І стіни пахнуть сонцем

1

Їх уже не чекали, і вони знали про це: всі реальні строки, коли зореліт мав повернутися, давно минули, їхнє покоління ще не вмерло, але вже й не літало — багатьом перевалило за сто. А ці і досі були молодими, от тільки в Корнілова, керівника експедиції, голова стала зовсім сивою.

Кілька десятиліть тому залишили вони Землю. Їхній шлях лежав до дивної зоряної туманності, в якій відбувалися незрозумілі перетворення матерії. Зореліт досягнув мети, але сталася катастрофа. Вони мало не загинули у галактичному безмежжі. Та все ж повернулися.

Зореліт весь був оплавлений, пом’ятий і покручений. Оранжерея пропала зовсім. Як вони долетіли — для всіх було загадкою.

Але долетіли.

Після катастрофи Корнілов став якийсь інший: тихий, ніби чимось здивований. Нервове зворушення не вбило його, але деякі ділянки головного мозку були вражені стійким гальмуванням. У пам’яті траплялися суцільні провали. І все-таки він привів зореліт на Землю. Через стільки років!

Там, у космосі вони були приречені на поступове умирання — все загинуло тоді в одну мить, навіть радари, так що летіли, не захищаючись від метеоритів, і на орбіту біля Землі прибув, по суті, не зореліт, а гора металевого брухту, перетворена метеоритами в губку. Вісім років вони навіть спати лягали в скафандрах, бо, не маючи радарів, кожної секунди ждали, що в салон з громом і дзвоном вдереться холод Всесвіту. Двічі так і траплялося, але людям пощастило, всім пощастило, крім тих трьох, які загинули під час катастрофи: один пропав з оранжереєю, а двоє — від вибуху гравітонних зарядів. Усі інші живі й понині і розповідають усе, що пам’ятають, але вони не знають головного — природи змін у тій туманності. Та й звідки їм про це знати, коли в момент катастрофи і перед тим на центральному посту був сам Корнілов, який нічогісінько не пам’ятає, лише повторює весь час, що хмара в центрі туманності виявилася живою, що вона душила і терзала зореліт. Він каже, що встиг випередити цю тварюку, встиг намацати її найвиразливіше місце і нанести їй гравітонний удар на якусь мить раніше, ніж вона розправилась із зорельотом. І вони вижили, але нервове зворушення цієї миті не лишилося безслідним для нього. Одне тільки він і пам’ятає: ганятися за хмариною, боротися з нею — було таким щастям, викликало такий захват, що за це він і життя віддав би, не задумуючись. Тільки хлопців жаль, тих трьох, хороші були хлопці, через нього загинули, і ось уже вісім років минуло, а він і досі не може заспокоїтись, не може простити собі їхньої загибелі. Кожної ночі вони приходять до нього, сміються, а більше він нічого не пам’ятає.

Відтоді, як вони повернулися, минуло чимало часу. У таємничій зоряній туманності ніби справді щось вмерле — вона перестала хвилювати вчених загадками і нічим не відрізнялася від інших. Але ж колись там щось таки було!.. Про це міг знати лише Корнілов, та лікарі були безсилі повернути йому пам’ять. Вони провели кілька експериментів — усе намагалися зняти гальмування з його мозку — та коли після чергової спроби космонавт ледве не загинув, Рада постановила припинити й не поновлювати дослідів. Постанова прирівнювалася до закону, з нею рахувалися всі, і поступово про справу Корнілова почали забувати. Та несподівано заговорили знову. Винуватцем був простий інженер, оператор відеона — експериментальної установки, кілька років тому створеної в Інституті психіатрії.

В комісію при Раді інженера викликали на четвертий день після експерименту, який він провів над Корніловим. Ні про суть досліду, ні про його результати ніхто не знав — сподівалися дізнатися в самого винуватця.

Він прийшов точно в призначений час — невисокий, стрункий, років тридцяти з гаком. А втім, йому можна було дати й більше через змарніле обличчя й запалі очі, що хворобливо блищали.

