Щоденник Яти Ольше. Том ІІ

Щоденник Яти Ольше. Том ІІНаталія С. Шепель

Передмова

З Початку було порожньо та болісно.

Моє “Я” поступово вкривала крига, що намагалася дістатися самого ядра. Хотілося кричати від болю та кликати про допомогу. Та не було чим. Не було змоги. Чогось бракувало.

Було лише одне розуміння: у цій порожнечі, окрім мене, більше нікого не існує.

Самотність.

Та раптом, щось мене торкнулося. Щось тепле. Потім ще. І ще.

Навіть знати не хотілося звідки беруться ці уламки, що приєднувалися до мене. Головне - вони повертали мені єдність. Вони повертали мою силу.

І коли ми возз'єдналися - в мене вистачило сил, щоб вибухнути та врятуватися з пастки.

Перший крок зроблено. Переходжу до наступного.

Частина V "Зима 157-158рр" - 1 -

01 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Я прокинулась незадовго до світанку від відчуття важкості у грудях. Навіть очей відкривати не потрібно, щоб зрозуміти причину дискомфорту. Самідір у вигляді вовка лежав поперек мене, заважаючи вільно дихати. І що за звичка - спати на мені? Хай би у вигляді білки, все ж легше.

Спати, звісно, хотілось, та годинник показував, що до підйому залишилось п’ятнадцять хвилин. Цей час вже не врятує, а лише погіршить ситуацію. Наприклад, кошмар присниться - ті самі, що зачастили в моїх снах. Хоч би з них користь була як, наприклад, бачення майбутнього. Так ні. Просто кошмари. Начебто я - не я, і стою проти величезного війська одна. Мені не страшно, лише дивно. Хто настільки нерозсудливий, що ризикнув вийти проти мене? Та відповідь отримати не встигаю - прокидаюся раніше.

Обережно, щоб не розбудити фамільяра, вилізла з-під ковдри. Та марно - Самідір все одно прокинувся. Подивився на мене одним оком й далі пішов спати. Я не втрималась й почухала його за вушком, від чого вовк задоволено витягся.

На першому поверсі щось дзенькнуло. Злякалась не встигла, бо по кроках впізнала Вальдегора. Вампір повернувся вчора майже вночі з обіцянкою затриматись на тиждень. А ще сьогодні зі мною він піде до школи, де від декана отримає перепустку до шкільної бібліотеки.

- Ти вже не спиш? - запитав хлопець входячи до кімнати без стуку. - Тоді збирайся на тренування.

Я зітхнула. Так не хотілося виходити на засніжене подвір’я. Та, зібравши по крихтах волю, все ж натягла штанці. А завтра ще чекають два вихідних й продовження пересування до Гаяв-Тока з деканом. Минулого разу це зайняло майже тринадцять днів - за умові, що нам не заважали сніг та хуртовина.

Добре, що і пан Прієр, і пані Тош з розумінням ставились до моїх пропусків та погоджувались на заміну.

***

Поява Вальдегора в школи привернула до нього зайву увагу. Навіть Айша з компанією прийшла до бібліотеки, щоб подивитися на хлопця, вчитель якого врятував місто від демонів.

Те, що на місто намагались напасти демони за допомогою жерців, трималось в таємниці, але про спробу вторгнення все одно дізнався кожен мешканець Маг-Рівіка. Спочатку історії трохи різнились, та кінцівка у всіх однакова: місто врятовано. А от те, що саме я з Гором його врятували, вдалося приховати. Шпигуни є скрізь, тому не треба надавати перевагу ворогу.

Ми сиділи за столом великою компанією - це дозволило уберегти Гора від зайвого сусідства. Та все одно, проходячи повз, хтось та й зупинявся, щоб почати розмову, чим здорово відволікав від роботи.

- Айша сидить й так зубами скребе, що сюди чутно, - після чергової незапланованої перерви вимовила Ванда.

- Мабуть, уперше в житті не може придумати гидоту, - відірвавшись від книжки відповів Філл.

- Ой, а ви вже бачили нового голову Магічної Варти? - скориставшись миттю, запитала Олдрі. Здавалось, дівчина ледь стримувалась, щоб не порушити тишу.

