Історія Юхима

– Відразу можу назвати роман Філіпа Діка «Час – назад». У нього взагалі дуже багато оригінальних і сильних творів, але саме в цьому панує тема, про яку ви говорили. Тільки я не розумію, що воно вам дасть. Краще пошукайте науково-популярну літературу, наприклад про квантову фізику. Я, до речі, за фахом окрім філології ще й фізик-теоретик.

– Що серйозно? – здивувався я.

– Авжеж. Я навіть дисертацію пробував захистити, але потім лірика перемогла фізику. Юхиме, я можу порадити пошукати інформацію про ентропію, торсіонні поля. Якщо коротко, час йде вперед саме тому, що усе підпорядковано ентропії. Наприклад, якщо чашка впаде, то розіб’ється і назад її не повернеш, хіба що склеїти. Дим з окропу йде вверх, але в жодному разі не повертається назад. Після Великого Вибуху Всесвіт почав розширюватися, розширявся простір, а час рухався вперед. Якщо час піде у зворотному напрямку, то це буде колапс. Адже, тоді Всесвіт знову буде стискатися, хоча таке може настати через кілька мільярдів років.

Гомер подивився на годинник.

– Наразі мушу бігти. Час обмежений. Вам можу порадити піти в обласну бібліотеку, де повинна бути книжка нашого земляка Івана Орловського «Аномальні випадки Дніпропетровщини». Пригадується, там описувався схожий випадок, коли чоловік вважав, ніби із часом діється щось негаразд. Деталі я не пригадаю зараз…

– Пане, Василю, останнє питання. Яким чином – гіпотетично для сюжету оповідання – можна зробити так, щоб час пішов назад без оцих апокаліпсисів та колапсів?

Він зібрав теку і вже збирався йти, але на мить зупинився.

– Є один-єдиний науковий підхід. Просто вчені не спроможні фізично ним скористатися, бо наука і далі сліпа перед безмежним космосом. Отже, якщо розігнатися та навіть перевищити швидкість світла, то час піде у протилежному напрямку. Але це – ідея для наукової фантастики і нісенітниця для тутешньої реальності. Усе, мушу йти.

– Дякую вам, – гукнув я услід і залишився сидіти у аудиторії.

2

Так я просидів ще хвилин зо десять чи може більше. Не знаю, бо на годинник я тоді не дивився. Мені дуже закортіло поїхати у бібліотеку та почати своє розслідування. Ну, може «розслідування» дуже патетичне слово, але дослідженням це точно можна назвати.

Спочатку я скористався всесвітньою павутиною та пошукував за допомогою всезнаючого Google книжку, про яку казав Гомер. Кілька хвилин старанних пошуків залишили мене з нічим. Мені лише одна сторінка на очі потрапила, де коротко згадувалася ця книга, а нижче коротенька анотація. Але мене цікавив зміст. Мабуть, Орловський майже не відомий широкій публіці, якщо пірати навіть не захотіли сканувати його книгу та викласти її в мережі, як це зазвичай буває з іншою літературою, окрім зовсім маловідомих книг та брошур самвидаву.

Покинувши стіни рідного університету, який становить для мене атмосферу навчання та розваг, я скористався послугами міського транспорту, які залишали бажати кращого, але не давали альтернативи. Душна, забита вщент маршрутка, у якій навіть із відчиненим люком було спекотно, як у Аїда в гостях, доставила мене до потрібної зупинки. Я неохоче поплентався до вхідних дверей великої, старої будівлі, біля якої стояло кілька автомобілів.

Ненавиджу бібліотеки. Ні, книжки я читати обожнюю – особливо художні, – але здебільшого віддаю перевагу своєму рідеру. До слова, я там зберігаю більше шести тисяч електронних книг, які завантажені з піратських бібліотек Інтернету. Скоро взагалі не буду вміти, як відкривати та гортати паперові книжки, несвідомо шукаючи зверху кнопку, яка автоматично відриває нову сторінку на екрані. Що стосується бібліотек, то вони викликають щиру нелюбов саме тим, що там потрібно довго копирсатися у цих картотеках, заповнювати якісь формуляри, робити виписки з книг і виконувати купу інших правил: не курити, не шуміти у залі тощо. Оце такий я вибагливий та вередливий.

Зайшовши усередину, я здав наплічник на вахті і поїхав на другий поверх оформлювати читацький квиток. Через кілька хвилин, я покінчив із цієї набридливою, але необхідної формальністю і відправився у відділ, присвячений науково-популярній літературі. За столиком працювала похилого віку жіночка у темній перуці, одягнена у старий в’язаний светр синього кольору. На переносиці, як годиться для підтримання іміджу і стереотипу працівника бібліотеки, у неї були товсті окуляри, у яких відображалося денне світло з вулиці і частина приміщення у спотвореному та значно меншому розмірі.

Я звернувся до неї із проханням дістати потрібну книжку, а вона порадила скористатися картотеками, коротко пояснивши, як це робиться. Оскільки вибору у мене не було, то я скористався її порадами і за декілька хвилин знайшов номер книжки. Нарешті, коли її виписали і видали мені, я зміг зручно сісти у читальному залі і ознайомитися з нею. Взагалі у залі було по-справжньому тихо, лише де-не-де роздавалися ледь чутні звуки гортання сторінок або кахикання окремих осіб. Окрім цього ніяких сторонніх шумів я не чув, хоча люду у залі було вдосталь. В основному середнього віку, трохи пенсіонерів та молодь (мабуть, студенти).

Попервах я ознайомився із анотацією, та вступним словом автора на початку книги. Іван Орловський народився 17 серпня 1973 року. За фахом – інженер-будівельник. Працював за спеціальністю. Потів пішов у журналістику і за роки розслідувань та дослідження матеріалів, він назбирав дані, які описав у цій книзі, як феномени, що не можливо пояснити розумом. Я продивився зміст, але не знайшов якоїсь назви, що підкаже, де саме знаходиться потрібний розділ про якісь паранормальні явища, пов’язані із часом. Тяжко зітхнувши, я зрозумів, що доведеться заглиблюватися у літературу значно більше, ніж я на це сподівався.

Відразу захотілося палити, але я пригадав де знаходжусь і вирішив залишити це бажання на задньому фоні свідомості. Нарешті, я приклав зусилля і почав більш детально переглядати сторінки, намагаючись пропускати зайві дані, які мене не цікавлять. Навіть наспіх оглянуті уривки свідчили про те, що Іван, як письменник жанру нонфікшен слабенький. Дуже багато повтору слів, сухі, рвані фрази. Я ще раз відкрив першу сторінку, знайшов ISBN, УББК та інші коди, які присвоює видавництво, друкуючи книгу. Тим паче, бібліотеки не приймають самвидав невідомого автора. Отже, цей текст становив певний інтерес у своїх вузьких кругах. Тираж був 1000 примірників і я чомусь був упевнений, що й половину з них не розкупили і вони зараз лежать десь на складі чи у крамницях на останніх поличках, куди ніхто не заглядає.

Далі я знову продовжив своє поверхневе вивчення тексту. Автор розповідав про випадки візиту прибульців на НЛО, які траплялися у Томаківці та навіть у Дніпродзержинську. Були матеріали про якісь покинуті будинки, де нібито мешкали привиди померлих, також про різні аномальні зони, де відчувалися гепатогенні зміни та ламалися усі навігаційні прилади. Автору варто було змінити фах і писати фантастику, але вочевидь фантазії однієї замало, бракувало таланту.

Продовжуючи свої пошуки, я дістався до розділу: Час і простір. Ось воно! Я прогорнув кілька сторінок і знайшов цікаву подію, яка трапилася з одним чоловіком. Він розповів вражаючу історію. 10 червня 2006 року він зрозумів, що настав день, який вже був у минулому. Усі його дослідження дійшли до висновку, що кожного дня він все далі повертається назад, стаючи молодшим на один день. Вважаю доречним привести кілька уривків, які, судячи з усього, були з його щоденника, що знайшов Орлівський у свій час:

Понеділок. 8 червня. Усе так само. Я знову і знову повертаюся назад. Наче, якесь прокляття. Наче каяття мене кличе виправити помилки минулого, стати справжньою людиною.

4 червня. Я починаю божеволіти. Щось відбувається надзвичайне. Я постійно намагаюся пригадати, не лише день, а місце і час, коли усе почалося. І знаєте, що? Це не можливо. Мабуть часово-просторовий континуум не обмежений чотирма вимірами, а має п’ять, шість, сім або навіть набагато більше цих недосяжних позаземних вимірів. Напевно, людський розум настільки жалюгідний у порівнянні з величним відкриттям, яке наближає мене до свого народження. Якщо мені вдасться зберегти бодай крихти розуму, то я повинен розкрити таємницю свого феномену.

25 травня. Мене усі вважають божевільним. Я більше нікому не патякаю про свою особливість. Усі спроби щось відгадати у той роковий день, 10 червня виявилися марними. Я просто працював у редакції, виконував звичайну роботу. Відповідав на телефонні дзвінки, писав статті, їздив на зустріч із людиною, яка бачила якесь пограбування. Але нічого дивного – звичайний собі сірий, будній день, майже, як день Байбака.

22 травня. Тепер я остаточно вимушений усе закінчити. Далі так не можна. Я божеволію. Скільки можна жити задом наперед, коли усі живуть нормально. Навіть робота дістала. Все, йду звідси нахрін!..

На цьому уривки із щоденнику обриваються. Далі йдуть коментарі Орлівського та його висновки від тої останньої бесіди, коли вони бачилися. Я був настільки вражений, що не витримав, здав книгу і вийшов на вулицю закурити.

3

Останні слова «все, йду звідси нахрін» можна інтерпретувати по-різному. Можливо, автор просто забив на все і кудись подався мандрувати автостопом чи поїздом. А може – то такий символічний вихід із цієї реальності, із матриці зомбованого натовпу? Але вихід куди – у новий вимір, що вище за людську свідомість чи це якесь відкриття, коли він розкрив таємницю своєї особливості? Чорт, як я себе буду катувати, не знаючи, що відкрилося автору того щоденника такого, що він покинув писати!

Звісно, я вирішив, що він збожеволів, але насправді пояснень було безліч. Вигадуй і бери любе, не задумуючись. Мені стало якось лячно від думок. Від того, що ці дані у тій книжці могли бути справжніми. Звичайно, не варто їм довіряти, але ж, але ж… Всяке буває, хіба ні?

Повертатися у бібліотеку я не мав наміру. Все що мене цікавило, я вже дізнався. Я дістав ще одну цигарку і курив повільно, хоча руки все одно тремтіли, як від сильного холоду або після страшного похмільного синдрому. Випускаючи сірий, мінливий дим у повітря, я спостерігав, як він розчиняється, перетворюється у ніщо, і зловив себе не думці, що ми також з часом зникаємо і перетворюємося у ніщо. Різниця лише втім, що інші помруть від старості, а я… я взагалі дійду до народження. А далі? Стану плодом у животі, а потім?

Мене почало тіпати так, що запаморочилася голова і я вимушений був схопитися руками за стіну, інакше б впав вниз. Я й так трохи сповзав, не в змозі пітними пальцями триматися. У голові спалахувало сотні тисяч червоних метеликів, у шкіру наче впилися тисячі голок, а усе тіло стало ватним, чужим і непотрібним.

– Тобі погано? – пролунало крізь товстий шар невидимої стіни, створеної від безсилля та страху.

Я насилу заворушив губами і вичавив із себе заледве три букви:так. Якась жінка підтримала мене за руку і це допомогло втриматися, щоб не перейти у горизонтальне положення, обіймаючи асфальт. До горла підкочувала нудота, а у тіло щось сіпалося. Я навіть подумав, що це епілепсія, хоча зі мною такого ніколи не траплялося. Та й я не схожий на персонажа творів Достоєвського, хоча у нього багато героїв епілептиків. На щастя, мене почало попускати. Шум у вухах затихав, постійний спалах метеликів припинився, а очі почали нарешті вирізняти більш чітку фактуру предметів. Я зумів побачити стурбоване жіноче обличчя, яке мене уважно розглядало.

– Що трапилося? – спитала вона.

Я здригнувся, наче від удару і лише через мить збагнув, що обпік пальці від цигарки, яка дотліла до фільтру. Я викинув недопалок і рівно піднявся на ноги.

– Дякую, що допомогли. Просто щось запаморочилося у голові.

– Кидай це гімно, – жінка кивнула у бік бичків, частина з яких валялася не у смітнику, а на землі.

– Не зараз. Ще раз дякую. Мені вже набагато краще.

Я повільно пішов по дорозі, відчуваючи, що з кожним кроком до мене повертається звична хода. Але внутрішній страх десь глибоко зачаївся і чекав слушної нагоди, щоб почати атакувати мою незахищену свідомість.

Що це було зі мною?– запитував я себе подумки. –Невже я настільки піддався паніки і зрозумів, що через двадцять один рік, коли я дійду до свого народження мені гаплик? Люди цікавляться тим, що їх чекає після життя, але дуже мало тих, хто запитує себе: а що було до життя?

4

У гуртожитку я себе почував примарою. Гавр помітив дивні зміни в мені, але усі його спроби дати пояснення натикалися на глуху стіну. Я послався на погане самопочуття і завалився у ліжко відпочити. Нарешті, сусіди пішли десь тусуватися у іншій кімнаті і я зміг спокійно побути в тишині. Проте, одержимість поясненням не знала меж. Я звівся на ноги і почав ходити по квартирі туди-сюди.

Нарешті плюнув на все і пішов гуляти. Знайшов найближчу лавочку у парку, зручно сів і просто чогось чекав. Так минуло багато часу. Я повернувся у гуртожиток. Незважаючи на глибоку ніч, я не бажав спати. Більшість людей вже спокійно дивилися десятий сон, відпочивали, набираючись сил перед важким робочим днем, а я почував себе сновидцем. Будь-які спроби потрапити у царство Морфея закінчувалися поразкою. Навіть спроба прочитати кілька сторінок медицинської енциклопедії не допомогло викликати сон. Довелося миритися з його відсутністю. Але це не вирішувало проблему, куди витратити вільний час і як можна загасити безліч шалених та хаотичних думок.

У мене бували в житті випадки, коли я не спав цілу ніч. Тоді я гуляв, веселився, але ще ніколи не було такої тяжкої проблеми, щоб змусили сидіти до ранку. А ранок мусив ось-ось початися. У мене в голові промайнула шалена думка. А якщо дочекатися ранку, то я побачу, що наступить новий день, майбутній, а не минулий.

Я виходив на балкон десятки разів і нарешті дочекався сходу сонця. Перші промені небесного світила починали обережно вкривати темне небо відблисками жовтогарячого кольору. Потім до жовтого додалися рожевий та червоний відтінки, а уся пітьма поступалася місцем для яскравих фарб. Місто прокидалося. Попервах збільшилося кількість автомобілів, які ще користувалися фарами ближнього світла, а потім стали з’являтися поодинокі перехожі, які йшли з роботи з нічної зміни або навпаки йшли на роботу на завод.

