Щоденники дракона

Розділ перший

Перші великі, яскраві зірки всипали небосхил, осяяли ліс та пагорби. Жовтувато-зелені крила заходу поступово згасають за озером та за далекими хребтами гір Алрал. На березі, під розлогим деревом палає багаття. Гіркуватий дим змішується з пахощами риб’ячої юшки, нанизаних на палички грибів, що підсмажуються над вогнем. Гном Равеш, або по-дружньому — Рав, погладжує рукою бороду й задумливо дивиться на воду, що повсякчас хвилюється від жвавої гри сріблястих риб, на далекі гори, на останні яскраві відблиски сонця… Ну от! Вже вечеря холоне, а його друга досі немає. Пішов до селища за медом та й затримавсь. І чого він там не бачив? Всі ж вони однаковісінькі! Сотня чи дві дерев’яних хат на міцних кам’яних фундаментах. Кілька вулиць та майдан зі школою, та базарна площа з дерев’яними лавами.

Інша річ — озеро! Пройди хоч увесь Лон, двох однакових не знайдеш! Вони з Ламом вже майже два десятки років мандрують, а все не надивляться на світ. Як скінчили школу і покинули рідне містечко, так усе йдуть та йдуть. Майже половину материка пройшли, якщо вірити мапам. Ось дійдуть до західних берегів — тоді побачать, що там далі! Може до рибаків подадуться, поплавають океаном, побачать далекі острови. А як щастя усміхнеться, то й на південному континенті — Асарху побувають. Адже ж кажуть, що найсмачнішу рибу ловлять саме там, біля його стрімких, непідступних берегів. А ще кажуть, у океані живуть морські змії. На кшталт легендарних драконів, тільки що без крил. І живуть вони у воді, на берег не виходять.

— Що, пригрівся та й спиш? — з-за дерева вислизнула легка, гнучка постать ельфа Ламеніля. — Я тут палим листям та сушняком тріщу, немов ведмідь, а ти й вухом не поведеш!

— Вухами ворушити, наче лисиця, то звичка для вас — ельфів. А ходу твою й за два кроки не почуєш! — огризається Рав. — Вечеря коли ще була готова, а я все чекаю на тебе, аж живіт підвело!

— Тобі — аби поїсти! А от я у селищі таке почув!.. З'явився там один гном. Ще не старий, але вже й молодим не назвеш. Народився він у тутешніх місцях, а останні півста років рибалив у океані. Тепер дістався сюди, бо схотів побачити рідню. То ввечері на майдані всі зібралися його послухати. Він розповідав, що бував на Асарху і на власні очі бачив драконів!

— Плете небилиці! Казки розповідає, а ти вуха розвісив, наче маленький!

— Чому небилиці? Адже про драконів йдеться у всіх давніх піснях!

— Мало що там співають! Ти бачив хоч когось, хто зустрічав дракона на власні очі?

— Так його й зустрінеш! Сам знаєш, дракони — великі маги! Як хто з них і прийде до селища, то всі його бачитимуть чи ельфом, чи гномом. А скоріше, що й зовсім не побачать! Та й звідки мені знати — може ти сам дракон?!

— Став би дракон з отаким телепнем товаришувати та по світу вештатись! Краще ось що: нумо зараз поїмо та лягаймо спати. А завтра, під вечір, сходимо того рибалку послухаємо. Як що й прибреше, все одно буде цікаво!

Добре наївшись, друзі вклалися в курені, і дивилися на гаряче вугілля. Довгу мовчанку перервав Рав:

— Звісно, треба послухати. Адже ми йдемо до тих країв де більше рибалок живе, ніж мисливців. А зараз давай спати, темно зовсім. А ранком я хочу порибалити біля каменів, праворуч. Дуже смачна риба у цьому озері. Треба до сніданку свіженької спіймати! А ти на світанку збігай по якусь дичину. Ми ж хотіли лишитися тут днів на два, три, то можна й запастися. Оленя б, чи там козу гарну. Не пропаде!

— Добре, ненажеро, спи! Буде тобі м’ясо! Тільки години через дві після сходу сонця підсмаж для мене пару рибин. Як набігаюся по цих пагорбах, напевне їсти захочеться!

Відповіді вже не було. Гном тихенько сопів уві сні. Ламеніль швидко засунув у чобіт приятелю соснову шишку, покрутився і скоро так само заснув.

У другій половині ночі до їхньої стоянки підійшов вгодований кабанчик. Потяг носом повітря, пирхнув та й пішов назад до лісу. Лам, сторожкий, як і всі ельфи, прокинувся, поглянув на нього одним оком і заснув знову.

Східний небокрай засірів. Коричнювато-червоний місяць Тайперр, великий, неначе таріль, швидко скочувався за обрій, заливаючи пагорби, озеро, ліс якимось «темним» світлом. Срібного Оранба сьогодні не було видно.

Врем, рибалка, неквапом вів свою оповідь, а принишклі слухачі, майже всі — молодь, слухали, не перестаючи гризти горіхи та пересміхуючись. На те й молодь: слухай, а вигляд роби, що не віриш, бо потім друзі шпинятимуть — віриш, як маленький, усяким побрехенькам!

— Того разу ми рибалили під берегами Асарху. Оселедець ішов!.. По кіло кожний! Хтось із старих рибалок і каже, що у затоці, трохи на захід, у цей сезон на нерест збираються косяки вугрів. До річки йдуть. Капітанові й закортіло спробувати. Коптильник у нас на борту був немалий. Як раз би вугрів копчених до порту привезти! Прийшли ми у ту затоку. Поставили на ніч сіті. Висадилися на берег. Там пляж неширокий, з десяток метрів. А далі ліс починається та й тягнеться схилами гір аж до віковічних снігів.

— А це як? Сніги — й раптом вічні? — спитав хтось із слухачів.

— А от так! — відповів Врем — у нас, на Лоні, гори старі, низькі. А там — молоді, величезні! Кручі такі — жах бере! Височезні прямовисні стіни стоять. Хмари й до половини тих гір не піднімаються. Знизу краще і не дивитися, така височінь. От по верхах тих гір сніги й лежать увесь рік, не тануть. Тому й звуть їх вічними. А поряд з ними, на березі, цілий рік літо палюче. Екватор поруч. Вночі на палубі роздягнений спиш, а з тебе піт ллє.

Ну, от. Відпочиваємо ми на березі, з гір прохолода тягне. Обидва місяці світять. Нам любо на землі побути, адже чверть року палуба під ногами. Поки ті трюми рибою завантажиш та у порт дістанешся… А тут тобі й перепочинок випав! Дерева щось шепочуть, ручаї дзюрчать. Просто рай! То от лежимо ми, розмови ведемо, тільки раптом бачимо — понад берегом, високо, летять парою. Спочатку — наче птахи. Тільки ні! Скоріше — миші летючі. Ближче підлетіли, хтось і каже: «Це ж дракони!» І справді бачимо — дракони! Точнісінько такі, як у казках. Хіба що вогнем не дихають. Ледь устигли ми їх роздивитися, а вони й щезли, немов і не було! Ось-ось над самісінькою головою були, навіть бачили ми, як луска на тілі сріблом горить. А вони раз, та й зникли! Потім вже до нас дійшло: невидимими вони стали. Хіба це їм тяжко? Вони ж таки маги — не нам із ними рівнятися! Що схочуть — по їхньому буде!

Тільки от іще одне: двоє наших з вечора на полювання подались, м’яса свіжого добути. То вони другого дня казали, що ті дракони біля наших вогнищ сіли на землю і цілу годину сиділи поруч. Аж тоді вже знялися й подалися річкою поміж гір, до материка. Мабуть, слухали наші теревені. А ми їх і не бачили, й не чули! Говорили кожен про своє, хто що після рейсу робитиме. А драконам, бач, цікаво, що то за народ на їхніх берегах гостює.

Врем заліз у кишеню, набив люльку й почав розкурювати, висікши пальцями правиці вогник. Хтось із молодих ельфів не втримався й упівголоса прочитав щойно складений віршик:

Всі присутні приснули сміхом. Разом з усіма засміявся і Врем:

— Хоч вірте, хоч ні, а таки є на Асарху дракони! Тільки от мало хто їх бачив. Деякі хотіли шукати їх у глибині материка, але нічого з того не вийшло. Щоб перетнути гори треба хіба що мати крила. Ані дороги через них, ні стежечки хоч якої. Немає ні річок, ні ущелин. Самі стіни кам’яні без жодної шпариночки. Кажуть, що далі, як миль з десяток од берега пройти неможливо. А хто пробував шукати далі, то всі так і зникли без сліду.

— Слухай, а чи часто кораблі до Асарху плавають? — не витримав Лам. — І з якої гавані туди легше втрапити?

— Рибалять там багато суден. На мілинах, уздовж його берегів, риби завжди багато. І кораблі з усіх портів туди йдуть. Крім, може, тих, що на східному узбережжі Лону. Тим занадто далеко. Отже, як є бажання, йди до найближчого порту і питай, хто куди збирається. Там, не встигне корабель на розвантаження стати, а попередній вже вітрила підійма. А взагалі, скажу я вам, хто схоче, той завжди дорогу знайде!

— Ну, все, Ламе! Годі балачки слухати, вертаймо до нашого вогнища! Все одно ми збиралися у західні порти, до рибалок, то і йтимемо, як ішли раніш! — почав торсати друга Равеш.

— Дійсно, пішли!

Рав навіть здивувався. Чого б то ельф не став сперечатися?!

За вечерею вони розмовляли небагато. Равеш, як завжди, більше цікавився тим, що у нього на тарелі, а Лам про щось думав. Зате на ранок знялася суперечка. Ельф вже прагнув іти скоріше, а лінькуватіший гном стояв за їхню стару тактику: перехід в один, два дні й стоянка у затишному місці на днів два-три. Кінець-кінцем таки домовилися, що йтимуть, як раніше, але лишатимуться на стоянках не довше одного дня.

— Подумай лишень, усе життя ми мріяли побачити живого дракона. Ще з того часу, як вчилися у школі. Це бажання й штовхнуло нас на цю подорож, що не кінчається ось уже скоро двадцять років. Ми пройшли чи не весь старий континент, Лон, і ось уперше стріли того, хто на власні очі бачив дракона! Чи ж це не привід іти швидше? — продовжував умовляти друга Лам, збираючи рюкзак.

— Та йдемо вже, йдемо! — відповідав гном, посміхаючись у бороду. Скоро на березі озера лишився лише слід від кострища та викладені рядком каменюки, що ними було закріплено курінь.

Йшов уже сьомий день, як друзі покинули селище, схоже на багато інших, не позначених на мапі, що їх вони минали дорогою, забуваючи навіть спитати назву. Поки Лам прямував до наміченої стоянки, Рав відхилився від маршруту, щоб пополювати. Йому вдалося підстрелити козу і тепер, цілком вдоволений, він ішов на місце умовленої зустрічі з товаришем. То мав бути берег невеличкого озерця, яке утворювала річечка, позначена на мапі тоненькою ниточкою.

Як йому здавалося, він мав скоро спуститися з пагорбів, вийти на звивисте русло та йти ним ліворуч, десь із півкілометра, а там було б і озерце. Схили пагорбів були пологими, як і всюди в передгір’ях хребта Алрал, тому Равеш дуже здивувався, вийшовши раптом до крутояру, метрів п’ять чи й шість заввишки. Внизу, під самим урвищем, палало невеличке багаття і стояв тимчасовий вітяний курінь. У цих схожених уздовж і впоперек горах мандрівників було мало, тому гном зрадів, передчуваючи нове цікаве знайомство. Щось наче підказувало йому, що ця зустріч — не просто випадок. Він, маг від народження, як і всі мешканці Нілмар, знав, що не буває в житті випадків, які б не призвели до певних наслідків. Таким чином, кожна зустріч щось та віщує.

Спустившись, чи краще сказати, скотившись ухилом, утвореним на половину з глини, на половину з каменюк, пошепки лаючи Творця Всесвіту та його альтернативу — батька всієї нечисті, чухаючи синці та подряпини, він постав перед багаттям. Перше, що він розгледів, було гостре вістря стріли і не менш гострий погляд сіро-голубих ельфійських очей.

Та вигляд у нього був достатньо кумедним, аби викликати сміх і в куди менш смішливого створіння, ніж ельф, а тим більше — ельфійка. Так що замість огріли з червоним оперенням його привітав вибух веселого сміху.

— О боги! Всього лише дрібний гном, а шуму як од кількох ведмедів. Я вже була впевнена, що хтось надумав мною повечеряти, а тут на тобі — гном! — Відсміявшись, незнайомка порухом руки запросила Рава присісти на шмат деревини, що цілком міг правити за стілець, і назвала себе:

— Маарісаа! Народилась я на півночі, ближче до холодних морів, вже п’ять років, як скінчила школу і рушила в мандри. Ходжу, дивлюся на світ.

Гном встав і, зробивши кумедний реверанс, назвався:

— Равеш. Можеш казати просто — Рав. Родом зі сходу, майже сім тисяч миль звідси. Ми вже зо два десятки років мандруємо з моїм другом, Ламенілем. Також одразу після школи пішли. Воно, звісно, усі так роблять, тільки ми не збираємось повертатися. Принаймні найближчим часом. Зараз ми йдемо на захід, до океану. А куди ти збираєшся прямувати?

— Я теж до океану. Тільки планую вийти на південно-західне узбережжя. Там є порт Граамель. Звідти хочу з рибалками податися до Асарху. Дуже цікаво про нього розповідають: цілий материк, а пройти по ньому неможливо. Хіба таке може бути? Не вірю! Я навмисно кілька років вчилася підніматися на скелі. А чого це ти раптом смієшся?

— Пробач, я не навмисно! Це, мабуть, нервове. Справа в тому, що ми із Ламом теж зібралися туди плисти. Дуже нас казки про драконів цікавлять. А на Асарху вони, здається, й насправді є! От би побачити! Ото, думаю, краса!

— Я ці казки, звісно, теж чула. Тільки не вірю в них. Були б на світі дракони, то й над нами літали б! А хто їх де бачив?

— Вір, не вір, а подивитися самому краще, ніж слухати чиїсь теревені. Та й поплавати океаном на справжньому кораблі теж хочеться.

Маарісаа тим часом налила у два кухлі солодкого, духмяного чаю, подала гостеві зі шматком хлібного коржа. Рав мимохіть відзначив, що дівчина добре дбала про запас — навіть мала два кухлі. Пригостивши гнома, й собі почала пити дрібними ковтками, дивлячись на вугілля.

Допивши чай, Равеш подякував ельфійці. А та замислено подивилась на нього і промовила:

— Слухай, може підемо далі разом? Бо я ніяк не підберу для себе супутників. Я легко долаю далекі відстані. Росла, здебільшого, із гномами, тому звикла скоріше бігати й лазити по скелях, ніж складати вірші та займатися музикою, як то ведеться серед ельфів. Твій друг не буде проти?

— Ні, що ти! Ми з радістю тебе приймемо! Як припаде тобі до душі наша спілка, будемо триматися втрьох. Та в гурті й веселіше! Ви, ельфи, любите погомоніти віршами. Я — гном, і на таке не здатний, а Ламу інколи кортить язиком помолоти. Я ж відчуваю! Хочеш, давай допоможу скласти речі та й пішли! Ми тут поруч!

— Що, прямо зараз?! Ні. Краще я вранці до вас приєднаюсь. Адже я й постіль собі налаштувала, і вечерю… А так раненько до вашого табору з'явлюся, та й помандруємо, коли все буде гаразд. До того ж, у мене іще одне питаннячко: твій друг не причепа, як буває між ельфами?

— Ні, ні! Він хлопець порядний. Ті, про кого ти говориш, сидять по поселеннях. Я знаю його змалечку, і ніколи дівчата на нього не скаржились! Та ти вранці його побачиш — сама зрозумієш. Отже вирішили. Ми на тебе чекаємо. Пройдеш з півкілометра вгору річкою, і там на озері побачиш дим нашої стоянки.

— Що ж, може й буде з нас непогана команда. Чекайте!

Рав закинув на плечі впольовану козу й побрів берегом. Не минуло й чверть години, як він побачив дим, і майже одразу — свого друга, що ніс казанок з водою.

— Гей, Лам! Ти ще не занудився на самотині? — заволав гном здаля. — А наша компанія, можливо, збільшиться! Я щойно з однією ельфійкою познайомився. Трохи молодша за нас, але мені одразу сподобалась! Не те, що ті дівчата, які сидять по селищах. Ця — справжня! Як тобі до смаку припаде, хай з нами третьою буде. До речі, теж мріє про Асарх!

— А чого б це я був проти? — розсміявся Лам і повісив казанок на вогонь. — Аби співрозмовниця була цікава та не стогнала в дорозі!

Тихий світанок котився понад горбами та понад озером. Лам, що завжди прокидався першим, вибрався з куреня, наспівуючи собі під ніс:

Крекаючи від задоволення, він умився в озері й пробігся трохи уздовж лісу. Тоді, тихцем, аби не збудити гнома, знову заліз у курінь і розкинувся на своїй дорожній постелі, що була зшита із шкір мішком, під який на ніч підкладалися гілки хвойних дерев та трава.

Світанок вже залив усе небо й Ламу не спалося. Будити друга він навіть не збирався, бо всі ж добре знають, як ті гноми люблять поспати вранці. Трохи полежав, тоді тихо вибрався до кострища. Роздув припале золою вугілля, заварив свіжого чаю…

Життя прокидалося. З-під ріденьких золотавих хмар впала із тихим посвистом зграйка зеленокрилих пташок. Розсілася, в гаморі голосних розмов, на прибережних кущах. Під берегом у воді час від часу сплескувала риба. Скоро вже мала з’явитися й майбутня супутниця. Як кажуть ельфи: «Дорога гарна новими знайомствами». Може й у них складеться цікаве знайомство!

Коли Лам досмажив рибу на гілочках, що надавали їй приємного аромату, гном одразу прокинувся, не витримавши тортур запахом готового сніданку. Друзі згорнули табір, і тільки що не починали снідати чекаючи на свою гостю. Скоро ельф стріпнув довгими вухами й почав уважно дивитися на кущі, якими густо заросли береги озерної коси. За кілька хвилин з’явилася Маарісаа, легко крокуючи росистою травою, що шурхотіла під її високими чобітьми, що були гарно прикрашені аплікаціями із кольорової шкіри. Одягнена вона була, як більшість мандрівників, у шкіряну куртку й штани із шерстяної, теплої тканини. Свій досить великий рюкзак вона несла легко, майже не спираючись на довгу палицю з залізним навершям, що давало змогу використовувати її за потребою або як багор, або як бойовий спис. Така, звична у їхньому краї, зброя могла стати в пригоді і на випадок зустрічі з ведмедем чи іншим великим звіром, і для інших, скоріше мирних, справ.

Підійшовши до багаття, вона скинула на землю свою ношу, присіла й побажала хазяям щастя в дорозі. Добросердний гном, що вже мав себе за її старого знайомого, одразу привітав дівчину:

— Добре, що ти не забарилася! Бо друг мій вже хвилювався, чи прийдеш? Дивись — ледь не скаче від радості! То вже знайомтесь, як у вас, ельфів, ведеться! Ви ж без віршів не можете!

Молоді ельфи придивлялися одне до одного. Першим почав Лам.

Не витримавши, Маарі приснула сміхом і, звертаючись до гнома, сказала з удаваним гнівом:

— А що я казала! Як ельф, то причепа! Та ще й тріпло!

За якусь годину лише сліди прим’ятої трави вказували, куди подались нові друзі.

Розділ другий

Гном у пошуках здобичі відірвався від друзів і забіг далеко наперед. Маарі та Лам неспішно ішли лісом і вели тиху розмову:

— Дивись, дерева червоніють, пташині зграї вже на південь потягли, ночами холод біля багаття пробирає… Чи не час нам звертати кудись на південь?

— Хороша думка! Я б теж охоче пішла на південь. Тільки от що скаже Равеш? До речі, де він подівся?

Поза чагарниками розкотився сміх:

— Наші чутливі ельфи не відчувають присутності гнома! Ні, з вами таки щось не гаразд! Я ось тут підстрелив пару фазанів. Краще кидайте рюкзаки і допоможіть їх обпатрати!

Ельфи вийшли на невеличку галявину, що потонула у хмарі пуху. Посеред тієї хмари невиразно вимальовувалася постать гнома.

— Неймовірно! — скрикнула Маарі. — Ніколи в житті не повірю, що тут була лише пара фазанів. Скоріше за все тут була купа подушок!

— Смійтеся, смійтеся! Краще б ви, поки я розпалю вогонь, нарвали лісової цибулі на салат. Он її скільки навкруги!

Кажучи це, Рав кресонув пальцями, промовивши закляття, підпалюючи суху траву та тоненькі гілочки. Коли полум'я розгорілося, він почав акуратно докладати туди грубіші дрова.

— Раве! Як ти дивишся на те, аби побувати у Фісбенесі? — запитав Лам.

— Місто? Що ми там забули? Те саме, що й селище, тільки значно більше. Отже більше гамору, штовханини. Що в цьому хорошого?

— Хоч би й університет. Я б залюбки попорпався у його бібліотеці. Та й грошей у нас обмаль. Було б непогано підзаробити кілька монет. Ми ж не можемо жити на самій дичині та лісовій цибулі.

— Тоді, я не проти. Якщо ви обоє — за, то пішли! А чого це ви смієтесь?

— Ти бачила? Голос розуму він не почує! Тільки голос шлунку! — сміявся Лам.

— На те й гном, аби шлунком думати! — підхопила Маарі.

— Добре! Хай я буду гномом-ненажерою, та хто ж тоді подбає, щоб ви не ходили голодні? Без мене ви за кілька днів ноги простягнете! Віршомази нещасні! — огризнувся Рав. — Скільки туди йти? Якщо дивитися по мапі — днів п’ятнадцять, а може й двадцять?

— Трохи менше, якщо не зволікатимем. А зволікати не варто, бо зима вже близько. Днів за тридцять тут лежатиме сніг, і в курені стане не дуже затишно. Сам знаєш! Пам’ятаєш, ми одного разу спробували так зимувати?

— Ще б пак! Як згадаю, аж шкіра холоне! Добре, тоді селище недалеко трапилось!

— Тому й кажу — пішли у Фісбенес. Там одразу знайдемо і житло, й роботу! До речі, я справді хочу побувати у книгозбірні!

Поки друзі сиділи над мапою та визначали маршрут, вже й смерклося. Переночувавши на цій же галявині, з самого ранку друзі рушили прямо на південь.

Та ще до полудня зустріли неочікувану перепону. Перед ними розляглося велике болото, не позначене на мапі. Це було дивно, адже мапи були перевірені багато разів!

— Якщо досі ніхто тут не бував, то ми з вами — першопрохідці. Або ж нам підсунули браковані мапи! — теревенив Равеш, поки вони оглядали місцевість. — Куди йдемо, праворуч чи ліворуч?

— Праворуч! — одразу озвалася Маарі. — Там пагорби, отже має бути сухо!

— Ох і не подобається мені це болото! — Ламеніль, поворушив довгими вухами, роздивляючись довкіл. — У всякому болоті завжди повно життя. Щось плаває, щось повзає, щось літає. А тут усе мертве! Спробуйте відчути цю тишу: порожнина і зло! Я про такі місця чув. Тут живе нечисть, діти бога темряви. Від таких місць слід триматися подалі. І не відходьте один від одного. Полювати тут нема на що, а їжі нам на сьогодні й так вистачить. Згадайте закляття. Якщо промовлятимем утрьох, одночасно, їхня сила буде набагато більшою, самі знаєте. А з нечистими без магії не впораєшся. І найголовніше — у кого є зброя зі сріблом, дістаньте одразу! Рав, відклади свої стріли із срібними жалами, щоб були під рукою і не плуталися з простими, сталевими. Маарі, ти зроби те саме.

