Слід «Баракуди»

ЛАКАНА

Дощі почалися несподівано і лили більше тижня. Потім так само раптово припинилися.

Вода в затоці відстоялась, стала прозорою й чистою: можна було пірнати, дістаючи жаданий човен.

Ми спустилися від хижки вниз.

Із пагорба дно проглядалося наскрізь. Схожі на непорушні рибини човни лежали на кількаметровій глибині серед зубчатих підводних скель.

Якби не ця смарагдова товща над ними, можна б було подумати, що вони стоять на приколі в бухті. Та це й була бухта, а тільки підводна.

Першим пірнув Кім Михайлович. Ми бачили, як він поринає глибше й глибше.

Ось він простяг руку, намагаючись зрушити з місця крайній човен: засмоктаний мулом, він не піддавався. Коли Кім Михайлович став на грунт, пробуючи підважити його знизу, — ніби курява над степовою дорогою, заклубочилася волохата каламуть. Перед нами вона заступила «обрій». Хоч як старалися роздивитись, що ж діється на дні, ніяк не могли.

Спливала секунда за секундою, а Кіма Михайловича все не було.

— Хоч би не скоїлося чого, — забідкався Альфред.

— Не бійся — він досвідчений підводник.

Не встиг я цього сказати, як над каламуттю майнула тінь, і голова нирця виткнулася з води.

— Х-у-ух! — одним ривком видихнув він повітря.

— Ви нас налякали, — подаючи командирові руку, мовив Заєць.

— Я, чесно кажучи, розгубився, — винувато посміхнувся Кім Михайлович. — От вам і жертовні човни! — вилазячи по ковзких брилах, сказав він. — Там справжня пастка. Човни зв'язані між собою химерним мотуззям — з петлями по всій довжині. В одній із них я й заплутався, вгрузнувши в мул. Добре, що вчасно видряпався, інакше б — каюк!

Усе це так загадково і, по-моєму, схоже на пошуки таємничих підводних схованок із піратськими скарбами. А кладовища затонулих кораблів, як відомо, у свої володіння нікого не пускають.

— Може, нам треба прошептати якесь заклинання, щоб віднадити злих духів?

— Таке скажеш! — на ті Альфредові слова заперечив я.

— А що — хіба ти, да Гама, не віриш у чорну магію?

— Аніскілечки. Навіть у білу!

— І даремно, — пожалкував Заєць. — Вона іноді допомагає.

— Чого ж та магія не допомогла тобі, коли ти серед ночі тремтів, як осиковий лист?

— То серед ночі, а це вдень — дві великі різниці, як любить говорити в таких випадках твій тезко, матрос першого класу Окань, — жартом відбувся вчений-марновір.

— Облиште сварку! — прикрикнув на нас Кім Михайлович. — Ми щось придумаємо, аби вдруге не потрапити в підводні тенета.

Барарата й Лота, зрозумівши, що човен просто не підняти, запропонували виготовити з ліан линву.

— Хосіна хосі[6] потягне лакану з дна, — заявила тубілка. — Барарата вміє…

— Він-то вміє, але ж у нього ще болить нога, — відповів я. — А потім… він не хотів, щоб ми втручалися в цей священний для остров'ян куточок.

— Ти, Васка-Кваска, бачив — я його переконала, — зізналась дівчина. — Він згоден.

Піднімати малі човни, мабуть, так само важко, як і великі,— глибина, нашарування мулу. Бо якби все було інакше, люди з-під води діставали б численні скарби — на морському дні лежать тисячі й тисячі кораблів, трюми яких зберігають золото, коштовне каміння, інші дорогоцінності.

Звичайно, щонайбільше заважають добиратися до тих скарбів великі глибини. Поки що а ними марне змагання — не пускають і край! Та в зарубіжних країнах любителі легкої наживи будь-що намагаються проникнути до підводних схованок.

— У Сполучених Штатах Америки, — розповідав нам Кім Михайлович, — за кілька доларів можна придбати «старовинну» карту з «точними» координатами морських катастроф і піратських схованок. Якийсь бізнесмен із Нью-Йорка на прізвище Кофман, — вів далі він, — навіть організував «Пошукову організацію», що має свій флот, оснащений сучасним' устаткуванням для підняття затонулих кораблів. Вам не терпиться добратися до казкових багатств, — приблизно так написано у випущеному Кофманом путівнику, — тож, будь ласка, купіть мою книжку «1001 забута схованка» та «Атлас скарбів». Вартість атласа десять доларів. На його картах вказано місцезнаходження трьох тисяч сорока семи затонулих суден. Не вагайтеся — купіть! Лише десять доларів. Одна з карт може виявитися щасливою, і золото стане вашим.

