Шахти в небі

ЧАСТИНА ПЕРША

ЕОЛИХА

Опуклі й увігнуті дзеркала фізичного кабінету відбивали в блискучій глибині ряди дитячих постатей, повних зосередженої уваги. Дзеркала жартівливо змінювали обличчя, витягали у вузькі сигари, розплющували в плескаті смішні місяці, з коротких носів робили комарині, з довгих - чудні бульбашки. Дзеркалам належало в кабінеті почесне місце, та сьогодні ніхто не звертав на них уваги. Всю увагу привертала до себе смуглява чорноволоса дівчина, що читала доповідь.

Адже сьогодні було останнє заняття геофізичного гуртка, який незабаром мап перейти вже на весняну практику: діти збиралися розпочати будівництво своєї метеорологічної станції. Гуртківці пишалися своїми доповідачами недаремно. Перший геофізичний мав славу найкращого серед гуртків фізичної лабораторії.

- Еолиха провалиться, от побачиш, - шепотів своєму сусідові тоненький білявий Сашко, хлопчисько з насмішкуватим гостреньким обличчям. - Побачиш! У Ніни сьогодні чомусь поганий настрій, і вона не підготувалася.

Ніна була прихованою “симпатією” Сашка. Це, правда, виявлялося найбільше в тому, що він дуже любив її дражнити.

- Нізащо! - відповів сусід. - Таке вигадав. У неї про вітер і вночі запитай, так усе скаже.

“Еолихою” називали Ніну на честь Еола - бога вітрів. Кожного з цих юних геофізиків наділяли прізвиськом за тим атмосферним явищем, яке він спеціально вивчав. Вітер дістався Ніні, бо вона уславилася в школі моделлю вітродвигуна. Але важко було б і придумати інше прізвисько, яке б так пасувало до Ніниної вдачі.

Коли Ніна входила, вірніше вбігала в кімнату, всім, певно, здавалося, що то вітер відчиняв двері чи кватирку. Чорне кучеряве волосся ніколи не лежало, а розліталось на всі боки, мов наелектризоване. Непропорціонально довгі руки рухалися, як крила вітряка, так принаймні запевняв Сашко. І вся тоненька постать, здавалось, завжди кудись летіла. Це було живе втілення руху, розхристаності, нестримних поривів… “Таку вже “вітряну” вдачу має дівчина!” - жартома пояснювала сама Ніна.

- Власне, що ж таке вітер?

Ніні рішуче заважали в доповіді її руки. Вони не зносили спокою, ці тонкі і довгі руки підлітка. Воші любили викручувати всякі гвинтики, лагодити штепселі, електричні плитки, утюги, стругати, палко жестикулювати - що завгодно, тільки не триматися на одному місці. А коли Ніна хвилювалась, вона зовсім не знала, що з тими руками робити.

Цього разу вона й справді хвилювалася. Доповідь на таку рідну, справді рідну тему… тему її любого дяді Толі!

Але вона не підготувалась, бо одна подія вже кілька днів порушувала розмірений біг навчання і розваг. До того ж шалено боліла голова, мабуть, після безсонних ночей.

Думки од сили вбиралися в слова, і хотілося красномовно розмахувати руками, щоб підтримувати їх безперервний рух. Але Ніна знала, що Давид Львович, керівник гуртка, не терпів, коли під час промови жестикулювали.

“…Лишенько, ще й Сашко єхидно всміхається, - майнуло в голові Ніни. - Думає, що провалюсь… Смішно… я ж усе це знаю!”

- Наша земля, - говорила Ніна, - ніби плаває в повітряному океані. І, так само, як в океані є різні течії, так і повітряні маси невпинно рухаються в різних напрямах.

- Ну, і чого ж вони все-таки рухаються? - запитав з місця Давид Львович, приязно блиснувши склом окулярів.

- Причиною руху є нерівномірність нагрівання сонцем, - бадьоро озвалась Ніна, відчувши тепле співчуття керівника. - Земна поверхня нагрівається не скрізь однаково. На екваторі сонячне проміння падає на землю вертикально. Тут воно, гаряче й щедре, нагріває її найдужче. Не те, ми знаємо, буває на полюсах. Що ближче до полюсів, то все скісніше падає проміння і все скупіше воно гріє землю. Повітря нагрівається тим теплом, яке випромінює поверхня землі.

На екваторі тепле, а, значить, і легше повітря здіймається вгору, а на зміну йому з далеких країн Арктики повзуть важкі холодні маси. Піднявшись на кілька кілометрів, нагріте повітря розтікається двома… еге ж, двома потоками і тече до полюсів.

Отак хвилюється повітряний океан. Так народжуються головні вітри - пасати і контр-пасати…

- От вичитує, - розчаровано прошепотів Сашко, - як з книги! - Він уже починав побоюватись, що після доповіді не знайдеться жодної причіпки, щоб подражнити Ніну…

Ніна й справді дуже просто і ясно розповіла про напрями повітряних потоків і перейшла до того, як вітри можуть змінювати напрям і швидкість залежно від місцевих метеорологічних умов.

Але раптом зупинившись, дівчина затягла паузу, зашелестіла папірцями, де були записані тези. Ні, рішуче їй сьогодні було важко, надто важко зосередитись.

- Які ще бувають вітри? - підказав їй Давид Львович.

- Так от про інші вітри, стріпнула волоссям Ніна. - Я вже казала, що поверхня землі нагрівається неоднаково, хоч би й на одній географічній широті. Наприклад, сухі піски пустині будуть нагріватись і охолоджуватись швидше, ніж якась країна біля моря. Отож виникають місцеві вітри… Візьмімо хоч би такі: вони дмуть вдень з моря на берет, а вночі навпаки. Ці вітри звуться мусонами…

Неясний гул пронісся серед слухачів, а Сашко, нарешті, підскочив на місці з виглядом цілковитого задоволення.

- Які мусони? - закричав він. - Мусони - це вітри, що віють взимку з материків на океани, а влітку навпаки.

- Атож, - озвався його сусід. - Та й бризи - це зовсім інше… І вони дмуть уночі з моря на берег, а не вдень.

Ніна почервоніла і сердито замахала руками:

- Ах, хіба не все одно! Ви ж знаєте, що все це мені відомо!

- Ех, ти, “вітре”, - докірливо засміявся Давид Львович. - Ясно, що це не все одно!

- Ох, - комічно зітхнула Ніна, - мені було і так нудно з цими пасатами, мусонами. Але я можу розповісти, як всякі вітри стають дуже слухняними, коли їх використовує інженер Катинський.

- Розкажи! Це цікаво! - загомоніли слухачі.

Ніна пригладила волосся, відкашлялась і почала доповідь у новому плані.

Ви ж знаєте, що мій дядя Толя - один з тих учених, які працюють над вітродвигунами… Я вам уже розповідала, що вітер у нього робить абсолютно все. Навіть гріє ванну і варить їжу. Його вітрячки, що стоять у північних-кригах, творять там електричне сонце. У теплицях, у штучному теплому кліматі спіють тропічні плоди. А в пісках далекої пустелі, де самі лиш колючки та суховії, вітродвигуни перетворюють пустелю на квітучу країну. Ви, певно, чули, як вони дістають там воду? Та все це дрібниці, коли я вам розповім, що робить Анатолій Сергійович тепер!

Ви, мабуть, знаєте, що вітер над рівною поверхнею може віяти прямолінійно. Але ж на землі він зустрічає горби, ліси, будинки і всякі інші перешкоди. Обминаючи їх, вітер закручується, завихрюється і від тертя об перешкоди втрачає силу. Чим вище ж, тим вітер сильніший, швидший, працездатний! От дядя і сконструював висотні вітроелектричні станції, які зможуть працювати на висотах між 1000 і 2000 метрів. Це буде щось подібне до небесних “шахт”, закинутих вгору, в глиб повітряних просторів, щоб викачувати звідти енергію “блакитного вугілля”.

Але найцікавіше, що станції будуть летючі, висітимуть у повітрі, як дирижаблі…

Тут уже Ніна зробила паузу і переможно оглянула аудиторію. Всі застигли, зацікавлені: ясно, хто б з їхніх гуртківців міг розповісти про вітер Такі цікаві новини?

- Які ж то двигуни? Що за двигуни? Розкажи! - нарешті загомоніли всі.

Та Ніна вже вщухла, мов той вітер, про який вона тільки що розповідала. Так з Еолихою бувало часто. Вона мляво схилила голову, зітхнула і благально звернулась до Давида Львовича:

- Дозвольте продовжити доповідь іншим разом. Я розповім тоді навіть і про ті капосні мусони. Принесу, до речі, і рисунки дядиних вітродвигунів. А сьогодні я вже більше не можу. Дуже болить голова…

- От тобі й раз! Роздратувала і кінець!.. - закричав Сашко.

Товариші обступили Ніну, та вона більше не схотіла говорити. Вона й справді була сьогодні якась втомлена і незвичайна.

- А все-таки ти сплутала мусони і бризи! - єхидно зауважив Сашко, підходячи до Ніни. - Ти нічого до кінця не доробиш як слід!

- Ет, покинь! - сказала Ніна і викривила йому в дзеркало презирливу гримасу. Зморщений ніс витягся, як панчоха, в чудернацькій глибині скла.

- О, - сказала Майя, - прогрес! Ніна глянула в дзеркало.

- Їй я дозволяю! - сказав Давид Львович.

- Нічого не вийде! - задерикувато відповіла Ніна, викликавши загальний сміх.

Усі знали “секрет” цих дзеркал. Про нього якось проговорився Давид Львович Сашковій мамі.

Коли приходили у фізкабінет дівчатка, вони верещали від захвату і крутились, як дзиґи, перед дзеркалами. З цього Давид Львович робив сумні висновки про їх легковажність і дуже зітхав, приймаючи до своєї групи. Він запевняв, що поведінка перед дзеркалом одразу характеризує дівчинку. На його превеликий жаль, виходило так, що рідко яка з дівчат витримувала спокусу покрасуватись перед дзеркалами, хоч вони були й криві. Але не так було з Ніною, коли вона вперше зайшла до фізичного кабінету. Вона навіть не глянула на дзеркала, одразу полонивши цим серце керівника. Цьому була причиною одна особиста риса Нінчиної вдачі - вона дуже хотіла бути подібною до хлопця. Байдужість до своєї зовнішності навіть стала в неї певною звичкою. Так, Ніна ніколи не викладала у зачіску свого блискучого волосся, і воно розвівалося пишним букетом.

…Дівчинка попрощалася з Давидом Львовичем і вийшла з товаришами з кабінету. По осяяних кімнатах палацу метушилися веселі діти. Килими надавали затишку, вабили відпочити. Ніна була якась мрійна, розгубленіша, ніж завжди.

- Сашко, - раптом озвалась вона, - а що було б, коли б я оце раптом поїхала кудись далеко? Ти скучав би за мною?

Запитання було несподіване, незрозуміле, а тон був м’який - зовсім не тон Еолихн-Ніни. Спантеличений Сашко вирішив, що це якийсь вибрик.

- Ах, - кумедно викривив він обличчя. - Я негайно б кинувся в море і розбив би груди об каміння.

- Блазень! - сердито огризнулась Ніна. - А я думала…

І, повернувшись, швидко побігла геть.

Захоплена потоком веселої дітвори, Ніна опинилась у тихому кабінеті директора, де, приготовані до наступної виставки, стояли найкращі моделі. Повз Ніну пропливло колесо її власного вітряка. Мережана башта граціозно тримала це віяло, складене з багатьох дрібних лопатей. Унизу, в маленькому штучному “арику”, серед жовтих піщаних берегів блищала вода. Ніна зупинилася, сперлась об край столу і забула вмить і про дітей, і про доповідь, і про палац.

Модель зникла. В її уявленні ожив побудований за цією моделлю вітряк. Сполохане гарячим вітром, плавно закрутилось віяло. Коливальний рух передався поршневі насоса. І тоді з глибини пісків синьою стрічкою потекла вода. Як це прекрасно: силою суховію, пекучого вітру пустель, подавати холодну воду, життя! А це ж тільки часточка великого плану дяді Толі!

Замислена Ніна вийшла з кабінету. Полонена своїми думками, вона опинилась в одній з кімнат відпочинку і сховалась в затишному кріслі.

