Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих

1

Вона не пам'ятала, як померла.

З якимось дивним відчуттям спокою вона міркувала, чи не означають далекі сердиті голоси, що звучать у її свідомості, що їй знову доведеться здійснити цей трансцендентний перехід.

Якщо і так, вона все одно нічого не може вдіяти.

Вона не пам'ятала, як померла. Тільки смутно пригадувала тихі, щось шепочучі голоси — голоси говорили, що це так, що смерть забрала її, але він притулився губами до її губ і вдихнув у неї своє дихання, своє життя — і воскресив. Вона не знала, хто їй це сказав і хто такий «він».

У ту ніч, коли вона вперше почала розрізняти ледве чутні безтілесні голоси, вона усвідомила, що поруч — люди, і ці люди думають, що вона навряд чи протягне до ранку. Але тепер вона знала, що пережила ту ніч. І всі наступні ночі. Можливо, завдяки тим відчайдушним молитвам і гарячим клятвам, що тихо звучали біля неї в ту першу ніч.

Але — хоча вона й не пам'ятала, як померла — передсмертну біль вона пам'ятала відмінно. Цю біль вона не забувала ніколи. Пам'ятала, як наодинці билася з чоловіками, що накинулися, немов зграя скажених псів. Пам'ятала град жорстоких ударів, що кинули її на землю, пам'ятала стусани, удари важких кованих чобіт, тріск і ламання кісток. Пам'ятала кров — стільки крові! — На їхніх руках, на чоботях. Пам'ятала дикий жах, що охопив її, коли від болю вона не могла ні крикнути, ні охнути.

Потім — через кілька годин, а може, і днів, цього вона не знала, — коли вона лежала на чистій білизні в чужому домі і заглянула в його сірі очі, вона зрозуміла, що для декого життя припасло біль куди гіршу, ніж дісталася їй.

Вона не знала, як його звуть. Його сповнений скорботи погляд не залишав сумнівів, що вона повинна знати його. Повинна пам'ятати його ім'я краще, ніж власне, — але не пам'ятала. І це пригнічувало її найбільше.

Варто було їй заплющити очі, як вона зустрічала цей його погляд, в якому, крім страждання, була надія — таку відчайдушну надію могла дати тільки щира любов. І навіть коли непроникна темрява заволікала її розум, вона не дозволяла цій пітьмі затьмарювати світло його очей.

Часом вона згадувала його ім'я, але потім забувала знову. А іноді, коли біль ставала абсолютно нестерпною, забувала і своє власне.

І всякий раз, чуючи його ім'я, Келен згадувала, хто він. З відчайдушною рішучістю вона чіплялася за це ім'я — Річард, за свої спогади про нього, про те, що він для неї означає.

Навіть пізніше, коли оточуючі ще боялися, що вона все ще може померти, Келен знала, що буде жити. Зобов'язана жити. Заради Річарда, свого чоловіка. Заради дитини, яку носить у своєму лоні. Його дитини. Їх дитини.

Грубі чоловічі голоси, які називали Річарда по імені, нарешті змусили Келен відкрити очі. Вона скривилась від миттєво ожилого болю, який сон якщо не виганяв, то хоча б притуплював. Приміщення, де вона лежала, наповнювало м'яке бурштинове світло. Освітлення було неяскравим, і вона прийшла до висновку, що або вікна чимось завішені, або наближається захід. У своєму нинішньому стані вона не тільки втратила відчуття часу, але і, прокидаючись, не уявляла собі, скільки проспала.

Келен провела язиком по пересохлих губах. Тіло здавалося налитим свинцем, її нудило, як колись у дитинстві, коли вона з'їла три печених яблучка перед подорожжю на Кораблі в погожий вітряний день. Тоді було тепло, як зараз. Так буває влітку. Вона спробувала підвестися, але її тут же повело, і розум почав тонути в туманному морі. Шлунок збунтувався — довелося зосередити всі сили, щоб стримати блювоту. Вона вже занадто добре знала, що зараз немає нічого гіршого блювоти. Очі закрилися, і вона почала провалюватися в пітьму.

Але тут же зусиллям волі змусила себе виринути з мороку і знову відкрити очі. Келен згадала: їй дають трави, які заспокоюють біль і допомагають заснути. Річард відмінно розбирається в травах. Що ж, принаймні ці настої занурюють її в отупляючий сон. Але біль, нехай і не настільки гостра, наздоганяла її і уві сні.

Повільно, обережно, щоб не розтривожити біль, що при найменшому русі кинджалами встромлялася в ребра, Келен зробила глибокий вдих. Легені наповнилися ароматом хвої і смоли. Шлунок потихеньку почав заспокоюватися. Але пахло не як у лісі, де запах дерев змішується з ароматами вологої землі, квітів і трави, пахло тільки що спиляною деревиною. Келен зусиллям волі сконцентрувала погляд і розгледіла за ліжком стіну зі світлих свіжих дощок. Схоже, дерева рубали і стругали в поспіху, хоча той, хто це робив, явно володів солідним досвідом лісоруба.

Кімнатка виявилася крихітною. У Палаці сповідниці, де виросла Келен, така комірчина могла б слугувати хіба що білизняною шафою. Келен сподобалася ця маленька дерев'яна кімнатка. Вона здогадувалася, що Річард побудував хатину, щоб захистити її. Дерев'яні стіни обіймали її, як надійні руки Річарда. Мармур у всій своїй красі ніколи не діяв на неї настільки заспокійливо.

Вона розгледіла на стіні різьблення — летячу пташку, не більше її долоньки, окреслену декількома впевненими рухами ножа. Це — подарунок Річарда. Іноді, коли вони сиділи біля вогнища, він вирізав з дерева різні фігурки. Птах, що летів прямо на Келен, випромінював почуття свободи.

Скосивши погляд вправо, вона побачила коричневе вовняне покривало, яким завішували дверний проріз. Зовні долинали уривки злих, загрозливих фраз.

— Це не наша примха, Річард… Нам потрібно думати про власні сім'ї… дружин і дітей…

Келен спробувала підвестися на лікті. Гострий біль пронизала руку і вибухнула в плечі.

Охнувши, вона звалилася на спину. Сотні гострих кинджалів миттєво прокололи ребра. Зусиллям волі Келен змусила себе дихати повільніше. Коли біль у ребрах і руці трохи стихла, вона нарешті дозволила собі ледь чутно застогнати.

З розважливим спокоєм вона оглянула ліву руку. Зламана. І тут Келен згадала, що, звичайно ж, рука зламана. І подумки вилаяла себе за те, що не згадала раніше. Адже знала ж, що трав'яні настої притупляють розум. Побоюючись зробити ще якесь незручне рух, Келен сконцентрувала всі зусилля на те, щоб відновити ясність думки.

Обережно піднявши праву руку, вона стерла з чола піт. Правий плечовий суглоб нив, але рука худо-бідно діяла. Келен пораділа цій маленькій перемозі. Вона торкнулася очей і зрозуміла, чому їй боляче дивитися на двері. Пальці дбайливо обмацали розпухлі повіки. Келен подумки представила, якого все це кольору. Нудотно чорно-синє. Коли пальці торкнулися ран на щоках, вона немов доторкнулась до голих нервів.

Не потрібно дзеркала, щоб зрозуміти, наскільки моторошно вона виглядає. Втім, вонa і так це розуміла всякий раз, коли заглядала Річарду в очі. І шкодувала, що не може миттєво стати прекрасною і стерти з його очей страждання. Знай він її думки, напевно б сказав: «Зі мною все гаразд. Перестань турбуватися про мене і думай про те, щоб скоріше видужати».

З гірко-солодкою тугою Келен згадала, як вони лежали з Річардом, сплітаючись тілами, в чудесній знемозі, а його велика долоня лежала на її животі. Як же це боляче — бажати знову обійняти його і бути не в змозі це зробити! Келен суворо сказала собі, що це всього лише питання часу. Вони разом, решта не важливо. Сама його присутність — найкращі ліки.

Вона почула голос Річарда, що стримано цідив слова:

— Нам потрібно тільки трохи часу… — Якісь чоловіки говорили всі разом, гаряче і наполегливо:

— Це не тому, що ми так хочемо… ну, тобі варто було б зрозуміти, Річард, адже ти нас знаєш… Але що, якщо через вас тут почнуться неприємності? Ми чули про війну. Ти сам сказав, що вона йде з Серединних Земель. Ми не можемо дозволити… Не допустимо…

Келен прислухалася, чекаючи, що ось-ось пролунає дзвін його меча. Річард володів мало не безмежним терпінням, але толерантості у нього було не так багато. Кара, їх охоронець і друг, теж напевно там. А вона-то не відрізняється ні терпінням, ні толерантністю.

Однак замість того щоб дістати меч, Річард сказав:

— Я ні в кого нічого не прошу. Я лише хочу, щоб мене залишили з нею в спокої в безпечному місці, де я зможу про неї подбати. Я хотів бути ближче до Хартленда тільки на той випадок, якщо їй щось знадобиться. — Він помовчав. — Будь ласка… До тих пір, поки їй не стане краще.

Келен хотілося закричати: «Ні! Не смій благати їх, Річард! Вони не мають права змушувати тебе благати! Не мають права! Вони ніколи не зрозуміють, на які жертви ти пішов! «Але вона лише з гіркотою прошептала його ім'я.

— Не випробовуй наше терпіння… Ми підпалимо цю халупу, якщо доведеться! Ти не зумієш впоратися з усіма. Правда на нашому боці!

Шум кроків, гул, тихі прокльони. Келен подумала, що ось зараз нарешті Річард дістане меч. Але він лише щось спокійно відповів. Говорив він тихо, і Келен не розібрала слів. Повисло важке мовчання.

— Це не тому, що нам так хочеться, Річард, — нарешті плаксиво мовив хтось. — У нас немає вибору. Ми повинні дбати про власні сім'ї… І взагалі…

— До того ж ти в цих красивих ганчірках і зі своїм мечем зробився таким собі розфуфиреним, — заговорив інший, палаючи праведним гнівом, — зовсім не таким, як колись, коли був лісовим провідником.

— От-от! — Встряв третій. — Те, що ти десь там побував і побачив світ, не дає тобі права повертатися сюди з таким виглядом, ніби ти краще нас!

— Я переріс те, що ви всі вважали моїм місцем серед вас, відповів Річард. — Ви це хотіли сказати?

— Я бачу, ти відвернувся від суспільства, відкинув свої корені. Ти вважаєш, що наші дівчата недостатньо гарні для великого Річард Сайфера. Ні, куди там! Йому подавай якусь бабу-чужачку! А потім з'являєшся сюди і виставляєшся перед нами!

— Чому? Що я зробив? Одружився на жінці, яку люблю? Це, по-вашому, гординя? Це забирає в мене право на спокійне життя? І позбавляє її права на лікування, зцілення і життя?

Ці люди знають його тільки як Річарда Сайфера, простого лісового провідника, а не того, ким він став зараз. Він залишився таким же, як був, просто ці люди ніколи його не знали по-справжньому.

— Тобі слід на колінах благати Творця зцілити твою дружину, — заговорив четвертий. — Всі люди — нікчемні черв'яки. Ти повинен молитися і просити Творця, щоб він простив усі твої негідні діяння і гріхи — саме вони накликали Його гнів на тебе та твою жінку. А ти хочеш звалити свої біди на плечі чесних трудових людей. У тебе немає права нав'язувати нам свої біди і гріхи. Це не те, чого бажає Творець. Тобі варто було б подумати про нас. Творець хоче, щоб ти був покірним і допомагав іншим, — ось чому Він так з нею обійшовся. Щоб дати вам обом урок!

— Це він сам тобі сказав, Альберт? — Поцікавився Річард. — Творець прийшов до тебе, щоб повідомити про свої наміри і висловити свої побажання?

— Він говорить з кожним, у кого вистачає покірності слухати його! — Гаркнув Альберт.

— До того ж, — заговорив хтось, — у цьому Імперському Ордені, про який ти нас попереджаєш, є дещо варте. Не будь ти такий тупий, Річард, ти б і сам це зрозумів. Немає нічого поганого в бажанні, щоб з усіма обходилися гідно. Це вірна думка. І справедлива. Ти повинен визнати, що така воля Творця і того ж хоче Імперський Орден. Якщо ти не можеш хоча б в цьому визнати користь Ордена, тоді тобі краще забиратися звідси, і пошвидше.

Келен затамувала подих.

— Бути по тому, — безбарвним голосом відповів Річард. Річард знав цих людей. Він називав їх по іменах, нагадував їм про минуле, про те, що об'єднувало їх. Він був терплячий з ними. Зараз терпінню його настав кінець.

Почулися кінський храп, стукіт копит — чоловіки почали розсаджуватися по конях.

— Вранці ми повернемося і спалимо цю халупу. І краще б нам не застати тут ні тебе, ні твоїх, інакше спалимо і вас.

Обсипавши його наостанок прокльонами, непрохані гості поскакали. Тупіт копит струсонув землю, і навіть ці легкі поштовхи віддавалися Кален болем у спині.

Вона слабо посміхнулася Річарду, хоча він і не міг цього бачити, і гірко пошкодувала, що йому довелося просити цих людей заради неї. Заради себе самого — Келен знала твердо — він не став би просити нічого.

Фіранка на дверях розчинилися, кімнату залило сонячне світло. Келен зрозуміла, що зараз близько полудня. Поруч із постіллю виник Річард.

Він був в одній чорній безрукавці, без сорочки, без прекрасною чорної із золотом туніки, з оголеними мускулистими руками. Біля лівого стегна висів магічний меч. Сонячні відблиски грали на руків'ї. Річард був такий високий і широкоплечий, що з його появою кімнатка здалася ще менше. Чисто виголене обличчя, різко окреслені вилиці, жорстка лінія рота, потужна статура, темно-русяве волосся майже до самих плечей. Так, він був дуже хороший собою, але колись Келен в першу чергу привернув неабиякий розум, що світився в пронизливих сірих очах.

— Річард, — ледве чутно прошепотіла Келен, — я не хочу, щоб ти заради мене когось просив. Його губи сіпнулися в подобі посмішки.

— Якщо захочу прохати, то стану. — Він поправив ковдру, ретельно вкривши Келен, незважаючи на те що вона обливалася потом. — Не знав, що ти прокинулася.

— Скільки я проспала?

— Деякий час.

Келен зміркувала, що, мабуть, спала довго. Вона не пам'ятала ні як вони приїхали сюди, ні як Річард будував цей будиночок.

Вона відчувала себе вісімдесятирічною бабою, а не молодою жінкою на третьому десятку. Ніколи ще їй не завдавали ран, у всякому разі серйозних. Ну принаймні не настільки серйозних, щоб вона опинилася на порозі смерті І настільки надовго виявилася абсолютно безпорадною. Це дратувало і просто виводило з себе. Відчуття безпорадності заподіювало куди більше страждань, ніж біль.

Вона була вражена несподівано обрушеному на неї розумінню, наскільки насправді тендітне життя. Наскільки крихка вона сама, Келен, і вразлива. У минулому їй не раз доводилося ризикувати життям, але, згадуючи ці епізоди, вона сумнівалася, що вірила тоді, ніби з нею може статися щось подібне. І усвідомлення реальності зажурило її.

В ту ніч в ній щось зламалося — якесь уявлення про себе саму, впевненість в собі. Вона могла загинути. Їх дитина могла загинути, ще навіть не отримавши шанс на життя.

— Ти одужуєш, — вимовив Річард, немов у відповідь на її думки. — І це не порожні слова. Я бачу, що тобі набагато краще.

Келен подивилася йому в очі, набираючись хоробрості, і нарешті запитала:

— Звідки вони в цій глушині знають про Орден?

— Тут проходили біженці. І адепти Ордена вже добралися сюди, до моєї батьківщини. А ти знаєш, що їх слова можуть звучати дуже заманливо, якщо керуватися не розумом, а емоціями. Істина нікому не цікава. — Помовчавши, він додав:

— Представники Ордена поїхали. Ці йолопи, що приходили сюди, тільки повторювали, що чули, не більше.

— Але вони примушують нас виїхати. І по-моєму, вони з тих, хто слів на вітер не кидає. Річард кивнув і посміхнувся:

— А знаєш, ми зовсім неподалік від того місця, де я зустрів тебе вперше, минулої осені. Пам'ятаєш?

— Як я можу забути?

— Тоді нам загрожувала смертельна небезпека, і ми були змушені покинути ці краї. Я ніколи не шкодував про це. З тих пір ми разом. І поки ми разом, ніщо інше не має значення.

В кімнату прослизнула Кара і встала поруч з Річардом. Її тінь лягла поруч з його тінню на блакитну бавовняну ковдру. Затягнута в вузьке червоне облачення, Кара грацією нагадувала хижого птаха: рішучу, швидку, смертельно небезпечну. Довге світле волосся було заплетене в косу — символ Морд-Сіт, елітної охорони самого лорда Рала.

Річард успадкував Морд-Сіт разом з Д'харою, країною, про яку він колись і знати не знав. Він зовсім не шукав влади, влада сама відшукала його. І тепер від Річарда залежали долі дуже багатьох людей. Весь Новий світ — Вестланд, Серединні Землі, Д'хара.

— Як ти себе почуваєш? — З щирою турботою запитала Кара.

— Краще, — тільки й змогла хрипко прошепотіти Келен.

— Ну, раз тобі краще, — заявила Кара, — скажи тоді лорду Ралу, що йому слід було дозволити мені зайнятися справою і вбити цим типам в голову належну повагу до нього. — Швидкий погляд льодяно-блакитних очей на мить метнувся в ту сторону, де тільки що були люди, які загрожували Річарду. — Тим, кого я залишу в живих, у всякому разі.

— Ну подумай сама, Кара, — сказав Річард. — Ми не можемо перетворити це місце в фортецю і триматися напоготові всі двадцять чотири години на добу. Ці люди налякані. Нехай і неправильно, але вони вважають, що ми являємо собою загрозу для них і їх сімей. А у нас і без того турбот вистачає — навіщо вплутуватися в непотрібну бійку, коли можна її уникнути?

— Але, Річард, ти побудував все це… — Келен обвела рукою хатину.

— Тільки одну кімнату. В першу чергу я хотів зробити дах для тебе. На це знадобилося зовсім небагато часу, треба було тільки зрубати кілька дерев і розпиляти. Решту ми ще не побудували. А ця кімнатка не варто того, щоб через неї проливати кров.

Якщо Річард здавався спокійним, то Кара явно була готова гризти сталь і рвати чужу плоть.

— Не будеш ти настільки люб'язна звеліти своєму упертому чоловіку, щоб він дозволив мені когось вбити, поки я не з'їхала з глузду? Не можу я стояти і дивитися, як якісь недоноски загрожують вам обом! Я Морд-Сіт!

Кара дуже серйозно ставилася до своїх обов'язків захищати Річарда — Магістра Рала, владику Д'хари. І Келен. Коли справа стосувалася життя Річарда, Кара воліла спочатку вбивати, а потім вже розбиратися. І це була одна з небагатьох речей, яких Річард не терпів.

Келен лише посміхнулася у відповідь.

— Мати-сповідниця, ти не можеш допустити, щоб лорд Рал схилився перед волею цих придурків! Скажи йому!

Келен могла б по пальцях перерахувати людей, які звали її просто Келен, не додаючи титулу «сповідниця». Свій нинішній титул «Мати-сповідниця» вона чула незліченну кількість разів з найрізноманітнішими інтонаціями, від явно підлабузницьких до повних жаху. А багато людей, впавши перед нею навколішки, не могли навіть прошепотіти ці два слова тремтячими губами. Інші ж, коли ніхто не чув, шепотіли ці два слова з ненавистю.

Келен обрали Матір'ю-сповідницею, коли їй ледь виповнилося двадцять — наймолодша сповідниця, яка коли-небудь призначалася на цей високий пост, який дає величезну владу. Але то було кілька років тому. Тепер вона — єдина сповідниця, що залишилася в живих.

Келен завжди терпляче несла тягар влади, спокійно зустрічала схиляння, захоплення, страх і ненависть. Але вона не просто називалася, вона була Матір'ю-сповідницею — по праву спадкоємності і відбору, згідно обітниці і обов'язку.

Кара завжди називала Келен «Мати-сповідниця», тільки в устах Кари ці слова звучали трохи інакше, ніж у інших. У них чувся виклик, присмачений легкою доброзичливою насмішкою. В устах Кари слова «Мати-сповідники» звучали для Келен приблизно як «сестра». Кара була родом з далекої Д'хари, і з її точки зору ніхто і ніде не був вище Морд-Сіт, крім лорда Рала. Найбільше, що вона могла допустити, — це вважати Келен рівною собі в зобов'язаннях перед Річардом. Втім, бути визнаною рівній Карі — сама по собі нагорода.

Однак, коли Кара зверталася «лорд Рал» до Річарда, це зовсім не звучало як «брат». Вона говорила саме те, що хотіла сказати, — пан, повелитель, лорд Рал.

Для тих чоловіків, що зараз приходили сюди з погрозами, поняття «лорд Рал» було чужим і далеким, як сама Д'хара. Келен була родом з Серединних Земель, які відділяли Д'хару від Вестланда. Жителі Вестланда нічого не знали ні про Серединні Землі, ні про сповідниць. Кілька десятиліть три частини Нового світу були розділені за допомогою магії непрохідними кордонами, і те, що лежало за ними, залишалося таємницею, покритою мороком. А минулої осені ці кордони зникли.

Потім, взимку, загальний для всіх трьох територій бар'єр, протягом трьох тисячоліть відгороджуючий Новий світ від загрози з боку Старого світу, зруйнувався, і зі Старого Світу обрушився на них Імперський Орден. Ось так і сталося, що в минулому році світ перевернувся. Звичний уклад життя змінився дуже стрімко.

— Я не дозволю тобі вбивати людей лише за те, що вони відмовляються нам допомагати, — відповів Річард Карі. — Це нічого не вирішить, тільки накличе на нас зайві неприємності. На те, що ми мали намір тут побудувати, потрібно було зовсім небагато часу. Я думав, що тут нам нічого не загрожує, але помилився. Значить, рушимо далі.

Він повернувся до Келен і куди більш спокійним тоном Продовжив:

— Я сподівався, що тут, на моїй батьківщині, ти зможеш оправитися від хвороби в мирі і спокої, але, схоже, рідних краях я теж не потрібний. Пробач.

— Тебе не хочуть тут бачити тільки ці люди, Річард. — У Андері, якраз перед тим, як на Келен напали, народ відкинув пропозицію Річарда увійти до складу Д'харіанської Імперії, що боролася за свободу проти Ордену. Андерці через брехню своєї влади прийняли сторону Імперського Ордену. Тепер, схоже, Річард, забравши Келен, вирішив піти від всіх і від усього. — А як щодо твоїх справжніх друзів?

— У мене не було часу… Я хотів для початку побудувати притулок. І тепер знову немає часу. Може, пізніше… Келен потягнулася до його руки, але він стояв надто далеко.

— Але, Річард…

— Послухай, тут залишатися небезпечно. От так-то. Я привіз тебе сюди, вважаючи, що тут ти зможеш спокійно видужати і зміцніти. Я помилився. Тут небезпечно. Ми не можемо тут залишатися. Ти розумієш?

— Так, Річард.

— Нам треба рухатися далі.

— Так, Річард.

Але Келен відчувала, що за цим прагненням рухатися криється щось ще, куди більш важливе. Про це говорив відсторонений, тривожний вираз, що таївся в глибині його очей.

— А як же війна? Адже все залежить від нас. Від тебе. Від мене допомоги чекати не доводиться, поки я не одужаю, але ти всім потрібен зараз. Ти потрібен Д'харіанській Імперії. Ти ж Магістр Рал. Ти вождь. Що ми тут робимо? Річард… — Вона почекала, поки його погляд звернеться до неї. — Чому ми втікаємо, коли всі розраховують на нас?

— Я роблю те, що повинен.

— Повинен? Ти про що?

Він відвів погляд, і по його обличчю пробігла тінь.

— Я… Мені було видіння…

2

Річард терпіти не міг все, що так чи інакше пов'язане з пророцтвами. Від пророцтв у нього все життя були одні суцільні неприємності.

Пророцтва завжди небезпечні і, як правило, вельми заплутані, навіть якщо на перший погляд здаються ясними. Недосвідчена людина найчастіше обманюється зовнішньою простотою пророцтва. Буквальне слідування пророцтвам не раз вже призводило до великих потрясінь — від вбивств до великих воєн. У результаті люди, що працювали з пророцтвами, вирішили тримати їх у таємниці.

На перший погляд всяке Пророцтво є обумовленість. Але Річард твердо вірив, що кожна людина сама творить свою долю. Колись він сказав Келен: «Пророцтво може стверджувати з точністю лише те, що завтра знову зійде сонце. Але воно жодним чином не говорить, як саме ти проживеш завтрашній день І те, чим ти в цей день займаєшся, зовсім не є виконанням пророцтва, а виконанням твоїх власних справ».

Відьма Шота передбачила, що якщо у Келен з Річардом народиться син, він буде чудовиськом, але Річард вже не раз довів, що пророцтва Шоти, можливо, і вірні, проте їх зміст зовсім інший, ніж здається самій Шоті. Як і Річард, Келен не була згодна з передбаченнями відьми.

Вже не раз підтверджувалося, що Річард відноситься до пророцтв єдино вірним чином: він попросту не звертає на них жодної уваги й робить те, що вважає за потрібне. І якраз завдяки його діям пророцтва справджувалися — правда, зовсім не так, як їх розуміли раніше. Пророцтва одночасно і підтверджувалися, і спростовувалися, нічого не визначаючи і зайвий раз підтверджуючи, що все це — одвічна таємниця.

Дідусь Річарда, Зедд, який допоміг виростити онука зовсім неподалік від того місця, де вони зараз перебували, приховував від усіх не тільки те, що сам він, Зедд, — чарівник. Щоб захистити онука, він приховав і те, що справжній батько Річарда — Даркен Рал, а не Джордж Сайфер, чоловік його матері. Даркен Рал, могутній чарівник, був надзвичайно небезпечним і жорстоким правителем далекої Д'хари. Річард успадкував чарівний дар по обох лініях. А вбивши Даркена Рала, він отримав у спадок і правління Д'харою, країною, яка багато в чому залишалася для нього такою ж загадкою, як і власний чарівний дар.

Келен же народилася і виросла в Серединних Землях і майже все життя прожила в оточенні чарівників, але можливості Річарда не мали нічого спільного з даром, яким володіли ті люди. Річард володів не якимось одним магічним даром, а багатьма, і не однією стороною магії, а обома — і Приросту, і Збитку. Він був бойовим чародієм. Дещо з його одягу зберігалося раніше в Замку Чарівника, і цих речей до нього не носив ніхто ось уже три тисячі років — з моменту смерті останнього бойового чарівника.

Останнім часом люди з даром народжувалися нечасто — Келен знала всього з десяток чарівників. Найбільш рідко зустрічалися серед чарівників пророки. Келен знала про існування лише двох, причому один з них був предком Річарда — ось звідки була здатність Річарда до видінь. І все ж Річард завжди ставився до пророцтв приблизно так само, як до гадюки під подушкою.

Дуже ніжно, немов найбільшу коштовність, Річард взяв Келен за руку.

— Пам'ятаєш, я розповідав тобі про ті чудові місця високо в горах, які знаю тільки я? Ті особливі місця, які я завжди мріяв тобі показати? Я відвезу тебе туди, і там нам нічого не загрожуватиме.

— Д'харіанці пов'язані з вами узами, лорд Рал, — нагадала Кара, — з їх допомогою вас знайдуть де завгодно.

— Ну, принаймні мої вороги такими узами зі мною не пов'язані. І не будуть знати, де ми.

Карі, схоже, ця думка припала до смаку.

— Якщо люди в ті місця не ходять, то і доріг туди, отже, немає. Але як ми доставимо туди карету? Мати-сповідниця ходити поки що не може.

— Я зроблю носилки. І ми з тобою їх понесемо.

— Це ми можемо, — задумливо кивнула Кара. — Принаймні якщо там немає людей, то ви будете в безпеці.

— У більшій, ніж тут. Я сподівався, що місцеві залишить нас у спокої, і не передбачав, що ідеї Ордена доберуться так далеко. Ну, у всякому разі, не так швидко. Місцеві взагалі-то не такі вже погані хлопці, на жаль, вони самі підігрівають в собі такі настрої.

— Ці боягузи втекли під спідниці своїх баб. І не повернуться до ранку. Ми можемо дати Матері-сповідники можливість перепочити, а потім, ще до світанку, рушимо в дорогу.

Річард багатозначно подивився на Кару:

— В одного з цих чоловіків, Альберта, є син, Лестер. Якось раз Лестер зі своїм дружком, Томмі Ланкастером, спробували погрожувати мені зарядженими луками за те, що я перешкодив Томмі де з ким побавитися. З тих пір в Томмі з Лестером не вистачає деякої кількості зубів.

Альберт напевно розповість Лестеру, що ми тут, і незабаром про це дізнається Томмі Ланкастер. Зараз, коли Імперський Орден одурманив їх брехнями про благородну війну за праве діло, ці дурні уявлять себе героями. Взагалі зазвичай вони не агресивні, але сьогодні виказали куди менше розсудливості, ніж раніше. Для хоробрості вони напевно підігріють себе випивкою. До цього часу до них приєднаються Томмі з Лестером і стануть розповідати про те, як я їх побив. Вони будуть стверджувати, що я небезпечний для порядних людей, і ще більше заведуть всю компанію. Оскільки вони набагато перевершують нас числом, дуже скоро вони прийдуть до висновку, що вбити нас — справа благородна, що таким чином вони захистять свої сім'ї, зроблять благо для суспільства і Творця. Залившись випивкою до брів і зажадавши слави, вони не стануть чекати ранку і повернуться вночі. Нам потрібно йти негайно.

Схоже, Кару це мало стурбувало.

— Тоді почекаємо їх, а коли вони повернуться, покінчимо з цією загрозою раз і назавжди.

— Дехто з них прихопить із собою приятелів. Так що сюди з'явиться ціла юрба. В першу чергу ми повинні думати про Келен. Я не можу піддавати ризику нікого з нас. До того ж цей бій нам нічого не дасть.

Річард стягнув через голову древню шкіряну перев'язь, на якій висів у сріблясто-золотих піхвах його меч, і начепив на сучок, що стирчав зі стінки. Кара сердито схрестила руки на грудях. Вона воліла б не залишати в живих потенційних супротивників. Річард підняв з підлоги чорну сорочку і надяг на себе.

— Видіння? — Нарешті знову запитала Келен. Яку б загрозу не являли собою місцеві жителі, зараз вони хвилювали її найменше. — Тобі було видіння?

— Ясність образів. Це було схоже на видіння, але, по-моєму, це скоріше одкровення.

— Одкровення? — Шкода, що вона може лише хрипко шепотіти. — І яку ж форму це видіння-одкровення прийняло?

— Розуміння. — Келен втупилася на чоловіка.

— Розуміння чого? — Він почав застібати сорочку.

— Усвідомивши це видіння, я почав бачити всю картину цілком. І тоді зрозумів, що повинен робити.

— Ага, — буркнула Кара. — І ти послухай, що саме. Давай, скажи їй.

Річард суворо подивився на Кару, та відповіла йому не менш сердитим поглядом. Тоді він знову обернувся до Келен:

— Якщо я очолю цю війну, ми програємо. І тисячі людей пожертвують життям ні за що, а в результаті весь світ опиниться під п'ятою Імперського Ордена. Якщо ж я не очолю боротьбу, Орден все одно захопить світ, але жертв буде набагато менше. І тільки так у нас ще залишиться шанс.

— Після поразки? Ти хочеш спочатку програти, а потім битися?.. Але ми не маємо права навіть помислити відмовитися від боротьби!

— Події в Андері дали мені хороший урок, — стримано, ніби жалкуючи про свої слова, виголосив Річард. — Я не можу нав'язувати людям цю війну. Щоб завоювати свободу, потрібні зусилля, щоб зберегти її, потрібно пильність. Люди не цінують свободу до тих пір, поки не втратять її.

— Але багато людей дуже навіть цінують, — заперечила Келен.

— Таких одиниці. Більшість навіть не розуміють, що це таке, їм все одно. У цьому сенсі свобода — як магія. Від неї люди теж сахаються, навіть не намагаючись пізнати істину. А Орден пропонує їм світ без магії і готові відповідати на все. Підкорятися і прислужувати легко. Я думав, що зможу переконати людей у цінності життя і свободи, але в Андері мені гідно продемонстрували, наскільки я був дурний і наївний.

— Андер всього лише одна країна…

— Справа не тільки в Андері. Подивися, який скрізь розбрат. Навіть тут, у країні, де я виріс. — Річард взявся застібати сорочку. — Неволею людей боротися за свободу — це в деякому роді абсурд. Ніякі мої слова не змусять їх замислитися. Я вже пробував. Тим, кому дорога свобода, доведеться втікати, ховатися, намагатися якось вижити і перенести все те, що невідворотно настане. Я не в змозі цьому перешкодити. Не в змозі їм допомогти. Тепер я знаю це точно.

— Але, Річард, як ти можеш навіть помислити про…

— Я повинен робити те, що буде краще для нас усіх. Повинен бути егоїстичним. Життя — занадто цінна штука, щоб по-дурості втрачати її в марній бійці. Немає нічого гіршого цього. Люди зможуть врятуватися від століть рабства і принижень, що насуваються, тільки в тому випадку, якщо самі зрозуміють цінність життя і свободи та захочуть за це поборотися. Нам залишається лише спробувати вижити в надії, що цей день колись настане.

— Але ми можемо запобігти війні! Ми зобов'язані!

— Ти дійсно вважаєш, що варто мені повести людей за собою, як ми тут же переможемо, тому лише, що така моя воля? Ну, так ми не переможемо! Одної моєї волі тут мало. Потрібна воля тисяч людей, відданих свободі. А цих людей немає. Якщо ми кинемо всі наші сили проти Ордену, він попросту змете нас, і всі надії на перемогу в майбутньому виявляться втраченими назавжди. — Він звично скуйовдив п'ятірнею волосся. — Ми не повинні вести наші війська проти імперських полчищ.

Річард відвернувся і став надягати чорну туніку. Келен, стривожена, спробувала заговорити голосніше.

— А як же ті, хто готовий до битви? Як же наші армії? Як же ті воїни, що зібралися виступити проти Джегана — зупинити його полчища і відкинути Орден в Старий світ? Хто поведе за собою наших людей?

— Поведе — на що? На смерть? Вони не можуть перемогти. — Келен прийшла в жах. Вона схопила чоловіка за рукав перш, ніж той встиг нахилитися, щоб взяти свій широкий пояс.

— Річард, ти так говориш тільки через те, що трапилося зі мною!

— Ні. Я прийняв це рішення ще до того, як на тебе напали, правда, це сталося в ту саму ніч. Коли я після голосування пішов прогулятися, щоб спокійно поміркувати, я все зрозумів і прийняв рішення. А те, що сталося з тобою, лише підтверджує правильність моїх висновків, і мені варто було б додуматися до цього куди раніше. Тоді б з тобою нічого не сталося.

— Але якщо б на Мати-сповідницю не напали, то до ранку ви відчули би себе краще і передумали, — спокійно зауважила Кара.

Вишиті по подолу туніки Річарда стародавні золоті символи заблищали в денному світлі, що пробивалося в хатину.

— Кара, а що було б, якби на мене напали разом з нею і вбили обох? Як би ви всі тоді вчинили?

— Поняття не маю.

— Тому-то я і прийняв таке рішення. Ви просто прямуєте за мною, ви не берете участь у боротьбі за ваше ж власне майбутнє з власної волі. А тобі слід було відповісти, що ви всі стали б боротися за себе самих, за Вашу свободу. Я в кінці кінців усвідомив досконально мною помилку і зрозумів, що так ми перемогти не зможемо. Імперський Орден — занадто сильний супротивник.

Король Вайборн, батько Келен, вчив її боротися з переважаючими силами противника, і у неї був деякий практичний досвід у цій справі.

— Нехай їх армії і володіють чисельною перевагою, це зовсім не означає, що їх неможливо перемогти.

Нам потрібно лише перехитрити їх. Я допоможу тобі, Річард. У нас досвідчені офіцери. Ми можемо перемогти. Зобов'язані.

— Подивися, як широко розійшлися ці, на перший погляд чудові, ідеї Ордена, — махнув рукою Річард. — Вони досягли навіть таких глухих місць, як це. Нам-то відмінно відома мерзенна сутність Ордена, і тим не менше люди повсюдно приєднуються до нього.

— Річард, — насилу прошепотіла Кален, — я повела зелених рекрутів з Галеї проти цілої армії загартованих імперських ветеранів, що незмірно перевершували нас за чисельністю, і ми розбили їх ущент.

— Ось саме. Тому що буквально перед цим хлопчаки своїми очима побачили, що створив Орден з їх рідним містом. Усіх, хто був їм дорогий, вирізали, все, що було їм дороге, знищили і зруйнували. Ці хлопці билися, чудово знаючи, за що вони б'ються і чому. Вони б все одно кинулися на ворога, прийняла б ти на себе командування чи ні. Але в бійку кинулися тільки вони, і, хоча перемогли, більшість впало в битві.

Келен вухам своїм не вірила.

— Значить, ти маєш намір дозволити Ордену створити таке ж і в інших місцях, щоб у людей з'явився привід битися? Збираєшся стояти осторонь і чекати, поки Орден виріже тисячі і тисячі безневинних людей? Ти хочеш самоусунутися тому, що на мене напали. Добрі духи, Річард, я люблю тебе, але не роби так зі мною! Я — Мати-сповідниця. Я відповідаю за життя мешканців Серединних Земель. Не роби цього через те, що трапилося зі мною.

Річард клацнув на зап'ястках срібними браслетами.

— Я це роблю зовсім не через те, що сталося з тобою. Я тільки допомагаю зберегти безліч життів єдиним можливим способом. Роблю те, що можу.

— Тобто вибираєш найлегший шлях, — прокоментувала Кара.

— Кара, — спокійно відповів Річард, — я вибираю найважчий шлях за все своє життя.

Тепер Келен остаточно впевнилася в тому, що добрі жителі Андера завдали Річарду куди сильнішого удару, ніж їй здавалося. Піймавши його пальці, вона співчутливо стиснула їх.

Річард всю душу вклав у спробу позбавити андерців від поневолення Орденом. Він прагнув показати їм цінність свободи, дозволивши вільно обирати своє майбутнє. Він вклав в їхні руки свою віру. І нищівна поразка, коли переважна більшість відкинула все, що він їм пропонував, його віру практично знищила.

Келен подумала, що, можливо, з часом його біль вщухне, як і її власна.

— Ти не повинен звинувачувати себе в падінні Андера, Річард. Ти зробив усе, що міг. Це не твоя вина.

Піднявши з підлоги розкішний пояс з розшитими золотом кошелями, Річард застебнув його поверх туніки.

— Якщо ти вождь, то винен у всьому ти, — спокійно промовив він.

Келен знала, що так воно і є. І вирішила спробувати переконати його інакше.

— І яке ж воно було, це видіння?

Річард спрямував на неї пронизливий погляд сірих очей.

— Видіння, одкровення, усвідомлення, осяяння, пророцтво — називай як хочеш, оскільки це одне і те ж. Воно було гранично ясне. Я не можу описати це словами… Схоже трохи на те, що я повинен був завжди це знати. Може, й знав. Це не стільки слова, скільки готова концепція, висновок, підсумок, істина, що стала для мене абсолютно ясною.

Келен зрозуміла, що він хоче закінчити розмову, але все ж продовжила.

— Якщо воно дійсно настільки ясне і недвозначне, ти повинен зуміти втілити його в слова.

Річард перекинув перев'язь через голову на праве плече і поправив меч біля стегна, на срібному руків'ї блиснули виплетені золотим дротом літери слова «ІСТИНА».

Обличчя його залишалося спокійним. Келен зрозуміла, що нарешті підвела його до суті. Переконаність Річарда не дозволяла йому ухилитися від відповіді, а вона наполягала. І слова полилися з силою пророцтва.

— Я став вождем занадто рано. Не я повинен доводити людям, що гідний їх, а вони повинні довести мені, що гідні мене. І поки вони не доведуть, я не повинен вести їх за собою, інакше прийде кінець всім надіям.

Гордий, ставний, мужній і владний, він стояв у чорному вбранні бойового чародія, немов позуючи скульптору, створюючому монумент тому, кого він втілював: Шукача Істини, по праву обраному самим Зеддікусом Зу'л Зорандером, Чарівником Першого Рангу — і дідусем Річарда. Те, що Річард став Шукачем, мало не розбило Зедду серце, тому що Шукачі частенько вмирають молодими.

Але поки Шукач живий, він сам собі закон. За допомогою неймовірної потужності свого дивного меча Шукач здатний наодинці руйнувати королівства. Саме з цієї причини, крім усього іншого, важливо було правильно вибрати Шукача. Зедд заявляв, що Шукач в якомусь сенсі сам обирає себе, завдання Чарівника Першого Рангу — на підставі своїх спостережень офіційно назвати ім'я обранця і вручити йому зброю, яка буде супроводжувати Шукача все його життя.

В цьому чоловікові, якого Келен так любила, таїлося стільки найрізноманітніших якостей і здібностей, що вона деколи дивувалася, як йому вдається все це поєднувати.

— Річард, ти впевнений?

У свій час Келен з Зеддом поклялися захищати Річарда як Шукача Істини ціною власного життя. Сталося це невдовзі після того, як Келен вперше зустрілось з Річардом. І саме в якості Шукача Річард вперше прийняв усе, що йому судилося, і вирішив жити, узгоджуючи свої поступки з тою величезною довірою, що була покладена на нього.

— Єдиний владика, якому я можу дозволити керувати мною, це розум. — У пронизливих сірих очах світилася впевненість. — І перший закон розуму говорить: що є, то є. Це основа всього життя. Розум є вибір. Побажання і сподівання — не факти і не підстава для того, щоб вважати щось фактом. Розум — наш єдиний спосіб усвідомлення реальності, наше основне знаряддя виживання. Ми вільні відкидати розум, вільні відмовлятися думати, але не вільні уникати наслідків своєї сліпоти. Якщо я відмовлюся користуватися розумом у нашій боротьбі, або відмовлюся приймати реальність тільки тому, що вона не відповідає моїм побажанням, ми всі загинемо, і загинемо даремно. Mи будемо лише двома з багатьох мільйонів убитих, а людство прийде в занепад. І в тій пітьмі, що неминуче настане тоді, наші тіла перетворяться у прах. Поступово, років через тисячу, а то й більше, зоря свободи знову засяє над вільними людьми, але в проміжку мільйони і мільйони будуть народжуватися і вмирати в безнадії і в мороці, і у них не буде іншого вибору, окрім як стогнати під гнітом Ордена. Нехтуючи аргументами розуму, ми зробимося винуватцями зламаних доль, покалічених життів.

Келен виявила, що не в змозі вимовити ні слова. Почати суперечку — значить просити Річарда переглянути свою позицію, а він переконаний, що тоді проллється море крові. Але вчинити так, як він вважає за потрібне, — це значить віддати народ Келен у владу смерті.

На її очах виступили сльози, і вона відвернулася.

— Кара, піди запряжи коней, — звернувся Річард до Морд-Сіт. — А я піду розвідаю околиці.

— На розвідку піду я, а ти запряжеш коней. Я — ваш особистий охоронець, а не навпаки.

— Але ти не тільки охоронець, ти і мій друг. Я краще знаю ці місця. Запрягай коней і вистачить базікати. Кара пирхнула, але відправилася виконувати наказ. У кімнаті повисла тиша. Тінь Річарда зникла з покривала. Коли Келен прошепотіла, що любить його, він зупинився і озирнувся. Здавалося, під тим тягарем, що він на себе звалив, у нього навіть поникли плечі.

— Мені дуже-дуже шкода, але я не в змозі змусити людей цінувати і розуміти свободу. Пробач. — Келен знайшла в собі сили посміхнутися.

— Може, це зовсім не так вже й складно. — Вона вказала на вирізану ним пташку. — Просто покажи їм ось це, і вони зрозуміють, що насправді свобода — це можливість розправити крила.

Перед тим як вийти на вулицю, Річард посміхнувся — як здалося Келен, вдячно.

3

Роячись в голові, тривожні думки не давали Келен заснути. Вона намагалася не думати про те, яким Річард побачив майбутнє. Келен була так змучена болем, що не могла як слід міркувати над його словами, до того ж вона слабко уявляла, що може зараз зробити, але твердо вирішила допомогти Річарду пережити втрату Андеріта і зосередитися на боротьбі з Імперським Орденом.

Куди важче було відкинути думки про тих людей, що приходили сюди, поруч з якими Річард виріс. Їх люті загрози знову і знову звучали у неї в голові. Келен добре знала, що самі звичайні люди, які ніколи раніше не проявляли агресивності, здатні за певних обставин повести себе вкрай жорстоко. А оскільки ці люди вважають людство грішним, зіпсованим і спорченим, їм залишається зробити лише крок, щоб сотворити зло. Адже яке б зло не здійснилося, вони все одно змиряться з цим. Вони думають, що це зумовлено, що зло — властивість природи людської.

Вкрай неприємно чекати нападу, коли здатна тільки лежати і чекати, поки тебе вб'ють. Келен виразно уявила собі, як усміхнений беззубий Томмі Ланкастер схиляється над ліжком, щоб перерізати їй горлянку, а вона лише безпомічно на нього дивиться. У боях їй часто бувало страшно, але тоді вона хоча б могла боротися за життя, і це допомагало впоратися зі страхом. Зовсім інша справа — виявитися безпорадною, не маючи можливості чинити опір. Це страх зовсім іншого роду.

Якщо доведеться, вона, звичайно, спробує закликати магію сповідниці, але в її нинішньому стані це досить сумнівно. Їй ще ніколи не доводилося закликати свою силу, будучи в такому стані. Келен нагадала собі, що до повернення цих людей вони втрьох вже давно будуть далеко, до того ж Річард з Карою ніколи їх до неї не підпустять.

У неї є набагато більш важливі проблеми. Втім, це ненадовго. Незабаром вона втратить свідомість. Напевно.

Келен постаралася ні про що не думати і легенько поклала руку собі на живіт, слухаючи дзюрчання протікаючого десь поруч струмка. Звук поточної води нагадав, наскільки їй хочеться як слід вимитися. Бинти на рані в боці постійно мокнуть, їх потрібно часто міняти. Простирадла вологі від поту. Голова свербить. Солома під простирадлом жорстка, і від цього ниє спина. Напевно, Річард на швидку руку спорудив підстилку, щоб потім привести її в належний вигляд.

Як було б приємно в такий спекотний день зануритися в прохолодну воду! Келен жадала покупатися, стати чистою, відчути свіжість. Їй шалено хотілося відчути себе краще, самій себе обслуговувати, одужати нарешті. Залишалося сподіватися, що з часом Річард теж оговтається від своїх невидимих, але дуже важких ран.

Повернулася Кара, бурмочучи, що коні нині дуже вперті. Вона оглянула кімнату і виявила, що, крім Келен, нікого немає.

— Мабуть, сходжу-но я краще за ним, подивлюся, чи не сталося чого.

— З ним все добре. Він знає, що робить. Краще зачекай трохи, інакше йому доведеться йти шукати тебе.

Кара знехотя погодилася. Діставши прохолодну вологу ганчірку, вона прийнялася протирати Келен віскі і лоб. Келен терпіти не могла скаржитися, коли про неї так старанно піклуються, тому не стала говорити, наскільки болить шия, коли ось так повертають голову. Кара ні за що не стала б скаржитися через таку дрібницю. Вона скаржиться тільки тоді, коли вважає, що її підопічні піддають себе зайвій небезпеці — і коли Річард не дозволяє їй знищити тих, кого вона вважає небезпечним.

За стінами хатини заспівала пташка. Приємно чути звуки лісу. Вдалині сердито верещала білка — можливо, лаялась, що хтось вдерся на її територію. Здавалося, вона верещала мало не цілу годину. Невпинно дзюрчав і булькав струмок.

На думку Річарда, все це сприяє відпочинку і заспокоює.

— Як я все це ненавиджу! — Пробурмотіла Келен.

— Ти повинна радіти: лежиш собі і нічого не робиш.

— І готова посперечатися, що ти з радістю помінялася б зі мною місцями?

— Я Морд-Сіт. А для Морд-Сіт немає нічого гіршого, ніж померти у власному ліжку. — Блакитні очі звернулися на Келен. — Старою і беззубою, — поспішно додала Кара. — Я не маю на увазі, що ти…

— Знаю я, що ти маєш на увазі. — Кара явно виказала полегшення.

— У будь-якому випадку ти не можеш померти… Це було б занадто легко. А ти зроду нічого легкого не робиш.

— Я вийшла заміж за Річарда.

— Бачиш, а я про що? — Келен посміхнулася.

Кара, піднявшись, вмочила ганчірку в миску і вичавила.

— Все не так уже й погано, вірно? Просто лежати тут?

— А як би тобі сподобалося, якби тобі хтось підсовував під зад горщик всякий раз, як у тебе переповнюється сечовий міхур?

Кара обережно провела вологою ганчіркою по шиї Келен.

— Мені нескладно це робити для сестри по ейджу.

Ейдж, зброя, з якою ніколи не розлучалася Морд-Сіт, виглядав як звичайнісінький короткий червоний стержень, що звисав на ланцюжку з правого зап'ястя, щоб у разі необхідності миттєво опинитися в руці. Його властивості породжувалися магією чарівних уз, що пов'язували Морд-Сіт з Магістром Ралом.

Келен якось довелося випробувати на собі вплив ейджа. В одну мить він міг заподіяти біль не меншу, ніж та, що не так давно випробувала Келен, коли її побила ціла банда. Одним дотиком ейджа Морд-Сіт піддавала людину найжорстокішим мукам, а при бажанні могла і вбити.

Річард віддав Келен ейдж Денни — Морд-Сіт, яка захопила його за наказом Даркена Рала в полон. Річард виявився єдиним, хто зміг зрозуміти і відчути той біль, що ейдж заподіює самій Морд-Сіт. Щоб втекти, він змушений був убити Денну, але перед цим вона подарувала йому свій ейдж і попросила пам'ятати її не як Морд-Сіт, а просто як Денну, жінку, яку зрозумів один тільки Річард.

І Келен теж усе зрозуміла і прийняла ейдж в знак поваги до цих жінок, чиї життя були зламані в ім'я кошмарного обов'язку, що був найважливішим для всіх Морд-Сіт. Саме за розуміння і співчуття — але без жалості — Кара і називала Келен сестрою по ейджу.

— До лорд Рала приїжджали гінці, — повідомила Кара. — Ти спала, і лорд Рал не вважав за потрібне тебе будити, — додала вона у відповідь на запитальний погляд Келен.

Гінці були д'харіанцями і могли відшукати Річарда де завгодно завдяки зв'язуючим їх з Магістром Ралом чарівним узам. Келен подібні можливості д'харіанцев завжди дещо тривожили.

— І що вони повідомили?

— Та не дуже-то багато, — знизала плечима Кара. — Поки що армії Джегана знаходяться в Андері, а війська Райбаха стоять на півночі, напоготові, якщо раптом Орден надумає загрожувати іншим Серединним землям. Про те, що відбувається в окупованому Орденом Андері, відомо мало. Наші війська стоять вище за течією річок, так що чи пливли там тіла, що свідчать про масову різанину, вони не знають, але декому з андерців вдалося втекти. Вони повідомили, що було отруєння водою, але не знають, як далеко поширилася отрута. Генерал Райбах відправив за відомостями шпигунів.

— І які ж накази віддав Річард?

— Ніяких.

— Ніяких? Він не віддав жодних наказів? — Похитавши головою. Кара нахилилася, щоб знову змочити ганчірку;

— Втім, генералу він лист написав. Кара відкинула покривало, зняла бинти з ран і, перш ніж кинути на підлогу, уважно розглянула криваві плями. Потім ніжно витерла рану.

Коли Келен знову опинилася в стані вдихнути, вона запитала:

— Ти бачила цей лист?

— Так. Там написано приблизно те ж, що він сказав тобі. Мовляв, йому було видіння, яке привело його до розуміння. Він пояснив генералові, що не може віддавати накази, побоюючись, що це покладе край нашим надіям.

— Генерал Райбіх надіслав відповідь?

— Лорду Ралу було видіння. Д'харіанці знають, що лорд Рал — могутній чарівник і має справу з магією. Д'харіанці не розраховують зрозуміти лорда Рала і ніколи не стануть обговорювати і засуджувати його вчинки. Так що генерал тільки відписав, що буде чинити на свій розсуд.

Напевно, саме тому Річард і сказав їм, що це видіння, а не його власні висновки. Келен задумалася, прикидаючи варіанти.

— Значить, нам хоч тут пощастило. Генерал Райбах — хороша людина, відмінний офіцер і знає, що потрібно робити. А незабаром і я знову повернуся до справ. Можливо, до того часу і Річард прийде в себе.

Кара кинула ганчірку в миску. Роздратовано й стурбовано насупившись, вона схилилася до Келен:

— Мати-сповідниця, лорд Рал сказав, що не поведе нас за собою, поки ми не доведемо йому, що ми гідні його.

— Я одужую. І сподіваюся допомогти йому пережити те, що сталося… Допомогти зрозуміти, що він повинен битися.

— Але тут замішана магія! — Кара потеребила край блакитного покривала. — Лорд Рал сказав, що йому було видіння. Якщо це магія, то він в ній розбирається і повинен чинити, як вважає за потрібне.

— Нам слід проявити розуміння до того, що йому довелося пережити — ті втрати, що всі ми понесли від Ордена. І не забувай, що Річард виріс, не маючи ні найменшого уявлення про магію, не кажучи вже про командування арміями.

Кара присіла навпочіпки і прополоскала ганчірку. Вичавивши її, вона знову взялася промивати Келен рану в боці.

— І все ж він Магістр Рал. Хіба він уже не довів — і не раз, — що прекрасно володіє магією?

З цим Келен сперечатися не могла, але все ж Річард не дуже досвідчений, а досвід у магії значить дуже багато. Кара не просто боїться магії, на неї справляє сильне враження будь-яке навіть маленьке чарівництво. Як і більшість людей, вона не в змозі відрізнити найпростіше заклинання від тієї магії, що здатна порушити саму сутність світобудови. Келен вже зрозуміла, що це було зовсім не видіння, а висновок, до якого прийшов Річард.

Багато що із сказаного ним мало сенс, але Келен вважала що емоції затьмарюють його розум.

Кара відірвалася від свого заняття.

— Мати-сповідниця, а як люди взагалі зможуть довести лорду Ралу, що гідні його? — В її голосі звучала невпевненість.

— Поняття не маю.

Кара поклала ганчірку і заглянула Келен в очі. Повисла довга болісна пауза. Нарешті Кара зважилася заговорити.

— Мати-сповідниця, я думаю, лорд Рал, можливо, зійшов з розуму.

Цікаво, тут же подумала Келен, а чи не прийшов генерал Райбах до аналогічного висновку?

— Мені здавалося, Д'харіанці не розраховують зрозуміти свого лорда Рала і не оспорюють його вчинки.

— А ще лорд Рал каже, що хоче, щоб я думала сама. — Келен накрила долоню Кари рукою.

— Скільки разів ми вже в ньому сумнівалися? Пам'ятаєш курку-що-не-курка? Ми тоді обидві вирішили, що він збожеволів. А він виявився правий.

— Ну тепер-то справа не в якомусь чудовиську, що ганяється за нами. Тут щось куди більш значне.

— Кара, ти завжди підкоряєшся наказам Річарда?

— Звичайно, ні! Його необхідно захищати, і я не можу допустити, щоб його нерозсудливість завадила мені виконати обов'язок. Я підкоряюся його наказам, тільки якщо вони не ставлять його під загрозу, або якщо він наказує зробити мені те, що я зробила б і так, або якщо непокора зачіпає його чоловічу гордість.

А наказам Даркена Рала ти завжди підпорядковувалась?

Почувши це ім'я, Кара напружилася, ніби варто тільки покликати — і Даркен Рал знову з'явиться сюди зі світу мертвих.

— Наказам Даркена Рала підпорядковувалися всі безумовно, якими б ідіотськими вони не здавалися, інакше тебе замучили б до смерті.

— Якого з Магістрів Ралів ти поважаєш?

— Я віддам життя за будь-якого Магістра Рала. — Повагавшись, Кара кінчиком пальців торкнулася грудей. — Але я ніколи не буду відчувати таких почуттів ні до кого іншого. Я… люблю лорда Рала. Не так, як його любиш ти, не так, як жінка любить чоловіка, але — люблю. Іноді мені сниться, як я служу йому і захищаю, а іноді сняться кошмари, що я не виправдовую його довіри. — Кара раптово насупилася. — Ти ж не розповіси йому, що я його люблю, а? Він не повинен знати.

— Кара, — посміхнулася Келен, — думаю, він і так це знає, тому що відчуває до тебе такі ж почуття, але якщо ти не хочеш, я йому нічого не скажу.

— Добре! — Полегшено зітхнула Кара.

— А чому ти почала відчувати до нього такі почуття?

— Ну, з багатьох причин… Він хоче, щоб ми думали самостійно. Він дозволяє нам служити йому добровільно, за нашим вибором. Жоден лорд Рал ніколи не допускав нічого подібного. Я знаю: варто мені сказати, що я хочу піти, і він відпустить мене. І не накаже за це замучити до смерті. Він побажає мені щасливого життя.

— Саме це, крім усього іншого, ви в ньому і цінуєте. Він ніколи не пред'являв прав на ваше життя. Він вважає, що таких прав взагалі не повинно бути ні в кого. Вперше за весь той час, з тих пір як тебе спіймали і видресирували як Морд-Сіт, ти відчула, що таке свобода. І це те, Кара, чого Річард хоче для всіх.

Морд-Сіт відмахнулася, ніби відкидаючи все сказане.

— Він був би дурень, якби дарував мені свободу, попроси я про це. Він потребує охорони.

— Тобі не треба було б просити його відпустити тебе, Кара, і ти це прекрасно знаєш. Ти вже вільна. Саме це і робить його тим вождем, слідувати за яким ти вважаєш честю. Саме тому ти відчуваєш до нього такі почуття. Він заслужив твою відданість.

Кара деякий час переварювала почуте.

— І все одно я як і раніше вважаю, що він втратив розум.

У минулому Річард не раз демонстрував свою віру в те, що дай людям шанс, і вони вчинять правильно. Так він зробив і з Морд-Сіт. І з народом Андера. А тепер… Келен придушила емоції.

— Не розум, Кара, а, можливо, серце. Кара, помітивши обличчя Келен, вирішила перевести все на жарт. Посміхнувшись і смикнувши плечем, вона сказала:

— Ну, тоді ми просто повернемо його на шлях істинний… втовчемо в нього дещицю здорового глузду. — Вона ласкаво змахнула зі щоки Келен самотню сльозинку.

— А поки його немає, як щодо того, щоб дати мені цей безглуздий дерев'яний горщик?

Кара нахилилася за посудиною. Келен заздалегідь здригнулася, знаючи, як їй зараз буде боляче. І немає ніякої можливості цього болю уникнути.

Кара витягла горщик.

— До появи цих телепнів я збиралася розпалити багаття і нагріти води. Хотіла вимити тебе. Ну, знаєш — за допомогою намиленої ганчірки і відра гарячої води. Сподіваюся, що зможу виконати це там, куди ми їдемо.

Келен мрійливо прикрила очі і подумала, що хоче помитися навіть більше, ніж полегшитися.

— Кара, якщо ти це зробиш, то я поцілую тебе ноги, коли одужаю, та призначу на найважливіший пост, який тільки зможу придумати.

— Я Морд-Сіт, — зніяковіла Кара. — Це найважливіший пост. Крім дружини лорда Рала. Оскільки дружина у нього вже є, а я вже й так Морд-Сіт, то я, мабуть, задовольнюся тим, щоб мені поцілувати ноги.

Келен хихикнула, але різкий біль змусив обірвати сміх.

Річард давно повинен був би повернутися. Кара змусила Келен випити дві чашки холодного чаю, густо заправленого знеболюючими травами. Незабаром Келен належало впасти в забуття.

Келен зібралася вже було відпустити Кару на пошуки і тут почула, як Річард гукає їх.

— Бачив кого-небудь з цих типів? — Запитала Кара, не встиг він увійти в хатину.

Річард пальцем стер цівку поту з чола. Вологе волосся прилипли до шиї.

— Ні. Вони напевно ще в Хартленді, напиваються і скаржаться один одному. Коли вони сюди повернуться, ми будемо вже далеко.

— І все ж я як і раніше вважаю, що нам потрібно залишитись тут і покінчити з загрозою раз і назавжди, — пробурчала Кара.

Річард пропустив її слова повз вуха.

— Я зрубав кілька міцних гілок, щоб зробити носилки. — Він, немов бажаючи підбадьорити, провів пальцями Келен по підборіддю. — Віднині ти у нас будеш жити на ношах, і тоді ми зможемо класти і діставати тебе з карети, не… — У його очах стояло той самий вираз, яке їй боляче було бачити. Річард посміхнувся:

— Так нам з Карою буде простіше.

Келен постаралася мужньо зустріти новину. — Значить, ми готові рухатися? Він кивнув, опустивши очі.

— Відмінно! — Життєрадісно заявила Келен. — Я цілком дозріла для гарненької гойданки. Із задоволенням помилуюся околицями.

Річард знову посміхнувся — на цей раз більш переконливо.

— Це задоволення ти отримаєш. А в кінці шляху ми опинимося в чудовому місці. Подорож при тій швидкості, з якою ми можемо рухатися, займе деякий час, але вона того варта, ось побачиш.

Келен постаралася дихати рівно. Подумки вона твердила його ім'я, умовляючи себе, що цього разу його не забуде, що не забуде і своє власне ім'я. Вона терпіти не могла забувати що б то не було. Відчувала себе повною ідіоткою, коли доводилося заново вчити те, що вона повинна пам'ятати, але забула. Цього разу вона буде все пам'ятати.

— Ну, так мені що, встати і йти? Або ти виявиш шанобливість і віднесеш мене?

Річард поцілував її в лоб — туди, де легке торкання губ не завдасть їй болю. Озирнувшись на Кару, він кивком велів їй взяти Келен за ноги.

— А ці люди будуть довго пити? — Поцікавилася Кален.

— Ще тільки середина дня. Не хвилюйся, коли вони вернутся, ми вже будемо далеко.

— Мені дуже шкода, Річард. Я знаю, ти думав, що люди в тебе на батьківщині…

— Вони такі ж люди, як і скрізь.

Келен кивнула, ласкаво погладивши його велику долоню.

— Кара дала мені твій трав'яний настій. Я буду спати довго, так що не старайся через мене стримувати коней — я все одно нічого не відчую. Не хочу, щоб тобі довелося битися.

— Я й не збираюся ні з ким битися. Просто проїдуся по рідних лісах.

— От і добре. — Вона задихала швидше, і ребра миттєво заломило. — Я люблю тебе, ти знаєш. На випадок, якщо я забула це сказати, — я люблю тебе.

Він посміхнувся — а в очах як і раніше стояла біль.

— Я теж тебе люблю. Постарайся розслабитися, ми з Карою будемо обережні. Будемо діяти не поспішаючи. Поспішати нікуди. Просто розслабся. Ти швидко одужуєш, скоро все буде не так болісно.

Келен і раніше отримувала поранення і знала, що завжди краще рухатися самостійно, тому що так простіше уникнути болю. Тепер вона зрозуміла: саме погане — це коли хтось тебе пересуває.

Річард нахилився, і вона обвила правою рукою його шию, а він обережно обняв її за плечі. Навіть — таке обережне переміщення викликало жахливу біль. Келен намагалася не звертати на неї уваги і розслабитися, знову і знову подумки повторюючи його ім'я.

Раптово вона пригадала щось важливе. Зараз у неї остання можливість сказати про це.

— Річард, — квапливо зашепотіла вона, поки він не підсунув руку їй під спину. — Будь ласка… будь обережний, щоб не зашкодити дитині.

І здивувалася, побачивши, як спотворилося його обличчя. Далеко не відразу він подивився на неї. І від того, що вона прочитала в його погляді, у неї мало серце не зупинилося.

— Келен… ти ж пам'ятаєш, правда?

— Пам'ятаю?..

Його очі зволожилися.

— Що ти втратила дитину. Коли на тебе напали.

Пам'ять повернулася миттєво. У неї перехопило подих.

— Ой…

— Ти в порядку?

— Так. Я на секунду забула. Просто не подумала. Тепер пригадала. Так, ти говорив мені про це.

І вона дійсно згадала. Їх дитя, яке тільки тільки початок рости в ній, давно вже загинуло. Тварюки, що напали на неї, відібрали у неї і дитину.

Світ зробився безбарвним і мертвим.

— Мені дуже шкода, Келен, — прошепотів Річард.

— Не треба, Річард. — Вона погладила його по волоссю. — Мені слід було пам'ятати. Вибач, що забула. Я не хотіла…

Він кивнув.

Келен відчула, як сльоза, скотившись по щоці, ковзнула на шию, до ланцюжка. Цгй ланцюжок з кулоном у вигляді маленького темного камінчика подарувала їй на весіллі відьма Шота — в знак перемир'я. Шота сказала, що це дозволить їм з Річардом любити один одного, як вони завжди хотіли, але не дасть Келен завагітніти. Річард з Келен вирішили тоді прийняти подарунок Шоти, погодитися на перемир'я. У них і так турбот було більше ніж достатньо. Але на якийсь час, коли шими вирвалися на волю і магія почала зникати — а Річард з Келен про це ще не підозрювали, — властивості кулона зникли. І це дозволило їм зачати дитя.

Тепер крихітне життя згасло.

— Будь ласка, Річард, поспіши. Пора в дорогу. — Він знову кивнув.

— Добрі духи, — прошепотів він так тихо, що Келен ледь вловила, — вибачте мене за те, що я зараз зроблю.

Вона міцніше вхопила його за шию. Тепер Келен з нетерпінням чекала забуття.

Річард дуже обережно підняв її. Відчуття було таке, ніби стадо оскаженілих жеребців пронеслося галопом по всьому тілу. Біль пронизав Келен гострим ножем, її очі розширилися, дихання зупинилося. А потім вона закричала, і чорна пустка поглинула її.

4

Келен прокинулася, як від удару. Її розбудив якийсь звук. Лежачи на спині, нерухомо, як мертва, Келен прислухалася, широко розкривши очі. Звук — не дуже гучний, але щось в ньому було щось тривожно знайоме. Щось небезпечне.

Все тіло розламувалося від болю, але Келен відчувала себе куди більш бадьоро, ніж останнім часом. Час… Скільки ж вона провела часу без свідомості? Тиждень? Два?.. Вона розуміла, що не зможе навіть підвестися. Єдине, що не боліло, — права рука.

Гнідий в упряжці, нервово пирхнувши, стукнув копитом. Карета гойднулася, поштовх миттєво відгукнувся болем у переламаних ребрах.

Повітря було вологе: ось-ось піде дощ, але ще відчувається запах пилу. Над головою шелестіло листя, поскрипували гілки. По небу безмовно пропливали лілові хмари. Високо над головою, за деревами і хмарами, сяяла одинока зірка. Келен не могла точно визначити світанок зараз або захід, але швидше все-таки захід.

Не маючи сил прибрати з обличчя злиплі пасма, Келен посилено прислухалася, все ще сподіваючись, що звук, який розбудив її не означає ніякої загрози. Але звук не повторювався — і це дратувало.

Вона хотіла почути голоси Кари й Річарда, але марно. Втім, це нічого не значить. Напевно вони десь поруч. Вони ні за що її не кинуть, поки живі. Ні! Її пересмикнуло від однієї думки, що вони могли загинути. Їй дуже хотілося гукнути Річарда, але інтуїція веліла мовчати. А рухатися вона не могла і так.

Здалеку долинув металевий дзвін, потім — крик. Може, це яка-небудь тварина? Ворони, наприклад, іноді видають жахливі звуки. Причому настільки вдало імітують людські голоси, що це просто лякає. Але, наскільки їй відомо, металевих звуків ворони не видають.

Раптово карета нахилилася вправо. У Келен перехопило подих, біль пронизав ребра. Хтось виліз на сходинку. По недбалості, з якою це було пророблено, Келен зрозуміла, що це не Річард і не Кара. Але якщо не Річард, то хто? По спині побігли мурашки. І якщо це не Річард, то де ж він?

Товсті пальці відсунули фіранку. Обламані нігті були чорними від бруду. Келен затамувала подих, сподіваючись, що чужинець не помітить її.

У отворі з'явилася фізіономія. Маленькі поросячі очі витріщилися на неї. В усміхненому роті були відсутні чотири передніх зуби, і ікла були схожі на звірині.

— Так-так! Невже це жінка покійного Річарда Сайфера?

Келен застигла. Все — в точності, як у її снах. На якусь мить вона навіть засумнівалася, що це дійсність.

Сорочка чоловіка була такою брудною, ніби він зроду її не знімав. Рідкісні волосини на щоках і підборідді походили на колоски. Фізіономія подпорчена віспою. Верхня губа — волога від соплів, безперервно текучих з носа.

Нижні передні зуби відсутні. У дірці видніється кінчик язика.

Мужчина покрутив перед нею ножем. Він крутив його так і сяк, немов показував якусь цінність своїй дівчині. Оченята бігали туди-сюди — то на Келен, то на ніж. Схоже, свій тесак він точив об шматок граніту, а не бруском, як годиться. На паршивенькій сталі виднілися подряпини і плями іржі, але зазубрене лезо виглядало не менш грізно, ніж будь-яке інше. Мерзотна беззуба посмішка зробилася ще ширше, коли Келен мимоволі почала відстежувати поглядом рух леза.

Келен змусила себе дивитися прямо в глибоко посаджені поросячі очі.

— Де Річард? — Вимогливо запитала вона.

— Танцює з духами в підземному світі. — Мужчина схилив голову. — А де білява сучка? Ну та, яку бачили мої дружки? У неї довгий язик. Не завадило б його трохи вкоротити, перед тим як розпороти їй черево.

Келен в люті глянула на нього, всім своїм виглядом показуючи, що не має наміру відповідати. Лезо ножа наблизилося, до Келен долинув витікаючий від мужчини мерзенний запах.

— Треба думати, ти Томмі Ланкастер. — Ніж завмер.

— Ти звідки знаєш?

Всередині неї клекотів сказ.

— Річард розповідав.

Поросячі очі загрозливо блиснули, посмішка стала ще ширше.

— Та ну? І що ж він тобі понарозказував?

— Що ти мерзенний беззубий кнур, який щоразу робить у штани, варто йому лише посміхнутися. І судячи зі смороду, він правий.

Мерзенна усмішка миттєво перетворилася в не менш мерзенну гримасу. Мужчина піднявся вище і нахилився до Келен.

Саме цього вона і добивалася — щоб він наблизився і вона змогла б до нього доторкнутися.

З умінням, відточеним роками, вона подумки блокувала гнів і віднайшла цілковитий спокій, без якого неможливо закликати магію сповідниці. Час почав текти по-іншому.

Залишалося тільки торкнутися цього мерзотника.

Могутність сповідниці частково залежала від її фізичних сил. Келен не знала, чи зможе вона в нинішньому стані закликати магію, а якщо зможе, то чи не вб'є це її, але вона розуміла: вибору немає. Один з них скоро помре. А можливо, і обидва.

Просунувши руку у вікно, мужик потягнувся ножем до її незахищеної шиї. Келен, замість того щоб дивитися на ніж, вивчала поглядом крихітні шрами, обплітаючі, як павутина, кісточки його пальців. Коли рука з ножем наблизилася, вона рвонулася, щоб схопити його за зап'ястя.

І раптово виявила, що сповита по руках і ногах покривалом. Вона не збагнула, що Річард поклав її в носилки, і тепер вона лежить, загорнута у покривало, ретельно підсунуте під боковини, щоб надійно зафіксувати тіло на час руху. Руки теж виявилися затиснуті тим, що ось-ось загрожувало стати її саваном.

Охоплена панікою, вона судорожно намагалася випростати праву руку, відчайдушно намагаючись випередити клинок, що наближався. Не звертаючи уваги на біль у ребрах, Келен билася з покривалом. Навіть на те, щоб заволати або вилаятися, часу не залишалося. Пальці вхопили шматок тканини. Келен потягнула, намагаючись хоч трохи висмикнути покривало під носилок і вивільнити руку.

Їй тільки й треба було торкнутися ворога, але вона не могла. Залишається лише сподіватися, що він торкнеться її кісточками пальців або нахилиться ще сильніше, і вона зможе притиснути підборіддя до його руці. Тоді вона виплесне свою магію.

Якщо, звичайно, буде до цього часу ще жива. Якщо він не переріже їй горло миттєво.

Здавалося, вона звивається під ковдрою вже цілу вічність. Цілу вічність чекає хоч найменшої можливості захиститися. Цілу вічність бореться за життя. Вона чітко усвідомлювала, що залишилося лише мить до того, як грубе лезо розпоре їй горло.

І тут все змінилося.

Томмі Ланкастер з пронизливим криком відсахнувся. Світ вибухнув звуками і рухом. Позаду Ланкастера Келен побачила Кару. Одягнена в червоний шкіряний наряд, Морд-Сіт здавалася дорогоцінним рубіном на тлі лайна.

До спини Томмі Ланкастера був притиснутий ейдж. Томмі звивався в корчах і нестямно кричав.

Потім він впав на коліна. Кара провела ейджілом по його ребрах, і кожне ребро, якого торкався ейдж, ламалося з гучним тріском. По пальцях Томмі заструмувала кров — червона, як шкіряний костюм Кари. Ніж з дзвоном впав на землю. На сорочці проступили криваві плями, ще мить — і кров потекла струмком.

Кара височіла над Томмі, як суворий кат. Невдалий вбивця молив про милосердя, але Кара притиснула ейдж до його горла. Томмі звалився на землю, очі його вилізли з орбіт, він став задихатися.

Почалася довга і болісна мандрівка до смерті. Томмі Ланкастер бився в судомах і буквально тонув у власній крові. Кара могла б убити його швидко і безболісно, але це явно не входило в її плани. Ця людина хотіла позбавити життя Келен, і Кара мала намір змусити його дорого за це заплатити.

— Кара! — Келен сама здивувалася, що змогла закричати. Морд-Сіт озирнулася. Томмі Ланкастер судорожно рвав пальцями горло, ловлячи повітря ротом. — Кара, припини! Де Річард? Можливо, йому потрібна твоя допомога!

Кара притиснула до грудей Томмі Ланкастера ейдж і повернула. Ліва нога Томмі сіпнулася, руки безвільно опали, і він завмер.

Не встигли Келен з Карою перемовитися словом, як біля карети з'явився Річард. Обличчя його перетворилося на маску холодної люті. У руці він тримав меч. Клинок був темним і вологим.

Ледь побачивши меч, Келен зрозуміла, що саме розбудило її. Звук, яким Меч Істини сповістив про свою появу. Уві сні вона дізналася ні на що не схожий дзвін Меча Істини, що витягується з піхов, і інстинктивно відчула загрозу.

Навіть не глянувши на мляве тіло біля ніг Кари, Річард швидко підійшов до Келен.

— Ти в порядку? — Келен кивнула:

— Цілком.

Трохи запізно, але від цього не менш задоволена, вона вивільнила нарешті руку з-під покривала.

— Ще хтось на дорогу вибрався? — Запитав Річард, повертаючись до Каре.

— Ні. Тільки цей. — Вона вказала ейджом на ніж, що валявся на землі. — Він хотів перерізати Матері-сповідниці горло.

Не будь Томмі Ланкастер вже небіжчиком, погляд Річарда напевно б його прикінчив.

— Сподіваюся, ти обійшлася з ним відповідно.

— Безумовно, лорд Рал. Він міцно пошкодував про свій мерзенний намір. Я подбала.

— Стій тут, — Річард обвів мечем околиці, — і тримайся насторожі. Упевнений, що ми прикінчили всіх, але все ж піду упевнитися, що ніхто не заховався і не спробує напасти з іншого боку.

— Ніхто не підійде до Матері-сповідниці, лорд Рал. Річард поплескав коня в упряжці.

— Я скоро повернуся. Треба забиратися звідси. Місячного світла нам цілком вистачить. На кілька годин — по крайній мірі. Я знаю одне безпечне містечко годинах в чотирьох звідси. Там ми будемо далеко від усього цього неподобства. Відтягни тіло он туди, за кущі, — вказав він мечем, — і скинь в яр. Бажано, щоб їх не виявили, поки ми не заберемося подалі. Швидше за все тут їх тільки звірі і виявлять, але ризикувати я не хочу.

Кара схопила небіжчика за волосся.

— Із задоволенням.

Важив Томмі чимало, але Морд-Сіт відволокла його без особливих зусиль.

Річард безшумно розчинився в темряві. Кара, жбурнувши труп в яр, повернулася до карети.

— З тобою все гаразд? — Вона недбало стягнула рукавички.

Келен моргнула.

— Кара, він ледь не дістався до мене. — Відкинувши довгу косу за спину, Кара уважно оглянула околиці.

— Нічого подібного. Я весь час стояла у нього за спиною. Мало не в потилицю йому дихала. І очей не спускала з його ножа. У нього не було ні найменшого шансу до тебе доторкнутися. — Вона подивилася Келен в очі. — Та ти напевно мене весь час бачила.

— Ні, не бачила.

— Ой! Я думала, ти мене бачиш! — Кара винувато заштовхала рукавички за пояс. — Напевно, ти занадто низько лежала, тому й не бачила. А я всю увагу зосередила на ньому. Я зовсім не хотіла, щоб він тебе налякав.

— Якщо ти весь час була тут, то чому ледь не дозволила йому вбити мене?

— Нічого подібного! — Кара похмуро посміхнулася. — Просто я хотіла, щоб він так вважав. Якщо даєш їм можливість вважати, що вони перемогли, тим сильніше шок і більше жах. Коли ось так захоплюєш чоловіка зненацька, він миттєво ламається.

У Келен в думках панував повний хаос, і вона вирішила не продовжувати тему.

— Що сталося? Скільки я спала?

— Ми їхали два дні. Ти то засинала, то прокидалася, але перебувала в напівнепритомному стані, навіть коли не спала. Лорд Рал дуже турбувався, щоб тобі не було боляче під час руху, і переживав, що сказав тобі… Те, про що ти забула.

Келен зрозуміла, що має на увазі Кара: її втрачену дитину.

— А ці люди?

— Вони переслідували нас. Однак цього разу лорд Рал не став вступати з ними в розмови. — Схоже, цим фактом Морд-Сіт була особливо задоволена. — Він заздалегідь дізнався, що вони йдуть по сліду, їм не вдалося застати нас зненацька. Коли вони всі налетіли — з луками, мечами і сокирами, — він крикнув їм один раз, даючи можливість передумати.

— Він намагався домовитися з ними? Навіть тоді?

— Ну, не зовсім… Він запропонував їм забиратися з миром, інакше вони всі помруть.

— А потім?

— Потім вони всі заіржали. Схоже, це їх тільки підстьобнуло. Вони накинулися на нас, обсипаючи градом стріл і розмахуючи мечами та сокирами. Тоді лорд Рал побіг у ліс.

— Що-що він зробив?

— Перед тим як вони з'явилися, він сказав мені, що заставить всіх погнатися за ним. Коли лорд Рал побіг, той, що хотів перерізати тобі горлянку, загорлав іншим: «Ловіть Річарда і прикінчіть його нарешті!» Лорд Рал розраховував, що вони всі за ним поженуться, але коли один залишився і попрямував до тебе, лорд Рал подивився в мою сторону, і я зрозуміла, чого він хоче.

Заклавши руки за спину, Кара уважно озирала околиці, на випадок, якщо хто-небудь захоче застати їх зненацька. Думки Келен повернулися до Річарда. Вона намагалася уявити собі, що він відчував, коли вся ця зграя гналася за ним.

— Скільки їх було?

— Не рахувала, — знизала плечима Кара. — Може, пара десятків.

— І ти залишила Річарда одного відбиватися від двадцяти озброєних ідіотів, які мали намір його вбити? Кара здивовано подивилася на Келен:

— Допомогти йому — і залишити тебе без захисту? Коли я знала, що ця беззуба скотина хоче до тебе дістатися? Та лорд Рал з мене б живцем здер шкуру!

Келен мимоволі посміхнулася і тут же відчула біль у ледь стиснутих губах.

— Мені просто прикро, що я весь цей час не підозрювала про твою присутність. А тепер твоїми стараннями мені не знадобиться горщик.

Кара не засміялася.

— Мати-сповідниця, тобі слід було б знати: я ні за що не допущу, щоб з кимось із вас щось трапилося.

Річард виник з темряви так само раптово, як зник. Він знову заспокійливо погладив коней і швидко перевірив упряж.

— Щось сталося? — Запитав він Кару.

— Ні, лорд Рал. Все тихо і спокійно. Притулившись до карети, він посміхнувся:

— Що ж, раз вже ти не спиш, як щодо романтичної поїздки під місяцем?

Келен поклала долоню йому на руку.

— Ти в порядку?

— У повному. Ні подряпинки.

— Я про інше.

Посмішка миттєво зникла.

— Вони намагалися вбити нас. Вестланд тільки що зазнав перших втрат через Імперський Орден. — Але ж ти їх знав.

— Це не дає їм право віддавати свою вірність тим, кому не слід. Скільки тисяч вбитих я вже бачив відтоді, як залишив ці місця? Я не зміг донести істину навіть до людей, з якими виріс. Не зміг їх змусити вислухати мене без упередження. І всі ці смерті і страждання, безумовно, сталися з вини таких от людей — людей, які не бажають бачити істину. Їх добровільне неуцтво і сліпота не дають їм права на мою кров і життя. Вони самі вибрали свою долю і розплатилися сповна.

Він говорив зовсім не як людина, яка тільки що закінчила бій. Річард як і раніше стискав руків'я, і в ньому ще вирувала лють меча. Келен погладила його по руці, показуючи, що все розуміє. Їй було абсолютно ясно: він щиро жалкує про те, що довелося зробити. А ці люди, зумій вони вбити Річарда, ні про що б не жалкували і ні в чому не каялися. Вони святкували б його смерть як велику перемогу.

— І все ж небезпечно було змушувати їх усіх гнатися за тобою.

— Зовсім ні. Вони віддалилися з відкритої місцевості в гущавину, і там їм довелося спішитися. Грунт тут кам'янистий, йти важко, обрушитися на мене всі скопом вони ніяк не могли. До того ж темніло. Вони-то вважали, що в цьому їх перевага, — і помилилися. Серед дерев було ще темніше, а я одягнений в чорне. Зараз тепло, золотий плащ я залишив в кареті. А та позолота, що є на одязі, лише краще ховає фігуру в напівтемряві. Ось тому їм вельми непросто було мене виявити. Як тільки я вбив Альберта, вони втратили розум і впали в лють. А потім побачили кров і смерть. Ці люди звикли до бійок, а не до битв. Вони сподівалися швидко нас прикінчити і не були готові битися за власне життя. Тільки зрозумівши, що відбувається насправді, вони побігли. Ті, хто вцілів. Але це мій ліс. У паніці вони розгубилися і плутали. Я просто перебив їх і все.

— Всіх? — Поцікавилася Кара, турбуючись, чи не втік хто і чи не приведе підмогу.

— Так. Більшість з них я знав, до того ж знав скільки їх всього було, бо вів рахунок. Але на всяк випадок потім перелічив тіла.

— І скільки ж їх було? — Уточнила Кара. Річард повернувся, щоб взяти поводи.

— Явно недостатньо.

Клацнувши язиком, він смикнув поводами — коні рушили з місця.

5

Річард піднявся і витягнув меча. Цього разу, коли ясний звук рознісся в ночі, Келен спала. Першим її бажанням було сісти, але Річард тут же схилився до неї і ласкаво утримав. Вона лише трохи підвела голову і побачила Кару, яка підвела до багаття якогось чоловіка. Роздивившись, кого привела Кара, Річард прибрав меч. Прибув капітан Мейфферт, д'харіанський офіцер, який воював з ними в Ейдіндрілі.

Офіцер опустився на коліна і схилився до землі, торкнувшись чолом посипаного хвоєю грунту.

— Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. — У голосі капітана Мейфферта звучала щира повага. — Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї наша сила. У милосерді твоєму наше спасіння. У твоєї мудрості наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Коли він опустився на коліна, щоб вимовити «посвячення» (так називалася ця літанія). Кара рефлекторно схилила коліна слідом за ним, настільки захоплюючим був ритуал, який виконували кожен день всі д'харіанці. У польових умовах вони зазвичай вимовляли слова посвяти один раз, а іноді, в особливих випадках, тричі. У Народному Палаці Д'хари було прийнято виконувати ритуал двічі в день.

Будучи полоненим Даркена Рала, Річард, замучений Морд-Сіт, сам змушений був годинами простоювати на колінах, знову і знову повторюючи слова посвяти. А тепер Морд-Сіт, як і інші д'харіанці, свідчили так свою повагу Річарду. Якщо Морд-Сіт і вважали в глибині душі такий поворот подій неможливим або навіть іронічним, то ніяк цього не показували. А що вони дійсно вважали абсолютно неймовірним, так це те, що Річард, зробившись Магістром Ралом, не наказав їх всіх стратити.

Однак саме Річард виявив, що посвята Магістрові Ралу — не що інше, як збережений впродовж тисячоліть заклик чарівних уз, давньої магії, створеної одним з його предків, щоб захистити народ Д'хари від соноходців.

Довгий час вважалося, що соноходці, створені чарівниками як зброя під час великої, а нині майже забутої війни, зникли з лиця землі. Якимось чином іскорка цих злих чар три тисячі років передавалася з покоління в покоління і в кінці кінців розгорілася яскравим полум'ям в імператорі Джегані.

Кален дещо знала про цілеспрямовані чарівні трансформації. Сповідники, як і соноходці, були породженням саме такої магії. У Джегані Келен бачила створене чарами чудовисько. І знала, що багато хто точно так само сприймають і її. Подібно до того, як деякі народжуються світловолосими або кароокими, Келен народилася, щоб вирости високою, стрункою жінкою, з м'якими каштановим волоссям і зеленими очима. І з даром сповідниці. Вона любила і сміялася і жадала жити як і ті, хто народився карооким блондином без будь-якого магічного дару.

Келен використовувала свою могутність в ім'я добра. Джеган, поза всяким сумнівом, думав про себе точно так само, а навіть якщо і ні, то більшість його прихильників — напевно.

І Річард теж народився з даром. Стародавня магія захисних уз передавалася з покоління в покоління кожному з роду Ралів, хто був народжений з даром. Без захисту чарівних уз з Річардом — Магістром Ралом — люди були безпорадні перед соноходцем.

Магія сповідниць зберігалася кілька тисячоліть, поки всіх, крім Келен, не знищили за наказом Дарка Рала. Але тепер на світі не залишилося великих чарівників, і ніхто не зможе знову створити сповідниць. Магія сповідниць не помре, тільки якщо у Келен будуть діти.

У сповідниць, як правило, народжувалися дівчатка — але не завжди. Магія сповідниць спочатку замислювалася як чисто жіноча магія. І тут, як і у всіх інших чарівних мутаціях, наслідки виявилися непередбачуваними: хлопчики теж наслідували цю специфічну магію. З тих пір як з'ясувалося, наскільки підступною може виявитися ця магія у чоловіків, всіх хлопчиків, народжених сповідниками, неодмінно вбивали.

Відьма Шота побоювалася, що у Келен народиться хлопчик, Шота прекрасно знала, що Річард ніколи не дозволить убити їх сина за якісь древні гріхи сповідників. Та й Келен ніколи не дозволила б вбити сина Річарда. Однією з причин, по яких сповідниця ніколи не виходили заміж по любові, було те, що так легше винести дітовбивство. Річард, виявивши спосіб, що дозволяв їм з Келен бути разом, поламав заодно і цю традицію.

Але Шота боялася не тільки того, що Келен народить Сповідника. Вона боялася, що цей Сповідник буде наділений і чарівним даром Річарда. Відьма передбачила, що Річард з Кален зачнуть сина — люте чудовисько, на рідкість небезпечне, і присягнулася вбити їх дитя. Щоб уникнути цього, вона подарувала Келен кулон, що оберігає від вагітності. Келен з Річардом нехотя прийняли дар, але інакше їм довелося б вступити в битву з відьмою. Ось чому Річард так люто ненавидів пророцтва.

Келен дослухала, як капітан Мейфферт і Кара втретє повторюють присвяту. Тиха літанія навівала сон.

Для Келен було розкішшю перебувати разом з Річардом і Карою біля вогнища, а не лежати в кареті, особливо в таку сиру і прохолодну ніч. Тепер, коли з'явилися ноші, пересувати Келен стало набагато простіше, та й їй так було вже майже не боляче. Річард спорудив би носилки раніше, але він не припускав, що їм доведеться знову рушати в путь.

Вони були далеко від вузької звивистої дороги, на крихітній галявинці, що примостилася біля скелі і була закритою з усіх сторін ялинами і соснами. Невеликий лужок поблизу служив пасовищем для коней. Річард з Карою прибрали карету з дороги і замаскували ялиновими і сосновими лапами. Ніхто, крім пов'язаних з магістром ралом д'харіанців, не зміг би відшукати їх в цьому лісі.

На галявинці виявилася обкладена каменями ямка під багаття — Річард спорудив її майже рік тому, коли був тут востаннє. З тих пір тут ніхто більше багаття не розпалював. Завдяки скельним виступам можна було не боятися, що хтось помітить відблиск вогню. До того ж восьмифутовий виступ відмінно захищав від дощу, що почався. Келен ще ніколи не бачила більш безпечного і захищеного притулку. Річард тоді сказав щиру правду.

Вони дісталися сюди годин за шість. Річард, оберігаючи Келен, рухався дуже повільно. Було вже пізно, всі втомилися після довгого шляху. Річард сказав, що, судячи з усього, дощ буде моросити день або два і вони відпочинуть тут, поки не налагодиться погода. Їм поспішати нікуди.

Закінчивши третю посвяту, капітан Мейфферт легко скочив на ноги і притиснув кулак до серця, салютувавши. Річард посміхнувся, вони обмінялися рукостисканням.

— Як ся маєте, капітан? — Річард взяв офіцера під лікоть. — Що сталося? Ви впали з коня чи як? Капітан покосився на стоячу поруч Кару.

— Е-е… Ну… Я в порядку, Магістр Рал. Правда.

— По-моєму, вам боляче.

— Просто ваша Морд-Сіт мені… полоскотала ребра, от і все.

— Подумаєш! Навіть не переламала! — Фиркнула Кара.

— Мені справді дуже шкода, капітан. Просто у нас сьогодні вже були деякі складнощі. Кара напевно піклувалася про нашу безпеку. — Погляд Річарда звернувся на Кару. — Але все ж їй слід було бути акуратніше. Упевнений, що Кара шкодує і хоче принести вибачення.

Кара скорчила кислу міну.

— Було темно. І я не маю наміру ризикувати життям нашого Магістра Рала заради…

— Сподіваюся, що ні, — промовив капітан Мейфферт, перш ніж Річард встиг влаштувати їй прочуханку. Він посміхнувся Карі:

— Мене якось раз брикнув кінь. Ви збили мене з ніг куди краще, пані Кара. Я щасливий виявити, що життя Магістра Рала в надійних руках. І якщо платою за це будуть ниючі ребра, я охоче заплачу таку ціну.

Дипломатична поведінка капітана згладила незручність.

— Що ж, якщо ребра будуть турбувати, дайте знати, — сухо промовила Кара. — Я поцілую, і все пройде. — У повислому мовчанні під сердитим поглядом Річарда вона почухала вухо і нарешті все ж додала:

— Гаразд, вибачте. Але я не хотіла ризикувати.

