Частина 1 Незнайомець

1

Берлін, два місяці потому

Колючий холод проникав із вулиці до кабінету. Шибки вкрилися крижаним мереживом, яке мінилося різними кольорами у променях вранішнього сонця, нагадуючи діаманти. Вітер підхоплював сніжинки, кружляв їх у зимовому танку, а потім ніжно опускав на гілки замерзлих дерев і античні статуї в садку Гумбольдта. Здавалося, що їх присипали цукровою пудрою.

Оскару було холодно. Ноги задубіли, ніби він стояв босоніж на землі. Не допомагав навіть вогонь, що палав у комині, його легке потріскування нагадувало хлопцеві звуки новорічного феєрверку. Перед ним лежав аркуш чистого паперу, ліворуч — олівець, а праворуч стояли чорнильниця та перо. Він марно намагався хоч якось зігріти руки, щоб, нарешті, зосередитися на обов’язкових щоденних заняттях.

Сьогодні вранці першою за розкладом була латина. Предмет, із яким навіть у комфортних умовах Оскар ніяк не міг упоратися. А нинішній день був таки незвичайним. Годі й казати — Святвечір.

Йому пригадалося, як іще в берлінському сиротинці вихованці цього вечора завжди співали пісні, а потім їм уголос читали різдвяні історії. І, звісно ж, їхня вихователька фрейлейн Браунштайнс роздавала святкове печиво. Ці сухі й тверді шматочки здобного тіста хрумтіли на зубах, наче гіпс. Але потім, коли він кілька років поспіль прожив на вулиці, він і цього не мав. Кишеньковий злодюжка не міг дозволити собі ані ялинки зі свічками, ані подарунків до Різдва. Єдиною відмінністю цього свята від звичайних днів було те, що йому вдавалося трохи більше вкрасти — кишені та сумки в перехожих ледь могли вмістити гроші та харчі, а самі вони ставали напрочуд неуважними.

Якщо добре розміркувати, то сьогодні було найголовніше свято року — Святвечір. Невже ж і в такий день треба навчатися? Адже вони мали ще безліч клопоту: зробити покупки, прибрати в оселі, прикрасити ялинку, запакувати подарунки. А тепер на все це навряд чи вистачить часу. Вони й без того весь свій час присвячували самому лише навчанню. То невже навіть сьогодні Гумбольдт не міг зробити виняток?

Лише кілька тижнів тому Оскара було офіційно всиновлено Карлом Фрідріхом фон Гумбольдтом — ученим і дослідником, який, втім, у офіційних наукових колах мав неоднозначну репутацію. Незадовго до того Гумбольдт з’ясував, що в результаті його давнього романтичного зв’язку з актрисою Терезою Веґенер, яка згодом померла від сухот, сімнадцять років тому в неї мала народитися дитина чоловічої статі. Тож учений енергійно взявся до пошуків, які, зрештою, і завершилися всиновленням Оскара. Віднині Гумбольдт зробився його батьком і опікуном і щодня нагадував про це юнакові.

Оскар застебнув верхній ґудзик на сорочці. Чорт забирай, він звик жити по-своєму. Поки Гумбольдт не підібрав його на вулиці, він завжди сам собі знав, що робити. І нехай часом не мав чого покласти на зуб, натомість мав безмежну волю. Тож тепер він через силу примушував себе коритися жорстким правилам. До того ж, на нього було покладено безліч хатніх обов’язків. От хто б це міг відповісти: чому Гумбольдт покинув його матір і чому так пізно розшукав його? Задовільної відповіді поки що не було. А ось тепер іще ця бісова латина! Неначе вона може йому хоча б колись стати в пригоді!

Заклавши одну руку за спину й жестикулюючи іншою, Карл Фрідріх фон Гумбольдт походжав кабінетом. Він відмінював латинський іменник «домінус» — «володар», та вимовляв кожне слово так повільно й монотонно, що очі самі по собі заплющувалися.

— Домінус, доміні, доміно, домініум, доміне… — Дійшовши до вікна, Гумбольдт розвертався, та так рвучко, що мостини підлоги порипували під його ногами. — Домінус, доміні, доміно, домініум, доміне!..

Прозоро-блакитні очі вченого дивилися в підлогу, а брови злітали вгору й опускалися, наче він ними диригував у такт. Його огрядна фігура відкидала на стіни кабінету чудернацькі тіні.

Оскар відчував, як на нього насувається страшенна втома. От, дав Бог сімейку! За сусіднім столом сиділа кузина Шарлотта, племінниця його прийомного батька. Її перо вправно шкрябало папір, виводячи латинські слова. Дівчина сумлінно записувала кожне слово викладача. Оскар скоса глянув на її опукле чоло, маленький, правильної форми носик і пишні губенята. Зимове сонце м’яко освітлювало біляве волосся дівчини, і в цю мить вона найбільше нагадувала світлого янгола. Втім, зовнішність, як відомо, буває оманливою.

Шарлотту аж ніяк не можна назвати янголом. Вона була нестриманою, злопам’ятною та зухвалою. Дівчиною, яка точно знає, що їй потрібно в житті і як це отримати. Крім того, останнє слово завжди мало бути за нею. І хто його знає, з якого дива він так дурнувато усміхається щоразу, коли дивиться на неї.

Трохи віддалік сиділи Берт, Мицик, Віллі та Лєна — його друзі, з якими він жив іще на вулиці. Гумбольдт і їх запросив до себе, щоб якнайрішучіше довести Оскару, що він бажає йому лише добра. Звісно, його прийомний батько не був святим або цілком безкорисливим благодійником. Він дав їм роботу і всього лише один шанс, проте й за це Оскар був йому безмежно вдячний. Відтоді, як тут оселилися його друзі, будинок сповнився сміху та молодих голосів. Підлітки виконували свої обов’язки весело й ніби без жодних зусиль, а тиша, що раніше панувала у кімнатах і коридорах, кудись зникла. І все було б просто чудово, якби не ці кляті заняття, що ними Гумбольдт мучив хлопця ось уже протягом кількох тижнів.

Справжньою душею будинку була Еліза, темношкіра мешканка Гаїті. Вона була вірною супутницею вченого, його найближчим другом і помічницею. До того ж, Еліза мала таємничі здібності, які здавалися цілком неймовірними та схожими на чародійство. Наприклад, вона могла встановлювати зв’язок з іншими людьми за допомогою самої лише думки. Щоправда, Оскар і гадки не мав, як саме це відбувається, але ж факт залишався фактом. Він і сам неодноразово відчував це на собі.

У домі мешкала й іще одна дама — ківі Вілма. Цей дивовижний нелітаючий новозеландський птах сьогодні складав компанію молоді. За допомогою портативного перекладача — лінгафона — пташині звуки й сигнали вдавалося перекласти на людську мову, проте Вілма була не дуже балакучою. Її словарний запас був досить таки обмеженим і складався переважно зі слів, що ними ківі описувала свій стан: «голод», «спрага», «втомилася», «весело», «сумно» та інших у тому ж роді. Відтак на тривалі розмови з Вілмою ніхто й не розраховував. І все ж таки пташка вміла розмовляти, нехай і за допомогою такого технічного винаходу, який зробив Гумбольдт, і особливого вітамінного корму, що його Вілма щодня отримувала, — і саме по собі це було дивовижно. Крім того, вітамінізований корм змінив природний біологічний ритм життя пташки, й замість того, щоб виявляти переважно нічну активність, як її родичі в Новій Зеландії, Вілма пристосувалася до денного існування і зробилася супутницею Гумбольдта в його наукових експедиціях.

Ось, власне, й усі, хто мешкав під цим дахом. Не така вже велика родина — в Берліні можна легко знайти й більші.

Оскар скоса глянув на друзів. Незважаючи на те що вони вже могли б вважатися молодими людьми, на відміну від нього, їм довелося лише тепер починати навчатися читати й писати. Адже на вулиці навчають зовсім інших речей. Однак їм дозволялося бути присутніми на заняттях із латини, якщо, звісно, вони мали бажання проникнути в таємниці цієї нелегкої мови. І як це вони примудряються корчити такі зацікавлені обличчя? Невже тільки заради того, щоб догодити своєму роботодавцю?

Та сперечатися з Гумбольдтом із цього приводу не мало сенсу. Це все одно, що гасити полум’я нафтою. Ця думка примусила Оскара усміхнутися. Мабуть, трошки вогню зараз би не завадило, щоб прогнати люту холоднечу, від якої дубіють руки та ноги. Юнак саме збирався далі записувати латинські іменники під диктовку суворого наставника, коли з кінчика його пера зірвалася крапля чорнила й розтеклася на папері. З аркуша в’язка рідина потекла похилою кришкою парти. Оскар блискавично відсунувся, щоб цівка чорнила не забруднила йому штани, але при цьому штовхнув Шарлотту. Почувся гуркіт — на підлогу впала чорнильниця, розхлюпавши чорну рідину на всі боки. Найбільші плями були на дубовому паркеті, проте дісталося й Шарлотті.

— Чи не можна обережніше?! — Шарлотта скочила на ноги, із жахом дивлячись на свою новеньку сукню. — Ось поглянь, що ти накоїв! Це ж моє святкове вбрання!

Одразу ж до них підбіг Гумбольдт, грізно зблиснувши очима.

— Що тут відбувається?

— Мені дуже шкода, — розгублено пробурмотів Оскар. — Я… я трохи забувся. Мені було холодно, і я перестав стежити за своєю ручкою.

Гумбольдт, глянувши на чорнильну калюжу на підлозі, підібгав губи.

— Принеси ганчірку й прибери це неподобство. Шарлотто, звернися до Елізи. Вона скаже, що робити. Зрештою, не бачу ніяких причин для сміху. Я хочу, щоб ви провідміняли слово «доміна» — «володарка» — в однині та в множині. Ну як, зможете? Тоді мерщій!

Оскар приніс відро, ганчірку й заходився відтирати чорнило.

— Невже нам конче необхідно заучувати всі ці відміни? — невдоволено бурчав він. — Хіба ви не розумієте, що нині вже Святвечір, усі готуються до Різдва. Скрізь панує святковий настрій. Та лише не в нашому домі. А нам же всім іще так багато справ треба переробити! — швидко додав Оскар, помітивши складку, що з’явилася між кошлатими бровами вченого.

— Святвечір — не привід байдикувати, — відповів Гумбольдт. — Принаймні, перша половина цього дня нічим не відрізняється від усіх інших. Не лише вам доводиться сьогодні працювати. На свята я нічого вам не задаю додому, проте сьогодні ми все ж до обіду навчатимемося. І я нічого більше не хочу слухати.

Та Оскар не вгавав:

— Тоді чому б нам не зайнятися чимось цікавим? Географією, наприклад, або хімією? Навіть в університетах сьогодні читають спеціальні різдвяні лекції. Принаймні, мені про це розповідали, — додав він.

— А чим тебе не влаштовує латина?

Оскар прополоскав ганчірку й викрутив її.

— Така нудота! Мертва мова, якою нині вже ніхто не розмовляє.

— Дурниці! — заперечив Гумбольдт. — Латина — це мова більшості наук про природу. Навіть у зоології, не знаючи латини, ти не зможеш розібратися в назвах тих чи інших видів тварин і правильно класифікувати їх. Крім того, володіючи латиною, набагато легше опанувати більшість романських мов. Ну, а тепер нумо до справи, — він знову обернувся до дошки.

Проте Оскара його слова не переконали.

— А навіщо тоді лінгафон, — зауважив він, — якщо все одно доводиться вивчати мови?

— Як накажеш тебе розуміти?

— Я маю на увазі наш прилад-перекладач. Чому ми маємо зубрити слова та граматику, якщо в нас є пристрій, який здатний перекладати з будь-якої мови — навіть із такої, що її досі й не чули в Європі? Та що там казати! З його допомогою навіть Вілма «навчилася розмовляти». Тож чому б нам не скористатися лінгафоном, а зекономлений час витратити на щось більш цікаве та корисне?

Гумбольдт схрестив руки на грудях.

— Жоден, навіть найбільш досконалий прилад не може замінити вивчення мови. При цьому, в першу чергу, розвивається логічне мислення та правильно організовується розумовий процес, — відповів Гумбольдт. — Це допомагає зберегти чіткість думок. Крім того, скажи мені, будь ласка: а як бути, якщо раптом поблизу не виявиться електричного живлення або зіпсується лінгафон? Техніка — річ досить тендітна і має здатність ламатися. Тож вона не є досить надійною в тих місцях, куди ми час від часу потрапляємо. Адже ви не хочете закінчити своє життя в казані у якихось напівдиких аборигенів лише через те, що колись полінувалися достатньою мірою розвинути мовний центр свого мозку? — Він простягнув руку Оскару, допомагаючи йому підвестися. — Годі вже тобі з цим морочитися. Сідай-но, і продовжимо наш урок.

Оскар сів на місце, почуваючись найсправжнісіньким йолопом. І навіщо він затіяв цю суперечку? І з ким! Адже Гумбольдт звик завжди досягати своєї мети, відстоювати тільки свою думку. Він, так би мовити, був природженим переможцем. Це було в нього у крові. Так само, як і в його батька — знаменитого натураліста Александра фон Гумбольдта. Звісно, якщо вони і справді були батьком і сином, як запевняє вчений.

Оскар було вже зовсім вирішив, що цей Святвечір — найгірший у його житті, коли раптом у парадні двері хтось гучно постукав.

Гумбольдт на мить зупинився, поклав на стіл свої папери й тільки після цього пішов відчиняти, промимривши:

— Господи! Ну чому мені в цьому домі нема спокою й на півгодини?

2

Визирнувши з вікна кухні, Шарлотта побачила вершника — кур’єра Пруської пошти. Синій формений сюртук із червоними кантами, вузькі штани з лампасами, на голові — кашкет із червоним околом. Баский кінь кур’єра бив копитом і тремтів, переступаючи з ноги на ногу — очевидно, він надто розпалився від швидкого бігу.

Шарлотта опустила фіранку.

— Здається, прибув кур’єр екстреної доставки.

Еліза, котра саме в цю хвилину намагалася відіпрати спеціальним милом чорнило з Шарлоттиної сукні, підвела голову.

— Чому ти так вирішила?

— Я бачила у нього в руках листа. Такі конверти використовують лише для дуже термінової кореспонденції.

Жовто-сірий довгий конверт було запечатано червоним сургучем.

— Ану, піду погляну, — Шарлотта поспішила до дверей, де її дядечко вже вітався з кур’єром.

Листоноша зняв кашкета і злегка вклонився.

— Герр Донхаузер?

Дівчина помітила, як її дядечко сердито підібгав губи, почувши, що чоловік назвав його на офіційне ім’я. Вона не мала жодного сумніву в тому, що він і справді був позашлюбним сином Александра фон Гумбольдта, хоча для декого цей факт і досі залишався недоведеним. І взагалі, в його присутності цю тему краще було не зачіпати.

— Маю для вас запрошення, пане. — Латунні ґудзики з імперським орлом на формі листоноші зблиснули на сонці. — Будь ласка, поставте ось тут підпис про отримання.

Кур’єр простягнув ученому офіційний бланк і олівець. Гумбольдт поставив підпис і взяв конверт.

