Твори в п'яти томах. Том V

1. ЧЕТВЕРО БІЛЯ ОДНОГО ГЕНЕРАТОРА

Люка випросталась і задоволено потягнулася, закинувши руки за голову. Все йшло якнайкраще. Ще шість хвилин — і вона вимкне генератор, звільнить піддослідного кролика від ременів, що оперезували його тіло і не давали йому змоги ворушитись, і на сьогодні все буде закінчено.

— Ей, ти! — раптом вигукнула Люка, помітивши, як пухнастий сніжно-білий кролик напружив усі м’язи, намагаючись вивільнитися з ременів. — А я думала, що ти вже звик до опромінення, і не затягнула тебе як слід! Ач, який неслухняний!

Швидким рухом Люка вимкнула генератор, як і слід було робити, коли вона торкала руками піддослідну тварину. У кімнаті одразу стало тихо, крізь розчинене вікно долинуло щебетання пташок з дерева, крислате гілля якого спускалося чи не в саму лабораторію. Кролик, мабуть зляканий вигуком дівчини, принишк на мармуровій дошці, скоса поглядаючи своїм червоним оком на Люку, що поволі підходила до нього.

— Отепер покараю тебе за свавілля, неслухняна істото, — мовила вона, підтягуючи запобіжні ремені, — бо ти зовсім дурненький і не розумієш, що тобі так зручніше. Лежи й мовчи, не дратуй мене, я й так через тебе затрималася.

Вона ще раз подивилася на кролика, перевела погляд на секундомір, що лежав поряд з генератором.

— Вмикаймо! — звеліла Люка самій собі й повернула рубильник. Почулося знайоме шипіння, що дедалі гучнішало. Люка повільно пересувала рукоятку потужності. Власне, далі від третьої позначки шкали посилювати потужність буде заборонено: щодо цього Олд-Бой був невблаганний. Але ж вона трохи затрималася, та й генератор уже, напевно, перепочив. І Люка пересунула рукоятку аж на четверту позначку, а далі й на п’яту!

— Нічого з тобою не буде, — виразно мовила вона генераторові, — адже лишилося не більше як шість хвилин!

Генератор зашипів дужче, вже було чути сухе потріскування, немов з електродів лейденської банки. Секундомір спокійно відраховував секунди. Минула вже хвилина… хвилина і десять секунд… півтори… дві хвилини…

Крак!

Блакитнувате сяйво навколо генераторної лампи раптом зникло. Тільки на випрямлячі горіли ніжним і прозорим синьо-зеленим світлом газотрони. Що сталося?

І несподівано Люка почула в тиші, як одна за одною падають на стіл важкі краплі… Вона повернула голову і побачила, як повільно розтоплювався товстий провідник, мідна паличка, в головній лампі. Розжарена до блиску, вона ніби плакала сльозами розтопленого металу. Це її густі краплини падали на мармуровий стіл. Генератор зіпсувався!

— Боже, що я наробила! — зойкнула Люка, хапаючись за голову. — Що скаже Олд-Бой, коли дізнається про це нещастя! Та й інші теж… Що я скажу їм?

Але сказати треба було, якщо не Олд-Бою, то хоча б іншим. Може, хтось полагодить генератор. Сашко десь пішов, зате Богдан сидить у сусідній кімнаті. Жде черги опромінювати молоко і м’ясо, он, у кутку на столі лежать його продукти й касети…

— Богдане! — жалісно покликала Люка.

Відповіді не було.

— Богданчику! — голосніше гукнула вона.

Мовчання. Та невже ж і він кудись пішов?

Люка кинула останній погляд на кролика, який спокійно лежав, навіть не підозрюючи про неприємність, що сталася в лабораторії, на рештки мідної палички генератора, — і вибігла з кімнати. Широкі скляні двері лабораторії розчинилися перед нею, тільки-но дівчина доторкнулася до них. Повинен же, повинен бути поблизу хтось з товаришів!

У кімнаті відпочинку, куди Люка влетіла мов стріла, спиною до неї в кріслі сиділа людина. Над спинкою крісла було видно лише скуйовджене руде волосся та розгорнуту газету. Дим від сигарети клубами здіймався вгору. Ось він де, Богдан!

Читаєте? Курите? — докірливо сказала Люка, ледве переводячи подих. — Добре, добре! А що там, у лабораторії, з генератором сталася аварія, вам байдуже?

Людина в кріслі раптом підвелася, відкинула газету. Її очі стривожено блимнули.

— Так, так, аварія, дорогоцінний харчосмаче, — додала Люка вже скоріше по інерції, але відразу ж таки спинилась і раптом змінила тон: — Ну, власне, не аварія, а щось трохи зіпсувалося, Богданчику… Чомусь розтопився провідник, знаєте, отой товстий. Ходімте поглянемо! Я не знаю, в чому справа…

Чоловік у білому халаті, непевно похитуючись на довжелезних худих ногах, кліпав очима, наче йому важко було збагнути плутані слова дівчини.

— Та що ви мовчите? Я ж кажу, треба подивитись!

— Я-як — розтопився? — трохи затинаючись, мовив нарешті Богдан.

— Не знаю, як. З нього почали капати розжарені краплини, от і все. Ходімо, Богдане!

— М-мабуть, треба покликати О-олд-Боя, — нерішуче відповів той. — 3-знаєте, може, це щось серйозне… — Він усе ще не рухався з місця, тільки руками робив якісь незграбні рухи, від чого довгий тулуб його хитався. Це означало: Богдан трохи розгубився і не знає, що діяти. Його непевність передалася й Люці, яка вже нерішуче сказала:

— Та я вже кликала його… а він не відгукується. Може, ми самі з’ясуємо, в чому річ?

Богдан махнув на неї рукою, мало не зачепивши шафи, біля якої стояла Люка, ледь не зваливши стос паперу.

— Без н-нього не в-вийде. Олд-Бой! — гукнув він голосно.

Люка зіщулилася, почувши, як нараз рвучко відчинилися двері. Але то був не Олд-Бой, а Сашко, — невисокий, стрункий, із стурбованим обличчям.

— Чого це ти розкричався, Богдане? — спитав він, входячи до кімнати. — Тебе, мабуть, чути на другому поверсі.

— Сашко, Сашко, — підбігла до нього Люка, — там щось сталося з генератором! Я кликала тебе, але… а Богдан каже, що треба знайти Олд-Боя… а той, мабуть, лаятиметься…

— Ну, не те, що лаятиметься, але Олд-Бой, знаєш, трохи нестриманий. Ну, і звісно…

Та його перебив басовитий веселий голос:

— А хто тут згадує всує моє ім’я? Кому я раптом став потрібен?

Люка заціпеніла: ось зараз почнеться! Сашко тільки знизав плечима: мовляв, моя хата скраю… А Богдан жалісливо кліпав очима, переводячи погляд то на Олд-Боя, то на Люку, і мовчав. Його довгі руки нервово м’яли полу піджака.

Олд-Бой, кремезний, плечистий чоловік, увійшов до кімнати майже слідом за Сашком. Він дивився на всіх дружніми, сміхотливими очима й говорив, як завжди, чудернацькою мішаною мовою, наче вдаючи з себе чужоземця:

— Вері вел, дуже добре, комрідс. Хау ду ю ду, як ся маєте, май дір френдс, тобто мої любі друзі?

Люка не витримала. Вона набрала повні груди повітря й випалила:

— Петре Микитовичу, тут не до жартів. Генератор зіпсувався!

— Що? — майже ревнув Олд-Бой. З його обличчя зникла весела усмішка. Не кажучи більше жодного слова, він кинувся до лабораторії. За ним побігли всі.

Олд-Бой підбіг до генератора. Так само розливали синьо-зелене сяйво газотрони, і так само мертвою була головна лампа генератора. Довготерпеливий кролик поглядав на прибулих червоними очима. А провідник, що розтоплювався?.. Під тим місцем, де він був, на мармуровому столі лишилася купка застиглої міді.

— Оце? — показав пальцем Олд-Бой.

Люка похилила голову. Богдан і Сашко поглядали то на неї, то на безформну купку міді на столі.

— Так, — буркнув нарешті Олд-Бой. — Так, дорога моя досліднице… Хай йому чорт! Скільки часу ви робили експозицію?

— Хвилину і… вісім секунд.

— А перед тим?

— Ее…

— Можна не казати, — суворо зазначив Олд-Бой, дивлячись на Люку непримиренними очима людини, що ні в якому разі не помилує.

— Ее… щось із півтори хвилини.

— А відпочивати генераторові скільки давали? Тільки без брехні, любий біологу, на чистоту! Ну, пліз, прошу, — не вгавав Олд-Бой.

Люка остаточно втратила рівновагу.

— Він… генератор… той…

— Ви б тоді тойкали, а не тепер, — безжалісно зауважив Олд-Бой.

— Він… тобто генератор… не встиг відпочити, бо я поспішала…

— Ганьба! Ганьба! — проревів Олд-Бой. — Вері бед, дуже погано! І ви смієте називати себе експериментатором, шановна Люко? Ви, яка не розуміє, що з генератором треба поводитися обережніше, ніж з дитиною, бо ж він і сам не вийшов з віку немовляти. Скільки я вас учив? Та ви всі розумієте, що тут сталося? І ти, харчосмаче, — він гнівно подивився на Богдана, — і ти, агрономе, — погляд його перестрибнув на Сашка. — Хіба я мало тлумачив усім вам, що ви повинні допомагати одне одному, якщо мене самого немає?

Всі мовчали, похиливши голови: справді, такі розмови були, і не один раз, що правда, то правда…

— Ви, шановні друзі, таке тут наробили, що я навіть не знаю, коли й як мені пощастить виправити це.

Сашко несміливо підвів голову, як учень перед розлютованим учителем:

— Невже воно так зіпсовано?..

— Дайбл і три чорти! — загримів знову Олд-Боя. — Тут треба лагодити принаймні добу, ось що!

Він підійшов до генератора і вимкнув струм. Газотрони погасли. Запала тиша, хоч це й не була вже та чудова тиша, якою Люка насолоджувалася, коли сама вимикала генератор, щоб поправити ремені на кролі. І птахи, здається, вже не щебетали, і гілля дерев було зовсім не таке, як тоді… Та ще докірливі погляди Богдана і Сашка: хоч Люка і схилила голову, але все одно відчувала їх, — наче кожен з них і сам не міг припуститися такої помилки…

Не підводячи голови, Люка промовила:

— Петре Микитовичу, я ж не знала…

— Е, люба, незнання закону не виправдовує вини, тим більше, що ви все чудово знали, — відрубав Олд-Бой. І, вказуючи широким жестом на інших, додав: — Хіба Сашкові не все одно, передбачали ви чи не передбачали наслідки своєї легковажності, якщо йому тепер немає чим просвітити зерно? Чи, може, Богданові легше від ваших пояснень, коли він тепер не може своєчасно опромінити свої продукти?.. А мені приємно цілу добу лагодити генератор?

Люка мовчала. Що вона могла відповісти на ці докори?

— Гаразд, забирайте звідси свого кролика, бо я його підсмажу на вечерю під час ремонту, — трохи полагіднішав Олд-Бой, як це завжди бувало з ним, коли співбесідники не перечили йому. А цього разу і справді, хто міг наважитися сперечатися з ним за таких обставин?..

Повільно, явно неохоче Люка розпустила ремені й забрала піддослідного кроля. Поглянувши ще раз на німий генератор, вона зітхнула й вийшла з кімнати.

— Так, вері бед, — провів її поглядом Олд-Бой. Потім наче здивовано подивився на Богдана й Сашка. — А ви що? — незадоволено звернувся він до них.

— Ми нічого, — заспокійливо відповів Сашко.

— Х-хіба ми тобі з-заважаємо? — смиренно додав Богдан.

— Прошу шановних товаришів вийти з лабораторії, — незаперечно наказав Олд-Бой. — Мені треба зосередитися. Зараз починаю лагодити. Всі експерименти відкладаємо до завтра. Зрозуміло, комрідс?

Сашко зробив ще одну спробу:

— А може… ти впораєшся раніше? Бач, у мене лишається багато неопроміненого зерна… і хотілося б…

— Всім хотілося б! — обірвав його безжалісний Олд-Бой. — Від такого “хотіння” й виникла аварія, з якою мені треба чимало морочитись. Отож прошу джентльменів забиратися геть. Гуд бай! На все добре!

Після цього лишалося тільки вийти з лабораторії, що Сашко та Богдан і зробили — далеко не в найкращому настрої.

— І можете не чортихатися, — докинув навздогін Олд-Бой, як сказано, так і буде.

Він поглянув їм услід, підійшов до дверей, за якими зникли товариші, й хитро посміхнувся, почувши, як віддаляються їхні кроки. Тоді Олд-Бой повернувся до генератора, ще раз оглянув його і задоволено причмокнув губами. Він узяв викрутку, акуратно зняв зіпсовану деталь. Потім витягнув шухлядку з різними запчастинами і знайшов у ній таку саму мідну паличку. Обдув її, старанно обтер і поставив у генератор на місце зіпсованої. А тоді закрутив гвинти. Тепер уже він не поспішав.

Сівши зручно на стілець, Олд-Бой витяг з кишені пачку сигарет, вийняв одну і спокійно закурив, випускаючи великі хмари їдкого диму. Насолодившися цим, він хотів уже взятися за рубильник, щоб увімкнути струм, коли почув, що двері лабораторії тихо розчиняються. Олд-Бой сердито озирнувся:

— Кого там чорт несе? Я ж сказав… пробачте, Люко, я не знав, що це ви. Втім, чого ви хочете? Бачите, у мене дуже мало часу. Треба, знаєте, лагодити.

— А що, Петре Микитовичу, машину дуже пошкоджено? — зовсім невинно, лагідно спитала Люка, показуючи пальцем з червоним наманікюреним нігтиком на генератор. Очі її дивилися м’яко, стурбовано — і які ж то були вродливі карі очі! Олд-Бой відчув, що впевненість сердитої, суворої людини, яку він удавав досі, покидає його. Чорти його знають, як це робиться, неспокійно подумав він, але ось не виходить твердо розмовляти з такою дівчиною, як Люка, та ще наодинці!

— Звісно, пошкоджено, — відповів він уже значно м’якше. — Ви ж самі бачили. Тут, знаєте, доки даси лад… мабуть, до вечора не можна буде вмикати струм.

Люка сумно зітхнула і сіла на стілець біля генератора. Її карі очі ще лагідніше поглянули на Олд-Боя, простодушно і відверто, як на людину, що може зробити геть усе на світі. Од цього щирого, сповненого надії погляду йому стало трохи ніяково. Люка застебнула свій білий халат, від чого її постать, гнучка й тонка, стала ще стрункіша, і спитала знову, вказуючи поглядом на генератор:

— І раніше нічого не можна зробити? Не можна прискорити?

Олд-Бой уперто похитав головою. І, глянувши туди, куди зиркала Люка, він поперхнувся димом сигарети: дівчина дивилася на вставлену до генератора свіжу мідну паличку! Хай йому чорт, невже вона справді помітила?..

— Ее… річ у тому, що… — почав було Олд-Бой, але Люка ще невиннішим, ще лагіднішим і навіть радісним тоном перервала його:

— Ой, я бачу, що ви вже замінили, Петре Микитовичу! І коли ж ви встигли? Поставили саме таку, як була! Невже ви мали запасну?

Олд-Бой в думці роздратовано вилаявся. Але сказав цілком чемно, з почуттям власної гідності:

— Абсолютно випадково. Довелося трохи виправити, тільки й усього. Але, бачите, треба ще…

Люка не дала йому закінчити, ведучи далі тим самим збудженим, радісним тоном:

— Як це чудово, Петре Микитовичу! Тепер я певна, що все незабаром буде гаразд. З вашими руками, при вашому вмінні…

— Ну, ви перебільшуєте, — скромно зауважив Олд-Бой.

— Що ви? Аж ніяк! І коли я закінчу опромінення мого кролика, ви ж дозволите мені побути з вами, поки працюватимете на скерованому двобічному зв’язку? Це ж так цікаво, що я навіть відмовилась од Сашкової пропозиції. Бачите, він хотів, щоб ми сьогодні покаталися на човні. Ну, а я…

— Гм! — запитливо примружився Олд-Бой.

— А я відмовилася! Бо саме сьогодні у вас буде такий цікавий зв’язок, ви ж казали… правда?

— Та казав, — необережно погодився Олд-Бой.

Карі очі Люки на невловиму мить блиснули якимсь вогником — чи то дуже зацікавлено, чи насмішкувато, хто його знає? Але одразу згасли в простодушному, щирому погляді, коли вона сказала:

— От я й відмовилася, Петре Микитовичу. На човні можна покататися завжди, а от такий сеанс, як у вас… Але, знаєте, для цього мені неодмінно треба доопромінити мого кролика… якщо це буде можливо, певна річ. Звісно, я не знаю, чи ви полагодите генератора зараз… але коли б ви хотіли!

Що можна було відповісти на це, та ще під ласкавим поглядом тих карих очей?

Олд-Бой схилив голову до Люки й прошепотів:

— Знаєте, що? Здається, мені й справді пощастить раніше полагодити генератор… хоч я й не сподівався цього. Ось, погляньте!

Він повернув рубильник. Спалахнули газотрони випростувача. Засяяла блакитним світлом головна лампа генератора. Почулося знайоме шипіння з сухим потріскуванням. Генератор працював!

Люка сплеснула руками:

— Ой, як чудово! Отже, можна опромінити мого кролика? Милий Петре Микитовичу, як чудово! Зараз я принесу його, зараз!

— Але… стривайте, я ж не сказав, що зараз! Слухайте, Люко!

Проте Люки вже не було. Вона побігла по свого кролика.

Олд-Бой зітхнув:

— Чортова дівчина! Завжди обкрутить по-своєму… ну, гаразд, хай опромінить того нещасного кролика, а тоді вже я почну двобічний керований зв’язок. А що вона буде на цьому сеансі, то хай собі. Все-таки, вона уміє так лагідно дивитися, коли її цікавить щось… а може — хтось?.. Ой, старий, я думав, ти можеш бути соліднішим, а ти…

Знизавши плечима, він заходився збирати з мармурової дошки залишки розтопленої міді, що застигла там після невдалого експерименту Люки. Двері знову розчинилися: то, мабуть, поверталася з червонооким кроликом Люка. Не підводячи голови, Олд-Бой сказав:

— Тільки, знаєте, Люко, давайте швидше. Мені, поки не прочули наші товариші, треба сьогодні добре самому попрацювати з генератором. Давайте вже вашого кроля, зробимо все по секрету, щоб ніхто не знав, бо інакше… О! Звідки ти взявся?

Звівши очі, Олд-Бой побачив біля себе не Люку, а Сашка. Він тримав у руках чималий мішок з зерном і не менш щиро й відверто дивився на Олд-Боя, І стільки чистої невинності було в його погляді, що Олд-Бой навіть сплюнув:

— Чого тобі треба?

— Бач, мені здалося, що я чую шипіння генератора. І я зрозумів, що ти його полагодив. І як це в тебе виходить, що ти вмієш одразу розібратися в усьому, просто втямити не можу! Але це ж надзвичайно, що ти так швидко впорався. Ну, а оскільки за розкладом зараз мій час опромінювання, то я й приніс оцей мішок… сподіваючись попрацювати, — адже час не жде, Петре? Можна, правда?

Олд-Бой відкрив рота, щоб сказати про нетерплячість деяких агрономів, але Сашко випередив його:

— Ага, ага, звісно, можна, я й сам бачу. Генератор таки працює, отже, я почну, бо, мабуть, зараз прийде Люка. Ти ж на неї чекав?.. І навіть звертався до неї, коли я зайшов.

Олд-Бой плюнув ще раз:

— Та працюй уже, хай йому чорт!..

А коли Сашко розсипав зерно тонким шаром по столу під генератором, у дверях показалася Люка. Дивно, вона не принесла кролика… Більше того, вона звернулася просто до Сашка, наче не помічаючи Олд-Боя:

— Сашко, тільки ти не затримуйся. Після тебе мені треба ще опромінити кролика, бо інакше я не зможу їхати.

Олд-Бой зціпив зуби.

Сашко відповів, не одриваючись від роботи:

— Рівно п’ятнадцять хвилин, більше мені не треба. Потім твій кролик, а тоді вже буде Петрова черга… чи Богданова, не пам’ятаю. Та вони влаштуються самі. Отже, встигнемо без запізнення. А ти…

Далі Олд-Бой не слухав. Він поривчасто вийшов з лабораторії, обіцяючи собі надалі ніколи не піддаватись улесливим карим очам, що вміють так чудово дивитися і обтуманювати людей, як їм забажається.

— Оце попрацював на самоті, дайбл, тобто чорт лисий, — бурчав він. — Ну й дівчина… навколо пальця обвела — “дозвольте побути з вами, поки ви працюватимете на скерованому двобічному зв’язку? Це ж так цікаво, що я навіть од Сашкової пропозиції відмовилась”. А ти й розтав, дурню! Тьху! — виплюнув він недокурок сигарети, тільки тепер відчувши, що той уже припалює йому губи.

Він пройшов повз заглибленого в свої думки Богдана, що, напевно, обмірковував за звичкою якісь світові проблеми, сидячи в кріслі в кімнаті відпочинку.

— Ходімо, Богдане, — сказав Олд-Бой. — Вони вже встигли нас випередити.

— Хто? — підхопився Богдан. Чесна, справді простодушна людина, він і не підозрював, що Олд-Бой устиг полагодити генератор, а тим більше, що ним уже користуються підступні приятелі. — Хто встиг випередити? — повторив він, блимаючи широко розплющеними очима.

— Сашко й Люка, — з гіркотою відповів Олд-Бой. — Та йди, я тобі все розповім.

І вони вийшли з будинку, з вікна якого, мабуть, на них поглядали веселі, лукаві очі жартівливої дівчини…

Проте чи не час уже розповісти точніше й конкретніше, хто такі наші герої та що вони всі роблять коло одного генератора? І чому сперечаються, аби мати можливість попрацювати довше?

Насамперед маленьке застереження: нічого надзвичайного тут не було. Все йшло цілком закономірно й просто. Навіть дуже просто.

В місті було чотири науково-дослідних інститути: електротехнічний, сільськогосподарський, харчовий і біологічний. Різні інститути, з різними роботами й напрямками. Але з’ясувалося, що найцікавіші наукові досягнення в наш час відбуваються саме на стику різних наук — фізики й хімії, фізики й біології тощо. І сталося так, що певна галузь дослідницької роботи згуртувала навколо себе представників цих чотирьох наукових інститутів. Науковці зрозуміли, що їм найкраще працювати разом. Так утворилася бригада.

А галузь її роботи важкенько було б визначити однією короткою фразою. Взагалі чотири наукових працівники, представники чотирьох науково-дослідних інститутів, працювали з ультракороткими хвилями. Кожен з них робив своє, — але всі досліди було скеровано на одне: вивчення властивості тих хвиль. Ці властивості можна було використати і в сільському господарстві, і в біології, і в харчовій промисловості, ну, певна річ, і за прямим, так би мовити, їх призначенням — для потреб зв’язку.

Отож біологічний інститут цікавився впливом ультракоротких хвиль на живі організми, цікавився тими змінами, що виникають внаслідок опромінювання ультракороткими хвилями живих істот. Можливо, це дало б основу для створення такого напрямку нової науки, як радіобіологія.

Харчовий інститут цікавився тим, що ультракороткі хвилі за певних умов убивають геть усі бактерії — в тому числі і гнильні. Отже, опромінюючи ультракороткими хвилями той чи інший продукт і вбиваючи таким чином у ньому бактерії, можна було досягнути важливого ефекту: продукт довгий час не псувався, все одно, як законсервований. А це провіщало революцію в консервній промисловості.

Сільськогосподарський інститут обрав завданням опромінювати ультракороткими хвилями насіння — зерно для посіву. Адже за певних умов опромінене зерно сходило швидше від звичайного, проростало буйніше. І, крім того, від опромінювання ультракороткими хвилями гинули всі шкідники.

Зрештою, електротехнічний інститут, власник цілої лабораторії й генератора ультракоротких хвиль, природно, цікавився використанням їх у галузі зв’язку, а зокрема — для сталого і скерованого двобічного зв’язку на малій відстані. Тут було велике поле для досліджень.

Все це в принципі було вже відомо. Але — тільки в принципі. Бо ніде ще не було поставлено широко розгорнутих дослідів, що з’ясували б спірні питання відразу по всіх галузях. І вперше в науковому житті цілого світу зібралася й працювала така своєрідна об’єднана бригада, чотири експериментатори біля одного генератора. Що це були за люди?

Височенний харчовик Богдан на довгих ногах, якому немовби й самому було незручно, ніяково за свій зріст і довгі худі руки, що висіли вздовж тулуба.

Агроном Сашко був протилежністю Богдана. Невисокий, стрункий, меткий, він справляв враження доброго спортсмена. Сашко любив човен, любив воду, сонце. Любив усю природу, матір усього живого. Засмагле тонке обличчя, немов вирізьблене вправним майстром-скульптором, легка хода, спритні рухи — все це привертало до Сашка увагу, зокрема жінок.

Біолог Люка… про неї слід сказати окремо. Кароока, з великою шапкою золотого волосся, життєрадісна, сміхотлива, весела Люка даремно намагалася сховати свою життєрадісність за великими роговими окулярами. Власне, дівчину звали просто Любою. Але Сашко незабаром після знайомства з нею сказав, що ім’я Люба не пасує їй, бо воно надто звичайне для такої чудової дівчини. Він пояснив, що її обличчя наче випромінює якесь дивне світло, світло чарівності. І запропонував називати її надалі не Любою, а Люкою, бо це ім’я у грецькій чи якійсь іншій мові означає щось світле. Всі охоче погодилися, а сама Люка… і їй, скажемо чесно, це було навіть приємно.

Не будемо нескромними, не говоритимемо нічого про те враження, яке взагалі справила Люка на трьох молодиків, тільки-но з’явилася в лабораторії.

Нарешті, кремезний Олд-Бой: що то за дивне їм я? Власне, цього товариша раніше називали Петром, а згодом, коли він сконструював складний генератор ультракоротких хвиль, Петром Микитовичем. У нього була велика колекція різноколірних квитанцій, що їх чи не з дитинства діставав від радіоаматорів-короткохвильовиків усіх країн світу; чи не з дитинства він захопився й англійською мовою, до ладу й не до ладу вживаючи англійські слова, а найчастіше олд-бой, тобто старий — так він звертався до товаришів. Тому друзі прозвали його Олд-Боєм. І ніхто із знайомих уже не дивувався, коли він охоче відгукувався на це ім’я.

Олд-Бой був у бригаді найповажнішою людиною не тільки тому, що йому було майже тридцять років, отож, був найстаршим. Не в тому річ. Кожен з бригади трохи знав про ультракороткі хвилі й їхні властивості і вмів при потребі обходитися з генератором, але хто ж міг у цій галузі розуміти більше від Олд-Боя, спеціаліста-радіотехніка, зв’язківця з великим стажем. Отже, саме Олд-Бой, колишній Петро Микитович, незаперечно й авторитетно стежив за станом генератора. І водночас провадив свої власні дослідження в галузі керованого зв’язку, того самого зв’язку, прихильність до якого так влучно й підступно використала для своїх потреб кароока Люка…

2. ОЛД-БОЙ ДІЛИТЬСЯ СВОЇМИ ДУМКАМИ

Тим часом Олд-Бой сердито доводив щось Богданові:

— Ти знаєш, хто ти разом зі мною? Ти — фуул, ось хто. Фуул!

Богдан несміливо поглянув на свого кремезного товариша, який завжди вражав його невичерпними знаннями. Вони йшли вже вулицею під пекучим промінням південного сонця, і над усе Богданові хотілося випити склянку холодної газованої води. А треба було відповідати Олд-Боєві.

— А що таке — фуул? — спитав Богдан.

— Це означає — дурень. Зрозуміло? Власне, ти тільки на половину фуул. Повний — це я, — самокритично зауважив Олд-Бой.

Богдан знизав плечима, почувши таку рішучу, хоч і справді малозрозумілу відповідь. Після цього обидва мовчки йшли метрів сто.

Було хороше, справжнє літо. Сонце, гаряче південне сонце поливало землю своїм жагучим промінням, у якому змішалися, мабуть, і довгі, і короткі, і ультракороткі хвилі, не кажучи вже про безліч інших. Мільйони й більйони кіловат сонячної енергії линули на землю, яка вбирала в себе цей розкішний подарунок. З моря ніжними подувами ласкав місто легенький вітрець. Товариші все ще йшли мовчки.

Богдан час од часу поглядав скоса на зосереджене обличчя Олд-Боя, але той був, певно, надто зайнятий своїми думками, щоб розмовляти. І тільки тоді, коли вони вже вийшли на набережну і зупинилися, дивлячись на сині хвилі, що бігли десь від далекого обрію, накочувалися на гальку й одна за одною зникали в тоненькому мереживі прозорої піни, Олд-Бой задумливо промовив зовсім незвичним для нього мрійливим тоном:

— Інфразвук… ось що здається мені цілком новою й неймовірно цікавою галуззю дослідів…

— А що це таке, інфразвук? — здивовано спитав Богдан. Справді, його товариш міг кого завгодно вразити своїми дивовижними зауваженнями.

— А ти так-таки нічого й не знаєш про це? — відповів йому новим запитанням Олд-Бой. Очі його все ще вглядалися в безкраю череду хвиль.

— Н-ні, не знаю. Звук — це звук, зрозуміло. Є ще ультразвук, це я т-теж чув. А інфра… — протягнув дещо розгублено Богдан. Довгими руками зробив він такий рух, наче охоплював берег і все широке море. — Н-не знаю, — чесно визнав.

Олд-Бой одірвав погляд від моря й запитливо подивився на друга, немов прикидаючи, чи здатний той зрозуміти хід його потаємних думок. Худе простодушне Богданове обличчя відбивало таке щире здивування, що Олд-Бой не зміг стримати усмішки. Він указав Богданові на лаву:

— Що з тобою вдієш? Сіт даун. Сідай. І слухай уважно. Бо я розповім тобі таке, про що ще нікому не казав.

— Таємниця? — захоплено спитав Богдан: він найбільше любив слухати про речі, на яких лежала ознака таємничості.

— До певної міри, — ще дужче заохотив його Олд-Бой. — В усякому разі розповідати про це комусь — зась! Згода?

— Т-та я!.. — захлинувся Богдан.

— Отож слухай. Я розповім тобі одну історію. Але — дивися, щоб іншим — ані-ні! Нічого, розумієш?

— Нічого, — покірно повторив Богдан. — Чесне піонерське!

— В одній лабораторії, — почав Олд-Бой, озирнувшись і упевнившись, що їх ніхто не чує, крім прибережної гальки та морських хвиль, — в одній французькій лабораторії електроакустики в Марселі кілька років тому почалися дивовижні речі. Працівники цієї лабораторії досліджували ультразвук, — і раптом через годину після початку роботи їх почало нудити, в лабораторії вібрували столи…

— Так Ц-це ж ультразвук! — перебив його Богдан.

— Мовчи і слухай! Так от, співробітники лабораторії висували різні припущення… як і ти: це, мовляв, дія ультразвуку, якогось незнаного магнітного поля, радіоактивне випромінювання. Ніякі припущення не виправдались. І тоді підозра впала на інфразвук… Ну, а оскільки ти не знаєш, що це таке, то я тобі поясню. Це коливання наднизької частоти, ось що. І взагалі вони відомі науці, як явище, але майже без будь-якого практичного застосування. Бач, у нас є звук: це коливання частотою від 15 до 20 тисяч на секунду, тобто від 15 герців до 20 тисяч герців. Людське вухо сприймає їх як різні шуми, музику, слова. Вище них — галузь ультразвуку, який уже не сприймає людське вухо, хоч його широко використовують у техніці, ти знаєш про це…

— Авжеж, — гордо відповів Богдан.

— А от нижче звуку, тобто коливання частотою 5-10 герців, — це вже інфразвук. Його теж не сприймає людське вухо. І це — загадкова річ, бо інфразвук може бути дуже сильний…

— Якщо в-вухо не сприймає, то який же вплив?

— Такий, як я тобі щойно розповів. Тіло вібрує від інфразвуку, починається нудота, головний біль. Французькі дослідники спробували пояснити всі ці явища саме інфразвуком. Вони згадали, що ще під час першої світової війни один з них сконструював спеціальний вловлювач інфразвуку, який виникав од гарматної стрільби. Цей вловлювач стояв у кладовці, нікому не потрібний. Вони взяли його, пустили в дію і встановили, що їхнім ворогом є повітродувка, яка стояла на даху сусіднього заводу: вона генерувала коливання інфразвуку!

— Н-ніколи не думав про таке, — зауважив вражений Богдан.

— Слухай, довідаєшся ще й про інші речі, — незворушно відповів Олд-Бой. — Так от, страждання електроакустиків поклали початок вивченню інфразвуку: це було щось схоже з поліцейським свистком чи футбольною сиреною, вони діяли з допомогою струменя стисненого повітря. Перший такий генератор (його ще можна було чути, бо він працював на частоті близько 100 герців) мало не коштував життя експериментаторам!

— Та що т-ти кажеш! — злякано пробурмотів Богдан.

— Отож дослідники вирішили, що помирають, і негайно вимкнули генератор. Але й потім ще кілька годин вони відчували себе цілком розбитими: в них усе чисто вібрувало — шлунок, серце, легені… А в сусідніх лабораторіях люди просто кричали, розумієш? Так діяв на них інфразвуковий “свисток”, потужність якого була в кілька сотень разів більша від потужності поліцейського свистка. І при цьому — ніяких відчутних звуків, тільки вібрація!

— Н-неймовірно!

— Але справді так. Незабаром вони випробували ще один такий свисток. Він був діаметром близько півтора метра і генерував дуже низький звук — частотою ЗО герців. Його коливань було цілком досить, щоб зруйнувати стіни лабораторії!.. Незважаючи на всі засоби перестороги, незважаючи на те, що дослідники увімкнули цей свисток тільки на “найменший” хід, регулюючи подачу стисненого повітря, — стіни лабораторії вкрилися глибокими тріщинами… От що таке інфразвук, про який ти насмілився нічого не знати, май френд, друже мій, — закінчив свою мову Олд-Бой. — Що, вразило?

Проте Богдана не треба було й запитувати. Він сидів, відкривши рота й широко розплющивши очі. Нарешті сказав:

— Н-у й діла… Ц-це справді для мене новина!

— Не тільки для тебе, а й для багатьох людей і навіть для декого з наукових працівників, — розсміявся задоволений Олд-Бой. — Тобі давно треба знати, що моя фірма не торгує залежаним товаром, хіба не так?

— А ч-чому інфразвук так руйнує все? — несміливо спитав Богдан. — Це можна зрозуміти?

— Цілком! — переможно відповів Олд-Бой. — Згадай, що проходження взагалі всіх звукових хвиль супроводжується послідовним стисненням і розрідженням повітря. Це тобі зрозуміло. Ці коливання передаються стінам будинків і людині. Що дужчий звук, то більша вібрація. А коли потужність інфразвукових коливань доходить певного ступеня, то стіни будинків починають руйнуватись, а внутрішні органи людини розриваються. Ну, звісно, до того потужність не підвищують, але все це можливо.

— Т-то навіщо роблять ці експерименти, к-коли вони можуть призвести до таких страшних наслідків? — Голос Богдана навіть тремтів од збудження.

— Для цього є багато підстав. По-перше, інфразвук є у природі скрізь. Його, мабуть, генерує все: від дверей, що ними необачно грюкнули, до морських хвиль. А всі мотори, що діють повільно? Тобто мотори холодильників, вентиляторів, автомобілів, ліфтів, — та цей список можна продовжувати без кінця. Все це — генератори інфразвуку, який поступово впливає на людину, на всі живі істоти. Можливо, є чимало хвороб, які викликає цей нечутний ворог. Вивчивши його, ми навчимося боротися з тими хворобами. Це перше. А по-друге: кожне явище може бути вороже нам — і водночас допомагати, залежно від активності його впливу. Так, мені здається, і з інфразвуком… особливо, якщо діяти складними засобами. Коли б інфразвук поєднати з ультракороткими хвилями… Але я вже надто розбалакався, — обірвав себе Олд-Бой.

— А ти х-хочеш це спробувати? — з острахом спитав Богдан.

— Хто знає… — загадково відповів Олд-Бой. Очі його мрійливо блукали по морських хвилях, стежачи, як вони котяться до берега. Видно було, що він знову поринув у свої думки, які оволоділи його уявою. І цими думками він уже не хотів ділитися з не досить обізнаним другом. Та Богдан і не наполягав. Він тільки спитав — наче мимоволі:

— І звідки ти, Олд-Бой, усе це знаєш? Наче у тебе в голові копилка якась, чи що… Я, н-наприклад, знаю те, що стосується моєї роботи… н-ну, і ще деякі речі. А ти… звідки все це в тебе?.. Адже ти вивчаєш радіотехніку, а тут раптом — інфразвук. Це вже скоріше з галузі акустики, чи що?

Олд-Бой повільно повернув голову. Здавалося, до нього поступово доходив зміст того, що сказав Богдан,

— Т-ти що, не чув мене, га? — трохи образився Богдан. — То я м-можу повторити.

— Ні-ні, — схаменувся Олд-Бой, потираючи лоба долонею, наче він щойно прокинувся зі сну. — Я чув тебе, май френд, друже мій. Що ж, акустика — теж дуже цікава річ, і я давно трохи займався нею. Адже і там, і в моїй радіотехніці є спільне. Це спільне — коливання. Правда, в радіо це електромагнітні хвилі, а в акустиці — хвилі повітря, звукові. Проте, бачиш, і звукові хвилі теж бувають нечутні… Та для тебе все це нецікаво!

— 3-зовсім навпаки, — ще дужче образився Богдан. Він навіть незграбно махнув довгими руками, наче хотів одігнати хмару комарів. — Мені с-страшенно цікаво. І я охоче допоміг би тобі… к-коли б ти захотів цього!

Олд-Бой підозріливо глянув на нього:

— Як Люка?

— Щ-що — як Люка? — не зрозумів Богдан.

Але Олд-Бой уже опанував себе. Усміхаючись, він сказав:

— Пробач, Богдане, це в мене випадково зірвалось! Я знаю, що ти дуже хороший хлопець… найкращий у нашій бригаді!

Потішений цією приємною характеристикою, Богдан ніяково одвів очі. А Олд-Бой вів далі:

— І я тобі вже справді по-секрету скажу ось що…

Богдан наставив вуха: по-секрету!

— Я давно вже мрію створити одну річ… ну, скажімо, сконструювати таку установку, що поєднувала б у собі властивості радіогенератора і інфразвукового свистка. Зараз про це довго розповідати, ми ще встигнемо згодом. Адже Сашко та Люка, мабуть, уже закінчили своє опромінення, час і тобі, і мені братися до роботи. Так?

— Т-та воно т-так, — дещо збентежено погодився Богдан.

— Найголовніше, — Олд-Бой знову озирнувся, — я приймаю твою пропозицію, якщо ти не передумав. Працюватимемо разом, олтугезер, розумієш? Згоден?

Мабуть, цього не слід було й запитувати, бо на рухливому обличчі Богдана з’явився вираз такої неприхованої радості, яка личила б скоріше школяреві, а не науковому працівникові. Та Олд-Бой і не наполягав на відповіді. Він мрійливо сказав:

— Такими коливаннями, які дасть мій генератор, електромагнітними і в той же час інфразвуковими, — я певен, можна буде робити справжні чудеса!

Богдан не стерпів, щоб не здвигнути плечима: от розійшовся Олд-Бой! Але той вів своє:

— Цими коливаннями я не тільки спинятиму мотори, а й лікуватиму хворих, не тільки вбиватиму шкідників, а можливо і пересилатиму енергію на відстань… Що хочеш, зроблю! Ой, яка краса буде! Чудова картина, вері бьютіфул!

— Знов “фуул”? — докірливо перепитав Богдан, що вчув лише останній склад.

— Та ні, — відмахнувся Олд-Бой. — Не фуул, а бьютіфул, що означає “чарівно”!

Тим часом вони вже поверталися додому. На сходах будинку, де містилася лабораторія, їх зустрів Сашко.

— Ну, хлопці, я своє закінчив. Опромінив цілий мішок пшениці, засіяти ділянку вистачить. Цим закінчую опромінення сухого зерна, а завтра беруся до вологого. Здорово? Та чого ж ви не відповідаєте? Олд-Бой? Богдане?

Олд-Бой гордо пройшов повз нього, ніби не помітив на своїй дорозі такої комахи, як Сашко. Богдан глянув на молодого агронома і відповів, старанно вимовляючи слова:

— С-сину мій, ми втомились, і нам н-немає часу розмовляти з тобою. Н-на нас чекають в-важливіші справи.

І він пройшов далі, гордо, як і Олд-Бой, підвівши руду голову. Сашко подивився їм услід, похитав головою і сказав:

— Щось вони задумали… Ну, гаразд, треба буде постежити, щоб старина Олд-Бой не вчинив ще якогось ремонту генератора!.. Люко, чи скоро вже ви? Можна подумати, що у вас на опроміненні не кролик, а слон…

Люка не відповідала. Тому Сашко на східцях вийняв з кишені газету й почав читати.

А Олд-Бой і Богдан ішли далі. Вони за звичкою зазирнули до кімнати, де частенько, чекаючи своєї черги, сиділа в кріслі Люка. В кімнаті не було нікого. Богдан поглянув на Олд-Боя, той зневажливо відвернувся. І обидва пройшли до лабораторії.

Так, Люка була тут. Вона весело оглянулася на них і, забираючи свого кролика, промовила:

— Як чудово сьогодні працює генератор, Петре Микитовичу! Просто надзвичайно! І можна встигнути ще багато чого зробити! Я дуже вдячна і вам, і Богданові!

Товариші стояли, нічого не розуміючи: звідки така веселість, така лагідність?.. Люка, на ходу поправляючи складки халата, підбігла до них:

— Петре Микитовичу, ви золотко! Богданчику, тобі просто ціни немає!

Дівчина дзвінко розсміялася, поглядаючи на здивовані обличчя друзів, і вибігла з лабораторії, тримаючи кролика. Богдан подивився на Олд-Боя:

— Щ-що це означає?

Олд-Бой махнув рукою: мовляв, жінка, отже, не варт і запитувати, з ними все одно нічого не зрозумієш!.. Очевидно, Богдан погодився з ним, бо більше нічого не питав.

А тим часом Олд-Бой уже оглядав генератор, уважно придивляючись до кожної деталі, наче доти не бачив його вже тисячі разів. Він перевіряв гвинти, рахуючи їх швидкими помахами пальців; очима простежував вигнуту дугу контура самоіндукції; руками обмацував ще якісь деталі, любовно доторкуючись до них. Богдан сів на свій маленький стілець, з повагою дивився на Олд-Боя. А той дістав уже засмальцьовану записну книжку, розгорнув її — і тепер переводив очі з густо списаних сторінок до генератора й назад, ніби порівнював те, що було записано, з розміщенням деталей.

На столі лежав чистий аркуш паперу. Олд-Бой швидко почав щось записувати на ньому, малювати якийсь складний рисунок. Про Богдана він, здавалося, забув.

А той уважно стежив за ним, не знаючи, зрештою, лишатися йому в лабораторії, де Олд-Бой не звертав на нього уваги, чи піти геть. А коли Олд-Бой, одірвавшися від свого креслення, почав раптом нишпорити по численних шухлядах і шафах, діставати звідти різні химерні пристрої невідомого призначення — довгу товсту трубу, схожу на грамофонну, тільки що не вигнуту, а пряму, якусь річ, подібну до автомобільного сигналу, гумові шланги, заплутаний мережею проводів мікрофон, — Богдан зрештою не витримав.

— С-слухай, Олд-Б-бой, — жалісно звернувся він до нього, — як ти д-думаєш, чи існую я на світі? І взагалі, чи гадаєш ти колись звернути на мене увагу? Н-немов я нежива річ, стіл або стілець… Що ти робиш, хотів би я знати, і навіщо запросив мене сюди?

Почувши цей пристрасний монолог, Олд-Бой глянув на Богдана, кивнув головою, немовби хотів сказати “зачекай, я зараз!”. І справді, діставши з шафи ще якусь деталь, він полегшено зітхнув, закурив сигарету, вийнявши її з зім’ятої пачки, ще раз поглянув на своє креслення і мовив:

— Не все, далеко не все, май дір френд, мій любий друже, тут у мене такої бездоганної якості, як належало б бути під час справжнього конструктажу. Але найголовніші деталі все-таки є, я підібрав їх або поробив сам. Уяви собі, все це зроблено таємно від наших товаришів! І тобі я розповідаю тому, що маю до тебе велике довір’я. Ти ж справді мені допомагатимеш?

— З радістю. Тільки не знаю, як с-саме.

— Виконуватимеш те, що я тобі казатиму. Сумлінно й точно, — підкреслив суворо Олд-Бой.

— Гаразд, — слухняно схилив голову Богдан.

— Так от. Треба спочатку…

Раптом Олд-Бой знову замовк. Наче в нього майнула нова думка і він боровся з нею. Богдан покірливо стежив за ним. Нарешті Олд-Бой вигукнув:

— Три чорти й одна відьма! Зроблю з тебе зрештою грамотну людину, харчосмаче ти мій бідолашний.

— Н-ну, вже й бідолашний, — трохи образився Богдан.

— А то ні? Хіба ти розумієшся на справжній конструкторській роботі? Ну, скажи чесно!

Богдан ніяково знизав плечима й розвів довгі руки, зачепивши одною дерев’яну шафу.

— От, і я так вважаю. Тому доведеться пояснити тобі дещо, — вів далі Олд-Бой. — Витрачу, звісно, зайвий час, зате потім ти будеш корисніший. Про інфразвук я тобі вже казав, це ясно. Про електромагнітні коливання ти знаєш, зокрема про ультракороткі хвилі. Справа полягає в тому, щоб поєднати інфразвук і ультракороткі хвилі, навіть не ультра, а мікрокороткі, довжина яких — не метри і не сантиметри, а міліметри! Саме це я й задумав, май гуд феллоу, мій добрий хлопець. Задумав, тримав у секреті, а тим часом підготовив усе для такого експерименту.

— Н-навіть я не знав нічого про це? — в голосі Богдана дзвенів докір.

— А чим ти кращий чи гірший за інших? Крім того, я все-таки розповідаю саме тобі, а іншим — ні. Бо довіряю!

Логіка тут, звісно, була, і незаперечна.

— Так от, як поєднати коливання звукові й електромагнітні? — вів далі, вже забувши про випадкове сперечання, Олд-Бой. — Дуже просто, як звичайно це робиться. Взяти інфрасирену… — він взяв у руки прилад, схожий на автомобільний сигнал, — попередньо з’єднавши цю сирену з шлангами, які подаватимуть стиснене повітря від компресора… — Його руки швидко перебирали відповідні деталі майбутньої установки. — Скерувати нечутні коливання інфразвуку в мікрофон, який перетворює їх в електромагнітні, подати їх на генератор міліметрових хвиль — і все!

— Так просто? — здивувався Богдан. — А я д-думав…

— Ти д-думав. — іронічно передражнив його Олд-Бой. — А ти спробуй усе це зробити, тоді й зрозумієш, як воно просто! Добре, що я заздалегідь сконструював усі ці пристрої. А от обладнати всю установку, та ще добитися того, щоб генератор давав саме міліметрові хвилі, а не якісь інші, — це такий шмат роботи, що й ну! Тому я й запропонував тобі співпрацю… яка згодом перетвориться на справжнє співіснування, кажучи дипломатичною мовою. Адже саме ми з тобою будемо першими, хто почне експерименти з новим, абсолютно новим генератором мікрохвиль, що нестимуть з собою ще й інфразвук! Ми промодулюємо інфразвук, посилимо мікрохвилі з ним у генераторі, надамо певну скерованість струмові променів, а тоді…

Богдан не витримав і позіхнув. Добре, звісно, Олд-Боєві, йому все це відомо й зрозуміло, він на таких справах, як кажуть, собаку з’їв. А от Богданова голова, здавалося, от-от лусне. Стільки електро— і радіотехнічної премудрості, та ще й пов’язаної з інфразвуком, тобто акустикою, — сприйняти відразу він був неспроможний, хоч би як Олд-Бой пояснював це. Мабуть, те позіхання зовсім недвозначно показало і його почуття, бо Олд-Бой безнадійно скривив обличчя.

— Нема з тобою про що балакати, обивателю ти нікчемний… От коли все зробимо, тоді подивишся. Рота роззявиш од подиву! А тепер — досить розмов! До роботи! Ану, починай, бери відкрутку, розгвинчуй нашого старенького. Щоб через півгодини від генератора не лишилося й згадки. Будуймо новий!

— Олд-Бой, а якщо не вийде? — спробував хоч трохи заперечити Богдан. — Адже т-тоді вся п-попередня робота піде нанівець?..

— Боягуз! Нещасний опортуніст! Не може не вийти. Негайно до роботи!

Так почалися події нової великої ери, яку сміливо можна було назвати “ерою винаходу” Олд-Боя. Бо справді ця ера, яка почалася майже жартівливою розмовою Олд-Боя з Богданом, розгорнулася далі в сліпучий фейєрверк нових нечуваних винаходів і відкриттів. Аркуш паперу, на якому зробив останнє креслення Олд-Бой, разом з його записником увійшли до числа найдорогоцінніших експонатів у музеї розвитку нової техніки.

Проте не випереджатимемо подій, хай розвивається все своїм шляхом. Наша роль — спокійно, стримано і об’єктивно занотувати геть усе, що стосується цієї дивної історії, цієї неймовірної низки фактів.