— Розкажіть, як це сталося, — звернувся до оператора голова комісії.

2

Інженер сидів, спершись на підвіконня. Сидів напівзаплющивши очі, розслаблений, неспроможний про щось думати. Далеко попереду, над горами густіла зелена акварель; знизу в неї вгризались чорні прямокутники хмарочосів, що тіснилися біля півсфери Форуму; півсфера, як завжди в цей час, примхливо поблискувала: три секунди червона, три секунди оранжева, три секунди жовта — і так через усю гаму.

Вечоріло. Пахло хвоєю. А перед цим пахло мокрим лугом. «Потім буде сухий полин. Я вже знаю, — подумав інженер, — коли ароматичну установку програмує Максим, завжди після хвої буває сухий полин. Такий уже він, наш Максим».

— Розкажіть, як це сталося, — почув інженер голос голови комісії.

«Розкажіть, як це…» — механічно повторив у думці. Далі думати було важко. Ще б пак, більше як три доби не спав, працював біля лічильної машини — аналізував здобуті під час досліду дані. Тільки-но закінчив — і відразу сюди. Відпочити й хвилини не довелося.

Він позіхнув і провів долонею по обличчю, ніби так можна було стерти втому.

Мовчання тривало уже хвилин зо три.

— Ви знали, що проводити досліди над Корніловим заборонено? — спитав голова комісії.

Інженер поволі повернувся до нього:

— Знав.

— І про те, що наслідком досліду могла бути смерть?

— Так.

— Сигналізувала апаратура?

— Так, — сказав інженер, — я одразу ж побачив — серце в нього зовсім погане.

— Ви контролювали свої дії на лічильній машині?

— Звичайно. Це наше правило.

— Ну і як?

— Вона прогнозувала смертельний кінець.

— І навіть після цього ви все-таки дозволили собі довести дослід до кінця?..

«Не можна було йти сюди прямо з лабораторії, — ще раз з досадою подумав інженер. — Я вже, здається, нічого не тямлю. Авжеж, треба було хоч трохи поспати. Або прийняти тонізуючий душ. Все було б зовсім по-іншому».

Він примусив себе зосередитись і все тим же незмінно спокійним голосом сказав:

— Так.

Члени комісії переглянулись.

Спати, як хочеться спати!.. Інженер ще раз тернув долонею по обличчі, але це мало допомогло. Про що це його тепер питають?.. Не спи! Не спи, думай…

— Так, — сказав інженер, — ось уже три роки працюю оператором… І вперше оце таке…

Йому довелося напружитися, щоб розплющити ширше очі… Він одразу став схожий на пугача. Дивився не блимаючи на комісію, на Рігель, що блиснув у темно-зеленій вишині, на вогняну крапку, яка стрімко падала з зеніту й дедалі яскравіше розгорялася. «Вечірній ракетоплан із Москви», — подумав він. Виходить, уже десять. І справді, коли контури ракетоплана вималювалися зовсім чітко і він неквапливою срібною рибкою занурився у підземний бункер, з боку Форуму долинув дивний звук, ніби заспівала густим басом, завібрувала величезна струна. Так і є, десять, задоволено подумав інженер, зараз ударять куранти.

Йому було жаль, що все так безглуздо вийшло. Але хто міг знати, що досліди затягнуться на кілька діб. Адже він думав — вийде значно швидше, а коли б навіть не вийшло, все одно не міг би заснути. Він давно б усе розповів комісії, якби не вибився з сил. Адже таке чудове відкриття… І докази… А в комісії уже склалася думка про нього. І нічого дивного, бо він таку штуку встругнув, що з якого боку не поглянь — злочин. Але що він міг зробити, коли Корнілов сказав: «Ти знаєш, хлопче, мені довелося всього спробувати. Але ту мить не зрівняєш ні з чим. Це варто всього. Ти не можеш не допомогти мені, не маєш права. Людського права…» Побачили б його в цю хвилину. І потім така можливість здобути унікальні кадри, підтвердити відкриття Корнілова. По суті, відкрити все знову…

— Поясніть, чому ви… — голос голови комісії загруз у тугій ваті. Інженер не чув кінця фрази, але зробив зусилля і відчув, як до нього повертається свідомість — наче важко виплив на поверхню з виру.

