Місія третя Батьки та інші труднощі

— Глоріє, невже це ти? — На порозі двоповерхового будинку з червоної цегли з’явилася пишнотіла пані з високою зачіскою й малиновими губами. — Дівчинко моя, як же ти виросла! Що за жахливе пальто?

Від жінки пахло жасмином і цитрусом.

— І тобі доброго ранку, Енн. Давно не бачилися. — Глорія закотила очі, обтріпуючи поли старенького дорожнього пальта, яке проїхало буквально півсвіту, а відтак поцілувала ароматну пані в підставлену щоку.

— Десять років із половиною! Ціла вічність! Добре, що ти хоча б зрідка нам листи з фотознімками надсилала, а то я б тебе навіть не впізнала… Ми вже готуємо вечірку до твого дня народження. Джонатане! Приїхала Глорія з подругами!

— Ну, не те щоб подругами, — нерозбірливо пробубнявіла Амелі, потискаючи господині руку.

— Почувайтеся як удома! Метью, прийми пальта в дам, — наказала немолодому темношкірому слузі Енн. — Ви, напевно, помираєте від утоми? Мері приготувала чудовий вівчарський пиріг58.

— О, Мері… — Глорія завмерла при вигляді худенької мулатки, на кілька років її старшої, що визирала з кухні. — Як поживаєш, Мері?

Та лише коротко кивнула й відвела очі.

Містер Джонатан Тейлор теж спустився вітати гостей.

— Коли мій любий Фрідріх написав, що до Бостона у справах притулку прибуває Глорія з іншими ученицями, то ми просто не могли дозволити вам зупинитися в готелі! Заходьте, тут достатньо місця, щоб прихистити цілий сиротинець!

Чоловік був невисокого зросту, худорлявий і з лисиною. Певно, у молодості він мав славу красунчика — досі помітні були карбовані риси його відкритого обличчя, на якому чорніли ледь-ледь всіяні просіддю вуса.

— А які у вас справи в нашому місті? — звернулася жінка до Ані.

— У нас… — почала була киянка, але Глорія її перервала.

— Я ж вам писала з Японії, що нас, як кращих учениць курсу, — вона кинула зневажливий погляд на Аню, — рекомендували в сиротинець Святої Катерини, тож тепер нам треба завершити справу й зустрітися з опікунською радою, домовитися про додаткові стипендії для випускниць…

— Ох, я б на вашому місці негайно розіслала листи всій цій опікунській раді й запросила їх на вечірку, яку ми влаштуємо на твою честь…

— Це буде аж така масштабна вечірка? — здивувалася Аня.

— Звичайно! Наша дочка повернулася після десяти років! Руки помили? Усі за стіл! Мері, неси шампанське!

— А може, Мері сяде з нами? — несміло сказала Глорія, але зустрілася з таким гнівним поглядом, що одразу замовкла.

Мері мовчки принесла шампанське й пиріг, уклонилася й зникла на кухні.

— Глоріє, — гаркнула на білявку названа матір. — Як ти їси? Елегантно треба виделку тримати, як-от ця азійська дівчина… Сподіваюся, вона говорить англійською?

— Мене звати Амелі, мем, — злегка нахилила голову та.

— Амелі! Боже, яке чудове ім’я! Джонатане, пам’ятаєш, ми й нашу дочку хотіли назвати Емілі!

Чути було, як у Глорії заскреготіли зуби.

— Який чудовий пиріг! — із перебільшеним задоволенням вигукнула Мірто. — Ваша Мері справді молодчина.

— Я дам тобі рецепт, — малиновими вустами сказала місіс Тейлор. — Готуватимеш своєму чоловікові, як вийдеш заміж.

Амелі та Аня ледь стримали смішок. Глорія, на диво, не сміялася.

— До речі, про заміжжя. Ми вирішили, що тобі час зіграти весілля.

Вівчарський пиріг вилетів у Глорії з рота. Вона так сильно закашлялась, що Мірто навіть довелося поплескати її по спині.

— Ми знаємо, що це несподівано, правда ж, Джонатане? Але, повір, підшукали для тебе ідеальну партію. Він небагатий, зате дворянського роду. Ну, а ми вже дамо раду твоєму приданому, без копійки точно не залишимо. Еге ж, Джонатане?

— Може, не треба було про це говорити в перші ж півгодини? — обережно запитав чоловік.

— Нехай одразу налаштовує себе на скромне та гідне життя. Одруження — це обов’язок кожної з нас. Чи не так, дівчата?

Артеміди активно закивали головами, виказуючи цілковиту згоду зі словами місіс Тейлор. Амелі навіть додала:

— Думаю, заміжжя піде Глорії на користь. Знаєте, у неї великі проблеми з терпінням. Вишивати взагалі не вміє. Її навіть із притулку через це одного разу мало не витурили…

— Глоріє! — узялася за голову названа матір. — Це правда?

— Моя подруга, — наголосила на останньому слові Глорія, — перебільшує. Розумієш, Енн, у Японії, звідки вона родом, вишивання є найбільшою жіночою чеснотою. От Амелі й судить по собі…

Азіятка хотіла була відповісти, але містер Тейлор ніби ненароком упустив виделку, що з гучним лязкотом упала під стіл.

— От старий телепень, не втримав, — добродушно посміхнувся він. — А ви давно бачилися з моїм любим Фрідріхом?

Подумки всміхнувшись його підходу до вирішення конфліктів, артеміди перезирнулися.

— Та ще у вересні, — відповіла Мірто. — Може, він просив нам щось передати?

— Справді, Фрідріх залишив вам цього листа. — Містер Тейлор простягнув Глорії конверт.

— Так, цікаво, що він вам написав? Розрізай, Глоріє! — із захватом вигукнула Енн. — А Мері тим часом подасть нам десерт. Чуєш, Мері?

— Я думаю, це особисте. — Аня вихопила конверт із рук розгубленої Глорії.

Місіс Тейлор отетеріла.

— Що ти маєш на увазі — особисте? Він же адресований вам усім…

— Вибачте, але… мені здається, що там про мене. Розумієте, я… на курсі була найгіршою ученицею. Думаю, що гер Фрідріх не задоволений результатами моєї роботи в Японії… Я не впоралася…

— Серденько, я не думаю, що гер Фрідріх такий суворий, — почала була господиня дому, але Аня притиснула конверт до грудей і вибігла на вулицю.

Там, упевнившись, що за нею не спостерігають, швидко розірвала його й пробігла очима.


Любі артеміди!

Ваша мета — художник Вінченцо Пассареллі.

Ваше завдання — організувати його персональну виставку в Америці.

Про результати доповісти особисто мадемуазель Тамарі телеграмою.

Щиро ваш г. Ф.


Двері рипнули, хтось вийшов із будинку. Аня розірвала записку на маленькі шматки й швиденько набила рота, ковтаючи.

Повернувшись, вона побачила Мері, яка зацікавлено на неї дивилася круглими, широко посадженими очима.

— О, привіт, Мері.

— Добрий день, міс, — привіталась дівчина й спустилася з ґанку, щоб полити квіти на клумбі.

Аня полегшено зітхнула й повернулася в обідню залу.

— На жаль, новини й справді невтішні, — удаючи печаль на обличчі, сказала Аня. — Гер Фрідріх не задоволений, але пообіцяв переглянути мою справу. Де у вас можна прилягти? Щось мені зле…

— Давай я тебе проведу! — підхопилась Глорія.

— Усе було дуже смачно, — підвелася з місця Амелі.

Мірто, що доїдала пудинг, лише зітхнула й відклала ложку.

— Ви неодмінно маєте поділитися зі мною рецептом цього дивовижного десерту! — сказала вона, зникаючи слідом за дівчатами.


— Що там? Що там у листі? — зашепотіли дівчата, збиваючись у тісне коло.

— Там було прізвище. Художника, — затинаючись, почала Аня.

— Покажи!

— Я його з’їла.

— Кого?

— Листа…

— Ідіотка, — стукнула її по лобі Глорія. — Ти хоч текст запам’ятала?

— Та запам’ятала я! «Любі артеміди…»

— А далі?

— Наше завдання влаштувати виставку робіт художника, як його там… італійське таке ім’я…

— Згадуй! — накинулися на неї дівчата, стискаючи кулаки.

— Вінченцо… Вінченцо… Пасателі… чи Панасері? — Аня сповзла з ліжка на підлогу, затуляючи обличчя руками.

— Ти зараз серйозно? — не повірила Амелі.

— Я… у мене був стрес! Я дбала про секретність! Ну, скільки тих художників із іменем Вінченцо є в Бостоні? Упевнена, що це хтось із них…

— Приготуйся! Сьогодні ти помреш! — авторитетно заявила Глорія, заносячи руку для удару.

Двері відчинилися в найпотрібніший момент.

— У вас усе гаразд, дівчатка? — поцікавилася місіс Тейлор, турботливо роззираючись навколо. — Сонечко, запам’ятай, — звернулася вона до Ані, — хай би що погане сталося в житті, це не привід для леді сидіти на підлозі.

Коли вона вийшла, Амелі подала Ані руку, і вони всі розташувалися на великому двоспальному ліжку, переводячи дух.

Кімната, зі смаком обставлена, була вся в ніжно-пастельних тонах. У вазах стояли білі троянди, а на стінах і шафках припадали пилюкою сувеніри з усього світу.

— Звідки це тут? — Мірто покрутила в руках ляльку, одягнену в традиційний грецький костюм.

— Джонатан колись теж був шпигуном. Вони з гером Фрідріхом давні друзі. Саме тому Тейлори мене й удочерили. Від них я здобула свою першу науку, у них дістала нове ім’я.

— Тож він знає про «Артеміду»?

Глорія знизала плечима.

— Усі знають, що існує притулок для обдарованих дівчат «Артеміда», але чого саме там навчають… Ми з батьками ніколи про це не говорили. У жодному моєму листі не було й натяку на шпигунські штучки. Тож не думаю, що ми маємо право розкривати їм наше завдання…

— Бачте! Я правильно вчинила, що врятувала послання! — зраділа Аня.

— Не врятувала, а знищила, — уточнила Амелі, визираючи у вікно.

На тихій вулиці фешенебельного району міста світилися ліхтарі й чинно проїздили екіпажі.

— А що з Мері? — раптом згадала симпатичну темношкіру дівчину Аня. — Ви з нею не ладнали?

— Річ у тім, що ми опинилися в цьому будинку майже водночас, — із якоюсь нечуваною раніше тугою в голосі сказала білявка. — Ми обидві були сирітки з дитячого притулку. Різниця лише в тому, що її зробили служницею, а мене — спадкоємицею.


Зранку пахло булочками з корицею, сливовим джемом, свіжозмеленою кавою й жасмінно-цитрусовими парфумами Енн, що сиділа в кріслі й замріяно дивилася в одну точку, гріючи завжди холодні руки горнятком кави. Містер Тейлор читав ранкову газету. Мері відшкрібала на кухні каструлі, а Метью вичищав коней.

У цей спокійний і розмірений ранок ввірвалися артеміди, гуртом спускаючись із горішніх гостьових кімнат.

— А ця азіятка не позбавлена смаку, — сказала Енн про Амелі, підставляючи Глорії щоку для поцілунку. — Це дуже стильна сукня, дівчино… як тебе там?

— Її звати Амелі, вона сама розробила дизайн і пошила, — закотила очі білявка, плюхаючись у крісло. — І тобі доброго ранку, Енн…

Енн удала, що не помітила її колючої іронії. А може, і справді не помітила, адже літала десь не тут, а далеко у своєму елегантному й витонченому світі. «Це комплекс колишніх слуг, — сказала про своїх названих батьків напередодні Глорія. — Тих, що вибиваються із грязі в князі. Недарма ж вони досі носять це вельми неаристократичне прізвище — Тейлор59».

