Стрiла Часу

АБСТРАКЦІЯ І ЛЮБОВ

Відкритий автомобіль повільно виповз на автостраду, розвернувся і, набираючи швидкість, помчав до Парижа. Горовий оглянувся, ще раз прощаючись у думці з французькими друзями-астропілотами, яким він і його екіпаж допомагали оволодівати технікою космічних польотів.

— Хороші хлопці! — вголос промовив він.

— Еге, — вигукнув весело Гнатенко, милуючись білосніжними котеджами обабіч шосе. — 3 такими хлопцями не страшно летіти навіть у пекло. Радісно їм — сміються, боляче — сміються, холодно — сміються і жарко — теж сміються! По-моєму, це найкраще, що є в французах!..

— І в француженках! — єхидно озвався Діжа, переморгуючись з Леонідом. — Я бачив, бачив твою кралю. Напевне, домовився, щоб і в Київ приїхала?..

— Не твоє діло! — одрізав Гнатенко.

— Зчепилися! — докірливо озвався Горовий. — Одне слово — і як коти! Що за охота?

— А ти не вчи мене! — огризнувся Діжа. — Я все-таки старіший від тебе! Ти забув, що я твій учитель?

— Був колись! — вколов Івана Горовий.

— Нагадала баба дівера, що хороший був! — піддав жару Гнатенко. — Минулося, минулося, Іване! Треба було тобі не молодіти! А то лисина зникла, тепер нема чому шани віддавати…

Всі зареготалися. Водій автомобіля — юнак-француз з кирпатим веселим носом і рудим вихором на голові — зацікавлено обернувся до Леоніда і попросив перекласти, бо, як він висловився, веселощі, сміх — це перли, які, зустрівши на дорозі, обов’язково треба підняти. Леонід виконав його прохання. І тоді дзвінкий сміх водія вплівся в голоси космонавтів.

Високі естакади космопорту Франції зникали вдалині, танули в голубій імлі. Автомобіль, тримаючись на потужних пневматичних подушках над матово-чорною площиною дороги, майже з швидкістю гвинтових пасажирських літаків краяв тепле літнє повітря, яке, обтікаючи стріловидну машину, тоненько співало якусь мелодію. Водій, все ще усміхаючись, поглянув на своїх пасажирів, кивнув на екран портативного телевізора.

— Може, включити, мсьє?

— Давай! — озвався Діжа. — Та що-небудь веселіше, а то на триклятому Місяці нічого, крім каміння, не побачиш!..

На екрані виникло миловидне личко жінки-диктора. Осліпивши глядачів білозубою посмішкою, вона сказала:

— Сьогодні відкривається Виставка космічного живопису. Поспішайте!

Жінка махнула рукою, ніби знімаючи якийсь покрив. На екрані виникла перспектива зоряного простору, на тлі якого спалахнули яскраві слова:

Знову з’явилася жінка-диктор, співуче промовила, кокетливо примруживши очі:

— Поспішайте, поспішайте! Будьте присутні при народженні нового!

Потім попливли кадри реклами. Леонід, що сидів біля водія, оглянувся на товаришів.

— Може, підемо, друзі, га? Як-не-як, а Міжнародна виставка! А то полетимо знову в небеса і не побачимо!..

— І жалкувати нема чого! — махнув рукою Горовий. — Я був на кількох виставках абстрактного живопису! Жах!

— Але ж це щось зовсім інше! — заперечив Гнатенко. — Ти ж чув — космічний живопис! Значить, нам гріх не піти! Побачимо, як там художники інші світи розмальовують!

— Ну раз так, то підемо! — згодився Горовий. — Тільки ненадовго! Не забувайте, що сьогодні вночі — виліт до Києва.

— Скоріше б, — аж застогнав Діжа. — Так хочеться в Дніпрі покупатися, на пісочку повалятися…

— Поваляйся на березі Сени, — пожартував Гнатенко. — Хіба не все одно!..

— А не все одно!.. Навіть запах не такий! І круч дніпровських нема… І трав таких нема, і коси піщані ніби не ті… А дід Данило? Хіба ще де-небудь знайдеш такого діда?..

— Ось тут я з тобою згодний! Таких дідів більше ніде нема!

— Писав мені, - сказав Леонід. — Недавно! Каже, бачити почав погано, руки слабнуть! Так хоче, щоб усі ми приїхали попрощатися!..

— Обов’язково поїдемо! — гаряче озвався Горовий.

Автомобіль зупинився в пригороді Парижа, плавно сів на м’які лапи. Водій з жалем показав уперед. Шосе для пневматичних машин закінчилося, далі йшла старовинна брукована вулиця.

— Треба вам пересісти на колісне таксі, - сказав шофер. — Прощайте, мсьє, спасибі вам! Коли телевізор показуватиме ваші подвиги в космосі, я згадаю, що колись віз вас на своїй машині, і серце моє наповниться радістю!..

Космонавти тепло розпрощалися з хлопцем і рушили вздовж вулиці. Перехожі зацікавлено оглядали їх костюми із срібними значками Міжнародного клубу космонавтів. Якийсь юнак захоплено оббіг кілька разів навколо друзів і, піднявши руки вгору, закричав:

— Та це знаменита четвірка! Мсьє Горовий, мсьє Гнатенко, мсьє Діжа і мсьє Топчій! Ура їм, віват!

Десь миттю взялася юрба, десятки усміхнених сяючих очей оточили космонавтів, десятки рук простяглися до них з блокнотами, книгами, фотографіями, вимагаючи автографів. Зчинився галас. Друзі, нетерпляче оглядаючи вулицю, виконували свій важкий обов’язок, дряпаючи підставлені блокноти і карточки автоматичними ручками. Нарешті, з-за рогу з’явилося авто. Діжа підскочив, жалібно замахав руками.

— Егей! Таксі! Рятуйте!

Юрба зареготалася. Космонавтів схопили, підняли на плечі і понесли до машини. Коли таксі рушило, друзі переглянулись, засміялися і полегшено зітхнули.

— Хай йому біс! — покрутив головою Горовий. — І не набридне їм горлати та величати незнайомих людей?

— Чому ж незнайомих? — озвався Леонід. — Весь світ знає нас в обличчя! Слава — нічого не поробиш!

— А я згоден з Василем, — серйозно сказав Гнатенко. — Таке ставлення до слави — це атавізм, спадщина минулого. Скромній людині неприємно, коли її особливо якось відзначають, та ще й прилюдно, коли вона навіть зробила щось велике, визначне.

— Гм, та! — мугикнув Діжа. — Воно то трохи приємно, чорт візьми, коли тебе отак поважають і знають, але… все-таки це стадність! Так би мовити, бажання мати кумира, ідола!

Горовий ствердно хитнув головою.

— Правильно! Треба викорінювати подібні інстинкти. Вони принижують людину. Можна захоплюватися знаменитим космонавтом, але зберігати гідність, висловлюючи йому свою повагу. Справжній людині приємніше відчувати себе рівним серед рівних, якщо навіть вона незрівнянно славетніша за мільйони інших…

— Еге ж, — додав Діжа. — Колись саме слава, виключність окремих людей відгороджували їх від мас або робили їх фактично одинокими. Такі люди могли оцінювати себе з позицій юрби, але історія розвінчувала їх ілюзії!..

— Ви не зовсім правильно кажете, мсьє! — обізвався водій таксі ламаною російською мовою. — Все залежить тільки від того, як почуває себе людина, яка вітає, і людина, яку вітають: Коли перший віддає шану, не обожнюючи кумира, а другий сприймає цю шану, як розуміння його заслуг, а не виключності особи, то я за величання героїв… Ви зрозуміли мене, мсьє?

— Зрозуміли! — весело відповів Горовий. — Це досить розумна формула, і з нею можна погодитись.

— Спасибі! А тепер скажіть, куди ж вам?

— Виставка Космічного живопису! Ви знаєте, де це?

— Знаю, — впевнено відповів водій. — Це недалеко від Лувра. Нова будівля…

Незабаром таксі зупинилося біля під’їзду великої, незвичайної на вигляд будівлі. Вона нагадувала гігантський кристал неправильної форми, всі боки якого виблискували в промінні сонця різноколірними прозорими пластинами, зробленими з синтетичних матеріалів.

Попрощавшись з водієм, космонавти піднялися широкими сходами до входу. Молоді дівчата роздавали відвідувачам путівники по виставці.

У височенному вестибюлі було темно. Над кількома входами спалахували широкі екрани, на них з’являлися постаті космонавтів, знайомі пейзажі планет і їх супутників. На тлі тих картин виникали і згасали фрази:

— Куди ж піти? Як ви думаєте?

— Спочатку у відділ академічного живопису, — вирішив Діжа. — А потім для більшого контрасту — в абстрактний…

— Згода, — засміявся Леонід. — Пішли…

Безшумний ескалатор поніс друзів у верхні зали. Навколо снувала густа юрба. Сонячне проміння, відбиваючись від серії хитро влаштованих дзеркал, яскраво освітлювало експонати. Космонавти наспіх пройшли мимо багатьох картин, вже відомих з інших виставок. їхню увагу привернуло велетенське полотно під назвою: «Що ж буде далі?!»

На ньому зображувався приліт земного зорельота в іншу систему. Широке поле вкривали колючі малинові рослини. На обрії вимальовувалися спіральні обриси химерних споруд. Небо мало якийсь зелений колір, по ньому пливли криваві хмари. На передньому плані видно було нижню частину зорельота, що глибоко вгруз в грунт чужої планети. У відкритому отворі стояли три космонавти в біологічних масках. У скельцях окулярів відбивалося багряне світило — сонце того світу. Пози космонавтів були напружені, сторожкі, руки їх стискували зброю. Напроти них — юрба дивних істот. З темних балахонів, що приховували форми тіла, виростали химерні, великі голови, позбавлені рослинності, з слизькою, блискучою шкірою і круглими, неприємно вибалушеними очима. Передні кінцівки тих істот — якась подоба щупалець — тримала рефлектори, що випромінювали зловісне зеленкувате сяйво. Художник ясно хотів сказати: ще один рух, один необережний погляд — і замість розуму заговорить зброя…

Горовий довго дивився на картину, потім перезирнувся з товаришами.

— Ну як?

— Взагалі, здорово! — промимрив Діжа. — Аж мороз поза спиною пішов…

— Так-то воно так, — втрутився Леонід, — тільки, по-моєму, тут вилазить назовні душа самого художника. Він написав картину з абсолютно суб’єктивних позицій, ігноруючи закони розвитку суспільства навіть на Землі…

— Вірно! — підхопив Горовий. — Не можуть цивілізовані люди різних світів зустрічатися ось так, як звірі!.. Люди системи Великого Покровителя, людина нашої Землі, і навіть більшість людей загиблої Та-іни ось так не зустріли б космонавтів — відважних одинаків, які змагалися з ворожими силами космосу заради зустрічі з далекими братами по розуму…

— Фе, бридке, — скривився Діжа. — Пішли далі, а то ще присниться…

— А мені здається, — оглядаючись ще раз на полотно, сказав Гнатенко, — що художник мав на увазі не тільки космічний сюжет… Може, це ілюстрація до антагонізму, який ще проявляється і на нашій планеті. Хіба не так?

— Можливо, — озвався Горовий. — Та все ж таки картина викликає відразу до розумних істот. Я проти такого мистецтва.

Космонавти оглянули ще з десяток полотен, які ілюстрували історію завоювання людиною космосу. Перед одною на перший погляд непримітною картиною друзі простояли кілька хвилин у повному мовчанні. Художник зобразив внутрішню частину другого радянського штучного супутника Землі. За прозорою стінкою контейнера видно було мордочку всесвітньо відомої Лайки. Вона дивилася з невимовною тугою на туманну кулю Землі, і з її очей котилися великі сльози…

Друзі, мов по команді, відійшли геть, не промовивши й слова. Пройшовши довгим коридором, вони стали на ескалатор, що вів до відділу абстрактного мистецтва.

— Як ви думаєте, що хотів сказати художник? — врешті обізвався Діжа.

— Хіба обов’язково розшифровувати? — якось різко відповів Горовий. — Погана людина зрозуміє погано, а хороша — добре. На мене ця картина вплинула надзвичайно сильно… І не в собаці тут справа… Собака — це символ вірності! Ідея ж картини — гинучи за Землю, зберігати їй вірність… Хіба не так?..

— Мабуть, що так, — сказав Леонід. — Що до мене, то робота ця викликала в мене приємний смуток… якийсь такий непевний, неокреслений…

— То й гаразд, — засміявся Діжа. — Бо якби смуток був чітко окреслений, то ми з тобою не пішли б на виставку, настрій би зіпсували…

Ескалатор виніс космонавтів до невеликого майданчика, від якого зал абстрактного мистецтва йшов угору ламаними лініями, нагадуючі велетенські сходи неправильної форми. Кожен східець мав калейдоскопічне забарвлення, сонячні промені відбивалися в них, розсипаючись розмаїтими іскрами на експонатах. Тут відвідувачів було менше, зате біля багатьох картин лунали сварливі голоси, запальні суперечки.

На картинах були зображені плями, кола, лінії, геометричні фігури, сплетіння найрізноманітніших форм і кольорів. Горовий охопив поглядом з десяток експонатів, кумедно розвів руками.

— Я ж казав вам, така ж історія, як і раніше! Космічна абстракція не краща від земної!.. Що ж тут розбереш, до чого підійти?

— А ми підписи читатимемо, — весело озвався Діжа. — Де цікава назва, зупинимось, подивимось і спробуємо розібратись. Ось, наприклад… «Катастрофа зорельота»… Хм, справді, катастрофа! Не розбереш, де зорельот, де космонавти, де небо! Звичайно, при зіткненні ракети з планетою буде саме ось така картина! Хаос! Тут художник вірно змалював, нічого не скажеш!..

Друзі засміялися.

— Раз таке діло, — сказав Гнатенко, — веди, Іване, далі, будь нашим екскурсоводом…

— Веду! І вдовбуватиму у ваші дубові голови ази абстрактного мистецтва!.. Ось картина «Створення світу…» Хм! Це вже компетенція духовних осіб. А втім, дивіться — сліпуча точка. Це, напевне, «атом-батько» Леметра, в усі боки мчать промені, розділюючись на світи, галактики… Нецікаво! Йдемо далі… «Смерть космонавта»… Ну, тут я пасую… Ви всі космонавти, розумійте, як хто хоче…

На полотні серед чорного мороку горіло криваве серце, пронизане голубими стрілами. Краплі крові стікали в простір і спалахували яскравими зірками. Друзі переглянулись і, знизавши плечима, знову довго дивилися на химерну картину.

— Чудесна картина! — продзвенів за спинами космонавтів жіночий голос англійською мовою. — Яка глибока філософська думка!..

— Для осла, — вихопилось у Діжі. Горовий смикнув його за руку, оглянувся. Біля них стояла молода дівчина — золотокоса, струнка, з високим чолом і блідим обличчям. Одягнена вона була в чорну блузку і малинові труси вище колін. Горовий зиркнув на її голі ноги і одвернувся. Напевне, якась розбещена панянка з викривленими смаками. Поряд з нею стара негритянка. Вона віддано і щасливо дивиться на дівчину. Мабуть, американці…

— Я нічого подібного не бачила! — вела далі дівчина. — І як здорово зроблено. Яке проникнення в психологію героя!.. Ви незгодні зі мною, панове? Я бачу на ваших обличчях вираз незадоволення.

— Для того, щоб зрозуміти психологію космонавта, — повернувся до дівчини Горовий, — треба ним бути!

Пухнасті вії дівчини піднялися, на Василя зиркнули ясно-зелені очі. В них відбилося здивування, потім захоплення. Вона сплеснула руками, ляснула негритянку по плечу.

— Джессі! Поглянь! Та це ж містер Горовий. Знаменитий космонавт! А це його друзі! Яка я рада!

Космонавти стримано поклонилися. А дівчина радісно Щебетала далі:

— Мене звати Барбара. Барбара Деніс. Я заздрила вам. Дуже заздрила. Але тепер — ні…

— Чому ж то? — іронічно запитав Діжа. — Може, перевершили нас?

— Поки що ні! — задерикувато гукнула дівчина. — Але скоро пережену!

— Можливо! Дивлячись у чому…

Діжа кинув іронічний погляд на голі ноги Барбари Деніс, покрутив носом. Стара негритянка заступила собою дівчину, строго поглянула на космонавтів.

— Міс Барбара не така, як ви про неї думаєте. Міс Барбара смілива. Вона закінчує школу космонавтів. І вже два рази водила ракети на Місяць.

Друзі здивовано подивилися на Деніс. Оця вертихвістка — космонавт? Що за дивина?

— Джессі каже правду! — озвалася Барбара. — Я водила кораблі на Місяць. Буду працювати пілотом в космічному концерні Герда. Ну, що скажете тепер, містере Горовий?..

Вона знову подивилася в його очі своїм ясно-зеленим поглядом, чекаючи відповіді.

— Космос — не рекламний щит, — сухо відповів Горовий і запнувся.

Обличчя дівчини зблідло, потім щоки залив гарячий рум’янець. В грудях Василя щось тьохнуло. На кого вона схожа? Чому так забилося серце? Кого нагадує це високе чоло, повні губи, зеленкуваті очі? Оксану! Ну, звичайно, Оксану! Ту далеку, неповторну, з дитячих років! Але ж ось вона, з’явилася перед ним ніби в казці, щоб нагадати юність! І він образив її, не бажаючи цього!

— Я запам’ятаю ваші слова, містере Горовий! — Губи Барбари дрібно тремтіли. — Наші дороги ще зійдуться!

— Навряд! — кинув Горовий, хоч вся його душа протестувала. Адже хотілося говорили цій дівчині теплі, хороші слова, а якийсь біс штовхав його на грубість.

Деніс смикнула Джессі за руку.

— Ходімо! До побачення, містере Горовий. До побачення на далекій і невідомій планеті!..

І ось вона пішла. Пішла… Горовий не бачив ні голих ніг, ні хлоп’ячих манер дівчини… То пішла Оксана, то пішла мрія, пісня, любов… Любов? Що він думає? Хіба можна отак розпускатися? Якась випадкова вертихвістка запала в душу… і перевернула все там!..

— А ви знаєте що? — раптом озвався Леонід. — Ця дівчина схожа на нашу спільну знайому…

— На кого ж? — здивувався Гнатенко.

— Ех ти, син! — докірливо сказав Леонід. — На матір твою, Оксану Іванівну!..

Діжа не стримався і єхидно підморгнув, смикнувши себе за вухо.

— Воно й не дивно! Хіба не бачите, що наш старий Василь не може очей звести з неї. Пропав хлопець! Десять років не дивився на жінок, а тепер… немов очманів! Егей, Василю! Заснув чи що? Правда, непоганий експонат? Ішов ти на побачення з абстракцією, а зустрів любов! Чи не так?

Горовий не відповів…

ПЕРШЕ ЗАВДАННЯ БАРБАРИ

Герд закрив книгу, відклав її вбік, провів по палітурці долонею.

— Непогано. Непогано, — пробурмотів він, натискуючи кнопку сигналу. Двері до кабінету безшумно відчинилися, на порозі з’явився секретар Герда — молодий чоловік з лицем євнуха і улесливими очицями.

— Що накажете, містере Герд?

— Я прочитав цю книгу, Діпон. Досить цікаво. І вірогідно. Які ще є матеріали про загибель Та-іни?

— Ніяких, містере Герд. Або майже ніяких. Вчені знайшли на Марсі та на деяких астероїдах ще деякі неістотні залишки тієї культури, але вони нічого не додають до цієї розповіді…

— Ага. Дякую вам. А як ви думаєте, Діпон… Оксана Гнатенко не вигадала… мм… більшість подій?

— Безумовно, вигадала! Там в передмові написано. Але частина — правда, тобто те, що розповів Сіт.

— У передмові? Я не читаю передмов. Значить, вигадано!..

— Не все, містере Герд. Дивлячись, що вас цікавить! Може, сам задум Нура? Хи-хи! Було б непогано й у нас… на Землі… отаке влаштувати!

Діпон запитливо зиркнув на холодне, красиве обличчя шефа. Герд слабо посміхнувся.

— Ситуації не повторюються, Діпон, — ліниво відповів шеф. — Земля вже проскочила потрібний для таких задумів час. Пізно. Та я не про те хотів говорити.

— Я слухаю, шеф!

— У мене є план. Політ на шостий супутник Юпітера. Адже планета Льо, описана в книзі, це Юпітер?

— Так. Але я не розумію, навіщо?

Герд пальцями постукав по столу, строго подивився на секретаря.

— Це погано, коли ви не розумієте, Діпон. Ви повинні розуміти з півслова.

- Іоній, містере Герд? — радісно вигукнув Діпон.

— Еге ж. Іоній. Якщо він там був, то мусить бути й тепер.

— Але ж минуло біля ста мільйонів років. Іоній міг повністю зникнути. Ми не знаємо періоду його розпаду.

— Я й хочу послати експедицію, щоб з’ясувати це, — сухо відрізав Герд. — Викличте міс Деніс.

— Як? Оте дівчисько? Та вона ж зовсім молода. Невже серйозно…

— Ви осел, Діпон. Треба в цю експедицію послати саме її. Створиться враження, що це просто рекламний політ. Ніхто й не збагне, що Деніс летить за іонієм. Наскільки я розумію, це найсильніший серед радіоактивних елементів…

— Ви геній, шеф!

— Не говоріть пустих слів. Іоній прискорить побудову міжзоряного корабля. Ви знаєте, що під Москвою і Києвом будуються кораблі для польотів до інших систем?

— Знаю, шеф, але…

— В тому то й справа, що але… Ми не знаємо їх конструкції. Використовується сила гравітації, але як?.. Нам треба протиставити їм щось подібне по могутності. Сьогодні ж зверніться до директора мого Інституту космонавтики. Хай надішле список можливих кандидатур спеціалістів з ядерної енергетики. Вони полетять на шостий супутник.

— Але ж це небезпечно, містере Герд. Ви читали, пам’ятаєте, яка страшна радіація!..

— Створимо захист, — спокійно відповів Герд. — Побудуємо на супутнику тимчасові лабораторії для дослідів. Я все передбачив. Сьогодні ж викличте до мене міс Деніс. Вона вдома?

— Так. Позавчора повернулася з Венери. Політ блискучий!

— А ви говорите! — задоволено озвався Герд. — Справиться!

— Обов’язково справиться! — підхопив Діпон.

— Отже, вирішено, Діпон. Через десять днів Деніс полетить до Юпітера. Журналістам і радіо дайте відповідну інформацію. Ви зрозуміли?..

СТРАШНА ЗВІСТКА

День згасав урочисто, велично. Сонце сховалося за гірські масиви, тільки промені його пронизували рожевими стрілами легкокрилі хмаринки. Небосхил темнів, віддалявся в безконечність. Захід наливався багрянцем, одягав у фіолетові та бузкові шати помережаний гірськими піками обрій.

«Славно вмирає день, — подумав молодий астроном. — Мов сповнений життєвої мудрості глибокий старик… Так би вмирати всім людям — спокійно, розумно, красиво…»

Фарби зблякли, потемніли. Чари заходу зникли. Юнак зітхнув і пішов крутою стежинкою до обсерваторії, округлі башти якої гніздилися на широкому високогірному плато.

На небі спалахнули перші зірки. Астроном зупинився, знову замилувався роботою великого художника — природи. Тільки що перед ним творилося гігантське полотно — смерть дня, а тепер малюється не менш велична картина — народження ночі. Темна оксамитна шапка спадає на гори, небо запалює фантастичну ілюмінацію, оперізується туманним поясом Чумацького шляху…

Астроном аж задихнувся від хвилювання. То ж міріади, квадрильйони світів палахкотять в безодні, біля них — заселені планети, що несуть на собі найбільшу силу космосу — розум! Коли ж, коли зустрінуться віч-на-віч погляди людей різних світів?

Молодий астроном знає тільки одне — все життя, всю кров крапля по краплі, віддав би він для великого єднання світів! А в житті — все інакше! З дитинства тягнувся до неба, закінчив університет, став астрономом, і тепер день у день суха, дослідницька робота. Спостереження, фотографування, спостереження, фотографування! І так без кінця!

Хочеться зробити захоплююче, сенсаційне відкриття!.. Як він мріяв знайти з допомогою нового гравітаційного телескопа-радара хоча б великий астероїд! І нічого!

Астроном схаменувся і зиркнув на годинник. Пора йти. Піднявшись до обсерваторії, юнак звернув праворуч. По вузьких сходах, вирубаних прямо в скелі, він вибрався на широкий майданчик, де був установлений агрегат гравітаційного телескопа-радара. Незабаром молодий астроном уже сидів за пультом.

Ну от! Знову те саме. Включаємо механізм, повертаємо телескоп у напрямі площини обертання планет. Фокус — потік астероїдів, залишки злощасної Та-іни! Ех, чому вони не могли врятувати своєї планети? Тепер би в нашій системі було два заселені світи… Об’єднавши сили, люди могли б здійснювати нечувані діла космічних штабів! А тепер… тільки голе, мертве каміння… Та й все зареєстроване… нічого відкривати!.. Астроном позіхнув, дивлячись на пустий екран телескопа. Ось зірочка. Та це ж Веста. Ага, ось малесенький астероїд під номером… який же в нього номер? Дивись, здається, це невідомий астероїд! Ану точніше фокусувати, підключити апарат для електронної інверсії. Гігантський рефлектор — випромінювач гравітаційного пучка — ледь помітно ворухнувся, на майданчику колихнулася його примарна тінь від зірок. Екран потемнів, бокові зірки відсунулися за його межі, об’єкт, який зацікавив молодого астронома, наблизився, збільшився і перетворився в малесенький диск.

Астроном заціпенів. Диск. Куля. Може, це якась планета? Та ні, тут не може бути ніякої планети! Перевірити фокус. Так! Завдання машині — математику…

У чотирикутному вирізі електронного математика попливли цифри. Астроном, закусивши по-дитячому палець, гарячково проглянув їх. Що таке? Віддаль дванадцять мільйонів кілометрів? Та це ж удвічі більше, ніж до Плутона! Десь за межами сонячної системи! Може, галюцинація? Перевірити ще!

Молодий астроном знову провів усі маніпуляції з машиною. Відповідь виявилась такою ж! Все правильно! Зір не обманює. Ось воно — незвичайне відкриття!

Астроном хотів уже бігти вниз, до директора обсерваторії, але раптом завмер з папірцем в руках. Якась несподівана думка виникла в його свідомості. Треба перевірити все, що стосується нововідкритого тіла!

Діаметр кулі майже дорівнює Землі або Венері. А тепер — швидкість по орбіті, маса, ексцентритет. Треба спостерігати ще кілька годин, доки електронна машина зможе проаналізувати всі дані гравітаційного телескопа.

Повільно, втомливо повзли хвилини, години. Важко скрекочучи, повертався навколо осі велетенський телескоп, слідкуючи за незвичайним об’єктом. А молодий астроном давав усе нові й нові завдання машині. На його обличчі виступив рясний піт, пальці нервово дрижали.

