Сивий Капітан

1. ЗАЛІЗНИЧНА КАТАСТРОФА

Швидкий поїзд Торенсія—Корсехона—Веракрус мчав на повний хід. З важким гуркотом він пролітав над стрілками і перехрестями рейок. Будинки станцій ледве встигали блимнути зеленими й червоними вогниками — і зразу потому зникали в нічній темряві. А поїзд мчав далі й далі, залишаючи за собою довгий золотий хвіст з рухливих неспокійних іскор. Вони згасали не одразу, а довго ще крутилися в повітрі і лише потім повільно опускалися на темну землю, мов малесенькі яскраві зірочки.

В купе одного з вагонів сиділо три чоловіки. Кругленький вусатий іберієць з великим животом і червоним обличчям уже вчетверте перегорнув набридлі сторінки вечірньої газети, лінькувато позіхнув і ще раз поглянув на своїх сусідів. Невисокий стрункий юнак, що сидів проти нього, все так само задумливо дивився у вікно. Час від часу, коли за темним вікном пролітали вогники сигнальних ліхтарів, юнак придивлявся уважніше і мружив потім очі. Розгорнута книжка лежала на його колінах.

Другий сусід, худорлявий чоловік у широкому зеленуватому пальті, нерухомо сидів віддаля. Можна було подумати, що він заснув, відкинувшись на спинку дивана. Проте він не спав, і вусатий іберієць уже кілька разів помічав, як худорлявий крадькома вивчав своїх супутників.

Червонолиций іберієць позіхнув, цього разу вже удавано байдуже. Але тут-таки, немов умощуючись зручніше, він трохи повернувся до худорлявого сусіда тим боком, де на лацкані його піджака був пришпилений великий золочений фалангістський значок. З задоволенням він помітив, що бистрий погляд худорлявого чоловіка на якусь мить спинився на блискучому значку — і потім знову сховався під повіками. І тепер вусатий іберієць почував себе значно легше, безпечніше.

Юнак усе ще дивився у вікно. Недбалим рухом він закрив книжку в барвистій обкладинці. Червонолиций іберієць скоса поглянув на обкладинку і з задоволенням погладив вуса. Минуло ще кілька хвилин. Нарешті юнак відвернувся од вікна. Він узявся було за книжку, але спинився, почувши голос кругленького сусіда:

— Молодий чоловік читає Бласко Ібаньєса? Дуже, дуже похвально! Справжній великий письменник. Звісно, не можна було б рекомендувати читати всі його твори, особливо — молоді. Але взагалі… ах, Ібаньєс! Яка невичерпна фантазія, яка блискуча, соковита мова!

Юнак ледве помітно всміхнувся, але промовчав. А іберієць не вгавав; мабуть, він дуже залудився, і йому кортіло з кимсь поговорити.

— Молодий чоловік далеко їде?

— Так, — коротко відповів юнак.

— До самого Веракруса?

— Навіть далі. Аж за море. Попливу на теплоході «Росія»…

— І куди ж саме? Адже то радянський теплохід, так? Чи не до Радянського Союзу, не до більшовиків збирається молодий чоловік?

Червонолиций іберієць іронічно, хоч і трохи здивовано, підвів брови.

Весела іскорка майнула в очах юнака. Підкреслено байдуже дивлячись у вікно, в темному склі якого було ясно видно відбиток здивованого обличчя іберійця, він сказав:

— Саме туди я й їду. До Москви.

— О-о!.. — почув він вигук украй враженого іберійця. Не повертаючись, юнак бачив у вікні, як його співбесідник сплеснув руками і злякано озирнувся в бік худорлявого чоловіка в широкому пальті. А втім, той сидів, як і раніше, цілком нерухомо й неначе спав. У всякому разі ніщо не свідчило, що він чув цю неймовірно зухвалу з погляду кожного жителя фалангістської Іберії відповідь юнака. Червонолиций пасажир недовірливо перевів погляд на свого дивного співбесідника. Вагаючись, він спитав ще:

— Е… молодий чоловік іберієць, чи не так?

— Не зовсім, — відповів юнак. Він повільно відвернувся од вікна, подивився прямо в обличчя спантеличеного сусіда і спокійно додав: — Росіянин.

Обличчя вусатого іберійця почервоніло ще більше, потім раптом зблідло. Він оторопіло дивився на юнака, який уже не міг стримувати далі посмішку. Тоді іберієць ще раз боязко зиркнув убік, де все так само нерухомо сидів мовчазний чоловік у широкому пальті, кашлянув і рішуче взявся знов за газету. Більше він уже не підводив Очей, не запитував ні про що, вдаючи, що заглибився в читання. Хтозна, може, цей дивний юнак — божевільний?.. Ну, то, зрештою, його справа; але ж не можна порядній людині компрометувати себе розмовою з такою людиною, — розмовою, за яку можна поплатитися якщо не в’язницею, то принаймні досить неприємними допитами в поліції… Краще триматися осторонь, далі від гріха!..

А серце Олеся співало. Нарешті, нарешті все це закінчується! Позаду — роки перебування у фалангістському полоні, важка праця в концентраційному таборі, знущання жандармів… Усе, все позаду!

Подумати тільки, як він страждав, коли в списку першої партії товаришів, що поверталися на Батьківщину, не знайшов свого прізвища! Так, Олесь щиро радів за друзів, яким пощастило вирватися з табору, з фалангістської Іберії, радів від усієї душі. Але ж як сумно було думати, що він мусить сам ще залишатися тут, у полоні… Юнак не втрачав надії, що настане і його час, він твердо знав, що рідна країна пам’ятає про нього, як і про інших своїх синів, яких доля завела в пазури фалангістів, і не забуде, не покине його. Проте — коли ж, коли?.. Потім від’їжджала ще одна партія… і в ній теж не було Олеся…

Нарешті поїхали всі його товариші. Олесь лишився сам. Чому так трапилося, не знав ні він, ні хтось інший. Казали, що його прізвище переплутали з якимсь іншим, з прізвищем людини, яка давно вже виїхала на Батьківщину. І тепер треба було доводити, що Олесь дійсно має прізвище Гайдуков, що його мали давно вже звільнити, що все це — чиясь злочинна помилка… Спробуй доведи це людям, які й без того непримиренно вороже дивляться на тебе тільки тому, що ти росіянин, що ти — радянська людина!

Але все на світі має свій кінець. Після незліченних перевірок та доброго десятка упереджених допитів жандармерія змушена була таки звільнити Олеся. Йому видали транзитне посвідчення на переїзд до морського порту Веракруса — дорогоцінний папірець, що лежить зараз у бумажнику в кишені юнака. У Веракрусі він мусить звернутися до агентства англійської пароплавної компанії, щоб його переправили до іншого, вже не фалангістського порту на цьому суходолі, так домовлено з агентством. А в тому іншому порту стоїть, навантажуючись, теплохід «Росія» — наш, радянський теплохід! І тоді — все позаду, відкриється давно жаданий шлях до далекої Батьківщини.

Чиновник жандармерії, який видавав транзитне посвідчення, холодно попередив Олеся:

— Цей документ дійсний три доби. Якщо за цей строк ви не залишите межі Іберії, вас арештують як державного злочинця, що порушує закон. І судитимуть. Звертаю вашу увагу ще на одну важливу обставину: в такому разі ви підлягаєте покаранню в звичайному порядку, незалежно від підданства.

О, Олеся не треба було підганяти, попередження було цілком зайвим! Того ж таки вечора він уже сидів у поїзді, який мчав на схід, на схід, на схід…

Кінець полону, кінець неволі, в яку він потрапив юнгою разом з усією командою теплохода «Комсомолія» аж три роки тому. Жахливі три роки, про які краще не згадувати… Звісно, немає лиха без добра: за ці три роки Олесь добре вивчив іберійську мову, і тепер ніхто з його тутешніх співбесідників не міг і подумати, що Олесь не житель Іберії. Так, було спочатку й тут, у вагоні, з тим червонолицим сусідом, який, видно, добре-таки злякався, дізнавшись, що його співрозмовник — росіянин.

Нещасна, затуркана фалангістами людина! Та, зрештою, хіба ж можна її в чомусь звинувачувати? Роки панування фалангістів в Іберії дали свої наслідки. Люди боялися одне одного, бо за найменшою підозрою жандарми кидали їх у в’язниці і концентраційні табори. Та не треба було навіть і підозри, досить було просто необачного слова, до якого міг. причепитися жандарм чи таємний агент. А тут раптом — прилюдна розмова з росіянином, який їде аж до Москви, столиці Радянського Союзу, про який взагалі й згадувати заборонено… Бідолаха сусід, як він, мабуть, лає себе за те, що необережно почав цю розмову!

За вікном майнули вогні. Якась станція, і чималенька, якщо зважити на кількість вогнів. Але поїзд не спинився й тут. Прогуркотіли стрілки, невеличкий міст миготнув освітленим залізним плетивом ферм — і знову темрява… глибока темрява, як у всій цій забитій, поневоленій фалангістами і жандармами країні…

Товстий іберієць, наче заспокоївшись, куняв у кутку. Худорлявий чоловік, здавалося, спав. Проте ні: Олесь помітив, що той, як і раніше, крадькома поглядає в його бік. Ну й хай собі! Олесь давно вже зрозумів, що це — детектив, таємний агент поліції, приставлений до нього. Навіть не вміє чисто працювати, такого одразу розпізнаєш. Та й взагалі, даремно він стежить: три доби, про які попереджав чиновник жандармерії, ще не минули, детективові нема до чого присікатися…

Юнак підвівся, сперся руками на підвіконня, торкнувся лобом скла. За вікном глуха ніч, нічого не видно. А поїзд мчить, безупинно мчить далі й далі…

І раптом Олесь відчув, як щось з силою штовхнуло його в бік. Сигнальний ліхтарик за вікном стрибнув униз, потім угору. Страшенний гуркіт, скрегіт металу обірвали розмірений до того стукіт коліс. Дзенькнула і вилетіла з вікна шибка. Олесь не встиг нічого зрозуміти, як неймовірна, непереборна сила штовхнула його знову до вікна. Здавалося, хтось викидає юнака з вагона. Ще сильний поштовх… зляканий вигук вусатого іберійця — це було останнє, що виразно розчув Олесь.

Далі все змішалось. Щось ударило Олеся по голові, гострий біль пронизав його руку. В обличчя вдарила мокра запашна трава… Звідки трава? Ще удар, і знов гуркіт, одчайдушні крики, сухий тріск, наче ламаються дошки, дзвінкий скрегіт заліза, і ще вигуки, болісний стогін… Звідкись вистрибнув язик яскравого полум’я, десь мов прогримів вибух… Усе це майнуло одне за одним у свідомості юнака… Чи то була вже не свідомість, а божевільне, кошмарне марення?..

Олесь котився вниз з насипу, нічого не розуміючи, вже майже нічого не відчуваючи. Висока м’яка трава під тим насипом покірно прийняла його безживне тіло. А над ним усе ще лунав страшний гуркіт і скрегіт, з яким переверталися вагони швидкого поїзда і скочувалися, перекидаючись, з насипу, на щастя, з другого боку.

Потім стало тихо, напрочуд тихо після того, що відбулося. Тільки раз у раз долинав чийсь стогін і збуджені вигуки з того боку насипу.

Минали хвилини. Раптом зверху, з горішньої частини насипу, швидко скотилась униз чиясь темна постать. Вона спинилася поблизу юнака. Яскравий промінь електричного ліхтарика забігав навколо, прорізуючи темряву. Він щось немовби шукав. Ось цей промінь торкнувся нерухомого тіла Олеся, напівсхованого в густій траві, і враз спинився, наче зачепившися за нього. Темна постать обережно підкралася до юнака. Ліхтарик яскравіше освітив обличчя з заплющеними очима, кров на порізаному склом лобі. Людина, що підійшла, задоволено хмикнула.

Коли б тут був сторонній спостерігач, він би з подивом помітив, як цей чоловік у широкому пальті став навколішки і спритними руками обмацав тіло Олеся. Потім він вийняв з кишені юнака маленький бумажник і уважно переглянув усе, підсвічуючи собі ліхтариком. Затримавши погляд на якомусь папірці, чоловік у широкому пальті знов задоволено хмикнув, поклав папірець назад у бумажник, а самий бумажник — собі в кишеню. Мабуть, це й було те, що він шукав, бо після цього чоловік неквапливо щільніше загорнувся в своє широке пальто й сів біля Олеся, загасивши ліхтарик. І наче задрімав.

Так минуло кільканадцять хвилин. Дві постаті під насипом лишалися нерухомими. До Олеся не поверталася свідомість, чоловік, що сидів біля нього, немов спав. Та чи так це було насправді?

Мабуть, ні. Бо раптом темна постать у широкому пальті рвучко підвелася. На шосе, що бігло вздовж залізниці, то наближаючись до насипу, то віддаляючись од нього, показалися сліпучі фари автомобіля. Машина явно наближалася сюди. Яскраве світло фар вихопило з мороку високу постать худорлявого чоловіка, наче вирізьбило його силует на темному фоні насипу. Чоловік упевненим рухом підніс руку. В ній спалахнув ліхтарик. Він гойднувся вгору і вниз, угору і вниз Чоловік вимагав спинити машину.

В темряві не було видно корпусу автомобіля, здавалося, що з густого мороку насуваються самі сліпучі фари. Проте ось зашаруділи м’які шини. Автомобіль загальмував. Чоловік біля шосе чекав з піднесеною рукою.

З машини вийшло двоє. Вони попрямували до того, хто подавав їм такі виразні сигнали. Один з них, високий і огрядний, у синьому комбінезоні механіка, підійшов ближче. Другий, менший на зріст, у шкіряній куртці, що виблискувала в світлі фар, залишився трохи позаду.

— Що трапилося? — спитав механік, пильно вдивляючись у кістляве нахмурене обличчя чоловіка в широкому пальті.

— Залізнична катастрофа, — коротко відповів той. — Поранило людину, бачите? Ви візьмете її й мене в машину і відвезете до найближчої жандармерії. Негайно!

Чоловік у широкому пальті говорив тоном незаперечного наказу. Механік ще раз уважно подивився на нього, потім озирнувся на того, що стояв трохи віддалік, а тепер повільно наближався, тримаючи руки в кишенях шкіряної куртки.

— Чому ж до жандармерії? — м’яко втрутився він. — Адже в таких випадках людину відвозять до лікарні.

— Тому, що я так кажу, — відрубав чоловік у широкому пальті. — І раджу не гаяти часу на зайві розмови!

Він роздратовано відкинув борт пальта і вказав на зірчастий значок агента поліції на лацкані свого піджака.

— Тепер розумієте? Ну, мерщій!

Механік усе ще дивився на свого супутника. Той спокійно підійшов до тіла юнака, нахилився. Піджак Олеся розстебнувся. На джемпері в променях фар виблискував малесенький комсомольський значок, що його юнак так старанно зберігав у полоні, ховаючи від жандармів, і тепер надів, вирушаючи на Батьківщину. Агент поліції нетерпляче гукнув:

— Я кажу — мерщій! Ви що, не знаєте, як треба виконувати розпорядження поліції?

Чоловік у шкіряній куртці, немов не чуючи його, помахом руки підкликав до себе механіка.

— Валенто, це поранений комсомолець, — півголосом мовив він. — Дивно, як він тут опинився… Ми візьмемо його, але самого. Заспокойте цього агента. Не треба галасу.

— Єсть! — охоче відгукнувся механік. Він повернувся, підійшов до агента поліції і ввічливо вклонився йому:

— Дозвольте, шановний пане, провести вас до машини. Мій товариш забере пораненого злочинця. Пробачте, все це вийшло так несподівано… ми до ваших послуг… Прошу!

Агент задоволено кивнув: такий тон відповіді був значно звичнішим для нього. Він зробив крок до сліпучих фар автомобіля і, не спиняючись, уже спокійніше кинув:

— Отак буде краще. Бо інакше…

Його фраза лишилася незакінченою. Важкий міцний кулак механіка, як ковальський молот, опустився на його голову. Навіть не зойкнувши, агент поточився і впав на землю.

Механік насмішкувато глянув на нього, зачекав кілька секунд. Агент не ворушився.

Тоді механік повернувся і підійшов до свого супутника, який спокійно чекав. Вони вдвох підняли безживне тіло юнака і понесли його в машину. Через кілька секунд автомобіль, все ще невидимий у густій темряві, плавно рушив. Він об’їхав тіло агента поліції, що лежало в пилюці на краю шосе, і так само плавно почав набирати швидкість.

І знову під насипом стало темно. Тільки вгорі перебігали люди з ліхтарями в руках та долинали вигуки і стогін поранених.

2. БЛИСКУЧИЙ ПОЧАТОК ПАРАДУ

Як і повідомлялося в газетах, входити до центральної частини столиці з самого світанку було заборонено для всіх, хто не мав спеціальної перепустки. Поліцейські патрулі перерізали всі провулки і вулиці, які вели до Авеню-дель-Прадо, вулиці Алькали та майданів Кастелара і Кановас. Що ж до парку Ель-Ретіро, то він був закритий для звичайної публіки ще з учорашнього дня.

І це нікого не дивувало, бо іберійці давно вже звикли до жорстокого свавілля фалангістського уряду, який, боячись народу, відгороджувався від нього шерегами вимуштруваних, відгодованих поліцаїв і жандармів. А на сьогодні був призначений великий військовий парад, що його приймав сам каудільйо, генерал Фернандес в оточенні всього свого почту. Ось чому головна магістраль, уздовж якої мусили проходити частини, Авеню-дель-Прадо охоронялися ще пильніше, ніж завжди. Тут були розставлені найвипробуваніші жандарми та агенти поліції. Вздовж мостової, відділяючи її щільною живою стіною від широких тротуарів, стояли цепи фалангістів у чорних сорочках з золотими нашивками. А далі на північ, ближче до майдану Кастелара, охоронців було ще більше: адже там, на балконі великого будинку, розташувалися пихаті, прикрашені цілим розсипом орденів генерали, і серед них — сам каудільйо Фернандес, повновладний диктатор пригнобленої країни.

Маленькими чорними оченятами, що підозріло виблискували з-під позолоченої каски, Фернандес вглядався в те, що відбувалося на майдані, зрідка проводячи рукою в білій рукавичці по своїх чорних вусах. Час від часу він кидав убік якесь зауваження — і його відразу шанобливо занотовували ад’ютанти: кожне слово диктатора, хай невиразне, хай пустопорожнє, мусило бути навіки закріплене для історії, як мудра, незаперечна істина, обов’язкова для всіх.

Так само час від часу Фернандес підносив угору руку, лінькувато вітаючи військові колони. І тоді, враз виконуючи команду пильних агентів, що уважно стежили за найменшим рухом диктатора, по широкому майдану прокочувалися старанно завчені вітальні вигуки:

— Еввіва каудільйо!

— Слава Фернандесу!

— Хай живе великий Фернандес!

Словом, усе відбувалося, як і завжди під час парадів, за заведеним раз і назавжди суворим порядком, який затискував найменший прояв живої думки, живих почуттів, замінюючи їх завченими вітаннями і славослів’ям.

Пройшла вже піхота, слідом за нею завзято прогарцювала кавалерія, рушили, нарешті, механізовані частини — самохідні гармати і танки. Репродуктори, що весь час вихваляли фалангістські військові частини, аж захлиналися від казенного захоплення.

— Погляньте на ці чудові гармати і танки, іберійці! — лунав уже захриплий голос з репродукторів. — Погляньте, і ваше серце радітиме! Хіба зможе хто спинити залізну ходу цих могутніх машин, керованих надійними руками сміливих фалангістських воїнів? Вони натхнені ім’ям великого Фернандеса, вони несуть це священне ім’я в своїх серцях, — хто й коли зміг би спинити їх?..

— Звісно, з цієї чиновної публіки — ніхто, — крізь зуби тихо сказав своєму сусідові невисокий кремезний чоловік у натовпі. Сусіда подивився на нього, але промовчав.

— Зверніть увагу, іберійці, як упевнено посуваються ці важкі танки, який м’який їх потужний рух, — захлинався голос з репродукторів.

— Наче змащений олією, відібраною в наших голодуючих дітей, — так само тихо, як і раніше, додав знову кремезний.

Цього разу його сусіда відповів пошепки:

— Замовчи, Педро. Твої дотепи нічого не дадуть. Навіщо ризикувати? Почує якийсь поліцейський собака й арештує, тільки і всього. Бережи краще сили для іншого, друже.

— Але ж огидно слухати таке нахабне вихваляння! — не вгавав перший.

— Наче ти не звик до нього? — знизав плечима другий. Тоді перший глибше засунув жилаві руки в кишені піджака і похмуро погодився:

— Гаразд, хай буде по-твоєму, Фредо…

Голос із репродукторів щось вигукував, проте натовп на тротуарах Авеню-дель-Прадо загомонів. Люди витягували шиї, намагаючись краще роздивитися, що відбувається на мостовій. Що трапилося? Чому загомоніли люди, чому враз заметушилися жандарми й агенти поліції, чому ланцюги фалангістів відступили на крок до тротуарів, відтісняючи спинами натовп?

Два найближчі танки раптом спинилися. їхні потужні мотори замовкли. Ущух залізний гуркіт, який сповнював досі повітря. А за тими двома танками спинилися й інші, що йшли позаду. В чому річ? Можливо, це трапилось тільки тому, що випадково спинилися передні?.. Але ні: ось завмерли мотори і тих, що вже виходили на майдан Кастелара і були далеко попереду. Що ж таке? Чому сталась затримка?

Раптом змовк і захриплий голос з репродукторів. Мабуть, з того місця, де сидів диктор-спостерігач, теж стало помітно, що танки несподівано спинилися. На вулиці враз стало тихо. Тільки збуджено, хоча й приглушено, гомоніли люди.

— Усі спинилися! — весело відзначив кремезний чоловік.

Ось один з агентів поліції швидко стрибнув на мотоцикл, що стояв біля рогу. Він натиснув на педаль стартера, раз, вдруге, втретє… Ніяких наслідків, мотор не працював!

— Бач? — здивовано сказав кремезний. — Фредо, дивись, здається, ніби спинилися всі мотори… не лише в танках, а й у мотоциклах… мабуть, і в автомобілях теж… От тобі й непереможні, от тобі й натхнені ім’ям великого Фернандеса!..

Агент поліції, що все ще не міг завести свій мотоцикл, люто поглянув у бік кремезної людини. Він, очевидно, розчув зухвалі слова, але не міг розібратися, хто саме насмілився вимовити їх. Агент мовчки насторожено переводив погляд з одного на другого, на третього… Якийсь чолов’яга з натовпу, вкрай зляканий можливістю потрапити під підозру, вирішив будь-що очистити себе в очах роздратованого агента і на весь голос загорлав, не зводячи переляканих очей з агента:

— Еввіва каудільйо! Слава великому Фернандесу!

Це вийшло так кумедно, так разюче недоречно, що навіть похмурий, стриманий Фредо посміхнувся, а кремезний Педро голосно зареготав. Агент, остаточно розлютований, зіскочив з мотоцикла і кинувся до нещасного винуватця недоречного сміху. Але той і сам уже збагнув, що його вітальний вигук був не до діла; він швиденько шмигнув між сусідами назад і сховався за їх спинами. Тоді агент, втративши надію спіймати порушника спокою, рішуче наблизився до Педро.

— А чого це ви сміялися тут?.. — загрозливо почав він, владно простягаючи до нього руку. Проте в цей час гомін раптом посилився:

— Дивись! Дивись!

— Що це за дивна машина?

— Така велика!..

Фредо відчув, як Педро схопив його за руку:

— Слухай, Фредо Вікторе!.. — голос його схвильовано уривався. — Можеш вважати мене за останнього дурня, якщо зараз не станеться щось надзвичайне!

Ближче до тротуару, на якому вони стояли, між шеренгою фалангістів у чорних сорочках і застиглою колоною важких танків повільно рухалась дивовижна машина. Велика, як двоповерховий автобус, сіро-зелена, уся немовби металева, лише з кількома круглими віконцями, крізь які не можна було нічого розгледіти всередині, — машина ця нагадувала велетенську довгасту й приплюснуту зверху краплину води, скеровану товстим кінцем уперед. Великі колеса можна було тільки вгадувати під металевими щитами, що зливалися з кузовом. Зверху було щось подібне до поруччя, яке оббігало весь кузов навколо.

А втім, головне, що дивувало людей, був самий факт: адже чудний автомобіль упевнено рухався серед застиглих танків. Як це він вільно посувався вперед, коли спинилися геть усі машини?

Небачений автомобіль повільно їхав уздовж тротуару, по самому краю мостової. Його сіро-зелений бік майже торкався великих дерев, якими так густо була обсаджена з обох боків Авеню-дель-Прадо. Фалангісти, які досі стояли ланцюгом ближче до мостової, перед деревами, змушені були тепер відступити на самий тротуар. Гомін у натовпі дедалі наростав:

— Дивись! Отам, нагорі!

— Що це таке?

У верхній частині автомобіля відкрився невеличкий люк, кришка якого повільно відходила вбік. З люка сантиметр за сантиметром висувалася гнучка блискуча металева паличка. Автомобіль їхав так само повільно.

— Антена, — коротко зауважив Фредо Вікторе.

3. ТАЄМНИЧИЙ «ЛЮЦИФЕР»

Автомобіль майже спинився. Його колеса ледве оберталися. З маленької антени, яка хиталась над автомобілем, раптом зірвалися блискучі блакитнуваті іскри. І одразу в мовчазних до того вуличних радіорепродукторах щось зашаруділо, затріщало. Потім з них пролунало пронизливе завивання, подібне до звуку сирени. Натовп тривожно замовк.

І в цьому мовчанні залунав дужий виразний голос. Це говорив уже не той захриплий казенний диктор, який прославляв, захлинаючись, танки й панцерники диктатора Фернандеса. Це був зовсім інший голос — упевнений, чіткий і рівний. Від спокійних сміливих слів, що лунали в повітрі, у кожного слухача враз перехоплювало подих: адже чи не за кожне з них першого-ліпшого іберійця жандарми негайно кинули б до в’язниці, закатували…

— Слухайте мене всі, хто досі змушений був слухати найманого фалангістського диктора, — говорив виразний голос. — Слухайте тепер мене, людину, яка не боїться ані кривавого уряду Фернандеса, ані його кровожерних собак — жандармерії та поліції! І хай ніхто не пробує спинити мою промову, що лунає з урядових репродукторів. З цього нічого не вийде. Сильні коливання мого радіопередавача підкорили собі, заглушили урядову радіостанцію, вона не може завадити мені. Отож слухайте, іберійці!

Проте люди і без того збуджено слухали, затамувавши подих.

— Насамперед, — вів далі спокійний голос, — я хочу захистити від можливої кари солдатів і механіків військових автомашин і танків. Вони ні в чому не винні. Мотори їхніх машин цілком справні. Усі машини спинив я — відомим тільки мені способом. Жодна автомашина чи танк не рушить з місця, доки я не дозволю цього. Диктор щойно прославляв непереможність цих машин, твердячи, що ніхто і ніщо їх не спинить. Як бачите, це брехня. Така сама брехня, як і все, що твердить вам кожного дня уряд кривавого Фернандеса. Я спинив усі машини, навіть не виходячи з мого «Люцифера», з винайденого і збудованого мною могутнього апарата, який проїжджає зараз перед вами вздовж Авеню-дель-Прадо…

— «Люцифер»!

— Ця машина зветься «Люцифер»!

— Дивна назва!

— Жахлива назва!

Перекриваючи гомін натовпу, який не міг стримати вигуків збудження, мужній голос вів далі:

— Я навмисно назвав мій апарат «Люцифером». Хай монахи й попи твердять, що це назва сатани, диявола! Це не так! Люцифером називають зірку, що з’являється на ще темному нічному небі перед сходом сонця. Люцифер — це значить світлоносець!

— Ти чуєш, Фредо? — багатозначно прошепотів Педро. — «Зірка, що з’являється перед сходом сонця»… Що він має на увазі?

Натовп загомонів знову, тепер уже стривожено. Бо фалангісти і жандарми вирішили, нарешті, що саме їм слід робити. Безладними вигуками «геть!», «нема чого слухати!» вони намагалися заглушити радіо. Та де там! Гучний голос перекривав усе:

— Ті, хто знав мене раніше, називали мене Сивим Капітаном. Я прийняв це ім’я і носитиму його надалі. І кожна поява мого «Люцифера» буде й для самого кривавого Фернандеса, і для його найближчих поплічників грізним нагадуванням про те, що наближається час неминучої розплати за їхні злочини! А для народу, для вас, іберійці, поява мого «Люцифера» кожного разу свідчитиме, що після темної ночі фалангістського свавілля надходить світанок, який принесе вам визволення з-під ярма Фернандеса і його зграї! Пам’ятайте це, іберійці!

Голос замовк. Великий сіро-зелений автомобіль сунув далі. Він рухався надзвичайно м’яко і плавно, особливо якщо зважити на його незвичайні розміри.

Вдалині пролунав кінський тупіт. Назустріч автомобілеві, що посувався в напрямі до майдану Кастелара, мчали вершники, озброєні гвинтівками і ручними кулеметами. Мабуть, генерали з почту Фернандеса і поліція вирішили таки вжити заходів. Броньовані автомобілі, танки стояли нерухомо, спинені таємничим Сивим Капітаном, наче прикуті до мостової. Але в розпорядженні поліції і військового командування лишалася жива сила — кіннота. І от чи не цілий ескадрон вершників мчав уздовж Авеню-дель-Прадо повз застиглі на місці танки і панцерники до «Люцифера», тримаючи напоготові зброю.

Ще не наблизившись до загадкового автомобіля, офіцер, який командував загоном вершників, вигукнув короткий наказ. Йому підкорилися не тільки вершники, а й фалангісти та жандарми, які до того тіснилися до тротуарів. Усе це відбулося протягом кількох секунд.

Перетинаючи шлях «Люциферові», впоперек вулиці, припавши на одне коліно, став цеп солдатів, озброєних ручними кулеметами і автоматами. Кілька десятків інших солдатів і фалангістів оточили дивний автомобіль з боків, також націлюючись у нього з кулеметів і автоматів. Навіть ззаду живий ланцюг замкнувся шеренгою жандармів та поліцаїв, що тримали напоготові пістолети. Тепер автомобіль посувався, оточений з усіх боків озброєними людьми, які чекали дальших наказів, ладні негайно відкрити вогонь. Дивно, але автомобіль Сивого Капітана не тільки не збільшив швидкості, а, здавалося, навіть зменшив її…

Люди з тротуарів кинулися врозтіч до найближчих воріт і під’їздів, адже було цілком ясно, що ось-ось почнеться стрілянина.

Офіцер, що командував загоном, виїхав наперед, стримуючи коня, який намагався стрибнути вбік від велетенського автомобіля. Піднявши руку, офіцер голосно вигукнув:

— Командування наказує вам спинитись! Інакше по машині буде відкрито нищівний вогонь!

Автомобіль рухався далі, мов ніхто в ньому і не чув цього погрозливого наказу. Кінь офіцера гарцював перед машиною, то відступаючи до цепу солдатів, то знову наближаючись до «Люцифера».

Знову пролунав знервований вигук офіцера:

— Ще раз наказую: спиніться, бо відкрию вогонь! Попереджаю востаннє!

«Люцифер» так само повільно, але неухильно рухався вперед, прямо на цеп солдатів, що перетинали вулицю. Тоді офіцер, пригнувшись до шиї коня, швидко від’їхав убік. Він вихопив шаблю і змахнув нею у напрямі до загадкового автомобіля.

— Вогонь!

І враз заторохтіли безладні постріли, наче сухий горох перекочувався по залізу. Кулеметники давали короткі черги, намагаючись вцілити у вікна автомобіля. У шаленій стрілянині потонули злякані вигуки людей, що тиснулись у воротах і під’їздах будинків. Солдати і фалангісти стріляли зблизька, промахнутися було неможливо. «Люцифер» мусив бути прошитий кулями наскрізь! А втім, через кілька секунд стрілянина вщухла — навіть без якоїсь команди. Солдати здивовано переглядалися.

Величезний автомобіль, таємничий «Люцифер», так само повільно і невблаганно рухався вперед. Його округлий кузов лишався непошкодженим, і на ньому так само тьмяно виблискували скляні віконця, на яких непомітно було жодного сліду куль. Проте не могли ж усі ці незліченні кулі не влучити. Навіть думка про таке здавалася безглуздям. Тоді в чому ж річ?..

— Він броньований! — вигукнув хтось із фалангістів.

Ні, це було не так.

Мостова по обидва боки таємничого автомобіля і перед ним була густо всипана блискучими маленькими шматками металу. Це лежали кулі, які навіть не змінили свого вигляду, не деформувалися, не розплющилися…

Офіцер, який командував загоном, розгубився. Ніколи за все життя він не бачив нічого подібного. Кулі не брали дивного автомобіля! Коли б він був навіть броньований, то все одно на його кузові мусили б залишитися принаймні подряпини. Та й кулі обов’язково деформувалися б. Чому кулі не пошкодили машину?.. І що робити далі? Офіцер вагався.

Тим часом сіро-зелений краплиноподібний автомобіль наблизився вже впритул до нерухомого досі ланцюга солдатів, що, як і раніше, стояли впоперек вулиці. Він сунув прямо на них, не звертаючи, мов і не було перед ним ніякої перепони. Та йому й нікуди було звертати, бо праворуч середина мостової була захаращена безпорадними танками і броньовиками, а ліворуч заважали високі дерева, що росли вздовж тротуарів. Розгубленість солдатів тривала недовго. Ще мить — і цеп солдатів не витримав, розсипався, солдати побігли геть від «Люцифера», не приховуючи свого переляку.

Офіцер, який залишився збоку, безпорадно озирнувся. Він мусив виконати наказ командування, спинити дивовижну машину, але як, коли вогнестрільна зброя виявилася безсилою?

Його розгублений погляд спинився на високій людині в цивільному одязі, що швидко наближалась. Офіцер побачив, як незнайомець швидким звичним рухом відвернув лацкан піджака, показуючи малесенький позолочений значок таємної поліції, прикріплений під вилогою. Цей високий горбоносий чоловік з пронизливими очима, мабуть, звик наказувати, бо наступної секунди офіцер уже розчув його владний голос, звернений до нього:

— Накажіть стріляти по шинах! По шинах!

Офіцер одразу зрозумів, що то була вірна порада. Шини ж не бувають броньованими! І якщо пробити гуму кулями, машина змушена буде спинитися — на пробитих шинах не можна рухатися.

На весь голос офіцер гукнув солдатам, які ще лишалися по боках «Люцифера»:

— Стріляти по шинах! Вогонь!

Знову заторохкотіли ручні кулемети і автомати, б’ючи прямо в шини автомобіля. І знов-таки «Люцифер» не спинився. Не було помітно, щоб хоч одна з його шин була пробита якоюсь кулею. Зате по боках його з’явилися нові розсипи куль, що лежали на асфальті, наче це були не смертоносні кулі, а якісь малесенькі мирні іграшки…

Широко розплющеними від здивування очима офіцер поглянув на високого горбоносого незнайомця: що ж тепер робити? Той стояв біля дерева, стискаючи в безсилій люті кулаки. Він теж подивився на офіцера і навіть зробив крок уперед, немов хотів щось сказати. Але не встиг, завмерши на місці.

Голосно і виразно, на всю вулицю, з автомобіля пролунало:

— Я, Сивий Капітан, раджу припинити спроби пошкодити мою машину. Ви вже переконалися, що ніякі кулі неспроможні вразити її. «Люцифер» захищений таким панциром, який вам і не снився. І запам’ятайте ще одне. Кулі відлітають від «Люцифера» назад, не завдаючи йому шкоди. Якщо хтось кине в машину гранату, буде гірше. Це все, що я хотів сказати.

Автомобіль почав прискорювати хід. Великий, здавалося б, неповороткий, він швидко їхав уздовж вузенького коридора, що лишався між зупиненими танками і броньовиками та деревами біля тротуару. Тепер уже ніхто не насмілювався спиняти його. Вершники залишилися позаду, фалангісти і жандарми притискувалися до дерев, ховалися за ними. Люди, що втекли раніше до воріт і під’їздів, з цікавістю виглядали звідти на загадкову машину таємничого Сивого Капітана, який наважився вийти на двобій з озброєними силами диктатора Фернандеса, його поліцією і жандармерією, — і красномовно довів свою перевагу, не зробивши жодного пострілу…

Раптом сталася несподіванка. Якийсь завзятий фалангіст вистрибнув з-за дерева, де він ховався, і жбурнув під колеса автомобіля Сивого Капітана ручну гранату. Хіба ж він не чув виразного попередження власника «Люцифера»? Зразу потому фалангіст кинувся назад і причаївся знову за стовбуром товстого дерева. Що ж, то було добре для нього самого, що він сховався. А для інших?..

Усі, хто напружено, широко розкривши очі, стежив за цією подією, побачили, як граната, перевертаючись у повітрі, полетіла в напрямі до сіро-зеленого велетня. Але вона не долетіла до нього.

Майже біля самого кузова, недалеко від коліс, граната на якусь невловиму мить спинилася, немов задумавшись, повисла в повітрі. І враз потому вона полетіла назад, ніби чиясь міцна рука перехопила її і жбурнула в те саме місце, звідки вона вилетіла на початку. Перевертаючись у повітрі, граната долетіла до товстого дерева, за яким ховався фалангіст, що кинув її, ударилася об дерево і вибухнула. Залунали вигуки переляканих людей, почувся стогін поранених. А непошкоджена машина Сивого Капітана, прискорюючи хід, мчала далі й далі.

Ось вона промчала по майдану Кастелара. Навіть звідси, з Авеню-дель-Прадо, видно було, як, штовхаючи один одного, з балкона до середини палацу кинулися і сам пихатий каудільйо Фернандес, і його генерали. І куди поділися награна поважність і самовпевненість диктатора! Переляканий, він біг, кумедно перебираючи коротенькими ніжками; його чимале черевце трусилося під розшитим золотом парадним мундиром, довга шабля з усипаною діамантами рукояткою ковзнула з піхов, а висока позолочена каска впала з голови. Хтось з почту наскочив на неї і збив ногою з балкона. Каска злетіла вниз і покотилася під колеса «Люцифера», який саме цієї миті проїжджав повз палац. Це була масивна позолочена металева каска з високим султаном. І з нею трапилася теж дивна річ.

Каска котилася ближче й ближче до коліс «Люцифера». Але замість того, щоб скотитися по асфальту під колеса, вона раптом спинилася, хитнулася з боку на бік, ставши сторч на султані, а потім покотилася вже назад до тротуару, геть від загадкової машини, наче її погнав сильний подув вітру. Таємничий «Люцифер» відштовхнув каску каудільйо Фернандеса, навіть не дав їй доторкнутися до своїх коліс, немовби відчуваючи огиду до парадної цяцьки, яка належала кривавому диктатору…

Прискорюючи хід, «Люцифер» мчав далі. Перед ним тепер був вільний шлях.

Сіро-зелена машина швидко повернула за ріг і зникла.

І майже зразу несподівано загуркотіли танки і панцерники на майдані Кастелара і Авеню-дель-Прадо. Включені мотори самі почали працювати, бо Сивий Капітан, мабуть, припинив на них свій вплив. Та далеко не всі мотори були включеними. Деякі танки і броньовики не рухались з місця, а ті, в яких мотори почали працювати, відразу важко посунули і врізалися в сусідів.

Знову почалася паніка. За хвилину парадна Авеню-дель-Прадо була захаращена машинами, які налізали одна на одну. Вигуки водіїв танків, лайка командирів, зойк і стогін поранених — усе змішалося в один незрозумілий дикий гамір. Перелякані люди тікали в напрямі парку Ель-Ретіро. Тепер уже ніхто не спиняв їх, ніхто не думав про наведення порядку. Разом з публікою тікало чимало й фалангістів і жандармів: адже кожен розумів, що першої-ліпшої хвилини може вибухнути якийсь танк, і це накоїть ще більше лиха…

4. АГЕНТИ ПОЛІЦІЇ НЕРВУЮТЬСЯ

А втім, два чоловіки з глядачів на тротуарі не піддалися загальній паніці. Вони все ще стояли, притиснувшись до дверей великого під’їзду, і спостерігали цю жахливу картину. То були Педро Дорілья і Фредо Вікторе. Педро схвильовано говорив:

— «Зірка, що з’являється перед сходом сонця…» Ну, скажи мені, Фредо, як ти розумієш усе це? Видно, що ця дивна машина не боїться нічого, це ясно. Дивись, перед тобою поламані танки й броньовики, які диктор щойно називав непереможними. А цей самий Сивий Капітан спинив їх, як дитячі іграшки. Від його «Люцифера» відлітають назад, не завдаючи йому шкоди, кулі і гранати… Хм… «Зірка, яка з’являється перед сходом сонця…» Але яке ж сонце він мав на увазі, Фредо, говорячи такі слова?..

— Не тут про це треба говорити, Педро, — тихо відповів Фредо Вікторе.

— Але хіба ж важко зрозуміти, що в цього Сивого Капітана одна мета, одна справа з…

Педро на півслові замовк. Прямо в очі йому дивився гострим пронизливим поглядом високий горбоносий чоловік у цивільному одязі. Позаду нього стояв уже знайомий Педро агент поліції, той самий, який свого часу був роздратований голосним сміхом Дорільї. Агент, витягнувши шию, щось тихо говорив високому чоловікові в цивільному одязі. Педро розчув кілька слів:

— Зразу пізнав… тоді, в натовпі… говорив різні…

Високий чоловік з сухим худорлявим обличчям усе ще пронизливо дивився на Педро, мов вивчаючи кремезного робітника. Потім, не виймаючи рук з кишень піджака, він спокійно і навіть дещо глузливо спитав Педро:

— Чого ж ви спинилися? Дуже цікаво знати вашу думку про те, в кого це одна мета і одна справа з державним злочинцем Сивим Капітаном? Прошу, продовжуйте, я готовий слухати!

Педро швидко озирнувся. Вони стояли осторонь від інших людей. З одного боку тротуару, ближче до під’їзду, був він з Фредо; з другого боку, біля мостової, — агент і цей горбоносий чоловік, який теж, очевидно, мав якесь відношення до поліції. Рішення прийшло відразу. Педро знав, що Фредо, як і він сам, готовий до всього.

— Ви хочете знати, що я скажу далі? — спитав він високого незнайомця. — І притому цілком відверто?

Горбоносий чоловік презирливо знизав плечима і продовжував з цікавістю розглядати Педро. Мабуть, незнайомець був дещо здивований сміливим поводженням свого співрозмовника: адже він звик до іншого — до того, що люди розгублювалися і втрачали рівновагу, як тільки переконувалися, що мають справу з агентами всесильної поліції кривавого каудільйо.

— Так, так, говоріть, я слухаю вас, — повторив він. Його права рука виразно поворушилася в кишені піджака.

— Ось що я мав на увазі! — раптом вигукнув Педро, кидаючись уперед на незнайомця. Той вихопив з кишені руку з пістолетом. Але було вже пізно. Важкий кулак Педро Дорільї, робітника-вантажника, вдарив високого чоловіка у скроню. Змахнувши руками, горбоносий без звуку впав на тротуар. Його автоматичний пістолет глухо вдарився об асфальт. Педро озирнувся. Він побачив, що Фредо Вікторе, не гаючи часу, зробив те ж саме з агентом поліції.

— Сюди, Фредо! — гукнув Педро. — Цей під’їзд має другий вихід. А там — прохідний двір. Підбери пістолет того поліцая, — додав він, хутко піднімаючи пістолет горбоносого. — Це нам згодиться якщо не зараз, то потім. Та швидше, поки ніхто не прийшов на допомогу цим собакам!..

І вони зникли за важкими дверима, не оглядаючись на двох агентів поліції, що лежали непритомні на тротуарі.

1. ДОРУЧЕННЯ МІГЕЛЯ ХУАНЕСА

У приймальній начальника іберійської державної поліції детектив Мігель Хуанес, головний інспектор управління розшуку, на хвилинку затримався перед великим дзеркалом, щоб поправити галстук, який і без того бездоганно застиг плескатим метеликом під туго накрохмаленим комірцем. Із прозорого прямокутника дзеркала на Хуанеса дивилося чисто, аж до синяви виголене обличчя енергійної і рішучої людини. Густі брови, гострий погляд пронизливих, глибоко посаджених очей, які вміли помітити найменші деталі під час заплутаних розслідувань; горбатий і тонкий, як у яструба, ніс і висунуте вперед квадратне підборіддя, що свідчило про силу характеру і невблаганну, залізну волю їх власника, — все це могло правити за зразок тих неодмінних рис, які мусять відзначати видатного детектива. Прямий проділ, що розділяв на дві рівні частини чорне блискуче волосся, і коротка, добре обкурена люлька, з якої завжди підіймався в повітря ароматний сивий димок, доповнювали це виразне обличчя, якому міг би, напевне, позаздрити сам уславлений Шерлок Холмс.

Мігель Хуанес не затримався перед дзеркалом ані на мить довше, ніж треба було, щоб торкнутися пальцями галстука і змахнути пушинку з плеча свого елегантного темно-сірого костюма; і ніхто б не сказав, що за ці кілька секунд Хуанес звернув увагу на щось інше — наприклад, на кількох чиновників, що чекали прийому в начальника поліції і одразу кинули перешіптуватися, побачивши детектива, або на закоханий погляд секретарки, яка не зводила захоплених очей з його високої стрункої постаті. Мігель Хуанес не цікавився або принаймні не виявляв ніякої зацікавленості до таких дрібниць. Мігель Хуанес добре знав собі ціну.

Він невимушено відчинив важкі двері кабінету і ввійшов, з ввічливості вийнявши люльку з рота. Назустріч йому пролунав густий басовитий голос:

— А, Хуанес! Заходьте, заходьте, друже мій, я саме збирався викликати вас.

Начальник іберійської державної поліції Карло Кабанерос, огрядний, з обвислими щоками червонувато-синього кольору і малесенькими очицями, майже начисто позбавленими вій, сидів у зручному шкіряному кріслі за великим письмовим столом. Голена кругла голова його виблискувала, як жовта більярдна куля. Очі не відриваючись дивилися на прибулого гострим, добре знайомим усім службовцям поліції поглядом, який, здавалося, міг просвердлити людину наскрізь. Але цього разу люті очиці мали інший вираз — начебто в них виблискувало щось дружнє.

Мігель Хуанес вклонився. І враз відчув тупий біль у лівій скроні, на якій, хоча й старанно запудрений, усе ж таки виднівся чималий синець. Не стримавшись, Хуанес потер скроню рукою, намагаючись зробити це непомітно. Та від зіркого погляду начальника трудно було щось приховати.

— А що це з вами, Хуанес? Покажіть-но! О, синець, та ще й який! Зчіпки у вас така прикраса? Здається, вчора її ще не було?

Детектив випростався:

— Невеличка неприємність, пане Кабанерос. Довелося затримати одного підозрілого. Під час тієї історії на Авеню-дель-Прадо. На жаль, була дуже велика метушня. І йому пощастило, скориставшись з неї, вдарити мене. От і все.

— Хто ж був той зухвалець? Ударити в скроню — та ще й кого! — нашого провідного детектива! Ну, сподіваюсь, він дістане тепер урок, гідний такого нахабства, хе-хе, так, Хуанес?

Детектив зам’явся. Видно було, що ця розмова була йому не дуже приємною.

— Кхм… на жаль, цей чоловік встиг утекти в тій метушні, — відповів він стримано. — Звісно, я його виявлю згодом. Бо добре запам’ятав його обличчя…

— А ще краще, мабуть, кулак, хо-хо-хо! — зареготав начальник поліції. Мігель Хуанес дозволив собі не приєднатися до цього сміху: на його думку, дотепи та жарти шефа іноді бували досить сумнівними і в усякому разі неделікатними. Певна річ, він не сказав нічого, але Кабанерос помітив, що сміється один. Його обличчя враз змінило вираз.

— Ну, ну, Хуанес, я ж тільки пожартував, — промовив він. — Певен, що він од вас не втече. Проте все це дрібниці, друже мій, порівняно з головним. Я, власне, і збирався викликати вас саме в зв’язку з учорашніми подіями на Авеню-дель-Прадо… Та сідайте, сідайте! І можете курити.

Начальник поліції схрестив на грудях свої коротенькі пухкі руки і вмостився зручніше в кріслі.

— Мушу вам сказати одразу, Хуанес, що уряд дуже незадоволений нами. Цебто поліцією, — продовжував він. — Мені переказували, що сам каудільйо гнівається! Ви розумієте, що це значить і для мене, і для всіх нас? Каудільйо гнівається, Хуанес! Він каже: «На яких чортів мені потрібна така поліція, яка дозволяє подібні зухвалі вчинки божевільних науковців?» А поліція — це я, розумієте?

