Пробуджені фурії

Розділ двадцять восьмий

Міллспортський архіпелаг лежить в океані Нурімоно, як розбита тарілка, простягнувшись за вигином планети на північний схід від Кошута. Колись, цілі еони тому, він був гігантською вулканічною системою в сотні кілометрів завширшки, і наслідки цього й досі видно в дивно загнутих зовнішніх краях периферичних островів. Вогонь, що живив усі виверження, давно згас, але залишив по собі величний, вигнутий гірський масив, вершини якого легко утрималися над водою, коли пізніша повінь підняла рівень моря. На відміну від інших ланцюжків архіпелагів на Світі Гарлана, вулканічні осади забезпечили тут родючу ґрунтову основу, тож більша частина суші густо вкрита обтяженою конкуренцією суходільною флорою планети. Марсіяни, що прийшли пізніше, додали своєї колоніальної рослинності. Ще пізніше прийшли люди й зробили те саме.

У самому серці архіпелагу в своїй вічнобетонній та гартовано-скляній величі простягнувся Міллспорт. Це буйство міської інженерії, де кожен доступний стрімчак і схил утиканий шпилями, він виходить на воду широкими платформами й кілометровими мостами. Міста на Кошуті й на Новому Хоккайдо в різні часи доросли до значних розмірів і заможності, але ніщо на цій планеті не дорівняється до того мегаполіса. Дім для більш як двадцяти мільйонів людей, ворота до єдиного вікна для комерційних космічних запусків, яке залишила мережа орбітальних супутників, осередок уряду, корпоративної потужності й культури — в якому куточку Світу Гарлана не станеш, там все одно відчувається потяг, з яким Міллспорт затягує все у свій вир.

— Ненавиджу цю купу лайна, — сказала мені Марі Адо, коли ми блукали заможними вулицями Тадаїмако, шукаючи кав’ярню під назвою «У Макіти». Вони з Бразилом відклали геть свої спінальні гарячки на час рейду, і ця переміна зробила її дратівливою. — Всрана імперська тиранія, що розповзлася по всій планеті. Жодне місто не повинно мати такого впливу.

Таке бурчання було типовим — просто з підручника юного квелліста. Про Міллспорт вони говорили таке впродовж кількох століть. І вони мають рацію, звісно, але дивно, що постійне повторення навіть найочевиднішу правду робить такою дратівливою, що з нею хочеться сперечатися.

— Ти ж тут виросла, хіба ні?

— То й що? — вона зиркнула на мене. — Це значить, що він має мені подобатися?

— Мабуть, ні.

Далі йшли мовчки. Тадаїмако впорядковано гудів навколо нас, діловитіший і вихованіший за той, що його я бачив тридцять з гаком років тому. Старий портовий квартал, колись убогий і по-тихому небезпечний гральний майданчик для аристократів і корпоративної молоді, тепер виростив новий урожай фірмових магазинів і кав’ярень. Багато барів і курильних, які я пам’ятав, тепер позникали, забрані відносно легкою смертю, інших переробили на болюче імажиністичні версії їх самих. Кожен фасад на цій вулиці блищав на сонці свіжою фарбою й антибактеріальним лаком, а брук під ногами був бездоганно чистий. Навіть запах моря за кілька кварталів уже здавався стерилізованим — у ньому не вчувався сморід гнилої трави чи злитих хімікатів, а сама пристань була забита яхтами.

Підкоряючись панівній естетиці, «У Макіти» був до писку чистим закладом, що пнувся мати сумнівний вигляд.

Майстерно закіптявлені вікна затримували більшу частину світла, а стіни всередині були прикрашені передрукованими фотографіями Виселення і квеллістськими епіграмами у характерних для робочого класу рамочках. В одному кутку містилася неминуча іконічна голограма найвеличнішої жінки, та, що зі шрамом від шрапнелі на підборідді. В музичні програмі — Діззі Чанго. Міллспортські сесії, «Трав’яна мрія».

У кабінці позаду сиділа Іса, бовтаючи в руці довгий коктейль, рівень якого вже майже опустився до жмиху на дні. Сьогодні її волосся було безжально багряне і трохи довше, ніж минулого разу. Вона зафарбувала з балончика протилежні квадранти обличчя для арлекінівського ефекту, а очі притрусила якимось голодним до гемоглобіну люмінесцентним блиском, від якого крихітні венки у білках налилися так, ніби от-от мали вибухнути. Інфопацючі гнізда й досі гордо демонструвалися на її шиї, а через одне з них вона під’єдналася до пульту, який принесла з собою. Котушка даних над кабінкою підтримувала вигадку про те, що вона була студенткою, котра підтягувала щось перед екзаменом. І якщо наша остання зустріч могла про щось свідчити, вона також розкидала охайним віялком поле для завад, які не дадуть розчути розмову в нашій кабінці тому, хто захоче її підслухати.

— Чого так довго? — спитала вона.

Я усміхнувся і присів.

— Світське запізнення, Ісо. Це Марі. Марі, Іса. То як наша справа?

Іса довгу, зневажливу хвилю обдивлялася Марі, а тоді відвернулася й висмикнула дріт з роз’єму елегантним, ретельно відпрацьованим рухом, котрий вигідно підкреслював вигин її шиї.

— Справа наша непогана. І робиться вона тихо. В мережі міллспортської поліції нічого нового, у приватних контор, яких Перші родини люблять залучати для безпеки, теж нічого. Вони не в курсі, що ви тут.

Я кивнув. Хоч як приємно чути таку новину, ми цього й чекали. До Міллспорта ми пробиралися всю першу половину тижня, розділившись на десяток окремих груп і рознісши прибуття по різних днях. Фальшиві документи, бездоганно підготовані за стандартами ретельності «Блакитних Жучків», і різноманітні транспортні засоби, від дешевих експрес-вантажників до розкішного лайнера Шафранової лінії. Люди з усієї планети стікалися до Міллспорта на гуляння з нагоди Дня Гарлана, і нам мусило дуже не пощастити, або ми мали дуже проколотися, щоб нас таки помітили.

Але знати це все одно було втішно.

— А як із безпекою на Скелях?

Іса похитала головою.

— Менше шуму, ніж від священникової дружини, що кінчає. Якби вони знали, що ви задумали, то додали б ще цілий шар додаткових захисних протоколів, а їх нема.

— Або ти їх не помітила, — сказала Марі.

Іса наділила її ще одним холодним поглядом.

— Дорогенька, що ти знаєш взагалі знаєш про інфопотоки?

— Я знаю, з якими рівнями шифрування ми маємо справу.

— Так, я теж. Скажи, як тобі здається, з чого я плачу за своє навчання?

— Я так розумію, що з дрібних крадіжок.

— Чарівно, — Іса пробігла поглядом у мій бік. — Де ти підібрав її, Таку? У мадам Мі?

— Поводься чемно, Ісо.

Вона випустила довгострадницьке підліткове зітхання.

— Гаразд, Таку. Заради тебе. Заради тебе я не видеру патли цій язикатій курві. Марі, щоб ти знала, я вечорами маю прибуткову роботу, працюючи під псевдо позаштатним кодером на безпеку корпоративних програм частіше, ніж ти даєш в горло в завулках.

Вона напружено почекала. Адо якусь хвильку дивилася в її блискучі очі, а тоді усміхнулася і трохи нахилилася вперед. Її голос не піднявся вище їдкого муркотіння.

— Послухай, тупа мала незайманко, якщо ти думаєш, що можеш затягти мене в обмін ляпасами, то ти гірко помиляєшся. І то на твоє щастя. У маловірогідному сценарії, в якому ти таки спроможешся натиснути на всі кнопки й вибісити мене аж так сильно, ти навіть не встигнеш помітити, що я ворухнулася. Тому краще повернімося до нашої справи, а тоді вже зможеш піти далі гратися в цифрових злодіїв зі своїми однокласниками й знову вдавати, ніби щось знаєш про світ.

— Ах ти ж всрана шльо…

— Ісо! — я вклав у голос трохи батога і виставив перед нею руку, коли вона почала підводитися. — Годі. Вона справді могла б убити тебе голіруч і навіть не спітніти. Поводься мені чемно, бо не заплачу.

Іса стрельнула в мене зрадженим поглядом і знову сіла. Під арлекінівським гримом було важко сказати, але мені здалося, що вона шалено зашарілася. Можливо, шпилька про її незайманість зачепила живий нерв. Марі Адо вистачило милосердя не виказувати свого вдоволення.

— Я не мусила тобі допомагати, — тихенько сказала Іса. — Я могла продати тебе ще тиждень тому, Таку. Мабуть, ще й заробила би більше, ніж ти платиш мені за це лайно. Не забувай цього.

— Не забудемо, — запевнив я, застережливо зиркнувши на Адо. — А тепер, що в тебе є крім того, що про нас ніхто не дізнався?

Те, що Іса завантажила на непримітні матово-чорні інфочипи, було основою нашого нападу. Схеми систем безпеки на Рильських Скелях, включно з модифікованими процедурами до святкування Дня Гарлана. Оновлені динамічні мали з прогнозами течії на Плесі на наступний тиждень. Розташування поліції Міллспорта на вулицях і протоколи водного руху на час святкування. А найважливіше — вона долучила себе саму і свою чудернацьку віртуальну особистість, що живе десь на краєчку еліти міллспортської інфозлочинності. Вона погодилася допомогти, і тепер геть занурилася в свою роль у плані, яка, як я підозрював, і була головним джерелом її нинішнього наїжачення і втраченого спокою. Участь у нападі на родину Гарланів явно становила серйозніше джерело стресу, ніж її стандартні набіги на ниві нелегального обміну інформацією. Якби я майже прямо не кинув виклик її сміливості, то сумніваюся, що вона б захотіла мати з нами щось спільне.

Але хіба п’ятнадцятирічне знає, як відбитися від такого виклику? Я в її віці точно не знав.

Бо коли б знав, то, може, ніколи б не опинився у тому завулку проти торгівця метом з його гаком. Може…

Що вже вдієш. Кому з нас у таких справах випадала друга нагода? Рано чи пізно ми всі встрягаємо по саму шию. Тут ідеться тільки про те, щоб не падати лицем у болото, коли спотикаєшся через нього крок за кроком.

Іса розказала про все так, що заслужила на оплески. Які б побоювання вона не мала, на той час, як вона видала нам інформацію, її підняте пір’я вляглося, а лаконічний міллспортський балак повернувся.

— Ти знайшла Нацуме? — спитав я.

— Знаєш, таки знайшла. Але я не впевнена, що ти захочеш із ним розмовляти.

— Чого ж ні?

Вона всміхнулася.

— Бо він захворів на релігію, Ковачу. Живе тепер у монастирі, ген на островах Китоспин і Дев’ятому.

— Китоспин? Це там, де зречники?

— Саме там, — вона застигла в абсурдно серйозній молитовній позі, що не пасувала до її зачіски й обличчя. — Братове Пробуджені й Свідомі. Зречімося віднині плоті й світу.

Я відчув, як у мене сіпнулися губи. Марі Адо реагувала на гумор не краще за лисокрила.

— Мені нема чим дорікнути тим хлопцям, Ісо. Вони нешкідливі. З моєї точки зору, коли вони такі дурні, щоб відгородитися від жіночого товариства, то їм же гірше. Але мене дивує, що такий як Нацуме купився на щось подібне.

— Ех, довго ж тебе не було. Зараз вони вже приймають і жінок.

— Справді?

— Так, вже років з десять. Я чула, все почалося тоді, як вони знайшли між собою кількох замаскованих жінок, які пробули там чимало років. І воно не дивно, га? Будь-хто, змінивши чохол, може збрехати про свою стать. — Голос їси набрав сили, коли вона торкнулася добре вивченої теми. — Ніхто, крім уряду, не має грошей на такі перевірки. Якщо досить довго прожити в чоловічому чохлі, то навіть психохірургія не дасть переконливої відповіді. Хай там як, а нашому Братству стелилася дорога або в бік Одкровення, де «один чохол і годі», або до переродження на таких геть сучасних і несегрегованих. І що б ви думали — згори раптом долинула блага вість про переміни.

— Не думаю, що вони через це змінили назву, га?

— І я так не думаю. Досі звуться Братством. Вочевидь, брат обіймає сестру. — Підліткове знизування плечима. — Не впевнена, як там сестри ставляться до таких обіймів, але треба ж якось платити за вхід.

— До речі, — сказала Марі Адо. — Нам дозволено увійти до них?

— Так, вони приймають відвідувачів. Можливо, доведеться трохи почекати на Нацуме, але ви навряд чи помітите це. Бачите, як добре Зректися плоті? — Іса знов усміхнулася. — Не треба перейматися тими Часом і Простором.

— Гарна робота, Ісо.

Вона послала мені повітряний цілунок.

Але коли ми вже підводилися, вона трохи нахмурилася й очевидно дійшла якогось рішення. Вона підняла руку й помахала пальцями, щоб ми прихилилися ближче.

— Слухайте, народ. Не знаю, що саме ви там шукаєте на Рилі, і, якщо чесно, то й не хочу знати. Але ось що я можу безкоштовно вам повідомити. Старий Гарлан цього разу не вийде зі свого бака.

— Ні? — це було незвично для його дня народження.

— А ні. Отакі напівтаємні придворні чутки я вчора вигребла. Вони втратили ще одного нащадка в Амамі. Кажуть, закололи на смерть вилами. Цього не розголошують, але міллспортська поліція нині щось не дуже дбає про шифрування. Я прочісувала теми, що стосуються Гарлана, і виловила оце таке. Вибрала з течії. Хай там як, цей випадок, а також засмажений минулого тижня у власному глісері старий Сейчі, змушують їх нічим не ризикувати. Вони одним махом скасували половину публічних появ членів родини, і скидається на те, що навіть Міці Гарлан призначили подвійну охорону з Таємної служби. А старого Гарлана не зачохлятимуть. Це вже вирішено. Планують під’єднати його до віртуального каналу, щоб він міг подивитися на святкування.

Я повільно кивнув.

— Дякую. Корисно знати.

— Ага, вибачайте, якщо це зірве вам якийсь епічний замах на вбивство. Ви не питали, тож я спершу не хотіла нічого казати, але шкода буде, якщо ви вилізете аж туди й не матимете кого вбити.

Адо легенько всміхнулася.

— Ми йдемо не для цього, — швидко сказав я. — Але все одно дякуємо. Слухай, Ісо, ти не пам’ятаєш, як кілька тижнів тому якийсь інший Гарланів дрібніший нащадок убився в портовому районі?

— Ага. Марек Гарлан-Цучія. Впоровся метом, упав з Карлового причалу, бахнувся головою і втопився. Серце кров’ю обливається.

Адо нетерпляче смикнулася. Я підняв руку, щоб упередити її.

— А не може бути, щоб нашому хлопчику Мареку допомогли переступити край, як гадаєш?

Іса скривилася.

— Могло бути. Карлів причал не дуже безпечний після смерку. Але його зараз уже мали перечохлити, і в ефірі про вбивство ніхто не трактує. З іншого боку…

— Нащо їм повідомляти про це загалу. Точно. — Я відчував, як сіпнулася посланська інтуїція, але надто легко, щоб можна було щось тлумачити. — Добре, Ісо. Дякую за репортаж. На твій край це навряд чи вплине, але про всяк випадок настав вуха, добре?

— Вони завжди наставлені, семе.

Ми розплатилися й залишили її всередині. Червоні прожилки очей, арлекінова маска й завиток світла, що вився коло її ліктя, наче приручений демон-помічник. Коли я обернувся, вона помахала рукою, і я відчув короткий порив прихильності до неї, якого мені вистачило на всю дорогу до виходу.

— Тупе мале стерво, — сказала Марі Адо, коли ми попрямували до порту. — Ненавиджу, коли отак пнуться удавати нижчий клас.

Я знизав плечима.

— Знаєш, непокора набуває дуже різних форм.

— Так, але то не була жодна з них.

Ми сіли на кільовий пором через Плесо до передмістя на платформі, котре називають Східним Аканом — вочевидь, сподіваючись, що ті, хто не зміг дозволити собі схили справжнього району Акан, натомість оселяться тут. Адо подалася на пошуки чашки чаю, а я залишився біля поручнів спостерігати за водним транспортом і зміною краєвидів за бортом. Міллспорт має чари, про які легко забути, коли поїдеш з нього, але варто вийти на воду Плеса, і місто ніби відкривається. Вітер, що обдуває обличчя, і домішка бела-трави з моря разом ніби зчищають міську суворість, і на її місці раптом виявляється плечистий моряцький оптимізм, який часом може залишитися з вами на кілька годин після того, як ви знову ступите на берег.

Намагаючись не впускати його до своїх думок, я примружився на південний обрій. Там, напіврозчинившись у морській імлі, яку збивав у повітря вир, височіли й супилися ізольовані Рильські Скелі. Не зовсім найпівденніша точка архіпелагу, але майже так — до найближчого заселеного шматочка землі двадцять кілометрів відкритої води на північ, до охвістя Нової Канаґави, і не менш як половина цього шляху до найближчої скелі, на якій можна бодай стати двома ногами. Більшість Перших родин у Міллспорті віддавна сиділа на вищій місцевості, але Гарлан перекозиряв їх усіх. Рила, прекрасна в чорному вулканічному камені, була фортецею в усьому, крім назви. Елегантне й потужне нагадування всьому місту про те, хто тут головний. Людське гніздище, яке затуляло собою збудовані нашими марсіянськими попередниками.

Ми причалили до Східного Акана, легенько стукнувши об нього бортом, і ніби прокинулися. Я знову розшукав Марі Адо біля східного трапу, і ми пішли прямокутно спланованими вулицями з такою швидкістю, щоби було зручно перевіряти, чи ніхто не йде слідом. За десять хвилин Вірджинія Відаура впустила нас до ще не обставленого лофтового житла, що його Бразил обрав за базу для наших операцій. Її очі пройшлися по нас, як медичний сканер.

— Нормально пройшло?

— Так. Марі не завела нових друзів, але тут нічим не зарадиш.

Адо буркнула й пропхалася повз мене, а тоді зникла всередині складу. Відаура зачинила двері й замкнула їх, поки я розповідав їй про Нацуме.

— Джек засмутиться, — сказала вона.

— Я теж такого не чекав. Отакі вони, ці легенди, га? Хочеш піти зі мною на Китоспин? — Я дурнувато звів брови. — Віртуальне середовище.

— Думаю, це не найкраща думка.

Я зітхнув.

— Мабуть, твоя правда.

Розділ двадцять дев'ятий

Монастир на Китоспині й Дев’ятому був суворою й пустоликою будівлею. Острівець Китоспин, разом ще з десятком інших подібних шматочків землі й пристосованих рифів, був зручно віддаленим поселенням для працівників доків і морського промислу Нової Канаґави. Греблі й підвісні прольоти давали легкий доступ до самої Канаґави понад вузькими проміжками води, але обмежена площа цих сателітних острівців означала для робочої сили тісні, схожі на бараки помешкання. Зречники просто придбали сто метрів набережної нерухомості й загатили всі вікна.

— Заради безпеки, — пояснив чернець, який впустив нас. — Людей у нас тут обмаль, а цінного обладнання багато. Перш ніж ми рушимо далі, вам доведеться здати зброю.

Під простим сірим комбінезоном їхнього ордена він носив типовий бюджетний синтетичний чохол нібито від «Фабрикона» із вбудованим сканерним обладнанням. Голос звучав схоже на підсилений звук із поганої телефонної лінії, а кремнішкіра обличчя застигла у відстороненому виразі, який міг відображати, а міг і не відображати його ставлення до нас — групи дрібних м’язів у дешевших моделях ніколи не працюють добре. З іншого боку, навіть у дешеві синти закладалися реакція й сила, що не поступалися машинам, а цього, певно, можна було пропалити наскрізь бластером і не завдати йому нічого, крім роздратування.

— Ми розуміємо, — сказав я йому.

Я видобув «Рапсодію» і простягнув її руків’ям уперед. Сьєрра Трес зробила те саме зі своїм тупоносим бластером. Бразил погідно розвів руки, і синт кивнув.

— Добре. Я поверну їх, коли ви прощатиметеся.

Він провів нас понурим вічнобетонним вестибюлем, обов’язкова статуя Конрада Гарлана в котрому була нешанобливо обмотана пластиком, а тоді завів до приміщення, що колись було квартирою на першому поверсі. Два ряди незручних з виду стільців, таких само спрощених, як і чохол прислужника, стояли лицем до столу й важких сталевих дверей за ним. За тим столом на нас чекала інша служителька. Як і її колега, вона сиділа в синтетичному чохлі й сірому комбінезоні, але риси її обличчя здавалися трохи живішими. Можливо, вона просто докладала до цього більше зусиль, працюючи згідно з новою гостинною рівностатевою доктриною.

— Котрі з вас просять аудієнції? — спитала вона доволі приязно, зважаючи на обмеження її фабриконівського голосу.

Ми з Джеком Душа-Бразилом підняли руки, а Сьєрра Трес демонстративно стояла збоку. Служителька подала нам знак іти за нею і ввела код на сталевих дверях. Ті відчинилися з античним металевим скреготом, і ми ступили до сірих стін кімнати, обставленої продавленими канапами й системою переносу до віртуальності, яка з виду могла працювати ще на кремнії.

— Будь ласка, розташуйтеся зручніше на канапах і приєднайте електроди й гіпнофони, як показано на голографічній інструкції, котру ви знайдете праворуч від себе.

Розташуватися зручніше було претензійною пропозицією — канапи виявилися не автоформні й, здавалося, виготовлені без думки про навіть про найменшу зручність. Я ще пробував умоститися якось краще, коли служителька підступила до панелі управління переносом і приєднала нас. З гіпнофонів почувся сонокод.

— Будь ласка, розверніть голови праворуч і стежте за голоформою, поки не втратите свідомість.

Як не дивно, але перехід відбувся значно легше, ніж можна було очікувати за таких обставин. У серці голосфери сформувалася миготлива вісімка, що почала перебирати усі кольори спектра. Сонокод награвав контрапункти. За кілька секунд світлова вистава заполонила все поле мого зору, а звук у вухах переріс у шуміння води. Я відчув, що мене хилить до миготливої фігури, і провалився крізь неї. Світлові смуги блимнули на моєму обличчі, а тоді розжарилися до білого, а у вухах заревів якийсь потік. Тоді все піді мною нахилилося вбік, ніби цілий світ перекинувся на сто вісімдесят градусів, і раптом мене поставило ногами на потерту кам’яну платформу поза повносильним водоспадом. Залишки спектру трохи поблимали, відбиваючись на краплинках легкої водяної імли, а тоді розчинилися, як зіграна нота. Раптом під ногами з’явилися калюжі, а в обличчя дмухнув холодний вологий протяг.

Я розвернувся, шукаючи виходу, а повітря коло мене згустилося й злилося у світлову ляльку, яка стала Джеком Душа-Бразилом. Поки він втілювався, потік у водоспаді трохи вщух, а тоді знову зашумів на повну силу. Миготливий спектр ще раз пробіг повітрям і знову зник. Калюжі замерехтіли, а тоді знову з’явилися. Бразил кліпнув і озирнувся.

— Мабуть, нам сюди, — сказав я, вказуючи на ряд низеньких кам’яних сходинок збоку водоспаду.

Ми обійшли тими сходинками навколо кам’яного обриву і вийшли на яскраве світло над водоспадом. Сходи перейшли в мощену стежку, що вела через порослий мохом горбистий край, і тоді я помітив монастир.

Він височів поміж гладеньких пагорбів на тлі зубчастих гір, які злегка нагадували певні частини Шафранового архіпелагу. Сім поверхів і п’ять веж з художньо оздобленого дерева й граніту в стилі класичних пагод. Стежка від водоспаду перетинала горби й закінчувалася перед велетенськими дзеркальними ворітьми, що виблискували на сонці. Інші схожі стежки хаотично розходилися променями від монастиря і збігали геть через пагорби. Ними йшли одна-дві постаті.

— Ну, тепер видно, чому вони перейшли у віртуальність, — сказав я більше сам до себе. — Тут краще, ніж на Китоспині й Дев’ятому.

Бразил буркнув. Такий неговіркий він був усю дорогу з Акана. Видно, він і досі не відійшов од шоку через те, що Ніколай Нацуме зрікся світу і плоті.

Ми подолали пагорб і побачили, що ворота прочинені досить широко, щоб можна було ввійти. За ними вестибюль з начищеною підлогою із земного дерева й стелею на кроквах вів до центрального саду і дерев, що скидалися на квітучі вишні. Стіни з обох боків були обвішані майстерно колорованими гобеленами, і коли ми дійшли до середини вестибюля, постать з одного з тих гобеленів виплелася й повисла жмутом у повітрі, а тоді опустилася нижче й перетворилася на чоловіка. Він був убраний в такий самий чернечий комбінезон, що ми їх бачили на зречниках у справжньому світі, але тіло мав не синтетичне.

— Чи можу я вам допомогти? — лагідно спитав він.

Бразил кивнув.

— Ми шукаємо Ніка Нацуме. Я його давній друг.

— Нацуме, — Чернець на секунду схилив голову, а тоді знову глянув на нас. — Він саме працює у садах. Я сповістив його про вашу присутність. Гадаю, він за хвильку надійде.

Останнє слово ще злітало з його губ, коли стрункий чоловік середнього віку з сивим хвостиком увійшов до вестибюля з дальнього краю. Наскільки я бачив, він з’явився природним шляхом, але якщо сади не ховалися прямо за рогом, то його миттєва поява була знаком тонко продуманої системної магії в дії. А на його комбінезоні не було ані сліду води чи ґрунту.

— Ніку? — Бразил виступив йому назустріч. — Це ти?

— Готовий стверджувати, що я, — Нацуме проплив над дерев’яною підлогою. Зблизька в ньому виявилося щось таке, що боляче нагадало мені про Ласло. Хвостик на голові й самопевна сухорлява постава, натяк на шалений шарм у виразі обличчя. Піднявся обвідними трубами, а тоді вгору семиметровим димарем із полірованої сталі. Але тоді як у погляді Ласло завжди читалися стиснені до білих кісточок руки, якими він себе стримував, Нацуме, здавалося, забив свої внутрішні імпульси до стану мирної згоди. Його погляд був зосереджений і серйозний, але він нічого не вимагав від світу, на який дивився. — Втім, тепер я звуся Норіке.

Вони обмінялися з іншим ченцем короткою серією шанобливих жестів, і той хутенько поплив геть зі сцени, роздерся на клубок кольорових ниток і вплівся в гобелен.

Нацуме провів його очима, а тоді розвернувся й придивився до нас обох.

— Боюся, що не впізнаю жодного з вас у цих тілах.

— Мене ти зовсім не знаєш, — підбадьорив я його.

— Ніку, це я, Джек. Із Вчири.

Нацуме коротко глянув на свої долоні, а тоді знову на Бразила.

— Джек Душа-Бразил?

— Так. Що ти тут робиш, дядьку?

Коротка усмішка.

— Вчуся.