Друзі швидко розібралися зі зброєю. Маарі пошепки нагадувала собі бойові закляття, які знала. Лам витяг з рюкзака два довгих бойових ножі зі срібною насічкою на лезах і вклав їх за халяви чобіт. Аби були під рукою.

— Маарі, що у тебе зі зброї, крім лука, для таких випадків? — спитав ельф.

— Не хвилюйся! Я до цього готова! В моєму костурику впаяно уздовж леза срібні смуги. Навіть гак осрібнений. А вже працювати я із ним вмію — на спортивних іграх одна п’ять хвилин проти трьох гномів відбивалася. Мене й не дістали ані разу!

— Добре! Сподіваюся, усім все зрозуміло. Пішли до пагорбів. Я — останнім. У мене екстрасенсорика краща ніж у вас обох разом узятих, — продовжував керувати Лам. — Та не забувайте поглядати на всі боки. Якщо трапиться небезпека, ти, Маарі, одразу дивись у протилежний від нападника, бік. Аби ми не втрапили між двох вогнів. Може бути й таке.

Намагаючись не зачепити й сухого листка, друзі пішли берегом болота, тримаючись подалі від його мертвої, сонної води.

Вони йшли години чотири, так нікого і не зустрівши, поки не досягли підніжжя найближчого узвишшя, з якого сподівалися оцінити своє становище. Те, що вони побачили, втішило їх: болото, яке пролягло уздовж пагорбів, тяглося на південь, не перепинаючи їм шлях. Одначе йти вздовж цього неприємного місця, мабуть, доведеться ще довго. Оскільки вже насувався вечір, друзі вирішили шукати місце для ночівлі, подалі від болота, за широкою смугою майже суцільної лінії горбів. Вони спустилися їх західними схилами, аби потім знову звернути на південь, до Фісбенесу.

Просуваючись дуже обережно вони йшли ще близько години, поки за останнім на захід пагорбом знайшлося місце для відпочинку. З-під зарослого мохом, величезного, мов будинок, каменя, пробивалося невеличке, прозоре джерельце. А збоку, за десяток кроків, стояла суха сосна.

— Оце добре! — скрикнув Рав. — Якщо буде вночі біда, я прочитаю одне малесеньке, але дуже дійове закляття. Ця сосна вмить перетвориться на велетенський смолоскип, що висвітить все навкруги. Не менш, як на сотню кроків. А вже чого не терпить нечисть — то це світла!

— Добре, що тут таке чисте, прозоре джерельце! — додала Маарі. — Як мене вчили, нечисть таких місць не любить. Давайте тут і ляжемо: біля джерельця, під каменем.

Після вечері у Ламеніля з'явився настрій до віршування і він склав чудовий вірш про красу довколишньої природи, який одразу ж і прочитав друзям.

Вірш сподобався навіть гному, а вже Маарі просто аплодувала. Після цього друзі залили багаття водою, аби світло не приваблювало чужих поглядів і, з’єднавши свої магічні сили, спорудили над своїм тимчасовим пристанищем захисний купол-оболонку, додавши до цього ще кілька охоронних заклять. Спальні мішки не діставали бо ця ніч обіцяла ще бути теплою, а дощу не передбачалося.

Рав, як завжди, розпалив люльку, а ельфи тихо розповідали одне одному історії зі свого дитинства. Згадували друзів, з якими вчилися та грались, ділилися досвідом здобутим під час мандрівок просторами Лона. Потроху ховалося сонце, змовкала й розмова. Коли зійшов срібний місяць — Оранб, ельфи куняли, а Рав уже мало не хропів. Червоний місяць — Тайперр, мав зійти лише перед сходом сонця.

Ніч вже перейшла за середину, коли чутливий Лам відкрив очі, і завмер, не виказуючи себе жодним порухом. Щось турбувало його підсвідомість. Він обережно оглянув край лісу та схили пагорбів. Ніде не було помітно жодного руху, але відчуття тривоги наростало. Раптом він побачив, що захисний купол тріпонеться, як намет на вітрі. Його поверхнею перебігали вогники. Намагаючись не робити різких рухів, ельф розбудив своїх супутників.

Всі втрьох, мовчки, у повній тиші, приготували зброю. За якусь хвилину вже всі вони відчували, як на їхню екстрасенсорику тисне щось важезне, чорне, як сама ніч. Чужинський розум нав’язував їм відчуття страху, та друзі боронилися, підтримуючи одне одного.

— Воно йде нашими слідами! — прошепотіла Маарі.

— Так, ще хвилина, і ми його побачимо! — додав Ламеніль. — Слава Творцю, Оранб щедро ллє своє світло, отже нам усе буде видно. Равеш! Ти не забув свою обіцянку зробити вогнище з тієї сухої сосни? Думаю, це буде дуже доречно!

Рав, не зронивши й звуку, заряджав свій арбалет стрілою зі срібним жалом. Стрілець він був неабиякий, до того ж, як і всі гноми, чудово бачив у темряві, тому часто закладався на те, що в нічний час стрілою зніме шапку з кого завгодно на відстані за п’ятдесят кроків так само легко, як інший зробив би це рукою. І ніколи не програвав.

Добре змащений, випробуваний арбалет, сталевий лук якого викидав стандартну стрілу вагою в чотириста грамів майже на півмилі, звівся не скрипнувши.

Друзі чекали, не виказуючи особливого страху. Адже їх троє, а це — оптимальна кількість магів при застосуванні бойових формул.

Ось, нарешті, край лісу щось хитнулося і друзям здалося, що на галявину виплила суцільна маса мороку. Вона була більшою за великого ведмедя, не видавала щонайменшого звуку, але від неї просто віяло чимось таким, що мимоволі скручувало вузлом кишки і здіймало волосся сторч.

— Увага! — пошепки сказав Лам. — Може, наш захисний купол і не пропустить його, та краще не чекати. Рав! Стріляй і одразу пали сосну!

Далі події покотилися стрімкою лавиною. Хмара мороку, похитавшись мить біля кущів, рвучко полинула до друзів. Тенькнула тятива арбалета і страшний рев підтвердив, що стріла знайшла свою ціль. У ту ж мить спалахнула сосна, осяявши галявину ясним світлом. Ельфи виставили вперед свою зброю. Равеш заряджав арбалет. Від неочікуваного яскравого світла морок застогнав, немов од сильного болю. Його рух уповільнився, хоч і не на багато. За мить він вдарився об міць захисного куполу. Оборонні закляття не дали пробити його одразу. Маарі навіть встигла роздивитися стрілу, що застрягла десь у середині цього тіла — не тіла. Навкруг стріли розгорялось зеленкувате полум'я. Побачила як не витримав захисний купол і морок потягся до неї. Її палиця, зміцнена сріблом та магією, зупинила його. Тут таки в саме серце нечистого витвору вп’ялася ще одна стріла гнома. І одразу перед нею з'явився Лам і заходився сипати швидкі удари своїми двома ножами, читаючи, чи, скоріше — викрикуючи, якесь закляття невідоме їй закляття. Морок знову завив, та цього разу так гучно, що у всіх позакладало вуха, відскочив од них і запалав уже весь. Але той вогонь не був теплим життєдайним вогнем багаття — від нього ішов сморід зотліваючого трухлявого пня.

На щастя це тривало лише якусь мить, а тоді цей згусток «тухлого» вогню вибухнув, сипонувши навколо іскрами, і вони падали, згасаючи й не долітаючи до землі.

Друзі, не одразу змогли заспокоїтись: тяжко дихали та нервово спльовували, одмахуючись від смороду. Палаюча сосна яскраво освітлювала спорожнілу галявину.

— Боже, яка гидота! — скрикнула Маарі. — В житті про таке не чула й, маю надію, ніколи більше не почую!

— Добре, що Рав вистрілив у нього заздалегідь, — відізвався ельф. — Бачили, як воно горіло з середини, коли кинулося на нас?

— Ага! Я тоді подумав, що від додаткової порції срібла гірше не буде! — підтримав гном.

Тепер, зрозуміло, усім було не до сну, тому розклали багаття. Час від часу то один, то другий підіймали голови й намагалися розрізнити якісь зміни у природі. Та, на щастя, все було спокійно. Білий місяць вже нахилився до обрію і в його біле світло почали примішуватися червонясті тони місяця Тайперр, що вже з'явився на небозводі. До світанку було ще далеченько, отже, довелося знову влягтись. Помалу дрімали. Зранку рушили в дорогу майже не снідавши. Думали про те, що вони разом пройшли перший серйозний іспит і тепер знають напевне, що можуть покладатися одне на одного.

Йшли вони лісом, що, здавалося, не має меж. Де не де їм траплялися неглибокі яри, а, коли захід вже запалав зеленкуватими сполохами, вийшли до берега казково гарного озера. Береги його складалися із кам’яних скель і глибина, вочевидь, була немалою. Біля самої води простяглася невеличка смужка чистого піску, що ніжно виблискував під вечірнім сонцем. Вода озера була чистенька і прозора. Перед вечором Рав, пам'ятаючи про свій шлунок, підстрелив дебелого оленя, і тепер щосили тріщав чагарником, готуючи дерево для багаття.

Дорогою друзі розмовляли мало, та й тепер лише перекидались окремими фразами, немов розуміли одне одного без слів. Лам нарубав молодих дерев і тепер будував курінь під самою скелею, за кілька кроків од води. У ельфових руках деревця немов самі спліталися у стіну і ставали справжнім житлом.

Маарі розбирала м’ясо, що відкладаючи до вечері, що готуючись закоптити в диму. Вона вже повісила над вогнем казанок, додала туди зібране у лісі коріння, розвісила залишки м'яса, щоб прокоптились. Припасів у них вистачить на кілька днів.

За тими справами день скінчився, і гном, який ніколи не відмовляв собі у задоволенні поспати, поліз у курінь. Слідом вляглися й ельфи. Скоро всі спали. Коли, за годину, до їхньої стоянки підлетів дракон і вмостився поряд на скелі, щоб вслухатися у їхні сни, ніхто в курені й не ворухнувся.

Розділ третій

Прокинувшись вранці — причому Лам відзначив, що всупереч своїм звичкам проспав схід сонця — друзі відчули себе напрочуд бадьорими. Приємно здивувало їх і те, що хвилювання, викликане вчорашньою зустріччю з привидом, духом чи невідомо ким, геть пройшло. Здавалося, що та неприємність відбулася хіба колись давно, чи й не сто років тому. Маарі стала для їхньої маленької компанії таким самим другом, якими були Рав із Ламом. Неначе й вона росла та навчалася з ними у школі й усі минулі роки вони мандрували разом.

З апетитом поївши, мандрівники склали речі і рушили в дорогу. Та тепер вони не розходились, як завжди, а йшли поряд, бо так їм було приємніше. Щось нове з'явилося у їхніх стосунках після тієї ночі. Вранці, займаючись щоденним психотренінгом, Лам та Маарі заглиблювались у свої почуття, аналізували доступні їм зони підсвідомості. Тепер їм обом було відомо, що вони пов'язані між собою назавжди. Та мови про це не заводили, хоча кожен відчував, що й інший — знає. І цим мовчанням все було сказано. Знали тепер вони й те, що година їхнього спільного щастя десь далеко попереду, а зараз вони лише друзі і мають пройти довгу дорогу до ще невідомої їм мети, якої мусили досягти неодмінно.

Рав, хоч і був «грубошкірим» порівняно з ельфами, також знав їхню таємницю і радів за друзів. Так, усі переповнені щастям, вони йшли вже половину дня. Та ось гном, що йшов попереду, побачив невеличкий кам'яний будиночок. Навколо будиночка був розбитий город, а майже впритул до нього росли кущі з ягодами та плодові дерева, віти яких хилилися під тягарем ще не зібраного врожаю. Поряд протікав великий ручай, майже річка. Біля самого ґанку ручай розливався тихою затокою. Просто до поручнів під сходинками був прив'язаний човен, прикрашений химерним різьбленням. Тільки чомусь, живучи серед лісу, господарі нехтували безпекою і зовсім не тримали собак.

Коли друзі підійшли ближче, з будинку вийшов гном з білою-білою бородою, і привітно махнув їм рукою. Усім своїм виглядом він виявляв щиру радість.

— Заходьте, хлопці-дівчата, заходьте! Вам, я гадаю, не зайве буде спочити нічку чи й більше під справжнім дахом, помитися, поспати на ліжках із простирадлами! Мене звуть Ревліс. Живу я тут вже давно. Місце дуже гарне! — балакучий гном, не чекаючи відповіді від ошелешених мандрівників, мало не силоміць затягнув їх до передпокою.

— Вам, хлопці, віддаю оцю кімнату, вікнами на річку. А тобі, дівчина, оцю. З її вікна прегарний краєвид. Влаштовуйтесь, поки я розігрію для вас воду. Ти, дівчинко, підеш митися першою, а хлопці можуть почекати. Тебе, до речі, як звати? Маарі? Чудове ім’я! А вас, хлопці? Лам та Рав? Дуже гарно! Ну, йдіть по кімнатах, я зараз!

Приголомшені цим словоспадом, що зненацька проливсь їм на голови, друзі опинилися в своїх кімнатах раніше, ніж встигли прийти до тями. Рав із Ламом перезирнулися й розсміялись.

— Ото вже балакун! Мабуть, нудно буває самому у цій глушині! — сміючись, сказав ельф. — Таких приємно зустрічати!

— Так! У діда добра душа! Одразу відчувається приязнь, хоча він і занадто балакучий, — підтримав Рав.

Пізніше, вже за обідом, вимиті і перевдягнені в чисте, друзі слухали нескінченну балаканину господаря, який щиро радів їхній появі та нарікав на те, що мало буває у цих краях подорожніх, а без гостей, мовляв, у домі таки сумно.

І був довгий, спокійний вечір, і чай за столиком у садку, і м’які ліжка, що ніжно прийняли їх стомлені багатоденними мандрами тіла, і спокійний сон під люб’язною покрівлею.

Коли гості поснули, хазяїн підійшов до стіни у своїй кімнаті, підвів руку і мовою магів пошепки вимовив якусь формулу. Стіною, від середини, побігли концентричні світлові кільця, у центрі спалахнув не видимий раніше екран. На ньому з'явилося зображення якогось кабінету та його господаря. Подумки Ревліс промовив:

— Здрастуй, Джирком! Ті, про кого йшла мова, вже у мене.

Одразу надійшла така сама безмовна відповідь:

— Якщо твої здогади підтвердились, розкажи їм дорогу. Хай менше кружляють. Ми всі будемо раді чимшвидше побачити їх у нас, у Школі.

Ревліс опустив руку і стіна знову перетворилася на звичайнісіньку стіну звичайнісінького дому.

Наступного дня, добре відпочивши, друзі весело гомоніли зі старим гномом. Хоча, насправді, говорив лише він сам, а наші мандрівники слухали його нескінченні історії. Вже під кінець дня хазяїн пригадав, що колись замолоду був рибалкою та побував на Асарху. Друзі, що вже починали нудитися, одразу пожвавились. Посипалися питання і старий охоче розповів їм історію, яка сталася з ним понад триста років тому.

— Я тоді плавав на судні, що базувалося у порту Граамель. Це в гирлі ріки Фіслор, що тече неподалік звідси. Потрапили ми якось до берегів Асарху. На той час наші трюми майже повністю були забиті рибою, і ми знали, що скоро візьмемо курс на рідний порт. Але тут був сенс затриматися. Дно у тих місцях наче спеціально облаштоване для риболовецьких тралів — гладке-гладісіньке, і риби повно. Отже, тягнемо ми трал на відстані з десяток кілометрів від берега, коли це вахтовий зі щогли гукає: «Бачу дим на узбережжі!» Капітан глянув у зорову трубу — справді дим. Одразу дав команду: як піднімемо трал, відправити на берег шлюпку. Воно, всяк буває — може, хто в біду попав.

Витягли ми трал, вибрали рибу, і нас, шестеро, шлюпкою пішли до берега. А береги у цьому місці паскудні — скелі одні. Тільки, як стали до берега доходити, бачимо між двома рифами прохід, а за ним затока. Як дзеркало, така спокійна. А біля входу до затоки багаття горить і хтось біля нього вовтузиться. Увійшли ми до затоки — справжній порт. Хіба тільки причали не облаштовані. Підхід для кораблів безпечний, глибокий.

Вийшли ми на берег, підбігає до нас гном, віком трохи старший, ніж ви зараз. Радий! Я, каже, тут рік пробув. Кораблі до цього узбережжя рідко наближаються. Ну, забрали ми його із собою, привезли на корабель. Там він і оповів нам свою історію.

З дитинства йому кортіло побувати на Асарху. Просто тягло його туди і все. А далі просто — пішов рибалити, рейс відпрацював та й зійшов на берег. Молодь так часто робить. Зійдуть, помандрують берегом, та й назад, з будь-яким випадковим кораблем. Правда, його попереджали, що до цього берега кораблі рідко підходять, все одно зійшов, не злякався. Кілька місяців шукав дорогу у глиб материка, поки таки знайшов. Піднявся на перевал. Тільки дорога страшна була. Ледь не посивів, поки дійшов. Вже зовсім готовий був у долину спуститись, але на той час так остогидло самому ходити, що повернувся він до берега, в надії знайти якусь компанію. Так і потрапив до нас на борт.

— А що з ним далі було? — запитав Лам.

— Ну, як що? Прийшли ми до порту, він і пішов на берег. Далі не знаю. Не бачив я його більше. Тільки на пам’ять про цю зустріч мапу у нього перемалював, з помітками, як до того перевалу вийти.

— Покажеш?! — мало не задихнувся від радості Лам.

— А чого ж? Зараз таки її й знайду. Як хочете, то й перемалюйте! У мене на такий випадок і туш, і папір хороший знайдеться!

Старий зайшов до будинку і виніс креслярське приладдя та доволі стару, мальовану від руки, мапу. Друзі, схиливши голови, довго не могли відірватися від неї Тоді Рав, що був добрим художником, охайно переніс на чистого листа маршрут з усіма прикметами й позначками.

Дякуючи без кінця старому, друзі навперейми розповідали про свої мрії та плани. Втім гном віднісся до цього прохолодно.

— Я своє вже давно відходив. Тепер тут і мій дім, і все, чим я живу. А вам, молодим, чому ж не пройтися? Бажаю вам і доброї путі, і цікавих зустрічей. А тим часом поживіть у мене кілька днів. Буде бажання, то й зимуйте! Місця та харчів на всіх вистачить.

Тільки тепер уже нашим «пройдисвітам» не вистачило б терпцю сидіти на місці. Вже видимі обриси незнаного материка кликали їх уперед.

Наступного ранку, як тільки зійшло сонце, вони вирушили в дорогу, як порадив старий, за течією річки просто на південь, до берегів Фіслору, що понесе їх до Граамеля і, як вони сподівалися — до нових радощів та успіхів.

Коли друзі зникли з очей за закрутом ручая, старий гном ще стояв деякий час, дивлячись їм услід із прихованою у сивій бороді доброю усмішкою. Тоді, окинувши внутрішнім зором довколишні землі на відстань дводенного шляху, і не знайшовши нічого, що могло б загрожувати нашим мандрівникам, зайшов до своєї оселі та щільно причинив двері.

Увійшовши до своєї кімнати, він, як і вчора, поглянув на стіну і підняв праву руку. Тільки сьогодні промовив інші слова. Знову кольорові світлові кільця пробігли стіною. Тоді у ній з’явився овальний прохід, заповнений перлинно-рожевим туманом. Гном, не опускаючи правицю, зробив крок просто у туман.

Сяючий срібною лускою дракон вийшов з тимчасово утвореного проходу і озирнувся. Позад нього буяв перлинно-рожевий туман. Праворуч, за столом, сидів молодий гном і щось писав у грубезній книжці. Дописавши фразу, він підвів голову і привітно махнув рукою.

— Вітаю тебе, Вчителю Ревліс!

— Здоров був, Масснесе! Поблизу є хтось із Конклаву?

— Аякже! У голубій залі Джирком читає лекцію кандидатам, що скоро складатимуть іспит на магістра, а трохи далі, у червоній, іде доповідь. Щось, здається, про паралельні виміри. Якщо треба, я взнаю точніше. А у тебе щось цікаве, чи так — поточні питання?

— Дещо цікаве є! Думаю, скоро прийдуть до нас одразу троє новачків. І не абияких! Можеш мені повірити!

— Одразу троє та ще й, як ти кажеш, не абияких? Наскільки я тебе знаю, це означає, що вони зовсім не сіренькі?

— Твоя правда! Піду до Джиркома, побалакаю. Хай доручить комусь приглянути за ними. Аби чого не трапилось! Кілька днів тому вони вже мали пригоду: познайомилися з «туманом п’ять». Відбились!

— Та ну?! Самі, чи ти допоміг?

— Самі, самі! Та ще як! Всього секунд за тридцять! І жодної подряпини! Вони талановиті, я їх мізки одразу при зустрічі продивився. Готові кандидати в учні. Жодної підготовки не треба!

— Це байки! Ти вже зараз упевнений, що вони далеко підуть?

— Навіть не сумнівайся! Щонайменше, один вже точнісінько Вчителем буде! А, як на мене, то й усі троє! Таких варто пошукати! Сам подумай: усієї науки за плечима — селищна школа, а втрьох від «туману — п’ять» за півхвилини відбилися. І живі, здорові!

— Хай їм творець допоможе! А ми у Школі усі за них вболіватимемо! Довго ще їм добиратися?

— Вони тільки що від мого спостережного пункту відійшли, ідуть до Фіслору. Зиму відсидяться у Фісбенесі, навесні потраплять у Граамель. Вже там сядуть на рибальський вітрильник. Maпy я їм дав хорошу, у мізки ввів блокаду, аби на них менше звертали увагу. А на весні зв’яжуся з якимось нашим океанським сектором, хай приглянуть за кораблем.

— Ти вже все передбачив!

— Аякже! Гаразд, іду до Джиркома!

Клацаючи діамантовими кігтями по плитах прадавньої підлоги, дракон рушив коридором до найдальших дверей. Подряпини на камінні одразу «заживали». Древні закляття, що охороняли кожен атом будівлі, вже півмільйона років працювали безвідмовно.

Тим часом наші герої ішли лісом. Їх не полишало якесь надзвичайно світле почуття, і воно ж несло їх уперед. Навіть на спочинок не зупинялися. Все йшли та йшли через осінній ліс, що сміявся до них сонячними усмішками. Вони не звертали уваги на багрянець та золото дерев, на вивітрені у дивні форми скелі, що вартовими стояли уздовж лінії пагорбів, не чули вуркотіння ручая, що супроводжував їх усю дорогу. Тільки години за три до заходу сонця вони, як за командою, зупинилися біля високої, тонкої, як палець, скелі, і, сміючись, скинули з плечей свій вантаж.

Скоро вже всі були зайняті звичними справами: Маарі готувала вечерю з припасів, що видав їм на дорогу щедрий гном, Лам будував курінь, а Рав, який встиг оббігати навколишні кущі, притяг майже відро грибів у полотняній торбі, що завжди висіла в нього при боці «про всяк випадок», і зараз, підкладаючи дрова в багаття, хвалився, як смачно завтра він нагодує всю компанію.

