Шахти в небі

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

НІНА ПРОПОНУЄ РАКЕТУ

До електролебідки ВВЕС близенько підсунулась друга - рухома, на якорях. Руки механіка швидко зняли з неї невеличкий електровізок і одягли чотирма роликами на трос, що сполучає повітряну електростанцію з землею.

От увімкнувся, запрацював моторчик електровізка, і він швидко побіг по довгій доріжці троса, як циркач по канату, злітаючи в небо. Возикові треба пробігти величезний шлях за якісь 9-10 хвилин… Адже сигнал тривоги даний - смерч іще далеко, проте він іде з навальною швидкістю. І возик летить, пробігаючи по 500 метрів за 1 хвилину. Він несе для ВВЕС допоміжне надійне кріплення. Це - кінчик другого троса від пересувної електролебідки.

З першим рухом електровозика віджили мотори запасної електролебідки. Вона відсунулась від першої, трос швидко почав змотуватися з барабана. Він іде вгору від своєї лебідки не перпендикулярно, а під досить великим кутом, тому він ще довший, ніж перший. Якщо ВВЕС тримається на висоті 4000 метрів, його довжина дорівнює 4600, а на висоті 5000-5800 метрів. Але чому так високо плаває тепер ВВЕС, вище від зони потрібних вітрів? Це тому, що там найбезпечніше, найспокійніше, поки пронесеться мимо ворог-смерч…

По 500 метрів пробігає за хвилину возик. І от за 9 хвилин він уже нагорі. Вмить потрібний контакт возика вмикається в контакт вуздечки. Водночас затискач контакту електровозика набігає на зустрічний палець контакту до вуздечки ВВЕС і наглухо затискує цей палець. От і механічне сполучення з другою лебідкою теж готове.

Якщо тепер повернеться трос від першої лебідки, ВВЕС не втече в повітряний океан. Другий трос буде надійним зв’язком. Хоч і страшний смерч, але йде він вузькою смугою і не захопити йому двох лебідок разом!

…Ялинка закінчила доповідати Анатолієві Сергійовичу про свій цілком закінчений проект запасної електролебідки. Рум’янець захоплення залляв обличчя до кінчика ніжних, мов фарфорових вух. Технічні деталі в її немов сухій звичайній розповіді ставали цікавими й значущими.

Добре! Хай збудується і Ялинчина лебідка, поруч з метеорологічними сигналізаторами Алкадового тата, круговими ариками гідрологів, захисними рукавичками для троса, запропонованими Гордієм. Хай спочатку заходів буде навіть більше, ніж треба! Нічого, ще трохи часу, упертості, і смерч обминатиме їхнє місто, що стане “містом троянд”…

Анатолій Сергійович зробив останні зауваження і потиснув перев’язану руку Ялинки, хоч йому хотілось у захваті буйно розтріпати їй іскристе волосся. Але… він не наважився. Відроджене з минулих днів, його кохання було таке скромне, як і дівчина, яку він кохав.

- Всі розрахунки готові? - навмисно сухо запитав він.

Ялинка зашаруділа паперами. З-під рисунків раптом полетів аркушик паперу. Він підняв його і раптом завмер на місці, затуманений смутком, тим смутком і розпачем, якого не могли прогнати навіть останні дні гарячкової роботи. Ніна!..

Це її смуглява ручка ще недавно написала на цьому аркушику “твердий розпорядок дня”. В акуратно розграфлених клітинках були назви дисциплін. Але в одну клітинку влізла кумедно намальована фізіономія. З розпатланого волосся пучками розбігалось проміння. Довгий язик викидав кулеметну стрічку. Підпис пояснював: “Алкад у натхненні! Випускає 4000 рядків віршів на хвилину. Поспішайте побачити!”

Де поділась вона, маленька “вітряна” дівчина? Куди заніс її невгамовний вітер палкої непосидячої вдачі? Повідомлення по радіо, експедиції на літаку й на машинах, відправлені на розшуки, поки що нічого втішного не принесли.

- Пам’ятаєте, як вона пустувала!

Ця Ялинка! Вона просто читає його думки. Зітхнувши, він глянув на Нінин куток у Ялинчиній кімнаті, на столик з її книжками й квітами, поставленими у вазу ще її руками. Він підійшов до столу - квіти вже посохли, але Ялинка не викидала їх. На столі був улюблений розгардіяш, за який дівчина завжди сперечалася з Гордієм Семеновичем, любителем зразкового порядку. Вона завжди доводила, що в її хаосі є найбільший порядок. Ніна не зносила симетрії. Чорнильниця стояла завжди збоку в якомусь з кутків столу. Книжки лежали ланцюжком хрест-навхрест. Це дівча було своєрідне й неповторне навіть у своїх звичках.

В кутку за шафою висіло її плаття, “робочий халат” і новий червоний берет, подарунок Ялинки. Не вірилось, що Ніни нема. Здавалось, ці звислі рукава ось-ось наповняться й почнуть розмахувати в запалі суперечки, а червона шапочка заясніє на чорній голівці, над блискучими насмішкуватими очима. Катинський відчув спазму в горлі: він подумав, що, заклопотаний своєю ВВЕС, він так мало віддавав їй часу! А в цьому дівчаті був бурхливий вир бажань, фантазій, мрій… Ця вічно рухлива істота потребувала далеко більше уваги, ніж його вітряк!

Раптом у кімнату вскочив Гордій Семенович. Він, такий стриманий, ввійшов зараз у кімнату прожогом, як колись вбігала Ніна.

- Пошта, - сказав він. - Пошта! Багато новин… Ось листи. Тобі не знайома ця рука?

Катинський схопив листи. На верхньому конверті вибрикували гострими, як худенькі лікотки, кутами літери знайомого Нінчиного почерку…

- Це Ніна! - радісно закричав Катинський - Ніна!.. Він розірвав конверт…

…- Ніну… підібрали машини з станції Гасіна, - здивовано повідомив він. - Тепер вона лежить там у лікарні - звихнула ногу. Просить приїхати до неї - “ти тут побачиш багато цікавого”. Посилає мені опис вітроелектростанції. Далі: поцілуй, - тут Катинський передихнув, - Ялинку… Я ще лежу. Хай мені напише Алкад. Я все вірю, що він повернувся! До речі: а чи не можна було б розстріляти смерч ракетами?

- Ракетами! - сказав задумано Гордій Семенович. - Ракетами? От вигадниця! - і поклав на стіл запалену люльку, що траплялося з ним у хвилини найсильнішого хвилювання.

- Ви поїдете? - не вгавала тепер Ялинка. - Чи, може, кого пошлете? Як же мн без вас залишимось на ВВЕС?

Анатолій Сергійович згорнув лист і тільки зараз згадав, що йому принесли ще один. Він розірвав конверт і буквально застиг від здивування.

“Шановний Анатолію Сергійовичу, - писав хтось. - Почувши про ваш приїзд до Кара-Кумів, я все чекав, що ви завітаєте до нас -оглянути дуже знайому Вам (правда?) вітроелектростанцію. Це дало б мені змогу все Вам пояснити - багато дечого. Але Ви не їдете. Тому я вирішив сам написати і запросити Вас негайно ж до нас завітати. Ваш приїзд потрібний і Вам, і мені, і нашій вітроелектростанції.

З пошаною

В. Гасін”.

- Нічого не розумію! - розвів руками Катинський. - Гордію, ти тільки поглянь!.. Гасін сам люб’язно запрошує мене, і таким тоном, ніби ні в чому не винний. І лист, очевидно, зв’язаний з перебуванням у нього Ніни.

Що це значило? Ні, треба було нарешті про все дізнатись! Треба їхати туди негайно, та й пригода з Ніною полегшувала це рішення. Покинути ВВЕС? Але, полагоджена, вона вже працювала безперебійно з того дня, коли, прибуксована дирижаблем, повернулась на своє місце. Найближчими днями чекали прильоту другої. Частину запобіжних заходів проти смерчів і бур було виконано… Тільки проект Ялинки сьогодні вилітав з повітряною поштою на далекий машинобудівний завод, де руки, що любовно зробили вітряки ВВЕС, мали виготовити й запасну лебідку за найкоротший час.

Можна було спокійно доручити ВВЕС надійним вартовим - Гордієві Семеновичу та товаришеві Ігдірові і їхати рятувати свій другий цінний витвір - свою наземну ВВЕС, що опинилась тепер - він був певний цього - у ворожих руках.

Недавно він натрапив у газеті на цікаве повідомлення. Там писалося про вітроелектростанцію на будівництві алюмінійового комбінату Круглої гори. Вміщена фотографія схвилювала до болю. Всі підозри Катинського здійснювались: вітроелектростанція була збудована за його проектом, “виправленим” Гасіним. Тільки кут рами був зрізаний, тільки башта була суцільна, а не наскрізна… Але навіть поворот станції за вітром був його; основа башти оберталася на п’яті у величезному циліндрі з мастилом. Та й не це найбільше вразило Анатолія Сергійовича: газета з сумом сповіщала, що станція не виправдала сподіванок її конструкторів і, замість обіцяних шістдесяти тисяч кіловат, вона давала тільки… десять тисяч!

А тепер цей лист - такий нелогічний, загадковий…

Катинський зважився. Кинувся в свою кімнату і схопив трубку телефону, щоб замовити машину.

- Їдьмо! - говорив він. - Швидко приготуватись!.. Що? Негайна справа! Їду по племінницю; знайшлася, мов у кінокартині… Та там же, на Круглій Горі! Пошкодила ногу і лежить у лікарні.

Якийсь крик почувся йому з відкритого вікна. Двері розчинилися навстіж під натиском чиєїсь бурхливої радості, і в кімнату влетів Алкад у супроводі Біма.

- Ніна знайшлася? Так?

Він проковтнув повітря. Очі розкрились широко-широко.

- Знайшлася! Від неї лист! - поспішив відповісти Катинський і дружньо поплескав хлопця по плечу.

Алкад все ще стояв, мов заціпенілий.

- Ну, чого ж задумався? - засміявся Анатолій Сергійович. - Ось вона просить: хай Алкад мені напише про все. Я їду через півгодини. Отож сідай, друже, і пиши їй листа ось тут, поки я збиратимусь.

І він показав хлопцеві на стіл. Навіть витяг конверт і папір, а сам вийшов дати останні розпорядження.

Алкад опустився на стілець, взяв перо. Слова набігали лавиною, і важко було їх піймати. Хлопець зірвався з місця, озирнувся і в бурхливій радості поцілував Біма просто в ніс. Ніна ціла! Ніна приїде!.. Але потім згадав, що вона хвора, що вона лежить у лікарні. Тоді йому схотілось написати їй щось хороше, дуже хороше…

Кінчилося тим, що Катинський, повернувшись, побачив зосередженого Алкада, який сидів над аркушем, де було виведено тільки одно:

“Дорога Ніно!”

- Ого, друже, - похитав головою Анатолій Сергійович, - як довго ти пишеш лист! Ну, нічого, я поїду вже й без листа… - і хутко взявся складати потрібні йому речі у свою маленьку валізку. Двері відчинились, і ввійшла Ялинка, несучи Нінчине вбрання та берет.

Алкад у розпачі глянув на чистий аркуш. Тоді раптом поліз у корзину для зіпсованого паперу, що стояла під столом. Там, виявилось, була ціла купа розпочатих листів з кляксами, без клякс - вся його багата творчість за ці півгодини. З одчаєм він захопив один - йому здалося, найдовший, - і, мов боячись передумати, не розгортаючи, швидко вклав у конверт.

…Лист зник у кишені Анатолія Сергійовича.

ЛЮБИТЕЛІ САРДИН

Вечір був якийсь тривожний. З Каспію дув вітер. Пробігаючи у червонястих пісках, він втрачав свою вологість і ставав задушливим.

Море піщаних дюн перетинав гірський кряж. Гори мали положисті обтічні схили, і вітер обвівав їх лагідно, спокійно. Однак найвища - Кругла гора - ставила чималий опір. Гору довбали, розкопували сотні велетнів-машин. Обминаючи уступи, вітер стрімголов нісся ще вище і там налітав на шпиль височезного вітродвигуна. Чорний циліндричний тулуб підводився вище за хмари. Вітер обвивав гадюкою високу башту і, люто вируючи, вилізав на неї вгору. Аж тут уже, зовсім притомлений, він несподівано потрапляв у пастку - в лопаті велетенських крил і, пійманий ними, брався до роботи.

