Сигнали з Всесвіту

Розділ І ФАТАЛЬНІ ВИБУХИ

Випадають часом дні, які з особливою силою закарбовуються в пам’яті і надовго й міцно пов’язуються з долею багатьох людей. Ось таким днем і була неділя 15 травня початку третього тисячоліття нашої ери, коли увагу всього людства раптом було привернуто до східного узбережжя Південної Африки.

Того дня ще ніхто навіть не уявляв, як пов’язані між собою приголомшуючі події в Африці та в космічних далях і яку роль відіграє у цих подіях скромний словацький геолог, доктор Мартін Заяц. Не знав цього й він сам. Його остання наукова праця була опублікована дванадцять років тому, коли Всесвітня Академія наук надала йому звання члена-кореспондента за винахід надзвичайно чутливого гравіметра, і відтоді, здавалось, його життя протікало буденно. День у день разом з групою геологів він вирушав спеціальним вертольотом на розвідку корисних копалин Словаччини і, уважно стежачи за екранами гравіметра та всіляких локаторів, дбайливо наносив на детальні карти родовища цінних руд та металів.

Після польотів він прямував на протилежний бік Дунаю, до великої лабораторії, яку побудувала йому Академія. Мало хто знав, що він там робить. Навіть для його дружини лабораторія на Петржалці[5] була таємничою, хоч їй було відомо, над чим працює чоловік.

Тільки-но перші ранкові промені травневого сонця проникли в спальню, як доктор Заяц прокинувся і, глянувши на відчинене вікно, посміхнувся:

“Знову Ганочці не пощастило мене обдурити!” Він швидко вдягнувся і попрямував до виходу, але не встиг узятись за клямку, як двері сусідньої кімнати відчинились і пролунав голос дружини:

— А куди це так рано? Адже ще немає й пів на п’яту! — Гана Заяцова зазирнула до приміщення. — Ну, звісно, підняв штори! Просто не знаю, що мені з ним робити! Щосуботи ховаю будильники, запинаю вікна, щоб він міг хоча б у неділю поспати, але де там! За цілий тиждень немає хвилинки, якої він не присвятив би праці, і навіть у неділю не виділить часу для себе! Хіба можна так жити?

Звертання у третій особі свідчило, що Гана Заяцова серйозно гнівається.

— Незабаром усе скінчиться, Ганочко, — сказав доктор Заяц заспокійливо. — Мета вже близька. Хіба я можу тепер спати?

— Ти повторюєш це ось уже вісім років. Не тільки можеш, а повинен більше спати, — хоча б у неділю. Ти зовсім не відпочиваєш! Я люблю працювати не менш за тебе, але так, як ти, не поводжусь. Ти вже блідий як стіна і щораз дужче худнеш. Хіба я можу на це спокійно дивитись?.. А наша дитина?.. Ти про неї думаєш?.. Ось піду в Академію, попрошу Хотенкова, щоб він звільнив тебе від цього завдання. Або щоб дав його як основне. З мене досить!

— Та ти тільки піділлєш масла в вогонь! — злякався доктор Заяц. — Адже ти сама добре знаєш, що Академія хоче того ж самого: щоб я присвятив себе лабораторії, а геологічні дослідження лишив іншим… Припустімо, що я послухався б, а потім мене спіткає невдача. Тоді ці роки було б втрачено безповоротно. Я просто втратив би шматок свого життя…

— А чому б твоїм дослідам не бути вдалими? — раптом змінила тон розмови Гана Заяцова. — Адже хвилину тому ти сам сказав, що мета близька. Згадай-но час, коли ти працював над новим гравіметром! І тоді тебе мучили сумніви. А тепер? Тепер гравіметр Заяца — незамінна зброя геолога!.. Безумовно, ти здобудеш перемогу й цього разу, Мартіне!.. Як у тебе йдуть справи? Адже ти зовсім нічого не розповідаєш.

Доктор Заяц ожив:

— Уяви собі, я нарешті вибрався з глухого закутка. Мені пощастило зруйнувати гравітаційне поле. Ще не знаю, на яку відстань поширюватиметься його дія, але перший крок я зробив. Учора ввечері гравіметр відчутно реагував навіть на незначну зміну центра ваги тіла, яке висіло в сусідньому приміщенні… — він помовчав з хвилину. — Я переконаний, що йду вірним шляхом, Ганочко… Тож хіба я можу тепер сидіти склавши руки, коли знаю, що людству на планеті Ікс загрожує небезпека?

— “Промінь” уже не наздоженеш, марні твої зусилля. Наші, можливо, давно прибули на планету Ікс, і там усе гаразд. Вони й без нашого попередження зуміють знайти вихід із становища, яке у них склалося.

Заяц заперечливо похитав головою:

— Я був би радий, коли б твої слова справдились. Але хто з нас може сказати з певністю, де зараз “Промінь”?.. Ох, ота черепашача інформація! Можливо, екіпаж виявив у Всесвіті яку-небудь блукаючу планету і зупинився на ній для вивчення. На “Промені” не догадуються, що планеті Ікс загрожує небезпека, тому й не поспішають. А для наших сусідів у Всесвіті втрата часу може призвести до катастрофічних наслідків.

— Якщо взагалі вже не пізно… — тихо додала Заяцова. Запала обтяжлива пауза. Її порушив дзвінкий дитячий голос із спальні:

— Татусю, ти не забув, що сьогодні “Промінь” святкує річницю?

— Чи бачиш? — кивнула Заяцова. — Який батько, такий і син! Уже також прокидається вдосвіта… Чому не спиш, Юрко?

— Боюсь, щоб татко не пішов. Я обіцяв хлопцям з гуртка запитати, чи можемо ми прийти сьогодні о десятій в лабораторію подивитись репортаж… Татусю, правда ж, можна?

— Не знаю, не знаю… — почухав потилицю Заяц. — В мене на сьогодні стільки заплановано, що… За сьогоднішній репортаж ти мені краще вибач. Подивитись його можна добре і вдома або на вашому телевізорі в обсерваторії.

— Ні, татусю, краще в тебе, на Петржалці! — попросив хлопець. — Я вже друзям пообіцяв… Побачиш, тебе ніяк не потурбуємо. Адже це в день річниці, тату…

— Ну, хто встоїть перед вами, наукові працівники! — засміявся Заяц. — Але попереджаю, що вас до лабораторії не покличу. Лишитесь в кімнаті для гостей. Мені потрібна повна тиша.

Юрко з’явився у садку біля лабораторії Заяца ще о пів на десяту. Обійшов навколо будинку, зазираючи в вікна. Помітивши батька, який, схилившись над приладами, щось записував у блокнот, хлопець постукав у шибку і привітально помахав рукою. Потім побіг тротуаром до берега Дунаю, сів у траву і з насолодою підставив обличчя ранковому сонцю.

Блакитним небозводом снували вертольоти та конвертоплани, які цього чудесного недільного ранку переносили екскурсантів у наймальовничіші куточки природи; Дунаєм пливли прикрашені прапорцями плавучі готелі. Але Юрка сьогодні не приваблювали подорожі в незнані країни. Він нетерпляче поглядав на башту висотного будинку біля моста, — власне, на стрілки годинника.

“За п’ять хвилин десята, а хлопців ще нема! — думав він досадливо. — І треба ж їм запізнитись саме сьогодні!.. Ну, чекати не буду: хто пізно приходить, той сам собі шкодить!”

Юрко помчав до лабораторії, навшпиньки зайшов у довгасте приміщення з кількома рядами крісел, сів до круглого столика і ввімкнув телевізор. З проектора ринув потік променів. На протилежній стінці з’явилось неясне зображення. Хлопець ще трошки покрутив ручки настройки. І ось вирисувався малюнок космічного корабля з написом: “Промінь”.

— Через три хвилини починаємо телевізійну передачу для молоді, — оголосив диктор. — Як ми повідомляли минулої неділі, сьогоднішній репортаж про подорож “Променя” у Всесвіт буде ювілейним. Вісім років тому зореліт стартував з головного космодрому на Місяці й вирушив у далеку подорож. За останнім повідомленням, одержаним з “Променя”, всі члени екіпажу здорові, подорож відбувається точно за розрахунками академіка Навратіла… Юрко так захопився репортажем, що навіть не помітив, що він у приміщенні вже давно не один. А на екрані один по одному проходять кадри, передані свого часу з зоре-льота.

— Що глибше проникає “Промінь” у Всесвіт, то важче стає зв’язуватись з Землею, — продовжує диктор. — Як ви знаєте з школи, радіохвилі поширюються простором з швидкістю світла. А відстань, яку повинен подолати “Промінь”, вимірюється світловими роками. Тому на ці роки запізнюються повідомлення з “Променя”, а також наші передачі, надіслані завойовникам Всесвіту. А це — великий недолік. Зараз ми дізнаємось чому… Пригадаємо те, що трапилось три роки тому, в п’яту річницю подорожі “Променя” Всесвітом…

На екрані з’являється кабінет президента Всесвітньої Академії наук. Заходить академік Лєсной. Видно, що він схвильований.

— Товаришу президент, мені вдалось розшифрувати загадкові сигнали з Всесвіту. То — благання про допомогу. Істотам з Проксіми Центавра чомусь загрожує велика небезпека. Чому саме — я досі не зрозумів.

Президент вітає академіка з великим науковим досягненням, а потім запитує стурбовано:

— Ви переконані, що це справді прохання про допомогу?

— Так, сумніву немає… — простягає академік президенту котушку магнітофонної плівки з записами сигналів та товстий стос паперів. — На жаль, екіпаж “Променя” одержить це повідомлення надто пізно…

На екрані знову з’являється обличчя диктора.

— Це повідомлення, надіслане Академією екіпажу зо-рельота, й досі мандрує міжзоряним простором, а “Промінь”, за розрахунками академіка Навратіла, має сьогодні досягнути планети Ікс сонячної системи Проксіма Центавра. Будемо сподіватись, що небезпека, яка загрожувала нашим сусідам, уже минула.

На честь відважних завойовників Всесвіту сьогодні в усіх містах світу будуть влаштовані фейєрверки, а на небозводі засяє світловий напис: “ПРОМІНЬ” — ПЛАНЕТА ІКС”…

Шкода, що повідомлення екіпажу “Променя” про прибуття на планету Ікс надійде до нас тільки через чотири роки.

Поки хлопці у думці супроводять “Промінь” у його подорожі Всесвітом, доктор Заяц у сусідній кімнаті намагається теоретично осмислити практичні результати вчорашніх дослідів. Дещо в його обчисленнях не збігається.

— Ну, що ж… — говорить він сам до себе. — Ще раз повторимо дослід, а тоді й побачимо, де була помилка…

Доктор Заяц сідає до широкого пульта управління конструкцією і тягнеться до важеля, щоб увімкнути апарати. Проте його рука заклякає в повітрі: що трапилось з гравіметром?.. Яскраво-зелена лінія на екрані тремтить, хоч у лабораторії все нерухоме, потім починає витанцьовувати… Невже землетрус? Але сейсмограф цього не показує…

Доктор опускається в підвал, де на монолітній базальтовій брилі розташовані прилади. Ні, там усе гаразд. Повертається знову до свого кабінету. Тепер уже й сейсмограф поводиться, як при землетрусі.

“Бісова малеча!” — доктор розлючено біжить в кімнату для гостей. Ні, хлопці сидять тихенько, як мишенята, не зводячи очей з екрана. Вони сполохано озираються: доктор Заяц перечепився об стілець.

— Пробачте… Я гадав, що ви мені тут щонайменше трощите меблі… — ніяково пояснив доктор. — Бачите, щось незрозуміле діється з моїм гравіметром…

Він швидко набрав номер на відеофоні і, як тільки в маленькому віконці з’явилось обличчя літньої людини, сердито запитав:

— Даруйте, щось трапилось?.. Так, це Заяц… Де працюють з надпотужними вибуховими речовинами?

Людина на екрані здивувалась:

— Я не розумію вашого хвилювання, товаришу Заяц! Ви забуваєте, що сьогодні неділя… А потім, наскільки мені відомо, останнім часом з вибухівкою не працюють ніде… Момент!.. У мене зараз термінове зведення, викличу вас за хвилину.

Зацікавлені хлоп’яки посхоплювались з крісел і з’юрмились навколо відеофону. Збігло кілька хвилин, поки спалахнув червоний вогник виклику.

— Ви мали рацію, докторе! — голос мужчини на екрані тепер звучав стурбовано. — Зараз надійшло повідомлення, що на східному узбережжі Африки, між Порт-Шепстоном та Мгандулі, в небі з’явилось червоне сяйво, а потім пролунав сильний вибух, схожий на вибух атомної бомби… Викличу вас ще, коли дістану звістку від комісії, яка щойно вилетіла на місце нещасного випадку.

“Де б у наш час узялась атомна бомба? — міркував доктор Заяц. — І хто б експериментував з нею?”

Звістка була така приголомшуюча, що хлопчаки навіть втратили інтерес до недільного репортажу. Вони тихенько вмостились біля відеофону і разом з Заяцом чекали на повідомлення з Африки.

Збігали секунди, хвилини… Минула година.

— В Академії про нас, певно, забули; вже дванадцята. Ввімкнемо радіо, послухаємо останні вісті, може, почуємо щось нове, — запропонував Юрко.

Повідомлення про подію в Африці було передано першим. Диктор розповів те, що було вже відомо, а потім продовжував:

— …Причини вибуху досі невідомі. Радіоактивне випромінювання, яке зараз не дає можливості ближче дослідити місце вибуху, свідчить, що йдеться про дію атомної зброї. Звідки взялась атомна бомба тепер, коли людство вже ніякої зброї не виробляє, — важко збагнути. На щастя, вибух стався на безлюдному скелястому узбережжі, тому, за даними попереднього слідства, жертв не було. За сорок кілометрів від місця вибуху підібрано невідомого з важкими симптомами променевої хвороби…

Ще одне важливе повідомлення: в південній частині неба, в сузір’ї Центавра, точно в напрямку польоту нашої експедиції, сьогодні вночі з’явилась “нова”.[6] За обчисленим паралаксом ця зірка рухається між Сонцем та Проксімою Центавра і, таким чином, є найближчою від нас зорею.

Будемо сподіватись, що несподіваний вибух невидимої досі зірки не завдав шкоди “Променю”. Нетерпляче чекаємо на повідомлення від експедиції. Воно надійде незабаром, бо летить Всесвітом з швидкістю світла…

Кінчився день, такий багатий на події. На столі в доктора Заяца задзвонив відеофон.

— Говорить Хотенков. Не гнівайтесь, що турбую вас так пізно. Чи не могли б ви відвідати мене тут, у Академії?

— Прибути негайно? — здивовано запитує вчений, дивлячись на годинник. Рівно північ.

— Дуже прошу. Питання термінове. Літак Академії чекає вас на аеродромі.

Через п’ятнадцять хвилин доктор Заяц вже сидів у реактивному літаку, а ще через п’ятнадцять хвилин вийшов з аеродрому Всесвітньої Академії наук в Пржеруві. Його зустрів академік Хотенков.

Мабуть, справа дійсно була невідкладна, бо Хотенков без всякого вступу запитав:

— Як далеко ви сягнули своїми дослідами?.. Я чув, що ви знайшли принцип, як руйнувати гравітаційне поле?

— Одверто кажучи, не знаю, — знизав плечима Заяц. — В суботу це мені вдалось на мить зробити, але коли я хотів повторити дослід сьогодні, саме трапився вибух у Африці. Другої половини дня я був такий схвильований, що дослідів не продовжував. Візьмусь за них найближчим часом.

Хотенков мовчав, поки вони піднялись сходами і зайшли до кабінету, а потім сухо сказав:

— Дослід ви повинні повторити завтра, тобто вже сьогодні, вранці. А щодо подій у Африці… то вони повинні тільки підштовхнути вас продовжувати роботу.

Доктор Заяц глянув на академіка здивовано, але нічого не відповів.

— Ви — єдина людина, яка може не допустити того, щоб вибух у Африці відгукнувся аж у Всесвіті.

— Ви говорите це серйозно?

— Цілком. Ніколи я не говорив так серйозно, як зараз. А втім, переконайтесь самі.

Обернувшись до столика біля стіни, Хотенков увімкнув магнітофон. З динаміка почувся стогін і одчайдушні зойки: “Хочу жити!.. Хочу жити!.. Врятуйте мене, я хочу жити!” Знову стогін, знову крики: “Я ніколи не хотів убивати, то тільки Сміт та Морган погрожували всім бомбою… Боже врятуйте мене!.. Все розповім… На “Промені” є ще троє: Грубер, Мак-Гарді та…” — подальші слова зливаються у невиразне бурмотіння.

Хотенков вимкнув апарат.

— Зрозуміли?.. На плівці записано голос пораненого, якого підібрали недалеко від місця вибуху. Разом з іншими кількома безумцями він ховався в скелях Африканського узбережжя. Біс його знає, де ці божевільні взяли атомну бомбу. Вона стала для них фатальною: під час вибуху загинули майже всі. Живим лишився тільки оцей поранений та ті три, які поки що спокійно подорожують на борту “Променя”… Вони називають себе “Братством сильної руки”… — Хотенков зробив паузу. — Звісно, “Промінь” ми попередили одразу ж, але радіограма вже не допоможе. До Проксіми вона дійде, як ви знаєте, тільки за чотири роки, а корабель ось-ось досягне мети, якщо не загинув, звичайно, при вибуху нової зірки… Від результатів вашої праці залежить тепер доля всієї експедиції… Розумієте, чому я вас викликав?

Вчений зосереджено кивнув головою:

— Розумію… Я навіть не уявляв… Зроблю все, що тільки зможу.

Розділ II КАТАСТРОФА

— Увага, увага! — урочисто проголошує інженер Фратєв, головний спостерігач “Променя”. — Корабель перетнув орбіту планети Октава. Це означає, що ми вступили в сонячну систему Альфа Центавра А!

Ніби чудом, усіх покидає втома багатоденної напруженої праці. Наближення “Променя” до яскраво сяючого двозір’я потребувало все більше і більше складних і точних розрахунків. Ще до прильоту в сонячну систему необхідно було “зважити” й “виміряти” планети, встановити їхню температуру та склад атмосфери. За відносно короткий час учені повинні були розрахувати орбіти всіх восьми планет, які були виявлені у Центавра А. У цій титанічній праці неоціненним помічником їм став “електронний мозок” чеського вченого Свободи — машини, яка за кілька хвилин виконувала ті розрахунки, що вимагали б багаторічних, зусиль цілого колективу обчислювачів.

Академіки Навратіл та Чан-су з допомогою радіолокаторів проникали крізь атмосферу планет і вивчали їхні поверхні. Повідомлення Фратєва застало їх саме тоді.

коли вони на екрані астротелевізора уважно розглядали зображення Терції — Третьої, — планети, що, як і всі інші планети незнайомої сонячної системи, дістала свою назву за порядком віддаленості від центрального світила.

— Наша Земля теж третя від Сонця, але з Терцією її не порівняти! — почухав потилицю Чан-су. — Погляньте: море й море… Де-не-де острівець — і знову море. Для рослин і вищих істот тут просто не лишається місця.

— Мене це й не дивує, — сказав тихо Навратіл, не зводячи погляду з зображення планети. — Зірка Центавра А за своєю яскравістю, температурою, масою та розмірами справді дуже схожа на наше Сонце. Але ми не повинні забувати, що Центавр — тризір’я, тоді як Сонце — самотнє. Це означає, що на планети цієї системи впливають ще два світила, розташовані порівняно близько. Можна припускати, що найкращі умови для вищих форм життя могла б мати планета, більш віддалена від Центавра А, — наприклад, Кварта або Квінта.

Академік Чан-су замість відповіді натиснув на одну з кнопок відеофону:

— Товаришу Северсон, прошу, скеруйте імпульси радіолокаторів на планету Кварту.

Навратіл обернувся до вікна. На його обличчя впало сяйво далекого Сонця.

— Гадаю, що навряд чи слід це робити, — сказав він задумливо. — Три найближчих планети особливої надії не подають. То чи не краще просто вирушити до Кварти та оглянути її на власні очі?

— Ви маєте рацію, — погодився Чан-су. — Все одно наближається час, коли треба приземлитись де завгодно. Мо-лодінова вже давно твердить, що слід поповнити запаси ядерного пального, не лишаючи це на останню мить.

— Ну, гаразд. Порадимося з екіпажем. Навратіл схилився над пультом управління і натиснув на кнопку загального виклику. На екрані поступово з’явились обличчя всіх космонавтів.

Пропозицію Навратіла схвалили. Надія Молодінова запропонувала також, щоб один з допоміжних ракетних літаків вилетів дослідити Квінту. Таким чином, одночасно будуть вивчені умови життя і на четвертій, і на п’ятій планетах.

Одразу ж були розподілені завдання: група академіка Навратіла опрацює точний план польоту на Кварту, керування “Променем” візьме на себе Чан-су, наукові дослідження очолить професор Мадараш. Станцію зв’язку на “Промені” обслуговуватиме Мак-Гарді. Лишилось нерозв’язаним питання, хто виконуватиме функції капітана допоміжного ракетного літака “Ластівка”. Бажаючих було багато, але після короткої дискусії очолити експедицію на Квінту доручили Надії Молодіновій.

Нарада скінчилась. Знову заспівали “електронні мозки” хитромудрих обчислювальних апаратів. За три години всі підготовчі роботи було закінчено.

З дюз допоміжного ракетного літака вилетіло червоне полум’я, і “Ластівка”, мов курча від квочки, відділилась від “Променя”. З хвилину вона ще летіла паралельним курсом, потім попрямувала до Квінти. Своєю дорогою до Кварти пішов і “Промінь”.

Хтось неделікатно поторсав Мак-Гарді за плече:

— Прокинься нарешті, сплюхо! Проспиш царство небесне!

— Це ти, Грубер? Що трапилось? — злякано буркнув той спросоння. — Може, вибухнула ще одна планета?

— Прокинься та послухай. Дивна річ! Уяви собі: планета Кварта має такі ж умови життя, як і наша Земля. Хвилину тому я на власні очі переконався в цьому біля астротелевізора. На планеті є суходіл і море, а знімок свідчить про гори та рослинність. Увесь екіпаж торжествує. Свозилова запевняє, що на Кварті, цілком імовірно, живуть вищі тварини, і не виключена можливість, що там ми зустрінемось з людьми.

Мак-Гарді схопився з ліжка:

— Це б означало… це б означало, що ми незабаром досягнемо мети! Що наш план здійсниться!.. А якої думки Краус? Ти вже розмовляв з ним?

Грубер махнув рукою:

— Співає все тієї ж. Атомні вибухи на планеті Ікс та смерть Дітріхсона його так схвилювали, що я боюсь, аби він не відступив та не зрадив нас.

— Краще не заводь з ним таких розмов. З тебе поганий тактик, і ти занадто нерозважливий, — ще накличеш на нас біду. Покладись у цьому на мене, я вже з ним зумію порозумітись… Говори тихіше, — стіни мають вуха, друже! — Мак-Гарді притулив вказівний палець до губів. — “Не кажи гоп, доки не перескочиш!” — як часто любить говорити Навратіл. Козирі на стіл — тільки тоді, коли настане слушний час. А з людьми Кварти ми ще не зустрілись. Зрештою, навіть тоді ми не зможемо обійтися без допомоги нашого екіпажу. Хай нам спочатку приготують грунт на Кварті.

— Це буде чудово! — не втримався Грубер і з насолодою прочесав обома руками світле кучеряве волосся. — Я завжди говорив, що ти справді хороший дипломат. Навіщо нам вступати в бій з планетою тільки втрьох, коли нам у цьому зможе допомогти цілий колектив здібних людей? Коли ж матимемо все в жмені, легко з ними упораємось.

— Я вже сказав: не радій завчасно. Життя на Кварті, можливо, буде таким важким, що ми з радістю повернемось. А втрьох на Землю не добратись.

— Ну, гаразд, гаразд, — трохи охолов Грубер, але одразу ж знову схопив товариша за руку. — Ми повинні скласти план наступу. Слухай. Припустімо, що на Кварті зустрінемось з людьми, які перебувають на такому рівні розвитку, на якому були дикі племена в стародавні віки. Або ж, навпаки, з розвиненішими за нас. Як у такому…

— Побачимо! — холодно перебив його Мак-Гарді.

— Зачекай! Ні, так не можна говорити! Необхідно опрацювати точний план. Не покладайся на нагоду. Вже зараз слід було б визначити, хто і які функції виконуватиме в новому світі.

Мак-Гарді єхидно посміхнувся, але промовчав.

— Гадаю, що тобі, при твоїй розсудливості та спритності, найкраще пасувала б роль прем’єр-міністра-. Просто ти керував би урядом, який ми складемо, зрозуміло, з представників народу Кварти. Саме так, як це робили наші предки в минулому. Квартян перетворимо на покірних рабів трошки згодом…

— Раби? Фе, яке огидне слово! — посміхнувся Мак-Гарді. — Навпаки, квартянам ми дамо повну свободу думки і дії. Панувати можна і без цієї брутальної системи. Коли американці після другої світової війни заволоділи половиною світу, хіба вони говорили, що прийшли наказувати та експлуатувати? Навпаки, вони твердили, що несуть свободу й допомогу!.. Це, звичайно, питання тактики… Гірше стоїть справа з твоїм уявленням про склад влади на Кварті. На твою думку, я повинен бути прем’єр-міністром, а ти будеш королем або президентом, так? Ти не такий дурний, як здається. А що робитиме Краус?

— Я призначив би його міністром внутрішніх та воєнних справ. Це буде важлива функція, бо за сталого миру панувати не вдасться. Людям на Кварті ми не повинні надовго давати спокій, інакше вони об’єднаються та й дадуть нам чосу… “Divide et impera!” — Поділяй і владарюй!.. А потім, рано чи пізно настане хвилина, коли на Землі почнуть турбуватися про “Промінь” і вирушать його шукати. Завдяки цьому ми одержимо ще один бойовий корабель, а можливо й кілька, бо одним навряд чи вирушать у Всесвіт. Квартян познайомимо з нашою технікою, навчимо їх виробляти зброю та водневі бомби, зробимо їх добрячими солдатами і, нарешті, повернемось з ними на Землю. Непідготовлене, беззбройне людство підкоримо легко. Чи ти знаєш взагалі, що це означає? Ми станемо володарями двох сонячних систем! Хазяїнами всього Всесвіту!.. Визнаєш, що воєнний міністр має в нас велике майбутнє?

— Красиво ти собі малюєш, приятелю! Все в тебе йде як по писаному: вже мало не почуваю себе прем’єр-міністром і воджусь з якимись химерними людьми, пояснюю їм теорему Піфагора і навчаю ремесел. А ти ласкаво даєш мені поради, — чисто як новоспечений президент!

— Ну, побачимо!

“Промінь” наблизився до Кварти настільки, що коричнево-зелені материки та темно-блакитні моря вже було видно неозброєним оком. Де-не-де їх вкривала густа запона хмар.

Навратіл і Северсон вивчали незнайому планету з допомогою сильних телескопів. Більшу частину суходолу вкривали ліси. Узбережжя, скільки сягало око, були пустельні. Ніде ані найменшого сліду міст чи будь-яких інженерних споруд.

— Будемо сідати на море? — запитав Северсон.

— На море? — Навратіл випростався і потер очі, втомлені тривалим спостереженням. — Гадаю, що краще зовсім не сідати.

— Чому?

— Пробачте, я висловився не досить точно. Звісно, я за те, щоб приземлитись, але не “Променем”. Корабель може зазнати катастрофи, і тоді важко буде повернутись на Землю. А лишатись тут робінзонами — навряд чи варто.

— Отже, ви пропонуєте відвідати Кварту допоміжним літаком, а “Промінь” перетворити на штучний супутник планети?

— Саме так. Як ви пам’ятаєте, я передбачав це ще в проекті польоту. “Промінь” буде зручною перехідною станцією в безповітряному просторі, звідки в першу-ліпшу мить можна вирушити додому чи в дальшу подорож. Водночас він служитиме досконалою обсерваторією та радіоцентром, який, не зазнаючи атмосферних перешкод, підтримуватиме зв’язок з Землею. Словом, “одним махом кількох мух побивахом!”

— Блискуча ідея! — посміхнувся Северсон.

— Але не оригінальна.

— Отже, наказати Краусу, щоб він починав підготовку?

— Це залежить тільки від вас! — Навратіл підморгнув по-змовницькому і поклав руку на плече Северсона. — Ви сьогодні наш капітан, на якого ми звіряємось.

Скоро по тому весь “Промінь” ожив, як розворушений мурашник. Відчинились бічні дверцята, і з зорельота вийшли в безповітряний простір люди в скафандрах. Плавними рухами вони наблизились до корми велетня, де лишалися прикріпленими ще три допоміжні ракетні літаки. Відчинився і головний вантажний люк. В ньому з’явились дві людини, які тягли великий металевий поплавок. Невтаємниченого спостерігача ця картина, мабуть, вразила б: люди, здавалось, не докладали ніяких зусиль. Але так воно й було насправді: в міжпланетному просторі найважчі вантажі майже зовсім невагомі, тут не почувається сила тяжіння.

За якихось півгодини металевими поплавками були обладнані всі три допоміжні літаки — “Стріла”, “Сокіл” і “Чайка”; до першого з них було перенесено все потрібне обладнання. І нарешті в кабіні управління “Променя” прозвучав голос Крауса:

— Приготування закінчено!

— Вертоліт не забули? — запитав Северсон.

— Він на своєму місці.

— Човни перевірені?

— Гак, все гаразд. Ніяких пошкоджень.

— Тоді готуйте “Стрілу” до старту.

Склад екіпажу експедиції на Кварту вирішили визначити жеребкуванням. Ніхто не наважився проситись у політ на “Стрілі”, але кожен цього прагнув: адже цим визначалась честь побувати першим на незнайомій планеті незнайомої сонячної системи.

Жеребок витягли академік Навратіл, професор Мадараш, Цаген, Свозилова, Грубер та Краус. Капітаном “Стріли” було обрано Навратіла.

Перед вильотом до каюти Навратіла прийшов Северсон. Він мовчки стояв у дверях і збентежено гладив кишеню, як школяр біля дошки.

— Що у вас таке, друже?

— Хотів би вас попросити… Чи не можу я полетіти разом з вами?

Навратіл вражено звів густі брови:

— Як це? Чому? Адже ви не витягли жеребка. “Промінь” можуть покинути не більш як шість чоловік, кого ж мені виключити з екіпажу? Адже всі ми однаково хочемо побачити на власні очі незнайомий світ.

— Цаген поступився б для мене місцем, я вже з ним розмовляв про це. Все залежить тепер від вашої згоди.

— А чому вас так цікавить бути серед тих, що першими ступлять на Кварту?

Северсон схилив голову:

— Боюсь за Алену. Адже ви знаєте, я і вона…

— Так он воно що! Може, ревнуєте? Не довіряєте нашим колегам? Чи, може, гадаєте, що Алена — слабенька жінка, яка потребує, щоб біля неї був лицар? То їх буде аж п’ятеро… Я розумію, ви хочете бути повсякчас разом. Я не проти цього. Але усвідомте, що ми не на прогулянці. Завойовуючи невідомі краї Всесвіту, без дисципліни ми скоро б зазнали поразки. Як колишній солдат, ви це повинні були б знати краще, аніж я. “Дивлячись на гарне личко — ситий не будеш!” — казали наші предки… — посміхнувся Навратіл, глянувши на зажурене обличчя Северсона. — Щоб ви знали моє добре серце, яке б’ється під грубою блузою, спробуємо умовити Цагена. Якщо він справді поступиться місцем в “Стрілі”, полетите разом з нами.

Цаген охоче передав Северсону спорядження та особисті запаси харчів. Щасливі обранці попрямували до “Стріли”. Услід їм лунали побажання:

— Щасливої дороги!

— Сердечний привіт квартянам! — До скорого побачення!

Отвір герметично закрився. Кілька чоловік швидко відокремили “Стрілу” від велетенського “Променя”.

Атомні реактори очікували тільки сигналу, щоб звільнити неймовірну енергію для реактивних моторів.

— Вперед! — наказав Навратіл.

Літак вислизнув з обіймів “Променя” і попрямував униз, до великого живого глобуса.

Через дві години він уже плив на висоті сто двадцять кілометрів над поверхнею Кварти.

— Оглянемо спочатку всю планету, — звернувся Навратіл до Крауса. — Кінозйомка нам багато допоможе при складанні карти, а до того ж так легше буде знайти підходяще місце для посадки літака.

Головний пілот мовчки кивнув головою на знак згоди.

Глибоко внизу швидко чергувалися суходоли й моря. На обрії, в багряно сяючій атмосфері висіло найбільше сонце — жовта Центавра А; пізніше випливла Центавра Б, трошки менша, оранжева. Найменша з дружної трійці — криваво-багряна Проксіма — з’явилась уже при польоті над протилежною півкулею.

— Маю сумнів, чи квартяни знають, що таке санки й лижі, — жартував Краус.

— Я теж такої думки, — погодився Мадараш. — Здається, тут снігу не розживешся. А може, тепер на всій планеті палюче літо? Спробуй-но вгадати, коли ще не знаєш цих трьох дивних сонць!

— Погляньте, — показав Краус пальцем вниз. — Бачите оту он широку протоку між двома суходолами? Ідеальне місце для посадки. Як ви гадаєте, капітане?

— Можливо, — труснув головою академік. — Але хто нам дасть гарантію, що саме в тих місцях ми не розіб’ємось об дно? Безумовно, ми повинні подивитись з близької відстані.

— То, може, спустимось нижче? — запитав Краус.

— Так, знижуйтесь до двох тисяч метрів…

“Промінь” тим часом встановив постійну швидкість вісім кілометрів на секунду. Така швидкість була йому необхідна для того, щоб перетворитись на штучний супутник Кварти.

Біля апаратів лишились тільки чергові, а решта астронавтів сіли до телевізорів і з напруженням стежили за передачею з “Стріли”.

— Повітря містить, крім азоту, ще й гелій, але цілком придатне для дихання! — повідомляє Свозилсва. — Тиск на висоті тисяча метрів над планетою дорівнює нуль цілих вісім десятих атмосфери. Це значить, що внизу ми зможемо вільно пересуватись без скафандрів…

— Чудесно! — вигукнув Вроцлавський, присуваючись ближче до телевізора. — Отже…

Він так і не встиг закінчити фразу, бо пролунав такий удар, що весь корабель аж затремтів. Усі повилітали з крісел. Відцентрова сила через мить показала, що “Промінь” набув обертального руху.

Першим опам’ятався Чан-су. Він насилу добрався до відеофону і натиснув на кнопку загального виклику. Лампочка не спалахнула.

— Струму нема! — вигукнув він. — Тривога номер один! “Промінь” пошкоджено!

Всі вмить одягнули скафандри. За аварійним розкладом кожен помчав на свою дільницю: Вроцлавський — до кабіни управління, Чан-су — до електростанції, решта — до складів ядерного пального та кисневих камер.

Відчинивши сталеві двері атомної електростанції, Чан-су ніби остовпів на порозі: крізь велетенський рваний отвір у стіні на нього дивилось зоряне небо. Від апаратури лишились самі уламки.

Старанно замкнувши за собою герметичні двері, щоб з зорельота не виходило повітря, Чан-су помчав до головної кабіни.

Там на нього чекали невтішні повідомлення:

— Прилади не працюють…

— Склади пального й продуктів знищено… Знищено обидва допоміжні літаки…

— Швидкість “Променя” від удару знизилась… Чан-су чітко й енергійно давав розпорядження:

— Ввімкніть резервні газові ракети й вирівняйте зореліт… Перевірте акумулятори… Як кисневі камери?

— Там усе гаразд. Акумулятори цілі, — сказав Вроцлавський.

Чан-су ввімкнув допоміжний передавач і сів до мікрофона:

— Алло! Алло!.. “Стріла”, “Стріла”!.. Говорить “Промінь”… Корабель сильно пошкоджено. Причини ще не знаємо. Мабуть, метеорит… Знищено атомну електростанцію, а також обидва нижніх склади…

В ту мить, коли Навратіл почув цей одчайдушний заклик, поплавки “Стріли” торкнулись поверхні моря.

Перед астронавтами розкрився новий, досі не бачений світ.

Розділ III ПІД ТРЬОМА СОНЦЯМИ

— Біля апарату — Навратіл. Ви чуєте мене?

— Я — “Промінь”. Біля апарату Чан-су. Чуємо вас добре… Зореліт ми вже вирівняли, так що тепер небезпека зруйнування не загрожує. Ми всі здорові.

— В нас також усе гаразд. “Стріла” сіла на море без пригод. Зараз пливемо до континенту. Погода стоїть чудесна. В небі світять два сонця, а з берега дме слабкий вітерець… Чи з’ясували, як саме пошкоджено “Промінь”?

— Всіх пошкоджень ще не знаємо, але й без того ясно: ударом метеорита корабель зруйновано так, що про тривалу подорож міжзоряним простором не може бути й мови.

Академік Навратіл зблід:

— Це значить… Це значить, що ми тут полонені надовго… Робінзони в чужій сонячній системі…

— На жаль, так, — озвався Чан-су. — Але в нас ще лишаються два допоміжні літаки: “Стріла” і “Ластівка”. Вони, звичайно, не можуть подолати колосальну відстань між Альфою Центавра і нашим Сонцем, зате дадуть нам змогу пересуватися між планетами системи…

Запала пауза. І коли вона вже почала ставати гнітючою, раптом спалахнув екран телевізора в кабіні “Стріли”, і на ньому з’явилось обличчя Молодінової:

— Я — “Ластівка”… Що сталося, Навратіл? Ми викликаємо вас уже три години!.. Щойно облетіли навколо Квінти. Знайшли на ній тільки найнижчі форми життя. Атмосфера надто розріджена, для дихання людини непридатна. На освітленому боці планети дуже висока температура, а на нічній стороні великі морози. Отже, Квінта не заселена… Яке життя на Кварті? Чи є там люди?

Навратіл примусив себе посміхнутись:

— Поки що ми встановили, що вищі форми життя на Кварті не виключені. Хвилину тому ми спустились на море і пливемо до берега. Видно, що він вкритий буйною рослинністю. Що в ній криється — невідомо.

— Дякуємо за повідомлення. Повертаємось на “Промінь”. До побачення на Кварті!

— На них чекає гарненький сюрприз! — зітхнув Накратіл. — Єдиною нашою надією тепер лишається Кварта.

— Справді, єдиною, бо більша частина запасів знищена, — додав Чан-су. — Гадаю, нам вистачить продуктів не більш як на два місяці.

Берег уже наблизився так, що його можна було бачити неозброєним оком. Над морем нависали дикі скелі, які не давали можливості причалити. Над ними на довжелезній гірській рівнині росли низькі дерева з товстими лускатими стовбурами й великим листям.

Погойдуючись на поплавках, “Стріла” повільно просувалась понад берегом. Грубер безперервно вимірював ультразвуковим апаратом глибину, щоб літак міг вчасно обійти підводні скелі та мілини.

— Температура повітря? — запитав Навратіл.

— Тридцять вісім градусів, — відповів Мадараш. — Зими тут не дочекаєшся.

— Ступінь радіоактивності невисокий, — оголосила Свозилова, не підводячи голови від екрана детектора.

— А як вода в морі?

— За попередніми даними містить ті ж солі, як і морська вода Землі, але має трохи більшу питому вагу, — можливо за рахунок важкого водню.

— Це було б для нас дуже вигідно… А аналіз повітря, Северсон?

— Досі я не знайшов ніяких слідів отруйних випарів.

— Незважаючи на це, буде краще, якщо ми вийдемо на берег у скафандрах. Дослідження слід повторити кілька разів. Береженого й бог береже! Ми в незнайомому середовищі і не знаємо…

— Дивіться, дивіться! — раптом вигукнув Мадараш, вимахуючи щойно проявленою кіноплівкою. — Це — кадри з неосвітленої півкулі Кварти.

— Але ж на них немає нічого особливого! — розчаровано сказав Северсон, переглянувши знімки.

— Ви кажете — немає? А погляньте-но крізь лупу!

— Світло! — здивовано вигукнула Свозилова. — Безперечно, це світло мислячих створінь! Я завжди твердила, що тут ми знайдемо людей…

— Тільки не поспішайте так, дівчино! — посміхнувся Навратіл. — Поки я з ними не погомоню, — не повірю. Для вчених повсякчас повинно діяти гасло: не твердити, а досліджувати…

Алена спохмурніла:

— Завжди ви зіпсуєте людині радість!.. Ну, то почекаємо і побачимо, хто був правий… Ось тільки змонтуємо вертоліт.

Вона не встигла договорити, як “Стріла” раптом рвонулась і помчала вперед так, що поплавки ледве торкались води.

— Що трапилось? Навіщо ви збільшуєте швидкість? — крикнув Мадараш до Крауса.

— Погляньте праворуч, — похмуро озвався той. — Бачите острівець? Ми на нього мало не наскочили. Виринув просто перед літаком.

Навратіл узяв бінокль і уважно розглядав чорний предмет.

— Здається, це не острівець, а хребет якоїсь великої риби. Загальмуйте.

— Може, й так, але зустріч з цією потворою теж не була б приємна.

Живий острівець швидко віддалявся, потім зник під водою.

— Мабуть, весело тут буде, якщо так гарно починається, — похмуро пожартував Навратіл. — В усякому разі, вивчення життя квартянського моря залишимо на пізніше, коли трохи оговтаємось. А зараз, Краус, найкоротшим шляхом до суходолу!

— Вірно, — погодився професор Мадараш, найрозсудливіша людина в експедиції. — Вісім років живемо без твердого грунту під ногами, час уже й стати де-небудь на якір.

Лабораторія доктора Заяца на братіславській Петржалці, як ніколи, сповнена руху й шуму. В найпросторішій кімнаті група інженерів під керівництвом славетного вченого закінчує монтувати дивовижний апарат, що скидається і на атомний реактор, і на циклотрон для прискорення заряджених часточок атомів.

Доктор Заяц востаннє перевіряє апаратуру. Все гаразд.

— Струм! — командує він тремтячим голосом і впивається поглядом у контрольні екрани. — Сто двадцять тисяч… сто вісімдесят тисяч… двісті тисяч… — шепоче він, і його очі сяють. — Стоп!

Доктор Заяц прямує до квадратної металевої дошки, прикріпленої над конструкцією, повільно витягає з кишені свинцеву кульку, завбільшки, як тенісний м’ячик, кілька секунд тримає її над апаратом, потім пускає.

Кулька ніби втратила свою вагу. Вона знижується повільно, як мильна бульбашка.

— Ура-а-а! — лунає в лабораторії. А доктор Заяц біжить до відеофоиу і швидко набирає номер.

— Всесвітня Академія?.. Прошу академіка Хотенкова!

— Ну, які новини? — з’являється на екрані обличчя академіка. — 3 виразу ваших очей бачу, що непогані.

— Так. Вибух атомної бомби в Африці скерував мене на вірний шлях. Я весь час сушив собі голову, чому це мій гравіметр так сильно реагував на вибух. І ось у мене виникла думка… А втім, це занадто складна штука. Розповім пізніше.

— Ну, а результати, результати?

— Моє припущення підтвердилось.

— Я хочу бачити все на власні очі. Приїду до вас негайно.

Не минуло й півгодини, як Хотенков уже в лабораторії Заяца.

— Ну? — запитує він схвильовано, зацікавлено поглядаючи на дивовижну споруду в центрі приміщення.

Заяц замість відповіді бере гостя під руку і веде до конструкції. Очима шукає щось скляне, щоб дослід справив більше враження. Його погляд падає на радіолампу, що лежить на робочому столі. Доктор бере її, кілька секунд тримає над блискучою металевою плитою, потім випускає… і засуває руки до кишень халата.

Радіолампа висить у повітрі майже нерухомо, — в усякому разі, око навіть не помічає, що вона знижується.

Академік Хотенков стежить за цим чудом, затамувавши подих.

Доктор Заяц витягає з ящика стола ще одну металеву кульку і мовчки подає її академіку. Той зважує в руці:

— Свинець!

Заяц забирає кульку, стає на стілець біля конструкції, піднімає предмет якнайвище. Вже хоче випустити кульку з рук, але раптом йому на думку спадає щось інше:

— Прошу, дайте мені драбинку!

Драбинку принесли. Доктор Заяц залізає на її горішній щабель.

— Так… А тепер я покладу кульку в кишеню, і ми спустимось разом! — вигукує він раптом, нахиляється над металевою дошкою конструкції, пускає драбинку… і вільно пливе в повітрі, наче підвішений до невидимого балона з воднем…

— Чи ви хоч усвідомлюєте, що ваш винахід означає революцію в науці? — захоплено вигукнув Хотенков, коли Заяц опустився і став поруч нього. — Відтепер людство може передавати повідомлення з допомогою не тільки електромагнітного, а також і гравітаційного полів! А тому, що гравітація поширюється значно швидше за світло, настільки ж швидший буде й зв’язок на космічних відстанях!

— Думаю, що ви переоцінюєте моє відкриття, — збентежено захищався Заяц. — Поки що успіхи дуже скромні. Не знаю, чи вдасться взагалі поширити вплив гравітації хоч на більш-менш значну відстань…

Академік схопив Заяца за плечі:

— Принцип відкрито, шлях знайдено. Тепер від учених всього світу залежить знайти спосіб, як використати ваше відкриття практично… Дозвольте бути першим, хто має честь привітати вас від щирого серця!

І приятелі обнялися.

А “Стріла” тим часом пливла далі понад берегом незнайомого континенту Кварти. Неприступні прибережні скелі ставали все нижчими, поки поступились місцем вільній піщаній рівнині.

— Пристанемо? — урвав мовчанку Навратіл.

Літак наблизився до самого берега. Його поплавки черкнули по мілині.

— Всім надіти скафандри!

Натиснувши на кнопку, Краус опустив східці. Грубер відімкнув двері і обережно відчинив їх. Навратіл зійшов східцями і став на дно моря. Вода сягала по пояс його скафандра. Слідом за ним вийшли й інші вчені. Тільки Краус зостався в літаку, щоб не лишати його, на всякий випадок, без нагляду.

П’ятеро вчених взялись за руки і швидко пішли вперед. Серця у всіх прискорено билися, груди високо зводились.

Урочиста мить!.. Члени міжзоряної наукової експедиції вперше стали на твердий грунт незнайомої, віддаленої на мільярди кілометрів планети іншої сонячної системи!

Високо над головами п’ятьох учених замайорів під вітром прапор Всесвітньої Академії наук, і люди урочисто заспівали гімн Академії. І не біда, що їх було тільки п’ятеро. Це були представники всього людства Землі, і голос кожного з них, перетворений у електромагнітні коливання портативними радіостанціями скафандрів, летів, не знаючи перепон, над невідомим морем, над пустелями і джунглями, над всією Квартою.

— Друзі, а тепер — за діло! — сказав Навратіл, коли гімн замовк. — Найкраще буде, коли ми розподілимо завдання. Северсон і Мадараш дослідять ще раз склад повітря, а ми з Аленою вивчимо будову і хімічний склад рослин. Незабаром ми будемо повністю залежати від них, — адже не можна чекати, поки наші запаси будуть вичерпані до краю.

Вчені винесли на берег кілька чемоданів з обладнанням і нап’яли тент для захисту від спеки. Алена почала устатковувати невеличку ботанічну лабораторію, а Навратіл, озброєний сумкою, ножицями, ножем та сачком, подався на полювання. Сторожко озираючись, він перейшов піщану рівнину і зупинився біля першого куща заростей, які трохи далі переходили у прадавній ліс.

Насамперед він оглянув через збільшувальне скло дивні квіти рослин. Вони мали форму турецької чалми і висіли на тоненьких ниточках. Листки теж мали незвичайну форму, були товсті й цупкі. Їхня блакитнувато-зелена поверхня, звернена до найбільшого сонця, райдужно блищала, а ніздрювата “підкладка” нагадувала спорангії мухоморів.

Академік поклав до сумки кілька квіток та листок і обережно попрямував у хащі. Зачудовано оглядав він різноманітні низькорослі дерева з величезним лапатим листям, під яким людина могла б вільно сховатись від дощу. І це листя було на кілька сантиметрів завтовшки, а знизу мало такий покрив, як у грибів.

За хвилину сумка Навратіла наповнилась. Він вже хотів повертатись назад, коли це над головою щось задзижчало. В повітрі сновигав якийсь великий жук чи птах, — вид створіння визначити не вдаралось, бо воно під час польоту так швидко рухало всіма частинами тіла, що мало вигляд темної розпливчастої плями. Після кількох невдалих спроб Навратіл спіймав істоту сачком, але навіть при близькому огляді не зміг встановити, що це таке.

Коли він повернувся на узлісся, у нього від подиву мало не випала з рук сумка: од літака до берега, несучи на плечах ящик, брели Краус та Грубер — без скафандрів, в самих плавках.

Навратіл щодуху побіг до них:

— Ви з глузду з’їхали, нещасні?! Чому ви зняли скафандри?

— А навіщо вони? Дослідження на радіоактивність та склад повітря задовільні, так чому ж за такої спеки ми повинні ховатись у шкаралупи, мов слимаки?