Машина вперто давала одні й ті ж відповіді. Юнак підвівся з-за пульту телескопа, подивився на ряд цифр, написаних на папірці.

— Неймовірно! — прошепотів він. — Але ж факт. П’ятий раз те ж саме. Яке страшне відкриття!

Молодий астроном, вже не вагаючись, кинувся до сходів, одним духом збіг униз, вихором промчав у двері обсерваторії. Зустрічні співробітники здивовано дивилися йому вслід.

— Напевне, якусь каменючку відкрив! — зареготався старий дідок, який підмітав коридор. — Всі вони так… як курка! Знесе яйце, а кудкудаче так, мов подарувала людям планету…

Але жовчний дідок помилявся. Відкриття, справді, було незвичайним. Незвичайним і страшним.

Директор обсерваторії — чорнявий носатий чоловік із сивиною на скронях і втомленими очима відхилився під окуляра рефрактора і взяв листочок, який йому простягнув молодий астроном. Брова директора підстрибнула вгору, нервово сіпнулася щока. Він строго поглянув на юнака.

— Що це? Фантастикою займаєтеся, хлопче?

— П’ять раз перевіряв, — хвилюючись, відповів юнак. — Безумовно, це факт. Треба сповістити всім співпрацівникам обсерваторії.

— Ні в якому разі, - прошипів директор, озираючись. — Ми не маємо права говорити про це нікому, доки повністю не пересвідчимося. Та й тоді хай вирішує Всесвітній Конгрес Науки… Ходімо, я сам перевірю…

Дідок здивовано і шанобливо дивився, як услід за юнаком по коридору поспішав сам директор обсерваторії. Коли він зник за дверима, дідок цмокнув губами, покрутив головою.

— Ти диви! Значить, цей голопуцьок відкрив щось не просте! От тобі й курка!..

Дві години директор був відсутній. Чергові астрономи зацікавлено зібралися біля входу, щоб розпитати про, безумовно, важливе відкриття. Обрій почав сіріти, між горами зажевріла бліда смуга світанку. І ось… директор з’явився в проході між кам’яними сходами. Астрономи рушили йому назустріч, готуючись, як завжди, до цікавої і хвилюючої бесіди, зв’язаної з новим досягненням обсерваторії. Але, на превеликий подив, директор навіть не зупинився, не привітався ні до кого. Він попрямував до гаража, де стояло кілька швидкісних автомашин. Молодий астроном поспішав за ним.

По сигналу директора ворота гаража відчинилися, назовні виїхала стрілоподібна, потужна автомашина. Директор подав юнаку пакет, гаряче потиснув руку.

— Поспішайте. Жодної години затримки. Ось вам гроші, платіть за будь-який транспорт, але сьогодні ж доберіться до президента Конгресу.

— Виконаю все… — Юнак ковтнув якийсь клубок, що підступив до горла, і більше не міг сказати ні слова.

— Рушай! — крикнув директор.

Машина повільно розвернулася, виїхала за ворота і, набравши швидкість, стрілою помчала покрученими гірськими дорогами…

Розгублені астрономи обступили директора, готуючись вислухати незвичайну новину. Але вчений категорично похитав головою.

— Не можу, друзі, нічого сказати. Не ображайтесь. Ви скоро все знатимете. Скажу тільки одне… для нашої науки наступає страшний екзамен…

Реактивний конвертоплан приземлився недалеко від Праги. Не встиг літак зупинитися, як люк відчинився, і молодий астроном вистрибнув просто на землю. Не відповідаючи на запитання службовців, він прожогом кинувся до стоянки таксі.

Незабаром машина наблизилася до буйних заростей дерев і, проїхавши чудовою алеєю, схожою на зелену печеру, зупинилася біля білосніжного будинку з прозорим куполом. На чорній мармуровій дошці біля входу горіли золоті слова кількома мовами світу:

Біля входу з’явився високий огрядний чоловік з густою буйною чуприною і добродушним поглядом чорних очей. Юнак розгублено виліз з машини. Та це ж сам президент Всесвітнього Конгресу Науки. Він особисто вийшов зустрічати його!

Президент потиснув руку юнака, привітно посміхнувся.

— Мені ваш директор радирував! Я чекаю вас. Але не знаю суті вашого відкриття. Ідіть за мною, поговоримо в кабінеті… Давайте сюди пакет!

Президент на ходу розірвав конверт, нашвидку прочитав повідомлення директора обсерваторії. Потім, вже зачинивши двері кабінету, він кілька разів переглянув записи даних гравітаційного телескопа. Біля вуст вченого залягла сувора зморшка, якої кілька хвилин тому не було.

— Страшну звістку ви привезли, юначе, — сказав президент.

— Ви дасте повідомлення для преси? — несміливо запитав молодий астроном.

— Не знаю… Це залежатиме від рішення Всесвітнього Конгресу. Я негайно викличу всіх членів Конгресу для надзвичайного засідання. Але перед тим ми перевіримо ваше відкриття.

Президент натиснув кнопку на столі. В дверях з’явилася худенька дівчина в окулярах.

— Що ви бажаєте?

Президент написав на папірці кілька слів, передав дівчині.

— Шифровані радіограми директорам обсерваторій Маунт-Вільсон, Паломар, Грінвіч, Пулково. Негайно! Вимагайте і зашифрованих відповідей. Я чекатиму вісім годин…

ПОДАРУНОК ДІДА ДАНИЛА

Прес-конференція була в розпалі. Горовий і його товариші не знали, кому відповідати. Запитання сипалися з усіх боків. Кореспондентська маса хвилювалася, кипіла, вирувала. Джмелями гули магнітофони, кіноапарати, телекамери, блискавки фотоапаратів сліпили зір.

Космонавти оглухли від тисячі запитань, очманіли від шуму. Але мусили терпіти. Треба задовольнити неситу цікавість людей. Адже це вперше в історії людства космічний корабель вирушає за межі Сонячної системи, до іншого сонця, до системи Центавра.

Четверо друзів розмістилися на високому помості, біля бетонного підвищення, на якому здіймалося стометрове громаддя нового космічного корабля. Купол гігантського цеху змикався десь на висоті п’ятдесяти метрів, тому верхня половина зорельота випиналася над будівлею, загрозливо заміряючись гострим носом в небеса.

Півкілометровий простір цеху був заповнений кореспондентами, представниками наукових кіл багатьох країн світу. Космонавти охрипли від лавини запитань.

— Яка максимальна швидкість зорельота?

— Наближається до світлової, - блискавично відповідав Леонід — механік корабля.

— За скільки ви долетите до системи Центавра?

— Якщо все буде гаразд, зустрічайте нас через десять років.

— А скільки часу мине для вас в зв’язку з парадоксом часу?

— Біля двох років!

— Який принцип роботи двигунів?

— Абсолютно новий. Так звана гравітаційна тяга. Між полями небесних тіл наш корабель з допомогою могутньої енергії свого реактора створює власне поле в потрібному напрямі або власний простір, висловлюючись точніше. Корабель пересувається по ньому, ніби блискавиця в каналі, пробитому електронами в атмосфері. Детальніше ви зможете ознайомитися з конструкцією корабля пізніше, коли буде опубліковано все, що її стосується!

— Чи знайдете ви біля зірок Центавра планетні системи?

— Вони вже давно відкриті.

— Кого ви сподіваєтеся зустріти там?

— Ми це побачимо через п’ять років за земним часом. Особисто я сподіваюсь зустріти там представників розумного світу!

— Ви не боїтеся зустрічі з іншими людьми? — пролунало чергове запитання. — Що ви зробите, якщо господарі системи Центавра зустрінуть вас агресивно?

— Навряд! — спокійно відповів Горовий. — Якщо ті люди стоять нижче від нас в інтелектуальному відношенні і зустрінуть експедицію вороже — у нас є могутня зброя для відсічі. Якщо вони рівні нам або вищі від нас за рівнем розвитку, то нам нічого не загрожує. Ми не повинні думати про інших людей гірше, ніж про себе.

— Чи не привезете ви звідти, з системи Центавра, парочку представників тамтешньої раси?

— Обов’язково! — жартівливо вигукнув Діжа. — Я навіть збираюся одружитися на центаврійці! Звичайно, якщо вона мене полюбить!

Сміх, оплески.

— Що головне у вашому польоті, яка основна мета експедиції?

— Я вважаю, — сказав Горовий, — це не потребує пояснень. Скарби знання, таємниці невідомих світів — ось що веде нас в далекі світи, ось що ми хочемо здобути для рідної Землі!

Під грім овацій на поміст вискочив високий худий чоловік в білому халаті. Це був головний лікар космодрому. Він підняв руку, суворо погрозив пальцем юрбі кореспондентів, ніби пустотливим дітям.

— Гай-гай, друзі! Чи не сором вам? Замість години прес-конференція затяглася вже на три години. Ви пожалійте космонавтів, з них градом котиться піт! Я забороняю дальші запитання!..

— До побачення, друзі! — крикнув Горовий.

— До побачення! — підхопили Діжа, Топчій і Гнатенко.

— Щасливого польоту! — ревнули сотні горлянок.

Супроводжувані дружніми криками і лісом рук, космонавти зійшли з помосту і зникли в овальних дверях, які вели до кімнат відпочинку.

Над Бориспільським космопортом закружляли хмарою вертольоти, по автостраді до Києва помчала лавина електромобілів. Кореспонденти поспішали до своїх студій і газет, щоб повідомити своїх слухачів і читачів у всьому світі про сенсаційну подію двадцятого віку…

…А космонавти, добравшись до кімнати відпочинку, знеможено попадали в крісла. Гнатенко, жалібно склавши руки на грудях, заголосив:

— Ой товариші-друзі мої! Що за напасть на нас. Ще одна така прес-конференція, і особисто мене понесуть не до корабля, а на цвинтар!

— Згоден! — підхопив, сміючись, Діжа. — У мене теж таке відчуття, ніби чорти на мені три дні горох молотили!

— Це плата за славу! — пожартував Горовий.

— Тим більше, що невідомо, чи доведеться нам повернутися назад! — додав Леонід. — А кореспонденти не щодня ж проводжають кораблі до інших зірок! Це ми звикли до своєї місії, бо багато років підряд думали і говорили про неї… А для всіх інших людей… це сенсація.

— Якщо ніхто не випередить нас! — втрутився Діжа.

— Ну, брат, це не так просто! — знизав плечима Гнатенко. — Адже зовсім не чути, щоб десь будувався такий корабель. Та й пілотів, готових до міжзоряного польоту, на заході нема.

— А космічна дівчина? — вигукнув Діжа.

— Барбара Деніс?

— Еге ж! Вона досягла Плутона! Хіба ви не знали?

— Чули, читали і бачили! — іронічно відповів Гнатенко. — Але я серйозно не можу ставитись до неї. По-моєму, Герд просто підготував собі цікаву рекламну ляльку!

— Неправда! — втрутився Горовий, раптом загорівшись. — Може, Герд хотів так зробити, але вона справді стала кращим астропілотом Америки. І вже внесла неабиякий вклад в теорію космічних польотів! Я сам читав… І скажу відверто, що таких пілотів, з таким розумінням своєї справи, треба пошукати…

— Ну звичайно! — іронічно промимрив Діжа. — Ми ж не забули, як ти два роки тому поглядав на неї… Пам’ятаєш, на виставці космічного живопису?!

Горовий спалахнув, метнув сердитий погляд на Діжу.

— Це не стосується справи, Іване!..

— Чому ж? — не вгавав Іван. — Навіть дуже стосується! До речі, вона виконала свою обіцянку, або майже виконала!.. По водінню ракет на далекі відстані вона майже наздогнала тебе!..

— Я тільки радий за неї! — огризнувся Горовий. — Це буде чесне спортивне змагання…

— Ти так думаєш? — сказав Гнатенко. — Адже вона захищає інтереси Герда!..

— Не вірю! — гаряче заперечив Горовий. — Так самовіддано можна служити тільки науці!..

Раптом на стіні спалахнув великий телевізійний екран. На ньому з’явилося обличчя літньої жінки — диспетчера відділу зв’язку космодрому. Вона посміхнулася приязно космонавтам і сказала:

— Пробачте. Але я подумала: може, вам цікаво подивитися сенсаційну передачу!

— Ще одна сенсація! — засміявся Діжа. — Що ж там таке?

— Приліт космольота «Америка» з Плутона! Передача вже почалася!

— Барбара Деніс! — скрикнув Горовий.

— Так! Отож вибачайте… Якщо є бажання — дивіться! Екран погас. Діжа задоволено зареготався, дружньо плеснув старшого Василя по плечу.

— Про вовка помовка, а вовк — у хату! Дуже до речі! То як? Подивимося?

— Давай, давай, не муч Василя! — вигукнув Гнатенко.

Діжа підійшов до великого стаціонарного телевізора, що стояв біля круглого вікна під вітами велетенської пальми, і ввімкнув передачу. До кімнати ринув ураган звуків, потім з’явилося зображення велетенського поля центрального космопорту на півострові Флоріда. Навколо, скільки оком кинь, вирував океан голів. На високих щоглах майоріли довжелезні стяги Об’єднаних Націй і Америки. Голос диктора гримів піднесено і урочисто:

— Корабель «Америка» виходить з останньої спіралі. Ось він уже з’явився в безхмарному небі Флоріди. Ви бачите, бачите його? Срібна, сліпучо-біла стріла, яка перетнула весь діаметр сонячної системи, повертається на батьківщину! Скоро ми побачимо нашу дорогу Барбару, нашу всесвітньовідому космічну дівчину — славу і гордість Америки!

Юрба захвилювалася, рев голосів заглушив диктора. Потім на екрані з’явилося небо, а на його тлі — голубуватий корпус космольота. Корабель повільно опускався в центрі космопорту, гальмуючи падіння могутніми вибухами двигунів. Страшні вихори підняли хмари пилу, в повітря полетіли кашкети, капелюхи, екран затягла жовта імла.

Горовий інстинктивно відхилився од телевізора, похитав осудливо головою.

— Занадто експансивно поводять себе американці! Так і до каліцтва недалеко.

Його перебив голос диктора, який знову вплівся в шум юрби.

— Уважно дивіться, дорогі глядачі! Курява розходиться. Ми вже бачимо корабель. Він приземлився! Ура, ура! Ви чуєте привітальні крики?! В корпусі відчиняється люк! Слідкуйте уважно! Зараз вся Америка, весь світ побачить фею Космосу, незрівнянну золотоволосу Барбару!

До корабля підповзли спеціальні ліфти на колесах. В отворі люка з’явилося кілька постатей. Супроводжувані бурею привітань, вони ввійшли в кабіну ліфта і спустилися вниз. Ось вони вже на полі космопорту. Нестримний потік людей, змітаючи лави поліції, мчить до героїв, оточує їх, на хвилі рук викидає вгору, понад головами. В центрі екрана на мить з’явилося усміхнене, щасливе обличчя Барбари. Вона зірвала з себе пілотський шолом, махає ним в повітрі…

Горовий стиснув кулаки, щоб стримати хвилювання. Серце тривожно і боляче забилося. Що з ним? Чому? Знову образ цієї дівчини ятрить душу минулим болем! Та тепер вже ненадовго. Через чотири дні — політ, все забудеться, як забулося далеке, нужденне дитинство!

Горовий різким рухом вимкнув телевізор, встав з крісла. Товариші здивовано поглянули на нього.

— Що з тобою? — запитав Гнатенко. — Ти не цікавишся передачею?

— У нас є важливіші справи, — підкреслено сухо відповів Горовий. — А тут, крім шуму, нічого не розбереш!..

Діжа багатозначно перезирнувся з друзями, але промовчав.

— Що ж ти пропонуєш? Адже ми завершили всі справи на Землі. Лікарі забороняють нам відлучатися…

— Далеко, — уточнив Горовий. — А я пропоную з’їздити до діда Данила. По-перше, це зовсім рядом, а по-друге, ми його вже можемо не побачити після повернення. Ну як, згода?

…Через годину всюдихід-амфібія, минувши густі хащі заповідника, виїхав до рукава Дніпра. Підминаючи соковиту траву, машина наблизилась до знаменитого горба, де стояла хатинка старого куговщика Данила. Тепер на тому горбі побудували трьохкімнатний будиночок, де жив молодий хлопець-диспетчер сигнальної лінії на Дніпрі, який замінив кілька років тому діда Данила.

Космонавти вийшли з машини і поволі рушили до будинку. Недалеко від нової споруди приліпилася під вербою знайома халупа діда. Вона дивилася підсліпуватими вікнами-очицями на Дніпро і, здавалося, плакала добрими сльозами жалю за минулим, яке безжалісно спливало і спливало в невідомі далі разом з журливою річковою хвилею.

— Стоїть, — щасливо засміявся Горовий. — Стоїть, як милий пам’ятник нашій юності…

— Не дав дід зруйнувати, — обізвався Леонід. — Хотіли старого перевести в цей будинок. Не захотів… Каже, до мене гості приїжджають, давні знайомі, і ви ні чорта не розбираєтеся в психології. Навіть бюрократами назвав! Ну, представники пароплавства, звичайно, посміялися, махнули рукою і залишили діда й хатину в спокої…

На ґанку будинку з’явилася постать молодого хлопця. Він соромливо обтрусив поли піджака від неіснуючих пір’їнок і підбіг до космонавтів.

— Ви до діда? Він лежить…

— Що з ним? — стурбовано запитав Леонід. — Захворів?

— Так. І дуже тяжко. Вже не піднімається…

— Чому ж ви не сповістили?

— Він заборонив. Каже, хлопцям треба готуватися до відповідального польоту, і нічого їм витрачати час на мене.

— Ех, непоправний! — з досадою крикнув Леонід і кинувся до хатинки. Троє друзів поспішили за ним.

В хатинці було темно, на вікнах звисали непрозорі запони. Чувся голос диктора, мерехтів примарним сяйвом екран телевізора. В тому освітленні виднілася кучма діда Данила. Він, підмостивши подушку під голову, дивився телепередачу, влаштувавшись прямо на долівці. Почувши кроки людей, дід трохи підвівся.

— Слава тобі господи, побачив ще голубчиків моїх! Відчиняйте вікна… Це я передачу про вас дивився, а тепер хай їй грець! Ви в натурі краще всякої передачі!..

Горовий вимкнув телевізор, Леонід зірвав запони з вікон. Проміння сонця весело заграло по стінах, по долівці, затрушеній цар-зіллям і чебрецем.

— Чого ж це ви не сповістили про свою хворобу? Що з вами? — напав на діда Леонід.

— Не кричи, розбишако! — щасливо посміхаючись, відповів дід. — Краще поможи підвестися… Ось так… Ноги чогось одмовили… Та вже ж, слава богу, до ста підбирається! Василь! Здрастуй, синаша! Нагнись, почоломкаємось! Еге, брат, у тебе вже сивина на скронях!

— Старію, діду! — сумно сказав Горовий.

— Та що ти чорти-батька-зна-що мелеш! — розсердився дід. — Вам тільки жити починати, а вони лазаря співають! Ось я вже на стертий віхоть схожий, а й то ще підстрибую!.. Ну, підходьте й інші! Де ви, літуни?

Дід Данило розцілувався з Гнатенком і Діжею, витер на щоці, між кущами сивини, скупу сльозу.

— Вибачайте, хлопці, що не можу прийняти вас, як в минулі роки… Сили нема, не можу риби спіймати. Мед випили, а вулики я продав! Несила мені з бджолами возитися… Бджола любить догляд, а я… як пень…

— Ну для чого ви, діду, таке говорите! — образився Горовий. — Ми до вас в гості перед відльотом прийшли, а не бенкетувати!..

— Що ти розумієш, хлопчисько! — махнув рукою дід. — Хіба не приємніше було колись… пахуча юха, здоровий Данило, шипучий мед і весела розмова! А тепер… ну та нічого! Давайте побесідуємо хоч так… Ведіть мене, діти, надвір… до верби… Струхлявіла вже, а все ж стоїть… Мабуть, разом зі мною згине!..

Горовий і Леонід допомогли вийти діду з хатинки, обережно повели до столітньої верби. Там, на свіжоскошеному сіні всі розсілися, з насолодою вдихаючи п’янкий аромат лугового зілля. Дід повернувся обличчям до ріки, закліпав повіками, прислухався.

— Чуєте, Дніпро дише?

— Ви, діду, не заговорюйте нас, — сердито сказав Горовий. — Ми вас категорично запитуємо: чому не сповістили про хворобу? Адже ми змогли б прислати хороших лікарів!.. Що за непотрібна скромність?

— Ось що, діти мої, - строго відповів дід. — Щоб мені більше про це не нагадували… Які там лікарі! Старому шкарбану сто років, а вони йому лікарів збираються привозити! Труну мені треба готувати, а не лікуватись…

— Ви що, може й труну самі собі вистругаєте? — скипів Леонід.

— Чого ж! Якби сила — стругав би, для чого ж людям клопіт чинити? Досить того, що нести мене будуть та закопувати… Ну, ну, не сердьтесь! Я правду кажу, хоч і жартую… Знаю, що й вилікувати мене ще можна, і трохи продовжити життя. Знаю, знаю, читав! Та тільки не треба! Вас усіх не дождуся з другої зірки, а самому скніти не хочеться. Втомився!..

Хлопці пригнічено мовчали. Вони розуміли, що дід Данило ховає за балакучістю свій сум, горе і біль прощання.

— Чого ж мовчите? Хіба поніміли? Чи наперед ховаєте мене? Ну, не звертайте уваги на мене, на мою балаканину… Ви краще скажіть, нічого не захопили міцного? Га? Перехилимо по стаканчику на прощання!

— Захопили! — весело стріпнувся Гнатенко. — Зараз, діду!

— Ну то неси! А я тим часом свій подарунок вам підготую!..

— Який ще подарунок? — зацікавився Леонід.

— Ага, закортіло! — засміявся дід, розгладжуючи густючий хвіст біло-зеленої бороди. — Потерпи…

Гнатенко миттю справився до машини і назад. Він приніс пляшку спирту, кільце ковбаси, відкрив бляшанку з фруктами, нарізав хліба.

— Оце мені подобається, — весело озвався дід, хитаючи пляшкою біля вуха. — Все як колись… Над головою шумить верба, співає хвиля, а навколо старі друзі, діти мої… Наливайте… Це що, спирт? Тим краще! Ну дай боже, щоб усе було успішно! Вертайтеся здорові, сини мої, з Центаври! Ого! Аж загорілося всередині… і в ноги вступило! Добрячий спирт! А тепер я свій суприз покажу… Дніпр! Дніпр! Де ти?

З-за хатини вискочив, дзвінко гавкаючи, пухнастий білий цуцик з чорною латкою на грудях і, підстрибуючи, помчав до діда. Він скочив старому на коліна, облизав бороду, запитливо подивився на космонавтів, ніби дивуючись, що це за люди.

— Де ж сюрприз? — здивувався Горовий. — Чи не оце цуценя?

— Воно! — згодився дід. — Правда, гарне? Дніпром звати. Заберете його з собою в другий світ!..

— Хм, — озвався Діжа. — Чи випадає нам брати собаку з собою?

— Що значить: чи випадає? — образився дід. — Хіба можна від друзів одмовлятися? Собака — це друг! Може, він вам згодиться! А ні — просто нагадає рідний край, Дніпро широкий і мене, якщо я вам не в’ївся в печінки!.. Ну як, берете?

— Обов’язково, діду! — розчулено сказав Горовий. — Спасибі! Знатний подарунок!..

— Ну втішив старого! Значить, і в політ візьмете?

— Візьмемо, даю слово!..

— Отож то! Це все одно, що я побуду на Центаврі!.. Ну, наливай ще по одній!..

Слова діда перебив чийсь вигук біля будинку. Всі дружно оглянулись. Хлопчина-диспетчер біг до верби, махаючи в повітрі білим папірцем.

— Що трапилося? — занепокоєно крикнув Горовий.

— Спішна телеграма з космодрому. Наказали негайно передати!..

Горовий схопив папірець, похапливо прочитав текст:

«Політ відміняється. Вашому екіпажу повернутися на космодром. Москва командирує Вас і Діжу в розпорядження Всесвітнього Конгресу Науки …»

Космонавти широко розкритими очима дивилися на Горового, неспроможні вимовити й слова. Тишу порушив голос діда.

— Що сталося, хлопці? Куди вас викликають?

— Невідомо, — тихо відповів Горовий. — Але щось трапилося надзвичайне, якщо відміняється політ! Ну, товариші, мерщій до машини! Прощайте, діду, нам треба їхати!..

— Прощайте, сини! — тремтячим голосом сказав дід. — Дніпра ж не забудьте!

— Беру! — крикнув Василь-старший, підхоплюючи цуценя на руки. Воно загавкало, пориваючись до діда.

— Нічого, звикне, — сказав дід, махаючи рукою навздогін космонавтам.

Всюдихід помчав по піску, піднявши хмари куряви. Дід жадібно прислухався до затихаючих звуків машини, яка везла назустріч тривожній долі чотирьох людей і одне цуценя — найближчих, найрідніших старому Данилу істот…

ЗМАГАННЯ ВІДМІНЯЄТЬСЯ

Барбара колишеться на гребені велетенської юрби, завмираючи від хвилювання і невимовної радості. Сотні рук обережно передавали її все далі й далі від космольота, бо кожен хотів хоча б доторкнутися до героїні, яка переборола жахливі простори Космосу, прославляючи розум і трудові руки американського народу.

— Досить! Досить! — кричала дівчина, махаючи руками.

А юрба шаленіла, впивалася тріумфом зустрічі. Гучномовці гриміли привітальними промовами, урочистими маршами.

— Досить! Я втомилася! — надривалася Барбара, знеможено заплющивши очі.

Люди помітили стомлене обличчя героїні і понесли її прямо до широченної стрічки шосе, де опустили біля відкритого автодиска. З сидіння водія встав сам шеф концерну Самуел Герд. Його красиве, завжди суворе обличчя посміхалося, чорні очі з-під густих брів блискали вогниками радості і схвалення.

— О, шеф! — розчулено вигукнула дівчина.

— Здрастуй, зірко моя! Здрастуй, дівчинко! — ніжно промовив він, цілуючи її в чоло. — Ну, молодчина, потішила! Але ніжності потім, сідай скоріше в машину! Бачиш, нас знову оточують!..

Дівчина засміялася, посилаючи повітряні поцілунки юрбі. Тисячі горлянок заревли, засвистіли. Під акомпанемент тих звуків автодиск піднявся над дорогою і на пружній повітряній подушці помчав від космопорту. Гул привітань затихав удалині. Герд скоса позирнув на Барбару. Вона впивалася чудовими краєвидами Флоріди, на повні груди вдихала густе цілюще повітря батьківщини.

— Які неповторні місця, шеф! Яке щастя знову повернутися на Землю! Але куди ви мене везете?

— На свою віллу!

— О шеф, спасибі вам, але я раніше хочу зустрітися з мамою!

Герд серйозно поглянув на дівчину, поклав свою долоню на її тонкі пальці.