Біля підніжжя циліндричної башти над аркою важких дверей пробило 10 годин. З дверей вийшов високий чоловік в елегантному пальті і сіп у новенький автомобіль. Машина обережно почала спускатись вузьким шляхом.

Тут, угорі, навкруги башти розташувався круглий майдан. Шлях ішов спіраллю, спускаючись на другу, вже меншу, круглу терасу. Світло великих ламп, що сяяли вгорі на вітряку, було розсіяне і ніби тривожне. Чи то, може, колихалася башта з її висячими кабінами керування, - а тільки світло мерехтіло, і шлях через майдан тремтів у тінях, як доріжка під листям велетенського дуба.

Людина в авто кілька разів тривожно глянула на годинник, тоді нетерпляче попросила шофера, щоб їхав швидше. Машина помчала, як навіжена, з гори. Розкопані схили, недокінчені будиночки обрамляли шлях, ще нерівний, пропахлий мазутом, шлях, який укатали тільки недавно важкі присадкуваті машини. Авто зупинилось у селищі біля невеликого непривітного будиночка.

Людина вийшла з машини, відімкнула англійським ключем двері квартири і, зайшовши в кімнату, як була - в пальті, - гепнулась у крісло. Вона втомлено стулила очі, вся наче обм’якла й обвисла, немов картонний паяц, у якого відпустили шворку.

На обличчі, очевидно колись вродливому, а тепер одутлому й блідому, різко позначилася втома. Безліч зморщок враз виступили на зім’ятій шкірі, порізали лице по всіх напрямках. Найбільше залягли рівчаки зморщок по боках вуст - ознака незадоволення і злості.

Млява рука потяглась до коробки сигар, що стояла на столі, і зупинилась напівдорозі, безсило впавши на сукно столу. Людина застигла, завмерла, схиливши на руку голову. Так минули хвилини, чверть години, півгодини…

Раптом за вікном на вулиці почувся шум автомобіля. Машина під’їхала, стала, і по ґанку зашаруділи кроки.

Людина враз тривожно стріпонулась, підвелась, підняла голову, напружено дивлячись на двері. Це була вже не втомлена, озлоблена постать, а відомий старший інженер вітроелектростанції Гасін, витриманий і впевнений у собі чоловік! Усі зморшки підтяглися, кути вуст склалися в завчену лагідну посмішку. Тільки в очах, звернених до дверей, коли б хто придивився, ховалась звичайнісінька тривога.

- Хто?

- Це я, Шиманський, - почувся голос за дверима. Тривога зникла в очах у Гасіна. Він полегшено зітхнув і, ступнувши до дверей, відімкнув замок.

- Лишенько! Чого ж ви так пізно, я вже турбувався… Ну, як?

В кімнату вбіг невисокий чоловік з чемоданом у руках. Кепі збите на потилицю, плащ - весь у поросі, розхристаний. Вся постать виявляла метушливість. Навіть руді вусики під гостреньким носом, здавалося, ворушились, як у прудкого таргана.

Він поставив на канапу чемодан і заговорив свистячим шепотом:

- Забарився. Проклятий Кудьяр не хотів повертатись. Ну, і… неприємність!

- Знайшли? - тривожно вп’явся очима в “таргана” Гасін.

- Ні, ні, - замахав той руками. - Все гаразд, але інше. Розумієте, з сардинами…

- Що? - запитав Гасін. Він зблід, і кути вуст знов опустились, як кілька хвилин тому.

- Ні, не те, - заторохтів подорожній. - Я вам усе розповім. Сардини є, тільки… Та от, дозвольте, я сяду, закурю, а тоді поговоримо.

Він скинув плащ і, затишно вмостившись в кріслі напроти Гасіна, розв’язно потягся за сигарою. Проте видно було, що він, як школяр, який оце провинився, почував себе не зовсім приємно під пронизливим поглядом свого співбесідника.

Гасін грубо схопив рудого за руку:

- Ч-чорт, - сердито сказав він. - Кажіть бо швидше. Накоїли щось?

- Ну от, ображено відсунувся рудий. - Я приїхав ледве живий, сам збентежений, а ви ще накидаєтесь, як навіжений. По-перше, слухайте: ми підібрали по дорозі дівчину - знаєте яку? Його приймачку-доньку.

- Чию? - запитав Гасін.

- Ясно, чию, - Катинського, - пояснив рудий. - Вона кудись летіла з хлопцем на літаку. Так, так… Трапилася аварія. Хлопець пішов шукати шляху, а дівча з нападом малярії підібрали ми біля озера. Я було посперечався - дуже влучно. Кудьяр, м’якосердна людина, був схвильований, і ми швидше проминули, знаєте, небезпечне місце.

- Проминули?

- Так, проминули! Все гаразд!

Гасін, нарешті, скинув пальто і, наїжившись, похмурий, заходив по хаті. Він був, очевидно, дуже схвильований.

- Я чув оце якось по радіо, - задумано сказав він, - що йому не підвезло. Зірвало ВВЕС. Це було б добре. Правда?.. Йому довелося б швидше забратися з Кара-Кумів. Це відстрочило б наше побачення. Та потім я чув, ніби аварію ліквідовано. Тоді…

- Тоді він скоро буде у нас - по дівчину, - перебив рудий. - Щоправда, її радіотелеграма у мене. І я можу її не послати.

- Ех, Миколо, ви стали надміру наївні, - насмішкувато зупинив його Гасін. - Радіотелеграму затримайте, але тільки тому, що я сьогодні ж сам відправлю йому спішного листа. Хай їде обов’язково, особливо після цієї аварії!

Він спинився, пиховито задер голову і ляпнув рудого по плечу:

- Мені завжди щастить, Миколо, і тепер - теж. Та не дивіться таким ягням, видно, що ви поганий шахматист! Давайте-но швидше погляньмо на сардини і підемо… гм… вечеряти ними.

- Ех, - зітхнув рудий, - коли б так! Але ж трапилось нещастя. Одна коробка загубилась, а саме коробка з івасями.

- З івасями? - так і підскочив на місці Гасін. - Ви збожеволіли? Що ж ви, розкладали коробки, гралися ними, чи що?

- Де там грався!-з прикрістю озвався рудий. - Грався, та не я, Кудьяр…

- Ще краще! - сказав Гасін. - Кудьяр! Кажіть же прямо, до чого ви догрались?

- Я не догрався, - ображено знизав плечима рудий. - Я просто став жертвою дурного випадку. Хто б міг думати, що в моїм чемодані і в чемодані Кудьяра однаковісінькі ключі! Стривайте, не перебивайте, я вам розповім. Розумієте, на одній зупинці ми розташувались вечеряти. Я порався коло машини, повернувся до вогнища і… остовпів. Дивлюсь - мій чемодан з сардинами розкритий і Кудьяр, сміючись, мені заявляє: - “Кінематографічна історія! Я відкрив твій чемодан замість свого. Однаковісінькі замки! А я й не знав, що ти такий любитель сардин. Ти не заперечуєш, коли ми додамо консерви до нашої екзотичної вечері?” - У мене голова пішла обертом, я схопив чемодан і потяг його геть!

- Я так і знав, - вставив Гасін. - Ви й досі не навчились себе тримати!

- Тримати, тримати! А що ж мені лишалось робити? Щоб цей йолоп розтяг коробки? Я, звичайно, пояснив йому, що консерви не мої, що везу їх з доручення дружини одного співробітника… Та не в тім справа. Справа в тому, що я спіткнувся на якусь кляту банку, ну… І розсипав усі коробки. Звичайно, я їх зібрав зараз же назад - у чемодан, але другого дня… виявилась ідіотська історія… що одної коробки не вистачає…

- Як? - скрикнув Гасін. - Вона попала до Кудьяра? Як ви могли? Звичайно, у ідіотів завжди трапляються ідіотські історії.

- Не лайтесь, - ображено обізвався рудий. - До Кудьяра вона не попала, я добре зумів випитати у дівчати, і вона бачила, що Кудьяр тільки розкрив чемодан, а жодної коробки не чіпав. Тут, очевидно, вийшло таке: похапцем збираючи коробки, я, схвильований, не помітив, що одна якась закотилась за колесо авто. Коли ж другого дня оглядівся і кинувся шукати, було пізно: цілий день лютувала піщана буря. Ми поставили машини під захист ближнього горба і відсиджувались у них, як тхори. Нас обсипало піском, неначе зливою, і де там було лишитись коробці! Навіть чайник наш занесло!

- Але ж треба було відшукати коробку за всяку ціну! - скрикнув Гасін. - Це ж не голка!

- Я й шукав, - сказав рудий. - Я заявив, що загубив свій цінний годинник. Цілий день ми простояли (а я ж, навпаки, ви знаєте, мусив поспішати). Я обшукав кожний сантиметр… Ви ж розумієте, це треба було перекопати всі довколишні піски! Хіба ж міг я це зробити з експедицією?

- Як це все неприємно, по-дурному, - нарешті даючи волю своєму роздратуванню, сказав Гасін. - Значить, можливо, що івасями ласує Кудьяр…

- Ні, ні, цього не може бути, - злякано заперечив рудий. - Вона лишилась десь у пісках.

- Прекрасно! - спалахнув Гасін. - Прекрасно! Ну, а коли не Кудьяр, коли її, приміром, знайшов водій?

- Нічого особливого, - сказав рудий. - Ви ж знаєте, що не всякий зуміє скуштувати івасі, це не сардини!

- Не всякий зуміє… - глузливо повторив Гасін. - Але ж нам вони потрібні! Непогано було б, коли б ви згубили і всі п’ятнадцять коробок сардин… Ні, я просто не знаю, як далі з вами працювати! Ви неуважний, невитриманий, необережний. Коли ви кудись їдете, я не можу їсти, спати і, як видно, не без причин.

- Ви можете послати тоді когось іншого, - ображено зітхнув рудий. - Я не спав, не їв. Я чесно виконав ваше доручення. Що я вам не довіз одної коробки… гм… ну, хоч би з івасями, це…

- Це гра природи, яка, очевидно, проти нас, правда? - уїдливо перебив його Гасін. - А по-моєму, не природа проти нас, а це нехлюйство, неточність, невміння орієнтуватися. Загубити… коробку! Та це просто злочин, це…

Рудий з шумом підвівся з крісла, йому, очевидно, набридло, що начальник дає йому прочухана, як школяреві. Руденькі рідкі вусики нервово заворушились.

- Ну що ж, коли я такий поганий, я можу і не працювати, - плаксиво сказав він, натягаючи рукавицю.

Це, очевидно, справило певне враження. Гасін примирливо взяв його за плече і легенько посадив назад у крісло.

- Миколо! - мелодраматично сказав він. - Для чого ці сварки? Зараз, коли і мені і вам так нелегко працювати… Коли треба напружити все, щоб закінчити добре? Адже це не дрібниці, не забудьте: у нас попереду - ще Біробіджанська станція. А ви псуєте всю справу.

- Ніби я навмисно! - заскиглив рудий і шумно висякався, начебто збирався заплакати. - Хіба я…

- Знаю, знаю, - махнув рукою Гасін. - Але дуже прикро. Давайте мерщій поглянемо на сардини, може, і тих нема… Не знизуйте плечима: самі винні…

Він підійшов до вікон і дбайливо поправив темні штори, перевірив, чи замкнені двері. Тоді вийняв щось із шухляди.

Рудий відкрив чемодан. У ньому, покладені під білизною, заблищали звичайні консервні коробки. На етикетці в червоних хвилях гуляла блакитна рибка.

Виступав напис: “Sardines”.

В руці Гасіна блиснув консервний ножик. Він узяв першу коробку, оглянув її і вставив лезо в блискуче денце. Раптом у кімнаті погасло світло.

- От тобі і маєш! - сказав рудий. - Не до речі!

