Убік

Розділ 11

— Агов, а що там у вас за пляшечка? — запитав Джесперсен, заглядаючи до машини, — в його голосі звучали незвичні нотки. — Можна поглянути?

Джо Чип, не кажучи ні слова, передав авіатору пласку пляшку «Еліксиру Убікь».

— Моя бабця про них розповідала, — сказав Джесперсен, розглядаючи її проти світла. — Де ви таке надибали? Їх не виготовляли з часів Громадянської війни.

— Отримав у спадок, — відповів Джо.

— Та певно, що так. Звісно, на такі фляжки ручної роботи вже ніде не натрапиш. Та й випустили їх тоді не так і багато. Ці ліки винайшли у Сан-Франциско у 1850 році. І їх ніколи не продавали у магазинах: клієнтам доводилося їх замовляти. А випускали їх трьох видів — різної міцності. Оті, що у вас, — найсильніші. — Джесперсен пильно поглянув на Джо. — Ви знаєте, що там усередині?

— Авжеж, — відповів Джо, — олія перцевої м’яти, окис цинку, цитрат натрію, деревне вугілля…

— Та годі, — перебив Джесперсен. Він насупився і, здавалося, щось жваво обмірковував. Потім вираз його обличчя врешті змінився. Він прийняв рішення. — Я доправлю вас до Де-Мойна в обмін на цю пляшечку «Еліксиру Убікь». Вирушаймо без зволікань. Хочу подолати якомога більший відрізок завидна.

Він закрокував геть від «Форда» 1929 року, прихопивши з собою пляшку.

Через десять хвилин біплан Curtiss-Wright було вже заправлено. Пропелер запустили вручну, і, несучи на борту Джо Чипа та Джесперсена, літак почав безладно й незграбно снувати злітною смугою, то зриваючись угору, то знову вдаряючись колесами об землю. Джо мовчки зціпив зуби.

— Надто велика вага, — апатично сказав Джесперсен. Він не здавався стривоженим. Літак нарешті зірвався в повітря, залишаючи злітну смугу внизу. Він гучно дзижчав над дахами будинків, рухаючись на захід.

— Як довго нам летіти? — прокричав Джо.

— Залежить від того, чи вітер буде попутний. Важко сказати. Ймовірно, дістанемося завтра опівдні, якщо пощастить.

— То, може, скажете мені тепер, — прокричав Джо, — що у тій пляшці?

— Часточки золота, розчинені в мінеральній олії, — прокричав у відповідь пілот.

— Скільки золота? Дуже багато?

Джесперсен повернув голову і вищирився замість відповіді. Можна було й не казати — це було очевидно.

Тим часом старий біплан Curtiss-Wright попихкотів далі у напрямку Айови.

О третій пополудні наступного дня вони дісталися летовища у Де-Мойні. Приземлившись, пілот подався кудись у невідомому напрямку зі своєю пляшкою золотих пластівців. Відчуваючи в усьому тілі біль та задерев’янілість від довгого сидіння, Джо вибрався з літака, постояв якийсь час, розтираючи занімілі ноги, а потім невпевнено рушив до крихітної авіаконтори.

— Можна скористатися вашим телефоном? — запитав він у вже немолодого простакуватого на вигляд клерка, що сидів згорбившись над картою погоди, цілком занурившись у своє заняття.

— Якщо маєте п’ять центів, — труснувши шевелюрою, що стирчала в різні боки, клерк вказав на громадський телефон.

Джо перебрав гроші, відкладаючи вбік усі монети з профілем Ранситера. Врешті знайшов п’ятицентовик того періоду з головою індіанця з одного боку і бізоном з іншого та поклав його перед службовцем.

— Угу, — пробурмотів клерк, не піднімаючи голову.

Взявши місцевий телефонний довідник, Джо знайшов номер мортуарію «Простий пастор». Він продиктував номер оператору, й одразу на іншому кінці дроту пролунала відповідь:

— Мортуарій «Простий пастор». Говорить містер Бліс.

— Я прибув на поховання Ґлена Ранситера, — сказав Джо. — Я спізнився? — подумки він молився, щоб це було не так.

— Поховальна церемонія саме триває, — відповів містер Бліс. — Де ви зараз, сер? Прислати за вами машину? — в його голосі вчувався роздратований осуд.

— Я в аеропорту, — сказав Джо.