З того моменту й до пізньої ночі Олд-Бой та Богдан порпалися біля генератора і обладнували установку, що мала створювати потужне джерело інфразвуку. Богдан, украй захоплений роботою, повіривши, що вона має величезну вагу, вперше за весь час їхніх сумісних дослідів У лабораторії більш-менш спокійно дивився, як Олд-Бой невимушено з’їв більшу половину його опроміненого м’яса і запив опроміненим молоком. Більше того, Богдан і собі зробив те саме, бо відчув зрештою, що він голодний не менше від Олд-Боя. А сам Олд-Бой ще й промимрив:

— Друже мій, їж, пий! Не в цьому м’ясі, не в цьому молоці щастя. Ми з тобою ще опромінюватимемо тонни м’яса й озера молока. Ось тільки налагодимо генератор з інфразвуком! Гори м’яса і моря молока. Еверести, Гаурізанкари м’яса, Ніагари, Атлантичні океани молока, скільки молока, скільки завгодно, скільки нам захочеться! Та хіба тільки продукти? Ні, перед нами невичерпне джерело натхненної праці, ти впевнишся у цьому!

Вони працювали, не відриваючись і на хвилину. Навіть коли до лабораторії зайшли, принісши з собою гострий і радісний запах морських хвиль, червоного сонячного заходу та свіжого солоного вітру, Сашко й Люка, — навіть тоді Олд-Бой з Богданом не поглянули, як завжди, з побожністю на Люку і з заздрістю на Сашка. Вони були надто зайняті. Сашко спитав:

— Що це буде з генератором? Ти знову лагодиш його, Олд-Бой? Дивись, щось ти надто його розкрутив!..

Олд-Бой промовчав. А Богдан неуважно відповів:

— Д-дорогий мій, твоє д-діло маленьке. Н-не заважай!

Люка підійшла ближче. Вона помітила на столі рисунок, якого зробив Олд-Бой на аркуші паперу, і схилилася над ним. Олд-Бой спокійно перевернув аркуш, хоч раніше, напевне, охоче розповів би щось Люці з приводу своїх нових ідей. Люка демонстративно надула губи й відвернулась. А що Олд-Бой і на це не звернув уваги, то вона, покрутившися ще хвилинку в лабораторії, знизала плечима і вийшла геть. За деякий час подався й Сашко, бо вирішив не витрачати час на запитання, які все одно лишаться без відповіді. Він вийшов, сказавши:

— Змова у вас якась, чи що? Ну, ваше діло, хлопці!..

Минули ще дві-три години напруженої праці. Нарешті, Богдан виразно відчув, що в нього вії немов намащені густим клеєм. Він куняв, доки Олд-Бой не помітив це.

— Іди спати, — суворо наказав він. — Іди! Сьогодні ти мені більше не потрібен. Я закінчу сам. Висловлюю тобі від широких трудящих мас щиру подяку за виконану роботу. Іди.

І Богдан пішов. Олд-Бой лишився сам. Він працював невпинно, як і раніше, сон його ніби зовсім не брав. Час од часу він закурював сигарету, але щоразу відкладав її не докуривши. Мурмотів собі під ніс і наспівував щось невиразне; проте ніхто не міг би запевнити його, що це була не чудова пісня. Так минали хвилини й години.

Перед Олд-Боєм поступово, повільно зростала дивна, своєрідна, не бачена досі конструкція. Спеціаліст сказав би, що то було навіть поєднання кількох установок.

Біля бічної стіни здіймався високий компресор, з єднаний шлангами з інфразвуковою сиреною в закритому металевому футлярі. Тільки один бік цього футляра було відкрито, і перед ним стояв мікрофон, майже впритул до отвору в футлярі.

Далі йшли проводи, що зникали в підсилювачі, а після нього — в генераторі мікрохвиль, який загалом мав досить незвичайний вигляд.

Посередині установки височіла велика й довга скляна лампа. Власне, лише умовно цю споруду можна було назвати лампою. Правильніше було б сказати — довгий скляний балон. Навколо цієї лампи звивалися вибагливі плетива мідних котушок, химерних завитків, блискучих конденсаторів і опорів. На столі було прикріплено великий реостат для зміни напруги. А сама дивна лампа стояла на якомусь складному пристрої, за допомогою якого її можна було повертати навколо вертикальної осі.

Олд-Бой ще раз дуже уважно оглянув генератор. Всередині лампи видно було довгий коритоподібний анод — зігнуту металеву пластинку, що йшла вздовж лампи. Рівно посередині анода простяглася товста волосина — це був катод, волосина розжарення. Спіральна сітка, тонке мереживо з мідної дротинки, обвивала нижню частину лампи. Вона мала створювати потужне електромагнітне поле. Мікроколивання, за розрахунками Олд-Боя, повинні були з’явитися проміж двома краями коритоподібного анода. Сам же анод був і рефлектором: він віддзеркалював од себе щойно створені коливання й надсилав їх простим струменем, жмутом саме туди, куди потрібно було експериментаторові.

Генератор, побудований на використанні ефекту магнетрона, був майже готовий. Тепер справа полягала в тому, щоб він надсилав у потрібному напрямі модульований інфразвук, нечутні звичайним вухом звукові хвилі, накладені на мікрочастоту.

— Починаємо останні приготування! — голосно сказав собі Олд-Бой у цю тиху нічну годину, коли мирно й тихо спала вся природа, коли спочивали стомлені морською прогулянкою Люка і Сашко, коли у неспокійному сні забувся й Богдан, якому марилися химерні образи майбутніх досліджень, обіцяних його другом…

Місто спало, його огорнув передранковий сон, крізь відчинене вікно не долинало жодного звуку, повітря стало свіже й запашне. Перевіривши востаннє свою схему, Олд-Бой закурив сигарету і, хвилюючись, повернув рубильник, що вмикав компресор.

Почувся вже знайомий йому розмірений стукіт компресора, що нагнітав повітря в залізний балон. І хоч це було цілком закономірно і звично, Олд-Бой полегшено зітхнув: він не мав ніяких забобонів, але приємно, що експеримент відразу почався рівно й легко. Зажди, зажди, старий, сказав собі Олд-Бой, побачимо, що станеться, коли ми ввімкнемо інфрасирену!

Він перечекав якийсь час, з насолодою прислухаючись до розміреної роботи компресора. А тоді, перевіривши тиск повітря в балоні й упевнившись, що його досить, — обережно повернув рукоятку інфрасирени. І прислухався. Гумовий шланг, що вів од балона до інфрасирени, враз напружився під натиском повітря. Так, іде, йде, радісно відзначив Олд-Бой. Отже, має бути вже й інфразвук! Ах, шкода, що його не можна почути!

Справді, він не чув нічого, крім розміреного стукоту компресора. Вухо не вловлювало інфразвуку, як і слід було сподіватися.

Втім, що то за дивна вібрація, якесь внутрішнє тремтіння, — він його відчуває десь зсередини, десь у самому своєму організмі? Начебто це тремтіння йшло з шлунка… чи з легенів, хто знає? Навшпиньках він підійшов до чорного розтрубу інфрасирени, де стирчав міцно прикріплений мікрофон. Тремтіння чи вібрація в його тілі посилилася. Тепер здавалося, наче дрібно-дрібно стукотить кожен м’яз, кожна кісточка, — і не можна було сказати, що це було приємно, о ні!

Олд-Бой швидко відійшов од інфрасирени. Дивне відчуття зникло. Так, сказав він собі, так, треба буде відразу поставити на сирені міцнішу звукоізоляцію, щоб інфразвук ішов тільки в мікрофон. Гаразд, це згодом, а тепер треба випробувати генератор.

Він увімкнув його. Одразу щось загуло, затріщало. Почулося характерне шипіння, але воно було значно гучніше, ніж при старій схемі. Лампи сяяли. Прилади показували нормальний хід струму, нормальну його течію. Лишалося перевірити частоту. Втім, для цього слід трохи заждати, доки стабілізується робота всієї установки. Олд-Бой сів на стілець біля генератора, відкинувся на спинку і, випускаючи густі клуби диму від сигарети, замислився.

І аж тоді відчув, як утомився. Ломило спину, обважніли натруджені руки: це ж не жарт — бозна-скільки простояти, складаючи генератор і джерело інфразвуку, бути водночас винахідником, конструктором, монтажником, слюсарем, приймальною комісією і експериментатором! Щоправда, йому допомагав Богдан: але його праця, хоч і чесна й навіть самовіддана, була, прямо скажемо, не надто кваліфікована, рудий харчовик виконував тільки те, що йому казали, і не більше.

Олд-Бой важкими очима глянув на своє творіння. Немовби все йшло як слід. Лишалося, мабуть, дві-три хвилини для остаточної перевірки. Олд-Бой відчув, як його голова хилиться, як поволі починають обертатись усі речі, вся лабораторія. Він приплющив на хвилину, тільки на одну хвилинку, очі. Адже можна й так посидіти ці останні хвилини… Так навіть легше очам…

Проте Олд-Бою не пощастило спокійно відпочити. Він раптом згадав: а мікрофон?.. Треба ж його увімкнути, щоб подати звукову частоту на генератор! Він нервово розплющив очі й натиснув кнопку мікрофона. Інфразвук із сирени пішов через мікрофон до генератора — що буде далі? Як реагуватиме на це нова установка? Адже це була вже остаточна перевірка!..

Генератор працював. Усе було гаразд, коли не брати до уваги… коли не брати до уваги нової світлової плями на столі навколо центральної лампи та дивного, неприродного забарвлення її враз збільшеного сяйва. Замість лишатися, як перед тим, блакитнуватою, лампа тепер нестерпно сяяла сліпучим фіолетовим світлом. І з товстої мідної дуги контурного піввитка над нею почали зриватися одна по одній довгі фіолетові іскри. Вони зривалися з мідної півдуги, повільно пливли в повітрі, як крихітні кулясті блискавки, і так само повільно мовби розчинялися в повітрі не далі як за метр од тієї мідної дуги.

Олд-Бой схопився на ноги. Втоми як не було. Він розгублено дивився на це незрозуміле явище, не знаючи, як його пояснити. А іскри все одривалися від мідної дуги, пливли в повітрі й танули. І ніщо вже не змінювалося: очевидно, генератор стабілізувався.

— Що ж це таке? Що за іскри? Звідки вони? — збентежено прошепотів Олд-Бой.

Нечутні коливання інфразвуку модулювалися, накладалися на електромагнітні радіохвилі. Все відбувається безшумно. Чому ж з являються іскри? Якийсь резонанс, або, як кажуть радіотехніки, гармоніка?.. Біс його знає!

Відповіддю, єдиною відповіддю йому було легке шипіння генератора та своєрідне, як од лейденської банки, потріскування фіолетових іскор. Немов щось згадавши, Олд-Бой помчав до вимірювальних приладів. Тремтячими пальцями записав показники, зробив підрахунки — і зблід. Виходило щось неймовірне. Виходило, що… ні, треба перевірити ще раз!

Проте й дальша перевірка привела до тих самих наслідків. Генератор цілком справно, як і слід було чекати, модулював коливання інфразвуку й стійко працював на ультракороткій хвилі — але якій саме, ось у чому річ?.. Такій мікрохвилі, якої Олд-Бой навіть і не сподівався! Він не вірив своїм очам, але — вимірювальні прилади твердо свідчили: генератор випромінював хвилі довжиною в міліметри!.. Це було просто неймовірно для аматорської практики — адже Олд-Бой чудово розумів, що його установка справді була чисто аматорська, зроблена з погляду справжньої радіотехніки “на чесному слові”.

Міліметри! А контур настроювання, його конденсатор ще й не виведено до кінця, було поставлено, як і належало під час перших випробувань, лише насередині. Отже….

Непевним рухом Олд-Бой трохи повернув ручку конденсатора. І відразу тон шипіння й тріску змінився. Він став нижчий. Олд-Бой знов підрахував показники приладів. Тепер генератор випромінював хвилі довжиною п’ять сантиметрів.

— Неймовірно, — шепотів Олд-Бой, — щоб генератор уже з перших проб так легко змінював частоту на цих мікрохвилях!..

Олд-Бой повернув ручку конденсатора настроювання в інший бік. Шипіння й потріскування знову змінило тон, тепер вони стали вищі. Прилади відзначали зміну довжини хвилі до одного сантиметра… п’ять міліметрів… трьох… і нарешті, коли ручку конденсатора було повернуто до краю, — до одного міліметра. Один міліметр!..

“Але при такій велетенській частоті хвилі мають цілком віддзеркалюватися від мого металевого рефлектора — анода, — подумав Олд-Бой. — Перевіримо!”

Так, прилади показували, що за рефлектором хвиль немає, що вони концентруються там, куди їх віддзеркалював рефлектор. Хвилі йшли саме в тому напрямі, який наче вказували фіолетові іскри, що відривалися з мідної півдуги контурного витка, виблискували й потім танули в повітрі.

Все це треба як слід з’ясувати, обміркувати, гарячково думав Олд-Бой, поставити добру звукоізоляцію на інфрасирені, бо страшенно заважає вібрація, яку я відчуваю і м’язами, і шлунком, і ніби кожною кісточкою, варто тільки ступити крок до сирени. Вона беззвучна, як на мої вуха, але яка ж то сила, цей інфразвук! Ні, краще поки що триматися подалі від сирени, вирішив Олд-Бой. Добре, що тут немає товаришів, бо ж вони просто злякалися б, особливо Люка і Сашко, які ще не знають про інфразвук…

Здалека на вулиці почувся шум автомобіля, що в цей передранковий час їхав неспішно, повільно чмихаючи й кашляючи старим мотором. Олд-Бой стрепенувся: нараз у нього виникла божевільна думка, скоріше властива пустотливій дитині, а не серйозному дослідникові. Власне, то була навіть не думка, а непоборне бажання, яке він навіть не обмірковував, а просто піддався йому, ані на мить не думаючи про наслідки.

Він швидко посунув стіл з генератором ближче до вікна, підійшов ззаду до генератора і спробував точно розрахувати, на яке місце вулиці впадуть віддзеркалювані від рефлектора коливання. Виходило, зважаючи на напрям фіолетових іскор, що це буде точно посередині проїжджої частини. Олд-Бой, хитро посміхаючись, відрегулював головну лампу генератора, трохи нахилив її. Так, усе гаразд. Тримаючи в руках ручку настроювання, він чекав.

Тим часом гуркіт автомобіля дужчав. Користуючись з того, що в лабораторії була напівтемрява, Олд-Бой визирнув з вікна й глянув туди, звідки під’їжджав грузовик. Ану, спробуймо!

Грузовик, навантажений якимись ящиками, був уже недалеко. Поруч з шофером сидів ще хтось. Автомобіль їхав повільно якраз серединою вулиці.

Секунди тяглися для Олд-Боя наче хвилини. Але ось грузовик доїхав до того місця, де, за підрахунками схвильованого експериментатора, концентрувалися мікрохвилі його генератора. І тієї ж миті машина спинилася. У Олд-Боя похололо серце, він чув, як вилаявся шофер, сказавши Щось про нестачу бензину, як він вискочив з кабіни й підійшов до мотора.

— Ей, що це? — пролунав дуже чіткий в передранковій тиші голос здивованого шофера. — Чого це мене трусить? Ти що, Данило, на стартер натиснув, чи що? Ану, не жартуй!..

Даремно робітник, що сидів у кабіні, виправдовувався, що він і не думав жартувати. Шофер ще дужче лаявся, бо тільки-но торкався металевого капота, як його починало трусити наче від електричного струму.

— Замикання якесь сталося, чи що? — нарешті спробував визначити причину незрозумілого явища розгублений шофер. Він стояв біля автомобіля, не знаючи, що робити, як зарадити справі. Звісно, він не міг знати справжньої причини зупинки і того, що його наче била пропасниця, ледве він торкався залізного капота.

Але за кілька секунд Олд-Боєві стало соромно: люди працюють, десь чекають на цей вантаж, шоферові, мабуть, треба виконати план, а він… він пустує, наче хлопчисько, затримує машину, та ще й завдає шоферові прикрощів. Ні, цього робити не можна! Тільки як же заспокоїти шофера? Ага, ось що!

Він висунувся з вікна й гукнув:

— Гей, приятелю!

Шофер підвів голову:

— Що таке?

— Вам не завадило б прочистити свічку першого циліндра. Правда, правда! У мене самого таке траплялося. Ця, знаєте, чортова свічка бозна-що може витворяти…

— А як я до неї долізу? — спитав шофер. — Не можна торкнутися капота…

— Спробуйте обмотати руку ганчіркою, — порадив Олд-Бой.

Шофер недовірливо взяв од робітника ганчірку і, обмотавши нею руку, обережно торкнувся капота. За цей час Олд-Бой відвернув рефлектор генератора вбік, фіолетові іскри змінили напрям. Він тихенько посміхався.

Шофер одкрив капот без будь-яких утруднень, як і слід було чекати. Зняв свічку, на якій, природно, незалежно від усього іншого, було чимало бруду. Потім поставив її на місце, закрив капот і, сівши в кабіну, легко запустив мотор.

Шофер увімкнув швидкість — і поїхав, здивовано поглядаючи на вікно лабораторії: дивна, мовляв, людина — згори бачить, чому замовк мотор!

А Олд-Бой щиро сміявся. Сміявся і поглядав щасливими очима на генератор, на фіолетове сяйво його лампи і такі ж фіолетові іскри, що зривалися з мідної дуги і танули в повітрі. Але найщасливіші погляди Олд-Бой кидав на папір на столі, на папір, де було записано перші його розрахунки частоти:

— від п’яти сантиметрів

— до одного міліметра!

Так, його новий генератор здатний був давати отакий діапазон частот, та ще з навантаженням інфразвукової модуляції!

Як зачарований, дивився Олд-Бой на ці записи: він може користатися хвилями від одного міліметра до п’яти сантиметрів. Дорогі ж мої друзі, чи зрозумієте ви, що це означає, бурмотів він до неіснуючих співбесідників. Хвиля завдовжки один міліметр означає триста мільярдів коливань на секунду. Цифрами це буде:

— 300 000 000 000.

Хвиля довжиною п’ять сантиметрів — це півтора мільярда коливань на секунду. Зрозуміло?

Цей невеличкий, зроблений на чесному слові генератор міг працювати на хвилях, коливання яких становило від трьохсот мільярдів до півтора мільярда періодів на секунду!

Хіба він мріяв коли збудувати таку казкову, таку неймовірно чудесну установку, що вільно, безвідмовно підкорялася поворотові ручки, що змінювала напругу, — давала б коливання з різницею двісті дев’яносто вісім з половиною мільярдів періодів на секунду!

Мабуть, навіть кароока Люка з усіма її незрівнянними принадами ніколи не бачила таких закоханих поглядів, які кидав на свій генератор цього раннього ранку щасливий Олд-Бой!

3: ТЕПЛО І ВІБРАЦІЯ ВИНИКАЮТЬ ЗСЕРЕДИНИ

Ранок почався так.

Як і завжди, намагаючись якнайраніше потрапити до лабораторії й захопити генератор для власної роботи, — вже о восьмій годині сюди прибігли і Сашко, і Люка, і трохи заспаний Богдан. І всі вони розгублено зупинилися на порозі, бо таке видовище їм довелося бачити вперше.

Адже кожен з них добре пам’ятав, як сердився Олд-Бой за найменшу недбайливість, за будь-яке порушення суворо додержуваної ним чистоти в лабораторії.

— Ви повинні пам’ятати, — чітко й твердо говорив він, вказуючи на якусь майже непомітну плямку, — що біля генератора не повинно бути ані порошинки! Він має працювати бездоганно, а це можливо тільки тоді, коли буде абсолютна чистота.

— Як у хірургічному відділенні лікарні, чи не так? — в’їдливо додавав Сашко. — Щоб не залетіла, боронь боже, якась інфекція… Може і протигази надіти?

— Звісно, це було б непогано, — незворушно відповідав Олд-Бой. — Іронія, друже мій, тут ні до чого. Я вважаю, що й ви, і апаратура — все має бути стерильним, іф ю андерстенд мі, якщо ви мене розумієте! А якщо не розумієте, то я примушу вас бути хоч приблизно такими!

— Стерильними, — незадоволено хмикнув Сашко, але так, щоб Олд-Бой не чув цього, бо тоді він міг розводити ці теревені ще з півгодини. Відпочивати в лабораторії Олд-Бой не дозволяв, примушуючи виходити до кімнати поряд, де стояли канапа й крісла.

Що ж сталося тепер?..

Три експериментатори у свіжих сніжно-білих халатах стояли, розгублені, на порозі лабораторії, поглядаючи то одне на одного, то на довгий стіл, де містився генератор. На столі лежав Олд-Бой, поклавши голову на руки. Ноги він поклав на латунний аркуш, де Богдан опромінював акуратно розкладені продукти. Аркуші якогось рукопису раз у раз здіймалися й опадали від богатирського хропіння.

Невідомо, чи довго б ще простояли на порозі експериментатори, але раптом сам Олд-Бой прокинувся, підвів голову, подивився на них каламутними очима, у яких сон ще боровся з свідомістю. Проте досить було Олд-Боєві побачити товаришів, як він остаточно забув про сон. Сів на столі, трохи ніяково усміхнувся, провів рукою по голові, все ще поглядаючи на товаришів. І тоді Сашко спитав у нього досить іронічно:

— Як до нас чіплятися за плямку або взагалі невідомо за що, то ти завжди готовий. А це що таке?

Він вказав на стіл, на якому все ще сидів Олд-Бой. Але той, на здивування всіх, не тільки не огризнувся, а навіть усміхнувся. Зробив лагідний жест рукою, наче запрошував і Сашка, й усіх інших не сердитися на нього за порушення залізних правил поведінки в лабораторії, скочив зі столу, швидко підійшов до Богдана й несподівано для всіх схопив його за руки. А тоді закружляв з ним по кімнаті, збуджено примовляючи:

— Ти не розумієш, май дір френд, мій любий друже… не розумієш, що сталося! Ні, не розумієш, ой, не розумієш!.. Ми ж з тобою перемогли, перемогли… так, що нікому й не снилося!.. Перемогли, ой, перемогли!..

— Зачекай хвилинку, Петре Микитовичу, — благально звернулася до нього здивована Люка. Але Олд-Бой не вгавав. Він пританцьовував по лабораторії. Нарешті Сашко не витримав. Він схопив Олд-Боя за піджак і гукнув:

— Слухай, ти, божевільний! Що це за фокуси? Чи не досить уже кинути твої недоречні жарти? Працювати треба!

Олд-Бой схаменувся. Він спинився, важко відсапуючись. Потім значуще поглянув на Сашка й Люку — і тоді вже звернувся до свого недавнього помічника:

— Друзі мої, заспокойтеся і слухайте мене. Богдане, бери з холодильника всі свої продукти й неси сюди. Ні, отих решток, що лишилися після нашої вечері, не треба! Тільки свіже. Став усе на стіл! Ми з тобою трохи поекспериментуємо!

Люка глянула на Сашка. Справді, здавалося, що Олд-Бой захворів. Спочатку непристойне хропіння на столі під генератором, потім танці по лабораторії — і нарешті цілком незрозумілі накази… Тим часом Богдан сумлінно виконував розпорядження: він розумів, що в такому стані з Олд-Боєм сперечатися не слід. Харчовик відсунув рештки смаженого м’яса, яке вони з Олд-Боєм учора вминали, банку з-під молока, приніс з холодильника свіже, холодне, сире м’ясо, кілька картоплин — і додав несміливо.

— Більше н-нічого н-немає, Олд-Бой…

— Гаразд, вистачить і цього, — недбало відповів той. — Ріж м’ясо на чотири шматки, як антрекот…

— Це м’ясо старувате, — боязко заперечив Богдан, — антрекота не вийде. Самі жили…

— Ріж, я тобі кажу! — гримнув на нього Олд-Бой. — А ви, Люко, будь ласка, почистіть картоплю та поріжте її. Розумієте? Беріть ножик!

Люка знизала плечима, але покірливо виконала наказ: надто вже Петро Микитович суворо все це говорив, його тон не припускав заперечень.

— А мені що робити, товаришу командире? — спитав Сашко, якого все це дратувало більше й більше.

— Тобі? Складай продукти на стіл, — сухо відповів Олд-Бой. — Вистачить з тебе й такої роботи.

І, не звертаючи більше уваги на незадоволеного Сашка, Олд-Бой заходився поратися біля установки. Він увімкнув компресор та інфрасирену і загадково мовчав, коли Люка здивовано спитала, що то за нові таємничі агрегати з’явилися в лабораторії. Мовчав він і тоді, коли на столі в зразковому порядку було розкладено порізані шматки м’яса і рівні кубики картоплі. Троє співробітників, не приховуючи цікавості, стежили, як Олд-Бой скерував анод головної лампи на стіл і ввімкнув генератор, ще раз критично подивившись на продукти.

— Яка чудна лампа! — не стримала вигуку Люка, а потім майже злякано спитала: — Петре Микитовичу, що то за дивні фіолетові іскри летять од вашого генератора?..

Сашко не запитував нічого. Він, широко розплющивши очі, дивився то на генератор, то на Олд-Боя. Богдан, довгий і незграбніш, був схожий на знак запитання. А тим часом Олд-Бой повертав далі й далі рукоятку контура настроювання, від чого шипіння генератора ставало вищим і вищим.

— Ой! — скрикнула Люка. Серед тиші виразно почулося шкварчання м’яса, що лежало на столі під генератором. Так, чотири шматки поступово втрачали червоний колір, вони підсмажувалися мов на плитці. Кімната сповнилася смачним запахом, таким смачним, що в Богдана повільно ворухнулися щелепи. Він крадькома запитливо глянув на Сашка і Люку і заспокоївся: вони теж ковтали слину. Та в цьому не було й нічого дивного, адже ніхто сьогодні ще не встиг поснідати.

Олд-Бой теж проковтнув слину.

— Мабуть, треба трошки посолити, — задумливо сказав він. — Богдане, давай солі!

Але той не встиг ще подати консервну бляшанку, що служила за сільницю, як Люка стривожено поскаржилася:

— Ой, Петре Микитовичу, зі мною щось не гаразд!

— Що таке, Люко? — стурбовано спитав Олд-Бой, приглядаючись до дівчини.

— Не знаю… здається, у мене всередині все якось вібрує… — Дівчина приклала руку до грудей, в її очах з’явився вираз страху. — І мені раптом стало дуже боязко, Петре Микитовичу… Що це таке?

— І в мене теж таке враження, наче всередині щось тремтить, — подав голос Сашко. — Слухай, Петре, може, ти надав надто великої потужності твоєму генераторові?

— А мені здається, що все це від стукотіння вашого компресора, Петре Микитовичу. Вимкніть його… слово честі, я краще піду… мені страшно!

Олд-Бой заклопотано поглядав то на Люку, то на Сашка. Потім його зір спинився на Богдані.

— А ти як? Ну, кажи!

Богдан махнув руками, наче жердинами:

— Якось і з-зі мною… не гаразд, — промимрив він ніяково. І тоді Олд-Бой рвучко ляснув себе по лобі.

— Розумію! Розумію, в чому тут річ! Одну хвилинку, уан мініт!

Він кількома рухами вимкнув усю установку. Стало тихо, зникли фіолетові іскри, що перед тим безнастанно пливли біля генератора, спинився розмірений стукіт компресора. Люка відразу полегшено зітхнула:

— Бачите, я ж казала! Зразу стало спокійніше без стукотіння. І вщухла ця неприємна вібрація…

— І вже не боязко, Люко? — дивлячись їй просто в очі, запитав Олд-Бой.

— Ні, Петре Микитовичу, то, мабуть, так впливав ваш компресор, — навіть усміхнулася дівчина.

— Так, так! — Олд-Бой уже старанно маніпулював біля полиць, де він за звичкою старого радіоаматора складав різні немовби й непотрібні речі незрозумілого призначення. Вийняв кілька шматків пористої гуми, — чи, може, то була пластмаса, і пробубонів: — Здається, це те, що треба. Ану, допомагай, хлопче, ти ж мій асистент! — звернувся він до Богдана.

Разом з ним Олд-Бой швидко приладнав ці шматки пористої гуми до боків інфразвукової сирени так, що вони майже щільно закривали їх, лишаючи тільки вихід сирени перед встановленим біля неї мікрофоном. Поглядом знавця він оглянув свою роботу й підморгнув Богданові:

— Бач, що сталося через мою необачність? І думав уночі зробити добру звукоізоляцію, а потім геть забув…

— Звукоізоляцію? — здивовано протягнув Сашко. — Але ж тут ніяких звуків не чути, крім стукотіння компресора.

— Можливо, можливо, — процідив крізь зуби Олд-Бой. Він знову підійшов до рубильників і поступово ввімкнув установку, покосившись перед тим на Люку. Як і передбачав Олд-Бой, фіолетові іскри почали зриватися над головною лампою генератора, мирно клацав компресор — і все було гаразд.

— Як, Люко? — спитав Олд-Бой.

— Ніби… ніби все гаразд, — відповіла дівчина. — Хоч десь усередині щось немов і неспокійно, але…

— Сашко?

— Ти чародій, Петре! Тільки при чому тут звукоізоляцію?

— Богдан? — Олд-Бой, мабуть, вважав зайвим відповідати на повторне запитання Сашка.

— Ц-цілком добре!

— Тоді готуватимемо їжу далі, — повеселішав Олд-Бой. — Тим більше, що й картопля вже починає смажитися.

Нарізана рівними квадратиками картопля, що лежала поруч з м’ясом, так само почала шкварчати й підстрибувати. Вона помітно ставала з білої світло-жовтою, а потім приємно золотавою.

— Та що це таке, нарешті, — ступив крок уперед Сашко, — лабораторія це чи якась таємнича кухня? Петре, може, ти газ підвів під стіл?..

Олд-Бой спокійно, легким невимушеним рухом узяв з консервної бляшанки щіпку солі, недбало, мов справдешній кухар, посолив м’ясо й картоплю — і знову презирливо промовчав, склавши після того руки на грудях як переможець.

— Наполеон, їй-бо! — пирхнув Сашко. Він хотів додати ще щось, але в розмову втрутилася Люка:

— Ні, тут щось не те. Мармур холодний. Дивись, і м’ясо, і картопля підсмажуються наче зсередини!

Дівчина не помилилася. Лише там, де до нього доторкалося м’ясо чи картопля, — мармур на столі трохи нагрівався. Виходило, що таємниче джерело тепла містилося десь усередині шматків м’яса, всередині кожного шматочка картоплі… Це було неймовірно, але було саме так! Навіть Богдан заклопотано мовчав, здивовано поглядаючи на стіл: такого казкового видовища не доводилося досі бачити навіть досвідченому бувалому харчовику!

Проте м’ясо і картопля підсмажувались, хоч і всупереч здоровому глуздові.

Олд-Бой ще раз ковтнув слину й авторитетно зауважив:

— Думаю, що вже готове. Як на мене, то я не люблю пересмаженого м’яса. Досить, хлопці, мій антрекот має надто привабливий вигляд!

— Але я т-тобі кажу, що ц-цей шматок дуже жилавий, — усумнився Богдан. — Його не вгризеш.

— Ти так вважаєш? — саркастично зауважив Олд-Бой. — Любий харчосмаче, ти не досить обізнаний з методами високочастотного інфразвукового готування їжі!

Люка скоса глянула на Сашка: що то за дивні терміни? Але Олд-Бой уже швидко відсунув м’ясо і картоплю, що й далі шкварчали, мов набравши тепла ще на півгодини. Він вимкнув генератор і, не звертаючи уваги на здивування товаришів, розклав їжу на чотири нерівні частини — дві більші й дві менші. Перші дві він поставив перед собою і Богданом:

— Це — наше, харчосмаче. Ми заробили це важкою працею. А отим двом…

Дві менші Олд-Бой призначив для Люки й Сашка.

— Цим вистачить покуштувати. Хай менше гуляють… Ану, Богдане, скуштуй антрекотика з картоплею! Кажеш — жилаве, не вгризеш?

М’ясо було справді чудове. Соковите, м’яке, наче приготоване на рожні, воно просто тануло в роті. А картопля — розсипчаста, запашна, — це був не гарнір, а справжня насолода! Богдан, напхавши повен рот картоплі, мовив:

— Т-ти знаєш… м-мені здається, що я помилився… і взяв для опромінювання… н-не якийсь жилавий шматок м’яса, а найкращу, високоякісну вирізку! І т-ти зробив… н-не антрекот, а чудовий, як пух, б-біфштекс! Як вам з-здається, Люко?

Дівчина мовчки кивнула головою: що казати, коли й справді страва була бездоганна. А Сашко, покінчивши з м’ясом і картоплею, захоплено сказав Олд-Боєві, з обличчя якого не зникала самовдоволена усмішка:

— Не знаю, Петре, що й як ти зробив з цим жилавим м’ясом, але з нього вийшов райський сніданок! Шкода тільки, що замало для людини з добрим апетитом, чи не так? Це що, якісь нові радіоколивання? Скажи, зрештою, не муч нас!

Олд-Бой, не поспішаючи, закурив сигарету. Він наче не помічав запитливих поглядів товаришів. Звертаючись тільки до Богдана, промовив:

— Що ж, доведеться таки сказати їм, у чому річ, Богдане? Ти не заперечуєш?

А що його рудий друг, звісно, й не думав заперечувати, Олд-Бой обвів поглядом присутніх і почав уже цілком серйозно й діловито.

— Те, що ви зараз побачили, май френдс, мої друзі, — ніщо порівняно з тим, що вам доведеться побачити в недалекому майбутньому. Ми відкриваємо новий шлях у дослідженнях, ось що! З допомогою моєї нової установки, де поєднуються ще загадкова галузь інфразвуку й радіоколивання на мікрохвилях, ми зробимо нечувані речі! Що ж таке інфразвук?..

…Одійдемо трохи, дорогі мої читачі, від спеціальних, суто наукових пояснень нашого приятеля Олд-Боя, який поступово стає, певно, головним героєм цієї розповіді. Його пояснення завели б нас надто далеко, а можливо і заплутали у наукових нетрях акустики й радіотехніки. Краще давайте за час його лекції познайомимося з деякими маловідомими, але досить цікавими фактами.

Півстоліття тому в старовинному лондонському театрі “Лайрік” ставили п’єсу, де за волею автора дія відбувалася в далекому минулому з властивими йому середньовічними жахами. Але надаремно постановник п’єси Джільберт Міллер намагався створити на сцені потрібну таємничість: всі хитромудрі спроби його декораторів і костюмерів не давали бажаного ефекту, вони здавалися жалюгідними трюками.

Серед друзів театру на репетиціях був присутній всесвітньовідомий фізик Роберт Вуд. І саме він запропонував вплинути на майбутніх глядачів іншим, зовсім не театральним засобом.

За його порадою наступного дня в театр привезли дуже довгу й широку трубу й пристосували її до органа — старовинного музичного інструмента. Ніхто, крім самого Вуда, режисера і ще кількох осіб, не знав нічого про цю трубу.

Почалася прем’єра. Орган нагнітав у трубу повітря: звуку не було чути, а от кришталеві підвіски на люстрах у залі затремтіли — і всі відчули якийсь підсвідомий страх. Навіть на вулиці почалася паніка, хоч на це ні Міллер, ні Вуд ніяк не розраховували. Що ж сталося?

Перед тим, як відповісти на це, нагадаймо читачам ще одну, немовби й нічим не пов’язану з попередньою, історію. Мабуть, усі читали роман талановитого письменника Жюля Верна “Діти капітана Гранта”. Так от, що відбулося з його героями в Андах?

Після стомливого підйому мандрівники влаштувалися в гірській хатині. Раптом вони відчули дивовижний шум. Усі вибігли з хатини, і перед ними відкрилася небачена картина.

“На плоскогір’я обрушувалися лавини живих істот, що шаленіли від жаху. Сотні, а може бути, й тисячі тварин мчали навмання… Гленарван, Роберт ледве встигли впасти на землю, як цей живий вихор пронісся в кількох футах над ними…”

Через кілька годин мандрівники зрозуміли, що це було: тварини тікали геть, передчуваючи землетрус. Ось що гнало їх!

Між іншим, розмови про те, що різні тварини іноді передчувають стихійні явища — бурі, виверження вулканів, землетруси, — тривають уже давно. Наприклад, цілком достовірно, що медузи відчувають наближення шторму за 10–15 годин і, наче рятуючись од його крутих хвиль, заздалегідь уходять у глибини моря. В Японії, країні, де частенько трапляються землетруси, люди розводять маленьких рибок, які за кілька годин до початку землетрусу починають метушитися в акваріумах. А деякі глибоководні риби напередодні стихійного лиха, навпаки, випливають на поверхню моря. Виходить, що тварини можуть передчувати такі явища? Але як саме?

Інфразвук — ось пояснення! Деякі тварини легко сприймають інфразвукові коливання повітря, породжувані сейсмічними явищами. На медуз інфразвук діє згори — і вони злякано тікають в глибину моря. А на глибоководних риб, навпаки, інфразвук діє знизу, від дна моря. І вони тікають од нього на поверхню.

Людина, як ми знаємо з бесіди Олд-Боя та Богдана, не відчуває інфразвуку. Чому? Дуже просто.

Завдяки органам відчуття тварини розпізнають близькість ворога, знаходять їжу, воду. Що чутливіші органи відчуття, то більше у тварини шансів уціліти в боротьбі за існування і продовжити свій рід.

Людина не пристосовується до природи, навпаки, вона пристосовує природу до своїх потреб. Людина, що протягом багатьох тисячоліть віддалялася від природи, поступово втратила гостроту своїх органів відчуття. Ця гострота — слуху й нюху, зору й дотику — вже не вирішує її долі. Можливо, сприймання інфразвуку ми втратили порівняно недавно і воно остаточно ще не зникло. Але ми його не усвідомлюємо, і інфразвук впливає на людину, як у досліді Роберта Вуда з його довгою трубою, лише підсвідомо, викликаючи почуття страху і навіть паніки. Звісно, тільки тоді, коли інфразвук досягає певної сили.

Добре це чи погано? Мабуть, добре. Бо інакше ми були б залиті безмежним морем інфразвукових коливань. Рух міського транспорту, ходіння людей, тремтіння бруку, вітер, що блукає між будинками, грюкання дверей — усе це породжує інфразвук. Більше того, коли б людина могла відчувати його, вона сприймала б на слух помах руки, знімання капелюха, голоси будинків, які обдуває вітер, звуки хатніх речей тощо. Мабуть, у такому світі просто неможливо було б жити!

Коли б людина відчувала інфразвуки, то вона не образно, не літературно, а цілком наявно сприймала б чудово написану картину дверей, що співають у повісті великого М. В. Гоголя “Старосвітські поміщики”:

“…Але найвидатнішим у домі — були двері, що співають. Щойно приходив ранок, співання дверей лунало по всьому дому. Я не можу сказати, чому вони співали: чи перержавілі петлі були тому виною, або сам механік, який робив їх, сховав у них якийсь секрет; але надзвичайно те, що кожні двері мали свій особливий голос: двері, що вели в спальню, співали найтонесеньким дискантом; двері, що вели в їдальню, хрипіли басом; але ті, що були в сінях, видавали якийсь дивний, деренчливий і разом з тим стогнучий звук, отож, вслухаючись у нього, дуже ясно, нарешті, чулося “ой, лишенько, я мерзну!”

Певна річ, М. В. Гоголь вжив лише поетичний, художній образ; але, як доведено багатьма дослідами, двері справді видають інфразвуки, навіть, якщо не грюкати ними, а зачиняти зовсім тихо.

Це — слабі інфразвуки. А сильніші? Академік В. В. Шулейкін ще 1932 року відкрив явище, яке було названо “голосом моря”. Це — взаємодія потужного вітру й морських хвиль, яка створює потужні інфразвукові коливання, що поширюються з швидкістю звуку, тобто — значно швидше, ніж циклон. Вони мчать, дедалі посилюючись, уздовж морських хвиль. І цей інфразвук передує змінам атмосферного тиску, отож, може бути раннім передвісником бурі.

Але бувають ще потужніші інфразвуки, справді стихійні, — внаслідок вибухів вулканів або сильних землетрусів. У Зондській протоці, між островами Суматра й Ява, є невеличкий острів Кракатау. Свого часу він був відомий тільки тим, що на ньому були залишки вулкана з кратером, який мав у діаметрі тринадцять кілометрів. Але в 1883 році сталося виверження — і з такою силою, що майже весь острів було зруйновано, а на його місці з’явилася западина завглибшки близько 300 метрів. Так от, під час цього вибуху, коли загинуло до 40 тисяч чоловік, виник неймовірної сили інфразвук. Його коливання кілька разів обійшли всю земну кулю!

…Проте чи не час уже нам закінчити цей невеликий відступ од сумлінної розповіді про незвичайні події, що почали розгортатися навколо нової конструкції Олд-Боя? Тим більше, що розповісти нам доведеться чимало: і про працю бригади науковців з тією новою конструкцією, і про те, як ця праця багато чого змінила в особистих взаєминах наших героїв. Тому, не гаючись, повернемося до того, що відбувалося далі в лабораторії.

4. ЩО СТАЛОСЯ З СІРИМ КОТОМ

А події в ній розгорталися так.

Насамперед щось сталося з Олд-Боєм. Богдан бачив це на власні очі, бо саме йому доводилося найбільше часу провадити біля установки, в лабораторії: адже він і справді став асистентом Олд-Боя, довіреною особою, якій доручали найнепередбаченіші завдання. Сам Олд-Бой бачив тільки одне: свій генератор з інфразвуковою сиреною. Олд-Бой безнастанно закурював сигарету за сигаретою, випускав хмари диму, кидав недокурок, щоб з насолодою втягнути на повні груди повітря і сказати Богданові:

— Ти, харчосмаче нещасний, чуєш цей чудовий запах озону, яким наповнена тепер наша лабораторія? Мікрохвилі — це вони в поєднанні з високою напругою утворюють його! Дихай, Богдане, дихай: озон оздоровлює весь організм! — І раптом задумувався: чи досить надійно він ізолював інфрасирену? Адже в лабораторії на відстані від сирени ще відчувалася вібрація в пальцях руки. — Може, вкрити пористою гумою ще й мікрофон?.. Як ти гадаєш, асистенте?

І, не чекаючи на відповідь, біг до своєї установки перевіряти нову думку, яка щойно майнула йому в голові. А таких думок виникало в Олд-Боя безліч, він був просто просякнутий ними.

І ще Богдан помітив одну зміну в характері свого непосидючого друга: Олд-Бой ніби зовсім забув про карі очі й хвилясте волосся дівчини, що раніше володіла його серцем, хоч і не дуже цікавилася ним сама. Власне, їй були немов байдужі залицяння всіх — за винятком, можливо, тільки Сашка. Ну, “всіх” — це було, мабуть, занадто, бо в лабораторії, крім Сашка, працював тільки Олд-Бой… і, звісно, Богдан, який ніколи не насмілювався якось показати своє почуття до Люки. Почуття?.. Та рудий незграбний Богдан навіть у думці не наважувався так сформулювати своє ставлення до дівчини, яку він вважав неперевершеним зразком краси й чарівності. Що він був для неї? Для Люки, яка не цінувала навіть самого Олд-Боя, хоч і звала його з певною повагою Петром Микитовичем? Та ніщо! І тому Богдан тільки хмурився, коли Люка кокетувала з легковажним, на його думку, Сашком, не звертаючи уваги на Петра. Хмурився — і мовчки обіцяв собі:

“Зажди, зажди, голубе! Ось ми тобі ще покажемо!..”

А тепер? Тепер, як це не дивно, Сашко опинився осторонь. Несподівано для себе збентежений Богдан помітив, що Люка якось по-новому поглядає на Олд-Боя. Не вірячи своїм очам, він побачив учора ввечері, як Люка, збираючись іти до лабораторії опромінювати свого кролика, спинилася перед дверима. Не зауваживши запитливого погляду Богдана, що сидів за звичкою в кімнаті відпочинку, чекаючи черги, вона старанно напудрила ніс, підфарбувала помадою губи — і аж тоді увійшла. Правда, Олд-Бой не помітив нічого. Він буркнув, неохоче відходячи від генератора:

— Тільки, будь ласка, пліз, скоріше, бо мені ніколи. Треба дещо зробити в схемі. Чуєте? Отож, квіклі.

— Що, Петре Микитовичу? — здивовано перепитала Люка. — Як ви сказали? Квік… квік?

— Я сказав — квіклі, що означає — швидше. Пора б уже й вам вивчити англійську мову, їй-бо! — І пішов геть не оглядаючись.

Люка закусила губки. Богдан похитав головою: он як ми відповідаємо на явну зацікавленість дівчини!

А сьогодні ранком він помітив у руках Люки товсту книжку. Люка читала її уважно, рядок за рядком. Час од часу вона переглядала знову щойно прочитане місце.

— Що це у вас, Люко? Новий роман? — спитав Богдан. Але дівчина зашарілася, вмить згорнула книжку й вибігла з кімнати. Тільки під час обіду Богдан, крадькома зирнувши на назву книжки, з якою дівчина не розлучалася, навіть коли їла, розгледів її назву. То був підручник англійської мови для дорослих…

Це було зовсім незвичне явище. Бо така реакція на зауваження Олд-Боя не лишала підстав для сумнівів. Зміни в поведінці Люки помітив і Сашко. Тепер він приходив до лабораторії точно в призначений йому час, робив своє діло, працював біля генератора, не кажучи зайвого слова, — і виходив. На Люку він майже не дивився, а зустрічаючись із нею, був наздвичайно ввічливий — такий, що від його ввічливості ставало холодно. Цієї крижаної ввічливості не помічала тільки Люка, немов їй це було зовсім байдуже. Навіть сам Олд-Бой якось здивовано підвів очі на Богдана й тихо спитав його:

Чого це вони так розмовляють? Посварилися, чи що?

Потім знизав плечима й забув про це. Богдан тільки зітхнув. Ні, тут справа була не в сварці, відбувалося щось зовсім інше…

Генератор з інфразвуковою установкою працював. Він працював так добре, що Олд-Бой уже мріяв про нові дослідження, але не наважувався обрати потрібний напрям.

— Розумієш, Богдане, — казав він своєму другові, — я не маю права кидати досліди, які доручило мені керівництво. Воно вимагає опромінювання короткими хвилями. А мені це стало нецікаво. Мікрохвилі з інфразвуком — ось що найважливіше тепер!

— То й роби це, бо т-трохи інфразвуку, мабуть, не завадить, — висловлював свою думку Богдан. — Я ж п-пам’ятаю, як ти вплинув на ж-жилаве м’ясо…

— Не те, Богдане, не те, — наполягав Олд-Бой. — Я хочу поставити зовсім нові дослідження. А матеріалу в мене поки що замало. От коли б академік Антохін…

В Богданових очах появлявся жах: академік Антохін, світило електроакустики. Звісно, було б дуже добре, коли б він погодився керувати дослідами з новою установкою Олд-Боя. Але як можна турбувати його цим?

— Так, академік Антохін, — вперто вів своє Олд-Бой. — От коли б він змінив напрям дослідів… але не можу, не можу я зараз навіть мріяти про це… А втім…

Поки що Олд-Бой встановив точний розклад досліджень з генератором, дедалі зменшуючи довжину хвилі, на якій він працював. Кожен член бригади мав свій визначений час. Найбільше часу припадало на долю самого Олд-Боя, який безупинно поліпшував інфразвукову установку. Робив він це тільки в присутності рудого Богдана, іншим Олд-Бой не дозволяв ніякого втручання.

— Ми випускаємо джина з пляшки, Богдане, — мовив він, закурюючи сигарету.

— Так то ж у к-казці, — заперечував Богдан. — А т-ти здійснюєш наукові досліди, ц-це ж різниця!

— Ну, гаразд, немає часу на теревені. Богдане, опромінюй свою їжу. Твій час. І будь ласка, працюй обережно. Я запускаю інфразвукову установку на невелику потужність. Тобі вистачить. Спробуй встановити, що це дає порівняно з минулим. Увага!

Він увімкнув компресор, а потім інфрасирену. Все було гаразд. Нарешті, почав працювати й генератор.

— Не чути ніяких вібрацій? — спитав Олд-Бой.

— Н-нічого. Все нормально, — відповів Богдан.

— Ну, то працюй. А я піду. Треба дістати деякі деталі.

І Олд-Бой зник за дверима.

Богдан звичним оком глянув ще раз на показник частоти. Все було в порядку. Безумовно, Богдан не міг перевірити, яку потужність має інфразвукова сирена й скільки вона віддає на модуляцію генератора. Зрештою, всі отакі перевірки й вимірювання були невід’ємною прерогативою самого Олд-Боя, який не доручав Богданові робити це.

Богдан вийняв із шафи продукти. На білому тлі густої ряжанки цвіли зелені пухнасті квітки: то була активна кількаденна цвіль. Третього дня Богдан сам посадив на ряжанку культуру цієї цвілі. Сьогодні він мав опромінити ряжанку, щоб дізнатись, як впливатимуть на цвіль мікрохвилі, та ще поєднані з інфразвуком. Ці комбіновані випромінювання за всіма ознаками мали вбити культуру цвілі й не дати їй далі поширюватися. Ефект, схожий з найкращим консервуванням, тільки що набагато швидший і стабільніший… Отож…

Богдан, спритно маніпулюючи, встановив на мармуровому столику чашку з ряжанкою. Чому в нього руки працюють бездоганно, коли нема нікого з товаришів? Чому вони стають незграбні і неповороткі, наче жердини, саме тоді, коли він хотів би показати іншим, зокрема — Люці, свою вправність?.. Зітхнувши, Богдан трохи замислився і вирішив додати потужності генераторові. Він повернув рукоятку. Хай Олд-Бой наказує не торкатись її, Богдан добре знає, що трошки потужності не завадить. Шипіння генератора погучнішало. Богдан уважно лічив:

— Раз… два… три… чотири… п’ять…

Дійшовши до десяти, він спинився. Мабуть, уже досить. Чашка з ряжанкою помітно розігрілась. І саме цієї хвилини Богдан почув голос Люки:

— Можна увійти?..

