Пробуджені фурії

Розділ дев'ятий

Шипіння статики. Загальний канал відкритий для всіх і всього.

— Послухайте, — розважливо сказала скорпіогармата. — Ми до цього не вимушені. Чом би вам просто не дати нам спокій?

Я зітхнув і трохи перемістив затерплі кінцівки в западині під виступом скелі. Холодний полярний вітер підвивав на обдутих стрімчаках і студив мені обличчя й руки. Над головою було звичне для Нового Хоко небо — сіре, до того ж майже наполовину вичерпалася скупа зимова порція північного денного світла. За тридцять метрів нижче моєї позиції на кам’яній стіні, до якої я чіплявся, стежка зі щебню бігла до більш горизонтальної поверхні долини, ведучи до вигину річки й невеликого скупчення архаїчних прямокутних пращурів бульок, що утворювали покинуту квеллістами розвідницьку станцію, де ми були годину тому. Дим ще й досі здіймався від однієї з розвалених будівель, в яку самохідна гармата вгатила свій останній розумний заряд. От вам і запрограмовані параметри.

— Дайте нам спокій, — повторило воно. — І ми вас облишимо.

— Не можна, — пробурмотіла Сильва м’яким відстороненим голосом, а сама вишукувала тріщинки в захисті артилерійського коопа, тримаючи командну мережу в режимі бойового очікування. Вона далеко закинула павутинчасту сітку думок, і та осіла на навколишній краєвид, наче шовкова хустка на підлогу. — Ти це знаєш. Ти надто небезпечне. Вся ваша життєва організація ворожа до нашої.

— Ага, — до нового сміху Ядвіги треба було трошки звикнути. — А крім того, ми хочемо цю драну землю собі.

— Сутність розповсюдження влади, — прорік дрон-пропагандист звідкись із безпечної відстані вище за течією, — полягає у тому, що земля не повинна належати тій особі, чиє володіння цією землею не задовольняє вимог суспільного добра. Економічна конституція суспільного блага…

— Це ви тут агресори, — трохи нетерпляче перебила дрона скорпіогармата. Їй зашили сильний міллспортський акцент, що живо нагадав мені про покійного Юкіо Хіраясу. — Ми лиш просимо можливості існувати так, як ми існуємо вже три століття, вільно.

Кійока пирхнула.

— Ох, та годі тобі.

— Так не буває, — прогудів Орр.

Оце вже точно. За п’ять тижнів, що минули відтоді, як ми вибралися з передмістя Драви й подалися в Нечищене, Сильвині «Пролази» загалом винесли чотири коопи й понад дюжину окремих автономних віймінтів різноманітних форм і розмірів, не кажучи вже про те, що заявили своєю знахідкою цілий масив припорошеного обладнання, на яке ми натрапили в командному бункері, що дав мені нове тіло. Винагорода, що її таким чином заробила Сильва зі своїми друзями, була велетенська. Якщо вони зможуть пересилити притихлі сумніви Курамаї, то тимчасово розбагатіють.

Як і я, до певної міри.

— …ті ж, що збагачуються через експлуатацію таких взаємин, перешкоджають еволюції істинно представницької демократичної…

Пропагандець якийсь.

Я нагострив свій нейрохімічний зір і просканував дно долини, шукаючи ознак коопа. Покращення нового чохла були доволі невидатні як на сучасні стандарти — наприклад, він не мав розміщеного в полі зору дисплея, що тепер був у базовій комплектації навіть у найдешевших синтетичних чохлів — але все працювало плавно і впевнено. База квеллістів скочила у фокус, та так близько, що здавалося, ніби її можна торкнутися. Я роздивлявся проміжки між пращурами бульок.

— …у боротьбі, що раз за разом розгорталася скрізь, де ступала нога людської раси, адже в кожному такому місці виявляються рудименти…

Рух.

Оберемки підігнутих кінцівок, схожі на велетенських клопітких комах. Квапливий авангард каракурі. Виламують задні двері й вікна будівель, як ті консервні ножі прослизають всередину й знову виходять. Я нарахував сім. Десь третина всіх сил — Сильва оцінила наступальну потужність цього коопа в майже двадцять механічних ляльок, разом із трьома павучими танками, два з яких склепали із запчастин і, звісно, основною самохідною зброєю, тобто самою скорпіогарматою.

— Тоді ви не лишаєте мені вибору, — сказала вона. — Я буду вимушена негайно нейтралізувати ваше вторгнення.

— Ага, — позіхнув Ласло. — Будеш вимушена спробувати. Тоді візьмімося за це, моя металева подруго.

— Я вже взялася.

Легкий дрож від думки про вбивчу зброю, що скрадається долиною в наш бік, вишукуючи наші сліди тепловими датчиками. Останні два дні ми вистежували коопи віймінтів у цих горах, і поворот подій, після якого переслідуваними раптом стали ми, був неприємний. Костюм-невидимець із капюшоном мав прикрити моє випромінювання, а обличчя й руки я щедро обляпав хамелеохромним полімером, що діяв схожим чином, але коли над головою нависає куполом виступ скелі, а до найближчого каменю внизу летіти добрих двадцять метрів, важко не почуватися загнаним у кут.

Це просто дране запаморочення, Ковачу. Стримуй його.

Це була одна з найменш веселих іроній мого нового життя в Нечищеному. Разом зі стандартним бойовим біотехом мій нещодавно нажитий чохол — від «Ейшундо Орґанікс», ким би вони колись не були — також мав геконівське доповнення в долонях і підошвах. Я міг — якщо мені з якогось дуру заманулось би — видряпатися на сто метрів угору вертикальною скелею й витратити на це не більше сил, ніж звичайна людина витратила б на драбину до горища. За кращої погоди я міг би скинути взуття й подвоїти свою чіпкість, але й так я був здатен висіти отак майже необмежений час. Мільйони крихітних генетично спроектованих шпичаків у долонях міцно трималися за камені, а чудово налаштована, щойно з бака, м’язова система лиш коли-не-коли потребувала зміни положення тіла, щоб подолати надокучливе заклякання від тривалого напруження. Коли зачохлена з сусідньої цистерни Ядвіга виявила у себе цю генну технологію, то заверещала так, що в нас мало барабанні перетинки не полопалися, а тоді повзала по стінах і стелі бункера решту дня, наче ящірка під тетраметом.

Особисто мені не до вподоби висота.

На планеті, де ніхто не злітає в повітря через страх ангельського вогню, це доволі поширений стан. Посланське навчання придушує страх із невимушеною ефективністю гігантського гідравлічного преса, але не позбавляє від міріад лоскотних дотиків тривоги й неприязні, якими ми щоденно затуляємося від наших фобій. Я пробув на кам’яній стіні вже з годину, і майже був готовий виказати себе скорпіогарматі, якщо це викличе перестрілку, що дозволить мені спуститися.

Я перевів погляд й обстежив північну стіну долини. Десь там засіла й вичікувала Яда. Мені здалося, що я бачу її в своїй уяві. Вона так само замаскована, набагато врівноваженіша, але їй і досі бракує внутрішньої прошивки, що міцно поєднає її з Сильвою і рештою команди. Як і мені, їй доводилося обходитися індукційним мікрофоном і зашифрованим аудіоканалом, підключеним до командної мережі Сильви. Навряд чи віймінти здатні розкусити шифр — вони на двісті років відстали від нас у криптографії, і більшу частину цього часу їм не доводилося мати діла із закодованою людською мовою.

В полі зору з’явилася скорпіогармата. На ній був накинутий такий само камуфляж, як і на каракурі, але вона була така здоровенна, що я чітко бачив її й без загостреного зору. Вона й досі була десь за кілометр од бази квеллістів, але вже перейшла річку й ходила високими позиціями на південному березі, маючи місце нижче за течією, де квапливо поховалася решта команди, у полі прямого зору. Основний збройний вузол на хвості, що дав цьому механізмові ім’я, був вигнутий для вогню в горизонтальній площині.

Я увімкнув підборіддям зашифрований сигнал і забурмотів у індукційний мікрофон.

— Є контакт, Сильво. Треба або робити це зараз, або відходити.

— Легше, Мікі, — протягла вона. — Я вже майже там.

І поки що ми прикриті. Воно не почне обстрілювати долину навмання.

— Атож, і воно не почало обстрілювати укріплення квеллістів. Бо так запрограмоване. Пам’ятаєш?

Коротка пауза. Я почув, як Ядвіга десь на фоні імітує курча. На основному каналі й далі базікав собі дрон-пропагандист.

Сильва зітхнула.

— Я неправильно оцінила їхню політичну прошивку, то й що? Знаєш, скільки ворожих партій билися тут під час Виселення? Всі чубилися одне з одним, як дурні, тим часом як їм треба було разом битися проти урядових сил. Знаєш, як важко розрізнити деякі з них на рівні запрограмованої риторики? Це мусить бути захоплена в полон урядова машина, перепрошита якимись видраними маргінальними параквеллістами після Алабардоса. «Фронт протоколу 17 листопада», а може «Дравські ревізіоністи». Хто їх, чорт забирай, розбере?

— І кому це, чорт забирай, цікаво? — озвалася луною Ядвіга.

— Нам було б цікаво, — зауважив я. — Якби ми годину тому снідали на дві будівлі лівіше.

Це було несправедливо — якщо розумний заряд і не дістав нас, то саме завдяки нашій чільниці. Перед моїми очима вся сцена проскочила точнісінько так, як вона сталася раніше. Під час сніданку Сильва раптом зірвалася на ноги, її обличчя спорожніло, а думки розлетілися кудись далеко, потягнулися назустріч тоненькому електронному пискові наведеного снаряда, який вловила лишень вона. Зі швидкістю машини вона розкидала навколо димову завісу з вірусних передач. Аж за кілька секунд я почув пронизливе вищання розумного заряду, що спускався з неба на наші голови.

— Змінити! — гаркнула вона до нас. Очі порожні, не голос, а крик, позбавлений підсилення, обдертий до нелюдських модуляцій. То були просто сліпі рефлекси, коли мовний центр мозку видав аналог того, що вона передавала іншими каналами, як людина, що жестикулює, говорячи по телефону без відео. — Змінити ваші драні параметри.

Снаряд упав.

Приглушений розрив детонації первинного заряду, стукіт дрібних уламків об дах над нашими головами, а тоді — нічого. Вона вилучила з дії основну силу снаряда, ізолювала її від детонатора через протоколи аварійного скасування, викрадені з його власного рудиментарного мозку, міцно його запечатала й знешкодила за допомогою списантських противірусних доповнень.

Ми розлетілися долиною, наче насіння бела-трави з коробочки.

В пошарпаній подобі нашої завченої конфігурації для засідки, прудкориби широко розійшлися, тоді як Сильва з Орром залишилися позаду в центрі схеми разом із гравіжучками. Замаскуватися, сховатися й чекати, поки Сильва тасуватиме зброю в голові й намацуватиме ворога, що наближається.

— …наші воїни постануть з-під опалого листя своїх звичайних життів і знесуть цей устрій, що цілими століттями…

Тепер, на дальньому березі річки я вже розрізняв перший павучий танк. Він рискав баштою ліворуч і праворуч, утвердившись на межі хащ коло краю води. На масивному тлі скорпіогармати вони скидалися на тендітні механізми, бувши меншими навіть за свої аналоги з людськими екіпажами, що я їх убивав на Шарії чи Адорасьйон, але вони трималися наготові й стереглися так, як ніколи не зміг би зробити людський екіпаж. Мені не дуже подобалася думка про наступні десять хвилин.

Десь глибоко в моєму бойовому чохлі насильницька хімія заворушилася змією і назвала мене брехуном.

Другий танк, а тоді третій. Вони обережно увійшли в повільну течію річки. Поруч дріботіли берегом каракурі.

— Давайте, народ, — різкий шепіт для Мене і Ядвіги. Решта вже дізналася через внутрішню мережу скоріше, ніж у людини встигає сформуватися свідома думка. — 3 основних калібрів. Чекайте на команду.

Самохідна гармата вже проминула невелике скупчення старих будівель. Ласло і Кійока позаймали позиції біля річки менш ніж за два кілометри нижче за течією від бази. Авангард каракурі вже мав пройти ледь не по їхніх головах.

Підлісок і висока срібляста трава долини коливалися від їхнього проходу в десятку місць. Решта трималася разом з більшими машинами.

— Зараз!

Блідий вогонь раптово розцвів серед дерев нижче за течією. Це Орр зустрів перших механічних маріонеток.

— Вперед!

Передній павучий танк трохи забуксував у воді. Я вже зірвався з місця й рухався маршрутом, що з десяток разів намітив собі на поверхні скелі, поки чекав під тим навислим виступом. Ейшундівський чохол вступив у дію, послідовно пересуваючи мої долоні й ступні між надійними місцями в продуманому порядку. З останніх двох метрів висоти я зістрибнув і приземлився на всипаний щебенем схил. Одна нога мало не підвернулася на нерівній опорі, але аварійні приводи сухожилля рвучко натягнули й зафіксували його. Я випростався й помчав.

Павуча башта обернулася. Там, де я стояв раніше, щебінь розлетівся на камінці. Дрібні уламки обкололи мені потилицю й подерли щоку.

— Гей!

— Пробач, — в її напруженому голосі вчувалися затамовані сльози. — Я зараз.

Наступний постріл пройшов мені високо над головою, можливо, навівшись на картину кількасекундної давнини, де я досі висів на скелі, яку Сильва піднесла системі обробки візуальної інформації — або то просто був постріл наосліп, машинний еквівалент паніки. Я полегшено гаркнув, витягнув осколковий бластер «Ронін» із кобури на спині й зблизився з віймінтами.

Те, що Сильва вчинила з системами коопа, було безжально ефективним. Павучі танки п’яно ковзали на місці, безладно обстрілюючи небо й верхні стрімчаки обабіч долини. Навколо них, наче щури на плоту, що тоне, бігали каракурі. Знерухомлена з виду скорпіогармата стояла посеред цього дійства, опустившись на задню частину.

Я дістався до гармати менш ніж за хвилину, розігнавши біотехнології чохла до їхньої анаеробної межі. За п’ятнадцять метрів до неї мені на дорогу вибрів напівпритомний каракурі, що безладно вимахував верхніми кінцівками. Лівицею я вистрілив у нього «Роніном», почув тихий кахик влучного пострілу й побачив, як буря мономолекулярних часточок розірвала його на шматки. Осколковий бластер клацнув і загнав наступний заряд у патронник. То була спустошлива зброя проти менших віймінтів, але скорпіогармата була важко броньована, і її системи непросто пошкодити направленим вогнем.

Я наблизився, приліпив ультравібраційну міну до високого металевого боку, а тоді спробував забратися подалі, перш ніж воно рвонуло.

І щось пішло не так.

Скорпіогармата відскочила вбік. Збройні системи на її спині раптом пробудилися й навелися. Одна важка нога розігнулася й гоцнула. Чи так було задумано, а чи ні, але удар ковзнув мені по плечі, і я простягнувся на увесь зріст у високій траві. Я випустив бластер із пальців, що раптово заніміли.