— Варто було прибути раніше, — дорікнув містер Бліс. — Навряд чи вам вдасться застати хоч частину церемонії. Однак тіло містера Ранситера буде доступне для прощання до завтрашнього ранку. Чекайте на нашу машину, містере…

— Чип, — підказав Джо.

— Саме так, на вас чекали. Кілька близьких покійного просили, щоб ми очікували на ваше прибуття, а також на прибуття містера Геммонда і, — він зробив паузу, — міс Райт. Вони з вами?

— Ні, — відповів Джо. Він поклав слухавку, а потім сів на вигнуту гладеньку дерев’яну лаву, звідки міг спостерігати за машинами, що під’їжджали до аеропорту. «У будь-якому разі, — подумки сказав він собі, — я прибув вчасно, щоби приєднатися до решти групи. Вони ще не поїхали з міста, і це найголовніше».

— Містере, а ходіть-но сюди на хвильку, — гукнув до нього літній клерк.

Підвівшись, Джо перетнув залу очікування.

— Що трапилося?

— Монетка, яку ви мені дали, — клерк увесь цей час пильно її розглядав.

— П’ятак із бізоном, — сказав Джо. — Хіба вони не використовувались у цей час?

— Цей п’ятак датований 1940 роком, — чоловік не зводив із нього очей.

Застогнавши, Джо дістав решту монет і знову їх проглянув. Врешті знайшов п’ятак 1938 року і жбурнув його на стіл перед клерком.

— Лишіть собі обидві, — сказав він і знову сів на гладеньку вигнуту лаву.

— Час від часу нам трапляються фальшиві гроші, — мовив службовець.

Джо нічого не відповів. Його увагу привернуло радіо Audiola розміром десь із половину високого комода, яке неголосно грало в кутку зали очікування. Диктор рекламував зубну пасту Ipana. «Цікаво, як довго мені доведеться тут чекати», — запитав себе Джо. Він нервувався, адже був уже так близько до групи інерціалів. «Не хотілося би подолати таку дорогу, — думав він, — і коли лишається всього кілька миль…» — Чип обірвав думку на півслові й далі просто сидів.

Через півгодини на парковку летовища заїхала 87-ма модель Willys-Knight 1930 року випуску. З автомобіля вийшов чоловік у бездоганно чорному домотканому конопляному костюмі й, прикривши очі рукою, почав зазирати у зал очікування.

Джо підійшов до нього.

— Ви містер Бліс? — запитав він.

— Авжеж, це я, — Бліс швидко потис йому руку, а тоді повернувся до машини й завів мотор. Від нього йшов різкий запах Sen-Sen. — Сідайте, містере Чип. Будь ласка, покваптеся. Можливо, ми ще встигнемо на частину церемонії. Отець Абернаті зазвичай промовляє досить довго, коли ховають таких важливих небіжчиків.

Джо сів на переднє сидіння поряд із містером Блісом. За мить вони вже гуркотіли дорогою, що вела до центру Де-Мойна, котячись на швидкості, яка інколи досягала сорока миль на годину.

— Ви співробітник містера Ранситера? — запитав Бліс.

— Так, — відповів Джо.

— Незвичний був у містера Ранситера бізнес. Не певен, що розумію, про що йдеться. — Бліс посигналив рудому сетеру, який ризикнув вискочити на дорогу. Собака позадкував, даючи машині проїхати. — Що означає «псіонічний»? Кілька працівників містера Ранситера згадували цей термін.

— Парапсихологічні сили, — відповів Джо. — Ментальні сили, що діють безпосередньо, без будь-якого фізичного втручання.

— Тобто містичні сили? На зразок передбачення майбутнього? Я чого запитую — кілька ваших говорили про майбутнє так, ніби воно вже існує. Не зі мною — вони розмовляли про це тільки між собою, але я ненароком підслухав. Ви ж знаєте, як воно буває. Ви медіуми чи як?

— Щось на кшталт цього.

— А можете сказати, чим закінчиться війна в Європі?

— Німеччина та Японія програють. Сполучені Штати вступлять у конфлікт 7 грудня 1941 року. — Джо замовк, не маючи жодної охоти обговорювати все це. В нього вистачало й власних проблем, про які потрібно було подбати.

— Я й сам шрайнер, — сказав Бліс.