— Потім поїдеш до мами. А тепер — до мене. Не сперечайся, дочко, так треба!

«Дочкою» шеф звав дівчину ще відтоді, як вона два роки тому прославила концерн Герда сміливим польотом в систему Юпітера, і тому Барбара ставилася прихильно до такого звертання.

— Що ж трапилося, шеф? — запитала вона знову. — Не встигла я прилетіти, а ви мене арештовуєте…

— Сюрприз! — лаконічно відповів Герд. — Не пожалієш!

— Ну коли так, то згодна! Затамую жіночу цікавість і дотерплю до вілли…

Автодиск опустився на терасі великої вілли, розташованої серед високих пальм. Незабаром Герд і Барбара вже сиділи в ізольованій кімнаті, наодинці.

З обличчя Герда зникла посмішка, між бровами залягла глибока зморшка. Він уважно подивився на Барбару і після паузи тихо сказав:

— Ти задоволена, дівчинко?

— О так, шеф! Я безумно рада!..

— Звичайно! Але я повинен зіпсувати тобі настрій! Обличчя Барбари витягнулося, криловидні брови зметнулися вгору.

— Коротко кажучи, — вів далі Герд, — твій тріумф не вартий виїденого яйця!

— Не розумію, — нахмурилася дівчина. — Не мучте мене, говоріть прямо!

— Твій супротивник, Василь Горовий…

— Горовий! — спалахнула дівчина. — Що ж Горовий?.. Шеф пильно подивився на неї і різко закінчив:

— Він обігнав тебе!

— Не може бути! Адже радянські кораблі два місяці тому проводили наукові досліди на Нептуні. Наскільки мені відомо, Горовий не був на Плутоні!..

— Так, не був, наївна дівчинко! Річ у тім, що він летить в іншу систему, до Альфи і Бети Центавра!..

Барбара від несподіванки аж захлинулася, підвелася з крісла, потім знову сіла. Обличчя її посіріло, пальці судорожно стискувалися.

— До… Центавра? Не може бути! Як? А ми навіть не знали про підготовку? Ні, ні! Ви обманюєте мене!

— Весь світ гримить про це! Дивися!

Темні штори опустились на вікна. Стало темно. Серед пітьми загорівся екран.

— Я продемонструю тобі запис сьогоднішніх передач, — почувся голос Герда. — Дивись, милуйся!

На екрані з’явилося зображення земної кулі, а на ній блискавичні написи, що загоралися і згасали в такт зі стрімкою, бравурною музикою:

— Досить! — крикнула Барбара.

Екран згас. В кімнату знову полилося блідо-зелене світло дня, зм’якшене густими вітами пальм.

І ми нічого не можемо протиставити їм? — гнівно крикнула дівчина, люто дивлячись на шефа. — Де були ви, шеф? Скільки разів я говорила вам і вашим конструкторам про міжзоряні перельоти, але ви знали тільки одне — зиск, зиск! І ось тепер маєте: престиж Америки безнадійно впав, він розчавлений!

Герд задоволено розсміявся, потер долоні, присунувся ближче до столу. Міцно потиснув руку дівчини.

— Ось тепер я пізнаю космічну дівчину! Браво! І щоб не мучити тебе більше — відкрию сюрприз! Ми не дамо Горовому вилетіти першим!

— Що таке? — заїкнулася дівчина. — Я нічого не розумію!

— А ось що… Дивися!

Герд висмикнув з шухляди велику фотографію, кинув її на стіл.

Барбара поглянула на неї, сплеснула руками.

— Який красунь! Що це?

На фотографії був зображений один з другорядних космопортів Герда. Посеред поля стояв гігантський зорельот дивної конструкції. Від основного корпуса в трьох напрямах відходили товстелезні труби, які закінчувалися рефлекторами до десяти метрів у діаметрі. На срібній поверхні корабля чорнів напис: СІРІУС-1.

— Ось що ми протиставимо Горовому! — урочисто сказав Герд. — Вони побудували гравітаційний корабель, а в нас — інший принцип.

— Який же, шеф?

— Анігіляція!

— Вам пощастило створити достатню кількість антиречовини?

— Еге ж! І в цьому твоя велика заслуга, дівчинко! Іоній, який ти розшукала, основа всього!

— Шеф, я вмру від щастя! Значить, на «Сіріусі» можна вилетіти до зірок!

— Я для цього й забрав тебе з космопорту, радість моя! їдь до мами, а потім до корабля. На ознайомлення з ним даю три дні.

— Як? Ви хочете, щоб я так скоро вилетіла? Горовий стартує через чотири дні!

— А ти через три! — різко сказав Герд.

— Ні, це неможливо… — Дівчина розгублено кліпнула повіками. — Це авантюра!

— Ти ж сама сказала: престиж Америки!

Барбара ступила кілька кроків до вікна, подивилася в далечінь. В пам’яті випливло обличчя Горового, його сірі, блискучі очі, білявий вихор волосся. Знову лунають у вухах його іронічні слова: «Космос — не рекламний щит!»

Барбара різко повернулася до шефа, рішуче стріпнула золотим волоссям.

— Я згодна, шеф! Лечу!

— О дівчинко моя! Іншої відповіді я й не чекав від тебе!

— Ми летимо теж в систему Центавра?

— О ні! — торжествуюче засміявся Герд. — Ми переплюнемо Горового! Наш корабель полетить до Сиріуса! Виправдає свою назву!..

— Але ж це вдвічі дальше!

— Пусте! Ти ще молода. На Землі мине вісімнадцять років, а тобі буде всього тридцять. Отже, готуйся! Маршрути, розрахунки — все готово.

Герд замовк на півслові. На столі загорівся червоний сигнал телевізора. З’явилися цифри.

— Шифр Всесвітнього Конгресу Науки. Європа, Прага, — прошепотів шеф. — Що б це могло значити?

На екрані виник чоловік. Його очі пильно вгляділися в обличчя Герда, потім перескочили на Барбару.

— Здрастуйте, шеф.

— Хелло, Бірс! Що трапилося?

— Відбулося надзвичайне засідання Конгресу. Ультрасенсаційне повідомлення!

— Говоріть!

— Рішення засекречене. Я бачу сторонніх. Перемкніть апарат на сусідню кімнату.

— Гаразд.

Герд розвів руками, вимкнув телевізофон.

— Одну хвилиночку зажди. Пробач.

Він швидко вийшов до сусідньої кімнати. Барбара, заінтригована несподіваним втручанням Бірса — депутата Академії Герда в Конгресі Науки, напружено роздумувала над причиною такої поспішності. Може, щось трапилося з екіпажем Горового? Може, змінилися плани комуністичних вчених?

Герд повернувся через п’ять хвилин. Барбара підвелася йому назустріч і здивувалася. Обличчя шефа набуло дивного виразу. Він ніби не бачив нічого навколо, він дивився десь в неіснуючий світ. Підійшовши до вікна, Герд завмер і щось шепотів собі під ніс.

Барбара знизала плечима. Що там таке він почув?

Та ось Герд обернувся, поглянув на дівчину. В його очах з’явився свідомий вираз.

— Ага! Ти чекаєш? Ну-ну, я слухаю!..

— Це я вас слухаю! — здивувалася Барбара.

— Так, так! Я й забув. Але ось що, дівчинко! Плани рішуче міняються. Ти не полетиш до Сиріуса!..

— Чому? — скрикнула дівчина. — А Горовий?

— Сподіваюсь, що й Горовий не полетить! — запевнив шеф.

— Що ж таке? Можу я знати?

— Дуже скоро всі дізнаються про це. А поки що не можу нічого додати!

Барбара дивувалася все більше й більше.

— Що ж мені робити?

- Їдь до мами. Лети в космопорт. Знайомся з кораблем. Твоє мистецтво пілота може незабаром знадобитися. Ще й дуже! Змагання з Горовим одміняється… Але починається інше змагання, дівчинко! Тут вже не престиж Америки! Тут на карті — доля Землі!..

СТРИВОЖЕНИЙ СВІТ

Через два дні після згаданих подій потужні радіостанції і телестудії Герда звернулися до всіх народів світу з коротким, але енергійним посланням. Те ж саме повідомлення було надруковане на перших сторінках газет величезними буквами:

«Люди! Два дні тому відбулося надзвичайне засідання Всесвітнього Конгресу Науки! Президент Конгресу повідомив делегатам про страшну загрозу, яка нависла над землею! Наша планета має зустрітися з іншим небесним тілом, що загрожує всесвітньою катастрофою. В той час, коли потрібно шукати шляхи для рятунку, конгрес вирішив замовчати страшну звістку. Народи хочуть ясної і правдивої відповіді на запитання: Яка доля чекає світ?»

Страх охопив Землю. На ім’я Президента Конгресу полетіло безліч телеграм і радіограм з запитаннями, з вимогою дати вичерпну відповідь на обвинувачення Герда.

Минуло ще три дні. Навколо Землі облетіло заспокійливе повідомлення: Президент Всесвітнього Конгресу Науки виступить по радіо і телебаченню із зверненням до всього світу. Мільйони людей зібралися в той день біля гучномовців на вулицях, біля телевізорів, біля домашніх радіоприймачів. На екранах з’явилося обличчя Президента — спокійне, впевнене. Почувся чіткий голос, який слухала вся Земля.

— Жителі планети! Люди Землі! Порушуючи постанову Всесвітнього Конгресу Науки, деякі радіостанції розповсюдили серед народів Землі панічне повідомлення. Засуджуючи цей недостойний вчинок, Всесвітній Конгрес Науки вирішив інформувати всіх людей про справжній стан речей, щоб уникнути небажаних чуток!

Згідно повідомлень Сімеїзської, Пулковської, Грінвічської, Пекінської обсерваторій та обсерваторій Маунт-Вільсон і Паломар можна стверджувати, що в нашу систему від скупчення Плеяд летить темне планетоподібне тіло. Його маса дорівнює масі Землі або Венери, швидкість — чотириста кілометрів на секунду. Чужа планета знаходиться на відстані дванадцяти мільярдів кілометрів від Землі. Попередні обчислення показують, що небесне тіло проникне до орбіти Землі і 13 червня наступного року зустрінеться з нею. Це справді загрожує катастрофою.

Проте Всесвітній Конгрес Науки закликає всіх людей світу зберігати спокій в цей тривожний час. При Конгресі створюється Надзвичайна Рада, яка координуватиме дії всіх академій і урядів, спрямовані на порятунок цивілізації і планети. Наука досягла такої могутності, що спроможна відвернути навіть космічні катастрофи!

Наступає екзамен, який перевірить зрілість нашого Розуму! Спокій і ще раз спокій, люди Землі!

…А через кілька годин радіостанції Герда передали в ефір нове повідомлення:

«Космічний концерн резервує за собою право самостійно здійснювати проект врятування частини людей. Він розпочинає будівництво сховищ в Антарктиді, в багатокілометровій товщі льоду, який збереже підземні міста від високої температури при катастрофічній зустрічі двох планет».

Об’єднані Нації на екстреному засіданні розглянули заяву космічного концерну і ствердили його проект.

А Земля хвилювалася, ждала, тривожилася. Земля жила одними тільки чутками і повідомленнями про наступну катастрофу. Всі розуміли, що насувається щось велике, страшне і невмолиме. І це щось вже не дозволить жити по-старому, — воно вимагатиме всіх сил, всього знання, всіх можливостей, воно покаже в оголеному, неприкрашеному вигляді душу і серце кожної людини…

ПЛАН ГЕРДА

Напівтемрява панувала в кімнаті. Тінями причаїлися по кутках телевізори, стільці, шафа з книгами. Лампа з-під непрозорого ковпака малювала яскраве коло на столі, а обличчя людей залишалися в сутінках, і тому скидалися на лиця мерців, їх було шестеро, крім Герда. Троє видатних вчених-фізиків і троє компаньйонів Герда.

Шеф говорив, але разом з тим спостерігав за присутніми. Що думають вони, як реагуватимуть? Це ж перевірка тих, з ким він ділив прибутки і славу. Перевірка вогнем, перевірка смертю…

Герд неквапно малює перед вченими, — а його слова адресовані саме вченим, — свій грандіозний план. Це тільки чернетка, задум, але ж при сучасному розвитку науки будь-яку чернетку можна дуже швидко переробити начисто.

— …отже, який вихід! — говорить Герд. — Сподіватися на об’єднані зусилля всіх націй нема чого. Світ стривожений і охоплений панікою. Координація дій в таких умовах — блеф! І я вирішив… здійснити невеличкий проект. Але перед тим кілька запитань нашим шановним вченим. Містер Дінк!

Один з вчених заворушився, нахилився вперед. Його обличчя було замкнутим, непорушним, ніби вирізаним з каменю, очі ховалися за блискучими скельцями окулярів.

— Я слухаю вас, шеф!

— Які перспективи в майбутньому чекають Землю?

— Дуже сумні. Якщо чужа планета пройде від нас на відстані навіть ста тисяч кілометрів — це викличе катастрофічні явища. Океан заллє материки, зруйнує міста і села, Земля втратить половину своєї атмосфери, і більшість людей загине від задухи… А якщо пряма зустріч…

— Ну, якщо пряма зустріч, містере Дінк, — весело підхопив Герд, — то нам ясно без вчених! Всі люди одправляться до бога на суд! Ще одне запитання: коли відбудеться зустріч?

— 13–14 червня наступного року.

— Майже рік! Часу вдосталь! Отже, ми стоїмо перед вибором, який не залежить, щоправда, від нас: або задуха, або смерть в огні світового пожару! Що краще?

— Аче ж ми вирішили будувати сховища в Антарктиді? — зауважив Борн, розплющуючи очі.

— Ви наївне маля, — засміявся Герд. — А хто гарантує нас від прямої зустрічі з цією космічною бродягою? Чи допоможуть в такому випадку наші сховища?

— Що ж тоді робити? — занепокоївся один з компаньйонів, зіщулившись у кріслі.

— Для цього я й запросив вас. І вас, панове вчені. Я говоритиму лаконічно і ясно. Одна недавно прочитана книга навела мене на щасливу думку. У мене виник план. Пропоную його на ваш розгляд…

Присутні насторожилися. Герд, зробивши ефектну паузу, вів далі.

— Щоб уникнути зустрічі з чужою планетою, а разом з тим і катастрофи, треба відхилити Землю з її шляху!

— Фантастика! Абсурд! — почулися голоси.

— Не фантастика і не абсурд! — заперечив Герд. — Я пропоную в Антарктиді, саме там, де вже почалися роботи по спорудженню сховищ, побудувати надпотужні ядерні двигуни реактивної дії. За кілька тижнів до зустрічі з невідомою планетою ці двигуни повинні бути введені в дію. Земля відхилиться від площини орбіти, і ми уникнемо смертельної зустрічі!

— М-да! — покрутив головою компаньйон Герда Борн. — По-моєму, це… мм… м’яко кажучи, сон, казочка! Ви забуваєте, що Земля не футбольний м’яч, а велетенська куля з масою… біля трьох тисяч трильйонів тонн. Якою силою ви ЇЇ зрушите з місця?

— Така сила є! — втрутився Дінк. — Потужність ядерних реакцій необмежена, особливо при застосуванні нового елемента з супутника Юпітера. В Антарктиді — багатокілометрові товщі льоду, вони й виділять будь-яку кількість енергії! Але не в цьому справа! Я хотів би відзначити, що проект містера Герда не вихід! Його здійснення приведе до зруйнування всіх міст і сіл, до нового потопу. Яке ж це рятування Землі?

Герд з жалем зітхнув, розвів руками.

— Хто ж говорить про врятування всієї Землі? Ми навіть не думаємо про це! Якщо чужа планета пройде мимо, ми використаємо наші сховища, не пускаючи в діло двигуни. А якщо загроза реальна, ми виштовхнемо Землю з небезпечного шляху, знову ж таки використовуючи наші сховища для рятунку певної кількості людей. В обох випадках — результат абсолютно однаковий!.. Хіба не так?

Вчені мовчали. Мовчали і компаньйони Герда. Шеф криво усміхнувся, енергійно поклав кулак на стіл.

— В даній ситуації роздумувати ніколи! Треба діяти! Надходить час, коли моральні й етичні норми, якими ви керуєтесь, стануть анахронізмом, викопним пережитком! Рішучість — наш козир, наша сила, наш рятунок! Я твердо знаю, що юрба в часи небезпеки — це паніка, хаос, безладдя! Тому покладати надію на колективні заходи — щонайменше смішно! Тільки енергія сильних людей, їх воля — ось де вихід! Я знаю, що людство в такому вигляді, як воно організоване тепер, загине. Зміниться також форма орбіти Землі, її ексцентритет, віддаль від Сонця. Все це приведе до зміни клімату в кращий чи в гірший бік. Якщо навіть врятованим людям доведеться розпочинати нове життя під землею, в штучних містах — не страшно! Ми створимо прекрасний світ, ми розпочнемо золотий вік, де не буде ні революційних катаклізмів, ні соціальної плутанини! Може, поява дивної планети з космічного простору — перст Провидіння, воля всемогутнього Творця! У нас є незліченні сили, колосальні запаси енергії! І хто зможе перешкодити нам, зрештою, побудувати зорельоти типу «Сіріуса» і переселитися до іншої зірки, де розцвіте нова цивілізація, звільнена від помилок і баласту теперішньої?

Герд замовк. Мовчали й присутні, ніби прислухалися до тиші, в якій незримо пливли образи намальованого шефом майбутнього.

Герд облишив патетичний тон і вже сухим, діловим тоном промовив:

— Містере Дінк! Ви детально розробите проект. Даю на це десять днів. Роботи по створенню шахт для реакторів треба розпочати негайно. Міс Деніс одержить наказ сьогодні ж організувати експедицію на шостий супутник Юпітера за іонієм. Запасу цього елемента на Землі не вистачить. Хопенауер! Займіться транспортуванням необхідних машин і людей в Антарктиду. І не забувайте, справжня мета наших робіт — секрет для всіх.

ВСЕСВІТНІЙ КОНГРЕС ВИРІШУЄ

Барбара вийшла з всюдихода, оглянулася. Біля підніжжя засніжених гір вишикувалися вряд будинки з якогось сріблястого матеріалу. Сильний приземний вітер ніс снігову куряву, намітав кучугури навколо тих жител.

«Невеселе місце для нового світу», - подумала дівчина.

З невеликого прозорого ковпака, що стояв над гігантською прірвою, вийшов високий чоловік у хутряному комбінезоні. Він привітно замахав руками і широким кроком підійшов до Барбари. Дівчина побачила енергійне, вольове обличчя, холодні сірі очі.

— Ви міс Деніс?

— Дуже радий… Поздоровляю з щасливим прибуттям. Я інженер Рауль — головний розпорядник робіт. Ви завершили роботу на супутнику Юпітера?

— Так. Потрібну кількість іонію мій корабель забрав. Я посадила його згідно ваших сигналів. Вже почалося розвантажування… Але я дуже стомилася, містере Рауль… Де тут можна відпочити?

— О, будь ласка, пробачте мені… Одну тільки мить! Я дам команду! Може, вам буде цікаво — подивіться…

Рауль підвів Барбару до ковпака, сам увійшов туди. Поглянувши на хронометр, подав дівчині темні окуляри.

— Одягніть.

Увімкнувши якусь апаратуру, інженер тихо промовив:

— Можна!..

Над горами спалахнуло яскраве сяйво, сліпуче навіть крізь окуляри. Здригнулася земля, долинув глухий грім. Потім в небі з’явилася грибовидна хмара. Вона розсіювалася, перетворювалася в зеленкуватий туман. Барбара зняла окуляри, здивовано подивилася на інженера.

— Ядерний вибух? Навіщо?

Рауль пильно поглянув на неї, потім знизав плечима.

— Ми робимо сховище, міс Деніс. Вірніше, готуємо місце для них, велетенські котловани… Адже треба буде вмістити сотні тисяч, а може два-три мільйони людей… Ну та це вже хай вас не турбує. Прошу до будинку!

Схилившись до пульту, Рауль сказав:

— Нейтралізувати радіацію, продовжувати роботу!

Потім він вимкнув апаратуру і, взявши Барбару під руку, повів її до житлових приміщень. З невеликого будиночка, над яким стриміла висока антена, вискочив низенький хлопчина з розтріпаним білим волоссям і, побачивши інженера, радісно закричав:

— Містере Рауль! Важливе повідомлення!

— Що там ще? — незадоволено кинув інженер.

— Відкривається надзвичайне засідання Всесвітнього Конгресу Науки, — захлинаючись, відповів хлопець. — Доповідатиме представник академії Франції! Виступатиме космонавт Горовий!..

— Горовий? — зацікавилася Барбара. — Про що ж ітиме мова?

— Затверджуватимуть проекти врятування Землі!

— Я послухаю, — рішуче заявила дівчина, прямуючи до радіостанції. Рауль, схилившись до її плеча, заклопотано сказав:

— Але ж ви втомилися…

— Ні, ні! Такі новини! Хіба можна спати!..

— Як хочете, — розвів руками інженер і пішов слідом за нею.

В приміщенні радіостанції було затишно і тепло. Барбара розстебнула комбінезон, скинула капюшон і сіла в крісло, знеможено відкинувшись на спинку. Спати б, спати багато годин підряд після каторжного, виснажливого польоту… але треба потерпіти… Почути виступ Горового…

Радист ввімкнув телеапаратуру. На екрані виник зал засідань Всесвітнього Конгресу Науки. На трибуні стояв Президент Конгресу і закінчував фразу:

— …виступить представник Французької національної академії доктор Оллен!

— Спізнилися, — прошепотіла Барбара.

— Ні, найголовніше ще попереду, — заспокійливо озвався радист.

На трибуну вийшов низенький блідолиций чоловік з великою лисиною. Його очі схвильовано блищали.

— Панове вчені! Друзі! При надзвичайних умовах, в які потрапив світ, нема коли думати про стилістику. Головне — думка! Я викладу перед вами саму суть проекту нашої Академії. Ми ознайомилися з десятками різних проектів, але більшість з них — утопічні і навіть наївні. Щоб врятувати землю від зустрічі з чужою планетою, ми пропонуємо негайно спорядити кілька десятків космічних керованих кораблів і наповнити їх найпотужнішими ядерними зарядами. Заряджені ракети слід спрямувати до чужої планети. При зіткненні ракет з планетою виділиться така колосальна енергія, що температура підніметься до більйонів градусів. Розрахунки показують, що в такому випадку планета перетвориться на потік астероїдів або хмару газів. Потенціал великих держав дозволяє побудувати за той час, що є в нашому розпорядженні, сотні велетенських ракет і підготувати необхідне ядерне пальне! Наша академія впевнена — катастрофа буде попереджена, ми врятуємо життя і розум Землі!..

Якусь мить зал засідань мовчав. Вчені заніміли, мовби хотіли уявити грандіозне небесне явище — знищення великої планети серед космічного простору. Потім гримнули овації, які лунали кілька хвилин. Барбара сяючими очима поглянула на Рауля, заплескала в долоні.

— Правда, здорово? — прошепотіла вона.

Інженер мовчав. Його обличчя зберігало маску непорушності і байдужості. Тільки губи іронічно здригнулись.

На трибуні знову з’явився Президент. Він подякував Оллену і підняв руку, вимагаючи тиші.

— Проект Французької академії підтримується багатьма науковими організаціями світу. Голосувати по ньому будемо в кінці засідання. А перед тим вислухаємо виступ космонавта Василя Горового…

Гомоном схвалення зустрів зал появу на трибуні Горового, який кілька тижнів тому мав вилетіти до системи Центавра. Вчені з цікавістю ждали, що зможе додати сміливий космонавт до дійового і ефективного проекту вчених Франції.

— Наші академії, - залунав голос Горового, — цілком підтримують попередній проект і вважають, що нічого дійовішого при сучасному рівні знання не можна здійснити. Але ми пропонуємо одну суттєву поправку. До цього часу ніхто не задумувався над долею чужої планети, бо всі думки були спрямовані на порятунок рідної Землі. Але ми — люди космічної епохи — не маємо права діяти егоїстично. Ще десятки років тому фантасти і вчені мріяли про можливість пересування планет в просторі. Може, й нам доведеться зіткнутися з цією проблемою, коли наше Сонце буде згасати або, навпаки, розгорятися яскравіше! То чи не з такою планетою ми зустрічаємося тепер, дорогі друзі?

Зал не дихав. Завмерла і вся Земля. А Горовий, передихнувши, вів далі:

— Може, чужа планета — це гігантський міжзоряний корабель, який несе в собі мільйони розумних істот і їхні міста. За цю гіпотезу свідчать такі факти… По-перше, ймовірність появи планети з Космосу дорівнює майже нулю, по-друге, напрям руху, що збігається з орбітою Землі, не може бути випадковістю, і, по-третє, швидкості в чотириста кілометрів на секунду не мають планети жодних зірок. З такою швидкістю небесне тіло мусить залишити Галактику і вийти за її межі…

— Але ж ймовірність того, що планета — мертве, не населене тіло, все-таки є? — пролунала в залі репліка якогось вченого.

- Є! — відповів Горовий. — Ми не хочемо відкидати такої ймовірності. І тому я теж голосуватиму за проект Французької академії. Але перед тим я пропоную послати назустріч чужій планеті зорельот для розвідки. Такий зорельот є. Це наш гравітаційний корабель, на якому ми хотіли летіти до системи Центавра. Якщо на планеті є розумне життя, — безумовно, дуже високоорганізоване, — то ми дізнаємося про мету польоту цієї феноменальної планети. А якщо вона мертва і летить наосліп, тоді треба буде знищити її!

Горовий зійшов з трибуни, супроводжуваний оплесками. Аплодували і хлопець-радист біля телевізора, і Барбара, яка не могла сидіти спокійно на місці під час виступу Горового. Тільки інженер Рауль похмуро мовчав.

— Містер Рауль! — озвалася дівчина. — Ні, ви тільки подумайте, це ж певний порятунок! Я щаслива, горда за науку Землі! І наші роботи в цьому холодильнику можна буде припинити, адже вони непотрібні!..

— Це залежатиме від рішення шефа, — сухо сказав Рауль. — Ситуація надто серйозна, щоб ризикувати…

В цей час на трибуні знову з’явився Президент.

— Аргументи Горового незаперечні, - сказав він. — Ми приймаємо його пропозицію. Може, справді в нашу систему летить населена планета — тоді нас чекає не катастрофа, а небачений зліт думки, який неминуче настане при поєднанні знання двох світів. Чи схвалить Всесвітній Конгрес Науки цю пропозицію?

Відповіддю на запитання Президента був ліс рук, грім схвальних вигуків. Заспокоївши аудиторію, Президент сказав:

— Для виконання проекту Французької академії потрібно координувати дії всіх урядів Землі, в основному великих держав і наймогутніших концернів. Ми попередили їх, і вони зараз дадуть відповідь Конгресу. Перша партія ракет може бути готова з наявних запасів за два дні. Кілька резервних партій треба виготувати не більше, ніж за півроку. Для цього потрібні фантастичні суми. Але іншого виходу нема — це розуміє кожен.

