Тварина, обдарована розумом

VІІІ

З щоденника професора Севілли.

Адамс повідомив мене телефоном п’ятнадцятого, а Лоррімер підтвердив листом сімнадцятого, що комісія вирішила ознайомити з результатами моїх досліджень американську й світову громадськість. Того ж дня Адамс приїхав із Вашінгтона на Флориду, щоб поговорити зі мною про заходи безпеки, яких слід вжити в зв’язку з прес-конференцією, що має відбутися двадцятого. Щоб приховати місце розташування нашої лабораторії, вирішено доставити Бі й Фа під посиленою вартою літаком до одного флоридського океанаріуму, який тимчасово орендували для цього. На моє прохання аудиторія прес-конференції не повинна перевершувати сотню журналістів і телекоментаторів, щоб галаслива юрба й гамір не травмували дельфінів. З цих же міркувань журналістів просили уникати проявів бурхливих почуттів, однак насправді цієї умови майже ніхто не дотримувався, хіба що лише спочатку.

Адамс наполягав, щоб під час інтерв’ю Бі й Фа лежали на твердому безводному дні басейну, а їх змочували б мокрими простирадлами або просто кропили водою. Я відкинув цю пропозицію, бо вважаю, що дельфіни повинні перебувати в природних умовах.

З свого боку, я запропонував тримати їх у звичайному для них середовищі, лише наповнити вщерть басейн водою, щоб дельфіни, відповідаючи на запитання, могли класти голови на бортик.

Коли розпочалася прес-конференція, жоден журналіст не мав ніякого уявлення, про що йтиме мова, — настільки все було оповите таємністю. Я ввійшов до зали разом із працівниками лабораторії, користуючись, як і всі, спеціальними перепустками. Ми сіли на першу лаву амфітеатру, ніби збиралися дивитися звичайну виставу з акробатичними номерами у виконанні дельфінів. Обидві таємні служби були добре представлені тут своїми агентами, й Арлетта крадькома показала мені містера Сі, що скромно сидів у п’ятому ряду; він був саме такий, як вона мені його описала: кругловидий, рум’яний, енергійний, з холодними очима. Неподалік від нього я помітив «величаву, як природа, але не настільки природну» місіс Грейсу Фергюсон, котра, як тільки я глянув на неї, підвела правицю й, розігнувши пальці, замахала ними, начебто грала на піаніно. Я подумав, що її чоловік, крім усього, був власником газети, й місіс зуміла захопити місце якогось бідолахи, запрошеного сюди. Вона вдяглася так, як, на її думку, мала б одягтися журналістка, — в білу гофровану спідницю й білу блузку без рукавів. Не знаю чому, але найпростіші речі, що їх носила вона, здавалися дорогоцінними. Ще до того, як Лоррімер надав мені слово, вона встигла передати мені складену вчетверо цидулку такого змісту:

«Дорогий Генрі, я так рада за Вас. Грейса».

Присутність самого Лоррімера й той факт, що він коротким виступом відкрив прес-конференцію, засвідчили, що державне агентство мало намір скористати з дослідів, які воно фінансувало. Розуміючи, наскільки журналістів заінтригує новина, яку їм обіцяли й про яку вони нічогісінько не відали, — інакше вона не була б сенсаційною, — він вдався до гри: ще раз наголосив на її значимості, але в чому річ розповів лише наприкінці свого виступу, не вдаючись до деталей. Зробив він це досить спритно. Спершу представив дельфінів, моїх працівників і мене самого. Підкреслив, що прес-конференція розрахована тільки на годину, бо професор Севілла побоюється, аби юрба, блискавки фотографів і сяйво телевізійних юпітерів не стомили дельфінів. Нарешті він заявив, що для журналістів випала велика честь брати участь у такій важливій прес-конференції, бо 20 лютого 1971 року, напевне, залишиться в історії Сполучених Штатів і планети в цілому таким пам’ятним днем, як дні, що відзначені вибухом першої атомної бомби в Аламогардо й першим польотом людини в космос.

Однак, додав він, професор Севілла і його працівники не винайшли ніякої нової зброї, не відкрили нову речовину, ані нових сполук речовин. Принаймні їхній успіх не такий видовищний, як атомне чи космічне досягнення. Проте коли б вдалося застосувати до інших дельфінів результати, яких домігся професор Севілла з Бі й Фа, то людина за найкоротший час стала б повним володарем не тільки поверхні морів, а й їхніх глибин, бо це панування стає все необхіднішим для захисту свободи й демократії.

Наприкінці Лоррімер сказав, що надає мені слово, й попросив мене викласти історію мого сенсаційного експерименту, оскільки мені випала честь уперше розв’язати «проблему спілкування людини з твариною за допомогою розмовної мови».

Лоррімер виголосив цю фразу швидко і сів так різко, що всі здивувалися і, отетерівши, перепитували: «Що? Що він сказав? Що за дивина?» Журналісти ошелешено перезиралися між собою.

Як тільки Лоррімер сів, я підвівся, ставши спиною до басейну, де пустували Бі й Фа, ні на мить не віддаляючись бодай на метр одне від одного. Для журналістів я не був невідомою особою, оскільки мені доводилось читати кілька лекцій, про які повідомляла преса. Але я не був таким видатним дельфінознавцем, як доктор Ліллі, котрий опублікував 1961 року відомий бестселлер. Нагадую, тоді люди поспішно дійшли висновку з цієї публікації, що доктор Ліллі розмовляє англійською мовою зі своїми дельфінами. Насправді автор нічого не писав про це, лише твердив, що таке можливе. Його книга, написана жваво й гоноровито, з численними фотографіями дельфінів, самого доктора Ліллі та його дружини (вельми чарівної), мала гідний успіх. Дехто з дельфінознавців (до них я не належав) ста-пився до неї з недовірою, бо вважав, що вона принесла докторові Ліллі велику популярність, праці якого не давали йому на це права.

Очевидно, дехто з журналістів заздалегідь таємно поцікавився моєю біографією, однак були й такі, що не забажали зробити це, й коли я підвівся, один тридцятирічний рудий і гладкий тип майже вголос спитав свого сусіда: «Хто цей дивак Семілла?»

Доки я розповідав історію нашого експерименту й про досягнуті нами результати, бачив, як на обличчях слухачів з’являвся подив. Він досяг своєї вершини тоді, коли я сказав, що Фа вміє читати. Здійнявся такий галас, що я не чув власного голосу. На мене посипалися з усіх боків вигуки й запитання, кожне з яких супроводжувалося сміхом: «Як він перегортає сторінки?» Я відповів: «Він міг би перегортати їх бічними плавниками, бо орудує ними дуже спритно, але задля правди скажу, що він гортає їх язиком». — (Сміх і вигуки).