— Невже ви позбавлені інстинкту самозбереження і кмітливості вчених? — Навратіл швидко зазирнув під брезентовий тент і, побачивши, що Свозилова й Северсон у скафандрах, зітхнув з полегкістю. — Що ж ви гадаєте, ми втрьох смажимось у захисних костюмах через боягузтво?.. Чи усвідомили ви, що і себе, і нас наражаєте на велику небезпеку?

— Навпаки, ми показали вам шлях, дослідивши на собі, що атмосфера Кварти для людини безпечна. Якби ви знали, як нам чудово дихається!

— А ви забули, що, можливо, разом з повітрям вдихаєте смертоносні мікроби? Категорично вимагаю, щоб ви знову наділи скафандри!

Грубер і Краус неохоче скорились.

— Чи дозволите продовжувати роботу? — запитав Грубер з відтінком іронії.

Навратіл, не відповідаючи, попрямував до літака, щоб допомогти переносити ящики з деталями вертольота. Він був прикро вражений і не хотів продовжувати неприємну розмову.

Вертоліт ще не було змонтовано й наполовину, а найбільше сонце вже зайшло за обрій. Небо потемніло, набуло кольору індиго. Невисоко над горизонтом тьмяно сяяла кривава Проксіма. Третє сонце досі не з’являлось.

Щоб видніше було працювати, увімкнули головні прожектори літака. Монтаж тепер ішов повільніше, але п’ятеро вчених роботи не припиняли. Вони навіть не помітили, як над морем піднялась густа імла, що запнула червоне сонце, поступово затягнула все небо і огорнула узбережжя пітьмою.

Раптом високо над головами вчених пролунав вибух.

Всі злякано підвели голови і помітили велику вогненно-фіолетову кулю, яка повільно пливла в повітрі.

Ще один вибух — і нова куля…

— Електрична буря! — вигукнув Мадараш і побіг до літака. Інші подались за ним. Щойно за останнім втікачем зачинилися двері, як пролунав ще один удар неймовірної сили.

Не втрачаючи самовладання, Северсон схопив кіноапарат — зафіксувати це дивне явище. Але довго знімати не вдалось. За кілька секунд налетів шквал. Він підняв “Стрілу”, мов пір’їнку, і кинув її на голий пісок, аж до заростей.

Море розбушувалось. Величезні хвилі, набігаючи на берег, настирливо били об стіни літака, який зачепився поплавками за кущі. Вітер вив і лютував. Небом хрестнавхрест, освітлюючи його, як ракети, з громовим гуркотом літали вогненні кулі.

Об стіни літака розбивались все нозі й нові хвилі. Мандрівників кидало в кабіні з боку на бік; вони судорожно хапались за предмети. А “Стріла”, як на диво, все ще витримувала натиск.

— Наш вертоліт! — вигукнув у розпачі Северсон. — Та він же…

Слова застряли у нього в горлі. Недалеко від літака з шаленим гуркотом розірвалась куляста блискавка неймовірної яскравості.

Мандрівники знепритомніли.

Коли вони прийшли до пам’яті, навколо було тихо. На обрії знов зловісно сяяла Проксіма, а в її сяйві червонувато поблискував на березі мокрий пісок.

Розділ IV ПЕРШІ КРОКИ

— Це можна назвати хрещенням вогнем. Небезпечний фейєрверк! — похмуро сказав Северсон.

— Так… — нахилившись до вікна, академік Навратіл уважно вивчав темне небо. — Все заспокоїлось, проте краще лишитись у літаку. Якщо буря налетить знову, все може скінчитися значно гірше.

— Але як там наші прилади та вертоліт?.. Дозвольте піти подивитись.

— Ні, краще почекаємо до ранку, — заперечив Навратіл.

Грубер страдницьки посміхнувся:

— До ранку?.. А як довго триватиме ніч?.. Хіба ми знаємо, коли яке сонце сходить, а коли заходить? В календарі тут коїтиметься таке, як у божевільні!

— Ви торкнулись дуже важливого питання, — серйозно сказав Навратіл. — Нам справді треба якнайшвидше скласти календар на майбутнє. Це не так просто, як на Землі, бо тут тривалість днів і ночей, в залежності від розташування усіх трьох сонць, безперервно змінюватиметься, а це, безумовно, матиме великий вплив і на погоду. Несподівані атмосферні зміни для нас найнебезпечніші. Ми повинні якомога швидше організувати на Кварті кілька метеорологічних станцій, щоб передбачити погоду.

— Мабуть, є ще невідкладніше завдання: побудувати десь тут більш зручне і безпечне приміщення, аніж наша “Стріла”, — заперечила Алена Свозилова. — Нам дуже пощастило, що вона не розбилась під час бурі.

— Стривайте, стривайте! — пробурчав Краус. — Я ще не скінчив огляду.

Зелений вогник на пульті управління свідчив, що реактор працює. Однак ракетні двигуни мовчали, що не робив Краус.

— Тільки цього ще нам бракувало! — сказав він пригнічено й похнюпив голову.

— Ну, не занепадайте духом! — підбадьорював Навратіл засмучених супутників. — Можливо, пошкодження вдасться легко усунути. Завтра буде видніше!

Сіла за обрій і червона Проксіма. Все узбережжя потонуло в темряві ночі. Сяк-так вмостившись на кріслах, мандрівники поснули.

Коли за дальніми горами зарожевіла ранкова зоря, професор Мадараш прокинувся. Він напружено очікував, яке з світил випливе на небозвід першим.

В пишному сяйві з’явилось найбільше й найяскравіше сонце — Альфа Центавра А.

Мадараш обережно відчинив дверцята і з хвилину уважно прислухався… Тихо-тихісінько… На Землі радісно зустрічає схід Сонця пташиний спів, а тут мертво, як у домовині… Яка гнітюча тиша!

Погляд Мадараша впав на піщану мілину. Вся вона була вкрита жовто-зеленими в’ялими водоростями… а від недобудованого вертольота не лишилося й сліду!

Забувши про все на світі, вчений стрибнув з літака на пісок і помчав до того місця, де вчора стояла тимчасова лабораторія. Але там нічого не було.

“Може, ящики та апаратуру занесло піском?” — спало раптом йому на думку. Він розсунув товстий шар водоростей і почав розгрібати мокрий пісок. Викопав чималу яму, але нічого не знайшов.

“А може, це не тут, а ближче до моря?” — Мадараш знову взявся до роботи, але все було марно.

— А, ось де він! — раптом пролунав голос Северсона. — Ми вас шукаємо скрізь, а ви ховаєтесь у пісок, немов страус. Чи, може, ви хочете знайти вертоліт?

Мадараш підвів голову:

— Тут не до жартів, Северсон!

— А погляньте на узлісся, чи не стане вам веселіше?

Мадараш швидко обернувся. Серед кущів Краус і Грубер лазили по якомусь предмету, густо обплутаному ліанами.

— Наш любий вертоліт так вдало замаскувався, що ми насилу розрізнили його від кущів! — засміявся Северсон. — Де-небудь поблизу від нього, мабуть, знайдемо й ящики.

— Цілком можливо, — кивнув Мадараш, не припиняючи роботи. — Вертоліт і ящики хвилі могли занести аж у джунглі. Але апарати… Надто вони маленькі та важкі. Гадаю, що гребусь тут немарно.

Северсон поплескав Мадараша по спині:

— Це правда. “Навіть курча недаремно гребеться!” — як каже Навратіл. Але зараз ви все це облиште, ходімо снідати.

— Вертоліт загалом не пошкоджено, — повідомив Краус, заходячи до літака. — Більшість ящиків ми також відшукали. Не вистачає тільки одного. Що в ньому було, зараз дізнаємось — Грубер саме перевіряє за списком.

Нарешті повернувся до “Стріли” й Грубер. Вже з виразу його обличчя можна було судити, що він несе недобру звістку.

— Я сподівався знайти найголовніше — пропелер…

Ну, і… — Грубер безнадійно махнув рукою. — Ящик я справді відшукав: якимсь чином його занесло аж на дерево. Але в ньому — ні дна, ні кришки. А під деревом — нічого… Ходімте зі мною, може, я погано дивився.

Тепер уже всі гуртом оглянули місце, де було знайдено останній ящик, — лазили на дерева, розгортали й трусили кущі — і все марно.

— Дивіться, дивіться! — вигукнула Алена, нахиляючись до землі.

На м’якій глині виднілись свіжі сліди якоїсь тварини. Вона явно ходила на двох ногах, і на кожній мала по чотири пальці.

— Ходімте по слідах! Не виключено, що їх лишила якась вища істота, — можливо, мислячий мешканець Кварти.

Вона одразу ж подалась у похмурий праліс. За нею — Северсон.

— Куди ви? — затримав їх Навратіл. — Для подорожі в джунглі треба озброїтись, з голими руками вирушати туди не можна. Крім того, всім іти не варто, треба комусь подбати про “Стрілу”… До того ж Алена повинна дослідити тутешню рослинність. Не забувайте, що нам треба якнайшвидше знайти будь-які джерела харчування.

— Я виявила ці сліди, а тепер повинна братись до ботаніки?! — обурилась Алена. — До того ж мої апарати лежать десь у піску… Признайтесь: ви просто боїтесь за мене?

Навратіл знизав плечима:

— Ходімо краще готуватись до майбутньої розвідки. Йдеться не тільки про сліди. Я не дуже вірю у ваших квартян… — Перед літаком Навратіл зупинився і здивовано підвів густі брови. — Ви йшли останнім, Краус? То було не дуже обачно — лишати двері літака відчиненими.

— Я справді йшов останнім… — збентежено відповів Краус. — Але двері я зачинив, пам’ятаю твердо. Може, вітер…

— Вітер? — перепитав академік. — Але ж зараз повний штиль!

Краус швидко забіг до літака.

— Погляньте, тут хтось був! — показав він на розкидані по підлозі чашки, які після сніданку лишились на столі. — Мабуть, сюди проникла якась тварина, бо мисляче створіння їх просто забрало б… Але постривайте: одна, дві, три…

— Чотири! — охнула Алена. — Двох не вистачає! Так, дві чашки зникли, і знайти їх не вдалось.

— Може, справді квартяни? — неначе сам себе запитав Навратіл. Він вийшов з літака, пильно роздивився навколо. — Еге, друзі, та тут сліди! Такі самі, як і оті, в джунглях!.. — академік пройшов кілька кроків і знизав плечима. — А ось тут вони зникають, — так, ніби загадкова істота випарувалась у повітря…

Це здавалось неймовірним, але кожен міг переконатись на власні очі: сліди зникали там, де вони мусили бути найвиднішими.

— Що ж це за істоти? Може, вони для нас небезпечні? — міркував уголос Краус — Чи мають вони зброю?

Груберу, який понад вісім років тішив себе думкою про зустріч з квартянами — “майбутніми рабами”, — стало страшно.

— Може, нам з Краусом слід одразу ж узятись за ремонт літака? — звернувся він до Навратіла. — А ви тим часом оглянете околиці. Не виключено, що незнайомі істоти мають житло десь недалеко від нас.

— Це слушно, — погодився Навратіл. — Ми вирушимо в дорогу негайно.

Крім механічних пилок та найнеобхідніших приладів, вирішили взяти й зброю — звісно, про найгірший випадок. Слід було уникати будь-яких конфліктів, берегти природу й життя незнайомих тварин та істот.

Що глибше просувалась у джунглі невеличка експедиція, то важчою ставала дорога. Сліди загадкового створіння незабаром загубились у хащах.

— В цьому напрямку ми далеко не проберемось, — сказав Северсон, що йшов перший. — До того ж ми не натрапили досі ні на одну річ, яка свідчила б про будь-яку цивілізацію. Тут немає навіть протоптаних стежок. Мабуть, краще повернутись до моря й вирушити в глиб континенту річкою, яку ми бачили недалеко звідси.

— Вірно, — погодилась Алена. — Понад річкою можна швидше виявити яке-небудь селище.

Групка звернула праворуч, продовжуючи продиратись крізь плетиво ліан. Хащі були такими густими, що довелося ввімкнути кишенькові ліхтарики. Їхнє світло в кількох місцях потривожило дивних дрібних птахів. Тріпотливим льотом вони втікали від небажаних гостей у крони дерев. Поки що це були єдині живі створіння, з якими зіткнулась експедиція.

Години через дві, подолавши хіба метрів триста, вчені несподівано вибрались на узлісся. Вони стали на березі річки, про яку згадував Северсон, і з захопленням дивились на чудні рослини, що коливались над гладінню води.

— Таких прекрасних і таких величезних квітів я ще ніколи не бачила! — вигукнула Алена.

— Хочеш, нарву тобі букет? — запропонував Северсон. Він схопився за найближчу рослину, але вона, як гумова, вигнулась у нього під рукою. Велика квітка опустилась майже до землі і одразу ж знову піднялась.

— Надзвичайно! — здивувався Мадараш. — Скидається на те, що вона плаває в повітрі.

— Мабуть, вона легша за нього, — міркувала Алена. — Зараз ми перевіремо, чи так це?

Дівчина витягла з сумки механічну пилку і перерізала стовбур на рівні своєї голови. Велика квітка легенько затремтіла і, як повітряна куля, повільно попливла догори.

— Неймовірно! — вигукнув Северсон. — Я почуваю себе, як уві сні.

Відрізавши шматок стовбура, Алена уважно розглядала його крізь збільшувальне скло.

— Таємницю відкрито! Такий букет можеш мені вільно нарвати, Лайфе! Його буде легко нести, бо клітини цієї рослини наповнені якимсь легким газом.

— Лишіть поки що цей букет, нарвете, коли повертатиметесь, голубчики! — зауважив Навратіл. — Незабаром нам, мабуть, будуть потрібні вільні руки. Сюрпризами тут хоч греблю гати.

Як і запропонував Северсон, далі вирішили продовжувати подорож річкою. Мадараш видобув з рюкзака гумовий човен і наповнив його киснем з балона скафандра. Северсон дбайливо поскладав речі членів експедиції.

— Мене вражає, що річка тече не праворуч, в напрямку моря, а в зворотному напрямку, — сказав Навратіл, коли човен відплив уже досить далеко.

— Мабуть, в цих місцях вона робить крутий поворот, — припустив Северсон.

Пливли повільно: гребти проти течії було важко, а до того ж їм хотілося краще розглянути праліс обабіч річки. Береги її в багатьох місцях були зовсім не прохідні; над водою схилялись могутні, химерно покручені дерева з великим товстим листям. На превелике їх здивування, річка текла увесь час рівно, без будь-яких закутів.

— Чи не зрадила мене здатність орієнтуватись? — крутив головою Мадараш. — Ми увесь час пливемо проти течії і в напрямку моря.

— Ні, до моря не доберемось, — показав перед собою Навратіл. — Річка, звісно, повертає. Б’юсь об заклад, що за отим он вигином ми повернемось на сто вісімдесят градусів та й попрямуємо в глиб континенту.

Коли б академік справді побився об заклад, він неодмінно програв би. За поворотом джунглі розступились, перед здивованими мандрівниками з’явилось море.

— От так штука! — вигукнув Северсон. — Виявляється, річка не впадає в море, а витікає з нього!.. Ну, що ж, таємниця розгадана.

— Не розгадана, а тільки виявлена. Але нам, я гадаю, ця квартянська особливість ніяк не перешкоджатиме, за течією буде плисти легше, — правда, друзі? — весело сказав Навратіл, беручись за весла. — Отже — вгору, а власне, вниз, в глиб континенту!

Відтепер мандрівники попливли значно швидше.

Річка незабаром покинула прибережну рівнину і потекла долиною поміж скелястих схилів. Ще кілька кілометрів її облямовували джунглі; вони все рідшали і, нарешті, зникли зовсім.

Місцевість тут була пустельна, мертва. Тільки де-не-де понад річкою височіли яскраво-зелені рослини, схожі на очерет. То тут, то там в річку водоспадами котились з гір бурхливі струмки.

— Навряд чи зустрінемо ми тут квартянське селище! — сказав Северсон з сумнівом.

— То давайте видеремось на оту он гору, — запропонувала Алена. — Можливо, побачимо щось цікаве, а може, виявиться вигідна місцина для нашого майбутнього житла.

Пропозицію Свозилової схвалили. Мандрівники пристали до берега, човен склали в рюкзак і продовжували подорож пішки.

Підйом на гору був важкий. її схили, вкриті численними тріщинами й канавами, всіяні камінням найрізноманітнішої величини й форми, були голі й круті.

— Наскільки зручніше було б досліджувати Кварту з нашого вертольота! — зітхнув Северсон, коли мандрівники зупинились, щоб трохи перепочити.

Річка вже лежала глибоко під ними. Ще кілька кілометрів вона текла рівно, а на, обрії зникала за крутим поворотом. На протилежному березі, трошки віддалік, проти неба вимальовувався високий конус. З його вершини виходила пара.

— Неприємний сусіда! — зауважив Навратіл. — Будемо сподіватись, що вулкан перебуває в стані спокою… Ну, рушаймо далі!

Все вище й вище — крок за кроком крутим схилом. І ось, нарешті, підйом скінчився. Вчені опинились на плоскогір’ї.

— Яка краса! — захоплено вигукнув Мадараш.

Весь край було вкрито зеленим килимом, перетканим барвистими цяточками квіток. Чагарник на передньому плані поступово переходив у густий праліс. А за ним рівнину замикали прямовисні гори.

— Мені здається, ніби я несподівано сіла до накритого столу! — торжествувала Алена.

— Гарне порівняння! — погодився Северсон. — Цю рівнину нанесемо на наші карти під назвою “Накритий стіл”, — що ви на це скажете, друзі?

Поки мандрівники милувалися чудесним краєвидом, позаду, над горами, зійшло ще одне сонце. Велике зелене листя дерев і кущів у його сяйві перетворилось на щире золото.

— Край справді чудесний! — сказав Навратіл.

Допоміжний літак “Ластівка” повернувся з розвідки. Він облітав Кварту, щоб знову приєднатись до материнського корабля. Всі члени екіпажу уважно вивчали незнайому планету.

— Коли б я міг на хвильку забути, що ми вісім років летіли Всесвітом, піхто не переконав би мене, що під нами — не наша Земля. Погляньте: моря і континенти, смуги хмар… — радів академік Ватсон, який управляв літаком.

Перед “Ластівкою” далеко на темному тлі неба з’явилась сліпуча цятка — залитий променями сонць велетенський космічний корабель. Цятка швидко виростала, перетворювалась на пляму. Все ближче і ближче.

— Щось трапилось! — стривожено вигукнула Молодінова. — Погляньте-но на задню частину “Променя”!.. Пробито величезний отвір… Розтрощено “Чайку” й “Сокола”!.. Поспішаймо, можливо, ми ще встигнемо їх врятувати!

— В кабіні управління світиться!

— Живі! — вигукнув Ватсон. — Я бачу Цагена, Вроцлавського і Чан-су!

Тільки-но “Ластівка” пришвартувалась до “Променя”, як відчинилися головні двері. З них виплив одягнений у скафандр Чан-су.

— Дуже радий, що ми знову разом, друзі, — сказав він. — На нас чекає важка боротьба за життя. Допомоги з Землі не можна чекати раніше як через тринадцять років: адже тільки звістка про катастрофу долетить туди через чотири роки. Не менш року триватиме побудова нового міжзоряного корабля, та вісім років подорожі сюди…

Екіпаж “Ластівки” був приголомшений лихом, що звалилось не знати звідки. Тепер уже всі разом оглянули пошкодження і зібрались в приміщенні клубу.

— Неушкоджені реактори треба якнайшвидше переправити на Кварту і відбудувати там атомну електростанцію, — сказала після довгої паузи Молодінова. — Без атомної енергії ми нічого не зможемо зробити.

— Я — Навратіл! Викликаємо “Промінь”! — почулося раптом з динаміка приймача.

— Я — Чан-су. Слухаємо.

— Біля річки, яку ми назвали ріка Надія, знайшли зручне місце для будівництва тимчасового житла. За даними попередньої розвідки небезпечних тварин та комах немає. Повітря — без отруйних випарів. Все плоскогір’я захищено від вітрів високою кам’яною стіною. В скелях є розгалужений печерний лабіринт, що нас дуже втішило. Це буде чудесний захисток від бурі й поганої погоди, а також зручні сховища-склади. Водночас ці печери полегшать нам геологічну розвідку нижчих шарів грунту.

Розділ V НЕПРИЄМНА ЗУСТРІЧ

— Працює як годинник! — спокійно сказав Краус і вимкнув двигун “Стріли”. — Це була таки каторжна робота, але ми з нею впорались. Мабуть, скоро почне розвиднятись. Не завадило б трохи поспати, що ти на це скажеш?

— Не заперечую, — озвався” Грубер. — Треба тільки добре замкнутись. Отим загадковим чотирипалим, які вкрали в нас чашки, може хтозна-що спасти на думку. Добре, хоч стінки літака броньовані.

Вони ще з хвилину розмовляли про незнайомих істот, а потім поснули.

Першим прокинувся Грубер. Він хруснув суглобами, сів. Його дуже здивувало те, що в кабіні літака темно.

“Невже я проспав аж до вечора?” — подумав він і, глянувши у вікно, ахнув з подиву.

До літака прихилився величезний лист з товстим міцелієм. За цим — ще один і ще. Все довкола було так щільно заповнене лускатими стовбурами, паростками та листям, що неба зовсім не було видно.

— Вставай, вставай! — Грубер почав торсати свого товариша. — Хтось переніс нашу “Стрілу” в чагарник!

— Що?.. Що таке?.. — загорлав спросоння Краус. — Що за дурниці ти плетеш? — він схопив пістолет і підскочив до вікна, — Овва!.. Негайно треба подивитись, чи не сталося чого з літаком!

Він підбіг до дверей, відімкнув. Але знадвору їх щось тримало. Тільки при дуже сильному натиску вони трошки відчинились. Краус ледве просунув голову назовні.

— Двері підпирає товста гілка… Як ми могли потрапити в ці хащі — не розумію!

— Замкнись! Можливо, для нас тут приготували якусь пастку, — крикнув Грубер і підбіг до радіостанції. — Я негайно покличу на допомогу Навратіла.

Одчайдушний заклик Грубера зразу зіпсував приємний настрій розвідувальній групі, яка вже вирушила назад до річки після огляду плоскогір’я.

— “Стріла” важить кілька десятків тонн, адже це не іграшка! — похмуро сказав Мадараш.

— Таку іграшку може зрушити з місця хіба тільки велетень, — додала пригнічена Свозилова. — Я так тішила себе думкою про майбутню зустріч з мислячими створіннями, а тепер треба боятися, що нас ненароком розчавлять…

Северсону хотілося підбадьорити Алену, але він марно шукав заспокійлих слів.

Подорож проти течії ріки була значно важчою. Чоловіки часто змінювали один одного біля весел. Свозилова боязко озиралася на всі боки.

— Не знаю гіршого почуття, аніж невизначеність і невідомість, яка витікає з незнання, — урвав напружену мовчанку Мадараш. — Ми зараз на становищі первісних людей, які від страху перед невідомим вигадували різноманітних духів, релігію. Зважимо тверезо: якщо квартяни — велетні, як могли вони пролізти в наш літак і вкрасти дві чашки?

Слова Мадараша трохи заспокоїли вчених.

— Тваринний світ планети також цього не підтверджує, — жваво погодився Навратіл. — Ми тут не бачили досі більшої тварини, аніж…

Він не закінчив. Весла креснули повітря. За інерцією академік похитнувся назад і випав з човна.

Северсон і Мадараш одночасно перехилилися через борт, щоб допомогти товаришеві, і враз вигукнули злякано. Човен, піднятий невідомою силою, був уже за кілька метрів від поверхні ріки. Навратіл одчайдушно махав руками у воді. Він показував кудись перед собою і швидко, наскільки вистачало сили, поплив до берега.

Тільки тепер учені помітили, в яку небезпеку вони потрапили. З води висувався величезний ящір. Човен з пасажирами сидів на його голові.

Потворі, видно, не сподобалась незвична шапка. Велетень стріпнувся і одним махом скинув з себе неприємний тягар.

— До берега! Аленко, тримайся мене!! — вигукнув Северсон, тільки-но троє потерпілих виринули на поверхню.

Гнані інстинктом самозбереження, вони через кілька секунд були біля Навратіла. Він допоміг їм вибратись на твердий грунт.

Часу на тривалі роздуми не лишалося. В такі хвилини єдине правильне рішення — втеча. На щастя, берег в цих місцях був пустельний, і ніщо не заважало пересуванню.

Мадараш озирнувся.

— Зачекайте, зачекайте! — сказав він, одсапуючи. — Потвора видається миролюбною. Слід було б трохи подивитись на неї.

Величезна тварина з плескуватою головою була, очевидно, потривожена мандрівниками так само, як і вони нею. Вона витягувала шию і вилуплювала червонуваті очі, щоб краще розглядіти небачених гостей, але за хвилину втратила інтерес до людей, які стояли нерухомо. Потім зацікавилась човном. Нахилилась до нього, розкрила хвилясто викроєну пащеку і спробувала схопити його зубами. Рот був замалий для того великого шматка: човен вислизнув і поплив за течією. Потвору це вразило. Вона підвела голову і скоса стежила за рухомим предметом; потім, набравшись хоробрості, посунула за ним.

— Рухається дуже швидко! — занепокоєно зауважив Навратіл.

— Будемо сподіватись, що тільки в воді, — прошепотіла Свозилова.

— Не втрачаймо виграного часу, — сказав Мадараш. — Адже ми зовсім беззбройні: рушниці лежать десь на дні річки.

Северсон стурбовано роздивився круг себе.

— Треба якнайшвидше досягти безпечного місця. Погляньте — ідеальні оборонні позиції! — показав він на схил, усіяний величезними брилами каміння. — За мною!

Як тільки потвора помітила, що люди тікають, вона залишила човен і кількома моторними рухами досягла берега.

— Це не плазун! Дивіться, воно має ноги! — вигукнув Северсон.

Справді, насилу витягаючи з води своє важке тіло, чудовисько гупало по мокрому піску чотирма товстими кінцівками; за мить над гладінню води з’явилась наступна пара ніг, а потім — ще одна…

— Жах! Має ніг більше, аніж усі ми вкупі! — прошепотіла Алена. — А за нами — голий схил…

— Угору! Швидше! — Северсон, тягнучи за собою Алену, почав видиратися на високий уламок скелі. Слідом за ним видерлися й Навратіл з Мадарашем. Майданчик на вершині скелі був такий крихітний, що довелось притиснутись одному до одного.

— Якщо судити з лебединої шиї, це мав би бути плезіозавр, який харчується рибою… — міркував Мадараш. — А втім, кінцівки в нього — як у нашої сороконіжки, а загалом нагадує травоїдного бронтозавра.

Ящір витягнув на берег уже все тіло. У воді лишався тільки кінець лускатого хвоста.

— Не рухайтесь! — прошепотів Навратіл. — Він, мабуть, звертає увагу лише на рухомі речі.

Здавалось, припущення академіка підтверджується. Якийсь час потвора допитливо озиралась, ніби шукала свою жертву, потім простягнула ноги і всією вагою лягла жовтим черевом на пісок. Вона спокійно грілась під променями двох сонць і тільки час од часу махала важким хвостом, аж виляски йшли по воді. Голова її була звернена до групи вчених, що нерухомо стояли на скелі.

Збігали секунди, хвилини…

— Ця гра в схованку мене дратує! — сказав пошепки Северсон. — Не будемо ж ми стояти тут до вечора!

— Спокій і розсудливість! — озвався Навратіл. — Незабаром усе це скінчиться.

— Не будемо гаяти часу, друзі! — підвелась з крісла Молодінова. — Цаген і Балдік лишаться на “Промені”, а ми всі полетимо на Кварту. Мене не стільки турбує оте загадкове перенесення “Стріли”, скільки мовчанка групи Навратіла… Чи не могли б ви встановити, де міститься ріка Надія, яку вони досліджують? — звернулась вона до Мак-Гарді.

Стрункий високий мужчина витяг з кишені карту і розстелив її на столі.

— Приблизно в цьому районі, — показав він на широку протоку між континентами. — Карта ще не точна, спостереження ускладнюють хмари та туман. Але протоку знайдемо легко, бо вона розділяє два найбільші суходоли. Той, де зараз перебуває наша експедиція, ми назвали Новою Європою.

— Гаразд. А як справи у Фратєва?

— Хвилину тому він повідомив, що атомні реактори вже в “Ластівці”. Там же і непошкоджені деталі електростанції. Лишається перенести до літака лабораторію, припаси і можна стартувати.

Не минуло й години, як “Ластівка” була готова до старту. А ще через годину, облетівши навколо планети, щоб знизити швидкість тертям об атмосферу, вона опустилась у безіменній протоці, про яку згадував Мак-Гарді.

Повз круглі вікна ракетоплана промчало віяло водяних бризок. Через мить “Ластівка”, сповільнюючи рух, уже спокійно пливла морем. Оранжеве сонце саме заходило. Хилилося до обрію також і жовте.

— Нам пощастило! — вигукнув Фратєв, оглянувши узбережжя в бінокль. — Ми в гирлі ріки. Сподіваюсь, що це й є наша Надія.

Але коли “Ластівка” наблизилась до берега, Чан-су розчаровано похитав головою:

— Бачите буруни? Ця ріка впадає в море, а не витікає з нього. Отже, це не Надія.

Вроцлавський, що виконував обов’язки головного пілота, дужче натиснув на педаль, Літак помчав уперед ще швидше, ледь торкаючись поплавками води.

Вже й друге сонце сховалось за щільною запоною туману, яка висіла низько над обрієм. День згасав у райдужному сяйві вечірньої заграви.

Вигляд узбережжя мінявся на очах. Стрімкоспадні скелі, піщані рівнини, порослі джунглями плоскогір’я. Перетворений на своєрідний кратер, літак саме минав велику затоку, коли Мак-Гарді раптом подав знак:

— Зупиніться, Вроцлавський! Тут, мабуть, і починається ріка Надія… — Він увімкнув радіостанцію і сів перед мікрофоном. — Грубер, Краус! Ми біля затоки, з якої витікає ріка в центральну частину континенту… Чуєте нас?

— Чуємо! — пролунало з динаміка. — Праворуч — дикі хвилясті скелі?

— Точно. А лівий берег зводиться похило, вкритий густим чагарником.

— Вірно. Приблизно за вісімсот метрів звідти знайдете широченну піщану мілину з пеньками дерев. Там лежала наша “Стріла”. Пошукайте гарненько, — певно ж, лишились сліди, які приведуть до нас.

— Хай тобі атомний вибух! — засміявся Фратєв. — Ми таки їх знайшли!

Ті вісімсот метрів, які лишились, “Ластівка” пройшла за кілька секунд. Але даремно всі напружували зір: ніде не було й сліду піщаної мілини з пеньками. Характер берега лишався увесь час однаковим: вузька прибережна смуга піску, а зразу ж за нею — густі хащі.

— Мабуть, це не тут, — сказав Мак-Гарді. — Попливемо далі.

— Постривайте! — махнув рукою Фратєв. — На березі щось блищить.

Вроцлавський скерував туди літак. Поплавки “Ластівки” торкнулись мілини.

— Хай я провалюсь на двадцять метрів під землю, коли це не мікроскоп! — вигукнув Фратєв і кинувся до дверей. Молодінова марно намагалась затримати його: кількома стрибками він досягнув берега і підняв напівзасипаний піском прилад.

— Ні, — засміявся Мак-Гарді, — Грубер похвалитись окоміром не може. Оця смужечка піску, за його визначенням, — широченна!

— Як би там не було, ми йдемо їхніми слідами, — сказала Молодінова. — Тепер швидко готуйте пилки, сокири і зброю. Ми повинні оглянути місцевість, поки не смеркло.

Вроцлавський лишився охороняти літак, а всі інші відважно рушили в темні хащі. Фратєв і Чан-су прокладали шлях, Мак-Гарді з Молодіновою тримали напоготові зброю. Гілки та стовбури дивного чагарника були, на щастя, такі м’які, що експедиція просувалась вперед досить швидко. За нею лишалась вузенька стежка, схожа на тунель.

Механічна пилка Фратєва раптом дзенькнула об щось металеве, в присмерку блиснуло кілька іскор.

— Друзі, “Стріла”!

Лишилося зрубати кілька покручених гілок та лускатих стовбурів — і вчені опинились перед дверима літака, які вмить відчинилися. Не встиг Фратєв опам’ятатись, як опинився в обіймах Грубера. Поруч нього обіймались Краус і Чан-су.

— Де ми перебуваємо? Куди нас оті примари занесли? — запитав Грубер, коли затихли радісні вигуки.

— У вас надзвичайний окомір, герою! — єхидно посміхнувся Мак-Гарді. — “Стріла” стоїть на тому ж самому місці, куди її посадила вночі буря: не далі як за сто п’ятдесят метрів від берега.

— Це неможливо. Як далеко ми від гирла Надії?

— Точно так, як ви визначили. Метрів за вісімсот.

— Не робіть з мене блазня! — розгнівався Грубер. — В тих місцях була не менш як двохсотметрова смуга голого піщаного берега…

Він побіг щойно прорубаною просікою, але через кілька метрів озирнувся:

— Чи не зіткнулись ви часом з якою-небудь потворою?

— Сміливіше вперед! — посміхнулась Молодінова. — Ми не зустріли жодної живої істоти. Для певності я піду разом з вами.

На узліссі вражений Грубер зупинився. За кілька кроків від нього по піску плюскотіли неквапливі хвилі спокійного моря.

— На цьому місці ми справді зійшли на берег… — сказав він розгублено. Але звідки тут взялися хащі?! Вчора їх зовсім не було…

— Мабуть, виросли, як же інакше можна ще з’ясувати? Оце товсте ніздрювате листя нагадує за своєю будовою брилики наших грибів, а про них навіть дитина вам скаже, що вони з’являються на голому місці за одну ніч.

Поглянувши на темно-багряний небосхил, Молодінова стурбувалась:

— Поки ще не зовсім смеркло, ми повинні знайти Навратіла. Увага, по місцях!

“Ластівка” помчала поверхнею моря.

У людей на уламку скелі від утоми вже підломлювалися коліна.

— Мені здається, ящір заснув, — прошепотіла Свозилова.

— Я теж так гадаю, — погодився Мадараш. — До ранку, однак, тут стояти не будемо, треба знайти місце для ночівлі. Без човна про повернення годі й думати…

Вони обережно спустилися з каменя і швидкими кроками попрямували вгору по схилу. Алена озирнулась.

— Потвора повзе за нами! — вигукнула вона з жахом і кинулась бігти. Северсон схопив її за руку і побіг поруч неї.

Навратіл на мить зупинився. Ящір справді підвівся. Його довге тіло вкрилось брижами, незграбно, але досить-таки швидко ящір посунув уперед.

— Хоч ця істота і пересувається на суші, але нас не наздожене! — вигукнув скоромовкою академік і побіг за товаришами. — Незабаром ми зникнемо з поля її зору.

Та, видно, Навратіл поквапився з висновком: хоч як швидко бігли втікачі, відстань між ними й ящером все зменшувалась. А сховатись ніде — схили вкривали тільки трава та низькі кущі. Порятунок можна було б знайти хіба що на приступку кам’яної стіни за неширокою смугою лісу.

Северсон рвучко повернув праворуч і разом з Аленою вбіг у лісок. Їх одразу ж поглинули сутінки хащів. Зрозумівши манер, услід за ними кинулись Мадараш і Навратіл. Не відставав і ящір, — його гучне сопіння й тріск галуззя чулися зовсім близько.

— Сюди, сюди! — закричав Северсон. — Тут печера! У вертикальній кам’яній стіні виднівся великий темний отвір. Вчені побігли широким коридором. Алена ввімкнула прожектор на скафандрі.

Тунель завертав то ліворуч, то праворуч, але не вужчав. Навпаки, місцями він перетворювався на просторі печери, які тисячами блискіток відбивали проміння прожектора.

— Тут лишатись ми не можемо, ящір сюди пролізе… І справді, підземеллям котився шум, багатократно посилений відлунням.

Вчені уже втратили уявлення про те, як глибоко забралися в надра скелі. А шум безперервно наближався.

— Туди! — вказав Мадараш на розколину в стіні і без роздумів прослизнув у неї. Інші полізли за ним.

Переслідувані притиснулись одне до одного і, затамувавши подих, чекали на появу потвори. Вона, очевидно, пересувалась цілком вільно і в темряві; гудіння посилювалось з кожною секундою. Але ось воно замовкло.

І в ту ж мить почувся оглушливий постріл. Ще один…

— Ви чули? — невпевнено запитала Алена.

— Дуже схоже на постріли рушниці…

— Це, безперечно, наші! — зрадів Мадараш і швидко почав просуватись назад у печеру.

— Зачекайте! Береженого й бог береже! — затримав його Навратіл, який навіть у найтяжчі хвилини не забував приказок.

Всі знову притихли, з напруженням чекаючи, що ж буде далі.

— Товариші, ви живі? — долетів здалеку приглушений крик.

— Це — наші!.. Ми тут, тут!..

— Як ви нас тут знайшли? — вигукнув Северсон, коли друзі наблизились.

— Як? Я теж дивуюсь цьому! — засміялась Молодінова. — Вас можна спокійно посилати на спартакіаду — не осоромитесь!

— Хай я буду королем квартян, якщо ви не завоювали б там усі золоті медалі! Але то був спринт! — сказав Фратєв схвально. — Мало не втекли від нас разом з потворою.

— Ну, через неї голову сушити вже не варто. Трьох пострілів їй цілком вистачило! — Мак-Гарді з насолодою зважив рушницю в руці.

— Так воно вже йдеться на білому світі: “Коли лихо найбільше, — божа поміч найближче!” — знову повернувся гумор до Навратіла. — Так ще моя бабуся говорила.

Вся експедиція повільно поверталася назад, щоб оглянути ящера зблизька. В сяйві електричних ліхтарів він справляв ще страшніше враження, аніж здалеку.

— Насувається буря! — почувся голос Вроцлавського, який лишився на варті біля входу в печеру. — Тільки що зійшло червоне сонце, а воно, видно, завжди віщує негоду.

Вирішили заночувати в підземеллі.

— Будемо тут в захистку і від бурі, і від дванадцятиногих красенів! — схвалив це рішення Мак-Гарді.

Розділ VI ПЕРША ОСЕЛЯ

У Заяців сьогодні смеркують. Світло в кімнаті загашено, в каміні палахкотять кілька ялинових полін. Весело тріщить і приємно пахне смола. Юрко сидить на краєчку крісла, ліктями уткнувся в коліна, обличчя сховав у долоні. Замріяно дивиться на полум’я і слухає.

Доктор Заяц, як уже ввійшло у звичку, в ці години смеркування розповідає про свою молодість, згадує цікаві випадки, що трапилися на роботі. Миготливі вогники на стінах збуджують фантазію, дають їй крила, щоб вона вільно линула у простір.

— Татуню… — тихо озвався Юрко, коли доктор Заяц на хвилину замовк. — Скажи, будь ласка, чи долетів уже “Промінь” до планети Ікс, чи, може, ще в дорозі? Під час учорашньої телепередачі з “Променя” Северсон сказав, що вони вже пройшли три чверті шляху…

Запитання хлопчика вивело доктора Заяца з мрійного настрою.

— Коли б то я знав! — зітхнув він. — Але це відомо тільки їм, на “Промені”. Будемо сподіватись, що вони щасливо прибули. Можливо, саме домовляються з тамтешніми мешканцями випробуваною міжнародною мовою жестів, — невесело пожартував він. — Шкода, що наші засоби зв’язку надто повільні для такої колосальної відстані. З учорашнього репортажу ми не дізнались нічого нового: адже за три роки польоту Всесвітом він значно постарівся. Не забувай, що репортаж, який надсилають з “Променя” саме зараз, долетить до нас аж через чотири з гаком роки, бо радіохвилі, які його несуть, не можуть летіти швидше за світло… Я турбуюсь, власне, не про “Промінь”. Він добре збудований і бездоганно обладнаний. Непокоять мене люди. Ті троє злочинців, які летять з ними, можуть щось встругнути. То — безумці.

— Слід сподіватись, що все скінчиться гаразд, — сказала заспокійливо Гана Заяцова. — Злочинці не підуть так далеко, щоб забити своїх супутників, адже вони лишилися б тільки втрьох проти цілої планети. А крім того, я переконана, що незабаром удасться попередити екіпаж.

— Коли б так! Хоч принцип використання гравітації для зв’язку на велику віддаль вже відкрито, до його практичного застосування нам ще далеко.

— А чи дізнаються на “Промені”, що ви вже навчились використовувати гравітацію? — запитав Юрко.

Доктор Заяц посміхнувся:

— Ти хочеш сказати, що на “Промені” нема приймача, який би міг перехопити наші гравітаційні хвилі? Не турбуйся, такий приймач є. Це — звичайний астрогравіметр. Коли його брали з собою в подорож, звісно, ще не уявляли, яку важливу роль зможе він зіграти. Лише через кілька місяців після старту ми повідомили їх, над чим працюємо, і попросили, щоб один з астрогравіметрів був завжди скерований на Землю, — на випадок, якщо нам вдасться використати гравітацію.

— А як швидко поширюється гравітація у просторі? — запитала Заяцова.

— Точно ще не знаю, але, безперечно, набагато швидше за світло.

— Здається, хтось подзвонив. Юрко, біжи подивись… — урвала розмову Заяцова.

— Так, тато вдома. Прошу, заходьте! — почувся за хвилину голос хлопця в передпокої. Заяц швидко підвівся і ввімкнув світло.

До кімнати зайшов високий широкоплечий чоловік з чорним кучерявим волоссям і усміхненим обличчям.

— Пробачте, що турбую вас на квартирі, але справа в мене дуже спішна. В лабораторії на Петржалці я вас уже не застав… Я — інженер Краскін з Москви.

Заяцова з сином пішли геть, щоб не заважати серйозній розмові, а інженер Краскін розкрив портфель і витягнув товстий стос паперів.

— Я вже давно працюю над тією ж проблемою, що й ви: шукаю шлях використання гравітаційного поля для техніки зв’язку. Довго не міг зрушити з місця. Тільки ваше відкриття розкрило мені очі. Під час своїх дослідів я йшов трохи іншим шляхом, але прийшов до того ж висновку. На основі вашого відкриття та свого власного досвіду я опрацював проект гравітаційної передавальної станції. Хочете його переглянути?

Заяц пожадливо перегортав папери і перебігав очима складні розрахунки.

— Так, це правильний шлях — квадратична система передавача, — сказав він нарешті. — Дозвольте вас привітати з величезним успіхом. Ви вже запропонували свій проект Всесвітній Академії?

— Поки що ні. Хотів би запропонувати його разом з вами: втілюється в життя все-таки ваша думка. До того ж ще не вистачає кількох креслень, які ми могли б виконати разом. Якщо ви не дуже втомились, можемо взятися за роботу хоч зараз. Адже йдеться про життя людей на “Промені”…

Заяц охоче погодився.

Не минуло й півгодини, як у темряві засяяли вікна лабораторії на Петржалці.

Перша ніч у печері минула неспокійно. Хоч як втомились мандрівники, але гуркіт кулястих блискавок, що долітав аж у надра скель, гнав від очей сон.

Рано-вранці всі були вже на ногах. Пересвідчившись, що “Ластівка” ціла й неушкоджена, і одержавши аналогічне повідомлення по радіо від Грубера щодо “Стріли”, вчені взялись до роботи. Насамперед дослідили підземний лабіринт і знайшли підходящу печеру для атомної електростанції.

Чудесне відкриття зробив Мадараш. Випадково притулившись до кам’яної стіни, він почув дивний шум — плюскання, булькіт і дзюрчання. Спочатку він не зрозумів, що це, але потім догадався:

— Друзі, десь тут дзюрчить вода! Недалеко від нас є підземний водоспад.

Пробна свердловина підтвердила припущення Мада-раша: метрів за два від головного коридора вертикальною шахтою в темну глибінь спадав потік холодної води. Де брав початок підземний струмок — ніхто не знав. Та над цим і не сушили голови. Вода є, а це — найголовніше. До того ж ще й придатна для пиття, як встановила Свози-лова в своїй похідній лабораторії.

Важче було з транспортуванням атомних котлів. З “Променя” на “Ластівку” група Молодінової перенесла їх без будь-яких зусиль, бо там не було сили тяжіння, яка безжально давала про себе знати внизу, на планеті. А такий атомний котел — не якась там дрібничка. Навіть при найбільшій економії матеріалу і найдосконалішій конструкції він важить кілька тонн, бо не можна обійтись без захисної оболонки, яка робиться з найважчих металів.

Спочатку спробували переправити атомні реактори через крутий схил на плоскогір’я, використавши як возик шасі “Ластівки”. До скелі над схилом прикріпили великі блоки і протягли через них довжелезний трос. Один його кінець прив’язали до шасі з реактором, а другий — до літака на річці.

Фратєв сів до важелів управління і ввімкнув двигуни “Ластівки”. Трос натягнувся. Шасі з котлом трохи просунулось піщаною мілиною до схилу.

Однак радіти було зарано. Тільки-но шасі дійшло до підніжжя горба, літак рвонуло назад. Фратєв посилив дію ракетних двигунів, та це вже не допомагало: почав тріщати трос.

День було втрачено, а результатів ніяких. Тільки Грубер та Краус повідомили по радіо, що їм вдалося прокласти в хащах десятиметрову смугу і цим частково звільнити “Стрілу” з полону.

Хоч цілоденна праця страшенно виснажила всіх, мандрівники довго не могли заснути в своїй підземній спальні: кожен думав про те, як би знайти спосіб переправити реактори до печери.

Вже було далеко за північ, коли Северсон нахилився до Навратіла і зашепотів:

— Не спите?.. Почуваю, що ви теж сушите собі голову… А в мене вже готово…

— Як? — тихо запитав Навратіл.

— Хай це буде для вас сюрпризом. За результат я ручаюсь, можете спокійно спати. На добраніч!

Вранці Северсон розкрив свій план:

— Використати вертоліт ми не можемо. Отже, нам повинна допомогти “Ластівка”. Завантажимо реактори на неї знову, на плоскогір’ї побудуємо аеродром і приземлимось точно проти входу в підземелля. Що ви на це скажете?

— Не забувайте, що для “Ластівки” потрібна посадочна смуга завдовжки мінімум п’ятсот метрів, — заперечив Навратіл.

— А що нам перешкоджає зробити її ще довшою? Все одно рано чи пізно вона буде потрібна. Чи, може, ви хочете всі вантажі тягати через гору на плечах?

Северсон зрештою переконав своїх товаришів. Надія Молодінова, обрана начальником усієї експедиції на Кварті, розділила екіпаж на дві робочі групи. Перша дістала завдання дослідити умови життя на планеті, а друга — обладнати аеродром.

Свозилова з Вроцлавським взялись за дослідження фауни і флори.

Квартянські рослини дуже відрізнялись від земних, їхні клітини мали довгасту форму, а в діаметрі були набагато більші, аніж клітини рослин на Землі. На щастя, вони містили великий процент вуглецю, як і наші рослини, так що могли служити й паливом.

Вивчення величезного ящера також дало чимало цікавого. З форми зубів Свозилова зробила висновок, що ця тварина — травоїдна. Розтин підтвердив це: у шлунку потвори знайшли рослини, схожі на морські водорості. Розкрилась і таємниця незвичайних дванадцяти ніг: то були, власне, відростки ребер, які давали змогу незграбній тварині швидше пересуватися по суходолу. Її предки, мабуть, жили виключно у воді, — про це свідчили недорозвинені зябра. Згодом природні умови змусили ящера перебратися на суходіл. Рух з допомогою ребер, як пересуваються наші плазуни, обмежувався великою вагою тіла, тож природа видовжила і перетворила на якусь подобу ніг ребра колосального звіра.

— Ніяк не можу збагнути, чому ящір переслідував вас, якщо він харчується виключно рослинами? — дивувався Вроцлавський.

Ця таємниця лишалась нерозгаданою.

Всі працювали наполегливо, проте за цілий день роботи не встигли навіть прорубати просіку до печери від майбутнього аеродрому.

— Справа просувається надто повільно, — втомлено сказала Молодінова, коли всі зібралися на борту “Ластівки”, щоб повечеряти. — Треба щось робити.

— Хай я стану бронтозавром, якщо оці скафандри не замучать нас зовсім! — Фратєв роздратовано шпурнув шолом на крісло. — Пріємо, як лицарі в панцерах, а в ім’я чого? Чи не краще розвідати місцевість і знайти придатніше місце для поселення, щоб на шляху не стояла гора принаймні? Добре було б на березі річки: тоді літаки сідали б на воду…

— Я також думаю про це, — кивнула на знак згоди Молодінова. — Але не забувайте, Димитрію, що ми — на становищі первісних людей і, як вони, змушені ховатись від негоди і звірів у печерах. Ось коли налагодимо атомну електростанцію, то… — вона спантеличено замовкла. — Стривайте, а чому б нам не взятись до цього негайно?

— удесна ідея! — палко підхопив Фратєв. — Справді, реактор може тимчасово попрацювати й просто неба…

— А коли так, — підтримав Чан-су, — то візьмемось до роботи негайно.

Тієї ночі про встановлені шість годин сну ніхто навіть не згадав. Северсон з Мадарашем взяли на себе монтаж насосів і труб, Навратіл з Молодіновою порались біля реактора, Чан-су з Вроцлавським прокладали тимчасову електричну мережу до печери. “Ластівку” було поставлено на якір біля берега так, щоб її прожектори освітлювали місце роботи.