— Я вже сказав, що охоче заплачу таку ціну. Дякую за пильність.

— Що ви тут робите, капітан? — Поцікавився Річард. — Генерал Райбах послав вас з'ясувати, чи не збожеволів Магістр Рал?

Хоча в тьмяному світлі багаття все здавалося неправильним, Келен все ж помітила, що капітан почервонів.

— Ну, звичайно ж ні, Магістр! Просто генерал побажав дати вам повний звіт.

— Зрозуміло. — Річард подивився на казанок з вечерею. — Коли ви в останній раз їли, капітан? Крім того, що у вас ниють ребра, ви здаєтеся дещо висохлим.

— Ну, е-е, я скакав швидко, Магістр Рал. По-моєму, учора я щось, здається, їв. Однак я у повному порядку. Я можу з'їсти що-небудь після…

— Тоді сідайте, — звелів Річард. — Дозвольте запропонувати вам гаряче. Вам це піде на користь.

Поки офіцер знехотя сідав на моховиту землю поруч з Келен і Карою, Річард поклав у миску рис з бобами і відрізав великий шматок вівсяного коржика. Капітан Мейфферт не смів йому перешкодити і з жахом дивився, як його обслуговує сам Магістр Рал.

Річарду довелося двічі протягувати миску, перш ніж офіцер наважився її взяти.

— Це всього лише рис з бобами, капітан. Я ж не руку Кари вам пропоную.

— Морд-Сіт заміж не виходять! — Захихотіла Кара. — Вони просто беруть чоловіка в співмешканці — якщо хочуть. А його думки ніхто не питає.

Річард глянув на неї — і не засміявся: він дуже добре знав, що Морд-Сіт говорить правду. Те, що відбувалося у Морд-Сіт з чоловіками, не мало нічого спільного з любов'ю. Скоріше — навпаки. Повисло незручне мовчання. До Кари дійшло, що вона ляпнула зайве, і вона вирушила наламати гілок для багаття.

Келен знала, що Денна — та сама Морд-Сіт, що захопила Річарда — взяла його в співмешканці. І Кара теж це знала. Коли Річард іноді різко прокидався і чіплявся за неї, Келен всякий раз замислювалася, чи були його кошмари плодом уяви або спогадами про те, що відбувалося насправді. Коли вона ласкаво цілувала його в спітніле чоло і питала, що йому приснилось, він нічого не міг згадати. І Келен була вдячна йому хоча б за це.

Річард взяв довгу гілку, покладену поперек багаття, зняв з неї кілька шматочків бекону, поклав капітанові в миску і накрив шматком коржа. У них було з собою багато припасів, які Річард купив під час довгої подорожі на північ. Їжі їм повинно вистачити ще надовго.

— Дякую! — Гаркнув капітан Мейфферт і пригладив копицю світлого волосся. — Виглядає дуже апетитно.

— Так і є, — кивнув Річард. — Вам пощастило. Сьогодні готував вечерю я, а не Кара.

Кара, немовби пишаючись тим, що кухар з неї огидний, посміхнулася, ніби її обдарували компліментом.

Келен була впевнена, що цю історію стануть тепер переказувати і слухати з виряченими очима і здивованим недовірою: сам Магістр Рал подає їжу одному зі своїх підданих. По тому, як капітан їв, можна було здогадатися, що з останньої трапези пройшло куди більше доби. Такому великому чоловікові потрібно багато їжі.

Він проковтнув черговий шматок і підняв очі.

— Мій кінь. — Капітан почав підніматися. — Коли пані Кара… Я забув про коня. Мені потрібно…

— Їжте. — Річард встав і ляснув капітана Мейфферта по плечу, змушуючи залишатися на місці. — Я все одно збирався піти подивитися, як там наші коні. Заодно подивлюся і вашого. Думаю, він теж не відмовиться від води і вівса.

— Але, Магістр Рал, я не можу допустити, щоб ви…

— Їжте. Це заощадить час. Коли я повернуся, ви вже покінчите з вечерею і відрапортуете мені, як годиться. — Річард розчинився у темряві, і звідти долинув його голос:

— Але боюся, у мене як і раніше не буде ніяких розпоряджень генералу Райбаху.

Тепер тишу порушував лише скрекіт цвіркунів. Вдалині закричав якийсь нічний птах. За найближчими деревами заіржали коні — напевно, зраділи появі Річарда. Під скелястий навіс зрідка заповзав клаптик туману, обдаючи щоки Келен вологою. Їй дуже хотілося повернутися набік і закрити очі. Річард дав їй трохи трав'яного настою, і ліки вже починали свою заколисуючю дію. Принаймні біль вони теж дещо заспокоювали.

— Як ви себе почуваєте, Мати-сповідниця? — Запитав капітан Мейфферт. — Всі за вас дуже турбуються.

Сповідницям рідко доводилося зустрічатися з такою теплою і щирою турботою. У Келен ледь сльози на очі не навернулися.

— Поступово одужую, капітан. Повідомте всім, що я вже скоро остаточно прийду в себе. Ми їдемо в одне тихе містечко, де я зможу насолоджуватися свіжим повітрям і трохи відпочити. Впевнена, що остаточно видужаю ще до осені. І сподіваюся, що до того часу Річард буде… трохи менше турбуватися за мене і зможе повернути свої думки до насущних військових справ.

Капітан посміхнувся:

— Усі будуть щасливі дізнатися, що ви видужуєте. Навіть порахувати не можу, скільки людей говорили мені перед від'їздом, що хочуть дізнатися про ваше самопочуття.

— Передайте їм, що зі мною все буде в порядку, і я прошу їх не хвилюватися за мене, а побільше піклуватися про себе.

Капітан зачерпнув ще ложку. По його очах Келен бачила, що воїна турбує ще щось. Але висловив він свою тривогу не відразу, а через деякий час.

— Нас також турбує, що ви з Магістром Ралом потребуєте захисту.

Кара, яка і без того сиділа прямо, примудрилася випрямитися ще більше, надавши своїй позі загрозливого характеру.

— Магістр Рал і Мати-сповідниця не залишилися без захисту, капітан. У них є я. Коли є Морд-Сіт, немає потреби в красивих бронзових гудзиках.

Цього разу офіцер не відступив. В його голосі виразно зазвучали владні нотки.

— Мова не йде про прояв неповаги або недооцінку, пані Кара. Як і ви, я поклявся охороняти їх, це мій обов'язок. Ці бронзові гудзики і раніше зустрічалися з ворогом, захищаючи Магістра Рала, і мені не віриться, що Морд-Сіт захоче усунути мене з однієї лише гордині.

— Ми їдемо в далеке відокремлене місце, — поспішно втрутилася Келен. — Мені здається, що самотність і присутність Кари будуть достатнім захистом. Якщо Річард думає інакше, він це скаже сам.

Капітан знехотя кивнув.

Відправившись разом з Келен на північ, Річард не став брати з собою охорону. Келен знала, що він зробив це цілком свідомо. Взагалі Річард нічого не мав проти озброєної охорони і раніше не заперечував, коли їх супроводжував озброєний загін. Кара теж наполягала на військовому супроводі, однак навряд чи вона зізналася б у цьому капітану Мейфферту.

Вони досить довго пробули в Андері з капітаном і його елітною гвардією. Келен знала, що він чудовий командир. На вигляд йому було років тридцять. Напевно, він служив уже років десять і був ветераном багатьох кампаній.

В різких рисах його обличчя ще тільки почала проступати зрілість дорослого чоловіка.

Протягом століть завдяки війнам, міграції та окупації інші культури змішувалися з д'харіанською, розбавляючи кров і виводячи нові типажі. Високий широкоплечий капітан Мейфферт був чистокровним д'харіанцем, синьооким і світловолосим. Як і Кара. Чарівні пута були сильніше всього у чистокровних д'харіанців.

Прикінчивши приблизно половину миски, капітан оглянувся і подивився у темряву, де зник Річард. А потім погляд його ясних блакитних очей спрямувався на Келен і Кару.

— Не хочу нікого образити або образити і сподіваюся, що мої слова не прозвучать недоречно, але чи можу я задати вам обом… делікатне питання?

— Можете, капітане, — відказала Келен. — Тільки не обіцяю, що ми відповімо.

Капітан задумався, але все ж продовжив:

— Генерал Райбах і деякі офіцери… Ну, були деякі розмови щодо Магістра Рала. Звичайно, ми йому цілком довіряємо, — поспішно додав капітан. — Правда, довіряємо. Просто річ у тому…

— Так що ж вас тоді турбує, капітан? — Насупилася Кара. — Якщо ви так йому довіряєте. Мейфферт повозив ложкою по мисці.

— Я був у Андері і бачив все, що там сталося. Я знаю, як багато він зробив… І ви теж, Мати-сповідниця. Жоден Магістр Рал до нього не цікавився думкою народу. Раніше єдине, що мало значення, — це бажання Магістра Рала. А потім, після всіх вмовлянь, народ відкинув його пропозицію. Відкинув його самого. Він відіслав нас до основних сил і просто кинув, щоб відправитися сюди, в невідому глушину. У вигнання або куди там ще. — Він помовчав, підшукуючи слова. — Ми не дуже… все це розуміємо. — Капітан знову замовк, дивлячись на вогонь. Потім підняв очі й продовжив:

— Ми побоюємося, що Магістр Рал втратив волю до боротьби. Що йому все стало байдуже. Або, може… він боїться битися?

Келен зрозуміла, що офіцер побоюється, що його покарають за ці слова, але він повинен був почути відповідь і був готовий йти на ризик. Напевно, саме тому він сам приїхав з доповіддю, замість того щоб відправити гінця.

— Годин за шість до того, як приготувати ось цей славний горщик рису з бобами, — по-світському повідомила Кара, — Магістр Рал убив близько двадцяти чоловік. Сам. Один. Порубав, як дерево на шматки. Така жорстокість вразила навіть мене. Мені він залишив тільки одного. Нечесно з його боку, на мій погляд.

Капітан Мейфферт полегшено зітхнув, відвів погляд від лиця Кари й знову втупився в миску, помішуючи вариво.

— Цю новину сприймуть з великим ентузіазмом. Спасибі, що розповіли, пані Кара.

— Він не може віддавати накази, — вимовила Келен, — він упевнений в тому, що якщо зараз він кине війська проти Імперського Ордена, то прирече нас на поразку. Якщо він вплутається у війну занадто рано, у нас взагалі не буде жодних шансів на перемогу, — так він говорить. Він вважає, що повинен дочекатися слушного моменту, от і все. Нічого більше.

Келен відчувала себе дещо незатишно, виправдовуючи дії Річарда, адже сама вона зовсім не була з ним згодна. Вона знала, що зараз в першу чергу необхідно з'ясувати, наскільки далеко просунувся Орден, і зупинити грабежі та вбивства.

Капітан деякий час обмірковував почуте, повільно пережовуючи коржик. Насупившись, він змахнув рукою.

— У військовій теорії є точне визначення такої стратегії. Якщо є вибір, атакувати треба тільки тоді, коли це вигідно тобі, а не противнику. — Поміркувавши ще трохи, він з натхненням продовжив:

— Куди краще наступати в підходящий момент, ніж вплутуватися в битву завчасно. Так чинять тільки погані командири.

— Цілком вірно. — Келен поклала праву руку на чоло. — Може бути, ви поясните вашим офіцерам саме так: ще не час віддавати накази, лорд Рал чекає відповідного моменту. Можливо, таке формулювання буде більш зрозуміла вам і вашим братам по зброї.

Капітан доїв коржик, продовжуючи зосереджено міркувати.

— Я, безумовно, довіряю Магістрові Ралу. І інші теж, я знаю. Але здається мені, таке пояснення їм додасть ще більше впевненості. Тепер я розумію, чому він вирішив покинути нас: щоб уникнути спокуси і не вплутатися в битву завчасно.

Келен дуже хотілося б бути настільки ж впевненою. Вона згадала, як Кара запитала, яким чином люди зможуть довести Річарду, що гідні його. Вона знала, що Річард навряд чи знову погодиться на голосування, але рішуче не розуміла, яким ще чином люди зможуть себе проявити.

— Я не стала б говорити про це Річарду, — зауважила Келен. — Для нього все зовсім не просто. Він намагається робити те, що вважає правильним, але він обрав важкий шлях.

— Я розумію, Мати-сповідниця. «У мудрості його наше смирення. Все наше життя — служіння йому. Все наше життя належить йому».

Келен пильно вивчала посвіжіле гладке обличчя капітана, освітлене відблисками багаття. І в цьому обличчі вона прочитала те, що намагався пояснити їй Річард.

— Річард не вважає, що ваше життя належить йому, капітане. Він вважає, що ваше життя належить вам, і воно безцінне. Ось за це він і б'ється.

— Багато хто з нас бачать, наскільки він відрізняється від попереднього Магістра Рала. — Капітан ретельно підбирав слова. Він не боявся Матері-сповідниці, бо виріс в іншій країні, яка не знала могутності і влади сповідниць, але все ж Келен була дружиною Магістра Рала. — Не стану стверджувати, що ми добре його розуміємо, але ми знаємо: він бореться, щоб захистити, а не завоювати. Як солдат я прекрасно бачу різницю, тому що… — Мейфферт відвів очі, взяв гілочку й заходився постукувати нею по землі. В його голосі раптом прозвучала біль. — Тому що, коли вбиваєш тих, хто не зробив нічого поганого, щось дуже важливе вмирає в твоїй душі.

Він повільно перемішав головешки. В небо злетів сніп іскор.

Кара не відривала очей від ейджа, який перекочувала в руці.

— Ви… у вас теж було це відчуття? — Капітан Мейфферт зустрівся з нею поглядом.

— Раніше я в цьому собі не зізнавався. Просто не знав. Тепер завдяки Магістрові Ралу я пишаюся тим, що я д'харіанець. Він дав нам можливість стояти за праве діло… Такого ще не було. Я сприймав все як само собою зрозуміле, тому що так було завжди, і нічого не змінювалося.

Дивлячись у простір. Кара згідно кивнула. Келен спробувала собі уявити, що за життя може бути при такому правлінні і що це правління робить з людьми.

— Я рада, що ви розумієте, капітане, — прошепотіла Келен. — Це одна з причин, чому він так турбується за всіх вас. Він хоче, щоб ви прожили життя, яким могли б гордитися. Своє власне життя.

Капітан кинув гілку у вогонь.

— І він хотів, щоб жителі Андера самі подбали про своє майбутнє. І те голосування насправді було не за нього, а за них самих. Напевно, тому голосування так багато для нього означало?

— Так, — коротко відповіла Келен, боячись, що голос їй зрадить, якщо вона виголосить ще що-небудь.

Капітан знову взявся помішувати ложкою вечерю. Їжа вже давним-давно охолола, але д'харіанець був надто зайнятий своїми думками.

— Знаєте, — промовив він нарешті, — там, в Андері, мені доводилося чути, як жителі говорили, що раз Даркен Рал його батько, то і Річард Рал теж лиходій. Вони говорили, якщо його батько творив зло, то Річард Рал може іноді робити добро, але ніколи не зможе стати хорошою людиною.

— Я теж це чула, — підтвердила Кара. — І не тільки в Андері.

— Це не так, — тихо сказав капітан. — Чому люди думають, що якщо його батько був жорстоким, то за злочини відповідає син? Він що, повинен все життя присвятити покаянню? Мене лякає думка про те, що якщо мені пощастить мати дітей, то вони, і їхні діти, і діти їхніх дітей будуть вічно страждати за те, що я творив, служачи Даркену Ралу. — Капітан подивився на Келен з Карою. — Такого роду забобони — дурість.

Кара мовчки дивилася у вогонь.

— Я служив Даркену Ралу, — сказав капітан. — І я знаю різницю між цими двома людьми. — В його голосі дзвеніла приглушена лють. — Люди не праві, покладаючи вину за злочини Даркена Рала на його сина.

— Саме, — кивнула Кара. — Ці двоє, може, в чомусь і схожі, але кожен, хто хоча б раз заглянув в очі і тому, і іншому, ніколи б не подумав, що син такий же, як батько.

6

Залишки рису з бобами капітан Мейфферт доїв в мовчанні. Кара запропонувала йому свій бурдюк. Капітан посміхнувся і вдячно кивнув. Тоді Кара поклала капітану Мейфферту другу порцію і відрізала ще шматок коржа. Д'харіанець був приголомшений не менше, ніж коли його обслужив Магістр Рал. Кара визнала цю реакцію забавною. Обізвавши його «бронзовими гудзиками», вона веліла з'їсти все до крихти. І капітан слухняно взявся за їжу під звуки потріскуючого вогню і падаючих з ялинових гілок крапель.

Річард повернувся, притягнувши сідельні сумки і спальний мішок капітана. Кинувши їх біля Мейфферта, він струснув з себе воду, сів поруч з Келен і простягнув їй повний бурдюк води. Келен зробила малесенький ковток.

Річард позіхнув.

— Ну, капітан Мейфферт, ви говорили, генерал бажає, щоб ви зробили мені повну доповідь? — Так точно.

І капітан приступив до довгого і докладного викладу про те, де стоять війська на півдні, про дислокацію на рівнинах, які перевали вони охороняють у горах, як планують скористатися перевагами місцевості на випадки, якщо Імперський Орден раптово покине Андер і рушить на північ, в Серединні Землі. Він доповів про стан здоров'я солдатів і офіцерів, про постачання і забезпечення. Все відмінно. Друга половина д'харіанських військ генерала Райбаха залишалася в Ейдіндрілі, охороняючи місто, і Келен зраділа, дізнавшись, що там все добре.

Капітан Мейфферт передав всі повідомлення, отримані з Серединних Земель, включаючи Кельтон і Галею, дві найбільших держави, що входять відтепер до складу Д'харіанской імперії. Союзні країни забезпечували постачання військ і відправляли своїх людей вести розвідку на територіях, які вони знали краще, ніж д'харіанці.

Зведений брат Келен, Гарольд, привіз повідомлення, що стан Цірілли, її зведеної сестри, потихеньку поліпшується. Після того, що довелося пережити Ціріллі в полоні, вона дещо ушкодилася розумом і не могла більше бути королевою. У рідкісну хвилину просвітління, турбуючись за свій народ, вона вблагала Келен стати королевою замість неї. Келен знехотя погодилася, сказавши, що бере на себе цей обов'язок тільки до тих пір, поки Цірілла не видужає. Мало хто думав, що коли-небудь до Цірілли повернеться розум, але, судячи з усього, вона все-таки ще може одужати.

Щоб заспокоїти сусідню з Галією державу — Кельтон, Річард проголосив Келен також королевою Кельтона. Коли Келен вперше дізналася про те, що сотворив Річард, вона визнала це повним божевіллям, проте його рішення влаштувало і Кельтон, і Галею, і не тільки принесло мир, але і зробило обидві країни союзниками в боротьбі проти Імперського Ордена.

Кара була приємно здивована, дізнавшись, що у Палац сповідниць Ейдіндріла прибули Морд-Сіт, на випадок, якщо вони раптом знадобляться Магістрові Ралу. Берліна напевно задоволена, що в Ейдіндрілі є тепер її подруги.

Келен сумувала за Ейдіндрілом. Напевно, місце, де ти виріс, назавжди залишається в твоєму серці. Подумавши про це, вона знову засмутилася за Річарда.

— Мабуть, це Рікка, — посміхнулася Кара, почувши про Морд-Сіт. — Стривайте, коли вона зустрінеться з новим Магістром Ралом!

Думки Келен повернулися до людей, яких вони залишили Імперському Ордену. Точніше — людей, які віддали перевагу Імперському Ордену.

— Чи отримували ви якісь повідомлення з Андера?

— Так, від багатьох розвідників, що ми туди засилали. Боюся, кілька людей ми там втратили. А ті, хто повернувся, повідомили, що від отруєння водою загинуло менше ворогів, ніж ми розраховували. Як тільки Імперський Орден виявив, що солдати вмирають чи занедужують, влада почала пробувати все на місцевих жителях. Багато андерців померли або захворіли, але широкого розповсюдження це не одержало. Використовуючи людей як піддослідних кроликів, Орден зумів визначити отруєну їжу і знищити її. Армія наклала лапу на всі запаси. Їм потрібно багато їжі. Кажуть, що армія Імперського Ордена набагато більша, ніж можна припустити.

Келен знала про це з численних доповідей. Орден перевершував д'харіанські і серединноземні війська по чисельності в десять, а то і в двадцять разів. У деяких доповідях називалися ще більші цифри. В окремих повідомленнях наводилося відношення сто до одного, але Келен визнала це панічними чутками. Вона не знала, як довго Імперський Орден буде доїти Андер, перш ніж рушить далі. Не знала, чи надходять йому припаси з Старого світу. Напевно надходять.

— Скільки розвідників ми втратили? — Запитав Річард. Капітан Мейфферт подивився на нього. Це було перше питання, яке задав Річард за весь час.

— Деякі можуть ще повернутися, але, схоже, ми втратили чоловік п'ятдесят — шістдесят. Річард зітхнув:

— І генерал Райбах вважає, що отримані відомості того коштували?

Капітан Мейфферт розгубився.

— Ми не знали, що виявимо, лорд Рал. Саме тому ми їх і послали. Хочете, щоб я передав генералу ваше побажання не надсилати туди більше людей?

Річард вирізав з деревинки особа, час від часу струшуючи стружку у вогонь. Він знову зітхнув.

— Ні. Генерал повинен діяти так, як сам вважає за потрібне. Я ж пояснив йому, що не можу віддавати накази.

Капітан мовчки жбурнув у вогнище жменю хвої, яка спалахнула яскравим полум'ям. Річард тим часом продовжував вирізати обличчя, яке вельми нагадувало обличчя капітана.

Келен вже не раз бачила, як Річард вирізає з дерева фігурки тварин або людей. Якось раз вона сказала, що цей талант безпосередньо пов'язаний з чарівним даром. Річард лише розсміявся, а потім пояснив, що захоплюється різьбленням по дереву з дитинства. Келен же нагадала, що це мистецтво часто використовується для заклинань і що самого Річарда якось захопили в полон саме за допомогою намальованого заклинання.

Але Річард вперто не хотів з нею погоджуватися. У бутність свою лісовим провідником він частенько коротав час, сидячи біля багаття і вирізаючи фігурки. Не бажаючи тягати зайвий вантаж, він зазвичай кидав готові штучки у вогонь. Він говорив, що йому подобається сам процес, а фігурку завжди можна вирізати нову. Келен дуже подобалися його фігурки, і вона засмучувалася щоразу, коли Річард їх знищував.

— Що ви збираєтеся робити, лорд Рал? Якщо, звичайно, я можу запитати? — Тихо сказав капітан.

Річард акуратно зрізав трісочку, окреслюючи контур голови. Він підняв очі і втупився в темряву.

— Ми їдемо в одне містечко високо в горах, куди ніхто не ходить, там ми будемо одні і в безпеці. Мати-сповідниця зможе відновити там сили. А поки ми будемо жити в горах, можливо, мені вдасться вмовити Кару почати носити сукні.

— Що?! — Здійнялася Кара. Побачивши, що Річард посміхається, вона зметикувала, що це жарт, але охолола не відразу.

— На вашому місці я не став би повідомляти про це генералові, капітане, — додав Річард. Кара плюхнулася на землю.

— Та вже, хай краще не повідомляє, якщо дорожить своїми ребрами, — буркнула вона.

Келен насилу стримала сміх.

— Зараз я нічим не можу вам допомогти. — Річард знову заговорив серйозно. — Сподіваюся, ви всі з цим погодитеся.

— Звичайно, лорд Рал. Ми знаємо, що, коли прийде термін, ви поведете нас у битву.

— Сподіваюся, цей день настане, капітан. Дуже сподіваюся. Не тому, що мені так вже хочеться битися, — просто я сподіваюся, що буде заради чого вступати в бій. — Річард втупився у вогонь. Вся його фігура виражала відчай. — Зараз — немає за що.

— Так, лорд Рал, — порушив незручне мовчання капітан Мейфферт. — Ми будемо діяти за власним розумінням, поки Мати-сповідниця не одужає і ви не зможете приєднатися до нас.

Річард не став сперечатися. Келен теж хотіла б думати, що все станеться так, як говорить капітан, але Річард ніколи не стверджував, що повернеться до війська так скоро. Взагалі-то він ясно дав зрозуміти, що, можливо, не повернеться ніколи.

Річард поклав деревинку на коліно, розглядаючи, що вийшло. Провівши пальцем по лінії тільки що вирізаного носа, він запитав:

— Розвідники, що повернулися, розповіли… як живеться народу Андера… під Імперським Орденом?

Кален знала, що, задаючи це питання, він лише переводить себе, свої нерви. І пошкодувала, що він його поставив. Навряд чи йому сподобається відповідь.

Капітан Мейфферт відкашлявся:

— Ну… так, вони доповіли про умови життя.

— І?

Молодий офіцер почав холоднокровно викладати факти.

— Джеган влаштував свою штаб-квартиру в столиці, Ферфілді. Маєток Міністра культури забрав собі. Його армія настільки величезна, що заполонила не тільки місто, але і всі навколишні пагорби і поля. Андерітськая армія практично не чинила опору. Їх переловили і всіх перебили. Уряд Андеріта перестав існувати в перші ж години. Там тепер немає ні влади, ні законів. Весь перший тиждень Орден святкував перемогу. Більшість жителів Ферфілда вигнали з будинків і позбавили всього. Багато хто залишили місто. Дороги були заповнені тими, хто намагався вийти з міста. В результаті біженці стали іграшками для тих солдатів Ордена, що не помістилися в місті і залишилися на пагорбах. Лише одиниці — головним чином старі і хворі — змогли піти геть. — Тут витримка зрадила капітану. Він теж немало часу провів у Андері. — Боюся, що загалом і в цілому все для них обернулося дуже погано, лорд Рал. Було величезне число жертв, серед чоловіків у всякому разі. Десятки тисяч. А швидше за все куди більше.

— Вони отримали те, що просили. — Голос Кари був крижаним, як зимова холоднеча. — Вони самі вибрали свою долю.

Келен була з нею повністю згодна, але не стала вимовляти цього вголос. І вона знала, що Річард згоден теж. Однак радості з цього приводу ніхто не відчував.

— А в провінції? — Запитав Річард. — Щось відомо про те, що відбувається за межами столиці? Там справи йдуть не краще?

— Не краще, лорд Рал. Імперський Орден методично «умиротворює» країну, як вони це називають. Солдат супроводжують чарівники. До речі, самий моторошні історії розповідають про якусь пані Смерть.

— Про кого? — Уточнила Кара.

— Так вони називають її — пані Смерть.

— Її… Напевно, одна з сестер, — зауважив Річард.

— І яка з них, по-вашому? — Запитала Кара. Річард, вирізаючи на дерев'яному обличчі рот, знизав плечима:

— Джеган тримає у себе в полоні і сестер Світла, і сестер Тьми. Адже він соноходець. Він змушує виконувати свою волю і тих, і інших. Це може бути будь-яка з них. Ця жінка — всього лише його знаряддя.

— Не знаю, — сказав капітан Мейфферт. — У нас повно повідомлень про сестер і про те, наскільки вони небезпечні. Але їх зазвичай використовують, як ви і сказали, для потреб армії, головним чином в якості зброї. Джеган не дозволять сестрам думати самостійно або чимось керувати. А та, про яку йде мова, поводиться зовсім інакше. Вона діє як емісар Джегана, і, за чутками, сама приймає рішення і діє, як їй заманеться. Розвідники стверджують, що її бояться навіть більше, ніж самого Джегана. Жителі одного містечка, дізнавшись, що до них прямує пані Смерть, зібралися всі на головній площі. Спочатку дали отруту дітям, потім випили отруту самі. До прибуття цієї жінки всі жителі міста були мертві. Близько п'яти тисяч осіб.

Річард припинив роботу. Келен знала, що чутки іноді бувають настільки жахливими, що тривога переростає у моторошну паніку, і тоді люди вважають за краще померти, ніж зустрітися обличчям до обличчя з об'єктом свого страху. Страх — могутня зброя війни.

Річард повернувся до роботи. Тримаючи ніж біля самого вістря, він акуратно вирізав очі.

— І ніхто не знає її імені? Цієї пані Смерті?

— Мені дуже шкода, лорд Рал, ні. Вони повідомляють, що всі називають її просто пані Смерть.

— Схоже на потворну відьму, — зауважила Кара.

— Зовсім навпаки. Вона блакитноока, з довгим світлим волоссям. Кажуть, вона мало не найкрасивіша жінка на світі. За словами розвідників, вона виглядає, як добрий дух у плоті.

Келен спостерегла кинутий капітаном погляд на Кару — блакитнооку, з довгим світлим волоссям, дуже красиву. І смертельно небезпечну.

Річард насупився.

— Блондинка… блакитноока… Таких було кілька… Шкода, що вони не розвідали її імені.

— Вибачте, але її імені у нас немає, лорд Рал, тільки опис… Ах так! Ще вона постійно одягнена в чорне.

— Добрі духи! — Прошепотів Річард, піднімаючись на ноги і стискаючи в кулаці дерев'яну фігурку.

— Судячи з того, що мені розповідали, лорд Рал, хоч вона і виглядає, як добрий дух у плоті, самі добрі духи її б злякалися.

— І не даремно, — вимовив Річард, дивлячись у простір, ніби розгледів крізь темряву щось, доступне лише йому.

— Значить, ви її знаєте, лорд Рал?

Келен вслухалася в тріск вогню, очікуючи, коли Річард відповість. Здавалося, він намагається впоратися з голосом, дивлячись в вирізані очі дерев'яної фігурки.

— Знаю, — відповів він нарешті. — Навіть занадто добре. Вона була однією з моїх наставниць у Палаці Пророків. — Річард жбурнув фігурку в вогонь. — Моліться, щоб вам ніколи не довелося заглянути Ніккі в очі, капітане.

7

Подивись мені в очі, дитя, — вимовила Ніккі своїм ніжним, м'яким голосом, взявши дівчинку за підборіддя.

Вона підвела худеньке личко дитини. Широко розкриті темні очі моргнули в тупому подиві. У цих очах нічого було шукати: дівчинка виявилася простачкою.

Ніккі випросталася, глибоко розчарована. Як завжди. Іноді вона ловила себе на тому, що заглядає людям в очі, як от зараз, а опісля сама не може зрозуміти навіщо. Якщо вона і шукала щось, то не знала, що шукає.

Вона продовжила неквапливий обхід поставлених шеренгами жителів містечка, яких зібрали всіх до єдиного на курній ринковій площі. Напевно в базарні дні сюди приїжджали мешканці сусідніх ферм, дехто навіть залишався на ніч. Сьогоднішній день не був ринковим, але все одно чудово відповідав її цілям.

Лише у деяких з численних будиночків мався другий поверх, який зазвичай представляв надбудову над лавкою — там в одній-двох кімнатах тулилася сім'я власника. Ніккі бачила пекарню, кузню, крамницю травника, магазинчики продавця шкір, гончара, шевську майстерню. Як завжди. Всі містечка схожі один на одного. Багато місцевих жителів працюють на навколишніх полях, пасуть худобу, вирощують овочі на городах. Оскільки соломи, гною і глини тут було в достатку, будували в основному мазанки. Лише деякі будиночки з другими поверхами мали балкові конструкції і цегляну кладку.

За спиною Ніккі стояли озброєні до зубів похмурі солдати. Вони втомилися від довгої їзди і, що набагато гірше, маялися від нудьги. Ніккі прекрасно знала: ще трохи — і почнеться буйство. Будь містечко, навіть самим паршивим, де і взяти-то особливо нічого, все одно розвага. До того ж солдати куди більше любили трощити, ніж грабувати. Насильство — теж задоволення. Зібрані на площі жінки лише зрідка наважувалися дивитися в нахабні очі солдатів.

Крокуючи повз наляканих людей, Ніккі дивилася в невідривно стежачі за нею очі. У більшості — очі розширилися від жаху: їх, цих людей, лякають не лише солдати, а вона сама — Ніккі, пані Смерть. Так, так вони її звуть. Це прізвисько залишало її байдужою. Вона просто констатувала факт, що турбував її не більше, ніж дірка в панчосі.

Дехто, вона знала, дивився на золоту каблучку в її нижній губі. Напевно, до них вже дійшли чутки, що позначена таким чином жінка — особиста рабиня імператора Джегана, інакше кажучи, істота більш нижча, ніж навіть прості селяни. Їх погляди на золоте кільце, їхні думки — все це хвилювало її ще менше, ніж прізвисько «пані Смерть».

Джегану належить всього лише її тіло в цьому світі. Володар отримає навічно її душу в світі іншому. Її тілесне існування тут було катуванням. Існування її душі там, у світі духів, буде не краще. Існування і страждання — всього лише дві сторони медалі, інакше і бути не може.

Димок, що піднімався над вогнищем за її лівим плечем, темною смужкою підносився до блакитного неба. Над вогнищем був встановлений великий вертел. На ньому можна було одночасно засмажувати пару-трійку овець або свиней. Тимчасові щити, складені поруч, швидше за все служили для того, щоб у міру потреби перетворювати вогнище в коптильню.

У колишні часи такі осередки на вулиці, частенько розташовані поруч зі бойнею, використовували для варіння мила, оскільки варили мило, як правило, поза домом. Ніккі бачила чан з попелом, де робили луг, і великий металевий казанок, в якому, мабуть, топлять жир. Луг і жир — основні складові мила. Деякі жінки любили надавати милу аромат, додаючи трави — розмарин, лаванду.

Коли Ніккі була маленькою, мати змушувала її кожну осінь, коли закінчувався забій худоби, допомагати варити мило. Мати казала, що допомога іншим сприяє формуванню характеру. У Ніккі досі виднілися цяточки від опіків на тильній стороні долонь і передпліччях — там, куди колись потрапили краплі гарячого жиру. Мати завжди змушувала Ніккі надівати гарне плаття — не для того щоб справити враження на інших, у кого не було такого гарної одягу, а щоб Ніккі виділялася з натовпу і відчувала себе ніяково. Її ж рожеве платтячко зовсім не викликало захоплення. Коли вона стояла, помішуючи довгою ложкою луг в киплячому казані, діти, намагаючись забруднити їй сукню, забризкували його, обпалюючи при цьому і Ніккі. Мати Ніккі говорила, що ці опіки — кара, послана Творцем.

Ніккі йшла, вивчаючи присутніх. Дзвінку тишу порушувало лише пирхання коней, покашлювання і тріск вогню у вогнищі. Солдати вже розжилися парочкою свиней, які тепер присмажувалися на рожні, але аромат смаженого м'яса швидко розчинявся в повітрі, залишалися кислий запах поту і сморід людського житла. Армія в поході або мирне містечко — не важливо, людський бруд скрізь смердить однаково.

— Ви всі знаєте, чому я тут, — проголосила Ніккі. — Чому ви змусили мене зробити настільки далеку подорож? — Вона обвела поглядом близько двох сотень людей, що стояли в чотири-п'ять шеренг. Солдати, які пригнали їх сюди з будинків і з полів, багаторазово перевершували їх чисельністю. Вона зупинилася навпроти чоловіка, на якого, як вона зауважила, поглядали багато городян.

— Ну?

Вітер тріпав рідке сиве волосся, відкриваючи лисіючу верхівку. Чоловік мовчки дивився в землю.

— Нам нічого віддати вам, пані. У нас бідна громада. У нас нічого немає.

— Ти брешеш. У вас були дві свині. Ви збиралися влаштувати грандіозний бенкет, замість того щоб допомогти нужденним.

— Але ж ми повинні їсти! — Це був не аргумент, а благання.

— Як і інші, але їм не так пощастило, як вам. Їм знайома лише порожнеча в шлунку, коли вони щовечора лягають спати голодними. Яка жахлива трагедія! Кожен день тисячі дітей помирають від голоду, мільйони страждають від відсутності їжі, а люди, подібні вам, що живуть в багатих країнах, не дають їм нічого, тільки приводять егоїстичні виправдання. Їх право — отримати те, чого вони потребують, і це право повинні поважати ті, у кого є можливості їм допомогти. Нашим солдатам теж треба їсти. Чи ви вважаєте, що наша боротьба за загальне процвітання така легка? Ці люди щодня ризикують життям, щоб ви могли ростити ваших дітей у вибраному, цивілізованому суспільстві. Як ви смієте дивитися цим людям в очі? Як ми зможемо хоча б нагодувати наші війська, якщо кожен не буде допомагати нашій справі?

Чоловік тремтів, але зберігав мовчання.

— Що я повинна зробити, щоб розтлумачити вам, люди, всю серйозність ваших зобов'язань перед іншими? Ваш внесок на користь нужденних є не що інше, як священний моральний обов'язок. Уміння ділитися — найбільша чеснота.

Раптово в очах у неї потемніло. У вухах задзвеніло від болю, а в голові зазвучав голос Джегана. Навіщо тобі ці ігри? Дай їм урок. покажи, що я не з тих, чиїми побажаннями можна нехтувати!

Ніккі похитнулася. Вона осліпла від пекучого болю, що розколов голову. Шлунок скрутило в вузол. Навіть іржаве зазубрене лезо в кишках не могло б заподіяти болю сильнішого. Руки безвольно повисли вздовж тіла. Ніккі чекала, коли гнів Джегана згасне. А якщо ні — вона чекала смерті.

Вона не знала, скільки це тривало — втратила відчуття часу. Біль була всепоглинаючою. Це могло тривати лише мить, а могло тягнутися годинами. Здавалося, легені зараз лопнуть. Ось-ось підігнуться коліна.

Не здумай знову ослухатися мене!

Повітря знову хлинуло в легені. Джеган закінчив урок. У роті, як завжди, залишився мерзенний кислий присмак, боліли нервові закінчення за вухами. В голові дзвеніло, зуби стукали. Розплющивши очі, Ніккі здивувалася, як дивувалася завжди, що не стоїть в калюжі власної крові. Вона торкнулася куточка губ, провела пальцями по вуху. Крові немає.

Цікаво, відчужено подумала вона, чому Джеган зміг зараз проникнути в її розум? Іноді йому цього не вдавалося. З іншими сестрами так не буває — до їхнього розуму він завжди має доступ.

Коли в очах прояснилося, вона побачила, що люди здивовано витріщаються на неї. Вони не розуміли, чому пані Смерть раптом замовкла. Чоловіки нишком оглядали її фігуру. Вони звикли до жінок в безформних заношених сукнях, чиє тіло знівечене важкою роботою і постійними вагітностями. І ніколи ще вони не бачили жінки, подібної Ніккі, — стрункої, високої, що дивилася прямо в очі, одягненої в красиве чорне плаття, обтягуюче, немов рукавичка, її струнку фігуру, її тіло, що не знало ні тяжкої праці, ні пологів. Чорна тканина різко контрастувала з білизною шкіри, обшитий мереживом корсет підтримував груди.

Ніккі не реагувала на такі погляди.

Вона знову пішла вздовж шеренг, наплювавши на наказ Джегана. Вона взагалі рідко підпорядковувалася наказам. І майже завжди залишалася байдужою до покарань. — Ніккі, прости. Ти ж знаєш, що я не хотів тебе образити.

Ніккі не звернула уваги на його репліку, уважно вивчаючи очі городян, які дивилися на неї. Дивилися далеко не всі. Їй подобалося дивитися в очі тих, у кого вистачало сміливості поглянути на неї. Втім, більшість перебували в жаху.

Незабаром вони отримають підтвердження своїм страхам.

«Ніккі, ти повинна робити те, що я велю, інакше ти змусиш мене створити з тобою щось жахливе. Нікому з нас це не потрібно. В один прекрасний день я зірвуся і сотворю з тобою таке, від чого ти не зможеш оговтатися».

«Якщо хочеш, то роби», — подумки відповіла вона.

Це не прозвучало викликом. Їй просто було все одно.

«Ти знаєш, я не хочу цього, Ніккі».

Без болю його голос значив для неї не більше, ніж надоїдливе дзижчання мухи. Вона знову подумки відмахнулася від Джегана і звернулася до натовпу.

— Чи маєте ви хоч якесь уявлення про те, яких зусиль вимагає боротьба за ваше майбутнє? Або сподіваєтеся скористатися плодами, не беручи в ній участі? Багато хоробрих воїнів віддали життя в боротьбі з гнобителями, борючись за наше світле майбутнє. Ми б'ємося за те, щоб усі люди в рівній мірі скористалися плодами майбутнього процвітання. І ви повинні нам допомогти в боротьбі за ваше благополуччя. У точності, як допомога нужденним — моральний обов'язок кожної людини, в цьому теж наш моральний обов'язок.

Коммандер Кардіф — втілене незадоволення — заступив їй дорогу. Сонячні промені, падаючи на зморшкувате обличчя, різко окреслювали його риси. Незадоволення коммандера анітрохи не обходило Ніккі. Кардіф вічно всім незадоволений. Ну, поправила вона себе, або майже всім.

— Доброчесність досягається лише послухом і жертовністю. Твій обов'язок перед Орденом — вбити в них покірність! Ми тут не для того, щоб давати уроки громадянознавства!

Коммандер Кардіф був упевнений у своїй перевазі перед Ніккі. Він теж робив їй боляче. Вона винесла все, що творив з нею Кардіф, з тією ж відчуженістю, з якою витримувала Джегана.

Тільки від сильного болю в ній прокидалися якісь почуття. Навіть біль була краще, ніж ніщо.

Швидше за все Кадар Кардіф не знав ні про те покарання, якому тільки що її піддав Джеган, ні про його накази. Імператор ніколи не користувався розумом коммандера Кардіфа. Для Джегана було принизливо брати під свій контроль людей, позбавлених магічного дару. Звичайно, він міг це робити — але навіщо? Для цього в його розпорядженні були чарівники і чаклунки, чий магічний дар він використовував для того, щоб повністю підпорядкувати собі їх розум.

Кадар Кардіф грізно втупився зверху вниз на Ніккі, яка байдуже дивилася йому в очі. Кардіф був високий, щільний, шкіряна портупея навхрест перетинала могутній торс. Він носив шкіряні обладунки, кольчугу і цілий збройний арсенал. Ніккі доводилося бачити, як цей бик своїми здоровенними ручищами ламав людям шию. Його тіло покривали шрами — мовчазні свідки бойової відваги. Ніккі бачила всі його шрами.

Мало хто з офіцерів займав більш високий пост, ніж Кадар Кардіф, і мало хто користувався більшою довірою. Він знаходився в Ордені з юності, поступово піднімаючись службовими сходами. Він завжди був поруч з Джеганом. Разом вони розширювали володіння Імперського Ордена за межі своєї рідної країни, Алтур-Ранга, поступово підпорядковуючи собі весь Старий світ. Кадар Кардіф був героєм кампанії в Малій Ущелині, де він мало не наодинці повернув хід бою, прорвавшись крізь ряди супротивника і власноруч зарубавши трьох великих володарів, котрі об'єднали свої армії, щоб розтрощити Імперський Орден, поки той не опанував розумами мільйонів.

Старий світ був пороховою бочкою, яка чекала однієї лише іскри — і ідеї Ордена опинилися якраз тією самою іскрою. Якщо вищі жреці були душею Ордена, то Джеган — його мускулами. Мало хто розумів геніальність Джегана. У ньому бачили лише соноходця або жорстокого воїна і помилялися.

Джегану потрібні були десятиліття, щоб підпорядкувати собі весь Старийй світ і направити Орден на шлях слави. Всі ці роки, постійно ведучи бойові дії, Джеган безперервно будував мережу доріг, що дозволяла блискавично переміщати на величезні відстані армію і забезпечення. Чим більше країн він підкорював, чим більше народу захоплював, тим більше робочих направляв на будівництво нових доріг для захоплення нових територій. Так він отримав можливість підтримувати зв'язок і реагувати на ситуацію швидше, ніж можна собі уявити. Ізольовані раніше країни раптом виявилися зв'язаними з рештою Старого світу. Джеган об'єднав їх цілою мережею доріг. І вздовж цих доріг жителі Старого світу ставали, щоб піти за ним, поки він прокладав шлях Ордену.

Кадар Кардіф приймав у всьому безпосередню участь. Не одного разу він був поранений, рятуючи життя Джегана.

Джеган, в свою чергу, якось раз прийняв на себе арбалетний болт, призначений Кардіфу. Якби Джегану потрібен був друг, то, мабуть, ним став би Кадар Кардіф.

Ніккі вперше побачила Кардіфа, коли той приїхав помолитися у Палац Пророків у Танімурі. Старий король Грегорі, що правив тоді країною, безслідно зник. Кадар Кардіф був людиною щиро віруючою. Перед битвою він просив Творця про смерть ворога, а опісля молився за душі убієнних. Говорили, що в той день він молився за душу короля Грегорі. Несподівано новим правителем Танімури став Імперський Орден. Кілька тижнів люди святкували цю подію на вулицях.

За три тисячі років сестри з Палацу Пророків не раз бачили, як приходять і відходять уряди. Втім, сестри на чолі з аббатисою вважали питання про владу дріб'язковим, не вартим уваги. Вони вірили в своє покликання і вважали, що будуть займатися своїми справами в Палаці Пророків ще довго після того, як зникнуть спогади про Імперський Орден. Заколоти і перевороти — справа звичайна. Однак на цей раз вийшло інакше.

Тоді Кадар Кардіф був на добрих двадцять років молодший — красень-завойовник, що гордо в'їжджає в місто. Ця людина зачарувала тоді багатьох сестер. Тільки не Ніккі. Зате Ніккі зачарувала його.

Зазвичай, імператор Джеган не посилав таких цінних людей, як Кадар Кардіф, втихомирювати підкорені землі. Він поклав на Кардіфа куди більш важливе завдання: охороняти його найціннішу власність — Ніккі.

Ніккі відвела погляд від Кардіфа і знову спрямувала увагу на натовп.

Вона зупинила погляд на тому чоловікові, що розмовляв з нею.

— Ми не можемо дозволити кому б то не було ухилятися від виконання обов'язків перед іншими або від участі в наших нових починаннях.

— Будь ласка, пані… У нас нічого…

— Не рахуватися з нашою справою — зрада. Чоловік вважав за краще не сперечатися.

— Схоже, ви не усвідомлюєте, що ось ці люди позаду мене хочуть, щоб ви усвідомили, наскільки Імперський Орден міцний у своїй вірності справі — якщо ви не розумієте, в чому ваш обов'язок. Так, ви чули різні історії, але ці люди хочуть, щоб ви на власному досвіді дізналися про сувору реальність. Ваші уявлення нічого не значать. Дійсність — вона страшніша.

Ніккі втупилася на чоловіка, чекаючи відповіді. Той облизав потріскані губи.

— Нам просто потрібно трохи більше часу… Зерно дозріває. Коли прийде час збору врожаю… ми внесемо належний внесок в…

— Нові починання.

— Так, пані, — пробурмотів він, опустивши голову. — У нові починання.

Коли його погляд знову опустився у бруд біля її ніг, Ніккі рушила далі вздовж строю.

Її мета полягала не в зборі данини, а в приборканні.

Час прийшов.

Ніккі спіймала спрямований на неї погляд дівчинки — і різко зупинилася, відвернувшись від того, що вона мала намір зробити. У величезних темних очах сяяло невинне здивування. Цій дівчинці все було новиною, все в дивину, і вона жадала розгледіти все покраще. В її очах відбивалося рідкісна, крихка — а тому дуже цінна якість: невинний погляд на світ, погляд дитини, ще не пізнала ще ні болю, ні зла, ні втрат.

Ніккі взяла дівчинку за підборіддя, заглядаючи в глибину цих спраглих очей.

Одним з найбільш ранніх спогадів Ніккі було, як мати ось так стоїть над нею, тримаючи її за підборіддя і дивлячись зверху вниз. Мати Ніккі теж була наділена даром. Вона говорила, що чарівний дар — прокляття і випробування. Прокляття, тому що дає здібності, яких немає в інших. І випробування — чи не стане вона користуватися цією своєю перевагою у зло. Мати Ніккі рідко користувалася своїм даром. Роботу виконували слуги, а вона майже весь час проводила у вузькому колі друзів, присвячуючи себе більш підходящому товариству.

— Добрий Творець, але ж батько Ніккі — чудовисько, — скаржилася вона, ламаючи руки. Деякі з її подруг напівголосно починали виражати співчуття. — Ну чому він так мене обтяжує! Боюся, що його безсмертній душі не допоможуть ніякі молитви.

І всі цокали язиками, висловлюючи свою згоду.

Очі матері Ніккі були понуро-карі, такого кольору, як спинка таргана. І на думку Ніккі, ці очі були занадто близько посадженими. І губи були занадто тонкими. Всі риси немов застигли у вічній гримасі невдоволення. Втім, мати завжди була незадоволена. Ніккі ніколи не вважала свою матір непоказною, але не вважала вона її і красунею.

Мати Ніккі говорила, що краса — прокляття для добропорядної жінки і благословення для повії.

Почувши, що мати незадоволена батьком, Ніккі якось раз все ж запитала, що він такого зробив.

— Ніккі, — сказала в той день мати, піднявши за підборіддя личко дівчинки, що з нетерпінням чекала відповіді. — У тебе чудові очі, але ти ще не навчилася ними дивитися. Всі люди — нікчемні створіння, така людська доля. Ти хоча б маєш уявлення, наскільки боляче тим, хто не такий красивий, бачити твоє гарне личко? Саме це ти несеш іншим: нестерпний біль. Творець привів тебе в цей світ з однією лише метою — зменшити нещастя інших, а ти несеш тільки біль.

Подруги матері, потягуючи чай, закивали, пошепки висловлюючи згоду.

Саме в той день Ніккі вперше дізналася, що несе в собі безіменне, неусвідомлене, приховане зло.

Ніккі дивилася в безневинне личко дівчинки. Сьогодні ці невинні темні очі побачать таке, чого й уявити собі не могли. Ці величезні очі теж дивляться не бачачи. Дівчинка не в змозі зрозуміти, що гряде і чому.

Яке життя у неї могло бути?

Так буде краще.

Час прийшов.

8

Але перш ніж Ніккі встигла приступити до задуманого, вона побачила щось, що викликало у неї бурю обурення. Вона різко обернулася до найближчої жінки:

— Де тут у вас корито?

Здивувавшись питанню, жінка тремтячою рукою вказала у бік стоячого неподалік двоповерхового будинку.

— Там, пані. У дворі за лавкою гончара стоять корита, де ми стираємо білизну.

Ніккі схопила жінку за горло.

— Знайди пару ножиць. І принеси їх мені туди. — Жінка витріщилась на неї виряченими від жаху очима. Ніккі струснула її. — Негайно! Чи ти вирішила померти на місці?

Ніккі ривком визволила одну з шкіряних смужок, переплетених на плечі коммандера Кардіфа. Той навіть не спробував перешкодити їй, але коли вона вчепилася в смужку, схопив її за передпліччя могутньою рукою.

— Сподіваюся, ти надумала втопити цю маленьку погань або краще порізати її шкуру на шматки, а потім виколоти очі. — Від Кардіфа тхнуло цибулею і часником. Він реготнув. — Взагалі-то, почни-но ти з неї, а поки вона буде волати і благати, я відберу декількох молодиків або баб, щоб послужили прикладом. Кому ти цього разу віддасиш перевагу?

Ніккі гнівно подивилася на стискаючі її плече пальці. Кардіф прибрав руку, метнувши на неї застережливий погляд. Повернувшись до дівчинки, Ніккі двічі обернула шкіряну смужку навколо її шиї на зразок нашийника, закрутивши ззаду, щоб зручніше було вести дівчинку перед собою. Дівча здивовано охнула. Напевно, за все життя з нею жодного разу не обходилися так грубо. Ніккі змусила її йти вперед, до зазначеного жінкою будинку.

Побачивши, наскільки розлютилася раптом Ніккі, ніхто не посмів піти за нею. Якась жінка — напевно матір дівчиська — закричала було, але миттєво замовкла, як тільки люди Кардіфа повернулися до неї. До цього часу Ніккі вже відтягла дівчину за ріг.

На задньому дворі на мотузках бовталася давно вицвіла через нескінченні прання білизна. Дим від жаровні підносився над дахом. Біля корит їх уже чекала стривожена жінка з великими ножицями.

Ніккі підтягла дівчинку до корита з водою, змусила опуститися на коліна і сунула її голову в воду. Не звертаючи уваги на опір, Ніккі схопила ножиці. Жінка, виконавши доручення, в сльозах побігла геть, притискаючи до рота фартух, — тільки б не бачити, як вбивають дитя.

Ніккі витягла дівчинку з води, і поки та відпльовувалася і відкашлювалася, ловлячи повітря ротом, заходилася обрізати її темне мокре волосся під самий корінь. Закінчивши стрижку, Ніккі знову вмочила дівчисько в корито і взяла лежачий поруч на пральній дошці шматок жовтого мила. Ривком піднявши дівчиську голову, вона люто стала милити стрижену потилицю. Дівча попискувала, розмахуючи ручками-сірниками і чіпляючись за шкіряну смужку навколо шиї, за допомогою якої Ніккі утримувала її. Ніккі зрозуміла, що завдає їй болю, але, охоплена люттю, ледь віддавала собі в цьому звіт.

— Та що з тобою таке! — Струснула Ніккі охнуле дівчисько. — Ти що, не знаєш, що на тебе воші аж кишать?!

— Але… але…

Мило було жорстким і грубим, як терка. Ніккі нахилила дівчинці голову і почала намилювати ще старанніше. Дівчина жалібно пискнула.

— Тобі подобається ходити з повною головою вошей?

— Ні…

— Ні, подобається! Інакше навіщо ти їх розвела?

— Будь ласка! Я постараюся бути гарною! Буду митися! Обіцяю!

Ніккі згадала, як люто вона ненавиділа воші, яких іноді приносила з тих місць, куди її посилала матір. Вона пам'ятала, як скребла себе самим жорстким милом, яке тільки вдавалося відшукати, — і все для того, щоб її знову відправили в таке місце, де вона знову підчепить цих капосних тварюк.

Намиливши і сполоснувши голову дівчиська разів п'ять, Ніккі нарешті відтягнула жертву до корита з чистою водою і нахилила над ним, щоб промити. Дівча сердито кліпала, намагаючись позбавитися від щипаючої очі мильної води.

Схопивши дівчинку за підборіддя, Ніккі глянула в почервонілі очі.

— Не сумніваюся, що твої речі теж завошивлені і повні цих гнид. Ти повинна прати свої речі кожен день — особливо спіднє, — інакше воші тут же з'являться знову. — Ніккі здавила щоки дівчинки так, що у тій на очі навернулися сльози. — Ти гідна кращого, ніж ходити такий ось запаршивленою! Ти що, не знаєш?

Дівчинка відчайдушно спробувала закивати. Величезні темні розумні очі, червоні від мила і величезні від жаху, все ще зберігали те саме неповторне вираження захвату. Якими б хворобливими й страшними не були пережиті нею хвилини, ніщо не могло знищити цей вираз.

— Спали свою постіль. Заведи нову. — Судячи з того, як живуть тут люди, це було просто безнадійною витівкою. — Вся твоя родина повинна спалити ліжка. Перепрати всю білизну і одяг.

Дівчинка кивнула.

Виконавши завдання, Ніккі відволокла дівчинку назад до натовпу. Тягнучи її за імпровізований нашийник, Ніккі раптово згадала…

Згадала, як перший раз побачила Річарда.

Майже всі сестри Палацу Пророків зібралися у великому залі, щоб зустріти нового хлопчика, якого привезла сестра Верна. Ніккі сперлася об поруччя червоного дерева, крутячи пальцями шнурок корсажа. Раптово подвійні двері з масивного горіха відчинилися. Всі розмови, що перемежовувалися вибухами сміху, стихли. Група на чолі з сестрою Фебою увійшла в зал і пройшла мимо величезних колон із золотими капітелями.

Хлопчики з чарівним даром народжувалися рідко, і коли їх знаходили і — після довгих мандрівок — доставляли у Палац, всі дуже раділи. На цей вечір була запланована урочиста вечеря. Більшість сестер, вдягнувшись у найкращі вбрання, стояли внизу, бажаючи привітати нового хлопчика. Ніккі залишилася на нижньому балконі. Їй було байдуже, побачить вона його чи ні.

Вона була вражена тим, наскільки сестра Верна постаріла за роки мандрів. Такі поїздки, як правило, тривали щонайбільше рік. Але цього разу подорож по той бік великого бар'єру, в Новий світ, зайняла майже двадцять років. Оскільки про те, що відбувалося по той бік бар'єру, було мало що відомо, сестру Верну, судячи з усього, відправили в шлях сильно заздалегідь.

Життя в Палаці Пророків було довгим і текло розмірено. Ніхто з мешканців Палацу не постарів за жалюгідні два десятиліття, але без захисту магії Палацу Верна постаріла. Сестра Верна, вік якої наближався десь до ста шістдесяти, була років на двадцять молодше Ніккі. І ось тепер вона виглядала удвічі старшою. Звичайно, люди за межами Палацу старіли, як годиться, але щоб таке настільки швидко сталося з однією з сестер…

У величезному залі пролунав грім оплесків, багато сестер навіть розплакалися. Ніккі позіхнула. Сестра Феба підняла руку, чекаючи тиші.

— Сестри, — голос Феби тремтів, — будь ласка, привітайте сестру Верну з поверненням.

Їй довелося знову підняти руку, закликаючи до тиші. Коли зал змовк, вона продовжила:

— І я рада представити нашого нового учня, нове чадо Творця, нашого нового підопічного. — Вона повернулася й витягнула руку, поворушив пальцями, запрошуючи сором'язливого, судячи з усього, хлопчини вийти вперед. — Будь ласка, привітайте Річард Сайфера у Палаці Пророків.

Коли він ступив уперед, сестри позадкували. Очі Ніккі розширилися. Спина випросталась. Це був зовсім не маленький хлопчик — цілком зрілий чоловік.

Натовп, незважаючи на загальне здивування, зааплодував і вибухнув привітальними вигуками. Але Ніккі нічого не чула — вона не могла відірвати погляду від цих сірих очей. Річарда представили комусь з сестер. Приставлена до новачка послушниця, Паша, підійшла до нього і спробувала заговорити.

Річард відсторонив її і вийшов один на середину залу… Вся його статура видавала те, що Ніккі побачила в його очах.

— Я хочу дещо сказати вам.

Повисла здивована тиша. Річард оббіг поглядом зал. Ніккі затамувала подих, коли на мить їхні погляди зустрілись — а він, звичайно, навіть цього не помітив.

Вона тремтячими пальцями вчепилася в перила, щоб не впасти.

У цей момент Ніккі присягнулася зробити все, аби увійти в число його наставниць.

Річард постукав по Рада-Хань, застебнутому у нього на шиї.

— До тих пір, поки на мені нашийник, ви мої тюремники, а я ваш бранець.

По залу пролетіло шепотіння. Рада-Хань надягали хлопчикові не тільки для того, щоб керувати ним, але і для того, щоб його захистити. Дітей ніколи не приводили як полонених — тільки як підопічних, які потребують захисту, турботи і навчання. Річард, однак, дивився на речі інакше.

— Я не нападав на вас, але ми стали ворогами. Ми з вами в стані війни.

Деякі сестри похитнулися, ледь не втрачаючи свідомість. Лиця доброї половини присутніх у залі жінок почервоніли. Решта побіліли. Ніккі і уявити собі не могла подібної поведінки. Але Річард повівся так, що вона боялася моргнути — лише б не втратити найменшої деталі. І ледь дихала — лише б не втратити ані слова. Однак серцебиття вона вгамувати не могла.

— Сестра Верна обіцяла, що мене будуть вчити управляти даром, а коли навчать, відпустять на свободу. Поки ви будете виконувати обіцянку, між нами збережеться мир. Але у мене є деякі умови.

Річард підняв над головою червоний жезл, що висів у нього на шиї. Тоді Ніккі ще не знала, що ця зброя Морд-Сіт.

— У минулому мені вже довелося носити нашийник. Та, що змусила мене надіти його, хотіла заподіяти мені біль, щоб замучити мене і зламати. Щоб підкорити своїй волі.

Ніккі знала, що тільки такою і може бути доля йому подібних.

— У цьому і полягає суть усіх нашийників. Нашийники надягають на звірів або на ворогів. Так само, як і вас, я просив цю жінку мене відпустити. Вона мене не відпустила, тоді мені довелося вбити її. Будь вона жива, жодна з вас не коштувала б її мізинця. Вона вчинила так тому, що її саму замучили і зламали, тому що, дійшовши до безумства, вона вирішила, що теж повинна мучити і поневолювати людей. Ви… — Він обвів хижим поглядом присутніх. — Ви ж робите так тому, що вважаєте це своїм правом. Ви позбавляєте людей свободи в ім'я вашого Творця. Я не знаю, хто він такий, ваш Творець, але точно знаю одне: за межами Старого світу так поступає тільки Володар. — Натовп ахнув. — По мені, так ви цілком могли б бути ученицями Володаря.

Тоді він ще не знав, що стосовно деяких сестер так воно і було.

— Якщо ви, подібно тій жінці, з допомогою нашийника заподієте мені біль, перемир'я закінчиться. І тоді повідець, за який, як ви сподіваєтеся, ви можете мене тримати, обернеться в блискавку, і блискавка вразить вас.

Настала мертва тиша.

Він гордо стояв один серед сотень чаклунок, які чудово володіли тією магією, що була дана їм від народження. Він практично нічого не знав про свій дар, до того ж носив на шиї Рада-Хань. Він повів себе як лось, але лось, який кинув виклик прайду левів. Голодних левів.

Річард закатав лівий рукав. Він дістав меч — меч! — Як виклик тій могутності, що було навколо. Чистий дзвін сталі рознісся по залу.

Ніккі зачаровано слухала, як він викладає свої умови. Він вказав мечем на свою недавню супутницю.

— Сестра Верна взяла мене в полон. Весь час нашої подорожі я пручався. Але вона зробила все можливе, щоб привести мене сюди, хіба що не вбила і не перекинула тіло через кінський круп. Хоча вона мені теж ворог, я дечим їй зобов'язаний. Якщо хтось із вас через мене зачепить її хоч пальцем, я вб'ю цього чоловіка і перемир'я закінчиться.

Ніккі і уявлення не мала про таке дивне понятті честі, але якимось чином розуміла: воно відповідає тому, що вона побачила в цих сірих очах.

Річард порізав собі мечем передпліччя, приклав обидві сторони клинка до рани і тримав, поки кров не закапала з вістря. Натовп знову ахнув. Ніккі виразно бачила, що меч єдиний з власною магією Річарда. Магія Річарда доповнювала магію меча.

Кісточки його пальців, що стискали руків'я, побіліли. Він підняв залитий кров'ю меч.

— Я даю вам клятву крові! — Вигукнув він. — Той, хто застосує насильство проти бака-бан-мана, проти сестри Верни чи проти мене, нехай знає: перемир'я закінчиться і між нами почнеться війна! Якщо ж почнеться війна, я спустошу Палац Пророків!

З верхнього балкона донісся насмішкуватий голос Джедді.

— Що, наодинці?

— Не хочете — не вірте. Вам же гірше. Я ваш бранець, і жити мені нема чого. Про мене сказано в пророцтві, я — Несучий Смерть.

Повисло здивоване мовчання. Швидше за все кожна жінка в цьому залі знала про пророцтво, що стосувалосяся Несучого Смерть, хоча точного його значення не розумів ніхто. Текст цього пророцтва — як і багатьох інших — перебував у глибокому сховищі Палацу Пророків. І те, що Річард знав його і наважився згадати, наводило на думку про саме моторошне з усіх тлумачень. Кожна з присутніх у залі левиць визнала за благо заховати кігті. На всяк випадок. Річард прибрав меч в піхви, як би підкреслюючи загрозу.

Ніккі зрозуміла: те, що вона побачила сьогодні в його очах, в його манері триматися, буде переслідувати її вічно.

І ще зрозуміла, що повинна знищити його.

Ніккі довелося надавати такі послуги і брати на себе такі зобов'язання, на які вона ніколи не вважала себе здатною піти, але вона все ж стала однією з шести наставниць Річарда. І все повністю окупилися, коли вона сиділа з ним наодинці за маленьким столом в його кімнаті, легко тримаючи його за руки — якщо можна сказати, що тримаєш за руки блискавку, — намагаючись навчити його торкатися Хань, квінтесенції життя і душі у володіючих чарівним даром. Але як Річард не старався, він нічого не відчував, що саме по собі було вельми незвично. Однак навіть віддалене уявлення про ту силу, що вона відчувала в ньому, найчастіше практично позбавляло Ніккі дару мови, і вона ледве могла два слова зв'язати. Ніккі як би між іншим питала про це у решти наставниць і зрозуміла, що ті нічого подібного не відчувають.

Вона пристрасно бажала знищити Річарда — і так само пристрасно бажала спочатку його зрозуміти.

Як тільки вона приходила до висновку, що нарешті взнала його незвичайний характер і тепер запросто може передбачити, як він себе поведе в тій чи іншій ситуації, як Річард тут же викидав щось зовсім несподіване, а то й попросту неможливе. Знову і знову він перетворював на попіл те, що вона вважала основою розуміння його суті. Ніккі годинами сиділа на самоті, глибоко нещасна, тому що це невловиме щось здавалося цілком зрозумілим і все ж постійно від неї вислизало. Вона розуміла одне: це якийсь дуже важливий принцип.

Річард, який і так не дуже тішився своїм становищем, з кожним днем віддалявся все більше. Втративши всяку надію, Ніккі вирішила, що час настав.

Коли вона увійшла в його кімнату, щоб дати йому, як вона вирішила, останній урок, Річард здивував її, піднісши рідкісну білу троянду. Більше того, він вручив їй цю троянду з посмішкою і нічого… не пояснив. Коли він простягнув їй квітку, Ніккі була настільки вражена, що змогла сказати лише:

«Дякую, Річард». Білі троянди росли тільки в одному місці: небезпечній закритій зоні, куди жоден учень не міг проникнути. Те, що він явно зміг це зробити і з таким нахабством вручив їй очевидне свідчення, невимовно її здивувало. Ніккі обережно тримала троянду пальцями, не знаючи, попереджає він її, вручаючи заборонену річ, що він Несучий Смерть, і вона відзначена, або ж це просто прояв, хоч і дивний, доброго відношення. Ніккі воліла повести себе обачно. І знову його сутність вислизнула від неї.

У інших сестер Тьми були власні плани. На думку Ніккі, чарівний дар був найменш цікавим і найменш важливим з того, що було в Річарді. Однак Ліліана, одна з наставниць Річарда, жінка неймовірної жадібності і обмеженого розуму, забажала отримати його силу Хань. Це вилилося в смертельну битву, яку Ліліана програла. Їх шістка — глава сестер Тьми Юлія і решта п'ять наставниць Річарда — була розкрита і поспішно втекла, рятуючи життя, — для того лише, щоб врешті-решт опинитися в лапах Джегана.

Коли вони втікали, Ніккі розуміла вираз його очей не краще, ніж при першій зустрічі.

Розуміння від неї вислизнуло.

… Ніккі випустила імпровізований шкіряний ошийник, і дівчисько помчало до матері.

— Ну? — Гаркнув, взявшись у боки, командер Кардіф. — Закінчила свої забавки? Пора показати цим негідникам, що таке справжня безжалісність.

Ніккі заглянула в його темні очі. У них були виклик, злість і рішучість — нічого спільного з очима Річарда. Вона повернулася до солдатів.

— Ви двоє! — Вказала вона. — Схопити коммандера! Солдати тупо моргнули. Кадар Кардіф почервонів від сказу.

— Ось воно! Нарешті ти зайшла занадто далеко! — Він розвернувся до своїх підлеглих — двох сотень солдат. — Взяти цю відьму! — Він тицьнув пальцем через плече, вказуючи на Ніккі.

Півдюжини солдатів зі зброєю напоготів рушили до неї. Як і всі вояки Імперського Ордена, вони були здоровенними, сильними і швидкими. І дуже досвідченими.

Як тільки найближчий змахнув батогом, щоб її вдарити, Ніккі викинула в його бік кулак. З швидкістю думки магія Прирости і магія Збитку змішалися в смертоносний клубок, з руки чаклунки зірвалася блискавка, настільки яскрава і розпечена, що на мить затьмарила сонце.

У грудях солдата миттєво утворилася діра розміром з хорошу диню. Кілька секунд Ніккі бачила крізь зяючу рану солдатів за його спиною. Потім з рани хлинула кров.

В очах зарябіло від спалаху, Ніккі відчула кислий запах гару. Ударна хвиля пронеслася по пшеничному полю.

Не встиг перший солдат звалитися на землю, як Ніккі вразила магією ще трьох: у одного відірвала плече — кров ударила могутнім фонтаном, закривавлений обрубок полетів в натовп, другого розрізала навпіл, голова четвертого вибухнула червоною хмарою мозку і кісток.

Її застережливий погляд зустрівся з поглядами ще двох, що судорожно стискали кинджали. Майже всі тут же відсахнулися.

— А тепер, — рівним спокійним голосом промовила Ніккі, — якщо ви, хлопці, не виконаєте мій наказ і не схопите коммандера Кардіфа, я візьмуся за нього сама. Але, зрозуміло, тільки після того, як переб'ю вас всіх до єдиного. Єдиною відповіддю був стогін вітру між будинками.

— Робіть, що я велю, або помрете. Чекати я не маю наміру. Здоровенні мужики, відмінно знаючи Ніккі, миттєво прийняли рішення і кинулися на свого командира. Той зумів дістати меч. Кадар Кардіф не був новачком в бою. Б'ючись, він вигукував накази. Не один воїн поліг у цій сутичці. Інші скрикували, отримавши поранення. Нарешті солдати примудрилися зі спини блокувати його руку з мечем. На командира накинулися усім скопом, роззброїли, повалили і знерухомили.

— Ти міркуєш, що твориш? — Закричав Кардіф, коли його поставили на ноги.

Ніккі підійшла ближче. Солдати скрутили командеру руки за спиною. Вона подивилася в його скажені очі.

— Як, командер! Я слідую вашим наказом.

— Та що ти несеш?!

Вона скрушно посміхнулась — тільки тому, що знала: від цього він сказиться ще сильніше.

— Що ви хочете з ним зробити? — Запитав якийсь солдат.

— Не бийте його, я хочу, щоб він був у повній свідомості. Роздягніть його і прив'яжіть до жердини.

— Роздягнути? До якої жердини?

— Тої, де висіли свині, яких ви з'їли. Ніккі клацнула пальцями, і солдати взялися стягати зі свого командира одяг. Коли Кардіфа роздягли, вона окинула його байдужим поглядом. Амуніцію і зброю 'миттєво розтягнули ті самі солдати, якими він командував стільки років. Крекчучи від зусиль, вони прив'язали відчайдушно чинячого опір, голого, волохатого офіцера спиною до жердини. Ніккі повернулась до остовпілих городян.

— Коммандер Кардіф бажає, щоб ви дізналися, якими жорстокими ми можемо бути. Я маю намір виконати його наказ і влаштувати вам демонстрацію. — Вона знову повернулася до солдатів. — Підвісьте його над вогнем, щоб підсмажився, як свиня.

Солдати потягнули розлюченого, чинячого опір Кадара Кардіфа, героя кампанії біля Малої Ущелини, до вогню. Вони знали, що очима Ніккі на них дивиться Джеган, і мали всі підстави думати, що імператор зупинить її, будь на те його воля. Адже він соноходець, вони самі неодноразово бачили, як він примушує Ніккі і інших сестер виконувати накази, не важливо, наскільки вони принизливі.

Звідки їм було знати, що з якоїсь таємничої причини Джеган саме зараз не мав доступу до її розуму?

Дерев'яні ручки з тріском увійшли в гнізда з боків вогнища. Жердина заколивалася під неабиякою вагою вантажу. Нарешті вона завмерла, і Кадар Кардіф повис вниз обличчям, дивлячись на палаюче вугілля.

Хоча багаття вже майже згасло, досить швидко жар від низького полум'я, піднімаючись почав завдавати командеру опіків. Під мовчазними поглядами натовпу він звивався, викрикуючи накази, вимагаючи, щоб солдати відв'язали його, погрожуючи покаранням за зволікання. Поступово викривальні промови стихли, і Кардіф став глибоко дихати, намагаючись упоратися зі зростаючим страхом.

Дивлячись в очі городян, Ніккі тицьнула пальцем через плече:

— От наскільки жорстокий Імперський Орден: ці воїни повільно, болісно підсмажать до смерті великого командира, героя війни, тільки заради того, щоб довести вам, жителям жалюгідного містечка, що, не вагаючись, вб'ють кого завгодно. Наша мета — загальне благо, і ця мета незмірно важливіша, ніж будь-який наш чоловік. І ось тому доказ. Ну, і що тепер? Ви як і раніше вважаєте, що ми побоїмося убити кого-небудь з вас, якщо ви не внесете свій внесок у загальне діло?

По натовпу прокотився гомін:

— Ні, пані.

За її спиною командер Кардіф скреготав зубами від болю. Він знову закричав, наказуючи своїм людям негайно відв'язати його і прикінчити «цю відьму, що зїхала з глузду». Ніхто не рухався. Можна було подумати, що його взагалі не чують. Цим солдатам було незнайоме співчуття. Мова йшла про життя і смерть. Вони зволіли життя — і їх вибір визначив його смерть.

Ніккі мовчки дивилася на юрбу. Текли хвилини. Коммандер висів досить високо над вогнем, однак гарячого вугілля було надміру. Ніккі знала, що деколи вітерець давав йому тимчасове полегшення від спеки, але це лише продовжить муки. Ніккі не просила піднести ще дров. Поспішати нікуди.

Люди почали морщити носи. Всі відчули запах паленого волосся на його грудях. Ніхто не насмілювався видати ні звуку. Час йшов, шкіра на грудях і животі Кардіфа почервоніла, почорніла. Ще хвилин п'ятнадцять — і шкіра почала тріскатися і розповзатися. Кадіф волав від болю вже безперервно. Від багаття йшов запах смаженого м'яса.

Потім командер зламався і почав благати про пощаду. Він кликав Ніккі, благаючи покласти цьому край — або звільнити його, або вбити. Слухаючи, як він кличе її, Ніккі погладжувала золоте кільце в губі. Його благання чіпали її не більше, ніж дзижчання мухи.

Тонкий шар жиру на могутній мускулатурі почав танути. Кардіф заревів. Підживлений жиром вогонь здійнявся вгору, опаливши йому обличчя.

— Ніккі! — Кадар зрозумів, що його благання залишають її байдужою. — Ти злісна сука! І сповна заслужила все те, що я з тобою робив!

Вона побіжно глянула в його скажені очі.

— Так, заслужила. Передай мою пошану Володарю, Кадар.

— Сама йому скажеш! Коли Джеган дізнається, він тебе в клаптики порве! Скоро ти опинишся в підземному світі, в руках Володаря!

Слова Кардіфа знову зазвучали для неї віддаленим дзижчанням.

Спектакль продовжувався. Лиця глядачів поступово покривалися потом. Не було потрібно додаткового наказу, щоб усі зрозуміли: вони повинні залишатися на місці і дивитися до кінця. Лише хлопчаків видовище зачаровувало. Вони обмінювалися розуміючими поглядами. Такого роду видовище небезпечно для юних незміцнілих умів. Коли-небудь вони стануть відмінними солдатами Ордена. Якщо не подорослішають.

Ніккі зустрілася поглядом з дівчинкою. У величезних очах горіла пекуча ненависть. Навіть коли вона перелякалася під час миття, її очі все ще говорили, що світ — чудове місце, і вона залишалася незайманою дитиною. Тепер же темні очі говорили: дитячій наївності прийшов кінець.

Весь цей час Ніккі гордо стояла, випрямивши спину, розправивши плечі, купаючись в ненависті дівчини і для різноманітності відчуваючи хоч щось.

Дівча і уявлення не мала, що командер Кардіф повис на рожні замість неї.

Коли командер нарешті замовк, Ніккі відвела погляд від дівчинки і звернулася до натовпу:

— Минулого більше немає. Відтепер ви — частина Імперського Ордену. Якщо не будете виконувати свій моральний обов'язок і сприяти процвітанню ваших братів по Ордену, я повернуся.

Вони ні на секунду не засумнівалися в її словах. Якщо ці люди чогось і хотіли, так це ніколи більше її не бачити.

Один із солдатів, притискаючи тремтячі кулаки до боків, невпевнено підійшов до Ніккі. Його очі були величезними від болю.

— Я хочу, щоб ти повернулася, дорогенька, — прогарчав він голосом, не відповідаючим здивованому виразу очей. Голос став загрозливим. — І негайно.

Це, безумовно, був голос Джегана.

Йому було важко контролювати розум звичайної людини, але зараз він тримав солдата намертво. Джеган ніколи не став би використовувати солдата, будь він у стані сам проникнути в розум Ніккі.

Однак Ніккі не мала ні найменшого уявлення, чому раптом Джеган втратив з нею зв'язок. Таке траплялося й раніше, і вона знала, що в кінці кінців Джеган цей зв'язок відновить. Залишається тільки чекати.

— Ви незадоволені мною, ваше превосходительство?

— А як ти думаєш? — Вона знизала плечима:

— Кадар був краще тебе в ліжку. Я думала, ти зрадієш.

— Негайно повертайся! — Гаркнув солдат голосом Джегана. — Зрозуміла?! Мухою!

— Слухаю і скоряюся, ваше превосходительство, — вклонилася Ніккі.

Випрямляючись, вона вихопила з-за пояса солдата кинджал і увігнала по саме руків'я йому в живіт. Рипнувши зубами від зусилля, Ніккі провернула клинок, розтинаючи йому нутрощі.

Ніккі сумнівалася, що солдат відчував хоч що-небудь, корчачись біля її ніг, поки вона чекала екіпаж. Він помер зі смішком Джегана на вустах. Оскільки соноходець міг перебувати тільки у живому мозку, на деякий час запанував спокій.

Карета зупинилася, якийсь солдат підскочив до Ніккі і відкрив для неї двері. Вона — вже на сходинці — обернулася, тримаючись за поручень, до натовпу. Світле волосся розвівалося на теплому вітрі.

— Не забувайте цей день, пам'ятайте, як ваші життя зберіг Джеган Справедливий! Коммандер вбив би вас. Імператор — за допомогою мене — продемонстрував вам своє співчуття. Рознесіть всюди звістку про милосердя і мудрість Джегана Справедливого, і мені не знадобиться повертатися.

У натовпі згідно загомоніли.

— Хочете, щоб ми забрали коммандера з собою? — Запитав якийсь солдат. Колишній вірний заступник Кадара Кардіфа тепер носив його меч. Вся його вірність кудись зникла.

— Залиште його дожарюватися у повчання. Решта повертаються зі мною в Ферфілд.

— Слухаю! — Воїн вклонився і віддав наказ «по конях».

Ніккі повернулась до візника:

— Його превосходительство бажає мене бачити. Хоча він цього і не говорив, я повністю переконана: він хотів би, щоб ти поспішив.

Ніккі, пряма, як палиця, всілася на жорстке шкіряне сидіння, візник свиснув, клацнув бичем, і екіпаж рушив. Ніккі трималася за дверцята, поки карета підстрибувала на брукованій площі, і відпустила її, лише коли вони вибралися на грунтову дорогу. У вікно било сонячне світло, освітлюючи порожнє сидіння навпроти Ніккі. Смужка світла поступово переміщалася, а коли карета повернула, дісталася до колін Ніккі і влаштувалася там, як тепла кішка. Попереду, з боків і позаду карети скакали вершники. З-під тупотячих копит вилітали клуби пилу.

Зараз Ніккі була вільна від Джегана. Оточена двома тисячами солдатів, вона тим не менше відчувала себе зовсім самотньою. Втім, незабаром жахливу порожнечу заповнить біль.

Вона не відчувала ні радості, ні страху. Іноді вона сама не розуміла, чому не здатна бажати нічого, крім болю.

Поки карета несла Ніккі до Джегана, її думки були зайняті зовсім іншим чоловіком. Вона згадувала всі зустрічі з ним, заново переживаючи кожну мить, проведену з Річардом Сайфером, або, як тепер його називали — і під яким іменем його знав Джеган, — Річардом Ралом.

Вона думала про його сірі очі.

До того дня, як вона вперше побачила його, Ніккі і не підозрювала, що така людина може існувати.

Коли вона міркувала про Річарда, в ній горіло єдине бажання: знищити його.

9

Величезні кричущо-яскраві шатри покривали найвищий пагорб біля Ферфілда, але — не дивлячись на багате забарвлення, шум, гам, сміх, хрипкі співи і суєту — в місто приїхав не цирк, а окупаційна армія. Шатри імператора і його наближених нагадували намети кочового племені Алтур-Ранга, батьківщини Джегана, проте були куди розкішніше. Імператор, що набагато перевершив самого великого вождя кочівників, творив власну культуру.

Навколо наметів, по всіх довколишніх долинах і горбах, скільки сягало око, стояли маленькі сумні намети простих солдатів — одні з промасленого полотна, інші — з дубленої шкіри. Біля деяких виднілися вкрадені з міста оббиті оксамитом крісла, які лише трохи поступалися за розмірами самим наметам. Зазвичай, коли армія рухалася далі, такі речі просто кидали.

Коні паслися скрізь і всюди. У нечисленних крихітних загонах стояла м'ясна худоба. Там, де знайшовся вільний простір, розташувалися фургони — втім, подекуди вони стояли впритул. Частина фургонів належала маркітантам, в інших перевозили всяку всячину, від необхідних двібниць до ковальського устаткування. Облогових знарядь малося зовсім небагато — замість них Орден використовував володарів чарівного дару.

У небі висіли темні хмари. Вологе повітря було насичене смородом екскрементів. Зелені поля перетворилися в глинисте місиво.

Прибулі разом з Ніккі дві тисячі солдатів розчинилися в цьому таборі, як крапля в морі.

Хоча армійський табір Імперського Ордена був місцем вельми гомінким і на перший погляд хаотичним, не можна сказати, що все тут було настільки вже неорганізовано: тут існувала своя ієрархія, у кожного були відповідні обов'язки, а винним належало покарання. Вільні від чергування солдати приводили в порядок екіпіровку, змащували зброю і шкіряні обладунки, чистили кольчуги, деякі готували на вогнищах їжу. Конюхи доглядали за кіньми, майстрові займалися всім і вся: лагодили зброю, шили чоботи, навіть зуби дерли. Містики всіх сортів бродили по табору, втішаючи страждучі душі або виганяючи демонів. Солдати, які закінчили зі справами, збиралися в групи і віддавалися розвагам — як правило, азартним іграм і випивці. Іноді об'єктами таких розваг служили маркітанти або бранці.

Навіть серед такої маси народу Ніккі відчувала себе самотньою. Відсутність Джегана в її мозку створювала дивне відчуття ізольованості — не покинутості, а просто самотності. Зазвичай, коли соноходець був «присутній», жодна дія, навіть сама інтимна, жодна думка не могли бути приватною справою. Його присутність таїлася в куточках розуму, звідки він міг бачити і чути все: кожне сказане тобою слово, кожну думку, кожен з'їдений тобою шматочок, кожен чих, кожен подих. Він все бачив, навіть коли людина ходила по нужді. Ти ніколи не залишалася наодинці з собою. Ніколи. Спостереження було всеосяжним і непомітним.

Саме це і зламало більшість сестер: свідомість того, що Джеган постійно сидить у тебе в голові і спостерігає. Але що найгірше — людина ніколи не знала, коли саме увага соноходця зосереджена на ній. Можна було вилаяти імператора відбірною лайкою, і цей проступок залишався непоміченим, а в інший раз варто було лише погано про нього подумати, як він тут же це дізнавався.

Ніккі, як і багато інших сестер, навчилася розпізнавати ці зв'язки. Навчилася вона також визначати відсутність соноходця в її мозку — як зараз, наприклад. З іншими такого ніколи не траплялося. У них цей зв'язок був постійним. Втім, щоразу Джеган повертався, щоб знову прив'язати її до себе, але зараз — саме зараз — Ніккі була одна і не мала ні найменшого уявлення чому.

Серед наметів і багать неможливо було проїхати в екіпажі, і Ніккі рушила до пагорба пішки, тут же зробившись мішенню для хтивих поглядів солдатні. Вона знала, що Джеган, перш ніж покінчити з нею, віддасть її на потіху солдатам. З більшістю сестер час від часу таке проробляли — або в якості покарання, або щоб сестри не забували: вони всього лише рабині.

Однак Ніккі призначалася лише для втіх самого імператора і його наближених, таких як Кадар Кардіф. Багато сестер заздрили її положенню — і марно, роль особистої рабині Джегана був зовсім не привілей. Інших жінок відправляли в солдатські намети ненадовго, на тиждень або два, решту часу вони були зайняті не настільки обтяжливими обов'язками. Для Ніккі ж часових обмежень не існувало. Якось раз вона безвилазно просиділа в наметі Джегана пару місяців. Солдати від душі розважалися з жінками хто на що здатний, але все ж їм заборонялося вбивати або заподіювати рабиням тяжкі каліцтва. Джеган же не обмежував себе ні в чому.

Іноді — з причини або без причини — Джеган в нападі люті наказував Ніккі відправлятися в намети на місяць. Ніккі покірно кланялася зі словами «як буде завгодно вашій вельможності». Він знав, що Ніккі не блефує: посилання в солдатські намети було для неї куди меншою мукою. Але не встигала вона дійти до виходу з намету, як Джеган заспокоювався, наказував повернутися до нього і суворо відміняв своє попереднє повеління.

З самого початку Ніккі поступово — крок за кроком, дюйм за дюймом — відвоювала собі певний статус і навіть деяку частку волі, недоступну іншим сестрам. Не те щоб вона спеціально до цього прагнула. Просто так трапилося — і все. Джеган розповідав їй про те, що прочитав у думках інших сестер: між собою вони називають її «рабиня-королева». Ніккі вважала, що Джеган сказав це, щоб її порадувати, але титул «рабиня-королева» хвилював її не більше, ніж пані Смерть.

Зараз вона пливла серед солдатів, немов яскрава квітка лотоса по темному болоту. Решта сестер намагалися виглядати якомога гірше і непримітніше, щоб не потрапляти на очі солдатам, але їх хитрощі пропадали марно. Вони жили в постійному страху перед Джеганом. Що сталося, те сталося. У них немає ні вибору, ні можливості якось вплинути на події.

Ніккі ж все було байдуже. Вона носила розкішні чорні сукні і ніколи не прикривала своє розпущене біляве волосся. Здебільшого вона робила, що хотіла. Що б Джеган з нею не творив, її це не обходило, і соноходець це знав. Як Річард залишався загадкою для неї, так і вона залишалася загадкою для Джегана.

А ще Джеган був нею зачарований. Незважаючи на жорстоке поводження, в ньому часом мелькала іскорка турботи. Коли Джеган заподіював їй біль, Ніккі з радістю приймала її. Вона заслужила грубе поводження. Іноді біль хоч трохи заповнювала темну порожнечу. Тоді Джеган припиняв її мучити. Коли він погрожував убити її, Ніккі терпляче чекала смерті. Вона знала, що не заслуговує жити. Тоді він скасовував смертний вирок.

І всякий раз Ніккі була повністю щирою — в цьому був її порятунок і загроза загибелі. Вона була оленихою серед вовків, прихованою завісою байдужості. Оленисі загрожує небезпека, тільки коли вона біжить. Ніккі ж не вважала, що положення полонянки розходиться з її інтересами — у неї просто не було інтересів. Їй неодноразово надавалася можливість утекти, але вона жодного разу цією можливістю не скористалася. І мабуть, саме це найбільше вабило до неї Джегана.

Іноді він начебто благоволив до неї. Ніккі не знала, що саме його в ній цікавить, і не намагалася дізнатися. Іноді він виявляв щось на зразок турботи і пару раз — навіть щось, схоже на любов. А іноді, коли Ніккі відбувала у справах, здавався задоволеним тим, що позбувся від неї.

Поведінка Джегана навело її на думку, що він, по всій імовірності, вважає, що закоханий у неї. Наскільки безглуздим не здавалося це припущення, Ніккі було зовсім байдуже, так це чи ні. Вона сильно сумнівалася, що Джеган взагалі здатний любити, і ще більше сумнівалася, що йому відомо значення цього слова.

А ось Ніккі значення цього слова було відомо.

Біля намету Джегана якийсь солдат заступив їй дорогу. Його знущальна посмішка означала запрошення. Ніккі могла охолодити його запал, повідомивши, що її чекає Джеган, могла скористатися своєю могутністю і покласти його на місці, але вона лише пильно на нього глянула. На таку реакцію солдат не розраховував. Більшість чоловіків обрушуються на жертву, тільки якщо вона запищить. Оскільки Ніккі нічого подібного не зробила, солдат скис, пробурмотів лайку і забрався геть.

Ніккі продовжила шлях. Намети кочівників Алтур-Рангу були маленькими і практичними спорудами з невичиненої овечої шкіри. Джеган влаштував собі шатро куди більшого розміру, швидше овальне, ніж кругле. Замість одної жердини дах підтримували три. Зовнішні стіни прикрашали багато розшиті панелі. По колу на стику даху і стін звисали товсті різнокольорові китиці і стрічечки — відмітна риса пересувного палацу імператора. День видався безвітряний, яскраві червоні і жовті стяги не розвівалися над величезним шатром.

Зовні жінки вибивали невеликі килимки. Ніккі відкинула важкий полог, прикрашений золотими щитами і срібними медальйонами із зображенням батальних сцен. Усередині раби чистили дорогі килими, здмухували пил з кераміки, розставленої на витончених меблях, збивали сотні різнокольорових подушок, розкладених на підлозі. Оброблені традиційними алтуранськими візерунками завіси ділили намет на декілька кімнат. Закриті прозорою тканиною отвори вгорі ледь пропускали світло. Завдяки товстим килимам і стінам в шатрі імператора завжди панувала тиша. Неяскраво горіли свічки і світильники.

Ніккі не удостоїла поглядом стоячих біля входу вартових і зайнятих справою рабів. Посеред найпершої кімнати височіло обвите червоним шовком різьблене крісло Джегана — саме тут він давав аудієнції. Зараз крісло було порожнім. Ніккі, не вагаючись, рушила до найдальшої кімнати, імператорської спальні.

Один із рабів, напівголий хлопчина років вісімнадцяти на вигляд, стоячи на четверіньках, відтирав невеликою щіткою килимок перед входом в спальню. Не піднімаючи очей, він повідомив Ніккі, що його превосходительства в наметі немає. Цей юнак, Ірвінг, володів чарівним даром. Раніше він жив у Палаці Пророків, де його навчали мистецтву чарівника. Тепер — чистив килими і виносив нічні горшки. Мати Ніккі це б схвалила.

Джеган міг перебувати де завгодно. Сидіти в таборі, пити і грати в карти зі своїми солдатами. Або інспектувати поварів і обслуговуючих армію майстрових. Або оглядати нових бранців, щоб вибрати тих, кого візьме собі. А міг розмовляти з заступником Кадара Кардіфа.

Ніккі помітила декількох сестер, що причаїлися в кутку. Як і вона, ці сестри були рабинями. Підійшовши ближче, Ніккі побачила, що вся трійця зайнята шиттям.

— Сестра Ніккі! — Схопилася сестра Георгія. На її обличчі читалося полегшення. — Ми не знали, чи жива ти, так давно тебе не було видно. Ми вже було вирішили, що ти зникла.

Будучи сестрою Темряви, яка принесла клятву вірності Володарю, Ніккі визнала турботу сестер дещо надуманою. Можливо вони вважають, що полон об'єднує їх, і всі розбіжності відійшли на другий план. А ще вони знають, що Джеган ставиться до неї інакше, ніж до інших. І хочуть підтримати з нею дружні стосунки.