«Що переживає решта наших? — запитував у себе Джо. — Цю реальність? Сполучені Штати 1939 року? Чи, можливо, коли я приєднаюся до них, то мій регрес буде частково скасовано, і я опинюся у пізнішому періоді? Гарне запитання». Адже після об’єднання зусиль їм доведеться знайти зворотний шлях у майбутнє — повернутися на п’ятдесят три роки вперед до відповідних здоровому глузду форм сучасного, нерегресованого часу. Якщо всі члени групи зазнали такого самого регресу, то присутність серед них Джо не допоможе ані йому, ані їм, хіба що в одному: можливо, йому вдасться уникнути подальшого розпаду світу й пов’язаних із цим страждань. З іншого боку, ця реальність 1939 року здавалася досить стабільною — за останні двадцять чотири години вона майже не змінилася. «Однак, — міркував він, — можливо так трапилося через те, що я наближаюся до своїх».

А втім, банка бальзаму для печінки і нирок «Убік» 1939 року регресувала на вісімдесят із гаком літ: від балончика зі спреєм до банки й потім до відлитої у дерев’яній формі пляшки — всього за кілька годин. Як та кабіна ліфта 1908 року, яку бачив лише Ел…

Та цього разу все було по-іншому. Куций огрядний пілот Сенді Джесперсен також бачив відлиту у дерев’яній формі пляшку «Еліксиру Убікь», — те, чим вона врешті стала. Тож це було не лише його видіння, насправді саме завдяки їй він і дістався до Де-Мойна. І пілот також побачив, як регресував LaSalle. Схоже, що з Елом трапилося щось зовсім інше. Принаймні, він на це сподівався. Молився, щоб це було правдою.

«Припустимо, — міркував він, — що ми не зможемо повернути навспак той регрес, якого вже зазнали. Припустимо, що нам доведеться залишитися тут до кінця життя. Хіба це так погано? Можна звикнути до дев’ятитрубкових радіоприймачів Philco розміром із комод. Втім, незабаром у них вже не буде потреби, адже супергетеродинні приймачі вже винайдено, хоча мені такі поки не траплялися на очі. Ми зможемо навчитися їздити на машинах марки Austin, що продаються за 445 доларів, — здавалося, ніби ця ціна спала йому на думку цілком випадково, але він інтуїтивно відчував, що вона правильна. — Щойно ми знайдемо роботу й зароблятимемо гроші цього періоду, — роздумував далі Джо, — нам не доведеться більше літати на борту древніх біпланів Curtiss-Wright. Врешті-решт, чотири роки тому, у 1935-му, почалися перельоти через Тихий океан на авіалайнерах China Clipper із чотирма двигунами. Тримоторний „Форд“ був розроблений одинадцять років тому — для цих людей це вже релікт; а біплан, на якому я прилетів, навіть для них музейний експонат. Той мій LaSalle, перш ніж зазнав регресу, був доволі пристойним апаратом. Водити його було справжньою насолодою».

— А як же Росія? — запитав містер Бліс. — Я про війну. Нам вдасться нарешті дати прочуханки тим комунякам? Ви бачите щось про це у далекому майбутньому?

— Росія воюватиме на тому самому боці, що і США, — відповів Джо.

«Це стосується й усіх інших предметів, явищ та артефактів цієї епохи, — міркував він далі. — Медицина буде великою проблемою. Подумати тільки: вони саме почали застосовувати сульфаніламідні препарати. Якщо захворіємо — буде не просто. І стоматологія теж не обіцяє нічого приємного. Вони й досі використовують свердла, що нагріваються від тертя, та новокаїн. Зубна паста з фтором ще навіть не з’явилася. На це доведеться чекати ще добрих двадцять років».

— На нашому боці? — недовірливо бовкнув Бліс. — Комуністи? Неможливо! Вони ж уклали з нацистами пакт.

— Німеччина порушить угоду, — сказав Джо. — Гітлер нападе на Радянський Союз у червні 1941 року.

— І, сподіваюся, зітре його на порох.

Джо оторопіло відірвався від своїх роздумів й повернувся, втупившись поглядом у містера Бліса, який кермував своїм дев’ятирічним Willys-Knight.

— Справжня загроза — це комуністи, а не німці, — сказав Бліс. — От, скажімо, їхнє ставлення до євреїв. Знаєте, хто роздуває цю проблему? Євреї, що живуть у цій країні, хоч багато з них навіть не громадяни, а біженці, які отримують допомогу від держави. На мою думку, деякими своїми діями проти євреїв нацисти, звісно, зайшли трохи задалеко, але, по суті, єврейське питання існує вже давно, і з цим треба було щось робити. Хоч, можливо, й не таку гидоту, як ті концтабори. У Сполучених Штатах ми маємо схожу проблему — як із євреями, так і з нігерами. Врешті-решт, з обома доведеться щось вирішувати.