— Ну, щодо вашого дозволу… — почав був Мігель Хуанес, але Карло Кабанерос враз обірвав його:

— Так сказав каудільйо, Хуанес! І нема чого сперечатися! І тут не до жартів, ось що! Коли вже каудільйо гнівається, ми мусимо негайно зробити все, що від нас залежить. І навіть те, що не залежить від нас, все одно! Моя голова мені ще потрібна, запевняю вас. Отож перед тим, як каудільйо відітне її, я напевне допоможу відлетіти кільком іншим головам неподалік від мене… коли вони не доведуть, що можуть добре працювати. Ось що!

Мігель Хуанес вирішив промовчати, поштиво схиливши голову, яку він також вважав ще потрібною собі. З цього приводу він не розходився в думках з шефом.

— Слухайте, Хуанес, — вів далі начальник поліції, трохи заспокоюючись після вибуху люті, — справа дуже серйозна. Цей самий Сивий Капітан, чи як його там, наробив багато галасу. Він зіпсував, звів нанівець найурочистіший парад! Закордонне радіо вже вчора ввечері передавало огидний наклеп, начебто машина цього клятого Сивого Капітана так налякала всіх, що сам каудільйо — слава йому! — немовби тікав з балкона разом із почтом. Який ганебний наклеп, га, Хуанес? Адже всі знають, що каудільйо не тільки не зробив і кроку з балкона, а навіть мужньо стримував окремих малодушних з почту, подаючи зразок відваги і витримки. Незважаючи на небезпеку, яка загрожувала йому, Хуанес! Ми всі бачили це і можемо ствердити незрівнянний героїзм нашого великого Фернандеса!

— Слава каудільйо! — шанобливо відповів Мігель Хуанес, урочисто підводячи праву руку.

— Слава каудільйо! — не менш шанобливо відгукнувся Карло Кабанерос, повторюючи його жест.

Кілька секунд тривала піднесена пауза, під час якої обидва молитовно дивилися вгору. Нарешті начальник поліції опустив руку і заговорив діловим тоном:

— Так от, давайте, Хуанес, зважимо все. Або ми схопимо цього Сивого Капітана, або…

Він виразно провів ребром пухкої долоні по шиї.

— Ясно, чи не так, Хуанес? Каудільйо не любить жартувати. Коли б ще не це радіо… А так справа набуває поганого характеру. Тим більше, що, наскільки можна собі уявити, Сивий Капітан не обмежиться, очевидно, однією вчорашньою вихваткою, а намагатиметься й далі робити всілякі капості. Ми не можемо допустити цього, Хуанес! Ви розумієте?

Детектив схили» голову: так, він добре розуміє! Карло Кабанерос важко зітхнув:

— Звісно, велика провина лежить на нашій секретній службі. Вона прогавила все. Адже десь там він будував свою машину, йому хтось допомагав, а ми нічого про те не знали! Гаразд, скажемо, що це вже в минулому. Але й зараз теж не краще. Ця велика автомашина має, очевидно, свою команду. В її членів є родини. Отож можна знайти кінці і про все дізнатись. А тоді — хлоп, і накрили, Хуанес! Це було б ще ефектніше!..

Раптом начальник поліції випростався в офіціальній позі. Його коротка жирна рука вказала прямо на Мігеля Хуанеса, що від несподіванки здригнувся.

— Пане головний інспектор управління розшуку! За домовленістю з міністерством внутрішніх справ вас призначено особливо уповноваженим по ліквідації злочинця, відомого під ім’ям Сивого Капітана!

Мігель Хуанес виструнчився. Карло Кабанерос тим же тоном вів далі:

— Вам надається право використовувати наявні сили поліції і жандармерії. Щодня ви мусите інформувати мене про наслідки. Відповідаєте ви особисто перед урядом і самим каудільйо… хоча й через мене поки що. Зрозуміло?

— Так точно, пане Кабанерос, — відчеканив Мігель Хуанес з готовністю, хоч поки що він розумів тільки одне: начальник поліції знайшов спосіб перекласти відповідальність на іншого, а саме на нього, Мігеля Хуанеса.

— Можете сісти, пане особливо уповноважений, — вказав начальник поліції на крісло. Голос його помітно пом’якшав. Мабуть, він був задоволений своїм блискучим шаховим ходом. — Це велика честь для вас, мій друже. В разі успіху — а я не маю сумнівів, що ви його досягнете! — вам забезпечено орден Білого Орла. Каудільйо вміє нагороджувати. Ну, певна річ, є й чимала відповідальність, гм… Одне слово, вітаю вас, мій друже! Пам’ятайте, що Сивий Капітан — небезпечний ворог. Уже тепер навколо його імені поширюються всілякі безглузді плітки й чутки. Якщо він викине ще кілька таких колінець, це стане політичною справою! Крім того, каудільйо висловив побажання, щоб ми захопили дивну автомашину Сивого Капітана. її обладнання може бути використане для військових потреб. Отже, спробуйте зробити це, Хуанес. Моя допомога вам забезпечена. Ви, певна річ, можете просто знищити той «Люцифер» разом з його Сивим Капітаном. Але краще захопити злочинця живим, а його машину — непошкодженою. Та ви самі прекрасно це розумієте, так, Хуанес?

Новоспечений особливо уповноважений не встиг відповісти, бо на столі приглушено задзвонив телефон. Пухка рука начальника взяла трубку, недбало піднесла до вуха.

— Алло! — мовив Карло Кабанерос неуважно. — Що таке? — І в ту ж мить брови його полізли на лоб, очі збентежено забігали по кімнаті.

— Що? — закричав він. — Що за безглузді жарти? Хто це? Я питаю, хто це насмілюється…

Мігель Хуанес здивовано поглядав на свого шефа: надто вже швидко змінився до того спокійний і навіть лагідний тон його співрозмовника. Але ось той помітив стримане здивування детектива. Рвучким рухом він натиснув кнопку біля телефонного апарата. І тоді настав час розгубитися і особливо уповноваженому. Бо з маленького репродуктора гучномовного телефону, включеного Кабанеросом, чітко залунав мужній голос, такий знайомий після вчорашніх загадкових подій на Авеню-дель-Прадо!

— …повторюю, ніхто з вами не жартує, пане начальник поліції. З вами говорить Сивий Капітан. Я хотів спочатку тільки довідатися про ваші враження від першого знайомства з моїм «Люцифером». Але тепер це мене вже не цікавить, бо я знаю, що й радіо, і газети цілого світу — крім пригніченої фалангістами Іберії, певна річ! — розповідають про всі подробиці моєї появи на параді. Отже, ні вам, ні урядові не допоможе те, що ви заборонили іберійським газетам друкувати бодай слово про мене і мого «Люцифера». Крім того, раз з’явившись, я буду з’являтися і далі, незалежно від вашої волі й бажання. І саме про це я хочу дещо сказати вам, якщо ви бажаєте послухати мене.

— Так, так, прошу, говоріть, — видавив із себе, відсапуючись од безсилої люті, начальник поліції. Він уже трохи опанував себе. Його налиті кров’ю очиці впилися в обличчя Мігеля Хуанеса, мов чогось вимагаючи. Проте досвідченому старшому інспекторові управління розшуку не треба було нічого пояснювати. Він відійшов убік, до маленького столика, на якому стояло ще кілька телефонів, зняв трубку одного з них і тихенько віддав якесь розпорядження. Після цього він знову прислухався до голосу Сивого Капітана, не віднімаючи, проте, трубку свого телефону від вуха.

— Так от, слухайте мене, пане Кабанерос, — продовжував спокійно таємничий Сивий Капітан. — Між іншим, не раджу вам утруднювати себе і вашу агентуру розшуками, звідки я до вас дзвоню. Не варто витрачати на це дорогоцінний час іберійської поліції, я охоче допоможу вам. Я розмовляю з автомата номер три тисячі п’ятнадцять. Це майже за містом. Отож поки ви встигнете надіслати сюди когось я закінчу розмову, майте на увазі!

Швидким рухом Мігель Хуанес зняв трубку ще з одного апарата і віддав наказ. Потім прислухався до першої трубки, коротко відповів і поклав її. Начальник поліції, який неспокійно стежив за його діями, побачив, як детектив упевнено кивнув головою. За мить крізь відчинене вікно до них долинув гуркіт потужних поліцейських мотоциклів, що зразу ж таки почав віддалятися. Тоді кивнув задоволено головою і Кабанерос. А голос з репродуктора говорив так само спокійно і врівноважено:

— Моя розмова з вами триватиме недовго. Наскільки я розумію, ви збираєтесь розпочати полювання на мене та на мій «Люцифер». Мушу вам сказати заздалегідь, що то буде марна робота. Ви не досягнете успіху. Не шукайте і моїх спільників, їх у мене немає. Не намагайтеся зв’язати мене з комуністами, бо я не маю нічого спільного і з ними. Я існую сам по собі, ні на кого не спираючись, бо в мене досить власної сили. Але ті, хто намагатиметься пошкодити мені, хай винуватять потім самих себе. Майте це на увазі, пане Кабанерос! Зараз для мене існує тільки одне: мої старі й дуже переконливі рахунки з Фернандесом і його зграєю Я змушу вашого каудільйо розплатитися повністю за цими рахунками, йому ніщо не допоможе! Розплатяться і його поплічники, нікуди не втечуть. А щодо решти, тих, хто тільки змушений був виконувати накази кліки Фернандеса, щоб зберегти на плечах власну голову, — я не маю на них зла. Хай вони нічого не бояться з мого боку… звісно, доти, поки вони не стануть мені на перешкоді. Того, хто свідомо стане на моєму шляху, щоб завадити мені, — я не пожалію, запевняю вас!.. Ага, сюди наближаються надіслані вами поліцейські на мотоциклах? Значить, ви все ж таки вирішили спробувати схопити мене? Ай-ай-ай, пане начальник поліції, я ж вас попереджав, що це ні до чого не приведе!.. Цей перший раз я вам дарую. Але нагадую: надалі не пожалію нікого, хто спробує напасти на мене!

Голос замовк. Почувся сухий тріск: то, мабуть, Сивий Капітан поклав трубку. Начальник поліції люто жбурнув на важіль і свою. Він запитливо дивився на Мігеля Хуанеса, його пальці стиснулися в кулаки.

— Чули? Бачите, що виходить? Він глузує з нас! Мігель Хуанес розвів руками.

— Чортзна-що! Цього разу він мав рацію: мотоциклісти, мабуть, не встигли схопити його…

— Зараз я перевірю, пане Кабанерос. — Хуанес простягнув руку до телефону.

— Не треба! Він вислизнув з наших рук. Ну, зажди, голубчику! Ти, я бачу, спритний, але й ми дещо вміємо… Досить розмов, Хуанес! Ви зрозуміли все, що я вам сказав?

— Так, пане Кабанерос.

— Негайно починайте. Пам’ятайте: від вашої енергії залежить усе. Або — або! І боронь боже розповісти комусь про цей ганебний випадок, про це знущання! — Його палець вказав на репродуктор. — Боже мій, якби дізнався каудільйо… Яка неймовірна зухвалість! До діла, Хуанес! Я вже розпорядився, щоб вам негайно передавали всі відомості й рапорти від агентів, що стежать за появою «Люцифера», чорти б забрали його разом з тим Сивим Капітаном! Ідіть, Хуанес, і пам’ятайте: не лише наша кар’єра — цілість наших голів залежить від вашого успіху. Не хочу нагадувати, що ваша голова злетить раніше за мою! Сивий Капітан мусить бути спійманий або знищений!

Мігель Хуанес вклонився і вийшов з кабінету. Він усе зрозумів. І цього разу, проходячи по приймальній, він справді не бачив навколо нікого і нічого…

2. РОЛЬ ХОСЕ ФРЕНКО

Поступово Хуанес почав опановувати себе. Так, справа дуже небезпечна. З якого боку за неї братися? Попередження Сивого Капітана були досить недвозначні. Очевидно, ця людина жартувати не збирається… Проте слова начальника поліції також не лишали сумнівів: він не задумається ані на хвилину і пожертвує головою нового особливо уповноваженого для того, щоб врятувати свою власну від гніву каудільйо. В цьому Хуанес був так само певний. Вихід один: треба братися до діла, треба щось вигадати…

По дорозі до свого кабінету Мігель Хуанес зайшов до відділу рапортів і донесень. Там він узяв матеріали агентури, про які говорив Кабанерос Тих матеріалів було вже чимало: підштовхнута суворим наказом, агентура працювала швидко, коліщатка великого і складного поліцейського апарату вже крутилися на повний хід. Тим краще!

Детектив, не переглядаючи, поклав папери до кишені: зараз не було для цього часу. Він швидко попростував до кабінету, де його чекав вірний і надійний помічник, агент Хосе Френко.

Це був невисокий, міцно збудований чоловік з червоним обличчям п’яниці. Саме цей надзвичайно тупий, без натяку на іскорку думки вираз обличчя, який ховав під собою неабияку кмітливість, дуже цінив у своєму помічникові Мігель Хуанес. О, він добре знав цю незаміниму людину.

Трудно було б знайти двох більш протилежних зовні людей, ніж старший інспектор управління розшуку та його довірений помічник. Стрункий, завжди підтягнутий і елегантний Мігель Хуанес виглядав справжнім аристократом поруч з неохайним, зарослим рудуватою щетиною, куцим Хосе Френко з його завжди відвислою нижньою щелепою. І чимало хто щиро дивувався: що, справді, так зв’язувало видатного детектива з його помічником, який незмінно справляв на людей, що не знали його ближче, враження недоумкуватого, пришелепуватого, іноді — просто дурня?..

Цього разу Френко зустрів Мігеля Хуанеса радісним вигуком і сяючим від задоволення обличчям.

— Знайшов! Знайшов-таки, пане Хуанес!

— Кого знайшли, Френко? — холодно і навіть велично запитав Хуанес, сідаючи за стіл.

— Того зухвалого комуніста, що вдарив вас учора на Авеню-дель-Прадо.

— Навіть комуніста?

— Так, пане Хуанес; після вчорашнього випадку у цьому не може бути сумнівів.

— Хто ж він такий?

— Робітник Педро Дорілья. Двічі був арештований за підозрою в участі в підпільних комуністичних організаціях.

— І обидва рази звільнений? — недовірливо примружив очі Мігель Хуанес.

— Так… — запнувся Хосе Френко. — У жандармерії кажуть, що не було точних доказів…

— Як завжди, жандармерія плете дурниці, — презирливо зауважив Хуанес. — Досі не розуміє, що другий арешт за підозрою — це вже справжній доказ. Передайте туди, що ми вимагаємо негайно його арештувати. Я вимагаю!

— Але жандармерія може і не…

— Робіть, як я кажу, Френко.

— Єсть!

— Можливо, він знає щось про того Сивого Капітана, — продовжував задумливо Хуанес. — Адже він так нахабно тримався там, на параді…

Детектив замислився. Френко терпеливо чекав, не зводячи погляду з його обличчя.

— Гм… можливо, це допомогло б мені!.. Ага, ви ще не знаєте, Френко. Я призначений особливо уповноваженим у справі Сивого Капітана. Особливо уповноваженим, розумієте? Мені доручено будь-що спіймати цього злочинця.

— О!.. — Хосе Френко відкрив рот і застиг так з виразом захопленого здивування.

— Закрийте рот, Френко. Ви надто звикли до машкари дурня.

— Єсть!

— Так, доручено спіймати, — продовжував Мігель Хуанес. — Але як це зробити, ось у чому питання, Френко. Ми ж нічого не знаємо про цього Сивого Капітана…

— То треба взнати, пане Хуанес.

— Але як? — зітхнув особливо уповноважений. — Ось, маєте, я взяв рапорти агентів про місця, де помічено його машину. Думаєте, це допомагає? Ні! Вона з’являється то там, то тут, подивіться самі.

Мігель Хуанес перекладав рапорти один за одним, незадоволено пихкаючи люлькою. Хосе Френко уважно стежив з-за його плеча.

— Бачите, скільки пунктів, Френко? В деяких машина Сивого Капітана протягом доби побувала й двічі. Що ж це нам дає? Нічого. Які висновки можна зробити? Ніяких. Враження таке, ніби Сивий Капітан їздить там, де йому заманеться. А хіба я можу перекрити всі ці шляхи і всюди поставити жандармів?.. Та ще й невідомо, чи спинили б вони його… — Мігель Хуанес згадав, як відлітали від «Люцифера» на Авеню-дель-Прадо кулі, як відкинула машина від себе гранату, і ще раз важко зітхнув.

Хосе Френко навшпиньках одійшов від стола. Він узяв з настінної шафи карту, повернувся з нею і розклав на столі.

— А це навіщо? — насупився Мігель Хуанес. — Хіба ми й без вашої карти не знаємо, де розташовані всі ці пункти?

Його помічник значуще хмикнув:

— Знаємо, пане Хуанес, але краще все ж таки відзначити. Може, щось і з’ясується. Зробіть таку ласку, пане Хуанес, переказуйте мені пункти з рапортів, а я їх тут позначатиму…

Мігель Хуанес знизав плечима: завжди цей Френко щось вигадує. Проте він не став заперечувати. Знов перекладаючи рапорти агентів, особливо уповноважений перелічував один за одним пункти, де з’являлася машина Сивого Капітана, а його помічник ставив на карті акуратні хрестики червоним олівцем. Раптом Хуанес зауважив:

— Слухайте, Френко, що я помітив! Адже це дані не за одну добу, а за кілька. Значить, агенти помічали машину і раніше, тільки не звертали на неї уваги. А тепер, діставши розпорядження, згадали. Ось чому одні й ті самі пункти іноді згадуються двічі. Як вам це подобається?

— Тим краще, пане Хуанес, тим краще, — буркнув Хосе Френко, продовжуючи вимальовувати хрестики.

Нарешті роботу було закінчено. Френко задоволено випростався

— Ну, і що? — підвів на нього очі Мігель Хуанес

— Подивіться самі на це півколо. Начебто десь усередині й є лігво нашого звіра, пане Хуанес, — вкрадливо відповів Френко — Ви ж хотіли довідатися, де його шукати, і тому перечитували рапорти перелічували пункти. Я одразу зрозумів вашу думку, тому й хрестики ставив… Дуже дотепна думка, насмілюся сказати дуже!

Хуанес недовірливо глянув на Френко про яку дотепну думку той говорить? Товстий, немов обрубаний палець його помічника вказував на якесь місце карти:

— Адже ви саме це мали на увазі, пане Хуанес? Цей ліс?

Детектив ще деякий час мовчки дивився на карту. Кілька десятків маленьких червоних хрестиків… Вони й справді утворювали грубе півколо… Хуанес знов поглянув на Френко. Той все так само поштиво дивився на нього, і сліду розумної думки не можна було помітити на його тупому червоному обличчі.

Так, хрестики створюють півколо… і всередині його… Раптом Хуанес стукнув кулаком по карті:

— Звичайно, Френко, це так! Вихідна точка для дій є! Ось вона. Слухайте мене, Френко, уважно. І мовчіть, не перебивайте.

— Єсть, пане Хуанес! — Нижня щелепа Френко відвисла ще більше.

— І закрийте рот. Це мене дратує, Френко. Так. Ми з вами звернули увагу на те, що всі ці пункти розташовані наче півколом.

— Цілком правильно, пане Хуанес.

— Кожне півколо мусить мати центр. Ви можете його вказати на карті?

Хосе Френко слухняно схилився над картою. І відповів:

— Єсть, пане Хуанес. Геометричним центром цього півкола буде великий ліс Фонтіверос між Кастеляною і Тортозою… десь біля Вінароса…

Так. Все ясно, Френко! Ви швидко схоплюєте думку

— Ви думаєте, пане Хуанес що…

— Ні, я нічого не думаю Все зрозуміло. Зараз я вам поясню. Зараз!

Хосе Френко мовчки, з величезною повагою дивився на енергійне обличчя свого начальника, що набрало натхненного виразу Мігель відкинувся на стільці й недбало випустив великий клубок диму Він примружив очі вдаючи цілковиту байдужість, як і личило талановитому детективові, для якого така проблема була всього-на-всього незначною дрібничкою.

— Так от, Френко, — розвивав свою думку, неуважно дивлячись на димок люльки, Мігель Хуанес. — Ми маємо незаперечні відомості, що «Люцифер» невідомого поки що нам Сивого Капітана з’являється в ряді місць, розташованих майже правильним півколом навкруги великого лісу Фонтіверос. Тільки іноді «Люцифера» помічали в інших місцях… як, наприклад, учора в столиці. Проте це зовсім не заважає основній, провідній думці. Висновок такий. Десь усередині Фонтівероса є його лігво, в якому завжди переховується «Люцифер». Там, мабуть, мусять бути і його склади палива, і ремонтна майстерня, і всякі інші речі. Одним словом — база. Звісно, не дуже легко шукати все це серед шести тисяч гектарів лісу… проте… проте для розумної людини немає нічого неможливого, Френко, чи не правда?

Мігель Хуанес знову примружив очі. Але й з-під опущених повік він бачив, що Хосе Френко не зводить з нього шанобливого погляду, навіть сяє від захоплення своїм начальником яка, мовляв, світла, талановита голова Хуанес задоволено посміхнувся

— Я не сказав вам ще одного, Френко, — мовив він виймаючи люльку з рота. — Ви вже знаєте, що я призначений особливо уповноваженим у справі ліквідації Сивого Капітана.

— Так, пане Хуанес.

— Я призначаю вас моїм безпосереднім помічником і цього разу. Вірю, ви зможете бути на щось придатні. Ви вмієте принаймні не заважати, коли в мене народжуються ідеї. І в недалекому майбутньому, коли я одержу орден Білого Орла вам також дещо перепаде. Ви задоволені, Френко?

— Завжди до ваших послуг, пане Хуанес! У двері постукали.

— Увійдіть! — недбало кинув Мігель Хуанес.

Увійшов черговий.

— Термінова телеграма. Начальник відділу рапортів наказав негайно передати її вам, пане особливо уповноважений!

Черговий вручив Хуанесу телеграму і вийшов. Детектив розгорнув папірця і прочитав:

«Агент № 418 доповідає появу розшукуваного автомобіля західніше Вінароса. Автомобіль з великою швидкістю півгодини тому проїхав на захід у напрямі Фонтівероса. Назад не проїжджав».

Хуанес пихнув люлькою і мовчки передав телеграму Френко. Той прочитав її і так само мовчки запитливо глянув на свого начальника. Хуанес нахмурив брови. Тоді він повільно заговорив, мовби радився сам з собою:

— Близько години тому Сивий Капітан розмовляв з начальником поліції по телефону. Тсс, Френко, про це ніхто не мусить знати! Говорив він з автомата номер три тисячі п’ятнадцять, тут, з околиці столиці. Минуло всього півгодини — і його автомобіль уже бачили біля Вінароса… за двісті — двісті п’ятдесят кілометрів від столиці. Гм… Виходить…

— Жоден автомобіль не може так швидко проїхати цю відстань, — зауважив Хосе Френко.

— Це я й без вас знаю, — буркнув Мігель Хуанес. — Доводиться припустити одне з двох. Або Сивий Капітан ще й досі лишається в столиці, а його «Люцифер» поїхав до Фонтівероса без нього, або по телефону з начальником поліції говорив не Сивий Капітан, а хтось інший. Проте я ж чув: то був той самий голос, який лунав і вчора… Гм… Так чи інакше, вибирати нема з чого. Головне — не марнувати часу, Френко.

— Так, пане Хуанес.

— Ви тільки й кажете, що «так», Френко! — незадоволено скривився його начальник. — Хоч би раз вимовили щось путяще, таке, що могло б допомогти справі…

— Пробачте, пане Хуанес!

— Гм… Вигляд Сивого Капітана нам невідомий, шукати його зараз серед мільйонів інших людей у столиці — безглуздя… принаймні не арештувавши перед тим вашого Педро Дорілью, чи як його там… і не довідавшись у нього чогось. Френко, негайно наказ про арешт Дорільї! Від мого імені, як особливо уповноваженого!

— Єсть, пане Хуанес.

— Далі розпорядіться, щоб на аеродромі приготували для мене літак. Я тим часом віддам усі інші накази… Доведеться використати й військові частини. І негайно повертайтесь. Ми вилетимо разом. До Фонтівероса, Френко! Я надумав дещо… Здається, Сивий Капітан не вислизне з пастки, яку я йому влаштую!..

1. ПРОБУДЖЕННЯ ОЛЕСЯ

Олесь відкрив очі — і зразу ж таки знов заплющив їх від яскравого світла, яке засліпило його. Щось заважало на голові, мов стягувало лоба. Хлопець спробував підвести руку і здивувався: рука підводилась дуже повільно, непевно. Здавалося, що на ній висить важкий тягар. І, щоб подолати той тягар, треба напружувати всі сили. А їх чомусь так мало…

Нарешті слабка рука торкнулася лоба. На ньому наче якась пов’язка чи бинт… Що трапилось?

Хотілося спати. Олесь знову потихеньку відкрив очі. Світло вже не здавалося таким сліпучим. Мабуть, то було лише одразу, з незвички. Він обдивлявся навколо себе — і все більше дивувався.

Справді, де це він? Крихітна довгаста кімнатка з округлою стелею. Такий вигляд мають маленькі каюти на кораблях або ще купе в поїздах. Вузеньке ліжко з подушечкою, на якій ледве вміщується голова… І ця подушка не звичайна, а надута повітрям. А над ним, угорі, ще одне ліжко, таке саме вузеньке. Зовсім наче морська каюта… І як же болить голова, як важко її повертати, вона наче налита свинцем…

Навіть вікна в цій кімнатці теж незвичайні. Вони не прямокутні, а овальні, з товстими рамами і ще товщим склом — помітно, як воно виступає з округлої металевої рами. Чи видно взагалі щось крізь таке грубе скло? Ой, як хочеться пити! І губи сухі-сухі, позапікалися…

Тільки тепер Олесь помітив на столику біля свого ліжка невеличкий графин з водою і склянку. Ось воно — те, що йому зараз найбільш потрібно!

Він простягнув руку: як хороше, вона стала вже слухнянішою! А чому ж графин не підіймається, хіба він такий важкий? А, зрозуміло. І графин, і склянка не просто стояли на столику, а були закріплені в пружних підставках. Значить, це все ж таки якийсь корабель? Але як сталося, що він потрапив на корабель? Нічого не можна зрозуміти, навколо самі загадки…

Вода була приємна, прохолодна, з якимсь освіжаючим присмаком.

«Виходить, я на кораблі», — подумав ще раз Олесь. Він витяг і другу руку з-під легкої пухнастої ковдри, якою був накритий, і прислухався. Навкруги було тихо, якщо не зважати на якийсь ледве чутний м’який гул. Чи це гудуть, майже непомітно вібрують самі стіни?.. Чи, може, то працюють якісь мотори? Але ж так нечутно, що й не збагнеш, чи пливе цей корабель, чи стоїть на місці.

Ось Олесь відчув, як його ліжко гойднулося. Ще раз… ще… Виходить, цей загадковий корабель таки пливе. Це його гойднули хвилі. Дуже легко, але все ж таки гойднули. А втім, коли так, чому ті хвилі не гойдають більше? Адже все навколо знов заспокоїлося і стало так само тихо, тільки отой невиразний, ледве чутний гул… Ні, нічого, нічогісінько не можна зрозуміти!

Ну добре, чи не допоможе ділу, якщо він спробує пригадати все по порядку? Що з ним сталося взагалі?..

Легко, майже зовсім нечутно відчинилися двері. Хлопець рвучко повернув голову.

До кімнати ввійшов високий огрядний чоловік у синьому комбінезоні. Він поглянув на юнака — і на його широкому вилицюватому обличчі засвітилась посмішка. Під чорною смужкою коротко підстрижених вусів заблищали два рядки міцних білих зубів. Великі темно-карі очі дружньо дивилися на юнака. Хто це такий?

— Ну, здрастуй, друже, — привітно мовив незнайомець. — Нарешті ти опритомнів. А то я вже турбуватися почав: що ж це таке? Спить і спить… Давай знайомитися, чи що. Мене звуть Валенто Клаудо. А тебе?

— Олесь, — через силу відповів юнак. Говорити було також чомусь важко, язик ледве повертався в роті, немовби він став набагато більший, ніж звичайно.

— Олесь? Дивне ім’я! Ну, нічого, давай руку!

В цьому чоловікові в синьому комбінезоні, який носять звичайно техніки або механіки, в його лагідному басовитому голосі з щирими дружніми інтонаціями було щось таке приємне, що відразу приваблювало до себе. Валенто Клаудо був великий, міцний, і в кімнатці вмить стало тісно, наче він заповнив її всю. Але рухався цей чоловік на диво легко. І широка рука його, що обережно потиснула слабку руку Олеся, теж була приємна, ласкава. Юнак усміхнувся.

— Чого смієшся? — удавано суворо спитав Валенто Клаудо і при цьому зробив таку звірячу гримасу, що Олесь і зовсім розсміявся. — Чого смієшся? Хіба я такий уже смішний, що не можна стриматися? Га?

— Ні, ви не смішний. А дуже симпатичний, — щиро відповів юнак.

— Якщо я справді симпатичний, тоді називай мене по-товариському, на «ти», як я тебе. Згода?

— Згода, — охоче відповів Олесь.

— Так. Перше діло зроблено. Значить, тебе звуть Олесем? А звідки в тебе таке чудне ім’я? Принаймні я ніколи ще не чув такого. Хто ти, звідки?

— Я росіянин. Тому в мене й ім’я таке.

— Що? Росіянин? — відверто здивувався Валенто. — А як же ти потрапив сюди? Що за дивна річ!

— Я їхав поїздом, — непевно почав Олесь. Щось заважало йому, гальмувало, наче на свідомості лежала важка, непрониклива ковдра. — їхав поїздом… — ще непевніше повторив він.

— Та чув уже, що поїздом, — нетерпляче зауважив Валенто. — А звідки? Куди?

Олесь мовчав. Думки його гарячково стрибали. Звідки він їхав? Куди? Поїзд… це він пам’ятає. Поштовх, гуркіт… А що було перед тим? Треба згадати… дуже треба… Хіба ж можна не пам’ятати, звідки він їхав?.. Поїзд… а перед тим — темно, і нічого не видно, наче все завішане чорною пеленою… Нема! Нічого нема перед поїздом, нічого не було! Ой, як це страшно! Звідки?.. Куди?..

Валенто запитливо дивився на юнака. Обличчя його похмурнішало.

— Не знаю! — з одчаєм вихопилося в Олеся. — Може, додому… Не знаю… нічого не знаю, не пам’ятаю!

— Не пам’ятаєш? — здивовано повторив Валенто. — Слухай, хлопче… — В його голосі забриніли нотки підозріння. — А ти не брешеш?

— Ні! Клянусь, ні! Я не знаю, що зі мною… Я хочу згадати — і не можу. Повірте мені, я кажу правду!

І така щирість була в словах і голосі юнака, такий сум, так чесно дивилися його світло-сірі, майже прозорі очі, що Валенто тільки руками розвів:

— Справді, нібито не брешеш… Але, мушу сказати, виходить зовсім незрозуміла історія… Олесь, росіянин… а як опинився тут — не пам’ятаєш. Дуже дивно! Кажеш, додому їхав? — раптом пожвавішав він. — В Радянський Союз?

— Мабуть, так, — знову непевно відповів Олесь. Видно було, що згадувати йому страшенно важко, ніби й фізично боляче. На обличчі його з’явився вираз страждання, він зблід.

— І ти комсомолець? — спитав Валенто.

— Так… А звідки ви знаєте?

— Не дивно знати, коли в тебе на джемпері комсомольський значок, — усміхнувся Валенто. — Дивно інше: з якого це часу люди розгулюють по фалангістській Іберії з комсомольськими значками на джемпері, хоч і під піджаком?..

Олесь безпорадно дивився на Валенто: йому не було чого відповісти… Він нічого не знає, нічого не пам’ятає…

— Слухай, Олесю, — вів далі тим часом його співрозмовник, наче з’ясовуючи щось сам для себе, — ти кажеш, що їхав додому. Гаразд. Але тоді в тебе є, мабуть, якісь документи? З нашої благословенної країни жандармерія так легко не випускає нікого… та ще й до Радянського Союзу, овва! Мусить же в тебе бути посвідчення чи перепустка, дозвіл, нарешті? Чи не так?

Олесь кивнув головою.

— А де ж вони тоді? Роздягаючи тебе, я переглянув усе, що було в кишенях. Ніяких документів не знайшов. Може, вони десь сховані? Зашиті, чи що?

Олесь все так само безпорадно дивився на нього.

— Теж не знаєш? Так, так… Ні, ти, мабуть, не брешеш, — раптом розсміявся Валенто Клаудо. — Бо кожен, хто бреше, вигадує звичайно щось хоч трохи переконливе. А з тобою виходить таке безглуздя, що й ради не даси… Ну, гаразд, спробуємо з іншого боку. Стій, стій! — гукнув він, наче щось згадав. І хитро спитав: — Якщо ти росіянин, тоді звідки ти так добре знаєш іберійську мову? Ну, кажи!

— Не знаю, — важко зітхнув Олесь. Ах, як хотілося йому відповісти хоч що-небудь ясно, таке, що довело б його щирість! Але нічого, нічого він не пам’ятає…

Валенто безнадійно махнув рукою:

— Знову те ж саме! Слухай, хлопче!

Він сів на друге ліжко навпроти Олеся.

— Можливо, тобі пощастить згадати щось, коли я тобі розповім, як ми знайшли тебе і як ти опинився тут. Ти ж тоді був непритомний і, очевидно, також нічого не пам’ятаєш. Слухай.

Валенто коротко розповів Олесеві про те, як вони знайшли його біля місця залізничної катастрофи, як агент поліції наказав везти непритомного юнака до жандармерії.

— Ну, той агент був трохи неввічливий, тому ми вирішили делікатно заспокоїти його, щоб він відпочив і отямився, — лукаво підморгнув Валенто, — а тебе забрали до нашої машини. Що ти скажеш на це? Чому агент хотів забрати тебе до жандармерії? Що ти накоїв?

Олесь знизав плечима: і цього він не знає, не пам’ятає…

— Знову не можеш відповісти? Що ж з тобою робити, зрештою?

— Може, я пізніше згадаю, — нерішуче сказав юнак. — Але я, слово честі, нічого не зробив поганого, запевняю вас! Дайте мені трохи одужати… Ви кудись пливете… дозвольте мені поки що лишитися на вашому кораблі… бо я ж не знаю й сам, що мені робити тепер… коли я нічого не пам’ятаю…

Думки Олеся плутались; йому хотілося сказати так багато, але навіть те, що він говорив, виходило незграбним. І від того на душі ставало ще гірше. Адже й сам він на місці цього нового знайомого дивувався б не менше і, мабуть, не вірив би тим недоладним поясненням… А Валенто Клаудо ще й такий добрий, привітний, від нього не хотілося б щось приховувати. Ось і зараз на його широкому веселому обличчі грає така ясна посмішка…

— Мабуть, у тебе, хлопче, взагалі дуже погана пам’ять. Адже ми умовилися з тобою говорити по-дружньому, по-простому, на «ти». Хіба ти забув? Дивись, щоб я більше не чув від тебе «викання». Це по-перше. А по-друге, звідки ти взяв, що ми кудись пливемо?

— Та я ж на кораблі… і ліжко гойдається…

Клаудо голосно розсміявся:

— Еге, та ти спостережливий, я бачу! Тільки цього разу не вгадав. Ти зовсім не на кораблі і нікуди не пливеш. І до моря звідси далеченько. Хоч ми до нього й наближаємось.

— А де ж я? — спитав Олесь здивовано.

— Згодом дізнаєшся. Не поспішай. Скажу лише, що ти — серед добрих людей. Вони вирішили допомогти тобі — і все. Хоч, правду сказати, я вже й не знаю, як ми зможемо тобі допомогти, коли ти нічого не пам’ятаєш про самого себе… Ну, гаразд, хай Капітан розбереться. Як він вирішить, так і буде… а ось і він сам!

Двері кімнати розчинилися. Через поріг переступив чоловік у коричневій шкіряній куртці. Валенто Клаудо одразу підвівся з ліжка, на якому сидів, і випростався.

Чоловік у шкіряній куртці спинився посеред кімнати, заклавши руки за спину. Він був середнього зросту, у чоботях, без шапки. Кучеряве волосся вільно спадало на його високий блідий лоб. Серед того каштанового волосся біліло велике сиве, наче срібне, пасмо. Чисто виголене обличчя чоловіка з крупним, енергійно окресленим ротом було спокійне і впевнене. Сірі очі під густими, кошлатими, немов зламаними під кутом бровами дивилися серйозно і вдумливо.

Мимоволі Олесь зробив рух, щоб хоч сісти на своєму ліжку. Він не зводив очей з прибулого, який мав вирішити його долю. Але чоловік у шкіряній куртці спинив його.

— Не треба, — мовив він. Голос його звучав м’яко, але владно. Він трохи повернув голову до Клаудо.

— Отже, Валенто? — так само коротко запитав він.

— Дуже цікава і малозрозуміла історія, Капітане, — відповів той. — Хлопця звуть Олесем…

Той, кого звали Капітаном, дещо здивовано поглянув на Клаудо.

— Так, Капітане, — ствердив Валенто. — Він росіянин. Не заперечує, що комсомолець. Але найголовніше — він нічого не пам’ятає про себе. Ні звідки їхав, ні куди, ні як він потрапив на поїзд — нічогісінько! Проте добре знає іберійську мову, немовби народився тут. Здається, що говорить правду. Хоча все це дуже дивно.

Чоловік у шкіряній куртці, слухаючи Валенто Клаудо, все так же мовчки дивився на Олеся, ніби вивчав його. Він підійшов до юнака, не відриваючи від нього уважного погляду. Здавалось, його щось вразило у вигляді Олеся, бо він навіть трохи нахилився над ліжком. Десь у глибині сірих очей Капітана немов ховався ледве помітний вогник, який то спалахував, то згасав. Ось той вогник спалахнув ще раз, сірі очі звузилися і знов розширилися. Капітан одійшов і звернувся до Клаудо:

— Змініть пов’язку, Валенто. Хворому можна встати з ліжка. Але потрібен догляд. Доручаю це вам.

Клаудо кивнув головою.

— У лісі можна буде вийти на свіже повітря. Все.

— Єсть, Капітане! — чітко, майже по-військовому відповів Клаудо.

Чоловік у шкіряній куртці повернувся й вийшов з кімнати. Олесь вражено дивився йому вслід.

— Валенто, хто це такий? Це начальник? — спитав він.

— Це — Капітан, — відповів Клаудо дуже серйозно, з помітною пошаною. — Від нього залежить усе. Коли б він сказав мені висадити тебе звідси, я виконав би його наказ негайно, хоча, правду кажучи, ти мені чимсь подобаєшся. І я навіть побоювався, що він саме так накаже… Але нібито щось у тобі привернуло його увагу. Не знаю, що саме, хіба ж його розгадаєш?.. Та, зрештою, те, що він наказав, мені приємніше. Буду доглядати тебе, Олесю. А що далі, знов-таки вирішить Капітан. То його справа.

— Якщо він — Капітан, значить, я на кораблі, — розсудливо зауважив юнак.

Проте Клаудо знову посміхнувся:

— Нічого не значить! Зачекай, я тобі кажу, про все довідаєшся згодом… якщо дозволить Капітан, звісно. Ну, а тепер давай вставати. Адже Капітан так наказав. Та й чого тобі лежати, справді? Ну, впав, ну, розбив трохи голову. Але ж ноги й руки цілі? Отож вставай! Змінимо, до речі, пов’язку, і ти почуватимеш себе краще.

Олесь обережно підвівся. Мабуть, і справді краще не лежати більше. Та й голова вже не болить так сильно, як раніше.

Юнак, ще непевно переступаючи, підійшов до овального вікна з товстим склом, яке з самого початку привернуло його увагу. Це скло було напрочуд прозоре. А за ним…

2. ТИ — НА «ЛЮЦИФЕРІ»!

Перед Олесем відкрилася дивна картина. Хутко, як повз вікно швидкого поїзда, проносилися стовпи, дерева, кущі. Далеко на обрії синів великий ліс і начебто повільно повертався. Ось той ліс півколом заходить ліворуч, туди, куди разом з цією невеличкою кімнаткою-каютою посувався й сам Олесь. Промайнув якийсь невеличкий будиночок, мабуть ферма. Олесь не встигав нічого розгледіти як слід, — усе, що було ближче, пролітало з неймовірною швидкістю… ні, це не міг бути поїзд, жоден поїзд так не мчатиме! Крім того, не чути ні гуркоту, ні перестуку коліс на стиках рейок… Ні, це, безумовно, не поїзд. А що ж тоді?

Олесь озирнувся, цупко тримаючись руками за товсту раму вікна. Він відчував, що голова його йде обертом — чи він був ще надто слабий, чи то так вплинуло на нього побачене… а може, і те, і друге разом. Головне — він нічого не розумів, усе це було таке дивне. Де він, зрештою? Що це за дивна машина, в якій він їде? І чому так лукаво посміхається Валенто Клаудо?

Не поїзд, не корабель… Може, автомобіль? Але де ж в автомобілях бувають такі кімнатки-каюти? Знов-таки, для автомобіля надто велика швидкість… І не штовхає нічого, не гойдає, хоч це властиво кожній, навіть найкращій машині, та ще на такій неймовірній швидкості.

Він відчував, що остаточно розгублюється, і з благанням звернувся до Валенто Клаудо:

— Скажи мені, де я? І хто ви такі?

— Усе взнаєш, про все довідаєшся, Олесю… коли прийде час.

Раптом за дверима пролунав мелодійний дзвінок. Обличчя Клаудо враз посерйознішало.

— Приїхали, — мовив він. — Ти можеш вийти надвір, Олесю. Чи, може, ти ще надто слабий?

— Ні, ні! — заперечив юнак. — Я з радістю вийду!

Та хіба ж можна було відмовитися від цього запрошення, коли йому так хотілося якнайскоріше про все дізнатися?

Клаудо відчинив вузенькі двері. Олесь побачив неширокий прохід, як коридор. Праворуч і ліворуч були такі самі вузенькі двері, як і ті, з яких він щойно вийшов. І стіни, і підлога зроблені з якогось невідомого Олесеві твердого, наче метал, матеріалу. Але то був і не метал, бо він зовсім не дзвенів під ногами…

Трохи далі той коридор перетворювався на невеличкий майданчик, що закінчувався півкруглими скляними дверима. За ними було ясно видно широку каюту з великими овальними вікнами. Там стояли якісь апарати з рукоятками і важелями, виднілися численні циферблати, складні великі й маленькі прилади. Загалом усе це нагадувало пілотську кабіну сучасного великого літака, так багато було в тій каюті обладнання. Ця схожість з пілотською кабіною літака підкреслювалася ще й тим, що в передній частині каюти, біля великого вікна, стояли два широкі крісла, а за ними можна було помітити й штурвали. Біля одного з крісел стояв той самий чоловік у коричневій шкіряній куртці, що заходив недавно до Олеся. Він уважно дивився у вікно, наче до чогось приглядаючись. Капітан!

Клаудо повернув праворуч. І Олесь побачив перед собою відчинені двері. А за ними — трава, зелене листя дерев… Ліс!

— Можеш вийти і відпочивати, — мовив Клаудо. — Свіже повітря тобі зараз дуже потрібне. Тільки не відходь далеко, краще побудь тут поблизу. Коли чогось треба буде, поклич мене. Я почую.

І він пропустив юнака, а сам повернувся в машину.

Надворі було дуже тихо, так тихо, що шелестіння листя на деревах здавалося голосним. Олесь спустився по драбині вниз і сів на траву. Справді, він був іще надто слабий; той невеличкий шлях, що його він пройшов коридором, стомив юнака. А втім, він зараз не помічав цього.

Олесь сидів на траві обличчям до загадкового автомобіля. Очі юнака широко розкрилися від здивування. Та хіба ж цей дивний апарат можна було назвати автомобілем?..

Його велике довгасте тіло нагадувало велетенську краплину води. Спереду виднілися великі овальні вікна, — мабуть, тієї самої пілотської каюти, де стояв біля штурвала Капітан. Далі вікна ставали меншими і тягнулися вздовж усього корпусу споруди. То були вікна окремих кают, вирішив Олесь. Деякі з них закриті глухими щитками. Сам корпус помітно звужувався в задній частині і закінчувався чимсь подібним до широких риб’ячих плавців. Один з плавців був поставлений вертикально, два інших розташовані майже паралельно землі. Олесь одразу вирішив, що то стабілізатори для того, щоб апарат зберігав стійке положення на великих швидкостях.

«Коли це автомобіль, то він мусить мати й колеса», — подумав ще Олесь.

Так, дивна машина мала колеса, хоч вони й були майже сховані під плескатими щитами. З-під тих щитів виднілися краєчки товстих гумових шин. Щити опускалися майже до самої землі, й будь-яка перешкода — навіть камінь на дорозі — мусила б завадити їм. Та й весь дивний автомобіль так низько сидів на землі, що трава закривала собою весь просвіт між його велетенським корпусом і грунтом,

«Як же ця машина взагалі може їхати? Та ще й так, що не відчувається найменшого поштовху? Дивно, дивно…» — думав вражений Олесь.

Як-то чотири колеса, що на них стояла машина, витримували на собі всю її вагу, та ще й, очевидно, досить велику, і гумові шини на них зовсім не прогиналися?.. І чому знизу, звідкись з-під корпусу машини, весь час долинає рівний шиплячий звук, такий рівний і монотонний, що Олесь спочатку і взагалі його не помічав, а розчув тільки тепер, відрізнивши той шум від одноманітного шелестіння листя?..

Сіро-зелена, без найменшого виступу, мов зроблена з велетенської монолітної брили невідомого відшліфованого металу, машина, здавалося, була не тільки страшенно важкою, а ще й украй неповороткою. А насправді вона рухалася так швидко, що її не наздогнав би, на думку Олеся, жоден звичайний автомобіль! Він добре пам’ятав, як пролинали за вікном стовпи й дерева…

Із-за передньої частини машини вийшло двоє людей у таких самих темно-синіх комбінезонах, як на Валенто Клаудо. Не звертаючи ніякої уваги на юнака, вони підійшли до одного з коліс і схилилися біля нього. З їх рухів Олесь зрозумів, що вони щось перевіряють. Ось один з них коротко гукнув:

— Давай!

І одразу потому здивований Олесь побачив, як велике, сховане під металевим щитом колесо почало, мов само по собі, швидко крутитися, залишаючись на місці, легко й безшумно, як дзига. Та як же це так? Коли б ті двоє ще підняли корпус машини домкратом, тоді звільнене колесо могло б крутитись. Але ніхто не піднімав корпусу, Олесь бачив на власні очі.

Знову пролунав дзвінок, але вже не так мелодійно, як першого разу, а уривчасто, навіть тривожно. Мов по команді, люди в синіх комбінезонах, що перевіряли колесо, скочили і побігли до дверей. Олесь усе ще сидів, нічого не розуміючи, як з дверей висунулася голова Клаудо, який сердито гукнув:

— Ти що ж, не чуєш сигналу? Негайно до машини!

Олесь схопився й побіг до сходів. Валенто Клаудо простягнув йому міцну тверду руку згори. Олесь піднявся по драбинці — і йому здалося, що не тільки рука Клаудо тягне його до дверей, а й самі східці наче підштовхують його вгору, підіймаються разом з ним. Щойно юнак опинився поряд з Клаудо, як двері за ним самі плавно засунулись. Олесь устиг ще подивитися назад: там, де щойно були двері, тепер матово одсвічувала гладенька, наче полірована, суцільна стіна.

Пролунав ще дзвінок — цього разу короткий, ніби обірваний. І водночас, мов у відповідь, на скло вікон насунулися глухі щитки. Стало темно. Проте ні: тієї ж хвилини яскраво засяяли довгасті плафони на стелі. Олесь тривожно озирнувся.

Він лишився сам. Валенто Клаудо, який тільки-но стояв поруч, зник. Та й усі інші люди з команди машини, мабуть, розійшлися по своїх місцях. Що йому тепер робити? Іти до своєї каюти? Але чи він розпізнає, які саме двері ведуть до неї?

Підлога під юнаком м’яко здригнулась. Проте чи поїхав автомобіль, чи то просто запрацювали його потужні двигуни, Олесь не знав. І найнеприємнішим було те, що він так само не знав, що йому робити…

Тримаючись за стіну, він дивився крізь напівкруглі скляні двері, що вели до великої каюти з приладами. Там, у тій каюті, спиною до юнака перед штурвалом сидів у кріслі Капітан.