Дуже довго і нудно я спостерігав, як все більше людей з’являється на вулиці, як збільшується гавкіт собак. Швидко подивившись календар на мобільному, я ледве не заплакав. Знову те саме: 4 червня, тобто, доля ще на один день повернула мене назад. Я заплакав, але не сльозами, а душевно. Це коли уся душа надривається, страшенно болить, терпить муки, страждає у ланцюгах жорстокої та хижої долі, намагається дістатися рівноваги, але ще більше грузне у болоті хаосу та екзистенціального жаху. І тоді здається, що немає виходу з цього лабіринту, що не видно світла у кінці тунелю.

Лишалося сподіватися, що я помиляюся.

Треба бути сильним. Зібратися, відкинути усі рефлексії, спроби понити та пожаліти себе. Це – хибний шлях. Це – шлях невдахи, тюхтія, який здатний лише рюмсати та скаржитися на долю. Є лише мій світ, мої дії, мій вибір та моя воля. Все інше – маячня.

Я знову запалив цигарку (довелося зробити неприємне відкриття, що палити я став значно більше, ніж раніше) і довго-довго дивився у небо, а потім на перехожих. Усі вони були заклопотані, але впевнений, ніхто не мав такої аномалії в своєму житті. Я був особливим.

Розділ VII

Мистецтво заради мистецтва

1

До обіду я зміг все-таки заснути. Але це був неспокійний і короткий сон. Мені навіть привиділися химерні образи, пов’язані із лісовою стежкою, по якій я все блукав та блукав, шукаючи вихід з цього темного, страшного царства. Ці образи так і зникли, залишивши мене у поганому настрої.

– Чуваче, ти що гуляв усю ніч? Маєш кепський вигляд, – прокоментував Максим, який жваво збирався по власних справах.

– Дякую, без тебе я б про це не здогадався.

– Точно, – погодився Гавр.

Він сидів на своєму ліжку і клацав кнопки на мобільному телефоні, захоплено віддаючи увагу якісь грі.

– Ви що змовилися, чи що? Яка різниця, як я виглядаю.

Максим захопив сумку і вийшов з кімнати. Деякий час ми сиділи мовчки, кожен займаючись своєю справою.

– Слухай, Гавре, як ти вважаєш, для чого ми живемо? – порушив я тишу, чудово розуміючи, що такі балачки у гуртожитку зазвичай не починають на тверезу голову, бо інакше всі вважатимуть тебе ботаном.

– Щоб жити і досягати цілей, – не відволікаючись від гри, мовив він.

– Ні, я не про це. Ми ж всі живемо, а потім помремо. То нащо увесь цей спектакль із цілями, із труднощами та стражданнями? Адже по закінченні вистави, навіть оплесків не буде, а просто небуття.

Відчуваючи, що мене понесло, я намагався пригальмувати. По-перше, мої проблеми нікого не повинні зачіпати, а, по-друге, філософія Камю, Сартра та Шопенгауера наближається до цих питань і роздумів, але чи багато тут у гуртожитку переймаються одвічними питаннями буття, абсурду існування та сакрального змісту істини?

Нарешті Гавр відклав стільниковий телефон на стіл і стурбовано подивився на мене.

– О-о, чуваче, тобі терміново треба забути цю тему. У тебе депресія, інакше такі питання у нормальних людей не виникають.

– А що тут такого? Це адекватні питання для мислячої людини, яка шукає відповідей.

– Я знаю кращі відповіді. Ось, зараз, – він почав щось шукати у сумці, перебираючи речі, аж потім витяг якийсь рекламний буклет.

Це була різнокольорова листівка, яка обіцяла цікаві події:

УВАГА!!!

ВІДБУДЕТЬСЯ ПЕРФОМЕНС

МІСЦЕ ПОДІЇ – ПАЛАЦ КУЛЬТУРИ

ЧАС ПОДІЇ – 4 ЧЕРВНЯ О 19:00

СЦЕНАРІЙ – ІМПРОВІЗАЦІЯ

ДРЕС-КОД – МОЖНА У СТИЛІ БАРОККО

ВХІД ВІЛЬНИЙ

На зворотній стороні був намальований середньовічний корабель, що плив серед величезних хвиль, розправивши свої вітрила у сторону вітру. Звичайна кольорова листівка, тільки занадто багато яскравих відтінків і написи дуже пафосні.

– Юхиме, ти будеш ідіотом, якщо не підеш на цей перфоменс. Я точно йду. Ще кілька челів збирається, хоча треба уточнювати.

– А що там буде. Невже одна імпровізація? – озвався я, відчувши, що така подія пробудила у мене щиру цікавість і бажання відвідати.

– Ти уважно усе читав? Що там написано про дрес-код?

Подивившись ще раз, я усе зрозумів.

– Ну, що йдеш? Такий виступ гріх пропустити. Може буде щось архаїчне, але цікаве.

Що мені втрачати? Будь-які заходи лише допоможуть мені покращити настрій та хоч трохи забути про свої проблеми. Усе має сенс лише тоді, коли воно відбувається, а потім ти лише можеш створювати спогади. А спогади – це ілюзії, реальність – це те, що відбувається прямо зараз.

– Гаразд, сходимо і подивимося.

– От і добре. А депресії свої відкинь. Ти оце про абсурдність життя толочив прямо, як мій дід. Ти ж не старець, щоб так тяжко зітхати! Викинь цю маячню із голови і живи на повну, поки молодий. Я, наприклад, студентський час намагаюся не проґавити, живучи повноцінно, щоб, коли гріти старі кістки біля каміну, можна було що згадати про юні роки.

Слова Гавра лунали дещо сентенційно і трохи патетично, але по суті він був правий. Не зважаючи на те, що він молодший за мене на три роки, мені важко було з ним не погодитися.

2

До вечора у мене було купа часу. Знову і знову я повертався думками до того, що відбувалося останнім часом. А кілька послідніх днів мене не полишала думка, ніби мені не двадцять один рік, а набагато більше. Безсумнівно, я був дуже начитаним, цікавився не лише художньою літературою, а й працями видатних філософів, психологів. Усі метафізичні питання буття мене займали останні кілька років. Проте, я намагався не сильно у це занурюватися, адже справжнє життя коротковічне і мінливе, як дим.

Пригадавши зустріч із Пенелопою, я їй додзвонився і запропонував зустрітися у палаці культури. Спочатку мені здалося, що Пенелопа відмовиться від зустрічі на виставі, але потім вона несподівано наголосила, що повинна бути там, хоча може трохи запізнитися.

Це мене цілком влаштовувало.

В університет на пари я не пішов цього дня. Ми грали з хлопцями в карти, дивилися фільм і слухали музику. Одним словом, час був безцінно згаяний на одні розваги, наче тут у кімнаті сиділи одні гульвіси, яких цікавить задоволення і ніц більше.

Так поступово спекотний день трансформувався у теплий вечір.

3

На виставу, яка мала відбутися о сьомій годині, ми з Гавром відправилися удвох. Ще планували до нас приєднатися Катя, Таня і Боян, але в останню мить у них змінилися плани. Мені здалося, що вони віддали перевагу тусовці у нічному клубі, де гарячі напої течуть рікою, а у туалетах часто трапляються коїтуси між ледве знайомими людьми та процеси прийому наркотиків.

Перфоменс мав відбутися у старій, величезній будівлі, яка ще застали радянські часи. Частина стіни мала декілька неглибоких тріщин, а фарба на дверях майже повністю облізла. Біля палацу культури стояло кілька автомобілів і один автобус, що привіз пасажирів на замовлення. Потроху люд заходив усередину. Ми з Гавром трохи напилися пива, доки їхали у маршрутці, тому, опинившись у фойє, ми відразу попрямували до туалету. Лише після звичного ритуалу, нас зацікавила сама вистава, яка мала проходити у великому актовому залі. Двері вже були відчинені і усі бажаючі заходили до середини і сідали на вільні місця. Ми й собі вибрали місця, але не в перших рядах та не на галерці, а десь посередині – оптимальний варіант для усіх видовищ.

Люди різного віку, статі та соціального статусу заповнювали приміщення. Їх активні розмови між собою, вигуки, жарти, сміх, кашляння, додавало такої звичної атмосфери гуртування, де твоя особистість, перманентне «я» поступово зливається з усім суспільним, усім колективним безсвідомим. Мабуть, у цьому Карл Юнг був правий.

Зал усе заповнювався і заповнювався. Бажаючих подивитися загадкову виставу ставало все більше, адже напис – «вхід вільний» був таким же привабливим для більшості натовпу, як світло для нічних кажанів. Гавр постійно озирався назад, вишукуючи у актовому залі своїх знайомих із гуртожитку чи інших соціальних груп. Я також кілька разів дивився навсібіч і навіть бачив декотрих знайомих з університету, а саме з паралельної групи, але вони сиділи занадто далеко, а мені було ліньки вставати, йти до них, здороватися і перекинутися кількома пустими фразами, які ж в наступну мить втратять усю свою вагу.

Попереду за місцями для глядачів починалася сцена. Наразі вона була закрита шторами, але мені чомусь здавалося, що з тієї сторони учасники вже скоро будуть готові вийти і представити публіці свій перший номер. Хоча, беручи до уваги безкоштовність цього закладу, можна припустити, що перфоменс не буде мати ту велику цінність і важливість, яку йому часто незаслужено надають. Хіба що це акція доброчинності.

На великому годиннику, який висів зліва на стіні, прямо над самою сценою, показувало вже десять хвилин за сьому.

– Спізнюються вони, – прокоментував Гавр і позіхнув, прикривши пащеку своєю долонею.

– Так завжди буває. Тоді їх ефектна поява стане більш вагомою.

Він кивнув і наступні кілька хвилин ми терпляче чекали. Нарешті штори роз’їхалися і уся сцена залилася яскравим, лимонним світлом, від якого аж блищала підлога. Ще ніхто навіть не з’явився перед очима, а публіка заздалегідь, немов даючи невідомим акторам аванс, гучно заплескала у долоні. Після цього наступила тиша.

На сцену вийшло кілька хлопців та дівчат. Одна дівчина та хлопець тримали у руках скрипки, на яких почали грати. Ніжні, приємні звуки почали заповнювати тишу, заставляючи серце битися сильніше. Хлопці та дівчата поділилися на пари і почали несподівано танцювати, кружляючи у повільному вальсі під звуки чарівної скрипки, яка невидимими пальцями делікатно та повільно торкалася моєї душі, зачіпляючи там свої струни. Вони вільно, пластично рухалися по сцені і кожен звук музики, кожен рух пар здавався справжнім, точнісінько на своєму місці, мов би так і має бути завжди. У всьому відчувалася чесна і справедлива гра. Після закінчення, публіка повірила цьому, бо виникли шалені оплески, які тривали десь хвилину. Ясно – цей розігрів був лише початком.

Я кілька разів крутив головою, намагаючись побачити Пенелопу, але не зміг. Тоді я пробував їй додзвонитися, але усі три мої спроби виявилися марними. Вона не відповідала, що викликало у мене деяке обурення. Ми ж домовлялися про зустріч. Але я запевняв себе, що дівчина просто спізнюється, а у забитому транспорті їй не зручно діставати мобільний телефон із сумочки, особливо, якщо вона однієї рукою тримається за поручень, щоб не впасти під час повороту чи різкого гальмування на світлофорі.

Далі на сцену виходило кілька людей з гітарами і почали співати пісні. Здебільшого виконували відомі пісні. Наступний номер був у стилі важкого року. Хлопці у чорних костюмах співали Ремштайн. За ними була найбільша підтримка. Прямо за ними вийшов на сцену невеликий чоловік у білому костюмі і заявив:

– А зараз на сцені відбудеться видовище, яке ви ще ніколи не бачили. Прямо тут і прямо зараз на ваших очах буде відбуватися читання поезії Франческа Петрарки під музику. Вітайте, ансамбль «Срібний дзвін»!

Оплески. На сцені зробилося темно, а за декілька секунд знову спалахнуло яскраве світло. У іскристому, штучному сяйві, стояло декілька людей, одягнутих у стародавні костюми середньовіччя: довгі, бальні плаття у жінок, старомодні костюми у чоловіків. Декотрі з них тримали в руці гітари. Світло знову згасло. На цей раз хтось серед публіки почав незадоволено шепотітись, аж раптом у темряві сцени почали виникати поодинокі вогники, що відкидали усі тіні в боки. Від цього стало зрозумілим, що це запалили свічки біля тих, хто сидів на стільцях перед глядачами. Жовтий вогонь свічок трохи освітлював одного чоловіка у довгому костюмі із широкополим, ковбойським капелюхом. Він тримав у руці аркуш паперу.

Усі затихли, очікуючи, коли почнеться сама вистава. Чоловік так і стояв на сцені, коли раптом заграли на гітарі. Спочатку, мені здалося, що це була гітара. Але придивившись до тих, хто грав, я подумав, що то була лютня. Декілька жінок і чоловіків ніжно грали, створюючи гармонію приємних, заспокійливих звуків, що лунали на весь зал. Відчуваючи приємні вібрації і спокійний, умиротворений ритм музики, я наче сам зливався з цими звуками, улітав кудись далеко за межі зали, забував про свої проблеми, про глядачів навколо, забував навіть про самого себе, наче у мене не було тіла, а лише душа, яка линула до цієї божественної мелодії.

Під час звуків райської насолоди, коли музика дійшла до апофеозу, вона раптом зробилася тихше. Гравці, стали менше торкатися струн лютні і тоді почав читати поезію Петрарки чоловік у капелюсі. Його голос звучав з інтонацією, дуже емоційно, запалюючи публіку. Слова звучали в оригіналі на французькій мові – але від цього перфоменс ставав ще кращим і реальнішим. Навіть незнайомі слова у професійному виконанні цього чоловіка були чимось неперевершеним; вони пробуджували у мені найсвітліші спогади свого життя, нагадували, що лише любов врятує світ і що такі миті в житті варті того, аби жити і боротися із усіма складнощами і випробовуваннями.

Гра на лютні продовжувалася навіть тоді, коли чоловік закінчив читання поезії. Оплески небувалих масштабів захлиснули усю публіку. Я був у захваті, відчуваючи навколо себе флюїди радості, відчуваючи лише одну позитивну енергію, наче я акумулятор, який щойно зарядили від розетки.

– А тепер кілька рядків Петрарки на українській мові, – мовив він.

Благословенні будьте, день і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де постеріг я ті сяйливі очі,

Що зав'язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,

Солодкий біль опечаленої ночі

І лук Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани

І вимовлене пошепки ім'я

Моєї донни - ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в'яне, -

Й ти, неподільна радосте моя!