Ах, це справді був чудовий, лагідний і ніжний голос! Хіба тільки, можливо, флейта могла б зрівнятися з цим голосом!

— П-прошу, прошу, люба Люко, заходьте! Олд-Бой пішов, отже, можна заходити. Я дуже радий, що ви…

Чудовий, лагідний і ніжний голос спинив Богдана:

— Петра Микитовича немає? А де ж він?

— Кудись пішов, — відповів Богдан непевно. — Казав, що хоче д-дістати якісь потрібні йому д-деталі. Та нічого, заходьте, прошу. Ось у мене т-тут дуже цікаве дослідження, як б-бачите…

— Ні, ні. Я поспішаю…

Чудовий, лагідний і ніжний голос… мабуть, він тільки примарився Богданові? Бо тепер він став досить гострий.

— У мене немає часу. Колись іншим разом… Бувайте!

Так, був чудовий, лагідний і ніжний голос, тільки був… Богдан сам один у лабораторії з своєю ряжанкою і культурою цвілі… Люко, Люко, невже ж ви не бачите, як обливається кров’ю серце нещасного Богдана? Та хіба ж винний він у тому, що змушений возитися з ряжанкою… і цвіллю…

Але досить суму, досить непотрібної лірики! Кароока пішла, навіть не глянувши на Богдана… До генератора, до праці!

Богдан рішуче повернувся до мармурового стола під генератором, де стояла чашка з ряжанкою. Він навіть уже простягнув руку, щоб узяти чашку. Але… але рука Богдана повисла в повітрі, а очі широко розплющилися.

Він стояв, похитуючися на довгих ногах, чуючи, як рівномірно й одноманітно шипить генератор, як розмірено клацає компресор. А де ж ряжанка? Куди вона поділась? Ось стоїть фаянсова чашка з трохи розбитим краєм. Але чашка порожня.

Богдан нахилився й зазирнув усередину чашки: чисто. Може, це чортове проміння разом з інфразвуком розчинило ряжанку?

Сердитим рухом Богдан вимкнув генератор. Шипіння зникло. І все-таки якісь незрозумілі звуки лишилися, вони наче пробивалися крізь чітке клацання компресора. Ці звуки непокоїли Богдана. Він подивився туди, звідки, здавалося, долинали ці звуки.

Нова несподіванка!

У кутку, біля маленького столика з приладами сидів сірий кіт. Як він опинився тут, годі було дізнаватися. Проте факт лишався фактом. Кіт сидів у кутку. Невідомий сірий кіт задоволено муркотів, облизуючись.

Широко розплющеними очима Богдан дивився на це створіння. Кіт багато, мабуть, бачив на своєму віку. Одне вухо його було напіввідірване. Сам він був геть обліплений сміттям. Худючий і облізлий. Тьху!..

Богдан хотів був уже одвернутися від цієї абсолютно непривабливої істоти, як раптом помітив щось дивне. Він, замість одійти, навіть нахилився ближче до кота, що так само спокійно сидів і вмивався зігнутою лапкою, немов прожив у цьому кутку все своє життя.

А що це біле й зелене на морді?

— Негідник! Мерзотник! Брудна тварина! — вигукнув Богдан. І, слово честі, навряд чи хтось міг би йому щось закинути з приводу цього, — бо оті білі й зелені плями на морді кота були слідами щойно з’їденої ряжанки! Поки Богдан розмовляв з Люкою, кіт блискавично з’їв його опромінену ряжанку… Цього не можна було дарувати!

— Ну, зажди! Почекай, тварюко! — мурмотів Богдан, ураз обернувшись на мисливця. Кров його заграла. Він відчув у собі заглушений досі голос досвідченого дикуна-мисливця, що звик полювати на тварин. Атавізм?.. Можете називати як завгодно. Проте скромний літописець цих подій запевняє вас: жоден червоношкірий індіянець, жоден Чінгачгук або Барсова Лапа чи навіть сам останній з могиканів не зміг би підповзти так обережно до своєї жертви, як підповзав до сірого кота Богдан.

Серце його калатало. Бойовою люттю роздувалися ніздрі і горіли божевільним запалом очі.

— Рраз! Єсть!

Як пружина Богдан випростався. В його руці висів кіт, безпорадно ворушачи лапами: захищатися він не міг.

— Мерзенна тварино, — шепотів Богдан, — зараз я т-тобі покажу, як жерти об’єкти наукової роботи… Може, я й сам ладний був би з’їсти цю чудову ряжанку, хоч на ній і була цвіль. Але не їв, хоч і мав на це повне право. А ти… негіднику, зараз я тобі…

Кіт тільки вигинався й конвульсійно рухав лапами, він уже, мабуть, змирився з своєю долею. І зовсім невідомо, що зробив би з ним ображений до глибини душі дослідник, якби не почув ззаду лагідного, приємного голосу:

— Що ви робите, Богдане? Адже цьому бідному котові, напевно, боляче.

Богдан остовпів. Так, це була Люка. Чарівна кароока Люка дивилася на нього, на кота — і обличчя її набувало дедалі докірливішого виразу.

— Справді, що ви робите? Ой, бідний котику, що таке сталося, чим він завинив?

— Б-бачите, він, цей н-негідник… ні, я н-не те хотів сказати… Ц-ця тварина з’їла мою ряжанку, — промурмотів Богдан, не випускаючи з рук кота, що саме в цей час спробував вирватись. — А, чорт!

— Звідки у вас стільки брутальності? Кіт з’їв ряжанку? А що ж, на вашу думку, йому залізо їсти чи, може, котушки з генератора? Коти люблять молоко, сметану й усякі інші молочні страви, — відповіла Люка. — Давайте його, бідолашного, сюди!

— Але ж, Люко…

— Не бажаю слухати ніяких “але”. Давайте сюди кота, — суворо наказала Люка, гнівно блиснувши очима.

І хоча в Богдані бушували шторми й бурі люті на мерзенну тварину, хоч був він ображений попереднім ставленням до нього кароокої повелительки, та руки його покірно подали Люці кота, а губи спромоглися лише запобігливо прошепотіти:

— Об-бережніше, Люко. Він м-може вас подряпати. Втім, Люка вже не слухала Богдана. Вона тримала кота на руках і пестила його.

— Бідолашний котику. З’їв погану цвілу ряжанку. Адже ряжанка у вас, Богдане, була цвіла, я сама бачила. І звідки ти взявся тут? Мабуть, вліз через вікно? Тому тобі й холодно! О серденько, ми зараз погріємо тебе!

Дівчина хутко обернулася до Богдана:

— Увімкніть генератор!

— Але…

— Я прошу вас це зробити! — гордо мовила Люка. Богдан покірно ввімкнув генератор.

Фіолетовим світлом засяяли лампи, у повітрі розлився знайомий запах озону. Генератор працював.

Люка піднесла кота і посадила його на мармуровий столик.

— Сідай, сідай, любенький, — приказувала вона, — тут тобі буде тепло й приємно. Сідай, котику!

Кіт спокійно сидів під генератором. І справді, йому, певно, було досить приємно в теплі, яке вилучали лампи. Адже зараз генератор випромінював хвилі, що не палили, не були дуже гарячі, а тільки гріли — саме такі хвилі потрібні були Богданові для його ряжанки.

— Погляньте, Богдане, він умивається! — гукнула Люка.

Справді, кіт умивався і лагідно муркотів.

— Чи не п-пошкодить йому, Люко, отаке д-довге перебування під промінням? — несміливо запитав Богдан.

Люка озирнулася.

— Цікаво, хто з нас біолог, ви чи я? — різко озвалася вона. — Сиди, сиди, котику.

Богдан мовчки одійшов. Так, ніколи-ніколи Люка не ставитиметься до нього прихильно. Що ж, нічого не вдієш. Він з головою пірне в науку, він угамує свої почуття… і взагалі він більше не звертатиме ніякісінької уваги на глумливі зауваження.

— Богдане!

Ні. Він вирішив не звертати уваги. Ні!

— Бог-дане!

Хай кличе. Він зайнятий, він не буде…

— Богданчику!

— Пробачте, Люко. Я н-не чув. З вулиці, знаєте, лине такий шум.

Богдане, Богдане, де ж твоя чоловіча гідність? Немає її. Варто цій дівчині було звернутися до тебе з лагідним “Богданчику”, як ти вже біля неї, шукаєш, чим би догодити їй!

— Богдане, дивіться, мені здається, що кіт стає пухнастіший! — Люка була вкрай здивована.

— Що?

— Та кажу ж вам, що кіт стає дедалі пухнастіший. Хіба ви не бачите самі?

Так, Богдан бачив на власні очі, хоч це й було зовсім неймовірно. Кіт ставав пухнастіший. Шерсть ставала блискуча, густа і гладенька. Здавалося, це був уже зовсім не той кіт, що сидів недавно в кутку лабораторії. То був худий і жалюгідний. А тут сидів ситий кіт з блискучою шерстю.

Богдан не вірив своїм очам. Він поглядав то на кота, то на Люку, що теж нічого не розуміла. Проте вона весело всміхалася.

— Ага? Бачите? А ви казали, чи не пошкодить йому опромінювання?

— Кому пошкодить? Вот тел ю? Що ви там кажете? — пролунав густий голос. Олд-Бой увійшов до лабораторії, швидко підійшов до генератора, подивився на тварину, що сиділа під ним, і здивовано спитав: — Що це таке? Звідки вона взялася? Ви що, Люко, вирішили опромінювати вже не кролів, а котів?

Люка почервоніла.

— Власне, Петре Микитовичу, я не те, щоб… Він з’їв Богданову ряжанку, а він той… Ну, я взяла, і ось… А кіт стає дедалі пухнастіший, а Богдан боявся, чи не пошкодить йому, а воно, ви ж самі бачите…

Богдан слухав і дивувався: куди поділася в’їдливість і самовпевненість Люки! Вона наче затинається, розмовляючи з Петром, і як лагідно, коли порівняти це з її звичкою розмовляти з ним.

Втім, Олд-Бой цього, звісно, не помічав. Він зацікавлено оглянув кота і навіть погладив його по сірій шерсті, від чого кіт вигнув горбом спину й щось вдячно промуркотів, наче знав, хто тут хазяїн лабораторії.

— Ха, справді, шерсть у нього немов шовкова, — процідив Олд-Бой крізь зуби. — А раніше яка була? Інша, ви кажете?

Люка сплеснула руками:

— Та він був такий облізлий, що страх!

— І оце відразу став пухнастий? — перевів Олд-Бой запитливий погляд на Богдана. Той мовчки кивнув головою: як бачиш, мовляв.

— Зрештою, це цілком збігається з моїми припущеннями, — задумливо мовив Олд-Бой. І раптом спитав, наче щось згадавши: — А інфразвук ти давав на генератор, чи він випромінював тільки мікрохвилі?

— З-зовсім трошки… як т-ти казав, коли пішов.

— Трошки? Гм, іт із вері інтерестінг… Це дуже цікаво. Раптова біологічна дія! Здається, Люко, все це треба якнайдокладніше записати у вашому журналі. Згода? А кота теж не лишайте напризволяще. Стежте за ним. Будемо його опромінювати ще, андерстенд ю?

Він не встиг ще за звичкою перекласти на рідну мову англійські слова, як Люка, зашарівшися, відповіла:

— Йез, ай ду!

В лабораторії стало тихо. Олд-Бой недовірливо поглянув на дівчину. Богдан витріщив очі: Люка відповідає Петрові англійською мовою?.. І раптом він згадав про “Підручник англійської мови для дорослих”. Так, так, зрозуміло…

— Люко, що я чую? Ви розмовляєте англійською мовою, ю спік інгліш?

— Е літл, Петре Микитовичу, — відповіла дівчина. Але далі вона вже не витримала. Почервонівши вкрай, схопила кота й вибігла з кімнати.

Олд-Бой провів її очима й тоді звернувся до Богдана:

— Ти чув? Відповіла вона “е літл”, що означає “трохи”. Ну й дівча!

А що Богдан мовчав, то Олд-Бой змушений був додати після паузи:

— Я навіть думаю, що іноді жінки бувають значно здібніші від деяких чоловіків, як ти гадаєш, Богдане? Я, звісно, ні на кого не натякаю, тим більше на тебе. Але… Ну, гаразд, гаразд, я не продовжуватиму, згода, — обірвав він хід своїх думок, зауваживши, як Богдан насупився. — Їй-бо, ти дитина, любий мій харчосмаче!

Втім, той, мабуть, вважав за краще зовсім ухилитися від подібних розмов і своїм запитанням змінив тему:

— С-слухай, Петре, а чому це сталося?

— Що саме? — спочатку не зрозумів Олд-Бой.

— Що так вплинуло на кота? Чого він став пухнастий І і ситий…

Олд-Бой задумливо закурив і тільки тоді відповів:

— Чесно тобі сказати, Богдане, я й сам ще не знаю.

— А щойно с-сказав, що це збігається з твоїми припущеннями! — докірливо мовив Богдан. — Чи ті слова були тільки для Люки?

Олд-Бой не прийняв виклику.

— Припущення, бач, одне, а знання — інше, — відповів він гідно. — Що я мав на увазі, конструюючи генератор мікрохвиль і інфрасирену? Що їхня спільна дія дуже активізуватиме різні процеси. Які саме процеси — я, звісно, не знав і не знаю. Те, що відбулося з котом, показує, як вплив генератора з інфразвуком діє на волосяний покрив. Мені здається, що дуже благотворно. Але це поки що дрібниці. Не для того я створював свою установку!

— А для чого?

Олд-Бой таємниче всміхнувся.

— Зажди, побачиш. Скоріше, ніж усі інші, Богданчику! Адже тобі я відкриваю всі свої секрети, ділюся всіма таємницями, бо ти ж — мій асистент!

Т-тобі аби жартувати!

— Який же це жарт? Ти брав найактивнішу участь у створенні нашої установки, і я тобі дуже вдячний за це. Не те, що з Сашком або Люкою: перший — легковажний хлопець, а друга — самозакохана егоїстка.

— Ой, що т-ти кажеш! — обурився Богдан. — Егоїстка!

— Слово честі, це саме так. Я вже розкусив її, — впевнено доводив Олд-Бой. — Самозакохана егоїстка — таке визначення найбільше пасує їй. Зрештою, ти й сам це побачиш! Вона кокетує з усіма просто так, для годиться. А щоб вона відчувала щось сама, ні, такого не буває!

Шкода, дуже шкода, що Олд-Бой (та й Богдан теж!) не мали ніякої змоги довідатися, що саме робила в ту хвилину Люка. Бо ця “самозакохана егоїстка” лежала на ліжку в своїй кімнаті й читала товсту книжку в зеленій оправі. І якби хтось міг прислухатися, він почув би, що Люка тихо шепоче, намагаючись вкласти якомога більше виразності в свої слова:

— Ай лав ю… ай лав ю… май дарлінг, ай лав ю!..

Ні Богдан, ні Сашко ніколи не вивчали англійської мови. Але щоб зрозуміти значення цих слів, не треба було бути Олд-Боєм. “Я кохаю тебе мій любий, я кохаю тебе!”

Очевидно, Олд-Бой помилявся, вважаючи дівчину “самозакоханою егоїсткою”. А Богданові й Сашкові взагалі не варто було б дізнаватися про загадкові риси дівочого серця. Бо після того вони б не змогли спокійно працювати в лабораторії.

Увечері Олд-Бой сказав Богданові і Сашкові:

— Майте на увазі, друзі мої, що завтра сюди приїжджають шановні професори на чолі з академіком Антохіним.

— Невже т-ти наважився? Запросив самого академіка Антохіна? — перепитав вражений Богдан.

— Так, вони приїдуть саме на моє запрошення — ознайомитися з принципами роботи нового генератора. Малесенький експеримент з твоїм котом, Богдане, остаточно переконав мене, що я зробив правильно. Отож нам з тобою, Богдане, треба приготуватися.

Більше не сказав нічого, хоч як зацікавлено поглядав на нього Сашко, якому дуже не хотілося покидати лабораторію, не дізнавшися подробиць. Олд-Бой ховався в клубах пахучого диму від сигарети і незворушно мовчав, значущо поглядаючи на свого незмінного асистента.

5. ПРОФЕСУРА МАЄ ПІДСТАВИ ДИВУВАТИСЯ

Ранок той нічим не відрізнявся від усіх попередніх. Він був такий самий сонячний, погожий і приємний, як і безліч інших. Тільки Олд-Бой з самого ранку був уже трошки стомлений: він не лягав спати майже цілу ніч: працював біля своєї нової установки, безнастанно поліпшуючи її. Та ще — про те знали Богдан і Сашко, а згодом довідалася й Люка, — сьогодні мали прийти до лабораторії, до нового генератора мікрохвиль і інфрасирени поважні, високошановні професори.

Невеличкий на зріст, геть сивий, із завжди скуйовдженим волоссям, що утворювало навколо його голови щось подібне до срібного сяйва, із сивою круглою борідкою, сухенький і жвавий, запальний, але дуже добрий, дотепний і веселий, ходяча енциклопедія з усіх питань електрики й акустики, академік Антохін був людиною, яку поважали всі, хто його знав. Навіть ті, кого він ущент розбивав під час наукових суперечок чи дискусій, навіть і ті згадували про нього з величезною повагою. А що вже казати про студентів і наукових працівників, і молодших і старших?

До академіка Антохіна ставився з помітною пошаною інститутський сторож Андрій Антонович — постать, можливо, не менш відома серед учених і студентів, ніж академік Антохін. Андрій Антонович знав професора ще молодим студентом, що частенько просив Андрія Антоновича позичити на два дні двадцять копійок…

Знали вони один одного дуже давно. Не бувало випадку, щоб академік Антохін, зустрівши Андрія Антоновича, не привітав його, не підійшов до нього потиснути руку, не запитав:

— Ну, як живемо, Андрію Антоновичу? Як воно куриться?

На що Андрій Антонович незмінно відповідав:

— Не зле, Іване Петровичу, куриться, поки не згасло…

Звідки Андрій Антонович дізнався, що сьогодні до лабораторії Олд-Боя прийде академік Антохін, не знав ніхто. Але Андрій Антонович з’явився в лабораторії з шваброю й ганчіркою. Олд-Бой здивовано поглянув на нього:

— Чого це ви сьогодні так заходилися прибирати, Андрію Антоновичу?

Той поважно відповів:

— А що ж, у брудній лабораторії прийматимемо Івана Петровича, чи що?

Олд-Бой тільки знизав плечима.

Андрій Антонович прибирав ретельно, прибирав до того самого моменту, коли в двері лабораторії хтось постукав, — чітко й сухо. Потім двері відчинилися і пролунав голос академіка Антохіна:

— Приймайте гостей, шановні товариші!

Так, це був Іван Петрович Антохін і з ним ще четверо професорів. Академік Антохін сказав, коли вони йшли сюди:

— Приготуйтеся побачити дивні речі, колеги. Хоч Петро Микитович ще дуже молодий учений — особливо, з нашого погляду! — але він упертий. Такий наполегливий, що неодмінно своє доведе!

Отже, професори, привітавшись із Олд-Боєм і лаборантами, зацікавлено оглядали все навколо, хоч і намагалися приховувати свою зацікавленість звичною для себе ученою байдужістю. Тільки академік Антохін був такий, як завжди. Він підійшов до Андрія Антоновича й сказав йому, всміхаючись:

— Ну, як живемо, Андрію Антоновичу? Як воно куриться?

Обличчя старого розпливлось у задоволеній усмішці:

— Нічого, Іване Петровичу, куриться, поки не згасло!

Академік уже йшов далі:

— Ви готові, Петре Микитовичу? Можна починати? Але дивіться, ми настроєні дуже скептично… принаймні дехто з нас, — додав він наче жартома. — Отже, я вас попередив.

— Я готовий, Іване Петровичу, — дуже серйозно відповів Олд-Бой. — Сідайте, прошу. Богдане, посунь стільці!

Професори сіли. Люка та Сашко стояли осторонь. Олд-Бой залишився біля своєї установки. Богдан — трохи позаду нього, готовий виконати перше-ліпше доручення Петра. І навіть Андрій Антонович не вийшов з лабораторії, а став біля дверей.

— Дозвольте починати, Іване Петровичу? — спитав Петро.

Діставши позитивну відповідь, він поклав руку на рубильник і почав:

— Я не хочу затримувати вашу увагу, описуючи технічні деталі, покладені в основу нової установки. Дозволю собі лише нагадати вам, що в ній поєднано генератор мікрохвиль з певним діапазоном частоти електромеханічних коливань і установка інфразвуку, який ми дістаємо з допомогою оцієї сирени. — Рухами руки Олд-Бой показував ті чи інші частини, про які йшла мова. — Ідея установки така. Інфразвук через мікрофон ми перетворюємо на електромагнітні коливання низької частоти й ними модулюємо мікрохвилі, випромінювані генератором. Що це дає? Ми дістали таким чином змогу подвійно впливати на об’єкти — мікрохвилями й інфразвуком. Причому робити це не безпосередньо біля генератора, як було досі, а й на відстані, скеровуючи мікрохвилі в бажаному напрямі, фокусуючи їх…

— Кхе-кхе… гмм…

Петро озирнувся: в цьому покашлюванні було явне недовір я. Він оглянув свою незвичну аудиторію: хто це міг бути?

Академік Антохін сидів, як і раніше, цілком спокійно. Він трохи нахилив голову і уважно слухав Петра. Інші теж немовби слухали уважно. Хто ж це покашлював?

Не знайшовши відповіді на своє запитання, Петро вів далі:

— Отже, ми тепер можемо, повторюю, фокусувати, мікрохвилі разом з модульованим інфразвуком і прямим променем точно скеровувати їх в потрібному напрямі…

— Кхе-кхе… гмм… — почулося в кімнаті ще виразніше.

Олд-Бой спалахнув, а проте вирішив поки що не звертати уваги на презирливе покашлювання.

— Дію установки ще не перевірено остаточно, — він вів далі, — для цього у нас було мало часу. Але комбінований вплив її випромінювання, я передбачаю, може бути дуже ефективний. Бо в ньому поєднуються дія електромагнітних хвиль дуже високої частоти, мікрохвиль, і дія інфразвукових коливань, яку ще майже не вивчила наука Отакі мої попередні зауваження. Тепер, гадаю, можна починати деякі експерименти.

В кімнаті панувала тиша. Вчені мовчали. Академік Антохін тільки-но хотів щось сказати Олд-Боєві, як раптом заговорив професор Терещенко, сухий і жовтий чоловік з витягненим кістлявим, завжди незадоволеним обличчям і випуклими короткозорими очима. Він виразно кашлянув, — і Петро одразу зрозумів, хто так скептично покашлював, коли він давав пояснення.

— Кхе-кхе… гмм… я хотів би попросити шановного… е, винахідника нової установки пояснити нам… е, яким чином ми не відчуваємо інфразвукових коливань від його… е, сирени? Адже, скільки мені відомо, ці коливання… е, повинні неприємно впливати на людей ще до того, як вони… е, потраплять до мікрофона, га?

І він замовк, переможно поглядаючи на Олд-Боя. Але той спокійно повернув рубильник, увімкнувши струм. Почулося виразне поклацування машини і більше нічого. Професор Терещенко кашлянув:

— Е… і ви кажете, що сирена вже працює?

— Так, шановний професоре. Вона працює й дає інфразвук, але він заглушений шарами звукоізоляції з пористої гуми. Інфразвук проходить тільки в мікрофон. Тому ви, як і всі присутні тут, нічого не відчуваєте, — незворушно пояснив Олд-Бой.

— І ви можете… е, модулювати той інфразвук і скеровувати його в потрібному напрямі? — ще недовірливіше спитав професор Терещенко.

— Так, професоре. У першу-ліпшу потрібну точку, — ще спокійніше сказав Олд-Бой. — І в цьому ви можете впевнитися.

— Кхе-кхе… охоче, охоче, — підвівся з місця професор Терещенко. Він підійшов до вікна й спинився під здивованими поглядами присутніх. — Е, я прошу вас зробити таке. Я, кхе-кхе… піднімаю палець біля цього вікна… е, на певній відстані од вашого генератора. — Професор Терещенко справді підняв сухий довгий палець. — А ви… е, спіймайте його вашим промінням!

На обличчі професора грала майже презирлива посмішка. Це побачили всі. Люка стиснула кулаки. Адже професор несерйозно ставиться до випробувань нової установки Олд-Боя! Підняв свій довгий палець — і це в нього називається науковою спробою!..

Тим часом Олд-Бой спокійно ввімкнув генератор. Академік Антохін навіть трохи підвівся зі свого стільця, побачивши фіолетовий колір світла ламп. Ось зірвалися перші фіолетові вогняні іскри. Ось вони попливли вздовж кімнати. Повітря сповнилося характерним запахом озону. Професор Терещенко тримав піднесеним свій кістлявий палець. На його обличчі можна було помітити лише підкреслену байдужість.

— Якого саме впливу ви бажаєте, шановний професоре? — спитав ввічливо Олд-Бой, беручись за рукоятки генератора.

— Якого хочете, е… скажімо, такого, щоб я відчув його, — відповів професор Терещенко, не ховаючи іронічної посмішки.

Погляди присутніх перебігали з генератора на палець професора: що ж буде?

Олд-Бой легко повернув рукоятки генератора. Він уважно поглянув на професора, що наче застиг з піднятим пальцем.

— Починаю! — вимовив він нарешті.

І майже відразу професор Терещенко зойкнув. Поривчасто опустив руку, потім підніс палець до очей, розглядаючи його. Олд-Бой повернув убік рефлектор генератора.

— Отже? — спитав він діловито.

Професор Терещенко мовчав. Палець його потемнів, замість жовтого він став коричневий, ніби його чимсь обпалило.

Академік Антохін порушив мовчанку.

— Думаю, що ми перейдемо до серйозніших експериментів, — звернувся він до Петра Микитовича. Той з готовністю відгукнувся:

— Я тільки виконав бажання шановного професора і показав ефективність впливу нашого генератора на відстані.

Тим часом професор Терещенко зав’язав палець носовичком і сидів нерухомо, немов безневинно скривджений.

— Якщо дозволите, Іване Петровичу, — вів далі Петро, — я покажу цілком своєрідний вплив генератора на відстані метрів двадцять-тридцять. Звісно, на такій відстані промінь уже нікого не обпалюватиме. Ми просто… просто спинимо рух на тому боці вулиці!

Богдан непомітно глянув на професорів: на їхніх обличчях застигло неприховане здивування. Навіть академік Антохін ширше розплющив очі.

— Це нескладно, — вів своє Олд-Бой. — Проміння створить на тому боці вулиці потужне електричне поле: мікрохвилі разом з модульованим інфразвуком — щоправда, зараз інфразвуку ми подамо небагато. Це поле, дуже обмежене в дії, відштовхуватиме кожного, хто намагатиметься пройти крізь нього. Зовсім просто, — вів далі Петро, наче й справді тут не було нічого дивного, — це триватиме тільки хвилинку. Прошу вас, шановні товариші, До вікон!

— А це не зашкодить тим, хто спробує пройти крізь ваше електромагнітне поле? — спитав академік Антохін, глянувши на перев’язаний хустинкою палець професора Терещенка.

— Запевняю вас, ні в якому разі, — відповів Олд-Бой. — Я вже двічі робив таке.

Академік Антохін підвівся. Він не приховував своєї зацікавленості. Пригладивши за давньою звичкою сиве волосся на правій скроні, академік підійшов до вікна. За ним слідом пішли інші спостерігачі. Навіть Андрій Антонович лишив свій спостережний пост біля дверей і теж попрямував за професорами.

Тротуаром по той бік вулиці йшли люди. Вони проходили повз будинки, поглядали на вітрини магазинів, дехто поспішав, дехто йшов, розглядаючи зустрічних. Це була звичайна картина звичайного вуличного руху.

— Увага, увага! — мовив Олд-Бой, скеровуючи рефлектор генератора крізь вікно на той бік вулиці.

Проте навряд чи варто було закликати глядачів до уваги, бо й без того ніхто не відривав погляду від вулиці.

Навпроти вікна на тому боці висіла велика афіша міського театру. Вона напіввідклеїлась, її кінці вільно гойдалися під подувами вітру. Саме в цю точку скерував промінь Олд-Бой.

До афіші підходив високий кремезний чоловік з портфелем. Ось він невимушено підняв руку, пригладив підстрижені вусики, побачивши за кілька кроків од себе громадянку з маленьким собачкою на повідку. Відстань між чоловіком з портфелем і громадянкою зменшувалася.

— Увага! — сказав ще раз Олд-Бой.

І раптом чоловік з портфелем спинився, наче його хтось несподівано штовхнув у груди. Він навіть одсахнувся і здивовано роззирнувся. Чоловік нічого не розумів.

Не менш раптово спинилася й жінка. Її собачка біг уперед, натягуючи повідок. Але громадянка немов сперлася грудьми на якусь невидиму перешкоду. Обличчя їй почервоніло. Жінка перелякано смикала за повідок і махала вільною рукою:

— Джіммі, назад! Джіммі, зажди!

Чоловік з портфелем спробував підійти до громадянки, заспокоїти її, допомогти спинити собачку. Він навіть підвів ногу, але його знову щось відштовхнуло.

Нічого не розуміючи, він безпорадно поводив очима, враз утративши самовпевненість, — дивився на громадянку, що так само тупцювала на місці. Коло них спинилося ще кілька чоловік, здивованих неймовірною подією. Вже чути було вигуки:

— Та що це таке, сниться, чи що?

— А ви спробуйте, може, пройдете…

— Чудеса, та й годі!

З середини вулиці до них підходив міліціонер. Упевнено, як господар, якому повинні підкорятися всі.

Академік Антохін зітхнув:

— Неймовірно! Це електромагнітне поле нечуваної потужності! Важко навіть уявити собі!

— Думаю, Іване Петровичу, що тут має значення й інфразвук, який несуть з собою мікрохвилі, — зауважив Олд-Бой, старанно скеровуючи рефлектор. — Але як саме це відбувається — невідомо…

— То він же модульований, ваш інфразвук! Щоб він впливав, його треба випрямити, тільки тоді він набере акустичних якостей, — не вгавав академік Антохін. — Інакше це все одно електромагнітні коливання… А втім…

Він замислився, наче згадав щось дуже важливе. Інші професори мовчали, зосереджено дивлячись у вікна.

Міліціонер спокійно підходив до невеличкого натовпу, звідки долинали здивовані вигуки.

— Що сталося, громадяни? — спитав він ввічливим голосом.

— Ось зараз додасть “розійдіться!”, — стиха мовила Люка, ховаючи посмішку.

— Що сталося, громадяни? — повторив міліціонер. — Прошу, розійдіться, не заважайте рухові!

Богдан засміявся, почувши, як здійснилося передбачення Люки, та одразу ж злякано замовк. На нього сердито озирнувся професор Терещенко.

— Тихше, прошу, — прошепотів він. — Ви заважаєте, товаришу!

А на вулиці чоловік з портфелем докладно пояснював міліціонерові, що саме трапилось і чому він не може виконати розпорядження господаря вулиці й “розійтися”. Жінка тільки кивала головою, стверджуючи слова чоловіка з портфелем, та тягнула до себе собачку.

Міліціонер скептично подивився на всіх: він аж ніяк не вірив у чудеса. Нарешті, він вказав на собачку:

— От ви кажете, що пройти тут не можете, — мовив він іронічно. — А як же цей собачка пройшов аж до вас, громадянине?

Чоловік з портфелем зніяковів: справді, собачка пройшов, а людина чомусь не може!

— Не знаю, товаришу міліціонер. Бачу, що собачка й справді пройшов. А от спробуйте ви, — запропонував він.

Саме тієї миті пролунав зойк. То академік Антохін, забувши про обережність, забувши про невидимі промені мікрохвиль, що линули повз його голову, посунувся, вкрай зацікавлений, далі. І відразу ж мікрохвилі, що їх вилучав генератор, дали себе взнаки. Пасмо сивого волосся на правій скроні академіка Антохіна враз потемніло. Вухо почервоніло, і академік відскочив назад, тримаючись рукою за обпечене обличчя.

Олд-Бой швидко повернув рефлектор убік.

— Іване Петровичу, пробачте, — зніяковів він.

— Ви не винні, Петре Микитовичу, — мужньо визнав академік Антохін, розтираючи червоне вухо. — То я сам, через власну необережність!

А міліціонер тим часом спокійно пішов уперед, недбало помахуючи паличкою. На нього дивились і чоловік з портфелем, і громадянка з собачкою, і весь натовп. Бо міліціонер незворушно пройшов од одного до другого і так само вільно вернувся. Після чого сказав досить неуважливо:

— Я ж просив розійтися, громадяни. Зовсім не було чого спиняти рух. Вам примарилося. Проходьте, проходьте!

Він пішов на середину вулиці. Чоловік з портфелем, непевно ступаючи, посунув повз афішу. Громадянка з собачкою йшла йому назустріч, безпорадно оглядаючись. Помалу розійшлися й інші свідки дивної події, всі, крім тих, хто спостерігав з вікна лабораторії інституту. Ці спостерігачі по-різному реагували на дивну подію. Академік Антохін потирав руки й повторював:

— Чудовий експеримент, чудовий! Він багато що пояснює!

Професори стримано перемовлялись. І навіть Андрій Антонович, що відійшов знову до дверей і стояв там з шваброю в руках, був украй здивований. Такого він не бачив ще за все своє життя…

Сашко нахилився до Богдана й тихо опитав:

— Слухай, я ось чого не розумію.

— Н-ну?

— Та ти не нукай, а послухай. Чому маленький собачка на повідку зміг пробігти опромінену зону — і проміння його не спинило? От дивно, наче на ньому був панцир…

Богдан знизав плечима:

— А дідько його знає! Тут, р-розумієш, с-суцільні загадки… з цією установкою…

Він не закінчив фрази, бо хтось дружньо торкнувся його плеча. Богдан рвучко обернувся й мало не зачепив руками академіка Антохіна. Іван Петрович усміхався. Він добродушно промовив:

— Навіщо шукати для з’ясування простих речей складних причин? Собака вільно пройшов тому, що він дуже маленький: проміння не сягало його, от і все.

І він одійшов, лишивши зніяковілих приятелів. Їм добре було видно його підпечене вухо й потемніле пасмо волосся. Богдан провів академіка співчутливим поглядом і одразу помітив Андрія Антоновича, який уже стояв біля нього і пошепки запитував:

— Товаришу Богдане, як це вийшло, що ви тим генератором пофарбували волосся Івана Петровича?

Богдан розвів руками:

— А що я м-можу сказати? Спитайте в Петра, Андрію Антоновичу, я не знаю.

Андрій Антонович незадоволено крутнув головою. Можливо, він запитав би й самого Олд-Боя, та почув, як заговорив академік Антохін. Він спинився біля генератора, якого Олд-Бой уже вимкнув, лагідно погладив велику лампу й мовив:

— Я не вважаю за потрібне провадити, Петре Микитовичу, будь-які випадкові експерименти. Те, що ви показали, переконало мене: поєднання мікрохвиль з інфразвуком справді відкриває цілком нові для науки можливості. До певної міри воно навіть революціонізує наші звичні уявлення!

Почувся шум. То присутні реагували на слова академіка Антохіна.

— Так, я не помиляюся, — голосніше повторив Іван Петрович. — І не слід нам займатися якимись забавками, Петре Микитовичу! Ми не діти, нам нема чого гратися, спиняючи пішоходів або обпалюючи пальця шановному професорові Терещенку чи навіть… навіть моє власне вухо, — усміхнувся академік.

Олд-Бой хотів був нагадати академікові Антохіну, що професор Терещенко сам вимагав опромінити його палець. А з вухом академіка… хто ж винен, що вія сам підсунувся під проміння? Та Іван Петрович вів далі:

— Я хочу нагадати вам, що й мікрохвилі — мало вивчене явище, а про інфразвук ми взагалі ще майже нічого не знаємо. Наука досі встигла підняти лише краєчок завіси, яка покриває всі ці явища. А тут ми зустрічаємося з оригінальним поєднанням і мікрохвиль, і інфразвуку. Хто знає, можливо, на нас чекають зовсім не чувані наслідки! Тому я — за продовження експериментів, але на науковій, і до того ж практичній основі, Петре Микитовичу. Ось що я хочу сказати…

Академік Антохін зручніше сперся на генератор. Сашко прошепотів Богданові:

— Ну, тримайся, академік хоче поговорити!

— М-мовчи! — так само пошепки відгукнувся Богдан. — Адже в-він чує не гірше від мікрофона!

Справді, Іван Петрович глянув на Сашка та Богдана. Але не сказав нічого, пригладив долонею сиві пасма й вів далі:

— Я хочу сказати вам ось що, мої дорогі молоді друзі, і насамперед вам, Петре Микитовичу, як конструкторові нової установки й майбутньому керівникові досліджень з нею…

Сашко непомітно підштовхнув Богдана: “майбутньому керівникові” — це вже означало, що академік Антохін, від якого залежало все в інституті, благословляє подальшу працю з новим генератором. І скоса поглянув на Люку: як вона ставиться до цих знаменних слів академіка? Але дівчина дивилася не на Івана Петровича, погляд її вродливих карих очей був скерований на Олд-Боя, що трохи зашарівся. І стільки в тому погляді було ніжності, якщо не сказати закоханості, що Сашко одразу відвернувся, ховаючи власну гіркоту.

— Дерзайте, мої друзі, — вів далі Іван Петрович. — Шукайте шляхів до пізнання істини в цьому новому явищі, яким є взаємний вплив мікрохвиль і інфразвуку! Найцікавішим, на мою думку, має бути біологічний вплив цього явища на живі істоти…

Академік Антохін потер обпалене вухо, глянув на професора Терещенка і помітив, як той розтирає палець. Академік посміхнувся:

— Дехто з присутніх — у тому числі і я особисто! — вже мав змогу пересвідчитися на власному досвіді, як ефективно діє новий генератор на організм. Моє, скажімо, вухо, так само, як і палець мого колеги, професора Терещенка, — наочні докази такого впливу, хоч і не на дуже далекій відстані. Проте — і це найважливіше! — ми не знаємо як слід механіки цього впливу. Може, це теплове явище? Може, тут долучаються інші причини, акустичного порядку? Я зокрема дотримуюся останньої думки. Спочатку я задумався: адже інфразвук внаслідок модуляції ним мікрохвиль перетворюється на електромагнітні коливання, отож акустика, мовляв, тут не могла б мати місце, доки мікрохвилі не були б випрямлені, доки інфразвук не був би відокремлений од них — з допомогою якогось репродуктора, чи що.

Професор Терещенко схвально кивнув головою: цілком влучне зауваження!

— Але я згадав, — вів своє академік Антохін, — що таким детектором, який випрямляє мікрохвилі, може бути в певній мірі сам живий організм! Ми ж нотували в працях нашого інституту випадки, коли людина чула радіоколивання без будь-якого попереднього випрямлення їх детектором! Виявилося, що зуби такої людини — а може, і щелепи! — були для неї детектором, випрямляли модульовані радіохвилі й перетворювали їх на звукові коливання. І людина чула їх без приймача! Чому не може бути такого з вашими мікрохвилями, Петре Микитовичу? О, ми ще надто мало знаємо в цій складній і невивченій галузі! І ваше завдання, мої друзі, допомогти нам, ученим, зробити теоретичні узагальнення внаслідок ваших експериментів з новою установкою.

Іван Петрович знову ласкаво погладив, наче приголубив, велику лампу генератора Олд-Боя.

— Щоб не затримувати вашої уваги, товариші, перейду відразу ж до висновків. Я вважаю, що треба організувати широкі дослідження над живими організмами, які ми піддаватимемо впливу мікрохвилями, поєднаними з інфразвуком. Звісно, це аж ніяк не виключає можливості інших дослідів, проте на перше місце ми поставимо опромінення живих істот і зерна. Для цього я від імені інституту запрошую всю бригаду наших молодих наукових працівників на чолі з шановним Петром Микитовичем…

Академік Антохін зробив невеличку, але значну паузу, оглядаючи присутніх.

— Так, я запрошую всіх переїхати разом з цим чудовим генератором і установкою до нашого інститутського — радгоспу “Перемога”. Там уже є непогана лабораторія, там до їхніх послуг будуть кролі, худоба, птахи, велика кількість зерна. До речі, ми вже вирішили наступного року в нашому радгоспі посіяти виключно опромінене зерно. Програму й план дослідницької роботи бригади ми негайно виробимо на колегії інституту. Як ви гадаєте, товариші члени комісії?

Це запитання було цілком зайве: професори, звісно, не заперечували.

— А ви, молоді мої друзі? — звернувся Іван Петрович до Олд-Боя і його товаришів.

Петро подивився на своїх друзів. Люка була згодна, Богдан аж сяяв од радості. Навіть скептичний Сашко усміхався: такий простір для дослідів!

Шановний Іване Петровичу, ваша пропозиція… — почав Олд-Бой, але відразу ж облишив урочистий тон. — Та звісно, ми тільки радіємо з вашої похвали, радіємо з такої чудової думки! Хоч завтра їдемо! Правда ж, Хлопці?

— Їдемо! — одностайно відгукнулися всі.

— Дуже, дуже радий, — щиро відповів академік Антохін. — І вважаю, що погодженості досягнуто. А тепер я піду, з вашого дозволу, Петре Микитовичу, і все-таки змажу вухо вазеліном. Раджу і колезі Терещенку змазати палець, — уклонився він професорові.

А коли академік Антохін уже виходив з лабораторії, до нього, всупереч усім інститутським традиціям, несподівано підійшов Андрій Антонович. Несміливо спинився, цупко тримаючи свою незмінну швабру. Академік поглянув на сторожа.

— Що таке, Андрію Антоновичу? — спитав він здивовано. — Що трапилось?

Андрій Антонович благально подивився в очі академікові.

— У мене, Іване Петровичу, прохання до вас… велике прохання.

— Прошу, прошу, Андрію Антоновичу.

— От, хлопці поїдуть до радгоспу, працювати…

— Ну?

— Так от, і я з ними хотів би поїхати… у відпустку чи як там, все одно…

Академік здивовано поглянув на сторожа.

— Навіщо, Андрію Антоновичу? Чи не краще вам кудись у будинок відпочинку? Ви ж людина… гм, похилого віку. Ну, от ми можемо вас, наприклад, кудись на курорт послати. Скажімо, в Крим, га?

Андрій Антонович рішуче похитав головою:

— Ні, Іване Петровичу! Не хочу ні в який будинок відпочинку, хоч би і в якийсь палац. Таке в мене прохання до вас, таке прохання… дозвольте з хлопцями, разом з ними. Справа там у мене є… досить важлива…

— Яка саме, Андрію Антоновичу? — ще більше здивувався Іван Петрович.

Але старий сторож уже замовк. Така довга розмова була для нього незвичною й важкою. Академік поглянув на нього ще раз і махнув рукою:

— Гаразд, їдете до радгоспу разом з бригадою, Андрію Антоновичу!

6. КОРОВИ, ЧОРНООКА КРАСУНЯ І ПАЦЮКИ

Однієї вантажної машини вистачило на всіх і навіть на додаткову валізку Люки, яка, звісно, не могла вкластися в одну. Проте ніхто не заперечував.

А втім, це все здавалося дрібницею порівняно з проблемою перевезення самої установки: генератора, компресора і всього устаткування. Треба було не розбити дорогоцінні лампи в генераторі чи в його випростувальній частині.

— Ти тільки зрозумій, андерстенд ю, яка то складна й вередлива штука — мікрохвильовий генератор, — мурмотів Олд-Бой, розбираючи свою машину. — Ну от, я розібрав усе, гаразд. Тепер, коли приїду, складу. А якась дрібничка зміниться…

— Як зміниться? — спитав Богдан: він і тут був асистентом.

— От, наприклад, оцей стержень, — Олд-Бой вказав на мідний стержень, якого саме викрутив із шасі.

Богдан недовірливо знизав плечима.

— Щоб оця т-товста чортовина якось з-змінилася? — протягнув він голосом, сповненим сумніву. — Ну, знаєш, д-для того цей стержень т-треба, мабуть, м-молотом бити… і не раз, а довгенько.

Олд-Бой спалахнув:

— І коли ти вже, нещасний, зрозумієш такі делікатні питання, як мікрохвилі! Фуул, слово честі, фуул!

Богдан лише докірливо поглянув на нього: це слово він пам’ятав досить добре.

— Аніж л-лаятися, мій приятелю, ти краще б розтлумачив, — промовив він, хитаючи головою.

— Слухай, — полагіднішав Олд-Бой. — Можливо, ефект генератора частково залежить од того, що оцей стержень, який я тримаю в руках… ну, це я кажу, звісно, як приклад. Скажімо, цей стержень саме так, а не інакше вкритий тоненьким шаром зеленої іржі, оцього оксиду, бачиш? Ти ж уже добре знаєш, як ідуть струми високої частоти — уздовж найнепомітнішого зовнішнього шару проводу. Так?

— Т-ак, — погодився Богдан, хоч йому було зовсім незрозуміле це високонаукове пояснення.

— Це називається скін-ефект, як ти, мабуть, пам’ятаєш…

— Угу, — кивнув головою Богдан, хоч він нічого такого не пам’ятав.

— І от, можливо, для моєї частоти потрібен саме цей шар оксиду, хіба можна знати? А якщо він стане тоншим — під час перевозки, припустимо, — ефект буде інший. Бо все це — страшенно вередлива річ, якої по суті ніхто досконало не знає…

— Хотів би я знати, чого ти вимагаєш, Петре, коли й сам цього як слід не розумієш? — уїдливо запитав Сашко, що, раптово увійшовши, почув розмову.

— А, і ти тут, землерию, — роздратовано відгукнувся Олд-Бой. — Не чіпляйся, будь ласка, бо я так знервований, що можу й вилаятися.

— Прошу, прошу, ось до речі іще один слухач іде. Тільки ти поміцніше, як слід! — розсміявся Сашко, бачачи, як до кімнати зайшла Люка. Дівчина не помітила, як Олд-Бой стримав вигук незадоволення й зціпив зуби. Вона звернулася до Богдана:

— Ви не бачили, Богдане, мого кота?

— Та н-навіщо він вам, Люко? Ми ж зараз їдемо, — здивувався Богдан.

— А він поїде зі мною до радгоспу. Я за цей час так звикла до нього!..

Велика вантажна машина під’їхала до інститутського радгоспу “Перемога”.

Гостей вийшов зустрічати Данило Якович Сидоренко, директор радгоспу.

— Здрастуйте, дорогі гості! — привітався Данило Якович. — От і добре, що приїхали.

— Доброго ранку, товаришу директор, — відповів йому за всіх Сашко.

— А хто ж у вас тут головний, бригадир, чи як?

Сашко вказав на Олд-Боя, який розмовляв з вантажником.

— Отже, — привітно мовив Данило Якович, — він і є отой Петро Микитович, про якого телефонував мені Іван Петрович Антохін?

— А що ж він казав?

— Не тільки казав, а ще й листа написав, — доброзичливо повідомив директор. — Ну, щоб всіляко допомагати вам. Віддати у ваше розпорядження нашу лабораторію й влаштувати все для досліджень. От я й хочу допомогти вам як директор радгоспу, щоб усе наше зерно для посіву було опромінене вашою електрикою. Отож будьмо знайомі!

Директор щиро потиснув руки всім прибулим. Уважно глянув на кота, якого тримала Люка.

— Добрий кіт, — сказав він, — мабуть, породистий, такий одгодований. Ну що ж, і йому роботи вистачить. Пацюків у нас, знаєте, сила.

— Потруїти треба, — тоном знавця промовив Сашко.

— Кілька разів труїли, а їх все ще багато. Ну, нічого. Може, ваш кіт допоможе… якщо йому самому пацюки хвоста не відгризуть. Ні, ні, я пожартував, слово честі, — поспішив він заспокоїти Люку, яка вже незадоволено зиркнула на нього. — Ходімо до нашої лабораторії, товариші. Її, звісно, не так обладнано, як ваші, інститутські, але як на сільську, то й непогано.

Директор явно скромничав. Олд-Бой, оглянувши лабораторію радгоспу, запевнив його, що вона не гірша від міської, інститутської.

Сюди відразу ж таки перенесли ящики з деталями розібраної установки, і вся бригада негайно взялася до роботи. Вистачило її й для Андрія Антоновича. Він старанно почистив усі шафи лабораторії, попідмітав підлогу, хоч у цьому й не було потреби, бо все було прибрано до приїзду гостей. Але ще перед тим Андрій Антонович зняв свою хутряну шапку, поклав її на підвіконня, причесав гребінцем довгі сиві пасма, що оточували його лису блискучу голову, поглянув туди, де Олд-Бой розбирав ящики, і значущо промовив:

— Ну, от і починається діло. Побачимо, побачимо…

Він ще раз пригладив лисину і аж тоді вже заходився прибирати.

Побоювання Олд-Боя були даремні, бо генератор, найвідповідальнішу частину установки, склали досить легко Генератор, щойно його ввімкнули, почав працювати бездоганно. Після перших спроб Олд-Бой вирішив ознайомити з роботою генератора Данила Яковича. Він увімкнув струм: заклацав компресор, спалахнули фіолетовим світлом лампи. З дуги зірвалися вогняні фіолетові іскри, у повітрі запахло озоном.

Данило Якович уважно і шанобливо поглядав на дивну машину, стежив очима за іскрами, що пливли від дуги генератора. Потім вийняв з кишені кисет з тютюном, скрутив цигарку і спитав:

— Курити тут можна? — І, діставши позитивну відповідь, додав: — Я бачу, ця штука діє. Іван Петрович мені про неї таке розповідав, “е знаю, що й думати.

— Можемо показати, Даниле Яковичу, як генератор працює, — засміявся Сашко. — Можемо підсмажити вам добрячий сніданок чи, скажімо, пальця припекти нашим промінням… Одному професорові, знаєте, так припекли, що ой-ой!

