Історія Юхима

– Музика, як і будь-яке мистецтво – це не лише самовираження, а й втеча від самого себе. Пенелопо, я тобі скажу банальну річ. Усяка мить в нашому житті відбувається перший та останній раз. Ти про щось подумала, а через секунду ця думка відійшла у минуле. Тобто, квінтесенція буття людини – жити у моменті зараз. Отже, я к не крути усе зводиться до театру абсурду. Насолода – короткотривала, біль – довший, але теж минає і стає неактуальним. Вловити цей момент зараз дуже важко. От я випив пива зараз і відчув ейфорію. Але вона вже минає, а за кілька хвилин і це перейде від розділу реальності до розділу спогадів. Як на мене, спогади – ілюзія, бо вони вже спотворені, видозмінені під впливом часу.

Зробивши паузу, я відклав недопиту пляшку з пивом у бік. Тепер я усвідомив, що сп’яніння шкідливо не лише фізично, а й душевно, бо руйнує особистість. А ще ця химера швидко проходить, а постійно ганятися за ілюзіями не можна. Від цих думок я скривився і чомусь зрозумів, що ці допінги мені вже непотрібні.

– Спогади – ілюзія? – недовірливо перепитала Пенелопа. – Але ж я деякі речі чудово пам’ятаю з дитинства. Добре знаю своїх друзів, факти із власного життя. Тебе пам’ятаю, незважаючи навіть на різні вектори руху часу. Отже, ти хочеш сказати, що ці спогади минулого несправжні? В жодному разі я тобі не повірю.

– Можеш не вірити мені. Минуле ти лише можеш визвати у вигляді ментальних образів. Тобто, ти задієш свою уяву, опираючись на факти минулого. Але як ти можеш бути впевнена, що це ти була і те-то робила? Може, це тобі здається, що такі-то речі з тобою відбувалися, але насправді це може бути лише уява. Де залізні докази? Світ є таким, який ти хочеш його бачити, Пенелопо. Ми з тобою бачилися неодноразово, але хто може підтвердити, що це не лише наші фантазії, адже повернутися назад і ще раз пережити подібне не можемо. Якщо усе відбувається в перший та в останній раз, то воно пройдене, відповідно його вже не існує. Спогади – це згасання спалаху світла, але це вже не саме світло, а його залишки, ефект, який ми бачимо перед собою. Коли ти щось пригадуєш, то викликаєш спогади, приправлені емоціями, фактами з життя. Але вони пройдені, ти зараз їх не бачиш, тому не можеш бути впевненою, що це реальність. Реальність невловима, а все інше химерні образи, якими ми надаємо важливе значення.

Пенелопа вражено на мене подивилася, намагаючись прочитати по очах, а потім розсміялася трохи нервово. Вона жартома вдарила мене рукою по плечу.

– Господи, а я думала, ти кажеш серйозно. Ти хотів вразити мене розумними словами?

– Ні, я лише хотів поділитися власними спостереженнями, думками, які мені відкрилися, – чесно зізнався я.

– Тоді я тобі не вірю. Якщо у цьому світі немає точки опори, то у що можна вірити? Минуле – ілюзія, майбутнє – фантазії. То де істина, якщо вона взагалі існує? Ти забираєш точку опори в мене.

– Навіщо вона тобі? Точку опори шукав Архімед, а нас цікавить дещо інше. Я ж казав, що лише наносекунда зараз ключова. Але щойно вона у минулому. Ти лише почула мій голос, він дійшов до твоєї свідомості, потім ти обдумуєш, що сказати у відповідь, але та мить реальності, коли я подумав ці слова і сказав, вже зникла. Твоя реакція на мої слова – це нова реальність, яка не може догнати попередню. Ніщо не повторюється двічі. Ти коли-небудь бачила у природі абсолютно однакові листочки або квітки? Про людей і тварин не варто казати.

– Близнюки.

– Зовнішньо – так, а внутрішньо – ні. Тим паче і у зовнішності хоч якась родинка, зайвий волосок на руці чи щось інше ледь помітне вже вирізняє їх. Абсолютного повторення немає, бо сама природа – майстер унікальності у всьому. То ж, цінуй конкретну мить і не зациклюйся на зайвому.

– Теж саме, я можу сказати і тобі, як ти переймаєшся тим, що щодня молодшаєш, на відміну від усіх інших. Навіть мені заздрісно.

– Звісно, переймаюся, адже це не секунду, а вже кілька тижнів тягнеться і продовжується зараз. Правда, більше тягнеться моя реакція на пройдені миті, а реакція – це теж ілюзія, бо вона швидкоплинна. І взагалі наш світ – це розбите дзеркало. Ти дивишся на різноманітні уламки і в кожному відображається щось своє, неповторне, переломлюється світло, спотворюється твій образ і картина світу стає іншою. Кожну секунду ми втрачаємо себе і віднаходимо, інакше б зникли із світу. Йоги вважають, що якщо себе усвідомлено пам’ятати кожну мить, то можна досягти безсмертя, піднестися над примітивною формою фізичної смерті, розірвати цей ланцюжок. Проте, я не дуже довіряю таким неперевіреним заявам.

– Юхиме, тобі точно двадцять один рік? – Пенелопа знову нервово розсміялася, – Може ти молодшаєш із ста років?

Мені теж здавалося, що багато роздумів, з якими я ділився (а ще більше було у внутрішньому світові), могли належати людині, яка досягла принаймні років шістдесяти чи на крайній випадок п’ятдесяти. Можна цим пишатися, сприймати як комплімент. Проте, зрілість душі у молодому тілі має і недоліки. Якщо я старий душею, то і світ сприймаю більш песимістично, заангажовано, вважаю, що мене нічим вже не здивуєш. Такий собі комплекс Мартена Ідена, коли молодим відкусив великий кусок плоду з дерева пізнання і міг отруїтися ним. Ось так і я відчував, що цей плід пізнання десь усередині отруював мої думки, стискав мою особистість і заважав вільно мислити, адже чужі знання, чужий досвід засліплював мій особистий досвід, вкладав у голову думки інших видатних людей, заважаючи залишатися самим собою, таким, яким я був.

Той, ким я є зараз – інша людина.

4

Кілька разів ми скупалися у теплих водах Дніпра, що радісно омивав наші тіла від палючих променів сонця. Пенелопа брала з собою наплічник, у якому лежали паперівки і пляшка з апельсиновим соком. Паперівки – це мій улюблений сорт яблук. То ж, підкріпившись фруктами, я й не помітив, як почався чудесний захід сонця – одне із найяскравіших видовищ природи, що людина має змогу спостерігати. У цьому плавному переході від яскраво-червоних, жовтих, оранжевих тонів у холодні відтінки сірого, фіолетового, було щось таке містичне, окультне, наче перехід від однієї реальності в іншу. Краєчок сонця ще виглядав із-за обрію, залишаючи останні плями на полотні, які скоро обіцяли розтанути у сутінках.

– Давай я тобі покажу цікаве місце, доки ще не стемніло, – раптом запропонував я, після того, як ми вже вдосталь накупалися і наговорилися, поки сиділи і обсихали на піску.

Ми згорнули накидки, спакували всі речі і у шльопанцях пішли по сухому піщаному березі, який тягнувся в обидва боки. На тій стороні річці виднілося справжнє місто – височезні житлові будинки, готель «Парус», а з ліва відкривався вид на Новий міст, по якому їхало безліч транспорту. Прибережна лінія тягнулася майже рівно, а трохи далі вона стала загостреною, як лезо ножа, нагадуючи такий собі Мис.

Пенелопа відразу відкрила рюкзак, дістала фотоапарат та зробила кілька знімків заходу сонця, виду Дніпра та частини міста з іншого берега. У неї була не «мильниця», а нормальний, багатофункціональний Canon.

– Оце, – я показав рукою на виступ, випуклу частину піску перед самою річкою, – називається Мис Доброї Події.

– Як цікаво. Ніколи не чула про таке. Ти не вигадав бува?

– В жодному разі. Насправді це умовна назва, як саме поняття «Мис». Назва походить від того, що тут часто призначають романтичне побачення, а закохані цілуються на цьому місці, признаються в коханні. Така романтика – це добра подія, тому виникла ця назва. Я про це ще дізнався, коли приїхав у місто і поступив в університет.

– І давно ця назва існує?

– Гадки не маю. Але сюди ходять різні пари. Це схоже на алею закоханих у парку Шевченко.

Не змовляючись, ми автоматично нахилилися один до одного лицем і довго цілувалися. Я відчував себе настільки прекрасно, що прагнув, аби такі миті не ставали спогадами, а були вічністю, чи принаймні повторювалися якомога частіше. Можливо, саме тому солодкі моменти нашого життя, мають таку велич і радість від того, що вони приходять дуже рідко після багатьох проблем, труднощів і навіть страждань. Щоб оцінити світло дня, потрібно пережити темноту ночі.

– Давай я тебе сфоткаю тут, – запропонувала вона.

Дівчина зробила кілька знімків мене, а потім – навпаки, я зняв її у чудовому ракурсі на фоні синього Дніпра і ледь рожевого горизонту із фіолетовими відтінками, які свідчать про наближення ночі. У Пенелопи було триніжжя, то ж ми мали змогу сфотографуватися разом, виставивши авто зйомку, а потім ми ще експериментували із селфі. Одним словом, вечір видався на славу. Хіба можна бажати більшого, ніж проводити час із чудовою дівчиною, з якою мене поєднує не лише фізичне бажання, а й більш високі духовні пориви, романтичні відчуття і повна гармонія.

І це були не пусті слова.

Розділ XI

Істина десь поруч

1

– В тебе той щоденник є зараз із собою? – запитала Пенелопа, коли ми лежали голі у ліжку, відпочиваючи після другого раунду.

