Щоденники дракона

Вступ

Нескінченні засніжені, білі рівнини південного кінця Асарху. Місяцями не вмовкають над ними люті вітри, що вовками виють в ущелинах та міжгір'ях. Тут немає життя. Тут не ростуть трави та дерева. За прибережним гірським кряжем, що оточує увесь континент, немає нічого, крім снігу та льоду. Скелі на березі так обросли кригою, що не розбереш, де тут скеля, а де застряглий на мілині айсберг. У нечисленних затоках тільки й можна побачити маленькі лежбища тюленів. Та ще коли не коли спінить хвилі плавець хижого тайлосса. А серед снігової пустелі материка не знайти нічого. Тут владарює холодна, невмолима смерть.

Лише в одному місці земля чорна. Захований за тисячами миль снігу, коптить небо зловісний вулкан. Його одинокий серед білого снігу конус порізано ущелинами та тріщинами. А біля підніжжя пророблені невидимі для стороннього ока входи до багатокілометрових печер, які зігріває підземне полум’я… Від печер розходяться безкінечні галереї, збудовані тисячі років тому. Ніхто не знає їхніх таємниць. Відомо тільки, що закінчуються вони у океані, глибоко під водою. Охороняють ці ходи загони навчених морських зміїв. Кожним загоном командує Чорний дракон. А у головних печерах збирається Рада магів темряви. Тут саме серце зла. Сюди Чорні дракони приносять тих, хто маючи здібності мага, обрав для себе шлях темряви.

Учні живуть у підземеллях, роками вбиваючи у собі останні іскри добра. Тут можливий лише стовідсотковий успіх. Той, хто не досяга результату — щезає. Ні, його не вбивають. Надто рідкісний та цінний матеріал. Рада робить з нього якесь нове чудовисько і відправляє на Лон чи до північних частин Асарху. Кінець кінцем він, звісно, гине, або вражений сріблом мисливців, або, що більш вірогідно, кимось з колективу Школи. Та скільки нещастя встигне він принести на простори Нілмар! У океані зникають кораблі, на землі горять селища, безвісті пропадають мандрівники…

Так велося з віку в вік. Та ось настав перелом. У своїх потаємних лабораторіях маги темряви працювали над новою, невідомою раніше зброєю…

Розділ перший

Вздовж периметру круглої, в кілометр діаметром, площі, що являє собою двір Школи, лежать гори квітів, принесених з усіх куточків Лона та Асарху, витворених фантазією магістрів, зірваних на поверхні далекого Оранб. Уся площа, за винятком невеликого клаптика посередині, заставлена столами. Сьогодні у Школі свято: двоє молодих магістрів, про яких небезпідставно говорять, що вони — майбутні Вчителі, запросили всіх на весілля.

Страви, якими заставлено столи, не можна перерахувати за назвами хоча б тому, що тільки половина з них є дарами природи. Друга половина — витвір фантазії нареченої.

А ось і сама вона, поряд з нареченим. У центрі площі встановлено скріплене заклинаннями з гладенько обструганих дерев'яних дощок підвищення. Все воно засипане квітами. На ньому — столик та двоє крісел. Тут і сидять наречені. Сюди з поздоровленнями підходять гості. Перед підвищенням їх зустрічають двоє величезних білих птахів, розумних жителів однієї з далеких планет. Вони наливають у келихи гостям ігристе вино. Гість, привітавши молодих та випивши свій келих, іде до столів і сідає, де йому сподобається. Над площею звучить легка, приємна музика.

Кого тільки немає за столами — дракони золоті та срібні, ельфи та гноми, представники кількох десятків іншопланетних цивілізацій. Настрій, як завжди буває на весіллях, веселий. Лише у наречених інколи з’явиться маленька тінь смутку в очах: немає тут їхньої рідні. Та що поробиш! Школа Вищої Магії — не місце для сторонніх!

Плавно котиться святковий день. Наближається вечір. Молодим скоро відправлятися у весільну подорож. Їх чекає житло на Оранб. Якийсь час вони проведуть там, а тоді повернуться до Школи.

Ось і захід сонця. Звучать труби і Ламеніль веде під руку Маарі до просторового переходу. Перед завісою перлистого туману вони обертаються й махають на прощання друзям. Просто перед ними — Равеш. Він сміється та кидає Маарі блакитну, з білою серцевиною квітку, що зірвав сьогодні на тому самому місці, де вони вперше зустрілися більше, ніж з десяток років тому.

Останній крок двором Школи стає для молодих першим кроком по поверхні срібного місяця. Ось вони вже й на місці.

Серед пагорбів з мармуру та білого піщанику, заховалася тиха долинка. Долинкою тече струмок, з веселим дзюркотом перебігаючи від камінця до камінця. Його береги поросли величезними, до п'яти метрів у діаметрі, квітами. Їх білі пелюстки, що зрослися вгорі, створюють затишні хатинки. В одній з них і житимуть молоді.

Так почалася їхня відпустка.

Оранб обертається повільно. Один його оберт — довший за п’ять днів на поверхні Нілмар. Тому поняття день та ніч тут відносні. Коли за часом Школи наступала ніч, магістри робили над видолинком зону затемнення. Це було просто — одне слово й водяна пара утворювала хмарку. Ще слово, й та ставала непрозорою. А на ранок хмарка розвіювалась.

Дні проходили легко та весело. Вони купалися під водоспадом, бігали довколишніми пагорбами, ходили лісами, де дерева були не зеленими, а сріблястими. Взагалі, тут всюди панував білий колір. Недарма з поверхні Нілмар, цей місяць виглядав срібною кулькою.

За три дні до кінця відпустки Маарі запропонувала чоловіку:

— Слухай, давай на останок запросимо Рава. Адже він теж не бував на Оранб. Хай поживе з нами пару днів!

— А як же він обійдеться без полювання?

— Половить рибу під водоспадом! А я йому зготую гарне пиво. От і отримає все, що йому потрібно!

— Якщо ти не проти, то я — за! Адже ми з ним усе життя були разом.

— Тому й запросимо! Мені теж все у ньому подобається. Навіть дим від люльки. Навіть те, що побуркотіти ввечері любить.

— Гаразд, викликаю!

Екран зв’язку засвітився, і за кілька хвилин переговори були завершені. Поки Лам домовлявся зі станцією Оранб, Маарі, морщачи носика, пробувала кілька сортів створеного нею пива. Нарешті вибір було зроблено, зайві посудини дезінтегровані, а сама господиня зайнялася вечерею. Її фантазія подала на стіл смаженого гусака, блюдо відварної картоплі з маслом та грибами, овочевий салат, пляшку вина та тістечка з кремом. Для себе та Лама вона додала молоко.

Взагалі, трансмутація елементів — справа енергоємна. Але для того, щоб забезпечити собі обід, сили йде не надто багато. Важче доправити сюди справжні продукти з Нілмар!

За кілька кроків від квітки-хатинки закрутився вихор і з нього вийшов Равеш. Хтось із метрів на станції Оранб телепортував його, бо сам він поки що цієї науки не засвоїв.

— Привіт, молодята! А ну, як ви тут? Маарі, ти стала ще кращою, ніж була! А ти, довговухий, чого смієшся? Тебе й місяць не зробив кращим, ніж ти був десять років тому! Ма, ти йому давай по загривку хоч раз на день, бо інакше швидко від рук відіб’ється!

Маарі радісно обняла Равеша, а її чоловік плескав товариша по плечу, не перестаючи сміятися.

— Ну, хлопчаки! Одразу до столу, поки не охололо! — запросила Маарі. — Рав! Якщо хочеш умитися — он ручай. Купатися підемо до водоспаду, пізніше. Ой! Чекай хвилечку! — вона вимовила якусь формулу і біля столу з’явилося третє крісло, точнісінько таке як ті два, що вже стояли в хатинці.

За вечерею Ельфи навперебій вихваляли Оранб та його природу. Равешу також подобалося не надто відчутне тяжіння місяця, при якому навіть він — товстун гном, міг підплигнути в гору на висоту власного зросту.

Наївшись, вони довго лежали на м’якій, нагрітій сонцем, траві, а їхня неспішна розмова потроху скотилася до того, що чекає їх у майбутньому. Першим про це заговорив Лам:

— Ну, ще пару днів, і я знову зариюся до книгозбірні. Ти знаєш, Рав, мене все більше захоплює ця тема — динаміка розвитку системи бойових заклять. Розумієш, виходить дещо цікаве. Як тільки напрацьовується формула боротьби з конкретним явищем, воно зникає. Потім, за якийсь час воно з’являється знову, але значно вдосконалене. Причому саме в невивченому нами напрямі. Мабуть ці привиди, упирі та всяка інша створена Темрявою гидота, мають зі своїми творцями міцний зворотній зв’язок. Думаю, у момент загибелі воно передає в інформаційну систему чорних інформацію про застосований спосіб атаки.

— Зверни увагу — ти вже заговорюєшся! «Інформація передається до інформаційної системи…» Між іншим, це вже давно відомо!

— Так, відомо! Але я, здається, починаю розуміти суть цього зв’язку. А це шлях до його ліквідації.

Продовження цієї теми зміг би зрозуміти тільки професійний маг.

Маарі теж була б не проти обговорити цю тему, але її відволікали обов'язки господині дому. Та й, врешті-решт, міркування свого чоловіка вона чула вже не раз, а хід думок Равеша могла сприймати й на відстані. Отже, прибравши легким помахом руки і тихо промовленим заклинанням рештки вечері — на столі лишилося тільки пиво для гнома та молоко для ельфів — вона пішла до сусідньої квітки й задумалася. Спочатку хотіла зробити для друга таке ж ліжко, на якому вони спали самі, але тут у неї виникла інша думка. Тихо вимовила кілька слів, поворушивши пальчиками, і під пелюсткою квітки, наче під стінкою звичайної кімнати, виникла копичка запахущого сіна, накрита м'якою оленячою шкірою. Зверху лежали легке покривало та подушка. Посередині виникла голограма палаючого багаття. Покінчивши з переоблаштуванням житла, вона підійшла до друзів. Зробила на столику неяскраву лампу під абажуром з квітчастого шовку. Ще одна фраза і звична для жителів Нілмар ніч огорнула видолинок. Равеш озирнувся.

— Оце так! А я думав, ви й спите при денному світлі! Тепер зрозумів. Молодці! Я б не додумався! Що, вже час спати?

— Ні, ні! Ви сидіть! Я зараз теж до вас підсяду, тільки підіймуся на пагорб. Треба посидіти хвилинку, подумати про дещо. А ви собі гомоніть!

Маарі легко збігла на вершечок горба. І вмостилася на нагрітому сонцем камені, неуважно озираючи з одного боку — високе плоскогір’я з крутими мармуровими зривами й водоспадом, що прорізав у м’якому матеріалі місячного плато глибокий та широкий жолоб; з іншого — невисокі пагорби, порослі сріблястим лісом, за якими блищало водою невеличке озеро ніби переливаючись через незвично близький виднокруг.

Потроху в її голові остаточно визрів сміливий задум: якщо перед сном вони втрьох вимовлять певні закляття, то, можливо, уві сні їм відкриється щось із майбутнього. Адже одного разу з ними таке вже було! Тоді вона побачила себе дружиною Лама. Вони жили тут, на Оранбі, саме у цій квітці. Лам побачив себе у книгозбірні Школи, яка тепер займає весь його час. Сон Равеша тепер зовсім зрозумілий: скоро він буде Вчителем і велетенські могутні крила понесуть його над просторами Нілмар. Точнісінько як у тому сні.

Стряхнувши з себе вечірнє оціпеніння, вона весело заплигала у видолинок, під їх рукотворну нічну крівлю.

Коли, надихнувшись новою мрією, вона збігла назад у видолинок, двоє друзів усе ще сиділи за столом. Рав посмоктував пиво й димив люлькою, відкладаючи її лише для того, щоб відповісти Ламу аби відправити до рота шматочок солоного печива. Лам відкинувся на спинку крісла, витягши ноги у бік багаття, вочевидь уявного, бо під полум'ям виднілася свіжа, навіть не зім'ята травичка.

Їхня розмова вже зайшла у такі хащі магічної науки, що час від часу, коли якийсь із співрозмовників вдавався до особливо переконливих формулювань, у стіл з тріском били легкі блискавки, а повітря навколо виразно пахло озоном.

— Хлопці! Годі вам! Я тут дещо цікаве надумала! — Маарі авторитетно, помахом руки, в мить розвіяла цю локальну грозу.

— Справді?! Що ж ти надумала? Може, ще раз повечеряти? — засміявсь Равеш.

— Та ну тебе, об'їдайло! — удавано надулася Маарі. — Правду кажу — є ідея! Пам’ятаєте, у Граамелі нам наснилися сни? Звісно, що пам’ятаєте! Спробуймо штучно викликати подібні видіння. Формулу ми підберемо. Нас троє, отже сила впливу максимальна. Таким чином ми зможемо побачити майбутнє!

— Цікаво, звісно, та з майбутнім краще не жартувати — відізвався Ламеніль. — По-перше, це заборонено. По-друге, втручаючись до нього, ми порушимо його структуру. Отже діємо на нього штучним шляхом, що призводить до змін. І, як правило, небажаних.