— Лайно.

Гармата знову перемістилася. Я звівся на коліна й помітив рух на краю поля зору. Високо на панцирі допоміжна башта намагалася навести на мене свої кулемети. Я помітив у траві бластер і стрибнув по нього. Бойові сполуки чохла впорснулися у м’язи, і заніміла рука знову налилася відчуттями. Над моєю головою, на боці самохідної збройної машини активувалася башта з кулеметами, і кулі роздерли трав’яний покрив. Я вхопив бластер і прожогом відкотився до скорпіогармати, намагаючись утекти за найменший кут обстрілу Буря від автоматів переслідувала мене, збиваючи в повітря фонтани видертого ґрунту й рослин. Я прикрив очі лівою долонею, а праву з «Роніном» скинув угору і вистрілив наосліп туди, звідки стріляло. Бойове навчання, певно, допомогло вистрілити доволі влучно — град куль урвався.

А тоді ожила ультравібраційна міна.

Неначе рій осінніх вогнистих жуків, охоплених голодним безумом, полуск яких підсилили для документальної експерії. Пронизливий тріскотливий вибух — бомба порозривала молекулярні зв’язки й метрову в діаметрі сферу броньованої машинерії перетворила на залізну стружку. Металевий пил бризнув фонтаном із пробою в тому місці, де я приліпив свою міну. Я поліз уздовж скорпіогармати, звільняючи з патронташа другу бомбу. Вони не набагато більші за тарілки для рамена, на які дуже схожі, але якщо не вискочити вчасно з радіуса їхньої дії, то можна стати соусом.

Фонтан від першої міни ущух, її поле колапсувало і перетворило саму міну на порох. З чималого пробою, що лишився на тому місці, клубочився дим. Я клацнув запалом нової міни й закинув її в дірку. Ноги гармати зігнулися й затупотіли загрозливо близько до місця, в якому я сховався, але виглядало це спазматично. Віймінт ніби втратив відчуття напрямку й не міг зрозуміти, звідки його атакували.

— Гей, Мікі, — Ядвіга на зашифрованому каналі, трохи здивована. — Тобі там поміч не потрібна?

— Наче ні. А тобі?

— Ні, просто тобі треба глянути… — я не розчув решту через вереск нової міни. Пробитий корпус вивергав пил і фіолетові електричні розряди. Скорпіогармата тонко й електрично заскиглила на загальному каналі, а ультравібрація продовжувала вгризатися в її нутрощі. Від того звуку я відчув, як піднялася кожна волосина на моєму тілі.

Десь на фоні чулися крики. Здається, Орр.

У череві скорпіогармати щось рвонуло, і це, мабуть, викинуло бомбу назовні, бо комашине тріскотливе вищання припинилося майже тієї ж миті. Виття затихло так, як кров просякає в засушену землю.

— Повтори?

— Я сказав, — заволав Орр, — чільниця впала. Повторюю, Сильва впала. Забирайтеся звідти к бісу.

Наче відірвалося щось величезне…

— Легше сказати, ніж зробити, Орре, — в голосі Яди вчувалася затиснута, напружена усмішка. — Нас тут якраз трошечки притисло так, що можна всертися.

— Підтримую, — протарабанив Ласло. Він говорив по аудіоканалу — певно, падіння Сильви потягнуло за собою й командну мережу. — Тягни сюди великі стволи, здорованю. Нам не завадить…

— Ядо, тримайся… — втрутилася Кійока.

У кутку мого поля зору спалахнуло. Я крутнувся саме тоді, коли каракурі налетів на мене, прагнучи вхопити мене усіма вісьмома зігнутими кінцівками. Цього разу не було ніякого спантеличеного тупцяння на місці — механічна лялька перла на мене на повній швидкості. Я прибрав голову саме вчасно, щоб уникнути косарського замаху верхньої кінцівки, й розрядив свого бластера впритул. Каракурі полетіло назад кількома шматками, а його нижню частину подерло на смужки. Я ще для певності вистрілив у верхню половину, а тоді розвернувся й обійшов довкруги мертвої маси скорпіогармати, міцно стиснувши «Роніна» обіруч.

— Ядо, ти де?

— У цій всраній річці, — короткі хрусткі вибухи позаду її слів. — Шукай очима затонулий танк і мільйон гімнючих каракурі, що хочуть його витягнути.

Я побіг.

На шляху до річки я вбив ще чотирьох каракурі — всі вони рухалися надто швидко як на пошкоджених. Що б там не збентежило Сильву, воно не дало їй часу завершити своє проникнення.

На аудіоканалі зойкав і лаявся Ласло. Судячи зі звуків, хтось постраждав. Ядвіга мірно поливала віймінтів непристойностями, плетучи тло для нудних розрядів свого бластера.

Я прогнав повз повалені уламки останньої механічної маріонетки й вискочив просто на берег. І стрибнув з нього. Мокрий напад бризок крижаної води сягнув пахвини, а навкруги зашуміли річкові водокрути. Мошисті камені під ногами й відчуття гарячого поту на ступнях — це мої генетично продумані шпичаки інстинктивно намагалися завадити ковзанню всередині черевиків, допомогти мені намацати рівновагу. Я мало не перекинувся. Та ж ні: зігнувся, наче дерево під крутим вітром, ледве спромігся побороти власну інерцію й залишився стояти прямо, по коліна у воді. Очима пошукав той танк.

Я побачив його неподалік протилежного берега — стримів десь із метра швидкоплинної води. Посилений нейрохімією зір показав мені Ядвігу й Ласло, захищених тими уламками, і каракурі, що повзали берегом, але начебто не дуже рвалися довіритися течії річки. Кілька з них перестрибнуло на корпус танка, та, здається, вони не могли як слід утриматися на ньому. Ядвіга стріляла в них з однієї руки, мало не навмання. Іншою рукою вона обхопила Ласло. На них обох видніла кров.

Відстань була десь під сто метрів — задалеко для ефективного обстрілу з осколкового бластера. Я забрів у річку аж по груди, але й тоді стріляти було годі. Течія мало не збивала мене з ніг.

— Кляте гадство…

Я відштовхнувся й незграбно поплив, рукою притиснувши «Роніна» до грудей. Течія одразу потягла мене вниз річкою.

— Трясця…

Вода була холоднюча, аж дух наглухо сперло, хоч як я намагався вдихнути, шкіра на обличчі й долонях заніміла. Течія здавалася живою істотою, що настирно смикала мене за ноги й плечі, поки я борсався проти неї. Важкий осколковий бластер і патронташ з ультравібраційними мінами затягували мене на глибину.

І їм це вдалося.

Я виборсався на поверхню, втягнув повітря наполовину з водою і знову пірнув.

Опануй себе, Ковачу.

Думай.

Опануй себе, трясця.

Я замолотив ногами, вирвався на поверхню й наповнив легені. Відшукав напрямок до руїни павучого танка, яка швидко віддалялася. Тоді дав себе затягнути, простягнув руки до дна й пошукав, за що вхопитися.

Шпичаки вчепилися. Ногами я теж уперся в дно, закріпився проти течій й поповз по дну.

На це пішло більше часу, ніж мені б хотілося.

В одних місцях камені, що я їх обирав, були або замалі, або не дуже міцно закріплені, і виривалися. В інших місцях чоботи не знаходили як упертися. Щоразу я програвав секунди й метри відстані та сунув назад. Раз я ледь не загубив бластера. Які б мій чохол не мав анаеробні покращення, мені все одно доводилося зринати по повітря раз на три чи чотири хвилини.

Але я впорався.

Я цілу вічність перебирав камені в колючому судомному холоді й намагався вкоренитися в річковому дні, аж коли нарешті став у воді по пояс, дохитався до берега й витягнув себе, хекаючи й трусячись, на берег. Якісь кілька митей я тільки те й міг, що стояти на колінах та кашляти.

Дедалі наростало гудіння машин.

Я зіпнувся на ноги, більш-менш нерухомо намагаючись утримувати осколковий бластер обома тремтячими руками. Зуби цокотіли так, ніби хтось провів струм крізь м’язи щелепи.

— Мікі.

Орр сидів на одному з жучків із власним довгоствольним «Роніном» у піднятій руці. Оголений до пояса, випускні отвори із правого боку грудей досі не повністю закриті після пострілу, жар колихав повітря навколо них. Обличчя замурзане залишками полімера-невидимця і чимось схожим на обвуглений пил. З ранок, що залишив на його грудях і лівій руці каракурі, повиступало трохи крові.

Він зупинив жучка й подивився так, ніби не вірив власним очам.

— Якого біса з тобою сталося? Скрізь тебе шукали.

— Я, я, я, кара, кара, ті кара…

Він кивнув.

— Про них подбали. Яда з Кі закінчують прибирати. Павуків теж обох винесли.

— А С-с-с-сильва?

Він відвів погляд.

Розділ десятий

— Як вона?

Кійока знизала плечима. Вона підтягла термоковдру до Сильвиної шиї і стерла біосерветкою піт з обличчя чільниці.

— Важко сказати. У неї сильна гарячка, але це не хтозна-що після такого виступу. Мене більше турбує оце.

Вона штрикнула пальцем у бік медичних екранів біля койки. Голодисплей котушки даних мерехтів різкими кольорами. В одному з кутів світилася упізнавана груба схема електричної активності людського мозку.

— Це чільницький софт?

— Атож, — Кійока тицьнула в зображення. Навколо її пальця забушувало багряним, помаранчевим і насиченим сірим. — Тут основне сполучення мозку з ресурсами чільницької мережі. Це також точка, в якій діє система аварійного роз’єднання.

Я дивився на той барвистий пучок.

— Підвищена активність.

— Еге ж, занадто. Після роботи більша частина зображення має бути чорною або синьою. Організм накачується анальгетиками, щоб зменшити набряк у спинномозковому каналі, і на певний час усе сполучення майже повністю обривається. Зазвичай вона таке просто пересипала. Але це… — Вона знову знизала плечима. — Я такого ще не бачила.

Я сів на край ліжка, щоб роздивитися Сильвине обличчя. Всередині будівлі було тепло, але після річки я ще й досі відчував мороз у кістках.

— Що сьогодні пішло не так, Кі?

Вона похитала головою.

— Не знаю. Можна припустити, що ми нарвалися на антивірус, що вже був знайомий з нашими системами проникнення.

— У софті трьохсотлітньої давнини? Та годі.

— Сама знаю.

— Кажуть, що воно розвивається, — у дверях стояв Ласло — обличчя бліде, рука перев’язана там, де каракурі розпоров її до кістки. За його спиною вироджувався й сірів типовий для Нового Хоко день. — Геть вирвалося з-під контролю. Знаєте, це ж і є єдина причина того, навіщо ми тут. Щоб покласти цьому край. Розумієте, уряд мав такий надсекретний проект виведення штучного інтелекту…

Кійока зашипіла крізь зуби.

— Не зараз, Ласе. Заради сраки. Тобі хіба не здається, що нам слід непокоїтися про дещо важливіше?

— …і той вирвався з-під контролю. Ось про що треба хвилюватися, Кі. Просто зараз. — Ласло зайшов досередини й махнув рукою на котушку даних. — Там засів софт із чорних клінік, і він зжере Сильвину свідомість, якщо ми не знайдемо до нього вихідних креслень. І це погані новини, тому що його архітектори зараз усі аж там, у сраному Міллспорті.

— Але все це — лайно на лопаті! — закричала Кійока.

— Гой! — на мій подив, вони обоє замовкли й подивилися на мене. — Гм, слухай, Ласе. Я не бачу, яким чином навіть розвинутий софт зміг би накластися на наші конкретні системи отак зльоту. Подумай, ну яка вірогідність такого?

— А якщо це одні й ті самі люди, Мікі? Годі вам. Хто пише софт для списантів? Хто створив усю списантську програму? І хто по самі свої всрані яйця сидить у власних розробках таємних чорних нанотехнологій? Драний уряд Мечека, ось хто. — Ласло розвів руками й глянув на мене з безмежною, як світ, тугою. — Знаєш, скільки є свідчень, скільки людей, яких я знаю, розповідають, що бачили віймінтів, до яких нема жодного засцяного архівного дескриптора? Народ, та весь цей континент — це експеримент, і ми лише мала його частка. І нашого капітана щойно вкинули до щурячого лабіринту.

Знову рух у дверях — це Орр і Ядвіга, що прийшли подивитися, чого це тут так розкричалися. Велетень хитав головою.

— Ласе, тобі справді треба викупити якусь черепашачу ферму в Новопешті, про яку ти завжди говориш. Забарикадуйся на ній і балакай до кладок яєць.

— Іди в сраку, Орре.

— Сам іди в сраку, Ласе. Все серйозно.

— Їй не краще, Кі? — Ядвіга перейшла до екрана й поклала руку на плече Кійоки. Її чохол, як і мій, був вирощений на стандартній для Світу Гарлана основі. Змішане слов’янсько-японське походження давало безжально-прекрасні вилиці, складки епікантуса на блідо-гагатових очах і широкий розріз рота. Вимоги до бойового біотеху потребували тіла довгов’язого та мускулистого, але вихідний генетичний набір видав результат, що відзначався на диво витонченою сухорлявістю. Відтінок шкіри був коричневий, вицвілий від темряви бака й п’яти тижнів жалюгідної погоди Нового Хоко.

Дивитися, як вона переходить кімнату було майже тим самим, що пройти повз дзеркало. Ми могли бути братом і сестрою. Фізично ми й були братом і сестрою — запас клонів у бункері складався з п’ятьох різних модулів, у кожному по дюжині чохлів, вирощених з одного генетичного стебла. Для Сильви було найлегше проникнути в системи лише одного модуля, аніж кількох.

Кійока простягла руку й узяла нову довгоперсту долоню Ядвіги. То був свідомий рух, однак нерішучий — стандартна проблема з перечохленими. Феромонна суміш більше ніколи не буває такою самою, а на тій хімії тримається аж надто велика частка відносин, заснованих на сексі.

— Їй паскудно, Ядо. Я нічим не можу їй допомогти. Навіть не знаю, звідки можна почати. — Кійока знову вказала на котушку даних. — Просто не розумію, що там відбувається.

Тиша. Всі глипали на бурю кольорів у тому завитку котушки.

— Кі, — я вагався, зважуючи свою думку. Місяць спільного бойового списування трохи попрацював на те, щоб зробити мене частиною команди, але як мінімум Орр і досі бачив у мені чужака. Думка інших залежала від настрою. Ласло, зазвичай сповнений легкого відчуття братерства, часом бував схильний до спазмів параної, яка через моє затемнене минуле робила мою постать таємничою і зловісною. З Ядвігою в мене намітилося певне споріднення, але більша його частина, либонь, була зумовлена генетичною сумісністю наших чохлів. А Кійока зранку бувала справжнім стервом. Я не певен щодо того, як кожен із них здатен відреагувати.

— Слухайте, а ми можемо якось смикнути розмикач?

— Що? — Орр, як і передбачалося.

