Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

32

О восьмій сорок приїхав Ґотанда на своєму «Мазераті». Сама поява такого автомобіля біля мого під’їзду здавалася недоречною. Та нічиєї вини в тому немає. Просто буває так, що деякі речі фатальним чином не підходять одна одній. Раніше моєму під’їзду не підходив його велетенський «Мерседес», а тепер так само «Мазераті» — ні до чого. Та що вдієш! У кожної людини свій стиль життя.

На Ґотанді був звичайнісінький сірий пуловер, звичайнісінька синя сорочка і прості бавовняні штани. І все-таки навіть у такому одязі він привертав до себе увагу. Як Елтон Джонс у бузковому піджаку та жовтогарячій сорочці зі своїми шаленими стрибками на сцені. Ґотанда спочатку постукав, а коли відчинив двері, привітно всміхнувся.

— Якщо ти не проти, можеш зайти й посидіти в мене, — запросив я його. По ньому було видно, що хоче поглянути на мою квартиру.

— Із радістю, — погодився він із сором’язливою усмішкою на губах. Від такої приємної усмішки гостя можна запросити навіть на цілий тиждень.

Моя квартира, — дарма що тісна, — здається, справила на нього певне враження.

— Війнуло чимось давнім і рідним, — сказав він. — Колись і я в такій мешкав. Поки не здобув популярності.

В устах іншої людини такі слова звучали б зверхньо, але тільки не в нього.

Якщо коротко, то моя квартира складалась із чотирьох приміщень: кухні, ванної, вітальні та спальні. Усі досить тісні. Кухня радше скидалася на розширений коридор. Там уміщався тільки довгастий буфет і столик на дві особи. Так само спальня: ліжко, шафа для одягу й письмовий стіл забрали всю площу. І тільки у вітальні залишалося хоч трохи простору для життя. Бо там не було майже нічого. Етажерка з книжками, поличка з платівками й маленька стереосистема, от і все. Ні стола, ні стільців. Тільки дві великі подушки «мерімекко»: одна на підлогу, інша до стіни, щоб зручно було спертися. А як потрібен столик, дістаю розкладний зі стінної шафи, — і готово.

Я показав Ґотанді, як користуватися подушками, розклав столик, приніс темного пива і суміші шпинату з подрібненою сушеною рибкою. І ще раз поставив Шуберта.

— Чудово! — похвалив Ґотанда. Гадаю, не заради компліменту, а таки насправді.

— Може, ще щось приготувати? — спитав я.

— А тобі не буде важко?

— Та ні… Простіше простого. Вмить приготую. Не щось особливе, а хоч якусь закуску до випивки.

— Можна подивитись, як ти готуватимеш?

— Звичайно, — дозволив я.

Я змішав зелену цибулю з маринованими сливами, сушеним тунцем, маринованою морською капустою та креветками, дрібно порізану варену рибу приправив хроном васабі й тертою редькою, на маслиновій олії з додачею часнику та шматочків салямі підсмажив кружальця картоплі. Нарізав огірків, додав туди варених бурих водоростей і тофу, що залишилися з учорашнього дня, і все це добряче приправив імбиром.

— Чудово… — зітхнувши, проказав Ґотанда. — Ну й талант у тебе!

— Усе дуже просто. Ніяких особливих зусиль. Як наб’єш собі руку — приготуєш за п’ять хвилин. Найголовніше — скільки чого змішати.

— Оце талант! Я на таке не здатний.

— А от я ніколи не зіграв би ролі стоматолога. У кожного свій спосіб життя. Different strokes for different folks…

— Справді, — погодився він, — Слухай, а що, як сьогодні я вже нікуди не піду і заночую в тебе? Ти не проти?

— Авжеж, не проти.

І ми взялися до темного пива, закусюючи моїми стравами. А коли закінчилося пиво — перейшли на «Катті Сарк». І слухали гурт «Sly and the Family Stone». Потім — «Doors», «Rolling Stones», «Pink Floyd». А також «Surfʼs Up» гурту «Beach Boys». Це була ніч шістдесятих років. А ще ми слухали «Loving Spoonful» і «Three Dog Night». Якби тоді до нас випадково завітали інопланетяни із Сіріуса, то, гадаю, подумали б: «Ось де викривився час!».