— У тебе тут є океан? Такий прибій, як на Чотирьох Пальцях? Такі скелі, як коло Пашкані? Та годі, дядьку.

— Правду кажучи, наразі я вчуся вирощувати мереживні маки. Це дуже складно. Не хочете подивитися на теперішні плоди моїх зусиль?

Бразил переступив на іншу ногу.

— Слухай, Ніку, я не впевнений, що ми маємо час на…

— О, тутешній час… — знов усмішка. — Гнучкий. Я добуду вам часу. Сюди, будь ласка.

Ми вийшли з вестибюля й обійшли чотирикутник вишневого цвіту, тоді пройшли під аркою і через мощений камінцями двір. В одному його куті двоє ченців стояли навколішки й медитували. Вони не підвели на нас очей. Годі було розрізнити, вони мешканці монастиря чи функції конструкта, як воротар. Нацуме не звернув на них уваги. Ми з Бразилом обмінялися поглядами, і обличчя серфера виглядало стурбованим. Я прочитав його думки так само легко, наче мені їх роздрукували. Це був не той, кого він знав, і хтозна, чи можна було тепер йому вірити. Нарешті Нацуме провів нас крізь арковий тунель до іншого чотирикутника, а тоді вниз коротким маршем сходів із земного дерева до неглибокої ями з болотяними рослинами й травами, обрамленої круговою кам’яною стежкою.

Там, ширяючи над павутинчастим сірим плетивом кореневих систем, десяток мереживних маків підставляв філігранні переливчасті фіолетово-зелені пелюстки світлу з віртуального неба. Найбільша рослина ледь сягала заввишки п’ятдесяти сантиметрів. Можливо, з точки зору садівництва це було винятково, звідки мені знати. Але воно точно не було великим досягненням для людини, котра одного разу відбилася від дорослого пляшкоспина, не маючи іншої зброї крім кулаків, ніг та ще нетривкого хімічного фаєра. Для того, хто якось вискочив на Рильські Скелі без антигравітації й мотузок.

— Дуже гарно, — сказав Бразил.

Я кивнув.

— Так. Ти, мабуть, дуже ними задоволений.

— До якоїсь міри, — Нацуме обвів посічені пелюстки своїх підопічних критичним поглядом. — Врешті-решт, я піддався очевидній слабкості, що, вочевидь, трапляється з більшістю новачків.

Він запитально глянув на нас.

Я зиркнув на Бразила, але не отримав звідти ніякої помочі.

— А вони не занизенькі? — нарешті спитав я.

Нацуме похитав головою й посміявся.

— Ні, насправді вони нормального зросту для такої вологої бази. І — перепрошую — я бачу, що вчинив ще один поширений серед садівників грішок. Припустив, що всі на світі захоплені предметом моєї власної одержимості.

Він знизав плечима й повернувся до сходів, де стояли ми, й присів на них. Він махнув до своїх рослин.

— Вони надто яскраві. Бездоганні мереживні маки мають бути матові. Вони не мають отак вилискувати, це вульгарно. Принаймні так говорить Абат.

— Ніку…

Він глянув на Бразила.

— Так.

— Ніку, нам треба дещо обговорити.

Я почекав. Тут вирішувати мусив Бразил. Якщо стежка здавалася йому підозрілою, то я не збирався ступати поперед нього.

— Дещо? — Нацуме кивнув. — І яке ж воно, оте дещо?

— Нам, — я ніколи не бачив серфера таким замкненим. — Потрібна твоя допомога, Ніку.

— Це зрозуміло. Але в чому?

— Це…

Нацуме раптом зареготав. То був м’який і не насмішливий звук.

— Джеку, — сказав він. — Це я. Хіба ти думаєш, що мені не можна довіряти тільки тому, що я тепер вирощую квіти? Думаєш, що зречення — це продаж власної людяності?

Бразил перевів погляд на край неглибокої клумби.

— Ти змінився, Ніку.

— Звісно, що так. Минуло більше століття, чого ж ти чекав? — Легкий висип роздратування вперше порушив гладеньку поверхню чернечої незворушності Нацуме. Він підвівся, щоб розвернутися до Бразила лицем. — Що я все життя проведу на одному пляжі, катаючись на хвилях? Що вискакуватиму на самогубні стометрові скелі заради кайфу? Ламатиму замки на біологічній зброї корпорацій, крастиму заради легкої готівки на чорному рикну й називатиму це неоквеллізмом? Повзуча революція, щоб я скис.

— Я не…

— Звісно, я змінився, Джеку. Яким же було б моє емоційне каліцтво, якби я не змінювався?

Бразил раптом переступив на його сходинку.

— О, то тобі здається, що оце все краще?

Він показав рукою в бік мереживних маків. Їхні плетені корені ніби здригнулися від різкості руху.

— Ти заповзаєш у цей драний світ мрій, вирощуєш квіти замість того, щоб жити, а тепер ще звинувачуєш мене в емоційному каліцтві? Усрися, Ніку. Це ти каліка, а не я.

— Чого ти там досягнеш, Джеку? Що такого ти там робиш, що воно цінніше за це?

— Я чотири дні тому стояв на десятиметровому валу, — Бразил зробив зусилля, щоб заспокоїтися. Його вигуки затихли до бурмотіння. — Це цінніше за все твоє віртуальне лайно мінімум удвічі.

— Невже? — Нацуме знизав плечима. — Якщо ти загинеш під однією з тих хвиль на Вчирі, то в тебе десь записано, що ти не хочеш повертатися?

— Не в цьому річ, Ніку. Я повернуся, але перед тим таки помру. Мені це коштуватиме нового чохла, і я пройду крізь ворота смерті. Там, у справжньому світі, який ти так ненавидиш…

— Я не ненавиджу…

— Там у дій є наслідки. Якщо я щось собі зламаю, то дізнаюся про це, бо воно болітиме до всирачки.

— Так, поки не увімкнеться покращена ендорфінова система, або поки ти не вип’єш щось від болю. Не розумію, до чого ти хилиш.

— До чого я хилю? — Бразил знову безпорадно вказав на маки. — Ніщо з цього не справжнє.

Я краєм ока вловив тінь якогось руху. Розвернувся й помітив пару ченців, котрі прийшли на звук підвищених голосів і тепер зависли в арковому вході до нашого чотирикутника. Один з них завис буквально, просто в повітрі. Його ноги не досягали нерівної бруківки на добрих тридцять сантиметрів.

— Норіке-сан? — спитав інший.

Я легесенько перемінив стійку, мимохідь роздумуючи, чи це справжні жителі монастиря, а чи ні, а коли ні, то які в них запрограмовані параметри на подібні обставини. Якщо зречники підняли в себе системи внутрішньої безпеки, то наші шанси у бійці дорівнювали нулю. В чужу віртуальність не можна зайти й закінчити бійку на свою користь, якщо цього не хочуть господарі.

— Усе гаразд, Катана-сан, — Нацуме зробив поквапливий і заплутаний знак обома руками. — Мирна розбіжність у поглядах.

— В такому разі, перепрошую за втручання, — Катана вклонився над складеними докупи кулаками, і двоє прибулих відступили до аркового тунелю. Я не побачив, відійшли вони ногами в реальному часі, а чи ні.

— Здається… — тихо почав Нацуме, а тоді замовк.

— Вибач, Ніку.

— Ні, звісно, твоя правда. Ніщо з цього не справжнє у тому сенсі, в якому ви обоє звикли розуміти справжність. Але тут я справжніший, ніж будь-коли раніше. Я визначаю, як мені існувати, і повірте мені, що немає виклику, важчого за цей.

Бразил промовив щось нечутне. Нацуме знову присів на дерев’яні сходи. Він озирнувся на Бразила, і за хвильку серфер усівся на кілька сходинок вище. Нацуме кивнув і глянув на свій садок.

— На сході є пляж, — замислено сказав він. — На півдні гори. Якби я захотів, вони могли б зустрітися. Я можу дертися по них, коли забажаю, можу плавати, коли забажаю. Навіть кататися на дошці міг би, хоча такого поки що не бувало.

— І в усьому цьому я маю робити вибір. Вибір наслідків. Будуть в океані пляшкоспини чи ні? Корали, на яких можна обдертися до крові, чи ні? Якщо про те мова, то чи матиму я ту кров? Усі ці речі потребують попереднього осмислення. Якщо я помилюся, то чи дозволю собі вбитися через це? І яким сенсом це наділю? — Він глянув на руки, ніби вони теж були наслідками якогось вибору. — Якщо я зламаю щось чи порву, то чи дозволю йому боліти? А коли так, то чи довго? І чи довго я чекатиму, щоб воно загоїлося? Чи дозволю собі пам’ятати про біль належним чином? А з цих запитань піднімають голову з болота вторинні — а дехто сказав би, що первинні — запитання. Чому я насправді це роблю? Чи бажаю я болю? Чому я міг би його бажати? Чи бажаю я зірватися? Чому я міг би цього бажати? Чи важливо мені досягти вершини, а чи просто страждати по дорозі нагору? Для кого я все це роблю? Для кого я завжди це робив? Для себе? Для батька? Може, для Лари?

Він спрямував усмішку до мереживних маків.

— Як думаєш, Джеку? Це через Лару?

— Там не було твоєї провини, Ніку.

Усмішка зникла.

— Тут я вивчаю єдине, що продовжує мене лякати. Самого себе. І в цьому процесі не страждає ніхто інший.

— І він не допомагає нікому іншому, — зазначив я.

— Так. Це аксіоматично. — Він озирнувся на мене. — А ти, значить, теж революціонер? Один із вірних неоквеллістів?

— Та не дуже.

— Але Зреченню ти не надто співчуваєш?

Я знизав плечима.

— Воно нешкідливе. Як ти й сказав. І якщо хтось не хоче, то його не примушують. Але виходить, що ви розраховуєте на те, що решта надаватиме вам інфраструктуру для підтримки вашого способу життя. Мені здається, що це наріжна хиба Зречення сама по собі.

Я був нагороджений усмішкою.

— Так, для багатьох із нас це випробування віри. Звісно, ми віримо, що врешті все людство перейде до віртуальності слідом за нами. А ми тут лиш готуємо шлях. Розвідуємо стежку, так би мовити.

— Ага, — рубонув Бразил. — А тим часом зовнішній світ розвалюється й падає нам на голови.

— Світ завжди розвалювався, Джеку. Ти справді думаєш, що те, чим ми там займалися, дрібні крадіжки й акти непокори, дійсно могли щось змінити?

— Ми збираємо команду на Рилу, — раптом рішуче видав Бразил. — Ось що ми хочемо змінити, Ніку. І ось де.

Я прочистив горло.

— З твоєю допомогою.

— О.

— Так, нам потрібен маршрут, Ніку, — Бразил підвівся, відійшов у кут садочка й підвищив голос, ніби тепер, коли таємниця була видана, він хотів, щоб навіть гучність розмови показувала його рішучість. — А ти схильний до того, щоб видати нам його? Скажімо, заради старих часів?

Нацуме звівся на ноги й прискіпливо мене оцінив.

— Ти колись видирався морськими стрімчаками?

— Ні. Але мій чохол знає, як воно робиться.

Він на секунду зазирнув мені в очі. Наче обробляв мої слова, а вони не піддавалися. А тоді він раптом аж кашлянув сміхом, котрий не пасував людині, до якої ми балакали.

— Твій чохол знає, як воно робиться? — сміх видрібнився до більш керованого хихотіння, а тоді переріс у твердий поважний погляд. — Тобі знадобиться дещо більше. Ти знаєш, що на верхній третині Рильських Скель гніздяться цілі колонії лисокрилів? Імовірно, що зараз їх навіть більше, ніж коли я туди піднімався. Ти знаєш, що довкруж нижчого муру іде навислий гребінь, і один тільки Будда знає, наскільки вони вдосконалили вбудовані в нього механізми проти втручань відтоді, як я там бував? Ти ж знаєш, що течія коло підніжжя Рили винесе твоє поламане тіло аж на середину Плеса, перш ніж його викине на якийсь камінь?

— Ну, — знизав плечима я. — Принаймні якщо я впаду, то мене не підберуть і не допитають.

Нацуме глянув на Бразила.

— Скільки йому років?

— Дай йому спокій, Ніку. На ньому ейшундівський витвір, котрий він знайшов, за його словами, поки тинявся Новим Хоккайдо, заробляючи на життя знищенням віймінтів. Ти ж знаєш, що воно за віймінти, чи не так?

— Знаю, — Нацуме і далі дивився на мене. — Ми тут чули новини про Мечека.

— Зараз це не такі вже й новини, Ніку, — сказав Бразил з очевидною втіхою.

— На тобі справді «Ейшундо»?

Я кивнув.

— Ти знаєш, чого він вартий?

— Так, мені вже кілька разів показали.

Бразил нетерпляче тупцяв на каменях дворика.

— Слухай, Ніку, ти розкажеш нам про маршрут чи ні? Чи ти хвилюєшся, що ми поб’ємо твій рекорд?

— Тільки вб’єтеся, а обидві ваші пам’яті загубляться навіки. Чого б я вам допомагав це зробити?

— Слухай, Ніку — ти ж зрікся світу і плоті, пам’ятаєш? Чого тебе хвилює наша доля в реальному світі?

— Мене хвилює, що ви обоє дурні як срака, Джеку.

Бразил вискалився, можливо, через непристойність, яку нарешті спромігся видобути зі свого колишнього героя.

— Так, але ми принаймні ще у грі. І ти знаєш, що ми все одно підемо на це, з твоєю допомогою або без неї. Тому…

— Гаразд, — Нацуме простягнув руки. — Ви отримаєте своє. Просто зараз. Я навіть опишу вам його, яку б користь вам воно не принесло. Так, рушайте. Ідіть і помріть на Рильських Скелях. Може, такий рівень справжності вам сподобається.

Бразил тільки знизав плечима і знову вискалився.

— Що таке, Ніку? Завидки взяли чи як?

Нацуме провів нас монастирем до скромно вмебльованих кімнат із дерев’яною долівкою на третьому поверсі, а там почав малювати руками в повітрі й начарував нам підйом на Рилу.

Почасти він був намальований прямо з його пам’яті, що тепер була закодована у віртуальності, але інфосистеми монастиря дозволяли йому звіряти свою карту з об’єктивним конструктом Рили в реальному часі. Його передбачення виявилися влучними — колонії лисокрилів поширилися, а захисний гребінь модифікували, хоч монастирський стек не міг зарадити нічим, окрім візуальних підтверджень цього факту. Ніхто не міг знати, що ще могло там на нас чекати.

— Але погані новини ріжуть обома краями леза, — сказав він із живістю в голосі, котрої близько не було, поки він не почав креслити схему. — Цей гребінь заважає їм добре дивитися вниз, а переміщення лисокрилів збивають з пантелику сенсори.

Я зиркнув на Бразила. Нема сенсу розповідати Нацуме те, чого йому не треба було знати — що мережа сенсорів на Скелях була найменшим із наших клопотів.

— На Новій Канаґаві, — сказав я натомість, — я чув, що лисокрилам прошивають системи мікрокамер. І тренують їх. Тут є дрібка правди?

Він пирхнув.

— Ага, сто п’ятдесят років тому казали те саме. Це й тоді було параноїдальною дурнею, і, гадаю, залишилося нею і понині. Яка користь із мікрокамер в лисокрилах? Вони ніколи не наближаються до людського житла, якщо мають вибір. Із досліджень, які я пам’ятаю, робили висновки, що лисокрилів нелегко одомашнити чи натренувати. До того ж дуже ймовірно, що орбітальні супутники помітять електроніку й устрелять їх на льоту. — Його неприємний посміх явно йшов не від умиротвореного ченця-зречника. — Повірте, вам вистачить клопоту і з колонією диких лисокрилів, біс уже з їхнім гіпотетичним одомашненим кіборг-різновидом.

— Ясно. Дякую. Ще якісь корисні поради?

Він знизав плечима.

— Так. Не падайте.

Але в його очах був такий вираз, що суперечив лаконічній відчуженості, яку він накинув на себе, і пізніше, коли він завантажив інформацію для того, щоб її можна було забрати ззовні, він затих так напружено, що це геть не скидалося на його попередній чернечий спокій. Виводячи нас із монастиря, він зовсім не балакав. Візит Бразила розворушив його, як весняні бризи, що налітають на коропові ставки в Данчі. Тепер, під хвилястою поверхнею неспокійно совалися туди й сюди потужні обриси. Коли ми досягай вестибюлю, він повернувся до Бразила й непевно заговорив.

— Слухай, якщо тобі…

Щось закричало.

Деталізація відчуттів у конструкті зречників була чудова — я відчув легенькі кольки у долонях, коли геконівські рефлекси наготували чохол «Ейшундо» хапатися за скелю й дертися по ній. На краєчку поля зненацька підсиленого зору я побачив, як напружився Бразил — і як позаду нього задвигтіла стіна.

— Геть! — заревів я.

Спершу здалося, що то були прояви гобеленів-воротарів, випнуті продовження тієї ж тканини. Тоді я побачив, що каміння стіни під нитками почало вгинатися всередину, піддаючись під силою, яку закони реального світу ніколи б не дозволили. Вереск міг бути аналогом колосального навантаження на структуру конструкта, а міг бути й голосом створіння, що намагалося вломитися всередину. Часу з’ясовувати це достеменно ми не мали. Частку секунди по тому стіна вивергнулася всередину, луснувши, як велетенська диня, а гобелен розірвався посередині, і до вестибюля вступила десятиметрова постать.

Здавалося, ніби якогось ченця-зречника так накачали першокласним мастилом, що його тіло розірвалося в кожному суглобі, а мастило виступило назовні. Убрану в сірий комбінезон людську форму в центрі того безладу було важко впізнати, але з неї на всі боки википала чорна переливчаста рідина, що тоді висіла в повітрі в’язкими рухливими пасмами. Обличчя істоти зникло, очі, ніс і рот розірвало під тиском викинутого мастила. Речовина, що завдала такої шкоди, гатила з кожного отвору й суглобу, поки билося серце всередині. З кожним ударом із тіла лилося верещання, не встигаючи цілком затихнути перед новим валом крику.

Я відчув, що пригнувся в бойову стійку, але розумів, що користі від цього менше за нуль. Ми тільки й могли, що тікати.

— Норіке-сан, Норіке-сан! Будь ласка, покиньте цю зону.

То був хор бездоганно вивірених голосів від фаланги воротарів під протилежною стіною, які виплелися з гобеленів і елегантною дугою перелетіли через наші голови до непроханого гостя, стискаючи дивні колючі дрючки й списи. Їхні новоутворені тіла мали свої відростки, що переплелися й світилися тьмяно-золотавим світлом.

— Будь ласка, негайно виведіть ваших гостей до виходу. Ми розберемося з цим.

Впорядковані золоті нитки торкнулися роздертої фігури, і та відсахнулася. Крик розщепився на декілька і наростив гучність і висоту так, що мені закололо у вухах. Нацуме розвернувся до нас, перекрикуючи гамір.

— Чули? Ви тут нічого не вдієте. Забирайтеся звідси.

— І як нам це зробити? — гукнув я у відповідь.

— Повертайтеся до… — слова затихли, ніби йому прикрутили звук. Над його головою щось пробило чималу діромаху в даху вестибюля. Уламки каміння посипалися зливою, і воротарі сіпалися на всі боки, викидаючи золоті промені, котрі вщент розбивали всі уламки, перш ніж ті встигали упасти нам на голови. Вони втратили двох зі своїх лав — чорнотканий загарбник скористався тим, що вони відволіклися, потягнувся до них новими товстими мацаками й роздер їх на шматки. Я бачив, як перед смертю з них полилося бліде світло. Крізь дірку в даху…

— От лайно.

То була ще одна рознесена оливою постать, цього разу вдвічі більша за попередню. Вона простягла всередину свої людські руки, на котрих із кісточок і з-під нігтів на кожній долоні повискакували велетенські пазурі. Розламана голова втиснулася всередину й невиразно до нас осміхнулася. Кулясті краплі чогось чорного слиною стікали з краю розірваного рота, заляпуючи підлогу й роз’їдаючи її до делікатної срібно-плетеної основи. Одна крапелька втрапила мені в щоку й обпекла шкіру. Розщеплений вереск посилювався.

— Крізь водоспад! — ревнув Нацуме мені на вухо. — Киньтеся крізь нього. Бігом.

Тоді другий зайда гупнув ногами, і впала вся стеля вестибюля. Я схопив Бразила, котрий вирячився угору в німому трепеті, й потягнув його до відчинених дверей. Навколо нас постаті воротарів зібралися й витягнулися вгору назустріч новій загрозі. Я побачив, як із решти гобеленів вийшла їхня наступна хвиля, але штука з даху похапала й роздерла половину з них ще до того, як вони встигли сплестися в якусь подобу. Світло з них дощем пролилося на кам’яну підлогу. Музичні ноти дзвеніли в повітрі вестибюля й розколювалися на дисгармонійні уламки. Подерті чорні клапті літали навколо.

Ми дісталися дверей із кількома новими легкими опіками, і я виштовхнув Бразила поперед себе. На секунду я обернувся і пожалкував про це. Я побачив, як до Нацуме торкнувся безформний мацак чорноти, і якимсь чином почув його крик у загальному лементі. Якусь дрібку секунди то був людський голос, а тоді він змінив тембр, ніби чиясь нетерпляча рука перекрутила ручку налаштування звуку. Нацуме ніби поплив геть од власної тілесності, і бився наче риба, затиснута між двома листами скла, і ввесь час розтоплювався й пронизливо кричав у моторошній гармонії з лютим завиванням двох нападників.

Я вибрався геть.

Ми помчали до водоспаду. Ще один кинутий назад погляд показав мені, як уся бічна стіна монастиря вилетіла назовні, а дві чорні фігури з мацаками набирали потужності, розкидаючи навколо воротарів, що юрмилися навкруг них. Небо над головами темнішало, ніби перед буревієм, а повітря зненацька вичахло. Химерне шипіння поширилося по траві обабіч стежки, як злива, як витік газу від високого тиску. Коли ми сунулися вниз виткою стежкою до водоспаду, я побачив, що завісу води розтинали широкі візерунки завад у вхідному сигналі, а одного разу, коли ми прибігли на платформу за водоспадом, потік узагалі вщух, явивши порожнечу голого каменю й прозорого повітря, а тоді пирхнув раз і полився знову.

Ми з Бразилом зустрілися очима. Він був не набагато радісніший за мене.

— Іди перший, — сказав я йому.

— Ні, все гаразд. Ти…

Пронизливе, лунке виття з боку стежки. Я пхнув його в поперек, і коли він зник у громовитій водяній завісі, пірнув слідом за ним. Я відчув, як вона ллється на мої руки й плечі, відчув, як перехиляюся вперед і…

…смикнувся на затертій канапі.

Вихід був аварійний. Якісь кілька секунд я ще досі почувався мокрим з водоспаду, міг би заприсягтися, що весь одяг просяк водою, а волосся обліпило чоло. Я волого вдихнув, і тоді відчуття справжнього світу повернулося. Я сухий. Я в безпеці. Я висмикнув гіпнофони й електроди, зірвався з канапи, роззирнувся довкола, а в грудях спізніло почало наростати серцебиття, коли моє фізичне тіло зреагувало на сигнали свідомості, яка щойно знову взялася за важіль випуску адреналіну.

На іншому боці кімнати переходу Бразил уже стояв на ногах і балакав до сувороликої Сьєрри Трес, котра якось повернула і свого бластера, і мою «Рапсодію». Кімната повнилася хрипкими аварійними сиренами, котрі не вмикалися кілька десятиліть. Непевно блимало світло. Я зустрівся з служителькою на середині кімнати, куди вона перейшла, покинувши керівну панель, яка барвисто їхала з глузду. Перелякана лють на обличчі фабриконівського чохла засліпила мене попри нестачу делікатних м’язів.

— Це ви занесли? — закричала вона. — Це ви нас заразили?

— Звісно, що ні. Перевір своїми драними інструментами. Ті штуки вже були всередині.

— Що то в біса за лайно було? — спитав Бразил.

— Можна припустити, що снулий вірус, — я мимохідь узяв «Рапсодію» з рук Трес і перевірив заряд. — Ти бачив, на що воно схоже — частина тієї штуки колись була ченцем, оцифрованою людською личиною, що прикривала наступальні системи, поки вони спали й просто чекали собі на відповідний подразник. Личина могла навіть не знати про те, що носила в собі, поки воно не рвонуло.

— Так, але чому?

— Нацуме, — я знизав плечима. — Певно, вони ганялися за ним відколи…

Служителька зиркала на нас так, ніби ми почали белькотіти мовою програмування. Її колега з’явився з-за її спини з дверей кімнати переходу і пропхався повз неї. В його лівій долоні лежав маленький бежевий інфочип, і дешева кремнішкіра туго напнулася на його пальцях, котрими він його тримав. Він помахав на нас чипом і нахилився ближче, щоб перебити виття сирен.

— Ви мусите йти, — нагально заговорив він. — Норіке-сан попросив мене віддати це вам, але ви мусите негайно піти. Ви більше не можете розраховувати на тутешню гостинність або безпеку.

— Ага, до всирачки правдиво, — я взяв простягнутий чип. — На твоєму місці я б пішов разом з нами. Заварив би перед виходом усі інфопорти, котрі ведуть до монастиря, а тоді покликав би хорошу команду противірусної зачистки. З того, що я там побачив, ваших воротарів переважають на дві голови.

Сирени вищали, як накачані метом гуляки. Він похитав головою, ніби хотів позбутися шуму в ній.

— Ні. Якщо це випробування, ми зустрінемо його у Завантаженому. Ми не покинемо своїх братів.

— Чи сестер. Звісно, це дуже шляхетно, роби як хочеш. Але особисто я думаю, що кого б туди зараз не заслали, його підсвідоме обвуглиться до кістки. Вам дуже потрібна підтримка зі справжнього світу.

Він зиркнув на мене.

— Ти не розумієш, — прокричав він. — Саме там, а не у плоті, наше царство. Людській расі судилося Завантажитися. Ми там найсильніші, і там переможемо.

Я здався. Загорлав у відповідь.

— Гаразд. Круто. Розкажеш потім, як воно вийшло. Джеку, Сьєрро. Покиньмо цих ідіотів убивати одне одного і забираймося з цієї сраки.

Ми залишили тих двох у кімнаті переходу. Останнє, що я побачив — чоловік укладався на одну з канап і дивився просто вгору, а жінка підносила електроди. Його обличчя блищало від поту, але також від ревності, заклякнувши у пароксизмі волі й емоцій.

Надворі, на Китоспині й Дев’ятому, м’яке полуденне світло забарвило стіни монастиря жовтогарячим, а дудіння транспорту на Плесі долинало разом із запахом моря. Свіжий західний легіт ворушив у канавах порох і всохлі спори сухомряки. Далі вулицею двійко малих перебігло дорогу, викрикуючи звуки пострілів і переслідуючи робота, котрий нагадував каракурі. Більше навколо нікого не було, і ніщо в усій сцені не натякало на битву, що кипіла зараз у машинному серці конструкта зречників. Можна було пробачити собі думку про те, що нам усе наснилося.