Кійока не вельми щаслива.

— У мене є хімія, що могла б це зробити, але…

— Ви не заберете в неї волосся, чорт забирай.

Я підвівся з ліжка й повернувся до велетня.

— А що як ця штука її вбиває? Ти волів би бачити її при волоссі й мертвою, чи не так?

— Стули свою всрану пе…

— Орре, він має рацію, — Ядвіга прослизнула між нами. — Якщо Сильва підхопила щось від коопа, а її власний антивірус не може з цим упоратися, то розмикач же й призначений для таких випадків, га?

Ласло енергійно закивав.

— Це може бути її єдиним шансом, брате.

— В неї таке вже було, — впирався Орр. — Та штука в Іямонському каньйоні минулого року. Вона вимкнулася на багато годин, гарячка гнала температуру, а тоді Сильва прокинулася така самісінька, як була.

Я помітив, як вони ззирнулися. Ні. Не така самісінька.

— Якщо я запущу розмикач, — повільно сказала Кійока, — то не зможу сказати, якої шкоди це завдасть. З чим би Сильва там не боролася, чільницький софт вона запустила на всю потужність. Звідси й лихоманка — їй слід було б розірвати зв’язок, але вона цього не робить.

— Еге ж. І на це є причина. — Орр зиркнув на нас. — Вона боєць, чорт забирай, і вона там і досі б’ється. Хотіла б вона розірвати сполучення, то зробила б це сама.

— Еге ж, і, можливо, те, з чим вона б’ється, не дає їй цього зробити. — Я знову повернувся до ліжка. — Кі, у неї ж є резервна копія, чи не так? Кортикальна пам’ять ніяк не пов’язана з чільницьким софтом?

— Так, вона захищена протоколом безпеки.

— І поки вона в такому стані, оновлення пам’яті заблоковано, чи не так?

— Гм, так, але…

— Тоді навіть якщо роз’єднання їй справді зашкодить, ми все одно матимемо її цілу в пам’яті. Який у вас налаштований цикл оновлення?

Ще один обмін поглядами. Кійока насупилася.

— Не знаю, має бути близьким до стандартного. Скажімо, що дві хвилини.

— Тоді…

— Ага, це тобі буде на руку, хіба ні, містере Передчутлива Срака. — Орр тицьнув пальця в мій бік. — Убити тіло, вирізати її життя своїм ножичком. Скільки тих клятих пам'ятей ти зараз носиш на собі? Що тобі з них? Що ти з ними всіма хочеш зробити?

— Це тут ні до чого, — м’яко сказав я. — Я тільки кажу, що коли Сильва після роз’єднання лишиться пошкодженою, ми зможемо врятувати її пам’ять до того, як вона оновиться, а тоді повернемося до бункера і…

Він хитнувся до мене.

— Ти говориш про те, щоб убити її, падло таке.

Ядвіга відштовхнула його.

— Він говорить про те, щоб її врятувати, Орре.

— А як щодо тієї копії, що зараз живе й дихає? Ти хочеш перерізати їй горло просто тому, що в неї пошкоджений мозок, і тому, що в нас є в запасі її краща версія? Так само, як ти зробив з усіма тим людьми, про яких не хочеш говорити?

Я побачив, як Ласло зиркнув на мене з новою підозрою. Я підняв руки на знак відступу.

— Гаразд, забудьте. Робіть як знаєте, я тут просто відробляю свій проїзд.

— Ми все одно не могли б цього зробити, Міку, — Кійока знову витирала Сильвине чоло. — Якби пошкодження були приховані, нам би знадобилося більше кількох хвилин, щоб їх помітити, а тоді було б запізно, і ушкодження записалися б у пам’ять.

Ви все одно могли б убити цей чохол, — не сказав я. — Мінімізувати витрати, перетяти їй горло зараз і вирізати пам’ять…

Я знову глянув на Сильву і подумки прикусив язика. Як і при погляді на Ядвіжин споріднений клонований чохол, я побачив щось на штиб дзеркала, миттєвий спалах себе самого, що дорікнув мені за такі думки.

Можливо, Орр таки має рацію.

— Одне напевне, — похмуро сказала Ядвіга. — Нам не можна залишатися тут у такому стані. Без Сильви в нас не більше шансів пережити Нечищене, ніж у купки зелені. Треба повертатися до Драви.

Знову тиша, в якій ця думка осідала в головах.

— Її можна переносити? — спитав я.

Кійока скривилася.

— Все одно доведеться. Яда правду каже, не можна ризикувати й лишатися тут. Треба тягти назад, щонайпізніше завтра вранці.

— Ага, можна використати якесь прикриття, що надійде сюди, — пробурмотів Ласло.

— Вони більш як за шістсот кілометрів позаду, хтозна, на що ми можемо нарватися. Ядо, по дорозі ми можемо надибати якихось друзів. Я розумію, що це ризиковано.

Повільний кивок від Ядвіги.

— Але ризикнути варто.

— Це на всю ніч, — сказав Ласло. — У тебе є мет?

— Не менше, ніж у Міці Гарлан.

Вона знову торкнулася плеча Кійоки — нерішуча ласка обернулася діловитим плесканням по спині — а тоді вийшла. Замислено глянувши на мене через плече, Ласло подався за нею до виходу. Орр стояв над Сильвою, склавши руки.

— До чортової сраки ти торкнешся, а не до неї, — попередив він мене.

З відносно безпечного місця на розвідницькій станції квеллістів Ядвіга з Ласло витратили решту ночі, прослуховуючи канали, вишукуючи в Нечищеному ознаки дружніх форм життя. Вони нишпорили континентом своїми делікатними електронними вусиками, сиділи невиспані й хімічно заведені, освітлені сяйвом портативних екранів і шукали слідів. З мого місця це скидалося на полювання на підводні човни, що його показували в старих експеріях Алена Марріотта на зразок «Полярної здобичі» чи «Глибокого пошуку».

Бригади списантів за природою своєї роботи нечасто вели зв’язок на великих відстанях — забагато ризику, що сигнал підхоплять системи артилерії віймінтів або хижа зграя стерв’ятників-каракурі. Електронні передачі на значні відстані були зрізані до абсолютно мінімальних голкокидкових плювків, зазвичай для того, щоб заявити про права на здобич. Решту часу бригади працювали мовчки.

Здебільшого.

Але маючи навичку, можна виявити шепіт місцевих передач між членами якоїсь бригади, мерехтіння електронної активності, що супроводжувала списантів, як запах цигарок в одязі курця. Маючи ще більш розвинуту навичку, можна відрізнити такі сигнали від сліду віймінтів, а ще, з правильними ключами шифрування, можна встановити зв’язок. Вони просиділи за цим аж до самісінького досвітку, але врешті Яда з Ласло спромоглися встановити контакт із трьома іншими бригадами списантів, що працювали в Нечищеному між нашою позицією і Дравським плацдармом. Закодовані голкокидки проспівали в один та інший бік, встановлюючи особи й права, і Ядвіга відсунулася на стільці з широкою тетраметовою усмішкою на обличчі.

— Добре мати друзів, — сказала вона мені.

Дізнавшись про ситуацію, всі три команди погодилися, хоч і з різною мірою ентузіазму, прикрити наш відступ у межах їхніх робочих радіусів. Така взаємодопомога — це щось на штиб неписаного правила для списантів у Нечищеному — ніколи не знаєш, чи не знадобиться тобі те саме завтра — але конкурентність, притаманна їхньому роду занять, додавала до співпраці трохи бурчання й зарозумілості. Дислокація перших двох бригад змусила нас відступати довгою звивистою дорогою, і вони обидві бурчали й не забажали перейти нам назустріч або супроводити на південь. А от із третьою нам пощастило. Оїші Емінеску стояв табором за двісті п’ятдесят кілометрів на північний захід від Драви з дев’ятьма важкоозброєними й оснащеними колегами. Він негайно запропонував вийти нам назустріч і підібрати нас на межі радіусу прикриття попередньої бригади, а тоді провести аж до плацдарму.

— Правда в тому, — сказав він мені, коли ми стояли посеред його табору й дивилися, як меншає денного світла в черговому усіченому зимовому полудні, — що перерва піде нам на користь. Кайша й досі не відновилася після тієї нагальної справи, за яку ми взялися за день до того, як ви з’явилися на плацдармі. Вона каже, що все гаразд, але коли ми розгортаємо бойову мережу, я відчуваю, що це не так. Інші теж досить витомлені. До того ж за минулий місяць ми бахнули три скупчення й десь двадцять автономних машин. Нам поки що вистачить. Нема сенсу перегинати палицю.

— Звучить аж надто раціонально.

Він засміявся.

— Не треба судити про нас усіх за мірками Сильви. Не всі аж такі одержимі.

— Я думав, одержимість іде в комплекті з роботою. «Списуй максимум» і все таке.

— Еге ж, є така пісня, — крива гримаса. — Так легше продати ідею зелені, а ще, звісно, наш софт природно схиляє до надмірності. Звідси й кількість бойових втрат. Але, врешті-решт, це ж просто софт. Звичайна прошивка, семе. Якщо прошивка керує тобою, яка ж ти тоді людина?

Я дивився на потемнілий обрій.

— Не знаю.

— Треба думати глибше, семе. Треба. Бо інакше вб’єшся.

З боку булькобудів хтось пройшов у згущеному мороці і щось вигукнув стрип’япською. Оїші всміхнувся й гукнув у відповідь. Подекуди залунали смішки. Звідкись іззаду долинув запах дров у вогні — хтось розпалив ватру. То був стандартний табір списантів — оперативно надуті й укріплені тимчасові бульки, які здуються й зникнуть так само швидко, коли прийде пора рухатися далі. Окрім випадкових ночівель у покинутих будівлях, як на розвідницькій станції квеллістів, ми з Сильвиною бригадою прожили в схожих умовах більшу частину минулих п’яти тижнів. Але все ж таки, навколо Оїші Емінеску відчувалася якась розслаблена теплота, що було нетипово для більшості списантів, з якими я досі стикався. Відсутність звичайного напруження гончака.

— А ти довго цим живеш? — спитав я його.

— Та чимало. Уже довше, ніж мені б хотілося, але…

Він знизав плечима. Я кивнув.

— Але платять добре. Так?

Він кисло всміхнувся.

— Так. У мене молодший брат вивчає марсіянські технологічні артефакти в Міллспорті, а батькам обом уже скоро треба перечохлятися, і вони не можуть собі цього дозволити. З нинішньою економікою ніщо інше не дасть мені досить заробітку, щоб покрити ці витрати. А після того, як уряд Мечека зарубав освітні стипендії й пенсійну систему чохлів, стало так, що як не платиш, то не маєш.

— Еге ж, якось усе пересралося відтоді, як я був тут минулого разу.

— Десь гуляв, га? — він не допитувався, як Плекс. Старомодна ввічливість Світу Гарлана — він, певно, вважав, що якби я хотів розповісти, що відбував термін у зберіганні, то якось би так і сказав.

— Так, десь тридцять-сорок років. Багато що змінилося.

Знову знизав плечима.

— На це зав’язувалося ще раніше. Усе, що квеллісти витиснули з першого режиму Гарлана, ці хлопці почали відщипувати одразу по тому. Мечек — це просто останній випуск недобрих новин.

— «Цього ворога не можна вбити», — пробурмотів я.

Він кивнув і закінчив цитату за мене.

— «Його можна тільки пораненого загнати назад, на глибину, і навчати дітей стежити за хвилями, щоби помітили, як він вертатиметься».

— Виходить, що хтось не надто уважно стежив за хвилями.

— Не в цьому діло, Мікі, — склавши руки, він дивився у бік згаслого світла на заході. — Просто відтоді, як вона була тут, часи змінилися. Який зараз сенс боротися й скидати режим Перших родин, тут чи десь інде, якщо Протекторат просто прийде й накидає тобі на голову посланців за твої клопоти?

— Тут є певна правда.

Він знову всміхнувся, цього разу веселіше.

— Семе, це не якась правда. Це та сама, основна правда. Це єдина значна різниця між тими часами й нашими. Якби Посланський Корпус існував у часи Виселення, квеллісти протримались би десь із пів року. З тими гадами не повоюєш.

— Вони програли на Інненіні.

— Так, але чи часто вони програвали відтоді? Тверезо кажучи, Інненін був маленьким глюком, цяткою на великому екрані.

Ревуча пам’ять ринула на мене. Джиммі де Сото кричав і стискав залишки свого обличчя пальцями, що вже видавили одне око й от-от мали видавити інше, якщо я не…

Я заблокував це.

Маленький глюк. Цятка на екрані.

— Може, ти й правий, — сказав я.

— Може, — тихо погодився він.

Після того ми мовчки постояли й поспостерігали за настанням пітьми. Небо розхмарилося достатньо, щоб на ньому показався спадний Дайкоку, нашпилений на північні гори, і повний, але далекий Маріканон, схожий на мідну монетку, закинуту високо над нашими головами. Набухлий Хотей лежав нижче західного обрію. Вогнище позаду розгорілося як слід. В червоному мерехтінні наші тіні набрали тілесності.

Коли стояти там стало незатишно через жар, Оїші чемно перепросив і подрейфував геть. Я ще хвилину потерпів жар на спині, а тоді розвернувся й заблимав у полум’я. Кілька людей з бригади Оїші схилилися до вогню з іншого боку, розігріваючи долоні. Розмиті, нечіткі силуети в розжареному темному повітрі. Приглушені тони розмови. Ніхто не дивився на мене. Важко сказати, що то було — старомодна ввічливість, подібна до тієї, що її демонстрував Оїші, чи звичайна замкнутість списантів.

Якого біса ти тут робиш, Ковачу?

Завжди ці легкі питання.

Я відійшов від вогнища й подався між булькобудами туди, де ми напнули три своїх, на дипломатичній відстані від бульок Оїші. Свіжа прохолода на обличчі й руках — моя шкіра відчула раптове зникнення теплого повітря. Місячне світло на бульках уподібнювало їх до горбів пляшкоспинів, що зринули на поверхню моря трави. Діставшись до тієї, в якій ми поклали Сильву, я помітив, що з-за причинених дверцят пробивається яскравіше світло. Решта стояли темні. Поруч два жучки під різними кутами підпирали паркувальні стійки, кермові колонки і збройні пульти галузилися на тлі неба. Третій десь зник.

Я торкнувся сигнальної латки, відхилив завісу й увійшов. Ядвіга з Кійокою, що сиділи на зібганих простирадлах з одного боку приміщення, поспіхом відскочили одна від одної. Навпроти них, біля приглушеної ілюмінієвої нічної лампи, лежала трупом Сильва у спальному мішку. Її волосся було дбайливо зачесане, в ногах світився переносний обігрівач. У бульці більше нікого не було.

— Де Орр?

— Не тут, — Яда сердито поправила одяг. — Трясця, міг би й постукати, Мікі.

— Я постукав.

— Окей, тоді міг би, трясця, постукати й почекати трохи.

— Пробач, я цього не очікував. То де Орр?

