Сповідь з того світу

Розділ 5 Марія

Світло від фар розрізало нічний морок, освітлюючи мокрий асфальт. У таку пору дуже не хотілося товктися у дворі, тим більше виїжджати у далеку дорогу. У голові була тепла ковдра і м’якенька подушка, холод проймав розніжене такою думкою тіло до кісток, змушуючи щільніше тулитися у куртку.

У машині було темно, лише світилися зеленкуваті вогники на панелі, мирно гуділа пічка. Ми їхали мовчки, мій Іван повністю зосередився на дорозі, тримаючи обома руками кермо та час від часу перемикаючи важіль коробки передач.

Дороги в нас не дуже, тому наш мінівен їхав поважно, притишував хід, коли треба було переїхати чергову яму. Ми любили свою машину: бувало, не тільки вантажилися в неї усією родиною, а й пакували сюди купу всякої всячини. Особливо полюбляли гуртом виїжджати на природу, вибираючись на Соснину чи на Шкарпи. На нашому Городоцькому ставі улітку можна гарно відпочити.

Оминувши вокзал та виїхавши на Перемишлянську вулицю, звернули ліворуч. За комарнівським поворотом дорога різко пішла вниз, аби потім піднятися вгору.

– Розкажи щось цікаве, – попросила я чоловіка, а то тривога знову підкрадалася, ставало чомусь не по собі.

І він розповів перше, що упало на розум:

– Колись оцієї вулиці Перемишлянської не було. Де зараз ресторан, універмаг, автобусна зупинка – тягнулися глухі багна вздовж Верещиці. Отут, зліва, ще до війни стояла фабрика цукерок Шехтера, а отам, далі, на початку Майдану Гайдамаків праворуч, був готель і ресторація. Той пам’ятник Шевченкові, що стоїть на майдані, було встановлено 24 серпня 1971 року, рівно за двадцять років до здобуття незалежності…

Він говорив і говорив рівним голосом на тему, яка йому була дуже близька, якою давно уже цікавився. Городок ще спав, підморгуючи нам численними рекламними вивісками. Їдучи центром міста, ми бачили тільки кількох перехожих, які поспішали чи на роботу з дому, чи навпаки. Тут уже дорожнє покриття було трішечки кращим, тож наш мінівен пішов упевненіше. Біля церкви Святих Володимира і Ольги перехрестилися, просячи щасливої дороги, і скоро виїхали з міста.

Тепло всередині салону, що йшло від пічки, мирне гудіння двигуна й зосереджений вигляд Івана вселяли у душу спокій, так що я втопилася у своєму кріслі і заплющила повіки. Спокою мені не давав тільки голубенький вогник, що блимав мені просто в очі. Я уважніше почала розглядати: зверху, над лобовим склом, до обшивки салону була вмонтована невеличка веб-камера.

– Ух ти, – мовила я. – Бачу вас, юний друже, захоплює режисура? Дозвольте запитати, що ви тут знімаєте на цю камеру у салоні? Сподіваюсь – нічого непристойного?

– Маєш на увазі порно? – спитав Іван, не відриваючи погляду від дороги. – Нє, я вже з того віку виріс. Хоча… Ти знаєш, коли тебе затримує даішник, то інакше, як порнухою, того процесу не назвеш. От я і фіксую все на плівочку. Коли інспектор бачить мою камеру, тікає, як щур від світла.

Ми саме проїжджали повз Кізєнку – місце доволі неприємне, пустельне, куди звозилося сміття з усього міста. Раптом Іван почав збавляти швидкість, обличчя його спохмурніло.

– На тобі: про вовка промовка.

На дорозі стояв інспектор ДПС і паличкою наказував нам зупинитись. Ми виконали його вимогу, зупинилися і перед тим, як інспектор встиг підійти, Іван увімкнув свою камеру.

Він виріс із темряви, постукав у скло. Хоча я чогось подібного й чекала, але все одно здригнулася з несподіванки. Іван опустив скло, перед нами з’явилося обличчя ДПСника.

– Добрий вечір, сержант Ковальчук.

Враз у салоні потягло холодом: чи то вітер прорвався крізь прочинене вікно, чи то так повіяло страхом від цього сержанта зі скляними очима.

– Добрий вечір. Що сталося? – суворо запитав мій чоловік.

– Нічого. Тут аварія, вийдіть, будь-ласка, з машини, треба людині допомогти.

Іван видихнув, розшпилив пасок безпеки і вийшов з машини. Я озирнулася навсібіч – навколо була мертва тиша: безлюдна траса, поле, далі – перелісок. Я бачила, як Іван з інспектором пішли до вишневої «дев’ятки», припаркованої через дорогу.

Раптом тривога, що мучила мене цілий час, підсилилася до максимуму. Страх своїми пазурами обхопив моє серце і стиснув до болю. Тремтячою рукою я натиснула на кнопку склопідйомника, гукнула:

– Іване, чекай, не йди!

– Що? – Мій чоловік озирнувся, не зрозумівши мого заклику.

Та було вже пізно: позаду ковзнула постать бандюги з биткою у руках. Я скрикнула, Іван миттю озирнувся і встиг заблокувати удар, проте тут же вдарив і «гаїшник».