Але десь коло порогу нейрохімічного слуху до мене ледь долинав плач прадавніх сирен, схожий на тихе та непомітне застереження про заворушення і хаос, що чигали попереду.

Розділ тридцятий

День Гарлана.

Точніше, Переддень Гарлана — офіційно святкування не почнеться, поки світом не прокотиться північ, а до тієї пори лишалося добрих чотири години. Але навіть так рано ввечері, коли останні промені дня ще освітлювали чималу частину західного небокраю, урочистості вже давно почалися. Десь у центрах міст на Новій Канаґаві й Данчі вже йтиме запальний парад голопримар і танець у масках, а в барах наливатимуть за субсидованими державою іменинними цінами. Частина успішності тиранії полягає у тому, щоб знати, коли і як відпускати своїх підданих з прив’язі, а в цьому Перші родини були визнаними майстрами. Навіть ті, хто ненавидів їх найбільше, мусили визнати, що в організації народного гуляння Гарланові та йому подібним не було чого закинути.

Коло води в Тадаїмако атмосфера була трохи стриманіша, але все одно святкова. Робота в комерційному порту затихла десь опівдні, а тепер групки докерів сиділи на високих палубах кільових вантажників, передавали одне одному люльки та пляшки й очікували чогось із неба. У марині на борту більшості яхт поволі розганялися невеликі гулянки, а одна чи дві більші вихлюпувалися з суден на берегові містки. Скрізь плескотіла музична мішанина, а коли вечірнє світло трохи загусло в повітрі, стало видно, хто посипав палуби й щогли зеленим та рожевим ілюмінієвим порошком. Надлишок порошку пінисто виблискував у воді між бортами.

За кілька яхт від тримарана, який ми збиралися викрасти, мінімально вбрана білявка легковажно помахала мені рукою. Я підняв еркезеську сигару, також крадену, на знак обережного привітання, сподіваючись, що вона не прийме цей жест за запрошення зіскочити зі свого корабля й перейти сюди. Іса увімкнула на нижніх палубах гупання, котре з її слів було наймоднішою музикою, але то було лиш прикриття. Єдине, що коїлося на борту тримарана «Острів Бубін» в тому ритмі, було проникнення в черево бортових систем безпеки. Непрохані гості, котрі схотіли б долучитися саме до цієї вечірки, зустрілися б під східним трапом із Сьєррою Трес, Джеком Душа-Бразилом і робочим краєм осколкового «Калашникова».

Я збив попіл із сигари й подався на стернову частину, напускаючи на себе вигляду, ніби мені тут місце.

Неясне напруження зміїлося в нутрі, настирніше за те, на яке зазвичай можна чекати перед великим ділом. І щоб зрозуміти причину, не обов’язково мати багату уяву. Біль, який сіпався уздовж усієї лівої руки, був явно психосоматичний.

Мені дуже не хотілося дертися на Рильскі Скелі.

Як завжди. Усе місто гуляє, а мені доведеться лізти вночі на голий двохсотметровий стрімчак.

— А здоровенький був!

Я підвів погляд і побачив мінімально вбрану білявку, що вже стояла на мостику й сліпуче всміхалася.

— Привіт, — сторожко сказав я.

— Не знаю твого обличчя, — сказала вона з підпитою прямотою. — Я б запам’ятала такий розкішний корпус. Ти тут зазвичай не швартуєшся, га?

— Справді, не швартуюся, — я поплескав поручень. — Вперше вивів його до Міллспорта. Прибув кілька днів тому.

Щодо «Острова Бубін» і його справжніх власників це була правда. То були дві грошовиті пари з островів Охрид, що забагатіли з якогось державного розпродажу місцевих навігаційних систем, і відвідували Міллспорт уперше за кілька десятиліть. Бездоганний вибір, висмикнутий Ісою зі стека портової адміністрації разом з усім, що могло нам знадобитися, аби потрапити на борт тридцятиметрового тримарана.

Обидві пари наразі лежали непритомні в готелі Тадаїмако, і кілька Бразилових революційних ентузіастів мали подбати, щоб так воно й лишалося наступні два дні. Серед загального хаосу святкування Дня Гарлана було малоймовірно, що хтось по них кинеться.

— Можна мені зайти на борт і подивитися?

— Ну, не мав би нічого проти, але штука така, що ми от-от відійдемо. За кілька хвилин поведемо його на Плесо дивитися салюти.

— О, фантастика. Знаєш, мені дуже хотілося б таке побачити. — Вона вигнулася в мій бік. — Просто шаленію од феєрверків. Знаєш, від них я вся…

— Ти тут, котику? — рука обвила мій пояс, а фіолетова багрянь волосся лоскотнула мені підборіддя. Іса, роздягнена до вживлених в тіло коштовностей, від яких розширювалися очі, притулилася до мене. Вона недоброзичливо зиркала на білявку.

— Хто твоя нова знайома?

— Ой, ми не, гм… — я простягнув долоню на знак запрошення.

Губи білявки стислися. Можливо, річ була в конкуренції, або в Ісиному погляді, що світився червоними венами й блискітками. Або то просто була здорова відраза до думки про п’ятнадцятирічну, котра гуляє з удвічі старшим мужиком. Перечохлення може призвести, а іноді таки призводить, до диких комбінацій, але тому, в кого є гроші на такий корабель, як «Острів Бубін», не обов’язково проходити через них, якщо йому це не до вподоби. Якщо я бавився з кимось п’ятнадцятирічним з вигляду, то їй або й було п’ятнадцять, або я хотів, щоб вона скидалася на такий вік — що врешті-решт сходилося до майже того самого.

— Мабуть, час мені повертатися, — сказала вона й хитко розвернулася. Схиляючись набік що кілька кроків, вона відступила так далеко, як це було можливо на тих дурнуватих підборах.

— Точно, — погукала Іса їй услід. — Насолоджуйся вечіркою. Може, ще побачимося.

— Ісо? — пробурмотів я.

Вона вискалилася на мене.

— А що?

— Відпусти мене й піди вдягнися бодай трошечки, чорт забирай.

За двадцять хвилин ми віддали кінці й пішли з гавані по навідному променю. Ідея дивитися на феєрверки з Плеса не була разюче оригінальною, і ми й близько не були єдиною яхтою з Тадаїмако, що туди прямувала. Наразі Іса вартувала в підпалубній рубці, дозволяючи інтерфейсу морського руху тягти нас курсом. Ще буде час зірватися з прив’язі, коли почнеться вистава.

У передній хазяйській каюті ми з Бразилом повитягали обладнання.

Малопомітні акваланги з пристроями Андерсона, добуті за сприяння Сьєрри Трес та її дружків-гайдуків, озброєння з сотні особистих арсеналів Вчирського пляжу. Ісині персоналізовані програми для рейду були зашиті в процесори аквалангів і доповнені шифрованою комунікаційною системою, котру вона вкрала свіженькою з фабрики того ж таки дня. Як і за коматозними власниками «Острова Бу-бін», за нею не схаменуться ще кілька днів.

Ми стояли й дивилися на різноманітне обладнання — на чорний лиск аквалангів, на розмаїту подряпану та погнуту зброю. На дзеркальній підлозі каюти майже не залишилося вільного клаптика.

— Геть як у старі часи, га?

Бразил знизав плечима.

— Не буває старої хвилі, Таку. Вона щоразу інша. Озиратися назад — це найбільша помилка, якої можна припуститися.

Сара.

— Звільни мене від дешевої та драної пляжної філософії, Джеку.

Я залишив його в каюті й пішов назад подивитися, як готуються до діла Іса зі Сьєррою Трес. Відчув погляд Вразила, яким він проводжав мене до дверей, і плямку власного їдкого роздратування, яке пройшло разом зі мною по коридору і піднялося на три сходинки до штормової рубки.

— Це ти, котику? — сказала Іса, вгледівши мене.

— Припини.

— Як хочеш, — вона нерозкаяно всміхнулася й глянула туди, де Сьєрра Трес підпирала бічну панель рубки. — Трохи раніше ти наче не противився.

— Трохи раніше там була… — Я здався. Махнув рукою. — Костюми готові. Від решти щось чути?

Сьєрра Трес повільно похитала головою. Іса кивнула на котушку зв’язку.

— Дивись, вони всі онлайн. Зелені вогники по всій панелі. Це все, що нам зараз треба. Якби ми отримали щось більше, це означало б, що справа десь пересралася. Повір мені, саме зараз відсутність новин — це хороша новина.

Я незграбно розвернувся в тісноті.

— А підніматися на палубу безпечно?

— Так, чому ж ні. Це приємний кораблик, на ньому стоять екрани від погоди, що живляться від генераторів у такелажі, я налаштувала їх на часткову непрозорість іззовні. Як підійде хтось такий завидющий, як ота твоя білява подружка, твоє обличчя для них виглядатиме, неначе пляма на моніторі.

— Добре.

Я пригнувся й вибрався з рубки, перейшов на корму до салону, а тоді далі на саму палубу. Тут, на своїй дальній півночі, Плесо текло тихенько, і тримаран майже не хитало на хвилях. Я пробрався вперед, до відкритої рубки, всівся у крісло одного з рульових і витягнув свіженьку еркезеську сигару. Внизу їх був цілий ящичок із контролем вологості, і я подумав, що власники легко поділяться кількома з них. Така революційна політика — всі мусять чимось жертвувати. Яхта навколо трохи скрипіла. На небі стемніло, але Дайкоку став низько над гребенем Тадаїмако й домалював морю блакитного сяйва. Ходові вогні інших суден виднілися скрізь, охайно розведені на безпечну відстань програмою управління рухом. Басові партії тихо дуділи над водою з посипаних вогниками берегів Нової Канаґави й Данчі. Вечірка набрала обертів.

Рила вистромлювалася списом із моря на півдні, на такій відстані здаючись тонкою й схожою на зброю — темний, нерівний клинок, неосвітлений скрізь, окрім грона вогників на верхівці цитаделі.

Я дивився на неї й тихенько курив.

Він там.

Або десь у місті, шукає тебе.

Ні, він там. Будь реалістом.

Гаразд, він там. І вона теж. Коли вже про те мова, то й Аюра там, і кількасот добірних васалів родини Гарланів. Турбуватимешся про ці штуки, коли дістанешся вершини.

Пускова баржа з феєрверками пропливла повз нас у місячному світлі до призначеного місця далі Плесом. Кормова частина була високо заставлена згорнутими пакунками, плетивом кріплень і балонами з гелієм.

На присадкуватій передній надбудові юрмилося людьми, котрі махали вогнями й запускали їх у ніч. Коли судно проминало нас, з борту зірвалися різкі завивання — хтось награвав іменинний гімн Гарлана уривчастими сигналами гудка.

З днем народження, падлюко.

— Ковачу?

То була Сьєрра Трес. Вона підібралася до рубки так, що я не помітив — це свідчило або про її навички скрадання, або про мою недостатню зосередженість. Я сподівався, що річ у першому.

— Все гаразд?

Я секунду подумав.

— А хіба з мене видно, що щось негаразд?

Вона утнула фірмовий лаконічний жест і всілася в кріслі іншого рульового. Доволі довго вона просто дивилася на мене.

— То що в тебе з нашою дівчинкою? — нарешті спитала вона. — Хочеш відтворити дух своєї давно минулої молодості?

— Ні, — я тицьнув пальцем на південь. — Моя драна давно минула молодість десь отам, думає, як мене вбити. З Ісою в мене нічого. Я не всраний педофіл.

Знову тривала і тиха пауза. Пускова баржа зникла у присмерку. Розмови з Трес завжди такі. Зазвичай вони мене дратували, але зараз, у цьому передпівнічному спокої, я почувався на диво заспокоєним.

— Як думаєш, довго та вірусня вичікувала під боком у Нацуме?

Я знизав плечима.

— Важко сказати. Ти питаєш, чи вони сиділи на його хвості, а чи розставили пастку спеціально на нас?

— Можна й так сказати.

Я збив попіл із сигари й задивився на вогник на її кінці.

— Нацуме — легенда. Хоч і не дуже вже яскрава, але я його пам’ятаю. І моя найнята Гарланами копія теж. А тепер він, певно, вже знає, що я балакав з людьми на Текітомурі, і що я знаю, як вони тримають Сильву на Рилі. Він знає, що б я зробив на основі такої інформації, а дрібка посланської інтуїції підкаже решту. Якщо він піймав цю хвилю, то так, може, це він підсадив до Нацуме ті сторожові віруси, котрі чекали моєї появи. З тими ресурсами, що він зараз має, йому неважко дістати кілька шкаралупних особистостей, котрих хтось запрограмував і зашив їм фальшиві ідентифікатори від якогось іншого монастиря зречників.

Я затягнувся сигарою, відчув, як дим шкрябнув горло, і знову відвів її вбік.

— І знову ж, могло бути й так, що Гарлани ще здавна сиділи на хвості Нацуме. Прощення від них чекати довго, а те, як він видерся на Рилу, виставило їх баранами, хай воно й було просто рекламним трюком квелліста.

Сьєрра мовчала й дивилася вперед через лобове скло рубки.

— Врешті-решт, одне на одне й виходить, — сказала вона.

— Саме так. Вони знають, що ми йдемо. — Дивно, але ці слова змусили мене усміхнутися. — Не знають напевне коли або як, але сам факт…

Ми дивилися на кораблі навколо. Я докурив еркезеш до краю. Сьєрра Трес сиділа тихо й нерухомо.

— Гадаю, на Санкції-IV було нелегко, — сказала вона згодом.

— Правильно гадаєш.

Хоч раз я переміг в її улюбленій грі в мовчанку. Я метнув докурену сигару геть і виловив ще дві. Простягнув одну їй, а вона похитала головою.

— Адо звинувачує тебе, — сказала вона. — Як і дехто інший. Але здається, що Бразил не з ними. Скидається на те, що ти йому подобаєшся. І завжди подобався, я так думаю.

— Ну, я легко подобаюся людям.

Усмішка вигнула її губи.

— Воно й видно.

— І що б це значило?

Вона перевела очі й глянула поверх палуб тримарана. Усмішка зникла, знову злилася з її звичним котячим спокоєм.

— Я бачила тебе, Ковачу.

— Де?

— З Відаурою.

Слова повисіли між нами якусь хвильку. Я оживив нову сигару й напахкав стільки диму, щоб за ним можна було сховатися.

— Сподобалося побачене?

— Мене не було в кімнаті, але я бачила, як ви до неї заходили. Не було схоже, що ви напланували собі діловий обід.

— Ні, — спогад про віртуальне тіло Відаури, що притислося до мого, заслав гостру кольку в низ мого живота. — Обіду ми не планували.

Знову тиша. Тихі баси від скупчення вогнів південної Канаґави. На північно-східне небо в компанію до Дайкоку виповз Маріканон. Ми ледаче сунули на південь, і я майже чув інфразвукове гудіння розкрученого виру.

— А Бразил знає? — спитав я.

Настала її черга знизувати плечима.

— Хтозна. А ти йому казав?

— Ні.

— А вона?

Більше тиші. Я згадав горловий сміх Вірджинії, і різкі різномасні обривки речень, якими вона відкинула мої сумніви й відкрила шлюзи.

Джек через таке не перейматиметься. Це ж навіть не насправді, Таку. Крім того, він ніколи не дізнається.

Я звик довіряти її розсуду посеред розривів бомб і під вогнем із «Сонцеструмів» на сімнадцятьох різних планетах, але щось тут звучало не так як треба. Вірджинія Відаура була так само звична до віртуальності, як будь-хто інший. І коли вона відкидала те, що відбувалося у віртуальності, як несправжнє — це раптом видалося мені дуже схожим на ухиляння від дійсності.

Поки ми тим займалися, все відчувалося як до всирачки справжнє.

Так, але ти вийшов звідти такий же накручений і повний сперми, як і зайшов. Усе було не більш справжнє, ніж фантазії, що їх ти про неї мав, коли був новобранцем.

Гей, вона теж була в цій фантазії.

Трохи згодом Сьєрра встала й потягнулася.

— Відаура — надзвичайна жінка, — загадково сказала вона й подалася до корми.

Невдовзі після півночі Іса відімкнулася від управління рухом на Плесі, і Бразил узявся кермувати з відкритої рубки. На той час по всьому міллспортському обрію вже рвалися традиційні феєрверки, наче раптово розгорнуті в повітрі зелені, золоті й рожеві екрани сонарів. Кожен тобі острівець і платформа мали що висаджувати в повітря, а на більших клаптях суші на штиб Нової Канаґави, Данчі й Тадаїмако те саме робилося в кожному парку. Дечим запаслися навіть кілька корабликів на Плесі — з кількох із наших найближчих сусідів ракети промалювали в небо п’яні іскристі лінії, а на всіх інших народ набрав у руки аварійних фаєрів. На загальному радіоканалі, із музикою й шумом вечірки на фоні, якийсь безголовий ведучий заливався непотрібними описами усього навколо.

Коли Бразил додав швидкості й ми почали розбивати хвилі в південному напрямку, «Острів Бубін» трохи задер носа. Тут, далеко на Плесі, вітер уже доносив крихітні крапельки імли, яку збивав у повітря вир. Я відчував їх на обличчі, як тоненьке павутиння, а коли вони накопичилися — як холод і вологу, що стікали вниз, наче сльози.

А тоді запустили справжні феєрверки.

— Дивіться, — сказала Іса. Її обличчя засвітилося, коли яскравий край дитячого захвату на секунду вистромився з-під покривала підліткової крутості.

Як і решта з нас, вона вийшла на палубу, бо не хотіла пропустити початок вистави. Вона кивнула на один із прикритих локаторних екранів.

— Онде перші пішли. Щойно злетіли.

Я побачив на дисплеї кілька плям на північ од нашого місця на Плесі, кожна з яких була відмічена примітним червоним гачком у вигляді блискавки, який вказував на те, що об’єкт у повітрі. Як у будь-якій іграшці багатія, надлишкові пристрої «Острова Бубін» навіть вказували висоту, на якій розташовувалися мітки з локаторів. Я дивився, як числа коло кожної плямки бігли вгору, і мимохіть всередині відчув легенький трепіт. Спадок Світу Гарлана — не можна вирости на цій планеті й не відчувати його.

— Мотузки перерізано, — радісно сповіщав коментатор. — Кулі піднімаються в повітря. Я бачу…

— А нам дуже треба слухати це? — спитав я.

Бразил знизав плечима.

— Знайди хвилю, на якій не передають це лайно. Я не зміг.

В наступну мить небо розкололося.

Перша в’язанка гелієвих куль, обережно навантажена вибуховим баластом, досягла розділової висоти в чотириста п’ятдесят метрів. Найближчий супутник помітив це й нелюдськи точно й механічно швидко випустив довгий тріскучий дротик ангельського вогню. Той роздер темряву, прорізав хмарні скупчення на західному небосхилі, освітив посічені гірські ландшафти навколо нас блакитним і на дрібку секунди торкнувся кожної з куль.

Детонація баласту. На Міллспорт посипався веселковий вогонь.

Грім розлюченого повітря на шляху ангельського вогню велично прокотився архіпелагом, як розрив у темному небі.

Навіть радіокоментатор закрив рота.

Десь південніше набрала потрібну висоту друга партія повітряних куль. Супутник знову шмагнув униз, а ніч перетворилася на синюватий день. З неба знову полилися кольори. Загарчало обсмалене повітря.

Тоді запуски почалися зі стратегічних точок по всьому Міллспорту і з розведених по Плесі барж. Численні, широко розкидані подразники для очей чужинської машинерії над головою. Палахкотливі промені ангельського вогню ніби перестали вгасати, а перебігали нищівним вказівником, б’ючи крізь хмари під усіма кутами, легенько торкаючись кожного порушника чотиристап’ятдисятиметрової межі. Безперервний грім наростав і глушив. Плесо й ландшафт над ним стали послідовністю висвітлених спалахами фотографій. Радіо перестало приймати сигнал.

— Пора йти, — сказав Бразил.

Він усміхався.

Як виявилося, я теж.

Розділ тридцять перший

Води Плеса були холодні, але не надміру. Я спустився в них зі сходинок «Острова Бубін», відпустив поруччя й через костюм відчув, як в’язка прохолода притискається до всього мого тіла. То були такі собі обійми, і я дозволив собі зануритися в них, коли вага прив’язаної зброї й акваланга з пристроєм Андерсона потягла мене вниз. На глибині кількох метрів я ввімкнув системи невидимості й плавучості. Гравімодуль здригнувся й обережно підняв мене назад. Я висунувся з-під води по очі, опустив маску шолома й видув з нього воду.

Трес вигулькнула за кілька метрів од мене. Підняла рукавицю, показуючи, що все добре. Я зиркнув навколо в пошуках Бразила.

— Джеку?

Його голос долинув через індукційний мікрофон, але було чутно, як у нього від щирого дрожу смикалися губи. — Під тобою. Холодненько, га?

— Казав тобі, щоб ти відмовився від самозаражень. Ісо, ти слухаєш?

— А як ти думав?

— Гаразд. Ти знаєш, що робити.

Я почув її зітхання.

— Так, тату. Сидіти на станції, тримати канали відкритими. Передавати все, що надходить від решти. Не балакати до незнайомців.

— Усе правильно.

Я обережно підняв руку й побачив, як система невидимості активувала зміну рефракції на поверхні костюма.

Ближче до дна хамелеохром зробить мене частиною підводної палітри, але на відкритій воді рефракційна система робила мене привидом, виблиском на затіненій хвилі, грою світла.

Це дещо заспокоювало.

— Ну, гаразд, — я набрав повітря різкіше, ніж було треба. — Тоді берімося.

Я прикинув курс на вогні південного краєчка Нової Канаґави, тоді на чорні брили, що за двадцять кілометрів поза нею. Тоді я знову занурився в море, ліниво розвернувся й поплив.

Бразил завів нас настільки далеко на південь від основних маршрутів, наскільки це було безпечно, щоб не привертати уваги, але до Скель ще лишилося чимало. За звичайних обставин подолати решту дороги можна було б не менш, як за пару годин важкої праці. Течії, що їх вир тягнув Плесом на південь, трохи допомагали, але єдиною хитрістю, що взагалі оживила задумку з аквалангами, була модифікована система плавучості. Електронні системи безпеки архіпелагу засліпило й оглушило орбітальною громовицею, тож ніхто не зміг би вирізнити під водою одинарний гравідвигун. А якщо правильно прикласти вектор, то та сама сила, що підтримувала плавця в товщі, також доправила б нас на південь зі швидкістю машини.

Як морські примари з легенди про доньку Ебісу, ми сунули крізь темні води на відстані руки одне від одного, тоді як поверхня моря безчутно й багаторазово розцвітала відблисками ангельського вогню. Пристрій Андерсона клацав і легенько булькав мені коло вух, електролізував кисень просто з води навколо, домішував гелій з ультракомпактного міні-балона на спині й подавав його мені, а тоді терпляче розщепляв і розсіював мої видихи у вигляді бульбашок, не більших за риб’ячу ікру.

Усе виглядало дуже мирно.

Ну, то була легка частина.

В освітленому ліхтариком мороці проплив мимо спогад. Нічне підводне плавання на рифі Хірата з дівчиною з заможного району Новопешта. Одного вечора вона увірвалася до «Ватанабе» з Шегешваром і ще кимось із Рифових Вояків у складі мішаної купи таткових донечок і пацанви зі смердючих районів, що тинялися нетрями. Єва? Ірена? Я тільки пам’ятав зібране в тугу мотузку темно-медове волосся, видовжені кінцівки й блискучі зелені очі. Вона курила самокрутки з морської коноплі, давилася й хрипіла від крутої суміші з такою частотою, що її хардкорні друзяки гиржали вголос. Вона була найгарнішим із того, що я бачив у своєму житті.

Пішовши на рідкісне — як для мене — зусилля, я відліпив її від Шегешвара, котрому вона, здається, тільки надокучала, і примостив нас у тихому куточку «Ватанабе» коло кухонь, монополізувавши її на весь вечір. Вона ніби прибула геть з іншої планети — батько, який турбувався й хвилювався через неї так дбайливо, що за інших обставин я б тільки поглумився з нього, мати, що працювала на пів ставки, «щоб не почуватися повною домогосподаркою», заміський будинок, що їм належав, подорожі до Міллспорта й Еркезеша що кілька місяців. Тітка, котра подалася на іншу планету по роботі, якою вони всі пишалися, брат, котрий сподівався зробити те саме. Вона говорила про все так неприсутньо, ніби вважала, що все це абсолютно нормально, і закашлювалася від морської коноплі, і раз-по-раз ясно мені всміхалася.

Ну, сказала вона в один з таких вечорів, як ти розважаєшся?

Я, гм. Я пірнаю з рифа.

Усмішка продовжилася сміхом. Точно, Рифові Вояки, я чогось так і подумала. І часто мочишся?

Це мала бути моя репліка — ми всі використовували цю фразу на дівчатах, вона вкрала її просто з моїх уст. Я навіть не дуже цим переймався.

Дальній край Хірати, бовкнув я. Хочеш якось спробувати?

Аякже, підіграла вона. Давай зараз?

Над Кошутом стояла середина літа, вологість уперлася в позначку сто відсотків ще кілька тижнів тому. Думка про воду стала заразною сверблячкою. Ми вислизнули з «Ватанабе», і я показав їй, як читати потоки автотаксі, як вибрати порожнє й заскочити на дах. Ми проїхали через усе місто, і на нашій шкірі висихав піт.

Тримайся міцно.

Ого, я б сама ніколи про це не подумала, — перекричала вона шум повітря й засміялася мені в обличчя.

Таксі зупинилося біля Портової адміністрації, і ми скотилися з даху, налякавши потенційних пасажирів так, що вони збилися докупи з чемними зойками. Шок затих до бурмотіння і несхвальних поглядів, під якими ми помчали геть, придушуючи регіт. У системі безпеки гавані зі східного боку біля доків для аероплавів була дірка — сліпа пляма, продерта якимось хакером-недопідлітком минулого року; він продав її Рифовим Воякам за голопорно. Я провів її через те місце, і ми перебігли однією з вантажних рамп, де викрали кільового посильника. Ми тихенько штовхали жердиною й гребли, поки не вийшли з гавані, а там уже запустили двигун і рвонули широкою пінистою дугою до Хірати, гукаючи й лементуючи.

Пізніше, огорнутий тишею занурення, я глянув угору на забарвлену Хотеєм брижисту поверхню і побачив над собою її тіло, бліде тло для чорних пасків плавкостюма й прадавнього апарату зі стиснутим повітрям. Вона загубилася в тій миті й дрейфувала, можливо, роздивляючись круту стіну рифу, що височів поруч, або просто розкошуючи в прохолоді моря, що торкалося її шкіри. Якусь хвилину я висів під нею, насолоджувався баченим і відчував, як твердну просто у воді. Я провів очима по вигинах її стегон, навів їх на виголену вертикальну лінію в самому низу живота і мельком угледів губи, коли вона поволі розвела ноги щоб штовхнутися ними. Я глипав на тугий м’язистий живіт, що визирав з-під нижнього краю плавкостюма та на явні набряки грудей.