Кійока махнула рукою.

— Подалися десь на жучку з Ласло. Вони зголосилися на варту периметра. Ми подумали, що треба виказувати охоту до співпраці. Ці люди завтра доправлять нас додому.

— То чого ви, народ, не подалися до котроїсь із інших бульок?

Ядвіга скосила очі на Сильву.

— Тому що комусь треба вартувати й тут, — тихо сказала вона.

— Я повартую.

Якусь мить вони невпевнено дивилися на мене, а тоді глянули одна на одну. Кійока похитала головою.

— Не можна. Орр нас розчавить, як мух.

— Орра тут нема.

Ще один обмін поглядами. Яда знизала плечима.

— Справді, трясця, чом би й ні, — вона встала. — Ходімо, Кі. Орр зміниться не раніш ніж за чотири години. Він ні про що не дізнається.

Кіойка вагалася. Вона схилилася над Сильвою й приклала долоню до її лоба.

— Добре, та в разі…

— Так, я вас покличу. Йдіть собі.

— Нумо, Кі, ходім, — Ядвіга погнала подругу до дверцят. Вже виходячи, вона спинилася й вищирилася до мене. — І ще одне, Мікі. Я бачила, як ти на неї дивишся. Нікуди не підглядай і нічим не тицяй, добре? Не лапай персики. Не лізь руками в чужу тарілку.

Я теж вискалився.

— В сраку тебе, Ядо.

— Можеш помріяти.

Губи Кійоки нечутно промовили більш традиційне «дякую», і вони пішли. Я сів біля Сильви і глянув на неї. За хвильку я простягнув руку й провів по її чолу — луною жесту Кійоки. Сильва не ворухнулася. Її шкіра була гаряча й суха, як папір.

— Ну ж бо, Сильво, вибирайся звідти.

Жодного відгуку.

Я прибрав руку й ще трохи подивився на ту жінку.

Якого біса ти тут робиш, Ковачу?

Це не Сара. Сари не стало. Якого біса ти…

Ох, помовч.

Наче в мене є інший вибір.

Згадка про останні хвилини в «Токійській вороні» прийшла й розчавила останню фразу. Безпека за столом, де сидів Плекс, тепла анонімність і надія на квиток додому на наступний день — я згадав, як підвівся й відійшов геть від усього того, ніби відгукнувшись на пісню сирени. Пішов до крові й люті битви.

Згадуючи минуле, я побачив, що та мить була така поворотна, така навантажена ознаками доленосних змін, що мені мало просигналити, перш ніж я її переступив.

Але воно так завжди, коли згадуєш минуле.

Мушу сказати, Мікі, ти мені подобаєшся, — її голос звучав трошки розмито від ранньої години й наркотиків. Десь за вікнами квартири виповзав надвір ранок. — Не можу вказати пальцем. На те, чим саме. Але це так. Ти мені подобаєшся.

Це приємно.

Але цього не досить.

Мої долоні й пальці легенько свербіли — генетично запрограмоване бажання торкнутися нерівної поверхні, вхопитися за неї й кудись видертися. Я помітив цю рису чохла трохи раніше, це бажання з’являлося й зникало, але здебільшого проявлялося в часи стресу й бездіяльності. Дрібне роздратування, як належить після завантаження. Навіть свіжоклонований чохол має що сказати. Я кілька разів стиснув кулаки, запхнув руку в кишеню й намацав кортикальні пам’яті. Вони зібралися в одну гладеньку масу з дорогоцінних механічних складових, клацнувши гладенькими боками. Юкіо Хіраясу і його посіпаки приєдналися до моєї колекції.

На шаленому шляху пошуків і знищення, який ми прорізали через Нечищене за минулий місяць, я знайшов час почистити свої трофеї хімікатами й електроскребком. Коли я розкрив долоню під ілюмінієвим світлом, вони зблиснули, позбавлені всіх слідів кісток і спінальних тканин. Півдюжини лискучих металевих циліндрів, схожі на нарізані лазером секції витонченого пензля для каліграфії. Їхня бездоганність порушувалася лиш крихітними нитчастими шпичаками мікророз’ємів з одного боку. Пам’ять Юкіо вирізнялася з-поміж інших — вона мала жовту смужку з витравленим кодуванням виробника точно посередині. Дизайнерський продукт. Чого від них ще чекати?

Решта, включно з посіпакою якудзи, були стандартними державними зразками. Жодних видимих позначок, тож я обережно обмотав якудзу чорною ізострічкою, щоб відрізнити його пам’ять від тих, які я виніс із цитаделі. Я хотів легко їх розрізняти. За посіпаку ніхто не торгуватиметься так, як за Юкіо, але я не бачив причин прирікати звичайного бандита до місця, куди я збирався доправити священників. Я не знав напевне, що саме збирався зробити з ним натомість, але в останню хвилину щось усередині повстало проти мого ж ранішого наміру викинути його в море Андраші.

Я знову поклав їх із Юкіо до кишені, глянув на решту чотири, що лежали разом на долоні, і замислився.

Чи цього досить?

Якось, на іншій планеті, під іншим сонцем, якого не видно зі Світу Гарлана, я зустрів чоловіка, що заробляв торгівлею кортикальною пам’яттю. Він купував і продавав на вагу, відміряючи життя, що містилися всередині них, купками — як приправи або напівкоштовне каміння, як товар, що став дуже прибутковим у тих політичних умовах, що склалися. Щоб відлякати конкурентів, він видавав себе за місцеву версію втіленої Смерті. Він дуже перегравав, але я запам’ятав це.

Я міркував, що б він міг подумати, якби зараз мене побачив.

Чи цього…

На моїй руці стислася долоня.

Шок пробіг мною, як електричний струм. Кулак стиснувся на пам'ятях. Я вирячився на жінку переді мною, яка саме звелася в спальному мішку на лікоть. На м’язах її обличчя грав відчай. В її очах не було й натяку на те, що вона мене впізнала. Її рука механічно стискала мою.

— Ти, — сказала вона японською і кашлянула. — Допоможи. Допоможи.

То був не її голос.

Розділ одинадцятий

На той час, як ми дісталися пагорбів, з яких уже видно Драву, небо заступив сніг. Де-не-де траплялися смуги шквалів, але й повітря між ними ані на мить не втрачало морозної кусючості. Вулиці й дахи будівель міста внизу були ніби припорошені інсектицидом, а на сході купчилися надуті хмари, обіцяючи привести за собою решту. На одному з загальних каналів урядовий дрон-пропагандист роздавав попередження про мікрозавірюхи й звинувачував у поганій погоді квеллістів. Спустившись до міста й опинившись на шарпаній вітром вулиці, ми побачили скрізь паморозь і вкриті скоринкою криги калюжі дощової води. Разом зі сніжинками на землю осідала моторошна тиша.

— Веселого драного Різдва, — пробурмотів хтось із бригади Оїші.

Скупий сміх. Тиша була надто давлюча, а кощаві, притрушені сніжком кістки Драви — надто похмурі.

Заходячи до міста, ми проминули нововстановлені вартові системи. То була відповідь Курумаї на набіг коопу шість тижнів тому — однодумні роботизовані збройні системи з набагато нижчим рівнем інтелекту, ніж гранично дозволений списантськими угодами. Втім, Сильва все одно сіпнулася, коли Орр проводив свого жучка повз кожну зсутулену постать, а коли одна з них трохи випросталася, вдруге скануючи деталі наших міток з легеньким тріскотінням, вона відвернула свій порожній погляд і сховала обличчя на плечі велетня.

Коли вона прокинулася, лихоманка не спала. Вона лиш відступила, як море, залишивши її розкритою і вологою від поту. А на дальньому краї того відрізку, на який відійшла гарячка, все одно було видно маленькі й майже нечутні хвилі жару, що й далі билися об неї. Про це можна було здогадатися, дивлячись на мініатюрний шторм, який, вочевидь, ще вирував у венах на її скронях.

Нічого ще не минулося. І близько ні.

Далі заплутаними й безлюдними вулицями міста. Коли ми підходили ближче до плацдарму, загострені чуття мого нового чохла вловили серед холоду легкий аромат моря. Суміш солі й різноманітної органіки, вічно присутній запах бела-трави й різкий пластиковий сморід хімікатів, що їх розливали поверхнею гирла. Я вперше усвідомив, якою мірою синтетичний організм був позбавлений органів нюху — нічого з усього цього не пробилося до мене на шляху з Текітомури.

Коли ми підійшли ближче, захисні системи плацдарму смикнулися й пробудились. Павучі блоки розсунулися, живий дріт поплівся геть. Проминаючи їх, Сильва зсутулилася, нахилила голову й затремтіла. Навіть волосся її ніби притислося до голови.

Надмірне мережеве напруження, — висунув здогад лікар із бригади Оїші, примружившись до візуалізацій на своєму обладнанні, поки Сильва нетерпляче лежала під сканером. Ви ще не подолали рифи. Я б рекомендував кілька місяців розслабленого життя десь у теплішому й більш цивілізованому місці. Можливо, в Міллспорті. Зайдіть до клініки для прошитих, нехай зроблять вам усебічну перевірку.

Вона скипіла. Кілька місяців? Драний Міллспорт? Він по-списантськи відсторонено знизав плечима. Або знову вимкнетеся. Щонайменше, треба повернутися до Текітомури й перевіритися на сліди вірусів. У цьому стані не можна продовжувати гратися в полі.

Решта «Пролаз» погодилася. Попри раптове повернення Сильвиної свідомості, ми збиралися повернутися.

Спалимо трохи набраної грошви, — всміхалася Ядвіга. — Розгуляємося. Зустрічай нас, нічне Текіто.

Ворота плацдарму задвигтіли вгору, щоб нас пропустити, і ми пройшли на територію за ними. Порівнюючи з минулим разом, коли я його бачив, зараз він здавався майже закинутим. Кілька постатей сновигало між бульками, пересуваючи якесь обладнання. Надто холодно для будь-чого іншого. Від шарпання вітром і снігом кілька запущених зміїв-розвідників скажено тріпотіли на своїх прив’язях. Здавалося, ніби решту з них зняли зі щогли перед завірюхою. Над верхами бульок виднілася надбудова великого, вкритого снігом аероплава в доці, але крани, що обслуговували його, не рухалися. По всій базі витало невтішне відчуття, ніби все навколо от-от заб’ють дошками.

— Краще зразу поговорити з Курумаєю, — сказав Оїші, злазячи зі свого зношеного одномісного жучка, коли ворота знову опустилися. Він оглянув свою бригаду й нашу. — Пошукайте ночівлю. Здається, зараз тут небагато місця. Не думаю, що хтось із прибулих на сьогоднішньому аероплаві вийде звідси раніше, ніж розпогодиться. Сильво?

Сильва щільніше загорнулася в куртку. Її обличчя було змучене.

Вона не хотіла говорити з Курумаєю.

— Я піду, капітане, — запропонував Ласло. Він незграбно сперся на моє плече неушкодженою рукою й зіскочив із жучка, який ми з ним ділили. Промерзлий сніг рипнув у нього під ногами. — А ви підіть пошукайте собі кави чи ще чого.

— Окей, — сказала Ядвіга. — І не давай старому Шіґу надто на себе насідати, Ласе. Якщо йому не сподобається наша розповідь, нехай залізе собі в сраку.

— Ага, я так йому й скажу, — Ласло закотив очі. — Ні, навряд. Гей, Мікі, не хочеш піти зі мною для моральної підтримки?

Я кивнув.

— Аякже. Кі, Ядо? Хтось із вас візьме мого жучка?

Кійока злізла із заднього сидіння жучка й причовгала до мене. Ласло підійшов до Оїші, перевів погляд на мене, а тоді хитнув головою у напрямку центру табору.

— Тоді ходімо. Розберемося з цим одразу.

Як, певно, можна було передбачити, Курумая був не надто щасливий бачити членів Сильвиної бригади. Він змусив нас двох чекати в погано прогрітому передпокої командної бульки, поки сам розбирався з Оїші й призначав квартири. Уздовж перегородок були закріплені дешеві пластикові сидіння, а в кутку висів причеплений екран, що переказував планетарні новини на фонові гучності. На низькому столику стояла котушка даних з відкритим доступом для тих, у кого залежність від подробиць, і попільничка для ідіотів. Наше дихання злегка туманилося в повітрі.

— То про що ти хотів зі мною побалакати? — спитав я Ласло, хукаючи на руки.

— Га?

— Та годі. Тобі так само потрібна моральна підтримка, як Яді з Кі потрібен хрін. Що відбувається?

На його обличчя випливла усмішка.

— Ну, я завжди сумніваюся щодо них двох. Знаєш, такі речі не дають чоловікові заснути.

— Ласе.

— Гаразд, гаразд, — він сперся здоровим ліктем на крісло й закинув ноги на низенький столик. — Ти був поруч, коли вона прокинулась, так?

— Так.

— Що вона тобі сказала? Насправді.

Я повернувся, щоб краще на нього подивитися.

— Те, про що я вам усім розповів учора. Нічого такого, що можна було б передати послівно. Просила допомоги. Озивалася до людей, яких не було поруч. Бурмотіла. Здебільшого то було марення.

— Ага, — він розкрив долоню й почав розглядати її, ніби то була якась мапа чи ще що. — Розумієш, Мікі, я прудкориб. Провідний прудкориб. Я виживаю, бо помічаю те, що коїться на периферії. І зараз я бачу периферичним зором те, що ти дивишся на Сильву не так, як дивився раніше.

— Невже? — я зберіг спокійний тон.

— Вже. До вчорашнього вечора ти дивився на неї, наче зголоднілий дивиться на щось смачне. А тепер… — Він повернув голову, щоб зазирнути мені у вічі. — Ти втратив апетит.

— Їй недобре, Ласе. Хвороба мене не приваблює.

Він похитав головою.

— Не сканується. Вона хворіє аж від гулянки коло розвідницької станції, але до вчора голод тебе не покидав. Може, він став слабший, але не зник. А тепер ти дивишся на неї так, ніби щось от-от має статися. Наче вона якась бомба чи що.

— Я хвилююся за неї. Як і всі.

А під цими словами температурною інверсією вирували думки. Значить, ти помічаєш такі деталі, і це допомагає тобі вижити, га, Ласе? Так знай — коли ти балакаєш про те, що помітив, це скоріше допоможе тобі бути вбитим. За інших обставин ти зі мною саме на це й нарвався б.

Ми тихо посиділи пліч-о-пліч. Він кивнув сам до себе.

— То не скажеш мені нічого?

— Нема чого казати, Ласе.

Більше тиші. На екрані бігли найважливіші новини. Випадкова смерть (пам’ять врятовано) якогось незначного Гарланового нащадка в портовому районі Міллспорта, ураган, що формується в Кошутській затоці, Мечек підріже видатки на охорону здоров’я до кінця року. Я дивився без жодної цікавості.

— Слухай, Мікі, — Ласло повагався. — Не казатиму, що довіряю тобі, бо насправді це не так. Але я й не такий, як Орр. Я не ревную Сильву. Знаєш, для мене вона — капітан, і це все. І я довіряю тобі піклуватися про неї.