— І ще лист — для фрейлейн Шарлотти Ритмюллер. Це ви, панянко?

— Так, — Шарлотта взяла листа і швидко поглянула на зворотну адресу. — Я теж маю поставити підпис?

— Ні, дякую. В цьому немає необхідності.

Гумбольдт вийняв із кишені кілька дрібних монет і простягнув їх кур’єру.

— Красно дякую, пане, — чемно вклонився листоноша. — Бажаю приємного дня. Вітаю вас із Різдвом!

Із цими словами він скочив у сідло, й підкови його коня дзвінко зацокали бруківкою.

— І що ж усередині? — поцікавилася Шарлотта. — Хто нам пише?

— Нам? — учений глузливо подивився на племінницю. — Якщо я правильно прочитав підпис, на конверті стоїть лише моє ім’я.

Дівчина не здавалася:

— Але ж він із Берлінського університету, я бачу печатку його канцелярії. А відтак, швидше за все, його адресовано всім нам.

— Ти так гадаєш? — Гумбольдт скинув брови вгору.

Відтоді, як учений на знак протесту проти наукової рутини та застарілих поглядів на природу ретроградів-академіків обернувся спиною до університету, йому вдалося створити щось на кшталт маленького приватного дослідницького загону, завданням якого стало розслідування та пояснення незвичайних, а почасти й зовсім неймовірних подій і феноменів. Почалося все з відкриття раніше нікому не відомого індіанського племені в Перу, яке вміло будувати літальні апарати. Невдовзі після цього було здійснено експедицію у східну частину Середземного моря, де дослідникам довелося зіткнутися на морському дні з гігантськими механічними монстрами. Обидві справи викликали підвищену цікавість у багатьох країнах, і якщо вже керівництво університету надіслало запрошення, значить, звістка про відкриття та пригоди Гумбольдта і його супутників досягли найвпливовіших наукових кіл.

— Ну ж бо, дядьку, — не витримала Шарлотта. — Відкривай!

Гумбольдт неквапливо рушив до кабінету. Так само, не поспішаючи, він узяв ніж для розрізання паперу й відкрив конверт. Вийняв звідти аркушик дорогого паперу ручної роботи і розгорнув його. Потім, зсунувши брови до перенісся, заходився читати. Наразі його обличчя проясніло.

— Беллхайм! — нарешті вигукнув він. — Не може цього бути!

— Хто?

— Рихард Беллхайм. Один із найбільших етнографів нашого часу. Ми з ним разом провчилися кілька семестрів. Чудовий хлопець! Скільки ж це років ми не бачилися?!

— А чому?

— Тобі добре відомо, що я весь час подорожую, та й він також. Рихард — спеціаліст із Африки, і проводить там більшу частину життя. Та це не його почерк. Мабуть, тут лише офіційне запрошення. — Він перевернув аркушик. — Ага, ось: «Два роки в Сахарі», — Гумбольдт злегка присвиснув. — Довгенько, нівроку!

— А що пишуть у запрошенні?

— За три дні він зробить доповідь про свою експедицію. Нам надіслали два квитки. Подивися лишень у конверті!

Шарлотта подивилася. Там і справді лежали квитки, надруковані на цупкому папері із золотим краєм.

— А про що говориться в самому листі?

Гумбольдт поправив окуляри й одразу зробився дуже серйозним.

— Що там? Ну не муч мене!

— Схоже, там буде присутній сам імператор. Тут сказано, що він надасть університету цю високу честь. Серед запрошених будуть лише придворні та офіційні особи. — Він із жалем кинув листа на стіл. — Дуже шкода. А я б із задоволенням послухав доповідь старого приятеля.

— Що ти маєш на увазі?

Гумбольдт сумовито усміхнувся.

— Ти хіба не розумієш? Протягом кількох останніх років Німеччина намагається заволодіти колоніями на Африканському континенті. При цьому думка самих корінних мешканців Африки нікого не цікавить — її шматують, неначе солодкий пиріг. Це ганебна сторінка в історії Німеччини, проте, як завжди, спритні політики намагаються все виправдати «національними інтересами», — останні слова він вимовив так, ніби вони були огидними на смак. — Якщо Беллхайм у присутності імператора доповідає про свої дослідження у Північній Африці, то мова, швидше за все, йтиме про можливість отримання нових колоній, а мене це абсолютно не цікавить. Я спробую зустрітися зі старим приятелем десь в іншій обстановці — віч-на-віч і в більш невимушеній атмосфері. Тоді й побалакаємо.

— Але ж імператор… — Шарлотта дивилася на дядечка, широко відкривши очі. — Я ще ніколи не бачила його величності Вільгельма зблизька.

— Навіть якщо ти туди й потрапиш, тобі навряд чи це вдасться, — відповів учений. — Його оточуватиме ціла армія агентів служби безпеки. Крім того, зблизька він має зовсім не такий імпозантний вигляд, як на парадних портретах.

— Мені байдуже. Ти лише уяви собі, скільки там буде цікавих людей! Парадні сюртуки та фраки, розкішні сукні дам! Я ще ніколи не бувала в такому товаристві. Ну, будь ласка, давай підемо! Дядечку!

Гумбольдт підкотив очі до стелі.

— Мені більше не подобається університет, тож я вважаю за краще ігнорувати подібні збіговиська. Я зовсім не від того, щоб прослухати цікаву доповідь, але відчуваю, що тут пахне брудною політикою. Імператорські прислужники підлещуватимуться до хазяїна, плазуватимуть і вилизуватимуть його чоботи. Як і годиться, всі з’юрмляться навколо Вільгельма та його дружини, намагаючись опинитися якомога ближче до них. Нічого спільного з наукою. Сама лише політика. А це вже, повір, — брудна справа.

— Ну будь ласка, — не вгавала Шарлотта. — Усе ж таки Беллхайм згадав про тебе. А у запрошенні ще про щось сказано?

— Ану, зажди… — Гумбольдт знову розгорнув листа. — О! Тут іще є приписка, та вже іншим почерком. Це ж… о, дідько! — Він підніс листа до світла й поправив окуляри. — Мені, здається, вже час до окуліста. Ти б не змогла прочитати?

Шарлотта взяла листа.

— Підписано Гертрудою Беллхайм. Це його дружина?

— І гадки не маю. Мабуть, він усе ж таки одружився, поки я подорожував білим світом. І що ж вона пише?

Дівчина почала читати:

— «Вельмишановний пане фон Гумбольдт! Від імені свого чоловіка я хочу запросити Вас і одного з Ваших постійних супутників на доповідь, яка відбудеться двадцять сьомого грудня о восьмій годині вечора у Великій аудиторії університету Фрідріха Вільгельма. Мені відомо, що свого часу Ви мали багато спільного з моїм чоловіком, тому я вважаю своїм почесним обов’язком звернутися до Вас особисто. Прошу Вас, зробіть ласку і скажіть моєму чоловікові хоча б кілька слів. Зарані дякую вам безмежно. З глибокою пошаною — Гертруда Беллхайм».

Гумбольдт узяв листа з рук племінниці й іще раз уважно перечитав.

— Дивно, — нарешті, пробурмотів він.

— Що саме?

— Чому ж він сам не написав ані слова? І яким таким чином я зроблю їй ласку, побалакавши з Рихардом? Складаться враження, що вона чимось стурбована.

Шарлотта кивнула головою:

— Ти маєш рацію. Це справді дивно. Мені здається, що ти маєш у цьому розібратися. Але ти зможеш це зробити, тільки якщо сходиш туди. А я вирушу разом із тобою! — І вона посміхнулася дядькові найбільш променистою з усіх своїх усмішок.

Учений скептично здійняв брову вгору.

— Ти кажеш так через те, що справді зацікавилася, чи ти просто хочеш потрапити на прийом?

Він підніс листа до очей, ніби намагаючись відшукати розгадку між рядків, та зрештою здався.

— Гаразд, — зітхнув він, — умовила.

— Дякую! — Шарлотта обняла дядечка і цмокнула у щоку. — Ти — найкращий!

Цієї миті двері кабінету прочинилися, й до приміщення зазирнуло веснянкувате личко, обрамлене рудими косами. Лєна власною персоною.

— Ви ще продовжите заняття, герр Гумбольдт, чи нам можна розходитися?

— Всі вільні, — відповів учений. — Про заняття можете поки що забути. Допоможіть Елізі на кухні, нагодуйте коней і починайте прикрашати ялинку. Але не забудьте як слід прибрати в кабінеті й витерти дошку. Перш ніж почати роздавати різдвяні подарунки, я хочу, щоб усе сяяло.

— Ур-ра-а! — за цим вигуком почулося тупотіння чотирьох пар ніг, а згодом до нього додалося стримане хихикання.

Гумбольдт обтер хусточкою спітніле чоло:

— Якби я знав, що мені дістанеться мішок бліх, то я б сто разів подумав, перш ніж запрошувати до себе приятелів Оскара.

— Гадаю, ти з цим упораєшся, — зауважила Шарлотта. — І мені здається, тобі це було корисним. Відтоді, як у домі з’явилися підлітки, ти став частіше сміятися.

— Ти справді так вважаєш? — зітхнув Гумбольдт. — Головне, щоб моя основна робота від цього не потерпала. А що за листа адресовано тобі? Ти ж так його й не розпечатала.

— Ой, справді, — Шарлотта знову поглянула на конверт, котрий усе ще тримала в руці. Від хвилювання вона зовсім забула про нього. Адреса та ім’я відправника виявилися на зворотному боці конверта: Марія Ритмюллер, курортний отель Хейлігендамм.

Гарний настрій дівчини розтанув без сліду.

3

Сер Джейбс Уїлсон був живою легендою. Сама королева Вікторія визнала його досягнення у вивченні зоряного неба, а колеги-астрономи не лише шанували, але й побоювалися. Крім того, Уїлсон вважався найзнаменитішим збирачем об’єктів позаземного походження у Великобританії. Він був, так би мовити, пристрасним «мисливцем на метеорити». Настільки пристрасним, що почасти міг навіть забути про те, як годиться поводитися справжньому джентльмену.

— Що він там сказав? Ану ж бо, повтори!

Асистент ученого Патрик О’Ніл зблід від хвилювання.

— Мсьє Лакомб з астрономічного факультету Паризького університету відповів, що ні в якому разі не передасть вам копію цього документа. При цьому він заявив: це майже те саме, що подарувати вам усю колекцію. Однак він сподівається, що ви зможете бути присутнім на його доповіді в Обсерваторії цієї п’ятниці. Там ви й отримаєте нагоду побачити цей документ.

— Яка зухвалість! — Уїлсон скочив на ноги. Від люті йому навіть подих перехопило. — Він дозволяє собі глузувати з мене, негідник! Та я не його лакей, тож він не може вирішувати, як мені слід поводитися. До того ж, ми ще побачимо, чи матиме він і надалі привід, щоб посміятися.

О’Ніл збентежено відсахнувся. Уїлсон був дужим, наче віл. Кремезний, огрядний, мускулястий, він мав завжди червоне обличчя з низьким чолом і скуйовджене сиве волосся. Загалом він виглядав доволі страхітливо. До того ж, видатний астроном мав лише одне око — праве, а ліве він втратив у сутичці з туземцями в Патагонії, коли місцеві вожді заборонили йому навіть близько підходити до місця падіння метеорита. Розгніваний Уїлсон та його люди знищили бунтівне поселення, не залишивши від нього й сліду.

Замість утраченого ока Уїлсон вставив у порожню очницю відшліфований уламок метеорита, і здавалося, що ця срібляста кулька, тьмяно виблискуючи, дивиться одночасно в усіх напрямках. Як відомо, до складу залізних метеоритів входить іридій — метал, який відзначається величезною міцністю і служить компонентом найбільш жаростійких сплавів. Ці сплави застосовуються в таких точних вимірювальних приладах, як хронометри й секстанти. Не дивно тому, що іридій вважається надзвичайно цінною сировиною, набагато ціннішою, ніж золото. Через це кулька, що оберталася в очниці Уїлсона, коштувала майже стільки ж, як і невелике німецьке князівство.

— Скасуйте всі заплановані зустрічі, я негайно вирушаю до Лакомба!

— Але сер, ваш обід із міністром внутрішніх справ…

— Я ж казав, скасувати!

Уїлсон схопив пальто, застебнув пояс і поспіхом вийшов із кабінету. За кого його тут має цей нахаба, цей французький жабоїд? Хоче відкараскатися від Джейбса Уїлсона, як від набридливої мухи? Оце вже ні! Скоріше пекло замерзне, ніж йому це вдасться!

Він швидко біг сходами униз. Кабінет ученого був розташований на останньому поверсі Британської Королівської академії в Берлінгтон Гарденз. Це одна з найчудовіших лондонських будівель. Із її вікон відкривається гарний вид на мальовничі зелені парки.

Дорогою йому зустрілося кілька колег-учених, які шанобливо до нього привіталися:

— Доброго ранку, сер Уїлсон!

— Щасливого Різдва, мілорде!

— Чи не будете ви такі ласкаві, щоб завітати сьогодні ввечері до клубу «Афіни»?

Астроном, однак, не вважав за потрібне відповідати на привітання й запрошення і простував далі. Високі підбори його до блиску вичищених черевиків одну по одній відраховували мармурові сходинки. Він вийшов із будинку академії, стиха лайнувши холодну зливу на вулиці, перетнув майданчик перед фасадом і ускочив до однієї з карет, які чекали за огорожею.

— Гайд Парк Корнер, 48. І хутчіш! — кинув він візнику, відкидаючись на спинку сидіння.


Оскар прямував до вітальні, коли шлях йому перетнула Шарлотта, яка несла в руках величезний стос якихось тек із документами, вирізок із газет, нот і листів. Дівчина мала страшенно розгніваний вигляд. Правду кажучи, Оскар давно вже намріяв собі зручненько вмоститися у кріслі перед каміном і поринути в читання нового пригодницького роману Карла Мая. Він нетерпляче очікував тієї миті, коли, нарешті, дізнається, що ж далі сталося з червоношкірим вождем Віннету. Але тепер, побачивши Шарлотту в такому настрої, мимоволі зупинився.

— Ти що, кудись переїжджаєш?

Дівчина здивовано глянула на нього, ніби щойно помітила. Але швидко отямилася й відповіла:

— А-а, ти про це! Та ні, просто піднімалася на горище і дещо там надибала.

— Дещо? — Оскар витягнув шию, здивовано розглядаючи те, що Шарлотта тримала в руках.

Горище в будинку Гумбольдта справді було місцем невичерпним. Там можна було відшукати найнесподіваніші речі з усіх країн світу. Якщо поставити собі за мету, то цими дивовижними експонатами можна було б заповнити експозицію цілого музею. Крім того, у віддаленому кутку горища стояла скриня, в якій зберігалися численні сувеніри з минулого: афіші, щоденники, листи й документи. І поки Оскар захоплено роздивлявся туземні маски, музичні інструменти та зброю, Шарлотта ретельно переглядала весь вміст скрині з ентузіазмом справжнього дослідника. Гумбольдт не заважав їм, тож під час своїх екскурсій на горище вони робили там усе, що заманеться. Аби не шкоду. Проте як він поставиться до того, що Шарлотта вирішила перенести частину речей із скрині до своєї кімнати?