- Ще ні, - відповіла я. - Але нам з Гором призначена на четверте число зустріч. Навіть уявлення не маю, до чого вона призведе. Сподіваюсь, цей хоча б не ненавидить усіх жінок.

- А ще сподіваюсь, що він буде магом. Це полегшить нам життя, - додала Фіона.

Усі з нею були згодні. По-перше, мага важче зачаклувати, а по-друге, він хоча б розуміє, що магія не завжди підконтрольна.

- Ята! - трохи голосніше вигукнула Олдрі. - Я щойно зрозуміла: ти тут вже майже рік. Так?

- Не майже, а рік. Як раз річниця.

- Ось! А коли в тебе день народження?

Я замислилась, адже відзначати день народження в компанії не любила. Чому? Не пам’ятаю.

- Розумієш, по-перше, в цьому світі трохи більше днів в році, аніж в моєму старому. А по-друге - не пам’ятаю коли, - з чесними очима збрехала я.

- Тоді давай хоча б річницю відсвяткуємо, - не здавалась люшитка.

- Дійсно, - підхопила ідею Улла. - Нам сьогодні не так багато й задали, встигнемо приготувати святковий стіл.

Ідея сподобалась всім, й, швидко зібравшись та поділившись на групи, розбіглись у справах, наказавши мені прийти до гуртожитку через годину. А я навіть рота відкрити не встигла, як залишилась сама в бібліотеці.

02 Морозія 157р.

Дикий Ліс

Зіваючи так широко, що от-от вивихну щелепу, я плелася позаду бадьорого декана.

Святкування, яке почалось в гуртожитку, поступово перенеслось до “Ведмедика”, а потім знову - до гуртожитку. Додому ми з Вальдегором потрапили далеко за північ, а о п’ятій ранку у двері стукав пан Лавер.

- Не відставай, - у спробі додати мені швидкості вигукнув чоловік. Дочекавшись, поки я наближусь, і розгорнувши трохи снігу, він вказав на плитку: - Це дуже схоже на залишки Снігового Шляху.

- Це той що проходить повз Енаріон?

- Так.

- У Террі також була така здогадка. Але якщо це справді так, то, судячи з відстані між Лумінелем та Гаяв-Током, має бути ще одне місто. Але ми навіть залишків його не знайшли.

- Арділаут. Місто, що цілком зникло в аномальній зоні. Як наблизимось до нього - треба буде пошукати. Може залишки портальної вежі знайдуться.

- А таке може бути?

- Так. Пам’ятай: цю портальну мережу створив Головний. Все, що на ній створили маги, має та зберігає особисту силу.

- Тоді чого в Лумінень нічого такого не знайшли?

- А ви шукали?

Я замислилась. Місто, звісно ми обстежили, та навмисно портальну вежу не шукали.

- А ти? - запитала я у відповідь.

- Шукав. І знайшов. Один фундамент.

- Її відновити можна?

- Так. Тільки потрібно знайти зниклі артефакти.

- А створити нові?

- Нові? Для цього потрібен дуже талановитий артефактор. Талановитий та сильний. Може, це ти?

- Знущаєшся?

- Трохи. Ну що, ходімо далі?

- Ходімо, - погодилась я, продовжуючи опиратися на палицю. Через товстий шар снігу не було видно куди йти, тож, щоб не зламати ноги, дорогу перевіряли посохами.

***

На ніч знов залишились в лісі. Й, звісно, це потягло за собою неприємність. Хоча й не таку небезпечну, як зустріч з химерою. Хуртовина вила всю ніч, тож з ранку ми ледь відкопалися. Це змусило декана відмовитись від подальшого пересування цього тижня.

04 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Зустріч із головою Магічної Варти відбувалась під особистим наглядом Тайрода Німідора. Я, до речі, й досі не знала, яку посаду займає ельф. А ще тут був незнайомий іллін, з яким замість знайомства ми перші хвилини витратили на те, щоб мовчки витріщатися один одному в очі. Я навіть встигла добре роздивитися їх колір - фіолетовий, що в поєднанні зі засмаглою шкірою та темним волоссям сильно привертало увагу.

- Це наш новий голова Магічної Варти Ріон Адейр та його помічник Кірос Еір Бранд, - не витримав ельф та порушив тишу. - А це Ятаар Лій-Фо Ольше та Вальдегор - поки що безпризвіщний.