Овальні вікна в тій каюті також були закриті щитками. Але в каюті було напівтемно, плафони в ній горіли не так яскраво, як тут. І в тій напівтемряві ясно було видно невеличкий, теж овальний екран, на який дивився Капітан. Екран світився рівним зеленуватим світлом і здавався навіть звідси, з освітленого плафонами коридора, дуже яскравим. На ньому щось пересувалось, рухалося. Два такі самі екрани світилися праворуч і ліворуч від Капітана, трохи нижче від центрального екрана Капітан напружено вдивлявся в центральний екран, який був прямо перед ним. Одна його рука тримала штурвал, друга лежала на похилому пульті з численними рукоятками і кнопками

Що на тих екранах? Що пересувається і рухається на них невиразними звідси тінями, як на екранах телевізора?..

Олесь тихо підійшов ближче до скляних дверей, що вели до пілотської каюти. І в цю мить підлога під ним знов здригнулася. Похитнувшись, Олесь натиснув рукою на скло дверей. І відчув, як те грубе й міцне зовні скло м’яко продавилось під його рукою, немов еластична, туго натягнута плівка. Враження було таке, наче його рука сперлася на пружну гуму. Олесь здивовано скрикнув.

Капітан швидко озирнувся. Брови його були насуплені. Олесь похолов. Що він наробив! Він завадив цій суворій, владній людині, від якої залежала його доля!

Та, на ще більше здивування юнака, Капітан, побачивши його, нічим не виявив свого незадоволення. Навпаки, не знімаючи рук з штурвала і пульта, він зробив такий рух головою, наче кликав юнака увійти до каюти. Олесь не вірив очам.

Але Капітан повторив той самий жест. Він натиснув якусь кнопку на пульті — і двері перед Олесем безшумно розчинилися. Ще крок — і збентежений юнак був у каюті. Капітан уже не дивився на нього, заглиблений у спостереження на екрані. Олесь почув його спокійний, владний голос:

— Тобі доведеться побути тут. Зараз ми всі дуже зайняті Сідай сюди. І — тихо!

Рука його вказала на крісло, поруч з тим, у якому сидів він сам. Олесь слухняно сів. Очі юнака загорілися цікавістю: бути тут, у цій таємничій каюті, поряд із самим Капітаном, бачити, як він керує машиною! Та про це він і мріяти не смів!

Олесь вп’явся очима в центральний екран. Мов у кольоровому кіно, перед ним розгорталася мальовнича картина лісу. Товсті високі дерева, а між них неширокий шлях… і більше нічого… До чого ж так уважно придивляється Капітан?

І враз зображення на екрані здригнулося, наче почало розпливатись, як буває це на матовому склі фотоапарата, коли навмисно збивати на ньому фокус. Це Капітан повертав одну з рукояток на пульті. Зображення на екрані майже зовсім розпливлося. Потім знову з’явилися контури дерев, стовбурів. Але тепер ці стовбури стали немовби прозорими, крізь них щось видно… Та ні, це неможливо, такого не буває!

Крізь прозорі, наче скляні товсті стовбури дерев було видно людей у військовій формі. Ховаючись за деревами, ці люди, мабуть, вважали, що їх не бачать. Ось вони поступово наближаються, перебігаючи від одного дерева до іншого. Ближче й ближче… Вони тримають напоготові автомати, а дехто тягне за собою кулемети…

Зображення, час від часу розпливаючись, кожного разу, мов розчиняючи черговий ряд дерев, показувало те, що робиться далі й далі за стовбурами, в глибині густого лісу. Галявина… На ній стоїть артилерійська батарея — і жерла гармат дивляться немов прямо сюди, наче націлюючись на Олеся!..

Юнакові перехопило подих від хвилювання. Він мовчки перевів погляд на Капітана. Олесь не смів про щось запитати, дивлячись на його суворе похмуре обличчя, бачачи ці насуплені брови, стиснуті зуби. А на екрані ще військові, ще, ще… Вони сунуть сюди…

— Та що ж це таке? — вихопилося нарешті в Олеся. Його нерви не могли більше витримувати всіх цих фантастичних картин. — Де я? Куди я потрапив?..

Очі його благально дивилися на нерухому постать чоловіка, що сидів у кріслі поруч з ним, упевнено тримаючи руки на штурвалі і пульті, на цього суворого, мовчазного Капітана з сивим пасмом у волоссі.

— Де я? — спитав знов Олесь. Губи його тремтіли від хвилювання. — Хто ви такий?

Чоловік у шкіряній куртці повернув до нього голову. Сірі очі відсвічували сталевим відблиском, коли він сказав:

— Мене звуть Сивим Капітаном. Ти — на моєму «Люцифері». Оці всі жандарми і солдати женуться за мною і моїм «Люцифером», щоб схопити мене або знищити. І ти зараз побачиш, Олесю, що з того вийде!

1. ПАСТКУ ЗАКРИТО

Переглянувши останній, щойно прийнятий радистом літака рапорт, Мігель Хуанес не стримався від задоволеного вигуку. Прекрасно, кращого не можна й бажати!

— Френко, «Люцифер» у наших руках! Пастку закрито, він не вислизне!

Так, пастку було міцно закрито. Цього разу об’єднані сили іберійської поліції і жандармерії діяли бездоганно. Чіткий і складний оперативний план, старанно розроблений особливо уповноваженим Хуанесом і його вірним помічником Френко, здійснювався в усіх деталях. Власне, тепер уже можна було вважати, що план здійснено. Про це свідчили численні рапорти і донесення, надіслані Хуанесу, і красномовні позначки на карті, що лежала на столі. Мігель Хуанес дивився на карту і задоволено потирав руки.

Ось великий ліс Фонтіверос, той самий ліс, де, за всіма ознаками, розташована база таємничого «Люцифера». До лісу веде кілька доріг. Найголовніша, з півночі, це дорога, якою проїхав і зник десь у глибині лісу таємничий автомобіль Сивого Капітана. Ще дві дороги увіходять до лісу зі сходу й заходу. Це ті шляхи, якими можна вибратися з Фонтівероса. Можна — якщо вони не перетяті, певна річ.

Є ще одна дорога, яка веде на південь. Але вона зразу за лісом підіймається вгору, до скелястої пустелі Хоравенте. На цій безлюдній дорозі немає ні перехресть, ні розгалужень. Петляючи між гострими скелями, вона тягнеться понад сто кілометрів і виходить на такий самий скелястий берег моря, на край урвища, де колись був стародавній замок, від якого тепер лишилися руїни. Втекти по цій четвертій дорозі не можна, хіба що. стрибнути з урвища в море. Отож про неї можна не думати.

А решта доріг, якими міг би врятуватися з лісової пастки «Люцифер», надійно перетята. Там уже розміщені непрохідні загородження з колючого дроту і звалених стовбурів. Але й цього мало. Мігель Хуанес добре пам’ятав усі несподіванки під час військового параду на Авеню-дель-Прадо і майдані Кастелара.

Здоровий глузд і ясний практичний розум підказали Мігелеві Хуанесу прекрасну ідею. Так, «Люцифер» невразливий для маленьких куль і ручних гранат. У цьому він переконав ся на власні очі. Хай це буде якась там електрика: вона відштовхує від таємничого автомобіля кулі і гранати. Гаразд. Дуже легко збагнути: кулі — малесенькі, хоч і мають велику швидкість. Гранати більші, але позбавлені швидкості. Одне на одне. Але хіба ж може щось протистояти доброму артилерійському снарядові? Електрика? Пхе! Тридюймовий снаряд ніякою електрикою не спиниш! Це дуже переконлива річ, яку слід тільки влучно випустити з жерла гармати.

Ось чому за розпорядженням передбачливого Мігеля Хуанеса по всіх дорогах, які вели з лісу Фонтіверос, перетятих, як ми вже знаємо, непрохідними загородженнями, стояли ще й військові артилерійські гармати. Хай «Люцифер» зможе навіть перестрибнути через ті загородження, припустимо таку нісенітницю, хай! Але, побачивши перед собою гармати, Сивий Капітан, який би він не був нахабний і божевільний, все одно змушений буде спинитись. Адже це — вірна смерть!

Тільки на одній дорозі Хуанес вважав зайвим ставити артилерію, то був уже згаданий раніше шлях, який вів через пустелю Хоравенте, серед її крутих скель до урвища над морським берегом. Там нікуди не звернеш, нікуди не дінешся аж до самого моря. А далі урвища теж не поїдеш, то була безвихідна пастка, створена самою природою. Хай тільки Сивий Капітан поткнеться туди — і він уже не вислизне з рук поліції.

Вся величезна підготовча робота по блокуванню лісу Фонтіверос була зроблена протягом однієї доби. Мігель Хуанес цілком резонно вирішив поспішати, бо, звісно, ніхто не міг передбачити, скільки часу проведе Сивий Капітан у тому лісі. Зараз головне було знати, що «Люцифер» і досі перебуває десь у центрі лісу, не чекаючи нападу. А це Хуанес точно знав: численні спостережні пости поліції і жандармерії, розташовані при всіх виходах з лісу, регулярно сповіщали рапортами, що «Люцифер» проїхав ще вчора кудись усередину Фонтівероса і більше не з’являвся. Прекрасно!

Невідомим лишалося тільки одне: чи присутній зараз на «Люцифері» сам Сивий Капітан. Адже він розмовляв телефоном з начальником поліції в столиці вчора усього за годину до того, як його автомобіль уже в’їжджав до лісу Фонтіверос. Якщо він протягом доби не дістався до свого автомобіля якимсь іншим засобом, то на «Люцифері» зараз немає тієї людини. Що ж, це на краще: якийсь помічник, що керує автомобілем зараз, коли немає самого Сивого Капітана, не зможе проявити великої рішучості… Його легше буде переконати в безнадійності становища.

— Фонтіверос! — стримано вигукнув Хосе Френко.

Мігель Хуанес поглянув у вікно літака. Так, он ясно видно темно-зелену широку смугу. Фонтіверос! Мета їхнього польоту — велика, добре влаштована пастка, де перебуває «Люцифер», команда якого не уявляє навіть про свій стан. Далеко-далеко, на самому обрії, за жовтою плямою пустелі Хоравенте, можна було розрізнити ще й синю смужку моря. Чудово! Гул моторів раптом почав стихати: літак, роблячи широке півколо, йшов на посадку.

2. У ЛІСІ ФОНТІВЕРОС

Щойно Мігель Хуанес поважно вийшов з літака, як до нього підійшли інспектори поліції та жандармерії, що вже чекали його. Один з них, найстарший чином, що легко можна було встановити по вигаптуваному золотом кашкету, шанобливо приклав руку до розкішного головного убору й урочисто промовив:

— Дозвольте доповісти, пане особливо уповноважений: об’єднані збройні загони поліції та жандармерії разом з артилерійськими військовими підрозділами напоготові. Всі ваші розпорядження щодо блокування лісу виконано. Командири загонів і підрозділів чекають наказу про початок дій.

— Наказую починати загальний наступ до середини лісу, — розпорядився Мігель Хуанес. З задоволенням він побачив, як його співрозмовник негайно ж підніс руку, даючи сигнал. Інші інспектори швидкими кроками розійшлися до машин.

— Ось ваш автомобіль, — доповів Хуанесу старший інспектор, вказуючи на потужний всюдихід. — Де саме воліє бути пан особливо уповноважений під час операції?

— На чолі головного загону, бо я особисто провадитиму переговори з оточеними злочинцями.

Старший інспектор ще раз шанобливо підніс руку до кашкета і відступив убік. Мігель Хуанес у супроводі Хосе Френко пройшов до зеленого автомобіля-всюдихода. Сідаючи поряд з шофером, він наказав:

— На головний шлях!

Автомобіль плавно рушив до лісу. Його потужний двигун глухо рокотав, наче незадоволений тим, що йому не дозволяють показати сховані в ньому можливості. Звісно, тих можливостей було значно більше, ніж потребувала лісова дорога, що починалася зараз-таки за аеродромом.

Це був досить широкий шлях, прокладений уздовж просіки. Хуанес занотував, що від нього вбік відгалужувалися тільки вузенькі доріжки, непридатні взагалі для їзди машиною, а тим більше для величезного «Люцифера». Товсті стовбури високих дерев здіймалися по боках просіки: ліс дедалі густішав. Де ж приготовані загородження, що мають перетинати шлях? Де батареї, що мають відкрити вогонь, коли «Люцифер» все ж таки спробує прорватися?.. А, ось вони!

Серед дерев Мігель Хуанес помітив довгі стволи гармат: усі вони були скеровані в глиб лісу, вздовж шляху. Солдати-артилеристи, які чекали біля гармат, тримали шлях під прицілом. Так, тут усе гаразд.

Автомобіль посувався далі. Раптом він стишив хід. Попереду посеред дороги стояв поліцейський, застережливо підвівши руку. Позаду нього виднілася велика загорожа, що перетинала шлях. Зроблена з товстенних стовбурів, навалених від одного краю просіки до другого і переплетених колючим дротом, ця загорожа справді була непрохідною. Тільки в середній її частині замість стовбурів були поставлені міцні «їжаки» із схрещених двотаврових залізних балок, які можна було відтягувати вбік і звільняти вузенький проїзд.

Поліцейський, що стояв посеред дороги, запитливо дивився на всюдихід: він мав суворий наказ не пропускати нікого далі, в глиб лісу. Але це, відчував він, під’їхало начальство.

— Особливо уповноважений поліції! — гукнув йому шофер всюдихода, висунувшись у віконце. — Звільнити проїзд!

Поліцейський слухняно козирнув, повернувся й побіг до загородження. На ходу він робив якісь поквапливі знаки.

З-за стовбурів показалися й інші поліцейські, яких до того не було помітно. Вони вмить відтягли вбік два залізні «їжаки», звільняючи шлях. Автомобіль особливо уповноваженого обережно проїхав через вузенький отвір і знову прискорив хід. Мігель Хуанес озирнувся: «їжаки» вже стояли на місці, перетинаючи шлях. Тут також усе гаразд, механізм пастки, влаштованої ним, працює бездоганно. І Мігель Хуанес задоволено посмоктав свою люльку, наповнюючи кабіну машини ароматним димом.

Тепер із всюдихода було лише зрідка видно невеличкі групи поліцейських радистів, що чергували біля переносних радіостанцій. Це були пости спостереження, які повинні були негайно сповіщати командування операції в разі появи «Люцифера». А втім, приймач всюдихода мовчав, значить, усе було в порядку, донесень не надходило.

Великий ліс справляв враження цілком безлюдного, бо тих радистів можна було побачити, тільки добре придивившись. А крім них, тут уже не було нікого. На якусь хвилину Хуанесові навіть здалося, що в лісі мало живої сили. Але він одразу ж відігнав цю думку, бо й справді, що могли б протиставити солдати чи поліцейські «Люциферові»? Тільки рушниці, кулемети та ручні гранати, які для таємничого автомобіля ніякої небезпеки не становили. Ні, ні, все гаразд, люди тут не потрібні, — хіба що тільки для спостереження. Все зроблять загородження на шляхах, а в разі крайньої потреби — гармати!

Тільки ближче до самої середини лісу, за наказом особливо уповноваженого, було розміщено кілька груп солдатів з частин спеціального призначення, озброєних важкими кулеметами. Цілком можливо, що крупнокаліберні розривні кулі зможуть вразити «Люцифер», подолавши його загадковий невидимий захист.

Всюдихід посувався далі й далі. Шофер уважно вглядався вперед, напружено тримаючи баранку. Так само уважно вглядався вперед і Мігель Хуанес. Він відчував, що наближаються вирішальні хвилини. Споконвічна лісова тиша, яка оточувала їх, здавалося, була насичена тривогою. А ліс дедалі густішав. Від шляху, яким посувався всюдихід, уже не відгалужувалися ніякі дороги, лише з боків іноді виднілися вузенькі стежки. І всюди заплутані кущі, товсті дерева — все це справді утворювало непрохідні хащі. Так, непогану схованку обрав собі цей Сивий Капітан! Коли б не спостережливість Хуанеса, ніхто б і не подумав, що в цьому дикому лісі може ховатися його «Люцифер»!

— Наближаємось до центральної частини, пане особливо уповноважений, — тихо мовив шофер, не повертаючи голови.

Ліс попереду наче враз порідшав. Між деревами ясно видно було велику галявину. А на ній… на ній стояв сіро-зелений «Люцифер»! Так, так, це він, помилки не може бути, бо ж його не можна не впізнати одразу!

Всюдихід зовсім уповільнив хід. Хуанес відчув, як позаду нього важко дихає Хосе Френко. Ще кілька секунд — і детектив поклав руку на плече шофера.

— Стоп! — ледве чутно наказав він, наче побоюючись, що його можуть почути на загадковій машині Сивого Капітана.

Велетенська, довгаста, вона, здавалось, лежала на траві, немов, у неї зовсім не було коліс. Двоє людей у комбінезонах поралися біля передньої її частини. Ще один сидів на землі. Мігель Хуанес не зводив погляду з машини.

Раптом люди в комбінезонах випросталися, ніби прислухаючись, і одразу ж підбігли до драбинки, що вела до відчинених дверей «Люцифера», піднялися нею і зникли всередині. Той, що сидів на землі, за якусь хвилинку теж підвівся й пішов за іншими. Драбинка наче сама вскочила всередину машини, і двері зачинилися, немов засунулися. Перед очима Хуанеса лише тьмяно виблискувала матова поверхня «Люцифера». Помітили! Ну, тепер це байдуже, все йде гаразд!

Мігель Хуанес озирнувся. Його зіркий погляд помітив кілька груп солдатів, озброєних важкими кулеметами. З «Люцифера» їх, безумовно, не було видно, бо вони ховалися за деревами. Добре, дії розгортаються точно за планом. «Люцифер» нікуди не вислизне з пастки!

Хуанес навмисно перечекав ще хвилину, стримуючи нервове збудження. Ось він перед ним, орден Білого Орла, нагорода і слава людини, яка знешкодила злочинного Сивого Капітана! Тепер потрібні цілковитий спокій і витримка. Треба вжити всіх заходів для того, щоб виконати волю каудільйо і взяти «Люцифер» непошкодженим. Та коли в цього Сивого Капітана залишилася хоч малесенька частинка розуму, він мусить, мусить зрозуміти, що в нього нема іншого виходу, ніж покірно здатися. Слід тільки все йому розтлумачити, довести, що він у пастці.

Нахилившись до мікрофона радіостанції, Мігель Хуанес неголосно наказав:

— Тримати всі сили напоготові! Починаю переговори.

Він знав, що це його розпорядження прийняте всіма інспекторами, які керують загонами. Курок зброї зведено, тепер досить одного його слова, щоб та зброя почала діяти.

Особливо уповноважений вийшов з усюдихода і рушив уперед, до «Люцифера», який не подавав ніяких ознак життя. Мігель Хуанес не ховався. Він ішов, не виймаючи рук з кишень плаща.

Він ішов, майже фізично відчуваючи на собі погляди десятків очей — і його вірного Хосе Френко, і шофера всюдихода, і солдатів, що виглядали з-за дерев. Усі ці люди дивляться на нього, вони захоплені мужністю і відвагою Хуанеса, який, не виймаючи рук з кишень, спокійно наближається до страшного «Люцифера». Дурні! Вони не вміють логічно міркувати, як робить це він, славетний Мігель! Адже людина, яка розмовляє так, як цей Сивий Капітан говорив по телефону з начальником поліції, напевне належить до категорії так званих інтелігентів; він просто не зможе заподіяти шкоди тому, хто отак спокійно йде до нього. Це ж цілком ясно!

А втім, звісно, певна обережність не завадить. Мігель Хуанес спинився, не доходячи до «Люцифера» кроків із двадцять.

Він ще раз оглянув загадковий автомобіль. Тепер, зблизька, «Люцифер», який усе ще стояв нерухомо, наче завмер, здавався ще більш важким і неповоротким.

Мігель Хуанес нарешті вийняв руки з кишень плаща. Він підніс їх, склавши рупором, до рота і гучно прокричав:

— Гей, там, на «Люцифері»! Слухайте! Ви чуєте мене?

На кілька секунд запала тиша. її порушувало тільки щебетання безтурботних лісових пташок. Потім на даху таємничого велетенського автомобіля з’явилася якась чорна округла річ, що нагадувала плескатий гучномовець. З «Люцифера» раптом залунав голос. І Мігель Хуанес здригнувся, вражений: це був знайомий йому мужній голос Сивого Капітана. Цього детектив ніяк не чекав. Як міг опинитися тут Сивий Капітан? Як він дістався з столиці до середини Фонтівероса, коли поліцейські застави не пропускали сюди жодної людини?..

Та міркувати з цього приводу не було часу. Зрештою, зараз це не змінює становища.

— Я слухаю, — чітко пролунав голос з «Люцифера». — Чого вам треба тут?

Мігель Хуанес перевів подих. Треба було створити враження найбільшого спокою і впевненості.

— За дорученням уряду я прибув сюди для переговорів з вами, — почав він. — Якщо ви й є той самий Сивий Капітан, який…

Голос з «Люцифера» обірвав його мову:

— Мені нема чого говорити з представниками кривавого фалангістського уряду. Можете повертатися назад.

Он як? Цей нахаба насмілюється отак відповідати? Ну, гаразд!

— Я просив би вас подивитися навкруги, — насмішкувато і так само впевнено заперечив Мігель Хуанес. — Ви оточені з усіх боків. Усі дороги з лісу перетято загородженнями, подолати які неможливо. Більше того, за тими загородженнями розташовані збройні військові сили. У вас немає виходу!

— Я не боюся ваших збройних сил, — відповів спокійно Сивий Капітан.

— Так, я знаю, вашу машину не вражають ані кулі, ані ручні гранати, — незворушно продовжував Мігель Хуанес, передчуваючи ефект, який справлять його подальші слова. — Але цього разу на вас скеровані стволи артилерії. І я попереджаю вас про це тільки тому, що не бажаю вашої загибелі, пане Сивий Капітан. Зрештою, я маю певні інструкції. Одне з двох: або ви припините опір і здастесь, або ж я накажу відкрити по «Люциферу» артилерійський вогонь. Це — вірна загибель, бо ви будете знищені разом з вашою машиною. Обміркуйте це!

— Можете наказувати вашим солдатам робити що завгодно. Це мене не цікавить. І більше нам нема про що говорити, — пролунала презирлива відповідь.

— Востаннє пропоную здатися! Не будьте божевільним! — закричав розлютований Мігель Хуанес, втрачаючи самовладання. — Це ж самогубство!

Йому ніхто не відповів. Загадковий «Люцифер» лежав посередині великої галявини, як нерухома металева брила, як незграбний довгастий дирижабль, що впав на землю. Що ж робити? Справді стріляти? Так, якщо Сивий Капітан не погоджується на переговори, треба його знищити…

Саме цієї миті Мігель Хуанес помітив, що у вигляді таємничої машини щось змінюється. Вона все так же нерухомо лежала на галявині, але висока трава навколо неї враз чомусь заворушилася, зашелестіла. Здавалося, що сильний вітер раптом почав віяти від машини в усі боки. Водночас почулося гучне низьке шипіння, наче звідкись з середини машини виходило стиснене повітря. Так, так, це якийсь вітер, бо Мігель Хуанес почув, як рвонуло назад поли його плаща. Тепер він побачив і колеса дивного автомобіля, бо їх уже не закривала полегла трава.

Але — що це таке? Якась фантасмагорія! Детектив, не вірячи своїм очам, ясно бачив, що колеса велетенської важкої машини, їх товстелезні гумові балони не торкаються землі. Автомобіль ні на що не спирався, він немовби висів у повітрі. Ось одне колесо повільно крутнулося на півоберта в повітрі і знову спинилось. А важке краплиноподібне тіло «Люцифера» все одно залишалось на місці…

Вперше за весь час так талановито задуманої операції Мігель Хуанес розгубився. Справді, що ж робити? Зірвалися всі надії на те, щоб якнайточніше виконати веління каудільйо і захопити «Люцифер» не пошкодженим. Провадити далі будь-які переговори ні до чого, це ясно. Так, «Люциферові» немає куди втекти, він у пастці. Але ж ось він висить у повітрі! Чи не обіцяє це якихось нових ускладнень?..

Блискавична думка майнула в голові детектива: шкода, що він не розпорядився поставити артилерійські гармати ближче до цієї галявини, щоб вони одразу могли накрити своїм вогнем «Люцифер». Ну, все одно, з лісу він не вийде, в цьому можна бути цілком певним! Треба віддати по радіо наказ, щоб замасковані гармати негайно відкривали вогонь, щойно «Люцифер» з’явиться перед ними. Час розмов минув, треба діяти, рішуче і безжально знищити цю немов начинену таємницями машину й її божевільного Капітана!

Мігель Хуанес великими кроками попростував назад, до свого всюдихода, щоб негайно ж передати по радіо новий наказ. Але не встиг він дійти до машини, як почув збентежений вигук Хосе Френко:

— Він рухається, пане Хуанес! Рухається!

Детектив озирнувся. Так, «Люцифер» повільно рушив з місця. Куди Сивий Капітан хоче скерувати його? А, байдуже, адже на першій-ліпшій дорозі, що веде з лісу, його чекають націлені гармати.

В цей час заторохтіли часті постріли. То, виконуючи попередні накази, солдати, озброєні важкими кулеметами, зблизька обстрілювали «Люцифер», намагаючись влучити насамперед у гумові його балони.

Кулі, не долітаючи до «Люцифера», падали в траву. Автомобіль Сивого Капітана залишався непошкодженим. Він неквапливо рухався по галявині, потроху повертаючи. Куди?..

Холодне шаленство поступово охоплювало Мігеля Хуанеса.

— Гаразд! — тупнув він ногою. — Ти сам обрав собі долю, божевільний чоловіче! Іди, йди назустріч смерті!

І, не гаючи ані хвилини, особливо уповноважений поліції нахилився до мікрофона радіостанції й наказав обслузі артилерійських гармат відкрити нищівний вогонь, як тільки вона побачить сіро-зелений автомобіль.

3. БОЖЕВІЛЬНИЙ АВТОМОБІЛЬ

Тим часом «Люцифер» устиг зробити по галявині майже півколо, скеровуючи свій неквапливий рух до однієї з доріг, яка була немов продовженням тієї, що нею приїхав сюди всюдихід Мігеля Хуанеса. Вона також тягнулася вздовж неширокої просіки.

— Що то за дорога? — спитав Хуанес шофера. — Куди вона веде?

Шофер знизав плечима:

— До пустелі Хоравенте. Отак, крізь ліс, прямо до скель.

— Проїжджа?

— Така, як і та, що нею ми їхали. Подекуди дві машини не роз’їдуться, — пояснив шофер.

— Він наче знає, що всі інші шляхи перетято, — зауважив ззаду Хосе Френко. — І вибрав оцей.

— А що це йому допоможе? — люто огризнувся Хуанес. — Адже він все одно опиниться над урвищем. Хіба ми цього не врахували?

— Так-то воно так, пане Хуанес, але все ж таки краще було б нам… — почав був несміливо Хосе Френко. Проте детектив одразу обірвав його:

— Не скигліть, Френко! Він не може вислизнути! А скажіть, — спитав він шофера, — звернути до моря там можна?

— Ні, — відповів шофер.

— А з урвища над морем можна з’їхати?

— Ні, там шлях обривається. До моря можна спуститися тільки пішохідними стежками.

— Чуєте, Френко? Саме так, як ми й передбачали. Ну, друже, — звернувся знов Хуанес до шофера, — давайте слідом за ним. І не відставати! Я хочу бути поблизу, коли Сивий Капітан спиниться.

«Люцифер» уже встиг вийти на просіку і, збільшуючи швидкість, віддалявся від галявини.

— Вперед! — гукнув Хуанес.

Всюдихід рушив. Він легко перетяв галявину і помчав слідом за «Люцифером».

— Більше газу! — нервово наказав Хуанес. — Здається, він тікає від нас!

Шофер натиснув на педаль. Справді, «Люцифер» уже зникав за поворотом.

— Швидше, швидше! — не вгавав Хуанес. — Скільки тут до пустелі?

— Кілометрів двадцять, не більше. Але далі дорога не така пряма. Чимало поворотів…

— То й краще. Нам легше подолати їх, ніж йому.

Мігель Хуанес відкинувся на спинку сидіння. Потужний двигун всюдихода переможно загув, наче радіючи з того, що йому дають можливість показати себе. Тремтяча стрілка спідометра повільно, але впевнено посувалася праворуч: сімдесят… вісімдесят… дев’яносто кілометрів на годину… уже близько ста…

— Ось він!

Далеко попереду, там, де, здавалося, дерева починали рідшати, показалися знайомі обриси «Люцифера». Але тільки показалися. Відстань між обома автомобілями не зменшувалась. Сивий Капітан підтримував, очевидно, таку саму швидкість, що й всюдихід Мігеля Хуанеса. Дивно: як міг він на такій карколомній швидкості маневрувати важким і незграбним «Люцифером», долаючи всі ці повороти? Адже Мігель Хуанес бачив, як напружено тримає кермо його шофер, відчував, як час від часу шоферові доводиться пригальмовувати на крутих поворотах, щоб всюдихід не занесло, не вдарило об якесь дерево край дороги…

— Ще газу! — коротко наказав Хуанес.

Стрілка спідометра наблизилася до ста десяти. На лобі шофера виступили крупні краплини поту.

Раптом Мігель Хуанес помітив, що відстань між двома автомобілями наче зменшилася. Так, так, Сивий Капітан зменшував швидкість! Ага, це — кінець лісу. Починається пустеля!

— Шукає повороту, щоб не опинитися над урвищем, — промовив збуджено Хосе Френко.

— Не вийде, не вийде, — злорадно відповів Хуанес. — Тепер перед ним тільки один шлях, до моря. Так? — злорадно повернувся він до шофера. Той мовчки кивнув головою, не зводячи очей з дороги.

Так, звернути було нікуди, це не потребувало доказів.

Дрімучий ліс Фонтіверос залишився позаду. Дорога вибігла в пустелю Хоравенте — велике кам’янисте плато, на якому наче рукою невідомих гігантів були накидані брили і скелі. Вони нагромаджувалися де-не-де цілими горами, стирчали там і тут окремими гострими стрімчаками. Це був величезний природний заповідник скель та бескидів, створений в незапам’ятні часи примхливими і сліпими стихіями. Жодного дерева, жодного куща: все випалене спекою, від якої тріскалося каміння. І серед цих скель та бескидів звивалася вузенька, така ж сама кам’яна дорога, що була прокладена тут дуже давно, ще за часів середньовіччя, від великого замку, який височів над урвищем на березі моря, до лісу Фонтіверос і далі в глиб країни. Давно вже від того замку лишилися самі руїни, але дорога, збудована руками тисяч невільників, все ще існувала, хоч і не вела вже нікуди. Вона звивалася серед скель, обходячи бескиди, час від часу звужуючись так, що й справді не можна було б роз’їхатися двом машинам. І таки справді, ця дорога не мала від лісу Фонтіверос і до самого урвища над берегом моря жодного відгалуження: та й для чого вони були б тут, у цьому мертвому краю, в цій спаленій південним сонцем кам’яній пустелі, де не лишилося нічого живого?..

Мабуть, Сивий Капітан не знав, що ця мертва дорога не зможе привести його нікуди, крім нової пастки, ще безнадійнішої, ніж та, яку він зоставив за собою в середині лісу Фонтіверос? Але, так чи інакше, Сивий Капітан скерував свою машину в безвихідь…

Дивно було тільки одне: «Люцифер» навіть на цій звивистій і вкрай небезпечній дорозі, що крутилася гадюкою поміж скель і стрімчаків, не лише не зменшував швидкості, а, навпаки, ще збільшував її. Подеколи великий сіро-зелений корпус його зовсім зникав між скелями, бо всюдихід Хуанеса не встигав підтримувати однакову відстань. І коли б не певність, що з цієї пекельної, наче вигаданої кимсь дороги немає куди звернути, Хуанес мав би підстави нервувати: адже досить було б опинитися по інший бік якогось кам’янистого пасма, щоб одразу уникнути погоні.

По зблідлому обличчю шофера всюдихода раз у раз збігали краплини поту — і він не мав часу витирати їх, бо всю його увагу відбирав небезпечний шлях, по якому йому наказано було розвивати якнайбільшу швидкість. А шофер добре знав, що таке наказ всевладної поліції! І він вів машину далі й далі, час від часу шепочучи пересохлими губами слова якоїсь напівзабутої молитви…

— Ей, ти там! Легше! Треба краще тримати кермо, бо так можна й кісток не зібрати! — раптом скрикнув Мігель Хуанес, бо саме цієї миті пролунало огидне сухе рипіння: всюдихід черкнув заднім крилом об скелю, що виступала на повороті. Пригальмувавши, шофер витер піт з чола.

— Пробачте, пане особливо уповноважений, — пробурмотів він. — Надто важка дорога… а ви ж вимагаєте великої швидкості…

— Якщо по цій дорозі може мчати та важка, незграбна машина, то ви мусите птахом летіти, — жорстко відповів Хуанес.

Всюдихід кидало з боку на бік, але шофер уже не насмілювався зменшити швидкість. А «Люцифер», який ішов попереду весь час метрів на триста — чотириста, ніби й не помічав ні вибоїн, ні бугрів. Він мчав рівно і впевнено, просковзуючи поміж скель так спритно, наче керування ним не становило ніяких труднощів…

Так минали хвилини. І ось, нарешті, змучений шофер всюдихода полегшено зітхнув. Дорога вирівнялася. Він показав рукою на похмурі руїни, що з’явилися праворуч. Величезні стіни з масивних кам’яних брил і досі гордо підносилися вгору, хоча в них і зяяли безформні отвори. Зубчасті башти по краях стирчали, мов застиглі кам’яні вартові віків. Сюди й вела дорога, якою линув «Люцифер», а слідом за ним і всюдихід Хуанеса та Френко.

Але загадковий автомобіль пронісся мимо замку, мимо його мертвих руїн. Він мчав далі, вперед і вперед.

— Куди ж він рине, божевільний? — не стримав вигуку Мігель Хуанес.

А «Люцифер» не зменшував швидкості, наче його керівник і гадки не мав, що за кілька сот метрів його чекає прірва. Більше того, відстань між «Люцифером» і всюдиходом почала виразно зростати: виходить, божевільний автомобіль ще збільшував швидкість. А тим часом стрілка спідометра на всюдиході вже вперто тремтіла на позначці «120».

— Та що ж це? — шепотів збуджений Мігель Хуанес, не зводячи очей з «Люцифера». — Зірватися в море з кручі збирається, чи що? З глузду з’їхав?

Місцевість підіймалася вище й вище. «Люцифер» не зменшував швидкості. Він мчав угору, наче навмисно розганяючись. Раптом він зник з очей: у тому місці дорога перевалювала за бугор — і сіро-зелене тіло автомобіля сховалося за перевалом. Хуанес зціпив зуби: а раптом він чогось не передбачив?..

— Мерщій! Повний газ! — вигукнув він шоферові. Але той і без нагадувань натискував щосили на педаль. Всюдихід злетів на перевал — і Мігель Хуанес охнув, схопившись за раму відчиненого вікна машини.

Прямо перед ним розкинувся безмежний морський простір. Море немов підіймалося звідкись знизу і синьою пеленою розкидалося на всю широчінь горизонту. І зовсім близько, за якихось сто чи півтораста метрів, видно було гостру лінію урвища.

— Стоп! Стоп! — несамовито заволав Хуанес.

Шофер скинув газ і натиснув на педаль гальмування. Щось заскреготіло, шини зашипіли по камінню. Поволі повертаючи кермо, шофер завертав машину ліворуч. Добре, що він зробив це, бо інакше автомобіль не встиг би спинитися перед безоднею. А так він, описавши широке півколо, застиг усього за кілька метрів від краю урвища. Враз стало тихо, так тихо, що, здавалося, можна було почути калатання власного серця. Що ж сталося? Де «Люцифер»?

Мігель Хуанес розгублено озирнувся в усі боки. «Люцифер " зник!

Позаду праворуч височіли похмурі руїни замку, їх високі вежі видно було й за перевалом І зліва, і справа над урвищем здіймалися стрімкі скелі. Серед них проходу не було. Назад «Люцифер» не повертався. Отже…

Вийшовши з машини, Мігель Хуанес підійшов до самого краю урвища і подивився вниз.

— Височенько, — почув він за спиною голос Хосе Френко. — Метрів двісті… і самісінькі скелі внизу…

Френко мав рацію. Урвище наче ножем обрізало високе кам’яне плато, на якому вони стояли. Далеко внизу був морський берег, але не той піщаний і лагідний, що радує око людини. Ні, химерні накопичення гострих скель безформними купами вкривали весь цей берег. Морські хвилі сердито розбивалися об ті скелі, розкидаючи вгору і в усі боки біле мереживо піни. Коли б «Люцифер» упав звідси на скелі, від нього лишилися б самі уламки. Проте внизу не було нічого, крім скель. Де ж подівся автомобіль Сивого Капітана?

Хуанес подивився на Френко, той відповів йому таким же розгубленим поглядом. Обидва мовчали, не знаходячи слів.

Свідоме самогубство?.. Сивий Капітан вирішив загинути разом із своїм «Люцифером», щоб не потрапити до рук поліції?..

Поступово Мігель Хуанес опановував себе. До нього поверталася здатність логічно мислити. Він повільно заговорив, наче зважуючи кожне слово:

— Ні праворуч, ні ліворуч проїзду немає. Виходить… Виходить, він злетів униз. Інакше не може бути!

Хуанес ще раз глянув на далекий скелястий морський берег внизу і похитав головою:

— Але коли б він упав на скелі, ми побачили б його рештки. Проте їх нема…

— Нема, — погодився Хосе Френко.

— Отже, можна припустити тільки одне. Зірвавшись з урвища, «Люцифер» з великою швидкістю по інерції описав дугу, пролетів над скелями і впав прямо в море…

— Але його не видно й там, — зауважив Хосе Френко.

— Не кажіть дурниць, Френко, — сердито відповів Мігель Хуанес. — Як його можна було б побачити? Коли б ми з вами на цьому всюдиході зверзлися в море, ми що, попливли б, по-вашому? Ясно, що потонули б одразу.

— Це так, — покірно ствердив Хосе Френко.

— А «Люцифер» був незрівнянно більший і важчий від нашого всюдихода… Я кажу «був», Френко, бо його вже нема Він лежить тепер на морському дні. Сивий Капітан — це божевільна людина Це — маніяк, ось хто він був, кажу я вам. Він вирішив не здаватися, незважаючи ні на що. І покінчив самогубством. Хіба це не ясно?

Хосе Френко мовчав Мабуть, для нього це було чомусь не так ясно, як для його начальника Та Мігель Хуанес зараз не цікавився думкою свого помічника Він задумливо дивився вниз.

Море простягалося до далекого обрію, — спокійне, безмежне тільки внизу на скелі набігали невтомні хвилі. Десь удалині білою плямою на густій синяві застигло вітрило якоїсь яхти. Спокій, цілковитий спокій панував навколо, тиша стояла над урвищем, бо сюди навіть не долинав шум хвиль, які розбивалися об скелі.

Хосе Френко нерішуче переступив з ноги на ногу.

— Що ж, пане Хуанес, — сказав він нарешті. — Сивий Капітан тепер уже принаймні ніколи не псуватиме нікому настрою… наше завдання все ж таки виконане, якщо він загинув із своїм "Люцифером>.

— Так, завдання виконане, — погодився Мігель Хуанес. — «Люцифер» більше не існує. Ходімо, Френко!

1. ОСОБЛИВО УПОВНОВАЖЕНИЙ МІРКУЄ

Свою доповідь начальникові поліції Мігель Хуанес добре обміркував і обговорив з Хосе Френко заздалегідь, ще повертаючись у літаку до столиці. Дивним для нього самого було тільки одне — те, що цього разу він чомусь не відчував у собі тієї приємної радості перемоги, яка з’являлася звичайно після успішного завершення чергової складної операції. Щось ніби муляло всередині і заважало цілковитому задоволенню. Що саме?

Сумніви в загибелі «Люцифера»? Ні, бо що глибше Хуанес обмірковував становище, то більше переконувався, що місця для будь-яких сумнівів не лишалося. "Люциферові" не було куди подітися інакше, ніж злетіти в море і, певна річ, потонути. Звісно, краще було б захопити загадковий автомобіль Сивого Капітана в свої руки й виконати тим самим висловлене каудільйо побажання. Мігель Хуанес добре розумів, у чому полягав сенс того побажання генерала Фернандеса. Адже, що там не казати про злочинність і божевільність вчинків Сивого Капітана, одне лишалося цілком ясним: цій людині вдалося створити надзвичайно досконалу машину, невразливу для куль, та ще й обладнану майже чудесними електричними приладами. Захопити таку машину, використати її як зразок, щоб збудувати необмежену кількість таких самих "Люциферів" і озброїти ними поліцію і військо — та це зробило б владного каудільйо диктатором не лише Іберії, а, можливо, і цілого континенту.

— Ах, шкода, Френко, — зітхнув ще раз Мігель Хуанес. — Як би ми в такому разі відзначилися. Адже каудільйо — слава йому! — любить нагороджувати тих, хто вірно служить його великій особі. І все через упертість, божевільність цього Сивого Капітана. Ну навіщо йому було стрибати в море? І собі не допоміг, і нам не дав прославитися…

Хосе Френко задумливо потер своє неголене підборіддя:

— А може, пане Хуанес, ще щось і вийде?

— Що саме, Френко? Що може вийти, коли «Люцифер» потонув і лежить на дні морському?

— От, я ж і кажу: лежить на дні моря. Спокійно лежить, немов чекає, пане Хуанес…

Особливо уповноважений запитливо глянув на свого вірного помічника: нібито він на щось натякає, чи що?.. Але наступної ж таки хвилини Мігель Хуанес кинувся до штурманської рубки і заволав не своїм голосом:

— Негайно зв’язати мене по радіо з портовим управлінням Картанези. Ну, так, так, Картанези, хіба ви не чуєте, йолопе? Давайте! Кажу ж, негайно!

Через кілька хвилин він уже розпоряджався:

— Наказую негайно надіслати групу найдосвідченіших водолазів на узбережжя під урвищем, де стоять руїни стародавнього замку! Так, так, звідки починається шлях через пустелю Хоравенте до лісу Фонтіверос. Водолази мають старанно обшукати морське дно під тим урвищем. Мета: знайти великий автомобіль, що затонув там. Під вашу особисту відповідальність, пане начальник порту. Що, на якій відстані від берега? Скільки вистачить можливості опускатися, розумієте? Майте на увазі, це завдання державної ваги! І одразу ж таки рапортуйте про наслідки — особисто мені, в управління державної поліції!

Повернувшись до кабіни, Мігель Хуанес радісно ляснув свого помічника по плечу:

— Молодець, Френко! Як ви сказали: спокійно лежить, немов чекає, га? Ну, хай почекає трохи, ми його знайдемо, той «Люцифер», це не голка!

І все ж таки повного задоволення не було. Чому?

"Люцифер" знешкоджено, прекрасно… Є шанси, що водолази відшукають його в морі і витягнуть на берег, спеціалісти вивчать його будову і механізми. Самогубство Сивого Капітана не дасть тих наслідків, на які він сподівався, машина потрапить-таки до рук каудільйо. А вивчити її можна буде і без участі загиблого конструктора. Та чи ж справді загиблого? Ось у чому річ!

І знову Мігель Хуанес починав — уже вкотре! — перевіряти свої міркування.

Яким чином Сивий Капітан міг опинитися в Фонтіверосі тоді, коли Мігель Хуанес безуспішно намагався домовитися з ним? Те, що Хуанес чув там той же самий голос, який лунав перед тим у кабінеті начальника поліції, було безумовним. Але як Сивий Капітан дістався до Фонтівероса? «Люцифер» не міг, ніяк не міг проїхати відстань від столиці до Фонтівероса за такий короткий час. А крім того, численні пости поліції і жандармерії на шляхах, що вели до Фонтівероса, не пропустили б Сивого Капітана в ліс, обов’язково затримали б його. І все ж таки то був його голос, який Хуанес чув на галявині. «Люцифер» міг би за такий короткий строк дістатися до Фонтівероса, якби він мав крила й швидкість літака. Але ж це автомобіль, бодай і дуже вдосконалений, а не літак. Як же тоді? Загадка лишалася нерозв’язаною…

Мігель Хуанес знов починав міркувати вголос, поглядаючи на Хосе Френко.

— Слухайте, Френко. Ми маємо врахувати навіть такі можливості, які з першого погляду здаються неймовірними, розумієте. Наприклад, отаке. А що, коли в команді «Люцифера» була ще одна людина з таким самим голосом, як у Сивого Капітана? Та не вилуплюйте ваших дурних очей, все може бути. Це ж загадка, гідна найскладнішого детективного роману. Ну, розумієте? Двоє з однаковими голосами. Такими однаковими, що їх важко розрізнити.

— Розумію, пане Хуанес, — покірно обізвався Хосе Френко.

— Тоді слухайте далі. Один з них розмовляв по телефону з начальником поліції в столиці, а другий був у "Люцифері", який у той же час уже перебував поблизу Фонтівероса. І той другий відповідав мені там, на галявині. Розумієте, один лишався в столиці, а другий — на "Люцифері"… І, значить, один з них, той, що я його умовно називаю другим, загинув разом з «Люцифером», стрибнувши в море. Другий, а не перший Тоді все розв’язується

— Що розв’язується пане Хуанес?

— Та загадка ж голосів Усе стає ясним

— А хто ж загинув разом з "Люцифером"?

— Я вже який раз вам кажу: другий!

— Так, пане Хуанес Але хто ж насправді цей другий?

Мігель Хуанес злісно сплюнув

— А мені звідки знати? Або Сивий Капітан або не Сивий Капітан, одне з двох Слухайте Френко, ідіть ви під три чорти з вашими запитаннями! Ви просто заважаєте мені міркувати!

Цього разу Хосе Френко промовчав А Мігель Хуанес вів далі, розвиваючи свої дотепні припущення:

— Отже, постає ще одне запитання: хто з тих двох загинув разом з «Люцифером»? Перший чи другий? Сивий Капітан чи хтось інший? Якщо Сивий Капітан, то справа полегшується. Він, як ви свого часу вірно сказали, Френко, більше не псуватиме нам настрою. Але може бути й інше. Разом з «Люцифером» міг загинути той, хто мав схожий із Сивим Капітаном голос. Той, другий. Тоді Сивий Капітан залишився живим і десь перебуває, можливо, в столиці… І це було б вкрай погано. Бо безглуздям було б думати, що ця вперта людина не вигадуватиме й далі щось злочинне Тоді нас чекають суцільні неприємності, Френко. Головне ж, ми не знаємо, хто він такий насправді… І винні в цьому ви, Френко!

— Я?.. — Хосе Френко не зміг приховати свого здивування.

— Так, ви. Хіба я не казав вам одразу арештувати того Педро Дорілью, вашого знайомого з Авеню-дель-Прадо? Чому він досі не арештований? Я певен, що цей Педро Дорілья щось знає про справжню особу Сивого Капітана. Хіба ж ви не пам’ятаєте, як він тоді нахабно тримався? Отже, Френко, я вимагаю від вас негайних заходів Щоб завтра-таки я мав уже наслідки його допиту. Зрозуміли? Цей Дорілья — дуже енергійна людина, наскільки я пам’ятаю, гм… Та ви й самі мабуть, не забули про деякі неприємні наслідки вашої з ним зустрічі, чи не так?

Хуанес добре знав свого помічника і тому не додав більше жодного слова. Він і без того побачив як на низькому лобі Френко набрякла товста жилка, а обличчя загрозливо почервоніло Тепер Мігель Хуанес міг бути певним Педро Дорілья буде арештований і до того ж негайно

2. НЕСПОДІВАНИЙ ЛИСТ

Приїхавши з аеродрому, Мігель Хуанес перечекав ще кілька хвилин перед тим, як іти з доповіддю до начальника поліції, хоча й знав, що той нетерпляче його чекає. Він ще раз ретельно обміркував становище, зважив усі слабкі сторони майбутньої доповіді. І коли відповіді на всі можливі запитання були вже складені, наважився увійти.

Так, Карло Кабанерос чекав на свого особливо уповноваженого. Одразу було помітно, який він зацікавлений. Маленькі оченята на товстому обличчі майже горіли від нетерпіння, принаймні так здалося Хуанесу.

— Отже, сідайте і доповідайте, — вимовив начальник поліції, не зводячи погляду з детектива. — Коротко і ясно.

