Слова Променистого ордену

І-14. Тараванджіан

Прокинувшись, король Харбранта Тараванджіан відчув, що м’язи заклякли, а спина болить. Зате голова була ясна — ба світла. Добра ознака.

Він застогнав і звівся в положення сидячи. Тепер його болі стали хронічними, а найліпші королівські цілителі лише хитали головами й запевняли, що для свого віку він добре зберігся. Яке вже там «добре»: суглоби хрустіли, мов тріскотливі дрова в каміні, а якщо він підводився надто швидко, то, бувало, втрачав рівновагу й валився додолу. Постаріти означало зазнати найпідлішої зради — з боку власного тіла.

Король сів на койці. За стінкою каюти тихенько похлюпувала вода, повітря пахло сіллю, але неподалік лунали вигуки — тож корабель прибув за графіком. От і чудово.

Щойно Тараванджіан вмостився зручніше, як до нього підійшли служники: один зі столиком, а другий із вологим, але теплим рушиком — обтерти очі й руки. Позаду них чекали королівські тестувальники. І коли ж це він востаннє залишався на самоті? Мабуть, іще до того, як його обсіли болі.

Постукавши у відчинені двері, Мабен внесла на таці сніданок — негостро приправлену розмазню, яка буцімто була корисна для здоров’я, але на смак нагадувала помиї. Прісні помиї. Мабен підійшла, щоб поставити тацю на столик, але Мралл — тайлен у чорній шкіряній кірасі, який голив і голову, і брови — застережно виставив долоню зі словами:

— Спершу тестування.

Тараванджіан підвів на нього очі й зустрівся з поглядом здорованя-тайлена. Мралл височів, мов чимала гора, й нагнав би страху навіть на буревій. Усі вважали його за очільника королівської охорони, але правда була неприємніша: саме Мралл мав визначати, яким буде Тараванджіанів день — гідним монарха чи в’язня.

— Ну чому не дати йому спершу поснідати?! — забідкалася Мабен.

— Сьогодні важливий день, — пробасив Мралл. — І результати тестування мають бути достовірні.

— Але ж…

— Мабен, його вимоги справедливі, — втрутився король. — Тож перейдімо до справи.

Мралл відступив, а замість нього підійшли тестувальники — трійця буревартівників у особливо хитромудрих мантіях і головних уборах — які вручили йому стосик паперів, списаних цифрами та ґліфами. Тогоденні тести — низку математичних задач із градацією за рівнями складності, котрі Тараванджіан розробив самостійно в один із тих днів, коли був в ударі.

Король несміло взяв у старечі пальці перо. В голові було начебто ясно, але там рідко стояв непроглядний туман — тільки в найгірші дні. Тоді різниця бувала відчутна одразу: думки ставали тягучими, мов смола, і він, почуваючись немовби ув’язненим у власній свідомості, розумів, що його справи дуже кепські.

Але того дня він, на щастя, почувався інакше — не повним ідіотом, а, в найгіршому разі, просто несосвітенним дурнем.

Монарх узявся розв’язувати посильні математичні задачі. Такий процес займав близько години, зате давав змогу замíряти його розумові здібності. Як Тараванджіан і підозрював, того дня він виявився не те щоб страшенним розумником, але й не повним придурком — так, середнячком…

Ну й гаразд.

Король вручив розв’язані задачі тестувальникам, які стали півголосом радитися, й один, обернувшись до Мралла, виніс вердикт:

— Сьогодні йому можна виконувати державні обов’язки, але за умови, що пропоновані коментарі до Діаграми не матимуть сили обов’язкових. Він здатен взаємодіяти з оточенням самостійно й переглядати державну політику, але з триденним відтермінуванням чинності внесених змін. Застережень щодо судових ухвал теж немає.

Тайлен кивнув і глянув на короля.

— Ваша Величносте, ви не оскаржуєте пропонованих обмежень?

— Ні.

Мралл знову кивнув і, відійшовши, дав Мабен подати Тараванджіанові сніданок.

Сховавши списані задачами папери, трійця буревартівників розійшлася по власних каютах. Тестування було нештатною процедурою, яка щоранку забирала чимало дорогоцінного часу. Проте ліпшого способу давати раду своєму розладу Тараванджіан не знаходив.

Життя-бо могло зле пожартувати з того, хто щоранку прокидався з різним розумовим рівнем. А надто коли королівський геній міг урятувати цілий світ, а королівська ж таки дурість — довести його до краху.

— Як там ідуть справи? — тихо спитав Тараванджіан, длубаючись у тарілці з кашею-розмазнею, яка, поки суд та діло, встигла вихолонути.

— Як ми й сподівалися, жахливо, — відповів тайлен із широкою усмішкою.

— Не можна насолоджуватися стражданнями, — промовив король. — Навіть коли ці страждання — справа наших рук. — Він скуштував розмазню. — Ба особливо тоді.

— Як скажете. В такому разі я більше не буду.

— Ти справді такий адаптивний, що мало не з примхи відмикаєш емоції? — спитав Його Величність у Мралла.

— Звісно, — підтвердив тайлен.

Щось у цій відповіді потішило короля, пробудивши натяк на інтерес. Перебуваючи в ліпшому інтелектуальному стані, він, мабуть, схопився б за нього — але того дня відчував, що думки витікають, немовби вода крізь пальці. Були часи, коли Тараванджіан дратувався з ось таких утрачених можливостей — але зрештою заспокоївся. Бо поступово збагнув, що дні прозорливості приносили власні проблеми.

— Дайте-но я подивлюся Діаграму, — сказав він, щоб хоч на щось відволіктися від бурди, якою його наполегливо годували.

Мралл відійшов, пропускаючи до Його Величності Адротаґію — очільницю королівських учених — яка принесла грубий фоліант у шкіряній палітурці й, поклавши його на столик перед монархом, уклонилася.