Молодість тим і прекрасна, що маєш багато сил, наснаги і бажань активно жити і багато разів кохатися. Після вечірнього купання, наша зустріч цілком логічно завершилася у гостях Пенелопи. Після кількох бокалів вина та поїдання ролів (вона страшна любителька японської кухні), ми перемістилися у зручне ліжко, віддаючи час фізичним вправам, які ще більше нас поєднували духовно та фізично.

Про щоденник Сергія я їй розповів так же, як і про читання Ніцше. До речі, за цей час я його майже прочитав, точніше перечитав афоризми Заратустри і почав розуміти речі під іншим кутом зору.

– Вдома залишив. Там усе зводиться до божевільної, прямо маніакальної ідеї стати надлюдиною, піднестися над примітивними людьми, стати, як Бог всесильним. Звісно, цей Сергій був помішаний на ідеях Ніцше. До речі, його філософія користувалася шаленою популярністю у німецьких нацистів, а Гітлер взагалі вважав її своєю настільною книгою. Не дивно, що ідеї Заратустри можна легко трактувати на власну користь, бо книга побудована на алегоріях, як у Біблії. Кожну фразу можна взяти з контексту і інтерпретувати так, як тобі зручно.

– Так ти хочеш розшукати того Сергія? – задумливо запитала вона.

– Можливо. Але він загадковим чином зник. Тим паче, я не впевнений, що з ним насправді відбулося теж саме, що і зі мною. Усі мої розшуки поки що обриваються на половині. Цей журналіст Орловський міг прибрехати для своєї книжки, а ще більше про своїй душевній простоті не знати багатьох речей. Може, той чувак дійсно був психічнохворим і за ним плакала Ігрень.

– То може Сергій зараз на дурці?

– На Ігрені? Хто знає. Але мене туди не допустять розпитувати, а з такими запитаннями я й сам можу стати постійний пацієнтом серед жовтих стін під пильним наглядом санітарів. Ну його на хрін! Навіть, якщо у мене проявляється божевілля, то я не хочу йти на лікування. Краще жити, доки це життя ще більш-менш сприятливе. Пенелопо, ти ж не думаєш, що я безумець? Просто, мені усе нагадує сюрреалістичний сюжет із фільмів Девіда Лінча. Якась містика, мішанина фактів та вигадок у міцний вузол. А може це мені сниться усе?

Дівчина поворушилася під ковдрою, а потім ніжно притулилася до моїх грудей, подарувавши мені вдячну посмішку, що ми були разом.

– Я не думаю, що ти псих. Звичайно, усі ці речі такі дивовижні, надзвичайні, бо виходять за межі розуму. Але ж це прекрасно, намагатися пізнавати те, що не підвладно нашій свідомості, хіба ні? – коли я кивнув головою, вона продовжила. – Ти добре казав про кожну мить, яка відбувається один-єдиний раз. На жаль, деякі події накладають відбиток на усе подальше життя. Твоє життя дуже змінилося під впливом феномену часу. Але я не вважаю тебе психом. Ймовірно, тобі потрібна кваліфікована допомога спеціаліста, наприклад, парапсихолога.

– Кого? Оці медіуми, екстрасенси здебільшого шарлатани. Лише викачують з тебе гроші і кажуть всяку муру, яку ти хочеш почути. Що вони нового мені скажуть або чим допоможуть?

– Юхиме, ти не повинен здаватися. Я знаю одного психіатра…

– Борони Боже! – відразу перебив я.

Мені стало трохи неприємно від перспективи опинитися віч-на-віч і розмовляти із тим, хто залазить тобі в душу, копирсається там, наводить порядок, а ще міняє увесь розклад, залишаючи потім чужі сліди. Ні, я ніколи не любив цих мозговправів.

– Ти дослухай спочатку, а не ставай на дибки. Мій хороший знайомий працює у лікарні. Він ще гарний гіпнотерапевт, але він ніякий не шарлатан, а досвідчений лікар. Можливо, саме це ти потребуєш. Ти можеш не пам’ятати усього. Якщо десяте червня стало спусковим гачком, після чого час пішов для тебе назад, то повинна бути причина. Гіпноз допоможе винести на світло усі найменші дрібниці, які ховаються у темних закуточках підсвідомості.

Я тяжко зітхнув, розуміючи, що це мені все менше подобається.

– Марна трата часу. Якщо Сергій зник, то увесь слід губиться.

– Та що ти зі своїм Сергієм заладив?! Ти про себе подумай. Той щоденник має підказки.

– Підказки я тепер шукаю у висловах Заратустри. Здається, автор щоденнику був одержимий ідеями про смерть Бога. А ще в мене таке відчуття, ніби ця розмова дежав’ю. І процес читання щоденника, пробуджує спогади, наче це знову дежав’ю. Усе суцільне дежав’ю. Скажи, Пенелопо, ти це помічаєш зараз?

Слова я вимови дуже емоційно, патетично, від чого їх первинний сенс почав утопати у цій патетиці. Сам пафосний тон, наче іронізував над змістом слів. Але тривала пауза додавала ще більше таємничості і можливості додумувати те, що я так ще не наважився сказати.

2

– Що ти сказав? – нарешті озвалася вона, порушуючи тишу ледь чутними словами, які заледве були голоснішими, ніж моє власне гупання серця, що нагадувало відбійний молоток.

– Ти чула. У тебе дежав’ю часто бувають? Особливо, коли ми знаходимося разом?

– Постійно. Я вже перестала їх помічати.

– Тобто, ти пов’язуєш їх зі мною?

– Так. Ці спогади виринають частенько, коли ми розмовляємо. Я вже навіть не впевнена, що це воно. Може ми дійсно про подібне розмовляли, якщо час для тебе змінюється. Але у мене така відчуття, мов ми не один раз говорили про щось подібне. Боюся, за цим криється щось вкрай важливе.

– Може ти від мене щось приховуєш? – підозріло запитав я, відчувши, що її поведінка стала якоюсь дивною та неприродною.

Вона відсахнулася, ніби я дав ляпасу їй.

– Ти чого?! Що я повинна від тебе приховувати.

– Звідки ти тоді постійно пам’ятаєш мене, коли ми щоразу зустрічаємося на день чи два раніше? Тобто, ці зустрічі для мене пройдені вже, а тебе вони чекають у майбутньому. То як ти усе чудово можеш знати, га?

– Ми вже про це говорили з тобою. Може справа у паралельних світах, які перетинаються. Дежавю зі мною часто трапляється. Та я не знаю, що і коли могли відбутися повторно. Ось у чому річ.

– Якось у тебе легко виходить списувати усе на псевдонаучні пояснення, буцімто існують паралельні всесвіти. Скажи чесно, є щось таке, про що я не знаю, але мав би знати?

Ну, все, пані та панове, карти відкриті. Тепер чекаємо черговий хід з боку суперника. Її лице вкрилося червоними плямами, а в очах заблищав якийсь страх чи сумнів. Я намагався зазирнути у глибину дзеркала душі, але дівчина швидко опустила очі, мотнувши головою. Золотисте волосся розсипалося по плечах і закрило частину обличчя, тим самим приховуючи міміку на лиці.

– Юхиме, ти мене ображаєш. Я відверта з тобою постійно. Ми весело проводимо час, а ти мене підозрюєш у якихось дурницях.

– Це не дурниці! Це – моє життя. І у мене є глибокі переконання, холера, що ти щось приховуєш. Я це відчуваю і бачу по твоїх очах. Оця про хрінотінь про паралельні світи і дежав’ю застаріла. Я тобі не вірю. Ти брешеш, приховуючи від мене щось важливе. Брехлива курва!

Не стримавшись, я ще вигукнув кілька матів.

Вона вдарила мене по щоці.

– Ну і йди геть тоді звідси!

Ці слова пролунали з такою люттю, що змусили мене замислитися над тим, що вона поступила правильно, а це я сказав такі речі, за які доведеться розплачуватися. Я зіскочив із ліжка і почав одягатися. Надів на себе білизну, сорочку та джинси. А потім подивився на Пенелопу, яка тепер накрилася ковдрою до голови. Є рішення, які приймаєш миттєво, спонтанно, не задумуючись про наслідки.

– Це твоє остаточне рішення? Ти не хочеш мене бачити?

– Зараз ні. Ти мене образив наклепами.

– Пробач, котику, я...

– Іди в дупу зі своїми вибаченнями!

Мені хотілося сказати кілька слів на прощання. Вибачитися за свою лайку і безпідставні підозри ще раз. Але щось усередині мене противилося цьому, наказувало себе далі вести інакше і не вибачатися. Скільки я знав Пенелопу, то їй можна було довіряти. Чому я став з підозрою відноситися до неї? Може у неї є логічні пояснення усьому. Мені довелося відкинути ці питання.

– Сонечко, – я подивився їй в холодні очі, відчуваючи себе повністю розгубленим. – Сонечко, я повний ідіот. Пробач, будь ласка. Я більше не буду лаятися.

Вона пильно подивилася на мене, а потім її сурове обличчя трохи розгладилося, а кутики рота створили ледве помітну посмішку. Навіть очі якось заблищали по-іншому, більш жваво.

– Гаразд. Але більше ніколи не матюкайся. Мені це ображає. Хоча, я теж не свята, але останнім часом прагну уникати лайки. Добре, проїхали цю тему. Залишайся, гаразд?

Я ніжно приголубив її.

– Дякую. Просто я поки не буду обговорювати ці теми. Мені трохи страшно від невідомого.

– Не хочеш, то й не треба, як кажуть. Але я б на твоєму місці сходила до того психіатру. Може він допоможе.

Я знітив плечима, показуючи, що розмова себе цілком вичерпала.

– Юхиме, слухай, Я зараз їду на репетицію на вулицю Гоголя. Тебе підкинути у центр міста?

Перспектива прокотитися черговий раз в іномарці, замість тісної маршрутки, виявилася заманливою. Сам я не лише не мав автомобіля, а ще навіть водійські права. Звісно, у Глибоководному батько давав трохи покерувати Москвичем, але це були забави. По-справжньому я не вмів водити автівку, хоча у своїх мріях виношував цю ідею на майбутнє.

