Раніше, ніж їх повісять

На північ

тже, Шукач просто лежав собі долілиць, змокнувши до нитки й намагаючись не рухатись і водночас не закоцюбнути, та дивився з-поміж дерев на той бік долини, де саме йшла армія Бетода. Там, де він лежав, вона не надто добре проглядалася — видно було тільки частину стежки над гребенем, — але цього було досить, щоб побачити, як тупають повз нього карли. На спинах у них були яскраві мальовані щити, їхні кольчуги виблискували цяточками талого снігу, а списи високо здіймалися між стовбурами дерев. Вони йшли без упину лава за лавою.

Вони були далеченько, але він неабияк ризикував навіть на такій відстані. Бетод не втрачав обережності. Він розіслав людей на всі боки, на гребені та висоти, повсюди, де хтось, як йому здавалося, міг угледіти, що він робить. Він послав кількох розвідників на південь і ще кількох на схід, сподіваючись обманути тих, хто за ним стежив, але Шукача він не надурив. Принаймні цього разу. Бетод вертав туди, звідки прийшов. Вертав на північ.

Шукач різко вдихнув і протяжно, скрушно зітхнув. Ради мертвих, він стомився. Він дивився, як крихітні постаті строєм ідуть крізь соснове гілля. Він багато років ходив у розвідку для Бетода, приглядав для нього за такими-от арміями, допомагав йому вигравати в битвах, допомагав йому стати королем, хоча тоді йому таке й не снилося. Дещо змінилося докорінно. Дещо лишилося таким самим, як завжди. Ось він застиг на місці, лежачи долілиць у багні, і дивиться вгору так довго, що йому болить шия. Постарів на десять років, а йому анітрохи не стало краще. Він уже майже не пам’ятав, чого колись прагнув, але не сумнівався, що цього не прагнув ніколи. Скільки вітру промайнуло, скільки снігу нападало, скільки води спливло. Скільки боїв, скільки переходів, скільки всього змарновано. Лоґена вже нема, і Форлі нема, та й для них усіх час швидко спливає.

Мовчун прослизнув крізь замерзлі кущі до нього, сперся на лікті та визирнув на карлів, що сунули дорогою.

— Гм, — гмикнув він.

— Бетод іде на північ, — прошепотів Шукач.

Мовчун кивнув.

— У нього повсюди розвідники, але він точно йде на північ. Про це варто розказати Тридубі.

Ще один кивок.

Шукач нерухомо лежав у волозі.

— У мене сили кінчаються.

Мовчун підвів погляд і підняв брову.

— Ми стільки старались, а навіщо? Усе як завжди. На чийому боці ми тепер? — Шукач махнув рукою на людей, що сунули дорогою. — Ми що, маємо битися з ними всіма? Коли ми вже відпочинемо?

Мовчун знизав плечима та стиснув вуста так, ніби замислився над цим.

— Коли помремо?

І це таки було гіркою правдою.

На інших Шукач натрапив не одразу. Їх і близько не було там, де вони вже мали бути. Правду кажучи, вони недалеко відійшли від того місця, де були, коли він пішов. Першим він побачив Доу, який сидів на великому камені, набурмосившись, як завжди, та сердито вдивляючись у яр. Підійшовши до нього, Шукач побачив, на що той дивиться. На чотирьох південців, які дерлися по камінню, повільні й незграбні, як новонароджені телята. Тул і Тридуба чекали на них на дні і вже явно майже не мали сил терпіти.

— Бетод іде на північ, — сказав Шукач.

— Молодець.

— Ти не здивований?

Доу облизав зуби та сплюнув.

— Він здолав усі клани, які посміли проти нього виступити, зробився королем там, де королів не було, пішов війною на Союз і зараз дає йому прочухана. Він перевернув світ догори дриґом, гад такий. Тепер йому нічим мене здивувати.

— Гм. — Шукач вирішив, що тут він має рацію. — А ви недалеко просунулись.

— Еге ж, недалеко. Що тут скажеш: охуєнний тягар ти повісив нам на шию. — Він подивився, як четвірка незграбно спускається в яр унизу, і захитав головою так, ніби ще ніколи не бачив таких нікчемних тіл. — Охуєнний тягар.

— Якщо ти хочеш, щоб мені стало встидно за те, що я в той день урятував кілька життів, то мені не встидно. А що я мав зробити? — запитав Шукач. — Дати їм умерти?

— А це думка. Без них ми б рухались удвічі швидше, їли б набагато краще, та й узагалі. — Він зблиснув лиховісною усмішкою. — Я б тільки одного з них до чогось приспособив.

Шукачеві не треба було питати, кого саме. Дівка була позаду. Вона була так закутана через холод, що він майже не бачив у неї жіночих форм, але здогадувався, що під одягом вони є, і це його бентежило. Дивно, коли поруч є жінка. Відколи вони пішли на північ через гори багато місяців тому, це стало прикрою рідкістю. Навіть побачити якусь жінку було якось соромно й водночас приємно. Шукач подивився, як вона видирається на каміння, наполовину повернувши до них замурзане обличчя. А дівка явно міцна, подумав він. Схоже, їй дісталося від життя.

— Думаю, вона би пручалася, — пробурмотів собі під носа Доу. — Думаю, вона б похвицала ногами.

— Гаразд, Доу, — різко промовив Шукач. — Краще охолонь, закоханий. Ти ж знаєш, як до всього цього ставиться Тридуба. Знаєш, що сталося з його донькою. Якби він почув, що ти таке верзеш, яйця б тобі нахрін відрізав.

— Що таке? — відповів Доу, вдаючи невинність. — Я ж просто говорю, хіба ні? Мені не можна цим дорікнути. Коли хтось із нас востаннє був із жінкою?

Шукач насупився. Він точно знав, коли це сталося з ним. Мабуть, то був останній раз, коли йому було тепло. Він скрутився калачиком разом із Шарі перед багаттям, із широкою, як море, усмішкою на обличчі. Саме тоді Бетод спутав ланцюгами його, Лоґена та всіх інших, а потім витурив, послав у вигнання.

Він досі пам’ятав, якою бачив її востаннє: вона роззявила рота з подиву та страху, тим часом як його витягували з-під ковдр, голого й напівсонного. Він репетував, як півень, який знає, що йому от-от скрутять шию. Коли його силоміць забрали від неї, було боляче. Щоправда, не так боляче, як тоді, коли Скейл копнув його по яйцях. Та ніч загалом вийшла болючою, він і не сподівався її пережити. Біль від копняків із часом ущух, зате біль від її втрати так і не вщух остаточно.

Шукач пригадав запах її волосся, звучання її сміху, тепло та м’якість її спини, якою вона притискалася до його живота вві сні. Ці спогади були добряче зужиті, перебрані та затерті, як улюблена сорочка. Він пам’ятав це так, наче все сталося минулої ночі. Йому довелося змусити себе викинути це з голови.

— Не думаю, що пам’ятаю такі далекі часи, — буркнув він.

— Я теж, — відповів Доу. — Тобі хіба не набридає трахати власну руку?

Він знову поглянув на схил і прицмокнув губами. В очаху нього з’явився вогник, який не дуже сподобався Шукачеві.

— Кумедно: цього не так уже й кортить, поки це не з’являється в тебе перед носом. Це все одно що простягнути м’ясо голодному так близько, що він відчуває його запах. Не кажи мені, що не думаєш те саме.

Шукач несхвально на нього глянув.

— Мені здається, що я думаю не зовсім те саме, що й ти. Якщо треба, засунь свого прутня у сніг. Це має тебе остудити.

Доу широко всміхнувся.

— Скоро мені доведеться кудись його засунути, це вже точно.

— Йо-о-ой! — заволав хтось на схилі.

Шукач потягнувся по лук і придивився: чи їх, бува, не винюхали Бетодові розвідники? А це просто принц послизнувся та гепнувся на сраку. Доу, насмішкувато скривившись, дивився, як той качається на спині.

— Таких нікчем іще світ не бачив, еге ж? Він тільки те й робить, що затримує нас так, що ми йдемо вдвічі повільніше, ніж треба, верещить гучніше від свині, яка народжує, жере більше, ніж йому можна, і сере по п’ять разів на день.

Вест допомагав йому підвестися й намагався трохи обтрусити його плащ. Ну, не його плащ, а той, який йому дав сам Вест. Шукач досі не розумів, чому розумна людина може утнути таку дурість. Надто вже холодно ставало тепер — як-не-як, середина зими.

— Нахіба хтось став би йти за цим гівнюком? — запитав Доу, хитаючи головою.

— Кажуть, у нього батько — сам король Союзу.

— Який толк у тому, чий ти син, якщо ти сам гівна вартий? Якби це падло горіло, я б на нього й не посцяв.

Шукач не зміг не кивнути. Він би повівся так само.

Вони сиділи довкола місця, на якому було б багаття, якби Тридуба дозволив їм його розкласти. А він, звісно, не дозволяв, хоч як благали південці. Не дозволяв, хоч як холодно ставало. Поруч були розвідники Бетода. Це було би все одно, що на весь голос кричати про свою присутність. З одного боку сиділи Шукач і всі інші: Тридуба, Доу, Тул і Мовчун, який сперся на лікоть так, наче все це його не обходило. Союзники були навпроти.

Пайк і дівчина досить відважно терпіли холод, утому й голод. У них було щось таке, що підказувало Шукачеві: вони до цього звикли. Вест мав такий вигляд, ніби вже майже виснажився, і дмухав у складені ківшиком долоні так, наче вони були готові почорніти й відвалитися. Шукачеві здавалося, що йому треба було залишити плащ собі, а не віддавати його останньому в гурті.

Принц сидів посередині, задерши підборіддя та намагаючись удати, ніби він не покоцаний, не забрьоханий і не починає смердіти так само, як усі вони. Ніби він здатен віддавати накази, до яких хтось може прислухатись. Шукачеві здавалося, що тут він помилився. В такому гурті, як у нього, ватажків обирали за дії, а не за походженням. Обирали ватажків зі стрижнем, і з цієї точки зору вони б радше слухалися тієї дівчини, ніж цього придурка.

— Нам час обговорити свої плани, — нив він. — Дехто з нас страждає в пітьмі.

Шукач бачив, що Тридуба вже починає супитися. Йому не подобалося, що цього ідіота доводиться тягати з собою, а тим паче не подобалось прикидатися, ніби його колише принцова думка.

Іще було кепсько, що не всі розуміли всіх інших. Із союзників північну мову знав тільки Вест. Із північан мову Союзу знали тільки Шукач і Тридуба. Тул, може, більш-менш розумів сенс сказаного. Доу не розумів і цього. Що ж до Мовчуна, то мовчання всіма мовами означає приблизно те саме.

— Що він зараз каже? — пробурчав Доу.

— Здається, щось про плани, — відповів йому Тул.

Доу пирхнув.

— Та всі знання цього гівнюка гівна варті.

Шукач побачив, як Вест ковтнув. Він непогано розумів, що зараз говорили, і здогадувався, що декому майже урвався терпець.

Однак принц і близько не був такий розумний.

— Було б корисно знати, скільки ще днів, на вашу думку, знадобиться нам на дорогу до Остенгорма...

— Ми не йдемо на південь, — сказав північною мовою Тридуба, перш ніж його високість устиг договорити.

Вест на мить перестав дмухати собі в долоні.

— Не йдемо?

— Ми від початку туди не йшли.

— Чому?

— Тому що Бетод вертає на північ.

— Це точно, — докинув Шукач. — Я його сьогодні бачив.

— Чому він звертає назад, — запитав Вест, — коли Остенгорм безборонний?

Шукач зітхнув.

— Я не затримувався, щоб його спитати. Ми з Бетодом не в найкращих стосунках.

— Я скажу тобі чому, — посміхнувся Доу. — Бетодові ваше місто не треба. Принаймні поки що.

— Йому треба розрізати вас на такі дрібні шматочки, щоб їх можна було жувати, — додав Тул.

Шукач кивнув.

— Як той, із яким були ви, — той самий, кісточки якого він саме виплював.

— Перепрошую, — різко обізвався принц, не здогадуючись, про що тепер ішлося, — та, можливо, було би краще, якби далі ми розмовляли спільною мовою...

Тридуба, не звертаючи на нього уваги, продовжив говорити північною.

— Він розірве вашу армію на маленькі шматочки. А тоді розчавить їх один за одним. Ви думаєте, що він іде на південь — значить, сподівається, що ваш маршал Бурр пошле людей на південь. Він злапає їх сплячими, як вертатиме на північ, а якщо їх буде досить мало, то поріже їх на шматки, як порізав інших.

— А потім, — прогримів Тул, — коли всі ваші милі солдатики возз’єднаються з землею чи втечуть назад, за воду...

— Він без поспіху розлущить тутешні містечка, як горішки взимку, а його карли накладуть лапи на їхній вміст.

Доу втягнув повітря крізь зуби, позираючи на дівчину навпроти. Дивився він, як злий пес дивиться на шмат бекону. Вона поглянула на нього у відповідь, і цей погляд, подумав Шукач, багато чого сказав про неї. Він сумнівався, що йому стало б відваги зробити те саме в її становищі.

— Бетод іде на північ, а ми підемо за ним. — Тридуба сказав так, що стало очевидно: це не підлягає обговоренню. — Будемо стежити за ним і, сподіваюся, рухатися швидко та йти попереду, тож, якщо твій друг Бурр попре крізь ці ліси, ми зможемо підказати йому, де Бетод, перш ніж він напореться на нього, як сліпець на сраний колодязь.

Принц сердито вдарив по землі.

— Вимагаю повідомити мені, про що зараз говориться!

— Що Бетод прямує зі своєю армією на північ, — процідив йому Вест крізь зціплені зуби. — І що вони мають намір піти за ним.

— Це нестерпно! — різко вигукнув дурень, смикаючи себе за брудні манжети. — Такий план дій наражає нас усіх на небезпеку! Будь ласка, скажіть їм, що ми негайно вирушимо на південь.

— Тоді вирішено.

Усі повернулися, щоб побачити, хто заговорив, і по-справжньому вразилися. Це Мовчун заговорив союзною плавно й рівно, як сам принц.

— Ви йдете на південь. Ми йдемо на північ. Мені треба відлити.

Він підвівся та зник у темряві. Шукач із роззявленим ротом дивився йому вслід. Нащо йому треба було вивчати чужу мову, якщо він ніколи не вимовляв більше двох слів підряд рідною?

— Чудово! — пронизливо й налякано вигукнув принц. — Кращого годі було й чекати!

— Ваша високосте! — зашепотів йому Вест. — Вони нам потрібні! Без їхньої допомоги ми не дістанемося ні до Остенгорма, ні кудись іще!

Очі дівчини ковзнули вбік.

— А ви хоч знаєте, де південь?

Шукач придушив смішок, але принц не засміявся.

— Нам треба на південь! — загарчав він, і його лице засіпалося від гніву.

Тридуба пирхнув.

— Хлопче, баласту права голосу не дають, навіть якщо припустити, що в цій ватазі голосують, а в ній таки не голосують. — Він нарешті заговорив союзною, та Шукачеві здавалося, що принц не надто зрадіє, дізнавшись, про що йдеться. — У тебе була можливість віддавати накази, і поглянь, до чого це тебе довело. Не кажучи вже про те, що тим людям вистачало дурості робити так, як ти їм велів. Можу тебе запевнити, що наших імен ти до їхнього списку не додаси. Якщо хочеш іти за нами, краще навчись не відставати. Якщо ж хочеш віддавати накази, то що ж...

— Південь отам, — сказав Шукач і тицьнув великим пальцем у ліс. — Удачі.

Немилосердність

іля води було тихо. Тихо, темно і спокійно. Об опори верфі плюскали легенькі хвильки, стиха порипували дошки човнів, із затоки прилинув прохолодний вітерець, а темне море виблискувало в місячному світлі під запорошеним зорями небом.

«Неможливо здогадатися, що за кілька коротких годин до цього менш ніж за півмилі звідси сотнями гинули люди. Що повітря розтинали крики болю та люті. Що за суходільними стінами досі тліють руїни двох великих облогових веж, а довкола них, наче впале осіннє листя, розкидані трупи...»

— Ф-ф-ф-ф-ф.

Повернувшись і примружено вдивившись у темряву, Ґлокта відчув, як у нього клацнула шия. Із тіні між двома темними будівлями вийшов практик Фрост, який підозріло роззирався довкола й вів поперед себе в’язня — значно меншого за себе, згорбленого та закутаного в плащ із піднятим каптуром. Його руки були зв’язані позаду. Дві постаті перетнули запорошений причал і пройшли верф’ю, лунко стукаючи ногами по дерев’яних дошках.

— Гаразд, Фросте, — сказав Ґлокта, коли альбінос зупинив свого в’язня. — Думаю, це нам більше не потрібно.

Білий кулак стягнув каптур.

У блідому місячному світлі обличчя Карлот дан Ейдер здавалося худим і виснаженим — самі гострі краї та кілька чорних подряпин на впалій щоці. Голову їй поголили, як було заведено чинити з тими, хто зізнався у зраді, і без важкого волосся її череп здавався дивовижно маленьким, майже дитячим, а шия — безглуздо довгою й тендітною, особливо через кільце насичених синців, темних слідів, що залишилися від ланок ланцюга Вітарі. Від пещеної владної жінки, що взяла його за руку в приймальні лорд-губернатора, не лишилося майже нічого, і здавалося, ніби то було цілу вічність тому. «Кілька тижнів у пітьмі без упевненості в тому, що ти проживеш іще годину, — це може зіпсувати зовнішність. Кому, як не мені, знати?»

Поглянувши на нього, вона задерла підборіддя; її ніздрі розширились, а очі заблистіли в чорній тіні. «Така суміш страху та непокори находить на деяких людей, коли вони знають, що скоро помруть».

— Очільнику Ґлокта, я не наважувалася сподіватися на нову зустріч із вами.

Хоча слова її були зухвалі, у її голосі все одно було чутно нотки страху.

— Що тепер? Прив’язати камінь до ніг — і в затоку? Це ж дещо театрально, хіба ні?

— Було б театрально, але я задумав не це.

Він поглянув на Фроста й ледь помітно кивнув. Ейдер сахнулася, замружила очі та закусила губу, а тоді зігнула плечі, відчувши, як позаду неї замаячив масивний практик. «Чекає нищівного удару по потилиці? Уколу вістрям клинка між лопатками? Задушливого дроту на горлі? Це страшне очікування. Що саме станеться?» Фрост підняв руку. У пітьмі зблиснув метал. А тоді — негучне клацання: ключ плавно ввійшов у наручники Ейдер і відімкнув їх.

Вона повільно розплющила очі, повільно перевела руки вперед і закліпала так, наче ще ніколи їх не бачила.

— Що це?

— Це — саме те, чим здається. — Він кивнув уздовж верфі. — Це корабель, що вирушає до Вестпорта з наступним припливом. Ви маєте контакти у Вестпорті?

Вона ковтнула, і в її тонкій шиї затріпотіли сухожилля.

— У мене є контакти всюди.

— Добре. Тоді це я відпускаю вас на волю.

Запала довга тиша.

— На волю?

Вона піднесла одну руку до голови та розгублено потерла щетинясте тім’я, на одну довгу мить витріщившись на Ґлокту. «Не знає точно, вірити цьому чи ні, і хто може поставити це їй на карб? Я сам не знаю точно, чи маю цьому вірити».

— Його Преосвященство, напевно, розм’якнув до невпізнанності.

Ґлокта пирхнув.

— Малоймовірно. Сульт нічого про це не знає. А якби знав, то мені здається, що, можливо, ми обоє вже плавали б із прив’язаним до щиколоток камінням.

Вона примружила очі. «Королева торгівців оцінює умови угоди».

— Тоді яка ціна?

— Ціна — ваша загибель. Ваше забуття. Викиньте Дагоску з голови, з нею покінчено. Знайдіть якихось інших людей і рятуйте їх. Ціна — ви маєте залишити Союз і ніколи не повертатися. Ніколи.

— І все?

— І все.

— Чому?

«Ах, моє улюблене запитання. Чому я це роблю?» Він знизав плечима.

— А яке це має значення? Та, що загубилася в пустелі...

— Повинна брати ту воду, яку їй пропонують, хоч хто її пропонує. Не турбуйтеся. Я не стану відмовлятися.

Раптом вона потягнулась, і Ґлокта мало не відсахнувся, та вона лише злегка торкнулася кінчиками пальців його щоки. Вони зупинилися там на мить, упродовж якої в нього поколювало шкіру, сіпалось око та боліла шия.

— Можливо, — прошепотіла вона, — якби все було інакше...

— Якби я не був калікою, а ви не були зрадницею? Що є, то є.

Вона з напівусмішкою опустила руку.

— Звичайно, що є, то є. Я сказала б, що ми ще побачимось...

— Краще не треба.

Вона повільно кивнула.

— Тоді прощавайте.

Вона натягнула на голову каптур, ізнову ховаючи лице в тіні, а тоді прослизнула повз Ґлокту і швидко пішла до кінця верфі. Він стояв, перенісши вагу на ціпок, і проводжав її поглядом, повільно чухаючи щоку там, де торкнулись її пальці. «Отже... Щоб тебе торкалися жінки, їм треба просто зберігати життя. Варто частіше до цього вдаватися».

Він відвернувся й прошкандибав кілька болючих кроків до запорошеного причалу, вдивляючись у темні будівлі. «Цікаво, чи не стежить десь там практик Вітарі? Цікаво, чи не потрапить цей маленький епізод до її наступного звіту для архілектора?» Він відчув, як його зболеною спиною пробіг пітний дрож. «Я у своєму звіті про нього не писатиму, це вже точно, але яке це насправді має значення?» Коли вітер змінив напрямок, він відчув цей запах, запах, що тепер неначе проникав у кожен куточок міста. Різкий запах горіння. Диму. Попелу. «Смерті. Якщо не станеться дива, ніхто з нас не покине цього місця живим». Він озирнувся. Карлотдан Ейдер уже йшла трапом. «Що ж... Можливо, це вдасться лише одній із нас».

— Справи йдуть добре, — проспівав Коска з насиченим штирійським акцентом, усміхнено дивлячись із-за парапету на бійню за стінами. — Зважаючи на обставини, ми вчора добре попрацювали.

«Добре попрацювали». Під ними, на другому боці рову, гола земля була посічена й випалена та наїжачилася зужитими стрілами з арбалетів, схожими на щетину на смаглявому підборідді. Повсюди валялося розтрощене та зіпсуте облогове спорядження. Зламані драбини, перекинуті тачки, з яких сипалося каміння, обпалені та роздерті ширми з вербової лози, втоптані у твердий ґрунт. Ще стояла наполовину зруйнована оболонка однієї з великих облогових веж: із купи попелу стирчав спотворений каркас із обвуглених колод, маяла на солоному вітрі обпалена та подерта шкіра.

— Ми провчили цих гуркських засранців так, що вони не-скоро забудуть нашу науку. Еге ж, очільнику?

— Яку науку? — пробурмотів Северард.

«А й справді, яку науку? Мертві не навчаються нічого». Трупи лежали перед переднім краєм гуркських сил, кроків за двісті від суходільних стін. Були розкидані по проміжній нічиїй землі, оточені покинутою й поламаною зброєю та бронею. Перед самим ровом вони падали так рясно, що можна було пройти від моря з одного боку півострова до моря з другого боку, майже жодного разу не ступивши на землю. У кількох місцях вони зібралися в купки. «Туди підповзали поранені, щоб укритися за мертвими, а тоді й самі спливали кров’ю».

Ґлокта ще ніколи не бачив такої бійні. Навіть після облоги Ульріока, коли пролом був забитий мертвими з Союзу, гуркських полонених убивали десятками, а тамтешній храм спалили з сотнями місцевих жителів усередині. Трупи осідали, гойдалися та витягувалися, одні — обвуглені вогнем, другі — зігнуті, наче в останній молитві, а в третіх, що безтурботно розкинулися, голови були розтрощені скинутим згори камінням. У декого порвали та обшукали одяг. «У тих місцях, де вони самі розривали собі сорочки, щоб поглянути на свої рани в надії на те, що вони не смертельні. Нікому з них не пощастило».

Довкола тіл легіонами дзижчали мухи. Скакали, махали крилами та клювали несподівані смаколики птахи сотні видів. Навіть тут, на висоті та серед різкого вітру, починало смердіти. «Справжній кошмар. Це, певно, снитиметься мені в кошмарних снах наступні кілька місяців. Якщо я так довго протягну».

Ґлокта відчув, як у нього сіпається око, і глибоко вдихнув, а тоді потягнув шию то в один бік, то в другий. «Що ж. Треба боротися далі. Зараз уже трохи запізно переглядати рішення». Він із острахом зазирнув за парапет і опустив погляд на рів, міцно взявшись вільною рукою за дзюбатий камінь, аби зберегти рівновагу.

«Кепсько».

— Вони майже заповнили канал під нами та біля воріт.

— Так, — весело підтвердив Коска. — Вони підтягують свої ящики з камінням і намагаються їх висипати. Ми ж не так і швидко можемо їх убивати.

— Цей канал — наш найкращий захист.

— І це теж правда. Добра була ідея. Але ніщо не вічне.

— Без нього ніщо не зможе перешкодити гуркам видиратися по драбинах, підкочувати тарани й навіть підкопуватися під наші стіни. Можливо, потрібно організувати якусь вилазку, аби знову його викопати.

Коска відвів темні очі вбік.

— Спускатися зі стіни на канатах і гарувати в темряві менш ніж за двісті кроків від позицій гурків? Ви про це думали?

— Приблизно про це.

— Тоді бажаю вам удачі.

Ґлокта пирхнув.

— Я, звісно, пішов би. — Він постукав себе по нозі ціпком. — Але боюся, мої героїчні дні давно скінчилися.

— Вам пощастило.

— Аж ніяк. Нам слід збудувати барикаду за воротами. Це наше найслабше місце. Мабуть, півколом, із сотню кроків у поперечнику — і вийде місце для ефективного обстрілу. Якщо вони зуміють прорватися, ми, можливо, все ж затримаємо їх там досить надовго, щоб відкинути.

«Можливо...»

— Ах, відкинути. — Коска почухав висип у себе на шиї. — Не сумніваюся, що, коли настане час, добровольці битимуться один з одним за це завдання. Однак я про це подбаю.

— Ними не можна не захоплюватися.

Генерал Віссбрук підійшов до парапету, міцно зчепивши руки за бездоганно випрасуваною формою. «Мене дивує, що він у такій ситуації знаходить час на зовнішній вигляд. Однак ми всі тримаємося за те, за що можемо». Поглянувши вниз, на трупи, він захитав головою.

— Оце так відвага — так іти на нас, знов і знов, проти такої сильної оборони з такою кількістю вояків. Я рідко бачив людей, таких охочих віддати своє життя.

— Їм властива одна вкрай дивна й небезпечна риса, — зауважив Коска. — Вони вважають, що за ними правда.

Віссбрук суворо глянув з-під брів.

— Правда за нами.

— Як хочете. — Найманець криво всміхнувся Ґлокті. — Та я вважаю, що решта нас уже давно відкинули думку про те, що правда взагалі існує. Сміливі гурки нас таранами зустріли... моя ж робота — щедро в них пускати стріли!

Він різко зареготав.

— Я вважаю, що це не смішно, — відрізав Віссбрук. — До загиблого супротивника потрібно ставитися з повагою.

— Чому?

— Тому що замість них міг би гнити на сонці будь-хто з нас, і невдовзі так і буде.

Коска лиш розсміявся ще голосніше та плеснув Віссбрука по руці.

— Тепер до вас доходить! Якщо я й навчився чогось за двадцять років на війні, то це того, що всюди треба шукати смішного!

Ґлокта спостерігав, як штирієць хихоче, дивлячись на поле бою. «Намагається зрозуміти, коли буде найслушніший час поміняти сторону? Намагається збагнути, як добре слід побити гурків, щоб вони заплатили краще за мене? У цій коростявій голові є не лише віршики, але поки що нам без нього не обійтися». Він позирнув на генерала Віссбрука, який тим часом пройшов доріжкою далі, щоб похандрити на самоті. «Нашому пухкому другові бракує як мізків, так і сміливості, щоб утримувати це місце довше тижня».

Відчувши руку в себе на плечі, він озирнувся й побачив Коску.

— Що таке? — різко запитав він.

— Гм... — буркнув найманець і тицьнув у блакитне небо. Ґлокта поглянув услід його пальцю. Там була чорна пляма — була невисоко над ними, але рухалася вгору. «Що це? Птах?» Тим часом він уже досяг найвищої точки й почав опускатися. До нього раптом дійшло. «Камінь. Камінь із катапульти».

Падаючи, він зростав, невпинно перекидався і, здавалося, рухався до смішного повільно, неначе тонув у воді. Відчуття нереальності підживлювало й те, що він не видавав жодного звуку. Ґлокта стежив за ним, роззявивши рота. Як і всі вони. На стінах запанувала атмосфера жахливого очікування. Неможливо було точно сказати, куди впаде камінь. Люди на доріжці почали кидатися врозтіч, брязкаючи, човгаючи, охаючи, верещачи та кидаючи зброю.

— Блядь... — прошепотів Северард і кинувся долілиць на каміння.

Ґлокта залишився на місці, уп’явшись очима в ту темну пляму серед ясного неба. «Він іде по мене? Зараз кількатонний камінь розбризкає мої рештки по всьому місту? Яка абсурдна у своїй випадковості смерть». Він відчув, як його вуста сіпаються, складаючись у легку усмішку.

Неподалік із оглушливим гуркотом відірвалася частина парапету, здійнявши хмару пилу, і в повітря підкинуло шматки каменю. Довкола них літали уламки. Одному воякові менш ніж за десять кроків від нього охайно відтяв голову летючий блок. Безголове тіло погойдалося якусь мить на ногах, а тоді в нього підігнулися коліна, і воно звалилося зі стіни назад.

Камінь гепнув десь у Нижньому місті й почав трощити хатини, підскакувати й котитися, підкидаючи вгору розламані колоди, наче сірники, та лишаючи по собі руйнацію. Ґлокта кліпнув і ковтнув. У вухах іще дзвеніло, проте він чув, як хтось кричить. Дивний голос. Зі штирійським акцентом. Коска.

— І це найкраще, на що ви здатні, уйобки? Я досі тут!

— Гурки нас бомбардують! — невідомо навіщо верещав Віссбрук, присівши за парапетом і зчепивши руки над головою. Плечі його форми присипало шаром світлого пилу. — Добре вони вистрілили зі своїх катапульт!

— І не кажіть, — пробурчав Ґлокта.

Знову пролунав потужний гуркіт: у стіни трохи далі врізалася ще одна каменюка й розлетілася на купу шматочків, засипаючи воду внизу камінчиками завбільшки з черепи. Від сили удару, здавалося, аж затремтіла доріжка під ногами у Ґлокти.

— Вони знову йдуть! — ревів на весь голос Коска. — Усі на стіни! На стіни!

Повз них помчали люди — тубільці, найманці, вояки Союзу; всі бігли пліч-о-пліч, готуючи арбалети, передаючи стріли, перегукуючись і кличучи одне одного безліччю різних мов. Коска ходив між ними, ляскаючи їх по спинах, трусячи кулаком, огризаючись і сміючись без найменшого натяку на страх. «Як на напівбожевільного п’яницю, у ролі лідера він неймовірно надихає».

— Нахрін це! — процідив Северард Ґлокті на вухо. — Я вам, блін, не солдат!

— Я вже теж не солдат, але все одно можу насолодитися виставою.

Він пришкандибав до парапету, визирнув назовні й побачив, як у далекій імлі злетіло вгору величезне плече катапульти. Відстань цього разу оцінили кепсько, і камінь проплив високо вгорі. Ґлокта, проводжаючи його поглядом, скривився від гострого болю в шиї. Камінь гепнув із глибоким звуком неподалік від стін Верхнього міста, позакидавши кам’яні уламки вглиб нетрів.

За лавами гурків пролунав пульсуючий і буркотливий сигнал великого рогу. Після нього вступили барабани, гупаючи разом, наче страхітливі кроки.

— Ось вони! — проревів Коска. — Готуйте арбалети!

Ґлокта почув, як наказ рознісся луною по стінах, а за мить бійниці на вежах наїжачилися зарядженими арбалетами. Яскраві наконечники їхніх стріл виблискували на нещадному сонці.

Великі щити з вербової лози, що позначали гуркські лави, повільно та впевнено рушили вперед, мало-помалу просуваючись до них спустошеною нічиєю землею. «А за ними, без сумніву, повзуть як мурахи гуркські вояки». Ґлокта, стежачи за їхнім наближенням, до болю міцно вчепився в камінь парапету, а його серце гупало майже так само гучно, як гуркські барабани. «Від страху чи від захвату? Чи є тут якась різниця? Коли я востаннє відчував таке гірко-солодке хвилювання? Виступаючи перед Відкритою Радою? Ведучи атаку королівської кавалерії? Б’ючись на Турнірі перед гамірними натовпами?»

Ширми невпинно наближалися, ще йдучи рівним рядком по півострову. «Уже залишилося сто кроків, дев’яносто, вісімдесят». Він скоса поглянув на Коску, який досі либився, як навіжений. «Коли він віддасть наказ? Шістдесят, п’ятдесят...»

— Уперед! — проревів штирієць. — Вогонь!

Уздовж стін залунало оглушливе деренчання: з арбалетів вистрілили одним великим залпом, усіявши стрілами ширми, землю довкола них, трупи та всіх гурків, яким не пощастило залишити на видноті якусь частину свого тіла; Бійці поставали на коліна за парапетом і взялися перезаряджати арбалети, вовтузячись зі стрілами, крутячи ручки, пітніючи та напружуючись. Бій барабанів тим часом прискорився, став наполегливішим, а ширми спокійно проходили по розкиданих тілах. «Невесело тим, хто за ними ховається, дивитися на трупи в себе під ногами й думати, як скоро вони до них приєднаються».

— Олія! — вигукнув Коска.

Із вежі ліворуч полетіла, закрутившись, пляшка з підпаленим ґнотом. Вона врізалася в одну з лозових ширм, і на її поверхні спалахнули голодні лінії вогню, через які ширма спершу побуріла, а тоді почорніла. Вона захиталася, зігнулась, а тоді стала поволі падати. Із-за неї, завиваючи, вибіг солдат із охопленою яскравим полум’ям рукою.

Підпалена ширма впала на землю, відкривши колону гуркських вояків, одні з яких штовхали повні каменів тачки, другі несли довгі драбини, а треті мали при собі арбалети, броню та зброю. Вони вигукували свої бойові кличі, бігли вперед із піднятими щитами, цілилися стрілами в бійниці та петляли туди-сюди між трупами. Падали долілиць, обтикані стрілами з арбалетів. Вили та хапалися за рани. Повзли, булькали й лаялися. Благали та зухвало ревли. Бігли зі страху та отримували постріли у спину.

На стінах тенькали та бряжчали арбалети. Запалювали та скидали нові пляшки з олією. Знизу здіймалися стріли й відбивалися від каменю чи пролітали вгорі, час від часу влучаючи в плоть, і одні бійці ревли, сичали та плювалися лайливими словами, а інші ховалися за парапетом. Коска геть безтурботно поставив одну ногу на бійницю, висунувшись небезпечно далеко та розмахуючи щербатим мечем, і щось ревів — що саме, Ґлокта не чув. Усі, як напасники, так і оборонці, кричали та волали. «Бій. Хаос. Тепер я згадую. Як це взагалі могло мені подобатись?»

Палала, наповнюючи повітря смердючим чорним димом, іще одна ширма. Гуркські вояки висипали з-за неї, наче бджоли з розбитого вулика, і товклися з протилежного боку рову, намагаючись знайти, де можна поставити драбину. Оборонці стін трохи далі почали кидати на них каміння з кладки. Ще одна каменюка з катапульти гепнула надто близько й залишила видовжену діру в колоні гурків, здійнявши в повітря тіла та частини тіл.

Пронесли вояка зі стрілою в оці.

— Усе погано? — завивав він. — Усе погано?

За мить вереснув боєць зовсім поряд із Ґлоктою: йому в груди влучила стріла. Він розвернувся, його арбалет розрядився, і стріла з нього з глухим звуком аж по оперення ввійшла в шию його сусідові. Вони обидва впали Ґлокті просто під ноги, заливаючи доріжку кров’ю.

Унизу, під стінами, одна пляшка з олією вибухнула посеред юрби гуркських вояків, коли вони саме намагалися підняти свою драбину. До смороду гнилі та деревного диму приєднався ледь помітний запах підсмаженого м’яса. Бійці горіли, лізучи та кричачи, скажено гасаючи туди-сюди чи кидаючись у повній броні в затоплений рів. «Або згоріти, або втопитись. Оце так вибір».

— Уже достатньо побачили? — процідив йому на вухо голос Северарда.

— Так.

«Більш, ніж достатньо». Він залишив Коску, який волав штирійською до хрипоти, та, задихаючись, проштовхався крізь щільну юрбу найманців до сходів. Пішов униз за ношами, кривлячись на кожному болючому кроці й намагаючись не відставати попри невпинний потік людей, що пер у протилежний бік. «Ніколи не думав, що знову буду радий спускатися зі сходів». Однак його радість була нетривалою. Коли він опинився внизу, його ліва нога вже сіпалася від надто знайомої суміші нестерпного болю й заніміння.

— Трясця! — просичав він собі під носа, підскочивши до стіни. — Деякі поранені рухливіші за мене!

Він подивився вслід пораненим, що шкандибали повз нього в пов’язках і крові.

— Це неправильно, — процідив Северард. — Ми своє діло зробили. Ми знайшли зрадників. Що ми ще тут у біса робимо?

— Б’ємося за інтереси короля внизу, хіба ні?

— Та ні, вмираємо за них.

Ґлокта пирхнув.

— Думаєш, комусь у цьому сраному місті зараз добре? — Йому здалося, ніби до нього долинув крізь гамір бою ледь чутний крик Коски, який вигукував образи. — Звісно, крім отого навіженого штирійця. Постеж за ним, га, Северарде? Він зрадив Ейдер і зрадить нас, тим паче якщо перспектива буде кепською.

Практик витріщився на нього — цього разу вже без сліду усмішки в очах.

— А перспектива кепська?

— Ти був там. — Ґлокта скривився, витягуючи ногу. — Вона бувала й краща.

Ця довга тьмяна зала колись була храмом. Коли почались атаки гурків, сюди стали заносити легкопоранених, за якими мали доглядати жерці та жінки. Приносити їх сюди було легко: храм стояв у Нижньому місті, неподалік від стін. Хай там як, тепер цивільних у цій частині нетрів майже не лишилося. «Ризик нестримного вогню та падіння каменів може швидко зробити район непопулярним». Бої тривали, і легкопоранені повернулися на стіни, залишивши тут тих, хто дістав серйозніші ушкодження. Люди з відтятими кінцівками, глибокими порізами, жахливими опіками та стрілами в тілі безладно лежали у тьмяних галереях на своїх скривавлених ношах. Їхня кількість день за днем зростала, і врешті-решт вони остаточно заповнили підлогу. Ходячих поранених тепер доглядали надворі. Це місце залишили понівеченим, скаліченим. «Тим, хто помирав».

Кожен мав власну особливу мову болю. Хтось волав і вив без угаву. Хтось кричав про допомогу, про милосердя, просив води, кликав матір. Хтось кашляв, булькав і плювався кров’ю. Хтось хрипів і клекотів із останнім подихом. «Зовсім тихі лише мертві». А їх було багато. Час від часу їх витягали з безвільно повислими кінцівками, коли їх уже можна було загортати в дешеві савани та складати за задньою стіною.

Ґлокта знав: невеселі гурти чоловіків увесь день риють могили тубільцям. «Відповідно до їхніх твердих переконань. Великі ями серед руїн нетрів, яких вистачало на дюжину трупів одночасно». Ті самі люди всю ніч спалювали загиблих із Союзу. «Відповідно до нашого цілковитого невір’я. Угорі, на кручах, звідки маслянистий дим понесе над затокою. Ми можемо лише сподіватися, що він повіє просто в обличчя гуркам на тому боці. Так ми ображаємо їх востаннє».

Ґлокта поволі прочовгав залою, у якій відлунювали звуки болю, стираючи з чола піт і дивлячись униз, на поранених. Упереміш лежали темношкірі дагосканці, штирійські найманці, блідошкірі бійці з Союзу. «Люди з усіх країн, усіх кольорів шкіри, абсолютно різного штибу згуртувалися проти гурків, а тепер помирають разом, бік у бік, і всі вони рівні. Якби в мене досі було серце, воно б зігрілося». Він бачив нечіткий силует практика Фроста, який ховався в темряві біля навколишньої стіни й потихеньку оглядав залу. «Моя пильна тінь дбає про те, щоб ніхто не нагородив мене за роботу від імені архілектора смертельним пораненням у голову».

Невеличкий простір у задній частині храму відгородили завісами для операцій. «Чи чогось максимально на них схожого. Рубають і ріжуть пилкою та ножем, ноги — на рівні коліна, руки — на рівні плеча». Із-за тих брудних завіс долинали найгучніші крики в усьому храмі. Відчайдушні, жалібні стогони. «Навряд чи це страшніше за те, що відбувається по той бік суходільних стін». Ґлокта побачив, як проштовхується крізь прогалину Кадія в заляпаних, замазаних, огидно-бурих від крові шатах, що колись були білими. Він примружено дивився на якесь лискуче м’ясо та різав його клинком. «Може, то кукса ноги?» Крики перейшли в булькання й зупинилися.

— Мертвий, — просто сказав галдиш, кинув ніж на стіл і витер скривавлені руки об ганчірку. — Заносьте наступного.

Він підняв завісу й виліз звідти, а тоді побачив Ґлокту.

— А! Призвідець наших нещасть! Прийшли нагодувати своє почуття провини, очільнику?

— Ні. Прийшов побачити, чи воно в мене є.

— То чи є воно?

«Добре запитання. Чи є воно?» Він опустив погляд на молодика, що лежав на брудній соломі під стіною, втиснутий між двома іншими пацієнтами. Його обличчя відзначалося восковою блідістю, очі були скляні, а губи швидко ворушилися: він бубонів собі під носа якусь безладну маячню. У нього була відтята нога трохи вище коліна, кукса обмотана скривавленою пов’язкою, а довкола стегна був міцно закріплений ремінь. «Його шанси вижити? Практично нульові. Останні кілька годин життя в муках і злиднях під стогони товаришів. Молоде життя, згасле дочасно, і таке інше, і все в такому дусі». Ґлокта підняв брови. Він не відчував нічого, крім легкої відрази, так само, якби людина при смерті була купою сміття.

— Ні, — сказав він.

Кадія опустив погляд на свої скривавлені руки та пробурмотів:

— Тоді Бог по-справжньому вас благословив. Не всі мають таку витримку, як у вас.

— Не знаю. Ваші люди билися добре.

— Ви хочете сказати, вмирали добре.

Важке повітря розрубав Ґлоктин сміх.

— Та ну. Померти добре неможливо. — Він швидко оглянув нескінченних поранених. — Мені здавалося, що вже хто-хто, а ви точно про це дізналися.

Кадія сміятися не став.

— Як думаєте, скільки цього ми можемо витримати?

— Ви зневірюєтеся, так, гаддишу? Героїчні останні бої, як і безліч речей у житті, набагато привабливіші в теорії, ніж у реальності.

«Це міг би сказати нам блискучий молодий полковник Ґлокта, коли його тягнули від мосту, від його тулуба мало не відривалися залишки ноги, а його уявлення про те, як влаштовано світ, докорінно змінилися».

— Ваша турбота зворушує, очільнику, та я звик до розчарувань. Повірте мені, це я переживу. Лишається запитання. Як довго ми можемо протриматись?

— Якщо морські шляхи залишаться відкритими і нас можна буде забезпечувати кораблями, якщо гурки не зуміють обійти суходільні стіни, якщо ми зможемо триматися разом і не втратити голови, ми б могли протриматися тут не один тиждень.

— Скільки протриматися?

Ґлокта помовчав. «А й справді: скільки?»

— Можливо, гурки втратять самовладання.

— Ха! — пирхнув Кадія. — Гурки не мають самовладання! Вони підкорили всю Канту аж ніяк не півзаходами. Ні. Імператор висловився і не потерпить відмови.

— Тоді потрібно сподіватися, що війна на Півночі швидко завершиться та що сили Союзу прийдуть нам на допомогу.

«Абсолютно марна надія. Проблеми в Енґліі будуть залагоджувати ще кілька місяців. Та й тоді, коли їх владнають, армія буде непридатна до бою. Ми самі по собі».

— І коли ми можемо чекати на таку допомогу?

«Коли згаснуть зорі? Коли впаде небо? Коли я з усмішкою на обличчі пробіжу цілу милю?»

— Якби я мав відповіді на всі запитання, то навряд чи пішов би до Інквізиції! — різко відповів Ґлокта. — Можливо, вам слід помолитися про божественну допомогу. Цілком підійшла б потужна хвиля, що змила б гурків. Хто там казав мені, що дива трапляються?

Кадія повільно кивнув.

— Можливо, нам обом слід помолитися. Боюся, шанси на допомогу від мого Бога вищі, ніж на допомогу від ваших господарів.

Повз них пронесли ще одні ноші, на яких верещав, витягнувшись, штирієць зі стрілою в животі.

— Мені час іти.

Кадія втік, а за ним упала завіса.

Ґлокта похмуро глянув на неї. «Отже, починаються сумніви. Гурки поволі оволодівають містом. Наша загибель наближається і видна кожному. Дивна це штука — смерть. Іздалеку з неї можна сміятись, але з наближенням вона здається дедалі страшнішою. Коли вона так близько, що її можна торкнутися, ніхто не сміється. Дагоска повна страху, а сумніви можуть лише зростати. Рано чи пізно хтось спробує здати місто гуркам, хай навіть лише для того, щоб урятувати власне життя чи життя близьких. Найперше ці люди цілком можуть позбутися капосного очільника, що дав хід цьому безуму...»

Він відчув несподіваний дотик до свого плеча, затамував подих і швидко розвернувся. У нього підігнулася нога, і він незграбно позадкував до стовпа, мало не наступивши на задиханого тубільця з пов’язками на обличчі. Позаду нього стояла насуплена Вітарі.

— Трясця! — Відчувши палючий спазм у нозі, Ґлокта закусив губу останніми зубами. — Хіба тебе не вчили не підкрадатися до людей?

— Мене вчили протилежного. Мені треба з вами поговорити.

— Тоді говори. Просто не торкайся мене більше.

Вона оглянула поранених.

— Не тут. Наодинці.

— Ой, та ну. Що такого ти можеш мені сказати, чого не можна говорити у приміщенні, повному напівмертвих героїв?

— Дізнаєтеся, коли ми вийдемо.

«Ланцюг на горло, гарний і тугий, люб’язно наданий Його Преосвященством? Чи просто якась балачка про погоду?» Ґлокта відчув, що всміхається. «Не можу дочекатися, коли дізнаюся». Він підняв руку, подаючи сигнал Фростові, й альбінос розчинився в тіні, а тоді Ґлокта пошкандибав за Вітарі, пропетлявши разом із нею між пораненими, що стогнали, та вийшовши з задніх дверей на свіже повітря. Різкий запах поту змінився різким запахом горіння та дечим іще...

Під стіною храму були складені стосом, що сягав людині до плеча, довгі ромбоподібні предмети, закутані в грубу сіру тканину, подекуди заляпану та заплямовану бурою кров’ю. Ціла купа цих предметів. Трупи, що терпляче чекають на поховання. «Врожай цього ранку. Яке чудове у своїй похмурості місце для невеличкої приємної розмови. Я навряд чи міг би обрати краще».

— Отже, як тобі облога? Як на мене, трохи гамірна, та твоєму другові Косці начебто подобається...

— Де Ейдер?

— Що? — різко перепитав Ґлокта, тягнучи час і заразом думаючи, як йому відповісти. «Я геть не очікував, що вона так скоро про це дізнається».

— Ейдер. Пам’ятаєте її? Вбрана, як дорога повія? Прикраса правлячої ради міста? Спробувала здати нас гуркам? Її камера порожня. Чому?

— А, вона... Вона в морі. — «Це правда». — Обвита добрим ланцюгом завдовжки п’ятдесят кроків. — «Неправда». — Якщо вже тобі цікаво, вона тепер прикрашає дно затоки.

Вітарі підозріливо насупила жовтогарячі брови.

— Чому мені не сказали?

— Мені не до того, щоб тримати тебе в курсі справ. Нам іще треба програти війну — чи ти не помітила?

Ґлокта відвернувся, та вона викинула перед ним долоню і прип’яла його до стіни, загородивши йому шлях довгою рукою.

— Тримати мене в курсі справ означає тримати в курсі Сульта. Якщо ми почнемо розповідати йому різні історії...

— Де ти була останні кілька тижнів? — Він захихотів, показавши на купу силуетів у саванах біля стіни. — Кумедно. Що ближче гурки до того, щоби прорватися за наші стіни та перебити все живе в Дагосці, то менше мене, здається, обходить Його сране Преосвященство! Кажи йому, що заманеться. Мені з тобою нудно.

Він спробував проштовхнутися за її руку, та зрозумів, що вона не рухається.

— А якби я казала йому те, що заманеться вам? — прошепотіла Вітарі.

Ґлокта насупився. «Оце вже не нудно. Улюблений практик Сульта, послана сюди, щоб нагледіти за тим, аби я ступав праведним шляхом, пропонує домовленості? Обман? Пастка?» Між їхніми обличчями було не більше фута, і він пильно вдивився їй в очі, намагаючись вгадати, що вона думає. «Чи немає там ледь помітного сліду відчаю? Чи не могло б бути її мотивом звичайне самозбереження? Людині, що втратила відповідний інстинкт, важко пам’ятати, який він важливий для всіх інших». Він відчув, що починає всміхатися. «Так, тепер мені зрозуміло».

— Ти думала, що тебе відкличуть, щойно буде знайдено зрадників, так? Думала, що Сульт організує човничок додому! Але тепер човнів ні для кого немає, і ти боїшся, що твій добродушний дядечко геть про тебе забув! Що тебе кинули на поталу гуркам разом із рештою клятих псів!

Вітарі примружила очі.

— Дозвольте розповісти вам одну таємницю. Я так само, як і ви, опинилася тут не з власного вибору, та я давно знаю: коли Сульт каже вам щось робити, краще вдати, ніби ви це зробили. Мені хочеться одного — вибратися звідси живою. — Вона підійшла ще ближче. — Ми можемо допомогти одне одному?

«А й справді, можемо? Цікаво знати».

— Тоді добре. Насмілюся сказати, що можу втиснути в соціальний вихор свого життя ще одного друга. Подивлюся, що можу для тебе зробити.

— Подивитеся, що можете зробити?

— Нічого кращого тобі не світить. Річ у тому, що я не надто добре допомагаю людям. Просто розучився.

Він вишкірився їй у лице беззубою усмішкою, прибрав ціпком її обм’яклу руку, а тоді пошкандибав повз купу тіл назад, до дверей храму.

— Що мені сказати Сультові про Ейдер?

— Скажи йому правду, — кинув через плече Ґлокта. — Скажи йому, що вона мертва.

«Скажи йому, що ми всі мертві».

Он він який, біль

е я? — запитав Джезаль, щоправда, в нього не рухалася щелепа.

Колеса воза рипіли, обертаючись, усе було сліпучо яскраве та розмите, а звук і світло врізалися в його зболений череп.

Він спробував ковтнути, та не зміг. Спробував підвести голову. Йому проштрикнув шию біль, а ще з’явилася нудота.

— Допоможіть! — заверещав він, але не видав нічого, крім булькотливого хрипу.

Що сталося? Угорі — болюче небо, внизу — болючі дошки. Він лежав на возі головою на грубому мішку, підскакував і смикався.

Він пам’ятав, що був бій. Бій серед каміння. Хтось гукнув. Хрускіт, сліпуче світло, а далі — нічого, крім болю. Боляче було навіть від намагань думати. Він підняв руку, щоб помацати обличчя, та зрозумів, що не може. Спробував пересунути ноги, піднятись, але цього теж не зумів. Поворушив ротом, охаючи та стогнучи.

Його язик був не схожий сам на себе — утричі більший, ніж зазвичай, йому наче просунули між щелепами криваву грудку шинки, напхавши рота так, що він ледве дихав. Правий бік його обличчя був охоплений нестерпним болем. Щоразу, коли віз хитався, його щелепи цокали зубами, і з його зубів розходились уколи палючого болю в очі, шию й навіть корені волосся. Його вуста були накриті пов’язками, дихати йому доводилося лівим боком, але йому було боляче навіть від руху повітря в горлі.

Його почав роздирати панічний жах. Усі частини його тіла волали від болю. Одну його руку міцно прив’язали до грудей, але він кволо тримався другою за борт воза, намагаючись щось зробити, хоч що-небудь. Очі в нього вилазили з орбіт, серце гупало, а дихання хрипіло в носі.

— Гх, — бурчав він, — гр-р-р!

І що більше він намагався говорити, то більше зростав і зростав біль, і врешті-решт почало здаватися, що в нього розколеться лице, врешті-решт почало здаватися, що в нього розлетиться череп...

— Спокійно.

У поле зору вгорі випливло пошрамоване обличчя. Дев’ятипалий. Джезаль несамовито вчепився в нього, а північанин перехопив його руку своєю великою лапою та міцно стиснув.

— Заспокойся та послухай мене. Так, боляче. Тобі здається, ніби ти не витримаєш, але ти витримаєш. Ти думаєш, що помреш, але ти не помреш. Послухай мене, бо я через це проходив і я знаю. З кожною хвилиною. З кожною годиною. З кожним днем стає краще.

Він відчув у себе на плечі другу руку Дев’ятипалого, що злегка штовхала його назад у віз.

— Ти тільки лежи на місці, і далі буде краще. Розумієш? Тобі дісталася легка робота, щасливий ти засранцю.

Джезаль відчув, як обважніли його кінцівки. Йому треба тільки лежати на місці. Він потиснув велику руку, а рука у відповідь потиснула його руку. Біль неначе зменшився. Як і раніше, жахливий, але підвладний йому. Його дихання сповільнилось. Очі заплющились.

Вітер нісся над холодною рівниною, скубучи невисоку траву та смикаючи Джезаля за подертий плащ, за масне волосся, за брудні пов’язки, та він на нього не зважав. Що він може вдіяти з вітром? Що він узагалі може з чимось вдіяти?

Він сів, притулившись спиною до колеса воза, та витріщився круглими очима на свою ногу. До неї з кожного боку прив’язали по шматку древка списа, щедро обгорнувши ногу смужками порваної тканини та твердо й боляче зафіксувавши її у прямому положенні. З рукою в нього було не краще: вона була затиснута між двома дошками зі щита й міцно прив’язана до його грудей, її біла долоня безвільно звисала, а пальці були затерплі й нікчемні, як ковбаски.

Жалюгідна самодіяльна імітація медицини, яка, на думку Джезаля, не могла принести результатів. Якби нещасним хворим був не він, вона б, можливо, здавалася мало не кумедною. Він точно ніколи не видужає. Він розбитий, розтрощений, знищений. Тепер він стане таким калікою, як ті, яких він сам уникав на рогах вулиць Адуа? Поранені у війнах, обідрані й голі, що тицяють свої кукси в обличчя перехожим і простягають загребущі долоні в очікуванні мідяків, неприємні нагадування про те, що військова служба має темний бік, про який не хочеться думати?

Тепер він буде калікою, як... тут його охопив страхітливий холод... як Занд дан Ґлокта? Він спробував посунути ногу і застогнав від болю. Він до кінця життя ходитиме з ціпком? Буде незграбним жахіттям, якого цуратимуться й уникатимуть? Повчальним прикладом, на який показуватимуть пальцем і про який говоритимуть пошепки? Он іде Джезаль дан Лютар! Колись він був перспективний, красивий, переміг у Турнірі, і його вітала юрба! Хто б у це повірив? Яке марнотратство, яка прикрість, ось він іде, ходімо далі...

І це ж він навіть не подумав, який вигляд може мати його обличчя. Він спробував ворухнути язиком і скривився від уколу сильного болю, але здогадався, що в його рота страшенно незвична географія. Він здавався косим, спотвореним, ніщо в ньому не сходилося так, як раніше. Між його зубами з’явилася прогалина — здавалося, завширшки з милю. Губи під пов’язками неприємно пощипувало. Роздерті, побиті, розірвані. Він — чудовисько.

На обличчя Джезаля впала тінь, і він підвів примружені очі на сонце. Над ним стояв Дев’ятипалий, тримаючи однією великою рукою бурдюк із водою.

— Вода, — буркнув він.

Джезаль хитнув головою, відмовляючись, але Дев’ятипалий сів навпочіпки, витягнув із бурдюка корок і все одно простягнув його.

— Треба пити. Підтримувати чистоту.

Джезаль примхливо вихопив у нього бурдюк, із острахом підніс його до здоровішого боку рота і спробував нахилити. Він повис, роздутий і мішкуватий. Джезаль трохи помучився, а тоді зрозумів, що пити лише з однією здоровою рукою неможливо. Він відкинувся назад, заплющивши очі та важко дихаючи носом. Мало не заскреготів зубами від роздратування, та швидко вирішив, що цього не треба робити.

— Ось.

Він відчув, як якась рука ковзнула йому за шию та рішучо підняла голову.

— Гх! — люто пробурчав він, думаючи, чи не вчинити спротиву, але врешті-решт дозволив своєму тілу обм’якнути й змирився з ганьбою через те, що з ним поводяться, як із дитиною.

Навіщо, зрештою, вдавати, ніби він не зовсім безпорадний? Йому до рота потекла кисла, злегка тепла вода, і він спробував проштовхнути її в себе. Це було все одно, що ковтати бите скло. Він закашлявся й виплюнув решту. Чи то пак спробував виплюнути й зрозумів, що це надто боляче. Довелося нахилитися вперед і дати воді стекти з обличчя краплями; більша її частина стекла з його шиї на брудний комірець сорочки. Він, застогнавши, важко відкинувся назад і відпихнув бурдюк здоровою рукою.

Дев’ятипалий знизав плечима.

— Гаразд, але згодом тобі доведеться спробувати ще. Треба постійно пити. Пам’ятаєш, що сталося?

Джезаль заперечно хитнув головою.

— Був бій. Я та оця-от кицюня, — він кивнув на Ферро, яка набурмосилась у відповідь, — розібралися з більшістю з них, але троє, здається, нас обійшли. Ти розібрався з двома, і розібрався добре, та одного впустив, і він ударив тебе кийком по зубах. — Дев’ятипалий показав на перев’язане лице Джезаля. — Сильно вдарив, і що з цього вийшло, ти знаєш. Тоді ти впав, і він, гадаю, побив тебе лежачим, тому в тебе зламані рука й нога. Могло б бути набагато гірше. Бувши тобою, я б подякував мертвим, що там був Кей.

Джезаль закліпав на учня. До чого тут він? Але на його запитання вже відповідав Дев’ятипалий.

— Підійшов і стукнув його по голові сковорідкою. Ну, це я кажу «стукнув». Розбив йому череп на кашу, так? — Він широко всміхнувся учневі, який сидів і дивився на рівнину. — Добре б’є наш хлопчик як на такого хирляка, еге ж? Щоправда, сковорідку жалко.

Кей знизав плечима так, ніби мало не щоранку проламував людині голову. Джезаль здогадувався, що мусить дякувати цьому хворобливому дурневі за врятоване життя, та не почувався таким уже врятованим. Натомість він постарався вимовити потрібні звуки якомога чіткіше, не нашкодивши собі. У результаті вийшов якийсь шепіт.

— Афкіки фсе повано?

— У мене бувало й гірше. — Невелика втіха, далебі. — Ти спокійно вичухаєшся. Ти молодий. Рука й нога швидко видужають.

А лице, значить, ні, вирішив Джезаль.

— Поранення — це завжди важко, а перше поранення — найважче. Я ревів, як малий, від кожного з них. — Дев’ятипалий махнув рукою на своє побите обличчя. — Ревуть майже всі, правда. Якщо це тебе втішить.

Не втішило.

— Фсе повано?

Дев’ятипалий почухав густу щетину в себе під скронею.

— Щелепа в тебе зламана, ти втратив кілька зубів, рот у тебе порвався, та ми незле тебе підлатали. — Джезаль ковтнув, майже неспроможний думати. Схоже, його найгірші страхи підтвердились. — У тебе там серйозна рана, ще й у невдалому місці. У роті, тому ти не можеш їсти, не можеш пити й майже не можеш говорити без болю. Цілуватися, звісне діло, теж, хоча тут це не має бути проблемою, так? — Дев’ятипалий усміхнувся, проте Джезаль не бажав усміхатися разом із ним. — Кепська рана, далебі. Там, звідки я родом, її б назвали іменною раною.

— Як-як? — промимрив Джезаль і одразу пошкодував про це: його щелепу лизнув біль.

— Іменною раною, ну... — Дев’ятипалий помахав обрубком пальця. — Раною, на честь якої можуть назвати. Тебе б, мабуть, прозвали Ломищелепою, Кривопиком, Беззубиком чи якось так.

Він знову всміхнувся, та Джезаль залишив своє почуття гумору на пагорбі серед каміння, разом із вибитими зубами. Він відчував, як йому щипає очі від сліз. Хотілося заплакати, та від цього в нього б розтягнувся рот, а шви потягнули б за розпухлі губи під пов’язками.

Дев’ятипалий спробував ще раз.

— Треба шукати хороше. Тепер це, скоріш за все, тебе не вб’є. Якби там почало загнивати, це тебе, гадаю, уже вбило б. — Джезаль нажахано витріщився. Поки він усвідомлював, на що натякає остання фраза, його очі невпинно округлювались. Якби його щелепа не була розтрощена та міцно прив’язана до його обличчя, вона б точно відпала. Скоріш за все, його не вб’є? Йому навіть не спадала на думку можливість зараження рани. Гниття? У нього в роті?

— Я тебе не втішаю, так? — пробурмотів Лоґен.

Джезаль прикрив очі єдиною здоровою рукою та спробував заридати, не роблячи собі боляче, і його плечі затрусилися від беззвучних схлипів.

Вони зупинилися на березі широкого озера. Вкрита хвильками сіра вода під похмурим небом, усе неначе сповнене таємниць, сповнене загроз. Понурі хвилі плюскали об холодні камінці. Над водою крякали один одному понурі птахи. В усіх куточках Джезалевого тіла без упину пульсував понурий біль.

Ферро, як завжди, насуплена, сиділа перед ним навпочіпки та зрізала пов’язки, тим часом як Баяз стояв за нею, дивлячись униз. Перший з-поміж магів, схоже, пробудився від свого заціпеніння. Не пояснював, що його спричинило або чому він так раптово видужав, але ще здавався хворим. Був як ніколи старий і набагато кістлявіший, очі в нього запали, а шкіра чомусь здавалася тонкою, блідою, майже прозорою. Та Джезаль не мав співчуття, тим паче до архітектора цієї катастрофи.

— Де ми? — промимрив він крізь біль. Говорити тепер було не так боляче, як раніше, та йому все одно доводилося розмовляти тихо й обережно, погано вимовляючи слова й затинаючись, наче якийсь сільський дурник.

Баяз кивнув через плече на велику водойму.

— Це перше з трьох озер. Ми впевнено просуваємося до Аулкуса. Я сказав би, що ми здолали більше половини дороги.

Джезаль ковтнув. «Половина дороги» була для нього аж ніяк не найбільшою можливою втіхою.

— Як довго...

— Я не можу працювати, поки ти, довбню, ляпаєш губами, — процідила Ферро. — Мені залишити тебе, як є, чи ти заткнешся?

Джезаль заткнувся. Вона обережно зняла пов’язку з його обличчя, придивилася до бурої крові на ганчірці, понюхала її, зморщила носа й викинула пов’язку, а тоді гнівно зиркнула на його рот. Він ковтнув, шукаючи на її смаглявому обличчі якогось відображення її думок. Тієї миті, якби при ньому досі були всі зуби, він віддав би їх за люстерко.

— Наскільки все погано? — пробурмотів він їй і відчув смак крові на язиці.

Вона несхвально поглянула на нього.

— Ти переплутав мене з людиною, якій не начхати.

Із його горла вирвався схлип. Очі защипало від сліз, довелося відвести погляді покліпати, щоб не заплакати. Жалюгідна він істота, ніде правди діти. Хоробрий син Союзу, відважний офіцер Королівського полку, переможець самого Турніру — і він ледве втримувався від ридань.

— Потримай оце, — різко сказала Ферро.

— Ага, — прошепотів він, намагаючись проштовхнути схлипи собі у груди, щоб від них йому не уривався голос. Він притиснув до обличчя один кінець свіжої пов’язки, тим часом як вона знов і знов обкутувала йому голову та щелепу знизу, тримаючи його рот майже закритим.

— Ти виживеш.

— Це має мене втішати? — пробелькотів він.

Вона відвернулася та знизала плечима.

— Багато хто не виживає.

Дивлячись, як вона бреде геть крізь траву, що колихалася, Джезаль мало не позаздрив цим людям. Як же йому хотілося, щоб поруч була Арді! Він згадав, якою бачив її востаннє, як вона дивилася на нього під теплим дощем із тією кривою усмішкою. Вона б нізащо не покинула його отак, безпорадним і зболеним. Вона говорила б лагідні слова, гладила б його по обличчю, а ще дивилася б на нього своїми темними очима, а ще ніжно його цілувала б, а ще... сентиментальна хрінь. Вона, мабуть, уже знайшла якогось іншого ідіота, якого можна дражнити, збивати з пантелику й робити нещасним, і більш ніколи про нього не згадувала. Він катував себе думкою про те, що вона сміється з жартів якогось іншого чоловіка, всміхається в обличчя іншому, цілує іншого в уста. Тепер він більше не буде їй потрібен, це вже точно. Він не буде потрібен нікому. Він відчув, як у нього знову затремтіли губи й защипало очі.

— Знаєш, усі видатні герої давнини — видатні королі, видатні генерали, — всі вони час від часу стикалися з бідою. — Джезаль підвів очі. Він уже майже забув, що поруч Баяз. — Страждання, мій хлопчику, надає людині сили, так само, як сталь, по якій б’ють найбільше, виявляється найтвердішою.

Старий, поморщившись, сів навпочіпки поруч із Джезалем.

— Сприймати спокій та успіх із упевненістю може хто завгодно. Визначає ж нас те, як ми сприймаємо лихо та нещастя. Жаль до себе невіддільний від егоїзму, а це — найприкріша риса в лідері. Егоїзм — це для дітей і дурників. Видатний лідер ставить інших поперед себе. Тебе здивувало б, як сильно така поведінка допомагає витримувати власні біди. Щоб поводитися, як король, треба лише ставитися до всіх інших, як до королів.

Він поклав руку Джезалеві на плече. Можливо, це мало бути підбадьорливим батьківським дотиком, але він відчув крізь сорочку, як вона тремтить. Баяз якусь мить потримав її там, ніби йому бракувало сили нею ворухнути, а тоді поволі підвівся, витягнув ноги й почовгав геть.

Джезаль витріщився йому вслід порожніми очима. Кілька тижнів тому він після такої лекції почав би мовчки злитися. Тепер він безвільно сидів і пасивно її засвоював. Він уже геть не знав, хто він такий. Важко було зберігати якесь почуття вищості, будучи повністю залежним від інших. Тим паче від людей, про яких він донедавна був украй низької думки. Тепер він уже не мав жодних ілюзій. Без варварського цілительства Ферро та незграбного догляду Лоґена він би, швидше за все, помер.

До нього йшов північанин, хрускаючи чоботами по гальці. Час вертати до воза. Час ізнову терпіти рипіння та поштовхи. Час ізнову терпіти біль. Джезаль протяжно, уривчасто зітхнув, жаліючи себе, але зупинився на півдорозі. Жаль до себе — це для дітей і дурників.

— Гаразд, ти знаєш, що робити.

Джезаль нахилився вперед, і Дев’ятипалий обняв його однією рукою за спину, а другою — за коліна, переніс за борт воза, навіть не пихнувши, і безцеремонно закинув до припасів. Коли Дев’ятипалий уже йшов геть, Джезаль зловив його велику брудну чотирипалу руку, і північанин обернувся до нього, піднявши одну важку брову. Джезаль ковтнув і промимрив:

— Дякую.

— Що, за це?

— За все.

Дев’ятипалий подивився на нього одну довгу мить, а тоді знизав плечима.

— То нічого. Роби людям те, чого бажав би собі, і точно не схибиш. Так мені казав батько. Я надовго забув цю пораду і накоїв такого, чого ніколи не зможу спокутувати. — Він протяжно зітхнув. — Однак спробувати не завадить. Мій досвід? Що посієш, те кінець кінцем і пожнеш.

Джезаль закліпав услід широкій спині Дев’ятипалого, який пішов до свого коня. Роби людям те, чого бажав би собі. Чи міг Джезаль чесно сказати, що коли-небудь так чинив? Він задумався про це, коли віз поїхав, а його осі завищали, спершу безтурботно, а далі — з чимраз сильнішою тривогою.

Він знущався з молодших за себе та підлизувався до старших. Частенько брав гроші у друзів, які не могли собі цього дозволити, користався з дівчат, а тоді кидав їх. Жодного разу не подякував своєму другові Весту за допомогу, а ще в нього за спиною радо затяг би в ліжко його сестру, якби та йому дозволила. Він із дедалі більшим жахом усвідомлював, що не міг згадати жодного безкорисливого вчинку в своєму житті.

Він ніяково засовався на возі серед мішків із кормом. Що посієш, те кінець кінцем і пожнеш, а манери не коштують нічого. Віднині й надалі він спершу думатиме про інших. Із усіма поводитиметься як із рівними. Та це, звичайно, згодом. У нього буде вдосталь часу бути кращим, коли він знову зможе їсти. Він торкнувся однією рукою пов’язок у себе на обличчі, байдужо їх почухав, а тоді зусиллям волі зупинив себе. Просто за возом їхав Баяз, дивлячись кудись за воду.

— Ви це бачили? — пробелькотів до нього Джезаль.

— Що бачив?

— Оце.

Він тицьнув пальцем на своє обличчя.

— А, це. Так, бачив.

— Наскільки все погано?

Баяз схилив голову набік.

— Знаєш? Загалом мені наче подобається.

— Подобається?

— Зараз, може, й ні, але нитки зі швів вийдуть, опухлість спаде, синці зникнуть, а струпи загояться та відпадуть. Твоя щелепа, гадаю, так і не поверне собі колишню форму, а зуби в тебе, звісно, не відростуть, але я не сумніваюся, що ти компенсуєш утрачену частку хлопчачого чару певною небезпечністю, колоритом, суворою таємничістю. Люди поважають тих, хто бачив бойові дії, а твоя зовнішність аж ніяк не зіпсується. Насмілюся сказати, що дівчата, можливо, ще умліватимуть за тобою, якщо ти зробиш щось таке, за чим варто умлівати. — Він задумливо кивнув. — Так. Загалом, на мою думку, підійде.

— Підійде? — пробурмотів Джезаль, притиснувши одну руку до пов’язок. — Для чого підійде?

Але Баяз уже перейшов думками до іншого.

— Знаєш, Харод Великий мав шрам на щоці, і той ніколи йому не шкодив. На статуях його, звісно, не побачити, та в житті люди за цей шрам поважали його ще більше. Харод — воістину видатна особистість. Він мав чудову репутацію справедливої й надійної людини та справді часто бував таким. Але він умів і не бути таким, коли цього вимагала ситуація. — Маг хихотнув собі під носа. — Я розповідав тобі, як він запросив на перемовини двох своїх найбільших ворогів? Він довів їх до ворожнечі між собою ще до кінця дня, а згодом вони знищили війська один одного в бою, і він зміг заявити про перемогу над обома, не завдавши жодного удару. Розумієш, він знав, що в Ардліка вродлива дружина...

Джезаль відкинувся назад на возі. Взагалі-то, Баяз уже розповідав йому цю історію, та говорити про це, здавалося, було безглуздо. Правду кажучи, йому сподобалося слухати її вдруге, та й не міг він знайти собі кращого заняття. У монотонному гудінні низького голосу старого було щось заспокійливе, особливо тепер, коли сонце почало пробиватися крізь хмари. Йому навіть рот майже не болів — треба було тільки ним не ворушити.

Тому Джезаль лежав, відкинувшись на мішок соломи, повернувши голову вбік і злегка погойдуючись у такт рухам воза, та стежив за тим, як повз нього пропливає земля. Стежив за вітром у траві. Стежив за сонцем на воді.

Крок за кроком

ест заскреготів зубами, видираючись угору схилом, що замерзав.

Його пальці, занімілі та кволі, тремтіли відчіпляння за студену землю, за обледеніле коріння дерев, за холоднючий сніг, аби втриматись. Губи в нього потріскались, із носа безупинно текло, а ніздрі були страшенно натерті. Саме повітря вгризалося йому в горло та кусало легені, а тоді з неприємним хрипом виходило хмарками назовні. Вест замислився, чи не було рішення віддати свій плащ Ладіслі найгіршим у його житті. Мабуть, так, вирішив він. Звичайно, після рішення взагалі рятувати цього самозакоханого гівнюка.

Навіть тренуючись перед Турніром по п’ять годин, він і не здогадувався, що може так стомитися. Порівняно з Тридубою лорд-маршал Варуз здавався майже сміховинно м’яким керівником. Веста щоранку розштовхували до світання, а потім майже не дозволяли відпочивати, поки світло не згасало остаточно. Північани всі до одного були машинами. Дерев’яними людьми, що ніколи не втомлювались і не відчували болю. Від їхнього немилосердного темпу Вестові боліли всі м’язи. Він був укритий синцями та подряпинами від сотні падінь і підйомів. Його ноги в мокрих чоботях натерлися до пухирів. А ще нікуди не дівалася знайома пульсація в голові, що відтворювала ритм натужних ударів його серця, неприємно змішуючись із пекучим болем від рани на голові.

Холод, біль і втома — це вже було кепсько, та ще гіршим було гнітюче почуття сорому, провини та невдачі, що душило його на кожному кроці. Його послали разом із Ладіслою, щоб він не допускав катастроф. Результатом стала катастрофа майже незбагненного масштабу. Перерізано цілу дивізію. Скільки дітей лишилося без батьків? Скільки дружин — без чоловіків? Скільки батьків — без синів? Якби він тільки зміг зробити більше, казав він собі втисячне, стискаючи знекровлені руки в кулаки. Якби він тільки зміг умовити принца лишитися за рікою, всі ці люди, можливо, не загинули б. Скільки загиблих. Він не знав, жаліти їх чи заздрити їм.

— Крок за кроком, — пробурмотів він собі підноса, видираючись схилом.

На це можна було дивитися тільки так. Досить міцно зціпивши зуби та зробивши вдосталь кроків, можна дістатися куди завгодно. Крок за кроком, із болем, із утомою, замерзаючи, з відчуттям провини. А як інакше?

Ледве вони доповзли до вершини пагорба, як принц Ладісла гепнувся біля коріння якогось дерева, як він робив щонайменше раз на годину.

— Полковнику Вест, прошу!

Він ловив повітря ротом, а його дихання клубочилося довкола опухлого лиця. На його блідій верхній губі виблискували дві доріжки зі шмарклів, достоту як у малої дитини.

— Я більше не можу йти! Скажіть їм... скажіть їм, хай зупиняться, пожалійте мене!

Вест вилаявся собі під носа. Північани вже й без того були роздратовані й дедалі менше намагалися це приховати, але, подобалося це йому чи ні, Ладісла все одно був його командиром. І, звичайно, спадкоємцем престолу. Вест аж ніяк не міг наказати йому підвестися.

— Тридубо! — прохрипів він.

Старий воїн похмуро озирнувся через плече.

— Краще не проси мене зупинитися, хлопче.

— Ми мусимо зупинитися.

— Ради мертвих! Знову? У вас, південців, ні краплі витримки! Не дивно, що Бетод вас так покоцав. Якщо ви, засранці, не навчитеся ходити ладом, він покоцає вас іще раз, не сумніваюся!

— Будь ласка. Тільки на хвильку.

Тридуба гнівно зиркнув на принца, що розтягнувся внизу, та з огидою захитав головою.

— Ну, гаразд. Можете посидіти хвилинку, якщо після цього будете швидше ворушитись, але не звикайте до цього, чуєте? Ми не пройшли й половини відстані, яку маємо пройти сьогодні, щоб залишатись попереду Бетода.

На цьому він подався геть, аби кричати на Шукача.

Вест сів навпочіпки, поворушив занімілими пальцями на ногах, склав задубілі руки ківшиком і подмухав у них. Йому хотілося розтягнутись, як Ладісла, та він знав із гіркого досвіду: якщо перестане рухатись, починати знову буде ще болісніше. Пайк і його донька стояли над ними, навіть не дуже сильно засапавшись. Це було суворим доказом того (якщо це справді треба було доводити), що робота з металом у виправній колонії краще готує до вештання жахливою місцевістю, ніж незмінно легке життя.

Ладісла наче вгадав його думки.

— Ви гадки не маєте, як мені зараз важко! — випалив він.

— Звісно, що ні! — огризнувся Вест, якому майже урвався терпець. — Вам же ще треба тягати на собі мій плащ!

Принц кліпнув, а тоді опустив погляд на мокру землю, беззвучно ворушачи щелепними м’язами.

— Ви маєте рацію. Вибачте. Я, звісно, усвідомлюю, що завдячую вам життям. Розумієте, я до такого не звик. Геть не звик. — Він поскуб обтріпані та брудні вилоги плаща й винувато хихотнув. — Мати завжди казала мені, що людина повинна за будь-яких обставин зберігати гарний вигляд. Цікаво, що вона подумала би про це.

Утім, Вест відзначив, що він не запропонував повернути плаща.

Ладісла згорбив плечі.

— Мабуть, мені слід узяти на себе частину провини в усій цій історії.

Частину? Вестові захотілося почастувати його якоюсь частиною свого чобота.

— Я мав послухати вас, полковнику. Я знав від початку. Обережність — найкраща політика на війні, так? Це завжди було моїм девізом. Я дозволив тому дурневі Смундові вмовити себе на необачні дії. Він завжди був ідіотом!

— Лорд Смунд віддав своє життя, — пробурмотів Вест.

— Шкода, що він не віддав його на день раніше — може, ми б не втрапили в цю халепу! — У принца злегка затремтіли губи. — Слухайте, Весте, що, на вашу думку, скажуть про це вдома? Що, на вашу думку, скажуть про мене тепер?

— Гадки не маю, ваша високосте.

