Сховище

5

Білл О'Нейл стомлено глянув на годинника. Пів на десяту. Нарешті можна зачинити двері, замкнути величезний магазин і поринути в людську юрбу.

— Слава богу! — зітхнув він, одчиняючи двері, щоб випустити останню покупницю — літню даму, навантажену пакунками.

— На сьогодні все, — сказав Расті Коннерз, що стояв біля каси. — Я полічу гроші, а ти обійди приміщення та перевір, чи все гаразд. Переконайся, що всі вийшли.

О'Нейл відкинув назад своє світле волосся і трохи попустив вузол краватки. Задоволений, він запалив сигарету і пішов уздовж величезних експонатів і приладів, що їх випускала фірма «Дженерал електронікс корпорейшн». Нарешті він підійшов до величезного сховища, що займало всю центральну частину залу.

Сходами він піднявся до шахти і став на площадку ліфта. З м'яким шипінням ліфт опустився, і через кілька секунд Білл опинився у внутрішньому відсікові.

В кутку, згорнувшись у клубочок, сидів Майк Фостер. Він поклав підборіддя на коліна й обхопив щиколотки худорлявими руками.

— Боже! — вигукнув О'Нейл. — Та це ж той самий хлопець!

Майк мовчав.

— Якого біса ти тут? — спитав О'Нейл. Він був здивований і роздратований. — Здається, твої батьки вже купили таке сховище? — Потім він пригадав: — Цілком правильно, та нам довелося взяти його назад.

На ліфті спустився Коннерз.

— Чого ти там застряв? — Побачивши Майка, він замовк. — Що він тут робить? Випровади його та ходімо додому.

— Ходімо, хлопчику, — ласкаво сказав О'Нейл. — Час додому.

Майк не зрушив з місця.

Вони подивилися один на одного.

— Мабуть, доведеться його силоміць витягати звідси, — похмуро сказав Коннерз.

Він скинув піджак і жбурнув його на дезактивуючий прилад.

Потрібні були зусилля двох чоловіків, бо хлопчик чинив відчайдушний опір. Він чіплявся, брикався. Чоловіки мовчки донесли хлопчика до головного виходу, викинули на вулицю й зачинили двері.

— Ух! — зітхнув Коннерз, опустившись на стілець біля прилавка.

Рукав у нього був подертий, на заюшеній кров'ю щоці подряпина, волосся розкуйовджене.

— Може, покликати поліцію? З цим хлопчиком щось негаразд.

О'Нейл стояв біля дверей і дивився в темряву. Хлопчик сидів на тротуарі.

— Він ще й досі там, — тихо промовив він.

Люди штовхалися, обминаючи хлопчика. Нарешті хтось зупинився й підвів його на ноги. Майк випручався і зник у темряві.

— Що за чортівня! — промовив О'Нейл, витираючи обличчя хусточкою.

— Що з цим хлопчиськом? Адже він не промовив і слова.

— Різдво — найменш підхожий час для того, щоб повертати куплені речі,— сказав сумовито О'Нейл. — А жаль. Я хотів би, щоб сховище залишилося у них.

— З якої речі? — знизав плечима Коннерз.

— Чому ж, хай йому чорт, ми не можемо зважити на їхнє становище? Можна було б… Можна було б продати таким людям сховище за оптову ціну.

Коннерз злісно глянув на нього.

— За оптову ціну? Тоді всі схочуть за оптову ціну. Це буде несправедливо. А крім того, чи довго витримає «Дженерал електронікс корпорейшн», якщо вестиме справи в такий спосіб?

— Гадаю, що не дуже довго, — неохоче погодився О'Нейл.

— Отож! — Коннерз уривчисто засміявся. — Піди випий чого-небудь. У холодильнику є пляшка віскі. Зігрієшся, перш як іти додому. Вип'єш і одразу відчуєш себе краще.

…Майк Фостер блукав темними вулицями в юрбі людей, що поспішали з покупками додому. Він нічого не помічав: люди штовхали його, та він навіть не відчував цього. Довкола горіли вогні, лунав сміх, чути було гудки автомобілів. Майк зовсім отупів, його мозок ні на що не реагував.

Праворуч від нього, на тлі чорного неба сліпуче сяяла неонова реклама — яскрава і барвиста: «Хай буде мир на землі, хай запанує добра воля поміж людей! Громадське сховище. Плата за вхід — 50 центів».