ХІ

Напад на «Літл Рок» спершу викликав у США оторопіння, що нагадувало приспаного впевненістю в свої сили велетня, який прокидається після підступного удару, завданого під час сну. Обурення вибухнуло тільки за двадцять чотири години, ніби цей час був необхідний для того, щоб хвилювання охопило все це велетенське тіло. Але несамовитість, що вибухнула згодом, цілком відповідала розмахові наймогутнішої в світі держави. Хвиля гніву прокотилася через гігантську країну й, наче морський приплив, захлинула сто вісімдесят мільйонів американців. Радіо, телебаченню, газетам звичайні слова здавалися заслабкими, щоб передати те обурення, яке викликала ця незвичайна подія. Могутні боги на Олімпі, з подивом і жахом переконавшись, що зазнали нападу нижчої раси, теж такої думки, що за найкоротший час розрахуються з тими, хто відважився завдати їм удару.

Журналістам, що коментували цей душевний стан, здавалося, що тільки порівняння з тваринами зможуть передати те презирство, з яким їхні земляки ставилися до супротивника. В пресі з’явилися заголовки, яких не бачили вже від часів Пірл-Харбора, народний Китай взагалі порівнювався з «скаженою собакою», котрого слід «прив’язати на ланцюг або вбити».

Трагедія «Літл Рока» не залишила живих і не мала свідків. Хімічний аналіз повітря й зібрані уламки дозволили командуванню VII флоту дійти висновку, що трагедія спричинилася «атомним снарядом невизначеного походження». Та, незважаючи на обережність цих висновків, провина китайських керівників не викликала ніякого сумніву в настроях коментаторів. Більшість з них відзначала, що за своїм «несподіваним нападом» і «підступною агресією» Китай поставив себе поза цивілізованими націями. Він перший порушив «рівновагу страху». Єдиний засіб для її відновлення полягає в тому, щоб покарати агресора негайно. Поміркованіші закликали зруйнувати «китайські атомні заводи», а інші — «життєві центри червоного Китаю». Говорили «життєві центри», а не «міста», бо слово «місто» надто вже конкретне, воно нагадує про мільйони міських мешканців.

Вимоги санкцій у пресі ґрунтувалися на підвалинах права й моралі. Однак приватні розмови були зовсім інші. Якийсь невиразний зміст вкладався в прізвиська, що давалися супротивникові. Слово «китаєць» вживалося рідко: надавали перевагу словам «китайози», «жовтопузі», «макаки», «Чарлі» або з більшою ввічливістю, проте не з меншою ворожістю — «азіати». Слухаючи те, про що говорили на вулиці, в барах, на роботі, можна було зрозуміти так, ніби для співрозмовників існування сімсот мільйонів китайців трималося на трьох головних гріхах: вони жовті, малі й комуністи. Через ці гріхи всі якості китайців були порочні, їхній розум полягав у хитрості, терпіння — в несамовитості, ощадливість — у скупості, винахідливість — у чортовинні. По суті, бог створив світ для великих білих людей, водночас тільки для їхніх послуг надав знання й силу. Правда, ці жовті мавпочки копіюють західну науку, але їм бракує творчих здібностей. До того ж вони неприємно вражають своєю чисельністю. Надто швидко розмножуються. Вони кишать, як мурашки. Тваринні метафори багатшали: від собаки переходили до макаки, а від макаки до мурашок. Останній образ вважався найвлучнішим, бо він викликав в уяві мисливський чобіт, що гнівно роздавлює мурашник.

Як загартовані в політиці професіонали, більшість конгресменів раніше від усіх зрозуміли зміст нестримної хвилі гніву, що поставила дибом Сполучені Штати. Вони швидко й лукаво зайняли свою патріотичну позицію. Сенатор Бертон Мерфі, що досі вважався серед «голубів» найрішучішим і зо два дні тому давав ще інтерв’ю, в якому оплакував нескінченну в’єтнамську війну, дізнався про катастрофу «Літл Рока» о сімнадцятій годині, коли у свого заправника брав бензин. Він стрімголов повернувся додому й зателефонував до Білого дому, щоб запевнити президента Олберта Монро Сміта в своїй беззастережній підтримці.

Наступними днями в конгресі останнє каре «голубів», якому недавні вибори обламали роги, розсипалося остаточно. Дві третини з них врешті перейшли до табору «яструбів». Зробили вони це з радістю, яка довела, наскільки вони були щасливі, що трапився бездоганний патріотичний привід, аби цілком свідомо переглянути свої погляди, які завдавали їм одних неприємностей. Остання третина замовкла. Вона не була впевнена, що Китай завинив у справі «Літл Рока», і не наважувалася це сказати. Але й не погоджувалася «бігти за зграєю мисливських собак і полювати з ними».

Якщо сенатор Бертон Мерфі здивував політичні кола своїм негайним перевтіленням, то зайняття нової позиції багатьма іншими, що спішно відбувалося після катастрофи «Літл Рока», нікого особливо не дивувало. Проте ці події привертали до себе увагу, бо їхні герої були надто відомі.

Колишній кандидат на пост президента актор Джім Крунер мав 5 січня о дев’ятнадцятій годині тридцять хвилин виступати по телебаченню з промовою про майбутнє американських жінок. Він оголосив, що через серйозне становище, яке склалося, відмовляється виступати на цю тему, однак усе ж таки бажає звернутися з кількома словами до нації. Коли він виступав, його обличчя показували на весь екран. Погляд серйозний і рішучий, посивілі скроні, обличчя зоране мужніми зморшками досвідченої людини, він мав скромний і заклопотаний вигляд, що примушувало битися серця в сотні мільйонів американок. Крунер висловлювався без зайвих красивостей, що так личило його зовнішності й що на початку передвиборчої кампанії виробив для нього його «мозковий трест». Говорив незвично повільно й навіть із зусиллям, мовби рішуче переборював почуття, яке ледве вгамовував у собі. «Я не знаю, що скаже вам президент завтра, — заявив він. — І, зрозуміло, сьогодні ввечері я не скажу нічого такого, що могло б поставити його в скрутне становище. Знаю добре, що робив би я, бувши на його місці, проте він перебуває за кермом і йому й керувати автомобілем. Я не з тих людей, що сидять на задньому сидінні й звідти подають поради. Це тільки може йому заважати. Обов’язок кожного американця, — провадив він далі поважно, — мій і ваш, згуртуватися перед лицем агресії й довіритися мудрості й енергійності уряду Сполучених Штатів».

