Частина 2 Острови часу

13

Лондон, тиждень по тому

Фехтувальний клуб королівських стрільців вважався одним із найстаріших у Лондоні. Заклад було засновано ще за часів лорда Нельсона і його легендарної перемоги в битві при Трафальгарі, тож клуб надзвичайно суворо ставився до виконання своїх правил і складу членів. Бути прийнятим туди означало обзавестися корисними зв’язками у найвищих колах суспільства, що наближені до королівського двору. Можна навіть сказати, що цей клуб був призначений винятково для представників привілейованих верств або тих, хто прагнув до них належати.

Кругла цегляна споруда з позолоченим куполом і колонадою з білого мармуру височіла на березі Темзи неподалік від Вестмінстерського собору. Колони були заплетені плющем, а платани, що росли біля будинку, відкидали на фасад густі тіні. Із вікон клубу долинав безупинний передзвін клинків.

Макс Пеппер ніколи не любив шпаг. І не лише їх. Він відчував гостру відразу до будь-якої зброї. Прагнення мати при собі шпагу або револьвер журналіст вважав ознакою інфантильності. На його думку, того, хто весь час хизується довжиною клинка або калібром ствола, Господь позбавив упевненості в собі або, навіть, здорового глузду. А найчастіше, і того, й іншого одразу.

Натомість себе він вважав людиною, яка здатна впоратися з будь-якою ситуацією лише завдяки силі власного розуму та присутності духу. До того ж, він аж ніяк не був беззахисною жертвою. В Андах, у Місті Заклиначів Дощу, він неодноразово доводив, на що здатний. Проте вбивати йому ніколи не подобалося.

— Лорд Уїлсон завжди в цей час тренується.

Патрик О’Ніл, асистент ученого, виявився симпатичним рудуватим ірландцем, який без угаву теревенив і сміявся. Схоже, сер Уїлсон, що б там про нього не казали, має бути пристойним хлопцем, якщо його асистентом є така славна людина. А, з іншого боку, хто його знає? Що ж, зараз побачимо.

Незабаром з’ясувалося, що побоювання Пеппера були небезпідставними. О’Ніл провів журналістів до клубної роздягальні й попросив перевдягнутися.

— Що ми маємо зробити? — вирячився Макс на асистента, котрий уже стояв перед ними у самому спідньому.

— Вам пропонується зняти свій одяг і вбратися у спеціальні костюми для фехтування. Цього вимагають правила клубу, — пояснив О’Ніл. — Без спортивного одягу вхід сюди заборонено.

— Тоді я зачекаю на вулиці.

— Однак сер Уїлсон недвозначно дав зрозуміти, що чекає на вас усередині, панове. Вважаю, що було б недоречним…

— Але ж я не маю наміру ні з ким битися, — наполягав Пеппер. — Просто тихо посиджу в куточку й подивлюся.

— Ваші наміри нікого не цікавлять. Може бути й так, що вам кинуть виклик. Повірте, якщо це станеться насправді, ви дякуватимете Богові, що погодилися приміряти фехтувальний костюм.

О’Ніл вдягнув спортивні штани, вийняв м’який жилет із ватяною підкладкою і, посміхаючись, натягнув на себе.

— Крім того, це має досить елегантний вигляд, чи не так? — із цими словами ірландець широко розвів руки.

— Ну ж бо, Максе, не бійся! — поплескав журналіста по спині Босуелл. — Ти ж не хочеш, щоб нас тут зневажали, неначе якихось там шмаркачів. Якщо вже містер Уїлсон чекає на нас усередині, то не будемо його розчаровувати.

— Абсолютно правильне рішення, — підхопив О’Ніл. — Сер Уїлсон вважає за краще бесідувати з тими, кого він наймає на службу, в незвичних умовах. Адже лише за межами звичного кола життя людина виявляє своє справжнє обличчя.

— А це стосується і його самого?

О’Ніл нічого не відповів, але посмішка, що з’явилася на його губах, була досить красномовною.

Пеппер натягнув фехтувальну уніформу.

— Подейкують, що сер Уїлсон народився в родині звичайного робітника. Це правда, що його батько працював на шахті?

О’Ніл перелякано зиркнув на нього.

— Звідки це вам відомо?

Макс знизав плечима.

— Я мав достатньо вільного часу під час подорожі через океан, щоб зібрати деякі дані з питання, що мене цікавить. Шукати інформацію — моє покликання.

— Якщо хочете зберегти здоров’я, не зачіпайте цю тему. Реакція сера Уїлсона на згадування про його минуле може бути непередбачуваною. Раджу вам забути про все, що ви будь-коли чули або читали про нього. — Він оцінюючо оглянув журналістів: — Ну як, костюми вам підійшли, ніде не тисне? От і добре, ходімо.

Тренувальна зала Фехтувального клубу королівських стрільців мала вражаючі розміри. Кругле приміщення мало метрів із тридцять у діаметрі, а заввишки досягало двадцяти метрів. По суті, воно було зменшеною копією знаменитого Альберт-холу, тим більше, що було зведене одним і тим самим архітектором. Цей зодчий так пишався найуспішнішим із своїх проектів, що вирішив втілити його в життя вдруге.

Тепле полуденне світло проникало крізь вузькі, як амбразури, вікна й навскісними променями освітлювало приміщення. Повітря було сповнене бряжчання клинків і вигуків фехтувальників, які старанно відпрацьовували удари. Зараз їх тут налічувалося півтора десятки — міцні, зосереджені й цілком упевнені в собі джентльмени з надзвичайною серйозністю виконували свою справу. Впізнати серед них Джейбса Уїлсона було легко — він виявився найбільш імпозантною фігурою. Довге густе волосся астронома було зібране на потилиці в пучок, чоло спітніло від зусиль. Кожний його рух свідчив про неабияку силу та витривалість чоловіка. Випад, удар, обхідний маневр, зміна позиції. Точний розрахунок і блискавичні атаки давали йому перевагу в поєдинку.

Його супротивник був майже на голову нижчим на зріст і значно стрункішим від Уїлсона. Волосся в нього було коротко підстрижене, під кущуватими бровами твердо зблискували очі сталевого кольору. Довгий білястий шрам перетинав його обличчя від скроні до підборіддя. Обидва бійці фехтували без масок.

Ледве Пеппер і Босуелл вступили до зали, як Уїлсон їх помітив. Він підняв шпагу, віддав честь своєму партнеру й попрямував до них.

— Бачу, бачу, джентльмени з Нью-Йорка, — промовив він, злегка захекавшись. — Прошу, підходьте ближче. Дуже радий, що маю нагоду, нарешті, познайомитися з вами особисто.

Макс потиснув міцну руку мисливця на метеорити, не в змозі відірвати погляд від його надзвичайного іридієвого ока.

— Для мене це велика честь, сер Уїлсон.

— І для мене також, — додав Босуелл. — Ми дуже раді, що отримали запрошення вирушити в експедицію разом із вами.

— Радіти ще зарано, — відповів Уїлсон. — Адже це буде зовсім не розважальною прогулянкою. Чи маєте ви досвід роботи за кордоном?

Взявши в О’Ніла рушник, він обтер лоба.

— Гаррі Босуелл, мабуть, більш досвідчений, ніж я, — відповів Макс. — Він чимало подорожував Європою й Азією. Я ж побував лише в Перу.

— А в Африці ви, часом, не бували?

— Ні, — Макс похитав головою.

— А ви, містере Босуелл?

Гаррі знизав плечима:

— Лише проїздом. Південна Африка й Намібія. Нічого особливо цікавого.

Уїлсон усміхнувся.

— То пусте. Почнімо ваше перевиховання. До того часу, коли наша експедиція завершиться, ви перетворитеся на справжніх бедуїнів. Якою рукою ви краще володієте, правою чи лівою?

— Обидва правою. А яке це має значення?

Уїлсон обернувся:

— Джонатане, принесіть нам, будь ласка, дві шпаги, клинки номер три, під праву руку.

Чоловік зі шрамом підійшов до шафи, де зберігалася зброя, й невдовзі повернувся з двома шпагами. Зблизька він виглядав навіть старшим, ніж здавався, — мінімум сорок п’ять, а то й усі п’ятдесят, — але був жилавим і підтягнутим. Таку людину не хотілося б мати за свого ворога.

— Дозвольте представити вам мого ад’ютанта — містера Джонатана Арчера. Офіцер британської піхоти, який чудово зарекомендував себе в Індії і має відзнаки за битву при Кандагарі. Йому я зазвичай передаю керування своєю оперативною групою.

Чоловік ледь помітно вклонився й передав журналістам шпаги. Макс глянув на зброю так, ніби вона була заражена якоюсь небезпечною хворобою.

— І що ж нам із ними робити?

— Звісно, захищатися! — з усмішкою відповів Уїлсон. — Подивимося, чи вправно ви поводитеся з клинком. Як я вже встиг зрозуміти, вам знадобиться кілька тренувань, перш ніж ми ступимо на борт судна, яке відпливає до Сенегалу.

Пеппер розітнув повітря клинком. Зброя просто чудова, бездоганно збалансована, руків’я та ефес дуже зручні.

— Гаразд, — погодився він. — Тож із кого ви хочете почати?

— Битимуся одразу з обома, — була відповідь.

Сліпучо-білі зуби сера Уїлсона зблиснули.

14

Коли сани дісталися до Шпандау, давно минула одинадцята. Околиці були оповиті туманом.

Оскар радів, що вони, нарешті, на місці. Адже минуло набагато більше часу, ніж планувалося. Через завірюху й снігові замети, що супроводили їх у цій подорожі, коні ледве пересували ноги. За останні кілька днів випала така кількість снігу, що Берлін буквально сховався під товстим білим простирадлом.

Судячи з гуркоту й бряжчання, вантажні сани рухалися слідом за ними. От і добре. Адже, якби трапилася якась поломка, то, не маючи інструменту, полагодити щось у темряві й на лютому морозі було б неможливо.

Еліза й Шарлотта спали, притиснувшись одна до одної й закутавшись у пальта й ковдри. Поглянувши на них, Оскар мимоволі усміхнувся. Добре тому, хто за будь-яких умов може так безтурботно спати. Сам він іще не зовсім оговтався від бурхливих подій тієї новорічної ночі. Неймовірне перетворення Беллхайма й допити в поліції не давали йому спокою ні вдень, ні вночі.

Комісар кримінальної поліції Обендорфер, маленький жилавий чоловічок із уважними світлими очима й акуратно підстриженою борідкою, схоже, добре знався на своїй справі. Він опитав їх спокійно й докладно, сумлінно записавши кожну найдрібнішу деталь. Із незворушним спокоєм комісар зібрав докупи всі неймовірні деталі нічної пригоди, порівняв і оцінив їх і дійшов висновку, що випадок із Беллхаймом пояснити неможливо. Газети, щоправда, стверджували, що він має кілька версій, проте факт залишався фактом — криміналісти не змогли встановити, що ж сталося насправді. Убивство відкидалося одразу. З Гумбольдта і його супутників було знято будь-які підозри, й вони знову могли почуватися вільно.

Два вечори Гумбольдт провів із Гертрудою Беллхайм, переконуючи її в тому, наскільки важливо зараз діяти, не гаючи часу, щоб розібратися в трагічній долі її чоловіка. Бідолашна жінка все ще була надто вражена. Ридаючи й звинувачуючи себе в усьому, що сталося, вона все ж погодилася віддати вченому щоденник чоловіка — адже саме в ньому могла міститися відгадка цієї таємниці. Вона навіть запевнила, що ладна негайно організувати експедицію і оплатити більшу частину можливих витрат.

Від цього моменту події почали розвиватися стрімко. Гумбольдт, узявши керівництво на себе, стежив за придбанням приладів і технічного устаткування й займався підготовкою «Пачакутека» до тривалого перельоту. Еліза щохвилини вигадувала безліч доручень для Віллі, Берта, Лєни та Мицика, а тим часом запасала харчі для подорожі. І дев’ятого січня, тобто сьогодні, вони вже були на шляху до Шпандау — тобто, до нової надзвичайної пригоди.

Оскар розплющив очі. Попереду в темряві замигтіли вогники. Смолоскипи відкидали на сніг жовтувате світло й указували їм шлях. Трохи збоку, на узліссі, щось чорніло, неначе ожеред соломи. Його темний силует височів аж на п’ятнадцять метрів. Біля нього рухалися фігури кількох чоловіків. Схоже було, що на них уже чекають. Оскар гукнув до Шарлотти й Елізи:

— Прокидайтеся мерщій! Ми вже прибули.

Вілма, яка врешті-решт також задрімала, вистромила з-під крила замерзлий дзьобик.

— Великий птах? — почувся голос із портативного лінгафону, прикріпленого до її спини.

Оскар погладив Вілму по голові:

— Так, моя люба. Великий птах чекає на тебе. Сідай у кошик, я тебе віднесу.

Ківі не треба було повторювати двічі. Вона миттю зістрибнула з рук Шарлотти й ускочила до кошика. Шарлотта моргала і мружилася після сну.

— О, вже приїхали, — нишком позіхнувши, промовила дівчина. — Котра година?

Оскар підніс ближче до очей кишенькового годинника:

— Одинадцять тридцять.

— За півгодини північ, — знову позіхнула Шарлотта. — За такої погоди просто диво, що ми взагалі доїхали сюди. Нарешті, ми зможемо відігрітися в теплій затишній каюті.

Віллі, який сидів на передку, зістрибнув і допоміг вийти пасажирам. Оскар притримав дверцята саней, і лише після того, як дами східцями зійшли на сніг, витяг звідти кошик із Вілмою. Тим часом на вантажних санях під’їхали Берт і Мицик. Лєну, яка сиділа поряд із Мициком, неможливо було побачити, так вона закуталася. Було видно лише кошлатий хутряний капелюх і грубі рукавиці. Гумбольдт зробив кілька розпоряджень стосовно вантажу і продовжив перервану розмову з чоловіками, які чекали на нього.

Величезні ворота ангару, що був ретельно замаскований під ожеред соломи, відчинилися, й усі присутні побачили повітряний корабель. Світло смолоскипів привітно замигтіло на його яскраво розфарбованих бортах. Щоразу, коли Оскару доводилося бачити «Пачакутек», його вражали потужність і витонченість цього витвору індіанських інженерів. Благородні обриси пасажирської гондоли, величезний балон, що наповнювався газом, підвісні мотори й повітряні гвинти просто вражали. «Пачакутек», подарунок народу, що його інші племена називали «заклиначами дощу», був розмальований прадавніми символами — зміями та драконами. Ті, хто бачив його вперше, відчували незрозумілу боязкість, проте ті чоловіки, яким Гумбольдт доручив охороняти корабель і підтримувати його в робочому стані, вже звикли до цього фантастичного видовища. Подейкували, що граф Фердинанд фон Цеппелін схиляється до того, щоб побудувати такий самий літальний апарат, проте на це йому знадобиться ще багато років.

Сани вже розвантажили, а майно перенесли до вантажних відсіків. Гумбольдт зійшов на борт і увімкнув прилади. Частина водню, що зберігалася під тиском у спеціальних ємностях корабля, почала заповнювати оболонку балону, а решта запустила в дію мотори. Корабель здригнувся, неначе баский кінь, що застоявся у стайні.

Коли всі механізми було перевірено, пролунав сигнал. Гумбольдт склав долоні рупором і гукнув:

— Усе гаразд! Піднімайтеся на борт!

Оскар похукав на пальці. Вони закоцюбли й не слухалися. Та невдовзі він уже опиниться всередині повітряного судна й зігріється!

Хлопець попрощався з друзями, виліз нагору мотузяною драбинкою й допоміг піднятися жінкам. Канати було відпущено, і «Пачакутек» під мелодійний гуркіт двигунів злетів у небо. Оскар, Шарлотта й Еліза згорнули кільцями причальні канати, прикріпили їх до стінок гондоли, й жінки поспішили спуститися в теплу каюту. Гумбольдт установив автоматичний гірокомпас і пішов слідом за ними.

Оскар іще раз наостанок помахав рукою друзям і приєднався до решти мандрівників. Незважаючи на крижаний зустрічний вітер, повітряний корабель легко розвернувся на дев’яносто градусів і полетів на південний захід — просто в зоряну ніч.

15

Наступного ранку.

Столові гори Бандіагара

Сонце вже піднялося над обрієм, коли Йатиме досягла краю стрімчака й опинилася просто над ущелиною. До плато на її протилежному боці залишалося не більше п’ятдесяти метрів, але треба було стати птахом, щоб подолати цю глибоку розпадину. Лише вузький кам’янистий карниз вів до Заборонного міста, а місток, що був створений самою природою на карколомній висоті, поєднував два скельні масиви з пісковику.

Дівчина з племені догонів знала, що діє супроти волі свого батька, ступивши на цей місток, проте вона мала на це особливі, поважні причини. Сьогодні її батько, сільський коваль, спробує запалити вогонь у своєму горні, проте не знайде для цього ані дров, ані деревного вугілля. Через нескінченну посуху хмизу в околицях села ставало дедалі менше, а збирати його було до снаги лише найтерплячішим. Біля підніжжя гір майже не залишилося дерев, а ті, які ще росли й зеленіли, належали іншим хазяям. І варто було їм помітити, що хтось цупить у них хмиз, як одразу ж поспішали поскаржитися на зловмисника сільському старійшині. А за це винного суворо карали. Тому, щоб роздобути дрова, доводилося або вирушати далеко в глиб Сау — пустельної місцини, де росли миршаві чагарники, або наражатися на ризик, підіймаючись у гори. Перебувати на плато суворо заборонялося. Відтоді, як багато сотень років тому таємничий народ теллем доправив до Заборонного міста той горезвісний камінь, над цим місцем нависло прокляття. Згідно з переказом, через нього всі мешканці міста змінилися, перетворившись на чудовиськ. Догонам довелося вести з ними кровопролитну війну, і лише здобувши перемогу, вони поклали край цій страшенній гірській загрозі.

Відтоді догонів вважають хранителями великої таємниці. Вони стежать за тим, щоб ніхто не підіймався на плато, хай навіть і з найбільш безневинними намірами. Не допомагали ні умовляння, ні дари старійшинам. А тих, котрі, незважаючи на заборону, все ж таки наважувалися на це, назавжди виганяли геть із сільської громади. Проте, здається, такого ще ніколи не траплялося. Відчайдухів, які бажали б із власної волі зійти на гору Теллєм, серед їхнього народу не було. Тим більше, що, згідно з легендою, духи предків, які мешкають там, перетворюють на камінь кожного, хто насмілиться наблизитися до їхнього помешкання.

Йатиме не йняла віри цим балачкам. Люди просто бояться гір і намагаються виправдатися, вигадуючи різні жахіття. Історія про таємничий камінь, напевно ж, така сама казочка.

Їй уже виповнилося дванадцять років, і вона була другою донькою коваля. У товаристві власних родичів, де їй доводилося жити, Йатиме вважалася найостаннішою з останніх — навіть нижчою, ніж її старша сестра. Але ж їм було добре відомо, що та дівчина — просто дурна гуска, яка не цікавиться нічим, окрім власної вроди. Напевно ж, не від великого розуму вона хвалилася всім зустрічним, що одного чудового дня вийде заміж за крамаря й народить йому купу дітлахів.

Йатиме вважала це несправедливим.

Ледве навчившись думати, вона почувалася зовсім інакше, ніж решта дівчаток. У селі її вважали дивакуватою. І не лише через те, що ночами вона виспівувала зорям пісні й розмовляла із тваринами. Ні, вона іноді бачила сни про те, чого ще не було. Ось і напередодні їй знову наснилося щось дивовижне. Вона бачила людей зі світлою шкірою, які спустилися з неба на величезній тварині — але ж саме про це й розповідалося в давньому пророцтві. Проте, як завжди, вона отримала добрячого запотиличника від матінки, яка пробурчала, що в неї, мабуть, вселився дух жінки з народу теллем.

Менші діти теж її дражнили, проте Йатиме це було байдуже. Вона уникала їх і найбільше любила проводити час у заростях чагарників. Їй подобалися тиша й самотність, коли ніхто не заважає міркувати. І, між іншим, вона ніколи не залишалася сама — поряд завжди був Джабо. Джабо — бродячий пес, точніше помісь собаки й шакала, якого Йатиме знайшла ще зовсім малим. Цілий тиждень їй довелося лікувати пораненого цуцика. У Джабо вціліло тільки одне око, вуха сумно звисали донизу, й, до того ж, він помітно накульгував. Та це не мало ніякого значення. Пес був найкращим охоронцем, якого тільки можна собі побажати. Сторожкий, із досконалим нюхом, пильний і відважний, наче лев. Інші діти не дуже-то любили Джабо через його незугарну зовнішність, агресивність і злопам’ятність. Але Йатиме його просто обожнювала, й пес відповідав їй взаємністю. Схоже, він відчував, що ця дівчинка — така ж вигнанка, як і він сам.

Йатиме хоробро ступила на вузенький кам’яний місток. Вона б охоче робила трохи ширші кроки, та заважала довга спідниця. Дівчинка зупинилася й підв’язала поділ спідниці до поясу, а потім поклала два пальці до рота й коротко свиснула.

Із чагарників вискочив Джабо. Він дріботів стежкою, висолопивши язика й пильно обдивляючись навколо єдиним оком.

— Де ти бігав? — Йатиме погладила друга по голові й посмикала за вухо. — Знову полював на кроликів? Ти ж знаєш — ця дрібнота надто прудка для тебе. Та не засмучуйся: у мене завжди знайдеться для тебе шматочок в’яленого м’ясця, — дівчинка показала йому сумку, що висіла в неї на плечі. — Проте його ще треба заслужити. Я хочу сходити до Заборонного міста. Підеш зі мною?

Джабо запитально схилив голову вбік.

— Це недалеко. Воно починається он за тими зеленими кущами. І затінок там є. Тож рушаймо!

Джабо коротко дзявкнув і покульгав до містка. Йатиме схопила свою сумку й поспішила за ним.

16

Подорож «Пачакутека» проходила без несподіванок. Ходовий вітер допоміг дирижаблю швидко перетнути альпійські гірські пасма й поніс його далі на південь. Праворуч залишилася Монте Лімідаріо, ліворуч — Монте Тамаро. Обидві вершини досягали заввишки понад дві тисячі метрів. Між ними простяглася синя стрічка озера Лаго Маджоре. Попереду вже можна було побачити повноводу По, найдовшу річку Італії, а далі вабила до себе блакить Адріатичного моря.

Хоча світило сонце, й небо було чистим, повітря все ще залишалося холодним. Оскар стояв, закутавшись у теплу зимову куртку, в носовій частині повітряного судна і спостерігав за Гумбольдтом, який вовтузився з вимірювальними приладами.

— Добре, що хоча б ти складеш мені компанію, — промовив учений. — На дівчат годі й чекати. Позамерзали й сидять вигріваються. Сьогодні я їх навіть не бачив.

— Здається, наші дами затишно влаштувалися в кают-компанії з чашечкою чаю, — відповів Оскар. — Якщо я не помиляюся, вони вивчають щоденник Беллхайма. Шарлотта каже, що вийде на палубу гондоли тільки тоді, коли температура повітря досягне десяти градусів.

— Чекати доведеться недовго, — зазначив дослідник. — Ми вже в Італії. Попереду Мілан, а там і до Італійської Рив’єри недалечко.

— А мені подобається тут, на великій висоті, — сказав Оскар. — Сонце й абсолютно чисте повітря. А то я відчув, що божеволію від берлінських туманів.

Юнак машинально потер передпліччя. Після бійки з Беллхаймом воно чогось раз у раз починало свербіти.

— Якщо хочеш, можеш допомогти мені з вимірюваннями, — запропонував Гумбольдт. — Хотілося б точно визначити, з якою швидкістю ми зараз рухаємося.

— І що я маю робити?

— Візьми хронометр із секундоміром. Він лежить у дерев’яному футлярі. Тільки обережніше — це дуже цінний прилад. А я займуся теодолітом.

— Але яким чином ми визначимо швидкість «Пачакутека»?

— А ось подивися, я тебе навчу, — сказав учений. — Я обираю дві точки на карті й позначаю їх. Ось, наприклад, собори в містечках Луїно й Вальтавалія. Згідно з картою, дзвіниці обох розташовані на відстані 5,4 кілометра одна від одної. Щойно ми опинимося над першою дзвіницею, ти маєш натиснути кнопку секундоміра, а зупиниш стрілку якраз над другою. Знаючи час і відстань, ми легко обчислимо нашу швидкість. Але поквапся, ми вже наближаємося до Луїно.

Оскар підійшов до рундука, в якому Гумбольдт зберігав вимірювальні прилади. Футляр із хронометром лежав на самому верху. Хлопець відкрив його й витяг інструмент — чудовий зразок високої майстерності швейцарських годинникарів виблискував золотом і бронзою. На строкатому циферблаті було закріплено півдюжини стрілок, які оберталися з різною швидкістю й відлічували час у різних точках світу. Прилад дзижчав і здригався, неначе жива істота.

— Готовий?

— Готовий!

— Почнімо, — Гумбольдт підняв указівний палець. — Три… два… один… Натискай!

Оскар натиснув на кнопку й почав зосереджено спостерігати за тим, як секундна стрілка поволі описала повне коло. Потім іще одне й іще. Коли майже спливла четверта хвилина, вчений скинув руку вгору, трохи почекав і скомандував:

— Стоп!

Оскар знову натиснув на кнопку.

— Чотири хвилини п’ять секунд, — доповів він. Гумбольдт узявся за олівець і заходився обчислювати.

Отримавши результат, він усміхнувся.

— Вісімдесят кілометрів за годину, — промовив він. — Непогано, чи не так?

— Як це нам удається розвивати таку швидкість, якщо мотори не працюють?

— Справа в тому, що зараз ми рухаємося разом із повітряною течією. Осідлали вітер, так би мовити. Тож перш ніж затихнути, ця течія доправить нас аж до самого морського узбережжя. Потім ми запустимо двигуни. У цілому ж погода продовжує нам сприяти.

— І скільки нам іще летіти до місця призначення? Гумбольдт мимохіть глянув на карту.

— Загалом ми маємо пролетіти близько чотирьох тисяч кілометрів. Вісімсот із них ми вже подолали. Поділимо три тисячі двісті на нашу швидкість… — Він черкнув на аркушику блокнота кілька цифр і задоволено кивнув. — Майже два дні. Але не схоже, щоб ми могли підгримувати таку швидкість протягом усього польоту, тому — днів зо три. Маю сказати, що це досить непоганий темп.

— Три дні! — Оскар просто не міг повірити власним вухам.

Лише три дні знадобиться, щоб потрапити з Берліна до самісінького серця Африки! Неймовірно! Від самого лише слова «Африка» перехоплює подих і холоне в животі. Колиска людства, край мільйонів диких тварин і сотень таємниць, що й досі залишаються нерозгаданими. Події, описані в одній із найулюбленіших його книжок — романі «Копальні царя Соломона», який було створено фантазією Генрі Райдера Хаггарда, розгорталися саме тут. У романі відважний і винахідливий Алан Квотермейн знаходив легендарні алмазні поклади й дивним чином уникав найрізноманітніших небезпек.

А що чекає попереду на їхню експедицію?

Тим часом Гумбольдт акуратно згорнув усі навігаційні інструменти й заховав їх у рундук. Повернувшись, він сів поруч із Оскаром, вийняв із кишені люльку, неквапливо розкурив її й почав попихкувати, випускаючи кільця синюватого диму.

— Хочу дещо обговорити з тобою, Оскаре.

— Слухаю, батьку.

Гумбольдт скоса глянув у бік кают-компанії, щоб пересвідчитися, що їх ніхто не почує.

— Розумієш, це досить делікатне питання. Вдома, в Берліні, коїлася така метушня, весь час хтось крутився поряд. Проте тут нам ніхто не заважатиме.

— Вважай, що ти мене заінтригував.

Гумбольдт потер підборіддя:

— Навіть не знаю, як розпочати. Дипломат із мене нікудишній, тому одразу скажу про головне.

Оскар здивовано скинув угору брови. Він іще ніколи не бачив, щоб батько був таким зніченим.

— Це стосується твоєї кузини… і тебе.

— Шарлотти й мене?

— Можливо, тобі не дуже приємно зачіпати цю тему, — правив далі вчений. — Гадаю, що я в цьому не помиляюся. Проте побалакати з тобою — це мій обов’язок, і я виконаю його. Як старший друг, та, перш за все, — як твій батько.

— І… і в чому ж тут справа? — Оскар раптом спітнів від хвилювання.

— Я встиг помітити, що ви з Шарлоттою не байдужі одне до одного. Ваші почуття дещо більші, ніж товариські. Я помітив це ще в Перу і протягом нашої подорожі до Палацу Посейдона. Але під час інциденту з Беллхаймом це виявилося особливо яскраво. — Він відкашлявся. — Я не обговорював цього з Елізою, тому що існують такі речі, на які вона дивиться дещо інакше, ніж я.

У Оскара пересохло в роті.

— Відчуваю, що вас вабить одне до одного, — вів далі Гумбольдт. — Я довго думав, чи варто мені втручатися, та після новорічної ночі вважаю, що таки слід…

— Що ти маєш на увазі?

Обличчя вченого сховалося за черговою хмаринкою диму.

— Не клей дурника. Ти чудово розумієш, про що я. Танці, чуттєві доторки, обмін поглядами… Бачив би ти, яке обличчя було в Шарлотти, коли вона дивилася на твою бійку з Беллхаймом! Ще трохи, й вона сама б кинулася на нього з кулаками.