Інопланетяни до нас не заглянули, зате після десятої за вікном тихо посипався дощ. Легкий, спокійний дощ, який своїм скапуванням із даху нарешті нагадує тобі, що живеш на цьому світі. Дощ, спокійний, як мрець.

Коли вже споночіло, я вимкнув музику. Адже в мене не такі міцні стіни, як у Ґотанди. Якщо й після одинадцятої слухати музику — сусіди поскаржаться. Музика затихла — і під шелест дощу ми заговорили про мертвих.

— Розслідування вбивства Мей відтоді начебто не просувається, — почав я.

— Знаю, — відповів Ґотанда. Він також перевіряв газети й журнали, шукаючи інформації про перебіг цієї справи.

Я відкоркував другу пляшку «Катті Сарк» і підняв склянку за Мей.

— Поліція зосередила розслідування на клубі дівчат за викликом, — сказав я. — Гадаю, вони, напевне, щось вивідали. А тому не виключено, що дотягнуться й до тебе.

— Можливо, — погодився Ґотанда, злегка нахмурившись. — Та, скоріше, все обійдеться. Я також трохи захвилювався і мимохідь розпитав у людей із нашої контори, чи це правда, що той клуб зберігає цілковиту конфіденційність? І от уявляєш — я дізнався, що керівництво клубу начебто підтримує зв’язки з політиками. Кілька високих посадовців на ньому пасуться. Та навіть якби поліції вдалося його накрити — до клієнтів вона не добралася б. Руки короткі. Крім того, й наша контора має певний політичний вплив. Бо розпоряджається кількома видатними кінозірками. А ще в неї є вихід навіть на коло людей із сумнівною репутацією. А тому, сподіваюся, не кине мене напризволяще. І зробить це, очевидно, тому, що я для неї — золота жила. І те, що я, опинившись у центрі скандалу, так би мовити, втрачу свій товарний вигляд, завдасть шкоди передусім саме нашій конторі. Бо вона вклала в мене великі гроші. Звісно, якби ти видав моє ім’я — поліція, напевне, взяла б мене за горло. Бо ти — єдиний вихід на мене. Якби так сталося, ніяка політична сила не встигла б прийти мені на допомогу. Але тепер уже нема чого турбуватися. Все залежить від того, яка система сильніша.

— Який брудний цей світ! — сказав я.

— І не кажи, — погодився він.

— Два голоси за «брудний». Пропозицію схвалено.

Ґотанда кивнув. І всміхнувся.

— Саме так. Два голоси за «брудний». А до вбитої дівчини всім байдуже. Всі рятують лише свою шкуру. Включно зі мною.

Я приніс із кухні льоду, крекерів та сиру.

— У мене до тебе одне прохання, — сказав я. — Щоб ти подзвонив до того клубу й дещо запитав.

Ґотанда смикнув себе за кінчик вуха.

— А про що ти хочеш дізнатись? Якщо про це вбивство — нічого не вийде. Нічогісінько не скажуть.

— Та ні, вбивства це не стосується. Я хочу дізнатися про одну дівчину за викликом у Гонолулу. Я чув, що через цей клуб можна замовити собі дівчину навіть за кордоном.

— Від кого чув?

— Від одного випадкового чоловіка. Просто я уявив собі, що клуб, про який казав той чоловік, і твій клуб — це одна й та сама організація. Бо туди не потрапляють люди без високого становища, грошей і довіри. А таким, як я, кажуть, дорога туди заказана.

Ґотанда всміхнувся.

— Я також чув про систему, що дозволяє купити дівчину за кордоном по телефону. Але сам такого не пробував робити. Можливо, це той самий клуб… А що ти хочеш дізнатися про дівчину з Гонолулу?