— Я ще ніколи не чув, щоб хтось використовував слово «нігер», — мовив Джо й одразу зрозумів, що тепер дивиться на цю епоху дещо інакше. «Я й забув про це», — усвідомив він.

— От Ліндберґ має рацію щодо Німеччини, — сказав Бліс. — Ви колись чули його промови? Я не про те, як їх описують в газетах, а саме його виступи… — він пригальмував, щоб зупинитися на червоне світло перед схожим на семафор пристроєм. — От, скажімо, сенатори Бора та Най. Якби не вони, Рузвельт уже продавав би Англії боєприпаси, втягуючи нас у чужу війну. Рузвельту до біса кортить прибрати пункт про ембарго на продаж зброї із закону про нейтралітет. Він хоче затягти нас у війну. Але американський народ його не підтримає. Американський народ не зацікавлений у тому, щоб воювати в англійській війні чи будь-чиїй іншій. — Сигнал змінився, і на семафорі спалахнуло зелене світло. Бліс увімкнув першу передачу, й Willys-Knight повільно рушив уперед, занурюючись у щільний потік автомобілів у центрі Де-Мойна.

— Наступні п’ять років вам не сподобаються, — сказав Джо.

— Чому? Кожен у Айові погодиться з тим, що я сказав. Знаєте, що я думаю про всіх вас, співробітників містера Ранситера? З того, що ви сказали й що сказали інші, з того, що я підслухав, я думаю, що ви — професійні агітатори. — Бліс зиркнув на Джо з неприхованою бравадою.

Джо нічого не відповів. Він дивився крізь вікно на старі будинки з цегли, дерева й бетону, на старомодні автомобілі, більшість із яких була чорного кольору, й запитував себе, чи він єдиний з групи, хто зіткнувся саме з цим аспектом світу в 1939 році. «У Нью-Йорку, — казав собі він, — усе буде інакше. Це Біблійний пояс, ізоляціоністський Середній Захід. Але нам не доведеться тут жити, ми поселимося на Східному або Західному узбережжі».

Проте інстинктивно він відчував: щойно відкрилася головна проблема, з якою їм потрібно буде якось дати собі раду. «Ми забагато знаємо, — усвідомив він, — щоб мати змогу комфортно жити в цьому часовому відрізку. Якби ми регресували на двадцять чи тридцять років, то, ймовірно, ще були б здатними психологічно адаптуватися. Можливо, нам було б не надто цікаво ще раз спостерігати за виходом астронавтів у відкритий космос в межах програми Gemini або стежити за першими скрипучими польотами Apollo, але принаймні це було би стерпно. Однак у цю епоху…

Вони й досі слухають десятидюймові платівки на сімдесят вісім обертів із виступами Two Black Crows. А також Джо Пеннера і „Мерта та Мардж“. Велика депресія все ще триває. В наш час ми маємо колонії на Марсі та Місяці, ми вдосконалюємо реальні міжзоряні польоти, а ці люди не можуть дати собі ради з Пиловим казаном в Оклахомі.

Це світ, що живе риторикою Вільяма Дженнінґса Браяна. „Мавпячий процес“ над Скоупсом — тут буденна реальність, — думав він. — Нам ніколи не вдасться адаптуватися до їхніх поглядів, до цього морального, політичного, суспільного оточення. Для них ми політичні агітатори, більш чужі за своїми переконаннями, ніж нацисти, можливо, навіть загрозливіші, ніж комуністична партія. Ми найнебезпечніші агітатори з усіх, що траплялися у цьому сегменті часу. Бліс цілковито має рацію».

— Звідки ви такі взялися? — запитав Бліс. — Не зі Сполучених Штатів, як я розумію?

— Ваша правда, — відповів Джо. — Ми з Північноамериканської Конфедерації. — Він витягнув з кишені четвертак із профілем Ранситера й простягнув його Блісу. — Ласкаво прошу, — сказав він.

Зиркнувши на монету, Бліс нервово хапнув повітря й затремтів.

— Профіль на монеті — це ж наш небіжчик! Це містер Ранситер! — він поглянув іще раз й одразу зблід. — І дата. 1990 рік.

— Не витратьте все за раз, — сказав Джо.