У Оскара злегка запаморочилося в голові. Навіщо батько втручається в це? Адже він і сам досі не розуміє, що насправді відбувається між ним і Шарлоттою. В тому, що він сам закоханий, не було жодних сумнівів, а ось стосовно Шарлотти хлопець зовсім не був упевнений. Вона набагато краще вміла приховувати свої почуття.

— Батьку, ти знаєш, як я тебе поважаю… — стиха промовив він. — Проте, мені здається, що це стосується тільки мене й Шарлотти.

— Тепер уже не зовсім, — Гумбольдт сумно усміхнувся. — Поки її мати в санаторії, я маю подбати про дівчину, адже я — найближча для неї людина. Ця інформація стосується тебе й усіх наших близьких. Тож як відповідальна особа я вважаю своїм обов’язком застерігати вас від усіляких дурощів.

«Он, виходить, як, — подумав Оскар. — Тепер, офіційно ставши моїм батьком, він упевнився, що може диктувати мені, кого любити, а кого ні!». А чи потрібна йому ця жорстка опіка? Якщо такими будуть наслідки цього всиновлення, то — звиняйте, він не згоден!

Схоже, Гумбольдт прочитав його думки.

— Тобі, звісно, непросто з цим змиритися, — м’яко промовив він. — Та я бажаю вам обом лише добра. Я зовсім не уявляю собі, як саме має поводитися батько. Досі протягом кількох десятиліть я жив спокійно, займаючись своїми дослідженнями та винаходами й не відаючи про твоє існування. А зараз маю не лише сина, але й дочку. Це і справді несподівано! Гадаю, ти й сам розумієш, що ситуація непроста, навіть для мене, проте ми не повинні її заплутувати ще більше.

— Не знаю навіть, що й казати, — Оскар страшенно почервонів, горло перехопило спазмом, і він ледве ворушив язиком. — Гадаю, Шарлотті я не дуже-то подобаюсь, — пробурмотів він. — Після новорічної ночі вона мене просто уникала. Весь час проводила на горищі, а якщо я намагався поговорити з нею, відмовчувалася й тікала.

— Насправді? — здивувався Гумбольдт. — А я й не знав. Мені дуже шкода, проте це інша справа. Та що їй знадобилося на горищі?

— Навіть не уявляю, — видушив із себе Оскар. — Можливо, це пов’язане з листом, який вона нещодавно отримала. Одного разу я бачив її сумною і зарюмсаною. — Він і сам ледве стримував сльози — спроба якось приборкати свої почуття виявилася невдалою. — Коротше кажучи, останнім часом ми майже не розмовляли й не бачилися сам на сам, — підсумував він.

Учений знову потер підборіддя.

— Дуже дивно. Що ж, гаразд, розберемося з цим, коли повернемося в Берлін. — Він полегшено зітхнув. — Якщо вже так, то я можу бути спокійним, що справи не зайшли аж надто далеко. А то за вами, молодими, не встежиш. Щойно, здається, тільки поглядами обмінювалися, аж тут, гляди, вже й поцілунки тобі, й обійми, і все таке інше. І оком змигнути не встигнеш… — Він ніяково закашлявся. — Ти, звісно, розумієш, що я не маю ніякого досвіду в подібних справах, проте мені добре відомо, чим усе це може закінчитися. І не дивися на мене так розчаровано — на світі є ще й інші дівчата. Ти хлопець гарний і розумний, тож, гадаю, з цим проблеми не буде, — він із змовницьким виглядом глянув на Оскара. — А як стосовно Лєни? Мені здається, що ти їй подобаєшся. Вона тобі весь час так усміхається!

— Лєна… — зневажливо кинув Оскар. — Але ж вона ще зовсім дитина!

Хай йому грець, невже батько і справді вважає, що він здатний вмикати й вимикати свої почуття, неначе якийсь електричний прилад у його лабораторії? І навіщо він згадав про Лєну? Це просто глузування якесь. Але, хай там як, а він не має аж ніякого бажання продовжувати цю бесіду. Годі з нього!

— Сподіваюся, це все, що ти хотів мені сказати? — запитав юнак.

— Все, — Гумбольдт наостанок пихнув люлькою й підійшов до краю палуби, щоб витрусити з неї попіл.

Оскар підвівся й мовчки попростував на корму.

17

Йатиме, нарешті, ступила на територію Заборонного міста. Навколо височіли самі руїни. Темні, вкриті плямами лишайнику глиняні будівлі з високими дахами, які, здавалося, повторювали своїми обрисами скелі золотавого пісковику, що височіли на обрії. У темних прорізах вікон зяяла пустка. Неначе сліпі очі, вони стежили, як тендітне самотнє дівчисько, озброєне лише дрючком, у супроводі скаліченого собаки невідомої породи крокує вулицями міста, яке люди покинули багато століть тому.

Чим далі дівчинка заходила, тим виразніше розуміла, що своє ім’я це місце отримало недарма. У мертвому місті панувала якась надзвичайна тиша. Скрізь відчувався подих смерті. Крім обережних кроків дитини й фиркання Джабо не було чути ані звуку. Ні сюрчання коників і цикад, ні пташиного щебету, ні шурхоту трави. Нібито духи життя назавжди залишили ці руїни.

Дівчинка зупинилася й поклала долоню на стовбур граната. Кожна жива істота, чи то людина, чи тварина, чи дерево, має свій голос. Дерева розмовляють із деревами, леви з левами, а догони — з догонами. І якщо люди зазвичай розуміють лише людей, то Йатиме розуміла всі без винятку голоси природи. Вона завжди знала, про що хоче сказати рослина, ледве торкнувшись до неї пальцями.

І тепер це їй також удалося. Дерево було старим, кора грубою та потрісканою, проте дівчинка почула, як воно нечутно застерігає її. «Тікай звідси, — говорило гранатове дерево. — Вертай назад. Це місце не для таких, як ти. Повертайся додому й більше ніколи не приходь сюди».

Йатиме здригнулася. Слова було вимовлено так виразно, що це не було схоже на звичайний шепіт дерев. Це був майже крик. Примруживши очі, вона подивилася на сонце й побачила, що його ніби запнуто якоюсь туманною пеленою. Джабо схвильовано повискував.

— Не бійся, — прошепотіла Йатиме. — Дерево тривожиться, але, гадаю, все буде добре. Ходімо далі, — вона заспокійливо погладила по голові свого вірного супутника, проте в її голосі вже не чулося колишньої впевненості.

Міцніше схопивши дрючок, дівчинка рушила далі.

Невдовзі сміливі мандрівники вже стояли посеред майдану. Руїни будинків неначе розступилися, й перед ними постала майже неушкоджена кругла будівля, яка могла бути тільки храмом або святилищем.

Джабо здавався смертельно переляканим. Підібгавши хвіст, він тихенько скавчав, але продовжував бігти за дівчинкою. Вона усміхнулася. Цей песик має більше хоробрості, ніж десяток воїнів-догонів. Певно, в разі потреби він захистив би її від будь-якого хижого звіра, хоч і від лева.

Раптом вона зупинилася. На пухкому піщаному ґрунті просто перед нею виразно проступали сліди. Йатиме добре зналася на цьому й одразу зрозуміла, що ці сліди залишено принаймні півроку тому. Дощу не було вже кілька місяців, а довколишні скелі захищали місто від сильного вітру, тому відбитки непогано збереглися. Та найголовніше — вони не могли належати людині з її народу!

Їй удалося розрізнити рельєф грубих підошов і навіть відбитки підківок на підборах. Такі сліди залишають черевики білих людей: шукачів прадавніх скарбів, авантюристів або військових. Проте як цьому непроханому гостю вдалося проминути варту, виставлену догонами? Єдиний підйом на плоскогір’я був розташований за кілька кілометрів від цього місця й суворо охоронявся. Звісно, можна було б дістатися до Заборонного міста вузьким кам’яним карнизом, саме так, як сьогодні зробила вона, та про його існування слід було знати. Іншого шляху не було. Чи все ж таки був?

Вона згадала про свій сон. Прилетіли білі люди, а за ними прийшла смерть.

Це відкриття надзвичайно схвилювало її. Підвівшись на ноги, дівчинка попрямувала туди, куди вказували сліди. Спочатку вони обігнули храм, а потім піднялися сходами до його воріт.

Серце в неї шалено калатало, коли вона взяла свого песика на руки й піднялася з ним нагору. Двері до храму було прочинено, тож можна було легко побачити, що там усередині.

— Не бійся, малий, — прошепотіла дівчинка в самісіньке вухо Джабо. — Це ж лише покинутий будинок. Нам із тобою нічого боятися. Бачиш, сліди йдуть просто всередину. Цікаво, що тут шукав цей іноземець?

Біля воріт вона спустила Джабо на кам’яні плити й одразу ж відчула: з цим місцем явно щось не гаразд. Здавалося, ніби за нею стежить принаймні ціла дюжина ворожих холодних очей. Щось лихе причаїлося в цьому святилищі, й воно було живим. Тому дівчинка заклякла на місці, й ніякі сили не могли б примусити її переступити поріг храму, за яким так само, як і ззовні, височіли наметені вітром кучугури піску.

Звідкілясь прилетіла пустельна сарана й опустилася на поріг просто перед нею. Комаха склала крильця й поворушила вусиками, шукаючи тіні. А потім швидко рушила до затінку в глибині храму. Несподівано пісок під її лапками заворушився. Почувся легкий шурхіт, і сарана зникла.

Джабо завищав і зробив кілька кроків назад. Йатиме остовпіло дивилася на те місце, де секунду тому сиділа бідолашна комаха. Від неї не залишилося й сліду: ані лапок, ані вусиків, ані крилець. Та в глибині піску продовжувало щось ворушитися, й неможливо було не помітити цього. Що це було: комаха, що марно намагається вирватися, чи якийсь невідомий хижак, який хоче її зжерти?

Йатиме намірилася вже розворушити пісок своїм дрючком, та раптом зупинилася, відчувши дивний запах. Різкий та огидний.

І одразу ж на поверхні піску з’явилася колишня сарана. А, можливо, щось інше, адже вона стала набагато крупнішою і лише зовні нагадувала сарану. Її прозорі, неначе скло, вусики, лапки, черевце, а головне, — страхітливі щелепи комахи примусили Йатиме скрикнути від жаху. Скляна істота проповзла по піску, глянула на неї своїми зеленими очицями й несамовито завищала.

Дівчинка мимоволі відсахнулася. Її нога зісковзнула зі сходинки, вона втратила рівновагу й покотилася вниз. Джабо, не в змозі допомогти, побіг слідом. На щастя, руки й ноги Йатиме залишилися цілими, та вона отримала кілька болючих синців. Волосся й увесь одяг дівчинки вкрилися шаром піску. Скочивши на ноги, вона почала рвучко обтрушуватися. Потім схопила Джабо, притиснула його до грудей і щодуху кинулася назад — до кам’яного мосту.

18

Три дні потому

Черевики Макса Пеппера гупали сталевою палубою вантажного судна. Вузький коридор, що вів до каюти Босуелла, було пофарбовано у брудно-сірий колір. Пароплав хитався на хвилях, і Максу доводилося раз у раз хапатися за поруччя.

«Хелена» була невеликим суденцем, яке здійснювало регулярні рейси між Лондоном і Дакаром. Вони пливли вже третю добу, й тепер судно перебувало десь приблизно на траверзі Португалії. Визирнувши в ілюмінатор, можна було роздивитися вдалині скелясті гори в околицях Лісабона. Та Максу ніколи було милуватися пейзажами. Те, що він виявив, потребувало негайного обговорення.

Нарешті, він постукав у двері каюти Босуелла:

— Гаррі!

— Хто там?

— Це я, Макс. Можна зайти?

— Двері замкнено. Зажди-но, я відчиню.

За кілька секунд перед ним постав блідий і змарнілий Гаррі Босуелл.

— Боже милий, — жахнувся Макс. — Що це з тобою?

Гаррі обтер губи тильним боком долоні.

— Замучила ця треклята морська хвороба!

— А я гадав, що ти не знаєш цієї проблеми.

Гаррі похитав головою.

— Мене вивертає від самого вигляду хвиль. Правду кажучи, я б хотів решту часу взагалі не підводитися з ліжка. Скажи, чого тобі?

— Чи не зміг би ти піти зі мною? Я хочу тобі дещо показати.

Гаррі опустив очі, і Макс тільки зараз утямив, що його друг стоїть на порозі в самому спідньому. Репортер усміхнувся. Тоненькі ніжки, бліда шкіра, чимале черевце — фотограф мав досить жалюгідний вигляд. Проте зі справою, про яку він мав розповісти, не можна було зволікати.

— Одягайся мерщій, — сказав він. — Я чекатиму на тебе в коридорі.


За деякий час Гаррі вийшов із каюти — тепер уже в своїх техаських штанях і вельветовій сорочці. Мокре волосся фотографа було зачесано за вуха.

— Невже це так важливо, що не можна було почекати до завтра?

— Сам побачиш. Мені здалося, що це тебе зацікавить.

— Ти знайшов у трюмі скарби?

— Приблизно так, — сухо відповів Макс.

Разом вони спустилися у трюм, і Пеппер міцно причинив за собою кришку люка, щоб бути певним, що за ними ніхто не стежить. Справа в тому, що Уїлсон узяв із собою охорону, яка складалася з надзвичайно запальних найманців. Ці молодики ладні були битися з найменшого приводу. Невідомо, що їм спало б на думку, якби хтось дізнався про Максове відкриття. Адже сторонні не мали заходити у трюм.

— Це тут, — промовив Макс.

Він відсунув клямку і штовхнув важкі залізні двері. Почувся скрегіт. В обличчя їм ударила хвиля гарячого, насиченого нафтовими випарами повітря, а гуркіт моторів зробився гучнішим. Макс клацнув вимикачем, і спалахнуло кілька тьмяних ламп. Приміщення мало близько десяти метрів завдовжки й не менше чотирьох завширшки. Крім звичайного вантажу, тут стояло кілька дерев’яних ящиків, на яких чорною фарбою було проставлено ініціали Уїлсона.

Гаррі розчаровано фиркнув.

— І це все, що ти хотів мені показати? Уяви, що я вже їх бачив. Брав участь у вантажних роботах. Чи ти забув?

Макс іронічно схилив голову до плеча:

— А ти, часом, не поцікавився, що там усередині?

Гаррі наморщив чоло, пригадуючи.

— Я бачив список. Намети, ковдри, посуд, продовольство і особиста зброя. Все, що потрібно для експедиції.

Макс багатозначно підняв угору палець.

— Якщо ти знайомий зі списком, то на тебе чекає сюрприз.

Він обійшов навколо перших же двох ящиків і зупинився з їхнього тильного боку. Кілька планок на кришці були розхитані, тож виявилося, що зняти її можна без особливих зусиль. Проробивши цю маніпуляцію, Макс жестом підкликав друга до себе.

— Ось поглянь!

Коли фотограф побачив, що лежить у ящику, його очі стали круглими від здивування. Він витяг звідти якийсь довгастий предмет, що було запаковано в коричневий промащений папір.

— Що це таке? Я не бачив у списку таких іграшок!

— Обережніше! — квапливо застеріг його Пеппер. — Звідки нам знати, як ця штука реагуватиме на струси й удари!

— Ти гадаєш, що це…

— Жодних сумнівів. Динаміт! Тому на твоєму місці я б краще поклав його назад.

На обличчі Гаррі з’явився переляк. Він обережно поклав згорток на місце в ящик і полегшено видихнув.

— А що цей Уїлсон іще тут ховає?

— Рушниці з багнетами, револьвери та набої до них. І ще дещо досить незвичайне. Зараз тобі буде ще цікавіше.

Макс указав на велику трубу, яку завершував металевий короб із двома рукоятками. Конструкцію доповнювали два невеликі колеса зі спицями й поворотний пристрій.

— Але це ж… — Босуелл одразу ж прикусив язик.

— Саме так, кулемет системи Хайрама Максима з водяним охолодженням. Швидкість стрільби — п’ятсот пострілів за хвилину. Найновіша розробка американської військової промисловості. Нещодавно мені довелося писати про цю зброю. Британці мають намір застосувати її в Судані! Це буде щось страшне!

Гаррі здивовано похитав головою.

— Вибухівка, пістолети, кулемети… Схоже, Уїлсон зібрався не в наукову експедицію, а на війну.

— У мене теж склалося таке враження, — погодився Макс. — Питання лише в тому, проти кого?

Він не встиг нічого додати, тому що на палубі почувся якийсь гуркіт.

— Ховаймося! Мерщій! — прошепотів Макс.

Обидва репортери миттєво поставили кришку ящика ми місце і сховалися в затінку. І дуже вчасно.

У дверях з’явилася підтягнута фігура Джонатана Арчера. За ним видно було ще двох таких само худорлявих і мускулястих молодиків: Хорейс Баскомб і Мелвін Паркер — найбільших відчайдухів із почту Уїлсона.

— Агов? — гукнув Арчер. — Чи є тут хтось?

Блискавично прийнявши рішення, Макс залишив свою схованку, намагаючись здаватися незворушним і безтурботним. Він недбало змахнув рукою.

— Це ми, Джонатане. Вже виходили, щоб іти на палубу.

— А що ви тут шукали? — в голосі Арчера звучала недовіра.

— Нічого особливого, — Пеппер докладав величезних зусиль, щоб його голос звучав нормально. — Маленька ревізія. Перевірили, чи добре закріплено ящики, а тепер підіймаємося нагору.

— Та й ноги хотілося трохи розім’яти, — додав Босуелл. — Не знаю, як ви, а я маю таке відчуття, що зовсім заіржавів на цій бісовій посудині.

— Гм, — Арчер зміряв обох підозрілим поглядом Схоже, він не повірив жодному їхньому слову, проте, не маючи доказів, змушений був дати журналістам спокій. — Ми вас скрізь шукали, — невдоволено пробурчав він. — Сер Уїлсон хоче вас бачити. Прошу вас іти за нами.

Найманці вже зібралися навколо професора. Джейбс Уїлсон привітав американців кивком голови і склав руки за спиною, походжаючи кают-компанією.

— Тепер, коли всі ви зібралися, я хотів би розповісти вам про справжню мету нашої подорожі, — коротким жестом він запросив усіх присутніх підійти ближче до столу. На ньому було розкладено карту західного узбережжя Африки. Макс побачив знайомі обриси Мавританії, Сенегалу й Гамбії. За ними лежав Французький Судан. Уїлсон указав на тонку стрічку, що ніби оперізувала цю країну.

— Тут розташоване нагір’я Бандіагара, — почав він, показуючи на білу пляму на карті. — Арабські купці розповідають про довге пасмо столових гір, що має назву Гомборі. Біля його підніжжя мешкає народ догонів. На півдні цієї території розташовані переважно сухі савани, на півночі — зарості колючих чагарників, що переходять у мертву пустелю. В цьому місці ми й почнемо наші пошуки.

Макс вийняв блокнот, щоб зробити нотатки.

— Що ми маємо намір там шукати?

Уїлсон поліз до жилетної кишені й витяг три пожовклі аркушики паперу. Вони були бруднуватими й досить пожмаканими, та мисливець на метеорити поводився з ними так, ніби в руках у нього була якась неймовірна коштовність.

— Ось повідомлення, яке французькі геодезисти надіслали своєму начальству років із десять тому. В ньому викладено суть переказу, який уже багато століть передається від батька синові в цій місцевості. Нібито кілька тисяч років тому тут сталася катастрофа космічного масштабу. Щось незрозуміле увірвалося з навколосонячного простору в атмосферу Землі й досягло її поверхні приблизно там, де зараз розташована пустеля Сахара. Наскальні малюнки корінних мешканців цього регіону підтверджують, що об’єкт мав величезний хвіст — приблизно такий самий, як і в комети, — який простягався по всьому небосхилі. Проте, що особливо цікаво, в переказі не згадується ані про вибух, ані про найменший струс ґрунту. Немає в цьому регіоні й крупних ударних кратерів. Місце падіння об’єкту так і не було знайдено, й офіційна наука невдовзі забула про цю історію. Однак саме цей об’єкт і став причиною того, що колись зелена, квітуча й багата на річки та озера Північна Африка перетворилася на найграндіознішу пустелю на планеті. Згодом там оселився народ, який сам себе називав теллем. Ці люди жили в Сахарі за тисячу років до нашої ери. Саме вони виявили там незвичайний метеорит і перенесли його в інше місце. Навіщо вони це зробили, нікому не відомо. Проте камінь, нібито, й донині лежить у надійному місці на вершині однієї зі столових гір. Згодом, уже в другому тисячолітті нашої ери, цю територію заселили догони, які спустилися з довколишніх гір. Там вони виявили істот, які зовні нагадували людей, та були кошмарними за своєю сутністю. Ці «скляні люди» мали здатність ніби заражувати звичайних людей, і ті перетворювалися на таких само монстрів, як і вони самі. Коли догони зрозуміли, що відбувається, то одразу вирішили захищатися. Вони напали на теллем, обложили і зруйнували їхнє місто, а потім заблокували всі підходи до нього. І донині ніхто не може зійти на заборонену гору без їхньої згоди. Те, що люди народу теллем принесли до міста з пустелі, й досі залишається там. Можливо, у храмі або в якомусь святилищі. Догони навіть дали назву цьому об’єкту — «Скляне прокляття».

Пеппер усміхнувся.

— Так, історія справді вражаюча. І чудово підходить для книги.

— Я радий, що вона вам сподобалася.

— А що, ви і справді в це вірите?

Уїлсон здивовано скинув угору брови.

— А чому б і ні? В Африці сила-силенна легенд, та жодна з них не прожила стільки століть. Французькі геодезисти, схоже, дійшли тієї ж самої думки, якщо записали цю історію й надіслали записи до Парижа. — Уїлсон заклав руки в кишені штанів і випнув широкі груди. — Нам належить отримати відповіді на ряд запитань. По-перше, чи справді існує метеорит або інший космічний об’єкт, і якщо це так, то чому відсутній кратер від його падіння? По-друге, хто такі теллем і навіщо вони перенесли камінь? — Очільник експедиції зробив паузу, і його сріблясте сліпе око допитливо втупилося в усіх, хто зібрався в каюті. — Особисто я не вірю в байки про привиди, але цілком упевнений, що теллем виявили щось цілком незвичайне. Беззаперечним є лиш одне — ми вийшли на полювання на найзагадковіший метеорит, який будь-коли падав на поверхню нашої планети. Залишається лише сподіватися, що він так само лежить у Заборонному місті й чекає на нас там.

Запанувала тиша. Напевне, всі подумки підраховували, скільки може коштувати така знахідка. Не кажучи вже про ту славу й визнання, які чекають на людей, які здійснили це епохальне вікриття.

Єдиним, хто не мріяв ні про славу, ні про гроші, виявився Макс Пеппер.

— Я маю ще одне запитання, сер.

Уїлсон ледь помітно усміхнувся.

— І яке саме?

— Як так вийшло, що французи втратили ці найцінніші документи? І чому вони не відрядили туди власну експедицію? Адже нагір’я Бандіагара частково розташовується на території їхньої колонії — Французького Судану.

— На що ви натякаєте?

Макс знизав плечима.

— Я просто реально дивлюся на речі й дивуюся. Адже документи протягом багатьох років перебували у французів. Чому вони віддали їх вам?

Погляд Уїлсона став жорстким і непроникним:

— Мені не подобається це запитання. Чи не хочете ви сказати, що я викрав ці документи?

— Звісно, що ні. Я…

— Збирайте інформацію, це ваша професія, але позбавте мене від цих дурних підозр. Факт залишається фактом: ми тут, а французи — ні. Решта значення не має. Від вас вимагається одне: документально фіксувати всі етапи діяльності експедиції й супроводжувати ваші репортажі якомога ефектнішими малюнками й фотографіями. Цей звіт призначається для любителів читати про пригоди, а не для міністерства закордонних справ Франції. Якщо ви бачите своє завдання інакше, то ви й ваш колега можете пересісти в Дакарі на корабель, що повертається до Європи.

Макс закашлявся. Такої жорсткої реакції на свої слова він аж ніяк не чекав. Ніби встромив руку просто в розбурханий вулик.

— Я хотів би залишитися тут і виконувати свою справу, якщо ви не проти. Правда ваша, висвітлення у пресі цього питання може зробити мій репортаж надзвичайно цікавим.

— Гаразд, — промимрив Уїлсон. — Тоді обговоримо всі деталі нашої подорожі.

Макс багатозначно глянув на Гаррі. Інтуїція підказувала йому, що попереду на них чекає чимало пригод. І набагато цікавіших, ніж якийсь там старезний метеорит.

19

Неначе хижий птах, «Пачакутек» прорізав тонкий шар хмаринок і почав стрімко знижуватися. Він опускався дедалі нижче, аж поки не завис за сотню метрів від землі.

Низьке надвечірнє сонце заливало савану теплими жовтогарячими променями. Ген-ген, аж до самого обрію був один і той самий одноманітний пейзаж. Суху землю борознили яри та вибалки, що перепліталися й утворювали вигадливі лабіринти. Де-не-де можна було побачити окремі поодинокі скелі або дерева. Тварин майже не було. Тільки череда дрібних антилоп злякано помчала геть, побачивши в небі над собою повітряний корабель.

Оскар стояв біля поруччя, дивлячись униз. Він задумливо розтирав собі руку. Те місце, до якого доторкнувся своїм скляним язиком Беллхайм під час новорічної бійки, весь час свербіло. На шкірі навіть з’явилася якась темна пляма. І не можна було зрозуміти, чи це синець, а чи подразнення виникло через те, що хлопець раз у раз чухав це місце. Проте, хай там як, а шкіра тут зробилася грубою і набряклою, а під нею відчувалося щось тверде. Можна було б звернутися зі своєю проблемою до Гумбольдта, та після їхньої останньої бесіди юнак не бажав ані розмовляти, ані навіть бачитися з батьком. Між ними ніби виросла кам’яна стіна. На його боці залишалася тільки Вілма. Пташці було байдуже до того, як він жив раніше і що траплялося з ним у минулому. Вона сприймала його таким, яким він був. А ось Гумбольдт так не міг. І якого дідька він пхає свого носа у справи Оскара?

Вілма уважно дивилася на нього своїми чорними оченятами-ґудзичками. Їй навіть не треба було нічого казати — було видно, що вона розуміє хлопця без усяких слів.

— Іди-но сюди, мала, — сказав Оскар. — Годі вже там сидіти в кошику, ось поглянь, як цікаво нагорі!

Він підняв пташку й посадив поряд із собою на фальшборт.

— Ну що, бачиш?

Вілма задумливо поглянула вниз і промовила:

— Земля, сухо.

— Ще б пак! — погодився Оскар. — Це Сахель. Найбільший сухий степ на Землі. В такі місця без добрячого запасу води краще не потикатися.

«Пачакутек» опускався дедалі нижче. Несподівано гарячий шквал підхопив корабель і поніс на невеликій висоті. Гумбольдт щосили намагався втримати «Пачакутек» на курсі. Канати стогнали й рипіли, повітряний корабель розгойдувався. Внизу вітер підхоплював розжарений пісок і вихором здіймав його до небес, від чого здавалося, ніби все повітря палає. Нарешті, вдалині крізь запону піщаної імли завидніли обриси якихось споруд. Над саваною, неначе привиди, височіли на півкілометра дивні прямокутні силуети. Вони нагадували туземне намисто й простягалися із заходу на схід.

Гумбольдт їх теж помітив. Звірившись із картою, вчений кивнув.

— Це, напевне, гори Гомборі. Трохи західніше розташоване плато Бандіагара. Ми вже майже на місці.

Обидві жінки теж вийшли на палубу.

Шарлотта примружилася.

— Он бачиш ті силуети на обрії? — промовив учений, указуючи на захід.

— Так. Схоже на якусь зруйновану стіну фортеці. А довго нам іще до них летіти?

Гумбольдт, знову звірившись із картою, глянув на компас і сказав:

— Залишилося кілометрів із тридцять. Та нам заважає цей клятий пісок, що здійнявся в повітря. Гадаю, залишилося не менше, ніж півгодини.

Тим часом силуети гірських масивів зробилися більш виразними. Учений поманіпулював важелем, який було з’єднано зі стерном висоти, і повітряний корабель знизився майже до самої землі.

— Ти маєш намір приземлитися тут? — здивувалася Шарлотта.

— А я гадав, що ми сядемо десь біля підніжжя Гомборі! — додав Оскар.

Гумбольдт похитав головою:

— Це надто небезпечно. Згадайте, що Беллхайм писав у своєму щоденнику про ці гори. На їхніх схилах і у вузьких долинах живуть догони, гордий і своєрідний народ. Вони ніколи не бачили повітряних суден, тож нам не слід їх лякати. Треба спочатку налагодити контакт, встановити дружні стосунки, а тоді вже можна й переміститися ближче. — Він глянув на небо. — Та й погода щось мені не подобається. Вітер щохвилини дужчає. Якщо не сядемо, він цілком здатний підхопити й занести нас просто на скелі. Тоді, якщо потужності двигунів не вистачить, ми можемо зазнати аварії й розбити корабель. Тож краще приземлитися тут.

Гори неухильно наближалися. Вже можна було розрізнити кущі й дерева, що росли на схилах і в тріщинах між стрімчаків.

Новий шквал люто струснув «Пачакутек». Дослідник занепокоєно озирнувся на рундук, де зберігалися інструменти й прилади.

— Усе гаразд? — запитав Оскар.