Над головою Президента засяяв велетенський овальний стереоскопічний екран. З туманних ліній виникло зображення обличчя огрядної літньої людини з сивиною на скронях і примруженими втомленими очима.

— Прем’єре Радянського уряду, — сказав Президент Конгресу. — Чи згоден ваш уряд брати участь у здійсненні французького проекту всіма наявними ресурсами?

— Так, — рішуче і твердо відповів прем’єр.

Короткий сигнал, затемнення, і вчені побачили обличчя президента Америки. Не чекаючи запитання, він заявив:

— Уряд Америки згоден!

Один за одним з’являлися на екрані міжконтинентального зв’язку глави держав і урядів. Китай, Франція, Великобританія, Індія, десятки середніх і малих держав — всі підтримали проект врятування Землі. Дав згоду і концерн Герда, виговоривши право продовжувати будівництво сховищ в Антарктиді на випадок провалу французького проекту.

Після схвального голосування Президент Всесвітнього Конгресу Науки закрив Надзвичайне засідання. Хлопець-радист вимкнув прийом. І не встигла Барбара знову висловити своє захоплення почутим, як на пульті загорівся червоний сигнал виклику.

— Шифр шефа, — прошепотів радист, вмикаючи зв’язок. Справді, присутні побачили на екрані обличчя Герда — зосереджене, похмуре. Він зустрів погляд Барбари, привітав її кивком голови.

— Дівчинко, дуже до речі, що ти прилетіла. Все гаразд? Іоній є?

— Так, шеф.

— Негайно вилітай до Америки. Я чекаю тебе! Ніяких запитань. Корабель залишай в Антарктиді. Містер Рауль!

— Слухаю, шеф.

— Дайте в розпорядження міс Деніс закритий вертоліт. Форсуйте роботи…

Через десять хвилин потужна срібнобока машина піднялася серед снігових заметів і взяла курс на Америку…

Через кілька годин на Київському космодромі, під Борисполем, приземлився стратоліт з Горовим і Діжею. їх зустріли Гнатенко і Топчій, президенти кількох радянських академій, працівники космодрому і представники уряду. Після гарячих вітань і поздоровлень Горовий сказав:

— Ми вилітаємо негайно. Дорога кожна хвилина. Будемо повідомляти на Землю щогодини. Слідкуйте за нашими сигналами.

Прощалися стримано, без слів. Говорили серця через міцні стискання рук.

Горовий дав наказ приготувати корабель до старту. Над полем космопорту заревла сирена. Велетенський купол цеху, де стояв гравітаційний зорельот, почав спадати донизу. Незабаром вся будівля заховалася в землю. Корабель гордо височів над космодромом, націлившись в безконечність. На його корпусі яскраво виділявся малиновий напис: «Вітчизна».

Гнатенко схвильовано схопив Горового за руку.

— Хіба так ми мріяли стартувати на цьому кораблі? Тісний став час в нашу епоху. Хто скаже, що трапиться завтра?

— Ой Василю, — похитав головою Горовий, — ти даремно так думаєш! Теперішнє наше завдання важливіше, може, ніж політ в систему Центавра. До речі, Дніпр де?

— Який Дніпр? — не зрозумів начальник космопорту.

— Наш цуцик, подарунок діда. Ми його беремо з собою. Будь ласка, розпорядіться, щоб його принесли сюди, він у кімнаті відпочинку.

Начальник, розвівши руками, виконав прохання космонавта. Незабаром службовець космодрому приніс цуценя Горовому. Воно кліпало заспаними очицями, злякано поглядало на незнайомих людей.

— Прошу відійти до сховищ, — сказав Горовий.

Космонавти рушили до зорельота. Ось вони зайшли в нижній люк, зникли. Отвір закрився.

Проводжаючі спустилися в сховища, припали до перископів. Вони бачили, як гігантський зорельот здригнувся, з дюз додаткових двигунів вирвалися вихори іонізованих газів. Бетонне підвищення розтріскалося на дрібненькі частки. Велетень-корабель метнувся вгору і, залишаючи туманний слід, зник у хмарах.

Земля посилала своїх сміливих синів назустріч дивній, невідомій планеті…

ДИВЕРСІЯ В КОСМОСІ

— Ми не можемо продовжувати будівництво реакторів, — боязко говорив Борн. — Через місяць-два, хай через півроку французький план буде здійснено, і тоді ми сядемо на лаву підсудних перед Міжнародним Трибуналом!

— Ви тюхтій, Борн, — жовчно сказав Герд. — Якщо припинити будівництво, в яке ми вклали половину своїх коштів, концерн вилетить в трубу. Так, так, в ту саму трубу, що ми її риємо в Антарктиді. Ви розумієте? Ми будемо повними банкрутами!

— Що ж ви пропонуєте? — різко запитав Хопенауер. — Боротися проти цілого світу?

— Навіщо боротися? — криво посміхнувся Герд. — Ми прискоримо роботи по створенню реакторів і затягнемо виконання плану Конгресу.

— Яким чином? Адже Горовий вилетів… і скоро він сповістить на Землю про результати розвідки!

— Він не долетить, — твердо заявив Герд. — Про це вже я потурбуюсь! Отже, джентльмени, заспокойтеся! Наш план, наше майбутнє не може загинути. Прошу вас зачекати мене в іншій кімнаті. Я жду деяких людей.

Компаньйони Герда вийшли. В кабінеті з’явився Діпон.

— Міс Деніс прибула, — сказав він.

— Запрошуй, — оживився Герд. Він встав з-за столу і рушив до дверей, куди бурею влетіла Барбара. Вона цмокнула шефа в щоку, скинула з плечей шубу, яку Герд підхопив і кинув на крісло.

— Що трапилося, шеф? — здивовано запитала дівчина. — Чому така поспішність? Я навіть не встигла відпочити…

— Відпочинеш під час нового польоту, — лагідно сказав шеф. — Ти ж знаєш, що я тебе даремно не турбуватиму…

— Знову політ? — вражено скрикнула дівчина. — Куди?

— Ти чула про план Горового?

— Так! — закивала головою Барбара. — Чудовий, гуманний план. Я заздрю йому і вітаю!

— Це добре, — м’яко сказав Герд, поклавши руки на плечі дівчини. — Але ти, дочко, забула про престиж Америки!

— Престиж… Америки?

— Так. «Сіріус» мусить першим сісти на ту дивну планету. І я подумав про тебе. Хіба тільки Горовий може повідомити на Землю, що являє собою планета?

Барбара щасливо засміялася, якось по-дитячому кинулася Герду на шию.

— Ви геній, шеф! Я все зрозуміла! Коли вилітати?

— Негайно! Радари з супутника «Америка- 4» прокладатимуть для тебе радіокурс. За орбітами зовнішніх планет ти обчислиш точніший курс з допомогою даних наших обсерваторій. Отже, все готово! В саду тебе чекає вертоліт. Мчи на космодром!

— А екіпаж? — стривожилася Барбара. — Всі мої товариші залишилися в Антарктиці!..

— Все гаразд! — заспокоїв її Герд. — 3 тобою полетять відомі пілоти Кельман і Доннер. Вони знайомі з «Сіріусом». Ну, прощай, дочко, бажаю щастя і успіху! Ти повернешся героєм!

Барбара, сповнена хвилювання й тривоги, наспіх попрощалася з шефом і кулею вилетіла в коридор.

— Супутники наздоженуть тебе! — крикнув їй вслід Герд.

…В ті тривожні часи мільярди людей не відходили від радіоприймачів. Щогодини з космольота Горового радіостанція Всесвітнього Конгресу Науки приймала коротке повідомлення і транслювала його по всій радіомережі Землі. Політ проходив нормально. Кожна година наближала «Вітчизну» до чужої планети, до розв’язання інтригуючої, тривожної тайни…

Розігнавши «Вітчизну» до швидкості трьох тисяч кілометрів на секунду з допомогою гравітаційних двигунів, Горовий вимкнув автомати. Вібрація корпуса затихла. Почала працювати система штучного тяжіння. Діжа перевірив курс. Зорельот знаходився недалеко від орбіти Марса. Ніжне сяйво зоряного скупчення Плеяд тремтіло в передньому перископі.

Леонід передав чергове повідомлення на Землю і почав з допомогою електронного мозку корабля обчислювати складну криву, по якій треба було провести «Вітчизну» поза площиною астероїдів. Гнатенко перевіряв роботу радарних протиметеоритних установок. На одному з екранів він помітив світловий сигнал.

— Якесь тіло позаду! — крикнув Гнатенко. — Воно наближається!

— Ти хочеш сказати, — пожартував Діжа, — що метеорити почали літати з швидкістю трьох з половиною тисяч кілометрів на секунду?!

Гнатенко сердито поворушив плечима, ніби скидаючи якусь комаху.

— Тут не до жартів! Апаратура працює цілком нормально!

— Перемкни на стереоекран через систему електронної інверсії, - наказав Горовий.

На екрані виникла срібна цятка, яка, поступово збільшуючись, перетворювалася в чітко видимий корпус міжзоряного корабля.

— Що за чорт? — крикнув Діжа. — Ви бачите, це зорельот? І дуже дивної конструкції… Три рефлектори… Значить, він працює на принципі віддзеркалення радіації. Це корабель для міжзоряних польотів!

— Але ж на Землі ніхто не будував такого корабля! — розгублено скрикнув Леонід. — Що за таємниця!..

— Це якийсь «сюрприз» Герда, — похмуро сказав Горовий. — І зорельот веде, безумовно, космічна дівчина!

Як підтвердження його слів, на пульті зв’язку закліпали червоні вогники виклику. Пролунала знайома мелодія позивних космонавтів системи. Леонід увімкнув прийом. На екрані виникло зображення каюти чужого зорельота, потім обличчя Барбари Деніс — задоволене, щасливе.

— Хелло, колеги! — крикнула вона. — Я вітаю вас!

— Здрастуйте, міс Деніс! — здивовано відповів Горовий. — Що трапилося? Чому ви в космосі? Хто послав вас у простір в такий тривожний час?

— Чи не занадто багато запитань, мій супротивнику? — засміялася дівчина. — Ви не забули ще виставку космічного живопису? Пам’ятаєте, я сказала — «наші дороги ще зійдуться!» От вони й зійшлися! Я теж лечу на дивну і невідому планету!.. Але першості не віддам!

— Наші дороги зійшлися! — спохмурнів Горовий. — А от цілі — не знаю!

— Що ви хочете сказати? — спалахнула Барбара.

— Я хочу сказати, — продовжував Горовий, — що простір — не іподром! Заради сумнівного престижу не варто посилати такого пілота, як ви, в ризиковану експедицію! І ваш корабель, про який ще не знає світ, наскільки мені відомо, теж треба було б поберегти про всяк випадок у цей тривожний час!..

Барбара закусила губу.

— Я тільки виконую завдання, містере Горовий! — сухо сказала вона.

Екран згас. Друзі мовчазно переглянулись. Горовий важко зітхнув.

А «Сіріус» поволі, але невпинно наздоганяв «Вітчизну». Ось він уже порівнявся з нею… ось він повзе вперед. Всього кілька десятків кілометрів розділяє два гігантські кораблі. Та раптом щось сталося. Сліпучі струмені радіації позаду «Сіріуса» зникли, прискорення його припинилось. На пульті зв’язку в каюті «Вітчизни» знову заблимав тривожний сигнал, а потім на екрані виникло обличчя Деніс. Тепер вона вже не сміялася. Очі дівчини сповнилися страхом і тривогою, на чолі позначилися глибокі зморшки.

— Вибачте, містере Горовий, але в нас трапилося нещастя! Горовий вихопився з крісла і рвонувся до екрана.

— Що таке?

— Автомати відмовилися працювати! Основні двигуни зупинилися!

— Ось результат вашого змагання! — гнівно крикнув Горовий. — Вилітати в простір на невипробуваному кораблі! Яка безвідповідальність, який авантюризм. Негайно перебирайтеся до нас. Індивідуальними ракетками. Я відкрию шлюз!

Барбара сумно, але рішуче похитала головою.

— Я не покину корабель! Не маю права!

— Ви збожеволіли. Кажу вам, перебирайтеся до нас. Я висаджу ваш екіпаж на Марс!

— Ні! Прошу тільки про одне — заберіть моїх супутників. Я не хочу ризикувати ними. А я спробую повернутися на Землю з допомогою стартових двигунів! Невже ви не розумієте?.. «Сіріус» — це плід багаторічної праці… Це мільярди доларів… це, зрештою, мрія — моя і багатьох інших людей!..

— Гаразд! — глухо відповів Горовий, опустивши очі. — Хай ваші супутники летять. Василю, відкривай шлюз…

Леонід виключив зв’язок, презирливо пробурмотів:

— Спортсмени!..

— Всяке може трапитися в Космосі! — різко обірвав його командир. — Хіба ми не можемо потрапити в таке ж становище?..

Гнатенко швидко одягнув скафандр, прикріпив прозорий шолом і вийшов у коридор. Леонід і Діжа припали до бокових перископів. У корпусі американського зорельота з’явився темний отвір, потім блиснули вогники вибухів і дві постаті, вірніше дві чорні цятки помчали в простір. Минуло хвилин двадцять. Знову пролунав голос Барбари:

— Містер Горовий! Будь ласка, дайте радіопеленг!

— Даю!

— Спасибі, колего!

Незабаром два космонавти наблизилися до «Вітчизни» і, регулюючи вибухи, сповільнили політ. Вони вміло підпливли до шлюзу і зникли в ньому.

— Досвідчені космонавти, — похвалив Діжа. — Цікаво, хто ж це такі.

— Зараз побачимо! — відповів Леонід. — Напевно, хтось із старих знайомих!..

В коридорі пролунали кроки. Двері-люк, що вели в командирську каюту, плавно відчинилися. З’явився Гнатенко, він на ходу знімав шолом.

— Приймайте потерпілих! — весело крикнув Гнатенко, пропускаючи американських космонавтів до каюти.

Горовий повернувся до гостей, намагаючись за прозорими шоломами розглядіти їх обличчя.

— Прошу роздягтися, колеги… Здається, я вас знаю… Бачив у клубі космонавтів. Ваше прізвище, якщо не помиляюсь, Доннер, а ваше — Кельман!..

Американці мовчки хитнули головами. Вони трималися якось насторожено. В цю мить «Сіріус» знову ввімкнув зв’язок, на екрані виникло обличчя Барбари.

— Дякую за допомогу, колеги, — щиро сказала вона. — Я ніколи не забуду цього!.. Кельман, Доннер! Гуд бай, я повертаюсь на Землю!

— Зачекайте, міс Деніс! — владно крикнув Кельман.

— А-а-а! — відчайдушно закричала Барбара. — Що ви робите? Горовий, бережіться!!!

Та було пізно. Американці, вихопивши мезонні пістолети, вистрілили. Невидимі розряди прошили Діжу і Леоніда. Горовий хотів скочити з крісла, але зрадницький удар впав йому на голову, відібрав притомність. Гнатенко, на мить заціпенівши від несподіванки, підскочив до Кельмана і кулаком збив його з ніг. Потім одним стрибком він опинився біля пульту, вимкнув систему тяжіння, повернув ричажок прискорення. Корпус «Вітчизни» задрижав від могутньої дії гравітаційних двигунів. Страшна сила перевантаження зламала американців і Гнатенка, кинула донизу. Пістолети покотилися вбік, випавши з безсилих рук напасників. Гнатенко, напружуючи всі сили, тримався за край пульта. Він бачив, як Доннер повзе по підлозі, тягнеться до пістолета. Обличчя його налилося синявою, очі горять ненавистю. Зараз, ось зараз він схопить зброю і тоді… кінець!

Рука важка, ніби свинцева. Але треба перебороти двадцятикратне перевантаження. Ось… Важілець, що вимикає двигуни! Готово! Гул двигунів затих. Зникла сила тяжіння. Доннер, який саме зробив зусилля, щоб дістати зброю, повис у повітрі, безладно розмахуючи руками.

— Мерзотники! — прохрипів Гнатенко, кидаючись до пістолета. На його шляху опинився Кельман. Посеред каюти зав’язалася боротьба. Десь у кутку затявкало цуценя. Воно наїжачилось, стрибнуло вперед і вчепилося Доннеру в руку. Той люто крикнув і відкинув тварину до стіни. Дніпр з розгону вдарився об щось тверде, заскавучав і безсило захитався в повітрі. Тоді Доннер, хапаючись руками за всілякі предмети, дотягнувся до пістолета, схопив його. Кельман, побачивши це, сильним ривком звільнився від супротивника і скочив убік. Доннер вистрілив. Мезонний промінь пронизав Гнатенка. Все було закінчено.

Тільки тоді американці глянули на екран зв’язку. З його глибини дивилося кам’яне обличчя Барбари. її очі погасли, вуста були міцно стулені.

— Радійте, міс Деніс, — важко дихаючи, промовив Доннер. — Тепер вже ніхто не завадить вам здобути першість!..

Барбара мовчала.

— Що ви, в кам’яний стовп перетворилися? — розсердився Кельман. — Давайте радіопеленг, ми повертаємося. Горового заберемо з собою… А ці — хай летять у простір… Доннер! Тягніть Горового, я виведу з ладу радіостанцію і автопілот. Маленький вибух. Ось патрон. Гей, міс Деніс, ворушіться, готуйте шлюз до прийому. Та не дивіться на нас звіром. Нічого їм не станеться, короткочасний шок! Продуктів їм вистачить років на двадцять, хай летять у безконечність! Ей, Доннер, живо!

…Барбара, побачивши підступність своїх супутників, наче заніміла. Вона не могла промовити й слова під час боротьби. Все було незрозумілим, жахливим, підлим. Чому так трапилося, що хочуть зробити Кельман і Доннер? Чому вони повертаються на «Сіріус», який не може продовжувати політ?

Хто винуватий в страшній трагедії? Вона одна! Тільки вона! Згодилася летіти в авантюрний політ! Для чого? Як сказав Горовий?.. Його слова й досі свердлять мозок розпеченими голками: «Наші дороги зійшлися… а цілі?..» Яка була в неї ціль? Прокляття! Герд використав її, як маріонетку! Невже це його задум? Не може бути. Навіщо?

Барбара одягнула скафандр, увімкнула радіопеленг для своїх супутників. В мозку визріло рішення. «Тільки так!»

Вона дістала з ніші пістолет, всунула його в кобуру на поясі. Потім вийшла в коридор, а звідти в шлюз. Насоси запрацювали. Повітря потяглося в спеціальні отвори. Вхідний люк відкрився. В темряві простору вже видно було спалахи вибухів портативних двигунів.

— Міс Деніс! — почувся голос Доннера. — Ви готові?

— Так! — спокійно відповіла Барбара.

— Приймайте Горового! Його треба забрати з собою! Такий наказ шефа!

— Шефа? — вражено скрикнула дівчина.

— Еге ж! Чого це вас дивує?

— Я не розумію, для чого ви повертаєтесь на «Сіріус»? Адже ми не полетимо далі, двигуни не працюють!

Було чути, як Доннер засміявся.

— Маленька інсценізація, міс Деніс, пробачте за неї! Ми розімкнули мережу електроструму!.. А так все в порядку!..

Барбара схопилася долонями за шолом, застогнала крізь зціплені зуби. Яка мерзота! її обвели навколо пальця, як дитину, зробили пасивною співучасницею злочину!.. І в який час? Коли Землі загрожує загибель!..

Постаті космонавтів уже зовсім недалеко. На міцному шнурку за Доннером тягнеться тіло Горового. Доннер підтягує космонавта вперед, проштовхує його в люк.

— Приймайте колегу, — жартує Доннер.

Він ще може блюзнірствувати, підлий Іуда! Ось зараз ти пожнеш те, що посіяв!

Барбара схопила Горового, поклала позаду себе, блискавично повернулася до отвору і спрямувала пістолет на Доннера, який уже збирався залізти в люк.

— Що ви робите? А-а-а! — лунає в навушниках звірячий рев.

Синюваті спалахи… Тіло Доннера безвладно повисло поряд із люком. Барбара огидливо відштовхнула його у простір, рішуче ввімкнула автомати. Люк зачинився, в шлюз ринули струмені повітря.

— Міс Деніс! Міс Деніс! — почувся в телефонах приглушений голос Кельмана. — Я повертаюсь. Що у вас трапилося? Чому зачинено люк?

— Ви залишитесь в просторі, Кельман! — холодно відповіла Барбара. — Я лечу далі сама!..

— Ви збожеволіли! — ревнув Кельман. — Треба повертатися на Землю!

— Я маю наказ шефа! — зловісно сказала Деніс. — Хіба ви забули, що я командир корабля!..

- Ідіотка! Сопливе дівчисько! — аж захлинувся голос Кельмана. — Ти — просто іграшка в руках Герда! Йому треба було зірвати політ Горового!..

Кров захолонула в жилах дівчини. Ось воно як! Іграшка! Тепер все стало на свої місця, все з’ясувалося!

— Я зрозуміла, Кельман! — тремтячим від гніву голосом сказала вона. — І я не буду більше іграшкою.

Було чути, як Кельман захлипав від жаху, потім гидко вилаявся.

— Міс Деніс! Я вже біля люка… Відчиніть!.. Повернемось на Землю!.. Адже світ все одно летить в тартарари! Герд будує в Антарктиці не сховища… а реактори! Ваш політ непотрібний!!!

В просторі блиснув сліпучий промінь. Це був вибух бокового двигуна. В його вогні Кельман перетворився в хмарку газу.

Дівчина хутко перетягла Василя до командирської каюти. Потім вона роздягла його, оглянула місце удару. На тім’ї вискочила багрова ґуля, але череп був цілий. Барбара полегшено зітхнула, приклала до місця удару спеціальну примочку. Повіки Горового затремтіли, з вуст зірвався тяжкий стогін.

Дівчина, плачучи, схилилася над ним. Крізь пелену сліз дивилася на омріяне, дороге обличчя людини, про яку думала так багато. Хіба така зустріч марилася їй?..

Горовий розплющив очі, хотів звестися на руку. Дівчина допомогла йому. Його погляд зустрівся з поглядом Барбари, вуста космонавта заворушилися.

— Так ось яке… змагання… у вас, міс Деніс, — ледве витиснув з себе Горовий. — Яка підступність!

— Не думайте так! — ридаючи, скрикнула Барбара. — Я нічого не знала! Це був наказ Герда, його виконали без мого відома! Я стала жертвою підлої авантюри! Але я знищила своїх супутників!

— Знищили?! — здивовано прошепотів Горовий. — Значить, ми самі на кораблі?

— Так! Так! Нам ніхто не загрожує!

— А мої товариші? Мій корабель?

— Вони, безперечно, живі, тільки паралізовані! Мезонні промені не вбивають! Але ваш корабель…

— Що… корабель?!

— Кельман зруйнував автопілот і радіостанцію!

— Яка підлота! — скрипнув зубами Горовий, вже підводячись і сідаючи на кріслі. — Тепер неможливо виконати завдання Конгресу! Ганьба! Повний провал!

Барбара метнулася до нього, схопила за руки. В очах її горіли іскри рішучості.

— Містере Горовий! Ми полетимо до чужої планети на «Сіріусі»!

— Але ж на ньому не працюють двигуни? — здивовано вигукнув Горовий.

— Ні! Мене обманули. Злочинці тільки розімкнули електромережу. З двигунами все гаразд!

— Це правда? — аж підвівся Василь. — Все-таки є вихід! Але, насамперед, треба потурбуватися про товаришів! Я переберуся на «Вітчизну» і спробую посадити її на Марс…

— Без автопілота? — злякалася дівчина. — У вашому стані?

— Ви забуваєте про мій досвід, — слабо всміхнувся Горовий. — І крім того, тепер мусить керувати воля тілом, а не тіло волею! Я вже… здоровий!.. Допоможіть мені одягнути скафандр! Ось так… Дякую… дівчинко!..

Раптом Барбара спохмурніла, на обличчі її з’явився вираз занепокоєння. Горовий тривожно глянув на неї.

— Що з вами?

— Я згадала! Містере Горовий! Кельман сказав мені, що Герд будує в Антарктиці реактори. Не сховища… а реактори! Реактивні двигуни! І що Земля полетить шкереберть. Що б це значило?

— Що це значить? — підвівся Василь. — Це аж надто ясно. «Гуманіст» Герд хоче під шумок виштовхнути Землю з її орбіти!

— Для чого? — скрикнула Барбара. — Який сенс?

— Тут і страх і… далекосяжний розрахунок. Ясно одне — це злочин! Проти всього людства! Ви можете зв’язатися з Землею?

— Так! Давайте шифр!

На пульті радіостанції «Сіріуса» загорілися вогники індикаторів, на екранах замиготіли веселі вогники змійок…

Оксана нічого не розуміла. Виклик з космосу був раптовий і незбагненний. Вона почула голос Василя — тривожний, напружений, якийсь чужий. Горовий вимагав негайно дати радіопеленг для посадки корабля і вислати до місця спуску санітарний всюдихід. Оксана намагалася взнати причину раптового спуску, але Василь не сказав більше ні слова.

Жінка викликала лікарів, дала наказ підготувати машину. Одягнувши біомаску, вийшла до шлюзу сама. Ледве стримувала тривогу і хвилювання. Може, щось із сином, Васильком? Невже аварія? Невже зустріч з метеоритом?

Всюдихід, ламаючи низькі чагарі, помчав до місця спуску. Незабаром вже можна було побачити над низькими горбами гострий шпиль зорельота. Ба, та їх два, не один! Що за чортівня? Звідки?..

…Через півгодини Оксана Іванівна стояла недалеко від двох гігантських зорельотів і, тамуючи горе, дивилася, як з «Вітчизни» санітари та лікарі виносили непорушні тіла трьох космонавтів. Наостанку до всюдихода забрали білий пухнастий клубочок — цуценя Дніпро. У нього були зламані лапи, розбита мордочка.

Один з лікарів підійшов до жінки, заспокійливо сказав:

— Довгочасовий шок. Але загрози для життя немає.

— Я лечу далі без них! На американському зорельоті! — обізвався Горовий.

— Його веде космічна дівчина? — тихо запитала Оксана.

Василь мовчки кивнув головою і з сумом поглянув на жінку, тамуючи в серці біль і жаль. Як вона постаріла! Очей не видно за скельцями маски, але з-під шолома виглядає зовсім сиве волосся. Невблаганний час відзначає карбами свою ходу.

— Я бачила фотографію міс Деніс, — прошепотіла Оксана. — Вона схожа на мене… Правда?

— Правда, — схилив голову Василь. — Я це помітив ще два роки тому!

Горовий не бачив, як за окулярами блиснули сльози на Щоках Оксани.

— Я рада, — сказала вона. — Тепер у тебе буде товариш!..

— Хіба час про це думати? — спалахнув Горовий. — Про Що ти говориш, Оксано?!

— Смішний хлопче! Про це думають навіть перед смертю! Ну та гаразд! Летіть! Я подбаю про товаришів… про сина…

— Спасибі!.. Душа моя, — схилився в поклоні Василь. — До скорого побачення!..