— Доручення каудільйо, — слава йому! — виконане, — промовисто почав Мігель Хуанес, підносячи урочисто руку і на хвилинку спиняючись, як належало в таких випадках.

— Слава йому! — луною відізвався начальник поліції, так само підносячи руку. І одразу сердито додав: — Доповідайте мені, доповідайте!

— Слухаю, пане Кабанерос. «Люцифер» був оточений у Фонтіверосі. За розробленим мною планом я почав переговори з Сивим Капітаном. Але він відмовився здатись і зробив спробу вирватися з лісу. Я гнався за ним слідом. Автомобіль Сивого Капітана мусив спинитися над урвищем. Та чи внаслідок власної необережності, чи намагаючись будь-що вислизнути з наших рук, Сивий Капітан скерував машину в море, зірвався з урвища і потонув. Водолази за моїм наказом зараз розшукують «Люцифер», щоб виконати і цю частину доручення: машина таки опиниться в наших руках, пане Кабанерос!

— Гм… — сухо обізвався начальник поліції, і Мігель Хуанес здивовано поглянув на нього: ні, аж ніяк не такої стриманої відповіді чекав уславлений детектив після своєї переможної доповіді. Щось тут не так. Але — що саме?..

— Гм… — повторив начальник, все так само не зводячи пильного погляду з Хуанеса. — Значить, «Люцифер» потонув? Ви певні цього?

— Цілком, — твердо відповів Хуанес. Він розумів, що мусить тепер виявляти якнайбільше впевненості.

— Ви бачили на власні очі, як він упав у море з урвища і потонув? — допитувався начальник поліції.

Хуанес відчував якусь загрозливу небезпеку, але не міг збагнути, звідки вона насувається на нього. Йому лишалося тільки вести й далі свою лінію, хоч він і розумів, що йдеться вже не про орден.

— Власне, цього я не бачив, бо «Люцифер» у ту мить був за перевалом шляху. Але всі дані говорять саме за це, пане Кабанерос. Інакше не може бути! Йому нікуди було більше подітися.

В останніх словах Хуанеса відчутно прозвучала вже не горда впевненість, а скоріше благання повірити йому. І все одно начальник поліції дивився на нього так само холодно і навіть підозріливо. Так, так, підозріливо: нарешті Мігель Хуанес знайшов слово, яке точно характеризувало неприємний відтінок, що весь час відчувався у ставленні шефа до нього. Ні, так не говорять з людиною, яку чекають підвищення і нагороди. Ні, не про орден Білого Орла зараз буде мова!..

Детектив спіймав себе на тому, що він мимоволі втратив той незалежний вигляд переможця, з яким зайшов кілька хвилин тому до кабінету начальника. Він сидів напружившись і чекав, бо знав уже, що над його головою збираються хмари. Що скаже начальник?..

Карло Кабанерос не поспішав. Він усе так само запитливо й підозріливо дивився на свого особливо уповноваженого. В очицях його грав недобрий вогник. Начальник поліції відкинувся в кріслі й постукав короткими пухкими пальцями по краю стола.

— О котрій годині, кажете ви, потонув "Люцифер"? — нарешті перепитав він, знову нахиляючись над столом.

— О п’ятій годині сорок хвилин, пане Кабанерос, — із зусиллям, але все ще чітко відповів Хуанес. І побачив тоді, як начальник поліції недбало взяв із стола невеличкий папірець і простягнув йому.

— О п’ятій годині сорок хвилин? — ще холодніше повторив він. — Гм… ану, познайомтеся з цим рапортом, Хуанес.

Не вірячи собі, Мігель Хуанес читав — і друковані на машинці літери стрибали в нього перед очима:

"Розшукувана машина помічена східніше Кастелона близько Вільяноса двадцятій годині. Інспектор Кастелонського управління…"

— Не може бути! — вихопилося в розгубленого детектива. — Не може бути! Це якась помилка. Адже я на власні очі…

— Ах, на власні очі? — зловісно примружився Кабанерос. — І ви вважаєте, що вони у вас є, нездаро? Ану, прочитайте ще й цей рапорт!

Другий папірець наче стрибнув через стіл і затремтів у пальцях особливо уповноваженого. В ньому було написано:

"Розшукуваний автомобіль помічено двадцятій годині сорок п’ять хвилин по дорозі на Пеньякерк. Спроби спинити машину не дали наслідків зв’язку великою швидкістю автомобіля. Інспектор Пеньякеркського управління…".

— Теж, мабуть, не може бути? Га, Хуанес? — насмішкувато зауважив начальник поліції. — Ні, пане особливо уповноважений, не тільки може бути, а так воно, на жаль, і є. І перед тим, як я вирішу, що мені з вами робити, я хочу довідатися про все, що насправді відбулося в Фонтіверосі, без найменшого слова прикраси, а так, як воно насправді було. Ану, говоріть, говоріть, я послухаю.

Всі підготовлені фрази доповіді вже вилетіли з приголомшеної голови Мігеля Хуанеса. Затинаючись, даремно шукаючи якісь виразні слова, що могли б краще переконати грізного начальника, він розповідав усе, як було: і те, що відбувалося в Фонтіверосі, і обставини поїздки слідом за «Люцифером» серед скель і бескидів пустелі Хоравенте, і про те, як таємничий автомобіль зник одразу з очей, і про свої роздуми й міркування. Тепер перед начальником поліції сидів уже не видатний, завжди впевнений у собі, уславлений детектив Мігель Хуанес, а маленький службовець, який тремтів за свою шкуру і намагався будь-що виправдатися.

Він закінчив свою розповідь і благально подивився на шефа: що чекає на нього зараз?..

Грізний начальник поліції не квапився відповідати. Деякий час він помовчав, мов зважуючи все. І тоді заговорив несподівано тихо-мирно, — так тихо-мирно, наче в кабінеті точилася дружня бесіда, наче й не він щойно вичитував Мігелю.

— Так, тепер я бачу, що ви розповіли все щиро, Хуанес, без вашої звичної похвальби, — мовив він. — Ваше щастя, що я, немов передчуваючи все це, затримав донесення і нічого не доповів каудільйо…

— Дякую, пане начальник, — поквапливо вклонився Хуанес.

— Мене тепер цікавить, як пояснити, що «Люцифер», зірвавшись з кручі в море, не потонув, а, як бачите, з’явився знову? Рапорти — річ незаперечна. Що ж, на вашу думку, «Люцифер» може плавати?

Хуанес безпорадно розвів руками:

— Коли б він плавав, то я, певне, побачив би його в морі з тієї кручі, пане Кабанерос. Адже з неї видно все навколо на десятки кілометрів. Але в морі не було нічого, зовсім нічого, крім одного вітрильника, та й то дуже далеко.

— То як же все це пояснити?

Мігель Хуанес мовчав. Він розгублено провів рукою по спітнілому лобі. Що він міг відповісти? Адже ще в лісі він, відверто кажучи, відчув, що вперше в житті зіткнувся з нез’ясовними речами, з чимсь у повній мірі фантастичним. І що далі розгорталися події, то неймовірнішою ставала ця фантастика.

Обидва співрозмовники заглибились у міркування. В кабінеті було зовсім тихо, лише одноманітно постукував маятник великого годинника в кутку кімнати.

Начальник поліції знизав плечима і повільно простягнув руку до коробки з товстими сигарами, що стояла на столі. Обережно, майже любовно зняв з сигари прозору обгортку, понюхав сигару. Друга його рука простяглася за сірниками.

— Як не міркуй, а все одно…

Задзвонив телефон, — один з цілої батареї апаратів. Начальник поліції, не дотягнувшись до коробки сірників, узяв трубку, одразу, як завжди, безпомилково визначивши, котрий з апаратів дзвонить.

— Алло! Хто? Так, так, я слухаю вас, пане міністр… О, безумовно, вживаємо всіх заходів. Можу відповісти: за даними нашого агентурного спостереження, «Люцифер» перебуває зараз десь у районі Пеньякерка, на узбережжі моря… так, звідси кілометрів півтораста, ви цілком вірно зауважили, пане міністр… Що? Що?

Кругле обличчя Карло Кабанероса враз побагровіло. Одна рука щільно притискувала телефонну трубку до вуха, друга безжалісно м’яла дорогоцінну сигару.

— Ви особисто чуєте голос Сивого Капітана?.. Через урядову радіостанцію? Але ж цього не може бути, пане міністр! Пробачте, зараз, зараз перевірю, пане міністр. Пробачте! На все добре, пане міністр!

Він жбурнув трубку на апарат. Олов’яні очиці люто вп’ялися в Хуанеса. Товсте обличчя, здавалося, ось-ось бризне кров’ю. Рвучким рухом начальник поліції розстебнув, майже розірвав комір розшитої золотом куртки. Він задихався, його верескливий голос зривався.

— Ганьба! Міністр глузує з нас! Загрожує звільнити… Віддати під суд!.. Боже мій, невже і каудільйо слухає?.. Що ж тепер буде? Міністр каже… каже, що Сивий Капітан зараз промовляє по радіо… через державну станцію. Ввімкніть приймач!

Більше Карло Кабанерос не міг говорити. Йому перехопило подих. Він упав на спинку крісла і, широко розкривши рота, тільки важко дихав. Розчавлена судорожними рухами його пальців сигара валялася на підлозі.

Мігель Хуанес неслухняними руками включив радіоприймач. Він відчував, як сіпаються йому губи, — і не міг цього спинити. Це було вже занадто! Це було суцільне божевілля!

Але з репродуктора радіоприймача вже лунав знайомий обом твердий, мужній голос Сивого Капітана:

— …Уряд і поліція гадали, що їм буде дуже легко спіймати мене чи навіть знищити, — говорив той голос, продовжуючи, очевидно, свою промову. — Це не так. Я не боюся ні фалангістського уряду Фернандеса, ні його жандармів та поліції. Не вірте, іберійці, ні зараз, ні потім брехливим повідомленням! Спроба поліції захопити мене і мій «Люцифер» не дала й не могла дати наслідків. Поліцейським собакам Фернандеса не вдалося бодай трохи зашкодити мені чи моїй машині. Зараз я, як звичайно, перебуваю на "Люцифері" і говорю з вами через столичну радіостанцію, підкоривши її генератор моїми потужними хвилями…

Раптом мигнуло електричне освітлення — раз, другий. Що таке?

А голос Сивого Капітана продовжував:

— Моїми устами говорять усі ті, кого замучив фалангістський уряд, усі ті, кого фалангісти Фернандеса вигнали з батьківщини, хто страждає зараз по в’язницях та концтаборах. Хай цей голос нагадає всім, що…

І враз стало тихо. Згасли електричні лампи в кабінеті, й водночас увірвався голос у репродукторі. Мертва тиша в суцільній темряві, що навалилася, мов важка ковдра, дратувала і пригнічувала.

— Якого чорта?.. — почав Карло Кабанерос люто. — Якого чорта згасла електрика, хотів би я знайти?..

Знову задзвонив телефон.

— Алло! Так, це я, — почув Хуанес у темряві голос начальника. — Так, слухаю. Ага, ось воно що! Справді, це, мабуть, єдиний спосіб припинити кляту промову злочинця — вимкнути струм з освітлювальної мережі міста… Так, так, нічого не вдієш, я погоджуюсь. Добре, добре… Бувайте!

Знову стало тихо. Але тільки на мить, бо начальник поліції уже заговорив, зриваючись на крик:

— Ви бачите, що доводиться робити через ваше нехлюйство, Хуанес? Єдиний вихід: вимкнути струм у мережі, бо без струму не працюватимуть приймачі. Ви уявляєте собі, що наробили, нездаро? Я й сам не знаю, чому не віддаю наказу кинути вас у табір, щоб ви там зрозуміли ціну собі. Паршиве щеня, ось ви хто! Нікчема!

Він замовк на хвилинку, віддихуючись і гучно сопучи. Мігель Хуанес покірно мовчав. Навіть нічого не бачачи в темряві, він уявляв собі розлючене обличчя начальника.

"Хай лається, хай, — майнуло йому в голові. — Може, тими лайками і обійдеться справа. Головне — не дратувати його більше…"

Детектив добре знав характер свого шефа. І справді, коли Карло Кабанерос по паузі заговорив знову, його голос уже помітно пом’якшав. Принаймні він уже не кричав — і то було добре.

— Ну, гаразд, якщо я одразу не ув’язнив вас, Хуанес, то зроблю ще одну спробу. Може, ви на щось усе ж таки придатні. Будемо говорити відверто. Я не знаю, чи чув каудільйо сьогоднішню зухвалу промову Сивого Капітана… але якщо він її чув, то ви, мабуть, розумієте, що він зараз говорить про нас? І що чекає міністра внутрішніх справ, отож і мене, як начальника поліції? Ну, запевняю вас, що в такому разі насамперед відповідатимете ви, пане особливо уповноважений…

Мігеля Хуанеса пересмикнуло. Так, він добре це розуміє— ще з тієї хвилини, як почув від шефа про своє несподіване призначення… А начальник поліції безжалісно продовжував:

— Ви знаєте мене, Хуанес. Я не ідеаліст якийсь, щоб думати про вашу долю, коли діло йтиме про врятування моєї власної голови. Отже, вам ясно, що у вас є один єдиний вихід — будь-що спіймати або принаймні знищити «Люцифер» разом з його власником. Я не караю вас тільки тому, що ви мені ще потрібні. Потрібні або для того, щоб ви виконали завдання, або для того, щоб ваша голова замінила мою. Тому я допоможу вам усім, що є в моєму розпорядженні…

Мігель Хуанес мовчав пригнічений. Він бачив, що начальник поліції вирішив зробити з свого головного інспектора, чи то особливо уповноваженого, приречену жертву, яка в разі потреби захистить його перед гнівом каудільйо…

— Так, я охоче допоможу вам, — вів далі його шеф. — Сьогодні ж уночі я поставлю на ноги всіх наших агентів, щоб ми негайно мали всі можливі відомості. Адже ми й досі не знаємо, хто він такий, цей Сивий Капітан, і звідки він узявся… Не знаємо, по суті, нічого про людину, яка ховається під таким назвиськом. До речі, ви мусите негайно витягти все, що можливо, з тієї людини, про яку доповідали мені… як його?..

— Педро Дорілья, пане начальник.

— Так, можливо, він щось знає. І — думати, думати, Хуанес! Той «Люцифер» — не шпилька, не голка. Його будувало чимало людей, він, очевидно, має якусь базу… і там також є люди. Значить, ми можемо довідатися спочатку про них, а потім — і через них…

Хуанес поволі опанував себе. Мозок його вже гарячково працював. Справді, «Люцифер» — не голка. Хтось мусить знати про нього… він мусить десь брати пальне, наприклад… ремонтуватися… А, ось вона, щаслива думка!

— Пане начальник, дозвольте доповісти!

— Говоріть, говоріть, Хуанес! Я не ворог вам… мені треба тільки, щоб ви добре зрозуміли серйозність становища.

— Базою «Люцифера», пане начальник, може бути тільки Фонтіверос. Усі дані свідчать про це. Інакше — чого б він з’являвся в районі того лісу так часто? Чого б він ховався там тоді, коли ми оточили його?

— Так, так, Хуанес, продовжуйте. Тут є щось варте уваги.

— Насамперед треба розшукати ту базу. Тоді ми розставимо навколо неї батареї гармат, влаштуємо вовчі ями…

— Фугасні міни треба поставити, Хуанес. Щоб він, як поїде, так одразу і… Що це таке?

Мігель Хуанес прислухався. Почулося, ніби грюкнула віконна рама. В кабінеті було, як і раніше, темно, електрику й досі не ввімкнули. Вітер?.. Ні, сьогодні дуже тиха погода…

Мовчки, зважуючи кожен рух, Хуанес вийняв з кишені електричний ліхтарик, з яким він ніколи не розлучався, і обережно підійшов до вікна. Біля нього він включив ліхтарик, скерувавши його прямо на вікно. Яскраве біле світло залило раму, відбилося від скла. Нікого і нічого, як і слід було чекати. Адже кабінет начальника поліції містився на шостому поверсі!..

За відчиненим вікном було тихо. У цю пізню нічну годину тут не проїжджали вже навіть окремі автомашини, крім поліцейських службових. Зовсім тихо, а втім… Чи причулося це знервованому Хуанесу, чи… наче звідкілясь долинало рівне одноманітне шипіння, от як буває, коли з балона під тиском виходить повітря… і це рівне шипіння немовби віддалялося, зникало… ось його вже зовсім не чути… А може, ніякого шипіння й не було, усе це тільки здалося? То, мабуть, нерви… яке там шипіння, звідки? Причулося, і все… воно щось нагадувало, щось неприємне, дратуюче, незрозуміле… ні, ні, він же стоїть у кабінеті начальника державної поліції, тут не може бути нічого з тих неймовірних загадкових подій…

— Чого ви там затрималися, Хуанес? — гукнув начальник від стола. — Милуєтеся краєвидом?

— Усе гаразд, пане Кабанерос, — відповів детектив, повертаючись. Навіщо повідомляти шефа про свої неясні вагання, показувати своє нервове збудження? Начальство цього не любить.

— Ну й добре. Так про що ми говорили? А, про фугасні міни! Обов’язково, Хуанес! Використати всі засоби! Чим скоріше ми висадимо в повітря цей «Люцифер», тим краще. Мені здається, що…

Раптом у кабінеті спалахнули електричні лампи: станція ввімкнула, нарешті, струм. Обидва співрозмовники на мить заплющили очі, засліплені після суцільного мороку, що панував у кімнаті, яскравим білим світлом. Ще за кілька секунд почав працювати радіоприймач, який так і лишався ввімкненим. З репродуктора полинули звуки якоїсь веселої танцювальної музики.

— Еге, це вже краще, ніж той голос! — підморгнув начальник поліції Хуанесу. — Ну, підіб’ємо підсумки нашої розмови. Я обіцяю, як і сказав вам, допомагати всіма засобами. Завтра ж вранці ми… Стривайте, що це таке? Це ви впустили папірець?

Очі Мігеля Хуанеса поглянули туди, куди був спрямований здивований погляд шефа. Між столом і вікном, до якого він кілька хвилин тому підходив, на підлозі лежав невеличкий білий конверт. На ньому було щось написано.

— Це ви загубили? — запитав Карло Кабанерос.

— Ні, пане начальник… — розгублено відповів детектив.

Він зробив крок, нахилився, підняв конверт — так обережно, наче то була бомба. На конверті широким чітким почерком було написано:

"Начальникові державної поліції".

— Це вам, пане начальник, — розгублено мовив Хуанес, подаючи шефові конверт.

— Мені? Звідки це взялося? Що за чортовиння? — бурмотів Карло Кабанерос, обережно все ж таки беручи загадковий конверт. Він розкрив його і голосно прочитав, дедалі більше багровіючи від люті:

"Пане начальник! Досі я милував тих, хто, не усвідомлюючи небезпеки, намагався напасти на мене. Події на Авеню-дель-Прадо і далі, в лісі Фонтіверос, стверджують це. Ви не зробили висновків з моїх попереджень. Нагадую вам ще раз, що надалі я безжалісно каратиму тих, хто насмілиться шкодити мені. За пролиту кров, за смерть відповідатимете ви. Пам’ятайте це!

Сивий Капітан".

— Що ж це таке? — забурмотів збуджено начальник поліції. — Виходить, тут, у моєму кабінеті, хтось був? Але ж тоді він міг… міг, користуючись з темряви… — Його товсті короткі пальці безпорадно хапалися за револьвер, витягали його з кобури невідомо навіщо, бо в кабінеті, залитому електричним світлом, напевне вже не було нікого.

Мігель Хуанес, пересилюючи свою власну розгубленість, підійшов до розчиненого вікна і визирнув у темряву.

Далеко внизу виднілися вуличні ліхтарі. Вони горіли мирно і спокійно. На вулиці не було майже нікого; тільки вартові поліцейські походжали перед будинком. Шостий поверх… Влізти, піднятися сюди знизу по рівній залізобетонній стіні було явно неможливо. Хуанес перевів погляд угору. Може, спустилися з даху? Ні, і це неймовірно. Над тим поверхом, де містився кабінет, було ще три, і така сама рівна стіна — без балконів, без архітектурних оздоб…

У темному синьому небі лагідно мерехтіли далекі зірки. Ніщо не пояснювало загадкову появу таємничого листа.

Начальник поліції безпорадно кліпав очима, дивлячись то на лист Сивого Капітана, то на свого збентеженого підлеглого. Нарешті він люто стукнув кулаком об стіл.

— Гаразд! — вигукнув він. — Мені тепер нема чого втрачати! Якщо ми не знищимо Сивого Капітана, каудільйо знищить мене! Гаразд. Побачимо, хто кого. До роботи, Хуанес! Негайно!

1. СТРИБОК У БЕЗОДНЮ

Все, що відбувалося потім, Олесь пам’ятав неясно, події розгорталися немов у якомусь тумані.

— Ти побачиш, що з того вийде, Олесю! — сказав йому Сивий Капітан тоді і одразу немов зовсім забув про хлопця, пильно вдивляючись в екран. Там, у зеленуватому світлі, пересувалися озброєні кулеметами люди, загрозливо націлювалися в бік «Люцифера» довгі стволи гармат. Усе говорило про готування нападу, про небезпеку. Але — дивно! — навіть найменшого хвилювання не міг помітити Олесь на блідому обличчі людини з сивим пасмом у каштанових кучерях. Тільки гнівно зсунуті кошлаті брови і напружена пильність людини, перед якою раптом виникли несподівані перешкоди, що їх треба подолати, виказували його стан. Проте не хвилювання, а, навпаки, тверда впевненість відчувалася в усій постаті Сивого Капітана. Руки його лежали на рукоятках керування, він, як завжди, невимушено сидів у широкому кріслі перед штурвалом.

Олесь чув ту розмову, що відбувалася між Сивим Капітаном і високою людиною в плащі, яка вийшла з-за дерев, хоча таємничий екран виявив і показав її значно раніше, ще тоді, коли вона була поза товстими стовбурами. Потім «Люцифер» рушив, спочатку повільно, а тоді дедалі швидше й швидше. Він мчав уздовж просіки, напрочуд точно дотримуючись її середини; легко, навіть не зменшуючи швидкості, величезний автомобіль повертав там, де повертав шлях. І знов Олесь дивувався. Адже не вперше доводилося йому їздити на автомобілі, та ніколи досі не відчував він такої легкості і плавності руху, коли не можна було помітити анінайменшого струсу чи поштовху від нерівностей дороги. Здавалося, автомобіль Сивого Капітана просто пролітав над вибоїнами, буграми і камінням.

Раптом спалахнув ще один, менший, зеленкуватий екран. Олесь зрозумів одразу: то було щось схоже з тим невеличким дзеркальцем, у якому водій звичайного автомобіля бачить, не обертаючись, дорогу позаду машини. В цьому меншому екрані швидко бігли, віддалялися дерева по боках просіки, а вдалині ясно видно було відкриту автомашину військового типу, яка мчала навздогін "Люциферові", не відстаючи від нього. Не треба було довго думати, щоб догадатися: то погоня! Олесь поглянув на свого сусіда. Сивий Капітан подивився на менший екран раз, другий, недбало знизав плечима і знов почав вглядатися в більший екран, який показував дорогу перед "Люцифером".

Лісова просіка закінчилася несподівано швидко. Тепер перед очима Олеся розгорталися інші краєвиди.

Дорога значно повужчала, вона гадюкою звивалася поміж гострих скель: досить було, здавалося юнакові, найменшої необережності в керуванні, щоб машина врізалася в ті скелі, які підступно висувалися з-за кожного повороту. Кожен водій одразу збавив би тут швидкість машини до найменшої, але не так робив Сивий Капітан. «Люцифер» майже летів цією вкрай небезпечною скелястою дорогою. Олесь відчував, як його тіло час від часу кидає вбік, він хапався навіть за поруччя свого крісла, щоб утриматися в ньому. Раз у раз юнак несміливо, скоса поглядав на Сивого Капітана, але обличчя того, холодне і владне, лишалося таким самим впевненим, руки так само твердо тримали штурвал керування, іноді натискуючи на допоміжні рукоятки. Як він встигає стежити за всіма цими загрозливими, небезпечними поворотами, як він умудряється, не зменшуючи швидкості, долати їх?..

І раптом очі Олеся широко розкрилися від здивування: Сивий Капітан зняв обидві руки з штурвала, повертаючи водночас два якісь регулятори на пульті керування. Зняв — і не торкався штурвала! Лишив його на такій небезпечній дорозі, де поворот виникав слідом за поворотом! Це ж загибель!

Але штурвал, залишений водієм, і далі плавно, м’яко повертався то в один, то в другий бік, наче ним керували чиїсь невидимі руки. І автомобіль, величезний «Люцифер», як і раніше, бездоганно повертав то праворуч, то ліворуч, проробляючи повороти, обходячи загрозливі гострі скелі і тримаючись весь час посередині вузької дороги!

Сивий Капітан помітив розгублені погляди Олеся, який уже нічого не розумів і тільки безпорадно дивився на дивний штурвал, що поводився, наче жива істота, і самостійно, без чиєїсь допомоги, керував машиною. Ледве помітна посмішка освітила суворе обличчя Капітана. Але це тривало якусь мить — і тверді, впевнені руки його знову лягли на штурвал, посмішка зникла, немов її й не було зовсім. «Люцифер» мчав далі… і Олесеві тепер здавалося, що Сивий Капітан не керує штурвалом, а тільки тримає на ньому руки, мов контролює, як той сам повертається залежно від напряму дороги. А може, все це лише здавалося юнакові? Стільки несподіванок, стільки вражаючих дивних подій довелося йому пережити за останній час, стільки неймовірного і справді фантастичного оточувало його тепер, що Олесь відчував, як змішалося все в його свідомості…

Минали хвилини — і ось через весь екран простяглася довга синя смуга. Вона пролягла на обрії, спочатку вузенька, потім ширша й ширша. Та це ж море! Море, до якого вони наближалися!

"Люцифер" ще збільшив швидкість, підкоряючись ледве помітному рухові ноги Сивого Капітана, який натиснув на педаль. Тепер стало видно надбережні скелі, до яких він мчав. Ті скелі зростали, підіймалися. А синя смуга моря ховалася за них — і ясно було, що машина з величезною швидкістю линула до урвища. Олесь знов учепився руками за поруччя крісла: він не міг подолати відчуття близької небезпеки. Чи ж встигне «Люцифер» спинитися перед тими скелями, перед прірвою? А може, там починається спуск? Тоді все одно треба гальмувати…

Але автомобіль не гальмував, не спинявся. Зляканий вигук зірвався з уст юнака. Ось вони, скелі, ось уже видно, що далі дороги немає, нічого немає, крім безодні, за якою яскраво синіє море!.. Що ж буде, що буде?..

Великим стрибком на страшній, неймовірній швидкості «Люцифер» перелетів через скелі, навіть не торкнувшись їх гострих, зубчастих країв. Описуючи широку, плавну дугу, він летів униз, у море. Знизу майнули білі баранці на хвилях… вони наближалися невмолимо швидко… якщо «Люцифер» не розіб’ється об хвилі, падаючи з такою швидкістю в море, то він обов’язково потоне, потоне, це вже кінець, ніщо не врятує його…

Різноколірні візерунки закрутилися перед очима Олеся, попливли прилади і циферблати, рукоятки і екрани, затанцювало все навколо. З кволим стогоном юнак безсило відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. Втомлений мозок ще не повністю оправився від попередніх вражень і не витримав цього нового страшного напруження. Олесь знепритомнів…

2. РОЗПОВІДЬ ВАЛЕНТО КЛАУДО

Він прийшов до пам’яті у вже знайомій йому маленькій каюті, на тому ж таки вузькому ліжку. Біля нього сидів Валенто Клаудо — і його добре, лагідне обличчя було стурбоване, він не зводив погляду з обличчя юнака. Щойно Олесь повільно розплющив очі, Валенто обережно поплескав його по плечу.

— Нарешті, — мовив він, посміхаючись. — Нарешті, хлопче, ти опритомнів. Ех ти, орел! А мені, між іншим, здавалося, що ти взагалі міцний! Ну, як ти себе почуваєш?

— Добре, — відповів Олесь, ніяково посміхаючись. Йому було соромно, що все так сталося.

— Ну, то й гаразд, що добре, — вів тим часом Валенто Клаудо. — Все ж таки, бери ось, випий оце. — Він простягнув юнакові склянку з якоюсь жовтуватою рідиною. — Воно мусить тебе підбадьорити, зміцнити…

Олесь повільно пив ароматну й солодкувату рідину і дивився на руки Валенто. Які вони міцні й великі, справжні руки робітника — і в той же час спритні й лагідні. Ось Валенто взяв його зап’ястя, трохи притиснув, шукаючи пульс, — і зробив це так м’яко, так обережно і вміло, наче був досвідченою медичною сестрою!

— Випив? Ну, я бачу, все стає на своє місце, та й пульс у тебе вже рівний, — ще раз поплескав він юнака по плечу. — Можеш сідати і навіть вставати. Досить вилежуватися! У нас тут, знаєш, усі чимсь зайняті, всі мають своє діло. Один ти нероба, тільки й того, що лежиш, наче безнадійно хворий. А насправді ти в повному порядку, лише вдаєш хворого, ач, який хитрий! Але я тебе наскрізь бачу, не будь я Валенто Клаудо! Сідай!

Олесь сів на ліжку. Справді, він тепер відчував себе набагато краще.

— А тепер вставай, вставай негайно! — навмисно суворо наказав Валенто, роблячи вже знайомий юнакові грізний вираз обличчя. Олесь ледве не пирснув зо сміху — такий кумедний був той вираз! Тим часом Валенто Клаудо підійшов до вікна. — Еге, та ми вже під’їжджаємо, — мовив він, наче юнак знав, про що йде мова.

— Куди під’їжджаємо, Валенто?

Олесь і собі подивився у вікно. За прозорим грубим склом він побачив дикий пустельний пейзаж. Вони їхали широким степом, порослим рідкою пожовклою травою. Де-не-де підносилися руді скелі — і так безлюдно було навколо, що здавалося, ніби ніколи тут і не ступала людська нога. Ані будинку, ані дерева — самий голий степ і скелі… А «Люцифер» помітно уповільнював швидкість.

Валенто повернувся до Олеся. Тепер його обличчя стало серйозним, навіть сумним. Та й голос бринів незвично, коли він заговорив:

— Це місце, хлопче, не має назви. Воно не позначене на карті. Але настане час — і тут, у цьому скелястому степу, височітиме величний пам’ятник. Бо це місце шанує кожен чесний іберієць, як священну згадку про прекрасних людей, що любили народ більше за власне життя…

Він замовк. Олесь нічого не розумів і тільки запитливо поглядав на Клаудо.

— Зажди трохи, Олесю, — сказав Валенто. — Я спитаю Капітана. Якщо він дозволить, я візьму тебе з собою. Зажди тут! — і вийшов з каюти.

"Люцифер" спинився. Він стояв серед голого степу, в місці, яке нічим не відрізнялося від інших, повз які він щойно проїжджав. Що ж це таке? Що мав на увазі Клаудо, коли говорив таким піднесеним голосом про це зовні нічим не примітне місце?..

Пролунав уже знайомий юнакові мелодійний дзвінок, який, мабуть, був сигналом про зупинку і вихід з «Люцифера». Двері каюти розчинились, і в них показалася міцна, кремезна постать Валенто.

— Ходімо, Олесю, — сказав він. — Капітан дозволив мені взяти тебе з собою.

Вони пройшли коридором. Олесь побачив, як з інших дверей з’явилося ще кілька чоловік у таких самих робочих синіх комбінезонах, як у Валенто Клаудо. Ці люди вийшли з автомобіля і повільно рушили кудись убік від шляху — слідом за Сивим Капітаном, який, мабуть, вийшов раніше за них. Валенто мовчки пропустив Олеся перед собою, а потім м’яко взяв юнака за руку і пішов туди, куди вирушили його товариші.

Капітан ішов кроків за п’ятнадцять попереду. Як і завжди, він був без кашкета, вітерець ворушив його кучеряве каштанове волосся з сріблястим сивим пасмом. Він ішов рівними, впевненими кроками, вибираючи шлях поміж камінням і скелями. І тепер Олесь побачив, що в руках Сивого Капітана був чи не цілий оберемок квітів — червоних та білих троянд і гвоздик. Що це могло означати?..

Валенто трохи нахилився до юнака її тихо заговорив:

— Ці скелі, Олесю, бачили те, що навіки залишиться в серці іберійського народу. Вони бачили славних героїв, які віддавали життя за волю і щастя народу; бачили злочинців і вбивць, які, засукавши рукава на скривавлених руках, байдуже розстрілювали тих героїв… А, ти не знаєш цього! То слухай, я розповім тобі.

Голос Валенто звучав глухо і схвильовано.

— Ще тоді, коли кривавий Фернандес захоплював владу, він знав, що зможе перемогти й утриматися тільки в тому разі, якщо безжально знищить тих, хто стояв йому на перешкоді. А на перешкоді йому стояли чесні люди. То були люди, які розуміли, що Фернандес несе на багнетах своїх прислужників і наймитів кінець народній волі, несе народові злидні й лихо. Ці люди вирішили боротися проти Фернандеса до кінця. І вони перемогли б, вони вигнали б з країни і самого Фернандеса, і його поплічників, коли б фалангістському генералові не допомагали зброєю чужоземні фашисти, які підтримували його. А в чесних людей не вистачило зброї — і вони змушені були відступати перед озброєними до зубів головорізами Фернандеса…

Валенто на хвилину замовк — і Олесь не смів порушити мовчання, бо відчував, як тяжко його другові згадувати й говорити.

— Патріоти відступали, — вів далі Валенто Клаудо. — Вони змушені були відступати в цей степ, відстрілюючись із-за скель. А фалангісти оточували їх. І не було вже ніякого виходу… Патріоти відстрілювались до останніх патронів. Але скінчилися й вони, ті лічені патрони… Патріоти не могли навіть кинутися в рукопашний бій, бо назустріч їм били автомати й кулемети фалангістів. Що лишилося їм робити? І вони вийшли з-за скель назустріч убивцям, тримаючись за руки і співаючи пісню патріотів… Фалангісти не задумалися ні на мить. Вони відкрили автоматний і кулеметний вогонь, впритул розстрілюючи чоловіків і жінок, старих і молодих, заливаючи суху землю гарячою кров’ю людей, в яких не лишалося ніякої зброї, крім гордої пісні патріотів… Люди падали біля цих скель і вмирали… А тих, хто не мав щастя вмерти відразу, фалангісти добивали пострілами в голову…

— Мерзенні вбивці! — вихопилося в Олеся, що відчував, як збуджено, схвильовано стукотить його серце.

— Так загинули майже всі патріоти, оточені фалангістами серед цих скель, — продовжував похмуро Валенто Клаудо. — Випадково врятувалися лише поодинокі люди, які знепритомніли від ран і фалангісти вважали їх мертвими… Скільки врятувалося тоді патріотів? Може — п’ять, може — десять… із кількох сотень тих, що загинули тут… Один з них лежав отам, біля тієї високої скелі. Він опам’ятався вночі, коли фалангісти вже пішли. Побачив навколо себе гори трупів, гори мертвих друзів… і хотів залишитися серед них і померти разом з ними, померти, як і вони… бо навіщо людині жити, коли вмерли ті, кого вона любила і хто любив її?.. Але тієї ж ночі сюди прийшли селяни, що прочули про той жахливий розстріл. Вони поховали мертвих і винесли звідси кількох живих… в тому числі і цю людину…

— І це був ти, Валенто! Я знаю, це був ти! — збуджено вигукнув Олесь. Він і сам не знав, звідки виникла в нього ця впевненість, але юнак усією душею й серцем-відчував, що то був Валенто Клаудо: стільки суму, стільки щирого глибокого почуття бриніло в його голосі…

— Хіба це, Олесю, має значення? — гірко посміхнувся Валенто. — Хай то був я, — що змінюється від цього?.. Загиблих друзів і товаришів не врятуєш, не повернеш до життя… Ну, досить про це, тепер ти знаєш, що то за місце… і чому воно священне і для мене, і для всіх тих, хто любить народ Іберії, пригнічений кривавим Фернандесом і його поплічниками…

— І тут буде ще великий пам’ятник, буде, Валенто, я вірю в це! — палко сказав Олесь, стискаючи міцну руку свого друга і заглядаючи йому в очі.

Валенто Клаудо мовчки схилив голову. Вони йшли поруч слідом за іншими, наближаючись до високої скелі, яка немов панувала над сусідніми. Ось Сивий Капітан спинився біля неї. Спинилися й інші у глибокому, урочистому мовчанні. Ніхто не рухався, всі мов завмерли, дивлячись на похмуру скелю.

На ній, високо над землею, був викарбуваний простий хрест, а під ним слова:

"Живі — безсмертним!"

Рука невідомого патріота зробила в скелі цей напис, увічнивши ним любов і повагу людей, які залишилися жити, до тих, хто віддав своє життя в ім’я народу і став безсмертним..

Мовчання тривало. Нарешті Сивий Капітан високо підніс руки з білими й червоними трояндами і гвоздиками, наче простягаючи їх до похмурої скелі, яка була свідком героїчної загибелі патріотів. Широким жестом кинув він угору запашні квіти. Вони злетіли в повітря і рясним яскравим дощем упали до підніжжя скелі, вкривши барвистим килимом суху землю біля нього

І знов тривало урочисте мовчання, яке було справді красномовнішим від усяких слів. Олесь відчув, як здригнулася рука Валенто Клаудо, яку він усе ще тримав, і побачив як по щоці його друга скотилася важка сльоза.

Сивий Капітан рвучко повернувся і, не дивлячись ні на кого, рушив назад, до «Люцифера». І так само мовчки всі кинули останній погляд на високу скелю, повернулися і пішли слідом за ним. Лише біля автомобіля Валенто Клаудо сказав Олесеві:

— Сьогодні, хлопче, роковини з дня загибелі патріотів…

Олесь міцніше стиснув його руку. Юнак зрозумів чимало нового для себе за цей короткий час, слухаючи схвильовану розповідь Валенто і потім, стоячи в мовчанні біля високої похмурої скелі. Він зрозумів, які благородні, глибокі почуття єднали людей, що оточували мовчазного і суворого Сивого Капітана; він побачив мужню й щиру душу Валенто Клаудо, яку той відкрив перед ним, і відчув ще більшу повагу і симпатію до нього і його товаришів…

Як шкода, що він не знає нічого ні про них, ні про оповитого похмурою таємницею Капітана, ні про самий «Люцифер» з його чи не фантастичними можливостями! Хто ці люди, що скупчилися навколо Сивого Капітана? Може, теж волелюбні іберійські патріоти, як і Валенто Клаудо? Напевне, так. Яку мету мають вони перед собою? Визволення своєї батьківщини з-під ярма жорстокої фалангістської диктатури? Але ж хіба спроможні кілька людей, бодай у їх розпоряжденні й є «Люцифер», зробити щось вирішальне в боротьбі з такою страшною силою, як фалангістська організація, що обплутала цілу країну, та ще й спирається на поліцію, жандармерію і військо?..

Заглиблений у міркування, юнак і не помітив, як опинився біля самого «Люцифера», перед легкою драбиною, що вела до його дверей. Раптом він несподівано почув своє ім’я. Це звертався до нього Сивий Капітан, що спинився у дверях машини.

— Зайди до мене, Олесю, — сказав він, — я хочу з тобою поговорити.

Голос його звучав дружньо, очі дивилися на юнака привітно, і все ж таки Олесь відразу розгубився. Про що може говорити з ним ця людина, яка по суті тримає в своїх руках його долю? І що станеться, якщо Сивий Капітан накаже йому залишити "Люцифер"?..

Проте Валенто Клаудо вже підштовхнув його:

— Іди, хлопче: коли Капітан щось каже, то треба виконувати негайно! Чуєш?

3. ЗАЛИШТЕ МЕНЕ У ВАС!

Усе ще вагаючись, Олесь відчинив прозорі двері, що вели до кабіни керування «Люцифером», і спинився. Сивий Капітан уже сидів у кріслі біля пульта керування і щось записував, тримаючи на колінах товстий зошит. Він підвів голову, почувши кроки, й уважно подивився на юнака, немов приглядаючись, вивчаючи щось у ньому. Це тривало, можливо, всього секунду чи дві, але Олесь знову, як і тоді, коли Капітан уперше зайшов до каюти, де він лежав з пов’язкою на голові, відчув, що ця людина дивиться на нього з якоюсь незрозумілою зацікавленістю. Як і тоді, в глибині гострих сірих очей Капітана наче спалахнув ледве помітний вогник, — спалахнув і сховався. Що це означало, Олесь не розумів, але він ладен був присягтися, що в тому уважному погляді не було нічого неприязного і навіть байдужого.

— Сідай, Олесю, — мовив нарешті Капітан, закриваючи зошит і повертаючись усім корпусом до юнака. Його рука вказала на друге крісло поруч з ним.

Олесь слухняно сів. Він з повагою дивився на Сивого Капітана. Йому дуже подобалося і викликало безмежне довір’я це енергійне, вольове обличчя з тонкими, мужніми рисами і впевненим прямим поглядом сірих очей з-під кошлатих густих брів.

— Давай, друже мій, поговоримо про твої справи, — почав Капітан. — Ти вже ніби одужав і відпочив. Скажи мені, ти й зараз нічого не пам’ятаєш про себе? Ну, хто ти, звідки й куди їхав?.. Тільки не хвилюйся, просто спробуй згадати. Ти розумієш і переконався вже, мабуть, що я не ворог тобі, правда?

О, в цьому Олесь був певний, — і він з готовністю кивнув головою.

— Так от, чи не пощастить тобі щось згадати про себе?

Голос Капітана звучав дуже щиро: так може говорити, думав Олесь, тільки той, хто хоче допомогти, як справжній старший друг і товариш. А втім, що міг відповісти збентежений юнак? Від усієї душі він прагнув згадати бодай що-не-будь про себе й своє минуле — і не міг! Проклята сіра пелена, проклята важка ковдра, яка вкрила собою все те, що було з ним раніше, придушила, пригнітила його пам’ять!

— Не можу… нічого, нічого не пам’ятаю, — болісно вимовив він, з благанням дивлячись прямо в очі Капітанові, наче намагаючись хоч тим поглядом переконати його в своїй щирості. — Повірте мені, я не обманюю вас… мені нема чого приховувати… але я нічого не пам’ятаю… і не розумію, звідки це взялося…

Сивий Капітан лагідно поклав йому руку на плече:

— Я вірю тобі. Інакше ти не був би тут, зі мною, на моєму "Люцифері". Розумієш? Адже мене ніхто не примушував брати тебе, коли ти лежав там, на дорозі, біля залізниці… та ще й залишати тут, у машині, виходжувати тебе після потрясінь, які ти пережив.

— Я можу тільки дякувати вам… як рідному батькові, — вихопилося в Олеся від чистого серця. Капітан ледве помітно здригнувся, але зразу опанував себе.

— Дякувати мені не треба… в мене були на те свої причини. Як ти сказав? "Як рідному батькові", так? Ну, ото й стався до мене саме так, згода?

Дивна, немовби й зовсім невластива цій твердій, мужній людині розчуленість забриніла в тих словах Сивого Капітана, а рука його ще лагідніше поплескала по плечу юнака, який, не замислюючись ані на мить, відповів:

— Хіба можу я не погодитися, якщо ви дозволяєте?

— От і добре. А те, що ти втратив пам’ять, не страшно, це тимчасове явище. Таке з тобою трапилося внаслідок потрясіння, якого ти зазнав під час залізничної катастрофи. Вчені називають такий стан людини амнезією. Мине деякий час, ти остаточно заспокоїшся й одужаєш, до тебе цілком повернеться пам’ять. Запевняю тебе: що менше ти думатимеш про свою хворобу, то скоріше вона покине тебе. Певна річ, я не знаю, як саме це станеться. Іноді в таких випадках пам’ять повертається до людини відразу, а іноді потроху, поступово. Але повертається обов’язково! Головне, повторюю, не думай про це, не хвилюйся. Все буде гаразд — і дуже скоро, от побачиш!

Він говорив так переконливо, що не можна було не повірити його словам. Олесь слухав Капітана і відчував, наче щось зігрівається в його душі, наче починає розходитися той безнадійний морок, який огортав її весь цей час. А Сивий Капітан говорив уже далі — так само дружньо і співчутливо:

— Отож, будемо вважати, що з цим ми покінчили. Але постають ще й інші питання, які нам з тобою треба вирішити. Насамперед, що ти думаєш робити далі?

Це запитання було для Олеся чи не найважчим. Та хіба і в нього самого думки не поверталися весь час до одного і того ж: яка доля чекає його тепер, що мусить він робити?.. Чи можна було знайти на все це відповідь?.. Юнак безпорадно дивився на свого співрозмовника, який, мов розуміючи його стан, продовжував:

— Ти потрапив до мене випадково. Вірніше, я примушений був узяти тебе на «Люцифер», щоб не залишати в руках агента поліції, яка чомусь дуже цікавиться тобою. Я добре знаю, що таке фалангістські жандарми, знаю, що кожен, на кого вони полюють, вартий допомоги. Тому я вирішив допомогти й тобі. Але — що робити з тобою тепер?

Він задумливо дивився на Олеся, немов зважуючи всі можливості.

— Можна, наприклад, залишити тебе в якомусь місті чи селі. Проте місцеві жандарми одразу зацікавляться тобою, запитають, хто ти й звідки. Документів у тебе немає. Вони затримають тебе, почнуть з’ясовувати і кінець кінцем довідаються, що ти той самий юнак, якого поліцейський агент загубив під час залізничної катастрофи. Ну, далі твоїй долі можна буде тільки співчувати… Бо сказати, що я допоміг тобі втекти від поліції, хай навіть і не з твоєї волі, — це значить ще більше утруднити твою долю. Ти ж бачиш, як «прихильно» ставиться до мене поліція… Що ж робити?..

Капітан запитливо поглянув на Олеся, наче вагався. Зате юнак уже зробив свої висновки і палко промовив:

— Дозвольте мені залишитися тут, у вас!

— Залишитися на "Люцифері"? — немовби здивувався Сивий Капітан. — Але ж ти мав уже змогу переконатися, що поліція завзято полює і на мене, й на мій "Люцифер"…

— Їй легше схопити мене самого, — резонно зауважив Олесь.

— Це, звичайно, так, — погодився Капітан. — З цього погляду тобі безпечніше бути на "Люцифері", ніж будь-де… принаймні доти, доки ти на згадаєш, у чому тебе звинувачує поліція і як ти можеш захищатися…

Він замовк, міркуючи. Олесь не зводив з нього очей і гарячково думав: цієї хвилини вирішується його доля, Сивий Капітан може погодитися залишити його тут, а може й відмовити… треба, треба негайно довести йому, що відмовити не можна, треба упросити його, треба… І юнак швидко, плутано заговорив:

— Залиште мене тут, у вас! Я знаю, що не можу бути вам корисним поки що, бо нічого не вмію… але обіцяю, клянуся вам робити все, що ви скажете… виконуватиму яку завгодно роботу… тільки не кидайте мене напризволяще… мене схопить поліція… і тоді… — Він не знаходив слів, плутався в них, і тільки його великі очі горіли пристрасним благанням.

— Але ж ти не знаєш нічого ні про мене, ні про мій "Люцифер"…

— Зате я вірю вам усім серцем… і поважаю вас!

— Ти не знаєш тих, з ким я зв’язав свою долю, з ким тобі доведеться тут жити…

— Я знаю Валенто! І коли інші такі, як він, я певен, що полюблю їх, як його!

— Ти не уявляєш собі, який небезпечний і важкий шлях я обрав. Переді мною великі труднощі і небезпеки, Олесю! Мене чекають, можливо, загрозливі несподіванки… навіть великий смертельний риск…

— Я не боюсь з вами нічого! Дозвольте мені залишитися, прошу вас! Ви казали, щоб я ставився до вас, як до рідного батька, правда?

— Так, — коротко відповів Сивий Капітан. Але в цю мить Олесь помітив, як раптом змінився вираз його обличчя. Немовби в ньому з’явилося дивне страждання, сірі очі потемнішали, зволожилися. Це тривало якусь мить, тільки одну невловиму мить, — але було, було!

— От я й прошу вас, як рідного батька: не кидайте мене, залиште на "Люцифері"!

Сивий Капітан підвівся. Обличчя його знову набуло звичного вигляду людини, яка твердо знає те, чого вона хоче. Голос його лунав упевнено й рішуче, коли він мовив:

— Гаразд, Олесю. Ти вже не маленький, з тобою можна говорити, як з дорослою людиною. Я залишу тебе тут. Тільки обіцяй мені, що ти ще подумаєш, коли довідаєшся, хто я і які мої наміри. Тоді ти зможеш змінити своє рішення.