Гумбольдт похитав головою:

— Мене дуже непокоїть атмосферний тиск, — сказав він. — І показники іонізації повітря дуже несприятливі. Схоже, що зараз нас добряче потріпає. Гадаю, що ми маємо негайно кидати якір і саджати корабель на ґрунт.

— А може, краще піднятися вгору й перечекати негоду там?

Учений указав на небо над їхніми головами.

— Он бачиш ті тонкі хмаринки? Це означає, що на великих висотах зараз дме сильний вітер і страшенно холодно. І що вище ми підніматимемося, тим повітряний потік міцнішатиме. Нас може занести на сотні кілометрів звідси. Ні, краще вже приземлитися. Тримайтеся міцніше, ми знижуємося!

Вілма зістрибнула на палубу і сховалася між черевиками Оскара. Гумбольдт крутнув штурвал, і «Пачакутек», похилившись, поволі обернувся на сто вісімдесят градусів. Вітер люто тріпав такелаж. Гумбольдт натиснув на важіль і дав повний уперед. Мотори загули. Швидкість різко зменшилася. Ще секунда, й усі, хто був на палубі, зрозуміли, що потужності двигунів не вистачає, щоб опиратися шквальному вітру. Повітряний корабель знову почало розвертати.

— Якір! — гукнув Гумбольдт. — Кидайте якір! Елізо, необхідно якомога швидше зменшити тиск газу в балоні!

— Хутчіш, Шарлотто! — Оскар кинувся в носову частину корабля. Вони багато тренувалися раніше й могли кинути якір у будь-яких умовах, проте зараз небезпека була вже не учбовою, а реальною, тож кожний рух мав бути точним. Поки Шарлотта закріплювала сталевий ланцюг на барабані, Оскар почав відв’язувати канат, що ним якір було прикріплено до борту. Якір «Пачакутека» був схожим на чотирилемішний плуг, а вузол на ньому так міцно затягся, що юнакові довелося докласти неабияких зусиль, щоб розв’язати непокірну мотузку. Та врешті решт якір вільно завис на ланцюгу.

— Готово! — гукнув він і підняв угору великий палець. Шарлотта натиснула на важіль, і ланцюг із бряжчанням полетів униз. Тридцять метрів… сорок… Знизу по чувся глухий удар.

Оскар перехилився через фальшборт і лайнувся. От дідько! Якір висів у повітрі над самою землею, вдаряючись об каміння й високі дерева, аж поки не застряг у розпадині між двома скелями. Шарлотта зафіксувала ланцюг. Міцний металевий стрижень зі скреготом зупинив обертання барабану, й він застиг нерухомо.

Корабель струснуло. Ланцюг натягнувся, як струна, але витримав. Повітряне судно зупинилося. Гумбольдт відхилив важіль назад і перевів двигуни в режим малого ходу. А потім поспішив до своєї команди.

— Чудово! — похвалив він, оцінюючи висоту судна над землею. — Тепер залишилося тільки дочекатися підходящого вітру й розвернути «Пачакутек».

20

Коли за допомогою якірного ланцюга судно підтягли ближче до розпадини, стало зрозуміло, що пасажирська гондола висить на висоті всього близько десяти метрів від поверхні землі. Незабаром мандрівникам удалося спустити вниз мотузяну драбинку. Тепер необхідно було закріпити швартови. Шарлотта подивилася на прилад, що показував температуру двигунів. Їй було доручено стежити за тим, щоб мотори ні в якому разі не перегрівалися, але й не зупинялися зовсім.

Гумбольдт скинув руку.

— Поки що все нормально! — гукнув він. — Перекривай водень, ми спробуємо обійтися без двигунів і посадити корабель вручну.

Шарлотта натиснула на педаль. Із натужним хрипінням двигуни замовкли. Вона полегшено зітхнула: перший етап було виконано.

Залишалося якомога надійніше закріпити «Пачакутек» і опустити його на ґрунт. На щастя, вітер почав ущухати. Оскар кинув за борт швартові канати. Із їхньою допомогою він мав зафіксувати корабель на землі як мінімум у чотирьох точках. Тільки тоді йому не загрожуватимуть пориви вітру. Проте ураган із новою силою обрушився на повітряне судно, якірний ланцюг натягнувся. Гумбольдт поспіхом кинувся до драбинки, покликавши за собою Елізу й Шарлотту.

— Мерщій! — гукнув він. — Потрібна ваша допомога. Ланцюг не зможе довго втримувати корабель. Спускаймося вниз, щоб закріпити канати. Не можна гаяти ані секунди!

З цими словами він переліз через фальшборт на мотузяну драбинку. Шарлотта поспішила слідом за ним. Тримаючись за поруччя, вона ступила на тоненькі дерев’яні східці. Корабель страшенно розхитувало. На щастя, поряд опинилася Еліза.

— У тебе все чудово вийде, — стоячи біля борту, підбадьорливо промовила вона. — Тільки не дивися вниз.

Шарлотта замружилася від страху й відпустила поруччя. Драбинка безладно метлялася в повітрі. Сходинка, ще одна, ще півдесятка — аж ось вона вже майже внизу. Серце калатало, подих уривався. Нарешті, вона знову відчула під ногами твердий ґрунт.

Невдовзі спустилася й Еліза.

— Дивно, а куди подівся вітер? — Гумбольдт здивовано озирнувся.

Повітря навколо них зробилося нерухомим. Трава, яка ще мить тому хилилася до землі, випросталася. Пісок і пил уляглися й покривали землю тонким рівномірним шаром. Над саваною запанувала глибока тиша. Лише якірний ланцюг «Пачакутека» трохи подзенькував, усе ще розгойдуючись.

Гумбольдт зірвав кілька сухих стеблинок і відкинув убік, бурмочучи:

— Дуже, дуже дивно… Цей раптовий штиль…

— Що тебе непокоїть? — запитала Шарлотта.

— Я вже бачив щось подібне в пустелі Гобі багато років тому.

— І що ж сталося потім?

— Щось страшне! — Гумбольдт витяг із своєї сумки з інструментами барометр. Стрілка коливалася біля нижньої поділки шкали. Він із недовірою постукав по корпусу і підніс прилад до вуха. — Дуже цікаво… — Приклавши до рота обидві долоні, він гукнув угору: — Оскаре!

Над фальшбортом з’явилася голова юнака:

— Слухаю?

— Ти бачиш щось незвичайне?

— А що саме я маю бачити?

— Ну, якісь там атмосферні явища. Особливо в тому боці, звідки дув вітер.

— Але ж він ущух!

— Ось саме це мене й непокоїть. Розглянься навколо як слід. Якщо помітиш щось незвичайне, доповідай.

— Гаразд.

Шарлотта спохмурніла:

— Я не розумію…

Цієї миті з палуби «Пачакутека» почувся вигук. Оскар указував на схід:

— Там… он воно!

Голови тих, хто вже встиг спуститися на землю обернулися в тому напрямку.

— Що? — гукнув Гумбольдт. — Що ти бачиш?

— Я… я не знаю… це важко описати… Дуже страшно!

Шарлотта подивилася на схід. Обрій світився похмурими барвами. Верхня межа хмар раптом почала набувати вугільно-чорного відтінку. А там, де хмари закінчувалися, небо було тьмяного зеленкувато-бірюзового кольору, який дедалі темнішав, наближаючись до забарвлення на обрії.

Дівчина прислухалася.

Це їй здалося, чи насправді вона почула віддалений гуркіт грому?

— Що це? — прошепотіла Шарлотта.

Учений виліз східцями мотузяної драбинки трохи вгору, щоб подивитися. Прикривши долонею очі, він пильно вдивлявся в північну частину небосхилу. Після цього зістрибнув на землю й процідив крізь зуби:

— Боже милий! Тільки цього нам і не вистачало.


Лихо насувалося на мандрівників зі швидкістю залізничного потяга. Темна смуга на півночі незабаром перетворилася на похмуру стіну. Оскар із острахом спостерігав за цими моторошними змінами. Здавалося, що по савані сунула височезна лиховісна хвиля, яка поступово забирала в себе денне світло. В надрах вугільно-чорних хмар усе кипіло й вирувало. Там світилися блискавки і глухо гуркотів грім.

— Мерщій спускайся вниз! — наказав Гумбольдт.

— Чому вниз? — гукнув у відповідь Оскар. — Можливо, ми ще встигнемо злетіти і якось уникнути цієї негоди?

— Ні, вже запізно! — прокричав учений. — Поки ми зніматимемо судно з якоря, нас накриє шквал. Треба негайно знайти собі якусь схованку. Поквапся!

— А «Пачакутек»?

— Забудь про нього. Добре, якщо нам самим удасться залишитися живими. Вціліти в піщаній бурі майже не можливо. Хутчіш! Кидай рюкзаки через борт і спускайся!

Тон, що ним батько вимовив ці слова, красномовно свідчив, що ситуація вкрай серйозна. Оскар уже збирався було спуститися за борт, коли згадав про Вілму.

Ківі щось давно не було видно. Мабуть, вона сховалася у своєму улюбленому куточку — темній комірці поряд із штурвалом на командирському містку.

Буря була вже зовсім близько. Оскар міг роздивитися, як вирують і клекочуть маси піску, здійняті вітром. Він бігцем перетнув палубу й піднявся на місток. Комірка була порожня. Куди ж поділася ця пташка?

— Вілмо!

У вируючому повітрі його голос було зовсім не чути В центрі палуби був розташований люк, що вів у трюм, до кают. Оскар швиденько зазирнув туди — в глибині металася перелякана Вілма, не знаходячи виходу. Юнак прожогом кинувся вниз, схопив ківі й посадив собі за пазуху

Та часу на порятунок уже зовсім не залишилося. Небо перетворилося на пекло. Пісок, змішавшись із повітрям, остаточно закрив сонце, й савана поринула у глибокий непроглядний морок.

Юнак перекинув ногу через борт і ступив на сходинку. Вітер несамовито тріпав мотузяну драбинку. Внизу Гумбольдт відчайдушно намагався хоч якось утримати її.

— У чому справа? Чому ти… Втім, зараз це вже не важливо. Кидай Вілму вниз — я її спіймаю. Ми все ж таки знайшли де сховатися.

Оскар зробив усе так, як йому казали, оглянув наостанок палубу й почав спускатися. Шалений шквал налетів на «Пачакутек». Тонни піску обрушилися на корабель, і юнак миттєво опинився в самому центрі розбурханої стихії. Гумбольдт зараз здавався йому лише невиразною тінню, яка металася на землі, безладно вимахуючи руками і щось вигукуючи. Здається, батько хоче, щоб він зістрибнув, але ж до землі ще залишалося принаймні три метри. Однак часу на роздуми та коливання вже не було: над його головою пролунав страшенний тріск, за яким почувся металевий брязкіт. Що б це могло означати? Раптом «Пачакутек» затремтів, зрушив із місця й почав підійматися вгору.

Якірний ланцюг, він не витримав! Корабель здіймався усе вище й вище над землею. Тепер він був так високо, що про те, щоб зістрибнути, годі було й мріяти.

Оскара оповила темрява. Піском засипало очі й вуха. Крихітні піщинки, що мчали з величезною швидкістю, обпалювали шкіру, наче вуглинки. Засліплений, оглушений і страшенно переляканий, він ледве спромігся видертися назад на палубу й натягти на себе брезент, яким було накрито брашпиль. Звісно, брезент — досить слабенький захист від піщаної бурі, та що вдієш, кращого ж немає. Схлипуючи, він тремтів від жаху. Що ж тепер буде? Хлопець підтягнув коліна до грудей, обхопив їх руками й почав дослухатися до завивань піщаної бурі.

21

Шарлотта й Еліза сиділи навпочіпки між покрученими коренями баобаба, що високо випиналися над саваною. Вітер шаленів так, ніби прагнув із корінням вивернути старезне дерево із землі. Величезні маси піску, які буря підняла в повітря, обрушувалися на його стовбур, а там, де траплялася хоч найменша перепона, пісок накопичувався, утворюючи піщані кучугури — бархани. Навіть земля стугоніла від лютих ударів стихії.

Шарлотта стиснула губи. Де Гумбольдт, де Оскар? Їм уже давно час приєднатися до них. Вона глянула на свою супутницю. Обличчя Елізи майже неможливо було розрізнити в темряві, проте видно було, що в її очах блищала тривога.

За хвилину до них долинув крик. Протяжний відчайдушний крик, ледве чутний за ревінням вітру.

Крик увірвався так само несподівано, як і виник. Серце Шарлотти поривчасто закалатало. Страшенно перелякана, вона визирнула зі своєї схованки.

Видно було не далі, ніж на три метри. Дівчина вдягнула захисні окуляри, закрила обличчя носовичком і почала вдивлятися в довколишній хаос. Проте так нічого й не змогла побачити за жовтуватою піщаною імлою.

Раптом серед цієї імли виникло щось схоже на людську фігуру.

Гумбольдт!

Затискаючи рот і ніс хусточкою, дослідник поволі наближався до них. Під пахвою він тримав щось на кшталт сумки, з якої стирчав довгий дзьоб.

Шарлотта пересунулася на підвітряний бік і допомогла дядькові залізти в заглибину між коренями. Він весь був засипаний піском. Знесилено опустившись на суху траву, вчений поставив перед собою сумку з Вілмою. Пташка тремтіла й ледве чутно пищала.

— Де Оскар?

Гумбольдт прибрав від обличчя носовичок. За лічені хвилини його губи розпухли й завітрилися, а сам учений якось змарнів і миттєво постарів. Замість відповіді він сумовито похитав головою, але не зронив жодного слова.

— Чому ти мовчиш? — запитала дівчина. — Щось сталося?


Оскар опинився в самому центрі піщаної бурі. «Пачакутек» смикався, неначе мишеня в пазурах гігантської кішки, тріщав, стогнав і потроху руйнувався. Довкола виблискували блискавки, й раз у раз лунав оглушливий грім. Сховавши голову між колінами, Оскар чекав, коли ж, нарешті, настане кінець. Або кінець лютування стихій, або ж його власний.

Брезент над ним люто тріпотів і ляскав від вітру. Юнак перевірив кишені, проте не знайшов там нічого особливого, ніж, хусточку, захисні окуляри й олівець, у нагрудній кишені. Про всяк випадок він витяг окуляри. До латунної оправи було прикріплено шкіряний ремінець, скельця затемнені, щоб оберігати очі від сліпучих променів африканського сонця. Гумбольдт стверджував, що в пустелі ймовірність так званої «снігової сліпоти» така само велика, як і в горах або в арктичних снігах. Проте ці окуляри виконували й іще одну важливу функцію: вони захищали очі від піску.

Оскар надягнув окуляри і швидко визирнув із-під брезенту. М’які краї оправи ідеально прилягали до обличчя, Потім юнак вийняв носовичок, щільно прикрив ним нижню частину обличчя й затягнув вузлики на потилиці. Тепер він мав змогу вільно дихати. Знадобився деякий час, щоб очі призвичаїлися до темних окулярів, та, зрештою, до чого тільки людина не звикає! Хлопець виліз зі своєї схованки й підвівся на ноги. Піщана буря негайно схопила його у свої обійми й заходилася шматувати на клаптики шкіру й одяг юнака.

Оскар ухопився за дерев’яні поручні, ледве втримуючись у вертикальному положенні. Видимість не перевищувала кількох метрів, тому орієнтуватися було майже неможливо. Навколо, скільки сягало око, скрізь було одне й те ж саме — жовта імла й шалене ревіння вітру.

Хлопець розумів, що його єдиний шанс урятуватися — це спробувати вивести корабель із небезпечної зони. А для цього треба підняти «Пачакутек» якомога вище. Згодом, коли вітер ущухне, він спуститься й розшукає своїх товаришів.

На щастя, він знав, як керувати «Пачакутеком» — у цьому йому допомогли не лише пояснення Гумбольдта, але і власна гостра спостережливість. Найперше треба вирівняти корабель. Якщо він зуміє це зробити, то опиниться на шляху до перемоги.

Навкарачки діставшись до трапу, що вів на місток, він видерся нагору, до штурвалу. Тут усе було засипане піском, та й увесь корабель був ним покритий ущент. Покинутий штурвал безладно обертався на всі боки. Горизонтальне й вертикальне стерна майоріли, наче крила пораненої пташки, і рипіли під вітром, проте, здається, були цілком справними. Навіть якби тонка шкіра, якою вони були обтягнуті, подекуди розірвалася, Оскар і тоді б упорався.

Подолати останні метри до штурвалу було найважче. Буря нібито відчула, що хлопець намагається забрати ласу здобич, яку вона вже вважала своєю власністю. Люта стихія шаленіла й завивала, розхитуючи повітряний корабель із боку в бік.

Оскар щосили наліг на штурвал і спробував утримати корабель проти вітру. Одразу ж пролунали рипіння та скрегіт. Могутня сила, що тиснула на стерно, не мала наміру здаватися. Юнакові довелося ширше розставити ноги, спертися об палубу й мобілізувати всю свою енергію аж до останньої краплини. І лише тоді йому вдалося розвернути «Пачакутек». Ревіння вітру, начебто, трохи притишилося, зменшилася й хитавиця.

Іще важко відсапуючи, Оскар заходився оглядати навігаційне обладнання. Всі прилади й важелі було вкрито шаром піску, тож довелося їх швиденько очищувати. Невдовзі всі верньєри та перемикачі знову були в робочому стані. Легкий рух важеля вперед — і головний двигун запрацював. Почали обертатися гвинти, й корабель поволі піднявся над шаленою піщаною віхолою.

Оскар потрусив головою, витрушуючи з волосся пісок. Що ж, ми ще подивимося, хто тут хазяїн!

Він дав судну повний хід і став до штурвалу. Та раптом навколо зробилося ще темніше, й повітряне судно поглинула якась тінь.

Оскар відчайдушно скрикнув.

Стіна! Скельна стіна!

Вона була зовсім поряд. Тріщини й розпадини порізали поверхню цього прямовисного скелястого масиву, роблячи її схожою на луску казкового дракона. Він від переляку випустив штурвал — і одразу ж відчув страшенний удар, від якого юнак перелетів через місток і вдарився об фальшборт. Згори на нього посипалися дрібні камінці та галька. Він скочив на ноги, й одразу ж від скелі відкололася величезна брила пісковику й обрушилася на палубу поряд із ним. Дошки затріщали, поверхня палуби розлетілася на тріски, «Пачакутек», здавалося, зойкнув, застогнав і почав хилитися вбік.

Зовсім поряд із бортом просвистів іще один камінь, пошкодивши горизонтальне стерно. Господи, що ж тепер робити?

Корабель знову вдарився об скелю. Оскар почув, як рветься тканина. Газ почав зі свистом витікати з балону. Саме в цей час спалахнула блискавка. В повітрі запахло озоном. Хлопець чув, що водень і електричний розряд — несумісні речі. Або, точніше кажучи, занадто сумісні. Достатньо однієї іскри, й усе може злетіти в повітря.

Оскар зацьковано оглядався.

Треба забиратися звідси, і якомога швидше.

Похитуючись і спотикаючись, він кинувся на протилежний бік корабля. Внизу видно було землю, та до неї ще залишалося метрів десять або навіть п’ятнадцять. Цілком вистачить, щоб скрутити собі в’язи. Повз нього зі свистом пролітали камені, гілки й уламки стовбурів. Повітряний корабель іще раз вдарився об ці кляті скелі. Новий удар був таким потужним, що Оскара знову відкинуло на фальшборт. Йому вдалося вчепитися в поруччя й утриматися, але «Пачакутек» так нахилився, що хлопець практично завис над безоднею. Тепер Оскар боровся за життя, вчепившись у латунне поруччя занімілими від напруження пальцями. Сили для того, щоб підтягнутися, вже не залишилося, й він із жахом чекав нового удару, який або розчавить його, або скине вниз.

І в цей момент він прийняв рішення — мабуть, найбожевільніше з усіх, які йому будь-коли доводилося приймати. Проте він не мав іншого виходу. Під ним пролягав крутий схил — скеля закінчувалася довгим кам’яним осипом, що його було вже добре видно згори. На схилі росло кілька миршавих дерев і чагарників, які могли пригальмувати й пом’якшити падіння.

Оскар заплющив очі й відпустив руки. У вухах засвистів вітер. Шлунок стиснувся, ніби хлопцю щосили зацідили кулаком у живіт.

Падіння тривало цілу вічність. Коли він уже вирішив, що воно ніколи не скінчиться, підошви раптом торкнулися землі. Удар був таким потужним, що ноги одразу ж відібрало. Юнак двічі перекрутився через голову й покотився крутим схилом униз.

Пісок і пил запорошили очі. Він нічого не бачив і не чув, не розумів, де верх, а де низ. Все на світі пішло шкереберть. Оскар відчував лише гострий біль у грудях, поштовхи й удари. Біля самого підніжжя схилу він налетів на гостру кам’яну брилу і знепритомнів. Останнім, що він запам’ятав, були гілки та листя, що невідомо звідки взялися. Шум, тріск, шурхіт — і весь світ поринув у темряву.

22

Декілька годин потому

Шарлотта сиділа, притулившись до стовбура могутнього дерева і вдивляючись у ніч. Було досить холодно. Піщана буря вляглася, небо проясніло, на ньому засяяли зорі. Над саванною запанувала повна тиша.

Гумбольдт розпалив невелике вогнище. Еліза опустилася навпочіпки поруч із ним, зігріваючи руки біля вогню. Чути було лише сюрчання коників і потріскування хмизу, що палав у багатті.

— Залишається сподіватися, що Оскару все ж таки вдалося приземлитися, й тепер він чекає на нас, — сказала Шарлотта. — Ми маємо розпочати пошуки.

Гумбольдт відклав убік гілку, якою ворушив багаття.

— І як ти собі уявляєш це? Вирушити світ за очі цією дикою саваною, де панує цілковита темрява? Ми навіть не знаємо, в якому напрямку його віднесло вітром. — Він похитав головою. — Ні, це не варіант.

— Але ж ми маємо щось робити, скажи! — Шарлотта до болю стиснула кулаки. — Не можемо ж ми просто сидіти й чекати?

Рука вченого лягла на плече дівчини. У тьмяному світлі багаття його обличчя здавалося скорботним і страшенно стомленим.

— Мені дуже шкода, — промовив він. — Якби ми могли щось зробити, я б не гаяв і секунди, повір мені. Я й досі бачу перед собою його обличчя й очі в ту хвилину. Я ніколи цього не забуду!

— А якщо його поранено, — не вгавала Шарлотта. — Лежить десь зовсім самотній і чекає допомоги. — Вона подивилася на Елізу, ніби шукаючи підтримки. — А що коли спробувати встановити з ним контакт? У тебе ж це завжди виходило. Ти б могла знайти його й передати коротке повідомлення.

Еліза скрушно похитала головою.

— Я вже пробувала. Нічого не виходить. Сама лише тиша.

Темношкіра жінка міцно стиснула свій амулет.

— А може, спробуєш іще раз?

— Ні. В деяких випадках зв’язок просто неможливо встановити. Це дар, що ним неможливо керувати за власним бажанням. Але надія все ж залишається. Рано чи пізно я його відшукаю. А зараз я відчуваю щось інше… — Гаїтянка заплющила очі. Її губи ворушилися, та з них не злітало ані звуку.

Шарлотта не зводила з неї очей.

— Що ти чуєш?

Досить довго Еліза мовчала, потім знову розплющила очі.

— Співи, — прошепотіла вона.

— Співи?

Еліза кивнула:

— Неначе хтось проводить вологим пальцем по краю кришталевого келиха. Сумна мелодія. Незвичайна і сповнена самотності. Чую її щоразу, коли заплющую очі.

— Ти напевне знаєш, що це не Оскар?

— Жодних сумнівів. Я ще ніколи не чула нічого схожого. Це, мабуть, не з нашого світу.

Шарлотта насупилася. Що Еліза має на увазі?

Запитання вже ладне було зірватися з її вуст, але раптом Гумбольдт підвівся й обтрусив пісок із колін.

— Я знаю, як ми можемо допомогти Оскару, — проголосив він.

— І як саме?

— Ми подамо йому знак, — учений стомлено посміхнувся. — Зараз же розкладемо вогонь десь на найближчому узвишші. Нехай він буде йому маяком серед ночі. У савані велике багаття можна побачити на відстані кількох кілометрів. А вдень ми можемо здійняти густий дим аж до неба. Як вам подобається моя ідея?

— А догони? — заперечила Шарлотта. — Якщо вогонь помітить Оскар, то вони й поготів.

— Доведеться ризикнути. В нас залишилося тільки дві фляги води, а все продовольство — на борту «Пачакутека». Без сторонньої допомоги нам не обійтися.

Шарлотта кивнула, погоджуючись.

— То чого ж ми тоді чекаємо?

23

Оскар розплющив очі. Золота куля сонця вже піднялася над обрієм. Його проміння залило савану теплим світлом, підкреслюючи стриману красу ландшафту: де, кілька скель, у тіні яких ховалися миршаві чагарники й трава, величезні піщані урочища і безмежне широке небо, в західній частині якого ще блищали запізнілі зорі.

Деякий час юнак лежав нерухомо, а потім підвівся й сів. Від бурі не лишилося й сліду. Над саваною віяв легкий ранковий вітерець. Весь одяг хлопця був важким і вологим. До шкіри прилип пісок. Здригаючись від холоду, Оскар обмацав себе. Голова була важкою і гула, неначе вулик, але руки й ноги, здається, на місці. Він відбувся лише кількома синцями на стегнах і здоровезною ґулею на голові.

Що сталося вчора?

Він пригадав, як буря занесла повітряне судно на скелі. Цей поштовх, мабуть, і викинув його за борт. Він спробував зібрати докупи уривки спогадів, проте думати було важко. Нарешті, він здався й почав прислухатися до звуків савани.

Ліворуч у траві почулося тихе сюрчання коника, а потім десь хрипко загавкав собака. Коли він замовк, йому відповів тривожний пташиний крик. Праворуч щось зашелестіло в кущах. А тим часом до хлопця почала повертатися пам’ять.

Оскар озирнувся — іззаду грізно здіймалися до неба прямовисні гірські схили. Освітлені теплим вранішнім промінням, вони справляли величне враження. «Пачакутек» зник без сліду. Мабуть, буревій умчав судно з собою.

Юнак невпевнено звівся на ноги. Вони тремтіли і не бажали слухатися. Довкола не було аніякого натяку на присутність людей. Де ж тепер шукати друзів? Можливо, вони й досі ховаються у своєму прихистку й чекають, коли він повернеться? Столові гори були тут єдиним орієнтиром, і за деякий час хлопцеві вдалося приблизно визначити напрямок, у якому належало йти до того місця, де вони намагалися здійснити вимушену посадку.

Оскар поволі поплівся уздовж стрімкого схилу і з радістю відчув, що з кожним наступним кроком сили повертаються до нього. А згодом прийшли до ладу й думки.

Зараз найголовніше — вода. Відтоді, як почався буревій, у нього в роті не було й краплини. Хлопець нахилився й підняв із землі гладенький камінець. Обтер об штани й поклав за щоку. Невдовзі печіння в роті вгамуваллося. Про цей фокус він прочитав в одній із своїх пригодницьких книжок.

— Чудово, хлопче, — сказав він сам собі. — А тепер іще раз розглянемося навколо!

Продовжуючи спускатися кам’янистим схилом, він, нарешті, дістався до місця, звідки можна було піднятися на одну з поодиноких скель. Повітря було ще прохолодним, він досить легко подолав підйом і невдовзі опинився на плоскій вершині.

Біля підніжжя столових гір пролягала суха рівнина, Ані річки, ані озера. І, знову ж таки, ані найменших ознак житла. Якщо не зважати на кілька покорчених акацій і колючих чагарників, місцина була абсолютно пустельною. На обрії вже видно було, як бринить над саваною розжарене сонцем повітря. Всі кольори зблякли, натомість обриси предметів зробилися виразнішими. Оскар вийняв із кишені захисні окуляри і вдягнув. Ліве скельце тріснуло під час падіння, та в цілому окуляри ще були досить пристойні.

Як же йому шукати дорогу в цій пустелі, де немає жодних орієнтирів?

Хлопець намагався пригадати, з якого боку насунула піщана буря, проте чим довше він вдивлявся в рівнину, тим більше сумнівів виникало в душі. Все навколо було однаковим. Він пам’ятав, що вони прибули до підніжжя гір із півночі. Якщо стояти спиною до вранішнього сонця, північ має бути праворуч. Десь там вони й висадилися. Столові гори — це єдиний орієнтир у цих місцях. Якщо він відхилиться від передгір’їв, то може заблукати. Води в нього немає, тож треба точно визначитися, куди рухатися.

Оскар присів навпочіпки й задумався. Друзі й гадки не мають, куди його закинуло, і не знають, що «Пачакутек» розбився об скелі. Він не може подати їм сигнал, оскільки в нього немає ані сірників, ані бодай якоїсь лінзи, щоб розпалити вогнище… Вогнище?

Юнак щось пригадав і ще раз уважно оглянув обрій. Це йому лише здалося чи він і справді бачить там дим? Ну, так і є! Посеред пустельної савани, десь дуже далеко тоненькою цівкою здіймався до неба дим. Дещо лівіше, ніж він міг чекати. Хтось намагався подати йому знак.

Оскар відчув, як життя повертається до нього.

24

— Треба додати ще зелені — щось воно не дуже димить, — Гумбольдт підтягнув до вогню велику гілку, яку щойно з превеликими труднощами відламав від баобаба. Кількома ударами ножа він відтяв від неї зелені пагони й кинув у вогонь. Багаття пригасло, натомість диму стало вдосталь.

