І стіни пахнуть сонцем

ТРЕБА ЙТИ

Певно, я знепритомнів, бо не пам’ятав, як перестав іти, як ліг. Потім я усвідомив, що прислухаюся до незвичайного шипіння, яке переривалося хрипами. Я напружився — і згадав: це щось мимрив Павло. Червоний туман перед очима порідів, зовсім розсіявся, і я побачив небо — глибоке, ясно-лілове. Тоді я зрозумів, що живу.

Лежати на піску було твердо, але я не міг поворухнутися. Не було сили. Лежав (електроемоціонатор під головою), дивився в небо і радів, що бархани лишилися позаду і далі треба буде йти по твердих солончаках. Плоскі, як сковорода, вони світилися рівним багровим полум’ям. І тоді я ще подумав — від них несе жаром, як від справжньої жаровні. Мені стало тоскно, коли я згадав, що завтра доведеться знову йти по цьому пеклі, знову, котрий уже день, плентатись і думати: ось іще сто кроків, ще сто, тільки не зупинятися, не сідати, бо підніматися ще трудніше, ніж іти, а відпочинку нема все одно. Хіба це відпочинок, коли шістнадцять годин на добу в тіло вгризається сонце? А треба йти і думати: ось іще сто кроків, ще сто… День у день…

Жаровня по краях остигала, темнішала. Потім по ній пішли чорні смуги: червоне-чорне, червоне-чорне, і чорного з кожною миттю ставало все більше.

Тут я відчув тривогу. Чогось мені не вистачало. Але я навіть стурбуватися не встиг, зрозумів — замовк Павло…

Я чекав. Важко сказати, скільки часу я чекав, певно, не дуже довго, бо захід ще не встиг погаснути (а вони тут по-південному короткі, як Павло вже знову засипів, тільки на цей раз набагато чіткіше — я вгадував майже кожне слово:

— Розумієш, хвилі були такі, що коли «Туб» [1]вискочив із-за молу, над гребенями виднілися тільки клотики передніх щогл і гафель на бізані. Уявляєш? Тільки клотики — і верхній гафель. Це розповідали люди, які все бачили на власні очі і звикли брехати тільки жінкам. Коли б хто-небудь інший сказав, я б не повірив. Щоб тільки верхній гафель… А потів раптом налетів шквал. Три пориви. Та це вже занадто. Вистачило б і одного. Дід розповідає: щогли наче зрізало. Він навіть не чув, як лопнули шкоти, а коли отямився, навколо кипіла холодна зелена вода і в піні кружляли уламки «Туба», лише уламки, а він був колись кліпером[2]на всю Атлантику, несправедливо його називали старим коритом, хоч йому було й за тридцять… І називався він якось інакше, я вже й не пам’ятаю як…

Павло розповідав про це триста сімнадцятий раз, а може, тільки третій. Не пам’ятаю вже. Але кожне слово було знайоме, кожне слово врізалося в пам’ять, і коли він що-небудь пропускав, я ловив себе на тому, що це мене дратує. Однак мовчав. У триста сімнадцятий раз, а може, втретє…

Павло не одразу почав розповідати цю історію. Було б смішно, коли б він заходився розповідати її, коли ми сиділи на піску і дивились, як тліли уламки нашого літака, розкидані після вибуху по всій улоговині біля підніжжя великого бархана, як вони димились і поступово зникали під піском.

Був сильний вітер. Пісок шмагав по обличчю і колючими струминами вривався під одежу, і це було страшенно неприємно.

Я дивився, як вітер жене пісок на уламки літака, і думав, що до вечора від катастрофи не залишиться й сліду. А днів через п’ять, якщо не вщухне вітер, весь бархан пересунеться на це місце.

Певно, Павло думав про те ж саме, бо сказав:

— Якби літак упав на тридцять — сорок метрів далі — якраз потрапив би на вершину. І нас уже завтра знайшли б.

— Може, вітер вщухне, — відповів я.

— Ні. — Він важко підвівся і з хвилину дивився на сіре марево над нашими головами і на уламки. — Ні, я знаю ці вітри. Чекати погоди безнадійно. Будемо йти.

— Куди?