— Я їздила у справах його превосходительства.

— Звичайно, — кивнула сестра Георгія, витираючи руки. Дві інші, сестри Рошель і Обрі, відклавши мішок кістяних гудзиків, виплуталися з довгої полотнини і стали поруч з сестрою Георгією. Обидві трохи нахилили голови, вітаючи Ніккі. Вся трійця побоювалася її загадкових взаємин з Джеганом.

— Сестра Ніккі… Його превосходительство дуже злий, — промовила сестра Рошель.

— У люті, — підтвердила сестра Обрі. — Він… він ревів, як ведмідь, що цього разу ти зайшла занадто далеко. Ніккі мовчки дивилася на них. Сестра Обрі облизнула губи.

— Ми просто подумали, що тобі слід знати. Щоб ти була обережніше.

Ніккі подумала, що зараз невідповідний час для обережності.

— Де Джеган? — Коротко запитала вона.

— Оселився у великій будівлі, неподалік від міста. Тепер його резиденція там, — пояснила сестра Обрі.

— Колишній маєток Міністра культури, — додала сестра Рошель.

— Навіщо? — Насупилася Ніккі. — У нього ж є намет.

— Після твого від'їзду він вирішив, що імператору потрібна більш підходяща резиденція, — сказала сестра Рошель.

— Підходяща? Підходяща — для чого?

— Щоб показати світу свою значимість, я вважаю. — Сестра Обрі кивнула.

— Він побудує палац в Алтур-Ранзі. Таке його нове бачення. — Вона окреслила широку дугу, бажаючи показати розміри споруди. — Він наказав побудувати прекрасний палац.

— Його превосходительство збирався оселитися у Палаці Пророків, — пояснила сестра Рошель, — але оскільки той зруйнований, імператор вирішив побудувати новий, тільки краще. Такий, рівного якому ще не було.

Ніккі хмуро подивилася на сестер.

— Він хотів дістати Палац Пророків через накладене на нього закляття часу, що уповільнює старіння.

Тільки це його й цікавило.

Всі три жінки знизали плечима. І тут Ніккі почала розуміти, що замислив Джеган.

— Так що це за місце, де він зараз? Чим він зайнятий? Вчиться їсти чимось, крім пальців? З'ясовує, наскільки йому сподобається розкішне життя під дахом?

— Він тільки сказав нам, що поки буде жити там, — пояснила сестра Георгія. — Більшість жінок… помолодше, він узяв із собою. А нам наказав залишатися тут і за всім наглядати на випадок, якщо він побажає повернутися до намету.

Схоже, тут мало що змінилося.

Ніккі зітхнула. Екіпаж вона відпустила. Доведеться йти пішки.

— Гаразд. Як туди потрапити?

Сестра Обрі розповіла дорогу, Ніккі подякувала і повернулася до виходу.

— Сестра Алессандра пропала, — вимовила раптом сестра Георгія, марно намагаючись зобразити безтурботність.

Ніккі різко зупинилася і обернулася до Георгії. Сестра Георгія була жінкою середніх років і з кожним разом, як Ніккі її бачила, виглядала все гірше і гірше. Її одяг перетворився на лахміття, але сестра носила плаття з гордістю, як чудовий наряд. У рідіючому волоссі було все більше сивини. Колись вони, можливо, і виглядали вишукано, але тепер тижнями не знали ні мила, ні гребінця. І швидше за все воші у неї теж аж кишать.

Деякі люди вважають, що старість дає право зробитися нечупарою, ніби все життя тільки й мріяли, щоб стати непривабливими. Здавалося, сестра Георгія насолоджується своєю неохайністю.

— Що значить «пропала»?

Ніккі вловила проблиск задоволення. Георгія невинно розвела руками.

— Ми не знаємо, що сталося. Просто з'ясувалося, що вона зникла.

Ніккі не поворухнулася.

— Зрозуміло.

Сестра Георгія знову сплеснула — руками, зображуючи простодушність.

— Приблизно в той же час, як зникла аббатиса. — Ніккі вміло приховала здивування.

— А Верна як тут опинилася?

— Не Верна, — відповіла сестра Рошель, нахиляючись ближче. — Енн.

Сестра Георгія кинула сердитий погляд на Рошель за те, що та зіпсувала сюрприз. А це і справді був сюрприз. Та ще й який! Стара аббатиса померла. У всякому разі, Ніккі так сказали. Аббатиса померла вже після того, як сестра Ніккі покинула Палац Пророків, але до неї дійшли розповіді про те, що всі сестри, послушниці і чарівники всю ніч були біля похоронного багаття Енн і пророка Натана. Знаючи Енн, можна було запідозрити черговий підступ, але навіть для неї це дещо занадто.

Сестри посміхалися, як кішки, готові зжерти канарку. Схоже, їм не терпілося пограти в гру «віриш — не віриш».

— Розкажіть головне. У мене немає часу вислуховувати довгі історії, його превосходительство бажає мене бачити. — Ніккі удостоїлася трьох єхидних посмішок. — Поспішайте, якщо не бажаєте, щоб він повернувся сюди, злий і спраглий побачити мене, — рішуче закінчила вона.

Сестри Рошель і Обрі побіліли.

Георгія злегка спохмурніла і знову почала потирати руки.

— Аббатиса прийшла в табір — після твого від'їзду — і її спіймали.

— З чого це вона заявилася в лігво Джегана?

— Щоб переконати нас втекти разом з нею, — випалила сестра Рошель. І заторохтіла швидше нервово, ніж весело:

— Розповіла якусь дурнувату історію про те, що шими вирвалися на свободу і магія вмирає. Уяви собі! Дикі брехні! І чекала, що ми їй повіримо…

— Значить, он воно що, — пробурмотіла Ніккі, задумливо дивлячись у простір. Вона моментально зрозуміла, що це зовсім не дикі брехні. Частинки головоломки стали складатися в картинку. Ніккі користувалася своїм даром, тоді як іншим це заборонялося, тому вони не могли знати, зникала Магія чи ні.

— Це вона так заявила, — фиркнула сестра Георгія.

— Значить, магія зникла, — почала міркувати вголос Ніккі, — і Енн подумала, що це позбавить соноходця можливості контролювати ваш розум.

Зникненням магії цілком могло пояснюватися те, чого Ніккі не могла зрозуміти: чому Джеган не завжди може проникнути в її розум.

— Але якщо шими на волі…

— Були, — повідомила сестра Георгія. — Навіть якщо це і було так, то тепер їх вигнали. Рада повідомити, що його превосходительство має до нас повний доступ, і все інше, що стосується магії, повернулося на круги своя.

Ніккі майже бачила, як вся трійця намагається зрозуміти, слухає їх зараз Джеган чи ні. Але якщо магія повернулася, значить, Джеган повинен мати вільний доступ до її розуму, а це не так. Іскорка розуміння спалахнула і згасла.

— Аббатиса допустила якусь помилку і Джеган виявив її? — Уточнила Ніккі.

— Ну… Не зовсім, — промовила сестра Рошель. — Сестра Георгія пішла і привела стражників. Ми здали її їм, це наш обов'язок.

Ніккі розреготалася:

— Її власні сестри Світла? Яка іронія! Енн ризикує життям; поки шими пожирають магію, приходить сюди, щоб вас, нікчемних, врятувати, а ви, замість того щоб з нею втекти, її зраджуєте. Яка краса!

— Ми були змушені! — Запротестувала сестра Георгія. — Його превосходительство побажав би цього. Наш обов'язок — служити імператору. Знаємо ми, чим закінчуються спроби втечі. Ми своє місце знаємо.

Ніккі уважно дивилася на обличчя жінок, що присягнулися служити Світлу Творця і довгі сторіччя працювали в ім'я Його.

— Та вже, знаєте.

— Ти поступила б так само! — Викрикнула сестра Обрі. — Нам довелося це зробити, інакше його превосходительство витягнув би відомості з інших. Це був наш обов'язок заради блага інших, в тому числі, смію додати, і заради твого блага. Ми не могли думати тільки про себе або Енн, ми повинні були піклуватися про всіх.

Ніккі відчула, як її охоплює тупа байдужість.

— Добре, ви зрадили аббатису. — Останні іскорки цікавості догоряли. — Але з чого вона раптом вирішила, що дійсно може втекти разом з вами? Напевно у неї були якісь плани щодо вигнання шимів. На що вона сподівалася, знаючи, що як тільки шими зникнуть, Джеган тут же відновить контроль над вашими мізками? Та й її теж?

— Його превосходительство завжди з нами, — манірно заявила сестра Обрі. — Енн просто намагалася обдурити нас. Але ми не дурепи! І все інше, що вона говорила, теж виверт. Не так ми дурні, щоб на таке купитися.

— Все інше? І що ж це за інше? У чому полягав її план?

Сестра Георгія обурено пирхнула:

— Вона намагалася навіяти нам якусь нісенітницю щодо магічних уз з Річардом Ралом.

Ніккі моргнула і вся звернулася в слух.

— Узи? Що за нісенітниця?

Сестра Георгія твердо витримала погляд Ніккі.

— Вона стверджувала, що якщо ми принесемо Річарду клятву вірності, це захистить нас. Заявила, що якась там його магія не дозволить Джегану проникнути в наші мізки.

— Яким чином?

Сестра Георгія знизала плечима:

— Вона говорила, що ці самі узи захищають його людей від сноходців. Але ми не такі наївні, щоб повірити.

Ніккі притиснула руки до тулуба, щоб приховати тремтіння.

— Не розумію. Яким чином це діє?

— Вона таке розповідала… Нібито Річард успадкував цю магію від своїх предків. Заявила, що ми повинні присягнутися йому у вірності від усього серця або щось в цьому роді. По правді кажучи, це було настільки безглуздо, що я толком і не слухала. Вона стверджувала, що саме тому Джеган не в змозі опанувати її розумом.

Ніккі перебувала в повному приголомшені. Ну звісно ж…

Вона весь час роздумувала, чому Джеган не захопив решту сестер. Багато хто до цих пір залишалися на волі. Значить, їх захищають узи з Річардом. Напевно, так воно і є. Її власна аббатиса, сестра Юлія, і всі інші наставниці Річарда втекли теж. Ні, тут щось не сходиться. Адже вони сестри Тьми, як вони змогли присягнути Річарду? Більш ніж дивно.

І все ж Джеган частенько буває не здатний проникнути в її розум.

— Ви сказали, сестра Алессандра зникла. — Сестра Георгія потеребила комір.

— Вони з Енн зникли разом.

— Ну, Джеган не завжди повідомляє вам про свої дії. Можливо, він просто наказав убити обох. Георгія глянула на подруг.

— Ну… можливо. Але сестра Алессандра була однією з вас… Сестрою Тьми. На неї було покладена відповідальність за Енн…

— Чому не на вас? Не на тебе і твоїх сестер? — Георгія відкашлялася:

— Аббатиса виказала таку зневагу до нас, що його превосходительство наказав займатися нею сестрі Алессандрі.

Ніккі цілком могла собі уявити, які форми прийняло це зневага. Однак Енн можна зрозуміти — адже сестри Світла її зрадили. Напевно, Джеган визнав аббатису цінним трофеєм, якщо побажав зберегти їй життя.

— Коли ми увійшли в місто, фургон, де везли клітку Енн, так і не з'явився, — продовжила сестра Георгія. — Нарешті причовгав візник із закривавленою головою і доповів, що останнє, що він бачив, перш ніж світ потемнів, була сестра Алессандра. А тепер вони обидві зникли.

Ніккі відчула, як нігті впиваються в долоні, і зусиллям волі змусила себе розтиснути кулаки.

— Значить, Енн запропонувала вам всім свободу, а ви вважали за краще залишатися рабинями?

Всі три сестри гордо підняли голови.

— Ми вчинили так, як було краще для всіх, — заявила Георгія. — Ми сестри Світла і не належимо собі. Наш обов'язок — полегшувати людям страждання, а не завдавати.

— Крім того, — додала сестра Обрі, — щось ми не помітили, щоб ти намагалася втекти. Схоже, час від часу ти вільна від присутності його превосходительства, але ж не йдеш геть.

— Звідки ви знаєте? — Насупилася Ніккі.

— Ну я… я… — Зам'ялася Обрі. Ніккі схопила її за горлянку:

— Я задала питання. Відповідай!

За допомогою магії Ніккі посилила натиск. Лице сестри Обрі налилося кров'ю, очі закотилися: магія Ніккі почала висмоктувати з неї життя. Але Джеган контролював розум сестер, і їм було заборонено вдаватися до магії без його дозволу.

Георгія тихенько торкнулася руки Ніккі.

— Просто його превосходительство питав нас про це, от і все. Відпусти її, сестра. Будь ласка.

Ніккі відпустила Обрі і втупила грізний погляд у сестру Георгію.

— Запитував вас? Що саме питав? Що він говорив?

— Він просто хотів з'ясувати, чи відомо нам, чому він часом не може проникнути у твій розум.

— Він нас мучив, — додала сестра Рошель. — Мучив, тому що ми не знаємо відповіді. І не розуміємо, як таке взагалі може бути.

І тут Ніккі зрозуміла все.

Сестра Обрі потерла шию.

— Та що з тобою, сестра Ніккі? Чому це його превосходительство так тобою цікавиться? Чому ти здатна чинити йому опір?

Ніккі повернулась до виходу, кинувши через плече;

— Дякую за допомогу, сестри.

— Якщо ти можеш звільнитися від нього, чому не йдеш? — Крикнула їй услід сестра Георгія. Вже в дверях Ніккі озирнулася:

— Мені подобається дивитися, як Джеган мучить вас, відьом Світла. Не хочу позбавляти себе можливості милуватися настільки чудовим видовищем.

Сестри не реагували на її образи — вони вже звикли.

— Сестра Ніккі, — запитала Рошель поправляючи пасмо волосся, — чим ти так розлютила його превосходительство?

— Що? Ах це… Та нічого особливого. Просто змусила солдатів прив'язати коммандера Кардіфа до рожна і підсмажити його на багатті.

Дружно ахнувши, сестри відсахнулися, зробившись схожими на трьох сов на гілці.

Сестра Георгія похмуро втупилася на Ніккі.

— Ти заслуговуєш всього, що робить з тобою Джеган, сестра. І того, що з тобою зробить Володар, теж.

— Так, заслуговую, — посміхнулася Ніккі і пірнула за полог.

10

У місті Ферфілд відновилася якась подоба порядку. Але це був порядок військової бази, а від самого міста мало що залишилося. Будинки-то стояли, але ось жителів вже практично не було. Подекуди виднілися обгорілі руїни, остови будівель з вибитими вікнами і дверима, все було дочиста розграбовано.

Будинки стояли, немов примари минулого. Там і сям сиділи біля стін беззубі старики, стежачи незрячими очима за натовпами озброєних людей, що снував по вулицях. Осиротілі діти самотньо бродили по місту, злякано визирали з провулків. Вражає, наскільки швидко скрізь зникають залишки цивілізації, подумала Ніккі.

Крокуючи вулицями, вона раптом зрозуміла, як відчувала би себе вдома, якби могла відчувати, — порожнє, неживе, позбавлене мети існування.

Вулиці, заповнені похмурою солдатнею, жалюгідними жебраками, виснаженими людьми похилого віку та хворими, пхикаючими дітьми, розруха і бруд — все це Ніккі вже бачила в дитинстві.

Мати частенько відправляла її на такі от вулиці допомагати знедоленим.

У їх нещастях винні такі, як твій батько, — говорила мати. — А він точно такий же, яким був мій батько. Бездушна колода, яка не піклується ні про кого, крім себе. Він безсердечний.

Ніккі стояла, одягнена в чистеньке блакитне платтячко, акуратно зачесана, тримаючи руки по швах, і слухала лекцію матері про добро і зло, про гріх і спокуту. Ніккі мало що зрозуміла з її слів, але ця проповідь повторювалася так часто, що в кінці кінців вона запам'ятала кожне слово, кожну істину, кожну думку.

Батько Ніккі був багатий. І — що з точки зору її матері куди гірше — не відчував з цього приводу жодних докорів сумління. Мати пояснювала, що егоїзм і жадібність — два ока жахливого зла, які постійно нишпорять в пошуках ще більшого могутності і багатства, щоб хоч трохи заспокоїти одвічний голод.

— Ти повинна засвоїти, Ніккі, що моральний обов'язок кожної людини, головна мета життя — допомагати іншим, а не собі, — казала мати. — Грошима благословення Творця не купиш.

— Але як ми можемо показати Творцеві, що ми хороші? — Питала Ніккі.

— Людство — мерзенна клоака, мізерна, огидна і дурна. Ми повинні боротися зі своєю зіпсованою сутністю. Єдиний спосіб довести, що твоя душа чогось варта, — допомагати іншим. Це єдина добра справа, яку людина спроможна зробити.

Батько Ніккі походив із знатного роду, і все своє життя працював зброярем. Мати вважала, що він і без того від народження був багатий, однак замість того щоб задовольнитися цим, зайнявся примноженням успадкованого статку до безсовісно великих розмірів. Вона говорила, що єдиний спосіб заробити капітал — це так чи інакше відбирати кошти у бідних. Інші представники знаті, як мати і її приятельки, були раді, що не витягують жили з бідняків.

Ніккі відчувала величезну провину за погані вчинки батька, за його неправедно нажите багатство. Мати казала, що докладає всіх зусиль, щоб врятувати його пропащу душу. Ніккі ніколи не турбувалася за душу матері, адже люди завжди говорили, що її мати — сердечна і турботлива, але іноді ночами дівчинка лежала без сну, турбуючись за батька, побоюючись, що Творець покарає його, перш ніж батько зможе спокутувати свої гріхи.

Коли мати відправлялася до друзів, няня частенько брала Ніккі з собою, і по дорозі на ринок вони заходили до батька в майстерню, щоб запитати, що йому приготувати на вечерю. Ніккі із задоволенням ходила туди і щоразу дізнавалася багато нового і цікавого. Місце, де працював батько, здавалося їй чудесним. Коли Ніккі була ще зовсім маленькою, вона мріяла, коли виросте, теж стати зброярем. Вдома, сидячи на підлозі, вона вдавала, ніби виковує з ганчірок кольчугу, поклавши клаптик на деревинку замість ковадла. Ті далекі часи були кращими в її дитинстві.

У збройових майстернях батька працювало багато народу. З різних місць в фургонах привозили металеві бруски та інші необхідні речі. Інші фургони під охороною доставляли готові вироби замовникам. У майстернях працювали ливарники, ковалі і зброярі, вони перетворювали гарячий метал в зброю і обладунки. Деякі клинки виготовляли з дуже дорогої «отруйної сталі», про таку зброю говорили, що її удар смертельний, навіть якщо нанести крихітну ранку. Ще там були робітники — вони заточували клинки і полірували обладунки, і гравери, які наносили прекрасні візерунки на щити, обладунки і клинки. У майстернях батька працювали навіть жінки, які допомагали робити кольчуги. Ніккі дивилася, як вони, сидячи на лавках за довгими дерев'яними столами, розпускаючи плітки й хихикаючи, методично в'язали кольчужні кільця.

І дівчинці здавалося дивом, що людська винахідливість зуміла перетворити твердий метал в гнучкий одяг.

Щоб купити вироби майстерень її батька, люди приїжджали з усієї округи і з найвіддаленіших місць. Батько казав, що він виробляє краще озброєння. Його очі кольору літнього неба дивно виблискували, коли він розповідав про своїх вироби. Деякі речі були настільки прекрасні, що навіть королі приїжджали здалеку, щоб замовити зброю і обладунки і підігнати по собі. Траплялося, що над деякими особливо витонченими обладунками досвідчені майстри трудилися місяцями.

Ковалі, молотобійці, ливарники, зброярі, шкірники, клепальники, полірувальники, гравери, срібних справ майстри, навіть швачки (вони шили стьобану білизну під обладунки) і, звичайно ж, підмайстри з'їжджалися з різних місць в надії влаштуватися на роботу до батька Ніккі. Деякі досвідчені майстри привозили з собою кращі зразки своєї роботи, щоб показати йому. Батько наймав дуже небагатьох, більшості відмовляв.

Батько Ніккі був шанованим чоловіком, струнким, високим, широкоплечим і сильним. Ніккі завжди здавалося, що на роботі він бачить куди більше, ніж інші, ніби метал розмовляє з ним, коли він торкається його пальцями. Рухи його завжди були точні і вивірені, нічого зайвого. Для Ніккі батько являв собою втілення могутності, сили і цілеспрямованості.

До нього постійно приходили військові, чиновники, дворяни, постачальники і робочі. Буваючи у батька в майстернях, Ніккі всякий раз дивувалася, бачачи, що він постійно з кимось розмовляє. Мати казала, що це тому, що він зарозумілий і змушує нещасних робочих перед ним принижуватися.

Ніккі любила спостерігати, як люди працюють. Робочі посміхалися їй, відповідали на запитання, іноді навіть дозволяли стукнути по металу молоточком. Дівчинці здавалося, що батькові, напевно, приємно спілкуватися з усіма цими людьми. Удома ж говорила в основному мати, батько все більше мовчав, і його обличчя ставало кам'яним.

Якщо він вдома і говорив, то майже завжди про роботу. Ніккі вбирала кожне слово, їй хотілося дізнатися якомога більше і про батька, і про його справи. Мати ж стверджувала, що його мерзенна сутність пожирає зсередини його душу. Чуючи таке, Ніккі всякий раз сподівалася зцілити його душу і зробити батька таким же здоровим всередині, яким він виглядав зовні.

Ніккі батько просто обожнював, але, схоже, думав, що її виховання — завдання надто ніжне для його грубих рук, а тому надав це матері. Навіть якщо він був з чимось, не згоден, то підкорявся бажанням матері, кажучи, що в такого роду справах вона розбирається краще.

Робота забирала в нього більшу частину часу. Мати казала, що він занадто багато часу присвячує збільшенню свого багатства — пограбування народу, як вона частенько це називала, — замість того щоб присвятити себе, як велів Творець, служінню людям, і що така поведінка явно свідчить про зіпсованість його душі. Частенько, коли батько приходив на вечерю, поки слуги снували туди-сюди, подаючи страви, мати зі страдницьким виглядом говорила, як все в світі погано. Ніккі нерідко чула, як люди кажуть, що її мати — шляхетна жінка, яку глибоко турбують потреби інших людей. Після вечері батько, ні слова не кажучи, повертався на роботу, і цим ще більше злив матір — адже вона бажала висловитися з приводу стану його душі, а він був надто зайнятий, щоб її вислуховувати.

Ніккі пам'ятала випадки, коли мати стояла біля вікна, дивлячись на темне місто, і, без сумніву, роздумувала про все те, що отруювало їй існування. У ці спокійні вечори батько іноді підходив до матері ззаду і ласкаво притулявся до спини, ніби вона — рідкісна коштовність. У такі моменти він здавався задоволеним і якимось розм'якшеним. Шепочучи їй щось на вухо, він злегка погладжував їй спину.

Мати Ніккі з надією дивилася на нього і просила внести внесок у справу її спільноти. Батько запитував, скільки потрібно. Дивлячись йому в очі, ніби намагаючись відшукати там осколки порядності, мати називала суму. Батько зітхав і погоджувався. Потім його руки ковзали їй на талію, він говорив, що вже пізно і що їм пора піти в спальню.

Одного разу, коли батько запитав, скільки вона хоче отримати, мати знизала плечима:

— Не знаю. А що тобі підказує твоя совість, Говард? Втім, воістину жалісливий чоловік давав би куди більше, ніж даєш ти, враховуючи, що в тебе грошей більше ніж достатньо, а нужда так велика.

Він зітхнув:

— Ну, і скільки ж потрібно тобі і твоїм друзям?

— Це потрібно не мені та моїм друзям, Говард, а величезним людським масам, що волають про допомогу. Наше співтовариство всього лише бореться за те, щоб задовольнити ці потреби.

— Так скільки? — Повторив він.

— П'ять тисяч золотих крон. — Мати промовила це так, ніби тримала цю цифру, як кийок, за спиною, а тепер, побачивши пролом в обороні супротивника, раптово обрушила йому на голову.

Батько ахнув і відсахнувся.

— Та ти хоча б уявляєш собі, скільки потрібно трудитися, щоб заробити таку суму?

— Ти не працюєш, Говард. Твої раби роблять це за тебе.

— Раби?! Та це кращі майстри!

— Не сумніваюся. Ти крадеш кращих майстрів по всій країні.

— Я плачу найбільші в країні гроші! Вони хочуть працювати у мене!

— Вони — нещасні жертви твоїх хитрих підступів. Ти їх експлуатуєш. У тебе найвищі ціни. У тебе зв'язки по всій країні, і ти всюди укладаєш угоди, позбавляючи роботи інших зброярів. Ти крадеш їжу з рота трудящих, щоб набити власну кишеню.

— Я продаю кращий товар! Люди його купують, тому що хочуть отримати найкраще. І я встановлюю на свою продукцію чесну ціну.

— Ні в кого немає таких високих цін, як у тебе, і це факт. Тобі вічно потрібно більше і більше. Золото — твоя єдина мета.

— Люди охоче купують у мене, тому що у мене товар найвищої якості. Ось моя мета! Інші майстерні виробляють неякісний товар, який себе не виправдовує. Моя сталь кращого гарту. Моя продукція має подвійне клеймо якості. Я не стану продавати вироби більш низької якості. Люди мені довіряють. Вони знають, що я виробляю кращі вироби.

— Виробляють робочі. Ти просто загрібаєш гроші.

— Прибуток йде на податки і в справу. Я тільки що вклав цілий статок у новий прокатний стан!

— Справа, справа, справа! Коли я прошу тебе віддати крихітний шматочок суспільству, нужденним, ти реагуєш так, ніби я хочу очі тобі видряпати! Невже ти волієш бачити, як люди вмирають, аніж пожертвувати крихти на їх порятунок? Невже гроші дійсно означають для тебе більше, ніж людське життя, Говард? Невже ти настільки жорстока і бездушна людина?

Батько на мить опустив голову, потім спокійно сказав, що надішле золото. Його тон знову став ласкавим. Він сказав, що не хоче, щоб люди вмирали, і сподівається, що гроші допоможуть. І запропонував іти спати.

— Своїми суперечками ти вивів мене з себе, Говард. Ти не можеш жертвувати добровільно. З тебе потрібно все витягати, та ще й шукати підходящий момент. Ти зараз погодився тільки через свою хіть. Ні, ти дійсно думаєш, що в мене немає ніяких принципів?

Батько лише повернувся і пішов геть. Раптово він помітив сидячу на підлозі Ніккі і зупинився. Вираз його обличчя налякав її — не тому, що воно було злим або жорстоким. Щось було в його очах, дуже багато невисловленого. Він не мав права проявити свої почуття — і це буквально вбивало його. Виховання Ніккі було справою матері, і батько дав їй слово не втручатися.

Відкинувши з чола світле волосся, він підібрав свій плащ і рівним тоном сказав матері, що у нього є деякі справи на роботі.

Коли батько пішов, мати нарешті теж помітила Ніккі, що гралася на підлозі в плетиво кольчуги. Схрестивши руки на грудях, вона деякий час стояла над дочкою.

— Знаєш, твій батько пішов до повій. Впевнена, що саме за цим він і пішов. До повій. Може, ти ще занадто мала, щоб зрозуміти мої слова, але я хочу, щоб ти знала і ніколи не довіряла йому. Він погана людина. Я не стану його повією. А тепер залиши своє заняття і пішли зі мною. Я йду до моїх друзів. Пора тобі підключатися і починати цікавитися потребами інших, а не тільки власними.

У будинку, куди привела її мати, сиділи кілька чоловіків і жінок і про щось серйозно розмовляли. Коли вони чемно запитали про батька, матір Ніккі різко відповіла: «Він пішов на роботу або до повій. Вже не знаю, чим саме він займається, але вплинути не можу ні на те, ні на інше». Кілька жінок заспокійливо торкнулися її руки, кажучи, що розуміють, наскільки важка її ноша.

В іншому кінці кімнати мовчки сидів чоловік, який дивився на Ніккі зловісно, як сама смерть.

Мати швидко забула про батька, цілком поринувши в міркування про тяжке становище простих городян. Люди страждали від голоду, травм, хвороб, відсутності освіти і спеціальності, безробіття. У багатьох була купа дітей, яких потрібно прогодувати, старі батьки, за якими потрібен догляд… Ні одягу, даху над головою — і інше, інше, інше. Все це так лякало!

Ніккі завжди турбувалася, коли мати заявляла, що так більше тривати не може і треба щось робити. Їй дуже хотілося, щоб хто-небудь скоріше щось зробив.

Дівчинка слухала, як друзі матері говорять про поганих нетерпимих людей, які проявляють ненависть до знедолених, і боялася стати такою ж поганою і жахливою. Ніккі не хотіла, щоб Творець покарав її за те, що у неї холодне серце.

Мати з друзями довго оповідали про свої глибокі переживання, причому кожен, хто висловлювався, як правило поглядав на похмуро сидячу біля стіни людину, а той стежив за всіма темними настороженими очима.

— Ціни на товари просто скажені, — сказав чоловік з важкими повіками. Він сидів, скорчившись на стільці, як купка брудного одягу. — Це нечесно. Не слід дозволяти торговцям піднімати ціну, коли вони захочуть. Герцог повинен щось зробити. Адже король до нього прислухається.

— Герцог… — Протягнула матір і надпила ковток чаю. — Так, я завжди вважала герцога людиною, яка симпатизує нашій справі. Вважаю, його можна переконати ввести відповідні закони.

Мати глянула поверх позолоченої облямівки на сидячого біля стіни чоловіка.

Одна жінка сказала, що умовить чоловіка підтримати герцога в такому разі. Інша запропонувала написати листа на підтримку цієї ідеї.

— Люди голодують, — вимовила зморшкувата жінка, коли розмова зів'яла. Решта згідно забурмотіли. — Я кожен день це бачу. Якби тільки ми могли чимось допомогти нещасним!

Ще одна жінка стрепенулася, як квочка, готова знести яйце.

— Просто жахливо, що ніхто не хоче брати їх на роботу, коли роботи навколо повно!

— Знаю, — кивнула мати, цокнувши язиком. — Я вмовляла Говарда до посиніння. Він наймає тільки тих, кого хоче, а не тих, хто найбільше потребує роботи. Це ганьба!

Решта їй поспівчували.

— Це неправильно, що у небагатьох є куди більше, ніж їм потрібно, а у більшості — майже нічого, — сказав чоловік з важкими повіками. — Це аморально.

— Людина не має права жити заради себе самого, — поспішно вставила мати, відщипуючи шматочок тістечка і косуючи на похмурого чоловіка біля стінки. — Я постійно повторюю Говарду, що самопожертва — найвищий моральний обов'язок людини і єдина причина його появи на цьому світі. У цьому зв'язку, — проголосила мати, — я вирішила пожертвувати на нашу справу п'ять тисяч золотих крон.

Присутні захоплено заахали, дякуючи матері за її щедрість. І дружно вирішили, скоса поглядаючи в інший кінець кімнати, що Творець винагородить її в наступному житті. Потім почали обговорювати, як багато вони тепер зможуть зробити, щоб допомогти знедоленим.

Нарешті мати повернулася до Ніккі, деякий час дивилася на неї, а потім сказала:

— Гадаю, моя дочка вже достатньо доросла, щоб вчитися допомагати іншим.

Ніккі сиділа на краєчку стільця, щаслива від того, що їй нарешті надається можливість теж взяти участь у благородній справі. Ніби сам Творець вказав їй шлях до порятунку.

— Я із задоволенням буду творити добро, мамусю. — Мати запитливо глянула на чоловіка біля стінки.

— Брат Нарев?

Чоловік розтягнув губи в дивній посмішці. Глибокі складки пролягли уздовж крил його носа до країв губ. У цій усмішці не було веселощів, як і в його темних очах під густими пегими бровами. На ньому був брудний балахон і скуфія кольору запеченої крові. Над вухами з-під скуфії, що наполовину прикривала голову стирчало кучеряве волосся.

Потираючи пальцем підборіддя, він заговорив — і від звучання його голосу затремтіли чашки.

— Отже, дитя, ти хочеш стати маленьким солдатом?

— Ну… ні, добродію. — Ніккі не розуміла, яке відношення має солдатська служба до того, щоб творити добро. Мати завжди казала, що батько пособник мерзенних людей, солдат. Вона говорила, що солдати хочуть одного — вбивати. — Я хочу допомагати нужденним.

— Саме це ми і намагаємося робити, дитя. — Страшна усмішка ніби приклеїлася до його обличчя. — Всі ми — солдати братства. Братства Порядку, або Ордена, як ми називаємо нашу маленьку групу. Солдати, що б'ються в ім'я справедливості.

Здавалося, всі соромляться дивитися йому в обличчя. Кинуть швидкий погляд — і знову відводять очі, а потім — знову швидкий погляд. Ніби його обличчя — ліки, які не можна приймати відразу, а потрібно попивати дрібним ковтками, як гарячу противну мікстуру.

Погляд матері заметушився по сторонах. Оченята бігали, як таргани від віника.

— Ну звичайно, брат Нарев. Єдиний вид солдат, гідний існування, — солдати милосердя. — Вона змусила Ніккі встати і випхала її вперед. — Ніккі, Брат Нарев — велика людина. Брат Нарев — верховний жрець Братства Ордена, давньої секти, яка творить волю Творця на цій землі. Брат Нарев — чаклун. — Вона посміхнулася жерцеві. — Брат Нарев, це моя дочка, Ніккі.

Мати підштовхнула Ніккі до «брата», ніби вручала її Творцеві. На відміну від всіх інших Ніккі не могла відірвати погляду від його очей. Ніколи вона не бачила таких очей. У них нічого не було, крім темної холодної порожнечі.

— Радий з тобою познайомитися, Ніккі. — Він простягнув руку.

— Зроби кніксен і поцілуй руку, люба, — підказала мати.

Ніккі опустилася на коліно і поцілувала кісточки пальців, стараючись не торкнутися губами павутини синіх вен, що покривали тильну сторону волосатої долоні. Білі кісточки виявилися холодними, але не крижаними, як вона боялася.

— Ласкаво просимо в наше співтовариство, Ніккі, — вимовив він глибоким рокітливим басом. — Я знаю, що під чуйним керівництвом твоєї матері ти виконаєш волю Творця.

Ніккі подумала, що ця людина, напевно, схожа на самого Творця.

Найбільше з того, чим її лякала мати, Ніккі боялася гніву Творця. Вона вже була досить дорослою і розуміла, що їй пора починати робити ті добрі справи, про які постійно твердить мати, щоб отримати шанс на порятунок. Все навколо твердили, що її мати — дуже чуйна, високоморальна людина. Ніккі теж хотіла бути гарною людиною.

Але добрі справи здавалися важким і суворим заняттям — зовсім не таким, як робота батька, де люди посміхалися, сміялися і жестикулювали.

— Дякую вам, брат Нарев, — промовила Ніккі. — Я докладу всіх зусиль, щоб творити добро.

— В один прекрасний день з допомогою таких хороших людей, як ти, ми змінимо світ. Я не помиляюся. У світі надто багато безсердечних людей, і нам буде потрібно чимало часу, щоб завоювати справжніх прихильників, але всі ми, що сидять у цій кімнаті, разом з нашими однодумцями по всій країні, є опорою надії.

— Значить, це таємне товариство? — Пошепки запитала Ніккі.

Всі засміялися. Брат Нарев сміятися не став, тільки його губи знову розсунулися в посмішці.

— Ні, дитино. Зовсім навпаки. Наше першорядне бажання і основний обов'язок — якомога ширше рознести правду про поділ людський. Творець досконалий. А ми, смертні, — лише нікчемні черв'яки. Ми повинні усвідомлювати нашу мерзенну сутність, якщо сподіваємося уникнути його справедливого гніву і заслужити звільнення у світі іншому. Самопожертва в ім'я загального блага — єдиний шлях до порятунку. Наше братство відкрито для всіх, хто бажає присвятити себе благій справі і жити праведним життям. Більшість людей не приймають нас всерйоз. Коли-небудь вони стануть ставитися до нас інакше.

Виблискуючі мишачі оченята дивилися, не кліпаючи, а глибокий потужний голос брата Нарева наростав, як гнівний голос Творця.

— Настане день, коли жарке полум'я змін пронесеться по цій землі, спалюючи все застаріле, омертвіле і помилкове, щоб новий порядок розцвів на почорнілих останках зла. Коли ми очистимо світ, не стане ніяких володарів, всюди буде порядок, встановлений простими людьми для простих людей. І лише тоді не буде ні голодних, ні замерзаючих, ні жебраків, ні залишених без допомоги. Загальне благо — ось що буде понад усе, вище егоїстичних бажань індивідуума.

Ніккі хотіла творити добро. Справді хотіла. Але голос брата Нарева звучав так, що їй здалося, ніби за нею зі скреготом зачинилися двері темниці.

Очі всіх присутніх були прикуті на неї — чи настільки вона хороша, як її мати?

— Це звучить просто чудово, брат Нарев. — Він кивнув.

— Так і буде, дитя. І ти допоможеш наблизити той день, І нехай ведуть тебе твої почуття. Ти станеш солдатом, що марширує до нового світового порядку. Це буде довгий і небезпечний шлях. Але ти повинна зберігати віру. Всі інші, хто присутній зараз у цій кімнаті, навряд чи доживуть до цього дня, але ти, можливо, ще побачиш в один прекрасний день той дивний новий порядок, який настане в нашому світі.

Ніккі сковтнула.

— Я буду молитися про це, брат Нарев.

11

На наступний день, обтяжена великим кошиком з хлібом, Ніккі вискочила з екіпажу разом з кількома дорослими дамами з братства, щоб роздати хліб нужденним. Заради такого випадку мати нарядила її в червоне гофроване пальто і коротенькі білі шкарпетки з червоним орнаментом. Горда, що нарешті творить добро, Ніккі крокувала по загидженій смердючій вулиці, несучи кошик хліба та мріючи про той день, коли всюди настане новий порядок і всі вирвуться з безодні відчаю та злиднів.

Деякі посміхалися і дякували їй за хліб. Інші брали хліб мовчки, без усмішки. Більшість, утім, висловлювали невдоволення тим, що хліб принесли надто пізно і буханки занадто малі, і взагалі не того сорту. Але Ніккі це аніскільки не бентежило. Вона повторювала біднякам слова матері, пояснювала, що у всьому винен булочник, який в першу чергу пече хліб заради власного прибутку, а оскільки милосердя — не головна його якість, то цей хліб він випікає в останню чергу. Їй дуже шкода, говорила Ніккі, що погані люди ставляться до бідняків, як до людей другого сорту, але в один прекрасний день Братство Порядку прийде у цю країну і подбає про те, щоб до всіх ставилися однаково.

Так вона йшла по вулиці, роздаючи хліб — і раптом якийсь чоловік схопив її за руку і поволік у вузьку темну бічну алею. Ніккі простягнула йому буханець. Чоловік вибив кошик у неї з рук і заявив, що йому потрібно срібло або золото. Ніккі сказала, що у неї немає грошей, і злякано ойкнула, коли він притягнув її до себе. Брудні пальці жадібно нишпорили по її тілу, навіть у самих інтимних місцях, в пошуках гаманця, але не знайшли нічого. Він стягнув з неї навіть туфельки і, нічого не знайшовши, відштовхнув геть.

Здоровенний кулак двічі вдарив Ніккі в живіт. Дівчинка впала на землю. Брудно вилаявшись, чоловік розчинився серед покидьків.

Ніккі підвелася на тремтячих руках. Її вирвало в брудний потік, що випливав з-під сміттєвої купи. Проходячі мимо люди все бачили, але відводили очі і поспішали далі по своїх справах. Деякі швидко заскакували в алею, нахилялися, вихоплювали буханця з розкритої корзини і втікали. Ніккі ловила ротом повітря, намагаючись відновити дихання. По щоках текли сльози. Коліна кровоточили. Плаття було все заляпане.

Коли вона в сльозах повернулася додому, матір, побачивши її, посміхнулася.

— У мене теж часто сльози навертаються на очі, коли я бачу, як вони живуть.

Ніккі відчайдушно затрясла головою і розповіла матері, що якийсь чоловік схопив її і вдарив, вимагаючи грошей. Вона з плачем кинулася в обійми матері, кричачи, що це поганий, поганий, поганий чоловік.

Мати вдарила її по губах.

— Не смій засуджувати людей! Ти всього лише дитина. Хто дав тобі право судити інших?

Приголомшена ударом — не стільки болючим, скільки несподіваним, — Ніккі скам'яніла. У роті ще стояв присмак блювоти.

— Але, мамо, він був жорстокий зі мною… Облапав мене всюди, а потім ударив!

Мати знову шльопнула її по губах, на цей раз сильніше.

— Я не дозволю, щоб ти бездушними промовами принижувала мене перед братом Наревом і моїми друзями! Чуєш? Ти не знаєш, що змусило його так вчинити! Може, у нього вдома хворі діти, і йому потрібні гроші на ліки. А тут йому попадається багатенька розпещена дівчина, і він не витримує, знаючи, що його власних дітей усе життя обманюють такі, як ти, щоб купувати собі гарний одяг і всякі дрібнички. Ти не знаєш, які життєві тяготи доводиться виносити цій людині. І не смій засуджувати людей за їх вчинки тільки тому, що ти занадто бездушна і егоїстична і не бажаєш навіть постаратися зрозуміти їх!

— Але я думаю…

Мати вдарила її в третій раз так, що Ніккі похитнулася.

— Думаєш? Роздуми — кислота, що роз'їдає віру! Твій обов'язок — вірити, а не думати! Розум людини непорівнянний з розумом Творця! Твої думки — як і думки всіх інших людей — зовсім нікчемні, як взагалі нікчемне все людство. Ти повинна вірити, що Творець вклав свою доброту в ці заблудлі душі. Ти повинна керуватися почуттями, а не розумом. І твій єдиний шлях — віра, а не думки.

Ніккі проковтнула сльози.

— І що мені тоді робити?

— Тобі повинно бути соромно, що світ такий жорстокий до цих нещасних, і вони змушені в розгубленості наносити удари. В майбутньому ти повинна знайти спосіб допомогти таким людям, бо у тебе є все, а у них — нічого. Це твій обов'язок.

У той вечір, коли батько повернувся додому і навшпиньках зайшов до неї в кімнату, щоб подивитися, наскільки сильно вона постраждала, Ніккі взяла його за великі пальці і міцно притиснула їх до щоки. Хоча мати й казала, що він погана людина, Ніккі відчула себе просто чудово, коли батько мовчки опустився на коліна біля ліжка і почав ласкаво гладити її по голові.

Продовжуючи працювати на вулицях, Ніккі в кінці кінців навчилася розуміти потреби мешканців нетрів. Їх біди здавалися непоправними. Що б вона не робила, це нічого не змінювало. Брат Нарев говорив, що це лише ознака того, що Ніккі не до кінця присвячує себе справі. Кожного разу, як у неї щось не виходило, Ніккі — на вимогу брата Нарева і матері — подвоювала зусилля.

Одного разу, вже пропрацювавши в братерстві кілька років, вона за вечерею сказала:

— Батьку, є одна людина, якій я намагаюся допомогти. У нього десять дітей і немає роботи. Ти не міг би взяти його до себе на роботу?

Батько підняв голову від тарілки з супом.

— Чому?

— Я ж тобі сказала! У нього десять дітей.

— Але що він вміє робити? Чому я повинен його найняти?

— Тому що йому потрібна робота. — Батько відклав ложку.

— Ніккі, сонечко, у мене працюють кваліфіковані робітники. Від того, що у нього десять дітей, сталь не стане перекованою у зброю, вірно? Що ця людина вміє робити? Яка у нього професія?

— Якби у нього були професія, батьку, він зміг би знайти роботу. Хіба справедливо, що його діти змушені голодувати тільки тому, що їх батькові не надають шансу?

Батько подивився на неї, ніби вивчав якийсь підозрілий новий метал. Вузькі губи матері розтягнулися в ледь помітній усмішкці, але вона мовчала.

— Шансу? На що? У нього немає професії.

— Напевно в таких великих майстерень, як твої, для нього знайдеться яка-небудь робота.

Батько, уважно вивчаючи її рішуче личко, потарабанив пальцями по столу. Потім, прокашлявся й вимовив:

— Ну що ж, можливо, я зможу використовувати його на вантаженні фургонів.

— Він не може вантажити фургони. У нього хвора спина. Він роками не міг працювати саме тому, що у нього болить спина.

Батько здивовано насупився:

— Хвора спина не завадила йому настругати десяток дітей.

Ніккі дуже хотілося зробити добру справу, і вона відповіла батькові рішучим поглядом.

— Чому ти такий нетерпимий, батьку? У тебе є робочі місця, а цій людині потрібна робота. У нього голодні діти, яких потрібно годувати і одягати. Невже ти відмовиш йому в можливості заробити собі на життя лише тому, що йому не пощастило? Або твоє багатство застилає тобі очі, і ти не бачиш потреб простих людей?

— Але мені потрібні…

— Чому ти завжди виходиш з того, що потрібно тобі, а не з того, що потрібно іншим? Невже все повинно бути тільки для тебе?

— Це — справа…

— А в чому мета справи? Хіба не в тому, щоб надавати роботу тим, хто її потребує? Хіба не краще, якщо людина працює, а не принижується, випрошуючи милостиню? Ти цього хочеш? Щоб він просив милостиню, замість того щоб працювати? Хіба не ти завжди так звеличував працю?

Ніккі випускала питання, як стріли, причому так швидко, що батько і слова не встигав вставити. Мати посміхалася, слухаючи, як дочка випалює слова, які знає вже напам'ять.

— Чому ти так жорстокий до найзнедоленіших? Чому не можеш хоч раз подумати про те, що ти в змозі зробити для них, замість того щоб думати про гроші і тільки про гроші? Невже тобі зашкодить, якщо ти наймеш людину, якій потрібна робота? Зашкодить, батьку? Він покінчить з твоїм ділом? Згубить тебе?

Її сповнені благородства питання луною звучали по обідньому залі, а батько дивився на неї так, ніби бачив уперше. Здавалося, його вразили справжні стріли. Його губи ворушилися, але він не міг вимовити ні слова. Схоже, він не міг навіть поворухнутися. Лише мовчки дивився на неї.

Мати сіяла.

— Ну… — Промовив він нарешті. — Гадаю… — Він узяв ложку і втупився в тарілку. — Надсилай його, я дам йому роботу.

Ніккі відчула нове почуття гордості. І могутності. Вона ніколи не думала, що так легко зможе змусити батька відступити. Вона похитнула його егоїстичну сутність однією лише добротою.

Батько встав з-за столу.

— Я… Мені потрібно повертатися в майстерні. — Його погляд нишпорив по столу, на Ніккі і матір він не дивився. — Я тільки що згадав… Потрібно доглянути за однією справою… Коли він пішов, мати сказала:

— Я рада, що ти обрала правильний шлях, Ніккі, а не послідувала його помилковою дорогою. Ти ніколи не пошкодуєш про те, що дозволила любові до людей направляти твої почуття. Творець посміхнеться тобі.

Ніккі знала, що поступила правильно і гідно, і все ж не могла не згадати той вечір, коли батько мовчки гладив їй брову, а вона притискала його пальці до щоки.

Той чоловік почав працювати в майстернях. Батько більше ніколи про нього не згадував. Він весь час був зайнятий і пропадав на роботі. У Ніккі теж все більше і більше часу займала її діяльність. Але їй бракувало того виразу його очей. І вона думала, що, напевно, просто дорослішає.

Наступної весни, коли Ніккі вже виповнилося тринадцять, вона якось раз повернулася додому після роботи в братстві і побачила сидячу разом з матір'ю у вітальні жінку. Щось у вигляді цієї жінки було таке, від чого волосся Ніккі встало дибки. Вона поклала на стіл список нужденних, а обидві жінки встали.

— Ніккі, люба, це сестра Алессандра. Вона приїхала сюди з Палацу Пророків у Танімурі.

Жінка була старша матері. Довга каштанова коса укладена короною навколо голови і закріплена на потилиці красивим гребенем, ніс трохи завеликий; повненька, але не потворна. Її очі свердлили Ніккі з тривожною наполегливістю, а не бігали по сторонах, як тарганячі оченята матері.

— Ваша подорож була довгою, сестра Алессандра? — Ввічливо запитала Ніккі, зробивши кніксен. — З Танімури, я хочу сказати?

— Всього три дні, — відповіла сестра Алессандра і посміхнулася, піднявши вузеньке личко Ніккі за підборіддя. — Так-так! Маленька, а робить дорослу роботу. — Вона вказала на стілець. — Не присядеш з нами, люба?

— Ви сестра з нашого братства? — Запитала Ніккі, не дуже добре розуміючи, хто ця жінка.

— Вашого — чого?

— Ніккі, — відповіла мати, — сестра Алессандра — сестра Світла.

Ніккі здивовано опустилася на стілець. Сестри Світла володіли чарівним даром, як вони з матір'ю. Ніккі мало що знала про сестер, крім того, що вони служать Творцеві. Але їй від цього краще не стало. Присутність такої жінки в їхньому будинку викликало збентеження, зовсім як тоді, коли Ніккі стояла перед братом Наревом. Її охопило незрозуміле відчуття приреченості.

До того ж Ніккі відчувала нетерпіння, адже її чекали справи. Потрібно ще зібрати пожертви. У деякі місця її супроводжували дорослі. В інші відправляли її одну, кажучи, що молоденька дівчинка там доб'ється кращих результатів, присоромить тих, хто має більше, ніж заслуговує. Ці люди, всі власники підприємств, відмінно знали, хто вона така. І завжди запитували, як поживає батько. Як її вчили, Ніккі відповідала, що батько буде дуже задоволений, коли дізнається, що вони проявляють турботу про нужденних. Зрештою більшість вносили пожертвування.

Потім потрібно було віднести ліки жінкам з хворими дітьми. І одяг дітям теж був потрібний. Ніккі намагалася когось умовити пожертвувати старий одяг, когось — пошити новий. Деякі люди були бездомними, інші всім скопом тулилися в жалюгідних комірках. Ніккі намагалася умовити кого-небудь з багатих пожертвувати будинок. А ще на неї було покладено обов'язок роздобувати для жінок глечики, щоб ходити за водою. Треба нанести візит ганчареві. Декількох дітлахів постарше зловили на крадіжці. Інші билися, дехто бив в кров діточок поменше. Ніккі заступалася за них, намагаючись пояснити, що вони не винні, просто життя до них несправедливе, і така поведінка — природна реакція на жорстокі умови. Вона сподівалася умовити батька взяти на роботу хоча б декількох знедолених.

Проблеми розросталися, як сніжна лавина, і кінця їм не намічалося. Складалося враження, що чим більшій кількості людей допомагало братство, тим більше ставало потребуючих допомоги. Спочатку Ніккі думала, що вирішить світові проблеми. А тепер почала відчувати себе безнадійно нездатною. Вона знала, що сама винна. Їй потрібно трудитися ще більше.

— Ти вмієш читати і писати? — Поцікавилася сестра.

— Не дуже добре, сестра. В основному імена. Мені так багато треба робити для тих, кому пощастило менше, ніж мені! Їх потреби куди важливіші моїх егоїстичних бажань.

Мати, посміхнувшись, кивнула сама собі.

— Просто добрий дух у плоті, — розчулилася сестра Алессандра. Очі її зволожилися. — Я чула про твою діяльність.

— Правда? — На мить Ніккі відчула гордість, але тут же згадала, що, як би вона не старалася, краще все одно не стає, і відчуття того, що вона невдаха, повернулося. До того ж мати весь час твердила, що гординя — гріх. — Не бачу нічого особливого в тому, що я роблю. Ці люди — особливі через ті страждання, що вони переносять, живучи в жахливих умовах. Вони підбадьорюють мене.

Мати задоволено посміхалася. Сестра Алессандра, нахилившись ближче, серйозно запитала:

— Ти вчилася користуватися своїм даром, дитя?

— Мати вчить мене всяким дрібницям на зразок лікування нескладних болячок, але я знаю, що було б несправедливо демонструвати мій дар перед тими, хто менш благословенний, ніж я, і тому всіляко намагаюся не користуватися ним.

Сестра склала руки на колінах.

— Ми з твоєю матір'ю поговорили, поки тебе чекали. Вона добре попрацювала, наставивши тебе на шлях істинний. Однак ми вважаємо, що ти була би здатна на більше, якби служила більш високому покликанню.

Ніккі зітхнула:

— Ну гаразд. Може, я зможу вставати трохи раніше. Але у мене вже є обов'язки у відношенні нужденних, і мені доведеться якось поєднувати їх з новими. Сподіваюся, ви мене розумієте, сестра. Я не намагаюся викликати співчуття, правда-правда, але я сподіваюся, що цей обов'язок мені вдастьсяться виконувати швидко, тому що я і так вже дуже зайнята. Сестра Алессандра терпляче пояснила:

— Ти не розумієш, Ніккі. Нам би хотілося, щоб ти продовжила свою діяльність з нами, у Палаці Пророків. Звичайно, спочатку ти будеш послушницею, але в один прекрасний день станеш сестрою Світла, і в цій якості продовжиш робити те, що так добре розпочала зараз.

Ніккі охопила паніка. Життя стількох людей трималася лише на тих ниточках, що їм простягала вона. У братстві у неї є друзі, яких вона любить. Їй так багато потрібно зробити! Їй не хотілося покидати матір і навіть батька. Вона знала, що батько поганий, але з нею-то він поганим не був. Вона знала, що він жадібний егоїст, але він як і раніше іноді відносив її в ліжко і ласкаво гладив по плечу. Ніккі була впевнена, що коли-небудь знову побачить проблиск в його блакитних очах, потрібний тільки час. Вона не хотіла їхати від нього. З якоїсь причини їй було відчайдушно необхідно ще раз побачити ту яскраву іскорку в його очах. Але Ніккі знала, що ці її бажання егоїстичні.

Вона зморгнула сльози.

— Я дбаю про нужденних, сестра Алессандра. У мене перед ними зобов'язання. Вибачте, але я не можу їх кинути.

У цей момент в дверях з'явився батько. І застиг у незручній позі, на півкроці, втупившись на сестру.

— Що тут відбувається? — Мати встала:

— Говард, це сестра Алессандра. Вона сестра Світла і приїхала…

— Ні! Я не допущу, чуєш?! Вона наша дочка, і сестри не отримають її!

Сестра Алессандра піднялася, скоса дивлячись на матір.

— Будь ласка, попросіть вашого чоловіка віддалитися. Це його не стосується.

— Не стосується?! Вона моя дочка! Ви не отримаєте її! — Він рвонувся вперед, щоб схопити Ніккі за протягнуту руку. Сестра підняла палець і, на подив Ніккі, батька відкинуло назад яскравим спалахом світла. Він з гуркотом врізався спиною в стіну і сповз на підлогу, хапаючись за груди. Заливаючись сльозами, Ніккі кинулася до батька, але сестра Алессандра схопила її за руку і смикнула назад.

— Говард, — прошипіла крізь зуби мати, — виховання дитини — моя справа. Я несу дар Творця. Коли домовлялися про наш з тобою шлюб, ти дав слово, що якщо народиться дівчинка і у неї буде дар, тільки я буду мати право виховувати її так, як вважатиму за потрібне. Я вважаю, що так треба, така воля Творця. У Палаці Пророків у неї буде час навчитися читати. Час навчитися використовувати свій дар на благо людям так, як це вміють тільки сестри. Ти стримаєш слово. Я про це подбаю. Не сумніваюся, що в тебе є справи, до яких ти повинен негайно повернутися.

Батько тер долонею груди. Потім опустив руки і, похнюпивши голову, вийшов. Але перш ніж зачинити за собою двері, він зустрівся поглядом з Ніккі. Крізь сльози вона побачила в очах батька ту саму іскорку, ніби він хоче їй щось сказати, але потім іскорка зникла, і батько зачинив за собою двері.

Сестра Алессандра сказала, що буде краще, якщо вони виїдуть відразу ж і Ніккі зараз не стане спілкуватися з батьком. Вона пообіцяла, що якщо Ніккі буде дотримуватися правил, то після того як освоїться, навчиться читати і користуватися своїм даром, вона знову побачить батька.

Ніккі навчилася читати, користуватися своїм даром і освоїла все, що від неї хотіли. Вона виконувала всі вимоги, вона робила все. Її життя послушниці було безпристрасне і самовіддане. Сестра Алессандра забула про свою обіцянку, а якщо Ніккі нагадувала їй, тут же висловлювала невдоволення і знаходила чергову роботу.

Через кілька років після того, як Ніккі відвезли у Палац, вона знову зустріла брата Нарева. Ніккі зіткнулася з ним зовсім випадково. Він працював на стайні Палацу Пророків. Брат Нарев, пильно дивлячись на Ніккі, повільно посміхнувся. Він повідомив їй, що прийшов у Палац по її прикладу. Заявив, що хоче прожити довго і побачити, як у світі наступає новий порядок.

Ніккі тоді подумала, що робота на стайні — дивне заняття для брата, але брат Нарев сказав, що вважає роботу на сестер більш піднесеною, ніж на тих, хто загрібає гроші. Запевнив Ніккі, що йому все одно, скаже вона в Палаці кому-небудь про нього і його діяльності в братстві чи ні, але попросив не говорити сестрам, що він володіє чарівним даром, бо тоді йому не дозволять залишитися тут і працювати на стайні. А якщо вони розкриють його дар, він відмовиться їм служити, оскільки, як він заявив, бажає служити Творцеві по-своєму.

Ніккі зберегла його таємницю — не стільки з вірності, скільки тому, що була надто зайнята навчанням і роботою, щоб думати про брата Нарева і його братство. Бачила вона його вкрай рідко, дитячі спогади покривалися серпанком. У Палаці була робота, якій вона повинна була присвятити себе, відповідно до побажань сестер. Тільки через багато років Ніккі зрозуміла справжні причини перебування брата Нарева у Палаці Пророків.

Сестра Алессандра пильнувала про те, щоб Ніккі була постійно зайнята, і відхиляла її егоїстичні прохання про поїздку додому. Лише двадцять сім років потому, все ще будучи послушницею, Ніккі знову побачила батька. На його похоронах.

Мати написала, щоб Ніккі приїхала побачити батька, тому що він тяжко хворий; Ніккі тут же помчала додому в супроводі сестри Алессандри, але до її приїзду батько вже помер.

Мати сказала, що він кілька тижнів благав її послати за дочкою. Зітхнувши, вона повідомила, що не звертала уваги на його слова, думала, що він видужає. Крім того, заявила мати, вона не хотіла відривати Ніккі від важливих справ з настільки незначного приводу. Вона сказала, що батько хотів тільки одного: побачити Ніккі. Мати порахувала, що це нерозумно, оскільки йому завжди було наплювати на інших. З чого це раптом йому знадобилося когось бачити? Він помер на самоті, поки мати десь ходила, допомагаючи жертвам байдужого світу.

До того часу Ніккі вже виповнилося сорок років, але мати, як і раніше вважала її молоденькою дівчиною — адже завдяки древньому закляттю, накладеному на Палац Пророків, Ніккі виглядала років на п'ятнадцять-шістнадцять. Мати веліла їй надіти яскраве плаття — в кінці кінців, похорон не такий вже сумний привід.

Ніккі довго стояла біля тіла батька. Можливість побачити його блакитні очі була втрачена назавжди. І вперше за багато років біль почуття втрати змусила її відчути щось, приховане глибоко всередині. Так добре знову щось відчувати — нехай навіть біль!

Поки Ніккі стояла, дивлячись на воскове обличчя батька, сестра Алессандра говорила, що їй дуже шкода, що вона відвезла Ніккі з дому, але за все своє життя вона, сестра Алессандра; не зустрічала жінки з таким потужним даром, як у Ніккі, і що такий дар Творця не повинен пропадати марно.

Ніккі відповіла, що все розуміє. Оскільки у неї є здібності, то цілком справедливо, що вона повинна використовувати їх на благо потребуючих.

У Палаці Пророків Ніккі називали самою безкорисливою і чуйною послушницею і ставили в приклад тим, хто був молодший. Навіть аббатиса її похвалила.

Всі ці вихваляння були для неї порожнім звуком. Бути краще за інших — не правильно. Як Ніккі не старалася, вона не могла уникнути успадкованої від батька переваги. Ця перевага струменіла по її жилах, сочилось з кожної пори, отруюючи все, що вона робила. Чим безкорисливішою вона була, тим сильніше це підкреслювало її перевагу, а отже, її гріховність.

Ніккі знала: це означає одне — вона грішниця.

— Постарайся не запам'ятовувати його таким, — порадила сестра Алессандра після довгого мовчання, коли вони стояли над тілом. — Постарайся пам'ятати свого батька таким, яким він був за життя.

— Не можу, — відповіла Ніккі. — Я ніколи не знала його, коли він був живий.

Мати взяла управління майстернями на себе. Вона писала Ніккі радісні листи, розповідаючи, як багато нужденних вона тепер прийняла на роботу. Враховуючи всі накопичені багатства, виробництво цілком в змозі це витримати. Мати пишалася тим, що нарешті багатство служить високоморальним цілям. Вона писала, що смерть батька — приховане благословення, бо це дозволило нарешті допомагати тим, хто завжди цього заслуговував. Все це — частина промислу Творця, писала вона.

Матері довелося підвищувати ціни, щоб платити гроші всім людям, яким вона надала роботу. Багато старих працівники звільнилися. Мати писала, що рада цьому, оскільки у них відсутнє почуття обов'язку перед іншими.

Замовлень ставало все менше. Постачальники почали вимагати передоплату. Мати більше не ставила клеймо майстерні на зброї — нові працівники скаржилися, що нечесно вимагати від них витримувати такі високі стандарти. Вони заявляли, що намагаються з усіх сил, а все інше не має значення. Мати пішла назустріч їхнім вимогам.

Прокатний стан продали. Багато постійних клієнтів перестали замовляти зброю і обладунки. Мати заявила, що обійдеться без таких байдужих покупців. Вона чекала від герцога нових законів, відповідно до яких робота повинна розподілятися порівну, але закони щось запізнювалися. Ті малочисельні покупці, що залишилися, не платили в строк по рахунках, але обіцяли неодмінно заплатити, а замовлений ними товар тим часом поставлявся, хоч і з запізненням.

Через півроку після смерті батька підприємство розорилося. Величезний статок, зароблений ним за все життя, зник.

Висококваліфіковані робітники, найняті колись батьком, виїхали, сподіваючись знайти роботу в збройових майстернях в інших місцях. А більшість — ті, що залишилися в місті — могли відшукати лише низькооплачувану роботу і були раді й цьому. Багато нових робітників вимагали від матері зробити щось. Мати і братство звернулися з проханням до інших власників майстерень, щоб ті взяли їх до себе. Дехто спробував допомогти, але більшість не мали можливості наймати робітників.

Збройові майстерні батька були найбільшими в їхніх краях і забезпечували роботою багато інших майстерень. Тепер люди, чия справа залежала від роботи їх збройових майстерень — торговці, дрібні постачальники, перевізники, — теж розорилися. Багато в місті, від пекарів до м'ясників, втратили своїх покупців і були змушені скоротити число працівників.

Мати попросила герцога поговорити з королем. Герцог відповів, що король розмірковує над цим питанням.

Після закриття батьківських майстерень з'явилося багато покинутих будинків, мешканці яких виїхали в пошуках роботи. За наполяганням братства ці будинки самовільно заселили. Перш спокійні квартали перетворилися в нетрі, де процвітало злодійство і насильство. Не маючи можливості продати зброю, що залишилася на складах, мати роздала її нужденним, щоб ті могли захистити себе. Всупереч її зусиллям, злочинність лише зросла.

За її благодійну діяльність і вірну службу батька короні король призначив матері пенсіон, що дозволяв їй жити у власному будинку і навіть утримувати штат прислуги, хоч і невеликий. Мати продовжувала діяльність в братстві, намагаючись виправити ту несправедливість, яка, на її думку, призвела до краху підприємства. Вона сподівалася в один прекрасний день знову відкрити майстерні і найняти людей на роботу. За самовіддану працю король нагородив її срібною медаллю. Мати з гордістю писала Ніккі, що король ніколи не бачив жінки, настільки близької до того, щоб стати добрим духом у плоті. Ніккі регулярно отримувала повідомлення про нагороди, які мати отримувала за свій безкорисливий вклад.

Вісімнадцять років потому, коли мати померла, Ніккі як і раніше виглядала як сімнадцятирічна дівчина. Вона хотіла надіти на похорон красиве чорне плаття. Краще з кращих. Однак у Палаці Пророків їй сказали, що послушниці не личить подавати настільки егоїстичне прохання і що це не обговорюється, Ніккі може отримати тільки скромний простий одяг.

Приїхавши додому, Ніккі відправилася до королівського кравця і сказала, що на похорон матері їй потрібно найкраще чорне плаття, яке він коли-небудь шив. Той назвав ціну. Ніккі спокійно сказала, що грошей у неї немає, але плаття їй потрібно все одно.

Кравець — чоловік з трьома підборіддями, зі ростучою у вухах шерстю, ненормально довгими жовтими нігтями і хтивою усмішкою — відповів, що йому теж дещо потрібно. Він присунувся, ніжно тримаючи її гладку руку кістлявими пальцями, і прошепотів, що якщо вона подбає про його потреби, то він подбає про її.

На похоронах матері Ніккі була в чудовому чорному платті.

Мати все своє життя присвятила потребам інших людей. Ніккі анітрохи не шкодувала, що ніколи більше не побачить тарганячі оченята матері, і не відчувала того болю, що заповнила всередині неї порожнечу на похороні батька. І усвідомлювала, що вона огидний чоловік. І вперше зрозуміла, що з якоїсь причини їй просто все байдуже.

З цього дня Ніккі носила тільки чорні сукні. Сто двадцять три роки потому, стоячи біля перил на галереї головного залу Палацу Пророків, Ніккі побачила очі, що вразили її своїм внутрішнім світлом. Але те, що в очах її батька було лише невловимим відблиском, в сірих очах Річарда палахкотіло яскравим полум'ям. І вона як і раніше не знала, що це.

Знала тільки, що саме в цьому — відмінність між життям і смертю і що вона повинна це знищити. І тепер нарешті вона знала, як, це зробити.

Якби тільки хто-небудь виявив багато років тому таке ж милосердя до її батька…

12

Звертаючи на дорогу до маєтку, де, за словами сестер, Джеган влаштував собі резиденцію, Ніккі вивчала поглядом розкинутий навколо величезний табір Імперського Ордена. Вона шукала одну певну групу наметів і знала, що ці намети повинні стояти десь тут, недалеко від Джегана. Наскільки сягало око, всюди виднілися намети, торговці, фургони; бродили люди, як темний крап усипаючи навколишні поля і пагорби. Здавалося, і небо й земля затягнуті похмурим серпанком. На полях, як зірки на небі, сяяли вогні численних багать.

День ставав гнітюче-похмурим, і не тільки через наближення вечора — на небі збиралися свинцево-сірі хмари. Натягнута тканина наметів плескалася під поривами вітру, іскри багать злітали в небо, цівки диму металися з боку в бік. Важкий запах випорожнень заглушав аромати підготовлюваної їжі. І чим довше армія буде стояти на місці, тим густіше буде сморід.

Вгорі, над похмурим пейзажем, височіли елегантні будівлі маєтку. Джеган був там. Маючи доступ до розуму сестер Рошелі, Георгії і Обрі, він уже напевно знав, що Ніккі повернулась. І чекав її.

Нічого, почекає. Для початку їй потрібно дещо зробити.

Джеган не може поки щоопанувати її розумом, і вона вільна виконати задумане.

Ніккі нарешті виявила те, що шукала. Зійшовши з дороги, вона пішла по полю. Навіть на відстані вона розрізняла ті особливі звуки, що доносилися з цих наметів. Чула їх за сміхом і співом, тріском багать, шипінням жареного м'яса, скреготом точильних каменів, ударів молота по металу і скрипу шкіряного одягу.

Солдати хапали її за руки, намагалися зірвати плаття, але Ніккі ні на що не звертала уваги. Проштовхуючись крізь натовп, вона просто відпихала солдатів. Коли здоровенний чолов'яга схопив її за зап'ястя, вона зупинилася лише для того, щоб ударом магії спопелити йому серце прямо в грудях. Тіло з глухим стуком впало на землю, але ніхто не зрозумів, що солдат мертвий. Втім, на Ніккі більше ніхто не зазіхав. Серед солдатів позаду неї пробігло шепотіння: «Пані Смерть».

Нарешті Ніккі досягла наміченої мети. Навколо наметів, де бранці кричали від болю, солдати грали в кості, їли боби, хропли в спальних мішках. Двоє чоловіків виволокли з великого намету труп і закинули у фургон.

Ніккі клацнула пальцями, підкликаючи неголеного вояку, який прямував від іншої палатки.

— Покажіть мені список, капітан.

Вояка грізно втупився на неї, але тут помітив чорне плаття, і на обличчі його майнув страх впізнавання. Він передав Ніккі засмальцьовану книжку, продавлену посередині, ніби на неї хтось випадково сів. Випалі сторінки, обірвані і брудні, були недбало засунуті назад.

— Доповідати особливо нічого, пані. Будь ласка, передайте його превосходительству, що ми закликали на допомогу всіх чаклунок, але вона мовчить.

Ніккі розкрила книгу і стала читати список нових бранців.

— Вона? Про кого це ви, капітане? — Пробурмотіла вона, відриваючись від читання.

— Як про кого? Про Морд-Сіт, звичайно! — Ніккі підняла на нього погляд.

— Морд-Сіт. Ну звичайно. Де вона?

Капітан вказав на намет, що стояв трохи осторонь.

— Я знаю, його превосходительство і не очікував, що ця чорна відьма поділиться з нами відомостями про Магістра Рала, але все ж сподівався його порадувати. — Засунувши пальці за пояс, капітан роздратовано зітхнув:

— Не пощастило.

Ніккі деякий час дивилася на намет. Криків не чутно. Вона ніколи ще не бачила жодної Морд-Сіт, але дещо про них знала. Наприклад, що повертати проти них магію — смертельна помилка.

Вона повернулася до читання списку. Нічого цікавого. Більшість — місцеві жителі, захоплені на всяк випадок: раптом що знають. Навряд чи вони знають те, що потрібно їй.

Ніккі постукала по останньому запису списку, що свідчила: «гонець».

— А цей де?

Капітан вказав на намет.

— Ним займається один з кращих моїх людей. Коли я перевіряв в останній раз, з нього ще нічого не витягли. Але це було рано вранці.

З тих пір пройшов вже майже день. Під тортурами день здається вічністю. Ніккі сунула книгу офіцерові.

— Спасибі. На цьому все.

— Значить, ви доповісте його превосходительству? — Ніккі неуважно кивнула. — Скажете йому, що від цієї партії мало пуття?

Ніхто не насмілювався зізнатися Джегану особисто, що не впорався із завданням, Джеган виправдань не приймав. Ніккі кивнула і мовчки попрямувала до намету, де допитували гінця.

— Я скоро побачу його превосходительство. І передам вашу доповідь, капітане.

Ледь увійшовши в намет, Ніккі зрозуміла, що запізнилася. На вузькому дерев'яному столі лежали закривавлені рештки.

Допитуючий тримав в руках складений аркуш паперу.

— Що це?

Посміхнувшись, він простягнув листок Ніккі.

— Дещо, чому його превосходительство буде дуже радий. Карта.

— Карта чого?

— Де цей малий був. Я намалював її з його слів. — Він розсміявся зі свого жарт.

— Невже? — Посмішка солдата зацікавила її. Така людина посміхається, тільки якщо роздобула щось дуже цінне — те, що дозволить вислужитися в очах начальства. — І де ж була ця людина?

— Відвідувала свого володаря. — Він помахав папірцем так, немов у руках у нього була карта, яка вказує, де заховані скарби. Втомившись від гри, Ніккі вихопила в солдата обривок і розгорнула зім'ятий листок. Це дійсно була карта з ретельно намальованими річками, береговою лінією і горами. Навіть проходи в горах вказані.

Ніккі відзначила, що карта справжня. Коли вона жила в Палаці Пророків, Новий світ був місцем далеким і таємничим, яке рідко відвідували небагато сестер. І кожна сестра, яка відправилася туди, вела точні записи, а по них згодом підправляли карти, які зберігалися у Палаці. Під час навчання послушниці запам'ятовували ці карти. І хоча в ті роки Ніккі і не думала, що їй коли-небудь доведется подорожувати по Новому світу, відображений на карті шматок місцевості був їй добре знайомий. Ніккі уважно вивчала карту, відзначаючи все нове, чого вона не знала.

Солдат тицьнув у єдиний на карті кривавий відбиток пальця.

— Ось тут і ховається Магістр Рал. Помічений точкою в горах.

Ніккі на мить перестала дихати. Вона втупилася на картy, ретельно відкладаючи в пам'яті кожен струмок, кожну річку, кожну гору, дорогу, стежку і перевал, кожне місто, кожне село.

— Що ця людина ще розповіла перед смертю? — Вона підняла очі на солдата. — Його превосходительство чекає моєї доповіді. Я якраз прямую до нього. — Вона клацнула пальцями. — Викладай усе.

Солдат почухав бороду. Під нігтями у нього була засохла кров.

— Ти йому розкажеш, так? Скажеш, що сержант Ветцель отримав ці відомості від гінця?

— Звичайно, — запевнила Ніккі. — Нагороду отримаєш ти. Мені вона ні до чого. — Вона постукала по золотому кільцю в губі. — Імператор завжди — кожну мить — знаходиться в моїх думках. Напевно він саме зараз бачить моїми очима, що саме ти добув ці відомості. Так що ж ще повідав той чоловік?

Сержант Ветцель знову почухав бороду, явно намагаючись вирішити, чи варто довіряти Ніккі або краще самому повідомити ці відомості Джегану. В Імперському Ордені ніхто нікому не довіряв. Сержант чухав бороду, залишаючи в волоссі недоноски висохлої крові.

Ніккі дивилася в його червоні очі. Від вояки несло перегаром.

— Якщо ти не розповіси мені все, сержант, причому негайно, то опинишся наступним клієнтом на цьому столі, і я вислухаю твою доповідь, яка буде перемежовуватися з твоїми криками, а коли закінчу, тебе закинуть в фургон з небіжчиками.

Він поспішно кивнув, здаючись.

— Звичайно. Я просто хотів переконатися, що його превосходительство дізнається про моє досягнення. Ми постійно відправляємо відділення з шести чоловік на розвідку. Група рухалася по колу на північ, в обхід ворожої армії. З ними була одна чаклунка, щоб прикривати їх. Вони були десь на північний захід від ворожих військ, коли чисто випадково напоролися на цього малого. І притягли мені його для допиту. Я з'ясував, що він — з числа постійних гінців, що курсують туди-сюди з доповідями Магістрові Ралу. Ніккі показала на карту.

— Але це ось виглядає як розташування ворожих військ. Ти хочеш сказати, що Рі… Магістр Рал не зі своєю армією?

— Точно. Гонець не знав чому. Його єдиний обов'язок — доставляти своєму повелителю відомості про дислокацію і стан військ. — Сержант постукав по карті в руці Ніккі. — Ось тут і ховається Магістр Рал зі своєю дружиною.

У Ніккі мало не відвисла щелепа.

— З дружиною…

Сержант Ветцель кивнув:

— Цей малий сказав, що Магістр Рал одружився на якійсь бабі, відомій як Мати-сповідниця. Вона поранена, і вони ховаються там, в горах.

Ніккі згадала, які почуття відчував Річард до цієї жінки, згадала її ім'я: Келен. Одруження Річарда все міняє. Це може перешкодити її планам. Або…

— Що-небудь ще, сержант?

— Гонець сказав, що з Магістром Ралом і його дружиною перебуває ще одна баба, Морд-Сіт. Охороняє їх.

— Але чому вони там? Чому Магістр Рал і Мати-сповідниця не зі своїм військом? Не в Ейдіндрілі? Не в Д'харі, нарешті?

Сержант похитав головою:

— Гонець — простий солдат, він уміє тільки швидко скакати і читати карту. Це все, що він знав: вони там, у горах, і одні. Ніккі такий поворот подій спантеличив.

— Ще що-небудь? — Солдат похитав головою. Ніккі поклала долоню йому на спину, між лопаток. — Спасибі, сержант. Ти зробив куди більш істотну допомогу, ніж думаєш.

Він розплився в усмішці, і Ніккі завдала магічного удару, що миттєво випалив йому мозок. Сержант з гуркотом звалився на землю.

Ніккі ще раз ретельно вивчила карту, щоб запам'ятати міцно-міцно, і спалила її чарівним вогнем. Папір корчився і чорнів, вогонь поглинав ретельно намальовані річки і гори, а потім добрався до кривавого відбитку і поміченої точки. Попіл чорним снігом обсипався на лежаче біля ніг Ніккі тіло.

Підійшовши до намету, де допитували Морд-Сіт, Ніккі обвела настороженим поглядом околиці, перевіряючи, чи не спостерігає хто, але на тортурні намети ніхто не звертав уваги. Вона ковзнула всередину.

При вигляді розпростертої на дерев'яному столі жінки Ніккі здригнулася і лише зусиллям волі змусила себе видихнути.

Стоячий біля столу солдат із закривавленими руками сердито глянув на Ніккі. Не давши йому і слова промовити, Ніккі наказала:

— Доповідай.

— Ні слова від неї не добилися, — буркнув він. Ніккі кивнула і поклала руку на широку спину солдата. Це його стривожило, він почав відсуватися, але запізнився і замертво звалився на землю, навіть не встигнувши збагнути, що сталося. Будь у неї час, він не відбувся би так легко.

Зусиллям волі Ніккі змусила себе підійти до столу і заглянути в блакитні очі. Голова жінки злегка тремтіла.

— Зверни свою магію проти мене, відьма. — Ніккі посміхнулася.

— Битися до кінця, так?

— Застосуй магію, відьма.

— Навряд чи. Бачиш, я дещо знаю про таких, як ти. — Блакитні очі зухвало блиснули.

— Нічого ти не знаєш.

— Та ні, знаю. Річард мені розповів. Ти його знаєш як Магістра Рала, але якийсь час він був моїм учнем. Мені відомо, що, такі жінки, як ти, здатні захопити чужу магію, якщо цю магію направити на вас. І тоді ви повертаєте її проти нас же. Так що, як ти розумієш, я, мабуть, утримаюся.

Жінка відвела погляд.

— Тоді вбий мене, якщо ти прийшла за цим. Нічого ти від мене не почуєш.

— Я тут зовсім не за тим, щоб тебе катувати, — спокійно промовила Ніккі.

— Тоді — навіщо?

— Дозволь представитися, — вимовила Ніккі. — Я — пані Смерть.

Блакитні очі жінки повернулися до Ніккі, в них вперше промайнув вогник надії.

— Відмінно. Убий мене.

— Мені потрібно дещо у тебе дізнатися.

— Я… нічого… тобі… не скажу. — Слова давалися їй важко. — Нічогісінько. Убий мене.

Ніккі взяла зі столу закривавленого ножа і піднесла до блакитних очей.

— Думаю, скажеш. — Жінка посміхнулася:

— Валяй. Це лише наблизить мою смерть. Я точно знаю, скільки може витримати людина. Я вже на півдорозі до світу духів. Але все одно, що б ти не робила, я помру мовчки.

— Ти не зрозуміла. Я не прошу тебе зраджувати Магістра Рала. Хіба ти не чула, як твій кат впав на землю? Якщо трохи повернеш голову, то, можливо, побачиш, що той, хто створив з тобою все це, мертвий. Мені зовсім не потрібні від тебе ніякі секрети.

Жінка постаралася роздивитися валяється на землі тіло. Брови її піднялися.

— Тоді — що?

Ніккі відзначила про себе, що жінка не просить звільнити її. Морд-Сіт розуміла, що вона все одно вже не жилець. Єдине, на що вона могла сподіватися, це що Ніккі покладе швидкий кінець її мукам.

— Річард був моїм учнем. Він розповів мені, як одного разу його взяла в полон Морд-Сіт. Адже це не секрет, вірно?

— Не секрет.

— Саме про це я і хочу дізнатися докладніше. Як Тебе звуть?

Жінка відвернулася. — Ніккі обережно повернула її до себе обличчям.

— У мене є до тебе пропозиція. Я не стану випитувати у тебе ніяких секретів, які ти повинна зберігати. І не стану просити зрадити Магістра Рала. Я цього зовсім не хочу. Мене все це не цікавить. Якщо ти мені допоможеш, — Ніккі знову піднесла ніж до лиця жінки, — я швидко покладу кінець твоїм стражданням, і більше не буде ні тортур, ні болю. Лише останні обійми смерті.

Губи жінки затремтіли.

— Будь ласка… — Прошепотіла вона. В її очах знову загорівся вогник надії. — Будь ласка… убий мене.

Ніккі найчастіше залишалася байдужою при вигляді страждань, але зараз це її зачепило. Вона не відривала очей від обличчя жінки, намагаючись не дивитися на її оголене тіло і те, що з ним зробили. Ніккі рішуче не розуміла, як цій жінці вдавалося не видати ні стогону, ні крику і як вона здатна ще говорити.

— Мене звуть Ханна. — Руки й ноги жінки були намертво прикручені до столу, так що ворушити вона могла тільки головою. Вона подивилася Ніккі в очі. — Ти вб'єш мене? Будь ласка…

— Так, Ханна. Обіцяю. Швидко і безболісно. Якщо ти розповіси мені те, що я хочу дізнатися.

— Я не можу тобі нічого розповісти. — Ханна обм'якла, розуміючи, що муки продовжаться. — Не стану.

— Я тільки хочу дізнатися про ті часи, коли Річард був бранцем. Ти ж знаєш, що він колись був бранцем Морд-Сіт?

— Звичайно.

— Я хочу про це знати.

— Навіщо?

— Тому що хочу зрозуміти його.

Голова Ханни гойдалася з боку в бік. Вона навіть. Змогла посміхнутися.

— Ніхто з нас не розуміє Магістра Рала. Його мучили, але він… не став мститися. Ми не розуміємо його.

— Я теж, але все ж сподіваюся зрозуміти. Мене звати Ніккі. Я хочу, щоб ти це знала. Я Ніккі, і врятую тебе від страждань, Ханна. Розкажи мені. Будь ласка. Мені необхідно знати. Ти знала ту жінку, що захопила Річарда в полон? Її ім'я?

Жінка якийсь час мовчала, ніби прикидаючи, чи не може це якось пошкодити Магістрові Ралу. — Денна, — прошепотіла вона нарешті.

— Денна. Щоб звільнитися, Річард убив її. Про це він сам розповів.

— Ти була знайома з Денною?

— Так.

— Я ж не випитую у тебе військових таємниць, вірно? — Трохи повагавшись, Ханна похитала головою.

— Отже, ти знала Денну. І з Річардом ти була тоді знайома? Коли він був її бранцем? Ти знала, що він її бранець?

— Ми всі знали.

— Це чому?

— Магістр Рал… Колишній Магістр Рал…

— Батько Річарда.

— Так. Він хотів, щоб саме Денна виховувала Річарда, щоб він без вагань відповідав на будь-які питання Даркена Рала. Вона була кращою з нас.

— Добре. А тепер розкажи мені докладно. Все, що знаєш.

Ханна уривчасто зітхнула. Заговорила вона не відразу.

— Я не зраджу його. Я звична до того, що зі мною тут роблять. Ти мене не обдуриш. Я не зраджу Магістра Рала заради того, щоб позбутися від мук. Не для того я стільки винесла, щоб зрадити його зараз.

— Я обіцяю нічого не питати про сьогодення, про те, що стосується війни. Нічого, що могло б видати його Джегану.

— Якщо я розповім тобі лише про те, що сталося тоді з Денною, і нічого про те, де він зараз, і не видам ніяких військових таємниць, ти обіцяєш, що покладеш цьому край? Вб'єш мене?

— Даю тобі слово, Ханна. Я не прошу тебе зрадити Магістра Рала. Я знаю його і занадто сильно поважаю, щоб просити тебе про це. Все, що мені потрібно, — це його зрозуміти. На те у мене особисті причини. Минулої зими я була його наставницею, вчила його користуватися чарівним даром. Мені необхідно його зрозуміти. Мені здається, якщо я його зрозумію, то зможу бути йому корисною.

— І тоді ти мені допоможеш? — На очі Ханни навернулися сльози надії. — Тоді ти вб'єш мене?

Цій жінці вже більше не було на що розраховувати, крім швидкої смерті. Тільки це їй і залишилося: надія на швидку смерть як позбавлення від болю.

— Як тільки ти закінчиш розповідь, я припиню твої страждання, Ханна.

— Присягаєшся мені твоєю надією на вічне перебування в іншому світі в світлі Творця?

Ніккі відчула різку хвилю болю, яка піднялася із самої глибини душі. Сто сімдесят років тому вона не бажала нічого, тільки допомагати іншим, і все ж так і не змогла втекти від своєї брудної суті. Вона — пані Смерть. Пропаща жінка.

Вона провела пальцем по ніжній щоці Ханни. Жінки обмінялися довгим розуміючим поглядом.

— Обіцяю, — прошепотіла Ніккі. — Швидко і безболісно. Покладу кінець твоїм мукам..

З очей Ханни струмком потекли сльози. Вона ледь помітно кивнула.

13

Треба думати, маєток був величним. Ніккі і раніше доводилося бачити подібну пишність. Точніше — куди більшу. Вона прожила в розкоші майже сто сімдесят років — серед монументальних колон і анфілад розкішних залів, різьбленого каменю та інкрустованих панелей, пухових перин і шовкових простирадл, м'яких килимів і багатих драпіровок, срібних і золотих орнаментів, різнокольорових вітражів із зображеннями епічних сцен. Там сестри посміхалися Ніккі, сяючи очима, і вели розумні розмови.

Пишність і марнотратство значили для неї не більше, ніж бруд на вулицях, холодні вологі простирадла на жорсткій землі, притулки з фанери під відкритим небом в запльованих вузьких брудних провулках. Живучі там люди ніколи не посміхалися їй, тільки дивилися запалими очима, як випрошуючі корм голуби.

Якась частина її життя пройшла серед розкоші, інша — серед покидьків. Одні люди були приречені жити в одному світі, інші — в іншому, вона ж — в обох.

Ніккі взялася за срібну ручку різьблених дверей, по обидві сторони яких стояли два покритих паршею солдати — мабуть, їх ростили в свинарнику, — і помітила, що на руці у неї кров. Обернувшись, вона недбало витерла руку об брудну заляпану кров'ю туніку одного з солдатів. Його біцепси були завтовшки з її талію. Він злобно глянув на Ніккі, але навіть не спробував зупинити. Зрештою, не бруднила ж вона йому чистий одяг.

Ханна виконала свою частину угоди. Ніккі рідко користувалася звичайною зброєю. Як правило, вона вдавалася до магії. Але в даному випадку це було б грубою помилкою. Коли вона піднесла ніж до горла Ханни, та пошепки подякувала Ніккі. Вперше хтось дякував їй за смерть. Її рідко дякували за допомогу. У неї була можливість, у них — ні. Так що її обов'язок допомагати потребуючим.

Закінчивши витирати руку об мовчазного вартового, вона безпристрасно посміхнулася йому і увійшла до приймального залу. Високі вікна були завішані світло-золотистими фіранками, виблискуючими в світлі ламп, ніби прикрашені золотою ниткою. Літній дощик стукав у шибки, темні зовні, що відображали все, що відбувалося всередині. Світлі вовняні килими з квітковим орнаментом були покриті брудом.

Тут снували розвідники і гінці, солдати доповідали щось офіцерам. Офіцери гавкали накази. Солдати, які слідували за високими чинами, несли згорнуті карти.

Одна з карт лежала на довгастому столі. Знятий зі столу срібний канделябр стояв поруч на підлозі. Проходячи повз стіл, Ніккі кинула погляд на карту і подумки відзначила, що там не вистачає багатьох важливих деталей, ретельно промальованих на тій карті, що була складена зі слів д'харіанського гінця. На лежачій на столі карті північно-західна область була позначена лише темними плямами пролитого елю. На карті ж, видрукуваній в мозку Ніккі, були гори, річки, перевали і водоспади. І точка, яка вказувала місце, де знаходяться Річард з Матір'ю-сповідницею і Морд-Сіт.

Офіцери перемовлялися між собою — деякі стоячи, інші сидячи на мармурових столах або розвалившись в шкіряних кріслах, ласуючи делікатесами з підносів, які тримали тремтячі від страху слуги. Одні потягували ель з високих глечиків, інші пили вино з витончених келихів. Всі поводилися так, ніби давно звикли до такої розкоші, і всі здавалися тут недоречні, як жаби за чаюванням.

Старенька сестра Лідміла, явно прагнула триматися як можна більш непомітно, за шторами, при вигляді перетинаючої зал Ніккі здригнулася і вийшла з укриття, на мить зупинившись, щоб оправити забруднену спідницю. Колись сестра Лідміла говорила Ніккі, що речі, засвоєні в юності, не забуваються ніколи, і їх іноді куди легше пригадати, чим вчорашню вечерю. Ходили чутки, ніби старезна сестра, яка володіла складними заклинаннями, що були відомі лише самим могутнім чаклунам, може багато чого цікавого пригадати з часів своєї юності.

Пергаментна шкіра так щільно обтягували її череп, що сестра Лідміла куди більше була схожа на ексгумований труп, ніж на живу людину. Але як би там не було, рухалася вона досить-таки спритно.

Приблизно футах в десяти сестра Лідміла замахала рукою, ніби боялася, що Ніккі її непомітить.

— Сестра Ніккі! Сестра Ніккі, нарешті! — Вона схопила Ніккі за руку. — Ходімо скоріше, дорога. Підемо. Його превосходительство чекає тебе. Сюди. Пішли швидше.

Ніккі вивільнилася з руки сестри.

— Показуй дорогу, сестра Лідміла. Я піду слідом. Стара посміхнулася. Її усмішка не була ні радісною, ні задоволеною. Так посміхаються, коли відчувають полегшення. Джеган карав кожного, хто викликав його невдоволення, не важливо, винен ти чи ні.

— Що тебе так затримало, сестра Ніккі? Його превосходительство просто у нестямі, так-так, і все через тебе! Де ти пропадала?

— У мене… було одне діло, яке необхідно закінчити.

Старенькій доводилося дріботіти, щоб встигати за Ніккі.

— Ну так, справа! Будь моя воля, я б відправила тебе драїти горщики за те, що тебе не було в межах досяжності, коли ти потрібна!

Сестра Лідміла була старою і забудькуватіою, і часом переставала розуміти, що вона вже не в Палаці пророків. Джеган тримав її, щоб зустрічати людей або показувати дорогу. Якщо вона забувала шлях, соноходець завжди міг у разі потреби її поправити. Він розважався, використовуючи шановану сестру Світла — чаклунку, що володіє самими складними і могутніми заклинаннями — в якості дівчинки на побігеньках. Опинившись поза Палацом Пророків з сповільнюючим старіння закляттям, сестра Лідміла стрімко почала наближатися до могили. Як і всі сестри.

Згорблена старенька, розмахуючи руками, тягнула Ніккі за собою, ведучи по великих залах, вгору і вниз по сходах, по коридорах. Нарешті вона зупинилася перед прикрашеними золотом дверима і потеребила кільце в губі, переводячи подих. Похмурі солдати, що патрулювали коридор, обдарували Ніккі поглядами — чорними, як її сукня. Вона впізнала імператорських гвардійців.

— Тут. — Сестра Лідміла зиркнула на Ніккі. — Його превосходительство в своїх покоях. Поспішай. Іди. Ну йди ж! — Вона змахнула руками, ніби намагалася загнуздати коня. — Іди.