— Гадаєш, цього вистачить, щоб указати Оскару дорогу до нас? — запитала Шарлотта.

— Сподіваюся. Принаймні, вірогідність дуже велика. На небі ані хмаринки, дим здіймається майже вертикально. Його можна побачити на величезній відстані.

«Звісно, якщо Оскар іще живий», — промайнуло у нього в голові.

Ніколи ще вчений не почувався таким безпомічним і безсилим. І як це він завчасно не відчув, що наближається страшна небезпека? Адже бачив, що наявні всі ознаки: різке падіння тиску, висока концентрація електрики в атмосфері… І зовсім не важко було б зрозуміти, що невдовзі трапиться щось страшне. Але тепер нічого не вдієш! Що сталося, те сталося. Оскар блукає десь посеред савани, зовсім самотній у цьому дикому краю.

— Дядьку?

Гумбольдт здригнувся від несподіванки.

— Слухаю тебе.

Поряд із ним стояла Шарлотта, спираючись на палицю. Її чоло вкрилося крапельками поту.

— Маю запитання. Навіть коли ми знайдемо Оскара, то що далі? Ти думав про це?

Учений звично потер неголене підборіддя.

— Звісно, думав, — відповів він. — Враховуючи те, що ми не маємо продовольства, а запаси води обмежені, можемо розглянути тільки два варіанти. Перший: ми шукаємо і знаходимо «Пачакутек», а потім продовжуємо свою подорож. Другий: ми маємо знайти більш надійний прихисток і воду. — Гумбольдт підкинув у вогонь іще одну гілку. — Ти, напевне, пам’ятаєш запис у щоденнику Беллхайма, де розповідається про голландських місіонерів, які нібито облаштувалися на південному схилі цієї гори. Я подивився на карті й дійшов висновку, що це місце розташоване на відстані кількох десятків кілометрів звідси. Тож, якщо пощастить, за добу ми дістанемося туди.

— Я зовсім забула про них, — Шарлотта зірвала з гілки кілька пагонів і кинула їх у багаття. До неба здійнявся густий білий дим. — Чудова думка! А що коли там ми роздобудемо і воду, і продовольство?

— Звісно, що так, — озвалася Еліза. — Це привітні люди, які завжди готові допомогти нужденним.

Гумбольд кинув на неї скептичний погляд.

— А тобі доводилося колись спілкуватися з місіонерами?

— На Гаїті вони займаються доброчинністю, надають медичну допомогу й відкривають школи.

— А ще, — додав Гумбольдт, — викорінюють місцеві релігійні культи і сприяють європейській колонізації. Особливо тут, в Африці. — Він зітхнув. — Ти знаєш мою думку стосовно цього. Я переконаний, що втручання в чужу культуру є неприпустимим. Проте зараз мова не про це. Ми маємо набагато важливіші проблеми.

Час наближався до полудня, й температура в тіні досягла тридцяти градусів. Сонце безжально палило суху землю. Цикади сповнювали повітря оглушливим сюрчанням. І десь там, на розжареній рівнині, чекав допомоги Оскар, котрий міг сподіватися тільки на свого батька.

Наразі Гумбольдт прийняв рішення. Підійшовши до рюкзаків, він розшукав і прикріпив до поясу свою флягу з водою.

— Що в тебе на мислі? — запитала Шарлотта.

— А ти як гадаєш? — він перевірив, чи поклав у сумку карту й компас, і нахилився, щоб узяти ціпок. — Я вирушаю на пошуки.

— Але ж ти сам казав, що це небезпечно!

— Так, але сидіти тут склавши руки мені вже несила. Я маю діяти, і негайно. До того ж, зараз день, а я чудово орієнтуюся на місцевості, — він показав на свою сумку, де лежали карта і компас.

Еліза кивнула:

— Тільки обіцяй нам бути обережним. Зайве не ризикуй, гаразд?

— Обіцяю! А ви за жодних обставин не рушайте з місця. Я скоро повернуся. А, як пощастить, то й разом із Оскаром.

Поцілувавши Елізу, він рішучо попрямував на південь, до гір.

25

Оскар насилу підвівся й рушив уперед. Крок за кроком — усе далі й далі на північ. Гори поступово ставали трохи нижчими. Навколо він бачив один і той самий похмурий пейзаж. Пісок, каміння, глина, сухі чагарники й іноді — баобаб. А в проміжках — пустеля. Де зараз той білий димок, що його хлопець помітив зі скелі, він міг лише здогадуватися. Звісно, можна було б вилізти на дерево й подивитися, та для цього він уже не мав сили.

Зараз, мабуть, була вже одинадцята година. Спека зробилася нестерпною. Сонце розжарило савану, й це позбавило хлопця відчуття часу. Ані струмка, ані калюжки — лише розтрісканий сухий ґрунт під ногами. Деякі тріщини досягали півметра завглибшки, і треба було весь час стежити, щоб не втрапити в одну з них ногою. І, до того ж, ці оглушливі голоси безлічі комах! Від них просто божеволієш. Щохвилини сюрчання коників і цикад ставало голоснішим, заважаючи юнаку зосередитися й обрати правильний напрямок. Він брів навмання, не зовсім усвідомлюючи, що робить.

Можливо, він рухається по колу? Цілком імовірно Принаймні, деякі кущі здавалися Оскару на диво знайомими. Вилізти на дерево? Та цьому заважає рука. Свербіння під шкірою перетворилося на нестерпне печіння, а шкіра передпліччя зробилася грубою і нагадувала луску якоїсь рептилії.

Оскар глянув на небо.

Сонце вже було майже над головою. Його власна тінь нагадувала невеличку темну пляму біля ніг. Іще трохи, й він просто спечеться, як і все в цій бісовій савані.

Утомлений і знесилений, він плентався далі, не звертаючи уваги на дивний шум — спочатку його було ледве чути, але згодом звук зробився гучнішим. Спершу юнак вирішив, що це знову ті ж самі цикади, та невдовзі зрозумів свою помилку. Звуки складалися в чудернацьку мелодію. То був голос, і він співав.

Оскар зупинився, прислухаючись.

Ось знову — тепер уже зовсім голосно й виразно. Причому, здається, що голос не долинає ззовні, а звучить просто в його голові.

Він потер скроні. В цій мелодії було щось невловиме і прозоре, нібито її видавали скляні голосові зв’язки.

«Зосередься! — наказав він собі. — У тебе вже починаються галюцинації. Музика в голові, скляні голоси… Так тобі незабаром і каганці в очах засвітяться. Думай лише про дим, який указує тобі напрямок!»

Хлопцеві довелося докласти нелюдських зусиль, аби розірвати гіпнотичні чари скляного голосу й рушити далі. За деякий час голос почав затихати. Ще декілька хвилин — і він остаточно замовк. Оскар глянув уперед.

Перед ним постали зарості баобабів. Сіра кора й товсті, вигадливо вигнуті стовбури робили їх схожими на якихось доісторичних істот, що дійшли до нас від тих часів, коли люди ще вважали тварин своїми предками. З власної волі він, звісно, нізащо б не поткнувся в таке місце, але тут уже вибору не було. Оскар ступив під покрив таємничого лісу, насилу здолавши в собі внутрішній опір.

Величезні дерева, як не дивно, майже не давали тіні. В цьому лісі хлопець знову втратив орієнтацію. Йому раз у раз доводилося обминати велетенські покручені стовбури та гігантські корені, що виступали із землі. Через це Оскар весь час змінював напрямок і за декілька хвилин уже зовсім не розумів, де він і що саме з ним сталося.

Подолавши відчай, що раптом охопив душу, він усе ж продовжував рухатися далі. Всі дерева в цьому лісі здавалися однаковими. Їхні голі віти, схожі на химерні руки скелетів, утворювали коридор над його головою. Рідке листя тріпотіло від спекотного вітру.

Оскара охопила паніка. Слід негайно забиратися звідси. Інтуїція підказувала: щось лихе чатувало на нього серед цих стовбурів. Він спіткнувся об корінь і зупинився.

Попереду, кроків за двадцять від нього, на стежку вискочила невелика тварина. Чотири лапи, широкий череп, вуха стирчать. Схоже на собаку. Шерсть мичкувата, жовта, з темними смугами. На боках у звіра шерсті майже не було, тож там видніла гола чорна шкіра. На нижній щелепі загрозливо виблискували довгі жовтуваті ікла. Довгаста морда обернулася до Оскара, й із пащі собаки вирвалося люте гарчання.

Хоча тварина була не дуже великою — не вищою від Оскарового коліна, — проте вигляд мала досить хижий. Неподалік хлопець помітив великий дрючок і вже намірявся було його взяти, аж раптом помітив іще одну жовто-смугасту тварюку. Вона ховалася за деревом і стежила за ним своїми великими непроникно-чорними очима.

Оскар схопив у руки дрючок і поспіхом обламав із нього дрібні гілочки. Деревина виявилася міцною, і він задоволено покрутив у повітрі свою зброю, міркуючи, чи досить вона важка. Що ж, сподіватимемося, що від самого її вигляду ці кляті цуцики порозбігаються.

Він уже збирався було йти далі, коли помітив іще одного собаку, ліворуч, і ще одного — іззаду. В нього похололо в животі. Серед дерев замигтіли огидні чорні морди.

Загалом їх було не менше восьми. І всі ці тварюки дивилися на хлопця так, ніби він був прибульцем із космосу, проте оточували його з усіх боків щільним колом, вирватися з якого було неможливо.

Тільки оточення йому й не вистачало!

Дивний собака, якого Оскар помітив першим, імовірно, ватажок зграї, вискочив уперед. Він був значно крупніший за інших, а в його очах світилися розум і хитрість.

«Ось із нього й почну», — подумав хлопець.

Не встигла ця думка промайнути у свідомості Оскара, як пес підняв головуй загрозливо й заклично завив.

Полювання почалося.

26

Звірившись із компасом, Гумбольдт покрокував далі. Голову він зав’язав носовичком і закачав рукава сорочки. Його черевики було зроблено з грубої волячої шкіри, й це потішило вченого — тут раз у раз траплялися отруйні змії та величезні скорпіони.

Цієї миті він уже не аналізував, що ж саме врешті-решт підштовхнуло його вирушити на пошуки Оскара. Скоріше за все, він сподівався, що станеться диво. Та й нечисте сумління не давало йому спокою. Але він швидко зрозумів, що тут, у савані, всі спроби відшукати сина будуть марними.

Вдалині стриміли до неба грізні скелі, за якими стіною височів гірський масив, на схилах якого мешкали догони. Хто вони, за якими законами живуть? І чи не поставляться ворожо до людей, яких спіткало лихо, тільки через те, що їхня шкіра іншого кольору? Скоро все буде відомо, а зараз найголовніше — з’ясувати, що ж сталося з Оскаром.

Сповнений рішучості, вчений ішов далі, аж поки не почув якісь дивні звуки — вони чимсь нагадували передзвін церковних дзвонів.

Дзвони? Цього не може бути. Голландська місія розташована за десятки кілометрів звідси. Голос міг належати лише тварині, проте хто з тварин здатний видавати такі звуки?

Він напружено пригадував щось і раптом закляк, охоплений жахом.

Тепер Гумбольдт знав, що це таке, і відчув, неначе його серце стиснула крижана рука.


Собаки, схожі на невеликих гієн, оточували юнака дедалі щільніше, і найближче до нього тепер стояло чудовисько з кутастим черепом і великими вухами — ватажок. Морда його хижо тягнулася вперед, із роззявленого рота капала слина. Тварюка клацнула страхітливими зубами, що могли легко розтрощити навіть бичачу кістку.

Оскар люто розітнув повітря своїм дрючком. Ближчі до нього собаки здригнулися і злякано позадкували. Проте цього виявилося недостатньо, щоб їх прогнати.

— Назад! — гукнув Оскар. — Забирайтеся геть, брудні тварюки!

Він зробив крок уперед і знову змахнув дрючком.

Жодної реакції. Навпаки: один із нападників наважився атакувати й гризонув його за литку. Юнак втратив рівновагу й мало не впав.

— У, клята звірюко! — імпровізована палиця знову просвистіла в повітрі й обрушилася на морду зухвалого собаки. Почувся глухий удар, вухата тварюка заскавчала, кинулася геть і зникла за деревами. Та її місце одразу зайняло двоє інших.

Відкараскатися від них годі було й сподіватися.

«Заспокойся! — твердив голос у нього в голові. — Опануй себе. Ти не повинен нічого боятися, адже нічого страшного не відбувається».

— Легко тобі радити, — промовив Оскар уголос, ніби заперечуючи реальному співбесіднику. — Ці пси страшенно настирливі. До того ж, здається, їх сьогодні не годували.

Він обтер спітніле чоло. Від спеки та напруги думки переплуталися. Руку страшенно пекло.

Знову одна з тварюк підскочила і спробувала вхопити його за ногу. Оскар завдав нового влучного удару, і звір побіг геть, кульгаючи. Проте довго такого напруження він не витримає. Хлопець ледве пересував ноги, його рухи ставали дедалі повільнішими. Але, як це не дивно, страху він зовсім не відчував. Дивний голос так само звучав у нього в голові, проте казав якісь нелогічні речі. «Припини опиратися, — казав він. — Це не має сенсу. Ти лише примушуєш їх нервувати».

— А як же я? Що ж тоді станеться зі мною?

«Чортівня якась, — подумав Оскар. — Я бесідую сам із собою. Схоже, що я просто божеволію».

«Облиш із собою боротися, — не вгавав дивний голос. — Нічого з тобою не станеться, повір, прошу тебе!»

— Брехня! — не здавався Оскар. — У нормальних людей ніяких голосів у голові не буває. Зникни зараз же мені!

Голос замовк.

І одразу ватажок приготувався до нападу. Не звертаючи уваги на дрючок, він кинувся на юнака. Міцні ікла вчепилися в черевик і відірвали шмат підошви. Оскар втратив рівновагу й упав на курну землю. І одразу ж навколо нього зімкнулося кільце вухатих тварюк. Двоє собак вчепилися в його черевики, а решта зімкнула щелепи на штанах і сорочці. Ватажок, найдужчий у зграї, схопив його за комір сорочки й поволік за собою.

Оскар борюкався, відбивався й намагався скочити на ноги, проте це йому не вдалося. Нарешті, відчайдушно скрикнувши, він змахнув дрючком і щосили загатив по кутастому черепу ватажка. Тварина відскочила, проте вже за секунду зуби собаки клацнули біля самої шиї Оскара. Гострі, наче леза, вони лише на кілька міліметрів не досягли своєї мети. Пес застиг над юнаком, утупившись йому просто в очі. З його губ злітала піна, а в очах палала жага убивства.

Думки Оскара сплуталися. Біль і спека зробилися нестерпними. Він розумів, що опиратися не варто, і йому все одно судилося померти. Навіщо ж тоді всі зусилля? Та, якщо вже помирати, то так, щоб супротивник відчув, із ким має справу.

Він підняв руку, виставивши лікоть, щоб захистити обличчя.

І тут сталося дещо зовсім не очікуване. Ватажок здригнувся й позадкував, ніби отримав потужний удар електричного струму. Його зляканий погляд не відривався від руки Оскара. Інші собаки теж відступили, опустивши голови й підібгавши хвости. Здається, у хлопця з’явився шанс!

У голові юнака знову пролунав голос.

«Підніми руку, — промовив він. — Якщо піднімеш руку, станеш вільним».

Оскар не міг повірити в те, що відбувається. Нібито бачиш страшний сон і не можеш прокинутися. Собаки, які хвилину тому ладні були розірвати його на шмаття, всі до єдиного відступили назад і нерішучо застигли. Що сталося? Рука… Так-так, рука…

«Усе буде гаразд, ось побачиш».

Поволі, долаючи біль, Оскар підняв руку. Вухаті на падники позадкували й заскавчали. Звиваючись від люті і страху, вони тулилися одне до одного. Оскар підповз до ватажка. Той спочатку глухо загарчав, а потім почав перелякано дзявкати. Коли ж Оскар наблизився до тварини на відстань витягнутої руки, пес стрімко розвернувся й кинувся навтьоки. Слідом за ним побігла й уся зграя.

Юнак деякий час стежив за ними, відчуваючи, як непритомніє, а потім долілиць упав на землю.


Еліза застогнала від жаху. Її очі закотилися так, що здавалися зовсім білими.

— Ні, ні! Забирайся, не смій! Дайте йому спокій…. Іди геть! Геть звідси!

— Що сталося? — Шарлотта схопила її за руку. — Щось із Гумбольдтом? Ти бачиш Оскара?

Еліза не відповідала, похитуючись із боку в бік, як за смучена й розгублена дитина.

— Усе… буде… гаразд, — пробурмотіла вона, і голос у неї став якимсь чужим. — Ти станеш вільним.

— Вільним? — Шарлотта остаточно заплуталася. — Від чого?

— Все буде гаразд, ось побачиш…


Гумбольдт зупинився. Агресивне дзявкання, що долинало здалеку, змінилося на боязке виття. У ньому звучав панічний страх. У хащі почувся якийсь шум і тріск сухих гілок, а потім усе затихло. Він бачив, як із заростей баобабів вискочила невиразна тінь. За нею друга, потім ще і ще.

Те, від чого тікали тварини, напевне, перебувало в гущавині лісу. Гумбольдт поміркував, чи не варто ризикнути й подивитися на власні очі, що ж там таке, та вирішив утриматися. Вчений не мав наміру наражатися на невідому небезпеку.

Він уже збирався було іти своєю дорогою, коли долинув якийсь новий, ледве чутний звук. Його джерело перебувало десь поблизу.

Людський стогін!

Учений вихопив шпагу з піхов. На відполірованому клинку зблиснув сонячний промінь. Міцно стискаючи зброю в руці, він обережно просувався в глиб лісу. Дерева тут росли так густо, що йти між ними Гумбольдту дововилося дуже повільно. Серце шалено калатало. Він був готовий до того, що зараз на нього може кинутися гієновий собака, однак нічого такого не сталося. Навколо панувала тиша, не було чути навіть коників і цикад. Замовкли і пташки.

Раптом щось у сухій траві привернуло його увагу. Спершу він вирішив, що це труп мертвої тварини, та, підійшовши ближче, зрозумів, що перед ним людина. Убита або тяжко поранена.

Наступної миті йому перехопило подих від хвилювання.

— Боже милий! — лише й зміг прошепотіти він, зрозумівши, хто перед ним. — Оскаре!..

27

Макс Пеппер ніколи раніше не потрапляв у такі місця. Телеграфна станція в Дакарі виявилася крихітною халупою, до якої напхалося стільки людей, що нічим було дихати. Впритул один до одного люди сиділи на ослонах і ящиках, на підлозі, навіть на підвіконнях. Усі погляди були звернені до сусіднього приміщення, де сумлінно працювали, змокрівши від напруги, начальник телеграфу й обидва його службовці.

Люди сунули сюди звідусіль зовсім не для того, щоб відправити телеграму, а для того, щоб хоч краєчком ока побачити незвичайні машини та стрічки з повідомленнями, які виповзали з двох блискучих металевих ящиків. Місцевий телеграф приваблював до себе силу-силенну людей, і навіть суворий начальник уже не намагався вигнати чорношкірих глядачів із свого офісу. Єдине, чого він зміг домогтися, — дотримання цілковитої тиші.

Пеппер насилу відшукав собі місце між двома дуже різними людьми. Ліворуч від нього сиділа огрядна темношкіра жінка, загорнута у строкату національну одіж. Жінка весь час жувала листкове печиво. Праворуч опинився низенький літній чоловік у чалмі та з ріденькою борідкою. Жінка пошепки запропонувала Максу пригощатися, та він ввічливо відмовився.

Повітря тут було таким густим, хоч скибками нарізай. Крізь відчинені двері можна було бачити обох операторів і їхні старі телеграфні апарати з начищеними до блиску бронзовими й латунними деталями. Один із операторів сидів за апаратом і старанно вистукував щось на клавішах, другий витягав паперову стрічку з приймального пристрою і зачитував уголос те, що на ній було написано.

Макс глянув на годинник. Але чому вони й досі зволікають?

Йому ледве вдалося відірватися від найманців, які всюди супроводжували обох журналістів. Він заявив, що на кораблі намокли всі його запаси паперу. Гаррі взявся провести Макса до кварталу, де були крамнички з письмовим приладдям. Переконавшись, що за ними не стежать люди Уїлсона, обидва круто змінили маршрут і щодуху кинулися на телеграфну станцію. Пеппер розумно вирішив, що їм із Гаррі буде спокійніше, якщо мисливець на метеорити нічого не знатиме про це.

На щастя, про американців на деякий час забули. Весь загін був зайнятий перевантаженням багажу й експедиційного спорядження на поїзд. Експрес Дакар — Нігер відходив о третій, і в їхньому розпорядженні залишалося трохи менше години.

Макс знову подивився на циферблат. Уже близько години вони сидять у цьому тісному приміщенні, щоб отримати відповідь його колеги Малкольма Ернстона з «Лондон Тайме» на телеграму з проханням перевірити, чи не було останнім часом якихось надзвичайних подій або непорозумінь за участі французьких і англійських учених. Шансів отримати відповідь за такий короткий час майже не було, але тут, у Дакарі, вони мали останню нагоду роздобути ці відомості. Щойно вони сядуть у вагон потягу, як зв’язок з усім світом увірветься на кілька тижнів. Треба було спробувати отримати цю важливу телеграму.

Малкольм був давнім другом Пеппера. Вони з Максом разом навчалися в коледжі й час від часу обмінювалися інформацією. Щоправда, у Макса виникли певні сумніви, адже Малкольм був британським підданим і патріотом. Чи схоче він ділитися відомостями, що можуть дискредитувати його батьківщину?

Раптом запрацювала машина, що приймала повідомлення. Між гумових коліщат з’явилася паперова стрічечка. Оператор скочив на ноги й підійшов до апарату. Прочитав початок і кивнув до Пеппера:

— Мсьє, це для вас!

У натовпі почали перешіптуватися. На Макса дивилися десятки цікавих очей. Низенький дідуган у чалмі радісно усміхнувся йому.

Коли оператор переконався, що повідомлення повністю отримане, він відірвав стрічку, поділив її на рядки й наклеїв на чистий телеграфний бланк. Потім склав аркушик, запечатав у конверт і передав його своєму начальнику. Макс квапливо підвівся, заплатив за рахунком, забрав повідомлення й вийшов на вулицю.

Босуелл стовбичив на розі вулиці під пальмою і пихкав своєю смердючою сигарою.

— Надто довго, — докірливо промовив він. — Якщо досі Уїлсон ні про що не підозрював, то зараз він не подарує нам такої тривалої відсутності. Тобі вдалося щось з’ясувати?

Макс утомлено посміхнувся.

— Ми отримали відповідь, а це головне, — він помахав конвертом.

— Що там?

Макс розірвав конверт довгим нігтем лівого мізинця і витяг бланк.

— «Вітаю, Максе, — прочитав він. — Крапка. Отримав твій запит. Крапка. Знайти інформацію виявилося непросто. Крапка. Справу тримають у секреті. Крапка. Французького астронома Франсуа Лакомба вбито на дуелі Джейбсом Уїлсоном. Крапка. Її величність призначила судовий розгляд. Крапка. Газети мовчать. Крапка. Дипломатичні відносини між Францією й Англією прохолодні. Крапка. Ви маєте якнайшвидше залишити Дакар. Крапка. Бажаю успіху. Крапка. Малкольм».

— Дай глянути! — Босуелл вихопив бланк із Максових рук. — Не може бути! — схвильовано вигукнув фотограф. — Адже Франсуа Лакомб був одним із корифеїв астрономічної науки наших днів! Він зовсім недавно прибув із Парижа до Лондона, щоб зробити там свою доповідь…

— І чим усе це для нього закінчилося? — похмуро зауважив Макс. — Але чому ж власті не заарештували Уїлсона? У Сполучених Штатах його б затримали доти, аж поки не було б з’ясовано всі обставини справи.

— Але ж ідеться про Великобританію, друже, — у словах Гаррі прозвучала неприхована гордість. — Це означає, що до справи долучилися певні високопосадовці. І не забувай, Уїлсон має величезний авторитет у цих колах. Малкольм пише, що відбулася дуель, а в таких випадках слідство найчастіше заходить у глухий кут. Неспроможним виявляється й суд. Хоча це і варварський спосіб розв’язання суперечок, але в таких країнах, як Англія, Франція й Іспанія, до дуелі й досі ставляться шанобливо. Питання честі — що тут поробиш!

— Ти і справді вважаєш, що це була чесна дуель? — Макс похитав головою. — Уїлсон хотів отримати інформацію, і він це зробив. Кажу тобі, це дуже небезпечна людина.

Босуелл похмуро кивнув.

— Питання лише в тому, як нам бути з отриманими відомостями? Адже ти не збираєшся пред’явити Уїлсону цю телеграму?

— Не вважай мене йолопом. Звісно ж, ні! Що мені, жити набридло? Поки що ми будемо мовчати і спостерігати. Крім того, необхідно спробувати відшукати спільників серед учасників експедиції. Гадаю, що, врешті, знайдеться пара людей, яким ми зможемо довіритися.

— Сумніваюся, — усміхнувся Босуелл. — Усі вони залежать від Уїлсона й беззастережно віддані своєму хазяїну. Одному він врятував життя, другому позичив гроші, третьому допоміг звільнитися з в’язниці. Одне необережне слово і… — він різко черкнув ребром долоні по своєму горлу.

— Але ж ми маємо хоча б щось зробити! — Від люті в Макса перехопило горло. — Адже з повідомлення Ернстона випливає, що Уїлсон убив Лакомба, щоб заволодіти інформацією про метеорит. Він убивця!

— Саме це й робить його небезпечним. Той, хто раз убив, зробить це і вдруге. Тож треба поводитися обережніше. Ось що найголовніше.

Макс іще раз продивився телеграму:

— А що може означати порада якомога швидше залишити Дакар?

— Сенегал керується французькою адміністрацією. Якщо цей факт набуде розголосу, на нас усіх чекає в’язниця, — Гаррі глибоко зітхнув. — Я скажу тобі, що нам слід робити. Зараз ми маємо купити цей клятий папір і поквапитися на вокзал. Експрес відходить за півгодини. Сподіватимемося, що підозрілість Уїлсона ще не прокинулася. А телеграму треба спалити. Зрештою, це просто слова, за які Вандербільт нам не заплатить ані центу.

28

Оскар розплющив очі. Він лежав на білих простирадлах, під головою була подушка. Над ним висіла москітна сітка, а на стіні навпроти ліжка — велике розп’яття. Крізь невелике вікно до кімнати потрапляло тьмяне світло, на полиці під розп’яттям стояло кілька фігурок святих.

На стільці поряд із ліжком лежали його речі, випрані, напрасовані й акуратно складені. Він скинув простирадло й оглянув себе: на ньому була лише тонка сорочка та спідні штани, передпліччя було міцно забинтовано: з-під пов’язки видно лише пальці. Він підняв руку, поворушив пальцями і з полегшенням зрозумів, що вона його слухається. Та головне — не було ані свербіння, ані болю.

На маленькому столику біля ліжка стояв глечик із водою. Він сів на постелі, відкинув москітну сітку, налив у склянку води й із задоволенням випив. Вода здалася йому напрочуд смачною.

Відчинилися двері, й до кімнати зайшла дівчина у простому білому вбранні. Побачивши, що Оскар отямився, вона миттєво зникла.

За кілька хвилин двері знову відчинилися, й на порозі з’явилися Гумбольдт, Шарлотта й Еліза. На руках у дівчини сиділа Вілма.

— Дозволиш зайти?

Не встиг Оскар відповісти, як пташка вирвалася з Шарлоттиних рук, пробігла по кімнаті й заскочила до нього на ліжко. Юнак усміхнувся.

— Здається, хтось за тобою дуже скучив, — засміявся вчений.

— Оскар прокинувся, — почулося з динаміків портативного лінгафону.

— Так-так, звісно, прокинувся, — він погладив оперення ківі, що нагадувало шерсть. — Якби ви тільки знали, який я радий, що бачу вас!

— Вилазь із гнізда! — пташка нетерплячо дзьобнула москітну сітку.

— Не квап його, Вілмо! — усміхнувся Гумбольдт. — Нехай іще полежить. Перш ніж підіймати хворого з постелі, слід переконатися, що він цілком одужав. — Він присів на ліжко. — Як ти почуваєшся, мій хлопчику?

Нахилившись, Гумбольдт узяв Оскарову руку і міцно стиснув. На очах у вченого заблищали сльози. Оскар ніколи ще не бачив батька в такому стані і трохи зніяковів.

— Ми вже побоювалися, що ти ніколи не отямишся. Ти дуже довго був непритомним.

Оскар здивовано скинув брови вгору.

— Невже так довго?

— Понад дві доби. Ми намагалися привести тебе до тями, проте все було марним.

— Дві доби? — Оскар не міг повірити. — Але що, власне, сталося? Я добре пам’ятаю, як відвернув від гір і рушив туди, де помітив дим. А що було потім, щось не пригадую.

— Але ж ти хоча б щось можеш згадати? — запитала Еліза.

Оскар замислився, проте спогади були дуже невиразними. Ніби в його пам’яті виникли зачинені двері, які вперто не бажали відчинятися.

— Мені здається, я бачив якихось вухатих собак… — промовив він. — Та я не зовсім упевнений. І ще я чув голос у себе в голові. Так само, як колись із Елізою, проте звучав він якось інакше.