Певно, нічого гіршого за те, що вже говорили. Вест спробував притлумити свій гнів і поставити себе на місце Ладісли. Він був такий непідготовлений до труднощів цього переходу, такий безпорадний, такий залежний від інших у всьому. Він був людиною, якій ніколи не доводилося вирішувати нічого важливішого, ніж те, який капелюх одягнути, і яка тепер мусила змиритися зі своєю відповідальністю за тисячі смертей. Не дивно, що він гадки не мав, як із цим бути.

— Якби ж вони тільки не побігли... — Ладісла стиснув кулак і роздратовано вдарив по кореню дерева. — Чому вони не залишились і не дали бою, ці легкодухі падлюки? Чому вони не дали бою?

Вест заплющив очі й постарався не звертати уваги на холод, голод і біль та дати відсіч люті у себе в грудях. Так було завжди. Ледве почавши викликати якусь симпатію, Ладісла бовкав якусь жахливу репліку, через яку Веста знов охоплювала відраза до цієї людини.

— Не можу цього сказати, ваша високосте, — процідив він крізь стиснені зуби.

— Гаразд, — прогримів Тридуба, — ваш час скінчився! Підіймайтесь і не відмазуйтесь!

— Нам що, вже знову вставати, полковнику?

— На жаль, так.

Принц зітхнув і, кривлячись, зіп’явся на ноги.

— Весте, я гадки не маю, як вони можуть так продовжувати.

— Крок за кроком, ваша високосте.

— Звісно, — пробурмотів Ладісла й поплівся між деревами за двома засудженими. — Крок за кроком.

Вест трохи розім’яв зболені щиколотки, а тоді нагнувся, щоб піти слідом, але тут відчув, як на нього впала тінь. Підвівши очі, він побачив, що в нього на шляху став Чорний Доу, загородивши дорогу одним важким плечем. До його вишкіреної пики було не більше фута. Він кивнув на принца, що поволі йшов назад.

— Хочеш, я його вб’ю? — прогарчав він північною.

— Якщо ти торкнешся когось із них!.. — Вест виплюнув ці слова, перш ніж додумався, як їх закінчити. — Я...

— Так?

— Я тебе вб’ю.

Що ще він міг сказати? Він почувався дитиною, що розкидається сміховинними погрозами на шкільному подвір’ї. Страшенно холодному й небезпечному подвір’ї, а хлопчак, якому він погрожує, вдвічі більший за нього.

Але Доу тільки всміхнувся.

— Незлий у тебе норов як на хирляка. Щось ми дуже багато говоримо про вбивства. Ти впевнений, що тобі стане на це відваги?

Вест постарався видатись якнайбільшим, а це було нелегко зробити, стоячи нижче на схилі й зігнувшись від виснаження. Щоби владнати небезпечну ситуацію, треба не показувати страху, хоч як сильно ти боїшся.

— А чому б тобі мене не випробувати?

Його голос здавався жалюгідно слабким навіть йому самому.

— Може, й випробую.

— Дай мені знати, коли настане час. Я б дуже засмутився, якби його пропустив.

— Ой, про це не турбуйся, — прошепотів Доу, повернув голову та сплюнув на землю. — Ти дізнаєшся, що час настав, як прокинешся з перерізаним горлом.

На цьому він подався вгору багнистим схилом, досить повільно, щоб показати, що йому не страшно. Вест шкодував, що не може сказати те саме. Коли він посунув серед дерев слідом за іншими, його серце важко билося. Уперто проплентавшись повз Ладіслу, він наздогнав Катіль і пішов у ногу з нею.

— Усе гаразд? — запитав він.

— Бувало й гірше. — Вона оглянула його з голови до ніг. — А ти як?

До Веста раптом дійшло, який вигляд він, швидше за все, має. На забрьохану форму він натягнув старий мішок із вирізаними дірками для рук, а зверху застебнув пасок, за який просунув важкий меч, що бив його по нозі. На нижній щелепі, що стукала зубами, свербіла наполовину відросла борідка, а ще йому здавалося, що його обличчя, швидше за все, забарвлене в яскраво-рожевий і трупно-сірий кольори. Він засунув руки собі під пахви й невесело всміхнувся.

— Мерзну.

— Воно й видно. Може, треба було лишити плащ при собі.

Тут він не зміг не кивнути. Позирнувши крізь соснове гілля на спину Доу, він прокашлявся.

— Тебе, бува, ніхто з них не... чіпав?

— Чіпав?

— Ну, розумієш, — незграбно заговорив він, — жінка серед усіх цих чоловіків — вони до такого не звикли. Зважаючи на те, як на тебе дивиться той Доу, я не...

— Дуже шляхетно з вашого боку, полковнику, та я б не стала через них тривожитись. Сумніваюся, що вони підуть на щось більше за погляди, а я стикалась і з гіршим.

— Із гіршими за нього?

— У першому моєму таборі на мене накинув оком комендант. У мене, мабуть, тоді ще не зійшов зі шкіри лоск доброго вільного життя. Щоб добитися свого, він п’ять днів морив мене голодом. П’ять днів без їжі.

Вест поморщився.

— І цього вистачило, щоб він здався?

— Вони не здаються. Я не змогла витерпіти довше ніж п’ять днів. Люди роблять те, що мусять.

— Тобто...

— Те, що мусять. — Вона знизала плечима. — Я цим не пишаюсь, але й сорому не відчуваю. Ні гордістю, ні соромом не прогодуєшся. Я шкодую лише про одне — про ті п’ять днів голоду, п’ять днів, коли я могла добре харчуватись. Люди роблять те, що мусять. Байдуже, хто ви. Щойно ви почнете пухнути з голоду...

Вона ще раз знизала плечима.

— А як же твій батько?

— Пайк? — Вона поглянула на засудженого з обпаленим лицем, що йшов попереду них. — Він людина хороша, але мені не родич. Що сталося з моїми справжніми рідними, я гадки не маю. Мабуть, вони розсіяні по всій Енґлії, якщо досі живі.

— То він...

— Часом, якщо прикидатися рідними, люди поводяться інакше. Ми виручали одне одного. Якби не Пайк, я б, мабуть, досі гамселила по металу в таборі.

— А замість цього ти насолоджуєшся цією чудовою вилазкою.

— Гм. Треба брати те, що дають.

Вона опустила голову й побрела геть між деревами, прискоривши крок.

Вест провів її поглядом. Вона, як сказали б північани, мала відвагу. Її мовчазна рішучість могла б дечого навчити Ладіслу. Вест озирнувся через плече на принца, який елегантно шкандибав крізь багнюку з ображеною гримасою на обличчі. Зітхнув, пихнувши парою. Ладіслі, схоже, вже пізно було чогось учитися.

Убога трапеза — шмат старого хліба та чашка холодної печені. Тридуба, попри всі благання Ладісли, не дозволяв їм розкладати багаття. Надто вже високий був ризик, що їх побачать. Тож вони сиділи й тихо розмовляли трохи осторонь північан, тим часом як довкола них сутеніло. Розмови — це було добре, навіть лише для того, щоб не думати про холод, біль і незручність. Навіть лише для того, щоб не цокотіти зубами.

— Ти казав, що бився в Канті, так, Пайку? На війні?

— Так. Там я був сержантом. — Пайк повільно кивнув, і на його понівеченому рожевому обличчі заблищали очі. — Важко повірити, що нам постійно було жарко, еге ж?

Вест невесело гигикнув. Це було найближчим до сміху звуком, на який він був здатен.

— Де ти служив?

— Я був у першому Королівському кавалерійському полку, під командуванням полковника Ґлокти.

— Але ж це був мій полк!

— Знаю.

— Я тебе не пам’ятаю.

Пайкові опіки посунулися — можливо, подумав Вест, від усмішки.

— Тоді я мав інакший вигляд. Зате я вас пам’ятаю. Лейтенант Вест. Бійцям ви подобались. До вас добре було звертатися з проблемами.

Вест ковтнув. Тепер він не дуже вирішував проблеми, а хіба що їх створював.

— То як ти опинився в таборі?

Пайк і Катіль перезирнулися.

— Загалом серед засуджених про таке не питають.

— А... — Вест опустив погляд і потер руки. — Вибач. Не хотів тебе ображати.

— Я не образився. — Пайк шморгнув розплавленим носом і потер його збоку. — Я припустився певних помилок. На цім і пропоную закінчити. На вас чекає родина?

Вест скривився й щільно склав руки на грудях.

— У мене сестра вдома, в Адуа. Вона... з нею все складно. — Йому подумалося, що на цьому варто закінчити. — А на тебе?

— У мене була дружина. Коли мене послали сюди, вона вирішила не їхати зі мною. Колись я її за це ненавидів, але знаєте що? Не можу сказати, що сам не вчинив би так само.

З-поміж дерев вийшов Ладісла, витираючи руки об полу Вестового плаща.

— Так уже краще! Це все, певно, оте кляте м’ясо зранку.

Він сів між Вестом і Катіль, і вона набурмосилася так, ніби хтось вивалив біля неї повну лопату лайна. Можна було впевнено твердити, що вони не ладнали між собою.

— Про що ми розмовляли?

Вест скривився.

— Пайк саме говорив про свою дружину...

— Ого! Ви, звичайно, знаєте, що я заручений із принцесою Терез, донькою великого герцога Орсо Талінського. Вона відома своєю красою...

Ладісла поступово замовк, насуплено оглядаючи затінені дерева — здавалося, навіть він неясно усвідомлював, як чудернацько звучать розмови про такі справи в енґлійській глушині.

— Утім, я починаю підозрювати, що ця партія не зовсім її радує.

— Чому, незрозуміло, — пробурмотіла Катіль, підпустивши щонайменше десяту шпильку за вечір.

— Я спадкоємець престолу, — різко заявив принц, — і колись буду вашим королем! Нікому не стало б гірше, якби ви ставилися до мене з певною повагою!

Вона засміялася йому в лице.

— Я не маю країни, не маю короля і, звісно, не маю поваги до вас.

Ладісла охнув від обурення.

— Я не потерплю, щоб зі мною розмовляли, наче...

Над ними зненацька замаячив Чорний Доу.

— Стуліть йому пельку, бля! — загарчав він північною, тицьнувши в повітря одним товстим пальцем. — У Бетода можуть бути вуха де завгодно! Або зупиніть його язик, або він із ним розпрощається!

І він розчинився в тіні.

— Він бажає, щоб ми сиділи тихо, ваша високосте, — пошепки переклав Вест.

Принц ковтнув.

— Я здогадався.

Вони з Катіль мовчки зігнули плечі та гнівно подивились одне на одного.

Вест ліг горілиць на тверду землю, під парусину, що рипіла просто над його обличчям, і почав стежити, як м’яко падає сніг за його чорними безформними чоботами. З одного боку до нього притиснулася Катіль, а з другого — Шукач. Решта гурту була довкола, змушена тіснитися під великою смердючою ковдрою. Там були всі, крім Доу, який стояв на сторожі зовні. Такий холод чудово знайомив людей між собою.

Із віддаленого кінця компанії залунало розкотисте хропіння. То, напевно, був Тридуба чи Тул. Шукач був схильний дуже сіпатись уві сні, смикатись, розкидатись і видавати безглузді звуки. Хрипіло в темряві дихання Ладісли, грудне та слабке. Власне, усі заснули, щойно полягали.

Але Вест не міг заснути. Він був надто заклопотаний думками про всі поточні труднощі, поразки та жахливі небезпеки, що чигали на них. І не лише на них. Можливо, десь у лісах Енґлії маршал Бурр мчить на південь, щоб допомогти, і не знає, що біжить у пастку. Не знає, що на нього чекає Бетод.

Ситуація була страшна, та Вестові, попри все, було легко на серці. Взагалі-то, тут усе було просто. Не треба було щодня битись у боях, долати упередження, думати більш ніж на годину наперед. Він уперше за багато місяців почувався вільним.

Він скривився, витягнув зболілі ноги й відчув, як посунулась уві сні Катіль; її голова притулилася до його плеча, а щока притиснулася до його брудної форми. Він відчував на обличчі тепло її дихання й відчував крізь одяг тепло її тіла. Приємне тепло. Ефект лише злегка псував сморід поту та мокрої землі, а також Шукач, який пищав і бурмотів у друге його вухо. Вест заплющив очі з ледь помітною усмішкою на обличчі. Можливо, все ще можна владнати. Можливо, він ще має шанс стати героєм. Якби ж він просто зумів доправити Ладіслу живим до лорд-маршала Бурра...

Усе інше — пусті балачки

ерро їхала верхи та стежила за місцевістю. Вони досі йшли за темною водою, крізь її одяг досі дув холодний вітер, у зловісному небі досі зберігався безлад, і все ж місцевість змінювалася. Якщо раніше вона була пласка, як стіл, то тепер на ній було безліч узвиш і несподіваних, непомітних западин. На такій місцевості можна було ховатись, і їй ця думка не подобалася. Не можна сказати, що їй було страшно, бо жодна людина не страшила Ферро Малджин. Проте вона мусила ще пильніше дивитися та слухати в пошуках ознак того, що тут хтось пройшов, ознак того, що на них хтось чекає.

Це було просто розважливо.

Трава теж змінилася. Ферро звикла до високої трави зусібіч, яка хвилюється на вітрі, але тут вона була низенька, суха та вицвіла, як солома. А ще, що далі вони йшли, то нижчою вона ставала. Сьогодні довкола виднілись оголені ділянки. Гола земля, на якій нічого не росло. Порожня земля, як порох у Безплідних Землях.

Мертва земля.

А чому мертва, Ферро не бачила. Вона насуплено дивилася за зморщену рівнину, на ледь помітну нерівну лінію далеких пагорбів над обрієм. На всьому цьому обширі нічого не ворушилося. Нічого, крім них і нетерплячих хмар. Та ще одного птаха, що ширяв високо-високо вгорі, мало не застигнувши в повітрі — тільки тріпотіли довгі пір’їни на темних кінчиках його крил.

— Перший птах, якого я побачив за два дні, — буркнув Дев’ятипалий, підозріливо дивлячись на нього.

— Гм, — гмикнула вона. — Птахи розумніші за нас. Що ми тут робимо?

— Нам більше нікуди податись.

Ферро було куди податись. Куди завгодно, де є гурки, яких можна вбивати.

— Говори за себе.

— Що таке? У Безплідних Землях у тебе лишилася купа друзів, і всі цікавляться тобою? Куди поділася Ферро? Відколи вона пішла, всі перестали сміятись.

Він пирхнув так, ніби сказав щось кумедне.

Що в цьому було кумедного, Ферро не розуміла.

— Не всім бути такими популярними, як ти, біляче. — Вона теж пирхнула. — Я впевнена, що, коли ти вернешся на Північ, для тебе приготують бенкет.

— О, бенкет точно буде. Щойно мене повісять.

Вона на хвилинку замислилася над цим, скоса поглядаючи на нього кутиками очей. Дивлячись, але не повертаючи голови: так, якби він позирнув на неї, вона могла б хутко відвести очі та вдати, ніби взагалі не дивилася. Тепер, почавши звикати до нього, вона була змушена визнати: цей великий біляк не такий уже й поганий. Вони не раз билися разом, і він завжди робив те, що мусив. Вони домовилися поховати одне одного в разі потреби, і вона вірила, що він це зробить. Він мав дивний вигляд, дивно розмовляв, але вона ще не бачила, щоб він щось пообіцяв і не зробив, а тому він був одним із найкращих людей, яких вона знала. Краще, звісно, йому цього не казати й нічим не виказувати, що вона так думає.

Тоді він її й підведе.

— То в тебе нікого нема? — запитала вона.

— Нікого, крім ворогів.

— Чому ти з ними не б’єшся?

— Битися? Так я здобув усе, що маю. — Він продемонстрував їй свої великі порожні руки. — Нічого, крім страшної репутації та купи людей, яким конче треба мене вбити. Битися? Ха! Що краще ти б’єшся, то гірше від цього тобі. Я мстився не раз, і це може бути збіса приємно, але це відчуття тримається недовго. Помста не зігріває вночі, ніде правди діти. Вона переоцінена. Самої по собі її мало. Треба щось іще.

Ферро заперечно хитнула головою.

— Ти забагато чекаєш від життя, біляче.

Він усміхнувся.

— А я думав, ти чекаєш замало.

— Не чекай нічого, і не розчаруєшся.

— Не чекай нічого, і нічого не отримаєш.

Ферро насупилася. Ось у чому була проблема з розмовами. Чомусь вони завжди вели її туди, куди вона йти не хотіла. Може, це все брак практики. Вона смикнула за повіддя, підштовхнула коня п’ятами й утекла від Дев’ятипалого та інших убік, залишившись сама.

Отже, тиша. Тиша була нудною, зате чесною.

Вона похмуро зиркнула на Лютара, який сидів на возі, а той у відповідь усміхнувся, як придурок, так широко, як йому дозволяли пов’язки на півобличчя. Він чомусь здавався інакшим, і їй це не подобалося. Коли вона востаннє міняла йому пов’язки, він їй подякував, і це здавалося дивним. Ферро не любила подяки. Вони зазвичай щось приховували. Їй було неприємно, що вона зробила щось варте подяки. Допомога іншим веде до дружби. Дружба в найкращому разі веде до розчарування.

У найгіршому — до зради.

Тепер Лютар говорив щось Дев’ятипалому, звертаючись до нього з воза. Північанин закинув голову назад і заревів дурнуватим сміхом, наполохавши свого коня так, що той мало не скинув його на землю. Баяз вдоволено гойдався в сідлі, з радісними зморшками довкола кутиків очей дивлячись, як Дев’ятипалий вовтузиться з повіддям. Ферро, суплячись, перевела погляд на рівнину.

Їй набагато більше було до вподоби, коли ніхто нікому не подобався. Це було зручно та знайомо. Це було їй зрозуміло. Довіра, товариські стосунки, добрий гумор — це все залишилося для неї в такому далекому минулому, що стало майже незнаним.

А кому подобається незнане?

Ферро бачила безліч мертвяків. Багато людей вона умертвила сама. Чимало поховала власноруч. Смерть була її ремеслом і розвагою. Та вона ще й близько не бачила так багато трупів одночасно. Квола травичка була всіяна ними. Вона зісковзнула з сідла та пішла серед тіл. Ніщо не вказувало на те, хто з ким бився та як розрізнити сторони.

Усі мертві однакові на вигляд.

Особливо ті, яких уже обібрали, забравши броню, зброю й половину одягу. Вони лежали щільною купою, переплівшись між собою, в одному місці, у довгій тіні розбитого стовпа. Він явно був дуже старий, побитий і потрощений, і його розкришений камінь укривала зів’яла травичка та плями лишайнику. Зверху на ньому сидів, склавши крила, великий чорний птах. Коли Ферро підійшла ближче, він, не моргаючи, подивився на неї маленькими очима.

Наполовину спершись на побитий камінь унизу, лежав труп якогось здорованя, що досі тримав у неживій руці поламану жердину. Під нігтями в нього був шар темної крові й темного бруду. На жердині, швидше за все, був прапор, подумала Ферро. Вояки, схоже, були досить небайдужі до прапорів. Вона цього ніколи не розуміла. Прапором не можна вбити людину. Ним не можна захиститись. І все ж люди були готові вмирати за прапори.

— Дурість, — пробурчала вона, похмуро дивлячись на великого птаха на стовпі.

— Різанина, — сказав Дев’ятипалий.

Баяз гмикнув і потер підборіддя.

— Але хто кого вирізав?

Ферро побачила, як із-за борту воза визирнуло розпухле обличчя Лютара, витрішкувате і стривожене. Кей сидів просто попереду нього на місці візника, неміцно тримаючи в руках віжки та з незворушним обличчям дивлячись на трупи.

Ферро перевернула одне з тіл і понюхала. Бліда шкіра, темні губи, ще ніякого запаху.

— Це було недавно. Може, два дні тому...

— Але без мух? — Дев’ятипалий, нахмуривши брови, поглянув на тіла. На них сиділи, спостерігаючи, кілька птахів. — Тільки птахи. І вони не їдять. Дивно.

— Аж ніяк, друже!

Ферро рвучко підвела голову. До них полем бою швидко крокував якийсь чолов’яга, високий біляк у подертому плащі та з вузлуватим дрючком в одній руці. Він мав кудлате масне волосся й довгу сплутану бороду. З його обличчя, посіченого глибокими зморшками, витріщались ясні божевільні очі. Ферро дивилася на нього й не розуміла достоту, як він міг підійти так близько, залишившись непомітним для неї.

Птахи, зачувши його голос, позлітали з тіл, але не кинулися від нього врозтіч. Вони полетіли до нього; одні сідали йому на плечі, інші пурхали біля його голови та описували довкола нього широкі кола. Ферро потягнулася по лук і схопилася за стрілу, але Баяз витягнув руку.

— Ні.

— Бачите оце? — Високий біляк показав на розбитий стовп, і птах злетів із нього, а тоді сів на його витягнутий палець. — Стомильна колона! Сто миль до Аулкуса! — Він опустив руку, і птах перескочив йому на плече, до інших птахів, і сів там, мовчазний і нерухомий. — Ви стоїте просто на межі мертвої землі! Тварини не приходять сюди, якщо їх не змушують!

— І що це таке, брате? — гукнув Баяз, і Ферро невдоволено сховала стрілу. Ще один маг. Вона б могла і здогадатися. Щоразу, коли двоє з цих старих дурнів збиралися разом, вони неодмінно багацько мололи язиками й вимовляли багацько слів.

А це означало багацько брехні.

— Великий Баяз! — вигукнув новоприбулий, підійшовши ближче. — Перший з-поміж магів! Я чув, що ти йдеш, від птиць небесних, риб морських і звірів земних, а тепер бачу це на власні очі, та все ж мені ледве віриться. Хіба таке можливо? Щоб ці благословенні ноги торкалися цієї кривавої землі?

Він поставив свою палицю на землю, і тоді великий чорний птах зліз із його плеча та вчепився в кінець палиці кігтями, махаючи крилами, поки не вмостився. Ферро з острахом відступила на крок, поклавши одну руку на ніж. Їй не хотілося, щоб її обісрала якась із цих істот.

— Захарусе, — промовив Баяз і незграбно зіскочив із сідла, хоча Ферро здавалося, що він вимовив це ім’я безрадісно. — Судячи з вигляду, ти в доброму здоров’ї, брате.

— Судячи з вигляду, я втомився. Я здаюся втомленим, брудним і божевільним, бо такий я вже є. Тебе важко знайти, Баязе. Я обшукав усю рівнину в обох напрямках.

— Ми старалися не потрапляти на очі. Нас також шукають союзники Калула. — Баяз поглянув на різанину, і його очі засіпались. — Це твоя робота?

— Мого підопічного, молодого Ґолтуса. Скажу тобі, що він лютий, як лев, і імператор із нього не гірший, ніж із видатних мужів давнини! Його найбільший суперник, його брат Скаріо, полонив його й помилував. — Захарус шморгнув носом. — Я б не радив цього робити, але молоді чинять по-своєму. Це були останні з людей Скаріо. Ті, хто не став здаватися.

Він недбало махнув рукою на трупи, і птахи в нього на плечах замахали крилами.

— Милосердя має свої межі, — зауважив Баяз.

— Тікати на мертву землю вони не стали, а тому вчинили опір тут і загинули тут, у тіні стомильних стовпів. Ґолтус забрав у них штандарт Третього легіону. Той самий штандарт, під яким їхав у бій сам Столікус. Реліквію Старих часів! Таку саму, як ми з тобою, брате.

Баяз, схоже, не вразився.

— Стара ганчірка. Цим хлопцям вона не принесла нічого доброго. Не можна стати Столікусом, несучи шмат корму для молі.

— Може, й так. Правду кажучи, та штука сильно вицвіла. Усі коштовні камені з неї вже давно повиривали та продали, щоб купити зброю.

— Коштовні камені в наші дні є розкішшю, та зброя потрібна всім. Де тепер твій молодий імператор?

— Уже вертається на схід, не маючи часу навіть спалити померлих. Він прямує до Дарміума, щоб обложити його та повісити на його стінах цього безумця Кабріана. Тоді в нас, можливо, буде мир.

Баяз безрадісно пирхнув.

— Ти хоч пам’ятаєш, як воно — жити в мирі?

— Якби ти знав, що я пам’ятаю, ти здивувався б. — Вирячені очі Захаруса опустилися на Баяза. — Але як справи в зовнішньому світі? Як там Юлвей?

— Як завжди, стежить.

— А що там інший наш брат, ганьба нашої родини, видатний пророк Калул?

Баязове обличчя посуворішало.

— Набирає сили. Починає діяти. Відчуває, що його мить настала.

— А ти, звісно, плануєш його зупинити?

— А що мені ще робити?

— Гм-м-м. Востаннє я чув, що Калул на Півдні, але ти прямуєш на захід. Ти збився з дороги, брате? Тут немає нічого, крім руїн минулого.

— У минулому є сила.

— Сила? Ха! Ти ніколи не змінюєшся. Дивний у тебе супровід, Баязе. Юного Малакуса Кея я, звісно, знаю. Як справи, оповідачу? — гукнув він учневі. — Як справи, говоруне? Як із тобою поводиться мій брат?

Кей і далі сидів навпочіпки на возі.

— Непогано.

— Непогано? І все? Отже, ти принаймні навчився мовчати. Як ти навчив його цього, Баязе? Я так і не зміг його до цього привчити.

Баяз несхвально глянув на Кея.

— Мені майже не довелося вчити.

— Отже... Як там казав Джувенс? Найкращі уроки — це ті, яких навчаєшся самотужки. — Захарус перевів вибалушені очі на Ферро, і його птахи всі як один перевели погляд слідом за ним. — Дивна вона в тебе.

— У ній є кров.

— Тобі все одно потрібен хтось, здатний розмовляти з духами.

— Він здатен.

Баяз кивнув на Дев’ятипалого. Біляк вовтузився зі своїм сідлом, але тут отетеріло підвів очі.

— Він?

Захарус насупився. Багато гніву, подумала Ферро, але є в ньому і печаль, і страх. Птахи в нього на плечах, на голові та на кінці його палиці випростались і розправили крила, а тоді замахали ними та закрякали.

— Послухай мене, брате, поки не пізно. Відмовся від цієї примхи. Я виступлю разом із тобою проти Калула. Виступлю разом із тобою та Юлвеєм. Ми будемо втрьох, разом, як у Старий час, як ми виступали проти Творця. Згуртовані маги. Я тобі допоможу.

Запала довга тиша, а на обличчі в Баяза з’явилися глибокі зморшки.

— Ти мені допоможеш? Якби ж то ти запропонував свою допомогу колись давно, після падіння Творця, коли я благав тебе допомогти. Тоді ми б, можливо, поклали край безуму Калула, перш ніж він пустив коріння. Тепер увесь Південь кишить пожирачами, що перетворюють світ на свій ігровий майданчик і відверто насміхаються з урочистого слова нашого володаря! Я вважаю, що нашої трійці буде недостатньо. А що тоді? Ти відірвеш Конейл від її книжок? Знайдеш Леру, хоч під який камінь у всьому білому Земному колі вона заповзла? Повернеш Карно з-за широкого океану чи Ансельмі та Щербозуба з краю мертвих? Згуртовані маги, так? — Баязові вуста скривилися в посмішці. — Той час завершився, брате. Той корабель давно відплив і ніколи не повернеться, а нас на ньому не було!

— Я розумію! — процідив Захарус, як ніколи сильно вирячивши червоні очі. — А якщо ти знайдеш те, що шукаєш, що тоді? Ти справді вважаєш, що можеш його контролювати? Ти насмілюєшся припускати, ніби здатен на те, на що не були здатні Глустрод, Канедіас і сам Джувенс?

— Я знаю більше завдяки їхнім помилкам.

— Я так не думаю! Ти б покарав один злочин іншим, іще гіршим!

Баязові тонкі губи та запалі щоки окреслилися ще різкіше. Жодної печалі, жодного страху, зате багато чистого гніву.

— Не я влаштував цю війну, брате! Хіба я порушив Другий закон? Хіба я перетворив на рабів половину людей на Півдні заради свого марнославства?

— Ні, та кожен із нас доклав до цього руку, а ти зробив це більше за багатьох. Дивно: я пам’ятаю те, що ти опускаєш. Як ти чубився з Калулом. Як Джувенс вирішив тебе відділити. Як ти розшукав Творця й умовив його поділитися своїми секретами. — Захарус розсміявся грубим клекотливим сміхом, а його птахи заклекотали та закрякали разом із ним. — Насмілюся сказати, що він ніколи не збирався ділити з тобою доньку. Так, Баязе? Донька Творця? Толомей? У твоїй пам’яті є місце для неї?

Баязові очі холодно зблиснули.

— Можливо, тут винен саме я, — прошепотів він. — Мені й повинне належати рішення...

— Думаєш, Еуз проголосив Перший закон просто так? Думаєш, Джувенс заховав цю штуку на краю світу, бо вона була безпечна? Вона... вона лиха!

— Лиха? — Баяз зневажливо пирхнув. — «Лихий» — це слово для дітей. Слово, яким невігласи називають тих, хто з ними не погоджується. Я думав, ми виросли з таких ідей багато довгих століть тому.

— Але ризики...

— Я визначився. — Баязів голос перетворився на залізо, до того ж добре вигострене. — Я роздумував над цим багато довгих років. Ти, Захарусе, виголосив свою репліку, та не запропонував мені жодного іншого вибору. Якщо мусиш, спробуй мене зупинити. Якщо ні, відступись.

— Тоді нічого не змінилося.

Старий повернувся до Ферро; його зморшкувате обличчя засіпалось, а разом із ним перевели погляд і темні очі його птахів.

— А як щодо тебе, демонокровко? Ти знаєш, чого торкнешся за його наказом? Розумієш, що нестимеш за його наказом? Здогадуєшся про небезпеки? — Із його плеча зіскочила маленька пташка й защебетала, кружляючи довкола голови Ферро. — Тобі варто втекти й ніколи не зупинятися! Вам усім варто!

Ферро скривила вуста, збила пташку в повітрі, і та повалилася на землю, а тоді поскакала й защебетала серед трупів. Інші гнівно крякали, шипіли та квоктали, проте вона на них не зважала.

— Ти мене не знаєш, старий дурний біляче з брудною бородою. Не вдавай, ніби розумієш мене чи знаєш, що я знаю або що мені пропонували. Нащо мені віддавати перевагу слову одного брехуна над словом іншого? Забери своїх птахів і не пхай свого носа до чужого проса — тоді ми не будемо сваритись. Усе інше — пусті балачки.

Захарус і його птахи кліпнули. Він насупився, відкрив рота, а тоді мовчки закрив його знову, коли Ферро скочила в сідло й різко розвернула свого коня на захід. Вона почула, як за нею їдуть інші, цокаючи копитами, Кей ляснув віжками на возі, а далі — голос Баяза.

— Слухай птиць небесних, риб морських, звірів земних. Скоро ти почуєш, що з Калулом покінчено, його пожирачі обернулися на порох, а помилки минулого поховано, як і мало статися колись давно.

— Я на це сподіваюсь, але боюся, що новини будуть гірші. — Ферро озирнулася через плече й побачила, як двоє старих ізнову перезирнулися. — Поховати помилки минулого не так легко. Я серйозно сподіваюся, що ти зазнаєш невдачі.

— Озирнись довкола себе, давній друже. — Перший з-поміж магів усміхнувся, видираючись у сідло. — Твої надії ніколи не справджуються.

Тож вони мовчки полишили трупи, проминули розбитий стомильний стовп і поїхали в мертву землю. До руїн минулого. До Аулкуса.

А небо над ними темнішало.

Питання часу

локта затамував подих і облизав собі ясна, дивлячись у підзорну трубу на пилові хмари, що лягали на дахи нетрів.

Стихли удари та цокання, з якими падали останні камені, і Дагоска на мить стала дивовижно мовчазною. «Світ затамував подих».

А тоді до нього на балконі долинув далекий крик, що лунав зі стіни Цитаделі високо над містом. Крик, який добре запам’ятався йому за полями давніх і нових боїв. «І ці спогади аж ніяк не радісні. Гуркський бойовий клич. Ворог надходить». Тепер, зрозумів він, вони йдуть в атаку відкритою місцевістю перед стінами, як робили вже безліч разів за останні кілька тижнів. «Але цього разу в них є пролом».

Він подивився, як крихітні постаті вояків рухаються по запорошених стінах і вежах обабіч пролому. Опустив підзорну трубу й побачив широке півколо барикад, за якими сиділи навпочіпки у три шеренги бійці, чекаючи на прихід гурків. Ґлокта насупився й поворушив занімілою лівою ногою в чоботі. «Ніде правди діти, ця оборонна споруда здається вбогою. Та вона — це все, що в нас є».

Тепер гуркські вояки повалили в широкий пролом чорними мурахами, що висипали з мурашника, юрбою людей, що штовхалися, виблискували сталлю, розмахували знаменами, виходили з хмар бурого пилу, незграбно злізали з великої купи впалого каміння та негайно потрапляли під лютий град стріл із арбалетів. «Перший у проломі. Незавидне становище». Тих, хто йшов у передніх рядах, косили на ходу; падали та котилися з купи каміння за стінами крихітні постаті. Багато хто падав, але завжди знаходилися нові люди, що перли по тілах товаришів, просуваючись уперед, у місто, по масі битого каміння та розтрощених колод.

Тепер здійнявся новий крик, і Ґлокта побачив, як захисники атакували з-за своїх барикад. Вояки Союзу, найманці, дагосканці — усі кинулися до пролому. З цієї відстані здавалося, ніби всі вони рухаються недоречно повільно. «Потік олії та потік води потихеньку тягнуться один до одного». Вони зустрілись, і розрізнити між собою сторони стало неможливо. Утворилася текуча маса, що була поцяткована блискучим металом, рябіла та хвилювалася, як море, а над нею безвільно висіли один чи два барвистих прапори.

Над містом повисли крики, що відбивалися луною й пересувалися з вітром. Віддалений запах болю та люті, брязкіт і гамір бою. Часом він звучав нерозбірливо, як далека буря. Часом до Ґлоктиних вух із дивовижною чіткістю долинав окремий крик чи окреме слово. Це нагадувало йому гамір юрби на Турнірі. «Щоправда, тепер клинки не затуплені. Обидві сторони налаштовані абсолютно серйозно. Цікаво: скільки людей уже загинуло цього ранку?» Він повернувся до генерала Віссбрука, що пітнів поруч із ним у своїй бездоганній формі.

— Генерале, ви коли-небудь брали участь у такій масовій битві? У чесному бою, один на один, як то кажуть, на вістрі піки?

Віссбрук не став відриватися від підзорної труби, у яку завзято мружився.

— Ні. Не брав участі.

— Я б не став цього рекомендувати. Сам робив це всього один раз і не маю великого бажання повторювати. — Він пересунув держак ціпка у своїй спітнілій долоні. «Звісно, не можна сказати, що зараз це так уже ймовірно». — Я досить часто бився верхи. Атакував невеликі загони піхоти, розбивав і переслідував їх. Шляхетна це справа — рубати людей, коли вони тікають, мене за неї всіляко хвалили. Невдовзі я довідався, що бій пішака — це інша справа. Тоді така сильна тиснява, що й дихнути майже неможливо, а здійснити героїчний учинок — тим паче. Герої — це ті, кому пощастило це пережити. — Він пирснув безрадісним сміхом. — Пам’ятаю, як мене підштовхнуло до гуркського офіцера, ми зблизилися, як закохані, і не могли ні вдарити, ні зробити щось іще — хіба тільки вишкіритись один на одного. Повсюди навмання впивалися наконечники списів. Бійці нахромлювалися на зброю своїх або ж потрапляли під ноги. Випадково було вбито більше людей, аніж навмисне.

«Та все це діло — одна велика випадковість».

— Огидна справа, — пробурмотів Віссбрук, — але необхідна.

— Так і є. Так і є.

Ґлокта бачив, як над киплячим натовпом має гуркський штандарт, метляючи подертим і забрудненим шовком. На натовп почали падати камені, скинуті з розбитих стін угорі. Люди безпорадно штовхалися, стоячи плечем до плеча й не маючи змоги рухатись. У гущу натовпу згори вилили великий казан окропу. Гурки, подолавши пролом, утратили всяку подобу порядку, і тепер безформна маса людей заколихалася. Захисники ненастанно перли на них зусібіч, штовхаючи їх піками та щитами, рубаючи мечами та сокирами й затоптуючи своїми чобітьми тих, хто впав.

— Ми їх відганяємо! — пролунав голос Віссбрука.

— Так, — стиха промовив Ґлокта, дивлячись у свою підзорну трубу на відчайдушний бій. — Схоже на те.

«І радість моя безмежна».

Гурків-напасників оточили, і тепер бійці швидко гинули, відступаючи до пролому та незграбно лізучи на гірку з каміння. Уцілілих мало-помалу відтіснили до нічиєї землі позаду, і в масу втікачів стріляли арбалети на стінах, сіючи панічний жах і смерть. Нечіткі радісні вигуки захисників долинали до тих, хто стояв на стінах цитаделі.

«Ще одну атаку відбито. Вбито десятки гурків, але завжди знайдуться нові. Якщо вони прорвуться за барикади та ввійдуть у Нижнє місто, нам кінець. Вони можуть приходити так часто, як заманеться. Нам же досить програти лиш один раз — і гру закінчено».

— Схоже на те, що ми перемогли. Принаймні сьогодні. — Ґлокта пришкандибав до кутка балкона та подивився на південь у підзорну трубу, опустивши погляд на затоку та Південне море за нею. Там не було нічого, крім спокійної води, що яскраво виблискувала аж до плаского обрію. — І досі не пахне жодними гуркськими кораблями.

Віссбрук прокашлявся.

— За всієї поваги... — «Як я розумію, відсутньої». — Гурки ніколи не були моряками. Чи є якісь підстави гадати, що тепер у них є кораблі?

«Лише одна: в моїх апартаментах глупої ночі з’явився старий чорношкірий чаклун і сказав мені чекати на їхню появу».

— Саме по собі те, що ми чогось не бачимо, іще не означає, що його немає. Імператор і без того задає нам перцю. Можливо, він тримає свій флот у резерві, чекаючи на кращий час і не бажаючи розкривати всі свої карти без потреби.

— Але маючи кораблі, він міг би влаштувати нам блокаду, заморити нас голодом, обійти нашу оборону! Йому б не треба було марнувати стільки вояків...

— Вже чого-чого імператор Гуркулу має вдосталь, так це нових вояків. Вони залишили пролом, крізь який можна пройти.

Ґлокта, оглянувши стіни, помітив друге слабке місце. Він бачив великі тріщини зсередини у кам’яній кладці, що була зміцнена важкими колодами та купами буту, та все ж хилилася всередину, з кожним днем сильніше.

— І невдовзі залишать іще один. Рів вони заповнили в чотирьох місцях. Тим часом наша чисельність зменшується, а бойовий дух дає слабину. Кораблі їм не потрібні.

— Але вони є в нас.

Ґлокта з подивом усвідомив, що генерал наблизився до нього і тепер говорить тихо й наполегливо, серйозно дивлячись йому в очі. «Як чоловік, що пропонує свою руку та серце. Або зраду. Цікаво, про що йдеться тут?»

— Час іще є, — пробурмотів Віссбрук, нервово переводячи погляд на двері й назад. — Ми контролюємо затоку. Поки ми утримуємо Нижнє місто, в наших руках верфі. Ми можемо вивести сили Союзу. Принаймні цивільних. У Цитаделі ще лишилися дехто з дружин і дітей офіцерів, трохи торгівців і ремісників, які оселились у Верхньому місті й не мають охоти їхати. Це можна зробити швидко.

Ґлокта насупився. «Може, це й правда, та накази архілектора були інакші. Цивільні за бажання можуть дбати про себе самі. Війська Союзу нікуди не підуть. Хіба що, звісно, на похоронні багаття». Проте Віссбрук сприйняв його мовчання як заохочення.

— Якби ви віддали мені наказ, це можна було би зробити цього ж вечора і всі б поїхали, перш ніж...

— А що чекатиме на всіх нас, генерале, коли ми ступимо на землю Союзу? Сльозливе возз’єднання з нашими володарями з Аґріонта? Дехто з нас скоро заплаче, я в цьому не сумніваюся. Чи, може, нам сісти на кораблі та поплисти до далекого Сулджуку, щоби прожити довге легке життя в достатку? Як гадаєте? — Ґлокта поволі захитав головою. — Чарівна фантазія, та й усе. Нам наказано втримати місто. Капітуляція неможлива. Не можна відступати. Не можна плисти додому.

— Не можна плисти додому, — кисло повторив Віссбрук. — А тим часом гурки щодня підходять ближче, наші втрати збільшуються, і найостанніший жебрак у місті бачить, що ми вже не зможемо довго втримувати суходільні стіни. Мої люди близькі до бунту, а найманці значно менше надійні за них. Що мені, на вашу думку, сказати їм? Що Закрита Рада не наказувала відступати?

— Скажіть їм, що підкріплення прибудуть з дня на день.

— Я їм це вже кілька тижнів кажу!

— Тоді ще кілька днів погоди точно не зроблять.

Віссбрук кліпнув.

— А можна поцікавитись, коли прибудуть підкріплення?

— Коли... — Ґлокта примружив очі. — Завгодно. А доти ми маємо триматись.

— Але чому? — Голос Віссбрука став високим, як у дівчини. — Навіщо? Це неможливо! Таке марнотратство! Чому, хай йому грець?

«Чому. Завжди „чому“. Мені набридає це запитання».

— Якщо ви вважаєте, ніби я знаю думки архілектора, то ви — ще більший ідіот, ніж я гадав. — Ґлокта, замислившись, поволі втягнув повітря крізь ясна. — Однак в одному ви маєте рацію. Суходільні стіни можуть упасти щомиті. Ми повинні підготуватися до відступу у Верхнє місто.

— Але... покинувши Нижнє місто, ми покинемо доки! Не можна буде завозити припаси! Жодних підкріплень, навіть якщо вони прибудуть! А як же ваша чудова промова для мене, очільнику? «Стіни Верхнього міста надто довгі й надто слабкі»? «Якщо суходільні стіни впадуть, місто буде приречене»? Або ми повинні розгромити їх тут, або не розгромимо їх зовсім, казали ви мені! Якщо доки буде втрачено... втекти стане неможливо!

«Мій любий пухкенький генерале-пиріжечку, хіба ви не розумієте? Втеча ніколи не була можливою».

Ґлокта всміхнувся, демонструючи Віссбрукові порожні дірки між зубами.

— Якщо один план зазнає невдачі, треба випробувати інший. Ситуація, як ви надзвичайно вправно наголосили, безнадійна. Повірте мені, я волів би, щоб імператор просто здався й пішов додому, та я не думаю, що ми можемо на це розраховувати. А ви? Сповістіть Коску й Кадію: сьогодні з Нижнього міста слід вивести всіх цивільних. Можливо, нам доведеться відступити миттєво.

«Принаймні мені не так далеко потрібно буде шкутильгати до лінії фронту».

— Верхнє місто навряд чи вмістить стільки людей! Вони будуть шикуватися вздовж вулиць!

«Це краще, ніж шикуватися вздовж могильної ями».

— Вони спатимуть на площах і в коридорах!

«Це краще, ніж спати в землі».

— Їх там тисячі!

— Тоді що швидше ви почнете, то краще.

Пройшовши у двері, Ґлокта мало не сахнувся назад. Спека за ними була майже нестерпна, а сморід поту й підпаленої плоті неприємно лоскотав йому горло.

Він витер очі, які вже сльозилися, тильним боком тремтливої долоні та примружено вдивився в темряву. У мороці окреслилися постаті трьох практиків. Вони зібралися колом, і їхні прикриті масками обличчя, що неначе складалися з твердої світлої кістки й твердої темної тіні, освітлювало знизу яскраво-жовтогаряче полум’я жаровні. «Дияволи в пеклі».

Сорочка Вітарі змокла до нитки та прилипла до її плечей, а в її лице врізалися люті зморшки. Северард був оголений по пояс, його важке дихання приглушувала маска, а гладеньке волосся метлялося, розбризкуючи піт. Фрост був такий мокрий, неначе постояв під дощем; по його блідій шкірі бігли великі краплі, а м’язи щелеп застигли й випнулись. У всьому приміщенні явно не почувалася незатишно тільки Шікель. Вітарі втискувала дівчині у груди шипляче залізо, а на обличчі Шікель красувалася несамовита усмішка. «Наче це найщасливіша мить у її житті».

Дивлячись на це, Ґлокта ковтнув: згадав, як тавро показали йому самому. Згадав, як благав, молив, канючив про пощаду. Згадав дотик металу, втиснутого йому в шкіру. «Такий палючий, що здається майже холодним». Безглуздий гомін власних криків. Сморід, із яким палала його плоть. Тепер він відчував цей запах. «Спершу проходиш через це сам, тоді піддаєш цьому інших, а потім наказуєш це робити. Така вона, схема життя». Він знизав зболеними плечима, пошкандибав уперед, у кімнату, і прохрипів:

— Як успіхи?

Северард випрямився, гмикнувши та вигнувши спину, витер лоба та бризнув потом на слизьку підлогу.

— Щодо неї не знаю, та я вже досить скоро зламаюся.

— У нас нічого не виходить! — різко заявила Вітарі й кинула чорне тавро назад у жаровню, здійнявши розсип іскор. — Ми спробували клинки, ми спробували молотки, ми спробували воду, ми спробували вогонь. Вона не каже ні слова. Ця йобана сучка якась кам’яна.

— М’якіша за камінь, — прошепотів Северард, — але геть не така, як ми.

Він узяв зі столу ніж (його лезо ненадовго зблиснуло в темряві жовтогарячим), нахилився вперед і зробив довгий надріз на тонкому передпліччі Шікель. Її обличчя при цьому майже не сіпнулося. Відкрита рана блищала яскраво-червоним. Северард засунув туди палець і крутнув ним. Шікель геть нічим не виказала, що їй боляче. Він витягнув палець і продемонстрував його, а тоді потер його кінчик об великий палець.

— Навіть не змок. Це все одно, що різати тижневий труп.

Ґлокта відчув дрож у нозі, скривився й сів на вільне місце.

— Очевидно, що це ненормально.

— Це фе м’яко фкавано, — пробурчав Фрост.

— Але вона вже не відновлюється так, як раніше.

Жоден із порізів на її шкірі не затягувався. «Всі відкриті, мертві та сухі, як м’ясо у м’ясній крамниці». Опіки теж не гоїлись. «Обвуглені чорні смуги в неї на шкірі, як на м’ясі, щойно підсмаженому на решітці».

— Просто сидить, дивиться, — промовив Северард, — і ні пари з вуст.

Ґлокта насупився. «Хіба я справді думав про таке, вступаючи до Інквізиції? Про катування юних дівчат?» Він витер вологу під очима, які запекло. «Утім, це водночас набагато більше й набагато менше, ніж дівчина». Він згадав руки, що вчепилися в нього, і трьох практиків, що силкувалися її відтягнути. «Набагато більше й набагато менше, ніж людина. Не треба припускатися тих самих помилок, яких ми припустилися з Першим з-поміж магів».

— Нам треба тримати розум відкритим, — пробурмотів він.

— Знаєш, що сказав би на це мій батько? — заскреготів голос, глибокий і неприємно різкий, наче у старого діда. Він дивовижно не пасував до цього юного гладенького личка.

Ґлокта відчув, як у нього засіпалося ліве око, а під плащем потекли цівки поту.

— Твій батько?

Шікель усміхнулася йому, виблискуючи очима в темряві. Порізи в її плоті неначе всміхнулися разом із нею.

— Мій батько. Пророк. Великий Калул. Він сказав би, що відкритий розум подібний до відкритої рани. Вразливий до отрути. Схильний до запалення. Часто приносить своєму власникові лише біль.

— Тепер ти хочеш говорити?

— Тепер я вирішила говорити.

— Чому?

— А чому б ні? Тепер, коли ти знаєш, що це мій вибір, а не твій. Став свої запитання, каліко. Користуйся можливостями повчитися, коли маєш змогу. Бачить Бог, вони б тобі придалися. Той, хто загубився в пустелі...

— Решту я знаю. — Ґлокта трохи помовчав. «Стільки запитань, але про що питати таку істоту, як оця?» — Ти пожирачка?

— Ми називаємо себе інакше, але так. — Вона злегка нахилила голову, не зводячи погляду з його очей. — Спершу жерці примусили мене з’їсти свою матір. Тоді, як мене знайшли. Я мала або зробити це, або померти, а потреба жити до того була страшенно великою. Опісля я ридала, та це було давно і сліз у мені вже не зосталося. Звісно, я огидна самій собі. Часом мені потрібно вбивати, часом я бажаю померти. Я заслуговую на смерть. У цьому я не сумніваюся. Це — єдине, в чому я певна.

«Треба було розуміти, що не слід очікувати прямих відповідей. Тут мало не починаєш сумувати за мерсерами. Принаймні їхні злочини я міг зрозуміти. Однак які завгодно відповіді кращі, ніж жодних».

— Чому ти пожираєш?

— Тому що птах пожирає черв’яка. Тому що павук пожирає муху. Тому що цього бажає Калул, а ми — діти Пророка. Джувенса зрадили, і Калул заприсягся помститись, але він один виступив проти багатьох. Тож він приніс велику жертву та порушив Другий закон, а праведники долучилися до нього. З кожним роком їх ставало чимраз більше. Одні долучалися до нього добровільно. Інші — ні. Та ніхто йому не відмовляв. Тепер у мене багато братів і сестер, і кожен із нас має принести свою жертву.

Ґлокта показав рукою на жаровню.

— Ти не відчуваєш болю?

— Ні, зате відчуваю вдосталь жалю.

— Дивно. У мене все навпаки.

— На мою думку, тобі пощастило.

Він пирхнув.

— Легко казати, поки не розумієш, що не можеш посцяти без бажання закричати.

— Тепер я майже не пам’ятаю, який він, біль. Усе це було давно. Всі ми маємо різні дари. Силу, швидкість, надлюдську витривалість. Дехто з нас може прибирати чужу подобу, обманювати зір чи навіть послуговуватися Мистецтвом, так, як навчав своїх учнів Джувенс. Усі ми маємо різні дари, та прокляття в нас одне.

Вона поглянула на Ґлокту, схиливши голову набік.

«Дай-но вгадаю...»

— Ти не можеш припинити пожирати.

— Нізащо. І тому потреба гурків у рабах невситима. Опиратися Пророкові неможливо. Я знаю. Великий Батько Калул. — Її очі шанобливо здійнялися до стелі. — Первосвященик Саркантського храму. Найсвятіший із усіх, чиї ноги торкаються землі. Він смиряє гордих, виправляє кривду, виголошує істини. Він сяє світлом, як зорі. Якщо він говорить, то говорить голосом Бога. Якщо він...

— Він, без сумніву, ще й сере золотом. Ти віриш у всю цю маячню?

— Яке значення має, у що я вірю? Вибір здійснюю не я. Коли володар дає завдання, треба виконувати його якнайкраще. Навіть якщо завдання страшне.

«Це мені зрозуміло».

— Дехто з нас годиться лише для страшних завдань. Варто тільки обрати володаря...

Шікель по той бік столу закрякала сухим сміхом.

— Право вибору дістається дуже небагатьом. Ми чинимо так, як нам кажуть. Ми стоїмо чи падаємо поруч із тими, хто народився поряд із нами, має такий самий вигляд, як ми, говорить тими самими словами, і завжди знаємо про причини цього так само мало, як порох, яким ми стаємо. — Її голова звисла набік, і в її плечі розкрилася широка, як вуста, рана. — Гадаєш, мені до вподоби те, на що я перетворилася? Думаєш, я не мрію бути такою, як інші? Та після зміни вороття вже немає. Ти розумієш?!

«О, так. Як мало хто розуміє».

— Чому тебе послали сюди?

— Робота праведників не закінчується ніколи. Я прийшла подбати про те, щоб Дагоска повернулася додому. Подбати про те, щоб її люди поклонялися Богові відповідно до настанов Пророка. Подбати про те, щоб мої брати й сестри були нагодовані.

— Схоже, ти зазнала невдачі.

— За мною прийдуть інші. Опиратися Пророкові неможливо. Ви приречені.

«Це я знаю. Спробуймо піти іншим шляхом».

— Що ти знаєш... про Баяза?

— А, Баяз... Він був братом Пророка. Він це розпочав, і він це закінчить. — Її голос стишився до шепоту. — Брехун і зрадник. Він убив свого майстра. Убив Джувенса.

Ґлокта насупився.

— Мені цю історію розповідали інакше.

— Зламаний, усі розповідають будь-яку історію по-своєму. Невже ти досі цього не дізнався? — Її вуста скривилися. — Ти нічого не знаєш про війну, в якій б’єшся, про зброю та втрати в ній, про щоденні перемоги та поразки. Ти гадки не маєш, які в неї сторони, причини чи підстави. Бойовища повсюди. Мені тебе шкода. Ти — пес, що намагається зрозуміти суперечку вчених і не чує нічого, крім гавкоту. Праведники йдуть. Калул очистить землю від брехні та збудує новий порядок. За Джувенса помстяться. Це передбачено. Це встановлено. Це обіцяно.

— Сумніваюся, що ти це побачиш.

Вона всміхнулася йому.

— Я сумніваюся, що це побачиш ти. Мій батько волів би взяти це місто без бою, але якщо за нього треба битися, він битиметься, і битиметься немилосердно, підтримуваний гнівом Божим. Це — перший крок на обраному ним шляху. На шляху, обраному ним для всіх нас.

— Який крок наступний?

— Думаєш, мої господарі розповідають мені свої плани? А твої тобі? Я — черв. Я — ніщо. І все ж я — це більше, ніж ти.

— Що далі? — процідив Ґлокта.

Нічого, крім мовчання.

— Відповідай йому! — процідила Вітарі.

Фрост витягнув із жаровні тавро з жовтогарячим сяйвом на кінці та втиснув його в оголене плече Шікель. Із шипінням здійнялася пара з огидним запахом, забризкав і зашкварчав жир, але дівчина не сказала нічого. Вона беземоційно стежила лінивими очима, як палає її ж плоть. «Тут відповідей не буде. Лише нові запитання. Весь час нові запитання».

— Із мене досить, — буркнув Ґлокта, узявся за свій ціпок і ледь-ледь зіп’явся на ноги, скривившись у болючому й марному намаганні відірвати від своєї спини сорочку.

Вітарі махнула рукою на Шікель, не зводячи з Ґлокти блискучих очей, прикритих важкими повіками, і не припиняючи злегка всміхатися.

— Що нам робити з цим?

«Нічим не цінна агентка байдужого господаря, послана проти власної волі в далекий край битися та вбивати з причин, яких вона практично не розуміє. Нічого не нагадує?» Ґлокта скривився, повернувшись зболеною спиною до смердючої кімнати.

— Спаліть його, — сказав він.

Яскравого вечора Ґлокта стояв у себе на балконі, опустивши несхвальний погляд на Нижнє місто.

Тут, на скелі, було вітряно — з моря дув холодний вітер, що бив Ґлокту по обличчю, по пальцях на сухому парапеті та шмагав його полами плаща по ногах. «Це найбільше схоже на зиму з того, що ми отримаємо в цьому клятому тиглі». Полум’я смолоскипів біля дверей метлялося та миготіло у своїх залізних клітках двома вогниками в дедалі густішій пітьмі. Удалині були інші вогні, багато вогнів. На такелажі кораблів Союзу в гавані горіли лампи, чиї відображення спалахували та розбивались у воді внизу. Вогні сяяли у вікнах темних палаців під цитаделлю, у вершечках високих шпилів Великого храму. Унизу, у нетрях, палали тисячі смолоскипів. Річки з крихітних цяточок світла, що витікали з будівель на дороги й текли до воріт Верхнього міста. «Біженці покидають свої нехитрі домівки. Прямують у нехитрі схованки. Цікаво, як довго ми зможемо їх убезпечувати після падіння суходільних стін?» Він уже знав відповідь. «Недовго».

— Очільнику!

— Отакої, майстер Коска. Я дуже радий, що ви змогли до мене приєднатися.

— Ще б пак! Немає нічого кращого за прогулянку на свіжому вечірньому повітрі після сутички.

Найманець підійшов ближче. Ґлокта, попри морок, бачив, що він змінився. Він ішов бадьорою ходою, з блиском в очах, волосся в нього було охайно зачесане, а вуса навощені до жорсткості. «Несподівано витягнувся на дюйм чи два й помолодшав щонайменше на десять років». Він гордовито підійшов до парапету, заплющив очі та глибоко, шумно вдихнув гострим носом.

— Ви маєте надзвичайно гарний вигляд як на людину, яка щойно побувала в бою.

Штирієць усміхнувся йому на весь рот.

— Я був не так у бою, як позаду нього. Мені завжди видавалося, що найперші ряди — кепське місце для ведення бою. Через гамір тебе ніхто не чує. А ще там справді дуже високі шанси бути вбитим.

— Без сумніву. Як він минув для нас?

— Гурки ще за стінами, тож я сказав би, що порівняно з іншими боями він минув добре. Сумніваюся, що загиблі зі мною б погодились, але кому не насрати на їхню думку? — Він радісно почухав собі шию. — Ми сьогодні добре постарались. Але хто може сказати, що буде завтра та післязавтра? Досі жодних шансів на підкріплення?

Ґлокта хитнув головою, і штирієць різко вдихнув.

— Мені, звісно, однаково, та вам, можливо, слід замислитися про відступ, поки ми ще утримуємо затоку.

«Відступити хотіли б усі. Навіть я». Ґлокта пирхнув.

— Мене тримає на повідці Закрита Рада, а вона каже «ні». Як вона мені повідомляє, цього не дозволить честь короля, а його честь, очевидно, важливіша за наші життя.

Коска підняв брови.

— Честь, так? А що це, власне, за хрінь така? Кожен вважає її чимось іншим. Її не можна пити. Її не можна трахати. Що більше її в людини, то менше вона приносить їй користі, а якщо її зовсім нема, людина за нею й не тужить. — Він хитнув головою. — Але дехто вважає, що це — найкраща річ на світі.

— Ага, — буркнув Ґлокта, облизавши порожні ясна. «Честь варта менше за ноги чи зуби. Я дорого заплатив за цей урок». Він поглянув на затінені обриси суходільних стін, на яких там і тут палали багаття. Ще було чути нечіткі звуки бою, а час від часу здіймалася високо в повітря якась підпалена стріла й падала в розгромлені нетрі. «Кривава справа триває досі». Він глибоко вдихнув.

— Які в нас шанси протриматися ще тиждень?

— Ще тиждень? — Коска стиснув вуста. — Пристойні.

— Два тижні?

— Два? — Коска цокнув язиком. — Не такі добрі.

— Отже, триматися місяць було б безнадійною справою.

— Саме так, безнадійною.

— Здається, ця ситуація вас мало не тішить.

— Мене? Безнадійні справи стали моєю спеціальністю. — Він усміхнувся Ґлокті. — Нині мене цікавлять лише такі.

«Мені це знайоме».

— Втримуйте суходільні стіни, скільки зможете, а тоді відступіть. Нашою наступною лінією оборони мають бути стіни Верхнього міста.

Усмішка Коски аж засяяла в темряві.

— Втримувати, скільки зможемо, а тоді відступити! Не можу дочекатись!

— А ще нам, можливо, слід підготувати якісь несподіванки для своїх гуркських гостей на той час, коли вони таки прорвуться за стіни. Ну, знаєте, — Ґлокта байдужо змахнув рукою, — натяжні дроти, приховані ями, перемазані випорожненнями палі й таке інше. Насмілюся сказати, що ви маєте певний досвід таких військових дій.

— Я маю досвід будь-яких військових дій. — Коска стукнув підбором об підбор і старанно віддав честь. — Палі та випорожнення! От вам і честь.

«Це війна. Честь тут лише в перемозі».

— До речі, про честь: вам варто сповістити нашого друга, генерала Віссбрука, де розташовані ваші несподіванки. Прикро було б, якби він ненароком на щось нахромився.

— Звичайно, очільнику. Страшенно прикро.

Ґлокта відчув, як його рука на парапеті стиснулася в кулак.

— Ми повинні змусити гурків заплатити за кожен крок по землі.

«Ми повинні змусити їх заплатити за мою сплюндровану ногу».

— За кожен дюйм ґрунту.

«За мої вирвані зуби».

— За кожну вбогу хижку, благеньку хатинку та нікчемну ділянку в пилюці.

«За моє сльозливе око, за мою скручену спину, за моє життя, перетворене на огидну тінь». Він облизав порожні ясна.

— Змусьте їх заплатити.

— Чудово! Добрі гурки — це мертві гурки!

Найманець крутнувся та пройшов за двері в Цитадель, дзенькаючи шпорами, тим часом як Ґлокта залишився сам на пласкому даху.

«Один тиждень? Так. Два тижні? Можливо. Ще довше? Безнадійно. Кораблів, може, й не було, та той старий любитель загадок Юлвей усе одно мав рацію. Ейдер теж. Шансів не було ніколи. Попри всі наші старання, попри всі наші жертви Дагоска однозначно має впасти. Тепер це — лише питання часу».

Він поглянув на потемніле місто. У чорноті було важко відрізнити землю від моря, вогні на човнах від вогнів у будівлях, смолоскипи на такелажі від смолоскипів у нетрях. Повсюди була мішанина з цяток світла, що пливли довкруж одна одної, здаючись безплотними в порожнечі. В усьому цьому безсумнівним було лиш одне.

«Нам кінець. Не сьогодні, але скоро. Ми оточені, і сіть лише стягуватиметься. Це — питання часу».

Шрами

ерро видалила шви один за одним, спритно розрізаючи нитку блискучим вістрям свого ножа та обережно витягаючи її з Лютарової шкіри. Кінчики її смаглявих пальців рухалися швидко та впевнено, а жовті очі зосереджено примружилися. Лоґен стежив за її роботою й поволі хитав головою — така вона була вправна. Він частенько бачив, як це робиться, та ніколи не бачив, щоб це робили так добре. З вигляду Лютара майже неможливо було сказати, що йому боляче, а останнім часом він завжди мав такий вигляд, ніби йому боляче.

— Тут потрібна нова пов’язка?

— Ні. Хай воно подихає.

Вислизнув останній стібок, і Ферро відкинула скривавлені шматки нитки й відхилилася назад, не встаючи з колін, щоб оглянути результати.

— Добре, — стиха промовив Лоґен.

Він би нізащо не подумав, що це може вийти хоч наполовину так добре. Лютарова щелепа у світлі вогню здавалася трохи зігнутою, наче він прикушував щось одним боком рота. На губі в нього була нерівна западинка, а від неї до кінця підборіддя тягнувся розгалужений шрам. Обабіч нього на місці швів виднілися рожеві цятки, а шкіра довкола нього розтягнулась і викривилась. Оце й усе, як не рахувати набряку, що невдовзі спаде.

— Збіса добрі шви. Ніколи не бачив кращих. Де ти навчилася цілительства?

— Мене навчав чоловік на ім’я Аруф.

— Що ж, він добре тебе навчив. Це рідкісне вміння. Повезло нам, що він тебе навчив.

— Спершу мені довелося з ним потрахатись.

— А...

Це й справді виставляло ситуацію в дещо іншому світлі. Ферро знизала плечима.

— Я була не проти. Він був людиною непоганою, та ще й навчив мене вбивати. Я трахалася з безліччю гірших за нього за значно менше. — Вона насуплено глянула на Лютарову щелепу й натиснула на неї великими пальцями, перевіряючи плоть довкола рани. — Значно менше.

— Ясно, — пробурмотів Лоґен і стривожено перезирнувся з Лютаром.

Ця розмова пішла зовсім не так, як він сподівався. Можливо, цього й треба було чекати від Ферро. Він дуже довго намагався витягнути з неї хоч слово, а тоді, коли вона таки щось йому казала, гадки не мав, що з цим робити.

— Вправлена, — буркнула вона, трохи помацавши мовчки Лютарове обличчя.

— Дякую. — Коли вона відступила, він схопив її за руку. — Справді. Не знаю, що б я...

Вона скривилася так, ніби він ляснув її по обличчю, і висмикнула пальці.

— Чудово! Але, якщо знову розіб’єш собі пику, можеш зашивати її сам.

Вона підвелася й побрела геть, а тоді сіла в мінливій тіні в кутку руїни, якомога далі від інших, наскільки це було можливо, не виходячи надвір. Подяки, схоже, подобалися їй навіть менше, ніж будь-які інші фрази, але Лютар був надто задоволений тим, що з нього нарешті зняли пов’язки, щоб дуже цим перейматись.

— Який у нього вигляд? — запитав він, скосив очі на власне підборіддя, скривився й потицяв у нього пальцем.

— Добрий, — відповів Лоґен. — Тобі пощастило. Може, ти й не такий гарненький, як раніше, та все одно набагато гарніший за мене.

— Звісно, — сказав він, облизав западинку в себе в губі й наполовину всміхнувся. — Мені ж не голову відтяли.

Лоґен, усміхнувшись, став на коліна біля казанка й помішав його вміст. Тепер він спокійно ладнав із Лютаром. Це був жорстокий урок, але розбите обличчя принесло цьому хлопчиськові величезну користь. Воно навчило його певної поваги, і значно швидше за будь-які розмови. Воно навчило його реалізму, а це мало бути добре. Дрібнички та час. Це рідко коли не завойовувало людей. А тоді він помітив Ферро, яка набурмосено зиркала на нього з тіні, і відчув, як його усмішка щезає. З деякими людьми треба терпіти довше, ніж із іншими, а дехто так і не доходить до цього по-справжньому. Таким був Чорний Доу. Створеним для самотності, як сказав би Лоґенів батько.

Він знову поглянув на казанок, але той не надто тішив. Звичайна каша з нечисленними шматочками бекону й порубаними корінцями. Полювати тут не було на що. Мертва земля виправдовувала свою назву. На рівнині залишилися тільки окремі бурі пучки трави й сірий порох. Він оглянув розтрощену шкаралупу будинку, в якій вони стали табором. Світло багаття мерехтіло на побитому камені, покришеній штукатурці, старезному розколотому дереві. Жодних папоротей у тріщинах, жодних паростків у земляній підлозі, ані цяточки моху між каменями. Лоґенові здавалося, ніби тут століттями не ходив ніхто, крім них. Може, так і було.

А ще було тихо. Того вечора вітер дув несильно. Лише стиха потріскував вогонь і бубонів голос Баяза, що читав своєму учневі лекцію про щось. Лоґен був радий, що Перший з-поміж магів ізнову прокинувся, хоч і здавався як ніколи старим і як ніколи похмурим. Принаймні тепер Лоґенові не треба було вирішувати, що робити. Це ніколи не приносило великої користі нікому з учасників подій.

— Нарешті ясна ніч! — проспівав брат Лонгфут, прошмигнувши під одвірком, і надзвичайно самовдоволено показав угору. — Ідеальне небо для навігації! Уперше за десять днів ясно сяють зорі, а ми, заявляю я, не відхилилися від обраного курсу ні на крок! Ні на фут! Я не завів нас куди не слід, друзі мої. О ні! Це було б зовсім не в моєму дусі! До Аулкуса, на мою думку, сорок миль, як я вам і казав!

Вітати його ніхто не став. Баяз і Кей були заклопотані сердитим бурчанням між собою. Лютар, піднявши клинок свого короткого меча, намагався знайти ракурс, із якого міг побачити власне відображення. Ферро супилася в своєму кутку. Лонгфут зітхнув і сів навпочіпки біля вогню.

— Знову каша? — буркнув він, зазирнувши в казанок і наморщивши носа.

— На жаль, так.

— Ах, гаразд. Дорожні труднощі, еге ж, мій друже? Без складнощів у мандрах не було б величі.

— Ага, — відповів Лоґен. Він би стерпів, якби слави було набагато менше, зате була би пристойна вечеря. Він безрадісно потицяв ложкою в булькотливе місиво.

Лонгфут нахилився й пробурмотів собі під носа:

— Схоже на те, що в нашого достойного наймача знову проблеми з учнем.

Баязова лекція невпинно ставала гучнішою та сердитішою.

— ...вправне володіння пательнею — це чудово, та найголовнішим твоїм родом занять усе-таки є застосування магії. Останнім часом твоя поведінка відчутно змінилася. Ти став досить пильним і непокірним. Я починаю підозрювати, що ти можеш виявитися незадовільним учнем.

— А ви завжди були чудовим учнем? — На обличчі Кея з’явилася тінь глузливого усміху. — Невже ваш учитель ніколи не засмучувався?

— Засмучувався, і це мало жахливі наслідки. Ми всі припускаємося помилок. Завдання вчителя — постаратися не дати своїм учням помилитися так само.

— Тоді, можливо, вам слід розповісти мені історію власних помилок. Може, я навчуся бути кращим учнем.

Учитель та учень гнівно подивились один на одного через вогонь. Лоґенові не сподобалось, як насупився Баяз. Він уже бачив Першого з-поміж магів із таким виразом обличчя, і це ніколи не доводило до чогось доброго. Він не міг збагнути, чому Кей за кілька тижнів перейшов від жалюгідної покори до похмурого спротиву, та легше від цього нікому не ставало. Лоґен удав, ніби страшенно зацікавився кашею, мало не чекаючи, що його раптом оглушить рев пекучого полум’я. Та єдиним звуком, який він почув, був голос Баяза, і говорив він тихо.

— Чудово, майстре Кей, нарешті у твоєму проханні є сенс. Поговорімо про мої помилки. Це й справді широка тема. З чого почати?

— З початку? — припустив його учень. — Із чого ж іще починати людині?

Маг сердито гмикнув.

— Хе. Отже, колись давно, у Старий час... — Він зупинився на мить і вдивився в полум’я, світло якого затанцювало на його худорлявому обличчі. — Я був першим учнем Джувенса. Та невдовзі після того, як я розпочав навчання, мій учитель узяв собі другого. Хлопця з Півдня. Звали його Калул. — Ферро раптом насуплено визирнула з тіні. — Ми від початку ні в чому не могли досягти згоди. Ми обидва були надто вже горді, нетерпимі до талантів один одного й заздрили будь-яким виявам ласки, що діставались іншому з нас від нашого вчителя. Наше суперництво нікуди не поділося навіть тоді, коли минули роки і Джувенс узяв нових учнів, загалом набравши дванадцятьох. Попервах це мотивувало нас бути кращими учнями — працьовитішими, відданішими. Та після жаху війни з Ґлустродом багато чого змінилося.

Лоґен зібрав миски й заходився розливати по них гарячуще вариво, при цьому одним вухом слухаючи Баязову оповідь.

— Наше суперництво перетворилося на ворожнечу, а наша ворожнеча перетворилася на ненависть. Ми билися — спершу словами, потім руками, а потім — чарами. Можливо, залишившись самі, ми б повбивали один одного. Можливо, тоді світ був би щасливішим, але втрутився Джувенс. Він послав мене на далеку північ, а Калула — на південь, відправивши нас до двох із великих бібліотек, які збудував за багато довгих років до цього. Він послав нас туди вчитися, нарізно й поодинці, доки наш норов не охолоне. Він вважав, що високі гори, широке море та весь обшир Земного кола покладуть край нашій ворожнечі, та він помилився, оцінюючи нас. Навпаки, кожен із нас лютував у вигнанні, винуватив у ньому іншого та замишляв дріб’язкову помсту.

Лоґен розділив нехитру їжу, тим часом як Баяз гнівно дивився на Кея з-під важких брів.

— Якби мені тільки стало тоді здорового глузду послухати свого вчителя... Та я був молодий, свавільний і сповнений гордощів. Я палав бажанням зробитися могутнішим за Калула. Здуру вирішив, що, якщо мене не хоче навчати Джувенс... треба знайти собі іншого вчителя.

— Знов розмазня, так, біляче? — пробурчала Ферро, взявши в Лоґена з руки свою миску.

— Не дякуй.

Він кинув їй ложку, а вона підхопила її в повітрі. Лоґен вручив миску Першому з-поміж магів.

— Іншого вчителя? Якого ще вчителя ти міг знайти?

— Лише одного, — пробурмотів Баяз. — Канедіаса. Майстра Творця.

Він почав задумливо крутити ложку в руці.

— Я пішов до його Будинку, став перед ним на коліна й уклінно заблагав навчати мене. Він, звісно, відмовив мені, як відмовляв усім... спершу. Та я був упертий, і з часом він змилостивився й погодився мене навчати.

— І тому ви жили в Будинку Творця, — пробурмотів Кей.

Лоґен здригнувся, зігнувшись над своєю мискою. Йому після єдиного короткого візиту до того місця й досі снилися кошмари.

— Так, — сказав Баяз, — і навчився його звичаїв. Завдяки володінню високим мистецтвом я був корисним своєму новому вчителеві. Та Канедіас беріг таємниці ще ревніше за Джувенса, змушував мене гарувати, неначе раба, у своїх кузнях і навчав мене лише тих крихт, які були мені потрібні, щоб йому служити. Я обізлився, і, коли Творець ішов шукати матеріали для своїх робіт, цікавість, честолюбство та жага знань вели мене до тих куточків його Будинку, якими він забороняв мені ходити. І там я знайшов таємницю, яку він охороняв найбільше.

Він зупинився.

— І що ж це було? — поцікавився Лонгфут, зупинивши ложку на півдорозі до рота.

— Його донька.

— Толомей, — ледь чутно прошепотів Кей.

Баяз кивнув, і один кутик його рота піднявся, наче йому згадалося щось добре.

— Вона не була схожа ні на кого. Вона ніколи не виходила з Будинку Творця, ніколи не розмовляла ні з ким, окрім батька. Як я довідався, вона допомагала йому з певними завданнями. Працювала з... певними матеріалами... яких могли торкатися лише ті, в кому текла кров самого Творця. Тому, гадаю, він і завів її. Вона була незрівнянною красунею. — Баязове обличчя сіпнулось, і він із кислою усмішкою опустив погляд на землю. — Чи здається мені такою в спогадах.

— Смакота, — промовив Лютар, облизавши пальці та поставивши додолу порожню миску. Останнім часом він став значно менше перебирати харчами. Лоґенові здавалося, що таке неодмінно буває з людиною, що кілька тижнів не могла жувати. — Добавка є? — з надією спитав він.

— Візьми мою, — прошепотів Кей і пхнув свою миску Лютарові. Його обличчя було смертельно холодне, а очі, якими він гнівно дивився на свого вчителя навпроти, були цятками світла. — Продовжуйте.

Баяз підвів погляд.

— Толомей зачарувала мене, а я — її. Це начебто й дивно казати, але тоді я був молодий і повний вогню, а ще мав незгірше волосся, ніж у капітана Лютара. — Він із шелестом провів долонею по своїй лисині, а тоді знизав плечима. — Ми закохались одне в одного.

Він по черзі поглянув на кожного з них, неначе провокуючи їх на сміх, але Лоґен був надто заклопотаний висмоктуванням солоної каші з зубів, а всі інші навіть не всміхнулись.

— Вона розповідала мені про завдання, які їй давав батько, і до мене почало потроху доходити. Він зібрав із усіх усюд шматочки матеріалу з нижнього світу, що зосталися з того часу, коли по землі ще ходили демони. Він намагався застосувати силу цих уламків, ввести їх до своїх машин. Він працював із силами, забороненими Першим законом, і вже досяг певного успіху.

Лоґен ніяково посунувся. Згадав те, що бачив у Будинку Творця — предмет, який лежав у рідині на блоці з білого каменю, дивний і чарівливий. Баяз назвав його Розділювачем. Він мав два леза: одне тут, друге — в Потойбічні. Апетит у нього зник, і він грубо поставив свою миску біля багаття, залишивши половину її вмісту.

— Я вжахнувся, — вів далі Баяз. — Я бачив, якому руйнуванню піддав світ Ґлустрод, і вирішив піти до Джувенса та все йому розповісти. Але полишати Толомей я боявся, а вона не бажала кидати все, що знала. Тож я зволікав, а Канедіас несподівано повернувся й застукав нас разом. Його лють була... — Баяз скривився так, наче від самого тільки спогаду про це було боляче, — ...несказанна. Його Будинок трусився від неї, дзвенів нею, палав нею. Мені пощастило врятуватися живим, і я побіг шукати прихистку до свого старого вчителя.

Ферро пирхнула.

— То він був схильний прощати?

— На щастя для мене, так. Джувенс не став мене гнати, попри мою зраду. Тим паче тоді, коли я розповів йому про спроби його брата порушити Перший закон. Творець, страшенно розгнівавшись, почав вимагати справедливого покарання за зґвалтування його доньки та крадіжку його таємниць. Джувенс відмовився й поцікавився, які досліди ставив Канедіас. Брати побились, а я втік. Лють їхнього бою освітлювала небо. Повернувшись, я побачив, що мій учитель мертвий, а його брат зник. Я заприсягся помститися. Зібрав магів із усього світу, і ми пішли війною на Творця. Усі ми. Окрім Калула.

— Чому крім нього? — буркнула Ферро.

— Він сказав, що мені не можна довіряти. Щодо війни призвела моя примха.

— І це, звісно, була щира правда? — пробурмотів Кей.

— Почасти, може, й так. Але він також розкидався значно гіршими звинуваченнями. Він та його проклятий учень, Мамун. Брехня, — процідив він, дивлячись на вогонь. — Суцільна брехня, а решта магів не обманулися. Тож Калул покинув орден, повернувся на Південь і став шукати могутності деінде. І він її знайшов. Вчинивши так, як вчинив Ґлустрод, і занапастивши себе. Порушивши Другий закон і поївши людської плоті. Битися з Канедіасом пішли всього одинадцятеро з нас, а повернулися лише дев’ятеро.

Баяз зробив глибокий вдих і протяжно зітхнув.

— Отже, майстре Кей... Ось історія моїх помилок, як вона є. Ти міг би сказати, що вони спричинили загибель мого вчителя чи розкол в Ордені магів. Міг би сказати, що саме тому ми тепер прямуємо на захід, у руїни минулого. Міг би сказати, що саме через це капітан Лютар намучився зі зламаною щелепою.

— Насіння минулого приносить плоди в теперішньому, — пробурмотів собі під носа Логен.

— Так і є, — промовив Баяз, — так і є. І плоди ці воістину кислі. Чи навчишся ти на моїх помилках, майстре Кей, як навчився я, і чи почнеш приділяти якусь увагу своєму вчителеві?

— Звичайно, — відповів учень, хоча Лоґен замислився, чи немає в його голосі дрібки іронії. — Я коритимуся в усьому.

— Це буде мудро з твого боку. Якби я корився Джувенсові, у мене, може, не було б цього.

Баяз розстебнув два верхніх ґудзики своєї сорочки й відтягнув комірець убік. Світло багаття замиготіло на потьмянілому шрамі від основи шиї старого до плеча.