Я миттєво полізла у сумочку: треба було діяти негайно. Звідки у мені тоді взялася така внутрішня сила, тоді ще я зрозуміти не змогла. Набираючи цифри на мобільному, кинула погляд на дорогу – мій Іван відбивався від чотирьох. Був сильним, мав розряд з боксу і дуже цікавився козацьким гопаком… Нарешті я відшукала потрібний номер, натиснула кнопку виклику.

– Алло, пане Михайле! – На щастя, він не спав. – На нас напали, нам потрібна допомога. Де ми? На львівській трасі, тільки з Городка виїхали!

Я говорила ці слова, сама ж спостерігала за дорогою. Іван таки пропустив сильний удар биткою по корпусу. «Гаїшник» тут же кинувся на нього і звалив з ніг, так що вони обоє з розгону попадали на асфальт. Троє інших виродків кинулися на них зверху, стали кулаками й ногами бити мого чоловіка.

– О Господи! – видихнула я і кинула на сидіння телефон, у якому все ще чувся голос Михайла:

– Тримайтеся, вже лечу!

О, я мала намір триматися. До кінця. Дикою кішкою перелізла на місце водія, тут же рукою схопилася за ключі, які, на щастя, Іван залишив у замку запалювання. Півоберта – і двигун завівся, загорілися фари, освітлюючи нічну дорогу. Бандюги враз спинилися, озирнулися. Мої ноги уже тисли на педалі, руки ж викручували кермо до максимуму вліво. Раптом наш сімейний мінівен заревів, наче спортивна машина, і рвонув з місця. Я встигла побачити вибалушені очі нападників, коли освітила їх фарами і на усіх парах помчала просто на них. Вони підхопилися і кинулися врозтіч, боячись опинитися під моїми колесами. Перед самим Іваном, що поволі підводився, я вивернула, відчинила дверцята. Він уже ступив крок до мене, як раптом зовсім поруч пролунав постріл, тоді ще один. Лобове скло нашої машини розлетілося вщент, так що я мимоволі скрикнула і закрилася руками. Стріляв «даїшник». Іще двома пострілами він розстріляв наші колеса – і враз усе стихло. Мій Іван зупинився, випроставшись перед дулом пістолета. «Даїшник» кинув погляд у мій бік.

– Вилазь, сука.

Я не поспішала, розуміючи, що час грає за нас.

– Вилазь, тварь, а то зараз розстріляю на…!

– Не стріляйте, я вас дуже прошу. Я вже виходжу, тільки не стріляйте! – простогнала я з машини й повільно вийшла. – Прошу вас, не треба. Ми вам віддамо все…

– Закрий пащеку. А тепер пішли вперед. Туда!

Він показав на придорожні кущі, що розлого розрослися обабіч дороги. Там панував густий морок, запах біди і смерті подував звідти.

– Прошу вас, не треба… – почала благати я, Іван же досі стояв мовчки. Балонова куртка його була у грязюці, із розбитого обличчя текла кров.

– Я сказав – туда! Як будете мене злити, н-на, постріляю, н-на! – ще раз повторив «даїшник».

– Ми не хочемо вас мочити, – раптом втрутився у розмову інший бандюга, старший за цих трьох. – У нас, кицю, справа є до твого чоловіка. Він добрим людям дорогу перейшов, тому нам треба дешо йому пояснити. Якщо будете нормально поводитися – вийдете звідси живі-здорові.

При цих словах Нед-Недоля (я уже пізніше довідалася його ім’я) перевів погляд з мене на Івана.

– Пішли, – скомандував «даїшник».

Я підійшла до Івана узяла його за руку, стиснула. Його штовхнули у спину – і ми поволі пішли до кущів. Попереду крокував Нед, позаду нас – троє інших. Тільки ми опинилися за кущами, як старший раптово обернувся і блискавично вдарив Івана в живіт. Іван присів, я тут же накрила чоловіка собою.

– Прошу вас, не треба, ми вам усе віддамо!

Четверо виродків стали наді мною.

– Ну шо, гандон, тепер ти поняв, за шо тебе пресонули? – спокійно запитав Нед.

– Догадуюся, – відповів Іван.

– Тоді хулі ти бикуєш, раз такий догадливий? А, тіпа патріот, да? Національно свідомий? Мій шеф правду каже: з такими, як ти, бендьорами недобитими, інакше не можна. А ти хоч знаєш, хто мій шеф? Догадуєшся, пацанчик?

– Та пішов ти… – гаркнув Іван і тут же отримав іще один удар, цього разу ногою. Тоді знов. Я скрикнула і щільніше закрила його собою від ударів, так що і мені дісталося: копали добряче, різкий біль пройняв тіло, а перед очима все миготіли «шкари» сорок п’ятого розміру. Нарешті спинилися. Я продовжувала закривати голову руками, тулячись до свого чоловіка. Він обіймав мене, намагаючись хоч якось уберегти від побоїв. Лице його було страшне, закривавлене, в очах світився страх, тільки, як я здогадалася, не за себе.