— Схоже, ти трохи заблукав, — втрутився Гумбольдт. — Я йшов майже годину, поки знайшов тебе серед цих баобабів. У тебе зовсім не було води. Ще трохи — й ти б помер від зневоднення. На щастя, в мене була з собою фляга. Я тягнув тебе на плечах аж до самого табору. І маю сказати, що це було не так уже й легко! — Учений усміхнувся. — У мене й досі ломить поперек. Цікаво, скільки ти важиш? Схоже, Еліза не марно тебе годує.

Оскар мовчки дивився на батька й усміхався. Він не міг вимовити й слова — душу сповнила ніжність і вдячність. Скільки ж Гумбольдту довелося пережити! Він ризикував власним життям, аби врятувати сина. Хіба він зробив би так, якби не звідував справжніх батьківських почуттів? Навряд чи. Можливо, Оскар помилявся, вважаючи його байдужим і нечутливим, і їм просто забракло часу, щоб як слід звикнути один до одного?

— Куди це ми потрапили? — нарешті, запитав юнак. — Коли я побачив усіх цих святих, то вирішив, що я вже на небесах.

— Ти не дуже помилився, — засміявся Гумбольдт. — Але ти маєш усе побачити на власні очі. Проте для цього треба підвестися, зможеш?

Оскар кивнув.

— Почуваюся свіжим, як новонароджене дитя. Й, до того ж, голодний, як вовк.

— Тоді роби, як сказала Вілма: вилазь із гнізда! Твій одяг уже тут. Ми почекаємо на вулиці.

Коли всі вийшли з кімнати, Оскар зіскочив із ліжка й поспіхом одягнувся. Потім підійшов до дверей і відчинив їх.

Перед собою він побачив кілька невеликих дерев’яних будівель, що були розташовані за периметром доглянутого саду. Пахло трояндами й чебрецем, дрібне листя численних акацій відкидало на траву м’яку тінь, а лави, що стояли з обох боків акуратної доріжки, посипаної гравієм, ніби запрошували присісти й перепочити. За рядом хатинок було видно білий шпиль дзвіниці, а далі могутньою стіною здіймалися столові гори.

— Що це таке? — пробурмотів Оскар. — Схоже на монастир…

Гумбольдт кивнув.

— Беллхайм згадував про цю місію у своєму щоденнику. Вона розташована біля самого підніжжя гір. Набагато ближче до них, ніж я передбачав. Я був дуже здивований, побачивши тут настільки впорядковане місіонерське поселення. Такого я не чекав, і це також було моєю помилкою, — усміхаючись, додав він. — Спочатку я був проти того, щоб мати будь-які справи з місіонерами. Але тепер дякую Богові, що ми прийшли саме сюди. Місцевий панотець справляє дуже приємне враження. Це врівноважена й розумна людина. За походженням він француз, але непогано розмовляє німецькою. Хочеш iз ним познайомитися?

— Із задоволенням.

— От і чудово, — кивнув учений. — Тоді ходімо до нього.

29

Будинок панотця був розташований праворуч від церкви. Це була чудова двоповерхова біла споруда з широкими сходами та різьбленими балюстрадами з ебенового дерева по обидва боки від входу. Гумбольдт, який ішов попереду, піднявся сходами нагору й уже хотів було постукати, коли двері широко відчинилися, й на порозі став худорлявий чоловік у чорній сутані. На вигляд йому можна було дати років шістдесят або трохи більше, волосся чоловіка було зовсім сивим. Високі вилиці й гачкуватий ніс надавали його обличчю дещо хижого вигляду, проте усмішка була привітною і дружелюбною.

— Добридень, друзі! — він по черзі потиснув усім руки. — А цей молодий пан — мабуть, Оскар? Я дуже радий, що він знову веселий і здоровий. Гадаю, ви навіть не уявляєте, як ми непокоїлися через нього і як ревно молилися.

Голос панотця був глибоким і мелодійним, а рукостискання — теплим. І Оскару він одразу ж сподобався.

— Я почуваюся чудово, дуже дякую, — сказав він.

— З вашою рукою все гаразд?

— Так, — Оскар із подивом глянув на священика. Майже не болить.

— Ви загнали туди шматок скла, — пояснив панотець. — Почалося зараження, яке спричинило до чогось на кшталт правцю. Ми видалили осколок і очистили рану. Скоро все загоїться, а за кілька тижнів і взагалі забудете про це. Ви вже снідали? Ні? — Священик усміхнувся. — Тоді дозвольте запропонувати вам скромну трапезу — стиглі плоди, хліб і яйця, напої. — Він широким жестом запросив гостей до столу у вітальні, на якому вже стояло все, що тільки знайшлося в коморах місіонерів.

Оскар із вдячністю усміхнувся. Схоже, панотець належить до тих людей, які одразу ж викликають довіру до себе. І ледве вони зайшли до вітальні, юнак схопив тарілку і поклав на неї цілу купу підсмаженого хліба та яєчні з шинкою.

Священик засміявся.

— Смачного, друзі мої! Прошу вас, сідайте до столу й пригощайтеся всім, що Бог дає, а я поки що вип’ю чашку чаю.

Поки всі віддавали належне чудовому сніданку, у вітальні панувала тиша. Чути було тільки брязкіт ножів і виделок. Оскар наминав за обидві щоки й уперше за кілька днів почувався задоволеним.

— Надзвичайно, — бурмотів він, накладаючи собі чергову порцію. — Просто чудово!..

— Ми самі випікаємо хліб, робимо сир і масло, варимо варення й пиво, засолюємо м’ясо. Все, що ви бачите на столі, — результати праці наших ченців.

Гумбольдт промокнув куточки рота серветкою.

— Цікаво, а чому ви вирішили заснувати свою місію в таких відлюдних місцях? Мабуть, утримувати її тут надзвичайно дорого?

— Ніколи не знаєш, на що й коли Господь нас сподобить, — панотець налив гостям у чашки духмяного чаю з цілющими травами. — Мій батько мав невелику садибу в Бамако, я виріс у цих краях. Історія моєї родини міцно пов’язана з Африкою, тож рішення заснувати тут місію було для мене цілком природним. — Він зробив ковток і вів далі. — Найважчими для нас були перші роки. Ми жили й працювали за дуже жорстких умов. Копали колодязі, налагоджували зрошення ланів, саджали дерева, зводили будинки. Все це потребувало не лише титанічних зусиль, але також знань і досвіду, а головне — людей, які ладні були б присвятити цьому своє життя. Перше наше поселення складалося з двох бараків і крихітної церквиці. Ми живилися лиш тим, що приносили нам у дар туземці. Годі й казати, якими вбогими були ці дари, оскільки й самі тутешні мешканці весь час голодують. Проте ми не здавалися. І з часом наші лани почали давати щедрі врожаї, поголів’я худоби й птиці потроху збільшувалося, й ми, нарешті, змогли повернути людям те, що вони приносили нам колись від щирого серця. Ніби сам Господь благословив нас на ці добрі вчинки й захистив від усіх негараздів і примх природи.

— Але чому саме тут? — запитав Гумбольдт. — Хіба немає інших місць, де вижити набагато легше?

— Звісно, що є. Але ми мали поважні причини для того, щоб заснувати місію саме тут. І найголовніша з них — догони.

Оскар із цікавістю прислухався до слів священика.

— Я поставив собі на меті привести цей таємничий народ до Бога, хоча це було майже неймовірно, — на губах панотця з’явилася сумовита усмішка. — Мені здавалося, що коли вже я з цим упораюся, то зможу досягнути будь-чого. Проте мої мрії виявилися оманливими.

— Чому?

— Племена, що мешкають на рівнині, охоче дослухаються до слова Божого, проте догони неухильно дотримуються лише власних традицій і вірувань. Дійшло до того, що їхні старійшини заборонили своїм підданим спілкуватися з нами. — Він знизав плечима. — І це незважаючи на те, що раніше ми з ними жваво торгували. Вони приносили нам глиняний посуд, різьблені дерев’яні прикраси, вироби місцевих ковалів, а ми розплачувалися за це козами, хлібом і пивом. Балюстраду біля входу до цього будинку зроблено догонськими різьбярами.

— Я одразу звернув на неї увагу, — промовив Оскар. — Напрочуд гарна!

— Так, але нині придбати щось таке вже абсолютно неможливо. Після заборони наші стосунки перервалися. Проте я не скаржуся. Початок було покладено: ми завоювали їхню довіру. Тож, сподіваюся, навернення догонів до нашої віри і сприйняття ними слова Божого — це лише питання часу. Можливо, колись ми й порозуміємося з цими людьми, — усміхнувся священик.

— Принаймні, вам удалося створити тут справжній оазис, — сказав Оскар. — Тут усе таке чисте й доглянуте, ніби збудоване лише вчора. Навіть будинки виглядають, як нові.

— Ви, добродію, дуже спостережливі.

Чоловік знову усміхнувся.

— За останні півроку ми все відремонтували — пофарбували, полагодили дахи, впорядкували садки. Роботи було завершено лише кілька тижнів тому. Нібито навмисне до вашого прибуття, — в очах панотця засяяли теплі вогники.

— Оце так збіг! — здивувалася Шарлотта.

— О, це більше, ніж збіг, — заперечив священик. — Тут я вбачаю руку провидіння. Господь послав мені знак.

Гумбольдт відкашлявся.

— Я не зовсім розумію…

— Це досить незвичайна історія, — панотець підвівся з-за столу й підійшов до вікна. — Якось надвечір, приблизно з півроку тому, я працював у саду, й мені було видіння. Спочатку я побачив щось схоже на спалах блискавки. Потім небо сповнилося трубних звуків, а земля задвигтіла. Цієї миті я внутрішнім поглядом уздрів нову місію, набагато прекраснішу, ніж ця. Я бачив, як до неї приходило багато людей, які дослухалися до слова Божого. І кожний, на кого я накладав правицю, ставав служником Господнім. Ніби я отримав величезну, надлюдську силу, даровану небом. — Він знову обернувся до гостей. — Того дня я ніби заново народився…

У вітальні запанувала тиша. Присутні якось зніяковіли й не знали, що сказати. І лише Оскар, намащуючи маслом чергову скибочку підсмаженого хліба, розмірковував про те, що видіння, яке того вечора бачив священик, збігається з часом перебування в цих місцях Рихарда Беллхайма. Зрештою, він зрозумів, що його друзі не від того, щоб змінити тему, й перервав мовчанку, яка надто затяглася.

— А що, пиво у вас виходить непогано?

Священик буквально просяяв:

— Так! Це наша особлива гордість. Якщо хочете, ввечері можете скуштувати, але один кухоль, бо воно в нас дуже міцне. І, зрозуміло, якщо ваш батько дозволить.

— Дозволю, — озвався Гумбольдт. Здається, він був вдячний Оскарові за те, що той допоміг йому подолати зніяковіння.

— Просто чудово! — панотець навіть заплескав у долоні. — Тоді більше ніщо не зможе завадити нам улаштувати невеличке свято. Але спершу я хотів просити вас хоча б трохи розповісти мені про себе, друзі мої! В мене накопичилася до вас безліч запитань!

— Із задоволенням на них відповімо, — Гумбольдт склав серветку й підвівся. — І з іще більшим задоволенням приймаємо ваше люб’язне запрошення.

— Ну що ж, тоді не бачу приводу вас затримувати. Можливо, ви бажаєте зайнятися пошуками свого повітряного судна. Якщо я можу вам чимось допомогти, сповістіть мене. Прощавайте, і сподіваюся знов побачити вас у себе одразу ж після вечірньої служби!..

30

Серед цього сумного й дикого пейзажу потяг здавався чужим. Хоча, якщо поглянути згори, він цілком міг би нагадати якусь дрібну трісочку, що загубилася посеред неозорої африканської савани.

Дві тисячі кілометрів піску, гальки й заростей чагарників розділяли Дакар і Тімбукту. Дві тисячі кілометрів виснажливого неробства, коли залишається лише читати, курити, спати або дивитися у вікно. Макс Пеппер не міг собі й уявити, що ця місцевість виявиться такою нудною і безлюдною. Ані землеробів, ані пастухів, ані торгівців — протягом багатьох годин і днів. Не було й тварин. Лише іноді серед небагатьох сухих і покорчених дерев можна було помітити стерв’ятників або шулік, які терпляче чекали, чи бува не вискочить із нори якась миша або ящірка. Над саваною панувала спека. Повітря було нерухоме, й навіть небо неначе вицвіло й зблякло. Вітер, що залітав у відчинені вікна купе, приносив не прохолоду, а стукіт коліс і смердючий чад із димаря.

Раптом звідкілясь долинула ірландська мелодія. Гаррі Босуелл, який сидів навпроти Пеппера, заглибившись у старий номер «Геральд Трибун», нашорошив вуха. Макс також відірвався від своїх нотаток.

— Це, часом, не голос Патрика О’Ніла?

А заразом і Уїлсона, — додав фотограф, ховаючи газету в кишеню. — Ходімо подивимося. Я давно вже хотів розім’яти ноги.

Пеппер зняв окуляри, відклав блокнот і самописку й із насолодою випростався. Він і сам був не проти прогулятися. В тісному задушливому купе неможливо було зосередитися на роботі. Та й ця бісова одноманітність позбавляла його будь-якого натхнення. Тож буде доречною і така пригода.

За дверима купе страшенно смерділо потом, чорним тютюном і дешевим одеколоном. У потяг насідало стільки народу, що двері ледве зачинялися. У першому класі було трохи вільніше, але другий і третій ущент заповнили дрібні торговці й робітники. Були серед них і туземні пройдисвіти, які втекли від поліції і їхали шукати собі долі в чужих краях. Макс іще ніколи не бачив такої строкатої мішанини з людей, які належали до різних племен і народів. Те, що в нього на батьківщині називали «Диким Заходом», порівняно з експресом Дакар — Нігер було просто дитячою забавкою.

Гаррі попрямував до купе Джейбса Уїлсона. Однак, на його подив, воно виявилося порожнім. Нікого не було й у сусідніх купе. Він зупинив кондуктора й запитав, куди це поділися англійці. Той чомусь скривився й указав на стелю.

Гаррі здивовано скинув брови вгору.

— На даху вагона?

Пеппер не міг повірити.

— Що їм там знадобилося? Хіба це не небезпечно?

Вираз обличчя в кондуктора зробився жалісним. Босуелл, навпаки, почав широко усміхатися.

— Ох уже цей О’Ніл! Завжди він щось таке утне! Шкода, що нас не покликали. Ходімо мерщій, Максе! Таке видовище не можна проґавити.

Пеппер не встиг заперечити, як Босуелл опинився вже в кінці вагона й відчинив двері до тамбура. Довелося йти слідом.

Розжарений вітер одразу скуйовдив волосся. Повз них стрімко пролітала савана. Дивна річ — якщо дивитися з вікна купе, швидкість потягу здавалася набагато меншою.

У тамбурі Босуелл щось пошукав угорі, а потім проголосив.

— Та ось же вона, ця бісова драбинка. Зараз побачимо, чи насправді вони там.

Він потягнув до себе металеву розкладну драбинку й поліз кудись угору.

— Ти ж знаєш, що я страшенно не люблю висоти, — почав було Макс, натякаючи на їхні пригоди в Перу, та Босуелл уже зник. За кілька секунд у отворі на даху з’явилася його скуйовджена голова.

— Піднімайся мерщій! — гукнув він. — Вони тут — і О’Ніл, і Уїлсон. Схоже, вони там зовсім непогано влаштувалися.

Потім фотограф знову зник.

— Непогано… — сумніваючись, пробурмотів Макс. — Якщо ви вирішили скрутити собі в’язи, то до чого тут я?

Він кинув погляд за вікно, подумки попрощався з життям і поліз слідом за приятелем.

Уїлсон і його команда юрмилися на даху вагона. До них приєдналися місцеві мешканці, плескаючи в долоні й схвально вигукуючи щось. Макс підійшов ближче. Залізний дах виявився слизьким і похилим. Вітер несамовито тріпав одяг. Не було ані поручнів, ані будь-якої опори, за яку б можна було вхопитися.

Тепер Макс зрозумів, звідки долинала ірландська мелодія. Патрик О’Ніл награвав на гітарі, а Джонатан Арчер і ще дехто з людей Уїлсона відбивали ритм і витанцьовували на розжареному даху. Здавалося, вони не зважали ані на висоту, ані на швидкість.

— А ось і наш Пеппер! — вигукнув Уїлсон, побачивши журналіста. — Чудово, що ви вирішили до нас приєднатися. Нам було вже несила сидіти в цих задушливих купе, й ми вирішили влаштувати собі невелике свято. Приєднуйтеся!

Макс аж ніяк не збирався щось святкувати, проте вважатися серед своїх відлюдником і мізантропом йому теж не хотілося.

— Хочете пива, Пеппере?

— Пива? — здивувався Макс. — А де ж, на Бога, ви його тут узяли?

— У бельгійського торговця, який спершу правив за нього астрономічні гроші. Та ми його вмовили трохи скинути ціну, — усміхаючись, відповів Уїлсон, указуючи на ящик біля себе. — Скуштуйте цього пійла. Тепле, як коров’яча сеча. Але ми у себе в Англії звикли до такого. — Пролунав дружний регіт. Уїлсон передав Максу пляшку й підняв свою: — За успіх експедиції!

— Із задоволенням! — Макс зробив великий ковток.

Пиво виявилося на диво смачним і, незважаючи на свою температуру, освіжало. Ще кілька добрячих ковтків, і Макс уже тримався набагато впевненіше. Більше того — він навіть отримував задоволення від перебування на даху вагона. Сонце палило шкіру, пиво звеселяло душу, а страх десь подівся…

— Просто як в Індії, — засміявся Арчер. — Там ми лише так і подорожували. Одного разу спробуєш, і ніколи вже не схочеш їздити інакше.

Патрик О’Ніл зробив паузу, щоб промочити горло, і знову взявся за гітару. Десь знайшлася скрипка, і хлопці на два голоси загорлали веселу ірландську пісеньку «Кам’яниста дорога». Макс знав і любив її з дитинства, тож надихнувся й підтягнув приспів.

Потім, допивши пиво, він закинув пляшку кудись далеко в савану й почув, як вона дзенькнула, розлетівшись на тисячу осколків. Усі навколо реготали й горлали, відбивали ритм по залізному даху, а відтак неможливо було всидіти на місці й не затанцювати.

Гаррі глянув на друга з посмішкою.

— Ну, що? Здається, тобі вже тут подобається?

— Ще б пак! — відповів Макс. — Просто здорово! Це, мабуть найкраще, що трапилося зі мною за всю цю поїздку. Затанцюймо разом?

— Ну вже ні, дорогенький. І тобі раджу бути обережнішим. Потяг може різко загальмувати, і тоді ти втрапиш просто гієнам на обід.

Та Макс уже не чув цього. Музика гриміла на повну, волосся майоріло за вітром. Давно вже він так не веселився. У нью-йоркських тавернах журналіста добре знали як знаменитого виконавця джиги, старовинного ірландського танцю, і він навіть кілька разів перемагав на танцювальних змаганнях. І хоча зараз у нього не було підходящого взуття, та це йому не заважало.

Дуже скоро всі помітили, що цей борзописець із Нью-Йорка вишкварює нівроку, й почали його заохочувати, вигукуючи та плескаючи в долоні. Джонатан Арчер танцював поряд із ним доти, поки не зрозумів, що Макса йому не перетанцювати. Журналіст був неперевершеним: його ноги злітали вище й вище, а стрибки ставали дедалі ризикованішими.

Темп танцю стрімко прискорювався, пальці Патрика О’Ніла злітали над струнами.

Саме тут усе й сталося. Макс опинився надто близько до краю вагонного даху. Зачепившись черевиком за його жерстяний край, він похитнувся й безладно замахав руками, намагаючись втриматися на похилій поверхні. Та будо вже запізно. Пеппер устиг помітити, як закам’яніла усмішка на обличчі Босуелла, як від жаху розширилися його очі, — й почав падати.

Раптом його схопила за комір дужа рука. Поряд із ним стояв Уїлсон.

Усе сталося надто швидко, майже не помітно для ока. Він відчув лише гострий біль у лікті, залізні руки на шиї й на плечах і одразу ж побачив, що знову стоїть на вагонному даху.

Музика увірвалася.

Всі спантеличено мовчали, втупившись у нього очима.

Гаррі отямився першим.

— Господи, Максе! Ще мить, і ти б розбився на смерті. Я ж тебе попереджав!

— Я просто йолоп, — Пеппер відкинув із лоба мокре пасмо волосся. Він миттєво протверезів, і лише ноги тремтіли так, що коліна підгиналися, і йому довелося сісти просто на іржаве залізо.

Наступної секунди поруч із ним опинився Гаррі.

— Як ти ся маєш, друже??

— Не переймайся. Просто трохи стомився, — Макс оглянувся на свого рятівника.

Уїлсон стояв біля нього, спиною до сонця. Журналісту довелося примружитися, щоб роздивитися обличчя мисливця на метеорити. Та все одно він нічого не побачив, окрім блиску сріблястого штучного ока.

— Дуже дякую, — промовив Макс. — Ви врятували мені життя. Я довіку залишуся вашим боржником.

— Нема за що, — зронив Уїлсон із загадковою усмішкою. — Просто не забувайте про це, коли наступного разу наважитеся шпигувати за мною.

31

Наступного дня близько десятої ранку Оскар і його супутники рушили до західної межі столових гір. Вони їхали верхи на мулах, яких надав у їхнє розпорядження панотець. Він же подбав і про те, щоб мандрівники взяли з собою достатній запас води й продовольства. Значна частина їхнього шляху являла собою досить крутий підйом, стежка була всіяна щебенем, а почасти й уламками скель, тож подорожанам доводилося раз у раз залишати свої сідла й допомагати терплячим тваринам тягти вгору чималий вантаж.

Оскар і Гумбольдт ішли мовчки, а жінки обговорювали подробиці розмови, що відбулася напередодні ввечері під час вечері у священика. Щойно вони опинилися на узвишші, як перед їхніми очима постала вся широка долина внизу. Її протилежний край стрімко здіймався вгору. А далі височіла скельна стіна, відполірована лютими вітрами. На перший погляд, вона здавалася неприступною.

Дивлячись на неї, Оскар навіть не міг уявити собі справжніх масштабів тутешніх гір — навколо них не було ніякого підходящого орієнтиру для порівняння. Хіба що невеликий пальмовий гайок біля їхнього підніжжя давав змогу хоча б на щось накинути оком. Але ж як тут пустельно й самотньо! Нібито вони були останніми людьми на планеті. До них долинали тільки жалісні крики хижого птаха.

— Надзвичайно, чи не так? — Шарлотта прикрила очі рукою. — Нібито зазираєш у доісторичні часи!

Від швидкої ходи вона розчервонілася, чоло змокріло від поту. Оскар швидко глянув на неї й усміхнувся. Перед ним знову була його колишня Шарлотта, котра йому так подобалася. У великих черевиках, коротких штанях і крислатому капелюсі. Як же вона не схожа на ту норовливу й капризну молоду панянку в Берліні!

— Якщо вірити щоденнику Беллхайма, десь там має бути дорога, — сказала вона, вказуючи вгору. — Але точних указівок у його тексті немає.

— Там сказано, що це потаємна дорога, — зауважив Гумбольдт. — Знайти її буде не так уже й просто. А стосовно Беллхайма ти помиляєшся. Він усе ж таки залишив відомості, та вони чомусь зашифровані. Нам треба тільки дістатися до скель і спробувати пошукати біля їхнього підніжжя.

Однак знайти стежку, що вела на плато, виявилося набагато складніше, ніж вони очікували. Майже півгодини мандрівники шукали хоча б якусь зачіпку: характерну тріщину, розпадину абощо, проте так нічого й не виявили. Зрештою Гумбольдт вирішив зробити привал.

— Так далі не можна, — заявив він. — Тут треба попрацювати головою, а не ногами. Загляньмо ще раз до нотаток Беллхайма. — Він вийняв із кишені сюртука старенький зошит у пошарпаній шкіряній палітурці, відкрив на потрібній сторінці й передав його племінниці. — Будь ласка, прочитай іще раз те, що там написано.

Шарлотта уважно подивилася на запис у зошиті:

— «П’ять пальців правої руки уздовж кам’яного жолоба, — почала вона. — Далі — слонячий хобот».

Оскар зазирнув через плече дівчини:

— І це все? Ніякого малюнка або креслення?

Гумбольдт похитав головою:

— Згоден, не так уже й багато. Є ще карта на тій самій сторінці, але вона нам не допоможе. Це просто приблизний ескіз місцевості. Жодних позначок, нічого такого, що дало б змогу розшифрувати те, що криється за цими двома рядками.

— Ох, ці вже мені вчені з їхньою прихильністю до секретності! — невдоволено пробурчав Оскар. — Завжди вони вигадують собі, ніби хтось тільки й думає про те, як би викрасти в них відкриття. І що ж тепер робити?

— Я сушив собі голову над цим іще в Берліні, — промовив Гумбольдт. — Хоча більше сподіватися нема на що, рішення прийде, щойно ми опинимося на місці.

— П’ять пальців правої руки… — Оскар утупився в свою руку. — Про що б це він міг казати?

— Можливо, про форму скелі, що нагадує розчепірені пальці, або щось схоже на це? — запитала Еліза.

— Не думаю, — заперечив Гумбольдт. — Можливо, догонам відомо, де починається стежка, та на момент відкриття Беллхайм іще не зустрічався з ними, а відтак, відшукав стежку самотужки. Та й від догонів нам навряд чи вдалося б чогось домогтися. Якщо вірити голландському священику, вони вкрай стримано ставляться до незнайомців.

— А може, Беллхайм усе це вигадав лише для того, щоб збити нас із пантелику! — бовкнув Оскар. — І все ж таки пропоную розділитися й пошукати скелю, яка б хоч трохи нагадувала п’ятірню.

Оскільки інших ідей не було, мандрівники розійшлися й заходилися розглядатися довкола. За десять хвилин усі знову зійшлися докупи, проте ніхто не виявив нічого схожого на п’ять пальців.

— Марний клопіт, — зітхнув Гумбольдт. — Тут довкола всі скелі однакові. Стрімкі та гладенькі, ніби їх усі виточували на одному верстаті. Про те, щоб видертися на їхню верхівку, годі було й мріяти.

— А що коли ми помилилися? — припустила Шарлотта. — Гори простягаються на десятки кілометрів. Можливо, стежка розташована зовсім в іншому місці?

Гумбольдт мовчки вказав на ескіз, де Беллхайм схематично зобразив обриси гір і передгір’їв:

— Бачиш стрілку? Підйом має розташовуватися на західному боці, приблизно там, де з головною долиною зливаються її бічні відгалуження. Їх ви можете побачити навіть неозброєним оком просто звідси, а відтак ніякої помилки тут немає. — Він схрестив руки на грудях. — Але я не розумію…

— Бічні відгалуження? — пробурмотів Оскар. — Це ті, що нагадують вузькі каньйони?

— Саме це я й мав на увазі, — відказав учений, — але це нам нічим не допоможе. Яке з бічних відгалужень — ось у чому питання. Якщо праворуч їх лише три, то ліворуч, за скельними виступами, я нарахував шість. Це прадавні каньйони, що утворилися внаслідок ерозії там, де за незапам’ятних часів текли водяні потоки. Всі вони досить глибокі.

— П’ять пальців правої руки… — у Оскара засвербіла потилиця. Знайоме відчуття. Так буває, коли відчуваєш, що майже наблизився до розгадки таємниці. — Можливо, Беллхайм, написавши «права рука», просто хотів сказати — «праворуч»?

— І яка нам від того користь?

— Виходить, шукати треба лише праворуч від того місця, яке він називає «п’ять пальців».

Юнак відійшов на кілька кроків і зупинився, дивлячись на гайок із кількох пальм, які щільно тулилися одна до одної. Він машинально перелічив їх — і остовпів. Господи Ісусе!

— Я знаю, що він хотів сказати! — закричав Оскар. — Ходіть усі до мене, мерщій!

Схопивши мула за поводи, він рушив до пальм.

Від метушні прокинулася Вілма, вистромила довгий дзьоб із свого кошика й почала озиратися довкола.

— Уже прийшли? — протріщало в динаміку.

— Ще ні, мала! — кинув на ходу Оскар. — Але вже скоро!

За кілька хвилин мандрівники стояли просто біля пальм. Юнак указав на дерева:

— Ось дивіться — п’ять стовбурів! — він різко скинув угору руку з розчепіреними пальцями. — І всі вони ростуть праворуч від нас. А за ними сховано початок одного з каньйонів.

— І справді! Здається, ти маєш рацію! — Очі Гумбольдта заблищали від хвилювання. — Усе так просто.

— Звісно, якщо знаєш відповідь, — усміхнулася Еліза. — Молодець, Оскаре!

Гумбольдт, посміхаючись, ляснув сина по плечу:

— Приєднуюся до Елізи!

Він провів свого мула до гаю і прив’язав до стовбура однієї з пальм.

— Каньйон затісний, а підйом угору надто стрімкий для мулів, — промовив учений. — Тому далі доведеться йти пішки. Беріть усе найнеобхідніше — і рушаймо.