Амелі розправила комір сливової сукні з рудими відворотами, що зверху походила на чоловічий піджак, а знизу лягала стрункими гофрованими складками.

— Я скопіювала фасон із паризького журналу мод. Тож невелика честь, — сказала вона, по-королівськи граційним жестом наливаючи собі з порцелянового кавника напій, що парував.

Місіс Тейлор аж задивилася.

— Не дочка, а мрія. Байдуже, що азіятка, — зачаровано сказала вона, що аж Амелі стало ніяково. Японка вхопила чашку й поспішила сісти на розкішний диван із червоного оксамиту.

— Щодо моди, — відірвався від газети містер Тейлор. — Енн, ти ж хотіла повести дівчат у магазин готового одягу й підібрати їм щось до вечірки? Я радо виділю гроші для подруг нашої Глорії.

Аня сиділа поруч із господарем будинку та, розмішуючи цукор у каві, мимоволі зазирнула йому через плече.

— А можна… — нерішуче почала вона. — Замість суконь подарувати нам квитки на відкриття цієї виставки, — і показала пальцем на газетну статтю.

— «28 квітня 1913 року в Коплійському мистецькому клубі за адресою: 158, Ньюбері-стрит, Бостон, Массачусетс, відбудеться відкриття Арсенальної виставки60, де будуть представлені близько трьохсот робіт європейських митців-авангардистів…» Не зрозумів?.. — повернув голову на Аню містер Тейлор. — Який інтерес мають виховані молоді леді у варварському авангарді?

— Тепер зрозуміло, чому гер Фрідріх нею не задоволений, — фиркнула місіс Енн, поправляючи високу зачіску, ще вищу, ніж напередодні.

Глорія вихопила в названого батька газету й дочитала:

— «Виставка, що набула розголосу, вже відбулася в Нью-Йорку та Чикаго. Шанувальники сучасного мистецтва побачили понад тисячу робіт постімпресіоністів, кубістів і фовістів. Натомість реакція прихильників традиційного живопису була негативна. Чи ж сприймуть художників-новаторів консервативні бостонці? Що переможе: здоровий глузд чи дикі фантазії Матісса й грубі мазки Сезанна61?» — Вона на мить замовкла, переможно оглядаючи всіх присутніх, а потім випалила: — Та нам просто необхідно відвідати цю виставку!

— Лише через мій труп! — вигукнула Енн, схопившись із крісла й висмикуючи в Глорії газету. — Нема чого робити на таких заходах дівчині з пристойної сім’ї!

Артеміди замовкли. Глорія гнівно дивилася просто у вічі названій матері, та теж відповідала розлюченим поглядом, готова щомиті вибухнути. Здавалося, вони грають у гру, хто кого перегледить.

Вчасно втрутилася Амелі:

— Місіс Тейлор, ви що, всерйоз подумали, що дівчата збираються на цю… е-е-е, дозвольте сказати, виставку? Це в нас такий жарт. Розумієте, гер Фрідріх возив нас на екскурсію в Париж, і ми так надивилися на це сучасне мистецтво, що аж перед очима рябіло від усіх тих кубиків і квадратів.

— Ах, то це ваші жарти, — пом’якшала місіс Тейлор, відсторонюючись від Глорії й сідаючи назад у крісло. Амелі запопадливо передала їй пір’їсте віяло, що лежало на шафці, і місіс Тейлор розмашисто замахала обскубаним і фарбованим у синє страусом.

— Сподіваюся, запрошення на похід у магазин залишається в силі? Ми з подругами дуже хотіли б оновити гардероб до вечірки Глорії. Правда ж, подруги? — Амелі обвела артемід пронизливим поглядом.

— Звичайно, місіс Тейлор. Ми довіряємо вашому смаку, — усміхнулася Мірто, демонструючи маленьку щілинку між передніх зубів.

— Неодмінно, місіс Тейлор, — схилила стрижену голову в поклоні Аня. — Ми вдячні за все, що ви для нас робите…

— Ти маєш бути особливо вдячна, — тицьнула в її бік згорненим віялом Енн, надуваючи щоки.


Після тривалого й виснажливого шопінгу з Енн хотілося лише пірнути в одну з бокових вулиць і зникнути між затишних, по-європейськи забудованих кварталів.

І хоча дівчата поверталися додому з новими сукнями й сережками, вигляд у них був цілком нещасний. Коли їхня велика бричка, запряжена четвіркою коней, проїздила людною Парковою вулицею, де порядні леді під сонячними парасольками й джентльмени в капелюхах заходили у сабвей, як називали тут метрополітен, Глорія раптом крикнула візнику:

— Зупиніть тут, містере! Дівчата, хутчіш, я щойно побачила місіс Арчибальд! Треба її наздогнати!

Дівчата не чекали другого запрошення, як і другого шансу на втечу.

— Хто така ця місіс Арчибальд? — квочкою надулася Енн.

— Це голова опікунської ради притулку Святої Катерини, — випалила перше, що спало на думку, Аня.

— Пробачте, місіс Тейлор! На обід нас не чекайте! — сердечно приклала руку до грудей Амелі, зістрибуючи на землю слідом за компаньйонками.

Пірнаючи за ґратчасті ворота парку, артеміди побігли брукованою доріжкою між дерев і стрижених газонів, мало не збиваючи з ніг поважних перехожих.

— Метью, за ними! — за спинами артемід пролунав наказ місіс Тейлор.

Дівчата обернулися — дужий чоловік, що чесно виконував усі накази господині, біг за ними назирці.

— У дерева, — гукнула Глорія, ховаючись між мережаними акаціями й плакучими вербами, що тулилися понад озером.

Але весна лише вступала у свої права, листя ще було рідким, а крони не могли заховати чотирьох панянок у яскравих вбраннях.

— Туди! — показала Мірто, помічаючи натовп жінок, скупчених на майдані біля пам’ятника.

Жінки, здебільшого поважного віку, затягнуті в сукні невеселих кольорів із високими горжетками, до чогось голосно закликали, тримаючи в руках транспаранти. На кількох жінках були перекинуті через плече стрічки з написом «Жіночий рух за тверезе життя»62.

Шмигнувши в цей натовп і змішавшись із сотнею інших жінок, артеміди сподівалися вигулькнути десь із іншого боку непоміченими, але не помітити появу таких юних дівчат серед скопища бабусь було важко.

— Ми тішимося, що нині до нашого руху приєдналися молоді послідовниці, готові вести далі цю почесну справу. — Приземкувата жінка років шістдесяти в коричневому манто й насунутому на очі капелюсі вхопила Глорію попід лікоть.

За її спиною колежанки тримали плакати: «Голосуйте проти продажу алкоголю», «Вуста, що торкалися лікеру, не торкатимуться моїх вуст» і «Допоможіть мені зберегти його чистоту» із зображенням матері, що обіймає немовля.

— Ми приїхали сюди зі штату Мен, сподіваючись знайти в бостонських жінках бодай іскру християнського благочестя! Ви знаєте… — Жінка притягнула Глорію ближче до себе. — Новомодні суфражистки63 самі пиячать у пивничках і лихословлять. Ви, я бачу, геть не такі — цнотливі, віддані справі міс! Розкажіть свою історію, що привело вас сюди?

Глорія нервово обернулася. Метью вже протискався крізь натовп. Потрібно було вибиратися, дівчатам зовсім не хотілося сідати під домашній арешт — тим паче зараз, коли вони вже змарнували стільки часу, а на них чекало непочате завдання.

— Сорому немає в цих бридких суфражисток! — узяла промовисту жінку під другу руку Амелі. — Вони думають лише про себе. Бач, хочуть бути щасливими й зовсім не дбають про щастя чоловіка, про своїх ненароджених дітей!

— Правильно сказано! — підтримали Амелі демонстрантки.

— Але я хочу з вами поговорити не про це. — Голос Амелі звучав упевнено, переконливо. Зі свого звичного британського вона легко перейшла на американський акцент. — Ми, мешканки Бостона, також переймаємося цими шинками й кафешантанами, що мов гриби після дощу повиростали в Даунтауні.

Метью вибився в перший ряд. Чорношкірий здоровань тепер стояв попереду, схрестивши руки й чекаючи, що буде далі. Привести дівчат додому йому одному було не під силу, але пильнувати їх, щоб ніжні квіточки не втрапили в халепу, — це нескладно. Принаймні Метью так здавалося.

— Розповім вам, любі товаришки, історію, — далі розводилася Амелі. — Маю одну знайому. Назвімо її Ліззі. Вона щодня працює на взуттєвій фабриці, а коли повертається додому, щоб погодувати чотирьох маленьких діток, застає чоловіка на кушетці, п’яного як чіп.

— Так-так, — підтримала колежанку Глорія. — Він каже, що п’є, бо дружина вже не така гарна, бо роздобріла, бо діти вночі не дають йому спати, а в домі завжди затхло й неприбрано.

— Він каже, що в пляшці більше розради, ніж у власній дружині! — підхопила естафету японка.

Лі витримала паузу, чекаючи на реакцію. Жінки враз відреагували гучним «Бу-у!», осуджуючи невідомого їм, але такого знайомого чоловіка.

— Як же вам не соромно, містере Метью? — звернулася до афроамериканця Амелі, перекрикуючи голоси демонстранток. — Як же вам не соромно?

Більше нічого не треба було робити. Натовп обступив бідолашного Метью щільним кільцем, Глорія вислизнула із цупких обіймів лідерки, і всі четверо артемід подалися через парк до протилежного виходу.

— Ти трохи передала куті меду: шкода добряка Метью, — похитала головою Аня, коли дівчата вже відбігли на безпечну відстань.

— Та нічого, він дужий і вертлявий, далебі зуміє себе захистити, — вишкірила зуби Глорія, зупиняючись і переводячи дух.

Дівчата перезирнулися. Попри посмішку й ексцентричний капелюшок, Глорія погано маскувала свої переживання. Тієї миті було щось важливіше за репутацію Метью серед добродійок із Мену.

— То он які твої демони, — нарешті сказала японка, ніби висотуючи цю думку з повітря. — А я колись думала, що мати матір — бодай яку — це найбільша втіха в житті.

— Ніяк не натішуся, — відповіла Глорія, спираючись на дерево. — Лише скажи — вона радо тебе вдочерить. Здається, ти їй більше підходиш у доньки.

— Щоб вона й мене заміж видавати надумала? Оце вже ні, пробачте, — розвела руками Амелі.

— То що робитимемо з виставкою? Я бачила дорогою афішу. Квитки на відкриття недешеві. До речі, що таке цей авангард і чого твої батьки його бояться мов вогню? — запитала Аня.

— А ти не знаєш? — Глорія взялася за криси свого схожого на перевернуту миску й прикрашеного гігантським бантом капелюха. — Це мистецтво майбутнього, як його називають. Суцільний експеримент. Квадрати там усякі замість облич, примітивні форми, запозичені з африканських культур і мазанини неосвічених селюків, наляпані фарби… Думаєте, наш клієнт… Як там його?..

— Вінченцо!

— Думаєте, він буде там? А якщо він типовий реаліст і не зносить усіх цих новомодних тенденцій? — Мірто підтягнула панчохи, що сповзли через біганину.

— Будь-який талановитий художник, що мріє про власну виставку, неодмінно відвідає відкриття мистецької події такого штибу.

— А може, він зовсім не талановитий? І зовсім не мріє? Гер Фрідріх любить поставити недосяжні завдання… — розмірковувала вголос Аня.

— А може, міс Поллі не дочитала або «забула» ще кілька важливих деталей? — вишкірилася на дівчину Глорія.

— Ну то підемо й самі перевіримо, — обірвала дискусію грекиня. — Тільки де взяти гроші?