— Та звісно, якщо тільки не проспиш сніданку разом з обідом! — сміявся з нього ельф.

— Ти знов смієшся? Ось лишу тебе самого без обіду, тоді побачимо, як ти сміятимешся! А ще, друзі, спало мені на думку таке: ручай тут досить широкий, тому краще нам збудувати пліт. Плисти за течією — не ноги збивати!

— Справді! Зранку й почнемо! — підтримала Маарі.

— А навіщо ж я такий курінь будую? На одну ніч?! — перебив Лам. — Хіба що не справжній будинок звів, поки ви тут біля багаття вовтузитесь! Отже тепер, Раве, твоя черга. Зраночку перебирайся на той бік ручая, там якраз підходящі сосни, і працюй. Трьох дерев нам поки що вистачить. Зробимо пліт у три стволи, а як допливемо до Фіслору, додамо до них ще кілька штук, і вже будемо, як на справжньому кораблі!

— Атож! Головне — довірити тобі кермо! Тоді вже напевне далеко запливем! Аж до першої каменюки! — засміявся Рав.

Ламеніль у відповідь пошпурив у нього порожнім рюкзаком і вони заходилися товкти одне одного — мало казанок у вогонь не перекинули. Маарі вхопила довгу лозину і почала лупцювати їх по спинах.

Наборсавшись аж до повного задоволення, вони всілись вечеряти. А тобі, гном запалив люльку і, роздивляючись тліюче вугілля, замислився. Раптом плеснув себе долонею по коліну і сказав:

— Хай пліт ще день зачекає! А я зранку пробіжуся, погляну на хатинку того старого!

Маарі та Лам з подивом подивились на друга.

— Чого дивитесь? — огризнувся на них Рав. — Ех, ви! Правду кажуть, що ельфи легковірні від роду! Ви нічого дивного не помітили? То слухайте! Городина у нього не зібрана, а час для цього вже давно минув! Хоча б частина овочів мала вже бути складена в льох! Далі. Чому немає собак? Хазяїн казав, що живе там давно, а доріжок не витоптано. Як це? А будинок старий. І ще: навіщо потрібен човен, як ні вище, ні нижче за течією плисти не можна? Вам мало? Він не міг знати про наш прихід, а вечеря була зготована на чотирьох. І останнє. Ця історія з картою. Хіба хтось може самотужки перейти такі гори?

Равеш посмоктав згаслу люльку.

— Не вірю я в такі чудеса! І мапа аж надто точна! Збігаю, ще раз, подивлюся на того старого здалеку!

Ошелешені ельфи перезирнулись. Все це і справді виглядало якось дуже дивно.

— Одне тільки скажу, — промовив Ламеніль, — зла там не було! Ручаюся!

— Так! — підтримала Маарі. — Якщо там і була магія, то тільки добра! І той старий дуже добрий!

— Хіба я кажу, що він злий? Просто дивно це все, — відповів гном.

— Добре, ходімо зранку без вантажу всі разом! — закінчив розмову Ламеніль.

Коли зійшло сонце, всі втрьох притьма вирушили назад по власних слідах. Сонце вже досягло зеніту, коли вони побачили знайомий схил пагорба та тихе водяне плесо. У зарослій лататтям та ряскою воді самотньо плавала гнила колода, зачепившись уцілілою гілкою за берег. Замість будинку стояла велика, поросла мохом, геть потріскана скеля.

В книгозбірні університету було прохолодно, хоча опалення — був зимовий період — і працювало. Лам ходив вздовж стелажів, на яких розташувались колекції приватних щоденників: йому хотілося знайти найдревніші тексти з історії Нілмар. Служник показав йому, де шукати найстаріші манускрипти, хоча й попередив, що добірки книг часто змінюються, з плином часу книжки старіють, тому що найцінніше, служники книгозбірні переписують, а все інше просто спалюють. Насправді, найстаріші рукописи, які зміг відшукати ельф, сягали не більше, як двадцяти тисяч років. Лам запитав ще одного бібліотекаря, де знайти дійсно древні книги.

— Ти що, історію вивчаєш, хочеш вступити до університету? — запитав той.

— Загалом, ні! Просто цікавлюсь. Кажуть, колись давно, на планеті жили не так, як ми зараз.

— Не знаю, що тобі й сказати. Зустрінься з кимось із викладачів чи професорів.

— А де ж їх знайти?

— Ліворуч від входу — будинок з рожевого каменю. Кабінети професорів історичного факультету на другому поверсі. Спитай, може отримаєш дозвіл. Іноді стороннім дозволяють входити до сховища. Справа в тому, що за мільйон років книг зібралося стільки, що зараз у книгозбірні працює більше народу, ніж в університеті навчається студентів. Попри захист магічних заклять книги все одно старіють. А якщо робити копії, то вони виходять так само старі як і оригінали. Доводиться їх переписувати. То ж і сидять постійно сотні друкарів та переписувачів над текстами. А відвідувачів пускають у сховища якомога рідше.

Ламеніль подякував служителю й пішов шукати викладачів. Як не дивно, дозвіл він отримав одразу. Після нетривалої розмови зі старим ельфом, йому видали картку-перепустку та інструкцію по роботі з раритетами. Важко навіть уявити, яким було б його здивування, аби він довідався що за два дні до його появи у місті, ректора університету навідав їхній старий знайомий — добросердний гном Ревліс. Щоправда, в іншому одязі. Ревліс просто попросив ректора аби в університеті допомогли його молодим друзям. І не менше б Лам здивувався, побачивши, як ректор розмовляв із цим білобородим відвідувачем! То була розмова учня з учителем, якого він обожнює, і який раптом кинув усі свої справи, щоб прийти і погомоніти з цим учнем.

Після того, як старий пішов, ректор викликав до себе деканів і в думках показав їм портрети наших героїв, роз’яснивши, що їм треба дозволяти все, чого б вони не попрохали. Декани здивувалися, та висловлюватися з цього приводу не стали, а в свою чергу зібрали професорів та викладачів і передали їм наказ начальства. Тут вже не обійшлося без запитань, але відповідей на них все одно ніхто не отримав. Наказ було просто ще раз підтверджено.

Отже викладачі були б набагато більше здивовані, якби Лам, скажімо, взагалі не з'явився б до них найближчими днями.

В читальних залах центрального сховища підтримувалася постійна, відносно низька, температура. Тому Лам сидів у зимовій куртці. Освітлення тут давали великі матові кулі, що висіли під стелею. Тепла від них не було. Вочевидь, це була якась магія, та ельф не знав про неї нічого. Читання так захопило його, що увечері служники силоміць виставляли його за двері. А вранці він завжди був першим з відвідувачів, що з'являлися у читальному залі. Переданий деканом історичного факультету наказ і отримана перепустка зробили свою справу: Ламеніль міг цілком вільно копатися серед копій, вік самих текстів яких сягав майже мільйона років.

Вдома вони з друзями спілкувалися мало. Розходились хто куди з самого рання, і разом збиралися тільки ввечері. У халупці, яку вони найняли для зимівлі, було лише дві малесенькі кімнати. Перша правила за кухню, вона ж їдальня, вона ж чоловіча спальня. Другу віддали Маарі. У цій кімнаті вмістилося ліжко, вішалка для одягу та маленька скриня. Решту місця займав килимок, щоб не треба було ставати босими ногами на підлогу. Та дівчина мала свою кімнату просто за розкіш. Лам та Рав для спання пристосували широкі лави, на які поклали мішки із сіном, а зверху — свої дорожні постелі.

Вдень гном ішов до кузні, куди влаштувався на зиму слідкувати за горном, підкладати вчасно вугілля та поганяти коня, що качав міхи. Роботи було небагато, а плати достатньо, щоб оплатити житло та харчі на зиму для трьох. Допомагали і виходи на полювання.

Як прийде весна, тоді вже гуртом наймуться на якусь ферму, щоб заробити грошей на дальшу путь.

Маарі майже весь час проводила вдома: ремонтувала одіж для всіх, шила нові сорочки, білизну, готувала смачну домашню їжу і багато читала, беручи книжки у міській книгозбірні.

У вихідні дні вони втрьох ходили на полювання, прогулянки, а вечорами до театрів, що їх у Фісбенесі було аж три. Часто Лам розповідав друзям те, що вичитував у книгозбірні. То були дивні розповіді.

Наведемо лише кілька уривків з прочитаних ним рукописів:

Рукопис перший.

«Того року гномський король Улімбрік, зібравши військо, пішов війною на сусідні поселення ельфів, що розселилися долинами біля гір Алрал. І першу битву виграв Улімбрік. Та загордували вояки гномські, маючи ельфів переможеними. Віддалися у завойованих селищах грабіжництву та пияцтву. І під ранок, коли спали вони, лучники ельфів засипали їх становище стрілами, що несли на собі палаюче ганчір'я. Й почали вибивати гномів, бо видно було тих біля палаючих шатер та куренів, ельфи ж були у темряві.

Упродовж трьохсот років йшли ті війни між гномами Улімбріка та ельфами. Полягло у тих війнах гномів до ста тисяч душ, а ельфів у п’ятеро більше, бо раніше ельфи не воювали ні з ким.

Нині від того минулося вже тисяча років, а війни все тривають, хоча нинішні правителі й не пам’ятають, з чого воно почалося.»

Рукопис другий.

«Розвиток науки за останні кілька тисяч років все більше прискорюється. Навіть за життя одного покоління відбуваються значні зміни…

З єдиного приводу доводиться шкодувати — всі досягнення науки спрямовуються проти нас самих…

Так життя у країнах, де при владі стоять древні династії, стає все нестерпнішим. А у так званих „демократіях“ правителі, що отримують владу лиш на певний час, грабують підлеглих не згірше за старих королів, бо…

… життя у тих кількох країнах, де встановилася так звана анархія, виявилось просто не можливим. Бо найгірше управління все таки гарантує населенню хоча б життя…»

Рукопис третій.

«У ті часи, коли населення Верласької імперії піднялося на боротьбу з останнім імператором з династії Гулів, в одній ельфійській сім’ї народився хлопчик, якому судилося стати засновником нашого держави. Ім’я його, нині відоме всьому світові — Нінелас, на одному із древніх діалектів означає — „Руйнівник“. Він дійсно ним став…

……………………………

Олігархічний лад, заснований з самого початку на брехливих обіцянках рівності і справедливого розподілу достатку…

В той час, як у більшості країн можновладці вимушені притримувати свої забаганки хоча б через страх розголосу, у Верландії, де політична поліція не давала ходу щонайменшій критиці стосовно до правлячих кіл…

……………………………

Магія підпадала під суворі заборони. Єдиним покаранням за непослух була смерть…

… так, забравши мільйони життів, пішла у небуття одна з найстрашніших імперій — Верландія».

Рукопис четвертий.

«… через рік, приблизно, після цього конгресу, вчені Сурмальгардського університету оповістили світ, що проблема ядерного синтезу ними вирішена.

На третій день по тому усі маги покинули Лон і рушили до Асарху. Вони закрили доступ до свого зібрання таким непроникним захистом, що неможливо було дізнатися, що коїться у їхній країні.

За три роки почалася ера метаморфоз. За цей час більшість жителів Асарху покинули свої домівки і перебралися на Лон, бо увесь час відчували загрозу з боку магів. Щоправда, через поганий клімат, населення Асарху завжди було нечисельним.

… У той день береги Асарху перетворилися на справжнє пекло. Гори з’являлися з морських глибин і здіймалися аж до самого неба. За сорок днів землетрус ущух, але Асарх став неприступним…

Всі чекали, що буде далі. Адже маги попереджали: якщо наука розвинеться до тих меж, які загрожуватимуть самому життю на планеті, вони власними силами зупинять її дальший поступ.

І ось, одного разу на Лоні почалася загадкова епідемія. Всі, хто займався серйозними науковими дослідженнями, впадали в сон, який тривав у них по дві, три години. Прокинувшись, вони втрачали свої наукові знання, крім необхідних для вирішення елементарних питань існування…

Через кілька годин почалася нова хвороба. Вмирали всі, хто займався політикою, а також військові командири вищого та середнього рівнів усіх держав. Смерть їх була миттєвою й безболісною.

За один день з усіх представників влади живими на Лоні лишилися лиш поліцейські та члени Рад старійшин, які насправді давно вже були усунені від будь-якого керівництва.

За якийсь час в небі над древнім Лоном, немов ожила дитяча казка: з’явилися сотні й тисячі сяючих золотом та сріблом драконів. Їх голоси чули всі жителі древньої батьківщини розумного життя Нілмар.

— Слухайте нас, усі живі! Ельфи та гноми! Забудьте про ворожнечу та війни! Віднині всяк, хто візьме до рук зброю інакше, ніж для мисливства, помре на місці! Ми шкодуємо за померлими, та іншого вибору нам не лишилось. Скаженого звіра вбивають, щоб уникнути непотрібних смертей. То що ж було робити з тими, хто оскаженів через власну амбітність і розпалював війни, прирікаючи на загибель мільйони? Ми могли вплинути на їхній розум, та душі їхні нам були не підвладні. То справа лише богів.

Знайте всі: насильства цей світ більш не знатиме. Той, хто підніме руку на іншого — підніме її на себе! Забудьте про країни та раси Кожен вільний жити там, де йому заманеться. Світ належить усім. Всі питання вирішуватимуть Ради старійшин. Обиратимуть їх щороку. І будуть там лише достойні, ельфи і гноми, жінки й чоловіки.

За наукою буде встановлено контроль Конклаву магів Нілмар. І нехай в усіх школах буде введено курс магії. Викладачі скоро прийдуть до всіх.

Всяк, хто надумає багатіти за рахунок брехні й обману, втратить все, що має. А насамперед здібності до магії.

Зустрічайте Вчителів з Асарху! Вірте їм! За рік на Лоні не буде голодних, а за п’ять — бідних. У цьому присягається вам Конклав!

І стало так! Змінилося життя на Нілмар. Бо всі живі втомилися жити у вічному страху. Технології, що панували сотні тисяч років, давали достаток одиницям. Магія дала можливість жити усім. У перші роки траплялися випадки насильства Та нападники гинули без видимої причини у всіх на очах. Хтось хотів навчатися Мистецтву для себе, та одного разу прокинувшись вранці не пам'ятав навіть, як вигнати мух із кімнати.

За рік по всьому Лону розплодилася дичина. Врожаї стали небувалими. І, як обіцяли дракони, за рік не стало на Нілмар бідних та голодних. Всі зрозуміли їхні обіцянки: мир, праця, їжа для всіх. Навчання мистецтву зцілення, аби ніхто не знав, що то — хворіти. І, віднині, більше ніхто нікого не вбиватиме і не грабуватиме.

І прославили всі драконів. Та бачити їх більше ніхто не бачив. За переказами, живуть вони на Асарху, надсилають до нас Вчителів, стежать за життям на Лоні.

Довіку хвала їм!»

— Ну, от! Дещо я вам розповів, — мовив Лам, лежачи на своїй постелі. Багато чого я просто не розумію. Ясно мені лиш одне: півмільйона років ми живемо у світі, що є чиїмось витвором. Може, все це добре, а може й ні. Не знаю й не хочу робити якісь висновки. Зате твердо знаю, де шукати відповіді. Асарх. Материк, де живуть дракони І нізащо не повірю, що туди немає проходу. Недарма отримали ми від того Ревліса мапу з поміченим маршрутом.

Тишу у хижці можна було відчути на дотик. Друзі міркували над розповіддю Лама. Тихо потріскували дрова. Завіса до кімнати Маарі була відкинута, звисаючи м’якими складками по одвірку. Ельфійка лежала замислена.

— Я з вас наймолодша, три роки всього, як вирушила в мандри. Та й то не раз думала, чого так ведеться? Ніхто нікого не принизить, не обдурить. Це, звісно, добре. Та як це виходить? Воно наче в крові у кожного.

Трохи помовчавши, Маарі продовжила свою думку:

— От у гномів часто бувають змагання, де кожен прагне перемогти інших. Та й ельфи, як і я сама, в тих змаганнях участь беруть. То що ж виходить? У змаганнях є боротьба, а у житті нема! Чи не дивно?

— Правду кажеш! — підтримав її Рав. — Я про це, правда, ніколи не думав, але про науку скажу. У нас повсюдно метали ллють, виготовляють тканини, шиють одяг, може ще кілька десятків ремесел нарахувати можна. Ще, чув, по океанських портах якісь пароплави ходять… Без вітрил, без весел і, кажуть, без магії, а плавають. А от щоб щось нове з’явилося, так ні!

Якийсь час стояла тиша Тоді Ламеніль потягнувся, встав, підкинув до груби дров, і промовив:

— Ну що ж! Мені особисто це тільки додає бажання іти далі — на Асарх. Скоро весна, сніг уже почав танути. Завтра з ранку я пройдусь по найближчих фермах, пошукаю роботи. А, як крига скресне, купимо човен і попливемо річкою просто до Граамеля. Чи, може, є інші пропозиції?

З посмішок друзів було видно, що всі згодні. Так закінчився той вечір, коли вони, можливо, вперше замислились, що життя на Нілмар усе-таки влаштоване трохи дивно.

Вранці, бурмочучи собі під ніс віршовані рядки про те як «зелена сосна розриває зимові тенета» і так далі, Ламеніль, ішов стежкою до приміських ферм, і роздивлявся по весняному сині кучугури снігу край дороги та перші краплини талої води на гілках дерев.

Розділ четвертий

На берегах ріки зростав старий дубовий ліс. Тут же, у глибині широкої і досить глибокої затоки, веселенькі світлі верби купали у дрімотній воді плетиво своїх довгих, тоненьких гілок. Равеш, як завжди, возився з вечерею. Маарі допомагала йому, а Ламеніль пішов оглядати місцевість. Човен припнутий тут-таки під берегом, вже було розвантажено. Суха та тепла погода дозволяла спати просто неба. Зграї водоплавних птахів проносилися над водою та над берегом, намагаючись уникати диму від їхнього багаття. Настав час гніздування, отже полювати на них вони не могли.

— Ма! — гном іноді дозволяв собі скорочувати її ім’я просто до нетактовності. Таке дозволялось лиш родичам. — Давай зранку напечемо перепічок. Я готовий увесь вечір тісто місити.

— Добре, Рав! Нагодуємо тебе та й попливемо далі! Я по мапі дивилася, до Граамеля нам лишилося днів п’ять, не більше. Адже ми за день по півсотні кілометрів долаємо.

— Десь так! Аби нічого не затримало!

— А що нас може затримати? Продуктів досить, погода гарна, човен не тече, після того як ти його просмолив. Чого ще треба? Може, веслярів найняти?

— Та ні, це я так… Щось довкола мені останнім часом не подобається, а що — сам не знаю. Он і Лам берегом бігає, не сидиться йому. Теж неприємностей чекає. У нього екстрасенсорика — сама знаєш яка! Я у порівнянні з ним — дитя безпорадне!

— Годі мене лякати! Тут угору та вниз річкою баржі й човни усякі один за одним безперестанку ідуть! Народу на річці — як у Фісбенесі! Що тут може статися?

— Не знаю що, але мені неспокійно! Подібне я тільки раз у житті відчував, на тому болоті. Пам’ятаєш? Коли ми ту гидоту зустріли!

— Та ну тебе, справді! Тут подібного статися не може!

— Як не такого, то іншого! Я до таких зустрічей бажання не маю, але й тікати від усякої мерзоти не стану. Не хочу, аби ця нечисть повзала Лоном. Та ж і ти не пропустиш нагоди пригостити тварюку сріблом, я знаю!

— Дякую! Потішив! Все життя тільки і мріяла: з вурдалаками і привидами по ночах воювати! А втім, ти добре зробив, що сказав про свої побоювання. Я щось, останнім часом, чи занадто на вас покладаюся, чи просто розледачіла… До речі! На, тримай! — Маарі дістала з рюкзака й кинула гному шкіряний мішечок.

Той розпустив зав’язки і з подивом глянув на ельфійку. У мішечку лежало зо два десятки наконечників для стріл, що мали з обох сторін свого плаского леза срібну насічку. Цим жестом Маарі, яка в усьому дорівнювала своїм друзям, визнавала Равеша за кращого стрільця.

— Де ти їх добула? Це ж не дешево коштує!

— А я, поки ти в кузні працював, а Лам не вилазив із книгозбірні, трохи попрацювала у пекарні. Щось заробила, от і купила, про всяк випадок. А це — собі! Раніше в мене такого не було. — Вона дістала довгий бойовий ніж, насаджений на різьблене руків'я з оленячого рогу у вигляді лютого тигра, що летить у шаленому стрибку. В його на два боки заточене лезо, у дві долоні завдовжки, були впаяні по всій довжині тонкі срібні смужки.

Равеш довго роздивлявся, примірював зброю до долоні, тоді повернув хазяйці. Подумав і сказав:

— Краще сховай. Щоб навчитися добре працювати ножем, потрібен не один рік! Зі своєю палицею в руках — ти просто молодець. Я б навіть сказав: віртуоз! Але ніж — інша справа! Тут потрібно діяти автоматично. Якщо у бій пішов ніж — це означає, що у тебе не має ні потрібного часу, ні потрібного простору. Все вирішує лише один удар. Другого не буде! Хіба от що — навчися кидати його в ціль. Це тобі більше знадобиться. Головне — безпечніше!

— Це я й сама знаю! Просто він мені дуже сподобався. Гарний. Дай, думаю, візьму про всяк випадок. Мало що може трапитись?

— І я ж про те. А якщо вже придбала, то закріпи на нозі, щоб швидко можна було дістати. Або заклади в чобіт, як Лам. До речі, він добре володіє ножами, може й тебе навчити.

— Про що тут мова? Знову Рава голодом морять? — долинув із-за кущів голос ельфа.

— Вистачить у нас їжі на всіх, не турбуйся! Краще скажи, де це ти так довго тинявся? Чекаємо тут… — пробурчав у відповідь гном.

Лам сів біля вогнища й подивився на друзів. У Маарі аж холодом війнуло по спині.

— Слухайте, друзі мої! — промовив ельф. — Драпати з цього місця вже пізно, бо скоро почне темніти. А є у мене таке відчуття, що вночі будемо приймати гостей.

— Ти серйозно? — запитала Маарі. — Може, краще здиміти звідси, якщо небезпека справді велика?

— Ні! Я був біля виходу з затоки. Там вона вузька, самі бачили, майже що перестрибнути можна. А саме там і найбільше неприємних відчуттів.

— А якщо у човні стати посеред затоки? — озвався Равеш.

— Жартуєш? Чи може ти навчився літати або по воді ходити? Що ми робитимем якщо човен перекинеться? Одним словом, так чи інакше, готуймося до веселої ночі!

Рав почав підкладати до багаття товщі поліна. Маарі задумливо погладжувала свою палицю. Лам, сяк-так попоївши, усівся спиною до вогнища, спершись об камінь, що протягом дня добре розігрівся на сонці, і пильно дивився у темряву. Обидва місяці стояли високо в небі. Оранб був у фазі повного місяця, а коричнювато-червоний Тайперр у останній чверті. Ніч над Фіслором, була світлою й це було до смаку нашим друзям. Нечисть боїться світла, їй любіша темрява.

— Ви лягайте, та спіть! — озвався ельф. — Я посторожую. Як усе буде тихо, опівночі збуджу тебе, Раве. А ти, Маарі, чергуватимеш уже на світанку.