Кардинал Мінітмен повинен був того ж дня о двадцять другій годині виголосити казання по радіо «Про євангельський дух у новій історії». Прелат являв собою єдиний випадок у історії своєї країни: він, хоча й ніде не воював, одержав найвищу військову нагороду Сполучених Штатів. Можливо, командування збройних сил вважало, що він сам вартий цілої дивізії. Кілька років тому під час подорожі до Південного В’єтнаму прелат силкувався оживити віру в солдатах, закликаючи їх до «остаточної перемоги над в’єтнамцями». Командування віддячило прелатові за таку відвертість, бо в своїх публічних заявах, особливо на кожному етапі ескалації, Джонсон, Макнамара й Дін Раск говорили тільки про мир. Звісно, генерали розуміли необхідність дипломатії, однак, з іншого боку, вся ця говорильня про «переговори» й нескінченні обіцянки залишити В’єтнам після досягнення миру недобре впливали на «джі-ай».

Трагедія «Літл Рока» приголомшила кардинала, однак він одразу зметикував, що ця подія заднім числом виправдує «тверду лінію», якої він завжди дотримувався в ставленні до атеїстичного комунізму. З властивою йому гарячковістю прелат змінив тему свого казання й у останню хвилину вибрав собі для тлумачення тексти 13, 24 і 25 стихів із 19 глави «Буття». «В ці жалобні дні, — сказав він, — коли підступні вбивці встромили кинджал у спину американській нації, християнам нашої країни слід, як ніколи, вважати себе Христовими посланцями й черпати з святого письма натхнення для своїх діянь». Він послався на вищезгадані стихи «Буття» й могутнім голосом прочитав їх: «…бо великий зойк на жителів його до Господа (прелат з гнівом наголосив на словах «на жителів його»)… І пролив Господь на Содом і Гоморру дощем сірку і вогонь, і зруйнував міста сії, всю місцевість сію, і всіх мешканців сих міст, і всі виростання землі».

Зовсім коротко й, не вдаючись до Євангелія, генерал Джордж С. Керрі заявив того ж вечора газеті «Вашінгтон пост»: «Після цього залишається тільки їх знекровити».

Пол Омейр Парсон, якого приятелі називали ПОП, а недруги — «Беббіт з Півдня», не заплутувався в нюансах. Він виклав безладно свої думки одному журналістові з Атланти. «Треба було бути великим дурнем, — говорив він образною мовою, що зробила йому популярність у південних штатах, — щоб не передбачити цієї події. Не можна сказати, що я не попереджав державний департамент. Уже багато років я запитую в нього: доки ви ще терпітимете зухвальство Кастро? Хвастощі Насера? Агресію Чарлі[58] в Азії? А зневагу червоного Китаю? Правду кажучи, коли відкинути геть базікання про більш чи менш мирне співіснування, Америка занадто терпляча. Однак вона б мала вже притомитися від того, що підставляє щоку й у відплату одержує копняки під зад за ті долари, які вона розкидає по всьому світу для слаборозвинутих країн. Дідька лисого цим слаборозвинутим! Усі вони лише й мріють про те, щоб при першій нагоді випустити з нас тельбухи. Доказ цьому — «Літл Рок». Що ж, хай це нам буде уроком. Якщо ми не знищимо Китай тепер, то пізніше він знищить нас. Зрозумійте мене правильно: я не маю нічого проти китайців як народу. Якщо вони забажають приїздити до нас, відкрити, тут свої пральні й прати мою брудну білизну, я згоден. Але я не згоден, щоб дозволяти цим макакам вештатися по Азії з водневими бомбами. Повторюю, треба вибирати. Наш світ жорстокий. Виживе лише той, хто сильніше вдарить. Отже, слушний момент; треба звести рахунки з Китаєм. Щодо мене, то я не є кровожерливою людиною, але я не засну спокійно доти, доки наші ракети не перетворять комуністичний Китай на велетенський паркінг».

Як і оголосили напередодні, 6 січня о тринадцятій годині з короткою промовою виступив по телебаченню президент Сміт. Хоча його виступ був викладений вишуканою мовою й скомпонований з найшляхетніших понять, його невиразні висновки взагалі мало відрізнялися од висновків, що їх зробив ПОП. Правда, ПОП і не натякнув на бога, а Олберт Монро Сміт скрупульозно зважив на велику традицію Білого дому: він залучив на свій бік бога, мораль і воїнство господнє до захисту Штатів. До нього в часи кризи жоден президент не нехтував цим і, до речі, не без підстав, бо щоразу бог дозволяв себе завербувати й сумлінно служив: справді, ніхто ніколи не загарбував і не бомбардував північноамериканську територію, ніколи Сполучені Штати в часу свого виникнення не програли жодної війни, що їх вони вели.

Кожному, хто спостерігав за черговою появою Олберта Монро Сміта на телеекрані, ставало ясним, чому він здобув у юрби більше прихильності, ніж Джім Крунер. Хоча він давно посідає різні відповідальні пости, Олберт Монро Сміт зберіг зовнішність, котра мала для його успіху таке саме значення, як і слава його предків: невимушеність, мускуляста шия спортсмена, відверта й чарівна усмішка надавали йому в сорок п’ять років вигляду студента. Водночас цей юнацький вигляд ніби відтінявся поважністю його пильних, глибоко запалих сірих очей. Відомий оглядач Малколм Манстер мовив про нового президента, що «той знайшов спосіб поєднати два види сексуальної привабливості: молодості й зрілості».

Втупившись серйозними очима в телеглядачів, президент вимовляв слова зовсім без жестів, спокійним, приглушеним і навіть солодкуватим голосом, що надало його промові чогось проповідницького. «Америка, — сказав він, — завжди була глибоко мирною країною. Сьогодні вона залишається вірною своїй традиції й не намагається завоювати ніякої території в Азії, ніяких нових багатств, але вона готова з божою допомогою боронити свободу й демократію всюди, де загрожує комуністична агресія. Повторюю, наші збройні сили не шукають ніяких корисливих пожитків ні на морі, ні на суші. Навпаки, вони перебувають в Азії, щоб дозволити поневоленим народам невимушено вибрати для себе майбутнє. Саме в цьому наша місія й наша гордість. (Він зробив паузу, й погляд його спохмурнів). Ви знаєте, що 4 січня 1973 року, — цей день назавше залишиться ганебним, — Сполучені Штати стали об’єктом брутального й заздалегідь задуманого нападу в Тонкінській затоці. Немає ніякого сумніву ні щодо природи снаряда, який підірвав американський крейсер «Літл Рок», ні щодо того, кому він належав. Навіть якщо ним скористалися руки в’єтнамців, його виготовили на китайських атомних заводах. Народний Китай несе повну відповідальність за те, що він перший вдався до тієї жахливої зброї й організував проти Сполучених Штатів агресію, котра якщо, не за своїм обсягом, то принаймні за своєю підступністю, підлістю й жорстокістю, нагадує напад на Пірл-Харбор, вчинений 7 грудня 1941 року. Америка не зможе залишитися байдужою до образи, якої вона зазнала. Звичайно, ми перші плескали б у долоні, якби комуністичний Китай зосередив велетенську енергію для поліпшення умов життя свого населення. Але ми змушені втрутитися, бо він для своїх підривних цілей не вагається вдаватися до жахливої зброї. Якщо Америка терпітиме і негайно не дасть відсічі мерзенній агресії, то незабаром усі проблеми між різними країнами світу розв’язуватимуться за допомогою сили. Тоді ми станемо свідками шантажування великими країнами, що володіють атомною зброєю, малих країн, у яких її не мають. Уряд Сполучених Штатів, усвідомлюючи свою відповідальність за долю американського континенту й вільного світу, сьогодні поставив вимогу перед народним Китаєм — під міжнародним контролем демонтувати його атомні заводи. Йому відведено тиждень для розмірковування. Коли мине цей тиждень і ми отримаємо негативну відповідь або ж взагалі її не отримаємо, Сполучені Штати вживуть усіх необхідних заходів, щоб гарантувати свою безпеку».

