Убік

Розділ 4

Повернувшись до Нью-Йорка після відвідин мораторіуму «Любі браття», Ґлен Ранситер приземлився у показному безшумному орендованому лімузині з повністю електричним двигуном на дах штаб-квартири «Ранситер і компаньйони». Спусковий ліфт швидко доставив його до офісу на п’ятому поверсі. Зараз, о дев’ятій тридцять за місцевим часом, він уже сидів за столом у масивному старомодному обтягнутому шкірою кріслі з горіхового дерева та розмовляв по відеофону з відділом зв’язків із громадськістю.

— Тарніше, я щойно повернувся з Цюриха. Спілкувався там з Еллою, — Ранситер пильно поглянув на секретарку, яка обережно увійшла до його величезного особистого кабінету й саме зачиняла за собою двері. — Вам щось потрібно, місіс Фрик? — запитав він у неї.

Змарніла й боязка місіс Фрик, з обличчям, вкритим штучного кольору плямами, які мали компенсувати його природну пристаркувату сіризну, заперечно похитала головою — у неї не було іншого виходу, як його потурбувати.

— Гаразд, місіс Фрик, — сказав він, стримуючись, — що трапилося?

— Новий клієнт, містере Ранситер. Думаю, вам слід її прийняти, — вона одночасно рухалася вперед і відступала — складний маневр, на який була здатна лише місіс Фрик. Їй знадобилися десятки років, щоб випрацювати в собі таке вміння.

— Щойно закінчу розмову, — відповів Ранситер і повернувся до відеофона. — Як часто наша телереклама транслюється у прайм-таймі по всій планеті? Як і раніше, кожні три години?

— Не зовсім, містере Ранситер. Впродовж дня реклама про послуги з запобігання транслюється в середньому що три години на всіх основних каналах, але ціна прайм-тайму…

— Я хочу, щоб її показували щогодини, — сказав Ранситер. — Елла вважає, що так буде краще.

Повертаючись до західної півкулі, Ранситер вирішив, який із їхніх рекламних роликів подобався йому найбільше.

— Вам відомо про нещодавню постанову Верховного Суду? Тепер чоловік може цілком законно вбити свою дружину, якщо доведе, що вона за жодних умов не погодилася би дати йому розлучення.

— Так, це так званий…

— Мені байдуже, як це називається. Важливо те, що в нас уже є готовий телевізійний ролик на цю тему. Який там сюжет? Я все намагався його пригадати.

— Ну, там про чоловіка, — сказав Тарніш, — тобто колишнього чоловіка, який постав перед судом. Спочатку ми бачимо присяжних, потім суддю, далі — широким планом прокурора, який проводить перехресний допит підсудного. І тут прокурор каже: «Сер, здається, ваша дружина…»

— Саме так, згадав, — задоволено мовив Ранситер. Колись він сам допомагав писати сценарій до цього ролика. То був, на його думку, ще один прояв його дивовижної багатогранності.

— З іншого боку, є серйозні підстави вважати, — зауважив Тарніш, — що всі зниклі псі працюють разом на одну з найбільших інвестиційних корпорацій. Якщо це справді так, то, може, слід зосередитися на рекламі послуг для компаній? Можливо, пам’ятаєте, містере Ранситер, у нас була така? Чоловік приходить додому після роботи. Він досі одягнений у неоново-жовтий камербанд, спідницю пелюстками, гольфи до коліна й кепку зі щитком у стилі мілітарі. Чоловік стомлено сідає на диван у вітальні, починає знімати одну з рукавичок, а потім весь горбиться, хмурніє й каже: «Боже, Джил, я не розумію, що зі мною коїться останніми днями. Час від часу, хоча що день, то частіше, найдрібніші фрази колег змушують мене думати, що хтось читає мої думки!» На що вона відповідає: «Якщо тебе це турбує, то чому би нам не звернутися у найближчу організацію запобігання паранормальним втручанням? Вони закріплять за нами інерціала за доступною ціною, і тоді ти знову почуватимешся самим собою!» Потім на обличчі чоловіка з’являється широка посмішка, й він каже: «Чому б і ні, це гнітюче відчуття вже…»

Знову з’явившись у дверях кабінету Ранситера, місіс Фрик сказала:

— Будь ласка, містере Ранситер.

Її окуляри тремтіли.

Він кивнув.