Далекі звуки з “Казок Гофмана” навіювали мрії. На стелі, легкі й фантастичні, рухалися силуети героїв казок, подані світловим ефектом. Химерні думки проносилися в Ніниній голові, шарпали її гаряче, поривчасте серце.

“Як бути? Іти їм назустріч?..”

Ніна витягла лист і перечитала його чи не в сотий раз.

“…Отже, Ніночко, я вирушаю з своєю ВВЕС у далеку країну. Це Кара-Куми. Там на сотні кілометрів - піщані дюни, колючки і все… Але й там зростає багатющий квітучий край. Отож і вітрові знайдеться чимало роботи. Хіба це не цікаво?.. Я бачу, як твій носик співчутливо поринув у мій лист. Адже й ти успадкувала “пристрасть” до техніки, на яку хворіють усі Катинські”.

Ніна акуратно склала лист і раптом усміхнулась. Так… Вона вирішила!

КОЛИ ЦВІЛИ ПРОЛІСКИ

Весняний вітер голубив землю. Щоправда, він був холоднуватий, бо народився у далеких арктичних просторах, тільки давно заплутався в повітряних шляхах, втратив свій холод і був лише прохолодний, як мокра відтала земля.

Норд-вест - показували флюгери на даху будинку.

Тут був цілий ліс флюгерів та різноманітних анемометрів [2] розставлених на височезних шпилях. Вони ловили вітер і розкладали його на певні швидкості, бали, напрямки.

Невловимий - ставав уловимим. Лютий, він оббігав дах будиночка і закручувався в примхливі вихри.

Ось один з вихрів гнівно шарпнув відчинену кватирку, грюкнув нею і поворушив маленьким пакунком, що на шворці звішувався в кімнату. Це був букет з розквітлих пролісків. Вони пахли лісом і весною.

Проліски були в обгортці, перев’язаній блакитною стрічкою. Вони знову заколихалися від пориву вітру, зашаруділи папером, і гладкий сірий кіт, що сидів на кріслі, кинувся їм навздогін.

- Що там, Пусо? - оглянувся на кота Катинський, який працював біля столу в приємному присмерку зеленого абажура.

Він підійшов до вікна і побачив квіти. Усміхаючись, оглянув їх з усіх боків. На обгортці були уривки якихось креслень, кілька разів перетерті гумкою. Очевидно, з них було ясно, хто приніс подарунок, бо Катинський посміхнувся і, понюхавши квіти, пішов поставити їх у вазу.

Новий порив вітру знову грюкнув кватиркою. Катинський задумано поглянув на годинник і, взявши телефонну трубку, набрав потрібний номер.

- Це станція? - запитав він. - Скажіть, коли прибуває поїзд № 66 - із Херсона… Спізнюється? От невдача! Коли ж усе-таки буде поїзд? Ага, через годину? Гаразд!

Він поклав трубку й розчаровано озирнувся навколо. Знайома кімната, повна книг, рисунків моделей, принадна своєю робочою тишею, сьогодні здавалась тісною й холодною.

Катинський надів жовту шкіряну куртку й шолом, знявши це з досить своєрідної вішалки - крила вітряка, - і постукав у сусідні двері:

- Я йду, Ганно Павлівно, - сказав він. - Ви лягайте спати… Гордій Семенович? Ясно, приїде. Вечерю я візьму сам, не турбуйтеся.

Він замкнув двері і вийшов з хати. Вітер війнув йому в обличчя, збуджений, радісний. Він пахнув відталою землею, бур’янцями, першими квітами. Набубнявілі пуп’янки на гілках дерев домішували свої солодкуваті пахощі до цього весняного букета.

В саду було яскраве світло. Доріжки тяглися білими рівними стрічками. Вітер колихав дерева, і тіні від гілля бігали розпатлані, метушливі, казкові. В цьому білому феєричному світлі все здавалось незвичним. Галявинка серед саду видавалася ставком, дерева - якимись рукастими постатями.

Проте це не було світло місяця - рівне біле світло. Воно лилося звідкілясь згори, сліпуче, яскраве, багате.

Катинський проминув садок, відчинив хвіртку і вийшов на круглий майданчик. Весь майданчик з кількома будовами був залп пні цим світлом.

Джерела світла - сліпучі місяці велетенських ламп - сяяли згори, з висоти п’ятдесятиметрової башти. Легка, ажурна, вона підносилась угору стрімким тілом, а нагорі в мерехтінні відблисків плавно крутилися великі крила. Башта перекривала своєю грандіозністю весь дивовижний пейзаж двору. Тут їх було чимало, чудернацьких вітряних споруд. Вони махали хвостами й крилами, мерехтіли круглими багатолопатевими віялами, ніжними, мов якісь квіти, діловито ворушили круглими, як діжки, циліндрами…

- Добрий вечір, Анатолію Сергійовичу, - привітав Катинського сторож, що походжав з гвинтівкою навколо радгоспівської вітроелектростанції. - Гуляєте? Добре повіває, правда?

- Добре повіває! - повторив Анатолій Сергійович і попрямував до центральної башти.

Мережані переплетення бантин побігли вгору. Гвинтові сходи мов і не відчували цих легких кроків. Вітер шалено кидався на Катинського - що вище, то ставав усе дужчий. Але міцні руки цупко тримали поруччя.

Ось Анатолій Сергійович нарешті добрався до місточка башти. Просто над ним ледве колихалась блискуча кабіна, схожа на балон невеличкого дирижабля. До шуму вітру долучався ще й своєрідний гомін - то був гомін машин. Анатолій Сергійович натиснув якусь кнопку, двері кабіни нечутно розчинились.

Тут були машини, що перетворювали буйну енергію вітру на електричний струм. Крутився вертикальний вал від вітряка із шківом. З нього збігав блискучий пас, обертаючу другий - маленький шків від динамомашини та “інерційного” акумулятора, винайденого Анатолієм Сергійовичем.

Машини працювали - невтомні автомати, покірні його творчому задуму. Це було вже його минуле - оця вітроелектростанція, що живила радгосп. Вона здавалась тепер йому, винахідникові, дитячою іграшкою і все ж таки була дорога, як дорогі нам улюблені забавки нашого дитинства.

Він підійшов до вікна кабіни і глянув униз: радгосп сяяв огнями серед темних ланів, як квітучий оазис серед пустелі. Але ця “пустеля” жила. Змійкою вигиналися вогники - то йшли на нічну оранку колони тракторів.

Тоді погляд винахідника полинув у висоту - здавалося, він відшукував якусь зірку.

Але зовсім не зорі вабили його погляд. Вгорі, на висоті 500 метрів, горів яскравий зелений вогник на якомусь довгастому тілі. Можна було подумати, що це летить дирижабль, але вогник не рухався.

Це була модель останнього проекту винахідника - його радість, якою він був сповнений зараз.

Думки, турботи про вітростанцію знов опанували Катинського. Але раптом, поглянувши вниз, він розпізнав серед огнів рухливе око поїзда, що наближався з далечини.

Це був один з десятків поїздів, які проходили повз маленьку станцію, недалеко від радгоспу. А може, це і був саме той поїзд, якого він чекав сьогодні?

Катинський поквапливо глянув на годинник, було пів на першу. Інженер підвівся з місця і подався з башти вниз.

За кілька хвилин він уже був біля свого гаража і мчав на станцію на обтічному мотоциклеті, одній з численних премій за винахід.

Поїзд № 66 стояв на пероні - блискучий, урочистий, повний веселої публіки, що їхала з півдня, де весна вже буяла, п’янка й запашна.

- Только! Я тут…

З одного вагона, трохи кульгаючи, вийшов високий, сухорлявий чоловік років п’ятдесяти п’яти з англійською люлькою в зубах. Він був подібний до постаті з якої-небудь старовинної картини - смуглявий, красивий своєрідною красою літньої вже людини. Він обняв Анатолія Сергійовича, який був коли б не вдвоє менший за нього, а той засипав його запитаннями, схвильований, зраділий…

- Ну, як? Як вона, Гордію? Летить?

- Усе гаразд, малий, - сказав приїжджий, - завтра вона вилітає. Складання лебідки закінчують, цими днями її відправлять поїздом. Ну, а ти бачив наркома?

- Аякже, - відповів Катинський. - Була дружня розмова. Він прийняв мене, хоч, кажуть, хворий. Щось негаразд у нього з серцем. Отже, ми вирушаємо?

- Вирушаємо, друже, - підтвердив той, кого звали Гордієм. - І я думаю, що наші ВВЕС будуть добрим подарунком пустелі, хоч вони і не “надпотужні”… До речі, знаєш, закінчився монтаж вітростанції інженера Гасіна, тієї, що на Круглій Горі. Ти не заздриш його 60 000 кіловатам? По правді кажучи, я їм не дуже вірю. Але, можливо, це просто індивідуальна антипатія до прізвища Гасін.

- Чому це? - жваво запитав Катинський.

- О, це дурниці, - засміявся Гордій. - Це просто в мене був один неприємний знайомий з таким же прізвищем. Але то була стара людина, цей же Гасін, здається, ще молодий…

- Молодший за мене, - задумано відповів Катинський. - Мені показували цей проект: чотири трилопатеві колеса на башті. Звичайно, подробиці мені невідомі. Але я трохи знаю Гасіна і не дуже вірю в його принадні цифри.

На обличчі Катинського майнула тінь. Але зразу ж він байдуже махнув рукою:

- Ну, а коли йому пощастило… що ж, позмагаємось!

Він весело стріпнув хлоп’ячим чубом, що вибивався з-під шолома, і взяв Гордія під руку.

- Ну, поїхали!

Катинський посадив приїжджого в кабіну мотоцикла і дав повний хід. Вони вирвались у поля, окреслені різкою смугою лісу, по прекрасному брукованому шосе.

- Весною пахне, друже, - сказав приїжджий, нюхаючи повітря, як мисливець.

- …Весна, - повторював Анатолій Сергійович, - мої колишні учні несуть мені проліски. А яка там весна? Ах, знаєш, я вже не сплю ночами, думаючи про нашу мандрівку.

- О, - засміявся приїжджий, - я певний, що ти вже нічого не бачиш перед собою, крім нової ВВЕС. Ти лазиш по вітряках і ходиш по хаті, як тигр у клітці. І ти вмочаєш перо замість чорнильниці в сільницю… Ах, Только, треба бути витриманим, а ти й досі все такий же, мій любий!

Мотоцикл мчав до вогнів радгоспу. Раптом на дорозі виросла в світлі ліхтаря якась незграбна споруда. Це був сільський старий вітряк - одно з тих “страховищ”, з якими, певно, бився ще славетний рицар Дон Кіхот Ламанчський.

- Дивись, - раптом здивувався приїжджий. - Чого це він такий прибраний?

Справді, на вітряку були вивішені якісь написи, а намисто з барвистих папірців квітчало “страховище”, його крила, якими воно меланхолійно ворушило.

- А ти й не знаєш? Тут без тебе хтось згадав, що минає річниця тих подій… І молодь справила свято - свято спогадів. Шкода, тільки тебе й не було! Тепер ухвалили вважати млин за недоторканну пам’ятку революційної старовини.

- Важко! - сказав Гордій, і обличчя його пройняла теплінь. - Пам’ятаєш?

- Пам’ятаєш? - підхопив і Анатолій Сергійович…

І в уяві зринули спогади про давні події на млині…

СТАРИЙ МЛИН

Чимало пережив на своєму віку старий млин.

Крізь його незграбні крила пробігали вітри. Багато чого бачили вони, гуляючи по світу, багато казок нашіптували крилам під час роботи. Чого тільки не наслухався млин, стоячи німим вартовим на роздоріжжі над широкими ланами!

Цвіли і сохли трави, потім пливли осінні тумани і завірюхи замітали дороги. Сонце висушувало зморшки на дерев’яному виду млина, а сніг набивався в них, роз’їдав і старив його.

Збудував млина колись “дивак” - тесляр Семен. “Дивак” - так його й прозивали по-вуличному, невдаху й химерника.

Була в Семена вбога, як старий трухлявий гриб, хата, дві десятини землі, восьмеро дітей та єдине багатство - меткі руки, здібні до всякої роботи: і теслярської, і столярської, і ковальської.