А тоді щось трапилося. Може, мені було забагато морської коноплі — не дуже розумно вживати її перед пірнанням. Може, то була якась батьківська луна з мого власного домашнього життя. Риф закрив один край мого поля зору і на якусь жахливу мить здалося, що він перехилився і всією масою падає на нас. З розслабленого дрейфу її кінцівок зник еротизм, він зморщився до раптової судомної тривоги про те, чи вона не померла та чи не втратила свідомість Раптом запанікувавши, я рвонув угору, вхопив її за плечі обіруч і розвернув до себе.

А з нею все було добре.

Очі під маскою трохи розширилися від подиву, руки у відповідь торкнулися мене. Усмішка розділила її губи_: і вона випустила бульбашку повітря. Жести, пестощі. Її ноги обвилися навколо мене. Вона зняла регулятор, зробила мені знак зробити те саме й поцілувала.

— Таку?

Пізніше, у бульці, яку Рифові Вояки надули й закріпили на рифі, лежачи зі мною на імпровізованому ліжку з пахучих зимових костюмів, вона ніби дивувалася тому, як обережно я з нею поводжуся.

Таку, я не зламаюся. Я доросла дівчинка.

І пізніше, коли вона знову обвила мене ногами, терлася об мене тілом, вдоволено сміялася.

Тримайся міцно!

Я так у ній загубився, що й не подумав украсти її відповідь, яку почув на даху автотаксі.

— Таку, ти чуєш?

Єва? Аріана?

— Ковачу!

Я кліпнув. То був голос Бразила.

— Так, вибач. Що сталося?

— Наближається якийсь кораблик, — одразу по його словах я й сам почув, як у воді скрипливо тужили маленькі гвинти, різко виділяючись із фонового ревіння виру. Я перевірив систему наближення і не знайшов жодного гравітаційного сліду. Подивився на сонар і відшукав його на південному заході. Він ішов Плесом до нас.

— Кільовий, — пробурмотів Бразил. — Гадаєш, треба хвилюватися?

Було важко повірити, щоб патрулі родини Гарланів каталися на кільових суднах. Втім…

— Вирубіть апарати, — Сьєрра Трес сказала все за мене. — Перейдіть у нейтральну плавучість. Не варто ризикувати.

— Маєш рацію, — я неохоче намацав управління плавучістю, вимкнув гравітаційну підтримку і миттєво відчув, що почав тонути — дала про себе знати вага мого спорядження. Я натицяв аварійну плавучість, відчув, як почали набиратися резервні камери плавжилета, вимкнув її, коли моє занурення припинилося, а тоді подрейфував собі в підсвіченому мороці, слухаючи підвивання корабля, що наближався.

Може, Єлена? Блискучі зелені очі.

Риф, що перекидався на нас.

Коли з неба зірвався ще один розряд ангельського вогню, я помітив киль великого, акулистого судна над нашими головами. З одного боку воно було страшенно безформним. Я звузив очі й глянув у морок післяспалаху, накрутивши нейрохімію. Здається, човен щось тягнув на собі.

І напруга покинула мене.

— Чартерний корабель, народ. Тягнуть тушу пляшкоспина.

Корабель нудно прогудів мимо і, на безпечній відстані від нас, розчинився десь на півночі, незграбно кренячись під вагою свого трофею. Нейрохімія показала мені обрис убитого пляшкоспина на освітленій блакиті водної поверхні, за яким і досі тяглися тоненькі пасма крові. Масивне тіло-торпеда сунуло проти лобової хвилі, хвостові плавці волочилися, наче зламані крила. Частина спинного гребеня була вирвана, і тепер полоскалася у воді, нерівна по краях від подертих кавалків і ниточок тканин. Поруч тяглася зайвина мотузок і тросів. Скидалося на те, що його загарпунили кілька разів — хто б не винайняв цей кораблик, він явно не був добрим рибалкою.

Коли люди прибули на Світ Гарлана, пляшкоспини не мали природних ворогів. Вони були на вершечку харчової піраміди — розумні соціальні тварини, чудово пристосовані до морського полювання. Ніщо з того, що наеволюціонувало на ту пору на планеті, не замахувалося на те, щоб їх убити.

Ми це швидко змінили.

— Сподіваюся, що це не провісний знак, — несподівано пробурмотіла Сьєрра Трес.

У Вразила рипнуло в горлі. Я спустив аварійні камери плавжилета і знов увімкнув гравісистему. Вода навколо мене ніби охолола. Я відчув, як під автоматичними рухами для перевірки курсу й режимів роботи систем почала набиратися якась неясна, невизначена злість.

— Зробімо це, народ.

Але понурий настрій не полишив мене і за двадцять хвилин, коли ми вибралися на мілину біля підніжжя Рили — він пульсував у скронях і поза очима. Спроектовані на скло маски бліді червоні вказівники маршруту з симуляційного софту Нацуме ніби спалахували одночасно з гупанням у моїх судинах. Жага завдати комусь шкоди наростала в мені хвилею, наче пробудження, наче пустощі.

Ми знайшли рекомендований Нацуме прохід і просунулися ним, хапаючись рукавицями за скелі й виступи коралів, щоб не подертися об них. Вилізли з води на вузький карниз, що його підфарбував софт і позначив трохи демонічно усміхненим смайликом. «Точка входу, — сказав тоді Нацуме, на плинку мить відкинувши чернечі манери. — Стук-стук». Я закріпився на карнизі й огледів усе навколо. Неяскраве сріблясте світло Дайкоку торкалося моря, але Хотей ще не зійшов, і дрібна мряка від виру і прилеглих до нього хвиль затуманювали й те незначне світло, яке було. Навколо здебільшого виднілася пітьма. Коли наступна в’язанка феєрверків розірвалася десь на півночі, ангельський вогонь погнав по скелях тіні. Грім сколихнув небо. Я пробігся очима по обриву над нами, тоді по стемнілому морю, з якого ми щойно вибралися. Ані знаку, що нас помітили. Я від’єднав рамковий шолом акваланга від маски й зняв його. Скинув ласти й зігнув пальці ніг у гумових чоботях.

— Усе гаразд?

Бразил ствердно буркнув. Трес кивнула. Я закріпив рамковий шолом на поясі, де він би мені не заважав, скинув рукавиці й поклав їх до сумки. Зручніше приладнав уже легеньку маску до обличчя й перевірив, щоб інфодріт міцно тримався в гнізді. Захиливши голову, я побачив, як маршрут Нацуме погнав угору ясно позначеними червоним опорами для рук і ніг.

— Нормально видно?

— Ага, — Бразил усміхнувся. — Трохи псує розвагу, га? Коли все так позначено.

— То, може, ти хочеш піти першим?

— Тільки після вас, містере Ейшундо.

Не даючи собі часу задуматися, я підняв руку й ухопився за перше позначене місце, закріпився ногами й підтягнувся на стрімчак. Підняв іншу руку і теж знайшов де вхопитися. Скеля була мокра від імли з виру, але ейшундівський захват міцно тримав її. Я поставив ногу на ухил карниза, знову закинув руку і вхопився.

І покинув горизонтальну землю.

Нічого особливого.

Ця думка прошила мене після того, як я здолав десь двадцять метрів, і залишила по собі маніячну усмішку. Нацуме попереджав, що ранні етапи підйому оманливі. «Реакція печерної людини, — серйозно сказав він. — Багато широких замахів і міцних захватів, рішучий рух і чималий запас сил на цьому етапі. То буде приємне відчуття. Треба лиш пам’ятати, що це ненадовго».

Я стис губи і видав крізь них звук, як шимпанзе. Десь піді мною море билося й невгамовно точило скелю.

Звук і запах, що злітали вгору стрімчаком, обвивали мене прохолодою й вологою. Я струсив із себе дрижаки.

Розмахнувся. Вхопився.

Дуже повільно до мене дійшло, що посланське тренування не увімкнулося, щоб протистояти моєму запамороченню. Кам’яна стіна була менш ніж за пів метра від мого обличчя, а ейшундівські м’язи бриніли на кістках, і я майже зміг забути, яка відстань відділила мене від землі. Коли ми залізли вище, каміння позбулося свого вологого покриву, а невпинне ревіння хвиль затихло до далекого білого шуму. Підступні захвати геконівська чіпкість робила сміховинно легкими. А найважливішим із цих факторів, і, мабуть, останнім штрихом від «Ейшундо», було те, що я сказав був Нацуме — мій чохол, здається, насправді знав, як воно робиться.

А тоді, досягнувши виступів і карнизів, позначених як місце для перепочинку, я глянув униз, щоб подивитися, як там ведеться Бразилові й Трес — і все зіпсував.

За шістдесят метрів унизу — то була ще навіть не третина підйому — море чорніло, як шар стриженої вовни, яку Дайкоку висріблив на гребенях. Валуни біля підніжжя Рили сиділи у воді, як тверді тіні. Ті два здорових, між якими утворився прохід, яким ми підійшли, звідси виглядали так, ніби обидва могли вміститися в моїй долоні. Ритмічне переливання води між ними гіпнотизувало й тягло мене вниз. Уся картина запаморочливо нахилилася.

Моя обробка ввімкнулася й розгладила страх. В голові ніби відкрився шлюз. Мій погляд піднявся і вперся в скелю. Сьєрра Трес простягла руку й поплескала мене по нозі.

— Живий?

Я усвідомив, що закляк на добру хвилину.

— Просто відпочиваю.

Позначена стежка відхилялася ліворуч, ідучи діагонально навколо широкого виступу, про який Нацуме попереджав, кажучи, що видертися на нього практично неможливо. Натомість він відступив і поліз майже догори ногами під бородою того виступу, впираючись ногами в крихітні зморшки й щілини в камені, а пальцями намацуючи такі нерівності скелі, котрі ледь заслуговували називатися захватами, поки врешті обома руками не дістався до ряду похилих карнизів з іншого боку виступу й не спромігся повернутися до майже вертикальної позиції.

Я стиснув зуби й почав робити те саме.

На півдорозі в мене зіскочила нога, розвернула мені тіло й зірвала праву руку зі скелі. Мимохіть крекнувши, я повиснув на лівій руці, теліпаючи ногами надто низько, щоб намацати ними щось, окрім повітря. Я б закричав, але ледве загоєні жили лівої руки робили це за мене.

— Падло!

Тримайся міцно.

Геконівські пальці не зісковзнули.

Я підняв ноги, скрутившись у поясі, витягнув шию і спробував роздивитися помічені упори для ніг на склі маски. Короткі панічні вдихи. Я впер одну ногу об кам’яну бульку. Напруга крихітними порціями відпустила ліву руку. Не в змозі побачити все чітко у масці, я простягнув правицю в темінь угорі й пошукав у скелі виступ.

Знайшов.

Пересунув трошечки вперту ногу і втулив іншу поруч.

Повис, відсапуючись.

Тільки не зупиняйся, чорт забирай!

Усією силою волі, що в мене була, я змусив себе пересунути правицю до наступного захвату. Ще два рухи — і довелося докладати такого ж натужного зусилля, щоб пошукати наступний. Ще три рухи, трохи кращий кут — і я зрозумів, що майже дістався до іншого краю виступу. Я потягнувся вгору, знайшов перший із похилих карнизів і, лаючись та гіпервентилюючи, перетягнув себе головою вгору. Мені на очі потрапив справжній глибокий захват. Я дістався ногами до найнижчого з карнизів. Полегшено притулився до прохолодного каменю.

Забирайся з дороги, Таку. Не примушуй їх висіти довше, ніж треба.

Я видерся наступною групою захватів, поки не виліз на виступ згори. Широка полиця на дисплеї маски підсвічувалася червоним, а над нею плавав усміхнений смайлик. Точка відпочинку. Я почекав, поки Сьєрра Трес, а тоді Бразил вигулькнуть знизу й приєднаються до мене. Здоровань-серфер усміхався, як дитина.

— Змусив ти мене трохи попереживати, Таку.

— Просто не починай. Трясця, не треба, чув?

Ми перепочили десь хвилин із десять. Над головами вже ясно виднівся зубчастий гребінь цитаделі та його рівно вирізані краї, що виступали з-поміж хаотичних кутів природних скель. Бразил кивнув угору.

— Звідси вже недалеко, га?

— Так, і хвилюватися треба тільки через лисокрилів. — Я видобув і щедро розпилив на все тіло відлякувач. Трес і Бразил зробили те саме. Він мав легкий рослинний запах, котрий ніби сильнішав у нерівномірній темряві. Може, він і не гарантує безпеки від лисокрилів за будь-яких обставин, але спочатку точно їх відштовхне. А коли цього не вистачить…

Я витяг «Рапсодію» з кобури на нижніх ребрах і притиснув до призначеної для цього нашивки на грудях. Вона повисла, так, що її було легко взяти в руку за частку секунди, звісно, якщо в потрібну мить я взагалі матиму вільну руку. Маючи перспективу зустрічі з повним карнизом лютих сполошених лисокрилів із підзахисним молодняком, я б радше мав у руках добрячого «Сонцеструма», котрий висів на спині, але я б ніяк не зміг ефективно його застосувати. Я скривився, поправив маску й знову перевірив інфодріт.

Набрав у груди повітря й потягнувся до наступного ряду захватів.

Тепер стрімчак став опуклим, випинаючись назовні й змушуючи нас дертися вгору з постійним нахилом назад у двадцять градусів. Маршрут Нацуме звивався скелею, обумовлений скупою наявністю пристойних захватів, але за таких умов можливостей перепочити було мало і траплялися вони далеко одна від одної. На той час як опуклість знову потихеньку переросла у вертикаль, мої руки нили від плеча до пучок, а в горлі дерло від хекання.

Тримайся міцно.

Я знайшов підсвічену на дисплеї щілину, переліз по ній трохи вгору, щоб дати місце решті, а тоді загнав у неї руку по лікоть. І обвис, намагаючись відсапатися.

Запах вдарив у носа в ту саму мить, коли я побачив павутинчасті білі пасма, що теліпалися вгорі.

Маслянистий, кислуватий.

Ось воно.

Я звів голову вгору й пошукав підтвердження. Ми перебували під гніздів’ями колонії. Увесь обшир скелі був густо обліплений вершковою з виду липкою секрецією, в якій народжувалися ембріони лисокрилів і в якій вони жили всі чотири місяці свого вигодовування. Вочевидь, просто наді мною дозрілий молодняк вирвався на свободу і або став на крило, або невміло полетів, перекидаючись, до свого дарвінівського кінця у морі.

Може, не будемо зараз про це думати, га?

Я накрутив нейрохімічний зір і просканував усю колонію. Темні фігури чистилися й ляпали крилами на випнутих скелях серед білого місива, але їх було небагато. Лисокрили, — запевнив нас Нацуме, — проводять у гніздах небагато часу. Яйця гріти не треба, а ембріони годуються напряму з рідного плетива. — Як і більшість хардкорних скелелазів, він був на пів ставки ще й фахівцем із цих створінь. — Ви натрапите на кількох вартових, якусь породіллю і, може, кілька добре вгодованих батьків, що саме виділятимуть свіжу мерзоту на своєму клаптику. Якщо рухатися обережно, вони можуть не звернути на вас уваги.

Я знову скривився й почав просуватися тріщиною вгору. Маслянистий сморід густішав, а обривки плетива налипали на мій костюм. Хамелеохромна система виблідла, щоб мати колір, відповідний до того, що її торкалося. Я перестав дихати носом. Кинувши швидкий погляд між носаками чобіт, я побачив, що решта дерлася слідом із перекошеними від смороду обличчями.

Тоді тріщина неминуче закінчилася, а дисплей вказав, що наступна група захватів повністю вкрита тим плетивом. Я понуро кивнув і запустив руку в те гадство, рухаючи пальцями, поки не намацав ріг каменю, що нагадував червоний макет на екрані. Він здавався доволі надійним. Друге занурення в плетиво дало мені інший, ще кращий захват, і я посунув ногу вбік, шукаючи карниза, який також був укритий тією речовиною. Тепер навіть дихаючи ротом я відчував присмак мастила в глибині горла.

То було значно гірше, ніж облазити боком виступ. Захвати були добрі, але для надійності треба було щоразу з силою пробиватися до них рукою чи ногою крізь густі липкі сплетіння. Треба було стерегтися каламутних тіней ембріонів, які висіли всередині, тому що навіть ембріон може вкусити, а фонтан гормонів страху, який вони випустять крізь плетиво, якщо їх торкнутися, розлетиться повітрям, як хімічна сирена цивільної оборони. За кілька секунд на нас налетіли б вартові, і я навіть не став оцінювати шанси відбитися від них і не впасти.

Загнати руку в гущу. Пошукати пальцями.

Знайти захват. Рухатися далі.

Витягнути руку й обтрусити її. Вдавитися звільненим смородом.

Знову загнати руку.

Тепер ми геть повкривалися липкими пасмами тієї речовини, і я вже забув, як то воно — лізти по чистій скелі. На краю відносно чистого клаптика я проминув мертвого й підгнилого виплодка, що висів головою донизу, впійманий за пазурі закрученим вузлом плетива, з якого воно не змогло вирватися, перш ніж згинути від голоду. Це додало до загального смороду нового, нудотно-солодкого шару. Майже дорослий ембріон, що висів трохи вище, здавалося, повернув свого дзьоба, щоб глянути на мене, поки я обережно впихав руку в жижу на пів метра нижче від нього.

Я виліз на карниз, край якого заокруглився і став липкий через те плетиво.

На мене кинувся лисокрил.

Мабуть, він злякався не менше за мене. Спершу здійнялася хмара репелента, а тоді звідкись виникла здорова чорна фігура — зрозуміло, як воно для нього виглядало. Мітячи мені в очі, він кілька разів кольнув дзьобом, але натомість стукнувся в маску, від чого моя голова смикнулася назад. Дзьоб скреготнув об скло. Я не втримав ліву руку й завалився праворуч. Лисокрил хрипнув і підсунувся ближче, клюючи мене в горло. Я відчув, як зазубрений край дзьоба чиркнув шкіру. Не маючи багато варіантів, я різко притиснувся до скелі правою рукою, а тим часом ліва, розігнана нейрохімією, батогом пролетіла в повітрі й ухопила те гадське падло за шию. Я зірвав його з карниза й жбурнув униз. Почувся ще один сполоханий хрип, а тоді внизу вибухом розгорнулися шкірясті крила. Сьєрра Трес закричала.

Я знову вхопився лівою рукою й глянув униз. Обоє були на місці. Лисокрил крилатою тінню відступив, набираючи висоту в бік моря. Я розблокував дихання.

— Все гаразд?

— Будь ласка, не роби так більше, — проскреготів Бразил.

Мені й не довелося. Далі маршрут Нацуме вів нас областю, де плетиво вже було використане й прорване, а тоді ще вузькою смугою густіших налипів і все. Ще десяток добрих захватів — і ми скупчилися на побитій кам’яній платформі під основним зубчастим гребенем Рильської цитаделі.

Натягнуті усмішки. На платформі вистачало місця, щоб сидіти. Я постукав у мікрофон.

— Ісо?

— Я тут, — її голос звучав нехарактерно високо й прискорено від напруги. Я знову всміхнувся.

— Ми нагорі. Дай знати решті.

— Гаразд.

Я притулився спиною до кам’яної кладки й подихав через розтулені губи. Задивився на обрій.

— Я не хочу, щоб нам довелося це повторювати.

— Там ще трошки залишилося, — сказала Трес, тицьнувши великим пальцем на гребінь вгорі. Я провів туди погляд і глянув на спід укріплення.

Архітектура часів Заселення. — Нацуме говорив майже презирливо. — Така до всирачки барокова, що можна було б уже й драбину туди приладнати, різниці б не було. І з таким гордим блиском в очах, який не зник за увесь час у зречниках. Звісно, вони не сподівалися, що хтось узагалі туди долізе.

Я оглянув різьблені яруси прикрас на похилій нижній частині гребеня. Здебільшого то були стандартні мотиви з крилами й хвилями, але подекуди траплялися також стилізовані обличчя, що представляли Конрада Гарлана й кількох із його найпримітніших родичів часів Заселення. Пристойні захвати траплялися на кожних десяти квадратних сантиметрах поверхні. Відстань до краю гребеня не перевищувала трьох метрів. Я зітхнув і знову звівся на ноги.

— Ну добре.

Бразил закріпився коло мене, дивлячись угору під кам’яний ухил.

— З виду ніби легко, га? Як думаєш, там є якісь датчики?

Я притиснув «Рапсодію» до грудей, щоб переконатися, що вона тримається надійно. Ослабив бластер у кобурі на спині. Звівся на ноги.

— Яка в сраці різниця.

Я підніс руку, загнав кулак в око Конрадові Гарлану й закріпився в ньому пальцями, а тоді подолав ухил швидше, ніж устиг про це подумати. Провисів на ньому загалом десь тридцять секунд і вже переліз на вертикальну стіну. Там я знайшов схожі вирізи, з якими міг працювати, і за кілька секунд вже присів на триметровому завширшки парапеті, дивлячись униз на оточений галереями клаптик двору в формі груші, на художньо розрівняний гравій і терпляче розкладені каменюки. Ближче до середини стояла маленька статуя Гарлана зі схиленою головою і складеними для медитації руками, а тлом для нього служила ідеалізована фігура марсіянина, крила якого простерлися в боки на знак захисту й наділу владою. На дальньому краї заокругленого простору оздоблена арка вела, як я знав, до тінистих дворів і садків гостьового крила цитаделі.

На мене дмухнули пахощі трав і карнизного яблука, але крім легенького вітерцю тут не чулося ніяких інших шумів. Виходило, що всі гості зібралися в центральному комплексі, де спалахувало світло і звідки долинали звуки святкування, що їх розносило вітром. Я напружив нейрохімію і вирізнив окремі вигуки, витончену музику, яка б вибісила Ісу, і прекрасний голос, що завів під неї пісню.

Я витягнув «Сонцеструм» з піхов на спині й увімкнув його. Я чекав у темряві на самому краю вечірки, маючи повні руки смерті, і на мить відчув себе якимось злим духом із легенди. Позаду мене вибралися на парапет і розійшлися в боки Бразил і Трес. Здоровий серфер колисав у руках прадавню осколкову рушницю, Трес тримала свій бластер у лівій руці, поступившись правою задля кулестріла від «Калашникова». На її обличчі з’явився відсторонений вираз, і вона ніби зважувала дві зброї, шукаючи рівноваги або наміряючись жбурнути ними в когось. Нічне небо розкололо ангельським вогнем, і нас освітило неприродним синюватим світлом. Грім прогуркотів, ніби даючи нам знак. Десь унизу кликав до себе вир.

— Ну, почнімо, — тихо сказав я.

— А я гадаю, що цього вже досить, — сказав жіночий голос із напахченої садом тіні. — Опустіть зброю, будь ласка.

Розділ тридцять другий

З галерей повиступали озброєні й броньовані постаті.

Щонайменше дюжина. Тут і там виднілося чиєсь бліде лице, але здебільшого вони носили маски покращеного зору і штурмові шоломи у стилі морської піхоти. Бойова броня вкривала їхні груди й кінцівки, наче додаткові м’язи. Озброєння вони мали так само потужне. Бластери з широкоротими насадками для розсіювання, осколкові рушниці років на сто новіші за ту, що її приніс на вечірку Джек Душа-Бразил. Кілька закріплених на боці плазмометів. У гнізді Гарланів ніхто й не думав жартувати.

Я обережно опустив дуло «Сонцеструма», поки воно не направилося на кам’яний парапет, і далі легенько утримував його за руків’я. Периферичний зір вказав, що Бразил зробив те саме з осколковою рушницею, і що Сьєрра Трес тримала руки по боках.

— Знаєте, насправді я мала на увазі, щоб ви геть покинули свою зброю, — чемно сказала та сама жінка. — Зовсім її відкладіть. Певно, ідіоматичні звороти аманглійської даються мені гірше, ніж я вважала.

Я повернувся у бік, звідки почув той голос.

— Це ти, Аюро?

Запала довга пауза, а тоді жінка вийшла з-під арки в кінці оздобленого двору. Наступний орбітальний розряд освітив її на мить, а тоді морок знов укрив усе довкола, і я був змушений роздивлятися її за допомогою нейрохімії. Гарланова спеціалістка з безпеки була втіленою красою Перших родин — елегантні, майже позбавлені ознак віку євразійські риси, смолисто-чорне волосся, зібране статикою у вигадливу зачіску, яка відночас вінчала і обрамлювала її бліде обличчя. Рухлива інтелігентність губ і погляду, найлегші зморщечки в куточках очей, аби дати знати, що вона таки пожила. Висока струнка постать, вбрана у простий, підбитий у плечах чорний із червоним піджак із високим коміром за рангом, штани до пари, досить вільні, щоб здаватися повноцінним придворним нарядом у ті хвилини, коли вона не рухалася. Туфлі без підборів, у яких в разі потреби вона могла бігти або битися.

Осколковий бластер. Не націлений, не зовсім опущений.

Вона всміхнулася у тьмяному світлі.

— Так, я Аюра.

— І мій гімноголовий молодший варіант десь там із тобою?

Знову всміхнулася. Коли вона глянула в бік, звідки щойно виступила, її брови на мить піднялися. Він вийшов з тінистої арки. На обличчі усмішка, але не надто добре закріплена.

— Я тут, старигане. Маєш що сказати?

Я зміряв поглядом засмагле бойове тіло, зібрану позу і зав’язане позаду волосся. Скидався на якогось поганця з бюджетної самурайської експерії.

— Нічого такого, що тобі було б цікаво, — сказав я. — Просто проводжу перепис присутніх ідіотів.

— Невже? Знаєш, це не я щойно видряпався на двісті метрів угору, щоб вступити просто в засідку.

Я пропустив кольку повз вуха і знову глянув на Аюру, котра стежила за мною з веселою цікавістю.

— Я прийшов по Сильву Ошіму, — тихо мовив я.

Моя молодша версія закашлялася сміхом. Він заразив ще когось із озброєних чоловіків і жінок, але ненадовго. Вони надто нервували, у грі залишалося надто багато зброї. Аюра почекала, поки розсіються останні смішки.

— Гадаю, нам усім це відомо, Ковачу-сан. Але мені не вдається осягнути, як ви збираєтеся втілити свої наміри.

— Ну, я б хотів, щоб ти пішла й привела її для мене.

Знову рубаний сміх, але усмішка очільниці служби безпеки вицвіла, і вона зробила всім різкий знак замовкнути.

— Будьте серйозним, Ковачу-сан. Нескінченна терплячість мені недоступна.

— Повір, мені теж. І я втомився. Тож краще візьми та зашли двійко своїх людей униз привести Сильву з якої там вашої камери допитів, і молися, щоб її там ніхто й пальцем не зачепив, бо коли так, то вважай, що перемовини закінчено.