— А от я згоден! — подав голос Рав. — Це ж цікаво! І запрограмувати себе можна не обов’язково на майбутнє! Лам! Згадай підходящу формулу! Ти ж енциклопедист! Повинен щось таке знати!

— Воно звісно можна… — задумався в свою чергу і ельф.

— То спробуймо! Це ж так незвично! — підбадьорила Маарі.

— Ну, дивіться! Щоб тільки потім не жалкувати! Мало що можна побачити!

— Екстраполяція, скажімо, буде відсотків сімдесят?

— Тобі, борода товстошкіра, і сімдесят мало! Й взагалі, не про тебе мова! От як Ма? Щось неприємне побачить, а кінець невідомий… Як вона зреагує? Уві сні я і допомогти їй не зможу! А вона ж для мене… — завершувати думку він не став. Друзі її й так зрозуміли: вона для нього була не коханням, а самим життям!

— Лам! Ти не хвилюйся! Психіка в мене міцна, та й інтерпретувати сни — справа майже безнадійна, сам знаєш! Я й не дуже вірю, що можна побачити дійсність. Образи завжди спотворені. І трактувати сни можна по різному.

— Добре! Ризикнемо! — Лама не довелось умовляти надто довго. — Запам’ятовуйте формулу!

Вкладалися спати із різними настроями. Ельф дуже хвилювався за дружину, в той час як сама вона чекала чогось світлого, радісного. Гном був насправді заінтригований її пропозицією. Він замислив для себе нелегке завдання: дуже йому кортіло вивідати деякі секрети Чорних. Побувати в їх таємних лабораторіях.

В цей самий час у одному з приміщень Школи, ледь освітленому вогнем каміна, відбувався такий діалог між двома Вчителями.

— Ти зрозумів, що саме вони затіяли?

— Звісно! Шкода, що самі вони цього не розуміють. Особливо Равеш. Ясна річ, його проникнення буде помічено та блоковано. Хоча, при його потенціалі… Аби Чорні не сприйняли це як заплановану агресію.

— Не думаю. Але хто зна! Може, зупинимо їх?

— Встигнути можна, та чи буде сенс? Ця думка міцно запала їм в голови. Якщо відмовляться зараз, чи не захочуть повторити після? А тоді їх сили можуть зрости до небезпечних розмірів.

— Ці таки повторять! То що, хай все йде як іде?

— На мою думку — так!

— Тоді я злітаю на Оранб, підстрахую! Якщо хтось зайде надто далеко чи побачить щось надто зле, я його просто перемкну на інше зображення. Покажу їм дитячу казочку, та й по всьому!

— Ну, лети!

Миттєвий сплеск енергії розірвав простір від поверхні Нілмар до її супутника. П’ять секунд на розмову з черговим на станції Оранб. Вибух телепортації.

На тій саме каменюці, де годину тому сиділа Маарісаа, тепер сидів срібний дракон та прислухався до сновидінь трьох друзів, які солодко сопіли у своїх зручних ліжках.

Формула була виконана безпомилково. Виходи підсвідомості було замкнуто на центри сну.

Дракон чекав на появу видінь.

Розділ другий

Вона заснула навдивовижу спокійно, якщо зважати на передчуття чогось досі незнаного. Перші години спала без снів. Мабуть організм накопичував енергію для сприйняття незвичної інформації. Лише після півночі до її мозку стали просочуватися перші видіння.

Ласкавий берег, напівпрозорі крони дерев, м’які густі кущі, незмовкаючий прибій. Таким був фон її сну Це був острів десь у тропіках. Вони знов були втрьох і мали зробити щось надзвичайно важливе. Навкруги все дихало таким спокоєм, що доручення видавалось нереальним та далеким. Та ось почалися незвичайні, страшні події. Її друг — гном почав перетворюватися на якусь жахну потвору. То він ставав бридким демоном, то розпливався хмарою задушливого диму. А найстрашнішим було те, що вони з Ламом не мали змоги протистояти тим метаморфозам. Та ось Рав став схожим на двоногого монстра, що нагадував собою ведмедя і почав сипати магічними формулами, від яких її тіло скувало невимовним жахом. Навіть м’яке ельфійське волосся стало сторчма й затверділо, неначе дріт.

Та ось трансформації монстра дійшли кінця. Зараз буде вимовлене останнє слово й невідворотна, жахлива смерть накладе свою волохату лапу на світ, знищуючи у ньому все живе.

І тут її осяває прозріння. Вона знає, як припинити цей кошмар. Підібравшись та зібравши в одне ціле всі свої нерви, всі свої м'язи, вона у останню страхітливу мить кидається до чудовиська. Смердюча, ікласта паща, бризкаючи отруйною слиною, нахиляється до неї. І вона, здригаючись від перенапруження, кидає у цю темну прірву смерті ім’я свого друга. Сота доля секунди затримки. Смерть завагалась. Тоді Маарі цілує його в ніс, як робила завжди, бажаючи примусити почервоніти його порослі рудою бородою товстенькі щічки.

І смерть іде геть. Перед нею, сповитий туманом, стоїть Равеш. Його тіло скручене страшною судомою. Очі безтямні. Та це все ж таки він. З тихим стогоном гном розпрямляється і падає на пісок. Ще мить і він мирно спить, тільки злегка стогнучи від щойно пережитого болю.

Видіння покидає Маарі. Її огортає тихий спокій. Та за деякий час перед нею знову постає нова картина. В цьому сні вона була драконесою, Вчителем. Могутні крила несли її над знайомими з дитинства скелями. Між двох пагорбів відкривався рідний її серцю краєвид: півсотні будиночків, школа, озерце. Тут проходила її юність і тут буде зростати її син. Вона спускається на галявину. Відпочинок буде довгим…

Ламеніль був до краю збуджений, знаючи, мабуть, краще за друзів, що їхній експеримент справді небезпечний та непередбачуваний. Мало не всю ніч він крутився на ложі, засинав і просинався знову. На ранок сон таки зборов його.

Він був драконом і з загоном друзів мчав у якусь битву. Телепатично вони були зв’язані між собою і одночасно слідкували за зграєю чорних драконів зла, що мчали їм на зустріч.

Сутичка відбулась над архіпелагом, де тисячі невеличких острівців, немов тюлені, ніжилися у теплій, прозорій воді. Одні з них поросли зеленню, інші палали на сонці сліпучим піском чи чорніли скелями.

Зустріч була стрімкою. Розряди квантових генераторів, сяйво захисних екранів. Загони змішалися. Бій розпався на поєдинки. Навпроти нього велетенський, метрів до десяти, чорний дракон миттєво пірнає донизу, силкуючись зайти в хвіст. Лам свічкою підноситься вгору й тут таки кидається якоюсь неймовірною спіраллю вниз, заходить просто на спину супротивника. Чорний не встигає відвернути з курсу. Синхронний розряд обох лазерів Ламеніля розпорює його захисний екран, мов рядно. Блискавки досягають тіла ворога і його розриває на шмаття.

Погляд ліворуч, праворуч. Скануючий імпульс екстрасенсорики. Де вона?! Йому забиває подих. Його кохана зигзагами тікає від налітаючих зверху двох чорних. Вони притисли її до поверхні моря й без кінця б’ють з лазерів, хоча і не можуть поки що влучити, дякуючи швидкості маневрування.

Крила склалися, мов накінечник стріли. Донизу! Донизу! Донизу! Ось один з переслідувачів просто під ним. Сплеск енергії на порозі можливостей. З цим ворогом покінчено, та є другий! Лам розуміє, що на його швидкості він не вийде на лінію вогню. А часу вже нема. І тоді він знаходить єдине рішення.

Розворот на швидкості двох звукових ледь не затьмарює розум. Та він встиг. Миттєве гальмування й передача думки: його кохана йде під дощем, а він тримає над нею парасольку.

І вона зрозуміла. За ті мізерні часточки миті, коли біль шматував його праве плече й розповзався глибше та глибше, він встиг побачити, як Маарі рвучко розвертається, готова до бою.

І було останнє видіння: його душа зі сторони бачила, як падає униз його розшматоване лазерами тіло, а слідом, з височини, падають задимлені чорні клапті, які тільки що були чорним драконом.

Сонце вже сходило, та Ламеніль нічого не бачив. У його відкритих очах досі ще летіли й димилися чорні шматки м’яса, супроводжуючи його останній політ.

Сон Равеша був спокійним, як завжди. Видіння прийшло перед світанком. І саме те, яке він хотів побачити.

Він летів над засніженими рівнинами десь на півдні Асарху. Попереду стояв стовп диму, що виходив з велетенської чорно-коричневої гори. Це й була його мета. Почався плавний спуск. Вхід до печери охороняли двоє чорних драконів. Та Рава вони не бачили. Безтілесною тінню просковзнув він у глиб, у темряву.

Нескінченні коридори та галереї ведуть його все глибше та глибше. Попереду розливається дивне, ядучо-червоне світло, з домішкою гнійно-жовтих відблисків. Равеш влітає до велетенської зали.

За великим круглим столом сидять десятків зо два чорних драконів. Це ті, хто входить до Верховної ради магів темряви. На високому постаменті у центрі залу ложе Голови ради. Зараз воно пусте. Кожна клітина організму Рава всотує інформацію. Він дивиться на стіни й бачить потаємні двері за непроникними, важкими завісами. Там сейфи з документами. Вони захищені додатковою магією, та дещо Равеш зміг побачити.

Щось турбує його увагу. Равеш озирається назад. Сторожко, наче підглядає за кимось. Ложе Голови ради вже зайняте. Дракон підіймає голову й кидає пронизливий, жорсткий, відчутний, немов удар сокири, погляд своїх бездонних очей просто у очі Равеша.

Дикий біль розриває голову. Гном миттєво прокидається і мало не виє від болю. Перед очима у нього пливуть кольорові плями. Минає довгих п’ять чи шість хвилин, поки захищений додатковою енергією організм магістра магії переборює біль. Равеш блює. Такого екстрасенсорного удару не витримав би й куди тренованіший маг. Голові стає легше й легше. Тепер лишається лише пам’ять про біль. Але та пам’ять назавжди.

Настає світанок. Власне кажучи, це не зовсім світанок. Просто запрограмована Маарі хмара над їхніми домівками стає все прозорішою. Гном важко виповзає зі спальні та йде до ручая напитися і намочити голову. Вмившись та зволоживши горло, він повертається лицем до хатинки-квітки. Перед ним на камені сидить Ревліс.

— Що, награлися? — тон Вчителя не залишає надій на мирний перебіг розмови. — Клуб юних ідіотів! Час вже хоч трохи стати дорослішими!

— … — Відповіді Рава не несли інформації а скоріше складалися з якогось мукання та невиразних жестів.

— Так-так! Звісно! Ми ж ні… Ми бажали… Ми думали… Я розумію!

— Тільки не перебільшуй! Ви геть нічого не думали!

— …

— І не перебивай мене! Ти що, забув усе, що вчив по теорії часу у Школі?! Звісно, що троє таких могутніх магів, як ви, можуть зробити прорив у континуумі. Та хіба ви не знали, що кожен випадок проникнення у час змінює його? І те, що ви змогли побачити тепер вже напевне не відбудеться! Бач! Надумали: зараз ми про все довідаємось!

— …

— Не мукай! Ти мені нагадуєш студента, що прийшов складати іспит з предмету, якого ніколи не вчив! А чого тебе понесло до Воріт Пекла? Ти думав, пізнаєш щось справді важливе? Тоді ти, вибач, просто дурень! А зараз чорні можуть сприйняти твій вчинок як ескалацію ворожих дій! Що далі?

— …

— Не перебивай, я тобі кажу! І не роби мені тут невинний вигляд! А чого ти досяг? Адже справжні таємниці ти ні за що не побачиш! Це ж магія, телепню!

— ….

— Не треба! Добрими намірами вислано дорогу до пекла! Чув таке?

— …

— Ще одне слово, і я відшмагаю тебе, як хлопчиська! Ще невідомо, як до цього поставиться Конклав! За такі речі позбавляли пам’яті та відсилали на Лон!

Від збудження срібна луска Ревліса налилася пурпуром. Завушні антени екстрасенсорики вібрували від роздратування. Навіть задня пара рогів, у яких розташовано квантові генератори, й та вібрувала.

— А гірше за все те, що твоєму другові зараз погано! Маарі робить, що може, але шок занадто сильний. Зараз я віднесу його до Школи, хай ним займуться фахівці. Негайно іди збирайся, а я розберуся з ельфами. Розмову продовжимо потім!

Ревліс прийняв подобу старезного ельфа з китичками сивого волосся на вухах. Причому вуха були значно довшими, ніж буває у справжніх ельфів. Мить подумавши, він доповнив власний портрет кирпатим носом гнома та сперся на паличку. Підійшовши до будиночка-квітки, він паличкою постукав по камінчику, що лежав перед входом.

— Чи не дозволять старенькому ельфу спочити на порозі цього будинку і чи не піднесуть йому кухлик молочка, поки страдник не впав від утоми та голоду?

З хатки одразу пролунав голос Маарі:

— Ой, Ревлісе! Заходь швидше! Тут Ламу погано, а я не знаю, чим зарадити!