* * *

Після виступу президента цілий тиждень Сполучені Штати перебували в якомусь дивному становищі. Ще не спалахнула війна, але вже й миру не було. Взагалі люди відчували чималі труднощі, вибиваючись із звичної колії буднів і духовно готуючись до великої події, що наближалася. Чоловіки в розмовах вдавалися до спортивних термінів. Наприклад, агресію в Тонкінській затоці описували футбольними термінами. Китай забив гола зненацька й обхитривши. Однак він не втримає рахунок й, коли Сполучені Штати підуть у наступ, відразу ж зрозуміє: йому не минути поразки.

Одночасно спалахнуло прагнення самопожертви — одна з головних рис американського характеру, — але оскільки не було слушної нагоди, воно марно зниділо. Тисячі людей телефонували до Білого дому — чи то пропонували свої послуги, чи то давали властям поради з глобальної стратегії. Студентки Вассарського жіночого університету, в, якому вчилися, за словами американського комуніста Мак Грегора, «найбагатші, найелегантніші й, коли не найвродливіші, то принаймні найчистіше вмиті дівчата в Сполучених Штатах», — зійшлися на збори, щоб «обговорити становище». Після двогодинного диспуту вони ухвалили резолюцію, в якій висловили готовність віддати батьківщині всі переваги своєї «спеціальної освіти». Що насправді вони мали на увазі, так ніхто й не довідався, бо власті не підтримали їхню благородну пропозицію.

О пів на одинадцяту того вечора, коли Олберт Монро Сміт виступив по телебаченню, один поліцай заарештував і привів до поліцейської дільниці матроса Джо Макклайда (американський військово-морський флот) і тридцятичотирьохрічну повію Саллі Шют, що п’яні билися на хіднику однієї вулиці Хобокана. Саллі заявляла, що вона привела Макклайда до своєї кімнати й сказала: «Матросику, після того, що ці падлюки вчинили з «Літл Роком», я тебе втішу й не візьму ні цента». Але Макклайд за півгодини кинув її, прихопивши з собою срібну пудреницю з наміром подарувати своїй сестрі на день народження. Саллі наздогнала його на вулиці. Двадцятирічний Джо Макклайд, що був родом з Сан-Анджело (Техас), заявив судді: «Я став її лупцювати після того, як вона заволала: «йди, хай і тебе підірвуть китайці». Суддя наклав штраф і виніс догану Макклайдові, але виправдав Саллі Шют. Як би низько вона не опускалася в житті, зауважив суддя, проте анітрохи не втратила патріотичних почуттів, про що свідчить її наївне побажання матросові Макклайдові.

Зовсім в інших колах, але також керуючись прагненням, хоча трохи інакшого спрямування, самопожертви, тридцятишестирічна самотня Мері Уайт, редакційна секретарка, вступила до пуританської секти в Індіанаполісі, що прибрала собі назву «Маріїні сини». Коли Мері прийшла з запізненням на десять хвилин на збори, що мали відбутися в понеділок, 5 січня, о дев’ятій годині вечора, члени секти палко сперечалися: йшлося про те, чи треба у відповідь на знищення атомним вибухом американського крейсера «Літл Рок» кинути атомну бомбу на Пекін. Диспут був запеклий і навіть гнівний. І Мері трохи здивувалася, вона не розуміла, яким чином рішення «Маріїних синів» з Індіанаполіса (штат Індіана) могло вплинути на Білий дім. Врешті-решт, вони проголосували й дванадцятьма голосами проти дев’яти відкинули резолюцію про бомбардування Пекіна. Того ж вечора через місцеві газети сектанти пояснили, що мораль забороняє нищити три мільйони пекінських китайців, щоб помстити за смерть двохсот американських моряків. Вони закінчували такими словами: «Що ж, ми народ з високими ідеалами». Хоча суперечка видалася Мері Уайт трохи фальшивою, вона була вельми задоволена таким висновком.

Літні люди, які покуштували лиха під час другої світової війни, глибше розуміли становище, що склалося. П’ятдесятдвохрічний Ернст Розенблюм, німецький єврей, що 1939 року емігрував до Сполучених Штатів і працював кравцем у Лексінгтоні (штат Кентуккі), слухав виступ президента по телебаченню з якимсь невиразним почуттям. Хоча він не мав визначеної думки про В’єтнам, однак віднедавна став думати, що слід би «з усім цим покінчити». Коли Розенблюм довідався про катастрофу «Літл Рока», дуже обурився й промовив до дружини: «Сподіваюся, що президент діятиме рішуче». А тепер, коли президент став діяти рішуче, Розенблюма пойняло якесь дивне почуття полегшення, гордості й страху. Його дружина Герда згорнулася в клубок біля нього на канапі, підігнувши під себе ноги, обличчя її було лагідне й знесилене. Вона скидалася на велику кішку, що дрімала біля каміна. Після виступу президента вона звела очі на свого чоловіка й так здивувалася, що він аж зблід. Ернст теж глипнув на неї, очі в нього порожевіли, й він стиха промовив роздратованим тоном: «І ось знову ми в багні».

* * *

Редакційна стаття, що з’явилася в «Известиях» у вівторок, 6 січня, була першим офіційним відгуком Радянського Союзу на промову президента Олберта Монро Сміта. Передусім автор зауважив, що матеріальні збитки й людські втрати, які сталися внаслідок загибелі «Літл Рока», не йдуть ні в яке порівняння з катастрофою в Пірл-Харборі, до чого вдається президент Сміт. У Пірл-Харборі американський флот стояв закотвиченим, в Тихому океані панував спокій, тоді як VII флот ось уже багато років вдається у Тонкінській затоці до нескінченних агресивних дій, спрямованих проти Північного В’єтнаму, нехтуючи міжнародним правом, без оголошення війни день і ніч бомбардує його територію. До речі, не доведено й те, що «Літл Рок» підірвали китайці чи в’єтнамці, адже ніхто з екіпажу не врятувався й не залишилося жодного уламка корабля, щоб зробити аналіз. Таким чином, можна подумати, що атомний снаряд, який знищив «Літл Рок», перебував на цьому ж кораблі й вибухнув внаслідок допущеної якоїсь помилки.