Хто з сільських дітей не милувався дерев’яним півником, що крутився на даху Семенової хати!

Півника зробив Семен ще замолоду: півник правив за флюгер і мав різноколірний хвіст. Червоний гребінець задерикувато їжився проти вітрів. Півник сигналізував про їх прихід з півдня, з півночі, з заходу та сходу.

Але минули роки, і злиняв, скоцюрбився півник. Стояв він на даху, мов якась нікчемна потвора. Постарів і його хазяїн, живучи в тяжких злиднях. Не могли прогодувати його навіть і меткі, золоті руки, не раз і не два проводжали його холодні вітри, коли йшов у далеке місто на заробітки. А дома сохла й хворіла дружина, мерзли в злиднях діти. Повертаючись додому, Семен уже не майстрував веселих півників. Смутнів і смутнів “дивак” і… спізнався з лихим другом, з горілкою.

Дерев’яного млина збудував Семен на замовлення сільського куркуля Матвія Тріпова.

Багатій наобіцяв Семенові за млин золоті гори, і хоч Семенова стара не дуже вірила в ці обіцянки, та все ж таки сподівалася, що Семен, ставши мірошником, заробить дітям шматок хліба. От вона й натурчала чоловікові вуха, щоб погодився будувати.

І тоді став потрошку рости, як гриб із землі, тріповський млин.

Це був звичайний, старовинний, так званого німецького типу “козловий” млин. Як казкова хатка на курячих ніжках, стояв він на високих стовпах, на “козлах”, прикрашений усякими Семеновими витівками.

На даху, як і колись на Семеновій хаті, гордовито крутився розфарбований півник. “Балкончик” угорі був різьблений, з химерним, як у старовинних “теремах”, поруччям і теж прикрашений двома півниками. Драбину, коли не треба було сходити, можна було забирати вгору. Кімнатка мірошника, яку Семен хитромудро зробив рухомою, нагадувала круглий підситок і була дуже затишна. А весь млин трохи скидався на феодальний замок.

Та хоч млин і здавався Семенові й усім сусідам напрочуд гарним, він мав чималі технічні вади, властиві тодішнім селянським млинам. Вирізьблюючи півників, Семен не подумав про форму крил. Те, що вони були довгі (аж по 5 сажнів), здавалося йому неперевершеним чудом техніки. Всякі закони “обтічності крила” були йому, звичайно, невідомі. Крила були, як крила, - незграбні, товсті. Вітер спотикався об них і багато енергії витрачав даремно. До того ж крило було не суцільне, а з дірками-щілинами, і вітер тікав крізь них, не виконуючи ніякої роботи.

Ну, а вже поворот млина за вітром був зовсім знаменитий - треба було впрягати коней, щоб повертати “терем-теремок”, або кликати з дванадцятеро людей.

Але Тріпов ще менше, ніж запрошений “інженер” - Семен, розумівся на технічних секретах вітряка. Хоч і хотілося, щоб млин молов якнайкраще, проте як це робитиметься - йому було байдуже. Багатій лише підганяв Семена, щоб швидше будував.

Але куркулиха Софія Степанівна була жінкою “ніжного серця”. Семенове різьблення на балкончику їй сподобалось. Вона пообіцяла ще окремо нагородити Семена і наказала, щоб не квапився, кінчав як слід. Нарешті настав той осінній сонячний день, коли Тріпов прийшов з родичами оглянути збудований млин і змолоти перший мішок зерна. Млин був, як новенька лялька, ще не потріпаний вітрами, не з’їдений дощами й негодами. Стояло чудове “бабине літо”. Було тепло, пахло в’ялою травою й листям. Вітер ніс із степу сухе перекотиполе з тонкими павутинками, на яких літали меткі осінні павучки.

Власник ста десятин землі - Матвій Петрович, поблискуючи медалями, придбаними з нагоди всяких свят, чекав пуску свого млина. Поважно погладжуючи бороду, він дивився, як бігав, метушився кострубатий, захеканий Семен, і ліниво мружив очі на різьблені оздоби, які прихвалювала його дружина. Разом з ними прийшов і приїжджий гість - шурин, прикажчик з міста.

І ось зарипіли, затріщали нові довгі крила. Перший мішок зерна пішов у ківш. Матвій Петрович виявив бажання зійти нагору. По обидва боки верхнього місточка стояли такі ж флюгери-півники, як і на даху. Барвисті хвости горіли на сонці. Урочистий Семен чекав слова похвали.

Але приїжджий гість назвав конструкцію вітряка дуже невдалою, він розповів, що в його місцевості роблять кращі, так звані “шатрові” (голландські) млини. В тих млинах тільки голівка (іноді й автоматично) поверталася за вітром, і не треба було гаяти часу на повертання, коли вітер мінявся. Отже, Матвій Петрович заявив Семенові, що млин - гусям ярмо і що він заплатить за роботу тільки половину грошей. Дружина його підтримала, бо хоч вона й нічого не тямила в млинах, та була завжди за те, щоб не платити.

Образився Семен, не витримав і вилаяв куркуля. Затупотів хазяїн ногами і попхнув Семена вниз по сходах, які той так старанно будував. Кинув йому вслід кілька карбованців і плюнув.

Нерадісний був цей вечір у старій Семеновій хаті. Діждалася Марфа свого “інженера” пізно-пізно, без грошей і зовсім п’яного. Стала вона плакати, докоряти чоловікові, що не змовчав, а той, п’яний, - з бійкою.

Тоді кинувся старший син-підліток, Гордій, захищати матір. Але розлючений батько так штовхнув його, що Гордій каменем упав на долівку і боляче вдарився коліном об гострий ріжок залізної скрині.

З того часу захворів хлопчик. У нього почався костоїд - туберкульоз коліна. Лікував його сільський фельдшер, п’яниця Омелян, а найбільше баба-шептуха Ониська: жаб холодних розрізала і в ганчірці до коліна прикладала, і трави варила міцні, пахучі. Не допомагало. Нога боліла дедалі дужче, і довелося хлопцеві зовсім злягти. Так пролежав він три довгі роки, поки процес якось не припинився сам собою. Тільки залишився Гордій на все життя кульгавим, з коротшою ногою, що майже не згиналась у колінному суглобі.

А тим часом помер Семен, п’яний, утопившись у річці, розійшлись по наймах або повмирали від пошестей діти. Стара Марфа пішла жити до заміжньої дочки. І не зглянувся хлопець, як залишився самотиною в старій хаті під злинялим півником.

Та хвороби й нещастя на диво загартували хлопця. Мовчазний, суворий, він рано навчився терпіти злигодні життя. Від батька ж перейняв він “золоті руки” - любов до всякого майстрування. Став сільським “механіком”.

Тріпов якось продав невдалий млин іншому куркулеві - Степанові Довбні. Млин уже давно стояв без діла. Щось у ньому не ладилось. Степан вирішив пустити млин.

Тоді от Гордія, Семенового сина, і запросили в мірошники.

ТАЄМНИЧІ ГОСТІ

Молодий мірошник Гордій дуже полюбив незграбну крилату споруду.

Хвороба зробила його мовчазним, зосередженим. У нього майже не було товаришів. Шум і скрипіння старого млина стали йому найприємнішою музикою. А коли млин не працював, було чути, як поле дзвеніло піснями цвіркунів. Тоді влітку добре було спати на “місточку”, дихати пахощами трав і дивитись на зорі.

Стара Семенова хата майже завалилась. Отож з ранньої весни Гордій зовсім оселився у млині і вибирався тільки тоді, коли снігові гирі нависали на крилах. Відлюдний і суворий мірошник одначе мав багато приятелів серед сільських дітей.

Тих днів, коли мовчав млин, вони збиралися до дядька Гордія і юрбою обліплювали сходи, немов веселі птахи. Чудесні іграшки робив цікавий дядько! Не тільки півників. Всякі вітрячки, легкокрилі кораблики з парусами, хитромудрі ляльки, що ворушили руками й сміялись рухомими щелепами, - сила іграшок виходила з його рук.

Але не тільки за іграшки та казки любили діти дядька Гордія. Були в ньому щирість та простота, “що привертали дитячі серця.

Юний Толя Катинський, син сільського вчителя, так само бігав до мірошника Гордія.

У всіх Катинських здавна була пристрасть до техніки, їхній рід налічував чимало безвісних винахідників. І в Толиного батька на старій скляній галереї лежали купи старих технічних книг, підручники з фізики, томи Фламмаріона. Приїжджаючи на літо додому з міста, де він учився в технічній школі, Толька проводив Каті, сестрі, телефон з кімнати до старого льоху, робив барометри у вигляді хамелеонів, вирізаних з паперу і змочених хімічними речовинами (залежно від стану погоди, вони міняли колір), і ще багато чого цікавого.

Книжки з галереї і зшитки з сентиментальними віршами, які потай пописував Толька, переходили часом в руки суворого мірошника. Дядько Гордій платив Тольці великою приязню, а Толька віддавав йому свої знання, що виносив із школи, і свої… вірші.

Вночі біля каганця Гордій читав. Маючи знання тільки з початкової школи, він уперто самотужки вчився. Між книжками Толиного батька знайшлася випадково й книжка якогось невідомого автора - про вітряки.

Захотілось перевірити вичитане, і він пішов до хазяїна млина, але той відмовився заплатити Гордієві за перебудову вітряка: не вірив, гадав, що це будуть “півники” його батька.

Гордій узявся до млина без хазяйського дозволу, його вабила творча радість експериментування.

Він зроби” нові крила з обшитим махом, удосконаливши їх конструкцію, давши їм обтічнішу форму.

Частину обшивки крил він виготовив на шарнірах, так що при сильному вітрі обшивка відкривалась і пропускала “зайвину” вітру. Жорна теж збагатилися на простий, але корисний прилад регулювання - “відцентровий регулятор”. Він стискував їх при сильному вітрі й розсував при слабкому.

Під головний вал млина Гордій підклав котки, щоб зменшити тертя, поліпшив підшипник, потім спробував автоматизувати частину роботи: пристосував вал для підняття вгору мішків з зерном. Змінився і незручний стародавній спосіб повертання млина на вітер.

Навколо млина виросли 12 закопаних стовпів, а до них був прикріплений саморобний коловорот, на вал якого навивався ланцюг, з’єднаний з водилом млина. Це дозволяло Гордієві дуже легко повертати вітряк при зміні вітру.

Продуктивність млина стала кращою, і він уже не марнував часу, простоюючи даремно, коли міняв напрям примхливий вітер. Він молов і куркульський і бідняцький хліб, лишаючи добру частку куркулеві за помол…

…Час минав. Вибухла імперіалістична війна, потім громадянська. Виріс і зник десь у її хвилях Толька Китайський, як і багато молоді з села. Через скалічену ногу сам лише Гордій-мірошник лишився на своєму млині, як на острівці посеред бурхливого моря. Але що далі, то це море все сильніше вирувало навколо. Незабаром хвилі почали заливати і старий млин.

Село шумувало боротьбою за владу Рад, за землю. Біля млина гомоніли збуджені селяни. Все, що робилося навколо, все приносилось і в “терем-теремок” з рипом возів, з пересудами, з зерном, що сипалось під його жорна. А далі і сам млин став центром деяких подій.

Навесні 1919 року млин став державним, а Гордій - першим радянським мірошником на селі. Колишній хазяїн його десь блукав уже з недобитками петлюрівської армії.

Та восени прийшли денікінці, а за ними почали повертатись назад і вигнані селом “хазяї”: і місцевий поміщик, і тріповська рідня, і син куркуля Довбні, що знову забрав собі млин. Тихий, суворий Гордій знов залишився мірошником - куркульський рід дивився на нього, як на безсловесну деталь млина.

І от якось, одної осінньої ночі, Гордій лежав горілиць на “балконі”, на трав’яному матраці, і радів із спокою. Вітру кілька день не було. Але перед тим була гарячка: карні загони денікінців, що розташувалися в селі, вимагали хліба. Хазяїн млина пообіцяв полковникові поставити певну кількість борошна, відібравши зерно в покараних селян, але млин зіпсувався.

Даремно лютував і кричав хазяїн на мовчазного мірошника, похваляючись викинути геть, як колись Тріпов - Семена.