…Члени марсіанської експедиції посідали в машину і хутко рушили геть. Коли всюдихід зник за грядою горбів, «Сіріус- 1» загримів двигунами і, обпаливши пекельним промінням поверхню Марса, стрибнув у фіолетову глибінь неба. Горовий і Деніс — колишні супротивники — тепер разом продовжували небезпечний політ назустріч таємничій планеті…

Діпон влетів до кабінету і, схопившись рукою за груди, впав у крісло. Його баб’яче обличчя посиніло, зуби цокотіли від страху.

— Що з вами? — ревнув Герд, вискакуючи з-за стола. — Як ви з’являєтесь до мене?

— Шеф! — майже хрипів Діпон. — Біда! Наша радіостанція перехопила повідомлення… Доннер і Кельман загинули!

— Як загинули? — оскаженіло вигукнув Герд, трусонувши Діпона за груди. — Ви п’яний осел! Що ви мелете?

— Все правда… Космічна дівчина врятувала… Горового. Вони розкрили вашу… таємницю… Самі продовжують політ на «Сіріусі»!.. Конгрес… вимагає суду над вами. Президент Америки дав наказ заарештувати…

— Геть! — гримнув Герд, сильним рухом відкидаючи Діпона до дверей. — Нікчеми, плазуни! Геть!!!

Діпон зник у коридорі. Герд поспіхом підійшов до пульта зв’язку. Спокійно ввімкнув передавач. На екрані виникло обличчя інженера Рауля.

— Я слухаю вас, шеф! — ввічливо сказав він.

— Кінець, Рауль, — тихо промовив Герд. — Все летить шкереберть! Дюзи знищити негайно. Щоб сліду не залишилося!

Рауль якусь мить мовчав. Його сухе обличчя залишилося байдужим. Потім він кивнув.

— Буде зроблено, шеф. Я передбачав таку можливість. Через п’ять хвилин все закінчиться. Нещасний випадок!..

— Прощайте, Рауль! Ви справжня людина!..

— Спасибі, шеф!..

Герд вимкнув зв’язок, встав з-за стола. Двері до кабінету відчинилися, на порозі виросло три постаті в блакитній формі.

- Іменем закону! — владно сказав офіцер, але не встиг закінчити. Герд блискавично пересік кімнату і зник у бокових дверях.

— Перехопити! — наказав офіцер, кидаючись за ним.

Герд потайним ходом збіг в гараж, сів до спортивної машини на пневматичному ходу. Кулею вилетів за ворота, повернув на шосе. Позаду, біля вілли, пролунали постріли. Мимо! Герд посилив потужність повітряних дюз. Повітря заревло, заголосило на виступах машини. Стрілка спідометра поповзла до цифри «500».

Дерева, вілли, обрій, хмари — все слалося довкола розмаїтою смугою, летіло вихром назад і назад!

— Все пропало! Все пропало! — шепотів несамовито Герд, пригнувшись до керма.

Ну й хай! Хай! Від нього втікає його багатство, розтікаються кошмаром шалені мрії і задуми, але ж він господар основного багатства — власного життя!

— Ха-ха-ха! — зареготався Герд, натискуючи регулятор швидкості. — Вони думають, що заманили мене в пастку! Ха-ха-ха! Які нікчеми!

Справді, шосе було перегороджене велетенськими автобусами і машинами. Шляху для втечі не було. По боках дороги чорніли загони поліції. Герд, не зменшуючи швидкості, мчав прямо на барикаду.

— Вони безсилі щось зробити! Я один — сильніший за мільярди нікчем! Я господар свого життя, свого «я»! Хто зупинить мене? Бог? Диявол? Ніхто!!! Я кидаю себе в пащу вогню, бо я — безсмертний!

Чорна стріла на страшній швидкості врізалася в барикаду. Полум’я зметнулося високо в повітря, пролунав оглушливий грім.

Лише через півгодини пощастило витягти нужденні останки мільярдера Герда з уламків обгорілої машини…

…Інженер Рауль відійшов від екрана і, рішуче натягнувши капюшон на голову, рушив до дверей. Дорогу йому перегородив хлопець-радист.

— Що з тобою, Бобе? — різко запитав Рауль.

Очі хлопця сповнилися сльозами, він з благанням вчепився в руку інженера.

— Не треба, містере Рауль! Я все чув! Чуєте, не треба! Там же люди! Там мій брат!..

Обличчя Рауля зловісно посиніло, щелепи заходили під шкірою. Він схопив Боба за груди, підтягнув до себе і тихо прошепотів:

— Щеня! Що ти розумієш? Геть! Сиди в кутку!..

Сильною рукою інженер кинув хлопця до стіни. Двері рвучко відчинилися. Рауль кинувся прямо в білу віхолу. Сніг сліпив очі. Інженер увімкнув потужний ліхтар. Яскраве коло пропадало зовсім поряд, не пробиваючи густої стіни бурану. Та ось уже прозорий ковпак. Зараз! Тільки один рух рукою — і вся робота інженера Рауля злетить угору, розвіється з димом атомного вибуху. Нічого не зробиш! Рауль звик точно виконувати накази шефа!

Перед інженером з’явилася маленька постать. Вона розкинула руки навхрест, розіп’ялася на дверях. Прокляття! Це знову Боб!

— Не пущу! — прохрипів хлопець, з ненавистю блискаючи очима. — Вбийте, а не пущу!

— І вб’ю! — ревнув інженер, замахуючись кулаком. Тренованим ударом спортсмена він відкинув Боба в кучугуру снігу, до прірви. Радист зірвався на ноги і знову вчепився в груди Рауля, випльовуючи з рота кров і зуби. Інженер впав і покотився разом з хлопцем по снігу.

— Тобі ще мало? Мало? — хекав Рауль, молотячи щупле тіло Боба. — Ось тобі, ось тобі! Ось! Маєш! Щеня підле! Хам! Наволоч!

Боб, зібравши залишки сил, скочив на ноги, міцно вхопив інженера за комбінезон і рвонув його до прірви, всією вагою падаючи туди.

Над прірвою пролунав відчайдушний крик інженера. Пролунав і зник в густій білій масі снігового бурану…

ДИВНА ПЛАНЕТА

Горовий повільно йшов по замерзлому ґрунті чужої планети. Спереду метлявся промінь потужного ліхтаря, вихоплюючи з пітьми скелі, глибокі тріщини, кручі, урвища. Ніяких слідів розумного життя! Значить, його гіпотеза була химерною? Жаль, дуже жаль! Невже доведеться знищити планету? Звідки вона, яка невідома сила кинула її в прірви Космосу, спрямувала в іншу систему?

Відповіді нема… Та й ніколи люди не довідаються про це! Тільки в сонячній системі з’явиться ще один пояс астероїдів, як після загибелі Та-іни!

Пора повертатися. Сто годин уже Горовий робить вилазки навколо «Сіріуса» на відстань до десяти-п’ятнадцяти кілометрів, але ніяких результатів. Попередні виміри показали, що планета вийде точно на орбіту Землі. Дані обсерваторій підтвердилися. Катастрофічна зустріч справді відбудеться, якщо тяжіння великих планет не відхилить шлях космічного гостя. Всі ці спостереження Горовий передав на Землю. Президент Всесвітнього Конгресу повідомив, що десять заряджених ракет готові до вильоту, і запропонував закінчити розвідку.

Та Горовому не хотілося відмовлятися так легко від привабливої гіпотези, хоч все свідчило проти неї. Ще трохи, ще останній сектор!

— Містер Горовий! — пролунало в телефонах. — Чи є що-небудь цікаве?

Горовий незадоволено поморщився. «Містер Горовий!» Який він містер? Зовсім інакше хотілося б звертатися до золотоволосої Барбари, зовсім інші слова бажалося б почути від неї!.. Сотні годин спільного польоту розкрили перед Василем прекрасну душу дівчини, ще більш зміцнили його підсвідоме, інтуїтивне почуття ніжності до неї. Але минула трагедія стіною постала між ними, віяла якимсь холодком, стримувала…

— Нічого, міс Барбаро, — спокійно сказав Горовий. — Ніяких слідів. Пройду ще трохи, кілометрів два… і повернуся назад! Сьогодні ж стартуємо… Як тільки дам сигнал — вмикайте пеленгатори, щоб я не блукав! Хоча в світлі Сонця видно верхівку «Сіріуса»…

— Гаразд! Я жду! — відповіла дівчина.

Горовий на мить зупинився, вимкнув ліхтар, оглянув виднокіл. При світлі далекого Сонця, яке здавалося крупною зіркою, видно було так, як при повному Місяці. На далекому обрії громадились гори, долини виблискували зеленим сяйвом, прямо перед Горовим, на рівнині, щось темніло. Повагавшись, Василь рушив туди.

По дорозі він переступив дві півметрові тріщини і, нарешті, зупинився перед високою стіною. Дивна скеля була зовсім гладенькою. її поверхня виблискувала в сяйві зірок і Сонця рожевим кольором. Горовий увімкнув ліхтар. Яскравий промінь заграв на стіні розмаїтими зайчиками. Космонавт провів блакитним лезом коло. Таємничий утвір природи не мав жодної западини.

У Василя захопило дух. А може, це штучна споруда? Хіба в природі зустрічаються такі моноліти? Це схоже на синтетичний матеріал!

Горовий рушив уздовж стіни ліворуч. Вона повернула під прямим кутом направо. Серце в космонавта радісно тьохнуло. Догадка перетворилася в певність! Знайшов! Знайшов споруду розумних істот!..

Ось перед ним — широкі сходи. Вони ведуть на великий майдан, оточений масивним бар’єром. Що це за дивна будівля, схожа на трибуну? Хто створив її?

Горовий вийшов на середину майданчика. Під ногами в нього щось затремтіло. Космонавт зойкнув.

— Містер Горовий! — пролунав у телефонах стурбований голос Барбари. — Що з вами?

Василь не встиг відповісти. Він разом з майданчиком стрімко полетів у темну прірву…

— Містер Горовий! Містер Горовий! — розпачливо повторювала Барбара вже сотні разів підряд. Але Василь не відповідав. У динаміку не було чути жодного звуку.

Спазми підступили до горла дівчини. Вона, схилившись на пульт, заридала. Що трапилося з Горовим? Чому він замовк? Як його врятувати? Адже вона навіть не знає, в якому напрямку він пішов!..

За перископами байдуже блимали колючі зірки, похмуро бовваніли гірські масиви чужої планети в зеленкуватих сутінках. Десь там він… милий, рідний, єдиний у всьому світі, у всьому Космосі… Може, його засипало камінням? Може, він впав у прірву?..

Треба шукати! Зараз вона одягнеться і піде… Куди? Та куди завгодно, аби тільки не сидіти в самотині, не ятрити своє серце невідомістю!

Дівчина одягнула скафандр, взяла в руки шолом. Потім зупинилася, провела долонею по чолу. Що вона забула? Ах так! Треба сповістити на Землю! Треба зв’язатися з Конгресом Науки!.. Може, там щось порадять, допоможуть!..

Дівчина ввімкнула позивні «Сіріуса». Охопивши руками голову, сіла біля телеприймача. Страшно! Вона одна за десять мільярдів кілометрів від Землі! Хоч би скоріше побачити людське обличчя!

Зараз… спрямований гравітаційний промінь долине до рідної планети… і принесе відповідь! Ще хвилина! Ще кілька секунд!

Спалахнув екран. Барбара здригнулася, підвела голову. На неї дивилися уважні очі Президента Конгресу. їх погляди зустрілися. Вчений привітно всміхнувся.

— Здрастуйте, міс Деніс! Як успіхи? Де Горовий?

Барбара схлипнула і крізь сльози, ковтаючи кінці слів, почала говорити:

— Він не повернувся! На сигнали не відповідає!

— Що ви сказали?

— Я кличу його вже три години! Жодного слова! Що мені робити?

Між бровами Президента залягла глибока риса, очі сховалися під втомленими повіками.

— Він повідомив щось нове? — важко запитав він.

— Ні! Планета мертва!..

Барбара з надією дивилася на вченого. Але що він міг порадити? Обличчя його осунулося, спина ніби згорбилася. Після довгої і важкої паузи Президент, нарешті, сказав:

— Це велике горе, міс Деніс! Велика втрата!.. Проте можливо, що він не загинув… Але хто розшукає його? Ви знаєте, в якому напрямі він пішов?

— Ні, - прошепотіла дівчина. — Він сам вибирав напрям!

— На скільки йому вистачить кисню?

— Ще на десять годин!..

— Чекайте його двадцять годин! — твердо сказав Президент. — Повідомляйте нас… А потім… вилітайте назад!..

— Я не зможу, — застогнала Барбара. — Не зможу!.. Покинути його тут… навіть мертвого!.. Краще я сама загину!..

— Я розумію вас, дівчинко, — лагідно озвався вчений. — Але… хіба він заради себе пішов на смерть?.. Люди на Землі ждуть… Небезпека все ближча і реальніша. Такого пілота як ви, Земля не хоче втрачати. Ваше вміння, ваш корабель ще можуть придатися!.. Чуєте, міс Деніс?

— Чую, — тихо відповіла Барбара. — Я виконаю ваш наказ…

— Не наказ, прохання… Ми чекаємо ваших сигналів!

Екран погас. Минали години. Барбара без кінця давала пеленг, викликала Горового. Ефір мовчав. Страх холодними кігтями стис душу дівчини, заглянув до каюти темними очима безконечності. Вже минає двадцята година. Десять годин тому скінчилося повітря у Василя… У Василя? А хіба він є? Його нема! Є тільки замерзлий труп десь в ущелинах, а яскраві, сірі очі зникли, лагідний голос пропав, м’які, дружні долоні віддали своє тепло холодним скелям!.. Боже, яка самотність.

Дівчина скочила з місця, почала одягати шолом. Вона залишиться в цій металевій домовині! Вона піде шукати Василя! Вона сяде рядом з ним, розігріє його щоки, вдихне життя в його замерзлі, згаслі очі!

Біля дверей Барбара зупинилася, ніби до чогось прислухалася. Що таке? Куди вона йде? Що це — божевілля? У вухах ясно прозвучали слова: «Ваше вміння… ваш корабель можуть придатися. Люди на Землі ждуть…» Хто це сказав? Президент! Він вірить їй, вона пообіцяла!..

Вона тепер не належить собі, вона понесе до Землі естафету, яку випустив з рук Горовий!..

Барбара витерла очі, нахмурилась. Звично окинула поглядом автомати. Маленькі руки твердо лягли на важіль пуску двигунів…

СВІТ У ПЕЧЕРАХ

Майданчик швидко і рівномірно падав униз. Незабаром він зупинився і рушив уперед. Все відбувалося чітко, злагоджено. Незважаючи на страх, що охопив Василя від несподіванки, він все ж таки зрозумів, що падіння — дія автоматів. Значить, на планеті є або були живі істоти!..

Майданчик вискочив на вільний простір, залитий океаном яскравого проміння. Космонавт зажмурився від несподіванки, потім звільна розплющив очі.

Прямо перед ним починалася широка дорога, облямована з обох боків буйними плантаціями голубуватих дерев дивних, неземних форм. І все це було покрите куполом метрів п’ятдесят у висоту, зробленим з рожевого матеріалу. Згори лилося м’яке світло, його джерела були заховані за напівпрозорими стінами.

«Є! Є розумні істоти!» — заспівало щось в грудях Василя. Священне хвилювання стиснуло його серце, підступило до горла. Де ж вони? Хоч би швидше!..

З-за бокового повороту з’явилися дві постаті, поволі наблизилися до Горового. Космонавт не вірив своїм очам. Це були справжні люди, дуже схожі на земних людей! Могутні постаті, стрункі постави, великі голови, покриті густим зеленкуватим волоссям. Так, тільки оце зелене волосся, схоже на жабуриння, та дуже блідий колір обличчя відрізняє їх від землян, а всі форми були знайомі, звичні, рідні. І очі — якого кольору в них очі? — зовсім по-земному дивляться на космонавта, схвильовано і дружньо! І одежа — проста, легка, зручна — голубі, короткі сорочки і темні короткі штани до колін. М’язисті ноги оголені, взуті в якісь сандалети.

Один з них старший за віком, чоло його покрите глибокими зморшками, другий зовсім молодий, з ясним, блискучим поглядом, з широкими, могутніми плечима. Вони заглядають Горовому в шолом, ніби намагаються побачити риси його обличчя. Старіший робить виразний жест, пропонуючи скинути шолом. Ну, звичайно, тут є повітря!..

Василь виконав їх прохання. Ароматне прохолодне повітря влилося до легенів, невідомий запах дурманив голову.

Горовий заплющив очі, потім знову відкрив їх. Може, він потрапив у країну снів, а може, гаряча мрія перенесла його в систему Великого Покровителя?! Ні, ні! Там були люди-напівбоги, близькі і далекі водночас, з іншим шляхом розвитку і життя. А це — не породження чужих світів, це — брати по тілу і духу. Про це говорить і їх зовнішність, і чудесні зарості дерев, і тихе дзюрчання струмків на плантаціях.

На лицях чужинців з’явився вираз радості. Вони, певне, теж відзначили схожість Горового з ними. Старіший перемовився про щось з молодим і жестом запропонував космонавту зійти з майданчика на чорну гофровану доріжку, яка відразу ж здригнулась і тихо попливла вперед.

Де-не-де на плантаціях працювали люди. Вони здивовано дивилися на чужинця в скафандрі, про щось запитували супутників Василя дзвінкими, мелодійними голосами. Почувши відповідь, вони вітали космонавта дружніми жестами.

Нарешті, доріжка зупинилася на перехресті печер. В центрі велетенського купола височіла стометрова овальна будівля з гармонійним орнаментом плавних, спокійних форм. В будівлі були використані матеріали тільки блакитних і зеленкуватих відтінків.

Чужинці і Горовий зайшли до будівлі крізь відкриті високі ворота. Незабаром вони минули стіну живих квітів посеред круглого залу і опинилися в невеликій кімнаті. Попід стінами стояли дивні, круглі пульти з приладами і екранами, стеля матово виблискувала.

Старіший запропонував Василеві сісти, взяв від нього шолом. Сам сів навпроти. Довго дивився — тривожно і радісно — своєму гостю в очі, потім махнув рукою. Молодий щось зробив біля пульта. Світло згасло. На стелі загорівся жовтий диск. Навколо диска закружляло дев’ять маленьких кульок.

— Сонячна система, — ахнув Горовий. — Безумовно, це наша система!

Світлова стріла вказала на третю від диска кульку. Старіший з чужинців запитливо поглянув на Горового. Той радісно кивнув головою.

— Так, так! Це наша Земля! Я звідти!..

Знову спалахнуло світло. Чужинці про щось жваво перемовлялися скупими, мелодійними фразами. Потім старіший показав собі на груди і сказав:

— Боораа…

— Бора, — повторив Горовий.

— Бо-о-ра-аа! — уточнив чужинець.

Василь ще раз повторив.

Боораа вказав на молодшого і промовив:

— Орраа!

Потім запитливо ткнув пальцем в груди Василя, очікуючи відповіді.

— Василь, — коротко сказав Горовий.

— Ваасии, — заплющивши очі, промовив Боораа, ніби прислухався до звучання чужої мови, потім встав з крісла і щось наказав Орраа. На боковому екрані загорілася така ж схема, як і раніше на стелі. Боораа вказав на центральне світило.

— Сонце, — відповів Горовий. Стрілка пробігла по всіх планетах.

— Планети, — назвав Василь.

В просторі залишилася одна темна кулька. Боораа, очевидно, хотів узагальнити назви.

— Планета, — пролунала відповідь.

Знову з’явилося сонце, дев’ять планет. Стрілка вказала на третю кульку.

— Земля.

Потім по екрану поповзли зображення людей, тварин, будівель, різних предметів, гір, річок, океанів. Речі рухались, взаємодіяли, спліталися в різних комбінаціях. Василь називав усе це земними поняттями. Він уже зрозумів, що люди дивної планети хочуть розмовляти з ним за такими принципами, як і Народжений Небом. Але для цього треба їм назвати кожен предмет, кожне поняття, бо в них, безумовно, нема машин з безконечними можливостями модуляцій.

Минали години. Горовий втомився, але не говорив цього: йому хотілося якнайшвидше порозумітися з чужинцями. І ось… Боораа вимкнув екран. На пульті замиготіли фіолетові вогники. Боораа відкрив вуста, десь збоку почувся металічний голос мовою Василя:

— Ми щасливі вітати брата з іншої системи…

Горовому від хвилювання захопило дух.

— Дорогі друзі! Та ви знаєте, як ми раді! Сотні років люди нашої Землі мріяли про таку зустріч!

Молодий Орраа не витримав і кинувся обнімати Василя. Зелене волосся залоскотало чоло Горового. Та хіба він чужий, цей дужий юнак? Це друг, брат, такий же рідний і близький, як Гнатенко, Діжа і Топчій, як мільйони друзів на Землі!..

— Ну от, — засміявшись, полегшено сказав Боораа. — Як все просто і легко. Ніби не представники двох світів зустрілися, а родичі десь на святі. Ми вже бачилися з розумними істотами інших систем, але вони зовсім інших форм, далеких від нашої еволюції. Тільки інтелект з’єднував нас. А тепер… це ж невимовне щастя!..

— Я ще на Землі припускав, — радісно заявив Горовий, — що ваша планета заселена, що вона не летить наосліп. Для того, щоб переконатися в цьому, і була організована експедиція. Народи Землі думають, що ваша планета загрожує нам катастрофою. її збираються зруйнувати, коли я не привезу позитивних результатів!

Боораа спохмурнів, потім його обличчя знову засяяло посмішкою.

— Тепер все буде гаразд. Слухайте, Ваасии, я коротко розкажу вам, чому ми летимо до вашого Сонця.

Наша планета Наа кружляла навколо зірки Ла, яка знаходиться на відстані сорока парсеків від вашого світила. Ми досягли величезних успіхів у науці і техніці, відкрили дивовижні тайни природи, побудували гармонійне суспільство рівних і вільних людей. Але настали погані часи для Наа. Ла згасав, льоди з полюсів насувалися на наші міста і села, вимирали тварини, зникали ліси. Ми почали будувати підземні міста, магістралі і залишати поверхню. Так минали тисячоліття. Ви бачите, ми створили чудовий світ у печерах, але наступні покоління все частіше задумувались над тим, як вийти з підземель під промені нового сонця. Кілька молодих вчених висунули проект перельоту Наа в іншу систему. Рада Вчених і всі народи планети затвердили його. Ми побудували на екваторі ряд потужних ядерних двигунів, які працюють на енергії синтезу гелію і виштовхнули Наа в простір. Була вибрана для переселення ваша зірка, яка зветься Тоомаа, тобто Велика Надія. Через космос ми летіли з швидкістю, близькою до швидкості променя, бо хотіли використати відносність часу, щоб зберегти життя того покоління, яке вирушило з рідної системи. Рік тому ми почали гальмувати Наа. Була вивчена система Сонця і вияснено, що найкращим місцем для життя є орбіта Землі — третьої планети. Рада Вчених спрямовує Наа саме туди, вона кружлятиме по орбіті Землі з другого боку Сонця.

Василь знову, не витерпівши, обняв Боораа і Орраа. Він розумів, що в житті людства відкривається нова епоха, яка розсуне перед розумом необмежені горизонти.

І раптом… Горовий завмер… Він згадав, що на поверхні планети стоїть корабель і в ньому… Барбара! Адже вона нічого не знає! Вона вважає його мертвим. Вона думає, що в нього закінчився запас кисню!

Горовий схопив свій шолом, благально звернувся до нових друзів:

— Боораа! Орраа! Там, на поверхні, в кораблі, моя супутниця! Вона думає, що я загинув. Крім того, треба передати радісну вістку на Землю, щоб заспокоїти людство.

— Ми підемо з вами, — рішуче сказав Боораа.

Через десять хвилин три постаті підходили до «Сіріуса». На чужинцях були легенькі, зовсім прозорі скафандри з термоізоляційного матеріалу. Василь з острахом поглядав на них, ніби побоювався, що вони замерзнуть в страшному холоді безповітряного простору. Але його страх, безумовно, був даремним. За тисячі років, проведених під згаслим сонцем, вони створили найефективніші засоби захисту від холоду.

Боораа і Орраа з подивом і захопленням розглядали гігантський корабель, про щось жваво перемовляючись. Горовий не міг ні чути їх, ні розмовляти з ними. Адже перекладна машина залишилася в печерах. Проте з їхніх жестів Василь міг зрозуміти, що вони віддають належне генію людей Землі,

Горовий наблизився до корабля. Люк був закритий. Що б це могло означати? Невже Барбара збирається відлітати з планети? Ну, звичайно так! На Землі всі давно вже вважають його мертвим. Скоріше, скоріше! Горовий ввімкнув зв’язок, схвильовано крикнув:

— Сіріус! Сіріус! Я повернувся!

Відповіді не було.

Горовий зблід. Невже вона вимкнула зв’язок? Ракета готова до старту. Що робити?

Потім він згадав. У скафандрі є імпульсний радіосигнал тривоги. Василь натиснув кнопку на грудях, прислухався. Почувся шурхіт. Горовий знову покликав:

— Міс Деніс! Ви чуєте мене?

В телефонах щось заклекотіло, почувся радісний вигук. Ще мить, і люк відчинився. Горовий і чужинці зайшли в підйомник, який хутко виніс їх нагору. Двері до каюти рвучко розчинилися. Василь не встиг зняти шолом, щоб запросити гостей досередини, як Барбара кинулася йому на груди, здригаючись від ридань.

— Спокійно… Спокійно, дівчинко, — ніжно говорив Василь, пестячи її золоте волосся.

— Живий, живий, — без упину повторяла дівчина, заховавши мокре обличчя на широких грудях Горового. — Милий, милий, милий…

— Барбара! — прошепотів Василь, стиснувши її в обіймах, не зважаючи на чужинців, що стояли позаду. — Любиш?

— Люблю, милий, — щасливо бурмотіла дівчина, сяючи заплаканими очима. — Завжди любила… Любитиму вічно!

БРАТИ З КОСМОСУ

Три місяці людство жило в атмосфері тривоги і страху. Тінь загибелі нависала над Землею, сіяла паніку і розгубленість. Але спроби окремих груп і людей протиставити інтереси індивідуума інтересам суспільства ганебно провалилися. Перемогли воля і розум. Всі народи, всі уряди, всі нації об’єднали свої сили і багатства, об’єднали свій розум і знання, щоб відвернути лихо, щоб врятувати цивілізацію — плід неймовірних зусиль тисяч і тисяч поколінь.

План Французької академії відразу ж одержав міцну матеріальну основу. Сотні заводів перейшли на виготовлення космічних ракет, які повинні були зустріти чужу планету в космосі і зруйнувати її. Перша партія грізних кораблів з ядерними зарядами вже була готова до вильоту. Ждали тільки сигналу Горового.

Сигнал прийшов. Але зовсім інше почули й побачили люди Землі, зовсім не те, чого з острахом чекали кожного дня.