— Я не міг йому відмовити. Коли б ви бачили його, — почав інженер, старанно вимовляючи кожне слово. — Він сказав: це варто всього… варто життя. Ця мить… Він сказав: я ще раз хочу відчути, як оцими руками викручую м’язи простору… Я бачив показання приладів, і електронна машина прогнозувала: помре… але ж чомусь я повірив йому… і потім… ця думка, що воно справді могло виявитися істотою…

Боммм! — долинув пружний, круглий удар курантів. Інженер посміхнувся. Він мовби наяву бачив Форум, площу перед ним, безшумні автомобілі, що виринають з підземних магістралей. Попелясте мерехтіння квітів. Плескіт води у фонтанах. Вирує вечірній натовп, а над ним афіші — вогняні, живі — свіжі рани на тілі будинків.

Якщо пройти від Форуму два квартали по бульвару Відродження, опинишся навпроти шістдесяти восьмиповерхового хмарочоса, зібраного, як це робилося раніше, з скла і пластикобетону. В ньому розмістився відеон. Уже три роки він працює там оператором, йому подобається ця робота. Подобається злиття з безмовним світом телеекранів, осяяних розсипами індикаторів; адже він розуміє їх; він володар над ними, йому подобається бути чародієм і дарувати людям можливість побувати в казці.

Відеон — установка особлива. Експеримент, для якого її створили, давно вже завершено. Нині її використовують для менших за масштабами експериментів і ще — для демонстрації максимально здійсненного ефекту присутності. Через те вона і називається відеон.

Це не кіно. Тут і в згадці немає кіноекрана. Він зовсім ні до чого, тому що передача інформації відбувається безпосередньо нервовим центрам через певні точки на шкірі. Єдиний маленький екран відеотелефону, який тут можна побачити, використовується лише тоді, коли треба поговорити з оператором.

«Будьте ласкаві, пройдіть коридором, за поворотом другі двері праворуч — вільна кабіна». Вона невелика, але зелене освітлення приховує її розміри — стіни тонуть у податливому мороці. Крісло обережно облягає вас, ви занурюєтесь у нього, як у воду. «Увага, вмикаємо апаратуру». Голос приємний, глибокий. Жіночий, якщо клієнт — чоловік, і чоловічий, якщо клієнт — жінка. Це здається трохи наївним і смішним, але всім подобається, навіть найпедантичнішим сухарям-вченим. І щодня є бажаючі познайомитися з жінкою-диктором, і тоді доводиться пояснювати, що це голос машини; люди ніяковіють і йдуть прикро вражені, а в диспетчера, коли він дивиться на їхні знічені спини, вуста міцно стуляються, тому що голос належав Яніні Квятковській. Ще й півроку не минуло, як вона загинула на «Астрі», а з нею таки справді варто було познайомитися… «Увага: вмикаємо апаратуру…».

Старина Блащук називає ці крісла «росянками». Краще не придумаєш. Вони справді скидаються на цих болотяних хижаків, як тільки в кабіні зелені сутінки згустяться до чорноти, до тіла людини, її голови, обличчя, рук і ніг «росянка» простягає сотні нечутних щупів. Тоді й відбувається взаємний обмін інформацією між організмом і електронною машиною. Дуже складна штука. Але, якщо розібратися, принцип тут простий. Ідея, по суті, належить древнім. Правда, дивак Блащук твердить, що древні греки та єгиптяни висловили взагалі всі путні ідеї, а наша скромна місія — осягати їхню мудрість і давати їй нові якісні втілення. Втім, у нашому випадку він має рацію. Адже скількись там тисяч років тому були мудреці, які лікували внутрішні хвороби, подразнюючи певні ділянки шкіри. І, кажуть, у них це непогано виходило.