Торкнувшись пальцями шкіряної обкладинки, той на мить відчув… благоговіння? Справді? Та невже? Чи шанував він іще бодай щось? Адже зрештою Всемогутній був мертвий, тож воринізм — ошуканство.

Проте ця книга була воістину священна. Розгорнувши її на закладеній тростиною сторінці, він побачив усередині каракулі.

Маячні, претензійні, величні каракулі, копітко скопійовані зі стін його колишньої опочивальні. Зображення, що накладалися одне на одне, на позір безглузді послідовності цифр і нескінченні рядки нерозбірливих письмен.

Вияв божевілля. І геніальності.

То тут, то там виднілися ознаки, що писав оце все не хто інший, як він: нерівні рядки, що сповзали краєм стінки донизу — достоту як на сторінці, коли в нього не залишалося місця. Король убий не пам’ятав тієї писанини, продукту двадцятигодинного епізоду прозорливого божевілля — свого найбільшого інтелектуального злету за ціле життя.

— Адро, тобі не здається дивним, що геніальність та ідіотизм такі схожі? — поцікавився він у вченої.

— Схожі? — здивувалася Адротаґія. — Варґо, я не вбачаю в них жодної схожості.

Вони з Адротаґією були друзі дитинства, і та зверталася до Тараванджіана на прізвисько, яке він мав хлопчиком. Таке звертання було йому до вподоби, нагадуючи про блаженні часи, коли нічого цього ще не почалося.

— І в найідіотичніші, і в найнеймовірніші дні я однаково втрачаю здатність до осмисленої взаємодії з оточенням, немовби… немовби стаю шестірнею не від того механізму, — пояснив король. — Байдуже, замалою чи завеликою — годинник усе одно не працює.

— Мені це не спадало на думку, — відповіла Адротаґія.

Коли Тараванджіан був зовсім ідіотом, йому не давали вийти з кімнати, і він цілими днями пускав слину в кутку. А коли просто дурнем — випускали під наглядом. У такі вечори він плакав над тим, що накоїв: бо, знаючи, що так було треба, не міг зрозуміти, навіщо всі ці жорстокості.

Тупим йому не давали переглядати державну політику. Цікаво, що він ухвалив рішення не робити цього й тоді, коли його розум бував надто блискучим. Бо одного дня, перебуваючи в ударі, задумав вирішити всі проблеми Харбранта за допомогою низки надзвичайно логічних указів — як-от заборони підданцям розмножуватися без проходження тесту, що його король сам-таки й розробив.

З одного боку, геніально, а з іншого — невимовна дурниця. «Що, Охороннице ночі, пожартувала? — майнуло в свідомості. — Чи це урок, який я маю засвоїти? А може, до уроків тобі байдуже і ти збиткуєшся над нами, просто щоб повеселитися?»

Він знову зосередився на Діаграмі — величному проєкті, замисленому під час того неповторного епізоду безпрецедентної геніальності. Тоді Тараванджіан теж цілий день витріщався в стіну — бо вкривав її записами. Без угаву белькочучи, пов’язував речі, які ніхто й не думав пов’язувати, і списав — у тих місцях, куди зміг дотягтися — всі стіни й підлогу зі стелею. Більшість записів була виконана невідомим письмом та ще й мовою його власного винаходу, бо відомі йому системи письма були нездатні передавати думки з прийнятною точністю. На щастя, Тараванджіан додумався вирізьбити на стільниці приліжкового столика ключа до їхнього прочитання, бо інакше в його шедеврі годі було б добрати найменшого сенсу.

А втім, його й так не надто добирали. Король прогортав кілька аркушів із точними копіями його «стінопису». Де-не-де Адротаґія з її вченими пододавали примітки щодо гіпотетичного значення різних рисунків і цифрових послідовностей — жіночим письмом, котре він опанував іще багато років тому.

На одній зі сторінок у примітках Адротаґії зазначалося, що поданий там рисунок нагадував замальовку мозаїки на підлозі веденського палацу. Таравандіжан затримався на тому місці, бо воно могло бути пов’язане з турботами поточного дня. На жаль, сьогодні він був не в тій формі, щоб розібратися в загадках Діаграми. Залишалося сподіватися, що розумніша частина королівської особистості правильно інтерпретувала послання його ж таки — навіть блискучішого! — генія.

Він закрив той фоліант і відклав ложку.

— Перейдімо до справи.

І, підвівшись, вийшов із каюти — з Мраллом по один бік й Адротаґією по другий — назустріч сонячному світлу та виду на згарище прибережного міста з гігантськими уступчастими формаціями — такими собі тацями або пластами сланцекірки, похованими під міськими руїнами, які замало не пересипа́лися через край. Колись усе це мало дивовижний вигляд, але тепер почорніло, а будівлі — й навіть палац — лежали зруйновані.

Веденар — одне з найвизначніших міст світу — став просто купою каміння й попелу.

Тараванджіан затримався коло поручнів. Минулої ночі, коли його судно ввійшло до тутешньої гавані, місто цяткували червоні вогники охоплених пожежею споруд, які здавалися живими — живішими, ніж нинішні. Вітер, задуваючи з океану, віяв Тараванджіанові в спину й відносив дим углиб материка. Під самим носом короля горіло ціле місто, але сморід відносило вітром, і він заледве відчував запах гару.

Незабаром наставало Ридання, яке, певне, мало трохи змити цей розор.

— Ходімо, Варґо, бо на нас чекають, — покликала його Адротаґія.

Той кивнув і спустився разом із жінкою в шлюпку, яка мала перевезти їх на берег. Свого часу Веденар мав неабиякі причали, але тепер їх більше не було. Одна з фракцій знищила їх, бо намагалася не допустити в місто решту.

— Неймовірно, — сказав Мралл, сідаючи на банку поруч Тараванджіана.