Тим часом гном приладжував до стріл срібні наконечники. Маарі, що тепер взяла на себе турботи про їхнє небагате господарство, споліскувала казанки. Тарілки, як завжди, кожен мив за собою сам.

— Добре! Домовились! — відповіли вони в один голос, і самі всміхнулися: як це вийшло у них одночасно.

Без зайвих слів, бо у таких випадках обоє визнавали першість Ламеніля, вони вляглися по обидва боки багаття, поклавши зброю поряд.

Зо три години пролетіло без пригод. Лам вже міркував над тим, коли йому будити друга, як у повітрі, тримаючись подалі від вогню, промайнуло щось таке, що вочевидь не було кажаном. Ельф, не ворушачись, тихенько свиснув. Обоє його супутники одразу прокинулись і схопили зброю до рук. Вони одразу відчули — навкруги коїться щось неприємне. Арбалет Равеша ледь чутно рипнув пластинами свого сталевого лука. Тієї ж миті з темряви пролунав писк і на них з різних боків стрибнуло одразу кілька тіней. Тіні були не більші за середнього собаку, та їхній огидний писк, що переходив в ультразвук, бив по нервах, неначе удар батога. Аж кров у тілі холола. Поки нападники досягли захисного купола, який друзі, після нічної зустрічі з привидом, ставили тепер щоночі, Рав устиг вистрелити двічі і двоє нападників покотилися землею, палаючи від срібла бридотним зеленкуватим полум’ям. Маарі вдарила палицею крізь купол і вбила ще одного.

Лам, схрестивши над головою руки, промовив закляття. Захисний купол спалахнув від його слів яскравіше за сніп сухого сіна і роздався вшир, назустріч нечисті.

За той час, поки тварюки боролися з магією захисного купола, гном устиг вистрелили ще тричі. Троє витворів темряви покотилися травою, і спалахнули полум’ям смерті. Та з густих чагарників прибували все нові й нові страховиська. «Захисний купол не витримає такої кількості!» — майнула думка у Маарі. Позад них, у воді, почувся плюскіт. Вона миттєво озирнулась і побачила, що кілька тварюк швидко наближаються до них просто по поверхні води. Та захисний купол зупинив їх біля самого берега. Равеш влучно посилав стріли на всі боки, однак ворогів усе більшало. Ось вони вишикувались кільцем і закружляли у страшному коловороті, закликаючи на поміч магію. Саме в цю мить, що для наших друзів могла стати останньою, сталося щось дивне. Гном відклав арбалет, звів над головою руки і на весь голос вигукнув мовою магії якусь довгу формулу, якої його супутники досі ніколи не чули. І сталося чудо. З відкритих долоней Рава вирвались, неначе блискавки, бліді бузково-фіолетові промені. Вони вдарили по захисному куполу і той вибухнув. Полум’я стрімким вогняним валом кинулося на витвори темряви. Жоден з них не встиг зреагувати, і, за мить, усі вони як один, палали зеленкуватим, примарним вогнем, видаючи передсмертні, особливо огидні, попискування.

Одразу все скінчилось. Ошелешені друзі дивились на Равеша. Та він стояв, ніби й сам не тямив, що сталося. Першим тишу порушив Лам:

— Слухай, де ти таке вивчив? Перепиши слова!

— Що? — перепитав гном, немов приходячи до тями. — Я й не знаю… Ніби само собою з’явилось у голові. Чого ви так дивитесь? Правду кажу, не знаю! Зараз не згадаю жодного слова. А в ту хвилину говорив, як по писаному читав. Чи не диво?

Навколо стоянки запала тиша. Захисний купол, що тільки-но, як здалося друзям, вибухнув, спокійно горів яскравим фіолетовим полум’ям. Щоправда раніше друзі не помічали цього фіолетового забарвлення. Це було досить дивно. Одне лише можна було стверджувати напевно: сьогодні їх вже ніщо не потурбує. Як сказала Маарі, від цього фейєрверку не те що нечисть, а й взагалі все живе позабігало хтозна куди. Тому вони спокійно позасинали і, проспавши мало не до полудня, швидко зготували омріяний гномом сніданок і рушили далі.

Вчитель Ревліс стояв перед одним з членів Конклаву, і доповідав про пригоди наших друзів, за якими вони стежили ще з осені.

— На відстані близько двохсот кілометрів від Граамеля, у затоці на річці Фіслор, ті, про кого я оповідаю, були атаковані незвично великою зграєю так званих «токі», за внутрішньою класифікацією — «об’єкт ПС-27». Зграя була надзвичайно великою і, вочевидь, знала, де й кого треба чекати. Звідси — маловтішний факт: вони слідкують за нашими кандидатами. Можливо й за нашою таки методою. У даному випадку я був поруч. Але де гарантії, що ми не пропускаємо інших подібних випадків?

В цій ситуації найкращим виходом було імплантувати комусь із них у свідомість підходящу формулу. Що я й зробив. Потім, звісно, я її стер. Зате яке було видовище! Люблю красиві рішення! До того ж, в результаті цього експерименту, зріс потенціал нашого кандидата. Ця зміна добре простежується за зміною кольору захисного купола.

— А ти нічого не плутаєш, Вчителю? Чи й справді ті навчилися нашим методам пошуку кандидатів?

— Помилка виключена!

— Ну, що ж! Цією проблемою займуться! А тобі, я думаю, доведеться на якийсь час покинути всю іншу роботу й займатися лише цією трійцею. Якщо ти не помилився в оцінках їхнього потенціалу.

— Ручаюся — все вірно. Останні події це красномовно підтверджують. Не стали б Чорні так викладатися, коли б ішлося про якихось простачків. Я думаю, кожен з цієї трійці стане Вчителем. А той, якому я підкинув формулу, напевне стане і членом Конклаву. Потенціал мага в нього не менший, ніж у мене зараз. А він же ще майже дитина!

— Ну, годі їх розхвалювати! На твоє місце я пошлю когось іншого, а ти займайся своїм скарбом. Бо коли вже Чорні до них прилипли — до самого кінця не відчепляться!

— Слухаюсь! — Ревліс, прощаючись, з повагою схилив свою довгувату шию, вкриту срібною лускою.

За кілька годин від берегів Асарху до порту Граамель високо в небі, аж над пасатними хмарами, летіла прозора хмаринка, яку міг би вгледіти лише той, хто знав куди та як треба дивитись. У глибині океану були ті, хто знав і вмів. І дивились.

Наші друзі просувалися своїм шляхом як завжди, не поспішаючи, роздивляючись на річкові береги. Зупинки, щоправда, вони робили тепер тільки біля поселень.

Ближче до берегів океану краєвиди змінилися. Пагорби скінчились, потім і ліси стали розпадатись на окремі переліски. А тоді й зовсім розплилися на виднокрузі синім маревом і, врешті, зникли. Перед очима потяглися безкраї степи. Змінилася й звірина. Оленів не стало зовсім, зате довкола блукали стада антилоп. Добувати дичину стало важче, та ельфи знали закляття, що допомагали підманити тварин на відстань пострілу. Їжі вистачало. Втім, аби це було не так, наші подорожні були б украй здивовані. Адже вже півмільйона років такий стан речей був нормою для Нілмар.

Маарі, крім усього іншого, добре плавала й пірнала, а по річкових заплавах завжди знаходилось багато їстівних черепашок, які чудово споживалися у смаженому вигляді. Равеш аж розквітав від задоволення, коли ельфійка готувала цю страву.

Одного разу, піддавшись звичці ельфів, висловлювати усе, що їм подобається, у віршах, Рав довго сопів над аркушем паперу, а тоді за вечерею, прочитав Маарі своє творіння:

Ламеніль зо сміху покотився у траву, від чого гном просто розлютився. Зате Маарі була у захваті. Вона навіть чмокнула гнома в ніс і наговорила йому купу компліментів, особливо наголошуючи на тому, що він — перший у світі гном, який узявся за поетичну працю.

Втім, на ельфа Рав теж недовго сердився, бо той, насміявшись досхочу, повернувся до друзів і вибачився перед Равешем, пояснивши своє нечемне поводження звичайним нервовим нападом, що був логічною реакцією на небувале досі явище. Так між друзями знову встановився мир, а обід зате пройшов як ніколи весело.

Наступний ранок привітав їх чудовою погодою. Сонце щедро проливало на світ своє проміння. Ласкавий вітерець дмухав уздовж ріки, злегка підганяючи її течію. Друзі навіть не бралися за весла, а підняли своє невеличке вітрило і швидко пливли до недалекого вже океану.

Під полудень природа навкруги змінилась. Річка, зробивши крутий поворот ліворуч, пришвидшила течію. Її берегом потяглись невисокі, пагорби. Равеш, розкривши мапу, повідомив:

— За цими узвишшями має бути вже берег океану. Може, піднімемося на них, та глянемо?

Його пропозицію прийняли охоче. Човен швидко підігнали до берега і пристали до берега у маленькій затоці. Мандрівники навперейми кинулись до вершини.

Вершечок пагорба мав вигляд плоскої, ніби ножем зрізаної площадки. Підійшовши до південного її краю, друзі застигли у німому захваті. Без кінця й краю, здавалося, з-під самих їхніх ніг, і аж ген до обрію, простелявся, прикрашений сонячними блискітками та білими баранцями хвиль, океан. Приголомшені побаченою красою, друзі дуже довго мовчали.

Першим заговорив Ламеніль:

— Яка ж то радість — перша зустріч з морем…

Далі пішли властиві ельфам віршування, які ми можемо й пропустити, щоб не перебивати наше оповідання занадто довгими ліричними відступами. Адже ці поетичні вправи зайняли у Лама з Маарі не менше двох годин. Бідолашний Равеш мусив те перетерпіти, хоча цього разу йому було легше, бо ж і сам був навдивовиж зачарований тим величним у своїй безмежності краєвидом.

Решту дня провели на цьому ж таки місці. То бігали по довколишніх пагорбах, то плюхалися у ласкавій, теплій воді, то знову поверталися на вершину і довго сиділи захоплено вдивляючись у далечінь.

А ввечері, сидячи біля вогню, заворожено слухали хлюпіт океанських хвиль та шум прибою, аж поки, геть знеможені, не поснули.

Вранці, піднявшись на зорі, знову милувалися краєвидом, обговорювали свої враження, стежили як змінюється вигляд моря у різні години дня, а тоді, позбиравши своє розкладене на березі добро, сіли в човен, і подалися до гирла ріки, до Граамеля, де, як вони вірили, вже стоїть і чекає корабель, який понесе їх серед цієї сяючої краси далі, до нових зустрічей та пригод.

Розділ п’ятий

Граамель скоріше був невеликим містом, ніж селищем. Будинки його починалися просто від пірсів та складів порту й піднімалися схилами пагорба, розсипаючись на два боки — уздовж берега океану та понад річкою. Саме гирло ріки впиралося у велику затоку, що була відокремлена від прямих ударів океанських хвиль великим островом та системою хвилерізів. Затока мала два виходи до моря — Південний та Східний. На скелях, що формували береги острова, видно було залишки древніх будівель, що вже давно порозсипалися, та новий, високий маяк.

Будинки у Граамелі, у більшості своїй, були кам’яні. Тільки на схилах, звернених до річки, зустрічалися і дерев’яні. Ближче до порту були розташовані дво-, три- і навіть чотириповерхові будинки адміністративного призначення.

Тут-таки гуртувалися готелі, школи та інші громадські осередки. Граамель був справді великим центром промисловості і торгівлі. На лівобережжі ріки далеко простягалися суднобудівні верфі та майстерні. За ними піднімалися скелясті пагорби. Виглядала місцевість так, наче колись давно на материку було гігантське озеро, яке з часом прорвало собі шлях до моря, розрізавши навпіл скелястий кряж.

Через річку ходив великий пором. На правобережжі, біля порому, були влаштовані причали для човнів. Тут наші друзі і пристали до берега. Швидко домовившись із господарем пристані про продаж човна, вони розділилися. Равеш, послухавшись ради човнярів, побіг шукати крамницю, де у нього куплять добуті під час полювань звірячі шкури. Ламеніль подався шукати недорогий готель, а Маарісаа лишилася стерегти речі.

Коли, години через дві, домовившись із крамарем, Рав повернувся за шкурами, ельфа ще не було. Маарі сиділа біля спорожнілого човна і розважалася тим, що згодовувала океанським птахам рештки їхнього сніданку. Гном стеребив собі на плечі паку шкір і побіг до будинків. Скоро він знову повернувся, дзенькаючи у кишені заробленими грошима. Тепер вони вже вдвох чекали на повернення Лама. Той з’явився не скоро, зате прибіг радісно вимахуючи руками. З його розповіді виходило, що все складається-найкращим чином. Він зняв дуже дешево дві кімнати у припортовому готелі, отже близько до порту, зручніше буде шукати попутний корабель.

— Просто з наших вікон видно пірси та рейд. Далі — затока і острів. Справжня краса! — завіряв друзів ельф. — А головне — мало що не задарма!

— Годі тобі! Не напрошуйся на компліменти! Скажи, краще, одразу, що, замість шукати житло, півдня протинявся біля кораблів! — бурчав, за притаманною усім гномам звичкою, Рав.

Розібравши речі, друзі пішли набережною, роздивляючись місто, порт, верфі на протилежному березі. Подивилися, як через ріку тягнуть пором, заставлений невеличкими возиками, якими мешканці ближніх ферм возили на базар продукти.

Ще вони помилувалися кораблями, які будувалися на верфях. До них, правда, було далекувато, та наші герої були молодими й на зір не жалілися.

В цей час зі стапелю сходив новий корабель. Багатолюдне зібрання робітників верфі та жителів Граамелю на набережній кричало, сміялося, кидало вгору капелюхи. Останнє, звісно, стосувалося лише гномів. Ельфи у теплу пору року головних уборів не носили.

Жителі цього міста рибалок, суднобудівельників та моряків знали й любили свої кораблі, хвилювалися за їхні долі. А народженню кожного нового раділи, як народженню дитини.

Новонароджений, гойдаючись на хвилях, які сам і здійняв, красувався гірляндами квітів та кольорових прапорців, що прикрашали його борти та надбудови.

Вийшовши за наступний поворот звивистої набережної, друзі опинилися біля пірсів, уздовж яких стояло кілька десятків маленьких рибальських суденець. На таких суденцях ловили рибу здебільшого на недалекій відстані від берега. Далі виднілися великі океанські кораблі, що добували рибу біля архіпелагу Сурмаль, у могутніх океанічних течіях, або ще далі — біля берегів далекого Асарху, на мілинах, зігрітих екваторіальним сонцем. На рейді, за пірсами, стояли вже зовсім велетенські судна — кліпери, що перевозили різні екзотичні товари, пошту та усіх бажаючих насолодитись морськими круїзами. Ці велетні заходили до всіх портів на узбережжі Лона, крім північних, які більшу частину року були скуті кригою, а також на острови, розкидані океаном, що вкривав більше ніж вісімдесят відсотків поверхні Нілмар.

На набережній всі кудись поспішали. Снували, наче мурахи, докери, що везли товари з кораблів на склади і навпаки. Тут-таки бігали, штовхалися та щось вигукували представники торговельних компаній. Наші подорожні ніде раніше такого не бачили, то були ошелешені і навіть налякані. Лам, що вже одного разу пройшов через усе це, тяг друзів за собою. Пройшовши десь із півтора кілометри цим киплячим котлом, вони добралися до потрібної вулиці і, звернувши праворуч, стали підійматися схилом. Дорога була незвичною — вимощена каменем, викладеним у візерунки — зображення риб, кораблів, морських тварин. Тут вже ніхто не метушився, отже друзі зітхнули з полегшенням. Пройшовши вгору вулицею, метрів із чотириста, вони вперлися у великий будинок, що наче перепиняв собою рух усякого транспорту. Це й був їхній готель.

Вид з їхніх вікон на третьому поверсі був дійсно чудовим. Покрівлі будинків, розташованих нижче по вулиці, мов сходинки збігали униз до причалів. Далі; до самого обрію, перед їхніми очима розлягався океан. Його срібляста поверхня притягувала погляди друзів, наче магнітом, тому свої речі вони розпаковували довго, аж поки не згасли на хвилях відблиски заходу, і в темряві вже не можна було розгледіти нічого, окрім маяків у протоках та не чисельних вогнів на кораблях, пірсах, і на вуличках міста.

Вечеря у загальній залі, на першому поверсі готелю, здалася їм вишуканою. Друзі, ясна річ, замовили для себе страви виключно з океанських продуктів. Ціни були дуже помірні, то вже хто-хто, а Равеш відводив душу як міг. Все було на тому столі: і молюски, й краби, і досі небачені нашими друзями риби, і салати з морських водоростей. За вареним ішло смажене, за ним — тушковане, тоді сире і так далі. Коли гном відкинувся од столу, його живіт був дуже схожий на невеличку бочечку, сховану під одежею. Ельфи давно вже сиділи просто так, слухаючи розмови сусідів.

«Йдемо ми з порожніми трюмами, кожна хвиля і так корабель немов бляшанку хитає, а тут шторм…»

«Взяли ми на тій мілині кілька повних тралів — красота! А тоді, як відрізало…»

«Ми вже були до дому, в порт підгрібали, а тут на тобі: морський змій! Підійшов до самого борту, а у нас м’яса немає, пригостити звіра нічим! А вони ж заради м’яса до рибалок і підходять. Риба обридла. Зібрав наш кок усе, що лишалося, зав’язав у сітку та й кинув. Змій підійшов, понюхав, тоді голову над хвилями підняв та так на нас глянув, аж за живіт взяло. Все, думаємо! Когось зараз вибере на вечерю! Але таки обійшлося. Подивився, подивився та й пішов у глибину.»

«А я тобі кажу: цю рибу треба їсти — як тільки з сіті витяг! День у трюмі полежала, зовсім, інший смак!»

«А он, бачиш? За столиком у кутку сидить? Так оце і є капітан Драгай. Знову два трюми копченого вугря з Асарху привіз. Ото щастить! Він там усе дно наче крізь воду бачить! А щоб поділився своїми секретами — і не чекай! Як хто за ним і ув’яжеться, все одно діла не буде. Чи уночі, чи в тумані, атаки втече. Шукай тоді його по всьому океану!»

Остання розмова одразу привернула увагу наших друзів. Слова «Асарх» та «вугрі» підказали їм, що капітан, про якого ішла мова — це той, хто їм потрібен.

Немолодих літ ельф сидів сам за невеличким столиком і, здається, дрімав, не звертаючи уваги на шум у залі. Перед ним стояв напівпорожній кухоль пива. Друзі почали підштовхувати одне одного, не наважуючись підійти до суворого на вигляд капітана. Той, допивши пиво, підкликав офіціанта і спитав, чи готова його кімната. Почувши ствердну відповідь, він піднявся й стомленою ходою попрямував до сходів. Друзі зітхнули з полегкістю. Той, хто їм потрібен, живе поруч. А звернутися до нього можна й пізніше, коли зберуться з думками.

Ще трохи посидівши, вони розрахувалися за вечерю і дізнались у офіціанта, що капітан Драгай завжди зупиняється у цьому готелі. Кімната його на другому поверсі, а житиме, як завжди між рейсами, у готелі днів з п’ятнадцять. Коли почне готуватися до виходу в море, переселиться в каюту на кораблі.

Заспокоєні, друзі, обходячи масивні столи та лави, пройшли повз палаючого каміну і піднялися до своїх кімнат. Довго ще вони стояли перед розчиненими вікнами, вдихаючи аромати солоної води, риби, коралів та водоростей. Це був смак іншого, не сухопутного, життя.

Кінець кінцем, надивившись на нічні вогні та надихавшись, як сказав Ламеніль, повітрям мандрів, вони вклалися спати, побажавши одне одному побачити уві сні свої майбутні пригоди.

І тут, ніби бажаючи допомогти їм роздивитися усі подробиці їхніх сновидінь, над океаном зійшли обидва місяці — срібний Оранб, покровитель усіх мандрівників, та коричнево-червоний Тайперр. Охоронець домівок. І під змішаним світлом їхній океан палав сполохами то червоного, то білого вогню, переливаючись то сріблом, то золотом, обіцяючи усім щасливої дороги та досягнення мети. Й, під дією цієї місячної магії, нашим друзям привиділися приємні, хоча й дивні сни.

Маарі бачила себе у якомусь дивному світі, де гори були з білосніжного мармуру та кришталю. У долинах росли велетенські білі квіти, а ручаї були надзвичайно прозорими. Жила вона у квітці, з закритими пелюстками і відчувала, що поряд живе її коханий, хоча самого його й не бачила. Сон наповнював її душу світлом, сміхом, радістю.

Ламеніль, який навіть уві сні мріяв про знання, бачив себе у величезній книгозбірні, де — він знав це точно — зберігалися відповіді на будь-які найдивовижніші запитання. І він все гортав та гортав сторінки, відкриваючи для себе все нові й нові таємниці світу. І нескінченність пізнання була’ для нього єдино бажаною насолодою та винагородою.

Сон Равеша був не менш чудним. Йому наснилось, що він отримав величезні, невтомні крила та силу, здатну перемогти усяке зло. І ось він лине над світом, роздивляючись і добре знайомі місця, і ті, де він ще ніколи не бував, але де обов’язково побуває. І радість від того, що своїм життям він несе щастя іншим, супроводжувала його у цім леті.

Розділ шостий

Ранок зустрів наших друзів крилами великих морських чайок, що кружляли всюди — над портом, вулицями між будинків, у яскравому вранішньому небі, розмальованому на сході у ніжні жовтувато-зелені тони, а на заході ще вкритому синюватою тінню минулої ночі.

Швиденько проковтнувши легенький сніданок, який через надмірну легкість не був відзначений схвальними відгуками Равеша, друзі пішли до порту. Зараз, поки не почався робочий день, тут було ще тихо та порожньо. І тут вони побачили таке, чого ще досі не бачили протягом усіх попередніх мандрівок. Тихою водою гавані посувалося невелике судно, яке замість весел та вітрил штовхали два колеса, прикріплені до нього з обох бортів, а серед палуби стирчала широка труба і викидала вгору сірувату хмаринку диму. Друзі, затамувавши подих, спостерігали це диво. Раніше їм доводилося чути про існування пароплавів, але тільки зараз вони на власні очі змогли побачити цю жалюгідну пам'ятку забутої народами Нілмар технологічної цивілізації. Півмільйона років і тисяча поколінь — строк достатній для забуття.

Тим часом, буксир, зачепивши великий океанський корабель, пішов до виходу з протоки. Це було казкове видовище. Неспішний, малий мов мураха човник, спокійно пихкаючи трубою, наче старий гном своєю люлькою, і розмірено плескаючи об воду колесами, легко тягнув за собою величезний вітрильник, на борту якого могло, мабуть, розміститися не менше півсотні моряків та рибалок. При цьому ніхто на кораблі навіть не збирався братися за весла чи піднімати вітрила. Потроху пароплавчик зі своїм тягарем сховався за прибережними скелями. Всі троє глибоко зітхнули.

— Оце вже не думала таке побачити! — мовила Маарі.

— Так, це тобі не качка на озері! — підтримав гном, задумливо дивлячись на воду, яка ще досі розхвильовано плюскалась у берег здійнятими цією незвичайною парою кораблів хвилями.