Перш ніж увійти, Ніккі повернулась до старої:

— Сестра Лідміла, ти якось сказала мені, що я краще за всіх підходжу для того, щоб перейняти у тебе деякі знання. Лице сестри Лідміли освітилося лукавою усмішкою.

— А! Нарешті тебе зацікавила більш складна магія, сестра Ніккі?

Ніккі ще ніколи не виявляла інтересу до того, чому так хотіла навчити її сестра Лідміла. Магія — егоїстичний дар. Ніккі вивчила те, що було необхідно, але ніколи не намагалася йти далі.

— Так, чесно кажучи, мені думається, я нарешті дозріла.

— Я завжди твердила аббатисі, що ти єдина, хто володіє достатньою силою, щоб оволодіти тими ж заклинаннями, що і я. — Старенька нахилилася поближче. — Небезпечними заклинаннями, смію зауважити.

— Їх слід передати, поки ти ще в стані це зробити.

Сестра Лідміла задоволено кивнула. — Гадаю, ти вже достатньо доросла. Я могла б тобі показати. Коли?

— Я прийду до тебе… завтра. — Ніккі зиркнула на двері. — Сумніваюся, що сьогодні зможу прийти на урок.

— Значить, завтра.

— Якщо я… прийду до тебе завтра, то дуже захочу навчитися. В особливості мені хотілося б навчитися творити материнське закляття.

Судячи з того, що знала Ніккі, закляття під дивною назвою «материнське» було саме тим, що їй потрібно. У нього була ще одна перевага: одного разу накладене, зняттю воно не підлягало.

Сестра Лідміла підбадьорилася і знову торкнулася пальцем нижньої губи. На обличчі з'явився заклопотаний вираз.

— Так-так. Це, значить? Ну що ж, так, я можу тебе йому навчити. У тебе є здібності. Мало у кого вони є. Я не довірила б подібне закляття нікому, крім тебе. Воно вимагає колосальної чарівної сили. У тебе сила є. Якщо ти розумієш, на що йдеш, і готова добровільно заплатити ціну закляття, я тебе навчу.

Ніккі кивнула.

— Значить, як тільки зможу, я прийду.

Старенька зачовгала по коридору в глибокій задумі, вже розмірковуючи про майбутній урок, а Ніккі не знала, чи доживе вона до цього уроку.

Простеживши, як стара сестра зникає за рогом, Ніккі вступила в тиху кімнату, освітлену міріадами свічок і ламп. Високі стелі були розписані візерунками у формі листя та колосків. Напівм'які килими, жовті, оранжеві і червоні, немов осінній ліс; кушетки і крісла оббиті коричневим плюшем. Високі вікна щільно закриті важкими драпіровками.

Дві сидячі на кушетці сестри миттєво вскочили. — Сестра Ніккі! — Буквально заволала одна.

Інша помчала до подвійних дверей в протилежному кінці кімнати і без стуку прочинила стулку, явно виконуючи вказівки. Просунувши голову всередину, вона щось тихо промовила. Сестра відскочила, коли з кімнати долинув рев Джегана:

— Геть! Всі геть! Щоб і духу не було! Дві молодші сестри, особисті помічниці імператора, кулею вилетіли з приміщення. Ніккі довелося відійти в сторону, щоб чаклунки не збили її з ніг. Непомічений Ніккі юнак ринувся за ними. Ніхто навіть не глянув на неї. Перший урок, який засвоювали раби Джегана: якщо імператор наказує щось зробити, робити це потрібно негайно. Ніщо так не виводило його з себе, як повільність.

З дверей у внутрішні покої вилетіла не знайома Ніккі жінка — молода, гарна, чорнява, темноока. Напевно полонянка, захоплена по дорозі, чергова іграшка Джегана. Очі жінки говорили про те, що її світ розтоптаний.

Така неминуча ціна встановлення в світі нового порядку. У характері великих вождів завжди є недоліки, які самі вони, втім, вважають лише дрібницями. Величезне благо, яке Джеган несе страждаючим людським масам, набагато переважує його дрібні вади, наприклад любов до насолод і руйнувань. Ніккі частенько була об'єктом його пороків, але це ціна, яку доводиться платити за прийдешню допомогу пригнобленим і знедоленим.

Зовнішні двері зачинилися, покої спорожніли. Залишилися лише Ніккі і імператор. Ніккі стояла, високо піднявши голову і вільно опустивши руки, насолоджуючись тишею. Пишність мало що для неї значило, але тиша і спокій були розкішшю, яку вона навчилася цінувати, нехай навіть це і егоїстично. У наметах вічно стояв шум від війська, що товпилися навколо. Тут же панувала тиша. Вона оглянула більшу, витончено обставлену передню, розмірковуючи, не придбав чи Джеган смак до такого роду місць. А може, йому теж захотілося тиші?

Вона повернулася до внутрішніх покоїв. Імператор сидів там, всередині, чекаючи її. Мускулиста маса киплячого гніву, що переходить у лють.

Ніккі попрямувала прямо до нього.

— Ви хотіли мене бачити, ваше превосходительство?

М'ясиста долоню з розмаху вдарила її по обличчю. Від удару Ніккі похитнулась і звалилася на коліна. Джеган за волосся підвів її на ноги. Вдруге, перед тим як впасти на підлогу, вона вліпилася в стінку. Біль була жахливою. Прокинувшись, Ніккі піднялася на ноги і знову встала перед ним. В третій раз вона захопила з собою на підлогу здоровенний канделябр. Свічки покотилися по підлозі. Фіранка, за яку вона вхопилася, порвалася, і великий шматок полотна обрушився на неї зверху, коли Ніккі і перевернутий нею стіл гепнувся на підлогу. Скло розлетілося вщент. Дрібні предмети з металевим дзвоном застрибали по кімнаті.

В голові шуміло, погляд затуманився. Очі, схоже, запливали, щелепа боліла, ніби її зламали, а шия не слухалася — напевно, м'язи порвалися. Ніккі розпласталася на підлозі, насолоджуючись хвилями болю, купаючись в рідкісному для неї стані відчуття чого-небудь.

Вона бачила криваві смуги на килимі і дерев'яній підлозі.

Чула, як Джеган щось кричить, але через дзвін у вухах не могла розрізняти слова. Ніккі підвелася, спираючись об підлогу тремтячою рукою, піднесла руку до рота — пальці забарвилися кров'ю. Вона блаженствувала в болі. Вона так давно нічого не відчувала, за винятком тої короткої миті з Морд-Сіт. А тепер просто купалася у відчуттях.

Жорстокість Джегана могла пробитися в порожнечу, що наповнювала Ніккі тому, що вона знала: вона не зобов'язана це виносити. І він теж знав, що Ніккі тут за своїм вибором, а не за його бажанням. І це розуміння лише підстьобувало лють імператора і посилювало її відчуття.

Здавалося, гнів його смертоносний. Ніккі лише мимохідь зауважила, що, швидше за все не вийде звідси живою. І швидше за все не вивчить заклинання сестри Лідміли. Вона просто чекала того, що вже приготувала їй доля.

Нарешті стіни збавили обертання, і Ніккі знову піднялася на ноги. Вона змусила себе стояти прямо перед темним масивним силуетом імператора. У його голеному черепі відбивалося світло ламп. Над губами виднілися вузенькі смужки вусів, в центрі підборіддя — борода. Золоте кільце в лівій ніздрі і простягнутий від нього до золотої сережки в лівому вусі ланцюжок мерехтіли в м'якому світлі ламп. Сьогодні лише масивні персні прикрашали його пальці, а звичайний набір численних королівських ланцюгів, які він носив на шиї, був відсутній. Персні були мокрими від її крові.

Джеган сидів, оголений по пояс, його груди була покриті кучерявим волоссям. М'язи бугрилися. Шия в нього була бичача, а вдача ще гірше.

Ніккі стояла перед ним, дивлячись в моторошні очі, які давно звикла бачити в своїх кошмарах. Темно-сірі, без білків, з пробігаючим темними спалахом. Хоча в них не було яскраво вираженої зіниці і райдужної оболонки — нічого, крім темних дірок там, де у звичайної людини знаходилися очі, — Ніккі завжди точно знала, коли він дивиться на неї.

Це були очі соноходця. Соноходця, що втратив доступ до її розуму. І тепер Ніккі знала чому.

— Ну?! — Прогарчав він. — Ридай! Кричи! Волай! Благай! Сперечайся! Виправдовуйся! Тільки не стій ось так!

Ніккі, безтурботно дивлячись у побагровілі очі, глитнула кров.

— Будь ласка, уточніть, ваше превосходительство, чому саме ви віддаєте перевагу, як довго мені продовжувати і чи слід зупинитися, коли я сама вважатиму за потрібне, або чекати, поки ви мене поб'єте до нестями.

З лютим ревом він знову обрушився на неї, здоровенними ручищами схопив за горло і вдарив. Коліна… Ніккі підігнулися, але імператор утримував її, поки вона не прийшла в себе настільки, щоб триматися на ногах.

Джеган відпустив її і відштовхнув.

— Я хочу знати, чому ти так обійшлася з Кадаром! — Ніккі лише посміхнулася закривавленими губами. Грубо заломивши їй руку за спину, Джеган міцно притиснув її до себе.

— Чому ти це зробила? Чому?

Смертельний танець з Джеганом почався. Ніккі знову відсторонено запитала себе, чи не розстанеться вона цього разу з життям.

Джеган вбив чимало сестер, які не догодили йому. Те, що Ніккі була поруч нього в безпеці, пояснювалося її повною байдужістю до власного життя. Вона зачаровувала Джегана саме тому, що він знав: байдужість ця абсолютно щира.

— Часом ти просто дурень, — вимовила вона з ненагранним презирством, — занадто самовпевнений, щоб розгледіти те, що в тебе під самим носом.

Він заламував їй руку до тих пір, поки Ніккі не подумала, що зараз зламається кістка. Його важке дихання зігрівало ранену щоку.

— Я вбивав людей за куди менш нешанобливі слова. — Незважаючи на біль, Ніккі знущально проговорила;

— Значить, ти зібрався спочатку втомити мене до смерті? Якщо хочеш убити, валяй. Візьми за горло і удави або побий так, щоб я сплила кров'ю біля твоїх ніг. Тільки не думай, що зможеш задушити мене своїми погрозами! Якщо хочеш мене бити, то будь мужчиною — і бий! Або заткнись.

Більшість людей допускали грубу помилку, приймаючи Джегана за тупого безмозкого костолома. Він таким зовсім не був. Джеган був одним з найрозумніших людей, яких Ніккі зустрічала за все своє довге життя. Жорстокість була його маскою. Маючи доступ до розуму багатьох людей, він мав доступ до їх знань, мудрості, думок. І це лише зміцнювало його розум. А ще він знав, чого люди бояться найбільше. Якщо що в ньому і лякало Ніккі, так це не жорстокість, а розум. І ще вона точно знала, що цей розум може бути невичерпним джерелом жорстокості.

— Чому ти вбила його, Ніккі? — Знову запитав він, уже злегка охолонувши.

У її мозку, як захисна стіна, пробігали думки про Річарда. Джеган напевно бачив це по її очах. Вона знала, що частково лють Джегана викликана тим, що він не здатний проникнути в її розум, не може володіти нею так само, як багатьма іншими. Її розуміюча посмішка дражнила, натякаючи на те, чого він не міг отримати.

— Я просто побавилася, змусивши великого Кадара Кардіфа молити про милосердя, а потім відмовивши йому в цьому.

Джеган знову заревів. Звіриний рик звучав недоречно у вишуканій спальні. Ніккі побачила, як його рука летить до неї. Стіни закрутилися. Вона чекала, що вдариться об щось і переламає собі всі кістки. Але замість цього підлетіла і приземлилася на чомусь несподівано м'якому — не ліжку, зміркувала вона. Якимось чином вона уникла зіткнення з мармуровими і дерев'яними стовпами по кутках. Схоже, доля прихильна з нею.

Джеган навалився на неї.

Ніккі подумала, що тепер він напевно заб'є її до смерті. Але він лише пильно дивився їй в очі. Потім сів, придавивши їй стегна. Могутні руки взялися розв'язувати шнурівку корсажа. Рвонувши тканину, він оголив їй груди. Пальці стисли ніжну плоть і тиснули до тих пір, поки у Ніккі не виступили сльози.

Ніккі не дивилася на нього і не пручалася, а просто нерухомо лежала, поки він задирав їй поділ. Думки її поринули далеко, туди, куди, крім неї, ніхто не мав доступу. Джеган обрушився на неї всією вагою, вибивши повітря з легенів.

Тримаючи руки вздовж тіла, не кліпаючи, Ніккі дивилася на шовковий полог ліжка. Думки її носилися далеко. Біль теж здавалася чимось віддаленим. А дихала вона за звичкою.

Поки Джеган займався своєю справою, Ніккі міркувала про те, що зробить в подальшому. Можливості, що відкрилися нині, раніше здавалися їй абсолютно нереальними. Тепер же це дуже навіть можливо. Потрібно тільки зважитися.

Джеган ляснув її, змушуючи повернутися до нього.

— Ти занадто дурна, щоб хоча б скиглити!

Ніккі зрозуміла, що він скінчив. І зовсім не радий, що вона цього не помітила. Довелося напружитися, щоб не потерти щелепу, що хворіла від того, що Джегану здавалося легким стусаном. Піт з його підборіддя капав їй на обличчя. Могутнє тіло блищало від зусиль, яких вона навіть і не помітила.

Нависнувши над нею, Джеган дивився їй в очі, важко дихаючи. Звичайно, домінуючим у цьому погляді був гнів, але Ніккі здалося, ніби там промайнуло щось ще: співчуття, а може бути, мука або навіть біль.

— Саме цього ви від мене хочете, ваше превосходительство? Щоб я пхикала?

Він ліг на бік поруч з нею.

— Ні. — У його голосі звучала гіркота. — Я хочу, щоб ти реагувала.

— Але я реагую, — вимовила Ніккі, дивлячись на полог. — Просто це не та реакція, яка тобі потрібна. Джеган сів.

— Та що з тобою таке, жінко? — Ніккі подивилася на нього і відвела погляд.

— Поняття не маю, — щиросердно відповіла вона. — Але думаю, що з'ясую.

14

— Роздягайся. Проведеш ніч тут, — махнув рукою Джеган. — Пройшло багато часу. — Тепер настала його черга втупитися на стіни. — Мені не вистачало тебе в ліжку, Ніккі.

Ніккі не відповіла. Вона не вірила, що в ліжку йому хоч чогось бракує. І сильно сумнівалася, що він взагалі розуміє, що значить по комусь нудьгувати. Чого йому точно не вистачає, подумала вона, так це уміння нудьгувати по комусь.

Ніккі сіла, звісивши ноги з ліжка, і взялася виплутуватися з сукні. Вона повісила сукню на спинку стільця. Витягнувши з-під покривала нижню білизну, акуратно поклала її на стілець, потім зняла панчохи і склала туди ж. Джеган спостерігав, ковзаючи поглядом по її тілу, дивився, як вона розгладжує зім'яте плаття, стежив за звичайною поведінкою жінки, яка веде себе не як жінка.

Склавши одяг, Ніккі повернулась до нього. Вона гордо стояла, дозволяючи йому роздивлятися все те, що він міг отримати тільки силою і ніколи — як добровільний дар. Вона бачила промайнуле на його обличчі співчуття. І це була її єдина перемога: чим частіше він брав її силою, тим краще розумів, що тільки так і може її отримати, і тим сильніше це його дратувало. Ніккі швидше б померла, ніж добровільно віддалася йому, і він знав цю жорстоку істину.

Нарешті він придушив своє потаємне гірке бажання і подивився їй в очі:

— Чому ти вбила Кадара?

Нікі сіла на край ліжка навпроти Джегана, поза його досяжністю, але так, що він міг дістати її ривком, і знизала оголеними плечима.

— Ти — не Орден. Орден — не якийсь один чоловік, а ідеал справедливості. І в цій якості переживе будь-яку людину. Ти в даний момент служиш цьому ідеалу і Ордену в якості звичайного нелюда. У цій ролі Орден може використовувати будь-якого садиста. Тебе, Кадара чи ще когось. Я просто прибрала того, хто коли-небудь міг би стати загрозою для тебе, перш ніж ти переростеш своє нинішнє амплуа.

Джеган посміхнувся:

— І ти чекаєш, щоб я повірив, ніби ти зробила мені послугу? Та ти наді мною знущаєшся!

— Якщо тобі подобається так думати, то будь ласка. — Її біла шкіра різко контрастувала з важким темно-зеленим покривалом і зеленими простирадлами. Джеган лежав на спині поверх покривала, відкинувшись на купу зім'ятих подушок, безсоромно відкритий її погляду. Його темні очі стали ще темніші.

— Що це за розмови я постійно чую про «Джегана Справедливого»?

— Твій новий титул. Те, що врятує тебе, допоможе здобути перемогу, принесе куди більшу славу, ніж що б то не було. А ти, за те що я прибрала потенційну загрозу твоєму майбутньому і перетворила тебе в народного героя, побив мене в кров.

Джеган заклав руку за голову.

— Іноді я починаю думати, що про тебе вірно говорять. Ти й справді пришелепкувата.

— А якщо ти всіх вб'єш?

— Значить, вони будуть мертві.

— Я тут недавно проїжджала по містах, які навістили твої солдати. Схоже, вони не вбивають жителів. У всякому випадку, не вирізують усіх в межах досяжності, як робили на початку наступу на Новий світ.

Він рвонувся, схопив її за волосся, ривком перекинув на спину поруч із собою. Ніккі перевела дух, а Джеган підвівся на лікті і втупив свій моторошний погляд в її очі.

— Це твоя робота — показувати приклад на людях, демонструвати їм, що вони зобов'язані вносити свій внесок у нашу справу. Змусити їх боятися справедливого гніву Імперського Ордена. Саме це завдання я на тебе поклав.

— Невже? Тоді чому солдати теж вже не влаштовують показові екзекуції? Чому не чіпають ці міста? Чому не беруть участь в акціях залякування? Чому не залишають за собою випалені і вирізані під корінь міста?

— І ким я тоді буду правити, крім моїх солдатів? Хто буде працювати? Хто буде виробляти товари? Вирощувати хліб? Платити данину? Кому я принесу порядок Ордена? Хто буде оспівувати великого імператора Джегана, якщо я всіх вб'ю? — Він відкинувся на спину. — Може, тебе і прозвали «пані Смерть», але ми не можемо діяти по-твоєму і вбивати всіх підряд. У цьому світі ти пов'язана з цілями Ордену. Якщо люди будуть знати, що прибуття Ордена не несе нічого, крім смерті, вони будуть опиратися до кінця. Вони повинні знати, що тільки своїм опором притягнуть на себе скору й невідворотну загибель. Якщо ж вони усвідомлять, що ми несемо їм високоморальне життя, життя під дланню Творця, коли добробут людини понад усе, вони з радістю приймуть нас.

— У це місто ти приніс смерть, — Підколола вона, змушуючи Джегана мимоволі підтвердити правильність того, що вона зробила. — Хоча ці люди вибрали Орден.

— Я віддав наказ, щоб городянам, які залишилися в живих, було дозволено повернутися додому. Грабежі закінчилися. Місцеві жителі не дотримали своїх обіцянок і тим спровокували жорстоке поводження. Вони побачили, на що ми здатні, побачили, що тепер все закінчилося і настав новий порядок. Розділенню держав прийшов кінець. Всі люди будуть підкорятися єдиному керівництву та всі разом увійдуть в нову еру процвітання — під владою Імперського Ордену. Знищать тільки тих, хто буде опиратись, але не за те, що опиралися, а тому що вони вороги загального процвітання і повинні бути знищені. Тут, в Андері, відбувся поворот у нашій боротьбі. Нарешті Річарда Рала відкинув народ, який побачив цінність того, що пропонуємо ми. Відтепер Рал більше не може заявляти, що представляє їхні інтереси.

— І все ж ти прийшов і вирізав…

— Місцеві керівники не виконали деякі зобов'язання. хто знає, скільки ще народу в цьому замішано, тому городянам довелося заплатити. Але все ж в цілому вони заслужили місце в Ордені своєю хоробрістю, рішуче відкинувши Магістра Рала і застарілі, егоїстичні моральні принципи, що він їм пропонував. Людей повернуло в інший бік. Люди більше не вірять Магістрові Ралу, і він тепер теж не може вірити в них. Річард Рал — занепалий вождь.

Ніккі подумки сумно усміхнулася. Вона — занепала жінка, Річард — занепалий чоловік. Їхні долі переплетені.

— Можливо, тут, в маленькому містечку це і так, — сказала вона. — Але він далеко не переможений. Він все ще небезпечний. Зрештою, саме через Річарда Рала ти не зміг отримати все, що хотів в Андері. Він не тільки позбавив тебе чистої перемоги, знищивши величезні запаси продовольства і повністю зруйнувавши всю виробничу систему, але ще й прослизнув у тебе між пальцями, коли ти вже вважав, що він у тебе в руках.

— Я його схоплю!

— Та ну? Сумніваюся. — Ніккі простежила, як стиснувся і знову розтиснути величезний кулак, і продовжила:

— Коли ти маєш намір направити наші сили на північ, в Серединні Землі?

Джеган потер волохаті груди.

— Скоро. Для початку я хочу дати їм час розслабитися. А коли їх самовдоволення досягне піку, піду на північ. Великий полководець повинен розуміти суть битви, щоб вчасно змінювати тактику. Тепер ми вже рушимо на північ як визволителі, несучи славу Творця народам Серединних Земель. Ми повинні завоювати серця і уми незвернених.

— Ти зважився на такі зміни? Сам? Ти не узгоджуєш їх з волею Творця, ведучи свою кампанію?

У відповідь на таке нахабство Джеган грізно подивився на Ніккі, даючи зрозуміти, що краще б їй не задавати подібних питань.

— Я імператор. Мені не потрібно радитися з духовними лідерами, але оскільки рада завжди вітається, я вже переговорив з жерцями. Вони схвально відгукнулися про мої плани. Брат Нарев визнав це мудрим рішенням і дав своє благословення. Ти краще займалася б своєю справою придушення всяких опозиційних ідей. Якщо не станеш виконувати мої накази — що ж, ніхто не стане нудьгувати без однієї з сестер. У мене їх багато.

Ніккі його погрози абсолютно не чіпали, якими б реальними вони не були. Судячи з підозрілого погляду Джегана, він теж почав розуміти її відношення.

— Те, що ти говориш, цілком годиться, — вимовила вона, — але це треба поділити на маленькі шматочки, які народ зможе прожувати. Народ не володіє мудрістю Ордена і не бачить, що для нього краще. Люди рідко це розуміють. Навіть такий тупиця, як ти, повинен розуміти, що я передбачала твої плани, допомагаючи тим, кого ти не можеш собі дозволити вбити, зрозуміти, що ти врятував їх від страждань завдяки твоєму почуттю справедливості. Чутки про подібні діяння завоюють серця людей.

Джеган покосився на неї.

— Я — очисний вогонь Ордена. Це необхідний вогонь, але не фінал. Це всього лише засіб дійти до кінцевої мети. На тому попелищі, що створюю я, Джеган, проросте і розквітне новий порядок. Саме ця кінцева мета, ця нова ера процвітання людства, виправдовує все. І тут мій обов'язок — а зовсім не твій — встановлювати справедливість, визначати, на кого вона поширюється, а на кого ні.

Його хвастощі почали дратувати Ніккі.

— Я просто дала цьому ім'я — Джеган Справедливий — і почала поширювати твій новий титул, коли підвернулася відповідна можливість, — колючим тоном промовила Ніккі. — Заради цієї кінцевої мети я пожертвувала Кадаром, по тих самих причинах, що ти перерахував. Це потрібно було зробити зараз, щоб у нас був час і новина поширилася повсюдно, інакше Новий світ незабаром необоротно згуртує свої ряди проти Ордену. Я вибрала час і місце і, пожертвувавши життям Кадара — життям героя війни, — довела, що ти ставиш вірність Ордену понад усе. Очко в твою користь. Пожежу може учинити будь-який нелюд. Цей новий титул демонструє твої високоморальні позиції — ще один плюс.

15

Зеддікус Зу'л Зорандер зумів вмовити і зачарувати всіх солдат, що попадалися йому по дорозі, але цих анітрохи не чіпали його запевнення в тому, що він дід Річарда. Мабуть, краще було б прийти сюди вдень, щоб уникнути підозр, але він втомився і до того ж ніяк не припускав, що проникнути в табір виявиться так непросто.

Солдати проявили належну пильність, що вельми сподобалося Зедду, але він повністю видихався, і у нього зараз були справи куди важливіші, ніж відповідати на запитання.

— Навіщо ви хочете його бачити? — Повторив солдат.

— Я ж сказав. Я дід Річарда.

— Ви говорили про Річард Сайфера, якого, як ви тепер кажете…

— Так-так, так його звали, коли він був дитиною, і я звик так його називати, але я мав на увазі Річарда Рала, як його звуть тепер. Знаєте, Магістр Рал, ваш правитель? Мені думається, що, будучи дідом настільки знатного пана, як ваш Магістр Рал, я гідний деякої поваги. І не тільки поваги. Я б із задоволенням поїв чогось гарячого.

— З тим же успіхом я можу заявити, що я брат Магістра Рала, — заперечив солдатів, міцно тримаючи коня Зедда за вуздечку. — Але це не означає, що так воно і є.

— Дуже вірно, — зітхнув Зедд. Як би не був роздратований Зедд, в глибині душі він радів, що ці люди не дурні і не відрізняються довірливістю.

— Але я ще й чарівник, — додав Зедд, насупивши брови для більшого впливу. — Не будь я настільки доброзичливий, я просто спопелив би вас і пішов далі.

— А якби я не був настільки доброзичливий, — заявив солдат, — я подав би сигнал — а вас вже пропустили досить далеко, — і ви тепер повністю оточені, — і десяток лучників, що ховаються в темряві, випустили б стріли, які націлені на вас з того моменту, як ви наблизилися до табору.

— А! — Переможно здійняв палець Зедд. — Все це добре і здорово, але…

— І навіть якщо б я загинув у вогні, служачи Магістрові Ралу, ці стріли все одно б полетіли без мого сигналу.

Зедд хмикнув, опустивши палець, але подумки посміхнувся. Гарний же він, Чарівник Першого Рангу! Не будь це свої, його обставив би в цій грі простий солдат.

А може, й ні.

— По-перше, сержант, як я вам сказав, я чарівник, і давно знаю про цих лучників. Я вже відвів загрозу, зачарував їх стріли, так що тепер вони не страшніше помиїв. По-друге, якщо я брешу — а саме так ви зараз думаєте, — то ви зробили помилку, повідомивши мені про загрозу і давши таким чином можливість тут же вдатися до магії та убезпечити себе.

Лице сержанта розпливлося в усмішці.

— Ух ти, приголомшливо! — Він почухав потилицю, подивився на напарника, потім знову на Зедда. — Ви маєте рацію, саме про це я і думав: що ви можете брехати про те, що знаєте про лучників.

— Ось бачите, юначе? Не дуже-то ви і кмітливі, як з'ясовується.

— Ви маєте рацію, добродію, не дуже. Ось стою я, так захопившись бесідою з вами і так убоявшись вашої могутності і всього такого, що геть забув сказати вам про те, що ще таїться в темряві і буде трохи небезпечніше стріл, смію сказати.

Зедд сердито подивився на нього:

— А тепер дивіться сюди…

— Чому б вам не спішитися, як я кажу, і не вийти на світло, щоб я роздивився вас покращее, і не відповісти на деякі питання?

Приречено зітхнувши, Зедд зліз з коня і підбадьорливо поплескав Павучиху по шиї. У Павучихи, гнідої кобили, по крупу йшли чорні, схожі на павутину, тонкі смуги, завдяки яким вона і отримала свою кличку. Молода, сильна, розумна і добродушна, конячка була відмінним компаньйоном. Вони з Зеддом на пару через багато що пройшли.

Зедд вступив в коло світла від багаття і запалив вогонь в долонях. Солдати витріщили очі. Зедд сердито подивився на них.

— У мене є свій вогонь, раз вже вам потрібно трохи краще мене розглянути. Це покращує ваше зір, сержант?

— Е-е… Так, добродію! — Гаркнув сержант.

— Та вже дійсно покращує, — вимовила ступити в коло світла жінка. — Чому ви відразу не закликали Хань і не продемонстрували ваше мистецтво? — Вона махнула рукою в темряву, ніби наказуючи іншим розслабитися, після чого чемно посміхнулася. — Ласкаво просимо, чарівник.

Зедд відважив поясний уклін.

— Зеддікус Зу'л Зорандер, Чарівник Першого Рангу, до ваших послуг…

— Сестра Філіпа, чарівник Зорандер. Я помічниця ігумені.

Підкоряючись її жесту, сержант взяв з рук Зедда вуздечку й повів коня геть. Зедд ляснув його по спині, показуючи, що не ображений, потім поплескав Павучиху — мовляв, все гаразд, вона може йти з сержантом.

— Поводьтеся з нею якомога краще, сержант. Павучиха — мій друг.

Сержант відсалютував, притиснувши кулак до серця.

— З нею будуть обходитися як з другом, добродію. Коли солдат повів кобилку, Зедд запитав:

— Аббатиса? Яка саме? — Вузьколиця сестра склала на грудях руки.

— Абатиса Верна, зрозуміло.

— Ах так, звичайно. Аббатиса Верна.

Сестри Світла не знали, що Енн жива. У всякому разі, була жива, коли Зедд бачив її востаннє кілька місяців тому. Енн з допомогою дорожнього щоденника повідомила Верні, що жива, але просила поки тримати це в таємниці. Весь цей час Зедд сподівався, що Енн провернула те, що задумала в таборі Імперського Ордена, і засмутився, дізнавшись, що нічого в неї не вийшло. Хорошого це їй не обіцяло.

Зедд не дуже любив сестер Світла — багаторічну неприязнь не так-то легко забути, — але почав поважати Енн як жінку рішучу і зібрану. Втім, він як і раніше дуже скептично ставився до деяких її переконань і цілей, хоча і знав, що в кінцевому підсумку у них з Енн багато спільного. Про решту сестер Світла він цього сказати не міг.

Виглядала сестра Філіпа як жінка середніх років, але у сестер не зрозумієш. Можливо, вона прожила в Палаці Пророків лише рік, а може — століття. Темноока, з високими вилицями, вона володіла вельми екзотичною зовнішністю. Рухалася сестра Філіпа, як рухаються зазвичай зарозумілі жінки — пливла, мов лебідь.

— Чим можу служити, чарівник Зорандер?

— Зійде й Зедд. Ця ваша аббатиса не спить ще?

— Не спить. Сюди, Зедд, будьте ласкаві. Він пройшов за жінкою, рушивши до темних силуетів наметів.

— Тут є що-небудь пожувати?

Вона обернулася:

— Так пізно?

— Ну, я досить довго їхав… І не так вже й пізно ще, а?

Сестра зміряла його оцінюючим поглядом.

— Я вірю, що пізно не буває ніколи, згідно з вченням Творця. І виглядаєте ви охлялим — від довгої подорожі, не сумніваюся. — Її усмішка злегка потеплішала. — Їжа готова завжди. Наші солдати ведуть і нічні дії, вони мають потребу в їжі. Вважаю, що зможу для вас що-небудь знайти.

— Було б дуже люб'язно з вашого боку, — радісно прочирикав Зедд, буравлячи її спину сердитим поглядом. — Але я не худий. Я жилавий. Багато жінок знаходять худорлявих чоловіків привабливими.

— Правда? Ніколи не знала.

Ці сестри Світла — зарозумілі зарази, понуро подумав Зедд. Протягом тисячоліть поява в Новому світі означала для них смертний вирок. Зедд завжди був трохи більше поблажливий. Але ненабагато. У минулому сестри приїжджали в Новий світ з однією лише метою — викрадати хлопчиків, наділених магічним даром. Сестри заявляли, що тим самим рятують їх. Але Зедд вважав, що чарівників повинні вчити чарівники. І якщо сестри приїжджали в Новий світ, щоб відвести хлопчика за великий бар'єр у Палац Пророків, вони, на думку Зедда, здійснювали найтяжчий злочин. Саме за цим вони приїхали сюди минулої зими і забрали Річарда. І якраз сестра Верна захопила Річарда і відвезла в Старий світ. Живучи під закляттям Палацу, він запросто міг застрягти там на сторіччя. Хай вже Річард встановлює з сестрами Світла дружні відносини, ну їх.

Втім, якщо бути чесним, у сестер теж є привід косо поглядати на нього, Зедда. Зрештою, саме він сфабрикував те заклинання, за допомогою якого Річард зруйнував їх Палац. Але і аббатиса Енн теж брала в цьому участь — адже вона розуміла, що це єдиний спосіб перешкодити Джегану захопити Палац і скористатися пророцтвами, що зберігалися там.

Всюди по табору бродили вартові. Здоровенні солдати. У кольчугах і шкіряних обладунках вони являли собою солідне видовище. Ковзаючи в пітьмі, вони бачили всіх і вся. У таборі було відносно тихо, враховуючи його чималі розміри. Звуки багато можуть видати ворогові. Не так-то просто змусити таку кількість людей дотримуватися тиші.

— Я рада, що перший візитер, наділений даром, виявився другом, — сказала сестра.

— А я радий, що наділені даром допомагають вартовим нести службу. Є різновиди ворожих набігів, які звичайні вартові не в змозі помітити. — Зедд не знав, чи дійсно вони готові відбити такого роду набіги.

— Якщо буде задіяна магія, ми її розпізнаємо.

— Гадаю, ви весь час за мною стежили.

— Так, — кивнула сестра Філіпа. — Як тільки ви проминули лінію пагорбів.

— Так? — Зедд почухав підборіддя. — Чимала відстань.

— Чимала, — задоволено посміхнулася сестра Філіпа. Він озирнувся і подивився у темряву.

— Вас двоє. Дуже добре. — Вона завмерла і повернулася до чарівника:

— Обидві? Ви знали, що нас дві? — Зедд невинно посміхнувся:

— Ну звичайно! Ви просто стежили. А вона слідувала трохи позаду, заготовляючи деякі дрібні капості на випадок, якщо я опинюся ворогом.

Сестра Філіпа здивовано моргнула.

— Приголомшливо. Ви відчули, як вона торкається свого Хань? На такій відстані? — Зедд самовдоволено кивнув.

— Я став Чарівником Першого Рангу не за те, що жилавий.

Нарешті посмішка сестри Філіппи зробилися щирою.

— Я рада, що ви прийшли як друг, а не як ворог.

Сестра навіть не підозрювала, наскільки вона права. Зедд володів чималим досвідом в малоприємній, брудній справі: застосуванні магії у війні. Під'їхавши до табору, він побачив проломи в обороні і слабкі місця в засобах застосування магії. Вони не ставили себе на місце супротивника, не вміли думати, як він. Будь Зедд ворогом, в таборі би вже давно почався переполох, незважаючи на всі їхні приготування до зустрічі з чарівниками.

Сестра Філіпа повела його далі. Крокуючи по д'харіанському військовому таборі, Зедд почував себе дещо незручно, хоча й добре знав, що вони воюють на одній стороні. Дуже довгий час д'харіанці були для нього смертельно небезпечними ворогами. Річард все змінив. Зедд зітхнув. Іноді він думав, що Річард цілком здатний подружитися з громом і блискавкою і запросити їх на обід.

Всюди темніли намети і фургони. Списи і піки стояли акуратними рядами. Деякі солдати спали, інші сиділи в темряві, тихо перемовляючись і неголосно сміючись.

Всюди ходили патрулі, Зедд відчував їх дихання, але в темряві не міг розгледіти облич.

Вартові охороняли всі підходи. Кострів в таборі було зовсім небагато, причому в основному сигнальні, розпалені в стороні від основних сил, а більшу частину табору покривала тьма. У деяких арміях ночами виконували багато роботи, ремонтуючи або виготовляючи необхідні предмети, і солдатам дозволялося робити що хочуть. Ці ж люди вели себе тихо, і розвідники мало що могли дізнатися. д'харіанці були відмінно навчені, дисципліновані, професійні солдати. На відстані розміри табору визначити було важко. Насправді ж він був величезним.

Сестра Філіпа привела Зедда до великого намету, достатньо високого, щоб у ньому можна було стояти. Висячі під стелею лампи освітлювали намет зсередини. Жінка пірнула під навіс і заглянула всередину.

— Я привела чарівника, він бажає бачити аббатису. У відповідь з намету почувся здивований голос, який дозволяв увійти.

— Заходьте, — посміхнулася сестра Філіпа, легенько підштовхуючи його в спину. — А я поки пошукаю вам чогось поїсти.

— Буду не тільки пребагато вдячний, але і в боргу перед вами, — відповів Зедд.

Ледве він увійшов, як сидячі в наметі люди встали, вітаючи його.

— Зедд! Ти, старий дурень! Ти бути живим! Зедд посміхнувся, коли Еді, стара чаклунка, відома в Вестланді як кістяна жінка, кинулася йому в обійми. Притиснувши її голову до грудей, Зедд гладив чаклунку по чорному з сивиною волоссю, постриженому «каре», трохи нижче вух.

— Я ж обіцяв, що ти знову мене побачиш, вірно?

— Так, обіцяв, — прошепотіла Еді, уткнувшись в його балахон.

Вона відсторонилася і оглянула його з ніг до голови, не випускаючи його рук. Потім потягнулася і пригладила його неслухняне хвилясте біле волосся.

— Ти, як завжди, чарівна, — сказав Зедд. Еді подивилася на нього своїми білими очима. Її позбавили зору, коли вона була ще зовсім молодою. Тепер Еді бачила за допомогою свого чарівництва. І в якомусь сенсі куди краще, ніж звичайним зором.

— Де твій капелюх?

— Капелюх?

— Я купила тобі красивий капелюх, а ти його втратив. І, як бачу, так і не придбав нового. Ти сказав мені, що купиш. Я думала, це обіцянка.

Зедд ненавидів той капелюх з довгим пером, яку Еді купила йому разом з іншим одягом. Він волів прості балахони, положені чарівникові його рангу, але Еді «втратила» їх, коли він купив розкішний темно-бордовий балахон з чорними рукавами і підбитими плечима — той, що був на ньому зараз. Три ряди срібної канви прикрашали одвороти. Більш широка золота канва йшла від горла вниз по грудях. Одежу стягував червоний атласний пояс із золотою пряжкою. Такий одяг носили тільки учні чарівника. А серед тих, хто не наділений магічним даром, так одягалися дворяни, але куди частіше багаті купці. Тому, хоча Зедд терпіти не міг цей павиний наряд, часом все ж він служив вдалим маскуванням. Крім того, Еді завжди захоплювалася, коли він одягав темно-бордовий балахон. Але капелюх — це занадто. І Зедд його «посіяв».

Зедд зазначив, що Еді примудрилася зберегти свій простий наряд. Жовто-червоні візерунки навколо шиї — вишиті древні символи чаклунки — були єдиною прикрасою.

— Я був зайнятий, — відмахнувся він, — інакше купив би новий.

. — Ба! — Фиркнула Еді. — Ти бути обманщик.

— Та ні ж! Я був…

— Цить. — Міцно тримаючи його за руку, Еді вказала тонким пальцем на якусь жінку, — Зедд, це бути Верна, аббатиса сестер Світла.

На вигляд жінці було років тридцять п'ять — сорок. Зедд знав, що вона набагато старша. Енн, попередниця Верни, казала йому, скільки Верні років, і хоча точно він не пам'ятав, але щось близько ста шістдесяти. Молода для сестри Світла. У неї було просте відкрите обличчя, злегка кучеряве каштанове волосся і трохи повненька, але витончена фігура. Погляд уважних карих очей, здавалося, міг висікти іскри з граніту. Судячи з виразу обличчя, Верна була жінкою вольовою і рішучою.

Зедд схилив голову.

— Аббатиса. Перший чарівник Зеддікус Зу'л Зорандер, до ваших послуг. — Його тон не залишав сумнівів, що це лише фігура мови.

Верна — та сама жінка, що відвезла Річарда в Старий світ. Навіть якщо вона вважала, що таким чином рятує Річарду життя, Зедд як Перший чарівник вважав подібні дії огидними. Сестри — всі як одна чаклунки — були переконані, що здатні навчити молодих людей користуватися своїм даром. Вони помилялися. З цим завданням здатний впоратися тільки інший чарівник.

Верна простягла руку із золотим перснем-печаткою. Зедд поцілував їй руку, вважаючи, що такий їхній звичай. Коли він випростався, Верна, в свою чергу, взяла його руку і теж поцілувала.

— Для мене велика честь познайомитися з людиною, яка виростила нашого Річарда. Напевно, ви незвичайна людина, судячи з того, яким був Річард, коли ми допомагали йому почати навчання. — Верна роблено розсміялася. — Нелегка це виявилася роботка, вчити вашого онука.

Зедд переглянув свою думку про цю жінку і вирішив бути з нею вкрай обережним. — Це тому, що всі ви вівці, що намагаються навчити коня скакати. Вам, сестрам, варто було б займатися більш підходящою справою.

— Так-так, ти бути блискуча людина, Зедд, — фиркнула Еді. — Просто блискуча. Можливо, я в один прекрасний день навіть почну тобі вірити. — Вона смикнула Зедда за рукав, вказуючи на якогось юнака. — А це бути Уоррен.

Зедд вітально кивнув Уоррену, але той уже впав на коліна біля його ніг, схиливши світловолосу голову.

— Чарівник Зорандер! Для мене це велика честь! — Схопившись, він схопив руку Зедда обома руками і тряс дуже довго. Зедд навіть злякався, що в нього вивернеться зараз плече. — Я такий радий з вами познайомитися! Річард мені все про вас розповів. Як же я радий зустріти чарівника вашого рівня і таланту! Я був би щасливий вчитися у вас!

Чим щасливіший ставав Уоррен, тим чорніше робився погляд Верни.

— Ну, я теж радий з тобою познайомитися, мій хлопчику. — Зедд не став говорити Уоррену, що Річард ніколи про нього не згадував. Але не через забудькуватість або нехтування. У Річарда просто не було можливості розповісти Зедду про багато дуже важливих речах. Зедд відчув, що ця молода людина — чарівник незвичайних здібностей.

Вперед виступив схожий на ведмедя гігант з кучерявою іржаво-рудою бородою, білим шрамом від лівої скроні до щелепи і важкими бровами. Його сіро-зелені очі свердлили Зедда напруженим палаючим поглядом, але при цьому він посміхався, як солдат, що запримітив після довгого маршу самотню фляжку з елем.

— Генерал Райбах, командувач д'харіанською армією тут, на півдні, — представився він, потискуючи Зедду руку, коли Уоррен нарешті відійшов до Верни. — Дід Магістра Рала! Яка удача, сер! — Рукостискання генерала було твердим, але не болючим. — Дуже велика удача.

— Та вже, — пробурмотів Зедд. — Враховуючи невдалі обставини, генерал Райбах.

— Невдалі?..

— Гаразд, поки не важливо, — відмахнувся Зедд і тут же поставив питання:

— Скажіть, генерал, ви вже почали копати братські могили? Чи ви бажаєте, щоб деякі вцілілі попросту залишили тіла без поховання?

— Тіла?

— Ну так… Тіла солдатів всієї вашої армії, яка загине.

16

— Сподіваюся, ви любите яєчню, — проспівала в цей момент сестра Філіпа, входячи в намет з димлячою мискою в руках.

— Чудово! — Потер руки Зедд. Решта все ще стояли в здивованому мовчанні. Сестра Філіпа начебто цього не помічала.

— Ще я веліла кухареві додати шинки і всякого різного, що виявилося у нього під рукою. — Вона оглянула худу фігуру Зедда. — Думаю, вам не завадить наростити трохи жирку.

— Чудово! — Посміхнувся Зедд, забираючи у неї миску з горою яєчні і шинкою.

— А… — Почав генерал, явно не знаючи, як сформулювати питання. — Чи не будете ви люб'язні пояснити… що ви маєте на увазі, чарівник Зорандер?

— Просто Зедд. — Зедд на мить відірвався від споглядання миски. — Помруть. — Він провів виделкою по горлу. — Що тут незрозумілого? Помруть. Майже всі. Помруть. — Він повернувся до сестри Філіпи. — Пахне просто прекрасно. — Він знову вдихнув пару, що піднімалася від миски. — Просто чудово. Ви жінка з добрим серцем і великого розуму, раз змусили кухаря додати такий чудовий набір спецій. Просто прекрасно. — Сестра засяяла.

— Чарівник Зорандер, — підняв руку генерал, — можу я…

Еді цикнула на здоровенного генерала:

— Ви бути поганий суперник їжі. Потерпіть. — Зедд почав їсти, муркочучи від задоволення. Еді підвела його до стола біля стінки намету. На столі стояли кілька кухлів і лампа.

Незважаючи на рекомендацію Еді потерпіти, всі заговорили одночасно. Посипалися питання і заперечення. Зедд ні на що не звертав уваги, з апетитом поглинаючи яєчню. Нарізана товстими скибками шинка виявилася просто смакота. Зедд помахав особливо соковитим шматочком перед розгубленими глядачами, демонструючи своє задоволення. Спеції, цибуля, перець і теплі шматки м'якого сиру теж танули в роті. Закотивши очі, Зедд застогнав від блаженства.

Найкраща їжа за багато днів! Його дорожній раціон був простий і вже давним-давно встиг йому до смерті набриднути. Зедд частенько бурчав, що павучиха харчується куди краще, ніж він. Павучиха, схоже, випромінювала достаток, що теж виводило його з себе. Недобре, коли кінь дивиться на тебе звисока.

— Філіпа, — прогарчала Верна, — з чого ти так радієш мисці з яєчнею?

— Ну, цей нещасний міцно зголоднів. — Спантеличена сердитим поглядом Верни, вона махнула на Зедда рукою. — Ти тільки подивися на нього! Я просто радію, дивлячись, як він насолоджується їжею, і щаслива, що змогла допомогти тому, хто несе дар Творця.

Розтягуючи задоволення, Зедд знизив темп, коли миска майже спорожніла. Він міг би запросто з'їсти ще одну таку ж порцію. Генерал Райбах, сидячи на лавці навпроти, сердито куйовдив бороду. Побачивши, що Зедд закінчив, він подався вперед, напружено дивлячись на чарівника.

— Чарівник Зорандер, мені необхідно…

— Зедд. Пам'ятайте?

— Ага, Зедд. Зедд, я відповідаю за життя моїх солдатів. Не могли б ви пояснити, чому ви так упевнені, що їм загрожує небезпека?

— Я вже пояснив, — повідомив Зедд з набитим ротом.

— Але… Що це за небезпека?

— Обдаровані. Ну, магія, розумієте? — Генерал суворо випростався:

— Обдаровані?

— Ну, так. У супротивника є люди, наділені магічним даром. Я думав, вам це відомо.

Генерал покліпав, знову прокручуючи в голові почуте і намагаючись відшукати в простому поясненні Зедда натяк на приховану небезпеку.

— Ну звичайно, відомо.

— А! Тоді чому ви ще не викопали кілька братських могил?

Верна схопилася на ноги.

— В ім'я Творіння! А хто ми, по-вашому? Служниці? І знаходимося тут, щоб подавати вам вечерю? Ми — наділені даром сестри, знаходимося тут, щоб захищати нашу армію від полонених Джеганом сестер!

Еді ледь помітним жестом веліла Верні сісти і замовкнути.

— Чому б тобі просто не повідати нам, що ти виявив, Зедд? — Своїм звичайним надтріснутим голосом промовила вона. — Я бути впевнена, що генерал з аббатисою хочуть це дізнатися, щоб зміцнити нашу оборону.

Зедд ретельно підібрав останні крихти, яких залишилося до образливого мало.

— Аббатиса, я зовсім не хотів звинуватити вас в недостатній компетентності.

— Ну, ви напевно…

— Просто всі ви занадто гарні, от і все.

— Прошу вибачення?

— Занадто гарні. Ви і ваші сестри все життя намагалися допомагати людям.

— Ну… Я… Ми… Ну звичайно, ми допомагаємо людям. У цьому наше призначення.

— Але не вбивати. Джеган же неодмінно постарається перебити вас усіх.

— Ми це знаємо, Зедд. — Генерал почухав бороду, переводячи погляд з Зедда на Верну і назад. — Аббатиса і її сестри допомогли нам виявити багатьох ворожих вивідувачів. Так само, як сестра Філіпа виявила вас, коли ви прямували до табору, вони виявляють і ворогів. Вони виконують свою роботу і не скаржаться. Кожен солдат у нашому таборі радий, що вони з нами.

— Відмінно, чудово, але коли армія Імперського Ордена піде в атаку, все буде інакше. Вони стануть використовувати чаклунів, щоб спустошити ваші ряди.

— Спробують. — Верна намагалася говорити переконливо, не підвищуючи голосу, хоча їй явно хотілося закричати. — Але ми готові запобігти такого роду атаці.

— Абсолютно вірно, — закивав Уоррен. — У нас є люди, що знаходяться в постійній бойовій готовності.

— Це добре, це добре, — простягнув Зедд, нібито змінивши свою думку. — Значить, у такому разі ви готові розібратися з дрібними неприємностями. Білими комарами, приміром, і всім таким іншим.

Рунисті брови генерала Райбіха зійшлися на переніссі.

— Чим-чим?

Зедд помахав виделкою. — Тоді скажіть-но мені — просто щоб задовольнити мою цікавість, — що ви маєте намір зробити, коли супротивник піде в атаку? Ну, скажімо, кине на вас кавалерію.

— Заготовити завісу вогню, — не вагаючись відповів Уоррен. — А коли вони кинуться в атаку, запалимо її, перш ніж вони встигнуть хоча б взяти списи напереваги.

— Ага, вогонь. — Зедд засунув у рот останні залишки яєчні. Всі мовчки, дивилися, як він жує. Прожувавши, він підняв погляд. — Великий вогонь, треба думати? Колосальні язики полум'я і все таке?

— Так про які такі комарі він тлумачить? — Пробурмотів генерал Райбах, повернувшись до сидячої поруч з ним на лавці Верни з Уорреном.

— Абсолютно вірно, — не слухаючи генерала, відповіла сестра Верна. Генерал зітхнувши склав руки на могутніх грудях. — Якісну завісу Вогню. Вас щось в цьому не влаштовує, Перший чарівник?

— Ну… — Знизав плечима Зедд. Він помовчав, потім насупився і нахилився до генерала, придивляючись. Потім тицьнув кістлявим пальцем в його схрещені руки.

— А ось і він. Вас збирається вкусити комар, генерал.

— Що? О! — Райбах пристукнув комаху. — Цього літа їх тьма-тьмуща. Втім, по-моєму, сезон закінчується. І ми будемо невимовно раді від них позбавитися, дозвольте зауважити.

— І вони всі такі, як цей? — Знову тицьнув пальцем Зедд. Генерал Райбіх підняв руку і придивився до розплющену комаху.

— Ну так, дрібні паршиві кровососи…

І замовк. Придивився уважніше. Потім узяв крихітне тільце двома пальцями за крильце і підніс до очей.

— Ну, я готовий… Ця тварюка… — Лице генерала злегка посіріло — Біла… — Сіро-зелені очі кинулися на Зедда. — Що ви там говорили про…

— Білих комарів, — підтвердив Зедд, поклавши порожню миску на підлогу. Він вказав худим пальцем на розплющену комаху. — Ви ніколи не стикалися з білою гарячкою, генерал? Взагалі хтось із вас? Страшна штука, ця біла гарячка.

— Що за біла гарячка? — Запитав Уоррен. — Ніколи про таку не чув. І в книгах мені нічого про неї не потрапляло, я впевнений.

— Правда? Напевно, вона зустрічається тільки в Серединних Землях.

Генерал пильно оглянув крихітну комаху.

— І що біла гарячка робить з людиною?

— Ой, ну, ваша шкіра стає бридко білого кольору, — відмахнувся виделкою Зедд. — А ви знаєте, — задумливо насупився він, ніби пригадуючи щось, і підняв очі до склепіння намету, — що одного разу мені довелося бачити, як один чарівник встановив просту завісу вогню перед атакуючою кавалерією?

— Ну нарешті! — Вигукнула Верна. — Тоді вам добре відомо, що це таке. Бачили її у дії.

— Так… — Простягнув Зедд. — Вся біда в тому, що супротивник був готовий до такого найпростішого виверту.

— Найпростішого?! — Верна схопилася на ноги. — Не розумію, як ви можете вважати…

— На цей випадок противник створив опуклі щити.

— Опуклі щити? — Уоррен відкинув з чола пасмо світлого волосся. — Ніколи не чув про таку штуку. Що це за опуклі…

— Звичайно, чарівник, що встановив вогненну завісу, передбачав, що супротивник установить щити, і зробив свій вогонь стійким до цього очікуваного захисту. Однак щити були призначені зовсім не для того, щоб загасити вогонь. — Зедд перевів погляд з розширених очей Уоррена на сердиті очі Верни. — А щоб котити його.

— Біла гарячка? — Помахав прибитим комаром генерал. — Не могли б ви Пояснити…

— Котити вогонь? — Подався вперед Уоррен.

— Так, — кивнув Зедд. — Котити вогонь перед атакуючою кавалерією. Так що замість кавалерійської атаки на захисників покотилася стіна вогню.

— О Творець… — Прошепотів Уоррен. — Це геніально… Але щити напевно загасили вогонь.

Зедд, продовжуючи розповідь, покрутив виделкою, як би показуючи, як котився вогонь.

— Створений чарівником для захисту, вогонь був стійкий до щитів, тому не згасав, а продовжував горіти. І це, природно, дозволило опуклим щитам покотити вогонь назад, не гасячи його. Ну, і звичайно, будучи стійким до щитів, цей вогонь спокійно руйнуватиме всі щити, встановлені створив його чарівником.

— Але ж чарівник міг його просто погасити, і все! — Уоррен почав панікувати, ніби навіч бачив, як на нього накочується ним же створена стіна вогню.

— Міг? — Посміхнувся Зедд. — Він теж так вважав, тільки от не врахував одну властивість ворожих щитів. Не розумієш? Вони не тільки котили вогонь, але і самі котилися разом з ним, обволікаючи його, захищаючи від магії.

— Ну звісно… — Пробурмотів Уоррен.

— На щити було також накладено заклинання, налаштоване на пошук джерела вогню, так що вогонь покотився прямо на чарівника, що сотворив його. І він загинув від власного вогню. Після того, як цей вогонь на шляху до чарівника прокотився по сотнях його ж солдатів.

У наметі повисла тиша. Навіть генерал, який все ще тримав комара, закам'янів.

— Бачте, — продовжив нарешті Зедд, поклавши нарешті вилку в миску, — застосування магії у війні — це не просто використання вашої чарівної сили, але і мізків. Візьмемо, наприклад, ось цього комара, якого тримає генерал Райбах. Під покровом темряви, ось як зараз, десятки тисяч цих створених супротивником комарів можуть обрушитися на ваш табір і заразити солдатів лихоманкою, при цьому ніхто навіть не зрозуміє, що вас атакували. А вранці противник нападе на табір і переріже хворих знесилених солдатів, як немовлят.

Вмостившись поруч з Еді сестра Філіпа тривожно відмахнулася від гудучого комара.

— Але ж наші маги змогли б протистояти такого роду атаці? — Це була скоріше благання, ніж заперечення.

— Невже? Дуже важко виявити такий крихітний шматочок чарівництва. Ніхто з вас не учув цих крихітних завойовників, вірно?

— Ну, ні, але…

Зедд люто глянув на сестру Філіпу.

— Зараз ніч. А вночі вони виглядають як звичайні комарі, докучливі, але їх абсолютно не відрізнити від інших. Та ось генерал їх зовсім не помітив. Як і жоден з вас; володіючих магією. І лихоманку, яку вони переносять, ви теж не можете вловити, тому що це теж лише мізерний вогник магії. А ви таку дрібницю і не шукаєте, ви шукаєте щось велике, могутнє і страшне. Більшу частину сестер покусають уві сні, вони і знати нічого не будуть, поки не прокинуться в темряві з височенною температурою, лише для того, щоб виявити найперший синдром цієї специфічної лихоманки: сліпоту. Бачте, це не в нічній темряві вони прокинуться — вже розвидниться, — просто вони осліпнуть. Потім виявлять, що ноги не слухаються, а у вухах стоїть дзвін, схожий на безперервний крик.

Генерал повів очима, перевіряючи зір, потім пошкріб пальцем у вусі, ніби прочищаючи його.

— До цього часу всі покусані вже занадто слабкі, щоб піднятися, — продовжив Зедд. — Тіло не слухається, і вони безпорадно лежать у власних екскрементах. До смерті їм залишається кілька годин… Але ці останні години здадуться їм роками.

— Як ми можемо цьому протистояти? — Уоррен облизав губи. — Як це лікувати?

— Лікувати? Це невиліковно! А тепер до табору починає підповзати туман. Цього разу вцілілі маги відчувають, що ця величезна маса мороку, що насувається, насичена темною, задушливою магією. Вони всіх попереджають. Ті, хто занадто слабкий, щоб пересуватися, в жаху виють. Бачити вони не можуть, зате чують віддалений бойовий клич супротивника, який насувається. Злякавшись, що до них добереться смертоносний туман, всі, хто здатний встати, встають. Хтось намагається втекти. Інші тікають щодуху, рятуючись від наповзаючого туману. І це їх остання помилка, — прошепотів Зедд, витягнувши руку перед їх побілілими особами. — Вони біжать стрімголов прямо в смертельну пастку.

До цього часу всі вже сиділи, витріщивши очі і розкривши роти, мимоволі зсунувшись на край лавки.

— Отже, генерал, — бадьоро промовив Зедд, відкидаючись на лавці, — так як щодо братських могил? Чи ви плануєте просто покидати хворих помирати, а трупи гнити? Мабуть, непогана ідея. Турбот і так буде достатньо, щоб ще турбуватися про поранених і ховати всіх померлих. Особливо якщо врахувати, що стикання з їх побілілою шкірою загрожує неминучим зараженням вельми несподіваною хворобою, а потім…

Верна схопилася.

— Але що ми можемо зробити?! — Вона живо уявляла можливий хаос. — Як можемо протистояти настільки мерзенній магії? — Вона сплеснула руками. — Що нам робити?

Зедд знизав плечима:

— Я думав, ви з сестрами щось придумали. Мені здавалося, ви знаєте, що робите. — Він махнув на південь, у бік супротивника. — По-моєму, ви сказали, що повністю володієте ситуацією.

— Е-е… Зедд… — Генерал Райбах розгублено сковтнув. Він простягнув комара. — Зедд, по-моєму, мене починає морозити. Ви можете щось зробити?

— З чим?

— З лихоманкою. Мені здається, у мене в очах темніє. Можете щось зробити?

— Ні, не можу.

— Не можете?

— Не можу, тому що нічого з вами не сталося. Я просто створив пару білих комарів для більшої переконливості. Справа в тому, що те, що я побачив, приїхавши в табір, налякало мене до півсмерті. Маги супротивника всі як один розумні і хитрі, а будучи в руках Джегана, стають ще небезпечніше, і ваша армія дуже погано підготовлена до зустрічі з ними.

Сестра Філіпа підняла руку, як учениця на уроці.

— Але, враховуючи кількість магів серед нас, ми напевно… дізналися б… або…

— Саме це я і намагаюся до вас донести: судячи з того, як у вас зараз поставлена справа, нічого ви не дізнаєтеся. Це речі, про які ви ніколи не чули, яких ніколи не бачили, не очікуєте і навіть уявити собі не можете, що на вас обрушиться. Звичайно, противник буде використовувати і стандартну магію, яка сама по собі принесе немало клопоту, але боятися ви в першу чергу повинні білих комарів.

— Ви сказали, що сотворили їх для більшої переконливості, — вимовив Уоррен. — Може бути, ворог не так кмітливий, як ви, і не додумається до подібного.

— Орден захопив весь Старий світ не тому, що дурний, а тому що нещадний. — Зедд насупився і підняв палець. — До того ж вони вже додумалися до такого роду речей. Минулої весни одна з сестер Джегана за допомогою магії напустила чуму, яку не зміг виявити ніхто з володіючих чарівним даром. Десятки тисяч людей, немовлят і людей похилого віку, померли болісною смертю.

Сестри, що знаходилися в руках противника, представляли собою дуже серйозну і нагальну загрозу. Енн відправилася туди, щоб або звільнити їх, або знищити. Судячи з того, що Зедду довелося бачити в Андері, Енн зазнала невдачі. Він не знав, що з нею сталося, але точно знав, що Джеган все ще має у своєму розпорядженні чаклунок.

— Але ми ж зупинили чуму, — зауважив Уоррен.

— Річард її зупинив, і це міг зробити тільки він. — Зедд подивився на молодого чарівника. — А чи знаєш ти, що для того, щоб позбавити нас від цієї зарази, йому довелося вирушити в Храм Вітрів, укритий за завісою, що відокремлює світ живих від світу мертвих? Ні ти, ні я навіть уявити собі не можемо, що йому довелося там пережити. Я бачив в його очах тіні переслідуючих його спогадів, коли він говорив про це. Я навіть думати боюся, наскільки мізерним був шанс на успіх, коли він відправився в цю безнадійну подорож. Не переможи він всупереч усьому, ми б уже померли від невидимої зарази, принесеної магією, якій ми не можемо не тільки протистояти — ми навіть не в силах її визначити.

Сперечатися ні в кого бажання не виникло. Присутні або непомітно кивали, або відводили погляди. У наметі повисла гнітюча тиша.

Верна поправила волосся.

— Гордість небіжчикам ні до чого. Визнаю: ми мало що знаємо про застосування магії у війні. Битися ми вміємо, навіть непогано, але змушена визнати, що ми повні профани в сфері бойової магії. Вважайте нас дурнями, якщо хочете, Зедд, але не думайте, що ми проти вас. Всі ми воюємо на одній стороні. — У її карих очах не було нічого, крім щирості. — Ми не тільки охоче скористаємося вашою допомогою, але будемо за неї безмірно вдячні.

— Звичайно, він нам допоможе! — Фиркнула Еді, обдарувавши Зедда похмурим поглядом.

— Ну, почали ви зовсім непогано. Визнати, що нічого не знаєш, — перший крок до знань. — Зедд пошкріб підборіддя. — Кожен день не втомлююся дивуватися, скільки ж я ще не знаю.

— Це чудово! — Вигукнув Уоррен. — Що ви станете нам допомагати, я хочу сказати. — Він завагався, але все ж продовжив:

— Мені б дійсно дуже хотілося скористатися досвідом справжнього чарівника.

Зедд похитав головою.

— Я б із задоволенням — і не сумнівайтеся, що я вам обов'язково дам деякі поради, — однак я пройшов довгий і важкий шлях, і боюся, подорож моя ще не закінчена. Я не можу залишитися з вами. Мені незабаром потрібно буде виїжджати.

17

Уоррен пригладив волосся.

— І що ж за шлях ви проробили, Зедд?

— Вам не потрібен цей пристукнутий комар, генерал, — вказав кістлявим пальцем Зедд.

Генерал Райбіх зміркував, що до цих пір тримає в пальцях комара, і викинув його. Всі чекали, що скаже Зедд. Неуважно дивлячись у підлогу, він розгладив на худих стегнах темно-бордовий балахон. Потім важко зітхнув.

— Я приходив до тями після вельми пізнавальної зустрічі з дивовижною магією, з якою ніколи раніше не стикався, а коли остаточно прийшов до тями, ще багато місяців був зайнятий пошуками. Побував у Андері і побачив, що там накоїв Орден. Важкі там зараз часи. Причому не тільки через солдатські грабунки, але й завдяки зусиллям однієї з ваших сестер, Верна. Вони називають її пані Смерть.

— Ви знаєте, хто це? — З гіркотою запитала Верна.

— Ні. Я бачив її тільки раз, та й то здалеку. Якщо б до цього часу я повністю оправився, то зміг би щось зробити, але тоді я був ще не зовсім здоровий і не наважився з нею зв'язуватися. До того ж з нею було кілька тисяч солдатів. І люди впадали в паніку при вигляді цих полчищ, ведених жінкою, про яку вони вже начулися і якої боялися. Сестра ця молода, білява. У чорній сукні.

— О Творець, — прошепотіла Верна. — Вона не моя, а Володаря. Мало на світі жінок, що народилися з такою силою, як у неї. А ще вона володіє могутністю, одержаною неправедним шляхом. Ніккі — сестра Тьми.

— Мені доповідали, — втрутився генерал Райбах. За його похмурому тоні Зедд зрозумів, що в доповідях все викладено вірно. — Так що я чув, що там начебто все заспокоїлося.

Зедд кивнув:

— Спочатку Орден звірствував, але тепер Джеган Справедливий, як вони його останнім часом називають, поклав цьому край. У більшості місць, за винятком Ферфілда, де була найбільша різанина, народ підтримує його як визволителя, який прийшов дати їм краще життя. Вони доносять на сусідів або приїжджих — всякого, у кому запідозрять супротивника ідеалів Ордена. Я проїхав по всьому Андеру і досить багато часу провів в тилах супротивника, ведучи пошук. Безуспішно. Тоді я попрямував в степ і на північ, минув безліч невеликих містечок і навіть кілька великих центрів, але нічого не знайшов. Вважаю, мої здібності відновлювалися досить-таки довго. І лише зовсім недавно я виявив вас. Хочу вас привітати генерал, ви відмінно замаскували свої війська. У мене ціла вічність пішла на пошук вашої дислокації. — Кулаки Зедда стиснулися. — Я зобов'язаний його знайти.

— Річарда, ти маєш на увазі? — Запитала Еді. — Ти в пошуках свого онука?

— Так. Річарда і Келен. Обох. — Зедд безпорадно змахнув рукою. — Однак, змушений визнати, без всякого успіху. Мені не попався ніхто, хто хоча б бачив їх. Я скористався всім моїм умінням, але так нічого і не домігся. Якби я не знав точно, що вони живі, то вирішив би, що їх більше немає на цьому світі.

Присутні перезирнулися. Зедд переводив погляд з одного здивованого обличчя на інше.

— Що?! Що таке?! Вам щось відомо?

— Покажіть йому, генерал, — вказала Верна під лавку. Генерал Райбах витягнув згорнуту карту. Розкрив її і розклав біля своїх ніг, перевернувши так, щоб Зедд міг її прочитати. Генерал постукав по горах в західній частині Вестланда.

— Ось тут, Зедд.

— Ось тут… що?

— Річард з Келен, — пояснила сестра Верна. Зедд витріщився на неї, потім знову на карту. Палець генерала Райбаха вказував на велику гірську гряду. Зедд відмінно знав ці місця. Дуже негостинні.

— Там? Добрі духи, з чого раптом Річарда з Келен понесло в цю глушину? Що вони там забули?

— Келен бути поранена, — м'яко пояснила Еді.

— Поранена?

— Вона була на межі переходу в світ духів. Судячи з того, що нам сказали, можливо, вона навіть встигла побувати по той бік завіси. Річард відвіз її в ті краї одужувати, — тицьнула в карту Еді.

— Але… навіщо це йому знадобилося? — Зедд пригладив волосся на маківці. Думки недоладно крутилися в голові, і він ніяк не міг привести їх у порядок. — Її можна було вилікувати…

— Ні. На неї накладено закляття. Якщо спробувати вилікувати її за допомогою магії, приховане закляття спрацює і її вб'є.

І тут до нього дійшло.

— Добрі духи… Яке щастя, що хлопчик вчасно зрозумів… — Перш ніж спогади про довгі крики встигли обрушитися на нього, Зедд подумки зачинив перед ними двері. Він проковтнув гірку слину. — І все ж чому він не з вами? Він потрібен тут.

— Звичайно, потрібен! — Прокричала Верна. Судячи з її тону, це була болюча тема.

— Він не може сюди приїхати, — сказав Уоррен. Зедд витріщився на нього, і молодий чарівник пояснив:

— Ми не зовсім розуміємо, але вважаємо, що Річард слідує свого роду пророцтву.

— Пророцтво! — Відмахнувся Зедд. — Річард терпіти не може пророцтв. Він їх ненавидить і ніколи з ними не рахувався. Бували часи, коли мені хотілося, щоб він ставився до цього інакше, але він не побажав.

— Ну, а з цим він порахувався. — Уоррен стиснув губи. — Воно — його власне.

— Його власне… що? — Уоррен відкашлявся.

— Пророцтво.

— ЩО?! — Схопився Зедд. — Річард? Нісенітниця!

— Він бойовий чарівник, — спокійним владним тоном вимовила Верна.

Зедд обвів усіх сердитим поглядом, скорчив кислу міну і, здійнявши поділ балахона, повернувся на лаву до Еді.

— І що там, в цьому пророцтві? Уоррен потеребив край балахона.

— Він у точності не сказав.

— Ось. — Генерал Райбах дістав з кишені зім'яті папірці. — Він шле мені листи. Ми всі їх прочитали.

Зедд, схопившись, вихопив листи з здоровенної руки генерала, підійшов до столу і акуратно розправив листки. Схилившись над столом, він взявся уважно читати. Решта мовчки чекали.

Річард рішуче відмовився від влади. Він писав, що після довгих роздумів дещо зрозумів, розуміння це прийшло разом з видінням, і тепер він абсолютно впевнений, що його допомога призведе лише до повного краху.

У наступних листах він повідомляв, що вони з Келен в безпеці і що вона повільно видужує. З ними була Кара. У відповідь на всі листи генерала Райбаха Річард непохитно стояв на своєму. Він попереджав, що боротьба за свободу буде програна назавжди, якщо він зверне з вірного шляху. Писав, що хоч які би рішення не прийняли генерал Райбіх і інші, він не стане ні заперечувати, ні критикувати їх. Він говорив, що серцем з ними, але вони залишаться наданими самі собі на найближче майбутнє. А можливо, і назавжди.

У цих листах не було нічого цінного, окрім посилань на його видіння і прийшле до нього розуміння, і ще — твердого роз'яснення, що ніяких наказів він віддавати не буде. Однак дещо Зедд все ж прочитав між рядків.

Чарівник досить довго дивився на листи. Вогник лампи повільно колихався, іноді майже затухаючи — тоді з лампи виривався маслянистий димок. Зедд чув приглушені голоси зовні, коли патрульні тихо обмінювалися відомостями, але в самому наметі панувала тиша.

На обличчі Верни була написана тривога. Вона більше не могла стримуватися.

— Ти поїдеш до нього, Зедд? Переконаєш повернутися і очолити боротьбу?

Зедд легенько провів пальцями по листах.

— Не можу. Це як раз той випадок, коли я нічим не можу йому допомогти.

— Але ж він наш вождь. — Сестра Верна в розпачі потерла брову. — Без нього…

Зедд не відповів. Він навіть уявити собі не міг, як відреагувала б Енн на такий розвиток подій. Століттями вона продиралася крізь пророцтва, передчуваючи народження бойового мага, який поведе їх у бій за саме існування Магії. Річард і був тим самим чарівником, народженим для битви, яку він раптово залишив.

— У чому, по-твоєму, тут діло? — Хриплуватим голосом запитала Еді.

Зедд ще раз подивився на листи, підняв очі і випростався. Погляди всіх присутніх були спрямовані на нього, ніби в надії, що чарівник якимось чином позбавить їх від долі, якої вони не розуміли, але інстинктивно боялися.

— Для Річарда це час душевних випробувань. — Зедд заховав руки в рукава. — Свого роду перехід. Удар, що обрушився на нього через розуміння чогось такого, що видно тільки йому.

— Уоррен кашлянув. — Що це за випробування, Зедд? Можеш нам сказати?

Зедд слабо махнув рукою. Страшні спогади пронеслися в його мозку.

— Боротьба… Примирення…

— Якого роду примирення? — Наполягав Уоррен. Зедд подивився в блакитні очі молодого чарівника, шкодуючи, що той задає занадто багато питань.

— У чому мета твого дару?

— Мета? Ну я… вважаю… Ну, він просто є. Дар — це просто здатність.

— Допомагати іншим, — категорично відрізала Верна. Вона щільніше закуталася у легкий синій плащ, ніби це були обладунки, здатні захистити її від того, чим зараз запустить в неї Зедд.

— А! Тоді що ти тут робиш? — Питання застало її зненацька.

— Тут?

— Так. — Зедд широким жестом показав кудись у далечінь. — Якщо дар — для того щоб допомагати іншим, то чому ти не там? Адже там є хворі, які потребують зцілення, невігласи, які потребують знань, голодні, нужденні в їжі. Так що ж ти сидиш тут, здорова, розумна і вгодована?

Верна поправила плащ і розпрямила плечі, надаючи собі рішучого вигляду.

— У битві, якщо ти залишаєш своє місце біля воріт, щоб допомогти впалому товаришеві, значить, ти схильний слабкості. Ти недостатньо міцний духом, щоб встояти, залишитися на місці і тим самим запобігти ще гіршим наслідкам. Якщо я помчу допомагати тим небагатьом, то залишу свій пост тут, в армії, яка намагається втримати полчища, які надумали штурмувати ворота в Новий світ.

Думка Зедда про цю жінку ще трохи покращилася. Вона досить близько підійшла до того, щоб сформулювати саму суть життєво важливої істини. Він кивнув, обдарувавши сестру Верну поважною посмішкою, чим здивував її навіть більше, ніж своїм питанням.

— Тепер я розумію, чому сестер Світла вважають хорошими слугами нужденних. — Зедд потер підборіддя. — Отже, ти переконана, що ми, ті, у кого є здібності — чарівний дар, — народжені бути рабами всіх нужденних?

— Ну ні… Але якщо потреба велика…

— То ми ще міцніше прив'язані рабськими ланцюгами до тих, чиї потреби ще більше, — закінчив за неї Зедд. — Отже, кожен, хто потребує по праву стає — як ти вважаєш — нашим господарем? Ми кабальні слуги якоїсь справи або кожної більш серйозної справи, що підвернеться, але так чи інакше раби. Так?

Цього разу сестра Верна воліла не вступати в дискусію, що, втім, не завадило їй обпекти чарівника поглядом.

Зедд знав, що на це питання існує лише одна філософськи вірна відповідь. Якщо Верна і знала її, то промовчала.

— Річард явно підійшов до тієї точки, коли повинен критично оцінити варіанти і обрати вірний життєвий курс, — пояснив Зедд. — Можливо, обставини змусили його задуматися про правильне використання своїх здібностей і, з точки зору його життєвих цінностей, його справжнього призначення.

Верна безпорадно розвела руками:

— Не розумію, яке у нього може бути більш високе призначення, ніж перебувати тут і допомагати армії вистояти проти загрози всьому Новому світові? Загрози життю всіх вільних людей?

Зедд опустився на лавку.

— Ти цього не розумієш, я цього не розумію, але Річард явно розуміє.

— Однак це зовсім не означає, що він правий, — зауважив Уоррен.

Зедд деякий час пильно вивчав молодого чарівника. Лице Уоррена було юним і свіжим, але вираз очей свідчив, що він далеко не молодий. Зедд розмірковував, скільки Уоррену років.

— Так, не означає. Не виключено, що він здійснює героїчну помилку, яка знищить всі наші шанси вижити.

— Келен думає, що він, можливо, помиляється, — вступила в розмову Еді, як би шкодуючи, що говорить про це. — Вона прислала мені з гінцем записку — вважаю, без відома Річарда, оскільки писала з її слів Кара. Келен висловлює побоювання, що Річард так поступає почасти через те, що трапилося з нею. Мати-сповідниця також побоюється, що Річард втратив віру в людей і через те, що його відкинув народ Андера, можливо, вважає себе невдалим вождем.

— Ба! — Відмахнувся Зедд. — Вождь не може плентатися за людьми, підібгавши хвоста, і, прислухаючись до їх миттєвих примх і бажань, випрошувати можливість йти за ними тим шляхом або цим, поки вони повзуть по життю. Таким людям не вождь потрібен, а господар, і такий обов'язково з'явиться. Справжній вождь прокладає шлях в моральних нетрях, щоб люди змогли побачити дорогу. Річард був лісовим провідником, тому що саме така його сутність. Можливо, він заблукав у цьому темному лісі. У цьому випадку він повинен сам знайти дорогу, причому знайти її чітко і вірно, якщо йому належить стати справжнім вождем вільних людей.

Слухачі тихо переварювали пояснення. Генерал був солдатом, який йшов за Магістром Ралом, і просто чекав його наказів. Сестри керувалися власними міркуваннями. Зедд з Еді знали, що лежача перед ними дорога зовсім не така, як здається деяким.

— Саме це Річард зробив для мене, — тихо промовив Уоррен, дивлячись в простір і згадуючи щось своє. — Він вказав мені шлях, змусив мене захотіти піти за ним назовні, вийти зі сховищ. Я звик жити в підвалах, задовольняючись суспільством книг і моєю долею, але я був бранцем пануючого там сутінку, жив битвами та звершеннями інших. Я так ніколи в точності і не зрозумів, як йому вдалося надихнути мене захотіти піти за ним і вийти назовні. — Піднявши голову, Уоррен подивився Зедду в очі. — Може бути, він зараз і сам потребує приблизно в такого ж роду допомоги? Ти в змозі допомогти йому, Зедд?

— Він зараз переживає темні часи для будь-якої людини, особливо чарівника. Якщо я здуру підштовхну його на інший шлях, це може закінчитися поневоленням світу Імперським Орденом. — Зедд похитав головою. — Ні. Вже це я знаю точно: Річарда потрібно залишити в спокої, хай робить те, що повинен. Якщо він дійсно той, кому судилося вести нас в битві за майбутнє магії і людства, значить — це частина його шляху і він повинен пройти її сам.

Майже всі знехотя закивали.

Уоррен не кивнув. Він теребив поділ лілового балахона.

— Ми не врахували одну річ. — Всі чекали продовження, а Уоррен втупився блакитними очима на Зедда. Зедд прочитав в цих очах незвичайну мудрість, яка сказала йому, що ця молода людина здатна бачити глибинну суть речей, тоді як більшість людей бачить лише те, що лежить на поверхні. — Може виявитися, — спокійно, але рішуче заговорив Уоррен, — що Річарда, оскільки він наділений магічним даром і є бойовим чародієм, дійсно відвідало одкровення. Бойові чародії відмінні від інших чарівників. Їх здатності не вузько профільовані, як у більшості з нас, а дуже широкого спектру. Ворожбитство — принаймні теоретично — цілком йому доступно. Більш того, Річард володіє як магією Збитку, так і Приросту. Жоден чарівник, який народився за останні три тисячі років, не володів обома сторонами магії. Напевно, ми в змозі уявити собі його можливості, але ми нічого не знаємо про його потенціал, хоча в пророцтвах і зустрічаються деякі натяки. Досить імовірно, що Річарду було справжнє одкровення, зміст якого він відмінно розуміє. Якщо так, значить, він робить в точності те, що повинен. Можливо навіть, що він ясно розуміє сенс пророцтва, і сенс цей настільки жахливий, що він надає нам єдину послугу — нічого не говорить. Верна накрила його руку долонею.

— Ти ж насправді так не думаєш, правда, Уоррен? — Зедд зазначив, що Верна дуже серйозно ставиться до слів Уоррена. Енн розповідала Зедду, що в Уоррена тільки почав проявлятися пророчий дар. Чарівники такого роду — пророки — народжувалися вкрай рідко, раз або два в тисячоліття. Потенційна важливість такого чарівника була незмірною. Зедд не знав, як далеко просунувся по цьому шляху Уоррен. Швидше за все і сам Уоррен цього не знав.

— Пророцтво може бути тяжким тягарем. — Уоррен розгладив балахон на колінах. — Можливо, Річард зрозумів з пророцтва, що, якщо він хоче отримати шанс на перемогу, він повинен вціліти, а не загинути, як усі ми, в битві з полчищами Імперського Ордена.

Генерал Райбах, не втручаючись у розмову, слухав і спостерігав дуже уважно. Сестра Філіпа нервово смикала гудзик на сукні. Навіть незважаючи на ласкаву підтримку Верни, Уоррен зараз виглядав втраченим.

— Уоррен. — Зедд подивився йому прямо в очі. — Всі ми іноді припускаємо самий кепський поворот подій просто тому, що це найстрашніше, що ми здатні уявити. Не варто в першу чергу концентруватися на одній з найменш вірогідних причин вчинків Річарда лише тому, що ти боїшся цього найбільше. Я вважаю, що Річард зараз відчайдушно б'ється, щоб зрозуміти, де його місце у світі. Згадай, він майже все своє доросле життя був лісовим провідником. Він повинен освоїтися не лише зі своїми здібностями, але і з тягарем влади.

— Так, але…

— Як правило, саме вірне пояснення — найпростіше, — підняв палець Зедд, підкреслюючи свої слова.

Похмурість на обличчі Уоррена, змінилася нарешті сліпучою усмішкою.

— Я начисто забув цю стару істину. Спасибі, Зедд. — Генерал Райбах перестав розчісувати пальцями бороду і стиснув кулак.

— До того ж д'харіанців не так-то просто перемогти. Ми можемо підтягти додаткові війська з самої Д'хари, і у нас є союзники тут, в Серединних Землях, вони теж прийдуть нам на підмогу. Всі ми чули повідомлення про чисельність армії Ордена, але вони всього лише люди, а не злі духи. Так, у них є маги, але й у нас вони є. Їм ще належить зіткнутися лицем до лиця з міццю д'харіанських солдатів.

Уоррен підняв невеликий камінчик і, тримаючи його в руці, заговорив:

— Не хочу здатися неввічливим, генерал, і вже зовсім не має наміру відмовляти вас боротися за праве діло, але Орден був моїм хобі. Я вивчав його роками. Адже я теж із Старого світу.

— Чесна заява. Так що ви хочете нам сказати?

— Ну, уявімо, що кришка столу — це Старий світ. Область, звідки Джеган черпає поповнення. Звичайно, там є і малонаселені райони. Але густозаселених теж вистачає.

— Як і в Новому світі, — кивнув генерал. — У Д'харі є і заселені, і пустельні місця.

Уоррен похитав головою і провів рукою над кришкою столу.

— Скажімо, весь стіл — це Старий світ. — Він показав генералу камінь, потім поклав його на край столу. — А це — Новий світ. Ось такого розміру, як цей камінчик, порівняно зі Старим світом.

— Але… але це не включаючи Д'хару. — Генерал ледве не заїкався. — Напевно… З Д'харою…

— Д'хара вже сюди входить.

— Боюся, Уоррен правий, — сказала Верна. Сестра Філіпа теж похмуро кивнула.

— Можливо… — Промовила вона, дивлячись на складені на колінах руки, — можливо, Уоррен правий, і Річарду було бачення нашої поразки, і він знає, що повинен триматися осторонь, інакше загине, як усі ми.

— Дуже сумніваюся, — ласкаво промовив Зедд. — Я знаю Річарда. Якби Річард вважав, що ми програємо, він би сказав, щоб люди мали це на увазі, приймаючи рішення.

Генерал відкашлявся.

— Ну, взагалі то в цій купі одного листа бракує. Найпершого, де лорд Рал розповідає мені про своє видіння. І в ньому він дійсно написав, що у нас немає шансів перемогти.

Зедд відчув, як кров відринула від серця, але постарався не показати слабкості.

— О? І де ж він? Генерал покосився на Верну.

— Ну взагалі-то, — зам'ялася Верна, — коли я його прочитала, то розлютилася і…

— Зім'яла лист і жбурнула у вогонь, — закінчив за неї Уоррен.

Верна почервоніла, але виправдовуватися не стала. Зедд цілком розумів її почуття, але все ж волів би прочитати лист сам. Він видавив посмішку.

— Це його точні слова — що у нас немає шансів перемогти? — Запитав Зедд, намагаючись приховати тривогу. Він відчував, як по спині струмує піт.

— Ні… — Генерал Райбах засовався на лавці, підбираючи слова. — Ні, лорд Рал писав, що ми ні за яких обставин не повинні безпосередньо атакувати Імперський Орден, інакше будемо знищені і всі шанси на перемогу в майбутньому виявляться втраченими назавжди.

До пальців Зедда почала повертатися чутливість. Він стер піт зі скронь. Тепер можна зітхнути відносно спокійно.

— Ну, в цьому, безумовно, є сенс. Якщо їх так багато, як говорить Уоррен, то, звичайно, пряма атака — чистої води самогубство.

Це дійсно була розумна порада. Однак Зедд не розумів, навіщо Річарду говорити настільки очевидну річ такому досвідченому військовому, як генерал Райбах. Можливо, Річард просто остерігає їх? У цьому немає нічого поганого.

Еді взяла Зедда під руку і сунула кулачок йому в долоню.

— Якщо ти вважаєш, що потрібно залишити Річарда в спокої, ти залишишся тут? Навчиш їх тому, що їм потрібно знати?

Посміхнувшись, Зедд обійняв Еді за плечі.

— Ну звичайно, я вас не залишу.

Всі присутні тихо зітхнули і розслабилися, ніби їм зняли петлю з шиї.

Зедд обвів присутніх важким поглядом.

— Війна — брудна штука. Завдання — убити людей до того, як вони вб'ють тебе. Магія на війні — всього лише зброя, нехай і страшна. І ви повинні чітко розуміти, що, отже, магія використовується для того, щоб вбивати.

— Що нам потрібно робити? — Запитала Верна, явно задоволена, що Зедд погодився залишитися, але не демонструє цього так відверто, як генерал Райбах, Уоррен і сестра Філіпа.

Зедд задумався, мнучи балахон. Він зовсім не прагнув давати такі уроки.

— Приступимо завтра вранці. Вам належить багато що дізнатися про те, як протистояти магії на війні. Я навчу всіх, наділених даром, як звернути на зло те, що ви завжди сподівалися звертати на благо. Уроки досить таки неприємні — втім, альтернатива ще гірша.

Думки про теоретичні лекції, а тим більше — про практичні заняття, не надто радували. Еді, що мала деяке уявлення про жахливу суть такої війни, співчутливо потерла Зедду спину. Важкий балахон лип до тіла. Зедду дуже хотілося отримати назад свій простий балахони.

— Ми зробимо все можливе, щоб захистити наших людей від жахливої магії Імперського Ордена, — сказала Верна. — Слово аббатиси.

— Значить, завтра і приступимо, — кивнув Зедд.

— Боюся навіть думати про застосування магії у війні, — промовив генерал Райбах, піднімаючись. Зедд знизав плечима:

— По правді кажучи, основна мета магії на війні — протистояти магії супротивника. Якщо ми як слід впораємося з нашою роботою, то вийдемо на рівновагу. Іншими словами, вся магія буде нейтралізована, і солдати зможуть битися, не побоюючись сюрпризів. Ви будете битися сталь проти сталі, поки ми станемо битися магією проти магії.

— Тобто прямої магічної допомоги у нас не буде?

— Ми постараємося будь-якими способами нанести їм максимальну шкоду, — знову знизав плечима Зедд, — але коли намагаєшся використовувати магію як зброю, противник, у свою чергу, намагається її нейтралізувати. А всі їхні спроби використовувати магію проти нас вже будемо намагатися нейтралізувати ми. Результат застосування магії на війні — якщо все виконати чітко і грамотно — в тому, що здається, ніби магії не існує зовсім. Якщо ми не впораємося з завданням, міць, яку вони на нас обрушать, буде воістину страхітливою. Якщо ж ми їх переграємо, тоді ви побачите такий жах у ворожому стані, який і уявити собі не в силах. Але, з мого досвіду, магія любить рівновагу, і таке трапляється рідко.

— Значить, наша мета — створення тупикової ситуації? — Запитала сестра Філіпа.

Зедд руками зобразив шальки терезів.

— Маги з обох боків будуть працювати інтенсивніше, ніж будь-коли в житті. Можу сказати, що це дуже вимотує. А в результаті, якщо не рахувати дрібних перемог, буде здаватися, що ми всі нічого не робимо. Зедд опустив руки. — І постійно будуть наступати миті дикого жаху і повної паніки, коли стане здаватися, що світ дійсно ось-ось розвалиться на шматки в останньому шаленому вихорі.

Генерал несподівано посміхнувся доброю, розуміючою посмішкою.

— Дозвольте зауважити, що війна, яку ведеш з шаблею в руці, виглядає приблизно так само. — Він жартівливо підняв руку в обороні. — Але це, мабуть, краще, ніж відмахуватися шаблею від кожного пролітаючого комара. Я борюся сталь проти сталі. У нас є Магістр Рал, щоб битися магією проти магії. І я радий, що дід Магістра Рала, Перший чарівник, теж допомагає нам. Спасибі, Зедд. Все, що вам потрібно, — ваше. Тільки попросіть.

Верна з Уорреном мовчки кивнули, а генерал ступив до виходу з намету. Коли Зедд заговорив, генерал обернувся, тримаючи рукою полог.

— Ви як і раніше шлете Річарду гінців? Генерал кивнув.

— Капітан Мейфферт теж там побував. Він може розповісти вам більше.

— І все гінці повернулися живими і здоровими?

— Більшість. — Генерал почухав бороду. — Поки що ми втратили двох. Одного випадково знайшли на дні ущелини. Другий так і не з'явився, і тіла його теж не виявили, але нічого незвичайного тут немає. Шлях туди довгий і важкий. Мало що може трапитися? Слід очікувати деяких втрат.

— Мені б хотілося, щоб ви перестали посилати Річарду гінців.

— Але Магістра Рала потрібно тримати в курсі подій!

— А якщо супротивник захопить гінця і дізнається, де ховається Річард? Будь-якій людині можна розв'язати язик. У даному випадку ризик невиправданий.

Генерал Райбіх потеребив ефес шаблі, розмірковуючи над словами Зедда.

— Орден досить далеко на півдні від нас, в Андері. Ми контролюємо всю територію між табором і горами, де знаходиться Магістр Рал. — Він покірно кивнув, зустрівши твердий погляд Зедда. — Але якщо ви вважаєте, що це небезпечно, більше я гінців посилати не стану. Однак чи не буде лорд Рал дивуватися, що тут з нами відбувається?

— Те, що з нами відбувається, для нього зараз не дуже важливо. Він робить те, що повинен робити, і не може допустити, щоб наше становище вплинуло на його рішення. Адже він вам ясно сказав, що не вправі віддавати вам накази, що він повинен стояти осторонь. — Зедд обсмикнув рукава і зітхнув:

— Може бути, коли закінчиться літо, а зима ще не увійде в силу, хоч в горах випаде сніг, я з'їжджу подивитися, як вони там.

Генерал Райбах посміхнувся:

— Якщо ви зможете поговорити з лордом Ралом, для нас це буде великим полегшенням, Зедд. Вашими словами він повірить. Доброї ночі.

Ця людина тільки що видала свої справжні почуття. Ніхто з тих, що знаходилися в наметі не розуміли до кінця те, що зараз робив Річард. Хіба що Зедд, але й у Зедда теж були сумніви. Келен написала, що, на її думку, Річард вважає себе занепалим вождем. Ці люди, які заявляли, що не розуміють, як це він може так вважати, в той же час самі не довіряли його діям.

Річард зовсім один, і підтримує його лише сила власної переконаності.

Коли генерал віддалився, Уоррен подався до Зедда:

— Зедд, я міг би поїхати з тобою провідати Річарда. Ми б умовили його розповісти нам усе, а потім вирішили б, чи дійсно це пророцтво або, як він сам стверджує, просто розуміння, до якого він прийшов. Якщо це не справжнє пророцтво, ми могли б переконати його по-іншому поглянути на речі. Більш того, ми могли б почати вчити його — в усякому разі, ти міг би — користуватися даром, користуватися магією. Він повинен уміти використовувати свої здібності.

Зедд взявся крокуватиму по наметі, а Верна тихенько пирхнула — вона явно скептично поставилася до пропозиції Уоррена.