— Як швидко заробити чотирьом звабливим дівчатам у місті розпусти, що так дбайливо прикривається традиційними цінностями? — мрійливо сказала Глорія. — Ну добре, трьом звабливим і Поллі… — додала вона за мить.

— Здається, я знаю, як потрапити на відкриття, — раптом заявила японка. — Нам не треба шукати роботу деінде. Ми можемо пошукати її в Коплійському мистецькому клубі.


Чотири пари підборів зацокали по сходах мистецького клубу, що носив ім’я містера Джона Сінґлтона Коплі, який понад сторіччя тому прославив Бостон своєю художньою творчістю. Класичний білий із золотом портик відкривав вхід до будівлі колишньої художньої школи, а нині розкішного мистецького центру. Тут за кілька днів мала відбутися виставка.

Дослухаючись до звуку, швейцар відчинив двері, але майже одразу поспішив зачинити. Його було проінструктовано не впускати фанатичних протестувальниць і не турбувати керівництво щодо дрібниць.

— Ми хотіли б поговорити з організатором виставки, — почала ділову розмову Глорія.

— Не думаю, що він зможе вас прийняти…

Гостроносий черевичок Глорії опинився між дверима й стіною, залишаючи достатню щілину, щоб дівчата, разом смикнувши, змогли відчинити двері.

— Містера Пітерсона все одно немає на місці! Він обідає!

— Де обідає? — солоденько проспівала Глорія, заходячи всередину.

— Заборонено говорити… Ай!

Маленький револьвер Глорії утнувся просто в груди швейцара.

— Може, не треба так… Ти його лякаєш, — скривилася Мірто.

— Містере, — відвела руку Глорії Аня, виходячи наперед, — у нас ділова розмова з містером Пітерсоном. Ми чули, що виставка на межі провалу, тож хотіли б співпрацювати на взаємовигідних умовах…

— Та що ти йому пояснюєш, — не втерпіла Глорія, розмахуючи револьвером.

— Р-р-ресторан за р-рогом, — аж став заїкатися чоловік. — «Троянди та вино».

— Який вигляд у твого боса?

— Б-білий костюм, рож-жева ш-шийна хустина, сив-вина…

— Ходімо, — кинула дівчатам Амелі, що притримувала двері. — Я й сама вже не проти пообідати.

— Діємо за грецьким планом? Ви говорите з містером, а я замовляю, — лунко розсміялася Глорія, ховаючи в торбинку револьвер.


Аня справді зовсім не розумілася на образотворчому мистецтві. Балет, опера, класична музика на лихий кінець — це вона розуміла, але малювання її ніколи не цікавило. Чи ж могла киянка припустити, що це знання їй знадобиться більше, ніж її вистраждана китайська?

У ресторані було людно, усі до одного столики зайняті розцяцькованими леді та джентльменами, що вели світські розмови та ретельно пережовували біфштекс.

— От скажи мені, люба міс Поллі, якого кольору ця зала? — завертіла головою Глорія, роздивляючись інтер’єр «Троянд та вина».

— Очевидно, що рожевого… — розгублено відповіла та.

— Неправильна відповідь. У цій залі світло-коралові шпалери, кармінові стільці й гранатові килими. А ота «рожева» хустина на шиї нашого містера в білому костюмі насправді має блідо-малиновий колір…

— Вибачте, міс, у нас усе зайнято, — звернувся до дівчат портьє. — На вас чекають?

— Містер Пітерсон чекає на нас. Чи не могли б ви поставити ще кілька стільців? — усміхнулася йому Амелі.

— Але він… із дамою, — знітився портьє.

— Як шкода псувати такий романтичний обід у такому… рожевезному місці! — удавано зітхнула Глорія, і всі четверо, не зговорюючись, попрямували до чоловіка в білому.

Містер Пітерсон засовався на стільці, а його немолода дама сконфужено прикрила щоки руками. Вони були чимось схожі — обоє невисокого зросту, з дрібними рисами обличчя й сивиною у волоссі.

— Пробачте, що так невчасно, містере Пітерсон, але відкриття виставки вже за два дні, тож нам не можна гаяти часу, — перейшла до справи Аня.

— Я не збираюся піддаватися ні на чиї провокації! — фальцетом сказав він. — Якщо ви просто зараз не облишите свої брудні справи, то я покличу поліцію!

— Ш-ш, тихенько, містере, — ніжно поплескала його по плечу Глорія. — Спершу вислухайте нас, а потім уже вдавайтеся до висновків. Уявіть, що пересічні бостонці приходитимуть на виставку й відчайдушно поливатимуть лайном Дюшана та Кандінського64. Знаєте, я теж не велика прихильниця всілякого там футуризму, але для красного слівця можу заспівати оду навіть Пікассо65, який мене страшенно дратує…

— Моя колежанка намагається сказати, — втрутилася Амелі, — що ми знаємося на мистецтві й уміємо викликати в людях довіру. От ви, місіс…

— Міс… — тихенько відповіла маленька жінка.

— От ви, міс, нам довіряєте?

Та лише заховала голову в плечі, учепившись обома руками в шкіряну квадратну сумочку, що лежала в неї на колінах.

— Я вас правильно зрозумів: ви пропонуєте бути такими собі засланцями, буцімто пересічними громадянками, які розмовлятимуть із гостями виставки й формуватимуть громадську думку?

— Ви дуже розумний, містере Пітерсон, — похвалила його Глорія.

— А от ви — ні. Якщо вже вирішили запропонувати таке, то чому зустрілися зі мною тут, серед десятків пар очей, багато з яких безперечно прийде відвідати виставку?

Дівчата замовкли. Про це вони й справді не подумали.

— Припустімо, — нарешті порушив тишу директор Коплійського мистецького клубу, — я зважуся на таке. Не певний, що це врятує виставку, але…

— А навіщо ж ви влаштовуєте цю виставку, якщо самі не вірите в її успіх? — уперше подала голос Мірто.

— Принаймні ми створимо прецедент. Законсервувати мистецтво в класичних канонах реалізму? Оце вже ні! Світ розвивається надто швидко, прогрес не зупинити. Ви ж не відмовитеся від сабвею та трамваїв лише через те, що їх не було сто років тому?

— Але, на відміну від техніки, мистецтво не має практичного застосування.

— Помиляєтесь, — сказав містер Пітерсон, тремтливими руками дістаючи з кишені цигарничку. — Мистецтво формує світогляд.

Мірто вражено осмислювала почуте. Містер Пітерсон закурив і запропонував цигарки дамам. Усі, крім Глорії, відмовилися. Та вишукано піднесла цигарку до губ і видихнула кільце диму.

— Тож припустімо, що ви зважитесь на таке й запросите нас на відкриття… — закрадливо почала вона.

— Що ви за це хочете? Грошей? У мене самого, — гірко посміхнувся Пітерсон, — миші кишеню прогризли. Ми всі — митці, що вірять у майбутнє, — вкладали власні кошти й сили в цю виставку. Боюсь, якщо буде провал, то ми лишимося по шию в боргах…

— Ну добре, я передумала їсти за ваш рахунок, — сказала Глорія, так і не замовивши обід.

— Ми не чекаємо оплати, — пояснила Амелі. — Усе, чого ми хочемо, — це потрапити на відкриття виставки.

Містер Пітерсон усміхнувся.

— І навіщо це вам? Самі ж кажете, ви не великі прихильниці модерністського мистецтва.

— Може, ви знаєте такого художника — Вінченцо… Пассателлі чи якось так? — Аня заправила кучері за вуха.

— Вінченцо… Ні, щось не згадаю. Італієць чи американець? У якому жанрі пише?

— Ми не знаємо, — чесно зізналася киянка. — Але якщо раптом перетнетеся з ним, не кажіть, що ми його шукаємо.

— Це схоже на якісь шпигунські пристрасті…

— Нічого серйозного, — поспішила запевнити Амелі, підводячись. — Просто Глорія в нього закохалася… А воно ж, знаєте, як, — усміхнулася вона до мовчазної жінки, — закохані ладні піти на все заради свого кохання.

Маленька сивувата міс уперше знічено всміхнулася. Дівчата попрощалися, а містер Пітерсон пообіцяв персонально зустріти їх на порозі клубу в день відкриття.


Енн Тейлор не знаходила собі місця.

— Ця дівчина зовсім вийшла з-під контролю! Ну нічого, у мене на неї далекоглядні плани. Ні в який притулок вона повертатися не буде. Дім у нас великий, місця багато. І заміський котедж маємо… Оженяться, заживуть собі, як нормальні, поважні люди. Хто він за фахом?

— Вчився на юриста, але закинув навчання, — набиваючи химерну люльку, привезену із Середньої Азії, відповів містер Тейлор.

— Нічого-нічого, як наша Глорія за нього візьметься, то швидко повернеться на потрібну колію.

— Що ти так у нього вчепилася? Він же бідний, як біблійний Лазар.

— Зате він має титул! Ти ж знаєш, у мене завжди була мрія поріднитися з дворянами. А тут ще його маман так щасливо нагодилася на перегонах…

— Мені здавалося, вона тебе дратує. Невже ти приятелюєш із нею лише через титул?

— Ой, Джонатане, тобі не зрозуміти! — Жінка міряла кроками кімнату. — Треба швидко розіслати всім запрошення…

— На вечірку чи вже одразу на весілля? — гмикнув Джонатан.

— Не смішно, — форкнула у відповідь Енн. — Зовсім не смішно. Мері, де мої окуляри? Без цієї чорнявки я мов без рук… Мері!


Шампанське грало в келихах, пінилося й заходилося бульбашками. Але навіть ігристий напій і класичні вальси в майстерному виконанні оркестру не могли пожвавити цю сонну й відчужену атмосферу, що панувала на відкритті. Бостонська публіка сторожко оглядала привезені з Нью-Йорка роботи європейських модерністів, крутила носом і манірно обмахувалася віялами.

Глорія одразу пішла в наступ, золотавою хвилею пірнаючи в гуртки скептично налаштованих аристократів, брокерів і молодих поетів.

— Вас теж вражають роботи Пікассо? — Вона запитувала таким солодким голосом, що мало хто наважувався відповісти протилежне. — А як вам Сезанн? Мені здається, що в ньому є якась загадка. А яку енергію випромінюють його роботи!

Амелі обирала бесідників, спершу ретельно до них придивляючись, переважно наближаючись до тих, хто скидався на митців. Але іноді візитери заговорювали першими.

— У цьому шампанському надто багато бульбашок, — сказав чоловік, схожий радше на робочого, ніж на представника богеми.

— А ви теж художник? — кліпаючи віями запитала вона про всяк випадок.

— Я більше ніж художник, — гордо відповів той, торкаючись кашкета на знак привітання. — Я представник товариства «Вісімка»66. Наша задача — реалістичне зображення робочих кварталів. Усі ці товстосуми, що ходять тут із келихами й умочають виноград у шоколадний фонтан, мають побачити, як живе пригноблений ними народ. Робочі на заводах і фабриках, повії в будинках розпусти, діти жебраків на вулицях…

— Заждіть, мсьє, — перервала Амелі, насторожена його запалом і соціалістичними лозунгами, — а ви, часом, не Вінчецо?

— Мене звати Жак Дюбуа, і я…

Амелі полегшено зітхнула, гулькнувши між гостей і ховаючись подалі від цього дивакуватого митця. Вона з дитинства не любила фанатиків.

Аня розгублено озиралася навкруги. Арсенальна виставка приголомшила її з перших же робіт. Вона не могла зрозуміти це мистецтво, а як можна захищати те, чого й сама не розумієш? Почуваючись ні в сих ні в тих, вона вже зібралася приєднатися до котроїсь із артемід у пошуках підтримки, як їй в око впала картина з балеринами в блакитних сукнях — ніжна, ніби оповита серпанком, пастель Едґара Деґа «Блакитні танцівниці»67. Так і простояла добрих півгодини, уявляючи себе там, між цих тендітних юначок на папері, у великій залі паризької Гранд-опера.