— Ти ж начебто казав, що більше не радітимеш, — дорікнув охоронцеві Його Величність.

Від вигляду кучугур на околиці міста в нього занудило коло серця — то були мертві тіла.

— Це я не з радості, а з ошелешення, — заперечив тайлен. — Ви усвідомлюєте, що Війна вісімдесятьох між Емулом і Тукаром тривала шість років, але навіть близько не призвела до таких руйнувань? А Я-Кевед пожер сам себе за лічені місяці!

— Душезаклиначі, — шепнула Адротаґія.

Ні, тут ішлося про щось більше — король розумів це навіть у нинішньому хворобливо нормальному стані. Так, маючи Душезакляті їжу та воду, армії могли просуватися форсованим маршем, не сповільнювані обозом або лініями постачання, і влаштувати побоїще за лічені миті. Проте свою частку Душезаклиначів мали й Емул із Тукаром…

Моряки погребли до берега.

— Річ не тільки в цьому, — заперечив Мралл. — Кожен великий князь прагнув захопити столицю — і їхні доріжки зійшлися. Вийшло майже як у війнах дикунів на Півночі, де призначають час і місце для розмахування списами й застрашливих криків. От тільки тут збезлюдніло королівство.

— Сподіватимемось, що ти перебільшуєш, — сказав Тараванджіан. — Бо нам знадобляться мешканці цього королівства.

І відвернувся, притлумлюючи приплив почуттів від вигляду тіл на прибережному камінні — трупів тих, кого вбили, скинувши в океан із краю ближнього стрімчака. У мирні часи ті скелі захищали причали від бур, але під час воєн ставали знаряддям убивства: туди відтісняли ворожі війська — а потім скидали донизу.

Побачивши, що монарх плаче, Адротаґія нічого не сказала, але несхвально підібгала вуста: їй було не до вподоби, яким сентиментальним той ставав, коли мав низький інтелект. Хоча король Харбранта достеменно знав, що ця літня жінка досі щоранку спалювала охоронний ґліф, возносячи молитву за покійного чоловіка. Напрочуд побожно як на блюзнірку, що нітрохи не краща за нього самого.

— Які новини надійшли сьогодні з дому? — спитав Тараванджіан, щоб відвернути її увагу від сліз, які витирав.

— Дова повідомляє, що присмертне торохтіння чимраз рідшає. За вчорашній день їй трапився всього один випадок, а за позавчорашній — лише два.

— То Мелех не стоїть на місці, — зауважив Тараванджіан. — Тепер це безсумнівно. Ту істоту, певне, тягне до чогось на заході.

І що тепер? Поставити вбивства на паузу? Король жадав цього всім серцем, та якщо вони виявлять бодай проблиск майбутнього — один-єдиний факт, що може врятувати сотні тисяч — хіба не варто це кількох життів просто зараз?

— Веліть Дові не припиняти роботи, — промовив король.

Хто-хто, але щоб подвижниця та вірно служила їхній організації — такого Тараванджіан не очікував. Діаграма та її члени не знали жодних обмежень. Дова сама розвідала, чим вони зайняті, тож їм залишалося або прибрати її, або прийняти до себе.

— Буде зроблено, — відповіла Адротаґія.

Гребці підійшли до берега вздовж крайки гавані, де камені були не такі гострі, а відтак зіскочили у воду. Ці люди служили йому й Діаграмі, до складу якої входили. Король довіряв їм, бо не довіряти нікому не міг.

— А інший мій запит ти вивчила? — поцікавився Тараванджіан.

— На нього складно дати відповідь, — промовила Адротаґія. — Людський інтелект не надається до точних вимірювань. Навіть результати твоїх тестів показують лише приблизну картину. Швидкість і спосіб розв’язку задач дають нам підстави для висновків, але досить приблизних.

Гребці потягли за линву й виволокли шлюпку на кам’янистий берег. Звук скреготу деревини об камінь був жахливий — зате заглушав стогони, що лунали неподалік.

Адротаґія дістала з кишені аркуша й розгорнула його. Там виявився графік, чиї точки утворювали такий собі пагорб: невеличке «підніжжя» ліворуч переростало у «височину» по центру з аналогічним «косогором» на спуску й таким самим «підніжжям» праворуч.

— Я взяла результати твоїх тестів за останні п’ятсот днів і, оцінивши кожен за десятибальною шкалою, отримала кількісний показник твого інтелекту відповідного дня — хоча, як я вже казала, неточний.

— А що це за пагорб посередині? — спитав король, показуючи пальцем.

— Дні, коли твій інтелект був посереднім, — відповіла Адротаґія. — Як бачиш, ти саме таким переважно й буваєш. А дні максимального інтелекту й граничної тупості однаково рідкісні. Мені довелося будувати цей графік методом екстраполяції, але отримана крива, гадаю, досить репрезентативна.

Тараванджіан кивнув і дав одному з човнярів допомогти собі спуститися на берег. Він і сам знав, що посередніх днів була більшість. Але його запит стосувався іншого: коли можна очікувати ще одного дня на кшталт того, у який він створив Діаграму. Адже від його тодішньої позамежної обдарованості минуло багато років.

Спершу Адротаґія, а потім Мралл спустилися на суходіл, і жінка підступила до короля з отим її аркушем.

— Тож у найліпшій формі я був ось коли, — промовив Тараванджіан, показуючи на останню точку графіка — далеко праворуч і майже впритул до низу рисунка — яка позначала найвищий інтелект і найнижчу частотність.

Осьде той день, день досконалості.

— Ні, — заперечила Адротаґія.

— Що?

— Це пік твого інтелекту за останні п’ятсот днів, — пояснила та. — Ця точка позначає той день, коли ти розв’язав найскладніші задачі, які залишалися, а також розробив нові завдання для майбутніх тестів.