- Безпрізвищний, кажеш, - промовив Айдер і гикнув.

Новий голова варти був високим і досить кремезним, як для санкора. Свої очі він жмурив, дивлячись на вампіра, від чого мені не вдавалось роздивитися їх колір. А ще я відчула, що він набагато старший, аніж виглядає - як і кожен маг цього світу, бо живуть набагато довше необдарованих.

- Ось дивлюсь на тебе, юначе, й бачу в тобі твою матір.

Я одразу відчула, як напружився Гор після такої заяви.

- Ви знали мою матір? - запитав друг, ледь стримуючись, щоб не виказати свою схвильованість.

- Так. Фанелла Майл була старшою донькою Каллана Майл, ерла Макрума, господаря острова Корк, розташованого не далеко від Ейсшорта. Вона закохалась та втекла з дому з чаклуном на ім’я Матс. Через два місяці їх наздогнали люди ерла та повернули до замку. Вже там, через тортури, Матса вбили, а Фанелла втратила ненароджену дитину, проводячи темний ритуал по воскресінню коханого. Нічого доброго з цього, звісно, не вийшло. Матс-немерець знищив всіх мешканців острова, а колишню кохану прокляв та залишив помирати на руїнах. Більше про нього ніхто нічого не чув.

- Але, судячи з того, що народився Гор, то Фанелла все ж вижила? - запитала я, коли чоловік замов.

- Так. Я знайшов її вчасно та врятував. На жаль, урятувати душу не вдалося. Фанелла стала темною відьмою, охопленою жагою помсти.

- І хто мій батько? - не втримався та запитав вампір.

- Це дуже дивно. Через ритуал воскресіння Фанелла втратила здатність народжувати. Але якби я особисто не бачив її вагітною у друге, то вважав би, що тебе всиновили. Та й схожий ти був на неї в дитинстві: ті ж самі губи, ті ж самі очі - тільки іншого кольору. Я все гадав, як так сталося, що вона тебе народила? А тепер дивлячись на тебе, розумію. Ось яке прокляття наклав на неї колишній коханець. Дитину від немерця - а точніше, від Юфуса Старбіт.

Це ім’я викликало у присутніх різноманітні почуття, але всіх об’єднувало одне - потрясіння. Я ж напружено намагалась здогадатися, де вже чула це ім’я.

Ох, йогпермар скислий! Це ж один із голів кланів вампірів!

- І як це їм вдалося? - не розуміючи, запитала я, адже немерці не розмножувались природним шляхом.

- Це загадка, на яку навіть досвідчені некроманти та цілителі не можуть дати відповідь. Отже, Вальдегор Старбіт-Майл, ерл Макрум… Хоча острова ти позбувся - його давно прибрала до рук корона - та титул збережено за тобою. Як ти став повноцінним вампіром? Бо коли останнього разу тебе бачив - ти був людиною?

- Якби знав, не шукав би відповіді сам. Та якщо мій батько був вампіром - скоріше за все, це він постарався. Коли й навіщо - не пам’ятаю.

- Наймовірніше, саме так й відбулося, - погодився пан Адейр. - А потім ви скуштували крові чужинці-драконихи - й знов змінилися. Як часто вам хочеться крові?

- Набагато рідше, аніж мені відривати голови, - не втрималась й відповіла я замість друга.

- Це в неї таке почуття гумору, - вліз Німідор, поки я ще якоїсь дурниці не ляпнула. - Ми вже не раз перевіряли хлопця - загрози він становить не більше звичайного мага-недоучня. Тож через це можете не хвилюватися - ні ви, ні ваш помічник.

При слові “помічник” іллін вдруге смикнувся. Не подобався йому цей статус, ой як не подобався.

- Якщо всі питання вирішили…

- Як померла моя мати? - перебив ельфа Вальдегор.

- Її забрали демони, - відповів голова. А сам при згадці відчув величезний біль. Я ледь стрималась, щоб не застогнати. - Подальша її доля мені не відома. На жаль.

Дійсно жалкує. Бо Фанелла Майл, попри все, Айдеру подобалась. Й він навіть був трохи закоханий в неї.

- Дякую, що розповіли. Можемо бути вільними? - запитав Гор.