— На південь, — сказав він. — Здається, там десь є селище… Ти не дивись на мене так, справді там селище я це добре пам’ятаю, от тільки назву забув… Кілометрів дев’яносто звідси…

Я спробував уявити, як пройду дев’яносто кілометрів по цих пісках, у пекельну спеку… А може, не дев’яносто може, більше. Адже він навмання сказав… Я сидів похмурий і думав, що витрушувати пісок з черевиків немає рації — за хвилину він знову туди наб’ється, і ще думав чим би накрити голову, бо капелюха я загубив у першу ж мить, коли виплигнув із літака.

— Зроби чалму з парашута, — порадив Павло.

Він був у шлемі, в унтах, у глухому комбінезоні, йому не дошкуляли ні сонце, ні вітер. І пісок не натирав йому ніг. Він допоміг мені зробити чалму і все розповідав жваво так, що в цих краях часто зустрічаються русла пересихаючих річок, і коли ми набредемо хоч на одне, він по профілю точно визначить, де ми знаходимось, і вже тоді напевне дійдемо до селища.

Він був такий бадьорий і енергійний… От скільки я з ним літав — ніколи не пам’ятаю його таким. А перед цим польотом він був не в настрої, навіть полаявся на аеродромі з Сапарбаєм, не сподобалось йому щось у моторі. Сапарбай кричав, що Павло до нього завжди прискіпується, і так чудно розмахував руками. У цього Сапарбая гонору на трьох вистачить, отож він і відмовився ще раз перевірити двигун, а тепер внизу, біля підніжжя бархана, димлять уламки літака…

…Павло повернувся на бік, і я знову почув, як він мимрить:

— Дід був дуже старий, і ми вже думали — втихомириться. Так ні ж. Він ще багато років ходив простим матросом на «цинготниках». Під час імперіалістичної війни їх двічі торпедували німці, і десь — чи то в Бірмі, чи на Цейлоні — він підчепив малярію, а потім майже відразу — трахому, і відтоді очі його завжди сльозилися; сльози текли по глибоких зморшках, які так складалися, що було незрозуміло, чи він плаче, чи сміється. Але дід ніколи не плакав.

Останні роки він жив у мого батька в маленькій хатині над самісінькою Сулою, біля мальовничої заводі. Йому подарували таку гарну рибальську снасть, що всі хлопчаки мліли від заздрощів, але він ніколи не ловив риби — наловився за своє життя. Він казав, що йому й так добре, тільки інколи хочеться маслин і кортить хоч востаннє подивитись, як підіймається з-за моря сонце. Іноді він цілими днями сидів на призьбі і дивився на сині луки за Сулою, і я знав, що він думає про рейси, які робив від Буенос-Айреса до Танжера, від Сан-Хуана до Монровії.

Найбільше він любив говорити про «Туб». Який у нього чудовий силует, які вітрила стояли на ньому та хто їх шив; а вже коли мова заходила про рангоут — з якого дерева та як його робили — він не міг наговоритись…

Найгірше у нас було з їжею. Години за три до катастрофи ми поснідали в тому селищі, де я виправляв електроемоціонатором роботу серця старого, який не міг посидіти й хвилини спокійно — все крутився і жартував, — мабуть, думав, що ми не бачимо, як він хвилюється. У хвості літака, правда, лежало два круги бринзи і невеличкий міх з вином — їх непомітно залишив нам той дідуган, коли ми відлітали, — але туди неможливо було добратися, бо літак горів і втрачав висоту. Треба було швидше плигати, а я довго возився з парашутом, не тому, що в мене тремтіли руки, — просто мені вперше до. велося мати з ним справу. Павло все поглядав на мене через плече і нічого не говорив, а коли я все ж таки закріпив парашут і треба було плигати, я встиг схопити тільки електроемоціонатор і зразу ж поліз через борт. Потім на землі, Павло дивувався, як я втримав електроемоціонатор, бо коли парашут розкрився, мене страшенно рвонуло. Я й сам дивувався, як утримав його в ту мить? Більш нічого в мене з собою не було. Зате Павло дістав з кишень ціле багатство: банку тушонки, банку бичків у томаті, величезний сухар і майже півфляжки води. Я як побачив усе це, відчув такий голод, наче не їв дві доби І ніби навмисне мені закортіло саме тушонки та бичків у томаті, і сухарів.