Повсюди скелі здіймалися майже вертикально. Каньйон же являв собою вузьку та глибоку щілину, яку проробив собі за доісторичних часів могутній протік, що стікав із плато в сезон дощів. Вода проклала собі шлях у м’якому червонуватому пісковику, а заразом принесла сюди безліч кам’яних брил і уламків, які траплялися на дорозі. Подекуди вони утворили затори й лабіринти, пробиратися крізь які могли тільки такі відчайдухи, як Гумбольдт. Він недарма примусив усіх спішитися мули б тут нізащо не пройшли. Та й людям було непереливки.

Піднявшись трохи вище, мандрівники зупинилися, щоб розглянутися довкола. Шарлотта ковтнула трохи води з фляги.

— Не знаю, — задумливо промовила вона. — Щось я сумніваюся стосовно цього каньйону. Вище він уривається, не доходячи до краю плато, а ми все ще не виявили ані стежки, ані драбинки. Такими стрімкими схилами без альпіністського спорядження нам, звісно, не піднятися й на сотню метрів.

Гумбольдт глянув угору. Небо з глибини каньйону здавалося вузькою синьою стрічкою.

— Не забувай, ми так і не розшифрували другу частину Беллхаймових нотаток, — сказав він. — Там сказано: «Далі — слонячий хобот».

— Я вважала, що каньйон — це і є «хобот», — заперечила Шарлотта. — Він такий само вузький та довгий.

— Каньйон? Навряд чи, — учений похитав головою. — Беллхайм загадав непросту загадку. Вважаю, що нам слід шукати те, що хоча б якимсь чином можна співвіднести зі слонами.

— Можливо, він мав на увазі якусь брилу особливої форми, — припустив Оскар. — Щоправда, єдина брила, що хоч трохи схожа на слона, який лежить на землі, розташована просто внизу, біля стежки, якою ми сюди прийшли. Вона проходить упритул до гірського схилу, й ми ледве пролізли повз неї, пригадуєте?

— Так-так, — в очах Гумбольдта спалахнув знайомий блиск. — Ходімо, подивимося на неї уважніше.

Він обернувся й почав спускатися. Оскар, охоплений азартом пошуків, поспішив за ним.

За чверть години вони знову стояли біля стежки. Брилу пісковику вигадливої форми не довелося довго шукати — вона різко виділялася серед довколишніх скель. Гумбольдт обійшов круг неї в пошуках підходящого виступу, який допоміг би йому вилізти на верхівку, й невдовзі вже стояв нагорі. Він випростався, щоб оглянутися довкола й одразу ж закричав:

— Ти вгадав, Оскаре! Піднімайся сюди мерщій!

Один за одним мандрівники видиралися вгору крутим боком скелі. І, ще не встигнувши віддихатися, вони все зрозуміли. Просто перед ними у скельній стіні, до якої було звернуто «голову» слоноподібної брили, зяяв темний отвір. Відстань між брилою та гірським схилом не перевищувала півметра.

— Схоже, що це він і є — слонячий хобот, — Гумбольдт указав на печеру.

Оскар підійшов ближче й зазирнув усередину.

— Овва, та тут же протяг! Схоже, що цей тунель має інший вихід… — Він несподівано замовк. — Дивіться, що я знайшов! — Юнак нахилився й підняв із землі уривок промащеного паперу, що застряг між камінням. — Що це таке?

Гумбольдт узяв знахідку й підніс ближче до очей.

— Це, якщо не помиляюся, частина упаковки від магнієвого смолоскипу. — Він відкрив свою наплічну сумку й витяг звідти прямокутний пакет. — Приблизно такого самого, як і цей. Входить до комплекту спорядження будь-якої серйозної експедиції, тому що може горіти не лише в повітрі, а й під водою… Ось, погляньте. Тут навіть збереглася частина етикетки й печатка!

— «Берлінський університет, — пошепки прочитала Шарлотта. — Професор Рихард Беллхайм».

— Ну як, вам потрібні ще якісь докази? — запитав дослідник. — Ні? Тоді вперед. Оскаре, як ти гадаєш, ми проліземо в цю діру?

— Ми ще не такі гладкі, проліземо, — недбало змахнув рукою юнак.

— Сподіватимемося, що так воно і є.

З цими словами Гумбольдт запалив смолоскип, і всі четверо рушили в глиб скелі.

32

Попереду мерехтіла крихітна пляма світла. Серце Оскара ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання. Смолоскип Гумбольдта згас хвилину тому, й у тунелі зробилося зовсім темно. Оскар не любив темряви, не любив перебувати в замкненому просторі, не любив не мати точки опори, не розуміти, де верх, а де низ. Через це виникало якесь неприємне відчуття, ніби похований живцем.

— Залишилося зовсім трохи, — почувся голос ученого. — Метрів із тридцять-сорок.

У вухах лунко вчувалося, як скрегочуть об каміння його важкі чоботи з металевими підківками. Згори сипалося дрібне каміння. Пилом засипало очі й забивало ніс. Оскар кашляв і сопів, але намагався не відставати від своїх супутників.

Поступово світла пляма почала збільшуватися. Гумбольдт і Шарлотта, які йшли попереду, вже вибралися назовні й тепер допомагали Елізі. Наближаючись до виходу з тунелю, Оскар бачив їхні обличчя. Рюкзак із Вілмою та запасом води у флягах, здавалося, важить не менше, ніж півтонни. Він тягнув хлопця донизу, ніби невідома сила намагалася втримати його в пітьмі й не дозволяла вийти до сонячного світла. Юнак зціпив зуби і рвонувся вперед. Іще кілька метрів. Сонце на мить засліпило його. Він відчув, як його обхопили сильні руки, витягли зі скельного отвору і знову опустили на землю.

— Чудово, мій хлопчику! З тобою все гаразд? — голос Гумбольдта повернув його до дійсності.

Оскар кивнув.

— Здається, так, — через силу усміхнувся він. — Ось тільки пилу наковтався!

— І ми теж, — Еліза розстебнула його рюкзак і випустила на волю Вілму. Ківі одразу ж вирушила оглядати місцевість. — Не відходь дуже далеко від нас, чуєш? — додала жінка, звертаючись до пташки. — І будь обережною, щоб нам не довелося витягати тебе з якоїсь тріщини!

Вілма обурено пискнула і зникла у найближчих заростях чагарників.

— Дуже не любить, коли на неї тиснуть, — зауважила Еліза. — Завжди робить тільки те, чого захоче її ліва лапа. В усьому схожа на свого хазяїна. — Вона кивнула в бік Гумбольдта, котрий видерся на високий стрімчак і дивився в бінокль у бік півдня.

Оскар засміявся й поліз нагору слідом за батьком.

Побачене вразило його. Надійно сховане від сторонніх очей лабіринтом високих скель і нагромадженнями брил пісковику, там було розташоване місто, на південному краю якого височіла якась кругла споруда, схожа на башту. Біля невисоких будинків зеленіли дерева, тінь від яких лягала на стіни. Звідси, з висоти, місто найбільше нагадувало іграшкові будиночки, які діти ліплять із вологого піску з допомогою лопатки, відерця і пластикових формочок.

Оскар насунув на очі капелюха й запитав:

— Це і є місто догонів?

Гумбольдт усе ще дивився в бінокль.

— Догонів? Ні. Вони мешкають у зовсім інших місцях. Тут колись жили теллем, але вони покинули своє місто багато століть тому.

— Ти в цьому впевнений?

— А ось поглянь, — Гумбольдт простягнув бінокль Оскару.

Зовні місто мало цілком звичайний вигляд, дивувало лише те, що на вулицях не було людей. Скрізь панувала пустка. Батько мав рацію — тут більше ніхто не жив. Оскар повернув бінокль Гумбольдту, і четверо мандрівників рушили до загадкового помешкання легендарних теллем.

Міська брама виявилася першим свідченням того, що колись тут відбувалися запеклі сутички. Високі ворота було майже вщент розтрощено руками людей, а рештки сумно погойдувалися, наче крила підстреленого птаха. Багато які з будинків було пошкоджено пожежею. Навколо панувала якась неприродна тиша, від якої холонуло серце.

Оскар нерішучо зупинився.

Це місто дуже відрізнялося від тих, які він бачив раніше. Тут не було прямих ліній і вертикальних площин. Жодний із будинків не був схожим на інші. Усі ці паралелепіпеди із заокругленими кутами, високі конічні башти, циліндри, напівсфери, кеглі й піраміди були найрізноманітнішого розміру. Очевидно, за прадавніх часів їх фарбували в яскраві кольори. Деякі споруди зруйнувалися від часу, проте більша частина добре збереглася. Судячи з усього, місцеві мешканці були низенькими на зріст: отвори дверей ледве сягали Оскару до плеча, а всередині будиночків не можна було випростатися на повний зріст. Це ще більше надавало їм схожості з дитячими піщаними хатками.

Чим далі мандрівники заглиблювалися в переплетіння вулиць і переходів, тим вище у скелі здіймалися будинки. Вони тулилися до пісковикових схилів, неначе ластівчині гнізда, що дивним чином збільшилися. Іноді між хатками чорніли глибокі провалля, що вели кудись у глиб землі.

З обох боків однієї з таких печер височіли масивні колони, зроблені з суцільного каменю й прикрашені загадковими символами. Гумбольдт витяг із сумки ще один магнієвий смолоскип і почав спускатися. Невдовзі його супутники, які залишилися нагорі, почули його голос:

— Мерщій до мене! Ви маєте це бачити!

Зайшовши до печери, Оскар, Шарлотта й Еліза спантеличено зупинилися біля входу. Перед ними постала простора підземна зала, в глибині якої можна було побачити якісь двері. Вся стеля і стіни зали були вкриті дивовижними зображеннями.

— Придивіться! — Смолоскип у руці вченого відкидав на стіни мерехтливі відблиски. — Це ж справжня сенсація!

— Що означають ці малюнки? — запитала Шарлотта.

— Я гадаю, що перед нами — зоряна карта. Тут відтворено різні сузір’я, — він пройшов уздовж стіни й зупинився біля особливо чіткого зображення. — Ось це, наприклад, Оріон, він же Небесний мисливець. Сузір’я нагадує літеру X із трьома невеликими зорями в центрі. Їх називають Поясом Оріону. — Він знову вдивився в малюнок. — А бачите цю світну точку? — Він указав на велику зірку в сузір’ї Великого Пса. — Якщо подумки подовжити лінію, що з’єднує зорі Поясу Оріону, то вона вкаже на Сиріус, найяскравішу зорю нічного неба. Та, схоже, теллем надавали якогось особливого значення не самому Сиріусу, а цій маленькій зірочці біля нього.

— Чому ти так вважаєш? — поцікавився Оскар.

— Вона явно відрізняється від інших. У тому місці, де її зображено, колись навіть був коштовний камінь. Бачиш? — Він указав на ледь помітне заглиблення у стіні. Потім учений передав смолоскип Оскару і швидкими кроками обійшов печеру за периметром. — Дуже дивно! — схвильовано промовив він, повернувшись.

— Що ти хочеш цим сказати? — Оскар не розумів, чому батько так збентежився, адже на вигляд печера була зовсім звичайною.

— А ти глянь, — відповів Гумбольдт. — Зображення нічного неба на всіх чотирьох стінах розташовані так, що ця зірочка, в якій колись виблискував коштовний камінь, є ніби центром Всесвіту, навколо якого обертаються всі світила. Дуже дивний погляд на світобудову.

— Та це ж, мабуть, і доводить її особливе значення для тих, хто збудував це місто.

— Безперечно, — кивнув учений. — Дивує мене не це. Справа в тому, що мешканці Землі в ті часи не могли знати про цю зірку.

Еліза й Шарлотта підійшли ближче.

— Чому не могли? — поцікавилася Шарлотта.

— Тому що її неможливо побачити неозброєним оком.

— Ти ж казав, що Сиріус — найяскравіша зірка нічного неба!

— Я казав це про Сиріус А. Проте тут зображено Сиріус В, його крихітний, тьмяний супутник, білий карлик, який можна роздивитися тільки у вісімнадцятидюймовий телескоп. На карті зображено саме його. Те, що Сиріус є подвійною зіркою, припустив іще в 1844 році німецький астроном Фрідріх Бессель, а в 1862 році американець Альван Грехем Кларк виявив цю зірочку під час випробувань свого нового телескопа великої потужності. Теллем же ні за яких обставин не могли про неї знати, якщо, звісно, вони не вміли створювати найсучасніші астрономічні прилади. Що ж, ходімо далі… — Учений указав смолоскипом у бік загадкових дверей у глибині зали. За ними мандрівники побачили гвинтові сходи, що були вирубані в суцільній скелі й вели кудись нагору. Нахиливши голову, Гумбольдт почав підійматися. Решта мандрівників поспішила слідом.

Здавалося, цей підйом триватиме цілу вічність. Аж ось нагорі зажевріло денне світло, й незабаром дослідники досягли своєї мети — невеликого круглого майданчика, до якого й вели ці сходи. Оскар аж замружився від яскравого світла й величезного простору, що відкривався згори. Вони стояли на верхівці тієї високої круглої башти, яку бачили ще здалеку, зі скелі.

Юнак обережно наблизився до краю майданчика. Біли його ніг лежало покинуте місто. Його було видно, як на долоні. Від цього видовища просто перехоплювало подих. Чудернацькі глиняні споруди здавалися звідси дитячими іграшками, численні вулички та провулки перетиналися й переплутувалися, нагадуючи тенета величезного павука, і врешті сходилися на головній площі в центрі міста. В самому серці цього павутиння височіла дивна куполоподібна споруда з чотирма баштами на кутах і широкими сходами, що вели до центрального входу.

Мабуть, це й був саме той храм, щодо якого Рихард Беллхайм залишив так багато записів у своєму щоденнику. Та всі вони були або наполовину зашифровані, або містили непевні натяки, які без автора просто неможлиио зрозуміти. Що ж розташовується там усередині?

Це запитання вже давно непокоїло Оскара. Він хотів було запитати про це Гумбольдта, коли раптом помітив якийсь невиразний рух біля храмової стіни. Він навіть примружився й труснув головою, щоб пересвідчитися, що це йому не мариться. Адже ще хвилину тому там нікого не було! Що за дивина?

Юнак торкнув плече Гумбольдта.

— Батьку! Здається, ти казав, що люди давно покинули це місто?

— Саме так. А в чому справа?

Замість відповіді Оскар показав рукою вниз.

33

Йатиме, наче заворожена, не могла зрушити з місця й дивилася вгору, на верхівку Зоряної вежі. Там стояв білий чоловік із її сну. І він був не сам. Поряд із ним дівчинка побачила юнака, майже підлітка, з такою само білою шкірою, і двох жінок. Обличчя першої було блідим, як повний Місяць, а друга майже така ж темношкіра, як сама Йатиме.

Дівчинка здригнулася, згадавши свій сон про летючу тварину з величезним черевом і широкими крилами, і боязко озирнулася. Як ці четверо опинилися тут. І чи не ховається десь поблизу той звір, що доправив їх сюди?

Цієї миті юнак схвильовано обернувся до білого чоловіка й указав рукою просто на неї. Прибульці її помітили!

Йатиме коротко свиснула, й вони із Джабо сховалися в тіні між руїнами.


Оскар поспіхом спустився вниз зовнішніми сходами й за хвилину вже стояв біля самого підніжжя вежі — приблизно там, де бачив темношкіру дівчинку років одинадцяти чи дванадцяти. Вона була вдягнена у квітчасту спідницю. Голова запнута строкатою хусткою. На ногах — шкіряні сандалі. За плечима дівчинка несла в’язанку хмизу. Оскар це добре бачив. І собаку він також устиг роздивитися — маленька тваринка, котра була не дуже схожою на охоронця, а тим паче, на бійця.

А тепер обох наче корова язиком злизала.

— Тут! — гукнув він угору до своїх. — Вони стояли тут! Повсюди залишилися їхні сліди. У дівчинки була в руках палиця, а супроводжував її худющий собака. Ще й кульгавий. Це добре помітно за відбитками лап на піску.

За кілька хвилин Гумбольдт і обидві жінки спустилися вниз, до Оскара. Вчений раз у раз озирався, ніби хотів знову побачити дитину, яка була схожою на звичайну догонську дівчинку.

— Дивна річ, — промовив він. — Я був цілком упевнений, що догони уникають цього плато. І Беллхайм у своєму щоденнику підкреслює, що вони наклали табу на Заборонне місто.

— Точніше, він пише про те, що раніше траплялися випадки, коли люди, які підіймалися сюди, жорстоко страждали, — уточнила Шарлотта. — Тому старійшини суворо заборонили будь-кому відвідувати місто й узагалі плато.

— А що це за випадки? — запитав Оскар.

Гумбольдт лише похитав головою.

— Не знаю. Але ми прийшли сюди саме для того, щоб це з’ясувати.

— Не схоже, щоб ця дівчинка зважала на якісь там заборони, — зауважила Шарлотта.

— Вона ще тут, — стиха промовила Еліза. — Я її відчуваю. Вона сховалася й стежить за кожним нашим рухом.

— Нам слід поводитися абсолютно спокійно, — сказав Гумбольдт. — Якщо вона переконається, що ми не маємо ворожих намірів, то скоро вийде. Я чомусь упевнений, що вона прибігла сюди потай від батьків. — Він схрестив руки на грудях. — А поки що ходімо разом он до того храму. Мені ще треба з’ясувати для себе кілька важливих питань. І Беллхайм згадував про це місце.

Разом вони пройшли повз усохлий садок і опинилися біля підніжжя широких сходів. Звідси споруда храму мала ще величніший вигляд. Високу будівлю, зведену з червонуватої глини, увінчував купол у вигляді напівсфери з отвором у верхній частині. Крізь цей отвір до храму проникало сонячне світло. Вікон або якихось інших прорізів у стінах не було. Крізь відчинені ворота мандрівники зазирнули всередину. Там розташовувалася зала — величезна й зовсім порожня. Ані колон, ані статуй, ані будь-яких інших прикрас. Жодних деталей, що могли б якось натякнути на те, задля чого зведено цю грандіозну споруду і яким богам у ній поклонялися. Там, куди потрапляло світло, височів якийсь дуже великий і масивний предмет, міцно замурований у глиняну підлогу. Узвишшя, на якому він стояв, мерехтіло трав’янисто-зеленими іскрами й було оперізане кільцем iз чорного обсидіану і золота, яке за багато століть не втратило свого сонячного блиску. Що це було? Вівтар чи якийсь дивний моноліт, що слугував об’єктом поклоніння?

Оскар уже збирався переступити поріг храму, коли раптом йому почувся знайомий голос:

— Вітаю тебе, мій хлопчику!..

Юнак закляк на місці від здивування. Голос звучав дуже близько. А, якщо вже бути зовсім точним, — просто у нього в голові.

— Як добре, що ти прийшов сюди! Я вже майже втратив надію знову побачити тебе.

Оскару аж мову відібрало. Після поневірянь у савані хлопцю вдалося переконати себе, що все це маячня, до якої спричинили перенапруження та спека. Проте зараз сумніву не було: дивний голос і справді існував.

Еліза миттю відчула щось лихе. Вона підійшла до нього й обняла за плечі.

— З тобою все гаразд?

— Я… я не знаю. Щось паморочиться в голові.

Жінка допомогла йому спуститися на кілька сходинок нижче.

— Ти, мабуть, трохи перегрівся на сонці. Може, сядемо?

— Ні, дякую, — пробурмотів хлопець. — Усе гаразд. Мені б водички…

Еліза простягнула йому флягу. Оскар ковтнув і віддав її жінці.

— Уже краще, — заспокоїв він Елізу. — Якесь миттєве запаморочення. Мені здалося, що я чую якийсь голос.

— Голос? — Еліза насупилася.

— Ти тільки не дивуйся, але можу заприсягнутися, що зі мною щойно хтось розмовляв. Я цілком упевнений, тому що голос звучав дуже виразно.

Еліза озирнулася.

— Тобі не здалося, — прошепотіла вона. — Я також дещо чула.

— Справді?

Жінка кивнула.

— Тільки це був не голос, а, швидше, мелодія. Я весь час чую ці наспіви відтоді, як ми потрапили до піщаної бурі.

Оскар ошелешено мовчав. Якщо й Еліза щось чує, виходить тут справа зовсім не в його хворобливій уяві.

— Але що ж це таке?

— Хтозна. Знаю лише одне: ми маємо поводитися дуже обережно. Щось тут коїться незрозуміле. Я відчуваю присутність стороннього. Невідомо, людина це чи тварина, проте воно налаштоване до нас не дуже дружньо.

— Здається, я знаю, що це таке, — голос Гумбольдта долинав неначе здалеку. Учений стояв біля воріт храму, уважно дивлячись на дивний камінь у центрі зали. — «Скляне прокляття», що також відомий як «Небесний Вогонь», або «Око Медузи». — На губах у нього вигравала таємнича усмішка. — Камінь із глибин космосу!

— Це саме той метеорит, про який згадує Беллхайм! — здогадався Оскар.

Гумбольдт кивнув.

— Про цей камінь складено десятки легенд. Я не міг і подумати, що він існує насправді. А ще менше чекав, що ми натрапимо на нього. Лише після уважного вивчення нотаток Беллхайма у мене з’явилися деякі невиразні здогадки й підозри. Та мені не хотілося завчасно розповідати вам про це, бо цілковитої впевненості ще не було. І ось тобі маєш!

— А що це за легенди?

— Приблизно десять тисяч років тому Північна Африка була зеленою і родючою. Там, де зараз пролягає найбільша пустеля Землі, Сахара, виблискували на сонці численні озера, котили свої хвилі до моря повноводі ріки, а серед заростей густої рослинності паслися незліченні череди антилоп, жирафів і слонів, від яких не відставали леви, гепарди та гієни. Та одного дня небо розкололося, і щось стрімко впало з нього на землю — приблизно там, де нині розташований Алжир. І відтоді все змінилося. Дощів більше не було, озера й ріки висохли, земля порепалася від посухи. Першими загинули тварини, а потім настала черга людей. Вижити зуміли тільки найбільш сильні, войовничі та життєздатні племена. Вся Північна Африка перетворилася на розжарене море піску. — Гумбольдт ковтнув води з фляги й вів далі. — Теллем були вихідцями з Сахари, її корінними мешканцями. Якимсь чином вони встановили, що причина грандіозної посухи, що тривала протягом багатьох століть, полягає у незвичайному камені, який упав із неба. Теллем відшукали його, викопали з піску й відвезли якомога далі від своєї батьківщини, сподіваючись, що тепер уже їхня Сахара відродиться. Камінь було піднято високо в гори, щоб він більше не міг нікому зашкодити, але Сахара так і залишилася пустелею. Натомість, самі теллем заплатили за свій сміливий вчинок страшну ціну: камінь змінив їхню природу. Він висмоктав із них життя й перетворив на безсилих рабів. На маріонеток, які здатні за бажання змінювати свій вигляд. Вони зробилися так званими «скляними людьми», — сказавши це, вчений багатозначно глянув на Оскара. — Тепер ви розумієте, що після жахливого випадку з Беллхаймом я не зміг би заспокоїтися, якби не дізнався про справжню причину того, що сталося?

— То, виходить, що саме ця штука і змінила Беллхайма? — Оскар із огидою покосився на зелений моноліт усередині храму, який нібито спричинив виникнення грандіозної пустелі. Це, звісно, нелегко собі уявити, але ж потойбічний голос і загадкову мелодію він чув і упевнений, що це не сон. — Гадаю, нам варто поводитися акуратніше й добряче поміркувати, перш ніж щось робити, а особливо з цим страшним зеленим одороблом.

— Згоден, — Гумбольдт твердо глянув на своїх вірних супутників. — Ніхто з вас ні в якому разі не повинен заходити до храму. Це стосується й тебе, Вілмо. Не робіть жодних спроб проникнути туди. Навіть якщо всі ці розповіді не містять у собі й половини відсотка правди, цей камінь є дуже небезпечним.

Учений вийняв із кишені зошит Беллхайма і відкрив його.

— Я провів чимало годин, намагаючись зібрати докупи фрагменти цієї мозаїки. Багато що мені й досі незрозуміло, та в одному я впевнений: Беллхайм був тут. Він заходив до храму й вийшов звідти іншою людиною. Його особистість, його думки, навіть його почерк повністю змінилися. Від того щирого й привітного хлопця, з яким ми товаришували під час навчання в університеті, нічого не залишилося. Навіть його записи зробилися уривчастими, а думки переплуталися. Якщо порівняти нотатки, які зроблено до й після відвідування храму, в око впадає безліч розбіжностей. Він забув правила граматики, почав недоречно вживати найпоширеніші слова. Складається враження, що він писав щоденник, аби тільки зробити вигляд. І щоб ніхто не запідозрив, що в оболонці його тіла оселилася якась зовсім нова істота.

Останні слова вразили Оскара. Він згадав про свою руку, яку поранив під час сутички з Беллхаймом.

— І як же нам тепер бути? — запитав він, ледь стримуючись, щоб остаточно не запанікувати.

— Перш за все — обережність, і ще раз обережність, — Гумбольдт скинув із плеча сумку, зняв із пояса шпагу й поклав поряд із собою. — Камінчик, що здатний перетворити родючий край на пустелю, може накоїти ще більшого лиха. — Він відкрив сумку, вийняв звідти кілька невеликих металевих контейнерів із герметичними кришками, шпатель і пінцет. Усе це він розклав на розстеленому носовичку.

Оскар не розумів, навіщо батько це робить. Йому хотілося одного — якнайшвидше забратися звідси. І храм, і все це покинуте місто, що було збудоване невідомим народом, подіяли на нього дуже дивно. Еліза й Шарлотта теж нервували.

Зберігати спокій удавалося лише Гумбольдту. Прихопивши з собою ціпок, він підвівся.

— Чекайте тут, я скоро повернуся.

Із цими словами він ступив усередину храму. Можливо, це була всього якась зорова омана, проте Оскару раптом здалося, що зелений моноліт злегка запульсував. Світло під склепінням храму зробилося яскравішим.

Гумбольдт зробив іще крок і зупинився. Тепер він стояв уже за півтора метри від порогу. Закинувши вгору голову, вчений прислухався.

— Що там? — гукнула Шарлотта. — Ти щось чуєш?

— Не знаю. Це схоже на уривок якоїсь мелодії. Або на брязкіт келихів.

Еліза швидко глянула на Оскара. Юнак мовчки кивнув.

— Виходь звідти, мерщій! — стривожилася Шарлотта. — З каменем щось відбувається.

— Не лише з каменем. З усім храмом, — відповів Гумбольдт. — Я його чую. Він розмовляє зі мною.

Цієї миті підлога споруди злегка задвигтіла. Учений опустив очі. Місце, де він стояв, тепер нагадувало воду, на якій вітер здійняв хвилі. Гумбольдт відступив на крок, але за цей час його ноги встигли загрузнути в зеленкуватий пісок аж по литки. Оскар схопив батька за сорочку, рвонув до себе й витяг із небезпечної зони.

Коли вчений знову опинився на сонці, його супутники з жахом утупилися в Гумбольдтові чоботи. Їхня цупка шкіряна поверхня була всіяна крихітними гострими піщинками, які тихенько видзвонювали й при цьому метушливо пересувалися. Здавалося, що Гумбольдт наступив у мурашник, де була безліч яскраво-зелених мурах. Деякі з піщинок уже почали вгризатися у шкіру. Помітивши це, вчений блискавично стягнув із себе взуття й відкинув якомога далі від себе.

Всі продовжували зачаровано дивитися на його чоботи, їхня поверхня дивно зблякла й ніби вицвіла, та загалом із ними майже нічого не відбувалося, тож за кілька хвилин мандрівники наважилися підійти ближче.

Гумбольдт узяв палицю, настромив на неї чобіт і підніс до очей. На ньому повсюди було видно сотні крихітних отворів — товста воляча шкіра перетворилася буквально на решето. Але й від гострих піщинок не залишилося й сліду.

Оскар відступив. Йому здавалося, що земля під ним гойдається. Куди б він не глянув, скрізь йому ввижалися живі кришталики. Серце несамовито калатало, горло стискало.

— Тікати… Треба мерщій тікати, — пробурмотів він.

— Заспокойся, мій хлопчику. Ці кристали просто зникають.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Можеш сам подивитися. Жодних слідів не залишилося. І на чоботях їх більше немає. Схоже на те, що ці створіння бояться сонячного світла. Або ж здатні існувати лише на певній відстані від зеленого моноліту. Ми, врешті, маємо зрозуміти, що воно таке.

Оскар глибоко зітхнув і запитав:

— Це предмет чи жива істота?

— Поки що не знаю, — Гумбольдт оглянув чоботи, переконався, що всі кристали справді зникли, і знову взув їх на ноги. Халяви нагадували тонке мереживо, проте викидати їх було ще рано. Вчений зробив кілька кроків, пересвідчився, що підошви цілі, й скомандував:

— Оскаре, бери контейнер і ходімо до храму.

— Що ти хочеш робити? Невже ми повертаємося?

— У тому-то й справа. Це конче необхідно. Я маю взяти проби для більш ретельного вивчення, без твоєї допомоги мені не обійтися. Не панікуй — тобі не доведеться навіть заходити всередину.

Оскар завагався. Йому знадобився певний час, щоб опанувати свій страх, та розчарувати батька він не міг. Зараз надто багато залежало від Гумбольдта й від нього самого. А що коли їм удасться знайти протиотруту до дії смарагдово-зеленого лиха, що дрімало у храмі?

Прихопивши один із контейнерів, юнак рушив за вченим. Біля храмових воріт Гумбольдт витяг із піхов шпагу й занурив кінчик клинка в пісок біля порогу. Піщинки одразу ж заворушилися й задзвеніли. Декілька зелених кришталиків, що прилипли до металу, марно намагалися просвердлити блискуче лезо. Гумбольдт витяг шпагу з піску, підніс ближче до очей і почав роздивлятися.