– Взагалі-то я їду на Гагаріна до гуртожитку.

– Я можу тебе на проспекті висадити біля Нагорного ринку.

– Чудово. Мене це влаштовує.

Пенелопа швидко зібралася. Виявляється, концерти навчили її діяти оперативно, що давало фору більшості дівчат, які могли фарбуватися перед дзеркалом годинами. Вона ж витратила на ранковий туалет хвилин десять. Підозрюю, не все чоловіки навіть так швидко збираються. Що поробиш – творчі люди мають насичений графік, а мистецтво потребує жертв.

Поки вона збиралася, я себе постійно запитував: чи зустрів я вже ту єдину жінку, з якою хочу провести частину свого життя? Чи це моя доля, або просто гарна краля, з якою весело проводиш час, а потім швидко розходишся, а точніше розбігаємося, як оті пацюки по кутах?

Я хотів, аби в мене був перший варіант.

3

В Ауді працював кондиціонер, який створював приємну прохолоду на противагу спекоті, яка розлізлася цілим містом, накривши усе своїм полум’яним подихом міфічного дракона. Пенелопа поїхала через Старий міст, бо на Слобожанському проспекті біля Мануйлівського виникла аварія, від чого створилися довжелезні затори, від яких машини рухалися, як черепахи.

– Де ти сьогодні виступаєш? – поцікавився я, дивлячись у вікно, як ми виїхали на міст і почали переїжджати Дніпро.

На синій річці виднілися невеличкі зелені острівці, біля яких можна було помітити рибалок з човнами. До моїх вух долітав сильний шум трамваю, коли колеса стукали по колії, віддаючись дзвоном у вухах.

– Сьогодні репетиція до самого вечора. Приходь о шостій. Я тебе пропущу всередину, бо так туди не пускають. Виступи будуть іншим разом.

– А ти багато даєш концертів взагалі?

– Ну, коли як. Буває, що майже кожного дня, а іноді кілька разів на місяць. От літом, приміром, сезонність зменшується. Усі їдуть на моря.

– Гастролюєш по Україні чи закордоном?

– І по Україні, і в інших країнах. Була у Польщі з виступами. Гастролювала у Чехію, Німеччину. От ще запрошують у Францію, але ми ще не вирішили остаточно.

– Так ти ж казала, що вийшла із гурту «Срібний дзвін»?

– Фактично – так. Але іноді ми співпрацюємо разом, коли є цікавий проект і великий гонорар.

Вже в черговий раз я задумався над тим, наскільки далеко ми знаходилися один від одного. Пенелопа – талановита, популярна музикантка, яка чудово грає на лютні та кобзі, заробляє купу грошей, має безліч прихильників. А я лише звичайний, бідний студент із села, який ще нічого в житті не досяг. Чим я міг її зацікавити?

4

Пенелопа, як і обіцяла, висадила мене біля Нагорного ринку, а сама поїхала далі. Я дістався гуртожитку хвилин за п'ятнадцять. Тепер я туди рідко навідувався. Більшість ночей я проводив у Пенелопи в квартирі, а вдень займався іншими справами. Чомусь кімната в гуртожитку здавалася мені чужою і непотрібною. Я все далі віддалявся від звичного ритму життя. Мені хотілося чогось такого особливого та надзвичайного. Я навіть гадки не мав, куди ведуть мене думки.

У той визначний день, шістнадцятого травня, відбулася одна подія, що значно наблизила мене до розгадки аномалії часу. Про це я буду вести мову трохи пізніше.

Забивши на усі пари, я залишився у кімнаті, переглядаючи по комп’ютеру фільм, сюжет якого майже відразу вилетів із голови по його завершенню. Та мене це не хвилювало. Від нічого робити, я знайшов файли із відсканованими сторінками щоденника Сергія. Насправді я нічого не прагнув дізнатися надзвичайного. Усе було настільки просто, що годі було на щось сподіватися, проте я лише хотів ще раз перечитати уривки, звернути уваги на певні абзаци і подивитися на це трохи іншими очима. Коли перше враження від прочитаного пройшло, то можна ввімкнути критичний аналіз і деяку відстороненість.

Що ти там збираєшся знайти?

Відповіді не було. Заглиблюючись у чужі записи, я просто уважно з ними ознайомлювався, але не очікував ніякого чуда. З другого разу мені здалося, що я можу читати між рядків. Це була не проста сповідь – особиста, інтимна оповідь чоловіка, що занурився у саму глибину безодні, з якої може і не бути виходу, – а спроба проаналізувати своє минуле, розібратися із помилками та адаптуватися до таких надприродних умов, у яких жив автор щоденника. Самокритичності та глибокого аналізу Сергію бракувало. Проте, він надолужував це щирими, трохи наївними сподіваннями віднайти рішення своєї проблеми. Останні строчки, написані дуже корявим почерком красномовно свідчать про те, що він знайшов вихід. Вихід вийти в астрал, чи повернутися назад у нормальний час? Або він готувався до самогубства, як самурай, який порушив свій кодекс і осоромив господаря, після чого він повинен зробити харакірі. Трохи подумавши, я дійшов висновку, що вихід треба було розуміти не в буквальному сенсі, а алегорично. Сергій же любив афоризми та алегорії Заратустри.

У мене перехопило подих від одної ледь не лячної думки. Знаєте, як це буває: підсвідомість випереджає розум. Мене охопили здогадка, наче блискавиця вразила у самісіньке серце, а тіло теліпало від сили ударів напруги. Відповідь кружляла десь у мозку, але ніяк не хотіла оформитися у нормальний словесний чи принаймні ментальний образ.

Що за фігня?

Придивившись уважніше до записів, я зрозумів, від чого мені стало настільки моторошно, що аж холодний піт покрив мою спину та чоло липкими, маленькими крапельками. Почерк у цього Сергія був дуже схожим до мого. Я не хочу сказати, що він був ідентичним, але певна схожість прослідковувалася. Це було видно за кутом нахилу букв, особливістю закарлючок деяких літер та інші ознаки, які були мені дуже добре знайомі. Проте, зробивши аматорський, швидкий графологічний аналіз, я збагнув, що проста збіг обставин. Можливо, психологи та інші експерти мають більше інформації про почерк людини, але я цим не переймаюся.

Але зерно сумнівів у моїй голові почало рости.

5

Репетиція Пенелопи мала відбутися у будинку культури о шостій вечора. Це було закрита подія, де мали право знаходитися музиканти та їх добрі знайомі, а усі бажаючі могли йти гуляти лісом. Я приїхав туди майже вчасно, але мусив зачекати хвилин десять, доки Пенелопа вийде у фойє і пропустить мене у залу.

Приміщення було невеликим. По середині стояла довга сцена, як в театрі, із можливістю опускати завісу, вмикати світові та звукові ефекти. Стільців для глядачів бракувало, лише з десяток штук я зумів їх нарахувати, проте більше і не потрібно було. Окрім самої сцени та стільців, майже увесь вільний простір лише візуально збільшував розміри приміщення. Зліва стояв невеличкий столик із всілякими напоями, канапками с м’ясом та сиром, а також тарілка з фруктами.

Окрім Пенелопи на сцені були присутні ще кілька людей. Вони здавалися невиразними, бо я їх не запам’ятовував, оскільки і так було зрозуміло, куди сконцентрована уся моя увага. Моя пасія вийшла, одягнена у білу вишиванку та червону спідницю. Міцно тримаючи лютню у руках, вона повернулася до патлатого хлопця, що стояв поруч і вони перекинулися кількома фразами.

Після тривалої тиші, весь простір заполонили такі чудові звуки, наче десь грали на флейті серед едемського саду, звідки ганебно вигнали Адама з Євою. Музика була божественна без всіляких перебільшень. Вона линула ніжно, як теплий поцілунок коханки, плавно огортала мене своїм високим тоном. Гра на струнах чіпляла моє серце, заставляючи його битися сильніше, а душа, мов би злетіла у небо, соколом, піднявшись до самісіньких хмар. Слухаючи музику, я поринув у такий казковий світ відчуттів, де панували лише гармонія та тепло, де усі турботи та проблеми зникали під ніжними звуками струн, приємними та несподіваними перепадами тонів. Музика то лунала повільно, тихо, то різко змінювалася на швидку мелодію, яка, як торнадо захоплювала мене у свій полон, гіпнотизувала і не відпускала із своїх обіймів до самого закінчення.

Після апофеозу, гра на лютні пішла на спад, доки не настала тиша. Я відчував таке задоволення, яке не отримаєш від прослуховування всіляких репів, попси та іншої музики. Гра без слів була на порядок вище, ніж багато простих пісень. Я заплескав у долоні, забувши, що це була лише репетиція, підготовка перед майбутнім виступом. За три місця від мене сидів вусатий чоловік із сивиною на скронях. Він уважно спостерігав за сценою, але іноді кидав погляди на усі боки, наче шукав очима свого знайомого чи про щось задумувався. Спочатку я неуважно ковзнув по його обличчю поглядом, буцімто він був звичайною людиною, обличчя якої розчиняється у натовпі сірої маси. Та потім, я придивився пильніше, збагнувши, що ці риси не такі вже чужі. Мені здавалося, що я вже колись бачив його.

Господи, невже знову дежав’ю?

Я зітхнув, сподіваючись, що поспішив із висновками. Адже усі ми помиляємося, час від часу.

Під час перерви, я виходив покурити і біля входу зіткнувся із Пенелопою та тим вусатим чоловіком, лице якого напрочуд здалося мені чимось знайомим.

– Юхиме, знайомся, – це Ігор, мій двоюрідний брат. Ігорю, це – Юхим, про якого я тобі казала.

Ми обмінялися коротким рукопотисканням. Зазвичай, чоловіки роблять сильний потиск, а у цього хлопця потиск був, як дохла риба. Та в наступну мить я вже не зважав на таку дрібну деталь.