Усі вони знали зі школи, що десь є великі міста, а в містах заводи та майстерні, де обробляють метали, тканини, випускають одяг, посуд, зброю й усе, потрібне для життя на Лоні. Та одне діло знати, інше — побачити! Принишклі друзі тихенько ішли набережною, доки не дісталися аж до гирла річки, де на великій площі розкинувся базар. Тут, на столах під тесаними покрівлями, продавалося все, що могли дати ріка, земля та море. За купами зелені, яка була привезена сюди вночі, розкладали свій вранішній улов рибалки, а поряд з великими океанськими рибами, мисливці розвішували не малих розмірів туші підстреленої в лісах дичини. Дрібну рибу і раків відпускали корзинами, крупніший товар тут таки розбирали і продавали на вагу. Поштовхавшись якусь годину базаром, друзі втомилися і, купивши великий пакет варених креветок, рясно посипаних зеленню, пішли назад, уздовж пірсів та портових складів. Вони йшли все далі, аж поки не вийшли за місто, де скінчалася набережна і ноги почали чіплятися за каміння, що подекуди стирчало з піску.

Тут вони примостилися як зручніше і знову задивились на морську далечінь, по черзі запускаючи руки в пакет із креветками, аж поки той не спорожнів, і Рав не відзначив цю прикрість гірким зітханням.

В цю мить позаду захрускотів пісок, і до берега підійшов засмаглий до чорноти гном. Він привітався, присів на сусідній камінь і узявся за звичне для народу гномів заняття — почав розпалювати люльку.

— Бачу ви тільки-но з'явилися у наших краях? — запитав по хвилі.

— Тільки вчора! — відповів за всіх Ламеніль. — Ох і краса ж тут у вас Словами не розказати!

— Правду кажеш! Краса! Та ж і місце добре. Нечисть наших країв цурається! А ще, кажуть, що порту нашому мало не півмільйона років. І створили його наче б то дракони. Магією. У всякому разі так говорить старовинна пісня-легенда. Якщо маєте час, спробую її пригадати.

— Ой! Звісно маємо! — одразу відгукнулася Маарі. Її підтримав і Равеш, за звичкою скупо буркнувши у бороду щось загалом схвальне.

— Ну, то слухайте! Я розповім вам цю легенду так, як її переказують у нас з покоління у покоління. Адже тут життя особливе, не таке як деінде. Ми часто ходимо в море але не звикли змінювати постійне місце проживання. Навіть моряки та рибалки переказують історію свого роду від батька до сина. Я сам знаю до двадцяти поколінь моїх предків. Може, й про давніших міг би дізнатися, але це вже треба по архівах шукати… Але краще слухайте!

Гном старанно розкурив люльку і почав декламувати, налаштувавшись на ритм, що незвичайним чином поєднувався з плюскотом океанських хвиль. Слова пісні звучали приблизно так:

«Вдалині, за виднокругом, в нескінченність океану, відпливали дні та ночі, корабель за кораблем. Роки мчали над Нілмар, і віки й часи змінялись. В світі бруду назбиралось, стало тісно в світі жить. Почались на Нілмар чвари, вбивства, війни та грабунки і в кривавих тих змаганнях світ весь лад свій розгубив! Всіх прощаючи, терпіли надто довго все це боги, та таки одного разу увірвався їм терпець! Гнів богів упав на землі, небеса та океани, й наказали вони магам, аби ті змінили світ! Звідусіль зібрались маги на свій збір — Конклав великий. Та на жаль були між ними також чорні сили зла. І тоді Конклав великий, аби зло пішло від Лона, вирішив, що на Асарху будуть далі маги жить. І у мить одну не стало жодного на Лоні мага. А з далекого Асарха ельфів, гномів, без розбору кораблі на землі предків повертали. Всіх звезли! І тоді вже на Асарху почались великі зміни. Море вило, як од болю. Гори встали із глибин. Перекрили шлях для гномів і для ельфів віршомовних і зійшлися там у битві маги світла й сили зла. І за горами страшними битви йшли між магів довго, і здолали маги світла осоружних магів зла! Тим не стало місця в світі, і пішли вони під воду. Ще й в снігах, аж край Асарху, заснувалися вони. Тож новий Конклав зібрався тільки з білих магів світла, і оголосили маги, що утворять світ новий! І з’явилися дракони в блиску золота і срібла, що усім народам Нілмар мир і щастя принесли! Першим місцем, де з’явились, ті предивнії дракони, де народи їх почули, став наш славний Граамель. Тут магічна добра сила порт зробила повноводий, наплодила в морі риби а у лісі дичини. Там канали прокопала, там — зробила новий острів, течію морську змінила, через порт аби пройшла: щоб сміття змивалось в море, і дрібним пісочком білим вистелялось чисте дно. І постав новий величний красень-порт на цьому місці, де раніше тільки рифи прикрашали дно морське. Море стало добродійним, а земля притулком справжнім і тепер усім під небом вдосталь їжі і питва. Вже нема між нас голодних, вбогих, хворих, нещасливих, тож і хвалимо відтоді ми Мистецтво та Конклав!»

Гном замовк, і надовго приклався до своєї люльки. Друзі сиділи замислившись і, здавалося їм, що море ще й досі продовжує наспівувати слова древньої пісні. Старий, вибивши об камінь випалену до кінця люльку, сказав їм:

— Подивіться звідси на місто!

Озирнувшись, друзі побачили, що будинки, збудовані із світлого ракушняка, палають, неначе зіткані із сонячного проміння.

— Яка краса! Ніколи не знала, що серед гномів є поети! — мовила Маарі.

Рав, який серед своїх товаришів завжди вирізнявся практичнішим мисленням, спитав:

— А що там було про течії та острови?

— А, ти звернув увагу? Бач — кораблі йдуть до порту через Протоку Південну, а у море виходять — через Східну. Це через течію. Вона надзвичайно сильна. Як ріка йде з океану через порт і знову в океан, чи не дивно?! Отак і виходить, що всякий бруд, який би річка могла принести до порту, одразу змивається до моря. А у затоці вода завжди чиста. І острів, кажуть, магією зроблено. Раніше його не було, то шторми заносили гирло ріки піском.

— Скажи, — звернувся до старого Лам, — от пісні говориться, що злі маги пішли кудись під воду і ще кудись до снігів…

— Цього нічого не знаю! Як мені оповідали, так і я переказую. Хто зараз може підтвердити, що було насправді, а що ні? Щоправда, я чув дещо… Знаєте, є такі тварини — морські змії? Вони у рибалок у відкритому морі частенько м’ясо випрошують. То, начебто, вони від тих злих магів пішли. А чи то правда — не скажу! Я сам їх усього кілька разів бачив. Тварина, як тварина. Підійде до корабля, йому м’яса кинуть — пішов геть. Зла не робить. Тільки все одно страшнувато. Звірюка з корабель довжиною, і три обхвати упоперек. Морда, не те що зміїна, скоріше, схожа на кінську з крокодилячими зубами. І дивиться так, немов просто у душу тобі заглядає. Як розумний!

Знову усі трохи помовчали, тоді Равеш спитав:

— А як хоч тебе звуть, дідусю?

— Звати мене Масснес. Я усе життя рибалкою, матросом був. А нині он там, на горбочку живу. Як засумую, йду чи на базар, чи у порт, а більшою мірою тут, ближче до хати. Запам’ятайте мій будинок! Раз уже до Граамелю втрапили, то ми ще неодмінно побачимось! Ви ж не інакше як хочете влаштуватися на якийсь вітрильник? До океану потягло?

— Ми збираємось на Асарх! — відповіла Маарі. — Подивимось на ті казкові гори, може, і перейдемо їх… А як ні — помандруємо берегами. Один гном нам казав, що драконів там бачив.

— Як на мене, дракони — то казка! А от побувати у тих краях варто! Я скільки разів усе це бачив, а хотілося б ще! Красиві місця! Тільки уявити собі, як снігові шапки на горах під тропічним сонцем горять! Оце видовище! Але скажу вам таке, чув я, до порту прийшов корабель Драгая, «Фівер». Він завжди до берегів Асарху йде рибалити. Побалакайте з ним. Він залюбки вас візьме. А тоді, як риби наловите, висадить на берег. Потім з ним таки і домовитесь, щоб забрав вас наступним рейсом, а, може, через рейс. Якщо й не погодиться то інші капітани також до Асарху ходять. Кожен вас візьме. Допоможете трюми рибою заповнити, то ще й доплатять за роботу, це не те, що самим проїзд оплачувати.

— Спасибі, що підказали! Тільки як нам до Драгая підійти? Це ж не просто рибалка — капітан! — Маарі молитовно склала долоні на грудях.

— Та що ти, дівчинко! Це найдобріший у світі ельф! Я сам з ним, щоправда, не плавав, але від інших чув про нього багато хорошого! Йдіть сміливо! Та й не одні ви такі! Майже на кожен рейс пасажири трапляються!

Побалакавши ще трохи зі старим, друзі пішли до готелю. По-перше, настала година обіду, а по-друге, треба було спробувати зустрітися з Драгаєм. Йдучи піском, Лам зауважив:

— Чи не занадто часто нам останнім часом розповідають про драконів з Асарху? Дивно…

— Так ми ж на узбережжі! Звідси ходять кораблі до тих місць! — відказала Маарі.

— Може, й так! — докинув гном.

Дорогою їх увагу привертали будинки, прикрашені колонами, ліпленими прикрасами у вигляді звірів та риб або статуями ельфів і гномів.

Ще одне сподобалось їм — водопровідні колонки та фонтани. На кожному перехресті стояли гарні альтанки із невеличкими басейнами. Друзі радо зупинялися попити кришталево чистої водиці та поплескатися і побризкатися нею один на одного.

Коротше кажучи, поки вони дісталися до готелю, обід давно скінчився. Товста, рудоволоса кухарка з народу гномів, побурчала за гномівською звичкою, але, все ж погодилася їх нагодувати. Скоро просто на кухні, за невеличким столиком, друзі всілися навколо каструлі з рибною юшкою і заходилися працювати ложками, додаючи собі смаку зеленню та хлібом. Друга посудина гучно булькала на плиті і поширювала довкола приємний запах курчат із картоплею. Рав замовив собі келих пива, а ельфи — холоднющого молока. Після обіду вони вийшли до загальної зали й посідали біля вікна. Тут у них вийшла суперечка — кому з них іти до Драгая, якщо той з’явиться. Кінець кінцем вирішили, що йти випадає Маарі. Хіба дівчині відмовлять?!

— Тепер я бачу, що ви — справжні чоловіки! — засміялася Маарі. — Весь тягар з радістю перекладаєте на жіночі плечі!

Взагалі, можна було й не залишатися у готелі, та друзі були вже втомлені, і вирішили спочити. А служник готелю пояснив їм, що Драгай прийде тільки увечері.

Увечері, зазвичай, у залі збиралося досить багато народу, оскільки крім мешканців готелю сюди полюбляли завітати й сусіди з ближчих будинків. Зала була чимось на зразок клубу, де відвідувач міг спокійно і поїсти, і з іншими побалакати. Наші герої сиділи біля віконця. Ельфи взяли собі якісь соки, до яких їм подали повітряно-пінне печиво. Равеш підсунув ближче до себе таріль з дрібного сушеною рибою і щось ніжно муркотів до об'ємистого кухля пива, іноді попихкуючи люлькою.

Капітан досі не з'являвся, хоча на дворі вже й засіріло. Щоправда, це на вузьких вулицях, а у порту могло бути ще зовсім світло. Та кінець кінцем все колись завершується, завершилось і чекання наших друзів. Капітан зайшов твердою, тяжкою ходою, немов забиваючи цвяхи у підлогу. Вдягнений він був так, як майже всі рибалки, у шерстяну куртку, такі самі штани, заправлені в невисокі чоботи. З-під розстебнутої куртки виглядала пов’язана на шиї червона хустка, що яскраво виділялася на тлі білосніжної сорочки. Він усією вагою гупнувся на лаву біля улюбленого столика, замовив гідну голодного моряка вечерю і заходився наповнювати свої трюми. Вечеря його тривала довгенько. Принаймні так здалося нашим друзям. Нарешті він вдоволено відкинувся на спинку своєї лави і дістав люльку. Взагалі мало хто з ельфів палить. Це звичка виключно гномів. А, може, так заведено серед моряків? Так думав про себе Лам, обіцяючи собі, що теж спробує затягнутися, тільки-но вийде в море. Хоча навряд це йому сподобається. В усякому разі, диму, що ішов від люльки Рава він завжди намагався уникати, а якщо це не виходило, промовляв нескладне закляття, що легким вітерцем відносило дим в інший бік.

Отже друзі вирішили, що час для розмови настав. Капітан наївся, значить подобрішав. Лам із Равом дружно виштовхнули Маарі з-за столу. Та, почервонівши, боком підійшла до столика Драгая і, спитавши дозволу, присіла на краєчок короткої лави навпроти капітана, так, щоб бачити друзів. Капітан прихильно подивився на неї і, помітивши її хвилювання, спитав:

— Ти, може, бажаєш до мене в команду?

Маарі, прикусивши губу, мовчки кивнула. Бачачи її стан, капітан продовжив розмову сам:

— Ну, що ж! Мені люди потрібні. Тільки попереджую: кухарів я не міняю вже кілька рейсів, тому для жінок лишається тільки обробка риби. А це справа важка! Не злякаєшся?

Маарі заперечливо мотнула головою і, набравшись хоробрості, одним подихом проговорила.

— Я, звісно, дуже хочу з вами в море, та тільки, по-перше, я не одна, нас троє, а по-друге, ми хочемо не просто рибалками стати, ми хочемо побувати на Асарху!

Проторохкотівши все це, Маарі засоромилася так, що навіть її довгі ельфійські вуха стали рожевими, й завмерла, благально дивлячись на капітана. Той, усміхнувшись, спокійно набив люльку і мовив до неї ласкаво:

— То чого ж ти прийшла сама? Де твої подруги?

— Це не подруги, це друзі. Взагалі, вони чоловіки!

— Ну от! Знайшлися хоробрі душі! Заслали поперед себе бідну дівчинку, а самі десь сидять і тремтять від страху? Добре, не тремти! Де вони там? Хай ідуть! Будемо знайомитись! — Маарі підхопилася, замахала рукою, підзиваючи Лама та Рава. Ті, ніяковіючи, підійшли, привіталися та, назвавши себе, присіли поруч з Маарі. Драгай, усміхаючись, роздивлявся їх якийсь час, тоді, поклавши люльку до попільнички, сказав:

— А що? Ви хлопці міцні, швидко навчитеся всьому, що треба. А те, що тільки в один кінець хочете найнятись, то не страшно. Домовимось так — ви працюєте, поки завантажимо трюми. Тоді я висаджую вас на берег. Мандруйте, скільки схочете. А там прийдете до мого корабля, і я вас знову сюди, до Граамеля, привезу… За рік ми робимо рейсів по три. І завжди зупиняємося на Асарху в одному й тому ж місці. Ви самі побачите. На березі ми беремо воду, дещо з свіжої їжі, відпочиваємо кілька днів, то там я вас і залишу. Туди ж таки й прийдете згодом, якщо не знайдете собі іншого шляху.

— А що, є інший шлях? — швидко запитав Равеш.

— Я про інші кораблі кажу! — мовив, загадково посміхаючись, Драгай. — А на Асарху? — він стенув плечима. — Я там про шляхи не чув! З тих, хто там залишався, а згодом плив зі мною на Лон, всі розповідали, що далі, ніж на десять миль від берега, дороги немає. Казали, якщо йти уздовж берега, можна обійти навкруги всього континенту. А от через гори — то зась!

— Єдине, що у морі ми ніколи не бували. Тому щодо професії у нас… — почав, затинаючись, Ламеніль.

— Навчитися — не штука! Я ж вас не штурманами беру, рибалками! Там нічого хитрого й нема! Аби сила, все інше прийде! А Маарі поставимо до столів для розробки риби. Праця не дуже легка і не дуже приємна, але там усі жінки працюють.

— А у рейс скоро? — спитала Маарі, яка в думках вже бачила себе на кораблі.

— Давай підрахуємо! Сьогодні почали розвантаження. Це, вважайте, три дні. День промити та висушити трюми. І вже тоді почнемо завантаження. Може чотири дні на нього не вистачить. Беріть п’ять. Отже, вранці десятого дня чекаю вас на борту. Мій «Фівер» буде на рейді, шлюпки забиратимуть команду з сьомого пірса. Це в мене традиція. Посадка від сходу сонця до полудня. Тоді, все. В море! Тільки щоб не запізнювались! Хоча, я вже бачу, що ви будете у першій шлюпці. Хіба не так?

— Обов’язково! — врізнобій відповіли друзі, а Рав докинув:

— А раніше можна прийти, подивитись на корабель? Ми ж раніш лише човнами… ну, там ще плоти, так то, я думаю, зовсім ні до чого?

— Чого ж? Можна й раніше! Приходьте, коли трюми будуть пропарювати та вимивати. Тільки з ранку. Тоді ви нікому не заважатимете. Спитайте на сьомому причалі, де стоїть «Фівер». Вахтових я попереджу, пустять і все покажуть. Подивитесь на нашого красеня!

Наступні три дні пройшли, чи краще сказати — проповзли, для наших друзів, немов три тижні. Єдина розвага, яку вони знайшли для себе, це був похід до Граамельського театру. Будинок, щедро прикрашений колонами та скульптурами, мав великий та малий зали і хорошу акустику. Та вистава їх розчарувала. Грали якусь нудню з життя рибалок, і половину змісту вони взагалі не зрозуміли. Щоденні прогулянки до порту та по базару вже остогидли. Як, до речі, і купання в океані. Сидіння в готелі теж видавалося нестерпним, тому вечір останнього дня вони, за висловом Равеша, просто тихо казилися, убиваючи час за грою в кості.

Ледь тільки заяснів світанок четвертого дня, як Маарі, найтерплячіша з них, розштурхала своїх друзів, і вони, поснідавши нашвидкуруч, побігли шукати «Фівер». Багато часу їм не знадобилось.

На фальшборті біля трапу сидів молодий ельф і мугикав собі під ніс якусь мелодію. Друзі, потопталися на причалі, і, нарешті, зважилися піднятися на борт. Вахтовий з цікавістю поглянув на них.

— Що, новачки? — запитав він у Ламеніля, який ішов попереду. — Ну, проходьте! Мене звуть Тахт. Капітан мені про вас говорив. Зараз гукну боцмана, він усе покаже. Брон тут найстаріший. Тобто, плаває довше всіх. Кожен цвях на кораблі знає! Якщо будуть питання — звертайтеся просто до нього. Він любить повозитися з новачками. Зараз підійде.

Тахт дмухнув у дудку, що висіла в нього на шворці, зачепленій за петлю ґудзика. За кілька хвилин звідкілясь із трюму виповз, зітхаючи, середніх літ гном у такому ж, як на матросі, бавовняному костюмі та у капцях на босу ногу.

— Ну і що тут коїться? Морський змій напав? Ніяк поспати не дадуть! A-а, це ті, що про них говорив капітан? Мисливці на драконів? Нічого, то я жартую! Не сердьтесь! Ми всі колись були молодими, і всі мріяли про щось надзвичайне. Ну, ходімо! Розкажу сьогодні дещо. А всього за один раз не побачиш!

Він махнув рукою, запрошуючи новачків з собою, і потрюхикав на ніс судна.

— Почнемо від початку. Бачите, з корпусу колода стирчить? Це зветься бушприт. До нього передні вітрила кріплять. Звуть їх стакселями. Онде вони, скручені. Три штуки. А це — якірні лебідки. — Він ніжно поплескав по добре вичищених та змазаних механізмах. — Через них якірні ланцюги проходять. На них якорі тримаються. Он вони — під бушпритом. Якорів у нас три. Два носових та один кормовий.

Носова частина, де ми стоїмо, зветься бак. Пішли далі Це фок-щогла. Перша від носа. Вітрила на ній, як знизу рахувати, такі: фок, марсель та трисель. Залазити на щогли треба вантами, он вони. Бачите, мотузяні драбини ідуть від бортів? Ви, щоправда — рибалки, то вам це ні до чого. Це матросам треба знати. Але дивіться далі. За фок-щоглою бот-дек, тобто шлюпочна палуба. Тут лежать ваші човни, з яких і будете рибалити. Залазьте, обдивляйтеся, звикайте.

Човни були великими, метрів з п’ять завдовжки та майже два у шир. Борти були високими, а ніс та корма задерті вгору. Стояли вони двома штабелями, один на другому, по п’ять штук, поперек палуби. Між двох штабелів була відкрита навстіж горловина люка. Друзі залізли у верхній човен і почали роздивлятися його будову. У носі, кормі та посередині було розташовано три лави, під ними — міцні ящики. У середній прорізане гніздо для щогли, на бортах стояли металеві уключини для весел.

— Щогли, весла й усе інше у коморі, — пояснив боцман. — А тепер дивіться сюди! Тут треба обережно, — він показав на трюм. — Донизу летіти довго, а внизу — твердо! Глибина трюму аж чотири метри. А там пайоли з дощок. На них бочки з рибою ставлять. Це, звісно, як ви ту рибу спіймаєте, а поки що стоятимуть порожні. Побачили? Пішли далі. Перед вами грот-щогла най-найвища. На ній усього два вітрила. Зате великі. Нижній то трисель, а верхній — грот-марсель. Над ними корзина для вахтового. Вище вже тільки громовідводи та небо. За грот-щоглою обробна палуба. Це територія жіноча. Звісно, якщо риби багато, туди стають всі хто вільний. Ми ж не гуляти в море йдемо.

Бачите гнізда у палубі? То для обробних столів. Вони розібрані, біля кормової надбудови лежать. Тут таки теж трюмний люк. Трюмів у нас два. Тільки вантажних.

Тепер надбудова. Вам там робити нічого. Там кермова рубка, капітанський місток. Зараз, ясно, йдіть самі подивіться. Я тут покурю. Як будуть питання, позвете. Тоді вже піднімусь.

Друзі швидко рвонули нагору вузьким трапом, що ішов уздовж борту.

— Ще одне! — крикнув навздогін Брон. — Кормова щогла зветься «бізань». І вітрило на ній — теж «бізань». А більше там нічого й нема!

Друзі з цікавістю роздивлялися верхню палубу. Посередині розташовувалася штурвальна рубка. Вся засклена, зараз вона горіла на вранішньому сонці сяйвом коштовного каміння. Двері були відчинені й Маарі першою зайшла в середину. Погладила штурвал, уважно роздивилася компас і якісь невідомі їй прилади, закріплені у стінах та на полицях.

Увагу хлопців привернула гармата, що могла пересуватися від борту до борту по рейках. Вони не могли зрозуміти, навіщо вона потрібна, а запитати про це Брона їм, чомусь, було незручно.

— Ну як, надивилися? — гукнув їм знизу боцман. — Пішли далі! Друзі зійшли вниз і їхній гід попрямував до дверей надбудови.

— Це прохід до трюму, тільки не вантажного. Внизу кубрики для команди.

Довго ще Брон показував їм господарство корабля. Нарешті піднялися на палубу. Біля трапу стояв Драгай і приймав у вахтового рапорт. Дослухавши, він повернувся і ступив назустріч друзям.

— Прийшли? От і добре! З прибуттям на борт! Брон не залякав вас своїми розповідями? Він любить поговорити!

Капітан потис кожному руку і запитав Брона:

— Місця їм ще не визначив?

— Навіщо? Буде посадка, все й владнаємо!

— Хай так! А у вас, молодята, питання до мене є?

— А як рибу ловити? — спитав Равеш, і одразу почервонів.