— Поговоримо пізніше, Тарніше. В будь якому разі, зв’яжіться з телевізійниками, щоб транслювали нашу рекламу погодинно, як я пропоную, — він вимкнув відеозв’язок, а потім мовчки поглянув на місіс Фрик.

Згодом він знову мовив:

— Я їздив аж у Швейцарію і спілкувався з Еллою, щоб поділитися з нею цією інформацією і вислухати її поради.

— Міс Вірт, містер Ранситер вільний.

Секретарка відступила вбік і до офісу неквапливо увійшла повненька жіночка. Її голова підскакувала вгору-вниз, немов баскетбольний м’яч. Масивне округле тіло впевнено рушило до стільця, де одразу ж усілося, звісивши вузенькі ніжки. Жінка була одягнена в старомодне пальто з павучого шовку, тож скидалася на якогось привітного жука, що опинився у чужому коконі — від чого здавалася спійманою. Однак вона посміхалася і, здається, почувалася цілком невимушено. «Їй добряче за сорок, — вирішив Ранситер. — Час, коли у неї була приваблива фігура, вже давно минув».

— Міс Вірт, — сказав він, — на жаль, я не можу вділити вам багато часу, тож, будь ласка, одразу переходьте до суті. Що трапилося?

— У нас незначна проблема з телепатами, — заговорила жінка м’яким, веселим голосом, у якому вчувалася якась недоречність. — Ми так думаємо, хоча не зовсім у цьому впевнені. У нас є свій телепат — той, про якого ми знаємо і який повсякчас перебуває серед наших працівників. Якщо він виявить якогось псі, телепата чи ясновидця, то зобов’язаний доповісти… — вона промовисто поглянула на Ранситера, — моєму керівникові. Наприкінці минулого тижня він повідомив про такий випадок. Одна приватна компанія склала для нас рейтинг різноманітних організацій запобігання. Вашу вони оцінили найвище.

— Я знаю, — сказав Ранситер. Насправді він навіть бачив той звіт на власні очі. Але, на жаль, до цього часу цей рейтинг не допоміг їм отримати нових серйозних клієнтів. Можливо, тепер.

— Скількох телепатів виявила ваша людина? Більше одного?

— Щонайменше двох.

— Можливо, більше?

— Можливо, — кивнула міс Вірт.

— Отже, ми працюємо так, — почав пояснювати Ранситер. — Спочатку проводимо об’єктивне замірювання псі-поля, щоб зрозуміти, з чим маємо справу. Зазвичай це займає від тижня до десяти днів залежно від…

— Мій роботодавець хоче, — перебила міс Вірт, — щоб ви надіслали ваших інерціалів одразу, без усіх цих формальностей із тривалим та дорогим тестуванням.

— Тоді ми не знатимемо, скількох інерціалів потрібно вам надати. І якого типу. А також, де їх розташувати. Антипсі операція має проводитися систематично й послідовно: ми не можемо махнути чарівною паличкою чи розприскати приміщеннями токсичні речовини. Нам потрібно протиставити людям Голліса наших спеціалістів так, щоб на кожен його талант припадав наш антиталант. Якщо Голліс проник у вашу компанію, то зробив він це саме у такий спосіб: послідовно впроваджуючи одного псі за іншим. Один проникає у відділ кадрів, наймає другого, ця особа організовує новий відділ або ж очолює якийсь із уже наявних й вербує ще кількох… інколи це займає місяці. Ми не можемо за одну добу нейтралізувати те, що вони створювали протягом тривалого часу. Довготермінова псі-діяльність як мозаїка: вони не можуть дозволити собі поспіху. І ми також.

— Мій роботодавець, — бадьоро сказала міс Вірт, — нетерплячий.

— Я поговорю з ним, — Ранситер потягнувся до відеофона. — Хто він і за яким номером з ним можна зв’язатися?

— Ви спілкуватиметеся через мене.

— Можливо, ми взагалі не братимемося за цю справу. Чому ви не хочете сказати, кого представляєте?

Він натиснув кнопку, сховану під кришкою столу — це був сигнал для його персонального телепата, Ніни Фрід, аби та зайшла у сусідній офіс і простежила за мисленнєвими процесами міс Вірт. «Я не зможу працювати з цими людьми, — сказав він собі, — якщо не знатиму, хто вони. Цілком можливо, що це Рей Голліс намагається мене найняти».