— Цим мене нагородив сам Творець. Іще один дюйм — і була б мені смерть. — Він безрадісно потер шрам. — Стільки років минуло, а він і досі час від часу болить. Якого болю він завдав мені за багато повільних років... отже, майстре Лютар, ти розумієш: хоч ти й несеш на собі мітку, могло бути й гірше.

Лонгфут прокашлявся.

— Це, звісно, неабияке ушкодження, та я, гадаю, можу його перевершити.

Він узявся за свою брудну штанину й, закотивши її аж до паху, розвернув до світла багаття жилаве стегно. Його ногу майже повністю обплітала потворна маса зморшкуватої сірої рубцевої тканини. Навіть Лоґен мусив визнати, що вразився.

— Хто це в біса зробив? — спитав Лютар, якому явно стало трохи зле.

Лонгфут усміхнувся.

— Багато років тому, ще будучи молодим, я зазнав кораблетрощі під час бурі поблизу берегів Сулджуку. Загалом Бог визнав за потрібне кинути мене в негоду у свій холодний океан дев’ять разів. На щастя, я завжди був по-справжньому благословенним плавцем. На жаль, цього разу якась велика риба переплутала мене зі своїм наступним обідом.

— Риба? — пробурчала Ферро.

— Саме так. Величезна та вкрай агресивна риба, зі щелепами завширшки з двері та зубами, схожими на ножі. На щастя, діставши різкий удар по носі, — він рубонув у повітрі рукою, — вона мене відпустила, а випадкова течія, на щастя, викинула мене на берег. Ще більше мені поталанило, коли я знайшов серед тубільців співчутливу даму, що дозволила мені видужувати в її оселі, позаяк народ Сулджуку назагал ставиться до чужинців надзвичайно підозріло. — Він щасливо зітхнув. — Так я навчився їхньої мови. Украй духовний народ. Господь посприяв мені. Справді.

Запала тиша.

— Б’юсь об заклад, ти це можеш перевершити, — широко всміхнувся Лоґенові Лютар.

— Мене якось вкусила зла вівця, та особливого сліду від цього не зосталося.

— А як же палець?

— Оце? — Він витріщився на звичний обрубок і помахав ним уперед-назад. — А що він?

— Як ти його втратив?

Лоґен насупився. Він сумнівався, що йому подобається, в яке русло переходить ця розмова. Почути про Баязові помилки — це одне, а от заглиблюватись у власні йому не так уже й кортіло. Знають мертві, він припустився не однієї страшної помилки. Однак тепер на нього дивилися всі. Він мусив щось сказати.

— Я втратив його в бою. Під місцем, що зветься Карлеон. Тоді я сам був молодий і сповнений вогню. Я мав дурну звичку кидатись у гущу бою. Того разу, коли я вибрався, палець зник.

— Погарячкував, так? — запитав Баяз.

— Щось таке. — Він спохмурнів і злегка потер обрубок. — Дивно. Після того як його не стало, я ще довго відчував його, відчував, як свербить самий його кінець. Це мене бісило. Як можна почухати палець, якого нема?

— Було боляче? — запитав Лютар.

— Спершу — просто капець, але й близько не так сильно, як у деяких інших випадках.

— Наприклад?

Тут треба було подумати. Лоґен почухав обличчя й перебрав подумки всі години, дні й тижні, які провів із ушкодженнями, в крові та в крику. Шкандибаючи або намагаючись різати м’ясо перев’язаними руками.

— Якось мене добре рубонули мечем по обличчю, — промовив він, мацаючи заглибину, яку залишив у нього в вусі Тул Дуру, — кров лилася як дурна. Мало не виколов собі око стрілою. — Він потер шрам у вигляді півмісяця під бровою. — Вишкрябувати уламки довелося кілька годин. Тоді на мене під час облоги Уффріта впала брила — велика, хай їй грець. Ще й у перший день. — Він почухав потилицю й намацав під волоссям грудкуваті рубці. — Розбила мені череп і зламала плече.

— Кепсько, — сказав Баяз.

— Я сам винен. Ось що буває, коли намагаєшся голіруч повалити міський мур.

Лютар витріщився на нього, і він знизав плечима.

— Не вийшло. Я вже казав, що замолоду був запальний.

— Мене тільки дивує, що ти не спробував його прогризти.

— Скоріш за все, це я зробив би далі. Тим краще, що на мене скинули брилу. Хоч зуби досі при мені. Я два місяці вищав, лежачи на спині, поки місто тримали в облозі. Ледве встиг видужати до бою з Тридубою, у якому знову зламав усе це та ще дещо на додачу.

Згадавши про це, Лоґен поморщився, зігнув пальці правої руки й випрямив їх, згадуючи, як вони, геть потрощені, тоді боліли.

— То вже було боляче по-справжньому. Щоправда, не так, як тоді.

Він засунув руку під пасок і підняв сорочку. Всі придивилися з-за вогню до того, на що він показував. Шрам був невеличкий, далебі, просто під нижнім ребром, у западинці біля живота.

— Здається, нічого особливого, — сказав Лютар.

Лоґен розвернувся, показуючи їм спину.

— Решта тут, — сказав він і тицьнув великим пальцем на мітку біля хребта — як він знав, набагато більшу. Коли вони почали це засвоювати, запала тривала тиша.

— Наскрізь? — промимрив Лонгфут.

— Наскрізь, списом. У двобої з таким собі Хардінгом Мовчуном. Мені збіса пощастило вижити, це вже точно.

— Якщо це було на двобої, — пробурмотів Баяз, — то як ти залишився живим?

Лоґен облизав губи й відчув гіркий смаку роті.

— Я його переміг.

— Прохромлений списом?

— Я зрозумів це тільки опісля.

Лонгфут і Лютар похмуро перезирнулися.

— Здавалося б, таку деталь важко не помітити, — зауважив навігатор.

— Наче й так... — Лоґен завагався, намагаючись зрозуміти, як це добре сказати, але це було неможливо сказати добре. — Бувають моменти... ну... коли я насправді не знаю, що роблю.

Довга пауза.

— Як це? — запитав Баяз, і Лоґен поморщився.

Уся крихка довіра, яку він завоював за останні кілька тижнів, опинилася під загрозою руйнування, та він не бачив жодного вибору. Він ніколи не був добрим брехуном.

— Років, здається, в чотирнадцять я посварився з другом. Навіть не пам’ятаю, через що. Пам’ятаю, що розізлився. Пам’ятаю, що він мене вдарив. А далі я дивився на свої руки.

Він ізнову на них поглянув. У темряві вони здавалися блідими.

— Я його задушив. На смерть. Не пам’ятаю, як це зробив, але там був тільки я і в мене під нігтями була його кров. Я витягнув його на якесь каміння, кинув його головою донизу, а потім сказав, що він упав із дерева й помер, і мені всі повірили. Його мати плакала і таке інше, та що я міг удіяти? Так це сталося вперше.

Лоґен відчув, що з нього не зводить очей увесь гурт.

— За кілька років я мало не вбив свого батька. Штрикнув його ножем, поки ми їли. Чому, не знаю. Взагалі не знаю. На щастя, він видужав.

Він відчув, як Лонгфут стривожено відсувається, і не зміг поставити це йому на карб.

— Тоді саме почали частіше приходити шанка. Тож батько відправив мене на південь, за гори, шукати допомоги. Так я знайшов Бетода, а він сказав, що допоможе, якщо я битимуся за нього. Я здуру цьому радів, але бої все тривали й тривали. Що я тільки коїв на тих війнах... що мені тільки розповідали про те, що я коїв. — Він глибоко вдихнув. — Ну... Я вбивав друзів. А що я робив з ворогами, треба було бачити. Попервах мені це подобалось. Я обожнював сидіти на почесному місці біля ватри, дивитися на бійців і бачити їхній страх, що ніхто не наважувався дивитися мені в очі, але ставало дедалі гірше. І гірше. Була така зима, коли я здебільшого не розумів, хто я та що роблю. Часом я бачив, як це відбувається, та змінити цього не міг. Ніхто не знав, кого я вб’ю наступним. Вони всі срались, навіть Бетод, і ніхто не боявся мене більше, ніж я сам.

Якийсь час усі сиділи мовчки, пороззявлявши роти. Зруйнована будівля тільки почала було здаватись сякою-такою втіхою після безлічі мертвих і порожнього місця на рівнині, та вже перестала нею здаватись. Порожні вікна зяяли, як рани. Порожні дверні прорізи зяяли, як могили. Мовчання все тривало й тривало, аж тут прокашлявся Лонгфут.

— Отже, ти, умовно кажучи, вважаєш, що здатен убити когось із нас — можливо, й не бажаючи цього?

— Я швидше вб’ю вас усіх, аніж когось одного.

Баяз тим часом супився.

— Вибач, але це не зовсім мене заспокоює.

— Якби ж то ти бодай згадав про це раніше! — різко промовив Лонгфут. — Такими відомостями й мають ділитися попутники! Я зовсім не думаю, що...

— Облиш його, — прогарчала Ферро.

— Але нам потрібно знати...

— Стули пельку, звіздарю тупий. Ви всі далеко не бездоганні. — Вона несхвально позирнула на Лонгфута. — Одні з вас багато патякають, а коли починаються біди, вас носить казна-де. — Насупилася на Лютара. — Другі далеко не такі корисні, як про себе думають. — Зиркнула на Баяза. — А треті приховують купу таємниць, а потім засинають, коли не треба, і кидають усіх нас напризволяще на краю світу. Ну, він убивця. Ну то й що, блять?! Коли вбивати було потрібно, вас це цілком влаштовувало.

— Я лише хотів...

— Я сказала: стули пельку.

Лонгфут трохи покліпав, а тоді виконав її наказ.

Лоґен пильно поглянув на Ферро з-за багаття. Вже від кого він геть не сподівався почути добре слово, так це від неї. З усіх них бачила це лише вона. Лише вона знала, що він насправді має на увазі. Та все ж вона за нього вступилася. Вона помітила його погляд, набурмосилась і сховалась у своєму кутку, та це нічого не міняло. Він відчув, що всміхається.

— А що тоді в тебе?

Баяз теж дивився на Ферро, торкаючись одним пальцем губи, наче в задумі.

— А що в мене?

— Ти кажеш, що не любиш таємниць. Ми всі розповіли про свої шрами. Я знудив увесь гурт своїми старими історіями, а Кривава Дев’ятка зачарував нас своїми. — Маг постукав пальцем по своєму кістлявому обличчю, вкритому різкими тінями від вогню. — Звідки шрами взялися в тебе?

Пауза.

— Б’юсь об заклад, ти завдала страждань тому, хто їх залишив. Так? — промовив Лютар зі смішком у голосі.

Лонгфут захихотів.

— О, справді! Насмілюся сказати, що його спіткав гострий кінець! Мені страшно подумати...

— Це зробила я, — сказала Ферро.

Коли вони це збагнули, увесь сміх швидко вщух, а усмішки померкли.

— Га? — перепитав Лоґен.

— У сраці нога! Біляче, ти що, глухий? Це зробила з собою я.

— Чому?

— Ха! — гаркнула вона, сердито дивлячись на нього з-за вогню. — Ти не знаєш, як воно — бути в чиїйсь власності! Коли мені було дванадцять років, мене продали чоловікові на ім’я Сусман. — Вона сплюнула на землю та прогарчала щось рідною мовою. Лоґенові здавалося, що це не комплімент. — Він володів закладом, у якому дівчат навчали, а тоді перепродавали з прибутком.

— Чого навчали? — запитав Лютар.

— А ти як думаєш, дурню? Трахатись.

— А... — писнув він, ковтнув і знову поглянув на землю.

— Я пробула там два роки. Два роки, перш ніж украла ніж. Тоді я не вміла вбивати. Тож я завдала своєму хазяїнові найбільшої шкоди, якої могла. Я порізала себе аж до кістки. Перш ніж у мене забрали клинок, я збила свою ціну вчетверо. — Вона шалено вишкірилася, дивлячись на вогонь, наче то був день її найбільшої гордості. — Вам треба було б чути, як той гад верещав!

Лоґен витріщився. Лонгфут роззявив рота. Навіть Перший з-поміж магів явно вразився.

— Ти пошрамувала себе?

— І що з того?

Знову тиша. Здійнявся вітер і закрутився всередині руїни, шиплячи в щілинах між каменями та змушуючи полум’я мерехтіти й танцювати. Після цього слів майже не було ні в кого.

Лютий

ніг плавно падав; білі сніжинки кружляли в порожньому повітрі за краєм кручі, обертаючи зелені сосни, чорні скелі та буру річку внизу на сірих привидів.

Вестові аж не вірилося, що в дитинстві він щороку з нетерпінням чекав на прихід снігу. Що він із радістю прокидався й бачив, що світ укритий білим. Що це могло ховати в собі таємницю, диво і радість. Тепер, бачачи, як сніжинки лягають на волосся Катіль, на плащ Ладіслі, на його власну брудну штанину, Вест жахався. Знову владний холод, знову волога, що натиратиме, знову виснажливі зусилля заради руху. Він потер блідими руками, пошморгав носом і похмуро глянув на небо, примушуючи себе не впадати в розпач.

— Треба брати від усього якнайбільше, — прошепотів він. Слова зарипіли в його хворому горлі та заклубочилися густим димом на холоді. — Треба.

Він згадав тепле літо в Агріонті. Духмяний цвіт дерев на площах. Птахів, які щебетали на плечах усміхнених статуй. Сонячне світло, що лилося крізь густолисті гілки в парку. Не допомогло. Він шморгнув носом, втягуючи в нього шмарклі, вкотре спробував заховати руки в рукавах форми, та їм ніколи не вистачало для цього довжини. Він узявся блідими пальцями за обтріпані поли. Чи зігріється він коли-небудь ізнову?

Він відчув на плечі руку Пайка.

— Щось коїться, — пробурмотів засуджений і показав на північан, що сиділи гуртом навпочіпки, квапливо бурмочучи щось одне одному.

Вест утомлено поглянув на них. Він якраз майже зручно влаштувався, і йому важко було зацікавитися чимось іншим, окрім власного болю. Він поволі розігнув зболілі ноги, почув, підводячись, як тріщать його холодні коліна, стріпонувся та спробував позбутися втоми в тілі. Він почовгав до північан, зігнувшись, як старий дід, і обхопивши себе руками, щоб зігрітися. Зібрання встигло розійтися, перш ніж він дійшов. Ще одне рішення ухвалено без жодної потреби в його думці.

Тридуба наблизився до нього, геть не бентежачись через снігопад.

— Шукач помітив кількох Бетодових розвідників, — пробурчав він, показуючи за дерева. — Якраз отам, на спуску, біля самісінького струмка, неподалік отого водоспаду. Пощастило йому їх злапати. Вони цілком могли злапати нас, і ми зараз, скоріш за все, вже були б мертві.

— Скільки їх?

— Він гадає, що десяток. Обійти їх могло б бути ризиковано.

Вест насупився, переминаючись із ноги на ногу в намаганні підтримати потік крові.

— Але битися з ними було б іще ризикованіше, еге ж?

— Може, й так, а може, й ні. Якщо ми зможемо заскочити їх зненацька, наші шанси непогані. Вони мають харчі, зброю, — він оглянув Веста з ніг до голови, — та одяг. Усіляке начиння, що могло би придатись нам. Ми зараз тільки-но пережили середину зими. Як ітимемо далі на північ, тепліше не ставатиме. Вирішено. Ми будемо битись. Їх десяток, сили в нас нерівні, тож нам знадобляться всі бійці. Твій друзяка Пайк, судячи з вигляду, здатен помахати сокирою, не надто бентежачись через результати. Ти краще підготуй його і все таке. — Він кивнув на Ладіслу, що зігнувся на землі. — Дівчина не має втручатись, але...

— Не принц. Це занадто небезпечно.

Тридуба примружив очі.

— Правильно, хай йому грець: це небезпечно. Саме тому ризик мають розділити всі.

Вест близько нахилився до нього й постарався переконливо заговорити потрісканими губами, грубими й товстими, як пара пересмажених ковбасок.

— Він тільки збільшить ризик для всіх. Ми обидва це знаємо.

Принц із підозрою озирнувся на них, намагаючись здогадатися, про що вони говорять.

— Від нього користі в бою буде, як від мішка на голові.

Старий північанин пирхнув.

— Тут ти, скоріш за все, маєш рацію.

Він глибоко вдихнув і насупився, без поспіху обдумуючи це.

— Гаразд. Це незвично, але гаразд. Він залишиться, він і дівчина. Решта битимуться, а значить, і ти теж.

Вест кивнув. Кожен має робити свій внесок, хоч як мало його радує ця перспектива.

— Згода. Решта битимуться.

І він пошкандибав назад, щоб розповісти іншим.

Удома, в світлих садах Аґріонта, кронпринца Ладіслу нізащо б не впізнали. Модники, придворні, блюдолизи, що зазвичай прислуховувалися до кожного його слова, швидше за все, переступили б через нього, затиснувши носи. Плащ, який дав йому Вест, розходився по швах, протерся на ліктях і вкрився грязюкою. Бездоганна біла форма принца під ним мало-помалу потемніла до кольору бруду. Із неї досі звисали кілька обривків золотого позументу, схожі на розкішний букет квітів, який зогнив до брудних стебел. Його волосся перетворилося на сплутану солому, на обличчі в нього подекуди відросла руда борідка, а волосся, що висипало в нього між бровами, вказувало, що в щасливіші дні він досить довго їх вищипував. Єдиною людиною в ще жалюгіднішому стані на сто миль навколо був, либонь, сам Вест.

— Що робити? — пробелькотів принц, коли Вест опустився поряд із ним.

— Ваша високосте, біля річки є розвідники Бетода. Ми мусимо битися.

Принц кивнув.

— Мені знадобиться зброя...

— Я змушений попросити вас залишитися.

— Полковнику Вест, мені здається, що я маю...

— Ви були б дуже корисні, ваша високосте, та це, на жаль, геть не підлягає обговоренню. Ви — спадкоємець престолу. Ми не можемо дозволити собі наражати вас на небезпеку.

Ладісла щосили постарався зобразити невдоволення, та Вест мало не відчув на смак його полегшення.

— Якщо ви впевнені, то гаразд.

— Абсолютно. — Вест поглянув на Катіль. — Ви двоє маєте залишитися тут. Ми скоро повернемось. Якщо поталанить. — На останньому реченні він мало не поморщився. Останнім часом із таланом однозначно було сутужно. — Не потрапляйте на очі й сидіть тихо.

Вона всміхнулася йому.

— Не турбуйтеся. Я подбаю про те, щоб він не нашкодив собі.

Ладісла сердито зиркнув убік, стиснувши кулаки в безсилому гніві. Здавалося, він анітрохи не навчився краще реагувати на її постійні кпини. Без сумніву, лестощі та покора впродовж усього життя кепсько готують до глуму в жахливих умовах. Вест на мить замислився, чи не припускається він помилки, залишаючи їх самих, але не можна було сказати, що в нього був якийсь вибір. Тут вони геть не заважали. Вони мають бути в безпеці. Принаймні в набагато більшій безпеці, ніж він.

Вони посідали навпочіпки. Кільце пошрамованих і замурзаних облич із суворим виразом і розпатланим волоссям. Тридуба з грубуватим лицем, зібганим глибокими зморшками. Чорний Доу з одним вухом і вовкуватою усмішкою. Тул Дуру з нахмуреними важкими бровами. Мовчун, зовні безтурботний, як камінь. Шукач із примруженими ясними очима й гострим носом, із якого парою виривалося дихання. Пайк, що сильно насупив нечисленні частини свого обгорілого лиця, здатні рухатися. Шестеро найсуворіших на вигляд людей на світі — і Вест.

Він ковтнув. Кожен має робити свій внесок.

Тридуба черкав гілкою в твердому ґрунті примітивну мапу.

— Гаразд, хлопці, вони окопалися тут, біля річки — може, десяток, а може, й більше. Ось як ми це зробимо. Мовчуне, ти зліва, Шукач праворуч, усе як завжди.

— Гаразд, отамане, — промовив Шукач. Мовчун кивнув.

— Ми з Тулом і Пайком підемо на них із цього боку плечем до плеча. Сподіваюся, ми заскочимо їх зненацька. Не підстрельте нікого з нас, гаразд, хлопці?

Шукач усміхнувся.

— Якщо ти уникатимеш стріл, із тобою все буде гаразд.

— Я це запам’ятаю. Доу, Весте, ви перейдете річку й зачекаєте там, біля водоспаду. Підійдете до них іззаду.

Гілка видряпала в землі жорстку борозну, і Вест відчув, як у нього від тривоги набухає клубок у горлі.

— Вас не мають помітити через шум води. Як побачите, що я пожбурив камінець у калюжу, йдіть. Чуєте? Як пролетить камінець. Такий сигнал.

— Гаразд, отамане, — буркнув Доу.

Вест раптом усвідомив, що Тридуба дивиться просто на нього.

— Чуєш мене, хлопче?

— Гм, так, звісно, — пробелькотів він. Язик у нього заплітався від холоду та дедалі сильнішого страху. — Коли камінець пролетить, ми підемо... отамане.

— Гаразд. А ще тримайте очі розплющеними. Поблизу можуть бути інші. Бетод має розвідників по всьому краю. Хтось іще не знає, що робити? — Всі заперечно хитнули головами. — Добре. Тоді не винуватьте мене, як уб’єтесь.

Тридуба підвівся, а за ним підвелись інші. Вони здійснили останні нечисленні приготування, розхитали клинки в піхвах, посмикали луки за тятиви, затягнули паски. Вестові особливо не було чого готувати. Просунути важкий крадений меч за потертий пояс — і все. У цьому товаристві він почувався цілковитим дурнем. Йому стало цікаво, скільки вони загалом убили людей. Він би не здивувався, якби цих людей стало на ціле містечко та ще й зосталося б на одне чи два сільця на околицях. Навіть Пайк здавався більш ніж готовим на спокійне вбивство. Вестові довелося нагадати собі, що він навіть не уявляє, чому цю людину, власне, засудили до ув’язнення у виправній колонії. Споглядаючи його тепер, коли він задумливо водив великим пальцем по лезу своєї важкої сокири, а з його мертвого, обгорілого обличчя дивилися суворі очі, це було неважко уявити.

Вест придивився до своїх рук. Вони тремтіли, і не лише від холоду. Він схопився за одну руку другою й міцно їх стиснув. Підвівши погляд, побачив, що йому всміхається Шукач.

— Відваги без страху не буває, — сказав він, а тоді повернувся й пішов у дерева слідом за Тридубою й іншими.

Веста рубонув іззаду грубий голос Чорного Доу.

— Ти зі мною, душогубе. Постарайся не відстати.

Він сплюнув на замерзлу землю, а тоді розвернувся й подався до річки. Вест іще раз, востаннє, озирнувся на інших. Катіль один раз кивнула йому, він кивнув у відповідь, а тоді розвернувся й пішов за Доу, мовчки прошмигуючи між деревами, що були повністю вкриті блискучим вологим льодом. Тим часом у його вухах ставало дедалі гучнішим шипіння водоспаду.

План Тридуби починав видаватися досить бідним на подробиці.

— Що будемо робити, як перейдемо струмок і одержимо сигнал?

— Убивати, — буркнув Доу через плече.

Від цієї відповіді, хоч і безглуздої, Веста раптом прошив ізсередини панічний жах.

— Мені йти ліворуч чи праворуч?

— Куди хочеш — тільки під ноги мені не лізь.

— А куди підеш ти?

— Туди, де будуть убивати.

Сторожко вийшовши на берег, Вест пошкодував, що взагалі заговорив. Трохи вище за течією він побачив водоспад, стіну темного каменю та бистрої збуреної води між чорними стовбурами дерев, що здіймала в повітря морозну імлу та шум.

Річка тут була щонайбільше чотири кроки завширшки, та вода в ній була швидка, темна й пінилася довкола мокрих каменів по її краях. Доу високо підняв меч і сокиру, впевнено перебрів її, посередині опинившись по пояс у воді, а тоді виліз на віддалений берег і притиснувся, мокрий як хлющ, до каміння. Роззирнувся довкола, насупився, побачивши, як сильно відстає від нього Вест, і сердито змахнув рукою, наказуючи йти слідом.

Вест незграбно витягнув меч і підняв його, глибоко вдихнув, затамував подих і ввійшов у струмок. Вода затекла йому в чобіт і обхопила його литку. Його нога, здавалося, раптом застрягла в льоду. Він ступив крок уперед, і його друга нога щезла аж по стегно. Він вирячив очі, шумно задихав, але вороття не було. Він ступив іще крок. Його чобіт послизнувся на замшілому камінні на дні струмка, і він незграбно пірнув, опинившись у воді аж по пахви. Він би закричав, але студена вода вибила йому повітря з легень. Він кинувся вперед, наполовину пішки, наполовину вплав, зціпивши зуби від панічного жаху, та вибрався на віддалений берег, шумно, неглибоко й відчайдушно втягуючи в себе повітря. Сяк-так підвівся й притулився до каменів позаду Доу, відчуваючи поколювання на закоцюблій шкірі.

Північанин широко йому всміхнувся.

— Ти, здається, змерз, хлопче.

— Усе гаразд, — виплюнув Вест крізь зуби, що цокотіли. Йому ще ніколи в житті не було так холодно. — Я зроблю свій вн... вн... внесок.

— Що ти своє зробиш?! Хлопче, я не допущу, щоб ти бився змерзлим — ти нас обох доведеш до смерті.

— Не тривожся за...

Його сильно вдарила по обличчю розкрита долоня Доу. Шок від удару був мало не страшніший за біль. Вест вибалушив очі, впустивши клинок у багнюку й несвідомо піднявши одну руку до щоки, яку поколювало.

— Якого...

— Скористайся цим! — процідив йому північанин. — Це належить тобі!

Не встиг Вест розкрити рота, як Доу зацідив йому в зуби другою рукою так, що він позадкував до каміння, з його губи на вологу землю закрапала кров, а в голові задзвеніло.

— Воно твоє. Прийми його!

— Ти, бля...

Далі все перейшло у звичайне бездумне гарчання, коли Вест зімкнув руки в Доу на шиї, душачи, дряпаючи, шкірячись по-звірячому, оголивши зуби й нічого не розуміючи. Кров помчала його тілом, і з нього разом полилися голод, біль і роздратування через нескінченний перехід на морозі.

Але Чорний Доу був удвічі сильніший за Веста, хоч який він був сердитий.

— Скористайся цим! — загарчав він, віддерши від себе руки Веста і притиснувши його до каміння. — Уже розігрівся?

Угорі щось спалахнуло та плюхнуло в воду поруч із ними. Доу пхнув його на прощання, а тоді помчав геть, із ревом полізши на берег. Вест поплентався за ним, видерши важкий меч із багна, високо його здійнявши й щосили волаючи щось безглузде під стукіт крові у себе в голові.

Під ним миготіла мулиста земля. Він прорвався крізь кущі та гниле дерево на відкриту місцевість. Побачив, як Доу зарубує сокирою якогось північанина з виряченими очима. У повітря бризнула темна кров, виділяючись темними цятками на тлі переплетених гілок і білого неба. Сіпались і гойдались дерева, камені та закудлані люди, а в нього у вухах бурею ревіло власне дихання. Попереду хтось замаячив, і він замахнувся на цю людину мечем, а тоді відчув, як меч вгризається. Вестові в обличчя бризнула кров, і він сахнувся, сплюнув і закліпав, а тоді ковзнув на бік і незграбно підвівся. Його голова була повна лементу і плачу, брязкоту металу та тріску кісток.

Хрясь. Геп. Р-р-р.

Біля нього хтось захитався, схопившись за стрілу в себе у грудях. Вестів меч розітнув йому череп аж до рота. Труп смикнувся й вирвав клинок у нього з руки. Він заточився в багні, мало не впав і замахнувся на тіло, що минало його, кулаком. У нього щось врізалось і відкинуло його назад, до дерева, із тихим хрипом вибивши йому з легень повітря. Хтось обхопив його груди, притиснувши йому руки до боків і намагаючись задушити його на смерть.

Вест нахилився вперед і ввігнав зуби напасникові в губу, відчувши, як вони зімкнулися посередині. Той кричав і бився, та Вест майже не відчував ударів. Виплюнувши шматок плоті, він буцнув його лобом у лице. Чолов’яга, у якого з порваного рота текла кров, відсахнувся й вереснув. Вест зімкнув зуби в нього на носі, загарчавши, як скажений пес.

Кусь. Кусь. Кусь.

Його рот наповнився кров’ю. Він чув крики, але для нього було важливо лише змикати щелепи дедалі міцніше. Він мотнув головою, і чолов’яга позадкував, хапаючись за обличчя. Невідомо звідки прилетіла стріла і влучила чолов’язі в ребра; він упав на коліна. Вест кинувся на нього, схопився жадібними руками за його патли й заходився знов і знов бити його лицем об землю.

— Готово.

Руки Веста різко відійшли назад жадібними клешнями, повними крові та вирваного волосся. Він ледь-ледь підвівся, задихаючись і вирячивши очі.

Усе застигло. Світ перестав крутитися. На галявину м’яко опускалися цятки снігу, лягаючи на вологу землю, на розкидане спорядження, на тіла, що розтягнулись, і на людей, які ще стояли. Неподалік витріщився на нього Тул. Тридуба був позаду і тримав у руці меч. На масивному рожевому обличчі Пайка відобразилося щось близьке до гримаси; однією скривавленою рукою він стиснув собі передпліччя. Усі вони дивилися. Вони дивилися на нього. Доу підняв руку й показав на Веста. Закинув голову назад і засміявся.

— Ти його покусав! Носа йому, бля, відкусив! Я знав, що ти — навіжений засранець!

Вест витріщився на нього. Гупання у нього в голові почало вщухати.

— Що? — промимрив він.

Він був увесь у крові. Витер рота. Солоно. Поглянув на найближчий труп, що лежав на землі долілиць. Із-під його голови текла цівкою кров, збігаючи зі схилу та збираючись довкола Вестового чобота. Він згадав... дещо. Його скрутив раптовий спазм у нутрощах, і він почав плювати на землю чимось рожевим, блюючи натщесерце.

— Лютий! — вигукнув Доу. — От хто ти такий!

Мовчун тим часом уже вийшов із кущів з луком за плечем і, сидячи навпочіпки, стягував із одного з трупів скривавлене хутро.

— Добрий плащ, — пробурмотів він собі під носа.

Вест, зігнутий, змучений нудотою й геть виснажений, дивився, як вони разом оббирають табір. Слухав, як сміється Доу.

— Лютий! — клекотів його грубий голос. — Ось як я тебе зватиму!

— У них тутка є стріли.

Шукач витягнув щось із одного з вузликів на землі й усміхнувся на весь рот.

— І сир. Трішки припорошений. — Він сколупнув брудними пальцями трохи плісняви з кавалка жовтого сиру, вгризся в нього й усміхнувся. — Але ще добрий.

— Тут багато чого доброго, — кивнув Тридуба, який і собі почав усміхатись. — І ми всі ще більш-менш на ногах. Добре попрацювали, хлопці. — Він плеснув Тула по спині. — Швидко ходімо далі на північ, поки цих не зшукалися. Заберемо хутенько те, що тут є, та прихопимо інших двох.

У Веста тим часом тільки-но запрацював ізнову мозок.

— Інші!

— Гаразд, — промовив Тридуба, — ви з Доу подивіться, як вони там... Лютий.

Він відвернувся з напівусмішкою.

Вест поплентався серед дерев туди, звідки прийшов, шпортаючись і ковзаючись через поспіх, і в ньому знову запульсувала кров.

— Захищайте принца, — пробурмотів він собі під носа.

Він перебрів струмок, майже не помітивши холоду, видерся на віддалений берег і знову піднявся на схил, поспішаючи до кручі, на якій вони покинули інших.

Він почув жіночий крик, який швидко урвався, та чоловічий рик. Усе його тіло охопив жах. Їх знайшли люди Бетода. Можливо, уже надто пізно. Він зусиллям волі гнав свої розпечені ноги вгору схилом, шпортаючись і ковзаючись у болоті. Треба захищати принца. Повітря у нього в горлі палало, та він підганяв себе далі, хапаючись пальцями за стовбури дерев і чіпляючись за вільні гілки та голки на морозній землі.

Він вибіг на відкриту місцевість біля кручі, важко дихаючи та міцно затиснувши в руці скривавлений меч.

На землі борюкалися дві постаті. Катіль була внизу й борсалася, лежачи на спині, хвицаючи та дряпаючи людину, що була на ній. Цей чоловік зумів стягнути з неї штани нижче колін, а тепер вовтузився з власним паском, водночас силкуючись затиснути їй рота другою рукою. Вест ступив крок уперед, високо здійнявши меч, і голова чоловіка різко повернулася. Вест кліпнув. Потенційний ґвалтівник був ніким іншим, як самим кронпринцом Ладіслою.

Побачивши Веста, він незграбно підвівся й відступив на крок. Обличчя в нього було дещо сором’язливе й майже усміхнене, як у школяра, якого застукали за крадіжкою пирога з кухні.

— Вибачте, — сказав він, — я думав, вас не буде довше.

Вест витріщився на нього, не в змозі збагнути, що відбувається.

— Довше?

— Покидьку йобаний! — заволала Катіль, відсунувшись назад і підтягнувши штани. — Та я тебе уїбу!

Ладісла торкнувся своєї губи.

— Вона мене вкусила! Погляньте!

Він простягнув скривавлені пальці, наче доказ скоєного проти нього переступу. Вест зрозумів, що пішов уперед. Принц, напевно, помітив щось у його обличчі, бо відступив на крок, піднявши одну руку та притримуючи другою штани.

— Ану постривайте, Весте, просто...

Не було ніякої страшної люті. Ніякого тимчасового засліплення, ніяких довільних рухів кінцівок, головним болем навіть не пахло. Гніву не було зовсім. Вест іще ніколи в житті не почувався таким спокійним, таким тверезим, таким упевненим у собі. Він сам вирішив це зробити.

Його права рука викинулася вперед, а розкрита долоня вдарила Ладіслу в груди. Кронпринц, неголосно охнувши, різко позадкував. Його ліва нога крутнулася в багні. Він опустив праву ногу, та землі позаду нього не було. У нього піднялися брови, рот і очі округлились у мовчазному шоці. Спадкоємець престолу Союзу відлетів від Веста, марно хапаючись руками й поволі перевертаючись у повітрі на бік... а тоді зник.

Пролунав короткий крик із придихом, щось гепнуло один раз, гепнуло ще раз, протяжно зацокотіло каміння.

А далі — тиша.

Вест стояв на місці й кліпав.

Озирнувся на Катіль.

Вона застигла за два кроки від нього, вирячивши круглі очі.

— Ви... ви...

— Я знаю.

Цей голос був геть не схожий на його. Він наблизився до самого краю кручі й позирнув за неї. На камінні далеко внизу безвільно лежав обвислим лицем донизу труп Ладісли. За ним розкинувся подертий плащ Веста, штани обкрутилися довкола його щиколоток, одне коліно неправильно вивернулося, а по камінню довкола його розбитої голови розпливалося кільце темної крові. Таким мертвим не здавався ще ніхто на світі.

Вест ковтнув. Це зробив він. Він. Він убив спадкоємця престолу. Холоднокровно вбив. Він — злочинець. Він — зрадник. Він — чудовисько.

І йому мало не захотілося розсміятись. Сонячний Аґріонт, де вірність і пошана були безумовні, де простолюдини робили те, що казали їм вищі за них, де вбивати інших людей було просто не заведено — усе це було дуже далеко. Може, він і чудовисько, але тут, у замерзлій дичавині Енґлії, правила інші. Тут чудовиська становлять більшість.

Він відчув, як його важко плеснула по плечу чиясь рука. Підвівши погляд, побачив біля себе безвуху голову Чорного Доу, що дивився згори вниз. Північанин стиха засвистів, стиснувши вуста.

— Що ж, гадаю, це й усе. Знаєш що, Лютий? — Він криво всміхнувся Вестові. — Хлопче, ти починаєш мені подобатись.

До останнього бійця

енерал Віссбрук повільно опустив листа, міцно зціпивши зуби.

— То як це розуміти, очільнику? Ви нас покидаєте? Голос у нього трохи дрижав. «Від панічного жаху? Від страху? Від гніву? Хто міг би поставити йому на карб будь-що з цього?»

Зала практично не змінилася, відколи Ґлокта прибув до міста. Розкішні мозаїки, майстерне різьблення та полірований стіл сяяли на світанковому сонці, що проникало крізь високі вікна. «Однак сама правляча рада, на жаль, скоротилася». Зосталися тільки Віссбрук зі щоками, що випиналися над жорстким комірцем його вишитого кітеля, та гаддиш Кадія, що втомлено зігнувся в кріслі. Нікомо Коска стояв осторонь, притулившись до стіни біля вікна та гризучи нігті.

Ґлокта глибоко вдихнув.

— Архілектор хоче, щоб я... надав пояснення.

Віссбрук верескливо реготнув.

— Чомусь мені яскраво уявляються пацюки, що тікають із охопленого вогнем будинку.

«Влучна метафора. Якщо пацюки тікають від полум’я й кидаються в м’ясорубку».

— Та ну вас, генерале. — Коска з ледь помітною усмішкою на вустах відхилив голову до стіни. — Очільник не мусив іти з цим до нас. Він міг би нишком утекти серед ночі, і ніхто б ні про що не дізнався. Так зробив би я.

— Дозвольте мені не перейматися тим, що могли б зробити ви, — огризнувся Віссбрук. — Наше становище критичне. Суходільні стіни втрачені, а з ними й будь-яка можливість довго протриматись. Нетрі кишать гуркськими вояками. Ми щоночі здійснюємо вилазки з воріт Верхнього міста. Спалюємо таран. Убиваємо вартових уві сні. Та вони щодня приносять нове обладнання. Можливо, скоро вони розчистять простір серед хиж і зберуть свої великі катапульти. Можна припустити, що невдовзі після цього Верхнє місто опиниться під безперервним обстрілом запалювальними засобами! — Він тицьнув рукою у вікно. — Можливо, звідти вони дотягнуться аж до Цитаделі! Цю саму залу може прикрасити брила завбільшки з дровітню!

— Наше становище мені добре відоме, — різко відказав Ґлокта. «Сморід паніки за останні кілька днів став таким сильним, що ще трохи — і його б занюхали мертві». — Проте накази архілектора вкрай конкретні. Битися до останнього бійця. Ніякої капітуляції.

Віссбрук згорбив плечі.

— Капітуляція в будь-якому разі нічого б не дала.

Він підвівся, без ентузіазму спробував розправити на собі форму, а тоді поволі засунув своє крісло під стіл. Тієї миті Ґлокті мало не стало його шкода. «Може, він і заслуговує на жаль, але я витратив увесь його запас на Карлот дан Ейдер, яка геть на нього не заслуговувала».

— Дозвольте мені як людині, що бачила гуркську в’язницю зсередини, дещо вам порадити. Якщо місто таки впаде, наполегливо рекомендую вам не здаватися в полон, а вкоротити собі віку.

Генерал Віссбрук на мить округлив очі, а тоді опустив погляд на прекрасну мозаїчну підлогу та ковтнув. Коли ж він підвів обличчя, Ґлокта з подивом уздрів на ньому гірку усмішку.

— Не про це я думав, коли вступав до армії.

Ґлокта постукав ціпком по своїй знівеченій нозі й криво всміхнувся у відповідь.

— Я міг би сказати те саме. Як там писав Столікус? «Сержант-вербувальник продає мрії, але доставляє кошмари»?

— Це, здається, пасувало б до цього випадку.

— Якщо це вас утішить, я сумніваюся, що моя доля буде принаймні не страшнішою за вашу.

— Трохи втішає.

Віссбрук клацнув добре начищеними підборами й виструнчився так, що аж затремтів. Застиг на мить у цій позі, а тоді повернувся до дверей без жодного слова. Його підошви голосно цокали по підлозі та поступово затихли в коридорі за дверима.

Ґлокта поглянув на Кадію.

— Хоч що я там сказав генералові, вам я б наполегливо рекомендував здати місто, щойно випаде така можливість.

Кадія підвів утомлені очі.

— Після всього цього? Зараз?

«Особливо зараз».

— Можливо, імператор побажає виявити милосердя. Хай там як, я не бачу для вас великої користі в подальших боях. Зараз ще є якісь можливості для торгу. Можливо, би зуміли б домовитися про якісь умови.

— І це так ви мене втішаєте? Милосердям імператора?

— Більш нічого в мене немає. Що ви там казали мені про того, хто загубився в пустелі?

Кадія повільно кивнув.

— Хай яким буде результат, я хотів би вам подякувати.

«Подякувати мені, телепню?»

— За що? За те, що я зруйнував ваше місто й полишив вас на милість імператора?

— За те, що ставилися до нас із певною повагою.

Ґлокта пирхнув.

— Повагою? Я думав, що просто казав вам те, що ви хотіли чути, щоб одержати те, чого потребував.

— Може, й так. Але подяка не коштує нічого. Хай буде з вами Бог.

— Бог не піде за мною туди, куди я йду, — пробурчав Ґлокта, тим часом як Кадія поволі зачовгав на вихід із зали.

Коска всміхнувся, зверхньо дивлячись із-за довгого носа.

— Вертаєте до Адуа, так, очільнику?

— Вертаю, як ви кажете, до Адуа. — «Вертаю до Будинку Питань. Вертаю до архілектора Сульта». Думка була аж ніяк не радісна.

— Можливо, я вас там побачу.

— Думаєте?

«Ймовірніше, вас заріжуть разом із усіма іншими, коли місто впаде. Тоді ви втратите можливість побачити, як мене повісять».

— Якщо я чогось і навчився, то це того, що шанс є завжди. — Коска, всміхнувшись, відштовхнувся від стіни й неквапом покрокував до дверей, зухвало поклавши руку на ефес шпаги. — Мені прикро втрачати доброго наймача.

— Мені було би прикро, якби мене хтось втратив. Та приготуйтеся до можливого розчарування. Життя сповнене них.

«І найбільшим розчаруванням часто є те, як воно закінчується».

— Ну, що ж... Якщо хтось із нас має розчаруватись...

Коска театрально вклонився у дверях, й облуплена позолота на його розкішному колись нагруднику зблиснула під променем вранішнього сонця.

— Це було для мене честю.

Ґлокта сидів на ліжку, облизуючи порожні ясна й потираючи ногу, що пульсувала болем. Він оглядав своє помешкання. «Чи помешкання Давуста. Саме тут мене серед ночі нажахав старий чаклун. Саме тут я дивився, як палає місто. Саме тут мене мало не з’їла чотирнадцятирічна дівчина. Ах, щасливі спогади...»

Він, скривившись, підвівся й пошкандибав до єдиної скрині, яку привіз із собою. «І саме тут я підписав квитанцію на мільйон марок, надану банківським домом „Валінт і Балк“». Він витягнув із кишені плаща плаский шкіряний футляр, даний Мотісом. «Півмільйона марок відшліфованим камінням, майже неторкані». Він знову відчув сильну спокусу відкрити його, запустити всередину руку й відчути між пальцями той холодний, твердий, цокотливий дистилят багатства. Утримався завдяки зусиллю волі, нагнувся з іще більшим зусиллям волі, відштовхнув однією рукою дещо зі складеного одягу, а другою заховав під ним футляр. «Чорне, чорне і чорне. Мені справді потрібен більш розмаїтий гардероб...»

— Ідете, не попрощавшись?

Ґлокта різко розігнувся й мало не виблював через пекучий спазм, що охопив його спину. Простягнув одну руку та закляпнув кришку скрині саме вчасно, щоби плюхнутися на неї, поки не підігнулася нога. У дверях стояла, похмуро дивлячись на нього, Вітарі.

— Трясця! — процідив він, із кожним важким подихом випускаючи слину з проміжків у зубах. Ліва нога в нього затерпла і стала як дерев’яна, а праву зсудомило в страшному болю.

Вона тихенько ввійшла до кімнати й повела примруженими очима наліво та направо. «Перевіряє, чи нема тут іще когось. Отже, бесіда віч-на-віч». Коли вона поволі зачинила двері, його серце почало швидко битись, і не лише через спазми в нозі. У замку заторохтів ключ. «Лише я та вона. Страх як захопливо».

Вона мовчки пройшла по килиму, а її довга чорна тінь потягнулася до нього.

— Я думала, що в нас домовленість, — процідила вона з-за маски.

— Я теж, — різко відказав Ґлокта, силкуючись знайти більш гідне положення. — А тоді одержав маленьку цидулку від Сульта. Він хоче, щоб я повернувся, і, гадаю, ми всі можемо здогадатися чому.

— Те, що я йому казала, тут ні до чого.

— Так кажеш ти.

Її очі примружилися ще сильніше, а ноги підійшли ближче.

— У нас була домовленість. Я свої зобов’язання дотримала.

— Молодчинка! Можеш утішатися цією думкою, коли я плаватиму долілиць у доках Адуа, а ти застрягнеш тут, чекаючи, коли гурки зруйнують... ох!

Вона кинулася на нього, вчавивши своєю вагою його покручену спину в ящик і витиснувши з нього повітря так, що він уривчасто захрипів. Яскраво зблиснув метал, загримів ланцюг, і її пальці обкрутилися довкола його шиї.

— Ах ти черв’як калічний! Мені, бля, негайно треба перерізати тобі горло!

Її коліно боляче врізалося йому в живіт, холодний метал злегка лоскотнув шкіру в нього на шиї, її блакитні очі гнівно вдивились у вічі йому, бігаючи туди-сюди й суворо виблискуючи, як камінці у скрині під його спиною. «Можливо, я помру за кілька секунд. Цілком можливо». Він згадав, як вона на очах у нього придушила Ейдер. «Недбало, як я розчавив би мураху, а я, бідолашний каліка, безпорадний, як той мураха». Можливо, він мусив незв’язно белькотіти щось зі страху, але в нього на думці було лиш одне: «Коли на мені востаннє була жінка?»

Він пирхнув зі сміху.

— Ти що, геть мене не знаєш? — пробелькотів він, хихочучи та схлипуючи водночас. На очі йому навернулися сльози від нудотної суміші болю з веселістю. — Очільник Ґлокта, радий знайомству! Мені насрати, що ти робиш, і ти це знаєш. Погрози? Постарайся краще, курво руда!

Вона люто вирячила очі. Її плече посунулося вперед, а лікоть відійшов назад, готовий прикласти якнайбільше тиску. «Не сумніваюся, достатньо, щоб перетяти мені шию аж до покрученого хребта».

Ґлокта відчув, як його вуста вишкірились у нездоровому усміху, мокрому від слини. «Зараз».

Він почув важке дихання Вітарі крізь маску. «Зроби це».

Відчув, як клинок притиснувся до його шиї, холодний і такий гострий, що він майже не відчувався. «Я готовий».

А тоді вона протяжно зашипіла, високо підняла клинок і вгородила його в дерево біля Ґлоктиної голови. Підвелася й відвернулася від нього. Ґлокта заплющив очі й трохи подихав. «Ще живий». У горлі в нього відчувалося щось дивне. «Полегшення чи розчарування? Їх важко розрізнити».

— Будь ласка.

Це було сказано так тихо, що він запідозрив, ніби це йому примарилося. Вітарі стояла спиною до нього, понуривши голову та стиснувши тремтливі кулаки.

— Що?

— Будь ласка.

«Вона дійсно це сказала. І їй явно боляче це говорити».

— Будь ласка, так? Думаєш, «будь ласка» тут доречне? Власне, якого милого я маю тебе рятувати? Ти приїхала сюди шпигувати на користь Сульта. Ти тільки те й робила, що плуталася в мене під ногами, відколи сюди прибула! Важко уявити людину, якій я довіряв би ще менше, а я ж не довіряю нікому!

Вона повернулася до нього, потягнулася собі за голову, взялася за ремінці своєї маски та стягла її. Під маскою окреслилася чітка лінія засмаги: брунатна шкіра довкола очей, лоба й шиї, біла довкола рота, а на переніссі — рожева мітка. Її обличчя було набагато м’якіше, значно молодше та звичайніше, ніж він очікував. Вона більше не здавалася страшною. Вона здавалася наляканою й охопленою відчаєм. Ґлокті раптом стало до смішного ніяково, наче він ненароком забрів у кімнату й застукав когось голяка. Коли вона стала на коліна так, щоб бути нарівні з ним, йому мало не довелося відвести погляд.

— Будь ласка.

Її очі здавалися вологими, мокрими, у неї тремтіли губи, наче вона була готова розридатися. «Відображення надій, схованих під злісною оболонкою? Чи просто добра акторська гра?» Ґлокта відчув, як у нього затріпотіла повіка.

— Це не для мене, — майже пошепки сказала вона. — Будь ласка. Благаю.

Він задумливо потер рукою шию. Коли він прибрав її, на кінчику його пальця з’явилася кров. Ледь-ледь помітний бурий слід. «Маленький поріз. Подряпинка. Усього на волосину далі — і я б тепер заливав кров’ю цей прегарний килим. Усього на волосину. Такі випадковості визначають життя. Чому я мушу її рятувати?»

Та він знав чому. «Бо я мало кого рятую».

Він із болем розвернувся на скрині, опинившись спиною до Вітарі, і сів, масуючи мертву плоть у себе на лівій нозі. Глибоко вдихнув, а тоді відрізав:

— Гаразд.

— Ви не пошкодуєте.

— Я вже про це шкодую. Трясця, жіночий плач — таки моя слабкість! І можеш нести свої трикляті речі!

Він озирнувся довкола, піднявши палець, але Вітарі вже одягнула маску знову. Очі в неї були сухі, вузькі та люті. «Такі очі, здається, нездатні пролити ні сльозинки за сто років».

— Не турбуйтеся. — Вона смикнула за ланцюг у себе на зап’ястку, і хрестоподібне лезо відскочило від кришки скрині та впало в підготовлену нею долоню. — Я мандрую порожняком.

Ґлокта споглядав відображення полум’я на спокійній поверхні затоки. Рухливі уламки, червоні, жовті, іскристо-білі, у чорній воді. Фрост плавно, рівно веслував; його бліде невиразне обличчя наполовину освітлювали мерехтливі вогні міста. Позаду нього, згорбившись, сидів Северард, який сердито дивився кудись за воду. Вітарі була далі, на носі, і її голова маячіла лише силуетом із коротким настовбурченим волоссям. Весла поринали в море й розрізали воду майже беззвучно. Човен, здавалося, майже не рухався. Це радше темний силует півострова поволі відпливав від них у темряву.

«Що я накоїв? Прирік повне місто людей на смерть або рабство — і заради чого? Заради честі короля? Слинявого недоумка, майже нездатного контролювати власні кишки, не кажучи вже про країну. Заради своєї гордості? Ха. Я вже давно повністю її позбувся, разом із зубами. Заради схвалення Сульта? Нагородою мені, ймовірно, буде мотузяний нашийник і падіння з великої висоти».

Він ледве розрізняв на тлі темного нічного неба ще темніший обрис скелі, на якій виднівся щербатий силует Цитаделі. Можливо, навіть стрункі силуети шпилів Великого храму. Усе це відходило в минуле.

«Що я міг би зробити інакше? Я міг би стати на бік Ейдер і всіх інших. Віддати місто гуркам без бою. Чи змінило б це щось?» Ґлокта безрадісно облизав порожні ясна. «Імператор усе одно влаштував би чистки. Сульт усе одно послав би по мене. Відмінностей мало, про них, мабуть, не варто й говорити. Як там сказала Шікель? Право вибору дістається дуже небагатьом».

Повіяв студений вітер, і Ґлокта щільно загорнувся у плащ, склав руки на грудях і скривився, поворушивши затерплою ногою в чоботі, намагаючись посилити кровообіг. Місто стало всього-на-всього розсипом крихітних вогників удалині.

«Ейдер так і сказала: все заради того, щоб архілектор і такі, як він, могли показувати на мапу та говорити, що ця чи та цятка належить їм». Його вуста сіпнулись і склалися в усмішку. «І після стількох зусиль, стількох жертв, стількох інтриг, змов і вбивств ми не змогли навіть утримати місто. Стільки болю — і заради чого?»

Відповіді, звісно, не було. Лише спокійні хвилі плескали об борт човна, стиха порипували кочети, заспокійливо били по воді весла: «шльоп-шльоп». Йому хотілося відчути відразу до себе. Почуття провини через скоєне. Жаль до всіх тих, хто зостався на поталу гуркам. «Так, як їх могли б відчути інші люди. Так, як міг би я колись давно». Та важко було відчувати щось іще, крім гнітючої втоми та нескінченного настирливого болю, що проштрикував йому ногу та проходив крізь спину до шиї. Він, кривлячись, відхилився назад на своїй дерев’яній лаві, як завжди, у пошуках менш болючого положення. «Все ж таки немає жодної потреби себе карати».

Кара надійде досить скоро.

Перлина серед міст

епер він принаймні міг їхати верхи. Шини того ранку зняли, і Джезаль боляче бився хворою ногою об бік коня, коли той рухався. Його заніміла долоня незграбно тримала повіддя, а передпліччя без пов’язки було кволе й боліло. Зуби досі злегка поболювали від кожного стуку копит по розбитій дорозі. Та він принаймні вибрався з воза, а це вже було щось. Останнім часом його, здавалося, дуже радували дрібниці.

Інші їхали похмурим, мовчазним гуртом, безрадісні, як плакальники на похороні, і Джезаль не ставив їм цього на карб. Тут було похмуре місце. Рівнина в болоті. З потрісканого голого каміння. З піску та каменю, позбавлена життя. Небо було застиглою білою порожнечею, важкою, як блідий свинець; воно обіцяло дощ, але так ніколи й не виконувало обіцянки. Вони їхали, скупчившись довкола воза, неначе намагаючись зігрітись, і були єдиними теплими предметами в холодній пустелі на сто миль довкола, єдиним, що рухалося в місці, застиглому в часі, єдиними живими істотами в мертвому краї.

Дорога була широка, проте камені були потріскані та перекошені. Подекуди вона зовсім розкришилась, а подекуди була повністю вкрита потоками багна. Із голої землі обабіч неї стирчали мертві пеньки. Баяз, напевно, помітив, як Джезаль на них дивився.

— Ця дорога на двадцять миль від міських воріт була обсаджена гордими дубами. Влітку їхнє листя мерехтіло і тремтіло на вітрі над рівниною. Їх власноруч посадив Джувенс у Старий час, коли Імперія була молода, задовго навіть до мого народження.

Понівечені пеньки стояли сірі й сухі, а на їхніх розколотих краях досі виднілися сліди пил.

— У них такий вигляд, наче їх зрубали кілька місяців тому.

— Багато довгих років тому, мій хлопчику. Захопивши місто, Ґлустрод наказав повалити їх усі й закинути до своїх печей.

— Тоді чому вони не зогнили?

— Навіть гниль — це своєрідне життя. Тут життя немає.

Джезаль ковтнув і зігнув плечі, дивлячись, як його поволі минають обрубки давно померлих дерев, схожі на ряди надгробків.

— Мені це не подобається, — пробурмотів він собі підноса.

— А мені, думаєш, подобається? — похмуро зиркнув на нього Баяз. — Думаєш, комусь із нас це подобається? Інколи людям, щоб їх запам’ятали, треба робити те, що їм не подобається. Славу і честь здобувають у боротьбі, а не в комфорті. Багатство та владу завойовують у конфліктах, а не у спокої. Невже такі речі тебе вже не цікавлять?

— Гадаю, — промимрив Джезаль, — цікавлять...

Але він зовсім не був у цьому певен. Він поглянув за море мертвого ґрунту. Тут зовсім не пахло честю, а тим паче — багатством, і важко було зрозуміти, звідки надійде слава. Його вже добре знали всі п’ятеро людей на сто миль довкола. До того ж він починав замислюватися, чи справді життя в бідності та цілковитій невідомості буде таке вже жахливе.

Можливо, повернувшись додому, він попросить Арді вийти за нього заміж. Уявивши, як вона всміхнеться, коли він на це натякне, він звеселився. Без сумніву, вона його помучить, змусить чекати на відповідь. Без сумніву, вона змусить його нервувати. Без сумніву, вона скаже «так». А що, власне, може статися в найгіршому разі? Його батько розсердиться? Вони будуть змушені жити на його офіцерську платню? Його поверхові друзі та брати-ідіоти хихотітимуть йому в спину, побачивши, як сильно понизилось його становище в житті? Від думки про те, що колись ці причини здавалися вагомими, він мало не розсміявся.

Життя у важкій праці разом із коханою жінкою? Орендований будиночок у немодній частині міста, з дешевими меблями, зате з затишним вогнищем? Ні слави, ні влади, ні багатства, зате тепле ліжко, в якому на нього чекатиме Арді... Тепер, коли він подивився в обличчя смерті, коли він їв по мисці каші на день і радів їй, коли він спав сам на вітрі й під дощем, це не здавалося такою вже жахливою долею.

Його усмішка стала ширшою, а від того, як розтягнулася болюча шкіра на щелепі, стало майже приємно. Це життя аж ніяк не видавалося кепським.

У небо здійнялися великі прямовисні стіни, всіяні розбитими бійницями, поцятковані розтрощеними вежами, пошрамовані чорними тріщинами та слизькі від вологи. Круча з темного каменю, вигинаючись, щезала з поля зору в сірій мжичці, а на голій землі перед нею лежали калюжі з бурою водою й розсип повалених блоків завбільшки з труну.

— Аулкус, — пробурчав Баяз, зціпивши зуби. — Перлина серед міст.

— Щось я не бачу, щоб він виблискував, — буркнула Ферро.

Лоґен теж цього не бачив. Слизька дорога підіймалася до напіврозваленої арки, відкритої й повної тіней: самі її двері вже давно зникли. Коли він подивився на ці темні ворота, у нього з’явилося жахливе відчуття. Нездорове відчуття. Як те, що прийшло до нього, коли він зазирнув у відчинені двері Будинку Творця. Неначе він заглядав у могилу — можливо, власну. Йому спадало на думку лиш одне: треба розвернутись і більше не повертатися. Його кінь стиха заіржав і відступив на крок убік, а його дихання заклубочилося серед імлистого дощу. Сотні довгих і небезпечних миль зворотної дороги до моря раптом почали здаватися легшими за кілька кроків до цієї брами.

— Ти в цьому впевнений? — буркнув він Баязові.

— Чи впевнений я? Ні, звісно, ні! Я вів нас багато виснажливих ліг безплідною рівниною просто так! Я роками планував цю мандрівку та зібрав цей невеличкий гурт зі всього Земного кола з однієї-єдиної причини — заради власної розваги! Якщо ми просто потупаємо назад до Калкіса, нічого поганого не станеться. Чи впевнений я?

Він захитав головою, підштовхнувши свого коня до розчахнутих воріт.

Лоґен знизав плечима.

— Я просто питаю.

Арка все розширювалась, розширювалась, а тоді проковтнула їх цілком. Тупіт кінських копит розійшовся луною довгим тунелем, цокаючи довкола них у пітьмі. Вага каменю зусібіч тиснула на них і неначе заважала дихати. Лоґен опустив голову, насуплено дивлячись на круг світла, що невпинно зростав у віддаленому кінці. Позирнувши вбік, він перехопив погляд Лютара, який збентежено облизував губи в мороці. До його обличчя прилипло мокре волосся.

А тоді вони вийшли на відкриту місцевість.

— Боже, Боже, — видихнув Лонгфут. — Боже, Боже, Боже...

Обабіч величезної площі здіймалися колосальні будівлі. В імлі дощу маячили примари високих стовпів і високих дахів, гігантських колон і величезних стін, створених для велетнів. Лоґен роззявив рота. Роти пороззявляли вони всі — крихітний гурт, що зіщулився в цьому надміру великому просторі, наче перелякані вівці в голій долині, що чекають на прихід вовків.

На камені високо вгорі сичав дощ, на слизьку бруківку бризкала згори вода, що стікала з напіврозвалених стін і булькотіла в тріщинах у дорозі. Тупання копит приглухло. Злегка порипували та стогнали колеса воза. Жодних інших звуків. Ніякої метушні, ніякого гамору, ніякої балаканини натовпів. Ніякого пташиного співу, ніякого гавкання собак, ніякого шуму торгівлі та комерції. Тут ніхто не жив. Ніщо не рухалося. Були тільки великі чорні будівлі, що тягнулися далеко в дощ, і роздерті хмари, що повзли темним небом угорі.

Вони поволі проминули руїни якогось упалого храму — мішанину з мокрих блоків і плит. На розбитій бруківці там і тут валялися на боці частини його страхітливих колон і досі лежали там, де впали, розметані частини його даху. Коли Лютар поглянув на високі руїни з обох боків, його мокре обличчя — все, крім рожевої плями на підборідді, — пополотніло.

— Чортівня, — пробелькотів він.

— Це видовище, — пробурмотів Лонгфут собі під носа, — воістину надзвичайно вражає.

— Палаци покійних багатіїв, — сказав Баяз. — Храми, де вони молилися сердитим богам. Ринки, де вони купували та продавали товари, тварин і людей. Де вони купували та продавали одне одного. Театри, лазні та борделі, у яких вони давали волю своїм пристрастям до приходу Ґлустрода.

Він показав на долину з мокрого каменю за площею.

— Це — Келінський шлях. Найбільша дорога міста, вздовж якої мешкали найвидатніші тутешні громадяни. Вона більш-менш прямо проходить від північних воріт до південних. А тепер послухайте мене, — додав він, повернувшись у рипливому сідлі. — За три милі на південь від міста є високий пагорб із храмом на вершині. У Старий час його називали Сатурлінською скелею. Якщо ми раптом розділимось, зустрінемося там.

— А навіщо нам розділюватись? — запитав Лютар, округливши очі.

— Земля в місті... неспокійна та схильна до тремтіння. Будівлі старезні й нестабільні. Я сподіваюся, що ми пройдемо без пригод, але... покладатися лише на надію було б нерозважливо. Якщо щось таки станеться, прямуйте на південь. До Сатурлінської скелі. А доти тримайтеся разом.

Говорити це, власне, було зайве. Коли вони пішли в місто, Лоґен позирнув на Ферро. Її чорне волосся стирчало дибки, смагляве обличчя було всіяне крапельками вологи й підозріливо хмурилося на височезні будівлі з обох боків.

— Якщо щось раптом трапиться, — шепнув він їй, — виручи мене, га?

Вона на мить поглянула на нього, а тоді кивнула.

— Якщо зможу, біляче.

— То й добре.

Гірше за місто, повне людей, може бути лише місто зовсім без людей.

Ферро їхала, тримаючи в одній руці лук, а в другій — повіддя, роззираючись довкола, заглядаючи у провулки, у порожні вікна та дверні прорізи й силкуючись заглядати за напіврозвалені кути та за розтрощені стіни. Вона не знала, чого шукала.

Але вона буде готова.

Їй було видно, що всі вони почуваються так само. Вона бачила, як знов і знов напружуються й розслаблюються волокна щелепних м’язів під скронею в Дев’ятипалого, який насуплено вдивлявся в руїни, постійно тримаючи руку біля руків’я меча, щербатий холодний метал якого виблискував намистинками вологи.

Лютар підскакував від кожного звуку — від тріску камінчика під колесами воза, від сплеску води в калюжі, від форкання якогось із коней, — сіпаючи головою то туди, то сюди й нескінченно облизуючи кінчиком язика западинку в губі.

Кей сидів на возі зігнувшись; довкола його худорлявого обличчя маяло мокре волосся, а бліді губи стиснулись у сувору риску. Ферро побачила, як він схопився за віжки та вчепився в них так сильно, що на його тонких долонях сильно виступили сухожилля. Лонгфут роззирався довкола на нескінченні руїни, розплющивши очі та трохи відкривши рота; крізь щетину на його вузлуватому черепі час від часу протікали цівки води. Йому вперше не було чого сказати — єдина невелика перевага цього Богом забутого місця.

Баяз намагався зображати впевненість, але Ферро не обманювалася. Вона бачила, як затремтіла його рука, коли він прибрав її з повіддя, щоби змахнути воду зі своїх товстих брів. Бачила, як він ворушив ротом, коли вони зупинялися на перехрестях, бачила, як він примружено вдивлявся в дощ, намагаючись визначити правильний шлях. Бачила, як у кожному його порусі виражаються його тривога й сумнів. Він знав незгірш за неї: тут небезпечно.

Цок-цок.

Крізь дощ долинув ледь чутний звук, схожий на удари молота по далекому ковадлу. Звук, із яким готують зброю. Вона підвелась у стременах і напружено прислухалася.

— Чуєш? — різко спитала вона Дев’ятипалого.

Він помовчав, мружачись у порожнечу та слухаючи. Цок-цок. Повільно кивнув.

— Чую.

Витягнув меч із піхов.

— Що таке? — несамовито роззирнувся довкола Лютар, намагаючись і собі витягнути зброю.

— Там нічого немає, — пробурчав Баяз.

Вона змахнула долонею, наказуючи всім зупинитись, а тоді вислизнула з сідла й підкралася до рогу наступної будівлі, приклавши до лука стрілу та ковзнувши спиною по шерехатій поверхні величезних кам’яних блоків. Цок-цок. Відчула, як позаду тишком-нишком іде Дев’ятипалий, вселяючи в неї впевненість.

Завернувши за ріг, вона опустилася на одне коліно та оглянула порожню площу, поцятковану калюжами та всіяну щебенем. У віддаленому кутку хилилася набік вежа з розчахнутими вікнами на вершині, під потьмянілим куполом. Там поволі щось ворушилося. Щось темне гойдалося вперед-назад. Вона мало не всміхнулася: їй є куди націлити стрілу!

Приємно було відчувати наявність ворога.

Тоді вона почула стукіт копит, і повз неї на зруйновану площу виїхав Баяз.

— С-с-с-с! — просичала вона йому, та він не звернув на неї уваги.

— Можеш відкласти зброю, — гукнув він через плече. — Це лише старий дзвін, що дзеленчить на вітрі. У місті їх було повно. Треба було чути, як вони бомкали, коли народжувався, коронувався, одружувався чи урочисто вертався з переможного походу якийсь імператор.

Він почав здіймати руки, підвищуючи голос.

— Від їхнього радісного передзвону розколювалося повітря, а з кожної площі, вулиці та даху здіймалися птахи, що заповнювали небо!

Тепер він кричав і ревів.

— А люди наповнювали вулиці! І висовувалися з вікон! І обсипали любого імператора пелюстками квітів! І радісно гукали до хрипоти!

Він засміявся, опустив руки, а високо над ним цокав і дзенькав на вітрі розбитий дзвін.

— Колись давно. Ходімо.

Кей трусонув віжками, і віз посунув слідом за магом. Дев’ятипалий знизав плечима, дивлячись на Ферро, та сховав меч у піхвах. Ферро затрималася на мить, із підозрою дивлячись на чітко окреслений силует тієї похилої вежі, повз яку пропливали темні хмари.

Цок-цок.

А тоді поїхала за іншими.

Застиглі велетні-статуї випливали з сердитого дощу парами. У всіх них обличчя за багато років стерлися так, що всі вони зрештою стали однаково безликими. Вода текла по гладенькому мармуру, крапала з довгих борід, із броньованих спідниць, із простягнутих у загрозі чи благословенні рук, уже давно відтятих на рівні зап’ястка, ліктя чи плеча. Деякі були оздоблені бронзою; їхні величезні шоломи, мечі, скіпетри, корони з листя стали блідо-зеленими й лишали брудні патьоки на блискучому камінні. Статуї випливали з сердитого дощу та зникали в дощі позаду парами гігантів, поглинуті туманами історії.

— Імператори, — пояснив Баяз. — За багато сотень років.

Правителі давнини пропливали перед очима Джезаля з загрозливою швидкістю, височіючи над розбитою дорогою. Шия в нього заболіла від видивляння вгору, а обличчя лоскотав дощ. Ці скульптури були щонайменше вдвічі вищі за ті, що стояли в Аґріонті, та подібність між ними була достатня для раптового припливу туги за домівкою.

— Зовсім як Алея Королів в Адуа.

— Гм, — гмикнув Баяз. — А звідки в мене, по-твоєму, взялася ця ідея?

Не встигнувши засвоїти це дивне зауваження, Джезаль помітив, що вони тепер наближаються до останньої пари статуй, одна з яких хилилася під підозрілим кутом.

— Зупини воза! — гукнув Баяз, піднявши одну мокру долоню й підштовхнувши коня вперед.

Перед ними не було не лише імператорів, а й дороги як такої. У землі розчахнулося запаморочливе урвище, величезна тріщина в матерії міста. Примружено глянувши за нього, Джезаль ледве побачив віддалений бік, кручу з побитого каміння та потрісканого ґрунту. За ним були ледь помітні привиди стін і стовпів та обриси широкого проспекту, що то зникав із поля зору, то повертався до нього, коли в порожньому повітрі перед ним проносився дощ.

Лонгфут прокашлявся.

— Як я розумію, далі ми цим шляхом не поїдемо.

Джезаль дуже обережно нахилився, піднявшись із сідла, й зазирнув донизу. Далеко внизу, пінячись і нуртуючи, текла темна вода, що омивала замучену землю під підвалинами міста, а з цього підземного моря стирчали розбиті стіни, потрощені вежі та розколоті оболонки страхітливих будівель. На вершині однієї хисткої колони ще стояла статуя якогось давно померлого героя. Колись його рука, напевно, була піднята у тріумфі. Тепер вона відчайдушно тягнулася вгору, неначе він благав, щоб його витягнули з цього водяного пекла.

Джезаль знову сів, раптом відчувши запаморочення, і видушив із себе:

— Далі ми цим шляхом не поїдемо.

Баяз безрадісно насупився на бурхливу воду.

— Тоді потрібно знайти інший, і швидко. У місті повно таких тріщин. Навіть навпростець нам треба пройти не одну милю, а ще треба перетнути міст.

Лонгфут насупився.

— Якщо він, звісно, ще стоїть.

— Він ще стоїть! Канедіас будував на віки.

Перший з-поміж магів поглянув угору, в дощ. Небо вже вкривалося синцями, і в них над головами нависав темний тягар.

— Ми не можемо дозволити собі затримку. Вже й так не проїдемо місто дотемна.

Джезаль із жахом поглянув на мага.

— Ми тут заночуємо?

— Ясна річ, — різко відказав Баяз і відвернув свого коня від краю.

Коли вони покинули Келінський шлях і рушили в гущу міста, руїни обступили їх тісніше. Джезаль поглянув на загрозливі тіні, що височіли в присмерку. Йому здавалося, що гірше, ніж застрягнути в цьому місці вдень, лише залишитися тут у темряві. Він би радше провів цю ніч у пеклі. Та яка б тоді була різниця?

Річка мчала під ними рукотворним каньйоном — між високими валами з гладенького мокрого каменю. Могутній Аос, ув’язнений у цьому вузькому просторі, пінився з нескінченною, несамовитою люттю, гризучи відшліфований камінь і плюючись високо в повітря сердитими бризками. Ферро навіть не уявляла, як щось могло надовго втриматися над цим потоком, але Баяз мав рацію.

Міст Творця ще стояв.

— Я жодного разу за всі свої мандри по всіх усюдах, у жодному місті чи країні під щедрим сонцем не бачив такого дива. — Лонгфут повільно захитав поголеною головою. — Як міст може бути виготовлений із металу?

Але він таки був металевий. Темний, гладенький, тьмяний, він виблискував крапельками води. Він здіймався над запаморочливим простором однією простенькою аркою, неймовірно тендітною павутинкою з тонких стрижнів, що перетинали порожнє повітря під ним, а вгорі тягнулася бездоганно рівна й широка дорога з жолобчастих металевих пластин, запрошуючи їх пройти. Усі його краї були гострі, усі вигини точні, усі поверхні чисті. Він стояв неторканий посеред страшного повільного занепаду.

— Неначе його завершили вчора, — пробурмотів Кей.

— І все ж це, можливо, найдавніша річ у місті. — Баяз кивнув на руїни позаду них. — Усі досягнення Джувенса погублені. Повалені, зламані, забуті, можна подумати, ніби їх і не було ніколи. Зате роботи майстра Творця не стали гіршими. Вони хіба що сяють іще яскравіше, бо сяють у потьмянілому світі. — Він пирхнув, і з його ніздрів вирвалася пара. — Хто його зна? Можливо, вони ще стоятимуть цілі та неушкоджені наприкінці часів, коли всі ми вже давно лежатимемо в могилах.

Лютар знервовано поглянув униз, на гримучу воду — без сумніву, замислився, чи не там його могила.

— Ви впевнені, що він нас витримає?

— У Старий час ним щодня проходили тисячі людей. Десятки тисяч. Нескінченна процесія з коней, возів, громадян і рабів день і ніч текла в обидва боки. Нас він витримає.

Копита Баязового коня на очах у Ферро з дзенькотом вийшли на метал.

— Цей Творець явно відзначався... досить видатними талантами, — пробурмотів навігатор і погнав свого коня слідом.

Кей хльоснув віжками.

— Так і було. І всі вони втрачені для світу.

Наступним пішов Дев’ятипалий, а тоді з неохотою рушив Лютар. Ферро залишалася на місці, сидячи під ударами дощових крапель і несхвально дивлячись на міст, на віз, на чотирьох коней і на їхніх вершників. Їй це не подобалося. Ні річка, ні міст, ні місто — ніщо з цього. З кожним кроком це дедалі більше нагадувало пастку, а тепер вона не сумнівалася, що це пастка і є. Не треба було слухати Юлвея. Не треба було йти з Півдня. Їй нічого було робити тут, у цій холоднючій, мокрій, безлюдній пустелі з цим кодлом безбожних біляків.

— Я ним не піду, — заявила вона.

Баяз озирнувся на неї.

— То ти збираєшся перелетіти? Чи просто залишитися на тому боці?

Вона відкинулася назад і схрестила руки перед собою на луці сідла.

— Може, й так.

— Можливо, такі питання краще обговорювати після виходу з міста, — пробелькотів брат Лонгфут, збентежено озираючись на порожні вулиці.

— Він має рацію, — докинув Лютар. — У цьому місці лихий дух...

— До сраки його дух, — загарчала Ферро, — і до сраки вас. Нащо мені переходити? Що такого корисного для мене є на тому боці річки? Ти, старий біляче, обіцяв мені помсту і не дав нічого, крім брехні, дощу та кепських харчів. Нащо мені ступати ще хоч крок із тобою? Скажи мені!

Баяз насупився.

— Тобі допоміг у пустелі мій брат Юлвей. Якби не він, тебе б убили. Ти дала йому слово...

— Слово? Ха! Діду, слово — це ланцюг, який легко розірвати.

Вона швидко розвела руками.

— Отак. Я вільна від нього. Я не обіцяла стати рабинею!

Маг протяжно зітхнув і втомлено схилився вперед у сідлі.

— Неначе в житті було мало труднощів без твоїх викрутасів. Ферро, чому ти волієш усе ускладнювати, а не полегшувати?

— Може, Бог створив мене такою заради якоїсь мети, та я цього не знаю. Що таке Сім’я?

Перехід просто до суті справи. Коли вона вимовила це слово, у старого біляка, здавалося, раптово сіпнулось око.

— Сім’я? — отетеріло пробурмотів Лютар.

Баяз похмуро глянув на спантеличені обличчя інших.

— Можливо, цього краще не знати.

— Цього «краще» замало. Я хочу знати, що й чому ми робимо на той випадок, якщо ти знову заснеш на тиждень.

— Я вже добре відновився, — різко відказав Баяз, але Ферро здогадалася, що це брехня. Усе в ньому здавалося зморщеним, старішим і слабшим, ніж раніше. Він прокинувся й розмовляв, та все ж далеко не відновився. Щоб обдурити її, знадобилося б більше, ніж пусті запевнення. — Цього не повториться, можеш не сум...

— Я спитаю тебе ще раз і сподіваюся, що нарешті отримаю просту відповідь. Що таке Сім’я?

Баяз дуже довго дивився на неї, а вона дивилася на нього.

— Чудово. Будемо сидіти під дощем і обговорювати природу речей. — Він вивів свого коня з мосту, і той врешті-решт зупинився щонайбільше за крок від неї. — Сім’я — одна з назв того предмета, який викопував із глибин землі Ґлустрод. Саме ним він зчинив усе це.

— Це? — буркнув Дев’ятипалий.

— Усе це. — Перший з-поміж магів махнув рукою на руїни, що їх оточували. — Сім’я перетворило найвеличніше місто в світі на руїни та спустошило землю довкола нього віднині й навіки.

— Отже, це зброя? — пробурчала Ферро.

— Це камінь, — раптом сказав Кей, зігнувшись на своєму возі й ні на кого не дивлячись. — Камінь із нижнього світу. Покинутий, схований, коли Еуз вигнав дияволів із нашого світу. Він — утілення Потойбіччя. Справжня магічна матерія.

— Так і є, — прошепотів Баяз. — Мої вітання, майстре Кей. Принаймні в одній сфері ти не є цілковитим невігласом. Ну що? Досить із тебе відповідей, Ферро?

— Це все зробив камінь? — Дев’ятипалий явно засмутився. — Нафіга він нам треба?

— Гадаю, дехто з нас може здогадатися.

Баяз дивився Ферро просто в очі й недобре всміхався, неначе точно знав, що вона думає. Може, так воно й було.

Це не було таємницею.

Історії про дияволів, розкопки та старі мокрі руїни — ніщо з цього Ферро не цікавило. Вона лиш уявляла, як Гуркульська імперія перетворюється на мертву землю. Як зникають її люди. Забувають її імператора. Її міста обертаються на порох. Її міць стає неясним спогадом. У неї закрутилася голова від думок про смерть і помсту. А тоді вона всміхнулася.

— Добре, — сказала вона. — Та навіщо тобі я?

— Хто сказав, що ти аж так мені потрібна?

Вона пирхнула у відповідь.

— Сумніваюся, що інакше ти став би так довго мене терпіти.

— Правильно.

— Тоді чому?

— Тому що Сім’я не можна торкатися. На нього навіть дивитися боляче. Ми прийшли до розтрощеного міста з армією імператора після падіння Глустрода, шукаючи вцілілих. Нікого не знайшли. Самі тільки жахи, руїни й тіла. Їх було без ліку. Ми поховали тисячі тисяч у ямах на сотню трупів по всьому місту. Це була тривала робота, а поки ми нею займалися, рота вояків знайшла в руїнах щось дивне. Їхній капітан загорнув це у свій плащ і приніс Джувенсові. До сутінків він устиг зморщитись і померти, і вояки з його роти теж не вціліли. У них повипадало волосся та зморщилися тіла. За тиждень усі вони, сто людей, уже були трупами. Але сам Джувенс залишився неушкодженим.