Надвечір другого дня реактор дав струм. В печерах засяяло електричне світло. Новітні робінзони раділи з цього, мов діти.

О, з атомною енергією справа пішла вже по-іншому! Чан-су і Навратіл негайно змонтували високочастотний випромінювач, який не тільки спалював дерева до пня, але й руйнував найтвердіше каміння. Протягом тижня на плоскогір’ї були випалені всі рослини і розтрощено на порох більшість валунів. Ще тиждень витратили на вирівнювання аеродрому та на приготування місця для атомної електростанції в печерному лабіринті.

І ось нарешті настала довгождана мить. Реактори навантажили на “Ластівку”, літак знявся в повітря і через кілька секунд вже почав знижуватись над аеродромом. Северсон вів його майстерно: шасі торкнулись землі точно на початку стартової смуги; “Ластівка” зупинилась якраз біля головного входу в підземелля. А через кілька годин на аеродромі приземлилась і звільнена від зелених пут “Стріла”. Мандрівники були знову вкупі.

Навряд чи слід описувати наступний місяць життя експедиції. Він був повністю відданий монтуванню підземної атомної електростанції та обладнанню житла, — виснажливій праці, коли доводилось часом використовувати навіть такі примітивні знаряддя, як лом та важіль.

Після пуску реакторів можна було б і спочити. Але на мандрівників навалилися нові турботи: запаси урану, торію та інших ядерних матеріалів вичерпувались; харчів лишалось не більш як на два місяці. Всі мусили перетворитись на геологів і вирушити на розшук радіоактивних елементів.

Спочатку дослідили надра планети в печерах, але геологічна розвідка не дала позитивних результатів. Через кілька днів марної праці стало ясно, що за ураном треба вирушити кудись далі.

Лікарі експедиції — Алена і Вроцлавський — не гаяли часу марно. З допомогою поляризатора радіоактивного випромінювання вони винищили хвороботворні бактерії в печерному лабіринті та в околицях аеродрому; виготували і прищепили кожному з мандрівників спеціальні універсальні вакцини проти можливих квартянських хвороб.

Члени експедиції поскидали скафандри. Вперше за багато років учені вдихнули в себе повітря вільної природи.

Розділ VII СВІТЛО В ДОЛИНІ

Група Навратіла лишилась у підземеллі, щоб закінчити побудову житлових приміщень і подбати про атомну електростанцію, а група Молодінової вирушила в похід по атомне пальне. Спочатку дослідили прямовисну кам’яну стінку осторонь головного входу в лабіринт. Показання приладів та геологічна структура скель давали надію, що десь поблизу мають бути значні поклади корисних копалин, але розпочинати роботу в цих місцях навряд чи варто.

Вище вгору було знайдено ще один хід, що вів у надра скель.

— Чудесно! — вигукнула Молодінова. — Скидається на те, ніби сама природа заощаджує наші сили. Мабуть, вона шкодує, що так негостинно зустріла нас.

Прожектори освітили широкий коридор. Він одразу ж круто повернув ліворуч, а потім подерся вгору. Підйом ставав усе важчим.

В одному з місць коридор розширився у печеру.

— Я знайшов жилу вольфраму! — почувся голос Чан-су.

— А я — цинк і молібден, — додала через хвилину Молодінова.

Грубер обійшов печеру і зазирнув до одного з отворів у стіні.

— Казка! — вигукнув він так, що всі злякались. — Йдіть швидше сюди! Б’юсь об заклад, що нічого схожого ви досі не бачили!

Поки мандрівники добігли, Грубер зник у глибині скелі. За ним обережно посунулись і інші. Тільки-но вони вступили в печеру, як їх засліпило яскраве сяйво. Світло прожекторів тисячами відблисків відбивалося од золотої стіни.

Грубер швидко відкрив пляшечку з кислотою і капнув з неї на один з виступів.

— Це справді щире золото! Ми в печері, яка вся з золота!

Молодінова зразу ж опам’яталась від здивування:

— Це справді прекрасна знахідка, але далеко кориснішим був би уран або торій. З золота багато енергії не дістанеш.

— Це так! — погодився Грубер. — Але згадайте лишень, яку роль воно відіграло в історії людства на Землі. Може, буде корисним і тут. Не виключена можливість, що ми скоро зустрінемось з квартянами і що золото в них — такий же платіжний засіб, яким було раніше в нас. Воно не завадить, якщо доведеться торгувати з ними. Та і в разі конфлікту, можливо, деяких з них за золото перетягнемо на свій бік…

— Ви здатні на такий підлий вчинок, Грубер?! — жахнулась Молодінова. — Якщо зустрінемося тут з мислячими істотами, підійдемо до них по-дружньому. Вони не заплатять нам злом за добро!

— Та звісно ж, звісно! — виправдувався Грубер. — Хіба ви не зрозуміли, що я жартую?

— Пробачте, не зрозуміла. Тобто мені здавалося, що з питанням про війну і мир не жартують.

Грубер прикусив язика. Злостився сам на себе, що так необережно дав можливість зазирнути в свої думки.

— Продовжимо дослідження, час не жде! — намагався виручити товариша Краус.

Біля входу в другу печеру він підійшов до Грубера, ніби ненароком штовхнув його ліктем у бік і глузливо прошепотів:

— Герой!

Грубер промовчав.

Через кілька хвилин було знайдено свинець. Йому зраділи більше, ніж золоту: там, де є свинець, повинен бути і уран.

І справді, вже в сусідніх печерах апарати зафіксували підвищену радіоактивність.

Молодінова глянула на годинник.

— Ми виграли. Але на сьогодні — досить.

— Якщо вже ми так далеко забралися, слід було б дослідити, куди ведуть ці підземні ходи, — запропонував Краус — Ми піднялись більш як на сто метрів над входом в печеру, — можливо, що вершина скелі десь недалеко.

Цікавість перемогла втому. Вчені рушили далі. Краус, який увесь час ішов першим, раптом обернувся і вигукнув:

— Бачу небо!

За кілька хвилин мандрівники опинилися на маленькому майданчику серед диких скель. Обидва більших сонця вже давно сховались за обрій. Серед мерехтливих зірок сяяла тільки червона Проксіма.

Грубер піднявся на великий плескуватий уламок скелі, роздивився навколо. Перед його очима відкрився чудесний краєвид улоговини, посеред якої блищало озеро.

“Мабуть, з цього водоймища і бере початок наш струмок, — подумав він і повернувся в другий бік. — Стривайте, а це що?”

В широкій долині сяяли сотні вогнів…

— Йдіть усі сюди! Можливо, мене зраджують очі… Я виявив місто, освітлене електрикою!

Не встиг Грубер і обернутись, як всі стояли поруч нього.

— Отже, я не помилилася! — прошепотіла Молодінова і швидко ввімкнула передавач. — Говорить група Молодінової. Ви чуєте нас, Навратіл?! Чуєте нас, товариші на “Промені”?! Ми виявили місто мислячих створінь. Окремих предметів поки що не можемо розгледіти навіть у бінокль. Нам перешкоджає ліс, а світло від нас надто далеко. Воно має жовтуватий колір, який давали стародавні електричні лампочки…

На аеродромі Всесвітньої Академії наук горять тисячі вогнів. Зелене світло та потужні прожектори вказують шлях літаку “Ракета”, який мчить стартовою смугою. Ось він одривається від землі і зникає в пітьмі беззоряної ночі.

Тільки аж над суцільною запоною хмар та імли з’являється усміхнений Місяць і небо з ледве помітним сузір’ям Центавра. Перший погляд доктора Заяца та інженера Краскіна скеровано саме туди, до трьох скромних зірочок.

— Побоююсь, що наше повідомлення надто запізниться, — порушує мовчанку доктор Заяц. — За місяць ми навряд чи налагодимо всі чотири передавачі…

— То я більший оптиміст, ніж ви, — посміхнувся інженер Краскін. — Я вже бував у Африці і знаю її людей. Працював на будівництві гідроцентралі на водоспаді Вікторія, брав участь у побудові атомної електростанції на Зімбабві і наглядав за регулюванням рівня води в річці Замбезі. Ви не можете собі уявити, з яким запалом працюють люди, які звільнились від колоніальної тиранії. Не маю сумніву, що з чудовим народом Родезії ми скінчимо передавач раніше аніж заплановано.

Краскін розклав на столику карту Південної Африки.

— Металургійний завод біля водоспаду Вікторія був нещодавно перебудований на новий спосіб плавки. Він виробляє сталь безпосередньо з руди. Це означає, що спеціальну конструкцію виготовлять раніше аніж за чотирнадцять днів, як ми розраховуємо. У Зімбабві, як ви знаєте, для передавача вже готують площу. В Капірі Мпоші місце приготувала нам сама природа. Єдиною затримкою стане побудова передавача перед гирлом Замбезі, але й там ми знайдемо вихід. Побудуємо просто на скелі. Якщо роботу організуємо добре, передавач здамо вчасно.

Літак приземлився на аеродромі поблизу Лівінгстона. Вчені пересіли у вертоліт і попрямували до відомого водоспаду Вікторія. Аж у кабіну пасажирів долітав потужний шум ріки, що спадає з висоти 110 метрів. Два потоки понад берегами скуті волею людини і змушені працювати на її користь. І тільки середина прекрасного водоспаду залишена в природному вигляді — на втіху туристам, які приїжджають сюди з усього світу.

Вертоліт повис у повітрі над самісіньким водоспадом. Щіточки-двірники на вікнах кабіни тихо поскрипували і з монотонною ретельністю витирали краплини вічного дощу, який далеко круг себе розбризкував бурхливий потік.

Доктор Заяц задумливо спостерігав освітлену місяцем захоплюючу картину і пригадував відомих мандрівників минулого. Під шум води вони мріяли про майбутнє Африки, про її пробудження, яке сьогодні вже стало дійсністю.

У просторій печері, що правила за вітальню, панувало пожвавлення. Всі були схвильовані загадковими вогнями в долині за згаслим вулканом, підземний лабіринт якого став першою оселею робінзонів на Кварті.

— Я не згодний з Молодіновою, — жестикулює присадкуватий кремезний Краус — Я за те, щоб у сусіднє місто вирушити одразу ж, тобто вранці, як тільки розвидниться. Хоч дізнаємось про стан речей. А то будемо повсякчас боятись сюрпризів з боку квартян. Хто знає, що то за істоти? Миролюбні чи ворожі?

Навратіл задивився на настінні малюнки, якими Вроцлавський і Мадараш прикрасили “вітальню”.

— Я, навпаки, цілком погоджуюсь з Молодіновою, — задумливо озвався він. — До речі, треба поважати її рішення, адже ми обрали її керівником експедиції. А вона вирішила правильно. Квартяни в сусідньому місті нам ніяк не заважають. Вірогідно, що вони про нас навіть не знають. Не можна діяти необачно і піддаватися авантюристичним бажанням, Краус. Насамперед мусимо добре зважити, як підійти до місцевих мешканців, щоб їх не злякати й не роздратувати. Адже недарма кажуть у нас: “Добре слово залізні ворота відчиняє!” — правда, ця мудрість нам тут багато не допоможе, — посміхнувся він. — Поговори з квартянином, коли його не розумієш! Найкраще було б за ними деякий час таємно постежити. Коли познайомимось з їхнім побутом і звичаями, зможемо краще до них пристосуватись.

— Боюсь, що ви не зовсім праві. І насамперед у тому, що квартяни про нас досі не знають. Вони, безперечно, бачили наш літак, коли він кружляв над Накритим столом, і таємно нас відвідують. Пригадайте хоча б украдені чашки. Клептоманія у них, як мені здається, досить поширена хвороба. Гадаю, що вони вкрали також пропелер з вертольота. Сліди на узліссі говорять про це.

— Хіба це крадіжка? — палко заперечила Алена. — Якби ви, Мак-Гарді, на прогулянці в околицях Пітсбурга знайшли частину крила міжпланетного корабля марсіан або навіть наткнулися б на цілий літак, — безперечно, ви хоч що-небудь узяли б з собою. І ніхто не зміг би сказати, що ви це вкрали.

— Цілком можливо, що наша поява на планеті викликала у квартян велике хвилювання, — зауважив Чан-су. — Жодна їхня делегація нас досі офіційно не відвідала. Мабуть, вони бояться і роблять те саме, що хочемо зробити ми: стежать за нами.

— Добре, якщо вони просто бояться виткнути носа з дому! — встряв у розмову Грубер. — А що, коли вони мають небезпечну зброю і кого-небудь з нас підступно застрелять? Я згоден з Краусом. Найкраще було б, коли б ми добре озброїлись і попрямували у місто. Обидва літаки хай кружляють над нами — для охорони. Хай квартяни приймають нас дружньо, інакше ми оголосимо їм війну. Коли вже боротьба, то боротьба. Такого вогняного дощу, яким би ми їх покропили, вони ще не бачили!

— Це вже занадто! — почервоніла Молодінова. — Ви в запалі говорите, немов якийсь агресор-імперіаліст, а не як учений. За яким правом ми б почали війну з місцевими мешканцями? Ми тут тільки гості, — не забувайте про це навіть тоді, коли втрачаєте владу над собою. Хто сіє вітер, — збирає бурю! Ми прийшли сюди з добрими намірами, і квартяни це зрозуміють, який би не був їх спосіб мислення…

Мак-Гарді вдав, що так само обурений з слів Грубера:

— Куди завів вас страх, Грубер?! Знаю, у вас запальна вдача, але вміння володіти собою вам не завадило б. Це зрештою смішно, — пусті фрази, висловлені в нестямі. Хто з нас, — скажіть мені, — хто з нас, людей, які звільнились від жаху війни, серйозно думав би сьогодні про війну?

— Не будемо більш про це говорити. Грубер справді, мабуть, сказав це не подумавши, — намагався заспокоїти товариство Северсон. — Безперечно, я погоджуюсь, щоб ми тепер діяли дуже обережно і щоб була посилена нічна охорона. Не завадило б також час од часу поглядати в напрямку міста.

— Гаразд. Хто ж добровільно піде в охорону? — запитала Молодінова.

Всі піднесли руки.

— Це, здається, трохи більше, ніж потрібно, — засміялась вона. — Тоді поступимось насамперед тим, хто боїться квартян. Із зброєю в руках вони почуватимуть себе безпечніше, ніж коли спатимуть у ліжках.

— Вірно, оце — слово! — вигукнув Краус. — В охорону тоді підемо втрьох: Мак-Гарді, Грубер і я. Згодні, хлопці? — заохочувально глянув він на них.

Вони не були в захваті, але погодились, щоб їм не закинули боягузтва. Взяли зброю і пішли.

— Однак цей Грубер — дика натура, — посміхнувся Навратіл. — Всю дорогу прикидався миролюбним ягнятком, і раптом ось таке. “Тиха вода греблі рве”, — недарма так кажуть. Мабуть, нерви сплохували. І не дивно: отих вісім років даються взнаки нам усім. — Він махнув рукою. — Так, всі ми різні… як клавіші на роялі, — кожен грає свій тон. Та головне в тому, що всі разом ми створюємо одну гармонійну мелодію…

До печери вбіг Фратєв:

— Тисяча розжарених туманностей і жодної холодної! Наші колеги нагорі, на “Промені”, надто вже нетерплячі. Зараз я з ними розмовляв. Звістка про освітлене велике місто так захопила їх, що їм уже не подобається в Космосі. Хочуть вниз, до нас. Словом, ми їх повинні змінити. Я їм дивуюсь, адже вони там у більшій безпеці, аніж ми. Хіба ми знаємо, який сусіда живе поряд з нами?

— Справді, вже давно пора їх змінити, — сказала Молодінова і звернулась до Навратіла. — Хай вирішить жеребок, хто піде на їхнє місце. Що ви на це скажете?

— Безперечно. Я розумію їхню нетерплячку. Екіпаж літака хай візьме звідти інструменти, котел високого тиску та обладнання лабораторії. Таким чином, краще буде використано політ, а ці речі нам дуже потрібні. Поки що мені тут випадає, як у тій приказці: “Накрий на стіл! — Нема чим! — Подавай на стіл! — Нема чого! — Тоді прибирай!”

Розділ VIII НІЧНИЙ ПОХІД ДО СУСІДІВ

— Треба думати про те, що говорите, Грубер! — накинувся на Грубера Мак-Гарді, як тільки три нічні вартові опинилися біля виходу з печери. — Надміру висуваєте ріжки, — глядіть не обпечіться! Не радив би вам зраджувати нас своїм базіканням; з вами може статися те, що й з Дітріхсоном.

— Відколи це ми “викаємо”? — спалахнув Грубер.

— Пан Грубер почуває себе вже володарем Кварти і забуває друзів… А оте вічне очікування впливає мені на нерви. Вісім років корчити з себе розумненького хлопчика, який слухається матусі, — це понад силу навіть слонові, а він таки силу має!

— Не сваріться, друзі! Грубер вчинив по-дурному, і, сподіваюсь, цього більше не буде! — встряв до суперечки Краус. — Найголовніше, що мислячих створінь, які нам потрібні, виявлено. А ми вже з ними якось упораємось. І з нашими товаришочками також. Радійте з того, що тут не трапилось так, як на планеті Ікс, що тут ми не гуляємо кладовищем після атомної війни… Грубер має рацію тільки в одному: не можна даремно гаяти часу, треба діяти. Зброю маємо, тож рушаймо в місто як делегація нашої експедиції.

— Зараз?! Уночі?! — перебив його Грубер. — Хочеш дістати несподівано кулю в потилицю або бути розчавленим дванадцятиногим ящером? Мені такого б і на думку не спало.

— Герой! Ти базікав більше всіх, а тепер злякався? Похід у місто буде для нас вигідним з усіх точок зору. Побачимо наших загадкових сусідів раніше за інших, раніше з ними потоваришуємо і зможемо, таким чином, набути деякої переваги. Скажемо їм, — тобто, що я говорю, — натякнемо їм як-небудь, що ми до них ставимось добре, а інші прийшли їх пограбувати. Але ми, мовляв, цього не допустимо.

— Попутно можемо набрати трохи золота в золотій печері. Може, воно вплине на тубільців. Це все добре придумано. І однак я відклав би похід на завтра, коли розвидниться. Людина вдень почуває себе більш безпечно.

— Теж боягуз… Ти перший тягнув мене до “Братства сильної руки”, а тепер задкуєш. Чи можеш ти пояснити мені, як гадаєш зникнути з печери завтра на тривалий час, щоб ніхто не помітив?.. Я не боюсь і зволікати не люблю. Або ходімо туди зараз, або… або я пориваю з нашою троїстою спілкою!

— Ну, ну, заспокойся і не погрожуй. Ти добре знаєш, що потягне за собою порушення присяги! — погрозливо глянув на нього Мак-Гарді.

— Ви хотіли б заподіяти мені щось лихе? Та я раніш постріляю вас усіх! Спробуйте-но тільки доторкнутись до мене! — Краус відскочив на кілька кроків назад і направив на своїх спільників ствол автоматичної гвинтівки.

Мак-Гарді зблід. Примружив очі і спробував посміхнутись:

— Друже, опам’ятайся! Адже ми на одному судні…

— То не втікай з нього, як пацюк! — одрубав Краус, але гвинтівку все-таки опустив. — Грубер, ідеш? — запитав він суворо.

Грубер мовчки кивнув.

— Тоді й я піду також. Не думай, що боюсь…

— А ти також не думай, що я дурний. Рушайте обидва поперед мене. Не маю ніякого бажання дістати кулю в потилицю.

— А хто з нас вартуватиме? — спитав Грубер.

— Біжи попроси кого-небудь, та не забудь додати, що йдемо на нічну прогулянку! — глузливо посміхнувся Краус. — Ходімо! Хай тут повартує святий Петро. А наших товаришочків хай чорти візьмуть!

— Е, ні, ще рано, вони ще нам придадуться. Але будемо сподіватися, що з ними нічого не трапиться, адже вони не маленькі діти, — заспокоював себе Мак-Гарді, коли вони вже проходили вузькою просікою понад кам’яною стіною.

Вітер час од часу ворушив важке листя покручених дерев, немов для того, щоб нагнати ще більше страху на кандидатів у володарі планети.

Незабаром увійшли в підземний лабіринт. Подеколи зупинялись і прислухались. Але скрізь було тихо, лише десь у глибинах скелі неголосно дзюркотіла вода.

Краус весь час ішов позаду. Його ліхтарик малював на стінах підземного ходу карикатурно спотворені тіні зляканих змовників. Мак-Гарді раз у раз озирався і допитливо поглядав на Крауса. Але той здавався спокійним. Уста його іронічно посміхались, а очі поблискували зловісно.

— Зачекайте мене, я заскочу по золото, — порушив довгу мовчанку Мак-Гарді.

— Грубер, біжи з ним, а я почекаю вас тут, — уривчасто сказав Краус.

За хвилину вони повернулись з кількома чималими самородками. Позапихали їх до кишень і з важкою ношею пішли до виходу з печерного лабіринта.

Вийшовши з тунелю, вони видерлися на уламок скелі, де стояли увечері, і довго мовчки дивились на мерехтливе світло в долині.

Праворуч проти неба вирисовувався вулкан, а з лівого боку обрій заступали дикі скелі.

Звідси в долину спускався кам’яний схил. Кількомастами метрів нижче він губився в непроглядній пітьмі джунглів.

— Ми зробили дурницю, як завжди, коли робиш що-небудь поспіхом, — промовив Мак-Гарді. — Не взяли з собою ноктовізорів.[7]

— З нас цілком вистачить ліхтариків. Закрийте їх блакитними фільтрами, щоб квартяни не помітили нас ще здалеку. Через кілька хвилин зійде Проксіма, і можна буде їх знову загасити… Ну, рушаймо. До міста ще кілометрів чотири з гаком, а ми повинні повернутись до ранку.

Вони зійшли з уламка скелі і почали обережно спускатися схилом.

Краус спіткнувся і голосно вилаявся. Його компаньйони злякано озирнулись: повз них, підстрибуючи, прокотився камінь.

— Чи тобі повилазило? — напав на нього Мак-Гарді. — І, ради бога, прошу вас, не стріляйте даремно! Тільки в крайньому разі. Квартяни могли б у цьому вбачати напад. Самі знаєте, чим це може скінчитися.

Увійшли в праліс. Ліхтарики ввімкнули на повну силу і старанно освітлювали ними кожен закуток. Світло прожекторів незабаром збудило сплячу природу. Над головами мандрівників прошумів якийсь птах і одразу ж зник у заростях. Через мить він повернувся і почав кружляти над Грубером. Той злякано замахав руками, нагнувся і сховав голову в плечі, мов черепаха.

Краус підскочив, і прикладом гвинтівки збив птаха на землю. Мак-Гарді, опам’ятавшись, швидко наступив на нього ногою.

То була дивовижна істота з міцним циліндричним тілом і маленькими товстими крильцями, якими вона трохи нагадувала пінгвіна. Тіло кінчалось круглою головою з широко розверзнутою пащею.

— Це зовсім не птах, а літаючий ссавець! — міркував Краус. — А як ця потвора літає? Такі крильця навряд чи піднімуть її.

— Дивно… — крутив головою Мак-Гарді. — Можливу вона використовує принцип ракети?.. Але навіщо сушити собі цим голову, — ми ж не на біологічній екскурсії…

— Правильно, ходімо далі! — коротко сказав Краус. Подібних сюрпризів праліс ховав у собі чимало, але нарешті мандрівники благополучно пройшли хащі.

Повернули праворуч. На узліссі росла густа стеблиста трава, в якій увесь час заплутувались ноги. Довелося іти отак ще з кілометр, аж поки вийшли на голу рівнину, що кінчалась скелястим гребенем, — безперечно, вулканічного походження.

— Проксіма сходить, це дуже добре! — вигукнув Грубер, показуючи на сяйво над скелястим гребенем.

Подорожні зупинились, пригасили ліхтарики і чекали, доки з’явиться червоне світло.

Аж ось раптом Краус припав до землі. Мак-Гарді до болю стиснув руку Грубера, а Грубер затремтів усім тілом.

Усі з жахом дивилися на скелю.

Над нею в сяйві Проксіми чітко вимальовувався силует якоїсь людини. За формою голови й тіла можна було подумати, що це — мужчина невисокого зросту, немов одягнутий у довгополий фрак. Він стояв нерухомо і дивився кудись вдалину. На круглій голові в нього, здавалось, був капелюх, або він мав великі круглі вуха. Постать була надто далеко, щоб розглядіти її детальніше.

Збігали секунди, тяглись хвилини, а постать все ще не рухалась…

— Чи не статуя це часом? — прошепотів нарешті Краус.

Мак-Гарді затулив йому долонею рота, бо дивна постать трохи повернула голову.

— Гаууііі, — пролунало в нічній темряві.

Постать повільно підняла руки, а з ними й фрак, підігнула ноги і одірвалась од скелі. Як примара, піднялась у повітря. Фрак перетворився на крила, якими вона кілька разів махнула. Через мить її вже не стало видно.

— Повернемось? — заїкаючись запитав Мак-Гарді.

Грубер схопився перший і побіг униз зі скелі. Вже біля підніжжя гори він спіткнувся і з зойком упав на землю. Мимо нього, не зупиняючись, промчали Краус і Мак-Гарді.

— Допоможіть, я зламав ногу! — заволав услід їм Грубер. Однак його супутники навіть не озирнулись. Мак-Гарді забіг просто в трясовину. Краус за ним. Земля під ними розверзлась; вони одчайдушно махали руками і марно шукали опори, за яку можна було б ухопитись.

Мак-Гарді почав кликати на допомогу. А Грубер тим часом рачки доповз до трясовини.

— Собаки, вас слід було б лишити гинути, як ви хотіли це зробити зі мною! — Хапаючи ротом повітря, він з великим напруженням підвівся, стогнучи від болю, зламав з куща довгу гілку, присунувся ближче і простягнув її Мак-Гарді. Той судорожно схопився, підтягнувся до берега. Вирвав гілку у Грубера з рук і, тримаючись за кущ, підсунув її до Крауса. Як тільки той вирвався з трясовини, обидва знову кинулися навтьоки.

Грубер схопив камінь і шпурнув його їм навздогін, потім ще і ще…

Мак-Гарді скочив у джунглі, як людина, що зовсім втратила розум.

Десь у кроні дерев почувся глухий удар, і одразу ж по тому він відчув сильний біль у спині. Потім — знову удар. Повз його голову пролетів круглий предмет, — камінь, пошпурений Грубером.

— По нас стріляють! — закричав Мак-Гарді до Крауса, ховаючись за товстий стовбур. Зірвавши з плеча гвинтівку, він натиснув на спуск. Джунглями прокотилась голосна стрілянина.

— Захищайся, не стій як стовп! — кричав Мак-Гарді.

— Я загубив рушницю… Швидше тікаймо! Зупинилися тільки біля підземного лабіринта. Сіли на землю і довго не могли перевести духу.

— Що ж тепер? — запитав Мак-Гарді. — Це була твоя ідея!

— Не скигли. Ходімо краще до річки та виперемо одяг, бо ми скидаємось на опудала.

— А що з Грубером?

— Хай зглянеться на нього господь бог, — може, якось доповзе. Адже од зламаної ноги не вмирають…

Грубер справді незабаром приповз. На кожному плечі він тягнув по рушниці.

— Найкраще було б вас постріляти, боягузи! — хрипів він. — Ну, я ще з вами розрахуюсь… Що ж ми скажемо Молодіновій?

— Що, що! Що ти побачив літаючого квартянина, побіг за ним по схилу і зламав собі ногу. Що ж іще?

Світає.

Літаки й люди, які снують навколо них, ще тонуть в зеленкуватій півтемряві, а кам’яна стіна над Накритим столом вже освітлена сонцем. Оранжеве сяйво перетворює хаос уламків скель на золотий водоспад.

Крізь важку імлу над обрієм продирається друге сонце. Маленькі хмарки диму над вулканом виблискують, як осяйний фонтан.

В потоці світла прокидається і схил на протилежному березі річки. Однак що з ним сталося за ніч? Ще вчора своїм жовто-зеленим кольором він непомітно доповнював характер місцевості, а сьогодні буяє найбарвистішими кольорами, як палітра художника.

— От була б картина! — зітхнув Мадараш. — Шкода, що саме сьогодні ми так поспішаємо. Найдосконаліший фотоапарат не може схопити красу природи так живо й вірно, як це уміє зробити рука митця. Я хоч і не художник, але цей мотив мене захопив би! — посміхнувся він.

— Ще вистачить часу й на картини! — засміявся Навратіл. — Ну, дітки, програма у нас величезна, а час дорогий. До праці!

— “Стріла” — старт! — вигукнула Молодінова. Позаду ракетного літака вирвалося яскраве полум’я.

Над посадочною площадкою заклубочив пил. Через кілька секунд “Стріла” сліпуче заблищала в сонячному сяйві і пішла круто догори, в стратосферу.

— “Ластівка” — старт! — знову почувся голос Молодінової, цього разу вже в кабіні управління літака. Другий літак промчав аеродромом і піднявся з повітря.

Чан-су притиснув лоб до вікна і уважно спостерігав місцевість під “Ластівкою”. Гірські ущелини і джунглі поступилися місцем морю. Обидва сонця малювали на його поверхні мерехтливі строкаті смуги, які увесь час бігли за літаком.

Незабаром на обрії з’явився другий континент.

— Ракетний літак ніяк не може бути зручним засобом для вивчення! — порушив мовчанку академік Навратіл. — Ми мчимо так швидко, що про місцевість під нами я не можу дістати кращого уявлення, аніж з карти, яку зробили колеги на “Промені”.

— Повільніше летіти вже не можу, товаришу Навратіл, — виправдувався Фратєв. — “Ластівка” має надто малу поверхню площин і впаде на землю, як стигла слива.

— Я зовсім не дорікаю вам, друже, — посміхнувся Навратіл. — І навіть не раджу спускатися нижче. Єдине, що можна тепер зробити, — повернути назад по дузі і вилетіти точно до Надії. Кінокамери працюють добре? — звернувся він до Молодінової.

— Все гаразд. Однак вони багато нам не допоможуть. Погляньте… — показала вона на континент. — В улоговинах все ще повзе імла. Я зараз увімкну радіолокатор.

— Не боїтесь, що квартяни обстріляють наш літак? — запитав Чан-су, не відриваючи голови від вікна.

Молодінова махнула рукою:

— Для цього я повинна була б зватися Грубером. Взагалі цей Грубер мені останнім часом чомусь не подобається.

— Ви несправедливі до нього. Я не з числа боягузів, ви ж мене знаєте. Однак невідомо, як би я почував себе, коли б серед ночі зустрівся з літаючою людиною… — озвався Фратєв.

— Я не маю на увазі нічну пригоду, коли він звихнув ногу. Але його ставлення до незнайомих мешканців Кварти мені здається дивним. Не сподівалась, щоб ще й досі хтось мав такі войовничі наміри…

Фратєв замість відповіді стиснув сильніше важіль управління і потягнув його на себе. Літак почав швидко підніматись.

Молодінова, Чан-су і Навратіл подивились на пілота.

— Гори ще далеко. Та вони до того ж не досягають висоти нашого польоту! — здивувалась Молодінова.

— Тоді погляньте вниз. Хай я буду атомом для розщеплення, якщо ота зграя внизу, яка виринула з імли, не літаючі квартяни!

Молодінова і Навратіл швидко притулили до очей біноклі і напружено спостерігали рухомі темні цятки.

— Квартяни вислали патрулі, — міркував Навратіл. — Технікою, безумовно, вони володіють досконало. Дивіться, як геніально розв’язано питання про літак для однієї особи. Друже, поверніть праворуч і покружляйте над долиною, щоб ми могли їх краще розглядіти! — попросив він Фратєва і знову підніс до очей бінокль.

Крилаті створіння ще з хвилину політали над долиною, а потім, як за командою, розтанули в імлі.

Розділ IX АСТРОГРАВІМЕТР ГОВОРИТЬ!

— Ура, “Стріла” вже наближається, — вигукнув інженер Балдік, наймолодший член екіпажу “Променя”.

Іншим разом його неприхована радість викликала б подив, бо інженер поводився завжди тихо й стримано, але сьогодні все було природно: четверо астронавтів на “Промені” з однаковим нетерпінням чекали на мить, коли нарешті після довгорічного польоту стануть на твердий грунт.

Допоміжний літак підплив до велетня і притиснувся до нього. Вчені в скафандрах швидко перейшли у материнський корабель і поспішили до кабіни управління. На порозі вони зустріли Цагена.

— Ой, як нам тут було тоскно! — сказав він, потискаючи їм руки. — Сідайте, друзі, та розповідайте. Що нового на Кварті? Як вам там подобається? А що квартяни?

Краус знизав плечима і засміявся:

— Не знаю. Ми вже дві години як звідти. Ну, що ж, ми з квартянами руки одне одному ще не подали.

— А як почуває себе Грубер? Уже отямився від переляку? — запитав Шайнер.

— Вроцлавський знову поставив його на ноги, — відповів Мак-Гарді. — Нога вже ніби загоїлась. А серденько теж заспокоїлось.

— Товариші, не продовжуйте собі даремно ув’язнення на “Промені”! — посміхнувся Мадараш. — Ніхто з нас не зможе вам описати Кварту так живо, як ви побачите її на власні очі. Краще навантажуйте необхідне спорядження та вирушайте в дорогу.

Краус та Мак-Гарді неохоче заступили на чергування біля апаратів. Заздрими очима проводжали вони вчених, які вирушали на планету.

Карта місцевості поблизу ріки Надії, складена на основі знімків, зроблених під час польоту, мала ще багато білих плям. На ній не вистачало насамперед рівнин та долин. Досить детально були зображені високі горби та гори, які піднімались над суцільною запоною густої імли. Конусоподібний вигляд високогір’я свідчив про те, що околиці підземного житла астронавтів багаті на вулкани. На щастя, більшість з них були недіючими.

Після приходу четвірки з “Променя” вчені розділилися на три робочі команди. Одна взяла на себе атомні реактори і житло, друга — наукові дослідження, а третя — околиці, головним чином Долину вогнів, як її тепер називали.

Група Молодінової готувалася в похід до квартян дуже старанно. Склали детальний список апаратів, інструментів та зброї, які слід було взяти в дорогу. Не забули також про альпіністське спорядження та палатки, на випадок, якщо де-небудь доведеться отаборитись. Коли все це склали в купу, то жахнулись.

— Цього б не потягли й велетні, а везти нема на чому! — бідкався Фратєв.

— Машина теж не допомогла б, — засміялась Молодінова. — Квартяни навряд чи побудують нам асфальтовану дорогу аж до виходу з підземелля.

— Хай я буду четвертим сонцем над Квартою, якщо я не натрапив зараз на геніальну ідею! — вигукнув за хвилину Фратєв.

Ватсон, який стояв біля нього, здригнувся:

— Хоча б був такий геніальний, як крикливий!.. Хіба можна отак горлати?!

— Коли я вам розповім, то й ви закричите з радості! Сідайте, друзі, та тримайтесь за землю. Починаю… Отже, вантаж нам понесе балон, наповнений гелієм…

— Ви маєте на увазі рятівний балон ракетного літака? Це справді дотепна думка! — жваво погодився Ватсон. — Я про нього зовсім забув.

— Скільки рятівних балонів є взагалі на “Стрілі” й “Ластівці”? — зосереджено запитала Молодінова.

Фратєв підрахував і показав на пальцях:

— Рівно десять… Ага, я зрозумів! Я вже знаю, куди ви цілите цим запитанням. Адже я не такий уже й дурень! Ви маєте на увазі, що ми можемо використати балони не тільки як носіїв, а й як літальні апарати. Чи правий я? Чи вірно я проник у тайники ваших думок?

— Ви, безперечно, ясновидець! — засміялась Молодінова. — В дорозі ми, безумовно, зустрінемось з багатьма перепонами, — хоча б з такими, як провалля та кам’яні стіни, які без балонів довелося б долати з труднощами, і даремно витрачати дорогоцінний час.

— Наші балони дадуть ще одну перевагу: вони допоможуть нам втекти від небезпеки, якщо квартяни несподівано нападуть на нас, — міркував Ватсон.

— Навряд! — струснув головою Фратєв. — Я квартян бачив на власні очі, хай здалеку. Не забувайте, що це — хитрі створіння, та ще й озброєні досконалішими літальними апаратами, аніж наші незграбні балони. Уявляю, як скінчилася б для нас така сутичка!

— Не малюйте чорта на стіні, цілком досить з нас настінного живопису наших художників-початківців! — засміялась Молодінова.

До “вітальні” зайшов Северсон. Він був мокрий, немов його щойно витягли з води.

— З якого часу ви купаєтесь у одязі? — запитав його Ватсон з посмішкою.

— Хай би отак чортів скупало! — обурювався Северсон. — Ще ніколи в житті не потрапляв під такий душ., Я ото собі спокійненько гуляю Накритим столом, коли це раптом примчав вихор, а з ним перевалили через наш “дах” важенні хмари. Потім полив такий дощ, як перед всесвітнім потопом. Я завжди говорив: ця Проксіма — хазяїн поганої погоди. Ще по обіді, коли я її бачив над обрієм, я відчув, що вона не принесе нам нічого доброго.

— Бурі й дощі, на щастя, тут довго не тривають. Коли вирушимо? — звернулась Молодінова до членів своєї групи.

— Хто зволікає, — час у себе викрадає! Я за те, щоб вирушити завтра ж уранці. В усякому разі, будемо мати гарантію хорошої погоди, — запропонувала Свозилова.

Але цього разу злива вже не була короткочасною. Цілу ніч лило як з відра, а вранці так само. Небо увесь час було затягнуто темними хмарами, які й не збирались розвіюватись. Похід змушені були відкласти на день, потім ще на один день…

Настав довгий період дощів.

Краус влетів до обсерваторії “Променя” захеканий, урочисто махаючи в повітрі мокрою фотографією.

— Поглянь, що я виявив на не знайомій нам частині планети!

Мак-Гарді дивився на приятеля так, ніби не розумів змісту його слів. До фотографії він не виявив ніякого інтересу.

— Чого стоїш як стовп? Опам’ятайся! Чи не знаєш взагалі, яке значення має для нас ця фотографія?! Це — перший речовий доказ, що квартяни є цивілізованими людьми. Далеко переконливіший, аніж вогні в долині. Дивись, тут містяться якісь будови, а од них розбігаються на три боки рівні дороги. А ось — ось нарешті аеродром! — показав він на прямокутний майданчик на знімку.

Мак-Гарді продовжував мовчати.

— Що трапилось? Може, тобі погано? Ти блідий як стіна!.. — глянув на нього Краус уважніше.

— Мені погано… — насилу вимовив нарешті Мак-Гарді і погладив собі шию. Підійшов до відеофону і накрив його екран аркушем паперу. — Я не хотів би, щоб нас зараз тут побачив Мадараш. Береженого й бог береже!

— Скажи мені нарешті, що з тобою сталось? — наполягав Краус.

— Не поспішай так, бо нема чого поспішати. Чи, може, ти ніяк не дочекаєшся, поки тобі накинуть петлю на шию?

— Петлю на шию? Чому? — збентежився Краус.

— Доктору Заяцу вдалося використати гравітацію для зв’язку…

— Це, звичайно, чудесно, але який зв’язок має це з шибеницею?

— А ось який… — Мак-Гарді витягнув з кишені круг паперової стрічки і розмотав перед очима у Крауса.

— Контрольний запис з астрогравіметра… Як ти розгадав? Я не розумію ані бельмеса!

— Три хвилясті рисочки — тире. Дві хвилясті рисочки — крапка. Одна хвиляста риска — розділовий знак між словами та фразами, — сказав глухим голосом Мак-Гарді і почав висвистувати сигнали азбуки Морзе.

— Зрозумів: “Повідомлення для “Променя”… — Краус вихопив у Мак-Гарді стрічку з рук і почав читати уголос: — “Увага, увага! На борту вашого корабля перебувають три небезпечні безумці, які називають себе членами “Братства сильної руки”. Їхні колеги ховались у Африці. При необережному поводженні з атомною бомбою вони були знищені. Єдиний з них, що пережив вибух, зізнався перед смертю, що це — Грубер та Мак-Гарді. Третього смертельнопоранений не назвав. Ви повинні розкрити самі… Тримайте злочинців у ізоляції та чекайте дальших повідомлень… Президія Всесвітньої Академії наук, Хотенков… Повторюємо: важливе повідомлення для “Променя”.

Голос зрадив Крауса.

Жахливо! — прошепотів Мак-Гарді. — Повідомлення я виявив півгодини тому, коли перевіряв апарати. Щастя, що запопав його я, а не хтось із них…

— Даремно себе заспокоюєш. Академія, безперечно, буде повторювати повідомлення доти, поки про нього дізнаються й інші. Ну, що тепер?

— Потягнеш з нами далі чи зрадиш? — запитав замість відповіді Мак-Гарді і одразу ж додав: — Тебе в повідомленні не називають… Але попереджаю, що тобі це все одно не допоможе. Подбаю, щоб ти разом з нами тягнув до кінця…

— Я не маю сумніву щодо цього, адже ти — джентльмен! Але твої побоювання — марні… Зараз важливіше вирішити: що робити?.. Найкраще, гадаю, буде, коли це повідомлення ми приховаємо й покаємось самі. Самокритично битимемо себе в груди, заявимо, що усвідомили злочинність своїх планів і що все спокутуємо сумлінною працею…

— І ти гадаєш, що хто-небудь спіймається на цей гачок? Стань на хвилину на їхнє місце. Чи панькався б ти з своїм найзапеклішим ворогом? Та ти б йому для певності краще скрутив в’язи, як, мабуть, зроблять і нам…

— Не вірю в це. Станемо просто полоненими. Воїнами, які склали зброю до ніг переможця.

— Ти уявляєш собі все ідеально і дуже наївно. Знищать нас, безперечно, знищать, як зробили б це ми, коли б перемогли. Нам не лишається нічого іншого, як утекти, зникнути. На Кварті досить місця, щоб сховатись.

— А що ми зробимо втрьох на незнайомій планеті, повній небезпек? З одного боку нам загрожуватиме голодна смерть, з другого — перспектива бути розтерзаними чи розчавленими, — не забувай про дванадцятиногого ящера та про квартян! І найбільша небезпека — це те, що нас можуть виявити і спіймати. Чи ти гадаєш, що нас не будуть переслідувати?

— А ти вважаєш за краще власноручно накинути собі зашморг на шию? Тільки втеча дає нам надію на порятунок! Але ми не повинні піти з голими руками. Захопимо з собою “Стрілу” чи “Ластівку”, зброю і апарати. А з квартянами згодом можемо так потоваришувати, що вони стануть нашими спільниками. Потім порахуємось і з товаришочками. Можливо, що таким чином навіть швидше здійсниться наша давнішня мрія.

— Ну, гаразд, а як ти тепер сподіваєшся потрапити вниз? Нас змінять не скоро, а до того часу Мадараш може виявити повідомлення, адже він час од часу оглядає астрогравіметр. Зіпсувати прилад — не варто. Мадараш замінить його іншим.

— Я завжди казав, що тобі бракує кмітливості. Рішення дуже просте: запропонуємо керувати “Променем” з планети. Адже це не становить ніяких труднощів…

Мадараш з цією пропозицією не погодився.

— Автоматичні апарати можуть зіпсуватись, і ми лишимось без зв’язку з Землею. Цього допустити не можна. А потім, як ми дізнаємось, чи вдалось Заяцу розв’язати проблему гравітаційного поля?

У Мак-Гарді раптом щось обірвалось і похолонуло в грудях. Він швидко перевів розмову на іншу тему.

Другого дня Мак-Гарді заявив Мадарашеві, що через сильний головний біль не може виконувати своїх обов’язків і просить перевести його на планету. Негайно після цього ж у Крауса з’явились шлункові спазми.

Мадараш був наляканий:

— Може, ви внизу заразились якимось мікробом чи вірусом з повітря? Свозилова, мабуть, була неправа, коли запевняла, що вони не шкідливі для нашого організму… Я зараз попрошу, щоб по вас прилетіли…

Розділ X ДОЛИНА ВОГНІВ

Період дощів надовго прив’язав учених до підземного житла, однак ніхто не сидів склавши руки. Група Навратіла наполегливо працювала над проектом нової атомної електростанції та ливарні, група Чан-су кінчала плани житлових будинків, а група Надії Молодінової будувала в підземеллі сучасну кухню. То, власне, була велика лабораторія, в якій за допомогою атомної енергії видозмінювались елементи, а з них потім виготовлялись штучні страви, — не пілюлі, як міг би хтось судити з назви, а бездоганні продукти, що своїм зовнішнім виглядом, смаком та споживністю були рівноцінні природним. Без такого забезпечення подорож до іншої сонячної системи взагалі не можна було б здійснити, бо запаси харчів забрали б більшу частину обсягу міжзоряного корабля.

Житлові будинки, атомну електростанцію і металургійний завод вирішили побудувати на Накритому столі. Плоскогір’я було добре захищене від вітрів і лежало так високо над річкою, що його не затопило б навіть у найбільшу повінь. Геологічні дослідження ствердили правильність рішення: під порівняно тонким шаром землі залягала тверда гранітна основа — найпридатніший грунт для великих будов.

Вчені працювали багато, але не забували и про розваги. Як колись на “Промені”, у “вітальні” в надрах гори щовечора лунали музика, жарти, сміх. З “хворими” Краусом та Мак-Гарді з “Променя” привезли рояль та інші інструменти, які в цілому склали непоганий оркестр. “Хворі” не відставали від інших: після ретельних досліджень Вроц-лавський виявив у них лише деяке розладнання нервової системи і приписав їм більше спати.

Тільки через два місяці дощ почав слабшати, а імлисті хмари розірвались. Над Накритим столом знову засміялись сонця, та ще й усі три зразу, немов бажаючи надолужити те, що втратили.

За час дощів Надія перетворилась на величезну ріку. Рівень брудної води майже сягав плоскогір’я.

— Дощі скінчились вчасно, — сказала з полегкістю Молодінова. — Ще б кілька днів — і мали б ми тут Венецію!

— Красненько дякую! — бурчав Фратєв. — На гондолі не люблю плавати. Погляньте, Надіє, що викомарює ваша Надія! — показав він на стовбури дерев, які ніс бурхливий потік.

— Що ж тут особливого? — озвалася Молодінова. — Під час усякої поводі… Ні, ні, постривайте, ви праві!.. Річка змінила напрям течії, вона тече тепер до моря, а не навпаки, як раніше… Дивно!..

— Хай я буду королем квартян, якщо ми таки не збагнемо, що має на думці оця загадкова сусідка! Чи не вивчити нам її ще до того, як вирушимо в Долину вогнів на бесіду з квартянами?

— Важко сказати, що для нас зараз важливіше! — задумливо сказала Молодінова. — І річка, і загадкові мешканці Кварти можуть однаково відчутно втрутитися в наше життя… А втім, є вихід: будемо досліджувати Надію та Долину вогнів одночасно.

— Немарно ми вас обрали начальником експедиції! Адже це — ідея! — вигукнув Фратєв. — Дивуюсь, як люди раніше могли думати, що жінка в рішучості та мудрості поступається перед мужчиною…

— Ви знову жартуєте?! — засміялася Молодінова. — Коли б я вас не знала, то подумала б, що ви глузуєте з мене.

— Зголошуюсь на дослідження Надії, — вступив до розмови Мак-Гарді. — Я себе почуваю добре: голова вже не болить, а прогулянка незнайомим краєм мені тільки на користь.

— Я теж зовсім здоровий, — приєднався до нього Краус. — Для дослідження можемо використати “Ластівку”. На поплавках вона сидить добре, а при небезпеці ми швидко піднімемось в повітря. Пілотом можу бути я, Мак-Гарді — другим пілотом, а спостерігачем — Грубер. Все одно Долина вогнів його не вабить. Гадаю, з нього цілком досить першої зустрічі з квартянином.

— Чи не хочете ви цим сказати, Краус, що я боягуз? — почервонів Грубер. — Ріка Надія ховає в собі, можливо, більше підступності, аніж усі квартяни, разом узяті. Тільки через це погоджуюсь вирушити на її дослідження і я.

— Як пояснити те, що квартянські рослини так швидко ростуть? — задумливо сказала Алена, витираючи пітний лоб носовою хусточкою. — Гадаю, що ця таємниця криється в особливості хлорофілу, який нам досі не вдається дослідити хімічно.

— До всіх атомів, навіть до розщеплених! — цей хлорофіл впливає мені на нерви! — гарячився Фратєв. — Якщо ми його якось не здихаємось, заростемо коли-небудь зовсім. Це просто нестерпно — після кожного дощу вирубуватися з джунглів! Погляньте, які в мене пухирі на долонях! А що, коли б у нас не було випромінювачів, які виконують дев’ять десятих роботи?

— Ми тепер лаємо рослини за швидкий ріст, але хто знає, може, ця їх дивна здатність принесе мам пізніше користь? — заспокоював його Навратіл. — Коли ми привеземо ці рослини на Землю, вони можуть стати основою нового виду землеробства.

Вчені були такі втомлені прорубуванням просіки в лісі, який раптом виріс перед входом у підземелля та на аеродромі, що поснули враз, тільки-но лягли. І спали так міцно, то вартовий ніяк не міг збудити їх перед світанком.