— Я пригадую той день, — мовив король. — Саме тоді я розв’язав головоломку Фабрісана.

— Так, — підтвердила жінка. — І якщо світ уціліє, то, бува, одного дня подякує тобі.

— Того дня я був в ударі, — визнав Тараванджіан.

Власне, аж таким розумником, що Мралл розпорядився не випускати його з палацу, щоб той не розкрив свого істинного лиця. Адже король був переконаний, що варто йому просто пояснити містянам, хто він насправді, як ті поголовно дослухаються до голосу розуму й підкоряться його бажанню вповні розпоряджатися їхнім життям. Монарх підготував проєкт закону, за яким усі, чий інтелект був нижчий від середнього, мали накласти на себе руки задля загального блага — адже йому здавалося, що це було б раціонально. Він розумів, що ті, бува, опиратимуться, але гадав, що блискучими аргументами прихилить їх на свій бік.

Так, того дня розуму йому було не позичати — але до рівня створення Діаграми він і близько не дотягував. Тараванджіан насупив чоло, вдивляючись в аркуш.

— Ось чому я не можу відповісти на твій запит, Варґо, — промовила Адротаґія. — Такий графік називають логарифмічним: ціна кожної поділки, починаючи від центральної, неоднакова — вони немовби прогресивно наростають одна щодо одної. Яким саме був твій інтелект у день створення Діаграми? Вдесятеро вищим за наступне за ним пікове значення?

— Ні, стократ, коли не більше, — заперечив Тараванджіан, вдивляючись у графік. — Дай-но я підрахую…

— Хіба ти сьогодні не тупий?

— Ні, посередній, тож у цьому маю розібратися. Кожна горизонтальна поділка, починаючи від центральної…

— …Позначає певну міру зміни інтелекту, — підхопила Адротаґія. — Кожна з них, можна сказати, подвоює твій інтелект, хоча його складно виразити кількісно. З вертикальними поділками простіше: вони позначають частотність днів відповідного інтелектуального рівня. Тож коли почати з центру вершини, можна побачити, що на кожні п’ять днів посереднього інтелекту припадає один неістотно зниженого й один — неістотно підвищеного. Далі на кожні п’ять із них припадає один день помірної дебільності й один — помірної геніальності. А на кожні п’ять із них…

Нагорі чекали солдати, а Тараванджіан стояв на камінні й відраховував поділки, аж доки не дійшов до тої точки, що здогадно позначала день створення Діаграми. Хоча навіть такий результат здався йому замалим.

— Всемогутній, що над нами, — шепнув він. — Тисячі днів. Тисячі й тисячі. Ймовірність того дня можна вважати нульовою.

— Ну ні — аж ніяк, — заперечила жінка.

— Але ж його ймовірність гранично наближається до нуля!

— Дурниці, — наполягала вона. — Той день уже настав — тож його ймовірність дорівнює одиниці. Ось у чім химерність статистичних викладок і «викидів», Тараванджіане! Ніщо не унеможливлює повторення такого дня хоч би й завтра. Особисто я схильна вважати, що тут усе залежить від чистого випадку. Але якщо тебе цікавить вірогідність його повторного настання…

Той кивнув.

— Варґо, якщо ти ще проживеш дві тисячі років, то за цей час тобі, може, й випаде один-єдиний такий самий день. А може, й ні. Я б сказала, п’ятдесят на п’ятдесят.

Мралл хмикнув.

— Значить, просто пощастило.

— Ні, все сталося закономірно.

— Хай там як, — промовив Тараванджіан, згортаючи аркуш із графіком, — а я сподівався не такої відповіді.

— Відколи це наші сподівання мають значення?

— Не мали, не мають і не матимуть, — відказав король і сховав папір у кишеню.

Вони обережно побралися камінням нагору, проминаючи роздуті тіла, які довго пролежали на сонці, й долучилися до групки солдатів у верхній частині прибережної лінії. На вояках пишалися цеглисто-жовтогарячі геральдичні емблеми Харбранта. Тараванджіанова армія була нечисленна, бо Діаграма закликала їхню націю до миролюбства.

А втім, і Діаграма не була ідеальна: у ній вряди-годи знаходили помилки. Чи радше не так помилки, як… е-е… різночитання. Того дня Тараванджіан був інтелектуально неперевершений, але провіщати майбутнє не міг. Він висував компетентні — надзвичайно компетентні — припущення і мав рацію стільки разів, що робилося моторошно. Але що далі зоставався той воістину всевідний день, то більших уточнень і коментарів потребувало монарше дітище, щоб не виродитися в маячню божевільного.

Ось чому він сподівався, що от-от настане такий самий день і Діаграму можна буде підправити — але той, найпевніше, не настане. Тож доведеться їм і далі покладатись на його тодішню мудрість та прозорливість.

І то більше, ніж на будь-що інше в цьому світі. Боги і релігія їх підвели. Королі з вельможами виявлялися вузьколобими егоїстами. Коли вже вірити в надійність бодай чогось, то це самого себе й самородної геніальності незашореного людського розуму.

Хоча подекуди не відступати від свого бувало складно — а надто стикаючись із наслідками власних дій.

Вони дійшли до поля битви.

Коли спалахнула пожежа, бої, мабуть, здебільшого перемістилися за Веденар, але не вщухли навіть після спалення столиці. Сім фракцій. Діаграма прогнозувала, що їх буде шість. Але хіба це важливо?

Коли вони проходили повз трупи й напівтрупи, солдат подав Його Величності напахчену хустинку — затулити носа. Кров і дим. Допоки все закінчиться, він добре знатиме ці запахи.

Між убитих, шукаючи ще живих, порпалися люди в цеглисто-жовтогарячому — цей колір став синонімом цілительства на всьому Сході. Поле бою цяткували намети з Тараванджіановим знаменом — таким собі «кадуцеєм». Його цілителі з’явилися ще до початку битви й негайно взялися допомагати пораненим.