— Ніколи, ніколи я не зміню його!

— Гаразд, побачимо. Тоді тобі треба знати, що…

Відчинилися двері. На порозі з’явився Валенто Клаудо. Він тримав у руці якийсь папірець. Обличчя його було збуджене.

— Пробачте, Капітане, — сказав Валенто, — ось лист, який щойно одержали.

Сивий Капітан узяв папірець. Його сірі очі швидко пробігли по рядках. Ніщо не змінилося в його обличчі, коли він відповів:

— Значить, Валенто, ми мусимо допомогти йому.

— Спасибі, Капітане! — вихопилось у Валенто Клаудо з виразним полегшенням.

— Дякувати нема за що, — спокійно зауважив Капітан. — Беріть з собою Олеся, Валенто, і йдіть до каюти. Хлопець втомився від нашої розмови. Хай відпочине… Через дві години ми будемо біля столиці і зробимо те, що від нас залежить.

Він одвернувся, вважаючи розмову закінченою, і впевнено поклав руки на рукоятку пульта керування.

Валенто Клаудо й Олесь вийшли з кабіни. І в ту ж мить залунав дзвінок, який сповіщав команду «Люцифера», що автомобіль вирушає в путь.

1. ПОЧАТОК РОЗМОВИ

Вони сиділи один біля одного на вузенькому ліжку в маленькій каюті, яка потроху ставала вже для Олеся звичною. Юнак уже знав, що ця каюта належала його новому другові, знав, що в таких самих каютах жили на "Люцифері" й інші члени команди, по двоє в кожній. Тим ліжком, яке тепер було віддане Олесеві, раніше користувався один з механіків машини, що недавно через хворобу змушений був лягти до лікарні.

У каюті точилася розмова. Власне, то була не розмова, бо говорив весь час Валенто Клаудо, а Олесь захоплено слухав його, спершись ліктями на коліна і поклавши на долоні підборіддя. Підлога каюти разом з ліжком раз у раз легко погойдувалась — і юнак розумів, що «Люцифер» кудись мчить з великою швидкістю. Олеся не дивувала відсутність поштовхів, властивих рухові кожного автомобіля: адже він перебував не на якомусь звичайному автомобілі, бодай і дуже удосконаленому, а на "Люцифері", який мав фантастичну здатність мчатися з величезною швидкістю, навіть не торкаючись колесами дороги. Чим пояснювалася ця незрозуміла здатність, — юнак, звісно, не знав, як не міг би він пояснити й інших чудодійних властивостей дивної машини, де все вражало і здавалося неймовірним: і ті екрани, на яких стовбури дерев наче танули і ставали прозорими, відкриваючи окові спостерігача те, що приховувалося за ними; і загадковий штурвал у кабіні Сивого Капітана, який самостійно, немов розумна істота, повертався і керував машиною без дотику рук водія, та ще й на вузькій, звивистій дорозі; і те, що «Люцифер» міг стрибнути з кручі в море — і залишитися непошкодженим… та хіба мало було тут чудес техніки, з якими чи не на кожному кроці стикався вражений Олесь, кожного разу майже не вірячи своїм очам?..

Та все це зараз відійшло ніби на другий план, було відтіснене в уяві юнака іншим, тим, що неквапливо, рівним голосом розповідав йому Валенто Клаудо. Валенто говорив стримано, спокійно, але Олесь відчував, що під тією зовнішньою стриманістю приховується хвилювання щирої людини, душа якої не може залишатися спокійною, коли нею оволодівають згадки про страждання інших. Олесь не зводив очей з Валенто, слухаючи його розповідь. Він бачив, як час від часу хмурнішає обличчя його друга, як на нього мов набігає тінь, — і тоді хмурнішав і сам юнак, відчуваючи, як глибоко хвилює його доля того, про кого розповідав Валенто. І от що розповів Валенто Клаудо Олесеві.

2. ЕРНАН І АЛЬВАРЕС

Талановитий інженер і дослідник Ернан Раміро привернув до себе увагу товаришів і професорів ще задовго до того, як він блискуче закінчив фізичний інститут у столиці. Це було задовго й до того, як державну владу в Іберії захопила чорна фалангістська партія на чолі з генералом Фернандесом. Коли б тоді Ернана Раміро спитали, хто такі фалангісти, — молодий студент тільки недбало відмахнувся б: що йому до тих фалангістів, які про щось шалено галасують, комусь погрожують, чогось домагаються? Це щось таке, зв’язане з політикою. А саме політика завжди була чимсь цілком стороннім для Ернана Раміро, бо всі його інтереси поглинала наука, її глибина, її сяючі неозорі обрії, до яких ведуть людину надійні щаблі математичних висновків, сміливих і дотепних логічних побудов, — непорушні щаблі, створювані завжди нестримним, охопленим одвічною жагою пізнання людським розумом.

Відважний людський розум, озброєний наукою, розкриває перед нами найглибші вражаючі таємниці Всесвіту, сягаючи далеко поза найвіддаленіші галактики. І той же самий допитливий людський розум проникає в найтонші загадки атомного ядра, досліджуючи те, що й зовсім недоступно людському оку, грунтуючись виключно на теоретичних міркуваннях. І тоді захоплене людство довідується про непорушну єдність усього, що створює невичерпний Всесвіт, — від гігантських космічних сонць, що велично линуть у неосяжному холодному просторі, до найменшої частки атомного ядра, до важкого протона і байдужого до всього нейтрона. Все пов’язане непорушними науковими законами, все складає одне величезне ціле — без кінця і без краю.

Хай багато чого ще не знає наука, хай щоразу стикається вона з новими й новими загадками й таємницями природи, — сміливий людський розум поступово розкриває їх, з’ясовує й переможно просувається далі й далі. Що з того, що людство ніколи не зможе до кінця пізнати таємниці матерії, бо вона невичерпна? Це ж тільки краще для людини, бо завжди, скільки б не існувало людство, виникатимуть перед нею, перед її світлим розумом нові й нові проблеми, питання, завдання. Значить, завжди, перед людством будуть широко відчинені двері до дальшого, ще глибшого пізнання світу й природи. Що може бути прекраснішим для людського розуму, ніж такі величні, невичерпні перспективи?..

Так міркував, так палко доводив друзям пристрасний молодий студент Ернан Раміро. І якою жалюгідною, не вартою уваги річчю здавалася йому жорстока і дріб’язкова політика, що нею займаються різні там партії та угруповання, — фалангісти, соціалісти, анархісти, комуністи тощо! Це все, як презирливо казав Ернан Раміро, призначене для натовпу, для задоволення його мізерних побутових потреб, для задоволення честолюбства політичних ватажків. Хіба можна порівнювати ці мізерні, обмежені інтереси з захоплюючими своєю величчю прагненнями скерованої в невичерпне майбутнє науки?.. Та лише сама енергія атомного ядра дасть людству незрівнянно більше, ніж обіцяє йому не тільки одна якась політична партія, а й усі вони, разом узяті! А енергія атомного ядра, в свою чергу, то лише малесенька частка тієї неймовірної сили й могутності, яку дасть людству наука… Про що ж тут далі говорити?..

Таємниці далекого Всесвіту, хоч які велетенські вони були, не приваблювали Ернана Раміро.

— Я — людина практична, мене цікавить те, що можна використати, — посміхаючись, казав він. — А Всесвіт, космос тощо, певна річ, хоч і дуже красиві й романтичні, але надто далекі; я ж хочу займатися тим, що, зрештою, принесе в мої руки практичну користь. Великий космос цього мені не дасть. А малесеньке атомне ядро, механіка — дадуть!

Саме в цій галузі він і працював. І працював не як студент, який покірно і слухняно виконує вказівки професорів, побоюючись самостійності. О ні! Ернан Раміро був зліплений з іншого тіста. Побудова нових сміливих теорій і найскладніші, найтонші експерименти, які злякали б декого з досвідчених дослідників, — ось що тягло Ернана Раміро до себе, наче магніт. Ще студентом він написав оригінальну наукову працю під назвою "Деякі особливості поділу електричних сил в атомному ядрі", підкріплену разючими наслідками його власних експериментів на цю тему. Навколо праці студента Ернана Раміро розгорнулися пристрасні наукові суперечки, вона була невдовзі перекладена на інші мови і надрукована в наукових журналах багатьох країн.

І ця ж таки праця поклала фундамент міцної дружби між Ернаном Раміро і Анхело Альваресом, теж студентом, який не менш пристрасно захоплювався іншою галуззю новітньої техніки — електронікою і автоматикою. То була дружба двох ентузіастів науки, дружба, що грунтувалася не тільки на взаємних симпатіях і повазі, а й на спільному переконанні, що в результаті такого єднання можна досягти надзвичайних наслідків. Анхело Альварес, який полюбляв точні й стислі формулювання, одного разу так висловився з приводу цього:

— Архімедові потрібен був важіль, щоб перекинути земну кулю. Застаріла техніка! Ми з Ернаном зробимо це легше. Він дасть потрібну енергію, а я — засоби керування тією енергією. Тримайся, стара Земле!

Ернан Раміро не заперечував. Так само, як Анхело вірив у його здібності фізика-атомника, так і Ернан захоплювався конструкторським талантом Альвареса і чудодійним умінням його справді золотих рук. Наполеглива праця Ернана Раміро тільки обіцяла разючі наслідки в майбутньому; тим часом Анхело Альварес вражав усіх уже тепер чи не кожною своєю новою роботою, новою конструкцією. Здавалося, що досить йому було зацікавитися певною ідеєю, як вона без найменшої затримки перетворювалася в його свідомості на закінчену механічну систему. Насвистуючи нескладну мелодійку, він легко, майже недбало накидав на шматку паперу прозорі штрихи рисунка чи ескіза. І за тим рисунком або ескізом одразу можна було будувати бездоганний механізм, який починав працювати майже без налагоджування чи підгонки.

— Ти, Анхело, і сам як той автомат, — жартував Ернан. — Досить вкинути в тебе ідею, як ти у відповідь майже негайно викинеш з себе готову конструкцію! Твоя механічна черепашка — твій прообраз, бо ти так само автоматично знаходиш вірний шлях, як і вона.

Він мав на увазі чудодійну механічну "черепашку, виготовлену Альваресом, ще коли він був студентом-першокурсником, у години дозвілля, як забавку. Але та забавка примушувала всіх, хто бачив її в дії, розгублено розводити руками і без кінця дивуватися.

Уявіть собі невелику округлу річ завдовжки не більше п’ятнадцяти сантиметрів на малесеньких, непомітних зовні, коліщатках, прикриту зверху овальним блискучим панциром, що надавав їй подібності до черепашки, хоч, правда, тільки з одним скляним оком, яке містилося у передній частині панцира.

Анхело Альварес ставив свою черепашку посередині кімнати й казав:

— Ну, дитино, побіжи під крісло на тому кінці кімнати. Як я гукну, ти й побіжиш, гаразд? А щоб тобі було на чому продемонструвати свій розум, я поставлю різні перепони. І він розставляв на шляху черепашки стільці, клав на підлогу книжки тощо. Потім голосно гукав:

— Вперед, черепашко!

І механічна черепашка бадьоро вирушала в путь. Вона неквапливо, як і належить черепашці, повзла по підлозі наміченим напрямком, самостійно спиняючись перед перешкодами; на хвильку немов замислювалася перед ними, потім повертала, обходила ніжку стільця чи книжку і повзла далі до заздалегідь вказаного крісла, до своєї мети. Ніхто нею не керував, ніхто не торкався її, — а вона повзла й повзла, вибираючи собі шлях, наче розумна жива істота!

Коли черепашка майже досягала мети, Альварес несподівано грізно гукав:

— Стій! Тут не можна!

І черепашка слухняно спинялась. Вона застигала на місці, мов міркуючи. А тоді повертала, обходячи те місце, на яке їй забороняв ступати володар, і повзла далі, аж доки не залазила під призначене крісло. Анхело весело кричав їй:

— Назад, дитинко, до мене!

Вкрай вражені глядачі бачили тоді, як черепашка поверталася і так само неквапливо вирушала в зворотний шлях, до свого господаря. Вона так само обережно обходила всі перешкоди, прямуючи до Альвареса, який зустрічав черепашку оплесками і додавав:

— Ну, друзі, я думаю, що й ви похвалите її, чи не так?

Не варт, мабуть, говорити, що всі присутні охоче нагороджували розумну механічну черепашку бурхливими оплесками, наче вона розуміла й це.

На всі запитання друзів про будову черепашки Альварес недбало відповідав:

— Нічого дивного. Трошки фотоелементів, трошки мікрофонів, трошки напівпровідникових приладів, трошки реле — і все. От коли Ернан дасть мені потрібну атомну енергію, — тоді ви й справді побачите чудеса автоматики й електроніки! О, ми з ним таке збудуємо, що й не снилося світові!

Весь інститут ходив дивитися й на інше чудо техніки — механічні руки, сконструйовані і збудовані Анхело Альваресом, коли його другові треба було провести небезпечні експерименти з штучними радіоактивними речовинами. Ернан Рамі-ро мусив маніпулювати тонкими інструментами з-за бетонної стіни, щоб на нього не вплинули шкідливі випромінювання. Альварес прийшов другові на допомогу, яка справді була неоціненною.

Ернан всовував кисті рук у своєрідні стальні рукавички, зроблені наче з металевої луски, — вони дещо нагадували залізні рукавички стародавніх рицарів. Складна система важелів від тих рукавичок проходила крізь канали в бетонній стіні і закінчувалася двома механічними руками, кожна з яких мала по три стальні пальці. Крізь перископ Ернан бачив те, що відбувалося за бетонною стіною, де були такі самі інструменти, як і ті, що стояли перед ним. Він брав ці інструменти своїми руками в металевих рукавичках — і стальні руки за стіною точно повторювали кожен рух його пальців, брали такі ж самі інструменти, маніпулювали ними обережно й безпомилково.

Сміючись, Альварес пропонував кожному бажаючому поголити його бритвою, яку триматимуть металеві руки, — такий він був упевнений у точності їх рухів… Щоправда, на цю операцію охочих не знайшлося.

3. АРЕШТ ЕРНАНА РАМІРО

Закінчивши інститут, обидва друзі не розійшлися, як це частенької трапляється. Навпаки, їх дружба ще зміцніла. Саме в той час в Іберії державну владу захопили фалангісти з допомогою своїх чужоземних спільників, потопивши в крові опір прогресивних партій і патріотів. Ернан Раміро був так заглиблений у дослідження в своїй лабораторії, що лише згодом дізнався про політичні події в країні: адже все це його не цікавило. Правда, коли Анхело Альварес приніс до лабораторії газети з наказами генерала Фернандеса, Раміро нахмурився: надто вже все це виглядало брутально і жорстоко. Але у відповідь Альваресу, який тривожно спитав його, чи не позначиться все це на їхній роботі, він рішуче сказав:

— Ці політикани ні чорта не розуміють у наших справах. Це для них надто тонка матерія. Що б там не діялося, ми будемо, Анхело, займатися своїм. Ми з тобою були й будемо поза політикою, ми живемо в іншому світі, якого все це не стосується!

Анхело знизав плечима: він був не так певен, що становище не зміниться. Та, зрештою, він надто звик до рішучості свого друга, щоб сперечатися, тим більше, що до політики він ставився майже так само, як і Раміро. І вони наполегливо продовжували свою працю, про напрям і мету якої ніхто, крім них, не знав. О, як помилявся Ернан Раміро і разом з ним його друг Анхело Альварес! Але це вони зрозуміли тільки значно пізніше!..

Минув рік, другий. Напружена праця тривала. Ні їй, ні дружбі пристрасних дослідників не завадило те, що Ернан Раміро одружився з своєю лаборанткою, тихою і спокійною Хуанітою. Та й що могло змінитися? Як і раніше, чи не дві третини їх життя проходило в лабораторії, як і раніше, Хуаніта була надійною помічницею Ернана Раміро і Анхело Альвареса. А що вона стала дружиною Ернана, то це ще більше зміцнило їх взаємини, бо тепер у Анхело замість одного друга стало двоє, однаково близьких його серцю. А незабаром у те його щире серце ввійшла ще одна малесенька істота: у Ернана і Хуаніти народився син, сіроокий пустун Лорхе. І невідомо було, хто любив цього хлопчика більше, — Ернан, Хуаніта чи Анхело, який прив’язався до Лорхе, наче до власного сина.

А тим часом фалангісти дедалі ширше й глибше поширювали свою владу, підкоряючи собі одну за одною всі галузі життя країни. Хтозна, чи помічали це дослідники, з головою занурені в працю, в якій вони чітко розрізняли вже контури своєї заповітної мрії, втіленої в складних розрахунках і безлічі не менш складних рисунків, накреслених умілою рукою Анхело. Праця забирала майже весь їх час; а те, що лишалося, було присвячене спільному улюбленцеві, жвавому і пустотливому Лорхе.

Вперше дослідники відчули довгу руку фалангістів, яка намацала їх і наче зависла над їхньою працею, коли вони несподівано одержали розпорядження подати до міністерства науки вичерпні відомості про характер і мету своїх досліджень. Прочитавши цей категоричний наказ, Ернан Раміро похмуро всміхнувся:

— Бач, міністерство науки! Ну, я їм відповім. Хай розбираються!

Він написав у відповідь, що займається деякими теоретичними проблемами ядерної фізики, пов’язаними з використанням атомної енергії, — і вирішив, що з цим покінчено. На жаль, сталося не так.

Через деякий час до лабораторії з’явився якийсь чоловік в окулярах і з фалангістським значком на лацкані піджака; він показав повноваження міністерства науки і зажадав, щоб його ознайомили з точним напрямом досліджень і документацією лабораторії. Він поводився, як людина, що навіть і думки не припускає про можливість опору його вимогам. Більше того, з його запитань можна було відразу зрозуміти, що цей чоловік знає значно більше, ніж написав Ернан Раміро в своїй відповіді міністерству науки. Ставало ясним, що фалангісти про щось пронюхали. Звідки? Невже ж серед технічних працівників лабораторії знайшовся такий, що інформував їх?.. Певна річ, ніхто з тих технічних працівників не знав справжніх задумів і мети Раміро і Альвареса; але деякі деталі праці могли наштовхнути зацікавлених осіб з міністерства науки на непотрібні друзям догадки.

Так чи інакше, непрошений гість з міністерства науки викликав у запального Ернана Раміро таке обурення, що інженер, незважаючи на застережливі погляди й знаки Хуаніти й Альвареса, майже виштовхнув його за двері, виразно попередивши, що взагалі не радить йому більше з’являтися в лабораторії.

— Бо це може загрожувати вам, пане, деякими особистими неприємностями, — додав Ернан дуже багатозначно.

А втім, людину в окулярах, мабуть, трудно було збентежити, бо вона не менш значуще відповіла, виходячи:

— Спасибі за попередження, але гадаю, що ви, пане Раміро, наражаєтесь на значно більші неприємності.

— Геть! — закричав Ернан Раміро.

Він іще стояв посеред кімнати, важко дихаючи, коли почув тихий голос Хуаніти, яка говорила Альваресу:

— А тепер, Анхело, давайте негайно збирати всі креслення й записи. їх не можна лишати тут. Якщо фалангісти почали щось робити, то вони вже не відступляться.

— Що ти хочеш сказати, Хуаніто? Що ти маєш на увазі? — здивовано спитав Раміро, враз забувши про своє збудження.

— Всі креслення й записи треба сховати в надійному місці, — так само тихо пояснила Хуаніта. — Ти, Ернан, поводишся, наче мала й нерозумна дитина. Навіщо ти вигнав цього чоловіка? Хіба ти не розумієш, що це нічого не дасть, бо в їх руках — сила? Що ти можеш протиставити їм? Ах, Ернан, Ернан!..

Вона сказала це дуже переконливо, — так переконливо, що Раміро не знайшов одразу, що відповісти. Він перевів погляд на свого друга: Анхело не дивився в його бік, а слухняно збирав креслення і складав їх на великий стіл.

— Значить, ви обидва проти мене? — палко вигукнув Ернан. — Що ж, на вашу думку, я мусив скоритися цим пройдисвітам? Адже ясно, що вони мають на меті накласти свої брудні лапи на нашу працю!

— Ми не проти тебе, навпаки, за тебе, Ернан, — мовила Хуаніта. — Але треба було діяти інакше… Ну, тепер не варт про це говорити, діло зроблене. Нам лишається тільки добре сховати креслення й записи. Звісно, не в лабораторії, а десь в іншому місці. І заздалегідь підготуватися, вирішити, що саме казати, коли вони знову прийдуть. А це станеться незабаром…

Вона мала рацію. Фалангісти не марнували часу. Тієї ж ночі до лабораторії з’явилася жандармерія в супроводі того самого чоловіка в окулярах. І поки уповноважений міністерства науки задавав арештованим Ернану Раміро і Анхело Альваресу стандартні запитання відносно віку, професії, місця народження тощо, жандарми старанно обшукували приміщення і збирали всі аркушики паперу, де було хоч що-небудь написане. Коли вони скінчили, чоловік в окулярах недовірливо поглянув на зібране і спитав Ернана:

— А де ж основні записи вашої наукової праці?

— Це все, — твердо відповів інженер.

— Ну, якщо ви не хочете говорити зараз, то ми знайдемо засіб зробити вас балакучішим, — недбало кинув чоловік в окулярах.

— Подивимось, — презирливо відповів Раміро.

— І ви також твердите, що тут усі записи? — перепитав чоловік в окулярах Альвареса. Той мовчки кивнув головою.

— Гаразд, — зловісно мовив уповноважений. І ще додав: — Раджу вам, пане Раміро, попрощатися з вашою дружиною й сином. Вас обох з паном Альваресом перевезуть до слідчої в’язниці, де будь-які побачення заборонені.

Щось наче холодною важкою рукою стиснуло серце Ернана. Він подивився на мовчазну Хуаніту, що встигла ввійти до лабораторії з внутрішніх кімнат, де вони жили. Вона тримала за руку зляканого Лорхе — тільки три дні тому хлопчикові сповнилося шість років. Інженер поцілував сина, притиснув до грудей дружину. Хуаніта сказала тільки одну фразу:

— За мене не турбуйся, Ернан.

їх вивели. Того разу Ернан Раміро бачив Хуаніту з Лорхе востаннє. Та хіба ж він міг тоді знати це?..

4. МИ ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ВСЕ!

Потяглися довгі дні ув’язнення. Найважчим для Раміро і Альвареса була відсутність звичної любимої праці. Ніхто, звісно, не заважав дослідникам думати; але їм не давали ні шматка паперу, ні олівця. Регулярно через кожні два-три дні їх викликали на допити. І це теж було вкрай одноманітним, бо весь допит щоразу крутився навколо одного й того ж: у чому полягала робота дослідників і де сховані записи. Раміро і Альварес трималися стійко, повторюючи попередні відповіді.

Ернан Раміро твердо знав: його можуть розіп’ясти, але він не віддасть у брудні лапи насильників-фалангістів наслідки своєї багаторічної праці! Він був певен, що й Анхело не скориться.

Та ось друзів розлучили, перевели в окремі камери. Перед розлукою вони стиснули один одного в обіймах:

— Тримайся, Анхело!

— Прощай, Ернан!

І знов — хіба міг Ернан Раміро знати, що й справді Анхело Альварес прощався з ним назавжди, що ніколи в житті він не побачить уже свого відданого друга?..

Вже на третій день після того Ернана Раміро викликали на черговий допит. Слідчий одразу сказав йому:

— Немає рації далі відмовчуватися, Раміро. Ми знаємо все. Нам відомий не тільки напрямок вашої роботи, а й мета.

Ернан Раміро здивовано поглянув на слідчого. Той спокійно продовжував:

— Ваш друг Анхело Альварес розповів нам усе.

— Ви брешете! — вихопилось в інженера.

— Подивіться.

Слідчий показав йому верхню частину протоколу. Рукою Анхело там було написано:

"Вважаючи, що дальший опір недоцільний, я вирішив розповісти тут усе, що складало зміст моєї спільної праці з Ернаном Раміро. Нашою метою було…"

Дальші рядки закривала рука слідчого, який спокійно спитав інженера:

— Сподіваюсь, ви впізнаєте почерк Альвареса?

Раміро мовчав, безпорадно дивлячись на протокол. Так, безумовно, це був почерк Анхело Альвареса, він не міг не впізнати його! Але як же сталося, що друг…

— Гадаю, тепер ви розумієте, наскільки недоцільне ваше мовчання? — вів далі слідчий. — Тим часом вам досить лише підтвердити свідчення Альвареса й ознайомити спеціалістів, яких ми призначимо, з наявним станом роботи в лабораторії, і всім цим неприємностям, — слідчий обвів широким помахом руки навколо, що, очевидно, мусило означати в’язницю, — буде кінець. Подумайте, Раміро! Вас чекає слава, загальне визнання, особиста подяка каудільйо — слава йому! — найкращі умови подальшої праці, ордени і відзнаки… Все буде до ваших послуг!

Ернан Раміро слухав слідчого, а в мозку його билася одна думка, одна-єдина: "Анхело, Анхело, як міг ти скоритися, зрадити, віддати їм нашу таємницю!.. О Анхело, я так вірив тобі!.."

Слідчий нахилився через стіл до Раміро:

— Вам навіть нічого зараз не треба писати, — продовжував він умовляти інженера. — Це все формальності. Тільки скажіть нам, де саме ви сховали рисунки й наукові записи…

І тоді Ернан Раміро випростався. Наче вогонь виблиснув у його очах. Він зрозумів! О Анхело, як міг я сумніватися в тобі, мій друже, мій брате!

— Досить, пане слідчий, не витрачайте марно часу, — мовив він презирливо. — Все ясно. Вам не пощастить обдурити мене цією фальшивкою, — вказав він на протокол, ніби написаний рукою Анхело Альвареса. — Заберіть її геть і можете далі не вмовляти мене, бо все одно я нічого вам не скажу!

Слідчий люто глянув на нього. Мабуть, він уже вважав, що виграв складну гру, і тому тепер йому було особливо досадно.

— Це ваше останнє слово? — спитав він іще.

— Останнє.

— Що ж, побачимо. В нас є ще деякі засоби, — загрозливо процідив слідчий і натиснув кнопку дзвінка, викликаючи охорону. — Ми ще побачимося, Раміро, — кинув слідчий, коли Ернана виводили.

Але чомусь слідчий не поспішав з новим викликом Ернана Раміро на допит. Минали дні, — тоскні, одноманітні, заповнені самими думками, тривожними і плутаними. Так, слідчий зірвався останнього разу, коли, пригнічений повідомленням про несподівану зраду Альвареса, Ернан і справді вже міг скоритися. Слідчий видав себе, запитуючи Раміро про місце схованки рисунків і записів! Коли б Анхело розповів насправді, то він сказав би й про це. Значить, протокол його допиту був фальшивкою, за допомогою якої слідчий хотів зламати опір Ернана!

З цього нічого не вийшло. Гаразд. Але тепер, напевне, слідчий намагатиметься таким самим способом вплинути на Анхело. Ернан уявляв собі, наче бачив на власні очі, як Альваресу теж показують протокол допиту його друга, як Анхело приголомшено дивиться на той протокол, написаний нібито справді рукою Ернана: адже фалангістські шантажисти й пройдисвіти вміють добре підроблювати почерки, Ернан уже пересвідчився в цьому. І тепер слідчий вдруге вже не зробить помилки… А що, як Анхело повірить фальшивому протоколу і скориться?.. Від самої думки про це Ернан Раміро зривався з місця й починав несамовито бігати по вузькій камері. Він ладен був битися головою об стіну, але що це дало б? Тоді, у слідчого, він засумнівався в своєму другові; чи ж не засумнівався й Анхело в ньому? І нічим, нічим він не може зарадити справі, не може повідомити Анхело, він безсилий у цій клятій кам’яній клітці!..

Слідчий кинув наприкінці розмови ту загрозливу фразу про якісь інші засоби. Що він мав на увазі?.. Та невже ж ці мерзотники, переконавшись, що Раміро і Альварес нічого не скажуть, вирішать заподіяти якесь лихо Хуаніті… чи маленькому Лорхе?.. Ні, ні, це неможливо, навіть у бездушних вбивць є якісь залишки совісті, існують межі, яких ніхто не може перейти! І все ж таки, — що мав на увазі слідчий, промовляючи ті свої останні слова, що звучали, як одверта погроза?..

Минуло ще кілька днів і кілька безсонних ночей. І нарешті Ернана Раміро знову викликали на допит.

— Чи не передумали ви, Раміро? Востаннє раджу вам облишити опір. І ми забудемо всі неприємності, — сказав йому слідчий.

Інженер уперто хитнув головою:

— Ні! Я нічого не скажу.

— Побачимо, побачимо, — майже співчутливо мовив слідчий. І від цієї несподіваної інтонації, яка звучала тут, у в’язниці, наче глузування, в Ернана Раміро похололо в душі. Ні, ні, не може бути, цього не може бути, ні!

Але це було так.

Слідчий натиснув кнопку дзвінка. Ввійшло два охоронники. Слідчий кивнув їм на Ернана. Охоронники стали позаду інженера й поклали йому на плечі міцні руки. Слідчий подзвонив іще раз.

Знову відчинилися двері. Ернан Раміро рвонувся з стільця, на якому сидів. Але важкі руки охоронників утримали його на місці. Глухий стогін, схожий на приглушене ридання, вихопився з грудей Ернана. Хуаніто, моя Хуаніто!..

Двоє фалангістів у чорних сорочках ввели до кімнати Хуаніту. Мабуть, їй самій важко було йти, бо вони тримали її під руки. Хуаніто, що вони зробили з тобою, моя любов, моє щастя!..

Хуаніта ледве стояла на ногах. Подерті рукави плаття не прикривали багрових синців на її ніжних руках. На схудлому обличчі застиг вираз страждання. Великі смутні очі спочатку ніби не бачили Ернана. Проте ось у них спалахнула радість. Хуаніта похитнулась, простягла вперед руки:

— Ернан!

Вона ледве не впала. Фалангісти підтримали її — і вона повисла на їх руках. Тільки великі очі, очі любої Хуаніти наче наблизилися до Ернана, вони горіли пристрасним почуттям, вони немов прагнули перелити в Ернана мужність і силу.

Наче крізь вату, Ернан Раміро почув розмірені слова слідчого, звернені до нього. Слідчий говорив:

— Як бачите, Раміро, ваша впертість привела до того, що ми змушені були арештувати вашу дружину й довідатися в неї про сховані вами креслення і записи…

— Але я нічого, нічого їм не сказала, Ернан! — вигукнула Хуаніта.

— Так, можу ствердити це, — озвався слідчий. — Ваша дружина відмовилася говорити щось про рисунки та записи, бо, очевидно, й досі перебуває під вашим впливом, Раміро. І ви бачите на власні очі, до чого це призвело. Адже ми з свого боку змушені були, хоч це й дуже прикро для нас, вжити деяких заходів впливу на неї. Щоправда…

— Мерзотники! Кати! — не стримав обуреного вигуку Ернан Раміро. — Ви мордували жінку, ви мучили її! Та я… — Він знову рвонувся з стільця, і знову дужі руки охоронників спинили його. Краплини поту виступили на лобі інженера.

— Щоправда, — вів далі слідчий, ніби й не чув вигуку Раміро, — це поки що теж не дало наслідків. Але в нас є час… і засоби теж… Так от, Раміро, ви можете вибирати: або скажете нам те, що ми вимагаємо, або ми кінець кінцем дізнаємося про все самі від вашої дружини. Попереджаю вас, ми не спинимося, поки не одержимо потрібних відомостей. А ви, здається, любите вашу дружину…

— І тому не кажи їм нічого, Ернан! Будь мужнім, Ернан, не кажи нічого! Благаю тебе…

Рука одного з фалангістів брутально затулила Хуаніті рот. Люба, рідна Хуаніто, хіба ж усі ті рисунки й записи варті твоїх страждань?.. Навіщо вони мені, коли я бачу, як ті кати мучать тебе, моє життя, моя любов, Хуаніто?!

— Отже, Раміро, я чекаю вашої відповіді, — пролунав сухий і холодний голос слідчого.

Ледве ворушачи пересохлими губами, інженер прошепотів:

— Я згоден… я скажу вам усе… тільки відпустіть її…

— Ернан! Ти не зробиш цього! Ернан!

Хуаніта несподіваним ривком звільнилася з рук фалангістів і кинулася до чоловіка. Але вона була надто слаба. Ступивши крок, вона впала б на підлогу, коли б її знов не підхопили фалангісти. Та вона все ще повторювала:

— Ні… ти не зробиш цього, Ернан… не зробиш!..

Слідчий махнув рукою. Фалангісти вивели Хуаніту з кімнати…

— Я ручуся вам, Раміро, що ми одразу відпустимо вашу дружину, як тільки ви дасте нам потрібні відомості, — сказав слідчий, посуваючи до себе папір. — Я слухаю вас, говоріть!

І тоді Ернан Раміро скорився. Він розповів про все — і про зміст своєї роботи, і про таємне місце в садку біля їх будинку, де він з Хуанітою і Альваресом закопали під магнолією креслення та наукові записи. Як мало все це важило для нього зараз, коли перед очима стояло змучене, схудле обличчя любимої дружини!..

Повернувшись до камери, Ернан Раміро довго сидів на ліжку, обхопивши голову руками. Так, от і закінчилося все, — боротьба за те, щоб не віддати в брудні лапи фалангістів свій винахід, мрію цілого життя і його, і Анхело Альвареса, наслідки багаторічної наполегливої праці… Він скорився, віддав усе, щоб врятувати від катування Хуаніту: хіба ж міг Ернан зробити інакше? Хіба осудить його за це Анхело? О Хуаніта, звідки в неї така твердість, що вона вистояла і жодного слова не сказала фалангістам, які мучили її, та ще й закликала чоловіка не скорятися, — така завжди тиха, лагідна Хуаніта… Зате тепер усе позаду, всьому кінець…

Проте це був не кінець.

Наступного дня Ернана Раміро знов привели на допит. Слідчий вороже глянув на нього з-під насуплених брів і сказав:

— Я бачу, Раміро, що ви й далі вважаєте за можливе водити нас за ніс.

Ернан дивився на нього, нічого не розуміючи. В чому річ? Адже він сказав усе, нічого не приховав.

— Ви насмілилися дати мені брехливі відомості про місце схованки креслень і записів, — продовжував слідчий. — Ми перекопали чи не весь сад і нічого не знайшли.

— Креслення і записи закопані під магнолією, як я і сказав вам, — ствердив Ернан.

— Не брешіть! Там нічого немає. Чи скажете ви, нарешті, де ви їх сховали?

— Клянуся, що вони там. Я сам закопував їх під магнолією! Може, ви в чомусь помилилися, не там шукали…

— Не базікайте нісенітниці, Раміро! Не вам учити нас шукати! В усьому садку не лишилося сантиметра неперекопаної землі. Кажіть, де креслення й записи?

Ернан мовчав. Його пальці були стиснуті до білого. Що він міг сказати? Тепер він розумів: креслень і записів немає під магнолією, де він їх тоді закопав, тому що Хуаніта після його арешту переховала їх. Це було єдине пояснення. Навіщо вона зробила це? Невідомо. Та сказати про це слідчому означало б наразити її на нові муки, нові страшні допити. І Ернан мовчав.

— Отже, не хочете відповідати? — погрозливо зауважив слідчий. — Ну, що ж, ми спитаємо про це вашу дружину, Раміро.

— Ні! Не робіть цього! Я розповім усе. Я напишу все заново, нічого не приховаю! Тільки залиште Хуаніту, залиште!

Проте слідчий байдуже махнув рукою:

— Нам потрібні креслення і записи. Поновлюючи, ви можете щось приховати. А нам потрібно все. Скажете, де ви їх сховали?

Ернан безпорадно схилив голову. Слідчий подзвонив.

— Відведіть його, — сказав він охоронникам. І кинув Ернанові наостанок: — Ви самі винні, Раміро, в тому, що ми змушені далі допитувати вашу дружину. Але ми дізнаємося, про все дізнаємося, запевняю вас!

5. ВІДЧАЙ І ПОРОЖНЕЧА

Про те, що сталося потім, Ернан Раміро довідався лише значно пізніше, в концентраційному таборі, куди його зрештою перевели після року перебування у в’язниці. Слідчий помилився, він ні про що не дізнався!

Дивними, заплутаними шляхами дістаються до відрізаних од світу довічно ув’язнених людей звістки! Кружним шляхом — від одного до другого й третього — мандрують ті звістки, доки не дійдуть до того, хто роками чекає їх, може, і краще було б тій людині зовсім не знати нічого, щоб не розірвалося на шматки її серце, щоб невимовний біль не розкраяв душу…

Слідчий помилився. Хуаніта не сказала нічого навіть під допитом третього ступеня, коли її катували безжалісні фалангістські звірі. Вона не витримала мук, вона померла під час чергового допиту, шепочучи побілілими губами:

— Ернан… Лорхе…

Помер і Анхело Альварес, який ще в слідчій в’язниці захворів на сухоти. Переведений до концентраційного табору, він сконав протягом двох місяців. А маленький Лорхе?..

Після арешту Хуаніти його віддали до дитячого будинку, створеного фалангістською поліцією для належного, з її погляду, виховання дітей державних злочинців і довічно ув’язнених. Це виховання було таким дбайливим, що маленький Лорхе, звиклий до пестощів ніжної матері, зів’яв під муштрою фалангістських опікунів, як тендітна квітка, позбавлена світла й вологи. Його не стало вже через півроку. А втім, чи ж не такою самою була доля й переважної більшості дітей, які потрапляли до тих будинків?..

Світ, колись такий широкий, сповнений мрій, прагнень, сміливих поривань і надій, став тепер для ув’язненого номер 467 517, колишнього інженера Ернана Раміро, порожнім. Був колючий дріт табору, були стіни барака, була безглузда праця в каменоломні, яка притуплювала свідомість. І більше нічого. Порожнеча в душі й серці. Так минали місяці, сірі, одноманітні, так минув рік, півтора. Іноді ув’язнений номер 467 517 мимоволі згадував жорстокі, вкрай безсердечні слова, які промовив слідчий, повідомляючи його про переведення до концентраційного табору:

— Ви вперті, Раміро. Але не менше уперті й ми. Ви відмовилися дати нам потрібні відомості. То ваша справа. Ми могли б покінчити з вами. Але не робимо цього. В концентраційному таборі ви матимете час усе добре обміркувати. Ми не турбуватимемо вас нагадуваннями, ми терплячі. Здоровий глузд підкаже вам зрештою, що немає рації чинити дальший опір. Ми міцніші. Сила в наших руках. Табір і його каменоломні підтвердять вам це. І коли вони допоможуть вам зрозуміти, що краще скоритися, повідомте нас. Ми чекатимемо, хоча б це тяглося й десятки років.

"Краще скоритися", — сказав слідчий… Мабуть, справді, краще було б скоритися, тільки тоді, з самого початку. А тепер — навіщо йому все те, що здавалося колись таким привабливим, важливим, дорогим? Навіщо й саме життя?.. Втрачене все: любима Хуаніта, маленький Лорхе, вірний друг Анхело, зникли без сліду всі наукові записи, всі креслення… Порожнеча, суцільна порожнеча! Чим міг би він заповнити її навіть у тому разі, коли б скорився, пішов на службу кривавим пройдисвітам-фалангістам? Адже тепер йому все байдуже, ніщо не зможе захопити його, запалити, як тоді, раніше… ніщо, крім, можливо, помсти катам. Але для цього треба було б вирватися звідси, з-за колючих дротяних загорож концтабору. Та хіба ж це можливо?..

6. СПРАВУ РАМІРО ЗАКРИТО

Так звана "справа інженера Ернана Раміро" тим часом лежала на полицях управління поліції разом з сотнями й тисячами інших «справ». Вона була закрита й передана до архіву лише тоді, коли поліція одержала від адміністрації концтабору короткий рапорт, у якому зазначалося:

"Повідомляємо, що ув’язнений номер 467 517 загинув під час перевезення партії робочої сили з нашого табору до нових каменоломень на острові Сан-Карло. Морський транспорт уже виходив з гавані, коли раптом у воду звалився недбало закріплений якір, потягнувши ланцюг за собою. Важкий ланцюг, розмотуючись, збив за борт ув’язненого номер 467 517, який перебував поблизу. Транспорт було негайно спинено, але знайти потерпілого не вдалося. Очевидно, він був поранений чи вбитий ударом якірного ланцюга і зразу ж таки потонув, про що й повідомляємо".

Цей рапорт був підшитий до папки, що мала назву "Справа інженера Ернана Раміро". На самій же папці з’явився розмашистий напис червоним олівцем:

"Справу закрити, передати до державного архіву. Ув’язненого номер 467 517 (він-таки інженер Ернан Раміро) вважати померлим".

…У рапортах і справах державної іберійської поліції не знайшла, певна річ, свого відбитку маленька і зовсім незначна подія, що мала місце через два тижні після перевезення партії ув’язнених на морському транспорті до нових каменоломень на острові Сан-Карло. Ця, можливо, й справді не варта уваги поліції подія полягала в тому, що пізно ввечері до маленького будинку на околиці містечка Карданова, де жила старенька тітка Хуаніти, підійшов невисокий чоловік у плащі з піднятим коміром, у глибоко насунутому капелюсі. Чоловік озирнувся, переконався, що поблизу нікого немає, і тоді обережно постукав у вікно.

Через хвилину вікно відчинилось, і з нього визирнула стара жінка, яка недовірливо і боязко вдивлялася в напівтемряву. Чоловік мовчки зсунув капелюха назад і промовив усього кілька слів. Стара жінка скрикнула від несподіванки й сплеснула руками. Чоловік зробив знак перестороги і рушив до дверей будинку.

Він пробув там близько години — і за цей час у вікні маленького будинку лише на кілька хвилин загорілося світло, яке потім знову погасло. Через годину чоловік вийшов з будинку, так само піднявши комір плаща і глибоко насунувши капелюха. Хода його була непевна, він похитувався, наче трохи п’яний чи приголомшений якоюсь несподіваною і вражаючою звісткою.

Чоловік ішов і йшов, не дивлячись навколо, заглиблений у тяжкі думки. Він навіть не помітив, коли вийшов на одну з центральних вулиць. Тільки сигнал автобуса, що обганяв його, повернув, мабуть, чоловіка до дійсності. Тоді чоловік озирнувся, наче згадуючи, де він.

Було вже досить пізно, на малолюдній вулиці горіли подекуди ліхтарі. Чоловік наблизився до одного з них, ще раз озирнувся. Поблизу нікого не було. Тоді він вийняв з кишені конверт, розкрив його і повільно, слово за словом ще раз перечитав листа. Ось що було написано в ньому:

"Мій любий, мій єдиний Ернан! У мене немає змоги порадитися з тобою, але я знаю, певна, що ти схвалиш зроблене мною. Не може бути сумніву, що вони шукатимуть креслення й записи. Ти, звісно, не скажеш, де вони сховані, і Анхело також не скаже. Будь певен, що і я не видам нашої таємниці! Але ми сховали ці папери надто поспішно, їх можуть знайти під магнолією. Тому я переховала їх. Тепер вони закопані у сусідньому саду, біля лівого кута альтанки, яку видно з вікна лабораторії. Там ти їх і знайдеш, коли повернешся. Я вірю і знаю, що ці люди, якими б вони бездушними і жорстокими не були, не заподіють тобі шкоди, бо сподіваються використати твій талант у своїх цілях. Ти повернешся, Ернан, і переховані мною папери допоможуть тобі закінчити працю. Не думай про нас з Лорхе: у нас вистачить терпіння дочекатися тебе! Ти повернешся, Ернан, повернешся, хоч я й не знаю, коли це станеться… Любий мій, що б не трапилося, пам’ятай про те, як любила й любить тебе твоя Хуаніта і як вона палко хоче, щоб ти завершив свою працю. Нікому й ніколи твоя Хуаніта не розкриє схованки, креслення й записи чекатимуть тебе, коли б ти не повернувся! Ах, любий мій, яка я щаслива, що можу зберегти їх для тебе! Цілую тебе міцно і вірю в тебе, вірю, що ти закінчиш свою працю, якою ми так пишалися, мій Ернан!

Твоя Хуаніта".

Чоловік одвів вологі очі від листа і подивився вдалину. Поодинокі ліхтарі неспроможні були розігнати нічну темряву, запізнілі перехожі поспішали кудись вулицею. їх чекали затишні будинки, родини — дружини й діти, які любили їх. Чоловік стояв біля ліхтаря. Йому не було куди йти. Його ніхто не чекав. Він був один, на самоті з своїми думками, з своїм сумом — і з цим листом у руках, листом від Хуаніти, яка до останньої хвилини вірила, що її Ернан повернеться. Від Хуаніти, яка віддала життя для того, щоб Ернан закінчив свою працю, якою вона пишалася разом з ним… Хуаніто!

Чоловік у плащі з піднятим коміром труснув головою. Він раптом відчув, що йому жарко, і зняв капелюха. В його каштановому волоссі ясно вирізнялося широке сиве пасмо. Чоловік сховав лист у кишеню і пішов уздовж вулиці, в нічну темряву, в невідоме майбутнє, до праці в ім’я тієї, хто в останньому своєму листі закликав його перемогти…

Валенто Клаудо замовк. Олесь широко розкритими очима дивився на нього, на його виразне добре обличчя, на якому зараз був незвичний сум і глибоке хвилювання.

— Значить, Ернан Раміро врятувався? — спитав нарешті Олесь. — Але як?

— Хіба це має значення, хлопче? Врятувався — і все. Тільки знає про це лише кілька чоловік. Тепер у тому числі і ти, — задумливо відповів Валенто Клаудо.

— І його називають Сивим Капітаном? — не вгавав збуджений Олесь. — Через те сиве пасмо у волоссі, так? І він закінчив свою працю, збудував цей чудесний «Люцифер»? Значить, саме «Люцифер» він задумав колись збудувати, працюючи з Анхело Альваресом? І йому допомогли ті креслення, які зберегла для нього Хуаніта? Так, Валенто? Та скажи ж, нарешті, так? Яка надзвичайна людина! Як треба його поважати, в мене просто слів немає, щоб висловити своє захоплення! Валенто, говори, що ж далі, говори!

Валенто Клаудо підвівся. Він подивився просто в очі юнакові, наче бажаючи прочитати його думки. А тоді коротко мовив:

— Те, що було раніше, ти вже знаєш, Олесю. Я розповів тобі. А те, що буде далі, ти побачиш на власні очі. Адже ти залишаєшся з нами, я чув? Ну, значить, будеш нашим товаришем. До речі, мушу тобі сказати, що це мені дуже подобається, друже мій!

І він міцно потиснув юнакові руку.

1. У РОБІТНИЧОМУ КВАРТАЛІ СТОЛИЦІ

Двоє людей швидкими кроками йшли вузенькою вуличкою робітничого кварталу столиці. Невисокий стрункий юнак у звичайному цивільному одязі, трохи повернувши голову до свого високого і кремезного супутника, уважно прислухався до його слів. Кремезний чоловік, дивлячись на одноманітні брудні будинки, поблизу яких не можна було знайти не лише зеленого деревця, а й жодної травинки, говорив:

— Те, що ти бачив у центрі міста, друже мій, то тільки бундючна вивіска, пишні декорації для влаштування парадів та замилювання очей чужоземним туристам. Палаци, розкішні готелі, пам’ятники… Самому лише славнозвісному каудільйо їх у центрі столиці поставлено вже аж чотири… щоб добронравні іберійці всюди могли милуватися з його пишних вусів, розсипу орденів на грудях і загального гордовитого вигляду великого Фернандеса, слава йому, тьху!

Високий чоловік так енергійно сплюнув убік, що його молодий супутник мало не пирснув зо сміху: так контрастувало це з попередніми висловами хвали каудільйо.

— Там, — продовжував високий чоловік, наче й не було нічого, — ти, звісно, можеш насолоджуватися прохолодою біля фонтанів у парках і садках, там по блискучому асфальту линуть найновіші автомашини, там вітрини розкішних магазинів, різноколірні неонові реклами, дзеркальні двері ресторанів… Усе там! А всього лише за кілька кварталів — отаке захоплююче видовище!

Він вказав рукою на купку напівголих дітей, що гралися серед брудної курної вулиці, на подерту білизну, що сохла, звисаючи з вікон прямо над головами прохожих, на закопчені стіни злиденних будинків, з яких позвалювалася штукатурка, залишивши по собі безформні зяючі дірки й плями.