Мірто походжала між полотнами, роззираючись. Їй цікаво було збагнути, що ж то за прогрес, який мав на увазі містер Пітерсон. Вона зупинялася біля картин, вираховуючи в них золотий перетин68, про який говорили ще Піфагор, Платон і Евклід, який плекав у своїх роботах Леонардо да Вінчі. Її голова вже йшла обертом від кількості ліній, кольорів і форм та від напруженої роботи її аналітичного мозку. Вона вже проходила між полотен, не спиняючись, вирішивши, що етап дослідження закінчено й час нарешті взятися за головне завдання й знайти собі якогось набундюченого бесідника, як її увагу привернуло полотно, яке більше скидалося на примітивне дитяче малювання. Але таке піднесене й притягальне, ніби Всесвіт, який завжди був для Мірто поняттям дуже віддаленим, раптом наблизився до неї. Вона уважно вдивлялася в буяння кольорів, у неправильну овальну форму, якою розліталися вихором і струменіли олійні мазки.

— А ви знали, що все живе й неживе на землі складається з атомів? — почула вона за спиною приємний чоловічий голос.

Повернувши голову, дівчина побачила довготелесого молодика в костюмі, із видовженим і схудлим обличчям, смаглявого й синьоокого, як вона сама. Його жакет кольору кави з молоком висів на худих плечах, а штани видавалися закороткими, ніби шитими не на нього. Потертий чорний капелюх прикривав коротке каштанове волосся, а на шиї яскравою плямою майоріла нашвидкуруч зав’язана помаранчева краватка.

— Цей художник, Кандінський, вас чимось зачепив, чи не так? — у його англійській вимові звучав сильний акцент, але це не шкодило, а навпаки додавало шарму його образу.

Мірто кивнула.

— Це моя улюблена робота з усієї виставки, «Імпровізація 27. Сад любові ІI», — сказав він, відпиваючи з келиха. — Знаєте, про що вона, міс? Про те, що все на світі, мов конструктор, створене з атомів. Але навіть атом можна розкласти на дрібніші частинки…

Очі молодика були наповнені водою та якимось спокійним і неземним божевіллям.

— Вона про динамічні процеси в природі, про життя, про пульсування струму в мікросвіті, про обертання у всесвітньому просторі…

— А чому ви заговорили про атоми, містер?..

— Ензо.

— Просто Ензо?

— Ну, якщо вам цього мало, можете називати мене маркіз дель Тіндаро, — ледь помітна усмішка майнула в його очах. — А про атоми…

Ензо підійшов так близько, що Мірто аж захотілося відступити на крок, оберігаючи свій особистий простір. Але вона залишилася стояти, ніби віддаючи себе на волю долі, що поєднала її сьогодні з цим юнаком.

— Василю Кандінському пропонували посаду професора університету, але він облишив усе, щоб писати картини. Малюючи, він по-своєму розкладає світ на атоми й молекули, невидимі людському оку. Він показує нам не форму, а прихований за нею сенс…

Мірто хотіла відвести погляд, щоб іще раз оглянути картину, але світло-блакитні очі Ензо дивилися крізь неї, ніби прицвяховуючи до стіни.

— Я хочу написати вас, міс, — сказав він, не відриваючи погляду.

— Згодна, — не вагаючись і миті, відповіла Мірто.

— Тоді ходімо. — Він узяв її за руку, на ходу лишаючи келих на таці офіціанта й пробиваючись крізь людну залу до виходу.


Артеміди, узявши ще по келиху вина, зібралися біля великого полотна Матісса, яскравого, мов дитяча розмальовка.

— Що у вас? — запитала Аня.

— Нічого, — закусила нижню губу Амелі.

— І в мене нічого, — із жалем підтвердила Глорія. — Один Вінченцо був, але він запрошений сюди розносити напої й каже, що малював хіба що паличкою на піску під Неаполем.

— Може, це гер Фрідріх навмисне вигадав нам таке надскладне завдання? Спершу треба виховати художника, дати йому освіту…

— Дівчата, ви далі без мене, добре? — торкнулася Аніного плеча Мірто, що вітром майнула повз гурт і вилетіла надвір слідом за новим кавалером.

— Повірити не можу! Вона нас кидає під час завдання! — прошипіла їй навздогін Глорія. — Нехай лише в старості попросить у мене скибку хліба чи склянку води. Я їй згадаю. Скажу: «А пам’ятаєш, як ти кинула нас на виставці навесні 1913-го? Профурсетка!»

— Здається, Глорія обурена, що хтось знайшов собі розвагу раніше за неї, — гмикнула Амелі.

— Іди працюй, сестро Лі! — легенько штурхнула її в плече білявка. — Я лише почала придивлятися. А от зараз, кицюні мої, Глорія Тейлор виходить на полювання!


Вогонь у каміні наповнював промерзлу кімнату теплом і звуками дров, що тріскалися під дією температури. Мірто знала фізику, вона не страждала романтичними фантазіями, які наповнюють серця юних дів її віку. Вона знала, що любов — це теж фізика й хімія. І Фройда вона читала, і в доктора Юнґа на лекціях бувала69. Та зараз, сидячи в самому спідньому перед каміном, демонструючи художнику сильне й пружне тіло, атлетичне, ніби в самої античної богині Артеміди, вона засумнівалася, що любов можна розкласти на деталі й проаналізувати під мікроскопом.

Ензо натхненно писав. Запах опію, що не вивітрився з попередньої ночі, стояв у кімнаті, змішуючись із димом від майже догорілих дерев’яних скалок, п’янив і зводив із розуму. Мірто не бачила, що під пензлем молодого художника її правильні риси обличчя розкладаються на квадрати й трикутники в синіх, мов її очі, і білих, мов колір її мережаної білизни, кольорах. Та їй було байдуже. Головне, що маестро дивився на неї цим магнетичним, сповненим екстазу поглядом.

І лише коли перше проміння увірвалося в його завалене мотлохом горище, він зупинився й відклав пензлі.

— Освітлення змінилося, крихітко, — сказав він їй, подаючи атласну сукню й лагідно проводячи тильним боком долоні по щоці. — Ти втомилася за ніч. Іди додому, відпочинь. Продовжимо завтра?

Мірто й справді вже засинала від утоми. Її тіло затерпло від позування, у горлі пересохло, та й у животі вже бурлило. Вона не так уявляла собі завершення цієї ночі. Проте дотик руки — один лиш дотик — компенсував усі години, які вона провела нерухомо, думаючи про любов.


Аня приміряла маленькі блискучі сережки, з барської руки подаровані місіс Тейлор. Дівчина відчувала, що в її житті забагато вечірок, а от часу побути на самоті зовсім не лишалося. Увесь ранок дівчата допомагали матері Глорії прикрасити будинок квітковими гірляндами й витонченими букетами, що підкреслювали розкіш їхнього чималого особняка. Мірто розповідала про свою любовну пригоду, а дівчата переймалися, що не знайшли жодного художника на ймення Вінченцо і, звісно, звинувачували в усьому Аню та її неточну інформацію.

У самої ж Ані з голови не йшли «Блакитні танцівниці». Що ж вона тут робить, виконуючи химерні завдання, вигадані божевільним гером Фрідріхом, якщо могла б поступити в балетну школу в Парижі чи Нью-Йорку й займатися тим, що любила понад усе на світі, — танцювати перед публікою, зачаровувати акробатичними трюками, вражати… Аня зіперлася обома руками на трюмо, вдивляючись у своє відображення. Та кого вона обманює! Хай вона була б найкращою артисткою на всій планеті, але її обличчя… Воно нічим не виразне, простісіньке, особливо якщо порівнювати з прекрасними личками артемід. Та й тіло пласке, мов хлопчаче. Ще й ці білуваті прищики, мов навмисно, висипали на підборідді… Де тут у Глорії пудра?

У двері постукали.

— Міс Поллі, — визирнула з-за дверей мулатка. — Перепрошую, міс Глорія наказала занести цей пакунок у кімнату.

— Звісно, — привітно відгукнулась Аня та враз посерйознішала. — Мері, я знаю, що в тебе сьогодні дуже багато роботи, але подивись на мене. Скажи чесно, я страшна?

Мері несміло причинила двері й поклала на підлогу пакунок. Поли її старомодної спідниці зашаруділи, а в очах майнуло здивування. Зазирнувши у дзеркало через Аніне плече, вона зачаровано сказала:

— Міс, якби я була хоч наполовину така красива, як ви…

Аня повернулася до Мері й засміялася.

— Ну ти й дурненька! Я би з радістю помінялася з тобою тілами. Я зовсім звичайна, а ти… ти схожа на пантеру — величну чорну кішку, яку я бачила в Японії.

Мері зніяковіла. Здається, ніхто ще не говорив їй такого розкішного компліменту. Але відповісти не встигла, бо в кімнату, грюкнувши дверима, увірвалась Глорія.

— Нічого не встигаю з цією ідіотською вечіркою! — роздратовано кинула вона, підлітаючи до дзеркала.

Мері полохливо відступила, задкуючи до дверей.

— Про що ви тут говорили, га? — спинила її Глорія, зиркнула на відображення служниці в дзеркалі й узяла до рук туш. — У моїй кімнаті, певно, кісточки мені ж перемивали?

— Ми просто…

— На тобі світ не зав’язаний. — Аня поплескала колежанку по плечу і з ногами скочила на ліжко. — Скільки людей запрошено на сьогодні?

— Близько півсотні.

— І ти всіх їх знаєш?

— Та я гадки не маю, хто вони, — знизала плечима білявка.

— Глоріє, а як ти думаєш, Мері сьогодні попрацювала на славу? — раптом змінила тему Аня, хитрувато зиркаючи на служницю.

— До чого ти хилиш? — завмерла з коробочкою туші в руках американка.

— Ви з Мері дружили в дитинстві, правильно? То чого б тобі не запросити її на свою вечірку?

Мері заклякла у півкроці від дверей, а Глорія повернула закучерявлену голову на напарницю.

— Вона й так буде на вечірці, хіба ні?

— У фартуху служниці? Твоя мама замовила цілий ресторан офіціантів на цей вечір, тож якби ми знайшли для Мері якусь гарненьку сукеночку…

— Міс Поллі, не варто… — почала була темношкіра дівчина, нажахано кліпаючи очиськами, але Глорія її випередила.

— Одягнути Мері в подаровану мені сукню й довести до сказу мою маму?

Аня кивнула, перегортаючись на живіт.

— М-м-м, мені ця ідея подобається. А ти що скажеш, Мері?

— Це дурна затія, — суплячись, відповіла та.

— Чудово. Тоді ми неодмінно маємо втілити її в життя! — посміхнулася своєю сонцесяйною посмішкою Глорія. Аня, по-змовницьки примружуючи очі, відповіла їй такою самою. І вже за кілька хвилин вони перевдягали Мері в елегантну чорну сукню із золотою кокеткою, ладнали її зачіску й фарбували губи.

— Завершуйте тут, — оцінюючи свою роботу, кинула Глорія. — А я піду візьму удар на себе. Хтось же має нести відповідальність.

І вийшла.

— Дивна вона людина, — сказала Мері, тільки-но кроки Глорії стихли внизу. — Вона й у дитинстві була така.

— Ексцентрична?

Мері кивнула.

— Терпіти її не можу, — посміхнулася Аня.

— Справді? А мені здалося, що ви близькі подруги.