Насправді, з жалем констатували «Известия», складається враження, що державний департамент хоче використати справу з «Літл Роком» як привід до війни. Радянський уряд, додавали «Известия», застеріг США, які серйозні наслідки матиме для загального миру атомна агресія. Мілітаристські кола Вашінгтона, закінчував автор статті, не можуть сподіватися, що ми сидітимемо склавши рук» и, коли американські ракети спустошуватимуть міста й заводи країни, яка межує з СРСР.

Експерти з державного департаменту вже давно сперечалися про те, як поведеться СРСР у тому випадку, коли США вступлять у конфлікт з Китаєм. І стаття в «Известиях» лише підсилила обидві концепції, що виникли. Одні робили з неї висновок, що рано чи пізно СРСР кине в конфлікт усю міць своєї зброї. Інші побачили в ній підтвердження своєї думки про те, що Росія, незважаючи на її рішучий тон, не піде далі словесних протестів або ж подаватиме матеріальну допомогу Китаєві, якщо війна затягнеться. А це припущення зовсім відпадало: Пентагон заздалегідь повідомив, що йому треба буде лише дві години, щоб стерти Китай з лиця землі.

Того ж дня, коли в «Известиях» була опублікована ця стаття, агентство «Сіньхуа» опублікувало найдовше й найдраматичніше в своїй історії комюніке.

Воно почало з категоричного спростування «брехливої фабрикації імперіалістичних бандитів янкі». Народний Китай зовсім непричетний до знищення американського крейсера «Літл Рок». Він не передавав ніякої атомної зброї Північному В’єтнамові й сам не застосовував її. Він залишається вірний заяві, якою супроводжувався кожен його випробувальний вибух: «Китай ніколи перший не застосує атомну бомбу, але якщо на нього нападуть, він відповість ударом на удар». Знищення «Літл Рока»- не інше, як «підла злочинна провокація», затіяна навмисне самими ж американцями, щоб поставити Китаю «образливий ультиматум», який китайський уряд рішуче відкидає. До того ж «пірати-янкі» обрали для втілення свого «диявольського задуму» в Тонкінській затоці такі метеорологічні умови, за яких радіоактивний порох, замість випасти на їхній флот, неодмінно мусив випасти на китайську територію.

Що насправді й сталося. За годину після вибуху на американському крейсері «Літл Рок» протягом сорока п’яти хвилин над китайським містом Пак-Хуа сіялася радіоактивна біла пилюка. Майже всі п’ятдесят тисяч мешканців Пак-Хуа нині серйозно заражені, а також отруєні водоймища, що постачають місто питтєвою водою й околишні поля та городи. Китайський уряд надав літак у розпорядження іноземних журналістів, акредитованих у Пекіні, які забажають відвідати місто й переконатися в цьому на місці. Не народний Китай, закінчувало агентство «Сіньхуа», має демонтувати свої атомні заводи, а Сполучені Штати, які після мерзенного бомбардування 1945 року азіатських міст Хіросіма та Нагасакі тільки-но вчинили третій злочин проти Азії, чим прирекли п’ятдесят тисяч мешканців Пак-Хуа на болісну смерть.

Треба віддати належне американській демократії, що навіть напередодні світової війни свобода друку зберігалася без будь-яких перешкод на всій території Сполучених Штатів. Американський репортер Джеймс Бедфорд, що побував у вівторок у Пак-Хуа, увечері передав телефоном до «Нью-Йорк таймс» велику статтю. Її надрукували наступного ж дня. В ній підтверджувалося зараження китайського міста. У супроводі лікарів і перекладачів, одягнувшись у захисний костюм, Бедфорд побував у різних кварталах міста й розпитав багатьох мешканців. Вони бачили ополудні 4 січня, як спалахнуло сліпуче світло в небі в південному напрямку. Цей спалах, на який неможливо було дивитися, бо він навіть сонце затьмарив, тривав зо три хвилини. За годину небо, що досі було зовсім чисте, раптом захмарилося, й дрібненький білий порох випав дощем на місто. Він так скидався на цукор, що багато дітей кинулися збирати і куштувати його. Діти пообпікалися, віднині їх приречено на смерть, бо їхні шлунки перестали приймати їжу. До якоїсь міри заразилися й мешканці: одним цей порошок припав на обличчя, руки й ноги, а інші напилися води, що подається з радіоактивних водоймищ.

Джеймс Бедфорд мав змогу бачитися й розмовляти з хворими. У багатьох з них ті частини тіла, на які впав жахливий білий дощ, почорніли, цілими пасмами в них випадало волосся, а з маленьких ранок невпинно точилася кров. Аналізи крові не тішили. У деяких випадках у кубічному міліметрі крові знаходили тільки тридцять білокрівців замість семи тисяч і шістсот тромбоцитів замість двохсот тисяч. Діагноз зрозумілий: кістковий мозок цих пацієнтів утратив властивість виробляти білокрівці. Прогноз був не менш песимістичний: позаяк хворих виявилося дуже багато, то можна було зробити пересадку здорового кісткового мозку лише небагатьом людям; переважна більшість хворих залишалася приреченою на муки, які могли тривати цілі тижні, місяці або й роки.

Бедфордова стаття вразила ще й тим, що вона була написана без гучних фраз і не претендувала на сенсаційність. Хоча вона одержала чималий відгук за рубежем, однак ніякого впливу не зробила на громадську думку в США. За тиждень після її появи черговий опит інституту Геллапа показав, що кількість осіб, які вірили, що Китай винен у знищенні «Літл Рока», зросла із сімдесяти двох відсотків до сімдесяти восьми. Щодо прихильників негайної атомної відплати, то їх число водночас зросло на десять відсотків. Коментуючи згадані цифри, югославський філософ Марко Льєпович писав: «Газети, плакати, радіо, телебачення — це така сила войовничої пропаганди, яка цілком приглушує півдесятка пацифістичних статей, не залишаючи від них жодного сліду. Свобода друку зберігається, однак вона лишається недійовою. В країні, де всі засоби інформації належать грошам, кволий голос правди швидко глушиться могутнім хором брехні й облудності».