– Може вип’ємо пива? – люб’язно запитав Ігор, вочевидь бажаючи ближче зі мною познайомитися і поговорити на всілякі теми, що часто лунають на світських вечерях та зустрічах.

Пауза після питання виявилася трохи довшою, ніж це дозволяють правила етикету. Тепер я був чомусь упевнений, що неодноразово бачив цього чоловіка. Питання лише полягало: коли і за яких обставин. Оскільки, на його обличчі не було написано жодних ознак здивування чи емоцій, пов’язаних з тим, що він бува впізнав мене, то він не міг знати мене. Мене це трохи дратувало, коли я не міг збагнути, де справжнє, а де лише плід моєї уяви.

– Дякую, я не хочу.

Найбільше, що я зараз прагнув, це побути наодинці. Або з Пенелопою, але без цього двоюрідного брата.

6

– Юхиме, якщо ти не проти, давай переговоримо на одну тему, – раптом запропонувала Пенелопа, ні сіло, не впало, порушивши останні спокійні хвилини, розбивши їх на друзки.

Вона кивнула у бік Ігоря, наче кажучи, що розмова стосується усіх трьох.

– Так, ми утрьох. Це важливо для тебе, – нібито прочитала вона мої сокровенні, глибинні думки.

Спочатку я подумав, що вони хочуть повідомити мені прикру річ – одну з тих речей, що миттєво і відразу руйнує стосунки, залишаючи у серці біль і образу. Та, майже відразу я відкинув таке хибне припущення. Не личило мені підозрювати Пенелопу у невірності та підсвідомо очікувати від неї таких неприємностей.

– Гаразд, – погодився я після внутрішніх вагань та сперечань із своїми думками.

Пенелопа повела нас у якесь підсобне приміщення, що було розташовано зліва від сцени. Там було кілька стільців, сундук із сценічними костюмами, та шафа, замкнена на замок. Голі, обшарпані стіни свідчили про те, що тут вже давно не робили ремонт. Ми посідали на стільці. Утворивши невеличке коло, наче мали змову проти цілого світу, ховаючись у власному мікрокосмі. Я був трохи напружений, але розумів, що за кілька хвилин стане легше. Не суттєво, що станеться далі, але в будь-якому разі воно станеться і далі простіше буде жити.

– Юхиме, я за фахом лікар-психіатр. Пенелопа дала зразок сторінок із щоденника Сергія. Я взяв його на дослідження, а потім дав на графологічну експертизу. Тобі цікаво дізнатися, який результат ми отримали? – поцікавився Ігор.

– Навіщо?

– Що «навіщо»?

– Навіщо було проводити дослідження без мого дозволу? Що за лайно?! Я не просив проводити довбані дослідження!

– Любий, не гнівайся так. Ми тобі лише допомагаємо, – Пенелопа м’яко поклала мені руку на плече.

За будь-яких інших обставин цей ніжний дотик викликав би у мене імпульси збудження, схвилював би до нестями. Але щось сталося. Сталося таке, що противилося усьому, що торкається мого феномену. Навіть опіка та допомога жінки, яка мені не байдужа, викликала відразу, бо я не прагнув, щоб мене намагалися викрити і не вірити словам.

– Я не просив допомоги. Ти мені не повірила, інакше б не зверталася б за порадою до психіатра. Отже, ти мені збрехала.

– Ні, бо ти сам себе загнав у темний кут. Ти знаєш, хто автор того щоденника, який ти давав мені читати?

Вона дивилася так стривожено і жалісно, що мене аж кинуло у холодний піт. Мене сковував міцний страх такими невидимими ланцюгами, що кожен мій рух давався так важко, що я віддавав перевагу не рухатися, а перечекати ці пертурбації.

– Сергій. Я його так і не зміг знайти.

– Бо ти не там шукаєш. Ти вкладав усі сили у зовнішні пошуки, а потрібно було зануритися у внутрішнє, перманентне «я», – зауважив Ігор трохи нудним тоном професійного лектора.

– Про що ти в біса говориш?

– Про те, що ніякого Сергія не існує. Не дивно, що журналіст його не бачив і нічого не знає. Автор щоденника – ти, Юхиме. Це ти писав його. Результат графологічної експертизи показав дев’яносто відсотків збігу почерку. Це ти писав.

– Ні, це не можливо! Ви брешете! – це була моя перша реакція на його слова, які намагалися пробитися до свідомості своїм гострим, як ніж лезом і пробити стіну заперечення та власних ілюзій.

Та, мої слова лунали не дуже переконливо. Я зіткнувся із уважним поглядом Ігоря та сумними рисами обличчя Пенелопи. Вони мовчки сиділи, наче чекали, що я повинен далі щось говорити.

– Ось висновки графологів, – Ігор протягнув аркуш паперу, на якому було написано кілька абзаців тексту синьою кульовою ручкою. – Бачу, тебе це лякає, але істина одна. А ось зразок твого почерку та сторінки із щоденника. Придивися уважно і ти побачиш, що тут все збігається.

Ігор протягнув мені папери, які я не хотів дивитися, мовби боявся того, що дізнаюся правду, яку свідомо не готовий прийняти. Спершу я ознайомився із графологічною експертизою – вона була не зовсім формальною, але треба бути безумцем, щоб сумніватися у висновках фахівців, – яка коротко свідчила про майже повну ідентичність почерків автора щоденника і одного запису на аркуші паперу, зробленому мною. У свої аргументи графолог приводив велику схожість нахилу букв вправо, довгі закарлючки, унікальність деяких букв, властивих мені, та інші тонкощі, на які я взагалі ніколи не звертав жодної уваги. Кілька разів я дуже уважно вчитався в цей коротенький текст, наче прагнув його закарбувати у своїй пам’яті, як клеймо, залишене від розпеченого заліза на шкірі. На другий та третій раз, до мене прийшло певне розуміння. Висновок був безпристрасним, практично об’єктивний, відсторонений настільки, наскільки взагалі це може зробити стороння людина, що не мала корисних цілей. Плекаючи ще ледь жевріючу надію, що це помилка або я не так щось збагнув, я взяв зразки почерки – свій та Сергія, підніс аркуші паперу ближче до денного світла, що линуло широким сонячним потоком крізь маленьке віконце, висвітлюючи більшість темних закуточків, розганяючи та знищуючи останні тіні минулого.

Без жодних вагань, я вимушений був зізнатися, перш за все собі, що почерк збігається. Причому це не випадковість. Існувала велика ймовірність того, що щоденник писав саме я. З гірким болем та докором сумління я дивився на записи, автором яких вважався загадковий Сергій, і все більше лякався того, що це міг написати я.

Але ж так не буває!

– Не буває? Ще й як буває! – прокоментував мої думки Ігор, які я, мабуть, несвідомо озвучив у голос. – Нарешті стався прорив, якого ми так чекали. Прозріння – це перший крок до виходу із цього лабіринту. Юхиме, я вас вітаю. Це – перша перемога для вас.

– Яка перемога? – здивувався я, ще не оговтавшись від шоку та відчуття ірраціональності усього існуючого. – Я не просив допомоги психіатра. Вважайте мене ким хочете, але я не вважаю себе хворим і не збираюся лікуватися. Крапка!

Вочевидь я вимовив це на підвищених тонах, дуже різко із нотками екзальтації в голосі, бо вони здивовано між собою перезирнулися. У Пенелопи в очах блимнув якийсь холодний вогник, що я ніколи не помічав, наче між нами з’явилася стіна відчуження. Чи може це лише мені здалося?

– Послухайте, що я вам скажу, – Ігор перемістив стілець ближче і уважно зазирнув мені в очі простим поглядом. – Не треба лякатися. Ніхто нікуди вас не забирає. Я вам ще не казав, але окрім науки я займався певним часом парапсихологією, тобто, псевдонауковими дослідженнями, які не мали жодного ґрунту під собою, ніякої підтримки, а лише осміювання та осудження з боку людей. Тому, мої проекти пішли у підпілля. Я цікавився надприродними здібностями людей, астральними подорожами тощо. Потім, робота психіатра витіснила мої молоді пориви у містику. Тобто, раціо перемогло емоціо, точність задавила абстрактність, але в душі я залишився трохи метафізиком та окультистом. Можливо, ви дійсно живете у часі так, що усе йде для вас навпаки. Але автор щоденника ви. Це незаперечний факт. Тобто, для вас з’явилася нова відправна точка, яка допоможе рухатися далі у дослідженнях. Вектор руху вибирати лише вам. Я можу лише з свого боку запропонувати допомогу, неофіційно, так би мовити. Наприклад, прості бесіди, спроби знайти логічні розходження в історії або підказки, що слід робити далі.

– Юхиме, погоджуйся на допомогу. Самому тобі не впоратися. Не суттєво, чи реальний твій феномен з часом чи ні. Але я бажаю тобі добра. Довірся йому та мені, – запропонувала Пенелопа.

Її слова лунали дуже лагідно та сумирно, буцім вона прагнула мене вмовити погодитися на повну довіру та у всьому слухатися лікаря. Та мені не потрібна була така допомога. Я бачив по очах, що вони мені не вірять. Та й я сам би не повірив у таку вражаючу, аномальну історію від іншої людини. Є речі, які краще не витягувати на світло, надійно ховаючи у брудній, темній шухляді. Поза яку ціну я прагнув цю частину життя – я маю на увазі, рухатися у минуле – сховати назад. Якщо вчора Пенелопа і Ігор нічого не знатимуть (за законами логіки – це так), то і я більше ніколи не буду про це говорити.

– Дякую, мені треба подумати.

– Подзвоніть завтра, якщо надумаєте, – протягнув руку для прощання Ігор.

Він навіть забув, що для мене завтра вже давно не наступає. Я опинився у полоні вчора. Для мене, вчорашній день завтра – не пусті слова, а істина в останній інстанції.