Але це не справило враження “а Данила Яковича. Він покрутив у руці цигарку і відповів:

— Ви нічого не показуйте, мені воно ні до чого. В мене інші турботи, мені фокусів-покусів не треба. От Іван Петрович казав, та й у листі писав, що ваша машина має опромінити наше зерно для посіву. Оце вже діло. Я, правда, не знаю, що з того вийде… не дуже довіряю цій справі. Якось воно…

І він покрутив у повітрі пальцями, доповнюючи тим незакінчену думку. Олд-Бой, що досі неуважно слухав слова директора, сприймаючи їх як жарт, раптом повернувся до нього. Очі його блиснули, брови зійшлися. Це були серйозні ознаки для запального Петра.

— Так ви кажете, що не дуже довіряєте нашому опромінюванню? — почав він поки що майже спокійно. — Та ви знаєте, що берете під сумнів? Знаєте чи ні?

Олд-Бой насувався на директора. Його рука з цигаркою описувала в повітрі широкі кола. Данило Якович трохи відступив.

— Та не те, щоб зовсім, але… — почав він.

— Е, ні, пробачте! — вже гримів Олд-Бой. — На якій підставі ви так кажете? Чи ви знаєте, які наслідки дали наші дослідження з опромінюванням ультракороткими хвилями? Не мікрохвилями, і не в поєднанні з інфразвуком, а звичайними ультракороткими хвилями? Можу вас поінформувати, шановний Даниле Яковичу! Мені це неважко!

— Та почекай ти, почекай, — промурмотів Данило Якович, відступаючи далі. Але розлютованого Олд-Боя годі було спинити. Він уже розмахував руками й вигукував:

— Ми опромінювали насіння простими дециметровими хвилями тільки п’ятнадцять секунд. І знаєте, що сталося? Насіння звичайнісінької місячної редьки вже через два тижні дало плоди! А від звичайного насіння ніколи не щастило мати їх раніше, ніж за чотири тижні. Он як. Удвоє швидше. Удвоє!

— Та я ж… — спробував виправдатися Данило Якович.

— І це далеко не все. Інші досліди дали ще кращі наслідки. Насіння соняшника, опромінене протягом п’ятнадцяти секунд, зросло за шість тижнів і дало велику рослину з плодами! Ви коли-небудь чули таке?

Олд-Бой гнівно спинився. Данило Якович використав цю паузу:

— Та, звісно, не чув. Голубе мій, я ж ніколи не казав, що я проти твоїх хвиль. Я цілком за. Отак, і руками, й ногами! Опромінюй, спасибі тобі скажу. Я тільки…

— Почекайте! — суворо перепинив його Олд-Бой. — Я забув іще про один випадок з нашої практики. Скільки часу у вас тут зростає й вистигає, дає овочі гарбузове насіння? Кілька місяців?

— Так.

— А наше опромінене насіння дає гарбуз діаметром аж сорок сантиметрів за шість тижнів!

— Та й у нас такі бувають, — слабо захищався директор.

— Але — за скільки? За місяці? А тут — за шість тижнів! І я вам кажу, що це відбувається без поєднання мікрохвиль та інфразвуку! А ви не дуже довіряєте нашому опроміненню!

— Гаразд, гаразд, — остаточно здався Данило Якович. Він махнув рукою й пішов до стола, де Богдан і Люка розкладали деталі. Подивився на них, почухав потилицю й сказав, обережно озираючись на Олд-Боя: — Гарячий же він… запальний, і слова сказати не можна…

Богдан тільки усміхнувся, згадавши про ті “фуули”, які він чи не щодня діставав од бригадира. А Люка гордо відповіла:

— Але ж він має рацію. Знаєте, Даниле Яковичу, ультракороткі, а особливо мікрохвилі з інфразвуком — страшенно дивне явище. Ось, наприклад…

— Е, ні, пробачте, мені пора вже йти, — злякався директор, поспішно виходячи з лабораторії. — Ви тут будете по черзі мені лекції читати, а в мене, як-не-як, є ще інші справи. Воно, звісно, дуже цікаво, але ви, той… починайте опромінювати зерно!

Всі засміялись. Усміхнувся й Олд-Бой. Проте відразу ж знову посерйознішав. На мить він задумався, а потім рішуче вимкнув генератор і повернувся до товаришів.

— Ану, пліз, прошу сюди на невеличку нараду. Оунлі файв мініт, усього п’ять хвилин. До речі, що це тут у стіні за віконце? Наче в телевізійній студії. Богдане, ти не знаєш?

— Я п-питав у робітника, і він с-сказав мені, що колись через це віконце видавали матеріали. Б-більше нічого не знаю, — відповів Богдан.

Петро трохи замислився. Але одразу схаменувся.

— Ну, це, зрештою, не важливо. Так от, нам треба точно встановити порядок дій. План і програма, вироблені на колегії інституту, свідчать про те, що найважливіше — опромінити зерно. Цю роботу має забезпечити Сашко. Інші досліди провадитимемо в другу чергу.

— Мої кролі й інші тварини — в другу чергу? — здивовано й жалібно мовила Люка.

— І м-мої продукти — в д-другу чергу? — не менш смутно перепитав Богдан.

— Так, у другу, — безжалісно підтвердив Олд-Бой. — Такий план і програма інституту, і ми повинні підкоритися їм. Насамперед — зерно. Цього вимагають виробничі плани радгоспу, вимагають потреби посівної. Як бригадир, нагадую вам про це. Поки що все. Дискусій ніяких не буде. Сашко стає до роботи негайно. Я йду домовитися з директором про деякі деталі справи. Ти, Богдане, мабуть, підеш зі мною. А вам, Люко, я радив би ознайомитися з тутешніми умовами, в яких перебуває худоба. Отже, ходімо, бо, як я вже казав, дискусій не передбачається.

Олд-Бой та Богдан пішли мовчки, розглядаючи все навколо. Втім, чи цікавився Олд-Бой різним радгоспівським устаткуванням, було невідомо; його обличчя не виражало нічого. Зате Богдан зацікавлено оглядав будівлі, сільськогосподарський реманент і машини. Типовий житель міста, рудий Богдан майже не бував на селі, і все для нього було тепер новиною. Крім свіжого й запашного хліба, що його так любив наш харчовик, він любив ще й сметану. Отже, і тепер Богдан з особливим інтересом поглядав на великих красивих корів, що поверталися з пасовиська.

— Д-добрі корівки, добрі, — почав було Богдан. Але, поглянувши на Олд-Боя, відразу замовк. Олд-Бой зосереджено дивився у протилежний бік. Простеживши за його пильним поглядом, Богдан побачив, як повз будинок проходила невисока дівчина в червоній сукні й білій хустині. Дівчина йшла повільно. Вона несла в руках маленьке жовте пухнасте курча, лагідно погладжуючи його, немов заспокоюючи. З-під білої хустинки вибивалося пасмо чорного блискучого волосся.

— Еге, — пробурмотав Богдан, — так ось чого замислився наш шановний Петро. Розумію, розумію. — І він іронічно посміхнувся, тим більше, що Олд-Бой не дивився на нього.

Але ось дівчина повернула до них своє обличчя, і іронічна посмішка зникла з обличчя Богдана. Рот його залишився відкритим, і тільки очі розгублено кліпали. Справді, тут було на що подивитись!

Як описати дівочу вроду? Які барви потрібні для цього, яке перо й яке чорнило?

Скажемо відверто: дівчина була незрівняно гарна. Чорне кучеряве блискуче волосся. Правильної форми обличчя. Прямий тонкий ніс. Червоні, як спілі черешні, губи. І білі, сліпучо-білі зуби, які на мить блиснули, коли дівчина, вгледівши хлопців, усміхалася, наче вітаючи їх, і мигнула довгими, загнутими вгору віями. Все це тривало мить, бо дівчина зайшла за ріг будинку.

Та ні, хіба пощастило нам передати тут хоча б одну частку того, що побачили здивовані, засліплені очі Богдана на радгоспівському дворі?

Він стояв і дивився вслід незнайомці. Стояв би так невідомо скільки часу, якби його не підштовхнув Олд-Бой:

— Може, підемо вже, Богдане?

Важке зітхання було його відповіддю. Ах, навіщо Богдан побачив чорнооку дівчину? Навіщо збентежила вона його почуття, в яких досі панувала тільки кароока Люка? О Люко, Люко, напевне, зараз ви не відчуваєте цього. Ви сумлінно виконуєте розпорядження Петра Микитовича, вивчаєте місцеві умови, ви знайомитесь із станом кролятника і думаєте, мабуть, лише про кролів, яких згодом опромінюватимете, а не про Богдана.

Люка не відчувала цього, не відчував цього й Сашко, що, закачавши рукави, уже опромінював у лабораторії зерно. Так, Сашко старанно працював. Вздовж стіни вишикувалися мішки з зерном. Ці мішки розкривали на великому столі перед генератором з інфразвуковою установкою. Безнастанно зривалися з його дуги фіолетова іскри, безгучні потоки мікрохвиль з інфразвуком пронизували золоте зерно. Важке, воно виблискувало матовим світлом під загадковим промінням генератора. Недовго тривав сеанс опромінювання, всього п’ятнадцять секунд. За п’ятнадцять секунд дужі руки робітників знову зсипали в мішки опромінене зерно, яке ставало помітно теплим: здавалося, наче зерно набухало, збільшувалося в розмірі, прокидалося від сну, і лишалося тільки кинути його в пухку землю.

Скільки разів Сашко брав у руки опромінене зерно, пересипав його з долоні на долоню, і щоразу йому здавалося, що в руках немов вібрує сховане під пружною твердою оболонкою ще не видиме затаєне життя рослини. Зерно було тепле, від нього йшов гострий солодкуватий запах, хотілося негайно ж покласти його в материнські обійми землі, старанно вкрити м’якою вогкою ковдрою пухкого чорнозему, щоб швидше побачити блідо-зелені паростки пшениці.

А може, все це відчував Сашко лише тому, що він нестямно любив матір усього живого — землю і все те, що від неї йшло? Адже ж, мабуть, недаремно обрав він собі важкий і відповідальний шлях агронома.

Сашко працював натхненно. На повні груди вдихав солодкі пахощі гарячого зерна, змішані з не менш гострим запахом озону, що ним було насичене повітря лабораторії. Мішок за мішком пропливав перед ним, розсипаючись і знову наповнюючись під чудодійним промінням генератора і нечутною загадковою дією інфразвукових хвиль. Час минав непомітно. Ось змінилися робітники, ось до лабораторії зазирнув директор Данило Якович, поглянув на Сашка, на робітників, на мішки з зерном, потягнув ніздрями повітря, схвально кивнув головою:

— Оце й я розумію, іде робота… так, так, буде діло з цими хлопцями! — і зник.

Зайшли Олд-Бой і Богдан. Петро подивився на генератор, на інфразвукову установку, все перевірив, записав, що показували вимірювальні прилади, і теж подався, кивнувши головою Богданові: добре, мовляв, посувається робота! Заглянула Люка, але Сашко не звернув і на це уваги. Він вирішив працювати з зерном до самої ночі, не гаючи ані хвилинки. Так минали хвилини й години.

І вже уночі, коли Сашко відпускав другу зміну робітників, що приносили йому мішки з зерном, до лабораторії прийшов Андрій Антонович. Він був чимось явно збентежений, це помітив і Сашко, хоч і був зайнятий невпинною працею. Андрій Антонович уважно простежив за тим, як виходили стомлені робітники, і збирався, очевидно, щось сказати Сашкові. Але той не мав ні найменшого бажання розмовляти, бо закінчував опромінювати останню партію зерна, яку принесли робітники. Та й утомився він неабияк.

Андрій Антонович подивився, подивився, потім зітхнув, зняв свою хутряну шапку, потер лисину рукою — і відійшов убік. Обличчя його було сумне. Сашко зиркнув на нього.

— Що таке, Андрію Антоновичу? Щось хочете сказати? То кажіть, бо я не можу відірватись од роботи.

Андрій Антонович похитав головою:

— Отак і далі працюватимеш? А відпочивати коли?

— Немає часу, Андрію Антоновичу. Зерно не чекає, треба все опромінити. Такий план. А що ви хотіли?

— Та так, що казати, коли ти як скажений крутишся. Піду я…

— А може, скажете, Андрію Антоновичу?

— Ні, не буду. Прощавай, Сашко!

І Андрій Антонович пішов з лабораторії. Проте Сашкові не було часу роздумувати про причини, які спонукали старого цікавитися його роботою.

І тільки близько півночі Сашко відчув, як утомився. Руки були наче не його, тягуче нили плечі. А втім, не те збентежило Сашка. Він побачив, як розігрівся мідний стержень коло головної лампи генератора — той самий стержень, який свого часу розтопила Люка!

Стержень аж сяяв, розжарений до білого. Як Сашко міг не помітити цього раніше! Швидким рухом він вимкнув генератор і інфразвукову установку. Лампи згасли, спинилося ритмічне цокання компресора, зникло звичне шипіння, в лабораторії стало дивно тихо: адже Сашкові вуха вже звикли до всіх тих звуків, і тиша здавалася йому тепер дивною. Стержень поволі холонув. Ось він став зовсім темний. Сашко з полегкістю зітхнув: лихо пройшло стороною, не зачепивши його. Справді, що було б, коли б Сашко зіпсував генератор тут, у радгоспі, під час гарячої роботи?..

Сашко ще раз оглянув стурбованим поглядом генератор. Усе було ніби гаразд. Проте юнак вирішив дати генераторові трохи перепочити: так було надійніше.

“Та й сам я відпочину якихось десять хвилин”, — подумав він. Сівши зручніше біля стола, Сашко відсунув убік опромінене зерно, поклав на стіл руки й схилив на них голову. Ох, як він утомився! Голова мов налита свинцем, очі злипались, і їх важко було розплющити.

“Смішно: злипаються очі!” Це було останнє, про що подумав Сашко. Через кілька секунд він уже спав солодким і міцним сном стомленого вкрай молодого хлопця. Можна було гарантувати, що він не прокинеться навіть од добрячого штовхана.

Тим більше не чув він шарудіння швидких лап пацюків, що бігали навколо. Не чув хрумтіння зерна, що його з насолодою жерли тварини. Вони ворушили довгими вусами, їх ставало в кімнаті все більше й більше, наче перші встигли подати сигнал іншим, які лишалися до того під підлогою лабораторії.

А Сашко спав солодким сном. Пацюки бігали біля самісінького обличчя юнака, майже торкалися довгими вусами й хвостами його голови. Сашко міцно спав.

Ось два пацюки наскочили один на одного. Воїни запищали, вчепилися один в одного, почали битися. Шаруділо зерно, яке вони скидали зі столу. Нарешті, один переміг, другий стрибнув з столу й зник у норі. Перший переможно випростався й кинувся на тих, що жадібно жерли зерно.

Сашко спав. І тільки один раз він поворушився, коли пацюк, наївшися, замість бігти по мішках, стрибнув Сашкові на коліна й далі на підлогу.

Перед самим світанком закінчився пацючий бенкет. Рожеве проміння ранкового сонця, боязко зазирнувши крізь вікна лабораторії, не побачило пацюків. Вони зникли, нажершися опроміненого зерна.

А Сашко спав. Якби він знав, що накоїв!

Якби він знав!..

7. ДІВЧИНА ГАННА І ТІТКА ТЕТЯНА

Значно гірше спав цю ніч рудий Богдан. Серце його просто розривалося на шматки, так само, як роздвоювалося його кохання. Хлопця вабила невідома чорноока дівчина, яку він зустрів на вулиці села. Чорноока кучерява дівчина в білій хустині всміхалася Богданові у сні — і його серце тануло від тієї чарівної усмішки. Проте жило в ньому й інше почуття — те давнє кохання, якого він не міг позбутись. У Богдановому серці ще панувала кароока Люка. Хіба міг він так швидко забути її?..

І коли його серце тануло від насолоди під теплим промінням чарівної усмішки чорноокої красуні, — його враз немов хтось обгортав кригою. Тоді Богдан бачив перед собою зневажливу посмішку Люки, Люки, яку він майже зрадив…

А ранком, коли бачиш приємні сни, з якими не хочеться прощатися, Богдан раптом почув знайомий голос Андрія Антоновича:

— Вставай, вставай, досить спати. Наказано, щоб ти негайно встав.

— Хто наказав? — пробував сперечатися Богдан.

— Хто треба, той і наказав.

— С-скажи, хто, б-бо не встану!

— Бригадир твій. Сердитий, лається…

Отже, нічого не можна було вдіяти. Богданові довелося вставати, бо з розлюченим Олд-Боєм не пожартуєш. Богдан, жмурячись, сів на ліжку, і його майже обпекло сліпуче сонячне проміння, що лилося з вікна. Андрій Антонович уважно приглядався до юнака, наче хотів сказати ще щось.

— Ч-чого ви так дивитесь, Андрію Антоновичу? — спитав Богдан напівсонним голосом. — Адже к-коли ви були молодим, то т-так само, мабуть, не хотіли вставати ранком…

Дивно, але цього разу Андрій Антонович широко всміхнувся, сів на краю ліжка коло здивованого такою поведінкою Богдана і, погладжуючи лисину, заговорив:

— Прохання в мене є до тебе. Бач, попросив би я вашого бригадира, та лютий він якийсь… Дівчину вашу просити не випадає. А Сашко, мабуть, сьогодні весь день спатиме.

— Ч-чому спатиме?

— Працював допізна. Я до нього зайшов — куди там! Весь день мішки з зерном перевертав, відомо, дуже втомився, ну й спить. От я й звертаюся до тебе. Слухай, он яка справа…

Він ще раз погладив лисину. Голос його звучав дуже таємничо. Богдан нічого не розумів: які такі справи можуть бути у нього з Андрієм Антоновичем? Але той уже вів своє:

— Просвіти мені її…

— К-кого? — здивувався Богдан.

— Та її… — Андрій Антонович виразно провів рукою по великій лисині.

Богдан широко розплющив очі:

— Лисину? Але н-навіщо?

Андрій Антонович хитро всміхнувся:

— Хе, знаю, знаю… Іванові Петровичу опромінили волосся — і воно потемніло. Раз. Це ж правда?

— Гм-м… — погодився Богдан.

— От я й кажу — раз. Кота опромінили — і він став який пухнастий, га? Навіть там, де шерсть була вирвана, навіть там виросла нова. Це два. Я знаю, сам дивився, перевіряв. Правда?

— Т-та воно правда, але…

— Ну просвіти, дуже тебе прошу! Я, признаюся, заради цього сюди й приїхав. Щоб моя стара не казала більше, що я, мовляв, лисий дід. Я ще, знаєш…

Богдан ледве стримувався, щоб не розсміятися — такою смішною здавалася йому думка про опромінення лисини Андрія Антоновича. Оце так науковий експеримент! Певна річ, можливо, це щось і дало б: дослід, хоч і мимовільний, з котом і волоссям Івана Петровича мав позитивні наслідки. Та й старий так просив, його вузенькі очі так благально поглядали на Богдана, що той зрештою погодився:

— Н-ну, гаразд, Андрію Антоновичу. Т-тільки, розумієте, це треба зробити так, щоб наші не знали. В-ви приходьте до лабораторії, коли я працюватиму сам. Ну, й зробимо. Але…

— Що? — збентежився Андрій Антонович.

— Я ж н-не можу вам напевно сказати, що з т-того вийде. Отже, щоб ви п-потім мене в разі чого не лаяли…

— Та я… та боже ж мій!.. — радості Андрія Антоновича не було меж.

Так відбулася таємнича змова Богдана з старим Андрієм Антоновичем. І ніхто з них навіть не підозрював, які наслідки матиме ця напівжартівлива — принаймні з погляду рудого Богдана! — змова.

Та хіба не буває, що з дрібнички, на яку з першого погляду не варто й уваги звертати, — виникає зрештою не тільки важливе, а навіть грандіозне, велетенське відкриття? Хіба не відкрив геніальний Ньютон закону земного тяжіння завдяки тому, що перед ним з дерева впало стигле яблуко? Хіба не винайшов великий Уатт парової машини, спостерігаючи, як підстрибувала на чайнику кришка, підкидувана парою?

Звісно, нам можуть заперечити, що все це, так би мовити, тільки зовнішні причини великих відкриттів та винаходів. Правильно, погоджуємося: перед тим, як Ньютон помітив яблуко, він знав усі досягнення науки того періоду. Яблуко було тільки поштовхом, допомогло підбити підсумок у графі “колективні здобутки людського розуму” велетенської бухгалтерської книги культури людства. Так само, напевне, було і з Уаттом. За Уаттом ішов Стефенсон, що поставив його парову машину на рейки, створивши перший паровоз, і Фультон, який вмістив її на судні, винайшовши таким чином перший пароплав. Припустімо, що Уатт не народився: хіба затримало б це розвиток техніки? Хіба спинило б це Стефенсона й Фультона?..

Ні. Був би хтось інший, хто винайшов би парову машину, можливо, з невеличкою поправкою.

Так і в нас. Олд-Боєві не спало на думку опромінювати лисину Андрія Антоновича. Не подумали про неї ні Сашко, ні Люка, ні Іван Петрович Антохін. Але Андрій Антонович сам наштовхнув на це Богдана. І тепер даремно б намагалися всі сили природи затримати розвиток подій. Яблуко впало з дерева, кришка на чайнику почала підстрибувати, а Богдан, вислухавши прохання Андрія Антоновича, одягнувся і пішов до лабораторії, навіть не уявляючи собі, яке велетенське яблуко він несе з собою, щоб упустити його слушної хвилини біля генератора…

До лабораторії Богдан зайшов саме тоді, коли Олд-Бой розглядав розсипане на підлозі забруднене зерно й погризені мішки. Помітивши Богдана, він звернувся до нього:

— Маєш! Пліз, подивися. Пацюки ласували нашим опроміненим зерном. Неподобство! Мало того, що ми розкидаємо дорогоцінний науковий матеріал. Мало того, що ми годуємо погань. А чи знаєш ти, що з цього може зрештою вийти?

Богдан знизав плечима:

— Н-не знаю, т-та мене це й не обходить. Я тут не працював.

— А повинен знати! Цілком можливо, що пацюки, які їли зерно, опромінене мікрохвилями й інфразвуками, почнуть швидко рости. Ми ж знаємо випадки, коли…

Легкий стукіт у двері примусив його спинитись. Але Богдан уже сміявся:

— Виходить, що ми п-посадили п-пацюків на посилене харчування! Ну що ж, треба, мабуть, і п-пацюкам побувати в санаторії!..

— Нема чого сміятися! З цього, знаєш… А, та хто там? Заходьте!

Двері відчинилися. На порозі стояла чорноока дівчина у білій хустині. Сьогодні на ній була не червона, а картата сукня, яка була їй до лиця теж, як одразу відзначив Богдан. Дівчина стояла, поглядаючи на Олд-Боя і його товариша. І дивно: хоч її обличчя було зовсім серйозне і спокійне, кожен, поглянувши їй у очі, побачив би, що десь у тих чорних дівочих очах сховалася весела, задерикувата усмішка.

— Е… в-вам щось потрібно? — спитав Богдан, затинаючись ще більше, ніж завжди.

— Мене до вас директор, Данило Якович, послав. Він каже, що ви хочете досліджувати нашу худобу… опромінювати її, чи що. Так от, з ким я маю домовитися?

Дівчина говорила цілком серйозно, але з її очей ось-ось ладна була зірватися усмішка. Мовляв, ви можете казати що завгодно, а я знаю, яка я принадна, ще з учора знаю, коли ви, зустрівшись, обидва втупилися в мене!

Богдан зітхнув:

— Це м-ми опромінюємо. Ми… з нашим бригадиром, — вказав він рукою на Олд-Боя.

— Отже, ви? — лукаво перепитала дівчина. — Гаразд. Так от, мені треба насамперед знати, хто матиме справу з нашими коровами.

— То ви д-допомагатимете нам під час опромінювання? — з надією спитав Богдан.

— А хоч би й я… Хіба це не все одно? — дівчина навмисно ухилилась од відповіді.

Богдан не витримав. Він благально підморгнув Олд-Боєві і, мов стрибнувши в холодну воду, раптом сказав:

— З к-коровами, з-знаєте, працюватиму я. Так, так, я! Дуже радий з в-вами познайомитися. Моє ім’я — Богдан. А вас як звуть?

Петро зацікавлено глянув на товариша: йому дуже рідко доводилося чути таку безсоромну брехню, та ще й від кого? Від Богдана, завжди щирого й простодушного! “Ну-ну, побачимо, що буде далі”, — сказав він собі.

Усмішка все ще ховалася в очах дівчини, коли вона стримано відповіла:

— Мене звуть Ганною. Дуже приємно.

Богдан вклонився й не менш чемно вказав на Олд-Боя:

— Це наш бригадир, Петро Микитович. Ми його частенько називаємо Олд-Боєм. Прошу познайомитися, він дуже д-добра людина.

Олд-Бой ще уважніше глянув на Богдана: он як розійшовся наш харчосмач! Проте він і собі вклонився Ганні — саме тієї секунди, коли вона невимушено мовила:

— Рада з вами познайомитися. Отож, я передам Тетяні, що з коровами працюватиме товариш Богдан.

— П-пробачте, якій Тетяні? — збентежився Богдан.

— Нашій завідувачці тваринницької ферми.

— А… а ви тоді хто ж? — зовсім розгубився Богдан.

— А я працюю у птахівництві. Я тут на практиці, від інституту, вивчаю курей. Директор, Данило Якович, наказав, щоб я довідалася також і про курей, бо ж ви, мабуть, і з ними провадитимете експерименти.

Отепер з очей Ганни приснули промені сміху — веселого й задерикуватого. І кожному, хто бачив ті очі, нестримно хотілося сміятися й самому, такий чудовий був той сміх. Кожному, але не Богданові, що спантеличено дивився на Ганну, безпорадо кліпав очима й мурмотів:

— В-ви… ви з курами… а з к-коровами мені?..

Нарешті він кинувся до Олд-Боя:

— С-слухай, я той… я помилився… я саме мріяв про роботу коло птахів… тобто, коло курей…

Втім, Петро безжалісно відповів:

— Може, ти про щось і мріяв, то твоя справа. А курей візьму на себе я. Адже я виконав твоє прохання щодо корів?.. Отож так і буде. Ходімо, Ганно, подивимося. Ви покажете мені, які у вас тут є породи курей?

— Охоче!

І вони вийшли з лабораторії. Ганна приязно махнула Богданові рукою, проте він не встиг навіть відповісти, бо Олд-Бой занадто швидко й щільно зачинив за собою й Ганною двері. Богдан тільки зітхнув: і чого я такий нещасний? У людей, як у людей, вони кохають, і їх кохають… і все гаразд… А тут… Така чудова дівчина, і все нібито йшло як слід, і раптом — якась Тетяна… Ох, і не щастить же мені!

— Хто там? — раптом згукнув він, знову почувши стукіт.

У дверях показалося насторожене обличчя Андрія Антоновича. Старий оглянув лабораторію, впевнився, що в кімнаті, крім Богдана, нікого нема і, задоволено посміхаючись, увійшов, старанно зачиняючи двері.

— Ну, ось, нарешті, ніхто не заважатиме… голубе мій, починай! — приязно сказав він.

Богдан знову зітхнув. Проте обіцянку треба було виконувати, хоч саме тепер Богданові було зовсім не до цього. Андрій Антонович уже сів біля столу, склав на животі руки й повернувся блискучою лисиною до лампи:

— Ти ж її як слід, — наказував він, — щоб узяло…

Богдан не слухав старого. Він автоматично ввімкнув установку, думаючи зовсім про інше. Коли клацання компресора довело, що інфразвук подано, він повернув вимикач генератора, зачекав, поки не з’явилися фіолетові іскри, і тоді скерував рефлектор на голову Андрія Антоновича.

“Чорти його знають, яка напруга і яка сила інфразвуку тут потрібні, — думав він. — А Ганна пішла з Олд-Боєм… бач, йому хочеться знати породи курей!.. Напруження генератора… ну, спробуймо, спробуймо!.. І на дідька мені ці корови з якоюсь Тетяною? Як не везе, то й не везе!.. Ага, так яке ж краще напруження?.. А хіба я знаю?..”

Андрій Антонович засовався на стільці:

— От, от… Чую, теплішає!

— Та сидіть уже не ворушіться. Бо можу обпалити, — суворо сказав Богдан. Він нарешті опанував себе і почав міркувати вголос: — Якщо ми зерно опромінювали слабим промінням тридцять секунд, то й голову треба опромінювати таким самим промінням не довше, як… а звідки мені це знати?.. Мабуть, сорок п’ять секунд вистачить. Приблизно так, як того кота… трошки інфразвуку, і все… хай, зрештою, буде так!

Годинник розмірено відраховував секунди. Ось уже тридцять секунд… тридцять три… Андрій Антонович трохи занепокоївся:

— Ой, немов припікає!

І саме цієї миті Богдан випадково поглянув у вікно. Він побачив: у дворі йшли Олд-Бой і Ганна, чорноока красуня Ганна. Вони весело про щось розмовляли. Мабуть, Петро сказав щось дотепне, бо Ганна засміялась і махнула на нього рукою. Але Олд-Бой замість спинитися підхопив Ганну під руку й повів далі, немов показувала радгосп не вона йому, а він їй. Богдан сумно похитав головою:

“У всіх, як слід… От і Олд-Бой залицяється. Та хіба ж це не зрозуміло? З такою дівчиною! Не я, не я, а він! Отаке моє циганське щастя!”

Чому саме “циганське” — Богдан не встиг подумати. Бо Андрій Антонович підстрибнув як м’яч і помчав до дверей, схопившися за голову. Він був розлютований і кричав не своїм голосом:

— Та що ти, спалити мене хочеш, чи що? Ой!..

Богдан глянув на годинника і зрозумів, що забагато опромінював, захопившися власними думками: опромінювання тривало вже понад хвилину. Андрій Антонович тупцяв на місці і аж стогнав:

— Ой, не чую голови! Ой, лихо моє!..

— Почекайте, Андрію Антоновичу… Ц-це не те… я… — розгубився Богдан, підбігаючи до нього.

— Де там чекати! Ой!.. Обпалив усю голову! Ой!

Але Богдан уже опанував себе. Він роздивлявся лисину Андрія Антоновича так само спокійно й зацікавлено, як оглядав би перший-ліпший опромінений предмет. Більше того, не слухаючи лементу Андрія Антоновича, Богдан силоміць одтягнув його руки від голови, придивляючись до трохи обпаленої шкіри. Нічого, нічого, думав він, не так страшно, як мені спочатку здалося… Нарешті, він усміхнувся й сказав заспокійливо:

— Андрію Антоновичу, не хвилюйтеся. Все гаразд!

— Як так гаразд, скажений ти хлопець?

— Навіть більше ніж гаразд, — вів своє Богдан. — А ви підійдіть до дзеркала і подивіться!

Поклавши руки в кишені, Богдан гордо дивився, як Андрій Антонович, охаючи й стогнучи, підійшов до дзеркала, як повертався то праворуч, то ліворуч. Дивно, але Андрій Антонович уже не стогнав.

У дзеркалі було видно, як потемнішало його сиве волосся. Та й сама лисина втратила жовтуватий колір, вона стала майже коричнева. Було помітно, що шкіра вкрилася м’яким ніжним пушком. Коричневий пушок вкривав усю лисину.

Богдан поважно кашлянув:

— Гм… а в-ви лаялись Андрію Антоновичу.

Старий повернув до нього радісне обличчя. Здавалося, що на обличчі поменшало зморщок, шкіра ніби розгладилась. Андрій Антонович підійшов до Богдана, гаряче потиснув йому руку:

— От спасибі! Тепер і я розумію!..

Це були якісь неясні слова, старий не знаходив потрібних йому висловів, плутався й ніяково всміхався.

— Гаразд, гаразд, Андрію Антоновичу! Приходьте іншим разом, ми д-додатково перевіримо, ще раз опромінимо, якщо треба буде. Та ви не хвилюйтеся! Бувайте, бувайте!

Старий немов очманів з радості. Він вийшов з лабораторії, знову повернувся, хитро підморгнув Богданові — “еге, мовляв, еге, оце діло!” — і аж після того зник за дверима. Богдан знов усміхнувся, але відразу посумнішав, згадавши Ганну. Сів біля вікна, обіперся на руку й задумливо дивився надвір, забувши про працю.

Надворі кипіла робота. Робітники проносили мішки з зерном, провезли сівалку до майстерні, мабуть, щось ремонтувати. В радгоспі діяльно готувалися до сівби. Проїхали грузовики, навантажені, певно, теж зерном. Десь голосно проспівав півень.

Низенька кремезна жінка пройшла повз вікно. Вона повернула до Богдана широке червоне обличчя, глянула на нього маленькими добродушними очима. У погляді її помітна була цікавість. Жінка поправила хустку, обернулася, наче шукала когось, а потім знову глянула на Богдана.

“Ач, як пампушка, слово честі, — подумав Богдан, — ще й придивляється!” І він навіть змінив позу, поглядаючи тепер у протилежний бік, ніби раптом зацікавився чимсь іншим.

Жінка пройшла трохи далі, озирнулася. Потім, немов згадавши про щось, повернулася й швидко пішла назад. Біля розчиненого вікна, де сидів Богдан, вона спинилася. Тепер її цікавий погляд вивчав Богдана, лагідно і, можна сказати, навіть ніжно. Богдан сидів нерухомо, наче нічого не помічаючи. Нараз він почув улесливий голос:

— Пробачте, чи не ви будете товариш Богдан?

— Так, це я, — відповів наш герой. — А що?

— Мені казали, що ви досліджуватимете в нашому радгоспі корів, — вела своє жінка, — і що вам перед тим треба все про них узнати. От я й…

Богдан широко розплющив очі.

— Тож виходить, що в-ви й будете ота с-сама Те… Тетяна?

— Ага, вона сама, — радісно погодилася жінка. — Тетяна Гарбузенкова, вона сама. Вам, товаришу Богдане, вже казали про мене? А я й не знала!..

І вона зашарілася; немов кокетуючи, несподівана співбесідниця прикрила руками очі. Але вони зацікавлено визирали з-під її товстих пухких пальців.

“Ну й тітка”, — здивовано подумав Богдан, дивлячись на Тетяну.

— Слухайте, товаришко Т-тетяно Г-гарбузенкова, — вимовив він уже голосно. — Я ще н-не знаю, чи працюватиму з вашими коровами. Вам, з-знаєте, скажуть. П-пробачте, мені зараз дуже ніколи!

І він повернувся до кімнати, побачивши Олд-Боя, що саме входив до лабораторії в супроводі Ганни й Данила Яковича. Всі вони продовжували почату розмову.

— Добре, добре, вері вел, — щось підтверджував Петро, — тільки майте на увазі, що вам доведеться уважно слухати. Це ж, бачите, така складна галузь, що досить пропустити бодай одну якусь дрібничку — і далі все буде незрозумілим.

Данило Якович махнув рукою.

— Знаю я твої дрібнички й приклади. От шкода, що Ганни не було, коли ти завів свою лекцію…

— Яку лекцію?

— Та я, знаєш, Ганно, одного разу не те, щоб не повірив йому, — засміявся Данило Якович, — а так, просто висловив трохи сумніву. То він як налетів на мене, як почав сипати наче з мішка… ледве спромігся тоді втекти від нього. От і тепер… боюся, що заговорить він нас з тобою, їй-бо!

— А мені зовсім не страшно, Даниле Яковичу, я ж студентка, звикла до лекцій, — весело всміхнулася Ганна. — Лекції часто бувають дуже цікаві. Радіо й акустика — таке поєднання, на мою думку, майже надприродне. А Петро Микитович каже, що він сконструював саме таку машину. Та ще й нахваляється, що вдосконалить її. Правда, Петре Микитовичу?

“Ганна розмовляє з Олд-Боєм так, наче вони вже давно знайомі, — подумав скорботно Богдан. — Така дівчина, така дівчина… ну й щастить деяким хлопцям!”

— Так, — відгукнувся Петро, неодмінно вдосконалю! І тоді покажу вам таке, що й не снилося нікому. Справжнє технічне чудо. От побачите! Присягаюся, Ганнусю!

“Ти глянь, уже й Ганнуся, — заздрісно міркував Богдан, — господи боже мій, і чому я такий нещасний? Ніхто не звертає на мене уваги, а до цього Олд-Боя дівчата липнуть, як мухи на мед!..”

Данило Якович тим часом замислився. Він потер собі ніс, потім вухо, оглянув Петра з ніг до голови. Скоса зиркнув на Ганну, яка все ще сміялася, на засмученого Богдана, що вперто мовчав, наче вся ця розмова не обходила його. І тоді сказав цілком серйозно:

— Щодо різних технічних чудес, то мені поки що цього не треба. Я, голубе мій, люблю, щоб усе йшло по порядку. Як заплановано програмою, так нехай і буде. Одне слово, без чудес. А проти твоєї лекції не заперечую. Розкажи нам, що саме всякі там учені, ну, науковці, чи як їх там, що вони встигли зробити досі.

— Та ми ж краще зробимо, — засміявся Олд-Бой.

— Е ні, те, що ти з своїми хлопцями зробиш, ми ще побачимо. А от цікаво довідатися, що саме було зроблено до тебе. От що. А ми тоді порівняємо. Розумієш, щоб було чим контролювати, — підморгнув Данило Якович Ганні, — а то він зробить тут те саме, що робили й до нього, а нам скаже, що винайшов сам, хе-хе!

Запальний Олд-Бой уже ладний був образитися, розгніватись: ач, яке недовір’я. Але, побачивши веселу усмішку Ганни та лукаве обличчя Данила Яковича, зрозумів, що це жарт.

— Бач, як у роботу беруть? — звернувся він до Богдана. — Ти не думай, що це тільки мене. Це й тебе стосується, і Сашка, й Люки.

— А що? — перепитав Богдан.

— Та от, директор хоче щось на взірець соцзмагання влаштувати. Сашко працюватиме коло зерна, ти з товаришкою Тетяною…

Богдан закашлявся так сильно, що аж почервонів. З Тетяною. З Тетяною Гарбузенковою! З отією кремезною жінкою — працюватиме він, Богдан! От коли не щастить, то й справді нічого не виходить, хоч плач!

А Олд-Бой вів далі:

— Ти з товаришкою Тетяною коло корів. Вона тут головна начальниця в цьому ділі. А ти ж любиш сметану, правда?

— То попоїси досхочу, — щиро розсміявся Данило Якович, — бо наша Тетяна Гаврилівна дасть тобі такої сметани, якої ти ще ніколи не куштував!

Що лишалося Богданові робити, як не спробувати витиснути на обличчя щось подібне до слабенької усмішки?

— Люка впорається сама. Я з Ганною буду коло курей.

— Гм… — скептично хмикнув Богдан. І хоч це було зроблено досить неясно, Олд-Бой відразу суворо обірвав його:

— Ти не хмикай, а уважно слухай! Ми змагатимемося: хто досягне кращих наслідків. Розумієш, андерстенд ю? А для початку, щоб усі мали чітке уявлення про нашу роботу, ми влаштуємо невеличку бесіду.

— Про вплив ультракоротких хвиль, пробачте, Петре Микитовичу, мікрохвиль на живі організми, — додала тоном знавця Ганна і ледь не пирхнула зо сміху.

— Правильно, — цілком серйозно ствердив Олд-Бой. — Мікрохвиль і інфразвуку, що не менш важливо. Так, директоре?

— Так, — зауважив Данило Якович. — Отож приходьте всі по обіді до мене в кабінет. Без запізнення. Ти збирай своїх, Петре, а я вже наведу порядок з іншими учасниками.

Все розгорталось як слід. І тільки Богдан тоскно думав: соцзмагання… це, звісно, дуже добре… Але… але наскільки краще й приємніше змагатися разом з дівчиною, якій в момент перемоги можна було б сказати чудові слова “ай лав ю”…

Богдан і собі переймав досвід Олд-Боя щодо англійських висловів.

8. МІКРОХВИЛІ, ІНФРАЗВУК І… ЗНОВУ ПАЦЮКИ

— Шановні товариші! Сьогодні ми спинимося коротенько на одній з галузей використання ультракоротких хвиль, зокрема мікрохвиль, поки що без інфразвуку. Як впливають ці хвилі на живі організми…

Олд-Бой замовк і оглянув аудиторію. Він так багатозначно й своєрідно хитнув головою, що старий Андрій Антонович аж гмикнув: на його думку, негоже було молодшому науковому працівникові отак безсоромно копіювати старшого товариша, професора Терещенка. Наче не помічаючи цього, Петро засунув ліву руку в кишеню, а правою обперся об стіл — улюблена поза того ж таки професора.

— Ну й поважний з нього лектор, — прошепотів Данило Якович Ганні, яка, ледве прикриваючи рукою губи, старанно ховала посмішку.

— Отож, прошу уваги, товариша, — суворо вів далі Олд-Бой. — Скажемо так. Ультракороткі хвилі, ми скорочено називаємо УКХ, вийшли тепер остаточно з лабораторій радіотехніки, лабораторій зв’язку й посіли почесне місце в біології. Звісно, це не значить, що вони втратили свою вагу в галузі зв’язку; навпаки, їх використовують у цій галузі дедалі ширше. Проте ми говоритимемо сьогодні, як я вже сказав, виключно про УКХ в біології. Власне кажучи, до відкриття сучасних УКХ учені мало звертали уваги на високочастотні струми, на справжні їхні можливості в біологічному плані…

— Пробачте, а д’Арсонваль? — втрутилася Люка, що давно вже незадоволено стежила за поглядами поважного лектора і невідомої чорноокої дівчини.

— Що ж д’Арсонваль? — знизав плечима Олд-Бой. — Звісно, д’Арсонваль ще наприкінці минулого століття оголосив наслідки своїх дослідів щодо впливу високочастотних струмів на організм людини. Проте — які то були хвилі? Так само можна було б згадати й про діатермію. Ні, шановна товаришко, це не були УКХ! Ми повинні підкреслити, що вперше вплив УКХ на живі організми було помічено тоді, коли генератори ультракоротких хвиль стояли вже в лабораторіях радіотехніків-зв’язківців. І д’Арсонваля нема чого тут згадувати!

Розбивши у такий спосіб спробу втрутитися в сферу, яка була зараз виключно в його компетенції, Олд-Бой кинув задоволений погляд на Ганну й вів далі:

— Саме в лабораторіях зв’язківців це й почалося. У людей, що працювали коло генераторів УКХ, систематично боліла голова, з невідомих причин підвищувалася температура. Це були перші ознаки тривалого впливу ультракоротких хвиль на людський організм. Потім помітили інше: підвищену сонливість або, навпаки, стан підвищеної збудженості. Все це примусило біологів зацікавитись ультракороткими хвилями — вивчити безпосередній вплив УКХ на живі організми!

Всі зосереджено слухали, — особливо Данило Якович, Тетяна Гарбузенкова й кілька техніків. Товаришів Петра не дуже цікавили подробиці.

— Потужність першого такого генератора УКХ була невелика. Але наслідків учені досягли, як на той час, надзвичайних, — вів далі Олд-Бой. — Скажімо, мухи, які попадали в поле конденсатора коливального контура, відразу, тільки-но вмикали генератор, гинули. Миші гинули через кілька секунд, а пацюки — за чотири-п’ять хвилин…

— От би наших пацюків так! — вигукнув Данило Якович. — Може, ти б і у нас таке зробив?

— Охоче, — всміхнувся Олд-Бой. — Для цього потрібно лише таке: приносьте мені пацюків — і я їх вбиватиму за допомогою генератора швидше, ніж це робили ті дослідники!

— Спіймавши пацюка, я вже й сам як-небудь впораюся з ним, — не вгавав Данило Якович. — Ти так, щоб їх не ловити.

Петро трохи задумався: видно було, що в нього майнула якась нова думка. Богдан зацікавлено глянув на нього: він не раз був свідком того, як у такі хвилини паузи в розмові у Петра з’являлися несподівані, нові ідеї. Ну, що ти надумав тепер, міркував він, скажи вже, бо це страшенно цікаво — бути свідком народження в твоєму мозку невідомих досі відкриттів…

Але Олд-Бой не сказав нічого. Він хитнув головою, наче відганяючи думку, що заважала йому, і продовжував свою лекцію.

— Незабаром радянські вчені Шерешевський і Плотников провели дальші дослідження. Вони працювали з хвилями від 12,5 до 50 метрів завдовжки. Опромінені такими хвилями клопи й носаї… чи як їх називають?..

— Довгоносики, — відгукнувся Данило Якович.

— Так, так, довгоносики… Вони гинули залежно від довжини хвилі за час од кількох секунд до однієї хвилини. Таких же наслідків досягли й інші радянські вчені, Церветинов і Гільдебранц. Тепер я перерву трохи цей виклад і дам на кілька хвилин слово товаришеві Богданові, щоб він розповів про вплив УКХ на різні речовини. Це — його галузь. Прошу, Богдане!

Богдан підвівся на весь свій великий зріст і заклав руки за спину, щоб часом не розмахувати ними за звичкою. Він відчув, що всі присутні дивляться на нього, і йому захотілося хоч на мить заволодіти їхньою увагою так, як робив це Петро! Але рудий Богдан не вмів прибирати ефектні пози, він добре знав це. І почав дуже просто:

— Я н-не затримаю вас довго, товариші. Дослідження багатьох учених довели, що УКХ діють на різні речовини не однаково. Н-наприклад, дистильована вода не нагрівається. Але якщо до неї додати трохи солі, зробити розчин, то така солона вода нагрівається досить швидко.

— Чому? — спитав Данило Якович.

— На жаль, цього ми ще не знаємо, — чистосердно визнав Богдан. — Д-далі, грудки вугілля або інших таких речовин майже не нагріваються. Але якщо розтерти вугілля на порошок — воно нагрівається залежно від довжини хвилі. Над цим ми зараз і працюємо. Змінюючи довжину хвилі, ми, поклавши на стіл різні речовини, розкладали потрібні нам, лишаючи незмінними інші. На цьому й побудовано наші дослідження щодо консервування продуктів, і ці дослідження можуть привести до повної революції в консервній промисловості…

— Досить, — мовив Петро. — Бо далі це вже спеціальні міркування. Тепер ми попросимо товаришку Люку розповісти нам про особливий вплив УКХ на живі організми. Це — її галузь.

І він ввічливо вклонився Люці, що трохи зашарілася, коли на ній зосередилися всі погляди. Проте Люка дуже добре знала свою справу і почала з найголовнішого, найцікавішого, з її погляду, для слухачів.

— Починали дослідження, опромінюючи мишей дуже слабкими дозами УКХ. Від таких доз миші не гинули, навпаки: шерсть опромінених мишей ставала краща, густіша й довша. Те саме було і з кролями. Навіть у тому разі, коли в них були лисини, шерсть густішала й закривала голі місця…

Андрій Антонович непомітно доторкнувся до своєї голови. Шкіра, правда, трохи боліла, але пальці відчули приємне м’яке, ніжне волосся. І він задоволено всміхнувся: що там, мовляв, миші або кролі, от у мене яка історія виходить! Але Андрій Антонович не промовив жодного слова. А помітивши, що й Богдан уважно поглянув на нього, старий швидко сховав усмішку, вдаючи, що він уважно слухає.

— Опромінені миші й кролі, — вела далі Люка, — росли значно швидше від контрольних, неопромінених. Вони набирали вагу процентів на двадцять швидше. А з опромінених яєць значно швидше вилуплювалися курчата…

— Чуєте, Ганно? — впав їй у мову Олд-Бой. — А ви ще сумнівалися щодо ваших курей!

Ганна трохи повела плечем і відповіла йому легкою гримаскою:

— Побачимо!

Люка, закусивши губи, зачекала, поки закінчився цей обмін репліками, і спокійно, хоч і дещо іронічно спитала Петра:

— Дозвольте розповідати далі? Певна річ, якщо це не завадить вашій розмові…

Олд-Бой нахмурився, але не знайшов, що відповісти. ни хвилі. Над цим ми зараз і працюємо. Змінюючи довжину хвилі, ми, поклавши на стіл різні речовини, розкладали потрібні нам, лишаючи незмінними інші. На цьому й побудовано наші дослідження щодо консервування продуктів, і ці дослідження можуть привести до повної революції в консервній промисловості…

— Досить, — мовив Петро. — Бо далі це вже спеціальні міркування. Тепер ми попросимо товаришку Люку розповісти нам про особливий вплив УКХ на живі організми. Це — її галузь.

І він ввічливо вклонився Люці, що трохи зашарілася, коли на ній зосередилися всі погляди. Проте Люка дуже добре знала свою справу і почала з найголовнішого, найцікавішого, з її погляду, для слухачів.

— Починали дослідження, опромінюючи мишей дуже слабкими дозами УКХ. Від таких доз миші не гинули, навпаки: шерсть опромінених мишей ставала краща, густіша й довша. Те саме було і з кролями. Навіть у тому разі, коли в них були лисини, шерсть густішала й закривала голі місця…

Андрій Антонович непомітно доторкнувся до своєї голови. Шкіра, правда, трохи боліла, але пальці відчули приємне м’яке, ніжне волосся. І він задоволено всміхнувся: що там, мовляв, миші або кролі, от у мене яка історія виходить! Але Андрій Антонович не промовив жодного слова. А помітивши, що й Богдан уважно поглянув на нього, старий швидко сховав усмішку, вдаючи, що він уважно слухає.

— Опромінені миші й кролі, — вела далі Люка, — росли значно швидше від контрольних, неопромінених. Вони набирали вагу процентів на двадцять швидше. А з опромінених яєць значно швидше вилуплювалися курчата…

— Чуєте, Ганно? — впав їй у мову Олд-Бой. — А ви ще сумнівалися щодо ваших курей!

Ганна трохи повела плечем і відповіла йому легкою гримаскою:

— Побачимо!