Відтак повів я далі свою розповідь і зробив її якомога коротшою, бо мучила нетерплячка, як Фа поводитиметься перед багатолюдною аудиторією. Та дарма я хвилювався. У дельфіна такий звивистий рот, що завжди, коли він відкриває його, здається, що сміється. А Фа справді часто відкриває рот. Фа — типовий пустун. Веселий, говіркий, хвальковитий, агресивний, йому сподобалося виступати в такій виставі. Він тішився, коли його відповіді викликали сміх, і щоразу, коли йому плескали в долоні, з задоволенням виплигував з води.

Щодо запитань, що їх йому ставили, то вони були такі, на які й сподівалися: кілька серйозних, а решта зійшла на комізм. Всі прес-конференції схожі між собою: це — жахлива мішанина, найкраще тут стоїть поряд з найгіршим. Очевидно, журналісти не вміють відрізнити Першого дельфіна, що розмовляє людською мовою, від «кінозірки», яка-прославила себе перипетіями приватного життя. Правда, Фа мимохіть посприяв цій плутанині своїми влучними відповідями й грайливим мисленням.

Зауважую також, що Бі мене приємно здивувала на цій прес-конференції. В її поведінці й сліду не лишилося від колишньої полохливості, що так заважала зближенню з нею. Півроку тому, коли вона, можливо, за наполяганням свого чоловіка, заговорила, ця полохливість почала зникати. Як тільки дельфінка зважилася на цей крок, стала змагатися з Фа й доклала стільки зусиль, що незабаром випередила його в мові й вимові. На прес-конференції Бі теж показала свій спортивний запал. Не виставляючи себе напоказ, як Фа, й не намагаючись відповісти замість нього, вона дуже добре зрозуміла, що її знання всього, що пов’язане з морем, надали їй вагому перевагу над ним, і в слушний момент надзвичайно тонко зуміла скористатися з цього.

Прес-конференція за участю дельфіна Івана та дельфінка Бессі, що відбулася 20 лютого 1971 року.

(Не маючи змоги занотувати більше, я літерою «Ж» зазначаю різних журналістів, що ставили запитання[31]).

Ж. Фа, скільки вам років?

Фа. П’ять.

(Пронизливий, крикливий і гугнявий голос Фа, здається, здивував аудиторію, хоча професор Севілла в своїй розповіді й підкреслив, що Фа вимовляє звуки не ротом, а дихалом).

Ж. Бі, скільки вам років?

Бі. Не знаю.

Ж. Чому?

Фа. Бі народилася в морі.

Ж. Фа, чому ви відповідаєте замість Бі?

Фа. Бі — моя дружина. (Сміх).

Ж. Фа, ви народилися в басейні?

Фа. Так.

Ж. Чи сумуєте ви за морем?

Фа. Я не знаю його…

Ж. У морі є багато місця для плавання.

Фа. Бі каже, що море небезпечне.

Ж. Правда, Бі?

Бі. Так.

Ж. Чому?

Бі. Там є тварини, що нападають на нас.

Ж. Які тварини?

Бі. Акули й касатки.

Фа. Акула вбила матір Бі.

Ж. А ви, Бі, що робили?

Фа. Ви хотіли сказати, у ту мить?

Ж. Фа, дайте відповісти Бі.

Фа. Так, звичайно, даруйте, пане. (Сміх).

Ж. Бі, чи можете відповісти?

Бі. Мені нічого не лишалося, як утекти. Бо то тільки великі дельфіни відганяють акул. Ж. Фа зміг би забити акулу?

Бі. Не знаю.

Фа. Подайте мені її, тоді побачите. (Сміх).

Ж. Бі, що ви думаєте про акул?

Бі (схвильовано). Це погана тварина, в неї огидна шкіра. Акула дурна й підла.

Ж. Ви сказали, що в неї огидна шкіра. Чому?

Бі. Ми гладенькі й ніжні. Акула шерехувата. Коли її шкіра доторкається до нашої, то дряпає.

Ж. Фа, а ваша мати ще жива?

Фа. Моя мати — це Па. (Сміх).

Ж. Я запитую у вас не про тата, а про матір.

Фа. Я відповів, моя мати — це Па.

Проф. Севілла. Я хочу пояснити: дельфін вважає за матір першу-ліпшу особу, що її він побачить біля себе після народження. Отже, для Фа я є матір’ю. (Сміх). Щоб зберегти людський звичай, я навчив його називати себе Па.

Ж. Містере Севілла, я чув, що дельфін називає когось із вашого загону «Ма». Хто ж Ма?

Проф. Севілла. Моя асистентка й співробітниця Арлетта Лафей.

Ж. Нічого не розумію. Крго з вас двох Фа вважає за матір, вас чи міс Лафей?

Проф. Севілла. Обох. (Сміх). Мушу пояснити, що дельфін найчастіше має двох матерів. Справжню матір і матір-повитуху.

Ж. У такому разі, хто є справжньою матір’ю, ви чи міс Лафей?

Проф. Севілла. Ваше запитання тільки на перший погляд здається абсурдним. Оскільки я давав йому соску, в перші тижні його життя, гадаю, що я і є його справжньою матір’ю, а міс Лафей — мати-повитуха.

Ж. Чи не могла б міс Лафей підвестися, щоб ми її побачили?

(Арлетта Лафей встає й обертається до публіки. Її поява викликає жвавий шепіт. Спалахують блискавки фотоапаратів).

Ж. Міс Лафей, у вас французьке прізвище, ви француженка?

Арлетта. Ні, я американка. Але моя родина походить із Квебеку.

Ж. Що ви думаєте про генерала де Голля?

Ж. Чи одягаєтесь ви так, як одягаються в Парижі?

Ж. Не хотіли б ви зніматися в кіно?

Ж. Хто ваш улюблений актор?

Ж. Чи умієте готувати французькі страви?

Арлетта. Я не француженка. Чому я маю вміти готувати французькі страви?

Ж. Міс Лафей, чи можу я називати вас Ма?

Арлетта. Прошу, коли вважаєте, що достатньо молоді для цього. (Сміх).

Ж. Ма, чи На не має наміру одружитися з вами?

Арлетта. Професор Севілла не робив мені ніяких пропозицій з цього приводу.

Ж. А коли він зробить, що тоді?

Арлетта. Почекаю, доки він зробить, тоді вже й вирішуватиму.

Лоррімер. Панове, я розумію й поділяю ваші симпатії до міс Лафей, але дозвольте нагадати, ви прийшли сюди, щоб брати інтерв’ю в дельфінів. (Сміх).

Ж. Фа, вважаєте за честь розмовляти людською мовою?

Фа. Не розумію слова «честь».

Проф. Севілла. Дозвольте замість вас поставити це запитання.

Ж. Прошу.

Проф. Севілла. Фа, ти пишаєшся тим, що розмовляєш з людьми?

Фа. Так.

Ж. Чому?

Фа. Я багато працював, щоб навчитися.

Ж. А чому ви так багато працювали?

Фа. Щоб бачити Бі й вдовольнити Па.

Ж. Чи є в тварин мова?

Фа. В дельфінів є. Я не знаю, чи інші тварини в морі розмовляють. Я їх не розумію.