— Дали б хоч ще хвилинку поспати! — бурчав сонний Фратєв. — Мені саме снилось, що я був на Землі і гуляв вулицями Софії…

— Докажете ваш сон по дорозі, — сказав йому Навратіл. — Ми повинні поспішати, щоб удосв. та вирушити. Не боїтесь подорожі через горб?

— Я і страх?! Хто поєднає ці два терміни, тому співчуваю заздалегідь! — засміявся Фратєв. — Балон і ракети в порядку, що ж може зі мною трапитись?.. Як надворі?

— Поки що тиша. Штиль. Однак треба поспішати. Боюсь, що на світанку здійметься вітер.

Всі зібрались на аеродромі. Туди винесли и вантаж. Посідали в коло, і Молодінова ще раз повторила план обох експедицій.

— Не забувайте про радіозв’язок, — звернулась вона до Крауса. — І ми подаватимемо звістку не менш одного разу на годину.

— “Стріла” увесь час буде готова до старту; в разі потреби одразу ж поспішимо на допомогу. Ну, бажаємо вам успіху! — Навратіл міцно потиснув руку Молодіновій, потім попрощався з рештою членів обох експедицій.

“Ластівка”, яка в світлі прожекторів спокійно хиталась на річній гладіні, пирхнула червоним полум’ям і повільно рушила річкою. За хвилину з глибини темної ночі, даленіючи, світила тільки скляна кабіна літака. Група Молодінової також зникла в пітьмі. На аеродромі лишились Навратіл, Цаген, Шайнер і Фратєв.

Цаген одкрутив кран великого балона із стисненим гелієм. М’яка тканина, що прикривала складений вантаж, почала швидко зводитись і роздиматись. За кілька секунд вона перетворилась на велетенську кулю, яка, ліниво гойдаючись, почала повільно підніматись у небо.

Фратєв надів на голову шолом з біноклем, прикріпленим на шарнірах так, щоб льотчик міг одним рухом поставити його перед очима.

— Я б хотів перевірити ноктовізор. Загасіть-но на хвилинку світло, — попросив він Навратіла.

— Вірно, сім раз відмір, а один раз відріж! — кивнув Навратіл на знак згоди і натиснув на кнопку вимикача.

Аеродром зразу ж занурився в пітьму. Тільки в небі мерехтіли німі зірочки.

— Бачу краще за кішку чи сову! — вихваляв прилад Фратєв. — Погляньте — там праворуч горб і повзе по ньому мурашка з поламаною ногою!.. Ну, не будемо гаяти часу, додайте газу, та й рушимо у дорогу!

Фратєв скочив на перев’язані мотузком ящики, надів лямки, замкнув застібки. Однією рукою він тримався за стропи, а другу поклав на апарат, прикріплений до грудей.

Повільно покрутив одну з ручок. За кілька метрів над його головою спалахнув довгий язик тонкого полум’я, і нічною тишею розлігся тріскучий удар, посилений відлунням. Куля смикнулась убік.

— Отже, все гаразд! Бувайте!

Троси натягнулись, і куля попливла до зоряного неба.

На аеродромі йому махали на прощання, аж поки чудний транспорт зник за гребенем кам’яної стіни.

Під ним пропливав романтичний краєвид. У водяному дзеркалі гірського озера мерехтіли відблиски зірок. Праворуч височів вулкан, який величаво пахкав димком. Подеколи з його конусоподібного кратера виривалось червоне сяйво.

Густий праліс, що тягнувся від гірського схилу аж до долини, не виявляв ніяких ознак життя.

За зубчатим верхів’ям гори перед очима Фратєва з’явилась освітлена Долина вогнів. Жовті вогники утворювали довгий вихилястий пояс, який губився за голими горбами. Долиною текла річка.

На невеликій площадці поміж скель з’явилось червоне світло, описало невелике коло, згасло і засвітилося знову. То був умовний знак групи Молодінової, яка пройшла цю відстань пішки. Фратєв помахав ліхтариком, щоб приготувались допомогти при посадці.

Тільки-но кулю прикріпили до скелі, як кожен схопив свій вантаж і насамперед розгорнув та наповнив гелієм легенький балон, — треба було поспішати.

Одна по одній відривались від землі і зводились над головами мандрівників шість великих повітряних куль.

— Наскільки можливо, будемо пересуватись по землі, це надійніше, — запропонувала Молодінова. — Побоююсь, що після сходу Проксіми подме вітер.

— Та й у квартянському місті зчинимо менше тривоги, — додав Вроцлавський.

Вчені з балонами над головами вирушили в похід, обережно спускаючись кам’янистим схилом до джунглів. Іти було зовсім легко, бо вантаж зрівноважувався підіймальною силою газу. Але перед хащами довелось зупинитись: дороги далі не було.

— Нічого не вдієш, друзі, піднімемось у повітря! — вигукнув Фратєв.

Не встиг він це вимовити, як пролунав глухий постріл, і зразу ж ще один.

Фратєв від несподіванки пустив трос, яким притримував балон, повалився на землю. Інші інстинктивно полягали теж.

— Починається! — прошепотів Северсон, відтягуючи затвор автоматичної рушниці. Знову залягла мертва тиша.

— Постріли чулися з джунглів, піду подивлюсь, — рішуче сказала Молодінова. — Коли почуєте стрілянину, — поспішайте на допомогу.

— Я з вами, — прошепотів Фратєв, підводячись з землі.

В хащі заходили обережно, — зупинялись, прислухались. Ніде ані шелесне. Наблизились до товстого лускатого стовбура розлогого дерева і причаїлись.

— Трах! — пролунав ще один постріл, просто над їхніми головами. Зразу ж по тому якийсь предмет гупнув об землю недалеко від Молодінової.

Фратєв спрямував рушницю на крону дерева.

— Почекайте! — затримала його Молодінова. — Подивлюсь, чим квартяни стріляють.

Не чекаючи відповіді, вона хоробро відійшла на кілька кроків і підняла чудний предмет, що нагадував кокосовий горіх. Один кінець його був розірваний.

— Схоже на гранату… — Молодінова уважно подивилась у гущавину гілок і раптом зареготала.

— Хай я стану стегозавром, якщо ви не збожеволіли! Чи ви хочете, щоб вас застрелили?

— Хто? Адже тут нікого немає! — сказала вона голосно. — Знаєте, хто нас обстріляв? Оце дерево.

— Дерево?! — перепитав Фратєв. — Ви справді збожеволіли. Як може…

Він не договорив. В кроні дерева пролунав ще один постріл.

З рушниці Фратєва вилетіло полум’я. І знову ж по тому йому на голову посипався дощ чудних кавунів.

— Не бійтесь, ми вже тут! — вигукнув засапаний Северсон, влетівши у джунглі.

— Спокійно! Нічого не трапилось. Це тільки Фратєв на мить розгубився в бою з оцим ворогом, — підняла Молодінова догори овальний предмет. — Це всього-на-всього плід цього дерева. Після достигання він перетворюється на примітивну ракету, щоб потрапити якомога далі від материнського дерева. Всередині нього, мабуть, накопичуються гази, які проривають найслабкіше місце у вершині еліпсоїда.

Всі з полегкістю розсміялись.

Над їхніми головами знову почулися постріли.

— Б’юсь об заклад, що звук прискорює вибухи отих кавунів! — вигукнув Фратєв. — Ходімо краще звідси, не хочу бути мішенню безглуздих жартів цього вояки! — Він недоброзичливо глянув на дерево і попрямував до узлісся.

Небо тим часом порожевішало, а недалеко від вулкана визирнуло оранжеве сонце. В його незвичайному золотому освітленні балони піднялись догори. Погойдуючись під легким вітерцем, гнані ракетними вибухами, вони попливли в напрямку долини. З усіх боків її оточували конусоподібні сопки та покраяні глибокими ущелинами скелясті хребти. Над заростями в долині зводилась прозора імла.

За неширокою смугою джунглів знову з’явився голий, вкритий розколинами і густо всіяний камінням косогір.

— Проксіма незабаром зійде! — кивнув Фратєв на багряно-чорні хмари над обрієм. — Тебе ще тільки тут бракувало!

— Хмари наближаються підозріло швидко. На щастя, джунглі вже позаду, спускаймось на землю! — запропонувала Молодінова і простягла руку до кнопки апарата, яким керувався балон.

— Погляньте он туди, праворуч, під отой скелястий стрімчак! — вигукнув Ватсон, тільки-но ставши на ноги. — Якісь дивні сліди!

Всі поспішили до місця, вказаного Ватсоном.

— Зачекайте, зачекайте! — крикнула Молодінова. — Насамперед треба закріпити балони.

— Прив’яжемо їх до отих стовбурів, — махнув рукою Вроцлавський у напрямку джунглів.

Поспішали недаремно. Вітер налетів несподівано, — холодний, різкий. Він свистів і скиглив, злісно торсав лускаті гілки дерев. Балони хилитались туди й сюди поміж величезного листя, але троси витримували.

Чоловіки лишились вартувати вантаж, а Молодінова і Свозилова пішли оглянути загадкові сліди.

— Квартяни носять взуття, схоже на наше, — здивувалась Алена. — Можна подумати, що вони взяли кілька пар у нас.

— Я знайшла кишеньковий ніж, дуже схожий на наші, — сказала Молодінова.

— Покажіть! — підскочила до неї Алена. — Справді, це дивно!

Молодінова задумливо дивилась на ніж.

— Не знаю… — сказала вона повільно. — Мені здається, що цей ніж був справді виготовлений на земній кулі…

Ватсон знизав плечима:

— А як би він сюди потрапив? Адже людська нога ще ніколи тут не ступала.

— Можливо, його позичили квартяни того разу, коли відвідали літак, — так само, як і чашки для кофе… Побачимо. Безперечно, вони — культурні істоти, як це показує добре продумана форма їхнього взуття. Шкода, що сліди ведуть уздовж кам’яної стінки в напрямку до нашого селища…

— Це підтверджує наше припущення, що квартяни за нами потай стежать… — закінчила її думку Свозилова. — І, очевидно, бояться… Вони, мабуть, такі ж миролюбні, як і ми…

Вітер поступово вщухав. Пофарбування місцевості швидко мінялось. Металевий відтінок скель поступово яснішав: сходило жовте сонце.

Вчені вирушили далі. Вони обережно спускались кам’янистим схилом, аж поки досягли великого каньйону. Його стрімкоспадні кам’яні стіни глибоко внизу омивала спокійна річка.

— Погодьтесь, що без моєї винахідливості ми через цю перепону не перебралися б! — жартував Фратєв. — Балони — просто чудо!

— Вихваляєте балони чи вашу ідею? — засміялась Алена.

— І те, й друге.

— До речі, балони треба позв’язувати: так принаймні ніхто не загубиться, — запропонував Северсон.

І ось величезне гроно повітряних куль попливло у височінь.

Але тільки-но воно опинилося за кілька метрів від землі, як раптом шарпнулось, крутнулось і, безперервно обертаючись навколо власної осі, почало швидко підніматись.

— Смерч! — крикнув Ватсон.

Все пішло обертом перед очима вчених. Місцевість під ними так розтанцювалась, що вони незабаром втратили орієнтацію. Скриньки під їхніми ногами наштовхувались одна на одну і неприємно скрипіли.

Першою опам’яталась Молодінова. Вона судорожно натиснула на кнопку ракетної установки. Під гроном балонів почувся гуркіт, схожий на кулеметну чергу. Рух по спіралі загальмувався.

— Летимо просто до кратера вулкана! — закричала з жахом Алена.

— Відкрийте вентилі! — скомандувала Молодінова.

Над їхніми головами почулося сичання й шипіння. Балони почали швидко спускатися, але при цьому знову шалено закрутились. їх несло просто на джунглі.

Діставши сильний удар в спину, Северсон зойкнув і заплющив очі. Підсвідомо він ухопився за гілку і крикнув:

— Аленко! Тримайся!

Ні, з нею нічого не трапилося. Вона лежала поруч нього, заплутавшись у плетиві гілок і ліан, а трохи далі — решта супутників. На щастя, джунглі були такі густі, що верхів’я дерев утворювали ніби суцільний пружний матрац.

— Тримайтесь! — крикнула Молодінова. — Вітер може нас знову зірвати…

І справді, оболонки балонів напнулись, як вітрила. Коли б деякі з тросів не зачепилися за гілля, втриматися було б неможливо. На щастя, вітер незабаром ущух.

— З вами нічого не трапилось? — насилу запитала Алена.

— Ще не знаю, але почуваю себе, немов після добрячої прочуханки! — спробував пожартувати Фратєв. — Під сто туманів, — де ми, власне, зараз?

— А яке це має для нас значення? Міцніше тримайте балони, аж поки вони спадуть, — стомлено сказала Молодінова.

Коли нарешті балони безсило опустились у зарості, вчені швидко звільнились від лямок. Фратєв поворушив руками й ногами і зітхнув:

— Переломів, правда, немає, але я весь побитий, наче на мені просо молотили.

Мандрівники, які ще раз зазнали катастрофи, роздивлялися навколо, щоб хоч приблизно визначити, де вони опинилися. Недалеко від них праліс кінчався. За ним проти неба височів конус вулкана, над яким курів димок.

— Ще трохи — і ми сіли б якраз над кратером…

— Так, небагато нам лишалось до нього… — сказав зблідлий Вроцлавський. — Ну, спускаймося.

Обережно згорнули балони, з допомогою тросів сяк-так спустили вантаж на землю. Але це ще було півділа: довелося докласти чимало зусиль, поки вони вибралися з джунглів, хоч до узлісся було всього лише кілька десятків метрів.

Коли всі речі витягли з хащів, Молодінова пішла розвідати дорогу, а втомлені мандрівники сіли спочити.

— Чи не помічаєте ви, що грунт під ногами коливається? — запитав Вроцлавський.

— Справді, вулкан не такий спокійний, як здається на перший погляд, — підтвердив за хвилину Северсон.

— Я теж це помітив, — кивнув головою Фратєв. — Ця люлька ще всипле нам жару.

Тим часом повернулась Молодінова.

— Каньйон, який ми збирались перелетіти, недалеко. Я гадаю, що слід продовжити подорож річкою, що протікає по ньому.

— Чудесно! Блискуча ідея! — жваво погодився Фратєв. — Б’юсь об заклад на смаженого індика, що таким чином ми з комфортом і дуже швидко потрапимо в Долину вогнів, до квартян!

Біля вузької долини експедиція зупинилась. Молодінова з Аленою наповнили повітрям човни, а інші тим часом приготували троси, щоб спускати вантаж.

Спускання прямовисною скелею забрало багато часу. Лише через кілька годин експедиція могла продовжувати свою важку подорож.

Каньйон повертав то ліворуч, то праворуч. На його крутих схилах росли якісь химерні рожево-червоні рослини, схожі на наші лишайники. Подекуди над ними схилялись покручені стовбури могутніх дерев з великим овальним, губчастим і жовтим знизу листям.

Стіни каньйону поступово знижувались, сам він ширшав, аж поки перетворився на улоговину з пологими схилами. Долина вогнів уже мала бути десь недалеко, але на порослих чагарником берегах досі не видно було ані найменшої ознаки втручання мислячих створінь.

Мандрівники поминули кілька крутих поворотів і опинились у джунглях. Що далі, то нижче схилялись над гладінню води буйні крони дерев, аж поки не утворили суцільне склепіння, крізь яке лише де-не-де проникали сонячні промені.

— Вогні! — раптом закричав Фратєв і почав щосили гребти.

Вогні ставали яскравішими і наближались. Вже ясно було видно сотні лампіонів, що сяяли в хащах понад берегом.

— Навіщо квартяни освітлюють джунглі?! Подивлюсь на ці вогні зблизька! — рішуче сказав Фратєв і, передавши весла Молодіновій, швидко поліз плетивом ліан до крони освітленого дерева.

— Це не лампіони і не електричні ліхтарі! — почувся з пітьми пралісу його розчарований голос.

— А що?.. Ну, швидше розповідайте, чому мовчите? — наполягали мандрівники, які тим часом добрались до го-го ж берега.

— Увага, я спущу вам вниз один ліхтар, — вигукнув Фратєв.

Широке листя зашелестіло, і серед нього з’явилась сяюча куля, підвішена на тонкій ліані. Коли куля наблизилась до човна, Алсна скрикнула:

— Надзвичайно! Адже це — світний кокосовий горіх!

— І зовсім холодний, — додав Ватсон, обережно торкнувшись дивного плоду. — Чи не прилипли ви там? — звернувся він до Фратєва.

— Тисяча комет і метеорів! — почувся в цю мить розлючений голос Фратєва. — Справді, воно клеїться, як липучка!

Алена засміялась:

— Це ж і є липучка. Ви — хороший ботанік. Поглянь-те-но уважніше, скільки огидних комах, приваблених світлом, потрапили до пастки.

— Підемо далі в джунглі чи повернемось? — запитала Молодінова.

— Повернемось. Квартян тут все одно не знайдемо, — відповів Ватсон.

— Стільки мук, і все через світні джунглі! — обурювався Фратєв, злізаючи з дерева. — А ми гадали, що знайдемо тут чудесне місто!.. І все ж я проти повернення. Якщо ми вже тут, — зазирнемо трохи далі.

З хвилину сперечались, потім увімкнули прожектори і попливли вперед.

Раптом щось зашуміло у них над головами. Северсон швидко повернув прожектор догори. Всі затамували подих.

В світлі прожектора ширяли дивні створіння. Їхні обличчя нагадували шимпанзе; плечі й руки в них були з’єднані великими перетинчастими крилами.

— Квартяни… — ледь чутно прошепотіла Алена.

— Гуіі… Гуіі… — розляглось пралісом.

— Кііі… Кііі… — відгукнулось звідкись здалеку.

Крилаті створіння покружляли ще трохи над річкою і зникли в хащах.

— Вони летять над струмком, який впадає тут у річку, — сказав Фратєв, що знову поплив першим. — Рушимо за ними.

Не чекаючи відповіді, він швидко попрямував до гирла потоку. Інші — за ним.

Скоро перед ними виросла несподівана перешкода. Дорогу перетинав водоспад.

— Я піду на розвідку, — знову запропонував Фратєв. — Видертись зможу, недарма я вважався на Землі непоганим альпіністом.

Озброївшись тросом і киркою, він почав повільно підніматись по нерівній кам’яній стіні і незабаром зник з очей. Збігали хвилини, минула година.

— Чи не трапилось чого з ним? — почала турбуватись Молодінова. — Северсон і Вроцлавський, прошу, підіть пошукайте його.

Чоловіки обережно піднімались угору. Метрів через сто вони виявили вузький приступок, який тягнувся карнизом уздовж кам’яної стіни. Вроцлавський пішов ним ліворуч, Северсон — праворуч. Не встиг він зробити і кілька кроків, як побачив темний отвір у скелі… Печера… Северсон витяг з кишені пістолет, увімкнув електричний ліхтар і зайшов туди.

— Гуіі… — запищало щось у повітрі, і повз людину, — аж вітер повійнув, — промайнула крилата постать.

Северсон відсахнувся, але одразу опанував собою і обережно зазирнув у печеру. Посеред неї було згасле багаття, а навколо нього валялись дивні блискучі предмети. Северсон зайшов і взяв один з них в руки. То був прозорий камінь, схожий на янтар.

В одному з кутків тьмяно виблискував якийсь довгастий предмет. Северсон присвітив. Оце так несподіванка!

— Вроцлавський! Вроцлавський! Я знайшов лопать пропелера нашого вертольота!

Товариш не озивався. Стривожений Северсон вибіг з печери, помчав карнизом. Розгублено зупинився: справді, куди ж міг подітись Вроцлавський? Постривай, а що воно за гомін чується за поворотом скелі?

А, ще одна печера! Всередині хтось розмовляє!

Не роздумуючи, Северсон просунувся в темний отвір.

— Дивіться, що ми тут знайшли! — закричав до нього з печери Фратєв, простягаючи лопать пропелера. — Ще одна — і вертоліт знову літатиме!

Вроцлавський, який стояв поруч, сяяв так, ніби цю знахідку зробив він сам.

Розділ XI ТРИ РАЙДУГИ

Рівень Надії потроху знижувався, але течія все ще прямувала до моря. Навратіл, Цаген та Шайнер стояли на березі і нетерпляче поглядали в той бік, де ріка ховалась за скелястим стрімчаком.

— Пливуть! — вигукнув Шайнер.

З-за повороту з’явився човен, керований Фратєвим, потім показалася і решта човнів. Навантажені вщерть, вони трималися берега, бо серединою Надії мчала небезпечна течія з швидкими чорториями.

— Ну, з прибуттям вас! — привітав стомлених мандрівників Навратіл.

— Як плавалося? Чи не скупалися? — нетерпляче допитувався Цаген.

— Що казали квартяни, коли ви отаборились біля їхнього селища? — сміявся Шайнер.

Тим часом експедиція причалила. Вчені витягли човни на берег.

Фратєв випростав руки, випнув груди, хруснув суглобами.

— Скрізь добре, а вдома — найкраще! — сказав він з глибокою переконаністю. — Нам, звісно, було не до жартів…

— Все розкажете, але спершу йдіть відпочиньте. Вантаж ми перенесемо самі, — сказав Навратіл.

— Е, ні! — запротестував Фратєв. — Дівчатам допоможіть, а свій вантаж я віднесу сам.

— Облиште його, він хоче зробити вам сюрприз! — прошепотіла Алена до Навратіла з посмішкою.

За час відсутності експедиції “вітальня” докорінно змінилась. Охоронці дому, повикидавши незграбні, нашвидкуруч зроблені стільці, порозставляли навколо низеньких столів зручні крісла, взяті з літака, а на стіни повісили кілька шафок.

— Розкішно! — радів Фратєв. — Як це ми зразу не придумали? — Але тисяча кратерів! — на чому ж ми сидітимемо, коли полетимо “Стрілою” на прогулянку?

— Звичайно, на підлозі! — жартував Шайнер. Молодінова розіклала на столі кілька фотографій:

— Ось вони, наші квартяни!

— Нагадують скоріше мавп, аніж людей… — задумливо сказав Навратіл.

— Як я бачу, вони босі, — зауважив Цаген. — Звідки ж тоді взялись сліди людини в новітньому взутті?

— Справді… Нам це навіть не спало на думку… — Молодінова витягла з сумки ще одну фотографію. — В печерах ми остаточно пересвідчились, що літаючі квартяни — зовсім примітивні створіння, щось середнє між нашими первісними людьми і людиноподібними мавпами. Вони, правда, вже використовують вогонь, але роздобувають його виключно з пожеж, запалених блискавками. Принаймні ми так припускаємо, бо ніякого кресала або чогось схожого ми в печерах не знайшли. Квартяни відрізняються від звірів лише тим, що вже мають примітивні інструменти. Це грубо оброблені уламки каменів та дрючки. А втім, ми привезли ці інструменти з собою, можете їх оглянути. Деякі з квартян завзяті колекціонери. Мабуть, їх приваблює все блискуче, незвичне, бо їхні житла переповнені шматками янтарю, золота, кварцу, барвистими уламками базальту…

— Отже, ви не знайшли навіть сліду якоїсь там вищої культури? — розчаровано запитав Навратіл.

Молодінова вже хотіла відповісти, але Фратєв її затримав:

— Хвилиночку! Ви мені обіцяли, що сюрприз номер один оголошу я! — Він побіг і одразу ж повернувся з якимось пакунком під пахвою. — Найцінніші предмети з квар-тянської колекції!

Перед враженими вченими з’явились два дивних предмети: старанно оброблений шматок якоїсь прозорої речовини і великий уламок металевої плити з гострими рваними краями.

Навратіл взяв у руки прозорий предмет.

— Природа цього, в усякому разі, створити не могла, — сказав він рішуче. — Скидається на лінзу, та ще й відшліфовану абсолютно точно.

— І складену з кількох шарів! — показав Северсон на місце, де лінза була пошкоджена при ударі.

— А може, це деталі з нашого “Променя”? — запитав Шайнер. — Чи не збив їх на планету отой шалений метеорит?

— Ні, це неможливо! — заперечив Навратіл. — Лінз такої незвичайної форми ми при побудові “Променя” не використовували… — він уважно оглянув металевий уламок і похитав головою. — Ця річ теж не з нашого літака. Аленко, прошу, зробіть аналіз металу.

— Гадаю, що це даремно, — заперечив Ватсон. — “Промінь” облітає навколо Кварти з швидкістю вісім кілометрів на секунду. З не меншою швидкістю летів метеорит. Це означає, що жодна частина літака не може потрапити на планету, бо згорить у атмосфері…

— Справді, ви маєте рацію. В такому разі стає ясно, шо обидва предмети були зроблені на Кварті. Як це пов’язати з примітивним життям літаючих квартян?

— Сліди під кам’яним стрімчаком та уламок лінзи доводять нам, що, крім літаючих квартян, тут живуть, можливо, далеко розвиненіші створіння, яких ми досі не виявили, — міркувала Молодінова.

Фратєв покрутив річ в руці, розкуйовдив пальцями чорне кучеряве волосся, почухав потилицю:

— П’ять пострілів по гавах! — це нам хороший подаруночок, знову маємо з чого тішитись! Спочатку гналися за маревом і замість великого міста знайшли світні джунглі, потім переслідували літаючих людей, а виявили примітивних створінь на рубежі між людиною й мавпою. А тепер, нарешті, вияснили, що десь зовсім поряд підстерігають нас агресивні незнайомі люди з хтозна-якою високою технікою…

— Коли б я на вас не дивилась, я подумала б, що це говорить Грубер чи Краус! — обурилась Молодінова. — Чому ви гадаєте, що вони агресивні? Як у вас з’явилась така думка?

— Дуже просто! — засміявся Фратєв. — Огляньте оцей уламок уважніше. Звідки він? З якоїсь дитячої іграшки?.. Хай мене циклон змете з квартянської поверхні, якщо це не уламок розірваної гранати!

— Справді, — погодився Северсон. — Фратєв має рацію… А що поробляють наші мандрівники по Надії? Чи виявили вони щось цікаве?

— Поки що небагато… — Навратіл подивився на годинник. — Ми так з вами забалакались, що я про них замалим не забув. Ми повинні були викликати їх уже півгодини тому. Цаген, будь ласка…

Цаген увімкнув передавач і кілька разів повторив виклик.

— “Ластівка” знову не відповідає, — сказав він стурбовано. — Мабуть, там щось не гаразд…

Фратєв схвильовано підвівся з крісла:

— Треба поспішити їм на допомогу. Цілком можливо, що на них напали квартяни.

— Ну, то приготуйте “Стрілу” до старту, — сказав Навратіл.

— Що — “Стріла”! Вона неповоротка. В мене є краща ідея. Це і є наш сюрприз номер два. Ходімте, прошу, я вам дещо покажу.

Знизавши плечима, Навратіл пішо слідом за Фратєвим. Зупинились у печері, де було складено вертоліт.

— Ви знайшли лопаті пропелера? — радісно вигукнув Навратіл. — Тож швидше візьмемось за роботу, не можна втрачати жодної хвилини!

Через хвилину обидва вже тримали в руках інструменти.

Вертоліт було змонтовано дуже швидко.

Вертоліт знявся у повітря і неквапно полетів над річкою. Ранковий туман розвіявся, вітер ущух. Видимість була чудова.

Северсон підніс до очей бінокль. Погляд його заблукав у Долину вогнів, перебіг до вулкана, а потім до скель, де кілька годин тому вони виявили печери літаючих створінь.

— Не бачу жодного квартянина, — сказав він задумливо.

— Мабуть, вони вдень сплять, — припустила Алена. — Оте їхнє “гуіі…”, яке закінчується нечутним ультразвуком, цілком імовірно: не мова, а засіб орієнтування в темряві, як у наших кажанів.

— Погляньте… — показав Фратєв у праве віконце. — Або мене обдурюють очі, або це справді велетенські сфінкси!

Над берегом ріки зводились до неба чотири майже однакові блоки скель. Горішні частини гігантів нагадували обличчя людей. Вертоліт попрямував туди. З наближенням схожість скель з людьми втрачалась, а коли вертоліт повис у повітрі біля голови одного з блоків, Фратєв засміявся:

— Природа трохи погралась з нами у сліпу бабу, та й годі. Людина вже гадала, що прилетіла в Єгипет, а виявляється, це тільки химерно вивітрені шари гірських порід.

Вертоліт продовжував летіти над рікою. Характер місцевості поступово змінювався. Стрімкі береги поступились рівнині, яка на обрії кінчалась пасмом гір. Праліс на берегах увесь час густішав. З обох боків Надія вбирала в себе притоки, які нарешті перетворили її на широку річку.

— Спустіться трохи нижче, — попросив Северсон Фратєва, коли вертоліт наблизився до великого вигину ріки. — Мені здається, що ми — біля мети нашої подорожі.

— Чому? — здивувався Фратєв, але, глянувши вниз, збентежився. — Чорториї… Невже наші хлопці тут загинули?

Вертоліт висів низько над річкою, яка кипіла, немов у казані.

— Ні, не вірю, що вони запливли просто у вир, — продовжував він у роздумі. — Мабуть, таки проскочили, для “Ластівки” це не важко. А втім, запитайте Навратіла, чи згадували вони в своїх передачах про чорториї?

Северсон увімкнув передавач. Відповідь прийшла негайно і вплинула вона, як цілющі ліки: “Ластівка” чорториї подолала щасливо. За повідомленням Крауса, течія Надії в коліні ріки поділяється: до чорториїв річка тече в напрямку моря, а од них — стікає на континент…

Метрів через сто річка справді заспокоїлась і ліниво поповзла долиною в незнані далі.

— Чому це обрій перед нами такий незвично близький? Адже ми над рівниною? — дивувався Северсон.

Фратєв пересунув важіль висоти, і вертоліт почав підніматися.

— Поглянемо згори!

Перед вченими розгорнувся незвичайний краєвид: рівнина кінчалась високим порогом, під яким розлягались болота. Вдалині жовтувато виблискували піщані дюни.

Могутня ріка з потужним гуркотом обрушувалась через високий приступок у бездонне провалля, де утворювала неспокійне озерце. З озерця вона продовжувалась віялом струмків, які зміїстими лініями розбігались в усі боки.

— Хай я буду римським папою, якщо ми справді не опинилися в Єгипті! Подивіться лишень: та це ж точнісінько Нільська дельта.

— Тільки одного їй бракує — моря, — заперечила Алена. — Скільки сягає око, видно тільки пустелю…

— Як у Єгипті!.. — вперто наполягав Фратєв. Він раптом схопився за голову: — Ми тут базікаємо, а внизу, мабуть, відбувається страшна трагедія!

Вертоліт почав спускатися до водоспаду. Алена і Северсон зрозуміли, що мав на думці Фратєв: можливо, “Ластівку” затягнув водоспад. Вони притиснулись лобами до стінок прозорої кабіни і, затамувавши подих, стежили за розбурханою стихією під ними. Могутній потік падав спочатку спокійно, а потім починав розбиватися об скелі і розливався запіненим озером.

Вертоліт спустився понад блискучою водяною стіною до скелястого острівця і спинився посеред озера на нижчому плесі.

— Тут хвилину перепочинемо. Дайте мені, будь ласка, скафандр, — попросив Фратєв. — Можливо, вони ще живі. У них досить великий запас кисню в балонах.

Алена злякалась:

— Невже ви хочете спуститись у воду?! Хіба ви не бачите, які тут чорториї?

— Не бійтесь, прив’яжіть мене тросом. В разі небезпеки подам знак дзвінком. Не можемо ж ми залишити друзів напризволяще.

Поки Фратєв надівав скафандр, Северсон вийшов з вертольота. При одному погляді на рвучкий потік у нього запаморочилося в голові. Дрібненькі краплинки води утворювали хмари туману. Над самісіньким верхів’ям водоспаду звисала чудесна райдуга, зразу ж поруч неї — ще одна, а ця тримала за кінці третю, набагато тьмянішу за перші. Северсонові перехопило подих, йому здалося, що природа поставила на домовину трьох учених останні тріумфальні арки — арки смерті. Коли Фратєв з’явився у дверях вертольота, Северсон мовчки показав на три райдуги. Однак той, немов закам’янівши, лишився стояти і вперто дивився перед собою.

Северсон озирнувся. Від несподіванки в нього підломилися коліна. Метрів за п’ятдесят від острівця з води стирчала голова велетенського ящера.

— Дванадцятиногий плазун! — закричав Фратєв і зачинив дверцята.

Северсон затримався тільки на мить. Він кинувся до вертольота, але з жахом побачив, що той уже піднімається в повітря. Побачив також і те, як Алена підскочила до Фратєва і кинулася на нього, намагаючись вирвати у нього з рук головний важіль управління.

Залишена напризволяще людина опустилась на землю. Повільно оглянулась.

Ящір все ще не ворушився. Він тільки трохи підвів голову і провів очима вертоліт. Потім раптом повернувся, швидкими рухами поплив до куща сіро-блакитних водоростей, що поросли очеретом та хвощами, проглинув його. Сполохав кількох птахів з дуже великими дзьобами й перетинчастими крилами. Як стріли, шугнули вони в повітря і закружляли над його головою. Ящір не звертав на них уваги, чвалаючи далі до маленької ковбані, в якій росли такі самі сіро-блакитні водорості.

“Дивно… Вони мають такий самий колір, як і наші скафандри…” — чомусь промайнуло в думці Северсона. Він був такий зайнятий ящером, що аж здригнувся, коли над ним зашелестіли пропелери вертольота. Машина приземлилась. Одразу ж відчинились дверцята кабіни, і в них з’явився блідий як смерть Фратєв.

— Пробачте, товаришу, що я вас так по-зрадницькому покинув. Я, нещасний, лишив вас на вірну погибель… — говорив він у розпачі. — Не знаю, що зі мною трапилось… Раптом кров ударила мені в голову, я втратив розум…

— Лайфе, іди швидше сюди! — вигукнула Алена з кабіни управління.

Як тільки Северсон зайшов, вона обняла друга. Тихо прошепотіла:

— Любий, не гнівайся на нього…

У Фратєва на лобі напнулися багрові жили. Северсон нахилився до нього і лагідно поклав руки на плечі:

— Це нічого… Нічого… Це може статися з кожним з нас…

Ящір весь час даленів і нарешті зовсім зник з поля зору в заростях дивних велетенських хвощів, які подекуди стирчали просто з води.

— Поки ящір повернеться, я встигну дослідити озерце під водоспадом… — промовив Фратєв. Очі в нього так гарячково палали, що Алена аж злякалась.

— Не дозволю! — сказала вона рішуче.

— Піду! — вигукнув Фратєв з упертістю. — Моє життя втратило вартість, я все одно негідник. А внизу мучаться троє чесних людей… Вони загинуть…

Запала напружена тиша. Тільки водоспад співав свою нескінченну пісню.

— Занурюсь краще я! — сказав нарешті Северсон.

— І я з тобою, — схопила його за руку Алена.

— Ні, ні, цього я не допущу! — закричав Фратєв і сперся спиною об дверцята кабіни, щоб ніхто не зміг вийти. — Я повинен спокутувати свою провину.

Северсон з хвилину дивився на нього безпорадно, потім знизав плечима:

— Гаразд. Але при щонайменшій небезпеці дайте знак — витягнемо.

Фратєв прикріпив до ноги скриньку з інструментами і не затримуючись скочив у воду. Трос, до якого він був прив’язаний, замалим не потягнув Алену й Северсона.

— Мені здається, в нього гарячка… — глухо сказав Северсон. — Ти бачила його очі? Чи не збожеволів він часом?

Алена мовчки похнюпилась. По щоках у неї повільно збігали сльози.

— Тільки б з ним нічого не трапилось… Ти почув дзвінок? — здригнулась вона.

— Ні, то причулось. Заспокойся, люба!

А Фратєв тим часом майже досягнув дна. Вируюча вода крутила його так, що він не міг схопитись за скелю, яка перегороджувала потік. Ось він опинився так близько біля гострого кам’яного шпиля, що в безнадії заплющив очі і, тамуючи подих, чекав удару.

Нарешті вир шпурнув його до куща водоростей, де можна було затриматись. Він зліз по них до дна і ухопився ногами за великий камінь. Увімкнув прожектор на скафандрі, напружено вдивлявся у зеленкуватий півприсмерк вируючої води.

Ніде ані найменшого сліду літака. Природно було б визнати, що його припущення виявилось хибним, але Фратєв, сам не розуміючи навіщо, почав сигналити прожектором; безрезультатно повторивши світлові сигнали кілька разів, він заплакав:

— Коли б були живі, то відповіли б. Літак розбився об дно, всі загинули…

І раптом Фратєв побачив чиїсь очі. Так, так, вирячені великі очі, які дивились на нього холодно й злісно. Він нахилив прожектор і закам’янів: поміж камінням причаївся велетенський краб з довгими зубчастими ногами й потворною головою. У Фратєва по спині пробіг мороз, на чолі виступив холодний піт; він вже схопився за кнопку дзвінка… але якась сила зненацька потягла його вгору. Не встиг він опам’ятатись, як опинився у вертольоті. Загув мотор. Машина піднялась у повітря.

— Бачите? — кинув Северсон у бік віконця.

Поспіх був виправданий: до водоспаду швидко наближався ящір. Скидалось на те, що він чимось наляканий: потвора лізла, не вибираючи дороги, спотикалася об повалені стовбури хвощів, часом занурювалася в ковбані. Коли ж ящір наблизився до острівця, порослого яскраво-зеленою травою, грунт під ним раптом почав провалюватись. Тварина судорожно смикалась, била довгим хвостом, аж бризки летіли на всі боки, але трясовина засмоктувала її все глибше й глибше. Якийсь час ще виднілась потворна голова з виряченими очима, але, зрештою, в череві бездонної трясовини зникла й вона. Все це тривало хвилин зо три, не більше.

Фратєв стежив за цією пригодою байдужно.

— В глибинах під водоспадом “Ластівки” немає, — сказав він нарешті стомлено. — її кінець був, мабуть, таким же трагічним, як і в ящера. Жахливо!..

— Оглянемо болота, може, виявимо які-небудь сліди, — сказав Северсон.

Вертоліт спустився нижче і попрямував до місця, де річка розпадалась на безліч дрібних струмків. Буйна рослинність гордовито протистояла воді, яка наступала невблаганно. Звук двигунів сполохав у заростях дивовижних птахів та дрібних звіряток — найрізноманітніших за величиною і виглядом.

Болота тяглись приблизно кілометрів з двадцять і поступилися місцем великій неозорій пустелі. Струмки серед сипкого піску перетворювались на струмочки, а потім зовсім зникли. А з ними зникала в мертвій пустелі й ріка Надія.

— Марно… Пустеля й трясовина ніколи не викажуть нам своїх таємниць… — глухо сказала Алена. — Повернемось.

— Ні, ні, ми повинні їх знайти! Не можна залишати їх тут, у незнайомому закутку Всесвіту! — розпачливо вигукнув Фратєв і підскочив до Северсона. Алена схопила його за руки.

— У вас гарячка! — жахнулась вона, тільки тепер глянувши уважніше йому в обличчя. Погляд його був каламутний, очі запалені, на лобі блищав піт. Він рвонувся, хотів звільнити руки, але втратив рівновагу, знепритомнів, упав на підлогу кабіни.

Алена швидко розстебнула йому блузу й сорочку, зробила спробу привести його до пам’яті. Марно.

— Погано з серцем! Припадок! — прошепотіла вона. — Швидше додому!

— Шукають нас! — простягнув Грубер навушники Мак-Гарді.

Той послухав з хвилину і засміявся.

— Хай шукають!.. Гадають, що ми загинули в трясовині!.. Зачекай, я почув щось цікаве… Фратєв тяжко захворів. У нього висока температура…

Грубер злякався:

— Отже, тут-таки є небезпечні віруси й бактерії? У нас досить ліків, Краус?

— Я ж не дурень! Звісна річ, електронний мікроскоп потягти не міг, але про все інше подбав… Ну, гаразд. Нам вигідно, щоб нас вважали мертвими… А тепер, друзі, давайте-но попрямуємо до сусідньої півкулі та поглянемо на ті загадкові будови квартян, які я помітив ще з “Променя”.

— А чи це безпечно? — злякався Грубер.

— Не маю ніякого бажання накласти головою! — одрубав Краус.

— Як закінчився огляд? — нетерпляче запитала Молодінова.

Алена нервово крутила гудзик халата:

— Хвороботворних вірусів не знайшли й сліду, але встановили гостре запалення мозкових оболонок. Температуру знизили, небезпека минула.

— Отже, причину хвороби не виявлено… — повільно сказав Навратіл.

Цаген замислився.

— Мені здається… Мені здається… Як ми могли про це забути?! Запалення мозкових оболонок, безперечно, викликане сонячним ударом! Випромінювання трьох сонць таке сильне, що становить небезпеку для нас навіть хмарного дня. І в Африці європейці мусять носити захисні шоломи за всякої погоди.

— Це вірно, — погодився Навратіл! — Ми боялись вірусів, а тим часом на нас по-зрадницькому напали ультрафіолетові промені. Ми негайно повинні зробити шоломи, які б надійно захищали нас.

Розділ XII СЕЛИЩЕ НЕВИДИМИХ

“Ластівка” з трьома втікачами великим півколом обминула континент, на якому зупинилась експедиція, перелетіла широку протоку і попрямувала в глиб сусіднього суходолу.

Мак-Гарді, сидячи поруч пілота, уважно стежив за романтичним краєвидом, що пропливав під ними, і порівнював його з картою, складеною ще на “Промені”.

— Звертай праворуч і тримайся узбережжя, — звернувся він до Крауса. — Селище квартян міститься десь тут, недалеко півострова Коняча голова.

— Жодного літака на обрії! — оголосив Грубер, який виконував свої обов’язки спостерігача більш ніж сумлінно. — Тоскно… — зітхнув він по паузі. — Не знаєш навіть, звідки на тебе чигає більша небезпека: чи з підземного житла біля ріки Надії, чи з “Променя”, чи з таємничого селища ще таємничіших квартян. Швидше б уже спуститися на землю — у повітрі нас усякий помітить.

— Не дратуй нас хоч ти! — гримнув на нього Краус.

— Хлопці, хлопці, навіщо ця гризня? — намагався заспокоїти Мак-Гарді обох. — Погляньте краще вниз. Ми біля мети. За отією он затокою — Коняча голова, а кілометрів за сто ліворуч — селище квартян. Поглянемо на нього спочатку згори чи наблизимось до нього по землі?

— Згори?! Ото ще вигадав! Навіщо їх дратувати?! — розгнівався Грубер. — Можливо, у них є зенітна артилерія…

— Поки що вирішую тут я. На селище подивимось з літака, — уперто сказав Краус.

Мак-Гарді нервово смикнув головою:

— Гаразд. Тільки лети, прошу тебе, якнайвище. Так воно буде все-таки безпечніше.

Краус мовчки потягнув на себе важіль управління. “Ластівка” почала підніматись до безхмарного, ледь-ледь забарвленого фіолетовим кольором неба. Краєвид внизу швидко перетворювався на різнокольорову карту. Світло-зелена смуга змінилася блакитно-зеленою; за нею з’явились високі круті гори, а біля підніжжя гір простяглася широка долина, поросла пралісом та травами. Одна з річок в’юнилась поперек рівнини.

— Он там, біля річки… край лісу… — чомусь прошепотів Мак-Гарді, показуючи на маленький півострів, утворений коліном ріки. Посеред півострова видно було правильний жовтогарячий прямокутник, обмежений з одного боку дорогою, яка вела у степ і там зникала десь серед зелені.

Грубер скерував на загадкове місто бінокль.

— На прямокутнику видно своєрідні будови, схожі на гостроверхі піраміди. На їх верхів’ях щось понаштрикувано. Здається, поблискують також якісь металеві конструкції. Шкода, що летимо так швидко, дерева не дають роздивитись.

— Досить і того, що побачили, — спокійно сказав Краус. — Тепер ми хоча б переконані, що тут живуть розумні істоти. Коли на них подивимось ближче, тоді вирішимо, що робити далі.

Літак кружним шляхом повернувся до затоки і спустився на гладінь моря.

Доктор Заяц прийшов додому незвично рано — о дев’ятій вечора. Промимрив щось замість привітання, сів до робочого стола і затулив обличчя долонями.

Дружина тихо підійшла і погладила йому волосся:

— Не занепадай духом… Можливо, їм ще не вдалося побудувати передавач…

— Не може цього бути. Для такого чудово спорядженого корабля це не проблема… Мабуть, з ними щось сталось, інакше вони давно відповіли б. Адже застережне повідомлення та інструкцію для побудови передавача ми надсилаємо вже півроку.

У дверях з’явився Юрко в піжамі. Солом’яно-жовте волосся його було скуйовджене, як гороб’яче гніздо.

— Таточку, побудуйте ще один “Промінь” і пошліть їх шукати…

— Про це вже була мова… — сказав задумливо Заяц. — А чому це ти ще не спиш? Ану, хутко в ліжко!

Хлопець швидко причинив за собою двері.

— Хіба Юрко винний; що ти на нього гримаєш? — прошепотіла Заяцова. — А чому б, справді, так не зробити?

— Ти уявляєш собі все надто простим і легким, Ганочко! Як ти сподіваєшся знайти кого-небудь в нескінченному Всесвіті? Це ж тобі не братіславська Петржалка, а сонячна система! Та ще й не одна, а три зразу! Швидше знайдеш голку в копиці сіна… Але що, як сигнали туди зовсім не дійшли?.. Може, наші розрахунки помилкові.

— Я цього не допускаю! — заперечила Заяцова. — Адже підтримуєте ви з допомогою гравітації зв’язок з обсерваторіями на Місяці та експедицією на Марсі?!

— Це правда, але хіба можна порівнювати Марс і тризір’я Центавра, — засміявся він гірко. — До Центавра світло летить понад чотири роки, а в Марс замалим не влучиш каменем. А втім, коли поміркувати, наші розрахунки можна перевірити, побудувавши нову ракету. Піду в Академію, поговорю з Хотенковим…

— Зараз? — здивувалася дружина, помітивши, що чоловік взявся за портфель.

— Так, негайно. Думки все одно не дадуть мені спати.

Завіса біля входу одлетіла вбік, і до печери вбіг схвильований Северсон:

— В складі з’явилась небезпечна розколина! Ми повинні негайно дослідити склепіння.

Коли печеру було забезпечено підпорами і всі знову зібрались у “вітальні”, Молодінова рішуче сказала:

— Дослідницькі експедиції поки що відкладаються. Ми повинні негайно почати будівництво жилого будинку і нової атомної електростанції. Наші печери розташовано надто близько від вулкана. Найменший землетрус — і ми будемо поховані в них живцем.

Після хвилинного мовчання Навратіл подивився на присутніх:

— Виробляти будівельні матеріали штучно, в атомних лабораторіях, було б надто забарно. У нас лишається єдина можливість: використати устаткування, привезене з Землі, та матеріали, які нам дає тутешня природа. Від нашої кмітливості та знань залежить, як ці засоби використати найкраще…

— Я цілком переконана, що тут, в околицях, ми знайдемо вапняк, придатний для виробництва цементу, — сказала Молодінова. — Це завдання візьме на себе наша група. Ваша група, товаришу Навратіл, могла б тим часом дослідити рослинність, щоб з’ясувати, чи можливо використати квартянське дерево для обшивки. Сталі для залізобетону не бракуватиме.

Зразу ж після цієї короткої наради обидві групи вирушили на розвідку.

Група Навратіла повернулась досить швидко, але принесла не дуже втішну звістку: древесина квартянських дерев виявилась надто м’якою і вологою. Висихаючи, вона скручувалась і жолобилась; це було не винятком, а правилом, бо група дослідила не менш як сто видів рослин.

Групу Молодінової теж спіткала невдача. Будівельні матеріали знайшли у багатьох місцях, але місцевий вапняк і глини мали надто великий процент вуглекислої солі і зовсім непідходящі пропорції окисів кремнію та кальцію. Вони були такі засмічені домішками, що для виробництва цементу аж ніяк не годились.

— Ну що ж, доведеться мені обнародувати мою чудесну ідею! — бадьоро заявив Фратєв. — Якщо ми не можемо спорудити будівлю з бетону, — використаємо каміння.

— Я теж такої думки, — погодився Навратіл. — Але як його видобувати? У нас на Землі спеціальні машини вирізають будівельні блоки певних розмірів і форми просто зі скелі.

— У нас на Землі!.. — засміявся Фратєв. — У нас на Землі, мабуть, не сушили б мозок над цим! А тут — доводиться. Але коли ми трохи пильніше оглянемо “Промінь”, то, напевно, знайдемо досить частин, з яких можна скласти потрібну машину.

— Це все чудово, проте головного таки не вистачає — круглої пилки для каміння. Стривайте, але ж її можна зробити теж? Твердого металу в нас досить, інструмент є… Фратєв, ви — молодець!

— Я дуже радий, що нарешті моя талановитість дістає загальне визнання! — комічно набундючився той.

— На “Промінь” вирушимо одразу ж. Переведіть зореліт на дистанційне управління, а Чан-су візьміть сюди. Кожна пара робочих рук тепер буде потрібна тут.

“Ластівка” пропливла мимо кількох острівців, що поросли буйною рослинністю, і попрямувала до заплутаної дельти могутньої ріки.

— Жодного сліду будь-якої цивілізації, — дивувався Мак-Гарді. — Просто не віриться, що за сто кілометрів звідси живуть розумні створіння. Береги пустельні; здається, ніби тут ніколи не ступала нога людини.