Киянка лише закотила очі та знову зіперлася на дерев’яне трюмо. І справді, з рожевими губами й підмальованими повіками її обличчя видається не таким уже й простакуватим. Хоча, може, то ніякий не макіяж, а просто м’яке вечірнє світло? Або інший кут зору? Учора на виставці вона знову почула про те, що враження змінюється в залежності від кута зору.


Джентльмени у фраках і їхні дами у вечірніх сукнях, чудернацьких капелюшках і білих рукавичках до ліктя парами заходили в залу. Дехто з підстаркуватих аристократів приводив своїх нежонатих синів, сподіваючись познайомити з багатою нареченою. Були тут під руку зі своїми татами і незаміжні дівчата, убрані в пастельні кольори, що мали б підкреслити їхню свіжість і незайманість.

Глорія вийшла до гостей в золотавій сукні, тій самій, подарованій корейським залицяльником. За нею спускалися розкішно вбрані артеміди, тримаючи під руку перелякану до смерті Мері.

— Прошу всіх до бальної зали! — запросила іменинниця, і музиканти заграли урочистий полонез.

Місіс Тейлор сяяла. Не щодня ж у названої дочки, із якою не бачилися десять років, випадає вісімнадцятиріччя? Напудрена й нафарбована жінка приймала привітання й подарунки, а на запитання, хто ця темношкіра незнайомка та чи це, бува, не її служниця, лише знічено відповідала, що це примха Глорії. А ще вона постійно озиралася. Її найголовніший гість досі не з’явився.

Після декількох вальсів, старої доброї польки та кадрилі з цілим набором складних фігур Глорія вийшла на середину зали й медово всміхнулася. Привертаючи до себе увагу, легким порухом руки вона поправила позолочену сітку, що тримала копицю її пшеничного волосся.

— Леді й джентльмени! Я хочу подякувати моїм добрим батькам, а особливо матусі, Енн Тейлор, за таку неймовірну вечірку! — Вона заплескала в долоні. — Як подарунок я присвячую їй цю пісню. La Sorella!70

Запрошений оркестр знову заграв, а смаглявий латиноамериканець у блискучому костюмі заспівав пісеньку про вчителя модних танців, який запрошував юних леді на уроки в танцювальну залу, а продовжував навчання вночі у своїй спальні. Публіка засміялася, кілька пар вийшло танцювати популярну в кабаре-клубах ля-сореллу — танець бідноти й розгульних бразильських карнавалів, — весело дриґаючи тілом і виконуючи непристойні рухи.

Місіс Тейлор побагровіла. Вона ледве опанувала себе, щоб не вибігти із зали чи не дати названій дочці міцного ляпаса.

Удавано всміхаючись, вона витягнула Глорію в іншу кімнату, де їх не почули б зайві вуха.

— Навіщо ти це робиш, невдячна дитино?! — Місіс Тейлор ледь стрималася, щоб не вдарити дочку.

— А ти навіщо це робиш? — питанням на питання відповіла Глорія. — Нащо я тобі взагалі потрібна? Підтримати статус у суспільстві? Створити образ ідеальної ляльки? Дістати дворянський титул через моє заміжжя?..

Обличчя Глорії ставало дедалі червонішим — як і обличчя її матері. Навіть пудра вже нічого не могла приховати.

— Ти взагалі цікавилася, як я жила всі ці десять років? Чула, які дванадцять мов я знаю? Питала мене, чи завела я друзів? Так от: не завела! Бо розуміла, що рано чи пізно перевершу своїх подруг у навчанні… перевершу в усьому, бо мені заборонено бути неідеальною. Бо я не жива людина, а просто якийсь недосяжний образ… Бо перше слово, яке я вивчила в цій сім’ї, було «перфектно»! Тож тоді, коли я стану на щабель вище, мені поклонятимуться, мені заздритимуть, але мене ніколи не любитимуть…

— Усі твої обвинувачення, усе це… не дає тобі права ганьбити мене й твого тата на очах у всієї світської громади! — випалила місіс Тейлор. — Ти вийдеш заміж за того, за кого скажу. І не смій навіть пискнути! Жодного вибрику я більше не терпітиму!

— А то що? Виженеш мене й удочериш Амелі? — саркастично скривилась Глорія.

— Вижену, бачить Бог, вижену без копійки за душею! — гаркнула матір і стрімко пішла до туалетної кімнати, щоб підправити розмазану туш і помаду.

— Усе життя ти користувалася мною для здійснення якихось своїх нереалізованих фантазій. Ти хоч скілечки, хоч коли-небудь мене любила, мамо?.. — прошепотіла Глорія в пустоту.

Стіни промовчали. Глорія знала, що часом стіни бувають найкращими співрозмовниками.


Коли іменинниця нарешті повернулася, перше, що вона побачила, було щасливе обличчя Мірто, яка буквально налетіла на гурт артемід.

— Дівчатка, мій Ензо, він тут! — сказала вона, заливаючись рум’янцем.

— Де?! Покажи! — навперебій загомоніли дівчата, які погано розгледіли кавалера Мірто на виставці.

— Отой, високий, у фраку й краватці-метелик…

— Вони всі тут у фраках і краватках.

— Зараз я приведу його знайомитись. Але обіцяйте не насміхатися й не випускати свої зміїні жала!

— С-с-с… — хором зімітували змій артеміди.

Мірто кинулася до Ензо. Але не встигла вона підійти до свого художника чи бодай привітатись, як місіс Тейлор постукала срібною ложечкою по келиху.

— Сьогодні, леді й джентльмени, ми з містером Тейлором маємо велику радість. Хочемо повідомити вас про заручини нашої дочки Глорії Анджеліни Тейлор і молодого адвоката, перспективного юнака з відомої італійської родини, що віднедавна оселилася в Бостоні, Вінченцо Пассареллі, маркіза дель Тіндаро.

Артеміди стали мов укопані.

— Точно, Пассареллі… — перша оговталася Аня. — Вінченцо Пассареллі.

— Глоріє, ну, чого стоїш? — штурхнула її ліктем Амелі. — Виходь до нареченого. Це доля!

І вже коли Глорія ступила кілька кроків уперед, Мірто спромоглася вимовити побілілими губами:

— Яка ж я дурепа! Зовсім забула, що Ензо — це скорочене від Вінченцо…

Худий і довготелесий юнак із зачесаним назад каштановим волоссям та якимось хворобливим блиском в очах без жодної емоції чекав на знайомство з нареченою. І доки публіка аплодувала, Глорія розгублено підходила до свого судженого, напружено метикуючи, що їй робити далі. Вона вже налаштувалася дати батькам відкоша, а можливо, навіть привселюдно присоромити нареченого. Але тепер…

Вінченцо поцілував їй руку, кидаючи байдужий погляд на весь золотий блиск. Сухенька жіночка поряд, що виявилася синьйорою Пассареллі й матір’ю нареченого, теж потягнулася до неї для привітання, говорячи щось про щастя молодих і про весілля наступного місяця. У вухах Глорії гуло. Вона вже не чула слів, але знала, що треба діяти.

— Наступного тижня, — сказала вона.

— Що, пробачте?

— Зіграти весілля наступного тижня. Маленьке та скромне. Навіщо витрачатися? Так більше мого приданого капіталу дістанеться містеру Пассареллі, а моя матінка зможе якнайшвидше долучитися до титулованого дворянства.

Глорія говорила тихо. Так тихо, що лише батьки та її наречений могли почути. По цих словах Вінченцо нарешті кинув на неї зацікавлений погляд. Дівчина лиш повела бровою.

— Є розмова. За десять хвилин у моїй кімнаті нагорі, — шепнула йому на вухо італійською іменинниця.

Швидкою ходою повернувшись до вражених артемід і не менш враженої Мері, вона кинула лише:

— Алярм, дівчата!


Мірто з ноги відчинила двері кімнати. У неї сіпалося око, та ще розірвалося кілька капілярів від напруження.

— Не можу повірити, що ти дала згоду одружитися з моїм Ензо! — випалила вона.

— Відколи це він став твоїм? Ви з ним навіть не цілувалися…

— У нас духовний зв’язок! А ти…

— А що я? Збираюся зв’язати себе путами Гіменея71 з людиною, яку навіть не знаю, яка на мене дивиться впівока, і все для чого? Щоб отримати придане й улаштувати для цього художника-невдахи виставку! Ти хоч бачила його картини?

— Не бачила, — буркнула Мірто. — Він сказав, що покаже, коли завершить…

— Хто його улюбленець, кажеш? Кандінський? — утрутилася Амелі.

— Ох, як же мені ці абстракціоністи набридли… — схопилася за голову Глорія. — Отже, план такий. Ідіть постійте на балконі. Двері я не зачинятиму, лише затулю гардиною, тож ви все почуєте, але він вас не побачить.

— Це не чесно щодо нього… — вступилася Мірто.

— Це не чесно щодо мене, щодо тебе і нас усіх! — не витримала Глорія. — Маєш претензії? У письмовому вигляді герові Фрідріху! А поки, будь ласкава, іди на балкон або ж вийди геть із кімнати!

Здавалося, голос Глорії ніколи не звучав так роздратовано. Дівчата не раз бачили, як вона лютувала й зривала свою злість, але в її голосі завжди бринів хиткий та в’їдливий сарказм. А нині складалося враження, що вона готова розплакатися.

— Ходімо. — Аня взяла Мірто за плечі. — Ми на завданні, пам’ятаєш?


Артеміди зникли на балконі. Знизу долинала приглушена музика — танцювали чергову кадриль, що вже десять років, як вийшла з моди. Глорія зітхнула й прикрила долонею очі в чеканні.

Нарешті у двері постукали. Це Мері привела нареченого.

— Хто ви такий, Вінченцо Пассареллі, маркіз бла-бла-бла якийсь там?.. — звернулася Глорія, напівлежачи на ліжку й відверто демонструючи вкритий ластовинням бюст.

Ензо дивився крізь неї.

— Молодий і перспективний адвокат. Ви ж чули, міс.

— Шкода, що ви не художник… Тоді б ви зацікавили мене більше. До речі, ми не зустрічалися на Арсенальній виставці?

— Не думаю, міс. Я б вас запам’ятав.

— О, але я вгадала, і ви цікавитесь сучасним мистецтвом! — змінила позу Глорія. — Може, ви все ж таки й самі пишете?

— Це просто юнацьке захоплення, міс.

— Це вам мама веліла так сказати? — презирливо закопилила губи Глорія. — То в якому стилі ви пишете? Який з «-ізмів» ви обрали? Чекайте, дайте вгадаю! Примітивізм як погляд у минуле? Чи футуризм як мрія про майбутнє?

Нарешті довготелесий італієць ушанував Глорію увагою.

— То міс знається на сучасному мистецтві?

— Один мій друг, містер Пітерсон, шукає молодих талантів для виставки в його Клубі. Персональної виставки. От я й цікавлюся, чим можу бути корисною майбутньому чоловікові. Коли можна побачити ваші роботи?

— Я ще не готовий… — почав був Ензо. Схоже, такого повороту подій він просто не очікував.

— Ну що ж, у вас є цілий тиждень, щоб підготуватися. Розумієте, мені начхати на титул маркізи. Мені потрібен чоловік-художник. А ще…

Тепер Глорія стояла навпроти Ензо й термосила комір його фрака.

— …я терпіти не можу наркоманів, — на вухо сказала вона й легенько відштовхнула, киваючи на двері. — Вільний!


Мірто саме виходила в залу, коли її хтось смикнув за руку.

— Це ти? Не очікував тебе тут побачити! — Уперше за вечір на обличчі Ензо майнуло щось схоже на усмішку. — Втечімо звідси до мене в майстерню?

— Навіщо? — повернула до нього голову Мірто. — Ти одружуєшся, чи я не так зрозуміла?