— Чудове видовище! І отак живуть люди з року в рік, у гонитві за нужденним шматком хліба, отак зростають у пилюці й бруді. Та що до цього великому каудільйо? Адже чужоземні туристи не заїжджають сюди, їх приваблює в Іберії південна екзотика, великі ресторани, розваги в центрі столиці… Е, стій, не треба так поспішати!

Малесенький хлопчисько, живіт якого ледве прикривала куца сорочка, єдиний його одяг, розігнавшись, ткнувся в ноги високого чоловіка. Той розсміявся, схопив хлопчика міцними руками, підняв і поставив на тротуар:

— Бач, герой який! Ледве не збив мене з ніг. Ну, іди собі, іди, якщо ти так поспішаєш!

І лише згодом розгублений хлопчик, що так і стояв на тротуарі, не зводячи захопленого погляду з великого, як брила, лагідного незнайомця, помітив у себе в брудному кулачку чудесну цукерку, яку встиг всунути йому цей дивний чоловік.

— Ти от сказав, що тебе дивує вигляд цих дітей, Олесю, — продовжував тим часом говорити з своїм супутником високий кремезний чоловік, крокуючи вздовж вулиці. — А з чого б їм виглядати інакше? Так, вони виснажені, бо ж несолодко живеться дітям робітників у нашій щасливій Іберії, яка щодня з ранку й до вечора прославляє ім’я свого благодійника, великого каудільйо! Дуже несолодко… ще гірше, ніж дітям обідраних селян; ті хоч дихають свіжим повітрям, а не пилюкою брудних вулиць. Але, запевняю тебе, друже, них дітей, зрештою, виручає одне — здорова пролетарська кров. Утіха, звісно, не надто велика, але має своє значення. От я коли-небудь покажу тобі, яким колись був я у такому віці. У мене десь є фотокартка того часу, хоч і не знаю, звідки батькові пощастило дістати грошей на таку розкіш, як фотографування… Навряд чи по тій картці можна було б пізнати мене — і не тому, що картка погана. То само по собі. Проте такий я там нещасний, самі кістки та шкіра… сам дивуюся, звідки потім усе це взялося!

Валенто Клаудо (бо це був він) розправив широкі плечі й випростався. І справді, важко було уявити, що цей міцний чоловік, який міг правити за зразок атлетичної будови, був колись таким самим хворобливим, виснаженим і блідим хлопчиком, як ті, що зустрічалися тут, у робітничому кварталі столиці, чи не на кожному кроці. Олесь з повагою глянув на круті біцепси Валенто, які здувалися під рукавами його піджака. А скільки довелося пережити цій людині!

Клаудо помітив погляд юнака і усміхнувся.

— От і зараз, — продовжував він, — я покажу тобі одну дівчину, яка буде свого часу, гадаю, теж непоганим зразком людської породи, хоч тепер вона поки що й слабенька. Бач, це я кажу про Марту. У цієї дівчини теж справжня пролетарська кров. Це дочка Педро Дорільї, вантажника, мого давнього приятеля, з яким нас багато що зв’язує…

— Він теж патріот? І бився разом з тобою?

— Який же іберійський робітник не є патріотом, Олесю? — докірливо відповів Валенто Клаудо. — Чи ти думаєш, що робітники зможуть колись примиритися з фалангістським режимом, остаточно скоритися? Ні, друже мій, такого бути не може! Фалангістам пощастило захопити владу, розгромити робітничі організації, потопити опір у крові… але зажди, дай час! О, фалангісти ще відчують, що таке народний гнів! Та й Капітан…

Він раптом обірвав мову, наче вирішив, що сказав щось зайве.

— Що Капітан? — нетерпляче перепитав Олесь.

— Нічого, нічого, настане час — узнаєш сам, — відмахнувся Валенто. — Ми не про це говорили з тобою. Так от, Педро Дорілья, як я тобі казав, мій старий приятель. Колись ми з ним були на війні, вкривалися в окопах одним рядном. Тоді ми й зійшлися. Це — хороша, чесна людина. Тільки один є в нього недолік. Це те, що він завжди, скільки я його знаю, якось цурався політики й політичних справ, стояв осторонь від них. І не з обережності, а просто, як він пояснював мені, не мав до них смаку… Вважав, що політика — то не його діло, і все. І ніяк я не міг йому втлумачити, що так не годиться.

— Але ж, Валенто, так само ставився до політики, як ти розповідав мені, й Капітан… тобто, Ернан Раміро, — зауважив Олесь і відразу ж спинився. Бо Валенто Клаудо несподівано суворо глянув на нього і відповів якимсь чужим для юнака холодним і застережливим тоном:

— Ти, друже, Капітана не чіпай. Те, що він робить і вирішує, не нам з тобою оцінювати. Бо це — Капітан, а не хтось інший! Це людина, яка створила «Люцифер». Кожне його слово — закон. І ми мусимо беззастережно виконувати його, зрозумій це раз і назавжди.

Здивований Олесь мовчав. Так, він безмірно поважав Сивого Капітана. Спочатку його вражала твердість цієї загадкової мовчазної людини. Потім у юнака почала народжуватися щира й глибока пошана до надзвичайного технічного таланту Капітана. А ще пізніше Олеся остаточно захопила трагічна історія інженера Ернана Раміро, і він усією душею відчув, як його серце сповнюється співчуттям і симпатією до стійкої, незламної людини, що пройшла такий важкий життєвий шлях і не скорилася, не здалася, а знайшла в собі сили для продовження початої колись складної і важкої праці.

Звичайно, Олесь не знав нічого про наміри Сивого Капітана, про мету, досягнення якої об’єднувало творця і командира «Люцифера» з тими людьми (в тому числі і Валенто Клаудо), що складали екіпаж чудесного автомобіля. Та хіба ж могли бути сумніви в тому, що ті наміри й мета були благородними?

Але одна справа — глибоко і щиро поважати й навіть любити Сивого Капітана, і зовсім інша — дивитися на нього, немов на якусь надприродну людину, кожне слово якої є таким непорушним, чи не священним законом, що про нього нічого не можна й говорити, а тільки виконувати. Навпаки, якщо ти поважаєш і любиш людину, то ти просто зобов’язаний щиро говорити їй про те, що, на твою думку, можна було б зробити краще. Це ж звичайне і ясне правило. Ні, тут щось не так, якось воно у Валенто виходить дивно, не по-справжньому. Проте зараз про це говорити не можна було. Що ж, треба відкласти розмову до іншого, слушнішого моменту. Але ми ще поговоримо про все це, Валенто, ось побачиш, поговоримо і, можливо, навіть переконаємо тебе!..

2. ВИКИНУТА НА ВУЛИЦЮ

А Валенто Клаудо, мовби він і забув уже про недоречне з його погляду зауваження Олеся, вів далі своїм звичним, дружнім тоном:

— Отакий, кажу я тобі, був єдиний недолік Педро Дорільї, від якого, скільки мені відомо, він не вилікувався й досі. Ну, це не завадило все ж таки нам з ним бути добрими приятелями. Звісно, тепер ми зустрічаємося рідко, але час від часу бачимося, згадуємо про минуле… і навіть іноді мріємо про майбутнє, он як! Дуже добрий він чолов’яга, з чесною, щирою душею, той Педро Дорілья… Та ти й сам це відразу відчуєш, Олесю. І ото мене повідомили, що йому загрожує небезпека… дуже дивно, тим більше, що, як я вже сказав, політичними справами Педро ніколи не займався. Не розумію, в чому тут річ. Але все одно, треба його попередити і, можливо, допомогти. От ми майже й прийшли…

Вони завернули за ріг вулиці. І раптом голос Валенто обірвався.

— А що ж це робиться? — здивовано вигукнув він.

Обидва вони спинилися, вражені несподіваним видовищем, що відкрилося перед їх очима.

Посеред тротуару, перед старим засмальцьованим від багаторічної кіптяви будинком стояли, наче безпритульні, злиденні хатні речі: невеличка шафа, скриня, маленький стіл, два ліжка, кілька стільців, на яких лежали наспіх заповнені клунки. На одному з стільців сиділа дівчина років вісімнадцяти, схиливши голову на руку. Чорні її кучері розсипалися і впали вниз, закриваючи обличчя. Біля дівчини стояло кілька літніх жінок, які ніби втішали її.

— Та що це значить? Адже це — Марта! — вихопилося в Клаудо.

Швидкими кроками він підійшов до дівчини. Жінки розступилися перед ним. Олесь слідкував за Валенто. Він і зовсім нічого не розумів: якщо це та сама Марта, про яку щойно розповідав йому Клаудо, то чому ж вона сидить тут, на вулиці, на своїх речах?

— Марто! Що сталося? Чому ти сидиш тут? Де батько? — спитав Валенто Клаудо у дівчини, торкаючись своєю великою рукою її тоненького плеча. Дівчина підвела голову і враз зірвалася з місця. Сльози бігли по її обличчю, але це не зменшувало його принадності. Чорні аж до синього кучері ще більше відтіняли ніжну білість личка, на якому під пухнастими, красиво вигнутими бровами горіли великі темно-карі, майже чорні очі. Дівчина кинулася до Валенто Клаудо, обхопила його могутню шию руками, притиснулася до його високих грудей, немов благаючи захисту.

— Ах, дядю Валенто, дядю Валенто! — тужно говорила вона, захлинаючись від ридання. — Коли б ти знав!.. Чому ти не прийшов раніше… може, все сталося б інакше… а тепер я така нещасна, така нещасна…

— Та що трапилося, любонько? — намагався втішити її Валенто, гладячи неслухняні кучері. — Заспокойся, розкажи все як слід. Де батько? Що з ним?

Та якщо досі дівчина хоч і незв’язно, але все ж таки щось говорила, то тепер вона тільки гірко плакала, безсила щось сказати. Вона лише щільніше притискалася до Валенто Клаудо, який розгублено озирався навколо, не знаючи, як втішити Марту. А в неї виривалися тільки окремі слова:

— Батька… батька… забрали… ой, дядю Валенто!.. Нема батька!

Тоді Валенто Клаудо повернув голову до літніх жінок, що оточували їх і з жалем поглядали на дівчину.

— Та скажіть хоч ви кінець кінцем, що тут сталося?

Жінки, немов тільки й чекали цього запитання, враз заговорили, перебиваючи одна одну:

— Її батька арештували жандарми…

— Повезли на машині…

— Він якраз повертався додому з роботи після нічної зміни, а тут його вже чекали…

— Налетіли, наче ті хижаки…

— І враз схопили! Накинулися і спереду, і ззаду. Як вовки!..

— А потім зробили трус у кімнаті, все перевернули догори ногами…

— А домовласник, як дізнався про те, враз і викинув Марту з хати. Мовляв, якщо Педро арештували, то він не хоче рискувати своїм добрим ім’ям… Ще можуть вийти неприємності для нього…

— Та він бреше, не в тому річ! Ясно, платити за квартиру тепер нема кому, от він і викинув…

— Куди ж їй тепер, бідолашній, подітися? От і сидить тут на речах…

Марта мовчки плакала, все ще ховаючи обличчя на грудях Валенто Клаудо, який поступово починав розуміти, що скоїлося з його старим другом. Обличчя його спохмурніло.

— Так, — сказав він, нарешті, крізь зуби. — Так, виходить, Педро Дорілья все ж таки не обійшовся без політики… Тільки в чому тут річ? Ну, це з’ясуємо потім. Значить, ти, Марто, залишилася сама на вулиці?..

Дівчина так само мовчки кивнула головою і заплакала ще гірше…

— Ну, заспокойся, заспокойся. Адже сльозами тут не допоможеш. Треба щось робити.

На хвилинку Валенто Клаудо замислився. Рука його машинально погладжувала кучері Марти. Здавалося, дівчина послухалася його і потроху заспокоювалась. Вона вже не плакала, лише час від часу її тонкі плечі здригалися.

— Слухай, Марто, — мовив Клаудо, наче вирішивши щось. — Насамперед тобі треба влаштуватися. Не жити ж тобі посеред вулиці?

— Мені нема куди йти, — сумно відповіла дівчина. — Хіба ж ти, дядю Валенто, забув, що в нас немає в місті родичів… жили ми з батьком удвох, а тепер… — її голос увірвався від нового вибуху ридань.

— Зажди, зажди, так не можна, — бурмотів схвильовано Клаудо. — Ми ж умовилися з тобою, що ти заспокоїшся… бо ж так ми ні до чого не додумаємося. Чуєш, Марто?.. Ну?.. Досить! От, от, так уже краще. Звісно, я все це знаю, дитинко. Хм… ну, тоді ось що. Дивись, Марто, зі мною прийшов один хлопець. Я зовсім і забув про нього в цьому гармидері. От, ми ще з ним порадимось. Іди сюди, Олесю! Він, знаєш, Марто, хлопець непоганий, тямущий… Та ти подивися на нього!

Клаудо жартівливо примусив Марту повернути голову до Олеся. Дівчина на мить глянула на юнака з-під довгих вій — і знову сховала обличчя.

— Що ж ти мовчиш, Олесю? Е, та я бачу, що й ти розгубився!

І справді, юнак не міг відшукати жодного путнього слова. Він розумів, що мусить заговорити, що Валенто недаремно звернувся до нього: треба було відвернути думки Марти від того, що її мучило, якось розважити її. Але, як на лихо, він не міг нічого вигадати.

— Цього хлопця, Марто, звуть Олесем… трохи дивне для нашого з тобою вуха ім’я, але, зрештою, це неважливо, все одно, як, скажімо, Алексо. Можеш так і називати його, тобі буде зручніше…

Марта ще раз крадькома глянула на Олеся — юнакові здалося навіть, що з деякою цікавістю. А Валенто Клаудо вже щось вирішив.

— Слухайте, тітонько, — звернувся він до однієї з літніх жінок, що вже не раз і собі витирала сльози, дивлячись на Марту. — Допоможіть нам. Адже ви самі бачите, яке тут діло… Ви ж не відмовите в допомозі дівчині, яка потрапила в біду? Давайте ми залишимо у вас ці речі, скажімо, на якусь добу, а там усе з’ясується, гаразд? Ось вам, тітонько, трохи грошей, щоб хтось переніс до вас речі. А ми підемо. Нам треба ще багато чого обміркувати. Ходімо, ходімо, Марто, все буде гаразд. Бувайте, тітонько, спасибі вам! А ми, Марто, підемо з тобою насамперед до їдальні, поснідаємо. Ти ж, напевне, ще нічого не їла?..

3. ЯК БУВ СХОПЛЕНИЙ ПЕДРО ДОРІЛЬЯ

В маленькій їдальні на сусідній вулиці було в цей час безлюдно. Валенто Клаудо посадив Марту й Олеся за столик у кутку зали і замовив їм їжу. А собі взяв лише склянку кислого червоного вина.

Незабаром юнак і дівчина з апетитом їли, зрідка поглядаючи одне на одного. Олесь відчував деяку розгубленість: і як то він не міг знайти жодного підходящого слова там, на вулиці? Адже Марта, мабуть, вважає його зовсім дурним, незграбним… І коли зрідка дивиться на нього, то немов вивчає… погляне — і одразу ж знову відведе погляд… Цікаво, що ж вона справді думає про Олеся?..

Валенто Клаудо сидів навпроти них, маленькими ковтками пив вино, добродушно посміхався і жартівливо говорив:

— Люблю дивитися, як їсть молодь. От, наче й зовсім не хотіли, відмовлялися… А поставили перед ними їжу — дивись, звідки й апетит узявся! Не те, що ми, старики… Ну, доїли? Добре, добре! Що ж, хай вам дадуть іще по чашці кави, а ми тим часом поговоримо про деякі невідкладні справи. Треба ж щось вирішити. А щоб вирішувати, слід зважити на все, що сталося раніше.

Валенто Клаудо відставив свою склянку, обіперся на лікті і вже цілком серйозно сказав:

— З речами ми розпорядилися. Але ти, Марто, досі не розповіла мені докладно про те, що сталось. Я чув тільки тих тіток, а вони ж нічого не знають, крім самого факту. От, скажи мені, дівчино, в чому тут річ? Наскільки я знаю, Педро досі нічим не привертав до себе уваги поліції. І раптом — обшук, арешт… Як це зрозуміти, Марто? Батько щось накоїв?

Марта розвела руками:

— Коли б я знала, дядю Валенто!.. Це ж сталося так несподівано… Батько щойно повернувся з роботи, як його і схопили. А за що — звідки мені знати?

Валенто замислено подивився на неї:

— Та я й не сподівався, що ти надто багато знаєш. Тим більше, що навряд чи Педро дуже змінився за ті два місяці, які я його не бачив. Не думаю, щоб він раптом почав займатися політичними справами і зацікавив своєю особою жандармерію, та ще в такій мірі, щоб його заарештували… І все ж таки мусить бути якась, хоч найменша причина для всього цього… Слухай, Марто, а він останнім часом не розповідав тобі чогось незвичайного? Ану, згадай!

Дівчина подумала трохи і відповіла:

— Повернувшись з військового параду на Авеню-дель-Прадо, батько розповідав про появу там якогось казкового велетенського автомобіля, що спинив рух усіх машин, і панцерників, і танків… і що той автомобіль не могли пошкодити ні кулі, ні гранати… але про це гомоніли всі сусіди. Тільки та й різниця, що батько був на тому параді особисто і розповідав про те, що бачив на власні очі. І про те, як він чув голос якогось Сивого Капітана, що керував тим автомобілем, і…

Вона спинилася, боязко озирнулась навкруги. І тільки переконавшись, що в їдальні нікого, крім них самих, немає, закінчила пошепки:

— І погрожував урядові… і фалангістам теж…

— Е, дитинко, це все бачив і чув не лише Педро, а й тисячі інших людей, що були на параді, — відмахнувся Валенто. — За це не арештовують, бо тоді треба було б посадити у в’язниці десятки тисяч людей. Гаразд, згадуй далі. А що говорили жандарми, ти не чула?

Раптом Марта сплеснула руками.

— Ой, як же я зразу тобі цього не сказала! От, коли жандарми вже заарештували батька і повели його до свого чорного автомобіля, то інші з них почали обшукувати нашу кімнату. А я стояла й плакала… Вони лаялися, що нічого не знайшли, а тоді один з них, мабуть старший, ну, ніби їхній начальник, огидний такий, з червоною, як у п’яниці, пикою, сказав, що вони все одно витягнуть з батька те, що їм потрібно, що головне вони все ж таки зробили, схопили нарешті людину, яка має щільні зв’язки з Сивим Капітаном…

— Що? — здивувався Валенто Клаудо. — Це що ж вони, про Педро?

— Я тоді нічого не зрозуміла, бо дуже хвилювалась. А тепер розумію, що він говорив саме про батька. А яке ж він має відношення до того Сивого Капітана? Та батько знає про нього не більше, ніж усі інші люди, що були на параді… От бачиш, і ти теж дивуєшся, дядю Валенто!

Справді, Валенто Клаудо був украй здивований. Він недовірливо поглядав на Марту, зовсім забувши про недопите вино.

— Слухай, Марто, — мовив він нарешті. — Чи не переплутала ти чогось? Справді, може, вони казали це про когось іншого, а не про Педро? Адже це якась нісенітниця. Педро Дорілья — і Сивий Капітан! Мабуть, ти помилилася, дівчинко!

Вродливе обличчя Марти спалахнуло. Вона скоса поглянула на Олеся й ображено відповіла:

— Дядю Валенто, мені ж не п’ять років, я не дитина. Тоді я, правда, дуже хвилювалася. Але тепер що більше згадую, то більше переконуюсь, що старший жандарм говорив саме про батька. Адже він наче втішав інших і самого себе з приводу того, що вони нічого не знайшли в нашій кімнаті. І казав, що найголовніше вони все ж таки зробили — арештували того, хто чимало знає про Сивого Капітана. І ці слова я пам’ятаю дуже добре!

Валенто Клаудо помітно вагався. І Олесь добре розумів його, бо й сам був дуже здивований. Адже з того, що Валенто розповідав йому про свого старого друга, виходило, що Педро Дорілья взагалі ніколи не цікавився політичними справами, а тим більше нічим не був зв’язаний з Сивим Капітаном. Хіба ж Валенто не знав би про існування якихось таких зв’язків, коли б вони насправді існували?.. Дивно, дивно! Що ж це все може означати?..

Але ось Валенто рішуче крутнув головою:

— Щось тут не так, друзі мої! Проте нам зараз цього не розв’язати. Збирайтеся, підемо поговоримо з тим, хто, на мою думку, може справді розібратися, в чому тут річ, і вирішити, що нам робити далі з Мартою… та із Педро також. Безумовно, зав’язалася якась плутанина. Ти ж розумієш, Олесю, що Педро Дорілья ніколи не мав ніяких стосунків з нами… якщо не зважати на те, що ми з ним давні друзі…

— З ким ти сказав, дядю Валенто? — перепитала Марта, здивувавшись у. свою чергу. — З ким то — з вами?

Валенто Клаудо хитро посміхнувся:

— А тобі одразу все треба знати? Зажди, згодом довідаєшся. Не поспішай. І, між іншим, ось що я хочу сказати з приводу усього цього… гм…

Він підозріливо оглянувся. Але в їдальні, як і раніше, не було нікого, крім них. Тільки в дальньому кутку порався старий офіціант. Переконавшись, що ніхто його не почує, Валенто Клаудо закінчив, усе ж таки знизивши свій гучний голос:

— То, напевне, поліція і жандарми вже збилися з ніг, шукаючи декого… Ми з Олесем добре знаємо, кого саме, — підморгнув він юнакові. — І ти незабаром довідаєшся, Марто, якщо цей «хтось» не заперечить… Еге, от вони, ті жандарми і поліцаї, й кидаються всюди, сподіваючись щось винюхати. Та навряд чи їм пощастить у цьому, навряд!..

4. ХОСЕ ФРЕНКО НАТРАПИВ НА СЛІД

Не будемо говорити, чи мав Валенто Клаудо рацію, висловлюючи таку думку. Але в одному він не помилявся.

Особливо уповноважений державної поліції по розшуку і ліквідації «Люцифера» Мігель Хуанес не спав уже третю добу. Використовуючи свої широкі повноваження і допомогу самого начальника поліції, він поставив на ноги всю агентуру, всю таємну службу, щоб довідатися бодай що-небудь про особу загадкового Сивого Капітана та про місце, де міг переховуватися його "Люцифер".

Найбільш небезпечним і таємним, на його погляд, було те, що ось уже кілька днів жоден з агентів та інспекторів не повідомляв про «Люцифер». Загадковий сіро-зелений автомобіль ніде не з’являвся. Було ясно, що «Люцифер» десь переховується. Але — де саме? В усякому разі, не в Фонтіверосі, де весь час чергували поліцейські пости.

Так само не надходило ніяких відомостей і про особу самого Сивого Капітана, незважаючи на найсуворіші накази Хуанеса і грізного начальника державної поліції, що вимагали вивчити всі архіви, всі картотеки і з’ясувати, хто саме ховається під тим назвиськом. Отож Мігель Хуанес не мав досі ніяких нових матеріалів і міг лише обмірковувати — в котрий вже раз! — тільки те, що було йому відомо і раніше. Але ж відомо було так мало!..

Особливо уповноважений мав усі підстави нервуватися… Його начальник, наполегливий Карло Кабанерос, чекав від нього рішучих дій. І Хуанес добре знав, що його може врятувати тільки вирішальний перелом. Бо ж на начальника поліції в свою чергу натискував міністр внутрішніх справ, якому загрожував жорстокою карою сам всевладний каудільйо, генерал Фернандес… І все це сходилося в одній точці, в особливо уповноваженому Мігелі Хуанесі. Було від чого збожеволіти: адже першим, з кого знімуть голову в цій справі, безумовно був він, Хуанес! О, щодо цього особливо уповноважений не мав анінайменшого сумніву!

Мігель Хуанес нищив цигарки одну за одною, забувши про свою мальовничу люльку. Він куйовдив волосся — і від акуратного колись, блискучого його проділу не залишилося й сліду. Вже в сотий раз Мігель Хуанес схилявся над картою, що лежала на столі, поцяткована безліччю умовних позначок, і голосно міркував, без кінця повторюючи давно вже відомі йому речі, немовби шукаючи в них порятунку:

— Фугасні міни розставлені вздовж шляхів — із півдня, і зі сходу… так, з півдня і сходу! їхні запальники встановлені на вагу легкового автомобіля. Значить, вони, безумовно, мусять вибухнути під вагою «Люцифера», щойно він опиниться на такому мінованому шляху… А чому ж він не опиняється, хотів би я знати, чорт його забирай!.. А якщо він опиниться там, проте не натисне колесами на запальники? Адже я сам, на власні очі бачив, як його колеса висіли в повітрі, наче зовсім і не торкаючись землі… Ой, сказитися можна від усього цього!.. Ну, гаразд, далі. Входи до лісу охороняються заставами, які нікого туди не пропускають, бо на тих фугасних мінах можуть злетіти в повітря, крім «Люцифера», і звичайні автомобілі, і навантажені вози селян… Крім "Люцифера"?.. А звичайно, «Люцифер» благополучно проскочить над ними, а хтось інший злетить у повітря, і так воно й буде, якщо діло піде по-старому… Хай воно все буде прокляте, це діло!..

Нервово подзвонюючи пляшкою об склянку, Хуанес налив собі вина й випив. Мабуть, і ця порція нічого не дасть, як не дали нічого й кілька попередніх… Що там далі на карті?..

— В трьох пунктах навколо центральної галявини встановлені замасковані гармати кинджальної дії. Кинджальної, так… Вони пробивають, як масло, навіть панцир танка. А своїм вогнем вони перекривають цілу галявину й озеро на ній. Тільки б з’явився той клятий «Люцифер», тільки б він з’явився! Але його, на жаль, немає… Крім того, по берегах озера встановлені електричні міни. Досить замаскованому саперові натиснути кнопку контакту, щоб у повітря злетів цілий шматок тієї галявини — разом з «Люцифером», певна річ… І всі ті приготування, всі пастки — ні до чого… А втім, мусить же він з’явитися, мусить! А чому обов’язково мусить?..

Думки Мігеля Хуанеса пішли іншим шляхом. Він запалив нову цигарку й відкинувся на спинку крісла.

— Звісно, відкинути від себе кулі, навіть великого калібру, цей триклятий «Люцифер» може, я в цьому пересвідчився на власні очі. Гаразд. Але хотів би я побачити, як то він відкине від себе вибух фугасної чи електричної міни? Е, брешеш, на це не вистачить ніякої фантастики! Так, так! Більше того, «Люцифер» може, припустімо, пірнути під воду… адже саме так сталося тоді, коли він стрибнув у море. Правда, я цього не бачив, проте це єдине, що можна припустити. Фу, я, здається, і справді божеволію, бо припускаю зовсім неймовірні речі! А втім, хай він пірне. Тоді для того, щоб «Люцифер» не виринув назад, є теж досить надійні речі, вони лежать приховані на березі озера: глибинні бомби! Френко порадив тут непогано, слід віддати йому належне! Нібито все передбачене? Так, усе, якщо… якщо Сивий Капітан з’явиться там. Але хто дасть мені гарантію, що він справді повернеться до Фонтівероса? Ми вирішили, що десь там є його база. А де вона? Найстаранніший обшук лісу не дав ніяких наслідків. Бази не знайдено. Може, вона під землею?.. Знов ти робиш божевільні припущення, Мігелю! А що мені лишається робити, коли я відчуваю, що моя голова ось-ось лусне… перед тим, як її буде відтято за наказом начальника поліції… чи самого каудільйо, боронь мене боже!.. І ще той Френко десь зник… Завжди він зникає саме тоді, коли найбільше потрібен. Гей, Френко!

Відповіді не було. Мігель Хуанес люто стукнув кулаком по столу:

— Ну, дістане він од мене на горіхи, як повернеться!..

Він прикрив стомлені, почервонілі очі рукою. Добре було б хоч трохи поспати… та де там! Хіба ж заснеш, коли кожен нерв натягнений, мов та струна, аж тремтить…

Мабуть, саме від того, що Мігель Хуанес був справді дуже знервований, легкий стукіт у двері здався йому барабанним дробом, від якого особливо уповноважений підскочив у кріслі.

— Увійдіть! — гукнув він роздратовано.

У дверях з’явилася знайома кремезна постать його помічника. Хуанес зловісно посміхнувся:

— А, Френко! Нарешті ви прийшли. Ви що ж, гадаєте, що маєте право отак зникати чорти його знають куди, навіть не попередивши мене? Хочете, щоб я з вас рагу зробив? Може, скажете, що знов допитували вашого Педро Дорілью, так? Нічого дотепнішого не вигадаєте?

Дивно, але Хосе Френко, зайшовши до кабінету особливо уповноваженого і старанно зачинивши за собою двері, не виявляв ніякого страху навіть і після сердитих слів свого начальника. Він насмілювався ще й посміхатися. Маленькі його очі лукаво поглядали на Хуанеса. І він неприпустимо нахабно мовчав!

— Та що це таке? — розсердився остаточно Мігель Хуанес. — Я тут божеволію від напруження над усіма тими планами, які не хочуть здійснюватися, а ви тим часом десь вештаєтеся, та ще й по-дурному посміхаєтесь, коли я вас питаю? Майте на увазі, що ваш дурний вигляд починає нестерпно дратувати мене. Закрийте рот, Френко! Навіть коли ви й довідалися щось від вашого Педро Дорільї, це все одно не виправдує вашої довгої відсутності. Ну, доповідайте, зрештою!

Хосе Френко з виглядом уболівання розвів руками:

— На жаль, пане Хуанес, Дорілья — надто вперта людина. Він і досі не хоче признатися ні в чому… незважаючи на всі заходи.

— І це все, що ви маєте сказати мені? Нездара! Я вижену вас із служби, Френко! Ви — нероба! Огидний ледар, ось ви хто! За весь час нічого не дізнатись!

— Пробачте, пане Хуанес, дещо я все ж таки взнав.

— Від Дорільї?

— Ні, з інших джерел. Агентурних, пане Хуанес. От, прошу ознайомитися з цим рапортом.

Френко подав папірець. Мігель Хуанес вихопив його з рук помічника і гарячково взявся читати. В донесенні було сказано, що чимало років тому в фізичному інституті столиці навчався, а потім працював як науковий співробітник якийсь Ернан Раміро. Ця людина відзначалася неабиякими науковими здібностями. Найближчі його товариші жартівливо називали Ернана Раміро… Сивим Капітаном!

Дійшовши до цього місця, Мігель Хуанес вражено подивився на Хосе Френко.

— Он як! — тільки й зміг він вимовити.

— Так, пане Хуанес, читайте далі, — посміхнувся Френко. І його по-дурному відкритий рот зараз чомусь зовсім не дратував особливо уповноваженого. Навпаки, Хуанес люб’язно сказав:

— Е… закурюйте, Френко! Ось цигарки.

— Дякую, пане Хуанес.

Далі в рапорті писалося:

"Це назвисько виникло, наскільки мені відомо, цілком випадково, бо Ернан Раміро ніякого відношення до морських або військових справ не мав. Пояснювалося воно лише тим, що з самого дитинства у волоссі Ернана Раміро над чолом було сиве пасмо. В фізичному інституті Ернан Раміро займався проблемами використання атомної енергії. Крім того, він разом з своїм товаришем Анхело Альваресом розробляв проект якоїсь складної транспортної машини…"

— "Люцифер"! — вигукнув Мігель Хуанес. А Хосе Френко тільки значуще вклонився своєму начальникові.

"Переїхавши до іншого місця роботи, — повідомлялось у донесенні, — я вже не мав ніяких дальших відомостей про Ернана Раміро. Чув тільки, що в нього були якісь великі неприємності, що він був арештований. Але точно не знаю. А втім, на підставі вищезазначеного висловлюю думку, що розшукуваний Сивий Капітан і інженер Ернан Раміро — одна й та сама особа".

На цьому рапорт закінчувався.

Мігель Хуанес навіть не намагався стримати радості: нарешті, нарешті з’явилися на світ деякі відомості про загадкову особу Сивого Капітана! Тепер, вхопившись за цю нитку, можна буде збирати подальшу інформацію, яка, напевне, приведе поліцію куди слід! Не гаяти часу, негайно починати розслідування!

Особливо уповноважений знову відчув грунт під ногами. Обличчя його набуло поважного вигляду, рука пригладила скуйовджене волосся. Будемо починати! І він звернувся до свого помічника:

— Це, безумовно, дуже важливі відомості, Френко. Але вони потребують негайної перевірки. Можливо, нам пощастить дізнатись про постійне місцеперебування цього інженера…

Хосе Френко випростався з переможним виглядом:

— Вже зроблено, пане Хуанес! Я не витрачав даремно часу, пане Хуанес…

— Що? Ви встановили місцеперебування Ернана Раміро?

— Так, пане Хуанес. Він проживав раніше на вулиці Сагасти, номер вісім, третій поверх. Ось довідка з адресного бюро! Звідти й можна буде починати розшуки. А ще ж допоможуть архівні дані поліції, оскільки він свого часу був арештований… Є ниточка, пане Хуанес, а вона вже до чогось нас доведе!

Мігель Хуанес цього разу забув про рангову різницю і радісно простягнув своєму помічникові руку:

— Френко, я беру назад свої слова! Ви таки цінний працівник, вітаю вас. І… закрийте все ж таки рот, Френко!.. Я знайду спосіб відзначити вас.

— Дякую, пане Хуанес!

— На вулицю Сагасти, Френко! Я хочу особисто почати розслідування! Викликайте машину, їдьмо!

1. ОБІЦЯНКА СИВОГО КАПІТАНА

І знов Олесь сидів у кабіні керування «Люцифером», жадібно вдивляючись в рухи Сивого Капітана, який працював з приладами. Скільки їх тут! Маленькі й великі рукоятки, важелі, циферблати і покажчики, екрани, на яких спалахують і згасають зеленкуваті прямі й ламані лінії, кольорові лампочки, одні з яких горять рівним спокійним світлом, а інші лише час від часу запалюються і наче підморгують, щоб звернути на себе увагу… Це — індикатори, які сигналізують про дію тих чи інших складних механізмів і приладів, розташованих десь усередині велетенської машини, що нею так упевнено і спокійно керує Сивий Капітан. От коли б дізнатися про її таємниці, про те, як вона влаштована! Що ж, може, настане й такий час, про який Олесеві поки що лишається тільки потай мріяти.

Тим часом усе складалося якнайкраще. Коли вони з Валенто Клаудо і Мартою повернулися, Капітан уважно вислухав розповідь Валенто про долю давнього приятеля механіка, Педро Дорільї. Клаудо закінчив так:

— Я, звісно, не знаю, Капітане, можливо, що Педро Дорільї і відомо щось про вас… тільки я ніколи не чув, щоб ви згадували про нього. І тому мені все це здається якоюсь плутаниною. Ясно лише одне: Педро арештували, а Марті від цього дуже погано. Що зробити — не знаю…

Настала довга пауза. Олесь тривожно вглядався в обличчя Капітана, який щось наче обмірковував. І він знав, що так само тривожно і стурбовано дивляться на Сивого Капітана і Валенто, і Марта: що скаже, що відповість ця владна, загадкова людина, як поставиться вона до долі дівчини?.. І що буде з батьком Марти?

Нарешті Капітан заговорив:

— Ви маєте рацію, Валенто. Я ніколи досі не чув імені Педро Дорільї. Думаю, що й він нічого не знає про мене. Крім, певна річ, того, що відомо всім після нашої появи на Авеню-дель-Прадо. Очевидно, поліція цього разу схибила, вона не зможе нічого дізнатися від вашого друга. Але в тому, що він арештований, винен все ж таки я. Бо поліція шукає мене і тому арештовує кожного, на кого падає хоч найменша підозра. Я не хочу, щоб через мене страждали. І тому твого батька, Марто, визволю я сам.

— Ви?.. — радісно вихопилося в дівчини. На її щоках спалахнув яскравий рум’янець хвилювання, яке досі їй щастило приховувати.

— Так, — ствердив Сивий Капітан. — До звільнення твого батька я залишаю тебе тут, у мене. Звісно, якщо ти не заперечуєш…

— Ой, та як же я можу заперечувати! Я така вдячна вам!

— То й добре. Валенто, у вас немає більше запитань? Все ясно?

— Так, Капітане, — тамуючи радість, яка все ж таки відчувалася в його голосі, відповів Клаудо.

— Гаразд. У нас мало часу. Ми вирушаємо.

2. ДЖЕРЕЛО ЕНЕРГІЇ "ЛЮЦИФЕРА"

І от «Люцифер» мчав тепер кудись на всю швидкість. Як і раніше, захоплений юнак з неприхованим інтересом стежив за всім, що відбувалося в цій чудесній машині.

Мабуть, саме обличчя його досить красномовно говорило про характер і напрям думок, бо Сивий Капітан, поглянувши, мов ненароком, на Олеся, ледве помітно посміхнувся і сказав:

— Мені здається, Олесю, що в тебе назбиралося вже чимало запитань до мене. Воно й зрозуміло, бо ти побачив тут багато нового для себе. Так?

Олесь мовчки кивнув головою: звісно, так.

— Я навіть скажу тобі, що тебе зараз найбільше цікавить, — вів далі Капітан, уже не ховаючи посмішки, яка так рідко з’являлася на його суворому і рішучому обличчі.— Ти хотів би довідатися про те, як влаштований «Люцифер». Я не помилився? Ну, тоді запитуй.

Юнак був вражений. Звідки Сивий Капітан міг догадатися про його таємні думки й бажання? Олесь набрав повні груди повітря і одразу ж спитав:

— Яка сила рухає «Люцифер»? Адже це не бензин, я певен. Бо хіба ж він може давати таку потужність? Та й скільки його було б потрібно…

— Бачу, що ти вже задумувався над цим і дійшов сам деяких висновків, — схвально мовив Сивий Капітан. — Я справді використовую в "Люцифері" не бензин, а інше, незрівнянно могутніше джерело енергії. Будемо сподіватися, що ти зрозумієш мої пояснення, хоч я певен, що все це здається тобі складним і… дещо фантастичним. Таким самим фантастичним, як це здавалося багатьом моїм друзям, коли я ще тільки мріяв збудувати «Люцифер»… Власне, я прагнув тоді створити душу й серце його, винайти джерела потужної енергії для нього… а сам «Люцифер» як досконалу машину, його будову розробляв мій друг…

— Анхело Альварес! — не стримав вигуку Олесь. О, він добре пам’ятав хвилюючу розповідь Валенто Клаудо про інженера Ернана Раміро і його вірного друга Анхело Альвареса!

— Так, Анхело Альварес, — сумно повторив Капітан. Похмура тінь пробігла по його обличчю, коли він по паузі заговорив знов. — Коли б не конструкторський талант Анхело, «Люцифер» не існував би. Тільки завдяки його детальним і точним кресленням та блискучим технічним розрахункам мені вдалося втілити в життя сміливу ідею створення такої складної й досконалої машини. Я тільки здійснив його задум…

— Але ж для цього потрібне було те джерело могутньої енергії, яке ви винайшли? — зауважив несміливо Олесь.

— Так, воно було потрібне. І воно знайшлося. Чи знаєш ти щось про внутрішньоатомну енергію, Олесю? Чув про це?

— Звичайно, чув! — радісно ствердив юнак. Ще б йому не знати про це! Велетенська енергія, яка звільняється при руйнуванні атомного ядра, енергія, що її можна використати для страшних атомних бомб, які несуть загибель усьому існуючому. Але ту саму енергію можна використати і для мирних потреб, якщо звільняти її поступово і підкорити потребам людини в атомних реакторах, одержуючи за її допомогою електрику… Еге, це Олесь добре знав! — Так ви використовуєте для «Люцифера» внутрішньоатомну енергію, руйнуючи атомне ядро? — збуджено заговорив він, охоплений бажанням виявити свою обізнаність. — Як у атомному реакторі, так? Тоді я все розумію!

— Стривай, Олесю, — м’яко, хоч і трошки насмішкувато, пролунав голос Сивого Капітана, — не поспішай. Я нічого не говорив тобі про руйнування атомного ядра. Я сказав лише про атомну енергію.

— Та хіба це не все одно?

— Ні. Я ж кажу тобі, не поспішай. І не червоній так. Це ж не твоя провина, що про руйнування атомного ядра писалося й пишеться багато, а про інший, зворотний процес, навпаки, дуже мало.

Голова Олеся немовби паморочилася: який то зворотний процес? Складання атомного ядра, чи що?

— Отже, слухай уважно. Я спробую пояснити це якнайпростіше. Ти знаєш, що всі елементи складаються з атомів. Але й атоми в свою чергу складаються з найпростіших і найлегших атомів водню. Руйнуючи атомне ядро, фізики розщеплюють ядро складного, важчого елементу — і таким чином перетворюють його на ядра менш складних, легших. При цьому виділяється певна кількість енергії. Коли б ми з тобою поступово руйнували і далі одержані елементи, перетворюючи їх на легші й легші, то дійшли б зрештою до водню. Це зрозуміло тобі? Не надто складно?

Олесь ствердно кивнув головою: він вирішив тепер більше мовчати, так буде безпечніше.

— Такий один процес, руйнування атомного ядра, — вів далі Сивий Капітан. Він поглянув на пульт управління машиною, де спалахнула яскрава червона лампочка якогось індикатора, швидким рухом перевів праворуч маленьку рукоятку, від чого червона лампочка одразу згасла, а замість неї спокійним світлом засвітилася зелена. — Але є й другий процес, зворотний. Скажи, Олесю, як ти гадаєш, що сталося, коли б ми знайшли спосіб складати, сполучати два чи чотири атоми якогось легкого елемента? Як тобі здається?

Тепер уже треба було відповідати. І юнак непевно сказав:

— Мабуть, утворився б важчий елемент. І все.

— В тому-то й річ, що далеко не все, — ледве помітно за своєю звичкою посміхнувся Сивий Капітан. — Розрахунки вчених давно показали, що в такому разі вага новоствореного елемента не була б точною сумою ваг складових елементів. Виникає якась різниця. Новий, важчий елемент був би трохи легшим, ніж загальна вага тих ядер, з яких його складено. Куди ж поділася різниця? Адже саме про неї і йде мова. Вона при складанні атомів виділяється як вільна енергія — і досить велика. Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, говорячи про складання атомів?

— Ви вмієте це робити?

— О, не тільки я! Отаке складання атомів водню з одночасним виділенням велетенської енергії науці досить відоме, воно має назву термоядерної реакції. На цьому явищі побудовано страшні водневі бомби, набагато сильніші за атомні. Атомні реактори, де використовується енергія від руйнування атомного ядра, існують. Цю енергію наука приборкала, — не цілком, правда, але все ж таки дещо опанувала її. А термоядерну енергію ще ні. Бо весь час вважалося, що для здійснення термоядерної реакції, для складання атомних ядер потрібні дуже високі температури, приблизно такі, як на Сонці. Мені пощастило встановити і довести, що це не так. € інші способи, які не потребують високих температур. Користуючись таким способом, відомим тільки мені, я можу провадити термоядерну реакцію повільно — і керувати тією велетенською енергією, яку вона дає. Оце й є джерело енергії, якою живиться мій «Люцифер» г всі його механізми та прилади…

Олесь дивився на Сивого Капітана, широко розкривши від здивування очі. Це було щось справді фантастичне! Він чув про колосальну силу водневих бомб, у яких діє термоядерна реакція, під час якої виділяється нечувана кількість енергії, дикої і свавільної. Він чув, що наука тільки мріяла про те, що колись поступово опановуватиме ту гігантську енергію для мирних потреб. А Сивий Капітан, який так просто говорить про все це, уже знайшов такий спосіб… Так от у чому полягав винахід інженера Ернана Раміро! Ось чому фалангістський уряд так уперто намагався захопити цей винахід у свої руки!

Тим часом Сивий Капітан говорив далі, так само невимушено і спокійно, наче мова йшла про звичайні речі, яким він не надавав ніякого особливого значення:

— Ось тобі, Олесю, і відповідь на твоє запитання. Складна, хоч і невеличка, машина всередині мого «Люцифера» весь час виробляє електричну енергію майже в необмеженій кількості. І хоч потреби «Люцифера», тобто всіх механізмів і приладів у ньому, надзвичайно великі, — тієї енергії вистачить на все. Для цього треба лише мати водень, правда, не звичайний, а його окрему відміну, так званий дейтерій. Це досить рідкісна відміна, але я можу за допомогою тієї ж самої енергії здобути її в достатній кількості. А в машині, про яку я згадував, атоми дейтерію сполучаються і перетворюються на атоми гелію. Енергію ж, що виникає під час цього, я забираю для своїх потреб. Бач, як просто?

Та Олесь прекрасно розумів, що все це зовсім не просто, а так складно, що й уявити собі важко. Сказати тільки — видобувати гелій, перетворюючи на нього той водень-дейтерій! Власне, навіть не так, бо тут важливий не гелій, а велика кількість енергії, що виділяється при цьому. Втім, скільки ж для цього потрібно того дейтерію?..

— Ну, чого ж ти мовчиш? — запитав його Капітан знову. — Я хочу знати, чи зрозуміло те, що я розповів тобі?

— Я-то зрозумів, а от уявити собі все це не можу, — чесно визнав юнак. — Мабуть, тут потрібні були б спеціальні знання з фізики, чи що… тоді, можливо, воно легше укладалося б у голові. А так… думаєш — і все нові й нові запитання виникають.

— Наприклад?

— Ну от, ви кажете, що всередині «Люцифера» водень… чи той дейтерій весь час переробляється, щоб діставати енергію…

— Так. І що ж тут неясного?

— Якщо це відбувається весь час, то для цього треба дуже багато дейтерію. А я за весь час не бачив, щоб на «Люцифер» щось навантажували. А водень, я знаю, як і кисень, перевозять у спеціальних важких металевих балонах…

— Мені, Олесю, дейтерій потрібен не для того, щоб його спалювати, як спалюють водень, — посміхаючись, відповів Капітан. — Мені вистачає дуже невеличкої кількості його. Ну от, щоб тобі стало зрозуміліше, у такому металевому балоні, про який ти щойно згадував, для мого «Люцифера» вміщується запас енергії приблизно на півроку.

— Що? — аж вигукнув здивований Олесь. — На півроку? На таку велетенську споруду, як «Люцифер»? Невже це може бути?

— Значить, може, коли я так кажу, — знизав плечима Сивий Капітан. — Я ж тобі весь час тлумачу, що я не спалюю дейтерій, а перетворюю його на гелій. І перетворюю притому дуже маленькими порціями, бо інакше мій «Люцифер» вибухнув би, як бомба. Проте і тих маленьких порцій мені цілком досить, бо вони дають у моє розпорядження практично невичерпну кількість енергії. Я використовую цю енергію і для реактивних двигунів «Люцифера», які його рухають, і для подолання земного тяжіння, для утворення антигравітонів… А, та й це також для тебе невідома, отже, і незрозуміла річ!.. Я можу пояснити тобі, в чому тут справа, тільки не певен, чи не втомився ти, чи не забагато всього цього для тебе на перший раз…

Справді, голова Олесеві майже йшла обертом. Атомний розклад, зворотний процес складання атомів, термоядерна реакція… перетворення водню-дейтерію на гелій… величезна енергія, що виділяється при цьому… одного балона водню-дейтерію вистачає для гіганта «Люцифера» на півроку… Від того, що розповів йому сьогодні Сивий Капітан, можна було запаморочитися не лише Олесеві, який мав тільки віддалене, приблизне уявлення про використання атомної енергії і пов’язані з цим процеси. А тут іще виникає нова розмова — про реактивні двигуни та ще про якісь невідомі й зовсім загадкові антигравітони…

Та юнак був вражений не тільки цією зливою науково-технічних відомостей, що звалилася на нього і мало не приголомшила. У сьогоднішній несподіваній розмові Олесь не впізнавав Сивого Капітана, бачив його зовсім не таким, яким звик бачити раніше. Досі перед ним була сувора і мовчазна людина, овіяна суцільною таємницею. Тоді, перший час, Олесь навіть побоювався зустрічі з загадковим Сивим Капітаном, упевненим і владним керівником «Люцифера», якому беззаперечно підкорялися всі, хто його оточував, на чолі з Валенто Клаудо. Бо ж і сам Валенто не раз уже казав Олесеві про те, що кожне побажання Капітана, кожне розпорядження — наказ і закон для команди.