- Будь ласка, - спокійно відповів Гордій, - я і сам можу піти. Тільки тоді ніхто не дасть тут ладу. Вітер і дощ розмивають крила роками, а ви хочете, щоб я полагодив умить.

Більше нічого, не почув розлючений хазяїн від механіка. Та раптом затишшя стало несподіваним спільником тих, хто не хотів постачати хліба білим хижакам.

Гордій, втомлений, лежав на “балконі”. Сузір’я Великої Ведмедиці яскраво красувалося в небі. Падали осінні зорі - тремтливі й ніжні. У поміщицькому маєтку на краю села спалахнула й погасла кривава ракета - там стояв штаб білих, і поміщик, повернувшись, відзначав народження своєї доньки. Звідти віяло святом, але недалекий ліс сутулився мороком.

Дві постаті обережно підійшли до млина. Чуйне вухо Гордія вловило тиху розмову,

- Хто там? - запитав він з “балкона”.

- Я, - відповів молодий голос. - Я, дядю Гордій.

Бензинова запальничка на хвилину освітила обличчя людини, що закурювала цигарку. Щось надзвичайно знайоме побачив Гордій у маленькій, але добре збудованій постаті, в задерикуватому чубі.

- Только! - скрикнув він. - Невже ти?

- Тихше, - зашепотіли йому знизу. - Можна до вас нагору?

Через хвилину кімнатка мірошника вітала таємничих гостей - Толю Катинського, що з’явився в рідних місцях після довгої відсутності, і товариша Федора - робітника з міського цегельного заводу.

- Який же парубок! - сказав дядько Гордій, оглядаючи зовсім нового Тольку. - Орел!

Катинський хитро примружив очі і запитав:

- Млин усе псується, кажуть. Млин не хоче молоти?

- Не меле, стоїть, як потороча, - відповів Гордій.

І обидва засміялись. Вони зрозуміли один одного. Але Толя раптом сказав:

- Треба полагодити. Хай меле!

- Хіба… - розгублено сказав Гордій. - Хіба ти… ви… у них? Хіба ви хочете, щоб вони забрали весь наш хліб?

- Ви нічого не розумієте, дядю Гордій, - відповів хлопець. І Гордій відчув, що це був уже інший - дорослий і серйозний Толька. - Ваш млин, як човник на морі. Все хвилюється, щоб вигнати катів і збудувати краще життя. А ви тільки кидаєте весла, щоб хвилі їх не ламали. Може, ви хочете бути капітаном і рушити з нами в бій на вашому кораблі?

- Не поетизуй, Толю, - сказав його супутник. - Поговоримо по суті. Скажіть… у вас дуже весело… зараз на селі?

На млині пошепки пішла таємнича розмова. Ніхто не чув її, ніхто не знав, чи заходив хто-небудь уночі до старого млина.

Тільки вранці-рано, щось насвистуючи, почав поратись біля нескладних механізмів повеселілий мірошник.

Минуло затишшя. Подув вітер. І млин цього разу ожив. Хазяїн був цілком задоволений.

Одного вечора, в розпалі роботи, коли куркуль засипав для білих десятки пудів пшениці, приїхав з сусіднього хутора віз, навантажений мішками зерна.

Парубок привіз записку від сусідньої волості: там зіпсувався млин, а треба було змолоти борошно для прибулої роти білих.

Гордій сказав хазяїнові, що він не спатиме цілу ніч, а таки змеле привезене зерно.

Спав хазяїн. Повівав добрий вітер, і невтомно працювали крила млина. На високі сходи, у “терем-теремок”, попливли мішки з привезеним зерном.

Мірошник був веселий, як ніколи. Він знав таємницю. У зерні на млин прибували бойові патрони для лісових партизанських загонів.

ОБЛОГА “ТЕРЕМКА”

У зерні - патрони, під мішками в сіні - зброя… Такий подарунок посилав підпільний більшовицький комітет міста партизанському загонові.

Командиром його був товариш Золотий, або інакше - Толька Катинський. Золотистий хлоп’ячий чуб з-під сірої пелехатої шапки, рум’янці на засмаглих щоках, маленька юнацька постать у величезних чоботях. Цей портрет за короткий час став ненависним білогвардійцям.

Бурею несподівано налітав із своїми хлопцями Катинський - із степів, з лісів, з глибоких ярів, розкидав, розвіював білі загони, забирав патрони, припаси і зникав невідомо куди, грізний, невловимий.

Комсомолець Толя, залишений червоними для зв’язку в зайнятій білими місцевості, став талановитим вожаком відважної купки партизанів, яка щодень більшала.

Невідомо, чи впливало те, що Толька був свій, рідний, улюбленець села (а в загоні було багато хлопців - товаришів його дитячих ігор), чи була особлива сила й щирість у всій молодій істоті, тільки дуже любили партизани свого молодого командира.

Густий ліс у темнім яру, землянка в його гущавині були притулком тісної партизанської сім’ї.

Лише теплими осінніми ночами відживали таємні нитки зв’язку між лісом і полями. З села до лісу переправляли харчі й одіж. З лісу до села переказувалися турботи й надії, якими жили лісові люди.

У Тольки нікого рідного, крім старої тітки Явдохи, вже не було в селі. Тольчина мати вже давно лежала в могилі. І тільки сестра Катря, що жила в місті у дядька, рахівника паровозоремонтного заводу, слала інколи братові цигарки і гарячі слова втіхи. Тихий винахідник, його батько, фізик за покликанням, що тридцять п’ять років учив грамоти “мужицьких” дітей, сидів уже давно, за сина, в міській тюрмі. Білі розпатякалися про “чесність інтелігенції”, намовляли вилинути на “зрадника-сина”. Лагідний, спокійний, він мовчав, уперто кажучи, що нічого не знає. У тюрмі він згадував життя й злигодні всіх великих фізиків, починаючи з Галілея. Білі називали його маніяком, бо дегенератові-слідчому він відповідав фізичними законами, запевняючи, що незнання фізики - велике горе.

Найріднішим на цей час для Тольки став друг його дитинства Гордій. А він, Гордій, наче зразу виріс, змужнів, з того часу як старий млин став точкою зв’язку між робітниками міста й партизанами.

Ще б йому було не вирости!..

Всі злигодні його життя, біль каліцтва, муки приниження, все, що мовчало й ховалось довгі роки у серці Гордія, все це тепер прокинулось і вимагало помсти.

Гордо походжав мірошник Гордій, його крилатий “терем-теремок” переховував бойові патрони, гвинтівки, одяг. А тихенького мовчазного мірошника не підозрював ніхто, нікому з білих не спало б на думку стежити, як кульгавий ходив у ліс по гриби з драною кошовкою в руках.

Насувалася осінь, холоднішали вітри. Дедалі гірше ставало білим. Все дужче тиснула їх Червона Армія, а в тилу налітали партизани. Все рішучіші, все зухваліші ставали натиски Тольчиного загону.

Саме того дня, коли спалахували ракети на весіллі доньки поміщика з поручиком Дроздовського полку, сталася зовсім кумедна історія.

Сам пан полковник, відомий партизанам своєю жорстокістю, незважаючи на тривожне становище, витанцьовував на весіллі.;

Туди ж приїхала на візнику й весела компанія з п’яти замаскованих: сусіди з Комарівки. Веселі попівни виконали обіцянку приїхати на весілля. Три панночки, в костюмах “ранку”, “дня” і “ночі”, та двоє хлопців у клоунських штанях внесли чимале пожвавлення у весільні танці.

П’яний полковник намагався поцілувати ручки стрункій панні, коли раптом вона скинула маску. І блакитні очі Тольки Катинського блиснули разом з дулом нагана. Прогримів постріл,

Багато втратили білі хижаки того осіннього вечора! Загинув “цвіт” карного загону, а зброя, коні переселились у ліс.

Тоді білі призначили за голову Катинського велику нагороду. Начальник контррозвідки заприсягся піймати його живого.

І от одного вечора Катинського таки вистежили на узліссі.

Костюм білого не врятував Тольку. Під кулями звалився кінь, але швидкі ноги допомогли парубкові добігти до Гордійового млина.

Стояла холодна осіння ніч. Рогатий місяць був блідий, немов хворий. Зорі падали, залишаючи після себе зеленкуваті доріжки. Усохлі мокрі бур’яни та листя близького лісу тхнули гострими пахощами в’янення. Старий мовчазний млин чорнів, як величезний змокрілий птах, що спустився на відпочинок. Раптом різкий свист порушив його спокій.

Зарипіли східці, і в старому кожушку вибіг на “балкон” Гордій.

- …За мною женуться! Швидше!.. - задихаючись, вимовив Толька.

Це не був страх, лише уривчасте дихання від швидкого бігу.

І вмить “терем-теремок” став маленьким фортом.

Завищали, зарипіли і важко піднялись угору рухомі східці. Не дострибнеш, не дістанеш, хоч лізь, як мурашка, по високих курячих ніжках!

- Чудні! - усміхнувся Гордій, “дослухаючись до шуму й брязкоту зброї. - Ми перестріляємо їх, мов качок! Так я тебе й віддам, мого малого!

Вони з Катинським “окопались” у кімнаті-“підситку”, збудованому ще Семеном.

Цілий ящик патронів, “замок з бійницями”, барикаду з лантухів борошна, а головне, незліченний запас відваги - стільки скарбів мали двоє сміливих оборонців.

- Здавайся! - люто залунало знизу.

- Коли б не так! - засміявся Толька. - Ну, капітане - тепер ви таки, Гордію, капітан, - починаймо!

Полетіли з мовчазного млина кулі в освітлені місяцем постаті білих, що обложили млин.

Хто міг стріляти краще від Золотого Тольки?

Ніхто з тих, хто хотів, ставши один на одного, долізти до “балкончика”, не лишився живим. А з другого боку друга гвинтівка під рукою Гордія теж заспівала пісню.

Позиція була чудова: немов для них, для такого небезпечного спорту, збудував Семен свій теремок. Білі, щоб націлитись, припадали до стовпів, які стояли навкруги млина. Та це не ховало їх; зверху їх було видно, як на долоні. В них влучали смертоносні бджоли. Стогін, лайка залунали в полі.

Не добираючи, де саме причаїлись вороги, білі стріляли в мовчазний силует млина. Кулі впивалися в його дерев’яне тіло, зав’язали в “барикаді” і не могли знайти двох - невловимих і недосяжних.

- Взяти його! Чортзна-що! - лютував начальник загону. - Я йому, Золотому, виріжу золоті погони…

Він зойкнув: куля з млина поранила його в руку.

- Я спалю його! - люто закричав він.

- По правді кажучи, мене дивує, чому вони досі цього не зробили, - спокійно сказав Гордій. - Ми згоримо, як на соломі.

- Коли б не так! - бадьоро озвався Толька. - По-перше, я для них цікавий у сирому вигляді - це ж дикуни! А по-друге, коли ми запалаємо, це побачать з лісу, і всі мої хлопці будуть тут… Єсть!

Цокнув ще постріл, і ще чиясь голова схилилась на сухі бур’яни. Замішання опанувало білих. Їх було багато - цілий загін, але тепер він танув щохвилини від пострілів з млина. Білі, правда, і не знали, скільки було ворогів. З переляку їм починало здаватися, що в млині - ціла група партизанів. Білі чекали, що ось-ось, нарешті, кінчаться патрони. Але постріли не змовкали.

І тоді, у безсилій люті, поранений начальник таки вирішив спалити млин. Послали вершника на узлісся назбирати хмизу і почали обкладати ним ноги “терем-теремка”. Ті, що взялися за це, вийшли з поля обстрілу і, певно, могли б довести справу до кінця.

Це раптом змінило тактику обложених.

- Шкода, Только, розумієш, вибухне… млин… Негідники знищать крила… Що робити? - сказав Гордій.

- Шкода! - глухо прошепотів Толька. Він добре розумів, що значить любов до свого витвору. Раптом нова думка повернула йому енергію.

- Назад! - скомандував він. - Тримай позицію. Я знаю, що робити.

Він вийняв з-за пояса гранату, потримав у руці і кинув у віконце, в лице ворогам. Звук вибуху прокотився аж до мовчазного лісу.