Ж. Відтоді, як ви почали розмовляти англійською, вважаєте себе за розумну істоту?

Фа. Я і раніш був розумною істотою.

Ж. Однак ви не вміли цього довести.

Фа. Я не міг нього довести більш переконливо.

Ж. Тепер, коли ви вже розмовляєте, вважаєте себе дельфіном чи людиною?

Фа. Я — дельфін.

Ж. Кажуть, що дельфіни дружелюбні з людьми. Фа, це правда? Любите ви людей?

Фа. Еге ж, дуже. (Повторює натхненно). Дуже!

Ж. Чому?

Фа. Вони добрі, гладенькі, мають руки й уміють виробляти різні речі.

Ж. Ви хотіли б мати руки?

Фа. Так, дуже.

Ж. Навіщо?

Фа. Щоб гладити людей. (Сміх).

(Цієї миті вибухнув інцидент, який приніс журналістам вдоволення й додатковий матеріал. Один з них, на ймення В.С.Дембі, рудий і огрядний, що репрезентував якусь газету з штату Джорджія, гнівно підвівся й несамовито заволав, звертаючись до аудиторії.

Дембі. Досить жартів! Вони мені не до смаку, і я їх більше не можу терпіти. Не хочу більше мовчати й потурати огидному шахрайству! Ніколи не повірю, що риба здатна розмовляти англійською, як християнин, недоречно жартувати й казати, що хоче нас гладити! Яке безчестя! Ось побачите, зараз цей дельфін попросить руки в доньки пана Лоррімера… (Сміх). Ви можете сміятися, а щодо мене, то скажу, це мені набридло. Я обурений, що їхав аж на Флориду, аби пошитися тут у дурні. Безумовно, що Семілла — черевомовець. То він говорить із самого початку, а не його риба! (Сміх і галас).

Проф. Севілла. Дозвольте мені уточнити. По-перше, моє прізвище — Севілла, а не Семілла. По-друге, я не черевомовець. По-третє, Фа не риба, він належить до родини китових. (Сміх).

Лоррімер. По-четверте, в мене нема доньки. (Сміх).

Дембі. Мені ніхто не заб’є баки жартами! Зовсім не розумію, навіщо державне агентство встряває в це жалюгідне шахрайство! Мене не обдуриш! Якщо Семілла хоче довести свою правоту, хай разом із своїми помічниками піде геть од басейну й полишить нас самих з тваринами.

Проф. Севілла. Будь ласка. (Підводиться й разом з асистентами[32] прямує до виходу).

Фа (виставивши півтулуба з басейну). Па! Ти куди? (Сміх).

Проф. Севілла (озирнувшись). Відповідай на запитання, Фа. За п’ять хвилин я повернуся.

Фа дивиться на аудиторію. Всі мовчать.

Фа. Ну, хто почне? (Сміх).

Ж. Ви сказали, що хотіли б стати людиною, бо люди мають руки й уміють виробляти різні речі. А які саме речі, Фа?

Фа. Наприклад, телевізор. Телевізор — річ чудова.

Ж. Вам подобається телебачення?

Фа. Я дивлюсь його щодня. Воно багато чому вчить мене.

Ж. Мушу сказати, що ви великий оптиміст. (Сміх).

Ж. Які кінофільми вам подобаються?

Фа. Про ковбоїв.

Ж. Вам не подобаються фільми про кохання?

Фа. Ні.

Ж. Чому?

Фа. Там тільки цілуються, і все на цьому закінчується.

Ж. Ви хочете сказати, що закінчується надто рано?

Фа. Еге ж. (Сміх).

Ж. Позаяк зайшла мова про кіно, яка ваша найулюбленіша кінозірка?

Фа. Аніта Екберг.

Ж. Чому?

Фа. Вона так добре збудована, що може швидко плавати. (Сміх).

Ж. Чи хотіли б ви погладити Аніту Екберг?

Фа. Авжеж, дуже. Вона, певне, дуже гладенька. (Сміх).

Хтось із журналістів (вголос до Дембі). Ну, Дембі, ви переконалися?

Дембі. Я переконався, що ми присутні на вправах дуже умілого черевомовця, я певен у цьому. Якщо не Семілла чи хтось із його помічників черевомовець, то ним може бути хтось інший. (Сміх і протести).

Ж. Дембі, чи не хочете ви сказати, що підозрюєте когось із своїх колег?

Дембі. Не приписуйте мені того, що я не казав. Тут не тільки журналісти.

Лоррімер. Щодо мене, то, на превеликий жаль, я анітрохи не маю таланту до черевомовництва. (Сміх).

Дембі. Я не мав на увазі вас, добродію.

Лоррімер. Дякую, пане Дембі. (Сміх). А тепер, коли ваша ласка, пропоную припинити цю інтермедію й покликати сюди професора Севіллу.

(Професор Севілла і його асистенти під бурхливі оплески займають місця в першому ряду).

Ж. Містер Севілла сказав нам, що ви вмієте читати. Це правда?

Фа. Так. Бі теж.

Ж. Що ви читаєте?

Фа. «Мауглі».

Ж. Читаєте ви ще щось, крім «Мауглі»?

Фа. Ні.

Ж. Чому?

Проф. Севілла. Дозвольте мені відповісти на це запитання. То вельми дорого видавати книги для Бі й Фа. Потрібен спеціальний папір: хоча книга під час читання лежить на поплавку, проте не можна уникнути того, щоб вона не намочилася.

Ж. Чому ви обрали «Мауглі»?

Проф. Севілла. Між становищем Мауглі й Фа є деяка аналогія. Обоє живуть у чужому середовищі.

Ж. Якщо через великі витрати ви змогли видати лише одну книгу, то чому не обрали для цього біблію?

Проф. Севілла. Біблія занадто складна для Фа.

Ж. Фа, я ставлю вам важливе запитання: у дельфінів є релігія?[33]

Фа. Я не розумію слова «релігія».

Ж. Я поставлю запитання простіше: дельфіни люблять бога?

Фа. Хто такий бог?

Ж. Що ж, це важко пояснити кількома словами, однак я зроблю спробу: бог — це хтось дуже добрий, хто знає все, бачить усе, він усюди й ніколи не вмирає. Після своєї смерті добрі люди йдуть до нього в рай.

Фа. А де той рай?

Ж. У небі. (Мовчанка).

Фа. Чому добрі люди вмирають?

Ж. Усі люди вмирають, добрі й погані.

Фа. О, я не знав, не знав цього. (Здається, ця звістка приголомшила Фа. Мовчанка).

Бі. Прошу слова. (Жвава зацікавленість).

Ж. Говоріть, Бі. Ми раді вас послухати.

Бі. Що ж, я розповім одну річ. Колись давно ми жили на землі, ми їли земні страви й були щасливі. Відтак нас прогнали з землі й примусили жити в воді. Але земля нас вабить, ми завжди мріємо про неї. Ось чому ми любимо плавати біля берегів і дивитися на людей.