Коли всіяні полеглими поля зосталися позаду, з їхніх крайок почали підводитися напівпритомні солдати-ведени з туманом в очах. І вітати Його Величність вигуками «ура».

— Премудра Палі! — видобула Адротаґія, забачивши таку картину. — Повірити не можу.

Солдатами, які сиділи групками коло своїх знамен, займалися Тараванджіанові лікарі, водоноси й розрадники. Хоч цілі, хоч поранені — хто міг — однаково вставали привітати короля Харбранта.

— У Діаграмі було сказано, що так і станеться, — промовив він.

— А я вважала, що це помилка, — відказала Адротаґія, хитаючи головою.

— Вони розуміють, що в сьогоднішній битві перемогу здобули тільки ми, — сказав Мралл. — Наші цілителі, які заслужили повагу кожної зі сторін. Наші розрадники, які допомогли приреченим піти з життя. Їхні вельможі принесли їм тільки горе, а ви — життя та надію.

— Я приніс їм смерть, — прошепотів король.

Це він, за велінням Діаграми, розпорядився вбити їхнього монарха, а також декого з великих князів і тим підштовхнув різні фракції до війни між собою. Це він поставив їхнє королівство на коліна.

А вони вітали його радісними вигуками. Тараванджіан примусив себе спинитися коло одної групи солдатів, щоб розпитати їх про здоров’я й поглянути, чи не можна їм чимось допомогти. Йому було важливо справляти враження співчутливого чоловіка. В Діаграмі про це мовилося як про повсякденну річ — сухо й казенно — немовби співчутливість вимірювали мензуркою, наче кров.

Він спинився й коло другого гурту солдатів, а тоді коло третього. Багато з них підходили до нього й, беручи за лікоть чи за мантію, витирали сльози радості та вдячності. А втім, поміж вояків-веденів куди більше було тих, хто, впавши в психічний ступор, залишався сидіти в наметі, безтямно витріщаючись на всіяні полеглими поля.

— А як щодо Запалу? — шепнув король до Адротаґії, коли вони відійшли від останнього гурту солдатів. — Їхня столиця палала, а вони цілу ніч билися — тож без Запалу не обійшлося.

— Так, згодна, — відказала та. — І це дає нам іще один пункт для подальшого відліку. Тутешній Запал принаймні не слабший, ніж алеткарський — а може, й сильніший. Я поговорю з нашими вченими. Хтозна, чи не допоможе це засікти Нерґаула?

— Тільки не варто виділяти на це забагато сил, — сказав Тараванджіан, підходячи до ще одної групи солдатів-веденів. — Бо я навіть не певен, що робити в разі його виявлення. — Щоб зарадити правічному недоброму спренові, йому бракувало ресурсів — принаймні наявних. — Я б радше з’ясував, куди прямує Мелех.

Залишалося сподіватися, що останній не має наміру знову заснути. Бо присмертне торохтіння й досі було найліпшим способом доповнювати Діаграму.

Проте одної відповіді король так і не зумів домогтися — тієї, за яку віддав би майже будь-що.

Чи вистачить усього цього?

Тараванджіан підійшов до солдатів і напустив на себе вигляд добродушного стариганя. Не бозна-якого розумного, зате небайдужого й готового допомогти. Власне, щоб домогтися потрібного враження, сьогодні йому майже не треба було кривити душею, тож він намагався вдавати самого себе, але трішки тупішого. Люди приймали його пересічність, і в такому стані йому не доводилося вдавати співчуття аж так натужно, як у дні гострішого розуму.

Благословення інтелектом і прокляття співчутливістю до страждань, яких сам і завдав, — ці якості наростали обернено пропорційно. Чому він не міг бути розумним і чулим водночас? Навряд чи мізковитість і душевність були пов’язані так само, як у нього, в кожного з людей. Мотиви, що стояли за благодіяннями й прокляттями Охоронниці ночі, були незбагненні.

Тараванджіан проходив крізь солдатську масу й чув, як вояки благають більшої розради й наркотичних препаратів, що полегшували біль. Вислуховував їхні подяки. Ці люди побували в бою, який, здавалося, так і не виявив переможця, й потребували чогось, за що можна триматися. А король Харбранта, як вони гадали, зберігав нейтралітет. Легкість, із якою ці солдати розкривали йому душу, шокувала.

Він підійшов до наступного в шерензі вояка. Той був у плащі й притискав до грудей передпліччя — вочевидь зламане. Тараванджіан зазирнув у його затінені каптуром очі.

І впізнав у ньому Сета-сина-сина-Валлано.

В першу мить монарха охопила нестримна паніка.

— Нам треба поговорити, — сказав шин.

Тараванджіан схопив убивцю за плече й потягнув його осторонь від юрби солдатів-веденів, а другою рукою намацав у кишені Присяжний камінь, який завше носив при собі, й витягнув перевірити, що з ним. Ні, справжній, не дублікат. От Геєна! А він, забачивши Сета, вже запідозрив, що його обійшли — поцупили камінь і підіслали шина покінчити з ним.

Той, не опираючись, ішов за господарем. Що це він допіру сказав? «Що вам треба поговорити, дурню, — нагадав собі подумки король. — Якби він прийшов по твоє життя, ти був би небіжчик».

А Сета, бува, не помітили? Бо що скажуть люди, побачивши, як правитель Харбранта має справу з голомозим шином? Для поголосок вистачало й меншого. Якщо хтось бодай запідозрить, що він пов’язаний із сумнозвісним Убивцею в білому…

Одразу зауваживши, що щось пішло не так, Мралл загукав до охоронців відтіснити вояків-веденів від Тараванджіана, а Адротаґія — яка сиділа неподалік і, схрестивши руки на грудях, спостерігала, що відбувається, притупуючи ногою — зірвалася з місця й підлетіла до короля. Придивившись до обличчя під каптуром, вона охнула й побіліла з лиця.