Я боявся навіть розмови про їжу, але Павло все вирішив надзвичайно просто. Він сказав, що до селища доведеться йти днів три, а може й більше. Все може бути. Припасів на двох малувато, але в нас є вихід; одному буде їжа, а другому електроемоціонатор. «Виходить, — сказав Павло, — вся їжа дістанеться одному тобі, а до мене ти підключиш електроемоціонатор і «годуватимеш» своїми біострумами, щоб я не відчував голоду й спраги і міг іти».

Я, звичайно, так просто не міг на це погодитись, тим паче, що всю їжу зберіг він, і ми кілька хвилин сперечалися, поки я не визнав, що Павло правий тому, що він витриваліший за мене і в приладі нічого не тямить, а я хоч і не академік, — звичайний фельдшер, та електроемоціонатор знаю добре.

Потім я прилучив до Павла електроемоціонатора, і ми рушили на південь.

Дув різкий вітер, а спеку я з дитинства погано переношу. Я йшов похмурий і прикидав, як нам довше протриматися. Звичайно, нас шукатимуть по всій трасі, але знайти нелегко: тисячі кілометрів пустелі, а вона нерівна, суспіль у барханах — спробуй-но розшукати за ними людину!..

Поміркувавши, я вирішив «годувати» Павла не своїми біострумами, адже і я тепер перейшов на мінімальний раціон, тож навіщо нам голодувати обом, коли в мене є прекрасний запис «ситості» і «відсутності спраги». Обережно, щоб не помітив Павло, я відразу ввімкнув обидва записи, а потім ще й запис «оптимізму». І коли Павло помалу ожив і навіть почав насвистувати й розповідати анекдоти, я пожалкував, що апарат не може одночасно обслуговувати двох. А Павло все намагався розсмішити мене і все підбадьорював, та тільки я знав справжню ціну «підвищеного тонуса».

Згодом він почав розповідати про діда.

…Трапилось це, здається, у двадцять п’ятому році. «Туб» ішов Гольфстрімом в Ісландію. Якось дід спав у себе в каюті. Раптом страшенний поштовх скинув його на підлогу, і в ту ж мить дід почув, як у трюм з гуркотом вривається вода. Зрозумів: у тумані хтось протаранив суденце. Треба сказати, досить вдало протаранив, бо палуба відразу нахилилась, «Туб» зарився у хвилю і миттю щез під водою. За ілюмінатором вода була зеленою, потім стала блакитною, потім фіалковою. В каюті впала темрява, а кліпер все заглиблювався… «Думаєш, — говорив дід, — у мене тоді була якась надія на порятунок? Аніякісінької. Бачив би ти, як «Туб» пішов униз. Наче камінець…» А дід — не салака, він певно знав — під кілем дві милі з хвостиком; на наші, на сухопутні, всі чотири кілометри набіжить. На яке тут диво будеш надіятись?.. «Тільки я все ж людина, — говорив дід, — а не болванка чавунна, а людина до останньої миті бореться; хай підсвідомо, хай інстинктивно, але бореться…» Підскочив він до дверей і — крек-крак! — замкнув їх, бо в коридор крізь люк вода — стіною. Вода з-під дверей струменями б’є, а дід на неї — ніякісінької уваги; думає, де зараз Баклан, де Коля Бомбей, де інші хлопці. Прикинув — мабуть, усі повинні бути нагорі. Виходить, не пропадуть — підберуть їх. Трохи заспокоївся дід. Стоїть посеред каюти, а в ній темно, і води вже по коліна. У вухах ломить — тиск все-таки великий і швидко підвищується. Відчуття таке, наче в ліфті спускаєшся. Тільки раптом «Туб» почав уповільнювати хід і зовсім зупинився. Диферент на ніс у нього градусів п’ятдесят. І все збільшується. Вантажі в трюмі поповзли до носа, все більше порушуючи рівновагу, поки «Туб» не став зовсім сторч. Так і стоїть. Вода перестала прибувати — повітря її далі не пускає, дихати важко, перед очима мигтять зірки, а все ж веселіше, ніж на дно йти… По тиску і по кольору в ілюмінаторі дід прикидає: глибина метрів вісімдесят, ну, сто від сили. Що за чортівня? Адже напевно він знає, що тут зачепитися нема за що. А потім відчув, що вода холодною стала, і не від того, що довго в ній пробув — яке там довго, і двох хвилин не пройшло! — а справді-таки холодна. Де такій взятися всередині Гольфстріма? Раптом догадався дід: з Лабрадорської течії. Тут йому все стало ясно. У цих течій через температуру густина води неоднакова, на кордоні — стрибок густини. Крізь теплий шар, гібралтарський, судно пройшло, а крізь холодний не може — вода занадто густа, а в «Тубі» до того ж повітря лишилося, от він і плаває на кордоні течій, наче поплавок. «Ну і ну, — подумав дід, — історія хоч куди, буде про що розповісти хлопцям у «Гамбрінусі»…