— Мабуть, квартян річка не цікавить, — міркував Краус. — Вони мають крила і тому не потребують човнів.

— Звідки ти знаєш, що вони мають крила? Чи ти гадаєш, що у селищі, яке ми бачили, живуть оті літаючі мавпи? Сумніваюсь! Б’юсь об заклад, що мешканці селища — цілком інтелігентні створіння, мабуть, такі, як ми…

Краус єхидно посміхнувся:

— Якщо вони такі інтелігентні, як ти, Грубер, то красненько дякую!

Грубер уже хотів був відповісти, але несподівано зупинився. Мовчки показав рукою на правий берег і подав бінокль.

У Крауса від здивування очі полізли на лоб.

— Що трапилось? — запитав Мак-Гарді.

— Краще не питай, а натисни на педаль. Не хотів би я зустрітись з отими потворами віч-на-віч…

“Ластівка” помчала по річці так, що аж бризки полетіли на всі боки. Велетенських ящерів на березі це анітрохи не потривожило. Час від часу вони витягали свої довгі шиї і відкушували по кілька довгастих листків з високих кулястих дерев, що нагадували наші цикаси з вторинного періоду. Злякався тільки кругленький низький ящір з кількома гострими рогами на потворній голові. З войовничим виглядом він помчав просто на бронтозаврів. Ті відступили з дороги, але продовжували спокійно пастись.

— Вони досить сумирні, — зітхнувши з полегкістю, промовив Краус і повернув Груберу бінокль.

Річка почала швидко вужчати. З обох боків її стискували круті береги, а над ними здіймалися в небо гори з круглими верхів’ями. Після годинного плавання “Ластівка” спинилась у вузенькому проході перед небезпечними порогами.

— Ми, мабуть, біля брами царства справжніх квартян, — висловив припущення Краус. — В цій розколині добіса темно, увімкніть прожектори, щоб краще було видно дорогу. Цілком можливо, що на протилежному кінці проходу на нас чекає якась охорона.

“Ластівка” пішла вперед на мінімальній швидкості. Фантастичні тіні, які малювали прожектори на хвилястих кам’яних стінах, ще посилювали нервозність втікачів.

— Не завадило б трохи хильнути для хоробрості! — зітхнув Мак-Гарді. — Нерви не витримують…

Краус зважив на руці рушницю і кілька разів клацнув запобіжником.

— Спокій і розсудливість! Тепер уже, хлопче, на жаль, не можна послати за себе в вогонь кого-небудь іншого. Сьогодні все залежить виключно від нас самих.

— Краще вже не патякай! — крикнув Мак-Гарді. — Ти нагадуєш мені людину, яка йде вночі лісом і розмовляє голосно, щоб заглушити свій страх.

Краус люто зиркнув на нього, але промовчав.

Нарешті гори розступились, і в прохід зазирнуло проміння оранжевого сонця. Гладінь води спалахнула, немов ріка перетворилась на потік розплавленого золота. Біля підніжжя гір повзла легенька імла. До берегів знову під ступили джунглі. В них копошились всілякі звірята, а над деревами літали ширококрилі велетенські птахи,

— Зупинись на хвилинку, щоб можна було роздивитись! — владно наказав Краус.

Мак-Гарді вимкнув двигун і злякано обернувся:

— Ти помітив щось підозріле?

— Гадаю, що треба послати тебе назад, до матусі. Схаменись, чоловіче! — розгнівався Краус.

— Тільки своєю хоробрістю надто не козирись! — втрутився в розмову Грубер. — Ми тут надто вже під ударом. З берега нас, певно, тримають на мушці. Я хотів би відчути твердий грунт під ногами.

Краус з хвилину міряв його зневажливим поглядом:

— Можливо, ти правий!.. Але я не люблю боягузів, — сказав він більш сумирним голосом, щоб виправдати себе. — Мак-Гарді, заверни, будь ласка, до правого берега. Я огляну його сам. А ви тим часом будьте напоготові. Повернусь швидко.

Він вискочив просто на вогкий пісок і почав обережно просуватись вперед, до заростей.

Біля першого ж куща Краус сполохав чудного птаха, який огидно засвистів і піднявся вгору. У відповідь на його застережний сигнал чкурнули врозтіч численні звірята; гілки з величезним листям загойдалися під тілами дивовижних плазунів. За мить все знову замовкло.

— Людей тут, мабуть, немає, — сказав сам до себе Краус. — Принаймні ніщо не свідчить про них, та й звірі були зовсім спокійні.

Зробивши кілька кроків, він нерішуче зупинився. Обіперся спиною об товстий лускатий стовбур високого дерева, щоб мати захисток ззаду, і уважно оглянув кущі перед собою та плетиво гілок над головою.

На одному з кущів його увагу привернули довгасті плоди, які дуже скидалися на наші банани. Їх світло-жовтий колір різко відрізнявся від зелені листя. Краус зірвав один.

— Справді, це банан! — зрадів він, знімаючи жовту шкірку. — А який чудесний, м’який! Мабуть, уже достиг…

Він хотів уже вп’ястися зубами в пахучу м’якоть, але затримав банан біля рота. А що, коли він отруйний? Адже зростав у зовсім іншому середовищі…

Але спокуса була надто велика: скільки років не доводилось бачити свіжих фруктів!

Краус відкусив маленький шматочок і обережно перекидав його на язиці. Смак і запах справді нагадували банан. Про небезпеку він більше не думав.

— Чого це він там так довго? Чи не трапилось з ним чого? — стурбувався Грубер: минуло півгодини, а Краус все ще не повертався.

— Я теж цього побоююсь, — озвався і Мак-Гарді. — Побіжи-но за ним, подивись. Якщо побачиш щось підозріле, — стріляй. Тоді й я поспішу на допомогу.

Тільки-но Грубер зайшов до лісу, як почув голос, що лунав із заростей.

“Краус… З ким це він там розмовляє?” Грубер зупинився, нашорошив вуха. Тепер уже було чути краще.

— …Так що, золотенькі, золотоголовенькі, — як я вам подобаюсь? Ну, тільки не соромтесь, квартянчики! Адже я вам нічого не зроблю. Я не такий злий, як це про мене дехто думає. Ось побачите, що ми будемо добрими друзями… Так, так! Ви будете працювати, а я буду вам радити… А отим двом, що зараз ловлять гав на “Ластівці”, — тим ви не дуже вірте!..

Грубер схопився за голову і помчав до літака.

— Краус розмовляє з квартянами! — вигукнув він до Мак-Гарді.

— З квартянами?.. Де?.. Як?!

Грубер мовчки показав на джунглі. Обидва вже хотіли бігти туди, коли це з’явився Краус. Він ішов важко, нетвердою рукою притримувався за гілки та листя. До грудей притискував кілька в’язок жовтих бананів.

— Хелло, друзі, гей! — вигукнув він хриплим голосом. Мак-Гарді з Грубером побігли йому назустріч і взяли під пахви.

— Ну й набрався ти! Де взяв горілку? — розпитував його Мак-Гарді.

— А де ти взяв оці банани? — здивувався Грубер. Краус описав рукою криву лінію і каламутними очима примружився на спільників:

— Це все — квартяни, золоті хлоп’ята! Ми випили, закусили… Візьміть собі теж, — ткнув він в’язку бананів Груберу. — А… вам… посилають вам привітання!

— Привітання? А де ж вони самі? — недовірливо похитав головою Мак-Гарді.

— Там… ген… — махнув рукою Краус, сів на пісок і одразу ж заснув.

Його перенесли до літака і поклали на підлогу.

— Зроби йому аналіз крові, коли б він, бува, не отруївся! — сказав Мак-Гарді.

Результат дослідження був надзвичайним: в крові Крауса виявився великий процент алкоголю.

— Нічого не розумію! — знизав плечима Мак-Гарді. — Не віриться, щоб квартяни при першій зустрічі дали йому горілки! Але все-таки де ж він її взяв?

— А чому ти не віриш? Цілком можливо, що за нами стежать вже давно, а на нього чекали в джунглях, щоб напоїти…

— Почекаємо, поки прочумається, — може, потім нам розповість більше. П’яному чого тільки не приверзеться! Але якщо він таки зустрів квартян і вони й справді гостинні люди, — можемо їх не дуже боятись. Що скоріше потрапимо до їхнього селища, то краще.

“Ластівка” знову рушила в путь. Ріка повертала то ліворуч, то праворуч. Високі гори, повз які втікачі пропливали раніше, губились у сріблястому тумані над обрієм. Широко й далеко простягалась неозора долина. Праліс на правому березі рідшав, поки нарешті не перетворився на степ з окремими кущами та уламками скель.

Грубер облупив банан і вже відкрив був рот, щоб вкусити, як раптом Мак-Гарді зупинив його:

— Не їж! Хіба ти знаєш — може, це якась отрута? — Краус їх їв. Поглянь — в оцій в’язці кількох бананів не вистачає. А я не бачив свіжих фруктів мало не десять років. Візьми й ти.

— Як собі хочеш! — одрубав Мак-Гарді. — Але коли тобі буде погано, не бігай за мною. І не забувай, що ти — спостерігач на “Ластівці”.

Грубер швидко підніс до очей бінокль і з повним ротом сказав:

— Банани чудесні й апетитні, як горілка. У мене таке враження, що Краус… так, так!.. Сп’янів саме від цих бананів! А квартян він просто вигадав. І мені це вже лізе в голову… Бачу перед собою квартянське селище…

— Ви обидва збожеволіли! Казав я тобі, щоб ти цих бананів не їв! — Мак-Гарді вирвав у нього з рук бінокль і скерував на затоку, до якої вони наближались.

У полі зору справді з’явились будови квартян.

Мак-Гарді повернув “Ластівку” на дев’яносто градусів, швидко попрямував до лівого берега. Річка в цих місцях утворювала два крутих повороти, щось ніби латинське “S”. Загадкове селище розташувалось посеред півострова, який утворювала верхня частина закруту.

Лівий берег і вся нижча частина півострова поросли джунглями, так що селище незабаром знову зникло з поля зору втікачів.

“Ластівка” ткнулась у пісок. Над її крилами звисали широкі крони химерних дерев.

Мак-Гарді довго озирався на всі боки. Не помітивши нічого підозрілого, відчинив дверцята літака і вийшов на берег.

— Іди сюди, та годі вже тобі їсти ті банани! — сказав він роздратовано.

— Чи не можна трохи ввічливіше, колего! — буркнув Грубер, не рухаючись з місця.

Мак-Гарді сів на гілку, яку звалив на землю вітер. Прислухався.

В цю мить Грубер почав голосно співати. У Мак-Гарді вся кров ударила в голову. Він зламав з гілки, на якій сидів, міцний сухий дрючок і побіг до літака. Розмахнувся. Ударив. Грубер безсило впав на підлогу, ані писнувши.

Переляканий Мак-Гарді кинув геть палицю і почав термосити Крауса, але той і не поворухнувся. Не допоміг навіть холодний душ: п’яний Краус продовжував лежати нерухомо, — так само, як і Грубер.

Тим часом оранжеве сонце зайшло. Хилилося до обрію й жовте. Тільки кривава Проксіма сяяла просто над головою.

Над пустельним степом з’явились хмари. Спочатку — кілька білих баранців, потім — купи, а слідом за ними загрозливо поповзли по небу цілі темні вали.

Літак почало розхитувати вітром.

Мак-Гарді швидко припнув “Ластівку” до стовбурів, щоб її не спіткала під час бурі така ж доля, як у першу ніч після приземлення, і сів на березі.

Різкі удари вітру пробудили Крауса. Він зляканим поглядом обвів кабіну, побачив на підлозі Грубера.

— Що це таке? Де ми? Що сталось? Ніхто не відповів йому.

Краус швидко встав і вибіг з літака. На березі його зустрів в’їдливим сміхом Мак-Гарді:

— Очуняли вже, пане? А що поробляють ваші квартяни?.. Чи не покликали вони нас на вечерю та на нічліг? Як бачиш, наближається буря.

— Які квартяни? Що це ти мелеш?

— Але ж ти запевняв, що розмовляв з квартянами. Чим вони тебе так напоїли?

— Нічого не знаю! — підозріливо глянув на Мак-Гарді Краус. — Що трапилось? Чому Грубер непритомний?

— Обпився так само, як і ти, бананами, які тобі дали квартяни.

— Мені здається, що п’яний — ти! Стривай, однак… Я таки щось пригадую… Банани я справді їв.

— Зараз нема часу згадувати — поглянь на небо! Ми повинні десь тут знайти безпечне пристановище. І завітаємо також до селища. Воно недалеко звідси.

— Селище квартян?!

— Ну, то й що? У нас є зброя.

— А у них — голі руки, так? — єхидно посміхнувся Краус. — Ну, нічого. Мені подобається, що ти нарешті заговорив сміливіше! Ходімо!

Вітер посилювався. Він розгойдував крони дерев, свистів і скиглив, аж у втікачів по спині перебігали мурашки. Часом на землю з тріском обрушувалась величезна гілка.

Зупинившись якраз проти селища, Краус і Мак-Гарді здивовано поглядали на високі піраміди, які здіймалися вгору на протилежному березі. Великі кулі, прикріплені до їхніх вершин, як дзеркала, відбивали червоні блискавки, що спалахували в хмарах. Хоч уже зовсім посутеніло, в селищі не засвітилося жодного вогника.

Краус виліз на дерево, щоб краще бачити, і уважно розглядав дивні будови в бінокль. Найбільш його зацікавили високі конструкції, укріплені на великій блискучій півкулі, — щось схоже на щогли, обкручені широкими металевими спіралями. Всього їх було чотири. Тільки одна з них стояла перпендикулярно до землі, а інші були нахилені в різних напрямках.

В ту мить, коли оранжеве сонце зайшло за обрій, одна з блискучих спіралей засяяла зеленим світлом.

— Ти бачив? — спитав його знизу Мак-Гарді.

— Так, бачив, але людей досі не помітив.

— В таку погоду це й не дивно, — закричав Мак-Гарді крізь шум бурі. — Дивись, яка там злива!

— Швидко одягнемо скафандри, бо промокнемо до кісток! — Краус спустився 3 дерева. Вони рушили назад, — нього разу не через джунглі, а понад річкою.

Літак гойдало на бурхливих хвилях, а Грубер, який вже прочумався, бігав без скафандра берегом. Побачивши друзів, він помчав їм назустріч:

— Чому ви мене покинули?

— Радій з того, що ми не набрались так, як ти! — сердито сказав Мак-Гарді. — Ми ходили дивитись на селище.

— Ну, і…?

— Вранці оглянемо краще. А тепер заліземо в скафандрах куди-небудь між міцних стовбурів і якось перебудемо до світанку.

На ранок буря вщухла. Літак лежав у піску на березі, засипаний листям і гілками. Краус швидко перевірив двигуни: все гаразд, тільки трохи пошкоджено елерони.

— Це дрібниця, за хвилину полагодимо. Я боявся, що після бурі буде гірше, — сказав він з полегкістю. — Ходімо до селища. Може, нам нарешті пощастить, і ми зустрінемо кого-небудь.

На варті біля літака лишився Мак-Гарді. На розвідку пішли Грубер і Краус.

Глянувши з горба на селище, Краус здивувався:

— Дивно… Сьогодні спіральні конструкції нахилені зовсім інакше, ніж учора. Добре, що я запам’ятав їх положення.

— Після такої бурі ти ще дивуєшся з цього?

— Буря не має до цього ніякого відношення, — заперечив Краус — Під час бурі я стежив за спіралями; вони навіть не похитнулись. Мабуть, їх повернули квартяни… Що це за штуки, як ти гадаєш?

— Мене це не цікавить. Я б краще подивився на тутешніх мешканців, щоб знати, з ким маю честь…

— Вони прокидаються, мабуть, пізніше. Почекаємо… Чекали годину, дві, три — аж до полудня.

— Ані мишеня там не поворухнулось за цей час! — сказав Грубер.

Краус заперечливо похитав головою:

— Помиляєшся. Ти навіть не помітив, що конструкції знову повернулись. У мене таке враження, що це якісь збирачі сонячної енергії. Подивись: оця перша, що найближча до нас, скерована точно на найбільше сонце, а друга — на оранжеве…

— Справді! Я на це не звернув уваги. Ота, третя скерована просто до обрію, звідки якраз з’являється Проксіма, — вигукнув Грубер.

Краус затиснув йому рота долонею:

— Тс-с! Тихше! Адже криком ми можемо накликати біду.

— Кого ти боїшся? — здивувався Грубер. — Всі поховались, як польові миші в нори.

— Хто його зна. Можливо, саме в цю мить за нами хтось стежить, — хоча б у підзорну трубу.

Грубер затремтів, але, глянувши на загадкові будови без вікон, одразу ж заспокоївся:

— Тоді квартяни повинні були б мати рентгенівські очі.

— А що, коли вони мають такі очі? Як ми це можемо знати, не бачивши їх?.. А що, як вони спостерігають нас з отих блискучих куль? Або можливо, вони невидимі…

— Невидимі? Ти це говориш серйозно?

— А чом би й ні? Життя виявляється в найрізноманітніших формах.

— Послухай, чи не наївся ти знову бананів?

— Не бійся, я тверезий, як риба. А які па вигляд квартяни — покаже час. Кілька днів будемо стежити за селищем, і якщо нікого не побачимо, я почну вірити, що тут живуть невидимі люди. Хтось же повинен керувати цими конструкціями; хтось їх побудував. Не виросли ж вони з землі, як кульбаба?

— А може, все селище керується на відстані… Можливо. А втім, переконаємось в цьому, коли побуваємо там.

— Зачекай! Мені ось що спало на думку: а чи не можуть бути квартяни мікроскопічно малими?

— Філософствування тут не допоможе. Зараз ми повинні якнайшвидше повернутись на “Ластівку”. Приблизно через півгодини наші колеги почнуть передачу для людей Землі. Мене цікавить, що сьогодні нового у підземному житлі.

Розділ XIII НЕБЕЗПЕЧНИЙ СУСІДА

“Стріла” прибула до “Променя”.

Чан-су вийшов назустріч Фратєву. Він був підкреслено серйозний: його чоло перетинали три різкі зморшки, незмінна посмішка зникла.

— Я щойно хотів викликати Навратіла, бо піймав з Землі дуже важливе повідомлення… Страшне! — сказав він скрушно. — Всесвітня Академія наук надсилає нам його вже кілька тижнів з допомогою гравітаційного передавача. Прочитайте! — простягнув він Фратєву аркуш паперу і тремтячою рукою провів по своєму чорному волоссю.

— Астрогравіметр працює?! Це надзвичайно!.. Нарешті зв’язок з Землею!.. — зрадів Фратєв. Але вже після першої прочитаної фрази його піднесення змінилося пригніченістю. — А чи це не помилка? Чи можливо це взагалі?.. — він почав читати знову. — “Мак-Гарді і Грубер — злочинці…”…Сто чортів! Уміли прикидатись!.. А хто ж може бути отой третій?

— Звідки я можу знати? — гірко посміхнувся Чан-су. — Можливо, я…

— Або я… Кляте братство негідників!

Фратєв нахилився до круглого віконця і задивився на гігантську кулю — на Кварту, що нерухомо висіла на зоряному килимі неба.

Чан-су став поруч нього, схвильовано забарабанив пальцями по шибці:

— За астрогравіметром весь час наглядав Мак-Гарді. Цілком можливо, що він прочитав повідомлення Академії і разом з двома іншими “братами” завбачливо втік під тим приводом, що їде нібито вивчати ріку Надію.

— Ви праві, це цілком можливо. Але я скоріше припустив би, що “Ластівка” потонула десь у трясовині під водоспадом. Кола б ви бачили той підступний край!.. Природа їх покарала за нас. Але це, однак, означає, що отим третім був Краус. Пригадую, що взяти участь у дослідницькій експедиції по Надії виявив згоду Мак-Гарді, а зразу ж за ним Краус, який потім висунув Грубера. — В такому разі моє. припущення вірне. Злочинці втекли і ховаються десь на Кварті. Місця для них там досить, адже планету ми ще не знаємо. Я зараз повідомлю про це Навратіла і Молодінову, хай вони вирішують, що робити. А ви тим часом подивіться на контрольним запис астро-гравіметра, я його ще не весь проглянув. Можливо, на стрічці знайдете ще й інші важливі повідомлення…

Фратєв пішов до обсерваторії і почав повільно перемотувати контрольну стрічку. Риска… крапка… риска… риска…

— “Увага, увага!..” — знову і знову повторювалось повідомлення.

І тільки після десятого повідомлення Фратєв наткнувся на інший текст:

— “…Чекаємо на швидку відповідь. Передаємо вам настанову, як побудувати передавач, що працюватиме за принципом використання гравітаційного поля…”

Фратєв швидко витягнув з кишені блокнот і почав переписувати…

— Знайшов що-небудь? — запитав Мак-Гарді Крауса, який причалив гумовим човном до берега.

— Куди не глянь — нічого нема! — розчаровано відповів Краус. — Рівнина, рівнина, скрізь сама рівнина. Мабуть, треба повернутися в гори, бо доброго притулку тут, видно, не знайдеш. А де Грубер? Ще не повернувся?

— Ні. Я сам нетерпляче па нього чекаю. Казав, що тільки огляне джунглі в найближчих околицях. Сподіваюсь, що з ним нічого не скоїлося. Пострілів не було чути, а, настільки я його знаю, він стріляв би, мов шалений, при першому ж натяку на небезпеку.

Не встиг він це промовити, як із заростей прожогом вискочив Грубер. Обидва чоловіки злякано озирнулись.

— Нещастя, нещастя! В селищі “невидимих” — ящери! Велетенські! — Він похитнувся й упав на мілину; його вирячені очі гарячково блищали. — Швидше звільняйте “Ластівку”!

Через кілька секунд всі троє вже сиділи в кабіні, і літак мчав річкою.

— Тримайся лівого берега, щоб нас не побачили із селища! — радив засапаний Мак-Гарді Краусу.

— Піднімись краще в повітря, ящери лізуть за нами… І перед нами вони також, — бурмотів Грубер.

Де? — здригнувся Краус — Де ти бачиш ящерів, покажи! Ану, поглянь, що в нього в сумці, — кинув він головою до Мак-Гарді і зменшив швидкість. — Підозрюю, що він знову напився.

Мак-Гарді схилився над Грубером:

— П’яний як чіп. Чуєш, як тхне?

— Сядь на моє місце, — попросив його Краус. Повільно підвівся з крісла й випростався. — Я розрахуюсь з ним сам. Отже, наш товаришочок потай ходить по банани… — Він різко штовхнув Грубера. — Скільки ти їх з’їв? Говори, бо тямитимеш мене до нових віників!

— Тільки два-три… То нічого, дрібниці… Повір мені, ради бога, що тут є ящери…

Краус почервонів від гніву і звалив п’яничку на підлогу:

— Пити не будемо — ясно? Принаймні поки що. Ані ковтка!.. Ми зрозуміли один одного — правда?

Мак-Гарді мовчки кивнув.

“Ластівка” наближалась до гірського пасма. Недалеко від вузької ущелини в річку впадав струмок.

— Цим струмком зручно забратись у гори, — сказав Мак-Гарді. — А там уже щось знайдемо.

— Спершу пройдемо човном, — рішуче сказав Краус. — Можливо, тут не досить глибоко, коли б “Ластівка” не застряла.

Причалили літаком до берега, припнули “Ластівку” кількома тросами до найтовстіших дерев. Грубера зв’язали, щоб не накоїв чого під п’яну руч; літак старанно замкнули й вирушили в дорогу.

Мак-Гарді веслував, а Краус з рушницею в руках уважно розглядав місцевість. Обабіч струмка залягали джунглі, які для мандрівників стали вже звичними. З хащів подекуди сяяли світлі плоди, про які повідомляла група Молодінової з Долини вогнів. Переплутані ліани, водорості та повалені дерева перешкоджали рухові так, що втікачі, стомлюючись, повинні були часто змінювати один одного на веслах.

— От досада! Як це я дав маху! — бідкався спітнілий Краус — Підвісний мотор забув на складі. Ми могли б їхати, як пани, тільки б бризки летіли на всі боки… Ех… Не можу спокійно згадувати про це! — ударив він кулаком по борту гумового човна.

Джунглі увесь час рідшали, аж доки змінились низьким чагарником. Долина ріки несподівано розширилась. Втікачі досягли місцевості, яка нагадувала болота пермського періоду. Рослини тут мали зовсім інший вигляд, аніж у джунглях. Переважали два види: високі стрункі дерева з лускатою корою і язикоподібним листям жовто-зеленого кольору і густі кущі з неміцними стовбурами і правильними віялами вузького приплюснутого листя, як у наших хвощів.

Велике жовте сонце неприємно припікало. Оранжеве наближалось до обрію, — якраз у тому місці, куди прямував човен з двома втікачами.

Щоб яскраве проміння не сліпило очей, Краус надів великі темні окуляри, а Мак-Гарді прикривав очі рукою. Пильними поглядами оглядали вони місцевість перед собою.

Раптом вода поблизу човна вкрилася брижами. Мак-Гарді енергійним рухом весел зупинив човен, напружено вдивляючись у воду.

— Крокодил! — вигукнув Краус, коли над водою з’явилась широка плеската голова з роззявленою пащею.

Критолобець дивовижної форми був вражений несподіваною зустріччю так само, як і мандрівники. Він прудко рвонувся вперед і зник. Тільки скаламучена вода та інколи плюскіт хвоста показували, куди він пливе. Він тікав до поваленого стовбура, на якому вигрівався ще один, щонайменше метрів зо два завдовжки, ящір.

Над болотом пролунав барабанний дріб рушниць. Підстрелений плазун широко роззявив пащу, озброєну дрібними зуба’ми, повільно зсунувся з стовбура у воду, випинаючи жовте черево з фіолетовими плямами.

Над заростями хвощів закружляло кілька довгоногих птахів з міцними дзьобами. Тоскно каркаючи, вони зникли з очей.

— Греби швидше, час уже вибратись з цього проклятого болота! — похмуро сказав Краус. — В горах буде безпечніше.

Пропливли кілька великих поворотів, а болото все не кінчалось. Здавалося, гори безперервно відступають і звільняють місце безмежним болотам. Навіть вітер не сприяв подорожнім. Він непомітно змінив напрям і тепер різко дув просто в обличчя, засипаючи очі піском з нагір’я. Велике жовте сонце згасло, все небо вкрили багряні хмари — передвісники негоди.

Нарешті перед очима знесилених втікачів з’явилось гирло улоговини, його фантастичні хвилясті стіни в тьмяному багряному освітленні справили на Крауса і Мак-Гарді гнітюче враження; їм мимохіть здавалось, ніби вони запливли в бурхливе море, яке за знаком чарівної палички враз закам’яніло. В каньйоні вітер ущух, зате ще з більшою силою завивав угорі, в розколинах і складках лавових потоків.

Що ближче під’їжджали втікачі до гір, то дикішим ставав каньйон. То тут, то там звисали широкі каскади закам’янілої лави, утворюючи дугоподібні містки над струмком.

Перед одним з таких містків човен зупинився.

— Тут цілковитий штиль, а місця вистачить і для “Ластівки”, — сказав Краус. — Тут їй не заподіє шкоди і найсильніша буря. На сьогоднішню ніч переправимо її сюди, а завтра буде видно.

Мак-Гарді мовчки витягнув з кишені шнур з маленькою свинцевою гирею, опустив її на дно.

— Глибина понад три метри, цього вистачило б навіть для “Променя”, — сказав він з полегкістю. — Однак треба ще виміряти глибину болота.

— Виміряємо, повертаючись, коли вщухне вітер.

Від різкого удару в стінку літака Грубер опритомнів.

З хвилину він тупо дивився перед собою. Потім відчув пекучий біль у кінцівках.

“Чи не зламав я часом руки й ноги?” Грубер спробував підвестись і тільки тепер усвідомив, що зв’язаний. Він безпорадно перевалився з боку на бік, злякано озирнувся. Кабіна літака тонула в багряному присмерку. В ній не було нікого.

— Краус!.. Мак-Гарді!.. — розпачливо закричав Грубер. — Мак-Гарді, Краус!

Ні звуку. Тільки внизу під літаком плюскотіли хвилі між поплавками та здалеку долітало завивання вітру.

Зв’язаний несамовито рвонувся і притиснув вухо до стіни.

“Йде дощ…” — подумав він збентежено, почувши монотонний шум. Сковзнув поглядом по протилежному вікну. На склі не було жодної краплинки. Тільки криваве небо загрозливо зазирало до кабіни.

— Краус, Мак-Гарді, де ви?.. — з жахом вирвалося в нього. — Чому втекли?.. Невже ви хочете, щоб я тут загинув, як звірина?

Грубер напружив усі свої сили, щоо розірвати пута. Та вони тільки ще глибше врізались йому в тіло.

— Мерзотники!.. Негідники!. — кричав він, качаючись по підлозі.

Тільки наштовхнувшись головою на ніжку крісла, Грубер опам’ятався. Потроху почав усвідомлювати, що шаленством нічого не вдієш.

Грубер довго лежав нерухомо, набираючись сили. Потім обережно обмацав мотузки на колінах. Вони були не так туго затягнуті, як здавалось, і досить легко зсунулись униз. Таким же чином вдалося звільнити й руки.

Кінцівки так затерпли, що Грубер насилу доповз до крісла пілота.

— Заховали й важіль управління, щоб я не міг рушити з місця! — прохрипів він, глянувши на пульт. — Зраджу їх, зраджу! Все про них скажу, все!

Тремтячою рукою Грубер увімкнув радіостанцію, настроїв її на частоту, що використовувалась для зв’язку між групами. Клацнув тумблером приймача, щоб перевірити настройку.

— …Ваша правда, товаришу Навратіл, — почувся знайомий баритон Фратєва. — Загалом це не так уже й погано. Люлька, правда, чадить таки добренько, але небезпека нам поки що не загрожує. Важко вгадати, чи вулкан згасає, чи відпочиває між вибухами. Хвилину тому ми вдало приземлились поблизу кратера. Розжареної лави нема й сліду; в розколинах видно тільки язики полум’я та пасма диму. Грунт під ногами спокійний. Вибуху поки що боятись нема чого.

— Спробуйте встановити, скільки часу минуло від останнього вибуху, — попросив Навратіл.

— Я вже це зробив. Лавовий потік старіший, аніж долина під сопкою, бо звисає над западиною у схилі. Те, що вибух вулкана стався досить давно, підтверджує також вивітрення твердої лави біля кратера.

— Цим ви мене не дуже втішили. Згадайте про Везувій. Його теж вважали згаслим. І що довше тривав період його спокою, то сильніший був потім вибух.

— Ну, що ж — то скажемо, що нашим сусідою є брат підступного Везувія. Але навіть і в такому разі поки що можемо бути спокійні. Наскільки я знаю, Везувій попереджає про майбутній вибух землетрусом, а грунт під нашими ногами ані ворухнеться… Не можу поручитись, але переконаний, що наша Люлька тільки-тільки прокидається від сну, щоб трішечки затягнутись і пустити димку…

— Обережність ніколи не завадить, — відповів Навратіл. — Вулкани мають свої примхи, можливо, й Люлька готує нам сюрприз. Звірятись на вулкан не варто… В якому напрямку кратер найбільше відкритий? Я побоююсь грязевих потоків: вони течуть швидше і тому небезпечніші за лавоЕІ. Я не хотів би, щоб наше селище на Накритому столі перетворилось на другу Помпею.

— Хвилиночку, зараз подивлюсь…

Запала пауза, — в динаміку чулось лише гудіння мотора вертольота, — але ось знову заговорив Фратєв:

— Зараз ми просто над кратером. Його можна добре оглянути, бо вітер жене дим убік… Гирло має близько двадцяти п яти метрів у діаметрі. Кратер скеровано… П’ять пострілів по гавах! — просто до нашого підземного житла!

— Ось вам і сюрприз номер один!.. Огляньте, прошу, протилежний схил, чи немає там паразитарних кратерів?

Приймач замовк.

Грубер зловтішно посміхався. Небезпека, що загрожувала вченим, вплинула на нього, як цілющий бальзам.

“Не один я вскочив у халепу, їм теж капає за шию! — втішав він себе. — Хай їм грець! Коли я мушу гинути, — хай гинуть всі! Хай уся Кварта разом з Землею, з усім Всесвітом розпадуться на атоми!”

Його відірвав від думок голос Фратєва:

— На північно-західному схилі вулкана є два другорядні кратери. Однак, здається, вони забиті. Дим з них не виходить.

— Дякую. Цього досить. Біля головного кратера прилаштуйте сейсмограф з передавачем і повертайтесь. Треба якнайшвидше братись до гравітаційного передавача. Ви ж уявляєте, як нетерпляче ждуть на Землі нашої відповіді.

— Дозвольте ще одне запитання, товаришу Навратіл. Який ухвалили вирок отим трьом мерзенним “братчикам”?

Грубер широко відкрив повні жаху очі й затремтів усім тілом. А розмова невблаганно продовжувалась. Приймач несхибно відтворював спокійний голос академіка Навратіла:

— Ми вирішили покінчити з ними. Тільки зачекаємо, поки наш присуд затвердить Всесвітня Академія. Шкодити нам злочинці все одно не зможуть, а на розшук зараз нема часу…

— Отже, по багатьох роках знову кара на горло… Але це справедливо. Як інакше карати зраду всього людства?.. — Фратєв помовчав, а потім сказав уже іншим тоном: — Коли я отак дивлюсь на нашого оповитого димом сусіда, мені на думку спадає ще одне запитання: чи не зробили б ми розумніше, якби для майбутнього житла знайшли краще місце, ніж Накритий стіл? Вулкан ніколи не можна вважати хорошим компаньйоном.

— Ми це питання обміркували, але кінець кінцем прийшли до висновку, що краще місце навряд чи знайдемо. Годину тому Свозилова повідомила, що на узбережжі сусіднього континенту несподівано з’явився довгий ланцюг вулканів. Вони виростають з катастрофічною швидкістю, — “Стріла” ледве-ледве уникла лиха… Мабуть, Кварта переживає зараз період великих геологічних зрушень. Розташовуйся хоч у райському садку — все одно прокинешся на вершині вулкана, — спробував пожартувати академік. — Сьогоднішня ніч буде нам великою наукою: в підземному житлі залишатись більше не можна. Шукати іншого місця не варто. Оселимось просто на Накритому столі, а… Пробачте, мене викликає Свозилова. Про все інше поговоримо вдома. Вимикаю…

Приймач замовк. У тоскній тиші тільки моторошно завивав вітер, та у шибки стукав піщаний дощ. Літак гойдався, як легенький човник на розбурханих хвилях прибою.

Грубер схопився за шию:

— Покінчимо… Кара на горло… — шепотів він, як божевільний. Насилу видрався на крісло пілота, посмикав за бездіяльні важельки.

Безпорадно схилився на спинку крісла, заплющив очі.

— Банани! — згадав він раптом.

Незважаючи на нестерпний біль у затерплих ногах, Грубер поплентався до сумки, виловив з неї два довгастих плоди. Вп’явся в них зубами, не знімаючи шкірки. З шлунка по усіх судинах розлилося приємне тепло.

Взяв ще два плоди, пожадливо проковтнув.

Підлога під ним захиталась і непомітно перетворилась на гойдалку, яка хиталась туди й сюди у теплому весняному повітрі. Після п’ятого плоду це була вже не гойдалка, а барвисто розмальована карусель, яка заносила п’яничку аж під хмари. Він ввижався сам собі могутнім велетнем, який повинен схиляти голову, щоб не зачепитись за зорі. йому здавалося, ніби він має таку силу, що одним натиском пальця може розчавити цілу армію зразу.

— Ви, пігмеї! Ви… Ви… хотіли мене судити? — зареготав він сміхом божевільного. — Я розмету вас, як мурашок!

Грубер підвівся, щоб здійснити свою погрозу, але алкоголь вирішив інакше. Не зробивши й кроку, жалюгідний п’яничка упав, як підтятий. Одразу ж забув про погрози, випростав руки і почав співати. Не почув навіть, що замок у дверях кілька разів клацнув і до кабіни ввійшли Краус і Мак-Гарді.

— Погано ми його зв’язали, він знову напився, — плюнув Краус, одвертаючись від п’яного.

Розділ XIV ДОПОМОЖІТЬ РОБІНЗОНАМ ВСЕСВІТУ!

Академіка Хотенкова ще змолоду захопила проблема, яка позбавляла сну багатьох майстрів і учених, — таємниця страдіварок — скрипок, виготовлених славнозвісним Страдіваріусом.

Чого у страдіварок такий надзвичайний звук? Чим пояснити те, що жодна скрипка їх досі не перевершила?.. Ці питання дуже хвилювали молодого студента. Він часто відвідував Московську консерваторію, де заслухувався мелодійними тонами чудесних скрипок, і вирішив будь-що розкрити таємницю, навіть коли доведеться віддати дослідженню увесь свій вільний час.

Захистивши дипломний проект, Хотенков з запалом узявся за розв’язання цієї проблеми. Озброєний найточнішими інструментами, він дослідив понад сто скрипок — вимірював, розглядав їх під мікроскопом, складав хитромудрі таблиці. Однак незабаром його, як здібного інженера, Академія послала на будапештський завод “Астронавт”, де виготовлялись міжпланетні літаки. Для страдіварок лишалось усе менше й менше часу. Пізніше, коли Хотенков був обраний академіком, про таємничі скрипки довелося забути.

А втім, не назавжди. Коли його обрали головою астронавтичної секції Всесвітньої Академії і він приймав дослідницький заклад, його попередник, між іншим, згадав, що серйозно цікавиться скрипками Страдіваріуса. Вони потоваришували. Хотенков узяв з музею дорогоцінний інструмент. Але що далі, то частіше траплялось так, що, приготувавши прилади для дослідження, він забував про них і перетворювався на музиканта.

Так і в той знаменний переддень великих подій він стояв біля відчиненого вікна просторого кабінету і грав.

У солодкі мрії врізався голосний стукіт у двері. Хотенков з жалем поклав скрипку і пішов назустріч несподіваному гостеві.

На порозі стояв невисокий кремезний чоловік з широким обличчям.

— Доктор Заяц?! — вигукнув з подивом академік. — Яким вітром?

— Відгукнулись!.. Живі!

— Хто? — не зрозумів Хотенков.

— Наші. Живуть на планеті Кварті в сузір’ї Альфа Центавра А.

Хотенков щиро обняв Заяца, міцно потиснув йому руку:

— Отже, ви таки перемогли. Вітаю!

— Переміг, якщо можна так сказати. Але… — Заяц помовчав. — “Промінь” вийшов з ладу.

— Що ви кажете?! Як же це трапилось?

— Його пошкодив метеорит. “Промінь” тепер править за спостережний пункт і станцію зв’язку з Землею… Злочинці втекли і ховаються десь на планеті.

— Отже, Навратіл таки побудував гравітаційний передавач… — задумливо сказав академік.

Доктор Заяц мовчки кивнув, поклав на стіл кілька густо списаних аркушів:

— Це точний текст першого повідомлення, яке прийняв наш астрогравіметр на Петржалці.

Академік швидко перебіг очима рядки повідомлення:

— Зазнали аварії в незнайомому закутку Всесвіту, за мільярди кілометрів від своєї домівки… — прошепотів він після тривалої мовчанки. — А на довершення всього — небезпечні злочинці за спиною… Жахливо!

Заяц підійшов до відеофону і набрав номер.

— Зачекайте, — попросив Хотенков. — Перш ніж передамо повідомлення президії, я хочу прослухати все.

— “…Не турбуйтесь про нас, ми всі живі й здорові… — читав доктор Заяц. — Ми твердо переконані, що нам удасться побудувати примітивну ливарню, в якій виготовимо пошкоджені частини “Променя”. Поки що будуємо нове житло, бо печера, в якій живемо зараз, загрожує обвалом. Будинок поставимо з граніту, якого тут цілком досить. Вчора закінчили фундамент, сьогодні монтуємо підйомні крани. Сподіваємось, що до періоду дощів (за нашими підрахунками, він почнеться приблизно через півроку і триватиме місяців зо два) закінчимо всю будову, аж до внутрішнього обладнання. Після дощів розпочнемо будівництво нової атомної електростанції та ливарні. Всі креслення, за винятком кількох, уже готові… Життя на планеті, наскільки ми його вивчили, опишемо в докладному повідомленні, яке надішлемо пізніше. На цьому нашу сьогоднішню передачу закінчуємо. Сердечно вітаємо всіх близьких і далеких. Завтра, коли за нашим прогнозом стоятиме гарна погода з усіма трьома сонцями на ясному небі, викличемо вас знову.

Дослідницька станція “Кварта”.

— Відважні люди! Справжні вчені! — сказав з полегкістю Хотенков. — І все-таки я за них боюсь. Пробачте, тепер уже не можна гаяти часу.

Він швидко набрав номер. На екрані відеофону з я-вилось обличчя людини з високим чолом і пишною сивою бородою.

— Пробачте, товаришу президент, що турбуємо вас під час відпустки… Чи можемо ми з доктором Заяцом відвідати вас? Ми одержали важливе повідомлення з “Променя”.

— Чекаю на вас, — коротко відповів президент Академії. — Коли приїдете?

— Вирушаємо негайно.

— Тоді — до зустрічі.

Хотенков поквапливо засунув текст повідомлення в портфель, і обидва вчені піднялися ліфтом на дах лівого крила палацу, де стояло кілька вертольотів. Сіли в перший з них і через десять хвилин приземлились біля невеликої мальовничої вілли в долині поблизу Великих Павловіц, у моравській Словаччині.

Повідомлення з Кварти президент вислухав з напруженою увагою.

— Треба діяти негайно! — сказав він рішуче, коли Хотенков дочитав останню фразу.

Один натиск на кнопку загального виклику — і ось ввімкнулись автомати радіорелейних ліній світу. Поступово оживали численні екрани перед робочим столом президента Академії. На сивобородого вченого уважно дивились чоловіки й жінки усіх рас і національностей.

— Друзі, ми повинні негайно зібратись у палаці Академії, — повільно сказав президент. — Корабель міжзоряної експедиції зазнав аварії на четвертій планеті системи Альфа Центавра А…

Опівночі, на надзвичайному засіданні президії Всесвітньої Академії наук, вчені одностайно ухвалили терміново організувати рятувальну експедицію і одночасно просити всі народи світу співробітничати з ними в будівництві двох нових міжзоряних кораблів, подібних до пошкодженого “Променя”.

Звістка про експедицію, прийнята астрогравіметром Заяца, схвилювала увесь світ.

Через кілька годин на заклик Всесвітньої Академії відгукнулись сто тисяч працівників з усіх галузей промисловості. Найбільші заводи всього світу вступили в змагання за право виготовлення деталей зоряних кораблів.

Розділ XV НЕНАДІЙНИЙ ГРУНТ

За європейським календарем був місяць лютий, а на Кварті в цей час літо сягало своєї вершини. Жовте сонце немилосердно пекло романтичний край, оранжеве також було яснішим і пекучішим, аніж у попередні місяці. Кривава Проксіма, як богиня стихій, щодня з розкішшю розряджала атмосферну електрику у громохких бурях з бенгальськими вогнями блискавиць.

Разом із спекою, яка добре-таки дошкуляла людям, усе повітря заповнили незліченні рої великих літаючих комах. Хоч-не-хоч, довелося знову надіти скафандри.

Група Алени Свозилової одразу ж вступила в бій з усією цією нечистю. Однак тільки-но поляризатори радіоактивного випромінювання знищили одну хмару, як прилетіла друга, ще густіша.

— Скоріше за все цей подарунок нам надсилають сусідні болота! — гнівався Фратєв. — Насамперед слід було б напасти на ворога там.

— Не знаю, чи допоможе оте радикальне втручання, — задумливо сказав Навратіл. — В кращому разі можемо провести дезинсекцію тільки найближчих боліт, а віддаленіші одразу ж вихлюпнуть нові мільярди непроханих гостей. Зрештою ми навіть не знаємо, з якої відстані ці комахи прилітають. Гадаю, що ефективніше було б встановити навколо будівництва радіоактивну заслону. Випромінювання не повинно бути надто інтенсивним, щоб не знищувати марно вищих істот, які випадково перелетять через захисний рубіж.

Другого дня на Накритому столі працювали вже без неприємних компаньйонів. Про них нагадували тільки мерехтливі тіні, що роїлись в повітрі за невидимою стіною випромінювання.

Один ворог був переможений. Але наприкінці лютого з’явився ще один, набагато небезпечніший, — тектонічні зрушення.

Мадараш, який вартував однієї ночі біля входу в підземелля, раптом відчув під ногами легке тремтіння. Перш ніж він встиг натиснути на кнопку, щоб дати сигнал тривоги, в печері розлігся пронизливий тріск і скрипіння, тим страшніші, що до них приєдналось і тоскне завивання сирени.

Мадараш стрімголов помчав до лабіринта. Як завгосп, він насамперед хотів зазирнути до майна експедиції. Але недалеко від головного складу він мусив на мить зупинитись: підлога печери тріснула. Не довго думаючи, Мадараш перестрибнув через глибочезну вузьку розколину і помчав далі.

Головному складу небезпека поки що не загрожувала. Склепіння й стіни печери лишились неушкодженими, — лише кілька ящиків упали на підлогу.

Мадараш уважно оглянув кожен закуток, — адже тут було складено найцінніше: апаратура, обладнання та запасні частини “Променя”, без яких робінзони на Кварті навряд чи побудували б нову електростанцію та ливарню. Подеколи йому вчувались крики людей, але він не звертав на це уваги, знаючи, що склад далеко від житла.

Та ось раптом Мадараш серед хаосу звуків, що виходили із надр скелі, цілком виразно почув своє ім’я.

“Друзі в небезпеці!” — майнула в нього думка, і він помчав назад.

Біля знайомої вже йому розколини вчений зупинився, спантеличений. Головний коридор перед ним більш як до половини загороджений гладенькою кам’яною стіною, що повільно піднімалась вгору. Близько стелі, в отворі, який невблаганно зменшувався, стояв на колінах Навратіл і розгойдував змотану в кільце вірьовку, щоб кинути йому до ніг:

— Швидше! Швидше! Отвір може щосекунди закритись.

Мадараш схопився за вірьовку і кількома спритними рухами видерся вгору. Тільки тепер учений усвідомив, якої небезпеки уникнув: коридор все піднімався і піднімався, його наглухо перетинала стіна.

— Склад! — вигукнув Мадараш і, напружуючи всі сили, вчепився в скелю, немов бажаючи затримати її невблаганний рух.

Навратіл міцно схопив його за плечі:

— Схаменіться! Тікаймо звідси!

Мадараш опам’ятався тільки на Накритому столі, куди його притягли майже силоміць.

— Навіщо ви туди полізли?! — гнівався Фратєв. — Чи ви хотіли голими руками затримати гору?! Добре, хоч мені спало на думку, де вас шукати. Ще б трохи — і ви лишилися б там назавжди!

Тріск і скрипіння поступово затихали, аж поки нарешті замовкли зовсім.

Всім було моторошно. Сумовитою тісною групкою сиділи вони на недавно випиляних гранітних плитах і дивились на вхід у печеру, який зяяв зловісними проваллями посеред залитих багряним світлом Проксіми скель. Ніхто не наважувався поткнутись у підземелля, і не так од страху, — бо вся подорож у Всесвіт була суцільною небезпекою, — як тому, що скелі, можливо, поховали все: житло, склад, атомну електростанцію. В такому разі мандрівники лишилися б зовсім безпорадними серед незнайомої природи, повної несподіванок, а до того ж ще й віч-на-віч з трьома добре озброєними злочинцями.

А природа, немов бажаючи підтвердити, що вона справді немилосердна, приготувала їм новий “сюрприз”.

Небо огорнули густі хмари. Разом з ними прилетів крижаний вітер. На принишклу землю ринули потоки сиди.

Хоч-не-хоч, довелось шукати сховища у печері.

— Електростанцію знищено… — показала Молодінова на згаслі лампочки під стелею головного коридора.

— Ну, то ходімо хоч подивимось, — запропонував Фратєв. — Ми не боягузи. До того ж ще ніколи й нікому не бувало так зле, щоб не могло бути гірше.

Він скерував прожектор у темряву і рішуче пішов коридором. Інші приєднались до нього.

Схвильовано заходили вчені до підземної електростанції. Але на них чекала приємна несподіванка: вийшов з ладу тільки один реактор, а всі інші працювали на повну потужність.

Навратіл ніжно провів рукою по гладенькій поверхні щита управління:

— Поки ми володіємо атомною енергією, нам нічого боятись! Все, що ми втратили, відновимо. Це буде, правда, не за тиждень і не за місяць, але куди нам поспішати? Часу в нас вистачить! — посміхнувся він невесело.

Ще більше підніс настрій вчених огляд жилого приміщення. Ніби чудом спальня, вітальня, допоміжний склад і лабораторія лишились неушкодженими. Отже, можна було жити й боротись, як і досі.

І тільки Мадараш не поділяв загального захоплення.

— Рано радієте, друзі! — сказав він роздратовано. — Не забувайте, що головний склад поховано. Я завгосп і сьогоднішній черговий, а тому зараз піду на розвідку.

— Одному йти не слід, — затримала його Молодінова. — Підемо всі разом.