— Як ти смієш заявлятися сюди? — півголосом спитав у Сета Тараванджіан, зберігаючи безтурботність пози й виразу на обличчі.

Нехай сьогодні він і не хапав зірок із неба, але так само залишався королем, якого з дитинства навчали придворних манер — зокрема й умінню не втрачати самовладання.

— З’явилася проблема, — беземоційним тоном відказав шин із-під каптура.

Розмова з цієї істотою скидалася на балачку з якимось мерцем.

— Чому ти так і не вбив Далінара Холіна? — зажадала пояснення Адротаґія — тихо, але наполегливо. — Нам відомо, що ти втік. Тож повертайся й доведи цю справу до кінця!

Сет не вдостоїв її відповіддю, позаяк його Присяжний камінь був не в неї. Але оті його воістину порожні очі, здавалося, таки зауважили жінку.

От Геєна! Про всяк випадок, якщо цей шин раптом надумається обернути зброю проти Тараванджіана — а Діаграма не виключала такої можливості — він мав не знати Адротаґію в обличчя й не здогадуватися про її існування.

— Холін має Приборкувача сплесків, — сказав Сет.

А, то шин довідався про Ясну. Так він, Тараванджіан, і знав, що та інсценувала свою смерть! От Геєна!

Над полем бою немовби повисла тиша. Для короля стогони поранених кудись відступили — зосталися тільки він і Сет. Ці його очі, цей тембр його голосу, цей загрозливий тон. Що…

«Він сказав це з почуттям, — збагнув монарх. — В останньому реченні бриніла пристрасть». Воно пролунало як благання — так, наче шинові перехопило горло.

Цей чоловік збожеволів. Сет-син-сина-Валлано — найгрізніша зброя на всьому Рошарі — вийшов із ладу.

Буря забирай! Ну чому це не сталося в один із тих днів, коли Тараванджіан був у ліпшій формі?

— З чого ти взяв? — спитав він.

Тараванджіан мав виграти час, щоб його неквапливий розум устиг осмислити всі нюанси почутого. А сам виставив перед себе Присяжний камінь убивці, неначе той міг відганяти напасті — мов охоронний ґліф у руках забобонної жінки.

— Я бився з ним, — відповів Сет. — Це він оборонив Холіна.

— Он як, — кинув король, доки його мозок гарячково працював.

Сета прогнали з Шиновару й оголосили Заблудлим за якісь слова, пов’язані з поверненням Спустошувачів. А раптом він довідався, що весь цей час мав рацію — і що тоді?

«З ним?»

— Ти бився з Приборкувачем сплесків? — утрутилася Адротаґія, перезирнувшись із королем.

— Так, — підтвердив шин. — З алетійцем, який заряджався Світлом і зцілив собі поранену Зброєю руку. Він… Променистий…

Це напруження у його голосі не віщувало нічого доброго. Король глянув на Сетові п’ястки, що знов і знов стискалися в кулаки, наче серця, які б’ються.

— Ні-ні, — промовив Тараванджіан. — Я тільки нещодавно дізнався. Так, тепер усе сходиться. Один із Клинків честі зник.

Сет закліпав очима, немовби повертаючись до реальності, й зосередив погляд на співрозмовникові.

— Так, — підтвердив король. — Щоправда, натяками, бо твій народ потайний — але так… Значить, ідеться про один із тих двох, які уможливлюють Регенерацію — і він у Холіна.

Сет — здавалося, несвідомо — почав розгойдуватися взад-уперед, але навіть у цих його рухах усе одно прозирала грація воїна. «А бодай йому буря!»

— Той, із ким я бився, не приклика́в Сколкозбройця, — заперечив шин.

— Але використовував Буресвітло, — стояв на своєму король.

— Так.

— А отже, в нього є Клинок честі.

— Я…

— Це єдине пояснення.

— Гм… — Сетів голос став жорсткіший. — Так, єдине пояснення. Я вб’ю його й поверну Клинок.

— Ні, — твердо промовив Тараванджіан. — Повертайся до Далінара Холіна й виконай те, що тобі доручили. А того алетійця не чіпай — завдай удару, коли його не буде на місці.

— Але…

— У мене твій Присяжний камінь, — жорстко нагадав король. — Ти що, ставиш під сумнів мої накази?

Сет перестав гойдатися й глянув тому у вічі.

— Я Заблудлий і чиню, як велить мій господар, не питаючи жодних пояснень.

— Чоловіка з Клинком честі не чіпати, — повторив король. — А Далінара — вбити.

— Буде зроблено.

Сет розвернувся й пішов геть, а королю так і кортіло прокричати йому вслід додаткові інструкції: «Залишайся непоміченим! І ніколи більше не підходь до мене на людях!»

Але він натомість осів долі просто на дорозі й, утративши самовладання, затремтів, заохав і вкрився потом, що стікав із чола.

— Прародителю бур, — видобула Адротаґія, опускаючись на землю поруч нього. — А я гадала, ми покійники.

Слуги принесли Тараванджіанові стільця, а Мралл перепросив за його поведінку: «Король убитий горем — адже загинуло стільки людей. Ви ж розумієте, що він уже старий. Та ще й такий небайдужий…»

Тараванджіан глибоко дихав, силкуючись угамуватися, і, глянувши на Адротаґію — та сиділа в центрі кола зі слуг і солдатів, що всі до єдиного були членами Діаграми, — тихенько спитав:

— Хто він? Хто цей Приборкувач сплесків?

— Може, підопічна Ясни, — припустила жінка.

Поява підопічної на Розколотих рівнинах сполошила Діаграму й породила припущення, наче вона отримала підготовку — коли не від Ясни, то від покійного брата.