— Дякую, — сухо сказав я. — І чому я маю завдячувати за таку честь?

— Ну, вона трохи розповіла про те, як ви познайомилися. Бородаті й усе таке. Цього досить, щоб зрозуміти…

Двері склалися, і в них з’явився Оїші. Він усміхнувся і вказав великим пальцем собі за спину.

— Він ваш. Побачимося в барі.

Ми увійшли. Я так і не дізнався, що там Ласло зрозумів, і наскільки він міг бути далекий від правди.

Шіґео Курумая сидів за столом. Він не підвівся, поки ми заходили, його обличчя не читалося, а тіло заклякло так нерухомо, що передавало його лють ясніше, ніж крик. Стара школа. Позаду нього голограма створювала ілюзію алькова в стіні бульки, де тіні й місячне світло перепливали навколо ледь видимої котушки. На столі біля його ліктя стояла в очікуванні котушка даних, розкидаючи по бездоганному робочому місці буйні візерунки барвистого світла.

— Ошіма нездужає? — прямо спитав він.

— Так, підхопила щось від коопа в горах, — Ласло почухав вухо й озирнув порожню кімнату. — А тут, наче, мало що коїться, га? Закрилися від мікрохуги?

— У горах, — Курумая на дав себе відволікти. — Майже за сімсот кілометрів на північ від місця, де ви погодилися працювати. Де ви підрядилися провести зачистку.

Ласло знизав плечима.

— Слухайте, це було рішення капітана. Вам би слід…

— Ви діяли за контрактом. І, що важливіше, під зобов’язанням. Ви винні ґірі плацдарму і мені.

— Ми потрапили під вогонь, Курумая-сан, — брехня вискочила по-посланськи легко. Негайна радість від того, як скочило до роботи навчене вміння впливати на розмову — минуло чимало часу відколи я востаннє таке робив. — Після засідки в храмі наш чільницький софт було скомпрометовано, ми зазнали серйозних органічних ушкоджень — якщо точніше, то особисто я і ще один член бригади. Ми бігли наосліп.

Після моїх слів тиша розкрилася. Ласло поривався щось сказати. Я застеріг його швидким поглядом, і він затих. Очі командувача плацдармом пурхали між нами аж поки врешті не осіли на моєму обличчі.

— Це ти, Передчутливий?

— Так.

— Новобранець. Зголосився бути речником?

Знайшов точку напруження — тисни на неї.

— В цьому випадку я теж винен ґірі, Курумая-сан. Без підтримки моїх товаришів я б зараз лежав у Драві мертвий і роздертий каракурі на шматки. Натомість, вони винесли мене в безпечне місце і знайшли нове тіло.

— Так. Я бачу. — Курумая коротко опустив погляд на стіл, а тоді знову глянув на мене. — Дуже добре. Поки що ви розказали мені не більше, ніж доповідь, яку ваша бригада передала з Нечищеного, тобто мінімум. Тепер, будь ласка, поясніть мені, чому, біжучи наосліп, ви вирішили не повертатися до плацдарму.

Тут було легше. Ми понад місяць проганяли цей пункт на всі лади біля вогнищ у наших таборах в Нечищеному, поліруючи брехню.

— Наші системи хоч і перетрусило, але вони лишалися частково робочими. Вони вказували на активність віймінтів позаду нас, що відрізало шлях для відступу.

— І таким чином потенційно загрожувало зачисникам, яких ви взялися захищати. І ви не зробили нічого, щоб їм допомогти.

— Господи, Шіґу, та нас же осліпило к бісу.

Командувач плацдармом звернув погляд на Ласло.

— Я не просив надавати мені свою інтерпретацію подій. Помовч.

— Але…

— Ми відійшли на північний схід, — сказав я, знову застережливо глянувши на прудкориба, що стояв поруч. — 3 того, що ми бачили, область була безпечна. І ми продовжували рухатися, поки знову не ожив чільницький софт. На той час ми майже вийшли з міста, і я стікав кров’ю. Від Ядвіги в нас залишилася тільки кортикальна пам’ять. З очевидних причин ми вирішили увійти в Нечищене й відшукати раніше описаний і помічений на мапах бункер, що мав запас клонів і був обладнаний для перечохлень. Як вам відомо з нашої доповіді.

— Ми? Ти брав участь у прийнятті того рішення?

— Я стікав кров’ю, — повторив я.

Погляд Курумаї знову опустився.

— Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що після засідки, яку ви описали, в тому районі не було помічено жодних подальших ознак активності віймінтів.

— Так, це тому, що ми обвалили на них цілу будівлю, — рубонув Ласло. — Розкопайте той храм і побачите рештки. Не кажу вже про ту пару, яку нам довелося виносити голими, як срака, руками в тунелі при відході.

Курумая знову обдарував прудкориба холодним поглядом.

— У нас не було людських ресурсів для розкопок. Дистанційне сканування вказує на залишки машин під руїнами, але влаштований вами вибух дуже зручно розніс на дрібний пил більшу частину нижнього рівня будівлі. Якщо там справді…

— «Якщо»? Як це «якщо»?

— … були віймінти, як ви заявляєте, вони мали перетворитися на пару. Дві штуки в тунелі таки були знайдені, що нібито підкріплює вашу розповідь, яку ви передали нам, щойно опинилися в безпеці в Нечищеному. Тим часом, вам також може бути цікаво дізнатися, що записники, яких ви покинули, справді натрапили на кілька гнізд каракурі за кілька годин і за два кілометри на захід. В операції з їх придушення сталося двадцять сім смертей. Дев’ять із них — справжні, пам’яті не врятовано.

— Це трагедія, — сказав я рівним голосом. — Але ми не були здатні її попередити. Якби ми повернулися зі своїми пораненими й пошкодженою чільницькою системою, то тільки були б їм тягарем. Натомість за тих обставин ми шукали способу якнайскоріше повернути собі повну бойову силу.

— Так. У вашій доповіді так і сказано.

Він кілька секунд супився на нас. Я знову зиркнув на Ласло, на випадок, якби той збирався знову розкрити рота. Очі Курумаї піднялися до моїх.

— Дуже добре. Наразі ви квартируватимете разом із бригадою Емінеску. Я влаштую для Ошіми медичний огляд софту, рахунок, за який сплатите ви. Коли її стан стабілізується, а погода поліпшиться, ми почнемо повне розслідування інциденту в храмі.

— Що? — Ласло ступив уперед. — Ви сподіваєтеся, що ми скнітимемо тут, поки ви не розкопаєте ту купу лайна? Дзуськи, дядьку. Нас нема. Ми чухнемо назад, до Текіто, на отому довбаному аероплаві.

— Ласе…

— Я не сподіваюся, що ви залишитеся в Драві, зовсім ні. Я наказую вам залишитися. Хочеться вам чи ні, а тут діють певні ієрархічні порядки. Якщо ви спробуєте піднятися на борт «Сходу Дайкоку», вас зупинять. — Курумая насупився. — Мені б не хотілося вдаватися до грубих методів, але якщо ви мене змусите, я вас замкну.

— Замкнете? — на кілька секунд здавалося, ніби Ласло ніколи не чув останнього слова і тепер чекав, поки чільник пояснить, що воно означає. — Замкнете нас, трясця? Та ми за минулий місяць винесли п’ять коопів, більше дюжини автономних віймінтів, очистили цілий бункер, повний страшенно неприємного заліза, і отаку за те отримаємо всрану подяку?

Тоді він зойкнув і заточився, притуливши долоню до одного ока, ніби Курумая тицьнув у нього пальцем. Чільник звівся на ноги. Його голос аж шипів від раптово звільненої люті.

— Ні. Отаке ви отримаєте через те, що я більше не можу довіряти бригаді, за яку несу відповідальність. — Він зиркнув на мене. — Ти, Передчутливий, забери його звідси й передай мої вказівки решті ваших товаришів. Я не збираюся говорити про це вдруге. Геть, обидва.

Лас і досі тримався за око. Я поклав руку йому на плече, щоб провести його, але він сердито скинув її. Він підняв тремтячий палець у бік Курумаї, забурмотів щось, а тоді ніби передумав, розвернувся на п’ятці й покрокував до дверей.

Я вийшов слідом за ним. У дверях я озирнувся на чільника. З напруженого обличчя було важко щось прочитати, але мені здалося, що я все одно вловив щось від нього — лють через порушення субординації, каяття за те, що не зміг утримати ситуацію і себе самого під контролем. Відраза до того, до чого докотилася справа тут і зараз, у командній бульці, і, можливо, у всій цій урядовій ініціативі, що ніяк не обмежувала доступ на цей ринок. Можливо, відраза до того, куди зайшли справи на всій цій клятій планеті.

Стара школа.

Я купив Ласу випити в барі й послухав, як він клене Курумаю за те, який той до всирачки правильний гімнюк, а тоді пішов шукати решту. Я залишив його в хорошій компанії — бар був наповнений роздратованими списантами зі «Сходу Дайкоку», що голосно нарікали на погоду й пов’язану з нею заборону виходити в поле. Ультранюансований швидкий навантажений джаз утворював доречне пронизливе тло, милосердно позбавлене балачки діджея-пропагандиста, яка почала в мене асоціюватися з музикою за минулий місяць. Дим і гамір наповнювали булькобуд під самий дах.

Я знайшов Ядвігу з Кійокою — вони сиділи в кутку, занурившись в очі одна одної та ще в розмову, що здавалася якоюсь занадто напруженою, щоб намагатися в неї вступити. Яда нетерпляче сказала мені, що Орр залишився з Сильвою на квартирі, і що Оїші був десь тут, можливо, в барі, і як вона його бачила востаннє, він із кимось розмовляв, десь у напрямку, куди вона приблизно махнула рукою. Я вловив натяки і залишив їх удвох.

Насправді Оїші був не в тому напрямку, куди вказала Ядвіга, але він таки був у барі й балакав до пари інших списантів, з яких я тільки в одному впізнав члена його бригади. Він запросив мене усмішкою й піднятою склянкою. Його голос вирізнявся із загального гулу.

— Перепало на горіхи, га?

— Щось таке, — я підняв руку, щоб привернути увагу з того боку шинквасу. — В мене таке враження, що Сильвині «Пролази» наривалися тривалий час. Тобі повторити?

Оїші оцінив рівень напою у своїй склянці.

— Ні, в мене ще є. Наривалися? Можна й так сказати. Вони точно не найбільш заклопотана інтересами спільноти бригада. Втім, у рейтингах вони зазвичай дуже високо. Якийсь час на цьому можна протриматися, навіть із таким дядьком, як Курумая.

— Добре мати хорошу репутацію.

— Атож, до речі про репутацію. Тут тебе дехто шукав.

— Невже? — він говорив і дивився мені в очі. Я придушив реакцію і звів брову, до пари до ретельно вдаваної чемної цікавості в голосі. Замовив міллспортського односолодового у бармена й знову повернувся до Оїші. — Ім’я своє не називали?

— З ним балакав не я, — чільник кивнув на свого компаньйона з іншої бригади. — Це Сімі, провідний прудкориб у бригаді «Перехоплювачів». Сімі, той хлопець, що розпитував про Сильву та їхнього новобранця — ти не почув, як його звали?

Сімі зиркнув убік і насупився. Тоді його обличчя прояснішало і він клацнув пальцями.

— Ага, пам’ятаю. Ковач. Сказав, що його звуть Ковачем.

Розділ дванадцятий

Усе наче зупинилося.

Ніби весь гамір у барі раптом застиг арктичною сльотою просто у мене у вухах. Дим не клубочився, тиск народу біля шинквасу за моєю спиною наче зник. То була шокова реакція, якої я не відчував у чохлі «Ейшундо» навіть посеред бою з віймінтами. У каламутній тиші тієї миті я бачив, як уважно дивиться на мене Оїші. Я підніс склянку до рота на автопілоті. Односолодове потекло вниз, обпекло, і коли в животі розійшлося тепло, світ знову ожив так само раптово, як і зупинився. Музика, шум, активна штовханина людей навколо.

— Ковач, — мовив я. — Справді?

— Ти його знаєш? — спитав Сімі.

— Чув про нього, — не було сенсу закопуватися в брехню глибше. Не тоді, коли Оїші так стежив за моїм обличчям. Я знову сьорбнув. — Він не казав, чого хотів?

— Нє, — Сімі похитав головою, вочевидь не настільки зацікавлений цим. — Він просто спитав, де ти, і чи пішов ти з «Пролазами». Це було кілька днів тому, тож я сказав йому, що так, ти ходиш десь у Нечищеному. Він…

— А він не… — я спинився. — Пробач, ти щось казав?

— Йому ніби дуже хотілося з тобою поговорити. Він умовив когось — здається, Антона і «Черепків» — повести його до Нечищеного і пошукати. То ти знаєш цього чувака, га? Він для тебе проблема?

— Звісно, — тихо мовив Оїші, — це може й не бути той Ковач, якого ти знаєш. Це доволі поширене прізвище.

— Є таке, — погодився я.

— Але ти так не думаєш?

Я зобразив плечима сумнів.

— Малоймовірно. Він мене шукає, я про нього чув. Найбільш імовірно, що в нас таки є спільна частина історії.

Компаньйон Оїші й Сімі обидва зневажливо кивнули — такий підпитий жест згоди. Самого Оїші це, здавалося, інтригувало значно сильніше.

— І що ти чув про нього, про цього Ковача?

Цього разу знизати плечима було легше.

— Нічого доброго.

— Ага, — враз погодився Сімі. — Це точно. Здався мені таким справді жорстким психом і гімнюком.

— Він приходив сам? — спитав я.

— Нє, з ним був цілий загін якихось м’язів. Десь їх четверо чи п’ятеро. Міллспортська балачка.

О, чудово. Значить, це вже не місцева справа. Танаседа тримав свою обіцянку. Глобальний ордер на взяття вас у полон. І вони звідкись викопали…

Ти не знаєш цього напевне. Поки що ні.

Ой, та годі тобі. Так має бути. Інакше навіщо використовувати ім’я? На чиє почуття гумору тобі це схоже?

Хіба що…

— Слухай, Сімі. Він же не називав мене на ім’я, так?

Сімі блимнув на мене.

— Хтозна, а як тебе звуть?

— Гаразд. Забудь.

— Чувак питав про Сильву, — пояснив Оїші. — Її ім’я він знав. І, здається, знав про «Пролаз». Але по-справжньому він цікавився новим рекрутом, який міг з’явитися в їхній бригаді. А імені він не знав. Так, Сімі?

— Десь так, — Сімі зазирнув у порожню склянку. Я подав знак бармену й замовив усім ще по одній.

— Значить, міллспортські типи. Як думаєш, хтось із них міг залишитися тут?

Сімі стиснув губи.

— Могло буть. Не знаю, я не бачив, як «Черепки» виходили, тож і не знаю, скільки з ними було довісків.