Він кивнув на віз.

— Саме тому Канедіас виготовив скриню, і саме тому вона зараз із нами. Для захисту. Ніхто з нас не в безпеці. Крім тебе.

— Чому крім мене?

— Невже ти ніколи не замислювалася, чому відрізняєшся від інших? Чому ти не бачиш кольорів? Чому не відчуваєш болю? Ти така, якими були Джувенс і Канедіас. Ти така, яким був Глустрод. Якщо вже на те пішло, ти така, яким був сам Еуз.

— Диявольське поріддя, — пробурмотів Кей. — Благословенне та прокляте.

Ферро зиркнула на нього.

— Що ти хочеш сказати?

— У тебе в роду були демони. — Один кутик учневого рота зігнувся в багатозначній усмішці. — Колись давно, у Старий час, а може, й раніше, та все ж ти не зовсім людина. Ти — релікт. Останній, слабенький слід потойбічної крові.

Ферро відкрила рота, щоби гнівно його вилаяти, та Баяз не дав їй заговорити.

— Ферро, це незаперечно. Якби в цьому був якийсь сумнів, я б не взяв тебе з собою. Та не намагайся це заперечувати. Прийми це. Це — рідкісний дар. Ти можеш торкатися Сімені. Можливо, єдина в усьому великому Земному колі. Лише ти можеш його торкнутись, і лише ти можеш принести його на війну. — Він близько прихилився й зашепотів їй: — Та лише я можу його запалити. Розжарити досить сильно, щоб обернути на пустелю весь Гуркул. Розжарити досить сильно, щоби спопелити Калула та всіх його слуг. Розжарити досить сильно для такої помсти, якої навіть тобі буде більш ніж удосталь. Тепер ти підеш?

Він цокнув язиком і повів коня назад на міст.

Ферро насупилася старому білякові у спину, поїхавши за ним і завзято жуючи губу. Облизавши її, вона відчула смак крові. Кров є, зате болю немає. Їй не хотілося вірити словам мага, та заперечити, що вона відрізняється від інших, було неможливо. Вона згадала, як одного разу вкусила Аруфа, а той сказав їй, що її матір’ю, певно, була змія. Чому б і не демониця? Вона, суплячись і думаючи про помсту, подивилася крізь борозни в металі, як далеко внизу гримить і мчить вода.

— Яке це має значення, чия в тебе кров?

Дев’ятипалий їхав поруч із нею. Їхав, як завжди, погано й дивився на неї. Голос у нього був лагідний.

— Батько мені казав: кожен робить вибір сам. Гадаю, кожної це стосується так само.

Ферро не відповіла, а потягнула за повіддя й пропустила інших уперед. Жінка, демониця чи змія — байдуже. Її справа — шкодити гуркам. Її ненависть була сильна, глибоко вкорінена, тепла та знайома. Була її найдавнішим другом.

Більш нікому й нічому вона довіряти не могла.

Ферро зійшла з мосту останньою й, коли вони попрямували в напівзруйноване місто, озирнулася через плече на руїни, з яких вони вийшли, — вони були наполовину сховані на віддаленому березі за сірим покривалом мжички.

— С-с-с-с!

Вона смикнула за повіддя, зиркнувши за бурхливу воду. Її очі проглянули сотні порожніх вікон, сотні порожніх дверних прорізів, сотні тріщин, проломів і прогалин у напіврозвалених стінах.

— Що ти побачила? — пролунав стривожений голос Дев’ятипалого.

— Щось.

Але тепер вона не бачила нічого. Уздовж валу, що осипався, сиділи нескінченні оболонки будівель, порожні й безживні.

— У цьому місці не лишилося нічого живого, — сказав Баяз. — Нас скоро наздожене ніч, і, наприклад, я зрадів би даху, що вберіг би сьогодні мої старі кістки від дощу. Тебе обманюють очі.

Ферро набурмосилася. Її очі, диявольські чи ні, не обманювали. Там, у місті, щось було. Вона це відчувала.

Воно стежило за ними.

Талан

ну вставай, Лютаре.

Джезаль поступово розплющив очі. Було так ясно, що він майже не бачив, де перебуває, і він забурчав і закліпав, прикривши очі рукою. Хтось перед цим трусив його за плече. Дев’ятипалий.

— Нам треба рушати.

Джезаль сів. У вузьку кімнату, падаючи йому просто на лице, лилося сонячне світло, і в ньому плавали порошинки.

— Де всі? — прохрипів він. Язик у нього був товстий і лінивий від сну.

Північанин кивнув кудлатою головою на високе вікно. Примружившись, Джезаль ледве розгледів, що там стоїть брат Лонгфут, виглядаючи вдалину та зціпивши руки за спиною.

— Наш навігатор оглядає краєвид. Решта гурту попереду, оглядає коней і розвідує маршрут. Я подумав, що тобі було б не зайве полежати ще кілька хвилин під ковдрою.

— Дякую.

Йому було б не зайве полежати ще кілька годин. Джезаль поворушив кислим ротом і облизав болючі дірки між зубами та зболілу складку в губі, перевіряючи, як сильно вони болять цього ранку. Набряк потроху зменшувався з кожним днем. Джезаль уже майже звикав до нього.

— Ось. — Підвівши очі, Джезаль побачив, що Дев’ятипалий кидає йому печиво. Спробував його впіймати, але його постраждала рука ще була незграбна і він впустив його на землю. Північанин знизав плечима. — Трохи пороху тобі не зашкодить.

— Мабуть, таки не зашкодить.

Джезаль підняв печиво, обтер його тильним боком долоні та відкусив від нього сухий шматочок, намагаючись при цьому користуватися здоровим боком рота. Відкинув ковдру, перекотився й незграбно відштовхнувся від землі.

Лоґен подивився, як він ступає кілька пробних кроків, широко розкинувши руки задля рівноваги та тримаючи в одній долоні печиво.

— Як нога?

— Бувало й гірше.

А ще бувало й краще. Він ходив, дурнувато накульгуючи й тримаючи хвору ногу прямо. Коліно та щиколотка боліли щоразу, коли він переносив на них вагу, але ходити він міг і йому щоранку ставало краще. Діставшись до грубої кам’яної стіни, він заплющив очі та глибоко вдихнув. Від простої радості, яку несла здатність ізнову стати на ноги, йому захотілося сміятись і плакати водночас.

— Віднині й надалі я буду вдячний за кожну мить, коли буду здатен ходити.

Дев’ятипалий широко всміхнувся.

— Це почуття тримається день чи два, а далі ти знову почнеш нити про їжу.

— Не буду, — твердо сказав Джезаль.

— Гаразд. Тоді тиждень. — Він пішов до вікна у віддаленому кінці кімнати, що відкидало на запорошену підлогу витягнуту тінь. — А поки що глянь ось на це.

— На що?

Джезаль підскочив до брата Лонгфута і притулився до щербатої колони біля вікна, важко дихаючи та струшуючи охопленою болем ногою. Тоді він підвів погляд, і в нього відвисла щелепа.

Вони, судячи з усього, були на великій висоті. Можливо, на вершині крутого схилу чи пагорба з краєвидом міста. Сонце, яке щойно зійшло, висіло на рівні Джезалевих очей і здавалося водянисто-жовтим у вранішній імлі. Небо над ним, у якому майже нерухомо витягнулися декілька клаптів білих хмар, було ясне та бліде.

Від панорами Аулкуса запирало дух навіть тепер, коли він лежав у руїнах, за сотні років після його падіння.

Тягнулись удалину розбиті дахи; напіврозвалені стіни або стояли на яскравому світлі, або тонули в довгих тінях. Над руїнами здіймалися величні куполи, нестійкі вежі, високі арки та горді колони. Він бачив прогалини великих площ, широких проспектів, величезний простір, утворений річкою, що, злегка вигинаючись, текла крізь кам’яний ліс праворуч від нього. На її рухливій воді виблискувало світло. Повсюди, куди тільки сягав оком Джезаль, сяяв на вранішньому сонці мокрий камінь.

— І ось чому я обожнюю подорожі, — видихнув Лонгфут. — Раз — і вся ця мандрівка миттєво стала виправданою. Чи був коли-небудь такий краєвид деінде? Скільки людей, досі живих, могло на нього подивитися? Наша трійця стоїть біля вікна в історію, біля воріт давно забутої минувшини. Я більше не мріятиму про прекрасний Талін, що виблискує на морі червоного ранку, Ул-Наб, що світиться під лазурною мискою неба в ясний полудень, чи Оспрію, що гордо височіє на своїх гірських схилах, сяючи вогнями, як зорями, м’якого вечора. Віднині й надалі моє серце вічно належатиме Аулкусу. Справжній перлині серед міст. Він невимовно розкішний після смерті, а чи наважиться хтось бодай уявити, який вигляд він повинен був мати за життя? Хто б не зачудувався величчю цього видовища? Хто не вразився б...

— Купа старих будівель, — буркнула Ферро в нього за спиною. — І нам уже давно час із них вибратись. Збирайте манатки.

Вона розвернулася й побрела до входу.

Джезаль, насупившись, озирнувся через плече на блискучий обшир темних руїн, що тягнулися в далеку імлу. Ніде правди діти, він був величний, але водночас лякав. Чудові будівлі Адуа, могутні стіни та вежі Аґріонта — усе, що Джезаль вважав величним, тепер здавалося жалюгідними, слабенькими копіями. Він почувався крихітним хлопчиком, що нічого не знає, з маленької варварської країни у дріб’язковий, незначущий час. Він був радий відвернутись і покинути перлину серед міст у минулому, де їй і було місце. Не бачити йому снів про Аулкус.

Окрім хіба що кошмарів.

Уже, мабуть, пізнього ранку вони натрапили на єдину в місті площу, що досі була велелюдною. Величезний простір, заюрмлений від краю до краю. Юрба там була нерухома й мовчазна. Юрба, вирізьблена з каменю.

Статуї всіх мастей і розмірів, із усіляких матеріалів. Були там чорний базальт і білий мармур, зелений алебастр і червоний порфір, сірий граніт і ще сотня різновидів каміння, про назви яких Джезаль не здогадувався. Це розмаїття було досить дивне, але по-справжньому його стривожило єдине, що їх об’єднувало. Жодна з них не мала обличчя.

Колосальні риси відтяли, залишивши безформну мішанину з дзюбатого каменю. Маленькі повирубали, залишивши порожні воронки з грубого каменю. На мармурових грудях, руках, довкола ший і на лобах статуй були висічені огидні послання якимись письменами, яких Джезаль не впізнавав. В Аулкусі все, здавалося, робилося в епічному масштабі, і вандалізм не був винятком.

Посередині цих зловісних руїн була розчищена стежка, досить широка, щоб нею міг проїхати віз. Тож Джезаль поїхав на чолі гурту лісом безликих постатей, що зібрались обабіч, як натовп на параді.

— Що тут сталося? — пробурмотів він.

Баяз насуплено поглянув на голову щонайменше десять кроків заввишки, яка досі стискала губи, владно суплячись, хоча очі й носа їй відрубали начисто, а в щоку глибоко врізалися грубі письмена.

— Захопивши місто, Глустрод на один день віддав його людей на поталу своїй проклятій армії. Він хотів задовольнити лють вояків і притлумити їхню жагу до грабунку, зґвалтувань і вбивств. Неначе їх узагалі можна було задовольнити. — Дев’ятипалий кашлянув і ніяково засовався в сідлі. — Тоді їм було наказано поскидати всі статуї Джувенса в місті. З усіх дахів, із усіх зал, із усіх фризів і храмів. В Аулкусі було багато зображень мого майстра, бо це місто було його творінням. Але Глустрод був надзвичайно старанний. Він відшукав їх усі, зібрав тут, осквернив та викарбував на них жахливі прокляття.

— Не найщасливіша сімейка.

Джезаль сам ніколи не ладнав із братами, та це здавалося йому дещо надмірним. Він ухилився від витягнутих пальців на гігантській долоні з грубо вирізьбленим нерівним символом, що стирчала з відтятого зап’ястка.

— Що тут написано?

Баяз насупився.

— Повір мені, тобі краще не знати.

Над армією скульптур із одного боку височіла будівля, колосальна навіть за мірками цього кладовища велетнів. Її сходи були заввишки з міський мур, колони на її фасаді — завтовшки з вежі, а її страхітливий фронтон був укритий напівстертим різьбленням. Баяз зупинив перед ним коня й поглянув угору. Джезаль зупинився позаду нього, нервово позираючи на інших.

— Ходімо далі. — Дев’ятипалий почухав собі обличчя та стривожено роззирнувся навкруги. — Звідси треба якнайшвидше піти й більше не вертатись.

Баяз хихотнув.

— Кривава Дев’ятка боїться тіней? Я б нізащо в це не повірив.

— Кожну тінь щось відкидає, — пробурчав північанин, але Першого з-поміж магів було не відлякнути.

— У нас досить часу, щоб зупинитися, — сказав він, насилу вибравшись із сідла. — Зараз ми неподалік від околиці міста. Щонайбільше година — і ми виїдемо й попрямуємо своєю дорогою. Оце, можливо, вас зацікавить, капітане Лютар. Які всякого, хто зволив би до мене долучитися.

Дев’ятипалий вилаявся собі під носа рідною мовою.

— Тоді добре. Я краще піду пішки, ніж чекатиму.

— Ти неабияк розпалив мою цікавість, — промовив брат Лонгфут, зіскочивши поруч із ними. — Мушу зізнатися, що при світлі місто не видається таким моторошним, яким видавалося вчора під дощем. Ба більше, зараз важко зрозуміти, чому воно має таку чорну славу. Більше ніде в Земному колі не може бути такого зібрання захопливих реліквій, а я людина допитлива й не соромлюся в цьому зізнатись. Так, справді, я завжди був...

— Ми знаємо, який ти, — процідила Ферро. — Я зачекаю тут.

— На здоров’я. — Баяз витягнув із сідла свою палицю. — Як завжди. Ви з майстром Кеєм, без сумніву, можете порадувати одне одного кумедними історіями, поки нас не буде. Мені майже шкода пропускати цю бесіду.

Ферро та учень набурмосились одне на одного, тим часом як решта пройшли між зруйнованих статуй і полізли широкими сходами. Джезаль при цьому кульгав на хвору ногу й морщився. Пройшовши крізь вхід завбільшки з будинок, вони опинились у прохолодному, тьмяному, тихому просторі.

Він нагадав Джезалеві Осередок лордів в Адуа, тільки ще більший. Простора кругла зала, схожа на велику миску зі ступінчастими трибунами з боків, вирізьблена з барвистого каменю, який подекуди був повністю розтрощений та понищений. Підлога була захаращена уламками, які, очевидно, лишилися від даху, що обвалився.

— Ах... Великий купол упав. — Маг, примружившись, поглянув крізь занедбаний простір на ясне небо вдалині. — Доречна метафора.

Він зітхнув і поволі обійшов вигнутий прохід між мармуровими виступами. Джезаль, насупившись, поглянув на важезний камінь, що нависав угорі, й замислився, що могло би статись, якби якийсь його шмат упав і вдарив його по голові. Він сумнівався, що Ферро таке зашиє. Він геть не здогадувався, нащо Баяз притягнув його сюди, але міг те саме сказати про мандрівку загалом і, власне кажучи, так часто й бувало. Тож він глибоко вдихнув і пошкандибав геть слідом за магом, а за ним одразу пішов Дев’ятипалий. Звуки їхніх рухів розходилися луною по великому простору.

Лонгфут знайшов дорогу серед побитих сходинок і з явним сильним інтересом поглянув на стелю, що обвалилася.

— Що це було за місце? — гукнув він, і його голос відскочив від вигнутих стін. — Якийсь театр?

— У певному розумінні — так, — відповів Баяз. — Це була велика зала Імперського сенату. Тут урочисто засідав імператор, слухаючи суперечки наймудріших громадян Аулкуса. Тут ухвалювали рішення, що визначали хід історії.

Він видерся на сходинку та почовгав далі, а тоді радісно показав на підлогу й заговорив пронизливим від захвату голосом:

— Саме на цьому місці, як я пам’ятаю, стояв Каліка, звертаючись до сенату з закликом до обачності в розширенні імперії на схід. Отам Джувенс відповів йому, виступаючи за сміливість, і взяв гору. Я зачаровано стежив за ними. Мені було двадцять, і я затамував подих від захвату. Досі пам’ятаю їхні аргументи в усіх подробицях. Слова, друзі мої. Слова можуть мати більшу силу, ніж уся сталь у Земному колі.

— Удар клинком у вухо все одно болить сильніше, ніж сказане на нього слово, — прошепотів Лоґен.

Джезаль пирснув зі сміху, але Баяз цього наче й не помітив. Він надто сильно поспішав від однієї кам’яної лави до другої.

— Тут Скарпіус виголосив свою проповідь про небезпеки розтлінності, про істинний сенс громадянства. Сенат був заворожений. Його голос бринів, як... як... — Баяз помацав повітря рукою, неначе сподіваючись відшукати в ньому потрібне слово. — Ет! Яке значення це має тепер? На світі не зосталося нічого певного. То була епоха видатних людей, які чинили по правді.

Він насуплено поглянув на битий щебінь, що вкривав підлогу велетенського приміщення.

— Нині епоха маленьких людців, які чинять так, як мусять. Маленьких людців із маленькими мріями, що йдуть велетенськими слідами. Однак, як ви бачите, колись це була велична будівля!

— Гм, так... — заговорив Джезаль, пошкандибавши геть від інших, аби поглянути на фризи, вирізьблені в стіні аж за останніми лавами. Там були напівоголені воїни в незручних позах, що тицяли один в одного списами. Це місце, звісно, було величне, та в ньому стояв неприємний запах. Наче від гнилі, наче від вологи, наче від поту тварин. Сморід погано вичищених стаєнь. Він вдивився в тіні, наморщивши носа. — Що це за запах?

Дев’ятипалий понюхав повітря, і в нього негайно витягнулось обличчя, а в круглих очах відобразився жах.

— Ради...

Він рвучко витягнув меч і ступив на крок уперед. Джезаль повернувся, силкуючись намацати руків’я своїх шпаг, на груди йому наліг раптовий страх...

Спершу йому здалося, що то якийсь жебрак: закутана в ганчір’я темна постать, що стояла навкарачки в пітьмі всього за кілька кроків від нього. А тоді він побачив скарлючені та схожі на клешні руки на дзюбатому камені. Далі побачив сіре обличчя — якщо його можна було назвати обличчям: незугарне безволосе чоло, грудкувата щелепа, що вишкірилася надміру великими зубами, пласке рило, схоже на свиняче, крихітні чорні очиці, що виблискували люттю, відповідаючи на його погляд. Щось середнє між людиною та твариною і значно страшніше за будь-кого з них. Джезаль застиг на місці з відвислою щелепою. Здавалося, безглуздо казати Дев’ятипалому, що тепер він йому вірить.

Було очевидно: на світі таки є такі істоти, як шанка.

— Хапай його! — проревів Дев’ятипалий, дременувши вгору сходами великої зали з витягнутим мечем у руці. — Убий його!

Джезаль невпевнено поплентався до істоти, але його нога ще не годилася майже ні на що, а ця істота була швидка, як лисиця — повернулася й чкурнула по холодному каменю до тріщини у вигнутій стіні, а тоді протиснулася в неї, як кицька крізь паркан, перш ніж він зробив кілька хистких кроків.

— Воно зникло!

Баяз уже човгав до входу, і над ними відлунював стукіт його палиці по мармуру.

— Ми зрозуміли, майстре Лютар. Ми всі чудово це зрозуміли!

— Їх точно більше, — процідив Лоґен, — їх завжди більше! Нам треба йти!

Не поталанило, подумав Джезаль, хитаючись дорогою назад до входу, шкандибаючи побитими сходами та кривлячись від болю в коліні. Не поталанило, що Баяз вирішив зупинитися саме тут і зараз. Не поталанило, що в Джезаля була зламана нога і він не міг побігти за тією мерзотною істотою. Не поталанило, що вони прийшли до Аулкуса, а не мали можливість перетнути річку на багато миль нижче за течією.

— Як вони сюди потрапили? — кричав Баязові Лоґен.

— Я можу лише здогадуватись, — пробурчав маг, кривлячись і важко дихаючи. — Після смерті Творця ми на них полювали. Позаганяли їх у темні кутки світу.

— Мало є на світі кутків, темніших за цей.

Лонгфут промчав повз них до входу та побіг зі сходів, долаючи по дві сходинки за раз, а Джезаль поскакав за ним.

— Хто це? — гукнула Ферро, стягнувши лук із плеча.

— Плоскоголові! — проревів Дев’ятипалий.

Вона стуманіло витріщилася на нього, і північанин помахав їй вільною рукою.

— Бля, та просто їдь!

Не поталанило, що Джезаль здолав Бремера дан Горста й був обраний Баязом для цієї шаленої мандрівки. Не поталанило, що він узагалі взявся за фехтувальну шпагу. Не поталанило, що батько захотів, аби він пішов до армії замість того, щоб нічим не займатись у житті, як двоє його братів. Дивовижно: тоді йому завжди здавалося, ніби йому таланило. Часом відрізнити талан від нещастя було важко.

Джезаль пришкандибав до свого коня, взявся за луку сідла й незграбно підтягнувся. Лонгфут і Дев’ятипалий уже були в сідлі. Баяз тільки повертав свою палицю на місце з дрожем у руках. Десь у місті позаду них задзеленчав дзвін.

— О Господи, — промовив Лонгфут, визирнувши круглими очима з-за численних статуй. — О Господи.

— Не поталанило, — прошепотів Джезаль.

Ферро дивилася на нього.

— Що?

— Нічого.

Джезаль зціпив зуби та пришпорив коня.

Талану на світі не було. Талан — це слово, яким ідіоти пояснювали наслідки власної необачності, себелюбства й дурості. Як правило, відсутність талану означала погане планування.

І ось з’явився доказ.

Вона попереджала Баяза, що в місті є хтось іще, крім неї та п’ятьох білих дурнів. Вона його попереджала, та ніхто її не послухав. Люди вірять лише в те, в що хочуть. Принаймні ідіоти.

Їдучи, вона стежила за іншими. Кей сидів у возі, що сіпався, примруживши очі й дивлячись строго вперед. Лютар, оголивши зуби, втиснувся в сідло та пригнувся, як досвідчений вершник. Баяз похмуро тримався, зціпивши зуби; його обличчя було бліде й напружене. Лонгфут озирався через плече круглими від страху та тривоги очима. Дев’ятипалий смикався в сідлі, важко дихав і більше дивився на своє повіддя, ніж на дорогу. П’ятеро ідіотів і вона.

Вона почула рик і побачила істоту, що сиділа навпочіпки на низькому даху. Та була не схожа на жодну істоту, яку вона доти бачила, — зігнута мавпа, скручена, довгорука й довгонога. От тільки мавпи списів не кидають. Вона провела поглядом спис, який полетів донизу. Він із глухим ударом врізався в бік воза та й застряг там, погойдуючись, а тоді вони проїхали далі, гуркочучи заїждженою вулицею.

Хоча та мавпа й схибила, у руїнах попереду були інші створіння. Ферро бачила, як вони ворушаться в затінених будівлях. Мчать дахами, ховаються в напівзруйнованих вікнах і порожніх дверних прорізах. Їй кортіло спробувати вистрілити в якесь із них, але навіщо? Їх там було багато. Мабуть, кількасот. Яка користь була б із убивства одного з них, коли вони скоро лишаться за бортом? Вона тільки стрілу згайнує.

Раптом поруч із нею впав камінь, і вона відчула, як його уламок, пролетівши повз неї, шкрябнув її по долоні з тильного боку. Від нього в неї на шкірі залишилася намистинка темної крові. Ферро насупилася й опустила голову, пригнувшись до рухливої спини свого коня. Талану не існує.

Але робити з себе більшу мішень було безглуздо.

Лоґен думав, що залишив шанка далеко позаду, але після початкового шоку від зустрічі з одним із них це перестало дивувати. Він уже мав би знати. Позаду залишаються тільки друзі. Вороги завжди наступають на п’яти.

Довкола них повсюди виходило з руїн відлуння дзвонів. У Лоґена гула голова від їхніх ударів, що перекривали тріск копит, верещання коліс і свист повітря. Бряжчання вдалині, поблизу, попереду й позаду. Повз нього сповненими небезпеки сірими силуетами мчали будівлі.

Він побачив, як мимо нього щось промайнуло і, закрутившись, відскочило від каміння. Спис. Почув, як позаду защебетав ще один, а тоді побачив, як інший спис зі стукотом упав на дорогу попереду. Він ковтнув, примружив очі, захищаючись від вітру, що віяв в обличчя, і спробував не уявляти, як спис врізається йому в спину. Це було не надто складно. Він повністю зосереджувався на намаганнях просто втриматися.

Ферро, повернувшись у сідлі, крикнула йому щось через плече, та її слова загубилися в гаморі. Він захитав їй головою, а вона несамовито тицьнула рукою на дорогу попереду. Тепер він це бачив. У дорозі перед ними відкрилася розколина, а вони стрімко чвалували до неї. Лоґен так само широко роззявив рота й задихано вереснув від жаху.

Він потягнув за повіддя, і копита його коня послизнулись і заковзали по старому камінню, різко звертаючи праворуч. Сідло хитнулось, а Лоґен утримався. Під ним розпливчастою сірою масою пролітали брукові камені, а щонайбільше за кілька кроків ліворуч від нього мчав край великого урвища, тріщини від якого врізалися в благеньку дорогу. Він відчував поблизу інших, чув їхні крики, та не розрізняв слів. Надто вже заважало перекочування й болюче підскакування в сідлі та зусилля волі, з яким він тримався, водночас шепочучи:

— Ще живий, ще живий, ще живий...

Перед ними виріс храм, що перегороджував дорогу. Його височезні стовпи ще були неушкоджені, а вгорі на ньому ще стояв страхітливий трикутний камінь. Віз прогуркотів між двох колон, а Лоґенів кінь пробіг між двома іншими колонами, раптом пірнувши в тінь і вийшовши з неї, а тоді всі вони примчали до просторої зали, відкритої для неба. Тріщина поглинула стіну ліворуч, а якщо тут був дах, то він уже давно зник. Задиханий Лоґен їхав далі, не зводячи очей із широкої арки просто попереду, яскравого квадрата в темному камені, що підскакував і сіпався в такт рухам його коня. Ось вона, безпека, сказав собі Лоґен. Якщо вони зможуть проїхати, то відірвуться. Якщо вони тільки зможуть проїхати там...

Він не бачив, як летів той спис, але якби й бачив, то не зміг би нічого вдіяти. У певному розумінні йому пощастило, що спис не влучив йому в ногу. Він глибоко врізався в кінську плоть просто перед нею. Це вже було не так добре. Лоґен почув, як форкнув кінь, коли в нього підігнулися ноги, а сам він звільнився від сідла й беззвучно роззявив рота, тим часом як йому назустріч летіла підлога зали. Твердий камінь із хрускотом ударив його в груди й вибив із нього дух. Він приклався щелепою до землі, і його голова наповнилася сліпучим світлом. Він підскочив один раз, а тоді почав невпинно перекидатися. Світ несамовито кружляв довкола нього, звівшись до дивних звуків і сліпучого неба. Лоґен ковзнув і зупинився на боці.

Він лежав у заціпенінні, тихо стогнучи, з запамороченням у голові та дзвоном у вухах, не розуміючи, де він чи навіть хто він. А тоді світ раптом ізнову склався докупи.

Він рвучко підвів голову. Від урвища його відділяла відстань, менша за довжину списа, і він чув, як далеко на дні мчить вода. Він відкотився від коня, під яким борознами в камінні текли цівки темної крові. Він побачив Ферро, що стояла на одному коліні, витягала стріли з сагайдака та стріляла ними в бік стовпів, між якими вони проїхали за кілька секунд до цього.

Там були шанка, багато шанка.

— Блядь, — пробурчав Лоґен, незграбно задкуючи й чиркаючи підборами чобіт по запорошеному камінню.

— Уперед! — вигукнув Лютар, вислизнувши з сідла й мало не поскакавши запорошеною підлогою. — Уперед!

На них, заверещавши, кинувся плоскоголовий із великою сокирою в руці. Раптом він підскочив і перекинувся в повітрі: йому проштрикнула обличчя одна зі стріл Ферро. Але були й інші. Їх було ще дуже багато, і вони потихеньку обходили стовпи, приготувавши списи для кидків.

— Їх надто багато! — вигукнув Баяз.

Старий несхвально поглянув на великі колони та важезний камінь над ними й сильно напружив щелепні м’язи. Повітря довкола нього замерехтіло.

— Блядь.

Лоґен поплентався, як п’яний, до Ферро, геть позбувшись рівноваги. Зала довкола нього гойдалася вперед-назад, а у вухах гупали удари власного серця. Він почув різкий звук, і одним зі стовпів побігла тріщина, з якої вилетіла хмара пилу. Камінь угорі почав сунутись, і щось неприємно загуркотіло. Коли на шанка посипалися його уламки, двійко з них підвели очі, тицяючи пальцями й белькочучи.

Лоґен міцно взяв Ферро за зап’ясток.

— Блядь! — процідила вона і спробувала намацати стрілу, тим часом як він наполовину впав, потягши її до себе, а тоді незграбно підвівся й почав тягти її за собою.

Повз них промайнув спис, який зі стукотом упав на каміння й вилетів у порожнечу за край тріщини. Лоґен чув, як шанка рухаються, бурчать і гарчать одне одному, починаючи масово виходити з-поміж стовпів у залу.

— Уперед! — ізнову вигукнув Лютар, ступив кілька кульгавих кроків уперед і несамовито замахав їм рукою.

Лоґен побачив, що Баяз стоїть, вишкіривши зуби й вирячивши очі, повітря довкола нього рябіє та крутиться, а пил на підлозі мало-помалу підіймається та збирається довкола його чобіт. Пролунав оглушливий тріск, і Лоґен, озирнувшись через плече, побачив, як згори летить величезний шмат висіченого каменю. Він ударився об підлогу так, що вона аж затрусилась, і розчавив одного нещасного шанка, перш ніж той устиг закричати. На те, що він узагалі колись існував, тепер указували тільки зазублений меч, що забряжчав по підлозі, та довгий слід із темної крові. Але надходили нові шанка. Він бачив крізь летючий пил їхні темні постаті, що прямували вперед, високо здійнявши зброю.

Один зі стовпів розколовся навпіл. Він зігнувся, рухаючись до смішного повільно, і його частинки полетіли вперед, у залу. Почала розколюватися величезна маса каменю вгорі, обвалюючись брилами завбільшки з будинки. Лоґен, розвернувшись, упав долілиць і потягнув за собою Ферро, а тоді припав до землі, замружив очі та прикрив долонями голову.

Залунав оглушливий гуркіт і тріск розколу, такий, якого Лоґен не чув ще ніколи в житті. Катована земля ревла та стогнала так, наче світ обвалювався. А може, він і обвалювався. Земля під ним гнулася й дрижала. Знову оглушливий тріск, тривалий стукіт і шкрябання, негучне клацання, а тоді — щось схоже на тишу.

Лоґен розтиснув зболілі щелепи й розплющив очі. У повітрі було повно жалючого пилу, та було схоже на те, що він лежав на якомусь схилі. Він кашлянув і спробував ворухнутись. У нього під грудьми щось різко заскреготіло, і камінь під ним почав сунутись, а схил — крутішати. Лоґен охнув і щільно притиснувся до нього, вчепившись у нього кінчиками пальців. Одна його долоня ще тримала за руку Ферро, і він відчув, як її пальці міцно втискаються йому в зап’ясток. Він неквапом повернув голову, роззираючись довкола, і застигнув.

Стовпи зникли. Зала зникла. Підлога зникла. Величезна тріщина поглинула їх усіх і тепер зяяла під ним. Шипіла, плюскаючи об розтрощені руїни довкола внизу, сердита вода. У Лоґена відвисла щелепа: він майже не вірив своїм очам. Він лежав навскіс на величезній кам’яній плиті, що ще секунду тому перебувала на підлозі в залі, а тепер висіла під кутом на самісінькому краю стрімкого урвища.

Смагляві пальці Ферро тримали його за зап’ясток, її роздертий рукав зібгався у неї довкола ліктя, а на смаглявому передпліччі від зусилля різко виділялися сухожилля. Далі він бачив її плече, а ще далі — її застигле обличчя. Решта її була невидима — висіла над краєм плити в розчахнутій порожнечі.

— С-с-с-с, — просичала вона, вирячивши жовті очі й відчайдушно шукаючи пальцями, де можна вчепитися за гладенький схил.

Раптом із зазубленого краю відколовся шматок каменю, і Лоґен почув, як він упав, тенькнувши й відскочивши від розірваної землі.

— Блядь, — прошепотів він, майже не наважуючись навіть дихати. Наскільки ця чортівня була можлива? Що не кажи, а Лоґенові Дев’ятипалому не таланить у житті.

Простягнувши вільну руку вгору, уздовж подзюбаного каменя, він знайшов невеликий гребінь, за який можна було взятися. Підтягнувся дюйм за дюймом до краю блока вгорі. Напружив руку й потягнув Ферро за зап’ясток.

Щось жахливо зашкрябало, і камінь під ним смикнувся й мало-помалу потягнувся вгору. Лоґен зойкнув і наліг на нього, примушуючи зупинитись. Один жахливий поштовх — і йому в обличчя посипався порох. Завищав камінь: блок дуже повільно гойднувся в протилежний бік. Лоґен лежав на місці й важко дихав. Ні туди ні сюди.

— С-с-с-с!

Ферро перевела погляд на їхні руки, якими вони міцно тримали одне одного за зап’ястки. Сіпнула головою до краю блока, а тоді вниз, до широкої тріщини позаду.

— На це треба дивитися реально, — прошепотіла вона. Її пальці розімкнулися й відпустили його.

Лоґен запам’ятав, як звисав із будівлі високо над колом жовтої трави. Запам’ятав, як ковзнув назад, пошепки кличучи на допомогу. Запам’ятав, як на його руці зімкнулася долоня Ферро, що його підтягнула. Він поволі затрусив головою і як ніколи міцно взявся за її зап’ясток.

Вона закотила свої жовті очі.

— Йобаний тупий біляк!

Джезаль кашлянув, перевернувся й виплюнув порох. Покліпав, роззираючись довкола. Щось змінилося. Там неначе стало набагато ясніше, ніж було, а край тріщини опинився значно ближче. Власне кажучи, зовсім недалеко.

— Ох, — видихнув він, не в змозі дібрати слів.

Половина будівлі обвалилася. Ще стояла задня стіна та у віддаленому кінці один зі стовпів, що зламався посередині. Все інше зникло, щезло в розчахнутому проваллі. Він незграбно підвівся, скривившись, коли його вага перейшла на хвору ногу. Побачив, що під стіною неподалік лежить Баяз.

Зів’яле обличчя мага було залите потом, його ясні очі виблискували в чорних колах, а з натягнутої шкіри стирчали кістки обличчя. Він страшенно скидався на труп тижневої давнини. Дивно було, що він узагалі рухається, та Джезаль побачив, як він підняв одну паралізовану руку, показуючи на тріщину.

— Знайдіть їх, — прохрипів Баяз.

Інших.

— Ми тут! — долинув здушений голос Дев’ятипалого з-за краю розколини. Отже, він принаймні живий. Одна велика плита стирчала вгору під кутом, і Джезаль із острахом почовгав до неї, побоюючись, що під ним раптом обвалиться підлога. Він зазирнув у провалля.

Північанин лежав, розтягнувшись, долілиць. Його ліва рука майже сягала верхнього краю похилого блока, а права міцно тримала Ферро за зап’ясток унизу. Її тіла не було видно, а пошрамоване обличчя ледь-ледь виднілося. Обоє видавались однаково нажаханими. Кілька тонн каменю легесенько похитувалися, балансуючи на дуже тонкій межі. Було очевидно, що блок із легкістю може щомиті ковзнути в безодню.

— Зроби щось... — прошепотіла Ферро, не наважуючись навіть підвищити голос. Однак, як помітив Джезаль, вона не запропонувала нічого конкретного.

Він облизав западинку у себе в губі. Можливо, якби він наліг своєю вагою на цей кінець, блок би вирівнявся, відхилившись назад, і вони змогли би просто сповзти? Чи може все бути так елементарно? Несподівано ослаблений і спітнілий, він обережно потягнувся вперед, нервово потираючи великими пальцями кінчики інших пальців. Обережно поклав руку на зазублений край, тим часом як Дев’ятипалий і Ферро дивилися на це, затамувавши подих.

Він зовсім трохи натиснув, і плита плавно гойднулася донизу. Приклав до неї ще трохи ваги. Щось гучно заскреготіло, і весь блок страхітливо хитнувся.

— Та не штовхай його, бля! — заволав Дев’ятипалий, нігтями чіпляючись за гладенький камінь.

— А що ще робити? — писнув Джезаль.

— Принеси щось!

— Що завгодно! — процідила Ферро.

Джезаль несамовито роззирнувся довкола й не побачив нічого помічного. Лонгфутом і Кеєм поруч і не пахло. Або вони лежали мертві десь на дні провалля, або вчасно кинулися на волю. Його б не надто здивувало ні те, ні інше. Якщо когось і будуть рятувати, то Джезалю доведеться займатися цим самотужки.

Він стягнув із себе плащ і заходився скручувати його у своєрідний канат. Зважив його в руці й хитнув головою. Це, звісно, ніколи не спрацює, та який у нього вибір? Він витягнув плащ, а тоді перекинув один кінець. Той плеснув об камінь за кілька дюймів від хапливих пальців Лоґена, здійнявши хмаринку пилу.

— Добре, добре, спробуй ще раз!

Джезаль високо підняв плащ, якнайдалі висунувся над плитою та знову кинув його донизу. Його рукав випав так, що Лоґен якраз зумів у нього вчепитися.

— Так!

Він обкрутив його довкола зап’ястка, і матерія туго натягнулася за краєм плити.

— Так! А тепер тягни!

Джезаль скреготнув зубами й потягнув так, що його чоботи ковзнули в поросі, а хвора рука й нога занили. Плащ поволі, неквапом, дюйм за нестерпним дюймом став повертатися до нього, ковзаючи по каменю.

— Так! — прогарчав Дев’ятипалий, сунучи плечима вгору по плиті.

— Тягни! — рикнула Ферро, підштовхуючи стегна за край, а тоді — на схил.

Джезаль тягнув щосили, майже повністю замруживши очі й шумно дихаючи крізь зуби. Біля нього брязнув спис, і він підвів погляд, а тоді побачив, що на протилежному боці великої тріщини зібралося щонайменше два десятки плоскоголових і вимахують своїми потворними руками. Він ковтнув і відвів від них погляд. Не міг він дозволити собі думати про цю небезпеку. Треба було лише тягнути. Тягнути, тягнути й не відпускати, хоч як боляче було. І це працювало. Вони мало-помалу підіймалися. Нарешті Джезаль дан Лютар став героєм. Нарешті він заслужить своє місце в цій проклятій експедиції.

Щось порвалося з різким тріском.

— Блядь, — прорипів Лоґен. — Блядь!

Рукав поволі відривався від самого плаща: нитки у шві натягувалися, рвалися й розплутувалися. Джезаль нажахано писнув, відчуваючи, як палають його руки. Тягнути йому чи ні? Порвався ще один стібок. Як сильно тягнути? Ще мінус один стібок.

— Що мені робити? — вереснув він.

— Тягни, уйобку!

Джезаль щосили, так, що аж м’язи запалали, потягнув за плащ. Ферро вибралася на камінь, шкрябаючи нігтями по його гладенькій поверхні. Лоґен майже вхопився однією рукою за край, майже вибрався, витягуючи й витягуючи три пальці до краю. Джезаль потягнув ізнову...

І незграбно позадкував, тримаючи в руках лише обм’яклу ганчірку. Плита здригнулась, застогнала й піднялася. Крик — і Лоґен з’їхав, а відірваний рукав замаяв без діла у нього в руці. Далі криків не було. Лише стукіт каміння, що обвалюється, а тоді — нічого. Вони обоє зникли за краєм. Велика плита поволі гойднулася назад і лягла, пласка та порожня, на край тріщини. Джезаль застиг на місці й витріщився з роззявленим ротом, а з його хворої руки досі звисав плащ без рукава.

— Ні, — прошепотів він. Не так воно було в історіях.

Під руїнами

іляче, ти живий?

Лоґен застогнав, переносячи вагу, і відчув напад жаху, коли під ним ворухнулося каміння. Тоді до нього дійшло, що він лежить у купі уламків, а в болюче місце у нього на спині сильно впивається кут якоїсь плити. Він побачив розпливчасту кам’яну стіну, яку перетинала чітка межа між світлом і тінню. Він кліпнув, скривився, спробував витерти з очей пил, і його руку поступово пройняло болем.

Зовсім поряд із ним стояла навколішки Ферро. Її смагляве обличчя було залите кров’ю з порізу на лобі, а в чорне волосся набилося повно бурого пилу. За нею тягнулася в тінь широка склепінчаста зала. Над головою в неї була нерівна лінія, що зосталася від розбитої стелі, а за нею виднілося блідо-блакитне небо. Спантеличений Лоґен із болем повернув голову. Щонайбільше за крок від нього кам’яні плити, на яких він лежав, обривалися та стирчали в порожнечі. Удалині він бачив протилежний бік тріщини, кручу з каміння та землі, що обсипались. Угорі над нею стирчали обриси напіврозвалених будівель.

До нього почало доходити. Вони опинилися під підлогою храму. Відкрившись, тріщина, певно, розітнула цю будівлю, залишивши виступ, на який вони якраз могли впасти. Разом із купою уламків каміння. Упали вони явно недалеко. Він мало не відчув на своєму обличчі усмішку. Він ще живий.

— А як...

Ферро, чий ніс відділяло від його носа менше фута, сильно ляснула його рукою по роті.

— С-с-с-с, — тихо просичала вона, здійняла жовті очі та показала одним довгим пальцем на склепінчасту стелю.

Лоґен відчув, як по його шкірі побіг морозець. Тепер він почув їх. Шанка. Вовтузяться і гримлять, бурмотять і вищать одне одному в них над головами. Він кивнув, і Ферро поволі прибрала брудну руку з його обличчя.

Він, повільний і затерплий, вибрався з уламків, намагаючись робити це якомога тихіше та водночас кривлячись від натуги. Коли він зіп’явся на ноги, з його плаща посипався порох. Лоґен випробував кінцівки, чекаючи на палючий біль, який підкаже йому, що він розтрощив собі плече, зламав ногу чи розбив голову.

Плащ у нього порвався, а один обдертий лікоть пульсував болем. По його передпліччю аж до кінчиків пальців тягнулися цівки крові. Боліла голова, і, торкнувшись її пальцями, він виявив там кров, а тоді намацав її під щелепою, у тому місці, яким приклався нею об землю. Він відчував у роті її солоний смак. Напевно, укотре прикусив язика. Просто диво, що ця клята штука в нього досі не відірвалася. Одне коліно боліло, шия затерпла, ребра перетворилися на скупчення синців, але все ще рухалося. З його примусу.

Довкола його руки щось обкрутилося. То був відірваний рукав Лютарового плаща. Лоґен струсив його в щебінь поруч із собою. Тепер із нього не було користі. Та й тоді було небагато. Ферро вдивлялася в арку у віддаленому кінці зали. Лоґен придибав до неї, кривлячись від відчайдушних намагань не скрикнути.

— А як же інші? — прошепотів він.

Ферро знизала плечима.

— Може, врятувалися? — з надією в голосі припустив він.

Ферро нагородила його довгим неспішним поглядом, піднявши одну чорну брову, і Лоґен скривився та стиснув ниючу руку. Вона мала рацію. Поки що живі вони з нею. На більше щастя їм годі сподіватись, і, можливо, їм ще довго не дістанеться нічого більшого.

— Сюди, — прошепотіла Ферро, показуючи в темряву.

Лоґен зазирнув у той чорний отвір, і в нього обірвалося серце.

Він ненавидів підземелля. Згори тисне стільки важкого каменю й ґрунту, готових упасти. А смолоскипів вони не мали. Чорнильна пітьма, повітря ледь вистачає, щоб дихати, невідомо, скільки та в якому напрямку йти. Він стурбовано позирнув на кам’яне склепіння в себе над головою та ковтнув. Тунелі — це місце для шанка чи померлих. Лоґен не був ні тим, ні тим і не надто хотів зустрітися тут із кимось із них.

— Ти впевнена?

— Що, боїшся темряви?

— Якби в мене був вибір, я волів би мати можливість бачити.

— І де ти тут бачиш вибір? — огризнулася Ферро. — Якщо хочеш, можеш залишитися тут. Може, за сто років тут пройде якась інша компанія придурків. Ти чудово в неї впишешся!

Лоґен кивнув і похмуро облизав скривавлені ясна. Мабуть, багато часу вже минуло, відколи вони разом востаннє встряли в таку халепу, ковзаючи по запаморочливих дахах Аґріонта й тікаючи від людей у чорних масках. Здавалося, відтоді минуло чимало часу, тяжкого часу, та нічого особливо не змінилося. Хоч скільки вони їхали разом, їли разом і разом протистояли смерті, Ферро все одно лишалася такою ж злою та сердитою й так само заважала йому жити, як тоді, коли вони тільки виїхали. Він намагався бути терплячим, справді намагався, та це починало втомлювати.

— А ти не можеш без цього? — пробурмотів він, дивлячись їй просто в одне жовте око.

— Не можу без чого?

— Не бути сучкою. Не можеш не бути сучкою?

Вона на мить несхвально поглянула на нього, відкрила рота, помовчала, а тоді знизала плечима.

— Тобі треба було мене відпустити.

— Га?

Він очікував від неї якоїсь лютої образи. Що вона точно потицяє в нього пальцем і, можливо, клинком. Це ж прозвучало майже жалісно. Але якщо жаль і був, то надовго його не вистачило.

— Тобі треба було мене відпустити, тоді я була б тут сама, а ти б мені не заважав!

Лоґен пирхнув із відрази. Деякі люди були безнадійні.

— Відпустити тебе? Не турбуйся! Наступного разу я так і зроблю!

— Добре! — сплюнула Ферро й побрела в тунель, де її швидко поглинули тіні. Лоґен, подумавши про самотність, відчув раптовий напад панічного жаху.

— Зачекай! — прошепотів він і кинувся за нею.

Прохід хилився донизу, Ферро ступала безшумно, Лоґен човгав у поросі, а на мокрому камінні виблискували останні промені світла. Він водив кінчиками пальців лівої руки по стіні, намагаючись не стогнати з кожним кроком від болю в побитих ребрах, роздертому лікті та скривавленій щелепі.

Ставало дедалі темніше. Від стін і підлоги залишилися тільки натяки, а потім — і зовсім нічого. Брудна сорочка Ферро сірим привидом ширяла в мертвому повітрі перед ним. Ще кілька нерішучих кроків — і вона зникла. Він помахав рукою перед обличчям. Не видно й сліду. Тільки чорнильна шипуча пітьма.

Він похований. Похований сам-один у темряві.

— Ферро, зачекай!

— Що таке? — Він врізався в неї в пітьмі, відчув, як щось пхнуло його в груди, і мало не перекинувся назад, відступивши до вологої стіни. — Якого милого...

— Я нічого не бачу! — прошепотів він і почув у своєму голосі панічний жах. — Я ні... де ти?

Він помахав у повітрі розкинутими руками; відчуття напрямку в нього геть зникло, серце гупало, а шлунок крутило й вивертало. Що, як вона, ця зла сучка, покинула його тут? Що, як...

— Ось. — Він відчув, як вона спіймала його за руку та обхопила її долонею, прохолодною та заспокійливою. Почув неподалік від свого вуха її голос. — Дурню, ти що, думаєш, що можеш піти за мною й не гепнутись?

— Д-думаю, що так.

— Просто постарайся йти тихо!

І він відчув, як Ферро відійшла, нетерпляче потягнувши його за собою.

Якби його тільки бачила зараз колишня ватага. Лоґен Дев’ятипалий, той, кого найбільше бояться на Півночі, готовий обісцятися від страху перед темрявою й міцно тримається за руку жінки, що його ненавидить, як дитина за материну цицьку. Він був майже готовий голосно розсміятись. Але йому було страшно, що це почують шанка.

Велика лапа Дев’ятипалого здавалася гарячою й вологою від страху. Неприємно було відчувати, як його липка шкіра тулиться до її шкіри. Від цього мало не нудило, та Ферро змушувала себе триматися. Вона чула, як він швидко, похапцем дихає в цьому вузькому просторі й незграбно тупає за нею.

Здавалося, тільки вчора вони востаннє вскочили в таку халепу — мчали провулками Аґріонта, кралися його темними будівлями, рятуючись весь час від погоні. Здавалося, це було вчора, та все вже змінилося.

Тоді він здавався лише загрозою. Черговим біляком, за яким їй доведеться стежити. Потворним і дивним, тупим і небезпечним. Тоді він цілком міг бути останнім на світі, кому вона б довірилася. Тепер цілком могло бути так, що вона б довірилася тільки йому. Він не дав їй упасти, хоч вона і сказала йому це зробити. Вирішив не відпускати її, а впасти з нею. Там, на рівнині, він сказав, що дотримає слова, якщо його дотримає вона.

Тепер він це довів.

Вона озирнулася через плече й побачила в темряві його бліде обличчя з роззявленим ротом. Він вирячив очі, та нічого не бачив, витягнув вільну руку й намацував стіни. Може, їй і варто було подякувати йому за те, що не дав їй упасти, та це означало визнати, що ця допомога була їй потрібна. Допомога для слабаків, а слабаки помирають або стають рабами. Ніколи не сподівайся на допомогу — і ніколи не розчаруєшся, коли вона не надійде. А Ферро раніше часто розчаровувалася.

Тож замість того, щоб йому подякувати, вона потягнула його за руку й мало не звалила з ніг.

У тунель ледь помітним блиском по краях грубих кам’яних блоків почало мало-помалу вертатись сяйво холодного світла.

— Тепер бачиш? — процідила вона через плече.

— Так.

Вона чула полегшення в його голосі.

— Тоді можеш відпустити, — різко сказала вона, відсмикнула руку й витерла її об сорочку. Попрямувала далі в напівтемряві, ворушачи пальцями руки й насуплено на них дивлячись. Якесь чудернацьке відчуття.

Тепер, коли його руки не стало, вона мало не засумувала за нею.

Тепер світло яскравішало, проникаючи у прохід крізь вузьку арку попереду. Ферро підкралася до нього навшпиньки й зазирнула за поворот. Під ними відкривалася велика печера зі стінами, що частково складалися з гладеньких висічених блоків, а частково — з природного каменю, здіймаючись угору й випинаючись дивними розтопленими утвореннями, тим часом як її стеля губилася в тіні. Згори падав промінь світла, що залишав видовжену яскраву пляму на запорошеній кам’яній підлозі. Там скупчилися троє шанка, які бурмотіли та дряпали щось на підлозі, а довкола них стояли великі, заввишки з людину й навіть більше, купи з тисяч, тисяч і тисяч кісток аж до стін печери.

— Блядь, — видихнув Логен у неї за спиною. Із кутка арки на них вишкірився череп. Кістки, без сумніву, були людські.

— Вони їдять мертвих, — прошепотіла вона.

— Вони що? Але...

— Тут нічого не гниє.

Баяз казав, що в місті повно могил. Без ліку трупів, закинутих у ями на сто людей кожна. І вони, певно, лежали там багато довгих років, переплівшись у холодних обіймах.

Поки не приходили шанка й витягали їх.

— Доведеться їх обійти, — прошепотів Дев’ятипалий.

Ферро вдивилася в тіні, вишукуючи шлях у печеру. Із цього кістяного пагорба неможливо було злізти, не наробивши шуму. Вона скинула з плеча лук.

— Ти впевнена? — запитав Дев’ятипалий, торкнувшись її ліктя.

Вона у відповідь штурхнула його.

— Відійди від мене, біляче.

Їй доведеться працювати швидко. Вона витерла кров із брови. Вийняла з сагайдака три стріли й затиснула між пальцями правої руки, щоби швидко до них добиратися. Взяла в ліву руку четверту, вирівняла лук, натягнула тятиву та прицілилася в найдальшого плоскоголового. Коли стріла проштрикнула його тіло, Ферро вже цілилася в другого. Він дістав стрілу в плече й упав, по-чудному вереснувши, саме тоді, коли почав обертатись останній. Її стріла повністю проштрикнула йому шию, перш ніж він розвернувся остаточно, і він повалився долілиць. Ферро приклала до лука останню стрілу й зачекала. Другий плоскоголовий спробував піднятись, але не встиг ступити й півкроку, перш ніж вона поцілила його в спину так, що він розтягнувся на землі.

Вона опустила лук і насуплено поглянула на шанка. Жоден із них не ворушився.

— Блядь, — видихнув Лоґен. — Правду каже Баяз. Ти дияволиця.

— Казав правду, — буркнула Ферро.

Було цілком імовірно, що ці істоти вже до нього добрались, а ще було більш ніж очевидно, що вони їдять людей. Із Лютаром, Лонгфутом і Кеєм, як вона здогадувалася, було те саме. Прикро.

Але не дуже.

Вона накинула лук на плече та сторожко поповзла в печеру, пригнувшись до землі та хруснувши чоботом об кістяний пагорб. Похитуючись, вийшла далі з широко розкинутими задля рівноваги руками. Вона чи то йшла, чи то брела, часом загрузаючи по коліна, і довкола її ніг тріщали та шкрябали кістки. Спустившись на підлогу печери, вона стала там на коліна, роззирнулася довкола та облизала губи.

Ніхто не ворушився. Троє шанка лежали нерухомо, а на камені під їхніми тілами збиралася в калюжі темна кров.

— Йой!

Дев’ятипалий звалився зі схилу й покотився, а довкола нього піднялися в повітря тріскотливі уламки. Він гепнувся долілиць посеред гримучого обвалу з кісток і незграбно підвівся.

— Блядь! Фу!

Він струсив із руки половину запорошеної грудної клітки й пожбурив її геть.

— Тихо, довбню! — прошипіла Ферро й потягнула його додолу поруч із собою, дивлячись на грубу арку у віддаленій стіні печери й очікуючи щомиті навали тих істот, охочих долучити їхні кістки до решти.

Але ніхто не прийшов. Вона сердито зиркнула на нього, та він надто зосередився на розтиранні своїх синців, тож вона облишила його й підкралася до трьох трупів.

Вони зібралися довкола ноги. Жіночої ноги. Про це Ферро здогадалася з відсутності на ній волосся. Із сухої, зів’ялої плоті довкола відтятого стегна стирчав обрубок кістки. Один із шанка різав її ножем, і ніж досі лежав неподалік, виблискуючи ясним клинком у промені світла згори. Дев’ятипалий нагнувся й підняв його.

— Ножів забагато не буває.

— Справді? А якщо ти впадеш у річку й не зможеш плисти через залізо?

На мить він явно спантеличився, а тоді знизав плечима та обережно повернув ніж на землю.

— Слушно.

Вона витягнула з-за пояса власний клинок.

— Одного ножа цілком вистачить. Якщо знаєш, куди його встромляти. — Вона вгородила лезо в спину одному з плоскоголових і заходилася вирізати свою стрілу. — Що це взагалі за істоти?

Вона витягнула стрілу неушкодженою й чоботом перекотила плоскоголового на спину. Він витріщився на неї незрячими поросячими чорними очицями з-під низького плаского чола, оголивши у вишкірі повну кривавих зубів широку пащу.

— Вони страшніші навіть за тебе, біляче.

— Чудово. Вони шанка. Плоскоголові. Їх створив Канедіас.

— Створив?

Коли Ферро спробувала викрутити наступну стрілу, та зламалася.

— Так сказав Баяз. Як зброю для війни.

— Я думала, він загинув.

— Схоже, його зброя продовжила жити.

Той, якому вона поцілила в шию, упав на стрілу й поламав її біля наконечника. Тепер від неї не було жодної користі.

— Як людина може створити таку істоту?

— Думаєш, я можу відповісти? Вони приходили з-за моря щоліта, коли танув лід, і боротьба з ними завжди була морокою. Великою морокою.

Вона вирізала останню стрілу, закривавлену, проте цілу.

— Коли я був молодий, вони почали надходити дедалі частіше. Батько послав мене на південь, за гори, по підмогу в боротьбі з ними... — Він поступово замовк. — Що ж. Це довга історія. Зараз Високі долини кишать плоскоголовими.

— Байдуже, — пробурчала вона, підвелася та обережно повернула дві цілі стріли в сагайдак, — аби тільки вони дохнули.

— О, вони дохнуть. Та от біда: завжди знаходяться нові, яких треба вбивати. — Він несхвально дивився на трьох мертвих істот, сильно суплячись, із холодом в очах. — Тепер на північ від гір не зосталося нічого. Нічого й нікого.

Ферро це не надто цікавило.

— Нам треба йти.

— Усі возз’єдналися з землею, — пробурчав він так, наче вона нічого не сказала, водночас суплячись дедалі сильніше.

Вона стала просто перед ним.

— Ти мене чуєш? Я сказала: нам треба йти.

— Га?

Він трохи покліпав на неї, а тоді нахмурився. У нього під шкірою напружилися м’язи довкола щелепи, шрами розтягнулися й заворушилися, лице подалося вперед, а очі щезли в різкій тіні від світла вгорі.

— Гаразд. Ходімо.

Ферро похмуро глянула на нього, а тим часом із його волосся витекла на брудну щетинясту скроню цівка крові. Він уже не скидався на людину, якій вона б довірилася.

— Ти ж не збираєшся мене дивувати, біляче? Мені треба, щоб ти залишався холодним.

— Я холодний, — прошепотів він.

Лоґен був гарячий. Його шкіру під брудним одягом пощипувало. Він почувався дивно, відчував запаморочення, його голова була повна смороду шанка. Через їхній запах він ледве дихав. Зала неначе рухалася в нього під ногами, пересуваючись у нього на очах. Він скривився й зігнувся, тим часом як із його обличчя стікав піт і крапав на підлогу, що кренилася внизу.

Ферро прошепотіла йому щось, але він не міг зрозуміти її слів: вони відлунювали від стін і обтікали його лице, проте не сприймалися. Він кивнув і, махнувши їй рукою, поплентався далі ззаду. У залі ставало чимраз гарячіше, а розпливчастий камінь набув жовтогарячого сяйва. Лоґен врізався у спину Ферро й мало не впав, а тоді поповз уперед на забитих колінах, натужно дихаючи.

Далі була величезна печера. Посередині там здіймалися чотири стрункі колони, що тягнулися в мінливу пітьму далеко вгорі. Під ними палали багаття. Багато багать, що кидали білі відблиски на зболені очі Лоґена. Тріщало, тріскалось і плювалося димом вугілля. Здіймалися жалючими дощами іскри, підіймалася шипучими бризками пара. З тиглів крапало розплавлене залізо, що обсипало землю яскравими жаринками. Розтоплений метал тік борознами в підлозі, креслячи в чорному камені червоні, жовті та палючо-білі лінії.

Ця величезна зала була повна шанка, обдертих постатей, що ходили у кипучій пітьмі. Вони, особин із двадцять, а може, й більше, працювали з багаттями, міхами й тиглями, як люди. Лунав страшний гамір. Били молоти, дзенькали ковадла, бряжчав метал, плоскоголові пищали й верещали одне до одного. Під віддаленими стінами стояли темні стелажі, заставлені яскравою зброєю, сталь якої виблискувала всіма кольорами вогню та люті.

Лоґен кліпнув і витріщився на це, відчуваючи, як гупає біль у голові, як пульсує у його руці, як втискається йому в обличчя жар, думаючи, чи може він повірити власним очам. Можливо, вони зайшли в кузню пекла. Можливо, Ґлустрод усе-таки відчинив ворота під містом. Ворота до Потойбіччя, крізь які вони пройшли, геть не здогадуючись про це.

Він дихав швидко, уривчасто, не в змозі сповільнитись, і кожен його вдих був повен жалючого диму та смороду шанка. Очі в нього лізли з орбіт, горло палало, він не міг ковтнути. Він не знав точно, коли витягнув меч Творця, та тепер на його оголеному темному металі палахкотіло й мерехтіло жовтогаряче світло, а його правиця до болю міцно обхопила руків’я меча. Він не міг розтиснути пальці. Він витріщився на них; вони сяяли жовтогарячим і чорним кольорами, пульсували, наче охоплені полум’ям, під їхньою натягнутою шкірою виступали судини й сухожилля, а кісточки поблідли від несамовитого тиску.

Не його рука.

— Доведеться вертати, — казала Ферро, тягнучи його за руку, — та знайти інший шлях.

— Ні.

Голос був безжальний, як падіння молота, грубий, як оберт гострильного каменя, різкий, як оголений клинок у горлі.

Не його голос.

— Ставай за мною, — зумів прошепотіти він, узяв Ферро за плече та пропхався повз неї.

Тепер вороття не було...

...і він відчував їхній запах. Закинувши голову назад, він судомно вдихнув носом гаряче повітря. Його голова була повна їхнього смороду, і це було добре. У правильних руках ненависть — це потужна зброя. Кривава Дев’ятка ненавидів усе. Але найзадавненішою, найглибше вкоріненою й найпекучішою його ненавистю була ненависть до шанка.

Він прослизнув у печеру тінню серед багать, оточений відлунням сердитої сталі. Прекрасною та знайомою піснею. Він плив у ній, розкошував нею, впивався нею. Він відчував важкий клинок у себе в руці, і сила текла з холодного металу в його гарячу плоть і з його гарячої плоті в холодний метал, збираючись, розбухаючи й розростаючись хвилями в такт його важкому диханню.

Плоскоголові його ще не побачили. Вони працювали. Зосередилися на своїх безглуздих справах. Вони не могли очікувати, що помста знайде їх там, де вони живуть, дихають і гарують, але вони дечого навчаться.

Дев’ятипалий замаячив позаду одного з них, високо здійнявши меч Творця. Всміхнувся, побачивши, як на лисому черепі обіцянкою, що скоро буде виконана, розтягнулася довга тінь. Довгий клинок прошепотів свою таємницю; шанка розпався точно навпіл, як квітка, що розкривається, і з нього бризнула тепла втішна кров, обсипавши ковадло, кам’яну підлогу та лице Кривавої Дев’ятки маленькими вологими дарунками.

Тепер його побачив ще один, і Кривава Дев’ятка пішов на нього, швидший і сердитіший за киплячу пару. Шанка підняв руку й невпевнено позадкував. Надто вже мало. Меч Творця перерізав йому лікоть, і відтяте передпліччя закрутилося в повітрі. Перш ніж воно впало на землю, Кривава Дев’ятка замахнувся й відрубав шанка голову. Кров зашипіла на розтопленому залізі, спалахнула жовтогарячим сяйвом на тьмяному металі клинка, на блідій шкірі його долоні, на безжальному камені в нього під ногами, і він жестом покликав до себе інших.

— Підходьте, — шепнув він. Він був радий їм усім.

Вони кинулися до стелажів, хапаючись за свої шпичасті мечі та гострі сокири, а Кривава Дев’ятка засміявся, дивлячись на них. Озброєні вони чи ні, їхня смерть уже поза сумнівом. Вона була вписана в печеру лініями вогню й лініями тіні. Тепер він запише її лініями крові. Це були тварини, менше ніж тварини, їхня зброя колола й різала Криваву Дев’ятку, та він був створений із вогню й пітьми та плив і ковзав між їхніми незугарними ударами, оминаючи їхні незграбні списи, долаючи їхні безглузді крики та марну лють.

Легше було заколоти мерехтливе полум’я. Легше було порізати мінливі тіні. Їхня слабкість ображала його силу.

— Здохніть! — проревів він, і клинок закружляв, дикий і прекрасний, а літера на його металі запалала червоним, лишаючи по собі яскраві сліди.

А там, де проходили кола, все ставало на свої місця. Шанка кричали й белькотіли, розліталися їхні шматочки, вони розрізались і розділялись охайно, як м’ясо на столі різника, як тісто на столі пекаря, як кукурудзяна стерня, що її лишає коса хлібороба, — усе відповідно до бездоганного задуму.

Кривава Дев’ятка показав зуби й усміхнувся, бо був вільний і бачив чудове виконання цієї благої справи. Побачивши, як зблиснув якийсь клинок, він відскочив, але відчув, як той нагородив його довгим поцілунком у бік. Вибив зазублений меч із руки плоскоголового, схопив його за карк і пхнув його мордою в борозну, якою текла несамовито-жовта розтоплена сталь, і його голова зашипіла й забулькала, випускаючи смердючу пару.

— Гори! — засміявся Кривава Дев’ятка, і сплюндровані трупи, їхні розкриті рани, їхня впала зброя та кипуче ясне залізо розсміялися разом з ним.

Не сміялися тільки шанка. Вони знали, що їхня година настала.

Кривава Дев’ятка побачив, як один із них підстрибнув і перескочив ковадло, піднявши кийок, аби розтрощити йому череп. Не встиг він рубонути по ньому в повітрі, як у його роззявлений рот влетіла стріла й перекинула його на спину, мертвого, як земля. Кривава Дев’ятка насупився. Тепер він бачив серед трупів і інші стріли. Його добру роботу хтось псував. Згодом він змусить його за це поплатитись, але на нього щось ішло з-поміж чотирьох колон.

Воно було повністю вкрите яскравою бронею, запечатаною важкими заклепками, верхню половину його черепа накривав округлий шолом, а за тоненькою щілинкою виблискували його очі. Воно голосно, по-бичачи, забурчало й запирхало, загупало ногами в залізних чоботях по каменю, кинувшись уперед і стискаючи руками в залізних рукавицях масивну сокиру. Велетенський шанка. Або якась нова істота, створена з заліза і плоті тут, у пітьмі.

Його сокира описала блискучу дугу, і Кривава Дев’ятка відкотився від неї, а важкий клинок врізався в підлогу й розсипав дощем її уламки. Істота заревла на нього знову, роззявивши пащу під забралом зі щілиною; із її обм’яклого рота вирвалася з шипінням хмара слини. Кривава Дев’ятка відступив, рухаючись і танцюючи разом із рухливими тінями й танцюючим полум’ям.

Він усе відходив і відходив, ухиляючись від ударів праворуч і ліворуч, пропускаючи їх над головою й під ногами. Хай дзвенять, врізаючись у метал і камінь довкола нього, і щедро наповнюють повітря пилом і уламками. Він відступав, поки важке залізо не почало втомлювати істоту.

Кривава Дев’ятка побачив, як вона заточилась, і відчув, що тепер настала його мить, а тоді кинувся вперед, здійнявши меч над головою, роззявивши рота й видавши крик, який натиснув на його руку, долоню, клинок і на самі стіни печери. Великий шанка підняв обома руками своє топорище, блокуючи удар. Добра яскрава сталь, що народилася в цих жарких багаттях, тверда, міцна й жорстка — справжнє творіння плоскоголових.

Але робота майстра Творця не терпить відмов. Тьмяний клинок перетяв топорище зі звуком, схожим на дитячий крик, і залишив у важкій броні шанка розріз завглибшки з руку від шиї до паху. На яскравий метал і на темний камінь бризнула кров. Кривава Дев’ятка засміявся і, пхнувши в рану кулак, вирвав пригорщу кишок шанка, який тим часом повалився назад і гепнувся на спину. З його кігтів, що засіпались, із брязкотом випали охайно розрізані половинки його сокири.

Він усміхнувся іншим. Вони ховалися там утрьох зі зброєю в руках, але не підходили. Вони ховалися в тіні, та пітьма не була їм другом. Вона належала йому й тільки йому. Кривава Дев’ятка зробив крок уперед, а тоді ще один, неміцно тримаючи в одній руці меч, а в другій — шмат скривавлених кишок і поволі відходячи від трупа забитого плоскоголового. Істоти позадкували перед ним, попискуючи й клацаючи одна до одної, а Кривава Дев’ятка засміявся їм в обличчя.

Може, шанка й переповнені несамовитою люттю, та навіть вони мусили боятися його. Його мусили боятися всі та все. Навіть мертві, що не відчувають болю. Навіть холодний камінь, що не снить. Кривавої Дев’ятки боялося навіть розтоплене залізо. Навіть пітьма.

Він заревів і скочив уперед, відкинувши геть свою пригорщу нутрощів. Вістря його меча дряпнуло одного шанка по грудях і крутнуло ним, тим часом як він заверещав. Ще мить — і клинок врізався йому в плече й розітнув його до грудини.

Останні двоє розвернулися й незграбно побігли каменем, але яка різниця, битися чи тікати? Одному з них у спину влучила чергова стріла, перш ніж він устиг зробити три кроки, і він розтягнувся долілиць. Кривава Дев’ятка вискочив і міцно, як лещата, зімкнув пальці на щиколотці в останнього, потягнувши його до себе, тим часом як його кігті шкрябали по вкритому сажею каменю.

Його кулак був молотом, підлога була ковадлом, а голова шанка — металом, який слід було обробляти. Один удар — і його ніс розпався, посипались його зламані зуби. Два — і він розбив йому вилицю. Три — і його щелепа розлетілася під кістками його пальців. Його кулак був кам’яний, сталевий, адамантовий. Він був важкий, як гора в падінні, і він удар за ударом розбивав товстий череп шанка в безформне місиво.

— Плоско... головий, — процідив Кривава Дев’ятка і засміявся, а тоді підняв сплюндроване тіло й пожбурив геть, так що воно крутнулося в повітрі й гепнуло на розтрощені стелажі.

Він незграбно пішов зиґзаґом по залі, неміцно тримаючи в руці меч Творця, вістря якого, брязкаючи позаду нього, викрешувало з каменю іскри. Він гнівно вдивився в пітьму, що крутилася й ворушилася, та рухалися лише багаття й тіні, що ворушилися довкола них. Зала була порожня.

— Ні! — прогарчав він. — Де ви?

Ноги в нього ослабли й уже ледь-ледь його тримали.

— Де ви, де ви, сучі діти...

Він заточився й упав на одне коліно на гарячому камені, важко вдихаючи повітря. Тут мала бути ще робота. Кривавій Дев’ятці завжди було мало. Та його сила була примхлива і тепер витікала з нього.

Він побачив, що щось ворушиться, і кліпнув. Між пульсуючими багаттями й нестійкими тілами повільно й тихо ковзала якась смужка пітьми. Не шанка. Якийсь інший ворог. Витонченіший і небезпечніший. Попелясто-темна шкіра в тіні, тихі кроки оминають криваві плями, що лишилися від його роботи. Вона тримала у твердих руках лук, наполовину натягнувши тятиву й різко виблискуючи яскравим наконечником стріли. Її жовті очі сяяли, як розтоплений метал, як розжарене золото, і дражнили його.

— Ти безпечний, біляче?

Її голос бомкав і шепотів у нього в черепі, перекриваючи дзвін у ньому.

— Я не хочу тебе вбивати, але вб’ю.

Погрози?

— Суча пизда, — процідив він їй, але губи в нього ворушилися по-дурному незграбно, і вийшла хіба що довга цівка слини.

Він хитнувся вперед, спираючись на меч і силкуючись підвестись, а тим часом у ньому як ніколи сильно палала лють. Вона матиме урок. Кривава Дев’ятка так її провчить, що більше її навчати не доведеться. Він поріже її на шматки та розітре шматки підборами. Якщо він тільки зуміє підвестись...

Він захитався й закліпав, хрипко, мало-помалу вдихаючи й видихаючи. Полум’я потьмяніло і згасло, тіні подовжилися, поглинули його та штовхнули додолу.

Ще одна, ще тільки одна. Завжди ще одна...

Та його час сплив...

...Лоґен закашляв і затремтів, кволий до дрожу. У мороці вималювалися його руки, що стиснулися в кулаки на брудному камені, скривавлені, як у необережного різника. Він здогадувався, що, швидше за все, сталося, і застогнав, а тоді відчув, як йому защипало очі від сліз. Перед ним із гарячої пітьми замаячило пошрамоване лице Ферро. Отже, він принаймні не вбив її.

— Тобі боляче?

Він не міг відповісти. Він не знав. Судячи з відчуттів, у нього міг бути поріз на боці, але крові було так багато, що це важко було визначити. Він спробував підвестись, захитався, наштовхнувшись на ковадло, і мало не засунув руку в розжарену піч. Кліпнув і плюнув, відчуваючи дрож у колінах. У нього перед очима попливли палючі багаття. На попелястій землі повсюди розтягнулися трупи. Він тупо роззирнувся довкола, шукаючи, об що можна витерти руки, та все було заляпане кров’ю. Його занудило, і він пошкандибав кволими ногами між горнів до арки у віддаленій стіні, притиснувши до рота скривавлену руку.

Там він притулився до теплого каменю, окропляючи землю кислою кров’ю та слиною; біль облизував йому бік, лице, роздерті кістки пальців. Але якщо він сподівався на жаль, то обрав не ту супутницю.

— Ходімо, — різко сказала Ферро. — Уперед, біляче, вставай.

Він не міг би сказати, як довго плентався, задихаючись, крізь темряву по п’ятах за Ферро, чуючи в голові відлуння власного дихання. Вони повзли нутрощами землі. Стародавніми залами, наповненими пилом і тінями, з укритими тріщинами кам’яними стінами. Проходили крізь арки у звивисті тунелі, у яких ґрунтові стелі підтримували благенькі балки.

Якось вони прийшли на перехрестя, і Ферро відпихнула його в темряву під стіну, а тоді вони обоє затамували подих: коридором, що перетинав їхній коридор, зашкрябали й зачовгали постаті в лахмітті. Вперед і вперед: коридор, печера, нора. Він міг лиш іти слідом, плентаючись за нею, поки не зрозуміє, що може щомиті беркицьнутися долілиць від простої втоми. Поки не впевниться, що більше ніколи не побачить денного світла...

— Зачекай, — прошепотіла Ферро, приклавши йому до грудей руку, щоб його зупинити, і мало не перекинувши його: такі кволі в нього були ноги.

У коридор втікав лінивий струмок, повільна вода якого плескалася й рябіла в тіні. Ферро стала на коліна біля нього та вдивилася в темний тунель, із якого він витікав.

— Якщо він впадає в річку нижче за течією, то, напевно, тече з-за меж міста.

Лоґен не був аж так у цьому певен.

— А що, як він... тече з... з-під землі?

— Тоді ми знайдемо інший шлях. Або втонемо.

Ферро закинула лук на плече й ковзнула у воду по груди, міцно стуливши тонкі губи. На очах у Лоґена вона вибрела на берег, тримаючи руки над темною водою. Невже вона ніколи не втомлюється? Він відчував такий біль і таку втому, що йому хотілося тільки лягти й більше не вставати. На мить він замислився: може, так і вчинити? А тоді Ферро повернулася й побачила, як він сидить навпочіпки на березі.

— Уперед, біляче! — шепнула вона йому.

Лоґен зітхнув. Переконати її в чомусь було просто неможливо. Він засунув у холодну воду одну ногу, яка опиралась і тремтіла.

— Я за тобою, — пробурмотів він. — За тобою.

Одне одному на шкоду

ерро по пояс у бистрій воді брела проти течії далі, зціпивши зуби від хапкого холоду, а Дев’ятипалий хлюпався й охав за нею. Вона ледве бачила попереду арку, світло з-за якої виблискувало на воді. Арка була перегороджена залізними ґратами, та, підібравшись до неї, Ферро побачила, що вони проіржавіли, витончились і полущились. Вона притиснулася до них. Далі вона бачила струмок, що тік до неї між берегами з каменю та голої землі. Угорі було вечірнє небо, на якому тільки почали з’являтися зорі.

Свобода.

Ферро незграбно посмикала за старе залізо повільними та кволими від холоду пальцями, шумно дихаючи крізь зуби. Дев’ятипалий підійшов до неї та вхопився руками поруч; міцно вчепились і напружились чотири руки в ряд, дві смагляві та дві бліді. Вони притиснулись одне до одного у вузькому просторі, і вона чула, як він гарчить від натуги, чула шум власного дихання, відчувала, як починає гнутися, стиха потріскуючи, давній метал. Досить далеко, щоб вона прослизнула між пруттям.

Спершу вона проштовхнула свій лук, сагайдак і меч, тримаючи їх в одній руці. Просунула голову між пруттям, повертаючись убік, вдихаючи живіт і затамовуючи подих, і пропхала у вузький проміжок плечі, тоді — груди, а тоді — стегна, відчуваючи крізь мокрий одяг, як їй дряпає шкіру грубий метал.

Вона протиснулася на той бік і кинула зброю на берег. Уперлася плечима в арку та притиснула чоботи до сусіднього прута, напруживши всі м’язи, тим часом як Дев’ятипалий потягнув за нього з другого боку. Раптом він піддався, розламавшись навпіл і насипавши в струмок лусочок іржі, та перекинув її на спину так, що вона повністю занурилась у крижану воду.

Заходився протискуватись, скривившись від натуги, Дев’ятипалий. Ферро виринула, задихаючись від холоду, взяла його під пахви й почала тягнути, відчуваючи, як його руки обхопили її спину. Покректала, помучилася й нарешті витягнула його. Вони разом плюхнулися на мулистий берег і лягли там бік у бік. Ферро підвела погляд на напіврозвалені стіни зруйнованого міста, що прямовисно здіймалися над нею в сірому присмерку, важко дихаючи та слухаючи важке дихання Дев’ятипалого. Вона не сподівалася вибратися звідти живою.

Та вони ще не пішли остаточно.

Вона, мокра як хлющ, перекотилась і незграбно підвелася, намагаючись зупинити свій дрож. Замислилася, чи було їй хоч раз у житті так холодно.

Вона почула бурмотіння Дев’ятипалого:

— Ось і все. Бля, ради мертвих, ось і все. З мене досить. Я не ступлю більше ні кроку.

Ферро хитнула головою.

— Нам треба трохи пройти, поки ще є світло.

Вона підняла з землі свою зброю.

— І це ти називаєш світлом? Бля, жінко, ти навіжена?

— Сам знаєш, що так. Ходімо, біляче.

Вона штурхнула його мокрим чоботом у ребра.

— Гаразд, хай йому грець! Гаразд!

Він знехотя підвівся, хитаючись, а вона розвернулася й пішла вгору берегом крізь сутінки, віддаляючись від стін.

— Що я накоїв? — Вона повернулася й поглянула на нього, застигнувши на місці. З мокрого волосся довкола її обличчя крапало. — Що я там накоїв?

— Ти нас витягнув.

— Тобто...

— Ти нас витягнув. Ось і все.

Вона попленталася вгору берегом, а за мить почула, як за нею йде Дев’ятипалий.