— Ви надто консервативний, — сказала міс Вірт. — Усе, про що ми просимо, — це швидкість. І просимо лише тому, що нам це справді потрібно. Все, що я можу сказати: організація, в яку вони проникли, розташована не на Землі. З погляду потенційного прибутку, як і з погляду інвестицій, — це наш провідний проект. Мій керівник вклав у нього всі доступні активи. Ніхто не має про це дізнатися. Виявлення там телепатів нас страшенно приголомшило…

— Даруйте, — Ранситер підвівся і попрямував до дверей. — Погляну, скільки людей у нас на місці і кого можна залучити до такої операції.

Зачинивши за собою двері, він почав зазирати у сусідні кабінети, аж доки не побачив в одному з них Ніну Фрід. Вона самотою сиділа у невеличкій кімнатці і зосереджено курила сигарету.

— З’ясуй, кого вона представляє, — попросив Ранситер. — А потім довідайся, скільки вони готові заплатити.

«У нас тридцять вісім вільних інерціалів, — розмірковував він. — Ми могли б відправити всіх або принаймні більшість із них на це завдання. Можливо, я нарешті довідаюся, куди запропастилися усі розумники Голліса. Вся ця клята банда».

Він повернувся до свого офісу і знову всівся за стіл.

— Якщо у вашу організацію проникли телепати, — промовив він до міс Вірт, склавши перед собою руки, — то вам слід визнати і прийняти те, що існування цього проекту більше не таємниця. Незалежно від того, яку технічну інформацію вони вже встигли зібрати. Тож чому б вам не розповісти мені, що це за проект?

Повагавшись, міс Вірт сказала:

— Я не знаю, що це за проект.

— А де він розташований?

— Також не знаю, — похитала вона головою.

— Ви хоч знаєте, хто ваш роботодавець? — запитав Ранситер.

— Я працюю на дочірню компанію, що підпорядкована йому фінансово. Я знаю, хто мій безпосередній керівник — це містер Шепард Говард. Але мені ніколи не говорили, чиї інтереси він представляє.

— Якщо ми надамо вам інерціалів, то чи знатимемо ми, куди їх відправлять?

— Імовірно, ні.

— Припустімо, що вони не повернуться з місії?

— Чому це вони не повернуться? Як тільки загрозу буде нейтралізовано…

— Як відомо, люди Голліса інколи вбивають інерціалів, яких наймають для їхньої нейтралізації. Мій обов’язок — стежити за безпекою моїх працівників. Я не зможу цього зробити, якщо не знатиму, де вони перебувають.

У його лівому вусі задзижчав прихований мікропередавач, і до нього долинув слабкий, розмірений голос Ніни Фрід, чутний лише йому:

— Міс Вірт представляє інтереси Стентона Міка. Вона — його довірений асистент. Особи на ім’я Шепард Говард не існує. Проект, про який ідеться, розташований переважно на Місяці. Він пов’язаний із «Техпрайзом», дослідницьким проектом Міка, контрольний пакет акцій якого зареєстрований на ім’я міс Вірт. Технічні деталі їй невідомі. Містер Мік не надав їй доступу до наукових розвідок, службових записок чи звітів, і це її жахливо обурює. Однак вона трохи дізналася про проект від залучених до нього працівників. Якщо припустити, що її часткові знання достовірні, то проект на Місяці займається створенням радикально нової дешевої системи міжзоряного переміщення, швидкість якої наближається до швидкості світла і яку можна буде здавати в оренду будь-якій політичній чи етнічній групі з помірними статками. Ідея Міка полягає в тому, що така система переміщення уможливить масову колонізацію інших планет, яка не вимагатиме надмірних ресурсів. А отже, вона більше не буде монополією окремих урядів.

Ніна Фрід вимкнула зв’язок, і Ранситер відкинувся на спинку свого оббитого шкірою крісла з горіхового дерева, поринувши у роздуми.

— Про що ви думаєте? — бадьоро запитала міс Вірт.

— Я думаю про те, — відповів Ранситер, — чи зможете ви дозволити собі наші послуги. Оскільки у мене немає результатів тестування, я можу лише приблизно оцінити, скільки вам потрібно інерціалів… Можливо, навіть не менше сорока.

Він сказав це, знаючи, що Стентон Мік міг би собі дозволити або ж, принаймні, міг знайти спосіб переконати когось іншого оплатити послуги необмеженої кількості інерціалів.

— Сорок, — повторила міс Вірт. — Гм. Пристойна кількість.