— Я намагалася навчити Річарда стосуватися Хань. І багато сестер теж намагалися. І жодна не змогла добитися рівним рахунком нічого.

— Але Зедд вважає, що це має робити чарівник, Вірно, Зедд?

Зедд перестав кружляти по наметі, якийсь час дивився на обох, ніби прикидаючи, як наділити свої думки в слова.

— Ну, як я вже сказав, навчання чарівника — справа не чаклунок, а іншого чарівника…

— Сумніваюся, що з Річардом тобі пощастило б більше, ніж нам, — з'єхидничала Верна.

— Але Зедд вважає… — Не поступався Уоррен. Зедд кашлянув, закликаючи до тиші.

— Ти правий, мій хлопчику. Справа чарівника вчити іншого чарівника, народженого з даром. — Верна сердито підняла палець, збираючись заперечити, але Зедд продовжив:

— Однак, по-моєму, в даному випадку Верна права.

— Права? — Перепитав Уоррен.

— Права? — Перепитала Верна. Зедд жестом заспокоїв їх.

— Так, Верна, я так вважаю. Думаю, дечому сестри все ж навчити можуть. Зрештою, подивіться на Уоррена. Сестри примудрилися-таки трохи навчити його користуватися даром, нехай це й зайняло чимало часу. Ви навчили інших — нехай це, на мій погляд, і дуже мало, — але не змогли навчити Річарда навіть найпростіших речей. Це так? — Верна невдоволено кривила губи.

— Жодній з нас не вдалося його навчити навіть такої простої речі, як відчувати власний Хань. Я годинами сиділа з ним і намагалася спрямовувати його. — Під пильним поглядом Зедда сестра Верна склала руки на грудях і відвела очі. — Це просто-напросто не спрацювало, як повинно було.

Уоррен, насупившись, потер пальцем підборіддя — ніби щось пригадуючи.

— Знаєте, одного разу Натан мені дещо сказав. Я говорив, що хочу вчитися у нього, щоб він навчив мене бути пророком. Натан тоді відповів, що пророками не стають, ними народжуються. І тоді я зрозумів: все, що я знаю і розумію в віщуваннях — дійсно розумію, зовсім по-іншому, — я навчився сам, а не в когось. Чи не може з Річардом бути те ж саме? Ти до цього хилиш, Зедд?

— Саме. — Зедд знову сів поруч з Еді на жорстку лаву. — Я б охоче — не тільки як дід, але і як Чарівник Першого Рангу — навчив Річарда того, що йому потрібно знати, але прийшов до висновку, що навряд чи це можливо. Річард відрізняється від будь-якого іншого чарівника не тільки тим, що володіє і магією Прирости, і магією Збитку.

— І все ж, — сказала сестра Філіпа, — адже ви, — Перший чарівник. Напевно ви змогли б багато чому його навчити.

Зедд підвернув товстий балахон, просунувши поділ між своїм худим задом і жорсткою лавкою.

— Річард робив такі речі, яких навіть я не розумію. Без моїх уроків він добився такого, чого я й уявити собі не міг. Річард сам добрався до Храму Вітрів в підземному світі, зумів зупинити чуму і повернутися через завісу у світ живих. Хто-небудь з вас здатний хоча б усвідомити, що це таке? Особливо для ненавченого чародія? Він вигнав шимів зі світу живих, а яким чином — я уявлення не маю. Він творив магію, про яку я зроду не чув, не кажучи вже про те, щоб бачити або розуміти. Боюся, мої знання виявляться для нього скоріше перешкодою. До того ж частина здібностей Річарда залежить від його бачення світу — а в нього не тільки свіжий погляд, а й очі Шукача Істини. Річард не знає, що щось є неможливе, і намагається це здійснити. Я боюся говорити йому, як робити те чи інше, як користуватися його магією, тому що таке навчання покаже йому теоретичну обмеженість його магії і тим самим дійсно його обмежить. Чому я можу навчити бойового чародія? Я нічого не знаю про магію Збитку.

— Ти хочеш сказати, що за браком другого бойового чародія для його навчання, можливо, знадобиться сестра Тьми? — Уточнив Уоррен.

— Ну, — задумливо протягнув Зедд, — як знати. — Він втомлено зітхнув і знову зробився серйозним. — Я прийшов до висновку, що намагатися навчити Річарда не тільки марно, але, може, навіть небезпечно. Для світу. Я хотів би побачити його і запропонувати підтримку, досвід і співчуття. Але допомогу? — Зедд похитав головою. — Я не смію.

Ніхто не заперечив йому. Верна на власному досвіді переконалася вже в його правоті. Решта, мабуть, теж знали Річарда досить добре.

— Дозволь, Зедд, я допоможу тобі знайти вільний намет, — сказала нарешті Верна. — Схоже, відпочинок тобі не зашкодить. А вранці, коли виспишся, ми знову над усім цим подумаємо і обговоримо.

Уоррен, який зібрався було задати чергове питання, розчаровано кивнув.

Зедд позіхнув, витягнувши ноги.

— Це було б непогано. — Думки про майбутню роботу гнобили. Йому дуже хотілося побачити Річарда, допомогти йому. Він так довго його шукав! Іноді дуже важко — залишати людей одних, навіть коли їм це необхідно. — Це було б непогано, — повторив Зедд. — Я втомився.

— Літо закінчується, ночі стають прохолодними, — промовила Еді, притискаючись до його боку. Вона підняла на нього білі очі, що блиснули у світлі лампи бурштиновим блиском. — Залишся зі мною і зігрій мої кістки, старий.

Посміхнувшись, Зедд обійняв її. З Еді було затишно. Взагалі, подаруй вона зараз йому чергову капелюх з пером, він би його надів, причому з посмішкою. Однак тривога не залишала його, і від цього ломило кості, як перед грозою.

— Зедд, — заговорила Еді, ніби помітивши в його очах відбиття його тяжких дум. — Річард — бойовий чарівник, що довів, як ти сказав, свої дивовижні здібності. Він дуже могутній чоловік. До того ж — Шукач Істини, у нього є для захисту Меч Істини. Меч, яким він чудово володіє, я сама тому свідок. Келен — сповідниця. Мати-сповідниця. У неї величезний досвід у поводженні з магією. І ще з ними Морд-Сіт. А Морд-Сіт випадковостей не допускають.

— Знаю, — прошепотів Зедд, дивлячись в простір крізь кошмар думок. — Але все ж я за них дуже боюся.

— Що так тебе турбує? — Запитав Уоррен.

— Білі комарі.

18

Келен, важко дихаючи, відступала крізь колючі зарості ожини, щоб уникнути удару мечем. Вістря просвистіло буквально в дюймі від ребер. У відчайдушній спробі ухилитися вона не звертала уваги на колючки, що впивалися в ноги і чіплялися за штани. Серце шалено калатало.

Він невблаганно наступав, змушуючи її відходити за невисокий виступ і далі по низині. Опале листя під його чобітьми злітало в повітря, немов різнокольорове конфетті. Яскраво-жовті, помаранчеві та зелені листочки сипалися дощем на кам'янисті острівці між колючими чагарниками ялівцю. Це було схоже на битву всередині веселки.

Річард зробив черговий випад. Келен, ахнувши, ледве встигла парирувати удар. Він з невблаганною рішучістю посилив натиск. Келен відступила, високо піднімаючи ноги, щоб не спіткнутися об коріння високої модрини. Оступитися ніяк не можна, варто впасти — і Річард миттєво вразить її мечем.

Вона глянула вліво. Там виднілося досить пристойне кам'янисте узвишшя, покрите пухнастим мохом. Край піднесення упирався прямо в скелю. Якщо відступити туди, то далі доведеться або забиратися вгору, або стрибати вниз.

Келен відобразила швидкий випад, Річард, в свою чергу, парирував її удар. У нападі люті вона рішуче атакувала, змусивши його відступити кроків на десять. Річард легко відбив її удари і тут же жорстко атакував сам. Келен швидко втратила відвойовану позицію, навіть відступила ще далі. Знову вона лише відчайдушно захищалася, борючись за кожну п'ядь землі.

Футах в десяти на сухій гілці тополі сиділа руда білка і гризла коричневу шкірку насіння лишайника. Білка сиділа на задніх лапках, демонструючи біле черевце і пухнастий хвіст, що гордо стирчав вгору. Стискаючи в крихітних лапках плід, вона з апетитом гризла його, як глядач на турнірі, який спостерігає за бійцями, поїдаючи печиво.

Ловлячи ротом повітря, Келен обмацувала поглядом по сторонах, вишукуючи вільний простір між стовбурами дерев, одночасно намагаючись виявити що-небудь, що могло б її врятувати. Якщо якимсь чином вдасться обійти Річарда, вона зможе втекти. Звичайно, він її наздожене, але це дасть їй час. Відбивши черговий випад, Келен пірнула за клен в жовтувато-бурі зарості папороті, підсвічені яскравими сонячними променями.

Річард, кинувшись вперед в останній атаці, підняв меч, щоб зарубати її.

Ось воно! Її єдиний шанс.

Келен миттєво підпірнула під його руку і встромила меч прямо йому в живіт.

Річард схопився руками за рану. Захитавшись, він звалився в папороті, впав на спину і завмер. Листочки дерев, що лежали на папороті, зметнулися в повітря і в повільному танці стали обсипатися на його тіло. Кленове листя були такими яскраво-червоними, що кров у порівнянні з ними здалася б коричневою.

Келен постояла над Річардом, намагаючись віддихатися, потім опустилася на коліна і вляглася поперек нього. Листя папороті згорнулися в крихітні кулачки, ніби протестуючи, не бажаючи вмирати на зиму. Від них виходив приємний солодкуватий запах. Мало що може зрівнятися по крихкій красі з осіннім лісом. З якоїсь випадковості клен, захищений скелею, ще не облетів і палахкотів жовтогарячим полум'ям, настільки яскравим на тлі блакитного осіннього неба, що від цього різало очі.

— Кара! — Спершись лівою рукою на груди Річарда, Келен підвелася. — Кара! Я вбила Річарда!

Кара, що лежала неподалік на животі на краю гірського виступу, озирала околиці і не реагувала.

— Я його вбила! Ти чуєш? Кара? Ти бачила?

— Угу, — пробурмотіла Морд-Сіт. — Чую. Ти вбила лорда Рала.

— Ні, не вбила, — заперечив Річард, все ще важко дихаючи.

Келен шльопнула його по плечу вербовим мечем.

— Ні, вбила! Цього разу вбила. Вбила на місці!

— Тільки злегка зачепила. — Він притиснув кінчик свого вербового меча до її боку. — І попалася в розставлену мною пастку. І тепер я тримаю тебе на кінчику меча. Здавайся або помри, жінка.

— Ні за що! — Розсміялася Келен. — Я скоріше помру, ніж здамся такому, як ти, бандит ти такий собі!

Вона кілька разів штрикнула його в ребра вербовим мечем, а він, сміючись, перекочувався з боку на бік.

— Кара! Ти бачила? На цей раз я вбила його. Я його таки дістала!

— Ага, гаразд, — пробурчала Кара, уважно дивлячись по сторонах зі свого сідала, — Ти вбила лорда Рала. Молодець. — Вона озирнулася через плече. — Цей мій, так, лорд Рал? Ви обіцяли, що цей мій.

— Так, — відсапуючись, кивнув Річард. — Цей твій, Кара.

— Чудово, — досить посміхнулася Кара. — Він здоровенний.

Річард хихикнув, дивлячись на Келен.

— Знаєш, а я сам підставився.

— Нічого подібного! Я перемогла. Дістала тебе. — Вона знову шльопнула його вербовим мечем. Потім насупилася. — По-моєму, ти сказав, що не помер. Сказав, це лише подряпина. Ха! Ти сам зізнався, що я тебе дістала! — Річард реготнув.

— Я дав тобі…

Келен заткнула йому рота поцілунком. Кара, відвернувшись, закотила очі.

Знову заглянувши за край виступу, Морд-Сіт швидко підхопилася.

— Вони тільки що пішли! Ходімо, поки хто-небудь до нього не добрався!

— Кара, ніхто до нього не добереться, — заспокоїв її Річард. — Куди так поспішати?

— Ходімо! Ви обіцяли, що цей мій! Мені зовсім не хочеться плентатися туди даремно. Пішли ж!

— Гаразд, гаразд! — Пробурчав Річард, поки Келен піднімалася на ноги. — Йдемо.

Він простягнув Келен руку, щоб вона допомогла йому підвестися, але Келен замість цього тицьнула його вербовим мечем в ребра.

— Я знову вас дістала, лорд Рал! Втрачаєте пильність. Річард лише посміхнувся, коли Келен все ж зволила простягнути йому руку. Піднявшись, він на мить стиснув її в обіймах і сказав:

— Відмінно спрацьовано, Мати-сповідниця. Просто відмінно. Ти вбила мене на місці. Я тобою пишаюся!

Келен засяяла. Річард підхопив мішок, закинув за спину і швидко пішов униз по схилу гори. Келен накинула на себе вовчий тулуп і поспішила за ним, стрибаючи по камінцях.

— Обережніше! — Крикнув Річард Каре. — Під листям не видно ям і провалів.

— Знаю-знаю, — буркнула вона. — Скільки разів можна повторювати одне і те ж!

Зазвичай маршрут прокладав Річард. Він навчав їх ходити по гірській місцевості, пояснюючи, чого варто побоюватися, З самого початку їхньої подорожі по горах і лісах Келев звернула увагу, що Річард крокує спокійно і плавно, а Кара скаче з каменя на камінь, як коза. Оскільки більшу частину життя Кара провела в приміщенні, вона поняття не мала, як потрібно ходити по горах.

Річард терпляче їй втовкмачував:

— Дивись, куди ставиш ноги, старайся йти рівно. Чи не наступай без необхідності в ямки, не став ногу на узвишшя, а якщо ставиш, то необов'язково переносити всю тяжкість, досить зігнути ноги.

Кара скаржилася, що їй важко постійно думати про те, куди ставити ногу. Річард пояснював, що, якщо не думати, вона, Кара, всякий раз буде проробляти подвійний шлях. А якщо вона стане думати, куди ставить ноги, то незабаром почне автоматично ходити як слід. Коли Кара виявила, що, якщо слідувати порадам Річарда, м'язи ніг болять куди менше, вона миттєво стала старанною ученицею. Тепер Морд-Сіт вже не сперечалася, а задавала питання.

Келен помітила, що Кара, спускаючись стежкою, користується палицею як імпровізованим палицею і, як учив Річард, спочатку перевіряє підозрілі місця і тільки потім ставить ногу. Навряд чи тут можна було зламати кісточку, але Річард нічого не сказав. Він лише посміхався, коли Кара виявляла ямку палицею, а не ногою, як колись.

Прокладати нову стежку на схилі гори було справою небезпечним, такі стежки нерідко заводять у глухий кут, і тоді доводиться повертатися по своїх слідах. На менш крутих гірських схилах, пагорбах і в долинах стежки часто топтали звірі. А ось прокладати нову стежку по кам'яному кручі в тисячу футів висотою було справою важким і виснажливим. У цьому випадку, особливо якщо день наближається до кінця, небажання заново повторювати важкий підйом часто штовхає на ризик.

Річард говорив, що дуже важливо пригнічувати бажання поскopee спуститися і дістатися до будинку.

— Таке бажання веде до загибелі, — часто повторював він. — А якщо будеш думати, то швидше опинишся вдома.

Кара тицьнула ціпком в купу листя між двох гранітних каменів.

— Не наступайте сюди, — кинула вона через плече, стрибаючи на інший камінь. — Тут яма.

— Приємного вдячний, Кара, — з перебільшеною люб'язністю виголосив Річард. Можна подумати, він би туди настав!

На схилі, по якому вони спускалися, було кілька великих виступів, де росли низенькі кострубаті деревця й кущики. По виступах було зручно йти і було за що триматися.

Нижче схил був прорізаний глибокими ущелинами. На тій стороні землю покривали хвойні дерева і похмурі сірі скелети дубів, кленів та берез.

Осіннє листя було прекрасне, поки трималася на гілках, але тепер листочки, що усипали землю швидко в'янули. Зазвичай дуби зберігали листя до початку зими, а деякі — навіть до весни, але тут, високо в горах, крижаний вітер і ранні хуртовини вже зірвали з усіх дерев останнє листя.

Кара ступила на край виступу, що нависав над глибоким провалом.

— Ось, — вказала вона. — Он там, нагорі. Бачите? Річард, прикривши очі козирком долоні і мружачись проти сонця, подивився на протилежний схил і видав глухий горловий звук.

— Мерзенне містечко, щоб померти. Келен натягнула тепле вовчий хутро на вуха, захищаючись від пронизливого вітру.

— А є хороші? — Річард опустив руку.

— Думаю, немає.

Вище тієї точки, куди вказувала Кара, починався так званий кривий ліс. А над ним, де дерева рости не могли, стирчали голі камені. Ще вище лежав сніг, виблискуючи на сонці. Кривий ліс стояв на семи вітрах, і стовбури дерев були вигнуті самим немислимим чином. Ці Кривулi, служили кордоном між високогір'ям, де росли одні лише мохи та лишайники, і густим лісом.

— Не будемо гаяти часу. — Річард махнув вправо. — Мені б не хотілося, щоб нас тут застала темрява.

Келен подивилася туди, де відкривався вид на засніжені піки, долини і безкраї хвойні ліси. Долину ховав товстий килим хмар, які чіплялися за схили гір і повільно наповзали на ліс. Вдалині виднілися самотні вершини з шапочками снігу. Напевно в долинах, нижче хмар, погодка зараз огидна.

Річард з Карою чекали, що скаже Келен. Її анітрохи не приваблювала перспектива опинитися в кривому лісі, коли туди добереться цей мерзенний крижаний туман.

— Все в порядку. Пішли і закінчимо з цим. А потім спустимося нижче, відшукаємо притулок-сосну і переночуємо в затишку. Я не проти посидіти біля теплого вогнища, потягуючи гарячий чай.

Кара погріла диханням замерзлі руки.

— По мені, так звучить зовсім непогано.

У той день, більше року тому, коли Келен вперше зустріла Річарда, він привів її до притулку-сосни. Келен і не підозрювала про існування таких дерев у величезних лісах Вестланда. Притулок-сосни і раніше здавалися їй чимось таємничим, зовсім як тоді, коли вона побачила першу, що здіймалася над усіма навколишніми деревами.

Величезні лапи притулок-сосни звисали по колу до самої землі, утворюючи свого роду шатер. Хвоя росла в основному на зовнішніх гілках, а внутрішні залишалися голими. Під такою зеленою спідницею добре ховатися від негоди. Притулок-сосни стійкі до вогню, і, дотримуючись деяку обережність, там можна розвести невелике багаття і сидіти в теплі і сухості, поки зовні бушує негода.

Річард, Келен і Кара частенько зупинялися під покровом притулок-сосни, коли бродили по горах. Ці посиденьки під хвойним шатром зближували їх. Вони міркували, розмовляли, розповідали історії — то смішні, то сумні.

Почувши, що Келен готова йти, Річард з Карою рушили вниз по скелі. Келен вже оговталася після хвороби, але вони як і раніше турбувалися за неї. Зараз доведеться спочатку здолати крутий спуск, потім підйом, потім ще один спуск, а потім — якщо пощастить — вони знайдуть сховище під притулок-сосною.

Келен видужувала довго. Звичайно, вона розуміла, що такі травми заживають нескоро, але, поки вона лежала, м'язи зовсім атрофувалися. Крім того, майже весь цей час вона не могла багато їсти і перетворилася майже в скелет. Келен стала такою слабкою і безпорадною, що впала в глибоку депресію.

Вона навіть не уявляла собі, які доведеться докласти зусилля, щоб знову стати собою. Річард з Карою намагалися її розважити, але безуспішно. Вони просто не розуміли, як їй. Ноги потоншали і перетворилися на обтягнуті шкірою кістки з шишками колінних суглобів. Келен відчувала себе не тільки безпорадною, але і потворною. Річард вирізав для неї всяких звіряток: соколів, лисичок, видр, качок, навіть бурундучка. Келен не реагувала. У найважчі дні вона шкодувала, що не померла зі своєю дитиною.

Життя перетворилося на безглузде існування. День за днем, тиждень за тижнем Келен бачила одне і те ж: чотири стіни своєї лікарняної палати. Біль виснажувала, одноманітність отупляла. Вона почала ненавидіти гіркий відвар деревію, який її примушували пити. Коли вона стала відмовлятися від цього відвару, Річард замінив деревій липою. Від головного болю частенько допомагав полин, хоча після нього в роті довго стояв терпкий присмак. Іноді як знеболююче їй давали піретрум. Келен вже ненавиділа всі ці трави і часто говорила, що у неї нічого не болить, лише б не пити мерзенне вариво.

Річард не став прорубувати в спальні велике вікно, щоб кімната не нагрівалася від жаркого літнього сонця, і Келен бачила лише клаптик неба, верхівки кількох дерев да синьо-сірі обриси скелястих гір вдалині.

Річард хотів винести її назовні, але Келен благала не чіпати її, говорила, що так буде ще болючіше. Дні йшли за днями, ясні і похмурі, сонячні і дощові. Час ішов. Лежачи в крихітній кімнатці і повільно видужуючи, Келен думала про те, що це літо для неї втрачене.

Якось раз їй захотілося пити, а Річард забув налити чашку і поставити на столик поруч з ліжком. Коли вона попросила води, Річард увійшов з чашкою і бурдюком, поставив все на підвіконня, і тут його покликала Кара. Він побіг назовні, на ходу кинувши Келен, що їм з Карою потрібно сходити перевірити вудки, і вони повернуться, як тільки зможуть. Не встигла Келен попросити його поставити воду ближче, як він уже зник.

Кален лежала, мовчки киплячо від злості, насилу вірячи, що Річард виявився настільки неуважний, і безпорадно дивилася на дерев'яну чашку на підвіконні.

Готова розплакатися, вона застогнала від жалю до себе, стукнувши кулаком по ліжку, а потім відвернула голову від вікна, закрила очі і вирішила подрімати, щоб не думати про спрагу, що мучила її. Коли вона прокинеться, Річард з Карою вже повернуться і подадуть їй води. А Річард отримає прочуханку.

По шиї стікав піт. За вікном співала пташка. Її повторюваний клич нагадував голосок маленької дівчинки, яка кричала «прийди». Це «прийди» затягнулося надовго. Келен думала тільки про воду.

Вона не могла змусити себе заснути. Набридлива птаха продовжувала настирливо когось кликати. Не раз Келен ловила себе на тому, що пошепки відповідає «йду-йду». Вона вголос оберігали Річарда. Закривши очі, Келен спробувала забути про спрагу, що мучила її, про крикливу пташку й заснути. Але очі наполегливо розкривалися.

Келен підняла на грудях нічну сорочку, щоб трохи охолодитися, і зловила себе на тому, що очей не зводить з води на підвіконні. Чашка стояла поза досяжністю, в іншому кінці кімнати. Кімната була не дуже великою, але ходити-то Келен не могла, і Річард чудово це знав. Вона подумала, що, якщо сяде і переповзе в підніжжя ліжка, то зможе дотягнутися до чашки.

Сердито пирхнувши, Келен відкинула покривало з кістлявих ніг. Вона терпіти не могла на них дивитися… Ну чому Річард такий неуважний? Що з ним сталося? Келен твердо намірилася висловити йому все, що вона про нього думає, коли він повернеться.

Вона звісила ноги з ліжка. Матрац був пружний, набитий сіном, пером і пухом. Дуже зручний. Вона із зусиллям села і довго сиділа на краю ліжка, тримаючись за голову і переводячи дух. Все тіло зводило від болю.

В перший раз за весь час вона сіла самостійно.

Вона вже зрозуміла, що затіяв Річард, але все одно їй дуже не подобався спосіб, яким він змусив її встати. Це жорстоко. Вона не готова. У неї ще все болить. Щоб видужати, їй потрібно лежати. Відкриті рани затяглися, але вона ще дуже слабка, щоб вставати.

Голосно стогнучи і охаючи, Келен дісталася до кінця ліжка. Сівши там і тримаючись рукою за спинку, вона спробувала дотягнутися до чашки. Занадто далеко. Доведеться все ж вставати.

Вона трохи посиділа, подумки лаючи свого найдорожчого чоловіка на чому світ стоїть.

Після одного такого випадку, багато тижнів тому, коли вона довго кликала Річарда, а він не чув, Річард поклав біля ліжка легку палицю, щоб Келен могла постукати в стінку або в двері. Тепер Келен взяла цю палицю і поставила вертикально. Спираючись як на милицю, вона повільно сповзла з ліжка. Ноги торкнулися холодного земляної підлоги. Перенісши вагу на ноги, Келен охнула від болю.

Тепер вона напівстояла, напівлежала на ліжку і вже збиралася заволати, коли раптом зрозуміла, що охає не від болю, а від очікування болю. Ні, біль, звичайно, була, але цілком терпима. Келен навіть дещо розгубилася від несподіванки.

Вона міцніше сперлася на ноги і почала з допомогою палиці підніматися. Нарешті вона встала на тремтячих ногах. Вона дійсно стоїть і встала абсолютно самостійно!

Келен ніяк не могла змусити себе пересувати ноги, але якщо вона хоче добратися до води, їй доведеться це зробити. Принаймні поки не добереться до підвіконня. А потім можна спокійно падати на підлогу, де Річард її і виявить. Вона подумки уявила собі цю сцену і посмакувала її. Ось тоді його план витягнути її з постелі не здасться йому настільки вже блискучим.

За допомогою палиці-милиці Келен повільно зашкутильгала до вікна. Вона сказала собі, що якщо звалиться, то буде лежати на холодній підлозі без всякої води, поки Річард не виявить її стогнучою, з потрісканими губами, вмираючою від спраги. Він буде відчувати себе винуватим все життя! Вже вона про це подбає!

Мало не бажаючи впасти з кожним болісним кроком, Келен дошкандибала до вікна. Вона сперлася ліктем об підвіконня і закрила очі, уривчасто, важко дихаючи, щоб не потривожити ребра. Віддихавшись, Келен схопила чашку і залпом осушила її.

Шмякнувши чашку назад на підвіконня, Келен виглянула назовні.

Прямо за вікном на землі сидів Річард, обхопивши руками коліна.

— Привіт! — Посміхнувся він.

Сидяча поруч з ним Кара дивилася зовсім байдуже.

— Я бачу, ти встала.

Келен хотіла влаштувати скандал, але раптово виявила, що з труднощами стримує сміх. У цей момент вона відчула себе останньою дурепою через те, що досі не намагалася самостійно встати.

Вона дивилася на дерева, на величні гори, величезне небо, по якому пливли білі баранці хмар, і по її щоках котилися сльози. Громаддя гір, їх гігантські схили самих різних кольорів і відтінків являли собою видовище, рівного якому Келен ще не бачила. Так як вона могла киснути, не бажаючи вставати?

— Ти, звичайно, розумієш, що зробила велику помилку? — Сказав Річард.

— Тобто? — Запитала Келен.

— Ну, якби ти зараз не встала, ми б ще дозволили тобі полежати. Деякий час. Але оскільки ти продемонструвала нам, що цілком в змозі самостійно вставати і пересуватися, ми і далі продовжимо в тому ж дусі. Будемо класти речі поза межами досяжності, щоб ти була змушена рухатися і таким чином допомагала сама собі.

Хоча Келен була йому дуже вдячна, вона зовсім не хотіла повідомляти Річарду, що він правий, але любила його ще більше: адже він ризикнув викликати її гнів, щоб допомогти їй.

— Покажемо їй тепер, де вона може знайти стіл? — Звернулася до Річарда Кара.

— Якщо вона зголодніє, — знизав плечима Річард, — їй доведеться вийти із спальні і самій пошукати стіл.

Келен запустила в нього чашкою. Річард легко зловив снаряд.

— Радий, що руки у тебе теж працюють, — посміхнувся він. — Зможеш сама різати собі хліб. Коли вона почала заперечувати, він додав:

— Це буде чесно. Кара пече хліб. Значить, тобі його різати.

Келен ошелешено перепитала:

— Кара пече хліб?

— Лорд Рал мене навчив, — відповіла Кара. — Мені хотілося хліба до мяса, справжнього хліба. А він сказав, що раз мені хочеться хліба, значить, доведеться навчитися його пекти. Це виявилося дійсно легко. Приблизно як дістатися до вікна. Але я на відміну від деяких не стала нічим в нього кидатися.

Келен мимоволі посміхнулася, відмінно знаючи, що Карі місити тісто було куди важче. І чомусь вона сильно сумнівалася, що Кара повела себе цілком пристойно. Келен із задоволенням подивилася б, як вони мірялися силою волі.

— Поверніть-но мені мою чашку. А потім відправляйтеся і наловіть риби. Я їсти хочу. Бажаю форель. Велику форель! З хлібом!

— Це можна, — посміхнувся Річард. — Якщо ти знайдеш стіл.

Келен знайшла стіл. І більше ніколи не їла в ліжку. Спочатку біль при ходьбі була нестерпною, і Келен поспішала повернутися в ліжко. Тоді приходила Кара і розчісувала їй волосся, просто щоб Келен не залишалася одна. М'язи зовсім одряхліли, і Келен ледь могла пересуватися. Розчесати волосся самій було колосальною працею. Подорож до столу перетворювалося в цілу пригоду, і перший час Келен вистачало тільки на це. Річард з Карою ставилися до неї співчутливо і весь час підбадьорювали її. Але і підганяти теж.

Келен так була рада вибратися з ліжка, що це допомагало терпіти біль. Світ знову зробився чудовим. А вже як вона була щаслива розлучитися нарешті з нічним горщиком! Келен була впевнена, що Кара теж цьому рада, хоча Морд-Сіт ніколи нічого такого не говорила.

Як би їй не подобався будиночок, вибратися з нього було все одно що звільнитися з темниці. Раніше Річард частенько пропонував винести її назовні, але Келен відмовлялася, побоюючись болю. Вона зрозуміла, що через важку хворобу розум її почав притуплятися. Тепер нарешті розум знову став ясним.

Келен виявила, що вид з вікна був лише маленькою частиною навколишнього пейзажу. Побудований біля підніжжя гір маленький будиночок оточували височенні піки з засніженими вершинами. Цей будиночок збудували Річард з Карою. Там були дві спальні — одна для Келен з Річардом, інша для Кари — і загальна кімната між ними. Будинок стояв на краю зеленого лугу, посипаного квітами. Хоча вони приїхали сюди досить пізно, Річард ухитрився розбити невеликий город з сонячної сторони, прямо під вікном Кари. Там росли. зелень і спеції. Прямо за будинком височіли величезні сосни, закриваючи їх від вітру.

Річард, сидячи біля ліжка Келен, різав по дереву, розповідаючи всілякі історії. Коли Келен почала ходити, Річард замість тварин став вирізати людські фігурки.

А потім здивував її, зробивши своє найкраще творіння — щоб відсвяткувати, як він сказав, її повернення у світ. Здивована приголомшливим реалізмом і міццю невеликої статуетки, Келен прошепотіла, що його рукою напевно керував чарівний дар. Річард визнав це дурістю.

— Люди, які не мають чарівного дару, весь час створюють прекрасні статуї, — сказав він. — І магія тут ні при чому.

Однак Келен знала, що деякі скульптори володіли магічним даром і своїм творами творили чарівництво.

Річард іноді з легкою заздрістю говорив про твори мистецтва, які стояли в Палаці Пророків, в Д'харі, де він колись був бранцем. Вирісши в Хартленді, він ніколи раніше не бачив мармурових статуй. Ці скульптури деяким чином відкрили Річарду очі на світ і справили на нього незабутнє враження. Ну хто ще, крім Річарда, міг з такою любов'ю згадувати красу, яку він бачив у місці, де його тримали бранцем і весь час мучили?

Вірно, що мистецтво може існувати незалежно від магії, але Річарда захопили в полон з допомогою заклинання, створеного теж за допомогою мистецтва. Мистецтво — універсальна мова, а отже, безцінне знаряддя магії.

Але Річард не вірив, що його руку веде магічний дар. Однак Келен відчувала, що, не маючи іншого виходу, його дар повинен виявлятися таким чином. Магія завжди знаходить спосіб просочитися назовні, і вирізані Річардом фігурки людей здавалися їй, безумовно, чарівними.

Але жіноча фігурка, яку Річард зробив для Келен, викликала у неї цілу бурю емоцій. Він назвав цю статуетку, вирізану з теплого, що приємно пахне горіха, «Сильна духом». Жіночність її тіла, витончені опуклості і вигини, кістки і м'язи виразно проглядалися крізь сукню, що майоріла на вітрі. Вона здавалася живою.

Келен навіть уявити не могла, як Річарду вдалося здійснити подібне. «Сильна духом» стояла, гордо піднявши голову, в сукні, що розвівалася, притиснувши до боків зціплені кулаки, з гордо випрямленою спиною. Вона немов кидала виклик невидимої силі, яка старається підпорядкувати її собі. Вона була втіленням сильної незалежної душі.

Статуетка явно не замислювалася схожою на Келен, і все ж вона викликала внутрішній відгук, відчуття чогось дуже знайомого. Щось в цій жінці, якісь її якості змушували Келен бажати знову стати здоровою, живою, сильною і незалежною.

Якщо це не магія — то що?

Келен майже все життя провела в розкішних палацах, де було повнісінько великих творінь прославлених майстрів, але жодне з них не захоплювало дух своїм внутрішнім змістом, внутрішньою силою і благородством так, як ця фігурка — горда, повна життя жінка в майорячій сукні. Сила її впливу була така, що у Келен горло перехопило, і вона лише міцно обняла Річарда, не в силах виразити почуття словами.

19

Тепер Келен виходила з дому при найменшій можливості. Вона поставила «Сильну духом» на підвіконня і повернула статуетку так, щоб та дивилася назовні. Чомусь Келенбула впевнена, що ця жінка завжди повинна дивитися в широкий світ.

Ліс навколо будиночка був таємничим і привабливим, стежки звали в тінисту далечінь. Келен дуже хотілося дослідити ці звірині стежки, розширені Річардом з Карою під час вилазок за ягодами та горіхами і на рибалку. Келен, спираючись на костур, бродила навколо будинку і по лугу — тренувала ноги. Їй хотілося пройтися з Річардом по цих стежках, вийти на відкриту частину виступу, прогулятися під величезними дубами.

Одним з перших місць, куди Річард відвів Келен, коли вона запевнила його, що цілком в змозі здійснювати короткі прогулянки, був просвіт в кінці однієї стежки. Там біг струмок, укритий з двох сторін гірськими схилами, порослими могутніми деревами. Потік вирував і пінився, стікаючи по кам'янистому руслу, міріади бризок вилітали в повітря. Величезні камені в тінистих заплавах поросли м'яким зеленим мохом, усипаним хвоєю. У воді грали сонячні промені.

В низу ущелини, біля підніжжя гори, струмок уповільнював біг І розширювався, витікаючи в родючу долину, оточену гірською грядою. Іноді Келен сідала на берег і звішувала ноги в прохолодну воду, хоч та була занадто холодною. Вона могла годинами сидіти на теплій траві берега, вбираючи сонячні промені і спостерігаючи за рибками, що грають в кристально-чистій воді. Річард був правий, коли говорив, що форель любить красиві місця.

Келен подобалося дивитися на рибок, жабок, рачків і навіть на саламандр. Розпластавшись на животі і підперши рукою підборіддя, вона спостерігала за снуючими у воді рибками, фореллю, що випливала з-під каменів або темних глибин заплав, щоб схопити яку-небудь мошку або жучка на поверхні води. Келен ловила цвіркунів, коників, інших комах і годувала рибок. Річард сміявся, слухаючи, як вона розмовляє з рибками, припрошує їх вилізти з темних дірок, де вони ховаються, і покуштувати смачного жучка. Іноді з'являлася граціозна сіра щука і влаштовувала полювання на риб і жаб.

Келен не могла пригадати, чи була вона хоч раз в житті в такому чудовому місці. Річард посміювався над нею, кажучи, що вона ще взагалі нічого не бачила, збуджуючи в ній цікавість і бажання якомога швидше набратися сил, щоб досліджувати нові місця. Келен відчувала себе маленькою дівчинкою в чарівній країні, де нікого, крім них, немає. Народжена сповідницею, Келен в дитинстві практично не мала можливості спостерігати за тваринами, дивитися на водоспади і хмари, милуватися природою. Вона побачила багато чудесного, але все це було в містах, і ніколи ще вона не жила спокійно на природі, насолоджуючись навколишньою красою.

Але підспудно її не залишали тривожні думки. Келен знала, що вони з Річардом потрібні в іншому місці. У них є обов'язки. Однак варто було їй торкнутися цієї теми, як Річард тут же недбало відмахувався. Він вже пояснив причини своєї поведінки і був твердо впевнений у своїй правоті.

До них уже досить давно не приїжджали гінці. Це теж тривожило Келен, але Річард сказав, що не може дозволити собі впливати на дії армії, а тому непогано, що генерал Райбах перестав надсилати доповіді. До того ж це лише піддавало гінців марному ризику.

Келен розуміла, що зараз їй в першу чергу необхідно одужати, і життя в горах робило її сильніше день від дня. Як тільки вони повернуться на війну — як тільки вона переконає Річарда, що вони повинні повернутися, — нинішнє мирне існування стане дорогоцінним спогадом.

Одного разу, коли лив дощ і Келен нудилася, не маючи можливості сходити до струмка, Річард зробив щось зовсім неймовірне. Він почав приносити їй рибок в банках. Живих рибок. Щоб просто на них дивитися.

Відмивши як слід банку з-під масла для ламп та кілька скляних банок з широкою шийкою, де колись зберігалися всякі соління, трави і мазі, він насипав на дно трохи піску і набрав води з струмка. Потім зловив кілька дрібних піскарів і запустив в імпровізовані акваріуми. У рибок були золотисті спинки в чорну цятку, білі черевця і великі чорні плавці. Річард навіть набрав трохи ряски, щоб рибкам було де ховатися.

Келен здивувалася, коли Річард приніс першу банку з живими рибками. Вона поставила банки — в кінці кінців їх набралося п'ять штук — на підвіконня в центральній кімнаті, поряд з кількома невеликими різьбленими фігурками. Сидячи за маленьким дерев'яним столом, Келен з Річардом і Карою під час їжі могли спостерігати за цим дивом.

— Тільки не давай їм імен, — порадив Річард, — тому що вони все одно через деякий час здохнуть.

Те, що Келен спочатку визнала безглуздою затією, незабаром зовсім захопило її. Навіть Кара, що називала рибок в банку не інакше як маячнею, поступово приєдналася до них.

Здавалося, кожен день, проведений з Річардом в горах, приносив нове чудо, відволікаюче від болю і тяжких турбот.

Коли рибки звикли до людей, вони взялися жити своїм звичайним життям, ніби існування у банках для них Цілком природне. Річард періодично міняв воду, доливаючи свіжої із струмка. Келен з Карою годували рибок крихтами хліба і комахами. Рибки охоче їли, постійно щось вишукували в піску або просто плавали, роздивляючись навколишній світ. Досить швидко вони запам'ятали час обіду, і коли хтось підходив, радісною зграйкою кружляли біля скла.

У центральній кімнаті був камін, Річард виклав його з цегли, виробленої з берегової глини, висушеної на сонці і загартованї на вогні. Там же стояв збитий ним стіл і стільці. Сидіння і спинки Річард оббив гладкою берестою.

Дерев'яні двері в кутку кімнати вели в льох. На стінці висіли дерев'яні полиці, поруч стояла велика тумба з припасами: по дорозі сюди вони закупили величезну кількість припасів.

У Кари була своя кімната навпроти їхньої спальні. Якось раз, зайшовши туди, Келен з подивом виявила колекцію каменів. Кара, почувши слово «колекція», зафирчала і взялася доводити, що ніяка це не колекція, а оборонна зброя на випадок, якщо на них нападуть і вони опиняться всередині будинку в пастці. Келен визнала камені підозріло красивими. Кара ж продовжувала наполягати, що ці камені — смертельна зброя.

Коли Келен лежала, прикута до ліжка, Річард спав на матраці в центральній кімнаті, а іноді й зовні, під відкритим небом. На самому початку, коли біль була ще дуже сильна, Келен часто прокидалася і виявляла його сплячим в сидячому положенні на підлозі біля ліжка, готовим у будь-який момент піднятися, якщо їй щось знадобиться. Річард не хотів спати з нею в одному ліжку, побоюючись заподіяти їй біль. Келен же була майже готова потерпіти, лише щоби відчути поруч тепло його тіла. Однак, коли вона почала ходити, Річард нарешті перебрався спати до неї. У ту першу ніч, лежачи у нього під боком, Келен поклала його велику долоню собі на живіт і лежала, дивлячись на освітлений місяцем силует «Сильної духом», слухаючи крики нічних птахів, скрекіт комах і вовче виття, поки очі не закрилися і вона не занурилася в мирний сон. А на наступний день Річард вперше потренувався з нею і вбив її.

Вони були біля струмка, перевіряючи вудки. Річард зрізав дві прямі вербові гілки. Кинувши одну на землю біля Келен, він заявив, що це — її меч.

Він, здавалося, перебував у грайливому настрої і звелів їй захищатися. Келен прийняла виклик, спробувавши несподівано кольнути його — просто щоб поставити на місце. Але Річард вколов її першим і заявив, що вона труп. Келен знову напала на нього, на цей раз більш рішуче, і він швиденько вбив її, відрубавши голову. Нападаючи в третій раз, Келен вже почала злитися. Вона вклала в атаку всі свої сили, але Річард легко нейтралізував її напад і тут же притиснув кінчик імпровізованого меча до її грудей. І в третій раз проголосив, що вона труп; Три рази з трьох.

Надалі це перетворилося в гру, в якій Келен дуже хотілося перемогти. Річард жодного разу не дозволив їй цього, він постійно принижував її перед Карою. Келен розуміла, що Річард робить це заради неї, щоб вона тренувала тіло і забула про біль, щоб скоріше зміцніла. А Келен просто хотілося перемогти його хоч раз.

Тепер обидва вони постійно носили за поясом вербову гілку, щоб у будь-який момент відкрити бойові дії. Кожен день велися «битви». Спочатку Келен не була для Річарда серйозним супротивником, і він ясно давав їй це зрозуміти — що, природно, лише зміцнювало її рішучість. Річард всіляко заохочував її, але жодного разу не зіграв у піддавки. Поступово Келен набиралася сил, і скоро Річарду вже було не так просто вбити її.

Келен навчив поводитися з мечем батько, король Вайборн. У всякому разі, він був королем, поки мати Келен не вибрала його в подружжя. Для сповідниці королівський титул нічого не значив. У короля Галею Вайборна і королеви, його першої дружини, було двоє дітей, так що у Келен малися єдинокровні брат і сестра.

Келен дуже хотілося продемонструвати, чому навчив її батько, але вона поки що не могла — і це здорово виводило її з себе.

Але все ж щось у цих тренуваннях її турбувало: Річард фехтував в тому стилі, якого Келен не знала. Вона не могла ні вловити, ні визначити різницю, але відчувала її і не знала, як цьому протистояти.

На початку велика частина битв відбувалася на лузі поруч з будинком. Кара була постійним глядачем. З плином часу бої ставали все більш затяжними, лютими — і нудними.

Пару раз Келен так засмучувалася безжальністю Річарда, що потім годинами не розмовляла з ним, щоб не сказати зайвого.

У цих випадках Річард зазвичай говорив:

— Прибережіть свій гнів для ворогів. Тут тобі від цього ніякого пуття, а в бою гнів допомагає подолати страх. Зараз краще використовуй час для того, щоб навчити меч, що робити, тоді потім він зробить все, не замислюючись.

Келен відмінно знала, що вороги добрими не бувають. Якщо Річард піддасться пориву і потішить її гордість, він тільки нашкодить їй. Якими б тяжкими не були уроки фехтування, неможливо було довго злитися на Річарда. До того ж Келен прекрасно розуміла, що злиться-то вона в дійсності на себе.

Келен все життя провела серед зброї. Майже всі з її оточення прекрасно вміли з цією зброєю звертатися. І були люди, які вчили її поводитися з мечем. Але ніхто, навіть батько, не фехтував так, як Річард. У виконанні Річарда битва здавалася мистецтвом. Він перетворював танець зі смертю в дивне видовище. Однак було в цьому ще щось, чого Келен ніяк не могла вхопити.

Річард якось давно сказав їй, що магія теж може бути різновидом мистецтва. Тоді Келен відповіла, що це нісенітниця. А тепер вже не була так в цьому впевнена. З обривків почутих нею розповідей Келен зрозуміла, що приблизно такого роду магію Річард використовував при вигнанні шимів. Він придумав щось, чого не тільки ніколи не існувало, але й уявити ніхто не міг.

Одного разу під час чергового бою Келен вже була твердо впевнена, що зараз його дістане і вб'є на місці, але Річард легко відбив удар і тут же знову вбив її. При цьому те, що здавалося неможливим, в його виконанні виглядало абсолютно природним.

В цю мить їй стало зрозуміло все. Вона просто оцінювала його манеру бою з невірних позицій.

Не в тому річ, що Річард відмінно володів мечем, ні, просто він зливався в єдине ціле з клинком. Клинком будь-якої форми: мечем, кинджалом, різцем або вербовим прутиком. Він був не просто майстром, але — господарем клинка.

Фехтування — всього лише спосіб застосування клинка. Меч він використовував для знищення, але, оскільки магія завжди прагне до рівноваги, він вирізав іншим клинком з дерева статуетки. Келен сприймала його здатності окремо, Річард же бачив це як єдине ціле.

Все в ньому — те, як він стріляє з лука, вирізає фігурки, б'ється мечем, навіть як ходить, плавно і граціозно — було єдиним цілим, а не різними окремими здібностями… Всі здібності — суть одного і того ж.

Річард завмер:

— У чому справа? Ти вся бліда. Келен стояла, опустивши прут.

— Ти танцюєш зі смертю. Ось що ти робиш зі своїм мечем. — Річард закліпав, ніби вона тільки що помітила, що дощ мокрий.

— Ну звичайно! — Він торкнувся висячого на грудях амулета, в центрі якого у переплетенні срібних і золотих ниток виблискував каплевидний рубін розміром з ніготь її великого пальця. — Я давно тобі про це сказав. І ти повірила мені тільки зараз?

Вона як і раніше здивовано дивилася на нього.

— Ну, схоже, що так.

Келен прекрасно пам'ятала ті слова, що він вимовив, коли вона вперше побачила у нього цей амулет. «Рубін символізує краплю крові. Це символічне зображення основного наказу.

Він означає лише одне і одночасно все: рази. Якщо змушений битися, рази. Все інше вторинне. Рази. Це твій обов'язок, твоє призначення, твоє прагнення. Немає закону важливіше, немає призначення вище. Рази.

Нитки — зображення танцю. Рази на знищення, а не на переляк. Рази ворога швидко і остаточно. Рази напевно. Рази твердо і рішуче. Рази його силу. Прослизай в проломи його оборони. Рази його. Рази до кінця. Не давай йому продихнути, тоді зламаєш його. Нещадно рази до самої глибини його душі. Життя — противага смерті. Це танець зі смертю, Такий закон, по якому живе бойовий чарівник, інакше він помре.

Танець — це мистецтво. І різьба по дереву — мистецтво. І те, і інше — мистецтво, створене за допомогою клинка. Для Річарда це одне і те ж. Він не бачив різниці — для нього її не існувало.

Луг вони ділили з рудою лисицею, полюючою на гризунів, але яка не заперечувала іноді закусити і соковитими м'ясистими жуками. Коні не звертали на лисицю уваги, зате не надто раділи забрідаючим часом койотам. Келен рідко бачила койотів, але знала, що вони десь поруч, коли коні починали хропіти, висловлюючи незадоволення. Ночами звідкись з гірських схилів до неї долітав гавкіт койотів. Зазвичай вони випускали протяжне виття, за яким слідувала низка гавкотіння. Іноді ночами співали вовки. Їх довге протяжне виття луною розносилося по горах. Якось раз Келен побачила чорного ведмедя, який побрід кудись у своїх справах. Клишоногий ледь глянув на людей і потопав далі. А одного разу поблизу будинку промайнула рись, і коні в жаху розбіглися. Річард тоді мало не весь день витратив на їх розшуки.

Біля дверей частенько крутилися бурундуки, регулярно з'являючись в гості, — мабуть, хотіли вивчити обстановку і всередині будинку. Келен не раз ловила себе на тому, що розмовляє з бурундуками, навіть задає питання, ніби вони в змозі її зрозуміти. Звірки завмирали і вертіли головками, і можна було подумати, що вони дійсно розуміють кожне слово. Рано вранці на луг приходило невелике стадо оленів, іноді залишаючи біля дверей свіжі сліди свого перебування. Потім у самців почався гін, і величезні олені з гіллястими рогами почали з'ясовувати стосунки. Тулуп Келен був зроблений з шкури вовка, якого розлючений олень розмазав по дубу. Річард позбавив нещасну тварину від довгої агонії.

Келен і Річард не тільки билися на мечах. Вони часто ходили по горах, щоб Келен тренувала м'язи. Від цих прогулянок ноги у неї гуділи так, що вона спати не могла. Тоді Річард розтирав їй ноги, масажуючи скам'янілі м'язи.

Зазвичай це допомагало, і Келен засинала.

Келен прекрасно пам'ятала ту дощову ніч, коли вони повернулися додому мокрі і змерзлі. Вона тоді лягла в ліжко і закрила очі, а Річард почав розтирати їй ноги. Він прошепотів, що її ноги стали майже такими ж сильними і стрункими, як раніше. Розплющивши очі, Келен прочитала бажання у нього в погляді.. Це було настільки несподіваним, що у неї від щастя навернулися сльози. Вона знову відчула себе жінкою. Бажаною жінкою.

Річард підняв її ногу і ніжно поцілував ступню. Коли його теплі ніжні губи дісталися до стегна, вона вже важко дихала від напливу бажання. Річард розстебнув їй сорочку і почав втирати масло в живіт. Великі долоні поповзли вгору і погладили груди. Дихаючи ротом, він катав в пальцях її соски, поки ті не перетворилися на тверді намистини.

— Так-так, лорд Рал, — видихнула Келен, — у мене стійке відчуття, що ви трохи захопилися.

Він завмер, ніби тільки що зміркував, що робить, і поспішно забрав руки.

— Я не розсиплюся, Річард. — Вона перехопила його руку і повернула назад. — Я в повному порядку. І хочу, щоб ти продовжив.

Коли він почав цілувати їй грудей, плечі, шию, вона вчепилася в його волосся. Його гаряче дихання обпікало. Досвідчені пальці змушували здригатися від бажання. Відчуття його тіла, що притискається до неї, збуджувало все сильніше і сильніше. Келен більше не відчувала втоми. Нарешті він ніжно поцілував її в губи. Жадібно відповівши на поцілунок, вона дала зрозуміти, що зовсім немає необхідності бути таким ніжним.

Дощ м'яко тарабанив по даху. Блискавки освітили статуетку на вікні, в горах загуркотів грім. Келен, не думаючи ні про що, нічого не боячись, міцно притискала Річарда до себе, поки вони віддавалися шаленої пристрасті. Ніколи вони так не потребували один одного, як у ту ніч. Всі її страхи і тривоги розчинилися в хвилі бажання. Кален плакала від насолоди.

Коли багато пізніше вони з Річардом лежали, міцно обнявшись, Келен відчула, як по його щоці скотилася сльоза. Вона запитала, що з ним. Похитавши головою, він стримано відповів, що так довго боявся втратити її, що мало не збожеволів. Схоже, тепер Річард нарешті позбувся від гнітячого його всі ці місяці жаху. Біль, яку Келен вперше побачила в його очах, коли не могла згадати його ім'я, зникла.

Вони бродили по горах. Іноді брали заплічні мішки і проводили ніч в лісі, часто під покровом притулок-сосни. Перед ними простяглася нескінченна низка пейзажів. В одних місцях їх оточували голі кам'яні скелі, в інших вони стояли на краю обриву і милувалися заходом. Небо спочатку ставало оранжевим, потім ліловим, а потім — коли сонце ховалося за гори — чорним. Над долиною внизу пливли ледачі хмари. Річард з Келен бачили величезні водоспади, в яких мерехтіли веселки. У горах траплялися чисті, прогріті сонцем озера, де вони купалися. Вони їли, сидячи на вершинах, що піднімаються над ущелинами, яких ніхто, крім них, ще не бачив. Бродили звіриними стежками по величезних масивах скривлених дерев, по темних лісах, де стовбури нагадували гігантські бурі колони, такі товсті, що двадцять чоловік, взявшись за руки, не змогли б обхопити їх.

Річард змушував Келен вправлятися з луком, щоб зміцнювати м'язи рук. Вони полювали на дрібну дичину, яку потім смажили або варили. Дещо в'ялили, в тому числі — і рибу. Річард, як правило, м'яса не їв, але іноді дозволяв собі шматочок-другий. Вегетаріанство було наслідком його дару, на противагу вбивствам, які він змушений був робити. Зараз необхідність у балансі дещо зменшилася, адже він нікого не вбивав, вів мирне життя. Можливо, тепер роль противаги виконувала різьба по дереву. З кожним днем Річард міг їсти все більше м'яса. У походах, крім наловленої дичини, вони зазвичай їли рис, боби, коржі і ягоди, що збирали по дорозі.

Келен допомагала чистити рибу, солити її і збирати на зиму ягоди. Раніше вона ніколи цим не займалася. Вони збирали ягоди, горіхи, дикі яблука і складали в льох до коренеплодів, які Річард купив по дорозі в гори. Річард викопував всі, які попадалися по шляху маленькі яблуньки і садив їх біля хати, щоб, як він казав, в один прекрасний день у них були свої яблука.

Келен міркувала, скільки ж він має намір протримати їх тут, далеко від тих місць, де вони потрібні. Це питання, хоч і не висловлене, постійно висіло у повітрі. Кара ніколи не говорила про це з Річардом, але іноді відпускала деякі натяки, коли вони з Келен залишалися наодинці. Кара — особистий охоронець Магістра Рала — була рада знаходитися поряд з ним, так що особливо не переймалася. Зрештою, Магістр Рал тут у безпеці.

Келен завжди відчувала тягар покладених на них з Річардом обов'язків. І як не подобався їй вибудуваний Річардом будиночок на краю лугу, як не любила вона досліджувати прекрасні скелясті, мінливі гори — з кожним днем Келен все більше відчувала тягар відповідальності і все сильніше хотіла бути там, де вони потрібні. Вона турбувалася, що не знає, що відбувається в Серединних Землях, поки вони тут прохолоджуються. Імперський Орден не буде стояти на місці. Армія такого розміру воліє рух. Під час довгих стоянок солдати починають маятися від неробства, і рано чи пізно виникають всякі складності. Вона турбувалася про людей, які потребують присутності Річарда, його керівництва. І не тільки в його. Багато все життя прожили з свідомістю, що Мати-сповідниця подбає про них, захистить, допоможе.

Напередодні зими Річард зшив для Келен вовчий кожух. Ще у неї було дві шкурки койотів. Одного Річард знайшов зі зламаною лапою і поклав край його мукам, а другий був одинаком, переслідуваним місцевої зграєю. Він унадився красти їжу з коптильні. Річард поклав злодюжку однією стрілою.

Більшу частину шкур вони зняли з поранених або старих вовків. Річард разом з Карою і Келен часто ходили по вовчому сліду, щоб тренувати ноги. Келен в кінці кінців навчилася читати сліди і навіть з першого погляду відрізняла на м'якій глині сліди задніх лап від передніх. Річард показав їй, що на передніх лапах пальці розходяться трохи більше, а задні більш щільні. У горах він знайшов кілька вовчих зграй, і вони втрьох нерідко слідували за зграєю або сімейством щоб перевірити, чи зможуть зробити це непомітно. Річард сказав, що так люблять гратися лісові провідники, щоб не втратити навички і підтримувати гостроту сприйняття.

Коли кожух Келен був готовий, вони стали набирати шкур для Кари. Карі, одягненій в облачення Морд-Сіт, сподобалася думка, що лорд Рал зшиє їй кожух. Такий же, як зшив для Келен. Келен відчувала, що Кара бачить в цьому прояв поваги до неї, доказ, що вона не просто охоронець.

Цей похід вони зробили за черговою шкурою для Кари, і Морд-Сіт поставилася до події вкрай серйозно. Вона навіть готувала для них їжу.

Тепер, спускаючись з гори, на якій їй нарешті вдалося перемогти Річарда, Келен перебувала у відмінному настрої. Останні два дні вони йшли по вовчому сліду по горах, на захід від будинку. Але для Річарда цей похід був важливий в першу чергу через Келен.

Останні два місяці він мало не щодня змушував її ходити найважчими маршрутами, щоб змусити працювати всі м'язи її тіла. Чим краще почувала себе Келен, тим довше ставали маршрути: Спочатку вони обмежувалися околицями, тепер же вона крокувала по горах. Крім того, він частенько нападав на неї з вербовим мечем і виставляв на посміховисько, якщо вона билася не на повну силу.

В якійсь мірі здобута нею тільки що перемога спантеличувала. Можливо, Річард втомився, несучи самий важкий мішок і наодинці перевіряючи деякі небезпечні стежки, але аж ніяк не валився з ніг, а Келен його таки перемогла. Вона нічого не могла з собою вдіяти і була цьому дуже рада, хоча і перебувала в деякому подиві. Краєм ока вона помічала, що Річард посміхається, дивлячись на неї. Келен знала: Річард пишається тим, що вона його обставила. У якомусь сенсі ця поразка була його перемогою.

Келен раптом подумала, що після таких тренувань вона зараз стала сильніше, ніж раніше. Це було непросто, але булоо того варте — хоча б для того, щоб відчувати себе схожою на статуетку на підвіконні.

Келен поклала Річарду руку на плече. Вони якраз йшли за Карою по зламаних гранітних плитах, чисто випадково розташованих як великі щаблі.

— Річард, як мені вдалося перемогти тебе?

За виразом очей він зрозумів, що вона запитує серйозно.

— Ти вбила мене, тому що я допустив помилку.

— Помилку? Тобто став занадто самовпевнений? Може, ти просто втомився і думав про щось інше?

— Це ж насправді не важливо, вірно? Як би там не було, помилка коштувала мені в цій грі Життя. У справжньому бою я б загинув. Ти дала мені цінний урок, показала, що я повинен зміцнити свою рішучість завжди викладатися повністю. А ще — дуже вчасно нагадала, що я можу в будь-який момент допустити помилку і програти.

Келен мимоволі подумала: а чи не вчиняє він помилку, залишаючись зараз в стороні від боротьби. Вона не могла позбутися прагнення допомогти своєму народу. Як Мати-сповідниця Келен відмінно знала, що навіть якщо люди не завжди розуміють всі рішення і дії свого вождя, це ще не привід кидати їх.

Насувалася зима. Келен сподівалася, що Імперський Орден вирішить за краще відсидітися в Андері. Вона повинна була переконати Річарда повернутися в Серединні Землі, але не уявляла, як це зробити. Річард твердо тримався свого рішення, і Келен не могла знайти ні найменшої щілини в його логіці. Емоції тут не допоможуть.

Кара вела їх вниз по крутому схилу, вони лише двічі повертались по своїх слідах. Спуск виявився важким, Кара була задоволена собою, задоволена, що Річард дозволив їй прокладати маршрут. Адже вони йшли, щоб роздобути вовчу шкуру для неї, Кари. Тепер Кара вела їх по дну ущелини й далі — вгору. По схилу, туди, де дерева чіплялися корінням за камені.

В ущелині дув пронизливий вітер. Хмари густішали, закриваючи сонце. Келен, Річард і Кара піднялися в густий темний хвойний ліс. Високо над головою верхівки дерев згиналися під вітром, але внизу було тихо. Звук кроків заглушав товстий килим бурою хвої.

Підйом був крутим, але не прямовисним. Вище відстань між величезними соснами збільшувалося. Крони стали вже не такими густими і пропускали трохи більше світла. На скелях вгорі не росло нічого, навіть мох. Місцями, щоб піднятися, доводилося хапатися за виступи каменів, або коріння. Келен глибоко вдихнула холодне повітря. Як приємно розім'яти м'язи!

Вони вийшли з лісу — туди, де завивав вітер під сірим передвечірнім небом. Тепер вони були в кривому лісі.

Мох, що покривав каміння нижче по схилу, тут не ріс, зате виднівся жовто-зелений лишайник. Рідкісні низенькі кущики стирчали тут і там у щілинах між камінням. Але самими дивними були дерева, які, власне, і дали назву цьому похмурому місцю. Через те, що вітер майже завжди дув тут в одну сторону, гілки теж росли тільки з одного боку стовбурів, і дерева були схожі на кошмарні, застиглі на бігу скелети.

Вище кривого лісу росли одні лишайники, а ще вище лежав сніг.

— Ось ми й прийшли, — сказала Кара.

Вони виявили вовка, що лежав у міжгір'ї біля заляпаного висохлою кров'ю невисокого гострого виступу. Повище цього місця зграя сірих вовків намагалася завалити запеклого плямистого оленя. Олень відштовхнув невдачливого вовка ударом копита, той перелетів за виступ, впав вниз і розбився. Келен провела пальцями по густою жовтувато-сірій з чорними кінчиками шерсті. Шкура у відмінному стані, у Кари буде на зиму прекрасний тулуп.

Річард з Карою прийнялися обдирати шкуру, а Келен підійшла до краю скелі. Прикривши вуха коміром, вона стояла на пронизливому вітрі і спостерігала за наближенням хмарами. І те, що вона побачила, дещо здивувало її.

— Річард, на нас насувається не дощик, — сказала вона. — Це сніг.

Він на мить відірвався від роботи.

— Не бачиш в долині якої-небудь притулок-сосни? — Келен уважно оглянула простягнуту внизу долину.

— Так, бачу парочку. Хмари ще далеко. Якщо ви покваптеся, ми встигнемо, поки не пішов сніг, спуститися і навіть набрати дров.

— Ми майже закінчили, — відповіла Кара. Річард піднявся, щоб подивитися самому. Закривавленою рукою він машинально злегка висунув з піхов свій справжній меч, потім засунув назад. Звичка, яку він придбав, перевіряючи, чи легко виходить меч з піхов. Тривожний жест. Річард не діставав меч з того самого дня, коли змушений був перебити всіх людей, які напали на них в Хартленді.

— Щось не так?

— Що? — Річард відмітив, куди вона дивиться, і перевів погляд на меч. — О! Ні, все нормально. Просто звичка.

— Он там є притулок-сосна, — вказала Келен. — Це найближча, та до того ж вона і найбільша.

Річард тильною стороною долоні відкинув з очей волосся. Пальці його були в крові.

— Ще дотемна ми будемо сидіти під гіллям біля багаття, попиваючи чай. Я можу натягнути на внутрішніх гілках полотнище, а сніг створить додаткову ізоляцію. Ми відмінно відпочинемо в теплі і затишку й уранці рушимо в дорогу назад. Трохи нижче снігу не буде, тільки дощ.

Холодний вітер пробрався під комірець, Келен поїжилась під теплою вовчої шкурою. Підступала зима.

20

Коли через два дні вони повернулися додому, виявилося, що рибки в банках померли. Для повернення Річард вибрав найлегший шлях по перевалу, саме там вони кілька місяців тому їхали сюди з каретою, кіньми та іншим скарбом. Келен, звичайно, тієї подорожі не пам'ятала, вона майже весь час була без свідомості. Здавалося, з тих пір пройшло життя.

Тепер до їхнього будинку вела коротка стежка, протоптана від перевалу. Можна було піти і іншою дорогою, вузькою і важкою, але це дало б невеликий виграш у часі.

Яке щастя опинитися нарешті вдома, в теплі і затишку, і скинути обридлу поклажу!

Поки Річард ходив за дровами, а Кара — за водою, Келен дістала ганчірку із зібраними вдень жучками, збираючись побалувати рибок, — і тихенько застогнала, виявивши, що вони всі здохли.

— У чому справа? — Запитала Кара, підходячи з повним бурдюком води.

Кара.

— Схоже, вони померли від голоду, — відповіла Келен.

— Такі маленькі рибки рідко живуть довго в банках, — пояснив Річард, складаючи в камін березові поліна.

— Але вони прожили досить довго, — заперечила Келен, ніби бажаючи переконати його у зворотному.

— Ти ж не дала їм імен, так? Я говорив тобі, щоб ти їх ніяк не називала. Попереджав, що не треба до них прив'язуватися, що ні до чого хорошого це не призведе.

— Кара одну назвала.

— Зовсім ні, — запротестувала Кара. — Я просто хотіла показати тобі, про яку з них говорю, от і все.

Коли вогонь розгорівся, Річард, посміхаючись, підняв голову.

— Гаразд, я принесу тобі нових. Келен позіхнула:

— Але ці були найкращими. Вони мене потребували.

Річард розсміявся:

— Ну й уява у тебе! Вони залежали від нас, тому що ми штучно полегшили їм життя. І бурундуки теж перестануть шукати корм на зиму, якщо ми весь час будемо їх підгодовувати. Звичайно, у риб не було вибору, ми тримали їх у банках. А якби вони жили самі по собі, їм зовсім не потрібна б наша допомога. Гаразд, їх легко зловити сіткою. Я наловлю нових, і вони теж стануть від тебе залежати.

Через два дні, в похмуру гидку погоду, після обіду Річард відправився перевірити вудки і наловити ще піскарів. Після його відходу Кара зібрала ложки і поклала у відро з водою.

— Знаєш, — сказала вона, оглядаючись через плече, — мені тут подобається, правда, подобається, але починає діяти мені на нерви.

Келен зчищала з мисок недоїдки в дерев'яний бачок.

— Діяти на нерви? — Вона поставила тарілки на тумбу. — Це ти про що?

— Мати-сповідниця, це місце досить миле, але я тут скоро звихнуся! Я Морд-Сіт! І почала давати імена рибкам в банці! Добрі духи! — Кара повернулася до відра з водою і заходилася мити ложки. — Тобі не здається, що прийшов час переконати лорда Рала повертатися?

Келен зітхнула. Їй подобався цей будиночок в горах, подобалися тиша і відокремленість. Але найбільше вона цінувала можливість бути з Річардом наодинці. Тут їх ніхто не чіпав. Втім, і по суєті Ейдіндріла вона теж сумувала. По людях, по міських пейзажах, по натовпу на вулицях. Там, звичайно, не так мило, але і в містах теж є своя привабливість.

Володіючи чималим досвідом правління, Келен давно звикла, що люди не завжди хочуть її допомоги, не завжди розуміють її дії, але вона повинна чинити так, як вважає за потрібне у їхніх інтересах. Річард же подібним досвідом не володів і не вмів, зіткнувшись з крижаною байдужістю, спокійно продовжувати виконувати свій обов'язок.

— Звичайно, Кара. — Келен поставила бачок з недоїдками на полицю і подумала, чи не уготована їй доля Матері-сповідниці що все життя прожила в лісі, далеко від свого народу. Народу, який воює за свободу. — Але ти ж знаєш думки Річарда. Він вважає, що це було б помилкою. Більше того, він говорить, що не має права піддатися бажанню, коли розум велить цього не робити.

Блакитні очі Кари рішуче блиснули.

— Ти — Мати-сповідниця. Зруйнуй закляття цього місця. Скажи йому, що ти потрібна там і що ти повертаєшся. Що він тоді зробить? Прив'яже тебе до дерева? А якщо ти поїдеш, він піде за тобою. А значить — повернеться.

Келен рішуче похитала головою.

— Ні, не можу. Після того, що він нам сказав… Так не чинять з людиною, яку поважають. Нехай я і не зовсім з ним згодна, але розумію причини, з яких він так діє. Я надто добре його знаю і боюся, що він правий.

— Але повернення зовсім не означає, що йому доведеться очолити нас. Ти просто змусиш його слідувати за тобою, — посміхнулася Кара. — Може, коли він побачить, що там діється, сам візьметься за розум.

— Саме тому він і повів нас далеко в гори: він боїться, що якщо повернеться, побачить, що відбувається, то вміщається. Я не вправі грати на його почуттях і заганяти в кут. Навіть якщо ми повернемося і він втримається від втручання в бій, такий вчинок з мого боку, таке примушення зведе між нами непереборну перешкоду. — Кален знову похитала головою. — Він надто вірить своєму видінню. Я не стану примушувати його повертатися.

— Може, він насправді не так вже в це й вірить, — махнула ганчіркою Кара, — в глибині душі. Може, він не хоче повертатися, тому що сумнівається в собі — після Андера — і думає, що стояти осторонь простіше.

— По-моєму, Річард в собі не сумнівається. Ні на секунду. Ні на йоту. Якби у нього були хоч найменші сумніви, він би повернувся — це дійсно найпростіший шлях. Триматися осторонь куди важче. Ми з тобою обидві це знаємо. Але ти можеш виїхати в будь-який момент. Він не претендує на твоє життя. Ти, Кара, не зобов'язана залишатися, якщо не хочеш.

— Я присягнулася слідувати за ним, що б він там не творив.

— Ти тримаєшся за нього, тому що віриш йому. Як і я. Тому я ніколи не піду, щоб змусити його йти за собою.

Кара стиснула губи. Вогонь в блакитних очах потух, вона відвернулася і шпурнула ганчірку у відро з брудною водою.

— Значить, будемо стирчати тут, засуджені жити в раю.

Келен посміхнулася, розуміючи роздратування Кари. Примушувати Річарда вона не стане. Вона спробує його вмовити, а це зовсім інша справа.

Витерши чашку, Келен поставила її на тумбу.

— А може, й ні. Знаєш, адже я теж думаю, що нам необхідно повернутися.

Кара з підозрою глянула на неї:

— Так що, по-твоєму, ми можемо зробити, щоб переконати його?

— Річарда деякий час не буде. Як щодо того, щоб викупатися, поки його немає?

— Викупатися?

— Ага, викупатися. Страшенно хочеться відчути себе чистою і свіжою. Мені набридло виглядати як мандрівниця. Мені б хотілося вимити голову і надіти біле плаття Матері-сповідниці.

— Біле плаття Матері-сповідниці… — Кара змовницьки посміхнулася. — А! Значить, передбачається бій, для якого жінка повинна бути озброєна найкраще.

Краєм ока Келен бачила «Сильну духом», що стояла на підвіконні і прямо дивилися на світ. У сукні, що розвівалася, з гордо піднятою головою, прямою спиною, стиснутими з боків кулаками, вирізана в дереві жінка кидала виклик усьому, що наміриться зламати її.

— Ну, не зовсім та битва, про яку ти думаєш, але мені здається, що я краще зможу відстоювати свою думку, якщо буду одягнена належним чином. І це не військова хитрість. Я подам йому петицію як Мати-сповідниця. Я вважаю, що його сприйняття дещо затуманене. Важко, знаєш, думати про щось інше, коли до смерті турбуєшся про людину, яка тобі є дорогою.

При думці про навислу над Серединними Землями загрозу кулаки Келен стиснулися.

— Він побачить, що все вже в минулому, що я цілком здорова і прийшов час повертатися до наших обов'язків. Кара, посміхаючись, відкинула з чола світлу пасмо.

— Він напевно побачить це і ще дещо, якщо ти одягнешся в свою сукню.

— Я хочу, щоб він побачив жінку, досить сильну, щоб перемогти його в сутичці на мечах. Ну і звичайно, хочу, щоб він нарешті побачив Мати-сповідницю в сукні.

Кара здула з лиця ще одне пасмо.

— По правді кажучи, я й сама не заперечувала б покупатися. Знаєш, мені здається, якщо я буду поряд з тобою в облаченні Морд-Сіт, з чистим, акуратно заплетеним в косу волоссям, буду триматися, як годиться Морд-Сіт, і висловлюся на підтримку твоїх слів, це буде ще більш переконливо.

Келен сунула тарілки у відро з водою.

— Значить, домовилися. Нам цілком вистачить часу до його повернення.

Річард спорудив для них маленьку дерев'яну ванну, в якій можна було відмінно помитися сидячи. Звичайно, полежати і поніжитися в ній було не можна, але для гірської резиденції і це була велика розкіш.

Кара виволокла ванну з кута, залишаючи на земляній підлозі довгі смуги.

— Я поставлю її в моїй кімнаті. Ти йдеш першою. Тоді, якщо він повернеться раніше, ти займеш чимось свого допитливого чоловічка і будеш тримати подалі від мого волосся, поки я його мию.

Келен з Карою удвох наносили води з найближчого джерела і нагріли в казанку. Опустившись нарешті в гарячу воду, Келен випустила довге зітхання. Повітря було прохолодним, і сидіти в гарячій воді виявилося куди як приємно. Дуже хотілося поніжитися подовше, однак час підтискав.

Вона посміхнулася, згадуючи, скільки клопоту було у Річарда з миттям Келен. Добре, що його зараз немає. Пізніше, коли вони все обговорять, потрібно буде умовити і його помитися. Їй подобається запах його поту, але коли це піт на чистому тілі.

Знаючи, що їй належить бесідувати з Річардом одягненою в біле плаття і з чистим блискучим волоссям, Келен відчула більше впевненості в швидкому поверненні до своїх обов'язків. Поки Кара гріла воду для себе, Келен біля вогню сушила волосся. Потім Кара відправилася митися, а Келен — одягатися в біле плаття. Більшість людей боялися цього плаття, боялися одягнену в це плаття жінку. Річарду ж завжди подобалося, коли вона надягала біле плаття.

Вона кинула рушник на ліжко, і тут її погляд упав на статуетку на вікні. Притиснувши до боків кулаки, Келен, оголена, випрямила спину і підняла голову, наслідуючи «Сильну духом». Її прнизувала міць, яка виходить від статуетки, вона сама відчувала себе сильною духом.

На якусь мить Келен злилася душею з цією статуеткою.

Сьогодні день змін. Вона це відчувала.

Дивно було після стількох місяців знову одягатися в сукню Матері-сповідниці, відчути на шкірі ніжний атлас.

Одягнувшись, Келен відчула себе більш впевнено. У якомусь сенсі плаття було для неї бойовим обладунком. Це плаття тисячоліттями було символом багатьох великих жінок. Матері-сповідниці несли тягар відповідальності, але вони були щасливі, що можуть допомагати людям.

Так, люди залежать від неї. У Келен є обов'язок, і їй необхідно переконати Річарда, що вона зобов'язана цей обов'язок виконувати. Річард теж потрібен людям, але навіть якщо він відмовиться очолити військо, він повинен повернутися разом з нею. Люди, що борються за свободу, мають право знати, що Мати-сповідниця з ними, що вона не втратила віри в справедливість. Вона зобов'язана змусити Річарда зрозуміти це.

Вийшовши в центральну кімнату, Келен почула, як Кара хлюпається у ванні.

— Кара, тобі щось потрібно? — Окликнула вона.

— Ні, все гаразд, — відгукнулася Кара. — Так здорово! По-моєму, в цій воді стільки бруду, що впору картоплю садити!

Келен розсміялася. Вона зауважила визираючого з-за порога бурундучка.

— Піду згодую Чіппі огризки яблук. Якщо щось знадобиться, поклич.

Вони всіх бурундуків називали «Чіппі». І всі звірята відгукувалися на кличку, знаючи, що за цим піде якась подачка.

— Гаразд. Але якщо лорд Рал повернеться, поцілуй його або ще як-небудь займи, поки я не буду готова до розмови. Я хочу бути з тобою, щоб переконати його. Я хочу, щоб ми були у всеозброєнні.

— Обіцяю, — посміхнулася Келен.

Вона витягнула з висячого на гачку (щоб не забралися бурундуки) кошичка, де вони тримали ласощі для звірів, яблучні огризки. Білки теж любили огризки. А ось коні воліли цілі яблука.

— Сюди, Чіппі! — Ласкаво покликала Келен з порога. — Чіп, Чіп, хочеш яблучка?

Келен побачила, що бурундучок кудись тупає по траві. Вона пішла за ним. Прохолодний вітер розвівав поділ її сукні. Вже холодно, пора надягати тулуп. Голі гілки дубів за будинком скрипіли й стогнали. Сосни, що впиралися в небо, кланялися своїми верхівками. Сонце сховалося за сірими хмарами, і тепер сукня Келен здавалося ще більш яскравою.

Підійшовши до вікна, на якому стояла «Сильна духом», Келен знову покликала бурундука. Ніжний голос Келен зазвичай зачаровував звірків. Почувши її, пухнастий бурундучок встав на задні лапки і завмер, перевіряючи, чи все спокійно, — а потім поскакав до неї. Присівши навпочіпки, Келен поклала огризки на землю.

— Ось, маленький, — проспівала вона, — візьми смачненьке яблучко.

Чіппі понісся до здобичі. Келен, посміхаючись, спостерігала, як звір з усіх лап мчить до Огризка. Вона встала, обтрусивши руки, і дивилася, як Чіппі усередині жує ласощі.

Раптом бурундучок пискнув і завмер.

Келен підняла погляд — і втупилася прямо в блакитні очі жінки, що стояла кроків за десять в позі холоднокровного спостерігача.

Зойк завмер у неї в горлі. Здавалося, ця жінка виникла нізвідки. У Келен по спині пробігли крижані мурашки.

Довге світле волосся незнайомки спадали на елегантне чорне плаття. Вона була дуже гарна, обличчя — сама досконалість, але особливо гарні були очі, в яких світилися ясний розум і спостережливість. Вона могла бути лише істотою дивовижною чистоти… або немислимого зла.

Келен миттєво впізнала її.

Дивлячись на цю жінку, Келен відчувала себе потворною, як шматок бруду, і безпорадною, як дитя. Найбільше їй хотілося втекти, але вона дивилася жінці прямо в очі. Можливо, лише пару секунд, але ці секунди здалися вічністю. У блакитних очах відчувалися глибокі, лякаючі роздуми.

Келен пам'ятала даний капітаном Мейффертом опис цієї жінки. Однак навіть заради порятунку життя не могла згадати, як її звати. Та це й не важливо. Важливо одне: жінка — сестра Тьми.

Ні слова не кажучи, жінка підняла долоні вгору, ніби покірно пропонуючи щось. Руки її були порожні.

Келен вирішила стрибком подолати розділяє їх відстань і вивільнити свою магію. І самій цій рішучістю вже запустила свою могутність. Тепер їй необхідно було опинитися поруч з цією жінкою.

Але тільки вона ворухнулась, світ зробився білим від болю.

21

Почувши дивний звук — ніби величезний молот обрушився на вершину гори, — Річард застиг на місці. Він відчув поштовх десь у грудях. Під ногами здригнулася земля. Над верхівками дерев миттєво промайнула спалах.

До будиночка було недалеко. Кинувши в'язку форелі і банку з піскарями, Річард помчав уперед.

Вибігши на луг, він завмер як укопаний. Серце шалено калатало в грудях.

Неподалік, поруч з будинком, Річард побачив двох жінок. Одна в білому, інша — в чорному. Між ними, немов канат, тяглася, звиваючись і потріскуючи, подріблена біла смуга. Руки Ніккі були трохи підняті і розведені в сторони.

Молочне світло, що лилося з грудей Ніккі, пронизувало груди Келен. Погойдуючись, смуга між ними зробилася сліпуче яскравою і тепер судорожно звивалася, немов намагалася вивільнитися.

Келен тремтіла під лютим натиском світлового списа, що пришпилив її до стіни. Річард застиг. Завмер від страху за неї, добре знайомого жаху, вже пережитого, коли Келен була в обіймах смерті. Блискавка, яка з'єднувала обох жінок, пронизувала і груди Ніккі. Річард не розумів суті цієї магії, але інстинктивно відчував, що магія дуже небезпечна, причому не тільки для Келен, але і для самої Ніккі. І те, що Ніккі піддала себе такому ризику, лякало ще більше.

Річард знав, що якщо він хоче врятувати Келен, необхідно зберігати спокій і ясність мислення. Йому відчайдушно хотілося вбити Ніккі, але він був упевнений: все не так просто. Один з улюблених висловів Зедда — «ніщо не буває простим», — миттєво виник в пам'яті Річарда, наповнилося новим змістом.

Відчайдушно намагаючись знайти рішення, Річард судорожно перебирав усе, що йому відомо про магію. Що треба робити, він не придумав, зате точно зрозумів, чого робити не можна. Мова йшла про життя і смерть.

У цей момент з будиночка вилетіла Кара. Гола й мокра. Втім, її нагота не справила на Річарда особливого враження: нічого нового він не побачив, адже традиційний шкіряний одяг Морд-Сіт і без того обтягував тіло, як рукавичка. Набагато більше Річарда вразило мокре розпущене волосся — досі він бачив Кару тільки з туго заплетеною косою.

Стискаючи червоний шкіряний стержень — ейдж, — Кара пригнулась, готова до атаки.

— Кара, ні! — Заволав Річард.

Він уже щодуху біг через луг, коли Кара стрибнула і обрушила ейдж на шию Ніккі.

Ніккі, застогнавши від болю, звалилася на коліна. Келен теж закричала і впала слідом за Ніккі.

Кара схопила Ніккі за волосся і ривком закинула їй голову.

— Пора подихати, відьма!

Ніккі навіть не намагалася чинити опір. Хоча ейдж був буквально в дюймі від її горла.

Річард стрибнув на Морд-Сіт, відчайдушно сподіваючись, що не запізниться. Він схопив Кару за талію, перекинув на спину, на мить здивувавшись шовковистості її шкіри і залізним мускулам. Від удару в Морд-Сіт на секунду вибило дух.

Кара була в такій люті, що обрушила ейдж на Річарда, навіть не розуміючи, що це він. Зараз вона знала одне — їй завадили захистити Келен.

Ейдж встромився в вилицю. Відчуття було таке, ніби його пригостили залізним прутом, а потім миттєво вдарила блискавка. Річард осліп від болю. У вухах дзвеніло, дихання зупинилося. На нього миттєво обрушився каскад моторошних спогадів.

Кара хотіла одного — вбивати. Річард прокинувся саме вчасно, щоб перехопити її зап'ястя і притиснути до землі, поки Кара не встигла накинутися на Ніккі. Безумовно, Морд-Сіт була просто чудова, але цих жінок вчили протистояти магії, а не грубій силі, саме тому вона намагалася змусити Ніккі застосувати магію — тільки так Кара могла захопити її в полон.

Річард не звертав уваги на оголене тіло, що звивалося під ним. У роті стояв присмак крові. Він уважно стежив за її рукою з ейджем. Голова гула, він з останніх сил намагався не знепритомніти. Єдине, на що він зараз був здатний, — це притискати Кару до землі.

Морд-Сіт заразт являла собою куди більшу загрозу життя Келен, ніж Ніккі. Якби Ніккі хотіла вбити Келен, вона б уже давно це зробила. Нехай Річард і не розумів, що Ніккі сотворила з Келен, але він вже вловив основну суть того, що відбувається.

На оголені груди Кари капала кров, яскраво-червона на білій шкірі.

— Кара, припини! — Щелепа рухалася, хоч і болісно. Значить, не зламана. — Це я. Перестань! Ти вб'єш Келен. — Кара завмерла, свердлячи його сердитим розгубленим поглядом. — Те, що ти робиш з Ніккі, відбувається і з Келен.

— Ти б краще його послухала, — почувся позаду нього оксамитовий голосок Ніккі.

Річард відпустив зап'ястя Кари. Та торкнулася куточка його губ.

— Прошу вибачення, — прошепотіла вона, зміркувавши, що накоїла. Судячи з тону, вона говорила цілком щиро. Річард кивнув, підвівся, допоміг встати Морд-Сіт і лише після цього повернувся до Ніккі.

Ніккі стояла прямо, в тій же гордій вільній позі. Всі її увага, вся її магія були зосереджені на Келен. Спокійна, але люта сила всередині Річарда прокинулася, чекаючи команди, але він не знав, як використовувати магію, щоб зупинити Ніккі, а тому стримувався, боячись піддати Келен ще більшій небезпеці.

Келен теж стояла, знову пришпилена до стіни будинку білим світловим променем. Зелені очі розширилися від болісного впливу магії.

Руки Ніккі піднялися. Вона притиснула долоні до серця, поверх світла. Тепер вона стояла спиною до Річарда, і було видно, що світло проходить крізь неї, немов пожираючий плоть вогонь. Промінь світла, звиваючись, те ж саме робив і з Келен, ніби пропалюючи її. Однак Річард бачив, що світло не вбиває Келен. Вона все ще дихає, все ще ворушиться — людина, в якій пропалили би наскрізну дірку, так себе не веде. Річард відмінно знав, що там, де справа стосується магії, не варто вірити своїм очам.

Тим часом тіло Ніккі знову почало ущільнюватися, світло померкло і згасло.

Келен обм'якла. Очі її закрились, немов вона не могла більше бачити стоячу перед нею жінку.

Річард кипів від люті. Магія всередині нього звернулася, як готова вжалити гадюка. Чи не найбільше на світі йому хотілося зарубати цю жінку. Єдине, чого йому хотілося більше, — це щоб Келен залишалася жива і здорова.

Ніккі люб'язно посміхнулася Келен і повернулася до Річарда.

— Річард. Давно не бачилися. Ти відмінно. Виглядаєш.

— Що ти накоїла? — Крізь зуби прогарчав він. Вона посміхнулася, як посміхається дитині матір, — ласкаво, терпляче. Зітхнувши, як після тяжкої роботи, Ніккі вказала на Келен.

— Я наклала закляття на твою дружину. Річард чув за плечем важке дихання Кари. Вона стояла так, щоб не заважати йому вихопити меч.

— Навіщо?

— Тобто як? Звичайно ж, щоб спіймати тебе.

— Що з нею станеться? Яке зло ти їй заподіяла?

— Зло? Ніякого. Будь-яке зло, яке їй заподіють, буде від твоєї руки.

Річард насупився. Він зрозумів сенс її слів, але все ж дуже хотів, щоб це було не так.

— Інакше кажучи, те, що я зроблю з тобою, трапиться і з Келен?

Ніккі посміхнулася тією самою щирою чарівною усмішкою, яку він пам'ятав ще з тих пір, як вона приходила давати йому уроки. Тепер Річард насилу міг повірити, що колись вона здавалася йому добрим духом у плоті.

Він відчував, як магія буквально клекоче навколо цієї жінки. За допомогою свого дару він давно навчився визначати, володіє людина магією чи ні. Він бачив те, чого не могли бачити інші. Рідко йому попадалися жінки, від сили яких саме повітря навколо них тріщало. Але — що куди гірше — Ніккі була сестрою Тьми.

— Так, і не тільки. Набагато більше. Бачиш, відтепер ми з нею пов'язані материнським закляттям. Дивна назва для заклинання, ти не знаходиш? Ця назва частково відбиває його життєвий аспект. Яка дає життя — приблизно як мати, годуючи дитину, підтримує його життя. Світло, що ти бачив, — свого роду пуповина. Чарівна пуповина. Вона пов'язує наші життя незалежно від відстані між нами. У точності, як я — дочка моєї матері, і ніщо не може цього змінити, так і це закляття не може зняти ніхто інший.

Ніккі говорила вчительським тоном, як колись розмовляла з ним на заняттях у Палаці Пророків. Вона завжди говорила коротко і ясно. Колись Річард вважав, що це лише додає благородства її зовнішності. Тоді він не міг уявити собі Ніккі, що вимовляє грубі слова. Однак те, що вона говорила зараз, було огидним.

Вона як і раніше рухалася з повільною грацією. Її рухи завжди здавалися йому спокусливими. Тепер же вони більше були схожі на зміїні.

Магія меча ревіла в ньому, вимагаючи вивільнення, адже меч був створений спеціально для боротьби з тим, що його володар вважав злом. Зараз Ніккі настільки відповідала всім вимогам, що магія меча загрожувала от-от придушити волю Річарда, захопити його, змусити знищити загрозу. Голова досі дико боліла від удару ейджом, і Річарду потрібна була маса зусиль, щоб утримувати владу над мечем. Він відчував, як врізаються в долоню виступаючі на руків'ї золоті літери слова «ІСТИНА».

Однак саме зараз він повинен був слідувати не емоціям, а розуму. На чаші терезів покладено життя і смерть.

— Річард, — рівним тоном промовила Келен і почекала, поки він подивився їй в. очі. — Убий її. — Вона говорила зі спокійною владністю, що вимагає підпорядкування. Біле плаття Матері-сповідниці надавало її словами зміст наказу. — Давай. Не чекай. Убий. Не роздумуй. Бий.

Ніккі спокійно стежила за подіями. Здавалося, яке б рішення він не прийняв, їй все одно. Так, просто цікаво, і тільки. Річарду ж думати було над чим.

Не можу, — відповів він Келен. — Інакше ти помреш теж.

— Дуже добре, Річард, — вигнула брову Ніккі. Дуже добре.

— Зроби це! — Крикнула Келен. — Зроби зараз, поки у тебе ще є можливість!

— Стій спокійно, — безпристрасно промовив він. — Давай послухаємо.

Ніккі склала руки, як любили робити сестри Світла. Тільки от сестрою Світла вона не була. В глибині її синіх очей таїлося якесь почуття, але Річард не міг зрозуміти, яке, і боявся собі його уявити. Це могло бути все що завгодно, від пристрасті до ненависті. Одне тільки Річард знав точно — в її погляді світилася залізна рішучість. Те, що вона задумала, було для Ніккі важливіше, ніж життя.

— Справа йде таким чином, Річард. Ти їдеш зі мною. Поки жива я, Келен жива теж. Помру я, помре вона. Ось так все просто.

— Що ще? — Вимогливо запитав він.

— Що ще? — Моргнула Ніккі. — Та нічого.

— А якщо я вирішу вбити тебе?

— Тоді я помру. Але Келен помре разом зі мною. Наші життя відтепер пов'язані.

— Я не про те. У тебе має бути якась мета. Що ще станеться, якщо я тебе вб'ю?

— Нічого, — знизала плечима Ніккі. — Тобі вирішувати. Наші життя в твоїх руках. Якщо захочеш зберегти їй життя, підеш зі мною.

— Що ти маєш намір з ним зробити? — Келен встала поруч з Річардом. — Вирвати у нього тортурами визнання, щоб Джеган міг влаштувати над ним показовий суд перед публічною стратою?

Ніккі, здавалося, здивувалася.

— Нічого подібного! Я не бажаю йому зла. Поки що не бажаю. Втім, пізніше я швидше за все змушена буду його вбити.

— Ну звісно, — обпік її Річард лютим поглядом. Келен рушила вперед, але він перехопив її руку і втримав. Він зрозумів, що вона мала намір зробити. Річард не знав, що станеться, якщо Келен обрушить на Ніккі силу сповідниці, і не відчував ані найменшого бажання дізнатися. Все одно ні до чого доброго це не приведе. Коли справа стосувалася його, Келен завжди була готова пожертвувати життям.

— Стривай, — шепнув він.

— Вона, — витягнула руку Келен, — тільки що сказала, що збирається вбити тебе! — Ніккі заспокійливо всміхнулася:

— Про це турбуватися рано. Якщо до цього і дійде, то не скоро.

— А перед тим? Які в тебе на нього плани до того моменту, як ти вирішиш, що його життя не має значення?

— Не має значення?.. — Ніккі невинно розвела руками. — У мене немає ніяких планів. Просто я хочу відвезти його, от і все.

Річарду здалося, що він розуміє, в чому тут справа, але він все менше і менше вірив словам Ніккі.

— Тобто ти хочеш відвезти мене кудись, щоб я не зміг битися з Імперським Орденом? — Вона підняла брови.

— Якщо тобі завгодно підійти до питання так, то я визнаю, що твій час як вождя Д'харіанської імперії минув. Але суть не в цьому. Суть в тому, що відтепер все твоє нинішнє життя, — Ніккі вказала на Келен, — закінчено.