Темрява в кабіні легка, мерехтлива. «Думайте. Думайте…» — лунає казковий голос Яніни. Клієнт мислить про те, що його цікавить. Машина сприймає цю думку, аналізує її. Думка обростає наче мохом, величезним шаром відчуттів: зорових, больових, дотикових, нюхових, смакових (їх всього тридцять два, але виявляється, що для створення повної ілюзії присутності цього досить) — і в такому вигляді інформація повертається людині, яка нерухомо сидить у кріслі. Людина весь час думає, що робити, і машина слухняно виконує накази. Зворотний зв’язок між ними налагоджено чітко, сигнали йдуть безперервним потоком, і картину, яка внаслідок цього створюється, не відрізниш од реальності.

Звичайно, все це можливо лише завдяки винятковій натренованості і пам’яті машини. У ній закодовано мільярди книг, кінострічок, фактів. Вона може узагальнювати, відтворювати минуле: скоряючись слабкому пунктиру вашої думки, вона веде вас у чарівну країну нереально реальності.

А втім, любителів отаких «прогулянок» небагато: всі віддають перевагу справжній природі, справжньому сон цю, життю й боротьбі. Взагалі ж операторам відеон, доводиться допомагати спеціалістам найрізноманітніші галузей знань, а головним чином психіатрам, бо відеон — надзвичайно зручна установка для їхніх дослідів.

Зрідка трапляється, що дехто «захворює» на відеономанію. Оператори взагалі не переглядають імпровізації клієнтів, але в деяких випадках включаються в систему.

…Це сталося минулого року під час чергування Блащука. Один старенький письменник збирав матеріали до роману про середньовіччя. Під час сеансу йому стало погано. Машина стежить за здоров’ям клієнтів і, звичайно, в зародку перепиняє будь-які ексцеси, але цього разу погіршення настало раптово. Блащук увімкнув екрани і одразу побачив — нічого небезпечного. Невеликий шок. Машина уже вжила заходів. Блащук стежив по приладах, як заспокоюються нерви старого, як вирівнюється ритм його серця. На екрані було добре види кабіну, в якій, все посилюючись, заплескотіло зелене світло, і Блащук знав, що тепер щупи відпустять старого і голос Яніни Квятковської скаже традиційні прощальні слова; відкриються щільні штори, і в кабіну випуклим ртутним диском всунеться південний океан, і буде пахнути хвоєю, а потім сухим полином, якщо тільки ароматичну установку програмував наш Максим. У нього завжди після хвої буває сухий полин. Певно, так дума Блащук, а вірніше підсвідомо чекав, як усе це відбудеться, коли раптом старий сказав: «Будь ласка, дозволь те мені ще раз». «Не можу, — сказав Блащук, — у вас нерви втомилися». «Ну дозвольте, прошу вас, — блага він, — хіба вам шкода?» «Добре, спочиньте трохи», — сказав оператор, увімкнув запис його сеансу і побачив, зрозумів усе. Старий був немічний і з хворим серцем, але щоразу він першим нападав на хрестоносця Ротгера. Він кидав рукавичку в обличчя рицаря, а потім вони мчали, схиливши списи, через курне поле назустріч один одному. Сонце розжарювало зброю, піт виїдав очі, на зубах скрипів пил, а вони мчали крізь липневе марево, сходилися, броня гнулась під ударами важкого меча, старик задихався і падав із сідла, і вже не міг підвестися, а сльози були такі ж їдкі, як і піт; але другого дня рукавичка знову летіла в обличчя велетневі і сухо стукали копита коней. Нелюдське ревіння здіймалось над лавами хрестоносців, а за спиною мовчазно чекали його перемоги російські полки. Він мав перемогти!.. «Прошу вас, — бурмотів старий, жалібно посміхаючись, — ну прошу вас, юначе, тільки не розповідайте нікому. Засміють…» Він мріяв перемогти — для машини це була дрібниця з дрібниць, — але перемогти чесно. Це була справді мрія. В повному розумінні слова. Абсолютно нереальна. Але кожного дня все повторювалося з початку…