— Моє одруження не має ніякого стосунку до мистецтва. Ходімо! Ти мусиш піти зі мною!

Італієць міцніше вхопив Мірто й потягнув до дверей. Та не мала сили опиратися.

Вона знову сиділа біля жаркого каміна в кімнаті під самим дахом, а Ензо, скинувши фрак і розстібнувши комір сорочки, писав її олійними фарбами. А потім вони лежали на набивному матраці, близько-близько, і говорили про все на світі.

— То ти юрист? Як Кандінський?

— Я кинув навчання. Не можу витрачати життя на те, до чого в мене відраза. Змалку я малював усе, що впадало в око. Я хотів писати, як Рафаель чи Леонардо, але зрозумів, що їхня епоха давно минула. І тоді я став придивлятися до модернізму й авангарду. Я жалкував, що ми поїхали з Європи, яка відкритіша до всього нового й прогресивного, а тут така цензура… Національна академія дизайну не пропускає нічого, що не підпадає під їхній запліснявілий класичний канон, — гірко сказав він.

Мірто перевернулася на бік, розглядаючи у відблисках каміна тонкі обриси худорлявого італійця, такого холодного на вечірці в Глорії і такого натхненного зараз. Вона занурила свої пальці в його волосся, перебираючи короткі кучері, ніби хутро якоїсь екзотичної тварини.

— Як воно, бути творцем? — запитала Мірто, усе ще не полишивши спроб осягнути мистецтво раціонально.

Ензо підклав обидві руки під голову й розправив плечі. Його погляд став замріяним і далеким.

— Того дня, на виставці біля картини Кандінського, я відчував, як у моїй голові народжуються ідеї. Ні, не в голові, а десь тут, — він поклав руку на груди, — у грудях, збуджуючи все тіло трансцендентальною тривогою й захватом. І я кричав собі: «Зупинись! Не треба, не муч себе новим світом, у який збираєшся пірнути на добрих кілька днів, а то й тижнів!.. Тижнів без їжі та сну, цілковито охоплених однією лиш думкою…» Можна було б просто забути, викинути з голови, але хіба світ ідей дозволить мені спати ночами? Уже зараз він перевертає мене догори дном, вивертає назовні, перелицьовує, робить із мене, людини, просто якийсь пристрій, апарат для продукування образів, несказаних слів і непролитих сліз. Він давить, притискає. І він прекрасний. І він хоче народитися. Я ще не знаю, про що це буде й чим закінчиться, але я відчуваю в собі сили. Сили творити.


По обіді пішов дощ — справжня злива з громом та блискавкою, — розмиваючи дороги й натякаючи перехожим на те, що краще було б сидіти вдома й пити гарячий шоколад.

— Невже ми так і проведемо в чотирьох стінах останній тиждень мого незаміжнього життя? — Глорія зайшла у вітальню. Її біляві кучері стирчали навсібіч, під очима розпливалися сині півкола.

Мірто змірила її важким поглядом і повернулася назад до своєї книжки. Амелі й Аня перезирнулися, ставлячи чашки на блюдця.

— А що ти пропонуєш?

— Сінематограф! Ви вже ходили в кіно? Ну ж бо, ходімо. Мірто, сьогодні показуватимуть фільм про любов. — Вона підкреслила останнє слово.

— Ідіть без мене. Я краще допоможу Мері готувати вечерю.

— Ми підемо разом, — відказала Глорія. — А от на вечір маю інші плани. Мірто, сподіваюся, надлишок гормонів не позбавив тебе геть усього здорового глузду і ти запам’ятала адресу нашого Вінченцо?

— Що ти збираєшся робити? — налякано запитала грекиня.

— Це секретний план, тс-с! — Білявка, підморгуючи, приклала палець до вуст.

Вона безцеремонно дістала годинник із нагрудної кишені Амелі й командним голосом сказала:

— У вас є рівно чверть години, щоб зібратися в кіно, — сказала Глорія і зникла за дверима, перед тим гукнувши до служниці: — Мері, тебе це теж стосується!


Кіно було про шпигунів і кохання. Грала драматична музика, а на екрані миготіли чорно-білі картинки без слів. Закохані парочки, приїжджі та гуляки, яким нічим було зайнятися серед білого дня, заповнили залу, охаючи на сценах автомобільних перегонів і зітхаючи на кадрах поцілунку.

— Істем! — мало не на всю залу вигукнула Аня. — Це ж Істем, ви впізнаєте?

Акторка з густим макіяжем і стильною стрижкою боб, що була схожа на Аніну, повернулася обличчям до камер, і артеміди здивовано помітили їхню колежанку.

— Не вірю, що вона дісталася Лос-Анджелеса!

— Не вірю, що вона грає шпигунку!

Натренованим, відточеним рухом Істем дістала кольт і, перелетівши через машину, випалила весь заряд просто в глядацьку залу, у якій дами замружили від страху очі та позатуляли вуха, а джентльмени вражено витріщалися на фатальну жінку.

Ані не сиділося на стільці. Вона насилу дочекалася титрів, щоб подивитися список ролей. «Вікторія Кервуд» — записала олівцем на звороті свого квитка і сховала в кишеню.


Після дощу стало холодно й мрячно. Усе оповив туман, із яким даремно боролися електричні ліхтарі Даунтауна. Але із центральних кварталів, що скидалися на розкішні кам’яні лабіринти, Ензо рухався в район доків, до нашвидкуруч зведених будинків із червоної цегли, де місцями ще горіли тьмяні гасові лампи, майже не освітлюючи морок. Він ішов швидко, кутаючись у високий комір піджака. Та навіть у темряві його високу й незграбну постать важко було загубити, особливо для того, хто йде назирці.

Штани й жакет, потайки позичені у велетня Метью, були на Глорію завеликі. Довелося підібрати штанини й закасати рукава. Сірий картатий картуз приховував обличчя й пишну шевелюру, заплетену в тугу косу. Білява бостонка з радістю заховала б і свої думки, що мурашками роїлися в голові, плутаючись і збиваючись у купу. Якщо Ензо з Мірто й справді закохані, то треба відступити. Відмовити мамі, не отримавши жодної копійки приданого, і шукати інший спосіб, як улаштувати виставку молодого художника Вінченцо Пассареллі. Якщо Ензо з Мірто й справді закохані…

Ось уже й порт із його вічно п’яними моряками й дешевими повіями, що раз у раз зачіпали Глорію, пропонуючи безсонну ніч. Зачіпали вони й Ензо, проте юнак лише відмахувався й пробирався далі, у такі райони, куди маркізи зазвичай не заходять.

Якщо бруд має запах, то тут пахло саме так: брудом, нечистотами, гниллю. Вступаючи в чергову калюжу, Глорія вже уявляла, з яким ароматом повернеться в дім, що пахне корицею та жасмином. І обличчя бідного Метью, який знайде свої замизкані штани наступного ранку.

Двоє підійшли до Глорії, упівголоса просячи «прикурити». Не зводячи очей з Ензо, вона ударила одного коліном у пах, а другого зацідила ліктем по писку, швидко зникаючи в темному провулку й сподіваючись, що не привернула до себе зайвої уваги.

Нарешті біля нічим не примітних дверей у підвал Ензо зупинився. Постукавши, він зайшов усередину та зник з очей. Недовго думаючи, Глорія теж постукала.

— Хто там? — запитав голос.

— Я маю гроші та шукаю розваг, — якомога грубішим голосом відповіла білявка.

Двері прочинилися. На порозі стала дівчина в корсеті й білих панталонах, намазана дешевою помадою й густими рум’янами. Однак, придивившись, Глорія збагнула, що до чого. То була не дівчина, а юнак, трохи молодший за неї.

Не чекаючи запрошення, Глорія ввійшла всередину. Грамофон крутив платівку з якоюсь негритянською музикою. У тьмяному світлі дівчина розгледіла невелику вітальню з обшарпаними шпалерами й диванами та вузький коридор, що вів усередину будинку. У тій вітальні були самі хлопчики, одягнені в дівоче, і чоловіки різних мастей і статусів. Був серед них і художник, що тримав за руку рудого ірландця в сукні й щось гаряче йому шепотів. Рудань із силою відштовхнув його, роздратовано кривлячи напомаджені губи.

— За час треба платити! А байкам твоїм я більше не вірю, — почула Глорія, прислуховуючись до розмови. — Тут я принаймні не помру з голоду.

Молодий ірландець раптом розвернувся й попрямував до Глорії. Він узяв її за зап’ясток, відтягуючи в коридор.

— Ходімо, соколику, допоможу тобі освоїться! Бачу, ти ніяковієш. Уперше в нас? Для початку замов нам пива.

— Я не п’ю, — вихопилося в Глорії, що пішла слідом за юнаком, ховаючи обличчя від Ензо.

— Ну, тоді лимонаду? Ще я люблю апельсини. Побалуєш свою дівчинку? — легенько штовхнув її на ліжко однієї з малесеньких кімнат юнак у сукні.

Стіни тут були з тонкими фанерними перегородками, з-поза яких долинали чиїсь гучні стогнання.

— Не так, — зупинила його Глорія. — Я хочу, щоб до нас приєднався той високий чоловік, із яким ти розмовляла, дівчинко моя, — із натиском сказала вона. — Я заплачу за двох.

— Ти хоч гроші маєш? Бо з вигляду й не скажеш. — Ірландець скептично на неї зиркнув.

— Плачу наперед. — Глорія кинула на ліжко кілька банкнот. — Іди й приведи його. Зможеш умовити?

Посмішка поповзла його обличчям.

— Та якось уже впораюсь.

За хвилину у дверях уже стояв Ензо, досі кутаючись у комір.

Глорія швидко підвелася й зачинила двері на засув. Після того вона скинула картуз, відкриваючи обличчя. Ензо ошелешено втупився в неї, ніби побачив привид.

Але тікати було нікуди — Глорія загородила відступ. Та й сенсу було тікати? Хіба що від сорому.

— Що відбувається? — заполошився ірландець.

— А це нехай наш шановний маркіз пояснить. І тобі, і мені, а заодно і Мірто.

— Мірто? — Ензо, що був перетворився на соляний стовп, тепер здивовано дивився на Глорію. — Ти її знаєш? А до чого тут вона?..

— Як до чого? Дві ночі поспіль ти запрошуєш її до себе додому, захоплюєшся нею, даєш надію…

— Ах ти ж! — вишкірився на Ензо ірландець, ладний учепитися маркізові в горло, але Глорія поклала руку на його плече, стримуючи.

— Даю надію? — засміявся маркіз. — Я естет, міс. Я люблю все прекрасне та сповнене сенсу. Такою мені видалася міс Мірто. Вона — моя натурниця. Можливо, навіть більше… моя подруга. Але, завіряю вас, Глоріє… і тебе, Енґусе… я не мав щодо неї жодного іншого плану!

Глорія спохмурніла, замислюючись.

— А як щодо Енґуса?

— Щодо Енґуса…

— Чому ти перед нею виправдовуєшся? — раптом вигукнув ірландець. — Хто вона взагалі така?!

— Я його наречена. І можливо, — перейшла на таємничий шепіт Глорія, — я твоя перепустка з цього місця, Енґусе.

Ззирнувшись, юнаки помовчали.

— Я люблю його, — коротко відповів Ензо. — Оженившись із тобою, я отримав би грубі гроші й прикриття. Я забрав би Енґуса до себе слугою, щоб він нарешті залишив цей щурячий підвал… — Хлопець тяжко зітхнув. — Тепер ти знаєш усе.

Ензо дивився на Глорію глибокими мутними очима. Вона теж його оцінювала.