— Що це за папери? — знову спитав Оскар. — Може, тобі допомогти?

— Та ні, пусте, — Шарлотта відвернулася, щоб Оскар не встиг розглянути її папери. Та все ж йому вдалося помітити, що лежало зверху. То був якийсь аркуш зі старовинним генеалогічним древом і товста книга у шкіряній палітурці.

— Родоводи предків і старі родинні альбоми? — поцікавився він. — Навіщо тобі цей мотлох?

— Це тебе не обходить! — огризнулася дівчина. — Не пхай свого носа куди не слід.

— Та годі вже, — Оскар примирливо підняв угору руки. — Не хочеш говорити — то й не треба. Я лише хотів допомогти.

— Ти даси мені дорогу чи ні? — сердито пробурмотіла Шарлотта.

— Звісно, проходь. — Він зробив крок у бік, і дівчина швидко проскочила повз нього.

При цьому зі стосу, який вона тягла в руках, випала невелика шкіряна течка й розкрилася на підлозі. Оскар швидко нахилився, щоб підняти її, — виявляється, то була саме та тека, в якій Гумбольдт зберігав усі свідоцтва про народження. Коли хлопець простягнув теку Шарлотті, та миттю захлопнула її й приєднала до решти документів. Її очі сердито зблиснули, але потім погляд дівчини пом’якшав.

— Дякую, — сказала вона. — І, заради Бога, — не виказуй мене. Я хочу розібратися в одній дивній історії, проте краще, якби поки що про це не знали. Дай мені слово, що нікому не розповіси!

Оскар кивнув.

— Авжеж! Проте хоча б мені щось поясниш?

— Щойно зрозумію, що тут і до чого. Обов’язково! — З цими словами вона обернулася й зникла у своїй кімнаті.

4

Нетерпляче постукуючи пальцями по руків’ю своєї шпаги, Джейбс Уїлсон поглядав у вікно. Повз нього пропливав мокрий від дощу Лондон. Люди ховалися попід навісами будинків, підіймали над головами портфелі й відкривали парасольки, щоб хоч якось захиститися від холодних крапель, що линули з небес. Скрізь панувала передріздвяна метушня. Вітрини магазинів було святково прикрашено, а біля дверей стовбичили вуличні музики, які на все горло виспівували різдвяні гімни.

Уїлсону ніколи не подобалося це свято. Його просто нудило від запаху печених яблук, карамелі та пряників, яким було сповнене все навколо. А ці бісові вертепи, святі Миколаї в червоних балахонах, галаслива малеча з сяючими очима завбільшки з соверен! Якби на те його воля, то він давно б уже скасував Різдво.

Нарешті, екіпаж доїхав до парку, розвернувся й поволі рушив у бік Тріумфальної арки. Ще кілька хвилин — і він уже стояв перед будинком номер сорок вісім. Уїлсон зіскочив на бруківку, тицьнув у руку візника двадцять шилінгів і, схиливши голову, помчав до двоповерхової будівлі у класичному стилі, де зазвичай розміщували іноземних гостей факультету. Оскільки їх було чимало, то в усі часи тут не можна було знайти вільних апартаментів. Проте сьогодні, перед Різдвом, більшість із них спорожніла, тож Франсуа Лакомб виявився чи не єдиним пожильцем. Він займав у східному крилі дві кімнати, одну з яких учений одразу ж перетворив на робочий кабінет.

Цей французький астроном нагадував собаку на сіні: тримав украй важливу для Уїлсона інформацію при собі й не бажав ані на йоту поступатися нею. Британець уже отримав дві категоричні відмови, намагаючись хоч якось підібратися до таких бажаних документів. Спочатку він звернувся до Лакомба особисто, додавши до свого прохання подарунки та лестощі, — і отримав чемну відмову. Потім до француза було виряджено асистента вченого, Патрика О’Ніла, — і цього разу відмова прозвучала набагато жорсткіше. Тож тепер у нього залишався останній, вирішальний шанс.

У холі нікого не було, тому ніхто не помітив Уїлсона, коли він підіймався на другий поверх. Сходи було заслано килимом, тому професор крокував практично нечутно. Дійшовши майже до самого верху, титулований астроном прислухався. Звідкілясь долинала музика. Він обережно пройшов коридором і, нарешті, опинився перед дверима апартаментів Лакомба. Музика чулася з кабінету: там грав грамофон. Вальс «Голубий Дунай» Йоганна Штрауса, як це не дивно, мав серед астрономів велику популярність. Схоже було на те, що Лакомб із головою поринув у роботу.

І годі Уїлсон прийняв рішення. «Де вже там помітити невелику крадіжку?», — умовляв він сам себе.

Він обережно наблизився до дверей, поклав руку на ручку замка і легенько натиснув. Не зачинено. Прочинивши двері, він обережно зазирнув усередину. Спальню й гардеробну Лакомба було освітлено тільки вузенькою смужкою світла, що виходило з кабінету. Уїлсон прослизнув до кімнати й причинив за собою двері. Поки що все гаразд. Крізь вузьку шпарину він міг бачити, що Лакомб усе ще перебуває в кабінеті. Вчений зосереджено схилився над столом. Здається, чистить лінзи свого телескопа, витягаючи їх одну за одною з кріплень і поліруючи м’якою ганчірочкою. А при цьому ще й весело насвистує мелодію вальсу.

Уїлсон обдивився навколо себе. Він знав, що французький астроном зберігає документи в довгастій дерев’яній скриньці. На численних полицях стояли тільки книжки та зоряні карти. Можливо, скриньку заховано в платтяній шафі?

Він нечутно прокрався до важкої шафи з червоного дерева й відчинив її. Дверцята рипнули, і Уїлсон затамував подих. Втім, Лакомб усе одно б нічого не почув. Музика так само звучала з грамофона й заглушала інші звуки. Англієць почав поспіхом ритися в надрах шафи. Нічого нема… Самі лише сорочки, штани й сюртуки… Та які старомодні! Страшне! Як таке можна сьогодні начепити на себе?

Уїлсон з огидою зачинив шафу. Та де ж ця бісова скринька? А, може, вона в кабінеті? Якщо так, то він матиме серйозні проблеми.

Він знову почав крастися до прочинених дверей. Та, минаючи ліжко, раптом помітив, як під матрацом щось зблиснуло. Гладенька відполірована горіхова кришечка з начищеними латунними петлями. Уїлсон присів і оглянув знахідку. От клятий жабоїд! Це ж треба таке вигадати — ховати скриньку під матрацом, наче тут хтось має намір його пограбувати!

Британець посміхнувся. Ці французи схильні драматизувати події!

Він витяг скриньку і відкрив її. Всередині лежали три густо списані аркушики паперу. Єдиний доказ того, що легендарний метеорит, називаний «Скляним прокляттям», існує насправді. Уїлсон задоволено кивнув, вийняв документи, сховав до кишені й уже намірився було зачинити скриньку, коли в кімнаті спалахнуло світло.

— Мені вчувся якийсь шум!

У широко відчинених дверях спальні стояв Франсуа Лакомб, поставивши руки в боки.

— Чи можу я поцікавитися, що ви тут робите, шановний мсьє Вільсьєн? — Лакомб вимовив ім’я вченого на французький манер, ніби навмисне викрививши його.

— А ви як гадаєте?

— Саме так, як воно є й насправді, — відповів француз. — Я лише хотів переконатися, що не здійсню помилки, якщо викличу поліцію.

— На це вам не варто дуже розраховувати, — Уїлсон випростався й обтрусив штани. — На Різдво тут майже нікого не залишається, а Філбі, тутешній швейцар, уже надто старий і не зможе вам нічим допомогти.

Обличчя Лакомба спохмурніло.

— Негайно поверніть мені всі папери й забирайтеся геть звідси!

— Здається, ви не зовсім правильно все зрозуміли. Мені потрібні ці записи, тож я заберу їх із собою, хай там як. Ви припустилися серйозної помилки, приховуючи їх від мене. Замість спільника ви нажили собі ворога в країні, яка не дуже переймається підтриманням добрих дипломатичних стосунків із Францією.

— Ви мені загрожуєте? — Лакомб побуряковів від люті. — В апартаментах, що їх надала мені Британська академія? Стережіться, пане, кажу вам! — Він стрімко метнувся до полиці й схопив із неї свій палаш — різновид шпаги з широким, загостреним з обох боків клинком. Блискавичним рухом Лакомб вихопив зброю з піхов і спрямував її вістря просто на британця. — А тепер вам доведеться повернути те, що належить мені по праву.

Уїлсон хижо усміхнувся й розстебнув пальто. На боці професора зблиснув ефес його шпаги.

Очі вченого-француза стали круглими від здивування. Мабуть, він зрозумів, що самими лише загрозами справу не вирішити.

— Прошу вас, мсьє, схаменіться!

Усмішка застигла на вустах Уїлсона. Він неквапливо витяг шпагу з піхов — і обидва клинки зіткнулися з сухим брязкотом.

— Маю застерегти вас, мсьє! — прошипів Лакомб. — За Наполеона Третього я отримав офіцерський патент і брав участь у битві при Седані в 1870 році!

— Це в тому самому посміховиську, коли французів ущент розгромили прусаки під акомпанемент труб і литавр, якщо не помиляюся, — зауважив Уїлсон. — Та й відтоді вже минуло понад двадцять років. Мабуть, і шпагу вашу ржа поїла за цей час?

Він зробив короткий випад і повернувся на вихідну позицію.

— Ваші рефлекси ще нівроку, — констатував він. — Що ж, хотілося б мені бачити, скільки ви протримаєтеся. До бою! — Він зайняв бойову позицію.

Уїлсон досить непогано знав історію виникнення фехтування, види фехтувальної зброї і ті прийоми, які застосовують у бою офіцери французької армії. Лакомб спробував дістати його на відстані, не сходячись упритул. Випад — крок назад. Випад — крок назад. Досить витончений прийом, і на відкритій місцевості він був би цілком ефективним і доцільним, проте в тісному приміщенні не спрацьовував. Уїлсон же, навпаки, підпустив супротивника якомога ближче, очікуючи слушної нагоди, щоб завдати нищівного удару. Нарешті, він зробив несподіваний крок уперед, описав шпагою дугу і здійснив глибокий випад у бік супротивника. Лакомб позадкував, наштовхнувся на стілець і втратив рівновагу. Щоб виправити свою помилку, він скочив на ноги й відступив до суміжної кімнати.

У свої сорок п’ять років він був іще досить жвавим, проте сили й дихання йому вже явно не вистачало. А саме цього в Уїлсона було вдосталь, і він уже наладнався вибити клинок із руки Лакомба. Британець зробив новий випад, але промахнувся, і його клинок обрушився на розібраний телескоп, що стояв на столі. Лакомб завив від люті й кинувся на Уїлсона, безладно вимахуючи своєю короткою шпагою і бажаючи лише одного — помститися за зіпсований унікальний прилад. Тепер його випади зробилися марними й непередбачуваними. Уїлсон парирував їх, відхиляючись то в один, то в інший бік, щоб уже остаточно виснажити супротивника.

Далі все сталося з блискавичною швидкістю.

Франсуа Лакомб кинувся в атаку, спіткнувся й одразу ж наштовхнувся на клинок Уїлсона. Гортанно скрикнувши, француз заточився і впав на підлогу. Шпага британця простромила йому груди.

Уїлсон витяг клинок, витер його об штани Лакомба й поклав у піхви. А потім, навіть не глянувши на супротивника, відчинив двері.

На порозі стояв швейцар Філбі, втупившись у нього широко відкритими від страху очима.

— Сер Уїлсон? — Він подивився на француза, котрий лежав на підлозі. — Я почув якийсь шум… Боже милий, що тут сталося?

— Справа честі, — відповів астроном. — Ми бесідували, і мсьє Лакомб раптом почав верзти казна-що — він насмілився зачепити честь нашої королеви. Я попросив його взяти свої слова назад, та він відмовився. Довелося вжити крайніх заходів.

Філбі розгубився.

— Але ж це просто жахливо! Ми маємо негайно повідомити про це поліцію.

— Звісно, що маємо. Проте в мене обмаль часу, друже мій. Чи не могли б ви зробити це замість мене?

— Я… Так, слухаюся, сер!

Старий вийшов, а на обличчі Уїлсона з’явилася задоволена усмішка. Ніхто йому й слова поганого не скаже — адже він захищав честь королеви. Навпаки! Про нешанобливе ставлення до влади та злі язики французів у Лондоні складали легенди, тож громадська думка також буде на його боці. Крім того, він уже багато років приятелював із начальником поліції, а це вам не баран чхнув. Нічого, якось обійдеться!

Та найголовніше: документи тепер у нього. І він може починати те, на що чекав так багато років…

5

Три дні потому

У солідній будівлі Берлінського університету проводилася підготовка до доповіді про експедицію в гірські райони Північної Африки. Доступ сторонніх на територію було перекрито. Навколо через кожні сто метрів стояли кінні поліцейські. Фасад університету освітлювався смолоскипами, які відкидали відблиски теплого світла на величезну юрбу народу. Біля огорожі зібралися тисячі цікавих, які нетерпляче очікували на прибуття імператорського подружжя. І коли, нарешті, на алеї, що вела до парадного входу, з’явилося розкішне ландо, яке супроводжували п’ятнадцять вершників із особистої охорони вінценосця, з натовпу почулися нестримні радісні вигуки на адресу прибулих. Імператор Вільгельм II і його дружина Августа Вікторія люб’язно привітали шановне зібрання й поспіхом пройшли до приміщення. Снігопад ущух, та вечір був доволі холодним.

Слідом за августійшим подружжям Велику аудиторію почали заповнювати запрошені. Швейцари в парадних лівреях ретельно оглядали кожного гостя, і лише після цього пропускали у двері. Біля входу утворилася черга, й минуло чимало часу, перш ніж останній із запрошених нарешті потрапив усередину.

У будівлі все, здавалося, свідчило про особливу урочистість події. В люстрах і канделябрах сяяли тисячі свічок, утворюючи суцільне море вогнів. І хоча в університеті, так само, як і майже повсюди в Берліні, вже було становлено газові світильники, на честь імператора було вирішено запалити свічки. Порівняно з холодним блакитнуватим газовим світлом їхнє живе полум’я набагато вигідніше відтінювало урочисті обличчя численних гостей і підкреслювало красу дамських суконь.

Шарлотта ще ніколи не бачила таких розкошів. Стоячи поруч із дядьком, вона зачаровано дивилася на аристократів, дипломатів і їхніх дружин, які зібралися в залі. Дами вбралися у свої найелегантніші сукні й уклали волосся у вигадливі зачіски. Чоловіки вдягли фраки, наплояли кільцями бороди й густо намастили волосся бріоліном, щоб бути схожими на свого імператора. Зала та прилеглі до неї коридори сповнилися запахом чарівних парфумів і дорогих сигар, повсюди рікою лилося шампанське.