За кордоном, навпаки, стаття Джеймса Бедфорда підсилила скептицизм щодо вини Китаю. Велика японська газета «Асахі», вельми обережно жонглюючи між американською та китайською версіями (цей нейтралітет розгнівав американських дипломатів у Токіо, бо він, по суті, поставив під сумнів офіційну концепцію їхньої країни), оплакувала гіркими сльозами радіоактивне зараження азіатського міста й висловилася за негайне скликання конференції країн Атомного Клубу.

Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй скаржився, що не може скликати Раду Безпеки для обговорення цієї справи, бо народний Китай не представлений в ООН, він не зможе навіть боронитися. Але він підтримав ідею широкого обміну думками між великими державами; а за кілька годин таку ж думку висловив і папа римський.

О другій половині дня 8 січня державний департамент категоричним тоном заявив, що ніякої атомної зброї не було на борту «Літл Рока» або ж будь-якого іншого корабля з VII флоту. Отже, нещасний випадок був неможливий. До речі, державний департамент повторив без будь-яких змін свої звинувачення проти Китаю й нагадав, що ультиматум Сполучених Штатів комуністичному Китаю закінчується ополудні в понеділок, 13 січня. Той факт, що в комюніке з’явилося слово «ультиматум», занепокоїв усі міністерства, бо це слово не виголошував президент Олберт Монро Сміт у промові по телебаченню 5 січня.

Різке вашінгтонське комюніке тільки збільшило сумнів, що обурював світову громадськість. Французька газета «Монд» у номері від 10 січня пролила яскраве світло на речі, що, либонь, таки вразило б американців, коли б вони надавали значення інформації або ж громадській думці, яку висловлювала європейська преса. Проте газети США цитували тільки американські часописи або, в крайньому разі, британські.

Стаття, видрукувана в «Монді», серйозно ґрунтувалася на одному історичному прецеденті. Вона була написана майстерно, в урівноваженому стилі, який збуджував у читачів приємне почуття особистої зверхності. Передусім вона цілком доречно нагадала, що не вперше в історії Сполучених Штатів зникнення американського військового корабля спонукало Білий дім ставити ультиматум: 15 лютого 1898 року американський броненосець «Мейн», закотвичений у гаванському порту, вибухнув і потопився разом з усім екіпажем. Уряд Сполучених Штатів негайно звинуватив Іспанію, буцімто вона вчинила цей злочин, відкинув геть її безнадійні заперечення, оголосивши їй війну, захопив Кубу. Принаймні можна сказати, що Іспанія анітрохи не була зацікавлена в цьому злочині. Багато років вона вела тяжку війну проти кубинських повстанців, цілком розорилася, перебувала на грані поразки й найбільше боялася втручання американців.

Вибух на «Мейні», як і знищення «Літл Рока», писала далі «Монд», у історії, без сумніву, залишаться таємницею, яку ніколи не розгадати. Адже цілком очевидно, що жодна з двох існуючих версій нинішніх подій не має анітрохи здорового глузду. Справді ж, хіба можна припустити, що уряд Сполучених Штатів задумав злочинний план — пожертвувати своїм кораблем, своїми ж моряками — задля того, щоб створити привід для війни з Китаєм? Однак, з іншого боку, хто повірить, що Китай, відмовившись від обережності, якої він дотримувався досі в стосунках із США, раптом вдався б до такої безглуздої провокації, потопивши застарілий американський крейсер, що нітрохи не зменшить наступальну міць VII флоту? Подібний захід міг бути доцільним у тому випадку, якби він був спрямований проти таких важливих об’єктів, як атомний авіаносець «Ентерпрайз» або крейсер з установками для запуску ракет «Лонг-Біч». З точки зору стратегії, цей захід мав би глузд лише в тому разі, коли б він став початком загального наступу китайських сухопутних військ на американські позиції в Кореї та Південному В’єтнамі. Нарешті, чи можна уявити бодай на мить, що Китай обрав би для підриву американського крейсера «Літл Рок» такий час, коли вітер, що вже цілу добу дув на північ, мав би неминуче принести атомні опади на його територію, а не на VII флот?

* * *

За кілька годин після другого вашінгтонського комюніке світ з жахом довідався, що Стокгольм став театром серйозної паніки, яку викликало навчання в цивільної оборони. Незважаючи на свій нейтралітет, ні на щасливі обставини, що зберегли їй протягом ста п’ятдесяти років мир у світі, в якому так часто вибухали війни, Швеція з чудовою розсудливістю створила на своїй території цілу мережу протиатомних сховищ. Тут усе передбачено. Наприклад, у Стокгольмі, коли б спалахнула війна, одна частина населення мусила на автомобілях полишити місто й якнайшвидше дістатися до сільської місцевості. Інша частина мусить бігти до підземелля, в яке повітря подається далеко з-за міста. Ще двадцять років тому його збудували в самісінькому центрі міста, витративши на нього чималі кошти. Уряди, що змінювали один одного, всі ці роки дуже ретельно дбали про нього, турбувалися про те, щоб люди, особливо діти, звикли коротати там довгі години в праці або розвагах. Ці сховища, як диво кмітливого передбачення, що кидає виклик загадковому майбутньому, мали врятувати життя під час третьої світової війни восьми мільйонам шведів, навіть коли б триста мільйонів чоловіків загинуло в сплюндрованій Європі.

Що ж скоїлося в Стокгольмі ввечері 8 січня? Під час чергового навчання з цивільної оборони о 20 годині 30 хвилин було наказано негайно йти до сховищ, тобто за п’ять хвилин після того, як шведське радіо й телебачення передали вашінгтонське комюніке, в якому фігурувало слово «ультиматум». Чи то наказ видався справжньою повітряною тривогою, чи тому, що його передали відразу ж після тривожного вашінгтонського комюніке, його сприйняли як початок війни. Так чи інакше, замість того, щоб спокійно підкоритися вказівкам властей, найдисциплінованіший у світі народ раптом став жертвою несамовитого божевілля. То була невиразна, незрозуміла обстановка, коли юрма людей, не відаючи, що сталося, але ще більше бентежачись через цю необізнаність, спостерігає за поведінкою інших людей, уявляє собі найгірше, наслідує їх, і, таким чином, безумство передається від одного гурту до іншого, щораз стаючи ще більш невгамовним.