Тоді в кам’яному садку знову затихло. Сміху більше не було. Посланська переконливість, тон голосу, добір слів, невимушеність постави — все це підказало їм повірити мені.

— І про що саме ми ведемо перемовини, Ковачу-сан?

— Про голову Міці Гарлан, — просто сказав я.

Тиша напружено забриніла. Кам’яне обличчя Аюри не виказувало жодної реакції. Але щось змінилося в її поставі, і я зрозумів, що підсік її.

— Аюро-сан, я не блефую. Дві хвилини тому в Данчі улюблена онучка Конрада Гарлана була викрадена ударною командою квеллістів. Її охоронці з Таємної Служби мертві, як і будь-хто інший, хто помилково спробував її виручити. Ви зосередилися не в тому місці, і тепер маєте лиш тридцять хвилин, щоб представити мені неушкоджену Сильву Ошіму — після цього я вже не матиму впливу на подальші події. Вбийте нас, киньте за ґрати — байдуже. Міці Гарлан помре у страшних муках.

Ситуація розвернулася. Вгорі на парапеті було прохолодно й тихо, і я навіть чув далекий вир. Ми мали міцний, дбайливо зібраний план, але він не гарантував, що мене ніхто не вб’є. Я подумав, що станеться, якщо хтось устрелить мене тут, на краю. Якщо я загину, перш ніж доможуся свого.

— Лайно краб’яче! — То був я. Він ступив до парапету, і в його поведінці показалася стримувана жага насилля. — Ти блефуєш. Ти ніяк не міг…

Я зустрівся з ним поглядом, і він замовк. Я співчував — таку саму крижану недовіру відчув і я, коли глянув йому в очі й уперше по-справжньому зрозумів, хто то розміщується за ними. Мене вже дубль-чохлили раніше, але то була вуглецева копія того мене, яким я був у той самий час, а не оця луна з іншого періоду й місця мого життя. Не цей привид.

— Не міг, кажеш? — я махнув рукою. — Ти забуваєш, що ще не прожив сто з чимось років мого життя. І питання навіть не в цьому. Йдеться не про мене, а про бригаду квеллістів із трьохсотлітньою затамованою кривдою і негодною драною аристохвойдою, що стоїть між ними і їхнім улюбленим лідером. Ти розумієш, про що я кажу, Аюро-сан, навіть якщо моя присутня тут дурна молодість і не знає цього. Що б не довелося зробити — вони готові на все. І жодні мої слова чи вчинки цього не змінять, якщо ти не видаси мені Сильву Ошіму.

Аюра пробурмотіла щось до молодшого мене. Тоді вона витягла телефон із піджака і глянула на мене.

— Ви мусите пробачити мені, — ввічливо мовила вона, — якщо я не повірю вашим словам беззастережно.

Я кивнув.

— Прошу, перевіряй усе, що мусиш. Але поквапся, будь ласка.

Очільниця безпеки не витратила багато часу, щоб отримати бажані відповіді. Вона ледве вимовила в телефон два слова, як на неї у відповідь полився потік панічного белькотіння. Навіть без нейрохімії я розчув голос на іншому кінці дроту. Її обличчя затверділо. Вона відрубала кілька наказів японською, вимкнула звук, тоді обірвала дзвінок і повернула телефон до кишені.

— Як ви збираєтеся вибиратися? — спитала вона мене.

— О, нам знадобиться гелікоптер. Як я розумію, ви тут тримаєте їх десь із півдюжини. Не треба шику, одного пілота вистачить. Якщо він поводитиметься чемно, ми повернемо його неушкодженим.

— Ага, якщо вас не встелить якийсь нервовий супутник, — протягнув Ковач. — Сьогодні не найкраща ніч для польотів.

Я непривітно глянув на нього.

— Я ризикну. Це не стане найдурнішим із того, що я робив у своєму житті.

— А Міці Гарлан? — очільниця Гарланової безпеки хижо дивилася на мене. — Які я матиму гарантії її безпеки?

Бразил, що стояв поруч, уперше ворухнувся з тієї хвилини, як почалося наше протистояння.

— Ми не вбивці.

— Невже? — погляд Аюри навівся на нього, як вартовий кулемет зі звуковим датчиком. — Тоді це якась нова порода квеллістів, про існування якої я не підозрювала.

Мені вперше здалося, що я вловив надрив у голосі Бразила.

— Іди в дупу, служако. У тебе на руках кров цілих поколінь, а ти будеш мені високоморально тицяти пальцем? Перші родини давно…

— Гадаю, перенесемо цю дискусію на інший вечір, — голосно сказав я. — Аюра-сан, твої тридцять хвилин спливають. Убивство Міці Гарлан не принесе квеллістам нічого, крім лихої слави, і я гадаю, що ти розумієш — вони уникатимуть цього, якщо матимуть змогу. Якщо цього не досить, я даю свою особисту гарантію. Задовольни наші вимоги, і я подбаю про те, щоб онучка Гарлана повернулася до вас живою-здоровою.

Аюра глянула вбік на іншого мене. Він знизав плечима. Може, легенько кивнув. А може, просто подумав про те, як стане перед Конрадом Гарланом зі скривавленим тілом Міці на руках.

Я бачив, як рішення закріпилося в ній.

— Дуже добре, — жваво мовила вона. — Я приймаю твою обіцянку, Ковачу-сан. Тобі, звісно, не треба пояснювати, що це значить. Коли надійде розплата, твоя поведінка в цій ситуації може врятувати тебе він повної сили гніву родини Гарланів.

Я всміхнувся.

— Не лякай мене, Аюро. Коли надійде розплата, я буду дуже далеко звідси. І то шкода, бо мені кортітиме побачити, як ти зі своїми гладкими та поганими хазяями силкуватимешся вивезти свої бебехи геть із планети, перш ніж широкий загал повісить вас на портовому крані. То де вже мій драний гелікоптер?

Сильву Ошіму винесли на гравіношах, і коли я глянув на неї вперше, то подумав, що «Блакитним Жучкам» таки доведеться стратити Міці Гарлан. Залізноволоса фігура, що лежала під ковдрою, була блідою як смерть подобою жінки, яку я пам’ятав із Текітомури, виснаженою від тижнів медикаментозного трансу. Попечені гарячкою бліді риси обличчя, скусані в кров губи, ледь прикриті тремтливими повіками очі. Легкий піт на лобі світився під лампою для обстежень у надголів’ї ношів, на лівому боці обличчя трималася довга пов’язка, а під нею від вилиці до щелепи збігала тонка різана рана. Коли ангельський вогонь освітив кам’яний садок навколо, Сильва Ошіма видалася трупом на синюватому знімку з моргу.

Я скоріше відчув, аніж побачив те напружене обурення, що зійшло на Сьєрру Трес і Бразила. Небом прокотився грім.

— Це вона? — натягнуто спитала Трес.

Я підніс руку.

— Просто розслабтеся. Так, це вона. Аюро, якого біса ви з нею робили?

— Я б радила утриматися від надмірних реакцій. — Я чув напруження у голосі очільниці безпеки. Вона знала, які ми були близькі до межі. — Ця рана — результат травми, завданої нею самою, перш ніж ми встигли їй завадити. Ми спробували певну процедуру, і реакція була дуже негативна.

Мої думки перелетіли назад, на Інненін, до Джиммі де Сото і того, як він знищив своє обличчя, уражений вірусом Ролінґа. Я зрозумів, яку процедуру вони спробували застосувати до Сильви Ошіми.

— Ви її годували? — спитав я голосом, що відгукнувся скрипом у моїх власних вухах.

— Через вену, — Аюра сховала зброю, поки ми чекали, коли її люди винесуть Сильву до кам’яного садка. Тепер вона ступила наперед, обіруч роблячи заспокійливі жести. — Ви мусите зрозуміти, що…

— Ми чудово розуміємо, — сказав Бразил. — Ми розуміємо, хто ти й тобі подібні насправді такі. І дуже скоро ми очистимо від вас цей світ.

Певно, він якось ворухнувся чи то сіпнув дулом осколкової гвинтівки. Навколо нас панічно заклацала піднята зброя.

Аюра розвернулася до них.

— Ні! Опустіть зброю.

Я зиркнув на Бразила й пробурмотів.

— Ти теж, Джеку. Не страчуй шанс.

Тихий рубаний звук. Уздовж довгого гостьового крила цитаделі до нас мчав, опустивши носа, чорний штурмкоптер «Дракуль». Він широко розвернувся над кам’яним садочком, пройшов над морем, хвильку повагався, коли небо розірвала блакить, а тоді повернувся, погойдався й випустив посадкові щупи. Звук двигуна змінився, і він з комашиною точністю всівся на парапет праворуч від нас. Якщо пілота й непокоїла орбітальна активність, на його техніці посадки це ніяк не позначилося.

Я кивнув до Сьєрри Трес. Вона пригнулася під тихою бурею гвинтів і, присівши, побігла до штурмкоптера. Я побачив, як вона схилилася всередину й коротко побалакала з пілотом, а тоді знову глянула на мене й показала, що все гаразд. Я сховав свого «Сонцеструма» й повернувся до Аюри.

— Гаразд, ти й твій юнга. Підніміть її і принесіть до мене. Допоможете її завантажити. Решта залишиться на місці.

Хоч і незграбно, але ми троє спромоглися винести Сильву Ошіму з кам’яного садка на парапет. Бразил обійшов півколом і став між нами й обривом. Я підняв сірогриву жінку під руки, Аюра підтримувала спину, а інший Ковач узявся за ноги. Разом ми перенесли її обм’якле тіло до штурмкоптера.

Вже в дверях, серед гуркоту гвинтів над головою, Аюра Гарлан схилилася над ледь притомним тілом, яке ми тримали. Штурмкоптер був машиною, спроектованою на малочутність, але так близько до гвинтів я все одно не зміг розчути, що вона сказала. Я витягнув шию до неї:

— Що кажеш?

Вона знову схилилася ближче. І просичала просто мені у вухо.

— Я сказала, щоб ти прислав її мені цілою, Ковачу. Ці циркові революціонери, з ними ми можемо повоювати якось іншим разом. Але якщо вони пошкодять бодай частинку тіла чи розуму Міці Гарлан, я витрачу весь залишок свого існування на те, щоб уполювати тебе.

Я усміхнувся до неї посеред шуму. Підвищив голос, бо вона знову віддалилася.

— Мене це не лякає, Аюро. Я все життя мав справу з таким непотребом, як оце ти. Я поверну Міці Гарлан, бо пообіцяв. Але якщо ти справді так за неї хвилюєшся, то краще заплануй для неї якісь тривалі канікули на інших планетах. Цей народ в носі не колупатиметься.

Вона опустила погляд на Сильву Ошіму.

— Знаєш, це ж не вона, — прокричала. — Цього ніяк не може бути. Квеллкриста Сокольнича мертва. Справді мертва.

Я кивнув.

— Нехай так. Тож як же вийшло, що ви, гімнюки з Перших родин, так за нею пнетеся?

Вигуки очільниці безпеки прозвучали по-справжньому стривожено.

— Як вийшло? А так, Ковачу: ким би вона не була — бо це не Квелла — вона знову витягла заразу з Нечищеного. Новий різновид смерті. Спитай її про «Протокол Кволґрист», коли вона прокинеться, а тоді спитай ще себе, чи так уже жахливо те, що я зробила, аби цьому запобігти.

— Агой! — то було моє молодше я, котре тримало Сильвині коліна, розвівши руки знущально широко. — Ми будемо вантажити це стерво, чи ви всю ніч про неї патякатимете?

Я дивився на нього довгу хвилю, а тоді обережно підняв голову й плечі Сильви туди, де в тісному салоні гелікоптера вже чекала Сьєрра Трес. Так він підійшов ближче до мене.

— Нічого ще не скінчено, — прокричав він мені на вухо. — У нас із тобою ще є незалагоджені справи.

Я просунув одну руку під коліно Сильви Ошіма й пхнув його ліктем геть, подалі від неї. Погляди зустрілися.

— Дивись мені не наривайся, — гукнув я. — Запродане ти мале гімнидло.

Він наїжачився. Бразил підтягнувся ближче. Аюра поклала долоню на руку молодшого мене і настирливо заговорила йому на вухо. Він відступив. Підняв свого пальця, наче дуло, й тицьнув у мій бік. Сказане ним змило потоком повітря від гвинтів. Тоді очільниця служби безпеки Тарпанів повела його парапетом на безпечну відстань. Я заскочив на борт «Дракуля», посунувся, щоб прийняти Бразила, і кивнув до Сьєрри Трес. Вона звернулася до пілота, і штурмкоптер трохи відпустив захвати, якими тримався за парапет. Я глянув на іншого, молодшого Ковача. Подивився, як дивиться на мене він.

Ми злетіли.

Бразил поруч зі мною приліпив на обличчя усмішку, що скидалася на маску до якоїсь церемонії, на котру мене ніколи раніше не запрошували. Я втомлено кивнув до нього. Раптом я чогось увесь став розбитий душею і тілом.

Довго пливли, нещадно напружувалися й мало не загинули при підйомі, наїжачилися під час протистояння — все це раптом упало мені на плечі.

— Ми впоралися, Таку — прогорланив Бразил.

Я похитав головою. Зібрав сили сказати:

— Поки що добре, але ще рано.

— Ох, ну чого ти такий.

Я знову похитав головою. Вхопишись за поручень, я висунувся зі штурмкоптера й придивився на розсип вогнів Рильської цитаделі, що швидко віддалялися. Непідсилений зір уже не давав мені роздивитися постаті в кам’яному садку, а я надто втомився, щоб накручувати нейрохімію. Але хоч як швидко наростала між нами відстань, я все одно відчував його погляд і безжалісну лють, що розпалювалася в ньому.

Розділ тридцять третій

Ми знайшли «Острів Бубін» саме там, де він і мусив бути. Точність Ісиної навігації, яку вона витримувала за допомоги комп’ютерної пілотажної системи тримарана, була бездоганною. Сьєрра Трес балакала з пілотом, котрий, з усіма поправками на дуже короткий час знайомства нібито був доволі пристойним парубком. Враховуючи статус заручника, під час польоту він майже не виказував ознак нервозності, а раз навіть сказав щось таке, від чого Сьєрра Трес засміялася вголос. Зараз же він лаконічно кивнув, коли вона сказала щось йому на вухо, розгорнув кілька пілотажних екранів на всю інструментальну панель, і штурмкоптер полинув до яхти. Я жестом попросив запасний комунікаційний набір і втулив собі навушника.

— Ти ще там, Аюро?

Вона озвалася чітко й страхітливо ввічливо.

— Я ще слухаю, Ковачу-сан.

— Добре. Ми майже сіли. Наш льотчик знає, що мусить швидко полетіти геть, але просто щоб зробити додатковий наголос, я хочу бачити над собою чисте небо в усіх напрямках…

— Ковачу-сан, я не маю повноважень для…

— То здобудь їх. Навіть на хвилинку не повірю, що Конрад Гарлан не очистить собі небо над цілим Міллспорстським архіпелагом, коли захоче, навіть якщо особисто в тебе й нема такої сили. Тому слухай уважно. Якщо я за наступні шість годин побачу десь гелікоптер, Міці Гарлан помре. Якщо я за наступні шість годин побачу летючу мітку на нашому локаторі, Міці Гарлан помре. Якщо я побачу, як за нами стежить будь-яке судно, Міці Гарлан…

— Мені ясно, Ковачу, — чемність швидко випаровувалася з її голосу. — За вами не стежитимуть.

— Дякую.

Я жбурнув гарнітуру на сидіння біля пілота. За вікном штурмкоптера пролітало закіптюжене повітря. Після нашого злету більше не сталося жодного орбітального розряду, і з того, що на півночі феєрверків уже не було, свідчило, що світлове шоу потроху згорталося. Із заходу сунули густі хмари, затіняючи молодий серп Хотея. Трохи вище проступав крізь тонку імлу Дайкоку, а Маріканон уже сховався. От-от мало задощити.

«Дракуль» описав над тримараном тісне півколо, і я побачив на палубі блідощоку Ісу, яка непереконливо вимахувала однією з Бразилових прадавніх осколкових рушниць. Від цієї картини в куточках моїх губ з’явилася усмішка. Ми відійшли на розвороті, опустилися до рівня моря, а тоді підібралися до «Острова Бубін». Я висунувся назовні й повільно помахав. Напружене Ісине обличчя обм’якло від полегшення, і вона опустила зброю. Пілот примостив свою машину на куток палуби «Острова Бубін» і гукнув до нас через плече.

— Кінцева зупинка, народ.

Ми зіскочили, обережно витягли Сильвине досі ледь притомне тіло і обережно опустили її на палубу. Імла від виру осіла на нас, мов холодне дихання морських духів.

Я знов нахилився всередину штурмкоптера.

— Дякую. Добре злітали. Тепер тобі краще забратися якнайдалі.

Він кивнув, і я відійшов. «Дракуль» відчепився й піднявся вгору. Тоді він розвернув носа і за кілька секунд уже був за сотню метрів, із приглушеним торохкотінням набираючи висоту в нічному небі. Шум згасав, і я знову перемкнув увагу на жінку, що лежала в мене під ногами. Бразил схилився над нею, щоб підняти повіко.

— Начебто не все так погано, — пробурмотів він, коли я опустився на коліна поруч. — У неї легенька гарячка, але дихання нормальне. У мене внизу є апарати, якими можна перевірити краще.

Я приклав тильний бік долоні до її щоки. Під водяною плівкою від виру шкіра була гаряча й паперова на дотик, така сама, якою вона була в Нечищеному. І, не зважаючи на медичну кваліфікацію Бразила, звук її дихання теж не здавався мені надто хорошим.

Ну, знаєш, цей дядько розважається вірусами замість наркотиків. Мабуть, легенька гарячка — термін доволі відносний, га, Мікі?

Мікі? А що ж сталося з Ковачем?

Ковач залишився там, залазити в щілину Аюрі Гарлан. Ось що сталося з Ковачем.

Вибухова злість.

— А чого б нам не перенести її вниз? — запропонувала Сьєрра Трес.

— Ага, — безжально прокоментувала Іса. — Гімняно виглядає.

Я придушив раптовий ірраціональний спалах неприязні.

— Ісо, що чути від Кої?

— Гм, — вона знизала плечима. — Коли я востаннє перевіряла, все було добре, вони рухалися до…

— Коли ти востаннє перевіряла? Що це за лайно, Ісо? Коли це було?

— Не знаю, я стежила за локатором! Дивилася, чи за вами ніхто… — Її голос підвищився від образи. — Побачила, що ви наближаєтеся, подумала…

— Трясця, коли це було, Ісо?

Вона прикусила губу і глянула на мене.

— Недавно, чув?!

— Ах ти ж дур… — я стиснув кулак при боці. Закликав спокій. Її провини тут не було ні в чому. — Ісо, негайно йди вниз і вдягни гарнітуру. Будь ласка. Виклич їх, перевір, чи в Кої все гаразд. Скажи, що ми тут упоралися, що ми відходимо.

— Гаразд, — образа й досі читалася в її обличчі й голосі. — Піду.

Я подивився їй услід, зітхнув і допоміг Бразилу з Трес підняти Сильвине обм’якле перегріте тіло. Її голова захилилася, і мені довелося швидко пересунути руку, щоб підтримати її. Волога від збитих у повітря краплинок грива сірого волосся наче сіпнулася в кількох місцях, але так здавалося лиш мить. Я глянув на бліде від гарячки обличчя й відчув, як щелепа стискається від люті. Іса мала рацію, Сильва справді мала лайняний вигляд. Геть не такого чекаєш, коли уявляєш яснооку гнучкотелесу героїню битв часів Виселення. Не такого чекаєш, коли подібні до Кої люди анонсують пробудження мстивого духа.

Ну не знаю, як на мене, то вона вже пройшла добрих півшляху в країну духів.

Всертися як смішно.

Щойно ми пішли вниз по кормовому трапу, з’явилася Іса. Заплутаний у власних кислих думках, я не одразу глянув на її обличчя. А тоді було вже пізно.

— Ковачу, пробач, — заблагала вона.

Штурмкоптер.

Тихий малочутний шурхіт гвинтів чувся поверх шуму води у вирі. Лють і смерть наближалися на крилах ніндзя.

— Їх побили, — заплакала Іса. — спецзагін Перших родин вистежив їх. Адо підстрелили, а решту… Половину… Міці Гарлан у них.

— У кого? — Очі Сьєрри Трес непритаманно розширилися. — У кого вона зараз? У Кої чи…

Але я вже знав відповідь.

— Стережіться!

Я прокричав це, вже намагаючись перенести Сильву Ошіму палубою і не впустити. Бразил хотів зробити те саме, але смикнувся в інший бік. Тіло Сильви натяглося між нами. Сьєрра Трес закричала. Ми всі ніби рухалися в грязюці, з незграбною повільністю.

Град кулеметного вогню роздер океан у нас за кормою, — наче з води звільнився мільйон диких демонів, — а тоді пройшов уздовж виплеканої палуби «Острова Бубін». Кулі лягали на диво нечутно. Вода булькала і плюскала, тихенько й незагрозливо граючи за бортом. Дерево й пластик виривалися скалками з усіх поверхонь навколо. Іса заверещала.

Я поклав Сильву на сидіння на кормі, а сам примостився згори. З темного неба, наступаючи на самі п’яти своєму приглушеному кулеметному вогню, на бриючій висоті проскочила летюча машина «Дракуля». Кулемети знову завели своєї, і я скотився з сидіння, потягнувши за собою нечутливе тіло Сильви. Щось тупе гахнуло мене в ребра, коли я падав на підлогу в тому обмеженому просторі. Я відчув, як наді мною пройшла тінь штурмкоптера, залишивши по собі тільки бурмотіння двигунів.

— Ковачу? — Бразил озвався з палуби.

— Я тут. А ти?

— Він повернеться.

— Ясно, що повернеться, трясця, — я вистромив голову зі свого прикриття й побачив, як «Дракуль» хилиться на бік у замутненому повітрі. Перший проліт був обережним наскоком — пілот не знав, чекали ми на нього чи ні. Тепер уже байдуже. Він не квапитиметься, а вибере дистанцію і перемеле нас на друзки.

Виплодок.

І тоді я вибухнув гейзером, усім тим войовничим духом, якому не знайшлося виходу в протистоянні з Аюрою.

Я скочив на ноги між кормовими сидіннями, взявся за поручні трапа й витягнув себе на палубу. Там Бразил сидів під укриттям, стиснувши осколкову гвинтівку обома руками, наче рідну. Він похмуро кивнув уперед. Я простежив за його поглядом, і лють спалахнула в мені по-новому. Сьєрра Трес лежала на палубі, а одну її ногу рознесло на червонясті переливчасті шматочки. Коло неї лежала залита кров’ю Іса. Вона дихала тугими короткими ковтками. За кілька метрів лежала покинута осколкова гвинтівка, яку вона винесла на палубу.

Я побіг до гвинтівки й підняв, як свою кохану дитину.

Бразил відкрив вогонь з одного боку палуби. Його гвинтівка видала тріскуче хрипке ревіння, а спалахи з жерла вискочили на метр від дула. Штурмкоптер зайшов справа, але сіпнувся вгору, коли пілот помітив постріли.

Щоглами «Бубіна» продзенькала наступна кулеметна хвиля, лігши надто високо, щоб нас потурбувати. Я твердіше став на трохи похиленій палубі й упер приклад у плече. Прицілився й почав стріляти, коли «Дракуль» підлетів ближче. Гвинтівка ревіла мені на вухо. Я не дуже сподівався влучити, але стандартний заряд детонує від наближення до цілі, тож може бути, так, може бути…

Може, він скине швидкість, щоб ти міг краще прицілитися? Годі, Мікі.

На мить я пригадав, як впустив «Сонцеструм» на парапет, коли піднімав Сильву Ошіму. Якби мені його зараз мати, я міг би очистити небо від того гімножера як раз плюнути.

Ага, натомість ти встряг отут з музейною колекцією Бразила. Чудово все продумав, Мікі. Ця помилка тебе от-от уб’є.

Друге джерело вогню з корабля ніби трохи переполошило пілота, хоч і ніщо з випущеного нами не торкнулося його машини. Може, він не був військовим. Він пройшов над нами знову з крутим креном, ледве не обламавши щогли — досить низько, щоб я зміг роздивитися його обличчя в масці, коли він визирав із нахиленої машини. Стиснувши зуби від люті, з мокрим обличчям від збитої в повітря пелени крапель од виру, я провів рушницею вслід за ним, намагаючись достатньо довго втримати його на прицілі, щоб таки влучити.

А тоді, посеред ревіння зброї й навислої імли, щось вибухнуло коло хвоста «Дракуля». Котрийсь із нас таки спромігся випустити осколковий заряд досить влучно, щоб у ньому спрацювала реакція на наближення. Штурмкоптер хитнувся й крутнувся на місці. Здавалося, що він лишився неушкодженим, але таке попадання мусило налякати пілота. Він знову рвонув угору, віддаляючись від нас по широкій, задертій угору дузі. Мовчазний кулеметний вогонь знову наближався до мене, роздираючи палубу. Магазин осколкової гвинтівки спустів і вискочив назовні. Я кинувся вбік, упав на палубу й поповз до поручня гладенько начищеними дошками…

А тоді вниз потягнувся ангельський вогонь.

Довгий блакитний палець нізвідки. Він прошив хмари, розітнув насичене крапельками повітря, і штурмкоптер різко зник. Жадібна кулеметна буря навколо мене вщухла, нічого не вибухало і взагалі не чулося жодних звуків, окрім тріщання потривожених молекул повітря, що трапилися променю на шляху. Небо, де щойно був «Дракуль», спалахнуло, розгорілося, а тоді затухло до сяйва післяспалаху на моїй рогівці.

... і я вдарився об поручень.

Довгу мить єдиним джерелом звуку були вир і хвильки, що хлюпали об борт. Я захилив голову й уважно придивився. Небо вперто лишалося порожнім.

— Дістали тебе, гімнюче, — прошепотів я до нього.

Увімкнулася пам’ять. Я звівся на ноги й побіг туди, де лежали Іса і Сьєрра Трес, обидві в живих патьоках крові, розведеної летючими крапельками води. Сьєрра сперлася на стінку відкритої рубки й перетягувала себе джгутом з обривків просякнутої кров’ю тканини. Коли вона затягувала його міцніше, її зуби скреготнули, і з неї вирвався єдиний зойк болю. Вона зустріла мій погляд і кивнула, а тоді звернула голову туди, де Бразил схилився над Ісою, гарячково бігаючи руками по простертому підлітковому тілу. Я підійшов й глянув через його плече.

Певно, вона отримала шість чи сім куль у живіт і ноги. Від грудей і нижче її неначе подерла болотяна пантера. Голова не рухалася, а рване дихання сповільнилося. Бразил глянув на мене й похитав головою.

— Ісо? — я опустився на коліна коло неї, ставши в її кров. — Ісо, відгукнися.

— Ковачу? — вона намагалася повернути до мене голову, та ледве поворухнулася. Я нахилився обличчям ближче до неї.