— За всіма ознаками, опустилась тільки задня частина підземного лабіринта, — міркував Цаген дорогою. — Коридор загалом не пошкоджено.

Біля тієї кам’яної стіни, що перетнула тунель кілька годин тому, вчені на мить замовкли, прислухаючись; у мертвій тиші тільки чувся шум води, що долітав звідкись з глибини.

— Насамперед ми повинні визначити, яке зниження відбулось при переміщенні, — промовила Молодінова, показуючи на щілину, що лишилась між двома зсунутими масивами.

Фратєв посвітив у тісне глибоке провалля і бадьоро кивнув головою:

— Трошки акробатики — і я пролізу цією щілиною.

— Я худорлявий, то зумію це проробити і без акробатики, — заперечив Мадараш. — До того ж я сьогодні чергую, — додав він, оперізуючись тросом.

За мить він зник у темряві розколини.

— Десять метрів… — повідомив Цаген, який стежив за тросом біля провалля…

Ще два червоних кружки, що позначали на тросі метри, зникли під ногами вчених, а Мадараш все ще опускався.

— Стоп! — глухо долинув нарешті його голос з глибини. Трос загойдався. — Увага, стою вже в коридорі… Звільняю трос… Іду до складу…

Люди, що схилились над розколиною, з напруженням чекали на повернення Мадараша. До віддаленого шуму води приєднувалось тільки їхнє нервове уривчасте дихання.

— Тягніть! — почувся через якийсь час голос з провалля.

Трос знову натягнувся.

Коли Мадараш виліз із розколини, його одяг був мокрий до рубця.

— У склад проникла вода? — стурбовано запитала Молодінова.

Мадараш кивнув:

— Треба щось робити, і негайно, бо позбудемось всього. Завдання було нелегке: щоб пройти в коридор, який опустився, треба було прорубати похилу шахту в суцільній скелі. Навіть бурова машина витратила б на це кілька днів. Але в наших робінзонів на Кварті була далеко могутніша техніка. Протягом якоїсь години вони перетягли до коридора і змонтували високочастотний випромінювач; концентрований потік енергії врізався в твердий граніт; у бездонне провалля з гуркотом посипались уламки гірської породи.

Менш як за добу похила шахта з’єднала обидві частини коридора. Ще півдня довелось витратити на те, щоб перетягти з допомогою портативних підйомників усі ящики й деталі з колишнього складу в ближчі до виходу приміщення. А коли з цим упорались, Молодінова скликала всіх до “вітальні” на термінову нараду.

Обставини для експедиції склались дуже несприятливо. Всі турботи збіглися водночас, і невідомо було, за що братися в першу чергу: чи будувати нове житло, чи монтувати гравітаційний передавач, чи досліджувати сусідній вулкан, який завдав стільки лиха, чи виступити на боротьбу з злочинцями, які здатні в першу-ліпшу мить заподіяти їм шкоди.

Не можна було зволікати бодай з однієї з цих справ, отож і вирішили воювати на кількох фронтах одночасно. Як завжди, експедиція розбилась на групи, що виконували свої завдання цілком самостійно.

Отак у надлюдській виснажливій роботі минув березень, пробіг і квітень. На щастя, погода сприяла нашим робінзонам. Короткочасні дощі не перешкоджали їм, а тільки приносили приємну свіжість.

П’ятого травня заговорив гравітаційний передавач, змонтований групою Мадараша поблизу екватора Кварти, досить далеко від Накритого столу.

Дванадцятого травня були закладені перші гранітні блоки майбутнього жилого будинку.

Погода все ще стояла чудова. Однак чотирнадцятого травня настала несподівана зміна: примчала буря з градом, а вночі випала легка пороша — явище на Кварті досі не бачене. Вранці на будівництво на Накритому столі об-рушився циклон, — тоді як за прогнозом мала бути тепла, хмарна погода. Метеорологічний спостережний пункт на “Промені” просто збрехав.

— Це не повинно нас дивувати, — зітхнула Молодінова. — Апарати при всій своїй досконалості змушені вести спостереження з дуже великої відстані і тільки на одній півкуі. Нічого не вдієш, — звернулась вона до Северсо-на, — доведеться-таки вам з Аленою вирушити в дорогу, щоб встановити автоматичні метеостанції по всій планеті.

— План подорожі в мене вже готовий, можемо вилітати хоч зараз, — сказала Свозилова, розгортаючи на столі велику карту обох півкуль планети. — Оце й є маршрут польоту, — пройшлась вона пальцем по червоній лінії, яка складною кривою перетинала всі континенти. — Отак можна в найкоротший строк оглянути більшу частину Кварти.

— Добре продумано! — похвалив Навратіл. — Але не забувайте, що ми виготовили карту на “Промені”, вона дуже неточна. Місця посадок, які ви так старанно позначили червоними цяточками, вам, мабуть, доведеться часто міняти. Проте інакше й бути не може, коли людина вирушає в незнані краї. Зайвим буде, звісно, й нагадувати, що обережність ніколи не завадить.

— А коли будете давати назву незнайомим морям, гірським пасмам чи островам, не забудьте й про мене! — засміявся Фратєв. — Так, приміром, острів у Срібному океані мені надзвичайно сподобався б.

— Я б вашим іменем назвала оцю затоку в центрі Нової Європи. В неї такий самісінький, як і у вас, вічно неспокійний характер! — пожартувала Алена.

Вранці шістнадцятого травня Северсон у супроводі Алени Свозилової вирушив у подорож навколо незнаної планети. “Стріла” одразу ж покинула ріку Надію і закружляла над Протокою зустрічі, де експедиція вперше приземлилась на Кварті.

Небо на північному заході було затягнуте важкими хмарами. Ліниво повзли вони над обрієм, і в їхній темній навалі час од часу виблискувало багряне полум’я вулканічних вибухів.

— Два місяці тому тут з’явились перші кратери вулканів, а сьогодні над узбережжям уже височать могутні пасма гір! — Алена поклала бінокль і посміхнулась. — Якщо так швидко змінюється вся поверхня Кварти, свою карту ми можемо здати до музею.

Літак залишив протоку і опинився над великим півостровом сусіднього континенту, який на карті був позначений як Геозія — на честь рідної Землі.

Густі прибережні джунглі незабаром змінила мертва пустеля з білісіньким піском. З обох боків її обступала горбиста рівнина, яка поступово переходила в безмежний степ.

— Печальний край… Ще щастя, що його за мене спостерігають кінокамери, — стомлено сказала Алена і поринула у вивчення карти.

— Здається, на обрії з’явились ліси, — відірвав Северсон від думок свою супутницю. Вона піднесла до очей бінокль і кивнула:

— Твоя правда. Долиною тече якась річка, а за нею починаються джунглі… А постривай-но… Поверни трохи ліворуч, я щось помітила… — вигукнула вона здивовано.

“Стріла” нахилилась на лізе крило і попрямувала до великого коліна невідомої ріки.

— Це надзвичайно! Поглянь, будови! — Алена подала Северсонові бінокль.

— Сядемо на річку? — запитав він. — Ти розумієш, що це означає?! Ми виявили житла цивілізованих квартян. Я навіть побачив одного недалеко від чудних спіральних конструкцій…

Алена вихопила в нього бінокль:

— Двоє! Я бачу двох! — вигукнула вона радісно. — Піднімись вище, вони бояться нас і сховаються у пірамідах, чи що воно там у них.

— Може, сісти все-таки на річку? — повторив своє запитання Северсон. — Ти не боїшся, що нас обстріляють, як ворожий літак?

— Ти гадаєш? — злякано глянула на нього Алена. — Про це я досі не думала… Хвилинку, я пораджусь з Навратілом…

Навратіл сприйняв повідомлення про невідоме селище радісно. Але він був проти приземлення:

— Ви не знаєте ні квартян, ні глибини річки. Самі туди не спускайтесь. Вирушимо до них після вашого повернення. Може, виявите дорогою і великі сучасні міста.

“Стріла” знову піднялась у височінь і попрямувала на південь, до високого гірського пасма.

Алена дбайливо нанесла на карту перше селище квартян, потім витягла з кінокамери автоматично проявлені знімки і почала мрійно розглядати чудні будови з складними конструкціями.

— Знаєш, з чого я найбільше тішуся? — сказала вона за хвилину. — 3 того, що наші сусіди дуже схожі на нас, людей… Навіть під лупою вони на цих знімках дуже маленькі, але все одно можна добре розрізнити, що вони мають голову, дві ноги й дві руки, як і ми…

Алена й гадки не мала, що то були зовсім не квартяни, а Краус та Мак-Гарді.

Розділ XVI У ТАЄМНИЧОМУ СЕЛИЩІ

Понад два тижні злочинці жили в літаку, який стояв на якорі в ущелині під каскадом застиглої лави. Аби згайнувати час, вигадували найрізноманітніші ігри, розважались стрільбою в ящерів та скигливих довгоногих птахів у сусідньому болоті. Вони безтурботно відкривали одну по одній банки з консервами, не обмежуючи себе аж ніяк.

Однак незабаром Краус помітив, що їхні запаси швидко вичерпуються.

— Визьміться за розум, молоді люди, та йдіть на розшуки місцевих джерел харчування! — сказав він рішуче. — Ми вже набайдикувались по самісіньку зав’язку. Спочатку поцікавимось плодами. З бананів суджу, що, безперечно, ми знайдемо ще якісь придатні для їжі сорти. Потім випробуємо м’ясо тутешніх птахів…

— Фе! — перебив його Мак-Гарді. — Такого страховища я б і в рот не взяв!

— …А краще помер би з голоду! — іронічно закінчив Краус. — Може, ще радітимеш, коли тобі лишиться хоч це.

Вирішили спочатку зазирнути глибше в гори.

На превелику радість, біля підніжжя першої ж височезної стрімкоспадної гори вони виявили маленьке озеро, облямоване буйною рослинністю, йдучи понад струмком, Що в’юнився через праліс, вони опинилися скоро в мальовничій долині, яка розступалась у неозору рівнину.

— Справжній рай! Нічого кращого ми не могли б навіть і бажати! — вихваляв місцевість Грубер. — І ящерів ніби немає!

Повертаючись з цієї екскурсії, вони назбирали повні сумки найдивовижніших плодів. Пророблений Мак-Гарді хімічний аналіз показав, що з усієї кількості видів принаймні п’ять можна вважати нешкідливими для людини. Вони містили в собі майже ті ж самі речовини, що і їстівні плоди Землі.

Аналіз аналізом, проте нікому не хотілось починати небезпечний експеримент.

— Хай спробує Краус, адже він має досвід з бананами! — єхидно запропонував Грубер.

— Я ж не ти! — зміряв його Краус зневажливим поглядом. — Але хтось повинен почати, бо інакше сидітимемо отак до вечора. Хай вирішить жеребок!

Кидали, кидали жеребок, аж поки посварились. Кожен твердив, що його обдурили.

— Боягузи! — презирливо махнув рукою Краус і обережно відкусив шматочок сизо-блакитної ягоди. — Солодка і дуже приємна! — кинув він спокійно і швидко проков-ткнув її всю.

Мак-Гарді з Грубером напружено чекали, що йому буде, але експеримент минув добре. Втікачі з апетитом поласували чудовими фруктами.

Ще того ж дня перемістили “Ластівку” до виявленого маленького озерця та припнули її тросами до стовбурів могутніх дерев, які своїми розлогими кронами чудово захищали літак від цікавих поглядів небажаних відвідувачів з повітря.

Другого дня було встановлено, що м’ясо красивих, схожих на фламінго птахів, яких на озері було повнісінько, теж можна їсти, його трохи неприємний запах Мак-Гарді заглушив сильними спеціями і запропонував своїм товаришам на обід пахучу печеню. Вперше по багатьох роках вони вп’ялись зубами в справжнє свіже м’ясо.

— Нам страшенно щастить! — радів Грубер. — Кращого місця ми не знайшли б, мабуть, і на Землі. Мені здається, що ми справді немов у раю, — смажені індики майже залітають нам у рот. А як чудесно ми тут сховані! З трьох боків нас закривають неприступні гори, а з четвертого — праліс. Квартян і своїх товаришочків можемо не боятись. Хоча б сто разів пролітали над головою — не помітять нас. Хай собі там морочаться з будівництвом, нам це не болить, — ми маємо зараз відпустку…

Краус нетерпляче махнув рукою, ніби хотів відігнати похмурі думки:

— Я не хотів би, щоб ця наша відпустка тривала вічно. Умови життя тут справді чудесні, але чим усе це скінчиться?.. Оті там зрештою таки потраплять додому. Їм вдасться або відремонтувати “Промінь”, або подати звістку з допомогою гравітації. З Землі до них обов’язково прийдуть на допомогу, а ми тут залишимось ув’язненими назавжди…

— А чи не краще отаке ув’язнення серед вільної природи, аніж комфортабельне перебування на шибениці? — іронічно запитав Мак-Гарді… — Ти не суши собі мозок та будь радий з того, що є. В тебе раптом з’явилась туга за домівкою… З якого це часу, скажи мені, ти став сентиментальним?.. Головне, що у нас тут все гаразд, а інше — дурниці.

— Побачимо, якої ти заспіваєш років через десять-двадцять… А що ти робитимеш, коли постарієш?.. Я тут ні в якому разі лишатись не бажаю.

— А що ж ти хочеш зробити? — запитав з подивом Грубер.

— Як-небудь проберусь на корабель, що полетить на Землю, або спробую повернутись додому на “Ластівці”.

Мак-Гарді похитав головою:

— Нісенітниця! “Ластівкою”, в крайньому разі, потрапиш хіба що на сусідні планети. За кілька років вона перетворилася б для тебе на літаючу труну… Нам краще спробувати домовитись з квартянами. Безперечно, ми розумніші за них з їхніми безглуздими спіралями. За деякий час перетворимо їх на слухняних рабів, і вони побудують нам чудесний міжзоряний корабель. А тоді вже повернемось додому, як пани. Більш того, візьмемо з собою армію добре озброєних солдатів, яких будемо посилати в наступ по всій Землі.

— А що, коли ті квартяни справді невидимі? — озвався Грубер. — Може, вони вже оволоділи законами природи так, що можуть ставати невидимими?

— Зазирнемо до них, а тоді й будемо говорити. Туди спочатку міг би вирушити один з нас, на розвідку. Ти серед нас найвідважніший… — обернувся Мак-Гарді до Крауса.

— Ти хоч дурний, та хитрий! — побагровів Краус. — Чому це хтось повинен тягати за тебе каштани з вогню?..

А втім, поки що керівником тут я. Вирушимо всі, і негайно. Завтра ж! А кому мій наказ не подобається…

Сварка затяглась аж до вечора. Мак-Гарді та Грубер пропонували ще почекати, але Краус затявся на своєму.

— Вирушимо туди, в такому разі, човном, а “Ластівку” залишимо на озері. Це буде менш помітно, — сказав нарешті Мак-Гарді, коли побачив, що іншого виходу немає. Краус для нього був небезпечнішим, аніж невідомі створіння.

Після неспокійної ночі вирушили в дорогу. Втікачі попливли ущелиною, потім болотами і, рухаючись за течією, незабаром добрались до великої річки. Щоб човен не захлюпнули бурхливі хвилі брудної води, весь час трималися берега.

— Треба часинку перепочити, я вже більше не можу, — заявив перед одним з поворотів Мак-Гарді, кидаючи весла. — Ми могли б трошки підкріпитись.

— Я знаю, ви відчули запах бананів! — глузливо посміхнувся Краус. — Але хай буде так, поласуйте. Все одно тверезими я вас до селища не затягнув би, а так ви, може, будете хоробрішими.

Нашвидку закусивши, рушили далі. Коли за великим поворотом на протилежному березі з’явилося Селище Невидимих, Краус пристав до берега.

— Сховаємось у пралісі та почекаємо до вечора. В темряві пробратись до селища легше. Я почергую, можете спати.

Тримаючи на колінах рушницю, Краус уважно стежив за загадковим селищем, його нерви були натягнуті, як струни. Дратувала мертва тиша під стрункими пірамідами та безтурботність обох колег. Одурманені алкоголем, вони спокійно спали за його спиною, подеколи голосно хропучи.

А час тягнувся нестерпно повільно. Нарешті зайшло найбільше сонце. Над обрієм затремтіло золоте світло вечірньої заграви. З багряного сяйва раптом виступив сніп сліпучих променів, які вмить поширились на все небо, гойдалися з боку на бік, то збігаючись, то розбігаючись, ніби хтось грався примарним віялом.

Вражений Краус почав торсати Мак-Гарді.

— Що?.. Що трапилось? — сполошився той спросоння і, нічого не розуміючи, глянув на мерехтливе небо.

Осяйне віяло поступово змінювало свої барви. Сліпучо-жовте проміння ставало оранжевим, потім криваво-червоним і, нарешті, ніби розтануло в блідому, ледь фіалкуватому світлі. Небо запнув прозорий зеленкуватий серпанок, перетканий химерними тінями.

Прекрасне й грізне видовище зникло несподівано, і увесь край миттю потонув у пітьмі. Але тільки на хвилину. Недалеко від селища над обрієм з’явилась червона Проксіма. Вона заявила про себе схожою грою тремтливих променів, як і Альфа Центавра А, яка щойно зайшла; потім криваве віяло перетворилось на ореол, що огорнув Проксіму, як сонячна корона.

Краусові з допомогою Мак-Гарді вдалося нарешті збудити і Грубера.

— Отже, рушаємо! — Краус набрав особливо поважного вигляду. — Ви обидва веслуватимете, щоб швидше очухатись, а я забезпечуватиму охорону. Зараз вирішується все, і я не потерплю ані найменшої недисциплінованості! — Він погрозливо підняв рушницю. — Ми повинні якнайшвидше досягти протилежної сторони. Плистимемо понад берегом, бо інакше течія віднесе нас далеко від мети.

Вітерець, що повівав з півдня, приємно охолоджував розпалені обличчя веслярів. На сумирній хвилястій поверхні ріки коливалось і поблискувало відображення Проксіми з ореолом, розірваним біля протилежного берега темними контурами химерних будов. Мак-Гарді й Грубер веслували, як механізми.

— Піду першим, аби не казали, що я боягуз, — рішуче заявив Грубер, коли пристали до низького берега і затяг-ли човен у траву.

Краус знизав плечима:

— Як хочеш, тільки не роби ніяких дурниць.

Грубер витягнув з човна рушницю і обережно попростував до селища. Зробивши кілька кроків, озирнувся. Тут приятелі вже не побачать, можна поласувати бананами.

Він витяг з кишені довгастий плід, надкусив… Однак шматок застряв йому в горлі.

У прогалині між кущами Грубер побачив рухливу тінь. В багряному світлі Проксіми на сильних задніх ногах стояв велетенський звір з непомірно великою головою і короткими передніми кінцівками.

Гнаний інстинктом самозбереження, Грубер стрімголов кинувся назад.

— Ящір!.. Ящір!.. Тікаймо! — волав він одчайдушно.

Краус люто затиснув йому долонею рота:

— П’яниця! Оці твої галюцинації призведуть нас до нещастя! Я тобі… Я… я… — Останні слова застряли йому в горлі. Як загіпнотизований, він витріщив очі на потвору, що загрозливо височіла проти неба над берегом.

Мак-Гарді зопалу натиснув на спусковий гачок рушниці. Тишу ночі розітнула черга.

Втікачі чкурнули чимдуж назад. Звір захитався, пройшов кілька кроків. На березі втратив рівновагу і поволі посунувся в воду. Кілька разів ще судорожно здригнувся і зник у глибині.

— Бачиш, адже казав я тобі, що тут повно ящерів… Давай повернемось додому, в гори…

— Заткни пельку! — люто зашипів Краус з густого чагарника. — Стрілянина, певно, потривожила все селище!

Грубер уперто труснув головою і, не озираючись, почвалав до човна.

— Стій, занапастиш себе і нас! — розпачливо гукнув Краус. — На річці квартяни побачать тебе як на долоні.

Але Грубер ішов далі, як сомнамбула.

— Та чого ти з ним панькаєшся?! — Мак-Гарді повільно підняв рушницю.

Краус вибив зброю з його рук:

— Ти збожеволів?! Чи не бачиш, що він п’яний? Ти хочеш, щоб ми лишились отут тільки вдвох? Тоді давай постріляємо один одного, та й буде кінець усім мукам…

Він побіг за Грубером, приглушив його ударом у потилицю і відтягнув у кущі.

— Що ж тепер? — запитав глухо Мак-Гарді.

— Чекати. Зараз більш нічого не вдієш. Побачимо, що відбувається в селищі.

Вони лягли поруч приглушеного Грубера, сторожко прислухаючись.

У Мак-Гарді наморочилося в голові. Очі злипались від утоми. Він непомітно засинав. А Краус, навпаки, був збуджений до краю. Щонайменший шерех впливав на його напружені нерви, як електрична іскра. Груди йому стискував страх, кров оглушливо стукала в скроні.

— Не спи… — з несподіваною ніжністю доторкнувся він до Мак-Гарді. — Ніде ані шелесне. Квартяни сплять, мабуть-таки, міцно або ж вони взагалі глухі — біс його знає!

— Скоріше за все, гадаю, ніч для них служить днем, і всі вони десь у мандрах, — міркував сонний Мак-Гарді. — Вдома лишилась сама сторожа, а з нею ми якось домовимось…

— А можливо, вони навмисне не виявляють себе, щоб заманити нас у пастку. Вскочили ми в халепу. Повертатись зараз не можемо, бо вони перестріляють нас на річці, мов зайців.

— Почекаємо до ранку та й підемо в селище, не криючись, щоб показати їм, що не маємо лихих намірів.

Краус погодився. Він підповз до човна, вибрав з нього найцінніший вантаж і розіклав у чагарнику навколо себе, щоб мати під руками. Мак-Гарді тим часом заснув.

Напруження в Крауса не спадало. Темрява гнітила його; йому ввижалось і вчувалось те, чого й не було насправді.

Ось йому почало здаватись, що великі кулі на високих пірамідах в селищі засяяли… Спочатку він і це сприйняв як обман зору, як наслідок перевтоми, але незабаром пересвідчився в реальності явища. Справді: кулі спалахували ясно-блакитним світлом, згасали, потім знову загорялись червоним, жовтим…

“Квартяни, мабуть, сигналізують…” — подумав Краус і ще дужче притиснувся до землі. Мак-Гарді він не будив, щоб уникнути розмови, яка могла б зрадити схованку. А кулі сяяли щораз інтенсивніше; вони тепер спалахували хаотично, різними барвами.

Поринувши у спостереження, Краус не звертав уваги на далекий приглушений гуркіт. Та ось незвичайні звуки почали швидко наростати. Глухо гримнуло, — та ще й так, що аж задвигтіло все довкола.

Краус злякано озирнувся і закам’янів: на обрії, чітко окреслюючи вершини гірського пасма, до неба зводились палахкотливі язики вогню.

Загриміли нові удари — ще сильніші. Помітно заколивалась земля. Мак-Гарді прокинувся і, забувши про обережність, спросоння загорлав:

— Що сталося?.. Нас обстрілюють?.. Нас виявили? Краус притиснув його до землі:

— У наших горах стався вибух вулкана… Наша “Ластівка”, мабуть, загинула…

Мак-Гарді ліг навзнак і втупив байдужий погляд у небо. Повільно витягнув з кишені “горілчаний” банан, надкусив його.

Краус безпорадно знизав плечима.

Ранок нагадав про себе таким же чудесним сяйвом, у якому згасав минулий день. Грубер очуняв і здивовано кліпав очима. Мак-Гарді поплескав його по плечу:

— Прокинься, сплюхо, чекаємо на тебе…

— Ну, що ж, ходімо… — сказав пригнічено Краус, підводячись.

— Раз мати породила, раз і помирати! — спробував посміхнутись Мак-Гарді. Грубер, нічого не розуміючи, покрутив головою і почвалав за своїми приятелями.

Незабаром вони дійшли до краю великого вимощеного чотирикутника, який приблизно на метр піднімався над рівниною. Нерішуче зупинились і в захваті дивились на незвичайні будови.

В ясне блакитне небо здіймалися чотири стрункі, гладенькі піраміди метрів на п’ятдесят заввишки, з великими, райдужно сяючими кулями на вершинах. На лівому розі вимощеного чотирикутника стояла трохи більша Піраміда без таємничих куль, а праворуч — найдивовижніша будова з усіх: велетенська півкуля, на якій було прилаштовано три конструкції з широкими спіралями, — ті, що, як виявив Краус при першій розвідці, непомітно й безперервно змінювали свій напрям.

— Я нагадую собі тут Наполеона перед єгипетськими пірамідами! — бадьоро вигукнув Мак-Гарді, щоб заглушити свій страх. — Мені здається, що й ці будови є тільки пам’ятниками славетного минулого Кварти. Ніде ані душі; ніде ні вікон, ні дверей. Як тут можуть жити люди?

— Ти наївний! — засміявся Грубер. — Ці люди на вигляд зовсім інші, аніж ми. Може, вони зовсім не дихають або й справді невидимі… — додав він тихше.

Краус заперечливо махнув рукою:

— Безглуздя! Кулі вночі не сяяли самі собою. Квартяни, мабуть, подавали комусь знак, що ми наближаємось. Можливо, за нами вже давно стежать з допомогою якогось локатора. Не будемо марнувати часу та ходімо краще далі. Може, хтось вийде нам назустріч, або виявимо який-небудь хід до приміщень.

Грубер перший скочив на поміст і пішов нетвердим кроком. Обидва приятелі рушили за ним. Ніде ніщо не ворушилось, тільки вітер свистів у дивних конструкціях.

Біля найвищої піраміди зупинились. Мак-Гарді обережно доторкнувся до її стінн:

— Скидається на бетон, але це не бетон…

— Шкода, що тут немає необхідних приладів, — позіхнув Краус, який з усієї сили боровся з втомою після тривожної безсонної ночі.

— То поклич Навратіла з Молодіновою! — насмішкувато сказав Мак-Гарді. — Вони тобі всі оці загадки розв я-жуть враз. Оглянемо краще будову з усіх боків.

— Ти був правий! — вигукнув Грубер, що весь час ішов перший. — Ця штука, безперечно, рухається, — показав він на велику півкулю, що виступала низько над землею з похилої стіни.

Вони вчепились у неї всі втрьох, але марно: вона не поворухнулась бодай на міліметр. Спробували обернути навколо осі — наслідок був такий же.

— Розстріляємо її! — запропонував Грубер.

— Погукаємо, — може, все-таки хтось обізветься… — сказав Мак-Гарді.

Але ніхто не озвався на їхні крики.

Нарешті Краус виявив на стіні невеликий рельєф, який складався з трьох півкуль на вершинах правильного трикутника. При більш уважному огляді він встановив, що півкулі зроблено з іншого матеріалу, аніж основна дошка рельєфу.

— Ура, замок скарбниці знайдено! — Тепер тільки шифр — і ми відчинимо неприступну касу!

Припущення Крауса підтвердилось. Після багатьох спроб їм пощастило зрештою визначити ключ потаємного механізму. Тільки-но вони притиснули всі три маленькі півкулі одну до одної, як велика куля в стіні піраміди почала обертатись, аж доки повернулась боком, у якому червонів широкий круглий отвір.

Втікачі затамували подих і злякано чекали, що буде далі. Кожна хвилина здавалася їм вічністю.

— Ну, от і все. Зайдемо! — опам’ятався нарешті Грубер.

Мак-Гарді нервово підняв підборіддя і пересмикнув плечима:

— Справді, чого нам зволікати? Але ти не підеш перший, ти п’яний! — він відштовхнув Грубера і поліз на череві в піраміду.

Краус і Грубер, зазираючи в отвір, напружено прислухались. Шарудіння незабаром припинилося, всередині загадкової будови запанувала моторошна тиша.

Нерви Грубера не витримали довгого чекання.

— Піду за ним! Якщо йому щось зробили, хай начуваються! — сказав він погрозливо.

— Нікуди ти не підеш! — заперечив Краус. — Лишишся тут на сторожі. Я полізу сам… І не роби тут ніяких дурниць!.. Чи є в тебе ще банани?

Грубер заперечливо похитав головою.

Краус ще раз суворо глянув на нього і обережно просунувся в отвір. Він одразу ж потрапив до широкого проходу, в якому міг просуватись вперед на колінах.

Коридор кінчався просторим тьмяно освітленим приміщенням. Краус обережно зазирнув туди і затремтів, як у лихоманці: просто перед ним стояв велетенський ящір з довгою, скрученою набік шиєю. Всередині його тіла блищав скелет, чітко видний крізь прозорі м’язи.

Вирячені очі Крауса мимохіть втупилися в ноги потвори. Вони були прикріплені до високої підставки…

— Тьху, злякався опудала в паноптикумі! — Краус зітхнув з полегкістю і зайшов до приміщення.

Все воно було сповнене не менш фантастичними створіннями. Це справляло таке гнітюче враження, що непроханого гостя знову покинула хоробрість.

— Мак-Гарді!.. — гукнув він неголосно. Мовчання.

— Мак-Гарді, де ти?

Знову мовчанка.

Краус поклав палець на спуск рушниці і невпевненим кроком обійшов опудало ящера.

Посеред приміщення над підлогою висіла величезна куля з рельєфно позначеними континентами на гладенькій основі, що означала море. В сутінках за великим глобусом виднілись прозорі моделі тих крилатих квартян, з якими експедиція зустрілась у Долині вогнів.

— Це ще дрібниця! — почулося раптом за спиною у Крауса. — Не лякайся, це я… — Мак-Гарді взяв приятеля за руку. — Зазирни до сусіднього приміщення. Коли побачиш те, що побачив я, зовсім отетерієш…

Вони пройшли круглим отвором, і Мак-Гарді мовчки показав угору. Високо над їхніми головами виднілась велика півсфера, яка, ніби в планетарії, сяяла тисячами дрібних зірок. Однак в її центрі було те, чого очі людини ніколи не бачили: у повітрі вільно обертались одно навколо другого два сонця, а круг них ще повільніше рухалось маленьке, що сяяло червоно.

— Жива модель тризір’я Центавра! — охнув приголомшений Краус — Моделі сонць ні на чому не тримаються, — додав він зачудовано.

— Це ше дрібниця! Поглянь уважніше: навколо сонць обертаються планети. Бачиш, як швидко рухаються? І так само вільно пливуть у повітрі… Як це можливо? Який механізм приводить їх у рух, якщо вони нічим не зв язані з усім навколишнім?

Краус раптом здригнувся:

— Повернімось. Побоююсь, щоб Грубер там чого не накоїв.

Біля входу в піраміду Грубера вже не було. Марно шукали вони його на подвір’ї та у вуличках поміж будовами. Тільки біля великої півкулі з спіралями виявили лушпиння “горілчаних” бананів.

— Біда! — розпачливо сказав Краус — Мабуть, хтось затягнув його всередину, — кивнув він головою в напрямку входу, подібного до того, який вони виявили в найбільшій піраміді.

Після короткого вагання вирішили піти на розшуки.

Вхід у простору будову з спіральними конструкціями був ширший, аніж у піраміду, так що мандрівники могли просуватись вперед не нахиляючись.

В кількох місцях коридор перетинали труби, що йшли кудись у глибину землі.

Що далі просувались втікачі, то дужче охоплювало їх почуття, ніби вони втрачають грунт під ногами. їхні тіла легшали й легшали. А в кінці коридора, перегородженого низенькими поручнями, вони раптом відчули, що зовсім втратили вагу; притягання планети на них не впливало — так само, як і в міжзоряному кораблі. Вони судорожно тримались за поручні, скеровуючи прожектори перед себе.

З темряви перед ними проступило просторе приміщення сферичної форми. Посередині кількома мереживними балками була прикріплена куля з блискучого металу. Як промені, до неї збігалось кілька труб.

Краус нахилився через поручні, але одразу ж злякано відсахнувся.

— Хтось летить прямо на нас… — прошепотів він ледве чутно і швидко попростував до виходу.

— Це Грубер, не бійся!

І справді, за хвилину перед входом у приміщення з’явилась людина, яка пливла повітрям. Вона була звернена до своїх приятелів спиною, ніби й досі їх не помічала.

Краус погукав, але Грубер навіть не поворухнувся і байдуже продовжував свою дивну подорож понад стінками печери.

Обидва стежили за ним, як за привидом.

— Можливо, його приглушили?.. Треба його якось рятувати, — прошепотів Краус. — Зачекай тут, я збігаю по трос…

— Нікуди не ходи, це даремно: він знову підпливе до нас. Поглянь, обертається навколо кулі, немов супутник…

У Крауса від такого байдужого порівняння аж мороз пробіг по спині, але він нічого не сказав.

Нарешті тіло Грубера знову наблизилось. Мак-Гарді втягнув нещасного до коридора і присвітив у обличчя.

— Мертвий…

— Справді, мертвий… — підтвердив Краус, коли уважніше оглянув нерухоме тіло. — Вбитий електричним струмом! Свозилова ще могла б оживити його…

Він схопився за голову:

— Прокляте життя!.. Повернімось краще до наших, бо інакше ми тут, безперечно, збожеволіємо! Або загинемо так само, як і він.

Розділ XVII ПРИБОРКАНИЙ ВУЛКАН

Життя у підземеллі ставало дедалі небезпечнішим. На будівництві житла на Накритому столі боролись за кожну хвилину. Тільки-но вивершили дах, як туди одразу ж перевели всю обстановку спалень, лабораторій та клубу.

— Першу перемогу здобуто, друзі! — урочисто сказав Навратіл на невеличкому бенкеті з цього приводу. — Ще кілька тижнів тому ми часто зітхали: “Ох, куди поділись ті часи, коли світом ковбаси літали!” А сьогодні вже…

Він не закінчив. Світло в клубі раптом згасло. Водночас з цим пролунав оглушливий гуркіт.

Вроцлавський підскочив до вікна і рвонув запону:

— Наша підземна електростанція!..

Над скелями, які на очах жолобились і насувалися одна на одну, тьмяне передвечірнє небо розгорялось багряним сяйвом.

— Люлька вивергає вогонь! — вигукнув Фратєв. Поминувши групу вчених, він вибіг з будинку і подався на аеродром. Перш ніж хтось встиг опам’ятатись, у повітря піднявся вертоліт.

— Увага, увага!.. — лунав схвильований голос Фратєва з гучномовця радіостанції в клубі. — Наближаюсь до кратера вулкана. Дим перешкоджає бачити, спускаюсь нижче… Зараз уже бачу добре… Могутній потік лави суне кратером у напрямку Накритого стола… Тікайте!

— Я — Навратіл! — хрипко викрикнув академік. — Негайно спускайтесь!.. Негайно, ви чуєте?! йдеться про життя усіх.

— Зараз буду спуска-а-а… — Фратєв протягнув останній звук і несподівано замовк. — Все гаразд, тільки невелика подряпина на скроні… — озвався він знову по короткій паузі. — Спускаюсь.

Як тільки вертоліт приземлився, Навратіл кинувся до нього й сів поруч Фратєва. Під пахвою він тримав невеликий металевий циліндр.

— Назад, до вулкана, до паразитарного кратера! — наказав академік, відсапуючись.

Фратєв мовчки кивнув. Вертоліт піднявся в повітря. До кабіни заповз їдкий задушливий дим.

— Приготуйтесь, друже, зараз скинемо атомну бомбу! — сказав Навратіл, коли вони опинилися над протилежним схилом вулкана. — Бомба спускатиметься на парашуті, однак багато часу в нас не лишиться. Коли я вам скажу, намагайтесь якнайшвидше вибратись з зони вибуху. Не може бути, щоб ми не скерували лаву в інший бік… Увага!.. Єсть!

Освітлений багряними відблисками парашутик з атомною бомбою швидко знижувався. Навратіл провів його поглядом і обернувся до Фратєва:

— Ну, чого ж ви…

Вертоліт гойднуло. Фратєв, який сидів, уткнувшись головою в пульт управління, мляво зсунувся додолу. Його обидві щоки були залиті кров’ю.

Навратіл кинувся до нього, потім судорожно перехопив важелі управління, щосили натиснув на педаль газу.

Вертоліт різко рвонуло.

А внизу, біля невеличкого засипаного кратера, блиснув спалах неймовірної яскравості. Вогненний вихор здійнявся у височінь; він розганяв присмерк ночі, підхопив вертоліт і кинув його аж ген убік.

Навратіл насилу вирівняв машину.

Велике жовте сонце зайшло за голі верхів’я гір. По небу розлилося червоне віялоподібне сяйво. І назустріч ньому сяйву швидко піднімався вертоліт, у якому сиділа одна-однісінька людина — професор Мадараш.

Професор ще раз поглянув згори на будинок, освітлені вікна якого навівали смутні спогади про затишок.

“Чи доведеться ж його ще побачити?” — майнула в голові невесела думка, але професор одразу ж її прогнав і перевів погляд у протилежний бік.

Долиною вогнів сунув густий дим, прибитий вітром до землі. Над ним крихітними чорними цяточками снували крилаті квартяни, вигнані пожежею з своїх печер.

Вулкан погрозливо вивергав полум’я з обох кратерів. Лава, яка ще потроху витікала з бічного отвору, моментально застигала на поверхні, утворюючи на скелях зморшкуваті нарости. В деяких місцях гази й водяна пара пробивали неміцну зовнішню кору, утворюючи мініатюрні кратери, що розбризкували іскри вогню.

Мадараш зітхнув і полетів швидше.

Вертоліт прямував просто на північ, до екватора. Треба було поспішати: наближався зручний час для зв’язку з Землею — та півкуля Кварти, де стояв гравітаційний передавач, оберталась у напрямку до нашої Сонячної системи.

Машина легко сіла на майданчику біля невисокої конструкції. Мадараш зайшов у приміщення, увімкнув апаратуру. Вчений був дуже схвильований.

— Сьогодні передаю вам ще сумнішу звістку, аніж учора… — монотонно виспівував телеграфний ключ. — Інженер Фратєв тяжко поранений: у нього розбита черепна коробка і обпалено частину обличчя. Разом з академіком Навратілом він героїчно рискував собою заради нас усіх… Доктор Вроцлавський бореться за його життя. Втрату крові поповнено переливанням, однак поранений увесь час лишається непритомний… Як усе це трапилось?.. Учора я повідомляв про несподіваний вибух нашого сусіда, вулкана Люльки. На щастя, академік Навратіл встиг виготувати атомну бомбу, якою ми вирішили відкрити бічний кратер, щоб потоки лави не знищили наше селище. Інженер Фратєв при розвідувальному польоті над вулканом був поранений розжареною вулканічною бомбою в скроню. Він вважав це за легке поранення і не доповів Навратілу, а полетів з ним до вулкана ще один раз. Навратіл помітив його стан тільки перед вибухом атомної бомби, коли Фра-тева було поранено вдруге, — великим уламком каменя, що пробив вікно вертольота. Крім інженера Фратєва, всі чіорові… Щойно збудоване житло на Накритому столі не пошкоджене, зате печера завалилася зовсім. Підземна атомна електростанція знищена. У нас лишився єдиний реактор на “Стрілі”, але він не може дати стільки енергії, щоб ми могли побудувати ливарню й виготовити частини для пошкодженого “Променя”. Ми зайшли у безвихідь. Лишається єдина надія: попросити про допомогу квартян. З дотепних конструкцій, виявлених Свозиловою під час подорожі навколо Кварти, можна судити, що вони досконало володіють технікою й мають металургійні заводи… Сподіваємось, що квартяни зустрінуть нас по-дружньому і не вважатимуть за окупантів планети… Турбуємось про Северсона й Свозилову. Вже кілька днів від них нема ніяких звісток. Можливо, у них пошкоджено передавач… На сьогодні кінчаю. До завтра!

Мадараш вимкнув передавач і незабаром повернувся до своїх товаришів у селище на Накритому столі.

А на світанку астрогравіметр спіймав відповідь з Землі:

— “Відважні завойовники Всесвіту! Любі друзі! Ми з вами! Тримайтесь: на нових міжзоряних кораблях “Фотон” і “Електрон” завершуються останні роботи. Завтра, о п’ятій тридцять за середньоєвропейським часом, вони стартують. Чекайте на нас за чотири роки…”

Мадараш, який приймав повідомлення, не повірив власним очам: за чотири роки? Чи не помилились вони?.. Чи, можливо, їм вдалось збільшити швидкість кораблів аж до швидкості світла?

Він вибіг до коридора. Назустріч йому поспішав Чан-су. Академік радісно махав руками, очі його сяяли.

— Перший бій виграно! Наш Фратєв житиме!

Голос його затремтів…

Розділ XVIII КАМ’ЯНЕ МІСТО

Великою радістю для колонії на Накритому столі було повернення Алени Свозилової та Северсона з довгої, повної надзвичайних пригод подорожі.

Другого дня, як тільки мандрівники відпочили, Северсон продемонстрував великий документальний фільм, який вони з Аленою привезли з собою.

Всі зібрались у залі, який ще пахнув свіжою фарбою. Світло погасло. На екрані з’явився краєвид місцевості, що пробігала глибоко під літаком.

— Зразу ж за Протокою завойовників Всесвіту перед нами з туману виринули щойно виниклі вулкани. Вони значно підняли західний берег континенту Геозії… — супроводив окремі кадри-картини голос Северсона, бо фільм ще не був озвучений. — Скоро по тому ми виявили загадкові будови з дивними конструкціями, що свідчать про високу культуру їхніх будівників. На жаль, це єдине селище, яке ми досі бачили на Кварті. Його огляд, безперечно, покаже нам шлях до розвинених мешканців планети. Найбільше вражає те, що двоє з них, яких ми помітили в подвір’ї селища, дуже схожі на нас, людей.

…Покружлявши над селищем квартян, повертаємо ліворуч, до великого пасма гір, що заступає нам вид на море. Піднімаємось угору, щоб перелетіти небезпечну хмару попелу, виверженого цілим рядом діючих вулканів.

…Пристаємо в затоці, утвореній півостровом Коняча голова. На скелі біля берега встановлюємо першу автоматичну метеостанцію.

…Летимо над групою островів далі на південь. Океаіг під нами увесь час міниться: його поверхня, скільки око сягає, розмальована рухливими смугами. Це морські течії несуть звідкись вулканічний попіл.

…Великим півколом повертаємось до екватора. По дорозі встановлюємо ще ряд автоматичних метеостанцій. В затоці підковоподібного острова нас вітають морські звірі.

…І нарешті знову континент. Після короткочасного польоту ми опинились перед великою туманною запоною, яка звисала од хмар аж до землі… Влітаємо в імлу. Наші апарати сигналізують, що молочний туман навколо нас — це гаряча пара. Майже вертикально виходимо з неприємної лазні. Піднімаємось високо над морем і спостерігаємо місцевість на екранах радарів. Уточнюємо карти і за правом перших дослідників даємо цьому морю назву — море Данте.

Очі всіх учених вп’ялись у екран. На ньому швидко змінюються картини; пропливає небачений світ Кварти.

— Ще одне море, — продовжує Северсон. — Алена Сво-зилова називає його морем Дракона, бо на берегах повнісінько найрізноманітніших ящерів.

…Наближаємось до найпрекрасніших місць на планеті, які очевидно, були колискою всього живого на Кварті… Як бачите, це море Життя з усіх боків захищають високі гірські пасма.

…Зменшуємо швидкість польоту. Проминаємо величезну кількість острівців, що потопають у зелені.

…Зупиняємось біля одного з островів. Вода вирує від незліченної кількості всіляких риб та дивовижних земноводних… Над берегом кружляє ціла хмара наполоханих літаючих квартян… Істоти найрізноманітніших форм, розміру й пофарбування стрімголов тікають у джунглі… З прибережних боліт з голосними криками піднімаються величезні птахи.

…Літак покидає нарешті море Життя і летить над континентом… Серед горбкуватої, вкритої лісом місцевості, що нагадує Середню Європу, ми помічаємо велике озеро. Приземляємось, щоб встановити на цьому озері Жюля Берна, як ми його назвали, ще один автоматичний провісник погоди.

…Літак з хвилину стрибає по бірюзовій поверхні води.

…А ось тепер він вже спокійно погойдується на якорі. До берега пливе гумовий човен з мотором. Мандрівники в човні труть собі очі, щоб переконатися, що вони не сплять… — Северсон замовкає.

Перед ученими на екрані з’являється справді надзвичайна картина: в вузькій затоці на гладіні води стоїть кілька сніжно-білих кораблів з розкішно вирізьбленими бортами та золотисто-рожевими вітрилами. Кораблі наближаються… Ні, це не кораблі, а квіти гігантських рослин…

— Це — квіти чарівних морських лілій… — продовжує Северсон. — Як встановила Алена, вітер переносить їх з місця на місце разом з корінням… Зверніть увагу: на крайній квітці сидить крилатий квартянин… Бідолаха так перелякався, що навіть забув про свої крила, які можуть в першу-ліпшу мить підняти його в рятівну височінь.

Коли ми наблизились до велетенських квіток, то побачили гирло ріки, якою текла в море червона, як кров, вода. Ми захотіли визначити причину цього дивного явища, а тому вирушили проти течії в глиб континенту, аж поки Досягли місця, де річка витікала з надрів скелі…

Северсон знову замовк. Картина, яка з’явилась на екрані, не вимагала пояснень, а навіть виключала їх.

Крізь темний отвір тунелю назустріч глядачам випливала величезна печера неймовірної краси. В світлі прожекторів нестерпно виблискували крижані сталактити, які, немов мармурова колонада, підтримували високе склепіння. Понад стінками росли кришталеві джунглі, а над ними велично височів могутній орган, який, здавалось, тільки чекав на чарівного музику, щоб заграти райських пісень. На замерзлих краях озера світилися білосніжні чудернацькі крижані візерунки. Хід до другої печери закривала завіса з довгих крижаних бурульок — безперечна ознака того, що сюди давним-давно не заходив ніхто.

— Ми вирішили проникнути глибше… — продовжував Северсон. — Я обережно зламав одну з бурульок і збив нею кілька сусідніх. Печерою прокотився брязкіт, немов розбилося скло, і частина завіси впала в крижану воду.

Друга печера мала трохи інший вигляд. Біля стіни виступали з води жовті приступки, зроблені з вапняку. Струмок, що протікав понад правою стінкою, губився в дальшій печері… Ми вийшли на твердий грунт, а човен припнули до сталактита. В цю печеру ми пролізли плазом через вузький прохід між двома вапнякуватими стовпами. Тут потік кінчався — власне, губився під кам’яною стіною.

Печера була набагато менша, простіша, а головне — тепліша за попередні.

Ми освітили всі закутки, щоб знайти отвір, яким можна було б проникнути далі, але всі наші зусилля були марні.

— Поглянь! — вигукнула раптом Алена, показуючи вгору.

На гладенькій стіні була зображена велика картина, яка розповідала про втечу різноманітних істот від діючого вулкана. Серед птахів, що ширяли в повітрі, були намальовані й літаючі квартяни.

“Хто ж був автором цієї картини?” — подумали ми. Хід до печери закритий; бурульки й сталактити не наростуть за тиждень-два; дія води створює їх протягом тисячоліть.

— Можливо, колись, у давноминулі часи, тут жили такі ж розвинені істоти, якими були древні вавілоняни та єгиптяни… — висловила здогад Алена. — Але куди вони поділись?.. Може, загинули?

Ми знову задивились на картину. Вона була цікаво виконана. її творець, прагнучи досягти найбільшої реальності зображення, наліпив на малюнки звірів шерсть і пір’я здобуте, очевидно, з справжніх тварин. Слід сказати, що зблизька це не справляло приємного враження.

Наші міркування порушило підозріле шарудіння.

Ми швидко погасили кишенькові ліхтарики, притиснулись до стінок. В ту ж мить поруч мене почувся глухий удар багатократно посилений луною.

— Живий? — прошепотіла мені на вухо Алена.

— Тс-с-с!.. Тут, мабуть, хтось є… — відповів я ледве чутно.

Але в печері знову запала могильна тиша.

Я обережно обмацував навколо себе руками, щоб з’ясувати що впало мені до ніг. То був уламок каменя, який при ударі об підлогу печери розбився на шматки…

Пробачте, що в цих місцях мій репортажний фільм має прогалини, — було темно…

— Відірвався шматок скелі. Ми відбулись щасливо! — сказав я і знову засвітив прожектор.

— Звідки міг випасти камінь, якщо стіни й склепіння над нами гладенькі й зовсім не пошкоджені? — здивувалась Алена.

— Тут щось не гаразд, — притишив я голос. — Будь коло мене, мені тут не подобається. Повернімось.

Не пройшли ми й десяти кроків до виходу з печери, як за нашими спинами впав ще один камінь.

Ми блискавично обернулись.

Над картиною, під стелею печери, ми побачили правильний круглий отвір, якого хвилину тому не було, а в ньому — крилатого квартянина, одягнутого в незвичайний одяг. Засліплений світлом прожектора, він затулив долонею очі і відступив на крок до таємничого ходу.

Алена від несподіванки скрикнула.

В ту ж мить з’явився ще один квартянин, схопив свого товариша і потягнув його в глиб скелі. Круглий отвір лишився відчиненим.

Все це сталося так швидко, що ми в першу хвилину не могли збагнути, чи це дійсність, чи галюцинація. Отвір у стіні, однак, був беззаперечним доказом: підземний лабіринт населений квартянами, які вміють виготовляти собі одяг.