- Гм, - озвався Гасін. - А й справді не до речі! Він замовк і задумано подивився у присмерк вікна.

Десь сердито завивала сирена.

- Це не до речі, - повторив він, - Катинський скоро приїде. Тепер аварії вже зовсім невчасні. Треба все зробити, щоб цього не було!

КРУГЛА ГОРА

(Із Ніниного щоденника)

19 квітня.

Добридень, мій друже щоденнику! Привітаємося з тобою в новому зшитку і на новому місці!

По-перше, мушу тобі розповісти, що зі мною за цей час трапилось чимало пригод і зараз я лежу в лікарні на Круглій горі.

Я ніколи не лежала в лікарні, і не можна сказати, щоб це було весело. Але нічого не вдієш, треба полежати, щоб кінчились усякі неприємності з ногою. Я її примудрилася звихнути, стрибаючи з літака.

Ну що ж, і в лікарні можна жити! Я така живуча, що вже призвичаїлась. Слово честі, і тут можна знайти чимало цікавого. Мене цікавлять і хворі, і сестри, і лікарі - особливо арсенал усяких блискучих штучок, якими орудують хірурги. У мене така вдача, що я завжди накидаюся на все нове. Мої очі, вуха, ніс і довгі руки завжди готові бачити, слухати, нюхати і обіймати все нове. На мене нападає часом така жадоба, що я б, здається, проковтнула все, що бачу, - разом… Така я акула!

Лежачи, можна знайти собі силу цікавих занять. Можна мандрувати не тільки по Кара-Кумах, а навіть і міжпланетними шляхами, будь ласка! Можна в одну мить будувати всякі прилади й споруди. Можна й учитись, повторити цілі курси. І, нарешті, - розмовляти з своїм щоденником. Часу вистачить!

Отже, розповім по порядку.

Річ у тому, що мене разом з “Жучком” підібрали люди з експедиції з Круглої гори, яка досліджувала річище висохлої річки. Вони і завезли мене сюди, на Круглу гору, де будується велетенський алюмінійовий комбінат аж на 60 тисяч кіловат. Начальник експедиції - гідролог Кудьяр (симпатична людина!) і водій машини Мухтаров узяли до серця мою долю. Кажуть, я була непритомна і вся пашіла, з плямами на руках і ногах, з прикметами тропічної малярії. Хто я, звідки я, звичайно, ніхто не знав. Та Кудьяр дав мені ліки, надзвичайні ліки, які він привіз із Тібету. Від них я заснула, як мертва, і прокинулась тільки другого вечора на стоянці - ще далі від своїх. Між іншим, запевняють, що малярії в мене тепер уже ніколи не буде.

Спочатку я нічого не могла зрозуміти - де я, що зі мною? Був вечір. Привітно горіло вогнище, я лежала в кузові машини, на чомусь м’якому, зручно, як у ліжку. Повновидий молодий чоловік в окулярах, усміхаючись, підійшов до машини. Тоді ми заговорили і познайомились. Я дізналася, хто мої рятівники, вони - хто я. Звичайно, я дуже просила відвезти мене додому, бо дуже хвилювалася. Адже Алкадові я не залишила обіцяної записки. Уявляю, що тільки він міг подумати, коли не знайшов мене! А дядя Толя, а Ялинка! Зникла не тільки ВВЕС, тепер зникла і я!..

Виявилось, що до Круглої гори було вже ближче, ніж до нас. І тут через мене навіть посперечалися: оцей самий Кудьяр і другий начальник експедиції (кажуть, помічник головного інженера вітростанції), такий руденький, метушливий чоловік, дуже схожий на таргана. Кудьяр був не від того, щоб навіть повернутись назад і відвезти мене додому. Але “тарган” почав заперечувати: експедиція мусить повернутися вчасно, і, мовляв, взагалі не її справа “подавати швидку допомогу”. Кудьяр обурився і сказав, що, на думку “таргана”, взагалі треба було б “покинути дівча загибати в пісках”. Суперечка закінчилась несподівано, бо Кудьяр дізнався, що в мене дуже негаразд з ногою - я таки не могла й ступнути. Хірургічної лікарні ближче, ніж на Круглій горі, не було чого й шукати. Тому вирішили їхати, після коротенького відпочинку, все-таки до Круглої гори, а дяді Толі й Алкадові послати звідти негайні радіотелеграми.

Це мені розповів потім водій машини, який недолюблює отого рудого. А він таки досить несимпатичний. Всю дорогу він злостився на погані шляхи, на водія, на бурі, певно, і на мене. Коли ж мене поклали в лікарню, він того ж дня з’явився до мене, такий люб’язний. Запропонував послати радіограму, навіть приніс шоколаду. Шоколад був дуже смачний, але “тарган” ним моєї приязні не завоював. Пхе, він таки гидкий!

І як це він вирішив мені подарувати шоколаду? По-моєму, він великий скнара. На одній стоянці вийшла дуже смішна історія. Кудьяр хотів узяти на вечерю коробочку сардин, яких “тарган” віз повнісінький чемодан. А той аж затрусився і не дав жодної. Потім вій загубив під час бурі якусь дрібничку І цілісіньку добу маринував нас на стоянці. Навіть схуд від досади. Тип!

Ой, уже стільки написала, а пишу про всякі дрібниці. А втім, мене дуже цікавлять не тільки нові речі, а й нові люди. От, наприклад, мій рятівник Кудьяр. Що за симпатична людина! Є такі люди, які мов випромінюють навколо себе тепло. От поглянеш, і тобі стає якось тепліше. Такий і Кудьяр. Він і зовні, як сонечко: кругленький, повновидий і ясний. Він заходив і сьогодні і залишив мені записку, щоб я приготувала дяді листа, а завтра сам зайде по нього. Сьогодні сестра його не пустила.

Що це за дурниця: “таргана” пустили, а його ні!.. Ой, ховаю щоденник! Іде сестра, а вона мені не дозволяє довго писати. Дивачка, вона не розуміє, що я тоді забуваю про біль у нозі.

21 квітня.

Тільки що був у мене товариш Кудьяр. Він приходив по мій лист і довго розмовляв зі мною про все. Після цієї розмови я вирішила листа не посилати. Доведеться до нього дещо додати. Мені спало на думку багато всяких, може неймовірних, а може й правильних планів. І в голові ціле заворушення. Я ніяк не можу заспокоїтись. Такий уже сьогодні день!

Вночі я погано спала. Моїй сусідці по палаті, маленькій Каті, вчора міняли на нозі гіпс, і вночі вона стогнала й кликала маму. Мені теж стало сумно і схотілось побачити дядю Толю, Ялинку. Потім згадала, що багато часу вже не вчусь і порушила своє слово. А там згадався Алкад, і так стало сумно-сумно, хоч кричи. Щоб забути про все, все, я почала думати про винаходи. Я згадала про ВВЕС і почала міркувати, чим би можна було відігнати нахабні смерчі. Тут я пригадала одну метеорологічну книжку, де писалося про боротьбу з градом вибухами й ракетами, і ледве не підстрибнула на ліжку. Адже, по-моєму, і смерч можна добре розстріляти ракетами! Тоді я вже ніяк не могла заснути… Сьогодні я про це написала дяді Толі в листі.

Але зараз не це мене хвилює. Ні, я ніяк не можу повірити, невже людина, культурна людина, яка багато вчилася, здатна на крадіжку, та ще й яку! Украсти навіть не річ, не гроші, а чужу думку, чужий винахід!

Коли я сюди приїхала, я ще не знала, хто конструктор потужної вітростанції Круглої гори. Правда, ім’я Гасіна було мені чомусь знайоме, але я не звернула на це особливої уваги.

Не дуже я могла роздивитись вітростанцію, і коли ми під’їздили до Круглої гори… Це було в сутінках. Вітродвигун випливав над громадами круглих розкопаних схилів, будов, машин, як велетенський маяк. Спалахували вогні. На висоті 200 метрів купалися в них велетенські вітряні колеса. Шлях подерся вгору поміж уламками скель. Вітряк то ховався від наших очей, бо його затуляли брили, то визирав все ближче й ближче. Нарешті, він зник зовсім, бо ми приїхали. Але й тоді мене вразило щось знайоме в конструкції. І я згадала, де бачила я цей трикутник - цю. раму з трьома вітроколесами, насаджену на стрімкий шпиль. Вітродвигун, дуже подібний до цього, я бачила якось на паперах дяді Толі, ще й почала тоді розпитувати про нього. Дядя сказав, що це невдалий проект і про нього не варто навіть і говорити.

Я вирішила тепер про все розпитати. Спробую коротенько описати, що це за вітросилова станція. Про це мені докладно розповів Кудьяр. Навіть накреслив схему. Я обов’язково відішлю її дяді.

На високій башті, 200 метрів висотою, у формі порожнистого циліндра, вгорі укріплено трикутну раму з вітроколесами. Колеса мають по три лопаті, такі величезні, що коли б одну з них притулити до стіни шестиповерхового будинку, вона дістала б дах.

Башта впирається в фундамент “шарнірно”, тобто низ її обертається у величезному стальному циліндрі, наповненому особливим густим мастилом. Така п’ята, по-моєму, була і в твоєму проекті, Толю… певно, була! Звичайно, башта легко гойдається. Її підтримують розтяжки із стальних тросів, прикріплені до залізного кільця - “комірника”, в який одягнута башта посередині.

Унизу в башті - величезний машинний зал. У ньому прокладені рейки з електровозами. Коли вітер міняє напрям, в електровози автоматично вмикається струм, і вони повертають всю башту за вітром.

Угорі кожне вітроколесо має будиночки - обтічні кабіни, де містяться електрогенератори та система регуляції. Адже число обертів вітроколеса треба вирівняти в швидкий і рівномірний біг колеса електрогенератора.

Щоб запасати енергію, тут уже кінчають будувати водосховище на 80 мільйонів відер води, яку мали подавати електричними насосами. Але води й досі нема! Її почали проводити з Каспію, та й загаялись. Та це все одно не забезпечило б Круглу гору водою для пиття. А з нею - ой, як скрутно! Кудьяр, молодий гідролог, уже кілька місяців тому подав проект використання підземного озера, яке, за деякими даними, мусить існувати тут, у пісках, десь під великим висохлим річищем. Тільки озеро те чомусь не знаходиться. Кудьяр у розпачі - вийшло, що проект він зробив на… казці! А втім, він упертий. Збирається домогтися ще нової експедиції…

Цікаво, що скаже про все це Толя, коли приїде? А він приїде, приїде обов’язково, я ж йому написала. Він привезе… лист від Алкада.

Я тобі скажу потихеньку, мій щоденнику, що дуже, дуже скучаю за Алкадом. Я так турбуюся, що з ним. Чи не заблукав він, бува, в пустелі? Сам-один, без води, без їжі? Я не можу ні їсти, ні спати, а сестра - така дивачка! - пропонує брому.

ПІДНІЖЖЯ БАШТИ

- Так ти хотіла втекти від мене, мандрівнице! Ти як колобок: і від діда втекла, і від тітки втекла, і від дяді втекла!..

Ніна розчулено поцілувала дядину щоку:

- Не кажи так!.. Ти знаєш, я від тебе не втекла б нікуди! Я тікала якраз до тебе…

…- І покотилась, як колобок, аж на Круглу гору! Теж мандрівниця! Головне: як лапка? Болить?

Анатолій Сергійович обережно торкнувся Ніниної забинтованої ноги.

- Через три дні, сказав лікар, я вже ходитиму. Не турбуйся.

- “Не турбуйся”, легко сказати! А уяви собі, що я передумав, коли ви зникли! А рідні Алкада? Його мама зовсім посивіла. Я певен, що, звичайно, ти була ініціатором цієї справи. До речі, ось тобі від Алкада лист… Він зіпсував принаймні корзину паперу, поки написав цей, найдовший…

Ніна покинула й цукерку, яку збиралася розкусити, і швиденько розірвала конверт. Нетерпляче розгорнула аркуш і здивовано знизала плечима. Тоді, ображена, сердита, відвернулась до стінки, перебираючи руками кінчик ковдри.

- Що таке? - спитав Анатолій Сергійович. - Він тебе чим-небудь образив, Алкад? Не може бути.