— Ні, — заперечив Тараванджіан. — Йдеться про чоловіка. Когось із Холінової родини? — Він на якусь часинку замислився. — Нам потрібен текст Діаграми.

Книга залишилася на кораблі, тож Адротаґія вирушила по неї. Наразі все інше втратило сенс — хоч відвідування вцілілих солдатів, хоч важливіші зустрічі з веденськими лідерами. Діаграма розхо́дилася з реальністю, а отже вони забрели на небезпечну територію.

Адротаґія повернулася з текстом і з буревартівниками, які просто серед дороги нап’яли над монархом намет, що спричинило нову порцію вибачень: «Короля напекло сонце. Він має відпочити і спалити охоронні ґліфи Всемогутньому, який уберіг ваш народ. Тараванджіанові небайдуже, тоді як ваші власні світлоокі посилають вас на забій…»

А король при світлі сфер тим часом рився у фоліанті, вчитуючись у переклади власних слів, записаних мовою, що її він сам вигадав, а потім забув. Відповіді. Він мав знайти відповіді.

— Адро, я коли-небудь розповідав тобі, що попросив? — шепнув Тараванджіан, читаючи.

— Так.

Але той майже не слухав.

— Снаги, — прошепотів король, перегорнувши сторінку. — Снаги відвернути те, що насувається. Снаги врятувати людство.

А сам шукав. Того дня він був не в ударі, але читав і перечитував ці записи багато днів — знов і знов. Вони були йому добре знайомі.

І мали містити відповіді — неодмінно мали. Нині Тараванджіан шанував лише одного-єдиного бога — самого себе, яким був того дня.

«Ось воно».

Він знайшов потрібне місце на репродукції одного з кутків своєї кімнати — речення бісерним почерком, які через брак місця були записані одне поверх одного. У тодішньому стані чистої геніальності розібрати, де яке, здавалося легко, але вченим знадобилися роки й роки, щоб скласти сказане докупи.

«Вони з’являться. Їхніх обітниць не відвернути. Шукай уцілілих за обставин, коли вціліти не мав би ніхто. Ця закономірність дасть ключ».

— Мостонавідники, — прошепотів король.

— Що? — не зрозуміла Адротаґія.

Тараванджіан, закліпавши, підвів на неї затуманені очі.

— Далінарові мостонавідники, які дісталися йому від Садеаса. Ти читала донесення про їхній порятунок?

— Я не думала, що це важливо — просто чергове змагання за владу між Садеасом і Далінаром.

— Ні, тут криється щось більше. — Вони вціліли. Тараванджіан підвівся. — Розконсервуй усіх агентів-алетійців і відправ кожного з них на Рівнини. Про мостонавідника — улюбленця вітрів, — котрий не раз якимось дивом виживав, обов’язково мав піти поголос. Він може поки до пуття не розуміти, що робить, але тут ідеться про зв’язок зі спреном та обітницю — принаймні Перший ідеал.

— І що, коли ми його знайдемо? — спитала жінка.

— За всяку ціну не підпустимо його до Сета. — Тараванджіан віддав їй Діаграму. — Від цього залежить наше життя. Бо Сет — це звір, який перегризає власну лапу, щоб вирватися з пастки. І якщо він таки звільниться…

Адротаґія кивнула й рушила зробити, як велено, але, дійшовши до полога намету, спинилася.

— Нам, бува, доведеться переглянути методи для визначення твого розумового рівня. Бо побачене впродовж останньої години змушує мене сумніватися, чи справді твій сьогоднішній інтелект можна вважати посереднім.

— Така оцінка недалека від істини, — заперечив король. — Ти просто недооцінюєш пересічну людину.

А до того ж, маючи справу з Діаграмою, він міг не пам’ятати, що й чому писав — але в свідомості подекуди лунали відгомони.

Жінка вийшла, даючи дорогу Мраллові, який саме заходив.

— Ваша Величносте, — сказав тайлен, — у нас мало часу. Великий князь помирає.

— Він помирає вже не перший рік.

А втім, король таки поквапився — тією мірою, якою міг — і вони продовжили путь. Дорогою той більше не спинявся коло солдатів, а тільки коротко махав рукою на отримувані привітання.

Зрештою Мралл завів його за пагорб, куди не долинали ні сморід із поля битви, ні гар від руїн. Над валкою протибуряних фургонів із самовпевненим оптимізмом майоріли знамена короля Я-Кеведу. Виставлені охоронці пропустили Тараванджіана всередину утвореного фургонами кола, а там і до найбільшого з транспортних засобів — цілої пересувної будівлі.

Вона належала великому князю Валамові… тепер королю… який кашляв у ліжку. Відколи Тараванджіан востаннє його бачив, той облисів, а щоки так позападали, що там могли б збиратися калюжі дощівки. В ногах недужого стояв, схиливши голову, Редін — Валамів син-бастард. А коли врахувати ще й трьох охоронців, то місця в опочивальні більше не залишалося, й правитель Харбранта зупинився в дверній проймі.

— Що, Тараванджіане, — сказав хворий і закашлявся в носовичок, на якому зосталися сліди крові, — прийшов по моє королівство, еге ж?

— Не розумію, що Ваша Величність має на увазі, — відказав новоприбулий.

— Тільки не треба святенництва, — гиркнув Валам. — Бо я його терпіти не можу — ні в жінках, ні в суперниках. Прародителю бур… Навіть не знаю, як вони з тобою вчинять. Я почасти навіть схильний думати, що ти не доживеш до кінця тижня.

Він махнув геть висхлою рукою, що губилася під рукавом, і охоронці впустили Тараванджіана до невеличкої спаленьки.

— Спритний хід, — промовив Валам. — Прислати їжу, цілителів… Я чув, наче солдати тебе люблять. А що б ти робив, якби одна зі сторін здобула рішучу перемогу?