…Це було… Кожного разу, коли я намагаюся пригадати, скільки днів тому це було, треба напружуватись і робити складні математичні розрахунки — сонце зовсім випекло мені пам’ять, і доводилось рахувати од віхи до віхи. На четвертий день ми набрели на висохле русло і пройшли ним кілометрів два, поки не побачили в одному місці кілька кущиків соковитої трави; їх ми зразу ж з’їли, а потім копали там, поки не докопалися до води, і, арешті, напилися й наповнили флягу; ще через добу у мене кінчились консерви, а наступного ранку — виходить, це був сьомий день, — Павло вже не міг іти сам, і ми брели, обнявшись; сьогодні я його ніс… Виходить, сьогодні тільки восьмий день? А мені здавалося…

Вісім днів… Вісім днів ми йшли на південь. У нас не було компаса, але Павло й без нього непогано орієнтувався, а через два дні я теж уже розумівся на зірках, знав, де заходить Арктур, впізнавав яскраві бризки Оріона над самим виднокругом, а трохи вбік, коли ледь повернути голову, — бліду, немічну Андромеду.

Я б віддав перевагу компасові, та вибирати не доводилось, і ми йшли по зірках, мабуть, досить точно йшли, бо коли сходило сонце, воно завжди було зліва.

Ми йшли вдень і вночі. Відпочивали тільки тоді, коли вже падали з ніг. Голод ставав нестерпним. Я пропонував Павлові:

— Їж крихти від сухаря, — але він не брав:

— Їж і не звертай на мене уваги, хлопче; ти повинен протриматись, розумієш, повинен… — казав він мені. Я сидів коло нього і після суперечок брався за кожну крихту.

Не знаю, кому з нас було гірше. Адже він розумів, чого варта його веселість і байдужість до їжі…

Коли я докопався до води і запропонував йому напитись, він відмовився. Він справді не хотів пити, хоч майже зовсім висох і обвуглився. Тоді я вимкнув електроемоціонатор і примусив його напитись.

Потім ми сиділи над ямою і говорили, яка це славна штука — вода, і ще про те, що наші справи взагалі не такі вже й погані, бо вранці ми бачили на сході вертоліт потім він з’явився на півночі і з півгодини кружляв на одному місці. Ми тоді схвилювалися. Нас шукали! Ми були занадто далеко — вертоліт висів над самим обрієм — та з’явилася впевненість, що нас обов’язково знайдуть. Жаль тільки, що Павло навіть не згадав, що це за русло а я дивився на нього, і мені було страшно, тому що електроемоціонатор був відключений, а Павло все одно не згадував про їжу.

«Ситість» я більше не вмикав…

Потім ми підвелися, і я пам’ятаю, що найважче було примусити себе піти з того місця.

Сьогодні я його ніс…

Я спробував пригадати сьогоднішній день — і не зміг. Пам’ятаю, що ніс Павла, і він був такий важкий, мабуть, з тонну важив, так що відпочивати я лягав тричі, бо відчував — частіше не можна, я не зміг би його підняти, адже він важив цілу тонну; навіть дивно було, звідки в нього така вага від самих кісток.