7

Єдине, що я зараз прагнув за будь-яку ціну – це напитися в хлам, дійти до такого стану, коли увесь світ ховається за ширмою, у голові весело, а хміль домінує над важкими думами, що викликають душевний біль та постійні страждання. Хоча, я вже дійшов певного просвітлення, коли збагнув, що усі допінги – це ілюзія, але зараз прагнув саме таку химеру, ілюзію, короткотермінове задоволення, збудження певних нервових центрів у голові. Так, я йшов у найближчий генделик саме з метою забутися. Мені було начхати на все на світі. Ні, не так: мені було пох… на все.

Процес вливання гарячих напоїв у шлунок, я почав із пабу, де продавалося пиво на розлив. Молодий, гладкий продавець із залисинами підозріло кидав на мене погляд, доки я пив три літри пива. Потім, коли мені цього виявилося замало, я направився у бар, де подавалися напої із більш міцним градусом, щоб повністю знесло вежу, спустило усі гальма, відкинуло усі психологічні бар’єри та затуманило розум. Чесно – якби я був наркоманом, то в той момент би нанюхався, обколовся, накурився гашишу чи принаймні наковтався би пігулок. Та, я від цього був далекий, тому обрав простіше: близький контакт із горілкою та легкою закускою.

Я знову зірвався, тобто, запалив. Та мене це не турбувало. Вже у п’яному стані я зрозумів, що душевний біль відступив, а анестезія у вигляді зеленого змія подіяла чудово. У гуртожиток я потрапив у такому стані, що комендантша пообіцяла вигнати наступного ранку. Я її послав матом.

Розділ XII

Дочекався Годо

1

Мабуть так погано, як у той травневий день, мені ще ніколи не було. Усе тіло ломило від болю, шкіра вкривалася липким, холодним потом, а голова гуділа так, наче у ній поселився цілий бджолиний рій. Після вчорашнього пияцтва мене кілька разів нудило. У роті була страшенна пустеля Сахара, а в очах постійно темніло, виникали червоні цяточки, що миготіли, наче старі ліхтарі, які ось-ось перестануть давати світло.

У такому стані я пролежав майже до обіду. Звичайно, сніданок я пропустив, але задовольнився пляшкою води, після чого відчув, що мене трохи попустило. Я вже пообіцяв собі, що більше таке не повториться. Звісно, так всі кажуть, але я дуже рідко доходив до такого стану. У своє виправдання можу сказати, що з вами точно такого не було, щоб жити задом наперед і божеволіти. Від цього у будь-кого поїде здоровий глузд. У мене точно зносило вежу, але я принаймні ще намагався якось тримати себе в руках і виглядати більш-менш адекватним.

До обіду час пройшов для мене, як у густому тумані. Мої сусіди цікавилися самопочуттям, про щось запитували, а я глухо відповідав, відразу про все забуваючи. Усе було порожнечею, прямо у стилі дзен. О другій годині дня я відважився трохи поїсти макаронів з м’ясом, запивши все міцною чорною кавою, а потім вийшов на двір прогулятися. Останні події ще не вляглися у моїй голові. Але туман розступився і до мене потроху поверталася здатність раціонально мислити. Я починав розуміти, що Пенелопа хотіла лише допомогти мені. Однозначно вони з Ігорем мені не вірили, та їх можна було зрозуміти. Жодна людина при здоровому глузді не зможе повірити у таку неймовірну історію, в якій існує дуже багато темних плям та розбіжності між певними фактами. Я не розумів, у що взагалі мені слід вірити і як бути далі. Безперечно, більшість стежок вело до журналіста Орловського. Якщо, автором щоденника був я, то він знав набагато більше, ніж мені здавалося минулого разу під час нашої бесіди.

Це останній твій шанс розібратися у всьому, доки ще існує твердий ґрунт під ногами,– подумав я наостанок перед тим, як домовлятися із журналістом про другу зустріч.

2

Цього разу ми домовилися побачитися у нього вдома, бо він не мав наміру кудись їхати у таку спеку, віддаючи перевагу відпочинку та комфорту. Іван Орловський мешкав на житловому масиві Придніпровськ. Я сів у 35-тий автобус, що йшов від Набережної неподалеку від цирку і поїхав на місце зустрічі. У салоні людей було не дуже багато, то ж я міг вільно сісти біля вікна (моє улюблене місце) і споглядати, як ми минаємо міст, проїжджаємо мікрорайон Сонячний, заглиблюємося у краєвиди заводів з лівої сторони та висотні будівлі, вигляд на Монастирський острів з права. За час поїздки я встиг прослухати цілий альбом Шакіри, доки ми не приїхали на місце. Виходячи із автобусу «Лоцман», у мене склалося таке враження ніби я потрапив в іншу реальність. Придніпровськ розташовувався за річкою Самара на окремій частині суходолу, яка була досить віддалена від основної цивілізації. Окрім житлових будинків панельного типу та невеличкого лісу, у цьому районі була ТЕЦ, яка випускала із труби величезну масу отруйного диму, що підіймалася вгору і повільно розвіювалася вітром, псуючи краєвиди місця. Я завжди не любив всякі заводи та фабрики, бо виріс в селі, але звикати доводилося, бо я вчився у цьому місті.

Іван зустрів мене біля синього десятиповерхового будинку. Ми обмінялися рукопотисканням і сіли на вільну лавочку, яка була розташована на дитячому майданчику. Трохи далі гомоніли малі діти, які бігали кругами і щось радісно вигукували, не підозрюючи про справжнє доросле життя, наповнене не лише радістю, а й болем, відчаєм та стражданнями.

– Я чекав цієї зустрічі. Рано чи пізно ти би прозрів.

– Про що ви говорите? – не зрозумів я.

Журналіст байдуже подивився на малих дітей та молодих мам, які катали немовлят у колисці. Усе відбувалося природно і цілком логічно, та водночас щось бракувало навкруги. Бракувало якоїсь деталі, події чи декорації навколишнього світу. Я піймав себе на думці, що став постійно усе піддавати сумнівам та у всьому шукати якісь розбіжності. Куди це почало мене заносити?

– Подивися, як невимушено, життєрадісно бавляться діти! Як вони граються на вулиці, веселяться та не переймаються всілякими дрібницями. Їх не турбують жодні питання податків, інфляції, проблем на роботі чи вдома, виплата кредитів, навіть важкі хвороби рідко їх навідують. Вони, наче янголи – невинні та чисті. Мені приємно так спостерігати за їх життям. А от дорослим цього бракує. Ми вже не можемо скинути маски, радіти простому сонцю чи дощу, щиро сміятися від дрібнички. Дорослі лише усвідомлюють, що все – тлін, а весь світ – це квінтесенція театру абсурду. Згоден?

– Можливо, але це думки старої людини, якій усе байдуже. Ви старі душею. Даруйте, але це виглядає так.

– Як є, так є. Нехай все залишається без змін. Подивися навкруги, невже ти не помічаєш, що тут відбувається щось не так? – раптом запитав Іван і хитро посміхнувся мені, примруживши очі від занадто яскравого та пекучого сонця.

– Що не так? Я взагалі приїхав, щоб поговорити про цього Сергія. Я уважно читав щоденник, але багато чого не зрозумів…

– Холера, що тут не зрозумілого? Ти вже знайшов Сергія?

Я ствердно кивнув, відчуваючи, що не годен навіть промовити слова у голос, мовби хтось не дає мені цього зробити. Далебі, мені було просто лячно настільки, що забракувало мови на певний час.

– Коли ти зрозумів, що Сергій – це вигадане ім’я, яким ти користувався раніше, коли давав мені цей щоденник?

– Отже, ви… ви про це знали? – не приховуючи повнісіньке розгублення вимовив я ледь чутно.

– Аякже. Я навмисно не казав тобі, що впізнав відразу, коли ми побачилися, точніше побачимося через декілька днів.

Я ковтнув слину, яка заважала мені у горлі і почав відчувати задуху та запаморочення. Атмосфера почала нагадувати один із знаменитих трилерів Альфреда Хічкока, коли тривожне очікування та страх персонажа доповнюються відповідною музикою, що додає трохи моторошності. Спочатку у мене забракувало дихання на кілька секунд, а потім я почав судомно хапати повітря у легені, наче щойно пробіг цілий марафон і валюся з ніг від смертельної втоми.

– Це не можливо. Іване, звідки ви можете знати, що станеться через кілька днів? Адже лише я рухаюся у часі назад, тобто пам’ятаю, що вже відбувалося. Ви самі казали, що взагалі не вірите у цю маячню. Я пам’ятаю, що ви говорили, що вважаєте Сергія божевільним. Хіба ні?

– Ми усі божевільні у вигаданому світі. Проблема в тому, що ти ніяк не хочеш прокинутися від ілюзій і збагнути, що усе відбувається ірраціонально. Юхиме, ну, подивися уважніше. Що тобі нагадує наш світ? Тільки уважно подивися.

Скептично скривившись до його прохання, я все-таки ще раз пильно подивився навкруги, очікуючи побачити якусь істину, певне одкровення чи бодай підказку до усього. Та картина реальності здавалася такою звичайною, буденною і до нудоти простою, що я не міг помітити нічого незвичного. Світ, як світ – що може бути у ньому надзвичайного. Звісно, я давно відчував, що сенс існування абсурдний, але це було, радше, вплив на мене ідей Камю та Сартра, ніж власні переконання. Тим паче, навіть їхня філософія була лише окремою інтерпретацією, тобто, суб’єктивною точкою зору.

– Звичайний світ. Як на мене, він занадто реальний та занадто болісний, коли усе відчуваєш, – помітив я.

– Занадто реальний – кажеш? Чуваче, так ти солодко спиш і все бачиш крізь рожеві окуляри. Це не реальність, а бутафорія, імітація Всесвіту. Гра уяви, ілюзія, проекція твоєї підсвідомості. Врешті решт, це – сон. Називай, як хочеш, але всі ці слова, як ніколи точно відображають справжню дійсність речей. Скажи, ти коли-небудь бачив, щоб твоє життя було таким нелогічним?