«Останній раз, остання спроба, ще раз — і край», — благав старий. Але ж тут було кожному зрозуміло, що проти Ротгера шансів на перемогу в нього немає, а поразка тільки підхльосне його — ця гра була, як вир. Та Блащук чомусь погодився. Сеанс розпочався, як завжди, і було все, як завжди: і рукавичка, і курява, і меч Ротгера, який розтрощував броню. Але сталося диво: хвилин за десять велетня було повергнуто до ніг старого. Ротгер лежав нерухомо, ніби скинута статуя, а труби вже виспівували атаку, і слов’янське «ура» злітало до хмар. Блащук виключився з сеансу, бо був впевнений: «хворобу» подолано…

А все ж відеон — лише звичайний відділ, так би мовити, цех Інституту психіатрії.

Люди приходять у відеон, щоб працювати з особливим, специфічним матеріалом, щоб особисто побачити і відчути те, що важко побачити і відчути в звичайних умовах, і нарешті, — з цим переважно звертається молодь, — щоб краще пізнати самих себе і вибрати шлях у житті, згідно з своїми нахилами та здібностями — у відеоні їх виявляють швидко і безпомилково. Щоправда, можливості для перевтілення він надає блискучі, тільки ж не треба з цього робити хтозна-які висновки; не треба узагальнювати. А то приходить якось в операторську старина Блащук і каже: «Людство могло б зберегти багатьом нервову систему і уникнути кровопускань на зразок війн, якби бог догадався одночасно з Адамом створити для нього оцю іграшку — відеон». Мовляв, відеон міг би стати клапаном для відведення хворобливих лишків людської енергії, які іноді переходять у честолюбство, користолюбство. І от що сталося б з історією: Ромул не вбив би Рема, Герострат не спалив би Храм Артеміди Ефеської, Атілла став би просвітителем і меценатом, Торквемада заборонив би нищити єретиків, Хіросіма завжди була б містом щастя й сонця…

Ну й дивак. Гірше того — ідеаліст.

3

— Повторіть, будь ласка; я не розчув, що ви сказали, — витиснув з себе інженер.

«Вони так дивляться на мене, — подумав він, — ніби я на їхніх очах проковтнув гравітонний детонатор або взявся довести, що матерії не існує».

— Ні, це був не дослід — звичайний сеанс… — повільно мимрив він. — Я зовсім не готувався до нього… і раніше таке… навіть на думку не спадало… Все сталося… раптово…

…Того дня не вийшов на зміну старина Блащук.

Інженер зітхнув: так, це сталося три доби тому — замість Блащука вийшов він.

Чергування було спокійне. Він читав вірші Байрона, іноді підходив до вікна і дивився, як у рябому небі між Стрільцем і Козерогом бадьоро просувається Юпітер; слухав металічне клацання метронома — він нагадував про скоромищість часу — і думав, що до поїздки на полювання лишилося менше місяця, а незакінчених справ непочатий край, і старина Блащук знову чогось кисне. Цей Блащук ще та ягідка, подумав інженер. Сили не вистачить про що-небудь з ним домовитися.

Йшла друга година ночі, коли з двадцятої кабіни відеона викликали оператора. Інженер натиснув клавіш. На екрані відеотелефону з’явилося знайоме обличчя: костисте, міцно обтягнуте смаглявою шкірою. Глибоко посаджені очі, коротке сиве волосся.

— Я змушений вас потурбувати, — почав Корнілов.

— Будь ласка. Слухаю вас, — мовив інженер.

Він зобов’язаний був допомогти клієнтові. Будь-якому. Навіть хворому Корнілову. Тільки не в космосі: постанова Ради.