Було так темно, а Лоґен так стомився, що він як слід побачив руїни аж тоді, коли вони майже зайшли до них. Він вирішив, що колись там, швидше за все, був млин. Він був збудований зовсім поряд зі струмком, хоча його колесо, як здогадувався Лоґен, зникло щонайменше кілька століть тому.

— Зупинимося тут, — шепнула Ферро та прослизнула в напіврозвалений вхід.

Лоґенові через утому вистачало сил лиш на те, щоб кивнути й поплентатися за нею. У порожню оболонку лилося ріденьке місячне сяйво, освітлюючи краї каменів, обриси старих вікон і щільно втовчений ґрунт на підлозі. Він пришкандибав до найближчого вікна та згорбився під ним, поволі опустившись і брьохнувшись дупою на землю.

— Ще живий, — промовив він самими губами й усміхнувся сам собі.

Його уваги вимагала сотня порізів, подряпин і синців, але він ще був живий. Він сидів нерухомо, мокрий, зболений і геть виснажений, дозволив очам заплющитись і насолодився відсутністю необхідності рухатись.

Він нахмурився. У темряві лунав якийсь дивний звук, що перекривав дзюркотіння струмка. Якийсь стукіт, якесь клацання. Лише за мить він зрозумів, що це. Зуби Ферро. Він скинув із себе плащ і скривився, стягуючи його з роздертого ліктя, а тоді в темряві подав їй.

— Що це?

— Плащ.

— Бачу, що плащ. Для чого?

Трясця, ну й уперта. Лоґен мало не розреготався.

— Може, в мене й не такі очі, як у тебе, та я все-таки чую, як цокочуть твої зуби. — Він знову простягнув плащ. — Шкода, що я не можу запропонувати чогось більшого, та це все, що я маю. Тобі він потрібніший, ніж мені, тож ось він. Це не соромно. Візьми.

Запала тиша, а тоді він відчув, як вона тягне плащ у нього з руки й закутується в нього.

— Дякую, — буркнула вона.

Він підняв брови, замислившись, чи правильно її розчув. Схоже, усе колись буває вперше.

— Гаразд. І тобі.

— Га?

— За допомогу. Під містом, на пагорбі з каменями, на дахах і все інше. — Він на мить замислився. — Це дуже велика допомога. Швидше за все, більша, ніж я заслуговую, але... ну, я все одно збіса за неї вдячний.

Він зачекав, коли вона щось скаже, та не почув нічого. Тільки дзюркотіння струмка під стінами будівлі, свист вітру в порожніх вікнах і власне тяжке дихання.

— Ти нормальна, — сказав він. — Більше я нічого не скажу. Хоч що ти намагаєшся вдавати, ти нормальна.

Знову тиша. Він бачив у місячному сяйві її силует. Вона сиділа біля стіни, закутавши плечі в його плащ; на голові в неї стирчало дибки мокре волосся, а ще, мабуть, трішечки виблискувало одне її жовте око, стежачи за ним. Він вилаявся собі під носа. Він кепсько говорив, і так було завжди. Либонь, для неї все це не означало нічого. Та все ж він принаймні спробував.

— Хочеш потрахатись?

Він підвів погляд, роззявивши рота й сумніваючись, що розчув правильно.

— Шо?

— Біляче, ти що, оглух?

— Я що?

— Ну, гаразд! Забудь!

Вона відвернулася від нього й сердито закутала скоцюблені плечі в плащ.

— Та ні, стривай. — До нього почало доходити. — Ну, тобто... Я просто не чекав, що ти спитаєш, от і все. Я не кажу «ні»... мабуть... якщо ти питаєш. — Він ковтнув, відчуваючи сухість у роті. — А ти питаєш?

Він побачив, як вона повернула до нього голову.

— Ти не кажеш «ні» чи ти кажеш «так»?

— Ну, гм...

Він надув щоки в темряві, намагаючись змусити свою голову працювати. Він узагалі не думав, що йому ще хоч раз у житті поставлять це запитання, і тим паче не думав, що його поставить вона. Тепер, коли воно прозвучало, йому було страшно відповідати. Він не міг заперечити, що така перспектива дещо лякала, та краще вже зробити щось, аніж жити в страху перед цим. Набагато краще.

— Тоді так. Думаю. Ну, тобто, звісно, що так. А чому б ні? Я кажу «так».

— Ага.

Він побачив обриси її насупленого обличчя, що дивилося на землю; її тонкі губи були сердито стиснуті, наче вона сподівалася на інакшу відповідь і не знала достоту, що робити з тим, що він сказав. Якщо вже на те пішло, він теж не знав.

— Як ти хочеш цим зайнятись?

Тон діловий, наче це — робота, яку їм треба виконати, — скажімо, зрубати дерево чи викопати яму.

— Гм... ну, гадаю, тобі доведеться підійти трохи ближче. Ну, тобто я сподіваюся, що мій прутень не такий уже жалюгідний, та аж туди він до тебе не дотягнеться.

Він наполовину всміхнувся, а тоді подумки вилаявся: вона не всміхнулася. Він знав, що вона не любителька жартів.

— Тоді добре.

Вона кинулася на нього так швидко й діловито, що він мало не відсахнувся, і тому вона завагалася.

— Вибач, — сказав він. — Я цим давненько не займався.

— Ні. — Вона присіла навпочіпки біля нього, підняла руку й зупинилася, неначе думаючи, що з нею робити. — Я теж.

Він відчув кінчики її пальців на тильному боці своєї долоні — ніжні та обережні. Йому було майже лоскотно — такий легкий був її дотик. Вона потерла великим пальцем обрубок його середнього пальця, і він подивився, як вона це робить. Їхні сірі постаті ворушилися в тіні незграбно, як люди, що ще ніколи в житті не торкалися когось іншого. Дивно було відчувати жінку так близько від себе. Це навівало всілякі спогади.

Лоґен неквапом потягнувся вгору, почуваючись так, ніби ось-ось засуне руку в вогонь, і торкнувся обличчя Ферро. Не обпікся. Шкіра в неї була гладенька й холодна, як і в будь-кого іншого. Він запустив руку їй у волосся й відчув, як воно лоскоче йому перетинки між пальцями. Самісіньким кінчиком великого пальця намацав шрам у неї на лобі, провів пальцем уздовж нього по щоці аж до кутика рота і потягнув її за губу, торкаючись своєю шорсткою шкірою її шкіри.

Навіть попри темряву йому було видно, що її обличчя має дивний вираз. Він не звик бачити її з таким лицем, але просто не міг зараз помилитися. Він відчував, як напружуються м’язи під її шкірою, бачив місячне світло на жилах, що виділялися на її худій шиї. Вона була налякана. Вона могла сміятися, копаючи людину в обличчя, усмішкою зустрічати порізи та удари, витягувати стрілу з власної плоті так, наче то була дурниця, та ніжний дотик, схоже, міг викликати в неї страх. Це здалося б Лоґенові досить дивним, якби він і сам не був із біса наляканий. Наляканий і водночас збуджений.

Вони разом почали тягнути одне одного за одяг, неначе хтось подав сигнал до наступу, а їм кортіло з цим покінчити. Він із дрожем у руках, жуючи губу, незграбно, як у латних рукавицях, морочився в темряві з ґудзиками її сорочки. Вона ж розстебнула його сорочку, перш ніж він розстебнув на ній хоч один ґудзик.

— Блядь! — прошепотів він.

Вона ляснула його по руках і розстебнула ґудзики сама, а тоді стягнула з себе сорочку й кинула поряд із собою. Він бачив у місячному світлі небагато: лише блиск її очей, темний обрис її кістлявих пліч і її кістлявого стану, бризки тьмяного світла між її ребрами і вигин під однією груддю та ще, може, трохи грубої шкіри довкола соска.

Він відчув, як вона розстібає йому пасок, відчув, як її холодні пальці прослизнули йому в штани, відчув, як вона...

— Ой! Блядь! Мене не треба за нього підіймати!

— Гаразд...

— Ах...

— Так краще?

— Ах.

Він потягнув за її пасок і незграбно його розстебнув, а тоді запустив руку за нього. Може, це й не було витончено, та він ніколи не славився витонченістю. Кінчики його пальців приблизно дотягнулися до її волосся, а тоді його зап’ясток міцно застряг. Далі він не входив, хоч як Лоґен напружувався.

— Блядь, — пробурмотів він, почув, як Ферро втягнула повітря крізь зуби, і відчув, як вона посунулась і, взявшись за свої штани, вільною рукою стягнула їх із дупи.

Так було краще. Він ковзнув рукою по її оголеному стегну. Добре, що в нього ще є один середній палець. Від них є певна користь.

Так вони обоє й застигли на певний час, стоячи на колінах у багні; не ворушилося практично нічого, крім двох їхніх рук, що рухалися вперед-назад, угору та вниз, туди-сюди — спершу повільно та м’яко, а потім дедалі швидше. Тишу порушувало лише їхнє дихання, що у Ферро виривалося зі свистом крізь зуби, а в Лоґена хрипіло в горлі, та ще тихе цмокання та чвакання вологої шкіри, що рухалася.

Вона притулилася до нього, вибралася зі штанів і штовхнула його спиною до стіни. Він несподівано хрипко прокашлявся.

— Може, мені...

— С-с-с-с.

Вона стала на одне коліно, присівши над ним із широко розставленими ногами, поплювала в одну складену ківшиком долоню та взялася нею за його прутень. Пробурмотіла щось, перенесла вагу та опустилася на нього, стиха буркочучи.

— Мр-р-р-р.

— Ах.

Він потягнувся та наблизив її до себе, стиснув однією рукою її стегно ззаду й відчув, як із її рухами стискаються та ворушаться її м’язи, а другу серйозно заплутав у її брудному волоссі й опустив її голову до свого обличчя. Довкола його щиколоток міцно обкрутилися штани. Спробувавши скинути їх із себе, він лише заплутався в них іще сильніше, та хай він буде проклятий, якщо попросить її зупинитися тільки заради цього.

— Мр-р-р-р, — прошепотіла вона йому, відкривши рота. Її губи, теплі та м’які, ковзали по його щоці, її дихання, гаряче й кисле, проникало йому до рота, а її шкіра терлась об його шкіру, липла до неї та знову відривалася.

— Ах, — буркнув він у відповідь, і вона загойдала стегнами, тулячись до нього, вперед-назад, вперед-назад, вперед-назад.

— Мр-р-р-р.

Одна її рука обхопила його щелепу так, що її великий палець опинився в його роті, а друга ковзала вгору-вниз між її ногами, і він відчував, як її мокрі пальці стискаються довкола його яєць, досить боляче й досить приємно.

— Ах.

— Мр-р-р-р.

— Ах.

— Мр-р-р-р.

— Ах...

— Що таке?

— Гм...

— Ти жартуєш!

— Ну...

— Я тільки починала!

— Я ж казав, що вже давно не...

— Певно, не один рік!

Вона сповзла з його прутня, що вже почав в’янути, підтерлась однією рукою та сердито витерла її об стіну, а тоді впала на бік спиною до нього, взяла його плащ і накрилася ним.

Отже, вийшло ніяково, однозначно.

Лоґен подумки вилаявся. Стільки чекання, і він не зумів утримати молоко в відрі. Він сумовито почухав собі лице й поскуб коростяве підборіддя. Що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий уміє кохатися.

Він скоса поглянув на Ферро, на її ледь видний силует у темряві. Волосся стирчить дибки, витягнулася довга шия, гостре плече, до боку притиснута довга рука. Навіть під плащем він бачив вигин її стегна і міг уявити її приховану постать. Він подивився на її шкіру, знаючи, яка вона на дотик: гладенька, лиснюча й холодна. Він чув її дихання. Тихе, повільне, тепле дихання...

Зачекайте.

Тепер унизу знову щось ворушилося. Було боляче, та він однозначно напружувався. Тривале утримання має одну перевагу: відро швидко наповнюється знову. Лоґен облизав губи. Шкода було б упустити шанс через звичайну нерішучість. Він плавно опустився поруч із нею, підсунувся ближче та прокашлявся.

— Що таке?

Голос у неї був різкий, але недостатньо різкий, щоб його відлякнути.

— Ну, знаєш, якщо дати мені хвилинку, то, може...

Він підняв плащ і погладив її рукою по боці, тихенько зашурхотівши шкірою по її шкірі, лагідно й повільно: хай у неї буде вдосталь часу, щоб його відштовхнути. Він би не здивувався, якби вона перевернулася й копнула його коліном у яйця. Та цього не сталося.

Вона підсунулася до нього, притиснувши голу дупу до його живота і піднявши одне коліно.

— Чому я маю давати тобі ще один шанс?

— Не знаю... — пробурмотів він і широко всміхнувся. Лагідно ковзнув рукою по її грудях, по животі, сягнув їй між ніг. — Тому, чому дала мені перший?

Ферро раптом пробудилася, не розуміючи, де вона: їй лише було зрозуміло, що вона в пастці. Вишкірилася, засіпалася й замахала ліктем, випручалась і незграбно кинулася геть, зціпивши зуби та стиснувши кулаки для бійки. Але ворогів не було. Лише голий ґрунт і непривітний камінь серед блідо-сірого ранку.

А ще — великий біляк.

Дев’ятипалий сяк-так підвівся, буркочучи та плюючись, і дико роззирнувся довкола. Не побачивши плоскоголових, готових його вбити, він поволі розвернувся до Ферро, яка кліпала осоловілими від сну очима.

— Ой...

Він скривився й торкнувся кінчиками пальців свого скривавленого рота. Вони на мить гнівно зиркнули одне на одного, голі-голісінькі й мовчазні в холодній оболонці зруйнованого млина, тим часом як плащ, під яким вони лежали, валявся зім’ятий на вологій землі між ними.

І тут до Ферро дійшло, що вона припустилася трьох серйозних помилок.

Вона дозволила собі заснути, а коли вона це робила, ніколи не ставалося нічого доброго. Потім вона вдарила Дев’ятипалого ліктем у лице. А ще було дещо значно, значно страшніше, така дурість, що вона мало не скривилася від думки про неї: минулої ночі вона з ним потрахалася. Дивлячись на нього тепер, у немилосердному денному світлі, коли до його обличчя з одного боку прилипло волосся, а на блідому боці, на якому він лежав у землі, виднілася велика брудна смуга, вона не могла збагнути чому. Чомусь їй, задубілій і стомленій у темряві, захотілося когось торкнутись і зігрітися всього на мить, і вона дозволила собі подумати: кому від цього буде гірше?

Безумство.

Гірше стало їм обом, це було очевидно. Те, що раніше було простим, тепер точно ускладнилось. Там, де вони раніше йшли до взаєморозуміння, тепер буде лише плутанина. Вона вже заплуталась, а він почав набувати ображеного й сердитого вигляду, і чому тут дивуватися? Кому приємно вві сні одержати ліктем по морді? Вона відкрила рота, щоби сказати «вибач», і тоді до неї дійшло. Вона ж навіть слова такого не знає! Вона тільки спромоглася сказати його кантійською, та була така зла на себе, що прогарчала його Лоґенові, як образу.

Він, звісно, так його й сприйняв. Примружив очі й різко сказав їй щось рідною мовою, підняв свої штани та запхнув у них одну ногу, сердито бурмочучи собі під носа.

— Йобаний біляк, — процідила вона у відповідь, стиснувши кулаки в пориві люті.

Підхопила свою рвану сорочку й повернулася до нього спиною. Сорочку вона, певно, лишила в калюжі. Коли Ферро натягнула її на себе, подерта тканина міцно прилипла до її вкритої сиротами шкіри, наче шар холодної грязюки.

Клята сорочка. Клятий біляк.

Затягуючи пасок, вона роздратовано скреготнула зубами. Клятий пасок. Якби вона тільки могла його не розстібати... Все завжди було однаково. З людьми ніколи не бувало легко, та вона завжди могла не сумніватися, що ускладнить усе ще більше, ніж треба. Вона зупинилася на мить, повісивши голову, а тоді наполовину повернулася до Логена.

Вона була готова спробувати пояснити, що не хотіла розбивати йому рота — просто тоді, коли вона спить, ніколи не відбувається нічого доброго. Вона була готова спробувати пояснити йому, що припустилася помилки, що їй лише хотілося зігрітись. Вона була готова попросити його зачекати.

Але він уже тупав із розбитого виходу, тримаючи в одній руці решту свого одягу.

— Ну, то в пизду його, — просичала вона, сівши, щоби взутися в чоботи.

От тільки в цьому й полягала проблема.

Джезаль сидів на розбитих сходах храму, сумовито поскубуючи розтріпані шви на відірваному плечі свого плаща й дивлячись на руїни Аулкуса за безмежною широкою землею. Він нічого не шукав.

Баяз лежав, опершись на задню частину воза. Обличчя в нього було кістляве та бліде, як у трупа, довкола його запалих очей сильно виділялися вени, а безбарвні губи застигли в суворій гримасі.

— Скільки будемо чекати? — укотре запитав Джезаль.

— Стільки, скільки треба, — відрізав маг, навіть не глянувши на нього. — Вони нам потрібні.

Джезаль побачив, як на нього стривожено позирнув брат Лонгфут, який стояв вище на сходах, склавши руки.

— Ви, звісно, мій наймач, і я аж ніяк не маю права заперечувати...

— То й не заперечуй, — пробурчав Баяз.

— Але Дев’ятипалий і леді Малджин, — не вгавав навігатор, — однозначно мертві. Майстер Лютар чітко побачив, як вони ковзнули у провалля. Провалля величезної глибини. Скорбота моя безмірна, і мало хто вміє терпіти так, як я, це один із моїх численних прекрасних талантів, але... ну... навіть якби ми чекали до кінця світу, то, боюся, це б нічого не...

— Стільки, — гарикнув Перший з-поміж магів, — скільки треба.

Джезаль глибоко вдихнув і насупився на вітрі, дивлячись із пагорба на місто та оглядаючи широку пласку порожнечу, всіяну малесенькими складочками там, де текли струмки. Від далеких стін, між нечіткими обрисами зруйнованих будівель — шинків, ферм, сіл, які вже давно впали, — до них підкрадалася сіра смуга розбитої дороги.

— Вони там, унизу, — долинув беземоційний голос Кея.

Джезаль підвівся, залишаючи всю вагу на здоровій нозі, прикрив очі рукою та поглянув туди, куди показував учень. Раптом він побачив їх, дві крихітні бурі постаті серед бурої пустині, біля підніжжя скелі.

— А що я вам казав? — прорипів Баяз.

Лонгфут зачудовано хитнув головою.

— На Бога, як вони могли вижити?

— Вони винахідлива парочка, далебі.

Джезаль уже починав усміхатися. Місяць тому йому б і наснитися не могло, що він колись буде радий ізнову побачити Лоґена, а тим паче Ферро, та ось він усміхається майже від вуха до вуха, побачивши, що вони ще живі. Тут, на відлюдді, де вони разом протистояли смерті та бідам, між ними чомусь утворився зв’язок. Зв’язок, що швидко зміцнів, незважаючи на численні та значні відмінності між ними. Зв’язок, у порівнянні з яким його попередні дружні стосунки здавалися слабенькими, блідими й позбавленими пристрасті.

Джезаль дивився, як постаті наближаються, сунучи майже зруйнованою стежкою, що вела поміж крутих скель до храму; їх розділяла чимала відстань — можна було подумати, ніби вони йдуть нарізно. Підійшовши ще ближче, вони почали скидатися на двох в’язнів, що втекли з пекла. Одяг у них був порваний, роздертий і геть забрьоханий, а їхні брудні обличчя були суворі, як два камені. У Ферро на лобі був укритий струпом поріз. Лоґенова щелепа перетворилася на купу подряпин, а шкіра довкола його очей була заплямована темними синцями.

Джезаль підскочив до них.

— Що сталося? Як...

— Нічого не сталося, — різко відповіла Ферро.

— Геть нічого, — пробурчав Дев’ятипалий, і вони сердито перезирнулися.

Мабуть, вони обоє пройшли якесь жахливе випробування й обоє не бажали його обговорювати. Ферро попростувала до воза, геть не привітавшись, і заходилася ритися в задній його частині. Лоґен застиг, уперши руки в боки й похмуро дивлячись їй услід.

— Отже... — промимрив Джезаль, не знаючи точно, що сказати, — усе гаразд?

Лоґен перевів погляд на його очі.

— О, в мене все чудово, — промовив він із сильною іронією в голосі. — Як ніколи чудово. Як ви в біса витягнули звідти цей віз?

Учень знизав плечима.

— Його коні витягнули.

— Майстер Кей має дар усе применшувати, — нервово захихотів Лонгфут. — Це була надзвичайно весела поїздка до Південних воріт міста...

— Ви проривалися з боєм, еге ж?

— Ну, звичайно, не я, ведення бою не належить до моїх...

— Я про це й не думав.

Лоґен нахилився й сердито плюнув на землю.

— Ми маємо принаймні замислитись, чи не треба нам зрадіти, — прохрипів Баяз. Із вдихом у нього в горлі зітхнуло й затріщало повітря. — Приводів для радості, зрештою, багато. Ми всі ще живі.

— Точно? — різко перепитала Ферро. — А по тобі й не скажеш.

Тут Джезаль зрозумів, що мовчки погоджується. Маг не зміг би набути гіршого вигляду, навіть якби справді загинув в Аулкусі. Загинув і вже почав розкладатися.

Вона скинула з себе сорочку-ганчірку й несамовито пожбурила на землю, так, що на її кощавій спині заворушилися сухожилля.

— На що ти, мать твою, дивишся? — гарикнула вона на Джезаля.

— Ні на що, — пробурмотів він і опустив погляд на землю.

Коли він наважився поглянути вгору, Ферро вже застібала на собі свіжу сорочку. Ну, не зовсім свіжу. Кілька днів тому в ній ходив він сам.

— Це ж моя... — Ферро кинула на Джезаля такий убивчий погляд, що Джезаль несподівано для самого себе невпевнено позадкував. — Але ти можеш її вдягнути... ясна річ...

— С-с-с-с, — просичала вона, грубо просовуючи полу сорочки за пасок і при цьому суплячись так, наче вона когось заколювала. Мабуть, його. Загалом це мало скидалося на слізне возз’єднання, на яке міг би сподіватися Джезаль, хоч і був тепер не від того, щоб заплакати.

— Сподіваюсь, я більш ніколи не побачу цього місця, — тужливо пробурмотів він.

— Тут я з тобою згоден, — докинув Лоґен. — Воно не таке вже й порожнє, як ми вважали, еге ж? Як думаєш, ти міг би вигадати інший шлях назад?

Баяз насупився.

— Це, певно, було б розважливо. Ми повернемося до Калкіса за течією річки. По цей бік води далі за течією є ліс. Зібрати докупи кілька міцних стовбурів — і Аос віднесе нас просто до моря.

— Або в могилу на дні.

Джезаль досить чітко згадав бурхливу воду в каньйоні великої річки.

— Я сподіваюся на дещо краще. Хай там як, перш ніж замислитися про зворотну мандрівку, нам слід пройти ще не одну довгу милю на захід.

Лонгфут кивнув.

— Так, далебі, в тому числі перехід через страхітливий гірський ланцюг.

— Чудово, — промовив Лоґен. — Не можу дочекатись.

— Я теж. На жаль, не всі коні вціліли. — Навігатор підняв брови. — Двоє можуть тягти воза, двоє, щоб їздити верхи... отже, нам не вистачає двох.

— Та я все одно ненавиджу цих засранців.

Лоґен підійшов до воза й заліз туди навпроти Баяза, що лежав.

Запала довга тиша: всі вони замислилися над ситуацією. Двоє коней, троє вершників. Становище однозначно не з щасливих. Першим заговорив Лонгфут.

— Мені, звісно, буде потрібно виходити в розвідку вперед із наближенням до гір. Розвідка, на жаль, є невід’ємною частиною будь-якої успішної подорожі. Для неї ж мені, хоч як це прикро, знадобиться один із коней...

— Мені, мабуть, треба їхати, — пробурмотів Джезаль, засовавшись із болем, — у мене ж нога...

Ферро поглянула на віз, і Джезаль побачив, як вона на одну коротку й надзвичайно ворожу мить зазирнула в очі Лоґенові.

— Я піду пішки, — різко сказала вона.

Зустрічають як героя

оли очільник Ґлокта пришкандибав назад до Адуа, йшов дощ. Противний, дрібний, огидний дощик із сильним вітром із моря, через який зрадливе дерево трапу, рипливі колоди верфі та гладеньке каміння причалу стали слизькими, як брехуни. Він облизав болючі ясна, потер хворе стегно й оглянув, скривившись, сіру берегову лінію. За десять кроків від нього стояли, притулившись до гнилого складу, двоє понурих стражників. Далі запекло сперечався через купу ящиків гурт портових робітників. Жебрак, що трусився неподалік, підійшов до Ґлокти на два кроки, а тоді передумав і втік.

«Ніяких радісних вигуків із натовпів простолюду? Жодного килима з квіткових пелюсток? Жодної арки з оголених мечів? Ніяких дів, що мліють усі як одна?» Це аж ніяк не було великим сюрпризом. Коли він повернувся з Півдня попереднього разу, їх теж не було. «Натовпи рідко дуже гучно вітають переможених, хоч як завзято вони бились, хоч на які жертви пішли, хоч які нерівні були сили. Діви мочать білизну від дешевих, нічого не вартих перемог, але від „я старався як міг“ навіть не шаріються. Боюсь, архілектор теж не зашаріється».

Об хвилеріз ударилася особливо сильна хвиля, що оббризкала Ґлокті всю спину хмарою понурих крапель. Він незграбно пішов уперед, тим часом як із його холодних рук скрапувала вода, послизнувся й мало не впав, невпевнено, задихаючись, подолав причал і притулився до глевкої стіни напіврозваленого сараю з протилежного боку. Підвів погляд і побачив, що на нього витріщилися двоє вартових.

— Щось не так? — огризнувся він, і вони розвернулися, забурмотівши й піднявши комірці, щоб захиститися від негоди.

Ґлокта щільно загорнувся в плащ і відчув, як поли плаща чіпляються за його мокрі ноги. «Кілька місяців на сонці — і вже здається, ніби тобі більш ніколи не буде холодно. Як швидко ми забуваємо». Він насуплено оглянув порожні верфі. «Як швидко ми всі забуваємо».

— Внову фдома.

Фрост із задоволеним виглядом зійшов із трапу, тримаючи під пахвою Ґлоктину скриню.

— Тобі не дуже до вподоби спека, еге ж?

Практик заперечно хитнув важкою головою, наполовину всміхаючись у зимову мжичку. Його біле волосся злиплося від вологи. Северард ішов за ним, мружачись на сірі хмари. Зупинився на мить у кінці трапу, а тоді зійшов на кам’яний причал.

— Добре, що ми повернулися, — сказав він.

«Я лише шкодую, що не можу розділити твій ентузіазм, але поки що не можу розслабитись».

— По мене послав Його Преосвященство, і, зважаючи на те, у якому стані ми залишили Дагоску, вважаю, що наша зустріч, цілком імовірно... мине не надто добре. — «Неймовірне применшення». — Тобі варто зо два дні не потрапляти нікому на очі.

— Не потрапляти нікому на очі? Я збираюся тиждень не виходити з будинку розпусти.

— Дуже мудро. І ще одне, Северарде. На той випадок, якщо ми більше не побачимось... Хай щастить.

У практика зблиснули очі.

— Завжди.

Ґлокта провів його поглядом, тим часом як він покрокував крізь дощ до більш сумнівних районів міста. «Звичайнісінький день для практика Северарда. Ніколи не думати більш ніж на годину наперед. Який дар».

— Хай буде проклята ваша нещасна країна, і хай буде проклята її срана погода, — пробурчала зі співучим акцентом Вітарі. — Мені треба піти поговорити з Сультом.

— Отакої! Мені теж! — вигукнув Ґлокта з перебільшеною радістю. — Який чарівний збіг! — Він підставив їй зігнутий лікоть. — Ми можемо піти до Його Преосвященства разом, як парочка!

Вона поглянула на нього.

— Гаразд.

«Але іншій парочці, вам із Сультом, доведеться зачекати на мою голову ще годину».

— От тільки спершу мені треба зробити один візит.

Кінець його ціпка грюкнув у двері. Жодної відповіді. «Трясця». Спина у Ґлокти боліла як дурна, і йому треба було сісти. Він знову постукав ціпком, цього разу сильніше. Зарипіли петлі, і двері трохи прочинилися. «Незамкнені». Він насупився й відчинив їх повністю. Дверна рама була розламана зсередини, а замок — розтрощений. «Двері зламані». Він пошкандибав за поріг, у передпокій. Порожній і задубілий. Меблями ніде не пахне. «Можна подумати, ніби вона виїхала. Але чому?» У Ґлокти сіпнулася повіка. За весь час, проведений на Півдні, він, либонь, жодного разу не подумав про Арді. «Інші питання здавалися незмірно нагальнішими. Мій єдиний друг дав мені це завдання — це й більш нічого. Якщо з нею щось сталося...»

Ґлокта показав на сходи, і Вітарі кивнула та безшумно прокралася ними вгору, нагнулася й витягнула з чобота блискучий ніж. Він показав у коридор, і Фрост пішов углиб будинку, сховавшись у тіні під стіною. Двері до вітальні стояли прочинені, і Ґлокта причовгав до них, а тоді відчинив повністю.

Біля вікна, повернувшись до нього спиною, сиділа Арді: біла сукня, темне волосся, такою він її й запам’ятав. Коли рипнули дверні петлі, він побачив, як її голова злегка ворухнулась. «Отже, жива». Але кімната якось дивно змінилася. У ній не було геть нічого, крім одного-єдиного стільця, на якому вона й сиділа. Голі побілені стіни, голі дошки, вікна без фіранок.

— Тут, бля, нічого не лишилося! — гаркнула вона надтріснутим гортанним голосом.

«Це точно». Ґлокта насупився й зайшов через двері до кімнати.

— Я сказала: нічого! — Вона підвелася, так і не повернувшись до нього. — Чи ви вирішили, що таки заберете в мене стілець?

Вона розвернулася, взялася за спинку стільця, підняла його над головою і, заверещавши, пожбурила в Ґлокту. Стілець врізався в стіну біля дверей, і від нього розлетілись уламки дерева та штукатурки. Одна ніжка промайнула повз Ґлоктине обличчя і з грюкотом упала в кутку, тим часом як усе інше гепнуло на підлогу, здійнявши хмару пилу та трісок.

— Дуже люб’язно, — пробурмотів Ґлокта, — але я волію постояти.

— Ви!

Він побачив за сплутаним волоссям її круглі від здивування очі. Її лице відзначалося худорлявістю та блідістю, яких він не пам’ятав. Сукня в неї була пом’ята й занадто тонка для студеної кімнати. Вона спробувала розгладити її з дрожем у руках і марно посмикала себе за масне волосся. Пирснула зі сміху.

— На жаль, я не зовсім готова приймати відвідувачів.

Ґлокта почув, як коридором тупає Фрост, побачив його у дверях зі стисненими кулаками й підняв один палець.

— Усе гаразд. Зачекай за порогом.

Альбінос ізнову сховався в тіні, і Ґлокта пошкандибав рипливими мостинами в порожню залу.

— Що сталося?

Арді скривила рота.

— Схоже, мій батько й близько не був таким заможним, як усі гадали. Він мав борги. Невдовзі після того, як мій брат поїхав до Енґлії, по них прийшли.

— Хто прийшов?

— Такий собі Феллоу. Він забрав усі гроші, які в мене були, та цього виявилося замало. У мене забрали посуд, нехитрі материні коштовності. Дали мені шість тижнів, щоби знайти решту. Я звільнила покоївку. Продала все, що могла, та їм було мало. Тоді вони прийшли знову. Три дні тому. Вони винесли все. Феллоу сказав, мені пощастило, що він залишає сукню, у якій я зараз ходжу.

— Ясно.

Вона глибоко, судомно вдихнула.

— Відтоді я сиджу тут і думаю: звідки молодій жінці без друзів роздобути грошей. — Вона вп’ялася в нього поглядом. — Надумала всього один спосіб. Мабуть, уже вдалася б до нього, якби мені ставало відваги.

Ґлокта втягнув повітря крізь ясна.

— Тоді нам обом пощастило, що ви боягузка.

Він скинув плащ із одного плеча, а тоді, крутячись і вертячись, почав звільняти всю руку. Коли це нарешті йому вдалося, він незграбно переніс ціпок у другу руку, щоб таки скинути плащ. «Трясця. Я навіть не можу граційно зробити великодушний жест». Кінець кінцем він простягнув плащ їй, злегка похитуючись на кволій нозі.

— Ви впевнені, що не потребуєте його більше за мене?

— Візьміть. Тоді мені принаймні не доведеться надягати цю кляту штуку знову.

На це вона відповіла напівусмішкою.

— Дякую, — пробурмотіла, закутуючи плечі. — Я спробувала вас знайти, та не знала... де ви є...

— Вибачте, що так сталось, але тепер я тут. Вам ні про що не потрібно турбуватися. Сьогодні неодмінно прийдіть до мене й залишайтеся на ніч. Апартаменти в мене не просторі, та ми щось вигадаємо.

«Зрештою, коли я впаду долілиць у доках, місця буде вдосталь».

— А що далі?

— Далі прийдіть сюди. Завтра цей будинок стане таким самим, як був.

Вона витріщилася на нього.

— Як?

— О, я про це подбаю. Передусім ми вас зігріємо.

«Очільник Ґлокта, друг тим, хто не має друзів».

Поки він говорив, вона заплющила очі, а тоді він почув, як вона швидко засопіла носом. Вона злегка захиталася, наче їй бракувало сил стояти далі. «Яка дивовижа: поки труднощі тривають, ми їх терпимо. Щойно криза минає, всі сили миттєво щезають». Ґлокта витягнув руку й мало не торкнувся її плеча, щоб не дати їй упасти, та в останню мить її очі розплющились, і вона знову випрямилась, а він прибрав руку.

«Очільник Ґлокта, рятівник молодих жінок у біді». Він провів її в передпокій, до зламаних парадних дверей.

— Не залишите мене на секунду з практиками?

— Звичайно. — Арді поглянула на нього великими темними очима, що тривожно рожевіли. — І дякую. Хоч що там кажуть, ви — хороша людина.

Ґлокта придушив у собі раптове сильне бажання захихотіти. «Хороша людина? Сумніваюся, що з цим би погодився Салем Реве. Або Гофред Хорнлах, або магістр Каулт, або Корстен дан Вурмс, генерал Віссбрук, посол Іслік, інквізитор Гаркер чи будь-хто з сотні інших людей, що розкидані по виправних колоніях Енґлії чи сидять у Дагосці, чекаючи смерті. Та все ж Арді Вест вважає мене хорошою людиною». Це було дивно й досить приємно. «Я мало не відчуваю себе знову людиною. Як же шкода, що це відбувається так пізно».

Коли Арді, човгаючи, вийшла з кімнати в його чорному плащі, він жестом підкликав Фроста.

— У мене є для тебе завдання, мій давній друже. Останнє завдання.

Ґлокта плеснув альбіноса по важкому плечу та стиснув його рукою.

— Знаєш лихваря на прізвище Феллоу?

Фрост повільно кивнув.

— Знайди його та зроби йому боляче. Приведи його сюди та дай йому зрозуміти, кого він образив. Усе потрібно відновити, у кращому вигляді, ніж було, так йому й скажи. Дай йому один день. Один день, а тоді знайди його, хоч де він буде, і починай різати. Чуєш? Зроби мені таку ласку, і все.

Фрост ізнову кивнув, виблискуючи рожевими очима в напівтемному передпокої.

— На нас чекатиме Сульт, — пробурмотіла Вітарі, яка дивилася на них зі сходів, схрестивши руки та мляво звісивши долоні з перил.

— Звісно, чекатиме.

Ґлокта, скривившись, пошкандибав до відчинених дверей. «І нам краще не змушувати Його Преосвященство чекати».

Цок, стук, біль, такий був ритм Ґлоктиної ходьби. Упевнене «цок» його правого підбора, «стук» його ціпка об лункі кахлі в передпокої, а тоді — протяжне шаркання лівою ногою зі знайомим болем у коліні, дупі та спині. Цок, стук, біль.

Він пройшов від доків до будинку Арді, а тоді — до Агріонта, до Будинку Питань і піднявся аж сюди. «Пришкандибав. Самотужки. Без допомоги». Тепер кожен крок був мукою. Він кривився з кожним рухом. Гарчав, пітнів і лаявся. «Та щоб я пропав, якщо сповільнюся».

— Ви не любите щось спрощувати, еге ж? — пробурмотіла Вітарі.

— А навіщо? — різко відказав він. — Можеш утішатися думкою про те, що ця розмова, швидше за все, буде для нас останньою.

— Тоді нащо взагалі приходити? Чому б не втекти?

Ґлокта пирхнув.

— Якщо ти не помітила, я надзвичайно погано бігаю. А ще мені цікаво.

«Цікаво знати, чому Його Преосвященство не зоставив мене там гнити разом зі всіма іншими».

— Ваша цікавість може вас убити.

— Якщо архілектор бажає моєї смерті, шкандибання в протилежний бік мало мені допоможе. Я краще зустріну її стоячи. — Він скривився від раптового спазму в нозі. — Чи, може, сидячи. Але точно лицем до лиця, з розплющеними очима.

— Це, гадаю, ваш вибір.

— Саме так.

«Останній».

Вони ввійшли до приймальні Сульта. Ґлокта був змушений визнати: його дещо здивувало, що він так далеко пройшов. Він чекав, що його схопить будь-хто з практиків у чорних масках, яких вони минали в будівлі. Він чекав, що будь-хто з інквізиторів у чорних шатах тицьне в нього пальцем і закричить, вимагаючи його негайного арешту. «І все ж я знову тут». Важкий стіл, важкі стільці та двоє височезних практиків обабіч важких дверей геть не змінилися.

— Я...

— Звісно, очільник Ґлокта. — Секретар архілектора шанобливо схилив голову. — Можете одразу заходити. Його Преосвященство чекає на вас.

Із кабінету архілектора у вузьку кімнату лилося світло.

— Я зачекаю тут.

Вітарі опустилася на один зі стільців і закинула одну ногу в мокрому чоботі на другу.

— Не завдавай собі клопоту, не чекай надто довго.

«Можливо, це мої останні слова?» Почовгавши до дверей, Ґлокта подумки вилаявся. «Справді треба було вигадати щось більш пам’ятне». Він усього на мить затримався на порозі, глибоко вдихнув і прошкандибав усередину.

Та сама простора кругла кімната. Ті самі темні меблі, ті самі темні картини на яскравих стінах, те саме велике вікно з тим самим виглядом на Університет і Будинок Творця за ним. «Під столом не сидять убивці, а за дверима не чекає ніхто з сокирою». Тільки сам Сульт сидів із пером у руці за своїм письмовим столом, спокійно й рівно шкрябаючи кінчиком пера по якихось паперах перед собою.

— Очільнику Ґлокта! — Сульт підхопився та граційно кинувся по начищеній підлозі до нього так, що здійнявся його білий плащ. — Я такий радий, що ти спокійно повернувся!

Архілектор чудово вдавав, ніби радий його бачити, і Ґлокта насупився. Він був готовий практично до всього, крім цього.

Сульт простягнув руку, і камінь на його посадовому персні зблиснув фіалковими іскрами. Ґлокта, скривившись, поволі нагнувся, щоб його поцілувати.

— Служу та корюся, Ваше Преосвященство.

Він через силу випрямився. «Жодного ножа в карк?» Але Сульт уже поплив до шафи, широко всміхаючись.

— Сядь, прошу, сядь! Не чекай, коли тебе попросять!

«Відколи це так?» Ґлокта покректав і всівся на одному зі стільців, дуже швидко перевіривши, чи немає на сидінні отруєних шипів. Тим часом архілектор відчинив шафу й заходився ритися всередині. «Невже він витягне заряджений арбалет і прострелить мені горло?» Але звідти вийшли тільки два келихи.

— Схоже, тебе потрібно привітати, — кинув він через плече.

Ґлокта кліпнув.

— Що?

— Вітаю. Чудова робота.

Сульт усміхнувся йому, граційно виставивши келихи на круглий столик, і з дзенькотом вийняв пробку з графина. «Що сказати? Що сказати?»

— Ваше Преосвященство... Дагоска... Я мушу висловитись відверто. Коли я поїхав, вона була на межі падіння. Дуже скоро місто буде захоплено...

— Звісно, буде. — Сульт відмахнувся від усього цього рукою в білій рукавичці. — Шансів його втримати ніколи не було, навіть найменших. Я сподівався щонайбільше на те, що ти змусиш гурків за це заплатити! Ну, і як це тобі вдалося, Ґлокто? Як це тобі вдалося!

— Отже... ви... задоволені?

Він ледве наважився вимовити це слово.

— Я в захваті! Ця історія не змогла б закінчитися краще, навіть якби її написав я сам! Некомпетентність лорд-губернатора, зрада його сина — усе це показало, якими ненадійними є звичайні представники влади в умовах кризи. Зрада Ейдер викрила двоєдушність торгівців, їхні сумнівні зв’язки, їхню гнилу мораль! Спайсерів розпустили, як і мерсерів, їхні торгові права в наших руках. І тих, і тих викинуто в нужник історії, а владу торгівців знищено! Перед лицем найзапеклішого ворога Союзу залишилася стійкою тільки Королівська Інквізиція. Тобі треба було бачити обличчя Маровії, коли я пред’явив зізнання Відкритій Раді!

Сульт наповнив Ґлоктин келих аж по вінця.

— Дуже люб’язно з вашого боку, Ваше Преосвященство, — пробурмотів він, трохи надпивши з нього. «Вино, як завжди, відмінне».

— А тоді він встав у Закритій Раді — зауваж, перед самим королем, — і заявив усім, що ти після атаки гурків не протримаєшся й тижня! — Архілектор пирснув зі сміху. — Шкода, що тебе там не було. Я сказав: я впевнений, що він упорається краще. Упевнений, що впорається краще.

«Красномовна підтримка, ніде правди діти».

Сульт плеснув по столу долонею в білій рукавичці.

— Два місяці, Ґлокто! Два місяці! З кожним новим днем він здавався дедалі більшим дурнем, а я — дедалі більшим героєм... тобто ми, — виправився він, — ми здавалися героями, а мені залишалося тільки всміхатись! Вони щодня мало не відсували свої крісла від Маровії в мій бік! Минулого тижня там проголосували за надання додаткових повноважень Інквізиції. Дев’ять голосів проти трьох. Дев’ять проти трьох! Наступного тижня ми підемо ще далі! Як це тобі в біса вдалося?

Він вичікувально поглянув на Ґлокту.

«Я продався банку, який фінансував мерсерів, а тоді підкупив на виручені кошти найзрадливішого найманця в світі. Потім убив безборонного посланника під прапором перемовин і закатував служницю, обернувши її тіло на фарш. А ще я відпустив на волю найбільшу зрадницю в цій компанії. Це, без сумніву, була героїчна справа. Як це мені вдалося?»

— Я рано вставав, — пробурмотів він.

У Сульта засіпалось око, і Ґлокта це помітив. «Може, це слід роздратування? Слід недовіри?» Та цей слід був швидко стертий.

— Рано вставав. Ну, звісно. — Він підняв келих. — Друга серед найбільших чеснот. Найперша після жорсткості. Мені подобається твій стиль, Ґлокто. Я завжди це казав.

«Та невже?» Але Ґлокта скромно нахилив голову.

— Депеші практика Вітарі були сповнені захоплення. Особливо мені сподобалось, як ти повівся з гуркським посланником. Це, певно, стерло усмішку з обличчя імператора, того нахабного свинтуса, нехай і всього на мить.

«Отже, вона виконала свої зобов’язання за домовленістю? Цікаво».

— Так, усе йде гладко. Щоправда, кляті селяни заважають жити, а ще, звісно, Енґлія. Ладіслу шкода.

— Ладіслу? — спантеличено перепитав Ґлокта.

Сульт спохмурнів.

— А ти не чув? Чергова блискуча ідея Верховного судді Маровії. Він надумав підвищити популярність кронпринца, надавши йому військове завдання на Півночі. У якомусь тихому куточку, де він не наразився б на небезпеку, а ми могли б осипати його славою. План насправді був непоганий, от тільки тихий куточок перестав бути тихим, і принц докомандувався до могили.

— Разом зі своєю армією?

— Там було кілька тисяч душ, але здебільшого — той мотлох, який дворяни шлють як рекрутів. Нічого дуже значного. Остенгорм досі в наших руках, а ідея була не моя, тож загалом ніякої шкоди не вийшло. Між нами кажучи, це, ймовірно, на краще: Ладісла був нестерпний. Я був змушений витягнути його не з одного скандалу. Цей клятий придурок ніколи не міг утримати штани застебнутими. Рейнолт, схоже, інакша людина. Тверезий, розсудливий. Робить так, як йому, трясця, скажуть. У всьому кращий. Якщо він, звісно, не піде й не вб’ється — тоді нам буде непереливки.

Сульт зробив ще один добрячий ковток із келиха і не без задоволення прополоскав рота.

Ґлокта прокашлявся. «Поки він у гарному настрої...»

— Ваше Преосвященство, я хотів обговорити з вами одне питання. Гуркського агента, якого ми знайшли в місті. Вона була...

«Як це описати, не видавшись божевільним?»

Але Сульт ізнову його випередив.

— Знаю. Пожирачем.

«Ви знаєте? Навіть про це?» Архілектор відкинувся назад і захитав головою.

— Надприродна мерзота. Історія просто з книжки казок. Поїдання людської плоті. Схоже, ця практика добре вкоренилася на варварському Півдні. Але не тривожся через неї. Я вже консультуюся з цього приводу.

— Хто надає консультації про таке?

Архілектор тільки зблиснув своєю шовковою усмішкою.

— Ти, певно, втомився. Тамтешня погода може страшенно виснажувати. Така спека, стільки пилу, навіть узимку. Відпочинь. Ти на це заслужив. Якщо щось випливе, я пошлю по тебе.

Сульт узяв перо й перевів погляд назад на свої папери, тож Ґлокті залишилося тільки почовгати до дверей із виразом крайнього спантеличення на обличчі.

— Ви майже схожі на людину, що досі жива, — пробурмотіла Вітарі, коли він вибрів у приймальню.

«Це правда. Чи максимально близько до неї».

— Сульт був... задоволений.

Йому досі ледве в це вірилося. Самі по собі ці слова дивно звучали разом.

— Трясця, чому б йому не бути задоволеним після того, як я вас розхвалила?

— Хе. — Ґлокта насупився. — Схоже, я мушу вибачитися перед тобою.

— Не вибачайтеся. Для мене це ні хріна не значить. Просто довіряйте мені наступного разу.

— Справедлива вимога, — погодився він і скоса глянув на неї. «Але ти, певно, жартуєш».

Кімната була заставлена меблями. «Майже надміру». Стільці з чудовою оббивкою, старовинний столик, шліфована шафа — усе це було розкішно як на маленьку залу. Одну стіну повністю займала величезна стара картина, на якій лорди Союзу вшановували Харода Великого. На паркеті був розгорнутий товстий кантійський килим, майже завеликий для тутешньої підлоги. У каміні між двома старовинними вазами потріскував гарний вогонь, і в кімнаті було затишно, приємно й тепло. «Яку велику роль може зіграти один день за правильного заохочення».

— Добре, — сказав Ґлокта, роззирнувшись довкола. — Дуже добре.

— Звісно, — пробурмотів Феллоу, шанобливо схиливши голову й мало не роздушивши в руках капелюха. — Звісно, очільнику, я зробив усе можливе. Більшу частину меблів я... я вже продав, і їх я замінив кращими, найкращими, які міг знайти. Решта будинку достоту така, як була. Сподіваюся, це... Сподіваюся, цього вистачить?

— Я теж на це сподіваюся. Цього вистачить?

Арді несхвально дивилася на Феллоу.

— Підійде.

— Чудово, — збентежено промовив лихвар, швидко позирнув на Фроста, а тоді опустив погляд на свої черевики. — Чудово! Прошу прийняти мої найщиріші вибачення! Очільнику, я, звісно, гадки не мав, і близько гадки не мав, що ви якось у цьому задіяні. Звісно, я б нізащо... Дуже, дуже прошу, вибачте.

— Насправді вам слід вибачатися не переді мною, чи не так?

— Так, звісно, так. — Він поволі повернувся до Арді. — Пані, прошу прийняти мої найщиріші вибачення.

Арді гнівно зиркнула на нього, вишкіривши зуби, та не сказала нічого.

— Можливо, якби ви заблагали... — припустив Ґлокта. — На колінах. Можливо, цього б вистачило.

Феллоу без вагань гепнувся на коліна й заломив руки.

— Пані, будь ласка...

— Нижче, — сказав Ґлокта.

— Звичайно, — промимрив він, падаючи накарачки. — Щиро прошу пробачення, пані. Дуже смиренно прошу пробачення. Може, ви зважитеся на це, благаю...

Він боязко потягнувся до подолу її сукні. Вона відсахнулась, а тоді замахнулася ногою й несамовито копнула його в обличчя.

— Йой! — вереснув лихвар і перекотився на бік. Із його носа забулькала на новий килим темна кров. Ґлокта відчув, як у нього підіймаються брови. «Це було несподівано».

— Ось тобі, суко!

Наступний копняк влучив йому по губах, і його голова різко відкинулася назад, а на віддалену стіну полетіли бризки крові. Ардін черевик гепнув йому в живіт, і він туго скрутився.

— Ти, — загарчала вона, — ти...

Вона копала Феллоу знов і знов, а він здригався, ревів і зітхав, скручуючись калачиком. Фрост відійшов на крок від стіни, і Ґлокта підняв палець.

— То нічого, — пробурмотів він, — гадаю, у неї все під контролем.

Копняки сповільнювалися. Ґлокта чув, як задихається Арді. Її підбор врізався Феллоу в ребра, а носак ізнову вдарив його по носі. «Якщо їй коли-небудь стане нудно, на неї, можливо, чекатиме прекрасне майбутнє практика». Вона поворушила ротом, нахилилась і плюнула йому на скроню. Ще раз кволо його копнула, а тоді притулилася спиною до шафи та сперлася на шліфоване дерево, зігнувшись і важко дихаючи.

— Ви раді? — запитав Ґлокта.

Вона поглянула на нього крізь заплутане волосся.

— Не зовсім.

— Вам стане радісніше, якщо ви покопаєте його ще?

Вона наморщила брови, опустивши погляд на Феллоу, який хрипів на килимі, лежачи на боці. Зробила один крок уперед і ще раз добряче буцнула його у груди, а тоді відійшла, витираючи шмарклі під носом. Прибрала з обличчя волосся.

— У мене все.

— Чудово. Забирайтеся, — процідив Ґлокта. — Геть, черв’яче!

— Звичайно. — Феллоу поповз до дверей, пускаючи слину зі скривавлених вуст, тим часом як над ним маячив Фрост. — Звичайно! Дякую! Дуже дякую вам усім!

Парадні двері грюкнули й зачинились.

Арді важко сіла на один зі стільців, поставивши лікті на коліна й поклавши лоба на долоні. Ґлокта бачив, що в неї злегка тремтять руки. «Роблячи комусь боляче, справді можна сильно втомитися. Кому, як не мені, знати? Особливо якщо людина до цього не звикла».

— Я б не став дуже через це каратися, — сказав він. — Не сумніваюся, що він це заслужив.

Вона підвела очі, і вони виявилися суворими.

— Я не караюся. Він заслужив на дещо гірше.

«Це теж було несподівано».

— Хочете, щоб йому стало гірше?

Вона ковтнула й поволі відкинулася назад.

— Ні.

— Як скажете. — «Але мати таку можливість приємно». — Можливо, вам варто перевдягнутися.

Вона опустила погляд.

— Ой.

Бризки крові Феллоу долетіли їй до колін.

— Мені немає в що...

— Нагорі є повна кімната нового одягу. Я про це подбав. Також я розшукаю надійних слуг.

— Вони мені не потрібні.

— Ні, потрібні. Я не бажаю, щоб ви жили тут самі.

Вона зневірено знизала плечима.

— Мені нічим їм платити.

— Не турбуйтесь. Я про це подбаю. — «Зрештою, за все платять надзвичайно щедрі Валінт і Балк». — Ні про що не турбуйтесь. Я дав обіцянку вашому братові, і я збираюся її дотримати. Мені дуже шкода, що все зайшло так далеко. Мені багато про що треба було подбати... на Півдні. До речі, ви отримували від брата якісь звістки?

Арді рвучко підвела погляд, злегка відкривши рота.

— А ви не знаєте?

— Чого не знаю?

Вона ковтнула й опустила очі на підлогу.

— Коллем був із принцом Ладіслою під час того бою, про який усі говорять. Декого там узяли в полон і викупили — його серед цих людей не було. Вважають... — Вона зупинилася на мить, дивлячись на кров на своїй сукні. — Вважають, що його вбили.

— Вбили?

У Ґлокти затріпотіла повіка. Коліна раптом обм’якли. Він зробив хиткий крок назад і опустився на стілець. Тепер руки тремтіли в нього самого, і він зціпив їх. «Смерті. Вони відбуваються щодня. Нещодавно я, практично не замислюючись, спричинявся до тисяч смертей. Дивився на купи трупів і знизував плечима. Що робить цю смерть такою нестерпною?» І все ж вона була нестерпна.

— Вбили? — прошепотів він.

Вона повільно кивнула й затулила обличчя руками.

Слабка втіха

ест визирнув із кущів крізь снігопад на варту Союзу біля підніжжя схилу. Вартові сиділи неправильним колом, згорбившись довкола казанка, який парував над жалюгідним язиком вогню з протилежного боку струмка. Вони були вдягнені в товсті плащі, їхнє дихання клубочилось, а зброя лежала в снігу довкола них майже забута. Вест знав, як вони почуваються. Бетод може прийти як цього тижня, так і наступного, але з холодом вони мали битися щодня та щохвилини.

— Ну, гаразд, — прошепотів Тридуба. — Краще піди туди сам. Може, їм не сподобається, якщо ми з рештою хлопців кинемося на них із-поміж дерев.

Шукач усміхнувся.

— Може, когось із нас підстрелять.

— І після такої довгої дороги, — процідив Доу, — це буде збіса прикро.

— Гукни нам, як вони будуть готові до ватаги північан із лісу, гаразд?

— Гукну, — пообіцяв Вест. Витягнув із-за паска важкий меч і передав його Тридубі. — Потримай-но його за мене.

— Удачі, — промовив Шукач.

— Удачі, — промовив Доу, вишкірившись у дикому усміху. — Лютий.

Вест поволі вийшов із-поміж дерев і спустився положистим схилом до струмка, похрустуючи краденими чоботами по снігу та тримаючи руки над головою, щоб показати, що він неозброєний. Та він усе одно не міг би образитися на вартових, якби вони застрелили його, ледве побачивши. Він знав: ніхто не міг би більше скидатися на небезпечного дикуна, ніж він зараз. Останні обривки його форми були сховані під жмутом хутра та подертих клаптів, прив’язаних до його тіла шпагатом, а зверху на ньому був брудний плащ, знятий із мертвого північанина. На його коростявому обличчі за кілька тижнів виросла жалюгідна борідка, а очі боліли, сльозились і запали від голоду та виснаження. Він скидався на людину, доведену до відчаю — ба більше, він знав, що таким і є. Він є вбивцею. Людиною, що вбила кронпринца Ладіслу. Найстрашнішим зрадником.

Один із вартових, поглянувши вгору, побачив його й незграбно пішов, збивши у вогонь шиплячий казанок і вихопивши зі снігу спис.

— Зупинись! — крикнув він спотвореною північною мовою. Інші підскочили слідом за ним; один почав смикати пальцями в рукавичках за тятиву арбалета.

Вест зупинився, а тим часом на його сплутане волосся та плечі м’яко падали сніжинки.

— Не турбуйтеся, — гукнув він у відповідь спільною мовою. — Я на вашому боці.

Вони на мить витріщилися на нього.

— Побачимо! — гукнув один.

— Пройди за воду, тільки повільно!

Він із хрускотом зійшов зі схилу, ввійшов, хлюпаючи, у струмок і скреготнув зубами, коли крижана вода дійшла йому до стегон. Коли він насилу вибрався на віддалений берег, четверо вартових оточили його збентеженим півколом, здійнявши зброю.

— Пильнуйте його!

— Це може бути обманом!

— Це не обман, — повільно вимовив Вест, не зводячи очей із різноманітних завислих клинків і намагаючись зберігати спокій. Зберігати спокій було життєво важливо. — Я один із вас.

— Звідки ти в біса взявся?

— Я був із дивізією принца Ладісли.

— Із Ладіслою? Дійшов аж сюди пішки?

Вест кивнув.

— Я йшов пішки.

Тіла вартових почали розслаблятись, а вістря списів затремтіли й почали підійматись. Вони були майже готові йому повірити. Він же все-таки розмовляв спільною мовою, як її носій, і вигляд, безперечно, мав такий, ніби пропер сотню ліг по нерівній місцевості.

— То як тебе звати? — запитав вартовий із арбалетом.

— Полковник Вест, — пробурмотів він, і в нього затремтів голос. Він почувався брехуном, хоч це й було правдою. Він уже був не такий, як тоді, коли вирушив до Енґлії.

Вартові стурбовано перезирнулися.

— Я думав, що він мертвий, — пробелькотів вартовий зі списом.

— Не зовсім, хлопче, — сказав Вест. — Не зовсім.

Коли Вест відсунув завісу на вході до намету лорд-маршала Бурра, той вдивлявся в стіл, укритий зім’ятими мапами. У світлі лампи здавалося, ніби на нього вплинули труднощі командування. Він здавався старшим, блідішим, слабшим, а його волосся та борода — розпатланими й неохайними. Він схуднув, і пом’ята форма висіла на ньому мішком, але він підхопився так само завзято, як колись.

— Полковнику Вест, аж не віриться! Я зовсім не думав, що знову вас побачу! — Він схопив Веста за руку й міцно її стиснув. — Радий, що ви прорвалися. Збіса радий! Насмілюся вам сказати, що мені тут бракувало вашої холодної голови. — Він пильно вдивився в очі Вестові. — Щоправда, друже мій, у вас стомлений вигляд.

Заперечувати це було безглуздо. Вест знав, що ніколи не був першим красунчиком Аґріонта, проте завжди пишався тим, що має чесний, дружній і приємний вигляд. Скупавшись уперше за кілька тижнів, натягнувши позичену форму та нарешті поголившись, він ледве впізнав своє обличчя у дзеркалі. Усе в ньому змінилося, загострилося, знебарвилося. Яскраво виражені вилиці стали грубими, волосся та брови, що поступово рідшали, були повні темної сивини, а підборіддя стало худорлявим та схожим на вовче. У шкіру на його блідих щоках, на вузькому переніссі над гострим носом, у кутиках очей глибоко врізалися сердиті зморшки. Очі були найстрашніші. Вузькі. Голодні. Крижаного сірого кольору, неначе лютий холод в’ївся йому в череп і досі там ховався, навіть у теплі. Він спробував згадати давні часи, всміхнутись і посміятись, виразити мімікою те, що виражав колись, але на цьому обличчі, схожому на кам’яну стіну, все це здавалося дурницею. З люстра на нього дивилася сувора людина, яка вперто не зникала.

— Це була важка мандрівка, сер.

Бурр кивнув.

— Звісно, звісно. Жахлива мандрівка, ще й не в ту пору року. Виявляється, добре, що я послав із вами тих північан, еге ж?

— Чудово, сер. Надзвичайно відважна й винахідлива компанія. Вони не раз рятували мені життя. — Він скоса позирнув на Пайка, який нерухомо стояв за ним у тіні на поважній відстані. — Та й усім нам.

Бурр поглянув на розтоплене обличчя засудженого.

— А це хто такий?

— Це Пайк, сер. Сержант рекрутів зі Старикси, відбився під час бою від своєї роти. — Ця брехня зірвалася з Вестових уст із дивовижною легкістю. — Він та одна дівчина, як я гадаю, донька кухаря, що була з обозом, долучилися до нас дорогою на північ. Він чудово нам допоміг, сер, добре виручав у небезпеці. Ми без нього не витримали б.

— Чудово! — сказав Бурр, підійшов до засудженого та взяв його за руку. — Молодець. Вашого полку більше немає, Пайку. На жаль, мало хто з нього вижив. Уцілілих ізбіса мало, та в моїй ставці завжди потрібні надійні люди. Особливо ті, хто добре виручає в небезпеці. — Він протяжно зітхнув. — У моєму розпорядженні таких небагато. Сподіваюся, ви погодитеся залишитися з нами.

Засуджений ковтнув.

— Звичайно, лорд-маршале, це було б честю для мене.

— А як же принц Ладісла? — промимрив Бурр.

Вест глибоко вдихнув і опустив погляд на землю.

— Принц Ладісла... — Він замовк і повільно захитав головою. — Нас заскочили зненацька вершники, що захопили ставку. Це сталося так швидко... Я шукав його опісля, та...

— Зрозуміло. Що ж. От і все. Він узагалі не мав командувати, та що я міг зробити? Я ж лише керую армією, хай їй грець! — Він по-батьківськи поклав руку Вестові на плече. — Не картайте себе. Я знаю, що ви зробили все, що змогли.

Вест не наважився підвести погляд. Йому стало цікаво, що сказав би Бурр, якби знав, що насправді сталося там, у холодній дичавині.

— Ще якісь уцілілі є?

— Трохи. Лише купка, та й то жалюгідна. — Бурр ригнув, скривився й потер живіт. — Мушу вибачитися. Кляте нетравлення просто не хоче минати. Тутешня їжа і взагалі... ох.

Він знову ригнув.

— Вибачте, сер, але яке в нас становище?

— Одразу до справ, так, Весте? Мені в вас саме це завжди й подобалось. Одразу до справ. Що ж, буду чесним. Коли я одержав вашого листа, ми планували знову піти на південь, аби прикрити Остенгорм, але погода була жахлива і ми майже не могли рухатися. Північани ніби повсюди! Може, більша частина армії Бетода й стояла біля Кумнуру, та тут він залишив достатньо вояків, щоб нам стало непереливки. На наші шляхи забезпечення постійно нападали, сталося кілька безглуздих і кривавих сутичок, а ще — безладний нічний бій, через який у дивізії Кроя мало не зчинилася повноцінна паніка.

Полдер і Крой. Вестові полізли в голову неприємні спогади, і прості фізичні незручності мандрівки на північ почали здаватися досить привабливими.

— Як там генерали?

Бурр сердито глянув із-під важких брів.

— Ви б могли мені повірити, якби я сказав, що як ніколи кепсько? Їх не можна запускати в одну кімнату, щоб вони не почали чубитись. Мені доводиться влаштовувати наради з кожним із них у різні дні, щоб уникнути бійок у своїй ставці. Сміховинна ситуація! — Похмуро закрокувавши наметом, він зчепив руки за спиною. — Але шкода, яку чинять вони, меркне в порівнянні з клятим холодом. Люди страждають на обмороження, на жар, на цингу, намети для хворих заповнені вщерть. На кожного вояка, вбитого противником, припадає двадцятеро, яких ми втратили через зиму, а в тих, хто ще ходить, дуже мало душевних сил на бої. Що ж до розвідки, то... ха! Навіть не питайте! — Він сердито ляснув по мапах на столі. — Усі плани тутешньої місцевості — вигадки. Від них жодної користі, а в нас практично немає вправних розвідників. Щодня туман і сніг, і з одного боку табору не видно другий! Правду кажучи, Весте, ми навіть не здогадуємося, де зараз перебувають основні сили Бетода...

— Він південніше, сер, можливо, за два дні шляху позаду нас.

Бурр підняв брови.

— Та невже?

— Саме так. Тридуба та його північани під час нашого переходу пильно за ними стежили й навіть влаштували кілька неприємних сюрпризів деяким їхнім дозорцям.

— Як той, що вони влаштували нам, так, Весте? Мотузка через дорогу і все таке? — Він захихотів собі під носа. — Кажете, за два дні шляху позаду нас? Це корисні відомості. Збіса корисні!

Дорогою назад до столу Бурр скривився й поклав руку на живіт, а тоді підняв лінійку й заходився вимірювати відстані.

— Два дні шляху. Отже, він десь тут. Ви впевнені?

— Я впевнений, лорд-маршале.

— Якщо він прямує до Дунбрека, то пройде біля позицій генерала Полдера. Можливо, ми зуміємо втягнути його в бій, перш ніж він нас обійде, може, навіть влаштуємо йому незабутній сюрприз. Молодець, Весте, молодець! — Він кинув лінійку на стіл. — А тепер вам треба відпочити.

— Я краще одразу повернуся до роботи, сер...

— Знаю, і ви могли б мені придатись, але в будь-якому разі відпочиньте день чи два: світ від цього не загине. Ви пройшли неабияке випробування.

Вест ковтнув. Раптом він і справді відчув себе страшенно втомленим.

— Звичайно. Мені треба написати листа... сестрі. — Це було дивно казати. Він багато тижнів не думав про неї. — Я маю повідомити їй, що... живий.

— Добра ідея. Я пошлю по вас, полковнику, коли ви будете мені потрібні.

Бурр відвернувся і згорбився над своїми планами.

— Я цього не забуду, — прошепотів Пайк Вестові на вухо, коли він вибрів за запону назад, на холод.

— То дрібниці. У тому таборі ні тебе, ні її не зшукаються. Ти знову сержант Пайк, от і все. Можеш забути свої помилки.

— Я цього не забуду. Тепер я ваша людина, полковнику, хоч що станеться. Ваша людина!

Вест кивнув і пішов, насупившись, крізь сніг. Здавалося, що війна вбивала безліч людей. Але декому надавала другий шанс.

Вест зупинився на порозі. Він чув, як усередині регочуть голоси. Давні, знайомі голоси. Вони мали дати йому відчуття безпеки, тепла, приналежності, але цього не сталося. Ба більше, вони його лякали. Вони вже точно зрозуміють. Тицьнуть пальцями й закричать: «Убивця! Зрадник! Лиходій!» Він знову повернувся до холоду. На табір м’яко опускався сніг. Найближчі намети здавалися чорними на тлі білої землі, а ті, що за ними — сірими. Ще далі вони були м’якими привидами, а потім — усього-на-всього тьмяними силуетами в вихорі крихітних сніжинок. Ніхто не ворушився. Повсюди було тихо. Він глибоко вдихнув і пробрався за запону.

Троє офіцерів сиділи за благеньким складаним столиком усередині, підсунутим до розпаленої грубки. Джеленгормова борода розрослася так, що стала схожа на лопату. У Каспи голова була перев’язана червоним шаликом. Брінт був закутаний у темний плащ і роздавав карти іншим двом.

— Трясця, та опустіть ту запону, там зим... — У Джеленгорма відвисла щелепа. — Ні! Не може бути! Полковник Вест!

Брінт підскочив, наче від укусу за дупу.

— Блядь!

— А я вам казав! — вигукнув Каспа, пожбурив свої карти на столик і божевільно всміхнувся. — Я ж казав вам, що він повернеться!

Вони оточили його, поплескали по спині, потиснули йому руки й затягнули до намету. Жодних наручників, жодних оголених шпаг, жодних звинувачень у зраді. Джеленгорм провів його до найкращого стільця, себто того, який найменше ризикував обвалитися, тим часом як Каспа подихав у келих і витер його пальцем, а Брінт витягнув із пляшки корок, злегка плямкнувши.

— Коли ти сюди дістався?

— Як ти сюди дістався?

— Ти був із Ладіслою?

— Був у бою?

— Стривайте, — промовив Джеленгорм, — дайте йому хвилинку!

Вест відмахнувся від нього.

— Я дістався сюди сьогодні вранці й одразу прийшов би до вас, якби не вкрай важлива зустріч із ванною та бритвою, а потім — із маршалом Бурром. Я був із Ладіслою, був у бою, а сюди дістався, пішки пройшовши нерівною місцевістю за допомогою п’ятьох північан, дівчини та чоловіка без обличчя.

Він узяв келих і вихилив його вміст одним духом, скривився та втягнув повітря крізь зуби, коли палючий алкоголь влився йому в шлунок. Він уже починав радіти, що вирішив зайти.

— Не соромтеся, — сказав він, простягнувши порожній келих.

— Пройшовши нерівною місцевістю, — зашепотів Брінт, наливаючи й хитаючи головою, — з п’ятьма північанами. Дівчина, кажеш?

— Так.

Вест нахмурився, замислившись, що Катіль робить зараз. Замислившись, чи потрібна їй допомога... дурня, вона здатна подбати про себе.

— То ти прорвався з моїм листом, лейтенанте? — запитав він Джеленгорма.

— Провів кілька холодних і тривожних ночей у дорозі, — всміхнувся здоровань, — але прорвався.

— Щоправда, тепер він капітан, — додав Каспа, відкинувшись назад на табуреті.

— Справді?

Джеленгорм скромно знизав плечима.

— Узагалі-то, завдяки тобі. Лорд-маршал узяв мене в свій штаб, коли я повернувся.

— Утім, капітан Джеленгорм досі знаходить час на нас, маленьких людей. Молодець.

Брінт облизав кінчики пальців і заходився роздавати карти на чотирьох.

— На жаль, мені нема чого ставити, — пробурмотів Вест.

Каспа всміхнувся.

— Не турбуйся, полковнику, ми вже не граємо на гроші. Нам здалося, що воно того не варте без Лютара, здатного всіх нас розорити.

— Він так і не з’явився?

— Його просто взяли й зняли з човна. По нього послав Хофф. Відтоді ми нічого не чули.

— Впливові друзі, — кисло промовив Брінт. — Він, мабуть, вештається собі в Адуа на якійсь легкій роботі й робить із жінками що заманеться, поки всі ми відморожуємо собі дупи.

— Утім, будьмо чесними, — докинув Джеленгорм, — він і так робив із жінками що заманеться, навіть коли ми там були.

Вест насупився. Це, на жаль, було щирою правдою.

Каспа прибрав руку зі столу.

— Тож ми, так чи інакше, просто граємо на інтерес.

— Щоправда, його тут небагато, — пожартував Брінт.

Двоє інших вибухнули сміхом, а в Каспи потік по бороді алкоголь. Вест підняв брови. Офіцери явно були п’яні, і що швидше він до них долучиться, то краще. Він вихилив наступний келих і потягнувся до пляшки.

— Що ж, скажу тобі одне, — говорив Джеленгорм, сортуючи свої карти незграбними пальцями, — я збіса радий, що мені не доведеться передавати щось від тебе твоїй сестрі. Я кілька тижнів майже не спав, бо думав, як мені це зробити, і в мене в голові досі не з’явилося жодної думки.

— У тебе ще ніколи не було в голові жодної думки, — сказав Брінт, і двоє інших ізнову зареготали. Цього разу всміхнутися зумів навіть Вест, але ненадовго.

— Як минув бій? — запитав Джеленгорм.

Вест на одну довгу мить поглянув на свій келих.

— Погано. Північани влаштували пастку на Ладіслу, а він у неї втрапив, убивши свою кавалерію. Тоді раптом надійшов туман, такий, що не можна було побачити руки в себе перед носом. Перш ніж ми второпали, що відбувається, на нас кинулася їхня кіннота. Я, здається, дістав удар по голові. Далі пам’ятаю, як лежав у багні на спині, а на мене насував північанин. Із оцим.

Він витягнув із-за паска важкий меч і поклав його на стіл.

Троє офіцерів зачаровано подивилися на нього.

— Трясця його матері, — пробурмотів Каспа.

Брінт вирячив очі.

— Як ти його здолав?

— Я його не здолав. Та дівчина, про яку я вам розповідав...

— Так?

— Вона вибила йому мізки молотом. Урятувала мені життя.

— Трясця його матері, — пробурмотів Каспа.

— Ого, — важко відкинувся назад Брінт. — Схоже, то неабияка жінка!

Вест насуплено вдивився в келих у себе в руці.

— Можна й так сказати. — Він згадав, як Катіль спала біля нього, як її дихання торкалося його щоки. Неабияка жінка. — Справді можна.

Він допив свій келих і підвівся, повернувши меч північанина за пояс.

— Ти йдеш? — запитав Брінт.

— Мені треба про дещо подбати.

Джеленгорм підвівся разом із ним.

— Мушу тобі подякувати, полковнику. За те, що послав мене з листом. Схоже, ти мав рацію. Я нічим не міг зарадити.

— Ні. — Вест глибоко вдихнув і шумно видихнув. — Там ніхто нічим не міг зарадити.

Ніч була тиха, свіжа й холодна, і Вестові чоботи ковзались і чвакали в наполовину замерзлому багні. Там і тут палали багаття, а довкола них у пітьмі юрмилися люди, закутані у весь свій одяг, їхнє дихання клубочилось, а мерехтливе жовте сяйво освітлювало худі обличчя. Одне багаття на схилі над табором палало яскравіше за інші, і Вест тепер, вихляючи через сп’яніння, попрямував туди. Біля багаття він побачив дві сидячі постаті, що з його наближенням стали чіткішими.

Чорний Доу палив люльку, із його лютої усмішки курився дим чаги, між його схрещеними ногами була затиснута відкрита пляшка, а кілька порожніх були розкидані в снігу неподалік. Вест чув, як правіше, у пітьмі, хтось співав північною. Голос був громоподібний, низький і співав дуже погано.

— Розтяв він до кісток його-о-о-о. Ні. Його-о-о-о. До кісток... заждіть.

— Як ви тут? — запитав Вест, простягнувши руки в рукавичках до тріскотливого полум’я.

Тридуба радісно всміхнувся йому, злегка погойдуючись уперед-назад. Вест замислився, чи не вперше він бачить, як цей старий воїн усміхається. Він тицьнув великим пальцем на підніжжя пагорба.

— Тул відливає. І співає. Я нажлуктився в гівно. — Він повільно впав горілиць і захрустів снігом, широко розкинувши руки й ноги. — А ще курив. Змок до нитки. Я, бля, мокрий, як та Крінна. Де ми, Доу?

Доу з роззявленим ротом примружено поглянув із-за багаття, так, ніби дивився на щось далеке.

— Та десь у сраці світу, — відповів він, помахавши люлькою. Захихотів, узявся за чобіт Тридуби й потрусив ним. — А де ще нам бути? Не хочеш, Лютий?

Він пхнув люльку Вестові.

— Гаразд.

Він посмоктав мундштук і відчув, як дим кусає йому легені. Кашлянув у морозне повітря бурою парою та знову затягнувся.

— Давай сюди, — сказав Тридуба, сів і вихопив люльку в нього з рук.

Із пітьми долинув гучний розкотистий голос Тула, що жахливо фальшивив.

— Сокирою змахнув він... що там? Сокирою змахнув він... сука. Ні. Заждіть...

— Ви знаєте, де Катіль? — запитав Вест.

Доу хитро на нього глянув.

— О, вона десь поблизу. — Він махнув рукою на купку наметів вище на схилі. — Гадаю, там.

— Десь поблизу, — повторив Тридуба й стиха захихотів. — Поблизу.

— Кривава... Дев’ятка! — забулькотіло з-поміж дерев.

Вест спустився зі схилу за слідами, попрямувавши до наметів.

Дим уже на нього діяв. Голова в нього спорожніла, ноги рухалися легко. Ніс уже не морозило, а лиш приємно пощипувало. Він почув жіночий голос, який тихо сміявся. Широко всміхнувся, наблизився до наметів іще на кілька кроків, захрускотівши снігом. Із одного з них крізь вузьку щілину в тканині лилося тепле світло. Сміх погучнішав.

— Хм... хм... хм...

Вест насупився. На сміх це не скидалося. Він підійшов ближче, всіляко стараючись не шуміти. У його стуманілий розум забрів ще один звук. Уривчасте гарчання, схоже на гарчання якоїсь тварини. Він підкрався ще ближче й нагнувся, щоб зазирнути в щілину, не наважуючись навіть дихати.

— Хм... хм... хм...

Він побачив голу жіночу спину, що, звиваючись, рухалася вгору-вниз. Спина була худа: він бачив, як під час руху в ній стискаються сухожилля та пересуваються під шкірою вузлики її хребта. Ще ближче — і він побачив волосся жінки, кудлате, темне й неохайне. Катіль. Із-під неї в бік Веста стирчала пара жилавих ніг. Одна стопа, що ворушила товстими пальцями, була так близько, що він майже міг до неї дотягнутися.

— Хм... хм... хм...

Під пахву жінки ковзнула одна рука, тим часом як друга обняла її під одним коліном. Пролунало тихе гарчання — і закохані, якщо їх можна було так назвати, плавно перекотилися так, що вона опинилася знизу. У Веста відвисла щелепа. Побачивши голову чоловіка збоку, він витріщився на неї. Це різке щетинясте підборіддя не можна було сплутати ні з чим. Шукач. Його дупа стирчала в бік Веста й рухалася туди-сюди. Катіль учепилась однією рукою в одну волохату сідницю, стискаючи її в такт рухам.

— Хм... Хм... Хм!

Вест затиснув рота однією рукою й вибалушив очі, вжахнувшись і водночас дивним чином збудившись. Він безнадійно застряг між бажанням постежити за цим і бажанням утекти і, не думаючи, зупинився на останньому. Відступив на крок, зачепився ногою за кілок намету й розтягнувся з придушеним криком.

— Якого хріна? — почув він ізсередини. Квапливо підвівшись і розвернувшись, він поплентався крізь сніг у пітьмі й почув, як відкинули запону намету.

— Хто це з вас, гади? — заревів північною згори голос Шукача. — Це ти, Доу? Та я тебе уїбу!

Високогір’я

амані гори, — видихнув брат Лонгфут шанобливо стишеним голосом. — Воістину розкішне видовище. — Думаю, воно сподобалося б мені більше, якби мені не треба було на них лізти, — пробурчав Лоґен.

Джезаль цілком із ним погоджувався. Характер місцевості, якою вони їхали, змінювався день за днем: то степ із положистими схилами, то дещо горбкуваті рівнини, то посічені пагорби, всіяні голим камінням і понурими купками чахлих деревець. На віддалі постійно маячили тьмяно-сірі обриси гірських вершин, які щоранку ставали більшими й чіткішими, аж поки не почало здаватися, ніби вони проштрикують насуплені хмари.

Тепер вони сиділи просто в їхній тіні. Довга долина з нестійкими деревами та звивистим струмком, якою вони йшли, закінчувалася лабіринтом зі зламаних стін. За нею був крутий підйом у скелясті передгір’я, а за ними здіймалася чітким силуетом зазублених скель перша справжня відлога гір, горда й велична, припорошена на далекій вершині білим снігом. Запаморочлива дитяча фантазія про те, якою має бути гора.

Баяз окинув розтрощені підвалини поглядом суворих зелених очей.