Люка, закусивши губи, зачекала, поки закінчився цей обмін репліками, і спокійно, хоч і дещо іронічно спитала Петра:

— Дозвольте розповідати далі? Певна річ, якщо це не завадить вашій розмові…

Олд-Бой нахмурився, але не знайшов, що відповісти. Проте Люка, очевидно, й не чекала відповіді. Вона раптом завдала блискавичний останній удар:

— Зрештою, найголовніше я вже сказала. Ми працювали в цій галузі разом із Сашком. Отже, хай він доповнить мене. Сашко, допоможи, будь ласка!

І вона так променясто всміхнулася Сашкові, так чарівно поглянула, ніби щойно повернулася з ним з найприємнішої прогулянки. Навіть Богдан, заглиблений у свої скорботні думки, помітив це. Він тільки похитав головою: хай йому чорт, яке щастя всім, крім нього!.. А Сашко вже підводився. Він, правда, трохи розгубився, бо ніяк не чекав на такий вияв прихильності від зрадливої дівчини. Але нічого й не трапилося, бо Сашко одразу опанував себе.

— На мою думку, слід сказати про вплив ультракоротких хвиль на бактерії, — заговорив він, дивлячись просто на Данила Яковича як на найнейтральнішу особу, — бо про це ще ніхто не згадував. Я скажу тільки про дослідження наших радянських учених Ойвіна й Лауфера. Вони вивчали вплив УКХ на так звані загальнокишкові палички — досить поширений вид бактерій, а так само й вплив на інфузорії туфельки. Виявилися цікаві наслідки. Туфельки гинули дуже швидко — за хвилину чи дві. Бактерії жили довше — дев’ять-десять хвилин. Повторні дослідження показали, що тут багато залежить од довжини хвиль: найкоротші хвилі були найактивніші. А звідси витікають величезні можливості застосування УКХ в медицині…

Сашко замовк. Він помітив здивування в очах своїх слухачів.

— Так, так, у медицині, — повторив. — Уявіть собі таку картину. Перед нами хворий на якусь небезпечну хворобу. Лікувати його звичайним способом не можна. Ну, наприклад, людина хворіє на складну форму туберкульозу. Ми вже знаємо, що ультракороткі хвилі вбивають збудників туберкульозу — палички Коха. Для цього потрібні хвилі, припустімо, п’ять сантиметрів завдовжки. І ці хвилі ніяк не впливають взагалі на організм хворого.

— Ну, ти трохи зарапортувався, — зауважив Олд-Бой, — бо ж якийсь вплив повинен все-таки бути!

— Так, це я надто спростив, — одразу погодився Сашко, — вплив буде, але який? За умов короткочасного опромінення ультракороткі хвилі на кілька хвилин зменшують спроможність білих кров’яних тілець, лейкоцитів, протистояти інфекційним збудникам. Ми опромінюємо хворого потрібними нам хвилями, вбиваючи в його організмі геть усі палички Коха, а потім тримаємо людину певний час у стерильних умовах. І все, готово! Людина одужує, бо в ній уже немає паличок Коха, а спроможність лейкоцитів протистояти інфекції поновлюється. Хіба це не важливо для медицини? Треба тільки остаточно вивчити вплив різних хвиль на окремі бактерії — на збудників хвороб…

— Стоп! — втрутився Петро. — Звісно, все це поки що остаточно не перевірено, і наш Сашко дещо фантазує, хоч я й повинен сказати, що фантазує він в межах суворих наукових припущень. Спасибі, Сашко! Додам, що саме в такий спосіб і працювали ми на генераторі ультракоротких хвиль, вивчаючи оці можливості. Але тепер справа змінилася, бо нам пощастило ввести в дію генератора ще й вплив інфразвуку. Саме про це я й хочу вам дещо сказати… Прошу слухати уважно, бо саме вплив інфразвуку і є сьогодні найважливішою ділянкою нашої праці. Отож, насамперед, що таке інфразвук?..

Петро на мить спинився, задоволено відзначаючи, як зацікавлено звернулися на нього погляди присутніх: справді ж, для них розповідь про інфразвук була цілком невідомою галуззю наукової роботи. А що й казати про взаємодію міліметрових радіохвиль і інфразвукових коливань?..

Так, усього цього не знали його нові слухачі, але ж наші читачі, які з попереднього викладу дивної, але правдивої історії про надзвичайне відкриття Олд-Боя, про генератор міліметрових радіохвиль, який він сконструював і який впливав на піддослідні об’єкти й короткохвильовими, і інфразвуковими коливаннями, вже дізналися про характер і зміст цієї роботи. Отож ми не повторюватимемо цього, хоч імпровізована лекція Олд-Боя й була, напевно, дуже цікава і повчальна для його слухачів з радгоспу “Перемога”.

Заощаджуючи дорогоцінний час читачів, ми з цих причин наведемо лише останні фрази тієї лекції, бо вони мають неабияке значення для подальшого розгортання нашої розповіді про дивні події, зв’язані з нововинайденим генератором і його справді казковими, хоч і цілком достовірними можливостями.

— …Як бачите, шановні товариші, — так закінчував Петро свою оповідь, — ми маємо всі підстави для того, щоб провадити успішну роботу в вашому радгоспі. І це тільки початок! Бо ніхто з нас не може поки що передбачити наслідків досліджень над дією генератора, в якому пощастило поєднати взаємовплив міліметрових хвиль і інфразвуку: те, що ми робимо і збираємося робити, — тільки початок, тільки перша спроба знайти відповідь на низку ще невідомих запитань. Хто знає, можливо, шляхом концентрації нашого випромінювання пощастить досягти небачених досі наслідків — і в галузі впливу на живі істоти, і в галузі чисто механічної дії комбінованого випромінювання на якісь інші об’єкти… наприклад, свердлування отворів у металах або навіть суцільної руйнації певних споруд…

— Ієрихонська труба, — трохи іронічно протягнув Данило Якович, немов щось згадавши. Очі Олд-Боя спалахнули.

— А що ви думаєте, може й нова Ієрихонська труба! Як розповідалося в старих легендах: од звуків величезних труб падали стіни стародавньої фортеці Ієрихона! Це ж напевно була дія інфразвуку! Чому б і нам не зробити таке? Під впливом коливань з інфразвуком ми, я вважаю, зможемо досягти і такого ефекту… в разі потреби, звісно, — додав Олд-Бой, наче трохи злякавшися цієї думки. — Одне слово, ми маємо новий генератор і працюватимемо з ним. А як саме і що ми зробимо — покажуть дальші дослідження… Так от, шановні товариші, загальну частину нашої бесіди можна вважати закінченою. Хто має питання? Прошу!

Запитання мав лише Данило Якович. Він сказав:

— Хотілося б мені знати, чого саме ви вже досягли цією вашою машиною?

Олд-Бой усміхнувся:

— Ну, на це легко відповісти, хоч наш список і не дуже великий. Їжу собі підсмажували. Пальця професорові Терещенку обпекли і… вухо нашому вельмишановному Іванові Петровичу Антохіну… Людей на вулиці спиняли… Котові виразки загоїли й шерсть на ньому наростили… Наслідки, як бачите, поки що не такі вже й значні, але вони, хоч і не дуже систематизовані науково, мені здається, все-таки переконливі…

— Так, так, — відгукнувся Данило Якович. — Це правда, що не дуже систематизовані. Я ж казав, ви з своїм генератором поки що робили всякі фокуси-покуси. Ні, мені це не потрібно, я рішуче заявляю. У нас інша мета. Так і Іван Петрович мені писав у листі… А от щодо шерсті на котові — щось не віриться.

— Та я ж вам кажу, що виросла. Можете самі побачити, бо ж того кота ми привезли з собою, — запально промовив Петро: він дуже не любив, коли ставили під сумнів наслідки його досліджень. І хоч їх робили Люка та Богдан, а не він, Олд-Бой сприймав заперечення як особисту образу.

— Хм… — висловив знову деякий сумнів Данило Якович. — Дивно… щось воно теє… може, він саме линяв тоді, ваш кіт.

Тепер образився Богдан. Він підвівся і, похитуючись од хвилювання, грізно перепитав:

— В-ви думаєте, що в-він линяв? І що це не вплив нашого проміння? Що це в-випадковий збіг обставин?

Данило Якович ствердив:

— Здається мені, що так.

Такого Богдан не міг стерпіти: що за сумніви! Він підняв руку, немов хотів щось схопити в повітрі, і ще запитав:

— Г-гаразд, а коли я в-вам зараз доведу, що це було саме так, тоді в-ви повірите?

— Хм… тоді, звісно…

Всі принишкли: це було цікаво, адже тихий, мирний Богдан ніколи не насмілювався так категорично сперечатись. Але всі бачили, як Богдан після слів Данила Яковича поривчасто простягнув руку над головами Сашка і Тетяни Гаврилівни. Жінка аж відсахнулася.

— Ой! — зойкнула вона.

Рука на мить повисла над головою Андрія Антоновича, як шуліка впала вниз, схопила в свої пазурі славнозвісну хутряну шапку, з якою старий майже не розлучався, — і підняла її вгору. Андрій Антонович зблід.

— Що ти робиш, хлопче!

Та було вже пізно. Переможний голос Богдана лунав у тиші:

— Ось, шановний Д-даниле Яковичу, в-ви маєте перед собою людину, якій зовсім не властиво линяти! Ось в-вона перед вами! Наш давній з-знайомий Андрій Антонович, що досі міг правити за найкращий зразок реклами т-типу “я був лисий”. Чи д-доводилося вам, товариші, бачити таку лисину? Це ж була с-справжня Сахара, а не голова! І ось — маєте, погляньте!

Богдан майже силоміць одвів убік руки Андрія Антоновича, який усе ще соромливо прикривав голову. А що Андрій Антонович пручався, Богдан лагідно мовив:

— Н-нічого, Андрію Антоновичу, нічого! В-ви тепер все одно як науковий об’єкт. Н-нічого не поробиш! Зате — які наслідки! Дивіться, товариші, н-на цю колишню пустелю Сахару!

Так, це було новиною не тільки для таких неофітів, як Данило Якович, Ганна або Тетяна Гаврилівна. Ні, здивування охопило всіх без винятку! Люка поглядала то на голову Андрія Антоновича, то на Богдана, мов не вірила своїм очам. Сашко роззявив рота. Олд-Бой підійшов ближче і придивлявся, ледве стримуючи в собі бажання помацати голову, щоб остаточно впевнитися, чи немає тут якоїсь підступної каверзи, хоч і ясно було, що простодушний Богдан був не здатний на таке.

І справді, тут було на що подивитися.

На голові Андрія Антоновича кучерявилося невеличке, з півсантиметра заввишки, волосся. Це був уже не пушок, що його Богдан бачив раніше; ні, це було волосся, справжнє густе волосся! Богдан аж скрикнув:

— Ач, як виросло!

Олд-Бой нарешті не стримався. Він обережно торкнувся пальцем волосся, задоволено хмикнув і повернувся до Богдана:

— Скажи, нарешті, коли це сталося? Що за таємниці?

Всі погляди були спрямовані на Богдана — здивовані й зацікавлені. Проте молодечий запал покинув рудого так само швидко, як виник. Богдан раптом зніяковів.

— Т-та це ми сьогодні… ранком… Андрій Антонович дуже п-просив… і я опромінив його лисину… от і все…

— Ранком? Сьогодні? — перепитав Данило Якович.

— Так, — ще більше зніяковів Богдан.

— Ну й ну… оце так… — не знаходив слів директор.

Олд-Бой підбив підсумки:

— Тепер шановний Данило Якович, мабуть, не сумніватиметься щодо наших дослідів. На прикладі з Андрієм Антоновичем ми маємо значно ефективніший зразок дії генератора. Бо нове волосся виросло за кілька годин! Богдане, ти можеш узяти патент на наймогутніший засіб зарощування лисин. Це ти правильно згадав про рекламу “я був лисий”. Поєднання міліметрових хвиль з інфразвуком дало нечувані наслідки! Андрію Антоновичу, вітаю вас! Ваше ім’я з пошаною й подякою згадуватимуть мільйони лисих усього світу. А що я свого часу так само змушений буду використати ваш спосіб, то заздалегідь висловлюю вам і свою щиру подяку. Спасибі, дорогий Андрію Антоновичу!

І Олд-Бой поважно потиснув руку Андрієві Антоновичу. Старий тільки ніяково бурмотів:

— Та чого ви всі причепилися… Та ну вас!

Але обличчя в нього було радісне і щасливе. Він радів як мала дитина.

Данило Якович оглянув кімнату. Заперечувати було нічого, це він добре розумів. Він помітив, як усміхається Петрові чорноока Ганна, помітив чомусь незадоволене, навіть сердите обличчя Люки. Не обминуло його уваги й те, якими очима дивиться на рудого Богдана Тетяна Гаврилівна. Певно, в уяві цієї жінки Богдан був маг і чарівник… Данило Якович заговорив:

— Нічого не поробиш, хлопці, справді, мабуть, ви маєте велику силу! Визнаю, визнаю! Так от починаймо працювати. Зерно ми в основному вже опромінили, дай боже, щоб і з ним стали отакі чудові перетворення! Тепер черга за худобою, так і Іван Петрович казав.

— Отже, — мовив Олд-Бой, — коло корів працюватимуть Богдан і Тетяна Гаврилівна. Немає заперечень?

Які ж заперечення? Богдан безпорадно глянув на Тетяну, зустрів її сповнені ласкою очі і покірно промовчав. Тільки серце його стиснулося: та чудова чорноока дівчина… вона пройшла повз нього як сон…

— Сашко працюватиме… з ким саме, Сашко? Ти вже накинув на когось оком?

Сашко розсміявся: нарешті він покаже свою гідність. Не скаже нічого, хай зрадниця відчує це!

— В мене нікого немає, — відповів він серйозно. — Данило Якович надішле до мене двох-трьох робітників, щоб допомагали опромінити решту зерна. Та його й небагато лишилося.

— Хм… — Олд-Бой замислився. — А втім, нехай. Якщо тобі щось буде потрібно, скажеш. Коло птахів працюватимемо я і товаришка Ганна. Немає заперечень?

Власне, заперечувати могла б хіба що Люка. Але воїна гордо мовчала. Мовчали і Петро Микитович, і навіть Сашко.

— Так, — вів далі Олд-Бой, — так. Ну, і нарешті Люка. Їй, скільки мені відомо, помічників не треба. А коли це буде потрібно, їй зможе допомогти Андрій Антонович. І, звісно, завідувач кролівництвом…

Люка похилила голову й одразу ж підвела. Ні, ні, вона правильно зробила, що не заперечувала! Та в її карих очах таїлося стільки невисловленого смутку, що не тільки Богдан, а й Петро відвів погляд і заквапився:

— Правильно, Даниле Яковичу? Ви не заперечуєте?

Данило Якович, певна річ, не заперечував. І раптом Люка, ця горда, неприступна Люка, не стрималася. Вона відчула себе такою самітною, такою покинутою, що вже, мабуть, і не володіла собою, коли несподівано сказала:

— Я думаю, що… що краще всього буде, коли ми трохи попрацюємо з Сашком. Він допоможе мені, а я… і я теж… бо є деякі питання, які слід було б розв’язувати разом… Якщо він не заперечує, певна річ…

Сашко ніяк не чекав цього.

— Я що ж… Я охоче… — погодився він.

Мабуть, Сашко був єдиний, хто й досі не розумів нового співвідношення сил. А втім, це його мало обходило. Зрештою, він був радий з самого факту замирення з Люкою, яка, сказати правду, й досі займала відповідне місце в його серці, хоч він і намагався заперечити цей факт.

— Чудово! — дуже голосно мовив Олд-Бой, кинувши швидкий погляд на Ганну. — Люка буде з Сашком, а Сашко з Люкою! Гаразд!

Так закінчилися організаційні збори. Данило Якович уже надів свого незмінного кашкета, збираючись вийти разом з усіма з кімнати, як до нього підбіг захеканий робітник. Він зупинився у дверях.

— Даниле Яковичу! Там таке… — розгублено прошепотів.

— Що трапилося?

— До наших пасток попали такі великі пацюки… Як коти… ні, мабуть, як собаки!

Данило Якович посерйознішав, глибше насунув кашкета.

— Ходімо, покажеш!

Вони вийшли. Олд-Бой глянув на Богдана і Сашка. Потім поманив їх пальцем і, коли ті підійшли, пошепки сказав:

— Слухайте, чи це не тому, що пацюки нажерлися опроміненого зерна?..

— Н-не може бути, — вагаючись, відповів Богдан, — так швидко? Н-не може бути!

— А кіт? А лисина Андрія Антоновича? Адже ми, по суті, ще нічого не знаємо про строки впливу проміння з інфразвуком!

І Богдан, і Сашко мовчали. Найгірше почував себе Сашко — адже саме він був винен у тому, що пацюки змогли наїстися опроміненого зерна. А що коли й справді?

— Ходімо! — наказав Олд-Бой. — Тут ми нічого не дізнаємося.

— Куди?

— Подивимося на пацюків. Хтозна, може, це й не те, про що ми думаємо. Люко, — гукнув він, — якщо бажаєте, ходімо з нами, це ж у певній мірі й ваша галузь.

Але Люка не схотіла йти.

— Та я й слухати не хочу про цю погань. Ні, не піду!

Приятелі побачили Данила Яковича біля пасток. Справді, пацюки були дуже великі. Звичайно, робітник трохи перебільшив, кажучи про їхній розмір. А втім, їх справді можна було порівняти з котами.

— Брр… — пробурмотів Богдан. — Не можу дивитися на таку погань!..

Петро уважно приглядався. Він чув, як Данило Якович наказував знову поставити пастки, поїхати до міста й привезти отрути. Петро похитав головою і одійшов убік.

— Ні, — сказав він товаришам, — здається, це не те, опромінення тут ні при чому. Просто великі пацюки. Ходімо, хлопці, це нас не стосується.

Проте, відходячи, він ще кілька разів озирався; йшов додому похмурий і заглиблений у свої думки. Попрощавшись із Богданом і Сашком, Олд-Бой не пішов до своєї кімнати, а повернувся до лабораторії. Там він замкнув за собою двері, розклав на столі папери, які привіз разом з апаратурою, і заглибився в них. То були складні радіосхеми, рисунки якихось дивних апаратів невідомого призначення. Олд-Бой рисував ці схеми, додавав до них розрахунки, що складалися з незрозумілих позначок і рядів довгих цифр, закреслював ці цифри, рвав на шматки рисунки і креслив нові. Але й вони його не задовольнили, і він знову рвав їх. Щось у нього не виходило, проте він уперто шукав розв’язання проблеми, що, очевидно, мучила його. Нарешті, стукнув кулаком по столу:

— Все одно буде по-моєму! Я доведу! Будь-що доведу! І ніякі пацюки не завадять мені, навпаки, тепер це матиме виняткове значення!

Більше він не проронив ні слова. Працював довго, вперто, курячи сигарету за сигаретою.

9. У РАДГОСПІ ПОЧИНАЮТЬСЯ ЧУДЕСА

Читач, напевно, погодиться з автором: не наше, зрештою, діло описувати докладно всі обставини життя чотирьох експериментаторів у радгоспі “Перемога”. Так само не аналізуватимемо їхні настрої.

Перед нами стоїть інше, важке й відповідальне завдання.

Зрештою, що таке кохання, ревнощі й інші особисті справи поряд з важливими науково-технічними факторами?..

Богдан знайшов чудовий спосіб контролювати вплив опромінення міліметровими радіохвилями й інфразвуковими коливаннями на корів, біля яких він працював за певним примусом безжалісного Олд-Боя. Щоранку Богдан куштував молоко й вершки від опромінених корів — і щоранку помічав, що молоко стає густіше, вершки жирніші й солодші. Тетяна Гаврилівна всміхалася дедалі приємніше, а її обличчя ставало симпатичніше. Звісно, не таке вродливе, як обличчя чорноокої дівчини… проте навіщо згадувати?..

Сашко закінчував опромінювати зерно. Не опромінювали тільки те зерно, яке вирішено було посіяти для контролю: адже саме так, у порівнянні, роблять завжди контрольну перевірку. Тим часом Сашко охоче допомагав Люці в її роботі коло кролів.

Кролі, що з ними працювала Люка, росли просто на очах.

Люку в основному цікавили кролі як об’єкт біологічних досліджень. Ще в інститутській лабораторії Люка розробляла засоби локалізації впливу ультракоротких хвиль на окремих ділянках живого організму. Так опромінити організм, так підібрати довжину хвилі, тривалість опромінення й потужність випромінювання, щоб, скажімо, концентрувати радіоколивання на шлунок, зовсім не зачепивши серця або кишок. Люка досягла в цій галузі вже чимало. Тож хіба могла вона не використати чудові можливості нового генератора Олд-Боя, не дослідити впливу міліметрових хвиль і інфразвукових коливань на живі організми? Це був би просто злочин — принаймні з її погляду.

І в цій царині Люка теж досягла певних наслідків. І Сашко, й Богдан, і навіть Петро захоплено стежили, як Люка почала лікувати пухлину на нозі мисливського собаки Данила Яковича, красивого великого сетера. Внаслідок двох чи трьох опромінень, на які собака майже не реагував, пухлина значно поменшала й зовсім не турбувала тварину. А до того собака скавчав, тільки-но хтось торкався його ноги.

— Бактерії в пухлині вбито, — задумливо сказала Люка, — я певна. А от як це довести? Як зробити аналіз?..

Вона замислилася.

— Проте…

— Що “проте”, Люко? — спитав Сашко.

— Бач, треба було б вирізати рештку пухлини. Хоч це й не моє діло, до того ж тут немає відповідних умов… у рану може попасти інфекція. І все-таки… Я спробую!

На невеличкій нараді було затверджено те, що запропонувала Люка. А запропонувала вона “електричний скальпель” — дивний, проте дуже простий прилад.

Під час операції був присутній і Данило Якович. Визнаємо відверто: директор радгоспу не приховував деякого хвилювання, бо ж на імпровізованому операційному столі лежав його чудовий сетер!

Але загальний спокій і впевненість вплинули й на нього. Данило Якович хвилювався, проте зацікавлено стежив, як Люка в своєму сніжно-білому халаті взяла дерев’яну ручку, на кінці якої був невеличкий шматок срібного дроту. Дріт з’єднувався провідником з обкладинкою конденсатора в генераторі. Другу обкладинку було з’єднано з широким аркушиком латуні, який підклали під сетера. Пацієнт спокійно лежав на столі, міцно прив’язаний ременями.

Богдан був біля генератора, Сашко — біля собаки, Олд-Бой і Данило Якович як спостерігачі стояли осторонь — оце й усі свідки цієї незвичної операції.

Люка озирнулася:

— Ніби все гаразд. Богдане, струм!

Знайоме шипіння генератора не стурбувало собаки, що вже призвичаївся до опромінювання. Люка легко, впевнено торкнулася шкіри собаки, немов окреслила на ній місце гулі. По кімнаті проплив сморід горілого.

— Фуу, як смердить! — промовив Сашко, гидливо скривившись. Але Люка кинула на нього такий презирливий погляд, що Сашко відразу замовк.

Срібний кінчик “електричного скальпеля” легко розрізав шкіру. Ось Люка обережно встромила “електричний скальпель” між пухлиною і м’язами сетера, що лежав весь час спокійно. Одна… дві… три секунди. Жодної краплини крові! Собака мовби не відчував болю.

Данило Якович полегшено зітхнув:

— Чудово! Але як же так — без крові? І щоб собака нічого не відчував? Я, голубонько, такого не розумію!

Розрізаючи пухлину для мікроскопічного дослідження, Люка спокійно відповіла:

— Все це тому, що наш скальпель, власне, не ріже. Він спалює тіло струмами високої частоти в тому місці, якого торкається. Крім того, під дотиком скальпеля білок крові одразу зсідається. У судинах створюються тромби, згустки білка, що спиняють кров. І все. Цілком, як бачите, асептична операція, під час якої пацієнт не втрачає жодної краплинки крові!..

— І не боляче? Собака навіть не ворухнувся.

— Так. — Люці було приємно від того, що вона може популярно пояснити директорові. — Скальпель одразу спалює нерви. І вони не встигають передати сигналів центральній нервовій системі.

Данило Якович засміявся:

— А й справді просто! Непогано ви вигадали оцю штуку… от, наука!

Після дослідження стало ясно, що пухлину Люка вирізала вдало. Ніяких ознак впливу опромінення на ті чи інші органи або м’язи собаки не виявилося. Люка блискуче впоралася з завданням і змогла з гордістю записати ці наслідки до журналу спостережень.

Проте найцікавіші, найнесподіваніші наслідки дало опромінення курей та яєць. Минуло всього кілька днів од початку роботи експериментаторів. Через поле високої частоти чудесного генератора, який ніс і коливання інфразвуку, пройшло з десяток курей і сотень зо дві яєць для інкубатора. Олд-Бой, що невпинно перевіряв хід роботи, запропонував для прискорення дії опромінення ще один захід. Він сказав Ганні:

— Ми з вами візьмемо яйця з-під квочки, якій лишилося сидіти на яйцях два-три дні. Опромінимо їх і подивимось, як це вплине на майбутніх курчат. Дасте мені таку квочку, Ганно?

— У нас їх немає, Петре Микитовичу, — зауважила дівчина. — Ми кладемо яйця в інкубатор. Доведеться, мабуть, попросити з інших господарств.

— Будь ласка!

Так і зробили.

І ось одного доброго ранку на центральному дворі радгоспу зібралася юрба робітників. Хоч усі вже звикли до дивних наслідків роботи з генератором, але це видовище вразило їх. Данило Якович здивовано спинився й сказав:

— Ну, знаєш, це той… справді, ніколи не бачив такого!

Посеред двору бігала невелика квочка. Вона стурбовано й перелякано кудкудакала, скликаючи своїх жовтих пухнастих курчат. Збентежена квочка хвилювалася, намагаючись захистити своїх дітей! Вона широко розставляла крила, щоб курчата сховалися під ними від можливої небезпеки. Проте курчата вперто не бажали ховатися під крилами матері. Навіть коли квочка намагалася прикрити крилом курча, що пробігало повз неї, — з цього нічого не виходило. Курчата були дуже великі.

Ось одне з них все-таки спробувало засунути голову під гостинно розпущене крило, та крило накрило саму тільки голову. Курчаті це не сподобалось, і воно побігло далі, залишивши стривожену квочку. Данило Якович похитав головою:

— Ну й велетні! Та звідки ж вони взялися такі?..

Олд-Бой скромно зауважив:

— Як і слід було сподіватися, від опромінених яєць. Заждіть, Даниле Яковичу, ось коли вони підростуть, тоді побачите!

— Ніби якоїсь невідомої породи, — дивувався директор.

Справді, курчата сміливо бігали по двору, здорові, такі ж завбільшки, як і їхня мати. Одне курча підбігло до Данила Яковича і дзьобнуло в чобіт. На чорній шкірі позначився слід дзьоба. Навколо розсміялися:

— Даниле Яковичу, воно чобіт проб’є!

Директор одсмикнув ногу й ніяково усміхнувся:

— Гм… так, так… добряче клюнуло, ніби вдарило… Слухай, Ганно, забери їх куди-небудь. Я в чоботях, а от коли вони дзьобнуть когось у босу ногу, то може бути неприємність. Їй-бо, так вони незабаром, як ти кажеш, Петре, і на справжніх страховищ перетворяться.

Через кілька хвилин він гукнув:

— Ганно! А це що таке?

Вздовж двору поважно й гордовито йшла курка. Вона була така велика, що привертала до себе загальну увагу. І Данило Якович, і Ганна, і Петро, не кажучи вже про робітників, майже перелякано дивилися туди, звідки поважно посувалася курка. За неї через кожні два-три метри рівною лінією лежали білі яйця!

— Хто це розклав яйця?.. — почав сердито Данило Якович, але одразу замовк.

Курка спинилася, якось крутнула хвостом, і позад неї на землі опинилося яйце. Курка озирнулася, подивилась на яйця і рушила далі.

Данило Якович закашлявся, не знаючи, як реагувати на таке незвичайне видовище. Він глянув на щойно знесене яйце, перевів погляд на не менш здивовану Ганну, на Петра, що безпорадно розвів руками: нічого, мовляв, не можу вдіяти, самі бачите!.. За десять кроків курка спинилася знову. Знесла ще одне яйце і по тому зникла за рогом будинку. Ніхто не наважувався торкнутися яєць… Здавалося, що все це дивний, незрозумілий сон. Але докази — великі білі яйця — лежали на землі…

Першою опам’яталася Ганна. Вона схопила кошика й почала збирати несподіваний урожай яєць. Данило Якович потер собі носа, що означало в нього найвищу знервованість, і запитав Ганну:

— Слухай, куряча начальнице… що ж, у тебе всі курки на кулемети обернуться? Мабуть, теж опромінені?

Ганна не встигла відповісти. Веселий Петро відповів за неї:

— Безумовно, опромінені, Даниле Яковичу. Хіба ж могло бути інакше? Курки насамперед обернуться не на кулемети, а на яйцемети…

— Як? — спитав директор.

— На яйцемети, кажу. Хіба це так погано?

— А що ж тут доброго? — розсердився Данило Якович. — Це ж не машина, а курка, розумієш? Ось вона знесе ще кілька яєць — і край. Адже вона виснажиться. Тобі це не ясно?

Олд-Бой підніс палець.

— По-перше, я вважаю, що тут немає нічого страшного. Але справа набагато складніша.

— Ну, ну, кажи!

— Це вже по-друге. Ми ж не тільки опроміненням підвищили несучість курки. Ми активізували весь її організм. Отже, вона більш їстиме, більше питиме. Розумієте, Даниле Яковичу?

— От я й кажу…

— Та ні, від цього їй гірше не буде, запевняю вас. Як машина, курка потребуватиме більше палива, тобто, їжі. І все. Це звичайний розрахунок. А господарству корисніше. Навіть коли ми припустимо, що курка житиме не так довго, як звичайно — але це тільки припущення, поки що нічим не обгрунтоване! — то й тоді це не страшно. За свій короткий вік вона дасть вам більше користі. Але все це ми ще перевіримо. Так, Ганночко?

Ганна, збираючи яйця, подарувала Петрові чарівну усмішку.

Данило Якович не сперечався. Він бачив, що перед його очима відбуваються дивні зміни в природі. Це було щось принципово нове, таке, що грунтовно відрізнялося від усіх попередніх засобів інтенсифікації господарства. Він вирішив зачекати, тим більше, що саме так радив йому шановний Іван Петрович Антохін. А той напевно мав рацію.

А Олд-Бой, щось порадивши Ганні, подався до своєї кімнати. Ось уже четвертий день він майже не виходив з неї. Петро Микитович напружено робив якісь розрахунки. На всі запитання відповідав коротко:

— Не можу ще нічого сказати. Чекайте, побачите самі.

І тільки одного разу ввечері, коли всі прийшли до радгоспівського клубу подивитися цікаву телепередачу з міста, Олд-Бой, неуважно дивлячись на екран телевізора і думаючи, очевидно, про щось інше, тихо сказав Сашкові:

— Взагалі це, звісно, виходить непогано… Але я прагну іншого, май дір френд, мій любий друже.

— А чого ж ти прагнеш? — так само тихо спитав Сашко.

— Е, не можу я поки що розповідати! Але вже як зроблю, тоді побачиш!

Він змовк, а Сашко навіть розсердився.

— І навіщо такі таємниці, Олд-Бой? Чи не краще сказати, над чим ти весь час працюєш? Хочеш, щоб кури ще швидше неслися? Так Ганна, не кажучи вже про директора, і цим задоволена.

— Недотепно, — огризнувся Петро. — Що у вас усіх за звичка — говорити дурниці? Задоволена Ганна чи директор — це ще не все. Ех, ти! Хочу тобі сказати…

— Що?

— Ти, Сашко, забув, що я все-таки за фахом — електротехнік. Дослідження в радгоспі, звісно, дуже цікава річ. Але…

— Що але?

Петро знову замовк і не сказав більше нічого, крім:

— Почекай — побачиш!

Найщасливішою людиною серед усіх, хто мав справу з новим генератором, був, безумовно, старий Андрій Антонович. Насамперед, він скинув знамениту хутряну шапку і тепер пишався своїм чубом. Та й справді, йому було чим пишатися!

Люка весело сказала старому:

— Тільки зачіски й не вистачає, Андрію Антоновичу! Давайте я вам зроблю. Їй-бо, всі дівчата закохаються в таку шевелюру!

Андрій Антонович мовчки усміхався. У нього з’явилися інші знайомі й приятелі.

Два старі сторожі радгоспу, один комірник і ще якийсь чоловік похилого віку частенько зустрічалися з Андрієм Антоновичем і про щось таємничо радилися. Ці розмови тривали довгенько, Андрій Антонович щось докладно розповідав приятелям, які зацікавлено роздивлялися його густе волосся. А старий розповідав і пояснював дивну подію, наслідком якої в нього з’явився розкішний чуб.

— Ну от, значить, вилізло, — старанно пояснював він. — Старе, значить, волосся вилізло. А там, під шкірою, значить, лишилися отакі дірочки. Спід волосся. Тільки ті дірочки малесенькі, і волоссю крізь них аж ніяк не пролізти. Воно б і з охотою, та ходу йому немає…

Приятелі уважно слухали, похитуючи головами.

— Ну, а те проміння, — вів далі Андрій Антонович, — те проміння, значить, і розкрило дірочки. Та чого ти вирячився? Не розумієш, чи що? Ну, як от буває в лазні. Там пара розм’якшує шкіру. І весь піт, значить, виходить. Так і те проміння, воно як пара. Тільки замість поту — волосся вилазить назовні. Воно ж там і було, але ходу йому той… крізь дірочки, значить, не було…

Але саме цього ніяк не розуміли співрозмовники. Вони заздрісно поглядали на голову Андрія Антоновича. Одверто кажучи, не зовсім розумів свої пояснення й сам Андрій Антонович. Втім, хіба міг він сказати про це своїм приятелям, він, повноправний представник науки в цій аудиторії?.. Звісно, не міг!

Ми можемо втішатися хіба з того, що це дивне явище викликало певні сумніви навіть у експериментаторів. Сашко сперечався з Богданом, не припиняючи гімнастичних вправ. Він робив стійку і, витягуючи ноги вгору, доводив Богданові:

— Певна річ, чудесного тут нічого немає. Проте… проте…

— Т-та стань ти, як людина, — гарячкував Богдан. — Н-не можу спокійно з тобою розмовляти, к-коли твій голос лунає звідкись з підлоги, а з-замість обличчя перед очима стирчать ноги…

— Мені так зручно… Дуже просто. От тобі здається дивним, що на лисині виросло волосся.

— Так, дивно. Ставай н-на ноги, я т-тобі кажу! У тебе, чортяко, все обличчя вже почервоніло. І кров у голову вдарила!

— Богдане, — незворушно вів своє Сашко. — Слухай, мій друже, май дір френд, як сказав би Олд-Бой. Наше проміння з інфразвуком так інтенсифікувало шкіру на голові Андрія Антоновича, що відновило волосяні луковиці. І волосся почало рости. Гоп!..

Він спритно перевернувся, став на рівні ноги і, роблячи заспокійливі гімнастичні вправи, закінчив:

— Тепер од голови кров прилине до ніг. Ще хвилина — і все буде гаразд, все стане на своє місце. А от сказати, чи довго ростиме чуб Андрія Антоновича, цього ми сказати не можемо.

— Активізація, інтенсифікація, нові свіжі соки. Якийсь віталізм, ось що! Ні, Сашко, гімнастику ти робиш краще, ніж доводиш д-думки.

— Якщо ти нічого не зрозумів, іди до корівника. Там на тебе, певне, чекають свіжі вершки й сметана.

— І зовсім недотепно.

— Скажи дотепніше.

— Та ну т-тебе зовсім!

І Богдан подався з кімнати.

Отже, якщо навіть наукові працівники не могли як слід пояснити дивну подію з лисиною Андрія Антоновича, то хіба маємо ми право глузувати з вільних пояснень власника нового чуба? Звісно, ні. Тим більше, що складна теорія Сашка з його активізаціями, інтенсифікаціями тощо й справді мало чим відрізнялася від робочої гіпотези Андрія Антоновича про дірочки, які спочатку закрилися, а потім знову відкрилися на його лисині.

Таким чином доводиться ще раз визнати той незаперечний факт, що одне діло спостерігати якийсь факт, і зовсім інше — науково його обгрунтувати.

Щоб закінчити розмови про побутове, так би мовити, — прикладне застосування міліметрових радіохвиль з інфразвуком у радгоспі “Перемога”, згадаймо ще про не дуже значний у науковому розумінні, але психологічно своєрідний випадок з нашою чарівною знайомою Люкою. О, безумовно, тут зовсім ні до чого раптове захоплення віроломного Олд-Боя чорноокою красунею Ганною, її чорним кучерявим волоссям і ніжною засмаглістю. Аж ніяк: нам такого й на думку не могло впасти! Просто Люка чомусь вирішила, що засмаглість може їй пасувати, як і іншим вродливим дівчатам. І справді, хіба це було б не красиво: золоте волосся, засмагле обличчя? Адже це тільки підкреслить її ніжний рум’янець…

Так чи інакше, справу було вирішено. Щоб здійснити такий задум, досить було опромінити обличчя ультракороткими хвилями, можливо, додавши трохи інфразвукових коливань. Звісно, не таких коротких, як для опромінення тварин, а найдовших з тих, що давав генератор. І інфразвуку — трошечки. Як це робити, Люка знала. Треба зменшити напругу в колі генератора, а крім того запустити компресор на найменші оберти. От і все.

Люка обережно пересунула аж до самого краю движок реостата, що змінював напругу. Відрегулювала компресор. Перевірила все приладами: виходило так, як треба.

Зважуючи кожен рух, Люка підставила під м’яке проміння обличчя. Ніжне тепло полилося їй на Щоки — так, як буває, коли людина, стоячи в затінку, підставляє обличчя під золоте сонячне проміння. Люка уважно рахувала секунди: опромінення мало тривати не більше як десять секунд. Все. Люка всміхнулась. І раптом:

— Хоч організовуй і-інститут краси з цим н-новим генератором Олд-Боя!

Так, Люка забула зачинити двері, і до лабораторії вбіг Богдан. Він спинився на порозі, вражений картиною, що відкрилася перед ним. Люка… Люка себе опромінює! Що це означає?.. Проте Люка спокійно витягла кишенькове дзеркальце, поглянула на себе і, зневажливо повернувши до Богдана голову, спитала:

— Що трапилося, Богдане? Чого ви так здивувалися?

— П-пробачте, Люко, але…

Обличчя Богдана було безпорадне: він нічого не розумів. Доторкнувшися до власного волосся, він несміливо запитав:

— Але ж вам не треба було… кхм… волосся…

Люка безтурботно засміялася.

— Так, так, Богдане. Волосся в мене справді не потребує опромінення.

— Отож, отож я й кажу, — зрадів Богдан.

— А коли ви вже дуже хочете знати, то справа в тому, що мені цього літа ніколи було загоряти… — Люка дивилася на Богдана пустотливими очима й думала: невже він повірить цьому?.. — Ну, а засмаглість, як тепер доведено, не тільки прикрашає людину, а й дуже корисна для здоров’я. Наприклад, професор… професор Філінбері.

— Як? Тілімбері? — довірливо перепитав Богдан.

— Ага, Тілінбері. Це ж, знаєте, відомий американський фізіолог. Так от, він довів, що пігмент засмаглості дуже потрібен людині. Цей пігмент відіграє роль акумулятора вітамінів. От я й вирішила.

— Розумію, розумію. Тепер ц-цілком розумію! Та воно вам і пасує, Люко.

— Звісно, краще. Кожній людині краще, коли вона трохи засмагне. Ось ви, наприклад, білий, як ваша улюблена сметана. Навіть неприємно дивитися. Ну, бувайте, мені вже пора!

“Білий, як ваша улюблена сметана, навіть неприємно дивитися…” — повторив у думці Богдан.

Люка вже зачиняла за собою двері, коли Богдан кинувся їй навздогін.

— Люко! Люко!

— Що таке?

— Хвилинку! С-скажіть, скільки часу ви опромінювали обличчя, щоб був отакий ч-чудовий колір?

Люка лукаво посміхнулася.

— Недовго. Всього двадцять секунд.

І зникла. А Богдан стояв біля дверей лабораторії й шепотів:

— Двадцять секунд… професор Тілімбері… Філімбері… не чув ніколи такого прізвища. Та якщо вона каже, то…

А Люка, швидко йдучи до виходу, думала:

“Та й прізвище недоладне вигадала! Що то за Тілімбері?.. Тільки такий простак, як Богдан, і міг повірити!”

Втім, Богдан уже забув прізвище невідомого американського професора. Зате інше він пам’ятав добре — “навіть неприємно дивитися…” Ні, з цим миритися не можна!

Богдан підійшов до генератора, задумливо подивився на нього — і ввімкнув. “Зроблю так, як робила Люка, адже вона нічого не змінювала, ні напругу, ні рівня інфразвуку”. Він акуратно витер хусткою обличчя й підставив його під проміння, голосно відраховуючи секунди.

— П-п’ять… дев’ять… дванадцять… Ой, пече! П’ятнадцять уже… фуу, припікає! Вісімнадцять… ой!

Він одскочив від генератора. Шкіра на обличчі почервоніла. Богдан торкнувся рукою до щоки — і скрикнув:

— Ой! Щось не те!.. Але, мабуть, це просто такий сильний ефект… адже Люка витримала!

І він, заплющивши очі, знову героїчно підставив промінню обличчя. Щоб бути красивим, треба страждати!..

Зненацька за вікном лабораторії почувся голосний вигук:

— Богдане! Богдане! Швидше сюди!

Це кричав Олд-Бой. Богдан підбіг до вікна.

— Що т-трапилося?

— Негайно біжи! Пацюки!.. З’явилися велетенські пацюки!

Цього було досить. Богдан забув про біль. Він швидко вимкнув генератор, вистрибнув за двері й побіг.

Петро був дуже схвильований. Він схопив Богдана за руку і, не звертаючи уваги на його обличчя, сказав:

— У радгоспі з’явилися велетенські пацюки. І не такі, що їх ми бачили раніше! Вони налетіли на крільчатник. Ходімо! Я так боявся цього… — Потім нахилився до товариша і пошепки додав: — Я певен, що… що це наша вина!

— Як?

— Пам’ятаєш опромінене зерно, що його пожерли пацюки? Тепер пацюки перетворилися на гігантів… Е, та що казати! Зараз сам побачиш!

10. ПАЦЮКИ АТАКУЮТЬ

Поряд з Олд-Боєм і Богданом бігли робітники радгоспу, озброєні палицями й сокирами. Стривожені обличчя, швидкі рухи, зосередженість людей — усе це свідчило про серйозне становище. Сонце зайшло за обрій, на землю опустилися сині сутінки.

“Електрику ще не ввімкнули, — подумав Богдан, — певно, завжди так буває: коли треба, то її нема. “Олд-Бой прискорив ходу:

— Там щось коїться! Богдане, мерщій!

За рогом будинку вони побачили Ганну. Дівчина бігла їм назустріч.

— Ой, лихо! — вигукнула вона, пробігаючи далі. — Там знову пацюки. Вони напали на кролів, а тепер кидаються на людей. Я біжу телефонувати…

Куди телефонувати, Ганна не сказала. З-за сарая вистрибнула велика сіра потвора. З блискавичною швидкістю страховисько майнуло перед дослідниками і, стрибнувши кілька разів, зникло в напрямі крільчатника. Скрикнувши, Ганна побігла далі. Петро на мить спинився, дивлячись у слід сірій потворі. Він насупив брови, до крові закусив нижню губу.

— Т-ти бачив? — схвильовано звернувся до нього Богдан, хоч це запитання й було зайве. — Це був… це був…

— Пацюк, — ствердив Олд-Бой. — Та ще й який! Ходімо швидше!

Від крільчатника почулися постріли. Богдан і Олд-Бой здаля побачили, як вгору стрибнула сіра тінь і зникла на даху крільчатника. Юнаки підбігли ближче. Біля входу стояв з рушницею в руках Данило Якович. З ним було ще кілька робітників, озброєних чим попало. Сашко теж тримав напоготові рушницю. Угледівши друзів, він безнадійно махнув вільною рукою.

— Що? — спитав Богдан.

— Та тут таке… — і Сашко обернувся до Данила Яковича, наче ждав його розповіді.

— А, і ви вже тут, хлопці? — мовив директор, глянувши на прибулих. — Гаразд, нашого полку стало більше. Стріляти вмієте? Добре, добре. Он можете взяти рушниці в тих двох, — кивнув він на робітників, що невміло тримали зброю. — Ці з переляку не знають, що з ними робити. Тепер слухайте.

Він обіперся на рушницю.

— Зараз у крільчатнику їх, здається, штук п’ять-шість. Вони вже розідрали кількох кролів, а більше зробити нічого не можуть, бо решту кролів устигли замкнути в другій половині крільчатника. Вдерлися пацюки через головні двері. Розумієте? Другого виходу звідси немає. Отже, тікати їм нікуди. Так. Ми повинні їх знищити.

— Гаразд, Даниле Яковичу.

— Ідіть за мною! І поки що ніяких розмов! Ну, хлопці, за мною! Дивіться, стріляйте тільки тоді, коли я подам сигнал.

Він розчинив двері крільчатника і ступив уперед. За ним посунули Петро, Богдан і Сашко, озброєні рушницями.

В крільчатнику було напівтемно і тихо. Чулося лише важке дихання директора. Широкий коридор вів до другої половини, де сиділи кролі. Двері ліворуч, які хтось підпер дерев’яною лопатою, перетинали пацюкам дорогу назад. Данило Якович тихенько відсунув лопату, трохи відчинив двері і зазирнув усередину. Тихо. Немов нічого не трапилось. Але ж пацюки були десь тут!

— Тсс… — прошипів Данило Якович. Він обережно посувався вперед, тримаючи рушницю напоготові. Його зіркі очі приглядалися до темряви, що огорнула все навколо. Здавалося, що хтось ховається в темних кутках.

— П-пацюки ховаються, — ледве чутно прошепотів Богдан Сашкові. Той, погоджуючись, кивнув головою. Але де ж вони? Проте Данило Якович уже помітив ворога; не кажучи жодного слова, він вказав рукою в лівий далекий куток і зробив виразний жест, що означав одне — готуйтесь!

Тепер, коли очі звикли до темряви, було ясно видно кожному, що в далекому кутку сиділи готові до стрибка кілька велетенських пацюків. Шерсть на їхніх спинах наїжилася, пащі загрозливо розкрилися. Але пацюки не насмілювалися перейти в наступ. Це були не ті пацюки, що кілька днів тому попали в пастку. Ті були великі, а ці — гігантські! Жодна пастка звичайного типу не могла б убити таку потвору.

Данило Якович повільним, розміреним рухом навів рушницю, прицілився. Те саме зробили й інші. У тиші кожен чув удари власного серця.

— Вогонь! — скомандував директор і натиснув на спуск.

Дружний залп роздер на шматки загрозливу тишу. Полум’я від пострілів освітило приміщення. Два пацюки підстрибнули й упали, сіпаючи лапами. Інші кинулися врозтіч. Найбільший як блискавка стрибнув просто на людей.

Постріл… ще один… ще…

— Стріляй! — гукнув Данило Якович.

Певно, чиясь куля влучила в найбільшого пацюка, бо він поспішив сховатися біля далекої стіни. Навздогін йому пролунали ще постріли, і він залишився лежати нерухомо.

Втім, решта пацюків помчала до найдальшого кутка. Один високо підстрибнув, вхопився лапами за бантину. Деякий час він гойдався в повітрі, потім перевалився через неї і зник на горищі. Три пацюки, що лишилися на землі, намагалися зробити те саме.

— Стріляй! — несамовито вигукнув Данило Якович. — Стріляй, хлопці, бо втечуть!

Пролунали постріли. Але темрява густішала. Пацюків майже не було видно, їхні обриси розпливалися. Люди побачили, як один за одним пацюки стрибнули вгору і теж зникли. Третій примірився ще раз — і так само стрибнув угору, але зірвався з бантини і впав.

Данило Якович жбурнув рушницю на підлогу.

— Чорт, — вилаявся, — немає патронів! Хлопці, як у вас?

Сашко швидко став на одне коліно й прицілився в пацюка, який перетворився в темряві на сіру пляму. Пролунав постріл, гучний і сухий. У його світлі вгору майнула сіра потвора і впала додолу. Світло зникло так само швидко, як і з’явилось. Але Сашко вже знав, що вбив хижака.

Тримаючи рушницю, Сашко підвівся й запитливо глянув на Данила Яковича. Той ляснув ного по плечу:

— Молодець, Сашко! Таки влучив! Добрий з тебе стрілець!

Потім він подивився туди, де зникли три великі пацюки. Директор сумно похитав головою.

— Що ж тепер робити з тими трьома? Адже вони втекли і знову хазяйнуватимуть…

— Куди ж вони могли втекти? — похмуро спитав Петро.

— Куди, куди! — передражнив його Данило Якович. — Через дах, у двір, ось куди. Тепер вони вже давно зникли, — додав він помітивши, що робітник хоче подати йому драбину. — Дай краще вогню.

Йому подали ліхтар, що висів на стовпі. Директор запалив його, високо підняв і підійшов до щойно забитого пацюка. Проте хижак усе ще дихав.

— Так, так… — мовив Данило Якович. — Нічого собі створіннячко… І звідки ти таке взялося? Ніхто ж тебе не опромінював. Га, хлопці? — раптом повернувся до дослідників.

Сашко опустив очі: адже він знав, у чому річ. Петро виразно поглянув на Богдана, а тоді рішуче звернувся до директора.

— Мабуть, ходімо, Даниле Яковичу, — сказав. — Я хочу вам дещо розповісти.

— Ну що ж, ходімо, — погодився Данило Якович. — Мені саме треба зайти до нашої телефонної станції. Викличу місто, хай нам негайно надішлють отруту.