— Чи працює в них дівчина з Південно-Східної Азії на ім’я Джун.

Ґотанда трохи подумав, але більше нічого не спитав. Тільки вийняв блокнот і записав ім’я.

— Джун… А прізвище?

— Перестань. Це ж звичайна дівчина за викликом, — сказав я. — Просто Джун. Як «червень» по-англійському.

— Зрозуміло. Спробую завтра подзвонити, — пообіцяв він.

— Буду дуже вдячний, — сказав я.

— Не треба. Це така дрібниця порівняно з тим, що ти зробив для мене. Не бери собі цього до голови, — сказав він і двома пальцями — великим і вказівним — звузив очі. — До речі, ти на Гаваї сам їздив?

— На Гаваї ніхто сам не їздить. Ясна річ, із дівчиною. Страшенно вродливою. Якій лише тринадцять.

— І ти спав із тринадцятирічною?

— Та де там! У неї ще грудей не видно…

— Ну, тоді що ж ти з нею робив на Гаваях?

— Навчав світських манер, пояснював механізм статевого потягу, лаяв Боя Джорджа, дивився «Інопланетянина». Загалом, усяке робив…

Якийсь час Ґотанда не спускав з мене погляду. Потім засміявся, ледь-ледь розтуливши губи.

— А ти — дивак, — сказав він. — Усе, що ти робиш, завжди якесь справді дивне. Чому?

— І справді — чому? — перепитав я. — Це не означає, що я щось навмисне роблю. Самі обставини відносять мене в такому напрямі. Як у випадку з Мей. Ніхто ні в чому не винен. А так сталося…

— Гм-м-м!.. — промимрив він. — Ну і що, порозважався на Гаваях?

— Ще й як!

— Добряче засмаг.

— Авжеж.

Ґотанда ковтнув віскі та захрустів крекером.

— А я, поки тебе не було, кілька разів зустрічався з колишньою дружиною, — сказав він. — Прекрасні були зустрічі. Може, це дивно звучить, але спати з колишньою дружиною приємно.

— Я тебе розумію, — кивнув я.

— А що, якби й ти спробував побачитись із твоєю колишньою дружиною?

— Не вдасться. Вона скоро з іншим побереться. Хіба я тобі про це не казав?

Він похитав головою.

— Я не чув. Шкода, звичайно.

— Та ні! Краще вже так. Я ні за чим не шкодую, — сказав я. І подумав, що так і справді краще. — До речі, і як же ви збираєтеся жити далі?

Він знову похитав головою.

— Безнадія… Повна безнадія. Іншого слова не знаходжу. Як не крути — справжній глухий кут. А ти знаєш, тепер ми кохаємося краще, ніж колись. Потай зустрічаємось, їдемо в який-небудь мотель, де ніхто нас на обличчя не знає… І там обоє разом відпочиваємо. А в постелі вона незрівнянна — я ж тобі, здається, про це вже казав. І без слів відчуваємо одне одного. Повне взаєморозуміння. Глибше, ніж тоді, коли були одружені. Якщо казати правду — я люблю її. Але ж усе це, звичайно, не може тривати вічно. Таємні зустрічі в мотелях страшенно виснажують. Із дня на день наші стосунки можуть потрапити на очі репортерам. І тоді — скандалу не минути. Нам усі кісточки перемиють. А може, й кісточок не залишать. Ми з нею йдемо по хисткому місточку. Страшенно втомлюємося. Ти навіть не уявляєш собі, як хочеться вийти з підпілля на білий світ і жити з нею, як усі нормальні люди! Ось про що я мрію. Разом сидіти за одним столом, разом ходити на прогулянку. Навіть народити дитину… Та про це не може бути й мови. Я ніколи не зможу помиритися з її ріднею. Вони мені в житті стільки напаскудили, та й я сказав їм усе, що про них думаю. Вороття нема. Якби вона порвала з ними, розмова з нею була набагато простішою. Та саме на це вона не здатна. Жахлива сімейка! Вона її використовує як тільки може. Колишня дружина й сама це розуміє. А порвати з ними не може. Вона з ними — як сіамські близнята. Їм ніколи не розійтись. І виходу нема.