— Я тут, Ісо.

— Пробач, Ковачу, — простогнала вона. То був голос малої дівчинки, ледве чутніший за напружений шепіт. — Я не подумала.

Я ковтнув.

— Ісо…

— Мені шкода…

І вона раптом перестала дихати.

Розділ тридцять четвертий

У серці скупчених лабіринтом острівців і рифів, іронічно названих Елтеветем, колись була башта більш як два кілометри заввишки. Марсіяни побудували її просто на морському дні з причин, відомих лиш їм самим, і трохи менш як пів мільйона років тому так само загадково вона впала в океан. Більшість уламків урешті засипала прилеглі ділянки дна, але велетенські розбиті залишки споруди подекуди досі траплялися й на суходолі. З часом ті руїни стали частиною рельєфу котрогось із острівців або рифів, на який вони обвалилися, але навіть такої підсвідомої присутності було достатньо, щоб Елтеветем залишався здебільшого незалюдненим. Рибацькі села на Північному рукаві Міллспортського архіпелагу на відстані в кілька десятків кілометрів були найближчими людськими поселеннями. Сам Міллспорт лежав більш як за сто кілометрів на південь. А Елтеветем («Я загубився» на одному з мадярських діалектів, старішому за Заселення) міг би проковтнути цілу флотилію мілко посаджених суден, якби та флотилія не хотіла, щоб її знайшли. Він мав вузькі зарослі канали між вистромленими вгору скелястими берегами, досить високими, щоб «Острів Бубін» сховався між ними до вершечків щогли, морські печери, витесані між мисами, котрі утворювали кишені безпеки, невидимі, якщо не підійти до них упритул, а також навислі над водою уламки розбитої марсіянської вежі, обліплені хаосом сланкої рослинності.

То була дуже добра схованка.

Принаймні від зовнішніх переслідувачів.

Я сперся на поручні «Острова Бубін» і задивився у світлі води. На глибині п’ять метрів у білий саркофаг з напиленого бетону, в якому ми поховали Ісу, тицялися носом барвисті представники місцевих і завезених видів риб. Я був подумав, чи не повідомити її родину, коли ми виберемося, чи не сказати, де вона — але це видалося мені безглуздим жестом. Коли чохол помер, то вже помер. А Ісині батьки ні на трошки не перестали б хвилюватися, якби рятівна команда розколола напилений бетон і з’ясувала, що хтось вирізав пам’ять з її хребта.

Вона зараз лежала в моїй кишені — Ісина душа, за браком кращого опису — і я відчував, як щось у мені змінювалося під дією цієї відокремленої від інших ваги. Я не знав, що з нею робитиму, але й не насмілився залишити її для когось іншого. Іса була міцно пов’язана з Міллспортським рейдом, а це означало віртуальну камеру допитів на Рильських Скелях у разі, якби її коли-небудь знайшли. Наразі я носитиму її, як ніс мертвих жерців до їхнього покарання на півдні, як носив Юкіо Хіраясу та його товариша-гангстера на випадок, якби мені знадобилося чим торгуватися.

Я поховав пам’яті якудзи в піску під будинком Бразила і не сподівався так скоро знову наповнити ту кишеню. По дорозі на схід, до Міллспорта, я навіть випадково впіймав себе на секундній приємності того дивного відчуття, коли нічого не несеш у кишені, поки не повернулися спогади про Сару й звична пекуча ненависть.

Тепер кишеню знову тягло донизу, як у якомусь довбонутому сучасному варіанті проклятої траулерної сітки з легенди про Танаку, яка була навіки приречена витягати з води лише тіла затонулих моряків і більш нічого.

Скидалося на те, що кишеня ніяк не хоче лишатися порожньою, і я вже не розумів, що відчуваю.

Попередні два роки були інакші. Впевненість забарвлювала моє існування зернистим монохромом. Я міг сягнути до кишені й зважити її вміст у долоні з похмурим, загрубілим задоволенням. Було відчуття повільного накопичення, збору крихітних гирьок на терезах, де з іншого боку лежала колосальна маса незворотного зникнення Сари Сахіловської. Два роки мені не треба було іншої мети, крім тієї кишені й жмені вкрадених душ. Мені не треба було ані іншого майбутнього, ані світогляду, який не мав би в своєму центрі наповнення кишені й загонів для болотяних пантер у Шегешвара на Обширі.

Справді? То що трапилося в Текітомурі?

Рух біля поручнів. Троси загуділи й легенько загойдалися. Я підвів погляд і побачив Сьєрру Трес, що маневрувала вперед, схопившись обіруч за поруччя й підскакуючи на неушкодженій нозі. Її зазвичай безвиразне обличчя напружилося від роздратування. За інших умов усе б виглядало комічно, але від обрізаного на середині стегна краю її штанів і донизу прозорий гіпс демонстрував усі рани.

В Елтеветемі ми переховувалися вже майже три дні, і Бразил скористався цим часом — наскільки дозволяв його обмежений набір бойового медичного устаткування. Тіло Трес, пробите й розідране кулеметним вогнем штурмкоптера, виглядало з-під гіпсу набухлим чорним і фіолетовим жахіттям, але рани почистили й промили. Блакитні й червоні маячки всипали пошкоджені ділянки, позначаючи місця, де Бразил повставляв біопластини для швидкої регенерації. Чобіт із гнучкого сплаву амортизував поштовхи знизу, але ходіння на ньому вимагало стільки знеболювальних, скільки Трес не була готова приймати.

— Ти мала б лежати, — сказав я, коли вона приєдналася до мене.

— Так, але він промахнувся. Тому я й не лежу. Не докучай мені, Ковачу.

— Гаразд, — я знову поглянув на воду. — Щось чутно?

Вона похитала головою.

— Але Ошіма прокинулася. Питала про тебе.

Я на секунду втратив фокус, який тримав на рибах у воді. Тоді повернув його.

Не зробив ані руху, не відпустив поручень, не підвів очей.

— Ошіма? Чи Макіта?

— Ну, знаєш, теперечки це залежить від того, у що ти хочеш вірити, чи не так?

Я безрадісно кивнув.

— То вона досі вважає, що вона…

— Наразі так.

Я ще трохи постежив за рибами. Тоді різко випростався й глянув на трап. Відчув, як гримаса перекосила мені губи. Рушив уперед.

— Ковачу.

Я нетерпляче зиркнув на Трес.

— Та що таке?

— Не тисни на неї. Вона не винна в тому, що Ісу постріляло.

— Так. Не винна.

Внизу, в одній з носових кают, чохол Сильви Ошіми лежав на подушках подвійної койки й визирав з ілюмінатора. Вона проспала весь час стрімкого, звивистого, прибитого до берегової лінії спринту, коли ми відходили до Елтеветема, і всі дні переховувань, що настали слідом, і тільки двічі пробудилася у гарячкових нападах і торохтіла машинним кодом, як автомат. Коли Бразил міг відірватися від керма й локатора, ми годували її нашкірними поживними пластирями й підшкірними коктейлями. Про решту дбала венна крапельниця. Скидалося на те, що ці зусилля допомогли. Пропасний колір на розжарених щоках трохи зблід, а її дихання нормалізувалося й стало нечутним. Чоло й досі було нездорово бліде, але на обличчі з’явився який-не-який вираз, а довгий шрам на щоці ніби загоювався. Жінка, яка вважала себе Надею Макітою, подивилася на мене очима свого чохла і склала губи в слабку усмішку.

— Здоров, Мікі Передчутливий.

— Здорова.

— Я б підвелася, але мені цього не радять, — вона кивнула на крісло, приладнане до стіни каюти. — Не хочеш присісти?

— Мені й так добре.

Здається, на мить вона глянула на мене уважніше — можливо, оцінювала. В цьому проступили обривки Сильви Ошіми, і цього виявилося достатньо, щоб у мені все легенько перевернулося. Але коли вона заговорила, риси її обличчя змінилися, і ті сліди зникли.

— Я так розумію, невдовзі нам доведеться рухатися, — тихо сказала вона. — Пішки.

— Можливо. Я б сказав, що ми ще маємо кілька днів, але врешті-решт усе впирається в удачу. Учора ввечері тут був повітряний патруль. Ми почули їх, але вони не наблизилися настільки, щоб нас помітити, а літати з чимось достатньо просунутим, здатним помічати тепло тіла чи електричну активність, неможливо.

— Ага… То з цього боку нічого не змінилося.

— Супутники? — я кивнув. — Так, вони й досі працюють з тими ж параметрами, як і коли ти… — Я замовк. Махнув рукою. — 3 якими працювали завжди.

Знову — довгий, оцінливий погляд. Я спокійно дивився на неї.

— А скажи, — нарешті мовила вона. — Скільки минуло часу? Після Виселення.

Я повагався, чи переступати цей поріг.

— Будь ласка. Я мушу знати.

— Десь три сотні місцевих років, — я знову махнув рукою. — Триста двадцять, щось таке.

Я міг прочитати думки з її голови навіть без посланського навчання.

— Як довго, — пробурмотіла вона.

Життя, воно як море. У ньому бігає припливна хвиля від трьох місяців, і, коли ти дозволиш, вона відірве тебе від усіх і всього, що було тобі небайдуже.

Народна мореплавна мудрість від Джапаридзе. Проста, але дуже глибока.

Можна бути бандитом із Семивідсоткових Ангелів, а можна бути великим цабе з родини Гарланів. Деякі речі залишають сліди своїх зубів на кожному. Можна навіть бути Квеллкристою, чорт її бери, Сокольничою.

Або не бути, — нагадав я собі.

Не тисни на неї.

— Ти не знала? — спитав я.

Вона похитала головою.

— Не знаю, воно наче вві сні. Здається, я знала, що минуло багато часу. Здається, мені казали.

— Хто тобі казав?

— Я… — вона замовкла. Трошечки підняла руки з постелі, а тоді дала їм упасти. — Не знаю. Не пам’ятаю.

Вона зігнула пальці в слабенько стиснуті кулаки.

— Триста двадцять років, — прошепотіла вона.

— Точно.

Вона трохи полежала, заглядаючи в ту прірву. Хвилі плескали об корпус. Я виявив, що, попри свій настрій, таки сів у крісло.

— Я гукала тебе, — раптом сказала вона.

— Так. «Скоріше. Скоріше.» Повідомлення дійшло. А тоді ти припинила гукати. Чому?

Питання ніби загнало її в глухий кут. Очі розширились, вона замислилась.

— Не знаю. Я знала… — Вона прочистила горло. — Ні, це вона знала, що ти прийдеш по мене. По неї. По нас. Вона так сказала.

Я нахилився вперед.

— Сильва Ошіма сказала? Де вона?

— Десь тут, усередині. Десь тут.

Жінка на койці заплющила очі. На хвилину я подумав, що вона заснула. Я б пішов з каюти й піднявся знову на палубу, але там не було нічого, що б мені допомогло.

Тоді раптом вона знов розплющила очі і кивнула, ніби їй підтвердили щось на вухо.

— Там такий… — вона ковтнула. — Такий простір. Щось на зразок тюрми минулого тисячоліття. Ряди камер. Переходи й коридори. Речі, які вона підчепила, як пляшкоспина з чартерного судна. А може, підхопила, як хворобу? Воно зливається докупи. Тобі щось зрозуміло?

Я подумав про чільницький софт. Пригадав слова Сильви Ошіми, коли ми прямували до Драви.

…інтерактивний код віймінтів, що намагається відтворити себе, і машинні системи наступу, і оболонки особистісних конструктів, і залишки інших передач, і ще багато чого. Треба, щоб я була здатна стримати це все, використати його і не дати нічому протекти в мережу. Це моя робота. Раз за разом. І яке б хороше прибирання я не проходила пізніше, якась частина цього лайна не стирається. Сліди, залишковий невбиваний код. Привиди. Там, за бар’єрами, залягло таке, що я про нього навіть думати не хочу.

Я кивнув. Задумався над тим, яким способом можна було б вирватися з такої в’язниці. Ким — або чим — треба для цього бути.

Привиди.

— Так, звучить логічно, — і додав, перш ніж устиг зупинити себе. — То це звідти ти з’явилася, Надю? Вона підхопила тебе?

Миттєвий вираз жаху проскочив знесиленими рисами.

— Григорій, — прошепотіла вона. — Там унизу є щось, що звучить як «Григорій».

— Який Григорій?

— Григорій Іші, — вона й досі шепотіла. Тоді направлений всередину жах зник, стерся, і вона знову твердо глянула на мене. — Ти вважаєш, що я несправжня, чи не так, Мікі Передчутливий?

В голові блимнув неспокій. Ім’я Григорій Іші дзенькнуло десь у глибинах моїх допосланських спогадів. Я й собі подивився їй в очі.

Не тисни на неї.

Та до сраки.

Я підвівся.

— Я не знаю, хто ти така. Але ось що я можу сказати, і навіть безкоштовно — ти не Надя Макіта. Надя Макіта мертва.

— Так, — тихо сказала вона. — Я це більш-менш зрозуміла. Але, очевидно, перед смертю вона була зарезервована й збережена десь, тому що я тут.

Я похитав головою.

— А от і ні. Тебе тут нема у будь-якому певному сенсі. Надя Макіта зникла, випарувалася. Нема жодної вказівки на те, що хтось робив копію. Жодного технічного пояснення, як така копія могла проникнути до чільницького софту Сильви Ошіми, навіть якби й існувала. По правді, нема жодних вказівок на те, що ти не оболонка псевдоособистості.

— Гадаю, вже досить, Таку, — раптом до каюти ввійшов Бразил. Вираз обличчя не був дружнім. — Можна на цьому спинитися.

Я попер на нього, вишкіривши зуби в тугій посмішці.

— Це твоя виважена медична думка, Джеку? Чи революційне переконання квелліста? Правда в малих і контрольованих дозах. Щоб пацієнт гарантовано впорався з нею.

— Ні, Таку, — тихо сказав він. — Це попередження. Тобі треба зупинитися й подихати.

Мої долоні легенько зігнулися.

— Джеку, не випробовуй мене.

— Не ти один на нейрохімії, Таку.

Мить застигла, а тоді тріснула й розсипалася, коли я по-справжньому побачив її сміховинну динаміку. Сьерра Трес мала рацію. Ця роздроблена жінка не була винна в смерті їси, і Бразил теж. Крім того, вся шкода, якої я міг заподіяти привиду Наді Макіти, уже була скоєна. Я кивнув і скинув бойову напругу, наче куртку. Пройшов повз Бразила й подався до дверей за його спиною. Рвучко обернувся до жінки на койці.

— Ким би ти не була, я хочу, щоб Сильва Ошіма повернулася неушкодженою. — Я смикнув головою в бік Бразила. — Я привів тобі нових друзів, але сам не один з них. І якщо мені здасться, що ти якось нашкодила Ошімі, я пройду крізь них усіх ангельським вогнем, аби тільки дістати тебе. Пам’ятай про це.

Вона спокійно дивилася на мене.

— Дякую, — мовила вона без видимої іронії. — Я пам’ятатиму.

На палубі я побачив Сьєрру Трес, котра сиділа на сталевому стільці й обдивлялася небо в бінокль. Я підійшов і став коло неї, накрутивши нейрохімію й глянувши в тому ж напрямку. Огляд був обмежений — «Острів Бубін» заховався в затінку велетенського побитого уламка поваленої марсіянської архітектури, яка впала на мілину, вляглася там і з часом закам’яніла на риф. Летючі спори посіяли густий покрив повзунів і аналогів лишайника, і тепер вид з-під руїни був прикритий мотузками навислої рослинності.

— Щось видно?

— Гадаю, вони запустили мікрольоти. — Трес опустила бінокль. — Надто далеко, щоб побачити щось певніше за виблиски, але біля краю рифу видно рух. Хоч і слабенький.

— Значить, досі нервують.

— А ти б не нервував? Минула сотня років, відколи Перші родини востаннє втрачали повітряне судно під ангельським вогнем.

— Ну, — я знизав плечима з легкістю, якої насправді не відчував. — Значить сто років не знаходилося дурнів, які б пішли на повітряний наліт під час орбітальної грози, правильно?

— Ти теж не думаєш, що він устиг набрати чотириста метрів?

— Не знаю, — я програв собі останні секунди існування штурмкоптера за допомогою посланського повтору. — Він піднімався доволі швидко. Навіть коли й не встиг, можливо, захисні механізми спровокував вектор його руху. Вектор і активна збройна система. Трясця, та хто знає, що там собі думають ті супутники? Як вони оцінюють загрозу? Бували ж випадки, коли вони порушували правила. Згадай, що сталося з автокабінками для збору карнизного яблука за часів Заселення. А про перегони скіфів на Охридах пам’ятаєш? Кажуть, більшість із них не піднялася й на сто метрів над водою, коли їх усіх винесло.

Вона весело глянула на мене.

— Коли це сталося, Ковачу, я ще не народилася.

— Ох. Пробач. Ти здаєшся старшою.

— Дякую.

— Хай там як, вони начебто не дуже рвалися підняти щось у небо, коли ми тікали. Виходить, що штучні інтелекти помилялися в консервативний бік, даючи доволі невтішні прогнози.

— Або нам пощастило.

— Або нам пощастило, — луною озвався я.

Бразил піднявся трапом і попрямував до нас. В його ході й рухах проступала нехарактерна злість, і він глянув на мене з відвертою неприязню. Я відповів йому тим самим, а тоді знову звернув погляд до води.

— Я більше не дозволю тобі так із нею говорити, — сказав він мені.

— Ой, мовчи.

— Серйозно кажу, Ковачу. Ми всі знаємо, що в тебе проблема з політичними переконаннями, але я не дозволю тобі вивертати на цю жінку свою лють, що ти носиш у собі, наче вдарений лантухом.

Я накинувся на нього.

— Цю жінку? Цю жінку? І ти ще мене називаєш вдареним лантухом? Жінка, про яку ти говориш — не людина. Вона фрагмент, у кращому випадку привид.

— Ми цього ще не знаємо, — тихо сказала Трес.

— Ой, благаю вас. Невже ніхто не бачить, що тут діється? Ви проектуєте свої бажання на драний оцифрований нарис людини. Уже зараз. Що буде, коли ми доправимо її назад, на Кошут? Побудуємо цілий тридовбаний революційний рух на міфологічному недоїдку?

Бразил похитав головою.

— Рух уже існує. Його не треба будувати, він готовий відбутися.

— Ага, йому тільки потрібен символ, — я відвернувся, бо в мені піднялася стара втома, сильніша навіть за лють. — Що дуже зручно, бо у вас тільки і є, що довбаний символ.

— Ти цього не знаєш.

— Не знаю, це правда, — я вже був подався геть. На тридцятиметровому кораблі не можна відійти далеко, але я хотів залишити між собою і цими раптом зйолопілими фанатами якомога більше місця. Тоді щось змусило мене розвернутися до них обличчям з іншого краю палуби. Раптова лють підсилила мій голос. — Я цього не знаю. Я не знаю, чи не була вся особистість Наді Макіти збережена, а тоді схована десь на Новому Хоко, наче якась невибухнула, нікому не потрібна бомба. Я не знаю, чи вона не змогла якось завантажитися в списантку, яка саме її проминала. Але ж якою мала бути вірогідність такого лайна?

— Ми поки не можемо про це судити, — сказав Бразил, ідучи за мною. — Треба доправити її до Кої.

— Кої? — я жорстоко засміявся. — Ох, як смішно. Кої, чорт забирай. Джеку, ти справді думаєш, що ми коли-небудь побачимося з Кої? Він, скоріше за все, наразі існує у вигляді присмаленого бластерного фаршу, який зчухрують із якогось завулка в Міллспорті. Або ще краще — він гостює на допиті в Аюри Гарлан. Хіба ти ще не зрозумів, Джеку? Все скінчилося. Відродження неоквеллістів пішло собаці під хвіст. Кої не стало, і решти явно теж. Стали наступними жертвами на славній дорозі до революційних змін.

— Ковачу, ти думаєш, мені не болить через те, що сталося з Ісою?

— Я думаю, Джеку, що коли ми врятуємо ту обгортку від міфу, тобі не надто цікаво, хто і як помре.

Сьєрра незграбно перейшла до нас уздовж поручня.

— Іса сама захотіла взяти участь. Вона розуміла ризики. Взяла платню. Вона була вільною агенткою.

— Їй було драних п’ятнадцять років!

Жоден із них не промовив ані слова. Вони тільки дивилися. Вода гучніше заплескала об борт. Я заплющив очі, глибоко вдихнув і знову глянув на них. Тоді кивнув.

— Гаразд, — утомлено сказав я. — Мені зрозуміло, до чого все йде. Я вже бачив таке на Санкції-IV. Драний Джошуа Кемп так і сказав в Індиго-Сіті. «Ми хочемо революційних обертів. Як нам їх розкрутити — майже неважливо, і це точно не предмет етичних дебатів — остаточним моральним суддею буде історичний наслідок». Якщо там, унизу, не Квеллкриста Сокольнича, ви все одно зробите її з неї. Хіба не так?

Серфери перезирнулися. Я знову кивнув.

— Так. І куди це заведе Сильву Ошіму? Вона цього не обирала. Вона не була вільною агенткою. Вона, трясця, була невинним свідком. І вона стане першою з багатьох, якщо ви доб’єтеся бажаного.

Ще тиші. Нарешті, Бразил знизав плечима.

— То чого ж то взагалі з нами пішов?

— Тому що до всирачки неправильно оцінив тебе, Джеку. Тому що я пам’ятав тебе кращим за теперішнього гімнюка, набитого прикрим потуранням власним бажанням.

Він знову повів плечима.

— Значить, ти пам’ятав неправильно.

— Так і виходить.

— Я думаю, що ти прийшов до нас за браком іншого виходу, — розсудливо сказала Трес. — І ти мусив знати, що ми оцінимо потенційне існування Наді Макіти вище за особистість її хазяйки.

— Хазяйки?

— Ніхто не хоче безпідставно шкодити Ошімі. Але якщо без пожертви не можна, і якщо це Макіта…

— Але ж це не вона. Продери вже очі, Сьєрро.

— Може й ні. Але будьмо чесними до жорстокості, Ковачу. Якщо це Макіта, то для людей зі Світу Гарлана вона набагато цінніша за якусь найманку-списантку, що полює заради винагороди, і котрій випало припасти тобі до душі.

Я відчув холодну, руйнівну легкість, що гусла в мені, коли я дивився на Трес. Вона була майже затишною і схожою на повернення додому.

— Можливо, вона також набагато цінніша за якусь покалічену серферську дівку-неоквеллістку. Таке тобі на думку не спадало? Ти готова на таку пожертву, га?

Вона глянула на свою ногу, а тоді знову на мене.

— Звісно, готова, — м’яко мовила вона, ніби пояснювала дитині. — Що ж я, по-твоєму, тут роблю?

За годину потаємний канал розродився раптовою, жвавою передачею. Деталі були заплутані, але загальний тріумфальний зміст проступав чітко.

Сосекі Кої і малій групі вцілілих вдалося видертися з оточення після провалу операції з Міці Гарлан. Маршрут відступу з Міллспорта не був скомпрометований.

Вони були готові прийти по нас.

Розділ тридцять п'ятий

Коли ми заходили до гавані села, і я озирнувся довкола, відчуття дежа вю стало настільки потужним, що я майже відчув той палений сморід знову. Майже почув панічні крики.

Майже побачив себе.

Опануй себе, Таку. Воно трапилося не тут.

Ні, не тут. Але тут була така сама вільно розкидана жменька прихистків від поганої погоди, що тулилася подалі від води, таке саме невеличке ядро підприємств на головній вулиці, що звивалася вздовж берега, і той самий портовий комплекс на одному боці затоки. Такі самі купки кільових прибережних траулерів і тендерів стояли пришвартовані й карликові на тлі сухорлявої, збалансованої аутригерами фігури океанського скатолова, що височів серед них. На дальньому кінці затоки навіть була така сама закинута дослідницька станція «Мікуні», а трохи далі від неї — висаджений на скелю молитовний будинок, який замінив її в ролі фокального місця села, коли припинилося фінансування проекту. Головною вулицею ходили вдягнуті у біле, ніби для роботи з небезпечними субстанціями, жінки. Чоловіків не було.

— Давайте швидше закінчимо це, — пробурмотів я.

Ми пришвартували шлюпку з боку пляжу, де у мілкій воді стояли перекошені, заляпані й потерті пластикові пірси.

Сьєрра Трес і жінка, яка називалася Надею Макітою, сиділи на кормі, а ми з Бразилом витягали наш багаж. Як і всі, хто подався в круїз Міллспортським архіпелагом, власники «Острова Бубін» припасли відповідного жіночого вбрання на випадок, якби довелося пристати до котрогось із селищ на Північному рукаві, тож Трес і Макіта були замотані по самі очі. Ми допомогли їм вибратися зі шлюпки з доречною, як я сподівався, чемністю, зібрали водотривкі торби й рушили до головної вулиці. Ішли повільно — перш ніж вибратися з яхти, Сьєрра Трес набралася бойовими знеболювальними так, що аж з очей текло, але в гіпсі й гнучкосплавному чоботі вона все одно могла ходити тільки наче стара бабця. Ми вловили кілька зацікавлених поглядів, але я приписав їх білявому волоссю й статурі Бразила. Я почав жалкувати, що не міг замотати і його.

Ніхто до нас не заговорив.

Ми відшукали єдиний на все село готель з вікнами на центральний майдан і забронювали кімнати на тиждень, використавши два чистісіньких чипи-посвідки з запасу, який везли ще зі Вчири. Трес і Макіта перебували під нашою опікою і не заробили на власну ідентифікаційну процедуру. Тим не менш, замотана в хустку й так само вбрана реєстраторка привітала нас із теплотою, яка, після моєї розповіді про те, як моя літня тітонька пошкодила собі стегно, виявляла таку турботу, що це переросло в проблему. Я відрубав пропозицію запросити місцевого жіночого лікаря, і перед проявом чоловічої влади реєстраторка відступила. Стиснувши губи, вона заходилася сканувати наші чипи. З вікна біля її столу виднів майдан і встановлена там платформа з селищним стільцем для покарань із фіксаторами. Я похмуро подивився на нього, а тоді зосередився на теперішньому. Ми залишили відбитки долонь на антикварному сканері, щоб відмикати ними двері, й пішли до своїх кімнат.

— Ти щось маєш проти цих людей? — спитала мене Макіта, знімаючи з голови моток тканини. — Ти ніби сердишся. Це тому ти ведеш свою вендету проти їхніх жерців?

— Воно пов’язано.

— Зрозуміло, — вона труснула волоссям, запустила в нього пальці й глянула на маскувальну систему з металу й тканини, яку тримала в іншій руці, з дивною цікавістю, що чітко відрізнялася від різкої зневаги, котру виказувала Сильва Ошіма, коли була змушена носити шарф у Текітомурі.

— Заради трьох місяців, нащо кому-небудь добровільно таке носити?

Я знизав плечима.