Коли Willys-Knight врешті доїхав до мортуарію «Простий пастор», служба вже скінчилася. На широких білих дерев’яних сходах двоповерхового будинку стояла група людей, і Джо одразу їх упізнав. Ось нарешті й вони: Еді Дорн, Тіппі Джексон, Джон Ілд, Френсі Спеніш, Тито Апостос, Дон Денні, Семмі Мундо, Фред Зафскі й Пет. «Моя дружина», — подумки сказав він собі, вкотре вражений її виглядом: блискучим темним волоссям, насиченим кольором шкіри та очей, потужними контрастами, які випромінювало її тіло.

— Ні, — сказав він уголос, виходячи з машини. — Вона не моя дружина. Пет усе це стерла.

«Але, — пригадав він, — вона зберегла обручку. Унікальна обручка зі срібла й нефриту, яку ми разом із нею обрали… це все, що лишилося. Але яке потрясіння побачити її знову. На мить опинитися під примарним саваном скасованого шлюбу. Який, по суті, ніколи й не існував, хіба за винятком тієї каблучки. І якщо їй раптом заманеться, вона і її може враз знищити».

— Привіт, Джо Чип, — сказала Пет холодним, майже знущальним тоном. Вона втупилася у нього пильним поглядом, немов оцінюючи.

— Здрастуй, — незграбно мовив він. Інші також із ним віталися, однак це здавалося не надто важливим: його увагу захопила Пет.

— Ти без Ела Геммонда? — запитав Дон Денні.

— Ел помер, — відповів Джо. — Венді Райт — також.

— Ми знаємо про Венді, — спокійно сказала Пет.

— Ні, ми не знали. Ми припускали, але були не впевнені. Я не був певен, — мовив Дон Денні й запитав: — Що з ними трапилося? Що їх убило?

— Вони виснажилися, — відповів Джо.

— Чому? — хрипко запитав Тито Апостос, пропихаючись до кола людей, що обступили Чипа.

— Та остання фраза, яку ти сказав нам, Джо, — мовила Пет Конлі, — тоді, у Нью-Йорку, перш ніж вийшов із Геммондом…

— Я знаю, що я сказав, — перебив її Джо.

— Ти сказав щось про роки, — вела далі Пет. — Ти сказав: «Минуло забагато часу». Що це означає? Про який час ішлося?

— Містере Чип, — стурбовано озвалася Еді Дорн, — відколи ми прибули сюди, місто кардинально змінилося. Ми нічого не розуміємо. Ви бачите те, що й ми? — вона вказала на будівлю мортуарію, а потім на вулицю й інші будинки.

— Я не впевнений, — мовив Джо, — що саме бачите ви.

— Годі, Чипе, — гнівно заговорив Тито Апостос. — Досить жартів. Просто скажи нам, заради Бога, що ти бачиш. Он та машина. — Він показав на Willys-Knight. — Ти в ній приїхав. Скажи нам, що це. Скажи, на чому ти приїхав.

Вони усі чекали, втупившись поглядами у Джо.

— Містере Чип, — заїкаючись, почав Семмі Мундо, — це дуже старий автомобіль. Правда ж? — він хихикнув. — Скільки йому років?

Після паузи Джо сказав:

— Шістдесят два.

— Отже, він 1930 року випуску, — промовила Тіппі Джексон до Дона Денні. — Дуже близько до того, що ми припускали.

— Ми гадали, що зараз 1939 рік, — сказав Дон Денні врівноваженим голосом. Спокійний, безпристрасний, зрілий баритон. Без зайвої емоційності. Навіть за таких обставин.

— Це досить легко встановити, — мовив Джо. — Я бачив газету в себе в квартирі, ще коли був у Нью-Йорку — 12 вересня. Отже, сьогодні 13 вересня 1939 року. Французи вважають, що прорвали лінію Зіґфріда.

— Що саме по собі не може не смішити, — озвався Джон Ілд.

— Я сподівався, — сказав Джо, — що ви бачите пізнішу реальність, оскільки перебуваєте всі разом. Що ж, нічого не поробиш.

— Якщо 1939-й, то нехай буде 1939-й, — сказав Фред Зафскі високим, писклявим голосом. — Природно, що ми всі бачимо те саме. А що нам іще лишається? — він енергійно замахав руками, закликаючи інших з ним погодилися.

— Відвали, Зафскі, — роздратовано озвався Тито Апостос.