- На, поглянь, що він мені прислав! - простягла Ніна Катинському листа.

Той подивився на довгий списаний з одного боку аркуш паперу і розкотисто зареготав:

- Ха-ха-ха!.. Коли я прийшов по лист, на столі лежав розпочатий - певно, п’ятдесятий аркуш. Хлопець розгубився і вихопив з корзинки, як йому здавалось, свій попередній лист. Та замість нього він, мабуть, витяг цей мій розрахунок запасного троса, який я допіру вкинув у корзину. Отака трагедія!

- Трагедія! - пробурмотіла Ніна. - Як можна бути таким дурнем, щоб не бачити паперу, який вкладаєш у конверт!

- Це ти йому запаморочила голову, вітрогонко! - сказав Катинський, розкручуючи на пальці чорний кучерик Ніниного волосся.

Ніна сховала голову під рукав його куртки і хитро сказала:

- А ти надушений… духами Ялинки. Конвалією?

- Таке вигадаєш! - зніяковів Катинський і густо почервонів.

- Ні, правда, - засміялась Ніна і зразу ж дружньо змінила розмову. - Що ж збирався мені написати Алкад?

- О, ти ж і не знаєш про таку подію: Алкад повернувся по тебе з аулу на автомашині. Шукаючи тебе, він знайшов величезне підземне озеро, про існування якого колись складалися легенди, і назвав його “Озером Ніни”!

- Не може бути! - скрикнула вражена Ніна. - Про це треба сказати Кудьярові. Ти знаєш, хто це? Це той самий інженер-гідролог, який мене знайшов. Вони ж обдивлялись річище, щоб знайти воду для гідроакумуляції, знаєш?

- І не знайшли цього підземного багатства…

- Не знайшли. Я гадаю, навряд чи й можна було знайти, коли “тарган” гнав експедицію, як на пожежу. Гасін сказав, що треба повернутись якнайшвидше. Гасін сказав, щоб не затримувались…

- Нічого не розумію. Який “тарган”?

- Ах, - засміялась Ніна. - Ти не знаєш! Це я так назвала Шиманського, помічника Гасіна, - такий гидкий! Він двічі навідував мене і все хотів, очевидно, якнайшвидше відправити мене звідси, а лікар не дозволив. Мабуть, у дорозі я йому дуже надокучила. Ще й шоколаду приносив! Уявляю, як йому було боляче, коли я їла шоколад. Він же такий скнара - пожалів нам коробки сардинок… або Івасів…

- Сардинок? Івасів? - раптом, озираючись на малу Нінину сусідку, тихо перепитав Катинський. - Яких сардинок?

Сміючись, Ніна розповіла історію з сардинками.

- А які були коробки? - знов так само тихо запитав Катинський. - Блакитна рибка на червоних хвилях, правда?

- Чому ти так думаєш? - здивувалась Ніна.

- Це, може, було на стоянці недалеко від колодязя? Далі? Там ще недалечко - кущі саксаулу, А біля колодязя стовп і на ньому напис: “Привіт мандрівникам”… Це написали, кажуть, московські комсомольці, коли вперше їхали автомашинами на Круглу гору.

- Так і є, - сказала Ніна. - Але звідки ти знаєш?.

- Ми відпочивали, очевидно, в тих місцях, де стояли й ви. І випадково, розчищаючи місце для вогнища, у піску й смітті я знайшов таку консервну коробку.

- Ні, то, мабуть, не його, - перебила Ніна. - Щоб такий скнара і загубив! А може, то він її потім розшукував? От смішно!

Ввійшла сестра і ввічливо попросила кінчати побачення, бо незабаром мав бути лікарський обхід.

Анатолій Сергійович підвівся з стільця і поцілував Ніну. Вона прошепотіла йому на вухо таємниче:

- Ти йдеш до нього? Сьогодні? Що ж ти думаєш йому сказати?

- Я ще нічого не знаю, Нінок, - відповів Катинський. - Потім тобі все розповім. Розповім багато! А ти видужуй швидше! Сумно тобі, бідненькій?

- Іди, іди! - сказала Ніна. - Про мене не турбуйся! У нас цукерки - раз, ракети - два, нарешті Кудьяр приніс книжку. Ми з Катею читатимемо і їстимемо цукерки. Правда?

І вона кивнула на свою мовчазну сусідку, що читала книгу. Широка усмішка тої доводила, що Ніна встигла і в лікарні знайти собі добрих друзів.

Катинський вийшов.

Новенький блискучий автомобіль стояв біля воріт лікарні, і шофер, вагаючись, оглянув маленьку постать Катинського.

- Ви товариш Катинський?

- Я. А що таке? - перепитав інженер.

- Товариш Гасін прислав по вас.

Знизавши плечима, Анатолій Сергійович сів у машину. Яка ввічливість!.: І як швидко дізнався Гасін про його приїзд! Цікаво, що скаже він сьогодні, що може сказати, за виразом Ніни…

Шлях зазміївся вгору. Глина, багата на алюміній, гіпс і коштовний рожевий камінь - шпінель - була тут всюди. Десь пролунав вибух - рвали динамітом надра гори. Ось промайнув головний рудник. Блиснули вікна новеньких цехів алюмінійового заводу. Далі їжився цілий ліс будов - це росло робітниче селище. На вході в пустелю будувався величезний форпост індустрії.

Випереджали автомашини і, тяжко ступаючи, пройшли екскаватори. І зовсім близько раптом виріс полігон вітростанції - на висоті 1200 метрів над рівнем моря.

Як віє вітер! Що вище, то він ставав буйніший, лютіший. Він свистів уже, як навіжений, і шарпав прапорець на машині.

А як же було там, угорі, на двістіметровій башті? Там вітер гуляв з ураганною швидкістю!

Катинський подивився на силует велетенського вітродвигуна. Вгорі ширяли над переплетенням рами три вітроколеса. Четверте розпласталося нижче, неначе готовий знизитися птах. Але ж замість мережаної й легкої башти, задуманої колись Катинським, тут підводилась незграбна й важка труба. Це було чужорідною плямою на високохудожній картині, фальшиво зіграною фразою в прекрасній симфонії. Уже зовні проект його був безжально знівечений. А всередині?..

Катинському стало так боляче, що на хвилину він заплющив очі. Машина м’яко спинилась перед ворітьми вітростанції. Звідси йшов підземний тунель у зал головного керування. Тут ще панував хаос незакінченого будівництва - всі допоміжні будівлі, за планом, мали піти під землю, ховаючись від дошкульного вітру.

- Що, красива? - сказав шофер. - Але скільки грошей з’їла! Чимало вже коштує нам оцей вітер, та не тільки грошей, а навіть і людей!

- Як? - скрикнув Катинський. - І людей?..

- Так, і людей… Хіба приїжджий товариш не чув про недавню катастрофу? Обвалилась частина тунелю… Шість чоловік загинуло, шестеро було поранених. Виконроб був відданий до суду, здається, його заслали, але тих уже не повернути…

- Мені треба знати все це докладно. Хто може розповісти про це?

Кусаючи губи, Катинський витяг олівець і записав прізвища.

Ходжаєва… Мати загиблого монтера. Юренко, працює на руднику біс, чоловік бетонниці Мані, тієї, що лежить тепер нерухомою. Мамбет - у цього задавило молоду дружину. У неї залишилось ще двійко дітей, близнята - хлопець і дівчинка…

Олівець спинився.

Це була несподіванка - цей жахливий рахунок. Може, це збіг, і “він” був абсолютно непричетний до цього? Але чорна башта стала ще непривітнішою й чужою. Тільки сріблясті орли тріпотіли над нею - орли-вітроколеса з велетенськими крилами.

Катинський подякував шоферові і спустився сходами вниз.

- Товариш старший інженер чекає вас у своєму кабінеті, - сказав вартовий, переглянувши документи. Двері відчинились.

ГАСІН

- Нарешті ми зустрілися!

Погляд Гасіна був цілком одвертий. Здавалось, він тільки й чекав цього побачення. Що завгодно сподівався побачити на цьому обличчі Катинський, а тільки не таку привітну й спокійну усмішку.

Гасін мало змінився відтоді, як Катинський бачив його востаннє. Тільки у пригладжене блискуче волосся (так рано) вплелась сивина, обличчя покреслили десятки зморщок, зім’яли його, зробили неохайним, негарним.

- Вам дивно, що я дивлюсь вам в очі, - розпочав він. Правда? Ви думаєте, - як, мовляв, такий нахаба сміє мене так зустрічати? Розумію… Інакше і не могло бути! Але я хочу, щоб ви вислухали мене.

- Я вас слухаю, - сказав Анатолій Сергійович, сідаючи на стілець.

- Дякую, - сказав зворушено Гасін і вже цілком спокійно умостився в кріслі. - Ви вже, певно, знаєте, що я був у засланні. Там я зрозумів дещо. Як тяжко визнавати себе винним, переживати щире каяття! Я був би ладний виточити до останньої краплі свою кров, щоб спокутувати провини і повернути довір’я нашої прекрасної Батьківщини.

- І ви не знайшли нічого іншого, як украсти чужу роботу… - несподівано вставив Анатолій Сергійович.

- Ви погодились мене вислухати, - сумно відповів Гасін. - Дайте закінчити і тоді судіть мене… добре?

Анатолій Сергійович втомлено заплющив очі. Гаразд, поки що він мовчатиме… Адже він був готовий уже давно проковтнути цю гірку, як полин, розмову з Гасіним. І він обіцяв Гордієві Семеновичу зберігати найбільшу витримку…

- Так, ви не вірите, хоч ви й не маєте ніякого права не вірити моїй розповіді, - поважно продовжував Гасін. - Адже ви не були там, не знали тих тяжких ночей, коли я переоцінював усю свою роботу, відшукував у своєму житті все нові й нові провини!.. На другий рік заслання я виклопотав собі дозвіл знов розпочати наукову роботу. Я написав у Москву дружині і просив переслати мені мій творчий портфель - незакінчені задуми, проекти тощо.

Я взявся до роботи, думка була зробити щось цінне, чимсь загладити свої колишні помилки. І от поміж моїми паперами, які, до речі, були прислані в цілковитому безладді, я знайшов кілька копій проектів, що надійшли колись до мене на розгляд. Між ними був і забракований ваш. Якось я зацікавився цим вашим наземним велетнем. І тоді зрозумів, що, занадто впевнений у собі, я був неуважний до вас, справжнього, талановитого радянського винахідника.

“Ну, а далі, - тоскно подумав Катинський, - що він може сказати далі?”

- Я взявся вивчати вдруге вашу конструкцію. Зробив підрахунки і визнав, що колись помилився. З деякими змінами це міг би бути цінний витвір. Я тоді написав вам листа. Ви не відповіли, бо вже виїхали з М. Тоді я звернувся з листом до товаришів, питаючи, що з вами… Мені спочатку написали, що ви зовсім покинули працювати у вітротехніці і поїхали десь учителювати. Пізніше відповіли навіть таке, що ви померли.

- Чудесно! - не витримав Анатолій Сергійович. - Хто ж це мене поховав?

- Це написав інженер Гасін, до якого я звернувся. Коли не вірите, ось вам ці листи…

Він простяг Катинському пачку паперів. Анатолій Сергійович поглянув на них одним оком і зразу ж відклав геть.

- Ви не хочете вірити, чи ви думаєте, що легко було здалека дізнаватись про будь-що? Мені, забутому всіма?

- Але не вашими друзями, - спокійно заперечив Катинський.

Погляд співбесідника раптом метнувся вбік. Так від влучного удару котиться в лузу більярдна куля. “Знов не витримав!” - вилаяв себе Анатолій Сергійович і пообіцяв собі, хоч би там що, мовчати.