— У мене з’явився б інший удячний союзник, — відказав Тараванджіан.

— Ти допомагав усім претендентам…

— Але найбільше — переможцеві, Ваша Величносте, — сказав король Харбранта. — Адже мертвому в пригоді не станеш.

Валам знову закашлявся — хрипко й надривно. Бастард підступив до батька, але той махнув йому відійти.

— Хто б міг подумати, — почав веденський король у проміжках між нападами ядухи, — що з усіх моїх дітей вцілієш тільки ти, бастарде? — І обернувся до відвідувача. — Виходить, Тараванджіане, ти законний претендент на мій престол. Певне, за материнською лінією? Що, покоління три тому твій предок узяв шлюб із нашою князівною?

— Я не вникав у такі речі.

— Ти чув, що я казав про святенництво?

— Ваша Величносте, ми обидва граємо ролі в цій п’єсі, — сказав Тараванджіан. — І я просто виголошую репліки, які мені написали.

— Облиш свої жіночі околяси, — промовив Валам і сплюнув осторонь кров. — Я знаю, що ти затіяв: тиждень-другий попіклуєшся про моїх підданців, а потім твої писарки «несподівано виявлять» твоє право на трон, і ти — за наполяганням мого буреклятого народу — неохоче зійдеш на нього, рятуючи королівство.

— Бачу, що вам прочитали п’єсу до кінця, — тихо відповів Тараванджіан.

— Вбивця прийде й по твоє життя.

— Цілком можливо.

Це була правда.

— Навіть не знаю, нащо я боровся за цей буреклятий трон, — сказав Валам. — Що ж, принаймні помру королем.

Він натужно, глибоко вдихнув і, здійнявши руку, нетерплячим жестом прикликав писарок, які скупчилися перед входом до спальні. Ті повитягували шиї, визираючи з-за спини короля Харбранта.

— Я роблю своїм наступником ось цього дурня, — оголосив Валам, махнувши на Тараванджіана. — Ха! А решта великих князів хай оближуться.

— Вони мертві, Ваша Величносте, — зауважив «наступник».

— Що, всі?

— Так.

— І навіть Боріар?

— І він.

— От тобі й маєш, — видобув Валам. — Байстрюк!

Тараванджіан спершу було подумав, що йшлося про когось із полеглих, але потім помітив, як той махає рукою своєму незаконному синові. Правитель Харбранта дав тому дорогу, й Редін, підступивши, опустився коло ліжка на одне коліно.

Валам завовтузився під ковдрами — знімав із пояса ножа, якого мав при боці. Бастард допоміг витягти його з піхов і незграбно взяв за руків’я.

Тараванджіан із цікавістю вдивлявся в Редіна. То це і є той безжальний кат, про якого він стільки читав? Цей схвильований, безпорадного вигляду чоловік?

— У серце, — наказав Валам.

— Батьку, ні… — опирався Редін.

— У бурекляте серце! — закричав Валам, забризкуючи постіль кров’ю. — Я не лежатиму пластом, щоб Тараванджіан тим часом умовляв моїх слуг отруїти мене. Ну ж бо, хлопче! Невже тобі не до снаги єдине, що…

Редін із такою силою ввігнав ножа батькові в груди, що Тараванджіан аж підскочив. А бастард, закінчивши, підвівся, відсалютував і пропхався до виходу.

Король востаннє хапнув повітря. Його очі оскліли.

— І владарюватиме ніч, бо вибір честі — життя…

Тараванджіан здійняв брову. Присмертне торохтіння? Зараз і тут? Буря забирай! А він саме не має змоги дослівно занотувати почуте. Доведеться запам’ятовувати.

Життя витікало з Валама, доки той не став просто плоттю. Коло ліжка з’явився, матеріалізувавшись з імли, Сколкозброєць і гупнув на дерев’яну підлогу фургона. Але ніхто по нього не потягнувся — й охоронці в опочивальні, й писарки за дверима однаково глянули на Тараванджіана й пали навколішки.

— А жорстокий це вчинок із Валамового боку, — мовив Мралл, киваючи на бастарда, який пропхався до дверей бурефургона, а звідти — під сонячне світло.

— Ще б пак, — погодився Тараванджіан і потягнувся до ножа, який, проштрикнувши ковдру та одяг, стирчав із монарших грудей. Але за кілька дюймів від руків’я завагався. — В офіційних хроніках цього бастарда наречуть батьковбивцею. Тож якщо він претендуватиме на престол, це створить для нього… труднощі — навіть серйозніші, ніж його незаконнонародженість. — Він відсмикнув пальці від руків’я. — Ви не залишите мене на якусь мить на самоті з небіжчиком? Я хочу проказати над королем заупокійну молитву.

Всі присутні, навіть Мралл, повиходили, зачинивши за собою дверцята, і Тараванджіан опустився на стілець коло трупа. Жодних молитов він проказувати не збирався, але зостатися на якусь мить на самоті таки хотів — щоб подумати.

Все спрацювало. Точно виконуючи інструкції Діаграми, він став королем Я-Кеведу — зробив перший і рішучий крок до об’єднання світу. Ґавілар-бо свого часу доводив, що інакше їм не вціліти.

Чи так принаймні прорікали видіння, що їх алетійський король повідав йому за шість років до цього, у ніч своєї загибелі. Ті візії явили Ґавіларові Всемогутнього — тепер також небіжчика — й бурю, яка насувається.

«Об’єднай їх».

— Я стараюся щосили, Ґавіларе, — шепнув Тараванджіан. — Мені щиро шкода, що я маю вбити твого брата.

Це вбивство стане вже не першим гріхом у нього на совісті — ні на шквал, ні на легкий вітерець.

І він знову пожалкував, що цього дня не в ударі — бо тоді не почувався б таким винуватим.