Лютий крик залунав у відповідь, і потім все стихло: білі кинулись перев’язувати нових поранених і почали радитись між собою.

- Тепер не шкодить і закурити, - сказав Толька. - Зробимо перерву. Вони подумають, що в нас кінчились патрони, і полізуть нагору. Ми виграємо час. Знаєш, я мало не забув про гранату. Тепер же мої хлопці почують… якщо не поснули в землянці, і, може, догадаються, що це я. Вони ж знають, що я брав з собою гранату.

Гордій з Толькою закурили, потиснувши один одному руки. Це був дивний урочистий спокій. Наперекір усьому жевріла надія…

- Знаєш, малий, - м’яко сказав Гордій, - коли проженуть цих негідників, почнеться цікаве життя…

Вони, лісові хлопці, встигли примчати до свого командира. Бурею налетіли на білих, геть знищили цілий загін, а потім подалися далі, врятувавши старий млин. Поруч з товаришем Золотим поїхав і Гордій-мірошник.

Епізод на млині став початком героїчного маневру. Партизанський загін з’єднався з повстанцями - робітниками міста - і другого дня вибив звідти білих, прорвавши їх фронт, розчистивши шлях регулярній Червоній Армії.

Тільки старий Катинський цього вже не побачив, його розстріляли білі тієї ж бурхливої ночі. Перед розстрілом він сказав:

- Закон Ома! Ви, невігласи, не знаєте його: що більший опір, тим менша сила!

ВІТЕР ДУЖЧАЄ

…Ніна задумана поверталася додому гомінкими вулицями міста.

Вітер зміцнів і загрожував обернутись на бурю. Дмучи в спину Ніні, він обіймав її тоненьку постать і майже ніс уздовж вулиці, веселий, жартівливий. Так би розпластати руки, як крила літака, і полинути за ним у весняний степ!

Ніні згадалося, як вона зовсім маленькою гралась у літання на доріжках бабусиного саду. Шелестіло листя, метлялось гілля, кидаючи на доріжку рухливі тіні. Парасолі жаб’ячої петрушки стрибали під йоги, полохливі, таємничі, немов якісь білі тваринки. Ніна видиралася з бур’янів на доріжку, примружувала очі і, широко розкинувши руки, бігла назустріч вітрові… Їй було трішечки страшно, вітер обпікав обличчя, намагався кинути її назад, сердитий і дужий. Але так приємно було “летіти” і боротися з вітром, зливаючись із рухом гілля, петрушки, веселого кострубатого листя!..

Поринувши в ці спогади, Ніна ледве не потрапила під автомобіль. Він рохкнув, метнувшись убік яскравим оком. За рогом Ніна востаннє кинула погляд на сяючий вогнями будинок Палацу піонерів. Серце їй стиснулось, пройняв жаль… Невже завтра вона вже не побачить цих осяяних вікон, за якими зазнала стільки тепла, радості? Це не назавжди, але… Її огорнула раптова непевність, і вимріяний проект уже здався смішним, неймовірним.

Зітхнувши, Ніна одвернулась від Палацу і побігла в знайому вулицю. Але щодалі її кроки ставали повільнішими. Ніна відчула себе такою безсилою і самітною серед рідного гомінкого міста: вже стільки часу, захоплена своїми мріями, вона нікому не наважувалась розповісти своїх намірів. Їй хотілося це зробити. Але Ніна-вітер мала таку вже вперту, скритну вдачу. Одне слово: “потайну вдачу вовченяти”, - іронічно пригадала вона вираз своєї тітки. Тітка Ната!.. Ой, як завжди не хотілось Ніні повертатись додому, де після школи, після Палацу їй завжди було холодно і… незручно. Ніна задумано спинилась біля воріт свого будинку. Сум і нудьга огорнули її. Сьогодні вона наважилася… але ні, вона цього не зробить!

Раптом з двору вибіг хлопчисько і радісно схопив Ніну за руки.

- Ніно! Ти? А я тебе чекаю! Допоможи, Ніночко. Розумієш… У нас ніяк не грає радіо. Учора поставили, а сьогодні замовкло. Мама каже, що вітер обірвав антену… Ніночко, що робити?

Сусід Яшко знав, до кого звернутись. Увесь двір знав, що Ніна була природним техніком. Чи зіпсувався в кого електричний утюг, чи перегоріла пробка, чи погасла електрична плитка, - всі мами частенько кликали на допомогу Ніну.

- Радіо? Ходімо.

- Куди?

- Звичайно, раз справа в антені, на дах.

- А ти не боїшся?

Ніна засміялась.

- Ну, швидше. Тільки тягни: молоток, обценьки, викрутку… Що ж іще? Ну, кілька цвяшків. Єсть?

За хвилину вона вже вилазила з Яшком на дах.

- Дивись, як хороше працює твій вітряк! - звернув увагу Яшко.

Справді, освітлені електрикою, що сяяла з сусіднього двору, плавно крутилися під вітром крила іграшкового вітрячка, піднятого на високій палі. Це була теж Нінчина творчість - на втіху дворовій дітворі.

Вітер! Рідний, хороший вітер!.. Ніна сміливо полізла вгору, відчуваючи його уривчасте дихання.

Та вітрове дихання було надто буйне для маленького Яшка, і він залишився внизу, на даху флігеля, захоплено поглядаючи на постать Ніни, що хоробро дерлася вище.

Через хвилину Ніна опинилася біля антени. Схопившись за край димаря, вона глянула вниз: блискучі асфальти вулиць, огні автомобілів, сяючі вікна будинків переходили в своєрідну світлову гаму. Ніна завмерла, нерухома, зачарована виглядом вечірнього міста…

Вітер шумів у гілках високих каштанів, цокотів кінчиками обірваних дротів, налітав на Ніну. Їй здавалося, що вона висить на високій щоглі корабля, над розбурханим сердитим морем.

Голос Яшка, що стурбовано кликав знизу, вивів Ніну із задуми. Дівчина наблизилась до антени. Та справді була пошкоджена вітром чи необережними техніками, які тільки що комусь проводили телефон. Насвистуючи “Пісеньку юнги”, що спала їй на думку, Ніна за кілька хвилин полагодила пошкодження і полізла назад.

Яшко зустрів її радісним криком і помчав до себе перевірити, чи працює радіо, а Ніна нарешті пішла додому. Ледве вона переступила поріг прихожої і почала скидати пальто, як уже почула “трагічний” вигук тьоті Нати:

- Боже мій, хотіла б я знати, про що тільки думає це паршиве дівча?

На цей вереск з дверей виглянула закучерявлена електричною завивкою голова її дочки Наді. Вона чмихнула, скорчила гидливу гримасу і сховалась. Що це за новий “злочин” зробила її прийомна сестра?

Розгублена Ніна оглянула себе і нарешті зрозуміла, в чому справа: лазячи по дахах, вона забруднила збоку пальто, на черевики поначіплялося ще торішнє листя, руки були брудні й чорні, як у сажотруса.

- Ви тільки погляньте на цю дівчину, - галасувала тьотя Ната, звертаючись до невідомих глядачів, - вона десь шляється вночі і приходить ось у якому вигляді.

- Вибачте, тьотю, - стримано, як завжди, відповіла Ніна. - Я зараз почищусь. Я була в Палаці, а зараз лагодила Яшку антену… на даху.

Тітка скрикнула і заверещала ще більше:

- Ще краще! Лазити по дахах! Боже мій, чистий хлопчисько, в тебе нема ні краплі жіночності! Якби тебе побачив батько, він би вмер від розпачу! Завжди ти майструєш якийсь мотлох, псуєш час і вбрання… От удалась у свого дурнуватого діда! Той, божевільний, замість думати, як придбати що-небудь на старість, теж майстрував усяку всячину… Коли ти нарешті станеш пристойною дівчиною?

Обличчя тітки палало обуренням. Надя знову визирнула і знову скорчила гримасу. А Ніна мовчала. О, вона вміла мовчати!

- У мене вже знов заболіла печінка, - змінила тон тьотя Ната (тепер, як завжди, він мав перейти в плаксивий). Вона важко сіла на стілець і витягла носову хустку. - Скільки клопоту щодня з цією впертою, злою дівчиною! Я її вигодувала. Я недоїдала, недосипала, і маєш подяку… Мовчиш, мовчиш, вовченя? Ну, годі, коли-небудь ти пошкодуєш, та буде пізно…

Надя, кокетливо надягаючи шапочку, вбігла в кімнату:

- Ходімо, мамо, ходімо! Ми спізнимось у кіно!

Тітка зітхнула і пішла в спальню одягатися. Уїдливо запахло пудрою і солодким одеколоном. Хоч би пішли!.. Закусивши губи, Ніна чистила своє пальто.

- Бачили? - знов патетично закричала тітка, вже збираючись виходити. - Вона забула, що в нас у хаті не прибрано. Прийде Петро Іванович - як у свинарнику! Щоб усе було в порядку. Помий підлоги і Надині панчішки заший! Обов’язково.

Нарешті грюкнули двері. Знеможена Ніна притулилась головою до канапки. Надині панчохи скотились їй під голову. Вона сердито жбурнула їх, зірвалась, подивилась навколо. У кімнаті справді панував неймовірний хаос. На канапі, на стільцях, на ліжку валялись дрібнички туалету. На підлозі в білій плямі пудри лежала велика пуховка. А квітчастий килим перед ліжком був увесь усіяний лушпинням.

- Добре! Я все це приберу, але це - востаннє!

Сердито схопивши віник, Ніна взялася до роботи.

Серце калатало, як шалене. Всі образи, неприємності кількох років немов зібрались у великий важкий клубок і давили Ніну.

Вона була ще зовсім маленькою, коли вмерла її мама, Катря, сестра дяді Толі. І тоді дядя Толя, що був студентом, умовляв її тата віддати йому Ніну на виховання. Про це просила його, вмираючи, і сестра - вона добре знала хистку, легковажну вдачу чоловіка і недовіряла йому своє “чорненьке сонечко”… Але тато віддав Ніну своїй сестрі Наті, яка тільки-но одружилася і переїздила до великого міста. Як ридала чотирилітня Ніна, коли її відібрали у старої бабусі, Толиної тітки, і повезли кудись із села! Гладка чужа тьотя мокро цілувала їй обличчя, а вона відпихала її геть.

Ніна немов передчувала, що їй випаде невеселе життя. Спочатку тітка Ната цілувала її й одягала в гарненькі плаття. Вона всім хотіла показати, яка вона добра.

Але потім все змінилося. Ніні знайшли певне місце - безплатної домашньої робітниці. Вона мусила мити підлогу, бігати по крамницях, доглядати коверзуху Надю. Ніхто ніколи не питав, як вона вчиться; з її “хлоп’ячого” захоплення технікою глузували. Вона ж була з нелюбого роду “диваків” Катинських і зовсім не пасувала до родини тьоті Нати. Ніна росла мовчазною, упертою дівчинкою. Запальна й весела, вона дома ставала іншою, справжнім вовченям.

Тяжко бувало Ніні! Проте вона нікому, нікому не скаржилась на своє життя, на стусани, на тяжку працю. Нікому, навіть дяді Толі, що був її найкращим другом… Коли її влітку відпускали до нього, вона скидала свою похмуру “шкурку” і ставала сама собою: веселою, жвавою і зовсім не злою дівчиною. Та це бувало так рідко.

Що день, усе тяжче ставало Ніні в чужій, нечулій родині. І от обірвалось… Кінець. Ніхто не знайде її в тій далекій країні, куди вона полетить з дядею Толею. Адже ще один рік, і вона, взагалі, буде дорослою дівчиною, вибуде з паспорта тьоті Нати… Швидше!

Ніна кінчила прибирати хату. Швиденько дістала з шафи своє вбрання, кофтинку, черевики. Все це було подарунком дяді Толі, і вона мала право це взяти. Маленький чемоданчик вмить був готовий… Кілька коротких слів на папері залишено тьоті Наті:

“Прощайте. Дякую за все. Я поїхала далеко. Шукати мене - даремно. Ніна”.

Одно боляче закололо серце вона кидала школу наприкінці року. Це те, що було недобре. Але вона готова вчитись по дванадцять годин, аби не відстати. Там… далеко… у рідного дяді. Тільки не тут!