Розпашіла від збудження Шарлотта, ледве дихаючи, уважно дослухалася до світських бесід гостей. Звісна річ, багато які з цих розмов були всього лише пустопорожньою балаканиною, проте в атмосфері таких розкошів кожне слово здавалося золотим або ж, принаймні, позолоченим. Від хвилювання дівчина навіть забула про лист, який вона отримала три дні тому. Про лист, який міг привести до серйозних наслідків.

— Дядю, я б із задоволенням випила ковток шампанського.

Гумбольдт виявився єдиною людиною, яка не посміхалася. Його погляд блукав десь угорі, над головами гостей. Наразі він глянув на племінницю.

— Що ти сказала?

— Шампанське, — відповіла Шарлотта. — Я б залюбки його скуштувала.

— Але ж тобі всього лише шістнадцять.

— Дядю, будь ласка!

Учений фиркнув, зупинив офіціанта, який саме пробігав повз них, і взяв у нього з таці два келихи.

— Тримай, — сказав він. — Другий — для мене. — Вони легенько цокнулися. — Втім, сьогодні ти виглядаєш просто чарівною.

Дівчина зашарілася від задоволення і квапливо ковтнула вина. Вона досі ще ніколи не пила шампанського, і сьогодні для цього випала слушна нагода. Пінистий напій залишив у роті досить дивний смак.

— Ну то й як? — поцікавився Гумбольдт.

Шарлотта помовчала, намагаючись усвідомити свої відчуття.

— Трошки кислувате, — зауважила вона, відкусивши шматочок сирного печива, а потім іще раз ковтнувши. Проте цього разу результат був скоріше незадовільним. — Не знаю, — пробурмотіла дівчина, зазираючи до келиха. — Якось навіть допивати не хочеться.

— І мені теж, — учений поставив келих на тацю. — Нічого особливого. Але все ж таки краще, ніж безглузді теревені. Ходімо, нам уже час до аудиторії.

Велика аудиторія вже майже заповнилася. Вони відшукали два вільних місця в четвертому ряду неподалік від сходів, що вели до сцени, й усілися. Шарлотта озирнулася. Імператор Вільгельм із дружиною повагом сиділи в парадній ложі, оточені особистою охороною. Шарлотта бачила, як виблискують сліпучо-білі манжети, сяють начищені ґудзики мундирів і золоті еполети офіцерів, освітлені безліччю свічок. Над шоломами охоронців похитувалися пишні плюмажі.

Дядько мав слушність. Усе, що відбувалося навколо неї, — звичайна демонстрація, що була покликана справити враження на імператора. Гумбольдту й насправді було тут досить нудно. Залишалося лише сподіватись, що доповідач додасть хоча б якогось сенсу цій безглуздій церемонії.

Саме цієї хвилини на сцені й з’явився Рихард Беллхайм у супроводі ректора університету й іще декількох високопосадовців із керівництва. Учений був струнким чоловіком років сорока, з густою бородою, лисиною на потилиці і стомленим обличчям. У нього в руці зблискували золотою оправою великі окуляри. Етнограф був одягнений у доволі скромний костюм брунатного кольору зі шкіряними латками на ліктях і непоказні черевики, завдяки чому являв собою повну протилежність усім цим ошатно вбраним панам у залі. Проте коли Беллхайм почав говорити, всі одразу забули про це, слухаючи його глибокий і приємний голос.

Шарлотта відхилилася на спинку крісла, склала руки па колінах і почала уважно слухати розповідь ученого про його подорожі до незвіданих куточків Чорного континенту. Спливав час, але дівчина не помічала його, захоплена дивовижною оповіддю.

6

За дві години захопливу доповідь було завершено. Етнограф подякував шановному зібранню за увагу, поставив свої автографи на книги та буклети і зник за кулісами разом із організаторами щойно відкритої виставки, яка була присвячена Африці. Говорив Беллхайм, в основному, про маловідомі народи та їхні дивовижні культури. Про колоніальну політику він навіть не згадував, а відтак побоювання Гумбольдта виявилися марними. Публіка почала розходитися. Імператор з імператрицею вже покинули аудиторію, тому більшість присутніх у залі втратили цікавість до того, що там відбувалося. Шарлотта і Гумбольдт дочекалися, поки натовп трохи поменшає, після чого підвелися зі своїх місць і рушили туди, де за кулісами зник доповідач.

Проте шлях їм заступив охоронець.

— Чого бажаєте, панове?

Гумбольдт височів над цим молодиком майже на цілу голову, тому змушений був нахилитися, щоб відповісти.

— Я б хотів побесідувати з професором Беллхаймом, — промовив він. — А також привітати його й висловити своє захоплення настільки успішною та змістовною доповіддю.

Служник похитав головою.

— Мені дуже шкода, проте я маю наказ нікого не пропускати за куліси.

— Для герра Гумбольдта можна зробити виняток, — раптом почувся голос, що долинав із дверей ліворуч. До них вийшла білолиця дама в рожевій сукні та білих туфлях на підборах і простягнула вченому руку. — Мене звати Гертруда Беллхайм.

— Виходить, це вам ми завдячуємо своїм запрошенням?

— Саме так, пане. Сподіваюся, доповідь вас не розчарувала.

— Було надзвичайно цікаво, — Гумбольдт уклонився й поцілував руку дами. — Це моя племінниця Шарлотта.

— Дуже мило! Вас також цікавить Африка, моя люба?

— І не лише Африка, — відповіла Шарлотта. — В першу чергу, мене цікавлять природничі науки — фізика, хімія, біологія, географія. У світі ж так багато всього цікавого та незвіданого!

— Я бачу, герр Гумбольдт, що ви виховали собі чудову помічницю, — пані Беллхайм подарувала Шарлотті найсердечнішу усмішку. — Я проведу вас до мого чоловіка. Уявляю, як він буде здивований, побачивши вас, адже минуло стільки років…

— Ви маєте рацію, — підтвердив Гумбольдт. — Колись ми і справді були найближчими друзями.

— Тоді прошу вас іти за мною, будь ласка, — дружина етнографа обернулася і швидкими кроками рушила в глибину службових приміщень.

Поки вони йшли довгим коридором, потім спускалися сходами до підвального поверху будівлі, пані Беллхайм жваво бесідувала з Шарлоттою. Виявилося, що їхні погляди на життя багато в чому збігаються. Наприклад, дружина вченого вважала ганебним той факт, що багато жінок усе ще змушені сидіти вдома й не можуть отримувати фундаментальної освіти. Шарлотта, миттєво пожвавішавши, щойно пані зачепила цю тему, палко погоджувалася з нею. Нещодавно в Німеччині було відхилено законопроект, який дозволяв жінкам навчатися в університетах. І це при тому, що у Швейцарії дівчат було допущено до вищих навчальних закладів від 1840 року, у Великобританії — від 1849, і майже в усіх інших країнах Європи — від 1870 року. І лиш у Пруссії й Австро-Угорщині ситуація залишалася без змін.

— Це просто скандально! — вигукнула пані Беллхайм, коли вони, нарешті, досягли нижньої сходової площадки.

Із цими словами вона зупинилася біля дверей однієї з кімнат.

— Ну, ось ми й на місці. Даруйте, якщо я набридла вам своєю балаканиною. Останнім часом я трохи нервую, а тому намагаюся заспокоїти себе розмовами.

— Зовсім ні, — палко заперечила Шарлотта. — Мені було надзвичайно цікаво дізнатися вашу думку. Сподіваюся, що ми колись іще повернемося до цієї бесіди.

— Із великим задоволенням, люба. Проте, час уже надати й чоловікам обмінятися хоча б кількома словами.

Вона постукала у двері.

— Прошу, заходьте! — почулося з глибини приміщення.

Дружина етнографа відчинила двері й пропустила гостей уперед. Рихард Беллхайм саме складав численні карти й документи, якими він користувався під час доповіді, в чималеньку валізу. В кімнаті панував страшенний гармидер.

— Рихарде, це Карл Фрідріх фон Гумбольдт і його племінниця Шарлотта. Вони сьогодні прибули до університету, щоб послухати твою доповідь.

Етнограф неуважно кивнув.

— Гумбольдт? Знайоме ім’я. Ви, часом, не родич Александра фон Гумбольдта?

Дослідник здивовано насупився, та все ж опанував себе й відповів:

— Александр фон Гумбольдт був моїм батьком.

— Тоді вам надзвичайно пощастило. Це не лише велика честь, але й велика відповідальність! А чим, власне ви займаєтесь?

— Я дослідник природи.

— Так-так, розумію…

Шарлотта розгублено переводила погляд із дядька на етнографа. Бесіда набувала якогось зовсім не очікуваного напрямку. І її дядько, схоже, так вважав.

— Рихарде, — нарешті, вимовив він. — Та це ж я, твій друг Карл Фрідріх.

У погляді Беллхайма промайнуло здивування. Він облишив свою валізу, відклав у бік матеріали лекції і підійшов до Гумбольдта.

— Будь ласка, повторіть ваше ім’я…

— Гумбольдт. Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Та, можливо, прізвище Донхаузер видається тобі більш знайомим?

— Карл Фрідріх Донхаузер? — Беллхайм уважно вдивлявся в обличчя вченого. — Нагадайте, де ми з вами познайомилися?

— Як же ти міг забути? — Гумбольдт був просто враженим. — Адже ми разом із тобою провчилися майже чотири роки. Невже ти не пам’ятаєш змістовних семінарів у Алоїза Круммнагеля? А як ми одного разу з тобою удвох залізли нишком до виставкової зали університетського зоологічного музею і поцупили звідти звірині опудала? Пригадуєш, яка то була потіха?

Беллхайм так само здивовано дивився на Гумбольдта. Помовчавши, він сказав:

— Гадаю, ви мене з кимось плутаєте. Перепрошую, але, на жаль, нічим не зможу бути корисним.

— Рихарде!..

— Я був би вам дуже вдячний, якби ви більше не відволікали мене від вельми важливих справ. Я маю обмаль часу, — вів далі Беллхайм із помітним роздратуванням. — Мені дуже шкода, проте в мене ще сила-силенна роботи. Сподіваюся, ви не відмовитеся прийти на одну з моїх наступних доповідей. Можете не сумніватися в моїй цілковитій відданості. Мене дуже потішив ваш візит, а зараз — на все добре. Гертрудо, чи не могла б ти провести наших гостей?

Гумбольдт розгублено дивився на друга. Схоже, у нього в душі відбувалася якась боротьба, та він продовжував мовчати. Нарешті вчений отямився.

— Що ж… Дуже дякую вам, герр Беллхайм, — Гумбольдт вийшов із кімнати, й Шарлотта пішла слідом за ним.

У коридорі їх наздогнала дружина етнографа. Щойно двері кімнати захлопнулися, Гумбольдт круто обернувся до жінки.

— Що тут відбувається? Я вимагаю пояснень!

Гертруда Беллхайм винувато усміхнулася.

— Мені дуже шкода, повірте! Я сподівалася, що хоча б вас він упізнає. Якщо хочете, я все вам поясню. Проте, краще не тут. Ходімо до салону — там ми зможемо чогось випити й побалакати без свідків.

У салоні було майже порожньо — лише декілька людей із тих, що були запрошені, залишилися, щоб випити келих вина або філіжанку кави. Чувся приглушений сміх і розмови, десь за стіною дзеленчав посуд, а в повітрі злегка пахло дорогим тютюном.

Гертруда Беллхайм указала на крісла, оббиті червоним оксамитом, і подала знак офіціанту.

— Чи не бажаєте чогось замовити?

Шарлотта вибрала собі чай з лимоном, Гумбольдт — каву, а жінка попросила принести їй червоного вина і склянку холодної води. Коли офіціант зник у кухні, вона почала говорити:

— Я запідозрила, що з Рихардом щось негаразд, тижнів за два після його повернення з цієї експедиції. Він ніколи не скаржився на забудькуватість, проте зараз нічого не пам’ятає і спить до десятої або й до одинадцятої години ранку. Спочатку я не надавала цьому значення, гадала, що він просто втомився після виснажливої подорожі, проте за деякий час почала непокоїтися. Адже він і раніше весь час подорожував, проте дуже швидко відновлював душевні та фізичні сили й знову повертався до активної роботи. Проте цього разу все було інакше, зовсім інакше. Він забув навіть елементарні побутові речі: наприклад, як зав’язувати шнурки на черевиках, як тримати ніж і виделку, як розкурювати люльку. Та це б іще нічого. Але ж він забув і про ті почуття, які раніше так багато важили для нас, не пам’ятав, як ми познайомилися, нашу першу зустріч, перший поцілунок. — На очах жінки заблищали сльози. Вона відкрила свою сумочку, вийняла звідти мереживну хусточку і втерла нею кутики очей.

— Я розумію, як тяжко вам усе це сприйняти, — співчутливо промовив Гумбольдт. — А ви зверталися до лікаря?

— Ну, звісно, — зітхнула жінка. — Ми навіть їздили до клініки «Шаріте». Я відвезла туди Рихарда під приводом того, що він потребує профілактичного медогляду, і найкращі фахівці повністю перевірили його організм. Треба зазначити, що він поставився до цього спокійно і зовсім не опирався.

— І яким був результат?

— Нульовим. Лікарі запевнили мене, що чоловік здоровий, як двадцятирічний юнак. Звісно, пам’ять трохи послабшала, та це не так уже й дивно для людей за сорок. Проте я краще за всіх медиків знаю, якою була його пам’ять іще рік тому! — вона похитала головою. — Ця забудькуватість мене страшенно непокоїть. Адже він забуває не якісь побутові дрібниці, які не мають великого значення, ні. Він забуває все те, що складає основу і сенс нашого життя. Раз! — вона клацнула пальцями в повітрі, — і ніби ніколи нічого не було. Натомість, багато чого іншого Рихард пам’ятає досить виразно. Так, він знає, скільки східців веде до наших дверей, скільки книжок у нашій бібліотеці. Навіть може цілими сторінками цитувати будь-яку з них без найменшої помилки. А от про мій день народження так і не згадав! Що б ви на це сказали, пане Гумбольдт?

— Можливо, це якась рідкісна форма послаблення пам’яті, — промовив учений, кахикнувши. — Патологічна забудькуватість.

— Я теж одразу про це подумала. Проте лікарі категоррично не погоджуються з цим. Вони запевняють, що в таких випадках найперше вражається оперативна пам’ять, а вона у Рихарда цілком нормальна. — Жінка простягнула руку до келиха і квапливо ковтнула. — Тепер ви розумієте, чому я звернулася саме до вас?

Шарлотта бачила, як важко говорити Гертруді Беллхайм. Дивно, як їй у таких обставинах іще вдається зберігати витримку.

— А чим же ми тут можемо зарадити? — запитав Гумбольдт.

Жінка відсунула вбік свій келих і твердо глянула на вченого.

— Я хочу запросити вас провести з нами новорічний вечір. Я покликала гостей, більшість із яких — знайомі Рихарда. Можливо, в оточенні старих приятелів його пам’ять відновиться. А ваша присутність матиме особливе значення. І не лише тому, що ви — його давній друг, але й тому, що ви, наскільки мені відомо, маєте надзвичайний хист розплутувати всілякі надзвичайні ситуації. — Спіймавши здивований погляд Гумбольдта, вона вела далі: — Так-так, ви не дивуйтеся: я збирала відомості про вас. І мені здається, що ви — єдина людина, яка здатна розібратися в цій справі. Запевняю, що вашу працю буде належним чином оплачено, а всі видатки відшкодовано. Що ви на це скажете?