Похитуючи склянкою, Ґотанда крутив шматочками льоду на дні.

— Чортзна-що! — всміхаючись, сказав він. — Можу придбати все, що заманеться. Лише не те, чого насправді хочу.

— Мабуть, що так, — погодився я. — Навіть не знаю, що тобі порадити, бо в моєму житті траплялося мало речей, які я міг придбати.

— Е ні, не кажи, — заперечив Ґотанда. — Невже тобі зроду нічого не хотілося? Скажімо, «Мазераті» або помешкання на Адзабу[48]?

— Не думаю, щоб так дуже хотілося, — відповів я. — Бо поки що не відчуваю в цьому потреби. Живу в повному задоволенні від старої «Субару» і тісної квартирки. Може, сказати «в повному задоволенні» — невелике перебільшення. Та вони мені якнайкраще підходять. Я в них повністю розслаблююся. Ніяких нарікань із мого боку. Однак якщо в майбутньому виникне така потреба, то, може, й захочу.

— Та ні! Потреби — це щось зовсім інше. Вони не народжуються самі собою. Їх створюють нам штучно. Скажімо, мені байдуже, де жити. В районі Ітабасі, Камеїдо, Накано — однаково. Аби тільки дах був над головою й затишок удома. Та от моя контора так не вважає. Мовляв, якщо ти — кінозірка, то живи в Мінато. І самовільно підібрала мені житло в Адзабу. Йолопи! Ну, що там є, в тому Мінато? Дорогі нікудишні ресторани, якими орудують салони мод, неприваблива токійська телевежа й натовпи якихось дуреп, що до самого ранку вештаються вулицями, от і все. І з «Мазераті» те саме. Я й на «Субару» їздив би. Вона повністю мене задовольнила б. Вона швидко бігає. Скажи, яка користь від «Мазераті» на токійських вулицях? Ніякої. Але дядьки з моєї контори й тут за мене вирішили. Мовляв, кінозірці не годиться їздити на «Субару», «Блуберді» або «Короні». Ось так у мене з’явилася «Мазераті». Не нової марки, але досить дорога. До мене на ній роз’їжджала якась співачка в жанрі енка[49].

Він долив віскі у склянку з розталим льодом, випив ковток. І сидів із хвилину, насупившись.

— От у якому світі я живу. Забезпечив себе помешканням у центрі Токіо, європейським автомобілем та «Ролексом» — і тебе вже відносять до високого класу. Йолопи! Який у цьому сенс? Словом, ось що хочу сказати. Наші потреби — це те, що нам нав’язують, а не те, що само собою народжується за нашим бажанням. Нам їх фабрикують. Те, чого люди не потребують, видається за ілюзію потреби. І робиться це вельми просто. Безперервно закидають людей відповідною інформацією. Мовляв, якщо житло — то в центрі Токіо, якщо автомобіль — то «БМВ», якщо годинник — то «Ролекс» і т. ін. Повторюй одне й те саме день за днем — і люди повірять: якщо житло — то в центрі Токіо, якщо автомобіль — то «БМВ», якщо годинник — «Ролекс»… Дехто вважає, що вивищиться серед загалу, якщо заволодіє такими речами. Відрізнятиметься від усіх!.. Та не може збагнути, що внаслідок цього стає, зрештою, таким, як усі. Йому бракує уяви. Насправді все це — лише штучно вигадана інформація. Просто ілюзія. Ти навіть не уявляєш, як воно мені обридло! Саме життя обридло! Хотілося б жити нормально, чесно. Та не вдається. Контора мене з рук не випускає. Чепурить мене, мов ляльку, як їй заманеться. Я стільки в неї заборгував, що й слова не смію писнути. Бо якби захотів писнути — ніхто мене не почув би. Мовляв, живеш у шикарних апартаментах, роз’їжджаєш на «Мазераті», носиш годинник «Патек-філіп» і спиш із висококласними повіями. Чого тобі ще треба? Дехто, напевне, заздрить такому життю. Та, знаєш, не цього я прагну. А того, чого справді хочу, мені не досягти, поки живу таким життям…

— Наприклад, чого? Любові? — спитав я.