На екранах телевізорів виникли постаті Горового, Барбари Деніс і двох чужих істот. Та ні, не істот, а людей, справжніх людей! Мільярди глядачів і слухачів завмерли від лавини найпротилежніших почуттів. Кілька хвилин тиші, урочистої тиші… а потім вся Земля загриміла криками радості і щастя.

А Василь розповідав людям Землі про високу культуру планети Наа, про їхню історію, про титанічні зусилля по створенню колосального світу в печерах, про неймовірний переліт через пустелі простору до нового сонця.

— Дорогі друзі! — закінчив Горовий. — Не загрозу несе планета Наа, не загибель цивілізації, а світло нового знання, близьких нам по духу і тілу братів з Космосу. Тепер уже Земля не буде самотньою в просторі.

Спостерігаючи за польотом космічних кораблів, люди знатимуть, що ті вогняні дороги з’єднують силою Розуму два братські світи!..

Боораа і Орраа посміхалися, привітально піднімали руки вгору, і в їх ясних поглядах люди бачили вогні великої мудрості, чистої дружби і тієї неповторної радості, що переповнювала зараз серця всіх жителів Землі.

…Через кілька годин Президент Всесвітнього Конгресу Науки повідомив Горовому, що його товариші, які перебувають на Марсі, видужали. Вони вітають Василя і нетерпляче ждуть його повернення. Але Барбара і Василь затримувались. Вони мали залишитися на планеті Наа до того часу, доки вона вийде на орбіту Землі. Всесвітній Конгрес Науки уповноважив їх бути першими делегатами від великої сім’ї народів Землі…

Боораа і Орраа їхали разом з Барбарою і Василем саморушною дорогою, показуючи гостям підземні міста, річки, велетенські магістралі, плантації плодових дерев. Портативний автомат-перекладач допомагав їм зрозуміти одне одного.

Люди Землі були вражені титанічною роботою тутешніх жителів. Печери, що починалися від шлюзів, перехрещуючись з іншими печерами, утворювали гігантську підземну систему, яка охоплювала всю Наа. На перехрестях печер були зроблені величезні площі. Стіни підземних вулиць і майданів викладалися синтетичними плитами рожевого кольору. Джерела освітлення будівники влаштовували за тими плитами. Люди створювали ніч або день за своїм бажанням, дотримуючись того режиму, до якого звикли рослини упродовж мільйонів років життя в системі Ла.

Горовий звернув увагу на те, що навколо дуже мало людей. Зрідка на плантаціях можна було побачити невеликі групи жінок, які збирали плоди або поливали дерева.

Боораа пояснив, що за останні тисячоліття, після того як жителі Наа перебралися в підземелля, кількість населення планети значно зменшилася. Тепер налічується біля п’ятдесяти мільйонів чоловік. Тому жінки Наа оточені надзвичайною турботою, звільнені від важкої праці. Для них і для дітей видані спеціальні закони.

— У нас теж не завадило б запровадити такі закони, — прошепотіла Барбара.

— Я згоден з тобою, Бара, — ніжно відповів Василь. — Але ж ти знаєш, що ми ще не розчистили свій дім від сміття, не створили єдину і дружну сім’ю, як люди Наа!.. Але той час наближається невмолимо… Правда?

— Правда, милий!..

А Боораа і Орраа вели гостей все далі і далі, відкриваючи перед ними дивовижну країну казки і чудесних звершень людського генія. Горовий з подивом відзначав, що жителі Наа не набагато обігнали людей Землі. Все те, що вони бачили тут, можна було б зробити і на рідній планеті вже тепер. Але тутешні люди цінували кожне своє зусилля, кожну годину роботи, використовували найменший винахід чи цінну думку. І, захоплюючись досягненнями братів з Космосу, Василь з гіркотою відзначав, що економіка Землі ще хаотична, часто неперспективна, і все це — завдяки егоїстичній політиці окремих урядів чи могутніх фінансових та політичних груп.

Гостей запросили до того ж будинку, де Горовий зупинявся перший раз. Тут, як сказав Боораа, був адміністративний центр однієї з областей. Таких областей — кілька тисяч. Всі вони об’єднувалися у велику планетну сім’ю, якою керувала Рада Вчених.

Піднімаючись по широких блакитних сходах між стіною рожевих квітів, Боораа пояснював:

— В адміністративні органи зобов’язані періодично входити всі, хто досягне універсальної освіти і певного віку. Дехто намагається уникнути цього обов’язку, посилаючись на наукову роботу чи зацікавленість іншими справами, але закон в цьому відношенні суворий. Керівна робота — неприємна, але обов’язкова необхідність!

— А чи багато націй населяє Наа? — зацікавилася Барбара.

— Націй? — перепитав Боораа. — У нас давно вже стерлися всякі національні чи расові ознаки. Тепер на планеті єдина мова, єдині звичаї. Всі досягнення науки спрямовуються на найповніше задоволення духовних і матеріальних потреб людей.

Через райдужну арку господарі і гості зайшли до великого залу. Космонавтів оточила група людей. Тут були й жінки. Обличчя їх мали ніжнішу будову, на плечі з-під чорних шапочок спадали хвилі блакитного волосся. Вони з цікавістю і захопленням розглядали золотоволосу струнку Барбару, жваво перемовляючись між собою. Чоловіки тримали себе стриманіше, але все ж таки висловлювали свої дружні почуття до гостей усміхненими поглядами, міцними потисками рук. Боораа щось сказав присутнім. Кілька чоловік відійшли до круглих пультів попід стінами.

На всю стіну, прямо перед космонавтами, засяяв гігантський екран. По ньому попливли туманні лінії, що поволі ставали чіткішими й об’ємними.

— Ми покажемо вам кілька картин з життя Наа…

На екрані виникло зображення глибокої шахти. Кадри фільму показували шлях руди від копалень до готових машин. В штольнях автомати, розташовані правильними рядами, руйнували породу могутніми імпульсами енергії. Голубуваті потоки розрядів розсіювали морок, дробили руду, яка по стрічках конвеєра пливла нагору. Далі йшли збагачувальні фабрики, металургійні заводи, дивні лабораторії з розумними кібернетичними машинами, які виготовляли необхідні речі або прилади без участі людей…

Гостям показали також підземні моря, де вирощувалися їстівні сорти риб і водяних тварин. На багатокілометрових просторах під сяйвом штучного проміння снували по воді швидкохідні кораблі, понад берегами, на спеціальних майданчиках гралися діти, весело бігаючи між лабіринтами густих кущів і дерев.

Крім пішохідних печер, космонавти познайомилися з транспортними тунелями, що з’єднували міста і наукові пункти планети. По тих тунелях блискавично мчали сигароподібні апарати, перевозячи вантажі і людей. Василь зацікавлено повернувся до Боораа.

— Яка енергія рухає ваші машини? — запитав він.

— Ми акумулюємо будь-яку енергію. Ядро атома, електрику, енергію гравітації — все це використовує наша наука. Такі досягнення і дозволили нам здійснити проект перельоту до вашої системи. Ви розумієте, яку роботу треба було провести перед цим? Ми сконденсували в гігантські резервуари всю атмосферу, яка знову оточить Наа біля нового світила, ми побудували підземні водосховища, в яких зібрали половину водних запасів планети. Навіть для цього треба було затратити мільярди кіловат енергії…

— А потрібну кількість кисню в підземній атмосфері виділяють тільки рослини? — запитала Барбара.

— Майже. Частково ми використовуємо енергію станцій, які контролюють склад і якість повітря…

Півгодини пливли кадри чужого, бурхливого життя. В гостей стала паморочитися голова від незвичайних вражень. Боораа помітив це, дав знак. Екран погас.

— Прекрасно у вас, — тихо сказав Горовий. — Але все ж таки — це штучний світ! Важко жити в ньому, не маючи надії вибратися під промені сонця, зірок. Людина мусить бачити в себе над головою не низьку стелю, хай і прекрасну, а безмежні світи…

— Правда, друже! — гаряче підтримав його Орраа. — Для цього ми й летимо до вас.

Боораа доторкнувся рукою до плеча Горового, показав у напрямі екрана.

— Тепер біля приймачів зібралися майже всі жителі нашої планети. Вони хочуть подивитися на вас — своїх майбутніх сусідів.

— Будь ласка, — ніяково відповів Василь. Барбара, зашарівшись, теж приєдналась до нього.

Ясне проміння вдарило в очі космонавтам. Передача почалася. Боораа, ставши поруч, щось говорив невидимим глядачам, скупо жестикулюючи. Присутні в залі чоловіки і жінки дружними криками схвалювали його слова. Нарешті передача закінчилася. Боораа вдячно потиснув руки землякам, лагідно всміхнувся.

— Вся Наа вітає вас. Люди планети щасливі, що зустріли схожих на себе в безмежному космосі…

Незабаром гості вийшли з будинку. Боораа розвів руками і вибачливо сказав:

— А тепер я залишаю вас. Наа невмолимо наближається до небезпечного місця. Я повинен чергувати біля керівних пультів. Мій син Орраа буде вашим провідником. Офіційна зустріч закінчена… Тепер ви — гості, і тільки гості. А для гостей наш дім — ваш дім!

— Орраа — ваш син? — здивувався Василь.

— Так, — гордо відповів Боораа. — Що, хіба не схожий? Вам з ним буде приємно і легко. Спеціальність у нього схожа на вашу…

— Як? Він космонавт?

— Так… — Боораа засміявся. — Заінтригував я вас. Безумовно, попереду багато цікавого. Введемо Наа на орбіту — тоді будете говорити про дальші плани. Орраа! Сину! Веди наших друзів відпочивати, показуй все, що вважаєш кращим… До речі, познайом їх з твоєю нареченою…

Очі Барбари заблищали цікавістю.

— А де вона? Як її звати?

— Лаамоо, — ніжно сказав Орраа. — Це значить — Сумна Пісня. Я її зараз покличу. Заждіть нас тут, над джерелом…

Боораа і Орраа повернулися до будинку. Василь і Барбара, тримаючись за руки, спустилися до басейну з прозорою водою. Дівчина нахилилася, зачерпнула долонями прохолодної рідини, з насолодою випила.

— Така, як і в нас, — дзвінко засміялася вона.

Василь схопив долонями її щоки, дивлячись в зелені, рідні очі, затуманені щастям.

— Чи це правда, дівчино кохана? — прошепотів він пристрасно. — Чудесний, казковий світ… і ти поряд?..

— Правда, любий… це правда… Я не впізнаю сама себе… Довгі роки я була тільки маріонеткою… Мені здавалося, що я самостійна, що я зростаю… але то була ілюзія. Чужі руки, чужа воля посилали мене в простір! А тепер… ми будемо рядом з тобою, друже мій! І я піду куди завгодно — на злигодні, на смерть, на подвиг… заради нашої любові, заради любові інших людей… заради життя…

Василь не відповів. Замість нього говорив простір, листя химерних рослин, пустотлива течія джерела, аромати квітів і плодів. Ось воно — щастя! Ось чого не вистачало йому в космічних мандрах, в напруженому земному житті. Юнацька далека мрія, трагічний образ Оксани втілився тепер в реальній чудовій дівчині. Ось вона — поруч! Жива, гаряча, єдина…

- Ідуть, — прошепотіла Барбара.

Василь здригнувся. Привиди мрій відлетіли в туманні закутки свідомості. Він побачив, що до басейну наближається Орраа з дівчиною. Вона була одягнена в рожеву блузку і сині короткі штани. Довге волосся кольору морської води було закручене тугим красивим вузлом позаду голови, над чорними великими очима розліталися вгору крила синіх брів, між ніжно-рожевими, маленькими вустами блищали сніжно-білі зуби. Вона була красива навіть по-земному.

Орраа зупинився перед гостями, взявши дівчину за руку, вивів її наперед.

— Моя наречена. Лаамоо.

Лаамоо простягла руки вперед, провела долонями по щоках Василя. Дотик її пальців був ніжним, ледь чутним. Потім вона обняла Барбару, притулившись до неї чолом.

— Ви мені подобаєтесь, — сказала Лаамоо. — Ви чудова раса!

Вона зірвала з дерева два золотисті плоди, розломила кожен навпіл і подала по частині Василеві, Барбарі і Орраа.

— Це плоди рії — дерева безсмертя. Наші селекціонери упродовж численних поколінь виростили в них чудові якості. Регулярне вживання цих плодів продовжує життя людей, активізує організм, збуджує мозок… А крім того, по древній традиції, ті, хто з’їсть водночас плоди з однієї гілки, стають побратимами. Для них тоді — один шлях, одне життя, одна мета! Ви згодні, люди з чужої планети?

Василь і Барбара мовчки, але красномовно вп’ялися зубами в м’які, ароматні і соковиті плоди. Господарі наслідували їх приклад.

Приємний холодок м’якоті освіжив піднебіння, п’янка хвиля затуманила свідомість. Потім усе минуло. Люди Землі відчули, як розум працює чіткіше, тіло стало легшим, в свідомості виникло невимовно приємне почуття незнаного блаженства.

— Чудові плоди, — отямившись від подиву, сказала Барбара. — Плоди братства… Плоди безсмертя… На Землю б такі дерева!..

— Будуть і у вас рости рії, - радісно відповів Орраа. — Наше знання, наша сила стануть вашими знаннями і силою… А тепер — ходімо, брати! Хай ваші серця відкриються… Наа чекає вас…

РІКА РОЗУМУ

Через вісім місяців Наа минула орбіту Юпітера і наближалася до Марса. В ці дні Рада Вчених постановила розпочати відновлення атмосфери. Орраа і Лаамоо вирішили показати гостям із Землі величне видовище…

Четверо друзів, одягнені в скафандри, стояли на високій горі. Звідси видно було ясне кружало Сонця, яке досить помітно пригрівало широкі рівнини, гострі хребти гір, дзеркала замерзлих озер. Під горою виблискував корпус «Сіріуса». А в зеніті палахкотіла зеленкувата зірка. То була сестра Наа — Земля.

Орраа енергійним рухом показав униз. Барбара захоплено скрикнула. З колосальної чорної прірви велетенським потоком ринув струмінь блакитної рідини. Красивим султаном він упав на скелі, розбризкуючись міріадами крапель. В просторі заграла розмаїта райдуга. Виднокіл оповив туман. То рідке повітря випаровувалося, створюючи газову атмосферу.

— Феєрично! — прошепотів Василь.

— Таких станцій тисячі! — сказав Орраа. — Атмосфера буде відновлена за кілька днів!..

Зірки вгорі розпливалися, кружало сонця померкло, обрій зник за стіною голубої імли. Василь дивився навколо себе з відчуттям невимовного хвилювання.

— Людина… Чи є щось могутніше за тебе? Ти рухаєш планети… Ти одягаєш їх атмосферою… Ти посієш під новим сонцем дерева і квіти, побудуєш чудесні будинки… Хто ж ти, людино? Ти — безсмертний розум!

— Ти живий вогонь, що розганяє пітьму Космосу! — захоплено додала Лаамоо.

— Ти — господар буття! — підхопив Орраа, обнімаючи Василя за плечі.

— Ти — любов і ніжність, дружба і вірність, — прошепотіла Барбара.

Вчені Землі спостерігали в потужні телескопи, як Наа по довгій спіралі входила в площину обертання планет, сповільнюючи політ до такої швидкості, з якою Земля оберталася навколо Сонця. Через два місяці всі люди вже бачили нову планету неозброєним оком. Вона ставала все яскравішою, сяяла так ясно, як Венера, а потім поволі наблизилася до Сонця і зникла за ним…

Наступив день прощання. Барбара і Василь стояли зі своїми друзями на узгір’ї, дивлячись на голубувату рівнину, яка розстилалася перед ними. Сонце сяяло в зеніті, воно сильно припікало. Внизу — біля велетенського озера — юрмилися люди, звідти линули звуки веселих мелодій.

— Сьогодні свято, — тихо сказав Орраа. — Рада вчених вирішила від сьогодні ввести новий календар. День буде зватися — Свято Нового Сонця. Летіть, друзі, на свою Землю, передавайте її жителям теплоту наших сердець, щирість наших почуттів. І повертайтеся, брати, повертайтеся обов’язково. Скільки попереду шляхів! Скільки чудесних таємниць!

— Ми повернемось! — із сльозами хвилювання на очах відповіла Барбара. — Чуєш, Лаамоо?..

А Василь мовчав. Він, міцно обнявшись з новими своїми друзями, йшов униз, до корабля, і груди його сповнювалися передчуттям грядущих великих звершень.

Навколо співали діти, веселилися дорослі жителі Наа. Всі простягали у захваті руки до Сонця, милуючись небаченим видовищем, вітаючи життєдайне світило криками захоплення і щастя. Тепер люди Наа могли жити і працювати спокійно, не думаючи щоденно про трагічну долю грядущих поколінь.

Блукаючи в холоді космосу, люди Наа зустріли подібних до себе. Струмки Розуму зливалися в потужну ріку, яка, безперечно, вела в океан Безконечності…

…«Сіріус», облетівши навколо Сонця, догнав Землю за двадцять годин. Горовий, взявши керування на себе, повів корабель на посадку. Хмари розступилися, внизу зеленіла, буяла життям і радістю, голубіла широкими водами Дніпра рідна земля. Блиснули золотими іскорками куполи Лаври і Софії, промайнули гігантські антени. Ось він — космодром! У динаміку схвильовано клекоче голос начальника. Він дає дозвіл на посадку, вітає Горового і Деніс з поверненням.

«Сіріус» приземляється в центрі космопорту, подалі від інших ракет. Його потужні вибухи небезпечні. Струмені шаленого вогню звихрюють повітря, пекельним жаром віє аж до Борисполя. Вже недалеко від Землі Горовий глянув у перископ і радісно вигукнув:

— Барбара! Поглянь! «Вітчизна»!

Дівчина метнулася до перископа. Справді, недалеко від центра космодрому гордо височів зорельот «Вітчизна»!

— Значить, вони повернулися з Марса? — радісно озвалася Барбара. — І ми побачимо їх!

Гігантський корабель м’яко доторкнувся до поля. Двигуни замовкли. Над землею покотився туман. «Сіріус» кілька разів похитнувся і завмер.

До місця приземлення вже наближалися службові машини. Вони поливали поле космодрому потужними струменями води, змішаної з речовиною, яка нейтралізувала радіацію…

Відкрита машина помчала космонавтів до будівель. Біля управління Василь і Барбара прожогом вискочили на землю і… опинилися в обіймах друзів.

Вигукам, радості, запитанням не було кінця. Начальник космодрому і службовці нічого не могли розібрати в хаосі хвилюючої зустрічі. Тільки чулося уривчасте:

— Живі! Друзі!

— Ну, герой! Спасибі! Справився сам!

— А Дніпр! Дніпр де?

— Ось він! На, цілуй!

Сміх, радісний гавкіт здоровенного пса, який задоволено облизував обличчя Горового. Нарешті, Василь, трохи заспокоївшись, взяв за руку Барбару і, сяючи сірими очима, сказав:

— А це… знаєте хто? Друзі мої!..

Три пари рук мовчки схопили з усіх боків руки Барбари, міцним потиском висловлюючи їй своє захоплення, подяку за друга, почуття любові. А Діжа, підморгнувши за звичкою, погрозив пальцем:

— Весілля буде?

— Обов’язково!

— А де?

— Ну, звичайно, у діда! — вихопилося у Леоніда.

— Живий?

— Живий! Каже, приліт нової планети вилікував його! Жде не діждеться!

Василь підскочив до начальника космодрому, гаряче потиснув йому руку.

— Ви сповістили в Москву і Конгресові про мій приліт?

— Так. Скоро вам доведеться їхати на засідання Конгресу. Напевно, сьогодні ввечері…

— Ну, а день — наш! — жартівливо вигукнув Василь. — Барбара, друзі! Діставайте вина, закусок! Гайда до діда!..

— Зареєструємо вас під столітньою вербою! — урочисто вигукнув Діжа. — А повінчаємо навколо казана з юхою!..

Зі сміхом і гармидером побігли до машини. Вітер сипонув у обличчя жаром літнього степового повітря, пахощами наддніпрянських лугів. Василь, обнімаючи друзів за плечі, говорив назустріч синіючій далині, назустріч рідним дніпровським кручам пристрасні слова:

— Знову разом, хороші ви мої! Знову радість боротьби, перемоги, шукання! Які дороги попереду! Які неймовірно прекрасні шляхи!

КУДИ ПЛИНЕ ЧАС?

Минуло двадцять років.

«Вітчизна» поверталася з далекого польоту. Вона побувала на другій планеті зірки Бернарда, де знайшла розумне життя. Люди тієї планети — маленькі, слабкі істоти — вже перелітали з планети на планету. Зоряних кораблів, правда, у них ще не було, та й поспішати з міжзоряними перельотами їм не хотілося — досвід показував, що їх слабкі організми погано пристосовані до тяжіння важких планет.

Експедицію Землі і Наа гаряче вітало все населення Туйри (так звалася планета). Космонавтів запросили на зібрання вчених, скликане в зв’язку з прильотом гостей. Найстаріший з учених Туйри розповів космонавтам про багаторічні роботи в області біохімії, про намагання їх науки пристосувати організм жителів планети для життя на важких планетах. Вирішення такого завдання дало б можливість туйрянам єднатися з іншими світами. Вчений передав прохання жителів Туйри до людей системи Сонця — допомогти їм здійснити цю заповітну мрію.

Два місяці, за часом Землі, екіпаж «Вітчизни» перебував на Туйрі, вивчаючи новий світ, збираючи скарби культури туйрян, їх науку, зразки виробів, а також флори і фауни. Після дружнього і хвилюючого прощання могутній гравітаційний корабель вилетів назад, до рідного Сонця.

За ілюмінатором мільярдами колючих вогнів палахкотіла безодня. Слабке сяйво далеких світів лягало на обличчя космонавтів, які сиділи за круглим столом в кімнаті відпочинку. В’юнкі віти рії — рослини з Наа і широкі листки земних пальм схилялися над головами космонавтів, створюючи для них куточок звичного, рідного світу серед безконечного космосу.

Василь з дивним сумом оглянув товаришів. Як вони постаріли, любі друзі! Важкі польоти, напружена робота мозку, вічне горіння! Організм горить, підтримуючи невпинний політ духу вперед і вперед… Наука Землі і Наа невпинно змагається зі смертю, шукає в лабіринтах живої клітини причину старіння, вже здобуто перші успіхи на цьому важкому шляху, — але як далеко ще до вершини… до вершини, з якої видно буде безсмертя.

Ось Діжа. Він вже схожий на того смішного, далекого професора, який колись вудив рибу на березі старого річища Дніпра. Невловимий час знову потягнув його за своєю течією…

Василь Гнатенко, його побратим! Це вже не чорноокий, хвацький юнак — експансивний, нестримний, гарячий! Це — літній сивий чоловік, мудрий вчений, видатний космонавт. Рухи в нього спокійні, врівноважені… тільки в погляді, в думках зберігається і часто проривається назовні та ж сама юнацька нестримність…

Леонід! Розсудливий, вірний, з несхитною логікою і глибокою думкою… Він тримається краще від усіх. Але все-таки вже зігнулася спина, випадає волосся, зморшки крають обличчя. Ой, нелегко космос випускає з рук свої таємниці!..

Барбара — вірна дружина і соратниця. Личко її осунулося, та очі, як і раніше, горять любов’ю і пристрастю шукання.

А навпроти сидять Орраа і Лаамоо — вірні друзі з Наа. Вони зв’язали свою долю з долею земних космонавтів.

Василь знову заговорив. Він розповідав про далеке минуле, про юнацькі мрії, про дивну, фантастичну подорож в планетну систему на краю Метагалактики. Космонавти зачаровано слухали його, переживаючи дивовижні пригоди, уявляючи чудесний світ звільненого торжествуючого Розуму.

— Ти мені раніше не розповідав про це, — тихо, ніби луна, озвався Орраа. — Чому? Адже — я не знаю, як сказати — це мусить стати нашою мрією, метою, нашими ділами…

Василь сумно похитав головою.

— Я саме тому й не розповідав тобі, Орраа, що це — химера для нашого рівня науки. Ви тільки збагніть — ми десятки років витратили для польоту до зірки Бернарда… А тут — край Метагалактики! Ме-та-га-лак-ти-ки! — протягнув він, ніби летячи думкою в ту запаморочливу глибінь.

— Мільярди світлових років, — зітхнув Діжа, хитаючи задумливо головою.

— Енергії нашої системи досить для будь-яких, найдальших польотів, — обізвався Гнатенко. — Але інше заважає нам… Час! Що ми знаємо про нього? Долетіти можна навіть на більйони світлових років і повернутися назад, відносність часу збереже нас… але ми не застанемо на наших планетах нікого… а якщо й застанемо, то наші відкриття не будуть потрібні…

— А той апарат? — запитала Барбара, ніжно проводячи пальцями по скроні Василя. — Де він? Чи знайшли його? Адже він миттєво переборював простір і час на будь-які відстані?..

— Так, — відповів Горовий. — Але тоді його не знайшли… А якби навіть знайшли, не змогли б використати… Ми нічого не знаємо про принцип роботи їхніх автоматів. Я пам’ятаю, Народжений Небом розповідав нам, що в них кібернетичні машини побудовані на принципі механічної біології…

— Послухай, Орраа, — раптом пожвавилась Лаамоо. її довге волосся заблищало густою синявою в світлі лампи, в зіницях блиснули мерехтливі вогники. — А чи не допоможе нам сховище Абоо?

— Абоо? — перепитав Орраа. Він трохи помовчав і тривожно, радісно сказав: — Можливо… В тебе чудова пам’ять, Лаамоо. Я теж тепер згадую, там мусять бути роботи з теорії часу…

— Що таке Абоо? — зацікавився Василь.

— Абоо — старовинне слово. Воно означає — колодязь мудрості. Тисячоліття тому, коли наші предки переходили жити в печери, Рада Вчених постановила: енергію розуму спрямовувати тільки на практичні, необхідні потреби людей. Всі теоретичні роботи, навіть найцікавіші, консервували в сховищі Абоо — велетенському підземеллі, адресуючи їх майбутнім поколінням. Так було до того часу, доки ми не перебралися в систему Сонця. Але тепер настав час переоцінки! Пора повернутися до давно забутих теорій, серед яких, безумовно, є багато цінних…

— А при чому тут проблема часу, наша розмова? — нетерпляче запитав Гнатенко.

— Я пригадую — Лаамоо теж знає про це, — що в Абоо, серед інших праць, є праці видатного вченого минулого Каарраа. І саме з питань теорії часу… Може, це допоможе нам! Адже ми стоїмо на порозі великої тайни, треба тільки відімкнути двері!

— Правильно! — радісно підхопив Василь, простягаючи руку Орраа через стіл. Орраа міцно потиснув її. — У нас є чим відімкнути ці двері. Аби тільки побачити їх, намацати…

— Що ж, — з надією озвався Леонід, — веди нас, Орраа, в підземелля Абоо. Адже ми приземляємося спочатку на Наа?..