Ж. Бі, в мене до вас важливе запитання. Справді, були випадки, коли кити викидалися на берег, а якщо їх линвами стягали у воду, вони з невідомих нам причин знову викидалися на сушу. Чому це так?

Бі. Коли ми вмираємо на землі, то на ній продовжуємо жити після своєї смерті.

Ж. Якщо я розумію правильно, земля — ваш рай?

Бі. Так.

Ж. А людина — це ваш бог?

Бі. Не знаю. Я не розумію добре слово «бог». Людина й земля — для нас однакова річ. Ми любимо людину дуже-дуже.

Ж. Чому?

Бі. Фа уже казав: вона добра, гладенька й має руки.

Ж. Кажете, людина добра. Але трапляється, коли вона вас ловить і вбиває.

Бі. Ми знаємо, що вона нас убиває, щоб доставити на землю. Ось чому ми не гніваємося на неї.

Ж. Фа, ви, здається, здивувалися з того, що людина вмирає?

Фа. Я не знав цього. Це мене дуже смутить.

Ж. Нас також. (Сміх).

Фа. Чому вони сміються, На?

Проф. Севілла. Щоб забути про це.

Фа. На, ти теж помреш?

Проф. Севілла. Так.

Фа (вражено дивиться на нього). Це мене дуже смутить.

(Погляд Фа вразив аудиторію, й тут запала виняткова тиша, така невластива прес-конференціям).

Ж. Бі, я хотів би поставити вам одне запитання: якщо дельфіни, осідаючи на землі, думають піти до раю, чому тоді не всі дельфіни йдуть помирати на землю?

Бі. Треба мати сміливість, щоб умерти. Ми любимо плавати, ловити рибу, гратися й кохатися.

Ж. Ви дуже прихильні до Фа, правда?

Бі. Так.

Ж. Що було б, коли б його відібрали в вас?

Бі (схвильовано). Хіба мають забрати в мене Фа?

Проф. Севілла (підвівшись). Прошу вас, не ставте подібних запитань!

Ж. Бі, я не сказав, що хтось має відібрати його у вас, я запитав, що було б, якби вас розлучили з ним.

Бі. Я вмерла б.

Ж. Як?

Проф. Севілла. Не ставте таких запитань!

Бі. Я перестала б їсти.

Проф. Севілла (наполегливо). Бі, ніхто в тебе не забере Фа. Ніколи! Це я, Па, кажу тобі!

Бі. Правда, На?

Проф. Севілла. Правда. (До аудиторії). Хотів би пояснити, чому я втрутився. В дельфінів підвищена вразливість і уява. До того ж вони не так виразно, як ми, відрізняють дійсне від можливого. Сприйняти можливе означає для них пережити його. Ось чому треба бути обережним. Ви можете ставити запитання, що, на ваш погляд, не образливі, а насправді вони можуть стати дошкульними.

Ж. Я дуже засмучений, бо не хотів уразити Бі.

Ж. Я поставлю вам запитання, яке, напевно, не образить вас. Фа, у французів є прислів’я: щасливий, як риба в воді. Що ви думаєте про це?

Фа. Я не риба. Я належу до родини китових. Скільки разів треба це повторювати? Вам доводилося бачити риб’ячі очі? Вони круглі й тупі. А зараз подивіться на мої. (Фа відхиляє голову й моргає аудиторії. Тривалий сміх).

Ж. Я визнаю, що ваші очі некруглі й нетупі. Але моє запитання полягає не в цьому. Дайте, будь ласка, відповідь на моє запитання: чи ви щасливі у воді?

Фа. Без води моя шкіра швидко висихає, і я не можу довго жити.

Ж. Ви відповіли мені побічно. Я вас запитував, чи ви щасливі у воді. Чи можете відповісти мені?

Проф. Севілла. Прошу вас, не докучайте йому. Дельфін не звик до такого наступу.

Ж. Чому він не хоче відповісти на моє запитання?

Фа. Я хочу, та не розумію вас. Де ж я повинен жити, як не у воді?

Ж. Фа, позаяк ви щодня дивитеся телевізор, я гадаю, що ви не є необізнаною особою в міжнародних справах?

Лоррімер. Панове, як не прикро, але мушу сказати вам, що час, передбачений для прес-конференції, давно минув, ми вже перевитратили десять хвилин. (Протести). Я нагадую вам про те, що сказав спочатку: професор Севілла вважає, що прес-конференція з блискавками фотоапаратів, запитаннями й прожекторами — суворе випробування для його вихованців, і він гадає, що небажано її проводити більш як годину.

Ж. Містере Лоррімер, у мене ще три запитання. Дозвольте поставити їх.

Лоррімер. Що ж, ставте свої три запитання, і вони будуть останні.

Ж. Фа, що ви думаєте про Сполучені Штати Америки?

Фа. Це — найбагатша й намогутніша в світі країна. Вона захищає свободу й демократію. Американський спосіб життя найкращий від усіх інших.

Ж. Що ви думаєте про нашого президента?

Фа. Це добра людина, яка прагне миру.

Ж. Що ви думаєте про В’єтнам?

Фа. Звідти не можна нам іти, бо це означало б заохочення агресії.

Ж. Фа, на випадок війни ви взяли б зброю, щоб боротися на боці Сполучених Штатів?

Лоррімер. Це вже не три, а чотири запитання. З вашого дозволу я сам відповім. Фа не може взяти зброї, бо він не має рук. (Сміх). Панове, дякую за вашу люб’язну увагу й пропоную подякувати професорові Севіллі, його вихованцям Фа та Бі за їхній чудовий виступ. Я справді пишаюся тим, що був тут разом з ним, разом з вами у цей історичний день. (Тривалі оплески).

Югославський філософ Марко Льєпович на запрошення Каліфорнійського університету перебував у Сполучених Штатах, коли, наче бомба, вибухнула звістка про прес-конференцію, що відбулася 20 лютого. Його вразив химерний стан ейфорії й збудження, що панував тоді в США. У листі до свого приятеля — сараєвського лікаря він описав це так: «З великою гідністю американського народу вживаються, наче на противагу їй, окремі невеликі вади, серед яких я назвав би тенденцію до самовдоволення й здатність почувати себе морально виправданим. Одне й друге особливо зараз виразно видно з преси, радіо, телепередач і приватних розмов. Нині самозахвалювання досягає нечуваного ступеня, якого воно не досягало навіть у дні найвидатніших космічних досягнень. Що ж до «морального виправдання», то воно також набирає найнесподіваніших форм. Коли висловити їх якнайпростіше, то це виглядатиме приблизно так: «Якщо ми, американці, перші навчили дельфінів розмовляти, то тому, що ми цього заслуговуємо».