— Що більшу кількість ми залучимо, то швидше виконаємо роботу. Оскільки ви поспішаєте, ми доправимо їх на місце всіх разом. Якщо ви уповноважені підписати договір від імені вашого роботодавця, — він багатозначно вказав на неї пальцем, однак міс Вірт ніяк на це не зреагувала, — і якщо ви одразу внесете передплату, гадаю, ми зможемо закінчити всі приготування за сімдесят дві години.

Він вичікувально дивився на неї.

Мікропередавач у вусі знову зашипів:

— Як власниця «Техпрайзу» вона має повні права розпоряджатися коштами фірми. Вірт уповноважена підписувати зобов’язання на будь-яку суму, що не перевищує загальної вартості компанії. Зараз вона підраховує, яка ринкова ціна таких послуг на сьогодні. — Пауза. — На її думку, близько кількох мільярдів поскредів. Але вона не хоче йти на такий крок, їй не подобається ідея брати на себе такі зобов’язання, підписувати контракт і погоджуватися на передплату. Вірт значно охочіше довірила би цю справу юристам Міка, навіть якщо це означатиме кількаденну затримку.

«Але ж вони поспішають, — подумав Ранситер. — Принаймні вони так кажуть».

З мікропередавача долинуло:

— Вірт інтуїтивно відчуває, що ви знаєте або ж здогадуєтеся, кого вона представляє. І вона боїться, що тепер ви піднімете вартість послуг. Міку добре відомо, яка у нього репутація. Він вважає себе пупом Землі. Тому і веде переговори у такий спосіб, через інших осіб або інші фірми, які використовує як прикриття. З іншого боку, їм потрібно якомога більше інерціалів. І вони змирилися з тим, що це означатиме непомірні витрати.

— Сорок інерціалів, — спроквола сказав Ранситер і почав шкрябати ручкою на аркушику паперу, що лежав на столі якраз для таких випадків. — Подивимося. Шість на п’ятдесят, на три. На сорок.

Міс Вірт, й далі посміхаючись своєю улесливою щасливою посмішкою, напружено чекала.

— Цікаво, — пробурмотів він, — хто платить Голлісу за втручання його людей у ваш проект?

— Хіба це так важливо? — відказала міс Вірт. — Важливо те, що вони там.

— Інколи це так і лишається загадкою, — сказав Ранситер. — Але ваша правда — це як мурахи, що заполонили вашу кухню. Ви не намагаєтеся з’ясувати, чому вони там, а просто робите все, щоб їх позбутися.

Нарешті він завершив необхідні підрахунки. Сума була величезною.

— Я… мушу це обдумати, — сказала міс Вірт, відводячи погляд від захмарної цифри, яку він накидав на папірці, і підвелася. — Чи є у вас вільна кімната, де я могла би лишитися на самоті і, можливо, зателефонувати містеру Говарду?

Ранситер, також підводячись, сказав:

— Організації запобігання нечасто мають у своєму розпорядженні стількох вільних інерціалів. Зволікатимете, і ситуація може змінитися. Тож, якщо вони вам справді потрібні, краще діяти зараз.

— Ви дійсно вважаєте, що знадобиться аж стільки інерціалів?

Узявши міс Вірт під руку, він провів її коридором до відділу стеження.

— Тут ви можете бачити, — сказав він їй, — місце розташування наших інерціалів та інерціалів інших організацій запобігання паранормальним втручанням. Окрім того, ця штука відстежує, принаймні намагається відстежувати, координати всіх псі Голліса.

Він уважно порахував ідентифікаційні прапорці всіх тих псі, яких вже прибрали з мапи. Останнім Ранситер взяв до рук прапорець С. Доула Меліпоуна.

— Тепер я знаю, де вони, — промовив він до міс Вірт, механічна посмішка якої згасла, щойно вона збагнула значення вилучених прапорців. Ранситер взяв її за руку і вклав у вологу долоню прапорець Меліпоуна, склавши пальці міс Вірт у кулак.

— Можете лишитися тут і поміркувати. Он там відеофон, — показав він. — Ніхто вас не турбуватиме. Я буду в своєму офісі.

Він вийшов із відділу стеження, роздумуючи про те, що насправді не знає напевне, де перебувають усі зниклі псі. Але все може бути. До того ж… Стентон Мік відмовився від стандартної процедури об’єктивної перевірки. А отже, якщо він найме інерціалів, які йому не потрібні, то зможе звинувачувати в цьому лише себе.