— І купують? — поцікавивсь я.

— Аякже, — відповів командир. — Американці — люди ділові, гроші їх тягнуть, як магніт. Задля них вони ладні на будь-яке безумство. Озброївшись «старовинними» картами, янкі вирушають на пошуки. Але, крім дріб'язку — золотих дукатів, гіней чи луїдорів, — жодному поки що не вдалося добути розрекламованого Кофманом багатства.

— А Мак-Кі? — запитав Заєць. — Він же, здається, натрапив на один із галеонів «Золотого флоту». Підняті злитки срібла оцінено в багато тисяч доларів.

— Так, цьому аквалангістові справді пощастило. Як ви знаєте, — пояснив Кім Михайлович, — Новий Світ, тобто Америка, з сивої давнини залитий людською кров'ю. Коли той континент відкрили, відразу почався грабіж аборигенів та земних надр, в яких знайшли багаті поклади благородних металів. Золото й срібло через Атлантику потекло в країни Європи. Щовесни двома групами вирушали в Новий Світ численні галеони. Перша флотилія кораблів, яка, минувши Великі Антільські острови, завантажувалась награбованими цінностями в мексіканському порту Вера-Крус, звалася «Срібним флотом»; друга, курс якої лежав вподовж Малих Антільських островів та північного берега Південної Америки до порту Картахена, відома під назвою «Золотий флот». Чимало тих галеонів так і не вернулося до рідного берега — їхньою могилою стали води Мексіканської затоки й Карібського моря. Згаданий тобою, Альфреде, аквалангіст Мак-Кі якраз і уздрів біля рифів Кі-Ларго один із чотирнадцяти галеонів «Золотого флоту», що був потоплений лютим тамтешнім вест-індійським ураганом. Скарби, між іншим, — закінчив свою оповідь Кім Михайлович, — знаходять і тут, в Індійському океані, але все то — виняткові випадки.

— Ну, так що ж нам, друзі, робити? — запитав нарешті Заєць. — Плести, як радить Барарата, ліановий канат чи, може, спробувати підняти човен іншим способом?

Кім Михайлович з відповіддю не поспішав. Перепочивши після стомливої мандрівки на дно, він повагом мовив:

— Спустимося ще раз. Якщо не зможемо підважити власноруч, тоді вже нехай Барарата допомагає виготовляти канат. Бери, да Гама, фінку, — звернувся він до мене, — і гайда разом.

Ми пірнули. Але й удвох нічого вдіяти не змогли. Хоч линву, що зв'язувала човни, таки перерізали, проте жодного з них відірвати від грунту не вдалося: як тільки днище торкалося мулу, його наміцно присмоктувало знову.

Кілька разів перепочивали і все починали спочатку.

— А бодай йому! — спересердя виплюнув я солонувату воду. — Правду кажуть, що затонулі човни оберігаються спрутами, крабами та іншою нечистю.

— Ти що — зустрівся з восьминогом?

— Ні, Зайцю, — відповів я. — Там так темно, як у тебе в череві,— нічого не розгледіти, й глибини священних човнів не відпускають.

— То нічого й силкуватися, — заявив Альфред. — Веди нас, Барарата, по свою хосіна хосі.

Кілька днів пішло на виготовлення линви. Корою з дерев зв'язали пруття ліан — канат вийшов довжелезний, міцний. Один кінець його закріпили за стовбур пальми, яка росла неподалік од води; другий опустили на дно.

— Тебе, да Гама, я знаю, боцман вимуштрував, ти й керуй вантажопідйомною операцією, — запропонував Заєць.

— Якби мені, Альфреде, доручили цю справу, я насамперед вигнав би тебе.

— Чому?

— Ти — безпорадний, як дитя, а, за правилами, під час вантаження в районі робіт не повинно бути сторонніх. Один твій колега вже довів, на що ви, наукові діячі, здатні…

Я пригадав нещасний випадок, що трапився на палубі нашого «Садка» з молодшим підводником. Той хлопець покалічив тоді руку, встромивши її в петлю відтяжки од підйомної стріли. Через травму його списали з екіпажу батискафа, а на те місце тимчасово взяли мене: нещастя одного обернулося вдачею — та чи й вдача то, якщо зважити все, що потім скоїлося з батискафом! — для іншого.

— Ти маєш на увазі іхтіолога Гавриша?

— А то ж кого!