Безумовно, встановлення мовного зв’язку з твариною — факт знаменний, і американці мають право пишатися. Але в мене викликає тривогу те, що такий швидкий науковий прогрес, або, як вони кажуть, вдаючись до історично-воєнних термінів, це «завоювання нових рубежів», на їхній погляд, дає їм право претендувати на лідерство в світових масштабах. Коли американці говорять про цей «величезний стрибок уперед», то щоразу самовдоволено зазначають, які великі кошти вони вклали (мовляв, тільки вони могли вкласти такі кошти) в дослідження дельфінів за останні десять, років. І ще вони вважають, що успіх — це подарунок від Всевишнього народові, який його найбільше гідний. Примусивши розмовляти американських дельфінів, таким чином, мовляв, небо благословило Сполучені Штати й затвердило їх у тій світовій місії, котра, на їхню думку, їм судилася.

Так міркують в інтелектуальних колах, але з прикрістю й навіть з огидою мушу сказати, що на нижчому рівні цей сенсаційний науковий поворот у історії світу відразу витлумачили, як могутність і можливі перемоги над іншими країнами. Шофер таксі, що вчора віз мене до університету, мовив: «Тепер, коли наші дельфіни розмовляють, я б’юся об заклад з вами на десять доларів, що жоден з отих клятих російських підводних човнів не наважиться наблизитися до наших берегів, щоб закидати нас своїми мерзенними ракетами». Я спитав його, чи думає він, що справді радянські люди можуть на них напасти. Шофер відповів: «Авжеж! І росіяни, й китайці, й в’єтнамці, й французи, й уся ця мерзенна кліка!..» Як подумаєш, що Сполучені Штати мають у своєму атомному арсеналі засоби для знищення не тільки своїх супротивників, а й усю планету — й самих себе також, — дивуєшся з цієї манії переслідування, що охопила американців. Симптом дуже тривожний, позаяк ідея необхідності війни, навіть агресивної, свого часу легко буде нав’язана підготовленому в такий спосіб населенню, лише варто буде подати цю війну як запобігливу проти ворога, що готується завдати руйнівного удару».

Однак справедливо буде додати до зауважень Марка Льєповича, що прес-конференція від 20 лютого викликала в американського народу реакцію, яка виявила набагато симпатичніші риси характеру: велике піднесення, гумор і схильність до зворушення. Наступного ж дня слава Фа — принаймні вона досягла популярності Ліндберга, що її він здобув після першого перельоту через Атлантичний океан, — затопила всю Америку.

Але мало назвати це Популярністю. Либонь, вірніше буде, коли поведемо мову про любов, навіть закоханість: так щиро й одностайно захопилися американці двома дельфінами. Самі лише імена Бі й Фа плекали любов у серцях двохсот мільйонів поважних людей. Наступного після 20 лютого дня дельфінів урочисто назвали в газетах «першими тваринами, обдарованими розумом». Любов до тварин поєднувалася у серцях американців з культом раціонального, внаслідок чого утворилася суміш, майже готова вибухнути. Спостерігачі відчували тоді, як б’ється серце цього великого народу, й розуміли, куди може завести Надлишок його ніжності. Від краю до краю велетенського материка Фа любили, як пустуна, милувалися ним, як диво-дитиною, й звеличували, мов національного героя.

Бейсбольна команда, що досі називалася «Леви», одразу ж відмовилася від своєї назви й переохрестилася на «Дельфінів». Щодня виникали все нові й нові «Фа-Фан-клуби», особливо серед молоді. Багато популярних співаків випускали платівки з дельфіновою музикою, яку насвистували. Одна пісенька, що викликала захоплення, мала тільки такі слова «І love you, Ві»[34]. Вони безперестану повторювалися різними тонами, а паузи заповнювалися-то млосними, то жагучими свистами. В Міннесоті з’явився новий танець «дельфін-ролл». Танцюристи закладали руки за спини, на знак відсутності цих кінцівок у дельфінів, притискувалися один до одного й, погойдуючись, гарцювали на місці. За три тижні танець полонив Сполучені Штати, Латинську Америку й Західну Європу.

На противагу «Фа-Фан-клубам», виникали жіночі «Бі-клуби», що набули популярності серед дівчаток віком чотирнадцяти-п’ятнадцяти років, зокрема серед учениць ліцеїв. В основі цих клубів було прагнення дівчаток уподібнити себе до Бі, й інколи їхні статути ґрунтувалися на такому культі Фа, що психологи затурбувалися й стали таємно проводити обстеження. Вони відкрили, що на деяких розвагах, своєрідних таїнствах, які проводилися вночі в приватних басейнах для купання, підлітки плавали голі, сидячи на гумових дельфінах, і співали негритянських релігійних пісень, у яких ім’я бога замінювали іменем Фа. Жаргон дівчаток-підлітків теж змінився. Про юнака дівчата казали: «О dear, he’s a Fa» або навпаки: «He’s a dreadful anti-Fa»[35], залежно від того, подобався він їм чи ні. Дослідники відзначили, що, на їхню думку, емблема «Бі-клубів» — дельфін, зображений вертикально, — насправді фалічний символ.

Не забарилася й торгівля скористатися з цієї незвичайної популярності. За кілька тижнів було продано близько двадцяти мільйонів платівок із записами найкарколомніших фрагментів прес-конференції від 20 лютого. Одна фірма безалкогольних напоїв створила «Dolphin’s drink»[36] і галасливо розрекламувала його тонізуючий уплив на нерви й м’язи. З’явився крем «Дельфіночка» з етикеткою: «Він живить вітамінами вашу шкіру, ефективно очищає її від патогенних мікробів і робить вашу епідерму такою ніжною й гладенькою, як у Немовляти». Брильянтин «Дельфін» (на екстракті лаванди) гарантував чоловічим чубам таку чудову зачіску, без якої неможливо досягти успіхів у житті. Крамниці були переповнені найрізноманітнішими предметами, на яких фігурували Фа й Бі. Їх малювали, літографували, вирізьблювали або видавлювали на запальничках, портсигарах, столових предметах, краватках, попільничках, карафках і навіть дверних ручках (які, до речі, анітрохи не нагадували стилізованих дельфінів, що правили для цієї ж мети в XVIII столітті у Франції).

На Бродвеї афіші повідомляли про два атракціони. В одному з них шістдесят танцівників, що зображували хвилі, носили на руках шістдесят дівчат, зодягнених під дельфінок, але стрижнем спектаклю був, безперечно, весільний танок: у гігантському акваріумі граціозно, на грані еротичного екстазу вигиналася пара дельфінів-людей.

У царстві іграшок дельфіни — з гладесенької гуми, з рухливими оченятами, всміхненим ротом і дихалом, з якого, варто тільки натиснути на хвостового плавника, вириваються звуки «Па» й «Ма» — цілком витіснили ведмедиків. А з приходом літа гумові дельфіни натуральної величини замінили на пляжах надувні матраци. Їх виробляла велика фірма, що мала чималі кошти. Надувний дельфін тепер красувався на рекламних полотнищах понад автострадами: на них малювали хвацького хлопчака, що осідлав дельфіна й весело мчав поміж бурхливими хвилями, а внизу стояли слова: «You should not go to sea without a purpoise»[37].

