У каміні потріскували дрова. Холодні кам’яні стіни намагалися зігрітись теплом, що ішло від вогню, однак на дотик все одно залишалися холодними: мур є мур. То тут, то там на стінах висіли оленячі та кабанячі голови, шкури… Зі стелі на грубому ланцюгу звисало колесо від воза, на якому горіли свічки, слабо освітлюючи приміщення. Сама ж кімната була заставлена кількома важкими дубовими лавами і столами.
Рипнувши, відчинилися двері на кованих завісах, усередину ввійшла дівчина у вишитій сорочці та коротенькому каптанчику. Вона прослизнула повз столи і зупинилася біля одного з них, за яким сиділо троє чоловіків.
– Що будете замовляти? – спитала дівчина.
– Борщєца з пельменями. І шашлик, – відповів один з чоловіків, що скляними очима дивився на «Меню».
– Три борщі з пельменями, три шашлики, – записала собі у блокнот дівчина.
– Да. І шоби шашличок був такий сочний, панімаєш? – додав інший – білявий, при цьому підморгнувши.
Дівчина кивнула головою на знак згоди.
– Чого бажаєте випити? Якусь горілку?
– Городоцьку давай. Чекуньку. А нє – бутилку. І пивка для ривка.
Дівчина записала і вийшла. Білявий провів її поглядом.
– А нічо така тьолочка. І кабачок нормальний…
Усі троє були у шкіряних куртках, спортивних штанах і кросівках, коротко стрижені.
– Піду на пенсію, собі такий ресторанчик організую. А шо, вся братва давно в костюмчиках ходять: мерседеси, охрана, секретутки, всі діла…
– Ага, івани васильовичі поміняли професію. Тільки нам до тої пенсії ше дожити треба, – грубо мовив той, що тримав «Меню».
– Не сци в кампот, Лихо, доживьом. Папа казав: рік, ну два – і ми в шоколаді…
Лихо був як завжди злим і оптимізму свого товариша не поділяв.
– Я вже тисячу років слухаю від нього ту байку, н-на. Вона для лохів, таких як ти, Біда!
Малий, третій товариш, хихикнув. Біда обурився:
– Та пішов ти!
Вони мить помовчали, а тоді Лихо гукнув на цілий зал:
– Альо, врубайте якусь музику!
Дівчата почули цей заклик, включили веселу колядку: був саме Пилипів піст, і люди чекали на Різдво.
– Шо за хєрня? – обуренню Лиха не було меж. – Будеш лохам такий паражняк гнати. Врубай щось нормальне, пацаняче!
Колядка стихла, натомість вдарили баси, а хриплий голос заспівав про сибірські морози, зону і теплу тілогрійку.
– О, ніштяк, – зрадів Малий, однак тут же знову напустив на себе грізного виду. – Давайте несіть заказ, скільки можна чекати!
– Та заткнися вже, голова болить! – гаркнув Лихо. У нього задзвенів мобільний, він дістав його з кишені. – Альо… В кабаку. А шо відразу «дибіли»? Сам – дебіл, н-на… Короче, давай підтягуйся, ми тобі тоже борщику закажемо… Ну, як хочеш…
Молодик сховав телефон.
– Хто дзвонив? Нед? – спитав Малий.
– Нє, н-на, пед! Задовбав, урод. Колись свою бригаду організую, і пішов він…
Тим часом принесли замовлення.
– Смачного, – побажала дівчина і відійшла.
– Налітай, братва, – мовив Біда і взяв у руки пляшку.
– Нед казав не бухати, – спробував стримати Лихо, але горілка вже лилася у стакани.
– Крапаль не помішає.
Налили, випили, почали закушувати. Їли мовчки, сердито. Раптом дубові двері відчинилися – і всередину ввійшов чоловік у довгому плащі. Він оглянув приміщення, побачивши трьох, пішов просто до них і мовчки сів за їхній столик. Біда тут же підсунув стакан, узяв пляшку, налив.
– Давай, братан.
– Тамбовський піп тобі братан! – гаркнув новоприбулий. – Якого милого тут сидите? Взагалі мозги розісрали? Вас же ті дівахи в разі кіпішу за шість секунд зрисують!
Лихо відірвав погляд від закуски, впритул поглянув на гостя.
– А ти не дуже тут ричи, начальник! Дістав уже!
Запала напружена мовчанка, яку розрядив Біда.
– Забий на дівах, старина. Сам базарив, що мєнти замазані, тєма стопудова. Хулі нам, пацанам, мерзнути? Зайшли зігрітися, туда-сюда сотку бахнути. А шо? Давай, кажи кого валити – і не парся.
Нед поглянув на товаришів, тоді узяв у руку стаканчик, випив з усіма, почав говорити:
– Валити не можна, самі знаєте. Пояснити, але без мокрухи. Є тут, короче, один фраєрок: підприємець і громадський діяч. Зараз – активіст Майдану, – Нед узяв шматок м’яса, кинув собі у рот.
– Тоді чого сам не розібрався, а нас визвав, н-на? – спитав надмірно Лихо, взяв у руки пляшку і знову налив. Випили…
– Та вже і посаду давали, і бабла підкинули… Віриш, навіть тьолку підсилали – ніяк.
– А забухати?
– Не п’є, сука! Короче, лишився один варіант – пресонути. Тільки ви знаєте…
– Та знаємо, знаємо, – грубо перебив Біда. – Без мокрухи. Давай кажи, де той лох приписався…
– Та чекай, не газуй, – втрутився Лихо. – Хай Нед розчохлить: шо куда…
– А шо непонятно! – визвірився Біда. – Сказано: підприємець і громадський діяч. Напевно, з тих підорів національно свідомих!
– А мені не нада «напевно»!.. – Лихо також показав зуби.
– Короче! – гавкнув Нед, і його товариші затихли. – Звати Іваном… Він тут, у Городку, організував фонд. Ми перевіряли – там всьо чисто. Реставрує церкви, кидає на спорт і туризм, організовує там усякі фестивалі, історичні реконструкції, театри, срака-мотика. Багато з дітьми працює… Організував новий проект: хоче відновити Городоцький замок, тільки в масштабі, зробити там дитячий майданчик. Землю вже навіть вибив, а там, між іншим, торговий комплекс мав стояти. Але то всьо хєрня. Тепер він помагає Майдану, при тому реально помагає…
– А може, він у депутати лізе? – перебив Лихо.
– Та в тім-то й справа, що не лізе в політику. Дід його тіпа бендеровець чи шо, а внук такий самий завернутий! Короче, наше завдання. Перше, на Майдані він веде деяку бухгалтерію, тож у нього треба буде забрати ті папери. Для слідства. По-друге, заставити його переписати фірму і фонд…
– Ясно, – мовили всі троє, Нед же продовжив:
– До хати йти не треба, на трасі лупонемо: він зараз до Києва виїжджає.
– Звідки інформація? – знову спитав Лихо.
– Телефон його вже давно на прослушці, та й інформації назбиралося. Форму ДПС взяли?
– Ображаєш, Неде, – вперше у розмову втрутився Малий.
Вони знову випили, почали закушувати м’ясом. Тут знову задзвонив телефон, цього разу у Неда.
– Алло. Зрозумів.
Він сховав телефон до кишені.
– Об’єкт виїхав. По конях!
Усі четверо зірвалися і попрямували до дверей, дожовуючи соковите м’ясо.