Гумбольдт відхилився на спинку крісла й замислився. Потім він стиха промовив:

— Не знаю, що й відповісти. Правду кажучи, все це мене дуже непокоїть, адже Рихард — мій давній друг. Що ж, я приймаю ваше запрошення. Те, що я бачив сьогодні ввечері, просто неможливо собі пояснити. І я не виключаю, що мені вдасться дещо з’ясувати.

— Дякую! Дуже дякую! Ви навіть не можете собі уявити, наскільки це важливо для мене.

— Гадаю, дякувати зарано. Адже ми поки що не знаємо, що робити й у якому напрямку рухатися. Результат може виявитися набагато гіршим, ніж ми очікуємо. Скажіть, а чи можу я поставити вам іще одне, останнє запитання?

— Звісно!

— Якого кольору очі у вашого чоловіка?

Фрау Беллхайм замовкла, а потім на вустах у неї з’явилася легка усмішка.

— Світло-карі. Теплі, сяючі очі кольору ліщини.

— Я сказав би те ж саме, оскільки чудово пам’ятаю колір його очей. Ми ж колись досить довго жили з ним в одній кімнаті.

— Ну то й що ж?

— Справа в тому, що очі в людини, яку ви називаєте своїм чоловіком, зелені. Смарагдово-зелені, кольору свіжої трави.

7

У той самий час у Нью-Йорку

Макс Пеппер стурбовано поглянув на північ. На П’ятій авеню до самого Центрального парку панував повний гармидер. Візок броваря, який поволі їхав десь футів за триста попереду, заїхав у кучугури й перекинувся. Кількасот літрів пива вилилося на щільно притоптаний сніг, і від цього він перетворився на величезну пивну ковзанку. Екіпажі, візки та омнібуси буксували на кризі й зупинялися уздовж і впоперек вулиці, загороджуючи проїзд. Візники, пішоходи й полісмени тим часом сперечалися про те, хто винен і що робити, проте так і не могли дійти згоди щодо того, хто має відповісти за це неподобство й кого слід за це покарати. Ніби від цього щось змінилося б! Гамір і лайки не затихали, незважаючи на те, що на вулиці почалася справжня хурделиця.

Годі було й сподіватися хоч трохи просунутися вперед. Макс поспішав на важливу зустріч і не міг затримуватися. Він визирнув на вулицю. Звідси було вже навіть видно вдалині будівлю «Глобал Експлорер» на перехресті П’ятдесят восьмої вулиці та Іст-авеню. Фірмовий логотип знаменитого журналу, гігантська буква «X», яскраво сяяв у блідому небі сотнями модернових електричних ламп, а десятки прапорів, що оточували величезний глобус, обважніли від снігу.

Іще раз глянувши в заледеніле віконце кеба, Макс прийняв рішення. Він вискочив із екіпажу в пронизливу вуличну холоднечу і швидко попростував уздовж довгого ряду крамничок і ресторанчиків. Дорога виявилася слизькою, а гладенькі шкіряні підошви його черевиків аж ніяк не підходили для зими, а тим більше, для пивної криги. І все ж йому вдалося подолати ті півтора кілометри, що залишалися до офісу «Глобал Експлорер», і жодного разу не впасти. Лише забігаючи нагору широкими сходами, що вели до головного входу, він послизнувся, проте вчасно схопився за перила.

Кабінети редакторів були розташовані на другому поверсі, й Макс трохи захекався, поки піднявся туди. На щастя, двері до зали засідань усе ще були відчинені. Їхній шеф, Альфонс Т. Вандербільт, раз і назавжди наказав зачиняти їх точно в момент початку засідань, тому співробітники, які чомусь запізнилися, змушені були тинятися коридорами й чекати прочуханки, якій незмінно піддавав їх суворий керівник. Після трьох запізнень співробітника негайно звільняли з посади. Тому для того, щоб хоч трохи затриматися і з’явитися невчасно, слід було мати досить вагомі підстави.

Однак сьогодні справа виглядала дещо інакше. Макс одразу ж помітив Алоїзіуса Вінкельмана, камердинера Вандербільта, котрий навіть не намагався зачинити важкі дубові двері конференц-залу.

Дуже дивно!

Не знаючи, що йому тепер робити, Вінкельман стовбичив біля входу і знічев’я полірував власним рукавом латунну клямку дверей. Макс прокрокував повз нього до конференц-залу й делікатно кахикнув. Лише після цього він почув, як клацнула клямка дверного замка.

Стрілка годинника на стіні показувала сімнадцять хвилин на шосту, а нараду було призначено на п’яту. Вандербільт стояв біля вікна, дивлячись на засніжений Нью-Йорк. Щоразу, побачивши огрядне тіло і лису, неначе більярдна куля, голову газетно-журнального магната, Макс уявляв собі величезне немовля, вбране в діловий твідовий костюм. Проте це враження було оманливим. Вандербільт мав яскравий холеричний темперамент, і ледве Макс увійшов до залу, обернувся й уїдливо втупився в нього поверх окулярів у золотій оправі.

— Нарешті, ви прийшли, Пеппере, — зловісно промовив шеф, при цьому його подвійне підборіддя докірливо підстрибнуло. — Вам відомо, що ви знову спізнилися?

Макс умостився на своєму місці й поставив поряд із собою портфель. Свинячі очиці шефа супроводжували кожен його рух.

— Ну скажіть, що я маю з вами робити?

Макс міркував, чи не розповісти йому про аварію на П’ятій авеню, проте вирішив, що краще буде промовчати. Такі пояснення не мали тут ніякої сили. На губах Вандербільта з’явилася усмішка.

— Можливо, вам це відомо, містере Босуелл?

Макс здивовано глянув у той бік, куди дивився шеф. Спершу йому здалося, що вони в залі самі, та наразі стало зрозуміло, що це помилка. В тіні книжкової шафи стояв високий на зріст чоловік, тримаючи в руках енциклопедію. Після слів Вандербільта він поставив книжку на полицю й підійшов до них.

Сиві пасма у волоссі, сива борода, вельветовий піджак і сині техаські штани. На обличчі, порізаному глибокими зморшками, сяють насмішкуваті сині очі.

— Привіт, Максе!

Макс здивовано скинув брови вгору.

— Гаррі?

— Так, це я, друже мій!

Чоловік ступив до редактора і сердечно його обійняв. У Макса одразу полегшало на душі. Гаррі Босуелл — фотограф і його давній приятель. Макс побував разом із ним у Південній Америці, та відтоді вже давно не зустрічав. Здається, Гаррі виконував якесь замовлення на Ньюфаундленді, якщо він не помиляється.

Босуелл хлопнув Макса по плечу:

— Ну, хлопче, як справи? Чи ти все такий самий гарний сім’янин?

— Так було і буде, — розсміявся Макс. — Годувати родину — це робота, яку ніколи не покинеш.

— Ось тому в мене немає ані дружини, ані дітей.

— Ти навіть не уявляєш собі, що втратив. А я ж був упевнений, що ти все ще на Півночі. Коли повернувся?

— Вчора ввечері, — відповів Босуелл. — Поштовим судном. Досить-таки вибоїста подорож, проте, якщо вже сам шеф викликає, то я маю бути на місці вчасно.

Вандербільт задоволено усміхнувся і вказав рукою на крісла.

— Сідайте, панове!

— Дозвольте закурити? — спитав Босуелл.

— Так, звісно. Почувайтеся як удома.

Макс пригладив вуса. Скільки він себе пам’ятав, шеф ніколи не був таким люб’язним. Просто втілена ввічливість. Це було якось підозріло.

Макс простежив поглядом за тим, як очільник його фірми підійшов до вікна й запнув завісу. Потім він попростував до довгого столу, на якому купою було складено якісь дерев’яні ящики. На триногому штативі було закріплено прилад, із якого стирчала трубка, що нагадувала ствол гармати. Замість жерла в ній зблискувала скляна лінза. Несподівано всередині приладу спалахнуло яскраве світло, й на стіні з’явилося зображення людини — напрочуд виразне й чітке. Босуелл здивовано скрикнув, а Макс мимоволі відсунувся трохи далі.

— Заспокойтеся, панове, — усміхнувся Вандербільт, надзвичайно задоволений результатом демонстрації. — Це всього лише фотографічна проекція. Нове слово в розвитку фотографії.

Незважаючи на заяву Вандербільта, Макс не міг позбавитися враження, що людина, зображена на стіні, ворушиться. Та, можливо, в усьому винен дим, що здіймасться від сигари Босуелла. Він іще раз уважно придивився до зображення: перед ним був огрядний чоловік із широким вилицюватим обличчям і густим волоссям. Він був одягнений у щось на кшталт офіцерської уніформи. Лаковані чоботи, біля пояса — дорога на вигляд шпага.

— Це, панове, сер Джейбс Уїлсон, мій давній друг. Фотографію було зроблено два роки тому, коли він отримав дворянський титул. Можливо, ви вже щось чули про цю видатну людину.

Босуелл вийняв сигару з рота й випустив хмаринку диму.

— Уїлсон? Мисливець на метеорити?

— Саме так! — Вандербільт зробив крок уперед, і на стіні з’явилася його величезна тінь.

— Джейбс — дуже популярна особа в Англії. Чудовий хлопець, який завжди знає, як слід поводитися з пресою. Принагідно я допомагаю йому й завжди дбаю про те, щоб його ім’я регулярно з’являлося в газетах. За це він час від часу приносить мені чудові оповідання й науково-популярні начерки. Джейбс — справжній шибайголова, він знає, як узятися до справи.

Вандербільт висякався і сховав у кишеню носовичок.

— Два дні тому я отримав від нього телеграму. Він організує нову експедицію. Авантюрна й дуже небезпечна справа, як він сам її оцінює. Після того як він повідомив мені деякі подробиці, я одразу ж ухопився за цю ідею, а коли він запитав, чи не можу я порекомендувати йому пару гарних репортерів, я одразу згадав про вас, — шеф змовницьки усміхнувся.

Макс закашлявся. Ні, тільки не це!

Якого дідька Вандербільт раз у раз підкидає йому такі небезпечні й ризиковані пригоди? Невже він так схожий на любителя авантюр? Він має гарну роботу, стабільні прибутки, соціальну страховку. Все гаразд, проте нічого особливого не відбувається, нема чому заздрити.

— І куди вирушає ця експедиція? — обережно запитав він.

Вандербільт усміхнувся.

— Пеппере, ви мене потішили. Я й досі пам’ятаю, який галас ви зчинили, коли я відрядив вас до Південної Америки. А сьогодні ви вже не волаєте, як скажений, а обережно цікавитеся деталями експедиції. Гадаю, що згодом із вас вийде непоганий шукач пригод, ось побачите. А тепер відповідаю: цього разу на вас чекає Північна Африка!

На столі з’явилася географічна карта, і Вандербільт указкою окреслив на ній регіон завбільшки у тисячу квадратних кілометрів.

— Це Сахель, — пояснив він, — один із найбільш посушливих регіонів Землі. З півночі він межує з Сахарою і простягається від Атлантики до Червоного моря. Нічого, крім пустель, напівпустель і сухих саван. На заході Сахеля розташований Французький Судан. Джейбс переконаний, що там на нього чекає сенсаційне відкриття. Я хочу, щоб ви супроводжували його й докладно документували кожний крок експедиції. Звісно ж, не забувайте про наших читачів і додайте трошки драматизму та екзотики. — Він обернувся до репортерів: — Ви, Гаррі, відповідаєте за ілюстрації, а ви, Максе, подбаєте про тексти. Мені знадобляться фотографії, малюнки, звіти — абсолютно все.

Босуелл підвів голову:

— Це буде велика стаття в журналі чи ціла серія статей?

— Більше того — книга. — Вандербільт вимкнув проектор і розсунув штори. — Ми з Джейбсом давно вже замислювали щось таке, проте не могли підібрати гідного сюжету для публікації. А ось ця експедиція чудово підходить для нашої мети, та й регіон пошуків є досить інтригуючим. Крім того, на вас чекають чималі гроші. А стосовно власної безпеки можете не хвилюватися — ви в надійних руках. Джейбс повсюди подорожує із озброєною охороною.

Макс відкашлявся.

— І коли ж ми вирушаємо?

— Я забронював для вас дві каюти на «Кампаньї». Пароплав відпливає з Нью-Йоркської гавані завтра вранці й буде в дорозі шість днів. Після прибуття до Лондона ви маєте одразу ж вирушити до асистента сера Уїлсона в Астрономічне товариство, й він повідомить вам усі подробиці. — Шеф простягнув кожному із журналістів по пухкому конверту. — Тут квитки, гроші, візи та рекомендаційні листи. Все, що знадобиться вам у дорозі.

Він підвівся й міцно потиснув обом руки.

— Успіху вам, панове!

8

Вечір напередодні нового 1894 року

Оскар обтер спітніле чоло. Та де ж ці кляті черевики? Він обшукав геть усю кімнату, зазирнув під ліжко, обнишпорив закутки. Чародійство якесь. Іще сьогодні вранці вони були на місці. Напевно, Лєна їх кудись запроторила. Це руде веснянкувате дівчисько завжди порядкує його речами так, як лише заманеться. Це просто неподобство! Звісно, Лєна може мати на це якісь власні причини. Та чому саме сьогодні?

Він іще раз обдивився всі куточки і здався. Відчинив двері:

— Лєно!

Ані звуку у відповідь. Тоді він покликав голосніше:

— Лєно!

Нарешті, на сходах почулися кроки. Застрибали руденькі косенята.

— Що ти тут робиш? На тебе вже давно всі чекають. Навіть коні почали нервувати.

— Не можу знайти черевики! Куди ти їх поділа?

— Туди, де їм і годиться стояти — поряд із іншим взуттям. — Вона пройшла через кімнату й відчинила дверцята шафи.

І справді — на нижній полиці стояли його черевики.

— Ось, будь ласка! Все на своїх місцях.

Оскар прикусив губу, не знаючи, що сказати. Про те, що черевики стоять у шафі, він міг би й сам здогадатися. Тихенько лайнувшись, він натягнув і зашнурував їх.

— Оскаре! Ти примушуєш нас чекати! — почувся знизу голос Гумбольдта.

— Поквапся! — приєдналася до нього і Лєна. Вона провела щіткою по його куртці, поправила комір сорочки й підтягнула вузол краватки. — Ти нервуєш?

— Ще б пак! — насупився Оскар.

Ясна річ, він нервує. А хто б міг зберігати спокій у такій ситуації?

— Не переймайся, — сказала Лєна, злегка поплескавши друга по спині. — На твоєму місці я б також страшенно хвилювалася. Я тебе чудово розумію.

— Дякую, — пробурчав Оскар і скотився вниз по сходах.

— Ну, нарешті! — полегшено вигукнув Гумбольдт, побачивши його ще на східцях. — Ми вже гадали, що нам доведеться їхати без тебе.