- Ех, Анатолію Сергійовичу, хіба так можна? - з глибоким сумом сказав Гасін. - Ви трішки знали мене колись і невже думаєте, що я така вже підла людина? Ні, я без останку покінчив з усіма своїми зв’язками, в які вплутався тільки через молоду недосвідченість… Але ви перебили мене. Так от, дізнавшися, що вас нема на світі, я зважився, хоч би в знак пошани до вас, талановитого колеги, перед яким я таки завинив, попрацювати над вашим проектом. І от я домігся його виправлення і втілення ціною невтомної праці й енергії. Коли ж я дізнався (це зовсім недавно!), що ви живі й здорові, я відразу вирішив їхати до вас. Це вам може підтвердити хоч би мій помічник, інженер Шаманський.

- Ах, Шаманський! - ввічливо перепинив Катинський. - Знаю… Це той, що підібрав мою дівчинку?

- Саме він. Признаюсь, я дуже хвилювався, - продовжував Гасін, - як ми з вами зустрінемось. Я знав, що ви можете подумати. Справді, без дозволу використати й переробити чужий проект! Але я щиро вважав вас за мерця.

Гасін замовк, красномовно зітхнув і запалив цигарку…

- Ну? - скромно запитав Анатолій Сергійович. - Що ж, по-вашому, мені тепер робити?

- Цілком ясно, - заметушився Гасін, - цілком… ясно. Я взагалі збирався передати комусь іншому дальші допоміжні роботи на вітростанції. Мене запрошено на роботу до Біробіджана. Станція працює непогано. Маленькі неполадки - це дурниці! То в газеті зняли галас якісь невігласи… Ясно, - Гасін на мить замовк, - я подам про все це заяву до “Вітроенергії”. Я навіть приготував її! Звичайно, я поверну вам дві третини… одержаного.

Тут він зупинився: йому зовсім не сподобався вираз очей Анатолія Сергійовича: здавалося, так дивляться на людину, якій збираються дати доброго ляпаса. Та в ту ж мить Катинський погас і промовив втомлено:

- Все це потім… Спочатку я хотів хоч би оглянути станцію!

О, це цілком ясно, зараз прийде Шиманський і покаже все до найдрібніших деталей. Гасін сподівається, що він таки непогано виконав його задум.

Він шумно зітхнув і підвівся з місця, щоб узяти трубку телефону. І раптом швидко обернувся, ніби щось його дуже вразило. Тимчасом це було таке невинне, хоч і недоречне запитання:

- А ви, певно, дуже любите сардини? - сказав Катинський, недбало хитнувши головою в бік етажерки, де під книжками стояло кілька коробок з-під сардин.

- Це не сардини, - ніяково сказав Гасін. - Це зразки руд!

І похапливо, швидше, ніж можна було сподіватися від його поважної, прямої постаті, нагнувся до коробок. У чистенькій бляшанці з блакитною рибою на червоній наклейці справді блиснули зразки різних руд…

- Хочете подивитись, це наші багатства!.. О, в нас багата гора!

Катинський взяв у руку одну з коробочок: алюмінійові боксити, рожевий шпінель і навіть холодна матова платина… Кругла гора розкривала свої багатства… А Гасін?..

Скільки сил потрібно, щоб витримати цю розмову!.. Все, що говорив Гасін, мало вигляд правдоподібності… Щоб засвідчити сказане, пропонувались факти, листи, довідки. Коли це все брехня, тоді навіщо ж ця готовність - визнати автора проекту, відкрити йому гостинно всі двері?.. Але ні, він не вірив, не міг вірити! Не тільки деякі факти, а й те підсвідоме інтуїтивне вміння розпізнавати людей, яке рідко коли зраджувало Катинського, підказувало йому, що перед ним - ворог. Та його ще не можна було взяти.

Ще не все було з’ясоване, не все перевірене. Тому треба було стримати себе, на все пристати… Треба зціпити вуста і глибоко сховати обурення. Більше витримки, як завжди радить Гордій! Більше витримки…

…Ввійшов Шиманський, жвавий, радісний, аж наче захоплений перспективою зустрінути творця ВВЕС…

О, він дуже радий нарешті побачити товариша Катинського! Ніна - це його приймачка?.. Бідне дівча, з ним трапилось стільки прикростей…

Ідучи з “тарганом” по тунелю - до залу станції, Катинський спостерігав походку, рухи, усмішку цього незнайомого руденького чоловіка. Здавалось, його поведінка могла справдити чи відкинути раптову підозру. Ця підозра несподівано стурбувала Катинського після сьогоднішньої розмови з Ніною, невиразна, що мучила його, як гостра колючка… Невже і цей - ворог… Почуття огиди охопило інженера. Веселий голос “таргана” в стінах тунелю будив у вухах зойки тих, що загинули тут, можливо, з його “легкої” руки…

Нарешті вони зайшли до ліфтерної (п’яту вирішили оглянути завтра), і ліфт поніс їх угору в залізобетонній башті.

Тонни металу були викинуті даремно. Що це? Недосвідченість, неохайність? Е, ні! Це було не тільки марнотратство. Головне, - це вже добре розумів Катинський, - було те, що така башта почасти псувала проект. Її форма знижувала потужність вітродвигуна. Вітер, оббігаючи башту, доходячи до верху, притомлений, набагато зменшував свою швидкість. Прекрасний витвір був спотворений вже п цією деталлю, а скільки було, певно, інших!

Вони вийшли з ліфта і ступили на переплетення величезної рами. Тут треба було багато вміння, щоб вільно ходити в поривах вітру.

Шиманський ввічливо запропонував Катинському “санчата”, бо небезпечно було ходити по рамі. Це була просто ремінна петля з маленькими “возиками”, які щільно одягались на поруччя проходу. Петля не давала людині впасти ні вперед, ні назад, “возики” ж під час руху вільно бігли по гладеньких поруччях, мов по рейках. Але Катинський від “санчат” відмовився і рушив уперед.

Шиманський зацікавлено стежив за ним. Та це невелике, але міцно збудоване тіло почувало себе як дома під шаленими поривами вітру.

Легко, без зусиль Анатолій Сергійович простував до кабіни першого вітроколеса. Вона колихалась перед ним у повітрі, кругла, обтічна, як глісер серед бурхливого моря. Катинський глянув униз зі сходів цієї велетенської рами, розіп’ятої в повітрі. Зовсім близько проходила хмарка, біла, прозора й легка… А внизу, в сонячній димці, в розритих скелях, народжувалось індустріальне місто. Воно наступало на жовто-сірий простір піщаного моря, воно мало засвітити тисячами сліпучих очей - у піщані дюни, в провалля, в нори шакалів… Але хтось мізерний, як порошинка, очевидно, намірявся спотворити цей грандіозний пейзаж.

Ненависть охоплювала Катинського. Вона наростала все сильніше, все буйніше, вирувала, як повітряний ураган. Вони, ці виродки, мусили відповісти за все!.. За спотворені крила вітряків, за нечувану брехню, що ганьбила ім’я людини, за сиве волосся матері вбитого монтера, за сльози маленьких близнят, що ніколи не побачать своєї мами…

- Ви впадете, коли будете так замріюватись, - ввічливо сказав Шиманський.

- Ні, я не впаду, - через силу, до болю стискуючи поруччя, відповів Катинський. - Я не впаду!

ЗВИЧАЙНИЙ ЛИСТ

Звичайний лист, адресований невідомо кому. Жовтуватий лінований папір, гарної якості, схожий на пергамент.

“Шановний! - писав хтось. - При нагоді посилаємо Вам привіт і маленький по/дарунок: п’ятнадцять коробок сардин. У вас там, певно, ще не вистачає електрики, тому ми додаємо акумулятор для Вашого любимого радіо. Бувайте здорові! Листа вирішили Вам теж послати в коробці з івасями… Правда оригінально? Цілую.

Ваша Мара”.

Засіб пересилання справді оригінальний. Цього листа знайшов Анатолій Сергійович у консервній коробці з блакитною рибкою в червоних хвилях на етикетці, його увагу притягла тоді надто мала вага загубленої кимсь коробки. Підозра - як хвороба. Вона одміняє погляди на звичайні речі. І Катинському здається, що звичайні рядки заховують в собі інший зміст. Більше того, йому здається, що порожні місця між рядками повні невидних слів. Він вишукує в пам’яті різні засоби читати такі таємничі Листи. Всякі хімічні речовини, які він сьогодні дістав, мають оголити цей захований текст. Але ніщо не впливає… Маска не знімається.

Катинський сердито відкладає папір. Це наївно було думати, що теперішній ворог міг користуватись нескладними прийомами своїх предків. А може, це вже нерви? Зайва підозрілість? І це собі звичайний лист. Подарунок з якогось консервного заводу або якийсь жарт.

Ніна, що з цікавістю спостерігала дядині хімічні спроби, занепокоєно поглянула на його спохмурніле обличчя.

- А ти пробував нагріти? Знаєш, ми самі колись писали на папері цибулею і коли підігрівали, виступали жовті літери.

- Пробував… А ти знову встала з ліжка?.. Пробував… Це зовсім просто. Вони могли застосувати тільки щось складніше. У листі є фраза: “У вас там, певно, ще не вистачає електрики, тому ми додаємо акумулятор для вашого любимого радіо”. От я й вирішив було, що “ключ” для листа треба шукати в звичайному акумуляторі. Як? Я взяв той розчин, що беруть для акумулятора, - звичайну сульфатну кислоту. Хімічної реакції не вийшло. Можливо, що я помиляюсь. Але ж це не звичайний папір, це вже ясно. Найкраще буде - одвезти цю штуку до НКВС. Я це і зроблю… сьогодні ввечері.

Він відклав мокрого листа на підвіконня і глянув на годинника.

- Зараз по мене приїдуть.

- Ти знов на вітростанцію?

- Сьогодні оглядатиму систему регуляції. Обіцяв висновки начальникові будівництва. Мені чомусь здається, що безсилість станції залежить і від того, що зіпсовано такий скромний прилад, як відцентровий регулятор. Треба вивчити кожну дрібницю!

Ніна потерлась підборіддям об плече Катинського:

- Візьми мене з собою хоч сьогодні, добре?

- Ні, - похитав головою Катинський. - Я тебе візьму колись, потім. Коли зовсім одужаєш…

- Ну от, - посмутніла Ніна. - Я вже видужала! Ти вважаєш мене за маленьку, ти гадаєш, що я можу комусь щось базікати принаймні… за сардинки.

- Ні, ні, не те. Але поки що не треба! Ти можеш добре сьогодні попрацювати. Кудьяр дістав книжки?

- О, - засміялась Ніна, - він за моє підземне озеро тепер готовий подарувати мені все на світі! Знаєш, він завтра ж поїде до нього.

- Так, - мрійно сказав Катинський. - Через мертву пустелю до підніжжя Круглої гори прориємо канал. А тут, біля гори, величезне водоймище буде нашою надійною акумуляцією. Вода! Багато прекрасної прісної води… туди стікають усі весняні води. Уявляєш, чим стануть піски через кілька років?

Засурмила машина, Анатолій Сергійович попрощався з Ніною, щоб на цілий день забратись у вітростанцію.

Зітхнувши, Ніна подивилась услід машині і взялася за книжки.

От буде здивований Алкад, коли вона приїде! Адже такі речі, як, наприклад, анатомію, вона скінчила і може навіть здавати хоч зараз. Спробував би він повчитись у таких умовах! Щоправда, вона вже одужала, ходить. Тут, в маленькому будиночку інженерів, де вони з дядею тимчасово оселились, затишно й тихо. Можна цілі дні сидіти над книжками. Але це нелегко -так сидіти над підручниками, коли кожний день несе якусь несподіванку, коли тепер от дядя потроху переконується, що шпиль чудесної гори - в руках пройдисвітів.

Ніна задумалась, потім взяла в руки підручник хімії. Але навчання щось не виходило. Формули нагадали їй про невдалі хімічні спроби дяді з таємничим листом. Вона подивилась збоку на папірець, що лежав на підвіконні, потім, вражена, схопила в руки. Він уже висох від розчину, але змінив колір, потемнів, а написане чорнилом зовсім зникло. Ніна, хвилюючись” побачила, що й після закінчення Толиних вправ реакція повільно продовжується, що на папері потроху починають проступати якісь руді неясні літери. Подекуди вони зникали, але можна було розібрати. Ніна напружувала зір. Як же це Толя так поспішив? Літери ставали виразніші, зливалися в слова… Слова раптом стали важкими, пекучими. Здавалось, що в кімнаті стало нестерпно душно… Кров прилила до голови.