Як на лихо, коли численні приватні автомобілі, підкоряючись вказівкам, полишали місто, над ним пролетіли шведські реактивні літаки. Пролунали вихлопи, й кільком шоферам здалося, що їхні авто, рухаючись повільно в загальному потоці, стали доброю мішенню для бомбардування. Втративши здоровий глузд, вони кинули автомобілі й почали бігти навмання вулицями, волаючи, що падають бомби. Створився хаотичний затор у вуличному русі, паніка передалася й на інших водіїв. Тоді тисячі людей, здебільшого чоловіки, хлинули до великого стокгольмського протиатомного сховища, куди вже набилося двадцять тисяч осіб, яких воно могло вмістити. Жахливі сцени розігралися тут — топтали жінок, у тісняві гинули діти. Кілька поліцаїв намагалися чомусь зарадити, та їх спіткала лиха доля, одного з них лінчували. Інші, щоб врятуватися, мусили вдатися до зброї. Тоді дали сигнал про закінчення тривоги, але нічого не змінилося. Спокій запанував тільки на світанку, залишивши в серцях шведів глибоке почуття ляку і сорому. Ця безглузда паніка вкоротила сто двадцяти шістьом громадянам життя й дев’ятсот тридцять двох скалічила. За прикрою іронією історії, ці нетяги стали першими жертвами війни, яка ще не спалахнула.

Паніка, що виникла 8 січня у Стокгольмі, справила певне враження на світ, особливо на Сполучені Штати, де громадськість, приспана почуттям великої зверхності, раптом прокинулася, збагнула всю небезпеку. Якщо все давно було приготовлене для спустошливого удару по ворогові, то мережа протиракетної оборони, організована Сполученими Штатами, коли Китай провів випробування першої водневої бомби, навряд чи могла когось заспокоїти. Скільки б коштів не витрачали на цю огорожу, проте вона, за словами експертів, лишалася «тонкою». Вона не могла зупинити всі ворожі ракети. Часопис «Вашінгтон пост» нагадав про експеримент з підводним човном «Наутілус», який під час однієї звичайної операції, що проводилася в Атлантичному океані, наблизився до Бостона на кілька миль, і жоден сонар його не помітив. Човен спритно пройшов на глибині тридцяти метрів услід за вантажним судном, гвинти якого заглушили гул його турбін. Висновок був очевидний: китайські підводні човни можуть зробити те, що й американський «Наутілус», і кількома безпосередніми ударами зруйнувати багато міст.

Не треба себе обдурювати: в разі війни американський уряд і військові штаби зможуть сховатися під багатометровою товщею граніту, бетону й сталі, в грандіозному метрополітені. А скільки сховищ споруджено для американського народу? Жодного. Тільки заможні люди збудували собі в садках або на ранчо родинні протиатомні сховища. А основна маса вбогих людей, що не мають ні землі, ні коштів, приречена на смерть. Раптом американці з жахом відкрили для себе те, що знали вже давно: сила долара необмежена. Усе купується, навіть життя.

Злива листів, телеграм і несамовитих телефонних дзвінків захлинула Білий дім. «Якщо спалахне третя світова війна, — з прикрістю писав оглядач Малком Майстер, — людина перебуватиме в більшій безпеці на підводному човні під п’ятиметровою крижиною в Арктиці, ніж у ліжку свого будиночка на околиці міста».

Починаючи з 4 січня, ще задовго до того, як поширилися поголоски про стокгольмську паніку, на всій території Сполучених Штатів спалахнула епідемія безпрецедентних самогубств. Тільки 5 січня кількість самогубств зросла на сімдесят п’ять відсотків порівняно з 5 січнем минулого року. 6 січня вона не змінилася, але 7–8 зростала такими тривожними пропорціями, що власті звернулися з проханням до газет не повідомляти про це на своїх сторінках, аби уникнути поганого впливу. В основному газети виконували це прохання, та все ж таки кількість самогубств продовжувала стрімко зростати 9, 10, 11, 12 січня, і тільки за тиждень вона трималася на одному рівні, а відтак почала зменшуватися. «Історик, — писав професор Марко Льєпович, — колись запитуватиме себе, з якого дива стільки освічених, щасливих і ситих американців від остраху втратити життя накладають на себе руки, тоді як сотні мільйонів людей у слаборозвинених країнах постійно терплять жахливі злигодні, недоїдають, але їм і на гадку не спадає стратити себе».

Водночас злочинність, зокрема навмисні вбивства й зґвалтування, досягла рекордних показників у історії Сполучених Штатів. Здебільшого правопорушення чинили люди, які раніше не належали до злочинців. Вони залишали за собою сліди, а інколи самі сідали під арешт і охоче зізнавалися в усьому. Дехто з них пояснював, що він відчув «непереборне бажання» вбивати, й вибирав свою жертву, по суті, навмання. Можливо, найяскравіше світло пролив на мотивування цих злочинів двадцятидвохрічний холостяк Рой Крейтон, що працював продавцем і був чесною людиною. Від понеділка, 6 січня, до четверга, 9 січня, Крейтон, якого вважали статечним і працьовитим молодиком, зґвалтував у наймерзенніший спосіб кількох малолітніх дівчаток віком від дванадцяти до чотирнадцяти років.

Коли його заарештували, він відверто визнав свою провину. Спокійно докинув, що завжди «прагнув чинити подібне» й вирішив «удовольнити своє бажання», коли зрозумів, що незабаром спалахне атомна війна й «всі зазнають однакових знегод, опинившись в одній ямі».

Страх наростав щодня, й гнів, підсилений страхом, іноді прикривався патріотичною машкарою. Починали нишком гомоніти про «п’яту колону» й про роль, яку можуть зіграти китайці, що жили в Америці, з виду дружелюбні, але насправді таємно працювали на комуністів. У різних американських містах розграбовувалися китайські ресторани, а з їхніх працівників глумилися, грубо зневажали. У Вашін-гтоні одного аташе японського посольства, що купував сорочки в якійсь крамниці, назвали «жовтопузим». А оскільки він намагався пояснити юрбі, що він японець, а не китаєць, з нього ще більше стали глумитися й ледь не лінчували.

10 січня об одинадцятій годині вечора з півдесятка «тінедйжерсів» вдерлися на автомобілі до Чайнатауна й, опустивши шибки в кабіні, почали стріляти навмання; вони застрелили чотирьох і поранили десяток осіб. Потім захопили двох молоденьких китаянок, що поверталися з кіно, завезли їх на один порожній склад нью-йоркського порту й тут, помордувавши та зґвалтувавши їх, кинули в крижану воду. Одна з них намагалася доплисти до берега, й вони застрелили її з револьвера. Друга зуміла переховатися аа рятівним човном, доки банда пішла геть.

Газети, радіостанції, телебачення скаженіли. В серйозних журналах підраховували мегатонни, що були потрібні для спустошення Китаю, а один спеціаліст доводив, що їх треба тридцять тисяч. «Ми їх маємо, — закінчував він, — і набагато більше». На вокзалах, поштових філіях, станціях метро й на велетенських панно, що стояли обабіч шосе, почали з’являтися великі плакати, на одному з них були викарбувані прості слова:

«ПАМ’ЯТАЙ «ЛІТЛ РОК»!