— Та якось таки зайду! — важким, як у гнома, старечим кроком, Вчитель переступив поріг. Побачивши його вигляд, Маарі мимоволі розсміялася крізь сльози.

— Добре вже, дітки! Дідусь сам про себе подбав. Та за одно вже й про вас! Хоча, скажу щиро, ви того не варті!

Зробивши пас руками, він занурив Лама у глибокий сон.

— Зараз відвезу вас додому, до Школи. Збирайся, Маарі! Ревліс взяв сплячого ельфа на руки й виніс на галявину перед домом. Рав уже чекав там.

— Що з ним, Ревлісе? — кинувся він до Вчителя.

— Ваші іграшки з часом! Він побачив один з варіантів своєї смерті. Тепер, правда, цього варіанту вже не існує, але все ж таки це не дуже приємно, як ти гадаєш?

— Свою смерть? Оце так! — гном почухав за вухом. — Ніколи не подумав би, що таке можливо!

— Про що я й кажу! Не думаєте!

Вийшла Маарі з маленьким згорточком у руках.

— То що, поїхали? — спитав Ревліс.

Вона кивнула. Мовчки й прикусивши губу, аби знов не заплакати над чоловіком.

— Нічого! Все буде гаразд! Відремонтуємо твого милого! А зараз сідайте до мене на спину. Прокатаю на прощання. Хто знає, коли ще доведеться побачити цю красу! Робота у нас не легка, самі знаєте! Часу вічно не вистачає!

Плавно пропливав дракон над білими скелями Оранбу Внизу, як і завжди, дзвеніли ручаї та водоспади, блищали озера, вабили своїми яскравими кольорами велетенські квіти. Тільки краса тутешньої природи не додавала нашим друзям радощів. Один з них лежав, скутий магічним сном, а інші двоє картали себе за власну нерозсудливість, через яку товариш потрапив у таку біду.

У Школі Ламом зайнявся один з найкращих психотерапевтів планети. «Чищення мозку» тривало всього лишень півгодини. Потім ельф спав. Спав довго — цілу добу. Встав, побродив Школою, поїв і знову ліг. Тепер його сон був коротшим і вранці Лам прокинувся веселим та життєрадісним, як завжди.

Тепер трійця могла постати перед Конклавом. Звісно, не перед всім, а тільки перед призначеною комісією. І отримати, як обіцяв Ревліс, все, що їм належало.

Атмосфера у залі була сухою, академічною. Уздовж стін розсілися шестеро Вчителів, серед них — Ревліс. Наші друзі стояли посеред, залу, винувато поопускавши голови. В приміщенні не прозвучало жодного звуку. Вся розмова протікала на рівні телепатії. Заключне слово одного з членів Конклаву словами можна було б передати приблизно так:

— Враховуючи, що юні магістри дійсно зрозуміли свою помилку, і на майбутнє таких випадків більше не допускатимуть, то особливих покарань накладати на них не станемо. А для того, щоб провітрити їм мізки, які, здається мені, за час перебування в школі надто засмітилися надлишковою інформацією, відправимо їх на пару років провітритися. Ревлісе, помовч! Я знаю, що ти з радістю… і так далі, але тут це не пройде! Як вам відомо, проникнення Равеша до Воріт Пекла викликало активізацію чорних. Отже, хай наші магістри цим і займуться. До такої праці вони вже готові. З цього часу ви, молодь, належите до Сторожі Воріт Пекла. Попрацюєте, скільки сказано, а там побачимо! З огляду на ваші здібності, у мене особисто не має сумніву, що ви все одно повернетесь сюди продовжувати навчання. Тому кажу: «До зустрічі!» А поки що — хай вам пощастить!

Після «винесення вироку» між тим самим членом Конклаву та Ревлісом відбулась коротенька розмова:

— Чому ж ти не перервав їхній експеримент, коли побачив, як далеко все це заходить?

Ревліс помовчав пару хвилин, а тоді уважно подивився у очі колеги.

— Як би ми з тобою, двоє Вчителів-драконів, зайнялися зараз серйозними дослідами, чи зміг би десятирічний хлопчик із сільської школи, у якого сил не вистачає навіть мух з кімнати вигнати своєю магією, то чи зміг би він втрутитись до нашої програми?

Колега задумався.

— Ти серйозно? Але одночасна поява трьох таких сильних магів означає, що нас дуже скоро чекає щось надзвичайне!

— Якщо чесно, я це зрозумів від самого початку. Тільки раніше я не мав доказів, щоб ставити їхнє питання перед Конклавом.

Розділ третій

Древня, архаїчна назва — Сторожа Воріт Пекла, настільки давно прижилася у Школі і настільки глибоко увійшла в її традиції, що ніхто не зважав її недоречну стародавність і штучну урочистість.

Це була тяжка, небезпечна праця, про яку ніхто, крім учнів та працівників Школи не знав. Як, втім, і про існування Воріт та самої Школи.

Застави сторожі були розташовані так, щоб максимально перекрити шляхи проникнення нечистих витворів чорної магії до населених країв Нілмар. Більша частина застав ланцюгом оточувала південну частину Асарху. Інші були розкидані океаном, де перекривали виходи з тунелів, що вели до підземель Чорних.

З віку у вік тисячі невідомих бакалаврів та магістрів — випускників Школи, несли тут беззмінну вахту. Хтось не витримував, ішов до спокійнішого життя, на Лон. Ставав наглядачем, винищувачем нечисті, вчителем у школі чи викладачем університету. Хтось гинув у боях з чорними силами. Ті, хто виявляв підвищені здібності, викликалися знов до Школи, цього разу вже для наукової роботи на вищих ступенях посвяти.

Траплялися й такі, кого приваблювала технологія, то вони йшли до центральних та північних областей Асарху, де було розташовано всю чи майже всю, виробничу частину цивілізації Нілмар.

До цього часу у наших нотатках, чи вірніше — уривках зі щоденників Вчителя Равеша, ця тема не чіпалася. Хоча це й не означає її відсутності. Так. Технологія продовжувала своє існування, хоча й під суворим контролем Конклаву. У центральних та північних частинах Асарху були розташовані міста, у яких жили ті, що мали здібності до техніки. Рівень розвитку її на Нілмар дуже високий. І це не здаватиметься дивним, якщо не забувати про строк існування цивілізації на планеті. Інститути, заводи, енергостанції, що спираються на ядерні технології і виробляють практично все, що потрібно її мешканцям. Вже майже чотириста тисяч років космічні кораблі Нілмар прокладають шляхи до зірок, налагоджують зв’язки з іншими цивілізаціями. Та перед усім слід пам’ятати, що більша частина досягнень базується на могутній магії.

Зауважимо, що ніхто досі не знає, чому магічний потенціал живих створінь пов'язано з простором. У деяких зонах Галактики він відсутній взагалі. У деяких проявляється дуже слабо. А у таких місцях, як ті, де знаходиться планета Нілмар, він надзвичайно високий.

Усі жителі Нілмар, і, навіть, деякі тварини, від народження мають здібності до магії. Тільки кожен має свій, так би мовити, поріг. Один здатний хіба що вивести тарганів у будинку. Інший стає драконом. Золотим, срібним, або чорним.

Низка застав, розташованих між Воротами Пекла та обжитою частиною Асарху, була найнеспокійнішим місцем на планеті. Війна тут ішла вдень і вночі, й не закінчувалась тисячоліттями. Витвори темряви зграями та поодинці безперестанку намагалися прорвати захисну лінію. В цій війні використовувалось усе: срібні кулі, лазерна зброя, і, насамперед, — магія. Тільки ядерна зброя за мовчазною домовленістю була під забороною. По-перше, будь ти хоч кілька разів чорним драконом, але бажання жити на ядерному згарищі у тебе від цього не з'явиться. По-друге — що, може, й важливіше — якщо б хто таки надумав застосувати подібні засоби, то на цей випадок існували закляття, що негайно викликали б руйнівну реакцію одразу на місці її виготовлення, або перетворили плутоній на залізо. Трансмутація елементів давно відома. Тому ситуація звелася до того, що при бажанні битися ворожі сторони мусили сходитися мало не на кулаках. Щоправда у чорних підземеллях таки вигадали засіб уникати особистих поєдинків: це було створення всякої нечисті на зразок тієї, яку довелося зустріти нашим друзям по дорозі до Школи.

Сьогодні на заставі «Край-лісу» свято. Зустрічають трьох новачків. Всім цікаво побачити нові обличчя, бо колективи на заставах не дуже чисельні.

Назву свою застава отримала за те, що її будівлі стоять на південному схилі пагорба, біля самого краєчку густого лісу. Пагорб пологим схилом збігає до річки. Дайла — річка гарна, чиста. Риби багато. Трохи вище від застави за течією — великий луг. Тут пасеться худоба, що дає молоко.

На довгій веранді, що займає усю передню стіну головного будинку, стоїть довгий стіл. Зараз день, тому з обов’язками чергового вправляється автоматика. Нечисть не любить світла.

Новачків, а це, звісно, наші герої, вітають з прибуттям, і одразу засипають питаннями: як там у Школі? Потім навперебій розповідають про життя на заставі. Тільки командир застави, Вчитель Ріонтей, срібний дракон, поводиться з належним спокоєм. Інколи тільки підкине слово чи фразу, направляючи розмову так, аби не нагадувати друзям, що їхній приїзд сюди, як не крути, а все-таки покарання. Не варто зосереджуватися на помилках.

Скоро вони з усіма перезнайомились і почували себе напрочуд вільно. Ріонтей детально розповів про те, в чому полягала їхні робота, а тоді додав, що на чергування розставить новачків трошки згодом.

Від тієї розмови минув рік. Для людини рік — то великий строк. А для ельфа чи гнома? Дні за днями котяться, немов камінці у гірському ручаї. Давно вже Маарісаа довела свою вправність та неабиякі знання і стоїть на вахті старшою зміни. І її люблять та поважають. Серед магів світла немає заздрощів. Тут попереду лише розум, характер та потенціал мага.

Нова осінь визолотила усі пагорби й видолинки. Дерева, кущі горять найрізноманітнішими відтінками зеленого, жовтого, червоного кольорів. Осінні квіти, щедро розкидані навкруги, блякнуть перед багатими барвами листя, що помирає, аби народитися знов.

Сонце нещодавно закотилося й зеленаві сполохи заходу ще прикрашають небо з рідкими хмаринками. Сьогодні у Маарі та її напарниці гном-жінки Кизаль нічна зміна. Вночі роботи немало. Це вдень нечисть ховається по яругах та болотах. А зараз — її час!

Ельфійка сидить за центральним пультом, а Кіз — за пультом зв’язку. Мирна бесіда подруг час від часу переривається сполохами сигналізації. Та це діло звичне. Руки роблять свою справу автоматично.

— Слухай, Кіз! А як у вас із Равешем? Він хлопець аж занадто скромний, від нього не дочекаєшся, аби щось путнє сказав.

Маарі задумливо дивиться на екрани, почісуючи за звичкою пальцями правиці довге вухо. Кіз деякий час мовчить, розгладжуючи рудувату борідку, що палає полум’ям на її округлому личку.

— Знаєш, Маарі, нічого й не скажу! Він мені дуже подобається. Я йому, здається, також. Та все те якось просто по-дружньому. І знайомі ми тільки рік. А насправді — я просто боюся. Він же — маг найвищого класу. Йому прямий шлях — Вчителем бути. А я? Я ж ніколи не піднімуся вище магістра. А йому що тоді робити? Заради мене відмовитись від усього, кинути справу на півдорозі?

— Не говори дурниць! При чому тут звання?

— Не у званнях справа! Я про інше. Йому ж тоді жити у десять разів довше, ніж мені. Ні, я не заздрю, не подумай! Сама знаєш: нема там чому заздрити. Життя дракона не мед! Аби не було потреби, на це мало хто б згодився. Адже перед твоїми очима народиться й помре двадцять поколінь! А ти усіх пам’ятаєш, за всіма шкодуєш… Від такого можна й з розуму з’їхати!

— З розуму, як ти знаєш не з'їжджають…

— Воно то так, але ж на серці, либонь, така туга!

— Звісно! Коли поховаєш і дітей, і онуків…

— А друзі? А жінка чи чоловік?! Це ж рідкість, щоб як у тебе з Ламенілем. У вас все ясно: обоє скоро станете Вчителями, та й житимете собі разом довго, довго!

— Це ще як сказати. Потенціал у нас обох і справді високий, та його ще треба прикласти до діла! Та й зважитися на таке — сама ж кажеш: жити довго, а всі, хто був тобі близький…

— Не розказуй! Все одно ви не відмовитесь! Якщо будете бачити, що ви потрібні Школі, то підете на все! Хоч і будуть ваші драконячі серця п’ять тисяч років боліти за тих, що раніше пішли з життя!

Розмова переривається різким дзвоником і один з екранів заливається по периметру пурпуровим світлом. Маарі дивиться на нього й не вірить своїм очам: земля на схилі неглибокого рівчака обвалюється і з тієї діри з моторошним виттям виринає тьма невеличких, лютого вигляду тварючок, покритих грубою чорною шерстю. Їхні вишкірені морди блимають іклами та краплями білої піни, що аж стікає із бридких пащек на землю. Зграя дуже велика, і мішені маленькі. Тут автоматичних захисних систем замало.