— Так, наприклад, любові. І душевного спокою. Міцної, здорової сім’ї. Простого, нехитрого життя… — відповів Ґотанда. І склав долоні перед собою. — Я міг нажити чимало такого добра, якби захотів. Я зовсім не хвалюся.

— Знаю. Ти не з тих, що хваляться. Це правда, — сказав я.

— Я міг дозволити собі все, що заманеться. Мав безліч можливостей. Нагоду й здібності. А врешті-решт став звичайною лялькою. Можу переспати з будь-якою дівчиною, що вештається вночі по місту. Це правда, я не перебільшую. А от жити з тією, з ким хотів би, не можу.

Видно, Ґотанда добряче набрався. На обличчі зовсім не змінився, тільки став балакучішим, ніж звичайно. А втім, я розумів, чому йому хочеться напитись. Тим часом перейшло за північ, і я спитав, чи він готовий іще залишитись у мене.

— Авжеж, завтра до самого обіду мені на роботу не треба. Можу в тебе трохи побути. А я тобі не заважатиму?

— Ти про мене не турбуйся. Мені все ще нічого робити, — сказав я.

— Вибач, що набився до тебе в компанію, але, крім тебе, я не маю з ким і поговорити. Це правда. Нікому не можу цього сказати. Якби сказав, що волів би їздити на «Субару», а не на «Мазераті», — гадаю, всі мене вважали б несповна розуму. І тоді відправили б мене до психіатра. Тепер модно ходити до нього. Йолопи! Психіатр артиста — це все одно що асенізатор… — Він на мить заплющив очі. — Та я, здається, прийшов сюди, щоб знову скаржитися.

— Ти вже разів двадцять повторив слово «йолопи», — сказав я.

— Невже?

— Якщо не наговорився — говори.

— Та ні, вже досить. Дякую. Вибач, що тільки те й роблю, що бідкаюся перед тобою. Всі, всі, всі, хто мене оточує, — не люди, а якесь висохле лайно. Від них аж нудить. Просто блювотина до горла підступає…

— Ну, й блюй.

— Навколо аж кишать нікчемні людці, — сказав він, наче випльовуючи слова. — Зграя кровопивць, що живуть, висмоктуючи із жителів міст їхні прагнення. Звісно, не всі вони такі огидні. Трапляються й порядні, чесні люди. Але огидних набагато більше. Спритників із добре підвішеними язиками. Негідників, які використовують своє службове становище, щоб прибрати до своїх рук якомога більше добра та жінок. Уся ця потолоч висмоктує з людей їхні мрії і від того розпухає. Розпухає і тим хизується. Ось у якому світі я живу. Мабуть, ти не уявляєш собі, скільки такої нечисті навколо. Іноді мені навіть доводиться з ними випивати. І тоді я змушений нагадувати собі: «Тільки ненароком не задуши нікого! Вони не варті того, щоб на них витрачати енергію!».

— А що, якби торохнути їх по голові металевою битою? Душити довелося б довго.

— Правильно, — погодився Ґотанда. — Одначе, по змозі, я все-таки душив би. Миттєвої смерті вони не заслужили.

— Правильно, — кивнув я. — Наші висновки збігаються.

— Справді… — вів далі він, але замовк. Потім зітхнув і знову склав долоні перед своїм обличчям. — Стало набагато легше…

— От і добре! — сказав я. — Як у міфі про царя та ослячі вуха. Викопав ямку, прокричав у неї — і відразу полегшало[50].

— І не кажи, — погодився я.

— А чи не скуштуєш отядзуке?[51]

— З охотою.

Я скип’ятив води й приготував простеньке отядзуке з морськими водоростями, маринованими сливами та хроном васабі. І ми вдвох мовчки взялися їсти кожен свою порцію.