Здавалося, від її слів застигло повітря.

— І що далі? — Він знав, що є ще щось, щось, що додає всьому, що відбувається, якийсь сенс. — Які ще в тебе умови, якщо я хочу зберегти Келен життя?

— Нас ніхто не повинен переслідувати.

— А якщо будемо? — Поцікавилася Кален. — Я цілком можу піти за тобою і вбити власними руками, нехай навіть ціною свого життя. — У зелених очах Келен блиснула крижана рішучість. Вона загрозливо дивилася на Ніккі.

Ніккі недбало повела бровою і нахилилася до Келен, як мати.

— Тоді всьому кінець. Якщо тільки Річард тобі не завадить. Це теж частина того, що йому належить вирішувати самому. Але ти міцно помиляєшся, якщо гадаєш, ніби мене хвилює такий результат. Бачиш, справа в тому, що мені все байдуже. Все.

— І чого ти від мене хочеш? — Запитав Річард, відволікаючи на себе тривожачий його спокійний погляд Ніккі. — Що, якщо я поїду з тобою, але не стану робити того, що ти хочеш?

— Ти помиляєшся, Річард, якщо думаєш, що в мене є на тебе якісь плани. Їх немає. Вважаю, ти будеш робити, що хочеш.

— Що хочу?

— Ну, природно, тобі не буде дозволено повернутися до твоїх людей. — Ніккі труснула головою, відкидаючи з очей довге пасмо світлого волосся. Вона не відривала від нього погляду. — Ну, і напевно, якщо ти станеш так чи інакше нестерпно себе вести, це буде саме по собі відповіддю. Прикро, звичайно, але тоді ти станеш мені непотрібний, і я тебе вб'ю.

— Стану непотрібний? Ти хочеш сказати, стану непотрібний Джегану?

— Ні. — Ніккі знову здавалася здивованою. — Я дію не від імені його превосходительства. — Вона постукала по нижній губі. — Бачиш? Я позбулася кільця, символу рабства. Я роблю це для себе.

У Річарда виникла ще більш тривожна думка.

— Чому він не може увійти в твій розум? Не може управляти тобою?

— Тобі зовсім не потрібна моя відповідь, Річард Рал.

Повна нісенітниця. Узи Магістра Рала захищали тільки тих, хто відданий йому. Річард рішуче не розумів, як дії Ніккі можуть зійти за лояльні. Ніяк. Дія уз не повинно на неї поширюватися. Може, Джеган сидить в її мозку, а вона про це не підозрює? А може, вона з'їхала з глузду від того, що Джеган посидів у неї в голові?

— Послухай, — у Річарда було таке відчуття, що вони говорять на різних мовах, — не знаю, що ти…

— Досить розмов. Ми їдемо.

Блакитні очі беззлобно дивилися на нього. Складалося враження, що для Ніккі Келен з Карою просто не існують.

— Нісенітниця якась. Ти хочеш, щоб я поїхав з тобою, але дієш не від імені Джегана. Якщо це правда, то…

— По-моєму, я все пояснила гранично ясно. Якщо хочеш бути вільним, можеш вбити мене в будь-який момент. Якщо ти вб'єш мене, Келен помре теж. Перед тобою стоїть вибір. Мені здається, я знаю, як ти вчиниш, але я, звичайно ж, не впевнена. Тепер перед тобою два шляхи. Ти повинен вибрати один. Ах так, дещо ще. На випадок, якщо ти затієш якусь хитрість чи гидоту, або відмовишся виконувати мої дріб'язкові прохання, то май на увазі: через з'єднуює нас закляття я в будь-який момент можу покласти кінець життю Келен. Досить побажати. Мені це смертю не загрожує. Відтепер вона живе лише моєю милістю, а отже, і твоєю. Я не бажаю їй зла, вона мене взагалі не цікавить. По правді кажучи, я бажаю їй довгого життя. Вона подарувала тобі трохи щастя, і за це, я сподіваюся, їй не доведеться жертвувати життям. Але відтепер її життя залежить від твоєї поведінки.

Ніккі подивилася на стоячу позаду Річарда Кару і ласкаво витерла кров з його губ і з підборіддя.

— Твоя Морд-Сіт поранила тебе. Можу вилікувати, якщо хочеш.

— Ні.

— Гаразд. — Вона витерла руку об поділ чорної сукні. — Якщо ти не хочеш, щоб без твого відома інші стали причиною смерті Келен, я б радила тобі подбати, щоб вони нічого не робили без твоєї згоди. Морд-Сіт — жінки сильні і рішучі. Я поважаю їх високе почуття обов'язку. Однак якщо твоя Морд-Сіт піде за нами — а моя магія мені це підкаже, — то Келен помре.

— А як я дізнаюся, що з Келен все в порядку? Ми можемо від'їхати звідси на милю, і ти через цю вашу пуповину її вб'єш. Я і знати не буду.

Брови Ніккі зійшлися на переніссі. Вона здавалася щиро здивованою.

— Навіщо мені це?

— А навіщо тобі взагалі все це?!

Ніккі деякий час мовчки з цікавістю дивилася на нього.

— У мене є на те свої причини. Мені дуже шкода, Річард, що тобі доводиться все це терпіти. Я не ставила собі за мету заподіяти тобі страждання. Обіцяю, що нічого не зроблю Келен, попередньо не поставивши тебе до відома.

— І ти — думаєш, я повірю твоєму слову?

— Я кажу правду. У мене немає причин брехати тобі. З часом ти почнеш розуміти це краще. З Келен не станеться нічого поганого, поки зі мною все буде добре і ти при будеш при мені.

Річард виявив, що чомусь — він сам не знав чому — вірить їй. Ніккі здавалася зовсім щирою і спокійною, ніби вже тисячу разів все передумала.

Однак він сумнівався, що Ніккі говорить всю правду. Втім, головне він ухопив, і тепер було легше прийняти рішення. Що б там не таїлося за її діями, навряд чи це щось страшне. Думка про розлуку з Келен заподіювала гострий біль, але Річард заради неї був готовий на все, і Ніккі це прекрасно знала.

Залишилася ще одна загадка, якимось чином пов'язана з тим, що відбувається.

— Заклинання, що захищає від соноходця, діє тільки на тих, хто мені відданий. Твої вчинки навряд чи приведуть Джегана в захват. Це ж зрада.

— Джегана я не боюся. Не турбуйся за мій розум, Річард. Я повністю захищена від вторгнення його превосходительства. Можливо, з часом ти зрозумієш, наскільки багато в чому ти помилявся.

— Ти сама собі суперечиш, Ніккі.

— Ти бачиш лише частинку цілого, Річард. — Вона загадково посміхнулася. — За великим рахунком, цілі Ордену — і твої цілі. Ти занадто шляхетний, щоб було інакше.

— Може, я й умру від твоєї руки, але помру, всією душею ненавидячи те, за що борешся ти і твій Орден. — Річард стиснув кулаки. — Ти не отримаєш від мене бажаного, Ніккі. Що б це не було, ти цього не отримаєш.

Вона подивилася на нього з глибоким співчуттям.

— Все на краще, Річард.

Здавалося, його слова аніскільки її не чіпають, і він ніяк не міг зрозуміти, що у неї на думці. Лють всередині розпалювалася. Магія меча намагалася взяти над ним владу, Річард насилу стримував її.

— Ти що, серйозно вважаєш, що я тобі коли-небудь повірю?

Блакитні очі Ніккі, здавалося, були спрямовані на щось позаду нього.

— Може, й ні.

Вона знову подивилася на нього, потім сунула два пальці в рот і свиснула. З лісу долинуло іржання і тупіт копит.

— У мене є кінь і для тебе. Чекає по той бік перевалу.

Річарда охопив жах. Пальці Келен міцно стиснули йому руку. Кара торкнулася його спини. Він згадав свій попередній полон, згадав усе, що довелося тоді пережити. Кров завирувала в жилах, дихання почастішало. Він відчував, що потрапив у пастку. Все вислизало крізь пальці, а він, схоже, нічого не міг вдіяти.

Найбільше не світлі Річарду хотілося битися, але він не міг придумати як. Шкода, що не можна просто взяти і зарубати Ніккі. Річард нагадав собі, що його єдиний порятунок — думати, а не слідувати бажанням. Він ухопився за центр спокою усередині себе і загасив наростаючу паніку.

Ніккі стояла спокійно, розправивши плечі і піднявши голову. Як людина, яка з викликом дивиться на ката. Річард зрозумів, що вона й справді готова до всього.

— Я надала тобі вибір, Річард. Інших варіантів немає. Вибирай.

— Нічого тут вибирати. Я не дам Келен померти.

— Звичайно, ні. — Ніккі ледь помітно розслабилася. Вона заспокійливо всміхнулася, очі потеплішали. — З нею все буде добре.

Вибіглий з лісу кінь підтюпцем підбіг до них. Коли сіра в яблуках кобила спинилася, Ніккі взяла її за вуздечку. Кобила, скоса дивлячись на чужинців, фиркнула і похитала головою.

— Але… Але… — Мало не поперхнувся Річард. — Що мені брати з собою?

Ніккі вставила ногу в стремено і злетіла в сідло. Сівши зручніше, вона випросталася, розправила плечі. Світловолоса, в чорній сукні, вона дивно виглядала на тлі сірого неба.

— Бери що хочеш, тільки не людей. — І прицокнувши язиком, Ніккі розвернула коня так, щоб сидіти обличчям у до нього. — Я б радила взяти одяг і все необхідне.

Якщо хочеш, бери все, що зможеш понести. — У голосі Ніккі з'явилася сувора нотка. — Але меч свій залиш тут. Він тобі не знадобиться. — Вона подалася вперед, вперше за весь час її обличчя зробилося холодним і загрозливим. — Віднині ти більше не Шукач Істини, не Магістр Рал, не владика Д'харіанської імперії, і, до речі кажучи, не чоловік Матері-сповідниці. Відтепер і надалі ти ніхто, всього лише Річард.

Виступила вперед Кара і гаркнула в сказі:

— Я Морд-Сіт! Якщо ти вважаєш, що я дозволю тобі забрати Магістра Рала, то ти божевільна! Мати-сповідниця вже висловила своє побажання. І мій найперший обов'язок убити тебе!

Ніккі рішуче взяла поводи.

— Виконуй свій обов'язок. Наслідки тобі відомі. — Річард вхопив Кару.

— Заспокойся, — прошепотів він. — Час на нашій стороні. Поки ми живі, завжди залишається шанс.

Кара перестала вириватися і знехотя відступила.

— Мені потрібно зібратися, — сказав Річард. — Почекай хоча б, поки я зберу речі.

Ніккі відпустила поводи і поклала ліву руку на луку сідла.

— Я їду. Бачиш он той перевал? — Витонченим рухом руки вказала вона. — Якщо наздоженеш мене, коли я буду на вершині, Келен залишиться жива. Якщо я минаю вершину, а тебе зі мною не буде, Келен помре. Даю слово.

Все відбувалося занадто швидко. Потрібно знайти спосіб потягнути час.

— Ну і яка тобі від цього користь?

— Це скаже мені, що для тебе важливіше. — Ніккі випросталася в сідлі. — Якщо подумаєш, то зрозумієш, що це важливе питання. І на нього ще немає відповіді. Коли я доберуся до вершини перевалу, відповідь у мене буде.

Ніккі стиснула боки коня, примушуючи того йти.

— Не забудь — вершина перевалу. До цього часу ти повинен встигнути попрощатися, зібрати все, що тобі потрібно, і наздогнати мене, якщо хочеш, щоб Келен була жива. Якщо вирішиш за краще залишитися, у тебе буде час попрощатися, перш ніж вона помре. Однак пам'ятай: який би вибір ти не зробив, він остаточний.

Келен рвонулася до коня, але Річард міцно стримав її за талію.

— Куди ти його відвезеш? — Вимогливо запитала вона. Ніккі на секунду зупинилася і подивилася на Келен з лякаючою рішучістю.

— Як куди? В забуття.

22

Дивлячись, як Ніккі розвертає сіру кобилу в бік перевалу, до далеких гір, Келен намагалася побороти дивне запаморочення, викликане закляттям. Неподалік, біля дерев, стояли олениха з підрослим оленям і, нашорошивши вуха, уважно стежила за Ніккі — чи не становить вона загрози. Коли Ніккі повернула в їхній бік, перелякані олені, звівши хвостики, рвонули до дерев.

Келен відчайдушно боролася із запамороченням. Не стримай її Річард, вона накинулася б на сестру Тьми. Вона просто прагнула виплеснути чарівну силу. Ніккі заслуговувала покарання.

Якщо б не це запаморочення, Келен закликала б Кон Дар, Криваву Лють, найсильнішу магію, якою вона володіла. Для Кон Дан не мала значення відстань. Але перед очима все пливло, і єдине, на що Келен була здатна, — це стояти на ногах і стримувати блювоту.

Безсилля зводило з розуму, дратувало, було принизливим, але Ніккі застала її зненацька і завдала потужного магічного удару.

Все життя її вчили не дозволяти застати себе зненацька. Сповідницям постійно загрожувала небезпека. Келен знала це на власному досвіді. Неодноразово в подібних випадках верх здобувала вона. Розслабившись за довгі місяці спокійного життя, вона втратила пильність. Кален присягнулася собі ніколи надалі не допускати подібного… Але що тепер толку…

Вона як і раніше відчувала всередині себе живу магію Ніккі, нутрощі ще вирували від удару. Задуваючий на лузі холодний вітер охолоджував палаюче обличчя. Вітер приніс в долину незнайомий запах. Зловісний запах. Величезні сосни за будинком гойдалися і скрипіли, вітер розбивався об них, як хвилі розбиваються об скелі.

Келен не знала, що за магію обрушила на неї Ніккі, але твердо знала одне: Ніккі не бреше, говорячи про наслідки. Вона ненавиділа цю жінку, але, незважаючи ні на що, відчувала з нею зв'язок, і цей зв'язок могла визначити одним тільки словом — прив'язаність. Дивовижне відчуття. Зв'язок, одночасно і лякаючий, і заспокійливий. Невже в самій глибині душі Ніккі таїлося щось, гідне любові?

Однак розумом Келен розуміла: якщо підвернеться можливість, вона повинна, не вагаючись, прикінчити Ніккі на місці.

— Кара, — вимовив Річард, свердлячи поглядом спину Ніккі, яка віддалялася. — Навіть не думай намагатися зупинити її.

— Я не допущу…

— Я не жартую. Це наказ, обговоренню не підлягає. Якщо ти по своїй дурості заподієш Келен хоч найменшу шкоду… Ну, я впевнений, ти ніколи цього не зробиш. До речі, чому б тобі не піти одягтися?

Кара грубо вилаялася собі по ніс. Коли вона попрямувала до будинку, Річард повернувся до Келен. Келен тільки що помітила, що Кара гола. Отже, вискочила прямо з ванни. Чарівництво Ніккі все ж злегка замутило їй розум, затуманило спогади про останні події.

Втім, відчуття від удару ейджом Келен пам'ятала чудово. Гостра пронизуюча біль вразила її, як спис. Хоча ейдж Кара обрушила на Ніккі, Келен відчула, що Морд-Сіт ніби притиснула зброю до її власної шиї. Вона ласкаво погладила Річарда по щоці і взяла за руку. Річард обійняв її за талію. Келен пригорнулася до нього, уткнулась лобом йому в щоку.

— Цього не може бути, — прошепотіла вона. — Просто не може бути!

— Але це так.

— Я так винна!

— Винна?

— Я дозволила застати себе зненацька! — Келен трясло від злості на себе. — Мені слід було триматися насторожі. Якби я не упустила момент, якщо б убила її одразу, нічого б не сталося.

Річард ласкаво погладив її по потилиці.

— Пам'ятаєш, як ти вбила мене в той день в бою на мечах? — Вона кивнула. — Всі ми допускаємо помилки, всіх нас рано чи пізно можна застати зненацька. Не вини себе. Досконалих людей немає. Цілком можливо, що вона сплела яку-небудь чарівну павутину і притупила твоє сприйняття, щоб підібратися до тебе, як… як комар.

Келен така думка в голову не приходила. Втім, вона все одно злилася на себе. Якби тільки вся її увага не була поглинута бурундуком! Якби вона секундою раніше підняла погляд! Якби миттєво відреагувала, не витрачаючи часу на оцінку загрози, прикидаючи, чи варто вивільняти силу!

Келен з ранніх років навчали застосовувати магію лише тоді, коли вона повністю впевнена в її необхідності. Магія сповідниці не вбивала, але все одно була руйнівною. Після її дотику людина повністю підкорялася волі сповідниці, перетворювалася на раба, який виконував будь-яке її бажання, і це було незворотньо, як смерть.

Келен заглянула в сірі очі Річарда.

— Моє життя для мене цінне і священне, — промовила вона. — Як і твоє для тебе. Не жертвуй своїм, щоб стати рабом мого. Я цього не винесу.

— Ну, до цього поки не дійшло. Я щось придумаю. А поки що — доведеться їхати з нею.

— Ми поїдемо слідом, але буде триматися на відстані. — Він похитав головою. — Але вона навіть і знати не буде…

— Ні. Можливо, з нею є ще люди, які чекають, чи не поїдете ви слідом. Я не винесу думки, що вона в будь-який момент може вас знайти. Якщо таке трапиться, ти загинеш даремно.

— Але я повинна бути поруч, коли ти щось придумаєш… коли знайдеш спосіб зупинити її.

Річард ласкаво взяв її обличчя в долоні. У його очах застиг дивний вираз, і це вираз їй дуже не сподобалося.

— Послухай мене. Я не знаю, що відбувається, але ти не повинна гинути заради того, щоб звільнити мене.

Очі Келен наповнилися сльозами розпачу. Вона зморгнула сльози і зібрала всі сили, щоб впоратися з голосом.

— Не їдь, Річард. Мені все одно, що буде зі мною, лише б ти залишався вільним. Я помру щасливою, якщо моя смерть позбавить тебе від полону. Я не дозволю, щоб тебе захопив Орден. Не допущу, щоб ти повільно вмирав жалюгідною смертю раба в обмін на моє життя. Я не можу дозволити їм…

Вона проковтнула слова, які боялася вимовити: вона не винесе, якщо його будуть катувати. Келен охоплювала нудота при одній тільки думці про те, що Річарда замучать і скалічать, що він буде страждати, самотній і покинутий в якійсь далекій темниці, без всякої надії на допомогу. Але Ніккі заявила, що цього не буде. Келен сказала собі, що заради збереження власного розуму доведеться повірити. Ніккі на слово.

Вона раптом побачила, що Річард посміхається, ніби намагається запам'ятати її обличчя, і в той же час гарячково намагається. відшукати рішення.

— Вибору немає, — прошепотів він. — Я повинен це зробити.

Вона вчепилася йому в сорочку.

— Ти робиш в точності те, чого домагається Ніккі. Вона чудово знає, що ти захочеш врятувати мене. Я не можу дозволити тобі піти на таку жертву!

Річард швидко обвів поглядом дерева і гори, намагаючись запам'ятати все, як засуджений до смерті. Нарешті його погляд, дуже серйозний, повернувся до неї.

— Хіба ти не розумієш? Це не жертва, а чесна угода. Твоє існування — моє вічне джерело радості і щастя. Ніякої жертви я не приношу, — повторив він, виділяючи кожне слово. — Якщо мені уготовано стати рабом, я буду рабом, знаючи, що ти жива. Це краще, ніж жити вільним у світі, де не буде тебе. Перше я як-небудь переживу. А ось друге — ніяк. Рабство — болісне, твоя ж смерть — нестерпна.

Келен стукнула його кулаком у груди.

— Але ж ти будеш рабом, а я цього не винесу!

— Келен, послухай. Я завжди буду в душі вільний, тому що знаю, що таке свобода. А якщо я знаю свободу, то зможу її здобути. Я знайду спосіб звільнитися. Але от способу повернути тебе до життя я не знайду ніколи. Духи знають, в минулому я охоче пожертвував би життям заради справи, якщо б моє життя дійсно щось вирішувало. Раніше я свідомо піддавав нас з тобою небезпеці, готовий був пожертвувати і своїм, і твоїм життям, аби тільки не даремно. Як ти не розумієш! Зараз це — несусвітня дурість. Я на це не піду.

Келен уривчасто дихала, намагаючись утримати сльози і впоратися з жахом.

— Ти Шукач. Ти повинен знайти шлях до свободи. І ти обов'язково його знайдеш. Знайдеш, я знаю. — Вона проковтнула клубок у горлі. — Ти знайдеш спосіб. Знаю, знайдеш. Звільнишся і повернешся. Як колись. Ти завжди повертався. І в цей раз буде так само.

Лице Річарда потемніло і помарніло, риси загострилися. — Келен, ти повинна бути готова жити далі.

— Що ти хочеш сказати?

— Ти повинна радіти тому, що я теж живий. Ти повинна бути готова жити далі тільки з цим знанням, і нічим більше.

— Тобто як — і нічим більше?

В його очах з'явилося моторошне вираз: сумне, похмуре, трагічне прийняття чогось. Чого? Їй не хотілося дивитися йому в очі, але, притиснувшись до його грудей, відчуваючи тепло його тіла, вона не могла відвести від нього очей, коли він заговорив.

— Думаю, на цей раз все інакше. Вітер жбурнув волосся їй в обличчя, Келен відкинула його назад.

— Інакше?

— У мене в цей раз якесь дивне, зовсім інше відчуття. У минулі рази в тому, що мене полонили, був якийсь сенс, а зараз виходить повна нісенітниця. Ніккі затіяла щось смертельно серйозне. Щось незвичайне. Вона все продумала і готова заради цього померти. Я не буду тобі брехати, щоб втішити. Щось підказує мені, що цього разу я, можливо, не знайду дороги назад.

— Не кажи так! — Келен тремтячими пальцями вчепилася в його сорочку. — Будь ласка, Річард, не говори так! Ти повинен спробувати! Повинен знайти спосіб повернутися до мене!

— Я докладу всіх зусиль, в цьому можеш не сумніватися. — Він говорив безпристрасно. — Присягаюся тобі, Келен, поки дихаю, я не відступлюся. Не здамся. Я буду весь час шукати спосіб. Але ми не вправі відмітати цей варіант лише тому, що він болючий: я можу не повернутися ніколи. Ти повинна прийняти той факт, що тобі, можливо, доведеться жити далі без мене. Але ти будеш знати, що я живий, в точності як я буду зберігати тебе в моєму серці. У серці ми належимо один одному, і завжди будемо належати. Саме цю клятву ми дали, коли одружилися, — любити і шанувати одне одного вічно. І ніщо не може цього змінити. Ні час, ні відстань.

— Річард… — Келен придушила крик, але не могла стримати сліз, струменем по щоках. — Я не винесу свідомості, що через мене ти будеш рабом. Як ти не розумієш! Як ти не розумієш, що це зі мною зробить? Я вб'ю себе, якщо доведеться! Я повинна!

Він похитав головою. Вітер тріпав його волосся.

— Тоді у мене не буде причини від неї тікати. Нікуди буде бігти.

— Вона не зможе утримати тебе.

— Вона сестра Тьми. — Річард розтиснув руки. — Вона просто знайде інший спосіб, і я не буду знати, як з цим боротися. А якщо тебе не буде в живих, то я і намагатися не стану. Мені буде все одно.

— Але…

— Ну як ти не зрозумієш? — Схопив він її за плечі. — Келен, ти повинна жити, щоб у мене був привід хоча б спробувати від неї визволитися!

— Твоє власне життя — цілком підходящий привід, — заперечила вона. — Ти повинен бути вільним, щоб допомагати людям!

— Та будь вони прокляті! — Він сердито махнув рукою. — Навіть ті, з ким я виріс, відвернулися від нас. Вони намагалися нас вбити. Не забула? І країни, які здалися Д'харі заради об'єднання, швидше за все не збережуть нам вірність, коли побачать на власні очі полчища Імперського Ордена. Зрештою Д'хара залишиться одна. Люди не розуміють і не цінують свободи. І не стануть битися за неї. Вони це блискуче довели в Андері і в Хартленді, де я виріс. Які ще потрібні докази? Я не плекаю помилкових ілюзій. Велика частина Серединних Земель відмовиться від своєї свободи. Коли люди побачать ці полчища, дізнаються про їх жорстокість до тих, хто чинить опір, вони відмовляться від свободи.

Річард відвів погляд, шкодуючи про недоречний зараз спалах гніву. Його струнка фігура, така висока на тлі гір і неба, трохи обм'якла. Здавалося, він тягнеться до Келен в пошуках розради.

— Єдине, на що я можу сподіватися, це повернутися до тебе. — Тепер він майже шепотів. — Келен, будь ласка, не забирай мене цієї надії. Це єдине, що в мене залишиться.

Келен дивилася на біжучу по лузі лисицю. Довгий пухнатий хвіст майорів, лисиця обнюхувала трави в пошуках гризунів. Стежачи за нею поглядом, Келен краєм ока побачила «Сильну духом», що гордо стоїть на підвіконні. Ну як вона може відпустити чоловіка, що вирізав для неї таке диво?

Але Келен знала, що може — адже зараз він просить про це, і вона не здатна йому відмовити.

— Добре, Річард, — тихо сказала вона. — Я не зроблю нічого такого, про що ти будеш жаліти. Я стану чекати тебе. Я все витримаю. Я тебе знаю. Ти ніколи не здасишся. Ти знаєш, що я в тебе вірю. Коли ти поїдеш — а ти поїдеш, — я стану чекати тебе, а потім ми знову будемо разом. А в серці ми завжди будемо разом. Для нашої любові не мають значення ні час, ні відстань.

Річард прикрив очі і ніжно поцілував її в чоло, потім узяв притиснуту до його грудей руку і перецілував пальці. Тільки тепер Келен зрозуміла, наскільки важлива для нього її обіцянка.

Вона швидко зняла з шиї кулон, той самий, що подарувала їй на весілля Шота. Цей кулон володів магічними протизаплідними властивостями. Вона вклала кулон Річарду в долоню. Він нерозуміюче насупився, дивлячись на маленький темний камінчик на золотому ланцюжку.

— А це навіщо?

— Нехай він зберігається у тебе. — Келен відкашлялася, намагаючись упоратися з голосом, але змогла лише прошепотіти:

— Я знаю, чого вона від тебе хоче… що вона змусить тебе робити.

Він похитав головою:

— Ні, це не те, що… Я не візьму… — Він промовив це так, немов, відмовляючись від кулона, якимось чином відкидав таку можливість.

Келен притиснула долоню до його щоки. Очі їй застеляли сльози.

— Будь ласка, Річард. Будь ласка, візьми. Заради мене. Я не винесу думки, що інша жінка буде виношувати твоє дитя. — «Або самої думки про те, як його будуть зачинати». Але цього вона вголос не сказала. — Особливо після…

Річард відвів очі.

— Келен… — Йому не вистачало слів.

— Просто зроби це заради мене. Візьми. Будь ласка, Річард. Я виконаю твоє прохання. Будь ласка, виконай і ти моє. Я не винесу думки, що у цієї мерзенної тварюки буде від тебе дитина. Дитина, яка має бути моєю. Як ти не розумієш? Як я зможу любити когось, кого заздалегідь ненавиджу? І як я зможу ненавидіти когось, хто буде частиною тебе? Будь ласка, Річард, не допусти цього.

Холодний вітер тріпав волосся Келен. Здавалося, все її життя розсипається на порох. Вона не могла повірити, що таке радісне, мирне і красиве місце, місце, де вона повернулася до життя, — стане місцем, де у неї віднімуть все.

Річард швидко простягнув їй кулон, ніби той міг його вкусити. Темний камінь звисав на ланцюжку з його пальців, мерехтячи в сірому світлі.

— Келен, не думаю, що вся затія заради цього. Правда, не думаю. Але навіть якщо так, вона може просто відмовитися його надіти і пригрозить вбити тебе, якщо я не…

Келен зняла ланцюжок з його пальця і знову вклала йому в долоню. Темний камінчик блищав під тоненькою ланцюжком, згорнулася змійкою. Келен закрила йому долоню і стиснула обома руками.

— Ти сам сказав, що ми не повинні відкидати якісь варіанти тільки тому, що думка про них надто болюча.

— Але якщо вона відмовиться…

— Якщо настане час, коли вона від тебе цього зажадає, ти повинен переконати її надіти кулон. Зобов'язаний. Заради мене. Мені і так боляче думати, що вона може ось так взяти мою любов, мого чоловіка, але боятися ще й…

Його велика долоня була такою теплою, рідною і заспокійливою. Вона давилася сльозами. Їй нічого не залишалося — тільки благати.

— Будь ласка, Річард…

Він міцно стиснув губи, кивнув і засунув кулон у кишеню.

— Сумніваюся, що це входить в її наміри, але якщо до цього дійде, то даю слово: вона кулон надіне. Келен, схлипнувши, пригорнулась до нього. Річард взяв її під руку.

— Пішли. Треба поспішати. Мені ще потрібно зібратися. У мене залишилося всього кілька хвилин, я піду коротшою дорогою і наздожену її на вершині, але часу мало.

23

Келен бачила крізь сльози Кару. Одягнена в червону шкіру, Морд-Сіт стояла в дверях їх спальні до спостерігала, як Річард квапливо кидає речі в мішок. Келен кивала, коли Річард давав Карі короткі вказівки. Вони вже прийшли до найголовнішої угоди і, схоже, обидва боялися сказати щось ще.

Слабке світло, яке проникало крізь маленьке віконце, практично не розсіювало пануючу в спальні напівтемряву. Кімната нагадувала темницю. Одягнений у темне Річард був схожий на тінь. Скільки разів Келен, прикута до ліжка, так і думала про цю кімнату — як про свою темницю. Тепер тут панував майже відчутний дух темниці, тільки замість затхлого смороду кам'яних катівень пахло смолою.

Келен дивилася, як Річард вкладає чорні штани, чорну сорочку, чорну з золотом туніку, срібні браслети, пояс з кошелями і золотий плащ в мішок. На ньому був простий наряд лісового провідника — зараз переодягатися ніколи. Келен сподівалася, що дуже скоро він зможе втекти і знову надіне одяг бойового чародія, щоб повести їх у бій проти Ордена.

З якихось не цілком зрозумілих причин Річард став ключовою фігурою в їх боротьбі. Келен знала, що його ставлення до подій правильне. Люди самі повинні захотіти битися за себе, та свою свободу, а не просто слідувати за вождем.

Засовуючи в мішок речі і всякі дрібниці, Річард говорив Келен, що, можливо, їй вдасться розшукати Зедда. У старого чарівника можуть бути деякі міркування. Вона кивнула, сказала, що постарається, але сама чудово знала: Зедд нічого зробити не зможе. Цей моторошний трикутник не зруйнує ніхто, Ніккі про це подбала. Річард просто дарував їй надію — єдине, що він міг зараз їй подарувати.

Келен не знала, куди подіти руки. Вона стояла, ламаючи пальці, а з очей лилися сльози. Потрібно було щось сказати, щось важливе, поки ще є можливість, але нічого не спадало на думку. Вона знала: Річард розуміє її почуття, бачить, що у неї на серці, і ніякі слова нічого тут не додадуть.

Відчуття неминучості заповнювало кімнату. Неминучість була присутня тут, як похмурий стражник, який чекав, щоб забрати Річарда, і відвести його геть. Неминучість чекала — невблаганна, невразлива, байдужа.

Коли Кара відійшла від дверей, Річард дістав зі шкіряного мішка жменю золотих і срібних монет. Похапцем зсипавши половину назад, він простягнув частину, що залишилася їй.

— Візьми. Може стати в нагоді.

— Я Мати-сповідниця. Мені не потрібно золото. Річард кинув гроші на ліжко, не бажаючи витрачати час на суперечки.

— Забереш які небудь фігурки? — Запитала Келен. Дурне питання, але треба ж якось заповнити гнітючу мовчанку, а більше нічого не приходить в голову.

— Ні. Вони мені не потрібні. Коли будеш дивитися на них, думай про мене і пам'ятай, що я тебе люблю. — Він згорнув ковдру, загорнув в промаслену полотнину і прив'язав шкіряним шнуром до мішка. — Якщо захочу, я завжди зможу вирізати нову.

Келен простягнула йому шматок мила.

— Мені не потрібні різьблені фігурки, щоб пам'ятати про твою любов. Я і так буду пам'ятати. Виріж що-небудь таке, щоб Ніккі зрозуміла — ти повинен бути вільний.

Річард подивився на неї з похмурою посмішкою.

— Я подбаю про те, щоб вона твердо засвоїла: я ніколи не здамся ні їй, ні Ордену. Різьблені фігурки не знадобляться. Вона вважає, що все домоглася свого, але їй належить переконатися, що я поганий попутник. — Річард тицьнув кулаком в мішок, утрамбовувавши вміст. — Просто огидний.

В кімнату влетіла Кара з декількома вузликами і швидко поклала їх на ліжко.

— Я зібрала для вас деяку їжу, Магістр Рал. Те, що придасться в подорожі: в'ялене м'ясо, в'ялену рибу, трохи рису і бобів. А… А зверху я поклала буханець хліба, який сама спекла. Ви вже з'їжте по дорозі його, поки він свіжий.

Подякувавши, Річард поклав вузлики в мішок. Хліб він, перш ніж сховати, підніс до носа і з задоволенням понюхав, вдячно усміхнувшись Карі.

Річард випростався. Він більше не посміхався. З таким виразом, ніби збирається здійснити останнє, страшне дійство, він стягнув через голову перев'язь. Взяв срібно-золоті піхви в ліву руку, правою витягнув з піхов Меч Істини. Кісточки пальців побіліли.

Клинок видав неповторний металевий дзвін, сповіщаючи про те, що вільний.

Річард закатав рукав і полоснув мечем по передпліччю. Келен здригнулася. Вона не знала, випадково він розсік руку так глибоко чи навмисне. І заледеніла, згадавши, як точно працював Річард будь-яким гострим предметом.

Він повернув лезо і вмочив у кров з обох сторін. Він купав клинок в крові, даючи йому покуштувати трохи і ще більше, розпалюючи в ньому апетит. Келен не розуміла, що він робить і навіщо, але це був лякаючий ритуал. Вона пошкодувала, що Річард не витягнув меча раніше і не зарубав Ніккі. Вже її-то крові Келен би не злякалася.

Річард взяв піхви і прибрав. Меч Істини на місце, провів долонею по всій довжині меча і схопив піхви посередині, а потім схилив голову, не відриваючи очей від золотого і срібного блиску, і повернувся до Келен.

Він підняв голову — в його очах хлюпалася смертельна лють магії. Річард викликав жахливу лють меча, закликав її — а потім прибрав. Келен ніколи ще не бачила, щоб він так поступав.

Річард простягнув їй меч. Сухожилля на зап'ясті напружилися. Крізь кров виднілися білі кісточки пальців.

— Візьми його, — промовив він хрипким голосом, що видає внутрішню боротьбу.

Келен, як зачарована, взяла меч. На мить, поки Річард не забрав закривавлену руку, вона отримала різкий поштовх, ніби її притягнуло до меча лютим гнівом, подібного якому вона ніколи не відчувала. Вона була майже готова побачити сніп іскор. Від холодної сталі виходила така еманація люті, що Келен ледве не звалилася на коліна. У цей момент вона цілком могла б упустити меч, будь у неї можливість розтиснути руки. Тільки вона не могла.

Як тільки Річард прибрав руку, меч у піхвах тут же втратив свою пекучу лють і перестав відрізнятися від будь-якого іншого.

Річард застережливо підняв палець. Небезпечна магія все ще хлюпала в його погляді. Жовна на вилицях напружилися і виразно проступили під шкірою.

— Не діставай цей меч, — прохрипів він, — поки не дійде до порятунку твого життя. Ти знаєш, що це зброя творить з людиною. Не тільки з тим, хто відчує на собі силу його леза, але і з тим, хто носить піхви.

Келен, захоплена його пронизливим поглядом, змогла лише кивнути. Вона виразно пам'ятала, як Річард вперше вбив цим мечем людини. У той перший раз, коли він навчився вбивати, він зробив це, щоб захистити її.

Перше зіткнення з магією меча ледь не вбило самого Річарда. Йому довелося витримати страшну битву з собою, щоб навчитися управляти цим чарівним ураганом, іменованим Меч Істини.

Навіть без магії меча очі Річарда могли випромінювати невблаганну загрозу. Келен могла пригадати кілька випадків, коли його хижий погляд сам по собі змушував затихати цілий зал народу. Мало що могло налякати більше, ніж вираз цих очей. Зараз ці очі жадали сіяти смерть.

— Будь в люті, якщо доведеться скористатися цим мечем, — прогарчав він. — У сильній люті. У цьому — твоє єдине спасіння.

Келен сковтнула.

— Розумію, — кивнула вона. — Я запам'ятаю. Праведний гнів був єдиним захистом від пекучого болю, яку стягував меч у вигляді плати за послуги.

— Життя або смерть. Більше ніяких приводів. Я не знаю, що може статися, і бажано, щоб ти якомога довше перебувала в невіданні. Але краще так, ніж залишити тебе взагалі без захисту. Я дав йому скуштувати крові, а тому він з'явиться з піхов зголоднілим, він буде… в кривавій люті.

— Я розумію.

Його очі заспокоїлися.

— Мені дуже шкода, що я покладаю на тебе відповідальність за цю страшну зброю, але це єдиний захист, яку я можу тобі запропонувати.

— Мені не доведеться ним скористатися. — Келен ласкаво торкнулася його руки.

— Добрі духи, сподіваюся, що ні. — Річард озирнувся, востаннє обводячи поглядом кімнату, потім подивився на Кару. — Мені пора йти.

Морд-Сіт не звернула на його слова уваги.

— Дайте мені спочатку вашу руку.

Річард побачив, що вона тримає бинти і, не заперечуючи, простягнув закривавлену руку. Кара швидко промила рану вологою ганчіркою і забинтувала.

Коли вона закінчила, Річард подякував їй. Кара розірвала кінець і, обмотавши отримані хвостики навколо зап'ястя, зав'язала у вузол.

— Частина шляху ми пройдемо з вами.

— Ні. Ви залишаєтеся тут. — Річард опустив рукав. — Не хочу ризикувати.

— Але…

— Кара, я хочу, щоб ти захищала Келен. Довіряю її тобі. Знаю, ти мене не підведеш.

У величезних блискучих від сліз блакитних очах відбивався такий біль, яку — Келен була впевнена — Кара ніколи не дозволила б побачити нікому.

— Присягаюся захищати її так, як захищала б вас, Магістр Рал, якщо ви присягнули піти і повернутися. Річард блиснув усмішкою.

— Я Магістр Рал. Немає потреби нагадувати тобі, що я вибирався і з гірших ситуацій. — Він поцілував її в щоку. — Кара, клянуся, що ніколи не залишу спроб звільнитися. Даю тобі слово.

Келен розуміла, що насправді він зовсім не пообіцяв Карі того, чого та хотіла. Він ні за що не буде давати обіцянки, яку не в змозі стримати.

Нахилившись, він присунув мішок.

— Пора йти. — Він затягнув зав'язки. — Мені не можна спізнюватися.

Пальці Келен стиснулися на його руці, Кара поклала руку йому на плече. Обернувшись, Річард схопив Келен за плечі.

— А тепер послухай мене. Я хочу, щоб ви залишалися тут, в цьому будиночку, в цих горах, де вам ніщо не загрожує, але сильно сумніваюся, що вас тут утримає що-небудь, крім мого передсмертного бажання. Принаймні пробудьте тут ще днів п'ять-шість, на випадок, якщо я до чого-небудь додумаюся і втечу від Ніккі. Може, вона і сестра Тьми, але і я вже не новачок в магії. Я і перш тікав від вельми могутніх людей. Я відправив в підземний світ Даркена Рала. Побував у Храмі Вітрів по той бік завіси, щоб зупинити чуму. Я вилазив і з найгірших колотнеч, Хто знає, може, це куди простіше, ніж здається на перший погляд. Якщо мені вдасться від неї втекти, я повернуся сюди. Почекайте хоча б трохи. Якщо ж мені поки не вдасться звільнитися від Ніккі, постарайтеся знайти Зедда. У нього можуть бути якісь міркування з цього приводу. Коли ми його бачили в останній раз, з ним була Енн. Вона — аббатиса сестер Світла і знала Ніккі багато років. Можливо, вона згадає щось, що в поєднанні з винахідливістю Зедда зможе допомогти.

— Річард, не турбуйся за мене. Просто подбай себе. Я буду чекати тебе, коли б ти не повернувся, а ти доклади всіх зусиль, щоб звільнитися від Ніккі. Ми почекаємо тебе тут кілька днів. Обіцяю.

— Я догляну за нею, Магістр Рал. Не переймайтеся за Мати-сповідницю.

Річард кивнув і знову обернувся до Келен. Насупившись, він міцніше стиснув її плечі.

— Я знаю тебе, знаю, що ти відчуваєш, але ти повинна вислухати мене. Час ще не прийшов. Можливо, він взагалі ніколи не прийде. Ти можеш вважати, що я помиляюся, але якщо закриєш очі на реальність того, що відбувається, якщо будеш вважати, що реальність така, якою тобі хотілося б її бачити, тоді нам немає сенсу сподіватися на зустріч, тому що ми не зустрінемося ніколи. Ми всі помремо, і справа боротьби за свободу помре теж. — Він нахилився ближче:

— У першу чергу запам'ятай ось що: наші війська ні за яких обставин не повинні атакувати основні сили Ордена. Якщо вони… Якщо ти кинешся на головні сили імперців, думаючи, що переможеш, це погубить наші армії. І тоді — кінець всьому. Всякі надії на свободу, всякі надії розтрощити Орден будуть втрачені для прийдешніх поколінь. Так само і з Ніккі ми повинні насамперед думати, користуватися розумом, а не вплутуватися в бійку, інакше помремо обоє. Ти обіцяла мені, що не спробуєш покінчити з собою. Не зраджуй клятві!

Все це здавалося зараз абсолютно не важливим. Єдине, що було важливо, — вона втрачає його. Кален охоче віддала б весь світ на розтерзання вовкам, тільки б зберегти Річарда.

— Добре, Річард.

— Обіцяй мені. — Його пальці побіліли. Він струснув її. — Я не жартую. Ти пустиш все псу під хвіст, якщо не прислухаєшся до моїх слів. Ти знищиш надію всього людства на найближчі п'ятдесят поколінь. Ти можеш виявитися тією, хто знищить свободу і обрушить на весь світ темні часи. Обіцяй мені, що не зробиш цього.

В голові Келен роїлися міріади думок. Вона подивилася йому прямо в очі і почула, як вимовляє:

— Обіцяю, Річард. Поки ти не дозволиш, ми не будемо безпосередньо атакувати.

Здавалося, з його плечей звалився величезний тягар. Лице освітилося посмішкою, і він пригорнув її до себе. Його пальці пробігли по її волоссю і погладили по голові, а Келен підставила губи для поцілунку. Вона обняла його за плечі, притискаючись щосили. Це тривало лише мить, але в цю мить вони були щасливі.

Занадто скоро і обійми, і поцілунок перервалися. Річард наспіх обійняв Кару і закинув мішок за спину. У дверях спальні він обернувся:

— Я люблю тебе, Келен. Нікого не любив до тебе і не полюблю опісля. Тільки тебе. — Його очі говорили те ж саме.

— Ти для мене — все, Річард. Ти знаєш.

— Тебе я теж люблю, Кара, — підморгнув він Морд-Сіт. — Подбай про неї і про себе до мого повернення.

— Неодмінно, Магістр Рал. Даю вам слово як Морд-Сіт.

Він криво посміхнувся:

— Я беру твоє слово як слово Кари, — і зник.

— Я теж люблю вас, Магістр Рал, — прошепотіла Кара в порожній дверний проріз.

Келен з Карою вискочили в центральну кімнату і встали в дверях, дивлячись, як він біжить через луг.

Кара склала долоні рупором.

— Я теж вас люблю, лорд Рал! — Прокричала вона. Річард обернувся і помахав на бігу, показуючи, що почув.

Вони стояли і дивилися, як темна постать Річарда плавно мчить по жовтій траві, віддаляючись геть. Перед тим як зникнути серед дерев, він зупинився і обернувся. Келен обмінялася з ним останнім поглядом. Поглядом, який сказав все. Річард повернувся і зник у лісі.

Келен, не в силах більше стримуватися, звалилася на коліна, а потім осіла на п'яти. Впустивши лице на руки, вона безпорадно ридала над тим, що здавалося їй кінцем світу.

Кара присіла навпочіпки, обняла її рукою за плечі. Келен було ненависно, що Кара бачить її ридаючою. Коли Кара мовчки пригорнула її голову до плеча, вона відчула відсторонену вдячність.

Келен не знала, скільки просиділа на порозі, ридаючи, в білій сукні Матері-сповідники. Нарешті вона опанувала себе. Серце занурилося в безнадійну тугу. Кожна мить здавалася нестерпною. Перед нею стояло похмуре майбутнє — величезна пустеля страждань.

Нарешті вона підняла голову і озирнулася. Без Річарда будинок спорожнів. Тепер це мертве місце.

— Що ти хочеш зробити, Мати-сповідниця? Ставало темно. Вже захід? Або хмари згустилися? Келен не знала. Вона витерла очі.

— Давай-но почнемо збирати речі. Ми пробудемо тут ще кілька днів, як і просив Річард. А потім все, що не зможуть нести коні і що може зіпсуватися, краще закопати. Треба буде закрити вікна. Ми закриємо будинок щільно і надійно.

— На випадок, якщо ще колись повернемося в цей рай? — Келен кивнула, озираючись по сторонах і відчайдушно намагаючись зосередитися на майбутній роботі. Вона знала, що найгірше доведеться вночі, коли вона буде лежати в ліжку одна. Коли його з нею не буде.

Долина здавалася тепер втраченим раєм. Келен ніяк не могла повірити, що Річарда дійсно тут немає. Все було так, як ніби він просто пішов ловити рибу або збирати ягоди. Або досліджує гори.

— Так, на випадок, якщо повернемося. Тоді тут знову буде рай. По-моєму, коли Річард повернеться, рай буде де завгодно.

Келен помітила, що Кара не відповідає, дивлячись в дверний проріз.

— Що, Кара?

— Магістра Рала немає.

— Я знаю, це боляче. Кара, — ласкаво сказала — Келен, торкнувшись її плеча, — але ми повинні думати про…

— Ні. — Кара подивилася на неї. Погляд її був дивно тривожним. — Ні, я не про це. Я більше не відчуваю його. Не відчуваю узи з Магістром Ралом. Я знаю, де він — йде по стежці до перевалу, — але не відчуваю його. — Вона була близька до паніки. — Добрі духи, це все одно що осліпнути! Я не знаю, як його знайти! Я не можу знайти Магістра Рала!

У перший момент Келен злякалася, що він впав і розбився або Ніккі вбила його. Зусиллям волі вона відкинула від себе ці думки.

— Ніккі знає про узи. Швидше за все вона вдалася до магії, щоб приховати їх або порушити.

— Так-так, приховала. — Кара покатала в пальцях ейдж. — Мабуть, так. Я як і раніше відчуваю ейдж, отже, лорд Рал живий. Узи цілі… Але я не відчуваю їх напрямку, не можу визначити, де він.

Келен полегшено зітхнула.

— Значить, так воно і є. Ніккі не бажає, щоб за нею слідували, ось і затуманила узи магією.

Келен зміркувала, що тепер для захисту від соноходця людям доведеться просто вірити в Річарда, не відчуваючи чарівних уз. Вони повинні будуть зберігати цю віру в серці, щоб вижити.

Чи зможуть вони? Чи зможуть вірити просто так? Кара дивилася в дверний отвір, за луг, туди, де в лісі зник Річард. Лілове небо над сіро-блакитними горами забарвилося помаранчевими смугами. Снігові шапки на вершинах опускалися все нижче. Насувалася зима. Якщо Річарду не вдасться протягом декількох днів втекти і повернутися, Келен з Карою повинні будуть поспішити, щоб виїхати до настання зими.

Її знову охопило почуття втрати і скорботи, на очі навернулися сльози. Келен відправилася в спальню, щоб зняти плаття Матері-сповідники. Пора готувати будинок до зими, пора збиратися.

Ледь Келен стягнула з себе сукню, як у дверях виникла Кара.

— І куди ми попрямуємо, Мати-сповідниця? Ти сказала, що ми звідси поїдемо, але не повідомила куди.

Келен побачила стоячу на вікні «Сильну духом» з притиснутими до боків кулаками і гордо піднятою головою. Взявши статуетку, вона провела по ній пальцем.

Дивлячись на статуетку, торкаючись її, відчуваючи випромінювану нею стійкість, Келен поступово набралася рішучості. Іншою рукою вона торкнулася Меча Істини і зусиллям волі обернула відчай, що охопив її, в пекучу лють.

— Ми йдемо, щоб знищити Орден.

— Знищити Орден?

— Ці тварюки убили моє ненароджене дитя, а тепер відняли Річарда. Я змушу їх про це пошкодувати тисячі разів. Мільйони разів. Колись я дала клятву — «ніякої пощади Ордену». Час прийшов. Якщо єдиний спосіб повернути Річарда — перебити їх усіх до єдиного, значить, бути тому.

— Ти присягнулася Магістрові Ралу.

— Річард не говорив про те, що їх не можна вбивати. Він тільки сказав, як цього робити не треба. Моя клятва не дозволить мені встромити меч їм прямо в серце, але зовсім не забороняє нанести тисячі порізів, щоб вони стекли кров'ю. Я не порушу клятви, просто переб'ю їх усіх до одного.

— Мати-сповідниця, ти не повинна цього робити.

— Це чому?

Блакитні очі Кари загрозливо блиснули.

— Ти повинна залишити половину мені.

24

Річард тільки раз обернувся на бігу і подивився на Келен. Вона стояла в дверях, в білій сукні Матері-сповідники, з довгим розпущеним волоссям. Стояла — втіленням жіночності, прекрасна, як в той день, коли він вперше побачив її. На мить їхні погляди зустрілися. Річард був занадто далеко і вже не бачив її зелені очі, такі ясні і променисті, що при погляді на них серце у нього то завмирало, то прискорювало свій біг.

Він знав, що час підганяє. Як би не хотілося йому і далі дивитися на Келен, часу не залишалося. Її життя висить на волосині. Вибору немає. Обернувшись, Річард заглибився в ліс.

Він досить часто ходив цією стежкою і знав, де можна бігти, а де слід пересуватися обережно, але тепер було не до обережності.

Річард мчав по лісі. Думки, роячись в голові, лише ятрили рани. Вперше він відчував себе в лісі чужим — безсилим, нікчемним, без всякої надії. Голі гілки дерев скрипіли на вітрі, вони стогнали й тріщали, немов оплакуючи його відхід. Річард біг вперед і намагався більше ні про що не думати.

Він підіймався все вище і вище, і тепер листяні дерева змінилися ялинами та смереками. Дихання поштовхами виривалося з грудей. Над верхівками дерев свистів вітер, ніби гнав його з самого щасливого місця в світі. Острівці моху походили на весільні торти, зроблені з чогось яскраво-зеленого, виблискувало крихітними шоколадними голочками насіння.

Річард перестрибнув по валунах через струмок. Нижче по схилу струмочок йшов під камені, рокотом сповіщаючи величезним дубам про наближення Річарда, який поспішав назустріч неволі. У тьмяних сіруватих сутінках він не помітив червонуваті коріння кедра, спіткнувся, впав обличчям на стежку. Останнє приниження — після суду і вироку до вигнання.

Лежачи на зотлілому листі, сухих гілках і лісовому смітті, Річард розмірковував, чи не краще залишитися так назавжди. Просто лежати і чекати кінця. Холодний вітер заморозить його, павуки, змії і вовки обгризуть з кісток плоть, земля і дерева поглинуть останки, не залишивши ніяких слідів його перебування в цьому світі.

Посланець, чиїх слів ніхто не захотів почути.

Вождь, що прийшов занадто рано.

Чи не краще покласти всьому край — і нехай смерть забере їх обох, упокоїть зі світом і покінчить з усім.

Дерева презирливо дивилися на нього, вичікуючи, що зробить нікчемна людина, чи вистачить у нього сміливості піднятися на ноги і зустріти те, що його чекає. Річард і сам цього не знав.

У цю нескінченну мить смерть здавалася найпростішим виходом, куди менш болючим.

Навіть Келен, улюблена Келен, хоче почути від нього те, що він сказати не може: брехню. Хоче, щоб він відмовився від своїх слів, визнав, що помиляється. Заради неї він готовий на все, але змінити реальність не в його силах. Що ж, принаймні вона в нього вірить, вона дозволить відвести її від темряви тиранії, що насувається. Нехай вона і не вірить його словам, але вона — єдина людина, готова слідувати за ним по добрій волі.

Він пролежав кілька секунд, приходячи в себе і відновлюючи дихання. Коротку мить, в яку він дозволив собі проявити слабкість напередодні тих випробувань, що чекають його.

Слабкість — противага стійкості, яка незабаром йому знадобиться. Сумніви — противага ясності мети. Страх — противага хоробрості, якої йому доведеться набратися.

Навіть розмірковуючи, чи варто взагалі вставати, він знав, що встане. Приступ жалості до себе минув. Він зробить все заради Келен. Навіть це. І тисячу разів, якщо доведеться.

Річард рішуче відкинув похмурі думки. Не так вже все і безнадійно. Бувало й гірше. Зрештою, він зустрічався з супротивниками сильнішими, ніж ця сестра Тьми. Одного разу він вирвав Келен з лап п'яти сестер Тьми! А тут — всього одна. З нею-то він впорається. При думці про те, що Ніккі розраховує змусити їх танцювати, як маріонеток на мотузці, в ньому закипів гнів.

Розпач змінився пекучою люттю.

Він знову побіг, чіпляючись за дерева, зрізуючи кути. Перестрибував через дерева, що впали, скакав з каменя на камінь.

Гілка зламаного дерева зачепила мішок, зірвала з плеча. Річард спробував на ходу вивільнити його, але не втримав і мішок звалився на землю.

Він сказився, ніби дерево зробило це спеціально, щоб затримати його, і з тріском обламав злощасну гілку. Потім опустився на коліна, судорожно запхав у мішок розсипаний вміст, згрібаючи разом з монетами мох і голки, які прилипли до шматка мила, що дала Келен. Розбереться потім. Тепер він повісив мішок на спину, а не на плече.

Дорога різко пішла вгору. Йому раз у раз доводилося чіплятися обома руками за каміння і коріння, Річард нерідко ходив цією дорогою і знав, де і за що найкраще чіплятися. Незважаючи на холод, очі йому заливав піт. Кісточки пальців він обдер до крові.

Йому здавалося, що Ніккі їде занадто швидко, занадто його випереджає. Він знав, що жахливо помилився, затримавшись в розрахунку на те, що скоротить шлях, — і жалкував, що у нього було так мало часу, щоб обійняти Келен.

Йому душу вивертала думка, наскільки важко зараз Келен. Напевно, їй зараз набагато гірше, ніж йому. Нехай вона вільна, а він — ні, для неї це тільки гірше. Адже, навіть будучи вільною, вона змушена стримуватися, коли більше всього на світі їй хочеться піти за ним. Річарду простіше. Він підневільний, він слідує наказам.

Він вискочив з лісу на широку дорогу і опинився на вершині перевалу. Ніккі ніде не було. Затамувавши подих, він подивився на схід, побоюючись побачити її по ту сторону. Перед ним простягалися нескінченні ліси і порослі деревами гори. Вдалині височіли скелясті вершини, їх засніжені піки і схили яскраво біліли на тлі свинцевого неба.

Річард не бачив ні коня, ні вершниці, але це нічого не значило, оскільки трохи нижче стежка звертала за дерева. Він швидко оглянув грунт у пошуках слідів, сподіваючись, що Ніккі не сильно його випереджає і він встигне нагнати, поки вона не створила щось жахливе. Не виявивши ніяких слідів, Річард злегка заспокоївся.

Він подивився на лежачу внизу долину, на луг і їхній будиночок. Занадто далеко, щоб кого-небудь розгледіти. Річард сподівався, що Келен все ж пробуде тут ще кілька днів. Йому не хотілося, щоб вона одразу поверталася до армії, щоб, ризикуючи життям, битися в програну війну.

Він розумів бажання Келен бути зі своїм народом і захищати батьківщину. Келен вважала, що її присутність щось змінить. Не змінить. Поки що — не змінить. А може, й ніколи не змінить. Видіння Річарда було лише прийняттям реальності. Погрожуючи небу мечем, все одно не перешкодиш сонцю закотитися.

Річард подивився на свинцеві хмари. Останні кілька днів він помічав всі ознаки того, що скоро вже в долині випаде перший сніг. Судячи по небу і напрямку вітру, схоже, він правий.

Річард відмінно розумів, що йому не вдасться так просто звільнитися від Ніккі, він придумав цю казочку з інших міркувань. Як тільки в цих краях мінялася погода, снігопад обрушувався миттєво і дуже рясно. Якщо заметіль виявиться такою, як він припускає, Кара з Келен будуть замкнені в будиночку до весни. Їжі їм вистачить з лишком. І дров він встиг нарубати більше ніж достатньо. Тут Келен буде в безпеці. А з армією — постійно під загрозою.

Біля дерев показалася сіра в яблуках кінь. Блакитні очі Ніккі не відривалися від Річарда з тієї миті, як вона побачила його на перевалі.

Коли сестри Світла відвезли його в Старий світ, у Палац Пророків, Річард вважав, що Келен цього хотіла. Він помилявся, Тоді він не знав і не розумів, що вона прогнала його, щоб врятувати йому життя. Він думав, що Келен більше не хоче його бачити ніколи.

У Палаці Ніккі була для нього живою спокусою. Він зовсім розгубився в її присутності і насилу міг повірити, що така досконалість існує в дійсності, що це не сон.

Зараз же, дивлячись, як вона легенько погойдується в сідлі, не зводячи з нього своїх величезних блакитних очей, він раптом подумав, що Ніккі сприймає свою красу з похмурою смиренністю. Вона повністю втратила чарівність, і Річард ніяк не міг зрозуміти, чому колись відчував до неї досить сильне почуття.

З тих пір Річард пізнав, що таке справжнє кохання, і Ніккі стала для нього нічим.

Спостерігаючи за її наближенням, він з подивом зауважив, що Ніккі виглядає сумною. Здавалося, вона засмучена тим, що він тут, але в той же час на її обличчі промайнула тінь полегшення.

— Річард, ти перевершив усі мої сподівання. — Судячи з тону, надії ці були дуже невеликі. — Ти весь змок. Хочеш перепочити?

Від її удаваною доброти у нього кров закипіла в жилах. Річард мовчки відвів розлючений погляд від її ласкавого лиця і рушив по дорозі перед її конем. Він вважав за благо помовчати, поки не впорається з душачим його сказом.

Трохи далі по дорозі чекав чорний жеребець з білою плямою на морді. Величезний кінь був прив'язаний на зарослій травою галявині серед височенних сосен.

— Твій кінь, як я і обіцяла, — сказала Ніккі. — Сподіваюся, він тобі сподобається. Він здався мені досить великим і сильним, щоб тебе везти.

Річард перевірив вудила і визнав їх придатними. Ніяких мартингалів, якими, він знав, користувалися сестри, щоб управляти кіньми. Решта упряжі теж в нормі. Жеребець виглядав цілком здоровим.

Річард дав жеребцю час познайомитися з ним. Він нагадав собі, що кінь ні в чому не винен, і його ставлення до Ніккі не повинно впливати на поводження з цим красивим тваринам. Річард не поцікавився, як звуть коня. Він дав йому обнюхати свою руку, ласкаво поплескав по шовковистою чорної холці і погладив по боці. Могутній жеребець тупнув передніми копитами. Він явно був не радий знайомству.

Поки що вибирати дорогу не доводилося. Єдиний шлях вів його геть від будиночка, де залишилася Кален. Річард пішов попереду, щоб не бачити Ніккі.

Він не хотів одразу сідати на жеребця, ні то потім буде куди більше клопоту. Нехай кінь спочатку до нього трохи звикне. Рішуче взявши коня за вуздечку, Річард рушив уперед. Клопіт з конем відволікав його від чорних думок, що загрожували захопити у вир відчаю. Незабаром жеребець трохи освоївся з новим господарем, і Річард скочив у сідло.

Ніккі не намагалася затіяти розмову — напевно, відчувала його настрій. Він їде з нею, але в неї немає жодних шансів змусити його радіти цьому.

Коли почало сутеніти, Річард спішився біля невеликого ключа, де коні могли попити, і кинув свої речі на землю. Ніккі мовчки прийняла його вибір і, зіскочивши з коня, відв'язала від сідла спальний мішок. Сівши на спальник з дещо пригніченим виглядом, вона прийнялася жувати ковбасу і розмочений у воді сухий бісквіт. Відкусивши шматочок, вона простягнула ковбасу Річарду і запитливо подивилася на нього. Він не відреагував. Ніккі вирішила, що він відмовляється, і продовжила їсти.

Закінчивши їжу і сполоснувшись в струмку, вона на деякий час вийшла за густі кущики. А повернувшись, мовчки заповзла в спальник, відвернулася і заснула.

Річард сидів на замшілій землі, схрестивши руки і спершись спиною об сідло. Так він провів всю ніч — без сну. Він спостерігав за сплячою Ніккі, освітленою невірним світлом майже повного місяця, стежив за її рівним диханням, дивився на злегка прочинені губи і безперервно розмірковував над тим, як подолати те, що вона з ним зробила. Він думав, чи не задушити чи її, але це була не найбільш світла думка.

Йому і раніше доводилося користуватися магією. Він не тільки відчував магію, але і за допомогою свого дару вивільняв неймовірну силу.

Його дар найчастіше прокидався від гніву. І ще — в разі гострої необхідності. Зараз у нього в достатку малося і те, і інше. Він тільки не знав, як це може допомогти. Річард недостатньо добре розумів, що створила Ніккі, а тому не міг придумати, як це нейтралізувати. Поки життя Келен висіла на іншому кінці чарівної нитки, він не наважувався нічого робити навмання. Але він відшукає спосіб. Неодмінно відшукає! Досвід підказував, що вихід завжди знайдеться, це лише питання часу. Якщо він хоче зберегти розум, то повинен в це вірити.

Вранці, не кажучи Ніккі ні слова, він осідлав коней. Потягуючи воду з бурдюка, вона спостерігала, як він затягує попруги, перевіряючи, чи не перетягнув. Потім витягнула з сідельної сумки хліб і запитала Річарда, чи не бажає він шматочок. Річард не звернув на неї уваги.

Він втомився, провівши довгу холодну ніч без сну, але гнів підтримував його сили. Весь день вони їхали кроком по нескінченних лісах під свинцево-сірим небом. У таку погоду приємно відчувати теплі боки коня. Поступово вони спускалися з високогір'я в низини.

А до вечора пішов сніг.

Спочатку в повітрі закружляли рідкі сніжинки. Потім снігопад посилився, запорошив дерева і землю, а незабаром увесь світ став білим. Видимість суттєво погіршилася, сніг повалив стіною. Річарду доводилося постійно зморгувати сніжинки з він.

І тут вперше за останній час Річард відчув полегшення.

Там, у високогір'ї, Кара і Келен прокинуться вранці в оточенні заметів в кілька футів висотою. І вирішать, що нерозумно рушати в дорогу, якщо сніг напевно через кілька днів розтане. І міцно прорахуються. Там, високо в горах, одразу настане зима. За цим снігом прийдуть хуртовини, скоро їх засипле по самі вікна. Звичайно, вони стануть турбуватися, але швидше за все вирішать дочекатися відлиги. Зрештою, терміновості ніякої немає.

І найімовірніше зрештою виявляться замкнутими в будиночку на всю зиму. В безпеці. Коли він рано чи пізно втече від Ніккі, він знайде Келен в їх будиночку.

Річард вирішив, що не варто ночувати під відкритим небом. Вони можуть замерзнути на смерть, а він занадто добре пам'ятав, що, якщо Ніккі помре, Келен помре теж. Помітивши велику притулок-сосну, він з'їхав з дороги. З гілок посипався сніг, Річард струсив його з плечей і з волосся.

Ніккі розгублено озирнулась, але заперечувати не стала. Спішившись, вона дивилася, що він робить. Коли він відвів убік велику гілку, звільняючи їй прохід, Ніккі хмуро глянула на нього — і тут же випросталась. На її обличчі відбилося дитяче здивування. Річард не відповів на її широку посмішку.

Усередині, під густими засніженими лапами, було тихо, холодно і темно. У сутінковому освітленні Річард викопав невелику ямку під багаття, і незабаром сухі гілки, які він обережно поклав поверх стружок, розгорілися веселим вогником.

Теплий вогонь освітив м'яким світлом їх притулок. Ніккі здивовано озирнулась. У світлі багаття гілки над головою відсвічували помаранчевим кольором.

Ніккі спокійно гріла над вогнем руки. Вона виглядала задоволеною. Не сяючою від захвату, але все ж задоволеною. Здавалося, вона пройшла важке випробування і тепер може заспокоїтися. Жінка, яка нічого не чекає, але радіє тому, що має.

Річард не поснідав з нею, і вчора теж нічого не їв. Гірка рішучість поступилася голоду. Він розтопив сніг і приготував боби з рисом. Голодування не принесе користі ні йому, ні Келен. Він мовчки простягнув Ніккі половину бобів з рисом, поклавши відламану від буханця кірку. Вона з вдячністю прийняла миску і запропонувала йому в'яленого м'яса.

Річард втупився на протягуючі шматочок м'яса витончені тонкі пальці. Так годують бурундука. Вирвавши м'ясо з її пальців, він вп'явся в нього зубами. Щоб не зустрічатися з нею поглядом, він дивився у вогонь. Тишу порушувало лише потріскування багаття та шелест падаючого з гілок снігу. Снігопад часто перетворює ліс в царство приголомшуючої тиші.

Річард доїв юшку і деякий час сидів біля вогнища, відчуваючи на обличчі відходяче від нього тепло. Нарешті втома зморила його. Він додав дров, поворушив вугілля, а потім розкотив спальний мішок по інший бік вогнища, подалі від Ніккі, яка мовчки спостерігала за ним, і з думками про Келен поринув у глибокий сон.

Наступного ранку вони прокинулися рано. Ніккі мовчала, але як тільки вони сіли в сідла, рішуче вивела свою сіру в яблуках кобилу вперед і поїхала першою. Снігопад змінився холодною мжичкою. Сніг на землі перетворився в сіре місиво. Низини ще не були готові поступитися зимі. Вище в горах, де знаходилася Келен, було куди холодніше, там сніг ляже надовго.

Обережно просуваючись вперед по вузькій стежці на схилі гори, Річард намагався дивитися по сторонах, але все одно мимоволі позирав на їдучу попереду Ніккі. Було холодно і сиро, вона наділа щільний чорний плащ. З прямою спиною, гордо піднятою головою, з розсипаним по чорному плащу каскадом світлого волосся вона виглядала дивовижно. Річард був в темному грубому одязі лісового провідника і до того ж неголений.

Кобила Ніккі — темно-сіра, майже чорна, з більш світлими плямами по всьому тілу, грива і бабки темно-сірі, хвіст — молочно-білий, рідко коли побачиш коня такої краси. Річард ненавидів цю кобилу — вона належала Ніккі.

Після полудня вони перетнули дорогу, що веде на південь. Ніккі продовжила шлях на схід.

Гори тут негостинні. Дерева ростуть практично на голому камені. У деяких місцях ближче до Хартленда попадаються соковиті зелені луки, де пасуться отари овець і стада кіз.

Річард сумно дивився на краї, в яких виріс. Він не знав, коли повернеться сюди — і чи повернеться взагалі. Він не питав, куди вони їдуть, — все одно Ніккі не відповість.

Повільно розгойдуючись в сідлі, Річард думав про меч, згадував, як передав його Келен. Тоді це здавалося єдиним виходом. Він не бачив іншого способу хоч якось захистити її — і молився, щоб Келен ніколи не довелося скористатися мечем. Ну а якщо доведеться — що ж, він передав мечу частину своєї люті.

За поясом у Річарда висів чудовий кинджал, але без меча він відчував себе голим. Він ненавидів древній клинок, ненавидів ті миті, коли меч витягає з глибини його душі щось темне, і в той же час тужив за своєю зброєю. Тоді він згадував слова Зедда, що Меч Істини — всього лише інструмент.

Але не тільки. Меч — дзеркало, хоча і володіє руйнівною магією. Меч Істини здатний знищити все, будь то плоть або сталь, якщо спрямований проти ворога, але не може вразити несправедливо. У цьому й полягав парадокс магії: лише, володар меча визначав, що є зло.

Річард був справжнім Шукачем і спадкоємцем сили меча, створеного чарівниками під час великої війни. Меч повинен був бути при ньому. Він зобов'язаний зберігати меч.

Тим часом вони звернули з стежки, що веде на схід, і рушили в південно-східному напрямку. Річард знав цей шлях. На наступний день стежка перетне село і перетвориться на вузьку дорогу. Очевидно, Ніккі цей шлях теж був знайомий.

Ближче до вечора вони поїхали вздовж північного берега досить великого озера. На воді дрейфувала зграйка чайок. Чайки в цих місцях траплялися не часто, але й особливою рідкістю теж не вважалися. Річард згадав морських птахів, яких бачив у Старому світі. Море зачарувало його.

На далекому березі Річард помітив двох рибалок. На тій стороні озера йшла широка стежка, протоптана багатьма поколіннями жителів сільця південніше озера, що приходили сюди порибалити.

Рибалки, що сиділи на широкому кам'яному виступі, привітно помахали подорожнім. У цих місцях вершники — явище рідкісне. Річард з Ніккі були занадто далеко, щоб рибалки могли їх як слід розгледіти. Швидше за все вони порахували їх парою трапперів.

Ніккі недбало помахала у відповідь, ніби кажучи: «Щасти риболовлі. Шкода, що не можемо приєднатися».

Вони звернули і зникли з поля зору рибалок. Річард відкинув з чола вологе волосся, дослухаючись до тихого плескоту хвиль. Минувши озеро, вони в'іхали в ліс. Стежка йшла вгору по горбатому схилу. Ніккі насунула капюшон, щоб прикритися від дрібного дощу і крапель, що сипалися з гілок дерев. На ліс опустилася сіра імла.

Річард дуже боявся при помилці погубити Келен. Прийшов нарешті час задавати питання.

— Що ти хочеш, щоб я говорив, коли ми зустрінемо кого-небудь? Навряд чи ти жадаєш, щоб я повідомляв кожному зустрічному, що ти сестра Тьми, що захопила жертву. Чи може ти хочеш, щоб я зображав німого?

Ніккі скоса глянула на нього.

— Для всіх ти будеш моїм чоловіком, — не вагаючись повідомила вона. — І я чекаю від тебе, щоб ти тримався цієї версії за будь-яких обставин. Віднині і надалі, щоб не трапилося, ти — мій чоловік, я — твоя дружина.

Річард зціпив руку на поводу.

— У мене є дружина. І ти — не вона. Я не стану прикидатися, що ти моя дружина.

Ніккі, погойдуючись у сідлі, зовні залишилася зовсім байдужою. Вона підняла голову і подивилася на темніюче небо.

Тут, у низинах, було ще занадто тепло для снігу. Однак крізь рідкі просвіти в хмарах Річард бачив гори, затягнуті щільною білою пеленою. Келен напевно зараз в теплі, затишку — і нікуди не їде.

— Як по-твоєму, ти зможеш відшукати для нас ще одне таке дерево-укриття? — Запитала Ніккі. — Де буде сухо, як минулої ночі? Мені б дуже хотілося посидіти в теплі і сухості.

— Так.

— Відмінно. Нам треба поговорити.

25

Коли Річард спішився біля знайденої притулок-сосни, Ніккі взяла поводи його коня. Прив'язуючи тварин до товстих гілок вільхи, вона спиною відчувала його убивчий погляд. Зголоднілі коні тут же почали жувати траву. Не кажучи ні слова, Річард почав збирати хмиз.

Ніккі поволі, краєм ока спостерігала за ним. Він був в точності таким, як вона його пам'ятала. Але тепер, з їхньої останньої зустрічі, зросла випромінювана ним владність. Перш Ніккі іноді дозволяла собі вважати його хлопчиком. Тепер — ні.

Тепер це могутній дикий жеребець, спійманий в ним же самим створений загін. Ніккі трималася на відстані, дозволяючи йому лягати об стінки цього загону. Вона нічого не виграє, якщо стане знущатися над цим диким характером. Менше всього на світі їй хотілося насміхатися над Річардом або мучити його.

Ніккі розуміла лють, яка пекла його. Цього слід було очікувати. Вона бачила його почуття до Матері-сповідники, а її — до нього, і стінки та прути його загородки, зіткані з павутини його ж почуттів. Співчуваючи його болю, Ніккі прекрасно розуміла, що нічим не може, її полегшити. Щоб біль притупилася, потрібен час. З часом одні прути загородки зміняться іншими.

В один прекрасний день він змириться з неминучим. Зрозуміє істинність того, що вона збирається йому показати. Зрозуміє необхідність того, що вона робить. Все на краще.

Ніккі примостилася біля краю галявини на гранітний валун.

Вона сиділа прямо — звичка, прищеплена ще в дитинстві матір'ю — і дивилася, як Річард йде розсідлувати коней. Він підвісив коням торби з вівсом, а сам заходився збирати каміння на поляні. Спочатку Ніккі не зрозуміла навіщо, але коли Річард потягнув камені разом з дровами під притулок-сосну, зміркувала, що він збирається обкласти ними багаття. Він пропадав всередині досить довго, і Ніккі зрозуміла, що він розводить багаття з сирого хмизу. Якби у неї залишилося трохи більше сили, Ніккі б йому допомогла своєю магією. Тільки от сили у неї майже не залишилося.

Втім, Річард, судячи з усього, із завданням упорався. Учора ввечері Ніккі бачила, як він це робить — спочатку підпалює стружку, берест і тонкі гілочки. З-під крони притулок-сосни донеслося веселе потріскування — Річард розвів багаття. Почувши дзвін казанка, Ніккі здогадалася, що він поставив кип'ятитися воду.

Коли він виліз назовні, щоб знову подбати про коней, Ніккі, спокійно сидячи на валуні, плела косичку з травинок. Коні, наївшись, попили води з невеликого ставочка, що утворився в западині на схилі. Річард ковзнув поглядом по Ніккі. Надавши їй і далі свободу плести травинки, він прийнявся обходити коней. Його великі руки працювали плавно і впевнено. Ніккі була впевнена, що коні раді позбавитися від налиплого на боках і ногах бруду. Вона б точно раділа на їх місці.

— Ти сказала, нам треба поговорити, — вимовив нарешті Річард, проводячи щіткою по гриві кобили. — Треба думати, ти повідомиш мені умови мого полону. Є ж у вас якісь правила для полонених?

Судячи по крижаному тону, схоже, він вирішив її трохи спровокувати, перевірити реакцію. Ніккі відклала трав'яну косичку. На його виклик вона відповіла щирим співчуттям.

— Річард, не варто припускати, що тільки тому, що якась подія з тобою вже сталося, це повториться знову. Доля не народжує кожного разу одне і те ж дитя. Зараз все не так, як було в ті два рази.

Схоже, її відповідь застала його зненацька. Він довго дивився на неї, а потім прибрав щітку в сідельну сумку і дістав штичок.

— Ті два рази? — Він все зрозумів, інакше й бути не могло, але безпристрасне обличчя нічим не видавало його думок. Річард підняв праву передню ногу жеребця і взявся чистити копито. — Не розумію, про що ти.

Тепер Річард, судячи з усього, хотів з'ясувати, що їй відомо про ті два попередні рази і в чому ж, на її думку, різниця. Він має намір розібратися, як вона збирається уникнути помилок, допущених його попередніми противниками. Як і належить хорошому воїну.

Він ще не готовий прийняти, наскільки все зараз по-іншому.

Річард продовжував чистити копита величезного чорного жеребця. Коли він закінчив, Ніккі встала. Річард повернувся, і вона відчула на обличчі тепло його дихання. Річард свердлив її гнівним поглядом, але зараз це було вже не страшно.

Ніккі зловила себе на тому, що невідривно дивиться в його пронизливі очі, захоплюючись тим, що нарешті він належить їй. Нарешті він її. Для неї це було не менш дивно, як якщо б раптом вдалося зловити в пляшку місяць із зірками.

— Ти бранець, — сказала Ніккі. — Твоя злість і твої почуття цілком зрозумілі. Я й не сподівалася, що тобі це сподобається, Річард. Але зараз все не так, як у ті рази. — Вона ласкаво поклала руку йому на плече. Він здивувався, але відчував, що небезпеки немає. — Раніше, — спокійно промовила вона, — ошийник був у тебе на шиї. Обидва рази.

— Ти була в Палаці Пророків, куди мене привезли. Але перший раз…

Вона відвела руку.

— Мені не потрібен нашийник, який надягли на тебе сестри Світла, щоб керувати тобою. Моя мета зовсім інша. — Вона неуважно посміхнулася, щільніше закутавшись в плащ. — Пам'ятаєш, як ти вперше з'явився в Палаці Пророків? Пам'ятаєш, яку промову виголосив.

— Не дуже… — Річард відповідав вкрай обережно.

Вона як і раніше дивилася кудись у далечінь, вдаючись до спогадів.

— А я пам'ятаю. Тоді я вперше побачила тебе. Я пам'ятаю кожне твоє слово.

Річард мовчав, але по його очах вона бачила, як гарячково він міркує.

— Ти був в люті. Приблизно як зараз. Ти підняв червоний шкіряний стержень, що висів у тебе на шиї. Пам'ятаєш?

— Можливо. — Його підозрілий погляд пом'якшав. — З тих пір багато чого сталося. Я це забув.

— Ти сказав, що на тебе і раніше надягали нашийник. Ти сказав, що та, що надягла на тебе цей нашийник, мучила тебе, щоб покарати і вишколити.

Він миттєво напружився.

— Ну і що?

Ніккі знову подивилася в його сірі очі, які уважно стежили за кожним її подихом, рухом він, жестом. Вона знала, що він вбирає кожне її слово, і десь всередині проводить ретельний аналіз, прикидаючи, наскільки висока загородки і чи не зможе він через неї перестрибнути.

Не зможе.

— Я весь час про це думала, — продовжила Ніккі. — Про те, що ти сказав тоді — про нашийник. Кілька місяців тому ми захопили жінку в червоному шкіряному вбранні. Морд-Сіт. — Він злегка зблід. — Вона сказала, що шукає Магістра Рала, щоб захищати його. Я переконала її розповісти мені все, що вона про тебе знає.

— Я не з Д'хари. — Річард говорив упевнено, але Ніккі відчула страх, що ховався за цією впевненістю. — Морд-Сіт практично нічого про мене не знають.

Ніккі покопалася під плащем у пошуках дрібниці, що привезла з собою. Маленький червоний ейдж скотився з її долоні на землю до його ніг. Річард напружився.

— Так, але вона знала, Річард. Багато чого знала. — Ніккі ледь помітно посміхнулася — не радісно або глумливо, а з відстороненим сумом при спогадах про цю хоробру жінку. — Вона знала Денну. Вона була в Народному Палаці в Д'харі, куди тебе привезли, коли Денна тебе спіймала. Вона все бачила.

Річард опустив погляд. Схиливши коліно, він шанобливо підняв з сирої землі червоний стержень і витер об штанину.

— Морд-Сіт нічого б тобі не сказала. — Випроставшись, він подивився їй прямо в обличчя. — Морд-Сіт — продукт тортур. Вона сказала б тобі рівно стільки, щоб ти вважала, що вона співпрацює з тобою. Вона згодувала б тобі хитру брехню, щоб обвести навколо пальця. Вона б скоріше вмерла, ніж сказала хоч щось, що може нашкодити її Магістрові Ралу.

Ніккі витонченим рухом відвела прядку світлого волосся зі щоки.

— Ти мене недооцінюєш, Річард. Ця жінка була дуже хороброю. Мені її жахливо шкода, але мені необхідно було дещо з'ясувати. І вона мені все розповіла. Все, що я хотіла дізнатися.

Ніккі бачила, як в ньому закипає лють. Він почервонів. Зовсім не цього вона домагалася, не цього хотіла. Вона сказала йому правду, але він відкинув її, слідуючи помилковим припущенням.

Минула якась мить, і правда нарешті дійшла до нього. Лють відійшла, поступаючись місцем печалі. Він сковтнув, прощаючи цю жінку. Ніккі цього і чекала.

— Судячи з усього, — прошепотіла Ніккі, — Денна була виключно талановита в області тортур…

— Я не потребую твого співчуття і не хочу його.

— Але я співчуваю, Річард, тому що ця жінка піддала тебе мукам тільки заради того, щоб заподіяти тобі біль. Це самий нестерпний різновид болю, вірно? Без усякої мети, не з тим, щоб домогтися якихось зізнань… І така безцільність лише посилює муки. Ось що тобі довелося винести.

— Ця жінка, — Ніккі вказала на червоний стержень, — винесла зовсім не такий різновид болю. Я хочу, щоб ти це знав.

Він недовірливо стиснув губи, дивлячись кудись у темряву.

— Ти вбив її, цю Морд-Сіт по імені Денна, але лише після того, як вона створила з тобою немислимі речі.

— Вірно. — Особа Річарда скам'яніло. У його відповіді звучала прихована загроза.

— Ти погрозив сестрам Світла тому, що вони теж надягли на тебе нашийник. Ти сказав їм, що вони не варті мізинця тієї жінки, Денни, і був правий. Ти сказав сестрам, що вони вважають, ніби тримають тебе на повідку, і пообіцяв, що вони виявлять — вони тримають в руці блискавку. Навіть не думай, що я не зрозуміла твого ставлення до нашийника або твоєї рішучості. — Ніккі постукала його по грудях. — Але цього разу, Річард, нашийник надітий на твоє серце, і допусти ти хоч найменшу помилку, постраждає Келен.

Його кулаки стиснулись.

— Келен швидше помре, аніж дозволить мені залишатися рабом через неї. Вона благала мене пожертвувати її життям заради моєї свободи. І, можливо, настане день, коли мені доведеться задовольнити її прохання.

Ніккі було нудно слухати його погрози. Люди занадто часто їй погрожували.

— Діло твоє, Річард. Але ти помиляєшся, якщо думаєш, ніби мене це хоч трошки хвилює.

Вона й пригадати не могла, як часто Джеган всерйоз погрожував вбити її і скільки разів його ручища стискалися на її шиї, після того як він доводив її своїми ударами до напівсмерті. Кадар Кардіф часом бував не менш жорстокий. Вона давно рахунок втратила, скільки разів була впевнена, що зараз помре, — ще з дитинства, з того випадку, як той негідник затягнув її темну алею.

Але люди були не єдині, хто обіцяв їй страждання.

— Я передати тобі не можу, які обіцянки давав мені у сні Володар — обіцянки нескінченних мук. Така моя доля. Так що будь добрий, Річард, не намагайся налякати мене своїми жалюгідними погрозами. Мені погрожували смертю люди, куди більш жорстокі, ніж ти. Я давним-давно змирилася зі своєю долею і перестала турбуватися з цього приводу.

Її руки важко опустилися уздовж тулуба. Вона не відчувала нічого. Думки про Джегана, про Володаря нагадали їй, що її життя не має сенсу. Тільки те, що вона бачила в очах Річарда, давало їй натяк на щось більше, що їй ще тільки належить відкрити і зрозуміти.

— Так що тобі треба? — Вимогливо запитав Річард. Ніккі повернулася до насущних справ.

— Я тобі сказала. Відтепер ти мій чоловік. І залишишся таким, якщо хочеш, щоб Келен жила, Я сказала тобі чисту правду. Якщо ти підеш зі мною і будеш робити те, що я попрошу, до прикладу, станеш моїм чоловіком, — Келен проживе довге життя. Не можу, звичайно, сказати, що щасливе, оскільки знаю — вона любить тебе.

— І як довго, по-твоєму, ти зможеш мене утримувати, Ніккі? — Річард роздратовано провів долонею по волоссю. — Це не спрацює, чого б ти не домагалася. Як скоро тобі набридне це абсурдне удавання?

Вона примружилася. Річард явно нічого не зрозумів.

— Мій милий хлопчику, я прийшла в цей нещасний світ сто вісімдесят років тому. Ти це знаєш. Невже ти думаєш, що за всі ці роки я не навчилася терпінню? Нехай зовні ми і виглядаємо ровесниками, і в багатьох сенсах я не старша тебе, але я прожила майже в сім разів довше. І ти щиро вважаєш, що ти терплячіший за мене? Вважаєш мене якимось сопливим дівчиськом, яке зможеш обхитрити або переграти?

Він трохи охолов.

— Ніккі, я…

— І не думай подружитися зі мною або одержати наді мною верх. Я не Денна, не Верна, не Уоррен. І не Паша, якщо вже на те пішло. Мені друзі не потрібні.

Відвернувшись, він погладив жеребця, який, відчувши в'юнкий димок з-під притулок-сосни, схрапнув, вдарив копитом.

— Я хочу знати, які гидоти ти проробила з цією нещасною, щоб виманити у неї відомості про Денну.

— Морд-Сіт розповіла мені все в обмін на послугу. — Недовірливо насупившись, Річард знову подивився на неї.

— Яку послугу ти могла надати Морд-Сіт?

— Я перерізала їй горло.

Річард, прикривши очі, опустив голову і притиснув ейдж до серця. Його голос втратив запал. — Навряд чи варто запитувати, чи знаєш ти її ім'я?

Саме це — його співчуття до інших, навіть тих, кого він не знає — не тільки робило його таким, який він є, але й заважало йому. Його небайдужість до бід інших буде саме тим, що в остаточному підсумку приведе його до розуміння добродіяння її вчинку. І тоді він теж стане добровільно боротися за праве діло Ордена.

— Знаю, — відповіла Ніккі. — Ханна.

— Ханна… — Мляво повторив він. — Я навіть з нею не знайомий.

— Річард. — Ніккі ласкаво взяла його за підборіддя. — Я хочу, щоб ти знав: я не мучила її. Я знайшла її, всю скалічену тортурами. І мені зовсім не сподобалося те, що я побачила. Я вбила того, хто це зробив. Ханні допомогти вже було не можна. Я запропонувала їй позбавлення від болю, швидкий і безболісний кінець, якщо вона розповість мені про тебе. Я не просила її зрадити тебе в тому сенсі, як це потрібно Ордену. Я питала тільки про твоє минуле, про твій перший полон. Я хотіла зрозуміти, що ти сказав в той перший день у Палаці Пророків, ось і все.

Але Річард зовсім не відчув полегшення.

— Ти відтягувала це «швидке позбавлення», як ти зволила висловитися, поки вона не сказала тобі те, що ти хотіла. І цим теж взяла участь у катуваннях.

Ніккі відвела погляд, з болем згадуючи це криваве дійство. У неї давно вже нічого не викликало емоцій.

Так багато людей потрібно позбавити від страждань, так багато старих і хворих, так багато плачучих дітей, стільки жебраків, сірих і убогих. Та жінка була лише черговою жертвою цього паскудного життя, вона потребувала позбавлення від страждань. Це було тільки на краще.

Заради того, щоб творити справу Творця, Ніккі відкинула Його і принесла обітницю Володарю підземного світу. Довелося. Тільки така грішниця, як вона, що може не відчувати жодних людських почуттів, ніякого співчуття до всіх стражденних, сірих і убогих. Яка похмура іронія — без жалю, без жалості вірою і правдою служити сірим і убогим.

— Може, ти це сприймаєш так, Річард, — хрипко промовила Ніккі, дивлячись у пітьму. — А я ні. Як і Ханна. Перед тим як я перерізала їй горло, вона подякувала мене за те, що я мала намір зробити.

В очах Річарда не було і натяку на милосердя.

— А навіщо тобі знадобилося дізнаватися у неї про мене? Про Денну?

Ніккі ще щільніше загорнулась у плащ.

— Хіба не очевидно?

— Ти ніяк не можеш допустити тієї ж помилки, що і Денна. Ти зовсім не така, якою була вона, Ніккі.

Вона втомилася. Вона знала, що в першу ніч він зовсім не спав. Вона відчувала спиною його погляд. Вона знала, як йому боляче. Відвернувшись від нього, вона тихо плакала через ненависть в його очах, через те, що виявилася тією, хто змушений звалити на себе тягар зробити те, що потрібно, що краще. Світ — дуже паскудне місце.

— Можливо, — тихо промовила вона, — ти коли-небудь поясниш мені різницю, Річард.

Вона так втомилася. Минулої ночі, коли він, піддавшись втомі, відвернувся від неї і заснув, Ніккі, в свою чергу, лежала без сну, дивлячись, як він спить, відчуваючи чарівний зв'язок з Матір'ю-сповідницею. І цей зв'язок викликав у неї глибоке співчуття і до Келен.

Це все на краще.

— А поки що давай сховаємося від негоди, — сказала Ніккі. — Я втомилася і зголодніла. А для початку нам теж не завадить поїсти. І, як я вже сказала, спершу нам треба дещо обговорити.

Вона знала, що не може йому брехати. Всього сказати вона, звичайно, теж не може, але в тих речах, які розповіла, не посміла збрехати.

Танець почався.

26

Річард розламав ковбасу і поклав в казанок з рисом. Він намагався усвідомити все, що наговорила Ніккі, і не знав, чому вірити. Найбільше Річард боявся, що все це правда. Здається, Ніккі нема чого йому брехати. У всякому разі поки що. Вона була не настільки… ворожа, як повинна б. Просто — сумна. Можливо, вона засмучена через те, що зробила, хоча несхоже, щоб істинна сестра Тьми відчувала докори сумління. Швидше за все вона примірюється, грає.

Річард помішав вміст казанка очищеною від кори гілочкою.

— Ти сказала, нам треба поговорити. — Він зчистив об край казанка налиплий на гілочку рис. — Думаю, ти хочеш мені дати якісь розпорядження.

Ніккі зморгнула, ніби його слова відвернули її від якихось інших думок. Тут, під притулок-сосною, вона виглядала недоречно — елегантна, витончена, в красивому чорному платті. Річард ніколи б не подумав, що Ніккі може хоч десь виглядати недоречно, і вже зовсім не міг уявити її сидячою на землі. Її сукня постійно нагадувало йому про Келен, і ці думки викликали пекучий біль.

— Розпорядження? — Склавши руки на колінах, Ніккі глянула йому в очі. — Ах так, у мене є деякі побажання, і мені б хотілося, щоб ти їх уважив. По-перше, ти не повинен користуватися своїм даром. Зовсім. Ніяк. Це ясно? Оскільки, якщо мені не зраджує пам'ять, ти не в захваті від свого дару, виконати це прохання тобі буде не так вже й важко. Особливо якщо врахувати, що та, кого ти любиш, не переживе такого вчинку. Все зрозуміло?

Загроза в холодних блакитних очах була куди вагомішою, ніж слова. Річард кивнув, погоджуючись на те, чого поки сам толком не розумів.

Він поклав в дерев'яну миску гарячу вечерю і простягнув Ніккі. Вона вдячно посміхнулася. Поставивши казанок між ніг, Річард зачерпнув ложку рису і подув, щоб остудити. Краєм ока він спостерігав за Ніккі.

Її обличчя на його подив було абсолютно виразне. Коли вона була нещасна, чи хотіла приховати гнів, досаду чи загрозу, її обличчя ставало холодним і безпристрасним. Вона ніколи не виблискувала сердито очима, навпаки, робилася відстороненою, і це чомусь тривожило куди більше — це була її непробивна броня.