— Що ти про все це скажеш? — запитав Джо Чип, звертаючись до Пет.

Вона стенула плечима.

— Не мовчи, відповідай.

— Ми перенеслися назад у часі, — сказала Пет.

— Не зовсім, — відповів Джо.

— Тоді що ми зробили? — запитала Пет. — Просунулися вперед, так?

— Ми нікуди не переміщувалися, — відповів Джо. — Ми перебуваємо там, де й були. Проте з якоїсь причини — однієї з кількох можливих причин — реальність відступила: вона втратила свою опору й обсипається, повертаючись до минулих форм. До форм, які мала п’ятдесят три роки тому. Можливо, вона регресуватиме й далі. Але зараз мене значно більше цікавить те, чи вам траплялися об’явлення Ранситера у тому чи іншому вигляді.

— Ранситер, — сказав Дон Денні, цього разу надто емоційно, — лежить ось у цій будівлі в домовині, мертвий, мов оселедець. Це єдине його об’явлення, яке нам траплялося, як, власне, і єдине, яке ми будь-коли побачимо в майбутньому.

— А слово «Убік» вам нічого не каже, містере Чип? — озвалася Франческа Спеніш.

Йому знадобилася якась мить, щоби перетравити те, що вона сказала.

— Господи Боже, — мовив він. — Невже ви не можете відрізнити об’явлення від…

— Френсі сняться сни, — перебила Тіппі Джексон. — Вони завжди їй снилися. Френсі, розкажи йому свій сон про «Убік». — Тоді вона звернулася до Джо. — Зараз Френсі розкаже тобі свій сон про «Убік», як вона його називає. Він наснився їй минулої ночі.

— Я його так називаю, бо саме цим він і є, — розлючено заговорила Франческа Спеніш, міцно стиснувши руки від хвилювання. — Слухайте, містере Чип, це було не схоже на жоден інший сон, який я бачила раніше. З неба спустилася велика рука, немов рука Бога. Величезна, завбільшки з гору. І я одразу збагнула, наскільки все це важливо. Рука була стиснута у кам’яний кулак, і я знала, що в ній щось дуже цінне, те, від чого залежить моє життя й життя усіх людей на Землі. Я чекала, поки кулак розтиснеться, і так воно й трапилося. І я побачила, що там було.

— Балончик зі спреєм, — сухо мовив Дон Денні.

— На балончику, — вела далі Франческа Спеніш, — було одне слово, написане великими блискучими літерами. Напис горів золотим вогнем — «УБІК». І більше нічого. Лише це дивне слово. А потім рука знову стислася навколо балончика і зникла, ніби її втягнули назад у сіру хмару. Сьогодні перед поховальною церемонією я зазирнула у словник і зателефонувала в бібліотеку, але ніхто не знав цього слова чи навіть мови, з якої воно походить. У словниках його немає. Бібліотекар сказав мені, що воно не англійське. Є латинське слово дуже близьке до нього: ubique. Воно означає…

— Всюди, — сказав Джо.

— Саме так, — кивнула Франческа Спеніш. — Але не «Убік», як воно писалося у моєму сні.

— Це те саме слово, — сказав Джо. — Просто інакше написане.

— А ти звідкіля знаєш? — глузливо запитала Пет Конлі.

— Вчора мені являвся Ранситер. У записаній на плівку телевізійній рекламі, яку він підготував перед смертю. — Джо не вдавався до деталей. Усе здавалося надто складним, щоб його можна було пояснити, принаймні тепер.

— Ти жалюгідний дурень, — сказала йому Пет Конлі.

— Чому?

— У цьому й полягає твоя ідея об’явлення мертвої людини? Так можна і його написані до смерті листи називати об’явленнями. Чи службові записки, створені за всі ці роки. Чи навіть…

— Я зайду всередину й погляну востаннє на Ранситера, — сказав Джо. Він відійшов від групи і піднявся широкими дерев’яними сходами у темне прохолодне приміщення мортуарію.

Порожнеча. Він не побачив ані душі, лише велику залу з рядами лав, немов у церкві, а в глибині — домовину, обрамлену квітами. У невеличкій бічній кімнаті стояла старовинна фісгармонія і кілька розкладних дерев’яних стільців. Мортуарій повнився запахом пилу та квітів, солодкою, спертою сумішшю, що викликала в нього огиду. «Скільки жителів Айови, — думав він, — поринули в обійми вічності з цієї апатичної зали. Лакована підлога, носовички, важкі вовняні костюми… хіба лише очі покійних не прикривали одноцентовими монетами. І в цей час орган вигравав короткі ритмічні гімни».