Він наказав робітникам винести з крільчатника забитих пацюків і вийшов разом з Петром, Богданом та Сашком на свіже повітря. Від місяця на подвір’ї було світло.

— Як приємно після порохового смороду дихати свіжим повітрям, — промовив Данило Якович, з насолодою на повні груди вдихаючи чисте повітря. — Ну, слухаю тебе, Петре. Ти, здається, щось хотів сказати?

Петро кашлянув: директор повинен знати все.

— Даниле Яковичу, — почав він. — Трапилася велика неприємність. Ви зрозумієте зараз. Не буває такого, щоб одразу все йшло гаразд, бо в кожній справі трапляються помилки… От і у нас трапилася помилка — од неї тепер усе лихо.

— А саме? — скоса поглянув на нього директор.

— Коли ми опромінювали зерно… Тоді все й сталося. Опромінене зерно лишили до ранку в лабораторії, а вночі туди забралися пацюки й нажерлися того зерна.

— Ну й що з того?

— Бачите, ці велетенські пацюки з’явилися саме після того… — Голос Олд-Боя втратив звичайну впевненість.

— Не розумію, про що ти кажеш? — обличчя Данила Яковича стало похмуре.

— Та бачите, це в принципі те саме: чи опромінити тварину нашими міліметровими хвилями з інфразвуком, чи дати їй добре попоїсти продукти, насичені цим промінням… Різниця незначна… Я довго про це думав: іншого нічого не може бути! — Петрові було дуже важко говорити, він уже двічі запалював сигарету.

— Довго думав, кажеш? — повільно процідив директор. — А чого ж ти, голубе, не додумався до цього раніше? Щоб такого взагалі не трапилося? Чи не надто довго ти міркував над цим, голубе?

Петро опустив очі: докори Данила Яковича були цілком слушні, він і сам це чудово розумів…

— Так, — вів далі директор, — у принципі те саме… Значить, тепер ми бачимо зворотний бік тієї медалі, якою є ваше чортове проміння?

— Ні, ні, — палко втрутився Богдан, — н-не так! Це н-не зворотний бік, це — помилка! Ну, от якби лікар, н-наприклад, помилився й дав хворому не ті ліки, а щось, що впливало б навпаки…

— Так, — повторив Данило Якович. — Ліки навпаки, кажеш? Та хіба ж це не той самий зворотний бік медалі? Ну, гаразд, словами діла не виправиш. Ми маємо добру науку. Шкода, що я не знав цього раніше. Проміння добре для однієї справи і досить погане для іншої, чи не так? Нічого собі заварили ви кашу, хлопці, з тим генератором.

Вони підходили вже до невеличкого будинку, де містилася телефонна станція радгоспу.

— Невесела, невесела каша, — повторив директор. — Ну що ж, тим більше треба просити, щоб нам з міста надіслали отруту. Хто знає, може, від тих пацюків народжуватимуться такі самі потвори… В усякому разі, я зараз не бачу ніяких інших засобів боротьби з ними.

Черговий телефоніст зустрів Данила Яковича на порозі. Він схвильовано доповів:

— Товаришу директоре, якась дивна історія!

— Що таке? — підвів брови Данило Якович.

— Та ось номер вісімнадцять, тобто електролабораторія, весь час мене викликає, а коли я вмикаю — нічого не чути. І техніка немає, щоб туди надіслати. Ось послухайте!

Справді, нічого не було чути. Телефоніст прикрив кришку номера.

— Ніби хтось знімає трубку і негайно кладе її знову, — задумливо промовив Олд-Бой. — Дивно… А чий це номер?

— Я ж казав, — відповів телефоніст, — це електролабораторія, де опромінюють зерно. Де стоїть новий генератор…

Богдан зблід.

— Чого ти? — спитав Петро, збентежено дивлячись на нього.

— Там… у н-нашій лабораторії, мабуть, зараз працює Люка, — схвильовано пояснив Богдан. — Чи не трапилося що з нею?

— Звідки ти знаєш? — збудження рудого Богдана передалося й Петрові.

— В-вона казала, що має прийти працювати… Треба б-бігти туди!..

І, все ще тримаючи рушницю, яку він приніс із крільчатника, Богдан вибіг з телефонної станції. Сашко помчав слідом за ним. А Данило Якович звернувся до Петра, сердито здвигаючи плечима:

— Все життя ви нам, хлопці, перекрутили!.. Ні, ні, це не значить, що я проти вашої роботи, зовсім ні! Але мороки з вашим промінням чимало. Ану, з’єднайте мене, друже, з містом, — наказав він телефоністові.

Петро тим часом уже теж вибіг із станції.

А що ж справді відбувалося в лабораторії?

Богдан не помилявся. В лабораторії працювала Люка. Вона хотіла використати час і попрацювати з маленькими кролятами, яких їй сьогодні принесли. Поставивши клітку на стіл, Люка ще раз помилувалася маленькими істотами і ввімкнула генератор, вибрала потрібну довжину хвилі, залишила компресор у такому ж стані, який вона встановила під час опромінення свого обличчя.

— Нічого, маленькі, вам це не зашкодить, — лагідно говорила вона. — Я ж вам даю зовсім слабенький інфразвук.

І почала опромінення. Кіт, якого Люка привезла з міста, знаменитий кіт, перша опромінена новим генератором тварина, сидів на стільці біля дівчини. Кіт лагідно муркотів і ніжно поглядав на маленьких кролят. Люка помітила це й мовила:

— Е, котику, ти, здається, бачиш у цих тваринках не наукові об’єкти, а смачну вечерю для себе. Так? Не вийде, дорогий мій, не вийде! От наче ти і хатня тварина, а скільки ще в тобі інстинктів хижака!..

Люка опромінила одного кролика, другого, третього, роблячи різні експозиції, щоб перевірити і знайти найпотрібнішу для швидкого зростання тварин, і знову повернулася до кота, що не припиняв своєї пісеньки, свого лагідного муркотання.

— Ти, мабуть, і не знаєш, що твої далекі родичі — страшні тигри, леопарди й інші — і досі полюють по лісах та хащах, добуваючи собі їжу. Отож ти й сам такий же хижак. Тільки лагідний принаймні з людьми. Ти, певно, тепер навіть неспроможний битися за своє власне життя… ех ти, хатній хижак!..

Люка погладила кота по спині, і він, задоволений, лизнув їй руку. В цей час Люка почула ніби постріли. Вони долинали здалека. Дівчина подивилась у вікно. Було вже темно, присмерки вкрили землю й будівлі своєю синьою туманною хусткою.

— Хіба в радгоспі є тир? — вела вона розмову з котом. — Якщо є, то ми з тобою неодмінно постріляємо. Ти знаєш, я непогано стріляю. От звідси — куди б я влучила? Думаю, що в той цвях. Та ти не туди дивишся, котику. Он у той цвяшок, що недалеко від телефону… ой!

Люка раптом спинилася. Може, це їй мариться? Але ні, дивне явище помітив і кіт, бо стривожено підвівся, шерсть у нього наїжачилася, вуха прилягли до голови. Він нервово перебирав лапами.

На стіні, на рівні плечей людини, висів телефонний апарат. Люка бачила, як хиталася стіна. Здавалося, хтось дужий натискав плечем на стіну з того боку. Стіна, здавалося, ось-ось упаде.

Люка нічого не могла збагнути. Це був наче сон, несамовите марення. Може, вибігти з кімнати, когось покликати? Але не встигла вона й подумати про це, як на підлогу з гуркотом упав великий шматок штукатурки.

— Ой!.. — одчайдушно скрикнула Люка. Швидко схопилася обома руками за ручку пристрою, який рухав головну лампу генератора, притиснулася до столу, намагаючись не рухатися, не дихати. Кіт на мить блимнув на неї зеленими очима і присів на лапи, готуючись стрибнути.

У великому отворі в стіні щось ворушилося. Ось у ньому майнула чиясь морда, показалася лапа з пазурами. Стукнувши, упав іще чималий шматок штукатурки. Тепер було добре видно величезну голову пацюка, що зазирав у кімнату.

Проте це відбувалося, можливо, лише кілька секунд. Пацюк стрибнув у кімнату, немов хтось підштовхнув його, і опинився біля отвору.

А в тому отворі з’явилася голова ще одного велетенського пацюка!

Люка стояла затамувавши подих. У неї, здавалося, враз заніміли руки й ноги. Вона взагалі ненавиділа мишей і пацюків, але ніколи вони не здавалися їй такими гидотними і страшними. Люка аж закам’яніла й механічно, як зачарована, стежила очима за потворами.

Перший пацюк швидко побіг уздовж стіни, принюхуючись до повітря. Він щось шукав, — можливо, був голодний. Шерсть на ньому була скуйовджена, збита жмутками. За ним, вистрибнувши з отвору, навздогін побіг другий. Пацюки оббігли кімнату, зазирнули на стіл — їм було легко це зробити, бо, ставши на задні лапи, вони опиралися передніми на дошку столу. У тиші було чути стукіт їхніх пазурів. У клітці запищали перелякані кролята. Пацюки спинилися біля клітки. Перший з пожадливістю дивився всередину. Другий затримався тільки на мить. Він почав нюхати кутки.

Перший пацюк заглянув у клітку з кролятами, що збилися, перелякані, докупи. Зате другий нараз підвів голову. Люка здригнулася: зараз він стрибне до неї!..

І раптом щось майнуло в повітрі. Велика тварина з глухим стукотом впала на спину другому пацюкові. Пролунав скажений писк. Пацюк упав. На спині у нього, вчепившись зубами в шию і глибоко запустивши гострі пазури, сидів кіт. Але це тривало лише мить. Через кілька секунд пацюк перевернувся й теж вчепився зубами в кота.

Сіра шерсть кота заплямилася кров’ю.

Забувши про небезпеку, Люка стежила за бійкою. Визираючи з-за генератора, вона ладна була кинутися на допомогу котові, але від самої думки про те, що треба торкнутися пацюка, Люка не могла поворухнутися.

Дві велетенські тварини билися на смерть. Здавалося, кіт усе-таки перемагав. Він був уже знову згори, пацюк пищав, кров текла з його шиї. Люка вигукнула:

— Ще! Ще, котику, ще! Любий мій рятівник, а я казала, що ти тільки хатній хижак! Ще, любий!

І замовкла, бо саме помітила, як другий пацюк повільно підповзав до середини лабораторії. Його очі горіли червоним світлом, він дивився не на бійку двох жорстоких суперників, ні: лютий погляд хижака був спрямований на Люку, що визирнула з-за генератора.

Люка зблідла. Але думка її гарячково працювала. Що робити?.. Як захиститися?.. Дівчина дужче стиснула рукоятку генератора — і тієї ж миті ніби знайшла вихід.

Не відводячи очей од пацюка, що, мабуть, вибирав момент для стрибка, Люка однією рукою посунула движок реостата, який регулював напругу генератора, отже, і довжину хвилі, — до стану, в якому генератор мав давати найкоротшу, найпотужнішу хвилю. Люка аж зраділа, помітивши, як сухіше й частіше затріщали фіолетові іскри, зриваючись з генератора, як гостріше запахло в повітрі озоном.

Пацюк раптом спинився. Ще мить — і він стрибне на Люку! Вони дивилися одне на одного — потвора із скуйовдженою шерстю й палаючими червоними дикими очима і золотокоса дівчина з блідим рішучим обличчям.

Блискавично, як пружина, пацюк звився в повітрі. Його довге тіло витягнулося в одну лінію. Але так само швидко Люка скерувала на пацюка палаюче міліметрове проміння — зовсім так, якби вона хотіла відбити напад, захищаючись лампою. Пролунав голосний писк. Не долетівши до Люки на якийсь десяток сантиметрів, пацюк конвульсійно сіпнувся, відчайдушно обернувся і впав на підлогу. Він тремтів, шалено терся мордою об підлогу, огидно пищав і тицявся обпаленим носом об ніжку стола.

Люка пильно стежила за потворою. Дівчина розуміла: вбити пацюка промінням, та ще протягом однієї секунди, не можна. Що ж робити далі? Повторити удар. До певного часу, обпалюючи пацюка, їй пощастить відбивати напад, але тільки доти, доки вкрай розлютоване страховисько не проскочить знизу, у мертве поле, якого проміння не сягало. Може, їй допоможе кіт?.. Але він бився з пацюком. Велетенська поранена потвора не здавалася. Бійка тривала. Що ж буде з нею, Люкою…

Вибігти з лабораторії вона не встигне… Покликати когось — вікно зачинене… подзвонити, сповістити про загрозу — телефонний апарат висить далеко на стіні…

І знову щаслива думка майнула в Люки. Тримаючи однією рукою рукоятку генератора, щоб бути напоготові до раптового нападу пацюка, дівчина схопила довгу паличку, на якій Богдан відраховував метри й сантиметри, коли вимірював відстань експозиції. Цією паличкою Люка обережно підняла гачок, на якому висіла телефонна трубка… і опустила його. Знову підняла і знову опустила, в той же час стежачи за пацюком, що явно готувався до наступного стрибка.

Отак… піднімати й опускати гачок… На станції збагнуть, що тут щось трапилось… Подавати сигнал за сигналом…

Та ось пацюк знову присів, люто дивлячись на дівчину. І знову повторилося те саме. Блискавичний стрибок, швидкий рух рефлектора, дикий писк обпаленої тварини, що, так само сіпаючись, упала на підлогу. Люка ледве трималася на ногах. Але майже механічно, як машина, вона піднімала й опускала гачок телефонного апарата.

Перший пацюк уже лежав на підлозі, безпорадно дриґаючи лапами. Але й кіт сидів, зализуючи рани й поглядаючи на другого пацюка. Той, засліплений люттю, не звертав на нього уваги. Втім, і кіт уже не міг напасти на свого ворога.

— Невже на станції не помітять моїх сигналів?.. — думала Люка. — Боже, я ж не можу нічого більше зробити!

Пацюк знову готувався стрибнути. Потвора ніяк не могла здогадатися просто підлізти вниз, під стіл генератора, де проміння вже не дістало б її. Новий стрибок, новий писк… Люка відчувала, що ось-ось знепритомніє. Пацюк упав зовсім близько від Люки. Що робити? Де шукати порятунку? Адже дівчина знала, що пацюкові варт лише торкнутися її, і вона від цього огидного дотику втратить свідомість.

Люці здалося, що вона чує сморід мерзенної тварини. Голова пішла обертом, дівчина ледве стояла на ногах, тримаючись за ручку генератора. Пацюк знову плазував до неї.

— Ні… я більше не можу…

Люка відпустила рукоятку й безсило похилила голову. Хай буде, що буде!

Вона почула, як тихо стукають пазури пацюка. Страховище все ближче і ближче підповзало до неї… от… воно торкнеться її, вчепиться зубами…

Раптом Люка почула новий незрозумілий шум. Чийсь вигук вразив її:

— Вогонь! Вогонь!

Гучний постріл… ще… Дівчина розплющила очі і підвела голову. На порозі стояв Сашко, за ним — Богдан. Сашко тримав рушницю, з її дула ще вився голубий димок. Пацюк нерухомо лежав на підлозі. Хтось — Люка не знала, хто саме, — узяв її за руки. Вона всміхнулася. І знову перед очима все попливло, загойдалося, переплуталося. Вона спромоглася тільки сказати:

— А я думала… що ви… вже не встигнете… думала..

Не закінчивши фрази, дівчина похилилася. Її підхопили міцні руки Богдана. Він був блідий, як і Сашко. Позаду біг Петро. З генератора все ще зривалися потріскуючи сухі фіолетові іскри. Але Люка вже нічого не чула й не бачила: вона була непритомна.

11. ДАНИЛО ЯКОВИЧ СТУРБОВАНИЙ

— Якби таке мені колись розповіли, я б ніколи не повірила, — сказала Ганна Андрієві Антоновичу. Той тільки похитав головою.

Старий багато чого бачив на свому віку. Він пережив кількох керівників лабораторії, де був незмінним прибиральником, він звик до наукових експериментів, знав їм ціну і завжди ставився до них з повагою. А чудесна подія з його волоссям остаточно зробила Андрія Антоновича прихильником наукових досягнень. І все-таки на його обличчі застигло здивування, так само як і на обличчі Ганни.

Та й було з чого дивуватися. Обоє вони стояли біля корівника. Досі Ганна бувала тут десятки разів, але ніколи не затримувалася довго. Та сьогодні вона не може піти звідси, не з’ясувавши, що відбувається. А Андрій Антонович мало чим може допомогти їй.

Ось із корівника вибігла схвильована Тетяна Гаврилівна. Побачивши Ганну, вона сплеснула руками.

— Просто не знаю, що й робити, Ганночко! — сказала поквапливо. — Прибуває й прибуває!.. І коли спиниться, невідомо.

— А що каже Богдан? — спитала Ганна.

— Він і сам розгубився. Каже, що воно дуже активне. І сказав це таким смутним голосом, що мені аж жалько його стало. Ну, що мені робити? І посуду вільного більше немає…

— Хай у діжки зливають, — порадив Андрій Антонович. — А там розберуться.

— Та доведеться, мабуть, у діжки зливати. — І Тетяна Гаврилівна побігла далі.

Андрій Антонович почухав ніс і задумливо сказав:

— Гм… Отака, значить, сталася притичина… Зайдемо, Ганно, чи що. Може, його поменшало…

— Гей, обережно! — пролунав коло них вигук. Двоє робітників везли на ручному візку кілька великих бідонів.

— Все без змін? — спитала Ганна.

Робітники не відповіли. Один тільки махнув рукою: чого, мовляв, питати?..

Те, що сталося, могло вразити будь-кого. Одна за одною по своїх станках стояли великі корови. Ні, вони не тільки здавалися великими, вони таки виросли за ці дні! Опромінення справді пішло їм на користь. Але справа була не в цьому. Коло кожної корови сиділа доярка.

І Ганна добре бачила, що тільки-но жінка торкалася пальцями дійки, як одразу з дійок пирскало густе молоко. Кілька хвилин — і дійниця була вже повна по вінця. Тоді доярка кричала:

— Гей, дійницю давайте! Дійницю!

До неї підбігав робітник з порожньою дійницею, брав повну, біг до бідонів, виливав молоко і стрімголов летів туди, звідки долинало нове одчайдушне:

— Давайте дійницю! Дійницю!

А корови повільно жували сіно.

Вздовж ясел пробіг захеканий Сашко. Він кричав:

— Води! Води давайте коровам! Хай п’ють, бо інакше може бути погано!

Робітники несли відра з водою, ставили їх біля корів, і ті пили жадібно, не відриваючись. Здавалося, що вода одразу перетворюється на густе молоко.

Ганна схопила Сашка за полу піджака й на мить спинила його. Він дивився на неї нетямущими очима, але нарешті впізнав.

— Що ж буде далі, Сашко? — спитала дівчина.

— А хіба я знаю? — відмахнувся. — Литиме, думаю, поки не закінчиться збудження. Зараз, Ганно, зараз!..

Він побіг далі, помітивши, що біля однієї корови немає води. Простеживши, щоб корові негайно дали води, Сашко повернувся назад. Мабуть, він хотів щось сказати Ганні, але до неї вже підійшов Данило Якович. Директор задумливо поглядав на корів, ніби вивчав, що відбувається навколо нього. Він підійшов до найближчої корови, спинився біля неї. Пальці його машинально перебирали пучок сіна, який він узяв з ясел. Він, видно, нервував, і на це були важливі причини.

Ганна теж бачила, як найближча до неї корова час од часу здригалася. Це тремтіння починалося від голови, немов потужна хвиля бігла по спині, по боках корови, яка неспроможна була стримати його. Щось турбувало тварину, але вона весь час хапала губами сіно. Час од часу корова тягнулася до відра з водою, пила й знову хапала корм. Нібито не тварина стояла в яслах, а якась вдосконалена машина для перетворення сіна й води на безперервний струмінь молока.

Ганна почула, як Сашко запитав у робітниці:

— Давно міряли температуру?

Та відповіла, зітхнувши:

— Щопівгодини міряємо. Он ходить ветеринар…

— Ну й що?

— Не спадає! Так і тримається на сорок два градуси. І що з того буде, хтозна… Тільки в одної спала до сорока…

Нарешті Данило Якович обернувся. Обличчя в нього було гнівне, очі дивилися гостро й непримиренно. Він побачив Сашка.

— Так, голубе мій, так! — промовив сердито. — Що можеш сказати мені? Погубили ви мені корів, га?

Сашко знизав плечима.

— Я сподіваюся, Даниле Яковичу, що це не так, — відповів поважно. — Ми не погубили й не збираємося губити нічого. Я певен, що все це триватиме недовго. Адже більше корів ніхто не опромінює. Потік молока має припинитися…

— Та ти бачив, як вони корм поїдають? Просто, можна сказати, жеруть! — роздратовано перебив його директор і зсунув кашкета на потилицю, що означало в нього найвищу міру збудження. — Корова ж не встигне нічого перетравити, розумієш?

— Значить, цього і не треба, — незворушно зауважив Сашко.

— Тобто як не треба? — аж захлинувся Данило Якович.

— Бачите, ми їм міряємо температуру. Вона тримається поки що на рівні сорока двох градусів…

— Що? Та ти розумієш, голубе, що кажеш?

— Не хвилюйтеся, все це цілком закономірно, Даниле Яковичу! Я думаю, що все це відбувається ось як. Вплив нашого опромінювання дуже й дуже збуджує організм корів. Бачите, вони весь час здригаються?.. Оце й є, на мою думку, вплив опромінювання на нервову систему. Далі: корм вони їдять, майже не жуючи. І це зрозуміло. Я припускаю таке: під впливом, складним впливом об’єднаної дії міліметрових хвиль і інфразвуку шлунок корови підвищив свою діяльність. Розумієте?

— Анічогісінько! — роздратовано кинув Данило Якович.

— Зараз я вам поясню, — терпляче відповів Сашко, наче не помічаючи роздратування. — У корови, як ви добре знаєте, кілька шлунків. Ну от, перший шлунок замість тільки обгорнути соками їжу, тепер перетравлює її сам і передає напівперетравлену їжу другому шлункові. Діяльність цього шлунка теж підвищена, і він робить тепер те, що раніше було діяльністю лише третього шлунка. Отже, їжа проходить крізь організм корови швидше, ніж це було раніше. І всьому цьому, певна річ, допомагає підвищена температура. Тільки неодмінно треба давати коровам більше пити, це дуже важливо. От я й стежу за цим.

Директор помітно гнівався, але стримувався: очевидно, Сашкові пояснення були мало переконливі. Тому він спитав про те, що зрештою найбільше цікавило його:

— А скажи мені, голубе, чому все-таки це трапилося? Ти можеш дати мені просту відповідь?

Сашко безпорадно знизав плечима.

— Важкенько…

— Знову помилка? — наполягав директор.

— Ні, не помилка, — твердо сказав Сашко. — Просто непередбачені обставини. Ну, от з кролями, наприклад, усе йде гаразд, як ви самі знаєте. Після опромінення вони швидше ростуть, швидше розплоджуються, їхня шерсть стає густіша й пухнастіша. Природно й зрозуміло, правда? З курами вийшло трохи складніше. Бо хто ж міг заздалегідь знати, що вплив нашого опромінення на курей локалізується саме на несучість?.. Про це ми взнали тільки тоді, коли побачили все на власні очі.

Данило Якович сердито заперечив:

— А треба було знати раніше!

— От для того ми й робимо досліди, Даниле Яковичу, щоб потім усі знали, що й до чого приведе, — наполягав Сашко. — Якби, наприклад, у нас не вийшло тієї неприємності з пацюками, ми б не знали, яку могутню силу має наше опромінене зерно, коли давати його тваринам. А тепер знаємо!

Данило Якович промовчав. А Сашко вів далі, заохочений мовчанням директора.

— Саме так вийшло й тут. Тепер ми знаємо, що вплив міліметрових хвиль і інфразвуку на корів не обмежується тим, що вони більшають, дужчають. Ні, ми знаємо…

— Навіть бачимо на власні очі! — перебив його директор.

— Так, бачимо на власні очі, — спокійно погодився Сашко, — надалі дослідники діятимуть уже не так, як ми, а обережніше. Такий шлях науки, дорогий Даниле Яковичу!

Директор немов на те й чекав:

— От, от, от! Саме про це я й кажу! “Обережніше”! Чудове слово, якщо хтось його розуміє! А хто не розуміє, то змушений буде зрозуміти. Ось ти, голубе, уявляєш собі, що вся ця історія дуже небезпечна?.. Я, братику, всією душею, можна сказати, за ваші дослідження. І не тільки я, а й вона, — вказав він на Ганну, що уважно слухала їхню суперечку, — і всі вони, — кивнув він на робітників, які стояли поруч. — Шлях науки, кажеш ти. Хіба я не знаю цього? Хіба я заперечував щось Івану Петровичу Антохіну, коли він надіслав вас сюди? Та це ж, на мою думку, дуже важливо, щоб ви науково допомогли радгоспові отими вашими хвилями, проміннями і всякою такою чортівнею. Але все це треба робити поступово, не поспішаючи. Ну, взяли б собі якусь там одну корову — і опромінювали б її, спостерігали, що з того вийде. А то, дивись, добрий десяток корів так мені активізували, чи як ти там кажеш, що й самі тепер не знаєте, що з ними далі робити. Так? Та ти мені відповідай, так чи ні?

— Ну, так, — змушений був погодитися Сашко.

— І без твого “ну”, все’дно буде так! От я й кажу: може, ви мені цих корів уже вкрай зіпсували? Може, вони так литимуть молоко, аж доки не повиздихають від цього? Хіба можеш відповісти на таке запитання?

— Точно, ясна річ, не можу, але всі дані.

— Та навіщо мені твої дані? Мені корови потрібні, а не дані! Твої дані тобі й про пацюків нічого не сказали. Добре, що нам пощастило розправитися з тією хвостатою поганню. Проте ніхто не певен, що десь не лишилося ще кілька таких потвор. І ти теж не певен, правда ж?

— Вони б вилізли, Даниле Яковичу, — спробувала втрутитися Ганна, — адже їм нема чого там їсти…

— А ти мовчи! — гримнув на неї директор. — Ти краще мені з курами розквитайся! Ач, яка!.. Тож я й кажу: не ви, а я за корів відповідатиму. Ви вважаєте, що своє зробили… а мені потім треба буде розплачуватися за всякі несподівані наслідки від вашого опромінення.

Такого обвинувачення Сашко не міг знести.

— Неправда, Даниле Яковичу! Ми так само відповідаємо. І навіть допомагаємо ліквідувати неприємні… несподівані випадки. От, бачите, наприклад, це ж ми вирішили давати коровам води досхочу…

— Щоб більше молока витікало з них? Спасибі вам!

— Ні, не для того, а щоб компенсувати корові втрату вологи. Адже зараз, очевидно, не можна спинити потік молока, він може виснажити тварину. А ми її своєчасно годуємо, поїмо — і все лишається на місці. Бо кажу ж вам, що це — тимчасове явище. Я певен!

— Тимчасове, тимчасове, — пробурчав директор, потроху заспокоюючись.

Повз них усе ще виносили бідони з молоком і вносили назад порожні. Пройшла до корівника зміна доярок, і через кілька хвилин вийшли ті, яких змінили, — втомлені, виснажені непосильною працею. Одна з них, проходячи мимо директора, напівжартівливо зауважила:

— Премію, товаришу директор, готуйте! Он скільки молока надоїли!

— Почекай, почекай, — похмуро відгукнувся Данило Якович. — Я ще не знаю, чи прибутки з цього будуть, чи самі витрати. Наука ще не вирішила. Так, Сашко?

— Я певен, що прибутки, — серйозно відповів той.

— Ну, гаразд. Згодом усе підрахуємо. Тільки ти май на увазі, що я своїх висновків ще не зробив. Ти мене, голубе, не переконав своїми “даними” і навряд чи переконаєш. Мені факти потрібні, а не розмови, — закінчив Данило Якович і пішов з корівника. За ним слідом був посунув і Андрій Антонович, що весь час уважно слухав розмову. Сашко полегшено зітхнув — бо ж не так просто витримати подібний потік обвинувачень! — і гукнув услід старому:

— Куди ж ви, Андрію Антоновичу? Чи вам замало директорових лайок?.. Краще скажіть, як з вашим волоссям? Все гаразд?

Андрій Антонович повернувся й повільно підійшов до Сашка.

— Та чого там, — відповів він смутно, — я слухав тебе, слухав…

— Ну й що ж? — здивувався Сашко. — Вас теж не задовольнили мої пояснення? Ай-яй, Андрію Антоновичу, а я думав, що на вас можна покластися!

— Ну тебе з твоїми жартами, — ще похмуріше сказав старий. — Виходить, моє волосся незабаром випаде?

— Звідки такі висновки? — Сашко нічого не розумів.

— Та ти ж казав, що всі отакі наслідки опромінення дуже короткочасні… і молоко оце, і все, що ваше проміння робить… так от, виходить, що і з волоссям мені доведеться розпрощатися.

Старий був такий засмучений, що Сашко мимоволі розсміявся. Пирскнула й Ганна.

— Е ні, Андрію Антоновичу, — ледве пересилив сміх Сашко, — це зовсім інше діло, воно до вашого волосся ніяк не стосується. А в крайньому разі, якби щось трапилося, ми завжди можемо додатково опромінити вашу лисину! — І він скоса поглянув на Ганну, що затиснула долонею рот, аби знову не пирскнути сміхом.

— Завжди щось вигадаєш… — Андрій Антонович, зберігаючи на обличчі підкреслений вираз невдоволення, одійшов. Мабуть, він усе-таки не вірив Сашкові, вважав, що той за звичкою жартує.

Все ще усміхаючись, Сашко звернувся до Ганни:

— А ви Олд-Боя, тобто Петра, не бачили?

— Ні, — відповіла Ганна, враз посерйознішавши, — він весь час сидить у себе в лабораторії. Мені сказав прийти о третій — хоче показати якусь новину. А, до речі, котра година?

— Ви запізнилися. Вже десять на четверту.

— Ой! — майже скрикнула Ганна. — Боже мій, він же розсердиться! Побіжу.

Вона навіть удала на своєму вродливому обличчі переляк, хоч очі все ще сміялися. Ганна кивнула Сашкові головою й швидко пішла геть. Сашко іронічно поглянув їй услід.

— Ах, значить, Петро розсердиться! Може, ще й лаятиме тебе? — проговорив стиха. — Ще побачимо, хто з вас кого лаятиме… Ой, здається мені, наш поважний Олд-Бой цього разу засипався. Що ж, це все одно, як я з Люкою, і радий би піти геть, та нічого не виходить…

Він зажурено хитнув головою, з чого можна було зрозуміти, що Сашко добре-таки знав своє власне становище. А потім згадав про справи: треба було уважно стежити за коровами, бо й недогляд міг погано позначитися на худобі. Погляд Сашка впав на смутного Богдана, який чи не найбільше переживав неприємну історію з коровами. Бо як ото Сашко свого часу був винен у тому, що пацюки пожерли опромінене зерно й стали гігантами, так тепер через Богдана надміру опромінили худобу.

Сашко делікатно спитав:

— Як ти гадаєш, Богдане, з пацюками вже край? — Він чудово розумів, що треба відвернути увагу товариша на щось інше, щоб він не думав про корів.

— Н-не розумію…

— Ну, всіх ми знищили тоді, чи вони ще можуть з’явитися?

Богдан замислився.

— Мені здається, всіх. Т-та ти підрахуй сам. Три п-пацюки тоді втекли з крільчатника на горище, пам’ятаєш?

— Це правда, три.

— Двох ти вбив, к-коли прибігли до лабораторії на д-допомогу Люці…

— Власне, не двох, а одного. Бо першого без моєї участі загриз кіт, хоч і поплатився за це своїм життям. Люка сумує — просто жах! Каже, що кіт її урятував, а сам загинув, мов справжній герой.

— Н-ну, гаразд. Отже, двох убили ми. Одного ввечері наступного дня застрелив сторож біля склепу. От і все. А інші пацюки, мабуть, не їли опроміненого зерна, бо ми ж його більше не розсипали… принаймні я… — додав іще Богдан, якому явно бракувало Сашкової делікатності.

— Ах, он ти як! — аж захлинувся Сашко. — Гаразд, іди вже, різноколірний! І коли вже ти до кінця опромінишся?

— Та т-тебе не запитаю, — гордо відповів Богдан.

— Іди, кажу. Там тобі Тетяна Гаврилівна сметанки свіжої приготувала, — почув ще Богдан останній і, правду кажучи, заслужений укол від Сашка. Переможений, він пішов геть, нічого не відповівши.

А проте зовсім не слід думати, що Сашко й Богдан посварилися. Зовсім ні. Це були товариські жарти. Обидва хлопці лишилися найкращими приятелями.

Якби на місці когось із товаришів був Олд-Бой, справа могла б обернутися інакше. Запальний Петро частенько забував про межі жартів і час од часу вибухав, наче вулкан, хоч сам і картав себе за це. Але Олд-Боя тут не було. Він сидів у радгоспній лабораторії й монтував якийсь складний апарат. Можливо, читач подумає, що то новий генератор? Ні, ні, цілком досить і одного. Адже ще ніхто, — ні ми з вами, ні ціла бригада молодих дослідників, ні директор Данило Якович, ні навіть сам старий мудрий Андрій Антонович, — ніхто не знав іще всіх наявних властивостей того першого чудодійного витвору Петра. Отже, це був не новий генератор, а щось інше.

Новий апарат висів у кутку лабораторії, саме там, де пацюки проламали стіну. Що то був за апарат, не знав ніхто. Олд-Бой мовчав про свою нову конституцію, і ніхто не наважувався розпитувати його. Навіть рудий Богдан, довірена особа Олд-Боя, тільки зітхнув, почувши від нього на своє боязке запитання досить недвозначну відповідь:

— Помовч і не заважай!

Апарат, що мав форму порівняно невеличкого дерев’яного ящика, як ми вже казали, висів високо на стіні. Шнури й проводи з’єднували його з генератором; якщо дивитися знизу, то на ньому можна було помітити скляне кругле віконце — немов об’єктив з великої фотографічної камери, що нею роблять портрети у професіональних фотоательє. Не дуже складний на вигляд, він не привертав особливої уваги, не здавався чимсь цікавим.

Але, мабуть, конструюючи його, Олд-Бой витратив чимало часу й зробив немало розрахунків. Петро вже закінчив монтаж свого апарата і тепер перевіряв востаннє шнури й проводи, які з’єднували його з генератором. Зважаючи на його радісне обличчя, почувши його тихе, лагідне мурмотіння, побачивши в’юнкі кільця диму, які він випускав з незмінної сигарети, можна було сказати, що експериментатор довів справу до кінця.

Так воно й було. Кілька днів напруженої праці дали свої наслідки. Власне, хіба можна говорити про якісь “кілька днів”? Далеко не так. Ідею цього апарата Олд-Бой носив у своїй голові вже давно. Але щоб здійснити задум, йому бракувало генератора, що тепер став уже до певної міри випробуваною, — правда, далеко, ой, як далеко не до кінця! — машиною. Тільки за допомогою чудодійного генератора могли здійснитися давні сміливі мрії Петра, про які він нікому нічого не казав раніше.

Олд-Бой підвівся. З насолодою випростав стомлену спину і потягнувся. Поклав на попільницю недокурену сигарету, з якої ще вилася тоненька цівка пахучого диму. Олд-Бой глянув на годинника: була вже чверть на четверту. Подивився у вікно, перевів погляд на двері, незадоволено стиснув губи. Здавалося, він на когось чекав. На кого?

Не будемо нескромними, забудьмо на хвилину розмову, що точилася між Сашком і чорноокою Ганною. Удамо, ніби ми нічогісінько не знаємо. Тим більше, що і Олд-Бой, цей натхненний винахідник і конструктор, творець чудодійного генератора й нового, невідомого ще нам апарата, цей гордовитий Олд-Бой уже сів біля столу і, здавалося, засумував. Очі його згасли, пальці нервово крутили якийсь гвинтик, забута сигарета диміла в попільничці…

Як і слід було сподіватися в таких випадках, двері до лабораторії відчинилися саме тоді, коли Петро найменше чекав, вирішивши вже, що вона не прийде. Але “вона” таки прийшла! Вбігла до лабораторії, задихана, розчервоніла, дивилася на нього винувато. Петро мав усі підстави сердитися, і вона розуміла це; він міг зустріти її принаймні суворим поглядом, докором. Проте цього не сталося. Він чомусь не міг так зробити. Олд-Бой просто рвучко підвівся, на обличчі його засяяла радісна усмішка. Він навіть розгублено промурмотів:

— Ну… от… от я хотів вам показати… оце…

— Мало не запізнилася, — сказала Ганна, — я так поспішала, поспішала…

— Боронь боже, та ви зовсім і не запізнилися, — зовсім здав свої позиції Олд-Бой. — Я щойно закінчив роботу, тільки-но встиг закурити, а тут уже й ви прийшли…

— Ага, прийшла. — Обличчя Ганни сяяло. — Надворі, знаєте, така спека, що й не кажи!

— Невже? То ви, мабуть, втомилися?

— О, ні! Я взагалі не боюся спеки…

— І я, між іншим, теж…

Дивно точиться іноді розмова між двома людьми, яким багато чого треба сказати одне одному! От — зустрілися; кожен готувався, обмірковував, зважував: отак треба буде сказати, і отак, ось про це розповісти й розпитати. А стоять одне проти одного розгублені, говорять зовсім не те, що треба. І, сказавши кілька слів про те, про се, знову змовкають, шукаючи, про що б іще поговорити? А важливі теми наче забуто, і нагадати про них нема кому, і розмова шкутильгає, щохвилини спиняючись. Зрештою, про що говорити, коли біля тебе сяють ласкаві очі, тобі всміхається чарівне обличчя, тобі квітнуть червоні пелюстки губ? Так, напевно, думав Петро, а може, так думала й Ганна, хто знає?..

І знов-таки, хто знає, скільки б ще тягнулася ЦЯ дивна бесіда, якби випадково Ганна не звернула уваги на апарат, що висів на стіні.

— А це що? — спитала вона, вказуючи на ящик.

— Це — моя нова конструкція. Я певен, що ви, Ганночко, такого ще не бачили.

Ганна всміхнулася:

— Знову щось опромінювати, Петре Микитовичу? Чи не досить? Знаєте, Данило Якович страшенно лається…

— Та нічого, все стане на своє місце, — неуважно відмахнувся Олд-Бой. — Ні, Ганночко, це зовсім інше. Тут ми нікого й нічого не опромінюватимемо. За допомогою цього приладу ми з вами будемо бачити на віддалі. Ось що!

Ганна подивилася на нього здивовано.

— Та хіба ж я й зараз бачу не на віддалі?

— Ні, ні, не те! От ми підемо в клуб. А цей апарат стоятиме тут, в лабораторії. І на екрані телевізора в клубі ми побачимо все, що відбуватиметься в лабораторії… або десь іще, залежно від нашого бажання. Андерстенд ю, розумієте?

Очевидно, розмова про новий апарат остаточно поставила Олд-Боя на його звичайні рейки, бо він уже навіть ужив улюблених англійських висловів. Але Ганна спитала:

— Що ж тут дивного? Хіба я не бачила багато разів передачі по телевізору?

— Ганночко, люба, так то ж передачі із студії, звичайні. А тут зовсім інше. Мій апарат діє за новим принципом. Оцей об’єктив, — вказав він на прилад на стіні, — сприйматиме зображення того, що відбуватиметься в лабораторії. Ну, як би вам сказати простіше? Генератор надсилає хвилі, вони віддзеркалюються від різних речей, і зображення потрапляє в об’єктив. А тоді воно перетворюється на нові імпульси, і, знов-таки через генератор, через оцю невеличку антену, — ось, бачите? — ті імпульси випромінюються, поширюються навколо. І ми зрештою побачимо в телевізорі зображення… Розумієте, Ганночко?

— Ні, — зітхнула та. — Мені, Петре Микитовичу, дуже неприємно, що я така нетямка, але… але я нічого не розумію. Це, мабуть, надто складна для мене річ.

Обличчя Ганни стало таке смутне, що Олд-Бой не зміг цього витримати.

— Хай йому чорт… пробачте, Ганночко! То не ви нетямкі, а я, бо не вмію як слід пояснити. Що ж мені зробити, щоб ви зрозуміли цю механіку?..

Очі його перебігали з одної речі в лабораторії на другу, ніби шукали допомоги. Нарешті, він надумав.

— Ось що! Ввімкнімо генератор на малу потужність…

Він увімкнув компресор і генератор. По кімнаті повільно попливли фіолетові іскри, почулося клацання компресора.

— Гаразд. Тепер зробимо так, щоб ніхто не заважав йому працювати…

Олд-Бой швидко написав щось на аркушику паперу й повісив його на генератор. Ганна подивилася на записку. Там було написано:

“Не вимикати генератор! Поставлено на розкачку! Петро”.

— Тепер його ніхто не торкнеться, — вів далі Олд-Бой, — для моїх друзів слово бригадира — закон! — Петро ще раз перевірив складне плетиво проводів, що йшли від нового апарата до генератора, і, задоволений, мовив: — Ходімо, Ганночко! Зараз ви все побачите й зрозумієте. На практиці воно буде краще!

Вони вийшли з лабораторії. Вже в коридорі Ганна спинилася й непевно запитала:

— А двері ви не замикаєте, Петре Микитовичу? Адже хтось може ввійти?

— Так мені ж і треба, щоб хто-небудь увійшов. Ми з вами все побачимо: і хто ввійде, і що робитиме в лабораторії, — впевнено й весело відповів Олд-Бой: він поводився вже як господар, що добре знає свою справу. — Ходімо в клуб. Там зараз нікого немає біля телевізора. Правда?

— Правда, — погодилася Ганна. Вона й далі нічого не розуміла з пояснень Петра, але вирішила підкоритися йому.

Проте ввійти до клубу їм не пощастило. Біля самих дверей їх зустрів грізний Данило Якович. Кашкет його був глибоко насунутий, обличчя підкреслено суворе. З ним стояв і Сашко, похмурий, втомлений. Данило Якович щось казав Сашкові, але, побачивши Петра, звернувся до нього:

— Ага, і ти тут, голубе! Так от, слухайте разом мої висновки. І майте на увазі, вони цілком рішучі!

А що Петро здивовано на нього подивився — які, мовляв, висновки, та ще й рішучі? — то директор зразу ж узяв бика за роги.

— Ви, друзі мої, надто запальні. Вам обов’язково як дослід, так у широкому, найширшому масштабі! Як опромінювати, то все підряд. Нема того, щоб як слід перевірити, а отак — нашвидку, хап-хап, і готово! Досить! Досить, я вам кажу! Он, корови ніяк не заспокояться, ллють молоко як очманілі. Ми з секретарем партбюро і головою місцевкому все обговорили. Коли б не лист шановного Івана Петровича Антохіна, то ми заборонили б усі ваші дослідження. Але, зважаючи на той лист, вирішили остаточно: надалі ніяких експериментів без мого дозволу! Бо я так без худоби залишусь, ось що! І ніяких заперечень! Зрозуміло?

Сашко винувато опустив голову. Сперечатися було марно. Це відчув і Петро: справді, захопилися… Він чесно відповів, не виправдуючись:

— Зрозуміло. Так і буде, Даниле Яковичу. Тільки.

— Що?

— Тільки згодом ви побачите, що все буде як слід.

— Доки сонце зійде, роса очі виїсть. Я й сам не знаю, що буде згодом. Ач, Америку відкрив! Ні, ти, будь ласка, роби мені все за планом, як у програмі, і без усяких непорозумінь, помилок чи як там ти, Сашко, казав? Без непередбачених наслідків! І вислів який вигадали — “непередбачені наслідки”! Ні, прошу, щоб усе було передбачено і за планом! А ти куди це сунеш? — підозріливо глянув він на Петра.

— Та діло одне є, — ухильно відповів той.

— Знову щось опромінювати? — Брови директора загрозливо зсунулися.

— Ні, ні, — заспокоїв його Олд-Бой, — ви ж наказали!

— Ну, то гляди мені. А Іванові Петровичу я сьогодні ж напишу листа, — погрозив Данило Якович.

Втім, Олд-Бой уже входив до клубу разом з Ганною, яка до цього часу перелякано ховалася за його спиною, щоб, боронь боже, не звернути на себе уваги розгніваного директора.

12. СЕАНС ПРАКТИЧНОЇ ДІАЛЕКТИКИ

Зрештою, Андрій Антонович погодився. Він довго слухав свого співбесідника, старого Потаповича, радгоспного сторожа. Того самого Потаповича, що вже не один раз заздрісно поглядав на чудове волосся Андрія Антоновича й уважно слухав авторитетні тривалі пояснення щасливого власника незрівнянного кучерявого чуба, і не один раз гірко хитав головою, з смутком відчуваючи, що ніяк не збагне всієї отієї наукової премудрості. Але ж чуб Андрія Антоновича, попри всю неясність і туманність пояснень, був незаперечний факт. Чому ж тоді не наслідувати його приклад і старому Потаповичу? Про що саме просив Потапович Андрія Антоновича, ми, звісно, не знаємо, бо розмови ці відбувалися, як то кажуть, при закритих дверях. Відомо тільки, що Андрій Антонович уперто відмовлявся, вже не раз і не два. Проте Потапович наполегливо просив його. Нарешті, відбулася така розмова.

— Піди попроси когось із них, якщо тобі вже так кортить, — порадив Андрій Антонович.

— Бач, мені якось соромно… я ж бо не так знаю їх, як ти, — заперечив Потапович, ніяково погладжуючи лисину.

— Та вони добрі хлопці.

— Все’дно, не з руки мені просити їх. Тобі легше… Я б ото зразу допоміг приятелеві.

— Ні, не моє це діло, — пручався Андрій Антонович. І хто знає, як би повернулася справа, коли б хитрий Потапович наче між іншим не зауважив:

— А моя стара обіцяє таких вареників сьогодні наварити! І тебе запрошує, їй-богу!

— Та ні… хай йому біс!

Проте Потапович вловив певну зміну інтонації в голосі Андрія Антоновича.

— Вона казала, чуєш, що й горілочка знайдеться для такого випадку… навіть з перцем!

Андрій Антонович замріяно заплющив очі: так, справа серйозна, нічого не скажеш! Чарка горілки з перцем та смачні вареники — це така обставина, що на неї не можна не зважити!

По тому розмова тривала недовго. Андрій Антонович, усе ще не погоджуючись і вдаючи сувору непохитність, все-таки відповів:

— Не знаю, що з тобою й робити, старий! Ходімо, зрештою, побачимо…

Потапович задоволено кивнув головою.

Рівно о п’ятій годині цього дня Андрій Антонович і сторож Потапович ішли рядком по радгоспному подвір’ю і про щось таємничо радилися. Вони простували до лабораторії. Саме тоді їх і побачив Богдан.

— Не знаєте, де Тетяна Гаврилівна, Андрію Антоновичу? — спитав він на ходу.

— Ні. А ти хіба не працюєш у лабораторії? Прибрати треба було б, — мовби ненароком мовив старий.

— Та де там у лабораторії працювати! Хоч би з тим молочним потопом якось покінчити. Можете прибирати! — кинув Богдан уже здаля.

Андрій Антонович повернувся до Потаповича, який чомусь аж сяяв.

— І що мені з тобою робити? Ти ж чуєш, не працюють вони. Як же нам бути?

Потаповича ця звістка наче дуже обрадувала. Він потягнув Андрія Антоновича за рукав:

— Та ходімо вже, ходімо!

Здавалося, він аж тремтів од нетерпіння.

А рудий Богдан тим часом мчав далі. Тетяни Гаврилівни не було ніде!.. Зате попереду Богдан побачив Люку, що йшла з грубою книжкою в руках.

“Може, це той самий підручник англійської мови для дорослих? — подумав Богдан. — А втім, навряд. З Петром у них справи поламались, а Сашкові англійська мова ні до чого…” — подумав і ніби засоромився: якось недобре виходить з цими думками… не можна так!

Він наздогнав Люку й запитав:

— Як справи, Люко? Як п-почуваєте себе? А я з-замотався з цими коровами.

— А, це ви, Богдане? — Люка підвела очі на юнака і відразу голосно розсміялася: — Хто це вас так розмалював, Богданчику?

Вона сміялася голосно й весело, придивляючись до нього зацікавленими очима. Богдан розгубився. Він оглянув свій костюм і непевно пояснив:

— Та я ж кажу, що дуже замотався… от і т-той… залив молоком… б-бідони носив…

— Ні, я не про те, не про те! — Люка ледве стримувала сміх. — Де ви так обличчя собі пофарбували?

Богдан схопився рукою за щоку.

— Хіба?

— Ой, знову не те! Дивіться, один бік обличчя засмаглий, аж коричневий. А другий білий-білий…

Богдан згадав. Так, він устиг опромінити тільки один бік обличчя! А в метушні коло корів зовсім забув про це. І дивно — ніхто в сьогоднішньому сум’ятті не помітив цього, крім Сашка. Треба ж так — потрапити на очі Люки, а вона одразу все помітила! От не щастить!

— Люко, це я т-тоді… ну, коли в-ви опромінювали… т-то й я… тільки не встиг, ті чортові пацюки перешкодили! — збентежено мурмотів Богдан. — Я зараз д-дороблю… Тільки знайду Тетяну Гаврилівну і п-побіжу до лабораторії.

Але Люка вже не слухала, її душив сміх. Вона глянула ще раз на сконфужене двоколірне обличчя рудого Богдана, засміялася ще дужче, махнула рукою і пішла. Плечі її здригалися від сміху.