— Коли мама сказала, що заможна сім’я заради титулу хоче видати за мене свою дочку, яка вчиться в австрійській школі для дівчаток, я подумав, що ти якесь страшко чи зовсім відлюдько. Я думав, ти згодна будеш на будь-який варіант, щоб здобути цей чортів титул і вагу в суспільстві. Бачиш, моя сім’я збанкрутувала. Окрім того, втікаючи від вендети72, у якій вбили мого батька, ми з мамою мусили залишити Рим і приїхати до тітки в Бостон. Без копійки за душею. Лише з титулом. Із цим нікчемним титулом…

Перевівши дух, Ензо підійшов до вікна. Знову пішов дощ.

— Я не знаю, чому така, як ти, погодилася на весілля зі мною. Упевнений, що тепер ти зміниш свою думку, але, благаю, не кажи нічого моїй матері про…

— Я вийду за тебе, як і обіцяла, — сказала Глорія, потираючи змерзлі руки.

— Чому? — стрімко розвернувся юнак.

— По-перше, у іншому разі я не отримаю спадку. По-друге… я справді маю інтерес до сучасного мистецтва. Наш план, шановні, такий. За тиждень ми граємо весілля і ти, згідно зі шлюбним контрактом, отримуєш чималий капітал. Відтак ми влаштовуємо грандіозну виставку робіт Вінченцо Пассареллі. А потім… потім я безслідно зникаю із твого життя, а ти, відповідно, з мого.

— Я все одно не розумію… — похитав головою італієць. — А в чому пастка?

— Може, я просто захотіла зробити широкий безкорисливий жест? Сприймай це як благодійність. І пам’ятай, що я казала про опій… навіть зараз відчуваю його запах на твоєму одязі.

Глорія насунула картуз і вийшла, не попрощавшись.

Ензо понюхав піджак і знизав плечима.

— Та хто вона, в біса, така?

— Янгол? — промимрив Енґус, по-діловому перелічуючи залишені Глорією гроші.


Коли наречена в обшитій бісером білій сукні й струменистій фаті спускалась униз, артеміди сиділи у вітальні, допиваючи каву з коньяком.

— Навіть якби я була геєм, усе одно не встояла б перед тобою! — із захватом сказала Аня.

Мірто позаду неї легенько закашлялась, удаючи, що похлинулася кавою.

— Вибач, ляпнула не подумавши… — знітилася киянка, швидко змінюючи тему. — Дівчата, я тут написала лист для Істем…

— Що ж ти їй написала?

— Нічого компрометуючого. Написала, що ми бачили фільм за її участю, що Глорія виходить заміж і що теж долучаємося до розвитку американського мистецтва. Ну, і так, дрібниці… — замовкла Аня. — Може, і ви хочете щось додати?

— Спитай у неї про любов. — Мірто налила собі коньяку. — Вона старша за нас, досвідченіша, грає у фільмах про кохання. Може, Істем накреслить мені ідеальну формулу любові?

Аня кивнула. Вона взяла перо й дописала ще кілька рядків «після сказаного»73. У неї самої було стільки запитань, що вона ладна була знову довіритися картам Таро та інтуїції своєї давньої подруги.

Весілля призначили в англіканській капличці на краю міста. Шпиляста, із псевдоготичною розеткою, вона тонула в зелені парку, огородженого охайними штахетами вибіленого паркана.

За наполяганням Глорії гостей багато не запрошували, зібралися лише найближчі, але й тих набралося людей двадцять. Усе було так гарно, що Ані на очі аж наверталися сльози.

Грав орган, солодко пахли троянди в пишних букетах, а сухенький священик виголошував урочисту промову, тримаючи за руки молодят, коли до церкви зайшов Метью. Важкими кроками він ступав між рядами, погано стримуючи хвилювання. Його обличчя розпашіло, волосся було розтріпане. Наблизившись до містера Тейлора, слуга прошепотів щось на вухо. Амелі стояла позаду й прислухалася. Те, що вона почула, їй не сподобалося. Батько Глорії стрепенувся, але японка поклала руку йому на плече й тихенько сказала:

— Ми самі.

Артемід не треба було припрошувати — перезирнувшись, вони одна за одною вийшли із церкви. Навіть Глорія, стоячи під вінцем, здригнулася в пориві слідувати надвір за колежанками, але вчасно зупинилася. Весілля мало тривати, хоча б заради тих двох матерів, що замилувано дивилися на молоду пару, не помічаючи більше нічого.

— Що сталося? — поспішила запитати Аня надворі.

Метью з підозрою зиркнув на дівчат, але таки сказав:

— Портова банда йде сюди, щоб зірвати весілля. Вони хочуть сказати, що пан маркіз, кхе… — Чоловік закашлявся, і навіть на його чорних щоках проступив присоромлений рум’янець.

— Скільки їх?

— Близько десяти.

— І що ми маємо? — Амелі роззирнулася навколо в пошуках підручної зброї.

— У мене є пістолет, — витягнув із піхов свій кольт Метью.

— Чудово, — миттєво оцінила його Амелі, зважуючи на долоні й повертаючи власнику. — Сподіваюся, ви вмієте ним користуватися?

— Сюди! — Аня покликала до підсобної хатинки священика. — Схоже, святий отець у захваті від культури місцевого населення.

За опущеними шторами можна було розгледіти стіну, на якій висів лук із сагайдаком стріл.

— Оце так зброя… З-поміж нас із нього стріляти ніхто пристойно не вміє…

— А пристойно й не треба, — блиснула очима Мірто. — Аню, зможеш залізти на верхівку церкви?

— Цілком, — зважила на розлогу липу під стіною каплички Аня. — Ти хочеш, щоб я стріляла з лука?

Замість відповіді Мірто зняла свій підкований чобіток і з розмаху вдарила ним у вікно. Скло розлетілося, а через утворений отвір можна було відчинити ляду.

— Лізь нагору, я тобі все подам. Тут має бути лампова олія, сірники та якесь ганчір’я…

— Що ви задумали, міс? — ошелешено дивився на дівчину Метью.

— Насилатиму кару Господню, — діловито відповіла та.

Коли банда підійшла до церковних воріт, їх зустріли Амелі та Метью. Вони стояли неозброєні, руки в боки, ніби господарі, що готові налаяти гостей, які забарилися.

— Джентльмени, ви теж на весілля? А церемонія вже почалася. Наступного разу раджу приходити вчасно.

— Тебе спитати забули, — скривився один із прибулих, збираючись відштовхнути тендітну японку, але та перехопила його руку, заводячи назад і міцно затискаючи за його спиною.

— То як, підете тихенько додомцю?

Чоловіки наставили досі приховані за спинами поіржавілі гаки й риштунки, але Метью навів на них пістолет, демонструючи свою рішучість вистрелити.

— Ми від народу, — заявив бандюган із заламаною рукою. — У цій церкві вінчається содоміт…

— Матінко! Та що ви кажете! — потягнула час Амелі, натискаючи на больову точку під лопаткою. — Як добре, що громадяни цього міста такі свідомі й уважні! А ви, містере, гравець?

Той промимрив щось у відповідь, стримуючись, щоб не заволати від болю.

— А б’ємося об заклад? Кого першого наспіє Божий гнів?

— Та що ви її слухаєте! — нарешті вимовив чолов’яга. — Вибийте пістолет, та й по всьому!

Підбадьорені спільники вже кинулися були в наступ, як перша вогняна стріла впала між ними та Метью, мало не шарпаючи одного по штанях.

— А я вам казала, грішники, — зловісно прошепотіла Амелі, відкидаючи свого полоненого до решти банди.

Чоловіки підвели очі, але за шпилями не могли розгледіти Аню. А та далі стріляла майже навмання, навішуючи пойняті полум’ям стріли, щоб здавалося, ніби вони падають із самого неба. Моріжок не поспішав загоратися, а от картуз одного з нападників зайнявся, мов смолоскип; якийсь молодик упав на землю, гасячи поли штанів кльош.

— Треба тут усе прибрати, — зітхнула Мірто, зиркаючи на поламаний штахетник і розкиданий зеленим газоном пропалений одяг. Той одяг горе-нападники поскидали з себе, забираючись геть від граду палаючих стріл.

— Чому ми пропускаємо найцікавіше? — набундючилася Аня, витираючи кіпоть зі щоки.

— Глорія з тобою посперечалася б, — відповіла Амелі з легкою усмішкою, і собі поправляючи макіяж. — Уявляєте, як вона зараз нам заздрить?


— Сподіваюся, ваша дочка віднадить мого сина від його згубних звичок, — говорила синьйора Пассареллі до місіс Тейлор за чаєм.

— У нього є згубні звички? — напружилася поважна бостонська леді.

— Розумієте… Він любить малювати.

Вони сиділи на веранді маленького заміського будиночка, пофарбованого в ніжно-блакитний колір, вдихали аромат розквітлих яблунь і калатали цукор у чаї. Містер Тейлор розташувався просто на газоні, гойдаючись у плетеному кріслі й занурившись у газету.

Цей будинок був частиною приданого, тож тепер, по весіллі, Вінченцо зі своїм ірландським другом та Глорія з трьома артемідами переїхали сюди.

— Серденько, — покликала названа матір дівчину, що разом із подругами гуляла в саду. — Ти щось знаєш про пристрасть твого чоловіка до малювання?

— Малювання? Не чула. Мій любий Вінченцо зізнався, як він жалкує про те, що кинув юридичний.

— Твоя дочка чудово на нього впливає, — поправляючи чорні кучері, зауважила італійська маркіза.

Глорія зробила реверанс і вже хотіла йти назад до гурту, як помітила погляд батька, що швидко ковзнув по ній, повертаючись до читання. Той випадок біля церкви вони так і не обговорювали. Метью теж поводився, наче нічого й не сталося, наче щодня доводиться зустрічати юних дівчат, які без зброї розганяють цілу зграю бандитів. Кутики вуст Глорії ледь-ледь поповзли вгору.

— То що ми вирішили? — жваво запитала вона в Ензо, обіймаючи новоспеченого чоловіка за плечі. — Ідемо дивитися на твої картини завтра зранку чи вже сьогодні ввечері?


Чобітки лунко цокали сходами старої споруди в центрі. Це артеміди піднімалися на горішній поверх будинку, де Ензо орендував студію. Там було темно й тісно, а десь у дошках поселився шашіль.

— М-м-м, а Мірто описувала це місце куди романтичніше, — озвалась Глорія, поблискуючи каблучкою на безіменному пальці.

— Я пишу ночами, тому мені не потрібні великі вікна, — ніби виправдовуючись, сказав італієць.

— Уже кортить побачити той славнозвісний портрет Мірто в спідньому, — усміхнулась Амелі.

— Гей, ти вже говориш, як Глорія! Менше отрути! — легенько стукнула її кулаком синьоока грекиня.

На мольбертах і просто під стінами були виставлені олійні полотна та пастелі в диких, чудернацьких кольорах.

— Я ж казав, що працюю вночі, — і далі виправдовувався Ензо, пояснюючи синювато-чорний фон і яскраві, руді, мов світло від каміна, плями, присутні на всіх його роботах.

Він підійшов до однієї з картин, запнутої білим покривалом.

— Оце Мірто.

На артемід дивилися два дивної форми синіх ока, білі трикутники й квадрати, крапки та риски. Дівчата пороззявляли роти, а Мірто дихала так важко, ніби кисень в атмосфері раптом розрідився або й зовсім зник.

— Це геніально, — нарешті сказала вона, мало не розплакавшись і кидаючись обіймати зніченого художника.

Інші перезирнулися й знизали плечима.

— Головне, що моделі сподобалось, — підбила підсумок Амелі. — Сподіваюся, містер Пітерсон так само розчулиться й відчинить для нас двері свого Клубу.


Містер Пітерсон не розчулився. Він прискіпливо передивився роботи й авторитетно заявив:

— Ще одного провалу я не переживу. Ми й так у боргах по самі вуха. Журналісти нас цькують, а місцева богема воліє обходити наші двері стороною… Що це? — Він узяв до рук простягнений Глорією клаптик паперу.