— Чудово, — нарешті, промовив він. — Вони нічого не можуть зробити з металом. Я так і думав. Оскаре, подай-но сюди контейнер!

Юнак відгвинтив кришку й простягнув батькові металеву посудину. Гумбольдт витяг із кишені ніж і скинув зелені піщинки з кінчика шпаги в контейнер. Оскар миттю накрив його кришкою і міцно загвинтив. Із контейнера одразу ж почувся скрегіт, шурхіт і дивний легкий брязкіт.

Гумбольдт перевірив, чи добре тримається кришка, і кивнув:

— Можемо повертатися.

Дорогою назад він промовив, потираючи руки:

— А тепер ми можемо трохи поекспериментувати з цими кристалами. Нічого вони нам не зроблять!

34

Коли Оскар розплющив очі, сонце вже піднялося над дахами місіонерського селища. Він лежав у своєму ліжку, вітерець із вікна ворушив москітну сітку над ним. Квадрат сонячного світла на підлозі торкався ніжки стільця. Це означало, що було вже близько десятої ранку.

Хлопець скочив на ноги й хутко вдягнувся. Вчора він ледве доплентався до своєї кімнати, важко пересуваючи здерев’янілі неслухняні ноги, й одразу, не повечерявши, впав на постіль і забувся тяжким сном без сновидінь.

А зараз, навіть не умившись як слід, він вискочив із хати й пішов розшукувати батька. В саду, як і завжди, зібралися для молитви всі члени місіонерської громади. Незважаючи на те, що руки ченців були молитовно складені, а голови опущені, Оскару здалося, що двоє-троє з них провели його підозрілими поглядами.

Він трохи сповільнив кроки, та невдовзі вже знову мчав щодуху — цікавість не давала йому спокою і примушувала бігти вперед. Зараз найголовніше — з’ясувати, який результат дали експерименти Гумбольдта із зеленими кришталиками.

Фіранки на вікнах будиночку, в якому розмістився вчений, усе ще було запнуто. Це здалося Оскару дещо дивним. Він добре знав, що зазвичай батькові цілком вистачало кількох годин сну. Наблизившись до дверей, юнак постукав.

Ніхто не відповів.

Він постукав удруге й покликав батька.

Ченці-місіонери так само стежили за ним. І хоча сонце вже припікало йому потилицю, в животі у хлопця похололо. Він постукав іще раз, але відповіді так і не було.

Він уже збирався було піти, коли почув із-за дверей голос Шарлотти, який стиха запитав:

— Хто там?

— Це я, Оскар. Відчини!

Двері злегка прочинилися, і Оскар побачив бліде обличчя кузини. Вона скоса глянула на ченців у садку, схопила юнака за руку й затягла до будиночку. Щойно він переступив поріг, як вона захлопнула двері й засунула клямку.

— Що відбувається? — ошелешено запитав Оскар. — І навіщо вам знадобилося з усього робити таємницю? Чого це ви зачинилися? Я вже гадав, що…

— Помовч! — Шарлотта приклала палець до рота, кивнувши на Гумбольдта. Учений, глибоко замислившись, стояв перед яскраво освітленим столом, на якому було розкладено інструменти. Його очі захищали окуляри, а зверху сюртука він вдягнув щось на кшталт халату.

— Він пропрацював цілу ніч, іще й не лягав… — прошепотіла Шарлотта, підводячи Оскара до столу. Еліза, яка сиділа на лаві в кутку, кивнула йому. — Ми боялися, що це хтось із місіонерів, тому й не відчиняли, — пояснила дівчина.

— Але чому?

— Не можна, щоб вони знали про те, що тут відбувається. Ти ж пам’ятаєш, як позавчора ввечері, прощаючись із нами, панотець настійно радив нам у жодному разі не підходити й близько до плато?

— Та, здається, щось таке було.

— Він ясно дав зрозуміти, що, хоча сам і не вірить у всілякі жахливі розповіді, але місцеву громаду такий вчинок може налаштувати проти нас.

— Так-так, справді, — підтвердив Оскар. — Тепер і я згадав… Невже вони вже щось пронюхали?

— Схоже на те. Принаймні, вони якось дуже дивно поводяться. Тому нам знадобилися фіранки й зачинені двері.

Оскар витягнув шию.

— Ви щось з’ясували? — його погляд упав на сталеву кришку контейнера, в якому й досі витанцьовували, пересувалися й видзвонювали дивні зелені кришталики.

— Гумбольдт припускає, що це дещо на кшталт рослин, — сказала Шарлотта. — Абсолютно не відомі науці. Такої форми життя просто немає на Землі.

— Звідки ж вони взялися?

— Можливо, із глибин Всесвіту.

— І якого ж висновку ви дійшли?

— Ось поглянь сам! — Гумбольдт зняв захисні окуляри й показав на стареньке бляшане цеберко, що стояло в темному кутку. Оскар одразу помітив його, проте досі не звертав на це особливої уваги. Зараз же він зацікавлено наблизився до цієї «лабораторної посудини». На дні цеберка щось зблискувало.

— Що це таке?

— Я посадив їх минулої ночі. Дивись, як швидко вони розвинулися, — не без гордощів промовив дослідник.

Оскар придивився уважніше. Вміст відра мав досить, загрозливий вигляд. Від його дна здіймалися вгору паростки, схожі на голки, виготовлені із зеленого скла. Поки він їх розглядав, одна з голок зі скреготом розкололася навпіл, і з неї з’явився новий пагін, довший і товщий за перший. Обидві половинки першого пагона зникли у ґрунті на дні відра. Не минуло й кількох хвилин, як на цьому місці з’явилася пара нових рослинок. Повітря сповнилося дзвону і співів. Ці стебельця виглядали такими тендітними, що, здавалося, найменший вітерець потрощить їх на друзки. Проте Оскар розумів, що це оманливе відчуття, й вони цілком здатні дати собі раду.

— Виходить, це і справді рослини?

Учений кивнув.

— Так, але не звичайні, а, так би мовити, скляні. В основі їхньої будови лежить не карбон, як у всіх земних істот, а силіцій. А цей елемент переважає не лише у складі мінералів, що утворюють пісок, але й у віконному склі.

— Як же тобі вдалося так швидко їх виростити? — гидливо скривившись поцікавився Оскар.

— За допомогою води. Їм вистачило лише кількох крапель.

— І все? Тільки вода?

Гумбольдт знову кивнув.

— Я з’ясував, що цій формі життя для розвитку потрібні лише три речі: вода, силіцій, якого вдосталь у тутешньому піску, й тепло. Прямі сонячні промені не дають їм розвиватися, проте в затінку, а почасти й просто в темряві вони ростуть чудово.

— І це все виросло в тебе від кількох крапель? А що б могло статися, якби кришталики потрапили до якогось джерела або водойми?

— Боюся про це навіть думати. Наслідки могли б бути просто жахливими. Але поглянь сюди — адже ти ще не бачив найдивовижнішого. Ми пересвідчилися, що ці створіння здатні набувати вигляду інших істот. Вони проникають усередину їхнього організму й замінюють звичайні клітини на силіцієві. Мій дослід із хатньою мухою виявився, м’яко кажучи, не дуже вдалим, проте він підштовхнув мене до деяких цікавих роздумів.

— З якою ще мухою?

— Та їх тут літає сила-силенна, — промовила Шарлотта, — і одна примудрилася сісти просто на край контейнеру з кришталиками. Раптом одна зелена піщинка підкралася до неї й миттєво вп’ялася в черевце комахи. При цьому муха навіть не спробувала злетіти — просто сиділа й ворушила лапками.

— І що далі? — Оскар із острахом глянув на своє передпліччя.

— За кілька секунд муха здригнулася, підскочила й упала на стіл. Ми вже вирішили, що комаха загинула, проте за деякий час вона знову заворушилася. Задзижчала й полетіла туди. — Шарлотта вказала на вікно. Підійшовши впритул, Оскар побачив отвір у склі, який було ніби пропалено якоюсь їдкою хімічною сполукою. — І уяви собі: вона почала пожирати скло і при цьому швидко росла і ставала дедалі прозорішою. Моторошне видовище!

— І що ви з нею зробили?

Гумбольдт знічено відкашлявся.

— Я ляснула по ній долонею і… — відповіла Шарлотта. — Справжній учений так би не вчинив, але вона була надто огидна. Просто страховисько! — Дівчина здригнулася.

— Маленька невдача, — зауважив Гумбольдт. — Але наступного разу ми вже знатимемо, як поводитися, і, напевно ж, знайдемо спосіб упоратися з цими дивними істотами.

— Що ви хочете робити?

Гумбольдт постукав по коробці, що стояла поряд із металевим контейнером. Всередині щось зашурхотіло. Вчений вдягнув рукавичку і відкрив кришку коробки. Всередині сиділа звичайна руденька польова миша — одна з тих, що сновигали територією місії в пошуках недогризків. Вранці, коли сонячні промені зігрівали землю, ці звірки вилазили зі своїх нірок, щоб чимсь поживитися.

— Згоден, що для початку експерименту цілком підійде й муха. Проте це всього лише комаха, а не ссавець, тож на її прикладі не можна зробити однозначних висновків, — сказав дослідник. — Комахи за біологічною класифікацією стоять надто далеко від вищих тварин, до яких належать і люди. А ось це звірятко допоможе нам знайти відповіді на багато запитань. Принаймні, я дуже на це сподіваюся. — Він узяв мишу за хвіст і витяг із коробки.

Оскар хотів було запитати в батька, чи так уже необхідно це робити, але Гумбольдт уже поклав маленького гризуна у контейнер із зеленими піщинками.

Рух маленьких кришталиків одразу зупинився. Вони застигли на місці, ніби чогось чекаючи. Миша принюхалася, пробігла до протилежної стінки контейнера і звелася на задні лапки. Та вилізти було неможливо. Крихітні кігтики ковзали гладенькою сталевою стінкою, не в змозі за щось зачепитися. Наступної миті миша опинилася зовсім близько від одного із зелених кришталиків. Той підстрибнув, уп’явся в її шерсть і зник з очей. Миша зупинилася, ніби прислухаючись до якихось нових відчуттів. І одразу на неї накинулися всі кришталики, що були в контейнері. Якась мить — і вони також зникли без сліду.

Миша невдоволено обтрусилася, поворушила вусами, пискнула й раптом упала на спину. Її маленьке тільце витягнулося, лапки нерухомо стирчали догори.

Оскар відвернувся. Він не дуже любив мишей. У Берліні ці тваринки були його лютими ворогами, через те що регулярно знищували харчі в убогій комірчині хлопця. Та навіть найогиднішій із мишей він не побажав би такої страшної долі.

Маленьке тільце гризуна знову здригнулося, ніби крізь нього пропустили струм. Лапки засмикалися, вуса заворушилися.

Оскар хотів було погладити бідолашну жертву, але Гумбольдт різко відкинув його руку.

— Ні в якому разі не роби цього!

Миша поволі поверталася до життя. Вона перекотилася на черевце, підвелась на лапки й здивовано озирнулася. Всі четверо експериментаторів підсунулися ближче, щоб спостерігати за найменшими змінами, що відбувалися з твариною.

Вона і справді якось змінилася, та Оскар усе ще не міг зрозуміти, в чому тут справа. Її шерсть була такого ж самого рудувато-бурого кольору, ніс і лапки залишилися рожевими. І все ж таки це була зовсім інша миша. Але чому? Хлопець придивився й раптом зрозумів. Очі!

Вони зробилися зеленими. Набули яскравого смарагдово-зеленого кольору, який у напівтемряві здавався майже чорним.

Він хотів було сказати про це Гумбольдту, аж раптом миша високо підстрибнула й вискочила з контейнера. Приземлившись на всі чотири лапки, вона блискавично промчала в куток кімнати й шаснула під ліжко.

— Ловіть її, мерщій! — Гумбольдт схопив порожній контейнер і кинувся до ліжка. — Ні в якому разі не можна дати їй утекти. Шарлотто, Елізо, заходьте з іншого боку й женіть її до мене. А ти стій отут, Оскаре!

Учотирьох вони ганяли по кімнаті перетворену мишу, марно намагаючись її спіймати. Миша поводилася цілком непередбачувано, зовсім не так, як її родичі. Замість того, щоб панічно метатися, миша обирала для себе якесь не зручне для ловів місце й сиділа там, спостерігаючи, як метушаться навколо неї люди.

І лише тоді, коли Гумбольдт заліз під ліжко і спробував ухопити мишу за хвіст рукою в рукавичці, вона відреагувала. При цьому тварина діяла абсолютно холоднокровно. Перестрибнувши через простягнуту руку вчсного, вона пробігла повз Елізу й посунула просто на Вілму. Пташка хотіла було дзьобнути зухвалого гризуна, та раптом боязко позадкувала.

Тут і люди зрозуміли, куди прямує миша.

— Двері! — гукнув Гумбольдт. — Вона хоче проскочити у шпарину під дверима. Шарлотто, мерщій!

Та миша виявилася спритнішою. Поки Шарлотта бігала за рушником, щоб закрити шпарину, маленький гризун уже проскочив на вулицю. У шпарині майнув лише його довгий хвостик.

— Дідько! — Гумбольдт навкарачки підповз до дверей, відчинив їх — і спантеличено закляк.

Перед ним стояв панотець. Між його великим і вказівним пальцями нерухомо висіла миша, яка щойно втекла від дослідників. А за спиною священика юрмилася вся місіонерська громада — чоловіки та жінки із закам’янілими від ледь стримуваного гніву обличчями.

35

— Чи можу я поцікавитися, чим ви тут займаєтеся, панове? — Панотець стояв так само нерухомо і згори дивився на вченого.

Гумбольдт зніяковіло прокашлявся і став на рівні ноги. Потім він обтрусив свої штани й промовив:

— Даруйте, я саме… Я саме полював.

— Полювали на мишу? — Священик підніс до нього гризуна. — Може, це вона?

Тварина висіла спокійно, навіть не пручалася. Оскар бачив, як виблискують її крихітні зелені очиці-намистинки.

Гумбольдт кивнув.

— Так, це вона, хай їй грець. Я впізнав її за чорною плямочкою за вухом, — він якось неприродно засміявся. — Як добре, що ви її спіймали. Чи можу я отримати свою тварину назад?

— І що ви далі з нею робитимете?

— Е-е… — Вчений розгубився. Він не чекав, що від нього вимагатимуть пояснень, і промимрив перше, що спало на думку: — Ми… ми підозрюємо, що ця миша поцупила сережку моєї племінниці.

— Невже? — глузливо сказав панотець. — І ви гадаєте, що я повірю в цю недолугу брехню? Ви ж усе це щойно вигадали!

— І зовсім ні! — енергійно втрутилася Шарлотта. — Це серги моєї матері, й вони для мене дуже дорогі.

Священик підніс мишу до самого свого обличчя, ніби хотів зазирнути їй в очі. Раптом він роззявив рота, поклав туди мишу й ковтнув.

Потім із насолодою закрив очі й облизав губи.

Мандрівники остовпіли від жаху. Коли очільник місії знову обернувся до них, у його очах зблискували зеленкуваті вогники.

— Ви припустилися невиправної помилки, не дослухавшись до моїх застережень, — проскреготів він дивним голосом. — Вам не слід було втручатися у справи, які вас не обходять. Мені дуже шкода, проте я більше не в змозі надавати вам свою гостинність. — На його обличчі з’явилася холодна відчужена усмішка.

Місіонери наблизилися до них. Тільки тепер Оскар побачив, що їхні очі мають зеленкуватий відблиск.

Гумбольдт миттєво захлопнув двері.

— Мерщій! Нам треба тікати. Вікно у ванній кімнаті…

— Але ж… Що станеться з ченцями-місіонерами?

— Забудь про них. Вони більше не люди.

— Не люди? — Шарлотта не розуміла. — А хто ж вони тоді?

— Силіцієві істоти — такі ж самі, як Рихард Беллхайм і ця бідолашна миша.

— Що? Як це може бути? Вони ж так радо прийняли нас і надали допомогу в скрутну хвилину.

— Це для того, щоб принагідно перетворити нас на таких самих скляних бовдурів, — Гумбольдту ледве вдавалося втримувати двері, на які ззовні сипалися важкі удари місіонерів. — Можливо, їх інфікував сам Беллхайм, а може, це сталося набагато раніше, проте зараз це вже неважливо. Нам треба якнайшвидше тікати звідси! Двері знову струснулися. — Не можна гаяти часу — вони, здається, не жартують!


Шарлотта й Еліза, прихопивши рюкзаки та Вілму, побігли до ванної кімнати. Оскар усе ще не міг зрушити з місця.

— Чого ж ти чекаєш, синку? Біжи до свого мула, сідай верхи й тікай у напрямку до гір. Тільки там ми, можливо, відірвемося від переслідувачів.

— Без води, без крихти хліба! Та це ж божевілля.

— Ми не маємо вибору. Хапай свій рюкзак — і гайда! Я відчуваю, що вже не можу більше тримати ці бісові двері… — Від нового удару ззовні клямка затріщала, а верхня частина дверей розлетілася на тріски.

Оскар схопив рюкзак і кинувся до ванної кімнати. Жінки вже вилізли крізь вузеньке віконце й із нетерпінням чекали на нього.

— Давай рюкзак! — крикнула Шарлотта. — Де Гумбольдт?

— Зараз прийде. Біжіть до стайні й сідлайте мулів. Зустрінемося там.

— А ти?

— Я дочекаюся батька.

Шарлотта й Еліза побігли, намагаючись триматися попід стінами хатинок. Оскар обережно визирнув із-за рогу будинку. Перед вхідними дверима вже зібрався чималий натовп — десь із двадцятеро ченців, які спільними зусиллями намагалися зламати двері. Мабуть, вони не помітили, як жінки втекли. Залишалось тільки молитися, щоб так тривало якомога довше.

Стайні розташовувалися метрів за сто від будинків, одразу за церквою.

— Це я в усьому винна, — бідкалася на бігу Еліза. — Я настільки зраділа, що нас тут так добре прийняли, що абсолютно втратила пильність…

Шарлотта добре розуміла, що має на увазі Еліза. З нею відбулося майже те ж саме. Надто щедра гостинність панотця, незрозуміла байдужість решти членів місіонерської громади — лише тепер вона розуміла, що всі ці ознаки слід було сприймати як тривожні застереження. Аби лиш тепер не було вже запізно!

Нахиливши нижче голову, щоб ніхто не бачив її обличчя, дівчина помчала далі й раптом спантеличено зупинилася, помітивши невеликий отвір у віконній шибці на тильному боці місіонерської школи. Раніше вона б не тернула на це уваги, але тепер, коли дівчині загрожувала смертельна небезпека, її почуття надзвичайно загострилися.

— Що сталося? — озирнулася Еліза.

— Дивись! — Шарлотта підійшла ближче до вікна.

У склі зяяла діра з оплавленими краями. Такі ж само отвори вона бачила у скляних дверцятах шафи в домі Рихарда Беллхайма. Шарлотта обережно провела пальцем уздовж шибки.

— Вони живляться силіцієм… — прошепотіла вона. Якби ще потрібні були якісь докази, то ось вони, перед нами! Гумбольдт, безперечно, має рацію. Геть усю місію заражено.

Іще кілька десятків метрів — і обидві добігли до стайні.

Двері було відчинено. Жінки почули, як усередині хтось вовтузиться. Еліза приклала палець до вуст і підкралася ближче. Широкоплечий конюх грів воду в металевому відрі.

— Що ж нам тепер робити? — прошепотіла Шарлотта.

Еліза довго придивлялася й, нарешті, щось помітила. Вона вказала поглядом на дерев’яну лопату і виразно змахнула рукою.

— Ти хочеш гахнути його цим по голові?

— Інакше нічого не вийде.

— Тільки будь обережнішою, — попросила Шарлотта.

Еліза прикусила губу і швидко заскочила до стайні. Конюх перебував метрів за п’ять від неї. Стоячи спиною до жінки, він напував коней, водою і підкладав їм оберемки свіжого сіна.

Еліза схопила лопату. Ще метрів зо два… Іще крок…

Жінка замахнулася — і в ту ж мить конюх оглянувся. Його зелені очі втупилися в обличчя Елізи, й вона трохи забарилася. Момент було втрачено.

Чоловік широко роззявив рота. Звідти вискочила довга скляна змія й обкрутилася навколо держака лопати. Миттєвий ривок — і Еліза втратила свою зброю. Шарлотта із жахом спостерігала, як ця людина, а, вірніше, ця істота наближається до її подруги. І коли вже їй почало здаватися, що надії не залишилося, раптом закричала Вілма. Лінгафон багаторазово підсилив звук, і він виявився настільки пронизливим, що Шарлотті довелося затиснути вуха руками.

Реакція конюха була цілком несподіваною. Він здригнувся, засмикався і впав на землю, як лантух із борошном. Його тіло покорчила довга судома.

Еліза, наче, тільки цього й чекала. Вона переступила через чоловіка й відчинила ворота на протилежному кінці стайні.

— Шарлотто, швидше! Бери за поводи пару мулів і виводь на вулицю! Не забудь сідла!

За кілька хвилин ситі й добре відпочилі мули вже стояли за стайнею, чекаючи на хазяїв. Шарлотта кинула останній погляд на конюха, що лежав на долівці. Напад судом у нього вже минув, але він навіть не намагався зупинити жінок. Його груди високо здіймалися, широко розплющені очі дивилися в стелю і, здавалося, нічого не бачили.

Із-за рогу з’явилися Оскар і Гумбольдт. Помітивши конюха, вчений гукнув:

— Мерщій! Нам удалося трохи відірватися від них, проте я не знаю, на скільки. Тож сідаймо верхи й уріжемо поли.

36

Лише коли вони віддалилися майже на кілометр від місії, Шарлотта вперше наважилася озирнутися, і її найгірші побоювання підтвердилися. Виявивши їхню втечу, ченці-місіонери кинулися навздогін, і тепер відстань між утікачами й переслідувачами складала близько п’ятисої метрів.

Шарлотта хльоснула мула. Тварина мчала, не вибираючи шляху і спотикаючись об корчі та каміння. Колючі чагарники шматували Шарлоттин одяг і до крові дряпали руки й ноги. Дорогою дедалі частіше траплялися величезні брили пісковику, які доводилося довго об’їжджати. На це витрачався дорогоцінний час.

Усі четверо з максимально можливою швидкістю просувалися на північ, тримаючись у висохлому руслі річки, яка протікала тут у незапам’ятні часи. Повітря було сповнене дзижчанням комах. Незабаром утікачі опинилися в зовсім незнайомій місцевості. Проте столові гори з кожним кілометром наближалися до них. Нещадно палило сонце, і Шарлотті почасти здавалося, що її посадили під гігантське збільшувальне скло. Піт струменів по її обличчю, заливаючи очі. Вдалині висіла хмаринка пилу, що його здіймали переслідувачі.

— Неймовірно, як вони примудряються утримувати такий темп, — гукнула дівчина. — Адже спека та спрага мали б бути для них і їхніх мулів такою ж проблемою, як і для нас.

— Але ж у них навіть мулів немає, — зауважив Гумбольдт. — Ченці женуться за нами пішки. Але ж ти не забувай, що вони не люди й зовсім не такі, як ми. Спрага їх не лякає. Найбільше ці істоти схожі на автомати, які неухильно рухаються до мети, аж поки не досягнуть її. І зараз успіх явно не на нашому боці.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ось поглянь — це старорічище піднімається високо в гори. Іще кількасот метрів, і нам доведеться залишити мулів і видиратися стрімкими скелями. А це дає нашим ворогам величезні переваги.

Передбачення дослідника підтвердилося, коли вони обминули високий, схожий на шпиль, стрімчак. Стежка закінчувалася за сотню метрів попереду, а далі височіла крута скельна стіна. Біля підніжжя стіни лежала смужка білого піску, принесеного сюди водяними потоками.

Гумбольдт стиснув зуби і лайнувся.

— Саме цього я й побоювався, — вигукнув він. — Що за чортівня!

— Але ж повинна існувати стежка, що веде нагору, — Оскар зсунув капелюха на потилицю. — Адже там, на твою думку, живуть догони. Треба ж їм якось підійматися і спускатися вздовж цієї стіни.

Гумбольдт похитав головою.

— Скелі надто круті, а, до того ж, я не бачу нічого схожого на стежку або сходинки. — На його обличчі з’явився вираз відчайдушної рішучості: — Але все ж таки, гадаю, ми маємо просуватися вперед. Можливо, в кінці ущелини ми щось знайдемо.

Із цими словами він спрямував свого мула уздовж старорічища.

Остання частина шляху виявилася особливо важкою. Дно ущелини було завалене крупним камінням, тому довелося спішитися й вести тварин за собою. Скелі обступали їх з усіх боків так, що неба майже не було видно.

Долаючи метр за метром, утікачі за чверть години дісталися до кінця долини. Тепер гори оточували їх із трьох боків. Справжня пастка.

— Кінцева станція, — похмуро пожартував Гумбольдт.

— А ось і наші переслідувачі, — Еліза вказала назад.

Із-за брил пісковику показалися ченці-місіонери. Вони просувалися неквапливо, проте упевнено і не виявляли найменших ознак утоми. Не розмовляли між собою, не сміялися — просто йшли, долаючи розпадини, видираючись на скелі й обминаючи зарості колючок. Їхні обличчя виглядали блідими й зосередженими, а очі мерехтіли зеленим вогнем. На чолі загону рухався панотець, спираючись на ціпок, і його худорлява фігура у просторій чорній сутані нагадувала городнє опудало, проте не таке вже й безневинне.

Гумбольдт вихопив шпагу — єдину зброю, яка в нього була.

— Нехай нам Бог помагає! Без бою ми не здамося!

Шарлотта з острахом стежила за тим, як ченці підступають ближче й ближче до них. У незворушному мовчанні цих людей проглядало щось лиховісне. Вони не виявляли ані емоцій, ані будь-яких ознак утоми. Незважаючи на спеку, на їхніх обличчях не було ані краплини поту. Це були справжні машини з піску та скла, які ніщо не може зупинити.

Ось вони вже біля останнього підйому, ще трошки, і…

Шарлотта підняла камінь і приготувалася захищатись, аж раптом зовсім поряд із утікачами, розгортаючись на льоту, впала мотузяна драбинка, сплетена з рослинних волокон. Гумбольдт швидко глянув угору — драбинка досягала двадцяти метрів завдовжки, але того, хто скинув її з виступу, що нависав над скелею, видно не було.

— Лізьте на скелю! — крикнув він. — Хутко! Жінки вперед!

Еліза зреагувала моментально. Ухопившись за нижню перекладину, вона почала спритно дертися вгору. За нею слідували Шарлотта й Оскар. Гумбольдт сховав шпагу в піхви й також розпочав підйом. Ченці-місіонери зрозуміли, що здобич вислизає. Подвоївши зусилля, вони помчали кам’янистими осипами, голосно волаючи від люті. Одному чи двом удалося вхопитися за край мотузяної драбинки і проповзти нею кілька метрів, коли Гумбольдт, не вагаючись, вихопив ніж і одним сильним ударом перерубав мотузки нижче того місця, на якому стояв сам.

Не видавши жодного звуку, ці істоти разом зі шматком драбини рухнули на камені й залишилися лежати нерухомо. А ті, хто вцілів, підняли голови і мовчки дивилися на втікачів, не в змозі щось вдіяти. В їхніх очах горіло зелене полум’я.

Шарлотта ледве дихала.

— Жах, — нарешті, промовила вона. — Ще мить і вони б нас схопили.

Оскар смикнув її за рукав і указав уперед. Там, де за кінчувався виступ скелі й височів новий крутий обрив стояла худорлява дівчинка-підліток. Її темна шкіра блищала на сонці, а у волоссі бряжчали металеві пластинки. На дівчинці була довга квітчаста спідниця, на ногах шкіряні сандалі, а в руках — дрючок. На її плечі висіли саморобна сумка, сплетена з тонких шкіряних ремінців, а звідти витикалася морда досить незугарного цуцика. Ліворуч від неї висіла ще одна мотузяна драбинка, верхній кінець якої зникав між скельних виступів десь високо над їхніми головами. Мандрівники мовчки дивилися на свою рятівницю.

— Це ж та сама дівчинка з покинутого міста, — прошепотів Оскар.

37

Дівчинка не вимовляла ані слова — лише боязко дивилася на четвірку незнайомців. Учений присів навпочіпки й простягнув до неї руку.

— Як тебе звати, дитинко?

Вона трохи завагалася, та все ж відповіла:

— Йатиме Бунгера.

— Йатиме? Гарне ім’я. А мене звати Гумбольдт. Карл Фрідріх фон Гумбольдт.

— ’Умбольт?

— Саме так, люба. А це мої супутники: Еліза, Шарлотта й Оскар. Даруйте, забув про Вілму, — він потягнувся до рюкзака Шарлотти.

Звідти вистромився довгий дзьоб, а потім і скуйовджена голівка з очицями-ґудзичками. Йатиме здивовано підняла брови. Вона обережно наблизилася й легенько погладила ківі по голівці. Вілма серйозно глянула на дівчинку, а потім із лінгафону пролунав її тоненький голос:

— Йатиме…

Від здивування дівчинка роззявила рота. Потім затиснула його рукою і хрипко засміялася.