Потім відбулася перша розмова про долю Олеся, коли юнак здивовано відчув у рішучому і владному голосі Капітана дружні й навіть лагідні інтонації, яких раніше той суворий голос був наче взагалі позбавлений. Далі — розповідь Валенто Клаудо про трагічну історію інженера Ернана Раміро і його друга Анхело Альвареса, яка розкрила перед Олесем те глибоко людяне, що ховалося до того під стриманим, холодним і навіть дещо зверхнім виглядом цієї урівноваженої і зовні неприступної людини з спокійним і вдумливим поглядом гострих сірих очей. Це людяне полягало в тому, що владний і замкнутий для всіх, мовчазний Сивий Капітан наче під неприступним залізним панциром ховав під своєю твердою рішучістю і діями людини незламної волі — вистраждану, скривавлену від тяжких ран душу Ернана Раміро, якого жорстока доля руками фалангістських катів позбавила дружини, сина, друга, — всіх, кого він безмежно любив, хто був для нього найдорожчим у світі. Що залишилося в житті для Ернана Раміро, який став Сивим Капітаном? Тільки праця, тільки здійснення тих натхненних задумів, які володіли ним і його другом Анхело Альваресом, якими захоплювалася і Хуаніта, що беззастережно віддала життя для збереження таємниці свого Ернана… Але немає Хуаніти, немає й Анхело, загинув маленький Лорхе… Чим сповнене тепер життя Сивого Капітана, який був колись Ернаном Раміро?.. Чого він прагне тепер, коли блискуче здійснив свої сміливі задуми і створив чудесний "Люцифер"?..

І ще одного Олесь не міг збагнути. Чому Капітан з самого початку так прихильно поставився до нього? Чому він не тільки залишив його на "Люцифері", а й виявив стільки піклування про долю чужого йому юнака? Справді, для цього аж ніяк не можна було знайти підстав, особливо якщо згадати про дивну, якщо не підозрілу, поведінку Олеся з самого початку. Адже він нічого не зміг сказати про себе і своє минуле. Як сталося, що Капітан і Валенто повірили йому? З яких причин такий неговіркий, похмурий і суворий Сивий Капітан вів з ним ту першу розмову про його долю, яка так зворушила Олеся, і тепер так охоче і докладно розповідає юнакові про свій винахід, про будову «Люцифера»? Ніякого пояснення тут він знайти не міг, це лишалося такою ж нерозв’язною загадкою, як і чимало іншого, з чим зустрічався Олесь на "Люцифері", тільки не з галузі науки і техніки, а з найскладнішого, що є на світі, з людських взаємин…

3. ДАЛЬШІ ЗАПИТАННЯ ОЛЕСЯ

— Що сталося, Олесю? — почув він раптом, наче прокидаючись, дещо стурбований голос Капітана. — Замість того, щоб відповісти мені, ти чогось замислився. Може, й справді підеш відпочити?

— Ні, ні, — палко заперечив юнак, проводячи рукою по лобі. — Я таки замислився трохи, але не тому, що втомився. Навпаки, мені дуже хочеться ще слухати вас, щоб більше зрозуміти. Я зовсім не втомився, а радий слухати ще й ще. І про реактивні двигуни, і про подолання земного тяжіння… адже ви саме так сказали?.. Тим більше, що про реактивні двигуни я знаю дещо. А от про земне тяжіння… при чому тут воно?..

Сивий Капітан підвівся в кріслі і вказав Олесеві на великий екран, на якому добре видно шлях, що розстилався перед «Люцифером». Цього разу автомобіль мчав нерівною місцевістю, дорога час від часу круто підіймалася вгору, щоб потім знижуватися в долину чи глибокий яр. І знов Олесь відзначив про себе: як м’яко і плавно рухається ця чудесна машина!

— Ти, мабуть, помітив, Олесю, що іноді «Люцифер» не спирається на колеса, а наче висить у повітрі? — таким запитанням почав свою дальшу розповідь Сивий Капітан.

— Аякже! Ще тоді, в лісі, коли вперше вийшов з машини, я побачив, як колесо «Люцифера» вільно крутилося в повітрі, не торкаючись землі.

— Тоді ти бачив одне вільне колесо. Але моя машина може не торкатися грунту всіма чотирма колесами…

— Це буває на ходу? Коли «Люцифер» швидко мчить?

— Ні, незалежно від того. Просто коли це потрібно. От дивись, що зараз станеться. Бачиш вдалині цю велику загорожу, що перетинає шлях?

Олесь придивився. Далеко попереду він і справді помітив високу загорожу з колод, оповитих колючим дротом. Вона перетинала їм дорогу.

"Люцифер" мчав до неї, не уповільнюючи швидкості. Загорожа з товстенних колод, здавалось, линула ближче й ближче до нього. Адже руху «Люцифера» Олесь не відчував зовсім, автомобіль наче стояв застиглий на місці, а рухалися, мчали повз нього всі навколишні речі.

Ще мить — і «Люцифер» наскочить на загорожу, розіб’ється в дрізки! Олесь здригнувся, треба гальмувати, гальмувати негайно, бо інакше…

Рука Сивого Капітана торкнулась невеличкої рукоятки на пульті керування. І враз велика загорожа, яка була вже перед самим «Люцифером», мов провалилася вниз. То плавно підстрибнув угору велетенський автомобіль, пролинувши над колодами загорожі, над колючим дротом, не зменшуючи при тому своєї швидкості…

Олесь полегшено зітхнув. Ну й стрибок! Міцні нерви мусять бути у людини, що подорожує цією дивною машиною.

— Здається, на тебе справив враження цей невеличкий стрибок, — говорив тим часом Сивий Капітан. — Чекай, тобі доведеться побачити чимало ще дивніших речей.

— А як же… як же «Люцифер» міг перескочити через ту загорожу? Мов на крилах!..

— Я включив спеціальний пристрій — генератор антигравітонів. Весь корпус «Люцифера» почав вилучати ці елементарні частки — і внаслідок того машина втратила вагу, мов відштовхнулася від землі. Не розумієш, Олесю? Пояснювати тобі все це було б надто складно. Я скажу тобі тільки ось що. Земне тяжіння — отже, і наша вага! — викликається особливими елементарними частками, гравітонами. А мій генератор вилучає такі ж самі частки, але скеровані в зворотному напрямі, антигравітони. Вони гасять дію звичайних гравітонів, а від того зникає і тяжіння, вага. Для цього потрібна дуже велика кількість електричної енергії. Але я вже говорив тобі, що в мене її достатньо. Вистачить і на генератор антигравітонів, і на реактивні двигуни, що рухають "Люцифер"…

Олесь дивився на Капітана, мов зачарований. Ця людина справляла на нього враження всевладного чудодія, якому все підкоряється, який може зробити все, що тільки побажає. І розповідав Сивий Капітан так просто, ніби в усіх тих неймовірних властивостях його «Люцифера» не було нічого дивного, наче він говорив про звичайнісінькі речі… А йшлося про такі технічні і наукові чудеса, що розповідь про них здалася б не лише Олесеві, а й багато декому ще чарівною, хоч і дуже красивою казкою, коли б та розповідь не точилася тут, на самому "Люцифері", де ці чудеса були незаперечною дійсністю… Антигравітони, реактивні двигуни, що рухають «Люцифер»… Раптом Олесеві промайнула думка: усі такі двигуни, як-от на реактивних літаках, наприклад, видають під час роботи страшенний шум. А тут усе тихо, лише іноді виникає легке шелестіння чи шипіння. Як же так?.. І Олесь спитав про це.

Сивий Капітан тільки посміхнувся:

— Звичайні реактивні двигуни працюють за рахунок безперервних вибухів при згорянні пального, друже мій. Тому й утворюється такий шум. А в мене працює електрика. Вона дає теж своєрідні вибухи, але вони не створюють звукових коливань, тільки оте шипіння, яке ти чув. Зажди, згодом, сподіваюся, ти все це зрозумієш. Я охоче розповідатиму тобі про все, що стосується «Люцифера», але не зразу, а поступово, в міру того, як ти помічатимеш щось нове, незрозуміле для тебе. Обіцяю тобі це, Олесю!..

І знову Олеся вразила щирість його слів. Чому, чому Сивий Капітан так охоче розповідає йому все це? Чим завоював юнак його симпатії і прихильність? Де пояснення цьому?.. Можливо, краще було б просто запитати про це його самого. Але на такий вчинок Олесь не міг наважитися, щось заважало йому, щось зв’язувало…

4. СЕРЦЕ І ДУША "ЛЮЦИФЕРА"

"Люцифер" линув уперед і вперед. Після обіду Олесь знову сидів з Сивим Капітаном у кабіні керування, наче це було вже так заведено, і слухав його розповідь про будову дивної машини. І поступово у нього дедалі більше розкривалися очі на все те, що відбувалося навколо, на таємниці і загадки, які оточували його в "Люцифері". Звісно, все це Олесь уявляв собі тільки поверхово. Але крок за кроком перед ним вимальовувалась прекрасна гармонійна система, за якою був побудований чудесний апарат.

Десь всередині міститься серце велетня — складна, невідома людству машина, винайдена Сивим Капітаном ще тоді, коли він був Ернаном Раміро. Та машина сполучає атоми водню-дейтерію і перетворює їх на атоми гелію. За яким принципом працює машина, як вона влаштована, знає тільки сам Сивий Капітан, та ще, можливо, хтось з його найближчих помічників — і більше ніхто в світі. Але машина працює автоматично — це по-перше; по-друге, вона дає при цьому гігантську кількість енергії, що виділяється при термоядерній реакції. І тією енергією живляться незліченні складні механізми, апарати і прилади, якими «Люцифер», мабуть, наповнений вщерть.

Частково та енергія витрачається на реактивні двигуни, частково на той генератор антигравітонів, про який Сивий Капітан сказав лише загальними словами, бо це надто складна річ для сприймання людини, необізнаної досконало з сучасною фізикою. Третім, головним, споживачем енергії було не менш фантастичне пристосування, що паралізує дію зброї і машин-переслідувачів «Люцифера». Це пристосування здавалося Олесеві одним з найдивовижніших винаходів, які будь-коли з’являлися на світі.

Сивий Капітан міг витрачати енергію в необмеженій кількості і після того, як задовольнялися потреби реактивних двигунів «Люцифера» і генератора антигравітонів, що гасили земне тяжіння і позбавляли машину ваги. Складна система дротів обвивала все велетенське тіло «Люцифера», ховаючись під його сіро-зеленою оболонкою. В разі потреби до цієї системи дротів, що утворювала собою гігантську електромагнітну шпулю, одним поворотом важеля на пульті керування вмикався електричний струм високої напруги. І тоді «Люцифер» одразу перетворювався на величезний електромагніт, навколо якого пульсувало магнітне поле нечуваної сили. Жодна металева річ не могла наблизитися до цього електромагніту, пробитися крізь його надпотужне поле. Кулі втрачали свою вбивчу силу, потрапляючи в те поле, і безсило падали вниз, на землю.

Але й цього було мало. Вмикаючи ще більшої сили струм, збільшуючи потужність магнітного поля, Сивий Капітан міг досягати ще дивнішого ефекту. Тоді кулі навіть починали відштовхуватися від «Люцифера» і летіли назад, у тому напрямку, звідки прилетіли. Кулі, випущені в «Люцифер», перетворювалися на зброю, скервану проти тих, хто стріляв!

Так само за допомогою потужних електричних генераторів високої частоти Сивий Капітан міг спиняти на відстані звичайні автомобілі і всі машини з моторами внутрішнього згоряння. Адже такі мотори мають електричне запалювання. Надзвичайно потужне ультракороткохвильове випромінювання «Люцифера» намагнічувало всі металеві частини й системи електричного запалювання навколишніх моторів на досить великій відстані. Запалювання переставало працювати, і мотори автомобілів, броньовиків і танків перетворювалися на мертве, безпорадне накопичення деталей, — доки Сивий Капітан не припиняв дію свого надпотужного ультракороткохвильового генератора.

Саме так сталося і під час великого військового параду в столиці, на Авеню-дель-Прадо, про який розповіли Олесеві Валенто Клаудо і Марта, — дівчина, певна річ, зі слів свого батька. Всі фалангістські військові машини, хоч які вони були потужні, безпорадно спинилися під впливом ультракороткохвильового генератора «Люцифера». Сивий Капітан довів цим, що він може бути незаперечним господарем становища.

Коли Олесь слухав розповідь про цей нещасливий для фалангістів військовий парад, його вразила одна обставина. Адже й справді Капітан міг тоді зробити все, що завгодно, — і ніхто б не насмілився чинити йому опір. Чому ж Ернан Раміро не здійснив тоді свого давнього наміру, не помстився на Фернандесі та його поплічниках? Він мав для цього всі можливості, кривавий каудільйо не встиг би втекти. Чому Капітан не зробив цього?..

І одного разу, коли Сивий Капітан особливо охоче, як здавалося юнакові, розповідав йому про механізми «Люцифера», зокрема, про ще не використані ним поки що можливості надпотужного генератора ультракоротких хвиль, Олесь якось майже мимоволі поставив йому це запитання. Спитав — і злякався: а що, коли Ернан Раміро скаже, щоб він не втручався не в свої справи?..

Проте Сивий Капітан спочатку тільки задумливо поглянув на Олеся, наче зважуючи, чи зможе юнак зрозуміти його відповідь. А тоді мовив — і Олесь здивовано зауважив, що в його спокійному, врівноваженому голосі помітно бринять дедалі виразніші нотки стримуваного гніву. Немовби першої-ліпшої хвилини той гнів міг вихопитися назовні, незважаючи на витримку і звичне самовладання Ернана Раміро.

— Чому я не помстився тоді, — питаєш ти, Олесю? Іншими словами, чому я не використав можливості одним ударом убити і самого Фернандеса, і його найближчих поплічників там, на майдані Кастелара? Так, я мав цю можливість. Одна моя електрична міна, електричний снаряд — і від тієї зграї на балконі й пороху не лишилося б! Ти не знаєш, що таке мої електричні міни, та я й не хотів би, щоб ти побачив їх дію, Олесю… Але…

Він на хвилинку замовк — і юнак побачив, як спохмурніло його обличчя, коли він заговорив далі.

— Але хіба ж це можна назвати помстою? Хіба є щось страшне в самій смерті? Нічого! Тільки дурні бояться померти, зрозумій це, Олесю! Якщо смерть приходить одразу, в ній немає нічого страшного, бо за якусь мить людина просто перестає щось відчувати, наче глибоко заснула. І все! Людина перестала існувати, її немає. І вона навіть ніколи не зрозуміє, що померла. Що ж, отаку легку смерть я вважав би достатньою для цих мерзотників? І вважав би, що то — помста?..

Ернан Раміро провів рукою по чолу, відкинувши волосся. Він помітно хвилювався.

— Достатня помста за невимовні страждання, яких ці кати завдали багатьом і багатьом невинним людям? Муки, яких зазнав не тільки я, а й… О, ти не знаєш, Олесю, що таке повільне конання на каторжній роботі, коли в тебе попереду немає анінайменшого просвітку, сама чорна безнадійність… І відомо тільки одне: незабаром ти помреш так само, як померли твої друзі, твої рідні, твої любимі, — в тяжкому стражданні, закатовані фалангістами…

Олесь боявся проронити слово. Він проклинав себе за те, що необережно спитав про помсту. Та хіба ж він знав, що це так вплине на Ернана Раміро?..

А Капітан уже вів далі, стискаючи кулаки:

— Ні, смерть була б надто легкою карою для фалангістських злочинців! Я міг би спопелити їх там, на майдані Кастелара. Але не такою має бути моя велика помста. Вони повинні відчути її перед смертю не менше, ніж відчували їхні жертви! О ні, я маю на увазі не фізичні муки, це було б надто примітивно. Ні, вони мусять відчути, як усі зневажають їх, як відвертаються від них, наче від зачумлених! Вони захочуть пити — і ніхто не дасть їм води, вони благатимуть їжі — і ніхто не дасть їм шматка хліба! Бо всі, всі зрозуміють, ким насправді є ці негідники на чолі з Фернандесом, нікчемні людці, сильні тільки проти слабих, позбавлені совісті й душі! І ти побачиш, Олесю, як я й мій «Люцифер» допоможуть людям зрозуміти це, побачиш. Це й є той шлях, який я обрав собі, шлях месника, що звалить, зрештою, на голови фалангістської зграї тяжку лавину людської ненависті. Я розбуджу всіх! Я надихну всіх на помсту! І з задоволенням побачу, як та всенародна помста розчавить фалангістів!

Раптом Сивий Капітан спинився, наче обірвавши мову. Можливо, він вирішив, що сказав надто багато. Та й справді, ніколи досі не траплялося, щоб Ернан Раміро говорив з Олесем про такі речі! Капітан міг охоче розмовляти з юнаком про «Люцифер» і його властивості, про техніку, механізми, про наукові питання. Але він досі завжди уникав того, щоб торкатися чогось особистого, такого, що стосувалося б його внутрішнього світу, думок, почуттів. Адже навіть тоді, коли Капітан вирішив познайомити Олеся з історією Ернана Раміро, — він не сам зробив це, а доручив Валенто Клаудо… І раптом такий вибух пристрасті, якого юнак і сподіватися не міг, запитуючи Капітана.

Це вражало, примушувало замислитися. Досі Сивий Капітан здавався Олесеві надзвичайно стриманою людиною, для якої наче не існувало нічого, крім пристрасного захоплення своїм створінням, «Люцифером». Та й розповідь Валенто Клаудо свідчила теж про те, що Ернан Раміро протягом усього життя був заглиблений виключно в наукові й технічні питання — і ніщо інше, крім дружби з Анхело Альваресом та любові до дружини Хуаніти й сина Лорхе, для нього не існувало. А може… може, на Ернана Раміро саме й вплинула трагічна загибель людей, яких він щиро любив?.. Може, саме через це в його душі народилася жагуча ненависть до фалангістів, яка, очевидно, настільки бурхлива, що іноді проривається крізь панцир стриманості, як сталося це й зараз?..

Але було ще й інше в тім, що кілька хвилин тому говорив Сивий Капітан, і це не могло лишитися для Олеся непоміченим.

Цілком зрозуміло, що Капітан говорив «я», "мені", коли розповідав про ті чи інші чудесні властивості «Люцифера», створеного саме ним. Проте чому він так уперто, наполегливо говорив і тепер: "Я міг би", "Я обрав собі", "Я розбуджу всіх", "Я надихну"… тощо? Як поєднати підкреслену стриманість Сивого Капітана, що уникав будь-яких розмов на особисті теми, стояв наче осторонь від усяких проявів почуттів, з оцим вибухом пристрасті, таким стихійним, таким особистим, що охоплений ним Капітан міг говорити тільки про власні наміри, власні бажання, немов якийсь незаперечний володар, для якого не існувало нічого, крім його всесильної, всеперемагаючої особи?.. «Я», «я» — і знов "я"…

То була дивна, незрозуміла для юнака суперечливість в образі Сивого Капітана, який складався в уяві Олеся. Вона гнітила його, як щось чужорідне, щось таке, з чим не міг погодитися весь внутрішній світ юнака, вихованого на зовсім інших принципах. Тому Олесь ніяково мовчав. І невідомо, скільки часу тяглася б та пауза, під час якої Капітан нервово походжав по каюті, а Олесь тільки час від часу підіймав на нього очі, коли б Ернан Раміро не промовив так само раптово, як і замовк перед тим:

— Наша розмова, Олесю, пішла не в той бік. Ми ж умовлялися з тобою говорити про «Люцифер», чи не так?

— Пробачте, Капітане, я не хотів… — почав був юнак.

— Нічого, нічого, все гаразд, — перебив його Ернан Раміро. — Можливо, і краще, що про це зайшла мова. Принаймні тепер ти знаєш дещо, хоча й дуже мало, про мої наміри… А зараз займемося ділом. Мені треба дещо обчислити й перевірити. Отож я тебе не затримую. Можеш іти, коли хочеш. А можеш побути й тут, тільки з умовою вже не розмовляти, не заважати мені.

— Я побуду тут, Капітане, якщо дозволите.

— Гаразд.

Ернан Раміро натиснув дві кнопки в стіні біля центрального пульта керування. Частина стіни ковзнула вниз, і на ній опинився складний прилад, що висунувся з ніші в стіні. То була лічильна електронна машина, потрібна Капітанові для обчислень.

Олесь уже давно встиг помітити, що на "Люцифері" людині не доводилося витрачати фізичної сили майже ні на що. Всі механізми працювали автоматично, для цього слід було в разі потреби тільки натиснути на маленькі кнопки чи повернути рукоятки. Ця складна система працювала справді бездоганно, жодного разу Олесеві не довелося помітити навіть найменшої нечіткості. Та її й не могло бути, бо будь-яка, мабуть, і непомітна з першого погляду несправність призвела б, напевне, до аварії, якщо не до непоправної катастрофи: згадати хоча б про ту велику швидкість, з якою мчав «Люцифер» тоді, серед гострих скель пустелі Хоравенте, по вузькій і звивистій кам’янистій дорозі. Коли б тоді відмовив у дії хоч якийсь з автоматичних приладів або бодай на мить виключився!.. Загибель була б неминучою!

5. ОГОЛОШЕНИЙ ПОЗА ЗАКОНОМ

Раптом думки Олеся увірвалися. Він помітив легке погойдування підлоги, яке свідчило, що машина уповільнювала хід. Можливо, «Люцифер» закінчує свою подорож, прибув туди, куди вела його воля Сивого Капітана. Ось машина зовсім спинилась.

А втім, навколо немає нічого примітного, нічого цікавого, що відрізнялося б від попередніх картин на телевізійному екрані. «Люцифер» весь час ішов, обминаючи міста і великі села: Капітан навмисно не хотів привертати до себе уваги. І тут так само, як було і перед тим: поле, телеграфні стовпи, гай на обрії, зовсім безлюдно, тільки десь удалині — кілька невеличких хатинок. А поблизу — роздоріжжя; тут, очевидно, перехрещувалися дороги з півночі на південь і зі сходу на захід. Чому «Люцифер» спинився тут?..

Юнак поглянув на Капітана. Але той, нахмуривши кошлаті брови, мов чекав чогось і сам, відірвавшись від обчислень на машині. Чого саме?

Олесь почув сигнальний дзвінок. Це означало, що відкриваються зовнішні двері «Люцифера». А, ось що! Он Валенто Клаудо легко вискочив з машини й швидко попрямував до дороговказу на перехресті доріг — невисокого стовпчика з розчепіреними дошками, що стирчать у різні боки, вказуючи напрям до того чи іншого міста. Невже ж Валенто хоче перевірити правильність маршруту «Люцифера»? Дивно, дивно…

Тим часом Валенто Клаудо підійшов до дороговказу, спинився біля нього, наче уважно до чогось придивляючись. Ось він читає якусь об’яву на білому аркуші паперу. Мабуть, об’ява була зовсім свіжа, недавно приліплена, бо коли Валенто взявся за її край і потягнув, аркуш легко відірвався від стовпчика. Розмахуючи тим аркушем, Валенто Клаудо уже повертався до машини.

Знов пролунав сигнальний дзвінок, і «Люцифер» рушив, поступово прискорюючи хід. У кабіну керування ввійшов Валенто Клаудо. Він простяг Капітанові аркуш паперу — зірване ним з дороговказу оголошення.

Валенто став біля штурвала, а Сивий Капітан голосно, чітко вимовляючи кожне слово, почав читати:

"До відома населення.

Останнім часом на території Іберії з’явився злочинець, який називає себе Сивим Капітаном і відзначився зухвалими антиурядовими вихватками. Насправді це збіглий в’язень, колишній інженер Ернан Раміро, обвинувачений у багатьох державних злочинах і засуджений на довічне ув’язнення.

Оскільки цей непоправний злочинець і далі намагається провадити антидержавну діяльність, він оголошується поза законом.

Кожному, хто приставить вищезазначеного Ернана Раміро (він же Сивий Капітан) до найближчого відділення поліції чи управління жандармерії живим або мертвим, — буде видано винагороду в сумі 100 000 пезет.

Кожен, хто має відомості про місцеперебування вищезазначеного Ернана Раміро (він же Сивий Капітан), або його автомобіля під назвою «Люцифер», або його спільників, — повинен негайно під страхом суворого покарання повідомити про це поліцію чи жандармерію, за що одержить винагороду в сумі 25 000 пезет.

Особливо уповноважений державної поліції

Мігель Хуанес".

Дочитавши до кінця, Капітан зім’яв у руці оголошення і жбурнув його в куток, а потім ще й витер носовою хусткою руки, наче вони були забруднені афішею. Олесь з німим запитанням в очах дивився на нього. Мовчав і Валенто Клаудо, тримаючи в своїх великих, могутніх руках штурвал.

Нарешті Капітан заговорив. Кошлаті брови його зійшлися на переніссі, нахмурене обличчя стало жорстоким. І хоча він намагався говорити стримано, не виказуючи свого обурення, — гіркота й гнів, великий, наростаючий гнів відчувалися в його словах, гіркота й гнів, яких не могли приховати ні зовнішній спокій, ні суворе, металічне звучання голосу. Олесеві здавалося: ще хвилина — і Сивий Капітан не витримає цього внутрішнього напруження, крізь його звичний панцир стриманості прорветься знов, як це одного разу вже трапилося, той вибух полум’яної пристрасті, на які була здатна ця дивна, суперечлива людина.

— Отже, мені оголошено війну не на життя, а на смерть, — сказав Ернан Раміро похмуро. — Державний злочинець, оголошений поза законом, — і кожен, хто схоче, має тепер право вбити мене та ще й одержати нагороду… Що ж, мушу все ж таки віддати належне державній поліції та її особливо уповноваженому Мігелеві Хуанесу. Вони швидко встановили моє справжнє, багатьма забуте ім’я. Все правда — крім одного. Я ніколи не був державним злочинцем і не пам’ятаю за собою жодного злочину взагалі… якщо не брати до уваги моєї відмови працювати на фалангістський уряд…

— Оце й є ваш головний злочин, Капітане, — відгукнувся Валенто Клаудо. — Вам би простили й забули все, коли б не було цього!

— Так. Ви маєте рацію, Валенто. Ну що ж, на війні — як на війні, каже старе прислів’я, — невесело посміхнувся Сивий Капітан. — Я вже казав не раз, що не хотів би шкодити нікому, крім справді винних у злочинах… Проте тепер вибору не лишається. Ідучи до своєї мети, я змушений і захищатися, і одразу довести всім, що зі мною не можна жартувати. Це допоможе людям обрати потрібний шлях: або зі мною, або…

Щось вкрай невмолиме, жорстоке виблиснуло в його гнівно примружених очах.

— Фернандеса все одно ніщо не врятує, він сплатить за все своєю головою… так само, як і його поплічники, — вів далі Ернан Раміро. — Вони сплатять ще більшою ціною, бо знову женуть на смерть тих, кому доведеться безпосередньо виконувати накази уряду… і гинути при цьому, бо я вже нікому тепер не даруватиму… Фернандес і його кліка штовхають мене на це. Що ж, вони сплатять і за це теж! Сплатять не самою смертю, а чимсь значно більшим!..

Він подивився в очі Олесеві — і від того суворого погляду юнакові стало не по собі. Він-бо згадав те, про що зовсім недавно говорив йому Капітан. І говорив так само впевнено і владно… тільки тепер було ще й те нове, що Раміро недвозначно загрожував смертю всім, хто й далі підкорятиметься урядові. І знову те ж саме "я хочу", "я зроблю"… Так, так, ось Капітан ще й додає:

— Я змушу зрозуміти кожного, що йти проти мене рівнозначно самогубству. Змушу вже не словами, а ділами!

Олесь мимоволі опустив очі. Йому хотілося зібратися з думками, але вони розбігалися. Юнак відчував, бачив, як перед ним відкриваються якісь нові риси Сивого Капітана, невідомі досі. Чи, може, ті риси народжувалися в Капітана під впливом обставин? Хтозна, хто може відповісти на це…

Ернан Раміро наче відчув, що Олесь розгубився. Його тон раптом змінився, коли він несподівано спитав:

— Що скажеш, Олесю? Ти маєш час вирішити. Ти бачиш, що перебування зі мною на "Люцифері" не обіцяє тобі нічого доброго. Отже, я повторюю своє запитання: чи не бажаєш ти залишити мене? Я можу доставити тебе, скажімо, кудись на кордон, щоб ти не мав сутичок з поліцією… Відповідай!

— Я вже давно відповів вам, — палко відгукнувся Олесь. — Доки ви дозволите, я буду тут, з вами!

Рука Сивого Капітана торкнулася волосся юнака і лагідно погладила його.

— Добре, Олесю, — відповів він. І враз голос його набув знов суворості і рішучості.

— Ви казали, Валенто, що Марта добре знає керівника підпільної патріотичної організації Фредо Вікторе? — спитав він.

— Так, Капітане. Її батько, Педро Дорілья, — давній друг Фредо Вікторе.

— Він комуніст, цей Вікторе?

Валенто завагався.

— Можливо, Капітане… я напевно не знаю, але…

— Гаразд, зараз це не має значення. Олесю, поклич Марту і приходь разом з нею до моєї каюти. Я чекатиму там на вас. Ми поговоримо, поки Валенто лишатиметься за штурвалом. Є важливі справи, що стають тепер невідкладними. І від них залежить багато що і для нашої спільної мети, і зокрема для батька Марти…

1. АЛЕКСО І МАРТА

Шумні й галасливі вулиці столиці. Люди поспішають по тротуарах, переганяють одне одного, невгамовний потік перехожих ллється по широких проспектах та бульварах, збивається щільним натовпом на перехрестях, з нетерпінням чекаючи, доки спиниться рух автомобілів і дасть можливість перебігти на другий бік.

Хіба є тут час спинити погляд на комусь одному? У всіх мало часу, всіх чекають якісь термінові справи, кожному немає діла до іншого. Хіба здивує тут перехожого залита золотом форма гоноровитого офіцера іберійської фалангістської армії? Хоч би як високо він підносив голову у пишному кашкеті, хоч би як підкручував вуса та гордо тримав срібний ефес шаблі, — все це не цікавить нікого, ніхто не звертає на нього уваги. Для гордовитого офіцера тільки й лишається насолоди, що оглянути себе з ніг до голови у великій дзеркальній вітрині розкішного магазину, підкрутити ще раз вуса та грізно подивитися на кількох солдатів, що скромно проходять краєм тротуару. Чи досить поштиво вони повертають, наче по команді, до нього голови, чи бездоганно чітко підкидають, наче механічні ляльки, вимуштрувані руки до кашкетів?..

Раптом офіцер не стримав задоволеної посмішки. Назустріч йому йшло двоє молодих людей, юнак і дівчина, зодягнені в форму ЗФМ — загонів фалангістської молоді. Власне, та форма не була дуже пишною, і якщо казати про самий костюм, то мало привертала до себе уваги. Звичайні захисного кольору сорочки і такі ж штани в юнака і спідниця у дівчини. Але загальний підтягнутий вигляд, чорні формені берети з золоченими фалангістськими значками на них — ось що радувало серце офіцера. А коли юнак і дівчина ще й завзято відкозиряли йому, приклавши праві руки до беретів і не зводячи з нього очей, — офіцерське серце і зовсім розтало. Підвівши руку, він з готовністю відповів на урочисте військове вітання молодих людей і додав захоплено, хриплим басовитим голосом:

— Молодці! Прекрасна виправка!

— Еввіва каудільйо! — в один голос чітко і виразно відповіли обоє фалангістським вітальним вигуком.

Хтось з перехожих озирнувся: знову еввіва, знов каудільйо? Чого б це?.. А, то ж ті муштровані молодці з ЗФМ! То хай собі вигукують, хай марширують, не треба ні придивлятися, ні прислухатися. Це ж такі хлопці й дівчата, що з ними не слід зв’язуватися, їм у столиці все дозволено, їм протегує сам каудільйо. Як вирішать, що на них не так, мовляв, поглянули, поставилися непоштиво, або й просто захочуть причепитися, — будуть неприємності. Хай їм грець! Далі, далі від цих скажених цуценят, породжених фалангістськими собаками!

А молоді люди йшли далі своїм шляхом, немов не помічаючи насторожених поглядів перехожих. Вони жваво розмовляли, зиркали у вітрини магазинів, час від часу весело сміялись, не забуваючи, проте, козиряти кожному зустрічному офіцерові, незалежно від його чину, ніби знаходили в цьому особливу приємність для себе.

Стрункий сіроокий юнак з білявим волоссям і лукавим, хоч і добродушним, виразом обличчя все частіше схиляв голову до своєї чорнявої супутниці і щось швиденько шепотів їй. І щоразу вона ледве стримувалась, щоб не пирснути зо сміху. Проте потім дівчина одразу напускала на себе серйозність, навіть робилась суворою, кидала на юнака сердитий погляд темно-карих очей і докірливо говорила тоном, який їй зовсім не пасував:

— Досить, Алексо! Це стає просто неможливим. Згадай про свій одяг, кинь жартувати! Невже ти не можеш бути серйозним?..

Але в її глибоких очах під пухнастими, красиво вигнутими бровами в той же час стрибали веселі вогники, що явно суперечили суворим словам. Юнак у відповідь мовчки виструнчувався — якраз вчасно, бо назустріч їм уже йшов якийсь офіцер, яких тут, у центральній частині столиці, було так багато, ніби вся іберійська армія складалася з самих офіцерів. Козирнувши офіцерові, юнак одразу ж таки знов шепотів щось своїй супутниці, і вона знов удавала, що дуже сердиться на нього. А сміх, нестримний молодий сміх, здавалося, струмів з її очей.

І все ж таки дівчина дедалі більше серйознішала, брови її почали хмуритися. Ось вона у відповідь на новий жарт свого супутника вже майже й не посміхнулась. І юнак спинився, бо відчув, що дівчина рішуче взяла його за руку. Вона виразно, підкреслено серйозно сказала:

— Слухай, нарешті, Алексо. Я дуже люблю жарти і спочатку охоче сміялася з твоїх жартів. Але всьому буває край. Невже ти не пам’ятаєш, що нам треба бути дуже обережними? Забув, що все це небезпечно? Хочеш провалити справу?

Юнак зашарівся. Так, справді, він надто розійшовся, надто вже легко давалися йому жарти й дотепи з приводу надутих фалангістських офіцерів… Щоправда, почасти в цьому була винна і його сувора супутниця, адже вона так весело сміялася, коли він жартував. А якому ж юнакові не приємно відчувати, що дівчині подобається його дотепність? От він, мабуть, і справді втратив почуття міри. Більше цього не буде!

— Пробач, Марто, — відповів він з дещо винуватим виглядом. — Я обіцяю тобі, що тепер усе буде гаразд.

Вони рушили далі. Деякий час обоє мовчали, зосереджено дивлячись перед собою. Олесь (а це був він) ніби замислився. Марта два чи три рази крадькома поглянула на нього і непомітно посміхнулась: він був невпізнанний у формі ЗФМ! Мимоволі вона кинула погляд і на своє відображення у вітрині, повз яку вони проходили. Е, вона теж справжня ЗФМівка! Непогано вигадав Клаудо! Це ж він вирішив одягти їх обох у цю форму і попередив:

— Якщо ви будете зодягнені, як оті пихаті фалангістські стручки, то до вас уже напевно ніхто не причепиться. Це діло вірне, я й сам їх завжди обходжу стороною. Тільки пам’ятайте одне: треба козиряти всім офіцерам. Тоді все обійдеться. Ану, прорепетируйте мені, і цілком серйозно!

Валенто Клаудо не помилявся: форма загонів фалангістської молоді оберігала їх від усякої небезпеки. Козиряли офіцерам вони старанно й чітко; і спочатку це навіть розважало їх. Тепер те козиряння вже набридло, але його, певна річ, доводилося дотримуватись.

Так, усе йшло гаразд. І все ж таки почуття якоїсь прихованої тривоги не зникало, особливо у Марти. Поки вони йшли по центральних кварталах, форма оберігала їх від неприємних несподіванок. Інакше стало, коли Олесь і Марта підійшли до робітничих кварталів. Офіцерів тут було дуже мало, лише зрідка можна було побачити когось у військовій формі. Зате звичайні зустрічні з досить одвертою неприхильністю поглядали на чорні берети з золоченими значками: форма фалангістської молоді не користувалася популярністю в цих районах!..

Нарешті Марта знайшла вихід. Вони якраз повернули за ріг вулиці. Дівчина озирнулась: ніхто на них не дивився, перехожих у цьому тихому, спокійному провулку не було.

Тоді дівчина зірвала з своєї голови чорний берет з золоченим фалангістським значком і подала його Олесеві:

— Сховай у кишеню, а в другу поклади свій. І швидко! Так буде краще. Інакше ми можемо потрапити в якусь неприємність. Тут живуть робітники, вони не дуже люблять "стручків", як каже Валенто. А решта, — вона вказала на їх захисний одяг, — не приверне уваги…

Справді, тепер на Олеся і Марту не звертали уваги, бо без беретів і значків вони перетворилися на звичайних молодих людей, хіба що трохи краще зодягнених, ніж інші.

— Тільки не здумай козирнути тепер якомусь офіцерові, — попередила ще Олеся, лукаво посміхаючись, Марта. — Бо тоді буде погано, він обов’язково причепиться за порушення форми…

Це застереження було дуже слушним. Адже Олесь за звичкою, якої вже набув за час прогулянки по центральних вулицях столиці, щойно хотів відкозиряти якомусь поручикові — і майже в останню мить спинився, стиснувши руку в кишені. Мимоволі він намацав у кишені те, що дав йому на всякий випадок Сивий Капітан, виряджаючи його з Мартою в цю небезпечну подорож. Капітан тоді сказав йому дуже серйозно і переконливо:

— Май на увазі, Олесю, тобі не буде в кого шукати захисту в разі небезпеки. Навпаки, тобі доведеться самому в разі потреби захищати ще й Марту. Будь обережний! Я вірю, що ти пам’ятатимеш про небезпеку і все обійдеться добре. Але на всякий випадок візьми цю річ, вона може врятувати вас обох. Тільки пам’ятай: користуватись нею можна лише тоді, коли іншого виходу вже не буде. Це дуже серйозна зброя, Олесю!

2. КОШИК АПЕЛЬСИНІВ ТІТКИ БАРБАРИ

Марта спинилась. Вона вказала Олесеві на великий цегляний будинок, що зовні аж нічим не відрізнявся від інших.

— Він живе тут. Але його не так легко побачити сторонній людині. Я ж тобі казала.

— А ти пам’ятаєш усе, що треба?

— Ще б пак! Хіба я вперше тут?

Вони піднялися на п’ятий поверх вузькими брудними сходами. Марта постукала в двері не так, як звичайно, а розмірено, наче за якоюсь умовною абеткою: три довгі удари, потім пауза, потім ще два короткі. Зсередини ніхто не відповідав. Тоді Марта постукала вдруге. Знову тиша. Дівчина нервово закусила губу.

— А що, коли і його… — почала вона і не закінчила. Але Олесь зразу зрозумів її тривожну думку. Марта хотіла сказати: "А що, коли і його заарештували?.." Що ж, тоді дуже погано, дуже. Бо руйнуються задуми, Олесь з Мартою не зможуть виконати доручення, від якого залежало так багато…

Нарешті за дверима почулися кроки. Жіночий голос запитав:

— Кого треба?

— Тітка Барбара передає кошик апельсинів для маленького Анунсіато, — не задумуючись відповіла Марта, хоч з нею й не було ніякого кошика з апельсинами.

— Анунсіато немає дома, — промовив голос за дверима.

— Бджоли дуже боляче кусаються, каже старий дід, — ще впевненіше сказала Марта, хоч це для кожного слухача здавалося б цілковитою нісенітницею. Але Олесь розумів, що ці фрази — умовні і служать для того, щоб переконатися: прийшла своя людина, а не стороння.

Справді, після того двері розчинилися. На порозі стояла підстаркувата жінка в чорній хустині. За нею в глибині коридора виднілася постать невисокого кремезного чоловіка, який уважно приглядався до того, що відбувалося біля вхідних дверей. Олесь не встиг зробити й кроку, як Марта кинулася до того чоловіка.

— Ой, я так хвилювалася, дядю Фредо! — скрикнула вона, обіймаючи його. — Я постукала, а ніхто не відповідає… і я подумала, що поліція схопила й вас, арештувала, як батька…

— Ні, ні, дівчинко, даремні страхи. Мене, знаєш, не так-то й легко арештувати, я горобець стріляний, — заспокійливим тоном відповів чоловік, у той же час запитливо дивлячись на Олеся. — А це хто такий з тобою?

— Це один хлопець… він цілком надійний, дядю Фредо, не турбуйтеся… так я вам зараз усе розповім! — завагалася Марта. — Його звуть Алексо. І він росіянин. Алексо, чого ж ти стоїш? Це ж і є дядя Фредо, Фредо Вікторе! — кинула вона Олесеві. Юнак незграбно вклонився: він відчував себе трохи ніяково.

— Росіянин? — здивовано перепитав Фредо Вікторе, ще уважніше вдивляючись в Олеся.

— Так, — ствердив юнак.

— І комсомолець, — додала Марта.

— Ну, якщо росіянин, та ще й комсомолець, то й зовсім не слід стояти на порозі, — посміхнувся Вікторе. — Заходьте, друже. Цікавий, цікавий і несподіваний візит… Ну, ходімо до кімнати. І негайно розповідай усе, Марто.

3. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ФРЕДО ВІКТОРЕ

В кімнаті було тихо й затишно. Вони сіли біля столу, і Марта почала розповідати. Олесь тим часом з інтересом крадькома розглядав Фредо Вікторе. Ось він який, цей керівник підпільної організації іберійських патріотів у столиці, мужня людина, що, ховаючись від поліції і жандармів, керує антифалангістським рухом!

Юнакові дуже хотілося б знайти в зовнішності цього чоловіка щось надзвичайне, що одразу відрізняло б його від інших, щось притаманне лише видатній людині. І нічого такого Олесь не знаходив у звичайному, навіть буденному вигляді чоловіка, який сидів перед ним і уважно слухав розповідь Марти.

Коли б Фредо Вікторе йшов у натовпі робітників, ніхто, напевне, не звернув би на нього уваги. Середнього зросту, кремезний, з простим худорлявим обличчям, коротко підстриженим волоссям, у якому густо сріблилася сивина, рідкими, теж сивуватими вусами над тонкими блідими губами людини, що знала чимало важких, голодних днів у своєму нелегкому житті, в непоказному сірому піджаку — Фредо Вікторе аж ніяк не був схожий на того, яким малювався в романтичній уяві Олеся. Не тільки суворий і владний Сивий Капітан, а навіть хоч і добродушний, але рішучий Валенто Клаудо — і той здавався юнакові показнішим для того, щоб скупчувати навколо себе людей, керувати їх вчинками, надихати на боротьбу.

Мабуть, тільки вдумливі й уважні очі, що спокійно дивилися з-за невеличких окулярів у простій металевій оправі, не пропускаючи, здавалося, найменшої дрібнички, — мабуть, тільки ці світлі очі справді прикрашали таке звичайне, мало-примітне обличчя типового робітника одного з заводів столиці.

Ці очі лише іноді відривалися від збудженого вродливого обличчя Марти, що схвильовано розповідала про те, що відбулося з нею протягом останніх днів, — відривалися для того, щоб швидко поглянути на юнака, коли йшлося про нього. І тоді Олесь не міг позбутися враження, що погляд світлих очей Фредо Вікторе немов одразу проникає в найпотаємніші його думки і почуття.

Фредо Вікторе слухав Марту, ні словом не перебиваючи її. Тільки тоді, коли дівчина дійшла в своїй розповіді до того, як вона потрапила на «Люцифер», і вперше згадала ім’я Сивого Капітана, — Фредо Вікторе спинив її, піднявши руку, і здивовано спитав:

— Це ти серйозно, Марто? Не помиляєшся? Той самий Сивий Капітан, що…

— Той самий, дядю Фредо, той самий! І він такий суворий, похмурий і сумний. Він обіцяв урятувати батька. Сказав, що бере на себе відповідальність за його арешт. Мовляв, батько потрапив до в’язниці лише тому, що поліція чомусь вбачає в ньому спільника Сивого Капітана. А коли так, то він, Сивий Капітан, і мусить допомогти батькові, врятувати його. Хіба це не благородно з боку Сивого Капітана, дядю Фредо, ну, скажи?

Фредо Вікторе задумався, потер підборіддя долонею своєї великої робочої руки. Він, видно, вагався.

— Гм… — нарешті відгукнувся він. — Що ж, я буду дуже радий, якщо йому пощастить зробити це… хоч і не знаю, як саме. Дивна він людина, той Сивий Капітан! Надто вже він покладається на свої власні сили. Це було помітно з самого початку, ще з появи його на параді на Авеню-дель-Прадо… Чого він хоче зрештою, чого прагне? Говорив він тоді так неясно, туманно…

Олесь відчув, що настала його хвилина. Користуючись тим, що Фредо Вікторе замовк, наче шукаючи відповіді на свої думки, він зауважив:

— Сивий Капітан хоче, щоб іберійський народ звільнився від фалангістського ярма. Він наказав мені передати це вам такими словами, щоб ви зрозуміли його наміри.

Фредо Вікторе підвів на юнака запитливий погляд.

— Хороша мета, хороші наміри, — мовив він. — Але в який спосіб Сивий Капітан гадає здійснити їх?

— У нього є «Люцифер», могутня, непереможна машина! — палко відповів Олесь, якого майже образила холодна репліка Вікторе. Як, сумніватися в можливостях Сивого Капітана і його надзвичайного «Люцифера»? І він додав: — Уряд і всі його сили нічого не зможуть зробити з «Люцифером»! Уже тепер це ясно, а згодом це зрозуміють усі!

Вираз обличчя Фредо Вікторе залишився таким самим непроникним. Він спокійно мовив:

— Отож, як я тебе зрозумів, Алексо, Сивий Капітан і надалі час від часу з’являтиметься на своєму "Люцифері", аж поки всі не зрозуміють, що він невразливий. А тоді фалангісти, усвідомивши це, скоряться і віддадуть владу народові. Так, виходить?

Щось іронічне, насмішкувате відчувалося в тому спокійному тоні, яким говорив Фредо Вікторе. Він, мабуть, знав заздалегідь, що на його запитання не можна знайти позитивної відповіді, і тому продовжував, наче не помічаючи розгубленості Олеся. А юнак і справді розгубився, бо ніяк не чекав таких іронічних слів у відповідь…

— Ні, друже мій, тут щось не так, — вів далі Фредо Вікторе. — Ти кажеш: «Люцифер». Що ж, «Люцифер», як мені здається, досить непогана машина…

— Коли б ви знали всі її властивості! — палко вихопилося в Олеся. — Ви б тоді зрозуміли…

Фредо Вікторе посміхнувся…

— Та я й без того вірю, бо бачив «Люцифер» під час військового параду. Галасу й безладдя він тоді наробив чимало. Я навіть погоджуся, що в його появі було чимало доброго, бо Сивий Капітан дією свого «Люцифера» скомпрометував військову силу фалангістів… і це має неабияке значення…

— От, ви ж самі кажете, що…

— Так, кажу, що «Люцифер» дуже непогана машина. Мабуть, навіть надзвичайний витвір техніки. Все це так. Але це все ж таки тільки машина. А хіба машина сама може вирішити те, до чого, як ти сказав, прагне Сивий Капітан, хіба вона може визволити народ з-під ярма фалангістів… так само, як і одна людина, хоч би вона й мала в своєму розпорядженні отаку надзвичайну машину? Ти, юначе, сказав мені, що ти — комсомолець. Так от, що ти скажеш про це як комсомолець?

Запитання було поставлене дуже серйозно. Олесь завагався. Він відчував, як запитливо дивиться на нього Марта, як чекає вона від нього переконливої відповіді: адже вони з нею стільки говорили про це після останньої розмови з Сивим Капітаном, коли він вперше ясно сказав про свою мету… Але відповіді не було, Олесь розумів це…

— Мовчиш? — продовжував Фредо Вікторе так само спокійно, немовби у ваганнях Олеся не було для нього нічого несподіваного, немовби інакше юнак і не міг поводитися. — Ну от, як тобі здається, товаришу комсомолець, чи може взагалі щось зробити одна людина проти цілого державного ладу? Чи матиме така людина рацію, якщо вирішить вийти на бій сама з цілим ладом?

— Ні, — чесно визнав Олесь. Совість і гідність комсомольця не дозволяли йому дати іншої відповіді. Але тут-таки він додав: — Проте Сивий Капітан не один! У нього є помічники, його команда. І він має в своєму розпорядженні, крім того, ще й "Люцифер"!

Та хіба ж можна скидати з рахівниці цю надзвичайну машину! Олесь немов знов почув голос Сивого Капітана, що пояснював йому дивовижні властивості "Люцифера".