Задзвонили… Серце Ніни похололо. Дядя Петя? Але дзвоник продзвонив тричі - до сусідів.

Ніна зітхнула полегшено й відчинила двері.

Поїзд - через годину. Квиток лежав у кишені, куплений заздалегідь.

ПРИЛІТ ВВЕС

ВВЕС прибула весняного сонячного ранку. Хвилюючись, Анатолій Сергійович спостерігав її наближення з мережаної башти одного з вітродвигунів.

Тепер це була причальна щогла. Заздалегідь устаткована, вона мала прийняти на кілька годин повітряних мандрівників.

У небі, високо над квадратами ланів, з’явився красунь-дирижабль. Його зеленкувате, довгасте тіло немов купалося, з приємним рокотанням, у сонячній блакиті, ледве схвильованій легенькими хмарками. За ним, прибуксована, пливла трохи менша дивовижна споруда. Це був, власне кажучи, теж дирижабль, пофарбований в червоно-золотисті кольори. Тільки в нього не було кабіни, а посередині, упоперек довгастого тулуба, лише якісь великі прилади. Здавалось, то величезні крилаті птахи линуть над дирижаблем, наздоганяючи його в польоті.

Ось споруда повернулась назустріч ранковому сонцю. І тоді нестерпно засяяли її вогнисті груди. Це намальоване спереду на цьому чудернацькому дирижаблі велике червоне сонце давало такий ефектний відблиск. Що ближче, то все ясніше вимальовувався тулуб споруди, і тоді стало видно, що на ньому по колу розташовані шість великих пропелерів. А втім, то були й не пропелери, а двокрилі потужні вітряки Катинського, закинуті на висоту.

Анатолій Сергійович не міг одірвати очей від свого витвору. Чому так шалено билося серце?.. Адже він уже бачив свою першу ВВЕС тиждень тому на херсонському заводі, коли вперше її пустили в повітря. А зараз знову здавалося, що він бачить її вперше. І знову, як тоді, здіймався вихор згадок, переживань. Скільки сумнівів, скільки гострих радощів творчості, піднесення й утоми безсонних ночей! Все було, здається, пережите і втілене в цю просту конструкцію. І все тільки починалось. Як працюватиме ця “шахта”, закинута в небо? Чи здійснить сподіванки, вимріяні, вистраждані протягом такого довгого часу?.. І знову радість і сумніви палали в серці, як це зображення сонця на грудях ВВЕС.

- Чудесний колір, Только! За цю фарбу нашим хлоп’ятам треба б видати окрему премію! Це не звичайний червоний колір… Це пурпурний колір, про який мріяли й писали художники середньовіччя. Леонардо да Вінчі мріяв про такий колір…

Почувши голос Гордія, Анатолій Сергійович відірвав очі від своєї ВВЕС. Наче прокинувшись, він побачив юрбу робітників полігону і радгоспу, що прийшли подивитись на новий витвір свого інженера. Захоплена дітвора, повиснувши на паркані, несамовито верещала. Катинський радісно усміхнувся маленьким друзям, сам відчуваючи майже дитячий захват перед своєю велетенською “іграшкою”. Дирижабль летів уже над головами, готовий причалити.

Рвучким рухом Катинський кинувся до спортплощадки вітрового полігону, де тремтіли прив’язані напоготові кулі-стрибуни. Він швидко надів прив’язні ремені і оглянув крила-лопаті. Тоді легким ривком відчалив від землі і “стрибнув” у повітря.

Це був так званий орнітостат К - спортивна куля-стрибун нової, трохи зміненої конструкції. Прив’язний прилад біля невеличкої кулі давав змогу, стрибнувши, плавати в повітрі.

Рухаючи крилами-лопатями, можна було керувати польотом. Орнітостат К був дуже зручний для технічного догляду і спостережень за ВВЕС. Адже краще було літати до ВВЕС, ніж при всякій технічній потребі спускати її саму вниз. Добрий спортсмен і парашутист, Анатолій Сергійович за короткий час опанував техніку літання на орнітостаті. Гірше було з Гордієм Семеновичем. У нього і досі щось не ладилося з “стрибунами”. І зараз він поспішав до ВВЕС нагору “земним шляхом”, підіймаючись по сходах причальної щогли.

Радісні вигуки внизу відзначили причал дирижабля. Та Анатолій Сергійович уже не чув нічого. Повільно помахуючи крилами-веслами, він підплив до могутнього тіла своєї ВВЕС і розчулено погладив рукою блискучу гофровану оболонку. Було невимовно приємно доторкатись до свого здійсненого, “живого” винаходу! Приєднавши свій голос до привітань, Анатолій Сергійович щось весело крикнув униз. Там, десь далеко, купаючись у сонці, чекала цього винаходу незнайома йому чудесна країна. У безплідній пустелі розцвітали вогненні квіти…

Він махнув крилами і поплив до найближчого сріблястого “пропелера”. Конструктор - він мусив сам досконало оглянути свій витвір. Адже щодня, щогодини він був сповнений турбот про нього, ніби за цей тиждень щось могло трапитися з стрімкими крилами.

Певно, знизу це було дивовижне видовище! Величезна ВВЕС, біля якої поралась людина, нагадувала яскраву квітку з крилатою комахою навколо неї.

Але треба було привітати пілота. І Катинський злетів на площадку башти, де його чекали пілот, бортмеханік і Гордій Семенович. Звільнившись від стрибуна, інженер привітався з повітряними гостями, що завтра мусили вирушити з ним у далеку дорогу.

Тим часом на полігон примчав радгоспівський грузовичок, і тоненька постать, махаючи руками, закричала вгору:

- То-о-лю!..

- Нінка! Слово честі, вона! - скрикнув Анатолій Сергійович і побіг східцями вниз.

Біля машини він знайшов її, схвильовану, порожевілу. Широко розплющені в юнацькому захваті очі втупились у завмерлу вгорі ВВЕС.

Сміючись, Анатолій Сергійович міцно стиснув її в обіймах.

- Як виросла! - зауважив він, розтріпуючи на чистому лобі волосся. - Дівчина, доросла дівчина!.. Тільки змарніла! Я так чекав тебе на зимові канікули, а ти знов не приїхала! А сьогодні… Шкода, я ж завтра мушу вирушати!

- Я приїхала, щоб ти взяв мене з собою! - рішуче заявила Ніна.

- Ого! - засміявся, підходячи, Гордій Семенович. - “Люблю грозу в начале мая”… Хай живе ще один - наймолодший працівник ВВЕС!

- Ну, це ти вже щось перемудрила, - похитав головою Анатолій Сергійович. - А навчання? Не закінчивши року?.. Невже тебе відпустили?

Ніна похнюпила голову. Вона не вміла брехати. Вона відчула, що її втеча здасться нелогічною і несподіваною. Адже дядя Толя не знав подробиць її життя: цілий рік її не пускали до нього, навіть на один день!

Тим часом до гурту підійшла гарненька молода дівчина, що, очевидно, приїхала із станції разом з Ніною.

- Здрастуйте! Я до вас, - простягла вона Анатолію Сергійовичу тоненьку руку. - Я повинна була приїхати вчора, але затрималась… Трест “Вітроенергія” прислав мене до вас механіком…

- Механіком?.. Це ви?.. - здивувався Анатолій Сергійович.

Сьогодні йому рішуче щастило на несподіванки. Він справді просив трест “Вітроенергія” прислати йому досвідченого механіка. Але… ця тендітна дівчина, здається, зломиться від пориву вітру.

Він оглянув її допитливим оком. Дівчина була справді тендітна і надзвичайно вродлива. Риси обличчя мов виточені - тоненький рівний носик і вередливо вигнуті вуста були напрочуд гарні. З-під зовсім круглих високих брів дивились ясні блакитні очі. Біла шапочка і білий плюшовий пухнастий жакет були їй дуже до лиця. Від дівчини пахло конваліями, і навіть бензин не міг розігнати цих тонких, але міцних пахощів. “Снігурка”, невдоволено подумав Анатолій Сергійович. Він гадав, що на цю роботу йому пришлють дужого, витривалого юнака…

Дівчина почервоніла. Видно було, що вона зрозуміла його думку і розсердилась. Куточки вередливих вуст затремтіли. Виходило дуже незручно. Гордій Семенович ніяково крякнув і докірливо глянув на Китайського.

- Вибачте, - обережно запитав гостю Анатолій Сергійович, - чи вам відомі мої умови? Це пустеля, а не міський завод… І потім… потім… Я просив прислати натренованого, досвідченого “стрибуна”… Адже треба буде працювати вгорі.

Рвучким рухом дівчина витягла з сумочки свої документи і простягла Катинському. Він проглянув і помітно зніяковів.

- Вибачте. Я не знав, - сказав він уже з тією розгубленою усмішкою, що вміла всіх чарувати. - Будемо працювати.

Але “Снігурка”, очевидно, не зразу прощала образи. Недбало вона кинула:

- У вас, певно, знайдеться газ для стрибуна?

І, швидко одвернувшись, пішла забрати свої речі. Але Гордій Семенович перепинив її біля автомобіля, підхопивши під руку й Ніну.

- Е, ні, вітряні дівчата! - заявив він. - Спочатку ходімо снідати! А то ви обидві такі легенькі, що каракумський суховій понесе вас в небо, як пір’їнки!..

Дотепний Гордій Семенович завжди виявляв велику тактовність! Всі пішли снідати, і він взяв на себе місію розважити невчасну мандрівницю і сумнівного стрибуна. Правда, Гордієві не дуже щастило: Ніна уперто думала, як їй вплинути на дядю Толю, і не мала апетиту.

Ялинка (як звали “Снігурку”) їла відповідно до своєї комплекції. Вона проковтнула півбутерброда та склянку кави і, незважаючи на всі прохання, швидко побігла поратися з своїм вантажем.

Катинський теж скоротив сніданок, поспішаючи закінчити всі незчисленні справи перед від’їздом. Та тільки він вийшов з кімнати, як Ніна побігла за ним, щоб поговорити на самоті.

Проте Анатолій Сергійович зразу розбив її мрії:

- Рідненька, - знову заперечив він. - Я ніяк не можу взяти тебе. Адже ми їдемо в пустелю! Піски, спека і вітри! Везти туди дитину…

- Дитину?.. - спалахнула Ніна, і навіть носик їй роздувся від образи. - Яку дитину?

- Ах, вибач, - посміхнувся Катинський. - Ну, молоденьку дівчину… Хіба ти витримаєш усі ті великі перешкоди, які, без сумніву… гм… трапляться нам?

- А хіба в Туркменії не живуть дівчата? - знизала плечима Ніна. - Ти, дядю Толю, щось перекручуєш.

- Чому ж не живуть? - вже розсердився Анатолій Сергійович. Ніна не давала логічно говорити. - Так вони ж звикли до клімату, до країни. Це раз. Друге - що ти не спитала дозволу тітки.

- Якраз вона пустила б!..

- А коли б ти поїхала без дозволу, уяви собі, як би кляли такого дурноголового дядька, що потяг дівчинку…

- Знов - дівчинку! Ти, дядю, неможливий…

- Що потяг дівча в небезпечну мандрівку… Та ще й до закінчення навчального року. А що сказав би твій татко? Ти забула про нього! Адже він, хоч живе теж далеко, піклується про тебе… І він не віддав тебе мені, бо, певно, в родині, а не в старого бобиля - ти маєш кращі умови…

У голос дяді Толі вплелася нотка суму. О, він так хотів колись мати це чорноголове дівча за доньку в своїй самотній квартирі! Але йому не дали…

Ніна помітила цю нотку, і тепла хвиля огорнула її. Дівчина відчула, як танула її, така горда, постійна скритність… Ще хвилина, і вона б розповіла дяді Толі все те, чого він не знав.

Але цієї хвилини до Анатолія Сергійовича підбігли робітники, що вантажили все потрібне для від’їзду. Сотні справ треба було зробити сьогодні, треба було добре приготуватись до подорожі. Катинський пішов за ними. І Ніна знов залишилась ні з чим. Дівчина теж пішла на полігон. Але, зовсім убита відмовою дяді, вона не схотіла навіть зійти на дирижабль. Вона подалася в поле і сіла, замислившись, на огорожі, недалеко від спортмайданчика.