— По-моєму, ти схожий на людину, яка тішиться життям, правда? — сказав Ґотанда.

Обпершись об стіну, я слухав, як надворі шумить дощ.

— Де в чому це так. Можливо, по-своєму й тішуся. Та це зовсім не означає, що я почуваюся щасливим. Як і тобі, мені дечого бракує. А тому жити нормальним життям мені не вдається. Просто переставляю ноги, крок за кроком, як у танці. Тіло пам’ятає, як ставити ноги, а тому я й далі танцюю. Деякі люди навіть у захваті від моїх па. Та от із суспільного погляду я — цілковитий нуль. У тридцятичотирирічному віці — ні дружини, ні надійної постійної роботи. У житловий кооператив не вступив і довгострокової банківської позики не сплачую. Останнім часом навіть не маю з ким переспати. Як ти гадаєш, що буде зі мною через тридцять років?

— Щось усе-таки буде.

— Або буде, або ні, — сказав я. — Ніхто цього не знає. В усіх однаково.

— А от мене тепер ніщо не тішить.

— Можливо, й так. Але тобі все дуже добре вдається.

Ґотанда похитав головою.

— А хіба людина, якій усе вдається, так безперестанку скаржиться? Хіба звалює на тебе свої клопоти?

— І таке буває, — відповів я. — Ми ж про людей розмовляємо, а не про геометричну прогресію.

О пів на восьму Ґотанда сказав, що йому пора додому.

— Чого б тобі не переночувати в мене? Ще один футон[52] для тебе знайдеться, а вранці я тобі й смачний сніданок приготую, — сказав я.

— Е ні. Спасибі, звісно, за запрошення. Та в мене вже хміль пройшов. Поїду додому, — сказав він і кілька разів похитав головою. По ньому було видно, що він справді-таки протверезів. — До речі, у мене до тебе прохання. Трохи дивне, але…

— Та нічого, кажи.

— Вибач, звичайно, але… Ти не міг би позичити мені на кілька днів свою «Субару»? А взамін я залишу тобі свою «Мазераті». Розумієш, просто «Мазераті» надто примітна, щоб із дружиною зустрічатися. Хоч куди б приїхав на ній — відразу всім зрозуміло, що це я…

— Бери й користуйся скільки хочеш, — відповів я. — Я поки що без роботи і можу обійтися без автомашини. А тому бери, я не проти. А от, якщо чесно, отримати взамін твою «Мазераті» не готовий. Бо в мене автостоянка спільна і, може статися, що хтось уночі капость зробить. А крім того, під час їзди всяке трапляється. Як зіпсую таку красуню — ніколи не зможу розплатитися. Нести таку відповідальність мені не під силу.

— Байдуже. Всіма такими справами клопочеться контора. А для чого страхування, як ти гадаєш? При будь-якому пошкодженні воно відразу діятиме. Не бери собі цього до голови. Як захочеш — можеш викинути її в море. Серйозно! Я тоді куплю собі «Феррарі». Один автор порнороманів якраз хоче її продати.

— «Феррарі»… — повторив я.

— Я тебе розумію, — засміявшись, сказав Ґотанда. — Забудь про це. Напевне, ти не уявляєш собі, що в моєму світі люди з добрим смаком не виживають. У ньому людина з добрим смаком — це все одно що жебрак без клею в голові. Їй тільки співчувають. Та ніхто не поважає.

Урешті-решт Ґотанда сів у мою «Субару» й поїхав додому. Його «Мазераті» я поставив на автостоянку. Дуже чутливий та агресивний автомобіль. Реакція миттєва, потужний двигун. Досить натиснути на акселератор — і, здається, полетить на Місяць.

— Ні, друже, не треба так старатися. Спокійніше… — сказав, ласкаво поплескуючи по щитку приладів. Одначе «Мазераті» наче й не чув моїх слів. Автомобіль бачить, із ким має справу. «От тобі й на!» — подумав я.