Він підійшов до домовини, якусь мить вагався, а тоді зазирнув досередини.

В одному кінці лежала, ніби випалена на повільному вогні, висушена купа кісток, що закінчувалася схожим на папір черепом, який скоса дивився на нього подібними до родзинок, запалими очима. Навколо крихітного тіла наїжачено стирчали жмутки тканини, ніби принесені сюди вітром. Так немов тіло, все ще дихаючи, зібрало їх довкола себе завдяки жалюгідним процесам вдихання і видихання, які тепер вже спинилися. Не було ані найменшого руху. Загадкова зміна, яка також знищила Венді Райт і Ела, завершилася, вочевидь, уже давно. «Багато років тому», — подумав він, згадавши Венді.

Чи бачили це всі інші? Чи це трапилося вже після служби? Джо потягнув дубове віко домовини й зачинив її. Глухий звук від удару дерева об дерево прокотився відлунням у порожньому мортуарії, проте ніхто його не чув. Ніхто не з’явився.

Засліплений від страху слізьми, він подався геть із запиленої німої зали. Назад під слабке світло дня, що хилився до вечора.

— Що сталося? — запитав його Дон Денні, коли він повернувся до групи.

— Нічого, — відповів Джо.

— А вигляд маєш такий, ніби наляканий до чортиків, — різко мовила Пет Конлі.

— Нічого! — він дивився на неї з глибокою ворожістю, що межувала з люттю.

— Поки ти був там, чи не траплялася тобі раптом на очі Еді Дорн? — запитала у нього Тіппі Джексон.

— Вона зникла, — пояснив Джон Ілд.

— Але ж вона щойно була тут, — запротестував Джо.

— Вона весь день скаржилася на жахливий холод і втому, — сказав Дон Денні. — Можливо, повернулася до готелю. Здається, Еді згадувала раніше, що хотіла б прилягти й подрімати одразу після церемонії. Вочевидь, із нею все гаразд.

— Вочевидь, вона мертва, — сказав Джо, а тоді звернувся до всіх присутніх:

— Я думав, ви вже зрозуміли. Якщо хтось із нас відірветься від групи, він не виживе. Те, що трапилося з Венді, Елом і Ранситером… — Чип замовк.

— Ранситер загинув від вибуху, — зауважив Дон Денні.

— Ми всі загинули від того вибуху, — мовив Джо. — Я знаю, оскільки мені про це розповів сам Ранситер. Він написав це на стіні чоловічої вбиральні у нашій нью-йоркській штаб-квартирі. І я бачив це знову…

— Те, що ти говориш, — божевілля, — різко перебила його Пет Конлі. — То Ранситер мертвий чи ні? Ми мертві чи ні? Спершу ти говориш одне, потім — інше. Ти не міг би бути послідовнішим?

— Спробуй бути послідовним, — вставив свої п’ять копійок Джон Ілд. Всі інші, з напруженими й перекошеними від хвилювання обличчями, лише кивали на знак згоди.

— Я можу вам сказати, про що йшлося у тому графіті. Я можу розповісти про зношений магнітофон та інструкцію до нього, можу розказати про рекламний відеоролик Ранситера та записку, яку ми знайшли у блоці сигарет у Балтиморі, можу переказати вам зміст етикетки на пляшці «Еліксиру Убікь». Однак я не можу звести це все докупи. В усякому разі нам треба дістатися до готелю, де ви зупинилися, й відшукати Еді Дорн, перш ніж вона зсохнеться і незворотно згасне. Де тут можна знайти таксі?

— На час нашого перебування тут мортуарій надав нам машину, — сказав Дон Денні, вказуючи на автомобіль. — Он той Pierce-Arrow.

Вони поспішили до авто.

— Всі сюди не помістяться, — сказала Тіппі Джексон, коли Дон Денні ривком відчинив важкі залізні двері й сів у машину.

— Спитайте Бліса, чи можна взяти Willys-Knight, — сказав Джо. — Він завів двигун Pierce-Arrow і, як тільки всі, хто зумів втиснутись, були вже всередині, виїхав на сповнену метушливого руху головну вулицю Де-Мойна. Willys-Knight котився одразу за ними, скорботно сигналячи клаксоном, щоб повідомити Джо про свою присутність.