Невже вона не поїде? “Сонце” ВВЕС горіло таким нестерпним сяйвом. Повітряні кораблі вже пливли в уяві в далеку путь… І раптом Ніна побачила, що з спортмайданчика на орнітостаті стрибнула вгору тоненька постать Ялинки. Ніна бачила багато стрибків, але такого майстерного їй ще не доводилося бачити.

Де поділась тендітна, ніби безсила дівчина? Це був натренований, досвідчений спортсмен. Її стрибок був подібний до руху форелі, що пружно вистрибує в прозорій річці на сріблясту поверхню води. А коли замахали лопаті, пластичні рухи виявили ще кращий і якийсь особливий спосіб літати.

Знизу донісся гомін.

- А дівчина - орел! - весело закричав Гордій Семенович, що поспішав на полігон.

Заздрощі охопили Ніну. От вона, ця дівчина, така квола на вигляд, прекрасно довела, що вона може. Коли б її взяли з собою, вона б теж…

Спазма перехопила їй горло. Ніна не любила розливатися слізьми, вона сумувала беззвучно, з сухими очима… Але так було ще болячіше.

Вона зірвалася з місця і побігла геть з полігону, намагаючись не дивитись на принадну недосяжну ВВЕС.

УРИВОК З КНИЖКИ

“…Ще в стародавні часи людина прагнула використати енергію вітру…

Адже вітер, що похитував над головою гілля дерев, або, сердитий, інколи руйнував примітивне людське житло, або приносив звідкись навали хмар, безперечно, міг робити і корисну справу.

Він подував в обличчя рибалкам - міцний і дужий, - здіймав на морі могутню хвилю. Отут його вперше і впіймала людина. Вона натягла на легкому човнику тенета-паруси. Вдарився вітер об біле вітрило, розсердився, закрутився і… нічого не поробиш - почав працювати, носити по хвилях парусні судна.

Пізніше вирішила людина примусити вітер розмелювати зерно та робити іншу роботу в господарстві.

Ніхто не знає, коли і хто вперше збудував вітряк-млин. Але в старовинних пам’ятках інколи згадується про існування млинів. І можна гадати, що перші вітряки виникли тисячоліття тому.

Адже в Єгипті ще й зараз можна зустріти руїни старих млинів. Сива старовина оповила їх легендами і нараховує їм понад 2000 років.

У стародавньому Вавілоні для осушування величезних боліт застосовували якісь “вітряні машини”.

Близький Схід з його безводними пустелями, багатий на вітри, ще в перші сторіччя нашої ери мав вітряки. Так, історики згадують, що за царювання каліфа Омара у Медіні жив іранський полонений Фір. Цей перс був великий майстер-тесляр. Звідусюди йшли до нього замовці. Він умів будувати вітряні млини.

В Ірані, тій країні, де народився Фір, ще з давніх-давен запрягали вітер, щоб крутити жорна. Арабський дослідник Дісмашгі розповідав про старовинний іранський млин, яким користувались у провінції Сегістан. Дісмашгі подав навіть рисунок цього примітивного млина. Це був, очевидно, з тих пізніших, так званих “карусельних” вітряків. Вітряне колесо - “карусель” - оберталося в горизонтальній площині. Вітер входив через бічні отвори в циліндричний скелет колеса і потрапляв до його загнутих лопатей. Лопаті колеса обертали вал з жорнами.

Чудні були крильчаті вітряки! Крила-руки вітрякам людина ще не вміла приробити. Але навколо в південній природі можна було знайти своєрідні “крила”. Розкішне пальмове листя або величезний південний очерет могли їх замінити. Такі крила з очерету чи пальмового листя прикріплювали до кінців циліндра всередині якоїсь башти, відкритої для вітрів. Циліндр починав обертатись, рухаючи жорно. Про такі іранські “млини” писав відомий учений Елізе Реклю. На його думку, Іран саме і був тією країною, де вперше народився млин-вітряк…”

…Ніна закрила очі, урвавши читання. Думалось сонно, мляво. Їй згадались товсті фоліанти Елізе Реклю, що лишились ще від розстріляного денікінцями діда. Гостюючи в дитинстві у дяді Толі, вона любила гратися ними, роздивляючись пейзажі невідомих країн.

Малюнок примітивного млинка запам’ятався на все життя. Млинок так принадно вимахував розкішним пальмовим листям! Якось Ніна вирішила зробити й собі вітрячок. Великий кленовий листок придався замість пальмового листка, консервна коробка являла собою циліндр. На березі калюжі виросла “башта”… Але з вітряком не ладилось. Ніна розсердилась, і перша модель шубовснула у воду. Та в воді сталось нове диво - вітряк перетворився на човен з зеленим парусом. І дівчинка в мріях пливла за ним у ті невідомі краї, про які писалось у старих фоліантах.

Сторінка тихо перекинулась далі…

“…Минули часи, і людина сама збудувала перше незграбне крило для вітряка.

В Європі млин-вітряк став відомий з часів “хрестових” походів. З того часу протягом століть будуються два основні типи вітряків: німецьким - “козловий” і голландський - “шатровий”.

Пізніший - шатровий був “культурніший”, його ескізи збереглися серед малюнків геніального Леонардо да Вінчі - вченого-художника, винахідника. У цього млина рухоме було тільки “шатро” - його верхня частина, яка оберталась важелем, а вся будівля лишалась нерухомою.

Такі ж млини (німецькі й голландські) будувались і в Росії. Певно, вони з’явились до нас із Німеччини, бо перші російські млини звалися “німецькими”.

Ніна поклала книжку. Це вже давно було їй відоме. Вона намагалася читати просто, щоб заповнити час і не піддаватися настирливим, тривожним думкам.

В уяві виник старий козловий млин - заквітчаний, коли вона проїздила повз нього останнім разом, млин “терем-теремок”, де почали свої скромні й великі діла дядя Толя й Гордій Семенович.

Все те було романтичне й надзвичайне. Але тепер ставало ще неймовірнішим. Чи думав тоді, наприклад, Гордій-мірошник, що він повезе у хмарах крилатий млин?

І далі…

“…Звичайно, ніхто у ті часи й не думав про будь-яку теорію вітрокористування. Будувались вітряки по-старовинному, за практичними й випадковими вказівками, і майже до XVIII століття не зазнали жодних удосконалень.

Тільки в половині XVIII століття вчені зацікавились крилом вітряка, почали вишукувати найвигідніший кут нахилу крила до напряму вітру, визначили максимальну продуктивність роботи вітряка і т.д. А на початку XIX століття з’явився паровий двигун, потім двигун внутрішнього згоряння… І вони почали випереджати вітродвигуни, лишаючи їм тільки ділянку сільського господарства. Непостійність свавільного вітру стала перешкодою людям, які тільки-но опановували машини. Чи то ж можна контролювати примхливу енергію, яка сьогодні може знести геть цілу будівлю, а завтра нездатна поворухнути на дереві листям?

Вітряні двигуни того часу були дуже важкі і такі ненадійні, що після кожного шторму їх доводилось ремонтувати. Так вітряна “техніка” (вірніше, зародки цієї техніки) і завмерла на нижчому рівні.

Щоправда, у XIX столітті, коли розвинулась металургійна промисловість, виник уже інший, зроблений на заводі, вітряк. Американська фірма “Екліпс” почала виготовляти багатокрилі вітряки з 20 крилами. Захищали їх від урагану повертанням лопаті в усьому вітроколесі ребром до напрямку вітру. Багатолопатеве “віяло” крутилось на стрімкій мережаній башті… Ці вітродвигуни вийшли дуже зручними і надійними, особливо для водопостачання по дрібних господарствах американських фермерів. Вони швидко поширювались у посушливих штатах Америки, а потім і по інших країнах…”

Ніна думала про свою модель. Це не був американський “екліпс”. Він був кращий. Це одна з ранніх конструкцій її дяді Толі. Пекучий вітер (кажуть, його звуть “афганцем”!) підіймав з глибини пісків струмки блакитної води. На пісках стали рости золоті дині.

Коли б уже швидше! Невже вона й не побачить цього сама? Ніна зітхнула. Вітер з кватирки, увірвавшись до кімнати, перегортав сторінки далі.

“…Але ж багатолопатеві крила мали свої недоліки. При однаковій потужності вони коштували дорожче за чотирикрилі селянські вітряки. Багатокрилі металеві “віяла” були важкі, а тому й дорогі. До того ж ці двигуни були тихохідні - їхні вітроколеса давали надто мале число обертів, щоб їх можна було застосувати для млинів та динамомашин.

Що менше крил має вітродвигун, тим він легший і швидкохідніший. Та чи можливо, щоб малокрилі вітряки давали стільки ж енергії, як і багатокрилі? Як зберегти легкі малокрилі вітряки від руйнування сильним вітром? І чи не можна якось поліпшити старовинні чотирикрилі селянські млини?

Такі запитання наприкінці минулого століття поставив перед собою датський професор Пауль Ла-Кур. Він почав досліджувати старовинні чотирикрилі млини, бо деякі з них добре працювали і були вдвоє-втроє легші від багатолопатевих.

Дослідження показали, що, поставивши площину крила по гвинтовій лінії, можна було мало не втроє збільшити потужність крил, не змінюючи їх діаметра. Отже, можна було замінити багатолопатеві двигуни чотирикрилими. Такі чотирикрилі вітродвигуни вийшли разів у три швидкохідніші від багатолопатевих. У Данії було збудовано кілька вітроелектричних станцій за проектом Ла-Кура. Вони були дуже подібні до голландських млинів-вітряків. Головка поверталась на вітер спеціальними вітрячками, а самі крила регулювали число обертів; при великому вітрі частина поверхні крила відкривалась і пропускала вітер, не використовуючи його. Вітростанції Ла-Кура працюють і досі в Данії - країні, яка користується привозним паливом, - і заощаджують багато пального.

З виникненням авіації вчені звернули увагу і на вітродвигуни. Адже на крило аероплана в повітряних хвилях і на крило вітряка діяли ті ж самі фізичні закони!

Прекрасне обтічне крило сучасного вітряка, подібне до авіаційного пропелера, створили наші російські вчені, що працювали в авіації.

Ще на початку XX століття у зв’язку з розвитком авіації виникли деякі теоретичні праці про повітряний гвинт. І тоді ще студенти, тепер видатні вчені Юр’єв та Сабінін дослідили положення лопаті у повітряному потоці.

У 1912 році великий російський вчений М. Є. Жуковський створив теорію гребного гвинта-пропелера.

Розробляючи теорію пропелера, вчені почали творити й науку про вітродвигун.

Професор Володимир Петрович Вєтчинкін, доктор технічних наук - один з основоположників вітроенергетики. В 1918 році Вєтчинкін, взявши за основу вихрову теорію пропелера, створив першу вихрову теорію вітряка. Тоді ж він перший зробив спробу вивести з аеродинаміки те число обертів вітроколеса, за якого вітродвигун може бути найпотужнішим (може давати найбільший коефіцієнт корисної дії).

Професор Вєтчинкін досконало розробив теорію вітряка. В 1920 році Жуковський, викладаючи теорію ідеального вітряного двигуна, в її основу поклав саме праці Вєтчинкіна.

Але ще багато нерозв’язаних питань стояло перед вітротехніками, наприклад: на яку ступінь швидкості Треба рівнятися, щоб одержати найлегший вітродвигун, або яке число лопатей треба вважати найдоцільнішим.

Відповідь на ці питання дав доктор технічних наук Микола Валентинович Красовський, який прийшов до висновку, що вітродвигун буде найлегшим, коли він матиме найменшу кількість лопатей.

У 1920 році під керівництвом Г. X. Сабініна почали досліджувати різці моделі вітродвигунів. Для цього була збудована аеродинамічна труба, в якій вентилятор створював різні “вітри”. Тут завивали північні вітри, урагани субтропічних країн, уривчасті суховії і помірні вітри українських степів. Дули вітри поземних смуг, де швидкості їх гальмували людські будівлі, і вітри високих шарів тропосфери, де вони гуляють рівні й вільні, не спинені нічим. Ці штучні вітри давали можливість прекрасно вивчити і різні профілі крил: від незграбного крила селянського вітряка, в якому вітер спотикався об шорсткі кути і втрачав велику частину своєї енергії, до обтічного гладенького крила пропелера. В повітряних потоках вивчався й найвигідніший кут крила, під яким його треба було поставити до вітру, тощо.