— Сігі со канага! Сігі со канага! — вигукнула вона. Слова були дивними, але звучали мелодійно. — Ама, дудугону…

Гумбольдт указав на песика:

— Це твій собака?

Дівчинка подивилася на приятеля і кивнула.

— Джабо.

— Джабо? — Гумбольдт підморгнув Оскару. — Бачиш? Іноді можна обійтися й без лінгафону. Тебе звати Джабо, малий? Господи, який же ти худющий! — Він хотів було погладити песика, та зупинився, побачивши вишкірені зуби й почувши гарчання. Гумбольдт відсмикнув руку. — Схоже, він пестощів не любить.

— Це і я зрозумів, — усміхнувся Оскар. — А тепер спробуй-но переконати його латиною! Чи дуже вона тобі допоможе?

Гумбольдт покосився на сина і знову звернувся до дівчинки. Тицьнувши себе в груди, він злегка вклонився.

— Йатиме, я щиро вдячний тобі. Ти виручила нас із великої скрути. Та чи не могла б ти зараз провести нас до своїх батьків? Я б із задоволенням із ними познайомився.

Дівчинка дивилася на нього, не розуміючи слів. І лише коли Гумбольдт указав нагору, на її обличчі промайнуло розуміння. Схопившись руками за східці другої драбинки, вона почала підійматися на скелю. Мандрівники рушили слідом за нею. Оскар мав підніматись останнім, тож не міг стриматися, щоб не кинути останній погляд на своїх переслідувачів.

Ченці-місіонери все ще стояли під стіною, як і кілька хвилин тому. На їхніх обличчях не було ніякого виразу. Оскар помахав їм рукою й жартома послав повітряний поцілунок. Раптом панотець пожвавішав. Звертаючись до своїх супутників, він указав спочатку на Оскара, потім на його руку, після чого на губах священика з’явилася крижана усмішка.

Оскар здригнувся й відвернувся, шкодуючи про свій невдалий жарт.

Шлях нагору виявився нелегким. Туди можна було вилізти тільки мотузяними драбинками, які звисали з гострих виступів. Та невдовзі почали траплятися перші ознаки життя — крихітні хатинки, що тулилися до скель, як ластівчині гнізда. Так само, як і будинки в Заборонному місті, вони були збудовані з глини й дерева, проте виглядали набагато веселіше. Замість дверей вхід у кожній хатинці завішував строкатий килим, дворики було прикрашено керамічними глеками й вирізьбленими з твердої деревини зображеннями догонських божеств. Усе це свідчило про високий рівень розвитку ремесел. Раз у раз у крихітних віконцях з’являлися цікаві обличчя, які миттєво зникали, щойно хтось із мандрівників обертався в їхній бік. Їх супроводжувало стримане перешіптування.

Невдовзі вони добралися до драбинки, що видалася їм безкінечною. Її верхній кінець губився десь високо вгорі. Одяг мандрівників прилип до тіла, волосся на головах змокріло від поту. Оскар зняв капелюх і струснув волоссям. Із північного сходу саме повіяв свіжий вітерець.

Нарешті, перед ними відкрилася панорама міста догонів. Десятки глиняних будинків видиралися на скелі й тулилися до невисоких схилів. Деякі з них мали плоскі глиняні дахи, та більшість хатинок було покрито сухою просяною соломою, що робило їх схожими на капелюшки з китичками. У тіні дерев ховалися крихітні лани, на яких догони вирощували просо й овочі. Хлопчаки з довгими палицями пасли кіз і курей. На порогах будинків майже скрізь можна було побачити жінок, зайнятих роботою, тісними провулками зі сміхом і вереском сновигала малеча.

Незабаром чужоземців помітили. Почулися крики, й новина блискавично облетіла все місто. Жінки й діти одразу сховалися.

У центрі поселення на них чекали кілька високих на зріст озброєних чоловіків. Очолював цю групу довготелесий худорлявий дідусь із довгою сивою борідкою. На ньому був брунатного кольору балахон і гостроверхий капелюх. У руці старий тримав ціпок із чорного дерева. Праворуч від нього стояв кремезний чоловік із могутніми м’язами. На його плечі лежало одразу два списи, а на поясі висіло кілька ножів різного калібру.

Помітивши Йатиме, він на якусь мить застиг на місці, а потім щось крикнув дівчинці і змахнув рукою, давши зрозуміти, що хоче, аби та підійшла ближче. Йатиме попрямувала до чоловіка. Між ними одразу ж виникла коротка, але дуже запекла суперечка, протягом якої дівчинка тільки те й робила, що весь час хитала головою. Коли ж чоловік спробував схопити її за руку, вона спритно відскочила вбік.

— Схоже, що наша Йатиме — дочка того воїна, — прошепотіла Шарлотта.

Оскар машинально почухав передпліччя.

— Здається, він чогось вимагає від неї.

— Але вона явно не погоджується.

— Смілива дівчинка, — зауважив Оскар, сумніваючись, однак, що дитина візьме гору в суперечці.

Чоловік дедалі більше гнівався. Врешті-решт, коли він замахнувся рукою, щоб зацідити дочці добрячого ляпасу, втрутився старий:

— Брима! — коротко промовив він.

Мускулястий чоловік завагався, але все ж таки опустив руку. Дівчинка завмерла, низько опустивши голову і стиснувши кулаки. Здавалося, вона ледве стримує сльози.

Старий поклав руку їй на плече й обернувся до чужоземців. Якусь хвилину він стояв нерухомо, потім підійшов до кожного з них і, нарешті, зупинився перед Гумбольдтом. Старий догон був майже на голову нижчим від ученого, проте в кожному його русі відчувалася прихована гідність, притаманна дуже шанованим особам. Не було жодних сумнівів, що він користувався тут величезним авторитетом.

Найперше він жестами дав зрозуміти Гумбольдту, що хоче, аби той роззявив рота й висолопив язика. Вчений підкорився, хоча й був дещо здивований. Оглянувши Гумбольдта, старий задоволено кивнув і рушив до Елізи. Потім він так само оглянув Оскара й Шарлотту. Після цієї дивної процедури старійшина обмінявся з Йатиме кількома словами. Голос його звучав сухо, як шурхіт опалого листя. Йатиме коротко розповіла йому про те, що сталося на рівнині і в ущелині. Жести в неї були надзвичайно виразними: вона то вказувала в землю, то показувала, як поводилися втікачі, то імітувала нападницькі рухи ченців-місіонерів. Уважно вислухавши розповідь, старійшина обернувся до мандрівників і так само жестом запропонував їм іти за ним.

— Гадаю, що перший бар’єр ми успішно подолали, прошепотів Гумбольдт. — Побачимо, що чекає на нас далі.

— Щось вони не дуже раді нас бачити, — скептично зауважив Оскар.

— Ще б пак! — усміхнувся Гумбольдт. — Гадаю, що досі вони мали нагоду спілкуватися з такими, як наш гостинний панотець…

— А що це за дивна процедура з оглядом язика? — поцікавилася Шарлотта. — Ми нібито в лікаря побували. Вони, мабуть, побоюються якогось невідомого захворювання, що його ми привезли з собою.

— Ці люди ставляться до чужоземців із великою недовірою, і мають на це всі підстави, — відповів Гумбольдт. — До того ж, вони нас бояться.

— Бояться? — здивувався Оскар. — Чому? Невже ми такі страшні?

— Тут справа зовсім в іншому, — втрутилася Еліза. — У мене виникло дивне відчуття, що вони на нас чекали. І що наша поява має на собі відбиток чогось невідворотно загрозливого.

Як це розуміти? Оскар оглянувся на Йатиме. Дівчинка, опустивши плечі, пленталася слідом за ними. Песик намагався її втішити, але, схоже, всі його зусилля були марними. На очах у дитини блищали сльози.

Невдовзі вони дісталися до великого круглого майдану в центрі міста догонів. Його було обсаджено за периметром розлогими, неймовірно старими деревами, а посередині було збудовано щось на кшталт приміщення для зборів, накритого новим солом’яним дахом. Стін не було, самий лише фундамент і викладена пісковиком підлога, а легка покрівля спиралася на дюжину чудових різьблених колон чорного дерева.

Там, у затінку, поважно сиділо кілька темношкірих літніх чоловіків. Коли чужоземці наблизилися до них, старі перервали бесіду і звели очі на новоприбулих. На темних зморшкуватих обличчях чоловіків відбилися цікавість і недовіра.

— Рада старійшин, — мовив Гумбольдт. — Мабуть, нам належить переконати їх у тому, що ніякої загрози для догонів наша поява не принесла. Якщо ми зможемо це зробити, то, вважайте, цей день завершився благополучно.

38

Усе село прибігло поглянути на чужоземців. Чоловіки, жінки й діти щільним колом обступили тогуну — таку назву мало приміщення для зборів — і напружено чекали, що скажуть старійшини. Ніхто не промовляв ані слова. На площі панувала напружена тиша. Чути було лише, як десь плаче немовля.

Гумбольдт і Шарлотта вже хвилин із двадцять гарячково морочилися з портативним лінгафоном Вілми. Вони не мали ніяких інструментів, окрім складаного ножика. Не надто сприятливі умови для того, аби перебудувати такий тонкий і чутливий апарат. Та ще й ця клята спека! Очі Гумбольдта заливало потом.

Лінгафон, яким вони зазвичай користувалися під час експедицій, залишився на борту «Пачакутека» і зараз припадав пилом десь у пустелі. Все, що в них було зараз, — маленький перекладач Вілми, тож мандрівники не дуже сподівалися, що їм удасться порозумітися з догонами.

Вілма, між іншим, образилася на те, що в неї забрали дивний пристрій, який давав їй змогу «розмовляти». Вона сердито затупотіла лапами й сховалася в рюкзаку, давши людям зрозуміти, що не збирається залишати своєї сховки.

Шарлотта не втрималася від усмішки.

— Наша вередуха так звикла до перекладача на своїй спині, що не бажає з ним розлучатися, — сказала вона.

— Дарма, не звертай уваги. Захоче їсти — вилізе, — сказала Еліза. — Вона ж у нас усе розуміє.

Учений очистив рулон магнітної плівки й заново вставив його в апарат. Тепер доведеться все починати з нуля. Мова догонів не схожа на жодну з відомих їм мов. Та й вимова є досить своєрідною. Щоб вільно розмовляти догонською, треба народитися в цих горах. Чужоземцю вона дуже важко дається, тож краще й не починати.

Так само, як і завжди, Гумбольдт почав із того, що зафіксував відповідні поняття для чисел, кольорів і відтінків кольору. Потім настала черга таких понять, як «вогонь» і «вода», «світло» й «темрява», «так» і «ні». Він робив усе нові й нові спроби, порівнював і фіксував, водночас регулюючи точний механізм. Лише за чверть години він, нарешті, полегшено зітхнув. Здається, вдалося. Догони, які спочатку дуже зацікавлено спостерігали за його маніпуляціями, поступово почали нудитися й виказувати нетерпіння.

— Нехай буде так, — сказав Гумбольдт. — Краще за таких умов не вийде.

— А якщо не запрацює? — стривожилася Шарлотта.

Гумбольдт закрив кришку приладу й, нічого не відповівши, увімкнув його.

Усередині щось тихо загуло, спалахнула червона лампочка. Учений нахилився й промовив в апарат:

— Мене звати Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Радий із вами познайомитися!

Пристрій обробив його слова й видав переклад. Те, що почули всі присутні, звучало дуже дивно. Якась нісенітниця, незрозумілий набір звуків.

Догони здивовано перезирнулися й почали щось голосно кричати, звертаючись до старійшин.

— Не схоже, щоб у нас вийшло щось путнє, — сказала Шарлотта. — Можливо, ти щось не так зробив?

— Не поспішай, — відказав учений. — Краще ми трохи почекаємо. Можливо, вони дадуть на це якусь відповідь.

Догони продовжували говорити, перебиваючи одне одного. Надто багато різних слів, щоб лінгафон міг упоратися з ними. Нарешті, старійшина, який, мабуть, вважався головою ради, підняв руку вгору й жестом наказав усім замовкнути. Потім відкашлявся, нахилив голову до апарату й промовив щось догонською:

— Я… Мене звати Убіре, — почувся переклад.

Шарлотта здивовано скрикнула. Голос із апарату звучав ясно і виразно. Гумбольдт полегшено зітхнув і підстрибнув від задоволення. Широко усміхаючись, він уклонився й виразно промовив:

— Вітаю!

Старий відповів із посмішкою:

— Іве по!

«Вітаю тебе!» — почулося із розтруба лінгафону.

Члени ради прислухалися, роззявивши роти. Мешканці поселення схвильовано перешіптувалися.

Старий досить довго міркував про щось, а потім запитав:

— Як ти ся маєш?

— Дякую, добре.

— А твоя дружина?

— Теж. Правда, Елізо?

Еліза кивнула.

— А друга дружина?

Гумбольдт іронічно кашлянув і покосився на Шарлотту:

— Теж. Ми прийшли сюди для того, щоб…

— А твій син? — Убіре вказав на Оскара.

— У нього все просто здорово. Ми всі чудово почуваємося, і наші справи ідуть добре. Принаймні, я на це сподіваюся. Я хотів сказати…

— А твоя матуся?

— Моя матуся? Вона… — Гумбольдт на секунду замислився, а потім похитав головою. — Гадаю, що там, де вона зараз, їй добре.

— А твій батько?

— Теж.

— А інші дружини твого батька?

— Дякую за вашу увагу, — в голосі дослідника почулося легке роздратування.

Убіре кивнув із задоволеним виглядом. Він склав руки і схилив голову, жестом даючи зрозуміти, що тепер має говорити чужоземець.

Учений озирнувся, шукаючи підтримки у друзів.

— Що мені сказати старійшині?

Еліза підвелася і щось прошепотіла йому у вухо. Гумбольдт здивувався.

— Гадаєш, варто?

— А ти спробуй!

— Гаразд, гірше від цього не буде.

Він одразу ж звернувся до старого:

— Вітаю вас!

— Дякую.

— Як ся маєте?

— Сева (Дуже добре).

— А ваша матінка?

— Сева.

— А ваш батько?

— Сева.

Схоже, старий був задоволений. Він примружив очі й злегка кивав, відповідаючи.

Шарлотта почала здогадуватися. Ця дивна й, на перший погляд, незмістовна бесіда була частиною ритуалу, що мав якесь особливе значення для догонів. При цьому не важливо, чи дійсно всі ці відповіді правдиві. Найголовніше, щоб виконано було все, як годиться.

— А ваша родина?

— Сева.

Гумбольдт склав долоні перед грудьми.

— Красно дякую.

Убіре розплющив очі й широко усміхнувся.

— Дякую тобі. Ти привітав мене, як догон. Тепер я можу тобі довіряти. Ми розмовлятимемо з тобою як люди однієї крові. — Він також склав руки перед грудьми: — Ласкаво прошу до нашого міста!

— Сева!

Убіре обернув голову, ніби намагаючись когось відшукати поглядом:

— Йатиме!

З натовпу вийшла дівчинка. Поряд із нею, як завжди, крутився пес.

— Я хочу тебе про щось запитати. Підійди ближче.

Темношкіра дитина підійшла до старого, опустивши голову.

— Ти бачила, хто гнався за цими людьми?

Йатиме кивнула.

— І хто ж це був?

Дівчинка промовила слово, яке лінгафон не зміг перекласти. Але старий добре зрозумів, про кого мова. Зі стурбованим виглядом він обернувся до мандрівників:

— Ви побували в місіонерів?

Гумбольдт кивнув.

— Так, ми зупинялися в них. Вони допомогли нам після того, як із нами трапилося лихо.

— Але чому вони переслідували вас?

Гумбольдт помовчав.

— Це важко пояснити.

— Вони ваші друзі?

— Місіонери? Ні. Вони дали нам прихисток, а потім…

Старий уважно стежив за обличчям ученого.

— Що сталося потім?

Гумбольдт перевів погляд на Оскара:

— Можливо, ти спробуєш пояснити?

Оскар схилився до лінгафону, підшукуючи потрібні слова.

— Потім вони почали поводитися дуже дивно, — почав було він. — Коли вони думали, що ми їх не бачимо, то здійснювали вчинки, які не можна пояснити.

— Які саме? — в очах старого спалахнув загадковий вогник.

— Наприклад, зупинялись і дивилися в небо, хоча там нічого й не було видно. Або неправильно тримали книжки. А деякі здіймали руки до неба й заводили якісь дивні пісні, що не були схожими на звичайні церковні співи. Звучали вони, швидше, як скарги. Звісно, це дрібниці, якщо розглядати кожну окремо, та, зібравши все докупи, отримуємо дуже й дуже дивну картину. Та найбільш дивна річ — їхні очі. В усіх місіонерів вони зелені.

Від самого згадування про колір очей ченців-місіонерів багато які догонські жінки злякано закричали, а деякі затулили долонями обличчя. Убіре миттєво зробився серйозним і сумним.

— Виходить, це таки сталося, — поволі промовив він.

— Що саме? Що сталося? — спитав Гумбольдт.

— Те, про що попереджали наші предки. Прадавні астрономи мали слушність. Лихо все ж таки спустилося до нас.

Шарлотта глянула на своїх супутників. Ті розгублено мовчали. Здається, ніхто не зрозумів, що означають ці слова. Зрозуміло було лише одне: чогось доброго від них годі й чекати.

39

Старий жестом звелів розійтися догонам, що юрмилися на майдані. Щойно його територія майже зовсім спорожніла, він звернувся до мандрівників:

— Зайдіть у тогуну!

Покрівля споруди виявилася доволі низькою, тож Оскару довелося нахилити голову, щоб не вдаритися потилицею. Тепер, окрім членів ради й чужоземців, тут нікого не залишилося. Убіре, неквапливо ступаючи кам’яними плитами долівки, пройшов до узвишшя в центрі споруди.

— Наш народ дуже давній, — стиха сказав він. — У незапам’ятні часи ми прийшли сюди з країни, що лежить на півдні. Майже п’ять століть нам довелось переховуватися від ворогів, поки ми, нарешті, не отримали спокій. Гори давали нам надійний захист. На ту пору люди теллем були нашими сусідами, — старійшина вказав на плато з іншого боку від ущелини. — Їх також можна вважати чужинцями, оскільки прийшли вони з пустельних місць на півночі. Старійшини теллем були мудрими астрономами, вони споконвіку займалися вивченням і тлумаченням руху небесних світил. Між нами встановилися найщиріші товариські стосунки, проте одного дня ми помітили, що з теллем відбувається щось дивне. Ми злякалися, дуже злякалися. Наші розвідники повідомили, що в місті, де живуть теллем, зберігається дещо таке, що не належить до нашого світу. Такий собі магічний предмет, схожий на великий камінь…

Убіре спустився з узвишшя, мовчки вийшов із тогуни і ступив на дорогу, що вела на високий пагорб. Брукована кам’яними брилами, вона здалася мандрівникам дуже крутою.

— Теллем зовсім не подобалося те, що ми дізналися про таємничий камінь. Вони боялися. За їхніми словами, саме він колись перетворив родючу і квітучу країну на півночі на жорстоку пустелю. Саме тому вони взяли камінь із собою, щоб сховати його тут, у горах, і спорудили для нього величний храм, де він мав зберігатися довіку, надійно захищений від сонця й дощу й недоступний для людей. Теллем дали йому ім’я: Скляне прокляття… — Старійшина зупинився, щоб зібратися з думками. — Догони, які жили в ті часи, не розуміли, чому теллем завжди розповідають про свій камінь, неначе про живу істоту, але згодом розгадали цю таємницю. Камінь був здатний підкорювати собі людей і тварин. І кожен, хто доторкався до його поверхні, сам перетворювався на холодний камінь. Ні, не на кам’яну статую, — людина зовні залишалася такою само, як і раніше, та всередині в неї оселялися пустка і холод. Ця таємнича сила, як розповідає наша легенда, призначалася для того, щоб завоювати всі до одного світи. І це вже вдалося їй у випадку з нашим сусідом — червоною планетою…

— Ви говорите про Марс?

— Ми називаємо його Ару — Червоний вождь. Колись і він був квітучим і повноводим, аж поки на нього не обрушилося Скляне прокляття.

— Але ж як камінь міг потрапити звідти на Землю? Адже йому б довелося здолати величезну відстань у космічному просторі?

— Астрономи теллем говорили нашим старійшинам, що у прадавні часи він прибув із надзвичайно віддалених ділянок Всесвіту. Зелений камінь відколовся від маленької планети, що оберталася навколо маленької зірки, яка сусідить з іншою зіркою — величезною і надзвичайно яскравою. Вони мають назви Сігі-Толо і По-Толо. Планета здійснює: повний оберт навколо своєї зірки за п’ятдесят років.

— Сиріус А і Сиріус В, — задумливо пробурмотів Гумбольдт. — Виходить, ось вони звідки. Досить довгий шлях для каменя.

— Але ж це не просто зелений камінь, — похитав сивою головою Убіре. — Це жива істота, яка здатна долати величезні відстані лише силою своєї могутньої волі. І щойно вона потрапляє туди, де існують сприятливі для неї умови, з неї з’являється рослина, яка, у свою чергу, дає численне насіння. Багаторазово примножуючись, рослини пожирають воду й каміння і здатні за короткий час знищити цілий світ. Тому так важливо не випускати цей камінь на волю й позбавити його їжі та води.

Гумбольдт кивнув.

— Тепер зрозуміло, чому теллем перемістили цей камінь сюди. Небезпека, що хтось, окрім них, надибає на нього, була аж надто великою.

Убіре кивнув.

— Та згодом теллем почали змінюватися: безглуздо тинялися містом і його околицями, нікого не впізнавали, а ночами тужливо вили на Місяць. Тобто, поводилися саме так, як розповідав твій син. І очі в них зробилися того ж кольору, що й камінь. Потім вони почали нападати на наших людей. Тоді наш вождь зібрав найкращий воїнів і рушив до Заборонного міста. Почалася запекла битва. Про події, що там відбувалися, переказ не розповідає, але тепер ми дещо знаємо про те, якими саме зробилися теллем, зіткнувшись із зеленим каменем і переставши бути звичайними людьми. Гадаю, вони билися за допомогою своїх скляних зубів і щупалець, проте, хай там як, а в цій страшній битві загинула половина всіх чоловіків нашого народу.

Тим часом вони дісталися верхівки пагорба. Широкі східці, вирубані в пісковиковій породі, вели до могутнього гранатового дерева, віти якого відкидали на землю густу тінь. Поряд із ним стояла проста халупа, біля якої з розпадини струменіло джерело. На краю маленької водойми лежав дерев’яний черпак, а навколо нього стояло кілька кам’яних лав. Убіре запросив мандрівників присісти.

— Це місце є священним для догонів, — сказав він. — Тут зустрічаються Леве, Ама і Номо — боги землі, неба й води. Саме тут наш вождь отримав звістку.

— Яку звістку?

— Про те, як здолати скляних людей. Дізнавшись, чим їх можна згубити, він зібрав останніх догонських воїнів і повів їх за собою. Цей день увійшов до історії нашого народу як День Сігі. Коли вождь повернувся, скляних людей було знищено всіх до одного, й догони врятувалися. Відтоді раз на п’ятдесят років, коли Сігі-Толо завершує свій оберт навколо По-Толо, ми згадуємо перемогу над теллем і чудесне врятування нашого народу.

Гумбольдт нахилився вперед:

— Що ж дало змогу здолати скляних людей? Яку звістку отримав ваш вождь на цьому пагорбі?

Убіре скрушно похитав головою.

— Ніхто не знає. До нас дійшло кілька пісень, змісту яких ми зовсім не розуміємо. І ви теж їх почуєте… — На обличчі старійшини промайнула лукава усмішка. — Ти, певно ж, хочеш запитати, навіщо я тобі це розповідаю?

— Саме так, шановний, — Гумбольдт здивовано скинув на нього очі. — Тим більше, що мені відомо, як ви, догони, оберігаєте свої таємні знання. Знаю я й про те, що чужоземцям суворо заборонено відвідувати ваше місто.

— Так досі й було.

— Чому було? А зараз?

— Ваша поява все змінила. Подивися навколо! Що ти бачиш?

Гумбольдт озирнувся. З верхівки пагорба відкривався вражаючий краєвид. На обрії клубочилися грозові хмари.

— Я бачу неозору савану, в якій, неначе острови, височіють гори. Я бачу давній народ, якого долає страх. Страх, який не дає змоги цьому народу відкрито спілкуватися й обмінюватися знаннями з іншими людьми. Я бачу тих, хто ховає свої знання від світу й не помічає, що самі вони поступово стають заручниками цього знання. Те ж саме одного разу сталося і з теллем.

— Ти мудра людина. Серед нашого народу ти вже був би великим жерцем. Але зараз ти помиляєшся, усміхнувся Убіре. — Ми, догони, — не заручники й не бранці. Ми — останні з тих, хто залишився живим. Розглянься навколо ще раз. Наша гора — неначе корабель, серед безмежного моря. І колись вона зробиться єдиним прихистком людства, — старійшина склав руки на грудях і випростався. — Наші предки передрікали, що настане день, коли сила, що її теллем принесли з Великої пустелі знищить світ. І лише догони на своєму скельному кораблі переживуть катастрофу й повернуть людству надію на майбутнє. Боюся, що час уже настав.

Гумбольдт знизав плечима.

— Надзвичайно туманне пророцтво. В багатьох народів існують подібні міфи. Взяти хоча б історію праведника Ноя. Отримавши звістку про те, що Господь замислив покінчити з гріховним світом за допомогою Всесвітнього потопу, Ной збудував ковчег і врятувався на ньому разом із дружиною, синами та їхніми дружинами, прихопивши на додачу по парі всіх тварин. Людство, яке заблукало у гріхах, було знищено, а нащадки Ноя заселили Землю заново.

— Он як? — Убіре пильно подивився ученому в очі. — Виявляється, й тобі відома ця історія. Різниця полягає лише в тому, що нашому світу загрожує не вода, а мертва пустеля. Де б не перебував зелений камінь, він усе перетворює на пісок. Земля стає голою і випаленою пусткою. Тому ми тут і тому не пускаємо до себе чужоземців. — Старий зачерпнув у жменю піску й задумливо дивився за тим, як він струменить на землю між його тонкими, наче гілки чагарника, пальцями. — Ти вже знайомий із Йатиме?

— Ти маєш на увазі дівчинку з собакою?

— Так. Йатиме має рідкісний дар. Вона віщунка і почасти дізнається про події ще до того, як вони відбудуться. Так само, як і ти, — він проникливо глянув на Елізу й одразу ж відвів очі. — Мене ввела в оману її молодість. Я вважав, що її дар — то лише витвір хворобливої уяви або ж хвастощі, притаманні багатьом підліткам. Фатальна помилка! Коли ж я, нарешті, зрозумів, про що вона намагалася нас попередити, було вже надто пізно. — Він зітхнув. — Мабуть, те, що сталося, невідворотно мало відбутися.

— Я не розумію. Ви говорите загадками, шановний Убіре.

— Ми знайшли в передгір’ях, неподалік від міста, величезну тварину. Вона наштовхнулася на гори й залишилася висіти на скелях, тяжко поранена. Червоно-чорне чудовисько зі зміями по боках.

Гумбольдт скинув угору голову:

— «Пачакутек»?

— Це його ім’я?

Гумбольдт кивнув.

— Це не тварина, а повітряний корабель, який плаває не по воді, а по повітрю. На його бортах і справді зображено змій. — Очі вченого заблищали від щастя: — Ви чули, друзі? «Пачакутек» знайшовся!

Убіре, однак, не поділяв його радості.

— Корабель? Можливо, наш звіздар помилився, намагаючись збагнути суть цієї істоти. Та в усьому іншому він мав рацію: ми — провісники кінця світу, а ваше прибуття віщує настання темної епохи.

— Темна епоха, кінець світу… Що все це означає, як ви гадаєте?

Старійшина сумовито усміхнувся.

— Сьогодні, як і рівно п’ятдесят років тому, По-Толо завершив свій оберт навколо Сігі-Толо. Завтра розпочнеться свято Сігі, найважливіше для догонів. Повсюди на вершинах столових гір спалахнуть вогні, які сповістять про початок урочистостей. Вони безперервно горітимуть протягом п’яти років — періоду, що символізує цикл смерті й відродження. Та існує й інший цикл, набагато довший і важливіший. Він дорівнює шестиста п’ятдесяти рокам, і сьогодні він також завершується. Згідно з давнім пророцтвом, початок наступного великого циклу ознаменується прибуттям із небес чотирьох посланців на летючій тварині.

— Четверо вершників апокаліпсису… — прошепотіла Шарлотта.

— Але ці четверо, — вів далі Убіре, — то лише провісники. Слідом за ними прийдуть озброєні нездоланною зброєю люди — армія зла. Вони захоплять зелений камінь і заберуть його з собою. І якщо це станеться, то здійсниться й пророцтво. Лише за тисячоліття пітьми й хаосу світ очиститься й відродиться заново. За ці десять століть людство буде піддано найважчому випробуванню за всю його історію.

На вершині пагорба запанувало мовчання. Слова старійшини, ніби кам’яна плита, опустилися на плечі мандрівників.

Першим порушив тишу Гумбольдт:

— Залишається сподіватися, що це пророцтво не справдиться, як це трапляється досить часто. Але, правду кажучи, я вже починаю шкодувати, що ми вирушили в подорож на «Пачакутеку». — Він спробував усміхнутися, та посмішка вийшла невеселою. — Гадаю, наступного разу ми скористаємося залізницею…

Загрузка...