Богдан сумно дивився услід дівчині. Ну, навіщо він тоді почав опромінювати обличчя? А почавши, чому не закінчив? І тепер остаточно скомпрометував себе в очах золотокосої Люки. Підняв був свої акції, рятуючи Люку від пацюків, — адже тоді вона стала така лагідна! — а тепер знову все втрачено… Ні! Далі так тривати не може! Ось зараз він знайде Тетяну Гаврилівну, скаже їй, що треба, — і відразу помчить до лабораторії, щоб закінчити кляте опромінення! Швидше, швидше…

І, прикриваючи рукою обличчя, Богдан помчав далі, думаючи тільки про остаточну мету своєї біганини — про лабораторію й рятівний генератор.

Так розгорталися події, поки Петро і Ганна влаштовувалися в кімнаті клубу, де стояв телевізор. Був тут і приймач, звідки вечорами технік транслював до зали музику.

— От зараз побачите все, Ганночко! І все зрозумієте, — збуджено говорив Олд-Бой.

Він увімкнув телевізор, старанно перевірив вхід антени. Телевізор нагрівався.

— Дивіться, Ганночко, дивіться!

Петро даремно запрошував дівчину дивитися — вона й так не зводила очей з екрана. Кучеряве пасмо її волосся впало їй на лоб, але вона не помічала цього.

Тіні й неясні обриси на екрані вимальовувалися в чітку картину. Олд-Бой підстроїв телевізор, впиваючись у нього поглядом.

Ось Ганна впізнала знайомі риси генератора, що стояв у лабораторії… Їй-бо, це ж вона й є, лабораторія радгоспу! Так, так, ось видно й іскри, що повільно злітають з антени! За генератором видно двері. Ось стіл, що на ньому вони опромінювали курей і курчат. Справді, на екрані було видно порожню лабораторію, де вони були кілька хвилин тому, де розмовляли, звідки пішли сюди, до клубу. Екран світився рівним голубуватим світлом, зображення було невеличке — сантиметрів десять заввишки і сантиметрів п’ятнадцять завширшки, решту екрана займала темна рамка. Але дарма що цей розмір був невеликий, усе було видно добре. Зображення трохи тремтіло, час од часу по ньому пробігали якісь тіні. Ганна дивилася немов зачарована: справді, це чудесно — нікого немає, ніхто не здійснює передачу, а вона бачить лабораторію так ясно, мовби то була телестудія! На столі перед генератором Ганна помітила сигарету. Вражено сплеснула руками:

— Петре Микитовичу, це ж… ви просто чаклун! Може, мені мариться? Цього не може бути!

— Якщо ви бачите, значить, може бути, — відповів Олд-Бой і скромно додав: — Нічого дивного. Просто — сеанс телевізії з лабораторії.

Він намагався говорити спокійно, немов і справді все це було цілком звичайне явище. Проте досягти спокою йому не пощастило. Петро був у захопленні від свого нового апарата, що давав такий блискучий ефект!

— Але як же все це виходить? — знову спитала Ганна. — Адже на телестудії безліч усякої апаратури і різних камер. А тут — стоїть тільки ваш генератор, та ще видно оте скляне вічко на стіні…

— Об’єктив, — поправив її Олд-Бой.

— Ну, об’єктив, гаразд. І все, правда ж? А ми бачимо ондечки, в клубі… Ні, я нічогісінько не розумію! Як це може бути?!

Петро розсміявся. Йому було приємно, що Ганна так захоплена.

— Знаєте, — мовив він, — поки в лабораторії нікого немає, я спробую пояснити вам усе. Згода?

Ганна радо погодилась, і Олд-Бой, поглядаючи на світле зображення на екрані, почав розповідати.

— Певна річ, я пояснюватиму поверхово, в загальних рисах, не вдаючися ні в які подробиці суто наукового чи технічного плану, бо це дуже втомить вас.

— Напевно, — відгукнулася Ганна, — бо з усієї техніки я дещо тямлю тільки в моторах для човнів. Мій брат завзятий спортсмен, він навчив мене. Я навіть маю любительські права на водіння моторного човна! Але ж це зовсім інша річ, порівняно з вашими електричними премудростями… Пробачте, я слухаю!

— Отож, Ганно, ви, мабуть, чули, що телевізійна камера поділяє видиме зображення на безліч імпульсів, які потім приймач, телевізор поєднує в одне ціле, бо людське око сприймає їх як суцільний потік.

Він помітив, що Ганна напружено слухає, намагаючись збагнути зміст його слів, але для неї це все-таки важко. Петро вирішив викласти простіше “електричні премудрості”, як перед тим сказала вона.

— Ви бачили безліч малюнків у журналах і газетах. Помічали, як саме їх зроблено? Чи звертали ви колись увагу, що ті малюнки не суцільні, а складені з окремих крапок чи навіть квадратиків? Придивіться, і ви в цьому пересвідчитеся. Кожен малюнок звичайного друку складається з чорних і білих крапок, скажемо інакше, — з чорних і білих елементів. Дивлячись на таке зображення, на такий малюнок, ви не помічаєте цих крапок, цих елементів. Вони всі зливаються в суцільний малюнок — так сприймає їх наше око.

Здається, це вже простіше, дохідливіше, подумав він, бо виразне напруження на обличчі Ганни змінилося певним інтересом. Вона навіть зауважила:

— А на фотографіях немає цих крапок, там і справді зображення суцільне.

— Практично це так, хоч насправді фотографія теж складається з окремих світлих і темних крапок, елементів. Тільки це ще непомітніше для нашого ока, бо фотографічні елементи зовсім мікроскопічні.

— Он як… — задумливо озвалася Ганна.

— Так, так! Отже; кожне зображення, кожен малюнок можна розбити на певну кількість таких крапок чи елементів потрібної нам величини. Саме це й робить телевізійна камера, а, як я вам уже сказав, у приймачі, телевізорі ці крапки складаються знову з зображення. У звичайній телевізії розкладання малюнка відбувається за допомогою складного електричного процесу. В даному разі мікрохвилі з інфразвуком віддзеркалюються від видимих речей і потрапляють в об’єктив уже розкладеними. А тоді ці розкладені елементи передаються на генератор, і він їх надсилає через антену до звичайного телевізора… що ми й бачимо зараз. Тільки доводиться змінити канал телевізора. Розумієте, Ганнусю?

Останні слова Петро вимовив дуже виразно, прямо з мольбою. Дівчина зрозуміла… ні, не науково-технічний зміст його пояснень, все ж таки досить складних для не обізнаної в електротехнічних справах людини, а оте неприховане благання, що світилося в його очах, ось що вона зрозуміла. О, як часто дівчині немовби у неслушний момент стає цілком ясно, — з виразу обличчя, з вигляду скерованих на неї очей, з наче непомітних інтонацій голосу, — що її співбесідникові найголовніше побачити лагідну усмішку, м’який проникливий погляд, — усе те, що робить чоловіка безмірно щасливим! Чи не це відчувала й чорноока Ганна в ті кілька секунд, коли обмірковувала, що саме відповісти Петрові?

Вона розкрила вже рота, щоб сказати щось… Та раптом її очі блиснули цікавістю, і дівчина, нічого не відповівши Петрові, вказала на екран телевізора й згукнула:

— Дивіться, Петре Микитовичу! Хтось увіходить до лабораторії!

Справді, у прямокутнику було чітко видно, що хтось обережно відчиняє двері. За кілька секунд показалася чиясь голова. Упевнившись, що в лабораторії нікого нема, якийсь чоловік увійшов до кімнати й рукою покликав когось. В ту мить він повернувся обличчям до генератора…

— Та це ж Андрій Антонович! — сказав Олд-Бой. — Мабуть, прийшов прибирати.

Але Андрій Антонович — бо це, справді, був він, — і не збирався прибирати. Він уважно подивився на генератор, помітив записку, яку прикріпив Петро. Прочитав її, придивляючись по-старечому далекозорими очима, здивовано крутнув головою, глянув на антену, звідки повільно пливли іскри, трохи замислився. А тоді махнув рукою: мовляв, хай буде, що буде!

Слідом за ним увійшов ще один чоловік. То був…

— Наш радгоспівський сторож Потапович! — вигукнула Ганна. — Але ж як добре видно! Ви — чарівник, Петре Микитовичу, справжній чарівник!

Олд-Бой стримано усміхнувся: негоже було йому сприймати такі компліменти, хоч всередині в нього і співало щось.

— Гм, що ж вони робитимуть? — тихо спитав він. — Навіщо Андрій Антонович привів його сюди?

Потапович зняв шапку. Голова старого була зовсім лиса, тільки з обох боків і ззаду лишилися довгі пасма волосся.

Потапович запитливо подивився на Андрія Антоновича. Той таємничим жестом вказав старому на стілець біля столу. Сторож сів на краєчок. Андрій Антонович знову щось сказав йому. Потапович схвально кивнув головою і розкуйовдив волосся. Потім нахилив голову до генератора. Андрій Антонович підійшов до генератора й узявся за рукоятку керування рефлектором.

— Що він робить? — скрикнув Олд-Бой. — Він, мабуть, хоче опромінити Потаповичу його лисину. А генератор настроєний на дуже коротку хвилю. Спалить шкіру, рятуйте! Може, зателефонувати, попередити?.. Так тут і телефону немає.

Тим часом Андрій Антонович скерував рефлектор на голову Потаповича. Видно було, як той стривожено підстрибнув: мабуть, проміння припікало. Проте Андрій Антонович поважно рухом руки примусив Потаповича сісти і щось сердито сказав йому. Потапович покірно сів, але зіщулився, ніби на нього лили гарячу воду. А Андрій Антонович старанно скеровував на нього рефлектор. Обличчя в нього було зосереджене: старий сумлінно працював, як умів.

Ганна, пересилюючи сміх, проговорила:

— Андрій Антонович хоче, щоб і у Потаповича на лисині виросло волосся! Ой, лишенько, як цікаво!

— Заждіть, заждіть! — стурбовано відповів їй Олд-Бой. — Як би це не кінчилося погано. Він же не знає експозиції… Не знає і ступеня активності хвиль такої довжини. Ну, так і є!

Потапович рвучко підстрибнув і схопився на рівні ноги. Він крутив головою, щось вигукував, мабуть, лаявся. Довгі пасма його волосся стали сторчака.

Андрій Антонович стояв збентежений біля генератора і, вчепившися у рукоятки рефлектора, щось пояснював Потаповичу, ніби заспокоював його. Але той не слухав, тільки розмахував руками й підстрибував. Можна було зрозуміти, що йому стає дедалі болючіше.

— Ой! — злякано скрикнула Ганна.

Вона побачила, як довге пасмо сивого волосся відокремилося від голови Потаповича й попливло в повітрі. Андрій Антонович остовпіло дивився на це видовище. А Потапович, певно, вже не міг терпіти біль, бо схопився за голову обома руками. Але тієї ж хвилини злякано присів. Дивився на свої руки, в яких було пасмо волосся. Потім безпорадно потер їх між пальцями і кинув на підлогу. А далі знову схопився за голову. Швидко обмацував її, обмацував хуткими, шаленими дотиками. І скрізь, де він торкався, волосся випадало. Через кілька секунд його голова блищала — на ній не лишилося жодної волосини. Потапович став зовсім лисий!

Ганна заніміла. Вражена, вона дивилася на це видовище, не знаючи, сміятися їй чи плакати. Олд-Бой вийняв сигарету, але так і не закурив. Він бачив, як Потапович, стиснувши кулаки, кинувся на переляканого Андрія Антоновича, як той скочив із стільця й побіг до дверей лабораторії. Розлютований Потапович біг слідом за ним. Ще секунда — і обидва зникли. Лабораторія спорожніла.

Світлий прямокутник екрана телевізора сяяв байдужим голубуватим світлом.

13. ГАННА СТАЄ ЗНАВЦЕМ ОПРОМІНЮВАННЯ

— Ага, ви тут? Ну, нарешті знайшов! — почули Ганна й Олд-Бой невимушений, веселий голос Сашка, який швидко зайшов до кімнати. — А я вас шукаю! Добре, хоч завідувач клубу сказав, що ви пішли сюди… Ти знаєш, Петре, справа з коровами, на щастя, кінчається.

— Як саме?

— Молока вже поменшало майже втроє, незабаром усе, сподіваюся, стане на місце. Я ж казав Данилові Яковичу, що так воно й має бути. І я дуже радий!.. Але, що з вами? Що трапилося? Та відповідайте, будь ласка, — додав він, помітивши, як обоє перезирнулись.

— Ось, телевізор, — коротко відповів Олд-Бой.

— Ну й що, що телевізор? Це я й сам бачу. В чому річ?

— Ми з Ганною дивилися передачу з нашої лабораторії.

— Що ти говориш загадками? Яка передача з лабораторії? I чого взагалі ти відповідаєш так, наче кожне слово в тебе на вагу золота? — обурився Сашко.

— Гаразд, сідай, я тобі все розповім.

Олд-Бой стисло розповів Сашкові про те, що бачили він і Ганна, не забув коротко сказати й про новий спосіб телевізійних передач. Сашко захоплено присвиснув.

— Ну й здорово, Олд-Бой! Виходить, ти саме над цим і працював останнім часом, коли від тебе й слова не можна було почути? Молодець, слово честі! І головне — така чіткість зображення, така чіткість, просто важко повірити! А оце на підлозі в лабораторії лежать пасма бідолашного Потаповича? Ай, як йому не пощастило! І що тепер він зробить з нашим Андрієм Антоновичем? А старий теж додумався опромінювати. Не знаючи броду, сунув у воду… І сміх і гріх!

Уперше відтоді, коли сталася неприємність з опроміненням лисини Потаповича, Петро всміхнувся. Побачивши це, несміливо усміхнулася й Ганна. Петро нарешті закурив сигарету, яку весь час м’яв у пальцях. Дівчина, посміхнувшись, спитала:

— Але чому все це трапилося, Петре Микитовичу? Як це сталося, що волосся в Потаповича геть вилізло, а у Андрія Антоновича — виросло? Чому це так?

Олд-Бой знизав плечима: в присутності Сашка йому зовсім не хотілося пояснювати дівчині наукові гіпотези, тим більше, що він сам не знав, якій віддати перевагу. Та й Сашко… Адже рівень його знань був не такий, як у Ганни, і він міг, чого доброго, втрутитися в розмову. Тож Петро обмежився тим, що сказав:

— Різна експозиція, різна довжина хвилі… Нез’ясований ступінь потужності інфразвуку…

Ганна від такого вичерпного пояснення тільки кліпнула очима. Щойно Петро був такий лагідний, охоче пояснював, і раптом… Олд-Бой помітив її розгублений погляд і відповів на невисловлене запитання дівчини:

— Ганночко, біологічний бік справи — не моя спеціальність, слово честі, не моя! Хай от, скажімо, Сашко вам пояснить… Він же працював у цій галузі разом з Люкою.

Дівчина незадоволено поглянула на нього: вона не розуміла, що сталося з завжди таким люб’язним і ввічливим Петром Микитовичем. Але якщо він так хоче, то нехай! І вона удавано сумно звернулася до Сашка, що зацікавлено спостерігав цю німу сцену:

— Справді, Сашко, поясніть мені, оскільки Петро Микитович відмовляється. Я ж нічого, нічого не тямлю! А він воліє мовчати…

Петро крякнув, почувши таке несправедливе твердження. “Які ж ущипливі оці вродливі дівчата, — подумав він, — тільки торкнися — так і жалить, як кропива. Та ще й кокетує, явно кокетує з Сашком… Ну, тепер той почне розповідати”.

Сашко й справді охоче відповів:

— Справа в тому, Ганно, що я й сам як слід не знаю. Охоче поділюся з вами своїми думками, але попереджаю: це тільки мої припущення на підставі того, що довелося взнати й почути раніше.

— Ну, а я не знаю й цього, — вже зовсім весело відгукнулася чорноока красуня і кинула короткий іронічний погляд на Петра. А може, це йому тільки здалося?

— Наші ультракороткі хвилі, або, як я назвав би їх, міліметрові хвилі, — почав Сашко, — виходять зрештою за межі тих випромінювань, що їх раніше вважали за ультракороткі. А тут іще треба додати вплив інфразвукових коливань. Наука остаточно не вивчила навіть дії загальних ультракоротких хвиль. А наш вплив, мабуть, значно активніший, ніж у них. І ми його практично не знаємо.

— Теж мені знавці, — сміючись, зауважила Ганна.

— Нічого не поробиш. На світі багато чого такого, що ми ще не вивчили. Для цього й працюємо. Так от, кожне явище можна роздивлятися з різних боків. Кожне явище може давати різні ефекти — залежно від обставин. Водою можна вгамувати спрагу, але у воді можна й утопитися, правда? Вогонь обігріває нас, ми варимо на ньому їжу, він розтоплює метал, але той самий вогонь під час пожежі руйнує наші будинки і спалює все, що попадається на його шляху. Так чи ні?

— Авжеж, так! — відповіла Ганна.

Справді, все це було абсолютно ясно. Сашків голос лунав так м’яко, і в його поясненнях зовсім не було складних термінів, їй-бо, просто чудово його слухати! Вона швидко поглянула на Петра: той насторожено прислухався до слів Сашка, вигляд його був дещо незадоволений. От і нехай, подумала Ганна, якщо ти не хотів розповідати, то тепер слухай.

— Отак, — вів далі Сашко, — і з тими явищами, які ми вивчаємо. Рентгенівським промінням лікують хворих — і це потужний чинник сучасної медицини, не кажучи вже про використання цього проміння в техніці. Але рентгенівське проміння було причиною того, що свого часу, доки це не було встановлено, у дослідників, які працювали з ним, лікуючи хворих, пальці вкривалися жахливими виразками, іноді доводилось навіть ампутувати їх. Чули про таке?

— Дещо чула, — сказала Ганна, що дедалі уважніше слухала. А Олд-Бой з досадою подумав: якщо його не зупинити, він розповідатиме бозна-скільки часу!

— Отже, рентгенівське проміння впливає по-різному, залежно від того, який час воно діє на організм. А як впливають наші міліметрові хвилі з інфразвуком? Теж по-різному, залежно і від часу опромінення і від довжини хвилі; що коротша вона, то активніший вплив!

— Виходить, ви й справді ще дуже мало знаєте, — мовила Ганна. Сашко всміхнувся.

— Ну, все-таки значно більше, ніж наші товариші-дослідники, що іноді роками не можуть докопатися до справжньої причини тих чи інших явищ. От, скажімо, так зване мітогенетичне проміння Гурвіча. Знаєте, що це таке? Ні? Це проміння, яке випромінює, за гіпотезою нашого вченого Гурвіча, кожен живий організм. Гурвіч спостерігав це випромінювання з корінців молодої цибулі. [встановив, що воно активно впливає на інші рослини. Він, наприклад, скеровував проміння на паростки іншої рослини, і паростки зростали значно швидше, ніж контрольні, що росли поруч, але не перебували під впливом того проміння.

Слухаючи ці пояснення, Петро подумав, що Сашко має справжній талант популяризатора, він так розтлумачує все, що й неписьменна людина зрозуміє! І зовсім несподівано для себе він сказав:

— Ти згадай ще про проміння вмираючої істоти, це теж досить цікаво.

— Це що, проміння смерті? — спитала Ганна. — Я чула щось, але не вірила, що таке може бути.

— Ні, ні, це зовсім не те, про що ви думаєте, — усміхнувся Сашко. — Промінням смерті називали з легкої руки англійського винахідника Метьюса таке випромінювання, що, мовляв, убиває все живе. Додамо — ніби вбиває. Бо й тоді, коли про це йшла мова, всі повідомлення з приводу того винаходу грунтувалися на вигадці. Так воно й вийшло насправді. А Петро мав на увазі зовсім інше: невідомі коливання, які випромінює вмираюча істота і які досить активно діють на оточення. Це явище відкрили наші радянські вчені, а найбільше працював з ним академік Філатов. Робили дуже простий дослід. Брали культуру дріжджів і поруч з нею ставили особливу фотопластинку. Коли до дріжджів додавали якусь отруту, що вбиває дріжджі, на пластинці з’являлися сліди невідомого випромінювання. А окремо ні дріжджі, ні отрута такого сліду не давали. Академік Філатов умертвляв листя алое, і тоді це листя дуже активно впливало на людей, лікуючи їх. А що то за випромінювання вмираючої істоти, цього поки що не знає ніхто, хоч препарат з умираючого листя алое можна купити в першій-ліпшій аптеці для впорскування хворій людині, і той препарат дуже допомагає.

— Ой, як же цікаво! — вигукнула Ганна. — Ні, в природі є ще дуже багато таємниць!

— Це правда, — втрутився Олд-Бой. І несподівано додав: — А ти, Сашко, повертай усе-таки до нашої справи. Бо так можна розповідати цілі години, а час іде.

Сашко і Ганна запитально глянули на Петра. Олд-Бой зрозумів їхні погляди й насупився. Не міг же він, зрештою, визнати, що йому було неприємно дивитися, що Ганна так зацікавлено слухає цього хлопця. Та й він надто вже лагідно дивиться на неї… Ні, цього Петро не міг визнати, хоч і розумів, що його слова були нечемні.

За мить Сашко спокійно, мовби нічого й не сталося, розповідав далі:

— Ну, що ж, повернемося до справи. З нашим промінням виходить так само. Ми далеко не все, ой як далеко не все знаємо про нього! Але я певен, що за деяких умов од генератора можна дістати цілком протилежні наслідки. Ось приклад. Я, ви знаєте, опромінюю зерно. Активізую його, воно проростатиме швидше, буйніше, воно під впливом нашого проміння з інфразвуком немов набирає нової могутньої життєвої енергії. Так, це відомо. А разом з тим усі шкідники, що були в зерні, за той час гинуть. Для нашої мети це, звісно, добре. Але чому проміння активізує зерно і водночас убиває в ньому шкідників? Ану, Ганно, скажіть!

Дівчина безпорадно глянула на Петра.

— Мабуть, тому, що… що ці шкідники надто маленькі…

І вона враз почервоніла, опустила очі. Петро ще раз крякнув з досади, побачивши це. А Сашко зрадів:

— Так, так! Хоч і не зовсім по-науковому сказано, та правильно! Саме тому, що ці шкідники мікроскопічні. А експозицію й інші чинники опромінення добрано так, щоб впливати на більші організми. Ми опромінюємо зерно, скажімо, півхвилини. Перші кілька секунд цього впливу на зерно майже не помітно. Проте бактерії — мікроорганізми, зародки шкідників — відчувають його: кілька секунд опромінення активізує їх. І якби ми на тих кількох секундах спинили дію проміння з інфразвуком, усі ті мікроорганізми активізувалися б, набули б значно більшої життєвої енергії. Але ми опромінюємо зерно далі. І подальший вплив мікрохвиль з інфразвуком уже не активізує мікроорганізми, а починає вбивати їх. Вони гинуть. До кінця строку опромінення зерна, всі шкідливі мікроорганізми не витримують впливу проміння. Здорово?

— Чудово! — згукнула Ганна. — І якби ми дуже довго опромінювали зерно, воно б теж загинуло. Правда?

— Цілком правильно, — ствердив Сашко, милуючись її збудженим обличчям і не помічаючи, як похмуро поглядає на нього Петро. — Так от, ви ж самі сказали, що коли б ми довго опромінювали зерно, воно спочатку сильно нагрілося б, а потім зів’яло б і загинуло. Це безперечно. Тепер щодо Андрія Антоновича і Потаповича…

— Оце цікаво!

— Богдан опромінив лисину нашого старого. І зробив це в цілком припустимих межах — на те ж він і досвідчений експериментатор! Проміння активізувало шкіру, активізувало старі волосяні луковиці в тій шкірі…

— Лисини, — уточнила Ганна.

— Так, лисини, — погодився Сашко. — На ній луковиці втратили здатність живити волосся. Після опромінення вони знову ожили. Швидко випустили з себе волосинки, і лисина Андрія Антоновича вкрилася новим чудовим волоссям.

— Це тільки твоє припущення, — мляво озвався Петро.

— Давай своє, якщо моє тебе не задовольняє, — огризнувся Сашко.

Але Олд-Бой вирішив не перепиняти свого гострого на язик приятеля. Він навіть одвернувся до телевізора. Сашко підморгнув Ганні, що відповіла йому чарівною усмішкою, і вів далі:

— Що б сталося, якби Богдан вчасно не вимкнув генератор? Активізовані луковиці дістали б надто сильну дозу проміння і загинули 6. Явище перетворилося б на свою протилежність. Діалектика, Ганно, нічого не поробиш! Саме так сталося з нашим бідолашним Потаповичем. Андрій Антонович, очевидно, щиро бажав допомогти йому. Але, не знаючи генератора, він опромінив сторожа однією з найкоротших хвиль — адже Петро настроїв генератора для іншої, телевізійної потреби. Скільки там було, Петре? — спитав Сашко.

— Щось близько трьох міліметрів, — відповів Олд-Бой так само похмуро.

— Я так і думав. Це дуже, дуже активна хвиля! А крім того, Андрій Антонович вирішив “міцніше” опромінити лисину приятеля. І тримав його під промінням, аж доки не обпік бідолаху. Що з того вийшло? Проміння, замість активізувати луковиці, вбило їх. На лисині не тільки не виросло нове волосся, а випало й те, що було. Знову-таки діалектика: явище перетворилося на свою протилежність. У цьому й полягають найголовніші труднощі нашої роботи, Ганно. Нам треба весь час триматися в певних межах. А де ті межі — поки що встановити дуже важко.

Ганна кивнула головою і зразу ж весело й дзвінко розсміялася:

— Отак ви й корів опромінили? Не втрималися в припустимих межах, і наші корівки почали безнастанно лити молоко!

— Що ж, і з коровами, звісно, трохи переборщили. Хіба ж ми знали, які саме дози опромінення треба давати? Ніде в підручниках або інструкціях цього не написано. Але тепер ми твердо знаємо, де і як локалізується вплив міліметрових хвиль і інфразвуку на корів.

— А що було з пацюками? — не вгавала Ганна. Певно, їй не терпілося дістати відповідь на всі нерозв’язані досі питання. А Сашко так терпляче усе пояснював!

Петро озирнувся на товариша: ану, мовляв, що ти скажеш, адже це діло твоїх рук! Проте нічого не сказав, і це була ознака дружньої делікатності, особливо якщо зважити на його зіпсований настрій. Справді, Сашко трохи поморщився. Нагадування про пацюків аж ніяк йому не подобалося. Втім, він, швидко опанувавши себе, відповів упевнено:

— З пацюками, Ганно, дуже загадкова історія. Тут, як кажуть, широке поле для припущень. Отже, я можу говорити тільки про свої гіпотези. Але наскільки вони відповідатимуть дійсності, не знаю. В усякому разі правильність їх гарантувати не можу.

— Але, мені здається, що й раніше ви припускали всякі гіпотези, — напівжартівливо озвалася Ганна.

— Власне, я не наполягаю, — трохи образився Сашко. — І якщо вам нецікаво, якщо ви не хочете слухати…

— Ой, ні, хочу, хочу! Краще ж знати здогадки, ніж зовсім нічого, — відразу здала позиції дівчина. — А ви ж так цікаво розповідаєте! — докинула вона щиро, не усвідомлюючи, що її невинне зауваження може ще більше підлити масла у вогонь, який повільно спалював серце й душу Олд-Боя.

“Ні, я аж ніяк не ревную, — похмуро думав Петро, — це почуття мені взагалі не властиве. Подумаєш — ревнувати! Надто багато честі для них обох, просто неприємно слухати, як Сашко співає наче соловей, а ця лукава дівчина так і сяк заохочує його до розмови, неприємно, і все, а ревнувати взагалі принизливо, навіть ганебно, хіба в мене немає чоловічої гідності, чи що?.. А ще називається другом! Я б ніколи так не зробив. Але це не ревнощі. Я ж себе добре знаю”.

У розпалі своїх думок Олд-Бой навіть не помітив одразу, як Сашко почав розповідати далі, помітно відходячи од теми:

— Ну, якщо так, Ганночко, то слухайте. Доведеться почати трохи здаля. Ви про ультрафіолетове проміння щось чули?

— Авжеж. Від нього людина стає засмаглою, правда ж?

— Так, так. Воно пігментує нам шкіру. І взагалі дуже потрібне організмові, бо без нього людина хворіє. У дітей, наприклад, розвивається рахіт. Ви ж чули, що дітей, хворих на рахіт, опромінюють ультрафіолетовим промінням з так званих кварцевих ламп? Деякі вчені гадають, що пігмент, який виникає в шкірі під впливом ультрафіолетового проміння, є запасом особливої енергії, що її організм убирає з тим промінням. Наш учений Шпітерс зробив такий дослід. Він узяв дві рослини і залишив їх зростати в темряві. Як ви знаєте, в цілковитій темряві рослини ростуть дуже погано, вони бліді, кволі… Та ось, одну з тих рослин Шпітерс поливав звичайною водою, а другу — водою, опроміненою ультрафіолетовим промінням. Що вийшло? Рослина, яку поливали звичайною водою, росла бліда і квола. А рослина, яку поливали водою, опроміненою ультрафіолетовим промінням, росла швидше й краще, майже так, як під світлом. Щоправда, вона була трохи блідувата. Але це залежало, казав Шпітерс, певно, від того, що він не має змоги дати воді потрібної концентрації ультрафіолетового проміння, бо джерелом цього проміння була звичайна кварцова лампа.

— Ну, й що з того?

— А ви не здогадалися? Найцікавіше тут припущення, що вода немов збирає в собі енергію ультрафіолетового проміння, ніби акумулює його. Звідси один крок і до моєї гіпотези.

— А саме? — не вгавала дівчина. І Петро знову відзначив надзвичайну цікавість Ганни, що не зводила погляду з Сашка. Але ж це не ревнощі, боронь боже, повторив він собі в думках, дівчині це цікаво, й годі, і ніяких ревнощів тут і сліду немає.

— Зараз, зараз, — відповів Сашко. — Як ви знаєте, пацюки стали гігантами через те, що нажерлися опроміненого зерна. Адже їх самих ніхто не опромінював. Як же могло зерно так уплинути на пацюків? Згадуючи попередні міркування щодо того впливу, який має на рослину вода, опромінена ультрафіолетовим промінням, я намагаюся так пояснити собі механіку цієї події. Ми опромінили міліметровими хвилями й інфразвуком зерно. Воно акумулювало в собі енергію цього опромінення. Пацюки, з’ївши зерно, ввели собі в організм разом з ним і акумульовану енергію. А це в принципі те саме, що й безпосереднє опромінення нашим генератором. Наслідки ми побачили на власні очі: то були велетенські пацюки, на яких нам довелося полювати. Зате тепер ми знаємо, що енергія нашого мікрохвильного генератора з інфразвуком активно акумулюється в тому об’єкті, який ми опромінюємо.

— І ось вам, Сашко, висновки, які я можу зробити, — напівсерйозно зауважила Ганна. — Не їжте опромінених продуктів, бо це може бути рівнозначно тому, як би вас самих опромінили під генератором. Так, товаришу лектор?

— Не зовсім так, — засміявся Сашко. — Правильніше треба було б висловитися: не нажирайтеся, як пацюки, щойно опромінених продуктів. Бо можуть бути небажані наслідки.

Засміялася й Ганна. Її сміх лунав щиро, безпосередньо. Засміявся й Петро, але одразу мовив, певно вважаючи, що для цього вже давно настав час:

— Ми з вами, на мою думку, пережили якийсь своєрідний варіант фантастичного оповідання Уеллса “їжа богів”. Там один учений — здається, професор Бенсінгтон, — винайшов дивну речовину, гераклеофорбію. Поївши цієї речовини, всі живі істоти перетворювалися на гігантів, не тільки худоба, птахи, комахи, але й люди… На щастя, у нас це все кінчилося значно легше, ніж в Уеллса. І на цьому ми поставимо крапку, дорогий мій Сашко! Інаф, досить! І без того розмова забрала… — він поглянув на годинника, — близько години.

— Та невже? — здивувалася Ганна. — А я й не думала, що так довго! Певно, тому, що було дуже цікаво. — І вона подарувала Сашкові вдячний погляд своїх чорних очей.

— Так, так, — заквапився з невідомої причини Олд-Бой, — дуже цікаво! Але стривайте: здається, хтось іще входить до лабораторії.

Справді, на голубуватому екрані телевізора з’явилася тінь. Сашко вигукнув:

— От добре! Тепер і я щось побачу! А то аж прикро було: бачу весь час тільки нерухомі речі!

— Наприклад, мене, — підштрикнула його кокетливо Ганна.

— Та ні, я не вас мав на увазі, а зображення! Ой, та це ж наш Богдан! Що він там робитиме?

На екрані телевізора було ясно видно, як до лабораторії вбіг Богдан. Мабуть, він дуже поспішав. Рудий дослідник озирнувся, схопив щітку, що лежала на стільці, і почав енергійно чистити свій піджак, на якому виразно виднілися білі плями.

— Це він чистить сліди молока. Вимазався, коли носив бідони, — співчутливо промовила Ганна.

Довгі руки Богдана миготіли в повітрі. Ось він розмахнувся надто широко, вдарився рукою об стіл. Щітка вилетіла і впала на підлогу. Богдан потер руку об піджак: мабуть, боляче. Потім нахилився, підняв щітку і завмер, помітивши щось на підлозі. То були пасма волосся старого Потаповича. Богдан здивовано оглянув їх, знизав плечима. Ганна притиснула долоню до рота, щоб не розсміятись. Нараз довга незграбна постать Богдана зникла з поля зору, мабуть, хлопець одійшов до вікна.

— Чого він хоче? — спитав Олд-Бой.

Та Богдан знову з’явився на екрані телевізора. Він тримав перед собою невеличке дзеркальце і уважно розглядав своє обличчя.

— Погляньте, яке в нього обличчя! — вигукнула Ганна. — Я бачу це навіть у телевізорі! Один бік темніший, а другий світліший.

Справді, обличчя Богдана було якесь неприродне, і навіть дуже неприродне. Один бік обличчя був темний, а другий значно світліший. Богдан то підносив дзеркальце ближче до себе, то, навпаки, відхиляв його. Він був сумний. Нарешті, поклав дзеркальце і підійшов ближче до генератора.

— Зараз він побачить мою записку!.. Ой, ні! — згукнув Олд-Бой, помітивши, що записка, яку він написав, валяється на підлозі. Мабуть, Андрій Антонович і Потапович загубили її в метушні навколо генератора.

Богдан уважно глянув на прилади. Незадоволено похитав головою і взявся за движок реостата, що регулював довжину хвилі.

— Е ні, май френд, друже мій, так нам не пощастить нічого побачити, — стурбовано мовив Олд-Бой, — ти ж бо хочеш змінити хвилю! Тобі потрібна довша, придатніша для твого опромінення! А тоді зміниться настройка, іншим має бути й приймальний канал телевізора.

Він схопився за ручку настройки каналів. І справді вчасно, бо зображення почало розпливатися, ніби затягувалося густим туманом. Кілька обертів ручки, додаткові рухи лівою рукою — і зображення стало кращим, хоча було вже не таке чітке. Щось змінилося, щось заважало.

— В чому річ? — спитав Сашко, вдивляючись у зображення.

— Та бач, Богдан не знає, що ми стежимо за ним, не підозрює, що генератор працює зараз для телебачення. Він змінює хвилю на довгу, щоб вона не обпекла його. Бач, який досвідчений! Ну, так, так…

Петро поглянув на переносний покажчик хвиль, вийнявши його з кишені. З цим покажчиком він не розлучався.

— Дивись, змінив хвилю на вісім міліметрів! Це порівняно спокійна частота, але мені довелося перестроїтись… і на цій хвилі передача зображень іде гірше. Чекай, що ж він робить? Адже й ця хвиля може його обпекти! А він уже опромінює себе.

Так, Богдан героїчно підставив під проміння світліший бік обличчя. Очевидно, це не було йому приємно, бо він кривився, морщився, але терпів.

— Ач, як хоче засмагнути! — насмішкувато озвався Сашко. — А ми все це бачимо… ну й цікаві речі з особистого життя декого з експериментаторів одкриває нам твій новий винахід, Петре!

Рудий Богдан озирнувся і наче прислухався. Він тримався рукою за лівий бік обличчя.

— Що таке? Невже й він діалектично обпалився? — напівсхвильовано, напівжартівливо мовила Ганна.

— Ні, щось не те. Наче шукає щось, — відповів Сашко, вдивляючись в екран.

— Думаю, йому щось завадило, — додав по паузі Петро.

Вони побачили нарешті, як Богдан раптом підбіг до телефонного апарата й схопив трубку.

— То дзвонив телефон, а він одразу не зрозумів цього, — пояснив Олд-Бой.

Богдан слухав, що йому казали по телефону, і обличчя його дедалі серйознішало. Кілька разів він кивнув головою, потім щось перепитав і знову кивнув. Дослухавши до кінця, кинув трубку на важіль апарата й побіг до столу, до генератора.

— Що це з ним діється? — зацікавлено проговорив Сашко.

Відповісти йому не встигли. Богдан схопився рукою за головний вимикач генератора. І відразу екран телевізора згас. Ганна здивовано глянула на Петра.

— Що сталося, Петре Микитовичу?

— Богдан кудись поспішає з лабораторії і вимкнув генератор, щоб він даремно не працював. Цілком правильно, він же не читав моєї записки. І не знає, що нам потрібна праця генератора для телевізії.

— Але що ж трапилося? Чому він припинив опромінювання і кудись побіг?

— Цього я не знаю так само, як і ви. Проте зараз довідаємось. Ідіть, я наздожену вас, тільки ось вимкну телевізор, — сказав Петро.

Та тільки-но Ганна й Сашко вийшли, він підбіг до вікна. Хотів упевнитися, що… І таки побачив.

Ганна щось весело говорила Сашкові, кокетливо поглядаючи на нього, чарівно всміхалась. А цей віроломний товариш, з яким вони вже кілька років приятелювали, ніжно взяв її під руку, аж ніяк не чекаючи, поки з’явиться Петро. І Ганна, чорноока зрадниця Ганна, не приймала своєї руки. Навпаки, вона весело сміялася й навіть… навіть заглядала в очі Сашкові! Це було нестерпно, жахливо!

Найгірші передчуття Олд-Боя справджувалися. Він повернувся до телевізора, неспроможний терпіти далі таку зраду. Голова йому паморочилася, думки плуталися… Нарешті, він випростався, енергійно вимкнув телевізор і сказав, ні до кого не звертаючись:

— Іф ю вонт, пліз, якщо ви бажаєте, прошу! Фор мі іт із нот інтерестінг, мені це навіть не цікаво. Ол райт, гаразд!

І, випустивши цю зливу англійських висловів та додавши до них за звичкою переклад, Олд-Бой рішуче подався з клубу.

Він дійшов певних висновків щодо красуні Ганни і Сашка.

14. ЗМІНИ, ЯКИХ НІХТО НЕ ПЕРЕДБАЧАВ

Рудому Богданові не щастило, в цьому він аніскільки не сумнівався! Ну, скажіть: чому саме він опинився в лабораторії, коли задзвонив телефон? Або точніше, чому телефон задзвонив саме тоді, коли Богдан нарешті міг додатково опромінити себе й тим самим покласти край глузуванню з приводу його різноколірного обличчя? Суцільна загадка, відповіді на яку не міг дати ніхто. Збіг обставин, — відповість один. Випадок, звичайний випадок, — скаже другий. Певна річ, Богдан міг би й погодитися з тим чи іншим тлумаченням. Проте і першого разу, коли він опромінював своє обличчя, йому так само завадили звісткою про пацюків, з того й почалися недвозначні розмови про його різноколірність. Це теж був випадок? Пробачте, як казав скептик-студент, упав один раз із дзвіниці й не розбився — безумовно, випадок. Упав другий раз і не розбився — теж може бути випадок, хоч і дуже дивний. Але коли ти впав третій раз і не розбився, це вже не випадок. Це, пробачте, поєднання системи й досвіду.

Що й казати, Богдан мав великий досвід у тому, що він коротко характеризував двома словами: не таланить!

А втім, хай цими питаннями клопочуться спеціалісти-психологи чи якісь інші вчені. Це не наше діло. Ми ж краще стежитимемо за подіями, які дедалі ширше розгортаються навколо знаменитого генератора Олд-Боя. Скажемо просто: навіть оте, що перешкодило Богданові закінчити опромінення, в основі своїй мало зв’язок з генератором, як ми незабаром побачимо.

Щоправда, ми ще й досі не знаємо, що саме почув у телефонній трубці Богдан і чому він негайно вимкнув генератор, побіг геть з лабораторії. Щоб дізнатися про це, нам доведеться прислухатися до схвильованого голосу Богдана, який, зустрівши на радгоспному подвір’ї Сашка та Ганну, накинувся на них:

— Де ви б-блукаєте? Коли т-треба, т-так нікого й не знайдеш! Д-де Олд-Бой? Т-там дзвонять, дзвонять, шукають його, а в-він зник, н-наче корова язиком злизала!

— Стривай, що трапилося? Скажи нормально, — спробував заспокоїти його Сашко. Ганна зацікавлено дивилася на Богдана: справді, обличчя в нього і досі було двоколірне, хоч тепер це вже не так впадало в очі.

— Н-нічого не трапилося, якщо н-не брати до уваги того, що тільки-но до лабораторії дзвонив сам Іван Петрович Антохін!

— Антохін? Чого? — вкрай здивувався Сашко, але зразу ж прикусив собі язика: невже це з приводу отих неприємностей з опроміненням? Невже Данило Якович і справді поскаржився йому?

Проте Богдан, сказавши це, відразу покинув їх і побіг назустріч Петрові, який повільно йшов з клубу.

— Олд-Бой, Олд-Бой, с-слухай! Щойно дзвонив Антохін!

— Іван Петрович? — здивовано перепитав Петро. Ті ж здогади, що й у Сашка, одразу спали йому на думку.

— Т-так. Я розмовляв з ним з лабораторії. Я там опромінював… кхм… робив д-дослідження, а він подзвонив. Шукав тебе, але ніхто н-не міг сказати йому, д-де ти подівся.

Богдан чомусь ніяково потер собі ліву щоку. Ганна відвернулася, ховаючи посмішку.

— Ну?

— Н-ну, і сказав, що він уже їде сюди, д-до радгоспу. Сказав, що в нього важливі справи — в основному, до тебе. Щоб ти чекав на нього, ось що.

Олд-Бой задумливо схилив голову. Не дуже приємна звістка, міркував він, здається, буде прочуханка. Зрештою, так і мало бути. Іван Петрович, звісно, спуску не дасть. Краще було б, аби він приїхав днів через два, коли все влаштується. Особливо з коровами. Та нічого не поробиш, коли їде, то вже хай їде, філософськи закінчив він. І відповів:

— Ол райт, гаразд. Мабуть, іт віл бі сам ньюс, це будуть якісь новини.

Як бачимо, до славнозвісного винахідника Олд-Боя вже немовби повернувся його звичайний настрій заклопотаної важливими справами людини, для якої все інше не варте уваги. Він навіть не глянув на чорнооку Ганну, хоч та й шукала його погляду. Але Олд-Бой тільки сказав ще Богданові та Сашкові:

— Що ж, ходімо до лабораторії, — і пішов собі навпростець.

Ганна розгублено дивилася йому вслід. Сашко, простуючи за Петром, доторкнувся до її руки:

— Щось він став дуже похмурий. Невже його так вразила звістка про приїзд академіка?

Ганна нічого не відповіла. Вона сумно дивилася туди, де зник за рогом Петро. Ні, певно, тут було щось інше, а не просто звістка про приїзд академіка Антохіна! Але що саме? Вона не розуміла цього і аж ніяк не відчувала себе винною в зміні настроїв Петра Микитовича. Все йшло так добре, він показував їй такі захоплюючі, цікаві речі, був такий веселий, жартівливий. У нього трохи змінився настрій, коли пояснював Сашко. Але ж він сам наполягав на тих поясненнях, це Ганна добре пам’ятала! І раптом така зміна, таке холодне, байдуже ставлення до неї. Що сталося, чому?..

Академік Антохін машиною мчав тим часом до радгоспу “Перемога”. Він тримав у руках свою незмінну паличку з товстою ручкою і напружено думав. Олд-Бой і Сашко помилялися, гадаючи, що Іван Петрович їхав, щоб дати їм якогось прочухана, тим більше, що Данилові Яковичу не пощастило переговорити з ним телефоном, розповісти про неприємності, які трапилися в радгоспі. Але тоді про що ж думав академік Антохін, чим він був так заклопотаний, що всю дорогу мовчав, навіть не обізвавшись до шофера?

Нарешті шофер вигукнув:

— Ось він, радгосп!

Першим, кого побачив Іван Петрович, був його давній приятель Андрій Антонович. Він стояв біля воріт без шапки, і вітер куйовдив його кучері. Іван Петрович протер очі. Машина спинилася. Академік Антохін усе ще не виходив з неї, дивлячись на старого. Поважний академік не вірив у чудеса, це так; але тут було щось нечуване, і Іван Петрович намагався знайти у своєму мозку обгрунтування подібної метаморфози. Може, це не Андрій Антонович, а його двійник? Та ні, безумовно, це він, хоч і усміхається якось трохи соромливо. То відкіля ж тоді кучеряве волосся замість лисини, яку Іван Петрович звик бачити вже стільки років?..

— Здрастуйте, Іване Петровичу, — чемно вклонився старий. З обличчя його не сходила та сама трохи сором’язлива усмішка.

— Е… е, здоровенькі були, Андрію Антоновичу, — промовив академік Антохін, виходячи, нарешті, з машини. Очі його не бачили нічого, крім цілком незрозумілого буйного чуба Андрія Антоновича. — Е… як почуваєте себе в незвичних сільських умовах? — поцікавився Антохін, обходячи навколо старого й оглядаючи його з усіх боків, мов небачену рідкість.

— Нічого, Іване Петровичу, — відповів Андрій Антонович, весь час обертаючись лицем до академіка.

— А це… що ж це у вас? — зрештою насмілився запитати Іван Петрович, непевно вказуючи пальцем на голову старого.

Андрій Антонович розгубився ще більше.

— Це, Іване Петровичу, — почав він, затинаючись, — це отак, значить, вийшло, що…

Але його врятував Сашко, який швидко підійшов до Антохіна, вклонився й відразу заговорив:

— А ми на вас чекаємо, Іване Петровичу! Здрастуйте! А-а, ви дивитеся на нове волосся Андрія Антоновича? Для нас то вже звична картина, адже це ми йому таке створили! За його власним проханням… так би мовити, поза планом. Та ось ви побачите, що ми тут, у радгоспі, зробили. Просто фантастика!

— Кажете, поза планом? — недовірливо глянув на юнака академік.

Сашко відчув, що його наче облили холодною водою: і навіщо він ужив ці слова? Поза планом — це ж те, чого Іван Петрович найбільше не любив. А тут — на тобі! — відразу порадував його.

— Поза планом? — повторив Іван Петрович уже зовсім крижаним тоном і одвернувся від Андрія Антоновича, відразу втративши інтерес до його чуба. — Дуже, дуже цікаво! Що ж, піду подивлюся, що ви там іще натворили. Де ваш бригадир? Де Петро Микитович? — стукнув він паличкою об землю. — Я ж просив, щоб він був тут! І директор радгоспу теж!

Здаля до академіка вже біг Олд-Бой, слідом за ним поспішав Данило Якович. Іван Петрович Антохін сердито постукував своєю паличкою, обличчя його було похмуре. “І все це наробив я, — картав себе у думках Сашко, — наробив отим “поза планом”, одразу зіпсував йому настрій”.

Кілька годин академік Антохін пробув у радгоспі “Перемога”, знайомлячись з наслідками роботи науковців. Він мало говорив, тільки уважно слухав те, що розповідали йому Петро й Данило Якович. Обличчя його похмурнішало, коли він почув про пацюків та молочну зливу. Та коли мова зайшла про квочку, що губила яйця вздовж двору радгоспу, академік несподівано розсміявся. Петро вже подумав був, що хмара пройшла, та наступної хвилини Іван Петрович знову насупився.

Після огляду господарства академік попросив Данила Яковича залишити його з Петром: мовляв, треба дещо обговорити. Вони зачинилися в лабораторії.

Про зміст розмови академіка Антохіна з Петром не знав ніхто. Сашко тільки руками розвів, коли стурбована Люка спитала його про це.

— Не знаю, не знаю нічого, — сказав він. — Здається, щось важливе. Мабуть, академік шпетить нашого Олд-Боя.

— За що?

— А ти не знаєш? Дай боже, щоб він не добрався до нас, грішних!

Через півгодини Антохін викликав Андрія Антоновича, а згодом запросив до лабораторії всіх.

— Починається, — зловісно промовив Сашко заклопотаному Богданові й не менш стривоженій Люці. — Тримайтеся, друзі!

Справді, Іван Петрович, тільки-но всі ввійшли до лабораторії, одразу почав говорити тоном, який не припускав заперечень.

— Нічим не можу порадувати вас, товариші. Відразу відзначу, що ви, працюючи в радгоспі “Перемога”, скористалися нашим з директором недоглядом, аж надто захопилися впливом міліметрових хвиль з інфразвуком на живі організми. Працювали не досить серйозно, похапцем.

Петро втупився в підлогу, відчуваючи на собі суворий погляд академіка.

— Досліди робили випадково, наслідки цих дослідів не вивчали так глибоко, як цього вимагає надзвичайна важливість і значення їх.

— От розпікає! — прошепотів Богданові невгамовний Сашко.

— Мовчи… в-він має рацію, — відповів сердито Богдан.

— Давайте коротко перелічимо те, що зробила бригада, — вів далі Іван Петрович. — Опромінення зерна для посівної пройшло більш-менш вдало. Але хіба не ганьба для серйозних дослідників випадок з пацюками? Добре, що пощастило відразу ж ліквідувати це ускладнення. А що могло б з цього вийти? Стихійне лихо. І цей випадок — наслідок неуважного, неохайного ставлення окремих товаришів до своїх обов’язків!