Я боявся лягати і навіть очі заплющувати. Знав — упаду і не встану. І тому йшов далі, наче лунатик. Ішов і думав, що зараз треба перенести вагу на ліву ногу, а праву витягти з піску, просунути вперед і спертись. Потім перенести вагу на неї і витягти з піску ліву ногу… спертись… а тепер праву… тепер знову ліву… Сонце відбивається від піску, як від дзеркала: чорне, вусате, багато-багато сонць, з усіх боків, від них весь пісок почорнів… Тепер знову ліву… ні, тепер праву, потім ліву…

Я б не зміг нести Павла — такий тягар! — але я перемкнув електроемоціонатор на себе і залишив тільки програму: рівну роботу серця і легенів. Я б ще увімкнув і «оптимізм», але акумулятор у приладі майже сів і треба було берегти кожну краплину енергії. Серце працювало на диво рівно, і я весь день ніс Павла. Як шкода, що в перший день я не догадався записати біоструми ніг при ходьбі. Як би я оце йшов! Не замислюючись, ішов би і йшов, поки в організмі залишалося хоч трохи сил. Тепер уже пізно про це думати.

Сьогодні я його теж ніс…

Я згадав ці жахливі години, кожен крок — витягнути ногу з піску, перенести вперед, спертися — червона каламуть перед очима. Павло важить тонну і розповідає, розповідає про діда — витягти ногу з піску, перенести… І раптом чомусь саме сьогодні я згадав, як пішла від мене Леся, давно, тисячу років тому, спокійна, привітна; як укладала речі: повільно, кожне плаття подовгу розглядала і журливо так говорила: «А пам’ятаєш, я була в ньому, коли ми слухали Баха, а цю блузку я вже стільки років не діставала, в той день так поспішала на побачення, що навіть пристрочити рукава не встигла, тільки приметала, а потім ми всю ніч каталися на човні, річка була біла і спокійна, а ти все не наважувався поцілувати мене… Ти не думай, я тебе ні в чому не звинувачую; я тебе розумію і рада, що можу хоч цим зробити тобі приємне, я все одно завжди любитиму тебе…».

— «Як робиться чудо?» — любив говорити дід, — почув я слабий голос Павла. — «Оцими руками. І щоб трохи пощастило…» Коли дід розповідав свої історії, то весь час підсміювався, але я розумів, що в той раз йому було нелегко: при такому тиску рухатись взагалі важко, а він пірнав знову і знову, з приміщення в приміщення, поки не знайшов і не витяг водолазну помпу. Кінець шланга від неї він прив’язав до двох порожніх діжок і випустив цей поплавок на поверхню. А потім — це ж і на поверхні робота! — качав собі повітря. Не пішло б туди повітря, казав я дідові і на папері все доводив, а дід і не сперечався. «Може, ти й правий. Павлухо, може, на папері воно й не піде, але ж пішло!..» І він плавав отак чортзна-скільки днів, слава богу, пити-їсти було що. От тільки холодно, але дід закріпив під стелею гамак — і нічого, обходився. Але ж як на поверхню вибратись? Спробував дід повітрям воду витіснити з суденця — не під силу це помпі, а що інше придумати — не знає… А тут ще нова пригода. Прокидається він одного разу від поштовху. Прислухався — виразні такі удари — б’ється «Туб» об щось тверде. Присвітив ліхтариком крізь ілюмінатор — крига. І з іншого боку — теж. Коротше: потрапив «Туб» усередину якогось айсберга, у льодовий грот, вигризений у кризі Гольфстрімом. Що робитимеш— пливеш, як Нептуну заманеться. І плив отак довго, поки почалось якесь двигтіння, «Туб» нахилився, закрутився, перекинувся кілька разів. Це тривало п’ять — десять секунд, але дід мало не загинув: вода і повітря змішались, усе кипіло, клекотіло, дихати не було чим. Потім «Туб» завмер, став, нахилився на борт, і в каюті посвітліло: крізь ілюмінатори увірвалося сонячне проміння, а «Туб» стояв на льоду, на поверхні. Дід зрозумів, що сталося: Гольфстрім так підточив айсберг, що той став нестійким і перекинувся. От і все. Дід казав: тимчасовий пластир на пробоїну він сам наклав, і вантажі в трюмі сам на місця перетяг, і динамітом пробив «Тубу» вихід в океан, і сам привів кліпер аж до Рейк’явіка. Спізнився дід майже на півроку — його стара страхові за нього вже давно одержала. Звичайно, «Туб» на ремонт поставили, а дід нічого, потім ще плавав…