— Але це було б логічно, — тихо мовив Оїші. — Якщо цей Ковач добре все розвідав, то він знатиме, як важко відстежити чиєсь пересування в Нечищеному. Було б логічно залишити тут людей на випадок, якби ти повернувся. — Він помовчав, стежачи за моїм обличчям. — І передати цю новину голкокидком, якби так і сталося.

— Еге ж, — я висушив склянку й легенько здригнувся. Підвівся. — Мабуть, мені треба поговорити зі своєю бригадою. Даруйте мені, панове.

Я попхався крізь натовп назад, поки не дістався кутка з Ядвігою і Кійокою. Вони саме пристрасно поєднували губи й палко обіймалися, не помічаючи нічого довкола. Я опустився на стільця біля них і поплескав Ядвігу по плечу.

— Припиніть обоє. У нас проблеми.

— Знаєш, — прогуркотів Орр. — Я думаю, що ти гімно говориш.

— Справді? — з певним зусиллям я погамував спалах гніву і пожалкував, що вирішив не вмикати повну силу посланського переконання, а натомість довірити своїм колегам-списантам покластися на власні здібності до прийняття рішень. — Тут ідеться про якудзу.

— Ти цього не знаєш.

— Сам усе прорахуй. Шість тижнів тому ми стали колективно відповідальні за смерть сина високородного якудзи та двох його поплічників. І тепер хтось нас розшукує.

— Ні. Тепер хтось розшукує тебе. Чи розшукує він решту з нас — це ще треба дивитися.

— Слухайте всі, — я обвів поглядом квартиру без вікон, яка знайшлася для Сильви. Спартанська одинарна койка, вбудовані в стіни шафки, стільчик у кутку. Поки чільниця скрутилася на койці, а її команда стояла навколо, то була тісна, напхана кімнатка. — Вони знають про Сильву, вони пов’язали її зі мною. Так сказав дружбан Оїші.

— Чуваче, ми вичистили ту кімнату краще за…

— Знаю, Ядо, але цього не було досить. Вони знайшли свідка, що бачив нас разом, може, якесь периферичне відео, може, ще щось таке. Суть у тому, що я знаю цього Ковача, і повірте мені, якщо ми досидимося й дамо себе наздогнати, ви швидко дізнаєтеся, що нема жодної різниці, кого саме він шукає — мене, чи Сильву, чи нас обох. Цей чувак — колишній посланець. Він винесе кожного в цій кімнаті, просто щоб не ускладнювати ситуацію.

Цей старий жах перед посланцями — Сильва спала, вимкнувшись від помічної хімії й абсолютного виснаження, а Орр був надто розпалений суперечкою, але решту пересмикнуло. Під бронею списантської крутості вони всі виросли на страшних історіях з Адорасьйон та Шарії, як і решта. Посланці приходили й розносили ваш світ на друзки. Звісно, все не так просто — правда була значно складніша і, разом з тим, значно страшніша. Але кому в цьому всесвіті потрібна правда?

— Що як ми цього разу скакнемо вперед? — задумалася Ядвіга. — Знайдемо залеглих на плацдармі Ковачевих дружків і вирубимо їх, перш ніж вони встигнуть щось передати.

— Певно, для цього вже запізно, Ядо, — Ласло похитав головою. — Ми зайшли кілька годин тому. Всі, хто хотів, уже знають про це.

Тиск наростав. Я мовчав і стежив за тим, як справа потекла в потрібному мені руслі. Кійока насупилася і вступила й собі.

— Ми все одно ніяк не зможемо знайти тих гімнюків. Міллспортського акценту й суворих пик тут як пуголовків. Нам щонайменше знадобилось би зазирнути до інфостека плацдарму. А ми, — вона вказала на Сильвину зародкову позу, — зараз не в тій формі.

— Навіть якби Сильва функціонувала, нам би дали по руках, — похмуро сказав Ласло. — Із тим, як зараз налаштований Курумая, він підскочить до стелі, навіть коли ми просто почистимо зуби не тією рукою. Я сподіваюся, та штука захищена від зовнішнього втручання?

Він кивнув на резонатор-глушилку особистого простору, примощену на стільці. Кійока теж кивнула, трохи втомлено, як мені здалося.

— Передова техніка, Ласе. Справді. Ухопила її у Рейко перед відходом з порту. Мікі, річ у тому, що ми тут майже під домашнім арештом. Ти кажеш, що цей Ковач прийде по нас — то що нам робити?

Ось воно.

— Я пропоную мені забратися сьогодні на «Сході Дайкоку», і я пропоную забрати Сильву з собою.

Тиша струснула кімнату. Я стежив за поглядами, виміряв емоції, оцінював, куди все йде.

Орр захитав головою від плеча до плеча, як бойова почвара, що розминається.

— Ти, — неквапливо сказав він, — можеш виграти себе в сраку.

— Орре… — сказала Кійока.

— Чорта драного, Кі. Чорта драного він забере, а не Сильву. Допоки я поруч.

Ядвіга уважно глянула на мене.

— Як бути решті з нас, Мікі? Що нам робити, коли цей Ковач прийде сюди шукати крові?

— Ховатися, — сказав я їй. — Переберіть свої зв’язки, зникніть з поля зору або десь на плацдармі, або в Нечищеному із чиєюсь іншою бригадою, якщо зможете напроситися. Чорт, та навіть дайте Курумаї арештувати себе, якщо вірите, що він вас надійно замкне.

— Гімняна ти голово, ми можемо це зробити й не віддаючи Сильву тоб…

— А точно можете, Орре? — ми зчепилися поглядами. — Точно? Ви можете знову залізти в Нечищене разом із Сильвою в її теперішньому стані? Хто її туди візьме? Чия бригада? Хто може дозволити собі мертвий вантаж?

— Він правду каже, Орре, — Ласло знизав плечима. — Навіть Оїші не вийде назовні з такою вагою на шиї.

Орр озирнувся й оглянув усіх, ніби його загнали в кут.

— Ми можемо сховатися тут, у…

— Орре, ти мене не слухав. Ковач рознесе це місце на камінчики, щоб дістатися до нас.

— Курумая…

— Забудь. Він пройде крізь Курумаю, наче ангельський вогонь, якщо знадобиться. Орре, зупинити його може єдина річ, і це — знання того, що ми з Сильвою подалися геть. Тому що тоді він не матиме часу вирувати тут, шукаючи вас. Прибувши до Текіто, ми переконаємося, що новини про це долетять до Курумаї, і коли б Ковач сюди не повернувся, на плацдармі вже всі знатимуть, що ми чухнули. Цього вистачить, щоб він виплюнувся звідси на наступному аероплаві.

Знову тиша, цього разу схожа на зворотний відлік. Я дивився, як вони один за одним купляються.

— Це логічно, Орре, — Кійока ляпнула велетня по плечі.

— Не дуже гарно, але сканується.

— Принаймні, таким чином ми приберемо капітана з лінії вогню.

Орр струснувся.

— Повірити не можу, чорти б вас запекли. Хіба ви не бачите, що він хоче вас залякати?

— Бачу — і зі мною йому це добре вдається, — різонув Ласло. — Сильва злягла. Якщо якудза найняла посланських убивць, то наші вороги на три категорії крутіші.

— Ми мусимо убезпечити її, Орре, — Ядвіга дивилася на підлогу так, ніби їй здавалося слушним одразу після цього почати копати тунель. — А тут ми цього зробити не можемо.

— Тоді я теж піду.

— Боюся, що це буде неможливо, — тихо сказав я. — Я подумав, що Ласло допоможе нам проникнути в канали спуску рятувальних плотів — як він сам піднявся на борт в Текіто. Але з тією купою залізяччя, що ти в собі носиш, та з тим джерелом живлення — якщо ти без дозволу проникнеш всередину, то на «Сході Дайкоку» заверещать усі сирени, які тільки на ньому є.

То був ланцюжок натхненних здогадів, стрибок наосліп із нашвидку зведеного посланською інтуїцією риштування, але я, здається, влучив у ціль. «Пролази» перезиралися між собою, поки Ласло нарешті не кивнув.

— Він має рацію, Орре. Ти ніяк не пролізеш тим лазом тихцем.

Здалося, що велетень-артилерист дивився на мене дуже довго. Нарешті, він перевів погляд на жінку на ліжку.

— Якщо ти її хоч якимось боком скривдиш…

Я зітхнув.

— Найкращий з доступних мені способів її скривдити, Орре — це лишити її тут. А я цього робити не збираюся. Тож побережи цей бойовий дух на Ковача.

— Так, — хмуро мовила Ядвіга. — Отут я обіцяю. Щойно Сильва стане на ноги, ми схопимо того гімножера і…

— Це прекрасно, — визнав я. — Але трошки передчасно. Потім сплануєте свою помсту, добре? А зараз зосередьмося на тому, щоб вижити.

Звісно, все було не так легко.

Притиснутий Ласло визнав, що рівень безпеки коло рамп на аероплав у Компчо мінився від розслабленого до сміховинного. На дравському плацдармі, де прорив віймінтів є однією з постійних загроз, портова зона має бути аж просякнута електронними контрзасобами на випадок вторгнення.

— Отож, — я пошукав у собі терплячого спокою. — Ти насправді ніколи не проскакував крізь канал для спуску плотів у Драві?

— Ну, один раз, — Ласло почухав вухо. — Але Сукі Баюк трохи допомагала мені з глушилками.

Ядвіга пирхнула.

— Ота хвойда?

— О, ревнує. Вона з біса хороша чільниця. Навіть із повною головою дурману вона підмазала вхідні шифри так, що…

— І це не все, що вона підмазала на тих вихідних, якщо я правду чула.

— Слухай, тільки тому, що вона не…

— А вона тут? — голосно спитав я. — Зараз, на плацдармі?

Ласло продовжив чухати вухо.

— Хтозна. Мабуть, можна перевірити, але…

— Знадобиться ціла вічність, — спрогнозувала Кійока. — І хай там як, а вона може й не захотіти знову підмазувати шифри, як дізнається, для чого це потрібно. Одна справа допомогти тобі приколотися, Ласе, але нехтувати наказом Курумаї щодо нас — це може сподобатися їй значно менше, розумієш?

— Їй не обов’язково знати, — сказала Ядвіга.

— Не будь стервом, Ядо. Я не підставлю Сукі під бластер, якщо не…

Я кахикнув.

— Як щодо Оїші?

Вони всі глянули на мене. Оррове чоло зморщилося.

— Може буть. Вони з Сильвою знайомі хтозна-відколи. Разом прийшли зеленими.

Ядвіга либилася.

— Звісно, він допоможе. Якщо його проситиме Мікі.

— Що?

Здавалось, що тепер вискалилися всі. Жаданий клапан для високого тиску. Кійока хихотіла в долоню, притиснуту до носа. Ласло старанно роздивлявся стелю. Здавлені пирхання й веселощі. Тільки Орр був надто злий, щоб приєднатися до забави.

— Хіба ти за минулі кілька днів нічого не помітив, Мікі? — Ядвіга розтягнула паузу так, що та аж запищала. — Ти подобаєшся Оїші. Розумієш, ти справді йому подобаєшся.

Я обдивився всіх своїх компаньйонів у тісній кімнаті й спробував дорівнятися до Орра в його абсолютній несхильності до розваг. Здебільшого я сердився на себе самого. Я не помітив, чи принаймні неправильно ідентифікував той потяг, який побачила Ядвіга. Для посланця то була серйозна помилка — не вловити перевагу, якою можна скористатися.

Колишнього посланця.

Так, дякую.

— Це добре, — спокійно сказав я. — Тоді мені краще піти та побалакати з ним.

— Ага, — спромоглася втримати вираз обличчя Ядвіга. — Спитай, чи можеш ти розраховувати на його дружню руку.

Виверження сміху, вибухова хвиля у замкнутому приміщенні. Небажана усмішка виповзла на моє обличчя.

— От гімнюки.

Не допомогло. Веселощі наросли. Сильва ворухнулася на ліжку й розплющила очі від шуму. Вона сперлася на лікоть і болісно кашлянула. Регіт витік з кімнати так само швидко, як він її раніше затопив.

— Мікі? — її голос звучав слабко і скрипуче.

Я повернувся до ліжка. Краєм ока вловив отруйний погляд, яким вистрілив Орр. Я схилився до неї.

— Так, Сильво. Я тут.

— Чого ви сміялися?

Я похитав головою.

— Оце дуже хороше питання.

Вона стисла мою руку з такою ж енергією, як і того вечора в таборі Оїші. Я наготувався почути, що вона може сказати далі.

Натомість вона лиш здригнулася й подивилася на свої пальці, що потонули в рукаві моєї куртки.

— Я, — бурмотіла вона. — Воно знало мене. Наче старого друга. Наче…

— Дай їй спокій, Мікі, — Орр спробував відіпхнути мене плечем, але Сильвин захват пересилив його намагання. Вона подивилася на нього, не спроможна зрозуміти.

— Що сталося? — змолилася вона.

Я скосив очі на велетня.

— Сам їй розкажеш?

Розділ тринадцятий

Ніч опустилася на Драву рядниною посіченого снігом мороку, осідаючи на скупчених бульках плацдарму і на вищих, кутастих руїнах самого міста, як добряче потягана ковдра. Фронт мікрохуги носився разом із вітром, насипав сніг густими, завитими покривалами, що обліплювали обличчя й набивалися за комір, тоді тікав геть, рідіючи майже до небуття, а тоді знову повертався потанцювати на галявинах світла під ліхтарями Анжьє. Видимість гуляла: падала до п’ятдесяти метрів, розвиднювалася, знову падала. То була погода сидіти вдома.

Присівши в тіні покинутого на краю пристані вантажного контейнера, я на хвильку замислився, як там інший Ковач дає собі раду в Нечищеному. Він, як і я, мав стандартну новопештську нелюбов до холоду, як і я мав би…

Ти цього не знаєш, ти не знаєш, що він той…

Еге ж.

Слухай, ну з якої сраки якудза дістане запасну копію особистості колишнього посланця? І заради якого біса їм так ризикувати? Під усім тим пошарпаним флером нащадків Старої Землі, врешті-решт, вони всього лише засрані злочинці. Ніяким робом не може бути…

Еге ж.

Це сверблячка, з якою ми всі живемо. Це ціна сучасності. А що як? Що як у якийсь неназваний момент життя тебе скопіюють? Що як тебе зберігатимуть у череві якоїсь машини, триматимуть у хтозна-якій паралельній віртуальній дійсності, або й просто уві сні, чекаючи миті, коли тебе можна буде випустити у справжній світ?

Або що, як тебе вже випустили. І ти живеш.

Таке показують в експеріях, про таке чуєш у міських легендах про друзів своїх друзів, про тих, хто через якусь чудернацьку програмну помилку таки зустрів себе самого у віртуальному або, рідше, справжньому світі. Або чуєш жахачки у стилі улюблених Ласло світових змов, в яких військові отримують таємний дозвіл багаторазового зачохлення. Ти слухаєш і насолоджуєшся екзистенційним холодком, що пробігає по спині вниз. Часом почуєш таку байку, якій можеш навіть повірити.