Відомий нью-йоркський Будинок мод створив сукні «Нью-Лук дельфін» і влаштував їх показ у «Асторії». Манекенщиці були одягнені в щось на зразок мішків, пошитих з гладенької вилискуючої тканини. Талія не окреслювалася, й сукня, що звужувалася згори донизу, закінчувалася на рівні колін вставним клином, звісно, на зразок хвостового плавника. Диктор радив покупцям натренуватися ходити поволі, злегка погойдуючись, що мало б справляти враження пересування дельфіна у воді.

У газетах, щотижневиках і щомісячниках, у науково-популярних часописах, зокрема, тих, дуже поширених у США, для яких природа й тварини — головна тема, дельфіни стали панівними героями. У більшості статей, перша частина яких була написана спеціалістами, автори дотримувалися об’єктивності й лаконічності (один факт на речення), властивої заокеанській пресі. Однак подекуди вони були пересипані гумором і сентиментальними нотками, що пожвавлювало текст.

Зрозуміло, в менш серйозних виданнях перевага надавалася жартам. У черговому номері «Плейбоя», що вийшов у світ після 20 лютого, на обкладинці подавався фотомонтаж: Аніта Екберг у купальнику міцно пригортала руками Фа, а внизу стояв напис: «Він сказав, вона так добре збудована, що може швидко плавати».

З великою жадібністю накинулися на тему про дельфінів і карикатуристи. Коли б зібрати малюнки, що запрудили пресу, можна було б зробити чимало альбомів. На одній з таких карикатур зображувався дельфін-учитель (в окулярах), що читав юним дельфінам книгу, яка стояла на парті з спеціальними поплавками. На першому плані затяте дельфіня не приховувало свого невдоволення й байдужості, а двоє інших учнів ділилися такими слівцями:

— What’s wrong with him?

— He says he wants to learn Russian[38].

Інша карикатура відтворює сцену в флоридському океанаріумі, де саме перед початком вистави (глядачі вже з’юрмилися біля входу) збуджені дельфіни пропливають перед своїми наставниками, розмахуючи плакатами з написами:

MORE FISH!

MORE WATER!

AND LESS WORK!

Ще до того, як Фа зійшов на вершину слави, дельфін з’явився в коміксах, що їх малював відомий художник Ліл Абнер з «Нью-Йорк геральд трібюн». Після 20 лютого він став головним героєм коміксів, що захлинули пресу. Один з них, може найхарактерніший, називався «Білл і Ліззі» й розповідав про пригоди сімейної пари дельфінів. Білла малювали мов якогось супердельфіна, наділеного великими грудьми й здатного швидко плавати. Ліззі, набагато менша й слабкіша, кокетливо моргала. Тут подавалися карколомні перипетії, зокрема викрадення Ліззі якимось негідником на ймення Карський (у нього слов’янське прізвище, однак азіатські риси обличчя, ніби художник хотів надати читачеві певну свободу у витлумаченні). Карський, викравши Ліззі й утікши з нею на великому моторному човні, хотів завербувати Білла на службу могутньої іноземної держави (вона також не називалася), проте Білл лишився вірний своїм американським друзям. Очоливши загін дебелих дельфінів, він наздогнав Карського в відкритому океані й, щоразу пірнаючи у воду, аби сховатися від ворожих куль, разом із спільниками перекидає човна. Ударом хвоста оглушив Карського (не вбив) й, доставивши його непритомного на спині до берега, передав правосуддю.

Правду кажучи, хор прославляння і виявлення любовних почуттів до дельфінів, що розпочався 20 лютого, був неодностайний. Подекуди лунали невдоволені голоси, й преса негайно підхопила їх з потреби суперечностей, що спить десь у глибині людської душі. Якийсь Т.В.Мейсон, оптовий торговець залізним товаром, колишній кандидат на пост сенатора від одного з південних штатів, поставив у своїй галасливій промові кілька гнівних запитань: «Чому, — запитував він, — наш дельфін зветься Іваном? Професор Севілла — комуніст? А коли так, то як можна пояснити, що державне агентство доручило комуністові навчання дельфінів? Я маю двоє малолітніх дітей, — провадив гнівно Мейсон, — хлопчика й дівчинку. Сподіваюся, що колись вони, як і їхній батько, стануть добрими американцями. Одначе нізащо в світі, навіть за мільйон доларів, я не погодився б, аби комуніст навчав їх абетки».

На Адамсове запитання, який нелегковажно сприйняв це звинувачення, Севілла в офіційному повідомленні пояснив, що напередодні народження Фа він дивився кінофільм «Іван Грозний». Наступної днини, коли народилося дельфіня, один із Севіллиних помічників завважив, що воно проявило грізну життєздатність. «Що ж, у такому разі, — сказав Севілла, — назвемо його Іваном». Цей жарт, може, й не такий дотепний, проте тут не слід оголошувати тривогу. Зрештою звинувачення Т.В.Мейсона безпідставне, бо Іван не був відомий громадськості під іменем «Іван», а під іменем Фа, що його він сам дав собі.

Жвава перепалка спалахнула у конгресі між сенаторами Сейлсбері й Спарком, якого називали «римським сенатором» за пристрасть до латинських цитат. Сенатор Сейлсбері запропонував конгресові встановити стипендії, які б дозволили радянським дельфінам відвідати американські океанаріуми, аби наші вчені могли порівняти їх з їхніми американськими братами. Спарк красномовними слівцями відкинув цю пропозицію. Він заявив, якби навіть росіяни подарували США всіх своїх дельфінів, то не радив би конгресові погодитися брати такий дарунок. «Timeo Danaos, — заявив він, — el dona ferentes[39]». Він відкинув a fortiori[40], рішуче пропозицію запросити до США дельфінів, що займуться підривною діяльністю, за рахунок американського платника податків. Наприкінці він назвав пропозицію сенатора Сейлсбері «негідною й безвідповідальною».

Пол Омейр Парсон (на прізвисько П.О.П., або ж більш по-панібратському, як його називали друзі, Поп) зайшов набагато далі, ніж Т.В.Мейсон і сенатор Спарк. Він обурився навіть принципом виховання дельфінів. Поп став відомий широкій громадськості з прикрих інцидентів, якими супроводжувалося висунення його кандидатури на пост губернатора в одному південному штаті. То був брутальний, дебелий чолов’яга, який безцеремонно у самій сорочці виходив виголошувати свої промови, мова його, різка й барвиста, розважала журналістів. «Мій мозок, — вигукував він у одній промові, що виголошував її перед своїми політичними однодумцями в Атланті, — не годен утямити, навіщо конгрес витрачає наші гроші для навчання дельфінів. Ми були непередбачливими, що навчили читати наших негрів, і тому зазнали лиха від них, а тут ще й ці дельфіни. Хай дельфіни лишаються на своєму місці. — в морі, а ми на своєму, і так буде найліпше для всіх. Ми живемо в світі нікчем, негідників і зрадників, — обурювався Поп, — але до останньої краплі крові я боротимуся проти безглуздя, підлості й підривної діяльності. — (Оплески). Щодо мене, то, як і кожний американець гідний цієї нації, я дуже люблю тварин, особливо свого собаку Роуккі. Однак гадаю, що роль мого собаки Роуккі — йти за моїми п’ятами, коли я шпацирую, й лягати мені до ніг, коли я сідаю, а не сперечатися зі мною про, так би мовити, переваги інтеграції. — (Сміх). — Що ж до дельфінів, то я маю висловити раз і назавжди свою думку, — торохтів він, гепаючи кулачищем у пюпітр перед собою. Зробив драматичну паузу й повів підвищеним тоном: — Я вважаю, що для риби місце в моїй тарілці, а не за моїм столом, де я мав би слухати її недоречні зауваження. — (Сміх і оплески). — Ось побачите, — викрикнув він наприкінці, — незабаром дельфіни стануть у нас вимагати громадянських прав!» (Тривалі оплески у супроводі глумливих і ворожих вигуків на адресу дельфінів).