Зал увесь був на ногах. Те, що діялося кілька наступних хвилин, потрібно було бачити. Усі плескали в долоні, вигукували браво і кричали, що це справжній фурор. Лише, коли глядачі трохи заспокоїлися і всілися на місця, ввімкнули світло і ми побачили усіх акторів.

Майже відразу я запримітив білявку у довгій, бальній сукні, з тугим корсетом і глибоким декольте. Вона відставила лютню в бік і помахала руками усій публіці, разом з усіма іншими учасниками. Хай мене поб’є грім, якщо це не Пенелопа. Але ж такого не може бути.

4

Далі усі номери здавалися блідими і слабенькими на фоні ансамблю «Срібний дзвін». Я з нетерпінням дочекався завершенню перфоменсу і вийшов у коридор. Там вже починався фуршет, до якого приєднувалися усі бажаючі. Звісно, це коштувало грошей. Але, запримітивши Пенелопу у супроводі кількох чоловіків і жінок, я махнув їй рукою, коли вона мене помітила. Через хвилину, вона підійшла до мене і посміхнулася.

– Боже, то це ти грала так чудово? – поцікавився я.

– Тобі сподобалося?

– Ти ще питаєш? У мене мурашки бігали по спині. Я отримав інтелектуальний оргазм. Це було щось неймовірне. Дякую.

– Ходімо, я познайомлю тебе з моїми друзями, – Пенелопа потягнула мене за руку.

– Може пізніше.

– Тоді зустрінемося за десять хвилин. Я звільнюся і ми поговоримо.

Вона миттю повернулася до своєї компанії, а я пішов на вулицю палити. Гавр пригостив мене цигаркою, бо свої щойно закінчилися і кілька хвилин ми медитували на тютюновий дим. Вже було досить пізно. Вечірні вогні міста дивовижно світилися у різних місцях на темному полотні ночі. Вони виблискували жовтими, зеленими і червоними цяточками.

– Потопали на маршрутку? – спитав він.

– Давай сам. Я ще залишусь.

Гавр хитро підморгнув, наче здогадувався, що я задумав, а потім потис мені руку.

– Дякую, що вмовив сходити на перфоменс. Таке видовище дійсно знищило мою іпохондрію.

– Мій тато завжди каже, що найкращі ліки від нудьги – чимось корисним та цікавим зайнятися. Ну, бувай, тоді.

Я прослідив поглядом, як він розчинився у пітьмі, а потім вернувся у фойє. За кілька хвилин униз спустилася Пенелопа. Вона вже переодягнулася у звичайну джинсову куртку, світлу блузку та сірі бриджі. В очах палали вогники незбагненої радості та натхнення. Мені здалося, що виступ перед публікою так на неї вплинув.

– Боже, я досі ще під кайфом від твого виступу. Тепер у тебе буде на одного прихильника більше.

Я взяв її під руку і ми мирно вийшли на вулицю в обійми літнього вечора, що ніжно лоскотав своїм дотиком, приємно заглядав у лице прохолодним вітерцем. Вона розсміялась.

– Прихильників і так вже багато. Вони створили фан-клуб і на сайті обговорюють виступи.

– Ти давно виступаєш?

– З дванадцяти років. Я починала грати на гітарі, пробувала на фортепіано, але досягла гармонії, коли почала грати саме на лютні.

– І як в тебе так дивовижно виходить? – вражено здивувався я.

– Не знаю. Про таке не питають. Воно само або відбувається, або ні.

Ми підійшли до темно-синьої Ауді, що стояла на парковці. Пенелопа відчинила двері і повернулася до мене.

– Покатаємося?

Я погодився, не вагаючись. У салоні було тепло і трохи пахло парфумами. Я зручніше сів на переднє сидіння і пристебнув пасок безпеки. Те ж саме зробила і Пенелопа. Двигун плавно загудів і авто повільно почало рухатися, виїжджаючи на основну дорогу, де розвинуло більшу швидкість. Ауді виїхала з проспекту униз на набережну, де майже не було заторів на дорозі.

Пенелопа розповіла мені про своє життя. З дванадцяти років вона навчалася грати у музикальній школі, потім вчилася в консерваторії. Інтерес до музики у неї був із раннього дитинства, але поштовхом здійснити свою мрію стало внутрішнє бажання самовираження, яке так властиве підлітковій гіперактивності. До цього ще можна було додати раннє кохання, яке у неї стало нещасливим (а в кого перше кохання буває щасливим?) і заганяло у глибоку, як Марианська впадина депресію. Під час активного бурління підліткових гормонів, виникнення бунту нонконформізму і прагненню підвищитися серед сірих однолітків і посприяло тому, що вона стала активно вчитися музиціювати, прагнула досягти певних вершин мистецтва для внутрішньої гармонії і власних амбіцій.

У музиці, як не дивно, її надихали дуже багато музикантів, але кумиром був лише Бетховен. Десь із дев’ятнадцяти років Пенелопа почала давати свої перші виступи. Спочатку успіх був мізерним, а відчуття ніяковіння досягало величезних масштабів, але поступово усе стало навпаки. Вона ставала більш розкутою, впевненою у собі та творчих силах, віддаючи частину власної душі глядачам на розсуд. Музика повністю її поглинала і в цей момент вона забувала про усю незручність та сором’язливість, а натомість у неї відкривалося друге дихання: величаве відчуття стрімкого злету, панування над часом та простором, існування у тому вимірі мистецтва, де музика йде не від розуму, а від серця та душі, де ці райські звуки ведуть тебе самі, наче пальцями на струнах лютні керує не сама дівчина, а хтось із верху самого неба допомагає їй бачити і відчувати усі тони та відтінки звучання мелодії, яка полонить п’янким вином незбагненої радості, легким почуттям ейфорії та приємним, ніжним трепотом тіла.

Мабуть до сьогоднішнього дня, тобто до двадцяти семи років, Пенелопа вже могла би стати дуже заможною і мега-популярною музиканткою, але цьому на заваді стояло кілька факторів. Вона була дуже не організованою і не сильно вольовою людиною, щоб давати безліч концертів, часто гастролювати із гуртом «Срібний дзвін» (насправді вона давно вийшла з гурту, бо її не влаштовував шалений графік роботи), а більше віддавала перевагу розвагам, довготривалим відпочинкам, мандрівкам. Другий фактор – Пенелопа не мала хорошого продюсера, який мусив піклуватися про її інтереси. Вона нічого не тямила у шоу-бізнесі і сам продюсер, який працював на неї, був малодосвідченим і дещо незграбним. Та схоже, успіх її не настільки цікавив, щоб перейматися збільшенням розміру гонорару чи давати частіше виступи, збираючи повну залу натовпу. Хоча, навіть виступаючи нерегулярно, Пенелопа заробила собі на квартиру, будиночок та оцю машину Ауді. Але в цілому гроші її мало цікавили.

Наразі вона жила музикою. Це було її хобі і основна робота, яка добре годувала і вдовольняла більшість забаганок. Тому, Пенелопу можна було вважати щасливою, оскільки, як особистість вона вже склалася, але у творчому плані можна ще достатньо рости в гору. Чесно кажучи, мені було ніяково знаходитися в компанії цієї успішної, талановитої, впевненої у собі та амбітної дівчини (жінки, але про себе я називав її дівчиною). Я поруч із нею був нездарою. Ну що я можу дати їй такий собі простенький студентик, котрий немає за душею нічого? Усі мої успіхи закінчуються на здачі екзаменів чи заліків, а більшість джерел фінансування поступають від батьків, стипендії чи трохи підробіток у вільний від навчання час.

5

Вона зупинила автомобіль біля невисокого п’ятиповерхового будинку, вимкнула двигун і взялася за двері. Я зрозумів, що потрібно щось казати, доки вона не захотіла попрощатися. Сказати якісь важливі, надзвичайно актуальні слова, а проте у голові панувала цілковита порожнеча, наче власні думки перебували у глибокому анабіозі. Нарешті – пауза здавалася вічністю – до мене почало повертатися мислення із внутрішнім голосом.

– Пенелопо, чому ти мені довіряєш? Адже моя історія мало правдоподібна, а те, що відбулося вже, ти цього ще не знаєш.

Вона кілька секунд мовчала. У напівтемряві (горіли лише лампочки на зовнішній панелі) профіль її обличчя здавався таємничим і недоступним. Мене вабило до неї настільки, наскільки можуть притягатися магніти з протилежними полюсами.

– Я тобі вже казала, що мені здається, ніби ми неодноразово вже бачилися. В цьому житті чи в паралельному – не суттєво. Але це відчуття не полишає мене ніколи. Та й ти мені снився кілька раз. Тому у мене навіть зараз дежав’ю, наче точно така чи подібна розмова вже відбувалася між нами.

– Ти дуже гарно говориш. Якщо, наше «я» існує в моменті зараз, то чи можемо ми бути впевнені, що вчора або завтра були чи будемо тими ж самими: Юхимом і Пенелопою?

– Мені байдуже. Якщо я тебе знаю, то в минулому повинна була вже зустріти. Але оскільки це лише спогади, то таке минуле може бути не в моєму житті, а десь в альтернативному. Розумієш?

– Ти щебечеш, наче пташечка, – я нахилився і поцілував її.

Нас поєднувало значно більше ніж бажання інтимної близькості чи звірячого інстинкту злягання. Ні – це було щось вище за одні інстинкти, це було якесь глибоке та незбагненне відчуття тепла, спокою, відчуття любові, радості та прагнення бути разом. Можливо, це були перші паростки кохання, хтозна. Я вже не підліток, щоб вірити, ніби усе починається з першого погляду. Хоча про такі тонкі матерії важко думати розумом, їх або відчувають серцем до конкретної дівчини або не відчувають взагалі.

– Юхиме, хочеш, поп’ємо чаю у мене в гостях? – раптом запропонувала вона і хитро посміхнулася.

Від несподіванки, я наче язика проковтнув, але майже відразу зрозумів, що від такої пропозиції відмовляються лише геї та імпотенти. Ну ще хіба що порядні одружені чоловіки, які не звикли зраджувати своїй дружині. Оскільки, я не належав ні до першої, ні до другої, ні до третьої категорії, то вирішив погодитися.

– Гаразд. Але якщо ти будеш мене домагатися, я подам позов у суд.

– Домовилися.

6

Пенелопа повела мене у під’їзд. Ми піднялися на третій поверх, вона погрюкала ключами, відчинила двері і ввімкнуло світло у передпокоях. Нічого особливого. Звичайний вузенький коридор із шафою для верхнього одягу, тумбочкою для взуття та стільцем у кутку.

Я нерішуче зупинився на порозі, примружившись від яскравого світла, а потім ступив на килим. Перше що кидалося у вічі – це розмір кімнати. Вона була більше за мою. Велика шафа стояла біля стіни, на дверцятах якої висіло кілька плакатів з гурту АББА та фото Боба Ділана. Зліва від шафи – незастелене ліжко, поруч – стопка книжок, кількох альбомів та целофанових пакетів. Біля вікна стояв маленький столик, на якому лежав ноутбук Apple.

– Як халупа тобі? – поцікавилася Пенелопа.

– Жити можна.

– Я теж так думаю вже останні чотири роки.

Зліва від самих дверей висіла дивовижна картина. Дівчина їла яблуко, а на обличчя відображався справжній переляк. Верхня частина тіла була привабливою – тендітна фігура, випуклі цицьки, плоский живіт, схований під шкіряною жилеткою. А нижче поясу у неї починалося тіло змії із зигзагоподібним малюнком. Воно закінчувалося хвостом. І цей сюрреалізм був на фоні квітучих садів, високих плодових дерев та чистого, безхмарного і ніжно-блакитного неба.

– Це робота моєї знайомої. Вона зобразила жіночу хитрість у всій її прояві. Гріхопадіння, почалося з Єви і Адама, але саме хитрий змій їх підмовив скуштувати плід з дерева пізнання. Отже, людська свідомість – це гріх. Коли ми усвідомлюємо себе, на відміну від рослин чи тварин – це вже первісний гріх. Ну, а тут жінка така, яку створила уява художниці. Не бери в голову.

– Ти хочеш сказати, що жінок можна порівняти із зміями?

– Ні, я лише алегорично хочу тобі сказати, що жінки, можуть також вмовити сильну стать зробити те, що вони самі хочуть. Згадай, Клеопатру, Роксолану, Жозефіну. Частина зміїного тіла – це символізм, який свідчить, що хитра жінка, будь-яким засобом зможе заставити зробити чоловіка те, що їй потрібно.

Я ще раз подивився на цю картину, але вже інакшим поглядом крізь призму пояснень дівчини. Тепер, я доречно пригадав вираз, що чоловік усьому голова, а жінка – шия, яка вирішує, куди повертати цю голову. Звичайно, я з цим не згоден, але з власного досвіду знав, що з жінками сперечатися не варто у таких дрібницях.

Поки я розглядав картини, Пенелопа запропонувала випити вина і закусити сиром. Домашнє, напівсухе червоне вино, лише збуджувало мою і так гарячу кров, розширювало свідомість і стимулювала уяву, яка і так у мене чудово працювала. Ми закурили і деякий час мовчки робили затяжки. Мені так спокійно і легко вже давно не було.

– А тепер потанцюємо? – вона ввімкнула гучну музику і, не чекаючи моєї реакції, почала стрибати по кімнаті.

Весела музика, що лилася із компакт-диску, ніби вабила за собою. Ми танцювали у швидкому темпі, а потім перейшли на повільний танець. Тепер з динаміків звучала Chris De Burgh – Lady In Red. Я тепер ніжно обіймав Пенелопу за тендітний стан і ми повільно кружляли, дослухаючись до приємних ритмів музики. Під цю ж пісню я колись вперше поцілувався з дівчиною у десятому класі. Цей танець зближував нас не лише фізично, а й душевно. Я все більше відчував, як мене до неї вабить, як я починаю втрачати голову від Пенелопи. Я двічі нахилявся до неї і шепотів на вухо компліменти, що вона дуже гарна. Їй це подобалося.

Ми кілька разів цілувалися, пили вино, розмовляли, а потім знову цілувалися. Пенелопа погасила світло і у на півсутінках наші тіла зблизилися доки ми не почали обійматися і пестити один одного. У пітьмі завжди все здається таким важливим, загадковим, недоступним, одним словом таким, що збуджує фантазію, окриляє дух свідомості та породжує незбагненний вогонь щастя, яке охоплює двох близьких людей, що хочуть один одного. В один момент, я встиг збагнути, що ми вже перетнули межу, коли наші тіла притискалися один до одного, вуста злилися в одне ціле, а руки пристрасно, трохи нетерпляче пестили її стегна, живіт, дві випуклості, що так мене вабили. Ми занурювалися все глибше і глибше в еротичну гру, стали рабами пристрасті, хтивості, тваринного інстинкту, що виходив назовні, коли розум на певний час відключався. Пристрасті вирували, наче отой буревій в морі, а ми піддалися натиску кохання та занурилися у само єство насолоди.