Якось я зустрів і мусив убити того, хто зачохлився двічі.

Якось я зустрів себе самого, і це закінчилося недобре.

Я не рвався повторити це.

І мені вистачало інших турбот.

За п’ятдесят метрів далі на пристані в завірюсі тьмяно здіймався «Схід Дайкоку». То було судно, більше за «Зброю для Ґевари», з виду — старий торговий аероплав, витягнутий з-під церати й переобладнаний під перевезення списантів. Над ним витав дух старовинної величі. Вогні затишно світили через ілюмінатори й збиралися в холодніші білі й червоні сузір’я на надбудовах. Раніше ми бачили струмочок неприкаяних постатей, що піднімалися трапами — це вихідні списанти сходили на борт — і вогні пасажирських рамп, але зараз люки закривалися, і аероплав ізолювався від прохолоди звичної для Нового Хоко ночі.

Хтось ішов, замотаний у білий з чорним вихор, з мого правого боку. Я торкнувся руків’я «Теббіта» і нагострив зір.

То був Ласло, зі своєю прудкорибською пружністю в ході й бадьорою усмішкою на вистуженому морозцем обличчі. Оїші з Сильвою ішли слідом. На обличчі жінки видно всю хімічну природу її боєздатності, в манері іншого чільника бачиться більш виражений контроль ситуації. Вони перейшли відкриту ділянку вздовж молу й шугнули під прикриття мого контейнера. Ласло розтер обличчя й струсив талий сніг із розчепірених пальців. Він перев’язав ліковану руку бойовим серволубком і ніби не відчував у ній болю. Я вловив заряд алкоголю в його диханні.

— Все гаразд?

Він кивнув.

— Усі, хто цікавився, а також кілька таких, кому цікаво не було, тепер знають, що Курумая нас замкнув. Яда й досі там, голосно колотиться від обурення перед усіма, кому її чутно чи видно.

— Оїші? Ти готовий?

Чільник серйозно глянув на мене.

— Якщо ти готовий. Як я вже казав, у вас буде максимум п’ять хвилин. Це все, що я можу, щоб не лишити слідів.

— П’яти хвилин вистачить, — нетерпляче сказав Ласло.

Всі подивилися на Сильву. Вона спромоглася усміхнутися під допитливими поглядами.

— Вистачить, — озвалася луною вона. — Очі на сканери. Ходімо.

Оїші різко вгледівся всередину, вглиб мережі. Він ледь помітно кивнув сам до себе.

— Навігаційні системи в очікуванні. Тест двигунів і систем через двісті п’ятдесят секунд. Вам краще вже бути у воді, коли він почнеться.

Сильва нашкрябала в собі сполотнілої професійної цікавості й придушеного кашлю.

— Захист корпусу?

— Так, активований. Але костюми-невидимці мають поглинути більшу частину енергії імпульсів сканера. А коли ви будете на рівні поверхні, я видам вас за кількох лисокрилів, що чекають нагоди порибалити у збуреній воді. Щойно почнеться цикл перевірки систем, вилазьте тим каналом угору. Я приберу вас із внутрішніх сканерів, а навігація вирішить, що лисокрили загубилися в хвилях. Те саме для твого зворотного шляху, Ласло. Тож залишайся у воді аж поки аероплав добре не пройде далі гирлом.

— Бомбезно.

— Ти знайшов нам каюту? — спитав я.

Кутик губ Оїші трохи смикнувся.

— Аякже. Не пожалів розкошів для гнаних друзів. Нижні палуби з правого борту майже порожні, каюта S37 уся ваша. Просто штовхніть двері.

— Вже пора, — хекнув Ласло. — По одному.

Він випурхнув із-під прикриття, що давав контейнер, із тією самою поставленою прудкориб’ячою ходою, яку я бачив у дії в Нечищеному, якусь мить засвітився на молі, а тоді акробатично кинувся з краю пристані й знову зник. Я скосив очі на Сильву й кивнув.

Вона пішла, не так плавно, як Ласло, але з тінню такої ж грації. Цього разу мені здалося, що я розчув тихий плескіт. Я дав їй п’ять секунд і рушив слідом, через відкритий простір, яким гуляла завірюха, схилився, щоб ухопитися за верхній щабель оглядової драбини, й поліз униз, швидко перебираючи руками й занурюючись у хімічний сморід гирла. Опустившись у воду по пояс, я відпустив драбину і впав назад.

Навіть через костюм-невидимець і одяг, яким я обгорнувся поверх нього, шок від занурення був безжальний. Холод пронизав мене, зчавив пахвину й груди, вибив повітря з легень крізь стиснуті зуби. Геконові клітини на долонях співчутливо ворухнули шипами-ниточками. Я набрав нового повітря й зиркнув над водою, шукаючи решту.

— Сюди.

Ласло махнув мені від гофрованої стінки пристані, де вони з Сильвою трималися за проіржавлений генератор повітряної подушки. Я ковзнув водою до них, і дозволив своїм генетично спроектованим долоням прикріпитися просто до вічнобетону. Ласло уривчасто дихав і балакав крізь цокіт зубів.

— Д-давай д-до корми й вил-лазь із води м-між корп-пусом і м-молом. Т-там п-побачиш сп-пускні канали. І не п-пий в-воду, чув?

Ми обмінялися заціпленими усмішками й відштовхнулися ногами.

Пливти й боротися проти рефлексів тіла, яке не хотіло нічого іншого, а тільки скрутитися в бублик від холоду й дрожу, було важко. Ми не подолали й пів дороги, коли Сильва почала відставати, і нам довелося повертатися по неї. Вона дихала короткими хрипкими ковтками, зуби заціпило, а очі почали закочуватися.

— Н-не м-можу вт-т-т-триматися, — бурмотіла вона, коли я розвернувся у воді, а Ласло допоміг покласти її мені на груди. — Н-не кажіть, що в-все д-доб, д-доб, д-добре, що тут-трясця-д-доброго?

— Гаразд, — спромігся видати я своїми власними задубілими щелепами. — Тримайся. Ласе, рушай далі.

Він конвульсивно кивнув і помахав далі. Я рушив слідом, незграбно рухаючись через вантаж на грудях.

— Хіба не було іншого способу, чорт забирай? — жалілася вона, ледь гучніше за шепіт.

Якимось чином я дотягнув нас обох до високої корми «Сходу Дайкоку», де на нас чекав Ласло. Ми запливли у прогалину води між корпусом аероплава й доком, і я притулив руку до вічнобетонної стіни для підтримки.

— М-менш-ше хв-вилини, — сказав Ласло, певно, звірившись з екраном на своїй рогівці. — С-сподіваймося, що Оїш-ш-і вже давно під’єднавс-ся.

Аероплав ожив. Спершу почулося глибоке гудіння, коли антиграви перемкнулися з дрейфу на рух, тоді пронизливе виття вхідних повітряних отворів і хрр-румп уздовж всього судна, коли спідниці наповнилися повітрям. З-під корми вирвався фонтан дрібних крапель і обдав мене дощем.

Ласло обдарував мене ще однією простодушною усмішкою і вказав пальцем.

— Отуди, — він перекричав шум двигунів.

Я рушив, куди він вказав, і побачив батарею з трьох круглих отворів, направлених в різні боки, як спірально розташовані пелюстки. Технічні вогні висвічували нутрощі каналів, і дротяну оглядову драбину від спідниці аероплава до краю першого отвору.

Гудіння двигунів стало нижчим і рівнішим.

Ласло поліз перший — угору щаблями й далі на куций, вигнутий донизу карниз, що увінчував спідницю. Упершись в корпус судна над головою, він помахав мені. Я підсадив Сильву до драбини, гаркнув їй у вухо, щоб вона лізла вгору, і з полегшенням побачив, що вона не настільки вимкнулася, щоб не впоратися. Ласло ухопив її, щойно вона дісталася верху, і вони, трохи поманеврувавши, зникли всередині труби. Я поліз до них так швидко, як тільки могли перебирати щаблі мої задублі пальці, а тоді шугнув у канал і вискочив з того шуму.

На кілька метрів вище я побачив, як Сильва з Ласло розчепірилися всередині спускної труби, витягнувши кінцівки до різних виступів. Я пригадав недбалу похвальбу прудкориба, яку почув при нашій першій зустрічі — вгору семиметровим димарем з полірованої сталі. Нічого особливого. Я з полегкістю побачив, що того разу, як це часто бувало, Ласло перебільшив. Труба була далеко не полірована, і в ній стирчало чимало держаків, приварених до металевих стінок. Я на пробу вхопився за дугастий щабель над головою і побачив, що зміг би підтягтися вгору похилою трубою майже не напружуючись. Ще вище. Я знайшов кілька гладенько заокруглених шишок в металі, де ноги могли б забрати на себе частку моєї ваги. Якусь хвильку я перепочив, притулившись до тремтливої поверхні труби, згадав про п’ятихвилинну засторогу від Оїші й рушив далі.

Вгорі труби я побачив промоклих Сильву і Ласло, що трималися за краї завтовшки в палець нижче відкритого люка, що був затягнутий провислим помаранчевим парусинтом. Прудкориб утомлено глянув на мене.

— Прилізли, — він гупнув у податливу поверхню над головою. — Це пліт найнижчого рівня. Він випадає першим. Просуньтеся отут, перелазьте через пліт і побачите оглядовий отвір, що веде до технічного поверху між палубами. Просто висадіть найближчий лючок і вискочите в якомусь коридорі. Сильво, тобі краще лізти першою.

Ми трохи відіпхнули вгору парусинтовий пліт з одного краю люка, і тепле, затхле повітря погнало трубою вниз. Я засміявся від чистої несвідомої приємності, яку відчув від цього вітерцю. Ласло кисло кивнув.

— Ага, радій собі. А декому з нас зараз знову лізти в ту всрану воду.

Сильва пролізла всередину, і я вже збирався іти слідом, коли прудкориб потягнув мене за руку. Він вагався.

— Ласе? Не гальмуй, дядьку, в нас мало часу.

— Ти, — він застеріг мене пальцем. — Я довіряю тобі, Мікі. Придивися за нею. Дбай про її безпеку, поки ми не зможемо приїхати до вас. Поки вона не увімкнеться знову.

— Гаразд.

— Я довіряю тобі, — повторив він.

Тоді він розвернувся, відпустив край люка і швидко поїхав униз вигнутим каналом для спуску плотів. Коли він зник із виду, я почув тихий сплеск, що піднявся вгору по трубі.

Я довго, доволі довго дивився йому вслід, а тоді нетерпляче просунувся повз парусинтову перепону між мною і моєю набутою відповідальністю.

Спогад накотився на мене.

У булькобуді…

— Ти. Допоможи. Допоможи!

Її очі вганяються в мене. М’язи на шиї напнулися, губи трохи розкрилися. Таке видовище посилає глибоке й непрохане збудження гуляти в моєму животі. Вона відкинула спальний мішок і потяглася, щоб схопити мене, і в тьмяному світлі прикритої ілюмінієвої лампи, під її простягнутою рукою мені видно пологі кургани грудей. Я не вперше бачу її отак — «Пролази» не страждають на сором’язливість, і після місяця дружнього життя у таборах по всьому Нечищеному, я, певно, міг би намалювати більшість із них голими просто з пам’яті — але щось у Сильвиному обличчі й поставі раптом стало глибоко сексуальним.

— Торкнися мене, — чужий голос хрипить і піднімає волосся на моїй шиї сторчма. — Скажи, що ти справжній, чорт забирай.

— Сильво, ти не…

Вона переносить долоню від моєї руки до обличчя.

— Здається, я тебе знаю, — зачудовано каже вона. — Ти обранець із Чорних бригад, так. Батальйон Тецу. Одісей? Оґава?

Її японська архаїчна, застаріла на кілька століть. Я пересилюю примарний дрож і тримаюся за аманглійську.

— Сильво, послухай мене…

— Тебе звуть Сіліві? — її обличчя зсудомило від сумніву. Вона переходить на мою мову. — Я не пам’ятаю, я, це, не можу…

— Сильво.

— Так, Сіліві.

— Ні, — кажу я занімілими губами. — Це тебе звуть Сильвою.

— Ні, — в її голосі раптова паніка. — Мене звуть. Мене звуть. Мене називають, мене…

Її голос вривається, і очі відскакують від моїх. Вона пробує підвестися зі спального мішка. Лікоть ковзає гладенькою тканиною підкладки, і вона підсовується до мене. Я виставляю руки, і мої обійми раптом наповнюються її теплим, м’язисто-тугим тулубом. Кулак, що стиснувся в мене, коли вона заговорила, несвідомо слабне, і затиснуті в ньому кортикальні пам’яті сиплються на підлогу. Мої долоні притискаються до її натягнутої шкіри. Її волосся рухається й гладить мені шию, і я відчуваю її запах, тепло й жіночий піт, дух якого піднімається з розкритого спального мішка. Щось знову сіпається внизу живота, і вона, мабуть, відчуває це, бо видає тихий стогін, що впритул вивільняється кудись мені в шию. Нижче, у полоні мішка нетерпляче соваються її ноги, а тоді вона розводить їх так, що моя рука ковзає з одного боку й сповзає між її стегна. Я проводжу рукою по її вульві раніше, ніж усвідомлюю, що роблю, і вона мокра на дотик.

— Так, — виривається з неї подувом. — Так, отак. Якраз.

Коли її ноги рухаються наступного разу, все її тіло від стегон подається вгору, а ноги розходяться так широко, як тільки дозволяє спальний мішок. Мої пальці просягають у неї, і вона з напруженим шипінням випускає повітря, розслаблює обійми на моїй шиї й дивиться на мене так, ніби я щойно штрикнув її ножем. Її пальці чіпляються за моє плече. Я виводжу широкі, повільні овали всередині неї, і відчуваю, як її стегна коливаються, оскаржуючи умисне повільний темп цих рухів. Її видихи стають дедалі коротшими.

— Ти справжній, — бурмоче вона між ними. — О, ти справжній.

І тепер її долоні рухаються, пальці чіпляються за петельки моєї куртки, проводять моєю набухлою промежиною, хапають моє обличчя за щелепу. Вона ніби не може вирішити, що робити з тілом, якого торкається, а на мене повільно спускається усвідомлення того, що вона, невпинно сповзаючи в ущелину оргазму, випробовує твердження, яке дедалі швидше промовляють її губи: ти справжній, ти справжній, ти справжній, чорт забирай, так, ти справжній, ох, ти справжній, так, так, чорти б тебе, так, так, ти справжній, чорт, ти справжній… їй перехоплює голос разом із диханням, а тоді її живіт від сили оргазму скручується ледь не вдвоє. Вона обвивається навколо мене, як смертельні пасма бела-трави за рифом Хірата, ноги стискаються на моїй руці, тіло опадає на мої груди й плечі. Я звідкись знаю, що вона дивиться з того плеча на тіні в дальньому кутку бульки.

— Мене звуть Надя Макіта, — тихо каже вона.