За законом «Ранситер і компаньйони» мали повідомити Асоціацію, що деяких зі зниклих псі — або й навіть усіх — було знайдено. Проте у нього було п’ять днів, щоб подати таке офіційне сповіщення… тож він вирішив чекати до останнього. «Така нагода заробити, — міркував він, — трапляється раз у житті».

— Місіс Фрик, — сказав Ранситер, заходячи до приймальні, — підготуйте договір про надання послуг і зазначте у ньому сорок… — він замовк.

З іншого боку кімнати сиділи дві особи. Чоловік, Джо Чин, змучений похміллям, мав ще похмуріший вигляд, аніж зазвичай… власне, він був таким, як і завжди, за винятком похмурості. Однак поруч із ним, недбало розвалившись у кріслі, сиділа довгонога дівчина з чорним блискучим розпущеним волоссям і темними очима. Її виразна й чиста врода заливала ту частину приміщення, яку вони займали, особливим світлом, запалюючи її важким тьмяним вогнем. «Таке враження, — подумав він, — ніби вона опирається своїй красі, не любить своєї гладкої шкіри й чуттєвих, пухких темних губ. У неї такий вигляд, немов щойно встала з ліжка й досі не привела себе до ладу. Її дратує цей день — власне, кожен день».

— Я так розумію, Джі Джі повернувся з Топіки, — мовив Ранситер, підходячи до них.

— Це Пет, — сказав Джо Чип. — Прізвища у неї немає.

Він вказав на Ранситера й зітхнув. В усьому вигляді Джо Чипа відчувалася якась приреченість, але, попри це, щось у глибині його єства вказувало на те, що він не скорився. За його покірністю вчувався слабкий і кволий натяк на неабияку життєву енергію. Ранситеру навіть здалося, що Джо майже вдавав свій відчай… тоді як насправді не відчував жодної приреченості.

— Анти-що? — запитав Ранситер у дівчини, яка й далі сиділа, розвалившись на стільці й витягнувши ноги.

— Антикетогенез, — пробурмотіла дівчина у відповідь.

— Що це означає?

— Це попередження кетозу, — відповіла дівчина байдужим голосом. — Як при введенні глюкози.

— Поясни, — звернувся Ранситер до Джо.

— Покажи містеру Ранситеру аркуш зі звітом, — попросив Джо.

Частково підвівшись, дівчина потяглася до своєї сумочки, й, попорпавшись у ній якийсь час, дістала звідти пожмаканий жовтий аркуш із висновками Джо. Розгорнувши папірець, вона ще раз зиркнула на нього і передала Ранситеру.

— Дивовижні показники. Невже вона й справді така талановита? — запитав він у Джо. А потім помітив два підкреслені хрестики, графічний символ, що означав застереження про небезпеку, навіть зраду.

— Поки що кращих мені не доводилося бачити, — відповів Джо.

— Зайдіть до мене, — звернувся Ранситер до дівчини, подаючись до свого кабінету. Вони рушили слідом.

Аж тут вкотилася пухкенька міс Вірт, вона важко дихала, закочуючи очі.

— Я розмовляла з містером Говардом, — сказала вона Ранситеру. — Він проінструктував мене, як діяти далі.

Раптом вона помітила Джо Чипа й Пет. Якусь мить вагалася, а потім заговорила знову.

— Містер Говард хоче, щоб ми негайно залагодили всі формальності. Тож чи можемо ми продовжувати? Я вже згадувала про те, що справа дуже термінова і час для нас зараз вкрай важливий, — вона посміхнулася своєю глянсуватою, рішучою посмішкою, а тоді звернулася до Джо й Пет. — Чи не могли б ви зачекати? Моє питання має невідкладний характер.

Зиркнувши на неї, Пет засміялася глибоким презирливим сміхом.

— Вам доведеться зачекати, міс Вірт, — сказав Ранситер. Його охопив страх. Він поглянув на Пет, потім на Джо, і його страх лише зміцнів.

— Посидьте тут, міс Вірт, — Ранситер вказав на стільці у приймальні.

— Містере Ранситер, тепер я вже можу точно сказати, скількох інерціалів ми маємо намір залучити. Містер Говард вважає, що він сам здатний адекватно визначити наші потреби, виходячи з проблеми, яка перед нами постала.

— І скількох? — запитав Ранситер.

— Одинадцятьох, — відповіла міс Вірт.

— Підпишемо договір трохи згодом, — сказав Ранситер, — щойно я звільнюся.