- Так. Сподіваюсь не бачити твою подружку у Вежі хоча б до кінця року, - завершив розмову Німідор.

- А як я на це сподіваюсь, - відповіла я.

Попрощавшись, ми залишили вежу. І вже коли шли по вулицях, друг запитав, що на мене найшло. Відповідь одна: відчуття зверхності цього Кіроса зачепило й мене. От же індик роздутий. Ще одного Суфо нам не вистачало. Такої собі версії 2:0.

Хоч голова складав враження розважливого розумного, на нього вся надія.

09 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Бум!!!

На бібліотечний стіл приземлилась важка книжка, дозвіл на використання якої я випросила в магістра Стера ще на минулому занятті.

Філл здивовано окинув фоліант поглядом.

- Й що ти там хочеш знайти? - запитала Улла.

- Рецепт чорнил для копіювального артефакту. Магістр Стер каже, що в цій книжці має бути, - відповіла й обережно відкрила книжку. Змісту, звісно, тут не було. - Ніхто не знає заклинання пошуку інформації в книжках? Щось на кшталт: “потрібно зілля для чорнил”, - й хоп, книга сама відкрилась на сторінці триста дев’яносто чотири.

- Такого не існує, - зітхнувши, відповіла подружка, дивлячись на свою книжку. - А шкода, дуже було б корисно.

Дійсно шкода. Доведеться вручну шукати потрібну інформацію. Може, ще щось цікаве знайдеться.

***

Я помітила, що погана погода, навпаки, замість того щоб змусити розумних сидіти по домівках, іноді зваблює виходити в місто. Звісно, і привід був: нарешті лихоманка залишила Маг-Рівік, уже тиждень - жодного нового хворого. Сестри Тош ледь встигали обслуговувати відвідувачів, тому частенько кликали мене.

Мені дістався один із кутових столиків, де сиділо двоє. Закутані вони були по самі очі - наче в таверні холодно.

- Чого бажаєте? - запитала я, наблизившись до столика, й відчула знайомий запах парфуму. Важкого, солодкого. Аж ніс зачухався, і я ледь стрималась, щоб не чхнути.

- Глечик вина принеси. Червоного, - сказав чоловік не зводячи погляду зі своєї подружки.

- Зараз буде.

Я пішла за вином, а голову не лишала думка про запах. Вона настільки зайняла подумки, що я не одразу помітила негативні емоції спрямовані на мене. Лише на кухні звернула на це увагу.

І тут у голові склався пазл.

Згадала.

Саме ця жіночка сиділа навпроти мене на званій вечері у Санрея.

Аж холод по спині пробігся.

Відчуття небезпеки, що охопило мене, посилювалось чужою огидою та жадобою помсти.

Жах.

Як не хотілося, та довелось повернутися до залу з замовленням.

Та на цьому неприємності не зупинилися. Ця хуртовина принесла ще одну дієву особу цієї вистави. От кого-кого, а його я точно не очікувала побачити на волі.

Наврочив Німідор. Дупою відчуваю - побачимось як не сьогодні, то завтра. Бо не даремно Руперт Суфо підсів до пахучої дамочки з її кавалером.

На колишнього голову Магічної Варти присутні лише зверхньо звернули увагу й повернулися до своїх справ. Це мені не сподобалось. Я, звісно, чула, що з Суфо зняли чари, та не очікувала його звільнення з тюрми.

Зібравшись, я все ж підійшла та поставила на столик вино з келихами.

- Ще чогось бажаєте? - з натягнутою посмішкою запитала я, приймаючи плату.

- Принеси ще один келих і більше не турбуй, - відповів той самий незнайомий чоловік.

Я одразу відчула, як на мене спробували вплинути магією. Таке липке, гидотне відчуття. Влаштовувати скандал не стала, а виконавши замовлення, повернулась на кухню й вже з дверей спостерігала за компанією. Добре, що ніхто цьому не заважав. Навіть пані Тош, здавалась, забула про моє існування й не чіплялась з брудним посудом.

Просиділа трійка не більше пів години. Спочатку пішли дамочка та її кавалер. А через п’ять хвилин - і Суфо.

Я підійшла до столу, щоб забрати посуд, та помітила дивне: келихи були чисті, а вино в глечику - відсутнє, хоча чітко бачила, що вони до посуду навіть не торкалися.