— Це просто! Сідаєте по троє в човен. З кожним новачком має бути досвідчений рибалка. А вже тонкощі вам боцман на заняттях розповість! Ще одне. За одяг не турбуйтесь. На борту отримаєте все, що треба. А так, коли щось треба — приходьте. Ми з вами поряд живемо, в одному готелі. А тепер, пробачте, скоро тут буде дуже мокро. Отже — на все добре!

— Пробачте, а чи не могли б ми у чомусь допомогти? — спитав Рав.

— Е, ні! Для цього є портові робітники. Вони фахівці у своїй справі. Бачите, на борту й команди нема. Троє матросів, Брон та я. Всі інші зійшли на берег, відпочивають, що і вам раджу зробити. А вже в морі будете навчатися. Там ще й відпочинку будете просити! В екіпажі всі мають вчитися заміняти одне одного.

Розпрощавшись, друзі побрели пірсом до берега. Вийшовши на набережну, Равеш сказав:

— Не знаю, як ви, а на мою думку треба піти на базар, накупити більше фруктів та наїстися ними перед дорогою. Там, на кораблі, навряд щось буде крім м’яса та риби.

Маарі у відповідь розсміялася:

— Ну, ти даєш! Ми ж пливемо до тропіків! А у океані є острови, і їх там не так вже й мало. Я ще не забула того, чому нас навчали у школі. А там дивися — і Асарх поруч. Втім, я не проти фруктів. Пішли до базару!

Розділ сьомий

— Здрастуй, море, земля — прощавай!.. Наша домівка тепер у човні… Хай вітер та хвилі добрими будуть, і хай нам покажуть далекі краї! — віршував Ламеніль.

Вже на світанку друзі стояли на пірсі, чекаючи шлюпку з «Фівера». Маарісаа відгукнулася:

— Хай вітер несе за виднокруг наше легке суденце. Коли ще побачимо землю свою, заспокоїмо своє серце?

Равеш мовчки сидів на краєчку пірса, стругав якусь паличку, аж поки не прийшли перші шлюпки з «Фівера» забирати команду на корабель, що вже стояв на рейді. Біля пірсу було надто мілко для завантаженого корабля такого класу.

Шлюпка відійшла від берега і матроси, які сиділи на веслах, погребли до корабля. З борту звисав мотузяний трап, і знайомий вже нашим друзям боцман Брон повів їх розміщуватися згідно з визначеним на кораблі порядком. Розклавши свій скромний багаж, вони притьма кинулися на палубу.

Скоро до борту підійшла друга шлюпка, за нею третя. Коли всі члени команди зібралися на борту, метушня потроху вляглася. Боцман звірився зі списками і пішов з доповіддю до капітана. Драгай у парадному костюмі піднявся на місток і привітав усіх з початком рейсу. Побажав усім менше штормів та більше риби. Тоді наказав команді зайняти місця і підняти на щоглі сигнал: «Вимагаю буксир!»

Підійшов старенький пароплавчик, попихкуючи смолистим димком. Матроси, вибравши стояночні якорі, закріпили буксирний трос і плавання почалося.

Поволі повз бортів пропливли верфі, з яких їм махали руками та капелюхами. З рибальських човнів лунали побажання щастя та успіху. Ось уже й протока Східна покивала на прощання останніми прибережними деревцями. Скоро й маяки лишилися за кормою, і корабель загойдався на високій океанській хвилі.

Буксир вивів шхуну на п’ять миль у відкрите море й застопорив хід. Вже віддано буксирний трос і пароплав, що повертається до порту, стає останнім нагадуванням про щойно покинутий берег. Вітрила піднято, береговий бриз плавно розганяє «Фівер».

Для наших друзів все навкруги незнайоме. Шерех хвиль, які розрізає форштевень, посвист вітру у снастях, погойдування палуби. Пройшовшись по палубі від носа до корми і назад, вони зупинились біля бушприту й жадібно дивилися на горизонт.

Скоро боцман зібрав усіх рибалок та рибообробниць і поділили їх на вахти. Почалися заняття. На першому всі були разом, оскільки вивчали загальні правила поведінки на борту та знайомилися з робочими місцями. Тоді їх поділили на групи. Всі отримали робочий одяг. Маарісаа з іншими жінками лишилася біля обробних столів. Тут їм показували малюнки різних риб та розповідали, як яку рибу треба обробляти.

Рав та Лам з іншими рибалками зібралися біля човнів. Їх навчали керувати шлюпкою, вправлятися зі щоглою та вітрилом, ставити та знімати сіті. На один човен з нашими друзями поставили досвідченого гнома на ім’я Пімел, який вже ходив з Драгаєм рейсів п’ять чи шість. Він був безмежно веселим балакуном і вже за кілька годин наші рибалки-початківці наслухались від нього стільки всячини, що перестали розуміти, коли він жартує, а коли говорить серйозно. Одне тільки не викликало сумніву: Пім дійсно був гарним рибалкою.

За справами не побачили, як настав вечір. Заняття скінчились, і боцман покликав усіх на вечерю. Тоді прийшов час відпочинку. І Друзі, знову приліпилися до борту корабля і не переставали збагачуватися новими враженнями від побаченого.

Коли зайшло сонце і небо всипалося густими зорями. Маарісаа вже відверто стала позіхати і друзі пішли вкладатися. Океанські хвилі, гойдаючи корабель, приколихали їх швидко, як дітей у колисці. Цієї ночі друзям наснилися приємні, легкі сни. А Равеш взагалі спав, як забитий. Навіть не ворухнувся ні разу.

Зате пробудження було не таким приємним. Кожен відчував, що корабель йде зовсім не так спокійно, як учора. Бувалі рибалки заспокоїли новачків, пояснивши, що у цих місцях поперек курсу корабля проходить могутня океанська течія. Через це судно час від часу кидає то в один бік, то в інший.

Цього дня Равеш уперше в житті відмовився від сніданку. До початку занять він лежав у своєму ліжку, тоді з зусиллями одягнувся і виповз на палубу. Сьогодні їх вчили в’язати вузли, ремонтувати сіті, точити рибальські гачки.

З великими труднощами Рав приховав від інших свій стан. Соромно було зізнатися, що постійна качка вимотує з нього душу. Коли покликали на обід, він забився в кут біля якірних лебідок і сидів, сховавши голову, щоб не бачити ні корабля, ні моря, ні неба. Лам нарешті помітив муки свого друга. Зрозумівши його стан, ельф звернувся до Піма за допомогою. Той у свою чергу розібрався із станом гнома й покликав на поміч Брона. Боцман, який за своє життя лікував морську хворобу сотні разів, чекати не став. Удвох із Пімелом вони підійшли до стражденного Рава і пошепки щось до нього заговорили. Роз’яснивши, що треба робити, вони встали разом, взялися за руки, наче готуючись до танцю, і почали мовою магії виспівувати якесь закляття. Рав, відкрив свою свідомість і почав отримувати від них потрібну додаткову енергію. Закляття проспівали тричі, тоді боцман дав сьорбнути Равові якогось пійла з невеликої пляшечки. Вочевидь воно було страшенно гірке, бо той страшно скривився. Але нудоту йому одразу немов рукою зняло. Перше, що відчув гном — це звірячий голод. Брон, що був готовий до таких наслідків, одразу повів його в камбуз, до харчів…

А потім увесь день Равеш сумував про втрачений сніданок.

За виснажливим навчанням та короткими відпочинками минали дні за днями. «Фівер», дитя сотень тисяч років розвитку суднобудування на Нілмар, здавався справжнім дивом. Розкидаючи форштевнем фонтани сяючих бризок, він легко мчав океаном, і часом розганявся до нечуваної для суден швидкості. За всю подорож тільки один раз друзям довелося позаздрити вигляду іншого корабля. Це сталося тоді, коли їхній курс перетнув океанський кліпер. Стоп’ятидесятиметрове чудовисько, підняте на три метри над поверхнею підводними крилами, при середньому вітрі линуло на вдвічі більшій за них швидкості. Його вітрила, здіймаючись на сто метрів угору, скидалися на білу хмару, яку несе ураганом. Дивлячись на цей корабель, друзі подумали, що не була б Нілмар планетою магів, створення такого дива було б нездійсненним.

Позаду вже був тиждень плавби. Новачки, звикли до постійно хисткої палуби, і глибоко в душі пишалися цим, вважаючи себе тепер за справжніх моряків. Але якось, досі чистий обрій розмило якоюсь сірою каламуттю. Одна за одною почали набігати хмари. Вітер став поривчастим і подув неначе одразу з усіх боків. Тут не потрібно було якогось особливого досвіду, щоб зрозуміти — наближається буря.

Ніч минула у тривожному чеканні, але ту мить, коли сильний вітер таки перейшов у шторм, ніхто не помітив. Ранок виштовхнув всіх на палубу. Низьке небо висіло плямистим, брудно-сірим рядном, що тріпалося та закручувалося в джгут скаженим вітром. Густі смуги дощу водоспадами з’єднували небо і океан. Велетенські пінисті хвилі, накочувалися раз за разом, і засипали палубу та моряків рясними бризками.

Повітря було холодним, всім було наказано вдягти водонепроникні куртки та чоботи. Ламеніль, перемагаючи вітер і потужні струмені води, що переливалися через борт перебрався в кермову рубку до Тахта, що міцно тримався за штурвал, спокійно озираючи розбурхану стихію.

— Привіт, Тахт! Довго ще буря гулятиме, як ти думаєш?

— Здоров, Лам! Хіба це буря? Легенький штормик. Увечері ми про нього і не згадаємо! Будеш спати в своєму ліжечку як удома.

— Не вигадуй! Дивись, яка величезна хвиля іде! А ти кажеш — штормик!

— Ну так! Височенька. Тільки бачиш, яка вона полога? Корабель на неї підіймається і скочується собі повільно, воду не черпає. То яка нам різниця, є та хвиля чи нема? Інша справа якби вона йшла з гребенем, та ще крута! Тоді було б сутужно! А ще бач — і вітерець так собі. Тому й кажу тобі — тьху, а не шторм!

— А з чого ти взяв, що до вечора він стихне?

— Вітер змінюється. Вночі з заходу дув. Зараз перейшов на північ. Поривами дме, а досі був рівний.

Вітер справді змінився. Якщо вночі та ранком дув безперервно, то зараз це були тільки окремі пориви. Та й хмари піднялися, відірвалися від скаженої круговерті води.

Ламеніль поспішив переказати свою розмову друзям. Тепер вони й самі бачили, що шторм втихомирюється.

З часом кількість учбових занять зменшилась і всі члени екіпажу тепер могли більше займатися своїми справами. На борту була непогана книгозбірня, були й музичні інструменти, на яких міг грати кожен охочий до такого заняття. Вечорами на палубі навіть влаштовували танці.

Багато хто збирався компаніями послухати розповіді старших та досвідченіших про пригоди на морі. Боцман Брон був непоганим магом і ділився своїми набутками з усіма бажаючими. Найбільше молодим морякам подобалося, коли Брон заради розваги влаштовував на воді мініатюрний смерч і примушував його обходити навколо корабля. Але на такі штуки витрачалося більше сил, тому старий боцман робив це нечасто.

Швидко минали дні і от, якось уранці, всіх підняв крик вахтового:

— Земля!

Перша частина подорожі скінчилась. Попереду лежав архіпелаг Сурмаль.

Один поперед одним, штовхаючись усі сипонули на палубу. У перших променях вранішнього сонця серед океанських вод вже чітко визначалася далека смужка землі. А скоро можна було розгледіти і зелень високих дерев з кольоровими вкрапленнями квітів і світлий пісок пляжу. З-за мису з’явилися могутні хвильоломи, прикрашені високим, тонким, немов стріла, націлена у небо, маяком. «Фівер» прибув до Сурмальгарду, головного міста архіпелагу Сурмаль.

Буксирів тут не було, тому «Фівер» зайшов на рейд своїм ходом, під вітрилами. Віддали якорі і всі, хто не був зайнятий на вахті почали збиратися на берег. Маарі з друзями змогла вибратися у другій шлюпці. На березі їх засліпили сполохи яскравих тропічних барв. Небачені фрукти продавалися цілими кошиками на кожному кроці. Квіти найнеймовірніших кольорів ховали у своїй красі будинки, причали, каміння набережної. Настирні голоси екскурсоводів навперейми запрошували охочих прогулятися містом.

І друзі, відчувши під ногами мало вже не забуте відчуття земної тверді, з радістю позаписувалися мало не на половину екскурсій, не забувши і запланувати собі — не тільки заради Рава — обід в симпатичному і затишному ресторанчику під промовистою назвою «Архіпелаг». Чому б і ні? Хтозна, які ще умови чекають їх на Асарху, що має стати місцем наступної зупинки «Фівера»…

Розділ восьмий

В той час, коли «Фівер» виходив з порту Сурмальгарда, у невеличкому будиночку край міста засвітився вже знайомий нам екран, заповнений перлистим туманом. Між тим, хто знаходився у будинку та його невидимим співрозмовником відбувся коротенький діалог:

— Привіт тобі, Кураторе!

— Здоров був, Ревлісе! Маю надію, що це не більше ніж звичайна доповідь, хоча і в незвичний час?

— Так. Поки що все гаразд. Корабель щойно вийшов у море. Як і домовлялися, я буду його супроводжувати. Надалі користуватимусь тільки телепатичним зв'язком. Подбайте, щоб хтось постійно чергував на моїй хвилі.

— Подбаємо! — Хай щастить і тобі й усім іншим!

— Дякую! Будемо сподіватися на краще. В усякому разі, їх (він виразно підкреслив останнє слово) я все одно витягну. Надто велика цінність. Жаль буде, коли щось трапиться з кораблем. Щоправда, на ньому аж двоє Магістрів, та все ж…

— Двоє Магістрів на один корабель? Чи не занадто?

— По-перше, вони друзі з дитинства. По-друге, цей корабель постійно використовується для перевезення кандидатів. Треба берегти!

— Ясно!

— Скажу щиро, рейс вочевидь ризикований. Екіпаж може постраждати. Але зроблю все, що в моїй силі!

— Добре, драконе! Тільки не розводься про ризик. Щоб чого доброго не накликати!

— З обох кінців каналу зв’язку пролунав сміх і екран згас.

Дні плавання проходили непомітно, заповнені навчанням та веселими розмовами. Штормів у цей час не бувало.

Іноді «Фівер» лягав у дрейф і для всіх влаштовували годину-другу купання. Це зазвичай бувало тоді, коли біля борту плескалися дельфіни, вірні друзі, а часом і захисники моряків. Тоді можна було не боятися морських хижаків, а їх у цих водах теж траплялося немало.

Та загалом день був схожим на день, і друзі почали трохи нудьгувати. Нарешті, одного разу, вони почули голос вахтового матроса:

— Крааші з правого борту!

Штурман на містку одразу забив у дзвін — знак для всіх підніматися нагору. На капітанському містку одразу з'явився Драгай, який вже встиг віддати належні команди. За кілька хвилин було піднято всі вітрила і «Фівер» понісся над хвилями так швидко, що, час від часу, майже на півкорпуса здіймався над водою. Шлюпки підготували до спуску на воду і рибалки швидко складали потрібні снасті. Тут були довгі міцні шнури з блешнями, гарпуни з тросиками, дерев’яні молотки.

Молоді матроси та дівчата підіймалися на ванти, щоб краще бачити. Та до зграї риб було ще далеко.

Кінець кінцем корабель, за підказками вахтового, обігнав зграю і помчав уперед, збільшуючи відстань. Коли відійшли на потрібну дистанцію, з бортів полетіли шлюпки. Ледь торкаючись води, кожна вже ставила щоглу і поспішала на свою ділянку.

«Фівер» спішно відійшов від місця лову і рухався паралельним курсом. Вахтовий зі щогли подавав прапорцями сигнали, допомагаючи стерновим не збитися з курсу.

Пімел, сидячи за кермом, уважно слідкував за сигналами. Їхня шлюпка йшла крайньою зліва. З-за хвиль вони могли бачити лише два найближчі човни. Ось вахтовий просигналив, що риби підходять до човнів. Пімел весело гукнув:

— Ну, тримайтеся! Якщо поталанить, то добре прокатаємося на риб'ячому буксирі! Це вам не на кінській упряжці їздити. Може й скупати!

Равеш та Ламеніль завмерли. Гном тримав котушку на короткому, пружному вудлищі, закріпленому у гнізді. Лам сидів, тримаючи у руках шкот, готовий за першим словом Піма спустити вітрило. В напруженому чеканні пройшло ще хвилин із десять. І раптом вудлище різко зігнулося й котушка, в руках Равеша затріскотіла, скидаючи шнур.

— Вітрило! — заволав Пім.

Юний ельф одразу відпустив шкот, вітрило залопотіло і сповзло вниз. Старий рибалка одразу розвернув шлюпку так, щоб шнур проходив через її ніс. Відтренованим рухом Лам перехопив шнур і накинув на шків, прикріплений до форштевня. Тепер можна було поставити котушку на жорстке гальмо і дати рибі тягти за собою човен стільки, скільки їй заманеться, і тільки стежити, щоб не підставити борт шлюпки під хвилю.

— Гей, рибалки! Вітаю! — радувався Пім. — Це ж треба, півгодини, як у морі, і нате вам! Мабуть, будуть з вас…

Замість останніх слів почулося булькання, бо хвиля накрила балакучого гнома з головою. Лам та Рав хоча й не розчули зовсім слів старшого товариша, але загальний зміст дійшов до їхньої свідомості і не можна сказати, щоб вони не були втішені похвалою.

Крааша справді тягла човен, як добрий буксир. У напруженій гонитві минуло години дві. Врешті, швидкість почала падати бо риба стомилась. Почалася боротьба за метри витравленого шнура. До котушки підключили шестерні й почали по черзі крутити педалі, вибираючи метр за метром шнур, на кінці якого сиділа бажана здобич. Рибина, видно, попалася не мала, бо скоро всі ухекались. У цьому двобої час збігав непомітно. Та ось, недалеко від човна, воду пропороли два гострих довгих плавця. Між ними було не менше трьох метрів. Друзям перехопило подих.

— Крути, крути! — надривався Пімел, тримаючи кермо. — Рав! Залишайся на лебідці, а ти, Лам, заміни мене!

Ламеніль сів на його місце на кормі, а Пім схопив гарпун і став на носі. Равеш, хекаючи, дотягував човна до стомленої рибини. Тепер все повинен був вирішити удар гарпунника. Ось лишилося десять метрів, ось уже вісім, п’ять… Пім, підвівся на увесь зріст і підняв гарпун. Спина риби виплила просто перед ним. Змах його руки друзі навіть не встигли помітити, а гарпун вже був у спині крааші. Від раптового болю велетенська здобич вистрибнула з води, сипонула на рибалок фонтаном бризок і впала у море, обірвавши шнур, на якому досі тягла човен. Трос гарпуна зі свистом тікає у воду, та скоро завмирає і провиса. Лам все ще сидить біля керма, а гноми удвох тягнуть очікуваний улов. З глибини випливає темний контур тіла. Ще хвиля й рибина, що за довжиною рівнялася з човном, була прив’язана до борту. Гарпун точно знайшов її серце. За кілька хвилин їхня шлюпка несеться до «Фівера».

Вибух радості на борту ошелешив друзів. Та скоро вони зрозуміли головне: їхня команда прийшла першою, вполювавши рідкісну та цінну здобич. Рибу підняли на палубу і під оплески глядачів поклали на обробний стіл. А переможців ще довго підкидали на руках.

Скоро підійшла друга шлюпка, за нею одразу ще дві, так що гамір на борту скоро вщух, змінившись роботою. За традицією капітан розпорядився відправити першу рибу на камбуз.

Коли риба була розібрана, голова та нутрощі викинуті за борт, а м’ясо та більше двадцяти кілограмів чудової ікри, пішло на камбуз, у розпорядження старшого кока.

Равеш, як знавець куховарської справи, запитав у Пімела, що стояв поруч, біля борту.

— А чому голову викинули? Я, наприклад, люблю посмакувати відварною риб’ячою головою.

— Ну, тут би ти задоволення не отримав! Бач, у крааші в голові якась гіркота. Не знаю, від чого це, але їсти таке ніхто не стане!

Що ж до інших частин крааші, то вони виявилися надзвичайно їстівними. Їхній смак залишився з нашими друзями на все життя.

Того вечора, смачно поївши та взявшись за улюблену люльку Равеш запитав у Німа.

— Вибач, а навіщо було брати дерев’яну кувалду?

— Ти що, спиш на заняттях? Втім, вибач! Ви ще цього не проходили. Що буде, коли гарпун не заб’є рибу одразу? Ти ж можеш собі уявити, сам тяг цю тушу до борту. От і доводиться глушити її дерев’яхою. Не кататися ж за нею на буксирі по кілька днів!

— Є такі невеликі кораблі, — продовжував Пім, — що тільки й займаються ловом великих риб у океанських течіях. Там рибалки блешні тягнуть прямо з корабля й спійману рибу підводять до борту. А тоді вибирають з води спеціальними сітями-підйомниками.

— А чому б на «Фівері» не ловити саме таких риб?

— Ми на мілинах ставимо сіті. Адже риба потрібна різна! Та й наш Драгай полюбляє ловити саме вугрів біля Асарху. Це у них родове. Його батько й дід там ловили. Вони вивчили Шляхи та періоди міграції вугрів, як ніхто. До того ж у Драгая є на Асарху власна база. Справжнє поселення. Тому завжди виходить, що наш «Фівер» більше всіх до Граамелю вугрів привозить. Риба добірна, і її одразу скуповують.

День, ніч. Ніч, день. Хвилі, бризки, сонце, вітер. За кілька днів «Фівер» мав прибути до місця лову. Та звичний плин часу був раптово порушений. Якось вранці, одразу по зміні вахт, коли всі, поснідавши, збиралися на навчання, вахтовий зі щогли загукав:

— Гей, кок! Готуй данину! Морський змій пливе!

Вся команда одразу кинулася дивитись на рідкісну тварину. Скоро всі могли добре роздивитися голову, розмірами трохи більшу, ніж у коня, що здіймалася на три метри над водою. Під водою вгадувалося довжелезне тіло морського гада.

На капітанському містку стояли Драгай та боцман Брон, і стиха про щось перемовлялися. Кухарі витягали з холодильника півтуші копченої свині, улюбленої страви зміїв.

Скоро звір вже плив метрів за двадцять від правого борту, паралельним курсом, уважно придивляючись до рибалок. Драгай із Броном разом речитативом наспівували якусь магічну формулу, спрямовану, вочевидь, на те, аби налаштувати сріблясте, з сірими розводами та чорними плямами чудовисько на мирний настрій. З борту полетіло м’ясо і змій пірнув за здобиччю.

Одначе скоро голова змія ще раз з’явилася на поверхні і холодні, без повік, очі знову втупилися у моряків. Бувалі рибалки принишкли: поведінка звіря була незвичною. Повсякчас, змій, отримавши м’ясо, йшов геть, а тут повернувся. До того ж, цей майже розумний погляд…

Драгай уважно глянув на Брона і той, кивнувши головою, швидко побіг до капітанської каюти. Сам капітан знову став наговорювати якесь закляття. Цього разу голос його звучав із явною погрозою.

Змій знову сховався під хвилями. Минуло кілька хвилин напруженого чекання. Навіть новачки на борту примовкли, бачачи, що справи ідуть не так, як треба. І, раптом, корпус корабля здригнувся від страшного удару. Було добре чути, як затріщали дошки обшивки. Хтось з матросів кинувся в трюм і закричав звідти, що у днищі пробоїна і вода доходить вже до пайолів, тобто піднялася майже на метр.