Що це? Невже це пишеться про вітроелектростанцію? І далі про… Її дядю Толю?

…”Передаючи в п’ятнадцяти коробках обіцяну Вам золоту валюту, ми гадаємо, що цього вистачить на розплату в усіх справах, навіть у тунельній, Одночасно повторюємо наші інструкції, передані усно через М. Закінчувати все Для від’їзду в Біробіджан. Цей невдаха-винахідник своїм іменем мусить заплатити за всі неполадки Круглогорської. Але не тільки іменем, бо, як ми вже говорили, він і сам, безумовно, мусить зникнути. Адже бувають випадки, хоч би й необережні кроки по сходах башти, коли вітер занадто бурхливий… Так, як ви і проектували. Перед зникненням К. доцільно б покінчити і з станцією…”

Ніна не дочитала, в очах потемніло.

- Толінько!.. - скрикнула вона, немов той міг почути її зойк перестороги.

Ніхто не відповів їй, тільки вітер грюкнув віконницею. Він таки розгулявся сьогодні, цей вітер!

Безпорадно Ніна глянула на годинник. Минуло двадцять хвилин, як Катинський виїхав на станцію. Мине ще хвилин п’ятнадцять, і він ввійде в жерло похмурої башти/ зійде вгору мережаними сходами, де на кожному кроці йому загрожує небезпека.

Ой, як тісно стало в хаті! Немов стіни зсунулися з усіх боків і не стало чим дихати! Дівчина, трохи шкандибаючи, вибігла на ґанок. Вітер надув парусом її плаття. Починалась чи гроза, чи буря. День, накритий крилами хмар, ставав схожий на пізній вечір. Перекопаний схил над краєм селища темнів похмурим громаддям.

Ніна вибігла на шлях. Назустріч з ближнього рудника пройшла група робітників. Промчала важка вантажна машина.

Ніна затремтіла… Чого ж вона стоїть і думає? Треба негайно попередити дядю. Але як? Побігти? Так, з ослаблою ногою, вона не встигне. Кинутись до перших зустрічних і кричати, що готується мерзенний злочин? Але дядя ж просив її поки що нікому не розповідати. Нічого нікому про всі підозри! Адже треба до кінця розмотати нитку злочинів!

А час минав. Ніна вибігла і твердо стала посеред шляху, піднісши вгору руку. Що б там не було, вона зупинить тут першу машину і проїде з нею на станцію! Їй пощастило: новеньке швидке авто вилетіло з-за повороту і плавно помчало на неї. Вона крикнула, замахала рукою. Машина затримала хід, але зразу ж різко шарпнулася вбік і, зачепивши Ніну крилом, помчала своєю дорогою. На хвилину Ніні здалося, що у віконечку промайнуло обличчя “таргана”. Обурена, вона обтрусила порох з розірваного плаття. Стривайте, вона дожене їх, певно, дожене!

Знову почувся гудок. Це був вантажний автомобіль; сопучи, він ліз між розкопаними брилами… Ах, як нестерпно повільно повзе він по шляху! Ніна знов стала на дорозі, підвівши обидві руки. Ні, вона не пустить цього - хай хоч розчавить її своїми колесами!

Але авто спинилось. Що таке? Чого хоче дівчина? Обвітрене обличчя шофера стурбовано оглянуло тоненьку постать. Так, їй треба якнайшвидше дістатись на вітростанцію, бо з її татом може трапитись велике нещастя…

- Яке ж нещастя?

О, вона не може зараз сказати, вона скаже потім, але ленінське слово, це серйозно, їй треба їхати якомога швидше…

- Добре! Лізь! Домчимо вмить!

Ніна, зрадівши, сіла в машину. Заревів мотор, і вони подерлися вгору. Стареньке вантажне авто закректало, застогнало і взяло такий швидкий хід, якого не можна було й сподіватись від його незграбної зовнішності. Гора розмотувалась спіраллю, як котушка, під його енергійним натиском. Швидше, швидше!..

Ніна зціпила зуби і примусила себе заспокоїтись. Може, вона встигне. Тим часом вітер ставав сильніший, грізніший. Він віяв назустріч з такою силою, що здавалось, загрожував поскидати геть усіх, хто завзято дерся вгору.

- Буде буря, - сказав шофер, - велика буря!..

Небо поснувалося клоччям хмар. Вони лізли жовто-сірими драконами, обвиваючи своїми хвостами башту вітроелектростанції. Ось зовсім близько вона вже зачорніла перед ними. Машина в’їхала між бараки робітників, що будували “вітрометр”. І раптом збоку, біля одного з будиночків, на горбку Ніна побачила знайому автомашину, ту саму, що допіру відвезла дядю Толю назустріч… може смерті.

Гарячими руками Ніна вчепилася в руку шофера. На хвилину зупинитись!

Вона швидко зіскочила з однієї машини і побігла до іншої. В ній сидів той самий шофер, що не раз уже відвозив дядю до Гасіна.

- Де дядя?… - ледве дихаючи, запитала вона.

- Там?..

- Анатолій Сергійович? - здивовано поглянув шофер на її маленьку стривожену постать і кивнув головою на будиночок.

…Дядя там. Заїхав на хвилину. Коли їй треба його бачити, можна зайти туди, але товариш Катинський хотів би, щоб ніхто про це не знав. Вона розуміє?

Кам’яна гора звалилася з Ніниного серця. Дядя тут. Живий і цілий. Легко зітхнувши, вона побігла до машини і подякувала незнайомим, що її підвезли. Тоді вже поспішила до будиночка. Різкий порив вітру ледве не збив її з ніг. Але вона встояла і встигла вхопитись за ручку дверей… Милий вітер! Тепер він здавався вже не загрозливим, навіть привітним…

І раптом сумнів стиснув їй серце. А може, це брехня? Цей шофер, хоч Катинський завжди з ним багато розмовляв і, здається, порозумівся, може він… теж з “ними”? І, може, він навмисне завіз дядю Толю на цю непривітну скелю?

Ноги підкосились у Ніни. В розпачі вона рвонула двері. У ніс гостро вдарив запах ліків. У півтемній кімнаті вона побачила ліжко, на ньому щось безформне й неясне, а на стільці - Катинського.

- Толінько!

Вона кинулась до дяді і сховала голову в нього на грудях, все ще переживаючи тривогу, хвилювання.

- Що сталося?

Анатолій Сергійович взяв руками розпатлану голівку і заглянув у вічі. Покосившись на мовчазне ліжко, Ніна зашепотіла дяді про лист, про все, що ховалося між його рядками.

- Так ось як?

Закусивши губи, Анатолій Сергійович замовк. Навіть рука, як нежива, сповзла з Ніниного волосся, Ніна міцно стиснула її.

Тоді у відповідь на співчуття Анатолій Сергійович міцно поцілував племінницю і підштовхнув її злегка до ліжка.

- Це моя донька-приймачка, Ніночка, - сказав він комусь. - Вона тільки що привезла мені відомості про їх нові, на щастя, не здійснені злочини.

Ніна глянула на ліжко і побачила на білій подушці таке ж біле обличчя жінки. Але що це було за обличчя! Очі горіли на ньому - величезні, повні страждання, вони могли б, певно, спопелити промінням тієї надлюдської туги, яку випромінювали. Мука, гнів і біль - ось чим палали ці вкрай змучені, страшні очі.

- Підійди сюди, дитинко, не бійся. Це “вони” зробили таке зо мною!

Ніна підійшла до ліжка і простягла руку, але руки невідомої були нерухомі.

- Я не можу потиснути тобі руку, - сказала жінка. - Але я б хотіла тебе навчити ненавидіти…

- Це бетонщиця Майя, - стиха сказав Катинський. - Бетонщиця Маня! Та, що її скалічило, коли сталася катастрофа в тунелі. Молода жінка була приречена не рухатися все життя.

Ніна обіперлася об плече дяді і мовчала. В сусідній кімнаті заплакала маленька дитинка.

- Я не можу її взяти, - сумно сказала жінка.

- Так, - важко одрубуючи слова, промовив Анатолій Сергійович. - Ваші руки… вони хоч поки що й нерухомі - будуть бити… Добре бити!

Вітер грюкнув і прокотився по даху.

- Буде буря, - сказала хвора, і щось подібне на усмішку засяяло в її очах, - і вона освіжить повітря…

БУРЯ

Налетіла буря.

Вітер люто кидався на сріблясті крила і, закрутивши їх, оббігав, уже стомлений, округлі повітряні кабіни позаду вітряних коліс. Вони похитувались, немов човни в бурхливих океанських водах - ці повітряні будинки, повислі на висоті 200 метрів.

Гасін сидів у другій кабіні позаду центрального вітрового колеса і з хвилини на хвилину чекав Катинського. Шиманський мусив зустріти його внизу, постійного гостя останніх днів.

А Катинського все не було. Гасін нервово подивився на годинник: Анатолій Сергійович завжди приходив точно на всі їх побачення.

Як реве вітер! В шумі машин все ж таки можна було розрізнити його голос, тужливий і сумний сьогодні, як осіннє виття. Сердитий сам на себе, Гасін підвівся на весь зріст у кімнатці кабіни. Він глянув у вікно: там зовсім стемніло, електричні бліки від ліхтарів хитались, як п’яні. Мабуть, зміна погоди і цей знижений атмосферний тиск таки впливали і на його нерви. Шалене напруження, здавалось, розпирало мозок. Воно ставало просто нестерпним…

Він, мабуть, втомився за ці дні, дуже втомився. Чомусь перед пронизливим поглядом сірих очей цього маленького чоловіка все важче й важче маскуватись і плутати ходи. Нерви? Втома? Безглуздя! Адже Катинський поводиться останнім часом більше ніж коректно. Він погоджується з Гасіним у всіх технічних неполадках і нічим йому не докоряє. Він заявив, що хоче тільки допомогти налагодити роботу вітродвигуна. Та під поглядом цих очей він, Гасін, почуває себе, як під мушкою гвинтівки!.. Він втрачає сам останнім часом волю, витримку… Але чому Катинський не йде?

Гасін витяг сигару, пахучу й міцну, закурив її. Безглуздя! Невже його зраджує витримка, коли все складається так щасливо?

Ясно, він завжди був “щасливчиком”, досить тільки пригадати всі події останніх років… Хіба не щастя було згадати в засланні про цей чудесний, навмисно засуджений ним проект? Він дотепно змінив конструкцію саме так, щоб проект був корисний тільки… Йому. План був простий і безсумнівний - зачепитись за цей проект, використати його прекрасну конструкцію, щоб видертися з “провалу” вгору, потім витратити силу грошей, металу… може… Й людей, а самому вчасно забратися геть для нових справ. Хай потім будуть плакати люди над спотвореною вітроелектростанцією! Завжди можуть знайтись дурні, що розплатяться за неї. А він - він, цілком недоторканий, буде жити, міцніти далі і сміятись над одуреними!

Як він вміло почав тоді “перевиховуватись”! Які прокльони слав своїм колишнім друзям-троцькістам і тоді ж примудрився відновити зв’язки з ними ж таки - з рештками своїх однодумців. Справа з проектом посувалась успішно. Він навіть не думав про автора проекту. Що міг перешкодити йому цей провінціальний самоук-винахідник? Цей скромний, дивакуватий і надто непрактичний чоловік?.. Він міг просидіти все своє життя в радгоспі, де знову взявся за вчителювання після невдачі з цим проектом.

Одним словом, гра була розпочата вдало. Він, Гасін, грав, як досвідчений шахіст. Здавалось, люди й речі ставали тільки в ті положення, які створював він. Але ці всі ходи ледве були не сплутались тоді, коли несподівано на дошці з’явився забутий Катинський. О, тоді справді ледве не загинуло все те, що будувалось так майстерно на протязі двох років! Але це був тільки момент розгубленості, і Гасін сміливо зробив новий надзвичайний хід. Це було навіть зручно - використати… Катинського! Його “авторство” в проекті могло б стати просто цінною знахідкою тепер, коли Гасіну треба було вчасно зникнути з горизонту. Хай Катинський, - він же справжній автор, - відповідає за свою невдалу “шахту” в небі! Її плюси можуть лишитись за Гасіним, її мінуси за… цим ліриком, коли він теж зникне… тільки з життьового обрію.