Але Фредо Вікторе тільки недбало махнув рукою:

— Команда — це всього кілька чоловік. «Люцифер» — усього-на-всього добре задумана і вдосконалена машина. А лад, державний лад — це велетенська сила. І боротися проти нього можна лише за допомогою великої маси людей, натхнених патріотичними почуттями. Так робимо ми, патріоти, що в підпіллі готуємося до вирішальної боротьби з фалангістським режимом, з його поліцією, жандармерією і навіть військом… хоч заздалегідь знаємо, що переважна більшість солдатів буде з нами, коли настане грізний час, бо вони — теж прості люди, хіба що зодягнені у військову форму… Ми готуємося, наполегливо готуємося, щоб, коли настане той час, вийти справді грізною для фалангістів, непереможною силою, разом з усіма робітниками, усіма чесними людьми країни. І тому ми віримо в нашу майбутню перемогу, впевнені в ній. А Сивий Капітан…

Фредо Вікторе зітхнув:

— Я вірю, що Сивий Капітан має найкращі наміри, що він також чесна людина. Але те, що він хоче зробити, неможливо, доки він залишається один. Уряд, державний лад завжди будуть сильнішими за нього. Людина, хай і найталановитіша, не може нічого зробити сама, без підтримки, без допомоги народу. Оцього, мені здається, ваш Сивий Капітан не враховує. Він воліє провадити якусь самостійну боротьбу. Але така боротьба самотужки не завжди приносить користь загальній справі. Іноді — і навіть часто! — вона може, навпаки, зашкодити… Як би не трапилося так і з Сивим Капітаном, от чого я побоююся, друзі мої…

Олесь мовчав. У ньому боролися два почуття. Звісно, він і сам добре знав те, про що говорив цей непоказний чоловік з вдумливими ясними очима. Хіба ж не знав Олесь Гайдуков законів класової боротьби? Але, з другого боку, Олесь був захоплений чудовим витвором Ернана Раміро і Анхело Альвареса, їх «Люцифером», який нічого не боявся: ні нападу людей, ні свинцевої зливи куль. Хіба ж може щось протистояти невразливому "Люциферові"? І хіба не має права розраховувати на перемогу людина, талант якої допоміг їй збудувати таке технічне чудо? Людина з такою залізною волею, з такою непохитною рішучістю, як Сивий Капітан?.. Кому ж тоді й вести боротьбу з фалангістським ладом, якщо не такій людині?.. Так, почуття Олеся були цілком на боці Сивого Капітана. А розум? Розум нагадував, що існують незалежні від романтичних почуттів закони класової боротьби. І ті закони стверджують, що одинаки, якими б героїчними вони не були, ніколи не можуть досягти вирішальних успіхів у боротьбі з цілим державним ладом. Закони класової боротьби доводять, що тільки великі маси трудящих, тільки організований народ може здійснити революцію…

Думки роздвоювалися, Олесь не міг знайти для себе відповіді на них. Сумніви оволоділи ним, і він розгубився остаточно. Серцем він лишався цілком з Сивим Капітаном, а розумом схилявся до тверезих і переконливих міркувань Фредо Вікторе, який тим часом говорив далі:

— Мені не доводилося бачити Сивого Капітана. Лише раз я бачив його «Люцифер». Добра, добра машина, нічого не скажеш!.. І один раз мені довелося почути його голос. То було на Авеню-дель-Прадо, коли «Люцифер» уперше з’явився в столиці. І голос, слід відзначити, у Сивого Капітана приємний, мужній, упевнений. Проте ніяк не можу сказати, що мене задовольнив зміст його промови… Ще тоді не задовольнив. А тепер, коли я вислухав твою розповідь, Марто, мені стало й зовсім сумно.

— Чому, дядю Фредо? — несміливо спитала дівчина, що поступово втрачала ту дещо нервову бадьорість, з якою вона прийшла сюди. Марта бачила вагання Олеся, його нерішучість, коли Фредо Вікторе спокійно і врівноважено викладав йому свої міркування. І хоч вона не читала ніколи політичних книжок, як Олесь, хоч розмови про закони класової боротьби були для неї малозрозумілі, але дочка звичайного іберійського робітника відчувала в словах Фредо Вікторе сувору правду. І це пригнічувало її, бо ж Сивий Капітан обіцяв звільнити її батька. А коли Фредо Вікторе має рацію, коли Сивий Капітан іде невірним шляхом, хто ж тоді допоможе їй, хто врятує батька?.. її вродливе обличчя зблідло, вона благально дивилася на Фредо Вікторе, наче заздалегідь боялася того, що він скаже.

— Чому? — повільно, мов міркуючи, повторив Вікторе. — А ось чому. Він надто багато бере на свої плечі, цей Сивий Капітан. Мабуть, він занадто самолюбивий, а може, й самозакоханий…

Цього Олесь уже не міг стерпіти. Він рішуче, заперечливо крутнув головою.

— Ви не знаєте його історії, його долі… — почав він.

— А це й не обов’язково, — спинив його Фредо Вікторе. — Яка б не була його доля, ми говоримо не про те, що було раніше, а про те, що відбувається тепер. Повторюю, Сивий Капітан, як на мою думку, надто самолюбивий, він чує тільки свій власний голос і керується лише ним. Такі люди легко збиваються з шляху — навіть тоді, коли вони натхнені найкращими намірами! — і іноді, не помічаючи того, стають такими самими, як і ті, з ким вони починали боротьбу. Бо вони відірвані від простих людей, від народних мас і до того ж самозакохані!.. Що з тобою, Марто? Тобі погано?..

Дівчина нервово стискала руки. її сполотніле обличчя було схвильоване. Губи беззвучно ворушилися, немов вона хотіла щось сказати — і не могла.

— Що з тобою, Марто? — стурбовано повторив Вікторе.

У відповідь Марта рвучко кинулася до нього і заговорила — палко і благально:

— Не треба так про Сивого Капітана, дядю Фредо, не треба! Він же обіцяв врятувати батька. А ви кажете таке, що мені страшно й подумати. Ніби Сивий Капітан буде такий, як і… ті, проти яких він зараз… ні, дядю Фредо, я не знаю, мабуть, я не розумію всього цього, але не кажіть так, не кажіть! Бо хто ж тоді допоможе моєму бідолашному батькові?.. Поліція замордує його, я ніколи більше не побачу мого татуся… Дядю Фредо, скажіть, що Сивий Капітан визволить його! Я ж вірю вам, дядю Фредо! Ви завжди говорили правду — і завжди все було так, як ви казали. Скажіть, що ви цього разу помилилися, що Сивий Капітан врятує тата!

Вона благала Фредо Вікторе, вона не зводила своїх глибоких темних очей з його зворушеного обличчя, — і в тих очах тремтіли гарячі, прозорі сльози, що великими краплинами падали на руки Фредо.

— Марто, люба моя дитинко, — заговорив нарешті Фредо Вікторе, скориставшись миттю, коли Марта переводила подих, — заспокойся, не треба плакати. І просити не треба… — Голос його був лагідний і м’який, немовби й не він щойно так суворо говорив про Сивого Капітана. — Марто, ти ж просто не зрозуміла мене. Я не сказав жодного слова про те, що Сивому Капітанові не вдасться визволити Педро. Ти помилилась.

— Це правда, дядю Фредо? Правда? — палко запитала Марта, підводячи голову. В її очах світилася надія, хоча по щоках і котилися сльози. Губи тремтіли, але вже складалися в посмішку.

— Якщо Сивий Капітан обіцяв щось, то напевно вже зробить усе можливе, — твердо відповів Фредо Вікторе. — Мені здається, що він дуже наполегливий. І, як я вже казав, самолюбивий. А тому обов’язково виконає обіцяне.

— Ой, спасибі, дядю Фредо! — радісно вигукнула Марта. І, забувши вже про всі свої тривожні сумніви, швидко заговорила: — Тоді ви мусите одразу й допомогти цій справі, дядю Фредо. У мене є до вас прохання від Сивого Капітана.

— Його прохання? Відносно моєї допомоги? — здивувався Фредо Вікторе. — А в чому річ, дитино?

— Так, так, у нас два доручення до вас. Одне передам я, а про друге вам скаже Алексо.

Фредо Вікторе уважно поглянув спочатку на Марту, потім на Олеся — і юнак ніяково засовався на стільці: щось йому здавалося, що друге доручення не увінчається успіхом…

— Що ж, говори, я слухаю, Марто, — почув він голос Вікторе.

— Сивий Капітан каже, що ви, дядю Фредо, мусите знати, де саме ув’язнено батька. І коли Сивий Капітан узнає це, то може звільнити його. Адже вам відомо, дядю Фредо, де перебуває зараз батько? Ну хто може знати це краще за вас!..

— Щодо цього, то поліція, напевне, краще могла б відповісти Сивому Капітанові на його запитання, — посміхнувся Фредо Вікторе. — Але, звісно, йому не зовсім зручно звертатися до неї по довідки… Ну що ж, Марто. В цій вправі я справді можу допомогти. Якраз учора я одержав точні відомості, що твого батька ув’язнено в Сан-Сальвадорі.

— О! — враз посумнішала Марта. Вона багато чула про Сан-Сальвадор, велику в’язницю, куди поліція пересилала ув’язнених патріотів з усіх кінців Іберії. Не раз їй доводилося й самій бувати біля залізних воріт Сан-Сальвадора, куди вона їздила разом з жінками і дочками заарештованих, що приносили передачі для рідних. Величезний кам’яний мішок з високими стінами, оточений вежами з озброєними вартовими… похмура сіра споруда, що сліпо поглядала на навколишній світ малесенькими заґратованими віконцями… Важко було навіть уявити собі, щоб хтось міг утекти звідти.

— Кілька днів Педро тримали в поліції, — розповідав Фредо Вікторе. — Допитували, звісно… ну, а потім уже перевезли до Сан-Сальвадора. Там він ув’язнений в окремій камері номер триста шість у другому корпусі…

— Ви знаєте навіть такі подробиці? — щиро здивувався Олесь.

— Мені багато чого доводиться знати, друже мій, — стримано відповів Вікторе. — Як бачиш, Марто, його вважають за дуже важливого арештанта, якщо тримають в окремій камері… у фалангістів не так уже багато вільного місця у в’язниці! І як Сивий Капітан зможе витягти його звідти, не уявляю собі… хоч, певна річ, усе на світі можливо, — поспішно додав він, помітивши, як знову посмутніла дівчина. — Ну, а в тебе яке доручення до мене, Алексо? — перевів він погляд на Олеся.

Ось воно! Ну як говорити, коли заздалегідь не віриш в успіх? Та нічого не поробиш, треба виконувати доручення. І Олесь почав, хоч і відчував дедалі більшу ніяковість, бачачи, як холодно поглядає на нього Фредо Вікторе.

— Сивий Капітан доручив мені передати вам таке. Він вважає за можливе допомогти вашій справі, очоливши боротьбу проти уряду. Для цього треба насамперед, щоб ви випустили широке оголошення, яке повідомить усіх, що патріотичний рух тепер очолив Сивий Капітан…

— Он як! — іронічно відгукнувся Фредо Вікторе. — Ну, далі?

— Сивий Капітан певен, що такий захід з одного боку піднесе дух патріотів, а з другого вплине й на фалангістів. Бо й ті, і другі вже знають, якою непереможною силою є "Люцифер"…

— Угу, — так само іронічно пробурмотів Фредо Вікторе. — І що ще?

— Сивий Капітан надалі передаватиме вам свої побажання і поради щодо того, як саме найкраще підтримувати його дії.

— І це все?

— Все. Я передав вам слово в слово те, що говорив Сивий Капітан. Ти ж пам’ятаєш, Марто? Я нічого не забув?

— Ні, — якось байдуже ствердила дівчина. Здавалося, що ця частина розмови вже не цікавила її.

— Так… — Фредо Вікторе постукав пальцями по столу, мов зважуючи щось. — Так… і Сивий Капітан чекає від мене відповіді на його пропозицію?

— Я передам йому все, що ви скажете.

— Тоді передай ось що, друже мій. Ми, патріоти, вважаємо, що й сам Сивий Капітан, і його «Люцифер» можуть бути корисними нашому визвольному рухові, нашій справі. Члени підпільного комітету лише вчора обмінювалися думками з цього приводу, тому я й беру на себе сміливість так висловитись: адже я сам не вирішую нічого, для цього є комітет, обраний патріотами. Але участь Сивого Капітана в нашій спільній справі не може бути такою, як він собі уявляє. Ніхто не може особисто очолювати народний рух, нікому ніколи не буде надано можливості особисто вирішувати шляхи боротьби і наказувати так, як йому забажається. Для країни цілком досить одного генерала Фернандеса, якого ми мусимо скинути. Обзаводитись якимсь новим каудільйо, новим диктатором — ні до чого, бодай у нього на початку й були б найкращі наміри. Оце і є моя відповідь, — звісно, лише попередня, бо я висловлюю зараз тільки свою думку, комітет обговорить пропозицію Сивого Капітана на найближчому засіданні. Та я, — і тут у світлих очах Фредо Вікторе на мить спалахнув насмішкуватий вогник, — я гадаю, що комітет підтримає мою думку.

Олесь помовчав. На душі було якось тоскно. Невже ж не можна знайти якісь шляхи до єднання, до спільної боротьби?.. І Олесь запитав, старанно підбираючи слова:

— Пропозицію Сивого Капітана ви відкинули. Проте ви сказали, що участь його в боротьбі була б корисною. Яка ж саме тоді участь?

Фредо Вікторе дивився прямо в очі Олесеві:

— Як і кожного патріота, що прагне всіма своїми силами, всіма своїми можливостями допомогти спільній справі. Один — рушницею, другий — палким словом, третій — виконанням першого-ліпшого доручення комітету тощо. Сивий Капітан може бути корисний своїм «Люцифером». Але не як диктатор, що хоче щось наказувати комітетові, а, навпаки, як патріот, що виконуватиме сам вказівки комітету, обраного для керівництва нашим рухом. Додам іще, що ми добре розуміємо ту велику користь, яку може принести участь Сивого Капітана в нашій справі. Тому передай йому, що я охоче/ зустрівся б з ним для переговорів. Але підкреслюю: не на підставі його пропозицій, які цілком неприйнятні для нас, а для того, щоб обговорити, як саме Сивий Капітан може діяти на користь спільній справі під керівництвом комітету. І знов Олесь відчув, що він не може знайти ніяких заперечень, такі переконливі, такі обгрунтовані були слова цієї людини, яка дійсно знала, що вона говорила, і мала тверді позиції в розмові… Як же важко, як важко, коли в тобі самому роздвоюються думки, коли твоя душа, твої почуття і симпатії належать одній людині, Сивому Капітанові, овіяному ореолом трагічної долі і прекрасних, благородних поривань, — а розум змушений визнати цілковиту рацію суворих і переконливих заперечень другої людини, Фредо Вікторе, за яким стоїть сила колективного досвіду патріотів і глибоке розуміння політичної суті справи… Як бути, до якого висновку прийти?

4. БЛИСКАВКА В ПРОВУЛКУ

Вони йшли назад, наближаючись до центральних вулиць столиці. Обоє мовчали, замислені. Марта тривожно міркувала: справді, яким чином зможе Сивий Капітан визволити її батька з кам’яних мурів Сан-Сальвадора, цієї неприступної фортеці фалангістської поліції? Але ж він сказав, що врятує батька, сказав! Значить, він може, бо інакше б не говорив… Та коли ж це буде?..

В Олеся роїлися інші думки. Мало того, що він був просто пригнічений усім почутим від Фредо Вікторе і на що в нього самого аж ніяк не могло знайтися гідної відповіді, — його непокоїло ще й інше. Як він наважиться передати все це Капітанові? Які б слова він не підібрав, усе одно суть лишається тією самою: Фредо Вікторе відкинув пропозиції Капітана. І хоч він і підкреслював, що висловлює лише свою особисту думку, — не могло бути ніяких сумнівів, що підпільний комітет ствердить ту відмову… А може, ще щось вийде, якщо Капітан погодиться зустрітися з Фредо Вікторе? Може, вони дійдуть якоїсь згоди? Та ні, й на це в Олеся було дуже мало надії, бо надто вже різними були ці двоє людей, протилежні своїми характерами, як вогонь і крига…

Раптом заглиблений у свої міркування Олесь почув чийсь басовитий окрик:

— Що це за безладдя таке? Ану, стійте!

Перед ними стояв високий, огрядний офіцер в якомусь, мабуть, високому чині, про що свідчили золоті нашивки на його мундирі. Офіцер аж сопів од люті, його очі роздратовано виблискували, товсті руки впиралися в боки. Він владно кричав:

— Хіба личить членам загонів фалангістської молоді подавати приклад такої непошани до офіцерів? Неподобство! Пробігають повз офіцера армії, не віддаючи йому честі! Це що ж таке? Можливо, ви мене не помітили? — І він гордовито випнув уперед залиті золотом груди й хитнув блискучою каскою.

Це було вже серйозною неприємністю. І Олесь, і Марта знали, що роздратований офіцер міг затримати їх і направити з першим зустрічним поліцаєм до найближчого штабу ЗФМ — для накладення стягнення…

— Де ваші берети? Чому порушуєте форму? — аж кипів офіцер. — Відповідайте!

Думки Олеся стрибали, мов у лихоманці. Що робити?..

— Це випадково, пане офіцер… — заговорив він, нарешті, якнайсмиреннішим тоном. — Ми щойно вийшли і…

Але офіцер навіть слухати не хотів.

— Ідіть зі мною, — наказав він, перебиваючи Олеся. — Якого ви загону?

Ще гірше? Що сказати?

— Сорок другого, — випалив Олесь перше, що майнуло в голові.

— Сорок другого? — перепитав офіцер, недовірливо поглядаючи на юнака. — Гм… щось я вас не пам’ятаю, хоч саме вчора провадив там огляд. Мабуть, брешете, аби вислизнути, щоб вас не покарали!

Коли б він знав!..

— Ну, ідіть зі мною, — знов наказав офіцер. — Зараз усе з’ясуємо. Зі мною жартів не буде. Я вам обом покажу, що таке дисципліна!

Кінець, кінець! Остаточний провал! І треба ж було назвати цей злощасний номер! Тепер їх почнуть допитувати, дізнаватися, а відповідати буде нічого… Провал, та ще й який!

У відчаї Олесь озирнувся. Офіцер, мабуть, щоб скоротити шлях до штабу ЗФМ, вів їх через якийсь провулок. Ні попереду, ні позаду нікого більше не було. Лише на тому боці провулка якийсь робітник у кепці байдуже дивився на них, чухаючи потилицю.

"Хай буде, що буде!" — раптом вирішив Олесь.

Швидким рухом він вихопив з кишені довгасту плескату коробочку, яку дав йому перед виходом з «Люцифера» Сивий Капітан. "Це серйозна зброя, Олесю. Користуватися нею можна тільки тоді, коли вже немає іншого виходу", — так сказав Капітан. Ну що ж, зараз іншого виходу немає.

Все тривало лише кілька секунд. Олесь пам’ятав: перевести оцей малесенький запобіжник, скерувати куди слід передню частину з отвором. Потім — натиснути кнопку…

Офіцер озирнувся на нього.

— Отож, із сорок другого? Ясно, що бреше… — почав він і в ту ж мить відсахнувся. Він побачив скеровану на нього руку юнака з плескатою коробочкою, схожою на маленький пістолет з коротким дулом. З тієї коробочки вилетіло, крутячись, чорне кільце розміром з невеличку монету. Воно вдарилося об залиті золотом груди офіцера. В ту ж саму мить спалахнув яскравий виблиск, наче мигнула блискавка. І ніякого звуку! Кільце зникло в тому виблискові, розлетілося найдрібнішим порохом, мов зроблене з тонкого скла. Від нього просто нічого не лишилося. А офіцер незграбно змахнув товстими руками, похитнувся і важко поточився на землю, широко розкривши рота і безпорадно хапаючи ним повітря.

— Ось твій берет! — кинув Олесь приголомшеній усім цим Марті. — Тікаймо!

Через кілька секунд вони вже завертали за ріг провулка. Там Олесь озирнувся. Тіло офіцера лежало на тротуарі все так само нерухомо. Робітник у кепці зникав уже за протилежним рогом провулка: видно, його ніяк не приваблювала перспектива давати комусь свідчення про дивну подію, що відбулася на його очах.

Стримуючи гаряче дихання, Олесь і Марта вийшли на людну вулицю, змішуючись з перехожими…

1. НОВА ПАСТКА МІГЕЛЯ ХУАНЕСА

Читач, мабуть, уже догадався, що раптовий наліт Мігеля Хуанеса з Хосе Френко на колишню квартиру Ернана Раміро по вулиці Сагасти не дав, та й не міг дати ніяких втішних для поліції наслідків. Сивого Капітана там, звичайно, не було. Пощастило знайти лише кілька старих фотографій, де був зображений Ернан Раміро таким, яким його знали товариші по роботі в фізичному інституті. Ці картки були аж надто давні, навряд чи вони допомогли б впізнати Ернана Раміро, якого треба було знайти і арештувати. А саме цього і не вдавалося зробити.

Все ж таки Мігель Хуанес залишив біля квартири Ернана Раміро секретних агентів. Хоч усі дані свідчили за те, що розшукуваний тут ніколи не з’являється, не слід було нехтувати найменшою ниточкою, що могла навести на слід.

Отож, залишалася тільки одна можливість — чекати появи «Люцифера» у лісі Фонтіверос.

Сама собою напрошувалася думка, що десь у тому великому лісі, мабуть, містилась база «Люцифера». Не могла ж така велика машина обійтися без технічного огляду, ремонту, заправлення пальним тощо. Тільки — де ж схована та база?

Агенти Мігеля Хуанеса обшукали весь ліс, пройшли і промацали його з півночі на південь і з заходу на схід. Ніде не було знайдено ніяких майстерень, ніяких складів, — нічого, схожого на базу!

Було від чого збожеволіти! В лісі бази немає, це факт. Але що ж тоді притягало Сивого Капітана в той ліс? Не їздив же він туди милуватися природою!.. І взагалі, де ховається «Люцифер» останні кілька днів?.. А дорогоцінний час іде, кожного наступного дня можна чекати вибуху гніву роздратованого каудільйо — слава йому! — і тоді… Про те, що станеться "тоді", Мігель Хуанес намагався не думати взагалі.

Що робити?

І Мігель Хуанес за порадою Хосе Френко дав розпорядження розклеїти по всіх містах і селах, по всіх шляхах оголошення, в якому пропонувалася велика нагорода тому, хто приставить Сивого Капітана живим чи мертвим. Та й це нічого не дало. Навіть якихось підозрілих не щастило затримати, бо ніхто не повідомляв ні про що поліцію. Іберійці читали оголошення, вигукували старанно "слава каудільйо!", якщо помічали поблизу когось з поліції чи фалангістів у їхніх чорних сорочках. Але — мовчали!

За весь час до рук Мігеля Хуанеса, точніше його вірного помічника Хосе Френко, потрапив тільки один "підозрілий": то був уже знайомий нам Педро Дорілья. Але всі допити його також не дали бажаних наслідків. Та й справді, що ж міг сказати Педро Дорілья, коли він знав про Сивого Капітана значно менше, ніж ті, що його допитували? Так чи інакше, Хуанесу не хотілось випускати з рук хоч єдиного, хто, на його думку, мав якесь відношення до невловимого і невразливого Сивого Капітана. Ось чому Педро Дорілью було передано до в’язниці Сан-Сальвадор — "до запитання", як висловився Хосе Френко. А може, він на щось буде потрібен у майбутньому? Там буде видно, а тим часом хай посидить! Звільнити завжди встигнемо, — таке було випробуване правило іберійської державної поліції.

Всі ці дні справа стояла на місці. І тому легко можна уявити собі, як зрадів Мігель Хуанес, коли Хосе Френко з поважним виглядом вручив йому термінове повідомлення. Літери стрибали в очах особливо уповноваженого, коли він швидко перебігав поглядом рядки повідомлення:

"Півгодини тому «Люцифер» проминув секретні застави північно-західного краю Фонтівероса. Автомобіль прямує головною дорогою до центральної галявини. Доповідаю, що фугасні міни, встановлені на тому головному шляху, з невідомої причини не вибухнули. Електричні міни ввімкнути не встигли, оскільки, по-перше, «Люцифер» ішов з великою швидкістю, по-друге, сподівалися на дію фугасних мін. За даними спостереження, «Люцифер» і досі перебуває біля озера на центральній галявині. Чекаю ваших розпоряджень. Уповноважений № 614".

Пальці Мігеля Хуанеса тремтіли від збудження. Нарешті, нарешті! Тепер він уже не випустить «Люцифера», будьте певні! Він кинув повідомлення на стіл, схопив плащ і гукнув Хосе:

— За мною, Френко! До Фонтівероса!

Вони помчали до аеродрому, де Мігеля Хуанеса завжди чекав спеціальний літак.

2. ВАМ ЛИШАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЗДАТИСЯ

У Фонтіверосі Хуанес нетерпляче вислухав короткий рапорт уповноваженого № 614, який зводився до того, що «Люцифер» і досі стоїть на центральній галявині біля озера.

— Рівень озера саме зараз підіймається, — почув між іншим Хуанес, але не звернув уваги на ці слова. Потім особливо уповноважений оглянув фугасні міни, які чомусь не вибухнули, хоч були в цілковитому порядку. Та міркувати з приводу того, чому саме вони не вибухнули, зараз не було часу. Треба було діяти.

— Перекажіть моє розпорядження по заставах і замаскованих батареях, — нетерпляче наказав Мігель Хуанес. — Як тільки я підніму руку, негайно відкривати вогонь по «Люциферу». Після того ж сигналу сапери мусять негайно включити електричні міни на шляху відступу «Люцифера». Я зараз сам їду до центральної галявини…

Раптом Мігель Хуанес обірвав мову. Щось таке незрозуміле говорив тоді місцевий уповноважений відносно озера в лісі?.. Про рівень води, який піднімається, чи що?

Якась нісенітниця…

— Слухайте, що ви там казали про рівень води в озері? — спитав він.

— Що саме зараз він підіймається, — відповів уповноважений.

— Як так підіймається? Вперше чую про таке.

— Я також був здивований, коли помітив це явище, — знизав плечима уповноважений. — Вирішив перевірити, бо гадав, що то якийсь випадок.

— І що?

— Тричі приходив сюди. І кожного разу рівень води був різний.

— Підвищувався? Може, до озера стікає вода після дощів?

— У тому-то й річ, пане особливо уповноважений, що рівень змінювався і в той, і в другий бік. Першого разу вода доходила до стежки, що наближається до озера. Другого разу рівень знизився майже на півтора метра. Я не повірив своїм очам, виміряв рівень і поставив позначку. А на третій раз рівень знов піднявся до стежки. Моя позначка опинилася під водою!

— А дощі були тут за цей час?

— Протягом тижня — жодного.

— Може, озеро має якісь підземні джерела?

— Мені це невідомо, пане особливо уповноважений. Адже озеро досить велике, хто його знає… якась загадка природи…

"Загадка природи"! Немовби й без того Мігелеві Хуанесу було мало різних загадок, пов’язаних з тим клятим Сивим Капітаном! Але цього разу таємниче явище стосувалося тільки самої природи. Отже, не варт про нього думати, хай цим займаються вчені, їм все одно більше нема чого робити. А перед Мігелем Хуанесом стоять значно важливіші завдання!

— До машини! — розпорядився він. — І обережно, нам треба непомітно наблизитися до «Люцифера»… Що таке, Френко? — спинився Мігель Хуанес, побачивши, що його помічник зробив якийсь застережливий знак.

— Відносно мін, пане Хуанес, — мовив той стиха. — Як би не підірватися на них нам самим… Адже тут їх до біса понатикано!

Мігель Хуанес запитливо поглянув на місцевого уповноваженого: справді, як би не вийшло такої неприємності. Але той заспокійливо зауважив:

— Небезпеки немає, пане особливо уповноважений. Фугасні міни закладені на під’їздах до лісу. А тут є тільки електричні, які вибухають лише тоді, коли їх за наказом включать сапери.

— Будемо сподіватися, що власної ініціативи ваші сапери не виявлять, — похмуро відгукнувся Хуанес. — Що ж, їдьмо!

Вони вирушили. Щойно автомобіль заглибився в ліс, як зникли будь-які ознаки того, що тут готується пастка для «Люцифера». Ніде не було видно жодної людини, всі застави і секретні пости були старанно замасковані. Мігель Хуанес добре знав, що всі його розпорядження ретельно виконані. В поліції і жандармерії не заведено наказувати двічі про одне й те ж саме, особливо під час надзвичайних заходів.

Автомобіль спинився. Хуанес з мовчазним запитанням подивився на шофера: в чому річ?

— Тут шлях повертає і виходить прямо до озера, — пояснив шофер. — До того місця, де стоїть «Люцифер», пане особливо уповноважений. Якщо ми повернемо, то вони нас одразу помітять. А ви ж наказали, щоб…

— Гаразд, гаразд, розумію, — спинив його Мігель Хуанес, який уже ледве володів собою, так хотілося йому почати діяти. — Ми вийдемо тут. Френко, ви зі мною! Ви матимете честь бути присутнім при моїй останній спробі вплинути на цього божевільного. Ах, як же добре було б захопити його живцем!.. Так, так, я сподіваюсь, що тепер уже ніщо не врятує Сивого Капітана, ми за цей час багато чого навчилися!.. Вперед!

Ховаючись поза деревами, Мігель Хуанес у супроводі Хосе Френко наближався до центральної галявини. Праворуч від себе він помітив дві замасковані гармати кинджальної дії, приховані за товстими стовбурами. їх стволи були скеровані на галявину. З-за кущів виглядали не менш ретельно замасковані солдати. Мігель Хуанес схвально кивнув головою: все напоготові, все гаразд!

Хосе Френко обережно торкнувся рукава свого начальника.

— Навколо «Люцифера» люди, пане Хуанес, — прошепотів він збуджено. — Наче щось лагодять в машині… це ж нам на руку!..

Справді, на фоні великого сіро-зеленого автомобіля легко вирізнялися кілька постатей людей у синіх комбінезонах. Двоє поралися біля відчиненого люка в передній частині машини, третій стояв на даху автомобіля, говорячи щось першим. Ясно, ці люди навіть не підозрюють, що вони в кільці мін і гармат!

Швидким поглядом Мігель Хуанес оцінив обстановку. Так, «Люцифер» стояв на самому березі досить великого озера, розташованого в центральній частині лісу. Дрібні хвилі добігали майже до самих коліс передньої частини автомобіля. Можна було дивуватися, чому Сивий Капітан спинив машину так близько від води, та ще й передом до озера. Але Хуанес, певна річ, не мав з свого боку ніяких заперечень щодо цього: так ще краще, "Люциферові" довелося б маневрувати, розвертатися, щоб покинути це незручне місце. Отже, час діяти!

Одним жестом Мігель Хуанес наказав Хосе Френко залишатися тут, біля дерев, а сам невимушеною ходою, мов прогулюючись, вийшов на галявину. Ні, ні, він не зрадить себе, не видасть нічим свого хвилювання! Він буде спокійним і владним, як і належить бути незаперечному господареві становища!

Не встиг особливо уповноважений пройти й кількох кроків, як зрозумів, що люди в синіх комбінезонах одразу помітили його. Вони обернулися до нього, випростались, немов чекаючи чогось. Очевидно, вони були дуже вражені його несподіваною появою.

Якщо визнати щиро, то Мігель Хуанес і сам милувався собою. Ззаду на нього дивилися поліцейські й солдати, які, безумовно, захоплювалися сміливістю особливо уповноваженого.

Хуанес наближався до загадкового автомобіля. З досадою він помітив, як люди в синіх комбінезонах зникли в дверях «Люцифера», що враз зачинилися за ними. Проте один чоловік залишався на даху. Він приглядався до постаті Хуанеса і нібито не мав наміру покидати дах. Гаразд, Мігель Хуанес поговорить з ним!

То був високий, оглядний чоловік, також у синьому комбінезоні, що, мабуть, правив за форму в Сивого Капітана. Чисто виголене широке обличчя цього чоловіка не виявляло ніяких ознак здивування чи занепокоєння. Це трохи не подобалося Хуанесу, тут було щось незрозуміле… а втім, очевидно, цей чоловік просто звик добре тримати себе в руках, не показувати своїх почуттів. Так, зараз Мігель Хуанес звернеться до нього.

Але не встиг він зробити ще й кроку далі, як почув голос чоловіка з "Люцифера":

— Чи не досить, пане Хуанес?

Як? Вони знають його ім’я? Знають і в обличчя? А чоловік у синьому комбінезоні спокійно вів далі — і Мігелеві Хуанесу здалося, що в його голосі досить виразно звучать насмішкуваті нотки.

— Ми дозволили вам, пане Хуанес, підійти до «Люцифера» вже досить близько. Час спинитися, щоб не трапилося якихось неприємних для вас несподіванок. А чому ви залишили вашого колегу там, за деревами? Проте це ваша особиста справа. Отже, що вам потрібно?

Мігель Хуанес остовпів. Виходить, що вони давно вже бачили його і Хосе Френко? Його поява не була несподіваною для них? Вони бачать Хосе Френко там, за стовбурами дерев? Знов безглузда фантастика? Е ні, тепер нічого не вийде! Знов-таки, це вам не минулий раз!

За мить Мігель Хуанес опанував себе. Що ж, ця людина ніби сама викликає його на переговори. Тим краще! Хай живе чемність!

Привітно знявши капелюха, Мігель Хуанес ґречно вклонився і голосно мовив, змусивши себе навіть посміхнутися:

— Бачу, що мені немає потреби називати себе. Я дуже радий. Дозвольте поцікавитися, з ким маю честь?..

— Киньте гру в піжмурки, пане Хуанес, — перебив його чоловік у синьому комбінезоні. — Ви прийшли сюди щось сказати нам? То й кажіть. Що вам потрібно?

Мігель Хуанес майже розсердився: яка неввічливість! Проте — чого ж можна чекати від якогось механіка чи техніка? І він холодно зауважив:

— Я волів би говорити з так званим Сивим Капітаном.

— Капітан зайнятий і доручив мені вислухати вас, — не менш холодно відповів чоловік з даху.

Он як! Ну, побачимо, що ви зараз заспіваєте!

— Одного разу я вже робив вам деякі пропозиції. Тепер я вдруге і востаннє пропоную вам здатися, — промовив Мігель Хуанес, чітко вимовляючи кожне слово. — Підкреслюю: востаннє!

— Минулого разу ви одержали вже відповідь.

— Визнаю: тоді я недооцінив ваших можливостей. І зробив з цього потрібні висновки. Тепер передбачено все. Прошу передати вашому начальникові те, що я зараз скажу. Будемо говорити відверто. У вас немає іншого виходу. Галявина оточена гарматами. За моїм першим сигналом ви будете обстріляні. Спроби втечі не дадуть нічого. Всі шляхи заміновано…

— Але міни не завжди вибухають, — зауважив чоловік у синьому комбінезоні.

— Ви правильно відзначили, фугасні міни вибухають не завжди. Я в цьому пересвідчився сьогодні. Проте мова йде зараз про електричні міни, які встановлено на всіх шляхах, що ведуть з лісу. Вони вже неодмінно вибухнуть, як тільки сапер натисне кнопку контакту.

— Припустимо, — погодився чоловік на даху.

— Але я не хочу зайвих жертв. Зрозумійте, що вам лишається тільки здатися. Від імені уряду я обіцяю вам…

— Не варт обіцяти того, що від вас не залежить, пане Хуанес, — перебив його чоловік у синьому комбінезоні. — Ви сказали достатньо. Зараз я доповім про це Капітанові. Вам доведеться зачекати.

З цими словами він зник всередині «Люцифера», наче провалився.

Мігель Хуанес відчув, як його поступово охоплює лють. Надто вже зухвало поводився цей чоловік! Але вони мусять зрозуміти, що в разі відмови приречені. Кожна розумна людина на їх місці здалася б. І тоді Хуанес здобуде перемогу! Від самої думки про це в нього швидко забилося серце. А якщо ні… ну, тоді все одно, можна буде задовольнитися знищенням "Люцифера".

3. ЗНИЩЕННЯ "ЛЮЦИФЕРА"

Раптом Мігелеві Хуанесу здалося, що великий корпус «Люцифера» похитнувся. Так, так, от він гойднувся ще раз! Що таке?..

А, ось у чому річ! То прибувала вода в цьому чудернацькому озері. Справді, вона дедалі більше заливала низькі береги, вона вже відрізала «Люцифера» від суші. Машина стоїть у воді… чи вже спливла і погойдується на її поверхні?.. А може, «Люцифер» сам потроху, непомітно з’їхав у воду? Хтозна, Хуанес, захоплений своїми мріями, не помітив цього. Одне безумовно: «Люцифер», незважаючи на свою велику вагу, тримався на поверхні води. Що це, нова вихватка Сивого Капітана?.. Адже він чомусь не відповідає…

— Егей, там, на "Люцифері"! — гукнув Мігель Хуанес.

У лісі відгукнулася луна; але з боку «Люцифера» не долинуло у відповідь жодного звуку. Тільки ледве чутно було, як плюскотять об береги маленькі, дрібні хвильки. Та що вони, глузують з нього, ці нахаби на автомобілі Сивого Капітана?.. Він намагався зробити якнайкраще, вступив з ними в переговори… правда, сподіваючись дістати похвалу каудільйо за непошкоджений «Люцифер», але то вже справа самого Мігеля Хуанеса. Сивий Капітан не тільки не хоче здаватися, він ще й затіває щось… Ні, ні, досить вагань! Краще знищити «Люцифер», ніж наражатися ще на якісь несподіванки!.. Хай скажуть своє слово гармати!

Мігель Хуанес швидко пішов до дерев: було б дуже нерозумно залишатися тут, бо сюди ж наведені гарматні стволи. Хосе Френко аж висунувся з-за дерева, за яким ховався: він тремтів від збудження, вказуючи рукою в бік "Люцифера":

— Пане Хуанес! Пане Хуанес! Він тоне! Чи занурюється в воду? Погляньте самі!

Хуанес озирнувся: цього ще бракувало! Справді, «Люцифер» швидко занурювався у воду. Вона доходила вже до середини його масивного корпусу. О ні, цього разу не вийде, це знайомий трюк!

— Вогонь! — несамовито заволав Мігель Хуанес.

І майже в ту ж саму мить (принаймні так йому здалося) вдарили постріли гармат. Артилеристи таки були напоготові! Але вони стріляли надто високо. Їх гармати були наведені ще заздалегідь, тоді, коли «Люцифер» стояв на березі. А тепер над водою виднілася тільки його верхня частина. Снаряди пролетіли вище і розбили кілька дерев на тому боці озера. Прокляття!

— Вогонь! — знов закричав Хуанес, не пам’ятаючи себе від люті. — Точніше!

І знов прогриміли постріли. Артилеристи нашвидку змінили приціл. Проте снаряди, як і раніше, пролетіли вище, бо «Люцифер» занурювався в воду несподівано швидко, наче то був не автомобіль, а підводний човен. Ось від нього над поверхнею води залишився тільки самий верх, та ще поруччя на ньому… Мігель Хуанес люто тупнув ногою об землю: прямо на його очах «Люцифер» ще раз намагався сховатися під водою! Стріляти, негайно стріляти, поки ще його видно!

Проте артилеристи й так стріляли не вгаваючи. Снаряди врізалися в воду й вибухали, підкидаючи вгору цілі водограї. Серед тих водограїв і піняви вже нічого не можна було розібрати. Але ні: напружений погляд Хуанеса помітив, як з води високо підкинулася в повітрі якась річ… І він одразу впізнав її!

— Поруччя «Люцифера»! Поруччя! — закричав він, не приховуючи радості. — Влучили!

Так, то було поруччя з верхньої частини загадкового автомобіля, зірване снарядом. Чудово! Розрахунки особливо уповноваженого справджувалися: «Люцифер» може відкидати від себе кулі, але проти гарматних снарядів він безсилий, вони можуть, можуть вразити його! Коли б постріли були влучнішими… Може, пощастить ще щось помітити? Ні, те поруччя було єдиним трофеєм, крім нього, на збаламученій поверхні озера не залишилося ніяких слідів «Люцифера», який встиг-таки зануритися. А може, він потонув?.. Та ні, тепер можна було зробити якийсь висновок: Сивий Капітан з самого початку мав на меті повторити те, що він уже зробив один раз, стрибнувши в море.

— І повторив-таки, хай він буде проклятий! — злісно процідив крізь зуби Мігель Хуанес.

Але ні! Там, у морі, Сивий Капітан міг утекти, прослизнути під водою і виринути десь в іншому місці. Лісове ж озеро, хоч і дуже велике, — не море, тут далеко не відпливеш, і в усякому разі на сховаєшся. А, він знов хотів обдурити Мігеля Хуанеса, цей Сивий Капітан? Ні, цього разу нічого не вийде! Цього разу все передбачено!

Особливо уповноважений повернувся до Хосе Френко. Його енергійне обличчя було сповнене рішучості: почату справу треба доводити до кінця!

— Дайте наказ кидати глибинні бомби, Френко, — розпорядився він. — Ми дістанемо його і під водою!

Хосе Френко незграбно відкозирнув і швидко підійшов до польового телефону. Мігель Хуанес дивився на поверхню озера, по якій ще пробігали неспокійні хвилі. Він згадував: здається, ще тоді, коли він уперше разом з Хосе Френко вивчав карту Фонтівероса, його вразило, що велике озеро, яке займало центральну частину лісу, таке глибоке. Неправильної форми концентричні кола на озері, нанесені на ту карту, свідчили про те. що озеро глибшає чи не відразу, наче провалля. Чим це можна пояснити? — таке питання вже тоді виникло в Мігеля Хуанеса. Але він зразу ж таки й відкинув його, як зайве. Головний інспектор відділу розшуку державної поліції ніколи не вважав за потрібне займатися питаннями, які не стосувалися безпосередньо справи. Так було і тут.

Згадавши про це, Мігель Хуанес незадоволено скривився. Чорти його знають, що в цій справі з Сивим Капітаном має значення, а що — ні. Але глибоке озеро чи ні, змінюється в ньому рівень води чи не змінюється, — все це було зараз другорядним. Так чи інакше, а "Люциферові" втекти звідси немає куди. Глибинні бомби дістануть його незалежно від глибини. Та де ж, зрештою, той катер? Чого він затримується? А, ось, нарешті, з’явився!

Невеличкий моторний катер прудко зробив широке півколо і підійшов до того місця берега, де стояв Мігель Хуанес. Командир катера, приклавши руку до кашкета, відрапортував:

— Моторний катер БМ-15 готовий до виконання операції, пане особливо уповноважений! Дозвольте починати?

— А для чого ж вас ще викликали сюди? — нетерпляче огризнувся Хуанес; йому зараз було не до офіціальних ввічливостей. — Негайно кидайте бомби, вздовж і впоперек, поки не влучите!

— Єсть! — коротко відповів командир, ледве помітно знизавши плечима, і віддав команду.

Загув потужний мотор, катер швидко відплив од берега. На його кормі Мітель Хуанес побачив верхівки чотирьох глибинних бомб, що лежали в м’яких гніздах. Ну, подивимось, подивимось, як «Люцифер» реагуватиме на ці ляльки!.. Напевне ж, він на них не чекає!..

На відстані метрів п’ятнадцяти від берега за знаком командира з катера було скинуто першу бомбу. І зразу ж катер стрілою відлетів убік. Це було зроблено якраз вчасно, бо за півхвилини вода в тому місці, куди скинули бомбу, здулася, немов велетенський пухир, каламутно-зеленуватим горбом. Цей горб здувався вище й вище — і нарешті, наче не витримавши велетенського внутрішнього напруження, що випинало його з озера, раптом луснув. Замість нього виник високий стовп брудної води з намулом і водоростями, що повільно підносився в повітрі. Водночас пролунав потужний глухий удар, якому відповіла розкотиста луна в лісі. Так, глибинна бомба — це серйозна зброя!

Мігель Хуанес і Хосе жадібно дивилися, як команда катера скидала одну по одній інші три бомби. Щоразу по лісу прокочувалися і завмирали вдалині глухі удари, щоразу у високих стовпах води злітали вгору водорості й оглушені риби. Четверта бомба вибухнула з помітним запізненням: мабуть, її запальник було встановлено на більшу глибину.

Моторний катер уже мчав до берега по нові глибинні бомби, як Мігель Хуанес збуджено вигукнув, вказуючи рукою:

— Єсть! Френко, влучили! Влучили-таки! Дивіться, он воно!

На вершині останнього брудного водяного стовпа, що поволі осідав униз, розсипаючись на мільярди бризок, темніла якась велика округла річ. Вона повільно поверталася в повітрі, падаючи у воду.

— Назад! — скрикнув Мігель Хуанес командирові катера не своїм голосом. — Назад! Виловіть цю штуку і негайно привезіть її сюди, мені. Негайно!

Катер круто повернув назад.

Ось двоє з його команди зачепили ту круглу річ багром і почали втягувати її на катер. Та вона була надто велика, і тому командир катера, очевидно, відмовився від такої думки. Катер знову повернув до берега, тягнучи за собою на буксирі щось кругле, чорне й блискуче. Зараз, зараз катер наблизиться, можна буде сказати з певністю, що це…

— Колесо! — вигукнув Френко.

— Колесо "Люцифера"! — переможно закричав і Мігель Хуанес, ледве не стрибаючи від захвату.

Катер підійшов до берега. Через хвилину блискуче чорне колесо уже лежало на траві. Зламана вісь стирчала вгору. Товстелезна гумова покришка, здавалося, не була пошкоджена.

Особливо уповноважений нарешті переміг! «Люцифер» таки потрапив до пастки, з якої йому не судилося вийти, він навіки залишиться там, у глибині лісового озера!

— Ще бомб! Продовжити бомбардування! — наказав Мігель Хуанес командирові катера, ставлячи ногу на колесо, мов перед ним лежав живий повалений ворог.

Не гаючи часу, команда моторного катера навантажила новий запас глибинних бомб і відпливла від берега. Мігель Хуанес невідривно стежив за рухами катера, очі його переможно сяяли. Нарешті, нарешті він досяг свого! Як же це здорово, що він догадався, передбачив таку можливість, приготував глибинні бомби! Е, дорогий Сивий Капітане, ти не схотів використати пропозиції, не схотів підкоритися! Що ж, тим гірше для тебе, бо фокус із зануренням у воду вже не зіграв. Ти ж бо мав справу не з кимсь, а з самим Мігелем Хуанесом, який недарма старанно і терпляче обмірковував свої плани!

Хосе Френко підійшов до свого начальника. Його налите кров’ю обличчя теж сяяло від задоволення.

— Пане Хуанес, — сказав він, вказуючи на те місце в озері, де нещодавно вибухнула четверта глибинна бомба. — Пане Хуанес, мені здається, що з «Люцифером» тепер і справді покінчено. І Сивому Капітанові вже не вийти на поверхню…

Хуанес поглянув туди, куди вказував Френко.

З води в тому місці один за одним виринали великі повітряні пузирі. Вони виринали з глибини, здувалися на поверхні озера і повільно, лінькувато лопались. Від них до берега йшли такі ж повільні й лінькуваті хвилі, блискучі й немов змащені олією. Та так воно було й справді. Ось виринув ще один пузир. Було ясно видно, як від того місця, де він наче луснув, по поверхні скаламученої води почала розходитись велика жирна пляма, — ширше, ширше, в усі боки… То було, безумовно, якесь масло, рідке, жовтувате й блискуче.

Знівечений, покалічений вибухами потужних глибинних бомб, досі непереможний і невразливий, «Люцифер» Сивого Капітана не врятувався! Він лежав зараз на дні озера, глибинні бомби досягли його під водою, вони не тільки одірвали те колесо, а й пошкодили корпус автомобіля, якщо не зруйнували його вщент. З розбитого «Люцифера» на поверхню води виринало повітря і масло — значить, пошкодження були дуже серйозні, такі серйозні, що машині справді вже не піднятися з дна озера…

На мить Мігель Хуанес уявив собі, як там, у темній глибині, задихаються люди, позбавлені повітря, як захльостує їх холодна вода, що рине в пробоїни, як люди борсаються, шукаючи порятунку… ні, ніщо вже не допоможе їм! Що ж, вони самі пішли на це, самі обрали собі таку долю…

Особливо уповноважений повернувся до Хосе Френко.

— Нехай! — уперто мовив він. — Краще добити «Люцифер» і його команду остаточно, ніж залишити їм будь-яку можливість врятуватися. Мертвий ворог — це безпечний ворог, Френко! Хай катер скидає всі наявні бомби. Всі до одної!..

Він замовк. І, наче у відповідь на його рішучий наказ, пролунав ще один вибух глибинної бомби, першої з нової черги, що її почав скидати катер БМ-15…