На іншому, продовгуватому плакаті, стояло вгорі «пам’ятай», внизу — «Літл Рок», а посередині намальовано море, вкрите уламками й трупами. Вода, освітлена дивним сірчаним світлом, здавалося, кипіла, а на передньому плані, обличчям до глядачів, з виколеними очима, чорним, обсмаленим лицем і роззявленим ротом, що ніби безнадійно благав допомоги, виплигував з води моряк, зіпершися напівобвугленою лівою рукою на літеру «і» з «Літл», а правицею — на «к» з слова «Рок». Його намалювали так рельєфно, що, здавалося, він вистрибував з плаката й вимагав помсти над його вбивцями.

* * *

Вночі з 8 на 9 січня двоє міністрів — закордонних справ і оборони — радилися в Білому домі з президентом Олбертом Монро Смітом до другої години. Коли вони пішли, президент довго сидів нерухомо в фотелі. Він почував себе спустошеним, виснаженим і бездіяльним. Насилу підвівся, згорбився, а ноги були важкі, наче налиті свинцем. Особливо він зморився, душевно занедужав. Сів у свій особистий ліфт, дістався до третього поверху, і йому трохи полегшало, коли в своїй кімнаті переозувся в пантофлі й скинув сіро-антрацитовий піджак та вдяг стару поношену куртку, залатану на ліктях шматками шкіри. Спати йому не хотілося. Він настільки виснажився, що не міг заснути. Прочинив двері до кімнати Вікі й якусь мить прислухався до запашної й теплої темряви. Щось дивне й зворушливе є в ледь чутному диханні людини — цієї складної машини, що працює без найменшого зриву, в цьому заповзятливому безперервному русі, — коли м’язи й нерви самостійно діють навіть уві сні. Сміт тихенько причинив двері й, перетявши коридор, штовхнув двері кімнати Лоллі. Вона спала на бочечку, голівку її злегка освічувало голубе світло нічника, що в узголів’ї з червоного дерева ліжка, між білими мусліновими фіраночками. Хоча їй уже сповнилося дванадцять років, але вона боялася спати вночі без світла. Сміт подивився на неї. Повна щічка, всіяна веснянками, лежала на округлій ручці, лагідні вії опущені вниз, а верхня товста губа відкопилена вгору. Це надавало їй невинного вигляду; вона скидалася на дівчаток з картин Ренуара. Сміт похитав головою і трохи зніяковів, що дозволив собі зворушитися. Важкими кроками пішов уздовж коридора, дістався до овальної зали, засвітив люстру й опустився за письмовим столом у великий шкіряний зелений фотель. Він ніколи так не стомлювався, навіть під час своєї боротьби за президентське крісло, навіть під час передвиборної кампанії Кеннеді. Які хвилини вони провели разом! «З синцями під очима, серйозний і трохи хворобливий з виду, Джон важко падав навпроти мене в крісло пульманівського вагона, який возив його від міста до міста. «Та ну ж бо, Джоне, лягай відпочити», — мовив я йому. А він заперечливо хитав головою, показував рукою на столики, де лежали нотатки до промови, що її мав виголосити наступного дня, й декламував вірші Фроста:

Я маю дотримати слова

Й здолати чимало шляхів перед сном,

Й здолати чимало шляхів перед сном.

Очі його стомлені, усмішка сповнена мужності й доброти. Першого разу слова «перед сном» він вимовляв моторно, а другого — тихим, глибоким, сумовитим голосом. Що ж, ти спиш тепер, Джоне. Вони вбили тебе за три роки, майже день у день. Вони надто злякалися тебе й не могли подарувати тобі життя. Їм треба слухняних президентів, таких, як Чан Кайші, як Кі, як…»

Овальний салон був царством жовтої барви: дамаскський шовк на стінах, великий овальний килим, дві канапи, фотелі в стилі часів Людовика XVI, в усій цій мішурі позолоти картини Сезанна, що висіли на стінах, стираються, вицвітають. Усе це було надто багатим, надто розкішним. Сміт дістав сигару, запалив і став походжати по кімнаті, килим глушив його кроки. Він подивився на годинника. «О цій порі тільки я не сплю, не повинна спати й моя особиста охорона. Тридцять вісім поліцаїв стовбичать у всіх куточках будинку, в парку, біля огорожі. Який чудовий сюжет для літографічної картини. Президент США, оточений поліцією, коротає ніч у роздумах напередодні третьої світової війни, — в нього пересохло горло. — Президенті Всесилля президента! Майже диктаторська влада президента! Так, а цей безперервний, могутній, спритний, підступний тиск з усіх боків, щоб моє колесо потрапило в заздалегідь прокладену колію! А ці держави в державі: Пентагон, державний департамент, фінансистські кола, пов’язані з генералами, всі поліції, — ФБР, ЦРУ, лоббісти, групи натискувачів! Президент-невільник, президент-інструмент, президент-заложник, Гуллівер серед ліліпутів! З виду найсильніший, насправді ж закутий у ланцюги — проста точка, де перетинається безліч різних сил. Моя промова, що я її виголосив 6 січня, була, зрештою, не найкраща, проте, в усякому разі, не найгірша, не така небезпечна. Мені не дали її більше зм’якшити. А за два дні ці негідники, що діють поза моєю спиною, навмисне вжили слово «ультиматум», щоб загострити обстановку. Я зв’язаний путами, мушу робити все, що їм заманеться. Варто тільки їм сфальсифікувати факти якоїсь проблеми, обдурити мене облудною інформацією, як це вони вчинили з Джоном у квітні 1961 року в тій кубинській справі. Ніколи не забуду, як впливові особи, оракули й спеціалісти з ЦРУ, Пентагону, державного департаменту товкмачили йому про безперечний успіх у антикастрівській агресії: «План чудовий, — мовив Лемнітцер, — він мусить увінчатися успіхом». А Даллес: «Це буде набагато легше, ніж у Гватемалі». Біссаль: «Як тільки антикастрісти висадяться на берег, кубинський народ прийме їх у широкі обійми». Але то були інші обійми. На світанку 17 квітня кубинський народ на Плайя-Хірон зустрів їх пострілами з гвинтівок, танками, гарматами й менш як за три доби розгромив їх. Боже мій, невже вони й мені готують таке з «Літл Роком»?»

Сміт зупинився. Попіл на кінці його сигари зігнувся, він ступив крок уперед, обережно потягся рукою до попільнички, але попіл відірвався, впав і розсипався на килимі. Сміт здригнувся, завваживши за якусь мить, що в нього тремтить рука. Він випростався, не слід бачити погані ознаки в усьому. Сів у фотель і на хвильку задрімав, бо праве коліно зовсім ослабилося, наче Сміт падав у безодню. Й він знову здригнувся.

«Коли є щось таке, яке президент не може перебудувати, над чим президент не годен запанувати, то це його власна політична поліція. По суті, вона керує ним, бо інформує його», — мислив Сміт.