Ах, це все коштувало багато!.. Треба було обґрунтувати все перед Катинським, дістати ці довідки про його удавану смерть, листи… Нарешті, тепер - підготувати заяву -його “підтвердження” про співавторство в проекті. Живий (упертий!) він все ж таки не хотів її підписувати. Дарма! Він її підпише мертвий!

Мертвий! Гасін здригнувся. Адже Катинський був ще живий! Ось-ось він зайде до кабіни тихим і легким кроком. Буде спокійно розмовляти про деталі, буде спокійно копирсатись у всіх дефектах і несподівано робити блискавичні й ніби зовсім невинні запитання. Ах, це вже так набридло! Через одне запитання про сардини він, Гасін, не спав цілий тиждень! Хоч би швидше! Хоч би швидше кінчилась розмова і він вийшов з Шиманським назад. Сьогодні, коли так чудесно розгулявся вітер, - тільки сьогодні! Шиманський запросить Катинського пройти до третьої кабіни вітроколеса, що стоїть через неполадки. Він піде, обов’язково піде! - “Одну хвилиночку, я вас дожену”, - скаже Шиманський і поверне назад… І він, Катинський, сам ступить на цю підпиляну дошку біля сходів з третьої кабіни. Тільки один раз розійдуться краї дошки… Ця скажена буря самовіддано візьме провину на себе! Адже поки хтось прийде знову, рухома дошка буде замінена іншою.

Ну, чого ж хвилюватись? Це ж буде просто звичайний нещасний випадок без усяких непристойних деталей убивства. Адже в той час, коли зірветься Катинський, він навіть залишиться в кабіні і буде телефоном розмовляти з черговим монтером. Хто кине тінь підозри на нього, Гасіна?

Гасін заспокоює себе і виходить з кабіни. Вітер накидається на нього. Танцюють бліки ліхтарів. Гасіну раптом здається, що з усіх напрямків рами на нього насуваються легкі, упевнені постаті. Неясний страх повзе з-за потилиці, холодний і неприємний, як тіло гадюки. Гасін стріпує головою, погладжує своє поріділе волосся і йде назад.

Напруження розриває його. Він не може далі чекати! Здається, кінчиться витримка і він упаде на підлогу і буде звиватись у конвульсіях, як поранена гадюка. Дзвінок телефону, настирливий, тривожний, як усе навколо, розтинає шум вітру й машин. Гасін хапає трубку і завмирає, пришпилений на місці безтямним почуттям страху.

- Арештовано Шиманського? Тільки що забрала машина? Дзвонили до нього від завідувача будівництва? Метеорологічні показники вимагають зупинити роботу станції? Дурниці! Панікери!..

Трубка лягає на місце. Ах, як хитається кабіна! Барометр на стіні показує шалений стрибок униз. Це буде справжня буря, ні, ураган! Треба йти, іти вниз.

Та враз охлялий, безсилий Гасін, як паралізований, застигає на місці. У нього таке враження, наче прожектор, скерований спокійною рукою, викриває його дбайливо затінену схованку. І нікуди, нізащо не втекти від цього пронизливого погляду.

Але ж треба щось робити… Якось тікати. Чи, може, пізно?

Гасін одягає шолом, плащ. Його рухи стають метушливими. Так під засліплюючим оком прожектора вихляє, борсається в хвилях човен контрабандиста, намагаючись утекти від поглядів прикордонника.

Зігнувшись, втративши самовпевнений вигляд, Гасін боком виходить у двері, боязко просуває руки в ремені “санчат” і вирушає до ліфтерної.

Ах, як бушує вітер! Вся рама здригається, і переплетення в танці тіней і світла гойдається в очах. Треба було б спинити колеса! Та нехай все летить, хай ламається, провалюється в прірву. Досить і того, що він стільки панькався з цією “шахтою в небі”. Дуже йому потрібна ця “лірика” освоєння пустелі, добробут цих азіатів! Його батько, колишній ватажок басмачів, знав трохи іншу “екзотику”.

Од вітру холоне голова, кров заморожує сліпа, безсила лють. Невже він програв цьому “хлопчикові”, фантазерові, якого так легко обікрав? Ненависть душить Гасіна. Важко дихати, важко йти по сходах. Ні, Катинський мусить загинути тут, на сходах своєї вітростанції, і вона залишиться мертвим, спотвореним сідалом для орлів. Хай іде Катинський швидше, хай іде!..

Гасін зупиняється, дивиться вниз. Огні велетенського будівництва загрожують йому знизу. Раптом біля ліфтерної він бачить сигнальний колір. Звідти підіймаються. Хто? Катинський? А може… Ледве передихаючи, Гасін вдивляється в освітлений шлях до ліфта і бачить, що рухаються кілька постатей.

Сліпий, тваринний страх охоплює Гасіна. Це по нього! Як по Шиманського! Загубивши всяку волю, він метушиться серед тіней. Він думає тільки про одне, як би сховатись від світла, від них. Вітер дме йому в спину. Це нічого. Швидше, швидше!.. Треба тільки стати кудись у затінене місце і перестояти, поки вони пройдуть. Потім…

Але скажений порив вітру струшує башту. Вона здригається, і тіні перебігають з місця на місце.

Куди тікати?.. Кроки наближаються.

Гасін вилізає через поруччя на кінець бантини. Перестояти тут, над безоднею, на цій вузенькій приступці, злитися з поручнями, стати “непомітним, як тінь… Але що це? Новий скажений порив вітру шпурляє його вбік. Нога зривається з кінця бантини. Руки схоплюють металічні поруччя, з жахом впиваються в них, а вони вислизають, слизькі, невловні… Невже? Невже так по-дурному, так необережно?

Крик жаху й ненависті несеться в простір, але вітер, шум машини заглушують його. Ясно: він загине… зараз, цю ж хвилину…

Руки вже важніють, не можуть триматися. Вгорі майорить блискуче крило вітроколеса… Чи, може, це око прожектора? Воно сліпить очі.

Внизу теж вони… Вони готові - ці промені нового міста - прийняти його, немов на багнети. Кінець!

Вихор власно віддирає закляклі руки Гасіна від останньої опори.

ДЕ КВІТКА?

…Все було тепер ясно.

Прекрасний образ велетня-вітряка був спотворений. Той, хто лежав тепер нерухомо, обернувшись на купу кісток, використав чужий творчий задум, щоб тільки звільнитися з ув’язнення для підлої руїнницької праці.

Треба було порушити розрахунки… Треба було, щоб енергія коштувала шалених грошей. Треба було звести нанівець всю грандіозну споруду, збудувавши замість міцного мережаного шпиля цей важкий залізобетонний тулуб. Треба було наповнити циліндр, в якому оберталась башта, маслом такої густини, щоб гальмувати повороти. Та й це було не все: робітнича кров була пролита мерзотниками на підземних будовах…

- Тепер розумієш, Ніночко, чому так сердився “тарган”, коли знайшли тебе біля западини озера? Адже Га-сіну було відомо від батька, що саме ховала западина в своїй глибині. Він за всяку ціну намагався відвести Кудьяра від цього “небезпечного” місця. Вони гадали, що тут, у далеких Кара-Кумах, де колись орудував старий Гасін, знайдеться й тепер багато брудної роботи.

Катинський замовк і взяв цигарку, щоб заспокоїти нерви. Сьогодні він давав останні матеріали слідчим органам. Нитка злочинів підлої банди розплутувалась до кінця.

- Дядечку… Це він хотів тебе звідси?..

Голос Ніни обірвався. Обоє стояли на сходах велетенської рами. Станція не працювала. Ніна схвильовано прикушувала зубами стеблину якоїсь барвистої квітки, яку тримала перед собою.

Алкад навчив таки дівчину любити барви й пахощі…

Обнявши притихлу Ніну за тоненькі плечі, Катинський глянув униз. Далеко розкинулись неосяжні піски. Ще небагатьма оазисами розташувались там відвойовані в пустелі ділянки. Але піщані дюни мали зовсім зникнути, як зникне охвістя басмачів. Ой, як багато діла! Він мусить збудувати тут безліч крил, використавши всі різноманітні можливості вітротехніки. Може, треба будувати не тільки велетні-рами з багатьма вітряками, а населити дахи будов дрібнесенькими дешевими вітрячками? Поставити їх в аулах, зробити вітроселища, а потім вітроміста… Ой, як багато буде діла!

Анатолій Сергійович голосно зітхнув і скинув оком на жовту далечінь. На сході, в неясних туманних обрисах, народжувалась абрикосова хмарка. Повільно збільшуючись, вона пливла все ближче й ближче. Катинський стежив за нею. Йому здалося, що це вже пливе сюди його крилата повітряна ВВЕС. Це вона, одна з його мандрівних вітроелектростанцій, незабаром мала припливти сюди, щоб не дати завмерти цьому будівництву.

Раптом загула сирена біля воріт вітроелектростанції. У відповідь відгукнулась друга - з будівництва шахт. Вони скликали робітників на збори.

Катинський бачив згори, як поволі почав оживати тільки що порожній майдан. Заметушилися, забігали люди. Рантом різко загуло авто, і в двір плавно в’їхав великий важкий швидкохід.

- Хтось приїхав, - відзначила Ніна, змахнувши стеблиною квітки - Не наш… Може, це з Зеленого Гордій?

- Е, ні, - відповів Катинський, - Гордій не може покинути ВВЕС. Це, певно, якісь гості з Красноводська…

З автомобіля вийшли дві постаті. Подивилися вгору, поговорили з вартовим і сховались у ліфтерній.

- Хтось їде до нас, - сказав Анатолій. - Ходімо назустріч.

Вони повільно пішли вузькими ходами велетенської рами до виходу з башти.

На кабінці ліфта спалахнула лампочка. Залишками енергії, схованої в звичайних акумуляторах, ще працював ліфт, підносячи невідомих нагору.

- От ми й зустрілись - на повітряних дорогах! - віддалік крикнув знайомий голос.

З кабіни ліфта вийшов кремезний чоловік. Широка усмішка розтягала вуста. В обрисі смуглявого обличчя було щось невимовно близьке й знайоме. Хто це?

З радісним вигуком Анатолій Сергійович кинувся назустріч. Перелетів сходи і стиснув важку мужню руку.

- Що, друже, не чекали? - спитав нарком. - А я добре проїхався. Просто помолодшав! Ну, а тепер будемо тут з вами налагоджувати все… А що це за вітряна дівчина з квіткою? - кивнув він на Ніну, що стояла трохи віддаля, не зважуючись підійти.

- А це й справді “Еолиха”, - відповів Китайський. - Вона зо мною воює за вітряні володіння!

Втрьох вони знову подерлися вгору до верхньої кабіни. Нарком засипав Катинського безліччю запитань, зразу тонко входячи в усі подробиці конструкції. Ясне обличчя спохмурніло, коли він почув про жахливі злочини, про які вже дещо знав.

Розмовляючи, всі троє зупинились біля центрального вітроколеса, дивлячись на розкопані схили величезної гори.

Під ними вже залюднів майдан. Біля підніжжя башти збирались, метушились робітники. Певно, звістка про приїзд наркома ще пожвавила рух. Робітники раділи, що-в скрутну хвилину нарком сам приїхав на допомогу… Вітер доніс нагору пісню, вона лунала все гучніше. Це спіраллю шляху, пробираючись вгору, підходила група комсомольців. Червоний прапор, який вони несли, виринав і зникав у перельотах шляху, як червоний парус. Комсомольці співали пісню - Катинський чув її вже раз у Зеленому. Її склали робітники піщаних полів.

…З Леніна словом ідуть молоді:

Встануть в пустелі зелені сади…

Нарком зняв кашкет і прислухався, похиливши сивувату голову. Вітер поворушив сріблястим пасмом, і воно впало на лоб. Тоді ще молодше спалахнули очі. Вони вмить втратили свій тимчасовий смуток і засвітились піднесенням.