Василь мовчки хитнув головою. Потім він схвильовано підійшов до ілюмінатора, поглянув у моторошну глибінь, повернувся до товаришів. Його постать чорним силуетом вирізнялася на тлі зоряного неба.

— Треба вірити, друзі, - прошепотів Горовий. — Хай це стане нашим завданням, нашою метою, нашим диханням…

— Е-е, Василю, — раптом порушив чари цієї миті Діжа, — але ми забуваємо про основне… Якщо не пощастить знайти ту кулю, на якій ми прибули до Землі, ми не дізнаємося ніколи, в якому напрямі летіти! Там, в кулі, напевне, є програма… А без неї наш задум — фікція!

— Ти правий, — сердито відповів Василь. — Але ж проникнути в таємницю часу треба не тільки заради польоту в систему Великого Покровителя…

— Згоден! — підняв руки Діжа. — Здаюсь!.. Космонавти засміялися, шумно висловлюючи своє задоволення розмовою.

— А тепер спати, друзі! — наказав Василь. — Залишаються чергувати я і Діжа! Скоро гальмування…

— Рятуйте мене, бідолашного, — благально склав руки на грудях Діжа. — Це він мені мстить за те, що я йому в двадцятому сторіччі ставив двійки! Завжди призначає на найвідповідальніші чергування!

— Нічого, витерпиш, — засміявся Василь. — Леоніда теж доведеться розбудити раніше. Встановимо зв’язок із Землею. Хай Конгрес починає розшуки загубленого на Гімалаях корабля…

Спіральна дорога, описуючи навкруги шахти Абоо кола по двадцять кілометрів у діаметрі, опускалася все нижче і нижче. Схожа на прозору краплю машина везла космонавтів до великого сховища, де у книгах, фільмах, магнітних і оптичних записах дрімали сміливі і наївні, шалені і грандіозні, фантастичні і далекоглядні ідеї минулих поколінь.

Машина зупинилася на широкій овальній площі, залитій туманним світлом. У чорній, базальтовій стіні вирізнялися прозорі двері. За ними повільно колихалися попелясті тіні.

— Приїхали, — тихо сказав Орраа.

— Нас ніхто не зустріне? — запитав Василь.

Орраа мовчки натиснув кнопку на пульті машини. Під куполом площі оглушливо заревла сирена.

Двері безшумно розчинилися. В проході, освітленому приємним синюватим промінням, з’явився чоловік — худий, лисий, з жовтим похмурим обличчям. Чорне широке вбрання звисало з кістлявих плечей, шия тонула в м’якому голубому шарфі.

— Що це за дух? — жартівливо обізвався Діжа. — Чи не потрапили ми в пекло?

— Оо! — сказав Орраа. — Це Оо — завідуючий сховищем Абоо.

Чоловік рушив назустріч космонавтам. В його очах з’явився вираз зацікавлення.

— Хто ви? — почувся скрипучий голос. — Давненько вже ніхто не турбував мене… Це, я бачу, гості… А хто ти, житель Наа?

— Орраа, син Боораа.

— Знав твого батька, — скупо відповів Оо. — Відомий вчений. Так чого ж ти хочеш, син Боораа, в колодязі мудрості?

— Пора штурмувати час, Оо, — схвильовано сказав Орраа. — Ми прийшли до тебе, щоб розшукати ідеї Каарраа. Може, вони допоможуть нам!..

Очі Оо затеплилися вогниками радості. Він широко простер руки і, приховуючи за сухими словами радість, промовив:

— Абоо жде вас. Ідіть. Шукайте. Тут спить найбільша енергія — енергія розуму. Хто зуміє, той пробудить її.

Гамуючи подих, космонавти йшли мимо численних стендів і металевих сховищ. За прозорими стінами видно було якісь циліндри, матові коробки, стовпці законсервованих древніх книг, обриси демонстраційних апаратів. Оо привів друзів до невеликої затишної кімнати, де не було нічого, крім десятка глибоких крісел і керівного пульта.

Оо жестом запросив гостей сідати, сам підійшов до пульта.

— Каарраа, — пробурмотів Оо. — Друге тисячоліття до Свята Нового Сонця. Передостанні роки. Важко точно знайти… Доведеться переглянути дуже багато матеріалів…

— Хоч і кілька років. Ми готові, - палко сказав Василь.

— Не так багато, — тепло всміхнувся Оо. — Не так багато, друже з планети Земля.

Він щось увімкнув на пульті. На довгому, сріблястому екрані поповзли якісь значки, символи, шифри. В кімнаті стояла мертва тиша. її порушувало тільки схвильоване дихання семи космонавтів та сухе клацання автоматів.

І ось сяйво на екрані згасло. Оо уважно подивився сріблясту стрічку, зморшки на його високому чолі розійшлися.

— Каарраа, — урочисто сказав він, — у сто двадцять третьому секторі останнього сторіччя другого тисячоліття. Третій відділ. Там двадцять елементів запису. Тільки двадцять, — всміхнувся до Василя Оо. — Отже, не роки, а один день… кілька годин…

Друзі радісно переглянулися. Вони боялися навіть говорити, щоб не розвіяти таємниці підземелля, вони боялися, що омріяне перетвориться в сон… Але ні! Ось похмурий Оо бере шифр і прямує до дверей…

— Зачекайте мене. Тут автоматизації нема, доведеться йти розшукувати потрібний відділ…

Минуло півгодини. Нерви космонавтів напружилися до краю. Вони не зводили погляду з дверей, за якими зник Оо, ніби гіпнотизуючи їх. Нарешті завідуючий Абоо повернувся. Він приніс чорний невеликий ящик, поклав його на пульт.

— Сідайте ближче, — тихо сказав Оо. — Будемо слухати. Люди Землі знають мову Наа?

Василь ствердно хитнув головою. Оо відкрив ящик і, витягнувши звідти перший циліндр, заклав його в заглибину на пульті. З отвору гучномовця почулося шипіння, потім високий, дзвінкий голос:

— Дослідження минулих геологічних епох…

— Не треба, — попросив Орраа. — Це поки що нас не цікавить.

Оо мовчки зупинив автомат. Циліндр перейшов знову в коробку, на своє місце.

— Чи є сенс у бутті? — похмурим голосом запитав другий циліндр. Всі присутні засміялися. Навіть Оо не втримався від посмішки.

— Саме буття відповідає на це запитання, — весело озвалася Барбара. — Взагалі, правильно зробили предки, що заховали в підземелля такі ідеї. Я б зовсім їх знищила…

— Це невірно, — похитав головою Оо, закладаючи третій циліндр. — Навіть песимістичні та реакційні ідеї часто допомагають осмислити щось корисне, зрозуміти важливе, потрібне…

Знову почувся голос гучномовця. Присутні здригнулися. Тихе запитання: «Урра авва тез?» — «Куди плине час?» — хльоснуло по напружених нервах космонавтів.

— Воно! — прошепотів Орраа.

— Воно, — відгукнувся Василь.

Барбара пригорнулася до чоловіка. Діжа, Топчій і Гнатенко завмерли. Лаамоо заплющила очі. Оо втупив погляд тьмяних очей в стелю, ніби намагаючись вирвати з давнини образ древнього вченого, голос якого м’яко, переконливо, впевнено звучав тепер в підземеллі:

«Згасають зірки, холонуть планети, народжуються і вмирають люди, тварини, рослини. Невблаганний потік часу розсіює енергію матерії, живої і неживої, несе її в небуття. Навіть народження, створення, виникнення — це безповоротна розтрата активного начала Всесвіту.

Космос величезний і таємничий. Таємнича суть життя, таємничі ядерні процеси, таємнича будова Всесвіту. Але найбільша таємниця — це таємниця часу.

Що таке час? Що таке простір, який нерозривно зв’язаний з ним? Фікція свідомості? Чи функція матерії, одна з форм її існування?

Людина переборює простір, перелітаючи з планети на планету. Вона використовує дивовижні ефекти сповільнення часу, зв’язані з великою швидкістю. Але людина не знає суті часу, не вміє загнуздати його. Час безжалісний. В його потоці гине все — ідеї, кохання, події, життя. Чи можна подолати цей невблаганний потік, чи можна попливти проти течії, повернутися в минуле, керувати часом?

Ні! Не можна. Матерія розвивається безповоротно. Наслідок не перетвориться в причину, розсіяна енергія події не повернеться назад. Та цього й не потрібно для тебе, людино!

Час — це розвиток, устремління, рух — бунтівний, пристрасний дух шукання. Той дух — це ти, людино! Повертатися в минуле — це перетрушувати прах трупів, мертві частки матерії, які колись були вмістилищем Розуму. Твій шлях — погляд вперед, бо ти — боротьба, думка, шукання, бо ти — невгамовний, нестримний порив у грядуще, бо ти — найсильніший, найактивніший вияв суті часу, о людино!

Часом майбутнього, його могутнім потоком мусиш ти оволодіти, людино — серце світу. Ти будеш сповільнювати події, ти будеш прискорювати їх, ти будеш перетинати Всесвіт з краю в край за будь-які відтинки часу. Ти пізнаєш безконечність, бо скориш її злого Духа — час!

Але для цього треба знати його суть, треба знати взаємозв’язок часу, простору, матерії і свідомості. Так, і свідомості. Бо свідомість, розум, раз народившись в буття, вже стають такими ж невіддільними чинниками його, як і матерія, світ, який не може бути пізнаний, осмислений, перебудований без свідомості, без тебе, людино!

Що ж таке час?

Одна з форм існування матерії? Протяжність між причиною і наслідком? Вмістилище подій? Як багато, багато різних ідей і теорій. Метафізика і діалектика, релігія і матеріалізм, математика і фізика — всі штурмували примарну, невловиму фортецю часу. Намагалися спіймати кванти часу і простору, щоб поставити їх на сторінки книг поряд з відкритими частками матерії. Але жахлива рука часу, яка вела людей до могили, яка зримо, матеріально лишала свої сліди на всьому, на всьому в космосі, була невидимою, не підвладною розуму.

В чому ж справа? Де ж причина невдач, розчарувань?

А справа в тому, що, проповідуючи невіддільність часу і простору від матерії, розуміючи це, людина шукала суть часу окремо, не в зв’язку з матерією, яка і є породженням часу.

Саме так. Час — не вмістилище, не функція, не фікція. Це реально існуюча категорія і, крім того, єдино існуюча…

Існують тільки кванти часу. Вони праоснова буття. В агрегатному стані вони створюють матерію, рухаючись, вони створюють простір, розвиваючись, вони проявляють суб’єктивний ефект часу.

В речовині енергія квантів часу дрімає, повільно плине, стримувана масою, проявляється в створенні різних полів. Елементарні частки, їх властивості, речовина, поле — все це якісні і кількісні видозміни квантів часу. Чим більша маса речовини, тим повільніше плине час. Цей же ефект проявляється і в швидколетючих системах із зростаючою інерціональною масою.

І тільки в фотонах, у квантах гравітації енергія часу звільняється повністю, розриваючи кайдани маси спокою.

Людино! Поглянь навколо себе. Ти побачиш буяння дерев, веселі обличчя дітей, сяйво світил в бездонному небі. Все це прояв енергії часу — єдиної суті буття.

Куди ж плине час? Де він дівається? Чи навіки розсіється його енергія, несучи в небуття тепло і любов, силу і життя, ідеї і працю мільйонів поколінь?

Ні! Ні! Нічого безслідно не зникає. Невмолима загибель всього сущого — це лише велика ілюзія свідомості.

Світи не тільки гинуть, згасають, вмирають. Вони й народжуються. В Космосі є області, недоступні людині. Там перебувають в небутті зародки нових світів. Туди, ніби в мертве, непорушне озеро, стікає енергія часу, конденсується там.

Що являють собою зародки світів?

Це немислимо компактна, ущільнена маса, яка повністю затримує плин часу. Людино! Ти не забула, що плин звичайного часу — це розсіювання енергії квантів часу? А в зародках світів енергія конденсується, спіраль її закручується, готуючись до вибуху, до народження нового світу.

Що викликає вибух, народження нового світу? Напевне, критичне накопичення маси, нова активна якість, що й стає рушійною силою творення.

Шукай істину в найпростішому, людино! Зрозумівши суть часу, ти ясно побачиш шляхи його використання.

Зірки випромінюють океани енергії часу. Вони стискуються, розігріваються, вибухають, скидаючи газові оболонки і, нарешті, згасають.

Електронні і мезонні оболонки руйнуються, кванти часу створюють в таких згаслих зірках надважку інертну масу. Біля таких невидимих феноменів космосу час майже зупиняється, його енергія дрімає, але вона готова до дії.

Людино! Звільни дрімаючу енергію часу, здобудь важку матерію темних зірок — і ти загнуздаєш плин часу, станеш володарем безконечності…

Я, Каарраа, вмираю. Я спокійно лягаю в землю, що породила мене. Але думка моя, мій розум, моє нестримне бажання руху, діяльності, розвитку залишиться жити і штовхне тебе, нащадку, на нові шукання, на боротьбу за пізнання буття і всесвіту!

Ти зрозуміла мене, людино? Ти чуєш мене? Я благословляю тебе! Я вітаю тебе! Тільки вперед! Тільки вперед! Бо ти — це блискавиця, яку не можна затримати на місці, бо ти — це вічний і невмолимий потік часу — великої суті Всесвіту!..»

…Довго сиділи космонавти і Оо навколо пульта, не рухаючись, не розмовляючи, хоч давно вже замовк тихий голос Каарраа. Блискавиця нового знання — простого і ясного — пройшла крізь свідомість, сколихнувши Розум.

— Ви здобули те, що хотіли? — нарешті, запитав Оо.

— Так, — ніби прокидаючись зі сну, прошепотів Орраа. — Ми тепер знаємо, що нам робити. Наш гравітаційний корабель можна перетворити в стрілу часу, якщо дістати матерії важкої зірки!

— Стріла часу! — захоплено вигукнула Барбара. — Це чудесно! Стріла, що пронизує безконечність!

— І ми зможемо тепер скоро полетіти на край Метагалактики! — радісно підхопив Василь.

— А матерія часу? — обережно запитав Діжа. — Де твої темні зірки? Де ти здобудеш основне: надважку речовину? І як ти здобудеш її?

Горовий підвівся, гаряче потиснув суху руку Оо.

— Спасибі вам, друже. Ми взнали основне, те, що вже стукало в двері науки. Все інше дасть наше бажання, необмежений потенціал знання двох світів. Ходімо нагору, звернемося до вчених. Є два шляхи до розкриття таємниці часу. Знайти корабель в Гімалаях або організувати експедицію до надважкої зірки. Ми підемо по обох шляхах.

Космонавти рушили до виходу, сіли перед сховищем Абоо на машину і помчали по спіралі нагору, під проміння Сонця, до людей, до нових шляхів…

А похмурий Оо ще довго стояв у дверях сховища, дивлячись їм услід, і зрідка витирав на сухій щоці рукавом чорного плаща скупі сльози радості…

НЕВИДИМА ЗІРКА

Василь уважно перевірив роботу автоматів, обійшов каюти, де в ізольованих нішах спали товариші. Все було гаразд. Можна відпочити, сидячи в кріслі перед пультом, можна віддатися думкам.

Скоріше б до Землі! Знову витрачено п’ять років. І все даремно! А в системі Сонця вже минуло десять. Десять років! Барбара, мабуть, дуже постаріла! Як вони зустрінуться?.. Чи не втомилася вона від безконечних мандрів, хвилювань, горіння?..

Василь повільно пройшов кімнатою відпочинку, глибоко вдихнув аромат рії. Зупинився перед дзеркалом, посміхнувся, поглянувши у нього.

Ось твої сліди, час, знаки твоєї невидимої ходи! Де буйний русявий вихор? Де блиск сірих очей? Чи це Василь, чи ні? Нібито й він, а тільки вже не той! Наче запилена старовинна картина, що пережила століття. Під шаром бруду залишилося те ж саме, що написав художник, але зверху… Ех, краще не дивитися!

Ти торжествуєш, час! Ми не відкрили твоєї таємниці, не здобули твоєї надважкої матерії! Невже нам не судилося відімкнути двері, які ось зовсім поряд?!

Василь сів у крісло пілота, схилився головою на пульт. В свідомості знову виникли минулі події — бурхливі, неймовірні! «Вітчизна» повертається з невдалого польоту! Ну, звичайно, ніхто на Землі не докорятиме експедиції, але… важко, соромно!.. Підняли на ноги тисячі вчених, керівні органи обох планет, і на тобі! Результат — нуль!..

А Рада Вчених Наа і Конгрес Науки Землі, справді, неабияк зацікавилися проектом екіпажу «Вітчизни». Багато авторитетних вчених підтримали неймовірно сміливі, далекосяжні ідеї. Астрофізики підтвердили теоретичні міркування Каарраа щодо існування надважких зірок, де час майже зупиняється. «Вітчизна» була обладнана антигравітаційним додатковим пристроєм, колосальна енергія якого навіть дозволяла сісти на поверхню мертвої зірки з фантастично велетенською щільністю маси.

Обсерваторії Наа вказали місце в космосі, де повинна знаходитись невидима зірка з надважкої матерії. Відстань до неї не перевищувала двох парсеків. Залишивши Барбару і Лаамоо, «Вітчизна» стартувала з Землі, захопивши гравітаційні прилади для вивчення феноменальної зірки і обладнання для здобуття дивовижної матерії. За ризикованим проектом вченого з Наа Боораа, батька Орраа, «Вітчизна» мала скидати на зірку космічні бомби — ракети з гравітаційно-ядерними зарядами, які, вибухаючи, повинні були частково руйнувати матерію зірки.

Колосальний вибух, за проектом Боораа, мав викинути невелику частину речовини на певну висоту, де «Вітчизна» з допомогою спеціальних пристроїв могла б захопити її. Таких бомб приготували десять. Отже, з десяти спроб яка-небудь мала увінчатися успіхом…

Василь тяжко зітхнув. Ні! Проект провалився. Нічого не вийшло з колосального задуму…

«Вітчизна» успішно наблизилася до зірки, вірніше, до того місця, де вона мала бути. Самої зірки оптичні і електронні прилади не бачили — неймовірно страшна сила гравітації завертала кванти світла назад. Тільки тяжіння нероздільно панувало в цьому місці космосу, породжуючи якийсь дивовижний, замкнутий простір, схожий на деформовану спіраль.

Василь, увімкнувши антигравітаційний захист, сміливо повів «Вітчизну» на штурм невидимої броні. Корабель мчав навколо зірки по стрімкій спіралі, невпинно наближаючись до центра завихреного простору. Гравітаційні телескопи сфотографували поверхню зірки часу — це була абсолютно чорна, матова, гладенька куля біля двох кілометрів у діаметрі. Діжа гарячково ввімкнув аналітичні прилади для визначення маси, щільності, складу зірки. їх показники були неймовірні. Зірка при розмірах, що не перевищували розмір маленького астероїда, мала масу Сонця. Непереможні щупальці гравітації проникали навіть крізь антигравітаційний захист, невпинно наближаючи «Вітчизну» до поверхні жахливої зірки.

Василь запустив космічну бомбу. П’ятеро космонавтів схвильовано спостерігали на екрані гравітаційного телескопа, як вона, вихопившись за поле захисту, зникла в суцільній темряві. Ще одна мить — і бомба вибухне! Але цього не сталося. А може, й сталося… та енергія мільярдноградусного вибуху виявилася нікчемно малою для руйнування надщільної речовини. Навіть проблиску, навіть найменшого знаку не було в моторошній темряві. Василь, тривожно перемовившись з товаришами, почав запускати по дві і, нарешті, три бомби разом. Даремно! Квадрильйони ергів енергії безслідно влилися в мертвий океан матерії часу.

А енергія захисту вичерпувалася. Василь подивився на стрілки показників і жахнувся. Треба було вириватися з страхітливих обіймів. Він включив антигравітаційний пристрій на повну могутність і повернув «Вітчизну» геть, від зірки…

…Так! Ми не взяли твоєї фортеці, час! Ти поки що виявився могутнішим, ніж наша земна сила, здобута Розумом в безупинній боротьбі! Але прийде пора, умножаться можливості науки, і ти будеш покірно служити людям, як служать їм електрика, атом, ядро…

СТРІЛА ЧАСУ ПРОНИЗУЄ КОСМОС

Сотні вертольотів, тисячі альпіністів, десятки тисяч тібетців розшукували прозору кулю — дивовижний корабель з далекої системи, який у сімдесятих роках двадцятого століття повернув двох людей Землі з неймовірних глибин Космосу на батьківщину. На другий рік пошуків куля була знайдена з допомогою ультразвукових локаторів під багатометровими пластами зернистого снігу. Радість Горового, його товаришів і всіх вчених, які зацікавилися проблемою часу, була безмірною. Знову з’явилася надія, яка майже згасла після невдалої експедиції до невидимої зірки…

Цілий рік найкращі спеціалісти в області кібернетики намагалися вивчити принцип роботи чудесного апарата часу. Але завдання було майже непосильним. У центрі кулі відкрили керівний мозок — складний механічно-біологічний агрегат, що до цього часу знаходився в стані своєрідного анабіозу. В стінах прозорої сфери проходила незрозуміла система, яка, певне, й була рушієм апарата. Найдотепніші гіпотези нічого не з’ясували. Без пояснення конструкторів, які будували унікальну машину, годі було зрозуміти її суть. Це усвідомили всі вчені — на Землі і Наа.

І ось, в один з перших днів другого року пошуків дослідники добралися до енергетичного ядра кулі. Було відкрито пальне апарата. В могутньому магнітно-гравітаційному полі знаходилася мікроскопічна кулька надгустої матерії. Так, саме надгустої матерії часу, яку не змогли здобути космонавти. Вивчення ЇЇ маси показало, що це матерія, сконденсована з одних тільки квантів часу, дивовижний моноліт без мезонних оболонок, без електричних зарядів у звичайному розумінні.

Горовий поставив питання перед Конгресом Науки Землі і Радою Вчених Наа про експеримент в космічному масштабі. Після гарячих, бурхливих дискусій було вирішено: «Вітчизна» летить через всю Метагалактику до системи Великого Покровителя. Спеціалістам-кібернетикам пощастило розшифрувати дані інформаційного центра апарата і скласти програму Для навігаційних автоматів «Вітчизни». Було сконструйовано Двигун часу, який змонтували на носі космічного корабля. Принцип його був дуже простий. Раніше для подолання певного простору треба було використати відповідну кількість енергії, пересуваючи апарат механічним способом. Тепер та ж сама віддаль переборювалась іншим способом — нейтралізацією часу. Така ж сама по кількості енергія випромінювалась у потрібному напрямі миттєво, пробиваючи будь-який простір. Надважка матерія часу, вириваючись у Всесвіт, мала звільняти дрімаючу в ній енергію, несучи «Вітчизну» в запаморочливі глибини Космосу, ізолюючи її від впливу звичайних гравітаційних полів і звичайного плину часу.

…Корабель стартував із Землі. На його корпусі, поряд із старим написом «Вітчизна» сяяла золотими буквами подвійна назва — мовою Землі і мовою Наа — «Стріла Часу».

Завдання було дуже почесним: привезти в рідну систему скарби високого знання людей з системи Великого Покровителя. Тому проводжати експедицію прибули тисячі найвидатніших вчених обох братніх планет.

На широкому помості, заквітчаному і вкритому блакитним оксамитним полотнищем, стояли герої. їх було семеро — семеро нерозлучних друзів — і біля них великий білий собака з чорною латкою на грудях.

Василь, Барбара, знову Василь, Іван, Леонід, Орраа і Лаамоо. Ніхто не сміявся. Ніхто не вигукував привітань. Урочиста, неповторна, значуща тиша була найкращим виявом загальних почуттів. Один за одним проходили люди Землі і Наа, дружньо і тепло прощаючись із своїми синами, братами, заглядаючи в їхні мужні, мрійливі очі, ніби передавали в їхні серця і свої мрії, сподівання, гарячу нестримну віру душі.

Василь, мов крізь сон, чув привітання, бачив тих, що проводжали. Погляд його дивився в далечінь, туди, де синів обрій, де хвилювалися стиглі жита, де в прозорій блакиті, над дніпровськими горами, танули, мов дитячі мрії, легкокрилі пухнасті хмаринки.

Рідна Земле! Чи вже назавжди я покидаю тебе? Чи доведеться ще ступити ногами на твої кохані поля, на твої сходжені дороги, на твої неповторні луги, чи судилося ще гуляти в прохолоді лісів і гаїв, слухати лагідний плюскіт річкового плину?

Ніхто не скаже цього. Майбутнє спить ось тут, в серці корабля, за могутнім магнітним полем. Його грізна пружина стиснута, вона готова до дії! Що ж, прощай, Земле! Прощай, мати моя… В тобі сплять мої близькі і рідні, в тобі спочиває прах неньки і тата, в твоїх обіймах заснули дід Данило і незабутня Оксана, і мільйони, мільярди предків. їх ім’ям, їх бажанням, їх силою і мрією ми тепер розкраємо Космос з краю в край, щоб виправдати їх існування, своє існування, щоб виправдати свою вселенську місію — місію Людини, єдиного володаря Космосу.

Прощай, Земле, прощай, маленький кам’яний горбик над Дністром, де я пас кіз, де читав дві заповідні книжечки і вдивлявся дитячими оченятами в далекий і таємничий візерунок зоресяйних небес… Ми готові, ми не здригнемося, ми вистоїмо до кінця…

Сліпучі стовпи спалахів змалювали в небі фантастичні дороги. По тих дорогах, на очах у мільйонів людей, ковзнув у безодню могутній корабель, на корпусі якого в промені Сонця торжествуюче горіли золоті слова: «Стріла Часу»…

Корабель вийшов за орбіту Плутона. Автомати за програмою інформаційного центру впевнено повернули його в бік сузір’я Волосся Вероніки. Тепер можна було ввімкнути двигун часу…

Космонавти зібралися в кімнаті відпочинку. Кілька хвилин вони сиділи мовчки, ніби прислухалися до тиші Космосу. Потім Барбара ввімкнула апарат зв’язку. Пролунали мелодійні акорди гімну Наа, а згодом — Землі. Рідна система посилала своїм синам і дочкам прощальний привіт. Після паузи тихий, далекий голос диктора сказав:

— Ми виконуємо ваше прохання, Василь Горовий. Слухайте пісню, написану знаменитим астробіологом Оксаною Гнатенко.

Василь Гнатенко схвильовано поглянув на Горового. На його очах виступили сльози вдячності. А Василь, опустивши голову, заплющивши очі, вбирав у себе сумну мелодію пісні, зворушливі слова тексту:

— Я — це Людина, — прошепотіла Барбара, витираючи сльозу. — Яка прекрасна душа була в твоєї матері, Василю, — звернулася вона до Гнатенка.

Дніпр поклав голову на коліна Василя і сумно завив. Горовий рішуче встав, ясним поглядом окинув друзів.