Хотіла простежити за ними, та зміна ще тривала. Вмовила Самідіра - він досі насилу погоджується залишати мене одну.

10 Морозія 157р.

Маг-Рівік

Запиваючи печиво чаєм, я очікувала, коли пан декан закінчить зі звітами й ми почнемо чергове заняття.

Скористувавшись наказом “Не турбувати”, я з дозволу господаря кабінету зняла чобітки й з ногами залізла в крісло. Ще трохи - і почуватимусь тут як удома, а декана сприйматиму як докучливого старшого брата.

Я вже встигла розповісти про несподівану зустріч у “Ведмедику”, а у відповідь почула, що з Суфо зняли всі звинувачування та звільнили. Хоча на посаді його не поновили й взагалі до варти не повернули. Та зустріч колишнього голови з особами, які намагалися приховати свою зовнішність, викликала стурбованість у Лавера - й не розуміння, як це прогледів Німідор.

- Я закінчив. Ти чай допила?

- Майже.

- Тоді на нас сьогодні чекає несподіване заняття.

- Сподіваюсь, не прогулянка Диким Лісом?

- Ні. Хоча ідея мені сподобалась. Буду вчити тебе телепортуватися не самій. А то дійсно й до весни не дійдемо до Гаяв-Тока.

Я від радощів аж підхопилась та ледь залишки чаю не пролила на килим. Вираз обличчя Калріна замінив сотню слів з приводу моєї незграбності.

***

Для тренування декан обрав один з найвіддаленіших майданчиків - якомога далі від зайвих спостерігачів.

- Для початку телепортуйся з цього кутка в протилежний. Хочу подивитися як ти це робиш.

На перший погляд - просте завдання, але змусило мене занервувати. Я ще ніколи не переміщалась на таку коротку відстань - метрів двадцять, чи шість з половиною ларків. Але все ж спробувала.

Про відвідання кабінету Німідора в найближчі два дні я вгадала: акурат приземлилась посеред нього. Й добре, що господаря не було на місці - а то пояснюй потім, як і нащо я тут опинилась. Затримуватись не стала й телепортувалась знов - цього разу вдало, саме в той кут, на який вказував Лавер.

- Чому так довго? - здивовано запитав іллін.

- Я трохи промахнулася.

- Як? Тут же по прямій, без перешкод. і де ти була весь цей час?

Запитав так, наче мене не було дві години.

- У кабінеті Німідора. На щастя там нікого не було.

- У кабінеті? Уявляю яка там зараз метушня. Через твоє вторгнення спрацювала сигналізація. Шкода, не бачу вираз обличчя Тайрода, - і голосно розсміявся.

Я і не знала, що він вміє веселитися. Думала, лише бурчати як дід старий.

- Давай ще раз. Сподіваюсь, без промахів.

Даремно. Я знов опинилась в кабінеті. Навіть злякалась, та хутко заспокоїлась - у вежі було тихо, схоже, мій візит залишився непомічений.

- Не хочу псувати настрій, та у вежі тихо, - одразу доклала я після повернення.

- Це дивно.

- Що - тихо?

- І це також. Твої портали якісь дивні. Як ти їх відкриваєш?

- Еееем, - протягла я, підбираючи потрібні слова, - я нічого не відкриваю. Я сама переміщаюсь.

Здається, декан гикнув перед тим, як щелепою вдаритись об землю.

- Але це не можливо. Лише боги здатні на це. Й деякі архімаги.

- Може, це бонус за спостерігача.

- Може… На сьогодні більше телепортуватися не будемо. Краще займемося відкриттям порталів. Отже, для початку потрібно зосередитись на місці, куди хочеш потрапити, а потім створити тимчасовий підпростірний прохід. Дивись, як це роблю я, й запам’ятовуй.

Декан махав руками, читав заклинання, розподіляв магічну енергію. Я уважно стежила. Потім пробувала сама - та нічого не виходило. Декан не здавався, але й за сьогодні так й не просунулись. Відкриватися портали в мене відмовлялися. Засвідчувались й одразу згасали.

Призначивши наступну зустріч, виснажений Лавер пошкандибав до свого кабінету, а я - на роботу, не менш втомлена.