— Я б охоче, але постанова Ради… Не можу. Дивіться що-небудь інше. Що завгодно. Тільки не космос… Так, заважає запобіжник. Пробачте, не маю права зняти: постанова Ради…

Оператор бачив, як очі космонавта розширились і дивилися з якимось дитячим нерозумінням, а в глибині їх безмовно билася туга за космосом.

— Не можу. Зрозумійте, не можу… Це навіть не дисципліна — обов’язок…

Він іще щось казав Корнілову. Потім підвів очі, їхні погляди зустрілися. Кілька секунд, лише кілька секунд вони жили трагічним, блискавичним спільним життям. Потім сталося щось незрозуміле, бо інженер мовчки кивнув Корнілову, якось химерно зіщулився і рвучко (нерви, хлопче! — подумав він і одразу взяв себе і руки) повернув важіль у центрі пульта.

В коридорі тричі квакнула сирена. Тепер там, на; дверима його операторської, світиться напис: «Увага! Сеанс. Не заходити!»

Інженер впіймав недовірливий погляд Корнілова і ще встиг подумати, що поводиться як хлопчисько і матиме великі неприємності. Він навіть завагався, але Корнілов дивився так недовірливо, що інженер примусив себе посміхнутися, ще раз кивнув і сказав:

— Добре капітане…

І сеанс почався.

— Згадуйте. Згадуйте про політ усе, що можете, — сказав інженер, схилився до пульта і якусь хвилину чаклував над кнопками і клавішами.

Але коли інженер підвів очі, Корнілов міг прочитати в них лише веселу впевненість:

— Підключаюсь до вас. Згадуйте…

Востаннє м’яко клацнуло. Щупи «росянки» потяглися до інженера. Він заплющив очі і опинився в безбарвному тумані.

«Ого! — подумав інженер, і знову: — ого!..» Більше він нічого не думав, не мав права: машина злила його з Корніловим у єдиний організм з єдиним мозком, і тепер не тільки кожна думка інженера, але навіть відтінки його думок сприймалися Корніловим. Він бачив те. що бачив інженер, і відчував те ж саме, і коли б інженер дозволив собі хоч маленьке недовір’я — воно відразу передалося б і Корнілову, а з сеансу нічого б не вийшло. Але інженер був досвідчений у таких справах. Він догадувався, що так і буде: його оточував туман, ото було все, що міг із себе видавити Корнілов, а інженер добре знав, що це значить, і саме тому тільки й дозволив собі оте: «ого!..».

Все ж таки в інженера лишилася надія на якусь дику, неймовірну удачу, і тому він спитав Корнілова, коли це трапилось.

— Давно, — відповів той.

— Точніше, — попросив інженер і почув:

— Не пам’ятаю.

— Яка галактика, хоч приблизно скажіть, яка галактика, — наполягав він і знову почув:

— Не пам’ятаю…

— Добре, — сказав інженер, — згадуватиму я. Стеж уважно…

Так, навіть тоді це був ще не дослід, а звичайний сеанс. Інженер зосередився і почав своєю пам’яттю розбурхувати пам’ять Корнілова. Але нічого не виходило, довелося підвищити напругу на електродах. Та збудження все не було. А потім раптом, як у кіно, прорвались перші кадри (він їх бачив очима Корнілова): космічний човен, на якому досліджували величезний метеорит, і три постаті товаришів на фоні дивної світлої хмари, його вразило тоді місце знаходження хмари: вона була в самому центрі таємничої туманності. Математично точно. Власне кажучи, саме в ту мить у нього з’явилася підозра, що причиною дивних перетворень матерії, які відбувалися тут, була саме ця хмара.