Я почував себе найщасливішою людиною, знаходячись у компанії такої чудової жінки. Вона була запальна, пристрасна, емоційна. Та водночас її блакитні очі спалахували холодним вогником, що ще більше мене збуджувало.

Цей день, точніше пізній вечір запам’ятався мені надовго.

Розділ VIII

Розповідь журналіста

1

Що може бути краще, ніж прокидатися у ліжку із жінкою, з якою вчора приємно провів вечір? З цими думками я зустрів новий день, геть не переймаючись, що відбувається із часом і що станеться далі. Зараз мене лише цікавила Пенелопа, а усі приємні відчуття я прагнув залишити у собі якомога довше, спробувати закарбувати їх в пам’яті чи помістити їх у надійну металеву шафу своєї свідомості, яка поєднується з мільярдами нейронів та синапсів. Помістити ці приємні спогади так, щоб у будь-яку тужливу, похмуру днину, коли на душі важко, можна було їх витягнути на світло боже, знову зануритися у ці відчуття і збагнути, яке воно чудове, фантастичне життя. Я просто захлинався натхненним бажанням щось творити і більш оптимістичніше з долею гумору дивитися на усі складнощі.

– Привіт, сонечко, – я посміхнувся, коли вона прокинулася.

У денному світлі вона виглядала прекрасною. Її оголене плече, розсипане волосся на подушці, заспаний, мрійливий погляд, на який ще не встиг накласти свій важкий печаток трудовий день – так усе у ній здавалося правильним. Зранку я міг милуватися Пенелопою кожну мить, спостерігаючи за кожним жестом, кожним словом і зміною кожної рисочки та складки на обличчі.

– Дякую тобі, – несподівано промовила вона і ми поцілувалися.

– І тобі теж за фантастичну ніч.

Я ще не визначився, які почуття мав до неї. Любов, симпатія – можливо, але коханням це навряд чи можна назвати. Молодість тим і прекрасна що своєю гарячкуватістю заводить тебе далеко, але лише розум допомагає трохи пригальмувати і більш тверезо дивитися на життя.

– Юхиме, як ти дивишся, якщо ми поснідаємо яєчнею із котлетами?

Вона поворушилася і ковдра сповзла із неї до поясу, заставивши кров приливати до печеристих тіл. Думки про їжу напрочуд зникли від більш хвилюючого та збуджуючого видовища. У відповідь я нахилився і почав цілувати її перса, від чого Пенелопа солодко застогнала. Ми звільнилися від зайвої ковдри і сплелися тілами між собою, як оті дві гадюки.

2

Після сніданку наші стежки трохи розійшлися. Пенелопа планувала зайнятися музикою, тому я розпрощався і поїхав по власних справах. Все ще зберігаючи останні враження про незабутню зустріч, я їхав у тролейбусі на зустріч до журналіста Орловського. Мені вдалося додзвонитися до редакції та домовитися з ним про зустріч. Лише повідомивши про свою проблему, яка схожа за описом у книжці Орловського, я отримав зелене світло. Він погодився майже без вагань. Наша бесіда мала відбутися у парку Глоби біля центрального входу. Це – нейтральна територія, де багато люду. В апофеоз розпеченого літнього дня, коли асфальт нагрівається до нестримної температури, а у повітрі страшна задуха, я повільно йшов вулицею, сховавши очі за сонцезахисними окулярами, а макітру – під кепкою. Але все одно було жарко настільки, що піт заливав усе лице, усю спину, руки та ноги. Кожен рух створював безліч незручностей і зараз я лише мріяв про приємну прохолоду річної води, келих свіжого, пінистого пива, а потім комфорт у приміщенні з кондиціонером. Про таке можна лише мріяти, адже у гуртожитку функції кондиціонеру замінює звичайний вентилятор.

У парк я прибув майже вчасно. Кажу «майже», бо на кілька хвилин я все-таки спізнився. На щастя, журналіст виявився ще більш не пунктуальним ніж я, тому мені не довелося почувати себе незручно. Він з’явився хвилин через п’ять. Такий собі невеличкий чоловік із маленькими темними вусами, сірими, пронизливими очима та примітним шрамом на чолі у вигляді літери «г». Він був одягнений у зелену сорочку на випуск, літні брюки бежевого кольору та босоніжки. Голову від палючих, ніщивних променів сонця захищало лише природне волосіння. Ця людина або не признавала головний убір, або просто була забудькуватою. Ми обмінялися короткими словами вітання та потисли один одному руку. За цими формальностями, журналіст запропонував сісти у затінок біля великого дуба, тінь від якого була такою бажаною та необхідною для бодай найменшого відчуття комфорту.

– Майте на увазі, я не дозволю записувати нашу розмову на диктофон або спробу робити якісь помітки у блокноті.

Я завірив його, що не маю жодної думки цього робити. Але його це не заспокоїло. Лише показавши свій студентський квиток, журналіст став до мене відноситися менш насторожено. Правда, його в жодному разі не можна було назвати відкритим, але це вже природні особливості людини. Тим паче, це може бути маска, щоб до мене ставитися уважніше, не розслаблюючись.

– Отже, ви вважаєте, що для вас час йде у протилежному напрямку? – поставив він перше питання, яке мені не сподобалося.

– Не вважаю, а так є насправді. Мені немає сенсу вам брехати.

Орловський трохи насупився, уважно придивляючись до мене, як до цікавої тварини, яка веде себе цілком не природно, якось надзвичайно.

– Припустімо, так і є. Ви читали мою книгу про аномалії Дніпропетровщини?

– Гортав сторінки, – уточнив я.

– Хоча б той випадок про час навпаки осилили?

– Звичайно. Саме тому я звернувся до вас. Напевне, що ви мали цікаву бесіду з тією людиною, яка вам усе розповіла.

Я витягнув із кишені пачку цигарок, поклав одну з них до рота і запалив. Це допомагало мені зібратися з думками.

– Бесіду цікавою я б не назвав. Радше ніякою. Ні, його історія заслуговувала увагу, та лише в якості наукової фантастики. Юхиме, скажіть чесно, навіщо вам це? Що вам дасть дані про ту людину, якщо вона вже давно зникла, га?

А дійсно? Що воно мені дасть? Навіть якщо історія чимось подібна (нехай це буде поки що звичайне припущення), то це інформація про чуже життя, інші обставини. Яким боком вони мусять мати до мене відношення? Та я чудово розумів, що іншого виходу у мене немає, окрім того, як чіплятися за будь-які припущення, слабенькі промінчики надії.

– Просто я божеволію від усього цього. Ви ж погодилися зі мною зустрітися, правда? Розкажіть, будь ласка, деталі зустрічі із тією людиною? Хто він? Що ви дізналися?

Орловський зітхнув.

– Ну, добре. Але майте на увазі, я вважав і вважаю ту людину психічнохворою. Книжку я писав просто із цікавості, збираючи різні дивацтва, на кшталт, про НЛО, зелених чоловічків тощо із різних сільських байок. Нормальна людина не повірить у марсіан чи якихось шаманів або людей, які живуть у зворотному відліку часу. Це маячня.

– Ви надто однобоко на все дивитеся. Марсіан може і не існує, але є у світі багато чого такого, що нам не зрозуміти. Наука дуже обмежена у плані пізнання Всесвіту чи навіть глибин підсвідомості, – зауважив я.

– Все правильно ви кажете. Я лише мав на увазі, що саме в таку історію не повірив. Та навіть, якщо я вам повірю, припустімо, то це нічого не змінить. Все одно у вас буде життя йти навпаки. Я можу лише повідомити ту інформацію, яку дізнався за час бесіди з тією людиною. Але минуло багато часу, я не все пам’ятаю.

3

Оповідь Івана Орловського була коротенькою. Чоловіка, який нібито (на останньому слові журналіст зробив наголос) жив навпаки, звали Сергій. Йому було близько сороківки, за його ж словами. Усі дивацтва з ним почали відбуватися десь у червні. Одного дня він прокинувся і з подивом дізнався, що настав не наступний день, а попередній тому, що був вчора. Тобто, час для нього плинув у протилежному напрямку, наче порушуючи усі закони фізики. Це додавало Сергію безліч незручностей. Наприклад, йому важко було зорієнтуватися у датах, виникали конфлікти та непорозуміння із близькими родичами, друзями чи колегами по роботі. Врешті-решт, йому довелося покинути роботу, звузити коло спілкування та відгородитися на певний час від зовнішнього світу. Таким чином, Сергій зробився відлюдькуватим.

У принципі – це була химерна історія, якби не одне «але». Завжди чомусь виникають оті «але» у самий непідходящий момент, коли ти думаєш, що все уже склалося чудово. Сергій раптом почав цікавитися усім, що виходило за межі тривіального людського буття, а саме: метафізикою, парапсихологією. Останнім часом він вважав, що час – це лише умовність, бо людська свідомість вища за усі закони фізики і земні поняття. Його вабив космос, не в сенсі полетіли до далеких зірок, а лише, як безконечний простір, який виник завдяки свідомості. Усе було дуже заплутано, складно і нагадувало якесь божевілля. Орловський відразу встановив діагноз – шизофренія (хоча не був професійним психіатром). Адже жодна нормальна людина не повірить у такі часові плутанини та аномалії, які можна лише зустріти на сторінках науково-фантастичних романів чи на екрані фільмів тотожного жанру.

За час бесіди з диваком Сергієм, журналіст робив деякі помітки у блокноті, але наразі вони не збереглися. Проте, не слід впадати у відчай, бо Сергій давав йому гортати свій щоденник, у якому були записи з приводу його існування у аномалії часу. Звичайно, ці дані не потрапили до нього назавжди, але той дозволив Орловському зробити знімки цифровим фотоапаратом, щоб можна було їх розпізнати як текст і вичитати.

– Отже, у вас є ці записи? – поцікавився я після того, як Іван переповів мені коротеньку історію, яка ставила більше запитань, ніж давала відповідей.

– Зберігаються на жорсткому диску. Але зараз вони для мене не представляють інтересу, – мовив він задумливо.

– Зате для мене вони становлять інтерес. Пане Іване, чи можна якось мені дати нагоду почитати копію з щоденника Сергія?

Журналіст почухав потилицю, наче останні слова треба було добре зважити, обмізкувати та вирішити, як поставитися до мого прохання.

– Ну, гаразд, – вимовив він повільно, буцім куштував ці слова, як вони звучали на смак. – Залиште мені свій е-мейл і я вам скину на пошту фотокопії щоденника у форматі jpg.

Я продиктував електронну скриньку, яку він ретельно занотував у свій коричневий, маленький блокнот, що був майже наполовину списаний кількома кольорами ручок.

– До речі, можна запитання? Навіщо ви писали ту книгу про феномени Дніпропетровщини? Адже більшість з тих випадків – вигадані.

– Не більшість, а всі вигадані, почуті у вигляді байки, легенди або стародавніх міфів. Просто я не письменник, тому писав це, у жанрі нонфікшн. Люди люблять цікавитися усім таємничим і незбагненним. Так вже влаштований світ. Згадайте, Бермудський трикутник, візити інопланетян, привидів у старих будівлях тощо. Читачів цікавить такий матеріал. Я навіть зараз в одну газету пишу подібну халтуру.

– Що ж, красномовно дякую вам, що приділили увагу.

Орловський знизив плечима.

– Дякувати немає за що. Ця історія може привезти до безглуздя. Той Сергій був психічнохворим чоловіком. Останнім часом казали, що він взагалі десь зник. І ось вам мій доказ, що його історія брехня. Якби він жив задом наперед, то наше знайомство, приміром у понеділок, повинно було запам’ятатися, коли ми бачилися у вівторок вже. Я б не забув про таку зустріч наступного дня, чи не так?

– Можливо, але візьміть до уваги той факт, що для Сергія спочатку була зустріч у вівторок, а потім у понеділок.

– Ну ось ми і дійшли до розгадки. Якщо для нього зустріч вперше була у вівторок, то для мене – це була вже друга зустріч, бо я би чудово пам’ятав, як ми розмовляли у понеділок. Таким чином, він був безумцем, а не феноменом.

Здається журналіст заплутався у власних міркуваннях, але я не мав наміру йому це казати.

– Пане Орловський, а чи знаєте ви де живе чи жив цей Сергій?

– Гадки не маю, – мовив журналіст. – Ми з ним бачилися на нейтральній території. Він лише хотів, щоб його щоденники зацікавили широку публіку. Звісно, можна було відразу створити блог в Інтернеті на власній платформі чи в ЖЖ. Я йому відразу це запропонував. Проте, Сергій відмовився, бо планував, щоб ця історія вийшла окремою книгою. А може він був старомодною людиною і не визнавав вплив блогів чи форумів.

– А де мені можна його знайти?

Журналіст невдоволено зітхнув.

– А звідки мені знати. Я навіть не бачив, як він виглядає, вже не говорячи про те, де він мешкав.

Від цих слів мені стало погано. Я так сподівався, що хоч бодай найменша ниточка приведе мене до цього чоловіка. Тоді мені буде легше збагнути самому існування феномену, який для мене почався з десятого червня. А тепер усе змінюється на гірше.

– Тобто, як не бачили? Ви ж з ним неодноразово зустрічалися? – нарешті я порушив тишу здивованим і дещо обуреним голосом.

– Ми з ним розмовляли двічі. Зустріч тет-а-тет, як такої не було. Ми спілкувалися по скайпу але без веб-камери, бо він дуже наполягав на цьому. Власне, це була його основна умова для спілкування. То ж, я навіть не бачив його в обличчя, а лише чув голос. Та це нічого не дасть, бо за два роки я усе забув.

– Тобто, я не маю жодного шансу розшукати Сергія? – втраченим надії голосом поцікавився я.

– Ну, чому не маєте? Шанс завжди є. Не здавайтесь. Інша справа, що воно вам не потрібно. Ви ще молодий, не досвідчений у багатьох життєвих питаннях. Нащо вам впадати у містику. Це дуже небезпечно. До речі, я дещо пригадав. Сергій якось говорив про село Глибоководне. Здається, він звідти родом. На жаль, більше я точно нічого не пригадаю, – Орловський потис мені руку. – На все добре. Копії я вам відправлю ввечері. Але не загравайтесь с такими речами. Не потрібно вірити чи шукати сенс там, де його немає серед хаосу та безумства. Удачі!

Журналіст попрямував своїм шляхом. Мабуть чергові завдання з редакції на нього чекають. А на мене чекають нові дослідження. У мене аж руки тремтіли від передчуття того, що скоро я зможу ознайомитися із щоденником людини, у якою може бути схожий феномен часу.