3

Я знизив плечима, мовляв, у кожного в житті бувають алогічні моменти і життя взагалі не можливо звести до простих формул, пояснень чи описів.

– Звичайно, усе складно, бо ти зараз не живеш. Скажи мені, звідки я знаю, що відбудеться у майбутньому? Звідки мені відомо, що ти розгадав загадку щоденника Сергія? Чому ти борсаєшся у одних протиріччях та дивацтвах, хоча у будь-якому житті не буває стільки збігів, стільки загадкових подій і незрозумілостей? Чому?

– Ти очікуєш від мене пояснень. Але не розумієш, що іноді питання важливіші за самі відповіді, – я навіть і не помітив, що перейшов на ти, наразі це було не важливо. – Погоджуюся, що дуже багато чудасій, але я і не хочу усьому шукати пояснень. Я зайшов у глухий кут і не збираюсь решту життя витрачати лише на пошуки відповідей. Їх може не бути.

Орловський закашлявся, що аж сльози виступили на очах. Він витяг з кишені білу хусточку і протер вологі очі.

– Діло говориш, але трохи зміни напрям руху. Юхиме, я вже вкотре намагаюся до тебе достукатися, але ти не чуєш чи не хочеш чути. Ти уникаєш питання, бо боїшся собі відповісти. Дай відповідь хоча б на це: звідки мені було знати, що у майбутньому за декілька днів ми будемо розмовляти про щоденник?

А й справді – звідки? Кілька разів я подумки задав собі це питання, розуміючи, що Годо можна не дочекатися, хоча абсурдність існує у кожній молекулі та кожному атомі цього безконечного Всесвіту, який розгортається перед нами, наче спіраль все далі та далі. Я міг шукати будь-яке пояснення, навіть саме безглузде, проте чудово розумів, що це не більше, як фантазії, які не мають жодного практичного значення.

– Що – не готовий дати відповідь? Воно легше уникати таких важких питань. Але ти хотів начебто пролити світло, а потім раптово пасуєш. Розберись вже із своїми бажаннями.

– Не знаю навіть, що й казати. Може в якомусь паралельному житті ти пам’ятаєш, як ці події відбувалися. Взагалі це не суттєво.

Іван подивився на годинник, а потім перехрестив пальці обох рук.

– Суттєво, ще й як суттєво. Просто ти боїшся зазирнути в середину самого себе, от і все. Зрозумій, Юхиме, що це ілюзія. Кажу ще раз, придивись уважніше на імітацію повноцінного життя.

– Яка це імітація? Так можна казати на все. Те, що ти відчуваєш і бачиш є дійсністю.

– ДО ДІДЬКА ВСЕ. ЗРОЗУМІЙ, ЩО ЦЕ – СОН. ПРОСТО УСВІДОМ, ЩО ТИ ЗАРАЗ СПИШ І ДУМАЄШ, НІБИ ЦЕ І Є ЖИТТЯ.

Мене наче облили холодною водою. Я здригнувся і відчув якийсь розпач від безглуздя усього навколо себе. Про що патякає цей божевільний журналіст?

– Цей божевільний журналіст патякає про те, що ти міцно спиш. Досить дивитися цей сон, де час для тебе йде назад. Прокинься нарешті і зроби вибір, де ти хочеш бути.

– Це не сон! Це не сон! ЦЕ НЕ БІСОВИЙ СОН!!! – я вже заволав, як навіжений, відчуваючи, що усі люди стали здивовано дивитися.

– Ти так вважаєш? – глузливо запитав Іван. – Тоді дивися далі, що станеться. Уважно дивися.

Він видихнув повітря у бік чоловіка, що йшов майданчиком. Той несподівано закляк на місці, а потім перетворився на бульбашку. Ця мильна бульбашка почала підніматися у повітря. Іван ще раз дихнув на неї і бульбашка остаточно зникла. Я витріщався на це видовище, збагнувши, що у мене поїхав розум. Це вже перейшло усі допустимі норми, стерлися усі кордони та межі між реальним та вигаданим світом.

– Це якийсь трюк чи фокус. Ти фокусник, – спробував заперечити я, хоча розумів, що просто божеволію.

Та навіть, якщо це божевілля, то воно в прекрасній формі. Я відчуваю насолоду від того, що бачу. Такий сюрреалізм мене захоплює та пробуджує фантазію.

– Справді? Тоді, як тобі такий фокус.

Після його слів почали відбуватися такі надзвичайні речі, що я був вимушений змінити своє ставлення до світу. Люди, які відпочивали на майданчику – дорослі, що розмовляли між собою, діти, які бігали, як навіжені туди-сюди – несподівано завмерли. Усі коливання гілок, шелест вітру, крики та польот птахів, шум автомобілів та далекі голоси перехожих – усе це зникло, завмерло, зупинилося, наче, хтось нажав стоп. Раптом увесь світ зупинився і я почав розуміти ГЕТЬ УСЕ. Я відчував і бачив найменшу, дріб’язкову деталь, кожну частину цієї реальності, яка нагадувала розбите дзеркало. Усе в ньому відображувалося у спотвореному вигляді, змінюючи усі декорації на страшні речі, які лякали своєю сутністю. Мене захопило від відчуття того, що я був, наче Доріан Грей, який залишався молодим, а завжди дивився на свій портрет, що значно постарів і набув усі важкі риси свого персонажа, показуючи його темне життя.

У мене перехопив подих від страшної здогадки. То це все була ілюзія. Дійсно, мені все снилося, а я ніяк не міг прокинутися і відкинути милиці розуму, які заважали розширити свій світогляд. Я дивився на цей світ дуже вузько, настільки обмежено, що був засліплений лише бажанням усе розуміти, випускаючи з поля зору важливі речі. Отже, я міцно спав, а цей сценарій не хотів завершуватися. Я здивовано подивився на Івана.

– Як ти це робиш? Як ти міг зупинити час і заставити зникнути чоловіка? Такого не буває!

Іван лише видав у відповідь гомеричний регіт, який лунав із глибин його легенів. Нарешті він вирішив мене удостоїти поясненням.

– У світі сновидінь усе буває, Юхиме. Зрозумій, що закони фізики та біології безсилі у новому вимірі, де людська свідомість не знає меж. Ти коли-небудь чув про усвідомлені сновидіння?

– Не лише чув, а кілька разів практикував, але в мене лише раз вдалося усвідомити себе на кілька хвилин. Я встиг зробити кілька дрібниць, а потім забув, що то був сон.

– У тебе було дуже мало практики. Усвідомлені сновидіння – важка річ, якій вчаться багато місяців. Так от, я веду до того, що за допомогою УС можна керувати сценарієм сну, обираючи будь-які події. Ти можеш творити, що завгодно, як Бог. Та зараз ти про це забув, тому здивувався, коли я уві сні продемонстрував тобі такі дивовижні речі. У реальності такого не буває, а на цьому рівні усе можливо.

Кілька хвилин я помовчав, добряче обдумуючи, сказані слова, аж поки мене не охопила думка.

– Якщо це сон, то чому я не в змозі прокинутися? Адже, коли людина розуміє, що спить, то можна легко прокинутися.

– Не завжди. Ми зараз з тобою розмовляємо, але вже за кілька хвилин ти забудеш про цю розмову і про сновидіння. От спробуй, наприклад, прочитати уривок із цієї книги. Зараз сам все побачиш.

Іван протягнув мені книгу в твердій палітурці із зображенням чоловіка з наплічником на тлі високих гірських хребтів. Я відкрив сторінку навмання та спробував у голос прочитати текст. Натомість у мене геть нічого не вийшло. Перш за все, я піймав себе на думці, що абсолютно не розумію тексту. Ні, книга була написана не на чужій мові, просто тут відбувалися зовсім інші процеси. Я усе намагався придивитися до букв, щоб вони стали чіткими і зрозумілими, але бачив лише якісь риски, крапки, лінії, кути нахилів, а потім усі ці окремі частини зливалися в одну темну масу із незначним білим вкрапленням на сторінках. Книга в руках у мене затрусилася, а зображення із злитими у одне ціле буквами взагалі вийшло за поле мого зору. Кілька разів я протирав очі, думаючи, що у мене роздвоєння чи погіршився зір, та натомість текст все ще залишався для мене нечитабельним. Тобто, я міг його сприймати як абстрактне зображення, яке не мало жодної чіткої інтерпретації чи навіть туманного метафізичного тлумачення.

– От бачиш, усе не справжнє. Коли ти спиш, то не можеш запам’ятати текст або пригадати, що з тобою відбувалося кілька хвилин.

Ці слова лякали мене своєю правдивістю та гостротою зауважень. Я навіть не знав, як зарадити собі, коли реальність трансформувалася у видозмінену ілюзорність буття.

4

– То ти не Іван Орловський? І не журналіст? – нарешті я починав розуміти деякі речі.

– Це не суттєво. Існують більш важливі поняття, які ти постійно минаєш увагою. Ти досить довго чекав чогось. Мабуть, чекав на Годо – власного, персонального Годо, який буцімто мусить усе тобі пояснити, дати відповіді на сакральні запитання, відкрити величаву таємницю, яка схована від людей. Але зараз я виступаю у ролі Годо. Ти дочекався мене і скоро цей спектакль має бути закінченим.

Іван говорив вкрадливо, повільно розтягуючи слова, наче йому це доставляло неабияку насолоду.

– Який спектакль? Як усе закінчиться?

– Дуже просто. Коли ти прокинешся, то усе зникне і перестане мати свій первісний сенс буття. Тобто, для тебе настане справжнє буття, а не його репетиція у вигляді сновидінь. Але для цього потрібно мати намір завершити спектакль та прокинутися насправді. Розумієш?

– Як це можна зробити? Навіть зараз я відчуваю, що все це сниться, але не годен розвіяти химерні образи. Скажи, як мені вийти із ілюзій? – дещо розгублено запитав я, відчуваючи, що сам не впораюся з такою проблемою.