- Ви чуєте, Катинський, - скрикнув нарком, стиснувши плече інженера. - Це ж співає нова пустеля! І ніколи жалюгідним виродкам не зупинити ходи нового! Ходімо до них, туди!

Він підхопив однією рукою Катинського, другою - Ніну і легко, як юнак, скочив у кабіну. Ліфт помчав униз.

Коли вже виходили з башти, нарком, глянувши на квітку в Ніниній руці, згадав щось, лукаво посміхнувся і подивився збоку на Катинського:

- А мою квітку, друже, червону камелію… пригадуєте? Вже віддали комусь?

Ніна враз споважніла й раптом скрикнула:

- Напевне віддав, віддав! Ялинці!

Шум аплодисментів зустрів наркома, коли всі троє вийшли з башти. Оплески не вгавали. Починався мітинг.

СМЕРТЬ СМЕРЧУ

(З Ніниного щоденника)

1 червня.

Ур-ра!.. Всі іспити закінчено. Ми з Алкадом склали все екстерном на “відмінно” і сьогодні ж літаком повернулися з Ашхабада додому. Тепер я вільна і можу знову взятись за свій щоденник.

Я таки трішечки деру носа: хто б таки вчився так у тих умовах, в яких я жила останні місяці? Переїзди, перельоти, Кара-Куми, Кругла гора, знов Кара-Куми. Тільки останні три тижні, коли я повернулася з Круглої гори, наші заняття з Ялиночкою відбувалися спокійно й регулярно. Я перемогла. Чому?

На столі в мене стоїть букет свіжих квітів. Це червоні троянди “Мрія Кара-Кумів”. Мені приніс їх хтось хороший. Тому, хто їх приніс, дуже сподобався звичай в Ашхабаді. Там вранці по вулицях ходять хлопчики з трояндами і кладуть вам на підвіконня пахучі квітки.

Річ у тому, мій друже щоденнику, що в пустелі це вже місяць умирання. На барханах - безжалісно спалені рештки рослин. Тільки кущі саксаулу понуро розкидають свої шатра без тіней. Сухо. Мертва спека. Піщані бурі гуляють на просторах і, зустрічаючи сипучі, нічим не закріплені піски, витанцьовують справді, як казкові відьми.

А у нас хіба не чудесне літо?..

Воно, звичайно, жаркувато, як каже Гордій Семенович. Але у нас квітуче літо. Наші квіти й рослини живуть. Чому їм не жити: у нас є вода, навіть ціле водяне кільце, що оточує Зелене місто. В повітрі є вологість. Піски не мандрують, не засипають нам очі, ніздрі й горло, їх тримають наші нові рослини, які завоюють всю пустелю. На пісках уже вирощують і багато дечого іншого - приємного, красивого, смачного, наприклад, золоті, запашні і дуже солодкі дині.

Вони вже достигли. Ми думаємо навіть, що збиратимем не один урожай на рік.

На що ми тільки не використовуємо електроенергію з ВВЕС! Наші вчені ботаніки вигадали нескладні прилади і роблять рослинам “електричні ванни”. Виходять всякі “неймовірні” історії. Опромінене насіння сходить удвоє швидше. Персики в Алкада вже завбільшки з великі яблука. Кольори квітів - яскравіші й різноманітніші. А одна троянда “експериментальна:”, слово честі, розцвіла вчора завбільшки з невеликий соняшник. Такі новини!

Як чудово - відпочивати після добре закінченої праці, ласувати динями і писати щоденник!

Пишу, бачу в дзеркалі голову Ялинки: моя “мачуха” в стилі Кара-Кумів. Голівка у неї жовта, як золотий пісок. Ось вона схиляється і розрізає диньку. Динька теж золота, наче це спустилось і прийшло до нас у гості сонце. Ялинка помітила мій погляд і, сміючись, показує мені язик…

Ялиночко! Я таки пишу про вас, бо ви дуже красива і симпатична “мачуха”. Звичайно, ви моя мачуха: я знаю, що ви одружитеся з дядею Толею, коли він повернеться з Круглої гори. Будь ласка, не пищіть, підглядаючи мої рядки, однаково я це знаю і постараюсь бути неслухняною дитиною. А вам доведеться зі мною миритись. Я буду забирати чимало місця біля дяді Толі - величенький таки шматочок. Та ми вже якось з вами помиримось, правда?

Дзеркало показує і мій ніс біля червоних троянд. Гм!.. Можна уважно подивитись і на себе за ці три місяці, щоб записати деякі спостереження.

От був би здивований Давид Львович, коли б побачив, як я дивлюсь у дзеркало, і Сашко теж!

А я таки уважно роздивляюсь на себе і приходжу до висновку, що я таки змінилась. Де ваш, товаришко Еолихо, розколошканий чуб? Він лежить, “культурно” зачесаний, і я не можу сказати, щоб це було дуже некрасиво. Колір обличчя у вас золотисто-рожевий і дуже здоровий. Тільки ніс став мов ще більше задерикуватий. Але ж ваше вбрання?..

Це вбрання кольору “Озера Нінки” - з тієї тканини, що мені прислав Толя в день мого народження. Воно, треба сказати, мені дуже “до лиця”. Це подібно до води, а може, до неба, яке повне нашим блакитним вугіллям. Одним словом, мене й не впізнати.

У мене взагалі якийсь інший вигляд. Це вже Ялинчин вплив. Та справа не в зовнішності. Я дивлюсь і думаю, що і я не та.

Я таки вмію приборкати, коли треба, невгамовний вітер своєї вдачі.

Ах, диня пахне дуже спокусливо, і я залишаю щоденник.

Забула написати ще новину: я вчусь літати на орнітостаті. Звичайно, вчить мене моя мила “мачуха”. Ну, до побачення, мій друже щоденнику!

20 червня.

Вже треба спати, але я не можу заснути. Я підвелася, засвітила лампочку, запнула її з усіх боків, щоб не розбудити Ялинку, і сіла писати.

Я мушу записати все це докладно. Адже сьогоднішній день буде вписаний в історію Кара-Кумів. І наші пекучі вітри, що стануть колись вологими вітрами, складуть про це ще одну пісню.

Ми сьогодні вперше вбили страховище -смерч!

Був пекучий день. Здавалося, все розтопиться від сонця. А нам з Алкадом хоч би що! Спочатку ми читали “Бахчисарайський фонтан” Пушкіна, лежачи в садку біля струмка. Потім вирішили трішки прогулятись.

Певно, було годин три після полудня.

Я вже писала, що Ялинка мене навчила літати на орнітостаті. Звичайно, Алкад і собі став тренуватись.

Отже, ми наділи червоні спортивні костюми і влізли в ремінці орнітостатів. Ці костюми зробила Ялинка з якоїсь особливої тканини, яку одержали з Москви… Вони холодять тіло, відбивають від себе теплове проміння.

Ми стрибнули просто з метеорологічного майданчика вгору і покрутились навколо башти метеостанції. Алкад подивився на показники смерчографа і крикнув, що сьогодні слід чекати значних смерчів. Останнім часом піщані бурі нас зовсім не турбували. Вони собі блукали навколо нашого оазиса і вщухали, не розгулявшись у нашій вологій зоні, так що ми не дуже ними й турбувалися.

Але цього разу зміни електростатичного поля в атмосфері віщували велику бурю з смерчем. Схвильовані, ми полетіли до полігона. По дорозі ми побачили Ялинку. Вона нам сердито помахала руками, очевидно, наказувала знизитись. А ми, звичайно, не послухались.

Пролітаючи, ми побачили, що полігони вже за кілька хвилин приготувалися зустріти смерч. Станції швидко піднялися вгору на велику висоту. Знизу по тросу кожної побігли електровозики “ялинчиної” запасної лебідки… Одним словом, все стало в бойову позицію.

Але нас цікавило інше. Ми полетіли до нашої нової фортеці, перша думка про яку належить мені. Так, це тоді, коли я лежала в лікарні, в Круглій горі, я згадала про ракети. Ну, а Гордій Семенович, як військовий стратег, використав мій натяк і влаштував таки форт проти смерчів.

Нам уже мало було - тільки проганяти смерч з нашої території. Треба ж знищити його зовсім, так, щоб він не смів мандрувати далі, змітати хвостом аули і руйнувати все на своєму шляху!

Ах. як цікаво це відбулося!

Знов, як і колись, Гордій Семенович стояв у Кара-Кумах біля кулемета. Але, звичайно, він цілив не в басмачів. І кулемет був не кулемет, а гармата і дуже своєрідна гармата. Її влаштували на шпилі, на звичайній башті, на зразок тих, які робили для водотяжних вітряків. Це - ракетна гармата. Майже та сама мортира, якою ще у XIX столітті били по градових хмарах. Тільки Гордій Семенович, звичайно, сконструював її краще.

…Ми, молоді повітряні спортсмени, летіли до протисмерчового фронту, за межі полів, досить довго. Думали навіть, що цього разу потрапимо в бурю, як колись Ялинка.

Але ми таки прилетіли саме вчасно і звалились зверху на майданчик просто біля Гордія Семеновича. На обрії виникла каламутна хмара з хвостом смерчу.

Навколо засвистіло. Піски, навіть смирні культурні піски, обізвались гадючачим посвистом.

- Облизується, - прошепотів Алкад.

Я зрозуміла… Справді, хмара немов витягла свій язик і облизувалась у передчутті того, як вона закрутить і злиже все на своєму шляху. Вона летіла на нас ближче, ближче…

Але не вийшло! Наморщивши орлиний ніс, наш командир натиснув кнопку електричного контакту. І тоді здригнулась башта. Одна за одною - з своєрідного кулемета вгору понеслись ракети. Вони впивались у хмару, просто в кінчик її язика, і вибухнули, розірвались, розсипались вогненним дощем. Тоді у вихровий рух смерчу влився інший вихровий рух. Штучні смерчі розірвали зімкнуте поле стисненого повітря. Це ж було головне - порушити прямолінійність руху смерчових течій.

І от на наших очах, під вибухом, розтанула, зникла туча з страшним язиком смерчу. Тільки несподівано впали краплі брудного дощу, впали, і все вщухло.

Смерч знищений! Гордій Семенович схопив мене на руки і підкинув, як маленьку, вгору!

- Це ж вона вигадала ракету! - закричав він.

І всі мене вітали. А ввечері у нас було урочисте морозиво.

Це, звичайно, дурниці. Я зовсім не гну кирпу. Що там таке: згадати вночі про ракети! В моїй голові завжди знайдеться запас усяких технічних вигадок. Алкад мене дражнить, що моє розпатлане волосся (гм!.. тепер уже не таке) завжди наелектризоване від таких думок.

Але тієї хвилини, коли, розстріляний ракетами, переді мною умирав смерч, я готова була, по правді, розплакатись від захвату. І тієї хвилини я відчула велику гордість.

Подумати тільки - я, Ніна Еолиха, - випадково, правда, - допомогла розстріляти смерч!.. І це значить, що я садила на пісках троянди, які розрослися з вогненної квіточки наркома. І природа покірно йшла мені на поступки. Я звичайна людина. Але хто ж дав мені таку силу?

Це він, любий Толя, і Гордій Семенович, і Ялинка, і всі робітники ВВЕС, і вся країна, вся моя чудесна Батьківщина, що перетворює казки на дійсність.

Ось незабаром відбудеться ще одна важлива подія. Я вступлю в комсомол.

Хоч би повернувся швидше дядя Толя! Я чула, що вже закінчується новий монтаж його наземного велетня. Швидко дядя знов прилетить додому з другою й третьою ВВЕС. Він такий невгамовний, захоплюється вже новою справою.

З столиці, з Москви приїдуть нові вчені, які розташують недалечко, серед пустелі, свої дослідні табори. Вони вивчатимуть сонячну енергію, яку можна використати, збудувавши сонячні станції.

Там будуть, здається, велетенські дзеркала, які збиратимуть сонячне тепло, - потім його теж перетворять на електрику… І тут, у дослідних таборах, а потім на будівництві заводу, що вироблятиме ті дзеркала, знов придасться і Толин вітродвигун.

Ой, як багато буде вітрові роботи!