— Тут була потужна фортеця. Вона знаменувала західні межі Імперії, перш ніж піонери подолали тутешній перевал і заселили долини по той бік.

Тепер це місце було лише домівкою для жалючих бур’янів і дряпучих чагарників. Маг вибрався з воза й сів навпочіпки, витягнувши спину, заворушивши ногами та при цьому скривившись. Він ще здавався старим і хворим, але його обличчя, відколи вони покинули Аулкус, повернуло собі значну частину колишньої повноти і яскравості.

— Ось і кінець моєму відпочинку, — зітхнув він. — Цей віз добре нам послужив, і тварини теж, але перевал буде надто крутий для коней.

Тепер Джезаль побачив стежку, що дерлася вгору, відхиляючись то туди, то сюди ледь помітною лінією серед куп дикої трави та крутих скель і гублячись на хребті високо вгорі.

— Шлях, схоже, довгий.

Баяз пирхнув.

— Але перший із багатьох підйомів ми здійснимо сьогодні, а після них буде ще багато інших. У горах, якщо все буде добре, ми, мій хлопчику, проведемо щонайменше тиждень. — Що може статись, якщо все буде недобре, Джезаль не наважувався спитати. — Іти ми мусимо порожнем. Попереду в нас довга крута дорога. Вода та всі харчі, що в нас залишилися. Теплий одяг, бо серед вершин буде страшенно зимно.

— Можливо, народження весни — не найкращий час для переходу через гірський хребет, — ледь чутно зауважив Лонгфут.

Баяз різко позирнув убік.

— Дехто сказав би, що найкращий час для подолання перешкоди — це той, коли людині найважче її подолати! Чи ти пропонуєш зачекати до літа? — Навігатор вирішив (мудро, як по-думалося Джезалеві) не відповідати. — Перевал здебільшого добре захищений, погода має бути аж ніяк не найголовнішою нашою тривогою. Щоправда, нам знадобляться мотузки. У Старий час дорога була добра, хоч і вузька, та це було давно. Подекуди вона, можливо, була змита чи обвалилася в глибокі долини — хто його зна? Можливо, нам доведеться серйозно полазити.

— Не можу дочекатися, — пробурмотів Джезаль.

— А ще є оце.

Маг розкрив одну з майже порожніх торб для корму та відсунув сіно кістлявими руками. На дні торби темним блоком серед блідої сухої трави лежала скриня, яку вони забрали з Будинку Творця.

— І кому дістанеться щастя нести цю чуму? — поглянув спідлоба Лоґен. — Може, кинемо жереб? Ні?

Ніхто нічого не сказав. Північанин, крекнувши, обхопив її руками знизу та стягнув із воза до себе. Край скрині зарипів, посунувшись по дереву.

— Мабуть, тоді я, — сказав він. Коли він перетягнув важкий предмет на ковдру, в нього на шиї виступили вени.

Джезалеві дивитись на неї було аж ніяк не приємно. Надто вже сильно вона нагадувала йому про задушливі коридори Будинку Творця. Про похмурі Баязові історії про магію, демонів і Потойбіччя. Про те, що ця мандрівка має певну мету, якої він не розуміє, хоча вона йому однозначно не до вподоби. Коли Лоґен нарешті загорнув скриню в ковдри та сховав у пакунку, він зрадів. Із думки вона, може, й не зникла, зате принаймні зникла з очей.

Їм усім дісталося достатньо ноші. Джезаль, звісно, поніс свої шпаги в піхвах на поясі. Одяг, у якому ходив: найменш брудні, рвані та смердючі речі в його власності, а зверху — подертий і побитий плащ із одним рукавом. У клунку в нього лежала запасна сорочка, на ній — моток мотузки, а на ньому — половина їхнього запасу харчів. Він мало не пошкодував, що цей запас не важчий: у них лишилася остання коробка печива, півмішка вівса та пакетик солоної риби, яка була огидна всім, окрім Кея. Він згорнув дві ковдри й закріпив ременями на своєму клунку, повісив собі на талію повну флягу — і все, він готовий іти. Принаймні готовішим він стати не міг.

Кей розпряг ломовиків, тим часом як Джезаль зняв із інших двох коней сідла та збрую. Залишати їх хтозна-де після того, як вони провезли їх аж від Калкіса, видавалося несправедливим. Джезалеві здавалося, ніби це почалося багато років тому. Тепер він був не такий, як тоді, коли вийшов із того міста на другому кінці рівнини. Згадуючи своє нахабство, невігластво та себелюбство, він мало не кривився.

— Н-но! — вигукнув він. Його кінь скрушно поглянув на нього, не ворухнувшись, а тоді опустив голову й заходився пощипувати травичку в себе під ногами. Джезаль лагідно почухав йому шию. — Що ж, гадаю, з часом вони прийдуть куди треба.

— Або ні, — буркнула Ферро й оголила меч.

— Що ти...

Вигнутий клинок наполовину розрубав шию коневі, оббризкавши приголомшене лице Джезаля теплими краплями вологи. Передні ноги коня підкосились, і він опустився на землю й повалився на бік. На траву хлинула кров.

Ферро взялася за одне копито, потягнула його до себе однією рукою й заходилася відрубувати ногу від туші короткими вправними ударами, тим часом як Джезаль витріщився на це з роззявленим ротом. Вона похмуро зиркнула на нього.

— Я не буду залишати стільки м’яса птахам. Зберігатиметься воно недовго, зате ми хоч сьогодні незле поїмо. Принеси оту торбу.

Лоґен жбурнув їй одну з порожніх торб для корму та знизав плечима.

— Не можна прив’язуватися до речей, Джезалю. Тут, у дичавині, не можна.

Коли вони полізли вгору, ніхто не говорив. Усі зігнулися й зосередилися на благенькій стежинці, по якій човгали ногами. Стежка раз у раз підіймалася й завертала назад, і невдовзі у Джезаля занили ноги, заболіли плечі, а лице змокло від поту. Крок за кроком. Так казав йому Вест, коли він стомлювався під час тривалих пробіжок Аґріонтом. Крок за кроком — правильно він казав. Лівою, правою — і вгору.

За якийсь час, проведений у цій монотонній роботі, він зупинився й поглянув униз. Просто вражало, як високо вони піднялися за такий короткий час. Він бачив сірі обриси підвалин зруйнованої фортеці в зеленому моріжку біля підніжжя перевалу. Далі вторована стежка вела крізь зморщені пагорби назад до Аулкуса. Джезаль раптом здригнувся та знову повернувся до гір. Краще залишити все це позаду.

Лоґен плентався крутою стежкою, човгаючи та хрускаючи потертими чоботами в жорстві та землі, а металева скриня в його клунку мертвою вагою тягнула його за плечі й неначе важчала з кожним кроком, впиваючись у його плоть, як торба із цвяхами, хоч і була закутана в ковдри. Але вона не так уже й бентежила Лоґена. Надто вже зацікавився він тим, як рухалася дупа Ферро, тим часом як Ферро йшла попереду нього. Під брудною парусиною її штанів із кожним кроком стискалися худі м’язи.

Дивно це було. Перш ніж потрахатися з нею, він геть не думав про неї в такому ключі. Він надто сильно переймався намаганнями не дати їй утекти, застрелити його чи заколоти когось із інших. Він так завзято стежив за її сердитою гримасою, що не бачив її обличчя. Так завзято стежив за її руками, що ніколи не помічав решту її тіла. Тепер же він не міг думати ні про що інше.

Кожен її рух здавався чарівним. Він постійно ловив себе на тому, що стежить за нею. Коли вони йдуть. Коли вони сідають. Коли вона їсть, п’є, розмовляє чи плюється. Коли вона натягує чоботи зранку чи стягує їх увечері. Що ще гірше, у нього постійно наполовину стояло від того, що він стежив за нею краєчком ока й уявляв її голою. Це ставало досить ніяковим.

— На що ти дивишся?

Лоґен зупинився та вдивився в сонце. На нього несхвально гляділа Ферро. Він, стоячи, пересунув клунок у себе на спині, потер натруджені плечі та стер із лоба піт. Він досить легко міг би щось збрехати. Він дивився на величні гірські вершини. Дивився собі під ноги. Перевіряв, чи правильно вона несе клунок. Але навіщо? Вони обоє добре знали, на що він дивився, а інші вже пройшли досить далеко, щоб точно нічого не почути.

— Я дивлюся на твою дупу, — сказав він і знизав плечима. — Вибач, але вона гарна. У погляді нічого поганого нема, еге ж?

Вона сердито роззявила рота, але він опустив голову й, перш ніж вона встигла заговорити, понуро обійшов її, підсунувши великі пальці під ремені свого клунка. Пройшовши кроків із десять, він озирнувся через плече. Вона досі стояла на місці, вперши руки в боки й несхвально дивлячись на нього. Він у відповідь усміхнувся й сказав:

— На що ти дивишся?

Одного холодного свіжого ранку вони зупинилися перед водою на карнизі над стрімкою долиною. За обважнілими від червоних ягід розкидистими деревами, що росли вбік із голого каменю, Джезаль бачив збурену воду, що мчала на вузькому дні. З протилежного боку здіймалися майже прямовисними сірими брилами запаморочливі кручі, що закінчувалися далеко вгорі височезними скелями, де махали крилами й перегукувалися темні птахи, тим часом як у блідому небі за ними крутилися завитки білих хмар. Видовище приголомшливе, хоч і дещо тривожне.

— Краса, — пробурмотів Джезаль, але постарався не надто наближатися до краю.

Лоґен кивнув.

— Нагадує мені рідні місця. Хлопцем я по кілька тижнів пропадав у Високогір’ї, протистояв горам. — Він ковтнув із фляги, а тоді передав її Джезалю, дивлячись примруженими очима на темні вершини. — Щоправда, вони завжди виграють. Ця Імперія з’явилася і зникла, а вони й досі тут стоять і дивляться на все це згори вниз. Тут вони й будуть іще довго після того, як усі ми возз’єднаємося з землею. Вони нависали над моєю домівкою. — Він протяжно втягнув повітря носом, а тоді сплюнув слизом за край долини. — А тепер не нависають ні над чим.

Джезаль і сам ковтнув води.

— Після цього ти повернешся на Північ?

— Можливо. Мені ще треба закінчити певні справи. Серйозні, суворі справи.

Північанин знизав плечима.

— Проте, якщо я їх закину, гірше від цього, мабуть, не стане нікому. Гадаю, там усі думають, що я мертвий, і всім від цього тільки легше на душі.

— Нема заради чого вертатися?

Лоґен скривився.

— Хіба що заради нової крові. Мої рідні давно померли й зогнили, а тих друзів, яких не вбив власноруч, я вбив своєю гординею й дурістю. Ось і всі мої досягнення. Зате в тебе, Джезалю, ще є час, еге ж? Незлий шанс на гарне мирне життя. Чим ти будеш займатися?

— Ну... Я думав... — Він прокашлявся, несподівано збентежившись, наче його плани значно наблизяться до реальності, якщо він їх озвучить. — Удома є одна дівчина... ну, мабуть, жінка. Властиво, сестра мого друга... Її звати Арді. Думаю, що я, можливо, її кохаю...

Йому було дивно обговорювати найсокровенніші свої почуття з цією людиною, яку він колись вважав дикуном. Із цією людиною, яка геть не могла зрозуміти витончені правила життя в Союзі й ту самопожертву, про яку розмірковував Джезаль. Але розповідати про це чомусь було легко. — Я думав... ну... може, якщо вона мене прийме... можливо, ми одружимось.

— Здається, добрий план. — Лоґен усміхнувся й кивнув. — Одружися з нею та посій насіння.

Джезаль підняв брови.

— Я мало що знаю про сільське господарство.

Північанин пирснув зі сміху.

— Не те насіння, хлопче! — Він ляснув Джезаля по руці. — Утім, дам тобі одну пораду, якщо ти готовий дослухатися до таких, як я: знайди собі в житті діло, для якого не треба вбивати.

Він нагнувся, закинув на спину клунок і просунув руки під ремені.

— Залиш бої тим, хто дурніший.

Він розвернувся й посунув стежкою вгору.

Джезаль повільно кивнув самому собі. Торкнувся однією рукою шраму на підборідді, намацав язиком дірку в зубах. Логен мав рацію. Бої — це не для нього. Він уже має на один шрам більше, ніж треба.

День був ясний. Ферро вперше за тривалий час було тепло, і сонце приємно, жарко й сердито торкалося її обличчя, її оголених передпліч, тильного боку її долонь. Тіні брил і гілок яскраво виділялися на кам’янистій землі, а бризки води, що текла біля старої стежки, блистіли, падаючи крізь повітря.

Інші відстали. Лонгфут не поспішав, усміхався всім і всьому й теревенив про велич тутешніх краєвидів. Кей уперто йшов, зігнувшись під вагою свого клунка. Баяз кривився й пітнів, пихкаючи так, наче щомиті міг упасти трупом. Лютар нив про свої пухирі всім, хто був готовий його послухати, тобто нікому. Тож попереду крокували в кам’яній тиші лише вона й Дев’ятипалий.

Саме так, як їй подобалося.

Вона видерлася на скельний виступ, що кришився, і натрапила на темне озерце, що плюскало хвилями об півмісяць із пласких каменів. Вода з шипінням і бризками стікала в нього по купі каміння, порослого мокрим мохом. Угорі розкинуло гілля двійко покручених дерев, виблискуючи та шурхочучи на вітерці тоненькими молодими листочками. Іскрилося сонячне світло, а на вкритій брижами воді ліниво ковзали та дзижчали комахи.

Швидше за все, прекрасне місце, якщо так думати.

Ферро ж так не думала.

— Там риба, — пробурмотіла вона та облизала губи.

Рибка, настромлена на гілку над вогнем, — це було б непогано. Шматків конини, які вони понесли з собою, вже не стало, і вона була голодна. Сівши навпочіпки, щоб наповнити флягу, вона дивилася, як під мерехтливою водою миготять нечіткі силуети. Купа риби. Дев’ятипалий скинув свій важкий клунок і сів на каміння поруч із ним, а тоді стягнув чоботи. Закотив штанини вище колін.

— Що ти робиш, біляче?

Він широко всміхнувся їй.

— Я зараз виманю собі трохи рибки з цього озерця.

— Руками? У тебе досить розумні для цього пальці?

— Гадаю, ти й сама знаєш. — Вона насупилася, та він тільки всміхнувся ще ширше, так, що зморщилася шкіра біля кутиків його очей. — Дивись і вчись, жінко.

Він вибрів у озеро й нахилився, міцно стуливши губи від зосередження та обережно нишпорячи у воді.

— Що він робить?

Лютар скинув свій клунок поруч із клунком Ферро й витер лискуче обличчя тильним боком долоні.

— Цей довбень думає, що може спіймати рибу.

— Що, руками?

— Дивись і вчись, хлопче, — пробурмотів Дев’ятипалий. — А-а-а-а...

Його обличчя розпливлося в усмішці.

— І ось вона.

Він поворушив пальцями під водою, і м’язи в його передпліччі ворухнулися.

— Є!

Він підняв руку, здійнявши купу бризок. Щось зблиснуло на яскравому сонці, і він викинув це на берег, до них, залишивши на сухому камінні доріжку з темних мокрих плям. Рибу, що борсалася й підскакувала.

— Ха-ха! — вигукнув Лонгфут, підійшовши до них. — Він що, виманює рибу з озера? Надзвичайно ефектне й незвичне вміння. Я якось зустрів чоловіка з Тисячі островів, який вважався найвидатнішим рибалкою Земного кола. Заявляю вам: він міг сидіти на березі й співати, а риби вискакували йому на коліна. Справді вискакували!

Зрозумівши, що його історія нікого не потішила, він спохмурнів, але тут саме вибирався на виступ Баяз, мало не повзучи накарачках. Позаду нього з’явився його учень із суворим обличчям.

Перший з-поміж магів невпевнено спустився, сильно спираючись на жезл, і притулився до каменя.

— Можливо... нам слід отаборитися тут. — Він задихався, а по його змарнілому обличчю стікав піт. — Ви б нізащо не здогадалися, що я колись пробіг цей перевал. Подолав його за два дні.

Він випустив жезл із тремтливих пальців, і той зі стукотом упав у сухий сірий плавник край води.

— Колись давно...

— Я тут думав... — пробурмотів Лютар.

Баяз скосив втомлені очі так, ніби навіть поворот голови міг би виявитися для нього заважким.

— Думав і йшов? Благаю, не перенапружуйтесь, капітане Лютар.

— Чому край світу?

Маг насупився.

— Запевняю тебе: не заради фізичної активності. Там те, що ми шукаємо.

— Так, але чому воно там?

— Ага, — буркнула Ферро на знак згоди. Добре запитання.

Баяз протяжно вдихнув і надув щоки.

— Ні хвилини спокою, так? Після зруйнування Аулкуса та падіння Ґлустрода зустрілися троє вцілілих синів Еуза. Джувенс, Бедеш і Канедіас. Вони обговорювали, що слід зробити... з Сім’ям.

— Є! — вигукнув Дев’ятипалий, витягнувши з води ще одну рибину й пожбуривши її на каміння поряд із першою. Баяз беземоційно подивився, як вона борсається й скаче, відчайдушно ковтаючи ротом і зябрами задушливе повітря.

— Канедіас бажав його вивчати. Він стверджував, що може використати його на благі цілі. Джувенс боявся цього каменя, та не знав жодного способу його знищити й тому передав на зберігання братові. Утім, за багато довгих років, коли рани Імперії так і не загоїлися, він пошкодував про своє рішення. Він боявся, що Канедіас, жадаючи влади, може порушити Перший закон, як це зробив Ґлустрод. Він виміг, щоб камінь було виведено з ужитку. Попервах Творець відмовлявся, і довіра між братами послабилася. Я знаю це, бо саме я носив їм послання один від одного. Вже тоді, як я згодом дізнався, вони готували зброю, яку колись використають один проти одного. Джувенс благав, потім молив, а згодом погрожував, і врешті-решт Канедіас піддався. Тож троє синів Еуза вирушили на Шабуліан.

— Віддаленішого місця немає в усьому Земному колі, — пробурмотів Лонгфут.

— Тому його й обрали. Вони віддали Сім’я духові острова на зберігання до кінця світу.

— Наказали духові ніколи його не віддавати, — пробурмотів Кей.

— Мій учень знову демонструє своє невігластво, — відказав Баяз, суворо дивлячись із-під кудлатих брів. — Не ніколи, майстре Кей. Джувенсові вистачало мудрості, щоб знати, що він не може передбачити всіх результатів. Він усвідомлював, що колись у майбутньому може настати відчайдушний час, коли сила... цього предмета може стати в пригоді. Тож Ведеш наказав духові віддати його лише тому, хто нестиме жезл Джувенса.

Лонгфут насупився.

— Тоді де він?

Баяз показав на дрючок, який правив йому за ціпок і лежав на землі біля нього, шерехатий і нічим не оздоблений.

— Оце він? — пробурмотів Лютар, явно неабияк розчарувавшись.

— А чого ви очікували, капітане? — скоса всміхнувся йому Баяз. — Десять футів відшліфованого золота, інкрустованого кришталевими рунами та увінчаного діамантом завбільшки з вашу голову? — Маг пирхнув. — Навіть я ніколи не бачив такого великого самоцвіту. Моєму вчителеві вистачило простого дрючка. Він більш нічого не потребував. Сама по собі палиця не робить людину мудрою, шляхетною чи могутньою, так само, як і шмат сталі. Могутність походить із плоті, мій хлопчику, та ще з серця й голови. Найбільше саме з голови.

— Обожнюю це озеро! — захихотів Дев’ятипалий і викинув на каміння ще одну рибину.

— Джувенс, — стиха пробурмотів Лонгфут, — і його брати немислимо могутні, посередині між людьми та богами. Навіть вони боялися цього предмета. Вони так постаралися вивести його з ужитку. Хіба ми не маємо боятися його, як вони?

Баяз пильно поглянув на Ферро, виблискуючи очима, а вона пильно поглянула на нього у відповідь. На його зморшкуватій шкірі виступили намистинки поту, від яких потемніли волосинки в його бороді, та його лице залишилося непроникним, як зачинені двері.

— Зброя небезпечна для тих, хто її не розуміє. Луком Ферро Малджин я міг би вистрілити собі в ногу, якби не знав, як ним користуватися. Шпагою капітана Лютара я, не маючи відповідних умінь, міг би порізати свого союзника. Що більша зброя, то більша небезпека. Повірте, я відчуваю належну повагу до цього предмета, та для боротьби з ворогами нам потрібна по-справжньому могутня зброя.

Ферро насупилася. Її ще не переконали, що в неї та в нього ті самі вороги, та вона поки що махнула на це рукою. Вона пройшла надто далеко й опинилася надто близько, щоб не довести цього діла до кінця. Позирнувши на Дев’ятипалого, вона побачила, що він дивиться на неї. Він знову перевів погляд на воду. Вона насупилася сильніше. Останнім часом він постійно на неї дивився. Витріщався, всміхався й недолуго жартував. А тепер вона розуміла, що дивиться на нього частіше, ніж треба. По її обличчю текли візерунки зі світла, що відбивалося від укритої брижами води. Він знову підвів погляд, і вони зустрілись очима, а він усього на мить усміхнувся їй.

Ферро насупилася ще сильніше. Витягнула ніж, узяла одну рибину й відтяла їй голову, розрізала її й витягнула з неї слизькі нутрощі, які плюхнулися у воду біля ноги Дев’ятипалого. Трах із ним, звісно, був помилкою, та все, зрештою, вийшло не так уже й кепсько.

— Ха!

Дев’ятипалий знову здійняв блискучий фонтан бризок, а тоді заточився, хапаючись за повітря.

— Ой!

Рибина вилетіла з його рук, закрутившись яскравою стрічкою, а північанин гепнувся долілиць у воду. Виринув, плюючись і хитаючи головою. Його волосся прилипло до голови.

— Зараза!

— У кожного десь на світі є розумніший за нього супротивник. — Баяз витягнув ноги перед собою. — Чи не може бути так, майстре Дев’ятипалий, що ти нарешті знайшов свого?

Джезаль раптово прокинувся. Була глупа ніч. Лиш за мить запаморочення він згадав, де перебуває, бо йому снилася домівка, снився Аґріонт, снилися сонячні дні та духмяні вечори. Снилося, як Арді чи схожа на неї людина косо всміхається йому в його затишній вітальні. Тепер же по чорному небу були розкидані яскраві, добре помітні зорі, а студене, морозне повітря Високогір’я покусувало Джезаля за губи, ніздрі та кінчики вух.

Він знов опинився в Ламаних горах, за півсвіту від Адуа, і відчув різкий біль утрати. Ну, хоч шлунок у нього був повний. Риба з печивом, перша його нормальна трапеза, відколи скінчилася конина. Один бік його обличчя ще зігрівало тепло багаття, і Джезаль повернувся до нього, з усмішкою подивився на жаринки, що світились, і натягнув ковдри до підборіддя. Щастя — це всього лише свіжа рибина і ще не згасле багаття.

Він насупився. Ковдри біля нього, там, де спав Лоґен, ворушилися. Попервах йому здалося, що то перевертається вві сні північанин, але вони продовжували рухатися без упину. Вони повільно, розмірено совалися в супроводі, як дійшло тепер до Джезаля, тихого бурчання. Спершу йому здалося, що то хропе Баяз, але тепер він розумів, що це не так. Пильно вдивившись у пітьму, він розгледів бліде плече та руку Дев’ятипалого, у яких напружувалися товсті м’язи. Під його передпліччям сильно тиснула йому на бік темношкіра долоня.

У Джезаля відвисла щелепа. Лоґен і Ферро, і, судячи зі звуків, можна було не сумніватися, що вони злягаються! Та ще й менш ніж за крок від його голови! Він витріщився на ковдри, що смикались і совались у тьмяному світлі багаття. Коли вони... Чому вони... Як вони... Трясця, та це ж злучка, ось що це таке! До нього враз повернулася давня відраза до них, і він скривив пошрамовані вуста. Парочка дикунів привселюдно злягається! Йому захотілося підвестись і копнути їх, як копають парочку собак, що несподівано вподобали одне одного на пікніку в саду та знітили цим усіх присутніх.

— Блядь, — прошепотів голос. Джезаль застиг, думаючи, чи не побачив його хтось із них.

— Стривай.

Ненадовго запанувало мовчання.

— Ах... ах, отак.

Монотонний рух почався знову, ковдри засмикалися вперед-назад — спершу повільно, а тоді швидше. Як вони могли очікувати, що він це проспить? Він насупився, відкотився, накривши ковдрами голову, і застиг лежачи в пітьмі, слухаючи, як невпинно гучнішають гортанне гарчання Дев’ятипалого та наполегливе сичання Ферро. Замружив очі й відчув, як під повіками печуть сльози.

Трясця, як же йому було самотньо.

Перехід

орога спускалася з заходу вздовж голої білої долини між двома довгими хребтами, повністю вкритими темними соснами. Вона зустрічалася з річкою біля броду, де Вайтфлоу була глибока через талу воду і швидко текла по камінню, завзято плюючись і пінячись, чим чудово виправдовувала свою назву[2].

— Значить, ось і все, — пробурмотів Тул, лежачи на животі й дивлячись крізь кущі.

— Мабуть, так, — озвався Шукач, — якщо десь на річці немає ще якоїсь велетенської фортеці.

Тут, на хребті, Шукачеві було чітко видно її обриси, її височезні великі стіни з прямовисного темного каміння, що мали шість правильних сторін заввишки щонайменше дванадцять кроків і масивні круглі вежі в кожному куті. Посередині було подвір’я, оточене сірими шиферними дахами будівель. Просто за цими стінами була менша стіна, теж із шістьма сторонами, вдвічі нижча, та все одно досить висока й увінчана дюжиною менших веж. Один бік виходив на річку, а довкола інших п’ятьох був викопаний широкий рів, тож уся фортеця була перетворена на острів із гострого каменю. До неї вів один-єдиний міст, який тягнувся до сторожки завбільшки з пагорб.

— До сраки це, — промовив Доу. — Ви коли-небудь бачили такі стіни? Як Бетод, нахрін, туди потрапив?

Шукач хитнув головою.

— Зараз це не має значення. Він не ввіпхне туди всю свою армію.

— Йому це не знадобиться, — зауважив Тридуба. — Бетодові не знадобиться. Це не в його звичках. Він воліє бути ззовні, де може рухатись, чекаючи на можливість заскочити їх зненацька.

— Ага, — буркнув Мовчун і кивнув.

— Срані союзники! — вилаявся Доу. — Вони ніколи не бувають насторожі! Ми стільки часу йшли за Бетодом із півдня, а вони, трясця, пропустили його без бою! Тепер він окопався там, близько до харчів і води, весело й щасливо, і чекає на нас!

Тридуба цокнув язиком.

— Безглуздо плакати про це зараз, хіба ні? Бетод, як я пам’ятаю, вже обходив тебе раз чи двічі.

— Гм. У цього гада збіса добрий дар з’являтися там, де він не треба.

Шукач поглянув на фортецю, річку за нею, довгу долину та вкриту деревами височину на тому боці.

— У нього неодмінно є люди на хребті навпроти, та й у тому лісі довкола рову теж. Я б цьому не здивувався.

— Ну, в тебе все враховано, еге ж? — скосив очі Доу. — Нам залишається дізнатись одне. Вона тобі вже відсмоктувала?

— Що? — перепитав Шукач, не знаючи, що й сказати.

Тул пирснув зі сміху. Тридуба стиха захихотів. Навіть Мовчун видав якийсь звук — схожий на дихання, проте гучніший.

— Це ж просте запитання, хіба нє? — поцікавився Доу. — Відсмоктувала вона чи не відсмоктувала?

Шукач насупився та згорбив плечі.

— А хіба не насрати?

Тул ледве стримував регіт.

— Що вона з ним зробила?! Обісрала його? Правду ти казав, Доу: у Союзі це роблять не так, як у нас!

Тепер уже сміялися вони всі — звісно, крім Шукача.

— До сраки вас усіх, — буркнув він. — Можете відсмоктати один одному. Може, хоч заткаєтесь.

Доу плеснув його по плечу.

— Не думаю. Ти ж знаєш, як Тул любить побалакати з напханим ротом!

Тул затулив обличчя рукою, і в нього з носа від сміху вилетіла шмаркля. Шукач зиркнув на нього, але це було все одно, що сподіватися зупинити гнівним поглядом падіння брили. Нічого не вийшло.

— Ну, гаразд, принишкніть, — пробурмотів Тридуба, який, однак, іще всміхався. — Комусь варто придивитися пильніше. Перевірити, чи можна здогадатися, де всі Бетодові хлопці, поки союзники не поперли цією дорогою, як ватага дурнів.

Шукач відчув, як у нього обірвалося серце.

— Комусь? І хто з вас, гадів, цим займеться?

Чорний Доу з широкою усмішкою плеснув його по плечу.

— Гадаю, кому довелося вночі запхати свою гілку у вогонь, тому вранці й виходити на холод. Еге ж, хлопці?

Шукач почав підкрадатися між дерев, тримаючи в одній руці лука з накладеною стрілою, але не з відтягнутою тятивою, щоб, бува, не відпустити її ненароком і не прострілити собі ногу чи утнути ще якусь дурню. Він уже бачив таке й не бажав вертати до табору навскач, а тоді намагатися пояснити іншим, як одна з його стріл влучила в ногу йому самому. Йому про це нагадуватимуть вічно.

Він став на коліна та подивився крізь дерева, опустивши погляд на землю: голий бурий ґрунт, ділянки білого снігу, купки мокрих соснових голок і... він затамував подих. Біля нього був слід. Наполовину в землі, наполовину в снігу. Сніг то танув, то падав, то танув, то падав. Слід сьогодні не міг протриматися довго. Отже, його залишили недавно. Шукач понюхав повітря. Там мало що можна було занюхати, а на холоді занюхати щось було важче через рожевий, задубілий і повний холодних шмарклів ніс. Він, роззираючись довкола, крадькома пішов у той бік, у який був спрямований слід. Побачив ще один слід, а тоді ще один. Без сумніву, у цей бік нещодавно хтось пішов.

— Це ти Шукач, так?

Він застиг, і його серце раптом загупало, як великі чоботи нагорі. Розвернувся, щоб поглянути, звідки долинає голос. На впалому дереві за десять кроків від нього сидів якийсь чоловік, що відкинувся на товсту гілляку та зціпив руки за головою, витягнувшись так, наче майже заснув. Його обличчя закривало довге чорне волосся, проте з нього на Шукача визирало одне пильне око. Він поволі сів, нахилившись уперед.

— А тепер я залишу оце тут, — сказав він, показуючи на важку сокиру, наполовину сховану в зогнилому стовбурі, та притулений біля неї круглий щит. — Щоб ти розумів, що я хочу поговорити, і я підійду до тебе. Як тобі таке?

Шукач підняв свого лука й відтягнув тятиву.

— Підійди до мене, якщо треба, та якщо спробуєш не тільки заговорити, я прострелю тобі шию.

— Гаразд.

Патлатий гойднувся вперед і зісковзнув зі стовбура, покинувши зброю, а тоді підійшов ближче крізь дерева. Ішов він, нахиливши голову, та все одно був збіса високий. Руки він підняв у повітря долонями назовні. Вигляд він, звичайно, мав цілком мирний, але Шукач не ризикував. Мирний на вигляд і мирний — це різні речі.

— Заради того, — промовив чоловік, опинившись ближче, — щоб між нами з’явилася довіра, можу сказати, що ти мене взагалі не бачив. Якби я мав лука, то міг би застрелити тебе на місці.

Зауваження було слушне, та Шукачеві воно геть не сподобалось.

— Ти маєш лука?

— Ні, так вийшло, що не маю.

— Тоді ти помилився, — різко сказав він. — Можеш зупинитися там.

— Гадаю, що так, — промовив той і зупинився за кілька кроків.

— Отже, я Шукач, і ти це знаєш. А ти хто такий?

— Пам’ятаєш Хрипія, так?

— Звісно, тільки ти — не він.

— Ні. Я його син.

Шукач насупився й натягнув тятиву трішки сильніше.

— Наступного разу раджу відповісти збіса добре. Сина Хрипія вбив Дев’ятипалий.

— Це правда. Я інший його син.

— Але ж він був ще пацаном... — Шукач замовкнув, рахуючи в голові зими. — От лайно. Невже це було так давно?

— Це було так давно.

— Ти трохи виріс.

— Із пацанами так і буває.

— Маєш тепер ім’я?

— Мене називають Дрижак.

— А чому?

Він усміхнувся.

— Тому що моїх ворогів, як вони мене стрічають, зі страху б’ють дрижаки.

— Справді?

— Не зовсім. — Він зітхнув. — Тепер можна й розказати. Уперше пішовши в набіг, я напився й упав у річку, як відливав. Течія стягнула з мене штани й відкинула на півмилі вниз. До табору я повернувся з такими дрижаками, яких іще ніхто не бачив — мені просто яйця в живіт затягнуло. — Він почухав обличчя. — Ізбіса соромно, як не крути. Щоправда, я це надолужив у боях.

— Справді?

— Я за ці роки трохи скривавив собі пальці. Насмілюся сказати, щодо тебе не дорівняюсь, але цього досить, щоб за мною йшли люди.

— Та невже? І скільки?

— Десь із чотири десятки карлів. Вони недалеко, але ти не турбуйся. Там є дехто з давніх батькових людей і кілька новачків. Усі до одного вправні.

— Що ж, добре, що в тебе є маленька ватага. Ти бився за Бетода, так?

— Мусить же людина мати якусь роботу? Це не означає, що ми б не взялися за щось краще. Можна вже опустити руки?

— Ні, мені так подобається. А що ти, власне, робив сам тут, у лісах?

Дрижак задумливо стиснув губи.

— Не подумай, ніби я навіжений, але до мене дійшла чутка, ніби з вами тут Руд Тридуба.

— Це правда.

— Та невже?

— А ще Тул Дуру Грозова Хмара, і Хардінг Мовчун, і Чорний Доу.

Дрижак підняв брови та притулився до дерева, не опускаючи рук, під пильним поглядом Шукача.

— Що ж, незле в тебе тут товариство. Ваша п’ятірка пролила вдвічі більше крові, ніж мої чотири десятки. Імена це неабиякі, однозначно. За такими іменами, може, й захочуть піти.

— Ти збираєшся піти за нами?

— Може, й так.

— І твої карли теж?

— І вони теж.

Шукач був змушений визнати, що це звучало спокусливо. Чотири десятки карлів, які точно знають, де носить Бетода, а може, й дещо про його плани. Так йому трохи менше доведеться нидіти в холодних лісах, а йому якраз уже набридали мокрі дерева. Та він іще аж ніяк не довіряв цьому високому засранцеві. Він приведе його до табору, і хай Тридуба поміркує, що робити.

— Гаразд, — сказав він, — побачимо. Може, зійдеш із отого пагорба? А я піду за кілька кроків позаду.

— Гаразд, — озвався Дрижак, розвернувся й поплентався вгору схилом, не опускаючи рук, — але пильнуй оту свою стрілу, згода? Я не хочу постраждати через те, що ти не дивишся, куди йдеш.

— Не турбуйся за мене, здорованю, Шукач нічого не... йой!

Він зачепився ногою за корінь, заточився та смикнув за тятиву. Стріла пролетіла повз голову Дрижака та влучила, захитавшись, у дерево просто за ним. Шукач, стоячи на колінах у багнюці, знизу вгору дивився на нього й тримав в одній руці порожній лук.

— Сука, — пробурчав він. Шукач не сумнівався: за бажання Дрижак міг би опустити один свій великий кулак і відбити йому голову.

— Повезло, що в мене не влучив, — сказав Дрижак. — Можна тепер опустити руки?

Доу, звісно, підхопився, щойно вони ввійшли до табору.

— Що це ще за хрін такий? — прогарчав він, із агресивним виглядом підійшов упритул до Дрижака, тримаючи в руці сокиру, та змусив його опустити очі. Може, це й мало дещо комічний вигляд, позаяк Доу був на півголови нижчий, але Дрижака це, схоже, не дуже розвеселило. Втім, йому й не треба було веселитись.

— Він... — заговорив Шукач, але більше не сказав нічого.

— А він високий засранець, га? Не буду я говорити до такого засранця знизу вгору! Сідай, здорованю!

Він викинув уперед руку та штовхнув Дрижака на дупу.

Шукач подумав, що він непогано це витримав. Дрижак, звісно, загарчав, як упав у багнюку, тоді кліпнув, а тоді сперся на лікті, усміхаючись їм.

— Гадаю, я просто залишуся тут. Ти тільки не ображайся, гаразд? Я ж не з власної волі став високим — так само, як ти не з власної волі став мудилом.

Тут Шукач здригнувся, очікуючи, що Дрижак за свої слова отримає копняка по яйцях, та замість цього Доу всміхнувся.

— З власної волі став мудилом. Це мені подобається. Він мені подобається. Хто він такий?

— Його звати Дрижак, — відповів Шукач. — Він син Хрипія.

Доу насупився.

— А хіба Дев’ятипалий не...

— Інший його син.

— Але ж він ще...

— Порахуй.

Доу насупився, а тоді захитав головою.

— Блядь. Так давно, еге ж?

— Він схожий на Хрипія, — долинув голос Тула, і на них упала його тінь.

— Трясця його матері! — вигукнув Дрижак. — А я думав, вам високі не до вподоби. Це ж двоє людей стоять один на одному, так?

— Тільки один. — Тул потягнувся донизу й підняв його за руку, наче дитину, що впала. — Вибач за такий прийом, друже. Тих, хто до нас приходить, ми зазвичай убиваємо.

— Буду сподіватися, що стану винятком, — відповів Дрижак, не зводячи враженого погляду з Грозової Хмари. — А то, певно, Хардінг Мовчун.

— Ага, — озвався Мовчун, майже не відриваючись від перевірки своїх стріл.

— А ти — Тридуба?

— Так, я, — відповів старий, уперши руки в боки.

— Що ж, — пробурмотів Дрижак, потираючи собі потилицю. — Здається, я таки вскочив у неабияку халепу. Неабияку. І Тул Дуру, і Чорний Доу, і... трясця його матері. Ти Тридуба, еге ж?

— Так, я.

— Ну, добре. Блядь. Мій батько завжди казав, що ти найкраща людина на всій Півночі. Що, якби йому якось довелося вибирати, за ким піти, він би вибрав тебе. Звісно, поки ти не програв Кривавій Дев’ятці, але дечому зарадити не можна. Руд Тридуба зараз просто переді мною...

— Чому ти сюди прийшов, хлопче?

Дрижакові неначе відібрало мову, тож за нього заговорив Шукач.

— Він каже, що за ним іде чотири десятки карлів і вони всі хочуть перейти до нас.

Тридуба зазирнув Дрижакові в очі.

— Це правда?

Дрижак кивнув.

— Ти знав мого батька. Він думав так, як ти, а я зроблений із того ж тіста, що й він. Служити Бетодові мені бридко.

— А може, я думаю, що людина мусить обрати собі отамана й триматись його.

— Я завжди так думав, — сказав Дрижак, — але ж це працює на обидва боки, хіба ні? Отаман теж мусить дбати про своїх людей, еге ж?

Шукач кивнув сам собі. Йому це здавалося слушним.

— Бетодові ми всі вже до сраки, якщо взагалі колись були не до сраки. Він тепер не слуха нікого, крім отієї своєї відьми.

— Відьми? — перепитав Тул.

— Так, цієї чаклунки, цієї Кориб чи як її там. Відьми. Тієї, що насилає туман. Бетод лигається з темним товариством. А ця війна — вона ж безглузда. Енґлія? Та кому вона треба, в нас удосталь землі. Він усіх нас возз’єднає з землею. Ми залишалися, поки нам не було за ким іще піти, та почувши, що Руд Тридуба ще може бути живим і служити Союзу, ми, ну...

— Ви вирішили придивитися, так?

— Нам обридло. Бетод знається з якимись диваками. Цими східняками з-за Крінни, ну, знаєш, тими, що з кістками та шкурами, взагалі майже не людьми. Без законів, без милосердя, говорять геть не по-нашому. Дикуни вони йобані. Бетод розмістив їх у тій фортеці Союзу, а вони повісили на стінах усі тіла, і всі з кривавим хрестом, усі з кишками назовні та гниють. Неправильно це. А ще Кальдер і Скейл розкидаються наказами так, ніби відрізняють гівно від каші, ніби в них є якісь свої імена, крім батькового.

— Йобаний Кальдер, — пробурчав Тул, хитаючи головою.

— Йобаний Скейл, — процідив Доу та сплюнув на мокру землю.

— На всій півночі нема більших засранців, — зауважив Дрижак.

— А тепер до мене доходять чутки, що Бетод уклав домовленість.

— Яку домовленість? — запитав Тридуба.

Дрижак повернувся та сплюнув через плече.

— Домовленість із йобаними шанка, ось яку.

Шукач вирячив очі. Усі вони вирячили очі. Це була лиха чутка.

— Із плоскоголовими? Як?

— Хто його знає? Може, та відьма знайшла якийсь спосіб із ними розмовляти. Часи швидко міняються, і це неправильно, зовсім неправильно. Там багато хлопців незадоволені. Це якщо не говорити про того Страховидла.

Доу насупився.

— Страховидла? Ніколи про нього не чув.

— Ви де були? Під льодом?

Усі перезирнулися.

— Власне, так, — сказав Шукач. — Власне, так.

Задешево

вас відвідувач, сер, — пробурмотів Барнам. Чомусь він був блідий на виду, як смерть.

— Ясна річ, — різко відповів Ґлокта. — То, як я розумію, він стукав у двері.

Він опустив ложку в майже неторкану миску супу й роздратовано облизав ясна. «Цього вечора мені дісталась особливо бридка пародія на їжу. Я не сумую за намаганнями Шікель мене вбити, та сумую за її стравами».

— Ну, і хто там?

— Це... гм... це...

Архілектор Сульт пройшов у низькі двері, пригнувшись, аби не пом’яти об одвірок бездоганне біле волосся. «А... Розумію». Він несхвально оглянув тісну їдальню, скрививши вуста так, ніби раптом опинився у відкритій ринві.

— Не вставай, — плюнув він Ґлокті.

«А я й не збирався».

Барнам ковтнув.

— Можна принести Вашому Преосвященству...

— Геть! — процідив Сульт, і літній слуга мало не впав, квапливо тікаючи до дверей.

Архілектор провів його сповненим нищівної насмішки поглядом. «Приємний настрій нашої попередньої зустрічі здається напівзабутим сном».

— Кляті селяни, — процідив він, сівши за Ґлоктин вузький обідній стіл. — Біля Кельна сталося ще одне повстання, і цей негідник Дубильник ізнову був у його гущі. Непопулярне виселення обернулося кривавим заколотом. Лорд Фінстер абсолютно неправильно оцінив настрій, і через нього, ідіота, було вбито трьох його вартових, а його самого обложили в маєтку. Прорватися туди, на щастя, не змогли, тож задовольнилися тим, що спалили півсела. — Він пирхнув. — Власного села, хай йому грець! Ось що роблять ідіоти, коли починають сердитися. Нищать те, що першим потрапляє під руку, навіть якщо це — їхній же будинок! Відкрита Рада, звісно, жадає крові. Селянської крові, і в великих кількостях. Тепер нам потрібно надіслати туди Інквізицію, знищити декого з призвідців чи якихось дурнів, яких можна ними виставити. Треба було б повісити самого Фінстера, йолопа такого, та це аж ніяк не варіант.

Ґлокта прокашлявся.

— Я негайно зберу речі й поїду до Кельна.

«Полоскотати селянство. Я б сам не обрав такого завдання, проте...»

— Ні. Ти потрібен мені для іншого. Дагоска впала.

Ґлокта підняв брову. «Втім, це не така вже й несподіванка. Начебто не настільки й велике потрясіння, щоб така постать, як Його Преосвященство, втиснулася в мої тісні апартаменти».

— Схоже на те, що гурків впустили за попередньою домовленістю. Це, звичайно, зрада, та в такий час це... аж ніяк не дивно. Нечисленні сили Союзу було вирізано, та чимало з найманців просто взяли в рабство, а тубільців загалом пощадили.

«Гуркське милосердя, хто б міг подумати? Отже, дива справді бувають».

Сульт роздратовано змахнув порошинку зі своєї бездоганної рукавички.

— Я чув, що, коли гурки вдерлися в Цитадель, генерал Віссбрук укоротив собі віку, аби тільки не потрапити в полон.

«Я б нізащо не здогадався. Не думав, що його на це вистачить».

— Своє тіло він наказав спалити, щоб не залишити ворогові решток, над якими можна вчинити наругу, а тоді перерізав собі горло. Смілива людина. Відважна заява. Завтра його вшанують у Відкритій Раді.

«Як чудово для нього. Жахлива смерть із честю, звісно, набагато бажаніша за тривале життя в невідомості».

— Звісно, — тихо сказав Ґлокта. — Смілива людина.

— Це ще не все. Одразу після цих новин прибув посланець. Посланець від імператора Гуркулу.

— Посланець?

— Справді. Очевидно, шукає... миру.

Це слово архілектор вимовив зі зневажливою посмішкою.

— Миру?

— Ця кімната, здається, малувата для відлуння.

— Звичайно, Ваше Преосвященство, але...

— Чому б ні? Вони отримали те, чого хотіли. Вони отримали Дагоску, а далі їм іти нікуди.

— Так, архілекторе.

«Хіба що, можливо, за море...»

— Мир. Неприємно щось віддавати, та Дагоска ніколи не мала для нас великої цінності. Якщо вже на те пішло, ми витрачали на неї більше, ніж на ній заробляли. Звичайний трофей для короля. Насмілюся сказати, що без неї, без цієї нікчемної скелі, нам краще.

Ґлокта схилив голову.

— Однозначно, Ваше Преосвященство.

«Хоча це змушує замислитися, чому ми стали за неї битися».

— На жаль, зі втратою цього міста тобі стало ніде служити очільником.

Архілектор здавався майже вдоволеним. «Отже, я знову простий інквізитор, так? Гадаю, мені тепер уже не будуть раді на найкращих прийомах...»

— Але я вирішив дозволити тобі зберегти титул. У ролі очільника Адуа.

Ґлокта помовчав. «Серйозне підвищення, щоправда...»

— Але ж, Ваше Преосвященство, це посада очільника Ґойла.

— Так. І так буде надалі.

— Отже...

— Ви розділите обов’язки між собою. Гойл більш досвідчений, тож він буде старшим партнером і продовжить керувати відділом. Тобі я розшукаю завдання, що підходять до твоїх особистих здібностей. Сподіваюся, що трохи здорової конкуренції виявить найкраще в вас обох.

«Швидше за все, це скінчиться загибеллю одного з нас, і ми всі можемо здогадатися, хто тут фаворит». Сульт нещиро всміхнувся, ніби точно знав, про що думає Ґлокта.

— Або, можливо, один з вас просто стане очільником іншому.

Він різко й безрадісно засміявся з власного жарту, а Ґлокта, своєю чергою, водянисто, беззубо всміхнувся.

— Поки що ж мені потрібно, щоб ти розібрався з цим посланником. Ти, схоже, вмієш давати собі раду з цими кантійцями, хоча, можливо, цього тобі краще не позбавляти голови, принаймні поки що.

Архілектор дозволив собі ще одну ледь помітну усмішку.

— Якщо він бажає чогось більшого за мир, рознюхай це. Якщо ми можемо добитися від нього чогось більшого за мир, то, звичайно, рознюхай і це. Було б непогано, якби ми змогли не видатися потерпілими.

Він незграбно підвівся й вийшов із-за столу, водночас суплячись так, ніби тіснота в кімнаті була зумисною образою його гідності.

— І прошу, Ґлокто, знайди собі якісь кращі апартаменти. Щоб очільник Адуа так жив? Це просто сором!

Ґлокта скромно опустив голову, чим викликав неприємне поколювання аж до куприка.

— Звісно, Ваше Преосвященство.

Посланець імператора був опецькуватим чоловіком із важкою чорною бородою, у білій тюбетейці та гаптованому золотою ниткою білому халаті. Коли Ґлокта незграбно переступив поріг, він устав і скромно вклонився. «Такий приземлений і скромний на вигляд, як останній посланник, із яким я знався, був пафосний і нахабний. Мабуть, інакша людина для інакшої мети».

— А.. Очільник Ґлокта, я мав би й здогадатися.

Голосу нього був низький і густий, а його володіння спільною мовою було передбачувано відмінне.

— Багато людей із нашого боку моря дуже засмутилися, коли серед трупів, знайдених у цитаделі Дагоски, не знайшлося вашого.

— Сподіваюся, ви передасте їм мої щирі вибачення.

— Так і зроблю. Мене звати Тулкіс, і я — радник Утмана-ул-Дошта, імператора Гуркулу. — Посланець усміхнувся, і в його чорній бороді показався півмісяць із міцних білих зубів. — Сподіваюся, ви поведетеся зі мною краще, ніж із останнім посланником, якого відправив до вас мій народ.

Ґлокта помовчав. «Почуття гумору? Вкрай несподівано».

— Гадаю, це залежатиме від вашого тону.

— Звісно. Шаббед аль-Іслік Бурай завжди був... конфліктною людиною. А ще його відданість була... сумнівною. — Тулкіс усміхнувся ще ширше. — Він був пристрасним вірянином. Дуже релігійною людиною. Можливо, ближчою до церкви, ніж до держави? Я, звісно, шаную Бога. — Він торкнувся чола кінчиками пальців. — Шаную великого та святого пророка Калула. — Він ще раз торкнувся голови. — Але служу... — Він поглянув у вічі Ґлокті. — Служу я тільки імператорові.

«Цікаво».

— Я думав, що у вашій країні церква й держава говорять одним голосом.

— Так бувало часто, та серед нас є ті, хто вважає, що жерці повинні займатися молитвами, а правління залишати імператорові та його радникам.

— Зрозуміло. А що може бажати передати нам імператор?

— Людей вразило те, як важко було захопити Дагоску. Жерці переконали їх, що кампанія буде простою, бо з нами Бог, наше діло справедливе і таке інше. Бог, звісно, великий, — він звів очі до стелі, — але він — не заміна доброму плануванню. Імператор бажає миру.

Якусь мить Ґлокта сидів мовчки.

— Великий Утман-ул-Дошт? Могутній? Безжальний? Бажає миру?

Посланець не образився.

— Не сумніваюся, що ви розумієте: слава жорсткої людини буває корисною. Видатного правителя, тим паче правителя такої великої та розмаїтої країни, як Гуркул, мають передусім боятися. Йому б хотілося бути ще й улюбленим, але це — розкіш. Страх необхідний. Хоч що ви там чули, Утман не є людиною миру чи війни. Він — людина... як це зветься по-вашому? Необхідності. Він — людина потрібних знарядь у потрібний час.

— Дуже розважливо, — пробурмотів Ґлокта.

— Зараз — мир. Милосердя. Компроміс. Ось знаряддя, що відповідають його цілям, хоч і не відповідають цілям... інших. — Він приклав пальці до лоба. — І тому він посилає мене дізнатися, чи підходять вони й вам.

— Так-так-так... Могутній Утман-ул-Дошт приходить із милосердям і пропонує мир. Ми живемо в дивні часи, еге ж, Тулкісе? Гурки навчилися любити своїх ворогів? Чи просто боятись їх?

— Щоб бажати миру, не потрібно ні любити свого ворога, ні навіть боятися його. Потрібно тільки любити себе.

— Та невже?

— Так. У війнах між нашими народами я втратив двох синів. Одного — в Ульріоку під час попередньої війни. Він був жерцем і згорів у тамтешньому храмі. Другий загинув нещодавно, під час облоги Дагоски. Він очолив наступ, коли було зроблено перший пролом.

Ґлокта насупився й витягнув шию. «Град арбалетних стріл. Крихітні постаті падають в уламки».

— Сміливий був наступ.

— Війна найбільш сувора зі сміливими.

— Так. Мені шкода, що ви зазнали втрат.

«Хоч я й не шкодую ні про що конкретне».

— Дякую вам за щиросерде співчуття. Бог вважав за потрібне благословити мене ще трьома синами, та порожнеча, що залишилася від цих двох утрачених дітей, не заповниться ніколи. Це майже рівнозначно втраті власної плоті. Саме тому мені здається, що я певною мірою розумію, що втратили в тих самих війнах ви. Мені також шкода, що ви зазнали втрат.

— Дуже люб’язно з вашого боку.

— Ми лідери. Війна — це те, що відбувається, коли ми зазнаємо невдач. Або нас доводять до невдач нерозважливі та дурні. Перемога краще, ніж поразка, але... ненабагато. Отже, імператор пропонує мир, сподіваючись, що це назавжди покладе край ворожнечі між нашими великими країнами. Ми насправді не маємо бажання перетинати моря, щоб воювати, а ви насправді не маєте бажання закріплюватися на кантійському континенті. Тож ми пропонуємо мир.

— І це все, що ви пропонуєте?

— Все?

— Що подумають наші люди, якщо ми здамо вам Дагоску, надбану такою дорогою ціною в останній війні?

— Будьмо реалістами. Через проблеми на Півночі ви перебуваєте в досить невигідному становищі. Дагоска втрачена, я б викинув її з голови. — Тулкіс неначе замислився над цим на мить. — Однак я міг би домовитися про доставку дюжини скринь у порядку репарацій від мого імператора вашому королеві. Скринь із духмяного чорного дерева, оздоблених листовим золотом. Їх нестимуть, кланяючись, раби, поперед яких ітимуть скромні посадовці з імператорського уряду.

— А що буде в цих скринях?

— Нічого. — Вони поглянули один на одного з протилежних боків зали. — Крім гордості. Ви могли б сказати, що там міститься що завгодно. Цілий статок гуркським золотом, кантійськими самоцвітами, пахощами з-за пустелі. Більше, ніж коштує сама Дагоска. Можливо, це заспокоїло б ваших людей.

Ґлокта різко вдихнув і випустив повітря.

— Мир. І порожні скрині. — Його ліва нога затерпла під столом, і він скривився, ворухнувши нею, та засичав крізь ясна, через силу встаючи зі стільця. — Я передам вашу пропозицію своїм керівникам.

Не встиг він відвернутись, як Тулкіс простягнув руку. Ґлокта на мить поглянув на неї. «Ну, і що тут поганого?» Він потягнувся та потис її.

— Сподіваюся, ви зможете їх переконати, — сказав гуркський посланець.

«Я теж».

До краю світу

ранці їхнього дев’ятого дня в горах Лоґен побачив море. Випхався на вершину чергової неприступної до болю скелі та й побачив його. Стежка різко спускалася на пласку низовину, а за нею виднілася блискуча лінія на обрії. Він із кожним подихом мало не відчував у повітрі його запах, різкий і солоний. Якби воно не нагадувало йому так сильно про домівку, він би всміхнувся.

— Море, — прошепотів він.

— Океан, — сказав Баяз.

— Ми перетнули західний континент від берега до берега, — промовив Лонгфут, усміхаючись на весь рот. — Тепер ми недалеко.

До обіду вони підійшли ще ближче. Стежка розширилася до багнистої доріжки між полями, що були розітнуті побитими огорожами. Здебільшого то були бурі квадратики зораної землі, та деякі зеленіли свіжою травою чи пророслими овочами, а на деяких маяла якась висока сіра зимова культура, явно позбавлена смаку. Лоґен ніколи не розумівся на землеробстві, та було цілком очевидно, що цю землю хтось обробляв, до того ж недавно.

— Що за люди живуть у цій глушині? — пробурмотів Лютар, із підозрою позираючи на погано доглянуті поля.

— Нащадки першопрохідців давнини. Коли Імперія розвалилася, вони залишилися тут самі. На самоті вони в певному розумінні процвітали.

— Чуєте? — прошепотіла Ферро, примруживши очі та вже висмикуючи з сагайдака стрілу.

Лоґен підняв голову та прислухався. Якесь гупання, що йшло луною звіддаля, а тоді — тонкий голос на вітрі. Він поклав руку на руків’я меча й пригнувся. Підкрався до буйної ділянки живоплоту та зазирнув за нього, а поряд те саме зробила Ферро.

Посеред зораного поля боролися з пеньком двоє чоловіків: один рубав його сокирою, а другий стежив за цим, уперши руки в боки. Лоґен стурбовано ковтнув. Ці двоє не здавалися дуже загрозливими, та зовнішність буває оманливою. Вони вже давно не зустрічали живих істот, які б не намагалися їх убити.

— Спокійно, — пробурмотів Баяз. — Ніякої небезпеки тут немає.

Ферро недоброзичливо поглянула на нього.

— Ти нам це вже казав.

— Нікого не вбивайте, поки я вам не скажу! — процідив маг, а тоді гукнув невідомою Лоґенові мовою й помахав рукою над головою у вітальному жесті.

Двоє чоловіків різко розвернулися й витріщилися з роззявленими ротами. Баяз гукнув знову. Землероби перезирнулись, а тоді поклали свій реманент і неквапом підійшли.

Зупинилися вони за кілька кроків. Ці двоє видалися потворними навіть Лоґенові: низенькі, присадкуваті, з грубими рисами облич, убрані в безбарвний робочий одяг, перелатаний і заплямований. Вони нервово дивилися на шістьох незнайомців і особливо на їхню зброю, так, наче ще ніколи не бачили таких людей чи таких речей.

Баяз тепло заговорив до них, усміхаючись, махаючи руками та показуючи на океан. Один кивнув, відповів, знизав плечима й показав на стежку. Вийшов крізь дірку в огорожі з поля на дорогу. Чи принаймні з м’якої землі на тверду землю. Він жестом запросив їх іти слідом, тим часом як його товариш із підозрою стежив за цим із протилежного боку кущів.

— Він приведе нас до Конейл, — сказав Баяз.

— До кого? — пробурчав Лоґен, але маг не відповів. Він уже крокував за землеробом на захід.

У важких сутінках під похмурим небом вони сунули порожнім містечком слідом за своїм безрадісним провідником. Неймовірно обділений природою хлопака, подумалося Джезалеві, але його досвід показував, що селяни рідко бувають гарними з себе, а він гадав, що вони приблизно однакові в усьому світі. Вулиці були запорошені й безлюдні, порослі бур’янами та закидані сміттям. Багато будинків стояли занедбані, пухнасті від моху та обплетені повзучими рослинами. Ті декілька, що мали ознаки заселення, здебільшого були занехаяні.

— Здається, що тут також померкла велич минулого, — не без розчарування зауважив Лонгфут, — якщо вона й справді колись тут була.

Баяз кивнув.

— У наш час величі обмаль.

Із занедбаних будинків відкривався вигляд на широку площу. Довкола неї якийсь забутий садівник висадив декоративні сади, та газони там були ріденькі, клумби обернулися на тернові кущі, а дерева стояли зів’ялі та скарлючені. Із цього повільного занепаду здіймалася величезна приголомшлива будівля чи, точніше, купа будівель різних дивних форм і стилів. Серед них виростали три високі круглі вежі з загостреними вершинами, що були з’єднані біля фундаменту, але вище розділялися. В однієї вершина була зламана; дах у неї давно провалився, відкривши оголені крокви.

— Бібліотека... — прошепотів Лоґен собі під носа.

Джезалеві ця будівля геть не здавалася схожою на бібліотеку.

— Справді?

— Велика західна бібліотека, — промовив Баяз, коли вони перетнули занепалу площу у високій тіні цих трьох напіврозвалених веж. — Тут я зробив свої перші невпевнені кроки на шляху Мистецтва. Тут мій учитель навчив мене Першого закону. Навчав мене його знову та знову, поки я не зміг бездоганно проказувати його напам’ять всіма відомими мовами. Це було місце навчання, дивовижне й дуже красиве.

Лонгфут втягнув повітря крізь зуби.

— Недобре час обійшовся з цим місцем.

— Час не буває добрим.

Їхній поводир вимовив кілька коротких слів і показав на високі двері, вкриті облупленою зеленою фарбою, а тоді почовгав геть, дивлячись на них усіх із надзвичайною підозрою.

— Допомоги просто не домогтися, — зауважив Перший з-поміж магів, провівши поглядом землероба, який хутко втік, а тоді підняв свій жезл і тричі добряче стукнув у двері. Запала довга тиша.

Джезаль почув, як Ферро перепитала:

— Бібліотека? — Їй це слово, схоже, було незнайоме.

— Для книжок, — пролунав голос Лоґена.

— Книжки, — пирхнула вона. — Марнування часу, бля.

Із-за воріт було чутно відлуння нечітких звуків: хтось усередині наближався під роздратоване бурмотіння. Тепер клацнули та скреготнули замки, і побиті двері з рипінням відчинилися. На них зачудовано витріщився літній і досить сильно зсутулений чоловік. У нього на вустах застигло незрозуміле лайливе слово, а його зморщене лице з одного боку злегка освітлювала запалена свічка.

— Я Баяз, Перший з-поміж магів, і я прийшов у справах до Конейл.

Слуга продовжив на них витріщатися. Джезаль мало не очікував, що з його беззубого рота витече цівка слини — так широко він був роззявлений. Тут явно приймали небагато відвідувачів.

Однієї мерехтливої свічки було жалюгідно мало для того, щоб освітити високу залу за порогом. Під хисткими стосами книжок прогиналися важкі столи. На кожній стіні здіймалися полиці, що губилися в затхлій пітьмі вгорі. На шкіряних корінцях усіх розмірів і кольорів, на зв’язках розкручених пергаментів, на скручених і недбало складених у похилі піраміди сувоях ворушилися тіні. На оздобах із позолоченого срібла та золота і тьмяних самоцвітах, що прикрашали страхітливо великі томи, іскрилося та спалахувало світло. Усередину цього зібрання стародавніх знань граційно спускалися довгі закручені сходи з перилами, добре відполірованими незліченними руками, та сходинками, стоптаними посередині кроками незліченних ніг. На всіх поверхнях лежав товстий шар пилу. Коли Джезаль переступив поріг, до його волосся прилипло особливо страхітливе павутиння, і він почав змахувати й виривати його, зморщивши лице від огиди.

— Господиня дому, — прохрипів із дивним акцентом воротар, — уже лягла спочивати.

— Тоді розбуди її, — різко наказав Баяз. — Зараз темнішає, а я поспішаю. Нам ніколи...

— Так. Так. Так. — На сходи вийшла якась жінка. — Коли давні кохані приходять до моїх дверей, стає по-справжньому темно.

Голос у неї був глибокий і плавний, як сироп. Вона спустилася зі сходів із утрируваною повільністю, тягнучи довгі нігті однієї руки по вигнутих перилах. Судячи з вигляду вона, мабуть, іще не вийшла з середнього віку: висока, худа, граційна, із завісою з довгого чорного волосся на півобличчя.

— Сестро. Нам потрібно обговорити нагальні справи.

— А, справді? — Єдине її око, яке бачив Джезаль, було велике, темне, з важкими повіками й ледь помітним хворобливим рожевим обідком, що сльозився. Воно млосно, ліниво, майже сонно обвело всю компанію. — Як це нелюдськи набридає.

— Я втомився, Конейл, твої ігри мені не потрібні.

— Ми всі втомлені, Баязе. Ми всі страшенно втомлені. — Припливши нарешті до початку сходів і пішовши нерівною підлогою до них, вона протяжно, театрально зітхнула. — Були часи, коли ти був готовий грати. Як я пам’ятаю, ти грав у мої ігри по кілька днів поспіль.

— То було давно. Все змінюється.

Її обличчя спотворилося від раптового й бентежного гніву.

— Ти хочеш сказати: все гниє! Та проте, — її голос ізнову стишився до низького шепоту, — ми, останні залишки Великого Ордену магів, повинні бодай спробувати залишитися ґречними. Послухай, брате мій, друже мій, сонечко моє, немає потреби надміру поспішати. Уже пізно, і вам усім час змити з себе дорожній бруд, скинути оте смердюче ганчір’я та вдягнутися до вечері. Тоді ми зможемо поговорити за їжею, як це зазвичай роблять цивілізовані люди. Мені дуже рідко випадає нагода розважити гостей.

Вона промайнула повз Лоґена, захоплено змірявши його поглядом.

— А ти привів мені дуже суворих гостей.

Її погляд затримався на Ферро.

— Дуже екзотичних.

Тут вона потягнулася вгору та провела довгим пальцем по Джезалевій щоці.

— Дуже симпатичних!

Джезаль застиг на місці від зніяковіння, не уявляючи, як можна відреагувати на це панібратство. Зблизька було видно, що її чорне волосся, явно густо пофарбоване, біля коренів було сиве. Її гладенька шкіра здавалася зморщеною й трохи жовтуватою: без сумніву, вона була сильно напудрена. Її біла сукня була забруднена біля подолу й мала помітну пляму на одному рукаві. Конейл, схоже, була така стара, яким здавався Баяз, а може, й іще старша.

Вона вдивилася в куток, у якому стояв Кей, і насупилася.

— Що це за гість, я точно не знаю... але вітаю вас усіх у Великій західній бібліотеці. Вітаю всіх...

Джезаль кліпнув, дивлячись у дзеркало та неміцно тримаючи однією обм’яклою рукою свою бритву.

За якихось кілька секунд до цього він роздумував про мандрівку, про те, що вона таки наближається до завершення, і вітав себе з тим, що стільки всього навчився. Терпимості та розуміння, відваги та жертовності. Він так виріс як людина. Так сильно змінився. Тепер вітання вже не здавалися доречними. Хоча дзеркало було старовинне, а його відображення в ньому — темне та спотворене, можна було не сумніватися: обличчя у нього понівечене.

Приємна симетрія зникла назавжди. Його ідеальна щелепа була сильно скошена ліворуч і з одного боку здавалася важчою, ніж із другого, а шляхетне підборіддя було вивернуте під негарним кутом. Шрам починався на верхній губі звичайною малопомітною рискою, але роздвоювався й немилосердно впивався в нижню губу, опускаючи її та надаючи йому такого вигляду, наче він постійно й негарно посміхається.

Жодні його зусилля не допомагали. Із усмішкою ставало набагато гірше: відкривалися потворні прогалини між його зубами, що більше пасували професійному борцеві чи бандитові, ніж офіцерові Королівського полку. Йому пощастило лише в одному: він цілком міг загинути дорогою назад, а тоді ніхто з давніх знайомих не побачить його так жахливо спотвореним. Убога втіха, ніде правди діти.

У таз під його обличчям крапнула одна сльозинка.

Тоді він ковтнув, судомно вдихнув і витер мокру щоку тильним боком передпліччя. Зціпив зуби в новому й незвичному складі, а тоді міцно взявся за бритву. Він уже постраждав, і вороття назад не було. Може, він і став потворнішим, але при цьому він також став кращою людиною, і принаймні він іще живий, як сказав би Лоґен. Він театрально змахнув бритвою та зішкрябав безладні купки волосся зі щік, із-перед вух і з шиї. Над губою, на підборідді та довкола рота залишив. Борода йому личить, подумав він, витираючи бритву насухо. Чи принаймні сяк-так приховує його вади.

Джезаль натягнув на себе одяг, який йому залишили. Сорочку з затхлим духом і бриджі стародавнього та сміховинно немодного крою. Приготувавшись нарешті до вечері, він мало не засміявся зі свого потворного відображення. Безтурботні мешканці Агріонта навряд чи його впізнали б. Він і сам ледве себе впізнавав.

Вечірня трапеза виявилася геть не такою, на яку Джезаль міг сподіватися за столом важливої історичної постаті. Столове срібло було страшенно тьмяне, посуд — затертий і потрісканий, а сам стіл — такий похилий, що Джезаль постійно боявся, що вся їжа зісковзне на брудну підлогу. Їжу подавав незграбний воротар, який рухався не швидше, ніж тоді, коли підходив до воріт, і кожна страва прибувала холоднішою та сильніше застиглою за попередню. Спершу надійшов липкий суп, що приголомшував відсутністю смаку. Далі був шматок риби, пересмажений так, що мало не спопелів, а останнім — кусень сильно недосмаженого, майже живого м’яса.

Баяз і Конейл їли в мертвій тиші, дивлячись одне на одного з протилежних кінців столу так, неначе спеціально хотіли всіх знітити. Кей лише колупався в їжі, напружено позираючи по черзі на кожного з літніх магів. Лонгфут із насолодою вгризався в кожну страву, всміхаючись усім присутнім так, ніби їм було так само добре. Лоґен тримав виделку в руці, суплячись і незграбно колючи свою тарілку, наче дошкульного шанка, а дуті рукави камзола, що погано сидів на ньому, раз у раз потрапляли йому в їжу. Джезаль майже не сумнівався, що Ферро за бажання могла б дуже вправно користуватися столовими приборами, та замість цього вона вирішила їсти руками, агресивно дивлячись на кожного, хто зазирав їй у вічі, ніби провокуючи їх заборонити їй це. Вбрана вона була в той самий забруднений у дорозі одяг, який носила останній тиждень, і Джезаль на мить замислився, чи не дали їй сукню. Від цієї думки він мало не вдавився вечерею.

Джезаль не обрав би собі таку їжу, таке товариство чи таку обстановку, але річ була в тому, що в них за кілька днів до цього майже скінчилися харчі. Пайки в ці дні складалися з пригорщі білястих корінців, що їх викопав на гірському схилі Лоґен, шести крихітних яєць, украдених Ферро з високого гнізда, та невимовно гірких ягід, яких нарвав на дереві (очевидно, навмання) Лонгфут. Джезаль був би радий з’їсти власну тарілку. Він, суплячись, розрубував хрящувате м’ясо на ній і думав, чи не є тарілка й справді смачнішою.

— Корабель іще придатний для плавання? — пробурчав Баяз. Усі підвели очі. Це були перші слова, сказані за тривалий час.

Конейл холодно зміряла його темними очима.

— Ти маєш на увазі той корабель, яким Джувенс і його брати попливли до Шабуліана?

— А який іще?

— Тоді ні. Він непридатний до плавання. Він зогнив до зеленої каші в своєму старому доку. Але не бійся. Побудували новий корабель, а коли зогнив і він, побудували ще один. Найновіший із них гойдається на хвилях, прип’ятий до берега й щедро вкритий водоростями та морськими качечками, але на ньому завжди є команда та харчі. Я не забула обіцянки, яку дала нашому майстрові. Я добре виконала свої зобов’язання.

Баяз сердито насупив брови.

— Ти, як я розумію, хочеш сказати, що я цього не зробив?

— Я такого не казала. Якщо тобі вчувається докір, то річ у твоєму ж почутті провини, а не в моєму звинуваченні. Я ні на чий бік не стаю, ти ж знаєш. Ніколи не ставала.

— Ти говориш так, наче лінь — найбільша з чеснот, — пробурмотів Перший з-поміж магів.

— Часом так і є, якщо діяти означає брати участь у твоїх чварах. Баязе, ти забуваєш, що я вже все це бачила, і не один раз, і мені це здається нудною закономірністю. Історія повторюється. Брат іде на брата. Як Джувенс бився з Глустродом, як Канедіас бився з Джувенсом, так і Баяз бореться з Калулом. Люди дрібнішають, світ більшає, та ненависті в них не менше, а милосердя не більше. Чи завершиться це огидне суперництво так само добре, як інші? Чи воно буде страшнішим?

Баяз пирхнув.

— Пропоную не вдавати, ніби тобі не байдуже, чи ти відійшла б від своєї канапи на десять кроків, якби тобі було не байдуже.

— Мені байдуже. Я спокійно в цьому зізнаюся. Я ніколи не була така, як ти, чи Калул, чи навіть як Захарус або Юлвей. Мені не властиве ні нескінченне честолюбство, ні бездонне нахабство.

— Ні, справді ні. — Баяз із огидою втягнув повітря крізь ясна та кинув виделку на свою тарілку так, що та задзеленчала. — Тільки нескінченне марнославство та бездонне ледарство.

— Мені властиві дрібні пороки та дрібні чесноти. Мене ніколи не цікавила перебудова світу відповідно до власних великих задумів. Світ завжди задовольняв мене таким, який він є, і тому я — карлиця серед велетнів. — Її очі під важкими повіками без поспіху оглянули по черзі кожного з її гостей. — І все ж карлики нікого не топчуть. — Джезаль кашлянув: її допитливий погляд упав на нього й уважно придивився до його жорсткого м’яса. — Ти ж багато кого розтоптав у гонитві за своїми амбіціями, так, коханий мій?

Баязове невдоволення почало важко, наче великий камінь, тиснути на Джезаля.

— Не треба розмовляти загадками, сестро, — пробурчав старий. — Я хотів би знати, що ти маєш на увазі.

— А, я забула... Ти прямолінійний у розмовах і не терпиш жодного обману. Ти сказав це мені, щойно заявив, що ніколи мене не покинеш, — якраз перед тим, як покинув мене, щоби знайти собі іншу.

— Це був не мій вибір. Ти мене ображаєш, Конейл.

— Я ображаю тебе? — процідила вона, і тепер на Джезаля з другого боку сильно натиснув її гнів. — Яким чином, брате? Хіба ти не пішов? Хіба не знайшов собі іншу? Хіба не вкрав у Творця — спершу таємниці, а потім доньку?

Джезаль зіщулився і згорбив плечі, почуваючись затиснутим, як гайка в лещатах.

— Толомей — ти пам’ятаєш її?

Сердите обличчя Баяза стало ще холоднішим.

— Я припускався помилок і досі за них розплачуюсь. У мене не минає й дня без думки про неї.

— Неймовірно шляхетно з твого боку! — глузливо промовила Конейл. — Вона, без сумніву, зомліла би від вдячності, якби почула тебе зараз! Я теж час від часу думаю про той день. День, коли завершився Старий час. Як ми зібралися під Будинком Творця, жадаючи помсти. Як ми застосували все своє Мистецтво та весь свій гнів і не змогли навіть подряпати ворота. Як ти шепотів до Толомей серед ночі, благаючи її впустити тебе.

Вона притиснула зів’ялі руки до грудей.

— Ти вдавався до таких ніжних слів. Мені й не снилося, що ти здатен на такі слова. Навіть я, старий цинік, була зворушена. Як могла тобі відмовити така невинна істота, як Толомей, хоч що вона розсувала — батькові ворота чи власні ноги? І яку вона одержала винагороду за свої жертви, брате? За те, що допомагала тобі, довіряла тобі, кохала тебе? Сцена, певно, була дуже драматична! Ви втрьох на даху. Дурна дівчина, її ревнивий батько та її таємний коханий. — Вона пирснула гірким сміхом. — Сценарій однозначно нещасливий, але він рідко коли закінчувався аж так погано. І батько, і донька. Падіння на міст із великої висоти!

— Канедіас був немилосердний, — пробурчав Баяз, — навіть до власної дитини. Він у мене перед носом скинув із даху свою доньку. Ми побились, і я скинув його, охопленого полум’ям. Так я й помстився за нашого майстра.

— Ой, молодець! — Конейл сплеснула руками в удаваному захваті. — Усі люблять щасливі фінали! От тільки скажи мені ще дещо. Що змусило тебе так довго ридати за Толомей, якщо я ніколи не могла витиснути з тебе хоч сльозинку? Ти вирішив, що любиш чистих жінок, так, брате? — Вона іронічно затріпотіла віями, що на її старезному обличчі видавалося дивовижно неприємним. — Невинність? Найбільш скороминуща й нікчемна з чеснот. Її я ніколи не жадала.

— А може, сестро, це єдине, чого ти ніколи не жадала?

— О, чудово, мій давній коханий, дуже витончено. Мені завжди понад усе подобалася твоя дотепність. Калул, звісно, був вправнішим коханцем, але він ніколи не відзначався твоєю пристрастю чи відвагою. — Вона несамовито проштрикнула виделкою шматок м’яса. — Поїхати в твоєму віці на край світу? Щоб украсти те, що заборонив наш майстер? Справжня відвага.

Баяз зневажливо пирхнув у її бік.

— Що ти можеш знати про відвагу? Ти, яка всі ці довгі роки не любила нікого, крім себе? Яка нічим не ризикувала, нічого не віддавала й нічого не створила? Ти, яка дозволила зогнити всім дарам, які дав тобі наш майстер! Залиш свої історії в пилу, сестро. Усім байдуже, а надто мені.

Двоє магів гнівно витріщились одне на одного в крижаній тиші, і від їхнього кипучого гніву обважніло повітря. Дев’ятипалий сторожко відсунув стілець від столу, і його ніжки стиха завищали. Ферро сиділа навпроти з набурмосеним у надзвичайно сильній підозрі обличчям. Малакус Кей вишкірив зуби, не зводячи лютих очей зі свого майстра. Джезалеві вистачало сил хіба що сидіти, затамувавши подих, і сподіватися, що в цій незрозумілій суперечці нікого не підпалять. Зокрема його.

— Що ж, — заговорив брат Лонгфут, — особисто мені хотілося б подякувати нашій господині за цю чудову трапезу... — Двоє старих магів одночасно вп’ялися в нього безжальними поглядами. — Тепер, коли ми близькі... до свого кінцевого... пункту... гм... — Навігатор ковтнув і опустив погляд на свою тарілку. — Не зважайте.

Ферро сиділа голяка, підтягнувши одну ногу до грудей, обдираючи струп на коліні та суплячись.

Вона насупилася на важкі стіни кімнати, уявляючи величезну вагу старого каменю, що оточував її. Згадала, як супилася на стіни своєї камери в палаці Утмана, підтягувалася, щоб визирнути з крихітного віконця, відчувала сонце на обличчі та мріяла про свободу. Згадала залізне кільце, що натирало їй щиколотку, та довгий тонкий ланцюг, незмірно міцніший, ніж здавалося на перший погляд. Згадала, як боролася з ним, жувала його й тягнула себе за стопу, поки з її роздертої шкіри не потекла кров. Вона ненавиділа стіни. Для неї вони завжди були дугами капкана.

Ферро насупилася на ліжко. Вона ненавиділа ліжка, дивани та подушки. М’які речі роблять м’якою людину, і вона їх не потребувала. Вона згадала, як лежала в темряві на м’якому ліжку, коли її тільки-но обернули на рабиню. Коли вона ще була дитиною, малою та слабкою. Лежала в темряві й ридала від бажання побути на самоті. Ферро несамовито дряпнула струп і відчула, як із-під нього заточилася кров. Вона ненавиділа ту слабку, дурну дитину, яка дозволила себе захопити. Зневажала пам’ять про неї.

Найбільше Ферро супилася на Дев’ятипалого, що лежав на спині в оточенні зібганих і зім’ятих ковдр, відкинувши назад голову; щелепа в нього відвисла, очі були заплющені, дихання стиха посвистувало в носі, а одна бліда рука була викинута під незручним на перший погляд кутом. Спить, як дитина. Чому вона з ним трахалась? І чому вона досі це робить? Їй узагалі не слід було його торкатися. Взагалі не слід було з ним говорити. Не потрібен він їй, цей великий потворний білий дурень.