Він замислився, наче підбирав слова, щоб пояснити усе простими категоріями. Раптом його обличчя осяяла ледь помітна посмішка.

– Підсвідомо ти потрапив у ці ілюзії, бо прагнув їх. Навіть, я вигаданий, бо знаходжусь у твоєму сні. Я – це не просто Годо, це – частина твоєї підсвідомості, яка намагається достукатися до твого розуму і повідомити важливі речі. Ти не хочеш прокидатися, бо фантазії набагато солодше та привабливіше за гірку, часом жорстоку та важку реальність. Тому, ти втік сюди, але згодом забув про це. Зрозумій, Юхиме, не лише ти спиш. Все життя – це сон, а зараз це сон увісні. Кожна людина солодко спить, бо робить усе без свідомо на автоматі. Вихід із цієї матриці лише один – відкинути усі стереотипи, забобони і правила і звільнитися від магії натовпу. Лише один шлях подолати сновидіння, які будуть йти знову і знову. Ти мусиш скористатися цим шляхом, інакше фантазії заведуть тебе у безумство.

– Я так і не зрозумів, як відкинути ці стереотипи? Що робити далі? Ну, збагнув, я, що сплю, але це не допомагає.

– Бо ти швидко забудеш усю нашу розмову. Тобі потрібен час, щоб зібратися із силами і захотіти завершити цей сценарій. Пам’ятаєш, що спогади – це ілюзія, бо вони у минулому, приправлені уявою. Реально лише те, що відбувається зараз.

– Іване, це мої слова. Ти в мене їх вкрав! – образився я.

– Ти так нічого ще не зрозумів? Ніхто нікого у тебе не вкрав, тільки, якщо ти сам у себе не вкрадеш. Я – це ти, а ти – це я. Пенелопа, інші люди – це частини твоєї субособистості. Магічний театр наблизився до завершення. Відіграй достойно роль і під оплески глядачів, зайди за куліси.

– Якщо ти проекція моєї підсвідомості, то тебе не існує. Отже, прощавай, – я подивився в його сторону.

Раптом Іван зник, розтанувши у повітрі, наче мінливий дим.

– Ти усе правильно зрозумів, – пролунали наостанок слова.

5

Частина моєї уяви (чи дійсно я сплю?) розчинилася серед химерних видінь, а натомість з’явилася Пенелопа – файна білявка, яка полонила мене своїми неземними чарами, захопила серце і розум. Я завжди вірив їй, але цього разу усе було не справжнє. А у бутафорському сценарію можна робити, що завгодно.

– Юхиме, я кохаю тебе! – раптом промовила вона.

З її вуст залунала ніжна мелодія, мовби дівчина грала на лютні, хоча у її руках не було жодного музичного інструменту. Вона наблизилася до мене. Я пригледівся до таких знайомих рис обличчя і відчув страх. Її фігура була автентичною – просто до солодкої нудоти ідеальною настільки, що навіть краса богині Афродіти здавалася дитячою забавкою.

– Ти не справжня. Ти мені лише снишся, – мовив я голосно.

– Що ти таке кажеш? Я кохаю тебе! Кохаю!

– Тебе не існує. Це лише сон. Мені час прокидатися.

Пенелопа підійшла ближче і ніжно мене поцілувала. Лише зараз я збагнув, яка довга-предовга ілюзія була навкруги. Я вірив, ніби це дійсність, а замість цього був занурений у химери минулого. Поцілунок, здавався справжнім, а проте зараз не залишалося жодного сумніву, що я перебував у магічному театрі. Треба дограти роль до кінця, навіть, якщо вона не справжня.

– Візьми мене. Я твоя.

Несподівано образ змінився. Її обличчя стало більш виразнішим та реальнішим, ніж здавалося раніше. Але блакитні очі все так само таїли у собі небезпечні хитрі вогники, які ховали у собі незбагнену таємницю.

– Візьми мене! – повторила вона.

Я ще раз глянув на її загадкову красу і збагнув, що ладен забути на час про ілюзії. До біса все. Навіть уві сні можна отримати насолоду перш, ніж пролунає дзвінок будильника. Проте, я змінив думку.

– Прощавай. Дякую, що мені снилася так довго, але мені пора у реальний світ. Досить цих мрій.

Навколишня дійсність заколисалася перед очима, усе стало темним, а речі втратили свою сутність. Зник час і простір, зник я сам. Зникло усе. Навіть свідомість.

Розділ XIII

Пробудження

1

Крізь пітьму щось намагалося пробитися, я відчував ледь чутний дотик, а потім шум, що розповсюджувався навколо мене. Уся темна маса Всесвіту заколихалася перед очима, наче хвилі під час вітру на морі. Я відчув чи то потужний землетрус чи іншу вібрацію, а також певний звук, що лунав десь далеко в іншому вимірі, намагаючись достукатися до моєї свідомості. Все ще перебуваючи на межі між сном та реальністю, я не визначився куди мені рухатися далі. Проте, я дуже чудово розумів, що час покінчити з ілюзіями назавжди.

Вже повертаючись до дійсності, я почав розуміти, що хтось мене штовхає у плече, намагаючись розбудити. А ще до мого слуху лунали знайомі слова, значення яких я ще не встиг розібрати.

– Прокидайся, чуваче! Юхиме!

Нарешті я зумів розплющити очі і подивитися на цей світ – реальний світ після довготривалого перегляду химерних сновидінь, наче безконечного серіалу, – який напрочуд здавався яскравим, різнобарвним та неочікуваним. Спочатку усі об’єкти на яких я фокусував свій зір перебували, як у димці, нечіткі, розпливчаті, окутані містичним туманом минулого. Та потім до мене почав повертатися звичний зір, коли я зумів розгледіти стурбоване обличчя Гавра, що стояв у кімнаті і кліпав очима.

– Чуваче, ми думали, ти тіпа в зимню сплячку впав, як ведмеді, – поділився він своїми далеко не веселими враженнями.

Хто це – «ми думали», я так відразу і не зрозумів. Та, коли інша людина, що стояла біля вхідних дверей наблизилася до мене, то я впізнав Максима.

– Ти реально нажахав нас, – додав Максим. – Я колись чув такий випадок про одного чувачка, який впав у летаргічний сон. Ми боялися, що з тобою може бути таке ж саме.

– Скільки я спав? – я уважно подивився на них обох, наче очікував почути найважливішу відповідь у своєму житті.

Вони перезирнулися.

– Більше доби, – нарешті відповів Гавр.

– Господи! – тільки і знайшовся вимовити я і тяжко зітхнув, відчуваючи якусь сильну тривогу. – Що відбулося?

– Ми кілька разів намагалися розбудити тебе, та все було марно. Спочатку ми полишили цю справу, мовляв, ти міг сильно втомитися і дрих без задніх ніг. Та потім нас почала накривати тривога. Гавр навіть вмовляв викликати швидку, бо це нагадувало летаргічний сон чи навіть кому, коли людина не прокидається.

– Хіба можна так довго було спати?

– Ти ширявся, нюхав чи ковтав колеса, нє? – все допитувався Гавр. – Зізнавайся, тут всі свої.

– Наче нічого не приймав. Взагалі, я за все життя курив кілька разів травку, а більше не вживав жодних наркотичних чи психотропних речовин, – раптом зізнався я, бо чомусь хотілося трохи поговорити.

– Може все-таки ти пробував пейот чи мескаліто, як Карлос Кастанеда?

– Іди до біса!

2

За кілька хвилин я прийшов більш-менш до тями. Холодна вода та чашка гарячої кави зробили свою справу. Адекватність сприйняття світу повернулася до норми, від чого я полегшено зітхнув. У кімнаті все ще сиділи Макс з Гавром та курили цигарки, від чого простір наповнився їдким, неприємним ароматом та сірою завісою диму, що вилося у повітрі, наче гадюка.

Відчуваючи, що я мушу дещо зробити, мене охоплює такий відчай і страх, що бракувало повітря у легенях. Я підходжу ближче до них, але не в змозі вимовити бодай одне слово. Нарешті мої губи самі ледь чутно вимовляють ті важливі слова, які миттєво формуються у важливе питання:

– Максе, яке сьогодні число?

– Одинадцяте червня, дві тисячі п’ятнадцятого року. З тобою все гаразд? – цікавиться він.

– Не знаю.

Я виходжу з гуртожитку на зустріч палючому сонцю, та зовсім не звертаю на це жодної уваги. У мене в голові крутиться лише одне-єдине питання: невже усе це, що нещодавно зі мною відбувалося було лише простим сном? Тобто, невже стільки часу мені снилися усі події, пов’язані із феноменальним рухом часу задом наперед? Невже, зустріч із Пенелопою – також імітація справжнього життя?

Господи! Я відчуваю таку безпорадність, ніби опинився у відкритому океані серед величезних хвиль і жодної надії на порятунок. Але ж так не буває, щоб сон снився на протязі декількох тижнів, а точніше уві сні відбувалися події близько місяця. Що це має означати?

Наразі я не беруся тлумачити сон, бо погано розбираюся у тлумаченнях Зігмунда Фрейда і взагалі ніколи не ліз в науки, які мене не цікавили. Для мене має значення лише те, що щось сталося. Сталося те, що вже тепер реальність змінилася. Усе, за що я тримався останній місяць, у що так сильно вірив, зникло, розтануло, залишивши після себе лише одні спогади. Тяжко зітхнувши, я витяг цигарку і запалив, відчуваючи себе нещасною людиною.

То може зараз я теж сплю і мені сняться всілякі безглуздя?

Питання було дуже доречним, а попри те я не находив на нього відповіді. Кілька разів я себе сильно щипав, намагаючись прокинутися, аж доки не спохватився, що з боку це виглядає, як поведінка психа. Я трохи заспокоївся і намагався міркувати тверезо. Єдина можливість перевірити, чи то снилися всі події мені чи все було насправді – це знайти Пенелопу та поговорити з нею.