Новоспечений Оскарів батько був у довгому чорному пальті, новеньких блискучих чоботах зі сталевими підківками та у високому циліндрі. В руці він тримав свій улюблений ціпок із золотим набалдашником у формі лев’ячої голови.

— Ти сядеш із дамами чи зі мною на передку?

Оскар скоса глянув на звабливо теплий закритий екіпаж, однак похитав головою.

— Чотири ока краще, ніж два. Я з тобою!

— От і чудово! — Гумбольдт запалив гасовий ліхтар, заскочив на передок і посунувся, даючи синові місце поряд із собою.

Екіпаж рушив, і Оскар, оглянувшись назад, помітив обличчя своїх друзів, які попритискали носи до шибок.

— Глядіть мені, не бешкетуйте. І нікому не відчиняйте! — гукнув Гумбольдт. — Постарайтеся бути гідними моєї довіри! Побачимося в новому році!

Коні бадьоро бігли вулицею. Гумбольдт підтягнув віжки й повернув до центру міста.


О чверть на дев’яту вони зупинилися біля будинку Беллхайма.

Чотириповерхова споруда на Доротеєнштрассе, неподалік від Бранденбурзьких воріт, була святково освітлена. В’їзд у внутрішній двір будинку було відкрито. Гумбольдт спрямував свій екіпаж туди, де ще залишалося вільне місце, не заставлене іншими каретами та ландо. Схоже, що більшість гостей уже прибула на свято.

Зістрибнувши на бруківку, він кинув конюху поводи й допоміг вийти дамам. Оскар зачаровано дивився на свою кузину. Святково вбрана Шарлотта мала просто чарівний вигляд. У довгому пальті, білому хутряному капелюшку та м’яких пухових рукавичках вона була схожою па принцесу зі старовинної казки. Важко було навіть уявити собі, що це — саме та дівчина, майже підліток, яка у важелезних черевиках і чоловічих штанах усього кілька місяців тому піднімалася на гірські вершини й опускалася на морське дно.

— Який красивий і багатий будинок, — здивовано промовила Шарлотта, оглядаючись. — Ніколи б не подумала, що етнографи заробляють таку силу грошей!

Гумбольдт розсміявся.

— Рихард — член Німецького географічного товариства, одного з найбагатших у світі. Щоб стати його членом, треба мати досить серйозні наукові заслуги. Він протягом багатьох років проводив дослідження в Алжирі, Тунісі й Лівії, допомагав розкопувати в пустелі античні міста. Науки про природу та людину іноді можуть бути й досить прибутковими.

Гумбольдт потупцяв на порозі, щоб обтрусити сніг із чобіт і взявся за дверний молоток. Оскар трохи нерішучо пішов слідом за ним. Йому досі ще не доводилося бувати в гостях у таких освічених і високопосадових людей. Втім, Шарлотта сказала, щоб він поводився вільно та природно й не показував своєї ніяковості, а, до того ж, йому зовсім не варто хвилюватися з цього приводу, адже, наприклад, Гумбольдт з Елізою почуваються тут як удома. І все ж таки хлопцю було якось лячно — а що коли хтось поцікавиться його походженням або минулим?

Цієї миті двері відчинилися. Старий поважний дворецький незворушно оглянув новоприбулих гостей від голови до ніг. На ньому був ошатний, добре підігнаний до фігури фрак із довгими фалдами, штани з лампасами й до блиску начищені туфлі. Голову старого прикрашав чубчик коротко підстриженого сивого волосся, а на верхній губі красувалися тоненькі, бездоганно підголені вуса.

— Як накажете вас відрекомендувати? — поцікавився він.

— Карл Фрідріх фон Гумбольдт, Еліза Моліна, Шарлотта Ритмюллер і Оскар Веґенер.

Дворецький злегка вклонився й відступив убік.

— Прошу йти за мною, панове. На вас уже чекають. Навіть у передпокої відчувався запах дорогого тютюну й гарного вина. Із-за дверей долинав розкотистий регіт, вдається, свято було вже в самому розпалі.

Оскар розглянувся довкола.

Повсюди було розставлено й розвішано численні сувеніри й експонати, привезені з далеких країн. Маски, тотеми, щити і зброя — усе напрочуд майстерно зроблено. Більшість предметів було виготовлено з деревини різних порід і прикрашено дрібними мушлями або коштовним камінням. Біля вікна в кутку височіла скульптура, вирізана з суцільного деревного стовбура. Сотні переплетених між собою людських фігур, які тримали в руках кошики та вази. Оскар дивився на неї зачаровано — ніколи в житті йому ще не доводилося бачити нічого схожого на це.

Дворецький запропонував їм зняти пальта і провів до просторого салону.

— Вельмишановні пані та панове: Карл Фрідріх фон Гумбольдт і особи, які його супроводжують!

В салоні вже було десятків зо три гостей — чоловіки та жінки найрізноманітнішого віку. Перед Оскаром замиготіли мереживні сукні, жилети, окуляри в нікельованих оправах, крохмальні манжети, золоті годинникові ланцюжки. В невеликій суміжній кімнаті юрмилися чоловіки. Вони пили бренді й попихкували сигарами.

Наразі гамір у вітальні затих. Погляди всіх присутніх були прикуті до новоприбулих. Запанувала напружена тиша. Можна було почути навіть шипіння газових світильників.

Несподівано двері, розташовані праворуч, відчинилися, й до салону зайшла елегантно вбрана дама.

— З якої нагоди тут у вас така тиша? — із посмішкою запитала вона, але, помітивши нових гостей, просяяла:

— Герр Гумбольдт! Я й не чула, коли ви під’їхали.

Учений вклонився. Фрау Беллхайм простягнула йому руку для поцілунку.

— Безмежно рада вас бачити. І, звісно ж, фрейлейн Шарлотту. Сподіваюся, ми з нею матимемо можливість продовжити нашу перервану бесіду. — Вона обернулася до Елізи. — А ви, певно ж, фрау Моліна. Герр Гумбольдт багато розповідав мені про вас. Для мене величезне задоволення — познайомитися з вами!

— Будь ласка, називайте мене Елізою. Я не звикла, щоб до мене зверталися так офіційно. В таких випадках я починаю сумувати й почуваюся надзвичайно старою.

— Чарівно! Тоді й ви можете називати мене Гертрудою.

— Згодна! — Обидві жінки розсміялися.

Поява господині подіяла на всіх, хто був у вітальні, наче свіжий вітерець.

Потім пані Беллхайм перевела погляд на Оскара.

— Ласкаво прошу до нашої господи, молодий пане. Здається, ви — герр Веґенер?

Оскар, не знаючи до пуття, як йому слід поводитися в таких випадках, одразу ж, за прикладом свого батька, схопив руку жінки й поцілував.

— Як галантно! — сміючись, промовила фрау Беллхайм. — У вас чарівний син, герр Гумбольдт. Прийміть мої щирі вітання, — вона непомітно підморгнула досліднику. — А тепер, коли всі вже зібралися, не бачу жодних причин потерпати від спраги. Бертольде, чи всі гості мають що випити? Чудово! Я пропоную вам підняти келихи за здоров’я мого чоловіка, який повернувся додому після тривалої та виснажливої подорожі!

При цьому вона вказала на високого на зріст худорлявого й дуже серйозного чоловіка, який сидів біля самого каміну. Навколо нього зібралося кілька колег-науковців, і кожний прагнув побесідувати з дослідником. Проте думки чоловіка, здавалося перебували десь дуже далеко. Його погляд раз у раз пересувався з предмету на предмет, ніби він щось зосереджено розшукував. Складалося враження, що він весь час мерзне, незважаючи на сильний жар від натопленого каміну. Чоловік був блідим і ледве стримувався, щоб не тремтіти.

Оскар узяв у дворецького два келихи й підійшов до Шарлотти.

— Я приніс тобі фруктовий сік. Хочеш?

Кузина чарівно усміхнулася.

— Як галантно! — промовила вона, намагаючись копіювати інтонацію фрау Беллхайм, і взяла келих. — Ти просто неперевершений.

— Не мели дурниць, — Оскар відчув, що червоніє. — Ти ж добре знаєш, що це не так.

— Не будь таким вразливим, — усміхнулася кузина. — Я сказала це, не маючи на мислі нічого поганого. Мені здається, ти чудово тримаєшся.

Оскар ковтнув соку й почав розглядати велику кімнату й усіх присутніх по черзі. На Беллхаймі його погляд затримався. Щось невимовно дивне було в цій мовчазній і суворій людині. Та що саме, він не встиг зрозуміти, тому що до нього підійшла Шарлотта і тихо сказала:

— Дивовижно, чи не так? Ти лиш поглянь, як усі вони про нього дбають. А він поводиться так, ніби нікого з присутніх не впізнає.

— Але ж Гумбольдт казав, що сюди запрошено тільки найближчих друзів цієї родини?

— Так, і це мене дивує найбільше. Якби ти тільки бачив, як він розмовляв із Гумбольдтом після доповіді — неначе з незнайомцем.

— Можливо, це перевтома? Пригадую, я теж був не дуже-то жвавим після нашої останньої подорожі.

Шарлотта похитала головою.

— Навряд чи. Він повернувся вже досить давно. Боюся, що він має проблеми з психікою.

— Про що ти?

Дівчина знизала плечима.

— Я й сама нічого не розумію. Проте щось тут мені не подобається. На місці фрау Беллхайм я б теж стривожилася. До речі, ти не знаєш, бува, з якої причини в людей може змінюватися колір очей? Я маю на увазі дорослих, тому що в усіх новонароджених очі спочатку молочно-блакитні.

Оскар спохмурнів.

— Дивне запитання. Чому ти вирішила, що я знаюся на цьому?

Шарлотта пригубила сік і похитала головою:

— Ти багато чого бачив у своєму житті. Можливо, хтось розповідав тобі про подібні речі.

— Ніколи не чув нічого такого. Якось навіть моторошно стає…

Шарлотта кивнула. Вона хотіла ще щось додати, але тут у дверях виникла домоправителька з дзвіночком у руках. У салоні пролунав мелодійний дзвін, який заглушив усі голоси.

— Шановні пані та панове! Запрошую вас до їдальні. Вечерю подано!

9

Стіл було розкішно сервіровано. Коштовна порцеляна, срібні ножі та виделки й кришталеві келихи виблискували у світлі численних різдвяних свічок. Поряд із кожним місцем лежало меню із зазначенням імені гостя.

Оскар із жахом виявив, що йому цього вечора доведеться сидіти між двома абсолютно незнайомими людьми. Решті його друзів теж було непереливки — їх усіх посадили далеко одне від одного, тож змусили спілкуватися з незнайомцями, а це було не так уже й легко.

Він хотів було пересісти до Шарлотти, аж тут пані Беллхайм піднесла вгору свій келих.

— Любі друзі, вельмишановні гості. Я дуже рада вітати вас у своєму домі, на цьому новорічному вечорі! Дякую вам, що ви прийняли моє запрошення й погодилися зустріти цей Новий рік разом зі мною і моїм чоловіком. Будь ласка, не дивуйтеся, що я всіх вас розсадила нарізно. Ніякого особливого сенсу в цьому немає, але ж мені хотілося, щоб усі ми якнайскоріше зробилися добрими друзями. Ласкаво прошу вас до нашого дому!

Всі підняли келихи.

Рихард Беллхайм сидів на чолі столу, поруч із дружиною. Складалося враження, що він узагалі не розуміє, де він і навіщо сюди прийшов. Проте, коли дружина щось прошепотіла йому на вухо, чоловік незграбно підвівся й поволі оглянув усіх присутніх за столом.

— Вельмишановні пані та панове, як висловилася б Гертруда, — голос етнографа звучав якось глухо й неприродно. — Вважаю за велику честь бути присутнім за цим святковим столом, навіть якщо я не зможу повною мірою виконувати свої обов’язки хазяїна. Не гнівайтеся, будь ласка. — Він трохи помовчав. — Дехто з вас, можливо, вже встиг помітити, що останнім часом я дещо змінився. І, на жаль, не на краще. Що ж, я змушений визнати це, як не прикро. Втім, лікарі вважають, що цей тимчасовий стан, спричинений нервовим виснаженням, швидко минеться. Сподіваюся, їхні слова є слушними. Повірте, для мене ця ситуація є вельми неприємною. Зарані прошу вибачення на той випадок, якщо мені не вдасться пригадати імені когось із присутніх. Іще раз щиро дякую всім вам за те, що присвятили нам цей святковий вечір і не відмовилися скласти компанію дивакуватому професору.

Гості підняли келихи й іще раз випили за здоров’я вченого.

Оскар перехопив погляд Гумбольдта. Той уважно спостерігав за Беллхаймом. Лише Богу було відомо, що зараз відбувалося в його душі. Почалася вечеря, й усі, хто сидів за столом, помітно пожвавішали. Оскар і собі зосередився на частуванні. Як закуску було подано перепелячі грудки в соусі з портвейну, за ними на столі з’явився традиційний для новорічної вечері короп, а на десерт — сливи в бургундському вині та ванільне морозиво. Вибір вин був надзвичайно широким, і незабаром за столом уже точилася легка й невимушена бесіда. Здавалося, все було як слід.

Однак, за деякий час усе ж настав момент, якого всі вони так побоювалися. Оскар давно запримітив за столом огрядного чоловіка з пишними бакенбардами і великою лисиною, яка вилискувала у світлі свічок. Схоже було на те, що цей пан був зовсім не від того, щоб хильнути зайвого. Про це красномовно свідчили його неприродно блискучі очі, бурякові щоки, великий набряклий ніс і волога нижня губа. Спорожнивши шосту чи сьому склянку, чоловік поволі підвівся, спираючись об край стільця, й промовив так, щоб його почули всі, хто сидів за столом:

— Мені розповідали, що нині ви надаєте деякі особливі послуги, герр Донхаузер?

Те, як він вимовив ім’я вченого, свідчило про його глибоку зневагу.

У їдальні запанувала тиша. Здавалося, всі напружено чекали цього моменту.

Гумбольдт перервав бесіду зі своєю сусідкою за столом і кинув швидкий погляд на товстуна. На його губах з’явилася хижа посмішка.

— Боюся, що ви користуєтеся помилковими даними, пане Валленберг.

— Ви справді так вважаєте?

— Саме так, пане. По-перше, моє ім’я — Карл Фрідріх фон Гумбольдт, і я ношу його вже досить давно. Александр фон Гумбольдт був моїм батьком, проте ви, гадаю, могли про це ще й не чути. Математичний факультет тим і славний, що його шановні професори завжди пасуть задніх.

Почулося хихикання.

Набряклі щоки Валленберга зробилися ще червонішими.

— Та ні, щось таке я вже чув, — відповів герр Валленберг, роздивляючись свої відполіровані нігті. — Однак дозвольте висловити сумнів у тому, що вісімдесятирічний чоловік міг стати батьком дитини. — Він вилив рештки вина з келиха собі в горлянку й зі стукотом поставив його на стіл. — А, до того ж, вважаю, що Александр фон Гумбольдт був більш гідною людиною, ніж ви, добродію.

Оскар затамував подих. Схоже, Валленберг навіть не здогадувався, на яку небезпеку наражається.