Вказуючи шлях великою широкою рукою, він провів Джо і дівчину до кабінету, зачинив двері та сів за стіл.

— У них нічого не вийде, — звернувся він до Джо. — Ні з одинадцятьма. Ні з п’ятнадцятьма. Ні з двадцятьма. Особливо, якщо враховувати, що їм протистоятиме С. Доул Меліпоун.

Ранситер почувався втомленим і наляканим.

— Це, як я розумію, потенційна етажерка, яку Джі Джі знайшов у Топіці? І ти вважаєш, що нам варто її найняти? Ви з Джі Джі дійшли щодо цього згоди? Тоді, звісно ж, ми візьмемо її в команду.

«Можливо, я відправлю її до Міка, — думав він. — Серед тих одинадцятьох».

— Мені досі ніхто не спромігся сказати, — вів він далі, — якому таланту псі вона протистоїть.

— Місіс Фрик каже, що ви літали до Цюриха, — сказав Джо. — Що пропонує Елла?

— Більше реклами, — сказав Ранситер. — По телебаченню. Щогодини.

Скориставшись інтеркомом, він мовив:

— Місіс Фрик, підготуйте, будь ласка, договір найму між нами і Джейн Доу. Зазначте стартову заробітну плату в тому обсязі, який було погоджено з профспілкою минулого грудня. Також зазначте…

— Що таке «стартова заробітна плата»? — запитала Пет. Її голос був сповнений насмішкуватої недовіри і звучав трохи по-дитячому.

Ранситер уважно подивився на неї.

— Я навіть не знаю, що ви вмієте робити.

— Вона — антиясновидець, Глене, — пробурчав Джо. — Але не така, як інші.

Він не пояснював детальніше. Здавалося, він просто зупинився, мов старий годинник, у якому сіли батарейки.

— Вона готова одразу починати? — запитав Ранситер у Джо. — Чи нам доведеться спершу її навчати, тренувати й чекати, поки вона зможе бути корисною? У нас майже сорок інерціалів сидять без діла, а ми наймаємо ще одну. Ну, гадаю, сорок мінус одинадцять. Тридцять працівників без діла, яким треба платити, хоч вони просто швендяють довкола і длубаються в носі. Не знаю, Джо, справді не знаю. Може, нам звільнити скаутів? До речі, здається, я дізнався, де перебувають зниклі псі Голліса. Я потім тобі розповім.

Він знову звернувся до місіс Фрик:

— Зазначте, що ми можемо звільнити цю Джейн Доу без попередження, грошової допомоги чи будь-яких інших компенсацій. Також вона не може претендувати на внески до пенсійного фонду за рахунок компанії та лікарняні виплати впродовж перших дев’яноста днів.

Потім він заговорив до Пет:

— Стартова заробітна плата завжди складає чотириста поскредів на місяць, що передбачає двадцять робочих годин на тиждень. І вам доведеться вступити до профспілки. Профспілки робітників гірської, металообробної та сталеливарної промисловості. Саме до них записали всіх службовців організацій запобігання паранормальним втручанням три роки тому. Це від мене не залежить.

— Я отримую більше, наглядаючи за відеофонними реле у кібуці Топіки, — мовила Пет. — Ваш скаут, містер Ешвуд, сказав…

— Наші скаути брешуть, — перебив Ранситер. — До того ж юридично ми не відповідаємо за те, що вони говорять. Як і будь-яка інша організація запобігання.

Двері офісу відчинилися і місіс Фрик несміливо увійшла, несучи роздруковану угоду.

— Дякую, місіс Фрик, — сказав Ранситер, беручи папери. — У мене двадцятирічна дружина у мораторіумі, — звернувся він до Джо і Пет. — Дуже вродлива жінка. Під час нашої розмови, її раптом витісняє якийсь дивакуватий хлопчисько на ім’я Джорі. І тоді я розмовляю з ним, а не з нею. Елла заморожена у стані напівжиття, і вона згасає. А мені доводиться весь день дивитися на цю стару каргу — мою секретарку.

Він поглянув на Пет, її чорне, густе волосся та чуттєвий рот. Ранситер відчув, як у ньому пробуджується якийсь нещасливий потяг, туманне і марне бажання, що нікуди не веде, а лише повертається до нього порожнечею, ніби окреслюючи геометрично досконале коло.

— Я підпишу, — сказала Пет і потягнулася за ручкою.