Розділ другий Догори дриґом

Висіти догори дриґом після такої кількості випитого — це дуже сумнівне задоволення. Решту дівчат уже знудило, Аня досі терпіла.

— Тітко Марто, він що, нас до ранку так триматиме? — заканючила вона, відчуваючи, як терпнуть ноги, а до голови приливає кров. — Божевільний стариган! А ви йому потураєте! Ви ж бачите, що гер Фрідріх не в собі. Роки беруть своє…

— Анничко, наше давнє знайомство тебе не врятує. Не варто вдаватися до панібратства, щоб позбутися покарання, — спокійно сказала Марта, улаштовуючись на табуретці поряд із сином. — Справедливого, до речі.

— Анничка? О-хо-хо, то он як тебе колись звали, Поль! — зареготала Глорія. — Боже милий, не можу більше сміятися. Уже живіт болить.

— А якого біса ти взяла собі ім’я Поль? На честь покинутого друга? — утрутилася Амелі. — І звідки ви знайомі з пані Мартою?

— Забагато запитань. — Аня відчула, як паморочиться в голові. — Гер Фрідріх, я завжди знала, ти хочеш моєї смерті, нікчемний австріяче! Ще з того дня, коли звинуватив мене в крадіжці годинника! То треба було тоді й порішити мене на місці, а не мучити шість років…

— Гер Фрідріх! — До голосу Ані приєдналися й інші голоси. — Звільни нас, будь-ласка! Ми більше так не будемо, дідько б тебе взяв!

— Звільни їх, Олексо, — тихо наказав гер Фрідріх, зазираючи в підвал. — Збір о шостій. Тобто у вас, любі мої, лишилося менше ніж чотири години на сон.

— У тебе теж, гер Фрідріх, у тебе теж, — ледь чутно проговорила Аня, злорадно всміхаючись. Однією рукою вона трималася за стіну.


Аня лежала на спині, спостерігаючи, як шпалерами повзе комашка. Полум’я свічки миготіло під поривами свіжого вітерцю, що долинав знадвору, роблячи задуху серпневої ночі менш нестерпною.

Глорія, що розділяла з нею кімнату, усе ще вовтузилася біля дзеркала. Тонка бретелька нічної сорочки, прикрашеної дорогим мереживом, сповзла з укритого ластовинням передпліччя, довге густе волосся розсипалося спиною.

— Чого витріщилася? — кинула через плече Глорія, помічаючи в люстерко погляд Ані, що з комашки перемістився на неї. — «Ти не можеш перетнути море, просто стоячи на березі й дивлячись на воду». І це не я придумала, а Рабіндранат Тагор15. Цього року, до речі, може отримати Нобелівську премію.

— Звідки в тебе ця любов до ідіом? Ти ж навіть книжок не читаєш.

— Ми зараз не мене обговорюємо, а тебе, тож не переводь тему, — розвернулася на низькому туалетному стільчику Глорія. — Ти все одно до ранку не заснеш. Розповідай давай!

Підклавши руки під голову, Аня мрійливо подивилася кудись крізь стелю, пробиваючи поглядом дах, умить долаючи простір і час.

— Мені було вісім, коли мама влаштувала мене в оперний театр. Вона, колишня балерина, мала зв’язки серед танцівниць.

— Вона дружила із шостою танцівницею в третьому ряду? — гмикнула Глорія.

— Так, шостою танцівницею в третьому ряду, що дослужилася до місця прими. А як ще раз мене перервеш, то взагалі нічого не розповідатиму.

— Я й забула, що ти в нас без почуття гумору, — підібгала ноги Глорія. — Мовчу, мовчу. Надто вже кортить послухати про юність красунчика офіцера. То ким тебе влаштували в театр?

— Хлопцем на побігеньках. Посильним між палкими шанувальниками та їхніми пасіями.

— Дай угадаю, — примружилася Глорія. — А мсьє Поль на той час був жовтодзьобим кадетиком, до нестями закоханим у приму-балерину?

Легка усмішка тінню майнула на обличчі Ані.

— Він був закоханим у приму, у руду хористку, у новеньку з кордебалету, потім знову в якусь хористку…

— Штабс-капітан жандармерії Поль має велике серце. — Глорія накрутила на палець пасмо золотавого волосся. — Але ти? Закладаюся, для такої витонченої особи, як ти, звичайний хлопчик-бабій не вартував би й порожнього місця. Чи я помиляюся?

— Одного разу я прийшла в театр перед ранковою репетицією. — Очі Ані знову стали далекими, замріяними. — Була неділя. Безлюдне місто, засіяне осінньою мжичкою, видавалось таємничим і сумним. Навіть двірників, які щоранку підмітали опале кленове листя, ніде не було видно. Біля парадних дверей театру, обпершись спиною на мармурову плиту й ховаючись від дощу, сидів кадет у білій формі з червоними погонами. Він щось писав у блокноті. Сівши обіч, я зазирнула через плече. Знаєш, я чекала побачити банального любовного листа чи підлітково-пафосне «люблю Ваші очки, цілую Ваші ручки…»

— А що там було? — боролася зі сном Глорія. Її цікавість усе ще перемагала втому.


У кожного свій рай, нестерпний до нестями.

У кожного свій сон, хто все ще може спать.

Від марень-сновидінь, що мучать нас ночами,

На серці сургучем заліплена печать.


— Браво! Браво, мсьє Поль! — заплескала в долоні Глорія, нарешті задуваючи свічку й пірнаючи під простирадло поряд з Анничкою. — Хто б міг подумати, що ти така романтична!

— Помовч! — грубо обірвала її Аня, перекочуючись на свій бік ліжка й перетягуючи простирадло.

Глорія ще трохи посміялася, та незабаром її дихання стало тихим і рівним. За вікном світало. У дворах голосно прокричали ранок півні, а на деревах защебетали синиці.

* * *

Коли Аня нарешті задрімала, їй наснилось дитинство. Примхлива прима-балерина Талія зі своїми вибриками й перепадами настрою, розтрощеними вазами, криками, сльозами та грубою привокзальною лайкою. Наснилися години виснажливих тренувань у вар’єте, п’янке відчуття сцени і сотні очей, що пронизують тебе, чекаючи — злетиш угору, пташко, чи розіб’єшся на друзки, мов дорога китайська ваза пані Талії? Наснився голод, пронизливий, гострий, із яким лягаєш спати й прокидаєшся, знаючи, що наступна вистава за тиждень, а грошей на хліб уже немає. А ще той русявий кадет, що звіряє тобі всі секрети, думки, мрії та любовні походеньки. Він уміє говорити, а ти вмієш слухати, тож ти знаєш про нього все, а він про тебе — нічого. Він навіть не підозрює, що ти дівчинка. Дівчисько в коротких штанцях і зеленому картузі, яке гасає коридорами такого величного й недосяжного, оздобленого карміновим оксамитом і золотом театру.

А далі не було нічого, тільки засніжений смерековий ліс і вкриті шапками снігів гори.

15 Рабіндранат Тагор (1861–1941) — бенгальський та індійський письменник, поет, драматург, композитор. Лауреат Нобелівської премії (1913). (Прим. ред.)

Загрузка...