Однак, на його подив, Гумбольдт зовні здавався абсолютно незворушним. Так само усміхаючись, він промовив:

— Ви маєте рацію — саме таким він і був. Правду кажучи, порівняно з ним усі ми — просто шмаркачі. Стосовно ж вашого запитання можу запевнити: так, я справді пропоную свої послуги компаніям і приватним особам, якщо в них виникають незвичайні проблеми. Ми змогли розібратися уже в двох унікальних випадках, причому, результати цілковито задовольнили обидві сторони. А зараз ми працюємо ще з одним. Якщо ви, шановний, маєте якісь проблеми, я охоче допоможу вам із ними розібратися.

— Ні-ні, красно дякую, — Валленберг зневажливо змахнув рукою. — Співробітники мого факультету здатні самі впоратися зі своїми справами. До речі, я вважаю обурливим той факт, що нас тут змушують сидіти за одним столом із цією чорношкірою па…

Закінчити декану математичного факультету не вдалося. Він було підвівся зі свого стільця, але одразу гепнувся назад і вирячив очі, хапаючи ротом повітря, нібито вдавився риб’ячою кісткою.

— Пане декан? — Гертруда Беллхайм занепокоєно глянула на гостя. — Сподіваюся, з вами все гаразд?

— Я… — Валленберг не міг ані поворухнутися, ані дихнути.

Оскар нишком зиркнув на Елізу. Гаїтянка не зводила з товстуна своїх загадкових, темних як ніч очей. При цьому вона щось промовляла пошепки й торкалася пальцями до свого амулета.

Валленберг усе ж таки спробував закінчити свою промову, проте не зміг і лише розгублено похитав головою.

— Здається, я забув, що хотів сказати…

— Ви, мабуть, дещо захопилися випивкою, — зауважив Гумбольдт. — Повірте, з вашим підвищеним тиском це може бути небезпечним для здоров’я.

— Так-так, ваша правда, — Валленберг налив у склянку води й поспіхом випив. — Мені вже набагато краще, — додав він, відсапуючись. — Дякую. Даруйте, будь ласка, якщо я дозволив собі бути неввічливим. Власне, я лише хотів сказати, що бажаю вам успіхів у будь-яких ризикованих справах і завжди буду радий бачити вас на службі в нашому університеті.

— Від усього серця підтримую ваші слова! — вигукнула пані Беллхайм, приємно здивована тим, що бесіда так несподівано мирно закінчилася. Так само, як і всі присутні, вона побоювалася, що суперечка двох учених закінчиться зовсім інакше. — А зараз я пропоную всім вийти з-за столу й випити склянку пуншу в салоні. Там ми продовжимо вечірку — на вас іще чекають музика і танці.

Вона підвелася й плеснула в долоні. Слуги допомогли гостям підвестися. Це було досить своєчасним, оскільки деякі з них уже навряд чи змогли б обійтися без сторонньої допомоги.

Коли в їдальні майже нікого не залишилося, Оскар запитав:

— Зізнайся, це ти зробила, Елізо?

— Про що ти, хлопче?

Оскар кивнув на товстуна з бакенбардами, котрий у салоні саме наливав пунш у свій келих.

— Розумію, — гаїтянка лукаво усміхнулася. — Маленьке чаклунство. На моїй батьківщині це звичайна річ, на яку ніхто не звертає уваги.

— Ти це дуже гарно все влаштувала, — прошепотів Гумбольдт. — Хтозна, як би я викрутився зі справи, коли б цей йолоп і далі так розпатякував. — Він нахилився й поцілував чорні блискучі кучерики на маківці в Елізи. — Як справи, люба? Хочеш, потанцюємо?

— Хвалити Бога, згадав! А я вже думала, що ти ніколи про це не запитаєш. — Еліза простягнула руку своєму близькому другові, й під звуки вальсу вони рушили до сусідньої кімнати.

10

Лише о пів на дванадцяту Оскар відчув утому. Йому й на думку не спадало, що танцювальна частина вечірки може бути такою приємною. Він був не дуже вправним танцюристом, проте Шарлотта виявилася напрочуд поблажливою партнеркою і майже не скаржилася, коли він наступав їй на ногу або збивався з такту.

— Здається, ви удвох зовсім непогано почуваєтеся, — усміхнулася Еліза. — Глядіть, щоб голова не запаморочилася.

— Мені здається, що Шарлотта взагалі ніколи не втомлюється, — промовив Оскар, відсапуючи. — Стосовно себе я завжди був упевнений, та бачу, що до неї мені ще далеко!

Він поглянув на кузину, котра саме витанцьовувала мазурку з якимсь поважним літнім паном.

— Звісно, танці танцями, — зауважив Гумбольдт, — але я б хотів, щоб ти все ж зосередився на нашій справі.

— Що? — Оскар ледве примусив себе відвести погляд від дівчини.

— Я кажу тобі про те, що фрау Беллхайм розповіла мені після доповіді свого чоловіка. Вона згадала записи, що їх учений робив під час подорожі Африкою. В його щоденнику містяться два важливі моменти. По-перше, там описано народ догонів, а по-друге, — якийсь метеорит.

Оскар миттєво отямився.

— Метеорит? Шматок гірської породи, що потрапив на Землю з космосу?

— Саме так, синку, — Гумбольдт озирнувся, щоб пересвідчитися, що їх ніхто не чує. — Я хочу показати тобі дещо. Ось ходімо за нами.

Оскар прослизнув слідом за Гумбольдтом і Елізою в одні з бічних дверей, за якими розміщувалася велика бібліотека.

— Ось! — дослідник указав на високу старовинну шафу із заскленими дверцятами. — Тобі тут нічого не впадає в око?

Оскар впритул наблизився до шафи. На перший погляд, вона виглядала бездоганно, та зблизька стало видно, що деякі стекла в ній розбито або вкрито тріщинами. Частина інкрустації зникла без сліду, а в одному зі стекол просто посередині зяяв круглий отвір із оплавленими краями.

Юнак запитально подивився на дослідника, і той кивнув голою.

— Дивно, чи не так?

— Що ж усе це може означати?

— І гадки не маю. Все, що мені відомо, — це те, що такі самі отвори є і в інших кімнатах. Особливо в таких місцях, до яких важко дістатися, або не дуже помітних на перший погляд. Фрау Беллхайм показала їх мені, проте сама вона не може пояснити, звідкіля вони взялися.

— І що ви про все це думаєте?

— Нічого. Зараз наше завдання — зібрати якомога більше інформації. Мені відомо лише, що ці пошкодження з’явилися незабаром після того, як Рихард Беллхайм повернувся з експедиції.

Дослідник схрестив руки на грудях і випростався.

— Ти знаєш, що фрау Беллхайм доручила мені з’ясувати причину хвороби її чоловіка?

— Шарлотта мені розповіла.

— От і добре. Тепер ти можеш уявити, наскільки для нас важливо роздобути цей щоденник. Я певен: там ми знайдемо факти, які нам багато чого пояснять. Я вже просив фрау Беллхайм дозволити мені ознайомитися з нотатками її чоловіка, та вона рішучо відмовила мені під приводом того, що там містяться відомості винятково приватного характеру. Однак, мені здається, що вона просто боїться розлучатися з ілюзіями.

— І чим же я тут можу зарадити? — Оскар зазирнув у прохолодні насмішкуваті очі свого новоспеченого батька. — Зажди-но… Ти… Ти хочеш, щоб я його викрав?

— Я хочу, щоб ти його позичив, — усміхаючись, відповів Гумбольдт. — Я не можу наказати тобі це зробити, проте в мене з’явилося таке дивне відчуття… Коротше кажучи, інтуїція підказує мені, що в Африці з Беллхаймом щось сталося. Щось таке, про що ми обов’язково маємо дізнатися. Беллхайм робить усе можливе, щоб здаватися звичайним хворим, проте чим більше зусиль він до цього докладає, тим більше сумнівів у мене виникає. Знав би ти його раніше! Це був відчайдушний шибайголова, сповнений нестримної енергії й честолюбства. Він завжди точно знав, чого хоче і як цього можна досягти. І досягав будь-що. Правду кажучи, на цьому шляху він понабивав собі чимало ґуль і синців, але жінки завжди упадали за ним. Та ж людина, яку ми бачимо тут, — лише жалюгідна копія справжнього Рихарда Беллхайма. Або це хтось інший, хто намагається видати себе за нього.

Оскар не дуже добре зрозумів, що має на увазі його батько, проте одразу відчув, чого саме він від нього чекає.

— Гаразд, — зітхнув він. — Щоденник то й щоденник. Проте я маю знати, де його шукати і, що найважливіше, коли мені цим займатися?

Гумбольдт глянув на циферблат великого кабінетного годинника, що стояв у кутку бібліотеки.

— Зараз пів на дванадцяту. За чверть години музика замовкне, й усі гості вийдуть на вулицю, щоб зустріти Новий рік просто неба й помилуватися на феєрверк. За моїми підрахунками, ти матимеш аж півгодини. Почни зі спальні — зазвичай там зберігають найпотаємніші речі й папери. Зазирни в тумбочку біля ліжка, потім — у шафу й секретер. Це має бути старенький зошит, досить-таки пошарпаний, — адже він тягав його за собою по Африці майже два роки.

— А коли я його знайду?

— Мене цікавлять лише найостанніші записи — чи немає, хоча б якихось згадувань про метеорит. Ось тобі олівець і аркуш паперу, — Гумбольдт вийняв із жилетної кишені письмове приладдя і простягнув Оскару. — Якщо знайдеш щось важливе, перепиши все докладно.

— Але ж мене можуть там заскочити!

— Ну, то вигадай якусь казочку. Не мені тебе вчити! Згадай свій колишній фах. Іди мерщій, а я спробую якось пояснити гостям твою відсутність.

11

Щойно Оскар ступив на сходи, як за вікном пролунали перші вибухи хлопавок і петард. Як і розраховував Гумбольдт, гості негайно поспішили надвір, за ними залишили будинок покоївки та служники. Наближався урочистий момент — до Нового року залишалися лічені хвилини.

Оскар, який досі ховався за масивним корпусом старовинного годинника, тепер нечутно, наче кішка, підіймався на другий поверх. Жодна дощечка не рипнула під його обережними кроками.

Нагорі він зупинився й озирнувся. Просто перед ним був довгий коридор, до якого виходили двері шести кімнат. Коридор було освітлено газовими світильниками, що ледве жевріли. Він здавався зовсім порожнім. Оскар постояв, уважно прислухаючись.

Здається, і справді нікого немає.

Він рішучо ступив до перших дверей ліворуч і відчинив їх. У кімнаті було зовсім темно. Тим часом небо за вікном освітилося різнобарвними спалахами ракет. На їхньому тлі чітко вимальовувалися дахи сусідніх будинків. У вікнах на іншому боці вулиці теж світилося, там рухалися святково вбрані люди, дехто виходив на балкон, щоб подивитися феєрверк.

Оскар пильно оглянув кімнату. Гардеробна. Величезна платтяна шафа, дзеркало, два стільці і невеличкий столик. Тут просто немає місця для документів, їх ніде сховати. Не те…

Юнак повернувся в коридор і перейшов до наступних дверей. Ванна кімната. Простора, блискуча й надзвичайно чиста. Наступна кімната була вже більш цікавою. Мабуть, це була спальня самого Беллхайма. Ось тут господар цілком міг улаштувати потаємну схованку. Оскар прослизнув усередину й причинив за собою двері. Тепер йому слід бути вдвічі обережнішим. Якщо він бачив людей у будинках навпроти, то й вони могли бачити його. А він зовсім не хотів, щоб його спіймали на місці злочину, та ще й такого святкового вечора!

Оскар знову пильно поглянув на вікна сусідських будинків, щоб остаточно пересвідчитися, що його ніхто не помітив. Здається, все тихо. Хлопець заходився нишпорити в шафі й тумбочці біля ліжка.


— Куди це знову подівся Оскар? Уже майже північ! — Гріючи долоні об кухоль із гарячим пуншем, Шарлотта нетерплячо поглядала на двері будинку. — Якщо він не поквапиться, то пропустить геть усе.

— Мабуть, у хлопця трохи запаморочилося в голові після того, як ти кружляла його у вальсі, — сміючись, відповів Гумбольдт. — Дай йому трохи оговтатися.

— Можливо, йому потрібна допомога?

— Він і сам упорається.

Шарлотта глянула на годинник церковної дзвіниці. До Нового року ще дві хвилини. Якщо Оскар запізниться, то найважливіший момент настане без нього. А вона ж так чекала цього! А що коли він зважиться на поцілунок?..

Раптом вона перехопила на собі пильний погляд Гумбольдта. На його обличчі був той особливий вираз, який дівчина так добре знала.

— У чому справа? — схвильовано запитала Шарлотта.

— Ти ж любиш Оскара, чи не так?

Дівчина зашарілася.

— Ну, звісно, — пробелькотіла вона. — Адже він мій кузен.

— Зрозуміло, — більше Гумбольдт не зронив ані слова.

Шарлотта відвела погляд. Що намагався сказати дядько? Можливо, він вважає, що вона має до Оскара якісь особливі почуття? Але на таке запитання вона й сама собі не могла дати доладної відповіді.

Аж тут усі, хто зібрався перед будинком, почали рахувати:

— П’ять… чотири… три… два… один…


До неба над Берліном злетіли різнобарвні ракети. Згори водоспадом посипалися іскри, а гуркіт і дим стояв, неначе на бойовищі. Зі свистом і шипінням угору рвонулася наступна партія ракет — і одразу ж в усіх церквах ударили в дзвони. Крики «Ура!» змішалися з урочистим дзвоном і вибухами феєрверку.

Настав новий рік…

Оскар зціпив зуби. Він уже обшукав усю кімнату, обнишпорив кожний куточок і всі шухляди, проте все було марно. Але ж Гумбольдт був цілком упевнений, що саме у спальні слід шукати щоденник етнографа. Однак він витратив на пошуки майже чверть години і нічого не знайшов.

Часу залишалося обмаль.

Вийшовши із спальні, він одразу ж відчинив двері ліворуч. Ця кімната, схоже, була чимсь на кшталт кабінету. І книжкові полиці, письмовий стіл, кілька стільців і секретер. На ньому — ручки, олівці, старовинна чорнильниця і стос чистих аркушів паперу.

Оскар ступив до секретеру, сподіваючись обшукати його шухлядку, та вона була замкнута. Пальці Оскара ковзнули в кишеню штанів і намацали вигадливо вигнутий металевий стрижень. Він витяг його, підніс ближче до очей, щоб роздивитися, й задоволено усміхнувся. Ось коли він знадобився. Не так уже й просто забути старі звички. В ті часи, коли хлопець нишпорив по чужих кишенях або цупив дрібний крам на вуличних ятках, цей шматочок металу завжди був його постійним супутником.

Він устромив відмичку в замок і почав обертати доти, доки не відчув опір. Що ж, виходить, не забув іще. А тепер — максимум обережності. Варто хоч трохи схибити, й німецький метал зламається. На щастя, замок секретера було як слід змащено, і він, легенько клацнувши, відкрився. Юнак вийняв відмичку зі шпарини й висунув шухляду. За вікном яскраво спалахував феєрверк, освітлюючи весь її вміст. Поштовий папір, віск для запечатування листів, олівці й… Оскару на мить перехопило подих — старий пошарпаний записничок у брудній палітурці. На дні шухляди тьмяно виблискували піщинки.