— От ми й почули прощальний голос батьківщини, А тепер пора…

Діжа, ламаючи урочистий настрій, раптом закричав:

— Та що ми, ніби вмирати збираємось. Навіть собака засумував. Хіба вперше мандрувати? Ану, веселіше, друзі! Піднімайте носи, заспівуйте пісню… Василю, вмикай «стрілу часу»! Або пан, або пропав! Може, й розірве нас де-небудь на шматочки, якщо зустрінемось з зіркою або планетою, та байдуже!..

— Чиряк тобі на язик! — удавано сердито скрикнув Горовий. — Ніякої небезпеки нема. Ми не летимо в механічному розумінні цього слова, ми пробиваємо безконечний простір часу. Значить, матерія зустрічних систем просто не взаємодіятиме з нами!..

— О! Ось така мова мені подобається! — пожартував Діжа. — Навіть словечко покійного діда Данила використав наш командир, царство йому небесне!

— Тьху на тебе! — засміявся Гнатенко. — Кому царство небесне, Василеві чи дідові?

— Та дідові ж! — захищався Діжа. — Василь, либонь, має царство небесне все життя, і не вилазить з небес!..

Всі засміялися, навіть синьоока Лаамоо дзвінко реготалася, затуляючи долонями бліде личко. Втихомирившись, Горовий сказав:

— Всі на місця. Слідкуйте за автоматами. Про відхилення від норми повідомляйте мені…

В магнітному полі двигуна часу з’явилася щілина. В неї ринула колосальна, неймовірна, сконденсована енергія часу. Страхітлива сила в оптильйони кіловат вузьким променем метнулася в космос, розкраяла безконечність, руйнуючи простір, стискуючи плин часу. Люди в кораблі не відчували нічого, крім жахливої тиші, такої тиші, в якій зникло все: життя, зірки, рух, матерія. Темрява всевладно охопила світ, паралізувала розум. Тепер тільки автомати могли контролювати роботу двигунів, курс «Стріли Часу»…

Та ось темрява розсунулася, сірий туман розвіявся, зник. Двигун часу вимкнувся, за ілюмінаторами яскраво сяяла срібляста спіраль якоїсь Галактики. Василь застогнав, переборюючи слабість, підійшов до перископів аналітично-дослідних машин. Кілька хвилин лихоманково спостерігав за результатами, які давали автомати. «Стріла Часу» вийшла в потрібне місце простору. Попереду горіла голубим вогнем яскрава зірка. То був Великий Покровитель.

Василь проковтнув якийсь клубок, що підступив до грудей, повільно підійшов до непритомної Барбари і доторкнувся до її руки.

— Бара, люба моя… Вставай! Друзі! Прокиньтеся! Ми перелетіли всю Метагалактику, чуєте? Ми досягли мети…

НА ОСЯЙНІЙ

Неповторні, неймовірні дні. Це ж не чужий апарат, схожий на казковий килим-самоліт, приніс їх у країну мрії! Це розум Землі, руки Землі перемогли найголовнішу силу Всесвіту — час, принесли дітей своїх на планету Осяйну…

Гнатенко, Топчій, Орраа, Лаамоо, Барбара дивляться і не надивляться на Храм Великої Революції, на гігантський пам’ятник Вогняному Смерчу, схиляються всією душею перед величчю культури титанів-людей. Ось вони — поряд з людьми Землі і Наа — дивні, тривожні, прекрасні, далекі і близькі водночас. Навіть Василь і Діжа, які вже колись пережили хвилюючі години на цій планеті, знову вражені фантастичним розмахом думки великої раси.

«Стріла Часу» стоїть на плато, недалеко від Храму Великої Революції. А космонавти летять на легкій, портативній аеромашині навколо планети Осяйної. Поряд з ними сидить один з жителів системи Великого Покровителя. Хто він? Народжений Небом? Ну звичайно, це ж він, далекий друг, який відкрив перед двома смішними, ще наївними людьми Землі бездонну широчінь Космосу, його велич, його славу…

Та ні, це тільки ілюзія! Народженого Небом нема. Нема! Це його син, який народився уже на планеті. І зветься він Син Осяйної.

Під апаратами пливе поверхня планети, між казковими, чудесними садами і гаями райдугою переливаються колосальні ефірні будівлі, ще прекрасніші, ніж у Космосі. Василь здивовано перезирнувся з Діжею. Значить, тутешні люди відмовилися від свого попереднього наміру: повністю залишити планету?!

Син Осяйної схвильовано розповідає дорогим гостям події минулих років. Трагічні і величні дні, дні страждань і боротьби повстали перед ними…

…Чорні Тіні, породження таємничих, невідомих глибин між Космосом і Антикосмосом, істоти, прямо протилежні Розуму і його законам, нещадно нищили космічні станції системи Великого Покровителя, загрожуючи самому існуванню життя. Прикордонні станції гинули одна за одною, невидима хвиля смерті і руїни котилася до пунктів народження дітей та їх виховання. Сюди, в найголовніший куточок системи, Чорних Тіней не можна було допустити, бо це означало загибель майбутнього, а з ним і сенсу буття тих, що ще будуть жити. Думати довго не було коли. Ніякі розумні автомати не могли дати рятівної відповіді. Народжений Небом, який був присутній на Вищій Раді Системи, згадав: людина з далекої планети, білявий, юний богатир, не задумуючись, урятував його від чорного хижака, ризикуючи життям. Щось сильніше від розуму керувало тим юнаком. Тільки так можна було діяти і тепер.

Народжений Небом, не зволікаючи, вилетів назустріч навалі Чорних Тіней на велетенському кораблі-станції, наповненій колосальними енергетичними зарядами. Вся система чула його голос в ефірі — прощальний голос великої любові і ніжності.

Він загинув, увімкнувши реакцію. Страшна енергія, захована в матерії, всеспопеляючою лавиною прокотилася на мільярди кілометрів, знищуючи Чорні Тіні і все, що було з ними зв’язане… Люди були врятовані, врятована була їхня культура, майбутнє. Але вчені зрозуміли порочність науки Осяйної. Ця порочність полягала в однобокому розвитку людини та її організму, в її ізоляції від природи, що породила Розум.

Гармонійне поєднання Матерії та Ідеї — ось яким шляхом треба було віднині йти, даючи Людині не тільки дивовижні скарби знання, а й просту, чудову радість єднання з природою — живою, теплою, рідною…

На Осяйній знову з’явилися міста, будинки, палаци. Серед садів задзвеніли радісні голоси дітей, в гаях з’явилися закохані пари…

А потім посланці Землі і Наа відвідали Науковий Центр системи Великого Покровителя, зустрілися з кількома видатними вченими — керівниками цього центра. Фільми, експонати, формули, короткі пояснення… Все це незвичайно ясно розкривало перед космонавтами суть Безконечності.

Холодок дивовижного почуття — чи то гордості чи то благоговіння — пробігав поза спиною Горового. Як далеко сягнув розум рідної Системи! І як швидко, навально швидко зметнулася в Космос Велика Спіраль Розвитку! Найстаріший з вчених Осяйної — Далекий Промінь, приязно дивлячись на гостей, передає їм точне, ясне знання, сформульоване в найпростіші думки, що чітко сприймаються свідомістю космонавтів…

— Світ безконечний. Він існує реально. Його безконечність не механічна, а якісна. Людина — породження одного з елементів безконечного світу, закономірний результат еволюції матерії. З’явившись у світ, пізнаючи його будову і закони, Людина може змінювати, вдосконалювати свою структуру, розширювати можливості почуттів, втручаючись в хід еволюції, революційно створювати нові почуття, а з їх допомогою проникати в нові сфери реально існуючого буття, в якісно інші координати безконечних існувань…

Василь захоплено хитає головою, в душі його вирує радісна думка. Яке щастя, що люди Сонця не пішли шляхом звірячого самознищення, а звільнилися від віковічного антагонізму, щоб попрямувати єдино вірною дорогою — дорогою Великого Вдосконалення. Безсмертними будуть на Землі ті, хто в суворі і темні віки віддав енергію свого розуму і життя на олтар Майбутнього.

А Далекий Промінь веде далі, освітлюючи тайни невідомого потужним ліхтарем наукового аналізу:

— Ваш Каарраа правильно зрозумів суть буття. Але тільки частково правильно. Його думки — свідоме наближення до однієї з універсальних основ світу. Ми йдемо далі. Наше буття має діалектичну єдність. Світові позитивних енергій протистоїть світ негативних енергій. Особливість нашого світу — розсіювання енергії, воно супроводжується зміною якості. Суб’єктивно цей процес сприймається, як Час. Безповоротність подій — ілюзія свідомості. Цього Каарраа не знав. Суть процесів у нашому світі по принципу причина-наслідок — характерний тільки для світу позитивних енергій. А в світі негативних енергій всі процеси відбуваються по законах Античасу. Там здійснюється конденсація енергії. Те, що Каарраа називає зародком світу, а Народжений Небом називав Антикосмосом, — є не що інше, як бар’єр між двома якісно відмінними світами — потенціал нових існувань.

Чи зможе Людина нашого світу проникнути в той світ, де плин часу повертає в інший бік, чи оволодіє вона силами багатомірної Безконечності?

Так, зможе, мої далекі друзі! Зможе, якщо сміливо ринеться на штурм невидимого, розширить свої почуття! Саме на цьому шляху вона й досягне Безсмертя…

Минув рік. Неповторний рік. Люди Осяйної віддали героям системи Сонця все, що могли, — дивовижні знання, зразки виробів, матеріалів, формули невідомих на Землі і Наа речовин, записи найскладніших теорій, що розкривали таємниці часу, простору і матерії. Крім того, всі космонавти були знову омолоджені в біологічному центрі Осяйної.

І коли був перевірений курс, пальне, автомати, «Стріла Часу» стартувала з плато, від Храму Великої Революції, повертаючись на батьківщину…

НАРОДЖЕННЯ СВІТУ

Морок гнітив космонавтів, сліпив їм очі, відбирав рух, слух, відчуття. Сталося щось страшне, незрозуміле. Невідома сила, невідома субстанція оточила «Стрілу Часу» густою пеленою, тиснула її, поглинала. Це сталося, коли корабель ще не встиг увімкнути двигун часу. Навколо була темрява, жодної зірки, жодної туманності не виднілося в ілюмінаторах. Захисні поля не допомагали, енергія силового центра жахливо швидко випромінювалася в невідоме середовище. Корабель повис десь у небутті, в якійсь в’язкій рідині непорушності й смерті…

Василь задихався. Колосальним зусиллям волі він змушував себе рухатися. Він повз по підлозі, відчуваючи кожний удар слабіючого серця, плин крові в судинах мозку. Розум паморочився, думка плуталася, не знаходила відповіді на страхітливу дійсність. Що ж це, кінець? Смерть?

Товариші непорушно лежать в кріслах. Вони навіть не дихають. Дніпр жалібно скиглить в кутку. Де вихід? Барбара! Бара… Люба моя… Де ти?

Ось вона, на ліжку. Чути важке дихання, пронизливий стогін. О горе! Невже передчасні пологи? Адже Барбара вагітна! Невже жахливий морок уб’є дитину? Його дитину!..

Василь, ламаючи нігті, схопився за край ліжка, підвівся. Очі Барбари, блискучі, великі, сповнені страждання і муки, з благанням дивляться на нього, пересохлі вуста шепочуть:

— Милий… що з нами… я гину… рятуй всіх… милий… ти все можеш… дитину… рятуй… життя…

Василь стомлено поклав голову на груди дружині, заплющив очі…

— Бара… не можу… не знаю… Прости…

Раптом мертву тишу, морок небуття розірвав крик. Пронизливий крик дитини, нового життя, нової свідомості. Василь здригнувся.

Що? Що таке? Народження! Народження! Звідки це слово? Зародок! Зародок світу! М’який спокійний голос… Голос Каарраа. Він говорить про зародки нових світів… У них сконденсована інертна маса часу… Так! Тепер все ясно! Корабель потрапив… у зародок світу… в мертве озеро часу… на грань двох світів!

Василь поповз до командирської каюти, перемагаючи головокружіння і жахливу слабість, вибрався на крісло. Спробував усміхнутися, та сили не було. Вуста ледь-ледь ворухнулися.

Горовий останнім зусиллям увімкнув двигун часу. Згаслі екрани ожили, засяяли жвавими зірочками, змійками, стрічками. Гримнуло. Корпус корабля затремтів… і метнувся кудись, ніби вириваючись з лабет непоборної сили…

В нікчемну, невимірну мить Василь бачив згасаючою свідомістю…

Темрява освітилася сліпучим спалахом. Потоки сріблистої матерії помчали в усі боки простору, з’єднуючись у зірки, галактики, системи. А «Стріла Часу» краяла знову безконечність, залишаючи позаду новонароджений світ…

І ще бачив Горовий шкалу універсального хронометра. Вона показувала жахливу цифру. Сотні тисяч років пройшли на Землі за цю маленьку мить, доки корабель боровся з океаном небуття. Непритомніючи, Василь подумав:

«Земле… мати моя… що тепер на тобі, хто? Ми перебороли смерть… ми повертаємося…»

«Стріла Часу» наблизилася до системи Сонця. Затримка в «зародку світу», боротьба із страхітливою масою інертності і небуття коштувала дуже дорого екіпажу корабля. Загинули Гнатенко, Топчій, Лаамоо. їх тіла залишилися в Космосі, щоб вічно блукати між зорями, як блукали вони при житті.

Орраа, втративши дружину, зовсім занеміг. Параліч скував його руки і ноги. Він часто марив про батька, про широкі рівнини Наа, про підземелля…

Василь майже безперервно сидів за пультом, обчислював курс, вів спостереження. Якусь годину спочивав, трохи бував у кімнаті дружини, дивлячись, як син його Данило повзає по підлозі, а потім знову прямував до пульта.

В кораблі поселився сум, атмосфера безконечного, напруженого чекання. Тільки Барбара розквітала новою молодістю, незважаючи на те, що сивина знову засівала її золоте волосся. Вона весь час проводила з сином, співаючи йому колискових пісень, шепотіла на вухо:

— Ти заміниш тата, синочку… Ти житимеш на рідній Землі, вбереш її соки… Ти станеш славетним космонавтом… і вже ніяких кордонів не буде для твоєї волі, думки… Чуєш, синку, чуєш, Даню?..

Малий Данило посміхався, молотив повітря ручками і ніжками, здивовано дивлячись навколо.

І ще Діжа не зраджував своєму характеру. Він жартував, сипав різними прислів’ями. В його очах палав хворобливий вогонь, і Василь із жалем бачив, що Іван тримається надлюдським напруженням волі.

— Ех, прилетіти б скоріше на Землю, — говорив він. — Зловити рибки, над Дніпром вогнище розкласти, наварити юхи… а потім і помирати можна. А пам’ятаєш, Василю, як все це почалося! Пам’ятаєш, як ми билися над річищем за місце?..

Діжа тихенько засміявся, заплющив очі, ніби вириваючи з минулого силою думки давно згаслі події.

— А потім… прилетіла куля… Гаряче, кругле!.. Білявий хлопчик стрибає на одній нозі…

Прозора крапля повисла на вії Івана, але він швидким рухом змахнув її і знову посміхнувся.

— Замикається коло, Василю… Таке враження, наче я пройшов навприсядки по хаті… Тільки розохотився, а вже й музика замовкла, і гості розходяться і… на столі нічого нема…

Так балагурив Діжа, розвеселяючи Василя. Але обличчя Горового було кам’яним, непорушним, його очі дивилися тільки вперед, тільки вперед…

І ось в безодні засяяло Сонце. Так, Сонце! Прилади, автомати інформаційного центра свідчили про це. Потужні телескопи вже ловили на свої екрани зображення зовнішніх планет. Плутон, Нептун… Юпітер… А де ж Земля? Де Наа? Чому не видно їх?

І Сонце змінило свій колір. Воно стало сліпучо-білим. Маса його зменшилася, діаметр теж. Аналітичні автомати показували, що Сонце стало білим карликом. Значить, відбулася якась катастрофа?! Вибух!

У Василя тривожно стислося серце. Він не сказав товаришам нічого. За кілька годин, проминувши пояс великих планет, він вивів «Стрілу Часу» на орбіту Землі і Наа. Зробив кілька кругів по спіралі, наближаючись до Венери. Сумніву більше не було. Земля і Наа зникли! Марс і Венера кружляли по своїх, трохи видозмінених орбітах, а рідних, населених планет не було…

Холод приреченості заповз у душу Василя. Його енергія вичерпалася в безустанному напруженні зворотного польоту, і тепер страшна туга безнадії оповила його свідомість. Він збагнув, що Земля і Наа, напевне, перебралися в інше місце Космосу, до спокійніших зірок, але де їх тепер шукати?! Та й з ким? Сили, бажання нема, товаришів теж нема! Душа ще билася пристрастю й вогнем, але її обплутувало немічне, знесилене тіло…

— Друзі, - сказав Горовий. — Вставайте, друзі… Ми прибули до Сонця… Ми на орбіті рідних планет…

Очі Діжі заіскрилися радістю. Орраа, лихоманково намацав руками краї ліжка, встав, зіп’явся на слабі ноги. Із своєї кімнати вискочила Барбара з Данилом на руках.

— Наа, — забурмотів Орраа. — Наа… серце моє… я знову побачу тебе…

— Ти не побачиш її, - сумно сказав Василь. — Ні Землі, ні Наа нема на своїх орбітах. Сонце стало білим карликом… Земля і Наа десь вилетіли… Може, знайшли нове Сонце…

— Нема… — Орраа ледве чутно прошепотів це слово. Очі його згасли, ноги підломилися. Висохле тіло його розпласталося на підлозі. Барбара кинулася до Орраа, перевернула на спину. Він був мертвий.

Данило заплакав. Десь у кімнаті відпочинку розпачливо завив пес. Діжа, блідий як смерть, підійшов до Василя і обняв його за шию кістлявими руками.

— Важко, друже… Важко… Я теж не довго витерплю… Але ти… терпи!.. Чуєш, терпи! Цього вимагають наші мертві товариші! Цього вимагає Земля, заради якої ми вирушили в політ… Ти не забувай… ми веземо… неоцінимі скарби знання…

— Я витерплю, Іване, — тихо, але твердо сказав Василь.

…«Стріла Часу» зупинилася на Марсі. Горовий хотів знайти Озеро Сонця, де колись була база біологічної експедиції, але карта Марса зовсім змінилася. Тепер це була безконечна пустеля без єдиного кущика чагарів або моху. Останні залишки атмосфери, які оповивали планету, тепер розвіялися в просторі… Василь і Барбара кілька разів вирушали в розвідку, щоб знайти якісь рештки колишніх баз, але все було безуспішно. Тільки піски, червоні і коричневі піски сумним саваном покривали планету…

Минув рік. У непривітному грунті Марса Василь і Барбара поховали Діжу. Довго стояли вони, схиливши голови над горбиком, під яким спочивав прах друга. Барбара чула в навушниках шолома тихий шепіт Василя. Він повторяв, ніби в сні:

На другий рік померла Барбара. Вона вмирала спокійно, ясно, з лагідною усмішкою на вустах. Василь, припавши до неї, тяжко ридав, а дружина, пестячи його немічною рукою, задихаючись, говорила:

— Не здавайся… Шукай… Може, треба перелетіти на Венеру… Не може бути, щоб вони не залишили… нічого… Спробуй знайти… орбітальну станцію… Сина бережи… Вчи його… А мене не ховай тут… милий… Я хочу на Землю… Чуєш? На Землю… І щоб рядом з тобою…

— Чую, кохана, — невтішно плакав Василь, дивлячись на неї засліпленими від сліз очима.

А вона, помовчавши, знову шепотіла:

— Я не жалкую… Я щаслива… Ти дав мені повноту життя… дякую тобі, милий…

…І ось її не стало. Не стало!!!

Цілий світ зразу опустів! Увесь Космос почорнів, оповився траурною гігантською запоною! Самотній! Самотній!!!

Не думаючи, не плачучи, Василь переніс Барбару в спеціальну нішу, закрив її. Потім понизив температуру в ніші до ста градусів нижче нуля. Довго стояв, дивлячись крізь прозору сферу ніші на змарніле, таке дороге, неповторне обличчя…

ДЛЯ ТИХ, ХТО ПОВЕРНЕТЬСЯ

Минали роки. Данило вже супроводив батька в його далеких розвідках на всюдиході, вів спостереження неба, шукаючи орбітальні станції, вивчав науку зореплавання…

І ось коли Василь уже втрачав усяку надію, доля все ж усміхнулася двом осиротілим людям — двом людям і старому Дніпру, який все ще жив, безцільно бродячи по каютах корабля.

Данило, вивчаючи радіостанцію, ввімкнув її. Покрутив ручки антени спрямованої дії. В гучномовці пролунали сильні, рівномірні сигнали. Пі-пі-та-та-та. Пі-пі-та-та-та.

Данило здивувався, знову покрутив ручки антени. І знову в певному місці пролунали дивовижні сигнали…

— Татку! — закричав хлопчик, відчинивши двері до командирської каюти. — Чуєш, татку? Сигнали!..

— Сигнали? Які сигнали, Даню? — здивовано перепитав Василь.

— Радіо, невже не розумієш? — нетерпляче відповів хлопчик. — Я включив антену, а воно: пі-пі-пі!..

— Що ти кажеш? — радісно крикнув батько, і син зрозумів, що він зробив неабияке відкриття.

Горовий, завмираючи від щасливого передчуття, наблизився до радіостанції, покрутив ручку настройки антени. Сигнали! Справді, з ефіру линули чіткі, сильні сигнали. Значить, десь тут поблизу є автоматична станція. І раз вона працює, значить, її залишили навмисне. Василь прислухався до сигналів. Короткі і довгі посилки. Що це? Невже азбука Морзе?

Хлопчик здивовано спостерігав, як батько, не приховуючи сліз, плакав, повторюючи якісь слова:

«Для тих, хто повернеться… Для тих, хто повернеться… Для тих, хто повернеться…»

Потім Горовий заспокоївся, постать його випрямилась, очі загорілися новим вогнем, вогнем надії.

— Спасибі вам, далекі друзі, - прошепотів він. — Ви не забули тих, що мандрували або мандрують у Космосі заради майбутнього. Спасибі вам… Ви люди…

Пеленг показав місце знаходження радіостанції, що посилала сигнали. Горовий разом з Данилом виїхав туди на всюдиході. В чорній базальтовій скелі, на низькому плато, вони знайшли вхід до підземелля. На шпилі, над сховищем, стояла параболічна, чотиристороння антена і установка з сонячними елементами. В невеликому овальному приміщенні, глибоко під землею, Горовий знайшов те, що шукав довгі роки. В центрі, на чорному підвищенні, знаходився сферичний екран. Він автоматично вмикався на двадцять хвилин через кожні дві години. За ці двадцять хвилин перед глядачем проходила коротка історія останніх століть Землі і Наа:

«Люди сягнули Розумом в сусідні галактики, об’єдналися з численними світами, поставили собі на службу космічні запаси енергії. Пізнавалося неймовірне, простим стало неосяжне раніше. Змінювалася мораль, етика, естетика, відношення до людини і буття. Прекрасне, доступне колись небагатьом народам, тепер осяяло життя мільярдів людей.

Та ось контрольні обсерваторії на Меркурії повідомили, що на Сонці відбуваються якісь зміни, які можуть привести до вибуху світила упродовж найближчих сотень років. Вчені Землі і Наа запропонували проект врятування рідних планет. Суть його полягала в тому, щоб перетворити обидві планети в мандрівні кораблі, які подорожуватимуть від зірки до зірки. Наа мала досвід таких перельотів. Але тепер уже не треба було переходити в підземелля, де дух людини не міг вільно розвиватися. Проект передбачав створення штучних орбітальних сонць, які літали б навколо планет і давали необхідне тепло і світло…

Проект був здійснений за сто років. На Землю і Наа перебралися всі дослідники, вчені, жителі Венери, Марса, спостерігачі з Меркурія, астрономи з Плутона. Над планетами спалахнули яскраві теплотворні супутники, Земля і Наа закуталися потужними захисними полями, які мали оберігати жителів і атмосферу від зустрічних астероїдів, метеоритів та космічного пилу. За сигналом з координаційного центру дві планети вийшли зі своєї орбіти і взяли курс на систему Центавра.

Біля Альфа Центавра була призначена перша зупинка. Земля і Наа закружляли навколо нового сонця. Звідси астрономи спостерігали через двісті років, як Сонце спалахнуло, скидаючи розжарену оболонку газів, і потім стало білим щільним карликом.

Назад в сонячну систему відрядили кілька експедицій, які побудували на Марсі, Венері і на супутниках Юпітера сигнальні радіостанції для допомоги тим, хто повернеться…»

Після розповіді про останні події на екрані виникли цифри і символи зірок та систем. То пояснювався точний шлях планет Землі і Наа на наступне тисячоліття…

Екран згас. У підземеллі запанувала моторошна, тривожна тиша. А в тиші зненацька продзвенів веселий, торжествуючий голосок Дані:

— Татку! Значить, ми полетимо вслід за Землею? Еге ж? Ми ще повернемося на рідну планету?!

НАВЗДОГІН ЗА БАТЬКІВЩИНОЮ

«Стріла Часу» летіла від зірки до зірки, розшукуючи втрачену батьківщину. Минуло ще два роки… І ось… сталося… Мандрівники знайшли Землю і Наа в системі великої зеленої зірки. Аналітичні автомати показували, що біля цього сонця є кілька заселених планет, крім тих, які прилетіли сюди…

Василь знемагав від щастя. Слабіючі ноги не тримали його. Він, задихаючись, покликав Даню, показав на пульт.

— Сідай… Я не можу… вибирай рівнину, де нема людей…

Син сів у командирське крісло, очі його спалахнули щастям і гордістю за таку велику честь. Хлоп’ячі руки твердо лягли на пульт.

— Я справлюся, татку! Ти будь певний!

Василь нахилився до перископа, посилив збільшення, затуманеним поглядом дивився на тремтливу, голубувату кулю Землі, що стрімко наближалася. Сиве рідке волосся на голові космонавта розкуйовдилося, щоки палали, зів’ялі вуста тремтіли.

«Яке щастя… невимовне щастя… Я бачу тебе, вітчизно… Я бачу твої хмари, твої поля, океани… Спасибі тобі за все, що я відчув перед смертю… прийми мене в своє кохане лоно… прости… Звідусіль повзе темрява… але я знаю… Велика спіраль життя незгасима… Вона вічно панує над мороком Космосу…»

Почувся стогін. Данило хутко обернувся. Він побачив, що батько падає на підлогу, а на його обличчя наповзає зловісна синява. Хлопець метнувся до нього, підтримав, охопив його голову сильними дитячими руками.

— Тату, рідний… Ти зачекай… Ще трохи, ще одна мить… Ми зараз сядемо… Тату!!!

— Рядом з мамою… над Дніпром… поховай… Останнє зітхання… Останній шепіт…

Данило поцілував батька в холодне чоло і твердою ходою повернувся до пульта. З кутка виповз старий, немічний собака і, похнюпившись, зупинився над трупом. Очі його сльозилися. Чи то він передчував свою скору смерть, чи, може, плакав за останньою людиною з тих, що покидали Землю разом з ним…