Тепер опустив очі Сашко. “Неуважність, навіть неохайність, — подумав він гірко, — але ж я дуже втомився… Хіба ж я міг думати про таке? Що тут казати, дорікати може кожен, а тим більше академік. Хоч, звісно, я й справді винен, тут нічого не вдієш, винен, що не кажи”.

— Так, — вів далі Іван Петрович. — Наслідки опромінення курей та яєць. Тут обійшлося спокійніше, хоча гігантизм і в цій галузі — явище негативне й небажане. Ми й досі не знаємо, до чого воно приведе. Але і в цьому експерименті не було повного аналізу, експозицію встановлювали випадково, не вивчали локальних можливостей опромінення, та ще й з інфразвуком. Ви надто захопилися, товариші, успіхами! Це основна провина, якої вам не можна вибачити. Найкраще, на мою думку, сталося з опроміненням кролів. Правда, тут немає ніяких надприродних речей, “чудес”, які в серйозній науковій роботі взагалі не потрібні, підкреслюю це. Досліди було поставлено з розумінням справи. Товариш Люба вела щоденник, і наслідки дослідів, зафіксовані в ньому, дуже цікаві. Наприклад, значною мірою розв’язано питання про вплив міліметрових хвиль з інфразвуком на найпростіші організми — бактерії, інфузорії. Це певний внесок!

Він ввічливо вклонився Люці, що відчула, як її щоки заливає рум’янець: адже вона була єдина, кого академік Антохін не розпікав, а навіть хвалив, хвалив, та ще й як!

Але відразу по тому голос Івана Петровича набув гнівного звучання, яке не лишало сумнівів, що загальний присуд його буде негативний.

— Тепер щодо корів. Я вважаю, що в цій галузі ставлення товаришів до праці було абсолютно неприпустиме, легковажне і тому навіть шкідливе! Де ж це бачено: не перевіривши наслідків опромінення на одній тварині, відразу поставити широкі досліди на доброму десятку корів? Як міг з тим миритися Петро Микитович, який мав неодмінно втрутитися в організацію роботи, виправити помилку, якщо її вже припустилися. Однак, як мені стало відомо, Петро Микитович цього не зробив, бо захопився конструюванням нових апаратів для прямого телебачення. Не заперечую: він досяг неабияких успіхів, але за рахунок загальної планової роботи. І я вважав, що директор радгоспу, Данило Якович, цілком правильно обмежив діяльність бригади. Шкода тільки, що він не зробив цього раніше! Ми надто довірилися вам, товариші! Надто, і за це я теж несу відповідальність… ще більшу, ніж директор радгоспу.

Данило Якович з уболіванням поглянув на молодих дослідників. Вони сиділи схиливши голови. А Антохін безжально правив своєї:

— Звісно, дослід з волоссям Андрія Антоновича дуже цікавий… і несподіваний з наукового погляду. Але науковці винні в тому, що виникли умови, коли недосвідчена людина дістала змогу користуватися генератором і наробила лиха сторонній особі. Ви добре знаєте, про що я кажу…

Іван Петрович, мабуть, не хотів ображати старого Андрія Антоновича, який уже був не радий, що взявся опромінювати лисину Потаповича.

— Як бачите, — вів далі Антохін, — я кажу й про позитивний, і про негативний бік вашої праці, але ви наробили більше лиха. Ви працювали не так, як того вимагають інтереси нашої радянської науки! Так, так, я підкреслюю це!

Голос Івана Петровича став помітно врочистий.

— Де й коли молоді науковці мали такі можливості, які маєте ви для роботи з вашим генератором? Сором, Петре Микитовичу! Вам сказали: працюйте і допомагайте в той же час радгоспові. Вам дали все. Ви мали надзвичайно сприятливі умови для роботи. Але кожен дослідник повинен відповідати за свої вчинки. Це зрозуміло всім. Ви ж не виправдали наших сподівань. Мовчите? Нема чим виправдатися?

Пауза була дуже важка. Справді, виправдань не було…

— Так от, слухайте, що вирішило зробити керівництво інституту. Звичайно, поки що я висловлюю свою особисту думку, але гадаю, що керівництво погодиться зі мною.

В цьому не сумнівався ніхто, бо думка Івана Петровича була в інституті вирішальна. Що ж він скаже?

— Ми припиняємо досліди в радгоспі!

Отакої! Сашко здивовано глянув на Івана Петровича. Не менш вражені були й Богдан та Люка. Тільки Петро не підвів голови, мабуть, висновки Антохіна він знав з попередньої бесіди.

— Так, опромінення тварин у радгоспі ми припиняємо, — твердо повторив академік. — Тому й генератор перевеземо до міста. Він буде потрібен для дальших робіт в іншому напрямку. До міста поїдуть Петро Микитович і Богдан.

Олд-Бой сидів нерухомо, похиливши голову. Богдан розгублено відкрив рота. Що сказав Іван Петрович? Подальша робота в місті? І він заради цього поїде з Петром, після того, як Антохін сказав про негативні наслідки його роботи з генератором? Та ні, він, мабуть, недочув, неправильно зрозумів академіка. Але Іван Петрович вів далі:

— Новим дослідженням ми надаємо великої ваги. Керувати цією новою працею буду, з вашого дозволу, я сам. Сподіваюся, що Петро Микитович цього разу працюватиме за планом, не захоплюючись новими, хоч і вражаючими можливостями свого генератора. Принаймні в розмові зі мною він погодився на це. Петро Микитович виявив бажання, щоб йому допомагав товариш Богдан, хоч… ну, одне слово, я не заперечую.

“Хай він каже своє “хоч”, — гарячково думав Богдан, — аби не заперечував. Отже, мене не усунули від досліджень, я працюватиму далі, і навіть з Олд-Боєм. Працюватиму!” — радісно повторював він у думках.

— Товариші Люба та Сашко поки що лишаються в радгоспі, — сказав Іван Петрович, — кінчатимуть обробку наслідків попередніх досліджень. Особливу увагу звертатимуть на поведінку й подальшу долю курей та корів. Нам конче треба знати, як позначиться на організмі цих тварин велике збудження, що його викликало опромінення. Це має серйозне наукове значення. Оце й усе, що я хотів сказати.

Слухачі мовчали, зненацька захоплені несподіваними новинами, про які так щедро повідомив їх Іван Петрович. Люка запитливо поглядала на Петра: адже він знає те, чого навмисно не договорив академік, мав же він з ним бесіду віч-на-віч! Але Олд-Бой уперто не помічав її поглядів. Тоді Люка спитала:

— Якщо можна, скажіть, будь ласка, Іване Петровичу, в чому полягатимуть нові дослідження в місті?

Антохін хитнув головою:

— Про все довідаєтеся згодом. Спочатку, як я вам уже сказав, треба закінчити обробку матеріалів тут, у радгоспі.

Було зрозуміло, що далі питати не варто. Академік Антохін додав тільки:

— Даниле Яковичу, прошу вас забезпечити перевезення генератора з усім обладнанням до міста. Зробити це треба негайно. Петро Микитович і Богдан поїдуть зі мною в машині.

— Буде зроблено, Іване Петровичу!

— Якщо більше немає запитань, то прошу готуватися до від’їзду, товариші. А ми, Даниле Яковичу, зайдімо до вашого кабінету. Нам треба поговорити!

Через дві години все було закінчено. Розібраний генератор і все устаткування лежало в тих самих ящиках, в яких його привезли сюди. Олд-Бой востаннє оглядав лабораторію — чи не забули чогось? Богдан походжав коло автомобілів, на які навантажували обладнання. Почувся легкий стукіт у двері.

— Увійдіть! — озвався Петро.

На порозі стояла Ганна. Обличчя її було сумне. Великі чорні очі тужливо дивилися на Олд-Боя. Вона наче не знала, що сказати.

— Ви від’їжджаєте? — нарешті спитала дівчина, не наважуючись зайти до кімнати.

— Так, — сухо відповів Петро, не підводячи очей. Боявся, що, подивившись на Ганну, не зможе розмовляти офіційним тоном. А саме так він вирішив надалі розмовляти з нею.

— І не скоро повернетеся? — несміливо спитала ще Ганна, слабко посміхаючись. Петро не знав, звісно, чого їй коштувала ця вимушена усмішка, бо не підводив очей.

— Не знаю, — так само сухо відповів він.

— І чого це ви такий лихий? — спробувала Ганна пожвавити діалог.

— Я просто зайнятий… часу немає, — не піддавався Олд-Бой, перевівши погляд на порожній стілець.

Ганна зітхнула. Як важко розмовляти за таких умов, подумала, мовчить, не хоче відповідати, а їй же так хотілося поговорити з ним. І чого він розсердився? Невже все через Сашка? Так вони ж просто, по-товариському, розмовляли, милий Петре Микитовичу. Невже він цього не розуміє, не розуміє, що їй хочеться сказати щось дуже-дуже лагідне, бо ж він од’їжджає. Сашко її зовсім не цікавить, а от… Обірвавши хід своїх думок, Ганна ще раз подивилася на суворе обличчя Олд-Боя.

— Я теж, мабуть, незабаром поїду до міста. Практика моя кінчається, — сказала вона.

— Ну що ж…

— Сумно буде у радгоспі… після вашого від’їзду, — дипломатично натякнула Ганна.

Олд-Бой несподівано спалахнув: сумно, їй?!

— Сподіваюся, що ні, — злісно й запально відповів він. — Вам тут не дозволять нудьгувати.

— Хто? — простодушно спитала Ганна.

— Та знайдуться. Пробачте, мені треба йти.

І Олд-Бой раптом як метеор вилетів з лабораторії. Вже з коридора пролунав його лютий голос:

— Наприклад, красномовець Сашко!..

І він зник, уже клянучи себе за нестриманість. Хоч би вона не почула того брутального вигуку!

Але Ганна все чула. Її очі наповнилися сльозами, дівчина безпорадно прихилилася до одвірка. Вона ніяк, ніяк не сподівалася такого! Щоб такий ввічливий, розумний, завжди уважний до неї Петро Микитович міг отак грубо образити її, навіть не натякнувши, а недвозначно кинувши несправедливе обвинувачення, наче вона й Сашко справді… Ганна сіла на стілець і гірко заплакала. Рясні сльози текли по її щоках.

— А я ж так хотіла, — захлинаючись, казала вона собі, — щоб усе було гаразд, умовляла його не сердитися, мало не сказала прямо, що кохаю його, і нікого, нікого більше мені не треба, не тільки Сашка, а й нікого іншого, крім цього суворого, милого Петра Микитовича, Петра, Петра…

Олд-Бой не бачив і не чув цього. Злий і сердитий сидів у машині поряд з Богданом. Добре, що Іван Петрович, поринувши в свої думки, мовчав. А коли Богдан спробував запитати, чого Петро такий похмурий, той так злісно глянув на нього, що в хлопця зникло будь-яке бажання питати вдруге.

Машина од’їхала. А Люка та Сашко лишилися біля воріт радгоспу і ще довго дивилися їй услід.

— Не журися, Люко! Незабаром і ми поїдемо до міста. І тоді довідаємося, що вони робитимуть.

— З генератором? Ти це мав на увазі? — спитала вона. — Як ти вгадав мої думки?

— Бо в мене такі самі, — щиро визнав Сашко.

Люка знизала плечима.

— Довідаємося… не раніше, як за два тижні.

— Ти гадаєш, що за два тижні ми впораємося?

— Напевне.

На цьому розмова й закінчилася. Ніхто з них, немов за мовчазною взаємною домовленістю, не торкався її, хоч кожному страшенно хотілося взнати, що мав на увазі Іван Петрович, коли казав: робота з генератором піде в іншому напрямку. Якому саме? І чому попередив, що керуватиме цією роботою він сам? Мабуть, передбачалося щось важливе…

Наступного дня Люка й Сашко виводили середні цифри опромінення; було це малоцікаво, але конче потрібно для їхнього загального звіту. І це треба було робити ще принаймні кілька довгих днів!

А ще через день ранком Люка прокинулася від шаленого гуркоту в двері. То стукав Сашко.

— Мерщій, Люко, мерщій! Біжи послухай, що передають по радіо! Та швидше, швидше. Про наш генератор, про Івана Петровича, про все!

Вони бігли до їдальні, і збуджений Сашко по дорозі розповідав:

— Згадують про наші дослідження з худобою, про те, як генератор спиняв мотори. Кажуть, що академік Антохін дуже високої думки відносно ефективності генератора! Ось, ось, слухай!

— …Одним з практичних застосувань надзвичайного міліметрового випромінювання з інфразвуком, про які ми щойно говорили, є його вплив на шкіру людини. Як стверджують експериментатори, нове проміння так активізує шкіру, що після опромінення лисина вкривається густим волоссям…

— Ти бач, тепер до Олд-Боя побіжать усі лисі нашого міста, — сказав Сашко сміючись. — Додаткове навантаження. Це ж яка реклама!

— А ось і відповідь на наші запитання щодо подальшої роботи, — враз посерйознішала Люка, прислухаючись.

— …Тепер під керівництвом академіка Антохіна провадитимуться нові дослідження в іншій галузі, вже не біологічній, а електротехнічній.

— Отже? — проговорив Сашко багатозначно.

— Отже, треба швидше кінчати нашу роботу в радгоспі, — відповіла в тон йому Люка. — Ой, Сашко, щось мене більше цікавить нове застосування генератора Олд-Боя, ніж мої кролі!.. Хоч я й не знаю звісно, чим саме я можу бути там корисною, — визнала вона зі смутком.

Сашко не відповів. Він думав про новини, які щойно почув. Керування на відстані, телемеханіка. І потім — подача енергії на відстань без дротів… Це, дійсно, захоплюючі речі! Невже Олд-Боєві пощастить усе це здійснити? “Під керівництвом академіка Антохіна…” Що ж, коли сам Іван Петрович узявся до цього.

— Ходімо, Люко, — сказав нарешті Сашко. — Нам таки справді треба якнайшвидше закінчити підрахунки. У місті тепер починається велика робота. Ходімо!

15. ПЕРШІ ТРИВОЖНІ СИГНАЛИ

Академік Іван Петрович Антохін, здавалося, втратив геть усю звичну поважність. Він тепер майже весь час був у лабораторії, біля генератора, запально сперечався з Олд-Боєм, Богданом і навіть з Сашком та Люкою, що, закінчивши копітку працю в радгоспі “Перемога”, повернулися до міста. Іван Петрович, захоплений новим винаходом, не терпів заперечень, коли висловлював свої думки, хоча вони й здавалися декому з присутніх фантастичними.

— Звичайна телемеханіка для нас — минулий етап. У принципі ми вже розв’язали цю проблему, — палко говорив він, постукуючи паличкою в такт своїм словам. — Друже мій, Петре Микитовичу, перед нами тепер інша велетенська перспектива! І навіть не одна, а ціла низка блискучих, неосяжних перспектив! От ми розв’язали проблему роздрібнювання граніту і взагалі твердого матеріалу. Що ж, проблема ця була хоч і побіжна, але досить цікава!

Справді, дослід, що його науковці зробили кілька днів тому за пропозицією академіка Антохіна, був неймовірно цікавий!

У броньовану камеру, яку поставили на подвір’ї перед лабораторією, поклали гранітну брилу. В камеру можна було зазирнути крізь маленькі круглі ілюмінатори, — маленькі, бо Іван Петрович висловив побоювання:

— Шматочки граніту — річ небезпечна. Що станеться після того, як ми спрямуємо промінь на брилу, — невідомо. — І він розпорядився поставити на всі ілюмінатори, крім одного, залізні заслінки.

Коли це було зроблено, академік Антохін наказав:

— Давай, Петре Микитовичу!

Олд-Бой обережно скерував промінь міліметрових хвиль з інфразвуком в ілюмінатор камери. Промінь був вузький і поки що слабий, на гранітну брилу він не впливав.

— Далі, Петре Микитовичу! — зосереджено мовив Антохін.

Петро поволі повертав рукоятку посилення напруги. Ще… ще!

Ось на поверхні гранітної брили виникла червона пляма, яка все більшала і помітно світлішала. Через деякий час вона стала майже біла… Нараз пролунав вибух, і гранітна брила розлетілася на шматочки.

— Досить, Петре Микитовичу! — гукнув академік Антохін.

Але Олд-Бой уже й сам різко повернув рукоятку генератора. Запала тиша. Чути було тільки, як шипить генератор і ритмічно поклацує компресор.

— Ну й сила! — вражено мовила Люка.

Не відповідаючи їй, Іван Петрович наказав:

— Вимкнуть усю установку! — і кинувся прожогом до броньованої камери.

Дослідники поспішили за ним. Вони допомогли академікові відчинити двері камери.

За дверима лежала купа гранітного щебеню. Богдан схопив лопату й розгріб її, щоб можна було ввійти до камери. Гострі, ще гарячі шматки граніту ламалися, варт було тільки доторкнутися до них рукою.

— Сила, кажете? — звернувся Іван Петрович до Люки. — Так, сила. Вона перетворила б цей камінь на порох, коли б не вимкнули генератор.

Саме про цей експеримент згадав Іван Петрович, але згадав тільки як про незначний дослід: він мріяв про інше, важливіше.

— Так, друзі мої, перспективи у нас грандіозні, — сказав він. — А найголовніша поки що — подача енергії на відстань без дротів. Це — величезне завдання науки й техніки, яке ще досі нікому не. щастило розв’язати. Чуєте, Богдане? Ви чого ж не слухаєте мене? Мовляв, розбалакався старий?

— Іване Петровичу, я дуже уважно слухаю, — промурмотів сконфужений Богдан, що й справді трохи замислився, поглядаючи на Люку. — Т-та який же ви старий, Іване Петровичу? В-ви молодший од нас усіх, слово честі, — спробував він пожартувати.

— Це тому, що ви думаєте, ніби я занадто захоплююсь? Е, я добре вас розумію! — не піддавався Антохін.

— Іване Петровичу, т-та що ви!..

— А от і не вірю! Не вірю — і все! Втім, я вам зараз поясню. Ви тільки уявіть собі, що від електростанції тягнуться дроти, по яких іде струм до споживачів. Скільки ми на це витрачаємо металу, дорогоцінної міді? Скільки коштує нам догляд, ремонт ліній? Усе це відійде в минуле, як тільки нам пощастить розв’язати нашу проблему!

Академік Антохін підняв руку й заговорив урочисто:

— А тепер уявіть собі електростанцію, над якою сягають угору високі щогли її антен. На тих антенах екрани, що скеровують потоки електроенергії, активної електроенергії, яку станція пересилає до споживачів — фабрик, заводів, радгоспів, колгоспів… ну, і до нас з вами, зрозуміло. Але — ніяких дротів, ніяких ліній звичайної передачі. У повітрі блискавично мчать потоки електроенергії, електричного струму високої напруги. Річки електрики линуть до приймачів, покірні нашому задумові, бо це ми їх надіслали в простір за допомогою наших міліметрових хвиль з інфразвуком. Ви ще не знаєте, як це зробити? У тому, друже мій, й притичина! Поки що ніхто цього не знає. Але я бачу вже, як ті річки електрики линуть до трансформаторів, змінюють напругу і течуть далі, живлять мотори, верстати, цілі заводи й фабрики. Хіба це не чудесна картина? Хіба не запалює така думка? По-новому побудовано господарство, немає втрат енергії, немає аварій. О друзі мої, це надзвичайна річ!

Він схвильовано потирав лоб рукою й поглядав на слухачів. Це була тепер його улюблена тема. Про неї він міг розповідати годинами, стежачи за роботою конструкторів, перевіряючи розрахунки й креслення.

У двері лабораторії постукали. Богдан неохоче підійшов до них, відчинив. Невисокий літній чоловік у капелюсі з гострими, аж пронизливими очима стояв на порозі. Богдан запитливо подивився на нього: цю людину він бачив уперше.

Чоловік вмить зняв капелюха, і на голові у нього блиснула широка рожева лисина. Незнайомець кашлянув у кулак і ввічливо сказав, метким поглядом охоплюючи всю лабораторію:

— Пробачте, якщо завадив. Я на хвилинку. Бачите, у мене, і не тільки в мене, є велике прохання до вас. Пробачте, я — головний бухгалтер тресту “Моребуд”. Почувши, що ви робите дуже важливі для мене… ні, для нас усіх дослідження, наважився потурбувати вас. — Він говорив плутано, а очі його сторожко блукали по лабораторії.

— Слухайте, товаришу, ми дуже зайняті, — не витримав Олд-Бой, придивляючись до нього: йому не сподобався цей чоловік.

Незнайомець улесливо вклонився й підніс пальця до голови.

— Бачите, лисинка в мене. Так от, пробачте, коли б ви трішечки опромінили її. Таке до вас у мене прохання, бо я ж, мабуть, перший і маю право…

Він погладив лисину, мовби щось розтираючи на ній.

— Трішечки опромінити. Я розумію, товариші, що маю взяти всі витрати на себе і охоче сплачу все, що треба… Навіть певний гонорар вам…

Олд-Бой грізно ступив уперед, у голосі його відчувалося роздратування:

— Богдане, — наказав він, — розтлумач, будь ласка, цій людині, що у нас немає часу.

Чоловік образився. Він одчайдушно замахав руками:

— Ви не маєте права! Я буду скаржитись!..

Богдана теж роздратував цей несподіваний візит. У них така серйозна, відповідальна робота, а цей бухгалтер з “Моребуду” вимагає опромінити його лисину. Богдан узяв бухгалтера за плечі і випровадив з лабораторії.

— Отак, — похмуро мовив він. Ах, коли б тільки Богдан та Олд-Бой знали, до чого зрештою приведе цей їхній вчинок!

— Що таке повітря в звичайних умовах? — розповідав тим часом Іван Петрович Антохін, який навіть не звернув уваги на непроханого відвідувача. — Один з кращих діелектриків. Ви ж знаєте, що найкращими діелектриками ми вважаємо такі, де між пластинками металу не слюда або щось інше, а повітря. І от, уявіть собі, ми робимо це саме повітря чудовим провідником! Як? Дуже просто: іонізуємо його. Наші міліметрові хвилі з інфразвуком іонізують повітря так само, як і ультрафіолетове проміння або рентгенівське, тільки значно дужче. Це ви прекрасно знаєте, адже через таку йонізацію в нашій лабораторії весь час пахне озоном. Та цього мало. Нам зовсім не цікаво йонізувати все повітря навкруги антени генератора, так, як це буває в генераторах, що вилучають звичне радіопроміння. Це нічого не дало б для розв’язання проблеми. Але… — Іван Петрович застережно підняв палець. — Але тепер ми можемо робити інакше: рефлектором відбивати проміння генератора у певному напрямі. Таким чином, дістаємо скерований жмут променів. Правда, треба добре поміркувати, як зробити такий жмут дуже вузеньким. Адже проміння, хоч і скероване взагалі, все-таки розходиться вбоки, як ото віяло. Так от, є така думка, поки що тільки теоретична, підкреслюю це! Перед рефлектором можна поставити щит з матеріалу, який зовсім не пропускає хвилі. В щиті ми зробимо щілину, прорізавши її перпендикулярно до рефлектора. Щілина зовсім маленька, завширшки один міліметр, а завдовжки, припустімо, три міліметри. Ось через який отвір ми будемо пропускати хвилі! В такому вузенькому жмуткові хвиль нам нічого боятися розсіювання проміння, уявляєте собі?

Академік Антохін аж подався весь уперед, показуючи пальцями цей невидимий жмутик.

— Бачите, що має відбутися з таким жмутиком? Він проходить крізь атмосферу. І всюди, куди ми його надсилаємо, повітря йонізується на чудовий провідник електрики. Цей повітряний кабель лежатиме у нормальному повітрі, яке стане для нього прекрасним діелектриком. Він буде ізольований повітрям! І тоді ми робимо ось що…

Іван Петрович кинувся до столу і показав модель конструкції.

— Ось воно! Беремо якесь джерело електроенергії, що її хочемо переслати на відстань без проводів. Проводи нам уже й не потрібні — у нас є зроблений за допомогою випромінювання іонізований жмут повітря. Розумієте? І цим жмутом ми надсилаємо електрику, електричний струм високої напруги. Хіба не прекрасне розв’язання проблеми, хіба не красива ідея?

Іван Петрович замовк. Руки його любовно погладжували мідні котушки, опуклі контури базальтових ізоляторів, що несли на собі голі дроти, які мали підвести сюди електрику високої напруги. І, слухаючи натхненний голос цього закоханого в свою справу вченого, не можна було не підкоритися його словам. Кожен палав бажанням чимсь допомогти йому, бути чимось корисним.

Ідеї академіка Антохіна здійснювалися повним ходом. Петро і Богдан працювали, не знаючи ні дня ані ночі. Справжні ентузіасти, вони забули й про відпочинок: але хіба не такий самий ентузіаст був академік Іван Петрович Антохін? Він теж проводив увесь свій час в лабораторії.

Перед рефлектором генератора стояв масивний щит з тонесенькими прорізами. Саме через них, через ці щілини мали проходити промені, жмутики радіоколивань. На шляху проміння підносила вгору металеві загострені стержні нова конструкція. Найточніше вивірене розміщення екранів, щита й стержнів давало певність, що вузенькі жмутики міліметрових хвиль з інфразвуком неодмінно доторкнуться вістря стержнів. Наслідком цього мав бути електричний контакт між двома системами провідників — металевих і повітряних, створених іонізованими хвилями повітря. Струм високої напруги з стержнів мав переходити до іонізованого повітря, далі по тому невидимому повітряному провіднику через вікно, на берег, де на нього чекала складна приймальна установка з високо піднесеними металевими віялами-антенами. Електрика з жмутиків іонізованого повітря мала стікати цими віялами униз, уже до звичайної системи металевих провідників і рухати там електромотор. Так задумав академік Антохін, так усе мало бути! Але ж чи буде?

Іван Петрович не сумнівався в цьому. Олд-Бой поділяв його певність, бо думки академіка Антохіна давно вже стали і його думками. Рудий Богдан вірив і водночас не вірив. Вірив, бо надто вже захоплено говорив про свої сміливі ідеї академік, і не вірив, бо ці ідеї, здавалося йому, надмірно фантастичні. Сашко й Люка, хоч і запалені розповідями Антохіна, теж дотримувалися дещо суперечливих поглядів Богдана. Але, певна річ, ніхто з них не висловлював відверто своїх сумнівів, особливо перед вирішальними дослідженнями з новою конструкцією: зважаючи на запальний характер Олд-Боя і нелюбов до заперечень академіка Антохіна, це могло б викликати деякі неприємності.

Послідовний історик цих незвичних подій не має права обминути кількох незначних фактів, зв’язаних з роботою тих днів у лабораторії, де готувалося важливе відкриття. Бо хто знає, чи станеться так, що ці з першого погляду незначні факти набудуть згодом виключного значення для героїв повісті? Фатальне яблуко впало ще тоді, коли в радгоспі “Перемога” здійснилася мрія старого Андрія Антоновича і на його лисині виросло волосся. Гучний удар цього умовного яблука пролунав ще раз під час прикрого епізоду з волоссям бідолашного Потаповича, цієї невільної жертви експериментів Андрія Антоновича. І той, хто не зробив іще з цього певних висновків, не обміркував остаточно всієї ваги цих двох фактів, хай не дивується несподіванкам. Ми певні, що майбутні несподіванки не вразять пильного й уважного спостерігача, який завжди робить свої логічні висновки з усього, що помічає на сторінках повісті і на що звертає свою читацьку увагу.

А тепер, зробивши ще раз усі ці недвозначні й одверті натяки, повернемося до нашого стислого й стриманого викладу подій у лабораторії.

Настирливий відвідувач, лисий головний бухгалтер тресту “Моребуд”, очевидно, не полишав свого наміру. Більше того, він навіть намагався створити навколо задуманої мети, так би мовити, громадську думку. Бухгалтер був рішучою людиною, в чому наші дослідники пересвідчилися дуже швидко.

Того ж дня до лабораторії прийшли ще троє відвідувачів. Це були поважні, літні люди. Рудий Богдан, правда, казав потім, після розмови з ними, що він одразу помітив у їхніх очах якусь дивну запальність, збудженість, якийсь войовничий блиск. Але ж Богдан міг і помилитись.

Отже, троє відвідувачів принесли з собою лист на ім’я академіка Антохіна й Петра. Спочатку ні Іван Петрович, ні Олд-Бой, ні будь-хто інший не міг збагнути, що то за петиція. Проте незабаром усе з’ясувалося: у листі йшла мова про невідкладну потребу звернути увагу на інтереси численних громадян, які за тих чи інших умов стали лисі. Так, так, у листі, що його принесли парламентери, було сказано:

“Ми, ініціативна група громадян з дефектною рослинністю на голові, так званих лисих, від імені багатьох зацікавлених просимо шановних дослідників інституту звернути увагу на їхні важливі потреби. Ми розуміємо, що інститут провадить надзвичайно цінні й серйозні дослідження, які мають велике значення для науки. Але поряд з цим не можна забувати й про інтереси трудящих. Ми просимо призначити певні години для опромінення трудящих, яким це конче потрібно. Ми поки що просимо. Але ініціативна група звертає вашу увагу на те, що в разі відмови вона змушена буде вжити інших заходів впливу для безумовного задоволення законних вимог цієї численної категорії громадян, яких називають лисими…”

Олд-Бой підвів очі від листа.

— Слухайте, ви часом не хворі? Чи, може, це жарти?

— Про жарти нема й мови, — відповів огрядний відвідувач, загрозливо блиснувши опуклими окулярами. — Місто перебуває в стані великого збудження. Тому радимо вам дати задовільну відповідь!

Антохін, який досі дивився на промовця дещо зацікавлено, вирішив, що настав час і йому втрутитися в розмову.

— Послухайте мою відповідь, — сказав він не менш загрозливо, ніж його співбесідник. — У нас дуже серйозна робота. А у вас, як я бачу, надто багато вільного часу. Бувайте здорові!

Відвідувачі перезирнулися.

— Ну що ж, — мовив товстун. — Ми попередили вас, що ініціативна група…

— Під три чорти! — роздратовано гукнув Петро. — Під три чорти, кажу я вам, з вашою ініціативною групою разом! Не заважайте працювати!

Обурені відвідувачі зникли.

Чортзна-що! Якісь божевільні, слово честі!

— 3-зажди, Петре, — відгукнувся Богдан, що поглядав у вікно. — В-вони, здається, справді організовані. Он, дивись! Т-той самий бухгалтер, що був у нас раніше. Він зустрічає їх… в-вони розповідають… Подивіться, т-там ціла юрба! Лишенько, це й справді якесь божевілля!

Зовсім недалеко на вулиці зібралася юрба лисих. Очолював їх, певно, бухгалтер “Моребуду”. Хоч він цього разу й не приходив до лабораторії, але тепер палко агітував, вимахував руками і загрозливо показував на будинок, де містилася лабораторія.

— Це просто жах! — сказав Іван Петрович. — Ви не думаєте, друзі, що вони нападуть на нас?

— Вони хочуть бути красивими… Як Андрій Антонович, — посміхнувся й собі Сашко.

— Ні, як Потапович, — цілком серйозно додав Олд-Бой.

Загальний веселий сміх був йому відповіддю. І дослідники повернулися до роботи: незабаром мало відбутися випробування нової конструкції, і кожен розумів, що не можна витрачати дорогоцінної хвилини.

16. КОЛИ СТРІЛЯЮТЬ УСІ РУШНИЦІ

Установка була готова. На березі моря віялоподібні антени мали приймати електроенергію. Відстань між ними та лабораторією, звідки мали передавати енергію, була близько двох кілометрів. На синьому небі — жодної хмаринки; у таку сонячну ясну погоду й без бінокля видно було чіткі обриси приймальної станції і встановлену поблизу ажурну конструкцію, схожу на невеличкий вітряк з двома довгими прозорими ґратчастими крилами, що їх мали крутити електромотори приймальної станції. Навіщо?

Академікові Антохіну було замало телефонного зв’язку з приймальною станцією: він хотів на власні очі бачити перший ефект передачі електроенергії на відстані, уперше побачити, як мотори почнуть працювати й повертати крила-семафори.

— Ви не уявляєте собі, друзі, — казав він, дивлячись крізь вікно лабораторії на ці крила, — яка то буде урочиста хвилина! А я бачу, вже бачу, не два кілометри відділяють нас од приймальної станції, а сотні й тисячі кілометрів!

— Як, Іване Петровичу? — здивувався Сашко. — Я розумію ще сотня кілометрів. Але — тисячі?

— У вас, дорогий мій, немає фантазії, цієї невід’ємної риси кожного справжнього вченого! Нам треба тільки досягти перших успіхів, треба, щоб закрутилися ці семафори. Отоді ми можемо сказати, що стоїмо на правильному шляху — енергію на відстань переслано! А далі — то справа техніки. Наша електроенергія піде в майбутньому не тільки по звичайних, земних напрямах, вона відірветься од Землі, ми скеруємо її в космічний простір! Так, так, саме в космічний простір, — захоплено говорив Іван Петрович, — до штучних супутників Землі, до космічних кораблів, до орбітальних станцій, де робитимуться пересадки з колоземних пасажирських ракет на гігантські міжпланетні лайнери, що вирушать у рейси на Марс і Венеру. Всю потрібну для цього електроенергію ми передамо звідси, з Землі, за допомогою нашого проміння. І я це вже бачу, друзі мої!

…Отож перевірка установки закінчилася. І все-таки академік Антохін помітно хвилювався. Його обличчя знову стало глибоко зосереджене, для нього вже не існувало нічого, крім нового експерименту, значення й важливість якого він не міг переоцінити. Ця зосередженість і навіть напруження передавалися й усім присутнім у лабораторії: Олд-Боєві, який стояв біля генератора, чекаючи розпоряджень академіка, Богданові, що стежив за допоміжним обладнанням, яке давало струм високої напруги для передачі його на відстань, та й іншим, що дістали дозвіл бути присутніми під час вирішального досліду.

Іван Петрович узяв трубку телефонного апарата.

— Приймальний пункт? Так, це я, Антохін. Можна починати. Запускайте приймачі. Через хвилину почнемо й ми. Гаразд! — Він поклав трубку на важіль і обернувся до Петра:

— Увімкніть генератор, Петре Микитовичу. Зараз ми подамо струм високої напруги!

Це була надзвичайна хвилина! Люка, яка вперше бачила таку урочисту картину, як запуск генератора і всієї установки на повну потужність, дивилася на все мов зачарована. Вона побачила перші довгі фіолетові іскри. Іскри холодним полум’ям крутилися вгорі, загиналися, як вогненні пасма блискучого волосся, ніби не насмілювалися доторкнутися до дзеркальної поверхні рефлектора. Вони, скипаючи й переплутуючись, линули зрештою в бік, протилежний рефлекторові. Але тут на їхній дорозі стояв високий щит. Іскри шукали собі виходу, їх щось відштовхувало від рефлектора, але вони намагалися пробитися крізь щит.

Ось воно!

Перші фіолетові іскри прослизнули крізь тонесеньку щілину в щиті. І більше їх не було вже видно. Вони зникали по той бік щита. Зате появилося дивне, чарівне випромінювання на вістрі стержнів, що підводили струм високої напруги. На них утворилося золотаве віяльце. Воно вібрувало, коливалося, переливаючись різноколірними відблисками, схоже на хвилясту, неповторну в своїй красі смужку спектра, де лінії одного кольору вільно переходили в інший. Віяльце схилялося до вікна, тремтіло й сяяло золотавим світлом.

Академік Антохін дивився не на те чарівне віяльце над столом. Його зосереджений, запитливий погляд був скерований туди, де стояли віялоподібні приймальні антени, де завмерли в повітрі крильцята вітряка-семафора.

Люка розуміла: те, що вона бачила досі, що їй так подобалось, усі ці іскри, золотаві віяльця на вістрях стержнів — то тільки третєрядні ознаки роботи нової установки. Побічні світлові ефекти того… А вона ж так захоплювалася ними! Засоромившись, Люка подивилася на Петра.

Той уважно стежив разом з Богданом за приладами. Стрілки на циферблатах нервово тремтіли, здригалися, пересуваючись од цифри до цифри. Здавалося, їм було дуже важко рухатись. Проте вони повзли далі й далі. Це означало, що струм повільно доходив до передбаченої програмою норми.

Антохін увесь подався вперед, нервово схопився за підвіконня. І тієї ж секунди пролунав його голос — схвильований, тремтячий:

— Рухається! Рухається!..

Старий учений не помилявся! Прозорі крильцята семафора на ажурній конструкції лінькувато, ніби знехотя хитнулися. Так, наче їх гойднула чиясь некваплива рука. Непевний рух в один бік, потім у другий. І нарешті крильцята повільно обернулися навколо своєї осі. Мотори працювали! Вони тягнули крильцята семафора. Електрична енергія без дротів, як було задумано, дійшла до приймальної станції.

Всіма шанований Іван Петрович Антохін, поважний сивий академік, підстрибнув, як школяр, сплеснув руками і рвучко обернувся до своїх асистентів. Широка радісна усмішка сяяла на його обличчі.

— Га? Крутиться, друзі мої, крутиться! Що? Все правильно! А ви сумнівались!.. Е, я знаю, що сумнівалися, по очах бачив! Га? Ну, хіба ж це не чудесно? Крутиться, крутиться!

Він повторював одне й теж слово, сміявся, раз у раз поглядаючи у вікно, з якого було видно, що крильцята семафора й справді крутилися дедалі швидше, майже зливаючись у прозоре коло.

— Вітаю, вітаю вас, друже мій Петре Микитовичу! — Іван Петрович потиснув руку Олд-Боєві.

Потім урочисто подав руку дещо зніяковілому Богданові:

— Вітаю! Ми перемогли!

Олд-Боєві чомусь здалося, що він дуже втомився. Заболіла спина, захотілося потягнутися, випростатись. Він повільно, щоб не звертати на себе уваги, й справді потягнувся, розминаючи руки й ноги.

“Певно, далася взнаки втома останніх днів, — подумав він, — адже ми справді працювали не покладаючи рук, тому й спати хочеться”. Він мимоволі позирнув у вікно і завмер. Дивився, роззявивши від подиву рот.

У вікні, хоч воно було й на другому поверсі, показалося знайоме обличчя бухгалтера “Моребуду”. Бухгалтер загрозливо усміхався, хапаючись за підвіконня. Він ліз у кімнату!

— Стій! — вигукнув Петро. — Стій! Бо інакше уб’є електрика!

Та голова, виблискуючи рожевою лисиною, вже потрапила до невидимого проміння, доторкнулася до невидимих повітряних проводів, якими текла електрика високої напруги. Бухгалтер відчайдушно зойкнув і, махнувши руками, упав. Почувся глухий стукіт.

Присутні дивилися одне на одного. Ніхто нічого не розумів. Правда, мало що розумів і Петро, бо все це сталося раптово. Але ось унизу пролунали загрозливі вигуки. Може, ще хтось намагається влізти у вікно? Дивно, адже лабораторія міститься на другому поверсі.

— Стій! — гукнув ще раз Олд-Бой, дивуючись, що більш ніхто не виявляє ознак хвилювання; навпаки, всі присутні в лабораторії наче принишкли. Та зрештою це байдуже! Різким рухом Петро вимкнув генератор. Відразу зникли фіолетові іскри, зникли золотаві віяльця на вістрях стержнів високої напруги. Генератор не працював.

Олд-Бой підбіг до вікна. Він побачив унизу юрбу людей, що загрозливо кричали, прямуючи до входу в лабораторію. І всі вони були лисі!

— Лисі готуються напасти на нас! — вигукнув Олд-Бой, повертаючись до товаришів. Але що за дивина? В кімнаті нікого не було. Пішли з лабораторії, чи що?.. Куди?.. Там же лисі!

Петро знову обернувся до вікна. Попереду біг бухгалтер “Моребуду”. Стривайте, значить, його не вбило електрикою? Мабуть ні, бо він кричав щось, він вів усіх інших. Було чути вигуки — погрозливі, люті:

— До лабораторії!

— Ми їм покажемо!

— Примусимо їх!..

Вигуки ці дедалі гучнішали, вони лунали вже по коридорах, що вели до лабораторії. Лисі прорвалися сюди! Але ж тоді вони можуть напасти на товаришів Олд-Боя, що хоч і втекли з лабораторії, та, напевне, не встигли вийти з будинку…

“Гаразд, я затримаю лисих, — гарячково думав Петро, — не пропущу їх у кімнати, де сховалися товариші. Їхня мета, очевидно, генератор. Ну, заждіть, заждіть, я знайду, чим зустріти вас, будьте певні, ви не пройдете так легко, божевільні, скажені люди!”

Одчайдушний запал охопив Олд-Боя. Він озирнувся навколо. Чим озброїтися?.. Чим захищатися від наступу оскаженілих лисих? Ага, ось!

Він побачив грубий мідний стержень. Схопив його, зважив: годиться! Тепер він відчував у собі справжню відвагу й бойову лють. Розмахував у повітрі мідним важким стержнем і вигукував перед дверима лабораторії:

— Ану, спробуйте! Ану, лізьте! Я вам покажу, ще є порох у порохівницях!

Двері, загуркотіли, відчинилися. Перші лисі показалися на порозі. І це була страшна картина!

Розлютовані обличчя зазирали до кімнати. В повітрі миготіли кулаки, лунали шалені вигуки. А ззаду лисі несли бухгалтера “Моребуду” наче прапор. Вони кричали:

— Помстимося!.. Вперед!..

Олд-Бой відчув, як заворушилось у нього на голові волосся. Адже щойно він бачив бухгалтера живим, попереду всіх, він же вів юрбу… хоч перед тим і впав з підвіконня, вражений електрикою… А тепер що ж? Він мертвий?..

Та ось бухгалтер підвів голову, гострими оченятами глянув на Олд-Боя, уїдливо посміхнувся й навіть погрозив пальцем:

— А я, бач, живий! Ось я тобі зараз! Держись!

І він легко зіскочив на підлогу. Не озираючись, вигукнув переможним голосом:

— За мною! Вперед!

— Уперед! Захопимо генератор! Уперед! — пролунали вигуки інших, і вся юрба посунула слідом за бухгалтером на Олд-Боя.

Тепер Петро геть розсердився. Як це так — захопити генератор!

— А мені байдуже, живий ти чи мертвий! — прогримів він. — Раз!

Петро махнув мідним стержнем, намагаючись влучити в рожеву лисину бухгалтера, першого серед нападаючих. Промах!..

— Все одно я з тобою розквитаюся! Рраз!..

Стержень впав на лисину. Другий удар був справді мистецький, Олд-Бой на мить навіть примружив очі, щоб не дивитися, що сталося. Але зразу ж остовпів: грубий важкий стержень одскочив від тієї лисини, наче від подушки!

Безсило опустивши свою єдину зброю, Петро побачив, як зловісно й нахабно посміхнувся бухгалтер. З якоюсь дикою жадобою простягнув руки до горла своєї жертви, Петро мимоволі відступив до стіни.

— А ти думав, що отак і впорався зі мною, — просичав бухгалтер. — Беріть його! Беріть! В’яжіть! — вигукнув він.

Петро не встиг й слова мовити, як лисі вчепилися в нього, схопили за руки й ноги. За хвилину його зв’язали якоюсь мотузкою, що наче гадюка лізла йому до рота. Олд-Боя посадили на стілець, посунули до столу, де стояв генератор. Що ж ці скажені лисі хочуть зробити з ним?

Він почув голос бухгалтера — і який же це був огидний, мерзенний голос.

— Ось маєш! Зараз ми тебе самого підсмажимо! Вмикайте генератор, громадяни, вмикайте його!

Дивний спокій охопив Олд-Боя: справді, йому тепер було байдуже, що станеться з ним, що зроблять лисі. Він відчув, як притисли його голову до столу, як зашипів генератор. Але — дивно! — ритмічного поклацування компресора не було. Може, вони не знали, як обходитися з установкою?.. А, хай буде, що буде!

Петро нерухомо сидів біля столу, чекаючи, коли його почнуть опромінювати. Проте лисі чогось змовкли. Запала тиша. Що трапилося?

Олд-Бой чекав. Але тишу ніхто не порушував. Тільки набридливо шипів генератор.

“Вимкнули б його, чи що, — немов у сні. подумав Олд-Бой. — Так легко й лампи перепалити…”

Він поворушив зв’язаними руками. Дуже дивно, але гадючий мотузок не стримував його рухів. Тоді Петро ворухнув і ногами. Вони були вільні.

Обережно, потроху він підвів голову й глянув навколо, сподіваючися побачити розлючених людей, що, певно, навмисно притихли і тепер знову кинуться на нього. Але в лабораторії було порожньо. Шипів генератор, сяяли лампи. Втім, чому лампи горять не фіолетовим світлом, а звичайним жовтогарячим? Чому з антени генератора не зриваються фіолетові іскри? Де щит, крізь який проходило проміння й зникало в золотавому сяйві стержнів високої напруги?..

Олд-Бой розгублено підвівся на ноги. Зачекайте, а де ж нова установка?

Нічого схожого в лабораторії не було. На столі, біля якого він сидів, чекаючи, що зроблять з ним лисі, стояв генератор, але він був зовсім не той… Де ж компресор, який утворював інфразвуки в сирені? І де сама сирена? Праворуч на тому ж столі стояв старий генератор. Звідки ж він узявся тут? Може, його принесли лисі? Ні, це безглуздя.

Він озирався, нічого не розуміючи. Де Іван Петрович, де рудий Богдан, Сашко, Люка?

Петро подивився на двері. Якась нісенітниця! Якщо тут немає лисих, то повинні бути його товариші. Або навпаки: коли немає їх, то мають бути лисі.

Нарешті Петро тихо покликав:

— Богдане!

Мовчання.

— Богдане! — повторив Петро голосніше.

Двері відчинилися. На порозі стояв рудий Богдан, заспаний, незграбний, довжелезний. Він солодко позіхнув і запитав:

— Н-ну, як? Які н-наслідки? Пощастило тобі?

— Що пощастило? Які наслідки? — перепитав Олд-Бой здивовано.

Але тоді здивувався Богдан:

— Т-та ти що, очманів? Як новий генератор, я з-запитую?

І він вказав довгим пальцем на генератор, що стояв на столі. Олд-Бой поглянув на генератор, на Богдана. Щось прояснювалося в його свідомості. Розмова про інфразвук… про генератор, який поєднає міліметрові хвилі з коливанням інфразвуку… про нечувані дослідження із задуманою установкою… Він справді починав розуміти. Боже мій, та невже все це було?

А рудий Богдан усе ще співчутливо дивився на Петра, болісно похитуючи головою:

— К-казав я, що це до добра не доведе. Їй-бо, ти, Петре, н-надто запрацювався. Так м-можна й збожеволіти!

Олд-Бой збентежено почухав потилицю.

— Здається, мені тут такий сон приснився!

— Того ти й очманів?

Але погляд Петра знову спинився на новому генераторові. Невже це й справді був сон? Шкода! Проте… що показують прилади?

— Стій, Богдане! — вигукнув раптом Петро і кинувся до генератора. Богдан безпорадно розвів руками:

— Т-та ти що, блекоти об’ївся? Куди т-ти побіг?

Петро не слухав його. Так, прилади показували… правда, не міліметрову довжину хвилі, а майже звичайну, близько п’ятдесяти сантиметрів. Але… але потужність генератора, ось у чому річ! Скільки показує амперметр?

Богдан занепокоєно стежив за поривчастими рухами приятеля. Втім, Олд-Бой уже переможно глянув на нього:

— Маєш! Я ж тобі казав. Оце машина, так машина! В чотири рази потужніша від нашого старого!

— В чотири? — перепитав Богдан, не дуже тямлячи, про що мова.

— Ага! Він дає цілий кіловат потужності. Бачиш? Чудовий вийшов генератор! Бьютіфул!

Богдан докірливо поглянув на нього:

— Знову т-ти? Сам очманів, а м-мене знову фуулом лаєш?

— Не фуул, а — бьютіфул, що означає — чарівно. Я ж тобі кілька разів пояснював.

Богдан мовчав, переступаючи з ноги на ногу.

— Так от, бачиш, збудували-таки, — продовжував свою думку Петро, поблискуючи вже ясними щасливими очима. — Це, братику, тобі не жарти! Це — добрий, певний, потужний генератор і варто було його конструювати! Ой, Богдане, Богдане, ми з ним, з цим генератором, такого доб’ємося… — Він раптом спинився й провів рукою по очах. — Такого доб’ємося.

Десь наче в тумані перед ним проплив велетенський вбитий пацюк… Богдан і Сашко метушаться в радгоспному корівнику… Люка з електроскальпелем у руках… і нарешті — Ганна, чорноока красуня Ганна з радгоспу “Перемога”, — невже і вона приснилася йому?.. Шкода, шкода! Він труснув головою, наче хотів звільнитися від сну. Так, шкода, але…

— Гм… ми з тобою, Богдане, зробимо таке… Запевняю, зробимо! Колись я тобі розповім, що мені цієї ночі приснилося, ти й не повіриш одразу. Правда, правда, дуже цікаво! Давай, друже, випробуємо поки що на практиці, що дасть нам новий генератор!..

…Надворі розвиднялося. Починалася робота — завзята дослідницька робота, що розкриває нові й нові обрії, піднімає вище й вище завіси таємничого й невідомого в природі, в науці й техніці. Так, сьогодні вкрай стомленому наполегливою працею дослідникові може примаритися те, до чого він прагне у своїх мріях і пориваннях. А завтра наша сьогоднішня фантастика стає звичайним явищем.

І знову по своїх лабораторіях, по науково-дослідних станціях, по інститутах, на заводах і колгоспних ланах працюють наполегливі дослідники, що перетворюють фантастику на дійсність. Бо фантастика, що стала дійсним фактом, незаперечним фактом нашого чудового, неповторного життя, уже оточує нас.

А попереду — нові безкраї обрії, нові неосяжні перспективи розвитку науки й техніки! І немає їм меж, немає їм краю, як немає меж і краю людській допитливості, великому тяжінню людини до пізнання всього існуючого…