Потім інженер побачив себе на центральному посту зорельота, в кріслі Корнілова. Вони летіли до хмари й крізь хмару, крізь холодний іонізований холодець, і все було гаразд, тільки ніяким способом, ніякими сигналами вони не могли привернути до себе уваги хмарини — звичайно, коли вона справді була жива. Тоді Корнілов наказав починати дослідження. І от помчали вперед вибухаючи і збуджуючи гігантські електричні розряди і спалахи ланцюгових реакцій, гравітонні снаряди. Отоді й почалося…

Хмарина реагувала якось дивно: реакції, що в ній відбувалися, ніби чимось стримувалися. Інженер стежив за приладами й навіть губився: такі суперечливі були їхні показання. До того ж щось діялося і з людьми (в очах мигтіли чорні жучки, легені, здавалося, були набиті гарячим піском, а мозок розчавлювало, ніби крізь нього продавлювали булижник). Та інженер навіть перестав помічати біль, він весь насторожився, бо відчував: ще мить — і на приладах з’являться вичерпні дані… Раптом світло спалахнуло, і пропало все: і центральний пост зорельота, і хмара, а інженер знову сидів сам у своїй операторській, відчуваючи нестерпний біль у мозку, а над пультом миготів напис: «Небезпечно! Смерть!»

Йому було досадно. Так, досадно, що аж печінка заболіла. Але потім настало полегшення: напруженість відходила шарами, ніби сповзала шкірка.

Інженер згадав про Корнілова і злякався. Під час сеансу він і не думав про космонавта, бо ж завдяки машині обидва стали частинами однієї системи. А тепер, коли сеанс було перервано і система перестала існувати, інженер згадав про Корнілова. Серце інженера стиснулось, але він не рвонувся до екрана відеотелефону, лише ледь скосив на нього очі, і зустрів погляд Корнілова.

— В чому справа? — сердито обізвався Корнілов.

Йому було дуже погано. Спітнів, щелепа одвисла, важко дихав, але скільки в ньому з’явилося рішучості!

— Машина, — мовив інженер, — прогнозує смерть.

— Так ти все ж таки не одвів запобіжника?

Інженера покоробило оте «ти», але він стримано відповів:

— Я перевів його в крайнє положення.

— Яка дурниця! — з досадою мовив Корнілов. — Ти ж бачив, як воно оживало.

— Так, мені теж здалося…

— Ще б якусь мить — і ти переконався б. Відведи запобіжник — і спробуємо ще раз.

— Добре, — сказав інженер, — відпочиньте трохи.

Інженер сидів з заплющеними очима і пригадував увесь сеанс з початку до кінця. Ні, помилок не було. Все йшло як слід, і він таки добереться до суті. Тільки б витримав Корнілов.

Лишалося зробити останнє. Інженер набрав знайомий шифр, і на екрані відеотелефону з’явилося стурбоване обличчя Блащука.

— Пробач, старина, — сказав інженер, — тобі доведеться прийти сюди.

— Добре, — просто сказав Блащук.

— Тільки швидше. Я працюю з Корніловим. У космосі.

— Ти збожеволів, — сказав Блащук. — Він же нічого не пам’ятає. І потім постанова Ради…

— Я зняв гальмування, в чотири рази перевищивши критичний струм. І бачив дивну хмару. Тепер будемо добиратися до суті.

— Почекай, — сказав Блащук. — Почекай десять хвилин, поки я прийду…

— Ти ж знаєш, це неможливо, — сказав інженер. — Може настати зворотне гальмування — і тоді вже справді все буде втрачено.

— Будь обережний…

— Постараюсь. Ти поквапся, а то якщо серце в Корнілова не витримає, так і я… теж…

— Все буде гаразд.

— На всякий випадок попрощаємось, старина.

— Дурниця. Через десять хвилин зустрінемось.

— Прощавай.

Інженер переключив відеотелефон, і з екрана вже дивився Корнілов.