Побоювання, висловлені Попом, знайшли свій занадто трагічний вияв невіддалік від найзнаменитішої місцевості Сполучених Штатів, 22 лютого пан і пані Фуллери, вчителі середнього віку, що перебували в весільній подорожі до Ніагарського водоспаду, скінчили життя самогубством, ковтнувши в готельній кімнаті зайву порцію снодійного. Вони пояснювали свій вчинок у цидулці, яку поклали під подушку. «Повідомлення, — писали вони, — що дельфіни розмовляють, довело нас до відчаю, в цій новині ми почули похоронний дзвін по пануванню людини в світі». Суд присяжних ухвалив, що, здорожившися й перебуваючи в нервовому збудженні від медового місяця, вже немолоде подружжя з’їхало з глузду.

До честі американського народу, навіть тієї лихої години, коли з’являлися ці негативні настрої, люди доброї волі заходилися вже захищати права дельфінів і вимагали поліпшити їхні умови існування.

Група психологів домоглася в державного агентства дозволу порозмовляти кілька годин з Бі й Фа, яких доставили з цією метою да флоридського басейну. Потім вона провела спостереження в різних океанаріумах з їх німими братами. Психологи склали звіт, уривки якого потрапили на сторінки газет і глибоко вразили громадськість.

«З наших розмов з Бі й Фа, — писали психологи, — ми зробили висновок, що ці двоє дельфінів володіють словниковим запасом, знаннями й інтелектом середнього американського тінейджера[41], з тією різницею, що вони не вдаються до жаргону й розмовляють правильною англійською мовою. Природний розум німих дельфінів, судячи з їхньої поведінки, цілком очевидний, лише вони не мають засобів до його виявлення. Ми вважаємо, що взаємовідносини людини з дельфіном, якими добрими вони не здавалися б у океанаріумах, повинні розвиватися в напрямку великого рівноправ’я. Приязнь, що її мають дресирувальники й обслуговуючий персонал до дельфінів, справді, велика й нерідко зворушлива, проте вона приховує в собі відтінок поблажливості, а це свідчить, що упередження, які виникають у стосунках людини з твариною, не стерлися. У професора Севіллн, навпаки, стосунки з дельфінами чудові. Либонь, саме завдяки своїй глибокій гуманності й відсутності будь-яких упереджень професор Севілла й досяг із Бі й Фа таких гарних успіхів.

У всіх басейнах, які ми відвідали, дельфінів годують добре, — йшлося далі в звіті. — Непогане й медичне обслуговування. Однак слід побажати, щоб умови їхнього життя були кращі, бо перебування дельфінів у тісному середовищі впливає на їх душевну рівновагу. З цього приводу ми хочемо наголосити, що в ніякому разі басейни не повинні бути круглі, бо в дельфінів виробляється звичка кружляти колом, та сама звичка, що притаманна диким звірам, замкненим у клітці, котрі безугавно никають із кутка в куток. Краще їх тримати в прямокутних басейнах, один бік яких досягав би ста метрів — мінімальної довжини, необхідної для досягнення швидкості, що принаймні створювало б враження волі. Проте найкращим засобом від комплексу ув’язнення, беручи до уваги виняткову лояльність дельфінів до людей, слід час від часу випускати їх у відкрите море, щось на зразок солдатських короткочасних відпусток».

Майже одразу ж «Асоціація американських матерів» опублікувала цілий ряд міркувань, що звучали приблизно так само. «Оскільки дельфіни розмовляють, — заявляли матері, — ніхто більше не повинен поводитися з ними як з тваринами. Отже, яке право має доктор Ліллі та інші вчені встромляти електроди в черепи цих істот? Яке право мають директори атракціонів примушувати їх працювати безкоштовно й без нормованого часу, мов циркових тварин? І чому ці директори силоміць нав’язують дельфінкам партнерів, тоді як на волі, в природному середовищі, дельфінки вибирають їх на свій смак?»

Що ж до реагування різних церков, то їх слід віднести до найвеликодушніших за характером і найглибших по суті порушених питань, бо від них залежав майбутній статус дельфіна в людському суспільстві. Перший порушив це питання пастор-євангеліст Ліїд у статті «Борг Йони», що наробила чимало галасу. Ліїд закликав звернути увагу на те, що дельфін належить до родини китових. А кит (або, достоту кажучи, кашалот) проковтнув Йону. Хіба не вартий уваги той факт, що кит, кажучи просто, не потрощив Йону своїми жахливими щелепами? Він не перетворив його також на кашку за допомогою м’язів і соків свого шлунка. Черево кита стало для Йони сховищем, а не домовиною. І за кілька днів кит відпустив Йону на волю цілого й непошкодженого, здатного виконувати завдання, що чекали на нього. Таємниче й провіденціальне зближення китоподібних і людини!

Ліїд писав, що ці думки виникли в нього, коли він читав звіт про прес-конференцію від 20 лютого, йому здалося, що людина ще не віддала свого боргу вдячності китоподібним, бо останні з давніх часів відзначені печаттю провидіння, як зовсім інші для людини істоти. Ліїд писав далі, що він ледь не знепритомнів, коли на запитання одного журналіста Фа запитав з властивою йому відвертістю й безпосередністю: «Хто такий бог?» Якого християнина, запитував Ліїд, не вразило б прикре почуття за таку, необізнаність? Звичайно, журналіст відповів, як міг, але єдиною дійовою відповіддю — Ліїд не боявся цього сказати — було би залучити дельфінів до слова божого. Бо запитання «Хто такий бог?» продиктоване не банальною допитливістю, що а людина здатна вдовольнити, залежно від її волі. Це запитання: «Хто такий бог?» — уже саме є духовною нудьгою. Коли Фа, як усе це підтверджує, розумна істота, він здатний запричаститися до таїнств віри.