4

До вечора я тинявся по гуртожитку, виходив на вулицю прогулятися, проте аж ніяк не був в змозі позбутися отих негативних думок, що постійно підточують та отруюють свідомість лише своєю неприємною появою. Гавр з Максом хотіли запросити мене на пиво – хтось святкував якусь подію чи зданий залік чи іспит, але я послався на зайнятість і близько години гуляв містом. На що я міг сподіватися – двадцятиоднорічний студент, котрий раптово зіткнувся із аномалією у часі та збагнув, що він один-однісінький у цілому Всесвіті зі своєю проблемою, що закручується у вигляді спіралі та тягнеться десь далеко у глибини космосу чи навіть далі. Я був упевнений в тому, що такі речі зі мною сталися не просто так. Безглуздо вірити у інопланетян чи портали у часі, на кшталт червоточини, але паранормальні явища безпосередньо зачепили моє життя. Що з цим робити?

Ось так я розмірковував, чудово розуміючи, що мені немає з ким поділити це горе і залишається єдина надія на факти, що зумів зібрати до купи Сергій. Якщо вірити словам Орловського (а у мене немає підстав йому недовіряти), то його історія повинна мені допомогти. Далебі, я будував повітряні, рожеві замки, у яких надійно замуровував свої безмежні, прозорі мрії, надавав їм форми у вигляді очікувань, сподівань та надії. Та з часом, реальність вороже вторглася у мою внутрішню імперію, зруйнувала усі мури та стіни, розтрощила на уламки мої фантазії та плани на майбутнє. Я залишився із оголеною, розкритою у безконечність реальністю, якій було абсолютно байдуже мої метафізичні пошуки себе, мої багаточисленні запитання і спроби адаптуватися у житті задом наперед.

На щастя вечір був теплим, але майже не спекотним, тому я зручно сів на лавочку і перевірив пошту з айфона. Журналіст, як і обіцяв, вислав мені фотокопії щоденника Сергія. Із величезною цікавістю, тремтячими і пітними пальцями рук я швидко гортав сторінки, розуміючи, що натрапив на щось дійсно безумне, інфернальне, але водночас щось таке недосяжне, божественне, що набувало геть космічних масштабів, залишаючи обмежений людський розум далеко позаду.

Якщо коротко, то уривки із щоденника були радше спостереженням за собою і містили назву «Досліди», від чого я згадав Монтеня та його філософію. Правда, у цій аматорській праці я не вбачав для себе жодної істини, чи глибини мудрості, проте бачив дещо ледь помітне між сторінок, що навіювало холодом і близьким передчуттям страху.

5

Нарешті я починаю розуміти, що кожній людині у цьому світі даються випробовування. Неважливо, чи існує Бог чи ні. Можливо, ми – лише піддослідні об’єкти вищої раси прибульців, яка вирощує нас, спостерігає за нами, а потім збирає урожай. Приблизно, як ми вирощуємо овочі, фрукти чи домашніх тварин на м'ясо. В даному випадку, теологічні, антропологічні та навіть онтологічні питання не суттєві. Мене цікавить причина з якої виникло моє існування з майбутнього у минуле.

Якщо вдуматися у ці слова – то перше, що спадає на думку, – це божевілля. Науково не доведено існування всіляких феноменів, на кшталт, левітації, примар, візитів прибульців тощо. Отже, моя проблема цікавить лише мене і хіба що деяких фантастів. Мабуть, цей феномен являється випробовуванням мене на міцність, силу духа. У мене багато є запитань та зауважень до самої долі (Бога, космосу), але думаю, що ніхто не дасть відповідей. Можливо, усім на всіх начхати, а Творцеві і поготів. Нащо Творцеві перейматися існуванням якоїсь людини у цілому безконечному космосі, якщо таку людину замінять інші. І взагалі, що таке жалюгідне, коротке, важке життя людини у рамках мільярдних років існування Всесвіту? Не більше, як миттєвий спалах світла. Цей спалах ніхто через секунду і не згадає, бо він втратив перманентне значення, коли зникнув.

Тепер я підбираюся все ближче до того, про що так любив писати Ніцше. Афоризми, якими говорив Заратустра, звертаючись до людей – це не прості слова, а набагато більше. Це – квінтесенція, джерело життя. Він казав правдиво, часом завуальовано, алегорично, але усе було життєво. Ось саме такий вид надлюдини ми чекали багато років. Це буде могутня істота, яка може панувати над матерією, часом та простором (тут я собі дозволю додати якості надлюдини, про які Заратустра і не мріяв), яка підніметься над усіма примітивними фізичними законами, бажаннями, яка зможе зухвало насміхатися над простими гомо сапіенс.

Я відчуваю, що доля мені дала знак. Знак, щоб я почав розширювати свою свідомість та прагнути піднятися вище усіх розумінь, обмежень та границь. Мені здається, що скоро я збагну і побачу щось таке таємниче, всеосяжне, що допоможе мені стати надлюдиною. Ні, я не збожеволів. Просто вважаю, що свідомість, сила думки вища за будь-які фізичні перепони. Матерія підкорюється свідомості, свідомість змінює буття, а не навпаки. Свідомість змінює усе навколо нас ззовні і самих нас із середини. Мені лише потрібно розірвати гордієвій вузол, вирватися із магії натовпу і досягти вершин небесного буття. Тоді я стану безсмертним, всесильним. Я стану деміургом нового світу. Тоді зможу усе сліпе стадо направити на істинний шлях. Але для цього потрібно бути готовим до усього…

… Боюся, що я переоцінив свої можливості, вважаючи себе надлюдиною. Ніцше був просто божевільним. Але… але ж яка спокуслива ідея! Тим паче мої експерименти стали давати плоди. Від 12 вересня 2015 року, час пішов у звичайному напрямку, тобто вперед, як це відбувається у всіх нормальних людей.Я ще не знаю, як це сталося. Гадаю, мої експерименти розвинути свідомість, навчитися керувати матерією, часом, допомогло мені. На жаль, ці процеси відбулися без свідомо, тому поки що я не можу їх контролювати…

… Ще тиждень тому я писав, що ПЕРЕОЦІНИВ свої можливості. Тепер мені страшно від усвідомлення того, що я НЕДООЦІНИВ можливості. У мене кілька разів було таке(закреслено чорним маркером)… Відтак до мене прийшло розуміння, що я можу жити вічно чи принаймні багато-багато років. Наприклад, як Ной чи інші біблейські персонажі. Для цього потрібно звільнити свідомість від усього зайвого, вийти за межі земного світу, розірвати стіни примітивних фізичних законів. Усе, я відчуваю, що готовий.

Пора вирушати в дорогу!

6

Деякий час я перебував у прострації. У голові були відсутні жодні думки з приводу останніх подій. Це нагадувало мені глибоку трансцендентальну медитацію, яку мені довелося кілька разів практикувати. Тільки на відміну від такої духовної практики, наразі я не відчував повного розслаблення тіла і приємного відчуття єднання з космосом. Ні, пані та панове, у мене були зовсім інші відчуття. Далеко не такі приємні. Я до біса злякався, бо уривки із щоденника викликали у мені цілий пласт давніх спогадів, що були заховані за оперативною пам’яттю, десь у далеких полицях свідомості. Мені здавалося, що ці слова мають неабияку вагу і пряме відношення до мого життя.

Але яким боком я був пов'язаний із життям божевільного Сергія? І чи він такий вже божевільний? Адже я сам із плином майбутнього у минуле знаходився на межі безглуздя. Звісно, я не плекав надії сліпо вірити Заратустрі і прагнути стати надлюдиною. Власне, я взагалі не сприймав філософію Ніцше. Ніцше – тобто, нічого ще. Отакий відгук я міг дати філософові, який вважав, буцімто Бог помер.

Мені важко було ставати на ноги, але вже почалося смеркатися. Я збирався покинути парк. Життя Сергія – принаймні його частина, пов’язана із безумством та повним хаосом – мене не лише приваблювала, а викликала відчуття емпатії. Підсвідомо я вважав, що йому відкрилося третє око, Бодісвахта, найбільша істина Всесвіту. Але розумом, я відразу відкидав такі припущення. Що я мав робити? Вочевидь знайти цього чоловіка і спробувати з ним поговорити. Той факт, що Сергій міг дійсно зникнути, накласти на себе руки чи випадково загинути, я навіть не розглядав.

Відтер я мав намір розшукати Сергія поза будь-яку ціну.

Зробити це просто завтра.

А точніше вчора.

Розділ IX

Юхим у селі Глибоководне

1

У своїх думках я все частіше та частіше повертався до щоденника Сергія. Мені чомусь здавалося, що ці записи важать значно більше, ніж простий інтерес до паранормальних явищ. У мене навіть з цього приводу виникав ефект дежав’ю. Кілька разів мені здавалося, що десь я вже бачив саме цей щоденник, колись вже мав можливість ознайомитися із ним поверхнево, а потім більш детально, уважно читаючи усі сторінки, намагаючись знайти прихований контекст між рядків, наче це становить якесь зашифроване послання.

Після понеділку наступила неділя. Я вирішив провідати своїх батьків, яких вже давно не бачив з двох причин. По-перше, я дійсно скучив за ними і мав намір поспілкуватися, провести вихідні за містом у рідних і любих краях, де пройшло все моє дитинство і частково юність. А, по-друге, я прагнув продовжити своє розпочате розслідування, ухопити бодай саму тонесеньку ниточку, яка від журналіста Орловського та його книги про феномени вела прямо до Сергія. Його щоденник був дуже вражаючим, як одкровенням і трохи страшним. Я чудово розумів, що відчуває людина, коли живе задом наперед. Напрочуд у мене було одне єдине бажання – побувати у Глибоководному, поєднати приємне з корисним: провести час з батьками та зайнятися пошуками. У тих краях люду не дуже багато, тому я, думаю, мені вдасться знайти помешкання Сергія.

Від автовокзалу до села Глибоководного ходить лише одна маршрутка. Що поробиш – село маленьке, а пасажирів охочих їхати вдалечінь від міста та цивілізації вже не так і багато. Та й проїзд не дешевий, враховуючи велику відстань. Я придбав квиток і через годину вже стояв із чемоданом біля автовокзалу. За розкладом руху автобусів, потрібний мені маршрут мусив ходити раз в півгодини, але останній автобус відходив не пізніше восьмої вечора. У мене був білет якраз на десяту годину ранку. Разом з іншими пасажирами я стояв біля відповідної зупинки. Здебільшого це були літні люди, більшість навіть корені жителі села. Я кількох пізнав і поздоровався.

Спочатку мені навіть було незручно перед ними доставати цигарки і палити, але потім я збагнув, що вже дорослий і сам приймаю рішення, що і як мені робити із власним життям. Батьки давно знали про мої погані звички, але усі виховні години, які більше були за ініціативи батька, закінчувалися однаково: я погоджувався, що це шкідливо, але дипломатично ухилявся від обіцянок і чекав, коли усе забудеться. Тому, вже досить давно мої батьки покинули цю справу – читати довжелезні, як серіал Санта-Барбара сентенції. Я спокійно запалив цигарку і поки був час до від’їзду автобусу, ще й купив літрову пляшку пива.

Поки відбувався процес поглинання тютюнового диму у легені і прийом алкоголю у шлунок, на вільне місце під’їхав великий жовтий автобус. Кремезний, бородатий чоловік із капелюхом на голові вийшов із передніх дверей. Він попрямував до найближчого кіоску придбати лимонад, булочки та пачку цигарок. На деякий час він зник із поля зору і ще цілих десять хвилин довелося чекати, доки водій повернеться. Коли двері відчинилися, пасажири почали швиденько заходити у салон. Мимоволі мені пригадався інший рейс до Інсмауту, куди їхав головний герой, потрапивши у суцільне жахіття, що лише може існувати у найогиднішому та кошмарному сні. На щастя, Глибоководне – це не Інсмаут, не Касл-Рок, не Твін Пікс і навіть не Мідні Буки. Хоча, у нас в селі теж бувають страхіття, але радше алкогольного характеру. Наприклад, бійка п’яниць, потрощене майно або маленька крадіжка. Але оскільки усі один одного знають, то дільничному з’ясувати хто що вкрав – це як два пальці обісцяти. Тому, у селі майже не буває нерозкритих злочинів, а усі кошмари – це, завше, легенди та міфи, які є надбанням та гордістю кожного маленького, розташованого на краю світу села.

Отже, коли пасажири всілися і віддали білети, то автобус рейсом Дніпро-Глибоководне відправився майже по графіку із невеличким запізненням. Я зручніше відкинувся на спинку високого сидіння і певний час спостерігав за тим, як ми виїжджали із міста, залишаючи далеко позаду усі великі будівлі, заводи, супермаркети, великий шум від транспорту. Натомість перед моїми очима розверталася панорама невеличких зелених посадок, а далі починалися широкополі лани пшениці. От тільки вже не видно і не чутно було, як реве ревучий, бо старий батько Дніпро, який знав ще козацькі війни із ляхами та москалями, бачив багато смертей та народжень, любові та ненависті, залишився далеко позаду.

Поки автобус їхав своїм маршрутом вперед, я гаяв час, читаючи книжку. Не зважаючи на трясіння в салоні від поїздки та однотонне гудіння двигуна, я зумів зосередитися на вигаданому світі, створеному автором, у який мені тимчасово випала честь побувати. Взагалі я умів добре заглиблюватися у себе, за допомогою музики, книжки, фільму чи просто власних, безмежних мрій. Іноді це заважало жити нормальним життям, тому доводилося себе силоміць повертати до реального та швидкоплинного світу.

2

У село я приїхав приблизно через дві години. Водій розвернув автобус біля зупинки де стояло ще кілька автобусів і усі пасажири почали з полегшенням виходити на вулицю. Відразу дала про себе знати звичка палити тютюн. Не були оригінальними з цього питання й ще декілька людей. Ми усі, як по команді, повитягали свої цигарки і почали отруювати себе смолами, концерагенами та іншими шкідливими речовинами, що містилися у цигарках. Накурившись вдосталь, я взяв сумку у руку і повільно почав рухатися по стежці, яка відходила від автобусної зупинки, кількох універмагів та районної поліклініки.

Власне, майже уся інфраструктура (якщо так це можна назвати) – сільрада, магазини, поліцейська дільниця, поліклініка були поблизу. Далі попереду простерлося невеличке, але таке знайоме і приємне село. Білі верхівок хат майоріли на фоні кристально-чистого, голубого із незначними вкрапленнями ніжно-кремових перистих хмар, що ліниво застигли на небесному полотні чи повільно, ледь пересуваючись, рухалися у західному напрямку. У повітрі панував свіжий запах скошеної трави, високих дерев, що росли у садках та вздовж дороги, нагадуючи нічних вартових, що пильно слідкували за порядком.