— Почнемо? — сказав інженер. — Ну, тримайтеся капітане…

Корнілов повів зореліт по дузі, йому довелося наздоганяти хмару, зате, коли вони ввійшли в неї, їхня відносна швидкість виявилася невеликою і опір тертя був допустимий. Правда, в галереї, яка з’єднувала головний корпус зорельота з оранжереєю, і в основах радіотелескопів і радарів тензометри показували великі навантаження, і все ж Корнілова це не бентежило. Обшивка поступово розігрівалася — теж не страшно — і прилади констатували, що зореліт продирається буквально через товщу енергії, яку невідомо що стримує і яка готова ось-ось вибухнути на всю галактику. Не варто перевантажувати апаратуру аналізом, подумав Корнілов, нехай буде лише запис даних, — і вимкнув «аналіз», натиснув «спуск». В екранах засвітились гравітонні заряди, що відлітали геть, і одразу ж корпус зорельота здригнувся — трах! — ніби по ньому вдарили кувалдою завбільшки з Місяць, і все перевернулось. Прилади показували якусь нісенітницю, — трах! трах! — тіло розривало від болю, а з хмарою коїлося щось незрозуміле, Вона то скорочувалася, то роздималась. У скафандрі стало жарко. Удари ставали дедалі потужнішими. Здавалось, б’ють не по корпусу зорельота, а по оголеному мозку — тра-ра-рах! Удари рвали мозок, але в Корнілова підіймалася впертість перебороти біль, і він переборював його, в ньому спалахнув оп’яняючий азарт: хто кого. Трарах! І він уже не мав сили нічого робити, тільки натискав «спуск», шепотів «давай, давай» і метався очима по оскаженілих приладах. Те, що вони розповідали йому, наелектризовувало кожну клітину його тіла, кожна клітина жила, торжествувала, співала, і він сам готовий був співати, бо в приладах, ніби в дзеркалі, бачив, як туманність скручується в тугу спіраль, як хмара швидко стискується до центра, створює навколо зорельота вакуум, як вона простягає назустріч гравітонним зарядам щупальці і відбивається ними, наче ведмідь лапами від ос. Ого-го! Хмара його боїться! Дивись, дивись, хмара відчуває — і боїться! Вона жива!.. «Досить»,— вирішив він, тільки в ту ж мить стеля розкололась і він уже не чув суцільного грому, в який злилися удари, а потім через пролом просто в пульт ударила величезна блискавка і все зникло…

4

— І ви вважаєте, що це переконливе виправдання? — пролунав голос голови комісії. — Адже ви могли вбити Корнілова.

— Так, — сказав інженер, і згадав, як прийшов до пам’яті і побачив у кріслі старину Блащука — він підключився до інженера та Корнілова і вирівнював роботу їхніх сердець своїм; і як цей дивак потім докоряв Корнілову, навіщо він убив хмару, а не вступив із нею в контакт. Корнілов виправдовувався, мовляв, у нього іншого виходу не було, щоб врятувати зореліт та екіпаж. Тільки тепер інженер знав, що сталося все зовсім інакше, і Корнілов нікого не збирався вбивати. Найімовірніше, хмара загинула в ту мить, коли розчавила контейнер з гравітонними зарядами, коли вони вибухнули водночас. Дива дивні, як тільки зореліт зберігся…

— Так, — мовив інженер, ще раз напружився, побачив прямо перед собою розпливчасте обличчя голови комісії і сказав те, що давно збирався сказати. — Прошу вас… візьміть у старини Блащука розрахунки… Під час сеансу вдалося зареєструвати… покази всіх приладів зорельота в ту мить… Годину тому скінчив розрахунки… Блащук усе покаже… а я, вибачте, будь ласка…

Він заплющив очі, схилив голову на руки і заснув. І вже не чув і не бачив навкруги нічого. Він спав, і йому снилося, що він лежить на розпеченому піску на березі моря, а поруч Максим, який усе пристає з безглуздими запитаннями, яку б іще йому вигадати комбінацію ароматів, пристає, хоча всі знають, що в Максима завжди після хвої буває сухий полин — завжди, як би не змінювалось усе інше. А потім вони сідають на піску і дивляться, як з океану вибігають, взявшись за руки, старина Блащук і Яніна, махають їм руками, сміються. І хочеться плакати, коли згадаєш, як вони любили одне одного, і що Блащукові не за сорок, як усі вважають через його сивину, а тільки двадцять три, і він наймолодший серед усіх операторів відеона.