Їй не потрібен ніхто.

Ферро сказала собі, що ненавидить усе це та що її ненависть геть нездатна згаснути. Але хоч як вона шкірилася, супилася й колупала свої струпи, відчувати те саме було важко. Вона поглянула на ліжко, на темне дерево, що сяяло в світлі жаринок у каміні, на мінливі бульбашки тіні серед зморщеної ковдри. Кого насправді обходитиме, якщо вона лежатиме там, а не на холодному широкому матраці в своїй кімнаті? Ліжко їй не ворог. Тож вона підвелася зі стільця, підійшла й опустилася на нього спиною до Дев’ятипалого, стараючись його не розбудити. Звісно, не заради нього.

Та вона не мала бажання пояснювати свої дії.

Вона поворушила плечима, сунучись назад, до нього, де було тепліше. Почула, як він буркнув уві сні, відчула, як він перекотився. Напружилася, підготувавшись вискочити з ліжка й затамувавши подих. Його рука обхопила її бік, і він пробурмотів їй на вухо щось безглузде й сонне, гаряче дихаючи їй у шию.

Коли його велике тепле тіло міцно притиснулося до її спини, її почуття безвиході ослабло. Відчувати вагу його блідої руки, що м’яко лежала на її ребрах, його важке передпліччя довкола себе було майже... приємно. Тут вона насупилася.

Приємне ніколи не триває довго.

І тому вона ковзнула долонею по його долоні та обмацала його пальці й обрубок відсутнього пальця, що втискалися в простір між її пальцями, а тоді уявила, ніби вона в безпеці й ціла. А що в цьому поганого? Вона міцно взялася за його руку та притиснула її до своїх грудей.

Тому що знала: це ненадовго.

Перед бурею

ітаю, джентльмени. Генерале Полдер, генерале Крой. Бетод відступив аж до Вайтфлоу, і видається малоймовірним, що він знайде більш сприятливе місце для зустрічі з нами. — Бурр різко вдихнув і з серйозним обличчям оглянув усіх присутніх. — На мою думку, цілком імовірно, що завтра буде бій.

— Шикарно! — вигукнув Полдер і дуже самовпевнено ляснув себе по стегну.

— Мої бійці готові, — пробурмотів Крой, піднявши підборіддя на один дюйм, як того вимагали правила.

Двоє генералів і численні представники їхніх штабів гнівно подивились один на одного з протилежних боків просторого намету Бурра, і кожен намагався перевершити свого колегу безмежним бойовим завзяттям. Споглядаючи їх, Вест відчув, що вишкірює зуби. Навіть дві банди дітей на шкільному подвір’ї навряд чи стали б поводитися менш зріло.

Бурр підняв брови й перевів погляд на свої мапи.

— На щастя для нас, архітектори, що збудували фортецю в Дунбреку, також склали досить детальний план навколишньої місцевості. Нам пощастило мати дуже точні плани. До того ж на наш бік нещодавно перейшла група північан, що принесли з собою детальні відомості про сили, дислокацію та наміри Бетода.

— Чому ми маємо вірити слову зграї північних собак, — посміхнувся генерал Крой, — невірних навіть власному королю?

— Якби принц Ладісла охочіше їх слухав, сер, — вимовив Вест, — то він, можливо, досі був би з нами. Як і його дивізія.

Генерал Полдер від душі захихотів собі під носа, і до нього долучились офіцери з його штабу. Крой, звісно, веселився менше. Він кинув убивчий погляд на протилежний бік намету, а Вест відповів на нього крижаною незворушністю.

Бурр прокашлявся й наполегливо повів далі.

— Бетод утримує Дунбрекську фортецю. — Він постукав кінцем указки по чорному шестикутнику. — Його положення дозволяє контролювати єдину важливу дорогу, що веде з Енґлії, біля броду через річку Вайтфлоу, наш кордон із Північчю. Дорога підходить до фортеці з заходу та прямує на схід широкою долиною між двома лісистими хребтами. Основна частина Бетодових сил стоїть табором біля фортеці, проте він збирається піти в наступ на захід уздовж дороги, щойно ми з’явимося.

Буррова указка промайнула вздовж темної лінії, черкнувши по важкому паперу.

— Долина, якою йде дорога, безліса, поросла травою і подекуди дроком, із голим камінням, і там у нього буде вдосталь місця для маневрів. — Він знову повернувся до присутніх офіцерів, міцно тримаючи указку, і вперся кулаками в стіл перед собою. — Я збираюся втрапити в його пастку. Чи принаймні... вдати це. Генерале Крой!

Крой нарешті перестав свердлити поглядом Веста й понуро відповів:

— Так, лорд-маршале?

— Ваша дивізія має розгорнутись обабіч дороги, а далі — невпинно просуватися на схід, до фортеці, заохочуючи Бетода піти в наступ. Повільно й не зупиняючись, без геройства. Тим часом дивізія генерала Полдера пробереться крізь дерева на північний хребет, осюди, — він постукав указкою по зелених блоках лісистого узвишшя, — ставши безпосередньо перед позиціями генерала Кроя.

— Безпосередньо перед позиціями генерала Кроя, — всміхнувся Полдер так, наче йому виказували особливу прихильність. Крой насупився з відразою.

— Так, безпосередньо перед ними, — продовжив Бурр. — Коли Бетодові сили будуть повністю зайняті в долині, вам потрібно буде атакувати їх згори та вдарити по них із флангу. Генерале Полдер, важливо зачекати доти, доки північани не будуть задіяні в бою остаточно, щоб їх можна було оточити, здолати і, можливо, покінчити з більшістю за один раз. Якщо дозволити їм відступити до бродів, їхній відступ прикриє фортеця, а ми не зможемо за ними погнатися. На підкорення Дунбрека в нас може піти не один місяць.

— Звичайно, мій лорд-маршале, — вигукнув Полдер, — моя дивізія чекатиме до останньої миті, можете не сумніватись!

Крой пирхнув.

— Це має бути неважко. Як я розумію, запізніле прибуття — ваш фірмовий прийом. У бою не було б потреби, якби ви минулого тижня перехопили північан, а не дозволили їм себе обійти!

Полдер наїжачився.

— Вам легко казати: ви тим часом сиділи на правому крилі й били байдики! Вам пощастило, що вони не пройшли там уночі! Може, ви б переплутали їхній відступ із атакою та втекли зі всією своєю дивізією!

— Джентльмени, прошу! — заревів Бурр, гримнувши по столу указкою. — Бою вистачить на всіх в армії, обіцяю вам, а якщо кожен зробить у нього свій внесок, то буде й удосталь слави! Щоб цей план дав свої плоди, ми повинні працювати разом!

Він ригнув, скривився й роздратовано облизав губи, тим часом як двоє генералів та їхні офіцери гнівно витріщились один на одного. Вест був майже готовий розсміятись, от тільки на кону стояли людські життя, у тому числі й його власне.

— Генерале Крой, — сказав Бурр тоном батька чи матері, що звертається до неслухняної дитини. — Я бажаю впевнитися в тому, що ви розумієте отримані накази.

— Розгорнути свою дивізію в лінію над дорогою, — процідив Крой, — а тоді повільно та організовано просуватися на схід уздовж долини, у бік Дунбрека, втягуючи в бій Бетода та його дикунів.

— Так, справді. Генерале Полдер.

— Сховати свою дивізію за деревами безпосередньо перед полками генерала Кроя, щоби в останню мить накинутися на північних покидьків й атакувати їх із флангу.

Бурр усміхнувся.

— Правильно.

— Дозвольте сказати, лорд-маршале, що план відмінний! — Полдер радісно потягнув себе за вуса. — Можете не сумніватися, що моя кіннота розітне їх на шматки. На! Шматки!

— Генерале, у вас, на жаль, не буде кавалерії, — беземоційним, монотонним голосом повідомив Вест. — Ліс густий, і кіннота вам там буде ні до чого. Можливо, вона навіть сповістить про вашу присутність північан. Ми не можемо так ризикувати.

— Але ж... моя кавалерія, — пробурмотів убитий горем Полдер. — Мої найкращі полки!

— Вони залишатимуться тут, сер, — промовив Вест, — біля ставки маршала Бурра та під його безпосереднім контролем, як резерв. У разі потреби їх розгорнуть.

А тепер він зустрів незворушним поглядом лють Полдера, тим часом як обличчя Кроя та його офіцерів розпливлись у широких, охайних і геть безрадісних усмішках.

— Я зовсім не вважаю... — процідив Полдер.

Бурр урвав його.

— Це моє рішення. Є ще одна деталь, яку повинні враховувати ви всі. Є певні повідомлення про те, що Бетод викликав підкріплення. Якихось диких людей, варварів із-за гір на півночі. Тримайте очі розплющеними, а свої фланги — добре прикритими. Ви одержите від мене повідомлення завтра, коли настане час рушати, швидше за все, до світанку. Ось і все.

— Ми справді можемо бути певними, що вони робитимуть те, що їм кажуть? — пробурчав Вест, дивлячись, як дві набурмосені компанії вервечками виходять із намету.

— А який у нас вибір? — Маршал, скривившись, гепнувся в крісло та поклав руки на живіт, насуплено дивлячись на велику мапу. — Я б не став турбуватися. Кроєві нічого не залишається, крім як пройти долиною й битись.

— А як щодо Полдера? Я б не здивувався, якби він знайшов якесь виправдання, щоб сидіти в лісі й не виходити.

Лорд-маршал із усмішкою захитав головою.

— І залишити весь бій Кроєві? А якщо він самотужки поб’є північан і забере собі всю славу? Ні. Полдер нізащо не зміг би так ризикнути. Цей план не залишає їм іншого вибору, крім співпраці. — Він, замовкнувши, поглянув на Веста. — Можливо, вам варто ставитися до цих двох із дещо більшою повагою.

— Сер, ви думаєте, вони на неї заслуговують?

— Звісно, ні. Але якщо ми, скажімо, завтра програємо, один із них, швидше за все, опиниться на моєму місці. Що тоді буде з вами?

Вест усміхнувся.

— Мені настане кінець, сер. Але моя ввічливість зараз на це не вплине. Вони ненавидять мене за те, ким я є, а не за те, що я кажу. Я спокійно можу казати все, що заманеться, поки можу.

— Гадаю, можете. Вони, хай їм грець, дошкуляють, але їхні примхи можна прогнозувати. Мене турбує Бетод. Чи зробить він так, як ми хочемо? — Бурр ригнув, ковтнув і знову ригнув. — Хай буде прокляте це кляте нетравлення!

Тридуба та Шукач розвалилися на лаві біля входу до намету, виділяючись у натовпі ретельно накрохмалених офіцерів і вартових.

— По-моєму, пахне боєм, — сказав Тридуба, коли до них підійшов Вест.

— Так і є. — Вест показав на Кроєвих офіцерів у чорному. — Завтра вранці долиною пройде половина армії, сподіваючись втягнути Бетода в бій. — Він показав на багряний почет Полдера. — Друга половина піде в дерева, сподіваючись заскочити його зненацька, перш ніж він зможе втекти.

Тридуба поволі кивнув самому собі.

— Здається, добрий план.

— Гарний і простий, — докинув Шукач.

Вест скривився. Дивитися на цю людину йому було майже нестерпно.

— Якби ви не принесли нам ці відомості, у нас би взагалі не було плану, — процідив він крізь зуби. — Ви впевнені, що їм можна довіряти?

— Точно впевнені, — сказав Тридуба.

Шукач усміхнувся.

— Дрижак нормальний, і я, зважаючи на те, що вивідав, думаю, що це правда. Обіцяти, ясна річ, нічого не можу.

— Звісно, ні. Ви заслужили на відпочинок.

— І ми б від нього не відмовились.

— Я організував вам позицію в лівому кінці лінії, там, де закінчується дивізія генерала Полдера — серед дерев на висоті. Там вас точно не має зачепити бій. Не сумніваюся, що завтра це буде найбезпечніше місце в усій армії. Окопайтеся, розпаліть багаття, а якщо все піде як треба, наступного разу ми поговоримо над трупом Бетода.

Він простягнув руку.

Тридуба, взявши її, усміхнувся.

— Оце вже по-нашому, Лютий. А тепер бувай.

Вони з Шукачем посунули вгору схилом, до межі лісу.

— Полковнику Вест!

Він зрозумів, хто це, ще не повернувшись. У таборі було мало жінок, які б могли багато йому сказати. Катіль стояла у сльоті, закутана в чужий плащ. Вигляд у неї був дещо злодійкуватий і водночас дещо сором’язливий, але, побачивши її, він усе одно чомусь відчув раптовий приплив гніву та зніяковіння.

Він знав: це несправедливо. Він не має на неї прав. Це було несправедливо, та від цього ставало тільки гірше. На думку йому спадали тільки Шукачеве обличчя в профіль та її гмикання, «хм... хм... хм». Така жахлива дивина. Таке жахливе розчарування.

— Краще піди з ними, — промовив Вест із крижаною сухістю, ледве спромігшись узагалі хоч щось сказати. — З ними найбезпечніше.

Він відвернувся, та вона його зупинила.

— Це ж ви були біля намету... нещодавно вночі?

— Так, на жаль, це був я. Просто прийшов подивитися, чи не треба тобі чого, — збрехав він. — Я насправді й гадки не мав... із ким ти будеш.

— Я, звісно, ніколи не думала, що ви...

— Шукач? — пробурмотів він, і його обличчя раптом спантеличено скривилося. — Він? Ну, тобто... чому?

Йому хотілося сказати: «Чому він, а не я?» — та він спромігся себе зупинити.

— Я знаю... Знаю, що ви, напевно, думаєте...

— Тобі не треба переді мною виправдовуватись! — просичав він, хоч і знав, що тільки-но попросив її про це. — Кого обходять мої думки? — Ці слова він виплюнув значно саркастичніше, ніж хотів, але втрата самовладання його лише розізлила, і він ще більше утратив самовладання. — Мені начхати, з ким ти волієш трахатись!

Вона сахнулася й опустила погляд на землю біля його ніг.

— Я не хотіла... ну. Знаю, я дуже вам завинила. Просто... ви занадто сердитий для мене. Ось і все.

Вона посунула вгору схилом слідом за північанами, а Вест витріщився їй услід, не вірячи своїм вухам. Вона радо спить із отим смердючим дикуном, а ось він занадто сердитий? Це було так несправедливо, що він мало не вдавився своєю люттю.

Запитання

олковник Ґлокта надзвичайно квапливо вбіг у свою їдальню, мужньо борючись із пряжкою на перев’язі.

— Трясця! — розізлився він. Він ледве керував руками. Ця штука в нього не застібалася. — Трясця, трясця!

— Вам допомогти? — запитала Шікель, сидячи в тісному просторі за столом. На плечах у неї чорніли опіки, а відкриті порізи були сухі, як м’ясо у крамниці.

— Ні, хай йому грець, не треба мені допомагати! — заволав він і пожбурив перев’язь на підлогу. — Мені треба, щоби хтось пояснив, що за чортівня тут відбувається! Це ганьба! Я не допущу, щоб люди з мого полку сиділи голяка! Тим паче з такими потворними ранами! Де твоя форма, дівко?

— Я думала, вас більше турбує Пророк.

— Начхати на нього! — відрізав Ґлокта і протиснувся на лаву навпроти неї. — Як щодо Баяза? Як щодо Першого з-поміж магів? Хто він? Чого насправді добивається цей старий гад?

Шікель мило всміхнулася.

— А, це... Я думала, це всі знають. Відповідь...

— Так! — пробурмотів полковник із сухістю в горлі, завзятий, як школяр. — Відповідь?..

Вона засміялась і поплескала по лаві біля себе. Гуп, гуп, гуп.

— Відповідь...

«Відповідь...»

Гуп, гуп, гуп. Ґлокта різко розплющив очі. Надворі ще панувала напівтемрява. За фіранки проникало лише слабеньке світло. «Хто гамселить у двері в таку годину? Добрі вісті надходять при денному світлі».

Гуп, гуп, гуп.

— Так-так! — закричав він. — Я каліка, а не глухий! Я добре вас чую, чорт забирай!

— Тоді відчиніть, хай йому грець!

Голос із коридору був приглушений, але штирійський акцент у ньому відчувався добре. «Вітарі, ота сучка. Саме те, що треба посеред ночі». Ґлокта, старанно придушуючи свої стогони, обережно виплутав затерплі кінцівки зі спітнілої ковдри та злегка покрутив головою з боку на бік, намагаючись розім’яти скручену шию — невдало.

Гуп, гуп. «Цікаво, коли у двері моєї спальні востаннє стукала жінка?» Він підхопив притулений до матраца ціпок, а тоді сильно вгризся одним зі своїх нечисленних зубів у губу та з тихим гмиканням зліз із ліжка, безвільно опустивши одну ногу на долівку. Кинувся вперед, замруживши очі від нестерпного болю в спині, а тоді нарешті всівся, задихаючись так, наче пробіг десять миль. «Бійтеся, бійтеся, хай мене бояться всі! Ну, якщо я тільки зможу вибратися з ліжка».

Гуп.

— Я йду, хай йому грець!

Він поставив ціпок на підлогу і, гойднувшись, підвівся. «Обережно, обережно». М’язи в його знівеченій лівій нозі шалено трусилися, через що його стопа, позбавлена пальців, сіпалась і билась, як рибина перед смертю. «Хай буде проклятий цей жахливий придаток! Якби він не болів так сильно, то здавався б чужим. Але спокійно, спокійно, треба діяти обережно».

— Ш-ш-ш-ш, — зашикав він, як батько чи мати, що намагається заспокоїти волання дитини, м’яко розтираючи свою сплюндровану плоть і намагаючись повільно дихати. — Ш-ш-ш-ш.

Судоми поволі затихли, перейшовши в більш стерпне тремтіння. «Боюся, чи не найкраще, на що можна сподіватися». Він зумів стягнути з себе нічну сорочку та причовгати до дверей, сердито крутнути ключем у замку та відчинити двері. У коридорі за ними стояла Вітарі, притулившись до стіни темним силуетом у тіні.

— Ти, — пробурчав він і підскочив до стільця. — Ти просто не можеш триматись осторонь, еге ж? Чому ти так зачарована моєю спальнею?

Вона поволі пройшла у двері, глузливо оглядаючи жалюгідну кімнату.

— Може, мені просто подобається бачити, що вам боляче.

Ґлокта пирхнув і обережно потер коліно, що запалало.

— Тоді зараз у тебе, певно, мокро між ногами.

— Як не дивно, ні. Ви схожі на смерть.

— А коли я на неї не схожий? Ти прийшла насміхатися з моєї зовнішності, чи в нас є якісь справи?

Вітарі склала довгі руки та притулилася до стіни.

— Вам треба вдягнутись.

— Чергова причина побачити мене голим?

— Ви потрібні Сультові.

— Негайно?

Вона закотила очі.

— О ні, ми можемо не поспішати. Ви ж знаєте, який він.

— Куди ми йдемо?

— Побачите, як прийдемо.

Вона прискорила крок так, що він почав задихатись і кривитись, із болем і пирханням проходячи під напівтемними арками тінистими провулками та сірими подвір’ями Аґріонта, безбарвними в ріденькому ранньому світлі.

Його неоковирні чоботи хрускотіли та човгали по гравію в парку. Трава обважніла від холодної роси, а повітря було наповнене тьмяною імлою. Чорними безлистими клешнями в напівтемряві здіймалися дерева, а далі — височезна прямовисна стіна. Вітарі підвела його до високих воріт, обабіч яких стояли двоє вартових, їхня важка броня була оздоблена золотом, їхні важкі алебарди були всіяні золотом, а на їхніх накидках було вишите золоте сонце Союзу. «Лицарі Тіла. Особиста гвардія короля».

— Палац? — промимрив Ґлокта.

— Ні, нетрі, розумнику.

— Стійте. — Один із двох лицарів підняв руку в латній рукавиці й заговорив голосом, що злегка відлунював від решітки його високого шолома. — Назвіться та скажіть, у яких ви справах.

— Очільник Ґлокта. — Він пришкандибав до стіни та сперся на мокре каміння, через біль у нозі втиснувши язик у порожні ясна. — А щодо справ питайте її. Я, трясця, однозначно можу сказати, що це була не моя ідея.

— Практик Вітарі. І на нас чекає архілектор. Ти, дурню, вже це знаєш, я ж казала тобі, як виходила.

Якщо людина в повній броні могла видатись ображеною, то саме це з ним і сталося.

— Протокол вимагає, щоб я питав усіх...

— Просто відчиніть! — гарикнув Ґлокта, втиснувши кулак у тремтливе стегно. — Поки я ще можу продибати всередину самотужки!

Вартовий сердито гупнув у ворота, і в них відчинилися невеличкі двері. Вітарі проскочила в них, і Ґлокта пошкандибав за нею, вийшовши на стежку з ретельно обтесаного каміння, що вела тінистим садом. Краплі холодної води висіли на вкритих бруньками гілках і падали з височезних статуй. У вранішній тиші абсурдно голосно звучало крякання невидимої ворони. Перед ними височів палац — мішанина з дахів, веж, скульптур і декоративної кам’яної кладки, що вимальовувалися в першому блідому вранішньому світлі.

— Що ми тут робимо? — прошепотів Ґлокта.

— Ви дізнаєтесь.

Він кульгаво вибрався на сходи між височезними колонами та черговою парою Лицарів Тіла, досить нерухомих і мовчазних, щоби скидатися на порожні обладунки. Його ціпок застукав по начищеній мармуровій підлозі лункого передпокою, наполовину освітленого мерехтливими свічками. Його високі стіни повністю вкривали тьмяні фризи. Сцени забутих перемог і досягнень, де королі один за одним на щось показували, розмахували зброєю, зачитували прокламації та стояли, гордо випнувши груди. Він через силу піднявся по сходах в оточенні стелі та стін, повністю вкритих розкішним різьбленим орнаментом із золотих квітів, що сяяли та виблискували в світлі свічок, тим часом як Вітарі з нетерпінням чекала на нього вгорі. «Трясця, від того, що вони безцінні, підійматися ними не легше».

— Отуди, — буркнула вона йому.

Навколо дверей за двадцять кроків від них зібралася явно стривожена група людей. Там сидів, зігнувшись на стільці, Лицар Тіла. Його шолом стояв на підлозі біля нього, голову він затулив руками, а пальці запустив собі в кучері. Ще троє людей стояли гуртом, і їхнє квапливе перешіптування відбивалося від стін і розносилося луною вздовж коридору.

— Ти що, не йдеш?

Вітарі хитнула головою.

— Мене він не кликав.

Троє чоловіків поглянули на Ґлокту, коли він пришкандибав до них. «І що ж за компанія бурмоче в палацовому коридорі перед світанням!» Лорд-камергер Хофф стояв у поспіхом накинутій нічній сорочці, а його набрякле обличчя було отетеріле, як від кошмару. У лорд-маршала Варуза одна половинка комірця зім’ятої сорочки стирчала вгору, а друга — вниз, а попелясте волосся в нього на голові стирчало на всі боки. У Верховного судді Маровії запали щоки, очі почервоніли, а коли він підняв бурувату руку, щоб показати на двері, вона злегка затремтіла.

— Там, — прошепотів він. — Жахливі справи. Жахливі. Що тут вдієш?

Ґлокта насупився, проминув вартового, що схлипував, і пошкандибав за поріг.

Це була опочивальня. «До того ж велична. Це ж, як-не-як, палац». Її стіни були оббиті яскравим шовком і обвішані темними полотнами в старих позолочених рамах. Величезний камін, вирізьблений із брунатного та червоного каменю, нагадував мініатюрний кантійський храм. Ліжко являло собою страхітливу конструкцію під балдахіном, а під його пологом, мабуть, було більше місця, ніж у всій Ґлоктиній спальні. Ковдри були відкинуті й зім’яті, проте людиною, що колись там лежала, навіть не пахло. Одне високе вікно було прочинене, і з сірого зовнішнього світу ввірвався студений вітер, від якого затанцювало й затріпотіло полум’я свічок.

Майже в центрі кімнати стояв архілектор Сульт, який задумливо супився на підлогу по той бік ліжка. Якщо Ґлокта очікував, що Сульт буде так само розхристаний, як його троє колег за дверима, то розчарувався. Його білі шати були бездоганні, біле волосся охайно зачесане, а руки в білих рукавичках він обережно зціпив перед собою.

— Ваше Преосвященство... — заговорив Ґлокта, почовгавши до нього.

А тоді він помітив дещо на підлозі. Темну рідину, що виблискувала чорнотою в світлі свічок. «Кров. Зовсім не дивно».

Він прошкандибав трохи далі. Труп лежав на спині з віддаленого боку ліжка. Кров була розбризкана по білій постільній білизні, розмазана по долівці та по стіні ззаду, а також просочилася в нижній край розкішних портьєр біля вікна. Розірвана нічна сорочка була нею просякнута. Одна його долоня стиснулась, а друга була незграбно відірвана якраз за великим пальцем. На одній руці зяяла рана, з якої було вирвано шмат плоті. «Його неначе відкусили». Одна нога була зламана й зігнута, а з її розсіченої плоті стирчав уламок кістки. Горло було так жахливо понівечене, що голова ледве трималася на шиї, зате лишалося дуже знайомим обличчя, що неначе всміхалося, дивлячись на вишукану ліпнину на стелі, оголивши зуби та вирячивши круглі очі.

— Кронпринца Рейнолта вбито, — пробурмотів Ґлокта.

Архілектор підняв руки в рукавичках і повільно, тихо постукав по долоні кінчиками двох пальців.

— О, чудово. Заради таких проникливих спостережень я й послав по тебе. Так, принца Рейнолта вбито. Трагедія. Бузувірство. Жахливий злочин, що вражає в саме серце нашу країну та всіх до одного її мешканців. Але це аж ніяк не найстрашніше. — Архілектор протяжно вдихнув. — Ґлокто, король не має братів і сестер, розумієш? А тепер не має спадкоємців. Коли король помре, звідки, на твою думку, у нас візьметься наступний визначний правитель?

Ґлокта ковтнув. «Розумію. Яка жахлива незручність».

— Із Відкритої Ради.

— Вибори, — посміхнувся Сульт. — За нашого наступного короля голосуватиме Відкрита Рада. Кількасот себелюбних недоумків, яким не можна довірити проголосувати без керівництва за власний обід.

Ґлокта ще раз ковтнув. «Дискомфорт Його Преосвященства мене б майже радував, якби моя голова не перебувала на пласі поряд із його головою».

— Ми не популярні у Відкритій Раді.

— Там нас ненавидять. Так, як ненавидить мало хто. Наші дії щодо мерсерів, щодо спайсерів, щодо лорд-губернатора Вурмса та інше. Нам не довіряє ніхто зі шляхтичів.

Тоді, якщо король помре...

— Як здоров’я короля?

— Кепсько. — Сульт похмуро подивився на криваві рештки. — Зараз усі наші труди можуть бути знищені одним махом. Якщо ми, Ґлокто, не зможемо відшукати друзів у Відкритій Раді ще за життя короля. Якщо ми не зможемо здобути досить довіри, щоб обрати його наступника чи принаймні вплинути на вибір.

Він поглянув на Ґлокту блакитними очима, що блищали у миготінні свічок.

— Нам потрібно підкупом, шантажем, лестощами та погрозами здобувати голоси. І можеш не сумніватися, що ті троє старих покидьків за дверима думають точнісінько те саме. Як мені залишитися при владі? На бік якого кандидата стати? Чиї голоси я можу контролювати? Оголосивши про вбивство, ми повинні запевнити Відкриту Раду, що вбивця вже в наших руках. А тоді потрібно вчинити швидку, жорстоку й дуже помітну розправу. Якщо голосування піде не по-нашому, хто знає, кого ми отримаємо? Брока на престолі, Ішера чи Хюґена? — Сульт нажахано здригнувся. — У найкращому разі ми позбудемося роботи. У найгіршому...

«Біля доків знайдено кілька тіл...»

— Саме тому мені потрібно, щоб ти знайшов убивцю принца. Негайно.

Ґлокта опустив погляд на тіло. «Чи те, що від нього залишилося». Потицяв кінчиком ціпка виямок у руці Рейнолта. «Ми вже бачили такі рани кілька місяців тому на трупі в парку. Це зробив пожирач — чи принаймні нас підводять до такої думки». Раптом повіяв холодний вітер, і віконне скло злегка застукало об раму. «Пожирач, що заліз у вікно? Агентам Пророка невластиво лишати по собі такі зачіпки. Чому він не просто зник, як Давуст? Це слід вважати раптовою втратою апетиту?»

— Ви говорили з вартовим?

Сульт зневажливо махнув рукою.

— Він каже, що, як завжди, усю ніч стояв під дверима. Почув шум, увійшов до кімнати, знайшов принца в такому вигляді, у якому його бачите ви — тоді з нього ще текла кров, — і відчинене вікно. Він негайно послав по Хоффа. Хофф послав по мене, а я — по вас.

— Однак вартового треба як слід допитати...

Ґлокта придивився до стиснутої долоні Рейнолта. У ній щось було. Він через силу нагнувся (ціпок захитався під його вагою) і підхопив предмет двома пальцями. «Цікаво». Клаптик тканини. Начебто білої тканини, хоча тепер більша її частина була заляпана темно-червоним. Він розгладив тканину та підняв її. У тьмяному полум’ї свічок злегка заблищала золота нитка. «Я вже бачив таку тканину».

— Що це? — різко запитав Сульт. — Ти щось знайшов? Ґлокта промовчав. «Можливо, але це було дуже просто.

Якось аж надто просто».

Ґлокта кивнув Фростові, й альбінос подався вперед і стягнув мішок із голови імператорського посланця. Тулкіс закліпав на немилосердному світлі, глибоко вдихнув і оглянув кімнату примруженими очима. Брудно-білий ящик із надто яскравим освітленням. Він поглянув на Фроста, що маячив біля його плеча. Поглянув на Ґлокту, що сидів навпроти. Поглянув на благенькі стільці, на брудний стіл і на відполіровану скриню на ньому. Маленької чорної дірочки просто в кутку навпроти нього, за Ґлоктиною головою, він, схоже, не помітив. І не мав помітити. Крізь цю дірочку стежив за процедурою архілектор. «Крізь неї він чує кожне сказане слово».

Ґлокта пильно стежив за посланцем. «Саме в ці перші секунди люди часто-густо виказують свою провину. Цікаво, якими будуть його перші слова? Невинуватий запитав би, в якому злочині його звинувачують...»

— У якому злочині мене звинувачують? — спитав Тулкіс. Ґлокта відчув, як у нього засіпалася повіка. «Звісно, те саме цілком може спитати людина винна й розумна».

— У вбивстві кронпринца Рейнолта.

Посланець кліпнув і згорбився на стільці.

— Висловлюю глибоке співчуття в цей чорний день королівській родині та всім людям Союзу. Та чи справді необхідно все це?

Він кивнув на кілька ярдів важких ланцюгів, якими було спутане його оголене тіло.

— Так. Якщо ми не помилились у своїх підозрах щодо вас.

— Зрозуміло. Можна запитати, чи змінить якось справу моя цілковита невинуватість у цьому страхітливому злочині?

«Сумніваюся. Навіть якщо ви не винуваті». Ґлокта кинув на стіл закривавлений клапоть білої тканини.

— Це знайшли в руці у принца.

Тулкіс спантеличено втупився у тканину. «Наче ще ніколи її не бачив».

— Вона повністю збігається з розривом на предметі одягу, знайденому у ваших апартаментах. На предметі одягу, також щедро заляпаному кров’ю. — Тулкіс поглянув на Ґлокту великими очима. «Можна подумати, ніби він гадки немає, звідки той там узявся». — Як би ви це пояснили?

Посланець зі спутаними за спиною руками нахилився над столом якнайдалі вперед і швидко, неголосно заговорив.

— Прошу, послухайте мене, очільнику. Якщо агенти Пророка дізналися про моє завдання — а вони рано чи пізно дізнаються про все, — то вони не зупиняться ні перед чим, аби не дати йому завершитися успішно. Ви знаєте, на що вони здатні. Якщо ви покараєте мене за цей злочин, це буде образою імператора. Ви грубо відіпхнете його дружню руку, та ще й дасте йому ляпаса. Він заприсягнеться помститись, а якщо Утман-ул-Дошт заприсягся... моє життя не має жодного значення, та моє завдання не може зазнати невдачі. Наслідки... для наших країн... будь ласка, очільнику, благаю вас... Я знаю, що ви — людина з відкритим розумом...

— Відкритий розум подібний до відкритої рани, — прогарчав Ґлокта. — Вразливий до отрути. Схильний до нагноєння. Часто дає своєму власникові лише біль.

Він кивнув Фростові, й альбінос обережно поклав на стіл письмове зізнання та підсунув його білими пальцями до Тулкіса. Поставив біля документа пляшечку з чорнилом і відкрив латунну кришку. Поруч поклав перо. «Усе чисто й гарно — навіть фельдфебель би не доскіпався».

— Це ваше зізнання. — Ґлокта махнув рукою на документ. — Коли що.

— Я не винен, — майже пошепки промимрив Тулкіс.

У Ґлокти роздратовано засіпалось обличчя.

— Вас коли-небудь катували?

— Ні.

— Ви коли-небудь бачили, як проводять тортури?

Посланець ковтнув.

— Бачив.

— Тоді ви маєте певне уявлення про те, чого очікувати.

Фрост підняв кришку Ґлоктиної скрині. Полички всередині піднялися й розкрилися так, як уперше розгортає крильця величезний показний метелик, демонструючи Ґлоктині інструменти в усій їхній блискучій, магнетичній, жахливій красі. Він же дивився, як очі Тулкіса наповнюються страхом і зачудуванням.

— Я найкращий серед найкращих у цьому. — Ґлокта протяжно зітхнув і зчепив руки перед собою. — Це не привід для гордощів. Це факт. Якби це було не так, ви б не були зараз зі мною. Я кажу вам це, щоб ви не сумнівалися. Щоб ви змогли відповісти на моє наступне запитання без ілюзій. Подивіться на мене. — Він зачекав, поки темні очі Тулкіса не зустрілися з його очима. — Ви зізнаєтеся?

Пауза.

— Я невинуватий, — прошепотів посол.

— Я питав не про це. Спитаю знову. Ви зізнаєтеся?

— Не можу.

Вони на одну довгу мить подивились один на одного, і Ґлокта перестав сумніватися. «Він невинуватий. Якби він міг прокрастися по стіні палацу та пробратись у принцове вікно так, щоб його не помітили, він би, певно, також зумів би нишком утекти з Аґріонта, перш ніж ми про щось би здогадалися? Навіщо залишатись і спати, повісивши в шафі свій закривавлений одяг і чекаючи, коли ми його знайдемо? Це настільки очевидний ланцюжок зачіпок, що за ним пройшов би й сліпий. Нас дурять, і навіть не витончено. Покарати не ту людину — це одне. Але дозволити пошити себе в дурні — це інше».

— Секунду, — пробурмотів Ґлокта. Він вибрався зі стільця й посунув до дверей, обережно зачинив їх за собою, пошкандибав, кривлячись, сходами до наступної кімнати та ввійшов.

— Що ти там у біса робиш? — загарчав на нього архілектор.

Ґлокта схилив голову, демонструючи глибоку пошану.

— Я намагаюся встановити правду, Ваше Преосвященство...

— Що ти намагаєшся встановити? Закрита Рада чекає на зізнання, а про що ти патякаєш?

Ґлокта перехопив гнівний погляд архілектора.

— А що, як він не бреше? Що, як імператор справді бажає миру? Що, як він невинуватий?

Сульт відповів йому поглядом холодних блакитних очей, круглих від здивування.

— Ти чого позбувся в Гуркулі — зубів чи, бляха-муха, розуму? Кого колише невинуватість? Нас зараз цікавить те, що потрібно зробити! Нас зараз цікавить необхідне! Нас зараз цікавить чорнило на папері, який ти... ти... — у нього з рота мало не йшла піна, він стискав і розтискав кулаки від люті, — ...ах ти калічний огризок людини! Змусь його підписатися — тоді ми зможемо з цим закінчити й почати облизувати сраки у Відкритій Раді!

Ґлокта схилив голову ще нижче.

— Звичайно, Ваше Преосвященство.

— То твоя збочена одержимість правдою ще створюватиме мені сьогодні проблеми? Я волів би орудувати не лопатою, а голкою, та я в будь-якому разі викопаю з цього гада зізнання! Мені послати по Ґойла?

— Звісно, ні, Ваше Преосвященство.

— Трясця, просто піди туди та змусь... його... підписатися!

Ґлокта почовгав геть із його кімнати, буркочучи, витягуючи шию то туди, то сюди, потираючи зболілі долоні, крутячи піднятими до вух плечима, що нили, і чуючи, як клацають у них суглоби. «Важкий допит». Северард сидів на підлозі навпроти, схрестивши ноги та притулившись головою до брудної стіни.

— Він підписався?

— Звісно.

— Чудово. Ще одну таємницю розгадано, так, шефе?

— Сумніваюся. Він не пожирач. Принаймні не такий, як Шікель. Повір мені, він відчуває біль.

Северард знизав плечима.

— Вона сказала, що кожен із них має свої здібності.

— Так. Так. — «Але все ж таки». Ґлокта, замислившись, витер сльозливе око. «Хтось убив принца. Комусь його смерть могла щось принести. Мені б хотілося знати, хто це, навіть якщо це не обходить більш, нікого». — Мені ще треба поставити кілька запитань. Вартовий біля принцових апартаментів минулої ночі. Я хочу з ним поговорити.

Практик підняв брови.

— Чому? У нас же є документ, хіба ні?

— Просто приведи його.

Северард розправив ноги й підскочив.

— Ну, гаразд, ви тут головний. — Він відштовхнувся від забрьоханої стіни та неквапом пішов уздовж коридору. — Зараз прийде один Лицар Тіла.

Тримаючи стрій

и спали? — запитав Пайк, чухаючи менш обгорілий бік свого знівеченого обличчя.

— Ні. А ти?

Колишній засуджений і нинішній сержант заперечно хитнув головою.

— Кілька днів без сну, — сумовито пробурмотів Джеленгорм. Прикрив очі рукою та примружено глянув у бік північного хребта, що виднівся нерівною лінією дерев під залізно-сірим небом. — Дивізія Полдера вже рушила крізь ліс?

— Ще вдосвіта, — сказав Вест. — Скоро ми маємо дізнатися, що він на своєму місці. А тепер, схоже, готовий піти Крой. Його треба поважати принаймні за пунктуальність.

Під командним пунктом Бурра в долині шикувалася в бойовий порядок дивізія генерала Кроя. Три Королівських полки стали в центрі, на вищій місцевості обабіч них поставало по одному полку рекрутів, а просто за ними — кавалерія. Це видовище нічим не було схоже на безладне розгортання імпровізованої армії Ладісли. Батальйони плавно просувалися вперед строго впорядкованими колонами, тупаючи по багнюці, по високій траві, по засніжених ділянках у западинах. Зупинившись на відведених їм позиціях, вони почали розходитись у рівні лави, і просто впоперек долини розтягнулася сітка з людей. У студеному повітрі ширилося луною далеке тупання їхніх ніг, бій їхніх барабанів, різкі вигуки їхніх командирів. Усе було чисто, акуратно й відповідало всім правилам.

Лорд-маршал Бурр відкинув запону свого намету, вийшов на свіже повітря й відповів різкими змахами руки на салюти різних вартових та офіцерів, розсіяних перед ним.

— Полковнику, — буркнув він, насуплено дивлячись на хмари. — Значить, іще сухо?

Сонце виднілося на горизонті водянистою плямою, небо було яскраво-біле з важкими сірими смугами, а над північним хребтом висіли темніші мітки.

— Поки що так, сер, — відповів Вест.

— Звістки від Полдера ще не було?

— Ні, сер. Але вона може довго йти: ліс дрімучий.

Не такий дрімучий, як сам Полдер, подумав Вест, але це зауваження видавалося далеко не найпрофесійнішим.

— Ви вже їли?

— Так, сер, дякую.

Востаннє Вест їв увечері, та й то небагато. Йому ставало зле від самої думки про їжу.

— Ну, хоч один із нас поїв. — Бурр невдоволено поклав руку на живіт. — Кляте нетравлення, я й торкнутися нічого не можу. — Він здригнувся й протяжно ригнув. — Перепрошую. І ось вони.

Генерал Крой, певно, нарешті оголосив про своє вдоволення точним розташуванням кожного бійця своєї дивізії, позаяк вояки в долині рушили вперед. Повіяв студений вітер, від якого замаяли та затріпотіли полкові знамена, прапори батальйонів та ротні стяги. Водянисте сонце замерехтіло на вигострених клинках і начищеній броні, засяяло на золотому позументі та полірованому дереві, заблищало на пряжках і збруї. Усі плавно просувалися вперед разом у надзвичайно гордій демонстрації військової потуги. Позаду них, далі на схід у долині, височіла за деревами велика чорна вежа. Найближча вежа фортеці Дунбрек.

— Неабияке видовище, — пробурмотів Бурр. — Загалом тисяч із п’ятнадцять бійців і ще майже стільки ж на хребті. — Він кивнув на резерв, два кавалерійських полки, що неспокійно стояли спішені під командним пунктом. — Там чекають на накази ще дві тисячі.

Він знову позирнув на великий табір — ціле місто з парусини, возів, стосів із ящиків і бочок, що розкинулося в засніженій долині. У ньому повзали чорні постаті.

— І це без урахування тисяч людей там — кухарів і конюхів, ковалів і візників, слуг і хірургів. — Він захитав головою. — Чимала відповідальність, еге ж? Вам би не хотілося бути тим дурнем, якому довелося подбати про всю цю юрбу.

Вест слабко всміхнувся.

— Ні, сер.

— Здається... — пробурмотів Джеленгорм, прикривши рукою очі та примружено дивлячись на сонце над долиною. — Це що?..

— Трубу! — різко сказав Бурр, і один із офіцерів неподалік пафосно подав йому підзорну трубу. Маршал розкрив її. — Так, так. Це ще хто такі?

Запитання, без сумніву, було риторичне. Це не міг бути хтось інший.

— Бетодові північани, — сказав Джеленгорм, завжди готовий говорити очевидне.

Вест побачив, як вони промчали відкритою місцевістю в хисткому круглому віконечку його підзорної труби. Висипали з дерев у віддаленому кінці долини, біля річки, та розійшлися, наче темна пляма, що поволі розповзається із порізаного зап’ястка. На крилах застигли брудно-сірі та бурі маси. Легкоозброєні трели. Посередині оформилися більш упорядковані лави, що виблискували тьмяним металом кольчуг і клинків. Бетодові карли.

— Кіннотою й не пахне.

Від цього Вест занервував найсильніше. Йому вже випала одна майже смертельна зустріч із кавалерією Бетода, і поновлювати знайомство він не бажав.

— Приємно нарешті побачити ворога по-справжньому, — сказав Бурр, озвучивши думки, прямо протилежні Вестовим. — Рухаються вони досить вправно, це вже точно. — Його вуста скривились у несподіваній усмішці. — Але прямують якраз туди, куди нам і треба. Наживка в капкані лежить, і він готовий закляпнутись, еге ж, капітане?

Він передав підзорну трубу Джеленгормові, який поглянув у неї й теж усміхнувся.

— Якраз туди, куди нам і треба, — повторив він. Вест почувався значно менш упевнено. Він чітко пам’ятав вервечку північан на хребті, саме там, де вони нібито були потрібні Ладіслі.

Люди Кроя спинились, і підрозділи знову прийняли ідеальне положення, спокійно, наче на величезному плацу: строї по чотири шеренги, резервні роти акуратно стали позаду, а попереду — тоненький рядок бійців із арбалетами. Голосно віддавши накази стріляти, Вест одразу побачив, як від строю Кроя полетів перший залп, щедро обстрілявши ворога. Дивлячись на це з міцно стисненими кулаками, він відчув, як його нігті боляче впиваються в долоні, та побажав північанам загибелі. Вони ж замість того, щоб загинути, теж випустили добре організований залп, а тоді кинулися вперед.

До офіцерів під наметом долинув їхній бойовий клич, отой неземний лемент, що розносився холодним повітрям. Вест пожував губу, згадуючи, як чув його востаннє відлунням у тумані. Важко було повірити, що це сталося всього кілька тижнів тому. Він знову не без сорому радів, що перебуває далеко в тилу, хоча по його спині пробіг дрож, нагадавши йому, що тоді користі з цього було мало.

— Трясця його матері, — промовив Джеленгорм.

Ніхто більше не говорив. Вест стояв, зціпивши зуби, і під гупання власного серця відчайдушно намагався втримати підзорну трубу, тим часом як долиною завзято мчали північани. Арбалети Кроя нагородили їх іще одним залпом, а тоді відступили крізь ретельно підготовлені прогалини в ретельно організованих лавах і вишикувалися знову в тилу. Опустили списи, підняли щити, і стрій союзників практично мовчки приготувався до зустрічі з ревучими північанами.

— Зближуйтеся, — прогарчав лорд-маршал Бурр.

Лави союзників неначе злегка загойдались і посунулись, водянисте сонце ніби зблиснуло на юрбі людей іще яскравіше, а в повітрі залунав нерозбірливий гуркіт. У командному пункті не говорили ні слова. Кожен або мружився в підзорну трубу, або вдивлявся в сонце, витягуючи шию, щоб побачити, що відбувається в долині, і всім було лячно навіть дихати.

За якийсь час (здавалося, страшенно довгий) Бурр опустив свою підзорну трубу.

— Добре. Вони тримаються. Схоже, ваші північани мали рацію, Весте: навіть без Полдера чисельна перевага за нами. Коли він дістанеться сюди, тут має статися розгром...

— Там, — пробурмотів Вест, — на південному хребті.

Серед дерев щось зблиснуло — раз, а тоді ще раз. Метал.

— Кавалерія, сер. Присягаюся своїм життям. Схоже, Бетод додумався до того ж, що й ми, тільки на іншому крилі.

— Трясця! — процідив Бурр. — Повідомте генерала Кроя, що у ворога кавалерія на південному хребті! Скажіть йому відвести той фланг і приготуватися до атаки справа!

Один з ад’ютантів легко скочив у сідло й помчав у напрямку ставки Кроя. Із-під копит його коня полетіла холодна земля.

— Знову якісь викрутаси, і, можливо, не останні. — Бурр склав підзорну трубу й плеснув нею по своїй відкритій долоні. — Полковнику Вест, не можна допустити, щоб це провалилося. Ніщо не має стати на заваді. Ні нахабство Полдера, ні гординя Кроя, ні ворожа хитрість — ніщо. Сьогодні ми маємо тут перемогти. Не можна допустити, щоб це провалилося!

— Ні, сер.

Але Вест аж ніяк не знав, що може тут вдіяти.

Вояки Союзу намагалися стояти тихо, себто галасували неначе велика отара овець, яку женуть у приміщення для стриження. Вони стогнали та бурчали, ковзалися на мокрій землі, гриміли бронею, стукали зброєю по низькому гіллю. Шукач, дивлячись на них, захитав головою.

— Добре, що тут нікого нема — інакше нас би вже давно почули, — прошепотів Доу. — Ці довбні й до трупа б не підкралися.

— Тобі самому не треба шуміти, — прошепотів Тридуба попереду, а тоді жестом покликав їх усіх уперед.

Дивно було знову йти з таким великим загоном. Із ними були чотири десятки карлів Дрижака, до того ж досить розмаїтих. Високі й низенькі, молоді та старі, з геть різною зброєю та бронею, та всі, як здавалося Шукачеві, досить бувалі.

— Стій!

Вояки Союзу зупинилися, загримівши та забурчавши, а тоді почали шикуватися, розійшовшись найвищою частиною хребта. Судячи з того, скільки людей на очах у Шукача пройшло в ліс, шеренга вийшла довжелезна, а вони перебували у віддаленому її кінці. Він позирнув у безлюдні дерева ліворуч від них і насупився. Самотнє це місце — кінець шеренги.

— Зате найбезпечніше, — пробурмотів він собі під носа.

— Що там таке? — запитала Катіль, сівши на велике впале дерево.

— Тут безпечно, — сказав він її мовою та видушив із себе усмішку.

Він досі поняття зеленого не мав, як поводитись, коли вона поруч. У денному світлі їх розділяла страшенна прірва — велика зяюча прірва з походження, віку та мови, така, що він сумнівався, що її взагалі можна перетнути. Уночі ця прірва дивним чином щезала. У темряві вони незле розуміли одне одного. Може, з часом вони розберуться, а може, й ні, і цим усе скінчиться. Та все ж він був радий, що вона поруч. Завдяки їй він знову почувався пристойною людиною, а не просто твариною, що швендяє лісами, намагаючись видряпатися то з однієї халепи, то з іншої.

Він побачив, як один офіцер Союзу відірвався від своїх, пішов до них і наблизився до Тридуби, тримаючи під пахвою якийсь полірований дрючок.

— Генерал Полдер просить вас залишитися тут, на лівому крилі, щоб убезпечити дальній фланг.

Говорив він повільно й дуже голосно, неначе так його могли б зрозуміти, навіть не знаючи цієї мови.

— Гаразд, — відповів Тридуба.

— Дивізія розгортатиметься на висоті праворуч від вас! — Він змахнув своїм дрючком у бік дерев, серед яких повільно й галасливо готувалися його люди. — Ми чекатимемо, поки Бетодові сили не зосередяться на бою з дивізією генерала Кроя, а тоді атакуємо й виженемо їх із поля!

Тридуба кивнув.

— Нам допомогти вам із чимось?

— Правду кажучи, сумніваюся, та, якщо ситуація зміниться, ми повідомимо.

Він покрокував геть, до своїх, послизнувся за кілька кроків і мало не гепнувся дупою в багнюку.

— Він упевнений, — зауважив Шукач.

Тридуба підняв брови.

— Як на мене, трохи занадто, та якщо це означає, що він нас не чіпатиме, то, мабуть, зможу це стерпіти. Ну, гаразд! — вигукнув він і розвернувся до карлів. — Беріться за те дерево й потягніть його сюди вздовж краю!

— Навіщо? — запитав один із них, сидячи з понурим виглядом і потираючи коліно.

— Щоб вам було за чим сховатись, якщо Бетод прийде, — гаркнув йому Доу. — Ворушись, йолопе!

Карли поклали зброю та, буркочучи, стали до роботи. Схоже, з легендарним Рудом Тридубою було не так весело, як вони сподівалися. Шукач мимохіть усміхнувся. Вони мали знати. Ватажки не стають легендарними, розподіляючи легкі завдання. Сам старий, коли Шукач підійшов до нього, стояв і насуплено дивився в ліс.

— Хвилюєшся, отамане?

— Тут добре місце для того, щоб заховати трохи бійців. Добре місце для того, щоб зачекати до початку бою, а тоді кинутися вниз.

— Так, — усміхнувся Шукач. — Тому ми й тут.

— І що? Бетод про це точно не подумав? — Усмішка Шукача почала згасати. — Якщо в нього є зайві бійці, він міг вирішити, що вони будуть доречні тут, чекаючи слушної миті, достоту як ми. Міг послати їх сюди крізь оці дерева, на цей пагорб — якраз туди, де ми сидимо. Як гадаєш, що б тоді сталося?

— Мабуть, ми б заходилися вбивати один одного, та якщо вірити Дрижакові та його хлопцям, зайвих людей у Бетода немає. У нього й так удвічі з гаком менше бійців.

— Може, й так, але він любить влаштовувати несподіванки.

— Гаразд, — сказав Шукач, дивлячись, як карли пересувають упале дерево, загороджуючи ним вершину схилу. — Гаразд. Тоді витягнемо сюди дерево й будемо сподіватися на найкраще.

— Сподіватися на найкраще? — буркнув Тридуба. — Коли це взагалі щось давало?

Він пішов геть побурчати на Мовчуна, а Шукач знизав плечима. Якщо раптом і справді з’явиться кількасот карлів, їм буде непереливки, та тепер він мало що може з цим вдіяти. Тож він став на коліна біля свого клунка, витягнув кресало й трохи сухого пруття, обережно склав усе це й заходився викрешувати іскри.

Біля нього сів навпочіпки Дрижак, який тримав долоні на держаку своєї сокири.

— Що робиш?

— А ти як думаєш? — Шукач подмухав у хмиз і подивився, як розходиться полум’я. — Розкладаю собі багаттячко.

— А хіба ми не чекаємо на бій?

Шукач мовчки підсунув до полум’я деякі з сухих прутиків і подивився, як вони спалахують.

— Так, чекаємо, і зараз, гадаю, найкращий час для багаття. Війна, хлопче, це суцільне чекання. Якщо працювати так, як ми, то на чекання йде, мабуть, кілька тижнів за все життя. У цей час можна мерзнути, а можна спробувати влаштуватися зручно.

Він вийняв зі свого клунка сковорідку й поставив її на вогонь. Цю сковорідку, нову й добру, Шукач роздобув у південців. Він розгорнув пакунок усередині. Там було п’ять яєць, іще цілих. Гарних пістряво-бурих яєць. Він із усмішкою розбив одне об край сковорідки, влив туди і почув, як воно зашкварчало. Справи однозначно йшли на лад. Яєць він уже давненько не їв. Розбиваючи останнє, він занюхав щось зі зміною вітру. То не просто смажилась яєшня. Він рвучко підвів голову й насупився.

— Що таке? — запитала Катіль.

— Скоріш за все, нічого. — Але найкраще було не ризикувати. — Зачекаєш тут хвильку, приглянеш за ними?

— Гаразд.

Шукач переліз через упалий стовбур, попрямував до найближчого дерева та притулився до нього, сівши накарачки й дивлячись на схил униз. Йому здавалося, що нічим не пахло. А ще серед дерев нічого не було видно — тільки вологу землю з ділянками снігу, мокрі соснові гілки та застиглі тіні. Нічого. Просто Тридуба стривожив його своїми балачками про несподіванки.

Розвертаючись назад, він знову дещо занюхав. Підвівся, спустився зі схилу на кілька кроків, віддалившись від багаття та впалого дерева, і вдивився в ліс. До нього підійшов Тридуба зі щитом на руці та затиснутим у великому кулаці оголеним мечем.

— Що там, Шукачу, щось занюхав?

— Може, й так. — Він знову принюхався, протяжно й повільно, втягуючи повітря в ніс і просіюючи його. — Скоріш за все, нічого.

— Не нічогокай мені, Шукачу, — твій ніс уже виручав нас із халепи. Що ти занюхав?

Вітер змінив напрямок, і цього разу Шукач занюхав це сповна. Він уже давно не відчував такого запаху, та сплутати його не міг ні з чим.

— Блядь, — видихнув він. — Шанка.

— Агов!

Шукач роззирнувся довкола, роззявивши рота. Через упале дерево лізла зі сковорідкою в руці Катіль.

— Яєшня готова, — сказала вона, широко всміхаючись їм обом.

Тридуба замахав їй рукою й заревів на весь голос:

— Усі ховайтеся за...

Внизу, в кущах тенькнула тятива лука. Шукач почув стрілу, відчув, як вона просвистіла повз нього в повітрі. Загалом ці плоскоголові не найкращі лучники, і вона оминула його за крок чи два. Те, що вона знайшла іншу ціль, було просто хріновим збігом.

— Ой, — сказала Катіль, кліпаючи на стрілу у себе в боці. — Ой...

І вона миттю впала, впустивши сковорідку в сніг. Шукач побіг схилом до неї. Дихання холодно зашкрябало йому горло. Тоді він потягнувся до її рук і побачив, як Тридуба взяв її за коліна. Добре, що вона була неважка. Зовсім неважка. Повз них пролетіли одна-дві стріли. Одна влучила у стовбур дерева й загойдалась, а вони склали її та сховалися з другого боку.

— Там шанка! — кричав Тридуба. — Вони підстрелили дівчину!

— Найбезпечніше місце в бою? — загарчав Доу, пригнувся за деревом і закрутив сокирою в руці. — Падлюки йобані!

— Шанка? Так далеко на півдні? — говорив хтось.

Шукач узяв Катіль, яка стогнала, під пахви й потягнув її назад, до западини біля багаття. Вона била п’ятами по землі.

— Вони мене підстрелили, — пробурмотіла вона, дивлячись на стрілу, тим часом як по її сорочці розтікалася кров із рани. Вона кашлянула й поглянула великими очима на Шукача.

— Вони йдуть! — кричав Дрижак. — Готуйсь, хлопці!

Бійці витягали зброю, затягували паски та ремені на щитах, скреготіли зубами та плескали один одного по спинах, готуючись до бою. Мовчун стояв за деревом і спокійнісінько пускав стріли донизу.

— Мені треба йти, — сказав Шукач і потиснув руку Катіль, — але я повернусь, ясно? Ти просто тримайся, чуєш? Я повернусь.

— Що? Ні!

Йому довелося виривати з долоні її пальці. Це йому не подобалось, але який у нього був вибір?

— Ні, — прохрипіла вона йому в спину, коли він кинувся до дерева й тонкої вервечки карлів, що ховалися за ним, тим часом як двоє стали на коліна, щоб і собі постріляти з луків.

Над стовбуром пролетів огидний спис і з глухим ударом врізався в землю зовсім поруч із ним. Шукач витріщився на нього, а тоді прослизнув далі й став на коліна неподалік від Мовчуна, дивлячись на схил унизу.

— Йобана хрінь!

Дерева кишіли плоскоголовими. Дерева внизу, ліворуч від них і праворуч від них. Ворушилися темні постаті, гойдалися тіні, що юрбою підіймалися по схилу. Їх, здавалося, були сотні. Праворуч від них кричали та гриміли спантеличені вояки Союзу, наставляючи списи та брязкаючи бронею. Із лісу гнівно зашипіли стріли та влетіли в них.

— Йобана хрінь!

— Може, почнемо стріляти, га?

Мовчун випустив стрілу й витягнув із сагайдака ще одну. Шукач і собі вихопив стрілу, та цілей було так багато, що він ніяк не міг змусити себе обрати одну, а тоді вистрілив надто високо, водночас безупинно лаючись. Тепер вони наближалися, підійшли досить близько, щоб він бачив їхні обличчя — якщо це можна було назвати обличчями. Розкриті слабкі щелепи, вишкірені та повні зубів, жорстокі маленькі очиці, сповнені ненависті. Незугарна зброя — кийки з цвяхами, сокири з тесаного каменю, іржаві мечі, зняті з мерців. Вони пройшли між дерев угору швидко, мов вовки.

Шукач поцілив одному в груди й побачив, як він позадкував. Ще одному влучив у ногу, але решта не сповільнювалась.

— Готуйсь! — проревів Тридуба, і він відчув, як довкола нього підводяться люди, здіймаючи клинки, списи та щити, зустрічаючи атаку. Замислився, як до цього можна приготуватись.

Якийсь плоскоголовий перескочив через дерево, роззявивши рота й вишкірившись. Шукач побачив, як він чорніє в повітрі, почув гучний рев у вухах, а тоді в нього вгризся Тулів меч і відкинув його назад. Із нього, наче з розтрощеної пляшки, бризнула кров.

Ще один поліз угору, і Тридуба повністю відрубав йому мечем руку, а тоді зіштовхнув його зі схилу щитом. Над упалим стовбуром тепер юрбою перли все нові й нові плоскоголові. Шукач вистрілив одному в лице щонайбільше за крок від себе, витягнув ніж і штрикнув його в нутрощі, щосили кричачи. По його руці потекла тепла кров. Коли шанка впав, він вирвав у нього з лапи кийок і замахнувся ним в іншого, не влучив і відступив. Бійці повсюди кричали, кололи й рубали.

Він побачив, як Дрижак чоботом притиснув голову одного шанка до дерева, високо здійняв щит над нею та глибоко вгородив його металевий край йому в лице. Другого шанка він збив із ніг сокирою, бризнувши кров’ю Шукачеві в очі, а тоді схопив ще одного, який перескочив через дерево, і вони разом покотилися по мокрій землі, невпинно перекидаючись. Шанка опинився вгорі, і Шукач уперіщив його по спині кийком — раз, двічі, тричі, — а Дрижак спихнув його і, незграбно підвівшись, наступив йому на потилицю. Він понісся далі й зарубав ще одного плоскоголового, що якраз проштрикнув списом у бік верескливого карла.

Шукач кліпнув і спробував рукавом стерти кров із очей. Побачив, як Мовчун підняв ніж і штрикнув ним у череп плоскоголового. Клинок прослизнув йому крізь рот і міцно пришпилив його до стовбура дерева. Він бачив, як Тул знов і знов гамселив одного шанка великим кулаком по обличчю, аж поки його череп не обернувся на суцільне червоне місиво. Над ним вискочив на дерево плоскоголовий із піднятим списом, але перш ніж той устиг його заколоти, Доу підскочив і відрубав йому ноги. Шанка з криком закрутився в повітрі.

Шукач побачив, як шанка верхи на карлі вигризає великий шматок із його шиї. Висмикнув спис із землі позаду себе й метнув його просто в спину плоскоголовому. Той упав, белькочучи та дряпаючи себе по плечах у намаганні добратися до зброї, та спис проштрикнув його повністю.

Ще один карл із ревом борсався, а йому в руку вп’явся зубами шанка, якого той гамселив другою рукою. Шукач ступив один крок, ідучи йому на допомогу, але не встиг він туди дістатись, як на нього пішов плоскоголовий зі списом. Шукач вчасно це помітив й ухилився від нього, ударив його ножем по очах, коли той ішов повз нього, а тоді гепнув кийком по потилиці й відчув, як його голова хряскає, наче яйце, що розбивається. Повернувся до іншого шанка. Здоровезного. Він роззявив пащу на Шукача й вишкірився; з його зубів потекла слина, а в пазурах він тримав велику сокиру.

— Давай! — закричав на нього Шукач, здійнявши кийок і ніж.

Перш ніж той устиг піти на нього, йому за спину зайшов Тридуба й розітнув його від плеча до грудей. Бризнула кров, і він упав ниць у багнюку. Йому якимось робом вдалося трохи піднятись, але так він тільки гарно підставив обличчя під удар Шукачевого ножа.

Тепер шанка відступали, а карли волали та рубали тих, хто тікав. Останній з них верескнув і пішов до дерева, спробувавши перелізти через нього. Меч Доу вирубав у нього на спині криваву рану, з якої виднілося червоне м’ясо та уламки білої кістки, і він забелькотів. Він упав, заплутавшись, на гілку, сіпнувся й завмер, безвільно звісивши ноги.

— Їм кінець! — проревів Дрижак. Його обличчя під довгим волоссям було заляпане кров’ю. — Ми їх зробили!

Карли зраділи, загукали й потрусили зброєю. Принаймні більшість із них. Двоє лежали нерухомо, а ще кілька валялися поранені, стогнучи та булькаючи крізь зціплені зуби. Шукач гадав, що їм не надто хочеться святкувати. Тридубі теж.

— Стуліть писки, йолопи! Поки що вони пішли, та прийдуть нові. Ось чим погані плоскоголові — завжди знайдуться нові! Приберіть ці трупи! Позбирайте всі стріли, які можна! Вони нам придадуться вже сьогодні!

Шукач уже пошкандибав назад, до пригаслого багаття. Катіль лежала там, де він її покинув, швидко й неглибоко дихаючи та притиснувши одну руку до ребер біля стріли. Вона вологими круглими очима дивилася, як він іде, і нічого не казала. Він теж нічого не казав. А що тут можна було сказати? Він узяв ніж і розрізав її скривавлену сорочку від стріли до краю, а тоді зняв її з Катіль так, щоб побачити стрілу. Вона застрягла між двома ребрами з правого боку, просто під груддю. Кепське місце для пострілу, якщо таке взагалі буває.

— Усе гаразд? — пробелькотіла вона, цокаючи зубами. Обличчя в неї було біле як сніг, а очі — гарячково ясні. — Усе гаразд?

— Усе гаразд, — сказав він і стер великим пальцем бруд із її мокрої щоки. — Не панікуй тільки, добре? Ми все владнаємо.

А тим часом він думав: брехло ти сране, Шукачу, боягузе ти сраний. У неї ж стріла в ребрах.

Тридуба сів біля них навпочіпки.

— Стріла має вийти, — сказав він, сильно насупившись. — Я її потримаю, а ти тягни стрілу.

— Що?

— Що він каже? — просичала Катіль із кров’ю на зубах. — Що він...

Шукач обома руками взявся за стрілу, тим часом як Тридуба взяв її за зап’ястки.

— Що ви...

Шукач потягнув, але стріла не вийшла. Він потягнув, і з рани довкола стріли побігла кров, стікаючи двома темними лініями з її блідого боку. Він потягнув, і її тіло засіпалось, ноги захвицались, а тоді вона заволала так, ніби він її вбивав. Він потягнув, і стріла не вийшла, не посунулася навіть на палець.

— Тягни! — просичав Тридуба.

— Та не виходить вона, бля! — загарчав йому в лице Шукач.

— Гаразд! Гаразд.

Шукач відпустив стрілу, а Катіль закашлялась і забулькотіла, здригаючись і трусячись, судомно вдихаючи та пускаючи рожеву слину.

Тридуба потер щелепу й залишив у себе на обличчі кривавий слід.

— Якщо не можеш її витягнути, тобі доведеться її проштовхнути.

— Що?

— Що він... каже? — пробулькотіла Катіль, цокочучи зубами.

Шукач ковтнув.

— Її треба проштовхнути.

— Ні, — пробурмотіла вона, округливши очі. — Ні.

— Ми мусимо.

Він узявся за стрілу, обламав її посередині та обхопив долонями ламаний кінець.

— Ні, — схлипнула вона.

— Просто тримайся, дівчинко, — пробурмотів Тридуба спільною мовою та знову взяв її за зап’ястки. — Тепер просто тримайся. Давай, Шукачу.

— Ні...

Шукач зціпив зуби й сильно штовхнув зламану стрілу. Катіль сіпнулась і своєрідно зітхнула, а тоді в неї закотились очі: вона начисто знепритомніла. Шукач наполовину перекотив її тіло, безвільне, як ганчірка, і побачив, що стріла стирчить із її спини.

— Добре, — пробурмотів він, — добре, вона пройшла.

Він узявся за стрілу під самим наконечником і злегка крутнув її, витягаючи. Разом із нею хлюпнула кров, але не надто багато.

— Це добре, — сказав Тридуба. — Тоді не думаю, що вона зачепила легеню.

Шукач пожував губу.

— Це добре.

Він узяв скручену пов’язку, приклав її до скривавленої дірки в спині Катіль і почав обгортати їй пов’язкою груди. Коли він просовував пов’язку під нею, Тридуба підіймав її.

— Добре, добре.

Він повторював це знов і знов, накручуючи пов’язку та якомога швидше ворушачи холодними пальцями, поки вона не затягнулася — так, що він не затягнув би краще. Його руки були в крові, пов’язка була в крові, живіт і спина Катіль були вкриті рожевими відбитками його пальців, смужками темного бруду й темної крові. Він ізнову натягнув на неї сорочку та обережно перекотив її на спину. Торкнувся її обличчя — теплого, з заплющеними очима. Її груди злегка ворушились, а дихання клубочилося біля вуст.

— Ковдру треба.

Він підвівся, перебрав свій клунок, витягнув свою ковдру, розкидавши речі довкола багаття. Притягнув ковдру назад, витрусив і накрив нею Катіль.

— Тепло тобі, га? Тепло й затишно. — Він обгорнув її ковдрою від холоду. Натягнув їй на ноги. — Зігрівайся.

— Шукачу.

Тридуба, нахилившись, слухав її дихання. Випростався й повільно захитав головою.

— Вона мертва.

— Що?

Довкола них неспішно падали білі порошинки. Знову починав іти сніг.

— Де тільки носить Полдера? — загарчав маршал Бурр, вдивляючись у долину та роздратовано стискаючи й розтискаючи кулаки. — Я сказав чекати, поки для нас почнеться бій, а не поки нас, трясця, здолають!

Вест не знав, що відповісти. А й справді, де Полдер? Сніг тепер ставав густішим, м’яко падав завитками та вихорцями й опускав на поле бою сіру завісу, надаючи всьому якоїсь нереальності. Звуки, здавалося, долинали звідкись із неймовірної далечіні, приглушені та розкотисті. У тилу їздили туди-сюди гінці, швидко пересуваючись чорними цятками по білій землі, з наполегливими вимогами надати підкріплення. Надходили все нові поранені, що стогнали на ношах, охали на возах чи пленталися, мовчазні та скривавлені, дорогою підставкою.

Навіть крізь сніг було чітко видно, що людям Кроя непереливки. Ретельно вишикувані шеренги тепер підозріло випнулися посередині, підрозділи розчинились у єдину напружену масу, зливаючись один із одним у безладді та замішанні бою. Вест уже згубив лік штабним офіцерам, яких генерал Крой послав до командного пункту з вимогами надати підтримку чи дозвіл на відступ і яких незмінно відсилали назад із одним повідомленням. Триматись і чекати. Від Полдера тим часом не надходило нічого, крім зловісного та несподіваного мовчання.

— Де його носить? — Бурр потупав до свого намету, лишаючи на свіжій білій кірці темні сліди. — Ти! — гукнув він ад’ютантові й нетерпляче покликав його жестом. Вест, пішовши за ним на поважній відстані, проштовхався за завісу намету після нього, а одразу за ним це зробив Джеленгорм.

Маршал Бурр схилився над своїм столом і вихопив із каламаря перо, обляпавши дерево чорними краплями.

— Іди в той ліс і знайди генерала Полдера! Дізнайся, що він у біса робить, і негайно повернися до мене!

— Так, сер! — писнув офіцер і виструнчився так, що аж затремтів.

Бурр нашкрябав пером на папері накази.

— Повідом його, що йому наказано негайно розпочати атаку!

Він підписався своїм іменем, сердито змахнувши зап’ястком, і різко посунув документ до ад’ютанта.

— Звичайно, сер!

Молодий офіцер цілеспрямовано вийшов із намету.

Бурр повернувся до своїх мап і скривився, опустивши гнівний погляд. Однією рукою він посмикував себе за бороду, а другу притиснув до живота.

— Де носить Полдера?

— Можливо, сер, він сам був атакований...

Бурр ригнув, скривився, знову ригнув і гупнув по столу так, що каламар задеренчав.

— Хай буде прокляте це сране нетравлення!

Він тицьнув товстим пальцем у мапу.

— Якщо Полдер невдовзі не прибуде, нам доведеться задіяти резерв — чуєте мене, Весте? Задіяти кавалерію.

— Так, звісно, сер.

— Не можна допустити, щоб це провалилося. — Маршал насупився й ковтнув. Вестові здалося, що він раптом сильно збліднув. — Не можна до... до...

Він злегка загойдався й закліпав.

— Сер, ви...

— Бе-е-е-е!

Маршал Бурр смикнувся вперед і оббризкав стіл чорним блювотинням. Воно розбризкалося по мапах і забарвило їхній папір у насичений червоний колір. Вест завмер, і в нього мало-помалу відвисла щелепа. Бурр забулькав, стиснувши кулаки на столі перед собою й затрусившись усім тілом, а тоді зігнувся та ще раз виблював.

— Кр-р-рх!

Він незграбно відійшов. Із його губи повисла червона слина, на його білому обличчі вирячились очі, він здушено застогнав, а тоді перекинувся, потягнувши за собою один закривавлений план.

Коли до Веста нарешті дійшло, що відбувається, він ледве встиг кинутись уперед і спіймати обм’якле тіло лорд-маршала, поки той не впав. Ступив кілька кроків наметом, похитуючись і силкуючись утримати його на ногах.

— Блядь! — видихнув Джеленгорм.

— Допоможи, хай йому грець! — загарчав Вест.

Здоровань кинувся до нього й узяв Бурра за другу руку, і разом вони чи то перенесли, чи то перетягнули його до ліжка. Вест розстебнув маршалів верхній ґудзик і розкрив йому комірець.

— Якась хвороба шлунка, — пробурмотів він крізь стиснені зуби. — Він скаржився вже не один тиждень...

— Я приведу хірурга! — писнув Джеленгорм.

Він кинувся бігти, але Вест узяв його за руку.

— Ні.

Здоровань поглянув на нього.

— Що?

— Якщо стане відомо, що він хворий, буде паніка. Полдер і Крой чинитимуть так, як їм заманеться. Армія може розпастися. Про це ніхто не має дізнатися до кінця бою.

— Але ж...

Вест підвівся та поклав руку Джеленгормові на плече, дивлячись йому просто в очі. Він уже знав, що треба робити. Він не буде просто споглядати чергову катастрофу.

— Послухай мене. Ми повинні довести план до кінця. Повинні.

— Хто повинен? — Джеленгорм оглянув намет шаленими очима. — Ми з тобою самі по собі?

— Якщо вже так потрібно.

— Але ж ідеться про життя людини!

— Ідеться про життя тисяч людей! — процідив Вест. — Не можна допустити, щоб це провалилося, ти сам чув, як він це казав.

Джеленгорм збліднув, майже як Бурр.

— Я зовсім не думаю, що він мав на увазі, ніби...

— Не забувай, що ти мені винен. — Вест нахилився ще ближче. — Без мене ти лежав би в купі трупів, що спокійнісінько гниють на північ від Кумнуру. — Йому це не подобалось, але це було потрібно, а часу на люб’язності не було. — Ми розуміємо один одного, капітане?

Джеленгорм ковтнув.

— Так, сер, думаю, так.

— Добре. Ти наглядай за маршалом Бурром, а я подбаю про все надворі.

Вест підвівся й попрямував до запони.

— А що, як він...

— Імпровізуй! — гарикнув він через плече.

Тепер були серйозніші приводи для тривоги, ніж життя якоїсь окремої людини. Він виринув на холодне повітря. Командним пунктом перед наметом розійшлися щонайменше два десятки офіцерів і вартових, які показували вниз, на білу долину, вдивлялись у підзорні труби та стиха перемовлялися.

— Сержанте Пайк!

Вест покликав засудженого жестом, і той пішов до нього крізь снігопад.

— Мені треба, щоб ти постояв тут на сторожі, розумієш?

— Звісно, сер.

— Стій на сторожі тут і не пропускай нікого, крім мене та капітана Джеленгорма. Нікого. — Він стишив голос. — За будь-яких обставин.

Пайк кивнув. На рожевому місиві його обличчя зблиснули очі.

— Розумію.

Він пішов до запони намету й майже безтурботно зупинився біля неї, засунувши великі пальці за перев’язь шпаги.

За мить зі схилу примчав у ставку кінь, який пирхав, випускаючи з ніздрів пару. Його наїзник зісковзнув із сідла та зробив кілька непевних кроків, перш ніж Вест устиг загородити йому шлях.

— Термінове повідомлення для маршала Бурра від генерала Полдера! — стрімко вигукнув чолов’яга. Він спробував підійти до намету, але Вест не рушив із місця.

— Маршал Бурр зайнятий. Своє повідомлення можеш передати мені.

— Мені було чітко сказано...

— Мені, капітане!

Чолов’яга кліпнув.

— Дивізія генерала Полдера веде бій, сер, у лісі.

— Веде бій?

— Запеклий бій. Сталося кілька несамовитих атак на ліве крило, і нам важко триматися самотужки. Сер, генерал Полдер вимагає дозволу відступити та перегрупуватися, ми всі вибиті зі своїх позицій!

Вест ковтнув. План уже розклеювався й цілком міг розпастись остаточно.

— Відступити? Ні! Це неможливо. Якщо він відступить, дивізія Кроя залишиться беззахисною. Скажи генералові Полдеру втримувати свої позиції та по змозі завершити атаку. Скажи йому, що він за жодних обставин не повинен відступати! Кожен мусить зробити свій внесок!

— Але, сер, я маю...

— Іди! — вигукнув Вест. — Негайно!

Капітан віддав честь і знову заліз на коня. Не встиг він ударити шпорами й кинутись угору схилом, як неподалік від намету зупинив свого коня ще один відвідувач. Вест лайнувся собі під носа. Це був полковник Фельніґґ, начальник штабу Кроя. Віднадити його було не так легко.

— Полковнику Вест, — різко промовив він, зіскочивши з сідла. — Наша дивізія веде запеклий бій по всій лінії фронту, а тепер на нашому правому крилі з’явилася ще й кавалерія! Напад кавалерії на полк рекрутів! — Він уже пішов до намету, знімаючи рукавички. — Без допомоги вони довго не протримаються, а якщо вони зламаються, із нашим флангом станеться казна-що! Це може бути кінцем! Де носить Полдера?

Вест марно спробував сповільнити Фельніґґа.

— Генерала Полдера самого атакували. Однак я негайно накажу випустити резерви, і...

— Цього замало, — прогарчав Фельніґґ, проштовхався повз нього та пішов до запони намету. — Я мушу поговорити з маршалом Бурром, не...

Поперед нього вийшов Пайк, поклавши одну руку на руків’я шпаги, і прошепотів:

— Маршал... зайнятий.

Очі на його обпеченому обличчі вирячилися з такою страхітливою загрозливістю, що навіть Вест трохи збентежився. На мить запала напружена тиша: штабний офіцер і безликий засуджений витріщились один на одного.

Тоді Фельніґґ невпевнено відступив на крок. Кліпнув і знервовано облизав губи.

— Зайнятий. Розумію. Що ж... — Він відійшов ще на крок. — Кажете, будуть задіяні резерви?

— Негайно.

— Ну, тоді, тоді... Я скажу генералові Крою чекати на підкріплення. — Фельніґґ засунув один палець ноги в стремено. — Щоправда, це вкрай незвично. — Він насуплено глянув на намет, на Пайка, на Веста. — Вкрай незвично.

Тоді він пришпорив коня й кинувся назад у долину. Вест провів його поглядом, думаючи, що Фельніґґ і не уявляє, наскільки це незвично. Він розвернувся до якогось ад’ютанта.

— Маршал Бурр наказав резерву вступити в бій на правому крилі. Він має напасти на Бетодову кавалерію й відігнати її. Якщо той фланг ослабне, катастрофа неминуча. Зрозуміло?

— Мені потрібні письмові накази від маршала...

— Часу на письмові накази немає! — заревів Вест. — Іди туди та виконай свій обов’язок!

Ад’ютант покірно побіг зі схилу до двох резервних полків, які терпляче чекали в снігу. Вест провів його поглядом, нервово ворушачи пальцями. Люди почали сідати на коней і клусом їхати на позицію для атаки. Вест, жуючи губу, розвернувся. Усі офіцери та вартові штабу Бурра дивилися на нього з різними обличчями — від злегка зацікавлених до відверто підозріливих.