Саме село знаходилося на полонині, яка йшла трохи нижче від основної дороги, звідки я приїхав. Більшість хат були зроблені із глини, а дах – дерев’яний чи солом’яний так нагадував мені садок вишневий коло хати, про який писав Шевченко. Правда, хрущі вже відгуділи своє, але у повітрі літало безліч інших комах. Я навіть трохи забув, як це, коли йдеш трав’яною стежкою до хат, наближаєшся до колодязя, чуєш спів курей, кукурікання півнів, які поважно та гордовито походжають по власній території і перегукуються між собою через паркан. Зліва була відкрита галявина, на якій вільно паслися корови, кози, вівці. Десь у затінку у кронах великого дубу сидів собі пастух, мирно куняв, або с друзями грав у карти. Це була романтика. Це було моє життя.

Проходячи повз знайомі сусідні хати, я відчував у серці якийсь щем від того, що давненько вже не бачив своїх родичів. Що не кажи, а метушливе місто із гомоном, брудним повітрям і всією суєтою ніяк не можна порівняти із спокійним, тихим селом, де усі прокидаються вранці зі сходом сонця, порсаються у полі до вечора. Усе відбувається, прямо, як у тибетських монахів, які практикують дзен-буддизм. Тільки селяни не переймаються духовним пошуком, вони несвідомо знаходячись ближче до природи, відчувають її красу, запах, її зелене досконале життя. З такими думками я рухався до рідної домівки, передчуваючи, що скоро зможу радісно зустріти своїх батьків. Навіть усі останні проблеми зникли на певний час, тривога та смуток залишилися у тіні спокою та впевненості у собі.

Біля зелених воріт я нерішуче спинився і поправив на плечах рюкзак. Пес Тімко – великий чорнявий із жовтими очима – весело виляв хвостом і радісно гавкав, побачивши мене. Ще б пак, син хазяїна повернувся! Я відчинив хвіртку, підійшов та потріпав Тімку за вухом. Той у відповідь мене лизнув у лице і весело стрибав навкруги. Нарешті на ганок вийшов тато. Трохи гладкий чоловік, середнього зросту із пишними, закрученими вусами і чубом, як у запорожського козака. Його лице розплилося у широкій посмішці. Ми обійнялися і потисли один одному руку.

– Юхиме, нарешті приїхав! Як чудово!

Я зайшов на кухню, де мати стояла над каструлею з борщем. У приміщенні панували приємні аромати буряку, цибулини, капусти та м’яса, яке готувалося окремо. Мама в мене була найкращою, про це навіть не варто сперечатися. У неї було трохи темне лице, дуже веселі очі, довге темне волосся та невпинні руки, які зазнали за нелегке селянське життя багато важкої праці. Кілька хвилин ми віталися, обмінювалися останніми новинами, не могли надивитися один на одного.

– Як навчання, синку? – пролунало турботливе запитання батька.

Я подивився в очі і вимушений був трохи збрехати.

– Непогано. Стараюся вчитися.

– Скоро сесія почнеться, не розслаблюйся.

– А дипломну роботу ти скоро будеш захищати? – включилася у розмову мати.

– Бакалаврську, – уточнив я. – Після екзаменів буде захист. Але сам диплом майже дописаний.

Це була правда. Більшість бакалаврської роботи з горе пополам було написано. Деяку частину я скомпілював із Інтернету, висмикуючи окремі розділи із чужих курсових, дипломних робіт, але робив це так точно і старанно, щоб була ціла робота, а не окремі погано зліплені шматки, що будуть дратувати наукового керівника та комісію на захисті диплому. Насправді, Ctrl+C та Ctrl+V (і у буквальному, і у переносному значенні) стали для мене такою звичною справою за ці чотири роки, що я навіть не вживав слово «плагіат», а замінював такими евфемізмами, як компіляція, запозичення, переробка та ремінісценція.

Я закинув наплічник у кімнату і збирався трохи відпочити, коли мене гукнув голос матері:

– Юхиме, час обідати!

Свіженький борщ я обожнюю. Нарешті я вдома. В такому чудовому настрою я поспішив до столу, приєднатися до обідньої трапези.

3

Хата у нас маленька. Всього три кімнати: одна на першому поверсі, разом з кухнею та санвузлом, а дві – на другому. Окрім цього у нас є пивниця, де тато зберігає старе вино, картоплю та всілякий непотрібний мотлох, у якому сам чорт ногу зломить, а також горище під стрихом, куди розмістили старе піаніно, поломані стільці, поношений одяг. Батьки не могли із ним розстатися і купа таких речей, як мої шкільні зошити, деякі куплені підручники, старі журнали тощо. От тільки домового, на жаль, у нас не було.

Я мешкаю в окремій кімнаті, обладнавши її на власний смак. На стінах висять різнокольорові плакати Джима Хендрікса, Арнольда Шварценеггера (мого кумира) та Шакіри (різношерста публіка у кімнаті, не знаходите?). Раніше плакатів було значно більше, але я вже переріс той підлітковий період і зараз кілька з них, радше були згадкою про добрі юнацькі часи, коли я ще вчився у сільській школі і навіть мріяти не міг почати новий, більш солідний та привабливий розділ свого життя у великому місті. Звісно, тут присутнє просте ліжко, письмовий стіл, кілька стільців, книжкова шафа та кілька полиць, які я прибив власноруч. Незважаючи на те, що ми жили у далекому селі, у нашій сім,ї був комп’ютер. На щастя, батьки у ньому мало що тямили, хіба що любили спілкуватися по скайпу із тетою Параскою із Торонто, яка переїхала туди на вільні заробітки, знайшла собі файного канадця і зараз вийшла заміж та виховує двох близнючок. Одним словом, живе тета нівроку! А от ми із Вікою (моєю молодшою сестрою) могли вільно користуватися комп’ютером, грати у різні ігри, працювати за ним, блукати всесвітнім павутинням, переглядати фільми та, чого кривити душею, дивитися непомітно відеоролики порнографічного характеру.

Після обіду стало незвично тихо. Більшість городніх робіт призупинилися на певний час. Я вирішив присвятити частину дозвілля тому, щоб зайнятися своїми пошуками, а саме спробувати віднайти загадковий щоденник Сергія, який ввів мене у ступор. Незважаючи на сильну спеку, я вирішив спочатку здійснити свій задум, а вже потім скупатися у прохолодному ставку. Тим паче, мати просила, щоб я ще зводив молодшу сестру на ставок, бо її ще одну не пускають. Я не дуже зрадів такій перспективі (бо Віка була вредною та допитливою), але не хотів сперечатися із батьками. Тому, я залишив затишну кімнату і вийшов на двір. Сонячні окуляри в одну мить зробили яскраво-жовтий, сліпучий блиск небесного світила більш похмурим, затемненим та легшим для моїх очей, які майже не мружилися та не сльозилися, як це бувало частенько. Тімко радісно помахав мені хвостом, коли я його почухав за вухом і пішов собі далі, зачинивши хвіртку.

В сухому, розпеченому повітрі відчувалася не лише важкість, а й якась сонливість, сильна лінивість, що непомітно охоплювала мене своїми чіпкими невидимими мацками, пробираючись крізь футболку до самого нутра. Я повільно йшов по стежинці, яка вела вверх і виходила на роздоріжжя. Попереду майоріла моя тінь – видовжена, дещо спотворена постать, яка с диявольською точністю копіювала усі мої рухи і постійно випереджала мене на кілька кроків. По бокам вулиці стояли сусідські хати – такі ж невеличкі, зроблені на совість, але дешеві, прості. «Простота, Проню, не гріх» – чомусь мені пригадалися такі слова, хоча я не дуже їх і поділяв. Доріжка вкрита пилом та гравієм йшла майже рівно. За нею у далечіні виднілися зелені верхівки смерек, що нагадували величезну, високу споруду, яка майже зливалася із горизонтом, несподівано переходячи у блакитну гладь неба. Власне, перед цими смереками, де вже починався сам ліс, була розташована полонина із невеличким потічком, біля якого паслася свійська худоба.

Вийшовши на більш широку дорогу, проїжджену автомобілями, тракторами, заляпану коров’ячими та козячими кізяками, я пройшов кілька десятків метрів, та повернув у паралельну вуличку, яка мало чим вирізнялася від попередньої. Хатинки були такими ж невеличкими, хоча в очі впадало кілька більш престижних будинків, у яких і розміри були більше і сама площа земельної ділянки викликала, якщо не заздрість, то принаймні повагу, що господарі могли успішно впоратися, обробляючи землю. Попереду виднівся зелений паркан, за яким була хата та сарайчик. Фарба на паркані була старою, потрісканою, місцями повністю облізлою, оголюючи іржавчину, яка різко псувала яскравий, живий відтінок тину. Як водилося, у дворі чатував великий сірий пес Сірко та кілька котів, які ліниво розляглися біля самого ганку у затінку, приємно примруживши очі, та поринувши у блаженний стан солодкої дрімоти. У певному сенсі я заздрив тим котам, адже сам не мав стільки вільного часу просто відпочивати, відчуваючи умиротворення та гармонію.

Вільно відкривши хвіртку біля самих воріт, я зробив кілька кроків по мармуровій плитці і нерішуче зупинився. Здоровенний пес, розмірами та й сірим кольором нагадував дикого, розлюченого вовка, що втік із лісу. На щастя, довгий металевий ланцюг стримав його гарчання та відчайдушні спроби дістатися мене своїми великими та гострими зубами. Із хати вийшла жінка похилого віку, зодягнена у стару, безбарвну сорочку, довгу сукню майже до п’ят та велику хустинку в горошик. Це була тітка Люда.

– Доброго дня, – привітався я. – Як ваше нічого?

– ДобрийденьЮхиме, – промовила вона, зліпивши усі слова разом на єдиному диханні. – Давненько тебе не бачила. У мене всьо файно. Живу день, як Бог дасть. А ти як поживаєш? Що там в університеті? Певно ся тяжко вчити чи нє?

– Легкого нічого не буває. Вчуся потроху. Скоро буду здавати заліки та екзамени, а потім захищати диплом. Пані Людмило, а чи можна побачити вашого тата Пилипа Івановича?

– Авжеж. Я лише подивлюся чи не спить він бува.

Я залишився на дворі чекати. Біля вікна, зліва від дверей стояла дерев’яна лавочка, зроблена, мабуть ще у радянські часи. Деревина вже відсиріла і місяцями потріскалася, але господар іноді змазував її спеціальним розчином, щоб дерево довше служило.

– Юхиме, заходь. Він нещодавно проснувся.

– Щиро дякую.

4

Я переступив високий поріг і опинився у передпокоях. Зліва була комора, справа – маленька, тісна кімната, у якій був стіл та велика піч, на якій було постелено для діда Пилипа. Старому було дев’яносто чотири роки (так, так, у селах це не дивина, адже свіже повітря, багатогодинна фізична праця додають більше віку, ніж вкорочують його, як це відбувається у брудних містах, тісних офісах та душних транспортах), але він ще рухався жваво, міг добре розмовляти. Правда, Пилип осліп на одне око та поганенько чув, але в цілому він рухався лише спираючись на один патичок, а щодня робив прогулянку по своїй та сусідній вулиці. Дід був маленького зросту, зморщений, як висохла груша із рідкими залишками сивого, майже молочного волосся. Проте, руки все ще залишали загрубілість і хоч трохи сили, яка збереглася від важкої праці більш ранніх років. Його обличчя було рихле, як зорана земля із багаточисленними зморшками, складками та впадинами. Але видюче око ще зберігало крихти блиску життя, трохи наснаги та бажання триматися за існування до останніх днів.

– Пане Пилипе, добрий день! – голосно промовив я на усю кімнату.

Він сидів на припічку і уважно спостерігав за тим, що відбувалося на екрані. Показувала німе кіно про доктора Калагарі. До речі, я теж був шанувальником ретро-фільмів, але здебільшого віддавав перевагу кіно з Чарлі Чапліном, Бастером Кітоном чи Джоном Уейдом. Пилип повернувся до мене без жодних ознак роздратувань, наче завжди був радий гостям.

– Привіт, юначе! Я ще не зовсім оглух. Сідай, поговоримо, якщо вже прийшов. Чим тебе почастувати? Може зеленим чаєм із андрутами?

– Дякую, але я не хочу, – я відповів невпевнено, бо все ще розмірковував, як краще почати бесіду.

Ще коли я був малим, по селі ходили чутки, буцімто дід знає не лише багацько різних легенд, але й і правдивих історії про усі дивацтва та чудасії, які лише могли відбутися у Глибоководному. Зараз вже минуло багато років, але я чомусь сподівався, що навіть у похилих людей погана пам'ять лише коротка, а давніші спогади мусять залишатися на все життя до останнього подиху. У своєму розрахунку я не помилився.

– Що тебе сюди привело? Вирішив провідати старого пердуна? Найстаршого пердуна на всьому селі, який не сьогодні так завтра спочине у бозі, – пролунала ледь чутна, стареча мова.

– Ну ви таке кажете! Вам ще жити і жити, – спробував я переконати його, хоча і сам розумів, що коли людині вже за дев’яносто років, то смерть може стрітися у будь-яку мить.

В принципі, у будь-яку мить смерть може зустрітися і у молодому віці. Як казав Воланд: «Так, людина смертна, але це ще півбіди. Погано те, що вона іноді несподівано смертна, ось у чому фокус»!

– Юхиме, не вішай мені локшину на вуха! Я чудово розумію, що Бог довго не буде терпіти такого старого, як я. Треба дати дорогу молодим. То ти просто так завітав, чи як?

Я не знав, з якого боку почати. Власне кажучи, як тільки прийшла мить робити те, для чого я прийшов, то увесь запал і вся впевненість кудись зникли самі по собі. Тепер я відчував себе цілком розгубленим.

– Ну-у-у-у… я думав дещо взнати…

– Невже тебе цікавлять стародавні події, міфи та байки про Глибоководне? – запитав Пилип і глухо закашлявся.

Цей кашель був дуже глибокий, наче старий хворів на бронхіт чи пневмонію. Усе його тіло тряслося, доки він видавав звуки, які трохи нагадували собаче гарчання у спотвореному вигляді.

– Так, я цікавлюся всілякими аномаліями, що відбулися у селі. Всі знають вас, як людину, багату на різні легенди та оповідки. Може щось розкажете, діду Пилипе?

– Насправді цих історій тьма-тьмуща. Що саме тебе цікавить? Будь-яка історія чи щось особливе?

Я набрав у легені більше повітря і наказав собі рішатися прямо зараз.

– Мене цікавлять люди, з якими відбувалися дуже дивні речі. Наприклад, час для них почав йти у протилежному напрямку.

– Як це?