Вахтовий кинувся до гармати, відкрив ключем ящик зі снарядами і почав швидко її заряджати. Тепер наші друзі зрозуміли, навіщо було тримати на кораблі таку грізну зброю.

Голова змія з’явилася на незначній відстані за кормою, трохи вбік від курсу. Таран і йому просто так не минувся: по морді текли ручаї крові, одначе тікати він не збирався. Штурман швидко навів гармату. Вибух снаряда підняв угору стовп води, сховавши з очей небезпечне страховисько. Різко клацнув затвор, порожня гільза з гидким смородом покотилася палубою, а загнаний у ствол новий заряд, чекав, наче пес у засідці, сигналу, аби знайти свою жертву. Змій не з’являвся, але ніхто не міг напевне сказати чи влучним був перший постріл. Екіпаж завмер у тривожному чеканні, і.

…Крики жаху, стогін поранених, тріск зламаного такелажу! Тварина стовпом виривається з води біля самого борту корабля й падає поперек палуби. Всі панічно розбігаються до носа й корми. Чудовисько, здається, безкінечно довгим. Його тіло повзе й повзе через корпус корабля, піднімаючись через лівий борт і зникаючи за правим. Врешті з’являється хвіст, та радіти нема чого, бо він вузлом зав’язується навколо грот-щогли. Багатотонна туша кренить корабель, намагаючись перекинути його.

Те, що сталося наступної миті, ніхто потім не зміг ані зрозуміти, ані змалювати. Всім видалося, що з неба упала грозова хмара. В усякому разі, інших аналогій ніхто не міг знайти.

Щось туманно-прозоре раптом опинилося біля борту корабля. Воно мчало на такій швидкості, що його лет помітили лише ті, хто випадково дивився у той бік. В момент коли це явище зупинилось, корабель накрив оглушливий грім. У моряків мало не порозривало барабанні перетинки. В усякому разі майже всі на деякий час оглухли. І в ту саму мить в змія ударила блискавка. Тіло тварини було розрізано навпіл. Хвіст у страшній конвульсії розв’язався, впав, потрощивши дорогою кілька шлюпок, у воду й пішов на дно. Ще одна блискавка вдарила у воду, здійнявши довкола стовпи гарячого пару. Після цього дивна хмара рвучко, з казковою швидкістю, піднеслася вгору і зникла у височині.

Видовище шокувало всю команду. Драгай та Брон приводили до тями всіх, хто лишився цілим і примушували допомагати постраждалим та ліквідовувати наслідки катастрофи. Поранених оглянули та перев’язали. Тих, кому було погано, вклали на лежанки. Загинув, як з’ясувалося, лише один матрос. Тіла його не знайшли. У морі, приваблені кров’ю морського змія, з’явилися тайлосси. Їх велетенські тіла раз у раз проносилися біля самого борту.

Корабель був не в такому вже поганому стані. Зважати треба було тільки на пробоїну в трюмі. А ось із човнів вціліло лише три. Ще двійко моряки сподівались полагодити, а решта були розбиті вщент. Хоча капітан з цього приводу, не знати чому, але не дуже і вболівав.

На кінець дня палуба й такелаж були приведені до ладу. Зламані частини замінили повністю. В роботі дуже допомагала магія Драгая та Брона. Наші друзі вперше бачили таких могутніх магів.

Тепер лишалося тільки зашити пробоїну та відкачати з трюму воду. Під керівництвом Брона на палубі розклали брезент, промастили його якоюсь рідиною, що під дією морської води ставала клейкою, і через дві години наклеїли його на корпус у вигляді латки, яка одразу перекрила доступ води.

Добре довелося допрацювати біля помп. Близько півночі рівень води у трюмі почав падати, а на ранок увесь трюм був сухим. Аврал скінчився. Капітан усій команді дав півдня відпочинку.

По обіді продовжили ремонтні роботи. На пробоїну з внутрішньої сторони наклали кілька шарів тканини, промазуючи кожен шар клеєм. Укріпили всю конструкцію розпірками і до настання ночі корабель був готовий витримати все, що тільки могла приготувати для нього морська доля.

Тим часом Маарі встигла розповісти Ламу та Раву про незвичайну хмару, бо в ту хвилину один і другий лежали в носовій частині корабля, завалені уламками шлюпок та рангоуту. Вони тільки чули удар дивного грому та бачили відблиск блискавиці, а Маарі відкинуло на корму і вона бачила все.

— Що мене здивувало, — схвильовано говорила юна ельфійка, — коли та хмара відлітала, то з місця, без розгону, взяла швидкість не меншу, ніж у будь-якого птаха. А далі летіла з шаленим свистом все швидше і швидше, і коли піднялася аж до пасатних хмар, свист стих, а слідом розлігся новий удар грому.

— А як ти все це почула? — перепитав Равеш, почісуючи забиту спину. — Адже від першого удару грому всі поглухли!

— А я, коли мене кинуло на верхню палубу, від жаху затулила вуха й закричала. От і вийшло, що перший грім мене не оглушив.

— Ну гаразд, не оглушив, то й не оглушив, — втрутився Лам. — Краще скажи, як ти за цих обставин взагалі могла визначити швидкість польоту хмари?

— Дуже просто. Якщо пасатні хмари йдуть на висоті, скажемо, кілометр, а воно дісталося до них секунди за три, може — чотири, отже прикидаємо…

— Не вигадуй! — відмахнувся Рав. — Метеорити літають тільки зверху й донизу, а не навпаки.

Поки тривала ця суперечка, у каюті капітана між Драгаєм та Броном відбувався такий, малозрозумілий для сторонніх вух діалог:

— Хто б це міг бути, як ти гадаєш? І що він тут робив?

— Ти смієшся? Впізнати, хто це був крізь захисний екран? До того ж, коли він маневрує на надзвуковій швидкості? Та я з містка бачив рівно стільки, як ти з каюти!

А на стіл куратора сектору Сурмальгард ліг такий папірець:

«Телепатограма від Вчителя Ревліса.

Судно, що цікавить нас, було атаковане морським змієм. Тварина вочевидь була навчена, а її розум контролювався. В результаті застосованих мною дій, змія ліквідовано. З кораблем все в порядку. Плавання продовжується за графіком. Знову прошу звернути увагу на можливість отримання інформації каналами Чорних.»

Розділ дев’ятий

Зліва по борзу пропливали неприступні скелі, над якими здіймався густий тропічний ліс, а далі за широкою зеленою смугою здіймалося в небо, аж у хмари, громаддя гірських хребтів під пишними білими сніговими шапками.

«Фівер» неквапно проходив уздовж цих негостинних берегів, шукаючи свою звичну стоянку в гирлі безіменної річечки. Перш, ніж починати лов, треба було добре полагодити корпус, відремонтувати човни. Ну, і, зрозуміло — продукти. Екіпажу потрібні були свіжі запаси м’яса, фруктів та овочів.

Ще років сімсот тому ельфом Фуртелем, дідом Драгая, на березі невеличкої бухти були розбиті городи, постійний догляд за якими і по сьогодні здійснювали команди кораблів спочатку діда, тоді його сина, тепер онука. Вони щедро постачали рибалкам овочі, а фрукти та м’ясо давав тропічний ліс. Вдосталь було і прісної води: схили гір блищали під вертикальним промінням екваторіального сонця тисячами срібних ручаїв, що починали свій шлях з території холодних вічних снігів і завершували його в теплому океані.

Капітан зійшов на місток, проміряв кілька разів курсові кути по берегових орієнтирах і дав стерновому команду повертати.

Плавно й велично «Фівер» звернув до неприступного, як здавалося, берега. Матроси згорнули майже всі вітрила і корабель несла хвиля припливу. Скоро, неподалік від бортів, то справа, то зліва, почали вишкірятися рифи. Та капітан і стерновий добре знали свою справу. За якийсь час всі побачили неширокий вхід до бухти, що глибоко врізалася у скелястий берег. Вхід до неї ховали дві чудернацькі за формами скелі. За скелями відкривався чудовий краєвид. Бухта, вганяючись у берег на цілий кілометр, була не широкою, всього метрів із триста. Береги являли собою піщані та галькові пляжі. Поміж пляжами де-не-де стирчали скелі. Завширшки пляжі мали від десяти до ста метрів. Одразу за ними починався ліс. Далі бухта переходила в русло ріки. Коли корабель підійшов до її гирла, з-поміж зелені дерев вигулькнули і житлові споруди: до десятка кам’яних будинків під дощаними покрівлями. Довкола акуратні грядки, поділені низенькими кам’яними розгорожами. Городи щедро зрошувалися гірськими ручаями, спрямованими хазяйновитими господарями в потрібному напрямку. Трьом поколінням капітанів-рибалок вдалося збудувати справжнє містечко.

Прогуркотів якірний ланцюг і корабель став недалечко од берега. Бухта була глибокою. Вся команда почала переправлятися на берег, щоб на час ремонту судна оселитися у будинках на суші.

Наступного дня з ранку всі зайнялися справами. Хто заводив під корабель канати, щоб його можна було перехилити на бік і полагодити днище, хто пішов до лісу валити потрібні дерева, хто готував до запуску лісопилку, хитро влаштовану таким чином, що її приводила в дію річка. Троє матросів, що вже були тут не вперше, вирушили на полювання. Жінки порпались на городах. Роботи там було не багато: вода справно текла зрошувальними каналами, від бур’яну та шкідників городи надійно захищали захисні закляття. Одним словом, все тут було облаштоване як у найкращому місті великого Лона.

Вже встигли вибрати з води сіті, закинуті в гирлі ріки і відтеребити на кухню три відра свіжої риби. Екіпаж, не відволікаючись від роботи, з задоволенням вдихав приємні запахи майже готових страв, що після довгого перебування у морі обіцяли бути надзвичайно смачними. Йшло до обіду. А тим часом, Драгай та Брон не привертаючи до себе нічиєї уваги — мабуть, не обійшлося й тут без допомоги магії — увійшли до будинку капітана і там відбувалося таке:

У кімнаті, що закривалася на складний, особливої конструкції замок, світився вже знайомий нам екран магічного зв’язку, перед яким і стояли капітан з боцманом:

— Пояснити напад я не можу. — говорив Драгай. — Відчуваю, що це не було реакцією пораненого чи хворого звіра. Хіба що є одна думка… Ми з Броном вже обговорювали її, але не дуже впевнені. Справа в тому, що у нас на борту є троє друзів. Дуже хочуть потрапити на Асарх. Очевидно, відчувають Поклик. Ми бачимо, що у них високий магічний потенціал. Це — готові кандидати до Школи. Отже, цілком імовірно, що змій їх відчув. Але якщо саме це спровокувало напад, виходить, що змій — це хтось із загону охорони Чорних…

Кілька секунд питання Драгая лишалося без відповіді, а тоді голос з екрану відповів:

— Так, магістре! Ви все зрозуміли правильно! І це справді робота Чорних. До речі. Якщо трапиться нагода — подякуйте Вчителю Ревлісу. За дорученням Конклаву саме він прикривав цей рейс. Ми чекали чогось подібного. І про цю трійцю знаємо. Чекаємо на них. Мапа з нанесеним маршрутом у них є, тому, якщо вони тобі зараз не дуже потрібні, можеш відпусти їх одразу. До речі, і команді вашій буде спокійніше.

Уривок цієї розмови ми навели саме для того, щоб читачу був зрозумілим подальший перебіг подій, які принесли здивування і радість нашим трьом друзям.

Пообідній відпочинок Равеша був простим і зрозумілим для кожного гнома: люльку в зуби і під дерево. Тут його і відшукав Брон.

— Як відпочивається, великому рибалці? — голос боцмана примусив Равеша відкрити очі, вийняти з рота люльку й змінити положення тіла з горизонтального на сидяче. — А де ж твої друзі?

— Онде, у бухті плескаються. Покликати?

— Та ні! Хай собі розважаються. А як обсохнуть, зайдіть всі троє до капітана.

— Хіба ми щось завинили? — здивувався Рав.

— Та ні! Просто капітан має дещо вам сказати.

Брон неспішно побрів до будиночків, а Равеш одразу побіг за друзями. За кілька хвилин вони вже поспішали до будинку капітана.

Драгай сидів у розкішному кріслі за великим столом.

— Сідайте, друзі! Одразу скажу, навіщо я вас покликав. Ви ж не просто хотіли податися в море, вірно? Мені пригадується, ви саме сюди, на Асарх, мріяли потрапити? Човнів у нас тепер лишилося мало, всіх залучити до роботи я все одно не зможу, тому якщо ви не змінили намірів, думаю кращої нагоди вирушити у мандри по Асарху у вас ніколи не буде. Можете одразу отримати розрахунок — і ви вільні. Ми ще пробудемо тут кілька днів, а потім вийдемо в море. Через деякий час повернемося за продуктами і далі будемо так само неподалік рибалити, доки не наповнимо трюмів. Тоді йдемо на Граамель, а там будемо готуватися до нового рейсу. На випадок, якщо у вас не все складеться як слід чи просто виникне яка потреба — приходьте сюди, до селища, і живіть до нашого приїзду.

— Спасибі, капітане! — відповів за всіх Ламеніль. — Якщо ви не проти, ми і справді одразу вирушимо. Тільки який там з вас розрахунок? Це ми скоріше винні вам за проїзд!

— А це вже моя справа! Навчалися ви добре і працювали відмінно. І якщо раптом колись виникне у вас така потреба чи бажання, я охоче візьму вас на черговий рейс. А тепер — ось ваші гроші, і — щасливої дороги! Хай збудуться ваші бажання. Завжди буду радий зустрітися з вами.

Подякувавши капітанові, ошелешені таким несподіваним поворотом справи, друзі пішли збиратися в дорогу. Цю ніч вони провели ще у селищі, а ранком, попрощавшись з новими товаришами, вийшли на стежину, що повела їх уздовж берега річки до гірських кряжів.

Першу зупинку вони зробили кілометрів за п’ять від селища, на березі невеличкого озерця. Тут вже річкова долина зробилася просто вузькою ущелиною, з обох боків якої здіймалися прямовисні скелі. Ламеніль уважно вивчав мапу, що колись дав їм старий гном на далекому притоці ріки Фіслор, біля гір Алрал. Маарі кип’ятила чай та робила бутерброди із м’ясом крааші, яке їх умовили взяти на дорогу. Гном, тим часом, просто дивився на озеро та вершечки гір, що віддзеркалювались у його синюватих, кришталево чистих водах.

— А знаєте, друзі, на нашій мапі позначене це саме місце, де ми зараз сидимо! — озвався Лам. — Дивіться самі, все співпадає! А ось і селище Драгая. Тоді ми не могли зрозуміти, що це за позначки!

— Бреши, та не забріхуйся! — озвався Рав. — Випадково такого статися просто не може!

— А хто каже, що це випадково? На мою думку, відтоді, як ми у тому селищі слухали балачки старого рибалки… Здається, його звали Врем? Відтоді у нас все аж занадто вдало складається! Таке враження, що нас за руку ведуть! Ми вже колись про це розмовляли, пам’ятаєте?

— Ой, хлопчики! Та ви що? Невже ми з вами і справді комусь потрібні? — скрикнула Маарі.

— Нічого ми такого не думаємо! — відповів ельф. — Тільки щось тут не те! Ми з Равом майже весь Лон пройшли — ніяких тобі особливих пригод! А тут як пішло…

Тепер усі втрьох почали старанно роздивлятися отриману ще півроку тому мапу. Справді, помічене було саме це місце. Омріяна стежина мала починатися одразу за озером, на якому вони спочивали.

Нашвидкуруч випивши чаю, вони зібрали рюкзаки й вирушили в дорогу. Все було так, як на мапі. Вузенька, непримітна ущелина, прихована густою зеленню дерев, круто піднімалася вгору. Сумнівам більше не було місця. Перед ними — прохід углиб Асарху. Друзі рвалися вперед, але гори є гори, і ночувати їм довелося зовсім не так далеко від селища, як вони собі мріяли. Піднявшись на невеличку скелю, де вони могли захиститись від вітру, друзі змогли виразно розгледіти вогні в будинках та на кораблі. Там повним ходом ішли ремонтні роботи.

Ніч минула спокійно, вщух навіть вітер. Вранці Рав підстрелив круторогого гірського барана, і друзі пробули на черговій стоянці ще день, аби закоптити м’ясо в дорогу. До барана додали ще трьох гірських куріпок. Адже далі, на заметених снігом перевалах, їжі не буде. І дров для багаття теж.

Тріщини, скелі, сніг та холод вимотували останні сили. Трійця підіймалася з перевалу на перевал. Часом ставало млосно від нестачі кисню. Часом сльози безсилля замерзали на їхніх повіках.

Мапа була надзвичайно точною й детальною: тричі друзі ночували в зазначених на ній печерах. Ще, щонайменше, два дні судилося їм жувати мерзле м’ясо і ночувати без вогнища. Адже у цій країні віковічних снігів не росли навіть трави.

У деяких місцях Маарісаа, як більш досвідчений скелелаз, ішла першою, підтягуючи друзів на мотузці. Та здебільшого шлях прокладав Равеш. Особливо багато сил відібрала одна тріщина. Втративши на її штурмі майже чотири години, вони попадали просто на сніг. Равеш підбадьорював друзів:

— Нічого, лишилось зовсім трішки! Зараз виходимо на льодовик, а з нього вже спускатимемось у долину.

Лід, лід, лід… Нескінченною рікою в’юниться льодовик між велетенських вершин. День, ніч та ще день. Увечері другого дня вони вийшли на стежку, що стрімко збігала вниз, у тепло та зелень…

Спуск хоча й був не легким, та все ж за кілька годин наші друзі дійшли до перших дерев. Зібравшись з останніми силами, наламали гілок, зробили собі зручний для лежання настил, розклали багаття, напнули над ним полотнище… Вогонь, найбільше з благ! Від утоми вони вже навіть їсти не хотіли. Просто лежали, всотуючи в себе тепло. Ніч у теплі — справжнє щастя для того, хто промерзав на нескінчених перевалах та льодяниках.

Зранку Лам поспішив роздивитися довколишні землі.

Та повернувся він напрочуд швидко. Мовчки сів біля вогню і задумливо почав розгрібати паличкою вугілля.

— Ну, і що ти там побачив? — не витримала Маарі.

— Побачив цікаві речі. Навіть дуже цікаві. Ми вийшли на добре второвану стежку. Навкруги сліди від десятків, а може й сотень багать. Колишні тимчасові стоянки. Після цього бракувало хіба вийти на брукований шлях! Тому далеко я й не ходив.

— Це у тебе такий гумор? — озвався гном.

— Піди сам подивися. У будь-який бік. Хоча б на сто метрів, більш не треба.

Заінтриговані друзі негайно облазили увесь перелісок і швидко переконалися, що ельф був правий. На кожному кроці траплялися сліди багать, ямки, присипані землею, а в них — бляшанки від консервів, рвані залишки одягу та взуття.

— А ми, часом, не на Лоні? — іронічно усміхнулася Маарі.

Вечір був не зовсім веселим. Побачене народило більше запитань, ніж могло дати відповідей.

Як говорити чесно, наші мандрівники тільки тепер задумалися над тим, що, власне, вони очікували тут знайти? І що, крім почутих легенд, так уперто тягло їх сюди, на Асарх?

Провівши ще одну ніч на тому ж місці, друзі рушили далі. За дві години вони вийшли до дивної прогалини, порослої низенькою, м’якою травою. Прогалина тяглась без кінця та краю поперек їхнього шляху, паралельно гірським хребтам. Посеред неї на рівних відстанях одна від одної стояли рядком, з інтервалами метрів у триста, дивні будівлі з багатоярусними покрівлями, краї яких виразно закручувалися вгору, так наче той, хто їх будував, надто переймався, щоб стічні дощові води не підмили товсті кам'яні мури.

На Лоні їм не доводилось бачити подібних будинків, тож друзі обережно попрямували до найближчого з них, а підійшовши, побачили металевий щит із таким написом:

Друзі довго стояли, перечитуючи дивні слова.

— Ну, от і прийшли! — зітхнула Маарі.

— Дивне вітання! — підтримав її Лам.

— А для мене все зрозуміло! — озвався Равеш. — Правду кажучи, саме чогось такого я і чекав!

— Звісно! Скажи ще, що ти знав про це від самого народження! — засміявся Лам. — Слід було б і нам розповісти!

— Знати, звісно, не знав, а передчуття було! Хоч смійся, хоч ні. Краще давай вирішувати, як тут сказано. Особисто я думаю — тільки вперед!

— А я хіба схожий на того, хто піде назад? Ну, Маарі, твоє слово! Як ти щодо тяжкої праці?

— Моє слово ви самі давно знаєте! Хіба я дарма сюди рвалася? Та й чого боятися важкої праці, коли з тебе робитимуть справжнього мага?! Це ж, мабуть, як викладач в університеті, а може й більше!

— Мабуть, таки серйозніше! — підтвердив Лам.

— Виходить, назад ніхто не піде? — заключив Рав. — То й чудово! Трійця — вперед!

Зваливши на спини рюкзаки, друзі вирушили далі. Хоча пройти їм вдалося лише кілька кроків. За якихось три кроки перед ними, там де щойно перед ними лежала рівна та гола земля, стояв, привітно усміхаючись, підстаркуватий гном. Лице його видалося нашим мандрівникам аж надто знайомим.

— Поздоровляю, друзі, з прибуттям!

— Не може бути! — першою прийшла до тями Маарі. — Та це ж Ревліс!

Рав із Ламом стояли, роззявивши роти, і не в змозі були вимовити ні слова.

— Саме так! Добре, що не забули! Ревліс. Все правильно. Тільки повністю — Вчитель Ревліс. Один з тих, хто наглядає за порядком на Лоні. Сектор Алрал. Іноді читаю лекції у Школі Вищої Магії. А більше доводиться займатися винищенням усякої нечисті в своєму секторі. Пам’ятаєте болото? Оце воно. А ще шукаю таких як ви, здібних до магії. Допомагаю потрапляти сюди, на Асарх. Maпy не згубили? А як вам Драгай з Броном? Вони наші випускники. Магістри магії. І про вас я одразу все зрозумів. Ваш шлях — тільки сюди!

— Скоріше, це ми тебе знайшли! — вставив своє слово Ламеніль.

— А це як сказати! Я до вас придивлявся ще до тієї нашої зустрічі.

— Як? Хіба ми зустрічалися до того?

— Зустрічалися! Тільки ви про це не знали. Магія, розумієш?

— Ну, все! За тобою, наче за оленем слідкують, а ти й не знаєш! — видихнув Рав.

— Таке життя! Та й навіщо усім все знати? От ви повчитеся у Школі і багато чого для себе відкриєте. А іншим воно ні до чого!

— А що за школа така? — запитав Лам.

— Назву я вам сказав — Школа Вищої магії. А що там всередині? Завтра для вас почнуться перші заняття — самі й побачите!

— Скажи, Ревлісе, — поцікавилась Маарі, — а що було б, якби ми повернули назад?

— Нічого! Ви б заснули, а за якийсь час прокинулись біля селища Драгая. Забули б де були. Погуляли б берегом, та й на Лон!

— Дуже розумно! — з осудом сказала Маарі.

— Та ні! Все вірно! — озвався Рав. — Раз вирішив повернутися, спокою шукати, то про все це, — Равеш провів рукою навкруги, — тобі й знати не треба!