«Звідки тут узявся пісок?» — устиг подумати він і одразу ж почув за спиною кроки. Хтось ішов коридором, наближаючись до дверей кабінету. Оскар випустив із рук щоденник і миттєво засунув шухляду на місце, замкнувши її відмичкою. Потім набув байдужого вигляду й удав, ніби уважно дивиться у вікно. Віддзеркалення в шибці підказало: незнайомець помітив його й зупинився у дверях.

— Як ти опинився тут, мій хлопчику?

Господар будинку власною персоною!

Оскар обернувся, удавши, що здивований.

— О, герр Беллхайм! — голос у нього зрадливо тремтів, і хлопець нічого не міг вдіяти.

— Що ти тут робиш?

— Я заблукав, — збрехав Оскар. — Убиральня внизу була зайнята, і я подумав, чи не пошукати іншу на другому поверсі. Аж тут почався феєрверк. Гарно, чи не так? — Він і сам розумів, що белькоче якусь нісенітницю, проте йому більше нічого не спадало на думку.

Етнограф зачинив за собою двері й зробив кілька кроків до Оскара. В того аж серце в горлі закалатало.

Беллхайм перевів погляд з Оскара на секретер, потім простягнув руку й помацав замок. Цієї миті мужність остаточно залишила юнака. Він дещо помітив. Те, що мав би помітити набагато раніше.

— Скажи, тобі сподобалося свято?

— Що?.. А, так! Дуже!

— Твоя кузина — чарівна панянка. Гадаю, вона зараз шукає тебе скрізь. Не засмучуй дівчину, йди мерщій до неї.

— Так, звісно, ви маєте слушність. — У Оскара пересохло в горлі. Не дуже приємна бесіда.

— І поквапся. Щасливого Нового року, мій хлопчику!

— І вам також. Від щирого серця вітаю вас і вашу дружину!

Беллхайм кивнув і обернувся до вікна.

Оце й усе. Жодних звинувачень, жодних докорів. Оскар відступив до дверей.

— Будь ласка, вибачте мені, що я зайшов до вашого кабінету без дозволу.

— Пусте, мій хлопчику, не переймайся. Та гляди ж, не забудь переказати всім мої вітання. А я, мабуть, залишусь тут, подивлюся феєрверк із вікна. Тут набагато затишніше, — усміхнувся він.

Оскар відчув, як у нього раптом стало легко на душі. Беллхайм не помітив, що хлопець порпався в його секретері.

— Дякую за гостинність! — вигукнув він. — Бажаю вам успіху у ваших нових виступах для публіки! Гадаю, що ваша розповідь про метеорит буде ще цікавішою.

Він прикусив язика. Адже він не мав знати про це. Та нічого не вдієш, що сказано, те сказано.

Етнограф обернувся так повільно, ніби він перебував у тісній діжці з медом. Його очі смарагдово зблиснули.

— Ти щось сказав про метеорит, мій хлопчику?

12

Шарлотта більше не могла приховувати свого розчарування. Оскар так і не з’явився. Чарівний момент було втрачено, можна повертатися до будинку. А, до того ж, це недоречне дядькове зауваження! Невже він і справді вважає, що вона закохана в Оскара?

Смішно, їй-право.

У неї в душі змішалися розчарування й тривога. Що відбувається з цим хлопчиськом? Іноді вона його просто не розуміла. Невже так важко бути пунктуальним, хоча б у такий момент? Оскар і раніше цим грішив, проте зараз перевершив самого себе.

А що коли він зовсім і не винен? Можливо, йому потрібна моя допомога?

Дівчина ладна була вже повернутися до будинку, коли відчула на своєму плечі знайому руку.

— Ні, зараз іще не варто!

Гумбольдт! І обличчя в нього дуже серйозне.

— Дай йому спокій. З ним усе гаразд.

Виявляється, він не лише прочитав її думки, але й точно знає, де Оскар і що з ним сталося.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, і квит.

Шарлотта насупилася:

— Не хочеш пояснювати?

— Він виконує моє доручення.

Шарлотті знадобилася лише одна секунда, щоб усвідомити дядькові слова.

— Доручення? — Вона помовчала. — Ти маєш на увазі… О, ні! Ти що, примусив його зробити щось жахливе?

— Лише заради справи, — відповів учений. — Він має щось для нас роздобути. І лише Оскар здатний зробити це за такий короткий час.

— А якщо його спіймають?

Гумбольдт відвів очі вбік.

Шарлотта відчула, неначе крижана рука дедалі міцніше стискає її серце…


— Звідки тобі відомо про метеорит? — голос Беллхайма звучав із непохитною твердістю.

Оскар і хотів би відповісти, та не зміг. Горло болісно перехопило. Беллхайм підійшов упритул і зупинився. На його обличчі промайнуло здивування. Він обернувся до секретера й уважно оглянув його, а потім знову перевів погляд на Оскара.

— Тепер розумію, — виразно промовив він. — Мої записи…

Оскар позадкував.

— Це… Це зовсім не те, що ви подумали!

— Хіба? А я гадаю, що саме те. Тобі не пощастило, мій хлопчику, — він раптом замовк, обірвавши фразу.

Тепер Беллхайм стояв у центрі кімнати, випроставшись, як жердина, із піднятим до стелі обличчям і міцно стисненими кулаками. Із-за його зціплених зубів долинало тільки якесь невиразне шипіння.

Оскар закляк на місці. Що це з ним? Якась судома чи напад хвороби?

Він хотів було кинутися до дверей, аж тут Беллхайм раптом почав змінюватися. Верхня половина його тіла нахилилася вперед, вигнулася і знову відхилилася назад. Обличчя етнографа викривила моторошна гримаса. Рот роззявився, нібито він намагався закричати, але при цьому не видав ані звуку.

Ледве стримуючи жах, Оскар стежив за тим, як учений хапає ротом повітря. Потім почувся шурхіт і потріскування, нібито неподалік щось горіло. В кабінеті з’явився різкий запах електричного розряду. Етнограф роззявив рота ще ширше, схопився обома руками за нижню щелепу й відтягнув її далеко вниз. Жодна людина не здатна зробити нічого хоч трохи схожого на це.

І хоча страх майже паралізував Оскара, йому вдалося відчайдушно закричати.


Цей крик почула не лише Шарлотта, але й усі, хто в цей час стояв під вікнами, на вулиці.

Так заволати може тільки людина, яка перебуває в страшенній небезпеці.

Шумні привітання миттєво затихли. Хтось упустив на землю келих, і той розбився, сумовито брязнувши. Всі погляди були прикуті до вікон будинку.

У тьмяно освітленому вікні на другому поверсі було видно два силуети. Вони боролися, то розходячись, то зливаючись у єдине ціле.

Першим отямився Гумбольдт.

— Оскаре!

Він схопив свій ціпок і кинувся до парадного входу. Шарлотта й Еліза не відставали від нього. Утрьох вони забігли сходами нагору, а в коридорі Гумбольдт знову гукнув до сина. Жодної відповіді — лише гуркіт боротьби, що долинав крізь замкнені двері із кімнати, розташованої в самому кінці коридору.

— Відімкни двері! — крикнув Гумбольдт.

— Я… я не можу… — почувся голос Оскара.

Не гаючи й секунди учений ударом ноги розбив двері й увірвався до приміщення. Шарлотта побігла слідом за ним.

Картина, яку вони побачили перед собою, могла будь-кого вразити. Пальці етнографа стискали шию юнака. Ноги Оскара майже не торкалися підлоги. Він звивався, намагаючись вирватися, та не міг звільнитися від цих смертельних обіймів. Яку ж це потрібно було мати силу, щоб підняти в повітря шістнадцятирічного хлопця?

Еліза поспіхом засвітила лампу. Зблиснула іскра, спалахнув газ.

— Господи, твоя воля!

Гумбольдт позадкував. Шарлотта затиснула обома руками рот, а Еліза скрикнула, неначе злякана пташка.

Те, що вони побачили при світлі газової лампи, неможливо описати словами. Нижня щелепа Беллхайма звисала мало не до грудей, а з широко роззявленого рота виповзало, звиваючись, щось страшне. Віддалено воно нагадувало величезний язик, що був завтовшки з руку і довгий, неначе велика змія. Цей «язик» пожадливо тягнувся до обличчя Оскара. Він зблискував, неначе був зроблений зі скла, і роздвоювався на кінці, утворюючи пару тонких рухливих щупалець, які вже проникли в ніздрі юнака невідомо навіщо.

Зрозуміло було тільки одне: Рихардом Беллхаймом заволоділо жахливе створіння, а тепер воно намагалося захопити й Оскара.

— Усі назад! — Гумбольдт вихопив свій ціпок-шпагу, і на страхітливого супротивника обрушився могутній удар.

Клинок легко розітнув скляну змію на дві частини. Звиваючись і корчачись, вона з шипінням упала на підлогу. Звук був такий, ніби на розжарену плиту хлюпнули водою. І одразу кабінет сповнився неймовірного смороду.

Те, що лежало на підлозі, ще раз вигнулося, затремтіло й перетворилося на хмаринку диму. На паркеті залишилася тільки жменя піску.

Беллхайм відскочив. Він відпустив хлопця, й Оскар упав на підлогу, кашляючи та хапаючи ротом повітря. Йому знадобилося чимало часу, щоб відновити дихання, і перше, що зробив хлопець, — поквапився забратися геть. Беллхайм тим часом продовжував стояти нерухомо, а потім посунув на Гумбольдта. Обличчя етнографа нагадувало страхітливу маску: рот був широко роззявлений, руки з покорченими пальцями хижо простягнуті вперед.

— Припини, Рихарде, — твердо промовив Гумбольдт. — Це скоро минеться. Я вже прикінчив паразита.

Та етнограф, здавалося, не чув ані слова. В його очах світилося шалене полум’я, а сам він продовжував невідворотно насуватися на колишнього друга.

— Зупинися! Не роби цього! — Гумбольдт витягнув руку, і вістря шпаги торкнулося грудей Беллхайма. — Рихарде, прошу тебе!

Шарлотта тим часом із жахом стежила за тим, що відбувається зі шкірою на обличчі та шиї етнографа. Спочатку вона зблякла, а потім стала й зовсім прозорою. Минуло кілька секунд, і все його тіло зробилося ніби скляним.

Із горлянки Беллхайма вирвався моторошний регіт. Такий сміх не могла видавати людина. Він зробив іще один крок уперед, і вістря шпаги встромилося в його груди. Гумбольдт остовпів.

Шарлотта й хотіла б відвести погляд, та не змогла. Страх був таким великим, що вона продовжувала дивитися на все, що відбувається, не відриваючись і на мить. Наступної секунди клинок із хрускотом вийшов зі спини чоловіка.

Однак той продовжував реготати.

— Хто ти? — злегка затинаючись, запитав Гумбольдт. — Що ти собою являєш?

— Я поглину вас, — пробулькотіла кошмарна істота, витягаючи з грудей лезо шпаги. — Вам сподобається. Скоро ми будемо разом співати. Розумієте? Будемо спі-ва-а-ти!

Він підвищив голос, що тепер нагадував тонке деренчання скла.

Гумбольдт лайнувся. Лють і відчай заволоділи ним. Він кинувся вперед і почав притискати супротивника до вікна. Беллхайм, сміючись і булькаючи, скинув угору руки й готувався атакувати. Шарлотта бачила, як на кінчиках його пальців виростають нові й нові щупальці, готові проникнути в тіло її дядька, та Гумбольдт не здавався. Він продовжував наступати, й незабаром супротивники пересунулися у протилежний кінець кімнати. Коротким ударом Гумбольдт розбив широке вікно, що доходило майже до підлоги, і з лютим вигуком виштовхнув ворожу істоту на вулицю.

Але й це не вирішило справи. Беллхайм оскаженіло вчепився в Гумбольдта й потягнув ученого за собою. Міцно зчепившись і продовжуючи боротися супротивники рухнули з вікна у засніжений сад. Почувся звук глухого удару.

Шарлотта кинулася до вікна. Гумбольдт і Беллхайм борюкалися в кучугурі. Сили вченого були виснажені, його рухи помітно сповільнилися. Беллхайм же, навпаки, звивався й несамовито верещав, ніби крізь нього пропустили електричний струм.

— Холодно! — волав він, намагаючись вирватися і скочити на ноги. Та Гумбольдт усе ще притискав його до снігу.

Гості, а особливо дами, котрі вже попрямували було до будинку, від переляку здійняли галас, коли Гумбольдт і етнограф випали з вікна другого поверху. Затамувавши подих, усі заклякли, стежачи за смертельною боротьбою, і лише Гертруда Беллхайм зберегла самовладання. Вона стрімко кинулася до двох чоловіків, які боролися.

— Гумбольдте! Рихарде! Припиніть негайно! Що це ви таке вигадали?!

Та її слова не справили аж ніякої дії, й тоді жінка не стрималася:

— Це нечувано! Новорічної ночі! Бертраме, розбороніть же їх, мерщій!

Дворецький кинувся виконувати наказ господині, і в цей момент знову вдарили церковні дзвони.

У Німеччині лише віднедавна запровадили єдине літочислення, тож цієї ночі всі дзвони вперше задзвонили рівно опівночі. Та сестри-чорниці з жіночого монастиря, що був розташований неподалік, лише зараз стали навколішки й піднесли святу молитву, а дзвін на монастирській дзвіниці, у свою чергу, привітав настання нового року.

Дзвін цей пролунав зовсім близько, лунко відбився під стін будинків і справив цілком непередбачуваний ефект. Невідома сила підняла Гумбольдта в повітря і швиргонула на сніг, де він і залишився лежати нерухомо. Беллхайм же, навпаки, повівся так, ніби в нього і справді вселилася нечиста сила. Він затулив вуха руками, засіпався й закричав так, що всі присутні, які оточили місце поєдинку, мимоволі позадкували. А потім етнограф знову перетворився: він зіщулився, щосекунди стаючи меншим на зріст, і, нарешті, зовсім зник.

Запанувала тиша. Люди вражено мовчали.

Неймовірно! Ніхто не міг пояснити того, що сталося у всіх на очах. Гумбольдт підвівся, обтрусивши пальто від снігу, і приєднався до решти гостей. Навколо того куточка засніженого саду, де щойно відбувався запеклий поєдинок, утворилося щільне кільце людей, які ніби чекали, що Рихард Беллхайм знову виникне невідомо звідки.

Однак нічого такого не відбувалося. Етнограф зник, не залишивши й сліду. Ані ридання його дружини, ані схвильовані вигуки, ані здивовані погляди й перешіптування гостей нічого не могли змінити. Незабаром з’явилися жандарми й почали обшукувати околиці та прилеглі до садиби території. Проте їхні зусилля не дали ніяких результатів.

Рихард Беллхайм зник. Усі, хто востаннє бачив його новорічного ранку 1 січня 1894 року, добре розуміли, що він більше ніколи не повернеться.

Загрузка...