– Тобто, час пішов навпаки, не так, як це у людей. Приміром, після понеділка, людина прокинулася, а настав не вівторок, а неділя. А за нею пішла субота. Розумієте?

Пилип знову відкашлявся, після чого виникла невеличка пауза. Мені вона здавалася довгою та незатишною. Старий сидів на стільці, підперши підборіддя своїми худими, зморщеними руками. Деякий час він дивився у вікно і наче щось пригадував. Я шанобливо мовчав, даючи змогу йому щось згадати і розповісти.

– Нісенітниця та й годі! Ніколи такого не чув, – раптом озвався він. – Де ти це взяв? Певне кіно якесь американське дивився?

– Та нє, не кіно. Просто колись чув історію про людину, з якою подібне паранормальне явище відбувалося. Хотілося дізнатися, може ви щось чули у Глибоководному про подібне?

– Такого точно не чув. Я знаю легенди про вовкулак, відьмаків, про чупакабр, бродячих привидів, але подібного ніколи не чув.

В той момент я зрозумів, що усе втратило зміст. Якось я не подумав, що все так швидко і просто може вирішитися не на мою користь. Чому я морально не підготувався до думки, що він може нічого не знати? Нащо було так наївно надіятися на певний збіг обставин?

– Пане Пилипе, це може здатися дивним, але мені здається, що ця людина може жити чи жила у цьому селі. Може ви чули не саме це, а щось подібне про якогось безумця? Просто я збираю матеріал, бо хочу написати статтю в газету, – збрехав я.

– А то ти журналіст? – зрадів він. – А я ніяк не міг збагнути, про що ти торохтиш. Ні, Юхиме, на жаль я нічого не чув.

Я підвівся, відчуваючи, що даремно згаяв свій час і марно плекав безумну надію, що усе розв’яжеться так легко і стане на свої місця. Ну хіба можна сподіватися, що мій феномен так просто зникне чи принаймні його можна буде науково чи іншим шляхом пояснити, звести до простої інтерпретації?

– Даруйте, що забрав у вас час. Просто я дійсно планував написати статтю.

– Може тебе зацікавлять інші історії.

– Ні, але дякую у будь-якому разі.

Вже зробивши кілька кроків назад, я ухопився за ручку, збираючись відчинити двері та сказати кілька слів, попрощавшись із старим. Проте, його голос мене зупинив вже майже на порозі:

– Юхиме, я тут дещо згадав. Ти не перший, хто цікавився подібним. Вже цікавилися до тебе про людину, яка нібито живе задом наперед.

Я зупинився і різко обернувся, відчуваючи шалене серцебиття і сильний піт, який виступив на спині та чолі.

– Правда? А хто цікавився?

– Дівчина якась. Здається, вона була не місцевою. Вона точнісінько про те ж саме розпитувала, що й ти. Молода така краля.

– Як вона виглядала?

– На жаль, зір у мене паскудний, як слух та пам'ять. Звичайна дівчина із світлим волоссям. Риси обличчя я, звичайно, не пам’ятаю. Я б ніколи і не згадав про ту зустріч, якби не ти. Вона також по селу ходила, була у кількох хатах розпитувала про цю дивовижність із часом, який наче мусить йти у зворотному напрямку. Нічого особливого. Розпитала та й пішла собі далі. Ніхто більше про неї не згадував.

– Коли це сталося?

Старий почухав макітру, наче цим задіяв усі свої нейронні зв’язки та синапси, що допоможуть віднайти потрібну інформацію за короткий термін.

– Може з тиждень тому, може трохи більше.

– А ви не пам’ятаєте, вона називала ім’я тієї людини?

Він заперечливо захитав головою.

– Ту історію, яку чув я, чоловіка звали Сергій. Може щось подібне та дівчина розпитувала? Пригадайте, будь ласка. Повірте, це не жарти. Я цікавлюся, бо з цим пов’язана моя робота. Я точно не збожеволів, а лише збираю побрехеньки та всілякі байки.

– Мені шкода, Юхиме. Я дійсно хотів би тобі допомогти, але більше нічого не знаю або забув. Дівчина приходила десь тиждень тому, може днів зо десять. Я її майже не запам’ятав в лице, але бачив, що виглядала вона дуже стривоженою і дивною.

Що це мало означати, я поки що не знав, але хотів дізнатися. Усе почало ставати ще загадковіше та яскравіше. Я вважав, що натрапив на якусь важливу інформацію, але ще не розумів, що саме тримаю у руках і як цим потрібно правильно скористатися.

– Щиро дякую вам.

Виходячи на двір, я мав лише одне бажання: чим скоріш повернутися додому, щоб можна було обмізкувати останні події, скласти усе до купи та віднайти такі невидимі зв’язки, які відразу не можна збагнути. Шлях до рідної хати був досить коротким, але я йшов повільно, занурившись у власні думки.

5

Що то була за дівчина, яка цікавилася тим питанням, що й я? Зупинившись на мить, я усвідомив, що далі все відбувається настільки складно, наскільки навіть й уявити собі не можна. Безсумнівно, загадкова незнайомка була зі мною пов’язана. Може вона знала щось таке, що слід від мене приховувати чи мала пряме відношення до того, коли я став жити по-іншому. Стоп, усе почалося десятого червня. Якщо Пилип бачив її тиждень тому, виходить вона все знала заздалегідь чи також живе задом наперед, як я?

Знову і знову я замислювався над цими питаннями, вишукуючи прихований контекст, непомітний, сакральний зміст, якусь приховану маніфестацію, але натикався лише на холодну стіну байдужості. Усе існувало, як в повнісінькому тумані. Наче навіжений, я зациклювався на цих питаннях, але відчував лише відчай і безпорадність. Так можна і збожеволіти, коли пливеш проти течії. Окрім пана Пилипа, я завітав ще у декілька хат і запитував люд про Сергія, який міг жити задом наперед. Як і в першому випадку, мене чекало розчарування. Інші люди навіть не знали про ту дівчину і дивилися на мене, як на божевільного. Мене навіть питали кілька разів, чи все зі мною гаразд. Одним словом, залишившись ні з чим, я повільно поплентався додому. На душі був сильний щем і страх.

На подвір’ї мене чекав пес Тімко, який кинувся на зустріч, радісно махаючи хвостом. Я потріпав його по шерсті на спині, почухав за вухом, розуміючи, що тварині абсолютно байдуже всілякі сакральні пошуки, спроби вирішити труднощі, адже у них немає такого самоусвідомлення себе, як у людей.

У хаті готувалися вечеряти. Тато накривав стіл, а мати куховарила біля старої плити. Ну і поруч крутилася сестра Віка. Їй було лише п'ятнадцять років, але вона була страшенно вредна. Постійно за мною шпигувала, любила тихенько подивитися чужі смски або просто підслуховувати розмови. А ще вона мала два щоденника – один для вчителів, куди ставили двійки і писали зауваження, а другий – для батьків, де було мало оцінок, але домінували лише четвірки та п’ятірки. На диво, учбовий рік майже добіг кінця, а її хитрий задум так ще не розкрили. Хоча, мене це не сильно хвилювало, адже останні чотири роки студентського життя зробило мене більш дорослим, упевненим у собі та толерантним до інших.

– Синку, сідай вечеряти, – сказала мати, коли на столі вже стояла смажена картопля, яєчня та сало.

Батько дістав великий пузир із мутною рідиною, яка значно зменшилася в об’ємі від останнього мого візиту. Тато не те що любитель випити – ні, але на свята чи рідко у вихідні міг по чарочці-дві випити власної самогонки під сало, канапки з сиром чи огірки. Мама казала, що краще культурно випити чарку власного виробництва, ніж набухатися у найближчому генделику та отруїтися паленою горілкою чи отримати в морду від інших п’яниць.

– Ти встигаєш на останній автобус? – поцікавився батько, коли перша порція пішла у організм.

Мені, як повнолітньому теж дозволялося скуштувати самогонки, але я обмежився однією чаркою, а потім почав наминати їжу, бо відчував страшний голод від прогулянок та своїх безцільних пошуків.

– Навіщо мені автобус?

– Щоб встигнути у місто. Завтра ж навчання.

Дідько лисий! А я й забув, що всі інші так само нормально пливуть у часі. І нічого ж їм не поясниш – не повірять. Та й вигадувати якусь брехню не хочеться, але доведеться. Я сказав,що поїду завтра вранці, бо кілька перших пар відмінили і в мене є час.

– Тоді не проспи автобус, що їде о сьомій ранку. Ти ж знаєш, що в селі це єдиний маршрут, яким рідко, але можна без пересадок дістатися до Дніпропетровська.

– Може, Юхим прогулює заняття? – вирішила пожартувати Віка, але ця репліка була недоречною, бо ніхто не звернув на неї увагу.

– Слухай, а чого це ти півсела розпитував про якогось Сергія та чудасії із часом? – раптом запитав батько, пильно подивившись мені прямо в очі.

Я знизив плечима, мовляв, не знаю.

– Ти щось від нас приховуєш?

Тепер на мене дивилися усі члени сім’ї. Тато все далі пильно, мати якось похмуро. Лише Віка кидала на мене трохи глузливі погляди, наче смакувала майбутньою перспективою пустити плітки серед подружок про мою дивну поведінку, де можна посміятися і просто весело провести час. Вона на таке здатна, я вже казав про її скверний характер.

– Ні, просто хотів написати оповідання на конкурс. У нас на філологічному факультеті викладач проводив конкурс фантастичних оповідань. Каже, що має зв’язки для друку кращих учасників у журналі.

– Ти ж ніколи не писав подібного, – недовірливо зауважила мама.

Здається вона мене розкусила (ще б пак, вона ж мама і має величезний життєвий досвід), але мені доводилося уперто гнути власну лінію.

– Не писав, але хочу спробувати. Може вийде, а така ідея досить оригінальна.

Останок вечора пройшов у тиші. Після трапези, мені вдалося викроїти кілька хвилин, похапцем, непомітно вискочити на двір і покурити, поки ніхто не бачив. Звісно, батьки знали про моє паління, але при них я не наважувався це робити і вислуховувати потім довжелезні моралі.

Лише у своїй кімнаті я повернувся до роздумів. Я все більше божеволів від думки, як різняться наші світогляди і взагалі життя. Я був одиноким вовком, що йшов проти вітру, але йшов далі, бо вектор мого руху був скерований у протилежний бік і розвернути його ніяк не вдавалося. Скільки ще можна це терпіти? Невже немає виходу, щоб жити знову у нормальному плині часу? Невже це моє прокляття? Але за що таке випало? Чому доля така жорстока зі мною?

Питання частково вдалося заглушити переглядом містичного фільму.

Після цього я думками повернувся до щоденника Сергія і відчув щось незвичне. Це таке невидиме відчуття охоплює, коли ти хочеш щось зробити, кудись піти, але ця ідея існує десь далеко у підсвідомості і поки що не може логічно оформитися у вербальну, а правильніше, ментальну (тобто мислячу) інтерпретацію. Я стояв, як навіжений, у кімнаті і розумів, що був охоплений якоюсь ідеєю, відчував натхнення, такий запал, але не міг збагнути, звідки росте коріння. Пробував так і сяк усе пригадати, перебирав у думках останні події, намагався поєднати до купи всілякі факти, будував фантастичні припущення, але усе було марно.

Раптом я прозрів. Як усе просто. Думки від образного, розмитого мислення у вигляді метаморфоз, уламків минулого, почали складуватися у один-єдиний пазл, що зводився до двох простих слів: Фрідріх Ніцше. У мене в голові наче пролунав чужий голос: почни читати Ніцше. Звісно, це був не той голос, як його розуміють божевільні, радше це було моє внутрішнє «я», яке давало доцільну пораду.

Повернувшись у кімнату, я скачав на рідер електронні книги німецького філософа і почав читати «Так казав Заратустра».

Читання захопило мене до пізньої ночі.

Розділ X

Мис Доброї Події

1

Життя у гуртожитку вирувало, як завжди. Студенти зранку або метушилися, похапцем снідали та поспішали на пари, або просто ліниво спали чи курили у туалеті, попиваючи кави із пластикових стаканчиків, які виходять із спеціального автомату.

Для мене ранок п’ятниці важив небагато. Тобто, я розумів, що більшість у захваті від останнього дня навчання перед можливістю цікаво провести вихідні, але у мене понеділок починався у п’ятницю. Добре, що не в суботу, як в одній книжці. Я вже відпочив на вихідних, добре провівши час у Глибоководному. Після спілкування з батьками я відчував себе значно краще, бо оповідання старого Пилипа створювало ще більше сумнівів та запитань, ніж було раніше. Та й взагалі, мені здавалося, що даоси були праві в тому, що усі наші проблеми від бунтуючого розуму, тобто із середини, а не ззовні.

– Чувак, ти таке тут пропустив? Чув, що Свєтку із двадцять шостої турнули звідси?

Я лише витріщався на Максима, здивувавшись від такої несподіванки.

За час, поки я був відсутнім у гуртожитку, дещо сталося, а саме одна дівчина нанюхалася кокаїну (звідки їй було його дістати як не в нічому клубі або десь у підозрілих наркодилерів, що торгують прямо на вулиці) і почала себе поводити неадекватно. Подруга спробувала її вгамувати, але отримала страшного ляпаса, від чого виник синець. Дівчина під кайфом розбила вікно у кімнаті стільцем і почала бігати по коридорі. Після розбирання комендантша наголосила, що доведеться відшкодувати збитки. Студентка послала її матом. Потім, подруги все розповіли і після аналізів крові вердикт був визначений однозначний: звільнення з гуртожитку. Комендетша застерегла, що більше такого не було, бо вона усіх підозрілих, хто колеться, нюхає або просто пиячить запросто вижене без права повернення на цей рік. І їй буде абсолютно байдуже, де студенти зможуть мешкати за час навчання.

– Ніколи б навіть не подумав, що Свєтка на таке здатна, – зізнався я після вражаючої, але реальної історії.

– Ну так, – кивнув Максим і закурив. – Вона ж така тихоня за складом. Розумієш? Ну, тіпа там ботанить над підручниками, з хлопцями тримається холодно. Одним словом, сніжна королева з крижаним серцем і комплексом відмінниці. Як це її вмовили спробувати наркоту?

– В тихому вирі чорти водяться. Може, вона за для цікавості пішла у нічний клуб або хоч раз потусуватися у підозрілій компанії, а там її спокусила таку недосвідчену, яка не має сили волі.

– Та все одно дивно. Я чув, що вона із порядної сім’ї. Хоча, хтозна, що там відбулося. Сподіваюся, Свєтка знайде житло.