— Не найдурніша штука з тих, яким присвячували себе деякі бачені мною люди.

Вона допитливо глянула на мене.

— Це що, прихована критика?

— Ні. Якби я мав сказати щось критичного, ти б почула мене ясно і чітко.

Вона теж знизала плечима.

— Чекатиму з нетерпінням. Але гадаю, що вже на цьому етапі безпечно припустити, що ти не квелліст.

Я різко втягнув повітря.

— Припускай усе, що захочеш. Я пішов.

Я тинявся комерційною частиною порту, поки не натрапив на булькобуд кафе, де рибалкам і докерам подавали дешеву їжу й питво. Я замовив тарілку рибного рамена, переніс її до місця біля вікна й заходився жувати і стежити за командою на палубах та виносних містках скатолова.

Трохи згодом до мого столу підійшов стрункий місцевий середнього віку зі своєю тацею.

— Не проти, якщо я підсяду? Народу набігло.

Я озирнув бульку: у закладі людно, але й були вільні місця. Я поблажливо знизав плечима.

— Як хочеш.

— Дякую, — він сів, підняв кришку зі свого лоточка бенто й заходився їсти. Якийсь час ми обидва їли мовчки, а тоді сталося неминуче. Він упіймав мій погляд у паузі між замахами ложкою. Його обвітрене обличчя зморщилося в усмішку.

— То ти не місцевий?

Я відчув легенький натяг нервів.

— Як це ти здогадався?

— Ох, розумієш, — він знову всміхнувся. — Якби ти був тутешній, то не питав би цього. Ти б мене знав. Я знаю кожного в Курамінато.

— Ото добре.

— Але ж ти не з того скатолова, га?

Я відклав палички і поринув у невеселі думки, чи не доведеться згодом убити цього чоловіка.

— А ти що, детектив якийсь?

— Ні! — він вдоволено засміявся. — Я кваліфікований спеціаліст із динаміки рідин. Кваліфікований і безробітний. Або, скажімо, недонайнятий. Цими днями я здебільшого наймаюся на отой зелений траулер. Але моя рідня віддала мене в коледж, коли ще тривала справа з «Мікуні». І в справжньому часі, бо вони не могли дозволити собі віртуальний. Сім років. Вони подумали, що коли воно має стосунок до потоків, то цим гарантовано можна заробити на життя, але, звісно, на той час, як я випустився, усе вже стало не так.

— То чого ж ти залишився?

— О, це не моє рідне місто. Я з містечка за десять кілометрів далі берегом, Альбамісакі.

Назва впала на мене, як протибункерна бомба. Я завмер і сидів, чекаючи, що вона от-от здетонує. І думав, що мені тоді робити.

Я змусив голос увімкнутися.

— Справді?

— Так, переїхав сюди з дівчиною, яку зустрів у коледжі. Її родина звідси. Я подумав, що можна почати суднобудівну справу, знаєш, щоб заробляти ремонтами траулерів, поки я не зможу подати свої проекти в яхтові кооперативи Міллспорта. — Він іронічно скривився. — Ну, натомість я заснував родину. Тепер клопочуся лиш про те, щоб на крок випереджати потребу в їжі, одязі та навчанні.

— А твої батьки? Часто з ними бачишся?

— Ні, вони померли, — він затнувся на останньому слові. Відвернувся, раптом стиснувши губи.

Я сидів і уважно за ним стежив.

— Мені шкода, — сказав я нарешті.

Він покахикав. Глянув на мене.

— Ех. Ти не винен. Звідки ж ти міг знати. Просто воно. — Він вдихнув так, ніби повітря пекло горло. — Це сталося лиш рік тому чи скільки. Просто ні з чого. Якийсь тупий маніяк із бластером у руках геть ошаленів і вбив десятки людей. Усіх старих, від п’ятдесяти й старших. Сказитися. Хтозна-чого.

— Його впіймали?

— Ні, — ще один болісний вдих. — Ні, він і досі десь ходить. Кажуть, що й досі вбиває, що його неможливо спинити. Якби я знав, як його знайти, то вже знайшов би спосіб, чорт його забирай.

Я пригадав провулок, який помітив між складськими сараями на дальньому краю портового комплексу. Подумав про те, щоб дати йому бажану можливість.

— А грошей на перечохлення нема? Для твоїх батьків?

Він твердо глянув на мене.

— Ти ж знаєш, що ми такого не робимо.

— Гей, ти ж сам сказав — я не тутешній.

— Так, але… — він повагався. Оглянув бульку, а тоді знов подивився на мене. Стишив голос. — Слухай, я виріс із Одкровенням. Я не підтримую все, що кажуть жерці, особливо в ці часи. Але це віра, це спосіб життя. Дає тобі за що триматися, якусь основу, на якій можна виростити дітей.

— У тебе сини чи дочки?

— Дві доньки, троє синів, — він зітхнув. — Так, розумію. Все те лайно. Знаєш, далі за мисом у нас є купальний пляж. Вони є в більшості сіл, і я пам’ятаю, коли був малий, ми ціле літо проводили у воді, всі разом. Батьки іноді приходили після роботи. А зараз, коли все стало серйозно, там побудували стіну, що заходить просто в море. Якщо йдеш туди на день, то жерці стежитимуть за тобою весь час, а жінки повинні лишатися зі свого боку стіни. Тож я навіть не можу поплавати з власною жінкою й доньками. Це тупо до всирачки, я знаю. Надто радикально. Але що робити? У нас нема грошей, щоб їхати до Міллспорта, і я все одно не хотів би, щоб мої діти бігали тамтешніми вулицями. Я бачив, що там відбувається, коли вчився. Те місто повне драних дегенератів. Принаймні тутешні люди й досі вірять у дещо більше, ніж потурання кожному тваринному бажанню одразу після його виникнення. Знаєш, я не хотів би прожити інше життя в іншому тілі, якби тільки це з ним і робив.

— Ну, тоді твоє щастя, що ти не маєш грошей на перечохлення. Було б прикро наражатися на спокусу, хіба ні?

Було б прикро знову побачити батьків, — не додав я.

— Саме так, — сказав він, не помітивши іронії. — У цьому суть. Коли ти усвідомлюєш, що життя лиш одне, то прагнеш чинити правильно. Забуваєш про матеріальне, про все те декадентство. Переймаєшся теперішнім життям, а не думаєш, що робитимеш у наступному тілі. Зосереджуєшся на важливому: родина, спільнота, дружба.

— І, звісно, Дотримання, — м’якість мого тону була на диво непідробною. Нам треба було пересидіти наступні кілька годин тихцем, але річ була не в тому. Я з цікавістю зазирнув собі в серце і побачив, що випустив із рук свою типову зневагу, яку зазвичай закликав до себе в подібних ситуаціях. Я дивився на нього через стіл і відчував лише втому. Він не дозволяв незворотно вбити Сару і її доньку, він, може, ще й не народився, коли це сталося. Можливо, у схожій ситуації він вибрав би таку ж сумирну овечу позицію, як і його батьки, але зараз це нічого не важило для мене. Я не міг ненавидіти його достатньо сильно, щоб повести до того провулка, розказати правду про себе й дати йому його шанс.

— Саме так, Дотримання, — його обличчя просяяло. — Це ключова основа, на якій все стоїть. Розумієш, тут наука нас зрадила, вирвалася з-під контролю так, що ми не можемо нею керувати. Вона надто все полегшила. Ми не старіємо природно, не мусимо вмирати і звітувати перед Творцем, і це осліпило нас так, що ми не бачимо справжніх цінностей. Ми витрачаємо цілі життя, нашкрябуючи гроші на перечохлення, і марнуємо справжній час, який маємо, щоб прожити своє життя як слід. Якби люди просто…

— Гей, Мікулашу, — я підвів голову. Інший чоловік приблизно такого ж віку, що і мій співрозмовник, прямував до нас, гукнувши наперед. — Ти вже насипав цьому нещасному хлопцю повні вуха чи нє? Нам ще корпус чухрати, друже.

— Так, я вже йду.

— Зважай на нього, — широко всміхнувся прибулий. — Йому подобається думати, що він знає усіх, і коли твоє обличчя не в його списку, то йому конче необхідно дізнатися, хто ти такий. Але тут він уже впорався, чи не так?

Я усміхнувся.

— Майже.

— Так і знав. Я Тойо. — Він простягнув грубу руку. — Ласкаво просимо до Курамінато. Може, ще побачимося в місті, якщо залишишся на скількись.

— Так, дякую. Було б добре.

— Час нам уже йти. Був радий побалакати.

— Так, — погодився Мікулаш, підводячись. — Був радий із тобою побалакати. Подумай про те, що я казав.

— Може, подумаю, — остання пересторога змусила мене зупинити його, коли він уже розвертався геть. — Скажи-но мені дещо. Як ти зрозумів, що я не зі скатолова?

— А, ти про це. Ну, ти дивився на них так, ніби тебе цікавило, що вони роблять. Ніхто так уважно не роздивляється в порту власний корабель. І я мав рацію, еге ж?

— Так. Вдало підмітив. — Я відчув, як мені на дрібку полегшало. — Може, тобі таки треба бути детективом. Нова нива. На сторожі справедливості. Ловитимеш поганців.

— Знаєш, а непогана думка.

— Та ні, він буде надто люб’язний до тих, кого зловить. М’який, наче гіменце, кажу тобі. Не може навіть власну жінку приструнити.

Вони вийшли під загальний регіт. Я приєднався. Дав сміху поволі затихнути до усмішки й далі — до простого внутрішнього полегшення.

Зрештою, мені справді не доведеться його вистежувати й убивати.

Я перечекав пів години, а тоді побрів із бульки до порту. На палубах і надбудовах скатолова й досі були люди. Я подивився на них кілька хвилин, і врешті хтось із команди перейшов містком до мене. Не надто приязний вираз обличчя.

— Чимось помогти?

— Так, — відповів я. — Проспіваймо мрійний гімн, що злетів із неба Алабардоса. Я Ковач. Решта в готелі. Скажи своєму капітанові. Вирушимо, щойно стемніє.

Розділ тридцять шостий

Скатолов «Ангельський сірник», як і більшість суден цього типу, був сухокостий і швидкохідний у морі. Почасти військовий корабель, почасти — перерослий скіф для перегонів, в якому вивірений центр ваги та гострий, як бритва, кіль поєднуються з шаленою гравітаційною підйомною силою подвійних виносних балансирів, він був створений для несамовитої швидкості й піратства. Слонові скати і їхні менші родичі швидко пересуваються у воді, та ще швидше псується їхнє м’ясо після вилову, якщо його оперативно не обробити. Можна заморозити тушу і все збути за непогані гроші, та коли досить швидко привезти м’ясо на аукціон свіжого вилову в центрах скупчення статків на штиб Міллспорта — тоді можна вполювати справжній джекпот. У верфях по всьому Світі Гарлана це розуміють і відповідно будують кораблі. Так само у верфях розуміють, що найкращі екземпляри слонових скатів живуть і розмножуються у водах, відокремлених для ексклюзивного користання Першими родинами. Браконьєрство там вважається серйозним правопорушенням, і щоб усе зійшло з рук, треба мати низенький і малопомітний профіль як візуально, так і на локаторі.

Якщо треба втекти від правоохоронців Світу Гарлана, то борт скатолова — не найгірший спосіб.

На другий день у морі, спокійний від думки, що ми відійшли від Міллспортського архіпелагу настільки, що жодному повітряному судну не вистане дальності польоту, щоб долетіти до нас, я вийшов на палубу і на лівому виносному містку спостерігав, як пролітає піді мною океан. Відчув у вітрі бризки, а в собі — відчуття того, що події летять назустріч швидше, ніж я встигаю до них призвичаїтися. Минуле і його вантаж мертвих, що падають за нашими спинами — ті, з ким ми обирали варіанти й рішення, які запізно було приймати.

Посланці мають бути в цьому майстрами.

Хтозна-чому я раптом побачив нове мініатюрне обличчя Вірджинії Відаури. Але цього разу в моїй голові не виникло ані голосу, ані прищепленої інструкторської впевненості. Здається, від цього привида я більше не отримаю жодної допомоги.

— Не проти, якщо я приєднаюся?

Хтось прогукав це крізь шум вітру й різані кілем хвилі.

Я глянув праворуч, до центральної палуби, й побачив, що вона тримається за поручень біля виходу на місток, одягнена в комбінезон і куртку, які позичила у Сьєрри Трес. У цій зафіксованій позі вона здавалася хворою і нетвердою на ногах. Сріблясто-сіре волосся здувало з обличчя вітром, але, обтяжене важчими пасмами, воно, наче обмоклий прапор, не піднімалося високо. Її очі були темними провалами на блідому обличчі.

Ще один драний привид.

— Звісно. Чому ні?

Вона перебралася на місток, виказуючи в русі більше сили, ніж у статичній позі. На той час, як вона дісталася до мене, її губи іронічно вигнулися, а голос упевнено перемагав стрімкі хвилі під бортами. З допомогою Бразилового лікування рана на щоці зменшилася до блідої лінії.

— То ти не проти поговорити з фрагментом?

Якось у Новопешті я нажерся таке в порноконструкті з віртуальною шльондрою, намагаючись — невдало — зламати програму сповнення бажань тієї системи. Якось, не дуже молодим, після адорасьйонської кампанії, я сидів і п’яний балакав про заборонену політику з військовим штучним інтелектом. Якось на Землі я напився з власною копією. Заради чого, врешті-решт, і відбувалися всі згадані розмови.

— Не надавай цьому якоїсь особливої ваги. Я ладен розмовляти практично будь з ким.

Вона вагалася.

— Я пам’ятаю чимало подробиць.

Я дивився на море і мовчав.

— Ми переспали, чи не так?

Океан летів повз мене.

— Так. Кілька разів.

— Я пам’ятаю… — ще одна затягнута пауза. Вона відвела від мене погляд. — Ти обіймав мене. Поки я засинала.

— Так, — я нетерпляче махнув рукою. — Все це дуже недавнє, Надю. Ти не пам’ятаєш нічого давнішого?

— Це… важко, — вона затремтіла. — Є плями, місця, яких я не можу вловити. Неначе замкнені двері. Наче якісь запони в голові.

Так, це системне обмеження штучної оболонки, — хотілося сказати мені. — Воно потрібне, щоб не дати тобі провалитися в психоз.

— Ти пам’ятаєш декого на ім’я Плекс? — спитав я її натомість.

— Так, Плекс. Із Текітомури.

— Що ти про нього пам’ятаєш?

Її обличчя стало різкішим, ніби було маскою, яку хтось притулив щільніше.

— Що він був дешевим прихвоснем якудзи. Підробні манери драного аристократа й душа, продана бандитам.

— Дуже поетично. Насправді, аристократія в нього справжня. Колись давно його родина сягала рівня придворних купців. А тоді вони збанкрутували, поки ти вела свою революційну війну.

— Я ж не мушу шкодувати про це?

Я знизав плечима.

— Я просто викладаю факти.

— Просто кілька днів тому ти казав, що я не Надя Макіта. А тепер зненацька хочеш звинуватити в тому, що вона робила триста років тому. Розберися з тим, у що віриш, Ковачу.

Я зиркнув у її бік.

— Поговорила з рештою?

— Вони назвали мені твоє справжнє ім’я, якщо ти про це питаєш. Трохи розказали про те, чого ти так сердишся на квеллістів. Про цього клоуна Джошуа Кемпа, якому ти протистояв.

Я знову перевів погляд на морський пейзаж, що мчав назустріч.

— Я не протистояв Кемпу. Мене послали допомогти йому. Запустити славну революцію на кавалку багна під назвою Санкція-IV.

— Так, мені сказали.

— Направили мене для цього. Поки Джошуа Кемп, як і кожен інший всраний революціонер, якого я коли-небудь бачив, не перетворився на гімноголового демагога, такого ж лихого, як і ті, кого він хотів замінити. І, перш ніж ти почуєш наступну порцію обґрунтування неоквеллізму, прояснімо ще дещо. Цей клоун Кемп, як ти його назвала, вчинив кожнісінький злочин проти людяності, включно з ядерним бомбардуванням, в ім’я Квеллкристи, чорт її бери, Сокольничої.

— Розумію. Тож ти хочеш звинуватити мене в діях психопата, котрий позичив моє ім’я й кілька моїх епіграм через кілька століть по моїй смерті. Це, по-твоєму, чесно?

— Слухай, ти ж хочеш бути Квеллою. Звикай.

— Ти так говориш, ніби я маю вибір.

Я зітхнув. Глянув на свої долоні на поручні містка.

— Ти справді побалакала з рештою, чи не так? Що вони тобі навішали? Революційну Необхідність? Підкорення Маршу Історії? Що? Що такого до всирачки смішного?

Усмішка зникла, перетворилася на гримасу.

— Нічого. Ти не зрозумів суті, Ковачу. Хіба ти не бачиш, що вже не важливо, чи я справді та, ким себе вважаю? Що з того, якщо я лиш фрагмент, поганий нарис Квеллкристи Сокольничої? Яка різниця? Наскільки я можу сягнути вглиб себе, я Надя Макіта. Хіба я маю інший вибір, окрім жити її життям?

— Може, віддати Сильві Ошімі її тіло?

— Так, але знаєш, зараз це неможливо, — відрізала вона. — Чи не так?

Я дивився на неї.

— Не знаю. Таки неможливо?

— Думаєш, я її там силоміць тримаю? Хіба ти не розумієш? Воно так не працює. — Вона набрала повну жменю сріблистого волосся й смикнула. — Я не знаю, як керувати цим лайном. Ошіма знає систему значно краще за мене. Вона відступила вглиб, коли нас узяли Гарланіти, залишила тіло працювати на автоматі. Це вона послала мене нагору, коли ви прийшли по нас.

— Справді? І що ж вона тим часом робить, надолужує втрачений сон? Охайно впорядковує свої інфосистеми? Та годі!

— Ні. Вона горює.

Це мене зупинило.

— Над чим вона горює?

— А ти як думаєш? Над тим фактом, що кожен член її команди загинув у Драві.

— Лайно краб’яче. Вона не була з ними в контакті, коли вони померли. Мережа була вимкнена.

— Правильно, — жінка, що стояла переді мною, глибоко вдихнула. Вона стишила, уповільнила голос і спокійно пояснила. — Мережа була вимкнена, і вона не мала до неї доступу. Вона мені розповіла. Але приймач зберіг кожну мить усіх їхніх смертей. І якщо вона там унизу відкриє не ті двері, воно все з криками вирветься назовні. І оглушить її. Вона це знає, і поки все не вщухне, вона лишатиметься там, де безпечніше.

— Це вона тобі розповіла?

Ми стояли ніс до носа, і нас розділяла заледве половина метра морського вітру.

— Так, вона мені розповіла.

— Трясця, я тобі не вірю.

Вона довго дивилася мені в очі, а тоді відвернулася. Знизала плечима.

— Це твоя справа, Ковачу, вірити в щось чи ні. З того, що мені розповів Бразил, ти просто шукаєш легких мішеней, щоб вивернути на них свою екзистенційну лють. Це завжди легше за конструктивну спробу щось змінити, чи не так?

— Ой, та залізь у сраку! Ти мені паритимеш таке старе лайно? Конструктивна зміна? То он яким було Виселення? Конструктивним? То це тому Нове Хоко роздерло на шмаття?

— Ні, не тому, — я вперше побачив біль на цьому обличчі. Її голос перемкнувся з ділового тону до тужливого, і почувши цю зміну, я майже повірив їй. Майже. Вона міцно вхопилася обіруч за поручень містка й похитала головою. — Усе замислювалося зовсім не так. Але ми не мали вибору. Ми мусили підштовхнути глобальну політичну зміну. Проти масового придушення. Вони б ніяк не віддали своє положення без битви. Думаєш, я рада з того, як усе обернулося?

— Тоді, — рівно сказав я, — треба було планувати краще.

— Невже? Ну, тебе там не було.

Тиша.

Я тоді подумав, що вона піде шукати собі більш політично приязної компанії, але вона не пішла. Її відсіч із легкою ноткою презирства залишилася позаду, і «Ангельський сірник» летів собі далі зморщеною поверхнею моря майже на швидкості повітряного судна. Несучи, як до мене дійшло, легенду до її дому, вщерть набитого вірянами. Несучи героя до історії. За кілька років про це судно і його шлях на південь складатимуть пісні.

Але не про цю розмову.

Принаймні це приліпило легеньку усмішку на мої губи.

— Ну ж бо, розкажи, що тут такого до всирачки смішного, — суворо промовила жінка, що стояла біля мене.

Я похитав головою.

— Просто дивуюся, що ти вирішила поговорити зі мною замість того, щоб тусуватися зі своїми обожнювачами-неоквеллістами.

— Може, я люблю виклики. Може, мені не до вподоби догідливий хор.

— Тоді наступні кілька днів тобі не сподобаються.

Вона не відповіла. Але друге речення все одно бринькнуло в моїй пам’яті об щось таке, що я, певно, читав ще малим. То було щось із щоденників кампанії, вірш, нашкрябаний у часи, коли Квеллкристі Сокольничій не вистачало часу на поезію, строфа, тон якої ставав нестерпно плаксивим, бо її читали голосом копійчаного актора, а шкільна система хотіла поховати Виселення як дошкульну й вищою мірою необов’язкову помилку. Квелла усвідомлює хибність свого шляху, але надто пізно, щоби щось удіяти, окрім як оплакати це:

Набагато пізніше, бігаючи з новопештськими бандами, я натрапив на незаконну копію оригіналу, начитаного в мікрофон самою Квеллою за кілька днів до останнього наступу на Міллспорт. У смертельно втомленому голосі я почув кожну сльозу, котру шкільна версія намагалася з нас вичавити своїм низькоштибним пафосом, але під ними лежало дещо глибше й потужніше. Там, у поспіхом надутому булькобуді десь на зовнішніх островах архіпелагу, оточена солдатами, які в наступні кілька днів мали зазнати поруч із нею справжньої смерті або й гіршого, Квеллкриста Сокольнича не відмовлялася від ціни. Вона вгризалася в неї хворими зубами, впивалася у власну шкіру, щоб не забути. Щоб ніхто інший теж не забув. Щоб не було гімняних балад та гімнів про славну революцію, чим би вона не закінчилася.

— А розкажи мені про «Протокол Кволґрист», — мовив я згодом. — Про зброю, яку ти продала якудзі.

Вона сіпнулася. Не глянула на мене.

— Ти й про це знаєш?

— Видобув із Плекса. Але він не надто чітко розуміє подробиці. Ти активувала щось таке, що вбиває Гарланову родину, так?

Якийсь час вона вдивлялася у воду.

— Ти багато чого приймаєш за належне, — повільно промовила. — Якщо вважаєш, що тобі можна про це розповісти.

— Чому? Його можна скасувати?

Вона завмерла.

— Не думаю, — мені довелося напружуватися, аби розібрати на вітрі її слова. — Я дала їм підставу думати, що код для скасування існує, аби вони лишали мене живою, намагаючись його видобути. Але я не думаю, що це можна зупинити.

— То що воно таке?

Вона таки глянула на мене, і її голос затвердів.

— Це генетична зброя, — чітко промовила вона. — Під час Виселення в Чорних бригадах були кадри з добровольців, які пішли на модифікацію ДНК, щоб перенести її у собі. Ненависть до крові родини Гарланів на генетичному рівні, які запускають феромони. То була найпередовіша технологія з дослідницьких лабораторій Драви. Ніхто не знав напевне, чи вона працюватиме, але Чорні бригади хотіли завдати удару з могили, на випадок, якби ми провалилися у Міллспорті. Щось таке, що поверталося б покоління за поколінням і переслідувало б Гарланітів. Добровольці, ті, що вижили, мали передати їх своїм дітям, а ті діти передали б їх далі.

— Дуже гарно.

— То була війна, Ковачу. Гадаєш, що Перші родини не навчають нащадків премудростей панівного класу? Гадаєш, що відповідні переваги й презумпція вищості не переносяться з одного покоління в інше?

— Можливо. Але не на генетичному рівні.

— А ти знаєш це достеменно? Ти знаєш, що діється у банках клонів Перших родин? Якими технологіями вони заволоділи і вживили собі? Як приготувалися для увіковічення олігархії?

Я подумав про Марі Адо й про все, що вона відкинула на шляху до пляжу Вчира. Ця жінка мені ніколи надто не подобалася, але вона заслуговувала на кращий за цей класовий аналіз.

— А давай-но ти мені просто розкажеш, як ця драна штука працює, — сухо сказав я.

Жінка в чохлі Ошіми знизала плечима.

— Та я ж наче сказала. Будь-який носій модифікованих генів має вживлений інстинктивний потяг до жорстокості проти членів родини Гарланів. Це як генетичний страх перед зміями, який спостерігають у мавп, як вбудована реакція пляшкоспинів на тінь крил на воді. Цю жагу вмикає феромонна аура, що супроводжує кров Гарланів. Після того залишається тільки питання часу й особистих відмінностей — у деяких випадках носій зреагує тут і зараз, обернеться берсерком і піде вбивати тим, що матиме під рукою. Інші типи особистостей можуть почекати й спланувати все ретельніше. Дехто може навіть опиратися потягу, але це як секс, як еволюційна перевага. Біологія врешті-решт все одно переможе.

— Генетично закодоване заколотництво, — я кивнув. На мене зійшов безрадісний спокій. — Ну, гадаю, що це природне продовження принципу квеллкриста. Розлетися на всі боки, заховайся й повернись на ціле життя пізніше. А якщо не спрацює, то завербуй своїх правнуків, щоб вони стали до твоєї битви через кілька поколінь. Яка відданість справі. Чого ж Чорні бригади цим так і не скористалися?

— Не знаю, — вона насупилася і смикнула лацкан куртки, яку їй позичила Трес. — Мало хто з нас мав коди доступу. І знадобилося б кілька поколінь, аби щось таке стало варто запускати. Можливо, ніхто з тих, кому це було відомо, довго не прожив. З того, що розповіли твої друзі, більшість кадрів з Бригад вполювали й стратили після того, як я… Як усе скінчилося. Може, нікого не залишилося.

Я знову кивнув.

— А може ніхто з тих, хто знав і вижив, не зміг змусити себе це зробити. Врешті, це з біса страшний задум.

Вона втомлено зиркнула на мене.

— То була зброя, Ковачу. Всі види зброї жахливі. Гадаєш, зробити з крові Гарланів мішень — це гірше за ядерний вибух, яким вони вдарили по нас коло Мацуе? Випарували сорок п’ять тисяч людей, бо десь серед них були таємні схованки квеллістів. Хочеш поговорити про дещо з біса страшне? На Новому Хоккайдо я бачила, як цілі міста зрівнювало з землею артилерійським вогнем урядових сил, котрі стріляли під низьким кутом. Політично підозрілі сотнями страчувалися бластерним розрядом у пам’ять. Це що, не так страшно? Невже «Протокол Кволґрист» якось менше дискримінує за системи економічного пригноблення, котрі вимагають від тебе гноїти ноги на фермах бела-трави, а легені на обробних фабриках, чи всіма нігтями шукати зачепу на погнилій скелі й падати назустріч смерті, збираючи карнизні яблука тільки тому, що ти народився бідним?