В природних потоках вітру вчені почали вивчати роботу всього механізму вітряка, принципи установки його по вітру і автоматичного захисту від великих вітрів. Одночасно працювали й над тим, як краще використати енергію вітродвигуна для роботи насоса, жорен, динамо-машини і як краще спарювати вітродвигун з якоюсь іншою машиною.

Нова людина взялася переробляти світ. Навіть із найглухіших і “найгірших” місцевостей треба було зробити квітучі краї. Крижані гори, сипучі піски і неприступні скелі - все мало підкоритись будівникові. А будівникові потрібні тисячі, сотні тисяч, мільйони кіловат енергії. Отут і придався скромний вітродвигун.

Найзручніше перетворювати енергію вітру в електричний струм. Почалося будування вітроелектростанцій.

Є такий “секрет” механіки: енергія вітру зростає в кубі різниці його швидкості. Коли швидкість вітру, наприклад, збільшується в два рази, то потужність вітряка збільшується у 23, тобто у 8 разів. А метеорологічні спостереження доводили, що з висотою (до 2000 метрів) середня швидкість вітрових потоків значно зростає.

Тому от башти вітродвигунів і потяглися вгору. Все вище здіймалися ці вітряні шахти, щоб викачати з просторів неба більше енергії. Вгорі, вільні від перешкод, рівно й безупинно дули могутні вітри…”

СУПЕРЕЧКА В ПОВІТРІ

…Все ж таки, коли чогось хвилюєшся, важко спрямувати думки на якийсь певний шлях! Вони уперто повертаються до основної точки, і книжка валиться з рук…

Ніна відклала на канапу книжку, яку читала, чекаючи Анатолія Сергійовича в його кімнаті.

Цілий день, засмучена підмовою взятті її з собою, вона намагалася докладно поговорити з дядею, поговорити на самоті, бо не могла ж вона при всіх викласти сумні подробиці свого життя!

Але це готування до відльоту ВВЕС! Кінчився день, наближався вечір, а невтомний Катинський порався десь угорі з вантажем.

Вже і вечір дивився у вікна затишної дядиної кімнати. У відчинену кватирку плив уже зовсім холодний вітер, але Ніцці було ліньки поворухнутись, щоб її зачинити. Ні, це була, мабуть, втома після цілого дня хвилювань, втечі, подорожі. Непомітно для себе Ніна всі ці останні дні носила в собі надмірне напруження. А тепер усе, виходить, було ні до чого, все залишалось те саме…

Ні, так не може бути!

Гострий приплив рішучості переміг втому. Ніна підвелась на канапі, знову готова боротись, просити, вимагати.

Адже вона більше не може залишитися там, у ненависній, чужій для неї родині! Треба тільки умовити дядю Толю. Треба, відкинувши маленьке самолюбство, розповісти про всі образи, всі болі, що краяли її там на протязі кількох років. Треба зважитись сказати навіть те… страшне, що тьотя Ната іноді била її, дорослу дівчину, коли чогось дуже гнівалась.

Ні, Толя не зможе їй відмовити. Він - чулий. Тільки швидше треба йому все, все сказати… Так коли ж? Ну, в такому разі написати.

Ідея!..

Поривчастим рухом, одразу випроставшись, Ніна зірвалася з канапки, відшукала на столі аркушик паперу. Написати! Краще написати! Адже писати - це завжди легше, ніж розповідати. А тоді вона покладе дяді Толі цей лист на стіл, і він прочитає його, як тільки звільниться.

“…Толінько! Вислухай мене…”

Ручка зупинилась, ледве не зробила клякси, і перо поквапливо побігло далі по білому полю аркушика.

Весь її сум, усі минулі болі і рішучий порив “дівчини-вітру” вилились у гарячковому, досить неохайному, листі.

Писала вона принаймні годину, а може так тільки здавалось. Щоки пашіли вогнем, губи пересохли. Це було вперше в Ніниному житті, коли її писання мало вплинути на хід подій.

Ніні зразу полегшало. Вона якось заспокоїлась. Перечитала написане, запечатала лист і поклала конверт на столі на видному місці. Раптом не витримала і засміялась: Толя напевне визнає її зовсім дурненькою. Писати, коли можна просто розказати. Але така вже була в неї вдача, “з витівками”, як казала презирливо тьотя Ната.

Дівчина знов умостилась на канапці з книжкою про вітряки. Але книжка вже не розкривалась зовсім. Тільки тепер Ніна відчула справжню втому, немов після якогось великого діла. Можливо, в цьому був винен просто безплацкартний вагон, у якому вона їхала вночі, бо на плацкарту невистачило грошей.

Обійняла дрімота, солодка й непереможна, яка буває тільки ранньої весни, коли різко змінюється тиск повітря. Пухнастий кіт Катинського, муркочучи, звалився їй на ноги. Ніна пригорнула кота: у них була однакова доля - його теж не брали в подорож… “Котику, котусю!” зашепотіла Ніна, ставши раптом маленькою, і попливла в спокійному сні.

- Так можна спати тільки в юності, - сказав Анатолій Сергійович, коли повернувся в кімнату о десятій годині вечора і побачив, як солодко спить Ніна. Вона нічого не чула. Не чула, як дядя Толя, боячись розбудити, невміло-ніжно вкрив її пледом, як навколо ходили, збирались, укладалися.

Прокинулась вона тільки на світанку від якогось внутрішнього поштовху. Годинник показував п’ять з половиною годин. Сонними очима Ніна обвела кімнату, безладдя, яке буває тільки після чийогось від’їзду, неприбране ліжко, на якому, видно, хтось спав (Толя!), і пригадала все.

- Воші ж їдуть! Вони ж ось-ось вирушать! А я, дурна, сплю собі, сплю…

Сон враз розвіявся. Швидко вона вилізла з-під пледа, схопила з вітрячка свій капелюшок, пальто. Її пройняв страх: а що як вони поїхали, полетіли?

Ніна глянула на стіл - листа не було. Це могло бути і добре, і погано: добре, бо, значить, Анатолій Сергійович його прочитав, погано - бо ніхто її не будив, значить, лист не справив ніякого враження. В будиночку було підозріло тихо. Раптом щось зашаруділо. Ніна оглянулась - це був кіт, який дуже любив пустувати. Він вискочив з-під канапи і з шумом промчав під столом, викотивши звідти якісь папери.

Який жах! Ніна аж підскочила на місці: серед паперів був її лист, нерозкритий, непрочитаний. Може, вітер з кватирки чи цей навіжений кіт скинув його зі столу, і… значить, Толя не знав, не читав нічого.

Тоді треба поспішати!

Схопивши листа, Ніна вибігла з кімнати. У передпокої вона налетіла на стару господарку Катинського.

- Поїхали? - тремтячи запитала Ніна.

- Ні, - усміхнулась господарка, - збираються. Ви так міцно спали, що нам шкода було будити. Але все ж таки Анатолій Сергійович хотів з вами попрощатись… Я оце й збиралась іти по вас.

- Ну, то ходімо швидше! Швидше, швидше, - заметушилась Ніна.

Вони з Ганною Павлівною вийшли в садок і швидко пішли до вітрового полігона. Там ще світилися лампи. Але на обрії, в тумані вже світлішав день, день ще передвесняний, але вже обіцяючий сонце, теплінь. І полігон був святковий, повний людей, робітників станції, радгоспівців і колгоспників. Всі друзі “вітрового інженера” прийшли провести його в далеку мандрівку. Туман оживав, клубочився постатями, звучав веселими схвильованими голосами.

- Катинський нагорі! - сказав їм хтось.

Ніна зовсім забула про свою супутницю і поспішила східцями башти. Від поривчастого бігу вгору в неї перехопило дух. Сходи тікали швидше й швидше. Пружні плечі легко зустріли опір вітру, і ось…

Неввічливо когось штовхаючи, дівчина опинилась нагорі башти, ступила на легкий трап і ввійшла в кабіну дирижабля.

- Ага, так ви хотіли мене забути?

Ніна вирішила бути сміливою і “нахабно” розсілась на канапі, як справжня мандрівниця. Схвильовані очі перебігли швидким поглядом по обличчях дяді, Гордія Семеновича та Ялинки, шукаючи в них співчуття.

- Дурненька! - весело озвався Анатолій Сергійович. - Я б же нізащо не поїхав, не попрощавшись з тобою. Я тільки що збирався бігти до тебе.

Він обняв Ніну за плечі і, дивлячись їй в очі, відшукував якісь хороші слова прощання.

- Я не встиг з тобою і наговоритись як слід! Але ж була сила справ, розумієш? А ввечері ти так міцно спала! Та коли я там влаштуюсь і все буде гаразд, ти якось приїдеш до мене в гості… якщо дозволить тато.

- Не в гості, - заперечила сердито Ніна. - Я зараз з тобою - зовсім. До тітки я не повернусь.

- Ніно! - докірливо сказав Анатолій Сергійович. - Не будь свавільною “Еолихою”! Я не можу тебе взяти з собою. Чому - я вчора тобі сказав. Давай-бо краще не сваритись!

- Вас не беруть? - підійшовши, запитала Ялинка, знизала плечима і сердито поглянула на Анатолія Сергійовича. Ніна сподобалась їй ще вчора, в подорожі зі станції, і вона відчувала до неї явну симпатію.

Тим часом пролунав перший-сигнал до підйому. Заспівала сирена, і всі заметушились.

- Ти, Нінок, не сердься, попрощаймося, - сказав Катинський.

Але Ніна одвернулась від нього, дивлячись у вікно. Там, далеко на обрії, вона побачила вогняний диск сонця, що піднімалося з туманних ланів. До болю гостро дівчина відчула всю принаду цього польоту в далеку країну, цей передвесняний холод, хвилювання, тривожний поклик сирени, передчуття незнаних і чудесних пригод. Далека країна, куди вирушали її друзі, видавалась їй прекрасною, як краєчок цього світанкового сонця. Бути від неї так близько і так далеко! Стояти на підлозі повітряного корабля і вернутись назад до нерадісного життя у тьоті Нати!.. Ні, це було надто тяжко, несправедливо!

Біль прорвався нестримно, шалено. Повітряні далі затанцювали у Нінчиних очах, і, втративши всю свою заховану гордість, гордість своїх солідних п’ятнадцяти років, Ніна заплакала вголос, як маленька, як не плакала вже багато років. Вся в сльозах, вона вихопила з кишені пальто лист, кинула його на канапу і розпачливо крикнула:

- Я не повернусь нізащо, чуєш? Хіба ти знаєш, як мені там живеться? Прочитав би краще мого листа, листа…

Ніна плакала, кричала! Це було незвично. Вона ніколи не була плаксою. Анатолій Сергійович швидко розгорнув лист. І з першими ж рядками обличчя його спохмурніло, витяглось…

Так от як виховують це дівча! Навіть… ні, не може бути!

Розгублений, він зиркнув скоса на Ніну і раптом побачив страшне підтвердження. Біля гострого дівочого ліктика, на руці, якою вона закривала обличчя, він побачив синяк - певно, пам’ятку про життя у ніжної тіточки.

Хтось схопив Ніну в обійми. Її сльози закапали в чиєсь запашне пухнасте волосся.

- Ну, ну! - розгублено мимрив Гордій Семенович.

Ніна відкрила очі. Вона лежала на канапі в обіймах Ялинки. Зніяковілий дядя Толя стояв перед нею з листом у руках.

- Годі, дурненька, - сказав він, - годі. Я ж не знав… Чому ж ти ніколи мені всього не розповідала?

- Вона їде з нами, і це вирішено, - диктаторським тоном сказала Ялинка. - Що ми, до людожерів їдемо, чи що? Вона зовсім не така вже слабенька дівчинка, щоб не витримати нашого життя. Це - наклеп на дівчину! Так само як… на мене! Я сама стежитиму за її навчанням, і нічого вона не втратить!

- Ясно, - усміхаючись сказав Гордій. - Я й раніше був “за”…

Ніна витерла сльози.

- Ну, швиденько біжи по свої речі, - примирливо сказав дядя Толя.