Миттєво перед зором ельфійки виникає картинка з минулого… Вони втрьох десь у середній течії ріки Фіслор… Зграя токкі… Тільки ці трохи інакші. Миттєвий аналіз. Так! Є дещо новеньке!

— Кіз! Підійми тривожну групу. Хай будуть напоготові. Думаю, що я впораюся сама, та на всяк випадок…

Не скінчивши говорити, Маарі зникає у дверях переходу. За мить вона виходить з камери за два десятки кілометрів од станції. Погляд на ліс, миттєвий спалах нещодавно освоєної нею телепортації.

Тепер вона стоїть над потрібною їй яругою, оточивши себе нарочито слабеньким, захисним полем. Зграя одразу кидається на здобич. За хвилину люті страховиська вже стрибають навколо такої, здається, доступної ельфійки. Та захисне поле, таке заманливо слабке, все-таки ще утримує їх на відстані. За якусь мізерну мить мозок Маарі збирає інформацію. Так, це ті самі ПС-27. Але модифіковані. І магічний потенціал їх зріс, хоча і слабо. Ні, це не серйозно!

Ще одна мить іде на сканування місцевості. Вся зграя тут. Жоден не пішов. Мабуть, довго рили прохід, встигли зголодніти!

Все! Маарі піднімає руку. В її пальцях, складених знаком «палаюча зірка», пульсує енергія, здатна за мить скип’ятити озеро середніх розмірів… Тварюки зненацька усвідомлюють, що вони — у пастці! Тут немає потенційної жертви. Тут є тільки безжальний мисливець! Тепер вони скавучать з жаху, але вже пізно! Кілька коротких, загрозливо-мелодійних слів, і захисний екран, що вабив тварюк своєю доступністю, вибухає мільйоном блискавиць!

Навіть хронометри не в змозі зареєструвати, яку коротку мить лилося те вбивче світло, що несло згубу породженням темряви. І ось уже Маарісаа спокійно йде дном яру до виходу з тунелю. Підкоп справді серйозний. Та це вже не страшно. Треба тільки відмітити в оперативному повідомленні, щоб посилили контроль за можливістю прокладання нечистю підземних шляхів.

Почісуючи вухо, вона стоїть перед виходом з тунелю, спокійно обдумуючи, яку треба прикласти силу, щоб він закрився одразу на всю довжину. Щось вона якась млява сьогодні, сонна! І тут до неї дійшов навіть не поклик, а справжній крик підсвідомості: «НЕБЕЗПЕКА!»

Реакція її була настільки миттєвою, що привид, який з глибини тунелю навіював сон, не встиг навіть відсахнутися. Вогняний шар високотемпературної плазми, рвонувся з пальців Маарі й, у двічі перевищуючи швидкість звуку, понісся тунелем, спалюючи все на своєму шляху. Внутрішнім зором Маарі бачить себе пілотом, що мчить у тому смертоносному шарі. Три секунди лету, п’ять секунд… Десь близько повинен бути вихід. Вона явно вже під територією чорних. На дванадцятій секунді шар виривається на поверхню. І…

Ріггар, чорний дракон, сам керував цією операцією. Успіх повинен бути повним! Дві сотні модифікованих псів темряви прорвуть блокаду і підуть гуляти територією тих, золотих та срібних, щоб їм! А слідом, поки сторожі ганятимуться за дрібнотою, підуть нові створіння. Поки що їх небагато, але діють вони винятково. У радіусі до ста метрів присипляють своєю магією все живе. А далі отруйний укус, чи удар не менш отруйних кігтів і — прощавай, білий світе!

Ось уже троє неповоротких та неспішних усиплювачів пішло до тунелю. За кілька хвилин піде друга трійця і можна буде закривати цей хід.

Ріггар, задоволений собою, розправив крила й зазирнув до отвору. Останнє, що побачив він у своєму житті — вогняну кулю, що летіла йому просто у вічі. Всередині цієї кулі, за останню часточку мікросекунди свого буття, він устиг роздивитися гарні оченята юної ельфійки, що палали ненавистю.

Доповідь Маарі Ріонтею була короткою.

— … і ось, коли тунель скінчився, прямо по курсу — чорний дракон. Пащеку розкрив. Може, з дуру радів, а, може, просто позіхав? То я й заліпила йому кулею просто у пащу. Думаю, тепер, на одного чорного стало менше!

— Пробач, я не зрозумів однієї деталі! Як саме ти створила ту кулю?

— … — пояснення ельфійки, на жаль, неможливо висловити жодною з мов, які практикуються у нас на Землі. Як неможливо рибі, що живе у глибинах світового океану, уявити собі барви сонячного сходу чи заходу, пахощі осіннього лісу чи візерунок білої сніжинки.

— Ну, ти даєш! Вигадала принципово нове бойове закляття! Ти хоч сама це розумієш? Якщо я прямо зараз подам доповідь до Конклаву, ти вже завтра будеш Вчителем. Якщо, звісно, не відмовишся!

— Що ж тут принципово нового? Теж мені, геніальне відкриття!

— … — ґрунтовне пояснення Вчителя, як і в попередніх подібних випадках, наводити не будемо. Що зробиш, коли мова магії справді не для людей!

— Ну, добре! Хай це і справді буде щось нове. Але я дуже прошу — не говори зі мною як з маленькою. Чого доброго справді повірю, що я персонаж зі старовинних героїчних пісень. Був би на моєму місці хтось інший…

— Був би на твоєму місці хтось інший, була б зараз на нашому цвинтарі свіжа могила, прикрашена польовими квіточками! Або ще гірше — не було б і могили!

Пройшло десять днів і кандидатура Маарісаа на Посвячення була затверджена Конклавом. На прохання самого кандидата, виповнення належних формальностей було відкладено на невизначений термін. Тим більше, що її чоловік — Ламеніль, як автор самостійного проекту, поки що займався дослідженнями, від яких чекали дуже багато. До успішного завершення його роботи було вже зовсім недалеко. Коротше кажучи, члени Конклаву подумали-подумали і вирішили, що з посвятою і справді можна трохи зачекати. Зате у Школі відбудеться неординарна подія. Чоловік і дружина отримають Посвячення одночасно. А крім того, ходили цікаві чутки і щодо їхнього друга — Равеша.

Розділ четвертий

Маарі та Лам бродили берегом Дайли, неподалік від станції спостереження. Стояв теплий, сонячний день. Ельф майже рік працював у лабораторіях технологічної зони. Є що розповісти, адже Маарі там ще не бувала.

— Ти знаєш, Ма! Я, навіть, у космос літав. Ми працювали над калібруванням наших датчиків, і потрібна була велика відстань. З орбіти суміщали датчики з оптикою. Навіть кілька разів засікали польоти чорних, до появи видимого зображення!

— То що ж тепер? Причепив на себе твій датчик і ходи спокійно? Вчасне попередження про появу чорних гарантоване?

— Ну, не зовсім так! Адже нечисть має надто багато втілень!

— Слухай! Але, якщо вони спрацьовували з відстані у скількись там сот кілометрів, то тут вони гудітимуть безперестанку?

— Ні! Там ця штука була розмірами з велику шафу і енергії брала, як бойовий лазер! А зараз на основі цієї конструкції технічні майстерні розробляють міні-прилади, не більші за гудзик.

Скоро обом набридла розмова про справи. Якийсь час вони брели мовчки, взявшись за руки. На хвилях річки танцювали сонячні зайчики. Шепотіло про щось листя дерев. Маарі у роздумі зірвала квітку, розім'яла її пелюстки у своїх пальцях, дивлячись на ріку. Тоді почала читати якогось тоскного вірша.

Лам довго слухав її, потім озвався:

— Чого ти, Ма?

— Вибач, щось наче на серце тисне. Якісь неприємності будуть, чи що?

— Ти щось відчуваєш? Може, попередити чергового?

— Ні, не варто! Це, навіть, не екстрасенсорика, щось дуже глибинне.

Вони пішли далі і тиша супроводжувала їх, огортаючи спокоєм мирного краєвиду… Тільки іноді маленькі пташки з неголосним щебетом випурхували з-під ніг. Лам, бажаючи розвіяти сум дружини, спробував жартувати. То плюсне водою, то трісне гілкою дерева. Маарі засміялась і вони побігли одне за одним, граючись мов діти.

Скоро перед ними відкрилася велика галявина. З-під розлогих дерев, що стояли по той бік, схилившись під вагою стиглих горіхів, на освітлений сонцем простір з’явилися Кизаль та Равеш. Обоє з повними жменями смачних лісових плодів у твердій шкаралупі.

— А що то за кульки котяться? — сміється Лам. — Дивись, Маарі, вони, наче двійнята!

— Як тобі не соромно?! — смикає за руку чоловіка Маарі.

— Та я хіба сміюся? — захищається він. — Я ж жартую! Рав і Киз — справді хороша пара!

Гноми підійшли до них, трохи знітившись. Та Маарі їх швидко розворушила, то вщипнувши Кіз, то смикнувши Рава за бороду. Нагадала їм, що погода гарна, а скоро ще буде й обід, і стриманість гномів як вітром знесло.

Увечері Ріонтей прочитав офіційний лист зі Школи, у якому Маарісаа та Ламеніль запрошувались на продовження навчання до Школи і офіційно визнавалися кандидатами на звання Вчителів. Залунали схвальні вигуки і всілякі добрі побажання. На пульті зв’язку жваво замиготіли сигнали телепатичних повідомлень. То друзі з різних кінців світу поспішали привітати «майбутні надії конклаву».

Найбільшу радість принесло спілкування з Ревлісом. Між іншим, він сказав «по секрету», що виклик на Равеша теж затверджено і Конклав тільки очікує сприятливої нагоди, щоб його надіслати.

— Ну чого ти тягнеш? — підсміювався Вчитель. — Утни там швиденько якийсь подвиг! Хоч якого дракона чорного спіймай чи що, та й їдьте сюди усі втрьох! Тільки й діла!

Так, після веселого вечора, всі на заставі пішли спочивати, залишивши на чергуванні оператора захисних систем Нірвандела та бакалавра Кізаль. Ця ніч, що стала поворотною у війні — яка досі, на протязі кількох тисячоліть, велася аж надто мляво — почалася напрочуд спокійно.

Перед світанком сигнал тривоги підняв увесь колектив застави. Загальна тривога — випадок рідкісний, тож усі мчали, наввипередки. У приміщенні операторської був один Нір. Трохи збиваючись, він розповідав Ріонтею про те, що сталося.

— П’ятнадцять хвилин тому почалося щось дивне. Датчики почали виходити з ладу один за одним. Причому сигналу тривоги не подавали. Відеокамери транслюють звичну картину. Зовсім нічого. Тільки туман іде від річки. То й не дивно — вночі ж похолодало. Отже — камери працюють, а біосенсори у зоні туману виходять з ладу. Кіз пішла перевірити, що до чого. Зв’язок тримали до останньої секунди. Вона підтвердила, що нічого й нікого немає. Тоді каже: «Підходить туман, я зараз стоятиму біля датчика і подивлюся…» Й на цьому усе! І датчик відключився, і вона мовчить!

— Скільки часу минуло? — кинув Ріонтей.

— Тривогу я оголосив через п’ять секунд, як обірвався зв’язок. Зараз минуло вже три хвилини.

— Рав, Аларі, Гемер, — за мною! Всі інші — за розкладом на пости! Зв’язок не відключати. Нір! Підключи до зв’язку сусідні застави. Хай їхні оператори чують наші розмови.

Хвиля телепортації миттєво перенесла викликаних бійців та їх командира у потрібну точку. З великого пагорба, вони бачили навкруги лише густий туман. Його хвилі тяжко перекочувались поміж деревами, поширюючись усе далі й далі — від ріки у глиб лісу. Равеш, одразу зорієнтувався і рвонув до того місця, звідки йшла остання передача Кізаль. Ріонтей перехопив його передньою лапою, яку йому довелося для цього різко видовжити.

— Тихше! Чи ти хочеш, щоб нас одразу поменшало?

— Але вона десь там!

— Я знаю! І зараз піду туди сам. А вам усім наказ: стояти тут та уважно за всім стежити.

Обережною ходою спритної кішки дракон подався до низини, залитої особливо густим туманом. Ось перед ним перші кущі, на яких розвішано лахміття живої сірої павутини. Ріонтей зупиняється. Ніхто не порушує тишу. Всі розуміють, що зараз всі доступні Вчителю три десятки почуттів задіяно на повну силу. Тяжко йдуть хвилини. Та ось усі, хто чекає біля пультів зв’язку і поруч, на пагорбі, чують його слова:

— Структура туману не піддається аналізу. Він вочевидь штучного походження. Справа чорних. Навіть відчуваю присмак їхньої магії. Але не знаю жодного аналогу. Прямий контакт з туманом забороняю за жодних обставин. Це стосується всіх. Равеш! Тебе — першого! Тепер увага! Починаю атаку за стандартною процедурою зустрічі з невідомим витвором чорної магії, з поправкою на максимальну небезпеку!