— Чому нас отой квартянин бомбардував камінням? — засмутилась Алена. — Адже ми йому нічого лихого не заподіяли…

— Пізніше я його запитаю! — пожартував я. — Повернімось до човна, а то нам тут ще щось впаде на голову.

Можете уявити собі наші почуття, коли ми, повернувшись до сталактита, не знайшли там човна? Ми побігли вздовж підземної річки до крижаної завіси. Але там сухопутна дорога кінчалася.

Як же ми потрапимо назад до літака?.. Чому я, осел, залишив портативний передавач у човні?

Я кинувся в річку, щоб переплисти вузьку ущелину, але кривава вода була така холодна, що я був змушений повернутись на берег.

Ми опинились у пастці.

Що ж тепер робити? Як урятуватись?

Якщо кликатимемо на допомогу, — хто нас почує? Тільки квартяни, а вони нам навряд чи допоможуть… Де ми переночуємо? У крижаній печері холодно, а в печері з настінною картиною — небезпечно.

Збігали години, а нам все ще нічого не спадало на думку. Нарешті ми все-таки вирішили лишитись у печері з картиною. Домовились спати по черзі.

Перші два дні минули спокійно. Вода, правда, мала неприємний присмак, але пити її можна було.

Третій день приніс з собою голод, а четвертий — втому. Саме через це й сталося так, що я заснув на варті.

Крізь сон я раптом відчув, що мене хтось схопив під руки й поніс. Перш ніж я усвідомив, що трапилось, я вже був у круглому отворі, а поруч мене — двоє химерно вдягнених квартян з суворими, але інтелігентними обличчями.

— Де Алена? Пустіть мене!.. Алено! — закричав я в розпачі, наче вони могли мене зрозуміти.

Квартяни не звертали уваги на мої протести і в абсолютній темряві тягли мене в глиб скелі. Я зрозумів, що опиратись марно.

Здавалось, тунель не мав ні кінця ні краю. Серце моє стискалося від страху за Алену, і з кожним кроком я чекав, що мене штовхнуть у провалля. Далебі, не було ніякої радості плентатись з такими милими компаньйонами у невідомість.

Нарешті перед нами з’явився миготливо освітлений отвір, який все збільшувався, аж поки перетворився на ворота підземного храму.

Я був просто приголомшений, красою залу в надрах скелі. Прикрашену картинами стелю підтримували чудесно вирізьблені стовпи, або, скоріше, скульптурні групи фантастичних істот.

Бокові стіни храму утворювали рельєфи, розмальовані різними відтінками коричневого, жовтого й блакитного кольорів. Посередині стояли колом кам’яні брили з химерним орнаментом. В центрі кола палахкотіло блакитне полум’я, що виходило з отвору у підлозі.

Неприємні поводарі, не сказавши ні слова, посадили мене на підлогу біля підніжжя стовпа. Зі мною лишався один, а другий кудись зник.

Я напружено міркував, як мені бути, але нічого путнього придумати не міг. Через кілька хвилин повернувся мій провідник, а з ним ще кілька квартян.

Мене підвели з землі і посадили на сидіння в колі, спиною до полум’я.

Один з квартян з цікавістю поглядав на кінокамеру й прожектор у мене на грудях. Він зробив рух, ніби хотів їх узяти, але я з такою силою рвонувся, що квартянин злякано відступив.

Стоячи півколом переді мною, інші також позирали на мене з цікавістю. Вони по черзі відкривали уста, немов щось промовляли, але я не чув нічого. Мабуть, якщо вони й справді розмовляють, то нечутними для нас ультразвуками.

Квартяни мали цілком миролюбний вигляд, і це мене трошки заспокоїло.

— Де Алена? Чому ви захопили мене в полон?.. Чи, може, ви хочете мені допомогти? — запитав я голосно.

Квартяни здивовано одсунулись від мене, ніби побоюючись, що я на них накинусь. Потім, мов за наказом, посідали і широко розплющеними очима вп’ялись у моє обличчя.

Я не міг стримати посмішку:

“А, людська мова вас вражає, — подумав я, — то що ж ви скажете про спів? “Серце красуні схильне до зради…” — заспівав я арію з “Ріголетто”.

Вплив був не набагато більшим, аніж до того.

Я розлючено крикнув:

— Пустіть мене! — рвонувся, але на мене навалились; м’яко, проте досить-таки міцно, схопили за руки й за ноги. Спроба втекти не вдалась, бо я був надто кволий після чотириденного голодування.

Я пручався, поки, знесилений, не знепритомнів.

Коли я прийшов до пам’яті, то відчув, що лежу на чомусь м’якому в абсолютній темряві.

“Мабуть, усе це мені тільки приснилось!” — промайнула в мене думка.

Я швидко ввімкнув прожектор і роздивився навколо. Я був один у невеликій шестигранній камері без вікон. За підстилку мені правили кілька товстих, пухких листків невідомого дерева.

Недалеко від мене лежала купка темно-синіх плодів та кам’яний посуд, яким я одразу ж зацікавився: мене мучила спрага.

В посудині була вода, правда, теплувата, але вибору в мене не було. Спочатку я освіжив губи і обережно покуштував. А потім напився досхочу.

Одразу ж по тому я відчув голод. Плоди були близько: досить лише простягнути руку. Але хто міг би мені сказати, їстівні вони чи отруйні?

З годину я вагався, поки нарешті зважився.

“Все одно… — думав я. — Чи загину з голоду, чи отруюсь… А може, ці плоди мене врятують…”

Я розломив один з них і довго розглядав його. Він мав м’якоть таку, як у нашої сливи. Я лизнув його обережно… Солодкий. Це — добрий знак.

“Нічого не вдієш, рискну!” — подумав я і помалу з’їв увесь плід. Він був смачний.

Без роздумів я взявся за другий…

Незабаром до мене повернулась сила й здатність мислити.

“Очевидно, квартяни кинули мене до в’язниці як небезпечного ворога… — міркував я. — Або ж мене спіймали як незвичайного звіра, якого будуть спостерігати…”

Я одсунув завісу, що закривала вхід до печери, і визирнув назовні, щоб дізнатись, чи стережуть мене.

Там не було нікого. Дуже зручний момент для втечі.

Я проминув сусідню печеру і зазирнув до дальшої.

У мене похололо в грудях. На такому ж ложі, яке мав я, на підлозі лежала Алена. Я підбіг до неї, присвітив у обличчя. Вона була непритомна.

Я швидко приніс води, хлюпнув на неї і цим привів її до пам’яті. Алена була така квола, що насилу могла говорити, їй трохи покращало лише після того, як вона напилася води та з’їла кілька солодких плодів.

— Тікаймо, доки ніхто не зайшов! — запропонувала Алена, як тільки змогла сяк-так стати на ноги.

Що далі, то швидше ішли ми лабіринтом печер і тунелів, потім побігли. Підземні приміщення були безлюдні.

— Мабуть, усі вирушили в якусь експедицію… — догадувалась Алена. — Поспішаймо, поки не повернулись.

Нарешті ми потрапили до широкого коридора, який зміївся через усі печери. Я вже радів, гадаючи, що це й є головний вихід з лабіринта, коли це перед нами почувся стукіт. Ми сповільнили кроки і з хвилину прислухались. Потім, наблизившись до повороту, зазирнули за ріг. Коридор вів до величезного кам’яного храму.

— Повернімось, — прошепотів я. Алена не погодилась:

— До в’язниці повертатись не будемо. Може, вдасться знайти якийсь інший хід.

Ми зайшли до храму та й стали мов укопані.

Біля однієї стінки працювали квартянські скульптори й художники, а на протилежній вже сяяли нові барельєфи й настінні картини.

Художники працювали з таким запалом, що навіть не помітили нас… Погляньте уважніше на їхні твори, друзі! Безперечно, ви будете так само здивовані, як і ми, — посміхнувся Северсон.

На проекційному полотні з’явився великий, розкішний рельєф.

— Наша “Стріла”! — вигукнула Молодінова. — Поруч неї три фігури… Хто ж це може бути?

— Потерпіть, зараз ітиме крупний план.

— Навратіл…

— Фратєв…

— Молодінова… — пролунало майже в один голос.

— Саме так, — погодився Северсон. — І хоч ваші профілі, друзі, трохи спотворені, ми також впізнали вас з першого погляду.

На наступному знімку був рельєф з загадковим Селищем Невидимих. На подвір’ї селища було зображено багато фігур у скафандрах.

— Це надзвичайно! — захоплювався Фратєв. — Хай я в цю ж хвилину перетворюсь на антиречовину, якщо це не справжній промисловий центр!

— Цілком можливо, — погодився Навратіл. — Однак Що означають оті величезні спіралі на півкулі?

Не знаю, але це саме те селище, яке ми бачили з літака поблизу “Нової Волги”. Те ж підтверджують і піраміди з кулями на вершинах. А втім, Нова Волга на рельєфі зображена також, — Алена привернула увагу вчених до хвилястих ліній. — Погляньте сюди… І сюди… — додала вона з посмішкою.

— Цього не може бути! — вигукнув вражений Навра-тіл, глянувши на дивний літак, що сидів на кам’яних хвилях рельєфу. — Адже це не схоже ні на один з наших допоміжних літаків. І люди в скафандрах, безперечно, не ми. Адже те селище ми ще не відвідували, та й скафандри мають зовсім не таку форму, як наші…

— Так, квартяни увічнили таємницю, якої ми ще не розкрили, — погодилась Алена. — Я завжди говорила, що тут десь живуть люди, які перебувають на такому ж ступені розвитку, як і ми.

— Чудесно! Дивовижно! В усякому разі, вони нам допоможуть відремонтувати “Промінь”, і ми незабаром скажемо Кварті “прощай”, — бурхливо виявляв свою радість Фратєв. — Тисяча громів з блискавицями, але чому вони в скафандрах? Чи не збираються часом відвідати сусідню планету?

Навратіл знизав плечима:

— Не знаю. “Дочекайся часу, як гусак квасу!” — посміхнувся він. — Завтра подивимось на це селище зблизька, тоді й дізнаємось про все. А Кварту дослідимо ще раз, грунтовніше.

Северсон продовжував свою розповідь:

— Нас зацікавили інструменти, якими квартяни працюють у скелях. Ми наблизились до групи художників, що висікали новий рельєф.

Їхні долота мали досконалу форму, — хоч і не таку, як наші, а метал був напрочуд твердий. Це вже є достатнім доказом того, що на Кварті десь існує металургійний завод або щось схоже.

Деякий час ми спостерігали роботу квартян, а потім тихенько прослизнули в бічний тунель.

На нашу радість, через кілька поворотів блимнуло світло в печері, і незабаром ми опинилися на невеличкому майданчику перед входом у підземний лабіринт. З трьох боків він був оточений високими стовпами, стесаними на конус. Мабуть, це був захисток проти ящерів.

Ми пролізли через вузьку щілину в загорожі і зітхнули з полегкістю.

Ми були вільні. На небі сяяли всі три сонця, наче бажаючи винагородити нас за тяжкі хвилини перебування у темному підземеллі.

За нами — прямовисна стіна, перед нами — праліс.

Ми вирішили піти уздовж стіни, щоб таким чином уникнути надзвичайно важкого просування джунглями та добратись до Червоної ріки якнайшвидше.

Правда, шлях понад стіною теж був нелегкий, та все ж після двогодинної виснажливої ходьби ми побачили озеро Жюля Верна з гігантськими ліліями.

Недалеко від лілій на хвилях спокійно гойдалась наша “Стріла”. А біля берега в гирлі Червоної ріки у вирі кружляв наш човен. Мабуть, там, у печері, я його просто погано прив’язав…

Розділ XIX ЗАГАДКОВІ БУДОВИ

Доктор Заяц прибіг додому засапаний:

— Отже, любі мої, полетите разом зі мною! — радісно вигукнув він з дверей. — Мати працюватиме на атомній електростанції, Юрко буде помічником в кабіні управління. А я — призначений командиром “Електрона”…

Гана Заяцова мовчки кивнула головою. На її обличчі можна було прочитати цілу гаму почуттів: і гордість за чоловіка, і радість з приводу того, що їй виявили велику честь, включивши до складу експедиції, що вирушить в далекі зоряні світи, і деякий неспокій, і жаль за Землею, яка одразу почала здаватися неповторно прекрасною. А Юрко Заяц, сповнений самим тільки почуттям невимовної радості, відповів басом:

— Дякую, тату!

Ні, це вже не той хлопчина з солом’яно-жовтою чуприною, якого ми знали, а ставний стриманий юнак. Після закінчення одинадцятирічки він вступив до вищої астро-навігаційної школи, щоб стати пілотом міжпланетного корабля. І ось його мрії здійснились, — здійснились швидше, ніж він сподівався.

Коли Юрко слідом за своїм батьком ступив на борт ракети, що прямувала на Місяць, він уже добре знав усе з книжок і розповідей. Здавалось, його вже ніщо не може здивувати. І все ж перший політ у міжпланетний простір був для нього суцільним хвилюванням.

Його приголомшив вигляд Землі, яка все віддалялась, аж поки перетворилась на великий, огорнутий імлою глобус, що вільно плив зоряним небом. Юнак захоплювався Сонцем з його зеленкуватою короною.

Однак найсильніше враження справив на нього місячний пейзаж та майже двокілометрові зорельоти, які велично зводились над аеродромом в кратері Тіхо. Юрко знав до дрібниць будову та функції всіх апаратів зоряних кораблів, та все ж, коли став віч-на-віч з творінням людського розуму, йому зробилось навіть якось моторошно.

Обидва велетні стартували одночасно. Місячний пейзаж під ними швидко розростався вшир, аж поки перетворився на неозору кулю з дрібними кратерами на її поверхні.

По кількох годинах польоту кораблі наблизились один до одного і з’єднались розсувним коридором, аби зробити можливим безпосередній контакт екіпажів.

Земля і Місяць зникли у зоряному небі.

Сонце перетворилось на яскраву зорю.

— Скільки разів казав я тобі, а ти все не хотів вірити. Тож поглянь тепер! — показав Мак-Гарді на небо, в якому плив вертоліт. — Вони помітили нас тоді випадково, а тепер прилетіли спеціально. Втікаймо та сховаємось глибше в джунглі.

Краус не міг відірвати погляду від вертольота:

— Безглуздя! Тут нас не знайдуть, а на втечу часу вистачить… Мені цікаво, що вони робитимуть у Селищі Невидимих? Можливо, з ними трапиться те ж саме, що і з Грубером?.. — Краус здригнувся.

— Я ж казав, що Грубера там лишати не можна! Од страху перед невидимими навіть не поховали його…

— Нехай вони його поховають. Мене туди тепер ніхто й калачем не заманить. А втім, невидимі, напевно, його прибрали. Не лишать же вони там труп?

Вертоліт повільно спускався, аж поки нарешті приземлився. На подвір’я загадкового селища вийшли Нав-ратіл, Ватсон і Мадараш. Северсона з Аленою було видно крізь вікна машини.

Затамувавши подих, стежили за своїми колишніми колегами двоє втікачів. Сюди, на протилежний берег, не долинало й звуку. Тільки видно було, що вчені біля вертольота про щось радяться. І це було справді так.

— Мабуть, вони нас бояться і стежать за нами із схованок, — припустив Навратіл.

— Квартяни харчуються плодами, як і ми! — сказав Ватсон, піднімаючи з землі довгастий, схожий на банан плід. — Але де ж вони самі?

— Перш ніж хтось з’явиться, давайте оглянемо оту споруду з спіральними конструкціями, — запропонував Мадараш. — Ніяк не можу зрозуміти її призначення.

Вчені поволі наблизились до загадкової будови.

— Ці піраміди справді таємничі, — сказав Ватсон. — Але щодо великого параболічного дзеркала, то я, здається, зрозумів, у чому суть. Б’юсь об заклад, що цим пристроєм квартяни збирають сонячну енергію.

Тільки тепер Навратіл звернув увагу на те, що вхід до великої півкулі відкритий. На їхній заклик ніхто не озвався, і троє вчених обережно просунулись у отвір.

— Квартяни, мабуть, невисокі на зріст, бо не лазять же вони до свого будинку на колінах? — міркував уголос Ватсон.

— Чорти його знають, що це за істоти, — пошепки погодився Навратіл. — Чи звернули ви увагу на те, що жодна з їхніх будов не має вікон?

Ватсон замість відповіді зойкнув і відсахнувся. Всі ніби остовпіли.

— Що там таке? — запитав нарешті Навратіл.

— Перед нами лежить якась людина. Мабуть, мертва. Відчуваєте специфічний солодкуватий сморід?

— Це Грубер! — вигукнув Навратіл.

— Як він сюди потрапив? Хто його забив?.. На тілі немає жодної рани… — розгублено вимовив Ватсон, оглянувши труп.

— Його забито електричним струмом. Погляньте, як судорожно він скоцюрблений, — прошепотів Мадараш.

Всі троє злякано оглядали стіни коридора.

— Далі без апаратів — ні кроку! А Грубера треба поховати, — сказав Навратіл.

Труп винесли на подвір’я, оглянули ще раз. Грубер справді був забитий електричним струмом. Процес розкладу протікав дуже повільно, бо в коридорі зберігалась незмінна, досить низька температура.

Вчені постояли з хвилину мовчки над могилою нещасного безумця, а потім попрямували до вертольота.

— Надінемо скафандри. Вони захистять нас від найрізноманітніших видів випромінювання і від електричного струму. Водночас матимемо змогу постійно підтримувати радіозв’язок. Будову з конструкціями я досліджу сам, щоб не всі наражались на небезпеку, — сказав Навратіл. — А ви тим часом огляньте селище.

Вчені розійшлися в різні боки.

Северсон і Алена з навушниками на головах напружено чекали на перші повідомлення.

— Нам пощастило проникнути в одну з пірамід, — почувся нарешті голос Мадараша. — Будинок не без вікон, як ми спочатку гадали. В кількох місцях стіни пропускають ультрафіолетові та інфрачервоні промені. З цього можна зробити висновок, що квартяни бачать ці промені простим оком, — тобто що їхні зорові органи побудовані зовсім інакше, ніж наше око. Приміщення без меблів, і здається, що в ньому вже давно ніхто не живе…

— Говорить Навратіл… Надзвичайно! Будова з спіралями, власне кажучи, є дуже досконалою атомною електростанцією. Досі мені не вдалось з’ясувати, за яким принципом вона працює. Я встановив тільки, що в приміщення надходить вода і розкладається з допомогою сонячної енергії на водень і кисень. Обидва гази йдуть до атомного котла, розташованого посеред сферичного залу. Лишається загадкою, чому простір навколо реактора позбавлений сили тяжіння…

— Незрозуміло! — продовжував Навратіл за хвилину. — Атомний котел створено з антиречовини, з від’ємної речовини. Як це можливо?.. Антиречовина і речовина при зіткненні вибухають і перетворюються на випромінювання… Цілком імовірно, що вони тут ізольовані якимись невідомими променями або штучно створеним, речовинним полем… Але звідки тут взагалі взялась антиречовина?.. Високорозвинені квартяни володіють, мабуть, атомною енергією краще за нас, однак ми досі, крім цих будов, не помітили ніякої промисловості… Може, вона в них міститься під землею?.. Щойно я виявив струм високої напруги, що його надсилає котел в кількох напрямах до розташованих на стінах збирачів. Один з цих променів, мабуть, і забив Грубера, бо в просторі між котлом і стіною вільно плаває його кишеньковий ліхтарик. Але як він потрапив назад до коридора — не уявляю…

— Яку потужність має електростанція? — запитав Навратіла Северсон.

— Значно більшу, ніж може виміряти мій прилад, а він показує понад шістсот тисяч кіловат… Розумію, на що ви натякаєте. Ви праві. Ця електростанція може дати енергію не менш як трьом металургійним заводам.

— Я — Ватсон… В будові немає жодної живої істоти, зате повно прозорих моделей тварин і крилатих примітивних квартян. Почуваю себе тут, як у музеї… Всередині міститься великий рельєфний глобус Кварти. Зроблений він дуже старанно. Це селище на ньому позначено також… А біля моря Данте ще якась рельєфна позначка, схожа на лілію. Там, мабуть, розташоване ще одне селище. Більш нічого особливого на глобусі немає.

…Ватсон торкнувся великої кулі, що вільно плавала у просторі, щоб дізнатись, чи зрушить вона з місця, його рука занурилась у глобус з такою легкістю, наче той був створений з рідкої грязюки.

Вчений одсмикнув руку і почав уважно її оглядати. Рука була чиста, без найменших слідів незвичайної речовини. Поверхня глобуса в тому місці, куди занурилась рука, теж не мала на собі ніякого сліду пошкодження.

Ватсон повторив дослід. Цього разу він занурив усю руку, аж по плече, втратив при цьому рівновагу і всім своїм тілом пролетів через глобус, ні на що не наштовхнувшись.

— Я — Ватсон… Таємниця за таємницею! Глобус зроблено… з всепроникної речовини…

— Нісенітниця! — різко відказав Навратіл… Це суперечить основному, найголовнішому закону, який ми знаємо.

— В такому разі йдіть погляньте самі!

За хвилину біля чудного глобуса зібрались усі троє. Ватсон повторив свій дослід. Мадараш старанно досліджував кулю найрізноманітнішими приладами.

— Цікаво! — сказав він задумливо. — Жоден з апаратів не реагує на речовину кулі!..

— Дослідіть ще раз, чудес на світі не існує! — вимагав Навратіл.

— Все ясно! — раптом вигукнув Мадараш, показуючи на один з приладів. — Глобус виготовлено з нейтронів, виключно з нейтронів.

— Гм… — похитав головою Навратіл. — Справді, матерію робить непроникною речовинне поле атомів; коли б між ними не існувало сил взаємодії, ми пересувалися б у кожному твердому тілі, немов у лісі, в якому дерева стоять одне від одного не менш як за вісімдесят кілометрів… Це шкільна істина — всепроникна речовина може бути створена тільки з нейтронів, які не взаємодіють між собою… Але таємниця цим не розкрита… Незбагненного тут більш ніж досить. Як удалося квартянам утворити цю нейтронну речовину? Навіщо вони зробили з неї глобус?

— Можливо, вони дадуть на це відповідь самі, коли ми зустрінемося з ними, — сказав Ватсон. — А зараз краще ходімо звідси. Кожної хвилини квартяни можуть повернутись, і як вони зустрінуть нас — не знаю…

Але минала година за годиною, а ніхто не з’являвся. Вчені заходились досліджувати дивні конструкції та музей більш старанно.

Висновок був одностайний: селище залишено цими днями; квартяни перебувають зараз десь у іншому місці, — може, у селищі біля моря Данте. Атомна електростанція працює автоматично. Подача пального здійснюється з допомогою сонячної енергії. Її збирають великі параболоїди на пірамідах.

— Атомну електростанцію ми не можемо використати доти, доки не дістанемо на це згоду квартян, — сказав Навратіл. — Негайно, завтра ж, вирушимо до них, у селище біля моря Данте.

Розділ XX МОРЕ ДАНТЕ

— Я ситий цим триклятущим життям вже по самісіньку зав’язку! — досадливо сказав Краус, коли вертоліт з ученими залишив селище. — Вони живуть, як люди, а ми… Не хочу гинути, як тварина! Не хочу, розумієш!.. Повернусь до них, здамся добровільно!

— А вони тебе добровільно застрелять! Ти — член “Братства сильної руки”, з тобою панькатись не будуть.

— Членом “Братства” я був, але злочинів на своїй совісті не маю, як ти! — вигукнув Краус. — Я спіймався на ваші обіцянки. Тепер я розумію, що повстати проти всього людства — безумство!.. Ти тут пануй собі на Кварті, прошу, але я повернусь. Голову мені, можливо, не відірвуть, а коли навіть і так, то швидше настане кінець. Хочеш — підемо разом?

— Зараз?.. Негайно? — запитав здивовано Мак-Гарді, коли Краус пішов до берега, де в очереті було заховано гумовий човен.

Краус не відповів. Енергійними рухами він звільняв човен з заростей.

— Ти сказився?! — зарепетував Мак-Гарді й побіг слідом за ним.

Пролунав постріл. Потім ще один…

Краус схопився за плече й захитався. Однак зразу ж випростався, схопив з кишені пістолет і вистрелив теж.

Мак-Гарді зробив кілька кроків і звалився в болото за очеретом. Голова його занурилась у рідке жовте багно.

Краус дивився на нього з хвилину; побачивши, що той не ворушиться, скочив у човен і відштовхнувся від берега.

Човен поплив по течії.

Над морем Данте клубочилися хмари диму й пари. Вода в ньому вирувала й кипіла, — так, ніби його дно було жерлом велетенського вулкана. Береги моря становили собою кам’яний хаос. Все свідчило про те, що тут відбулось кілька вулканічних вибухів такої сили, яких на нашій Землі, мабуть, не траплялось ніколи.

Вертоліт кружляв пошматованим узбережжям вже не першу годину, а вчені все не могли відшукати селище квартян.

— Там! Там! — вигукнув раптом Ватсон. — Погляньте, на обрії видніється силует лілії!

Вертоліт швидко наближався до незвичайної будови. Вона височіла на скелястому стрімчаку, схожа скоріше на пам’ятник, ніж на жиле приміщення.

Вертоліт повис у повітрі. Навратіл з Ватсоном розсувною драбиною зійшли на землю. Підійшли до споруди і застигли в скорботному мовчанні.

Мабуть, це й справді був пам’ятник. Біля його підніжжя лежало кілька металевих покручених плит, які мали на собі сліди вибуху чи різкого зіткнення.

— Це, безперечно, рештки якогось літального апарата. Ось уламок крила…

— Ви праві, Навратіл, — кивнув головою Ватсон.

На середньому листку лілії на пам’ятнику була прикріплена маленька модель космічного корабля чудної Форми з кулястим тулубом. Під кораблем було зображено вогонь.

На протилежному боці пам’ятника виділявся барельєф якоїсь планети, схожої на Сатурн з його кільцем.

Навратіл сів на скелю і, задумавшись, дивився у просторінь.

— Пам’ятник розповідає красномовно… — сказав він повільно… — На цьому місці зазнав аварії міжпланетний корабель; ось чому це полум’я і ця планета. Мені здається, ми марно шукаємо тут істот, які володіють атомною енергією… На Кварті їх немає.

— Чому ви так гадаєте?

— Гадаю, що так само, як і ми, Кварту відвідали люди з якоїсь далекої зоряної системи. При аварії деякі з них врятувались, а може, їхній корабель не був знищений повністю. Вони оселились біля Нової Волги, де з часом поставили атомну електростанцію, щоб відремонтувати зореліт або побудувати новий. Зрештою їм це вдалось, і вони повернулись додому…

— Можливо, — погодився Ватсон. — Ваше припущення підтверджує і барельєф крилатих квартян. Люди, які вирізьблені біля загадкової атомної електростанції, певно, і є гостями з невідомої планети, тому вони в скафандрах. Цим пояснюється також, чому покинуто селище біля Нової Волги… Одне тільки не йде мені з думки: новий корабель вони не могли побудувати без металургійного заводу, а ми досі нічого схожого не виявили.

— Хіба ми оглянули селище з усією старанністю? — посміхнувся Навратіл. — Хто знає, чи не ходили ми біля заводу, як сліпі?

— А може, вони повезли його з собою?

— Навіщо?.. Певно, вони захочуть прилетіти сюди не раз, а ливарня їм ще може придатися. Тому й електростанцію вони лишили на ходу. Вона виробляє енергію постійно, так що нею можна буде скористатись в першу-ліпшу мить. Але як би там не було, ми повинні подякувати їм від щирого серця. З допомогою незнайомих людей з невідомого світу ми відремонтуємо “Промінь” значно раніше, ніж надійде допомога з Землі. Це конче необхідно: вулканічна діяльність дедалі посилюється; незабаром земля у нас горітиме під ногами.

Звідкись здалеку почулось протяжне: “Гуііі…” — і над обрієм знялась зграя крилатих квартян.

— Мабуть, ми перешкодили їм тут понишпорити… — засміявся Ватсон. — Можливо, вони прилітали по нові експонати для особистих колекцій… Пригадуєте лупу та уламки, які ми знайшли в їхніх печерах?

У просторому клубі міжзоряного корабля “Фотон” кінчається лекція для молодих астронавтів. Начальник рятівної експедиції академік Хотенков каже на прощання:

— Сподіваюсь, що питання навігації в міжзоряному просторі ми розібрали досить грунтовно, — насамперед завдяки багатющому досвіду героїчного екіпажу “Променя”. Наступні кілька лекцій ми присвятимо питанням техніки міжзоряного зв’язку. Читати лекції буде доктор Заяц — великий вчений, який відкрив абсолютно новий принцип передачі сигналів на практично необмежену відстань…

Погляди кількох слухачів зупинились на смаглявому обличчі молодого Заяца. Юрко збентежено опустив очі її почервонів: батькова слава хоч і радує його, але говорити про це він не любить.

Юрко швидко склав свої учбові посібники до портфеля й вибіг з клубу. Зупинився біля великого круглого вікна, яке з’єднує їхній штучно створений летючий світ з безмежним Всесвітом. Притиснув чоло до холодного скла і задивився в зоряне небо. При погляді на сузір’я Андро-меди його серце стиснулось від страху: та невже ж ота маленька зірочка і є наше любе золоте Сонце?

Він одвернувся од вікна і попрямував у робочий кабінет батька, мугикаючи смутну народну пісню з Білих Карпат, яку колись давним-давно співали бідолахи, що працювали від зорі до зорі:

— Так, стягнемо за ногу, це правильно! — жартівливо підхопив доктор Заяц. — Та не одно сонце, а всі три зразу, як це зробили на Кварті люди з чужої зоряної системи..!

Юрко був здивований несподіваною радістю батька, а ще більше — його словами.

— Як це?.. Ти хочеш, може, перемістити кудись ті сонця?

Доктор Заяц щиро засміявся:

— Ні, любий, ми ще не сягнули так далеко, щоб гратись сонцями, як тенісними м’ячиками! Але ми можемо їх запрягти далеко краще, ніж робили це досі. Ми навчилися поки що використовувати величезну телову енергію, яку наше Сонце посилає Землі, його притягання, гравітація, для нас досі тільки кайдани, які намагаються ув’язнити людину в межах одної сонячної системи… А от незнайомі люди на Кварті зуміли зробити дещо інше. Молодці!.. Прочитай уважно оце повідомлення! — подав він Юркові густо списаний блокнот.

Юрко швидко прочитав усе і розчаровано знизав плечима.

— Але ж це тільки детальний опис атомної електростанції, яку наші вчені виявили на Кварті?

— Кажеш, “тільки”? — підвів брови доктор. — А чи знаєш ти, що ця електростанція означає?.. За всіма прикметами, незнайомі люди стягнули за ноги всі три сонця і примусили їх розщеплювати атоми!.. Щось подібне я намагаюсь зробити вже протягом кількох років. Скидається на те, що квартяни показали мені шлях…

Доктор узяв Юрка за руку і повів до столу, на якому лежало кілька аркушів паперу з нашвидкуруч накиданими формулами.

— Ми не тільки розкрили й вивчили таємниці гравітації, а вже частково й оволоділи ними, — наслідком цього є використання гравітаційного поля для міжзоряного зв’язку. Силу тяжіння ми навчились усувати. А от створити гравітацію штучно, як ми створюємо магнетизм з допомогою електромагнітів, досі не вміємо. Коли б нам пощастило це зробити, ми б тепер не пересувались по “Електрону” з допомогою електромагнітної підлоги, яка притримує нас за металеві підошви, як мух на стелі, а ходили б вільно, як на Землі… І ще одне ми не зуміли: сконцентрувати гравітацію в одній точці, як концентрують світло з допомогою лупи… А незнані люди на Кварті цю проблему розв’язали. Ті загадкові спіралі на електростанції, які постійно повертаються до сонць, і є тими лупами, що концентрують гравітацію всіх трьох світил всередині реактора і таким чином вивільняють з атома невичерпну енергію. Увесь оцей хитромудрий агрегат не якийсь там перпетуум-мобіле, як здається на перший погляд, його приводить в рух сонячна енергія.

Доктор Заяц посміхнувся і махнув рукою:

— От бачиш, як трапляється… Я сушу собі голову над цією проблемою справді давно, — і раптом знаходжу її розв’язання… Не можеш навіть уявити, як мене приголомшила ця звістка… Все. що я тобі зараз розповідаю, поки що тільки припущення. Підтвердить їх ґрунтовне вивчення квартянської електростанції. Але не виключено, що результати цього дослідження і моє припущення допоможуть нашим мужнім вченим на Кварті краще використати хитромудрі конструкції в селищі невідомих людей.

— Мільйон атомних печей, і одна краща за другу! — як це ви собі уявляєте? — гнівався Фратєв, коли дізнався, що майже вся наукова експедиція на Кварті хоче на кілька днів перебратись до Селища Невидимих, щоб дослідити умови для побудови сталеливарного заводу. — Хіба я немовля, щоб залишатись отут, як у яслах?! Запевняю вас, що я вже зовсім здоровий. Якщо Свозилова і Вроцлавський поїдуть з вами, — я поїду також.

Молодінова безнадійно махнула рукою:

— Що мені з вами робити? Розумію, що довга хвороба дратує. А з отого “мільйона атомних печей” суджу, що у вас справді вже нічого не болить. То, може, заберемо його з собою? — звернулась вона до Алени Свозилової.

— Тільки при одній умові: пацієнт лишатиметься лежати в “Стрілі”, а на селище дивитиметься з вікна, — вдавано суворо відповіла Алена. — Обережність ніколи не завадить, а на Кварті ще находитесь, аж набридне.

Вчені старанно замкнули будинок, щоб під час їхньої відсутності туди не завітав який-небудь непроханий гість.

Ракетний літак на повній швидкості помчав по ледь хвилястій поверхні Надії, закружляв над Накритим столом і попрямував на схід.

Незабаром він досяг Нової Волги.

Вроцлавський лишився з Фратєвим у “Стрілі”. Інші наділи скафандри й вийшли на берег.

Після короткого огляду атомної електростанції Молодінова скликала вчених у затінку високої піраміди на нараду.

— Ми повинні зараз вирішити, де поставимо металургійний завод. Як ви вже бачили, житло невідомих створінь для нас незручне. Якщо завод побудуємо тут, то насамперед треба подбати про будинок, бо добиратися сюди з Накритого стола двічі на добу — не дуже приємно…

— По-моєму, в цьому не буде потреби, — сказав Навратіл. — Можна або пошукати, чи немає тут десь під землею чогось на кшталт наших ливарень, або побудувати завод на Накритому столі і постачати його енергією звідси.

— Остання пропозиція мені здається доцільнішою, — погодився Чан-су. — Шукати ливарню невідомих людей — забарна справа. Ми вже встановили, що великі кулі на пірамідах — передавачі електричної енергії. Залишається їх тільки використати.

— Знову ж таки невідомо, чи далеко передається енергія з допомогою цих куль, — заперечив Мадараш. — Ми повинні насамперед визначити це.

Вчені погодилися з ним.

Підйомним краном вивантажили з “Стріли” вертоліт, швидко змонтували його, і Мадараш негайно вилетів, щоб дослідити, як далеко передається високочастотна електрична енергія випромінювачів атомної електростанції невідомих людей. Повернувся він годин через п’ять в дуже поганому настрої.

— Кепсько! Максимальний радіус дії передавача — три тисячі кілометрів, а Накритий стіл звідси в півтора разу далі… Я не кажу вже про велику втрату енергії при пересиланні…

І все-таки було розв’язано й цю проблему, яка здавалась неймовірно складною. Між гравітаційною електростанцією та Селищем Завойовників Всесвіту, як називався відтепер виселок на Накритому столі, вирішили побудувати дві проміжні станції з такими ж блискучими кулями-випромінювачами, що й на кінцевих пунктах.

До квартянської “зими” енергетичну лінію ввели в дію; на контрольному щиті Селища Завойовників Всесвіту було одержано напругу понад чотириста тисяч вольт. На жаль, через погану погоду подальші роботи довелося припинити.

Період тривалих дощів учені використали для підготовки до будівництва ливарні та для огляду печерного міста.

Квартяни цього разу зустріли їх дуже привітно. Охоче показали їм підземний лабіринт і свої примітивні печі, в яких виплавляли деякі метали, познайомили з своїм мистецтвом.

Ці істоти, власне кажучи, ще стояли на досить низькому рівні розвитку. Вчені вирішили навчити квартян цілого ряду ремесел, передати їм для копіювання досконаліші інструменти, взагалі допомогти усім, чим можна.

Домовлятись було важко, але люди кам’яного віку багато чого розуміли з жестів. Чимало допомагали й малюнки.

Розділ XXI ПЕРШЕ ТОРЖЕСТВО

Северсон сидів на лавочці перед будинком і задумливо дивився на недобудовану ливарню. Крізь відчинене вікно вітерець доносив “Влтаву” Сметани — музику, яка долетіла з Землі на Кварту після чотирирічної подорожі Всесвітом. Обидва великі сонця стояли тісно одне поруч одного. Проксіма купалась у рожевій туманній імлі низько над обрієм.

Все тут було вже таке звичне, що навіть дивною здавалась думка, що десь існує інший світ, зовсім не схожий на цей. Але той далекий світ кликав і манив.

Северсона охопила несподівана туга — туга за батьківщиною.

В упертому бою з підступною природою, в невтомній спільній праці спогади про вітчизну не тривожили так, як зараз, коли він лишився тут один-однісінький охороняти селище.

Северсон підвівся, причинив вікно клубу і пішов до будівництва. Зупинився біля опор, що тримали широкий дах, вистелений великим листям квартянських дерев. Ця покрівля захищала будівельників сталеливарного заводу від дощів, а зараз давала приємний холодок.

“Сталеливарний завод… — посміхнувся Северсон, глянувши на великий циліндр з півкулею на вершині. — Людина, почувши таку назву, скоріше уявила б собі велетенські споруди, огорнуті димом, аніж цю непоказну піч, що скидається на гриб…”

Його думка знову полинула на Землю, в глибоке минуле, до часів молодості. Тоді всі жили в страху перед війною. Люди не знали таємниць невичерпної атомної енергії. Виробництво сталі та сплавів металів було дуже складним і важким: руду переплавляли на чавун у доменних печах, потім напівфабрикат ішов до сталеливарних заводів, де в мартенах перетворювався на сталь. Із сталі відливались болванки, які переходили в прокатний цех. Гам вони знову нагрівались і поступово розвальцьовувались потрібним чином…

Вчені довго думали над тим, як скоротити цю довгу Дорогу. Тільки атомна енергія допомогла їм виробляти сталь та інші метали просто з руди і одразу відливати в форми. Тому й завод, який будується на Накритому столі, має лише атомну піч та ливарний майданчик.

Роздуми Северсона урвало шарудіння, що почулося десь за атомною піччю. Він швидко схопив рушницю й попрямував до ящиків з апаратурою. Шарудіння замовкло.

За кілька хвилин звуки повторились знову. На одному з ящиків трохи піднялась і зразу захлопнулась кришка.

“А постривай-но!” Северсон підійшов навшпиньки, повільно зсунув кришку.

В отворі з’явилось злякане обличчя молодого квартя-нина. Дивлячись виряченими очима на Северсона, він судорожно стискував у руці котушку з блискучим дротом і тремтів усім тілом.

— Чи ви бачили такого злодія?! Сам спіймався в пастку! — щиро зареготав Северсон. — Що ти тут шукаєш, друже?

Квартянин печально проскиглив: “Гуііі…” — і притиснувся до стінки ящика. Потім простягнув котушку Северсону.

— Отож-бо й є!.. А де ті чашки, які вкрадено у нас з літака?.. Ну, не бійся, ти вільний. Лети додому!

Северсон відійшов від ящика, але квартянин навіть не поворухнувся, не зводячи з Северсона очей.

— Ну, то як хочеш. Зачекаю, поки ти отямишся… — сказав поблажливо Северсон, відійшов ще на кілька кроків і сів. За якийсь час квартянин посміливішав, виліз з ящика і примостився поруч з Северсоном.

— Киш! Та біжи ж додому!

Квартянин здригнувся, розвів руками з перетинчастими крилами, але тут же знову склав їх на колінах.

“Боїться мене!” — подумав Северсон. Він підвівся і попростував до будинку. Але коли озирнувся, то побачив, що квартянин шкутильгає за ним.

— Чи то тобі у нас сподобалось, чи ти ще щось замислив?

— Гуііі… Кеііі… — відповів квартянин, ніби зрозумівши. Він наблизився й сів почіпки.

— Ти не голодний? — добродушно запитав його Северсон, витяг з кишені пакунок з цукерками і простягнув незвичайному гостеві. Квартянин охоче взяв подарунок. Якусь мить розглядав уважно з усіх боків. Після кількох спроб йому вдалося розірвати пакунок. Цукерки, які висипались на землю, він швиденько зібрав і напхав ними собі рот. З сяючих очей та радісного підстрибування можна було судити, що земні ласощі припали йому до смаку.

Увечері, коли експедиція повернулась, Северсон з квартянином вже були найкращими приятелями.

— Дозвольте відрекомендувати вам мого друга Ксаве-рія! Він попросив у нас притулку, — засміявся Северсон. побачивши здивовані обличчя друзів. — Ані на крок не відходить від мене. Мабуть, йому стало нудно в джунглях.

— Або ж його житло та родичів знищив вулкан, — припустила Алена Свозилова. — Це — щаслива нагода… Краще вивчимо життя квартян і, можливо, також його чого-небудь навчимо. У нього цілком інтелігентне обличчя.

— А як пройшла розвідка? — звернувся Северсон до Навратіла.

— Понад сподівання, чудесно. Кварта становить собою справжню скарбницю найрізноманітніших руд. Ми знайшли такі багатющі родовища, що могли б побудувати тисячу “Променів”.

— Трохи перебільшуєте! — сказала Молодінова. — Мабуть, ви заразилися від Фратєва.

— А хіба я перебільшую? — вищирив зуби Фратєв. — Хай виростуть у мене такі крила, як у цього маленького Ксаверія, коли я перебільшив хоч одне слово!

Квартянин переводив погляд з одного на другого і злякано притискувався до землі.

— Ще одне велике відкриття, Лайфе! — сказав Навратіл. — На острові Підкова ми виявили… А втім, ідіть подивіться самі…

Северсон зайшов до кабіни.

— Ви, Краус?! — запитав він здивовано.

На койці лежала давно не голена виснажена людина.

— Так, я… Повертаюсь до вас… Назад у людське товариство… Не можу жити один, без людей… Судіть мене…

Северсон поклав йому руку на плече:

— Тільки лежіть спокійно, щоб собі не зашкодити… Для суду часу вистачить. Я можу вас зрозуміти, бо знав ще старий світ.

В каюті Хотенкова блимнуло червоне світло. На великому екрані відеофону з’явилось обличчя доктора Заяца:

— Не гнівайтесь, що турбую вас. “Фотон” і “Електрон” вже досягли швидкості триста тисяч кілометрів на секунду!

— Зупиніть в такому разі реактивні двигуни. А як поводяться вільні атоми водню в міжзоряному просторі?

— Непогано. Температура зовнішньої оболонки піднялась тільки до дев’яноста градусів. Ми боялися, що буде гірше.

— Чудово! Таке торжество ми повинні сьогодні як слід відсвяткувати. Не хочу хвалитись, але й я за останні дні досягнув певного успіху. — Хотенков відчинив шафу і витягнув з неї футляр з скрипкою. За мить полились чудесні звуки радісного маршу.

— Прекрасний звук, як у страдіварки! — схвально сказав Заяц, коли Хотенков дограв.

— Вам подобається? В такому разі — вдалось.

— Скрипку ви зробили самі? — здивовано спитав Заяц. — Можливо, розгадали таємницю Страдіваріуса?

— Здається, так. Після багатьох марних спроб мені нарешті вдалося точно встановити хімічний склад речовини, якою просочувалося дерево страдіварок. Уявіть собі, що той розчин, у якому намочував дерево знаменитий майстер, ми маємо в нашій біохімічній кухні. Білковий розчин скріпляє стінки клітин і робить їх більш еластичними, пружними… Хвилинку… Хтось стукає… Зайдіть!

До каюти зайшов син доктора Заяца, Юрко.

— О, то ви обидва тут! — посміхнувся Хотенков. — Один на екрані, а другий — поруч. Щось у вас похмурий вигляд, чи не трапилось чого? — він запитливо глянув на юнака.

— Прочитайте оце повідомлення.

Хотенков узяв аркуш паперу і прочитав уголос:

— “Я — Кварта. Селище Завойовників Всесвіту. Біля гравіметра Мадараш. Надсилаємо сердечні привітання людству на Землі та екіпажам “Фотона” і “Електрона”. З радістю повідомляю, що ми успішно закінчили першу плавку і відлили першу плиту зовнішньої оболонки “Променя”. За її електроімпульсну обробку взялися товариші Ватсон, Цаген та Балдік. Лінія передачі електричного струму з Селища Невидимих працює бездоганно…”

Хотенков запитливо подивився на молодого Заяца:

— Така радісна звістка, а ви хмуритесь? — Читайте далі, прошу, — сказав Юрко.

— “Краус, якого, як я вже повідомляв, було знайдено біля Затоки Справедливості, справді повертався до нас.

Його показання підтвердило обслідування шляху, яким він рухався. Це була дійсно єдино можлива дорога, яка вела до Селища Завойовників… Тінь недовіри на його слова кидає тільки те, шо трупа Мак-Гарді у вказаному місці не виявлено. Мабуть, його поховала трясовина на березі Нової Волги… Краус твердить, що став членом “Братства” тільки по дорозі на Проксіму. Спокусив його буцімто Мак-Гарді. Це ймовірно, бо третьою людиною, про яку згадував вмираючий у Африці, був, напевно, Діт-ріхсон… Краус повідомив нас також, що не всі члени злочинного “Братства сильної руки” ховались на східному узбережжі Південної Африки, де вибухнула атомна бомба. Один з них — Йонес, який перешкодив академіку Тараб-кіну оживити замерзлого неандертальця, — живе у Тібеті і працює в лікарні під іменем “доктор Лікургос”, двоє інших — Кчакі та Рандек, — цілком імовірно, і досі живуть у Місті Щастя, на території колишньої Сахари. Уважно стежимо за Краусом. Він дуже старанний, допомагає нам з усієї сили, і ми йому в цьому не чинимо перешкод. Після повернення додому передамо його Всесвітній Академії наук для рішення питання про його долю. Якщо підтвердиться, що ніяких злочинів на своїй совісті він не має, пропонуємо його помилувати… Молодий квартянин Кса-верій до нас уже зовсім звик. Охоче наслідує наші рухи і буває дуже милий, коли на своїх коротких ногах викгвеус…”

Хотенков здивувався:

— Що це означає — “викгвеус”?

— Не знаю, але я переписав точно. Все подальше також незрозуміле, не було смислу навіть переписувати. Деякі знаки не вдасться розшифрувати взагалі… Саме це й збентежило мене.

— Передача триває?

— Коли я йшов до вас, — ще передавали, — кивнув Юрко.

— Негайно повідомте Кварту, а я тим часом огляну наш астрогравіметр… Почекайте, запитайте також Всесвітню Академію, чи має їхній прийом такі ж спотворення, як у нас.

Хотенков швидко оглянув апаратуру. Все було гаразд. І однак на контрольній стрічці гравіметра замість правильних знаків була якась плутанина.

— Дуже дивно! — знизав плечима доктор Заяц — Лишається припустити одне з двох: або в них зіпсувався передавач, або щось коїться з гравітаційним полем між нами й Квартою…

Але через кілька годин з Землі надійшла звістка, яка абсолютно виключала обидва припущення:

— “Наші астрогравіметри прийняли все повідомлення без перешкод”.

— Нічого не розумію! — пригнічено сказав доктор Заяц.

Мак-Гарді відчув різкий біль, насилу розплющив очі й зойкнув з жаху. Над ним схилилось кілька дивних створінь з обличчями шимпанзе. Одне з них клало йому на груди жмут трави, змочений жовтою грязюкою.

Поранений знепритомнів. А коли прийшов до пам’яті і боязко розплющив очі, він уже був один. Лежав у густій траві під високим деревом.

“Краус… Де Краус?..” — промайнуло у нього в голові.

Мак-Гарді підвівся на руках, озирнувся. Навколо шумів дикий праліс, а по небу пливли хмари з райдужними краями. На деякій відстані від нього гойдалися під вітром і хилилися до землі під вагою блакитних ягід гілки низенького куща. Поранений майже підсвідомо поповз туди, зірвав і через силу проковтнув кілька плодів.

Аж тепер він усвідомив, що лежить у джунглях сам-самісінький, без надії на порятунок. Очевидно, Краус загинув при перестрілці. А може, таки поплив човном?

У Мак-Гарді паморочилося в голові, до пекучого болю в грудях приєднувалась нестерпна спрага. Напружуючи останні сили, він поповз через хащі туди, звідки чувся плюскіт струмка. Нарешті добрався до берега, зсунувся на череві до води й пожадливо напився. Йому зразу полегшало.

За кілька днів Мак-Гарді настільки зміцнів, що вже міг сяк-так пересуватись. Біль у грудях поступово вщухав. Прострелені легені напрочуд швидко загоювались, — можливо, допомогла грязюка, яку приклали йому до рани крилаті тубільці. Але ті ж тубільці, мабуть, потягли його рушницю. Мак-Гарді довго розшукував її, але знайти не міг.