Однак у багатьох пасторів-євангелістів, як і пасторів інших сект, відчайдушна теза Ліїда не забарилася викликати нарікання й заперечення. «Звичайно, — писав із цього приводу пастор-баптист Д. М. Хоторн, — тварини мають своє місце в світі божому. Як і людина, вони сотворіння Бога, бо — від великого до малого — Він вивів усіх їх із Небуття. Але Бог поставив їх на нижче місце в ієрархії істот і підкорив людині. Бог не дозволив їм любити Його, благоговіти перед Його таїнством і вкушати винагороду в Його царстві небесному. Я погоджуюся з Ліїдом, — писав далі Хоторн — що дельфін Фа — істота розумна. Та, на жаль, душа й розум не синоніми. Чи мають дельфіни душу? Ось питання! Щоб у цьому переконатися, потрібне божественне одкровення або принаймні незаперечне й безсумнівне знамення. Залучення дельфінів до християнської віри було б благочестивим діянням, але воно, можливо, відкривало б шлях прикрим вільностям, бо ми мусили б відступити від заповідей, даних нам Богом, щоб ми свято виконували їх. Чи маємо право, — запитував наприкінці Хоторн, — одночасно змінювати букву й дух святого письма й сказати дельфінові, причащаючи його до віри, що великомученик умер на хресті в ім’я його спасіння?»

Саме в цей момент у полеміку втрутився превелебний отець Р.П.Шмідт. Він народився у Франції, виріс у Канаді й Сполучених Штатах. Шмідт був єзуїт з глибоким і всеосяжним розумом. Доктор теології, доктор біологічних наук, етнолог, соціолог, нумізмат, археолог, він знав, крім двох рідних мов (англійської й французької), італійську, іспанську, німецьку, румунську й чеську. (Останньою, за словами чехів, розмовляв без акценту, що є рідкісним явищем для іноземця). Листувався з Тейяром де Шарденом, лордом Бертраном Раселлом, Гюнтером Андерсом і філософом Гароді. У шістдесят років вивчив російську мову: «Щоб, — як мовив він, — читати Толстого в оригіналі».

Шмідт енергійно й з хистом напав на тезу Хоторна. Вона погана, передусім, уже тим, писав Шмідт, що таке міркування означає підтримку релігією огидної й сміховинної промови ПОПа в Атланті. В цьому полягає велика небезпека, від якої Хоторн перший би застеріг, коли б завчасно помітив її. Християнство, якщо воно не хоче себе дискредитувати, не мало б зв’язуватися з відсталими політичними доктринами. Навпаки, воно повинно прагнути зберігати контакт з еволюцією, що відбувається в світі, засвоювати досягнення думки й у той чи інший спосіб використовувати найвизначніші наукові відкриття. Звичайно, Хоторн має слушність, проводячи грань між розумом і душею. Одначе в цьому випадку на що спирається він, утверджуючи, хоча б побічно, що дельфіни не мають душі? Що таке насправді душа, як не здатність тієї чи іншої істоти відчувати метафізичне гнітюче невдоволення своєю земною долею й звільнитися від неї в пориваннях релігії? Релігійні віросповідування дельфінів, вів далі Шмідт, у тому вигляді, в якому вони з’являються нам із слів Бі (прес-конференція 20 лютого), наївні й спрощені; але це не перешкоджає їм нести в собі елементи релігійного почуття: Поняття про втрачений рай: дельфінів колись у давнину вигнали з землі; 2. Поняття про той світ: земля для них — рай, куди вони потрапляють після смерті; 3. Поняття про самопожертву: вони готові віддати життя, щоб якнайшвидше й найпевніше досягти вічного блаженства; 4. Поняття про обожнену досконалість: вони мають у собі велике почуття любові до людини, що здається їм (помилково) вельми доброю й могутньою істотою. Французький письменник Веркор має слушність, писав далі Шмідт, утверджуючи, що єдиний справжній критерій людської основи — це не фізична подоба, не мова й навіть не розум, а релігійне почуття.

Всупереч тому, що думає Хоторн, не слід чекати божественного одкровення, бо властиво одкровення в тому й полягає, що сьогодні вже можна думати про залучення дельфінів до християнської віри, маючи можливість це здійснити. Безперечне й безсумнівне знамення, що його вимагає Хоторн, нам уже подароване — це чудотворна поява талану мови у дельфінів.

Антропоцентризм, писав далі Шмідт, як і геоцентризм, віджив своє. Людина більше не самотня на планеті. Віднині людина мусить ставитися до тварин, що відповідають тим критеріям, за якими вона визначає свою сутність, як до рівних собі осіб. Переборюючи консерватизм своєї зверхності, можна зрозуміти, що людина й дельфіни — це одне й те ж, лише назване іншими іменами. Отож не буде абсурдом, коли ми скажемо дельфінові, що Христос помер на хресті для спасіння його, бо віднині людиною слід вважати кожну істоту, обдаровану релігійним почуттям і яку можна залучити до справжньої віри за допомогою членороздільної мови.

Зайвий раз, вдавався Шмідт наприкінці до своєї улюбленої тези, з’ясовується, що немає справжньої антимонії між наукою й релігією. Навпаки, наука розширює в нас поняття «людина», що відкриває перед нами захоплюючі перспективи: завдяки науці ми зуміємо нині домогтися того, що слово Христове проникне до глибин океанів.

Після появи цієї статті багато священиків, що належали до різних церков, написали листи Лоррімерові, прохаючи дозволу одержати доступ до Бі й Фа, щоб їх причастити до віри. Вони наштовхнулися на ввічливу відмову. Комісія, відповідав Лоррімер, розуміє високі прагнення, що продиктували це прохання, одначе поки що вона не має змоги вдовольнити його, бо місце, де професор Севілла навчає Бі й Фа, засекречено із цілком зрозумілих причин, яких вимагають правила безпеки[42]. Принаймні з офіційної точки аору проблему залучення дельфінів до християнської віри не можна вважати визрілою.

Зовсім інша проблема привернула увагу Білого дому, й він вважав, що слід її негайно розв’язати. Було ухвалено, що Мало навчити одного чи двох дельфінів. Якщо дельфіни мають стати цінними помічниками американського військо-по-морського флоту, то потрібно, не гаючи часу, вжити всіх необхідних заходів для їх масового вербування. Під натиском своїх радників президент Сполучених Штатів не гаяв часу: він діяв. Згадавши історичне рішення 25 вересня 1945 року президента Трумена про анексію континентального цоколя США — рішення, що відсунуло підводні кордони країни далеко за територіальні води, — американський уряд оголосив, що віднині він вважає: Сполученим Штатам належать усі дельфіни, касатки, кашалоти та інші китоподібні тварини, що паруються й розмножуються у районі їхнього континентального цоколя. Внаслідок цього знищення, переслідування й виловлення зазначених китоподібних забороняється для всіх кораблів, катерів і човнів, для всіх рибалок, груп рибалок і рибальських підприємств, до якої б національності вони не належали, й входить тільки до компетенції військово-морського флоту США.

Ця заява, однак, мала значення, що виходило за межі тих практичних міркувань, якими керувалися її автори. По суті, вона вносила в історію людства факт великого значення: вперше виникло поняття «дельфіна-американця».