…І от восьмий день минув… Червоних смуг попереду вже не було, навіть заграва погасла, і зірки викочувались із-за горизонту, наче розпечені краплинки металу. У нас дві години тому сів акумулятор, і це не дає мені спокою. Що далі робити?.. Я тільки знаю, що ось трохи відпочину і знову візьму Павла, йтиму довго, хоч тепер мені здається, що не зможу поворухнути навіть пальцем. Ітиму на південь, поки не впаду так, що вже не зможу підвестись. Я напевно знав, що це трапиться завтра: на спеці без електроемоціонатора довго не продержишся.

І раптом я зрозумів (досі гнав від себе цю думку), що в нас немає ніякої надії на порятунок. І чи ми будемо йти, чи залишимось лежати — від цього ніщо не зміниться. І ніхто нас не розшукає. Безглуздо шукати людей, які же вісім діб без води і їжі блукають у пустелі. Безглуздо…

«Ми боролись відчайдушно, — сказав я собі, — але будь хоч на хвилину чесним, і ти зрозумієш, що ми — мерці. Уже мерці»…

— Я уже мрець, — повторив я вголос. Слова пролунали глухо. Вони безнадійно впали у навколишню тишу. Незрозумілу, ворожу тишу.

Я прислухався.

Звичайна тиша. Але не тиша міста, коли чуєш кожне зітхання паровоза, хоч до станції чотири кілометри, коли… Ні, тут була особлива тиша, тиша пустелі.

Я ще прислухався. Тиша така, що аж лячно стає.

— Пашо! — покликав я.

Він не обізвався.

— Пашо! — гукнув голосніше, і одразу весь насторожився, навіть серце завмерло.

Відповіді не було.

— Павлушо!!! — заволав я, перекотився до нього і почав його трясти з усієї сили. — Павлушо!!! — відчайдушно волав. — Пашо!!!

Він розплющив очі.

— Ти що-небудь… побачив? — прошепотів він.

Я мовчки сів коло нього і був щасливий.

— Ти не відповідав, — сказав я нарешті.

— Так, пробач, я, здається, трохи стомився…

— Нічого, от відпочинемо і буде легше. Уже недовго..

— Ти думаєш…? його очі були великі, нерухомі; в них відбивалися зірки. На обличчі в нього тільки й лишилися гострі вилиці та очі.

— Ти весь час марив, а потім замовк, — сказав я.

— Я не марив.

— Ну як же, — я майже заспокоївся. — Ти марив, про діда…

— Ні, — відповів Павло, — я просто розповідав тобі про діда… Думав, тобі буде легше…

Його слова мене приголомшили. Адже останні дні я був певен, що він марить. А виходить…

Я відстебнув ремінці від електроемоціонатора — нести його тепер не було рації — і прикинув, як найзручніше прив’язати Павла до спини.

— Ти вже протримайся, Павлушо, трохи. Я певен завтра ми доплентаємось.

— Це сонце, — сказав Павло. — Пробач… Чомусь тільки про діда й пам’ятаю… Ти вже пробач…

— Так, тепер перехопимо поперек, — міркував я вголос, затягуючи ремені.

Я діяв швидко, впевнено. Мені плювати на те, що він важить тонну. Хоч десять тонн!..

— Тільки про діда й пам’ятаю… Ти вже потерпи…

Я підвівся і подивився на зірки, щоб зорієнтуватись. Побачив Полярну, Сіріус, справжній букет навколо Рігеля, і мені стало так легко від того, що я знов іду, і що зі мною мій Павло… Я повернувся на південь і вже хотів ступнути перший крок, як раптом зовсім низько, нижчі від зірок, побачив ланцюжок вогників… Таких несхожих на зірки: живих, тремтячих… людських вогників. Селище!.. Я мало не впав, ступнув крок, ще один, ще — і йшов до людей, а над вухом знову хрипів голос Павла:

— Розумієш, хвилі були такі, що коли «Туб» вискочив з-за молу, над гребенями виднілися тільки клотики передніх щогл і гафель на бізані…