З іншого боку, Ніккі завжди оживала, коли була чимось задоволена чи вдячна. Більш того, її радість і вдячність здавалися абсолютно щирими. Річард пам'ятав її холодно-замкнутою, але зараз, хоча вона як і раніше трималася гордовито, завіса незворушності злегка підвелася, і вона з дитячим захопленням зустрічала найменший прояв доброти чи елементарної ввічливості.

У Річарда досі зберігся спечений Карою хліб. Досі йому була ненависна думка ділитися цим хлібом з цієї мерзенною жінкою, але тепер подібна реакція здавалася дитячою. Відламавши шматок, він простягнув Ніккі. Та прийняла його з повагою.

— Ще я хочу, щоб у тебе не було від мене ніяких секретів, — продовжила Ніккі. — Тобі не сподобається результат, якщо я дізнаюся, що ти обманював мене. Між чоловіком і дружиною не повинно бути жодних секретів.

Може, й так, але вони-то не чоловік і дружина, подумав Річард, однак сказав зовсім інше:

— Схоже, тобі добре відомо, як поводяться чоловіки і дружини.

Але Ніккі не зреагувала на підколку.

— Все дуже смачно, Річард, — промовила вона, вказуючи на хліб і миску. — Правда, смачно.

— Що ти хочеш, Ніккі? Яка мета цього дурного спектаклю?

Відблиски багаття грали на її алебастровій шкірі, надаючи волоссю невластивого їм яскравого забарвлення.

— Я відвезла тебе, бо мені потрібна відповідь на одне питання, і мені здається, що цю відповідь мені дасиш ти.

— Ти сказала, що між чоловіками і дружинами немає секретів. Чи не випливає з цього, що і дружини теж повинні бути чесними?

— Звичайно. — Вона поклала руку на коліно. — Я теж буду чесна з тобою, Річард.

— Тоді що ж це за питання? Ти кажеш, що відвезла мене, тому що тобі потрібна відповідь, яку, по-твоєму, я можу тобі дати. Що це за питання?

Ніккі знову втупилася кудись у простір. І знову вона виглядала ким завгодно, тільки не суворим тюремником. Здавалося, її переслідують спогади, а може, навіть страхи.

— Не знаю, — відповіла нарешті Ніккі. — Чесно, не знаю, Річард. Я щось шукаю, але що саме — дізнаюся, тільки коли знайду. Я прожила сто вісімдесят років, навіть не підозрюючи, що це існує, і нарешті не так давно побачила натяк… — Вона дивилася крізь нього, в якусь невидиму точку. І зверталася вона, схоже, теж до тієї невидимої точки за його спиною. — Це сталося, коли ти стояв в нашийнику перед сестрами і кидав їм виклик. Можливо, я знайду відповідь, коли зрозумію, що ж я бачила в той день. Це був не ти як такий, але ти був джерелом цього… — Її погляд знову сфокусувався на ньому. — До тих пір ти будеш жити, — продовжила вона з ласкавою упевненістю. — Я не збираюся завдавати тобі зла. Тобі не варто побоюватися, що я стану тебе мучити. Я не така, як вони — та жінка, Денна, або сестри Світла, що використали тебе для своїх ігор.

— Не зображуй турботу про мене. Ти точно так же використовуєш мене в своїй грі, як вони. — Ніккі похитала головою:

— Я хочу, щоб ти знав, Річард: я відчуваю до тебе глибоку повагу. Ймовірно, я й поважаю тебе куди більше, ніж всі інші. Тому-то я тебе і відвезла. Ти дуже рідкісна людина, Річард.

— Я бойовий чарівник. Тобі просто раніше такі не траплялися.

Вона відмахнулася.

— Будь ласка, не намагайся справити на мене враження своєю «силою». У мене немає настрою вислуховувати подібні дурниці.

Однак Ніккі вела себе зовсім не так, як повинна була б поводитися сестра Тьми. Річард вирішив відкласти злість, біль і ненависть до кращих часів, розуміючи, що йому необхідно зрозуміти її, а не тішити себе порожніми ілюзіями. Він заговорив з Ніккі таким же ласкавим тоном.

— Я не розумію, що ти від мене хочеш. — Ніккі розгублено знизала плечима.

— Я теж. І поки я не зрозумію, ти будеш виконувати те, що я прошу, і все буде добре. Я не заподію тобі зла.

— Ти дійсно розраховуєш, що я тобі повірю на слово?

— Я кажу правду, Річард. Якщо ти вивихнеш ногу, я як хороша дружина підставлю тобі плече і допоможу йти. Відтепер і надалі я віддана тобі, а ти — мені.

Річард лише зморгнув, слухаючи цю маячню. У нього промайнула думка, чи не з'їхала Ніккі з глузду насправді, але ні, це було б занадто просто, а Зедд завжди говорив, що просто нічого не буває.

— А якщо я не стану тобі підкорятися?

Вона знову знизала плечима:

— Тоді Келен помре.

— Це я розумію. Але якщо вона помре, ти втратиш сковуючий моє серце нашийник.

Ніккі спрямувала на нього крижаний погляд.

— Це ти до чого хилиш?

— Тоді ти не отримаєш від мене того, чого хочеш.

— У мене і зараз цього немає, так що я нічого не втрачу. До того ж якщо до цього дійде, то імператор Джеган буде радий отримати в подарунок твою голову. І, безумовно, обсипле мене дарами і багатствами.

Річард сильно сумнівався, що Ніккі так потрібні дари і багатства. Зрештою, вона сестра Тьми і цілком може сама себе забезпечити, якщо тільки забажає.

Однак Річард чудово знав, що його голова коштує чимало, і Ніккі отримає цю ціну, якщо він невірно себе поведе. Багатство її, можливо, і не цікавить, але дещо вона хоче, і хоче сильно. Влади. А якщо Ніккі вб'є головного ворога Імперського Ордена, то владу вона неодмінно отримає.

Річард схилився до миски, повернувшись до вечері. Вони з Ніккі просто ходять колами.

— Річард, — спокійно промовила вона, змушуючи його підняти очі, — ти думаєш, я роблю це, щоб заподіяти тобі біль або перемогти тебе, як ворога Ордена. Це не так. Я назвала тобі справжні причини.

— Значить, коли ти нарешті отримаєш відповідь, ти мене відпустиш? — Це було не питання, а відкрите звинувачення.

— Відпущу? — Ніккі втупилася в миску з рисом і ковбасою, потім підняла очі. — Ні, Річард, тоді я тебе вб'ю.

— Ясно. — Навряд чи це кращий спосіб схилити його до співпраці. Але вголос він цього не сказав. — А Келен? Після того як ти мене вб'єш, що буде з Келен?

— Даю тобі слово, що в цьому випадку вона буде жити, поки жива я. Я не тримаю на неї зла.

Річард намагався знайти розраду хоча б в цьому. З якоїсь незрозумілої причини він вірив Ніккі. І знання, що з Келен в будь-якому випадку все буде добре, додало йому хоробрості. Якщо з Келен нічого не трапиться, він винесе що завгодно. Таку ціну він згоден заплатити.

— Ну, «дружина», так куди ж ми прямуємо? Куди ти мене тягнеш?

Ніккі, не підводячи очей, шматочком хліба набрала трохи рису.

— З ким ти хочеш битися, Річард? Хто твій ворог?

— Джеган. Джеган і Імперський Орден. — Ніккі похитала головою.

— Ні. Ти помиляєшся. По-моєму, тобі теж потрібно знайти відповідь.

Ігри. Вона грає з ним в дурні ігри. Річард заскреготав зубами, але стримався.

— Тоді хто, Ніккі? З ким або чим я борюся, якщо не з Джеганом?

— Ось це-то я і сподіваюся тобі показати. — Вона подивилася на нього дивним поглядом. — Я відвезу тебе в Старий світ, в серце Ордену, і покажу, з чим ти хочеш битися. Справжню природу того, що ти вважаєш своїм ворогом.

— Навіщо? — Насупився Річард.

— Ну, скажімо, мене це тішить, — посміхнулася Ніккі.

— Значить, ми їдемо в Танімуру? Туди, де ти всі ці роки жила як сестра?

— Ні. Ми їдемо в саме серце Старого світу, в Алтур-Ранг. На батьківщину Джегана. Це назву можна грубо перекласти як «Вибрані Творця».

У Річарда мурашки по спині пробігли.

— Ти хочеш відвезти мене, Річарда Рала, туди, в серце ворожої території? Сильно сумніваюся, що ми довго проживемо як «чоловік і дружина».

— Ти не будеш користуватися магією і не будеш зватися пов'язаним з магією ім'ям — Рал. Станеш жити під тим ім'ям, з яким виріс: Річард Сайфер. І тоді ніхто не дізнається, хто ти. Всі будуть вважати, що ти самий звичайний чоловік зі своєю дружиною. Яким ти і будеш. Звичайною людиною. Обидва ми будемо звичайними людьми.

Річард зітхнув:

— Ну а якщо ворог виявить, що я не звичайний, думаю, сестра Тьми зможе… скористатися своїм впливом;

— Ні, не зможу.

— Тобто? — Витріщився на неї Річард.

— Я не можу користуватися моєю силою.

— Що?!

— Вся моя сила йде на зв'язок з Келен, щоб підтримувати її життя. Так діє материнське закляття. Щоб накласти таке складне закляття, потрібна була величезна кількість енергії. Тепер я повинна його підтримувати. Вся моя сила йде на підтримку живого зв'язку. Материнське закляття не залишає тобі нічого. Сумніваюся, що я здатна навіть розпалити вогонь. Якщо у нас виникнуть неприємності, розбиратися з ними доведеться тобі. Звичайно, я в будь-який момент можу повернути собі магічні здібності, але тоді мені доведеться забрати силу з чарівного зв'язку з Келен. А якщо в цей момент Келен не буде поруч… Вона помре. Його охопила паніка.

— А якщо ти випадково…

— Ні. Поки ти будеш як слід про мене дбати, Келен ніщо не загрожує. Однак якщо я впаду з коня і зверну собі шию, її шия зламається теж. Поки ти дбаєш про мене, ти дбаєш і про неї. Тому важливо, щоб ми жили, як чоловік з дружиною, — щоб ти завжди був поруч. Нам обом буде важко жити без нашої сили, але це необхідно, інакше я не зможу знайти відповідь. Ти зрозумів?

— Зрозумів, — кивнув Річард, хоча насправді не зрозумів нічого.

Він в житті б не повірив, що ця жінка добровільно відмовиться від своєї могутності заради якогось невизначеного знання. І від однієї лише думки про це Річарда пройняла дрож.

Поки його думки сліпо металися в шаленому світі, він машинально проказав:

— Я вже одружений. Я не буду спати з тобою, як чоловік.

Ніккі здивовано моргнула і розсміялася над ним. Річард почервонів.

— Ти мені потрібен зовсім не для цього.

— От і добре.

Лице Ніккі зробилося холодним і дуже спокійним.

— Але якщо я вирішу інакше, Річард, ти підкоришся. Вона була дуже красива, про таку жінку можна було тільки мріяти, але Річарда одна думка про зраду Келен приводила в жах.

Голос Ніккі звучав тепер мляво і рівно, немов вона зачитувала зараз страшний вирок.

— Ти будеш вести себе, як мій чоловік. Будеш заробляти нам на життя, будеш піклуватися про мене, а я — про тебе. Я буду лагодити твої сорочки, готувати їжу, прати твої речі. А ти, — повторила вона, — будеш заробляти нам на життя. Ти більше ніколи не побачиш Келен — це ти повинен засвоїти і зрозуміти, — але до тих пір, поки ти будеш підкорятися моїм бажанням, будеш знати, що вона жива. Прокидаючись щоранку, вона буде знати, що ти підтримуєш її життя. У тебе немає іншого способу довести їй свою любов.

Річарда пронизав страшний біль. Він втупився в простір, згадуючи…

— А якщо я вважатиму за краще покласти цьому край?

— Тоді, можливо, це виявиться саме тим знанням, що я шукаю. Може бути, я і повинна прийняти безглуздий кінець. — Вона зробила рух пальцями, ніби обрізаючи магічну пуповину, що зв'язує її з Кален. — Остання судома, підтверджуюча безглуздість буття.

І тут Річард зрозумів: цій жінці неможливо погрожувати, вона з радістю прийме будь-який жахливий кінець.

— З усього, що є на цьому світі, — з болем прошепотів він, — тільки одне незамінне: Келен. Якщо заради Кален я повинен стати рабом, я стану рабом.

Ніккі мовчки вивчала його обличчя. Він швидко подивився їй в очі — і тут же відвів погляд, не в силах виносити її моторошну увагу. Перед його розумовим поглядом, як жива, стояла Келен.

— Все, що ти розділяв з нею, Річард, — щастя, радість, задоволення, — все це завжди залишиться з тобою. — Ніккі ніби читала його думки. — Бережи ці спогади. Їм доведеться підтримувати тебе. Ти більше ніколи не побачиш Келен, і вона не побачить тебе. Ця глава твоєму житті закінчена. У вас обох відтепер нове життя. І краще тобі звикнутися з цим, тому що такий справжній стан речей.

Дійсний стан речей, реальний. Не той, яким би він хотів його бачити. Він сам сказав Келен, що вони повинні діяти у відповідності з тим, що є, а не витрачати дорогоцінне життя, бажаючи неможливого.

Річард потер лоба, намагаючись говорити спокійно.

— Сподіваюся, ти не розраховуєш, що я навчуся радіти твоєму товариству?

— Це я, Річард, розраховую навчитися. — Він схопився, стиснувши кулаки.

— Для чого тобі потрібне це знання?! Чому тобі це важливо?

— Це покарання.

— Що?! — Він недовірливо витріщився на неї.

— Я хочу відчувати біль, Річард, — відсторонено посміхнулася Ніккі.

Річард опустився на землю.

— Навіщо? — Пошептав він.

— Біль, Річард, — єдине, що може проникнути в той холод, який зараз всередині мене. Таке моє життя. Біль — єдине, заради чого я живу.

Річард тупо дивився на неї. Він згадав своє видіння. Він ніяк не може зупинити просування Імперського Ордена. І нічого не може придумати, щоб позбутися від цієї жінки.

Якби не Келен, він кинувся б зараз в битву з Ніккі, щоб вирішити все раз і назавжди. Він з радістю прийняв би смерть, б'ючись з цим жорстоким безумством. Але його зупинив розум.

Він зобов'язаний жити, щоб жила Келен. Тому — і тільки тому — він повинен крок за кроком, повзти в забуття.

27

Келен, позіхнувши, потерла очі. Примружившись, потягнулася, вигнула спину. Жахливі спогади, що роїлися десь в далеких куточках свідомості, миттєво вискочили з укриття, затьмаривши все інше.

Безвихідне горе і сльози залишилися позаду. Тепер нею володіла нестримна лють.

Пальці намацали холодний метал піхов. Здавалося, ніби меч живий і випромінює сильний гнів. Меч, різьблена фігурка «Сильної духом» і спогади — ось і все, що в неї тепер було.

Хмизу майже не залишилося, але більше їм все одно не знадобиться. Келен сунула одну гілку в догораюче багаття і простягнула руки до слабкого вогню, сподіваючись відігріти занімілі пальці. Вітер злегка посилився. Зметнувся клуб диму, Келен закашлялась. Димок злетів вгору і завився назовні.

Кари не було, і Келен знову поставила маленький казанок з водою на вогонь, щоб Морд-Сіт, повернувшись, могла попити гарячого чаю. Напевно, Кара вийшла по нужді. А може, перевіряє сильця, розставлені вчора ввечері на кроликів. Келен не дуже-то сподівалася отримати кролика на сніданок. У таку погоду — сумнівно. Гаразд, їжі у них поки і без того вистачає.

У рідкісні просвіти серед хмар пробивався червоний відблиск холодної зорі, висвітлюючи засніжені, обмерзлі дерева, виступ над головою і їх маленький притулок. Вони з Карою безуспішно намагалися відшукати притулок-сосну. Вони сховалися серед дерев, зрізали кущі та поставили їх як щит для захисту від вітру. Укриття вийшло цілком прийнятне. Келен з Карою крупно підвезло, що вони відшукали це містечко в такий снігопад. Зовні лежав глибокий сніг, але в своєму укритті вони провели ніч в сухості, хоч і в холоді. Вони спали, тісно притулившись одна до одної під покривалами і вовчими кожухами.

Келен думала про Річарда. Де він зараз? Чи не холодно йому? Вона сподівалася, що ні. Адже він виїхав на декілька днів раніше і швидше за все встиг спуститися в низини до снігопаду.

Келен з Карою, як він і просив, пробули в будиночку ще три дні. Снігопад почався на наступний день після його від'їзду. Келен подумувала дочекатися зміни погоди і лише потім їхати, але вона отримала від сестри Ніккі гіркий урок: не чекай, дій. Коли Річард так і не повернувся, Келен з Карою негайно рушили в дорогу.

Спочатку їхати було важко. Вони йшли по заметах, ведучи коней на поводу. Видимість була кепською, і напрямок вони визначали тільки за вітром — східний вітер бив у праве плече. Часом вони починали побоюватися, що скоїли жахливу помилку, покинувши будиночок в горах.

Вчора, незадовго до темряви, коли вони влаштовували собі укриття, в просвіт між хмарами Келен вдалося розгледіти пагорби внизу. Зелені та коричневі, ніякого снігу. Значить, скоро вони з Карою опиняться нижче снігового рівня. Келен була впевнена, що найгірша ділянка дороги позаду.

Засовуючи руку в рукав, Келен почула хрускіт снігу під ногами. Але коли зрозуміла, що йде не одна людина, а кілька, миттєво скочила.

Кара проштовхнулася крізь загороджувальні кущі.

— У нас гості, — похмуро повідомила вона, стискаючи в руці ейдж.

З кущів, ступаючи слід у слід, виплила повна невисока жінка. Під шарами плащів, шалей та інших теплих речей Келен з подивом упізнала Енн, стару аббатису сестер Світла.

За Енн йшла жінка повище, відкинуті назад шалі дозволяли розгледіти каштанове з сивиною волосся до плечей. У неї був спокійний, уважний і розважливий погляд, в куточках глибоко посаджених очей світилися зморшки. Вона була схожа на жінку, що обожнює навчати дітей за допомогою різок.

— Келен! — Енн кинулася вперед і схопила Келен за руки. — Ох, люба, як же я рада тебе бачити! — Келен подивилася на другу жінку, аббатиса озирнулася. — Це одна з моїх сестер, Алессандра. Алессандра, дозволь тобі представити Мати-сповідницю — і дружину Річарда.

Алессандра, посміхнувшись, підійшла ближче. Приємна посмішка повністю змінила її обличчя, суворість зникла, поступившись місцем щирості.

— Рада з вами познайомитися. Мати-сповідниця. Енн дуже багато про вас розповідала, говорила, яка ви чудова людина. — Алессандра швидко оглянула їх бівак. — Я така рада за вас з Річардом.

Енн оглянулась і помітила меч.

— Де Річард? Кара не зволила нам нічого сказати. — Вона подивилася в очі Келен. — Благий Творець! — Прошепотіла вона. — У чому справа? Що сталося? Де Річард?

Келен нарешті змогла розтиснути зціплені зуби.

— Його взяла в полон твоя сестра.

Енн відкинула шаль і знову схопила Келен за руку… Зростом Енн ледь досягала Келен до грудей, але вшир була як мінімум удвічі більша.

— Про що ти говориш? Що значить взяла в полон, яка сестра?

— Ніккі, — процідила Келен крізь зуби.

— Ніккі… — Енн відсахнулася.

— Сестра Ніккі? — Ахнула Алессандра, притиснувши руки до грудей. — Сестра Ніккі не з сестер Енн. Ніккі — сестра Тьми.

— О так, я це прекрасно знаю, — промовила Келен.

— Ми повинні повернути його! — Вигукнула Енн. — Негайно. З нею йому загрожує небезпека.

Порив вітру зметнув сніг, на мить закривши червоніючий світанок. Келен змахнула сніг з очей. Кара, у плащі й кожусі поверх червоного шкіряного облачення, і бровою не повела. Обидві сестри струсили сніг з він товстими вовняними рукавицями.

— Келен, все буде добре, — заспокійливо промовила Енн. — Розкажи, що сталося. Розкажи все. Він поранений?

Келен сковтнула, пригнічуючи наростаючий сказ.

— Ніккі наклала на мене «материнське закляття», так вона це називає.

У Енн відвисла щелепа. Алессандра знову ахнула.

— Ти впевнена? — Обережно уточнила Енн. — Ти впевнена, що саме материнське закляття? Звідки ти можеш це знати?

— Вона обрушила на мене якусь магію. Я ніколи не чула про таке заклинання. Але знаю точно, що це могутнє чаклунство, і вона сама сказала, що це материнське закляття. Сказала, що закляття якимось чарівним чином пов'язує нас.

— Це зовсім не означає, що вона наклала на тебе саме материнське закляття. — Алессандра зробила крок вперед.

— Коли Кара вдарила Ніккі ейджем, — продовжила Кален, — я теж впала на коліна, ніби Кара вдарила і мене. Енн з Алессандрою мовчки переглянулися.

— Але… Але… Якщо вона… — Енн почала заїкатися.

— Якби вона побажає, то обірве цю чарівну нитку, і я помру, — спокійно доказала за аббатису Келен. — Саме так вона і захопила Річарда. Пообіцяла, що я буду жити, якщо Річард піде з нею. Річард прирік себе на рабство, щоб врятувати мені життя.

— Це неможливо, — прошепотіла Енн, мнучи пальцями підборіддя. — Ніккі не здатна накласти таке складне закляття. Вона ще дуже молода. До того ж материнське закляття вимагає величезної могутності. Повинно бути, вона створила щось інше… Ні, Ніккі не могла накласти материнське закляття.

— Могла, — нехотя заперечила сестра Алессандра. — У неї є і сила, і здібності. Їй потрібна була лише людина, здатна навчити її.

— Лідміла, — прошепотіла Енн. — Джеган захопив Лідмілу…

Келен підозріло глянула на сестру Алессандро.

— Чому ти знаєш про здібності Ніккі більше, ніж сама аббатиса?

Сестра Алессандра закрила плащ. Її обличчя знову стало сердитим, однак цього разу в куточках губ причаїлася гіркота.

— Це я привезла Ніккі у Палац Пророків, коли вона була ще зовсім дитиною. Я відповідала за її виховання і керувала її навчанням. Я знаю її краще, ніж хто б то не було. І знаю її темні сили, бо теж була сестрою Тьми. Це я привела її до Володаря.

У Келен відчайдушно забилося серце.

— Значить, ти теж сестра Тьми?

— Була, — швидко сказала Енн.

— Аббатиса прийшла в табір Джегана і врятувала мене. Не тільки від Джегана, але від Володаря. Я знову служу Світлу. — Лице Алессандри освітилося променистою усмішкою. — Енн повернула мене до Творця.

— Як ви нас знайшли? — Запитала Келен, не бажаючи підтримувати розмову. Енн не відповіла.

— Ми повинні поспішати. Ми повинні забрати Річарда у Ніккі, поки вона не віддала його Джегану.

— Вона не веде його до Джегана, — сказала Келен. — Вона заявила, що діє не від імені його превосходительства, а від свого власного. Це її слова. Вона сказала, що зняла кільце Джегана з губи і більше не боїться його.

— Але вона пояснила, навіщо їй Річард? — Наполягала Енн. — Повідомила хоча б, куди вона його тягне?

— Вона сказала, що веде його в забуття.

— Забуття! — Зойкнула Енн.

— Я задала питання. — Голос Келен сочився люттю. — Як ви нас знайшли?

Енн поплескала себе по грудях.

— У мене є дорожний журнал. З його допомогою я підтримую зв'язок з Верною, Верна зараз з нашою армією. Вона повідомила мені про гінців, які до вас їздять. Ось так я і дізналася, де вас шукати. Щастя, що я прибула так швидко. Ми ледве вас не упустили. Передати не можу, як я рада, що ти одужала, Келен. Ми всі так про тебе турбувалися!

Келен помітила, що стояча позаду сестер Світла Кара як і раніше стискає в руці ейдж. Келен ейджу не потребувала. Сила сповідниці буквально кипіла в ній, бажаючи вирватися назовні. Більше вона не допустить помилки.

— Дорожній щоденник. Ну звичайно! Значить, Верна повідомила вам і про видіння Річарда, і про те, що він не буде вести наші війська проти Ордену. — Енн знехотя кивнула.

— Кілька днів тому, коли ми вже майже прийшли, Верна повідомила, що д'харіанські солдати в повній розгубленості, раптово вони перестали відчувати Річарда. Вони як і раніше захищені магією уз від соноходця, але втратили можливість визначати, де знаходиться Магістр Рал.

— Ніккі його від нас затулила, — прогарчала Кара.

— Ну, значить, ми повинні відшукати його, — відповіла Енн. — Ми повинні забрати його у Ніккі. Він — наш єдиний шанс. Що б він там не думав, все це нісенітниця, і нам потрібно наставити його на шлях істинний. Але спочатку слід його повернути. Він повинен повести наші сили проти Ордену. Він — той, хто названий у пророцтві.

— Так ось чому ти тут, — пробурмотіла Кален. — Ти дізналася від Верни, що Річард відмовився очолити армію і віддавати накази. Ти примчала сюди в надії змусити його битися!

— Він повинен, — наполягала Енн.

— Не повинен, — відрізала Келен. — Він усвідомив, що, якщо поведе нас проти Ордена, ми втратимо всяку надію на свободу для прийдешніх поколінь. Він сказав, що люди не розуміють ще, що таке свобода, і не будуть битися за неї.

— Він просто повинен проявити себе. — Енн почервоніла. — Повинен проявити себе вождем, і тоді люди підуть за ним.

— Річард каже, що не він повинен проявити себе, а люди повинні довести, що вони його гідні.

— Маячня якась, — здивовано моргнула Енн.

— Хіба?

— Ну звичайно! Хлопчисько був названий у пророцтві багато століть тому. Я сторіччями чекала його народження, щоб він повів нас за собою в цій боротьбі.

— Невже? Тоді чому ти перечиш рішенню Річарда, якщо ти лише повинна слідувати за ним? Він прийняв рішення. Якщо він той вождь, що тобі потрібен, ти повинна підкорятися йому, а отже, його рішенню. Отже пророцтво вимагає зовсім іншого! Річард не вірить у пророцтва. Він вважає, що ми самі визначаємо нашу долю. І я з ним згодна: сліпе слідування пророцтвам штучно вибудовує ланцюжок подій. Необгрунтована віра в пророцтва сама по собі — в якомусь містичному сенсі — руйнує життя людей. — Енн примружилася.

— Річард — той, хто названий у пророцтві, поведе нас проти Імперського Ордена. Це боротьба за саме існування магії в цьому світі! Як ти не розумієш? Річард народжений для цієї битви. Ми повинні повернути його!

— Це все через тебе, — прошипіла Келен.

— Що? — Енн поблажливо посміхнулася. — Келен, що ти говориш? Ти ж мене знаєш, знаєш, що ми боремося за збереження магії. Якщо Річард не очолить нас, у нас не буде ні найменшого шансу.

Келен різким рухом схопила сестру Алессандру за горло.

— Не ворушись, — процідила вона крізь зуби. — Або я випущу силу сповідниці. Енн благально підняла руки.

— Келен, ти що, збожеволіла? Відпусти її. Заспокойся.

— Дорожній щоденник. Кинь його в огонь, — звеліла Келен.

— Що?! Нічого подібного я не зроблю!

— Негайно. Або сестра Алессандра буде моєю. А коли я розберуся з нею. Кара подбає про те, щоб ти кинула дорожній щоденник в вогонь. Навіть якщо в тебе будуть переламані усі пальці.

Енн нервово озирнулася на Кару.

— Келен, я знаю, ти засмучена, я тебе розумію, але ми — з тобою. Ми теж любимо Річарда. І теж хочемо зупинити Імперський Орден. Ми…

— Ми? Якби не ти і твої сестри Світла, нічого цього взагалі б не сталося! Все через тебе! Не через Джегана, не через Імперський Орден, а через тебе!

— Ти з глузду…

— Ти одна відповідаєш за те, що зараз відбувається. Як Джеган просмикує кільце в губу своїм рабам, ти просмикнула кільце в ніс своєму рабу — Річарду! Ти одна відповідаєш за всіх, хто вже загинув, і за всіх, кого ще доведеться втратити в цій кривавій бійні, яку ти обрушила на нашу землю. Ти, а зовсім не Джеган всьому виною!

Лоб Енн покрився потом.

— Та що, в ім'я Творця, ти несеш?! Келен, ти ж мене знаєш! Я була на вашому весіллі. Я завжди була на вашому боці. Я всього лише слідувала пророцтвам, щоб допомогти людям.

— Ти створюєш умови, щоб ці пророцтва збувалися! Без тебе вони б залишилися порожніми словами! Передбачене сталось лише тому, що ти сліпо слідувала прогнозам!

Енн вислухала її зі стійким спокоєм.

— Келен, я можу лише уявити, що ти зараз відчуваєш, але тепер ти дійсно втрачаєш розум.

— Невже? Невже, аббатиса? Чому сестра Ніккі забрала мого чоловіка? Відповідай! Чому? — Лице Енн потемніло.

— Тому що вона — зло.

— Ні. — Келен ще міцніше стиснула горло Алессандри. — Через тебе. По-перше, якби ти не відправила Верну в Новий світ з наказом доставити Річарда через бар'єр в Старий світ…

— Але в пророцтві сказано, що Орден захопить світ і знищить магію, якщо ми не зможемо йому завадити! У пророцтвах сказано, що Річард — єдиний, хто поведе нас! Що Річард — єдиний, у кого є шанс на перемогу!

— І ти втілила мертве пророцтво в життя! Сама. Особисто. Тому що сліпо вірила мертвим словами, замість того щоб думати! Ти тут не для того, щоб підтримати вибір проголошеного тобою вождя, не для того, щоб домовитися з ним, а щоб обрушити на нього пророцтво! Смикнути за кільце в носі! Якби ти не відправила Верну за Річардом, що б тоді було, аббатиса?

— Але, але… Орден…

— Орден? Орден як і раніше сидів би собі в Старому світі, за бар'єром! Вірно? Три тисячі років цей магічний бар'єр витримував тиск Ордену — чи йому подібних, — не-даючи їм обрушитися на Новий світ. Через те, що ти веліла захопити Річарда і силою притягнути в Старий світ, заради рабського слідування мертвим словам, він зруйнував бар'єр і тим самим відкрив Ордену шлях в Новий світ, в Серединні Землі. Тепер Орден вирізає мій народ, відняв у мене чоловіка! І все через тебе! Не будь тебе, нічого б цього не сталося! Не було б ні війни, ні трупів у містах Нового світу, ні тисяч мертвих чоловіків, жінок і дітей, вирізаних мерзотниками з Імперського Ордена! Нічого б цього не було! Через тебе і твої дорогоцінні пророцтва розірвалася завіса і на світ обрушилася чума. Цього ніколи б не сталося, якби ти не намагалася нас усіх «врятувати» від пророцтва. Я навіть згадати боюся про тих дітей, що вмирали на моїх очах від чорного мору. Дітей, що дивилися мені в очі і запитували, чи видужають вони, а я була змушена говорити їм «так», хоч точно знала, що вони не доживуть до ранку. Ніхто ніколи не дізнається, скільки людей померло. Нікого не залишилося, щоб згадати про маленькі села, спустошені чумою. Не будь тебе, ці діти жили б досі, а їх матері посміхалися, дивлячись, як вони бавляться, а їх батьки розповідали б їм, як влаштований світ. Світ, який ти забрала у них через свою віру в пророцтва! Ти кажеш, що це битва за саме існування магії у світі, а всі твої труди, дуже може бути, вже прирекли магію на погибель. Без твого втручання шими ніколи би не обрушилися на світ. Так, Річард зумів їх вигнати, але якої непоправної шкоди вони встигли нанести? Може, до нас і повернулася наша сила, але за той час, що шими перебували в цьому світі, багато чарівних істот, саме існування яких залежить від магії, напевно загинули. Магії для існування потрібна рівновага. І ця рівновага в нашому світі була порушена. Можливо, необоротне руйнування магії вже почалося. І все це — через твою рабську службу пророцтвам. Не будь тебе, аббатиса, Джеган, Імперський Орден і всі твої сестри, чорні чи білі, як і раніше сиділи б, замкнені за бар'єром, а ми жили б тут в мирі і спокої. Ти звинувачуєш всіх і вся, крім тих, хто дійсно винен. Якщо свобода, магія, сам світ завалиться, то винна будеш в цьому тільки ти, аббатиса!

Енн дивилася на Келен очима, повними сліз. Сніг виблискував у променях холодного світанку.

— Все не так, Келен. Просто тобі так здається, тому що ти зараз страждаєш.

— Все саме так, — відрізала Келен.

Губи Енн ворушилися, але вона не могла вимовити ні слова.

Келен простягла руку долонею вгору.

— Дорожній щоденник. Якщо ти думаєш, що я не зламаю цій жінці життя, ти нічого про мене не знаєш. Вона сестра, яка теж допомагає знищити світ. Якщо ти негайно не віддаси мені щоденник, вона приречена.

— І чого ти хочеш цим домогтися? — В розпачі прошепотіла Енн.

— Це буде початок кінця твого настирливого втручання в життя народів Серединних Земель. У моє життя. В життя Річарда. Це єдине, що я можу зробити для початку. Втім, я можу ще вбити вас обох, і я близька до такого рішення. А тепер дай сюди щоденник.

Енн втупилася на потягнути руку, зморгнула сльози. Нарешті вона зняла рукавицю і дістала з-за пояса маленьку книжечку. Якусь мить вона з благоговінням дивилася на щоденник, потім поклала в долоню Келен.

— Благий Творець, — прошепотіла Енн. — Прости це нещасне страждаюче дитя за те, що вона зараз вчинить.

Келен шпурнула щоденник в вогонь.

Енн і сестра Алессандра, збліднувши, дивилися на кинуту в багаття книжечку.

Келен схопила меч Річарда.

— Пора рухатися, Кара.

— Коні готові. Я як раз осідлала їх, коли прийшли ці дві.

Келен виплеснула з казанка гарячу воду, а Кара квапливо зібрала речі і повкидала в сідельні сумки.

Жодного разу не озирнувшись на Енн з Алессандрою, Келен вскочила в сідло. Вони з Карою повернули коней і поїхали геть, в снігову заметіль.

28

Як тільки Кален з Карою, немов два духи помсти, розчинилися в білій імлі, Енн впала на коліна і, засунувши руки в вогонь, вихопила подорожній щоденник.

— Аббатиса! — Заверещала сестра Алессандра. — Ви обпалите руки!

Морщачись від болю, Енн знову сунула руки в багаття. Вона скоріше відчула, ніж побачила, що дорогоцінна книжечка у неї в руці.

Порятунок щоденника зайняв декілька секунд, але через біль вони здалися вічністю.

Закусивши губу, Енн відкотилася вбік. Тут же підбігла Алессандра з жменями снігу в руках. Вона поклала сніг на чорні обгорілі пальці Енн і намертво затиснутий в них щоденник.

Коли холодний сніг торкнувся опіків, Енн застогнала. Алессандра взяла її за зап'ястя, ковтаючи сльози.

— Аббатиса! Ох, аббатиса, не треба було! Ох, Енн! Ну чому ти не скористалася магією? Або хоча б палицею!

Питання здивувало аббатису. Вона дуже боялася, що дорогоцінний подорожній щоденник згорить, і думала лише про те, щоб скоріше витягнути його, поки не пізно. Втім, вона дійсно повела себе нерозумно. Це все — через звинувачення Келен.

— Сиди смирно, — звеліла крізь сльози Алессандрі. — Сиди смирно і дай мені поглянути, що я зможу зробити. Все буде добре. Просто сиди смирно.

Енн сиділа на снігу, приголомшена болем і словами, все ще ще дзвеніли у неї в голові, Алессандра лікувала їй руки, але вилікувати їй серце сестра не могла.

— Вона не права, — промовила Алессандра, ніби прочитавши думки Енн. — Вона не права, аббатиса.

— Хіба? — Глухо запитала Енн. Ріжуча біль почала потихеньку стихати, змінившись неприємним поколюванням магії. — Хіба, Алессандра?

— Так. Вона знає далеко не так багато, як думає. Вона всього лише дитя. Навряд чи вона розміняла третій десяток. За такий термін люди і ніс-то собі витирати ще не можуть навчитися. — Енн розуміла, що Алессандра просто базікає, говорить дурниці через тривоги за подорожній щоденник, через біль, заподіяну словами Келен. — Вона всього лише дитя, вона нічого не розуміє. Все не так просто. Набагато складніше. Куди складніше, ніж вона думає.

Енн не була так в цьому впевнена. Все здавалося їй мертвим. П'ятсот років роботи. Невже все це — марна праця, слідування егоїстичним бажанням і дурній вірі? Якби вона була на місці Келен, чи не бачила б і вона все в такому ж світлі?

На уявному суді перед нею лежали незліченні гори трупів. Що вона може сказати на свій захист? У неї були тисячі відповідей на звинувачення Матері-сповідниці, але зараз всі вони здавалися порожніми. Як взагалі вона може виправдатися перед мерцями?

— Ти — абатиса сестер Світла, — продовжувала Алессандра, на мить припинивши роботу. — Келен повинна була віддавати собі звіт, з ким розмовляє. Повинна була виявити повагу. Вона нічого в усьому цьому не розуміє. Тут все набагато складніше. Незмірно складніше. Зрештою, сестри Світла вибирають собі аббатису не за красиві очі. Як і сповідниці не за красиві очі вибирають Мати-сповідницю.

Минула година, потім друга. Нарешті Алессандра завершила лікування. Весь цей час Енн безпорадно сиділа на снігу і слова Келен терзали їй душу.

Коли Алессандра закінчила, Енн стиснула ще саднячі пальці. Ще трохи поболювало, і вона знала, що це надовго. Але нічого, все гаразд.

Втомлена і замерзла, Енн прилягла поруч з догораючим багаттям. Зараз їй хотілося не вставати ніколи. Здавалося, прожиті нею роки, вся тисяча, разом обрушилися на неї.

Енн раптом страшенно затужила за Натаном. Вже пророк-то напевно сказав би зараз що-небудь мудре. Чи дурне. І все одно б її втішив. У Натана завжди було що сказати. Енн сумувала за його низьким голосом, його добрими, дитячими і мудрими очима. Їй не вистачало дотику його рук.

Тихенько схлипуючи, аббатиса заснула. Але через важкий сон спала погано і не відпочила. Вона прокинулася пізнім ранком, відчувши на плечі долоню Алессандри. Сестра підкинула хмизу в багаття, було тепло.

— Тобі вже краще, аббатиса?

Енн кивнула — і збрехала. Перша думка була про дорожній щоденник. Він благополучно лежав на колінах Алессандри. Енн сіла і обережно взяла почорнілу книжечку.

— Абатиса, я турбувалася про тебе.

Енн тільки сумно відмахнулася і нічого не відповіла.

— Поки ти спала, я оглянула книгу. Енн крякнула:

— Виглядає паршиво. Алессандра кивнула:

— Я теж так думаю. Сумніваюся, що його можна врятувати.

Енн легким торканням Хань утримувала сторінки — від яких мало що залишилося, крім попелу, — поки гортала книжечку.

— Він протримався три тисячі років. Будь це звичайний папір, він не підлягав би відновленню, але ця річ — магічна, Алессандра, створена могутніми чарівниками, рівних яким не народжувалося три тисячі років… до Річарда.

— Що ми можемо зробити? Ти знаєш, як його відновити?

Енн, вивчаючи обгорілі сторінки, похитала головою.

— Не знаю, чи можна його відновити. Я просто кажу, що це чарівна річ. А там, де є магія, є і надія.

Енн витягла з-під своїх численних одежинок носовичок, обережно поклала щоденник на тканину, загорнула, пов'язала кінці хустки і наклала захисне закляття.

— Доведеться мені відшукати спосіб відновити його. Якщо зможу. Якщо його взагалі можна відновити. Алессандра витерла руки об поділ.

— Значить, зараз наш зв'язок з армією втрачено. Енн кивнула:

— Ми не дізнаємося, чи вирішить Імперський Орден нарешті вийти з місця на півдні і рушити в глиб Серединних Земель. І я не зможу направляти Верну.

— Аббатиса, що, по-твоєму, відбудеться, якщо Орден вирішить атакувати, а Річарда там не буде? Що вони стануть робити? У відсутність Магістра Рала…

Енн постаралася на якийсь час забути слова Келен і обміркувати ситуацію.

— Тепер Верна — аббатиса. У всякому разі, для тих сестер, що зараз з армією. Вона буде мудро керувати ними. З ними Зедд. Він допоможе сестрам підготуватися до битви. Як Чарівник Першого Рангу він і раніше брав участь у великих війнах. Доведеться нам увірувати в те, що Творець догляне за ними. Я не зможу допомогти їм порадою, поки не відновлю щоденник. Я навіть не буду знати, що там у них взагалі відбувається.

— Ти можеш туди поїхати, аббатиса. Енн струсила сніг з плеча.

— Сестри Світла вважають, що я померла. І тепер вони покладали свої надії на Верну як їх аббатису. Приїхати туди зараз — значить нанести важкий удар і по Верні, і по сестрах. Звичайно, багато хто з них будуть раді моєму приїзду, але в багатьох це породить сумніви і розгубленість. А війна — невідповідний час для сумнівів.

— Але ти їх усіх надихнула…

Енн похитала головою:

— Їхній лідер — Верна. Я можу своїм поверненням назавжди підірвати її авторитет. Я зобов'язана в першу чергу думати про благо сестер Світла. Зараз я зобов'язана робити так, як краще для них.

— Але, Енн, адже аббатиса — ти.

— І кому від цього було добре?

Алессандра відвела погляд. Вітер тужливо завивав серед дерев, здіймаючи стовпи снігу. Сонце сховалося за хмарами. Енн витерла ніс краєм плаща.

Алессандра співчутливо поклала руку їй на плече.

— Ти повернула мене в світ Творця. Я була в руках Джегана, я жахливо з тобою обходилася, коли він схопив тебе, але ти ніколи не переставала піклуватися про мене. Кого ще це б хвилювало? Без тебе моя душа загинула б навіки. Ти навіть не уявляєш, наскільки я тобі вдячна, аббатиса.

Можливо, Алессандра і повернулася до світла Творця, але цій жінці вже раз вдалося обдурити Енн. Багато років тому Алессандра продалася Володареві і стала сестрою Тьми, а Енн і поняття про це не мала. Як можна знову почати довіряти людині, що здійснила зраду?

Енн подивилася Алессандро в очі.

— Сподіваюся, що так, сестра. І молюся, щоб це дійсно було правдою.

— Так воно і є, аббатиса.

Енн вказала на приховане хмарами сонце.

— Може бути, коли я відправлюся до світла Творця, мені зарахується це добре діяння і переважить втрачені через мене тисячі життів?

Алессандра відвела погляд, відвернулася, поклала в багаття пару гілок.

— Нам потрібно поїсти чого-небудь гарячого, аббатиса. І ти відразу відчуєш себе краще. Ми обидві відчуємо себе краще.

Енн опустилася на землю і стала дивитися, як Алессандра готує суп. Але навіть апетитні запахи немогли поліпшити їй настрій.

— Навіщо, по-твоєму, Ніккі забрала Річарда? — Запитала Алессандра, кладучи в суп сушені гриби.

— Поняття не маю. Хіба що вона брехала і тепер тягне його до Джегана.

Алессандра покришити сушене м'ясо і кинула в казанок.

— Навіщо? Якщо вона його дістала, він змушений виконувати її бажання, навіщо їй брехати? З якою метою?

— Вона — сестра, віддана Володарю. Це достатній привід, щоб збрехати, вірно? Брехати недобре. Це гріх. По-моєму, цього цілком достатньо.

Алессандра докірливо похитала головою.

— Аббатиса, я була сестрою Тьми. Мені краще знати. Все зовсім не так. Хіба ти завжди говориш правду тільки тому, що віддана Творцеві? Ні. Можна брехати в ім'я Володаря, можна брехати в ім'я Творця — якщо це необхідно. Так навіщо Ніккі брехати зараз? Вона і без того володіє ситуацією, їй нема чого брехати.

— Поняття не маю, — повторила Енн. Голова в неї боліла від безнадійно похмурих думок. Це все через неї, а зовсім не через Ніккі…

— Думаю, вона зробила це для себе, — сказала Олександра.

— Тобто? — Здивувалася Енн.

— Мені здається, Ніккі досі щось шукає.

— Щось шукає? Ти про що?

Алессандра акуратно відміряла спеції і зсипала в казанок.

— Коли я забрала Ніккі з дому і привезла у Палац Пророків, вона з кожним днем ставала все більш… відстороненою, чи що. Вона завжди робила все можливе, щоб допомогти людям, — і викликала у мене відчуття, що я не здатна дати їй те, що потрібно.

— Наприклад? — Алессандра похитала головою.

— Не знаю. Мені весь час здавалося, що вона щось шукає. Я думала, що їй потрібно знайти світло Творця. Я безжально підштовхувала її, сподівалася, що вона зрозуміє його шлях і заспокоїться. Я не залишала їй часу думати ні про що інше, навіть не дозволяла бачитися з родиною. Її батько був егоїстичним багатієм, любителем грошей, а її мати… Ну, наміри у її матері були добрими, але завжди мене трохи тривожили. Я думала, Творець заповнить ту дивну порожнечу всередині Ніккі… — Алессандра похитнулася. — А потім я подумала, що їй потрібен Володар.

— Отже, ти вважаєш, вона забрала Річарда, щоб заповнити якусь… внутрішню порожнечу? По-моєму, нісенітниця якась.

— Не знаю. — Алессандра роздратовано зітхнула, перемішала суп, кинула туди дрібку солі. — Аббатиса, мені здається, що з Ніккі у мене нічого не вийшло.

— У якому сенсі?

— Не знаю. Можливо, мені не вдалося як слід залучити її у справу допомоги іншим. Я залишала їй занадто багато часу, щоб думати про себе. Вона завжди здавалася відданою інтересам інших, але, можливо, мені слід було ткнути її носом в ще більші біди, показати, що в очах Творця істинна чеснота — більше піклуватися про потреби інших, ніж про власні бажання.

— Сестра, мені насилу віриться, що справа в цьому. Якось раз вона попросила в мене ошатне чорне плаття на похорон матері. Звичайно, я їй відмовила — такий наряд неприйнятний для послушниці. Але це був єдиний випадок, коли Ніккі попросила щось для себе. Ти проробила з нею чудову роботу, Алессандра.

Енн згадала, що якраз після цього випадку Ніккі почала носити чорні сукні.

— Я це пам'ятаю. — Алессандра не піднімала очей. — Коли помер її батько, я поїхала з нею на похорон. Я завжди жалкувала, що відірвала її від сім'ї, але я пояснила їй, що вона наділена величезним даром і зможе надавати людям куди більш істотну допомогу, ніж живучи вдома. Казала їй, що вона не повинна марнувати свій дар.

— Завжди важко привозити дітей у Палац. Важко відривати дитя від люблячих батьків. Одні пристосовуються до нової обстановки краще, інші гірше.

— Ніккі сказала мені, що все розуміє. Вона в цьому сенсі завжди була хорошою. Ніколи не заперечувала, виконувала будь-яке доручення. Можливо, я занадто багато чого очікувала через те, що вона всю себе присвячувала іншим і ніколи не скаржилася. На похороні батька я хотіла допомогти їй справитися з горем. Хоча вона залишалася зовні незворушною, як зазвичай, я знала, що в душі їй боляче. Я спробувала втішити її, сказавши, щоб вона не запам'ятовувала батька таким, мертвим, а постаралася пам'ятати його таким, яким він був за життя.

— Дуже добрі слова, сестра. Ти дала мудру пораду.

— Але її це не втішило, аббатиса. Вона подивилася на мене своїми блакитними очима… Ти ж пам'ятаєш її очі?

— Пам'ятаю, — кивнула Енн.

— Ну так от, вона подивилася на мене своїми пронизливими блакитними очима, ніби хотіла зненавидіти мене, але навіть це почуття виявилося їй недоступно, і промовила цим своїм неживим голоском, що не може пам'ятати батька таким, яким він був за життя, тому що ніколи не знала його, поки він був живий. Хіба це не дивно?

— Дуже схоже на Ніккі, — зітхнула Енн. — Вона вічно говорила дивні речі в найнесподіваніший момент. Мені слід було б приділити їй більше уваги. Їй було б цікавіше жити… Але так багато всього вимагало моєї уваги…

— Ні, аббатиса, це була моя робота. І я з нею не впоралася. Якимось чином я упустила Ніккі.

Енн щільніше загорнулась у плащ, рятуючись від пронизливого вітру. Вона взяла простягнуту Алессандрою димлячу миску з супом.

— Гірше того, аббатиса, я привела її в тьму Володаря. Енн сьорбнула гарячий суп, глянула на неї поверх краю миски. Потім акуратно поставила миску на коліна.

— Що зроблено, те зроблено, Алессандра.

Думки Енн повернулися до слів Келен. Це слова, вимовлені в гніві, отже, їх потрібно пробачити. Або ж слід їх чесно розглянути?

Енн боялася зізнатися собі, що слова Келен — чиста правда. Століттями абатиса працювала з Натаном і пророцтвами, намагаючись уникнути катастроф, які бачила сама і на які вказував Натан. Що, якщо Натан вказував на речі, які були лише мертвими словами, як сказала Келен? Що, якщо він вказував на них тільки для того, щоб створити умови для власної втечі?

Зрештою, все, що зробила Енн, в підсумку призвело до втечі пророка. Що, якщо її обвели навколо пальця?

Чи може це бути правдою?

Вона почала побоюватися, що настільки захопилася своїм «знанням», що діяла, виходячи з помилкових припущень.

Можливо, Келен права, і аббатиса сестер Світла особисто несе відповідальність за все.

— Алессандра, — тихо промовила Енн, покінчивши з супом, — ми повинні в що б те не стало відшукати Натана. Небезпечно пророку наодинці бродити по світу.

— І де нам його шукати? Енн похитала головою.

— Така людина, як Натан, просто не може залишитися непоміченим. Я зобов'язана вірити, що якщо ми правильно візьмемося за справу, то зможемо його відшукати.

Алессандра уважно подивилася на Енн.

— Так, небезпечно залишати пророка без нагляду.

— Вельми. Ми неодмінно повинні його відшукати.

— Берні треба було двадцять років, щоб відшукати Річарда.

— Правильно. Але так було задумано. Я приховала від Верні деякі факти. До речі, Натан теж напевно втаїв дещо від нас. Тим не менше на нас лежить відповідальність. Верна з сестрами допомагають армії; Ми ж повинні шукати Натана.

Алессандра відклала миску.

— Аббатиса, я розумію, чому ти вважаєш, що пророка необхідно знайти. Я ж зобов'язана розшукати Ніккі. Я відповідаю за те, що привела її в тьму Володаря. Можливо, тільки я можу повернути її у світ Творця. Тільки в мене є подібний досвід. Я навіть думати боюся, що станеться з Річардом, якщо я не спробую зупинити Ніккі, і боюся думати про те, що станеться зі світом, якщо Річард загине. Келен помиляється. Я вірю в твою працю. Келен все спрощує, тому що у неї розбите серце, але не зроби ти того, що зробила, вона взагалі б ніколи не зустрілось з Річардом.

Енн задумалася над словами Алессандри. Спокуса погодитися була дуже великою.

— Але, Алессандра, ми не маємо ані найменшого поняття, куди вони могли податися. Ніккі далеко не дурна. Якщо вона, як сказала, діє в своїх особистих інтересах, то Ніккі проявить чимало хитрості і спритності, щоб її не знайшли. З чого ти взагалі думаєш почати пошук? Натан — пророк, який вільно бродить по землях. Ти ж пам'ятаєш, які складнощі він вже створював. Він сам, один, може влаштувати таке, чого світ ще не бачив. Коли навколо люди, Натан зазвичай розпускає хвіст. Напевно він залишає на своєму шляху такого роду сліди. У пошуках Натана у нас хоча б є шанс на успіх. Що ж стосується Ніккі…

Алессандра подивилася на Енн з похмурою рішучістю.

— Аббатиса, якщо Річард загине, що буде з усіма нами?

Енн відвела погляд. Що, якщо Алессандра права? Якщо Келен права? Вона повинна відшукати Натана. Це єдиний спосіб все з'ясувати.

— Алессандра…

— Ти ж мені не до кінця довіряєш, аббатиса? — Енн владно подивилася їй в очі.

— Так, Алессандра, мушу зізнатися, що не довіряю. Як я можу? Ти мене дурила. Брехала мені. Відвернулася від Творця, віддалася Володарю.

— Але я повернулася до світла Творця, аббатиса.

— Так? Чи не стане слуга Володаря брехати на догоду йому, як ти тут сама не так давно заявила?

Очі Алессандри наповнилися сльозами.

— Саме тому я й повинна відшукати Ніккі, аббатиса. Щоб довести тобі — я гідна довіри.

— Або щоб допомогти Ніккі і Володарю?

— Я знаю, що не заслуговую довіри. Знаю. Так, ми повинні відшукати Натана. Але і Річарду ми теж повинні допомогти.

— Два завдання першорядної важливості, — хмикнула Енн. — І немає дорожного щоденника, щоб покликати на допомогу.

Алессандра втерла сльози.

— Будь ласка, аббатиса, дозволь мені допомогти. Я відповідаю за те, що Ніккі віддалася Володареві. Дозволь мені спробувати це виправити. Спробувати її врятувати. Я знаю шлях Світла. Я здатна їй допомогти. Будь ласка, аббатиса, дозволь мені врятувати її безсмертну душу.

Енн опустила очі. Хто вона така, щоб вирішувати за інших, що важливо, а що ні? Заради чого вона прожила життя? Чи не була вона сама союзником Володаря?

— Сестра Алессандра, — відкашлялася Енн, — слухай мене, і слухай гарненько. Я аббатиса сестер Світла, і твій обов'язок робити так, як я накажу. — Вона погрозила Алессандрі пальцем. — Я не бажаю нічого чути, зрозуміла? Жодних заперечень. Я повинна відшукати пророка, поки він не створив якусь несусвітню дурість. Річард — надзвичайно важлива фігура в нашій боротьбі, і тобі це добре відомо. Я старію і тільки заважатиму його шукати. Я хочу, щоб ти відправилася за ним. І ніяких заперечень. Ти повинна відшукати Річарда Рала і заставити нашу сестру Ніккі хоча б боятися Творця!

Алессандра розплакалася і обняла Енн, розсипаючись у подяках. Аббатиса поплескала її по спині. Вона була нещасна через те, що втрачає супутницю, і боялася втратити віру взагалі в усе, що раніше робила.

Алессандра розтулила обійми.

— Аббатиса, а ти зможеш подорожувати одна? Ти впевнена, що це тобі під силу?

— Ба! Може, я і стара, але далеко не безпорадна. Хто, по-твоєму, заявився в саме серце табору Ордена і врятував тебе, дитино?

Алессандра посміхнулася крізь сльози.

— Ти, аббатиса, тільки ти. Ніхто, крім тебе, не зміг би зробити подібне. Сподіваюся, що мені вдасться врятувати Ніккі, як ти врятувала мене… Якщо я її розшукаю.

— Розшукаєш, сестра. Неодмінно розшукаєш. Хай благословить тебе Творець!

Енн розуміла, що їх обох чекає важкий шлях, який може тривати роками.

— Настають важкі часи, — сказала Алессандра. — Але у Творця дві руки, одна для мене, інша для тебе, аббатиса.

Енн мимоволі посміхнулася, уявивши собі це в'яві.

29

— Заходьте, — буркнув Зедд у відповідь на наполегливе покашлювання, що лунало зовні. Він налив з глека води в металеву миску, що стояла на круглому поліні і служила йому умивальником, хлюпнув води в обличчя, голосно крякнув. Дивно, як така крижана вода ще може литися?

— Доброго ранку, Зедд.

Все ще охаючи, Зедд стер холоднючу воду з очей і, примружившись, подивився на Уоррена.

— Доброго ранку, мій хлопчику.

Уоррен спалахнув. Зедд нагадав собі, що, мабуть, йому не варто називати «хлопчиком» людину, як мінімум удвічі старше себе. Але Уоррен сам винен! Ну що йому варто перестати виглядати таким юним? Зітхнувши, Зедд взявся шукати рушник серед купи карт, брудних тарілок, іржавих циркулів, порожніх кухлів, серветок, курячих кісток, мотузок та іншого мотлоху, що скупчився в кутку його маленького похідного намету. Тут навіть виявилося яйце, яке він кудись подів кілька тижнів тому під час уроку.

Уоррен крутив край лілового балахона.

— Я тільки що з намету Верни.

Зедд припинив пошуки і озирнувся.

— Є що-небудь?

Уоррен похитав головою.

— Мені дуже шкода, Зедд.

— Ну, це нічого ще не значить, — з'єхидничав Зедд. — У старої більше життів, ніж у моєї кішки — пам'ятається, спочатку її вдарило блискавкою, а потім вона впала в колодязь, і все в один день. Я тобі коли-небудь про неї розповідав, мій хлопчику?

— Ну, взагалі так, — посміхнувся Уоррен. — Але якщо хочеш, я з задоволенням послухаю ще разок. Зедд відмахнувся і відразу зробився серйозним.

— Упевнений, що з Енн все в порядку. Верна знає Енн куди краще, ніж я, але я повністю впевнений: ця бабця — твердий горішок.

— Верна теж щось подібне сказала. — Уоррен посміхнувся. — Енн завжди могла одним поглядом загнати грозу за горизонт.

Зедд, копаючись в покладах мотлоху, згідно крякнув. — Вона жорсткіша підошви. — Він відкинув через плече дві застарілі карти. Уоррен підійшов ближче.

— Що ти там шукаєш, можна поцікавитися?

— Рушник. Я точно знаю, що…

— Ось він, — сказав Уоррен.

— Що? — Підняв голову Зедд.

— Твій рушник. Висить на спинці стільця.

— А! — Зедд схопив рушник і витер давно вже висохле обличчя. — У тебе очі злодія, — фиркнув він на Уоррена і жбурнув рушник на купу мотлоху.

Уоррен знову заусміхався.

— Вважаю це компліментом. — Зедд схилив голову набік.

— Чуєш?

Уоррен прислухався до долинаюих ззовні звуків і його посмішка зникла. Стукали копита коней, перемовлялися проходячі мимо намету люди, хтось викрикував накази, тріщали багаття, скрипіли фургони, скреготали інструменти.

— Чую що?

Зедд невпевнено на нього подивився.

— Не знаю. Щось подібне до свисту.

— Солдати весь час свистять, коней підкликають і взагалі. Іноді це необхідно.

Зедд постійно дбав про те, щоб табір не видавав зайвого шуму. На відкритій місцевості свист розноситься дуже далеко. Звичайно, д'харіанський табір величезний, його не помітити важко. Час від часу вони перебазовувалися, щоб супротивник не міг бути впевнений в їх дислокації. Але звуки…

Зедд похитав головою.

— Напевно, це воно і було. Хтось видав довгий пронизливий свист.

— Але все ж, Зедд, — продовжив Уоррен, — вже давно всі терміни пройшли для наступного повідомлення Енн.

— Бували часи, коли Енн взагалі не могла послати повідомлення. — Зедд змахнув рукою. — Так от, якось раз я сам не дозволив їй скористатися цим недолугим щоденником. Мене від нього тіпає. Не розумію, чому вона не може просто надсилати листи, як усі нормальні люди. — Зедд знав, що лице видає його тривогу. — Нетямуща штуковина. Мрія ледаря. Я — Перший чарівник, мені дорожній щоденник зроду не був потрібний.

— Вона могла його втратити. У всякому разі, Верна висловила таке припущення.

— Саме так! Дуже навіть запросто могла. Він маленький, міг вивалитися на стоянці у неї з-за пояса, а вона й не помітила. У такому випадку вона його ніколи не знайде. — Зедд похитав пальцем. — Ось про це-то я і тлумачу. Не варто покладатися на всякі магічні штучки, вони просто перетворюють тебе в ледаря.

— Верна теж так думає. Що щоденник міг випасти з-за пояса, я хотів сказати, — хихикнув Уоррен. — Або його могла зжерти кішка.

Зедд втупився на Уоррена під кошлатих брів.

— Кішка? Яка така кішка?

— Будь-яка. — Уоррен відкашлявся. — Я просто… А, ну добре. Мені ніколи не вдавалися жарти. — Зедд закивав.

— А, зрозуміло! Його могла зжерти кішка. Так, так, я зрозумів. — Він нічого не зрозумів, але постарався розсміятися заради хлопця. — Відмінно, Уоррен.

— Як би там не було, Енн швидше за все його втратила. Напевно все пояснюється просто.

— У цьому випадку, — почав розмірковувати Зедд, — Енн швидше за все в кінці кінців приїде сюди, щоб дати нам знати — з нею все гаразд. Або, на худий кінець, надішле листа або гінця. Або ще щось. Але найімовірніше, їй просто нема чого нам повідомити і вона не бачить сенсу в порожній балаканині.

Уоррен насупився.

— Але ми не отримували від неї повідомлень вже майже місяць.

— Ну, в останній раз вона повідомила, що рухається на північ, — відмахнувся Зедд, — в гори, де зараз Келен з Річардом. Якщо вона дійсно втратила дорожній щоденник і попрямувала звідти прямо сюди, то їй потрібно ще пару тижнів. А якщо все ж таки відправиласядалі, щоб побачити Річарда, тоді ще довше. Енн, бач, переміщається зовсім не швидко.

— Знаю, — кивнув Уоррен. — Вона може добиратися сюди роками. І це ще одна причина, по якій я так сильно турбуюся.

Зедда набагато більше турбувало те, що дорожній щоденник Енн замовк саме зараз — коли вона повинна була ось-ось дістатися до Річарда з Келен. Старий чарівник дуже наділявся дізнатися, що з Річардом і Келен все в порядку, що Келен здорова, а може, навіть — що Річард готовий повернутися. Енн розуміла, з яким нетерпінням від неї чекають новин. І напевно у неї є якісь новини. Зедду не подобалося, що щоденник замовк саме зараз. Вкрай не подобалося.

— Слухай, Уоррен, місяць — не такий вже великий термін для неї. Раніше між її повідомленнями проходив не один тиждень. Ще занадто рано турбуватися. До того ж у нас своїх справ вистачає.

Зедд не уявляв собі, що вони можуть зробити, якщо Енн дійсно нарвалася на неприємності. Невідомо навіть, де вона і як її шукати.

— Ти правий, Зедд, — винувато посміхнувся Уоррен.

Зедд посунув карту і, виявивши забуту вчора ввечері почату хлібину, відкусив великий шматок. Тепер під приводом їжі він може мовчати, а то він вже почав боятися, що не зможе далі приховувати тривогу.

Уоррен був видатним чарівником, куди розумнішим за багатьох інших. Зедду частенько бувало важко знайти предмет для бесіди, про який Уоррен ще не чув або в якому не розбирався. Дуже освіжаюче почуття — ділитися знаннями з тим, хто розуміюче киває, слухаючи темні міркування по езотеричних проблемах, про які ніхто і не чув. З тим, хто здатний заповнити маленькі прогалини в нестандартних закляттях, хто радіє, коли Зедд пояснює щось нове… Уоррен знав про пророцтва куди більше, ніж, на думку Зедда, взагалі слід знати.

Ця людина являла собою приголомшливу суміш одержимого старця і нахабного молодика. Він був твердий у своїх переконаннях — і в той же час відверто, нескінченно, абсолютно по-дитячому допитливий.

Коли вони обговорювали «видіння» Річарда — лице Уоррена залишалося безпристрасним. Він мовчки сидів, поки всі інші бурхливо обговорювали те, що написав їм Річард. Всякий раз, коли Зедд в особистій бесіді запитував Уоррена, що він думає з цього приводу, Уоррен відповідав одне: «Я іду за Річардом. Він мій друг, і він Магістр Рал». Уоррен ніколи не оспорював і не обговорював накази Річарда військам. Точніше, небажання Річарда віддавати накази. З точки зору Уоррена, Річард віддав чіткий наказ, і його потрібно ковтати, а не пережовувати.

Зедд зауважив, що Уоррен знову смикає балахон.

— Ти змахуєш на чарівника, якому в штани засунули нічну почесуху. Ти хочеш щось сказати, Уоррен?

— Я настільки прозорий? — Безпорадно посміхнувся Уоррен.

— Ні, Уоррен, — посміхнувся Зедд. — Це просто я такий розумний.

Уоррен розсміявся. Зедд вказав на складаний брезентовий стілець, «юний» чарівник озирнувся на стілець і похитав головою. Треба думати, мова піде про щось дуже важливе, раз Уоррен вважає за краще висловитися стоячи.

— Зедд, насувається зима. Як ти вважаєш, Орден атакує нас зараз або почекає до весни?

— Ну взагалі-то це вічний привід для занепокоєння. Від незнання шлунок у вузол зав'язується. Але ви всі добре потрудилися. Всі ви навчені і досвідчені. Ти відмінно з усім впораєшся, Уоррен. І сестри теж.

Схоже, Уоррена аніскільки не цікавило, що говорить Зедд. Він почухав скроню, очікуючи своєї черги.

— Ага, спасибі тобі, Зедд. Ми всі посилено трудилися. Хм-м… Генерал Лейден стверджує, що зима зараз — наш кращий союзник. Він зі своїми кельтонськими офіцерами, як і дехто з д'харіанців вважають, що Джеган буде круглим ідіотом, якщо почне кампанію напередодні зими. Кельтон не так вже далеко на північ звідси, так що генерал Лейден знайомий з труднощами зимових воєнних дій на території, куди ми відступаємо. Він переконаний, що Орден буде чекати весни.

— Генерал Лейден — хороша людина, і хоч він і заступник генерала Райбаха, але я з ним не згоден, — рівним тоном промовив Зедд, дивлячись в блакитні очі Уоррена.

— О! — Уоррен спохмурнів.

Два місяці тому на прохання генерала Райбаха генерал Лейден привів кельтонську дивізію на посилення д'харіанської армії. Вважаючи Келен своєю королевою, кельтонські війська як і раніше виступали під власними прапорами, хоча тепер їх земля і була частиною Д'харіанської імперії.

Зедд нічого не мав проти такої назви. Для всього Нового світу куди краще бути єдиною могутньою силою, ніж зборищем племен. На думку Зедда, в цій справі інтуїція Річарда не підвела. Не будь Новий світ єдиним, війна такого розмаху стала б некерованою. І якщо всі будуть вважати себе частиною могутнього кулака Д'харіанской імперії, це лише допоможе об'єднанню. Зедд відкашлявся.

— Це всього лише припущення, Уоррен. Я можу й помилятися. Генерал Лейден — досвідчений воїн і далеко не дурень. Я можу помилятися.

— Але й Лейден теж може помилятися. Схоже, ваша думка з цього приводу збігається з думкою генерала Райбаха. Він вже два місяці безперервно міряє кроками свій намет.

Зедд знизав плечима.

— Уоррен, від дій Ордена залежить щось важливе для тебе? Ти чекаєш цих дій, щоб прийняти якесь рішення?

Уоррен підняв руки, немов відгороджуючись від подібного припущення.

— Ні-ні! Звичайно, ні! Просто… Просто зараз не самий відповідний час думати про такі речі… Але якщо вони заляжуть на зиму… — Уоррен потеребила рукав. — Я маю на увазі… Якщо б ти думав, що вони стануть чекати весни або щось в цьому роді…

Він замовк.

— А якщо заляжуть, то?.. Уоррен опустив очі.

— Якщо ти вважаєш, що вони можуть вирішити наступати взимку, то буде не правильно з мого боку… з нашого боку… думати про такі речі.

Зедд вирішив зайти з іншого боку.

— Ну, скажімо, я вважаю, що Орден засяде на місці на всю зиму. І що б ти зробив у цьому випадку? — Уоррен розвів руками.

— Зедд, ти одружиш нас з Верною? — Брови Зедда поповзли вгору, він відкинув голову.

— Оце так, хлопчику, ну і заява з самого ранку! — Уоррен рішуче ступив уперед.

— Одружиш, Зедд? Я хочу сказати, якщо ти дійсно вважаєш, що Орден застрягне в Андері на всю зиму? Якщо так, тоді, мені здається, ми могли б… Тобто…

— Ти любиш Верну, Уоррен?

— Звичайно, люблю!

— А Верна тебе любить?

— Ну звичайно!

— Тоді я вас одружу!

— Правда? Ох, Зедд, це буде просто здорово! Уоррен повернувся до виходу, простягнувши руку до Зедда. — Стривай. Почекай тут хвилинку.

— Взагалі-то я збирався змахнути руками і полетіти на Місяць, але якщо ти хочеш, щоб я почекав…

Уоррен вискочив з намету. До Зедда долинули приглушені голоси. Потім Уоррен повернувся. За ним ішла Верна.

Верна сяяла.

— Дякую тобі за те, що запропонував одружити нас, Зедд. Спасибі! Ми з Уорреном хотіли, щоб саме ти провів церемонію. Я йому казала, що ти погодишся! Уявити собі не можу нічого більш значущого, ніж весільна церемонія, проведена Чарівником Першого Рангу.

Наймиліша пані, подумав Зедд. Правда, часом злегка схиблена на правилах, але добросерда. Працездатна. Слухняна. І вона, безумовно, любить Уоррена і глибоко його поважає.

— Коли? — Запитала Верна. — Коли, на твою думку, буде відповідний час? Зедд скривився:

— Як по-вашому, ви в змозі потерпіти, поки я з'їм сніданок?

Обидва заусміхалися.

— Взагалі-то ми думали зіграти весілля ввечері, — пояснила Верна. — Може бути, вдасться влаштувати торжество з музикою і танцями.

— Ми хотіли зробити приємну перерву в навчаннях, — безтурботно махнув рукою Уоррен.

— Перерву? І наскільки ж, по-вашому, ви зможете закинути справи?

— О ні, Зедд! — Уоррен почервонів. — Ми не мали увазі… тобто ми як і раніше будемо… ми лише хотіли…

— Нам зовсім не потрібна відпустка, — відрізала Верна, перебивши Уоррена. — Ми просто подумали, що це буде привід влаштувати всім свято на один вечір. Ми зовсім не збираємося залишати свою посаду.

Зедд обійняв Верну за плечі.

— У вашому розпорядженні скільки завгодно часу. Всі все розуміють. Радий за вас обох.

— Це здорово, Зедд, — зітхнув Уоррен. — Ми дійсно…

В намет без стуку увірвався офіцер.

— Чарівник Зорандер! За ним ввалилися дві сестри.

— Аббатиса! — Вигукнула сестра Філіпа.

— Вони йдуть! — Крикнула сестра Феба.

Феба вся тремтіла. Тут Зедд помітив, що волосся сестри Філіппи з одного боку обпалене, і плече її сукні почорніло. Вона чатувала на самих дальніх підступах ворожих чаклунів.

Тепер Зедд зрозумів: те, що він прийняв за свист, було віддаленими криками.

Ріжки на другий заставі проспівали тривогу. За стінами намету залунали нові звуки: шипіли залиті водою багаття, дзвеніла сталь, іржали коні.

Уоррен схопив Філіпу за руку і почав сипати наказами:

— Координуй оборону. Не дозволяй помітити, тримай за третьою грядою. Встанови пастки ближче до нас. Нехай противник наступає впевнено. Кавалерія є?

Сестра Філіпа кивнула.

— Вони йдуть двома лавинами, — повідомив офіцер. — Але ще не атакують. Не хочуть відриватися від піхоти.

— Запали перший вогонь позаду них — як тільки кавалерія мине точку спалаху. Як ми й обговорювали, — сказав Уоррен сестрі Філіппі. Задумка полягала в тому, щоб зловити кавалерію в пастку між двома стінами потужної магії, але магію потрібно строго сфокусувати і пробити ворожі щити.

— Аббатиса… — Сестра Феба все ніяк не могла віддихатися. — Ти не уявляєш собі, скільки їх! Благий Творець, таке враження, що земля рухається і гори пхають солдатів в нашому напрямку.

Верна поклала руку їй на плече.

— Знаю, Феба, знаю. Але ж нам добре відомо, що потрібно робити.

Верна вивела обох сестер назовні, голосно закликаючи інших своїх помічниць. У цей момент під'їхали офіцери і розвідники, які повернулися, зіскочили з коней.

Величезний бородатий солдат, у якого по обличчю тік піт, вломився в намет, ловлячи повітря ротом.

— Вся їхня армія! Всі полчища!

— Важка кавалерія! Достатньо, щоб пробити пролом і посунутися вперед, — крикнув на змиленому коні вершник і помчав далі.

— Лучники? — Запитав Зедд у двох солдатів, все ще знаходилися в його наметі.

— Вони надто далеко, важко сказати, — похитав головою бородатий офіцер. — Але готовий посперечатися, що лучники йдуть відразу за рядами списоносців.

— Напевно, — кивнув Зедд. Уоррен схопив бородатого офіцера за рукав і потягнув за собою з намету.

— Не хвилюйся, як тільки вони появляться, у нас буде чим їх зайняти.

Другий офіцер помчав геть, повертаючись до своїх обов'язків. Зедд залишився один у своєму наметі, освітленому ранковим зимовим сонцем. Холодний світанок. А попереду — кривавий день.

Зовні кипіла бурхлива діяльність. У кожного були свої обов'язки. Більшу частину армії становили випробувані в бою д'харіанські ветерани. Зедд сам переконався, наскільки страхітливо виглядають солдати Імперського Ордена, але д'харіанци не поступалися їм в лютості. Століттями д'харіанці пишалися тим, що вони самі жорстокі воїни в світі. Досить довго Зедд сам бився з д'харіанцями, що довели, що їх марнославство є цілком обгрунтованим.

Хтось кричав «давай, давай, давай!». Схоже, генерал Райбах. Зедд вискочив з намету і завмер перед біжучим перед ним безперервним людським потоком.

Генерал Райбах зупинився біля чарівника.

— Зедд, ми мали рацію! — Зедд сумно кивнув. Чи не в перший раз в житті йому хотілося б, щоб він був не правий.

— Звертаємо табір, — кинув генерал Райбіх. — Часу майже не залишилося. Я вже віддав наказ авангарду пересунутися північніше і прикривати фургони забезпечення.

— Вони всі на нас ідуть чи так, розвідка боєм?

— Всією лавиною.

— Добрі духи! — Прошепотів Зедд. Принаймні він склав план і на цей випадок. Він навчив чародіїв, так що вони не розгубляться. Все відбувається в точності так, як передбачав Зедд. І це повинно додати їм хоробрості та впевненості в собі. Результат сьогоднішнього дня залежить від чарівників.

Генерал Райбах потер підборіддя, дивлячись на південь, у бік невидимого ще супротивника. Сонце пофарбувало його іржаво-руде волосся в червоний колір, шрам, що перетинав його щоку від скроні до куточка губ, походив на застиглу білу блискавку.

— Наші застави відходять разом з ар'єргардом. Немає сенсу залишати їх тримати оборону проти всього імперського полчища.

Зедд кивнув.

— Ми встанемо магією проти магії, генерал. В сіро-зелених очах генерала майнув вогник.

— А ми — твоя сталь, Зедд. Дамо цим виродки покуштувати і того, і іншого.

— Тільки не показуй їм занадто багато, поки не прийшов час, — попередив Зедд.

— Я не збираюся змінювати наші плани, — гаркнув генерал.

— Відмінно. — Зедд схопив за руку пробігаючого мимо солдата. — Ти! Мені потрібна допомога. Зберіть мої речі, добре, хлопець? Я повинен йти до сестер.

Генерал Райбах вказав молодому солдатові на намет Зедда і той помчав виконувати наказ.

Розвідники повідомляють, що вони все ще стоять по той бік Драні, як ми і сподівалися.

— Відмінно. Значить, не варто побоюватися, що вони обійдуть нас з флангів, — в усякому разі, на заході. — Зедд подивився, як зникає на очах табір, і перевів погляд на обвітрене обличчя генерала. — Тільки відведи вчасно наших людей в ті північні долини, генерал, щоб нас не оточили. Чарівники заметуть сліди.

— Не турбуйся, ми прорвемося.

— Річка ще не встала, вірно? — Райбах похитав головою.

— Щур, може, і пройде, але вовк провалиться.

— Значить, річку вони не перейдуть. — Зедд, примружившись, подивився на південь. — Я повинен йти до Еді і до сестер. Нехай зостануться з тобою добрі духи, генерал. Їм не знадобиться прикривати твою спину — про це подбаємо ми.

Генерал Райбах схопив Зедда за руку.

— Їх набагато більше, ніж ми думали, Зедд. Як мінімум удвічі. А якщо мої розвідники з переляку не набрехали, то, можливо, і втричі. Думаєш, тобі вдасться втримати цю лавину, поки вони будуть домагатися вчепитися мені в дупу?

План полягав у тому, щоб затягнути противника на північ, залишаючись поза межами його досяжності — досить близько, щоб він сходив слиною, але недостатньо, щоб міг відкусити солідний шматок. Форсувати річку в цей час року для армії такого розміру суща дурниця. Д'харіанські фланги прикриває з одного боку річка, з іншого — гори. Імперському Ордену буде не так-то просто оточити і розчавити армію Д'харіанської імперії.

План був складений з урахуванням попередження Річарда: не вступати в пряме зіткнення з Імперським Орденом. Зедд не був повністю впевнений у правильності його слів, але вважав за краще не випробовувати долю.

Якщо пощастить, як тільки вони виманили супротивника на пересічену місцевість, яку легше обороняти, Орден втратить перевагу і його вдасться зупинити. А як тільки полчища встануть, д'харіанци зможуть почати скорочувати їх чисельність. Д'харіанців мало хвилює чисельна перевагу супротивника. Для них це тільки ще одна можливість проявити себе.

Зедд спрямував погляд удалину, уявивши собі схили пагорбів, суцільно вкриті наступаючими ворожими солдатами. Він уже знав, яку смертоносну силу на них обрушить.

— Не хвилюйся, генерал, сьогодні Імперський Орден почне платити ціну за свої справи.

Генерал Райбах, посміхнувшись, ляснув Зедда по плечу:

— Молодець! — І подався геть, на ходу скликаючи ординарців і вимагаючи коня. Почалося.

30

Річард, взявшись у боки, стояв всередині величезного скелета. — Ну? — Спитала Ніккі з сідла.

Прикривши очі долонею від сонця, він подивився вперед, на обрій. Потім озирнувся на Ніккі. Її волосся, освітлене сонцем, зробилося кольору меду.

— Я б сказав, що це дракон. Кобила загарцювала, норовлячи забратися подалі. Ніккі рішуче притримала її.

— Дракон, — безпристрасно повторила вона. На кістках всюди виднілися залишки плоті. Річард відмахнувся від хмари жирних мух. Ще відчувався слабкий запах тліну. Вибравшись з гігантської грудної клітки, він вказав на лежачу в пожовклій траві голову. Відстань між ребрами була така, що він спокійно пройшов, не ризикуючи ні за що зачепитися.

— Пізнаю зуби. У мене колись був драконячий зуб. Ніккі скептично поглядала на останки.

— Ну, що б це не було, ти вже надивився. Пора рухатися далі.

Річард обтрусив руки. Жеребець, пирхнувши, позадкував — йому не подобався запах смерті, і він не довіряв Річарду, від якого теж тепер виходив цей запах. Річард погладив гладкий чорний бік.

— Спокійно, Хлопчик, — ласкаво промовив він; — Спокійно.

Коли Річард нарешті сів у сідло, Ніккі розвернула свою сіру в яблуках кобилу і рушила вперед. Освітлені післяполуденні сонцем ребра відкидали довгі тіні, ніби тяглися до Річарда, закликаючи в свідки жахливого кінця. Він озирнувся на величезний скелет посеред трав'янистої рівнини, пришпорив жеребця і поїхав за Ніккі. Жеребець не надто потребував, щоби його підганяли, він і сам хотів скоріше забратися від цього похмурого місця.

За останній місяць Річард з конем звикли один до одного. Жеребець був поступливий, але не особливо доброзичливий, а Річарду і не хотілося нічого більшого. Ніккі не знала, чи були у коней клички, та це її й не цікавило, так що Річард попросту називав чорного жеребця «Хлопчик», а кобилу Ніккі — «Дівчинка». Ніккі, судячи з усього, було все одно, і вона наслідувала його приклад.

— Ти дійсно вважаєш, що це останки дракона? — Запитала Ніккі, коли він її наздогнав.

Жеребець уповільнив хід і радісно ткнув кобилу мордою в бік. Дівчинка у відповідь ледь ворухнула вухом.

— Наскільки я пам'ятаю, розмір цілком підходящий. Ніккі труснула головою, відкидаючи волосся за спину.

— Ти це серйозно, так? — Річард спантеличено насупився.

— Ти ж сама бачила. Хто ще це може бути? — Вона зітхнула:

— Я думала, це кістки якогось давно вимерлої тварини.

— З такими роями мух? Та на деяких кістках ще збереглися залишки сухожиль! Ніяка це не давнина. Дракон загинув з півроку тому, а може, й пізніше. Ніккі зиркнула на нього.

— Значить, у Новому світі і справді водяться дракони?

— Ну, у всякому разі, у Серединних Землях — точно. Там, де я виріс, їх не було. Наскільки я розумію, дракони володіють магією, а в Вестланді магії не було. Коли я приїхав сюди, то… побачив червоного дракона. Взагалі-то вони зустрічаються надзвичайно рідко.

А тепер їх стало ще на одного менше.

Ніккі мало хвилювали драконячі останки, а Річард вже давно прийшов до висновку, що у нього куди більше шансів виплутатися з цієї ситуації, якщо не проявляти ворожість. Озлобленість підриває сили, заважає думати і шукати вихід.

Він не міг змусити себе проявляти дружелюбність, але намагався не злити Ніккі, щоб не нашкодити Келен. Поки що це йому вдавалося. До того ж Ніккі не так просто було вивести з себе. Коли їй щось не подобалося, вона поринала в повну байдужість.

Тим часом вони знову вибралися на дорогу, з якої звернули, коли помітили білі піки, що виявилися при найближчому розгляді останками дракона.

— На що це схоже — жити в країні без магії?

— Поняття не маю, — знизав плечима Річард. — Просто живеш, і все. Це здавалося в порядку речей.

— Ти був щасливий, живучи без магії?

— Так, дуже. — Він знову насупився. — А що?

— І тим не менше ти бився за магію. Так?

— Так.

— Орден хоче позбавити світ від магії, щоб люди росли щасливими, без отруйного туману чарівництва, постійно підстерігаючого їх біля порога. — Вона подивилася на Річарда. — Орден хоче, щоб діти росли такими ж щасливими, як і ти. А ти з ним хочеш битися.

Річард вважав за краще промовчати. Його анітрохи не хвилювало, чого там хоче Орден. Думки його були зайняті іншим.

Вони їхали на південний схід, по дорозі їм час від часу траплялися мандрівні купці. Сьогодні вони обмінялися вітальними кивками з двома такими. Дорога, петляючи між пагорбами, почала забирати на південь. Коли вони в'їхали на горб, Річард удалечині вгледів отару овець. Попереду, як їм сказали, знаходиться містечко, де можна закупити необхідну провізію. Та й коням не завадить прикупити вівса.

Зліва, на північному заході, засніжені вершини гір в променях післяполудневого сонця забарвилися рожевим. Праворуч тягнувся степ. А за містом вони скоро перетнуть річку Керн. Зараз вони вже зовсім недалеко від пусток, де колись стояв великий бар'єр.

Скоро вони повернуть на південь, у Старий світ.

Хоча бар'єру більше не існувало, Річарду страшенно не хотілося покидати Новий світ. Це все одно що залишити світ Келен, ще більше віддалитися від неї. Здавалося, вона вислизає від нього все далі й далі.

Ніккі повернулась до Річарда. Її світле волосся зметнулися на вітрі.

— Кажуть, у Старому світі теж колись були дракони. Річард насилу відволікся від похмурих думок.

— А тепер немає? — Запитав він. Ніккі похитала головою. — І як давно це було?

— Дуже давно. Ніхто з нині живучих їх ніколи не бачив. Навіть сестри.

Річард розмірковував, погойдуючись у сідлі під ритмічний перестук підков. Ніккі сьогодні здавалася трохи поступливішою, і він запитав:

— А ти знаєш, чому?

— Можу розповісти лише те, чого мене вчили, якщо хочеш. — Річард кивнув, і вона продовжила:

— Під час великої війни, в ті часи, коли звели бар'єр між Старим і Новим світами, чарівники Старого світу трудилися над знищенням магії. Дракони без магії існувати не могли, тому поступово вимерли.

— Але тут-то вони існують до цих пір.

— По іншу сторону бар'єру. Можливо, придушення магії на тій стороні було локальним або навіть тимчасовим. Зрештою, вся магія існує до цих пір, а значить, чарівники давнини із завданням не впоралися.

Річард почав відчувати занепокоєння.

— Ніккі, можна задати тобі питання? Дуже серйозне питання щодо магії?

Вона подивилася на нього і перевела коня на крок.

— Що ти хочеш дізнатися?

— Скільки, по-твоєму, може дракон прожити без магії? — Ніккі зітхнула.

— Я знаю тільки історію з драконами в Старому світі, як мені її розповідали. Як тобі відомо, не всім древнім записам можна довіряти. Можливо, це всього лише наукова гіпотеза. Що ж стосується драконів… Можу припустити, що не дуже довго. Можливо, кілька днів або довше — але ненабагато. Це спрощений варіант питання, скільки риба може прожити без води. А чому ти запитав?

Річард скуйовдив волосся.

— Коли шими були тут, у цьому світі, вони висмоктали магію. На якийсь час вся магія — ну, або майже вся — зникла.

Ніккі спрямувала погляд на дорогу.

— За моїми прикидками, зникнення магії було абсолютним — принаймні на якийсь час.

Ось цього-то він і боявся! Річард зіставив її слова з тим, що знав сам, і задумливо промовив:

— Не всі істоти, наділені магією, залежать від неї. Ось ми, наприклад. Ми в якійсь мірі чарівні істоти, але і без магії теж можемо жити. Мене цікавить, чи змогли вціліти істоти, саме існування яких залежить від магії, поки шими не були вигнані і не відновилася магія в світі живих.

— Магія не відновилася.

— Що?! — Річард різко осадив коня.

— Не так, як ти думаєш. — Ніккі повернулась до нього обличчям. — Річард, хоч я і не знаю точно, що сталося, така подія не могла пройти без наслідків.

— Розкажи, що тобі відомо. Вона з цікавістю примружилася:

— А чому це тебе так турбує?

— Ніккі, будь ласка, просто розкажи, що знаєш! — Вона поклала руки на луку сідла.

— Річард, магія — складне утворення, з нею ніколи нічого не можна сказати з упевненістю. — Ніккі жестом зупинила готовий посипатися град запитань. — Але одне відомо точно. Магія непостійна. Вона весь час змінюється. Магія — не тільки частина цього світу. Це провідник між світами. Розумієш?

Річарду здалося, що він зрозумів.

— Я випадково за допомогою магії викликав дух батька з підземного світу. І вигнав його назад — за допомогою магії ж. Плем'я Тіни, наприклад, користується магією, щоб спілкуватися з духами предків через завісу між нашим і підземним світами. Мені довелося відправитися в Храм Вітрів, в підземний світ, коли Джеган велів одній сестрі обрушити на нас чуму, принесену нею зі світу мертвих.

— І що спільного між цими подіями?

— Магія використовується як міст між світами.

— Так. Але не тільки. Світи існують, але їх розуміння залежить від світу живих, вірно?

— Ти хочеш сказати, що життя зароджується в цьому світі, а після смерті душі забирає Володар нижнього царства?

— Так, але не тільки. Ти не бачиш зв'язку? Річард вже нічого не розумів. Він виріс, не маючи ні найменшого уявлення про магію.

— Ми спіймані між двома царствами?

— Ні, не зовсім так. — Ніккі блиснула очима. Почекавши, поки він зустрітися з нею поглядом, вона підняла палець, підкреслюючи важливість своїх слів. — Магія — провідник між світами. Коли магія зменшується, від нас не просто віддаляються інші світи, але і вплив цих світів в нашому світі стає менше. Розумієш?

Річарда пробрало тремтіння.

— Тобто інші світи починають впливати менше, як… як батьки на змужнілу дитину?

— Так. — Її очі раптом зробилися дуже глибокими. — Світи віддаляються один від одного, приблизно як дитина — він росте, виростає і покидає будинок. Але і це ще не все. — Ніккі трохи подалася вперед. — Бачиш, можливо, інші світи здатні існувати лише завдяки їх зв'язку зі світом живих, з нашим світом. — Зараз вона здавалася саме тим, ким і була насправді — стовісімідесятирічною чаклункою. — Вважається навіть, — прошепотіла Ніккі абсолютно абстрактним тоном, — що без магії, що зв'язує інші світи з нашим, ті світи перестануть існувати.

Річард сковтнув.

— Тобто коли дитина виростає і покидає батьківський дім, батьки вже не так важливі для його подальшого існування. Навіть коли вони врешті-решт постаріють і помруть. Хоча колись вони були йому життєво необхідні і міцно з нею пов'язані, тепер, коли вони перестали існувати, він продовжує жити і без них.

— Абсолютно вірно, — дуже тихо сказала Ніккі.

— Світ змінюється, — кивнув Річард. — Світ не стоїть не місці. Ось чого домагається Джеган. Він хоче, щоб магія і ті інші світи перестали існувати, а цей світ залишився в його одноосібному володінні.

— Ні, — неголосно заперечила Ніккі. — Він хоче цього не для себе, а для всього людства. — Річард почав було заперечувати, але вона обірвала його. — Я знаю Джегана і кажу тобі так, як вважає він. Може, він і насолоджується тим, що творить, але в глибині душі вірить, що робить це не для себе, а для всього людства.

Річард не бачив сенсу сваритися. Як би там не було, через зміни, що відбуваються, істоти, подібні драконам, цілком могли померти. Ті білі кістки, можливо, були останками останнього червоного дракона.

— Через таку ось подію, як нашестя шимів, світ вже змінився безповоротно — настільки, що чарівні істоти всі померли, — продовжила Ніккі, дивлячись в сутінкову далечінь. — І в цьому взаємопов'язаному світі, що я описала, магія — навіть така, як наша — теж дуже скоро зникне. Тепер ти зрозумів? Без цього провідника між світами, цієї зв'язки з іншими світами, які, можливо, вже більше не існують, діти чарівників будуть народжуватися без магічного дару.

У всякому разі, одне йому було зрозуміло точно: коли прийде час, він подбає, щоб Ніккі припинила своє існування. Вимерла.

Вони рушили далі. Річард часто озирався на величезні біліли кістки, поки ті не зникли з очей.

У місто вони в'їхали вже затемна. Коли Річард поцікавився у перехожого, що це за місце, то дізнався, що містечко називається Ріпплі. Тихе містечко у віддаленому кутку Серединних Земель, неподалік від того місця, що раніше було пусткою, звідки ніхто не повертався. Жителі Ріпплі вирощували на продаж пшеницю і розводили овець, а дрібну живність тримали для своїх потреб.

Сюди йшла дорога з північного заходу, з Ренвольда, інші дороги вели на північ. Ріпплі служив торговельним перехрестям між Ренвольдом і селами на півночі і сході. Тепер, звичайно, Ренвольда більше немає. Імперський Орден вирізав усе місто і на вулицях Ренвольда живуть лише примари. Мешканці степів, що продавали там свої товари, залишилися без засобів до існування. І жителі навколишніх сіл і міст, які приїжджали торгувати в Ріпплі, — теж. У Ріпплі настали важкі часи.