Те, що почалося в наступну мить, тяжко навіть пояснити. Це було схоже на бурю, з вогню та блискавок, димом та кіптяви. Розряди лазерних гармат проривали нескінченні, як здавалося, тунелі у хмарах туману. Услід за закляттями лунали страшні вибухи. Магічні поля, що створював Ріонтей, стикаючись з туманом, викликали страхітливі вихори, що прорізувались спалахами блискавок.

За якийсь час срібний дракон почав стомлюватись від затрат енергії. Він ступив крок назад, створюючи запас простору між собою та хвилями туману, що кидались на нього одна за одною, а тоді різко викинув уперед правицю і звів її вгору.

Здалося, що туман відчув смертельну загрозу у цьому жесті. Його стіна сахнулась. Сторожі зрозуміли намір свого командира і відвернулися, затуливши очі. Він вирішив застосувати «закляття зоряного вибуху», що було одне з найсильніших, але відбирало занадто багато сил.

З пальців Ріонтея полилися струмені світла, збираючись у сліпучо-яскраву цятку над його головою. Цятка розгоралася, її світло переходило до невидимих ультрафіолетових та інфрачервоних частин спектру. Найближчі кущі та дерева запалали від страшної температури.

Туман, розірвавшись на окремі шматки, розсіювався, відкриваючи довколишній ландшафт. Вже щезли найостанніші його рештки, що ховалися між великого каміння та серед болотяного моху.

Ріонтей опустив лапу, загасивши створене ним штучне сонце. І одразу стало видно, що ранок вже давно настав, а східна частина неба палає золотавою зеленню нового дня. Всі стояли приголомшені та принишклі.

Равеш першим прийшов до тями й кинувся повз Ріонтея в улоговину біля підніжжя пагорба. Довго шукати йому не довелося. Поряд з каменем, у якому було вмонтовано біосенсор, лежала його Кіз. В її очах, що дивились у небо, застиг подив.

Похорон пройшов того самого дня. Тіло поклали на камінь, друзі попрощалися й стали кругом. Ріонтей вимовив коротке слово і вогненний спалах перетворив тіло на прах та миттєво розвіяв його у океані світла. Лишились тільки пам’ять та туга.

Після похорону Равеш з друзями пішли на берег Дайли, де ще вчора вони прогулювались учотирьох. Мовчання було довгим.

— А знаєте, друзі, — промовив Рав, — я хочу зайнятися цим туманом. Це щось не зовсім звичне. Що скажете?

— Так! — відізвався Лам. — Це, справді, щось цілковито нове.

І знову тиша пливла берегом ріки, лісом, заповнюючи собою, здавалося, весь світ. І якось не йшло на віру, що у цьому світі є місце для злості, ненависті, смерті.

На екстреному засіданні Конклаву присутніми були Ріонтей та ще кілька командирів застав, які цієї ночі було атаковано туманом. Їх розповіді співпадали: всюди одне й те ж. Багато жертв. Оптичні прилади працюють, а біосенсорні датчики горять, мов свічки. При контакті туман викликає параліч центральної нервової системи. Структура його не піддається аналізу. І відрізнити його від простого туману неможливо навіть на малій відстані.

Пояснення було одне: якась магія накладається на місцевий туман. Та як це робиться і яким чином з ним боротися не знає ніхто. Засідання Конклаву тривало цілий день. Якщо брати до уваги швидкість обміну думками, цей один день дорівнював цілому місяцю у нормальному часі. А відповіді не було на жодне з поставлених питань.

Що таке час? Спалах метеора, що стрімко падає з космосу? Вибух нової зірки? Лет метелика від квітки до квітки? Поняття в теорії відносності? Падіння краплі дощу та виверження вулкану? Сімдесят років — життя людини. П’ять тисяч років — життя дракона.

Рік для людини — то прожитий світ. Якщо він живе. Сто п’ятдесят кілограмів з’їденої картоплі, коли існує.

А що таке рік для гнома чи ельфа? Невеличкий строк на роздуми? Так! Чи сторіччя тягаря на серці від нескінченності розлуки? Так. Чи все таки мить у боротьбі за ідеали добра? Боротьбі, що не має краю? Так…

Рік минув та відпадав наступним листопадом. Перші сніжинки пролетіли над холодною вже землею, непорушною гладдю ріки. Від вигляду звичайних осінніх туманів Равеш ставав похмурим та замкненим. У таку погоду він днями не виходив з кімнати, гортаючи матеріали, де розглядалися найрізноманітніші засоби боротьби з неживими проявами чорної магії. За півмільйона років протистояння Школи та Воріт не було відзначено анічогісінько з того, що могло б хоч якось наблизити Равеша до розкриття таємниці сірого туману. Жодного натяку на те, що це власне таке і які засоби могли б йому протидіяти.

Одного разу, у теплу, сонячну днину, Маарі прийшла до кімнати Равеша. Він завжди був радий їй і не приховував цього. Здавалося, що в такі години його замкнутість зникала безслідно.

— Раве! Ми з Ламом надумали сьогодні пройтися лісом, пополювати, зробити вечерю по старому — без магії. На багатті. І хочемо дещо тобі розповісти. Дуже просимо — пішли з нами! Для нас це дуже важливо!

— Ма, ти ж знаєш, я люблю вас обох, та боюся, що зі своїм отаким настроєм…

— Кинь! Ми не на офіційну зустріч тебе запрошуємо! Нам це справді потрібно!

— Ні, я звісно, з вами піду, аби тільки я…

— Раве! Ти насправді хочеш, зі мною погризтися?!

— Все, все! Погодився. Коли вирушаємо?

— Якщо твій арбалет у порядку… Адже я казала — без магії!

— Наче в порядку. Змастити його недовго, і буде як новий.

— Тоді як зберешся, одразу й заходь. Ми вже готові!

За якихось півгодини трійця друзів йшла лівобережжям Дайли, відхиляючись до вкритих густим старим лісом пагорбів. Старі звички скоро взяли своє. Ельфи розійшлися ліворуч від стежки, якою йшов Равеш. Легкі на ногу, чутливі, мов лиси, вони потроху обганяли гнома, і незабаром їхній загін розійшовся таким чином, щоб сполохана ельфами дичина вибігала якраз на стежку, під постріл Равеша. Скоро його радісний вигук оповістив, що здобич уже добута.

Знову, як за старих часів, палає похідне багаття. Ламеніль будує курінь, Маарі готує вечерю, Равеш, крекчучи, тягає соснові лапи та траву на підстилку для ночівлі. У похідному казанку наваристий суп з лісовими коріннями та травами. Над багаттям смажиться м'ясо. Чайник закипів, стоїть заварений неподалік від вогню, аби не застиг.

— Хлопці! — кличе ельфійка. — Вечеря готова. Хто зголоднів — підходь! Тільки Рав — останнім, бо інакше нам нічого не дістанеться!

Вечеря проходить досить весело. Наївшись, гном, як завжди, закурює люльку. Маарі, сполоснувши казанок, п’є чай, ворушить вугілля у завмираючому багатті. Лам лежить на спині, на м’якій підстилці, дивиться на перші зорі.

— Слухай, Ламе! — подає голос Равеш. — А ти в архівах точно про ту гидоту нічого не бачив?

— Ти про туман? В книгозбірні Школи не виявили нічого.

— А інші планети?

— І там — ні!

Тиша заповнює стоянку.

— Ламе! — знову озивається гном. — А хто займається паралельними вимірами?

— Сполучені просторові багатовимірності? Наскільки я знаю, їх тільки двоє. І нічого конкретного сказати не можуть! Отже, тут теж нічого. Про це саме нещодавно була мова.

— Хлопці! — вставляє своє слово ельфійка. — А не пробували його спіймати у якусь банку, чи щось подібне?

— Ловили! А що з того? Кожна окрема часточка захищена могутньою магією. Отже хоч море, хоч крапля, не підступишся.

Равеш сидить, почісує бороду і продовжує смоктати люльку, тоді рішуче каже:

— Я, здається, дещо надумав. Тільки без вас двох не обійтись!

Ельфи дивляться на нього, ще не розуміючи, до чого він веде.

— Я тут надумав таке: якщо маг світла не може проникнути до суті цієї мерзоти, тоді треба стати чорним магом!

— Ти жартуєш?! — широко розкриває очі Лам.

— Та ні! Тут не до жартів! Мені б туди тільки зазирнути, тому й потрібно, щоб ви були поруч і втримали мене, коли я стоятиму край тієї прірви. Дійшло?

— Дійти воно дійшло, але чи ти сам розумієш, чим ризикуєш? — перепитала Маарі, розгублено дивлячись на друга.

— Розумію. Тому й кажу, що саме ви вдвох маєте бути поруч.

— На мою думку, ти таки псих! — каже ельф. — Хоча у цьому твоєму безумстві і справді є сенс!

— Отож! Взяти у книгозбірні все — не мотай головою, Ламе! Я кажу алегорично! — чи майже все по чорній магії…

— Раве! Я завжди казала, ти у нас геній! Якщо Конклав дозволить, ми з тобою! Давай прямо зараз до Ріонтея! Щоб нас хтось інший не випередив! Це — єдине правильне рішення!

— Ма! — відгукується її чоловік. — Ти справді хочеш його угробити?

— Кинь цю балаканину! Сам розумієш — він правий. Іншого виходу нема!

— Ну, досить! — встряє Рав. — Клуб самогубців переносить своє засідання на ранок. А зараз — спати! Бо, якщо наша божевільна пропозиція пройде, невідомо, коли ще зможемо відпочити!

— А, до речі, що ви мені хотіли сказати? — гном повертається до Маарі, але та відмахується.

— Та так, дурниця! Якось іншим разом!

Розділ п’ятий

Сьогодні у плані роботи комісії Конклаву першим питанням — доповідь Ріонтея про вимогу трьох молодих магістрів дозволити експеримент по проникненню у сутність сірого туману. Особливого захвату ідея ні в кого не викликала. Та це, мабуть, справді був шанс.

Ріонтей відправився за ініціаторами і, зрозуміло, виконавцями цього ризикованого заходу. А між головою комісії та його заступником пройшов коротенький обмін думками:

— Як ми все це влаштуємо?

— Я думаю, просто — дамо їм острівець у океані, над ним підвісимо стаціонарний супутник з бойовим лазером достатньої сили. Все інше — просто. Зв’язок, зчитування думок, все таке… аби, про всяк випадок, труди не пропали марно!

— Треба додати ще трійку Вчителів. Щоб були неподалік.

— Не занадто?

— Ні! Тут закінчення не прогнозоване! А ризикувати не можна! Ця трійця досить знаменита. У кожного з них потенціал мага — як у нас з тобою обох разом. Уявляєш їхню сумісну силу?

— Ого! Я їх, чесно кажучи, не знаю.

— Отож бо! Я пам’ятаю, Вчитель Ревліс як засік їх на Лоні, то одразу кинув усі справи і помчав з доповіддю сюди, до Школи.

— А у дитинстві їх ніхто не знав?

— Вони всі з якоїсь глушини. Там немає навіть постійної служби стеження.

— Добре! Я підберу Вчителів, і тоді зв’яжуся з центром керування бойовими супутниками. А ти подумай про острів.

Ріонтей не став користуватися зв'язком, а просто прилетів на заставу. Друзі аж пріли від нетерпіння.

— То як, ви готові? Тримайтеся. Ваш проект прийнято. На прощання — бажаю вам успіху. І спробуйте, будь ласка, лишитися живими! Самі знаєте, який тут може бути кінець!

Друзі подякували командирові і почали складати речі. Вирішили не гаяти часу й відправлятися до Школи одразу.

Після короткого прощання, відчуваючи спинами стривожені погляди друзів, ступили у перлистий канал переходу, щоб увійти назавжди до історії Нілмар.

Підготовка затягувалась. День минав за днем, а приготуванням — ще не було видно кінця. Треба було підібрати острів. Обжити його: будиночок, кухня, холодильники з припасами, зв’язок, потрібна апаратура та книги. А все ж це треба ще відібрати! Та ось…

Острівець був невеличким. Кілометрів три-чотири у діаметрі. Посередині здіймалася скеляста, без рослинності, вершина. Береги порізані бухточками. Кам’янисте дно неподалік від берега різко западало на глибину двох, трьох сотень метрів. Це була просто вершина підводної гори серед великих глибин.

Рибалки у цих краях не з’являлися. Регулярні лінії сполучення проходили десь далеко на північ.

Равеш вперто трудився над книгами, що мали нарочито чорні обкладинки. Аура зла, яку вони випромінювали, викликала справжній біль. Ельфи тим часом просто відпочивали. Лазили скелями, ловили рибу, крабів та креветок. Креветки тут були величезні — кожна в долоню. І ловити їх було просто — засунеш руку між камінням, і тягни її за вуса.

Аби не захаращувати зону експерименту, до магії не вдавалися. Харчі у холодильниках, і те, що давало море, — можна було прожити хоч і півроку, не звертаючись про допомогу й не вдаючись до заклять.

Так минуло три місяці. Лише одного разу їх потурбували, коли прибула цистерна-термос з питною водою. Рав продовжував свої заняття.