— Ти говориш про умови, які зникли три сотні років тому, — м’яко сказав я. — Але річ не в тому. Мені шкода не родину Гарланів. Мені шкода тих нещасних серунів, чиї пращури з Чорних бригад обрали їхні політичні уподобання на клітинному рівні за кілька поколінь до їх народження. Вважай мене старосвітським, але мені подобається самому приймати рішення, кого вбивати й за що. — Я перечекав хвильку, а тоді загнав клинка по руків’я. — Із того, що я читав, подібних поглядів дотримувала й Квеллкриста Сокольнича.

Під нами пролетів кілометр опушеної білим синяви.

У лівій гондолі ледве чутно бурмотів щось до себе гравідвигун.

— І що це має означати? — нарешті прошепотіла вона.

Я знизав плечима.

— Це ж ти його запустила.

— То була зброя квеллістів, — мені здалося, що я почув у її словах розпачливу ноту. — То було все, що я мала. Гадаєш, це гірше за призовну армію? Гірше за клоновані бойові чохли, в які Протекторат переливає своїх солдатів, щоб вони вбивали без жалю й співчуття?

— Ні. Але я гадаю, що така концепція суперечить словам «Я не проситиму вас битися, жити чи вмирати за справу, яку ви спершу не зрозумієте й не приймете з власної волі».

— Я знаю! — тепер ясно вчувалася тріщина, що грала в її голосі. — Думаєш, мені це не зрозуміло? Але з чого я могла вибирати? Я була сама. Галюцинувала половину часу, бачила сни про життя Ошіми й… — Вона тремтіла. — Інше. Я ніколи не знала напевне, коли прокинуся наступного разу і що побачу поруч, іноді навіть не знала, чи прокинуся взагалі. Іноді я не знала, скільки мала часу, не знала навіть, чи все відбувається насправді. Ти уявляєш, як із таким жити?

Я похитав головою. Посланські десанти прогнали мене через багато різновидів кошмарних переживань, але там ти ані секунди не сумніваєшся у стовідсотковій реальності подій. Навчання не дозволить.

Її руки знову стислися на поручні містка, а кісточки побіліли. Вона дивилася на океан, але навряд чи бачила його.

— Навіщо повертатися до війни з Гарланами? — обережно спитав я.

Вона різко зиркнула на мене.

— Тобі здається, що війна колись закінчувалася? Думаєш, що коли триста років тому ми вишкрябали якісь поступки, то ці люди перестали шукати способів загнати нас у сраку бідності часів Заселення? Такий ворог не відступає.

— Так, цього ворога неможливо вбити. Малим я читав ту промову. Дивина в тому, що як на того, хто більш-менш пробудився лиш кілька тижнів тому, ти пречудово поінформована.

— Усе геть не так, — сказала вона, знову дивлячись на неспокійне море. — На той час як я вперше прокинулася по-справжньому, я вже багато місяців бачила уві сні Ошіму. Ніби лежала в лікарні паралізована й через погано налаштований монітор стежила за кимось, хто наче міг би бути твоїм лікарем. Я не розуміла, хто вона така, а лиш те, що вона для мене важлива. Половину часу я знала те, що знала вона. Іноді я відчувала, ніби спливаю на її поверхню. Ніби можу з’єднати свої губи з її й заговорити через неї.

Я зрозумів, що вона говорить уже не до мене, що слова просто вилітають з неї, як лава, полегшуючи внутрішній тиск, силу якого я міг оцінити лиш приблизно.

— Коли я вперше прокинулася по-справжньому, то думала, що помру від шоку. Мені снилося, що їй сниться щось про хлопця, з яким вона спала, як була молодшою. Я розплющила очі в ліжку в якійсь засраній нічліжці в Текіто і змогла поворухнутися. Я відчувала похмілля, але була жива. Я знала, де знаходжуся, вулицю й назву закладу, але не знала, хто я така. Я вийшла надвір, пройшла вранішньою вулицею до порту, а люди всі дивилися на мене, і я зрозуміла, що плачу.

— А як щодо інших? Орр і решта команди?

Вона похитала головою.

— Ні, я залишила їх десь на іншому кінці міста. Тобто, їх залишила вона, але, здається, я теж до цього трохи причетна. Гадаю, вона відчувала, як я зринаю, і відійшла від них, щоб бути наодинці, коли це станеться. А може, це я змусила її так вчинити. Не знаю.

Нею струснуло.

— Коли я говорила з нею… Там, у нижніх камерах, коли я розповіла їй це, вона назвала це протіканням. Я спитала, чи це не вона іноді випускає мене, але вона не захотіла відповідати. Я знаю, що деякі речі відмикають замки. Секс. Горе. Лють. Але іноді я просто спливаю вгору без причин, а вона віддає мені контроль. — Вона зупинилася й знову похитала головою. — Може, це ми так ведемо перемовини.

Я кивнув.

— Котра з вас вийшла на Плекса?

— Не знаю, — вона дивилася на руки, стискала й розтискала пальці, наче то була механічна система, яку вона ще не цілком опанувала. — Не пам’ятаю. Гадаю, що так, то була вона, певно, вона його вже знала раніше. Побіжно, як частину кримінального ландшафту. Текіто — це мілке болото, а списанти завжди на краю легального. Дешевий чорний ринок списантського обладунку — це частина тамтешньої діяльності Плекса. Не думаю, що вони коли-небудь мали якісь угоди, але вона знала його в обличчя і хто він такий. Я вичерпала його з пам’яті, коли зрозуміла, що хочу активувати «Кволґрист».

— Ти пам’ятаєш Танаседу?

Вона кивнула, опанувавши себе трохи краще.

— Так. Патріарх якудза високих рангів. Його привели за Юкіо, і Плекс сказав їм, що попередні дані підтверджуються. Юкіо не мав достатньо впливу, щоб розгойдати все.

— Що саме розгойдати?

Повтор допитливого погляду, яким вона стрельнула в мене, коли я вперше спитав про цю зброю. Я розвів руки, і їх шарпонуло вітром.

— Та годі, Надю. Я привів тобі революційну армію. Я видерся на Рильські Скелі, щоб тебе звільнити. Це ж мусить бути чогось варте, так?

Її погляд знову відскочив. Я почекав.

— Воно вірусне, — врешті сказала вона. — Дуже заразне, варіант безсимтомного грипу. Всі підхоплюють його, всі передають його далі, але реагують тільки генетично модифіковані. Вірус запускає зміну в тому, як гормональна система реагує на гарланівські феромони. Чохли-носії були закриті в герметичних хованках у таємних місцях. У випадку, коли б їх треба було залучити, призначена група мала розкопати схованку, вчохлитися в одне з тіл і піти гуляти. Вірус мав зробити решту.

Вчохлитися в одне з тіл. Слова цокнули в моїй голові, як вода, що крапає в розщілину. Посланський провісник розуміння завис на пів сантиметра за межами досяжності.

Сполучені механізми інтуїції закрутили крихітними коліщатками, збираючись у конструкцію розуміння.

— Схованки. Де вони?

Вона знизала плечима.

— Здебільшого на Новому Хоккайдо, але є ще кілька на півночі Шафранового архіпелагу.

— І ти повела Танаседу до?

— До того, що на мисі Саншін.

Усі коліщатка надійно зчепилися й розчахнули двері. Спогад і розуміння полилися крізь них ранковим світлом.

Ласло і Сильва гризлися, коли «Зброя для Ґевари» заходила в док Драви.

Ви, мабуть, не чули про той поглиблювач дна, який знайшли вчора розтрощеним коло мису Саншін…

Про нього я знаю. Було сказано, що він коло мису наскочив на мілину. Ти вишукуєш таємну змову там, де є тільки некомпетентність.

І моя власна розмова з Плексом в «Токійській вороні» за день до того.

А чого їм заманулося сьогодні прийти до тебе по переливання? Не може ж бути, що в тебе єдиний в місті апарат для перенесення цифрової людини.

Щось у них обламалося. У них була власна установка, але вона забруднилася. Морська вода в трубках з гелем.

Отака вона організована, ця злочинність.

— Щось тебе насмішило, Ковачу?

Я похитав головою.

— Мікі Передчутливий. Гадаю, що доведеться триматися за це ім’я.

Вона дивно глянула на мене. Я зітхнув.

— Не важливо. То що з цього мав Танаседа? Нащо йому така зброя?

Її губи вигнулися в кутку. Очі ніби заблимали, відбиваючи мерехтіння хвиль.

— Злочинець є злочинець, хай там якого він політичного рангу. Врешті-решт, Танаседа нічим не відрізняється від якогось дешевого портового гицля з Карлового. А чим якудза завжди славилася? Шантажем. Впливом. Тиском для отримання урядових підрядів. Вибіркова сліпота до певної діяльності, частка в активних державних підприємствах. Співпраця в пригнобленні за певну ціну. Усе дуже шляхетно.

— Але ти надурила їх.

Вона хмуро кивнула.

— Я показала їм місце, дала коди. Сказала, що вірус передається статевим шляхом, щоб їм здавалося, ніби вони все контролюють. Насправді так він теж передається, а Плекс не був надто уважний до біокодів і не шукав нічого глибше. Я знала, що можу довірити йому так налажати.

Я відчув на обличчі ще одну слабку усмішку.

— Так, у нього до такого хист. Певно, це його аристократична спадщина.

— Мабуть.

— А враховуючи те, наскільки міцно якудза тримає в руках секс-індустрію Міллспорта, ти все зважила правильно. — Притаманна доброму шахрайству радість пробігла мною, як кайф від трясучки — в її розрахунку була гладенька, нелюдська вивіреність, гідна посланського планування. — Ти дала їм загрозу, яку вони могли б тримати над головою Гарланітів, і до якої вже мали бездоганну систему розповсюдження.

— Виходить, що так, — її голос знову трохи розкис, коли вона заглибилася у спогади. — Вони хотіли зачохлити якогось свого бійця в одне з Саншінських тіл, а тоді поїхати з ним до Міллспорта й продемонструвати те, що мають. Тільки не знаю, чи дійшли вони до цього етапу.

— О, та напевне дійшли. Якудза доволі ретельна у своїх інтригах. Ох, скільки б я віддав, щоб побачити обличчя Танаседи, коли він прибув з таким товаром на Рилу, а генетики Гарланів розказали йому, що насправді він нічого не контролює. Дивно, що Аюра не стратила його просто на тому місці. Дивовижна стриманість.

— Або дивовижна зосередженість. Його смерть нічого б не дала, хіба не так? Коли той чохол зійшов на пором в Текіто, він уже мав заразити достатньо нейтральних носіїв, щоб поширення не можна було спинити. А на той час, коли вони сходили на берег у Міллспорті. — Вона знизала плечима. — Йшлося вже про невидиму пандемію.

— Точно.

Може, їй почулося щось у моєму голосі. Вона знову розвернулася до мене, а її обличчя спотворилося від затамованої злості.

— Гаразд, Ковачу, чорти б тебе взяли. Скажи мені — а ти б що зробив?

Я побачив у ній біль і страх. Відвів погляд, раптом засоромившись.

— Не знаю, — тихо сказав я. — Твоя правда, мене там не було.

І тоді, наче я нарешті дав їй бажане, вона таки залишила мене.

Залишила самого стояти на містку й дивитися, як океан суне на мене з безжальною швидкістю.

Розділ тридцять сьомий

Поки нас не було, атмосферна активність у Кошутській затоці затихла. Побившись об східний берег більш як тиждень, велика буря чиркнула об північний край Вчири й подалася геть у південні води океану Нурімоно, де очікувалося, що вона врешті затихне в студених водах ближче до полюса. У тому спокої раптом вибухнула транспортна морська активність, бо всі хотіли надолужити втрачений час. «Ангельський сірник» увігнався просто в гущу, як влітає в юрбу гнаний вуличний торгівець. Він поманеврував, проскочив уздовж корпусу повільного містоплоту «Картина плавучого світу» і скромно пристав до дешевшого краю доків з правого борту, коли сонце щойно почало розливатися по західному обрію.

Під вантажними кранами нас зустрічав Сосекі Кої.

Я помітив його обрамлену заходом сонця постать ще від поручнів скатолова і підняв руку у привітанні. Він не махнув у відповідь. Коли ми з Бразилом зійшли на берег і підійшли ближче, я побачив, як він змінився. В його зморщеному обличчі з’явилася ясноока енергія, світло, яке могло бути слізьми або стриманою люттю — важко сказати напевне.

— Трес? — тихо спитав він.

Бразил тицьнув пальцем на скатолова.

— Ще видужує. Ми залишили її з… з Нею.

— Ясно. Добре.

Короткі слова пірнали в загальну тишу. Морський вітер шумів навколо, смикав за волосся й лоскотав носові пазухи сіллю. Я скоріше відчув, аніж побачив, як напружилося Бразилове обличчя — як у людини, яка збирається дослідити рану.

— Ми чули новини, Сосекі. Хто з вас вибрався?

Кої похитав головою.

— Небагато. Відаура, Аото, Собєський.

— Марі Адо?

Він заплющив очі.

— Мені шкода, Джеку.

Капітан скатолова зійшов по трапу з кількома своїми офіцерами, яких я знав досить добре, щоб кивати їм у коридорах. Кої ж начебто знав геть усіх — вони різко потиснули один одному плечі на витягнутих руках і швидко сплели стрип’япський клубок, після чого капітан крекнув і попрямував до вежі портової адміністрації, потягнувши решту на буксирі. Кої знову розвернувся до нас.

— Вони залишатимуться тут для того, щоб подати заявку на ремонт гравісистем. З лівого борту біля них стоїть інший скатолов, вони дуже старі друзі. Вони для виду куплять у них свіжої здобичі для доставки в Новопешт. Тим часом ми на світанку гайнемо звідси на одному з глісерів-контрабандистів Шегешвара. Це найкраще, що можна організувати для трюку зі зникненням.

Я не дивився Бразила, натомість спрямував погляд удалечінь, поверх надбудови містоплоту, що нагадувала міські ландшафти. Здебільшого мене сповнювало егоїстичне полегшення від того, що Вірджинія Відаура потрапила у списки тих, хто вижив, але якась маленька посланська частина мене відмічала вечірні потоки натовпу й можливі гнізда для спостереження й снайперського вогню.

— Чи можна довіряти цим людям?

Кої кивнув. Здавалося, що він із радістю поринув у подробиці.

— Дуже вагомій більшості, так. «Картина» побудована в Драві, більшість співвласників з-поміж команди — нащадки перших кооперативних засновників проекту. Культура здебільшого має нахил до квеллізму, тому вони схильні придивлятися одне за одним, але не лізти в чужу справу, якщо іншому не потрібна допомога.

— Невже? Схоже на якусь утопію. Як щодо тимчасової команди?

Погляд Кої загострився.

— Тимчасова команда й новачки знають, на що підписуються. У «Картини», як і в решти плотів, є репутація. Ті, кому вона не подобається, не затримуються надовго. Не проходять культурний фільтр.

Бразил прочистив горло.

— Скільки з них знають, що відбувається?

— Знають, що ми тут? Десь із десяток. Знають, нащо ми тут? Двоє, обидва з Чорних бригад. — Кої пошукав очима щось на скатолові. — Вони обидва захочуть бути присутніми на Встановленні. Ми для цього організували таємне приміщення на нижніх палубах на кормі.

— Кої, — я ступив у поле його зору. — Нам спершу треба побалакати. Є кілька речей, які вам варто знати.

Він довго дивився на мене. Його зморщене обличчя не читалося, але в його очах був голод, повз який я точно не зміг би пробитися.

— Доведеться зачекати, — сказав він мені. — Наша головна турбота — визнати Її особистість. Я був би вдячний, якби жоден із вас не називав мене на ім’я, поки це не буде зроблено.

— Встановити, — різко сказав я. Я аж чув, як вони кажуть «Її», з великої літери, і це почало мене дратувати. — Ви хотіли сказати «встановити», правильно, Кої?

Його погляд ковзнув по моєму плечі й перелетів на борт скатолова.

— Так, саме це, — мовив він.

Багато було сказано про те, що квеллізм росте з нижчих класів, особливо за століття, які минули з часу, коли його головний архітектор померла й дуже зручно вийшла з виміру політичних дискурсів. Той факт, що основу свого руху Квеллкриста Сокольнича вирішила будувати, спираючись на найбіднішу робочу силу Світу Гарлана, привела до цікавого переконання серед багатьох неоквеллістів, що метою Виселення було набрати новий провід світу виключно з цього прошарку. Те, що сама Надя Макіта була продуктом виховання відносно забезпеченого середнього класу, обережно ніким не згадується, а оскільки вона так і не досягла посади в політичному керівництві, центральне питання «Хто візьме кермо до рук після того, як це закінчиться?», так ніколи й не постало. Але засаднича суперечність у серці сучасного квеллізму не зникла, і в товаристві неоквеллістів вважається нечемним привертати до неї увагу.

Тому я ніяк не прокоментував той факт, що нижні палуби «Картини плавучого світу» явно не належали жінці й чоловікові, колишнім чорним бригадникам, які так елегантно висловлювалися і які чекали на нас. Кормові нижні палуби — це найдешевше, найжорсткіше місце на будь-якому містоплоті або морській фабриці, і коли хтось має вибір, він ніколи там не оселиться. Я відчув посилену вібрацію двигунів «Плавучого світу», коли ми спустилися трапом униз від більш жаданих осель команди на рівні кормових надбудов, і на той час, як ми увійшли до приміщення, звук від них став постійною складовою фонового шуму. Утилітарні меблі, обчухані й подряпані стіни й мінімум прикрас ясно давали зрозуміти, що хто б тут не квартирував, він не проводив удома багато часу.

— Пробачте за інтер’єр, — ввічливо сказала жінка, впускаючи нас до квартири. — Це тільки на сьогоднішній вечір. А наша близькість до двигунів зробить підслуховування майже неможливим.

Її партнер провів нас до стільців, розставлених навколо накритого закусками дешевого пластикового столу. Чай у підігрітому чайнику, різноманітні суші, все дуже формально. Він розсаджував нас і говорив.

— Так, а ще ми менш ніж за сотню метрів від найближчого технічного люка в корпусі, звідки вас заберуть завтра вранці. Глісер підженуть просто під силові балки між шостим і сьомим кілем. Можна буде спуститися просто на борт. — Він обернувся до Сьєрри Трес. — Навіть із пораненням це не буде великим клопотом.

У всьому цьому прозирала напрацьована компетентність, та коли він говорив, його погляд увесь час ковзав до жінки в тілі Сильви Ошіми, а тоді різко перелітав десь інде. Кої робив те саме ще відтоді, як ми забрали її з «Ангельського сірника». Тільки жінка з Бригад нібито контролювала свої очі й надії.

— Отож, — легко почала вона. — Я Сто Делія. Це Кійоші Тан. Почнемо?

Встановлення.

У теперішньому суспільстві це такий само звичний ритуал, як вечірки для засвідчення батьківства з приводу народження дитини або повторні шлюби, які цементують старі відносини пар, які щойно змінили чохли. Почасти стилізована церемонія, почасти сентиментальний сеанс на тему «а пам’ятаєте той випадок, коли…». Встановлення різниться за формою і порядком від планети до планети й від культури до культури. Але на всіх планетах, де я бував, він існує як глибоко шанований засадничий аспект соціальних відносин. За винятком дорогих високотехнологічних психографічних процедур, це наш єдиний спосіб довести родині й друзям, що, незалежно від того, яке тіло ми носимо, ми ті, ким себе називаємо. Встановлення — це основна соціальна функція, що визначає особистість сучасного віку, така ж важлива для нас, як примітивні функції на зразок підпису чи баз даних відбитків пальців були важливі для наших пращурів у минулому тисячолітті.

І це якщо йдеться про звичайного громадянина.

А для напівміфічних героїчних постатей, що — можливо — повернулися з мертвих, процедура стократ важливіша. Сосекі Кої помітно тремтів, коли сідав на своє місце. Обоє його колег носили молодші чохли, і по них це було видно менше, але якщо придивитися посланськими очима, то в невпевнених, надміру ретельних рухах, в надто швидкому на вибух сміхові, у випадковому дрожі голосу, що проявлявся в пересохлому горлі, виднілася та сама напруга. Цим чоловікам і жінці, які колись належали до найстрашнішої антизаколотницької сили в історії планети, раптом був дарований проблиск надії з попелу їхнього минулого.

Вони звернули погляди на жінку, яка стверджувала, що зветься Надею Макітою, і в їхніх очах чітко читалося все, що було їм дороге.

— Для мене честь, — почав Кої, а тоді зупинився прочистити горло. — Для мене честь говорити це…

Жінка, що сиділа через стіл від нього у чохлі Сильви Ошіми, спокійно дивилася на нього. Вона відповіла на одне з його непрямих питань різко ствердно, інше проігнорувала. Вступили двоє інших членів Бригад, і вона трохи поверталася на стільці у бік кожного з них, щоразу супроводжуючи це прадавнім жестом включення в розмову. Коли початковий раунд приємностей вичерпався і Встановлення набрало обертів, я відчув, що сам відступаю до статусу глядача. Розмова потекла жвавіше, швидко перескочивши від подій кількох минулих днів до довгої і серйозної ретроспективи, а тоді перелилася в балачку про Виселення і роки, що йому передували. Мова змінювалася так само швидко, від сучасної аманглійської до незвичного старовинного японського діалекту з короткочасними вливаннями стрип’япської. Я зиркнув на Бразила і знизав плечима, коли предмет розмови й синтаксис раптом почали віддалятися від нас.

Так тривало кілька годин. Працьовиті двигуни містоплоту часом гриміли стінами навколо нас. «Картина плавучого світу» перла своєю дорогою. Ми сиділи й слухали.

— …тоді задумаєшся. Впадеш із такого карнизу — і ти просто сміття, розкидане по >>хвилях відпливу?<<. Ані техніки безпеки, ані страховки на перечохлення, ані навіть пільг для родини загиблого. Така >>лють?<<, що розпалює кістки й…

— …пам’ятаєш, коли ти це вперше усвідомила?

— …одна зі статей батька про колоніальну теорію…

— …грали в >>?????<< на вулицях Данчі. Ми всі в нього грали. Пам’ятаю, як одного разу >>патрульна поліція?<< намагалася…

— …реакції?

— Родина буває такою — тобто принаймні моя родина завжди >>?????алася<< як слизьконога >>чума?<<…

— …навіть коли була малою, так?

— Я написала її, ледве вибравшись із підлітків. Повірити не можу, що її надрукували. Повірити не можу, що були люди, які >>платили чималі гроші/серйозно присвятили себе?<< такій великій >>?????<<.

— Але…

— Невже? — знизала плечима. — Воно так не здавалося, коли я >>озирнулася на/переосмислила?<< усю концепцію >>крові на моїх руках?<< при >>?????<<

Час від часу Бразил або я підводилися заварити на кухні свіжого чаю. Ветерани Чорних бригад заледве помічали це. Вони чіплялися за слова одне одного й зникли в потоці подробиць із минулого, які раптом знову стали справжніми й сиділи з ними за одним столом.

— …пам’ятаєш, чиє то було рішення?

— Ясно, що ні — у вас, народ, не було >>командної ієрархії/поваги?<<, вартої драного…

Раптовий вибуховий сміх за столом. Але все одно було видно, як на очах блищать сльози.

— …і ставало вже надто холодно для непомітної операції. Нас би побачили в інфрачервоному…

— Так, тоді ми майже…

— …Міллспорт…

— …краще збрехати їм, що наші шанси були непогані? Навряд чи.

— Але довелося здолати ще сто довбаних кілометрів, перш ніж…

— … і припаси.

— …Одіссей, наскільки я пам’ятаю. Ми б тоді ризикували >>?????<< і патовою ситуацією аж до…

— …про Алабардос?

Тривала пауза.

— Не дуже ясно, неначе >>?????<<. Я пам’ятаю щось про гелікоптер? Ми йшли до гелікоптера?

Вона трохи тремтіла. Уже не вперше вони відскочили від теми, як лисокрили від пострілу з рушниці.

— …щось про…

— …по суті реакційна теорія…

— Ні, скоріше ні. Якби я оглянула інші >>моделі?<<…

— Але навряд потребує доказу, що >>6оротьба?<< за контроль над >>?????<< призведе до…

— Невже? Хто сказав?

— Ну, — незручне вагання, обмін поглядами. — Ти. Принаймні ти >>стверджувала?/визнавала?<<, що…

— Краб’яче лайно! Я ніколи не казала, що конвульсивна зміна політики є >>ключем?<< до кращого…

— Але Спавента стверджує, що ти стояла на…

— Спавента? Оте брехло? Воно ще дихає?

— … а твої праці з демодинаміки показують…

— Слухайте, я вам не драний ідеолог. Ми стояли проти >>пляшкоспина в прибійній хвилі?<< і мусили…

— То ти кажеш, що >>?????<< — це не рішення >>?????<, а скорочення >>6ідності/незнання?<< означатиме…

— Звісно, що означатиме. Я ніколи не стверджувала нічого іншого. Так що трапилося зі Спавентою?

— Гм, ну — він викладає у Міллспортському університеті ці…

— Невже? От гімно мале.

— Кгм. Може, ми могли б обговорити >>версію/тлумачення?<< тих подій, що менше зав’язані на >>?????<< ніж >>оберненій?/відбійній?<< теорії про…

— Все це дуже добре на початку. Але дайте мені бодай один >>залізний приклад?<< на підтримку таких заяв.

— Е-е-е-е…

— Отож. Демодинаміка — це не >>кров у воді?<<, але спроба…

— Але…

І так далі, і ще далі, поки під стукіт дешевих меблів Кої раптом не звівся на ноги.

— Цього досить, — хрипко сказав він.

Між рештою з нас забігали погляди. Кої обійшов круг столу, і його старе обличчя натяглося від емоцій, коли він глянув униз, на жінку, що сиділа перед ним. Вона дивилася на нього без жодного виразу.

Він простягнув до неї руки.

— Я, — він ковтнув, — приховував свою особистість до цієї миті, заради. Нашої мети. Нашої загальної мети. Але я Сосекі Кої, командування дев’ятої Чорної бригади, Шафрановий театр.

Маска на обличчі Сильви Ошіми розтанула. Замість неї з’явилося щось схоже на усмішку.

— Кої? «Хиткий» Кої?

Він кивнув. Його губи стислися.

Вона взяла його простягнуті руки, і він допоміг їй стати на ноги біля нього. Він звернувся до столу й оглянув кожного з нас по черзі.

В його очах виднілися сльози, і ми почули їх у голосі, коли він заговорив.

— Це Квеллкриста Сокольнича, — напружено мовив він. — В моїх думках більше немає місця для сумніву.

Тоді він повернувся й обійняв її. На його щоках заблищали мокрі смужки від раптових сліз. Голос трохи захрип.

— Ми так довго чекали на твоє повернення, — схлипнув він. — Так довго.