Інтернет творить чудеса. Буквально за кілька хвилин я дізнався, де відбувається одна зустріч, на якій можна побачити Пенелопу. Я відразу швиденько зібрався і помчав щодуху на це рандеву, яке обіцяло принести мені нові враження чи принаймні дати якісь пояснення на усі загадкові, заплутані події.

У центрі міста проходила виставка живопису, де були представлені роботи молодих українських художників. Мабуть, там були знайомі чи друзі Пенелопи із творчої богеми. У будь-якому разі я мав намір потрапити на виставку і розставити усі крапки над «і». На душі у мене було млосно, а ще мене охопив такий страх, коли усе тіло стає ватним, майже чужим, і погано підкорюється тобі. Це важко переповісти словами, проте подібні відчуття часто бувають, коли хворієш або знаходишся під впливом сильного потрясіння.

До вечора час плинув із швидкістю равлика, що повільно та тихо повз собі по схилу Фудзі, ще не усвідомлюючи, куди приведе його мета і що робити далі. Точно так же, як отой равлик із хоку, я почував себе невпевнено, не бачив кінцевої цілі попереду та боявся, що усі ілюзії виявляться настільки болючими, страшними, що мені важко буде усе це пережити. Тому, я нетерпляче перебував у гуртожитку лише фізично. Ментально, я був геть далеко від реальності. Усі розмови, стукіт дверей, дзвінки мобільних телефонів, кроки в коридорах, шум на вулиці – пропливали повз мене, як у густому тумані, оповиті ще й холодним мороком.

Щоб якось розрадити себе від цієї нетерплячки, я виходив прогулятися, але це не сильно допомагало. Внутрішній голос з усіма багаточисленними думками, заважав спокійно ходити і дивитися на цей світ, живучи реальним часом. Я перебував у полоні власних думок, оповитих пітьмою. То ж, коли настав час вирушати, я відчував кардинально протилежні думки. Мені страшенно хотілося поїхати на зустріч із дівчиною, що грає на лютні та водночас не хотілося цього. Ця полярність була гірше за усе на світі.

На поїзду я відважився, коли часу бракувало, щоб встигнути, але я вже цим не переймався. Зелений мікроавтобус довіз мене до кінцевої мети. Я знервовано викурив цигарку біля палацу і випив каву, що видавав автомат у пластикових стаканчиках. Якась група студентів весело щось обговорювала, смакуючи майбутню перспективу подивитися картини юних митців.

Я несміливо заходив усередину, а потім зупинився. Усе приміщення було розділено на дві частини стендами, на яких красувалися творіння людей. Багато перехожих заходило сюди подивитися картини, хоча було очевидно, що більшість цілеспрямовано прийшли, як прихильники мистецтва. Правда, більшість художників були аматорами, але завжди існувала ймовірність, що хтось із них може колись хоча б на половину наблизиться до рівня майстерності Моне, Ван-Гога чи Гогена.

Я озирнувся навсібіч, роблячи вигляд, наче шукав своїх знайомих. У більшості людей були такі звичайні обличчя, що їх відразу не запам’ятаєш, поки не придивишся чи не заговориш із ними.

Повільно переміщаючись між картинами, я роздивлявся пейзажі, натюрморти, портрети, малюнки у стилі сюрреалізму чи кубізму. Взагалі фантазія і талант деяких авторів вражав та захоплював своєю відвертістю, сміливістю та новаторством. Та, проте, більшість робіт були сіренькими, незначними, що швидко минуть непомітними серед публіки. Я завжди заздрив тим, хто добре малює, бо сам взагалі не мав хист до цього. Навіть поганенькі картини були для мене недосяжними. Кожна з цих робіт була частиною внутрішнього світу художника. Вони ділилися із глядачами самими відвертими, інтимними речами, оголюючи душу, показуючи таке, на що більшість людей у сірому натовпі нездатні.

3

Усюди панувала творча атмосфера. Люди натхненно розмовляли між собою, обговорюючи нові роботи окремих художників, а деякі бажаючі навіть хотіли купити картини із виставки. Я все це слухав неуважно, очікуючи моменту істини. І ось він – момент злету найвищого апофеозу правди, цариці відповідей на усі хвилюючі питання – настав саме тоді, коли я на деякий час відволікся, задивившись на морський пейзаж. Позаду почулися кроки і люди трохи розступилися, бо у залу завітало кілька митців-художників. Одягнені у потерті джинси, сорочки на випуск у темних окулярах чи без них – вони виглядали досить ексцентрично, не лише зовнішньо, а внутрішньо, судячи по шаленому, патетичному блиску очей, тремтіння куток губ та їх вправних рухах. Хоча кожен рухався у своєму стилі, відразу було ясно, що всі вони раби музи, міцно сидять на наркотику творчості і отримують екстаз і справжнє задоволення лише у рідкі моменти натхнення.

Серед патлатих та лисих художників, можна було помітити Пенелопу – дівчину, яка грає на лютні. Люди підходили до неї взяти автограф, хоча таких було не багато. Бо зараз прийшли подивитися на живопис, а музичні вистави сьогодні не планувалися. Оскільки, черга швидко скорочувалася, то я дуже швидко підійшов до неї і протягнув аркуш паперу.

– Автограф, будь ласка, – попрохав я.

У зеленій сукні, яка підкреслювала її привабливий стан вона виглядала невимушено. Обличчя відображало лише щире бажання провести трохи часу серед митців та простих відвідувачів. Не було тієї пихатості та зарозумілості, яка буває у людей, що хворіють на зіркову хворобу. Тому я полюбив Пенелопу, правда лише у своїх снах.

Вона кинула на мене лише короткий погляд, але її блакитні очі не проявили жодної ознаки того, що мене впізнали. Це був погляд ввічливості, не більше того. Впевненим, звичним рухом, вона підписала лист, залишивши кілька строк побажання. Отримуючи з рук аркуш паперу, я і з жахом зрозумів, що буквально за мить усе зникне. Я не зможу усе з’ясувати і поставити запитання, які мене хвилюють останнім часом.

– Даруйте, мені здається, що ми знайомі. Просто я…

Коли я почав казати ці слова, то відразу відчув, що не зможу завершити фразу і буду виглядати дурнем. Ну і нехай!

Пенелопа чи не вперше уважніше придивилася на мене. На її обличчі виникли риси недовірливості та здивування. Мені навіть здалося, що вона зараз збагне, хто перед нею знаходиться і мовить: «Юхиме, я й не впізнала тебе. Привіт! Як життя»?

Ні, ці утопічні слова були лише у фантазіях. Реальність виявилася набагато жорсткіше та прагматичніше.

– Знайомі? Це ви даруйте, але я вас вперше бачу. Не затримуйте, будь ласка, людей, які чекають автограф.

– Розумію, але мені здається, що ви мусите мене пам’ятати.

Окрім мого тремтіння у голосі мене видавали очі, які дивилися навсібіч. Пенелопа ж тепер відчувала якесь нетерпіння та образу.

– Не пам’ятаю вас, на жаль. Щасти вам!

Вона кивнула і відразу сконцентрувала свою увагу на наступній людині, яка мене обійшла збоку і підійшла до неї. Це було зроблено так природно, що у мене не залишалося вибору, як повірити дівчині у щирість слів. Це було боляче та важко та іншого шляху не було.

Від хвилювання я зіжмакав папір у руці, стиснувши пальці у кулак, які побіліли від напруги. Дуже повільно я вийшов на вулицю, відчувши, як після задушливого повітря у приміщення, свіжий вітер не лише п’янить мене, а й приносить неприємні думки та усвідомлення власної нікчемності. Нас з нею не існувало. То був сон. Простий, дуже реалістичний та довгий, але лише сон. Тобто, ілюзія, відтворення фантазій із підсвідомості. Марно мені було сподіватися, щоб Пенелопа з реального світу була ж такою самою, як і її проекція із моєї підсвідомості, створена майже ідеальною.

Я пішов вниз по проспекту, розуміючи, що гіркота на душі посилюється, а сльози майже готові политися з очей. Та водночас із цієї біллю та безпорадності у моїй душі виникало щось протилежне, дуже важливе саме у цей момент. Це було таке схоже відчуття, коли ти позбавляєшся у себе вдома від старих непотрібних речей, звільняєш місце від мотлоху, сміття та усього того зайвого, що заважає тобі рухатися вперед до мети. І ось тепер нарешті свобода та легкість витісняли гіркоту від втрати солодких ілюзій. Після дощу завжди стає тепло, після ночі настає день. Отже, погане у мене позаду.

Я зрозумів важливу річ, що ілюзія – це втеча від самого себе. Втеча від реального, повноцінного життя. Химери мають мету витіснити із свідомості біль та безпомічність, але лише справжнє життя із труднощами, падіннями та перемогами є найкращими ліками від нудьги.

Сонце приємно світило мені у макітру. Перехожі квапливо йшли по своїх справах, кудись поспішаючи, не помічаючи маленьких, але приємних дрібниць. Раптом я посміхнувся. Тільки зараз помітив, що оце сонце, приємний вітерець, усі люди, дерева та усі неживі декорації світу – це ті дрібниці, які приносять задоволення. Цей світ створений не мною, але він занадто великий, недосяжний і не вистачить жодного життя щоб його збагнути. То ж кожна мить варта того, щоб пізнавати світ, активно жити, щось робити корисне та приємне.

Люди йшли на автопілоті, не помічаючи простих земних радощів. Вони не розуміли, що внутрішній світ дуже обмежений собою, а зовнішній це все що взагалі існує. Не розуміли цього чи не хотіли збагнути.

Ловлячи здивовані погляди на собі, щиро посміхаючись, я йшов уперед тримаючи просту таємницю. Вона мене зігрівала зсередини, додаючи наснаги та оптимізму. Мені ще так не було приємно.

Ніколи.