Чорна магія була йому неприємна, але давала і додаткові знання. Ці знання відкладалися у нього в голові, трансформувались. Він готовий був використовувати закляття пітьми, однак не для зла. Могутність його, як мага, зростала щоденно. Це відчували його друзі і дивилися на нього з подивом: звідки він отримував цю силу та впевненість у собі?

І ось одного разу прийшло щось. Недарма наші друзі стільки часу були Сторожами Воріт. Зараз їхня екстрасенсорика, відтренована на заставі, була уважною, навіть якщо вони спали.

Одразу по півночі вони всі втрьох прокинулись. Щось наближалося до них. Швидко вдягнувшись, вони вийшли на майданчик перед будинком. Слова їм були не потрібні. Равеш, добре розуміючи, якої сили він набрав, вийшов наперед, прикривши спиною своїх друзів.

Море біля берега скинулось, закипіло кучерявою піною. Хвилі із гадючим шипінням посунули на широкий пляж. Тіні постали з глибини і зробили крок на берег. То були два чорних дракони.

З друзів лише Маарі одного разу бачила справжнього чорного. Але жоден з них не відчував страху.

Захисні екрани чорних сяяли полірованою крицею. Екран, що прикривав наших героїв, горів смарагдовим полум’ям. Щити магічної сили майже зіткнулися. Ніхто не зронив ні звуку. Равеш зробив крок уперед. Чорні, не очікували такої могутності, і знітились. А це — крок до поразки! Маг не повинен знати сумніву!

Секунда їхньої затримки і ніч над островом вибухнула! Ельфи бачили, як воював Ріонтей. Але та битва була лише відблиском того, що відбувалось зараз перед їхніми очима! Це була битва, аналогу якої не знала Нілмар. Один молодий магістр боровся з двома драконами. І перемагав він!

Це був вищий рівень магічної битви. Ніхто не вимахував руками, не жбурляв у супротивника простацькі блискавиці чи ще щось подібне. Ні, тут думка, зіткнувшись з думкою, породжувала у довкіллі метаморфози вищого порядку. Енергетичні вихори, здатні знищити увесь острів, народжували марева та видіння, від яких ладен був утекти сам розум, нажаханий їхнім божевіллям.

Ельфи з усіх сил прикривали поверхню острова захисними полями. По-перше, аби не допустити зрадницького нападу зі спини, по-друге — щоб ударні хвилі, які мчали з надзвуковими швидкостями, не зруйнували скромну рослинність та скелясті бастіони їхньої бази.

Подібні битви тривають недовго. Перша похибка миттєво стає останньою. Чорний пропустив маленьке слово і тіло його вмить запалало, немов купка сухої соломи. Передсмертне виття дракона закладало вуха навіть на тлі грому битви. Його напарник відволікає свою увагу на те полум'я смерті і сам вибухає, неначе примітивна граната. Навкруги розсипаються димні, смердючі іскри. Бій закінчено.

На пультах у Школі зафіксовано тривалість битви. Одинадцять секунд. Равеш повертається до друзів і каже:

— Втомився я з ними. Піду досипати до ранку.

Він зробив крок до будиночка і ноги його підломилися. Ельфи підхопили товариша і повели його до кімнати. Гном заснув ще дорогою.

За годину відбулося термінове засідання Конклаву. Такого планета не знала кілька сторіч — у залі зібралося більше сотні Вчителів. Було продемонстровано плівку з записом битви. Не будемо коментувати те, що відбувалося серед глядачів. Наведемо лише діалог двох золотих драконів, що виходили з залу вже після засідання.

— Що ти про це думаєш?

— Думаю, їхній експеримент скінчиться сьогодні! І ще думаю, якщо вони виживуть, то витрачати час на дальше навчання їм вже немає потреби.

— Чи тільки схочуть вони самі?

— Ці? Та вони побіжать у Вчителі, задерши хвости!

— Ну, хвостів у них поки що немає!

— Отож бо! Поки що!

— Ось тільки їхній вік… Адже їм ще немає й по сотні років!

— Хіба це перешкода для Посвячення?

— Ні, звісно! До речі, цей гном, Равеш, його шкірі точно бути золотою, чи не так?

— Можеш не сумніватися! З такою могутністю! Ти хіба колись чув, щоб один магістр переміг двох драконів?! Зустрінься перший ліпший із драконом сам на сам, та й то…

— Отже, перед нами майбутній член Конклаву?

— Принципово — так! Але ж це залежить не тільки від шкіри!

У цей час Равеш мирно спав у своєму ліжку. Лам та Маарі сиділи, обійнявшись, на березі. Маарі тихо читала вірші, оспівуючи красу побережжя, а тоді, без переходу додала:

— Думаєш, Рав уже готовий?

— Так. Мабуть, як прокинеться, так і почнемо!

Равеш спав довго. Вже й полудень минув, а він все сопів під ковдрою. Ельфи, аби не потурбувати його і не лишити без відпочинку, продовжували сидіти на березі. Говорили про всякі незначні речі, що заповнюють час двох люблячих сердець в усі часи, серед всіх народів, на всіх населених планетах галактики.

Години через чотири після полудня, у будинку зчинився шум. Маарі та Лам, зайшовши, побачили цікаву картину: Рав сидів на табуреті посеред кухні та наминав просто з банки якісь консерви, запиваючи їх пивом з велетенського кухля. Побачивши друзів, він розплився в усмішці і заволав, ніби вони були на іншому кінці острова:

— Ма! Я з голоду помираю! Допоможи! А то чаклувати мені геть не хочеться, а тут ну геть нічого не можна знайти, щоб поїсти по-справжньому!

Маарі неприємно різонуло слово «чаклувати». За звичай, ніхто так не казав. Особливо у Школі. Це було жаргонне слівце сільської місцевості Лона, до того ж користувались ним лише ті, хто сам зовсім не мав здібностей до магії.

А ще, їй одразу стало зрозуміло: жодна стороння магія вже не має впливу на дії Равеша. Він став вищим за неї.

За обідом Рав незвичайно багато шумів, але упоравшись з їжею, заспокоївся і посерйознішав. Покуривши на лаві, що стояла надворі під деревом, він звернувся до друзів:

— Так, любі ельфи! Пора кінчати з відпочинком. Під час цієї бійки я заглянув у мізки одного чорного.

Ламеніль зачудовано звів брови догори: заглянути у мозок дракона, під час бою?! Це вже було щось ну зовсім фантастичне!

— Так от, — продовжував Рав, — вони знають про наші плани, і, зрозуміло, хочуть нам перешкодити. Заради цього сюди й з’явились. Висновок — часу втрачати не можна! Робімо, як домовлялись. Як тільки я завершую трансформацію, одразу входжу до їхньої інформаційної мережі. Збудження захисних полів це не викликає, бо я буду чорним. Ти, Ламе, контролюєш мій мозок і одразу передаєш інформацію. Ти, Маарі, перестраховуєш. Як побачиш, що процес стає некерованим, роби все, що буде треба. Хоч і вбий мене. Не сперечайся. Так буде краще для всіх. І для мене також! А взагалі, померти за добре діло не жаль. Скільки он щодня гине! І наші друзі по Школі, і сторонні на Лоні… — Равеш зітхнув. — Інших пропозицій не надійшло. Тоді, вперед!

У Школі йшло безперервне засідання Конклаву. На екранах демонструвався острів. Всі застави було приведено у повну бойову готовність. По всій планеті всі, від бакалавра та учня Школи до членів Конклаву, чекали розвитку подій.

Рада чорних у підземеллях Пекельних Воріт теж чекала. Повністю екранувати інформаційну систему вони не могли. Як і контролювати мозкову діяльність Равеша. Питання стояло тільки про те, як зменшити витік інформації. Чи вистачить у них сил?

Над островом плив прозорий немов джерельна вода, спокійний вечір. Підготовка скінчилась. Почався експеримент.

Розділ шостий

Майже півмільярда років тому горотворчі процеси піднесли над дном океану цю гору. Її вершина піднялася на півкілометра від поверхні води. Вулкан згас і вона застигла у свої страхітливій величі. Спливло немало часу і вершина зсунулась, осіла. Схили її стали пологими. У завалених камінням яругах потроху відкладався грунт. Невідомими шляхами сюди принесло сім’я рослин. Острів, хоч і вбого, але зазеленів. Зросли дерева. Тоді з’явилися кілька видів дрібних звірів та птахів. Бідненькі джерельця під горою сяк так давали їм воду. Дерева та трави — корм. Втім, більше корму приносив океан. Біля берегів густо росли водорості, а в них — риби, молюски, планктон. Так і жив собі той острівець тихим непомітним життям, поки не настав ДЕНЬ.

Вірніше, то був вечір. Чи принаймні сутінки. На пляжі, де минулої ночі гриміла битва, стояли три постаті.

Равеш, що встиг вже не раз все обміркувати, дивився на останні сполохи заходу. Та ось згасли й вони. Ніч у тропіках приходить швидко. Тільки Оранб лив щедре срібне світло й зорі мерехтіли, всміхаючись.

Гном, що ніколи не відрізнявся релігійністю, про себе помолився Творцю. Це могли бути його останні години. Він просив, аби тільки зусилля його не пішли марно.

Незвичайну, майже святкову тишу острова підкреслював звично-рівномірний рокіт прибою. Відблиски палаючого біля будиночка багаття кидали на майдан перед будинком зловісні червоні тіні. Равеш звів руки і почав голосно наспівувати закляття.

У найбільшому залі Школи сиділи, лежали, нервово походжали з кутка в куток члени Конклаву. Всі інші, Вчителі, магістри, бакалаври застигли перед екранами зв’язку. На станції керування бойовими супутниками інженери не знімали рук з пультів. Генератори супутника були розігріті й чекали лише коротенького сигналу, щоб пробити атмосферу, мов папірець, і сипонути на острів мільйони ергів енергії.

Така ж напружена атмосфера царювала й у підземеллях Воріт. Всі присутні віддавали всі сили, створюючи екрани та блокування, марно намагаючись перекрити доступ до своїх таємниць молодому магістру.

Тіло Равеша вкрилося блакитним полум’ям, що складалося у корону над його головою, кидаючи навсебіч дивовижної краси світлові плями.

Першу зміну в сутності друга відчув Ламеніль, що стояв поруч. Це було ніби дихання морозного повітря, яким повіяло від Равеша. Ось мозок гнома почало засновувати павутиною, та для ельфа він зоставався відкритим. Аби не відволікати увагу на поверхневі ефекти, Лам закрив очі.

Минає хвилина, друга… Інформація стала надходити до ельфа, а від нього до інформаторію Школи. Спочатку то був просто потік незрозумілих заклять, напханих злом. Тоді стали з’являтися цілісні картини. Все ясніш та ясніш. Ось захист не витримав. Немов упала стіна. Тепер Равеш разом з Ламом отримали змогу копирсатись у таємницях чорних, мов на полицях книжкового магазину. Відповідь все ближче та ближче. І ось — от вона! Миттєво Лам, неначе сфотографувавши, запам’ятовує кілька сторінок формул. Тієї самої мікросекунди ці знання потрапляють до Школи. Мети досягнуто. Тепер — тікати. Швидше, поки сила злих чар не зробила відхід неможливим.

Лам з усіх сил кличе друга, та відповіді нема! Тільки наростаючий потік інформації захоплює, наче повінь, всю сутність Равеша. Як зупинити, перервати цей приплив, що несе у собі всі жахи чорного зла? Як зупинити ріку, що прорвала греблю? Як знешкодити ураган? З останніх сил Лам кидає другові клич: «Повернись!» Та відповіді нема. А сили покидають його.

Маарі блокувала телепатичне сприйняття. Що буде з її другом? Ось навколо нього затанцювала круговерть зеленавих іскор. Ось вже справжній кокон зеленого вогню обвиває блакитне світло його енергетичної аури. У природі острова починають відбуватись дивні зміни. Пейзаж змінює свої обриси, стає невиразним, тремтливим неначе уві сні. Наполохані звірята та птахи носяться, не знаходячи собі спокою.

Постать гнома теж змінюється разом з природою. То він стає знайомим товстуном, то якимось злим стариганом. Найжахливіші зміни відбуваються з його обличчям. Воно, постійно змінюючись, час від часу перетворюється на якісь оскаженілі від люті морди невідомих страховиськ.

Маарі з болем дивиться на ці метаморфози. Десь, у глибині свідомості з’являється думка, що все це вона вже колись бачила. Але страшні картини мук її товариша не дають зосередитись.

Скільки часу все це продовжувалось, вона не знала. Та щось підказувало їй, що усе ось-ось має скінчитися. Ще одна мить, чи дві і Равеш або стане самим собою, або перетвориться на щось жахливе, чому немає навіть імені. Тоді вона мусила зробити те, про що зараз навіть думати не могла без жаху.

Все завмерло у Школі. Ніхто навіть не ворушився. Мертва тиша стояла в центрі управління бойовими супутниками. Три золотих дракони, невидимі у своїх захисних полях, висіли трикутником над хвилями океану і їхні чуття працювали вже далеко за межею звичайних можливостей.