“Повернусь у гори! — вирішив він кінець кінцем. — В Райській долині вистачить солодких плодів і смачного м’яса. Буду там захищений від ящерів, а можливо, й “Ластівку” відшукаю. Вночі людина погано орієнтується, — може, вулкани вибухнули трохи далі, ніж нам здалось…

Але як я туди доберусь?.. — пронизала мозок страшна думка — Немає човна, немає зброї… Немає нічого!”

І ось він стоїть з голими руками, — сам-самісінький, покинутий напризволяще серед незнайомої підступної природи, — жалюгідний кандидат у володарі Всесвіту.

Розділ XXII КРАУС РОЗПОВІДАЄ

Вечір. Час відпочинку. Всі мешканці Селища Завойовників Всесвіту зібрались у клубі. Уважно слухають.

…Течія винесла мене в море… — тихо розповідає Краус. — Побоюючись бурі, я весь час тримався берега. Вітрило з шматка брезенту підганяло мій гумовий човен при попутному вітрі.

Спочатку я подорожував добре. Однак настав день, коли в мене закінчились консерви. Поки я плив уздовж порослого лісом узбережжя, було ще сяк-так. Але берег ставав дедалі пустельнішим, джунглі відсувались у глиб континенту, а їхнє місце займала неозора піщана пустеля.

Якось вранці несподівано налетів рвучкий вітер, підхопив мене і з неймовірною швидкістю погнав просто в море. Почався справжній шторм.

В задній частині мого гумового човна був закапелок, де я зберігав свої жалюгідні запаси, порожні консервні бляшанки та міх з водою. Я заліз туди, затягнув над собою парус і, скоцюрбившись, чекав, що буде.

Човен, мов несамовитий, підстрибував на гребенях хвиль; мене перекидало з боку на бік. Кожна хвилина здавалась мені вічністю, а я ж отак метлявся морем кілька годин!

Нарешті щось підо мною затріщало… Удар!.. Я знепритомнів…

Прийшовши до пам’яті, я обмацав собі руки й ноги… Ой леле! Ліва нога була зламана. Я лежав у мокрій траві на узліссі. Мабуть, збігло чимало часу, бо море, відступивши від берегів, уже заспокоїлось. — Мій човен! — вигукнув я в розпачі. Стогнучи від нестерпного болю в нозі, я плазував околицями, оглядаючи зарості. Результати розшуків були скромні і все ж досить втішні: у гущавині, досить далеко від берега, я знайшов кілька порожніх бляшанок та електричний ліхтарик. Це могло означати, що човен десь недалеко. Мабуть, його підхопив ураган та й закинув кудись на дерево.

Я трошки заспокоївся і заходився біля ноги. Удар припав на голінку: вона зламалась якраз посередині. Вирівнявши кістку, я обгорнув ногу листям і прив’язав до неї ліанами шматок кори. Звичайно, це було не так просто, як я розповідаю; поки мені пощастило виконати цю операцію, я не раз зомлівав від болю.

Виготувавши милиці з сучкуватих дрючків і перепочивши, вирушив на подальші розшуки. Я знайшов ще кілька консервних бляшанок, але човна ніде не було. Мені не хотілося навіть припустити, що його могло занести в море.

Наближалась ніч, а я все ще не знав, де і як переночую. Коли б я був здоровий, то розшукав би човен і перетворив його на примітивний намет або забрався б на дерево. Я цього не міг зробити. А спати на землі небезпечно — може розтерзати перший-ліпший хижак. Отже, лишалось тільки одне: викопати яму, як це роблять дикуни, й прикрити її дрюччям.

Легко сказати — викопати підземне сховище! Але чим, коли немає ніяких інструментів і — більш того! — не можеш навіть ступити на скалічену ногу!

Спочатку я спробував копати яму руками. Робота посупилася поволі й важко, бо грунт був глинястий, та ще й поріс травою з довгим, міцним корінням. Пізніше я використав бляшанку з-під консервів; випробував також каміння й дрючки. Отак я й копирсався в землі всю ніч і весь другий день…

— Не розумію, як вам удалось викопати яму, коли ви не могли стояти навіть на колінах? — скористався з короткої паузи Ватсон.

— Якщо прикрутить, — і дурень розумнішає!.. Дуже просто, хоч і мало приємно: сидячи з випростаними ногами, я копав землю спочатку навколо себе, а потім під собою. Закінчивши копання, я вилізав по заздалегідь гробленій з ліан і гілок драбині…

Примітивний дах забрав у мене ще дві доби виснажливої праці, але тепер я вже мав сякий-такий захисток. Кущі з їстівними плодами росли недалеко, питна вода з’явилась у мене просто в норі. Спочатку я не дуже зрадів з цього, але, подумавши, лишився задоволений. В сплетеній з гілля “підлозі” я лишив отвір для “колодязя”. За посуд мені правили ті ж консервні бляшанки.

Минув тиждень, потім місяць, а я все ще жив, як найжалюгідніша первісна істота. Нога загоювалась дуже повільно, вирушати в далекі прогулянки я не міг. Заготівля харчів для мене дедалі більш ускладнювалась.

Аж ось моє злиденне животіння порушила дивна пригода. Почалось з дуже незначного — зникла бляшанка, яку я лишив увечері біля своєї нори.

З’їсти її ніхто не міг; коли б затоптав який ящір, — лишилися б сліди. Отже, її хтось узяв.

“Злодія треба будь-що спіймати!” — вирішив я і поставив нехитру пастку: прив’язав до мотузка бляшанку, вкинув у неї кілька камінців (при найменшому рухові вони деренчали) і увечері поклав біля входу в нору.

Я марно чекав кілька ночей, але, кінець кінцем, бляшанка заторохкотіла. Я вискочив нагору. При світлі ліхтарика я побачив маленького квартянина. На мій подив, він був безкрилий.

Необачно засунувши лапку до бляшанки, злодюжка ніяк не міг витягнути її звідти, тоненько пищав і мружився на мене зляканими оченятками. Я зв’язав його ліанами, кинув на галявині й хотів повернутись до нори, коли це раптом почув підозріле шарудіння: з кущів виповзло ще одне таке створіння. Я причаївся.

Квартянин попрямував до мого бранця. Навіть не спробувавши звільнити товариша, він сів поруч нього і обняв.

“Мабуть, ви таки сумирні істоти. Звільняйтесь та йдіть собі геть!” — подумав я, прямуючи до своєї нори.

Ви не можете уявити, який я був здивований вранці: обидва квартянини сиділи на даху мого “палацу”.

— Чому ви не втекли? — запитав я голосно, відчуваючи гостру потребу поговорити хоч з ким-небудь, незалежно від того, чи розуміють тебе, чи ні.

Почувши мій голос, квартяни здригнулись, але зостались на місці. Вони поглядали на мене з цікавістю, ніби шукали орган, з якого виходили оті дивні звуки. Я засміявся:

— Не треба голосу боятись, а треба з нього милуватись… — продекламував я, широко розкриваючи рот. — Ви чуєте людини глас, і так говорить кожен з нас…

Дивні створіння не зводили з мене очей. Розглядав їх і я. Спочатку я не міг зрозуміти, чому в одного з дитинчат є крила, а в другого нема. Потім я збагнув: мабуть, той, який потрапив до мене в полон, позбувся крил під час якоїсь пожежі. В усякому разі, в нього на тілі поміж волоссям виднілись шрами від опіку.

Чудні відвідувачі відірвали мене від думок тоненьким пищанням, яке затихало на найвищих тонах. Чи вони хотіли мені щось сказати, чи хвалились своїми прекрасними співами, не знаю. Я тільки відчув, що це — вияв прихильності. І не помилився: коли квартянчики посміливішали, вони почали ходити за мною, наслідуючи кожен мій рух. Вони скидались на дітей. Признаюсь, я полюбив цих милих створінь з першого ж дня. Я їх назвав Франтиком і Марженкою. Франтик був з крилами, а Марженка — без крил.

За кілька днів ми так потоваришували, що Франтик і Марженка захотіли за всяку ціну поселитись у моєму підземеллі. Я б збрехав, коли б став запевняти вас, що був у захваті від їхнього наміру. Житло для трьох було надто тісним, а найголовніше — то були для мене все-таки тварини. Поруч “их я не міг би спати спокійно.

Отже, Франтик і Марженка розташувались назовні, в затишному гніздечку серед густої трави. Щодня вони пустували аж до глупої ночі, а потім спали до полудня. Я всіляко намагався змінити їхній режим, але згодом облишив свої спроби перевиховання, бо зрозумів, що для них ніч служить днем. Зрештою, я був радий з цього, бо моє житло таким чином мало нічних охоронців.

Нові друзі стали мені корисними й з іншого погляду. Зразу ж після першого походу за харчами вони зрозуміли, чого я потребую для існування, і за короткий час буквально засипали мене плодами. Деякі з них, правда, були огидні, зате дуже подобались Франтику і Марженці.

Після чудових сонячних днів почалися дощі, а разом з тим турботи про житло для друзів. Слабосила Марженка безперервно тремтіла від холоду, наче хвора на пропасницю. Самовідданий Франтик даремно обгортав її своїми перетинчастими крилами. Я вирішив тоді, що зразу ж після дощів побудую для своїх нових приятелів примітивну хату, а тим часом хай вони поживуть у моїй норі.

То було мудре рішення, бо рівень води на дні ями підвищувався, і її доводилось безперервно вичерпувати. Без ретельних рук Франтика і Марженки я не впорався б з цією каторжною роботою, і мені довелося б тікати з нори.

Отак у спільній боротьбі з негодою ми прожили цілих три місяці. То було сповнене турбот сумне й жалюгідне існування.

Однак хмари все ж розвіялись, і на небі з’явились сонця. Ми привітали їх веселим танком у мокрій траві. Сам не усвідомлюючи того, я повсякчас переймав від моїх нових друзів їхню дитячу безпосередність, а вони, навпаки, наслідували мене, так що інколи доходило до комічних ситуацій.

Край галявинки біля мого житла росли два великі дерева, їхні стовбури були один від одного на відстані близько метра, а крони сплітались воєдино.

Отут я й вирішив побудувати халупу для Франтика і Марженки. Невисоко над землею я з’єднав стовбури дерев дрючком, обабіч нього прикріпив похило вкопані в землю гілки, переплів їх ліанами й покрив дах товстим гладеньким листям. Таким же чином я побудував обидві бічні стіни.

Приятелі дуже уважно стежили за кожним моїм рухом. Франтик, зрештою, почав допомагати мені носити будівельний матеріал, але Марженка тільки вистрибувала навколо та з подивом поглядала то на мої руки, то на всезростаючу будову.

Зацікавленість Марженки моєю працею викликала в мене гарний настрій і якусь гордовиту самовпевненість розумної істоти. До запаморочення я мугикав одну свою улюблену пісню… Я недарма згадую про це; пізніше ви дізнаєтесь про цікаву річ.

Як тільки я застелив підлогу хижі сухою травою, Франтик і Марженка з радісним вищанням залізли туди й прикинулись, що сплять. Я не хотів їм заважати і пішов і собі відпочити.

Вранці мене збудив підозрілий тріск у джунглях.

“Друзі ще сплять, а наближається небезпека… Мабуть, це ящір…” — майнула в мене думка. Я вискочив з нори.

У верховітті знову щось затріщало. Я ахнув з подиву. Франтик сидів на дереві і намагався відламати товсту суху гілку. Впоравшись з цим завданням, він кинув дрючок на землю, випростав руки і красиво спустився вниз. Свої перетинчасті крила він використав переді мною вперше.

Схопивши дрючок, Франтик потягнув його до узлісся. Ще не догадуючись, в чому справа, я йшов за ним назирці.

На мене чекала велика несподіванка: поміж двох стовбурів край галявини Маржеика прикріпляла гілку, — так, як це робив учора я. Працювала вона спритно, хоч деякі її рухи були явно зайві.

Франтик кинув на землю свій дрючок і побіг подивитись на халупу, яку побудував я. Повернувшись, він приладнав принесену “балку” як одвірок.

Ми помінялись ролями: тепер уже я з подивом спостерігав, як Франтик і Марженка зводять хату, — таку ж, яку вчора збудував я. І повинен визнати, що все у них спочатку йшло добре. Так добре, що я був навіть вражений кмітливістю своїх друзів.

Кістяк куреня вони зробили чудесно. Однак коли взялись до стін, то одразу ж заплутались у ліанах так, що ледве могли рухатись.

Я навмисне не поспішав їм на допомогу, щоб дізнатись, що вони робитимуть далі.

Марженка уважно подивилась мені в очі й раптом заспівала: “Фі-фі-фі… фі-фі-фі…” — власне, запищала.

Спочатку я збентежився, але потім зрозумів, що вона хотіла сказати цією мелодією. Мою вчорашню пісню вона поєднувала з побудовою хижі і просила мене, щоб я допоміг.

Я показав, як переплітати ліани. Мої приятелі кілька разів повторили цей складний для них урок і досить швидко засвоїли його. Робота їм сподобалась. Дах і бічні стінки вони переплели так густо, що не лишилось жодної шпаринки. Це мене дуже потішило.

— З часом я їх так навчу, що мені не доведеться й пальцем поворухнути! — сказав я сам собі. — Все робитимуть за мене!

Другої ночі вони побудували ще одну хижу. А потім ще і ще. їх просто не можна було зупинити. Через десять днів на галявині виросло ціле селище. Кінець будівельного запалу в моїх друзів настав тільки через нестачу придатних для будування дерев на узліссі.

Франтик і Марженка довго міняли місце свого мешкання, аж поки, нарешті, поселились постійно в курені, який побудував їм я. Мабуть, з ввічливості. Мене вони прагнули поселити в сусідній хижці. Я відмовлявся. Коли б не трапилось подальших сумних подій, можливо, ми б там жили й досі.

Розділ XXIII В ПЕКЛІ (Продовження розповіді Крауса)

— …Якось після сильної бурі, яка промчала джунглями і повивертала з корінням чимало дерев, я знову згадав про човен, що повис, як мені здавалось, десь у плетиві гілок та ліан.

Нога в мене вже загоїлась настільки, що я ходив вільно, але видиратись на дерева все ще боявся, а тому вирішив скористатись з послуг моїх друзів. Я довго намагався розтлумачити їм на мигах, який вигляд має човен та де його шукати. Франтик і Марженка ретельно повторювали за мною всі рухи, але жоден з них не зрозумів, чого я хочу. Довелось облишити цю справу.

Одного дня я помітив у Франтика й Марженки дивні ознаки неспокою. Погода була чудова: в небі — ні хмаринки; джунглі дихали так тихо, що навіть листя не шелестіло, а мої приятелі чомусь покинули свою халупу і настирливо лізли в моє підземне житло. Довелось пустити їх туди,

Марженка незабаром вилізла з нори і почала невідомо навіщо копати посеред галявини вузьку й глибоку яму. Працювала вона з такою наполегливістю й моторністю, що впоралася з цим завданням надзвичайно швидко.

“Вона робить сховище… — подумав я. — Але навіщо воно їй потрібне?”

Майже так само, як я свого часу, Марженка накрила вириту яму гілками та листям, потім взялась за те, чого я вже ніяк не сподівався: почала кидати вириту глину на покрівлю сховища. Однак вона скоро зупинилась і, наче розмірковуючи, довго дивилась на дах мого житла.

“Мабуть, згадала Франтика!” — подумав я, очікуючи, що ж вона робитиме далі.

Марженка раптом змінила свій початковий, задум. Тепер вона кидала глину на покрівлю вже не своєї, а моєї нори. Незабаром до подруги приєднався Франтик і допоміг їй довершити почату справу.

Утрамбувавши накидану глину руками, приятелі спробували затягти мене до підземелля. При цьому обоє пищали так одчайдушно, ніби йшлося щонайменше про життя. Кінець кінцем вони забралися до нори самі я ж лишився стояти в задумі, чому Марженка за всяку ціну хотіла вкрити дах глиною? Адже зелена трава та дрібний чагарник маскували сховище далеко краще, аніж свіжий грунт… Може, квар-тянка боялась негоди і хотіла захистити покрівлю надійніше?

Розгадка прийшла раніше, ніж я сподівався. Звідкись здалеку долинув підозрілий шелест, який незабаром перетворився на зловісне дзижчання. Над пралісом з’явилась хмара невідомих мені комах; потім прилетіла ще одна, значно більша. Вони закрили все небо так, що вмить стало темно.

Комахи сідали на крони дерев, обліплювали стовбури, сипались на землю, заповнюючи всі джунглі. Кілька жуків сіли й на мене і таки добряче покусали.

Я втік до сховища і щільно прикрив за собою “двері”.

Франтик і Марженка тулились одне до одного, тремтіли й пищали на таких високих нотах, що аж у вухах лящало.

Кілька разів я поривався поглянути, що робиться назовні, але злякані друзі чіплялись за мої руки і верещали ще дужче. Під отой концерт я зрештою й заснув.

Не знаю, скільки я проспав, але пробудження аж ніяк не було приємним: на мене посипалася суха солона глина.

— А де ж Марженка й Франтик?.. Невже втекли з переляку?

Я став на сходи і обережно підняв кришку…

Ой леле, що трапилось?! Довколишній краєвид був такий страшний, що в мене аж стиснулося серце.

Праліс зник. Скільки око сягало, навколо простягалася голісінька рівнина, на якій, мов надгробні пам’ятники на величезному кладовищі, стирчали недогризені пеньки.

Хмари комах перетворили буйні джунглі на пустелю. Жовту глину не прикрашала бодай одна стеблинка; зникли без сліду й халупи Франтика й Марженки… А на протилежному боці тьмяно виблискувало непривітне, холодне море…

Що робити?.. Продуктів, які є в сховищі, вистачить хіба на місяць, та й то, коли харчуватись дуже скромно. А потім?.. Ні, треба тікати, тікати!.. Але чи вистачить запасів, поки я дійду до джунглів?.. Можливо, кляті комахи винищили всю рослинність на сотні кілометрів навколо…

Раптом серед пеньків щось заворушилось. Це Франтик і Марженка. Вони щось тягнуть… Стривайте, та це ж мій гумовий човен!

Я побіг назустріч приятелям, палко обняв їх. Вони захищались, — мабуть, не розуміли такого вияву вдячності, — але мені було все одно.

— Ви молодці! — кричів я, мов божевільний. — Якби ви знали, який я вдячний вам: ви врятували мені життя!.. Коли б не ти, Марженко, отой набрід зжер би мене разом з дахом над головою. А човен… човен… Чи знаєте ви взагалі, що це означає?! Незабаром побачите на власні очі. Яке щастя, що тим зажерам гума не сподобалась!

Човен я одразу ж ретельно оглянув. Пошкоджень майже не було: при ударі об гілку лише продрався брезент, який захищав від непогоди вантаж та мандрівників. Правда, при надиманні човна я виявив у гумі кілька дірочок, але вони були такі малі, що повітря крізь них виходило дуже повільно.

Ми вирушили в дорогу негайно.

Дерев’яні весла зникли в утробах зажерливих жуків, тому довелось гребти руками. Не дивно, що ми просувались уперед із швидкістю слимака.

Не було нічого зручнішого, як нап’ясти брезентове вітрило, але вітер, на жаль, дув з моря на берег і був надто слабкий для маневрування.

Франтик і Марженка швидко оволоділи технікою веслування, і ми могли змінюватись. Гребли вони так ретельно й уперто, що скоро я здебільшого відпочивав, стежачи лише за поповненням повітря в камерах човна.

На ніч ми витягли човен на берег і полягали на його дні, сховавшись під захисний брезент.

Я довго не міг заснути. В нічній тиші на мене всією своєю вагою навалився тягар самотності, — безнадійної самотності на немилосердній незнайомій планеті, за більйони кілометрів від рідної домівки.

Я одстебнув брезент і виліз з човна. Велика червона заграва палахкотіла над обрієм. Коли-не-коли, залишаючи по собі срібну, швидко гаснучу риску, пролітав метеор Було тихо й тепло. Повівав легенький бриз… А мені здавалось, що з нескінченного Всесвіту на мене падає крижа ний подих незміряних мертвих просторів.

Я відчував себе викинутим з міжзоряного корабля вигнанцем, що пливе сам-самісінький у абсолютній, нічим не обмеженій пустоті.

Чи є смисл безнадійно блукати пустелями, щоб з часом неминуче загинути від голоду і спраги? Я не міг біль ше дивитися на зоряне небо, серце моє стискалося від муки. Я повернувся до човна і гірко заплакав.

Тільки на ранок я трохи заспокоївся і почав обмірковувати, як можна найшвидше вибратись із спустошеного краю.

“Франтик і Маржепка добре бігають — хіба ж вони не зможуть тягнути човен?” — спало мені на думку.

Я швидко сплів довгу вірьовку з морських водоростей і зразу ж почав дресирувати своїх супутників.

Вони швидко зрозуміли, чого я хочу, і дуже зраділи з своєї нової функції, — весело вистрибуючи, бігли собі понад берегом, а човен мчав за ними.

Однак пополудні Франтик і Марженка були такі втомлені, що насилу пересувались. Я дав їм хвилинку перепочити, потім знову змусив бігти. Признаюсь, що того разу без биття не обійшлось. Боячись за своє життя, я був безжальним.

Надвечір Марженка впала і лишилась лежати нерухомо. Франтик її обіймав, дихав на неї і зроняв великі сльози. Вперше я побачив, як ці істоти плачуть.

Марженка нарешті опритомніла. Була така слабка, що не могла стояти на ногах.

Стало ясно, що без їжі та відпочинку вони довго не витримають. З важким серцем я тицьнув кожному з них по кілька плодів і великодушно дозволив поспати.

Другого дня я вдався до іншої тактики. На берег я посилав тільки одного, а другий був зі мною в човні і набирався сил. Вони працювали тепер далеко терпеливіше, але й так ми просувалися вперед усе повільніше. Істоти, перетворені на рабів, слабшали на очах. Я, однак, не поступався. Хай будуть загнані до смерті, — що мені їхнє життя? Головне, щоб врятувався я… Так, друзі, — до такої підлості я тоді дійшов.

Бідолашних істот урятував від загибелі вітер. Він посилився і повернувся саме в напрямку нашого руху. З хвилину я вагався, чи не покинути мені Франтика і Маржен-ку напризволяще в пустелі, але нарешті пустив їх, зовсім знесилених і кволих, у човен.

— Можливо, вони ще стануть мені у пригоді, — сказав я собі.

То було розумне рішення: Франтик з Марженкою правили за баласт, який надавав моєму вбогому паруснику більшої стійкості.

Погода нам сприяла. Після кількох днів плавання ми потрапили до невеликої затоки, оточеної горбами та кількома кратерами невисоких вулканів, над якими клубочився дим.

Франтик і Марженка знову почали виявляти ознаки неспокою. Я злякано поглянув, чи не з’являться десь на обрії нові хмари зажерливих жуків. Небо, правда, було чисте, але це не заспокоювало. Я добре знав, який на диво розвинутий і бездоганний слух мають мої супутники.

Я швидко пристав до берега, щоб вирити в піску сховище, яке хотів накрити гумовим човном. Але Франтик і Марженка не мали, видно, ніякого бажання працювати. Не допомагали ні лайка, ні биття. Вони зіщулювались і тільки жалібно пищали.

Гнаний невимовним жахом, я почав копати яму сам. Як шалений, розкидав пісок в усі боки, аж поки не збив собі пальці до крові.

Раптом у мене над головою щось зашурхотіло.

Я озирнувся з жахом.

Недалеко від мене приземлялись крилаті квартяни. В руках вони тримали загострене каміння й сучкувате дрюччя. Я вже гадав, що настав мій смертний час. Ноги в мене підломилися, і я упав на дно виритої ями. Мов кролик, загіпнотизований гадюкою, я дивився на погрозливі обличчя літаючих створінь.

Коли вони помітили, що я не рухаюсь, то приступили до Франтика й Марженки. Обмінялися з ними кількома протяжними повискуваннями, потім підняли їх з землі і знялись у височінь. Кілька разів покружляли наді мною і полетіли до недалекого нагір’я.

Минуло досить багато часу, поки я отямився від переляку.

Що ж тепер робити? Біля підніжжя горбів зеленіла смуга джунглів, але якраз туди полетіли озброєні квар-тяни. Можливо, писк є для них засобом спілкування. В такому разі, якщо Франтик і Марженка поскаржились на мою жорстокість, мені буде зле… А на пустельних берегах я загину від голоду й спраги…

І я вибрав меншу небезпеку, — попрямував до пралісу.

На узліссі я надибав на струмочок з чистою кришталевою водою. Пожадливо напився та змив з тіла сіль. Потім пішов далі.

Джунглі аж кишіли звірями найрізноманітніших порід і кольорів. На щастя, то були створіння полохливі й миролюбні. Вони просто тікали від мене.

Я зупинився біля першого ж дерева з знайомими мені солодкими плодами, наївся досхочу, загорнувся в оболонку свого гумового човна і тут же заснув.

Коли я прокинувся, ішов дощ. Мені здалось, що грунт піді мною помітно коливається.

“Мабуть, у мене від слабості тремтять ноги…” — подумав я, прямуючи до узлісся.

Але на мене там чекав такий сюрприз, що очі полізли мені на лоба.

Поверхня моря піднялась не менш як на двісті метрів і грізно вирувала просто переді мною.

Що трапилось?.. Адже я в горах, далеко від моря. Чи, може, я збожеволів, і в мене починається галюцинація?

Я протер очі й знову подивився униз. Зір не зраджував мені. Море піднялось майже до моїх ніг.

“А може, це спустились гори? — блиснула в мене думка. — Так, це єдине пояснення, і за таких грандіозних геологічних змін, які відбуваються на Кварті, нічого неприродного в цьому немає”.

Але це означало, що опускання гір може ще тривати, що кінець кінцем вони зникнуть разом зі мною у хвилях квартянського моря.

Я кинувся до човна, але одразу ж усвідомив, що при такому сильному прибої все одно відплисти не вдасться.

Обидва великі сонця зайшли, безрадісний край запнула імла. Тільки маленьке червоне сонце трепетало над обрієм, кидаючи на розбурхану поверхню моря мерехтливу смугу кривавих вогників.

Знову мене охопив розпач. Як страус під час небезпеки, я сховав голову в траву, накрився гумовим човном і незабаром заснув.

Мені приснилась дівчина, яку я колись любив і яка любила мене. Я гуляю з нею в квітучому саду, птаство радісно щебече, славлячи весну, а десь далеко співає група молоді.

— Відпочину тут, іди, я дожену тебе… — шепоче мені дівчина і лягає в свіжу духмяну траву. Одразу ж засинає. Так спокійно посміхається уві сні…

А я йду далі. Несподівано опиняюсь в якійсь пустелі на Кварті. Я один, зовсім один… Назустріч мені йдуть троє людей. Весело розмовляють, ніби мене досі не помітили.

Я знаю усіх трьох. Кличу їх на ймення. Нарешті вони почули. Підходять і мовчки розглядають мене.

— Чого ти хочеш від нас? — запитує старший,

— Хочу дружби, не можу тут жити один.

— Дружби? — дивується він. — Ти і дружба?!

— Так, хочу жити а, людьми, хочу жити з людиною такою ж, як я сам! — вигукую я в одчаї.

— Хочеш жити з людьми! — сміється він. — Але ж тут нікого немає! Адже ти нас забив!

Повертаюсь і прожогом тікаю. А за спиною в мене лунає моторошний сміх безумця.

Раптом я опиняюсь в обіймах матері. Вона гладить мені волосся і тихо заспокоює. Я знову маленький хлопчик. Виплачусь та й весело побіжу до дітвори гратися на стадіоні. Квітчасто розмальована карусель весело кружляє, з маленького паровоза мені вітально махає рукою ще менший машиніст. Усміхнена дівчинка з ямочками на щоках простягає мені букетик фіалок, а я за це даю їй великий парусник, зроблений власноручно.

В обличчя мені ударив холодний вітер. Засвистів і за одну мить відніс у неозору далину і дівчинку, і карусель, і маленький поїзд.

Чому налетів цей крижаний вітер? Адже зараз весна?

Розплющив очі, прокидаюсь. Крижаний вітер справді дме. Переді мною — безмежне море…

Я здригнувся від холоду й жаху. З рожевого сну — просто до страшної дійсності!

Глянув я на зеленкувато-блакитне пустельне небо і закричав від туги. Що безмежніший простір, то гіршою стає він в’язницею, якщо людина засуджена жити одна, без потиску руки, без звуку людського голосу.

Все мені раптом здалось смішним: я сам, жменька плодів біля мене, гумовий човен і вороже море. Я почав голосно реготати, мене знов і знов душили напади сміху.

— Я збожеволів! — жахнувся, отямившись.

Однак я міркував цілком тверезо.

“Гори опустились. Чи не опинився я часом на острові?”

Я видерся на вершину невисокої сопки і переконався, що так і сталось. Найближчий континент — чи великий острів — вимальовувався аж ген на обрії.

Протягом кількох днів море, безперервно піднімаючись заганяло мене все вище. Однак потім опускання гір припинилось. Я дочекався покращання погоди, наповнив свій човен плодами і вирушив у небезпечну подорож морем.

Після дводенного плавання мені нарешті пощастило добратися до континенту. Я настільки ослаб, що тільки напружившії всі свої сили, видрався на берег і витягнув човен. Опинившись на твердому грунті, я одразу ж заснув.

Коли я прокинувся, була ніч. Мені здалось, що я потрапив у пекло. Земля тремтіла і тріскалась, гори вивергали над моєю головою вогонь…

Я ліг між розкиданого, ще теплого каміння і чекав, доки мене заллє розжарена лава.

Оглушливий вибух недалекого вулкана ніби збудив мене знову до життя. Я схопився і стрімголов помчав розпеченим схилом. Шлях мені освітлювали спалахи блискавиць. Кілька разів я падав, — зараз уже й не знаю, чи тому, що коливалась земля, чи, може, ноги в мене підломлювались від утоми.

Незабаром я потрапив до невеликої гірської— річки. Вода в ній кипіла, мов у казані. Пара, що зводилась над річищем, палила мені висхле від спраги горло, огортала все навколо молочною імлою так, що не було нічого видно й на крок.

Нарешті я проминув ущелину і опинився на широкій рівнині, яка кінчалась на обрії пралісом.

Гуркіт за моєю спиною знову примусив мене перейти на шалений галоп. Немов наполоханий кінь, я скакав через ями і тріщини, спотикався об каміння й кущі. Сподіваючись знайти порятунок у пралісі, я забіг у його темряву і, як дикий звір, продирався хащами. Ліани й гілля дряпали мені обличчя й руки, але я не відчував болю. Часом мені здавалось, що я ось-ось задихнусь — легені відмовлялись служити.

Нарешті я добрався до невисокого горба і зупинивсь, зовсім знесилений. Невиразно пам’ятаю, що за горбом я помітив хвилясту рівнину. Через мить я вже спав.

Розбудила мене злива й нестерпне відчуття спраги. Але я одразу забув про все, коли озирнувся круг себе.

Мені здалося, що я починаю марити: хвиляста рівнина перетворилась на гірське пасмо. Протягом кількох годин горб, на якому я заснув, був піднятий на величезну висоту. Вдалині шаленіло море. Височенні хвилі несамовито билися об континент, вигризаючи з нього шматки землі.

Але на цьому ще не скінчилось. Грунт коливався щораз дужче; наростав і голоснішав розкотистий гуркіт. Мабуть, насувалось ще страшніше лихо, бо з пралісу раптом вихопилась навала найдивовижніших звірів і помчала до щойно виниклої горн, яка мене підняла. Рятуючись від них, я щодуху чкурнув навтьоки.

Звірі незабаром наздогнали мене, — їхні могутні мускулясті тіла мигтіли повз мене, як примари. Жодне з потворних створінь і не глянуло в мій бік.

“Утікають від великої небезпеки!” — подумав я і подався слідом за ними. Пробіг кількасот кроків і упав. З люті, ю заздрістю я дивився на втікаючих звірів, — вони були сильні й невтомні. Та ось я помітив ящера, який через свою вагу й неповороткість рухався повільніше. Кількома стрибками я підбіг до нього і видряпався йому на спину. Ящір мене навіть не помітив. Він напружував усі сили, щоб наздогнати інших.

Зразу ж за нами відсапувала потвора з довгою шиєю і страшною, всіяною дрібними гострими зубами пащею. Досить було б їй хоч трохи простягнути шию — і моя подорож через пекло одразу б скінчилась. Але коли тобі вже загрожує небезпека з усіх боків, перестаєш боятись.

Поки я стежив за небезпекою ззаду, мій незвичайний корабель добіг до широкої річки, без роздуму кинувся в воду і поплив до протилежного берега, над яким височіли перші схили великих гір.

Долиною прокотився оглушливий гуркіт. На повороті з’явився могутній вал води, який мчав просто на нас.

Я скочив з тіла свого рятівника і кількома рухами досяг берега. Мене заплеснув потік пінявої води, але я зумів якось утриматись за скелю.

З великим зусиллям я видрався на невелику гірську рівнину і заліз у чагарник. Щастя на мить повернулось до мене: просто на відстані руки передо мною гойдалися на гілках пурпурові овальні плоди, які я добре знав і не раз їв.

Завивав вітер. Часом над чагарником з’являлась голова якогось з ящерів. Проте я ні на що не звертав уваги, і ожадливо ковтаючи солодку м’якоть. Незабаром мої повіки склепилися від утоми.

В отих заростях я прожив кілька днів.

Рух гірських масивів тим часом припинився, вулкани згасли. Надра планети відпочивали. Погода також покращала, і повітря очистилось від вулканічного попелу Мої рани на тілі напрочуд швидко загоювались і засихали.

Незабаром я залишив своє тимчасове пристановище і повільно рушив у гори, до яру, де, тікаючи, покинув своє єдине майно — гумовий човен. Без нього мої шанси на порятунок зменшувалися до мінімуму.

Що вище я піднімався, то ширше розлягався передо мною краєвид. Вам це здається само собою зрозумілим, але мене дивувало: куди поділися ті гори, що виросли підо мною?.. Мені здавалось, що вони знову перетворились на рівнину, наче їх прокатали величезним котком. Тільки коли розвіялась імлиста запона, я побачив, що навколо було море, всіяне численними дрібними острівцями. Горби, які на короткий час піднялись до неба, знову опустились.

Чи сполучаються ці гори з континентом хоч де-небудь, чи стали островами?.. Якщо я справді на острові, значить, без човна звідси нікуди не виберусь. Древесина тут важча за воду, так що про побудову плота годі й думати. А без харчів я загину рано чи пізно…

Не менш десяти днів блукав я урвищами та ущелинами, схилами та гірськими рівнинами. Я раз у раз наштовхувався на тужавіючі потоки лави, — іноді такі потужні, що краєвид змінювався до невпізнанності і я втрачав будь-яку орієнтацію.

Нарешті я добрався до того яру, якого так довго шукав. Обидва сонця були вже за обрієм. Над головою в мене мерехтіли зірки.

Коли я наблизився до входу в ущелину, мені здалось, що в ній щось горить. Про це свідчили відблиски світла на протилежній стінці.

У мене перехопило подих: мій човен!

Не роздумуючи, я побіг уперед, однак в ту ж мить зупинився.

Посеред яру палахкотіло багаття, навколо якого сиділи квартяни.

Вони, мабуть, почули мене, бо враз змахнули крилами і піднялись у височінь. І разом з човном…

Але я, на щастя, не мав уже в ньому потреби. Через кілька днів ви мене знайшли на березі моря.

Дякую вам…

Розділ XXIV ГОДИНИ ЗЛІЧЕНО

Минув ще один рік, рік невтомної напруженої праці й боротьби.

Саме тоді, коли люди на Землі, затамувавши подих, стежили за першим телевізійним репортажем про життя на Кварті, з “Променя”, який продовжував обертатись навколо планети, у безповітряний простір випливла група вчених, щоб приладнати останню броньову плиту до пошкодженої метеоритом оболонки корабля.

Глибоко під ними, така спокійна на вигляд, висіла велетенська затуманена куля, а навколо неї сяяли мільйони зірок. Всі три сонця, увінчані зеленкуватими пощербленими коронами, освітлювали блискучі стінки “Променя” та сірі скафандри вчених.

Монтажники працювали швидко й мовчки, — всі вже добре спрацювались, набули чималої практики.

— Ну, друзі, все! — неголосно промовив Навратіл, керівник групи. — Обидві оболонки корабля в повному порядку.

Мікрофон підхопив його слова, радіостанція в шоломі передала їх на всі боки.

— Ходімо до кабіни управління. Може, прибули які-небудь повідомлення з Землі та з “Фотона” й “Електрона”.

Вчені залишили безповітряний простір і запливли до “Променя”.

— А навіщо нам, власне, чекати на повідомлення Мадараша, коли на “Промені” є свій астрогравіметр? Ми зовсім забули про нього, і даремно!

Академік попрямував до обсерваторії, схилився над апаратом.

— Що за чортовиння? — промимрив він, проглянувши чималий відтинок стрічки. — Адже в цих знаках нема ніякого смислу!.. Чи не збожеволів часом і наш астрогравіметр, як це трапилось на “Фотоні” та “Електроні”?

Чан-су підняв кришку апарата, зазирнув усередину. Довго стояв нерухомо, тільки очі його перебігали з деталі на деталь. І раптом брови вченого нахмурились; він якось дивно засміявся, — так, ніби його щось і потішило, і вразило.

— От так штука! — Чан-су підбіг до відеофону. — Товаришу Навратіл, негайно йдіть до обсерваторії!

Навратіл примчав через кілька хвилин. — Трапилось щось серйозне? — запитав він, насилу переводячи дух.

— Не лякайтесь, нічого страшного, — заспокоїв Чан-су. — В нашому гравіметрі зіпсувався автоматичний скеро-вувач приймальної антени. До нашого сонця вона обернулась спиною, — їй більше до вподоби сузір’я Змієносця. А результат? Прочитайте самі!

— П’ять пострілів по гавах! — Навратіл марно силкувався розібрати неясні значки. — Ми або перехопили якісь важливі порушення гравітаційного поля в сонячній системі Змієносця, або…

Видно було, що Навратілу спало на думку якесь припущення, — таке неймовірне, що він навіть боявся висловити його вголос.

— …або… — підхопив Чан-су, — або ж це була нормальна передача мислячих створінь, які живуть у сузір’ї Змієносця. Чи, може, ви гадаєте, що тільки ми, люди, такі геніальні, що догадалися використати для зв’язку гравітаційне поле?

Вони мовчки перезирнулись один з одним: якщо припущення вірне, то це значить, що людство Землі рано чи пізно знайде спосіб порозумітися з своїми братами в протилежній частині Галактики.

— Он як воно буває на світі, друже… — тихо сказав Навратіл після тривалої мовчанки. — Сигнали з планети Ікс штовхнули нас на дерзновенну подорож у далекі зоряні світи. Ми досягли іншої сонячної системи, і знову лунає заклик…

— На жаль, на цей заклик ми з вами, мабуть, уже не відгукнемось… — з деяким сумом у голосі сказав Чан-су.

Може, вперше за багато років обидва вчені згадали, що вони вже не молоді. Життя людини продовжено, але воно все-таки ще дуже й дуже коротке. А Всесвіт вічний і нескінченний…

— Може, спробуємо відповісти? — Навратіл ще раз задумливо перебіг очима загадкові знаки на стрічці астрогравіметра.

— Шкода часу… — похитав головою Чан-су. — Наш гравітаційний передавач на Кварті надто малопотужний. Просто треба повідомити Академію. Передавач доведеться будувати на Землі, — він вимагатиме дуже багато енергії для своєї роботи.

Члени експедиції зустріли повідомлення про нові сигнали із Всесвіту з великим захопленням. Найзапальніші, — насамперед, звичайно, інженер Фратєв, — уже почали мріяти вголос про майбутню подорож до сузір’я Змієносця. Але то все були тільки далекі мрії, а на порядку дня стояли невідкладні завдання: закінчити ремонт “Променя”, приготувати ядерне пальне на дуже тривалу подорож до рідної домівки.

Ціною великих зусиль атомну електростанцію міжзоряного корабля вдалося відновити повністю; знищені зіткненням з метеоритом та катастрофою в підземному житлі реактори замінювались новими, виготовленими в майстернях на Накритому столі. Як повідомляв Мадараш людей Землі та екіпажі рятувальних зорельотів “Фотона” й “Електрона”, “Промінь” щонайпізніше через два місяці уже міг вирушити в подорож через Всесвіт.

І все було б добре, але сейсмографи та автоматичні метеостанції почали з усіх кінців Кварти доповідати про неприємні несподівані явища на поверхні планети: після короткого перепочинку знову почали прокидатись вулкани. Метеостанція біля Затоки Шекспіра показувала температуру повітря сімдесят градусів Цельсія, на озері Жюля Берна — шістдесят три градуси. В атмосфері значно підвищився процент вуглекислого газу; прозорість її зменшилась через велику кількість вулканічного попелу.

Робочий майданчик на Накритому столі щоночі освітлювався сильними прожекторами. Вчені працювали по вісімнадцять годин на добу. Треба було поспішати, — тим більш, що й Алена Свозилова, яка терміново збирала колекцію рослин та тварин для Всесвітньої Академії наук по всій Кварті, доповідала про значне посилення вулканічної діяльності на сусідніх континентах — Геозії та Неруданії. Але відважні мандрівники не впадали в розпач. Як і раніше, звучали жарти й сміх, а інженер Фратєв щовечора розповідав вигадані історії з своїх численних мандрівок по білому світу. І ніхто й не підозрював, що години планети вже злічено.

Одного з ясних теплих вечорів, коли втомлені вчені зібрались у клубі, щоб відпочити, раптом погасла електрика.

Ні, це було не від землетрусу: грунт під їхніми ногами не коливався, не пролунало жодного звуку. І все-таки вчені стривожились,

— Що сталось? — Фратєв підскочив до вікна відсунув занавіску. Надворі було темно й тихо. В проміжку між хмарами на мить з’явилась Проксіма, облямована кількома райдужними колами.

З темряви виринула довга постать Северсона.

— Біда друзі! — закричав він ще здалеку — Електростанція в Селищі Невидимих перестала давати струм. Мабуть, там щось трапилось… Де Аленка?

— Заспокойтесь, Северсон, Алена п’ять хвилин тому пов. домила, що вони вирішили заночувати на одному з островів у морі Життя… — Молодінова ввімкнула передавач і взяла в руки мікрофон. — Алло, алло… Говорить Селище Завойовників Всесвіту… Викликаємо Свозилову… Викликаємо Свозилову…

— Я — Свозилова! — почувся здивований голос Алени. — У вас щось трапилось?

— Негайно летіть оглянути Селище Невидимих. У нас немає струму. Можливо, пошкоджено гравітаційну електростанцію. Якщо там усе гаразд, то, повертаючись, огляньте проміжні підстанції.

— Зрозуміло. Стартуємо!

Клуб занімів у напруженій тиші. Вчені нервово походжали по клубу. Квартянське дитинча, улюбленець Северсона, пройнялось загальним настроєм; воно зіщулилося в куточку і тихенько повискувало, поглядаючи на всіх переляканими очицями.

— Чи не здається вам, що підлога нібито коливається? — тихо запитав Северсон.

— Нерви… Розладнані нерви… — раздратовано сказав Мадараш і підійшов до розчиненого вікна. — Х-ху, як жарко!.. Що це?! — раптом закричав він, хапаючись за голову.

Увесь горизонт враз спалахнув кривавим сяйвом, в кількох місцях з землі вихопились довжелезні язики полум’я; затріщало, задвигтіло, загриміло все довкола.

— Тікайте! — розпачливо вигукнув Фратєв. Він схопив за руку Молодінову і потягнув до дверей.

Але тут на підлогу з гуркотом посипалась штукатурка; захитались стіни, задвигтіла під ногами земля.

— Через вікно! — хрипів Фратєв. — Та швидше ж, хай вам блискавка!

— Я — Свозилова! — раптом почулося з приймача, що гак і лишився стояти на столі. — Всю західну Геозію охопив суцільний вогонь. Селище Невидимих зникло з поверхні Кварти. На його місці буяє вулкан…

На Накритому столі з’явилась вихиляста багряна риска. Швидкою гадючкою вона поповзла до Селища Завойовниників Всесвіту, поширювалась і яскравішала. З надр землі повалив їдкий задушливий дим; повільно посунула густа розжарена лава. В руслі ріки Надії засичала пара.

— Швидше! Швидше! — кричала Молодінова, задихаючись від диму. — Негайно до вертольота!

…А на руїнах будинку приймач, який уцілів чудом, все ще доповідав голосом Алени Свозилової:

— …Коїться щось неймовірне… Гори лізуть на гори, все знищує вогонь… Кварта гине…

Розділ XXV ДО ПОБАЧЕННЯ, КВАРТО!

Голодний і обірваний, добрався нарешті Мак-Гарді в гори до Райської долини. То був уже зовсім не той ідилічний край, яким він його покинув: від буйної рослинності лишились тільки обсмалені пеньки; там, де колись виблискувало озеро, зяяло глибоке провалля, а над ним страхітливо випинався в диму вулкан. Долина була завалена величезними шматками ще теплих вулканічних бомб.

Мак-Гарді довго дивився на картину страшного спустошення.

“Трикляте життя… Чи не покінчити з ним зразу?”

Він розігнався до провалля, але в останню мить зупинився. Не було сили жити, а вмерти не вистачало мужності. Підповз до краю ущелини, боязко зазирнув у глибину. На дні провалля блищали якісь предмети.

— “Ластівка”! — радісно вигукнув Мак-Гарді.

Він підхопився і стрімголов помчав пустельною долиною вниз до пралісу, який біля підніжжя гори частково уникнув знищення. Добіг до заростей і, як божевільний, почав зривати з дерева найдовші ліани і скручувати з них канат.

З допомогою цього каната він спустився в ущелину. Тільки-но ставши на ноги, помчав до блискучих предметів… і закам’янів перед ними.

“Ластівка” була розбита вщент. Від реактора та ракетного двигуна лишились самі тільки уламки.

Потім його погляд упав на широку розколину в кам’яній стіні. Вона міцно стискувала частину літака, яка ніби чудом яким лишилася непошкодженою. З допомогою вірьовки Мак-Гарді виліз нагору і зрадів. В покрученій частині кабіни він виявив справжній скарб: розбитий ящик з консервами, скафандр, кілька книг, гумовий човен та радіостанцію. Мак-Гарді одразу ж ввімкнув її, але апарат вперто мовчав.

— Ні, я тебе таки примушу говорити! — міркував він уголос — Але раніше віднесу тебе в безпечніше і зручніше місце!

Він виносив цінні речі з провалля цілий день. Страшенно стомлений, ліг на гумовий човен і одразу ж заснув.

Вночі його разбудив холод. Мак-Гарді роздивився навколо. Над кам’яним гребенем блимало багряне сяйво, Що кидало примарне світло на пропливаючі хмари.

Мак-Гарді увімкнув прожектор і виліз на гребінь гори.

Неозора рівнина перед ним корчилась у полум’ї. На обрії, приблизно в тих місцях, де було Селище Невидимих, піднімалась до неба велика опуклість. В її середині грунт розірвався, а на місці вибуху спалахнув вогненний стовп. Гнаний жахом, Мак-Гарді побіг назад.

— Врятують мене… Врятують мене… Не дадуть мені тут загинути… — він узяв радіостанцію тремтячими руками і зазирнув усередину.

— Передавач зіпсований… — Голова його безсило впала на груди. — А приймач?.. — опам’ятався він за хвилину. Натиснув на вимикач і повільно повернув важельок.

— Алло, алло, змініть курс, Алено!.. — почувся раптом голос Фратєва. — На ріку Надію приставати не можна, її кипляча вода тікає у широкі тріщини в землі. Чекайте нас у протоці…

У Мак-Гарді виступив на чолі холодний піт.

— Ми врятовані… Ми — на борту вертольота… Серйозних поранень немає ні в кого… Викликаємо “Промінь”…

— Говорить Навратіл!.. Друзі, чекаємо вас на “Промені”. Вже приготувались до вильоту… Хотенкова ми повідомили, що корабель і без останнього реактора здатний до далекого польоту. На щастя, ми вчасно запаслися пальним… Малого Ксаверія візьміть з собою… Зараз ми одержали звістку з “Електрона”, що зустрінемось з ними на планеті Ікс у сонячній системі Проксіма Центавра.

Над головою Мак-Гарді лютувала буря. Кулясті блискавки креслили небо і вибухали. Серед шуму й гуркоту з радіоприймача зазвучав голос Молодінової:

— …Вертоліт ми навантажили на “Стрілу”… Стартуємо… Прощай, нещасна Кварто! Живи добре та швидко опам’ятовуйся від гарячої лазні! А вам, бідні крилаті квартяни, бажаємо щастя в дальшому житті. Хай ваші крила врятують вас від катастрофи!.. До побачення, Кварто!

У Мак-Гарді похолонула кров у жилах. Він судорожно вчепився нігтями в одутле обличчя.

— Вилітають… Назавжди вилітають… Лишусь я тут самотній, один серед пекла, за більйони кілометрів від рідної Землі і від людей… Від щасливих людей… Вони навіть не знають, що залишають мене тут назавжди…

Він схопився і в розпачі почав кричати:

— Люди!.. Боже!.. Люди, не покидайте мене…

Його крик проковтнула буря.