Річард з Ніккі привернули до себе загальну увагу. Після загибелі Ренвольда приїжджі стали тут рідкістю. Вони обидва втомилися, а в містечку малася таверна, але там збиралася місцева банда, і Річарду зовсім не хотілося вплутуватися в неприємності. В іншому кінці міста була непогана стайня, і власник дозволив їм переночувати на сіннику за срібний пенні з кожного. Ночі стояли холодні, а на сіннику можна було сховатися від вітру, і Річард, не торгуючись, заплатив за місце для них з Ніккі і ще три за коней. Неговіркий господар був такий радий додатковій платі, що пообіцяв Річарду почистити коней, нагодувати і перекувати.

Коли Річард, подякувавши, сказав, що вони дуже втомилися, господар вперше за весь час усміхнувся:

— Ну, тоді піду займуся вашими кіньми. Сподіваюся, ви з дружиною гарненько виспитеся. Доброї вам ночі.

Річард пішов за Ніккі наверх по грубих сходах. Сидячи на сіні, вони їли холодну вечерю і слухали, як господар доглядає їх коней. Річард з Ніккі ледь обмінялися перед сном парою слів. Прокинувшись незабаром після світанку, вони виявили зграйку худих дітлахів та виснажених дорослих, які прийшли подивитися на «багатих» мандрівників. Схоже, їх коні стали джерелом пліток і здогадок.

Річард привітався з людьми, але у відповідь наткнувся на порожні погляди. Коли вони з Ніккі попрямували в крамницю, розташовану неподалік, через кілька обшарпаних будиночків, ці люди пішли за ними, ніби вони — король і королева міста. Бродячі по вуличках кози і кури розбігалися, угледівши процесію. Молочна корова, що паслася позаду шкіряної лавки, на мить перестала жувати траву і подивилася на те, що відбувається. Сидячий на паркані півень роздратовано заплескав крилами.

Найхоробріший з дітей запитав, хто вони такі. Ніккі відповіла, що вони — прості мандрівники, чоловік з дружиною, які їдуть у пошуках роботи. Це повідомлення зустріли скептичним шепотком. Ніккі в її розкішному чорному платті швидше можна було прийняти за королеву, що шукає собі королівство. Та й Річард справляв враження ненабагато гірше.

Старший хлопчик запитав, де вони мають намір шукати роботу, адже в Ріпплі навряд чи можна що-небудь знайти. Ніккі пояснила, що вони направляються в Старий світ. Дехто з дорослих, підхопивши дітей, заквапився геть. Решту слідували за Річардом з Ніккі по п'ятах.

Власник продуктової крамниці, літній чоловік, пропустивши Річарда всередину, ласкаво прогнав городян. Як тільки Річард зник у дверях крамниці, народ на вулиці посміливішав і став смикати Ніккі, просячи грошей, на ліки, на їжу. Ніккі стояла спокійно, розпитуючи простолюдинів про їх біди і потреби. Вона рушила крізь юрбу, оглядаючи дітей. На її обличчі з'явився безпристрасний вираз, який вкрай не подобався Річарду.

— Чим можу бути корисний? — Ввічливо поцікавився крамар.

— Що це за люди? — Замість відповіді спитав Річард. Він дивився крізь чисто вимите вікно на Ніккі, оточену натовпом, яка віщала їм про любов Творця. Люди слухали її, ніби сам добрий дух з'явився їх втішити.

— Ну, всякі різні, — відповів крамар. — Більшість прийшли із Старого світу, коли бар'єр звалився. Дехто — місцеві нероби: п'яниці, волоцюги; вони швидше почнуть просити милостиню або красти, ніж працювати. Коли тут з'явилися чужаки із Старого світу, деякі місцеві приєдналися до них, перейнявши їх спосіб життя. Купці, які приїжджають до нас, на власному досвіді з'ясували, що їм дешевше поділитися з цією публікою, а ні то залишаться зовсім без товару. Втім, деякі з тих, що тут, просто знаходяться в важкому положенні: вдови з діточками, які не можуть знайти собі чоловіків, старі… Дехто, можливо, і буде працювати на мене, якщо знайдеться робота, але більшість не захоче.

Річард вже зібрався дати крамареві список необхідних товарів, коли в крамницю ковзнула Ніккі.

— Річард, мені потрібно трохи грошей.

Він не став сперечатися і передав їй сідельну сумку з грошима. Ніккі дістала повну жменю срібла і золота. У крамаря очі на лоба полізли, коли він побачив, скільки вона взяла. Ніккі ж не звернула на нього уваги. Річард ошелешено дивився, як Ніккі, повернувшись до натовпу, віддає всі наявні у них гроші. До неї потягнувся ліс рук. Люди заволали. Дехто помчав геть зі здобиччю.

Річард заглянув у сумку — перевірити, скільки у них залишилося. Не дуже. Він повірити не міг тому, що тільки що сотворила Ніккі. Маячня якась.

— Як щодо рису, бекону, сухих бісквітів, ячмінного борошна, вівсяної муки, сочевиці і солі?

— Вівсяної муки немає, а все інше в наявності. Скільки вам потрібно?

Річард швидко підрахував у думці. Їм належить ще довгий шлях, а Ніккі віддала майже всі заощадження. Доведеться тепер економити на припасах. Він поклав на прилавок шість срібних пенні.

— Ось на цю суму.

Річард скинув мішок зі спини і поклав на прилавок поряд з монетами.

Крамар згріб гроші, тяжко зітхаючи при думці про ті гроші, які міг би заробити, і почав знімати замовлене з полиць і складати в мішок. Поки він займався справою, Річард згадав ще дещо і додав одну монетку.

Тепер у нього залишилося кілька срібних пенні, дві срібні крони і ніякого золота. Ніккі роздала грошей більше, ніж ці люди бачили за все своє життя. Заклопотаний думками про те, на що вони надалі будуть купувати собі продовольство, Річард закинув на спину важкий мішок і поспішив на вулицю, щоб спробувати зупинити Ніккі.

Вона вела промову про кохання Творця до всіх і кожного і просила пробачити жорстокість безсердечних і байдужих людей, простягаючи золоту монету неголеному беззубому мужику. Той, посміхаючись, подякував і облизав потріскані губи. Річард відмінно зрозумів, чим цей тип хоче змочити горло. До Ніккі тягнулося ще безліч рук.

Стривожений Річард схопив Ніккі за руку і рвонув до себе. Вона повернулася:

— Ми повинні повертатися на конюшню.

— Я теж так думаю, — кивнув Річард, стримуючи гнів. — Сподіваюся, господар уже закінчив возитися з кіньми, і ми можемо забиратися звідси.

— Ні, — заперечила Ніккі з похмурою рішучістю. — Нам потрібно продати коней.

— Що?! — Річард сердито кліпнув. — Можу я поцікавитися, чого заради?

— Щоб поділитися тим, що маємо, з тими, у кого нічого немає.

Річард втратив дар мови. Він мовчки втупився на Ніккі. Як же вони поїдуть далі? Трохи поміркувавши, він вирішив, що йому зовсім байдуже, як скоро вони доберуться туди, куди вона його тягне. Але ж їм доведеться всі свої пожитки нести на собі. Він — лісовий провідник і звик ходити з важкою поклажею, він впорається. Повільно видихнувши, Річард попрямував до стайні.

— Нам потрібно продати коней, — повідомив він господареві. Той, насупившись, подивився на стоячих в стійлах коней, потім — знову на Річарда. Господар стайні виглядав дещо ошелешеним.

— Це чудові сильні коні, добродію. У нас тут таких коней немає.

— Тепер є, — повідомила Ніккі.

Він невпевнено подивився на неї. Більшість людей відчували незручність, дивлячись на Ніккі — і через її карколомну красу і через її безпристрасну, холоднокровну поведінку.

— Я не можу дати за них справжню ціну.

— А ми і не просимо стільки, — нудним тоном пояснила Ніккі. — Ми просто хочемо продати їх вам. Нам необхідно їх продати. Ми візьмемо стільки, скільки ви згодні нам дати.

Погляд господаря бігав з Річарда на Ніккі і назад. Річард бачив, що тому ніяково так їх надувати, але він ніяк не може придумати, як відмовитися від такої пропозиції.

— Я можу дати лише чотири срібні марки за обох. Річард відмінно знав, що кожен кінь коштує в десять разів більше.

— І за збрую, — додала Ніккі. Власник конюшні почухав щоку.

— Ну, мабуть, за збрую можу додати ще одну монету, але це все, що в моїх силах. Вибачте. Я знаю, що вони вартують куди більше, але якщо ви так вже прагнете від них позбутися, то це все, що я можу вам запропонувати.

— А є в цьому місті хтось, хто може дати більше? — Запитав Річард.

— Сумніваюся. Але, кажучи по правді, синку, не ображуся, якщо ви попитаєте по околицях. Я не люблю обманювати людей і прекрасно знаю, що п'ять срібних монет за таких коней і упряж — чистої води шахрайство.

Він не зводив очей з Ніккі, явно здогадуючись, що це — її затія. Погляд її блакитних очей міг викликати занепокоєння у будь-якої людини.

— Ми приймаємо вашу пропозицію, — негайно і рішуче відповіла Ніккі. — Упевнена, вона абсолютно чесна.

Господар з нещасним виглядом зітхнув.

— У мене немає з собою стільки грошей. Сходжу додому, — він тицьнув пальцем через плече, — і принесу, якщо ви зволите трохи почекати.

Ніккі кивнула, і господар поспішив геть, не стільки поспішаючи завершити операцію, як підозрював Річард, скільки бажаючи скоріше забратися з очей Ніккі.

Річард повернувся до неї, відчуваючи, як кров приливає до щік.

— Що це за нісенітниця?

Він бачив, що ідуча за ними юрба все ще не розходиться.

Ніккі не вважала за потрібне відповідати.

— Збирай свої речі. Все, що понесеш. Як тільки повернеться господар, ми рушимо далі.

Річард насилу відірвав від неї лютий погляд. Підійшовши до Хлопчика, він почав запихати все, що можна, в мішок, бурдюки прив'язав до пояса, сідельні сумки звалив на плече. Річард, вважав, що, коли вони потраплять в містечко трохи багатше, він зможе хоча б ці сумки продати. Поки він займався справою, Ніккі складала в свій мішок те, що могла понести.

Господар, повернувшись, протягнув гроші Річарду.

— Гроші візьму я, — заявила Ніккі. Господар швидко глянув Річарду в очі і вручив монети Ніккі.

— Я додав ще ті срібні пенні, що ви мені заплатили вчора ввечері. Це все, що у мене є. Клянуся.

— Спасибі, — кивнула Ніккі. — Дуже щедро з вашої сторони поділитися тим, що у вас є. Саме така воля Творця. — Потім, не кажучи ні слова, повернулася і вийшла з напівтемної стайні на вулицю.

— Це моя воля, — пробурмотів собі під ніс власник стайні. — І Творець тут зовсім ні при чому.

На вулиці Ніккі тут же почала роздавати гроші, виручені за коней. Люди тяглися за грошима, а вона йшла серед натовпу, розмовляючи, задаючи питання. Потім Ніккі зникла за рогом і зникла з очей.

Річард поплескав Хлопчика по шовковистій шиї, звалив на плече сідельну сумку і повернувся до господаря, який стояв з приголомшеним виглядом у воротах стайні. Вони з Річардом обмінялися безпорадними поглядами.

— Сподіваюся, вона тобі хороша дружина, — нарешті промовив господар.

Річарду до смерті хотілося сказати, що Ніккі — сестра Тьми, а він — її полонений, але вирішив, що від цього пуття не буде. Ніккі ясно пояснила, що він — Річард Сайфер, її чоловік, а вона — Ніккі Сайфер, його дружина. І веліла твердо триматися цієї версії. Заради Келен.

— Вона просто щедра, — буркнув Річард. — Тому я на ній і одружився. Вона добра до людей.

Річард почув жіночий крик, потім шум. Він кинувся до воріт і вибіг на вулицю. Нікого. Він помчав за кут, звідки доносився шум якоїсь метушні.

Шестеро мужиків звалили Ніккі на землю. Деякі били кулаками, а вона намагалася захиститися від них голими руками. Інші лапали її, шукаючи капшук з грошима. Вони билися за незароблені гроші ще до того, як Ніккі встигла випустити ці гроші з рук. Натовп жінок, дітей і чоловіків стояв навколо. Стерв'ятники, що чекають можливості обглодати кістки.

Річард увірвався в коло, схопив найближчого чоловіка за комір і пожбурив геть. Той, пролетівши по повітрю, з тріском вкарбувалися в стіну стайні. Вся будова заходило ходором. Другого Річард копнув в ребра, відкинувши від Ніккі і перекинувши в бруд. Третій повернувся і спробував ударити Річарда в щелепу. Перехопивши його руку, Річард загорнув її так, що кістки тріснули і мужик закричав. Тут всі кинулися врозтіч.

Річард рвонувся було за одним, але Ніккі раптово схопила його з криком:

— Річард, ні!

Розпалений сутичкою Річард, бажаючи наздогнати мерзотника, мало не врізав їй по лицю, але, усвідомивши, що це Ніккі, опустив кулаки і обвів лютим поглядом натовп.

— Будь ласка, пане! Будь ласка, пані! — Занила якась жінка. — Змилуйтеся нам нами, убогими! Ми — нікчемні створіння Творця. Змилуйтеся над нами!

— Ви — банда злодіїв! — Гаркнув Річард. — Обкрадати того, хто намагається вам допомогти!

Він хотів було рвонутися до них, але Ніккі стиснула його руку.

— Річард, ні!

Натовп розбігся, як миші від шиплячого кота. Ніккі відпустила Річарда. Він побачив, що губи у неї в крові.

— Та що з тобою таке?! Віддаєш гроші людям, які готові тебе пограбувати, хоча ти і так віддаєш їм гроші добровільно! Якого біса?!

— Досить! Я не збираюся терпляче слухати, як ти ображаєш чад Творця! Хто ти такий, щоб засуджувати їх? Хто дав право тобі, ситому, вирішувати, що правильно, а що ні? Ти поняття не маєш, через що довелося пройти цим-нещасним, а ще дозволяєш собі судити!

Річард зробив глибокий вдих. Він знову нагадав собі те, про що не повинен ніколи забувати. Насправді він захищає не Ніккі.

Він дістав з мішка рукав сорочки, змочив водою з бурдюка і обережно витер їй закривавлений рот і підборіддя. Ніккі скривилася, але не пручалася.

— Нічого страшного, — сказав Річард. — Куточок губи тріснув. А тепер постій спокійно.

Вона спокійно стояла, поки він, однією рукою притримуючи їй голову, іншою стирав кров з її обличчя.

— Спасибі тобі, Річард. — Вона похитнулася. — Я була впевнена, що хтось із них переріже мені горлянку.

— Чому ти не скористалася Хань, щоб захиститися?

— Ти забув? Для цього мені б довелося почерпнути силу з пуповини, яка підтримує життя Келен. Він заглянув у її блакитні очі.

— Схоже, забув. У такому випадку, спасибі, що утрималася від цього.

Ніккі мовчала, поки вони йшли по вуличках Ріпплі, несучи все своє майно на спині. Хоча було холодно, лоб Річарда досить скоро покрився потом.

Нарешті його терпіння вичерпалося.

— Не бажаєш пояснити, для чого було все це?

— Ці люди відчувають потребу.

Річард стиснув перенісся, намагаючись зберігати ввічливість.

— І тому ти віддала їм всі наші гроші?

— Ти настільки егоїстичний, що не захотів би поділитися тим, що маєш? Ти настільки егоїстичний, що надаси голодному голодувати, роздягнутому мерзнути, а хворому помирати? Невже гроші важать для тебе більше, ніж людськажиття?

Річард закусив зсередини щоку, щоб стриматися.

— А коні? Ти ж, фігурально висловлюючись, викинула їх.

— Це все, що ми могли отримати. Ці люди потребують. І зараз це було єдине, що ми могли зробити. Ми діяли з найблагородніших мотивів. Це наш обов'язок — не бути егоїстами і з радістю віддати цим людям те, чого вони потребують.

Дорога давно вже закінчилася, і вони йшли по тому, що колись було пусткою, місцем, звідки ніхто не повертався.

— Нам самим все це було потрібно, — сказав Річард. Ніккі подивилася йому в очі.

— Є речі, які тобі необхідно дізнатися, Річард.

— Це вірно.

— Тобі в житті пощастило. У тебе були можливості, яких ніколи не було у простих людей. Я хочу, щоб ти побачив, як живуть прості люди, як вони борються за виживання. Коли ти поживеш, як вони, то зрозумієш, чому Орден так необхідний і чому Орден — єдина надія людства. Коли ми прийдемо туди, куди йдемо, у нас не буде нічого. Ми станемо в точності такими ж, як всі інші нещасні люди в цьому смердючому світі. Практично не маючи шансу вибитися наверх. Ти навіть не уявляєш, що це таке. Я хочу, щоб ти зрозумів, як співчуття Ордена допомагає простим людям жити з тою гідністю, яка їм належить по праву.

Річард подивився на пустельну рівнину, яка простягалася перед ним. Сестра Тьми, позбавлена можливості користуватися даром, і дехто чарівник, якому даром користуватися заборонено. Мабуть, більш простих людей не буває.

— Мені здавалося, це ти хочеш щось дізнатися.

— Але я ще і твоя наставниця. Іноді наставники дізнаються більше, ніж їхні учні.

31

Почувши віддалені звуки горна, Зедд підняв голову. Він намагався прийти в себе. Зедд втомився настільки, що перебував у стані тупої апатії. Сурми повідомляли про наближення дружніх військ. Напевно, повертаються розвідники, а може, ще поранених підвозять.

Зедд раптом усвідомив, що лежить на землі, розкинувши ноги. І зрозумів, що спав, поклавши голову на холодні волохаті груди покійника. Він згадав, як відчайдушно намагався використати всі свої знання, щоб зцілити жахливо пораненого солдата. З сумом він відсунувся від холодного трупа, сів, протер очі, в яких було темно від втоми. Втім, вже настала ніч. Зедд більше не відчував болю. У повітрі, як густий туман, висів кислий дим. Пахло кров'ю. Навколо мерехтіли вогники багать. Стогони поранених носилися над залитою кров'ю землею. Вдалині хтось кричав від болю. Провівши рукою по брові, Зедд зрозумів, що його долоні покриті кривавої кіркою від ран тих, кого він намагався зцілити. Нескінченна була робота.

Неподалік виднілися уламки дерев, рознесених на шматки ворожими магами, валялися розірвані, пронизані величезними трісками дерев тіла. Це накоїли два чаклунки Джегана незадовго до настання темряви, коли д'харіанці вже зібралися в долині, вважаючи, що битва закінчена. Зедд з Уорреном поклали край цій бійні — спаливши сестер чарівним вогнем.

По тому, як гула голова, Зедд зміркував, що проспав пару годин, не більше. Напевно, зараз близько півночі. Проходячі мимо солдати не будили його. А може, визнали його мертвим.

Перший день пройшов так, як і очікувалося. У першу ніч зав'язувалися рідкісні сутички, досить незначні, а потім, на світанку другого дня, Орден обрушив на них усі свої сили. І лише з настанням темряви бій закінчився.

Вони дісталися до долини і примудрилися потягнути Орден за собою, подалі від інших воріт в Серединні Землі. Але якою ціною! Однак у них не було вибору — вони не могли дозволити противнику спокійно пройти в Серединні Землі. Як би там не було, зараз Орден зупинений. Зедд не знав, як довго це триватиме.

На жаль, поки що солдати Джегана показали себе кращими бійцями.

Зедд оглядівся. Скоріше не табір, а місце, де всі попадали від втоми. Там і сям із землі стирчали стріли і списи. Вони сипалися дощем, поки Зедд трудився, намагаючись зцілити поранених солдатів. А вдень, в бою, він обрушував на ворога всю наявну в його розпорядженні магію. Те, що почалося з розважливого, вмілого і зосередженого застосування його навичок, закінчилося магічним еквівалентом вуличної бійки.

Зедд насилу піднявся на ноги, стривожений долинаючим здалеку тупотом копит. Найближчі до табору сурми проспівали попередження, що наближаються дружні війська. Щось занадто багато коней для патруля. Зедд намагався пригадати, чи чув він дзвін магії, підтверджуючий, що сурми свої. Він так втомився, що забув звернути на це увагу. Ось так і гинеш — від неуваги до дрібниць.

Всюди снували солдати, тягаючи спорядження, їжу, ліки, воду, перев'язувальні матеріали. Багато бігали з доповідями і дорученнями. Тут і там Зедд бачив сестер, зайнятих цілительством. Солдати чинили фургони та спорядження на випадок, якщо доведеться швидко зніматися з місця. Дехто сидів, втупившись на зірки. Деякі бродили, як втрачені.

У тьмяному світлі видно було погано, але Зедд розгледів що земля вкрита мертвими, пораненими або просто шалено втомленими людьми. Всюди валялися коні і люди, нерухомі і мляві, з жахливими зяючими ранами. Зедд з молодості пам'ятав цей запах — крові, смерті і диму. Він пам'ятав, як в минулих битвах здавалося, ніби весь світ зійшов з розуму. І зараз було таке ж відчуття.

Тупіт копит наближався. Зедд чув гучний шум, але не міг зрозуміти, що це за гвалт такий. Праворуч він помітив підбігаючу до нього жіночу фігурку. По ході він упізнав Еді. А наздоганяюча Еді жінка — швидше за все Верна. Трохи подалі генерал Лейден вичитував капітана Мейфферта. Обидва офіцера озирнулися на тупіт копит.

Примружившись, Зедд розгледів вдалині солдатів, що стовпилися перед наближенням численних вершників. Солдати привітно махали руками, хтось радісно волав, багато вказували на Зедда, звільняючи вершникам шлях. Як Перший чарівник він став для всіх ключовою фігурою. У відсутність Річарда д'харіанці розраховували на Зедда в боротьбі магією проти магії. Сестри покладалися на його досвід в похмурому мистецтві застосування магії у війні.

У світлі пожарищ Зедд стежив за колоною вершників, що неспинно насувалася. Обладунки, зброя, кольчуги і начищені чоботи блищали, коли вони проїжджали повз палаючі фургони і барикади. Гуркітлива колона не зупинялася ні на мить, і солдати розступалися, звільняючи дорогу. На списах висіли довгі вимпели. Штандарти і хоругви майоріли на вітрі. Залита кров'ю земля здригалася під копитами тисяч коней. Вершники рухалися вперед, як армія привидів, що вийшли з могили.

Дими пожарищ звивалися в небо по обидві сторони колони, якалегким галопом рухалася до центру табору.

І тут Зедд розгледів, хто веде цю колону.

— Добрі духи! — Вигукнув він.

На чолі колони на величезному жеребці їхала жінка в шкіряних обладунках. Хутряна мантія велетенським вимпелом розвівалася в неї за плечима.

Келен.

Навіть звідси Зедд бачив над її лівим плечем срібне із золотом руків'я Меча Істини.

Його пройняв холодний піт.

Зедд відчув чиюсь долоню на своїй руці і, повернувшись, побачив Еді. Вона не зводила білих очей зі видовища, яке могла бачити лише за допомогою свого дару. Верна все ще пробиралася між пораненими. Капітан Мейфферт з генералом Лейденом поспішали слідом за нею.

Позаду Келен колона вершників тяглася, скільки сягало око. Кавалеристи просувалися вперед під вітальні крики д'харіанців. Зедд замахав руками, щоб Келен помітила його, але вона, схоже, і так весь цей час не зводила з нього очей.

Прямо перед ним коні встали. Вони фиркали і били копитами, трясучи закутими в броню головами. З ніздрів валив пар, могутні м'язи ходили під гладкою шкірою. Величезні коні стояли насторожено; хвости моталися з боку в бік, хльостаючи по боках, як бичі.

Келен уважно озирнулася. З усіх боків до неї бігли люди. Ті що вже підбігли зачаровано дивилися на неї. Вершники були галейцями.

Келен тимчасово зайняла місце своєї сестри, Цірілли, королеви Галеї, до тих пір, поки Цірілла не видужає. Якщо взагалі одужає. Єдинокровний брат Цірілли, принц Гарольд командував галейською армією і не хотів корони, вважаючи, що куди краще послужить країні на військовому поприщі. У Келен текла і галейська кров, хоча для сповідниці кровні узи нічого не значать, але для галейців це означало дуже багато.

Келен перекинула праву ногу через круп коня і зістрибнула на землю. Її чоботи загриміли, як молот, що сповіщає про прибуття Матері-сповідниці. Кара, в червоній шкірі і хутряній мантії, теж зіскочила з коня.

Втомлені після битви солдати різко замовкли. Приїхала не просто Мати-сповідниця. Приїхала дружина Магістра Рала.

Дивлячись в її зелені очі, Зедд на якусь мить подумав, що вона зараз кинеться йому в обійми і безпорадно розридається. І помилився.

Келен стягнула рукавички.

— Доповідайте.

На ній були легкі чорні обладунки, королівський меч Галеї висів біля лівого стегна, біля правого — довгий кинджал. Густе волосся каскадом спадало поверх вовчого кожуха, накинутого на зразок мантії на чорний вовняний плащ. У Серединних Землях довжина волосся жінки означала її ранг і положення в суспільстві. Ні в однієї жінки Серединних Земель не було такого довгого волосся, як у Келен. Але погляд Зедда був прикутий до руків'я меча, який стримів у неї над плечем.

— Келен, — прошепотів він, коли вона підійшла ближче, — де Річард?

Біль в її погляді миттєво зник. Келен кинула короткий гнівний погляд на Верну — молода аббатиса все ще пробиралася до них між пораненими — і подивилася на Зедда. Її очі були схожі на два зелених багаття.

— Його захопив ворог. Доповідай.

— Ворог? Який ворог?

Келен знову подивилася на Верну. Сила цього погляду змусила сестру Світла похитнутися і уповільнити крок.

Увага Келен знову перекинулася на Зедда. Її погляд трохи пом'якшав, в ньому промайнуло співчуття. Напевно, вона прочиталатривогу на його обличчі.

— Його захопила сестра Тьми, Зедд. Тепло в її голосі і погляді зникло, обличчя перетворилося на холодну маску сповідниці.

— А тепер я хотіла б почути доповідь.

— Захопити його? Але… З ним все гаразд? Ти хочеш сказати, вона захопила його в полон? Вони хочуть викуп? З ним все поки добре?

Келен торкнулася куточка губ, і Зедд помітив там підживаючу рану.

— Наскільки мені відомо, з ним все в порядку.

— Та що відбувається?! — Сплеснув руками Зедд. — У чому справа? Які її наміри?

Верна нарешті дісталася до них і встала поряд з Зеддом. Підбігли капітан Мейфферт з генералом Ленденом і зупинилися трохи позаду, ближче до Еді.

— Яка сестра? — Запитала Верна, ловлячи повітря ротом. — Ти сказала, його захопила сестра? Яка?

— Ніккі.

— Ніккі… — Охнув капітан Мейфферт. — Пані Смерть?

Келен твердо зустріла його погляд.

— Саме вона. Ну, а тепер хтось має намір мені доповісти ситуацію? — Важко було не почути в її голосі наказ і лють.

Капітан Мейфферт вказав на південь:

— Мати-сповідниця, сили Імперського Ордена, всі повністю, нарешті рушили з Андера. По-моєму, це сталося вчора вранці.

— Ми хотіли заманити їх сюди, в долину, — вступив Зедд. — Наш план полягав у тому, щоб відвести супротивника з рівнин, де ми ніяк не можемо його стримати, в гори — там наші шанси куди вищі..

— Ми знали, — продовжив капітан Мейфферт, — що було б смертельною помилкою дати їм змести нас і ринутися в Серединні Землі, де вони не зустрінуть опору. Нам потрібно було втягти їх у бійку, щоб не дати їм обрушити свою силу на мирних жителів. Нам довелося нав'язати їм бій і зупинити їх. Єдиним способом зробити це було заманити їх, змусивши покинути рівнини, де у них колосальна перевага, на гірські ділянки, вирівнюючі шанси. Келен кивнула, оглядаючи моторошний пейзаж.

— Наші втрати?

— Імовірно близько п'ятнадцяти тисяч, — відповів капітан. — Можливо, більше.

— Вони обійшли вас з флангів, вірно?

— Так точно, Мати-сповідники.

— Що пішло не так?

Галейські кавалеристи утворили позаду неї похмуру стіну шкіри, броні, кольчуг і сталі. Офіцери з чіпкими поглядами дивилися і слухали.

— А що не пішло? — Прогарчав Зедд.

— Якимось чином, — взявся пояснювати капітан, — вони дізналися про наші плани. Хоча, по-моєму, про це не так вже важко було здогадатися, оскільки будь-кому зрозуміло, що це наш єдиний шанс встояти проти їх чисельності. Проте вони все одно були повністю впевнені, що розгромлять нас, тому не стали перешкоджати нам.

— Я питаю, що пішло не так?

— Що пішло не так! — В серцях гаркнув генерал Лейден. — Та вони десятикратно перевершують нас в чисельності! Ось що пішло не так!

Келен холодно глянула на офіцера. Той, схаменувшись, опустився на одне коліно.

— Моя королева, — додав він у повислій тиші. Погляд Келен перейшов на капітана Мейфферта і трохи пом'якшився.

Зедд помітив, що капітан стиснув кулаки, продовжуючи доповідь.

— Якимось чином, Мати-сповідниця, наскільки ми розуміємо, вони примудрилися переправити через річку цілу дивізію. Ми впевнені повністю, що вони провернули це не на відкритій місцевості десь на сході. Ми до цього підготувалися, оскільки побоювалися, що саме це вони і спробують зробити.

— Значить, — промовила Келен, — вони вирішили, що ви визнаєте це неможливим, і переправили через річку дивізію. А швидше за все — куди більше, враховуючи можливі втрати при переправі. Вони пройшли на північ через гори, непомітно і несподівано, потім знову переправилися на цю сторону. І коли ви прибули сюди, вони вже були тут, утримуючи територію, на якій ви планували закріпитися. По п'ятах за вами слідували основні сили Ордена, так що діватися вам було нікуди. Орден розраховував розчавити вас між цією дивізією, що утримує зручний плацдарм, і основними силами, що висять у вас на хвості.

— Ну, загалом і в цілому саме так, — підтвердив капітан Мейфферт.

— Що сталося з чатуючою тут дивізією? — Запитала Келен.

— Ми змели їх дочиста, — з холодним сказом промовив капітан. — Як тільки ми зрозуміли, що відбувається, то зрозуміли — це останній шанс.

Келен кивнула. Вона відмінно уявляла, що криється за його словами.

— А поки ми цим займалися, вони шматували нас з тилу на клапті! — Генерал Лейден явно втрачав самовладання. — У нас не було ні єдиного шансу!

— Схоже, все ж був, — зауважила Келен. — Долину-то ви захопили.

— І що з того? Ми не можемо боротися з такими полчищами. Було сущим безумством кидати людей у цю м'ясорубку. І чого заради? Здобули ми цю долину, але якою ціною? Ми не зможемо стримати таку величезну силу! Вони лупцювали нас в хвіст і в гриву, як хотіли. Це не ми їх зупинили, це вони змучилися рубати нас на шматки!

Дехто з присутніх відводив очі. Інші вивчали носки власних чобіт. Тишу холодної ночі порушував лише тріск вогню і стогони поранених.

Келен знову озирнулася.

— Ну, і що ви тут тепер висиджуєте? Зедд почав закипати. — Ми билися дві доби, Келен.

— Відмінно. Але я не дозволю противнику заснути з переможним настроєм. Це ясно?

Капітан Мейфферт притиснув кулак до серця.

— Ясно, Мати-сповідниця.

Він озирнувся. Всі д'харіанці повторили його жест.

— Мати-сповідниця, — заговорив генерал Лейден, — люди не відпочивали дві доби.

— Розумію, — кивнула Келен. — Ми скакали без зупинки три доби. Але ні те, ні інше анітрохи не впливає на те, що повинно бути зроблено.

У невірному світлі пожарищ зморшки на обличчі генерала Лейдена здавалися глибокими ранами. Підтиснувши губи, він схилився перед своєю королевою, але, коли підняв голову, знову заговорив:

— Моя королева, Мати-сповідниця, ви не можете серйозно думати, що ми проведемо нічну атаку. Місяця немає, а зірки приховані хмарами. У такій пітьмі атака призведе до катастрофи! Це безумство!

Келен нарешті відірвала крижаний погляд від кельтонського генерала і оглянула присутніх.

— Де генерал Райбах? Зедд сковтнув.

— Боюся, він тут.

Келен подивилася туди, куди вказував Зедд. на труп, на грудях якого він заснув. Іржаво-руда борода була вимазана засохлою кров'ю. Сіро-зелені очі сліпо дивилися в нічне небо, в них вже більше не відбивалася біль. Зедд знав, що це була марна спроба, але він не міг не спробувати зцілити те, що зцілити неможливо, віддавши генералу Райбаху всі залишки сил.

— Хто наступний по команді? — Запитала Келен.

— Я, моя королева, — ступив уперед генерал Лейден. — Але як старший офіцер я не можу дозволити моїм людям…

— На цьому все, лейтенант Лейден, — підняла руку Келен. Той кашлянув.

— Генерал Лейден, моя королева. Вона втупила в нього невблаганний погляд.

— Суперечити мені один раз — помилка, лейтенант. Двічі — зрада. Зрадників ми страчуємо. Морд-Сіт схопила ейдж.

— Відійди убік, лейтенант.

Навіть в оранжево-зеленому світлі пожарищ Зедд побачив, як офіцер побілів. Він відступив назад і мудро, хоч і запізніло, замовк.

— Хто наступний по команді? — Знову запитала Мати-сповідниця.

— Келен, — заговорив Зедд, — боюся, Орден використав своїх магів, щоб вибити наших офіцерів. Незважаючи на всі наші зусилля, по-моєму, ми втратили всіх старших командирів. Що ж, у всякому разі. Ордену це дорого обійшлося.

— Так хто наступний по команді?

Капітан Мейфферт озирнувся і нарешті підняв руку.

— Не впевнений, Мати-сповідники, але, здається, я.

— Дуже добре, генерал Мейфферт. Він схилив голову.

— Мати-сповідниця, — впевнено і спокійно промовив він, — в цьому немає необхідності.

— Усі так кажуть, генерал.

Новоспечений генерал притиснув кулак до серця. Зедд зауважив, що Кара похмурою посмішкою висловила схвалення. Солдати, здається, відчували полегшення, що хтось рішуче взяв на себе командування. Д'харіанці поважали залізний характер. Раз вже вони не можуть отримати Магістра Рала, так нехай буде його дружина, що володіє настільки ж залізною волею. Зедд був упевнений: вони задоволені.

— Як я сказала, я не дозволю Ордену відправитися спати переможцем. — Келен обвела поглядом особи солдатів. — Я хочу, щоб кавалерійський рейд був підготовлений протягом години.

— І кого ви маєте намір послати в атаку, моя королева? Всі зрозуміли, що ховалося за питанням колишнього генерала Лейдена. Він питав, кого Келен прирече на смерть.

— Кавалерія піде двома лавами. Одна непомітно обійде Орден, щоб вдарити по них з півдня, звідки вони найменше очікують нападу, а друга буде чекати, поки перша не добереться до місця, і потім вдарить з півночі. Я твердо маю намір пролити трохи їх крові перед тим, як лягти спати.

Келен подивилася Лейдену в очі і відповіла на його запитання:

— Південну лаву поведу я.

Всі, крім новоспеченого генерала, прийнялися активно заперечувати. Лейден — голосніше за всіх.

— Моя королева, чому ви хочете повести наших людей в кавалерійський рейд, коли у нас є ось ці? — Він вказав на вершників позаду неї: всі галейці, традиційні вороги Кельтона, батьківщини Лейдена.

— Ці люди допоможуть привести армію в почуття, змінивши на посаді тих, хто потребує відпочинку, допоможуть рити окопи і виконувати все, що від них потрібно. Ті, хто пролив сьогодні кров, мають потребу в тому, щоб влягтися спати, скуштувавши солодкий смак помсти. Я не посмію відмовити д'харіанцям в тому, що вони заслужили.

Пролунали схвальні крики.

3едд подумав, що війна — це безумство, безумство, яке тільки що одержало господиню.

Генерал Мейфферт зробив крок вперед.

— Мої найкращі люди будуть готові протягом години, Мати-сповідниця. Всі захочуть піти. Мені доведеться засмутити купу добровольців.

Келен кивнула, обличчя її трохи пом'якшало.

— Тоді відберіть ваших людей для атаки з півночі, генерал.

— Я поведу північну лаву, Мати-сповідниця.

— Дуже добре, — посміхнулася Келен. Вона розпустила галейців, наказавши приступити до несення служби. Потім, клацнувши пальцями, відпустила всіх, крім внутрішнього кола, і покликала їх ближче.

— А як щодо попередження Річарда не атакувати напрямую Орден? — Запитала Верна.

— Я пам'ятаю, що сказав Річард. І зовсім не збираюся безпосередньо атакувати їх основні сили.

Зедд вважав, що Келен пам'ятає попередження краще всіх. Адже вона була там з Річардом, а вони — ні.

— Основні сили будуть в центрі, під хорошим захистом. А по краях, куди ви і вдарите, захист, звичайно, буде, але головним чином там розташовані маркітанти і всі, хто тягнеться за Орденом.

— Мене це не цікавить, — з холодним сказ промовила Келен. — Раз вони з Орденом — вони вороги. Нікому не буде пощади! — Віддаючи наказ, вона дивилася на свого нового генерала. — Мені все одно, кого ми поб'ємо — їх шлюх або їх генералів. Я хочу, щоб перебили всіх пекарів і кухарок — в точності як всіх офіцерів і лучників. Кожен вбитий нами маркітант буде коштувати їм частки зручностей, до яких вони звикли. Я хочу позбавити їх всього, включаючи життя. Все ясно?

Генерал Мейфферт кивнув.

— Ніякої пощади. Ми не станемо з вами сперечатися, Мати-сповідниця. Такий військовий кодекс Д'хари — Ніякої пощади.

Зедд знав, що під час війни тактика Келен, як правило, була єдиним способом перемогти. Супротивнику не буде ніякої пощади. Кожна повія і кожен торгаш, який вирішив взяти участь у цій загарбницької війні, хочуть нажитися на крові і грабежах.

— Мати-сповідниця, — заговорила Верна, — вас з Річардом поїхала провідати Енн. Ось уже місяць ми нічого про неї не чули. Ви бачили її?

— Так.

Під сталевим поглядом Келен Верна облизала губи.

— З нею було все в порядку?

— Коли я бачила її востаннє, вона цілком процвітала.

— Ти не знаєш, чому вона нічого нам не повідомляє?

— Я жбурнула її дорожній щоденник в вогонь. Верна ступнула, маючи намір схопити Келен за плече. Ейдж Кари з блискавичною швидкістю перекрив їй шлях.

— Ніхто не торкнеться до Матері-сповідниці. — Холодні очі Кари дивилися загрозливо. — Ясно? Ніхто.

— У вас тут є одна Морд-Сіт і одна Мати-сповідниця, і обидві у вельми кепському настрої, — рівним тоном промовила Келен. — І я б радила не виводити нас з себе, інакше ми ризикуємо не заспокоїтися до кінця вашого життя.

Зедд намацав руку Верни і тихенько відтягнули її назад.

— Ми всі втомилися, — промовив він. — У нас вистачає клопотів і з Орденом. — Він сердито подивився на Келен:

— Але незалежно від того, наскільки ми всі втомилися, не варто забувати, що всі ми на одній стороні.

Погляд Келен сказав йому, що вона не згодна з цим твердженням, але вона промовчала.

Верна змінила тему.

— Піду зберу сестер, щоб супроводжували вас в рейді.

— Дякую, але ніяких магів ми не візьмемо.

— Вони знадобляться вам хоча б для того, щоб у темряві знайти дорогу!

— Шлях нам вкажуть ворожі багаття.

— Келен, — сказав Зедд, сподіваючись внести дещицю здорового глузду, — у Ордена є маги, в тому числі — сестри Тьми. Вам знадобиться захист від них.

— Ні. Мені не потрібні маги. Орден чекає, що будь-яка наша атака буде підтримуватися магами. Їх маги стануть відстежувати чарівні щити. Вершників, що рухаються без магічної захисту, вони швидше за все не помітять. Без супроводу магів ми зможемо проникнути глибше в їхні ряди і перебити більше народу.

Зедд лише зітхнув на подібну дурість, але сперечатися не став. А ось генералу Мейфферту її план сподобався. Зедд розумів: Келен права, кажучи, що вони зможуть, проникнути глибше, але от вибратися буде куди складніше.

— Зедд, мені все ж таки знадобиться трохи чарівництва.

— І що ти хочеш, щоб я зробив?

— Я хочу, щоб цей пил світився. — Келен тицьнула в землю. — Я хочу, щоб пилюка світилася в темряві і була липкою.

Коли Зедд сплів заклинання, змусивши пил світитися зеленим, Келен нахилилася і натерла руку. Потім підійшла до свого коня і почала лупцювати його по крупу з двох сторін, залишивши на боках плями, що світилися.

— Що ти робиш? — Поцікавився Зедд.

— Зараз темно. Я хочу, щоб вони мене бачили. Якщо не побачать, то не зможуть погнатися за мною. Зедд лише зітхнув, вислухавши цю маячню. Генерал Мейфферт, присівши навпочіпки, теж натер долоні пилом, який світився.

— Мені б теж не хотілося, щоб вони проморгали мене в темряві.

— Тільки не забудьте вимити руки, перш ніж ми рушимо, — сказала Келен.

Після того як вона виклала свій план новоспеченому генералові, Келен, Кара і генерал Мейфферт відправилися по своїх справах, але спочатку Зедд тихо запитав Келен:

— У тебе є хоч якийсь план, як нам повернути Річарда?

Вона твердо витримала його погляд.

— Так. У мене є план.

— Не заперечуєш поділитися ним зі мною?

— Він простий. Я планую вбивати кожну імперську жінку, кожного чоловіка, кожну дитину, поки не переб'ю їх усіх, а якщо вона і після цього не поверне мені Річарда, то її я теж уб'ю.

32

Келен дивилася крізь нічну темряву вперед — туди, де горіли яскраві точки вогнищ. Пригнувшись до шиї коня, який і без того мчався галопом, вона постійно пришпорювати його, міцно стискаючи ногами потужні боки, відчуваючи кожний удар копит об землю. У вухах стукала кров, стояв гуркіт від копит коней, що мчали за нею. За плечем вона відчувала вагу Меча Істини — постійне нагадування про Річарда.

Келен стиснула поводи однією рукою, іншою підняла вгору королівський меч Галеї. Вогні наближалися. Ще мить — і найближчий виявився прямо перед нею.

Пролетівши мимо вогоню, що здався їй самотньою свічкою, Келен нарешті досягла мети. З лютим криком вона обрушила клинок на темний людський силует. Меч з такою силою врізався в кістки, що руків'я вкарбувалося їй у долоню.

Летячі позаду неї вершники люто рубали залишки сторожового поста. Келен знала, що її гнів ще тільки розгоряється. Незабаром вона дасть йому повну волю.

Вона летіла до вогнищ. М'язи напружилися в передчутті. Вона згоряла від нетерпіння. І ось вона вже біля багать. Нарешті! Келен обрушилася на ворога зі всією своєю потужністю. Меч рубав і рубав, шматуючи тіла, змітаючи всіх, хто опинявся в межах досяжності. Наступна група багать наближалася з неймовірною швидкістю. Келен ловила повітря ротом.

Натягнувши вудила, вона змусила величезного бойового жеребця закрутитися на місці. Кінь був не таким швидким, як їй би хотілося, але чудово навченим. Для сьогоднішньої роботи — в самий раз. Жеребець ревів, збуджений битвою. Всюди тіснилися намети і фургони — досить безладно, треба сказати. Келен чула веселий сміх, люди навіть не підозрювали, що супротивник вже тут. Вона привела з собою невеликий загін, щоб не викликати такого переполоху, як викликала б масована атака, і це спрацювало. Вона бачила, як солдати біля вогнищ сьорбають з пляшок і їдять м'ясо прямо з шампурів. Бачила сплячих, бачила солдата, що крокував в обнімку з жінкою. Бачила в наметах чоловіків, що лежать на жінках.

Поблизу виявилася захоплена одне одним парочка. Коли Келен підлетіла до них, чоловік виявився з іншого боку, і вона знесла голову жінці. Ошелешений мужик вчепився в безголове тіло. Підлетілий слідом за Келен вершник зарубав його на місці.

Пришпоривши коня, Келен направила його на нерівний ряд наметів. Усередині були люди. Вона відчувала, як величезні копита трощать кістки. Навколо залунали крики.

Якийсь солдат схопився зі списом у руці. Келен мимохідь вихопила у нього спис, встромила в маленький намет, провернула, чіпляючи щербинами тканину, змусила коня позадкувати і стягнула намет з чоловіка і жінки. Гарцюючий за нею кавалерист тут же зарубав обох, а Келен шпурнула намет у вогонь. Як тільки тканина зайнялася, вона тицьнула імпровізований факел в бік фургона і метнула палаючі залишки в фургон з продовольством.

Закрученим ударом меча вона розрубала голову величезного мужика, який мчав до неї, щоб зірвати з коня.

Довелося докласти зусиль, щоб витягти меч з розсіченого черепа. Перш ніж інші солдати встигли підбігти, вона пришпорила жеребця і помчала до наступного багаття. Сидячі біля вогню люди посхоплювалися на ноги. Декількох затоптав жеребець, Келен зарубала решту. До цього часу жіночі крики викликали дикий переполох, і чоловіки вискакували з фургонів і наметів із зброєю напоготів. Почалося стовпотворіння.

Келен крутилася разом з конем, рубаючи всіх, хто підвертався під руку. Далеко не всі були солдатами. Підкоряючись наказу, кінь розніс ряд великих наметів, де лежали поранені. Келен помітила полкового хірурга, що зашивав пораненому ногу. Вона підняла жеребця дибки і змусила обрушити копита на хірурга і пораненого. Лікар виставив руки, намагаючись захиститися, — але що таке руки проти могутнього бойового коня?

Вона покликала своїх. Армійські хірурги були цінністю. Д'харіанці перебили всіх лікарів, які попалися їм на очі. Келен знала, що вбити одного хірурга — все одно що прикінчити безліч ворожих солдатів. Загін вихором пронісся по наметах повій, змітаючи фургони кухарів, б'ючи і солдатів, і цивільних. Коли їм попадалися лампи, Д'харіанци, повиснувши з коня, хапали їх і підпалювали все, що можливо. Келен зарубала розлюченого кухаря, який кинувся на неї з мясницьким ножем.

Зліва від неї кінь Кари зніс готового метнути спис солдата. Кара холоднокровно прикінчила його — як і всіх інших в межах досяжності. Як правило, поворот ейджа зупиняв людині серце, а якщо ні, то Келен чула хрускіт кісток, що ламалися. Передсмертні крики і зойки лунали страшно, здавалося, вони й мертвого змусять покритися холодним потом, — і вносили належний внесок у загальне сум'яття. Для Келен ці крики лунали тріумфальним маршем.

Ейдж діяв тільки завдяки чарівним узам з Магістром ралом. А раз він діяв, значить, Річард живий. І це додавало Келен бадьорості, немов Річард був зараз тут, з нею. Його меч за спиною — немов дотик його руки, спрямовуючої в битву, з наказом рубати.

Поголовна різанина в таборі маркітантів посіяла розгубленість у лавах ворожих солдатів і наводила жах на людей, звиклих вважати себе несприйнятливими до жорстокості і годуватися за її рахунок. Тепер вони самі опинилися не стерв'ятниками, а здобиччю. Життя в таборі Імперського Ордена ніколи не стане колишнім — вже Келен про це подбає. Ніколи більше ворожі солдати не зможуть насолодитися зручностями, якими їх забезпечували ці люди. Відтепер вони будуть знати, що вони є точно такою ж мішенню, як і військові. Дізнаються ціну своєї участі в завоюванні — смерть.

Прорубуючи собі дорогу в біжучому і волаючому натовпі, Келен поглядала на велику групу імперських коней, прив'язаних неподалік, спостерігаючи за сідлаючими їх солдатами. Вона погнала свого жеребця по наметах і людях, поки не під'їхала досить близько, щоб імперські кавалеристи почули її.

Піднявшись в стременах, Келен підкинула меч. Солдати витріщилися на неї.

— Я — Мати-сповідниця! За злочинний напад на Серединні Землі я засуджую всіх вас до смерті! Всіх до єдиного!

Сотня слідуючих за нею д'харіанців вибухнула радісними криками. А потім всі почали скандувати:

— Смерть Ордену! Смерть Ордену! Смерть Ордену! Келен і її кавалеристи понеслися розширюючим колом, затоптуючи всіх, хто попадався їм на шляху, рубаючи всіх, до кого могли дотягнутися, заколюючи всіх, хто намагався напасти на них, і підпалюючи все, що могло горіти. Ці д'харіанські воїни були кращими і робили свою справу на рідкість ефективно.

Виявивши фургон з маслом, вони розбили бочки і жбурнули v них палаючі поліна, висмикнуті піками з багать. Ніч перетворилася на день. Тепер всі чітко бачили Келен, яка рубала ворога, вигукуючи свій клич.

Імперські кавалеристи скочили в сідла, похапали списи і вихопили мечі. Келен змахнула мечем і підняла жеребця дибки.

— Ви боягузи! Вам ніколи не наздогнати і не перемогти мене! Ви всі помрете смертю боягузів від руки Матері-сповідниці!

Коли передні ноги коня опустилися на землю, вона встромила шпори йому в боки. Жеребець рвонув в скажений галоп. Кара мчала зліва від неї, д'харіанці летіли слідом, а за ними мчали кілька тисяч розлючених імперських кавалеристів.

Оскільки все відбувалося на краю табору, їм не треба було багато часу, щоб вилетіти на відкриту місцевість. По дорозі Келен не пропускала жодної можливості рубати все, що підвернеться під руку. Було надто темно, щоб розгледіти, чоловіки це чи жінки — та й яка, власне, різниця? Келен хотіла перебити всіх. Всякий раз, як її меч опускався на когось, розрубуючи м'язи або кістки, вона відчувала величезне задоволення.

На повній швидкості вони вилетіли за останні табірні багаття і пірнули в чорнильну темряву ночі. Келен, низько пригнувшись до мускулистої шиї жеребця, мчала на захід, сподіваючись, що в землі немає ніяких ям. Якщо вони потраплять в яму, то все скінчиться не тільки для коня, але і для самої Келен.

Вона непогано знала місцевість, пологі пагорби і обривисті береги попереду. Навіть в темноті вона уявляла, де знаходиться і куди мчить. У непроглядній пітьмі імперці будуть змушені слідувати за світними плямами на крупі її коня, вважаючи, що хтось із їхніх магів зумів підібратися досить близько і позначив жертву. У передчутті розправи вони втратять розум.

Келен плазом шльопнула коня мечем, підганяючи і приводячи в сказ. Тепер вони вже були далеко від поля битви і мчали по полях і долах.

Її солдати мчали слідом, але, як і було наказано, залишаючи вільний простір, щоб переслідувачі чітко бачили плями світла. Коли Келен порахувала, що вони вже досить близько до мети, вона свиснула — і побачила, як за спиною солдати, її захисники, бризнули в різні боки, розчиняючись у темряві. Більше вона їх не побачить до повернення в д'харіанський табір.

У спину їй світили віддалені згарища імперського табору, і Келен чітко розрізняла темні силуети летячих щодуху ворожих кавалеристів. Вони напевно не зводили голодних очей з плям на її коні — єдине, що вони могли бачити в густій темряві.

— Далеко ще? — Запитала Кара, скакати поруч.

— Повинно бути…

Келен замовкла, побачивши на мить те, що було прямо перед нею.

— Зараз, Кара!

Вона ледве встигла прибрати ногу, як кінь Кари підлетів впритул. Келен вчепилася в плечі Кари. Рука Кари щільно обхопила її за талію і зірвала з сідла. Келен наостанок ще раз огріла свого коня ребром меча. Захропівши, жеребець стрімголов понісся в пітьму.

Келен перекинула ногу через круп коня Кари, вклала меч у піхви і вхопилася міцніше за талію Морд-Сіт, а та різко повернула голову коня вліво, примушуючи на повному скаку круто повернути в бік. Дуже вчасно.

На мить Келен побачила внизу, в темних крижаних водах Драні, тьмяне відображення зірок, що промайнуло в просвіті між хмарами.

На мить вона відчула гостру жалість до свого здивованого, переляканого і розгубленого жеребця, коли той на повному скаку зірвався з обриву. Бідна тварина пожертвувала життям, щоб повести за собою багатьох. Напевно, кінь так і не зрозумів до кінця, що сталося.

Як і імперська кавалерія, що слідувала в пітьмі за світними плямами. Це — її країна, її Серединні Землі. Келен ці краї знала. А вони — загарбники, чужаки, і місцевість їм незнайома. Навіть якщо в останню мить вони і побачать, несучись щодуху в непроглядній пітьмі, що їх чекає, у них немає ні найменшого шансу уникнути своєї долі.

Втім, Келен щиро сподівалася, що ці люди все ж збагнуть, що відбувається. Буквально перед тим, як зваляться в крижану темну воду, до того, як безжальні води Драні візьмуть їх у свої смертельні обійми і потягнуть на дно. Вона сподівалася, що кожен з цих мерзотників здохне моторошної смертю в чорних глибинах підступної Драні.

Думки Келен потекли по іншому руслу. Тепер д'харіанці можуть заснути спокійно, здобувши перемогу над ворогом і пізнавши насолоду помсти. Однак вона виявила, що її власну пекучу лють ця перемога не задовольнила.

Досить скоро кінь Кари перейшла на рись, а потім на крок. Тупотіння копит попереду чутно не було, стояла лише холодна зимова тиша. Після рубки, шуму, гамору і стовпотворіння в таборі Імперського Ордену тиша порожньої рівнини дещо придушувала. Келен здавалося, що вона лише незначна піщинка десь в пустоті.

Втомлена і замерзла, вона натягнула тугіше вовчий кожух. Ноги тремтіли. Було відчуття повної спустошеності. Келен уткнулась Карі в плече. Меч Річарда величезним тягарем висів на спині.

— Ну, — кинула через плече Кара, коли вони вже досить багато проїхали по величезним просторам, — якщо ми будемо робити те ж саме щоночі ще рік-другий то, мабуть, знищимо їх усіх.

Вперше за весь час Келен ледь не засміялася. Ледь.

33

Коли Келен з Карою в'їхали в свій табір і повільно проїжджали серед поранених, смертельно втомлених і сплячих д'харіанських солдатів, до світанку залишалося лише кілька годин. Келен вже думала, що їм, можливо, доведеться відшукати якесь безпечне містечко на рівнині, щоб поспати і дочекатися дня, але їм пощастило. Небо злегка посвітліло, і зірки, що з'явилися між хмарами, вказали їм шлях. У тьмяному мерехтінні зірок вони з Карою розгледіли на горизонті темне громаддя гір. При наявності такого орієнтира вони могли спокійно заглибитися в рівнинні землі і обігнути Імперський Орден, а потім спрямуватися на північ, до своїх.

Їх чекали. З усіх боків бігли радісно горланячі солдати. Келен навіть смутно відчула гордість: вона надала цим людям те, що їм було найбільше зараз необхідно, — відплату. Сидячи за спиною Кари, Келен махала рукою. І посміхалася виключно заради них.

Біля конов'язі їх нетерпляче чекав генерал Мейфферт. Почувши вітальні крики, він підтюпцем побіг назустріч. Біля воріт тимчасової загороди солдат прийняв поводи, а Келен з Карою зістрибнули на землю. Келен скривилась від болю. М'язи стогнали після багатоденної безперервної їзди і недавнього бою. Праве плече розламувалося від довгої роботи мечем. Вона подумки посміялася, згадавши, що після жартівливих боїв з Річардом її рука ніколи так не боліла. Заради присутніх Келен змусила себе йти так, ніби тільки що три дні відпочивала.

Генерал Мейфферт, який виглядав зовсім непогано після нічної битви, притиснув кулак до серця.

— Мати-сповідниця, навіть передати не можу, як я радий вас бачити!

— А я вас, генерале! Він нахилився:

— Мати-сповідниця, адже ви більше не повторите таку нерозсудливість?

— Це зовсім не нерозсудливість, генерал, — сказала Кара. — Я весь час охороняла її.

Мейфферт хмуро глянув на Кару, але сперечатися не став. Келен дивувалася, як можна воювати, не здійснюючи нерозважливих вчинків. Та війна взагалі — суцільне безглуздя.

— Які наші втрати? — Запитала вона. Особа генерала Мейфферта розпливлося в широченной посмішці.

— Немає, Мати-сповідниця. Можете повірити? За допомогою Творця повернулися всі.

— Щось я не пригадую, щоб Творець працював разом з нами мечем, — зауважила Кара. Келен була вражена.

— Це найкраща новина, яку я могла почути, генерал.

— Мати-сповідниця, передати не можу, як це підбадьорило людей! Тільки, будь ласка, не викидайте більше таких номерів, добре?

— Я тут не для того, щоб мило посміхатися, махаючи ручкою, і тішити своєю красою чоловічі погляди, генерал. Я тут для того, щоб допомогти вам відправити цих жорстоких покидьків в вічні обійми Володаря. Він покірно зітхнув:

— Ми підготували для вас палатку. Упевнений, ви дуже втомилися.

Келен кивнула і дозволила генералу провести їх з Карою по вітаючому їх табору. Ті солдати, що не спали, вставали і мовчки вітали їх, притиснувши кулак до серця. Келен намагалася їм посміхатися. Вона бачила по їхніх очах, як вони задоволені. Напевно, вони думають, що вона це зробила заради них. Це так, звичайно, але лише частково.

Підійшовши до групи з півдюжини наметів, які добре охоронялися, генерал Мейфферт вказав на центральний.

— Це колишній намет генерала Райбаха, Мати-сповідниця. Я наказав скласти ваші речі туди. Подумав, що у вас повинен бути кращий намет. Однак, якщо вам ніяково спати в його наметі, я накажу перенести ваші речі туди, куди ви побажаєте.

— Зійде й цей, генерал. — Келен помітила промайнулий на обличчі молодого генерала сум. — Нам усім його бракує.

Його обличчя видавало лише дещицю того болю, що він напевно відчував.

— Я не можу замінити такої людини, як він, Мати-сповідниця. Він був не тільки великим полководцем, але й великою людиною. Він багато чого мене навчив і зробив мені честь своїм довір'ям. Він був кращим командиром, з яким мені коли-небудь доводилося і доведеться служити. Я не хочу, щоб ви живили ілюзії, ніби я стану йому рівноцінною заміною. Я просто не можу.

— А цього ніхто від вас і не вимагає. Все, що від вас вимагається, це проявити максимум ваших можливостей, і цього цілком вистачить, я упевнена.

Він посміхнувся.

— Це-то ви отримаєте, Мати-сповідниця. Клянуся. — Повернувшись до Кари, Мейфферт змінив тему. — Ваші речі я наказав покласти ось в цей намет, пані Кара, — він вказав на палатку поруч.

Кара уважно озирнулась, відзначаючи патрулі. Коли Келен сказала, що прямо зараз відправляється спати і що Карі теж не завадило б відпочити, Морд-Сіт кивнула і, побажавши Келен і генералу на добраніч, зникла в наметі.

— Дякую за сприяння, генерал. Вам теж слід піти поспати.

Він, схиливши голову, повернувся, але тут же зупинився.

— Знаєте, я завжди сподівався коли-небудь стати генералом. Ще з дитинства про це мріяв. Я уявляв собі… — Мейфферт відвів очі. — Ну, я думав, що буду щасливий і гордий. — Він засунув великі пальці в кишені і спрямував погляд на темний табір, чи то згадуючи мрії, чи то міркуючи про нові обов'язки. — Тільки от я зовсім не відчуваю щастя, — промовив він нарешті.

— Знаю, — із щирим співчуттям відповіла Келен. — Жодна нормальна людина не може побажати отримати звання такою ціною, але іноді доля кидає нам виклик, і ми змушені його приймати. — Вона тихенько зітхнула, намагаючись уявити, що він зараз відчуває. — В один прекрасний день, генерал, прийдуть і гордість, і задоволення. Їх принесуть успішні дії і розуміння, що свій обов'язок ви виконуєте добре.

Молодий генерал кивнув.

— Знаєте, я так зрадів, коли побачив, що ви благополучно повернулися в табір на коні з Карою, Мати-сповідниця. І чекаю не дочекаюся дня, коли побачу так само в'їжджаючого в табір Магістра Рала. — Він втупився кудись у простір. — Бажаю вам добрих снів. До світанку ще пара годин. А потім ми дізнаємося, що нам готує новий день.

У наметі її на самоті чекав Зедд. Келен подумки загарчала. Вона втомилася до смерті і зовсім не жадала піддаватися допиту з боку старого чарівника. Іноді, особливо коли ти втомився, його гострі питання шалено дратують. Келен розуміла, що у старого виключно благі наміри, але у неї було не той настрій. Вона сумнівалася, що зможе навіть зберігати ввічливість, якщо Зедд прийметься засипати її градом запитань. Вже так пізно, а вона так втомилася. Залишив би він її в спокої!

Вона мовчки стояла, дивлячись, як Зедд піднімається. Його хвилясте біле волосся було скуйовджене сильніше звичайного, балахон жахливо брудний і заляпаний кривавими плямами.

Зедд подивився на неї довгим поглядом, а потім пригорнув до себе. А їй просто хотілося спати. Він мовчки притиснув її голову до грудей. Може бути, він думав, що Келен ось-ось розплачеться, але сльози, схоже, у неї всі скінчилися. Вона відчувала лише спустошеність. Можливо, це через те, що вона весь час перебуває в стані сказу, але вона вже давно не може плакати. Здавалося, єдине, що вона здатна відчувати, це лють.

Нарешті Зедд відсторонив Келен від себе і стиснув їй плечі.

— Я просто хотів дочекатися твого повернення і переконатися, що ти жива і неушкоджена, перш ніж піти спати. Хотів на тебе подивитися. — Він сумно посміхнувся. — Я такий радий, що ти жива і здорова! На добраніч, Келен.

Її спальник, як і раніше зав'язаний шкіряними шнурами, лежав на ліжку з солом'яним матрацом. Сідельні сумки кинуті в кутку поверх її мішка. Напроти ліжка — невеликі складні стіл і стілець. А за ними кошик зі згорнутими картами. На стільці — чистий рушник.

По армійських мірках намет був просторим, але все ж, прямо скажемо, не палац. Тканина міцна, витримає будь-яку негоду. Дві лампи, що висять по кутах, освітлювали намет м'яким матовим світлом. Келен спробувала собі уявити, як здоровенний генерал Райбах карбує крок по цьому крихітному простору, мнучи іржаво-руду бороду і розмірковуючи над проблемами армії, чисельністю побільше, ніж населення великого міста.

Зедд виглядав дуже втомленим. Глибокі зморшки зорали худе обличчя. Келен нагадала собі, що старий чарівник тільки що дізнався, що його онук, єдина рідна людина на всьому білому світі, знаходиться в жорстоких лабетах ворога.

До того ж Зедд провів в битві два дні, а ночами лікував поранених. Прибувши сюди на чолі загону галейців, вона бачила, як він, хитаючись, встав з мертвого тіла. Як виявилося, генерала Райбаха. Вона знала, що раз вже Зедд не зміг врятувати генерала, значить, величезний д'харіанець був абсолютно безнадійний.

Келен пригладила долонею волосся і вказала на стілець.

— Не присядеш на хвилинку, Зедд? Будь добрий. — Він подивився на стілець, потім на її спальник.

— Ну, якщо тільки на хвилинку, поки ти розбереш постіль. Тобі треба відпочити.

З цим Келен сперечатися не могла. Голова в неї гуділа. Азарт битви заглушає багато речей — наприклад, головний біль. Солом'яний матрац здавався їй зараз пуховою периною. Келен кинула на ліжко плащ і вовчий кожух — ними можна накритися, так буде тепліше.

Зедд мовчки дивився, як Келен відстібає і знімає зі спини Меч Істини. Він сам вручив цю зброю Річарду. Присутня при цьому Келен благала його не робити цього, але старий чарівник відповів, що у нього немає вибору, що Річард для цього народжений. Зедд був правий. Річард дійсно народжений для цього.

Келен відчула, як спалахнуло обличчя, коли вона, перш ніж покласти меч на ліжко, поцілувала руків'я там, де так часто лежала рука Річарда. Зедд, навіть якщо й помітив це, нічого не сказав. Келен поклала меч поруч з матрацом.

В незручному мовчанні вона зняла галейський королівський меч і тільки зараз помітила на піхвах криваві патьоки. Розстебнула і зняла легкі чорні шкіряні обладунки, поклала поряд з речами. Ставлячи поруч зі збруєю королівський меч, вона побачила, що шкіряні пластини теж всі в кривавих плямах.

Ще вона помітила, що шкіряні поножі усіяні кривавими відбитками рук і поцятковані довгими подряпинами від нігтів. Вона згадала, як до неї тягнулися, намагаючись стягнути з сідла, але не могла пригадати, щоб її лапали. Картинки, які спливли в пам'яті, виявилися досить нудотними, і вона поспішила переключити думки на інше.

— Ми з Карою перетнули гори Ранг-Шада, північніше Межі Агада, і спустилися через Галею, — порушила вона незатишну тишу.

— Я здогадався.

— Я подумала, що мені варто привести з собою війська.

— Ми знайдемо їм застосування.

Келен подивилася в карі очі Зедда.

— Я привела всіх, кого могла забрати негайно. Мені не хотілося чекати.

— Мудро, — кивнув Зедд.

— Принц Гарольд теж хотів приїхати, але я попросила його зібрати ще війська і привести сюди. Якщо ми будемо змушені захищати Серединні Землі, нам знадобляться ще війська. Гарольд зі мною погодився, він визнав, що це розумно.

— Не сперечаюся.

— Принц Гарольд прибуде сюди, як тільки зніме війська з оборонних рубежів.

Зедд мовчки кивнув. Келен відкашлялася.

— Шкода, що ми не встигли прибути раніше.

— Ти приїхала, як тільки змогла, — знизав плечима Зедд. — Тепер ти тут.

Келен повернулася до спальника. Опустившись на коліна, вона прийнялася розв'язувати шкіряні шнури. Чомусь вузли здавалися їй якимись слизькими. Напевно, від утоми.

Вона швидко озирнулася через плече і знову взялася розв'язувати вузли.

— Гадаю, ти хочеш дізнатися, як сестрі Тьми вдалося захопити Річарда?

Зедд якийсь час мовчав. Нарешті почувся його голос — тихий і лагідний.

— На це буде час пізніше, Келен. Немає необхідності розповідати зараз.

Вона смикала впертий вузол. Волосся впали на обличчя, і їй довелося відкинути їх назад. Безглуздий шкіряний шнур виявився занадто туго затягнутим. Їй хотілося накричати на бовдура, що затягнув його з такою силою, але оскільки вузли в'язала вона сама, то й звинувачувати нікого.

— Вона наклала на мене материнське закляття. Воно нас пов'язує. Вона сказала, що може… Що вб'є мене, якщо Річард відмовиться робити те, що вона хоче, і не поїде з нею.

Зедд лише засмучено зітхнув.

— І вбити її Річард не може, тому що я тоді теж помру.

Келен чекала, коли Зедд заговорить. Нарешті пролунав його голос.

— Я тільки читав про таке заклинання, але, наскільки я розумію, вона сказала правду.

— У мене губа пошкоджена. Але мене ніхто не чіпав. Рана з'явилася позавчора. Сподіваюся, це Річард їй врізав. Нічого не маю проти.

— Сумніваюся, що Річард. — Келен і сама це знала. Але помріяти-то можна? Одна з маленьких ламп замерехтіла, і тіні від неї заколивалися. Друга тихенько шипіла. Келен витерла ніс рукавом.

— Річард пожертвував своєю свободою, щоб зберегти мені життя. Як би мені хотілося померти, щоб звільнити його! Але він змусив мене пообіцяти, що я цього не зроблю.

Келен відчула на плечі теплу руку. Зедд мовчав. Це було найкраще, що він міг зараз зробити.

Тихо насолоджуючись заспокійливим впливом його руки, Келен нарешті примудрилася розв'язати впертий вузол. Вона почала розгортати спальник, а Зедд знову сів на стілець. У спальник для більшої схоронності була загорнута «Сильна духом». Висота статуетки була якраз по ширині спальника. Діставши її, Келен на мить притиснула статуетку до серця. Потім повернулася і поставила «Сильну духом» на столик.

Зедд повільно піднявся на ноги. Витріщившись на гордо стоячу на столику «Сильну духом», він став схожий на заледеніле кволе дерево взимку.

— Де ще ти зупинялася по дорозі сюди? — Він кинув на Келен підозрілий погляд. — Красти скарби з палаців?

Келен насилу зміркувала, що Зедд жартує. Вона провела пальцем по майорячому платтю «Сильної духом», поглядом пестячи лінії гордої дерев'яної фігурки. Чомусь здавалося дуже правильним, що голова статуетки відкинута назад, кулаки притиснуті до боків, спина гордо випрямлена. «Сильна духом» билася з невидимою силою, яка старається підкорити її.

— Ні. — Келен сглотнул клубок у горлі. — це Річард вирізав її для мене.

Зедд здивовано скинув брови. Деякий час він дивився на статуетку, потім обережно торкнувся, наче це була безцінна старовина.

— Добрі духи… — Келен зобразила посмішку.

— Майже. Річард назвав її «Сильна духом». Він вирізав її для мене, коли мені здавалося, що я ніколи не одужаю. Вона мені допомогла…

У страшній тиші Зедд нарешті відірвав погляд від статуетки і подивився Келен прямо в очі. І якось дивно насупився.

— Це ти, — пробурмотів він собі під ніс. — Добрі духи… Хлопчик вирізав в дереві твою душу. Я впізнаю її. Це ж ясно, як день.

Зедд був не тільки дідом Річарда, тепер він був і її дідусем. І він був не тільки Чарівником Першого Рангу, а й людиною, яка виростила Річарда. З усієї сім'ї Зедда залишився тільки Річард.

Як і у Келен — якщо не рахувати єдинокровних брата з сестрою, які були їй абсолютно чужими. Вона, Келен так само самотня в цьому світі, як Зедд.

Тепер завдяки Річарду Зедд — її сім'я.

— Ми обов'язково повернемо його, дівчинко, — з ласкавим співчуттям прошепотів Зедд і ніжно взяв у долоні її обличчя. — Неодмінно повернемо.

Перед очима все попливло. Келен звалилася в його надійні обійми і розридалася вголос.

34

Уоррен обережно відсунув убік засніжену ялинову лапу, і Келен виглянула в утворений просвіт.

— Он, — неголосно промовив він. — Бачиш? Келен кивнула, дивлячись вниз, на вузьку долину внизу. Пейзаж був морозно-білим: білі дерева, білі камені, білі луки. Ворожі війська, що піднімалися вгору по долині, здавалися темним потоком мурах, повзучих по цукровому піску.

— Не думаю, що потрібно говорити пошепки, Уоррен, — сказала Кара, яка стояла біля Келен за плечем. — Вони тебе не почують — занадто далеко.

Блакитні очі Уоррена повернулися до Кари. Поверх червоного шкіряного облачення Морд-Сіт наділа вовчий кожух, а тому не надто виділялася на білому фоні. Комір кожуха Келен приємно грів їй щоки. Іноді, з тих пір як Річард зшив для неї цей одяг, дотик хутра нагадував їй ласкавий дотик руки коханого.

— Але якщо ми будемо говорити занадто голосно. Кара, нас можуть почути їх маги, — тихо відповіла Келен. — Навіть з такої відстані.

— Не зрозуміла?

— Не говори так голосно, — прошепотіла Келен, даючи Карі зрозуміти, що непогано б проявити обережність.

При нагадуванні про магію Кара скорчила гримасу. Переступивши з ноги на ногу, вона нахилилася, щоб подивитися на повільно повзуче вверх по долині військо, і замовкла.

Келен побачила все, що їй було треба. Вона махнула рукою, і трійця рушила назад, по коліна в снігу. На цій висоті вони були якраз на рівні важких свинцевих хмар, і від цього здавалося, ніби дивишся вниз з іншого світу.

Вони побрели вгору по схилу, порослому ялинами і голими осиками, до лисої вершини скелі, де чорні камені стирчали зі снігу, як кістки. Коні були прив'язані внизу, по той бік кам'янистого схилу. Ще далі, на відстані, яку Келен з Уорреном визнали цілком безпечною, їх чекав д'харіанський ескорт, виділений генералом Мейффертом для охорони.

— Ну, бачила? — Ледь чутно запитав Уоррен. — Вони як і раніше переміщають війська в цьому напрямку, намагаючись таємно обійти нас.

Мела завірюха, і Келен підняла вище комір. Добре хоч снігопаду немає.

— Не думаю, Уоррен. Він запитально глянув на неї:

— Тоді що це?

— По-моєму, вони хочуть, щоб ми порахували, ніби вони відправляють війська в обхід, розділили наші сили і відправили своїх людей сюди.

— Провокація?

— Можливо. Вони досить близько, щоб ми змогли їх напевно виявити, але все ж на значній відстані і на пересіченій місцевості. Так що, забажай ми щось зробити, нам довелося б розділити військо. До того ж розвідники повернулися всі до єдиного.

— А хіба це погано?

— Звичайно, ні. Але що, якщо у них, як ти і припускаєш, є маги? Чому тоді жоден наш розвідник не загинув, і всі повернулися з повідомленнями про масову передислокацію ворожих військ?

Уоррен задумався і зберігав мовчання весь час, поки вони добиралися до вершини, а потім з'їжджали на задницях по покатом схилу.

— Думаю, вони ловлять рибу, — сказала Кара, приземлившись біля підніжжя скелі. — Їх маги і не намагаються ловити дрібну рибку, сподіваються підманити рибу покрупніше.

Келен струсила сніг з кожуха.

— Таку як ми.

— Значить, по-вашому, це якась хитромудра пастка на наших командирів чи магів? — Засумнівався Уоррен.

— Ну, не зовсім, — відповіла Келен. — Це може бути всього лише додатковим виграшем. Думаю, основна їх мета — змусити нас розділити армію, щоб протистояти фальшивій загрозі.

Уоррен почухав потилицю і подивився туди, звідки всі вони тільки що повернулися, немов намагаючись подумки відтворити побачене.

— Але раз вони передислокують таку велику силу північніше — нехай навіть і для того, щоб відтягнути частину наших військ, — хіба це не повинно нас турбувати?

— Звичайно, повинно, — погодилася Келен. — Будь це правдою.

Уоррен нерозуміюче дивився на неї, поки вони лізли по глибокому снігу вгору. У Келен ноги гули від зусиль. Уоррен простягнув руку, щоб допомогти їй піднятися на високий виступ. Запропонував він руку і Карі. Кара жестом показала, що допомоги не потребує, але гнівним поглядом не обдарувала. Келен з цього зраділа, зауважуючи, що Кара починає розуміти: пропозиція невеликої допомоги — всього лише ввічливість, а не звинувачення у слабкості.

— Тоді я нічого не розумію, — промовив Уоррен. Келен зупинилася і вказала у бік ворожих військ по ту сторону хребта.

— Так, якби в обхід нас рухалося велике військо в північному напрямку, це, безумовно, викликало б тривогу. Тільки я не думаю, що це так.

Уоррен відкинув світлу пасмо з чола.

— Ти не думаєш, що ці полчища рухаються на північ? Тоді куди?

— Нікуди, — відповіла Келен.

— Таке велике військо?! Ти жартуєш! Вона посміхнулася:

— Я вважаю, що це прийом, а насправді рухається зовсім невелика група військ.

— Але розвідники доносять, що ось вже три доби величезна маса імперців пересувається на північ!

— Тс-с! — З удавано змовницьким видом прошипіла Кара.

Уоррен, зміркувавши, що репетує, затиснув долонями рот. Вони злегка віддихалися, і Келен рушила далі, ведучи їх через невеликий підйом на більш рівну місцевість, повертаючись по власних слідах.

— Пам'ятаєш, що вчора сказали розвідники? — Запитала вона Уоррена. — Вони намагалися перебратися через гори на іншу сторону, щоб подивитися, що відбувається там, але не змогли — перевали посилено охороняються.

— Пам'ятаю.

— Здається, зараз я здогадалася чому. Ми бачимо одне і те ж відносно невелике вороже угруповання, яке ходить по великому колу. Ми можемо їх спостерігати тільки в одній точці, в цій вузькій долині. Ми бачимо, як протягом декількох днів рухається безперервний потік, і робимо висновок, що вони передислоковують велику армію, але мені здається, це одні й ті ж солдати весь час ходять колами.

Уоррен зупинився і серйозно подивився на неї.

— Значить, якщо б їм вдалося нас переконати, що вони пересувають в цьому напрямку армію, ми у відповідь розділили б свої сили і відправили частину наших військ за цією примарною армією?

— Вони і так перевершують нас в чисельності, — сказала Кара, — але у нас є перевага — зручний плацдарм. Однак, якщо б їм вдалося дещо скоротити нашу чисельність, змусивши відправити кудись доволі значну кількість людей, їхні основні сили змогли б спробувати витіснити нас з плацдарму.

— У цьому є сенс. — Уоррен, задумливо потираючи підборіддя, знову глянув у бік гірського хребта. — А якщо ти помиляєшся?

Келен теж озирнулася на хребет.

— Ну, якщо я помиляюся, тоді… — Вона спохмурніла, дивлячись на товстий старий клен футах в десяти від них. Їй здалося, що на дереві ворушиться кора. Сніг біля коріння посірів, кора почала зникати, розчиняючись великими шматками, рухаючись, як піна в киплячій воді.

Уоррен рвонув Келен з Карою за коміри і різко кинув на землю. Келен ахнула. Вона спробувала сісти, але Уоррен рибкою пірнув між ними і притиснув обох до землі.

Не встигла Келен зрозуміти, в чому, власне, справа, як блиснула сліпуча блискавка. Оглушливий гуркіт струсонув землю. Уламки дерева пролетіли буквально в дюймах над її обличчям, застукотіли по камінню. Сучки, палиці, тріски вгризалися в засипаний брудом сніг. У повітря злетіли стовпи снігу.

Як тільки осів дим і впали останні уламки деревини, Уоррен прошепотів:

— Чарівники.

— Що? — Насупилася Келен.

— Чарівники, — пошепки повторив він. — Вони за допомогою своєї сили доводять до кипіння рідину в промерзлих деревах, і ті вибухають. Саме так ми втратили дуже багато людей в першу битву, як раз перед вашим приїздом. Вони застали нас цим зненацька.

Келен кивнула. Вона озирнулась, але нікого не побачила. Потім пошукала поглядом Морд-Сіт.

— Де Кара? — Напруженим голосом пошепки запитала вона. Уоррен обережно оглянув порожній простір. Келен трохи підвелася на лікті, але побачила лише прим'ятий сніг там, де лежала Кара.

— Благий Творець! — Прошепотів Уоррен. — Ти ж не думаєш що вони її перемістили, а?

Над деревами понісся несамовитий крик.

— Кара? — Запитав Уоррен.

— Не думаю.

Келен обережно сіла, дивлячись на здоровенну діру в кронах дерев. Проникаюче крізь неї тьмяне світло вперше за довгі роки впало на затінений грунт. Все навколо було усипане розщепленими деревинками, зламаними гілками, великими шматками стовбура і зірваними з інших дерев гілками. Чорні глибокі борозни променями розходилися від провалу, де росло вибухнуле дерево.

Уоррен притримав Келен за плече, не даючи підвестися, а сам перекотився і сів навпочіпки. Келен перекинулася на живіт і повільно встала на карачки.

І тут же схопилася, вказуючи пальцем:

— Геть!

Кара поверталася, ведучи перед собою маленьку людину, що корчилася від болю. Всякий раз, як він спотикався і падав, Морд-Сіт штовхала його в ребра і ногами котила перед собою. Чоловічок нестямно верещав, але Келен з такої відстані не могла розібрати слів. Втім, здогадатися було неважко.

Кара захопила чарівника. Саме для цих цілей маги і створили Морд-Сіт. Для людини, наділеної даром, застосування магії проти Морд-Сіт — груба помилка.

Келен струсила з себе сніг. Уоррен піднявся на ноги і встав з нею поруч. Кара волокла одного з чарівників, на чиїй совісті лежала смерть багатьох д'харіанців, злісну тварюку, виконуючу волю Джегана. Тепер-то він не виглядав злісної тварюкою, пхикаючи і благаючи свою безжальну господиню, яка стусанами підганяла його перед собою.

Отримавши могутній стусан, чарівник купою ганчір'я покотився до ніг Келен з Уорреном і залишився лежати обличчям вниз, ридаючи, як дитина.

Кара нахилилася, схопила його за волосся і ривком поставила на ноги.

Це і була дитина.

— Лайл? — Недовірливо сказав Уоррен. — Це був ти?

З очей прибульця градом лилися сльози. Витираючи ніс драним рукавом, хлопчисько зацьковано подивився на Уоррена. З вигляду Лайлу було років десять — дванадцять, але Келен зміркувала, що цей хлопчина, як і Уоррен, з Палацу Пророків. Лайл — молодий чарівник.

Уоррен потягнувся, щоб взяти хлопця за закривавлене підборіддя. Келен швидко перехопила його за зап'ястя. Хлопчисько рвонувся, намагаючись вкусити Уоррена за руку, але Кара виявилася швидшою — схопивши Лайла ззаду за волосся, вона тицьнула його ейджем в спину.

Хлопчисько нестямно заволав і звалився на землю.

— Кара, не треба… — Благально простягнув руки Уоррен. Крижані очі Морд-Сіт зухвало витріщилися на нього.

— Він намагався вбити нас. Він намагався вбити Мати-сповідницю. — Рипнувши зубами, вона, не зводячи очей з Уоррена, знову штовхнула пхикає хлопчину.

Уоррен облизав губи.

— Я знаю… Але…

— Але що?

— Він такий молодий. Це не правильно.

— Значить, треба було йому дозволити вбити нас? Так було б, по-твоєму, правильно?

Келен знала, що Кара права. Як це не жахливо, але Кара права. Якби вони загинули, скільки б дітей, жінок і чоловіків вирізав Імперський Орден? Дитина-то він дитина, але — знаряддя Джегана.

Тим не менш Келен жестом показала Карі — достатньо. Підкоряючись її знаку, Кара знову схопила хлопчиська за волосся і підняла на ноги. Притиснутий до стегон Кари, він стояв, похитуючись, хрипко і коротко дихаючи. По обличчю текла кров.

Келен дивилася в наповнені жахом, мокрі від сліз карі очі. Обличчя її перетворилося в безпристрасну маску. Маску, за якою ховалося сум'яття.

— Я знаю, що ти тут, Джеган, — вимовила вона рівним безпристрасним тоном.

Скривавлені губи хлопчини скривилися в чужій посмішці.

— Ти припустився помилки, Джеган. Скоро ми пошлемо армію, яка вас зупинить.

Хлопчина безглуздо посміхався, але мовчав.

— Лайл, — заговорив трохи тремтячим від хвилювання голосом Уоррен, — ти можеш звільнитися від соноходця. Тільки заприсягнися Річарду — і ти звільнишся. Повір мені, Лайл. Спробуй. Я знаю, що це таке. Спробуй, Лайл, і я тобі допоможу, клянуся.

Келен понадіялася, що хлопчик рвонеться до світла, яке полилося з розкритих дверей темниці. Але ні, він дивився на Уоррена з тугою, що поступово перетворювалася в пекучу ненависть. Ця дитина бачила лише, що боротьба за свободу тягне за собою жах і смерть, а рабський послух приносить нагороду і життя. Він був ще дуже малий, щоб розуміти: можливі й інші варіанти.

Келен тихенько відсунула Уоррена назад. Він знехотя підкорився.

— Це не перший чарівник Джегана, який попався нам в руки, — недбало повідомила вона Уоррену, але слова її призначалися зовсім не йому.

Келен подивилася в суворі очі Кари й відвела погляд, сподіваючись, що Морд-Сіт зрозуміла натяк.

— Марлін Пікар, — промовила Келен, ніби спеціально для Уоррена. — Він-то був цілком дорослим, але навіть під керівництвом цього надутого лжеімператора Марлін не доставив нам особливих неприємностей.

Насправді Марлін доставив дуже навіть великі неприємності. Він ледь не прикінчив Келен з Карою. Келен сподівалася, що Кара не забула, наскільки небезпечно для неї тримати під контролем чарівника, у якого в голові сидить соноходець.

У лісі повисла гнітюча тиша. Хлопчисько злобно дивився на Келен.

— Ми вчасно розгадали твій задум, Джеган. Ти помилився, вважаючи, що зможеш обійти наших розвідників. Сподіваюся, ти сам ідеш з військом, і, коли ми його зметемо, ми і тобі переріжемо горло.

Закривавлена посмішка зробилася ширше.

— Така жінка, як ти, пропадає марно, виступаючи на боці слабких, — промовив хлопчик грізним голосом дорослого чоловіка. — Ти б куди краще проводила час, виступаючи на боці сили і Ордена.

— Боюся, мого чоловіка я влаштовую там, де я є.

— І де ж твій чоловік, дорогенька? Я сподівався поздороватися.

— Неподалік, — відповіла Келен тим же безпристрасним тоном.

Почувши її слова, Уоррен сіпнувся, виразно видаючи здивування.

— Та ну? — Погляд хлопчика, ковзнувши по Уоррені, повернувся до Келен. — І чому це я тобі не вірю, а?

Їй хотілося дати хлопчині в зуби, щоб стерти жорстоку посмішку. Думки Келен мчали галопом. Вона намагалася вгадати, що може бути відомо Джегану і що він намагається дізнатися.

— Ти його скоро побачиш, коли ми відведемо цю нещасну дитину в табір. Не сумніваюся, що Річард Рал розсміється в твою бридку фізіономію, коли я розповім йому, як ми дізналися, що великий імператор планував таємно протягнути своїх виродків на північ. Він напевно захоче особисто повідомити тобі, який ти дурень.

Хлопчина спробував ступнути до неї, але Кара тримала міцно. Він був як гепард на повідку, перевіряючий фортецю ланцюгів. Кривава посмішка не сходила з обличчя — але вже не така самовпевнена, як на початку. Келен здалося, ніби в карих очах промайнула невпевненість.

— А, не вірю я тобі, — сказав він, немов втратив всякий інтерес. — Ми обидва знаємо, що його тут немає. Чи не так, дорогенька?

Келен вирішила ризикнути.

— Ти його сам дуже скоро побачиш. — Вона зробила вигляд ніби йде, але тут же знову повернулася до нього.

— Ах, ти, мабуть, маєш на увазі Ніккі? — Келен дозволила собі саркастично посміхнутися.

Посмішка миттєво сповзла з дитячого обличчя. Брови нахмурилися, але він зумів стримати в голосі гнів.

— Ніккі? Не знаю, про що ти верзеш, дорогенька.

— Сестра Тьми. Струнка. Блондинка. Блакитноока. У чорній сукні. Ти напевно пам'ятаєш жінку такої приголомшливої краси. Або ти, крім усього іншого, ще й євнух?

По його пильному погляду Келен бачила, як ретельно він зважує кожне її слово. Вона пригадувала. Слова Ніккі про Джегана.

— Я знаю, хто така Ніккі. Інтимно знайомий з кожним її дюймом. Коли-небудь я і тебе пізнаю так само близько, як Ніккі.

Непристойна погроза, що виходила з уст хлоп'яти, звучала особливо бридко. Хлопчик, підкоряючись наказу господаря, махнув рукою.

— Одна з моїх красунь, до того ж — дуже небезпечна леді. — У низькому рику Джегана чувся натяк на фальшиву браваду і блеф. Ніби схаменувшись, він додав:

— Насправді ти її не бачила.

Келен розрізнила в цьому твердженні тінь питання, яке Джеган не насмілювався задати, і зрозуміла — за всім цим криється щось більше. Тільки от що?

— Небезпечна? — Вона знизала плечима. — Звідки мені знати.

Хлопчисько облизнув закривавлені губи.

— Так я і думав.

— Звідки мені знати? Боюся, вона виявилася зовсім не такою вже небезпечною. Вона не змогла заподіяти зло нікому з нас. Посмішка повернулася.

— Брешеш, дорогенька. Якби ти дійсно зустріла з Ніккі, вона напевно вбила б хоч кого-небудь, навіть якщо б не змогла вбити всіх. З нею так просто не впораєшся. Для початку вона неодмінно видряпає кому-небудь очі.

— Невже? Ах, які ми впевнені! — Хлопчик грубо реготнув.

— Дорогенька, я знаю Ніккі. І абсолютно впевнений. — Келен презирливо посміхнулася, дивлячись в карі очі хлопчиська:

— Ти знаєш, що я кажу правду.

— Та ну? — Все ще сміючись, запитав він. — Це чому ж?

— Ти знаєш, що це правда, тому що Ніккі — твоя рабиня, а значить, ти повинен спокійно входити в її розум. Однак ти не можеш. Хоч ти далеко не дурень, сумніваюся, що навіть тобі важко буде здогадатися чому.

Очі хлопчака блиснули дикою люттю.

— Я тобі не вірю!

— Як завгодно, — знизала плечима Келен.

— Якщо ти її бачила, то де вона зараз? Повертаючись до хлопчика спиною, Келен видала йому гірку правду — хай розуміє як хоче.

— Коли я бачила її востаннє, вона була на шляху до забуття.

Пролунав рев. Келен різко повернулася і побачила, як Кара намагається зупинити його ейджілом. Почувся тріск зламаних кісток. Але хлопчисько навіть не здригнувся, люто вищирився і виставивши руки, як клешні, кинувся на Келен.

Стоячи впівоберта, Келен підняла руку і взяла на неї хлопчину. Рука торкнулася худих грудей. Його ноги відірвалися від землі. Не те щоб він повис наруці, а скоріше бовтався, як пір'їнка на вітрі.

Час належав Келен.

Їй не потрібно було викликати свій дар, достатньо було перестати його стримувати. Почуття тепер не важливі, важлива лише істина.

Це не маленький хлопчик — побитий, самотній, наляканий.

Це ворог.

Кипляча холодна сила вихлюпувалася з неї. Піднімаючись з темних глибин, вона слухняно заповнювала кожну клітинку її тіла.

Келен не відчувала ні ненависті, ні люті, ні жаху… ні жалю. У цю нескінченну мить її розум був порожнечею, позбавленою емоцій. Залишилося одне — відчуття зупиненого часу.

У хлопчиська немає ні найменшого шансу. Тепер він належить їй.

Келен не вагалася.

Вона вивільнила магію.

І ця міць з ефірної складової суті Келен перетворилася в реальну силу.

Беззвучний грім, могутній і всепоглинаючий, струсонув повітря.

Лице хлопчика спотворила ненависть володіючого ним чоловіка. Якщо в цю мить Келен була безпристрасна, то він — був втіленням ненависті. Келен дивилася в очі дитини, знаючи, що зараз він бачить тільки її безжалісні очі.

Його розум — те, ким він був, його «я» — вже не існувало.

Дерева стряслися від ментального удару. З гілок і сучків посипався сніг. Келен з хлопчиком стояли в центрі вихору, що все розширювався і розширював сніжне кільце.

Келен знала, що Джеган вміє прослизати і вислизати з людського розуму між думками, в момент, коли самого часу не існує. У неї не було вибору, вона повинна була зробити те, що зробила. Вона не могла дозволити собі сумніву. Людиною під владою Джегана не могла керувати навіть Кара.

Залишаючи юний розум, Джеган спалив за собою всі мости.

Хлопчик впав мертвим до її ніг.