У залі Ради чорних не було чим дихати. Всі присутні віддавали свою магічну енергію Голові Ради. Повітря, наповнене киплячою енергією, поширювало отруйний запах. Блискавки зривалися зі стін та стелі. То один, то другий чорний маг падав, помираючи від виснаження. Голова Ради спрямовував усю могутність чорних магів планети на одну мізерну мішень — маленького гнома на далекому острові.

Ті сили, проти яких боролися тисячі магів світла, зараз витрачалися лише на одне — або вбити Равеша, або зробити з нього чорного мага, до кінця відданого злу. Повітря навколо Голови Ради вібрувало, немов над розпеченим у ковальському горні залізом. Відбувалося те, чого не могло бути: один юний магістр протистояв сотням магів вищої кваліфікації.

Ще мить — і все скінчиться. І Маарі вже відчувала — як. Потрібно було зробити вибір. І вона його зробила. Якщо її дії не дадуть результату — для них, трьох друзів, це означало смерть. За долі секунди не стане ні їх, ані острова. Звісно, ще можна було обрати інший вихід — смерть Равеша і життя для неї та чоловіка. Та про таке вона й думати не могла. Тільки б не помилитися…

Лишилось десять мілісекунд… Вона набирає в груди повітря… П’ять… Дві… Нуль!

Різкий понад можливості організму викрик розрива їй легені. Одне єдине слово. Єдино вірне. Не закляття. Не прохання. Його власне ім’я.

— РАВЕШ!!!

Сота доля секунди між двома його трансформаціями. І вона використовує її. Вона робить те, що робила завжди, коли хотіла зробити йому приємне, і від чого він завжди сором'язливо червонів, як мала дитина — вона цілує його в ніс. Товстий, кирпатий ніс гнома. І знову кидає йому в лице: «РАВЕШ!!!»

Експеримент закінчено. Неймовірно стомлена сидить ельфійка на піску, спираючись на правицю. Лівою рукою за звичкою погладжує довге вухо, що злегка тремтить у її пальцях. Її чоловік та Равеш сплять, розкинувшись просто на піску. Вони навіть не ворушаться, але це дійсно звичайний сон.

На берег, за кілька кроків від неї опускаються три золотих дракони. Приймають зовнішність ельфів та йдуть до неї. Вона така втомлена, що навіть не радіє допомозі. Головне — все добре. От тільки взнати — чи не марно вони працювали?

Засідання Конклаву проходило, неначе свято. Головні винуватці сиділи, геть знітившись від овацій та похвал на їхню адресу. Про справи сьогодні не говорили. Тільки наприкінці золотий дракон, що вів засідання, оголосив: друзям дають відпочинок, а термін вони визначать самі. Так, делікатно, їм давали зрозуміти, що особливо загулювати зараз не час. Адже інформація, отримана Равешем, потребувала обробки. А хто тепер краще за нього міг у ній розібратися?

Тоді ж і було проголошено:

— За рішенням Конклаву, троє магістрів, у честь яких ми зібралися, висуваються на Посвячення. Якщо від них не надійде заперечень, день Посвячення буде визначено одразу після їхньої відпустки.

Наступного дня, близько полудня, у кімнаті Равеша загорівся сигнал виклику. З екрана на нього дивився один з членів Конклаву.

— Равеше, зайди, будь ласка, зараз до мене. Тут дехто бажає поговорити з тобою.

Голос дракона звучав трохи дивно і Равеш зрозумів, що сталося дещо незвичайне. Гном швидко ішов коридором, розмірковуючи, що б таке могло спричинити цей терміновий, неочікуваний виклик? Та до справжньої причини він би не додумався зроду. З екрана зв’язку дивився Голова Ради чорних.

Спрацював захисний рефлекс, але Рав одразу спохопився і прибрав енергетичний щит. Чорний посміхнувся.

— Ти швидко реагуєш. Може й здогадаєшся, про що я хочу з тобою поговорити?

З виразу обличчя гнома було ясно, що він не здогадується.

— Ну що ж! — продовжив Лувезвель. — Тоді слухай! Звісно, свій шлях у магії кожен обирає сам. Та все ж я хочу тобі дещо запропонувати. Ти тепер знаєш смак нашої науки не гірше за мене. І її силу. Якщо схочеш, одразу станеш моїм замісником. А оскільки я вже старий, незабаром займеш і моє місце. Відповіді я не чекаю. Просто хочу, щоб ти це знав.

Екран зв’язку погас. Равеш сторопіло дививсь на нього. Тоді розсміявся.

— Чого це ти веселишся? — почулося у нього за спиною.

Рав зовсім забув, що він не один в кімнаті.

— Ой, пробач! — Равеш пригладив бороду. — Це звучало так по дурному…

— Не думаю! Лувезвель зовсім не дурень! Він просто хоче посіяти сумнів у твоїй душі.

— Після всього? Тоді він точно дурень!

— Нехай Творець допоможе тобі! І пам’ятай: де б ти не був, ти для всіх чорних — мішень номер один!

— Прямо вже «номер один»! Звичайний магістр…

— По-перше, не звичайний. Скоро ти будеш Вчителем, а не магістром, а по-друге, чи ти хоч сам усвідомлюєш, що зараз назбирав знань більше ніж будь-хто на Нілмар?

— Не те, щоб більше, просто каша в голові. А Вчителем? Ми про це ще не думали…

— То йди до своїх друзів і подумайте. Хоча відповідь я знаю наперед. Та й не тільки я.

Дракон значуще подивився на згаслий екран зв’язку.

Махнувши на прощання рукою, гном пішов у кімнату до друзів. Маарі та Лам чекали на нього. На столі стояло солоне печиво і великий келих прохолодного пива. Всадивши друга, Маарі одразу поставила питання руба:

— То куди ж, відпускники, ви думаєте податись?

— Та я ще й не думав… — прогудів Равеш між двома ковтками.

— А ми тут з Ламом вже радились, хоча остаточно ніяк не зійдемось. Я б хотіла на кілька днів до Сурмальгарду. Пам’ятаєш? Вино з льодом на вершині гори Меро, рифи, схожі на квіткові клумби… А Лам хоче десь у ліс! А що ти скажеш?

— Та мені й справді все одно!

— Якщо тобі «все одно», — передражнила його ельфійка, — то давай так: сьогодні на Сурмаль, накупаємось, порибалимо, а звідти — на Лон. Будиночок Ревліса, ручай, ліс, квіти, грядки, до яких у нього ніяк руки не доходять. Пам’ятаєте?

— Ще б пак! У мене й зараз вуха червоніють, якими телепнями ми тоді виглядали! — вимовив Лам.

— Чому телепнями? — образилась Маарі. — Це ти зараз такий розумний!

— Годі вже вам! — зупинив друзів гном. — Коли вибираємось?

— А ти готовий?

— А що мені? Плавки я собі й у Сурмальгарді куплю. А гроші ми тільки вчора отримали — вистачить!

— На плавки? — не втримався Ламеніль.

— Заткни пельку! Я серйозно кажу! Чого час гаяти? Різниця в часі з Сурмалем у нас годин чотири? Чи п’ять?

За півгодини друзі йшли набережною Сурмальгарда, шукаючи собі готель до душі. Дорогою Рав встиг купити гарну за розміром сушену рибину і старанно гриз її на ходу.

На ранок вони рушили до знайомого ресторанчика на вершечку гори.

На третій день вигляд рифів та «риб’яча дієта», як висловився гном, їм приїлися. Маарі збігала до непримітного будиночку край міста і зв'язалася з Ревлісом. Той з радістю запросив їх до себе.

Вечеряли вони вже вчотирьох, милуючись на знайому річечку з тихою заплавою під самим порогом. Ревліс був у своєму нормальному вигляді, тобто срібним драконом, і з непідробним задоволенням хрумтів кістьми оленя, що перевищував вагу трьох друзів, узятих разом і був приготований за його власним рецептом: шкура тварини залишалася цілою і знімати її треба було просто на столі.

Після вечері всі сиділи на лаві, а Ревліс лежав на травичці.

— Ви ще про дату Посвячення не думали? — запитав він.

Друзі перезирнулись.

— Ну, ну! Чи не хочете ви сказати, що вас не тягне ставати Вчителями? Ні за що не повірю!

За всіх відповіла Маарі:

— Взагалі, ми й справді про це ще не думали. Зараз ми вибираємо життя. А якщо…

— А що «якщо»? — озвався Равеш. І, сьорбнувши пива, додав: — Ти ж сама не збираєшся повертатися в клан, стирчати за плитою, готуючи обіди Ламу, який бігатиме з луком за плечима чи копатиме город? Чи може хочеш залишатися магістром? Але ж потім усе життя совість гризтиме, що, мовляв, могла зробити щось значно більше, а — відмовилась!

— Я не про те! Все-таки страх бере — попереду цілі тисячоліття життя… Це, знаєш, дуже довго!

— Звісно, я тебе розумію! Та сам роздумувати не стану. Якщо я можу зробити щось потужніше, ніж досі, створити чорним більші неприємності, ніж вони отримають від стріл зі срібними накінечниками, то обов’язково це зроблю. І ще у мене є одна мрія — власноруч відірвати голову Лувезвелю!

Ламеніль присвиснув. Маарі фиркнула:

— Мисливець на чорних драконів!

У Ревліса на довгій драконячій шиї раптом з’явилась голова підстаркуватого гнома.

— Добре, дітки! Дідусь знає краще за вас, що буде попереду! Як домовитеся з Конклавом про дату, покличте старигана! Дуже мені кортить побачити, як вас на Посвяченні будуть підсмажувати!

Так зі сміхом пройшов ще один день їхньої відпустки. Далі про Посвячення вони вже говорили як про щось, давно вирішене.

Розділ сьомий

Сонце, що тільки здійнялося над виднокругом, освітлює корпуси Школи. Переліски та галявини, вмиті нічним дощем, блищать, палають, переливаються яскравими барвами. Краплі на зелені світяться, немов вогні святкових феєрверків. Тисячі пташок перегукуються на різні голоси у кронах дерев. Вікна, що весь час відкриваються у приміщеннях, кидають навсібіч сліпучі, мов блискавки, спалахи.

Навкруги царює незвичний для Нілмар поспіх. Все ж таки рідкісний випадок: одразу троє магістрів стають сьогодні Вчителями. До того ж усі знають, ця трійця — наймогутніші маги за останні кілька тисяч років. І встигли вони зробити дуже багато, хоча ще зовсім молоді.

Хор молодих дівчат, магістрів та бакалаврів, вишиковується перед залом Посвячення. Вони стрічатимуть нових Вчителів.

Зал Посвячення — округла, майже двохсот метрів у діаметрі, будівля під величезним куполом, що спирається на розташовані знадвору уздовж стін колони. На вході стоять ворота завширшки у десять метрів та висотою у п’ять. В’юнкі рослини створюють навколо них чудову зелену арку, всипану білими квітами.

З площі до входу ведуть вісім приступок, кожна завширшки у три метри. Вони символізують шлях мага: дитинство, шлях до Школи, ступінь учня, бакалавра, магістра, Вчителя, Куратора, члена Конклаву. Між плитами, що встеляють площу перед ворітьми, вмуровано кілька табличок. На них імена тих, що, пройшовши весь шлях, на старість отримали почесне звання Консультанту Конклаву. Це найвища честь. За півмільйона років існування Школи таких табличок не назбиралося й двох десятків.

У центрі — табличка, на якій зазначено ім’я того, хто створив формулу Посвячення та організував перший Конклав. Невохбет. Це ім’я знають усі маги планети. Народившись гномом, він у свій час став наймогутнішим з усіх магів, що їх знала історія не тільки Нілмар, а й усієї Галактики.

Всередині стіни зали завішані гірляндами білих квітів. Уздовж стін розставлено широкі лави. Зараз на них займають місця члени Конклаву, Вчителі, всі ті, що допомагали нашим героям на шляху до Посвячення. У перших рядах сидять друзі по роботі та навчанню.

Та ось починається обряд. Троє кандидатів повільно крокують проходом між глядачів, що заполонили площу, підіймаються приступками та входять до зали. Їх супроводжують троє найстаріших членів Конклаву та троє перших Вчителів. А попереду йде той, хто першим зустрів їх і допоміг знайти дорогу, що привела їх до цього залу — Ревліс.

У центрі залу розташоване підвищення з білого мармуру. Будівля і купол влаштовані так, що сонячне проміння заливає це підвищення на протязі цілого дня. Друзі стають на простелений через всю залу килим, витканий з білої шерсті. Вони босі, вдягнені у шовкові сорочки до п’ят. Білий шовк переливається хвилею, відтінюючи темне волосся ельфів та руде гнома. Ревліс стає за їх спинами. Один з членів Конклаву починає церемонію.

— Магістри! Зараз ви робите найважливіший крок у вашому житті. Ви знаєте, що коли станете Вчителями, на вас чекає нелегке життя. Але для того, хто пройшов Посвячення, дороги назад не буде. Скажіть нам востаннє, ви йдете далі, чи лишаєтесь магістрами і будете жити й працювати як тисячі ваших друзів? Три голоси звучать як один:

— Ми йдемо далі!

— Тоді почнемо. Ревлісе! Твоє слово по праву буде першим і ти першим привітаєш нових Вчителів!