Дорогою назад він кивнув десь двом із них, намагаючись справити таке враження, ніби все як завжди. Він замислився, як скоро хтось відмовиться просто вірити йому на слово, як скоро хтось прорветься в намет, як скоро хтось довідається, що лорд-маршал Бурр уже досить давно перебуває на півдорозі до краю мертвих. Замислився, чи не станеться це раніше, ніж у долині розірветься стрій, а командний пункт захоплять північани. Якщо пізніше, здогадувався він, то це не матиме жодного значення.

Пайк дивився на нього з чимось схожим на усмішку. Вест хотів би всміхнутися йому у відповідь, але йому не ставало на це духу.

Шукач сів і вдихнув. Він притулився спиною до впалого дерева, а в руці неміцно тримав лук. У мокрій землі біля нього стирчав меч. Меч він забрав у мертвого карла і скористався ним, і йому здавалося, що він скористається ним ізнову ще до кінця дня. На ньому була кров — на руках, на одязі, повсюди. Кров Катіль, кров плоскоголових, його власна. Стирати її здавалося марно: досить скоро її знову проллється вдосталь.

Шанка вже тричі підіймалися схилом, а вони тричі від них відбивались, і кожен бій був важчий за попередній. Шукач задумався, чи відіб’ються вони від шанка, коли ті прийдуть ізнову. У тому, що вони близько, він не сумнівався ніколи. Жодної хвильки. Його турбувало те, коли це станеться та скільки їх буде.

Із-поміж дерев він чув крики та вереск поранених союзників. Поранених було безліч. Коли вони прийшли останнього разу, один із карлів утратив руку. Ну, може, казати тут «утратив» було неправильно, бо її відрубали сокирою. Карл одразу після цього голосно репетував, але тепер мовчав і тихо, хрипко дихав. Куксу вони перев’язали ганчіркою та ременем, і тепер він дивився на неї таким поглядом, який інколи буває в поранених. Він, блідий і витрішкуватий, дивився на свій відрубаний зап’ясток так, ніби не міг збагнути, що бачить. Ніби це постійно його дивувало.

Шукач поволі підвівся й визирнув із-за впалого дерева. Унизу, в лісі, він бачив плоскоголових. Вони сиділи в тіні. Чекали. Неприємно йому було бачити, як вони там никають. Шанка або йдуть на тебе, поки їм не настає гаплик, або тікають.

— Чого вони ждуть? — прошепотів він. — Коли це кляті плоскоголові навчилися ждати?

— Тоді, коли навчилися битися за Бетода? — буркнув Тул і витер меч. — Зараз багацько всього міняється, і ніщо не міняється на краще.

— А коли це щось мінялося на краще? — прогарчав Доу трохи далі.

Шукач насупився. У нього в носі з’явився новий запах, схожий на запах вологи. Унизу, серед дерев, було щось бліде, що блідішало в нього на очах.

— Що то таке? Отой туман?

— Туман? Тут? — Доу різко, по-воронячому, зареготав. — У таку годину? Ха! Та ні, стривай...

Тепер це бачили вони всі: білий слід, що тримався мокрого схилу. Шукач ковтнув. У роті в нього було сухо. Він раптом став почуватися незатишно, і не лише від того, що внизу чекали шанка. Було щось іще. Туман повз угору крізь дерева, крутився довкола стовбурів і підіймався в них на очах. Плоскоголові почали рушати, пересуваючись неясними постатями в сірому присмерку.

— Мені це не подобається, — почув він голос Доу. — Це неприродно.

— Обережно, хлопці! — пролунав глибокий голос Тридуби. — Обережно!

У Шукача це вселило відвагу, та надовго цієї відваги не вистачило. Він захитався вперед-назад, відчуваючи нудоту.

— Ні, ні, — зашепотів Дрижак, ковзаючи очима туди-сюди, наче в пошуках виходу.

Шукач відчував, як стає дибки волосся на його руках, як у нього поколює шкіру, сильно стискається горло. Ним оволодівав безіменний страх, що тік пагорбом угору разом із туманом — прокрадався лісом, крутився довкола дерев, прослизав під стовбуром, за яким вони ховалися.

— Це він, — прошепотів Дрижак із великими, як дві розкриті халяви чобіт, очима та притиснувся до землі так, ніби боявся, що його почують. — Це він!

— Хто? — прохрипів Шукач.

Дрижак тільки хитнув головою та припав до холодної землі. Шукач відчув потужне бажання зробити те саме, але змусив себе підвестися й зазирнути за дерево. Щоб Іменитий злякався, як дитина в темряві, і сам не знав чому? Краще це зустріти, подумав він. І сильно помилився.

У тумані була тінь, надто висока й надто пряма, щоб бути шанка. То був великий, здоровезний чолов’яга, такий завбільшки, як Тул. Навіть більший. Велетень. Шукач потер хворі очі, думаючи, що це, певно, якась гра світла в мороці, але це було не так. Він, отой чоловік-тінь, підходив ближче та чимраз більше оформлювався, а що чіткіше його ставало видно, то сильнішим ставав страх.

Він, Шукач, уже давно й багато подорожував по всій Півночі, та ще ніколи не бачив такої дивної й неприродної істоти, як цей велетень. Одна його половина була вкрита великими пластинами чорної броні — металом із заклепками та кріпленнями, побитим і загостреним, шпичастим, кутим і спотвореним. Друга половина була здебільшого оголена, як не брати до уваги ремінців, поясів і пряжок, на яких трималася броня. Гола нога, гола рука, голі груди — на них усіх випинались огидні шматки та шнури м’язів. На обличчі в нього була маска, маска з подряпаного чорного заліза.

Він підійшов ближче, звільнився з туману, і Шукач побачив, що у велетня розмальована шкіра. Синя від крихітних літер. Він увесь, до останнього дюйма, був обмальований письменами. Зброї він не мав, але не був від цього менш страшним. Правду кажучи, від цього він був навіть страшніший. Він не бажав носити зброю навіть на полі бою.

— Бля, ради мертвих, — видихнув Шукач, і в нього від жаху відвисла щелепа.

— Обережно, хлопці, — пробурчав Тридуба. — Обережно.

Голос старого був єдиним, що не давало Шукачеві втекти від нього й не повернутись.

— Це він! — писнув один із карлів пронизливим, як у дівки, голосом. — Це Страховидло!

— Стули писок, бля! — пролунав голос Дрижака. — Ми знаємо, хто це!

— Стріли! — гукнув Тридуба.

Шукач із дрожем у руках прицілився у велетня. Зробити це чомусь було важко, навіть на такій відстані. Він зусиллям волі змусив свою руку відпустити тятиву, а тоді стріла відскочила від броні й полетіла в дерева, не завдавши жодної шкоди. Мовчун поцілив краще. Його стріла чітко влучила велетневі в бік, глибоко занурившись у його мальовану плоть. Він наче й не помітив. Із луків карлів полетіли нові стріли. Одна втрапила йому в плече, ще одна проштрикнула його величезну литку. Велетень не видав ані звуку. Він ішов далі, невпинно, як росте трава, і разом із ним ішли туман, плоскоголові та страх.

— Блядь, — пробурмотів Мовчун.

— Це диявол! — зарепетував один із карлів. — Диявол із пекла!

Шукач починав думати так само. Він відчував, як довкола нього зростає страх, відчував, як бійці починають вагатись. Відчував, як сунеться назад, майже про це не думаючи.

— Ну, гаразд! — заревів Тридуба глибоким і спокійним голосом, ніби зовсім не відчуваючи страху. — Рахую до трьох! На рахунок «три» ми наступаємо!

Шукач подивився на старого так, наче той з’їхав з глузду. Принаймні тут вони можуть сховатися за деревом. Він почув, як забурмотіли двоє карлів, без сумніву, думаючи приблизно те саме. Їм не дуже подобався такий план — кидатися з пагорба в велику юрбу шанка, посеред яких стоїть якийсь підозрілий велетень.

— Ти впевнений? — прошепотів Шукач.

Тридуба на нього навіть не глянув.

— Найкраще, що може зробити людина, коли їй страшно, це напасти! Збурити кров і обернути страх на лють. Положення в нас вигідне, і ми не будемо їх тут ждати!

— Ти певен?

— Ми йдемо, — сказав Тридуба й відвернувся.

— Ми йдемо, — прогарчав Доу, лютим поглядом підбурюючи карлів: ану спробуйте відступитись.

— На рахунок «три»! — прогуркотів Грозова Хмара.

— Ага, — сказав Мовчун.

Шукач ковтнув, досі точно не знаючи, піде він чи ні. Тридуба визирнув із-за дерева, стиснувши вуста в сувору рівну риску та стежачи за постатями в тумані та здорованем посеред них. Одну долоню він завів за спину й розгорнув, наказуючи зачекати. Чекаючи потрібної відстані. Чекаючи слушного часу.

— Мені йти на «три», — прошепотів Дрижак, — чи після трьох?

Шукач хитнув головою.

— Байдуже, аби тільки пішов.

От замість ніг у нього були наче два великі камені.

— Один!

Уже «один»? Шукач озирнувся через плече й побачив тіло Катіль, що лежало, витягнувшись, під його ковдрою біля згаслого багаття. Можливо, це мало його розізлити, але тільки злякало ще більше. Правду кажучи, він не мав бажання скінчити так, як вона. Він ковтнув і відвернувся, а тоді міцно взявся за ручку ножа й руків’я меча, що їх він позичив у мертвих. Залізо страху не відчуває. Добра зброя, готова до кривавої роботи. Він хотів би й сам бути хоч наполовину таким готовим, але він уже робив це і знав, що по-справжньому готовим не буває ніхто й ніколи. Тут не треба бути готовим. Треба просто йти.

— Два!

Майже пора. Він відчув, як його очі широко розплющуються, ніс втягує холодне повітря, а шкіру пощипує від холоду. Він занюхав людей і загострені сосни, шанка й вологий туман. Почув швидке дихання позаду, повільні кроки внизу, крики збоку й гупання власної крові у себе в жилах. Він бачив усе до дрібниць, і все рухалося повільно, так, як крапає мед. Довкола нього рухалися люди, суворі люди з суворими лицями, вони переминалися з ноги на ногу, протистояли страху та туману й готувалися. Вони збиралися піти, він у цьому вже не сумнівався. Він відчув, як почали стискатися м’язи у нього в ногах, штовхаючи його вгору.

— Три!

Тридуба переліз через дерево першим, а Шукач пішов просто за ним; повсюди довкола нього йшли в атаку бійці, повітря було повне їхніх криків, їхньої люті та їхнього страху, а він біг і кричав, тупав ногами так, що аж трусилися кістки; дихання й вітер стали стрімкими, чорні дерева й біле небо падали й хитались, туман летів на нього, а всередині туману чекали темні постаті.

Він замахнувся на одну з них мечем, із ревом промчавши повз неї, і клинок глибоко врізався в неї й відкинув її назад так, що Шукач наполовину розвернувся й подався за нею, закрутившись, упавши й закричавши. Клинок глибоко врізався в ногу якомусь шанка й відтяв йому стопу, а тоді Шукач збіг зі схилу, ковзаючись у сльоті й намагаючись випростатись. Довкола повсюди лунали звуки бою, притлумлені й чудернацькі. Голосно лаялися бійці, гарчали шанка, гриміло й гупало залізо, стикаючись із залізом і плоттю.

Він крутнувся й прослизнув між деревами, не знаючи, звідки може прийти наступний плоскоголовий, не знаючи, чи не отримає він наступної хвилини спис у спину. Він побачив у мороці якусь постать і поскакав на неї, щосили волаючи. Туман перед ним неначе розсіявся, і він із жахом загальмував і спинився. Крик хрипко вирвався з його горла, і він, кваплячись утекти, мало не перекинувся на спину.

Щонайбільше за п’ять кроків від нього був Страховидло, як ніколи великий і грізний; його татуйована плоть була обтикана зламаними стрілами. До того ж він тримав за шию витягнутою рукою якогось карла, що хвицався та пручався. Мальовані сухожилля у нього в передпліччі скрутились і зіщулились, величезні пальці стиснулись, і карл вирячив очі й роззявив рота, з якого не вийшло жодного звуку. Пролунав хрускіт, і велетень відкинув труп, як ганчірку, а той покотився по снігу та багнюці, метляючи головою, і завмер.

Страховидло стояв у потоках туману йди вився з-за своєї чорної маски згори вниз на Шукача, а Шукач дивився на нього, майже готовий обісцятись.

Але деяких речей не можна не робити. Краще їх зробити, ніж жити в страху перед ними. Так сказав би Лоґен. Тож Шукач відкрив рота, зарепетував якомога голосніше й пішов у наступ, розмахуючи над головою чужим мечем.

Велетень підняв велику руку в залізній броні та спіймав клинок. Метал дзвякнув об метал так, що в Шукача зацокотіли зуби, меч вирвався з його руки й закрутився, та він тієї ж миті вдарив ножем і підсунув його велетневі під руку, зануривши по руків’я в його татуйований бік.

— Ха! — вигукнув Шукач, але радіти йому довелося недовго.

Величезна рука Страховидла промайнула в тумані й ударила його тильним боком у груди так, що він забулькав і полетів. Ліс закрутився, і не знати звідки виросло дерево та врізалося йому в спину так, що він розтягнувся в багнюці. Він спробував подихати, але не зміг. Спробував перекотитись, і не зміг. Біль душив йому ребра, налягаючи на груди великою брилою.

Він поглянув угору, хапаючись руками за землю. Йому ледве вистачало духу навіть на стогін. Страховидло без поспіху йшов до нього. Сягнув униз і витягнув зі свого боку ніж. Між його величезними пальцями ніж скидався на іграшку. На зубочистку. Він закинув його в дерева, і за ножем потягнувся довгий слід із крапель крові. Страховидло підняв величезну броньовану ногу, готовий наступити Шукачеві на голову й роздушити йому череп, як горіх на ковадлі, а Шукач міг хіба що лежати на місці, безпорадний від болю та страху, з великою тінню на обличчі.

— Ах ти падло!

Із-поміж дерев вилетів Тридуба, врізався щитом у броньоване стегно велетня та збив його вбік. Величезний металевий чобіт чвакнув у землі зовсім поряд із обличчям Шукача та оббризкав його болотом. Старий наступав, рубаючи Страховидлу голий бік, поки він не відновив рівноваги, гарчав і лаявся на нього, тим часом як Шукач охав і кривився, намагаючись устати й лише сідаючи спиною до дерева.

Велетень викинув броньований кулак із такою силою, що розтрощив би хату, та Тридуба просто обігнув його й відбив щитом, здійняв меч і залишив у масці Страховидла жахливу щербину, так, що той відхилив велику голову назад і захитався, а з отвору на місці його рота забризкала кров. Старий хутко наступав і добряче рубав пластини на грудях у велетня, викрешуючи клинком іскри з чорного заліза й залишивши в оголеній блакитній плоті біля нього великий поріз. Цей удар, без сумніву, мав би вбити, та зі стрімкого клинка злетіло всього кілька краплинок крові, а рани він не лишив зовсім.

Тут велетень відновив рівновагу й голосно заревів — так, що Шукач затремтів зі страху. Відставив величезну стопу назад, підняв масивну руку й викинув її вперед. Вона врізалася в щит Тридуби й вирвала шматок із його краю, розбила дерево та прорвалася за нього, а тоді гепнула старому в плече так, що він зі стогоном повалився на спину. Страховидло насів на нього згори, високо здійнявши великий блакитний кулак. Тридуба вишкірився та штрикнув його в татуйоване стегно мечем аж по руків’я. Шукач побачив, як його вістря вийшло скривавленим із його ноги ззаду, та це навіть не сповільнило Страховидла. Та велика рука опустилась і врізалася Тридубі в ребра, видавши звук, із яким ламається сухий хмиз.

Шукач застогнав, дряпаючи землю, та в нього палали груди і він не міг підвестись, та й узагалі нічого не міг — хіба що дивитись. Страховидло тепер підняв другий кулак, укритий чорним залізом. Підняв він його повільно та обережно, зачекав із піднятим кулаком, а тоді зі свистом опустив його, і кулак зі свистом врізався Тридубі в другий бік так, що той, зітхнувши, гепнувся в багнюку. Велика рука з червоною кров’ю на блакитних пальцях піднялася знову.

Тут із туману вийшла чорна лінія й проштрикнула Страховидлу пахву, штовхнувши його вбік. То Дрижак колов велетня списом і кричав, тіснячи його по схилу. Страховидло покотився й плавно підвівся, удав крок назад і швидко, наче величезну змію, викинув уперед руку, відбив Дрижака, як людина відмахується від мухи, а той заверещав і захвицав ногами в тумані.

Не встиг велетень піти за ним, як залунав розкотистий рев, і меч Тула врізався в його броньоване плече та опустив його на одне коліно. Тут із туману вийшов Доу, який вирізав великий шматок із його ноги ззаду. Дрижак, ізнову підвівшись, гарчав і колов списом, і втрьох вони неначе оточили велетня.

Хоч який він був здоровий, він уже мав померти. Із такими ранами, яких завдали йому Тридуба, Дрижак і Доу, він уже мав бути в землі. Натомість він піднявся знову, із шістьма стрілами та мечем Тридуби в тілі, і заревів із-за своєї залізної маски так, що Шукач увесь затремтів. Дрижак упав на дупу та став білий, як молоко. Тул кліпнув, завагався й упустив меч. Навіть Чорний Доу відійшов на крок.

Страховидло потягнувся вниз і взявся за руків’я меча Тридуби. Витягнув його з ноги й кинув його, скривавленого, у багно собі під ноги. Рани від нього не лишилося. Геть не лишилося. Тоді він повернувся й помчав у морок, а туман за ним зімкнувся, і Шукач почув, як він проривається крізь дерева. Він ще ніколи так не радів чиїйсь утечі.

— Сюди! — заволав Доу, готуючись кинутися зі схилу за ним, але Тул зупинив його, піднявши велику руку.

— Нікуди ти не підеш. Ми не знаємо, скільки там шанка. Ту істоту ми можемо вбити якось іншого разу.

— Геть з дороги, здорованю!

— Ні.

Шукач покотився вперед, не припиняючи кривитись від болю в грудях, і подерся вгору схилом. Туман уже стікав назад, лишаючи по собі холодне прозоре повітря. Йшов у протилежний бік Мовчун, натягнувши тятиву лука з прикладеною стрілою. У багнюці та снігу було багато трупів. Головно шанка та ще двійко карлів.

Поки Шукач допер до Тридуби, неначе минула ціла вічність. Старий лежав на спині в болоті. Одна його рука, до якої був прив’язаний розбитий щит, лежала нерухомо. Повітря з хрипом потроху входило в його ніс, а виходило з його рота, булькаючи кров’ю. Коли Шукач підповз до нього, Тридуба перевів на нього погляд, потягнувся й узяв його за сорочку, притягнув до себе та зашепотів йому на вухо крізь міцно стиснені криваві зуби:

— Послухай мене, Шукачу! Послухай!

— Що, отамане? — прохрипів Шукач. Йому майже не давав говорити біль у грудях.

Він зачекав, прислухався — нічого. Очі Тридуби були широко розплющені й дивилися вгору, на гілля. Крапля води впала йому на щоку та стекла з його скривавленої бороди. Оце й усе.

— Возз’єднався з землею, — сказав Мовчун із обм’яклим, як старе павутиння, лицем.

Вест, гризучи нігті, дивився, як їдуть дорогою генерал Крой і його штаб, гурт людей у темному одязі верхи на темних конях, безрадісний, як похоронна процесія. Снігопад поки що зупинився, та небо було сердито-чорне, світла було так мало, що здавалося, ніби настав вечір, а на командному пункті віяв крижаний вітер, від якого ляскала та шурхотіла тканина намету. Вестів резерв часу майже вичерпався.

Він відчув раптове, майже непереборне бажання розвернутись і втекти. Це бажання було таке сміховинне, що в нього негайно з’явилося ще одне, так само недоречне — розреготатися. На щастя, він зумів утриматись і від того, і від того. Принаймні йому пощастило втриматися від сміху. Сміх тут був геть не до речі. Із наближенням стукоту копит він замислився, чи справді думка про втечу була така вже дурнувата.

Крой різко спинив свого вороного коня, зліз із нього, розгладив на собі форму, поправив перев’язь, рвучко розвернувся й пішов до намету. Вест перехопив його, сподіваючись заговорити першим і виграти ще кілька секунд.

— Генерале Крой, ви молодець, сер, ваша дивізія билася дуже відважно!

— Звісно, полковнику Вест.

Його ім’я Крой вимовив глузливо, ніби наносячи смертельну образу, а тим часом його штаб зібрався позаду нього загрозливим півколом.

— А можна запитати, як там наше становище?

— Наше становище? — прогарчав генерал. — Наше становище таке: північани відігнані, проте не розбиті. Кінець кінцем ми їх побили, та всі бійці в моїх підрозділах були виснажені. Надто втомлені для переслідування. Противникові вдалося відступити через броди — завдяки боягузтву Полдера! Я хочу, щоб його розжалували з ганьбою! Хочу, щоб його повісили за зраду! Клянуся честю, я про це подбаю! — Він гнівно оглянув ставку, тим часом як його люди сердито перемовлялися між собою. — Де лорд-маршал Бурр? Вимагаю зустрічі з лорд-маршалом!

— Звісно, тільки дайте мені, будь ласка...

Слова Веста заглушив шум від бігу нових копит, що поступово наростав, а тоді маршалів намет швидко обігнула збоку ще одна група вершників. То був ніхто інший, як генерал Полдер у супроводі власного величезного штабу. Разом із ними в ставку в’їхав віз, заповнивши вузький простір тваринами й людьми. Полдер зіскочив із сідла й побіг по багнюці. Волосся в нього було скуйовджене, зуби — міцно стиснені, на щоці виднілася довга подряпина. Його багряний почет із розпашілими обличчями йшов позаду, брязкаючи шпагами й розмахуючи золотим позументом.

— Полдере! — процідив Крой. — Оце ви сміливець — лізете мені перед очі! Оце сміливість! Це, трясця, єдиний раз за весь день, коли ви виявили сміливість!

— Як ви смієте?! — заволав Полдер. — Вимагаю вибачення! Негайно перепросіть!

— Перепросити? Мені — перепросити?! Ха! Це ви проситимете пробачення, я про це подбаю! Згідно з планом, ви мали надійти з лівого крила! Ми понад дві години пробули в важкому становищі!

— Майже три години, сер, — хтозна-навіщо подав голос хтось зі штабу Кроя.

— Трясця, три години! Якщо це не боягузтво, то я не знаю, як це назвати!

— Боягузтво?! — зарепетував Полдер. Кілька офіцерів із його штабу навіть поклали руки на шпаги. — Негайно перепросіть мене! Моя дивізія зазнала жорстокої тривалої атаки на свій фланг! Я був зобов’язаний очолити наступ самотужки! Пішки! — Він виставив щоку й показав одним пальцем у рукавичці на подряпину. — Билися тільки ми! Це ми здобули тут сьогодні перемогу!

— Полдере, хай вам грець, нічого ви не зробили! Перемога належить лише моїм людям! Атака? Чия атака? Лісових звірів?

— Ага! Саме так! Покажіть йому!

Один зі штабних офіцерів Полдера зірвав церату на возі, відкривши те, що спершу здалося купою закривавленого ганчір’я. Наморщивши носа, він штовхнув його вперед. Істота вивалилася на землю, перекотилася на спину та витріщилася на небо маленькими чорними очима. Її величезна потворна щелепа відвисла, а довгі гострі зуби стирчали навсібіч. Її шкіра, груба й мозолиста, мала сірувато-бурий колір, а ніс був страхітливий і короткий. Її череп був сплющений і безволосий, із важкими густими бровами та маленьким похилим чолом. Одна її рука була коротка та м’язиста, а друга — набагато довша й трохи зігнута. Обидві закінчувалися схожими на клешні руками. Загалом істота здавалася неоковирною, потворною, примітивною. Вест витріщився на неї з роззявленим ротом.

Це явно була не людина.

— Ось! — тріумфально заверещав Полдер. — А тепер скажіть нам, що моя дивізія не билася! Цих... цих істот там були сотні! Тисячі, а б’ються вони, як навіжені! Нам ледве вдалося відстояти свої позиції, і вам збіса поталанило, що це сталося! Я вимагаю! — вигукнув він із піною коло рота. — Я вимагаю! — заволав він. — Я вимагаю! — зарепетував він, побагровівши на виду. — Вибачення!

Очі Кроя засіпалися від спантеличення, гніву та роздратування. Він скривив вуста, заворушив щелепою, стиснув кулаки. У правилах про таку ситуацію явно не було нічого. Він накинувся на Веста й загарчав:

— Я вимагаю зустрічі з маршалом Бурром.

— Я теж! — пронизливо заволав Полдер, не бажаючи відставати.

— Лорд-маршал...

Вест мовчки заворушив губами. У нього не залишилося жодної ідеї. Жодної стратегії, жодної хитрощі, жодного плану.

— Він... — Йому не вдасться відступити через броди. Йому кінець. Цілком імовірно, він сам опиниться в виправній колонії. — Він...

— Я тут.

І тут Вест неймовірно здивувався: Бурр стояв на вході до свого намету. Навіть у напівтемряві видавалось очевидним, що він страшенно хворий. Обличчя в нього було попелясто-бліде, а на чолі блищав піт. Навколо запалих очей були синці. Його вуста тремтіли, ноги стояли нетвердо, він схопився за кілок для намету біля себе задля опори. На його формі Вест бачив темну пляму, дуже схожу на кров.

— На жаль, мені було... дещо недобре під час бою, — прохрипів він. — Можливо, з’їв щось не те.

Його рука на кілку затремтіла, ідо його плеча підкрався Джеленгорм, готовий його зловити, якщо він упаде, та завдяки якомусь надлюдському зусиллю волі лорд-маршал утримався на ногах. Вест збентежено позирнув на сердитих присутніх, замислившись, що вони можуть подумати про цей ходячий труп. Але двоє генералів надто сильно захопилися власною ворожнечею, щоб на це зважати.

— Лорд-маршале, я мушу висловити протест щодо генерала Полдера...

— Сер, я вимагаю вибачення від генерала Кроя...

Вестові здалося, що найкращим захистом тепер буде негайна атака.

— За традицією, — втрутився він, заговоривши на весь голос, — ми спершу мали би привітати з цією перемогою нашого командира!

Він повільно й демонстративно заплескав у долоні. Пайк і Джеленгорм негайно долучилися до нього. Полдер і Крой обмінялися крижаними поглядами, а тоді теж підняли руки.

— Дозвольте, будь ласка, першим...

— Найпершим вас привітати, лорд-маршале!

До них приєдналися штабні офіцери та інші люди довкола намету, а тоді — ті, хто стояв далі, і невдовзі здійнявся зворушливий радісний гамір.

— Ура лорд-маршалові Бурру!

— Лорд-маршал!

— Перемога!

Сам Бурр засіпався й затремтів, зі скривленим від болю обличчям притиснувши одну руку до живота. Вест прослизнув назад, подалі від уваги, подалі від слави. Його вони геть не цікавили. Він знав, що насилу, ледь-ледь урятувався. У нього тремтіли руки, у роті було кисло, усе перед очима пливло. Він іще чув Полдера та Кроя, які розпочали нову сварку, схожу на крякання пари розлючених качок.

— Ми маємо негайно рушати на Дунбрек, влаштувати швидку атаку, поки вони не стережуться, і...

— Ха! Дурниці! Оборона надто сильна. Ми маємо оточити стіни та підготуватися до тривалої...

— Маячня! Моя дивізія могла б захопити фортецю завтра!

— Брехня! Ми маємо окопатися! Я особливо добре знаюся на мистецтві облоги!

І так далі, і все в такому дусі. Плентаючись по збитій багнюці, Вест запхав собі у вуха кінчики пальців, намагаючись заглушити голоси. Ще кілька кроків — і він обійшов голу скелю, притулився до неї спиною й поволі опустився. Опустився й сів навпочіпки на снігу, обнявши коліна, як він робив у дитинстві, коли його батько сердився.

Він бачив, як унизу, в долині, де згущувався морок, полем бою пересуваються люди. Вони вже починали рити могили.

Гідна кара

ещодавно йшов дощ, але він уже скінчився. Бруківка на Площі маршалів починала висихати. Її камені були світлі по краях і темні від вологи посередині. Промінчик водянистого сонця, що нарешті пробився крізь хмари, виблискував на яскравому металі ланцюгів, які звисали з каркаса, на лезах, гаках і обценьках на підставці для інструментів. «Погода для цього, гадаю, чудова. Подія має вийти неабиякою. Якщо, звісно, вас не звати Тулкіс: тоді її краще було би пропустити».

Глядачі, безумовно, чекали на щось захопливе. Широка площа була повна їхніх теревенів, потужної суміші захвату та гніву, щастя й ненависті. Публічний простір був заповнений вщерть і заповнювався далі, але тут, у відгородженому місці для урядовців просто перед ешафотом, що добре охоронялося, місця було більш ніж удосталь. «Видатним і достойним, зрештою, має бути видно найкраще». Із-за пліч людей у ряду перед собою він бачив стільці, на яких сиділи члени Закритої Ради. Ставши навшпиньки (а на цю дію він наважувався не надто часто), він міг краєчком ока побачити пишне біле волосся архілектора, яке елегантно ворушив вітерець.

Він позирнув убік на Арді. Вона похмуро дивилася на ешафот, пожовуючи нижню губу. «Подумати тільки. Були часи, коли я водив дівчат до найвишуканіших закладів у місті, до садів насолод на пагорбі, на концерти до Зали шепоту або ж, звичайно, просто до своїх апартаментів, якщо вважав, що можу з цим упоратись. А тепер я воджу їх на страти». Він відчув, що ледь-ледь помітно всміхається кутиком рота. «Ах, що ж, усе змінюється».

— Як це робитимуть? — запитала вона його.

— Його повісять і спорожнять.

— Що?

— Його піднімуть на ланцюгах, якими спутають йому зап’ястки та шию, не досить туго, щоб задушити його до смерті. Тоді його розітнуть клинком і поступово випатрають. Його нутрощі продемонструють глядачам.

Вона ковтнула.

— Він буде живий?

— Можливо. Важко сказати. Залежить від того, чи виконають кати свою роботу як годиться. Хай там як, довго він не проживе.

«А як інакше без кишок?»

— Здається, це... занадто.

— Так і треба. Це була найдикіша кара, яку спромоглися вигадати наші дикі предки. Спеціально для тих, хто спробує заподіяти шкоду особі королівської крові. Її, наскільки я знаю, не застосовували вже років із вісімдесят.

— Ось чому тут така юрба.

Ґлокта знизав плечима.

— Це цікаво, але на страту завжди приходить багато глядачів. Люди обожнюють дивитися на смерть. Це нагадує їм, що, хоч якими жалюгідними, якими нікчемними, якими жахливими стають їхні життя... у них принаймні є життя.

Відчувши дотик до плеча, Ґлокта не без болю озирнувся й побачив, що просто позаду нього зависло сховане за маскою обличчя Северарда.

— Я розібрався з тією загадкою. Отією загадкою Вітарі.

— Хе. І що?

Северард підозріливо перевів очі на Арді, а тоді нахилився вперед і зашепотів Ґлокті на вухо:

— Я пройшов за нею до будинку за Голтовою лукою, біля тамтешнього ринку.

— Знаю такий. І що?

— Я зазирнув туди у вікно.

Ґлокта підняв брову.

— Тобі це подобається, еге ж? Що там було?

— Діти.

— Діти? — пробурмотів Ґлокта.

— Троє малих дітей. Двоє дівчаток і хлопчик. І як гадаєте, якого кольору в них було волосся?

«Не може бути».

— Часом не полум’яно-рудого?

— Достоту як у їхньої матері.

— У неї є діти? — Ґлокта задумливо облизав ясна. — Хто б міг подумати?

— Знаю. Я думав, у тієї сучки замість піхви крижина.

«Це пояснює, чому їй так кортіло повернутися з Півдня. На неї весь цей час чекали троє малих. Материнський інстинкт. Страшенно зворушливо». Він витер вологу під лівим оком, яке защипало.

— Молодець, Северарде, це може стати в пригоді. А як щодо іншої таємниці? З принцовим охоронцем?

Северард на мить підняв маску й почухав під нею, збентежено роззираючись довкола.

— Це щось дивне. Я спробував, але... схоже, він зник.

— Зник?

— Я поговорив із його рідними. Востаннє вони бачили його напередодні загибелі принца.

Ґлокта насупився.

— Напередодні? — «Але ж він був там... Я його бачив». — Знайди Фроста, і Вітарі теж. Роздобудь мені список усіх, хто тієї ночі був у палаці. Усіх лордів, усіх слуг, усіх вояків. Я дізнаюся правду про це.

«Так чи інакше».

— Це вам Сульт наказав?

Ґлокта різко роззирнувся довкола.

— Він мені цього не забороняв. Просто зроби це.

Северард щось пробурмотів, але його слова загубилися в гаморі натовпу, що раптом здійнявся хвилею сердитих насмішок. Тулкіса виводили на ешафот. Він човгав уперед, а на щиколотках у нього дзвякали ланцюги. Він не плакав і не вив, а також не кричав на знак непокори. Він просто здавався замученим, смутним і зболеним. У нього були невеликі синці на обличчі, вервечки яскраво-червоних плям на руках, на ногах і на грудях. «Неможливо користуватися розжареними голками, не лишаючи слідів, але він, зважаючи на обставини, має добрий вигляд». Він був голий, якщо не брати до уваги пов’язаної на талії ганчірки. «Це так щадять делікатні почуття присутніх дам. Дивитись, як із чоловіка вивалюються нутрощі — чудова розвага, а от побачити його прутень уже було б непристойно».

До ешафоту спереду підійшов писар і почав зачитувати ім’я в’язня, висунуте йому звинувачення, умови його зізнання та покарання, та навіть із такої відстані його було практично не чутно через понуре бурмотіння глядачів, що раз у раз перемежалося лютими криками. Ґлокта скривився й поволі поворушив ногою вперед-назад, намагаючись розслабити зсудомлені м’язи.

Кати в масках вийшли вперед і схопили в’язня, рухаючись обережно та вправно. Натягнули посланцеві на голову чорний мішок і замкнули кайдани в нього на шиї, зап’ястках і щиколотках. Ґлокта бачив, як ворушиться туди-сюди мішковина перед його ротом. «Останні відчайдушні подихи. Він зараз молиться? Лається й лютує? Хто його знає, і що це може змінити?»

Вони підняли його в повітря й розтягнули на рамі. Більша частина його ваги припала на руки. На нашийник припало достатньо, щоб його придушити, але замало, щоб убити. Він, звісно, трохи попручався. «Це цілком природно. Тваринне прагнення лізти, борсатись, випручуватись і вільно дихати. Інстинкт, якому неможливо опиратись». Один із катів пішов до стійки, витягнув важкий клинок і театрально продемонстрував його глядачам. На його лезі ненадовго зблиснуло скупе сонце. Він повернувся спиною до глядачів і почав різати.

Глядачі замовкли. Запала майже мертва тиша — лиш раз у раз лунав стишений шепіт. Ця кара не терпіла вигуків. Ця кара вимагала захопленого мовчання. На цю кару могла бути лиш одна реакція — нажаханий, зачудований погляд. «Такий її задум». Тож була тільки тиша та ще, може, мокре булькання в’язневого дихання. «Тому що кричати в нашийнику неможливо».

— Як на мене, гідна кара, — прошепотіла Арді, дивлячись, як із тіла посла вислизають скривавлені кишки, — для вбивці кронпринца.

Ґлокта схилив голову й прошепотів їй на вухо:

— Я досить упевнений у тому, що він нікого не вбив. Підозрюю, що його єдина провина в тому, що він — відважна людина, яка прийшла до нас, сказала правду та простягнула руку миру.

У неї округлились очі.

— Тоді нащо його вішати?

— Було вбито кронпринца. Когось треба повісити.

— Але... хто насправді вбив Рейнолта?

— Хтось, хто не бажає миру між Гуркулом і Союзом. Хтось, хто бажає, щоб війна між нами наростала, ширилася і ніколи не кінчалася.

— Хто може бажати такого?

Ґлокта змовчав. «А й справді, хто?»

«Захоплюватися тим Феллоу необов’язково, та він, безумовно, вміє вибирати добрі стільці». Ґлокта, зітхнувши, влаштувався на м’якій оббивці, витягнув ноги до вогню й покрутив зболілими щиколотками, клацаючи кістками.

Арді, схоже, було не так затишно. «Утім, вранішня розвага була аж ніяк не втішним видовищем». Вона стояла в задумі й насуплено виглядала з вікна, збентежено смикаючи рукою пасмо волосся.

— Мені треба випити. — Вона підійшла до шафи, відчинила її й дістала пляшку та келих. Зупинилася й озирнулася. — Ви що, не будете мені казати, що для цього дещо зарано?

Ґлокта знизав плечима.

— Ви самі знаєте, котра зараз година.

— Мені треба щось випити після того...

— То випийте. Вам не треба переді мною виправдовуватись. Я ж не ваш брат.

Вона рвучко повернула голову й суворо на нього глянула, відкрила рота, наче збираючись щось сказати, а тоді сердито заховала пляшку та келих і різко зачинила дверцята шафи.

— Ви раді?

Він знизав плечима.

— Якщо ви вже спитали, то я дуже близький до цього.

Арді гепнулася на стілець навпроти нього й роздратовано подивилася на свій черевик.

— А що буде тепер?

— Тепер? Тепер ми знічев’я потішимо одне одного годинку дотепними спостереженнями, а потім — прогуляємось у місто? — Він скривився. — Звісно, поволі. Далі, можливо, пізній обід, я думав про...

— Я мала на увазі успадкування.

— А, — пробурмотів Ґлокта. — Оце.

Він потягнувся назад, переклав подушку в зручніше положення, а тоді, задоволено гмикнувши, витягнувся ще більше. «Сидячи в цій теплій затишній кімнаті, у такому симпатичному та приємному товаристві, майже можна було вдавати, ніби життя ще не скінчилося». Продовжив він мало не з усмішкою на обличчі.

— Буде голосування у Відкритій Раді. Тобто, я не сумніваюся, буде розгул шантажу, хабарництва, корупції та зради. Свято домовленостей, розірвання союзів, інтриг і вбивств. Веселий танок обману, підтасовок, загроз і обіцянок. Це триватиме до смерті короля. А далі буде голосування у Відкритій Раді.

Арді криво всміхнулася.

— Навіть доньки простолюдинів кажуть, що король не може прожити довго.

— Ну-ну, — підняв брови Ґлокта. — Коли щось починають говорити доньки простолюдинів, стає зрозуміло, що це, швидше за все, так.

— Хто фаворити?

— Може, це ви мені скажете, хто фаворити?

— Ну, гаразд, скажу. — Вона відкинулася назад, задумливо потираючи підборіддя кінчиком пальця. — Звісно, Брок.

— Звісно.

— Тоді, мабуть, Барезін, Хюґен та Ішер.

Ґлокта кивнув. «А вона не дурна».

— Це велика четвірка. А хто ще, на наш погляд?

— Мід, гадаю, втратив свої шанси, програвши північанам. Як щодо Скалда, лорд-губернатора Старикланду?

— Дуже добре. Шанси в нього, мабуть, невеликі, але він би опинився у списку...

— А якщо міддерландські кандидати досить сильно розпорошать голоси...

— Хто його знає, що б могло статися?

Вони на мить усміхнулись одне одному.

— Наразі це, правду кажучи, міг би бути хто завгодно, — промовив він. — А ще могли б розглянути кандидатури будь-яких незаконних дітей короля...

— Яких-яких? Беззаконних? А такі є?

Ґлокта підняв брову.

— Гадаю, я міг би назвати двійко таких.

Вона засміялась, і він привітав себе з цим.

— Звісно, як завжди, є чутки. Кармі дан Рот — ви про неї чули? Придворна дама, що вважалася неймовірною красунею. Колись, багато років тому, вона була неабиякою фавориткою короля. Вона раптом зникла, а згодом казали, що вона померла, можливо, під час пологів, але хто його знає? Люди обожнюють пліткувати, а прекрасні молоді жінки час від часу помирають, так і не народивши королівського бастарда.

— О, справді, справді! — Арді замахала віями та вдала, ніби падає непритомна. — Ми, безперечно, народ хворобливий.

— Так, так, моя люба. Це наче якесь прокляття. Я щодня дякую долі за те, що мене від цього вилікували. — Він беззубо їй усміхнувся. — Члени Відкритої Ради стікаються до міста десятками, і я припускаю, що багато хто з них іще ніколи в житті не заходив до Осередку лордів. Вони відчувають запах влади й хочуть до неї долучитися. Хочуть здобути щось із цього, поки щось можна здобути. Цілком можливо, це буде єдиний випадок за десять поколінь, коли шляхті випаде нагода ухвалити справжнє рішення.

— Зате яке рішення, — пробурмотіла Арді, хитаючи головою.

— Справді. Перегони можуть стати тривалими, а конкуренція на найперших позиціях буде шаленою. — «Якщо не сказати — смертельною». — Мені б не хотілося відкидати можливість того, що в останню мить з’явиться якась людина з вулиці. Людина без ворогів. Компромісний кандидат.

— Як щодо Закритої Ради?

— Її членам, звісно, заборонено висуватися, щоб забезпечити незаангажованість. — Він пирхнув. — Незаангажованість! Вони пристрасно хочуть нав’язати країні якогось нікчему. Людину, якою вони зможуть порядкувати та маніпулювати, щоб і далі спокійно займатися своїми усобицями.

— Такий кандидат є?

— Підходить усякий, хто має голос, тож теоретично їх сотні, але Закрита Рада, звісно, не може визначитись, і тому її члени без жодної гідності бігають за сильнішими кандидатами, міняючи сторони день у день, сподіваючись забезпечити собі майбутнє та всіляко намагаючись залишитися на посадах. Влада так швидко перейшла від них до шляхтичів, що в них крутяться голови. І деякі з цих голів так чи інакше покотяться, можете не сумніватись.

— Як ви думаєте, чи покотиться ваша голова? — запитала Арді, дивлячись на нього з-під темних брів.

Ґлокта поволі облизав ясна.

— Якщо покотиться голова Сульта, моя цілком може стати наступною.

— Сподіваюся, цього не буде. Ви були добрі до мене. Добріші за всіх інших. Добріші, ніж я заслужила.

Зараз вона зображала цілковиту відвертість, і Ґлокта вже бачив, як вона застосовує цей трюк, та все ж він дивовижно обеззброював.

— Дурниці, — пробурмотів Ґлокта, крутячи плечима на стільці. Він раптом зніяковів. «Доброта, чесність, затишні вітальні... Полковник Ґлокта знав би, що тут сказати, але я тут чужий». Коли він ще думав, що сказати, у передпокої відлунив різкий стук. — Ви на когось чекаєте?

— На кого мені чекати? Всі мої знайомі тут, у цій кімнаті.

Коли парадні двері відчинилися, Ґлокта напружено прислухався, та не почув нічого, крім нерозбірливого бурмотіння. Повернулася дверна ручка, і в кімнату просунула голову покоївка.

— Перепрошую, та до очільника прийшов відвідувач.

— Хто? — різко запитав Ґлокта.

«Северард зі звісткою про охоронця принца Рейнолта? Вітарі з якимось посланням від архілектора? Якась нова проблема, що потребує вирішення? Якийсь новий набір запитань, які треба озвучити?»

— Він каже, що його прізвище — Мотіс.

Ґлокта відчув, як засіпався весь лівий бік його обличчя. «Мотіс?» Він уже досить давно про нього не думав, але тепер у нього перед очима негайно з’явився образ худорлявого банкіра, що охайним точним рухом простягнув квитанцію Ґлокті на підпис. «Квитанцію на мільйон марок у подарунок. Можливо, в майбутньому до вас прийде представник банківського дому „Валінт і Балк“ із вимогою про... послуги».

Арді насуплено дивилася на нього.

— Щось не так?

— Ні, нічого, — прохрипів він, стараючись, щоб його голос не видався здушеним. — Давній партнер. Ви не могли б залишити мене на хвильку в кімнаті? Мені треба поговорити з цим джентльменом.

— Звісно.

Вона підвелася й пішла до дверей, а за нею зашурхотіла по килиму сукня. На півдорозі вона зупинилася й озирнулася через плече, закусивши губу. Підійшла до шафки, відчинила її й витягнула пляшку й келих. Знизала плечима.

— Мені щось треба.

— Нам усім треба, хіба ні? — прошепотів Ґлокта їй у спину, коли вона вийшла.

За мить у двері ввійшов Мотіс. Ті самі гострі кістки в обличчі, ті самі холодні, глибоко посаджені очі. Зате в його поведінці дещо змінилося. «З’явилося певне збентеження. Може, певна тривожність?»

— Отакої, майстре Мотіс, яка честь для мене, майже нестерпна честь...

— Можете обійтися без люб’язностей, очільнику. — Його голос був пронизливий і рипливий, як іржаві петлі. — У мене немає самолюбства, яке можна зачепити. Я волію говорити прямо.

— Чудово, чим я можу...

— Мій роботодавець, банківський дім «Валінт і Балк», незадоволений напрямком вашого розслідування.

У Ґлокти переплуталися думки.

— Напрямок мого розслідування чого?

— Вбивства кронпринца Рейнолта.

— Це розслідування завершене. Запевняю вас, що не...

— Кажучи просто, очільнику, вони в курсі. Вам було б легше вважати, що вони знають усе. Зазвичай так і буває. Убивство розгадано, мушу визнати, неймовірно швидко та вправно. Мій роботодавець у захваті від результатів. Винного притягнуто до відповідальності. Якщо ви ще більше заглибитеся в цю злощасну справу, краще від цього не стане нікому.

«Це він і справді говорить дуже просто. Але чому „Валінт і Балк“ проти моїх запитань? Банк дав мені грошей, аби перешкодити гуркам, а тепер, схоже, виступає проти мого розслідування гуркської змови? Це безглуздо... крім того випадку, якщо вбивця аж ніяк не прибув із Півдня. Крім того випадку, якщо вбивці принца Рейнолта значно ближчі...»

— Є певні нез’ясовані питання, що їх потрібно з’ясувати, — ледве пробелькотів Ґлокта. — Вашому роботодавцеві не потрібно гніватись...

Мотіс ступив крок уперед. Його чоло виблискувало потом, хоча в кімнаті не було спекотно.

— Він не гнівається, очільнику. Ви б могли й не дізнатися, що він невдоволений. А тепер ви знаєте. Якби ви продовжили розслідування в цьому напрямку, знаючи, що він невдоволений... то він би розгнівався. — Він нахилився до Ґлокти й майже пошепки сказав: — Очільнику, прошу, дозвольте вам сказати як пішак пішакові. Нам його гнів не потрібен.

У його голосі звучала дивна нотка. «Він мені не погрожує. Він благає».

— Ви натякаєте, — пробурмотів Ґлокта, ледве ворушачи губами, — що він би повідомив архілекторові Сульту про свій маленький подаруночок обороні Дагоски?

— Це однозначно найменше з того, що він зробив би.

На обличчі Мотіса чітко було видно одне. «Страх». Страх — на цьому беземоційному обличчі-масці. У ньому було щось таке, від чого Ґлокта відчув якусь гіркоту на язиці, по його спині пробіг якийсь холодок, а горло якось стиснулося. Він пам’ятав це відчуття за давніми часами. Сам він уже давно не підходив так близько до страху. «Я належу їм. Цілком і повністю. Я знав це, коли підписувався. Така була ціна, а я не міг її не сплатити».

Ґлокта ковтнув.

— Можете сказати своєму роботодавцеві, що подальших розслідувань не буде.

Мотіс на мить заплющив очі, а тоді видихнув, явно розслабившись.

— Я радий, що понесу йому цю звістку. Гарного дня.

Він розвернувся й залишив Ґлокту самого у вітальні Арді, де він дивився на двері й думав, що тільки-но сталося.

Оселя каменів

іс човна із хрускотом врізався у скелястий берег, і по його днищу застогнали та зашкрябали камені. Двоє веслярів вибрались у прибій і протягнули човен на кілька кроків далі. Щойно він остаточно опинився на мілкому, вони квапливо залізли назад, неначе вода завдавала сильного болю. Джезаль був не зовсім готовий на них за це ображатися. Острів на краю світу, кінцевий пункт їхньої мандрівки, місце під назвою Шабуліан і справді мало украй зловісний вигляд.

Величезний вал із голого, безплідного каменю. Холодні хвилі хапалися за його гострі миси та дряпали голі пляжі. Угорі здіймалися зазублені кручі та схили зі зрадливого щебеню, крута купа якого утворювала зловісну гору, що чорніла на тлі темного неба.

— Не хочете зійти на берег? — спитав Баяз в одного з моряків.

Четверо веслярів навіть не ворухнулись, а їхній капітан повільно хитнув головою.

— Ми чули про цей острів дещо погане, — буркнув він спільною мовою з таким сильним акцентом, що вийшло майже нерозбірливо. — Кажуть, він проклятий. Ми зачекаємо на вас тут.

— Ми можемо затриматись.

— Ми зачекаємо.

Баяз знизав плечима.

— Тоді чекайте.

Він відійшов від човна й побрів крізь хвилі по коліно. За ним повільно та з деякою неохотою пішла крізь студене море на берег решта гурту.

Це було похмуре й відкрите місце, придатне лише для каміння та холодної води. Хвилі жадібно пінилися на березі та старанно просочувалися назад крізь гальку. На цій пустці віяв безжальний вітер, продуваючи Джезалеві мокрі штани, кидаючи йому в очі волосся та морозячи його до кісток. Він украв останні залишки захвату, який той міг відчути, досягши кінця їхньої мандрівки. Він знаходив у брилах тріщини й отвори та змушував їх співати, зітхати та вити тужливим хором.

Рослинності було дуже мало. Трохи безбарвної трави, хворої від солі, трохи колючих кущів — радше мертвих, аніж живих. Далі від моря відчайдушно трималися за непіддатливий камінь кілька скупчень зів’ялих дерев, що скорчилися та зігнулися в напрямку вітру, неначе готові щомиті відірватися. Джезаль їм співчував.

— Чарівне місце! — вигукнув він, і його слова відлетіли з вітром, щойно зірвавшись із його вуст. — Для любителів каміння!

— Де мудра людина ховає камінь? — відказав йому Баяз. — Серед тисячі каменів! Серед мільйона!

Каменів тут, безперечно, не бракувало. Валунів, брил, камінців і гальки теж було більш ніж удосталь. Таким жахливо неприємним це місце робила гостра нестача всього іншого. Джезаль озирнувся через плече й відчув раптовий напад панічного жаху, уявивши, як четверо веслярів виштовхують човен назад у море й кидають їх напризволяще.

Та вони досі лишалися там, де й були, а їхній ялик легенько погойдувався біля берега. За ними, у буремному океані, стояв на якорі неоковирний корабель Конейл, схожий на ночви. Вітрила в нього були спущені, щогла виділялася чорною рискою на тлі неспокійного неба, а сам він поволі рухався вперед-назад разом із тривожними хвилями.

— Нам треба знайти якусь схованку від вітру! — проревів Лоґен.

— А в цьому клятому місці можна сховатися від вітру? — гукнув у відповідь Джезаль.

— А як інакше? Нам потрібне багаття!

Лонгфут показав на кручі.

— Можливо, там ми зможемо відшукати печеру чи затишне місце. Я вас поведу!

Вони полізли вгору берегом, спершу ковзаючись на щебені, а далі — перескакуючи з однієї хисткої брили на іншу. Край світу як кінцевий пункт мандрівки не здавався вартим витрачених зусиль. Вони б могли знайти вдосталь каменю та холодної води, не покидаючи Півночі. Це безплідне місце викликало в Лоґена неприємне відчуття, та говорити про це було безглуздо. Неприємне відчуття переслідувало його вже десять років. Прикликати цього духа, знайти це Сім’я, а тоді швидко поїхати. От тільки що далі? Вертатися на Північ? Вертатися до Бетода та його синів, купи невідплачених кривд і нескінченних чвар? Лоґен скривився. Усе це якось не приваблювало. Краще зробити це, ніж жити у страху перед цим, сказав би його батько, та його батько все ж таки казав багато всякого і дуже часто від цього не було великої користі.

Він поглянув на Ферро, а вона поглянула на нього. Вона не насупилася й не всміхнулася. Він, звісно, ніколи не вмів добре розуміти жінок чи когось іще, але такої загадки, як Ферро, йому ще не траплялося. Удень вона поводилась, як завжди, холодно й сердито, та ночами вона тепер, як правило, якось лізла йому під ковдру. Він цього не розумів, а питати про це не насмілювався. Сумно, та вона була чи не найкращим у його житті за тривалий час. Він випустив повітря з-за щік і почухав потилицю. Якщо подумати, це не дуже добре говорило про його життя.

Біля підніжжя круч вони знайшли своєрідну печеру. Насправді вона більше скидалася на заглибину між двома великими валунами, де вітер віяв не так сильно. Розмовляти там було не надто затишно, але острів був пустельний і Лоґен сумнівався, що знайдеться щось краще. Треба все ж таки бути реалістом.

Ферро зрубала мечем низеньке деревце неподалік, і невдовзі в них з’явилося досить хмизу, щоби спробувати запалити вогонь. Лоґен зігнувся та виловив закоцюблими пальцями кресало. З-поміж каменів задував вітер, а дерево було сире, але після тривалої лайки та вовтузні з кременем йому таки вдалося запалити підходящий для справи вогонь. Вони скупчилися довкола нього.

— Дістань скриню, — наказав Баяз, і Лоґен витягнув зі свого клунка важку скриню та, охнувши, поставив її біля Ферро.

Баяз обмацав її кінчиками пальців довкола краю, знайшов якусь приховану зачіпку, і її кришка беззвучно піднялася. Під нею знайшлося кілька металевих спіралей, що зусібіч тягнулися до середини, залишаючи там простір завбільшки з Лоґенів кулак.

— Для чого вони? — запитав Лоґен.

— Щоб утримувати предмет усередині на місці й забезпечувати йому добрий захист.

— Його треба захищати?

— Так вважав Канедіас.

Від цієї відповіді Лоґенові легше не стало.

— Поклади його всередину, щойно зможеш, — сказав маг, повернувшись до Ферро. — Не треба, щоб воно діяло на нас довше, ніж необхідно. Усім варто триматися якомога далі.

Він долонями відсунув усіх інших назад. Лютар і Лонгфут так хотіли втекти, що мало не потоптались один по одному, зате Кей не зводив очей із приготувань і майже не рухався.

Лоґен сидів зі схрещеними ногами перед миготливим вогнем, відчуваючи, як невпинно зростає тягар тривоги у нього в животі. Він починав шкодувати, що взагалі вліз у це діло, та зараз передумувати вже було трохи запізно.

— Було б непогано щось їм запропонувати, — сказав він, роззирнувся довкола й побачив, що Баяз уже простягнув йому металеву флягу.

Лоґен відкрутив її кришку й понюхав. Запах міцного трунку зустрів його ніздрі привітно, як кохана людина, якої страшенно не вистачало.

— Це весь час було при тобі?

Баяз кивнув.

— Саме для цієї мети.

— Якби ж то я знав. Я не раз міг би застосувати його з розумом.

— Можеш застосувати його з розумом зараз.

— Це не зовсім те.

Лоґен нахилив флягу й набрав повний рот напою, втримався перед сильною спокусою ковтнути, надув щоки та виплюнув його хмаринкою на вогонь, так, що полум’я здійнялося вгору.

— А тепер? — запитав Баяз.

— А тепер чекаємо. Чекаємо, поки...

— Я тут, Дев’ятипалий.

Голос, схожий на вітер серед брил, на падіння каменів із круч, на відступ моря крізь гальку. Дух навис над ними в неглибокій печері серед каміння рухливою купою сірих брил заввишки з двох людей, не відкидаючи тіні.

Лоґен підняв брови. Духи, якщо й завдавали собі клопоту відповісти, ніколи не відповідали хутко.

— Як швидко.

— Я чекав.

— Мабуть, довго. — Дух кивнув. — Ну, гм, ми прийшли по...

— По ту річ, що її довірили мені сини Еуза. Якщо ви її шукаєте, то справи у світі людей, напевно, безнадійні.

Лоґен ковтнув.

— А коли вони інакші?

— Ти щось бачиш? — шепнув позаду нього Джезаль.

— Нічого не бачу, — відповів Лонгфут. — Це воістину просто надзвичайне...

— Стуліть пельки! — гарикнув через плече Баяз.

Дух опустився й навис просто над ним.

— Це Перший з-поміж магів?

— Так, — сказав Лоґен, намагаючись говорити по суті.

— Він нижчий на зріст за Джувенса. Мені не подобається його вигляд.

— Що він каже? — нетерпляче запитав Баяз, вдивляючись у повітря значно лівіше, ніж там, де був дух.

Лоґен почухав обличчя.

— Він каже, що Джувенс був високий.

— Високий? То й що? Бери те, по що ми прийшли, та дай нам піти!

— Йому не терпиться, — прогуркотів дух.

— Ми прийшли здалеку. У нього жезл Джувенса.

Дух кивнув.

— Ця мертва гілка мені знайома. Я радий. Я зберігав цю річ не одну довгу зиму, і вона була важким тягарем. Тепер я засну.

— Добра думка. А ти не можеш...

— Я віддам його жінці.

Дух запустив руку в свій кам’яний живіт, і Лоґен сторожко відсунувся назад. Із живота з’явився кулак, який щось тримав, і він, побачивши це, відчув, що тремтить.

— Простягни руки, — буркнув він Ферро.

Коли ця штука впала на підставлені долоні Ферро, Джезаль мимоволі охнув і з роззявленим від жаху ротом кинувся геть, затуливши обличчя однією рукою. Баяз витріщився на це круглими очима. Кей нетерпляче витягнув шию вперед. Лоґен скривився й відхилився. Лонгфут мало не вискочив із заглибини. Одну довгу мить вони вшістьох дивилися на темний предмет у руках Ферро, і ніхто не ворушився, ніхто не говорив, не лунало жодного звуку, крім голосіння вітру. Ось воно, перед ними. Те, по що вони прийшли так далеко й заради чого кидали виклик стільком небезпекам. Те, що багато довгих років тому викопав із глибин землі Глустрод. Те, що перетворило найвидатніше місто світу на спустошену руїну.

Сім’я. Втілення Потойбіччя. Сама сутність магії.

А тоді Ферро поволі насупилась.

— Оце воно таке? — з сумнівом запитала вона. — Оце та штука, що оберне Шаффу на порох?

Тепер, коли Джезаль звільнявся від шоку після його раптової появи, до нього дійшло: воно й справді зовні скидається на звичайнісінький камінець. Уламок нічим не примітного сірого каменя завбільшки з великий кулак. Воно не випромінювало відчуття неземної небезпеки. У ньому не проявлялася жодна смертоносна сила. Від нього не відходили нищівні промені чи блискавиці. Воно й справді зовні скидалося на звичайнісінький камінець.

Баяз кліпнув. Навкарачки підібрався ближче. Поглянув на предмет у долонях Ферро. Облизав губи й дуже повільно підняв руку на очах у Джезаля, якому у вухах відлунювали удари власного серця. Баяз торкнувся каменя кінчиком мізинця, а тоді негайно його відсмикнув. Раптово зів’янути та загинути йому не довелося. Він ще раз потицяв у нього пальцем. Жодного оглушливого вибуху. Він поклав на нього долоню: Зімкнув довкола нього товсті пальці. Підняв його. А він усе одно скидався на звичайнісінький камінець.

Перший з-поміж магів дивився на предмет, який тримав у руці, а його очі невпинно збільшувались.

— Це не воно, — прошепотів він із дрожем у вустах. — Це просто камінь!

Запала приголомшена тиша. Джезаль поглянув на Лоґена, а північанин поглянув на нього у відповідь. Його пошрамоване обличчя обм’якло від спантеличення. Джезаль поглянув на Лонгфута, а навігатор тільки й зумів, що знизати кістлявими плечима. Джезаль поглянув на Ферро й побачив, як вона невпинно похмурніє.

— Просто камінь? — промимрила вона.

— Не воно? — процідив Кей.

— Тоді... — До Джезаля значення Баязових слів тільки починало доходити. — Я пройшов так далеко... дарма?

Раптовий порив вітру загасив жалюгідний язик полум’я й сипонув йому в обличчя піску.

— Можливо, тут якась помилка, — припустив Лонгфут. — Можливо, є якийсь інший дух, можливо, є якийсь інший...

— Ніякої помилки, — відповів Лоґен і твердо хитнув головою.

— Але... — Мертвотно-блідий Кей вирячив очі. — Але... як?

Баяз промовчав, ворушачи щелепними м’язами.

— Канедіас. Тут без нього не обійшлося. Він знайшов якийсь спосіб надурити братів, підмінити Сім’я цією нікчемною грудкою й залишити його собі. Творець протидіє мені навіть після смерті!

— Просто камінь? — пробурчала Ферро.

— Я відмовився від можливості битися за свою країну, — пробелькотів Джезаль, відчуваючи, як у нього в грудях починає жевріти обурення, — проплентався сотні миль пусткою, мене били, ламали, у мене з’явилися шрами... і все дарма?

— Сім’я. — Кей оголив зуби, скрививши бліді вуста і швидко й шумно дихаючи носом. — Де воно? Де?

— Гадаєш, якби я це знав, — різко відповів його майстер, — ми б сиділи тут, на цьому забутому острові, і теревенили з духами заради уламка нікчемного каменя?

Він підняв руку й несамовито пожбурив камінець на землю. Він тріснув і розбився на шматки, які поскакали, обвалилися та з цоканням попадали серед сотні, тисячі, мільйона інших, таких самих шматків.

— Воно не тут. — Лоґен скрушно захитав головою. — Що не кажи, а...

— Просто камінь? — загарчала Ферро, перевівши погляд із упалих уламків каменя на обличчя Баяза. — Йобане старе брехло!

Вона підскочила, міцно стиснувши кулаки.

— Ти обіцяв мені помсту!

Баяз кинувся на неї з перекошеним від люті обличчям.

— Думаєш, у мене немає більших проблем, аніж твоя помста? — заревів він так, що з його вуст на стрімкий вітер полетіли краплі слини.

— Чи твоє розчарування? — заволав він у лице Кеєві, і в нього на шиї надулися жили.

— Чи твоя срана зовнішність?

Джезаль ковтнув і відступив у заглибину, намагаючись видатися якомога меншим. Велична лють Баяза загасила його гнів так стрімко, як різкий вітер за мить до цього загасив убоге багаття.

— Обман! — загарчав Перший з-поміж магів, стискаючи й розтискаючи кулаки від безцільної люті. — Чим я тепер битимуся з Калулом?

Джезаль сахнувся й зіщулився, не сумніваючись, що хтось із гурту — цілком можливо, він сам — може щомиті розірватися на шматки, злетіти в повітря й розбитись об каміння чи спалахнути яскравим полум’ям. Брат Лонгфут недоречно вирішив спробувати всіх заспокоїти.

— Не треба зневірюватись, товариство! Ця мандрівка вже сама по собі є винагородою...

— Скажи це ще раз, йолопе поголений! — процідив Баяз. — Ще раз — і я тебе спопелю!

Навігатор затремтів і зіщулився, а маг підхопив жезл і побрів із заглибини до берега. Його плащ маяв на пронизливому вітрі у нього за спиною. Його лють була така страшна, що якусь коротку мить здавалося, ніби залишитися на острові краще, ніж ізнову сісти з ним у човен.

Джезалеві здавалося, що саме цей спалах гніву й засвідчив про цілковитий провал їхнього пошуку.

— Що ж, тоді, — пробурмотів Логен, коли вони ще трохи посиділи на вітрі, — гадаю, усе скінчилося. — Він закляпнув кришку порожньої скрині Творця. — Плакати про це безглуздо. Треба бути...

— Бля, йолопе, стули пельку! — гарикнула на нього Ферро. — Не кажи мені, якою мені треба бути!

Вона вийшла з заглибини й попрямувала до шиплячого моря.

Логен, скривившись, засунув скриню назад у свій клунок, зітхнув і закинув його на плече.

— Реалістами, — пробурмотів він, а тоді пішов за нею.

Далі йшли Лонгфут і Кей, сповнені похмурого гніву та німого невдоволення. Позаду був Джезаль, який переступав із одного зазубленого каменя на другий, майже заплющивши очі через вітер і роздумуючи над усією цією справою. Хоча настрій був до смерті похмурий, він, вертаючись до човна, несподівано для самого себе зрозумів, що майже нездатен утриматися від усмішки. Зрештою, успіх чи поразка в цій божевільній пригоді для нього ніколи нічого не означали. Важливо було одне: він прямує додому.

Об ніс човна плюскала вода, здіймаючи холодні білі бризки. Надималися та ляскали вітрила, рипіли бімси й такелаж. Вітер бив Ферро по обличчю, та вона примружила очі й перестала на нього зважати. Розлючений Баяз зник під палубами, а за ним один за одним пішли, покидаючи холод, інші. На палубі зосталися, дивлячись на море, тільки вона та Дев’ятипалий.

— Що ти тепер робитимеш? — запитав він її.

— Подамся туди, де зможу вбивати гурків, — різко сказала вона, не роздумуючи. — Знайду іншу зброю та битимуся з ними всюди, де тільки зможу.

Вона й не знала, чи це взагалі так. Тепер їй важко було відчувати таку ненависть, як колись. Тепер уже не здавалося таким важливим питанням, чи не розійтися їм із гурками, та через сумніви й розчарування вона лише вигукнула це ще грубіше.

— Нічого не змінилося. Мені досі потрібна помста.

Мовчання.

Вона позирнула вбік і побачила, що Дев’ятипалий похмуро дивиться на бліду піну на темній воді, неначе сподівався почути від неї інакшу відповідь. Це легко було би змінити. Вона б могла сказати: «Я піду туди, куди підеш ти», — і кому б від цього стало гірше? Нікому. Їй би точно не стало. Та Ферро не наважувалась отак віддатися на його милість. Тепер, коли дійшло до випробування, між ними з’явилася невидима стіна. Така, яку неможливо було подолати.

Вона була завжди.

Вона змогла сказати тільки:

— А ти?

Він явно замислився над цим, із сердитим виглядом жуючи губу.

— Мені треба повернутися на Північ.

Він сказав це безрадісно, навіть не глянувши на неї.

— Там є робота, якої мені не треба було полишати. Темна робота, яку треба виконати. Туди я, мабуть, і піду. Повернуся на Північ і відплачу декому за дещицю.

Вона насупилася. «Відплачу»? А хто там їй казав, що в людини має бути не тільки помста? А тепер він хоче лише відплати? Брехливий покидьок.

— «Відплачу», — просичала вона. — Добре.

У неї на язиці це слово здавалося неприємним, як пісок.

Він на одну довгу мить зазирнув їй у вічі. Відкрив рота, ніби збираючись заговорити, та й зупинився, склавши вуста так, щоб вимовити якесь слово, і трохи піднявши в її бік одну руку.

А тоді він раптом якось обм’якнув, зціпив зуби, повернувся до неї плечем і відкинувся на огорожу.

— Добре.

І між ними отак просто все скінчилося.

Відвернувшись, Ферро насупилася. Стиснула кулаки й відчула, як їй у долоні люто впиваються нігті. Гірко вилаялася собі під носа. Чому вона не могла сказати щось інше? Трохи подихати, скласти вуста інакше — і все змінюється. Це було б легко.

От тільки Ферро не ставало на це сил, і вона знала, що їх не стане ніколи. Цю її частину колись давно й далеко звідси вбили гурки, залишивши її мертвою всередині. Дурепа вона була, коли сподівалась, і в глибині душі вона знала це від початку.

Надія для слабаків.

Возз’єднання з землею

укач і Доу, Тул і Мовчун, Вест і Пайк. Вони вшістьох стояли колом і дивилися на дві купки холодної землі. Унизу, в долині, ховали власних мерців союзники — Шукач сам бачив. Їх ховали сотнями в ямах на дюжину трупів. Загалом день був кепський для людей і добрий для землі. Так завжди буває після бою. Виграє тільки земля.

Просто за деревами ховали власних мерців, схиливши голови, Дрижак і його карли. Дванадцятеро з них уже були в землі, ще троє були поранені досить сильно, щоби, швидше за все, до кінця тижня померти й собі, а ще один утратив кисть руки — може, він виживе, а може, й ні, залежить від того, як йому поталанить. Із таланом останнім часом було сутужно. Один день роботи — і майже половина з них мертві. Ті, хто зостався після цього, були сміливцями. Шукач чув їхні слова. Сумні та горді слова для полеглих. Про те, що вони були добрими людьми, що вони добре билися, що їх дуже бракуватиме й таке інше. Так завжди буває після бою. Лунають слова для померлих.

Шукач ковтнув і знову поглянув на щойно перекинутий ґрунт біля своїх ніг. Важко було копати на холоді: земля задубіла. Та все ж краще копати, ніж лягати в могилу, як сказав би Логен, і Шукачеві здавалося, що це цілком слушно. Він щойно поховав двох людей, а разом з ними — дві часточки самого себе. Катіль, біла й холодна, витягнулася глибоко під насипаною землею й більш ніколи не зігріється. Неподалік від неї — Тридуба з розбитим щитом на колінах і мечем у руці. З кожним із них Шукач поклав у землю сподівання — трохи сподівань на майбутнє та трохи сподівань із минулого. Тепер усе скінчилось і ніколи не піде намарне, а в ньому від них залишилася болюча дірка. Так завжди буває після бою. У землі опиняються сподівання.

— Поховання на місці загибелі, — тихо сказав Тул. — Це доречно. Це добре.

— Добре? — різко вигукнув Доу, гнівно поглянувши на Веста. — Добре, кажеш? Найбезпечніше місце на всьому полі бою? Найбезпечніше місце — так ти їм сказав?

Вест ковтнув і опустив погляд, явно почуваючись винним.

— Гаразд, Доу, — промовив Тул. — Ти сам розумієш, що в цьому не треба винуватити ні його, ні когось іще. Це бій. Там гинуть люди. Тридуба добре це знав, як ніхто добре.

— Ми б могли бути деінде, — пробурчав Доу.

— Могли б, — відповів Шукач, — але не були, і ось, маємо. Цього не змінити, еге ж? Тридуба мертвий, дівчина мертва, і від цього всім і так тяжко. Тобі нема чого збільшувати цей тягар.

Доу стиснув кулаки та глибоко вдихнув, наче збираючись щось вигукнути. А тоді він видихнув, зсутулив плечі й понурив голову.

— Правильно кажеш. Тепер нічого не вдієш.

Шукач потягнувся й торкнувся Пайкової руки.

— Не хочеш сказати щось для неї?

Обпечений чоловік поглянув на нього, а тоді заперечно хитнув головою. Він, як здавалося Шукачеві, не любив говорити, і Шукач не ставив це йому на карб. Вест, схоже, теж нічого не збирався казати, тож Шукач прокашлявся, скривившись від болю в ребрах, і спробував сам. Хтось же мусив це зробити.

— Та дівчина, яку ми тут поховали, її звали Катіль. Не можу сказати, що дуже довго її знав абощо, та те, що я про неї знав, мені подобалось... хочете, вірте, а хочете, ні. Мабуть, цього небагато. Небагато. Та вона була не з легкодухих — гадаю, ми всі це зрозуміли дорогою на північ. Вона терпіла холод, голод і все інше й ніколи не скаржилась. Шкода, що я не пізнав її краще. Я на це сподівався, та... що ж, нечасто можна дістати те, на що сподіваєшся. Вона, взагалі-то, була не наша, але загинула з нами, тож ми, мабуть, пишаємось тим, що вона лежить у землі разом із нашими.

— Так, — промовив Доу. — Пишаємось.

— Правильно, — сказав Тул. — Земля всіх приймає однаково.

Шукач кивнув, протяжно, судомно вдихнув і шумно видихнув.

— Хтось хоче сказати щось для Тридуби?

Доу здригнувся й опустив погляд на свої чоботи, переминаючись у багнюці з ноги на ногу. Тул закліпав, дивлячись у небо, наче у нього в оці з’явилася волога. Сам Шукач уже й так був усього за крок від ридань. Він знав: якщо йому доведеться сказати ще хоч слово, він почне ревти, як дитина. Тридуба знав би, що сказати, та от біда: його не стало. Слів, схоже, не було ні в кого. Але тут вийшов уперед Мовчун.

— Руд Тридуба, — сказав він, дивлячись по черзі на кожного з них. — Його звали Уффрітським Каменем. Гучнішого імені не було на всій Півночі. Чудовий боєць. Чудовий ватажок. Чудовий друг. Усе життя в бою. Зійшовся лицем до лиця, а тоді став плечем до плеча з Кривавою Дев’яткою. Ніколи не йшов легким шляхом, якщо вважав, що він неправильний. Ніколи не відмовлявся від бою, якщо вважав, що він необхідний. Я стояв із ним, ходив із ним, бився з ним десять років по всій Півночі. — Його обличчя розпливлося в усмішці. — Мені нема на що поскаржитись.

— Добре сказано, Мовчуне, — промовив Доу, дивлячись на холодну землю. — Добре сказано.

— Таких, як Тридуба, більше не буде, — пробурмотів Тул, витираючи око так, ніби в нього щось втрапило.

— Так, — докинув Шукач. На більше його не вистачило.

Вест розвернувся й поплентався крізь дерева, зігнувши плечі й не сказавши жодного слова. Шукач бачив, як зіщулилися м’язи в нього під скронею. Скоріш за все, він винуватив самого себе. Судячи з досвіду Шукача, люди дуже любили так робити, коли хтось гинув, а Вест, схоже, був до цього схильний. За ним пішов Пайк, і вони вдвох проминули Дрижака, який ішов у протилежний бік.

Він зупинився біля могил, насупившись і опустивши очі так, що довкола його обличчя повисло волосся, а тоді поглянув на них.

— Не хочу нікого зневажити. Зовсім не хочу. Але нам потрібен новий отаман.

— Та його ж тільки-но закопали, — процідив Доу, гнівно на нього дивлячись.

Дрижак підняв руки.

— То зараз, мабуть, і найкраще це обговорити. Щоби плутанини не було. Правду кажучи, мої хлопці нервують. Вони втратили друзів, втратили Тридубу, і їм справді треба хтось такий, на кого можна рівнятись. Хто це буде?

Шукач потер обличчя. Він про це ще й не думав, а тепер, подумавши, не знав, що й думати. Тул Дуру Грозова Хмара і Чорний Доу мали гучні, серйозні імена та вже верховодили людьми, і верховодили добре. Шукач поглянув на них — вони стояли на місці й супились один на одного.

— Мені начхати, хто з вас це буде, — заявив він. — Я піду за будь-ким із вас. Але тут усе ясно: це має бути хтось із вас двох.

Тул сердито поглянув на Доу, а Доу гнівно поглянув на нього.

— Я не можу йти за ним, — прогуркотів Тул, — а він не стане йти за мною.

— Це точно, — процідив Доу. — Ми про це вже говорили. Нізащо.

Тул хитнув головою.

— Тому це не може бути хтось із нас.

— Ні, — сказав Доу. — Це не може бути хтось із нас.

Він втягнув повітря крізь зуби, видихнув трохи шмарклів і виплюнув їх на землю.

— Тому це маєш бути ти, Шукачу.

— Тому... що це ти зараз сказав? — перепитав Шукач, витріщившись круглими очима.

Тул кивнув.

— Ти отаман. Ми всі з цим погодились.

— Ага, — докинув Мовчун, навіть не підвівши очей.

— Дев’ятипалого не стало, — сказав Доу, — Тридуби не стало, тож залишаєшся ти.

Шукач скривився. Він чекав, коли щось скаже Дрижак.

— Ви що? Він? Отаман?

Він чекав, коли вони всі засміються та скажуть йому, що це був жарт. Щоб і Чорний Доу, і Тул Дуру Грозова Хмара, і Хардінг Мовчун, уже не кажучи про дві дюжини карлів, його слухались? Він у житті не чув нічого дурнішого. Та Дрижак не засміявся.

— Як на мене, добрий вибір. Що ж до моїх хлопців, то я й збирався це запропонувати. Я їм розповім.

Він розвернувся й пішов крізь дерева, а Шукач витріщився йому вслід із роззявленим ротом.

— Але як щодо інших? — прошепотів він, щойно Дрижак опинився досить далеко, щоб точно не почути, і скривився від болю в ребрах. — Там же, бля, двадцятеро карлів, і всі нервують! Їм треба йти за якимось іменем!

— Ім’я в тебе є, — відповів Тул. — Ти перейшов гори разом із Дев’ятипалим і стільки років бився з Бетодом. Із тих, хто зостався, в тебе найгучніше ім’я. Ти бачив більше боїв, аніж будь-хто з нас.

— Може, й бачив...

— Це маєш бути ти, — сказав Доу, — та й по всьому. Ну, ти не найжорстокіший убивця з часів Скарлінґа, ну то й що? На твоїх руках достатньо крові, щоб за тобою йшов я, а кращого розвідника, ніж ти, серед нині живих нема. Ти вмієш керувати. Ти бачив, як це роблять найкраще. Дев’ятипалий, Бетод, Тридуба — ти стежив за ними всіма зблизька, ближче нікуди.

— Але я не можу... Тобто... Я б нікого не зміг погнати в атаку, як це робив Тридуба...

— І ніхто не зміг би, — сказав Тул і кивнув на землю. — Але Тридуба для мене вже, звиняй, не варіант. Тепер ти отаман, і ми стоятимемо за тобою. Як хтось не схоче робити так, як ти скажеш, нехай побалакає з нами.

— І ця розмова буде збіса коротка, — пробурчав Доу.

— Ти отаман.

Тул розвернувся й пішов геть крізь дерева.

— Це вирішено.

Чорний Доу пішов за ним.

— Ага, — сказав Мовчун, знизав плечима й утік разом із двома іншими.

— Але ж... — пробелькотів Шукач. — Стривайте...

Вони пішли. Так він, мабуть, і став отаманом.

Якусь мить він постояв на місці, кліпаючи й не знаючи, що думати. Він ще ніколи не був ватажком. Він не почувався якось інакше. У нього не з’явилося раптом якихось думок. Він не уявляв, що наказувати людям. Він почувався недоумком. Навіть більшим, ніж зазвичай.

Він опустився на коліна між могилами, засунув руку в землю й відчув між пальцями її холод і мокрість.

— Вибач, дівчинко, — пробурмотів він. — Ти цього не заслужила.

Він міцно взявся за землю та стиснув її в долоні.

— Прощавай, Тридубо. Я постараюся чинити так, як ти. Ти возз’єднався з землею, старий.

Він підвівся, обтер руку об сорочку й пішов геть, до живих, а їх залишив позаду, в землі.