— Сума, яку ми готові заплатити.

У директора очі на лоб полізли.

— Це дуже великі гроші, але…

— Ми назвемо виставку «Маскарад». Яскраві фарби, що виринають із темряви, обличчя, що ховається за грою форм, — усе, чого так прагнуть і так бояться порядні бостонці, — кокетливо пояснила Глорія.

— Ніякої класичної музики на відкритті, ніякого шампанського. Гратиме камерний оркестр, а ми танцюватимемо тустеп і матчиш просто між картин, — доповнила Мірто.

— Погоджуйтесь, містере Пітерсон. Хто ще вам висуне таку щедру пропозицію? — ліниво сказала Амелі, усміхаючись кутиком тонких губ.

— Але навіщо… Чому ви це робите? Ще два тижні тому у вас не було грошей навіть на квитки, а тепер, знайшовши цього художника-наркомана, ви…

— «Шляхи Господні незбагненні», — процитувала Біблію Амелі. — Як думаєте, двадцять днів на підготовку вистачить? У нас обмаль часу. — Вона картинно вийняла з кишені годинник. — Ви ж знаєте, час безплатний, але ціни йому нема.


Уранці напередодні виставки, коли сонце заливало веранду, прийшов поштар.

— У мене лист для міс Поллі. Місіс Тейлор сказала, що вона змінила адресу…

— Істем! — зраділи дівчата, кидаючись до поштаря.


Любі артеміди, дорога моя Поль!

Доросле життя виявилось не таким легким і барвистим, як ми всі його уявляли. Ще й із нашою з вами спеціалізацією… Попри те воно рясніє несподіванками та пригодами. Ще півроку тому я була шансоньєткою в казино, а сьогодні знімаюся в кіно й живу в Голлівуді! Хто знає, де я буду завтра, та головне, що я пам’ятаю, чого мене навчили в притулку: завжди чинити по совісті. Кожен наш крок змінює світ. І не важливо, будеш ти балериною в Паризькій опері чи бібліотекаркою в глухому селі, ти — агент змін, і це найголовніша твоя місія.

Вітаю Глорію з одруженням! Це справді грандіозна новина, хто б міг подумати! Хоча щось мені підказує, що це частина плану гера Фрідріха з приборкання норовливої.

А щодо питання про любов… Кілька років я була по вуха закоханою — і дещо винесла з того кохання. Байдуже, якою неземною любов’ю він до тебе палає, але якщо твій любчик не замислюється над тим, що ти їстимеш на сніданок, де ти спатимеш цієї ночі й чи не холодно тобі буде на вулиці без хустки, то гріш ціна такій любові.

Інше питання, чи дозволено нам, артемідам, любити? Відчувати прив’язаність до когось, піклуватися, піддавати цю людину ризику? Згадайте давньогрецький міф про Артеміду й Актеона. Сміливий юнак, гірський мисливець, він смів побачити оголену богиню під час купання, за що й був перетворений Зевсом на оленя, а потім розірваний власними псами. Та хтозна, кожна з нас обирає свою дорогу та власний, персональний, неповторний досвід.

Бажаю вам успіхів у мистецтві й коханні.

Ваша артеміда.


Усе тут було «порізане» на клаптики — картини, музика, костюми, танці. Різнобарвні коломбіни розносили тропічні коктейлі, грав оркестр, а під стелею на великій люстрі розгойдувалась Аня в картатому трико, балетній пачці й півмасці.

А по периметру висіли картини — чудернацькі полотна молодого художника, написані холодними ночами на тісному горищі з шашелем.

Люди заходили в залу й здивовано роздивлялися навсібіч. Хтось гнівно йшов геть, а хтось, навпаки, долучався до дикуватих танців і вперше смакував коктейлі.

Вінченцо Пассареллі, маркіз дель Тіндаро, спостерігав за дійством, тримаючи в долоні половинку кокоса з довгою коктейльною соломинкою. Біля нього в блакитній сукні, пошитій зі старої штори католицької школи, стояла Мірто.

— Пробач мені, — нарешті сказав він, повертаючись до дівчини. — Я знаю, що ненароком поранив тебе, зачепив твоє серце…

— Пусте, — посміхнулася у відповідь Мірто. — Ти дав мені більше, ніж забрав.

Вона поцілувала Ензо в щоку й пішла танцювати з веселими кубинцями. Ніколи ще грекині не було так щемко й так солодко водночас. Ніколи раніше вона не почувалася такою дорослою, проживаючи, смакуючи, відчуваючи на дотик кожну мить свого життя.


Гудок пароплава ніби нагадував про те, що місію завершено. Кілька днів тому з притулку прислали телеграму із самим лише ім’ям: «Марта Перебий-Шовковська», і Аня одразу згадала прізвище свого київського домовласника та його тиху порядну дружину. Без зволікання артеміди придбали квитки на перший же корабель до Європи, спакували валізи й зробили останні приготування перед від’їздом.

Сонце вже гріло зовсім по-літньому. Ховаючись під модними парасольками, артеміди чекали своєї черги, щоб зійти на трап. Ензо й Енґус махали їм з берега. Вони допомогли з візником і багажем — цього разу запаси суконь збагатилися, не залишати ж їх до наступного приїзду!

Дівчата гиготіли, обговорюючи то білого персидського кота на руках такої ж білої широколицьої пані з перепаленим волоссям, то кумедні вуса матроса, що стирчали догори. Амелі й Мірто пов’язали хустинки з червоно-білими смужками, які придбали в портових торгашів на згадку про Америку, а Аня відмахувалася від мошок крислатим капелюхом, які носять хіба що на Дикому Заході.

— Тобі личить, тепер завжди його носи! — приміряючи капелюха на Аню, засміялися артеміди.

Лише Глорія не сміялась. Вона відчутно нервувалася, час від часу озираючись.

Зненацька почувся знайомий високий голос:

— Глоріє, невже ти знову залишаєш нас?!

Розриваючи натовп, кинулася навперейми місіс Тейлор. За нею слідував містер Тейлор, як завжди флегматичний, схожий на собаку породи басет.

— Хоч би слово нам сказала, а то ми про все дізналися від Мері.

— Проговорилася, поганка, — крізь зуби процідила Глорія, у глибині душі радіючи приїзду названих батьків.

Пароплав знову загудів.

— Мені час їхати! Напишу вам, як зустрінуся з гером Фрідріхом…

— Коли ти повернешся?

Глорія лише знизала плечима, збираючись піднятися на трап слідом за колежанками, але місіс Тейлор її затримала, зненацька обіймаючи.

— Ми любимо тебе, дочко, — сказала вона, цілуючи в щоку.

— Бережи себе, — і собі поцілував Глорію батько. Дівчині здалося, чи він справді їй підморгнув?

Вона відступила на крок і потупила очі.

— Прошу вас не гніватися… Половину свого приданого я віддала Вінченцо. Кілька днів тому ми допомогли йому влаштувати художню виставку…

— Глоріє! — побагровіла місіс Тейлор. — Ти ж обіцяла віднадити його від цього!

— Другу половину я оформила на Мері. Тому, можливо, вона незабаром залишить вас. Вона мріє навчатися в коледжі…

— Глоріє Анджеліно Тейлор-Пассареллі, ти переходиш усі межі!

— Облиш її, — обійняв дружину Джонатан, заспокоюючи. — Ми виростили таку чуйну дочку! Маємо пишатися собою…

Його слова загубилися десь у криках моряків і шумі прибою.

Глорія сходила на борт і надсилала повітряні поцілунки.

— Ти що, справді віддала все своє придане? — недовірливо зиркнула на неї Мірто.

— А навіщо мені стільки грошей? Ви знаєте, агентки ду-у-уже добре заробляють!

— Ти наївно думаєш, що незабаром станеш агенткою? — саркастично запитала Амелі.

— Мисли логічно, Лі: у нас попереду останнє практичне завдання. А потім екзамен і — вуаля! Справжнє шпигунське життя! Розкіш, чоловіки, гонорари!

— Глоріє, тебе хіба могила виправить! — скривила губи в посмішці японка.

— До речі, про могилу, — ні сіло ні впало сказала Аня. — Є таке китайське прислів’я: «Прокинься із мертвих і повернись до життя»…

— Дивне якесь.

— Вам не здається, що це про нас? На грецькому острові ми прокинулися самі, на японському — пробудили від сну двадцять п’ять маленьких дівчаток, двох черниць і навіть одного японця. — Аня зиркнула на Амелі.

— І одного корейця, — підморгнула Глорія.

— А тут ми буквально порізали на клаптики такий унормований світ цієї педантичної й зашореної громади…

— Поль, ти романтик! Хто б міг подумати! Вірші б тобі писати… Дивно, що ти єдина з нас, хто досі не закохувалася. Чи ти так майстерно це приховуєш?

— Краще писатиму кіносценарії, — задерла кирпатий ніс дівчинка.

— Вона не відповіла на запитання! — кинулася до неї Мірто. — Так не чесно, що ти знаєш про нас усе, а ми про тебе досі нічого не знаємо! Пропоную лоскотати, доки не зізнається!

— Ура, тортури! — радісно вигукнула Глорія, теж кидаючись лоскотати Аню.

58 Вівчарський пиріг (англ. Shepard’s pie) — запіканка з баранини, покрита овочами й картопляним пюре; традиційна страва британської кухні.

59 Прізвище Тейлор (Taylor) є омонімом англійського слова «кравець» (tailor).

60 Ідеться про Міжнародну виставку сучасного мистецтва, що відбулася у лютому — квітні 1913 року спочатку в Нью-Йорку, у будівлі Арсеналу, відтак у Чикаго й Бостоні. Виставку вважають вихідною точкою розвитку сучасного мистецтва в США. (Прим. ред.)

61 Анрі Матісс (1869–1954) — французький художник-фовіст; Поль Сезанн (1839–1906) — французький художник-постімпресіоніст.

62 Прототипом є Жіночий союз християнської помірності (англ. Women’s Christian Temperance Movement), учасниці якого агітували за введення в країні сухого закону.

63 Суфражистки — жінки, що боролися за надання їм однакових із чоловіками виборчих прав. (Прим. ред.)

64 Марсель Дюшан (1887–1968), Василь Кандінський (1866–1944) — художники-авангардисти.

65 Пабло Пікассо (1881–1973) — художник-авангардист.

66 Ідеться про художників, які зображували нью-йоркську бідноту: безпритульних, повій, боксерів, іммігрантів… Згодом цих митців визначили як «Школа кошика для сміття». (Прим. ред.)

67 Едґар Деґа (1834–1917) — французький художник-імпресіоніст, який багато картин присвятив балету, причому полотно «Блакитні танцівниці» (1897) вважають найкращим утіленням цієї теми в Деґа. (Прим. ред.)

68 Золотий перетин — ідеальні пропорції зображення, виведені з математичної формули.

69 Зіґмунд Фройд (1856–1939) — австрійський психолог, психоаналітик, психіатр й невролог, який вивчав людське несвідоме. Карл Ґустав Юнґ (1875–1961) — швейцарський психоаналітик, психолог, філософ культури, родоначальник аналітичної психології. (Прим. ред.)

70 La Sorella — танець бразильського походження, відомий також як матчиш. На початку ХХ століття його вважали новаторським і ганебним. 1903 року з’явилася партитура цієї мелодії, а 1905 року були написані слова.

71 Пута Гіменея — у переносному значенні: шлюб. Гіменей — давньогрецький бог шлюбу.

72 Вендета — у італійців кровна помста.

73 «Після сказаного» — постскриптум (P. S.), приписка до завершеного листа.

Загрузка...