Голос Ревліса розчулено тремтить:

— Магістри! Ввійдіть до круга!

Троє друзів стають у центрі підвищення, лицем до входу. Їх обличчя палають.

— Я, Вчитель Ревліс, першим зустрів вас на шляху до Школи. Першим я й приношу свою частину Посвячення.

Срібний дракон зриває з плеча лусочку з палаючою на ній краплею крові й кидає під ноги друзям.

— Частина мене віднині назавжди буде вашою частиною. А це, — він кинув грудку землі, — земля Лона. Хай дороги Вчителів заведуть вас на інший край Галактики, але частинка цієї землі завжди буде у вашій пам’яті і вашій душі!

Він відступає на крок назад. Слідом за ним інші дракони починають ту саму процедуру. Кожен кидає до ніг друзям свою лусочку та додає до неї хто кілька крапель води, хто камінчика, хто листок дерева чи квітку. Коли дракони замикають коло, Ревліс говорить.

— Ввійдіть у нашу сім’ю, браття!

Всі дракони, тримаючись на задніх лапах, розгортають крила і співають Формулу Посвячення.

Завіса пурпурового полум'я здіймається аж під стелю велетенського залу. Язики магічного вогню танцюють у такт зі словами заклять, ховаючи від зору присутніх мармурове підвищення. Колір полум’я змінюється від темного оксамиту до світлого золота. Тоді стає білим. Ось проспівано останнє слово. Вогонь затухає. На підвищенні посеред зали стоять троє драконів. Серед них — срібна драконеса. Сонячні зайчики висікають іскри з кожної лусочки її тіла. Діамантові кігті горять, маленькими райдугами. Очі небесно-блакитного кольору сяють, як бризки водоспаду під сонцем. Її розгорнуті крила обіймають двох інших драконів.

Ліворуч неї — Ламеніль. Його срібна луска, як і у дружини, відливає золотом на шиї та грудях. Праворуч, опускаючи додолу очі і намагаючись правою лапою погладити неіснуючу бороду, стоїть Равеш, чиї лусочки світяться червоним золотом. Всі присутні ясно бачать, що його магічного дару вистачило б і на двох. Адже колір шкіри у драконів пов’язано з їхнім потенціалом.

Ревліс вимовляє останнє олово церемонії:

— Ввійдіть до нашого кола, брати! Під вітальні вигуки троє друзів йдуть до виходу. Шум заповнює двір Школи. Такий самий шквал радощів зараз буяє всюди, куди ведеться трансляція цієї події, на заставах, містах промислової зони Асарха, у будинках наглядачів на Лоні.

Тисячі бакалаврів, магістрів, Вчителів, що знаходяться за тисячі кілометрів від Школи, з радістю дивляться на новачків.

Заздрощів серед білих магів не існує. Та й чому заздрити? Кожен знає — чим вищий твій статус, тим більш нещасть зваляться на твою голову. Завжди магістр вийде вперед, прикриваючи собою бакалавра. А Вчитель обох закриє своїми крилами.

Друзі стають на приступках зали. Хор заспівує гімн:

«Вітаємо, браття захисників нових…»

Та друзі вже нічого не чують. Вони зачудовано роздивляються один одного та кожен з них сам себе.

Розділ восьмий

Події, що змальовуються у цьому розділі, мають дві назви. У офіційних витоках вони зафіксовані як «Велика битва драконів». У щоденниках Вчителя Равеша вони йдуть під заголовком «Велика бійка».

Після закінчення експерименту по виявленню сутності «сірого туману» голова Ради чорних — Лувезвель, викликав по відеозв’язку Школу й запросив до розмови Равеша. Розуміючи, якою могутністю наділено юного мага, після того, як не зовсім зрозумілим йому шляхом більша частина знань з чорної магії пройшла з інформаційної системи чорних до мозку Равеша, Лувезвель вирішив, що страшнішої загрози чорні не знатимуть найближчі кілька тисяч років. Та й взагалі, навряд чи коли на Нілмар з’явиться маг, рівний юному гному: отже мета розмови — спровокувати його на зустріч і знищити. Поки у голови Ради, як він сподівався, було достатньо сил. Але було пізно. Справжньої сили Равеша не знав і сам Равеш.

Попереджені супутниковою розвідкою, загони Школи чекали на початок бойових дій. Велика орда чорних драконів зібралася біля виходу одного з тунелів, що виходив у океан біля західного берега Асарху. Мета їх була зрозумілою — захват плацдарму у приекваторіальних областях.

І ось атака розпочалася. Користуючись нічною темрявою, близько трьох сотень чорних злетіли над океаном. Бриючим летом, ледь не чіпляючи верхівки хвиль, їхній загін клином летів на північ, за сотню кілометрів від берега. Та їхні старання були марними. Супутники, на яких працювали датчики, свого часу створені Ламенілем, засікли початок наступу.

Загін Школи піднявся за тривогою. Пояснень ніхто не потребував. Злетівши, дракони світла шикувались у дві колони, розраховуючи зустріти атакуючий клин чорних і вдарити з флангів. Місцем зустрічі було вибрано архіпелаг Альгрів. Місце цілковито пустельне, не дивлячись на величезну кількість риб та молюсків у його водах. З одного боку, заселенню протистояли грізні рифи, з іншого — відсутність гаваней та води.

Дві колони драконів Школи, трохи збільшивши між собою відстань, підлітали до місця майбутньої битви. Третій загін, усього з п’ятдесяти Вчителів, зостався в тилу, готовий знищити окремих чорних, які, можливо, зможуть прорватися далі на північ.

Равеш, Маарісаа та Ламеніль летіли у колоні, що обходила супротивника з заходу, з боку океану. Їх сенсори вже відчували ворога і вони знали, що той відчував їх.

Місце зустрічі було розраховано точно. Попереду, у перших променях сходу, замаячили чорні крапки драконів зла, що летіли назустріч, та острівці архіпелагу, оточені білою піною бурунів на рифах. Атакуючий клин чорних летів, не збавляючи швидкості, у проміжок між колонами Вчителів. І в ту мить, коли ведучі супротивних загонів порівнялися на зустрічних курсах, обидві колони драконів світла круто змінили напрям польоту, звузивши коридор. Зграя чорних опинилася у глибокому мішку.

Перший обмін залпами квантових генераторів практично нічого не приніс жодній стороні. Надто могутніми були виставлені захисні поля. Та ось почалася сама битва.

Як описати всі жахи магічного бою? Людські слова безсилі. Здавалося, що палає саме повітря. Закляття та контрзакляття викликали смерчі такої сили, що океан буквально кипів під місцем бою. Блискавки лазерів засліплювали зір.

Поступ загону чорних було зупинено. Спочатку бій здавався якоюсь велетенською каруселлю, що крутилася, на висоті кількох сотень метрів над морем. Тоді цей страхітливий танок почав розпадатися на окремі поєдинки.

Супротивником Ламеніля став велетень, що аж шипів від люті та бризкав слиною. Але молодого Вчителя це не лякало. Реакція у обох було хороша… Могутні захисні поля не давали змоги зійтись у рукопашну, а закляття, що могло пробити такий потужний захист, могло ризиковано знесилити самого нападника. Чорний пішов на зближення. Лам додав швидкості. Ось між ними двадцять метрів, п’ятнадцять, десять… Зараз зіткнуться захисні поля. У полум’ї анігіляції не виживе й дракон…

Нерви чорного здали. А може він хотів атакувати знизу? Про це вже ніхто ніколи не дізнається. Миттєвий кидок завів чорного під Ламеніля. А той, ніби чекав саме цього маневру. У момент розходження, вже під черевом Лама, чорний зняв захист. І це було його кінцем. Без усякої магії Ламеніль розрядив обидва квантові генератори у спину, що проносилася під ним.

Лам озирнувся. Маарі тільки що розправилась із своїм супротивником. Ось він, з напіввідірваним крилом робить спробу сісти на мілину, та, мабуть, від шоку, магічні формули вилетіли з його голови і падіння стає некерованим. Йому кінець. А де Равеш? Ого! Равешу не солодко! Двоє чорних притискають його до поверхні моря, позбавляють маневру. Їх лазери ріжуть воду, примушують палати саме повітря, але поки, на щастя, не можуть пробити захист золотого дракона. Миттєвий обмін думками з Маарі обертає їх на один організм. І ось дві срібні блискавиці падають згори. Синхронно вимовлене закляття розриває захист чорних, що зайняті переслідуванням. Від шарів плазми, що колись створила у мить смертельної небезпеки Маарі, не можуть захистити силові поля. Рав круто змиває вгору. Зупиняється поруч з друзями. Зуби його сяють у посмішці.

— От спасибі, а то я вже думав, де це ви поділися? — Рав сміється. — Здається, в мене є шанс розквитатися з одним боргом? Якщо ви не проти, прикрийте мене!

Тісно зімкнувшись, трійця вривається до самої гущі бою. І тут Маарі та Ламеніль бачать мішень свого друга. Оточений кількома помічниками, непорушно застиг у повітрі Лувезвель. Обмін думками між ним та Равешем чують всі навкруги. Переклад цього діалогу зрозумілою читачу мовою виглядав би так:

— Гей, герою! Чого ховаєшся за спини своїх ворон? Ти ж, здається, хотів мене побачити?

— На тебе й чекаю! Ти попрощався з друзями? Якщо хочеш — подарую тобі на це хвилинку!

— Дякую, тільки буде краще, якщо ти одразу призначиш собі наступника. А то ваша «рада у чорних справах» поперегризає один одному горлянки в боротьбі за «чорненьке місце».

Підкоряючись телепатичному наказу, охорона Лувезвеля розлітається навсібіч, і звільняє простір для поєдинку. Здається, битва припиняється. Всі чекають на початок цього бою, підсвідомо розуміючи, що саме зараз і саме тут усе й скінчиться. Бійці обох сторін оточують Равеша та Лувезвеля двома півколами. Золоті та срібні — з північного та східного боку. Чорні — з західного та південного. У центрі вільного простору лишаються двоє.

Перший доторк їхніх полів можна було зрівняти хіба що з обережним наближенням сторожких пальців. Це було, мов розвідка на далекій дистанції. Кожен хотів визначити силу суперника. Думки Лувезвеля звучали так:

— Не погано, не погано! Якби тобі судилося вижити, з тебе вийшов би добрий маг!

Ненависть аж клекотіла у думках голови Ради. Думки Равеша були холодні, мов лід полярного океану.

— Думай про себе, бо ти вже мертвий і сам про це добре знаєш!

Емоції та думки бійців наглухо заблокувались. Тепер над океаном стояла мертва тиша.

Нестерпно сліпучим блиском вдарило зі сторони чорного. Але вбивча енергія розійшлася по сторонах, обтікаючи захист золотого. Не чекаючи, коли смертельне сяйво розсіється, Рав кидає своє закляття. Сяючий меч пробиває захист Лувезвеля однак, не дійшовши до його тіла, згаса.

Знову випад чорного. Згусток матеріалізованої темряви, спалюючи своїм доторком силові поля, рветься у бік Равеша. Той до цього готовий. Контрзакляття спрацьовує швидко і темрява розсипається дощем іскор.

— Ого! Я не чекав, що у тебе аж такі знання! — у думках Лувезвеля виникає тінь поваги. Це ще не було його кінцем, але вже зумовило поразку. Вороги закружляли над океаном, намагаючись проникнути у психіку один одного. Битва на рівні екстрасенсорики теж пройшла в нічию.

Знову спалах бойового закляття із сторони чорного. І знову Равеш розвіює атаку, одразу завдавши удар у відповідь. І цього разу Лувезвель ледве ухиляється від поразки.

Тепер вже Равеш починає активні дії. Його закляття пробиває захисне поле чорного і одразу лазери посилають в пробоїну потужний розряд. Лувезвель знову уникає поразки, та всі тепер ясно бачать: перемога буде за Равешем…

Зрозумів це й Лувезвель. Відкинувши всяку розумну тактику, він починає сипати на ворога безперервними закляттями. Це — безперечний вияв паніки. Рав спокійно відбиває всі випади. Тоді, мовби сміючись над Лувезвелем, відкриває йому свій мозок.

І Лувезвель сахнувся від жаху. Він зрозумів, що якби проти цього хлопчака водночас бились всі маги зла Нілмар, то перемога все одно лишилась би за ним.

Давно приготована формула створила удар такої сили, що захист чорного луснув, як мильна бульбашка. Промінь голубого, сяючого, мов тисяча сонць, світла, досяг тіла Лувезвеля. І тіло вибухнуло мільйоном палаючих клаптів. Заглушливий грім вибуху розлігся над полем битви і досяг навіть берегів Асарху. Безформна хмара попливла над океаном. Більше від голови Ради чорних не лишилося нічого.

Маарісаа та Ламеніль рвонулися вперед, обнімати переможця Равеша.

Продовжувати бій не було сенсу. Без зайвих слів, дракони світла та темряви розлетілись у різні сторони. Чорні полинули до себе на південь, а загін захисників добра вишикувався прямокутником навколо дружної трійці і помчав у напрямку Школи.

На найближчі тисячі років Нілмар отримала мир.