Підвівся і став походжати по кімнаті. За якусь хвильку завважав, що він мимоволі щоразу дбайливо обминав попіл, розсипаний на килимі:

«Я переконаний, ЦРУ знало, що інтервенція на Плайя-Хірон приречена на поразку. Я впевнений, план полягав у тому, щоб поставити Джона перед таким серйозним фактом, перед такою нечуваною втратою престижу, аби вія мусив дати дозвіл на висадку морських піхотинців на Кубу. І Джон ледь не дозволив. Такий крах на початку його перебування на посту президента. Він був дуже ображений, принижений, стривожений. Однак оволодів собою, сказав: «Ні!» Джон умів сказати «ні!». Ні війні проти Куби, ні війні проти Китаю, ні сегрегації. Вони й убили його тому, що він умів сказати «ні». «Подайте нам його в Даллас, а ми зробимо решту. В Далласі є в нас поліцаї, які пострілом з тридцяти метрів розріжуть вам навпіл сигару, є вбивці, є і вбивці вбивць, що самі з собою розплатяться, заразившись раком».

Сміт стис кулаки в кишенях і з прикрістю Подумав: «Я промовчав, але треба було робити вибір. Або я сказав би: доповідь ваших комісій — наймерзенніша підлість у історії Сполучених Штатів, і моя кар’єра на цьому скінчилася б, або ж промовчав би й одного дня знову підхопив би Джонів смолоскип».

Президент зупинився, збігла ціла мить, і знову з соромом він подумав: «Я промовчав». Наблизився до вікна, підняв важку портьєру й притулився чолом до шибки. З-за дерева раптом з явився якийсь чоловік і, задерши вгору голову, попростував уперед. Сміт заперечливо махнув рукою, й чоловік десь зник. Сміт затримав погляд на магнолії, яку посадили за велінням президента Джексона. Вона була велика й вузлувата, з-за неї визирали тендітні берези, голі й прямовисні, наче на малюнку Бюффе. Їх освітлювали прожектори безпеки, вони здавалися фантастичними декораціями для фільму. «Навесні треба буде звеліти, аби прибрали з гілок ультразвукові прилади, що відганяли птахів за часів Джонсона. Ми, Ліндоне Джонсоне, боронимося від птахів, аби вони не проникали до Білого дому. Вони ображають нашу гідність, загиджуючи наші травнички».

Сміт дивився на похмурі силуети беріз, і його огортав великий смуток. Навіть крізь шибку доносився запах тухлої вогкості.

«А я, що я зробив тоді, коли він упав з простреленою головою, котра спливала кров’ю на сукню й панчохи Джекі серед гніву й пліток, якими захлинався Даллас? У всякому разі він помер, і помститися за нього було неможливо. Звинувачувати без доказів, та й кого звинувачувати?

За нашими здогадами, джентльмени, — й це найскромніший наш здогад, — тут підступна змова, де мовчанка відігравала важливішу роль, ніж слова: «Подайте нам його в Даллас, а ми зробимо решту». Може, навіть не було стільки слів, говорилося це не так відверто й недвозначно. «Наше славне місто Даллас чекає на нього. Від вас вимагається тільки краплина нерозсудливості, привезіть його до нас». Адже негідникам також треба не втрачати поваги в очах один одного, й у них у душі є таємний кодекс честі, що не дозволяє ненависті висловлювати себе відверто там, де можна обійтися недомовками та натяками.

«Коли я не змовчав би, мене видали б за божевільного. Запрацювала б велетенська машина. Мене політично розгромили б, стерли б у порошок, і нікому від цього не було б користі, навіть Джонові. Я втратив би всі шанси прийти на зміну Л.Б.Д. Але навіщо було ставати президентом? Тільки для того, щоб оголосити війну Китаєві? Хто підклав міну сповільненої дії під моє крісло? Так, звісно, наші оракули й експерти — люди категоричні. Вони завжди чемні й безпомилкові. Вони запевняють, що за дві години ми зруйнуємо всі китайські атомні заводи й ракетодроми. СРСР не стане втручатися. Китай не здатний чинити опір. І ми матимемо спокій на ціле століття. А коли це все брехня? Щодо Куби ЦРУ також спочатку запевняло, що авіації Кастро «майже немає», а відтак, що її «знищено» несподіваною наземною атакою в неділю вранці. Однак, коли почалося висадження на кубинський берег, «неіснуюча» й до того ж «знищена» авіація Кастро збила майже всі Б-26 і потопила половину кораблів, що пішли в наступ. А що, коли й сьогодні вони помиляються або обдурюють мене, коли тільки один атомний підводний човен зуміє просковзнути крізь нашу захисну мережу й менш як за хвилину зруйнує Нью-Йорк? Що з того, що ми маємо в сто разів більше ракет, ніж Китай, коли тільки одна його ракета завдасть нам такого удару?»

Сміт загасив величну люстру, попрямував нескінченним коридором до своєї кімнати, де в узголів’ї його ліжка світився нічник. Скинув пантофлі, розв’язав краватку, вимкнув світло й, не роздягаючись, звалився на ліжко з колонами, на якому Джонсон щоразу пообіді спав по три години.

«Ніколи ще не було такого президента, який би стільки спав пополудні й завше мав такий сонливий вигляд, — вилаявся Сміт. — Мені просто бридко лежати на цьому ліжку».

Задрімав. Відтак раптом прокинувся від болю в шлунку.

«Боже мій, треба вибратися з честю з цього багна, довести, що то тільки мерзенна провокація, безглуздий жарт, від якого тхне чимсь нечистим і підозрілим — маленький жалюгідний самодіяльний Пірл-Харбор-недоносок. Усі союзники настроєні стримано, навіть і ті, що вдають себе такими вірними, коли йдеться про гроші. А Японія! Ввічлива усмішка, а очі такі незбагненні. Дуже прикро, пане посол, що завше мова йде про азіатські міста. Наше, посольство в Токіо день і ніч перебуває в оточенні юрби,’ що вигукує: «Пак-Хуа!» Секретар ООН відверто неприязний до нас, папа римський не вгаває робити заяву за заявою, всі церкви проти нас. Обстановка для оголошення війни дуже несприятлива. Морально ми програли заздалегідь. І дарма вдаватися до дипломатичного маневру».

Сміт перекинувся, лежав горілиць у темряві, витягши ноги й розпростерши руки на ліжку. Почував себе безпорадним, спустошеним і знесиленим, наче їхав у якомусь шаленому поїзді, що мчав із запаморочливою швидкістю. Голова пішла обертом, йому примарилося, ніби він падає в безодню. Сміт вчепився пальцями в постіль і подумав: «Господи, я віддав би життя. Вислухай мене, господи, я віддав би життя…»

Загрузка...