— Ви, матроси, самі винуваті,— заступився за невдаху Альфред. — Вчасно не вибрали слабину, от линва відтяжки, зазміївшись, і наробила петель.

— Досить, хлопці! — обірвав нашу суперечку Кім Михайлович. — Візьмемося до справи. Я з Васьком пірну на дно, а ви стежте: як тільки вдруге затремтить канат — ми його потрясемо, — відразу й тягніть.

— Ясно! — відкарбував Заєць. І ми пірнули.

Щоб не скаламучувати води, повисли над човнами, не торкаючись дна… Той човен-лакана, який ми збиралися піднімати, лежав, притиснутий бортом до стрімкої скелі. Серед інших він був чи не найбільший — як флагман в оточенні менших кораблів. Хоч довжина його не перевищувала десяти метрів, а ширина — двох.

За всіма ознаками, то був невеликий дхау, інакше — арабська баггала. На таких човнах давно колись араби плавали в Індію та до країн Східної Африки.

Минали віки, на голубих дорогах морів і океанів з'явилися навіть атомоходи. Проте стародавні арабські баггали не забулися: їх будують, на них плавають і понині.

Ось що то був за човен. На корпусі, мабуть із тикового дерева, висока корма переходила в оздоблений чудернацькими візерунками — банькаті очі, замість вух — плаский капюшон змії — транець. Посередині, між кормою й носовою частиною, лежало кілька поперечних дощок для сидіння. По бортах, на обводі планшира, — кочети для весел. Хоч, правда, човен, мабуть, міг ходити й під вітрилами, для чого зверху було припасовано немудрий — штаги, ванти, фордуни — стоячий такелаж. Косе, так зване арабське, вітрило кріпилося, розтягуючись по довгих сітчастих реях.

Я розглядав дивовижну різьбу на транці лакани, коли раптом Кім Михайлович подав знак заводити кінець.

Як тільки петля охопила кіль, ми завели линву й під ніс.

Стали на грунт, зрушуючи лакану з місця, а Кім Михайлович ще й сіпонув, трясучи, канат. Раз, вдруге!

Друзі пас зрозуміли — канат відразу натягся, й човен, одірвавшись від дна, повис у воді. Тієї ж миті ми випірнули.

А далі все пішло, як і передбачалося… Обережно тягли канат, обвиваючи ним пальмовий стовбур, поки нарешті човен не з'явився на поверхні затоки.

— Ура! — заволав Альфред, по-дикунськи витанцьовуючи довкола пальми, стовбур якої — удав та й годі! — обвила вузлувата линва.

— Не кажи передчасно «гоп!», — посварився командир. — Човен треба підвести до берега, поставити на мілину, вичерпати воду. А поки що він може спорснути з петель і піти на дно.

— То чого ж ми ждемо? Тягнімо.

— Не поспішай — на все свій час.

Потім ми підвели лакану до берега, поставили на прикол.

Минав день за днем, а ми готували човен і запасалися всім необхідним для далекої, ризикованої і, може, трагічної мандрівки.

Пускатися перепливати океан (а ми будь-що вирішили вирватися з Носі Мазави!) — значить, треба було подбати про надійність човна та про запаси продуктів і прісної води.

Поки Кім Михайлович і Заєць законопачували щілини, Лота, Барарата і я збирали їстівні коренеплоди, сушили копру та в'ялили пійману в затоці рибу.

Зелених горіхів, у яких хлюпотіло славнозвісне кокосове молоко — рідина, яка заміняє воду і втамовує спрагу, — набралося стільки, що ми не знали, як їх забрати.

Але таки не залишили жодного! Скинувши з них «кожушок» — товсту, ворсисту оболонку, від чого горіхи значно поменшали, — заповнили ними кормовий відсік, а також спід носової частини лакани. Рибу, коренеплоди й воду, налиту в ядра висохлих і вже порожніх, без м'якуша, горіхів, помістили під сидіння — посередині човна.

Усе прикрили листям диких бананів, перев'язали й закріпили зсуканим Бараратою мотуззям. До речі, Барарата поміг сплести із листя якогось острівного чагаря широчезні полотнища-циновки, які ми згодом використовували замість вітрил.

Надійшла жадана мить… Погідний синьо-зоряний вечір. Подих берегового бризу… І ось течії підхопили човен і понесли в океан.

Шторм здійнявся через кілька днів. Як усі шторми, він вимучував і знесилював. Та ми — раділи! Тому що вітер і хвилі відносили нас далі й далі від клятої Голови Дракона й не менш лихого острова Носі Мазава.