— Ось так! — підтакнув Ревліс. — Бачу, ти вже дещо розумієш! Ну, що ж! Час у дорогу, бо шлях перед нами неблизький! Тільки ще одне: ви вже знаєте, що Асарх — країна магів і все таке… Отже нічому не дивуйтесь і нічого не бійтесь. Адже ви не з боязких, правда? Ось перший іспит Зараз перед вами з’явиться дракон.

— Так одразу?

— Дракон?! — Оце так! У голосах друзів чувся непідробний захват.

— Тоді дивіться! — Ревліс тихо мовив коротеньке слово і… його не стало. На його місці, палаючи срібного лускою, блискаючи алмазними кігтями, стояв велетенський звір з палаючими очима і злегка ворушив широкими крильми. Півметрова паща розтулилася і голосом Ревліса промовила:

— Ну, як? Подобається?

Друзі стояли, приголомшені появою цього дива і зачаровані його красою. А тим часом дракон продовжував:

— Якщо є потреба, побудемо трохи тут, поки ви звикнете. А якщо все в нормі — залазьте до мене на спину, і полетіли! Вирішуйте!

— Летіти на драконі? Оце так! — видихнув Равеш.

— Слухай, та хто ж ти насправді? — не втрималась Маарі.

— Вчитель! Срібний дракон. Тільки вчитель — це не професія. Це скоріше звання.

— І багато таких Вчителів? — спитав Ламеніль.

— Багато! Так що звикайте!

— Хлопці, хлопці! — подала голос Маарі. — Як мені політати хочеться!..

— Ну, якщо ніхто не проти… — підсумував Ревліс. — Зараз будуть вам сідельця! А з питаннями вашими ще встигнете! Адже ви ще геть нічого не знаєте про справжню цивілізацію. Та й про магію також!

На його спині виникла якась конструкція, що мала подобу трьох сідел, з’єднаних між собою.

— Равеш! Залізай першим та сідай у заднє сідло. — Наказав дракон. Тепер Лам. Твоя черга. Добре! Маарі! Твоє місце попереду. Пристебніть ремені. Зрозуміли, як? Ну — вперед!

Крила дракона розгорнулись і раптовий сильний порив вітру підняв їх над землею.

Політ так захопив друзів, що вони озиралися довкола майже не дихаючи. Потім ельфи навперейми почали складати вірші про красу польоту.

— Ой, дивіться! — перебив їхнє віршування гном. — Там, праворуч на пагорбі! Це ж стадо оленів! Просто як іграшки!

Так непомітно линула година за годиною. Скоро почало смеркатися.

— От що! — звернувся до них Ревліс, вигнувши довгу шию. — Внизу все одно вже нічого не видно. Якщо ви не проти — летімо швидше. Шлях ще далекий. Прибудемо аж серед ночі!

— Ще швидше?! — Маарі радісно вискнула. — Ой! Хочу швидше!

Лам із Равом дружно закивали на знак своєї згоди. І тут вони побачили нове диво. Навкруг них з’явилося щось, схоже на витягнуту до овальної форми кулю. Швидкість почала різко зростати, хоча самі вони цього прискорення не відчували. Довкола них було затишно та спокійно. Чули тільки як за межами захисної оболонки з наростаючою силою свистить повітря. Але все одно свист той був дуже приглушений.

Розділ десятий

Приспані плавним летом дракона (а може й не тільки ним), друзі нічого не бачили й не чули. Так минуло кілька годин. Розбудив їх голос Ревліса:

— Гей, соньки! Вставати час! Підлітаємо!

Летіли вони вже не так швидко. Попереду горіли чисельні вогні. Схоже було на вогні великого міста, але разом з тим це не були смолоскипи, ані свічки. Вогні світилися незвично, рівно, яскраво.

Скоро проминули передмістя і дракон полинув до правильного темного кругу в центрі, довкола якого сяяли найяскравіші світильники.

На рівній площині, що поросла надзвичайно густою й м’якою, хоча й низенькою, травою, їх вже чекали. Тут стояло п’ятеро драконів (двоє — золотих, троє — срібних) і десятків зо три ельфів та гномів. Коли друзі спустилися зі спини Ревліса, наперед вийшов один з золотих драконів і промовив:

— Вітаю вас, друзі! Ми вже давно чекаємо вашого прибуття. Багато що про вас ми вже знаємо. Ми радіємо вам і радіємо за вас. Радіємо, що вчитель Ревліс не помилився, побачивши вас уперше. Ваші імена ми знаємо, а з нами усіма ви ще познайомитесь. Я — член Конклаву. Звуть мене Джирком. А ось один з тих, кого ви вже зустрічали. А відгадайте-но, хто це^?

До них підійшов молодий ельф і з усмішкою подав руку.

— То хто я?

Друзі ошелешено дивились на нього, не пізнаючи.

— Не пригадуєте? Тоді дивіться!

Тихе слово — і перед ними стоїть з люлькою в зубах старий гном. Кашлянувши, він заспівав речитативом:

— Граамель був першим місцем…

— Ой! Масснес! — розгублено промовила Маарісаа. — То й ти теж..? Вона перевела погляд на Джиркома, що стояв поряд.

— Та ні! — приймаючи свій звичний вигляд сказав ельф. — Я поки що тільки магістр. Він трохи подумав і додав:

— Доцент на одній з кафедр Школи. А надалі… Хто зна?

Цю відповідь друзі не зовсім зрозуміли, та перепитувати не стали.

— Що ж, дорогі гості! Час уже пізній. З завтрашнього ранку ви станете студентами. Як прокинетесь — перший урок. А зараз — відпочивати! Ваші нові друзі та колеги проводять вас до ваших кімнат і нагодують. До ранку!

Натовп молоді, радісно щось вигукуючи навперебій, потяг за собою трійцю, для якої звичайні безтурботні мандри остаточно завершились. Тут. У приміщеннях Школи Вищої Магії.

Перші вранішні промені, що пролилися в кімнату крізь широке вікно, збудили Маарі. Вона довго лежала на просторому, дивовижно зручному ліжку, і просто дивилася на світло.

Вона лежала лицем до вікна. За вікном, над парком, прикрашеним фонтанами, у чистому небі пропливали хмаринки. Перед вікном стояв великий письмовий стіл. Біля ліжка — маленький туалетний столик. Кімната мала двоє дверей. Одні вели до розкішної ванної кімнати, другі виводили до довгого, великою дугою вигнутого коридору, в якому уздовж стін стояли статуї драконів, що тримали у лапах книжки. Ці статуї чомусь розсмішили Маарі. Освітлення давали матові білі шари під стелею.

Так! Вона у Школі Вищої магії. Тут її нове житло.

На столику біля ліжка з’явився сніданок: яєчня, печиво, фрукти у декорованій металевій вазі, салат з овочів у кришталевій тарілці, молоко. Вона швиденько вмилася і взялася до сніданку.

Коли, ще раз умившись після сніданку, вона повернулась, посуду вже не було. На стіні засвітився екран і приємний жіночий голос промовив:

— Якщо ти вже готова, Маарісаа, йди за вогником, що чекає на тебе у коридорі!

Вогник висів у повітрі. Маарі пішла за ним слідом. Біля однієї з дверей вогник щез. Значить їй сюди. Вона натисла на ручку.

— Заходь, ученице! Я тебе чекаю!

Голос був м’який, привітний. Те, що перед нею драконеса, Маарі зрозуміла одразу, хоча і не могла пояснити, як. Може, з виразу обличчя? Чи морди? Як правильно сказати про дракона?

— Сідай! Крісло саме для тебе. Я підбирала під твій зріст!

Подякувавши, дівчина сіла. Нишком озирнулася на невибагливо мебльовану кімнату. Вигляд палаючого каміна надзвичайно припав їй до душі. Немов відчувши її емоції, драконеса промовила:

— Я люблю вогонь. От і створила собі камін. Біля нього дуже затишно, чи не так?

— Так, так! Я теж люблю, коли в житлі палає вогонь. Навіть влітку.

— От і я кажу — без вогню чогось не вистачає!

Так вони поговорили деякий час ні про що, суто по-жіночому, а тоді драконеса на якусь мить змовкла:

— Вибач, я забула назватись! Моє повне ім’я — Пальморіі. Коротко зви мене Паль. Від тепер ти моя учениця. Сьогодні у нас із тобою перший урок. Перш за все, я думаю, ти хочеш поставити мені кілька запитань? Адже, поки ви сюди добиралися, їх набралось чимало?

— О, так! Знаєш, я ще нічого не можу збагнути. Все сталося так несподівано! Ми, поки йшли, здогадувались, що на Асарху нас чекають дива, але це зовсім не те! Дракони, Школа…

— Я добре тебе розумію! Дракони, Школа, все це може приголомшити. На доброму старому Лоні про це розповідають у старовинних піснях, та коли вперше побачиш на власні очі…

— Я такого і вигадати собі не змогла б!

— Нічого, скоро ти звикнеш! Знаєш, коли Ревліс вас помітив, то одразу заміряв ваші магічні потенціали. Тут, у Школі, ніхто й не вірив, такі вони у вас усіх трьох такі високі. Дуже рідкісне явище! А особливо те, що ви зійшлися разом!

— То це що? Доля? Магія? Чи щось інше?

— Хто може зрозуміти задум Творця? Може у цьому є глибокий сенс, а може це не більше як збіг обставин.

— А ви тут, у Школі, вже знаєте, хто він — Творець? Його звуть Богом, кажуть, що він може все. Але ж ми там, на Лоні — дикуни!

— Це надто важке питання навіть для Вчителів. Ми знаємо, що він існує. Як усі мислячі істоти Галактики ми схиляємося перед ним. Та щось знати про нього? Знаємо ми, наприклад, що він розпоряджається долею усіх мислячих істот. А може й не тільки їх. Знаємо, що він володіє часом так само, як і простором. А загалом ми так само сліпі, як і ті, що досі живуть у печерах, добуваючи їжу кам’яними сокирами.

— Скажи, Пальморіі, а я зможу колись розбиратися у важких питаннях? Я дуже цього хочу! А ще я дуже хочу боротися з нечистю. Адже її так багато! Скажи, а Конклав не може винищити її всю одразу?

— Прибери темряву, і всі стомляться від світла. Дай усім без праці одяг, їжу, оселю і вони втратять смак до життя.

— Дякую, Вчителю! Я зрозуміла: не буде зла, не оціниш добро!

— Ось тобі перший урок: не поспішай робити висновки. Боротьба зі злом — основа нашого буття. Та зло не можна знищити, як саме життя. У кожній душі є зерна зла. Головне — не дати їм прорости. Закон Творця — свобода для кожного. Кожен сам обирає свій шлях.

— А от якби Творець побажав, чи міг би він змінити життя на Нілмар? Зробити усіх-усіх добрими?

— Якщо ельф або гном тримає таверну, готель, годує та дає дах над головою перехожим, хіба він поганий? А чи став би він тягтися, як ти зі своїми друзями, через гори та моря сюди — до Школи? Інакше з тими, що обирають шлях зла… А твоє питання? Хіба ми можемо зрозуміти Бога? Він зробив цей світ таким. Один іде до Школи, віддаючи своє життя добру. Інший вдоволений тихим життям на Лоні. Третій йде до сил темряви. Це вже остання межа падіння. Колись давно на Лоні знали жадобу влади та її викорінили.

— Але влада існує… Ради старійшин, ще щось…

— Це не влада. Просто координація співіснування. Пам’ятаєш, що розповідав Лам у Фісбенесі?

Закусивши губу, Маарі мовчала, почісуючи пальцями своє вухо з гострим кінчиком, що прикривалося довгим, рудуватим, розпущеним волоссям. Срібна драконеса мовчала. Пауза затяглась, та Вчитель не поспішала.

— Дякую тобі ще раз, Паль! Єдине, що я зрозуміла, що вчитись мені треба ще дуже-дуже довго! А що, власне кажучи, ми будемо вивчати у Школі?

— Спочатку — підготовчий курс. Це недовго, років три, п’ять. Тоді сама обереш спеціалізацію. Років за десять станеш бакалавром. Потім, після практики, чи й без неї, ще одна ступінь навчання, і станеш магістром. А далі… Навіщо загадувати? А чому тебе навчатимуть? Ти ж не думаєш, що у Школі Вищої магії тебе навчатимуть кухарської справи?!

— Скажи, — перебила драконесу Маарі, — а що потім, після магістра?!

— Знову поспішаєш? Почнемо з початку, тоді й кінець буде видно!

— Пробач, Паль! Знаєш, я просто втриматись не можу, так мені політати хочеться! От як з Ревлісом…

Початок дня у Ламеніля був майже таким як у Маарі. Таке саме знайомство зі своїм вчителем — Перумінем. Майже така сама вступна розмова. Лише завершилась вона інакше.

— Пробач, вчителю, трапилося мені попрацювати в університетській книгозбірні. Там книжок… сила силенна. За все життя не перечитати! А тут, у Школі, мабуть їх все-таки більше?

— Звісно, що так! Якщо цікавишся, я тобі її покажу. Не всю, звісно! Щоб усю тільки обійти, потрібно більше місяця! Який розділ ти хотів би побачити в першу чергу?

— Та я ж не знаю навіть, як їх назвати…

— А ти подумай, про що б ти зараз хотів дізнатися?

— Ну, може, про історію розвитку магічної науки?

— От так! Навіть правильно назвав відділ. Пішли, покажу, як туди потрапити. З часом вивчиш інші шляхи, а поки що — іди за мною!

Коридором вони підійшли до якогось закутка. Вчитель голосно сказав: «Книгозбірня» і підлога під їхніми ногами повільно поїхала донизу. Там унизу теж був коридор, а за ним відкрилася велетенська зала з височенними стелажами.

Проходи між стелажами тяглись на цілі кілометри.

— Зачекай! — голос Перуміня повернув ельфа до дійсності. — Я не встиг тебе попередити. У Школу на стажування та навчання прибувають і представники інших розумних рас нашої Галактики. Кого б ти не побачив — знай, що то представник розумного народу. І поводься відповідно. Намагайся ні на кого не витріщатися, бо це буде нетактовно.

Молодий ельф зачудовано роздивлявся свою нарешті здійснену мрію — нескінченні ряди книг, що розбігалися навкруги, неначе вулиці великого міста. Та одна думка все ж не давала йому спокою.

— Вчителю! — Лам запнувся. — А скажи, дракони — це третій розумний вид на нашій планеті, чи як?

— Чи як! Ти будеш вражений, але якось переживеш і це повідомлення! Я за народженням — ельф. Не витріщайся, говорили тобі! Просто треба знати дещо про Школу та її діяльність. Отже: кожен, хто народжується на Лоні, навіть якщо твої батьки… проте, їм краще зараз дамо спокій. Виходить так. Ти народився й ростеш. Згодом відчуваєш потребу потрапити на Асарх. Дістаєшся сюди. Тепер ти учень Школи. Коли скінчиш курс… Втім, ще не так! Ми все життя у Школі. Власне кажучи, вона і є наше життя. Ти навчаєшся і стаєш магом. Спочатку бакалавром, тоді, як дозволяє твій інтелект, станеш магістром. Якщо ти талановитий, зробиш щось видатне, або просто твій потенціал дозволяє, Конклав запропонує тобі стати Вчителем. Якщо ти згоджуєшся, ти входиш у залу Посвячення й отримуєш тіло дракона. Це надзвичайно важко пояснити. Колись ти знатимеш усе, а поки що просто сприйми це як факт! Кожен з нас може набрати будь-якого вигляду. Стати, наприклад, тим, ким був до Посвячення, але до тіла дракона дуже швидко звикаєш і потім міняти його вже не хочеться. Повір, що для мага кращого тіла не знайти!

Вчитель посміхнувся, а Лам все ще стояв під враженням почутого. Цей дракон — ельф! То, можливо й він — Ламеніль, стане колись таким?! Це було так неочікувано і надто вже незвично!

— Ну, йди, почитай дещо! Адже ти вже відібрав кілька книжок!

Юний ельф не зрозумів, як йому до рук потрапили ці книги, але змовчав. В кімнаті він ліг на кровать, кинувши книги на стіл і довго осмислював усе, що почув сьогодні від вчителя.

Коли Равеш прокинувся, на столі посеред кімнати його чекав сніданок. Оком досвідченого гурмана він перебрав усе, що було старанно розміщене на гарному срібному посуді, прикрашеному чеканкою. Та головне не форма, а зміст! А зміст було розраховано на того, хто ніколи не прогавить нагоди попрацювати на благо власного живота. Тут було і смажене м’ясо у глиняному глечику, і холодний відварний язик з гострою приправою, і салат з пташиних яєць з овочами, і заливна риба. А посеред усієї цієї краси стояла окрема таріль зі шматком пирога та величезною чарою, у якій був невідомий гномові напій, за пахощами схожий на чай з лимоном та медом, але різкий на смак та пінистий, як пиво.

Упоравшись зі сніданком, Рав усівся на ліжку, попиваючи незнайомий напій. Коли кухоль спорожнів, він відчув себе легким, наче птах і так гостро сприймав навколишній світ, що пролети поруч муха, він зрозумів би її мову.

Не встиг він докурити люльку, як його запросили до вчителя.

Посеред великої кімнати, дещо темнуватої, як на думку Рава, стояло широке ложе, і на ньому лежав дракон. Гном чемно привітався і наблизився до господаря кімнати. Той дивився на нього довго та уважно, й разу не зморгнувши оком. Кінець кінцем озвався:

— Що ж, учню! Сідай, будемо знайомитись!

За спиною Равеша виникло крісло.

— Я буду твоїм Вчителем. Мене звати Сеттан. Перші роки кожен учень має власного вчителя. Згодом вас зберуть у групи, по п’ятеро чи по шестеро. Тоді у вас буде багато різних вчителів. А поки що ти займатимешся зі мною. Вільний час можеш використовувати як захочеш. Пробач, що я саме з цього почав, але знаю, ти не дуже любиш комусь підкорятися. А тут це необхідно. Тепер можеш поставити мені кілька питань. В тебе ж їх багато?

— Вчителю Сеттан! — Равеш вирішив поводитися чемно. — Мені здається дивним, чому наш світ практично не змінюється ось уже півмільйона років. Що тримає цивілізацію у такому… е…, статичному стані?

— Я так і думав, що почнеш ти з чогось цікавого! Молодець! Дехто, навіть ставши магістром магії, до цього не додумується. Що ж, на це питання дати відповідь водночас і легко, і важко. Наперед знай — світ змінюється постійно. Тільки мало хто це бачить. Що ж до того, яка сила тримає світ, скажімо — не у статичному, а в зрівноваженому стані, скажемо коротко — магія. Та це не відповідь, вірно? Просто зараз ти ще не можеш зрозуміти всіх тонкощів. Ось наприклад — ти ж знаєш закони, що керують небесними тілами?

— Ну, так! Сили тяжіння, відцентрові й інші утримують планети та їх супутники на орбітах…

— От я й кажу: ти все це вчив. Але це тільки основи. Якщо я зараз напишу тобі формулу, за якою рухається стаціонарний штучний супутник одного з наших місяців, наприклад — Тайперр, ти ж нічого в ній не зрозумієш, чи не так?

— Ну, звісно! Адже я не математик, не астроном…

— До чого я й веду! Щоб вірно поставити питання, досить бути розумним. А щоб вірно зрозуміти відповідь, треба бути ще й грамотним! Для цього й існує Школа — робити грамотних!

— Але я ще хотів знати, чи можна вважати наш світ штучним?

— Якщо відповісти одним словом, то так!

— Але ж тоді… може я й не правий, але виходить, що ми усі живемо, як хатні тварини, що не мають права ані покинути свій загін, ані щось змінити у своєму житті?

— В цьому ти не правий! У кожного є свобода обирати свій шлях! Просто каша планета поділена навпіл. Хто усім в житті задоволений, той тихо живе на Лоні. А такі, як ти — приходять сюди, на Асарх. Скоро ти все будеш знати. От ви троє. Ви народилися з душами, що не терплять спокою. Тому з раннього дитинства ви почули «поклик». Інші його не чують і раді тому, що дає їм Лон — їжу, спокій, безпеку. Та інколи народжуються такі, як ви. І в їх душах звучить «поклик».

— А що це таке — «поклик»?

— Тут, у Школі, є один пристрій. Його випромінювання співзвучне мізкам, що мають такий розум, як у тебе чи твоїх друзів. Ті, хто його чує, поспішають сюди. Так починається «Шлях». Це не просто мандри, до яких схильна вся молодь. У такого мандрівника є мета!

— А чому сюди не може потрапити будь хто з жителів Нілмар?

— Пробач, хлопчику, а ти дав би малюку до рук свій бойовий ніж?

— Звісно, ні!

— Так само і з магією! Навіть ще гірше! Хіба можна дозволити, щоб сила, здатна знищити планету, потрапила у випадкові руки?

— Хіба магія здатна на таке? Тоді навіщо вона?

— Зміїна отрута вбиває. Але й лікує! Равеше, Равеше! Поперед усе — Мистецтво — то наука Добра! Це знання та сили, що можуть творити чудеса. А всяка сила — то зброя. Що планета? Мильна бульбашка в Безмірі! Скоро ти знатимеш речі, про які зараз і не здогадуєшся!

Наперед ти повинен знати, що ось уже понад триста тисяч років ми мандруємо Галактикою. Є два шляхи — телепатичний та матеріальний. Перший спосіб безпечний, але так ти бачиш лише зображення. Твоє тіло знаходиться вдома, блукає лише розум. А щоб проникнути в інший світ є міжпросторові кораблі. В Школі ти про них дізнаєшся. Але що буде, коли такі знання потраплять до рук того, хто має нахил до зла? А зараз поглянь на кілька інших планет. Тобі сподобається!

На стіні спалахнув екран.

Планета була чудовою. Яскраве біле сонце заливало ландшафт. На Нілмар, чиє сонце випромінює жовтувато-зелене світло, все виглядає зеленкуватим, трохи тьмяним. Тут гнома вражали яскраві барви. Як і на Нілмар, шумував ліс, паслися тварини. Тільки таких дерев та звірів він ніколи не бачив.

Картина змінилася. Внизу було місто. Предки його жителів були птахами. Тому й зараз усі в цьому місті ходили вкриті пір’ям.

Скоро екраном пробігли якісь смуги, і з’явилася інша планета.

У цьому світі сонце було червоним, і все виглядало, неначе вилите з золота чи міді. А жителі були нащадками плазунів Равешу вони нагадували ящірок, що стали на задні лапи.

За якийсь час екран згас. Рав довго сидів, забувши про все.

— Невже це все насправді існує? Як би мені хотілося там побувати!

— Обов’язково побуваєш! Скінчиш курс первинного навчання — обереш що завгодно! Магія — це не тільки війна зі злом. Це — увесь всесвіт!

Довгий час між ними тривала мовчанка. Нарешті Равеш спитав:

— Сеттан, а чому саме ти став моїм Вчителем?

Дракон трохи подумав, тоді відповів:

— Бачиш, справа в тому, що народився я гномом. Це було півтори тисячі років тому. А спеціальні тести виявили, що ми з тобою мали спільних предків. Ти народився в родині, що пішла від мого брата. Так що я, в якійсь мірі, твій пра-пра-… й не знаю скільки ще разів прадідусь!

Глибоко зітхнувши, дракон відклав пошарпаний зошит. Глянув у вікно. Вже був вечір. Ото зачитався! Хіба, може, піти пообідати? Ні! Краще пройдуся! От тільки вип’ю пива.

Грюкнули двері. До двору Школи Вищої магії вийшов поважний старий. Консультант Конклаву Магів Нілмар. Золотий дракон.

Равеш.