Гуртожиток приймає та відпускає студентів без найменших вагань. Хтось вчиться до отримання диплому і не сходить із стежки, а інший спокусився свободою гуртожитку, море алкоголем, оточуючими товаришами, бажанням показати свою крутість. Як на мене, то життя в гуртожитку – це життєвий урок виживати у мікрокосмі, у маленькому суспільстві людей, вміти себе поставити, знайти спільну мову, навчитися встигати і здобувати знання, і розважатися. Я теж ледь не схибив, коли пив на першому курсі по-чорному, але потім схаменувся і почав себе контролювати. Принаймні, останні три роки ніхто ще жодного разу не хотів мене вигнати звідси. Щиро сподіваюся, що цього не станеться і останній рік навчання.

– Шкода дівку, згоден. Я навіть кілька разів запрошував її на побачення, але вона морозилася.

– Сусідки з кімнати обіцяють її підтримати, але комендантшу не вмовити. За таке дійсно виганяють назавжди. Гуртожиток це ж не наркопритон! Слухай, ти сьогодні збираєшся з нами вечері погуляти? Будемо ми з Гавром, Боян, кілька дівчат. Може Свєтка непомітно пробереться, щоб хоча б наостанок з нею полікуватися. Нехай дівка заллє горе випивкою, щоб полегшало на душі. Так ти з нами?

Пропозиція посидіти в компанії хлопців та дівчат, покурити, весело погомоніти, послухати вчергове пісні Пінк Флоїда чи Джима Хендрікса, випити пива чи горілки – це чудово. Це – частина студентського життя. Але зараз я відчував, що до усіх цих розваг стаю все більше байдужим. Наче воно мене взагалі не торкалося, не чіпляло жодним чином і не викликало ейфорію, як це було раніше. Я запитував: що сталося? Невже я виріс із цих пустих розваг, що дають короткотермінову ейфорію, а потім чергове отупіння в голові та, як наслідки, погіршується самопочуття.

– Дякую, я пас. У мене інші плани.

– Баба? – поцікавився Максим.

Я лише кивнув.

– Ти хоча б палки кидав, коли був з нею?

– Максе, не кажи так про мою дівчину, добре? Про інших патякай що завгодно, але не про мою.

– Без проблем, чувак. Просто ти такий рамантік, трясся його матері!

– Навіть якщо і так – що в цьому поганого. Взагалі я не розумію, чого стало модно серед пацанів так зневажливо ставитися до дівчат. Називати їх образливо «тьолка», «баба». Краще поважати та любити дівчат. Вони ж не сексуальний об’єкт, а особистості із своїм внутрішнім світом, інтересами, поглядами.

Максим зареготав від цих слів і загасив недопалок.

– Ти ідеаліст, Юхиме. Прийде час, ти прозрієш. З дівчатами треба поводитися трохи жорстко, бути головним у стосунках і не вестися на їх істерики, всілякі маніпуляції тощо. А ти, здається, потрапив під вплив однієї крихітки і став таким занудою, що аж страшно!

– Це суб’єктивність, Максе. Я задоволений своєю дівчиною і взагалі ставленням до усіх дівчат. Мені непотрібно бути грубим у висловах, хоча, іноді це трапляється і зі мною. Як на мене, жінки – прекрасні не лише своєю зовнішньою красою, а й своїм світоглядом, життям. А головне – жінки дарують світові нове життя. То навіщо до них зневажливо ставитися? А до матері ти теж своєї так відносишся? Чи до сестри чи своєї дівчини?

– Дівок у мене багато, – зауважив Максим.

– А мати, яка подарувала тобі життя, у тебе одна. Впевнений, що її ти шануєш. Але ж інші дівчата, теж чиїсь доньки, сестри, в майбутньому мами, бабусі. Хіба можна до них ставитися грубо і хтиво?

Максим стенав плечима, буцімто не збирався більше сперечатися. У мене дійсно змінилися погляди на прекрасну половину людства, але це не лише пов’язано із Пенелопою, а й з іншими речами. Навіть аномалії із часом дали мені можливість розмірковувати, як над простими земними речами, так і над метафізичними явищами, у яких я шукав перманентне, сакральне значення чи просто міркував, доки не доходив до якогось висновку. Це – чудово, що моє єство потроху змінюється на краще.

2

Вечір п’ятниці у мене вже був розпланований. Я перебував у прекрасному настрою, очікуючи солодку, чудесну мить – зустріч із Пенелопою. Мабуть, тепер я вже був готовий точно визначитися із тим, що закохався у неї по самі вуха. Либонь, раніше між нами була лише одна хімія, повстання плоті, але зараз відчувалося щось таке душевне, невидиме, що важко ухопити з язика і передати простими людськими словами. Та й нащо це робити, якщо навіть найгеніальніші поети і письменники, починаючи із Омар Хайяма передали це відчуття краще за мене, але все одно не так досконало і перевершено, як це прекрасне почуття створила природа. Тобто, виражаючи свої думки у словесній формі, коли мова образів та абстракцій переходить у вербальну інтерпретацію, ми втрачаємо у цих образах щось важливе, ймовірно, частку себе чи божественну іскру самого Всесвіту. У будь-якому разі – відчувати, але не розуміти, набагато важливіше, ніж розуміти і зовсім не відчувати.

Коли я їхав маршруткою на пляж, небо затягувалося ледь помітними сірими хмаринками, які ще не становили загрози, а навпаки трохи затуляли пекуче сонце і давали ковток прохолоди у повітрі. Крізь вікно я розглядав великі міські будівлі, машини, людей. Місто жило своїм неупередженим життям, це відчувалося у кожному русі, щомиті, коли щось змінювалося перед моїми очима. Усі шуми вже зливалися у звичну какофонію звуків, яка стерла собою усі прояви тиші, гармонії та спокою. Такий небезпечний, швидкоплинний вир події викликав у мене різкий контраст із повільним життям в селі. Так, я вже звик до міста, але моя душа (особливо у снах) постійно прагнула наблизитися до природи, збагнути її глибоку красу, відчути себе справжньою людиною.

Пляж був розташований на лівому березі Дніпра, прямо за новим мостом. За проспектом Мануйлівським – ближче до набережної – був невеличкий парк, а зліва від нього простягався піщаний пляж, прибережну лінію якого обережно лизали хвилі Дніпра, залишаючи після себе сліди білої піни, наче новостворений кордон, що чітко розділяв суходіл та воду кривою, довгою лінією. Сама річка – широчезна, славетна ще за часів запорожських козаків, коли були ще знамениті пороги – відбивала блискучі промені на поверхні, мов розсипала золото, яке сяяло, приємно сліпило очі і, переломлюючись, як у дзеркалі, ніжно торкалося незахищеної шкіри своїм теплом.

Народу на пляжі було, як завжди багато. На жовтому піску було безліч недопалків, пляшок з під алкоголю, огризків від яблук, груш, брудних кульочків, обгорток від різних батончиків, йогуртів, морозива тощо. Все це створювало неприємне видовище, яке накладало пляму на цей пляж. Мені було дуже прикро, що декотрі відпочиваючі так зневажливо ставилися до свого довкілля, залишаючи після себе таке свинство.

Вибравши більш-менш вільну територію, я постелив накидку і ліг на неї, роздягнувшись до шортів. Мені довго не довелося чекати на Пенелопу. Вона, як і більшість жінок, запізнилася, але лише хвилин на п’ять. Власне авто допомагає швидше подолати будь-які перешкоди, ніж забиті маршрутки, старі тролейбуси, що постійно ламаються та, сильно гримаючи трамваї, які повзуть по рельсам, як равлик.

Пенелопа прийшла на пляж у коротеньких джинсових шортах, синьому топіку, який оголював майже всю талію і починався трохи нижче грудей, та в довгому капелюсі. У руках вона тримала памперо та свою сумочку. Ми смачно поцілувалися і сіли на підстилку, під якою хрустів сухий, розпечений пісок. Її біляве волосся так само прекрасно світилося в промінцях сонця, як першого разу, коли я лише побачив її.

– Ух! Ну і важкий день сьогодні, – позіхнула вона, коли я обійняв її за стан рукою і приголубив.

– Що сталося? Концерт чи репетиція?

– Скоріше переговори та прослуховування, – уточнила вона, а потім озирнулася, щось шукаючи. – До речі, така спека. Давай скупаємося, а потім щось вип’ємо, у мене в горлі пересохло.

– Що будеш пити?

– Влітку на пляжі тільки пиво, але спочатку купатися, – веселим тоном повідомила вона і я цьомкнув її в губи.

У мене не було жодних заперечень, адже я і сам прагнув бодай на кілька хвилин сховатися від цієї задухи. Ми пройшлися по гарячому піску, у якому босі ноги трохи вгрузли і дісталися прибережної лінії. Піщана поверхня вже була більш прохолодною та вологою. Ми повільно зайшли у воду зеленуватого кольору, яка постійно цвіла від водорості. Я зробив глибокий вдих і пірнув у темні глибини приємної прохолоди та надійного рятівника від спеки. Мій заплив був довгий – я проплив під водою, спостерігаючи, як сонце з труднощами пронизує пітьму, залишаючи невеличкі блиски у темній муляці. Десь через хвилину, я повільно винирнув назовні, відчуваючи, як вологі каплі швиденько стікають по волоссю та щоках униз, повертаючись до своєї домівки. Я тряхнув головою, бо вода заливала мені очі і помітив у метрах десяти від себе Пенелопу, яка повільно пливла, гребучи руками та ногами одночасно. Довго не думаючи, я поплив за нею швидким брасом, упевнено розсікаючи воду руками, як весла човна. Її спина постійно миготіла переді мною, але через хвилину, я наздогнав дівчину і обійняв. Ми почали кружляти у воді, а потім пірнули разом і поцілувалися. Я пестив її груди під купальником, а вона намагалася рукою мені залізти у плавки, де я вже відчував ворушіння та приємну твердість. Наша гра закінчилася одночасно з браком повітря, то ж ми виринули у світ сонця і почали бризкатися водою, як малі діти. Трохи позбавляючись, ми попливли назад, наближаючись до берега. Малеча в основному зібралася на мілині, де батьки уважно за ними пильнували і не дозволяли заходити дальше дозволеної території.

3

Розмістившись у прохолоді, ми сиділи, обсихали та пили свіже, пінисте пиво. Тінь нам створював спеціальний навіс із літнього зонтика, який дівчина принесла із багажника. Я повільно робив ковток пива і дивився у далечінь, відчуваючи поруч приємний дотик плеча Пенелопи, її тепле дихання та дзвінкий, радісний сміх. Нам було добре разом, як ніколи, хоча я чудово розумів, що розмова, якої я уникаю рано чи пізно почнеться.

– Я сьогодні думала над тим, що з тобою відбувається і дійшла одного висновку, – раптом почала вона, ні сіло, не впало.

– Правда? Якого саме?

Вона відвела очі і подивилася вперед, де темно-синя вода переходила у блакитне полотно неба.

– По-перше, ти вже цілком звик до такого розкладу, коли усе відбувається навпаки. Тебе це не лякає, не виводить із рівноваги і не заставляє робити божевільні речі.

– Ну, це завжди буває. Людина до усього може звикнути з часом, навіть до ненормального часу, сорі за тавтологію.

– Так, але це ще не все. По-друге, ти вже знайшов нові переваги. Такі, як пам’ятати що вже відбувалося у минулому і вирішувати, чи можна їх змінити чи залишити, як є.

– Це не завжди діє, адже я став поводити себе геть інакше. Наприклад, майже забив на навчання. Нащо воно, коли усе йде задом наперед? Почав пошуки подібних випадків з людьми, їздив у своє село, – я коротко переповів те, що мені вдалося встановити, але ще не знав, як цим скористатися далі. – Отже, минуле моє вже змінилося. Коли я раніше був нормальним, то пам’ятаю у ці дні робив інші речі. Я точно не був знайомий з тобою і не мав таких приємних моментів, як зараз, чи коли ти грала на лютні під час перфоменсу. Усі ці важливі речі, пройшли повз мене раніше, а зараз вони відбуваються. Отже, ти права, переваги є і я ними користуюся.

– І, по-третє, я тобі вже казала це раніше. Мені здається, що ми з тобою знайомі вже давно, бо якимось чином я тебе пригадую, хоча в минулому б не могла логічно про це знати. Можливо, існують якісь паралельні реальності, які часом перетинаються між собою.

– Тоді вже перпендикулярні, які точно перетинаються, – поправив я.

Вона кивнула.

– Нехай, перпендикулярні. Тоді, ці перпендикулярні світи мають точку перетину, на якій ми можемо знаходитися час від часу. Може, в тій реальності, де час для тебе йшов уперед, ти ніколи не знав мене і не зустрів, але в цій реальності усе відбувається інакше. Наша зустріч – це точка дотику цих реальностей. Питання лише в тому, чи можемо ми свідомо обирати гілки ймовірностей, вибираючи найкращий сценарій нашого життя?

Зробивши кілька ковтків пива, я чи не в черговий раз відчув, що це вже було колись. Так, це – дежав’ю. Я бачив і чув подібну розмову. Але коли це відбувалося?

– Ну, тебе вже у наукову фантастику занесло. Може ці реальності і бувають, перетинаються між собою. Але ж мій феномен із часом остався той самий. Я знову пливу назад і все більше відчуваю себе чужим у світі. Тепер я все більше розумію, цей театр абсурду. Усе має свій початок та кінець. Але який сенс усього, коли воно зникне? Камю і Сарт вважали світ абсурдним, бо людський розум нездатен збагнути безконечний світ. От, що буде, коли я стану малюком, а потім просто перетворюся на плід у животі матері, чи як? Людей жахає загробне життя, якщо воно ще є, а мене лякає те, що може бути чи було до народження?

– Я колись дуже щільно цікавилася подібними речами, як ти. Тоді ще я була дуже амбітною, юною і вважала, що мені відкриються усі істини, якщо я прочитаю купу літератури. До двадцяти п’яти років я прочитала більше тисячі книжок. У дитинстві – це казки, пригоди, фантастики і детективи, а потім – це література окультизму, яка торкається метафізичних явищ буття і всілякі філософи. Я також зациклювалася «Нудотою» Сартра, коли злякалася, що я існую і цьому не можна ніяк зарадити окрім самогубства. Усі думки торкалися того, що існування повне болю, страждань, а розум породжує мільйон думок, які отруюють тіло і душу. Але і цей шлях мене не влаштовував. Потім, мене попустило. Так, усе безглуздо у світі, бо ми від народження приречені любити, страждати, боротися із труднощами, а потім вмерти. Тобто, сенс життя актуальний максимум років вісімдесят, хоча старі люди вже нічого не шукають і просто існують. А потім до мене прийшло розуміння, ну і нехай. Все одно, життя мені дали, отже треба принаймні спробувати зробити щось хороше, приємне, залишити якийсь слід, досягти цілей. Музика для мене – це відповідь. Музика – це гра на струнах душі, можливість за допомогою мистецтва піднестися над земним світом бодай на мить.