І знову по моїх кістках пробігає струм. Від цього імені в мене шок, як тоді, коли вона вхопила мене за руку. В моїй голові здіймається причитання. Це неможливо це неможливо це…

Я обережно знімаю її з плеча, відсуваю назад, і цей рух випускає нову хвилю феромонів. Наші обличчя розділяють кілька сантиметрів.

— Мікі, — бурмочу я. — Передчутливий.

Її голова кидається вперед, ніби клює, і губи прикипають до моїх, затуляючи слова. Язик гарячково-розпечений, руки знову заходилися коло мого одягу, цього разу з рішучим наміром. Я вириваюся з куртки, розстібаю важкі парусинтові штани, і її рука занурюється в розстібнутий проміжок. Цілі тижні в Нечищеному майже без нагод для усамітненої мастурбації, тіло, що пролежало в кризі кілька століть, і я тільки й можу, що стримувати фонтан, коли її рука хапає руків’я мого прутня. Вона обводить його рукою і всміхається в поцілунку, відліплює від мене губи, легенько цокнувши зубами об зуби, і сміх торохтить їй десь глибоко в горлі. Вона випростується на колінах на спальному мішку, тримається однією рукою за моє плече, а інша залишається працювати між моїми ногами. Її пальці довгі й тонкі, й гарячі й липкі від поту, вони навчено обгортаються навколо мене й легенько ходять вгору і вниз. Я спускаю штани зі стегон і нахиляюся назад, щоб дати їй місце. Пучка її великого пальця треться об мою голівку вгору і вниз, як метроном. Я звільняю легені одним стогоном і вона миттєво зменшує темп майже до нуля. Вона притуляє вільну долоню до моїх грудей, штовхає мене на підлогу, а її захват на моєму стояку наростає так, що мало не чавить. Напружені м’язи живота піднімають мене над підлогою проти тиску, який вона чинить, і полегшують битку потребу кінчити.

— Хочеш бути в мені? — серйозно питає вона.

Я хитаю головою.

— Як хочеш, Сильво. Як хо…

Вона сильно смикає під самим коренем.

— Мене звуть не Сильва.

— Надю. Як хочеш.

Я хапаю долонею її фігурну сідницю, її довге пружне стегно, і притягую до себе. Вона забирає руку з моїх грудей, тягнеться вниз і розчахується, а тоді поволі опускається на мій прутень. Наші видихи зливаються від цього дотику. Я шукаю всередині бодай трохи посланського контролю, кладу долоні на її стегна й допомагаю їй підніматися й опускатися. Але це не може тривати довго. Вона тягнеться до моєї голови й притягує її до однієї налитої груді, втискає моє обличчя в тіло і направляє мене до соска. Я ссу його й хапаю іншу грудь рукою, а вона стає на коліна й привозить нас обох до кульмінації що затемнює мій зір і пробігає нашими тілами, як вибух.

Ми падаємо одне на одне в тьмяно освітленому булькобуді, слизькі від поту й тремтливі. Обігрівач забарвлює наші переплетені кінцівки й притиснуті одне до одного тіла червоною загравою, і в півтемряві чується тихенький звук жіночого плачу, або, може, то просто вітер надворі, що намагається увірватися всередину.

Мені не хочеться дивитися на її обличчя, щоб не дізнатися напевне.

У гущі мірного гудіння «Сходу Дайкоку» ми виповзли з технічного поверху в коридор і поляпали мокрими ногами до каюти S37. Як і було обіцяно, двері відчинилися від одного дотику. Всередині спалахнули лампи, раптово освітивши розкішне приміщення. Я підсвідомо наготувався побачити щось у дусі спартанської кімнатки на дві койки, в яких ми добиралися на «Зброї для Ґевари», але Оїші нам догодив. Каюта комфорт-класу була обладнана автоформою, яку можна було запрограмувати надуватися як двома одинарними, так і суцільним широким ліжком. На інтер’єрі виднілися сліди вжитку, але легкий запах антибактеріальних консервантів, що висів у повітрі, надавав усьому вигляду неторкнутості.

— Д-д-дуже мило, — процокотів я і замкнув двері. — Молодець, Оїші. Мені до вп-п-подоби.

Вигоди в каюті займали майже таку саму площу, як деякі інші одинарні каюти, і навіть мали обдувну сушилку в душовій кабінці. Ми стягнули й кинули на підлогу наш промоклий одяг, а тоді по черзі вимивали з себе холоднечу — спочатку під градом гарячої води, а тоді в турботливій бурі теплого повітря. Ми впоралися нескоро, робили це по черзі, але на обличчі Сильви не було й натяку на запрошення, коли вона заходила в кабінку, а я залишався в каюті й розтирав закляклу шкіру. В один момент, коли я дивився, як вона крутилася в душі, а вода струмувала по її грудях і животу, стікала між ноги й смикала крихітний пучок промоклого волосся на лобку, я відчув, що твердну. Я кинувся до куртки від свого костюма-невидимця і незграбно сів, прикриваючи ним свою ерекцію. Жінка в душі вловила мій рух і допитливо глянула на мене, але нічого не сказала. Для того не було жодної причини. Коли я востаннє бачив Надю Макіту, вона поринала в післякоїтальну дрімоту в булькобуді серед рівнин Нового Хоко. Тоненька, впевнена усмішка на губах, розслаблена рука на моєму стегні. Коли я нарешті звільнився, вона тільки перевернулася в спальному мішку й забурмотіла до себе.

Відтоді вона не поверталася.

А тим часом ти одягнувся й почистився, поки інші не повернулися, як злочинець, що замітає сліди.

Зустрів підозріливий погляд Орра гладеньким посланським обманом.

Вислизнув разом із Ласло до власної бульки, щоб пролежати аж до світанку, не вірячи в побачене, почуте і зроблене.

Сильва нарешті вийшла з кабінки, обдута насухо. Я присилував себе не глипати на зненацька сексуалізований ландшафт її тіла, і помінявся з нею місцями. Вона нічого не сказала, тільки торкнулася мого плеча слабенько стиснутим кулаком і насупилася. Тоді вона зникла в сусідній кімнаті.

Я простояв під душем майже годину, підставляючи то один, то інший бік під воду, що лиш на кілька градусів була прохолодніша за вар, замислено мастурбував і намагався не думати надто багато про те, що робити, коли ми дістанемося Текітомури. «Схід Дайкоку» гудів навколо мене і пробивався на південь. Вилізши з душу, я вкинув наш змоклий одяг до кабінки й увімкнув сушилку на повну, а тоді перейшов до кімнати. Сильва тихо спала під накривкою спального місця, яке вона запрограмувала розкластися в подвійне ліжко.

Я довго стояв і дивився, як вона спала. Її губи розкрилися, а волосся хаотичним безладом лягло навколо обличчя. Ебеновий центральний дріт вигнувся і фалічно ліг на її щоку. Такий образ мені був геть не потрібен. Я прибрав його до решти волосся і звільнив її обличчя. Вона пробурмотіла щось уві сні й підняла той самий слабенький кулак, яким стукнула мене по плечу, до губ. Я постояв і подивився ще трохи.

Це не вона.

Я знаю, що це не вона. Це немож…

Що, так само неможливо, як і те, що інший Такеші Ковач зараз намагається тебе вполювати? Де твоя віра в чудо, Таку?

Я стояв і дивився.

Врешті я роздратовано знизав плечима, заліз до неї в ліжко й спробував заснути.

Вийшло не зразу.

Розділ чотирнадцятий

Перехід до Текітомури відбувся значно швидше за нашу подорож на «Зброї для Ґевари». Рівномірно ріжучи крижані хвилі геть від Нового Хоко, «Схід Дайкоку» не стримували жодні перестороги, на які мусив зважати його братський корабель, що наближався до того континенту, тож він більшу частину шляху здолав на повній швидкості. Сильва сказала, що Текітомура вискочила на горизонті невдовзі по тому, як сонце зійшло на небо й розбудило її крізь вікно, яке вона забула затуманити. Менш ніж за годину після того ми вже пхалися вниз по рампі до Компчо.

Я прокинувся у залитій сонцем каюті, двигуни вже заглухли, а вдягнута Сильва зиркала на мене, склавши руки на спинці стільця, на якому вона сиділа біля ліжка. Я глянув на неї.

— Що таке?

— Якого біса ти робив тут учора ввечері?

Я підвівся на руку, не вилазячи з-під покривала, і позіхнув.

— Може, спитаєш трохи конкретніше? Підкажеш мені, про що говориш?

— Я говорю, — рубала вона, — про те, що прокинулася, а твій хрін впирався мені в спину, як те дуло довбаного осколкового бластера.

— Ой, — я протер око. — Вибач.

— Вибачити? Відколи це ми спимо разом?

Я знизав плечима.

— Мабуть, відтоді, як ти вирішила запрограмувати ліжко на подвійне. Що мені було робити — спати на підлозі, як довбаному тюленю?

— Ох, — вона відвела очі. — Не пам’ятаю, як це зробила.

— Але ж зробила, — я поліз був із ліжка, раптом помітив, що стояк-правопорушник і не думав тікати з місця злочину, тож залишився під ковдрою. Я кивнув на її одяг. — Я бачу, все підсохло.

— Гм, так. Дякую. За одяг. — Вона швидко додала, можливо, вгадавши мій фізичний стан: — Я принесу твій.

Ми полишили каюту і знайшли дорогу до найближчого вихідного шлюзу, нікого не зустрівши. На вулиці, на променистому зимовому повітрі, купка бійців служби безпеки стояла собі на рампі й балакала про ловлю пляшкоспинів і бум припортової нерухомості. Вони ледве глянули на нас, коли ми їх проминали. Ми вийшли на верх рампи і влилися у хвилі ранкового натовпу в Компчо. Пройшовши кілька кварталів уздовж пристані й три — углиб, ми знайшли таку сумнівну нічліжку, щоб у ній точно не було відеонагляду, і зняли кімнатку, яка виходила вікнами на внутрішній дворик.

— Тебе краще замаскувати, — сказав я Сильві, відрізаючи полотна від однієї з обшарпаних завісок «Теббітом». — Хтозна, скільки набожних маніяків ще бродять вулицями, притиснувши до серця твоє зображення. Візьми та приміряй.

Вона взяла саморобну хустку й гидливо оглянула її.

— Я думала, що ми маємо залишити сліди.

— Так, але не для бугаїв із цитаделі. Не будемо дарма ускладнювати собі життя, га?

— Гаразд.

Наша кімната вирізнялася одним із найпобитіших з виду інфотерміналів, що я їх коли-небудь бачив. Він був закріплений на столику над ліжком. Я увімкнув його, вирубив відео зі свого боку, а тоді набрав начальника порту Компчо. Мені очікувано відповів конструкт — білява жінка в чохлі трохи за двадцять, на дрібочку краще доглянута, ніж могла бути справжня. Вона усміхнулася точно так, ніби могла мене бачити.

— Як я можу вам допомогти?

— У мене для вас важлива інформація, — сказав я їй. Вони явно знімуть мій голос, але ж мій чохол не використовувався три сотні років — які вони мали шанси розшукати його? Навіть компанії, що створила це кляте тіло, вже не існувало. А без прив’язки до обличчя мене важко було б вирізнити з якогось випадково знятого відео. Отже, щоб не було проблем, слід накивати п’ятами. — У мене є причини вважати, що перед відходом новоприбулого аероплава «Схід Дайкоку» з Драви на борт пролізли двоє нелегальних пасажирів.

Конструкт знову всміхнувся.

— Це неможливо, сер.

— Невже? Тоді перевірте каюту S37. — Я обірвав зв’язок, вимкнув термінал і кивнув Сильві, котра вже замучилася запихати своє непокірне волосся під тканину хустки-завіски.

— Тобі дуже личить. Ми ще зробимо з тебе богобоязну діву зі скромними манерами.

— Зникни в дупі, — природна пружність чільницької гриви все одно підпирала краї хустки, випинаючи її назовні. Вона спробувала зсунути тканину назад, геть із поля зору. — Думаєш, вони прийдуть і сюди?

— Врешті-решт. Але спершу їм треба буде перевірити каюту, і вони не дуже квапитимуться, зважаючи на ексцентричність сигналу. Тоді вони надішлють запит у Драву, тоді відстежать дзвінок. На це знадобиться решта дня або й більше.

— І нам буде безпечно не палити цю кімнату?

Я озирнув нашу пошарпану кімнатку.

— Нюхачі не добудуть багато інформації з того, чого ми торкалися, щоб воно не було розмите слідами попередніх пожильців. Хіба що якийсь мінімум, що відповідатиме слідам у каюті. Воно не варте клопоту. І в мене все одно зараз мало запальних гранат. А в тебе?

Вона кивнула на двері.

— Їх на пристані Компчо можна набрати будь-де, по кілька сотень за бочку.

— Спокусливо. Але трохи різкувато щодо інших пожильців.

Вона знизала плечима. Я вишкірився.

— Ото вже тебе бісить ця штука на голові, га? Ходімо, обірвемо слід інде. Пора вибиратися.

Ми спустилися кривими пластиковими сходами, знайшли бічний вихід і вислизнули надвір, не виписавшись. Приєдналися до потоку списантів, що торгували щось чи просто гуляли. Групки зелені кривлялися на кожному розі, прагнучи привернути увагу, гурти різних команд гуляли собі в такій скоординованій манері, яку я вперше почав помічати в Драві. Чоловіки, жінки й машини, що несли різне залізо Чільники. Продавці дешевих аналогів різних хімікатів і маленьких пристроїв, що живилися від розкладених і блискучих на сонці пластинок. Чудернацький релігійний маніяк, що декламував свої строфи під кепкування перехожих. Вуличні артисти, що висміювали місцеві моди, запускали дешевих голографічних оповідачів і грали ще дешевш лялькові вистави, підставивши цілі набори таць під скупий дощик майже вичерпаних кредитних чипів і сподіваючись, щоб якомога менша частка глядачів жбурляла їхній повністю випорожнений різновид. Ми походили туди й сюди через мою звичку уникати нагляду камер і легеньку зацікавленість у деяких виставах.

…історія про божевільну Людмилу і Клаптевика, від якої стигне кров…

…жорстке відео зі списантських клінік! Новинки хірургії, що підводять людське тіло до межі можливого, пані й панове, до самісінької межі…

…взяття Драви героїчними бригадами списантів у кольоровій хроніці…

…Бог…

…піратські повночуттєві репродукції. Гарантована, стовідсоткова непідробність! Жозефіна Хікарі, Міці Гарлан, Іто Маріотт і багато інших. Соковиті й найпривабливіші тіла Перших родин у казковому антуражі, що…

…списантські сувеніри. Уламки каракурі…

На одному розі торгового району ілюмінієва вивіска кандзіфікованими аманглійськими літерами обіцяла зброю. Ми пройшли крізь завіску в дверях, сплетену з тисяч дрібних гільз, до кондиціонованого тепла того закладу. Забійні кулестріли й потужні бластери були закріплені на стінах разом із роздутими голосхемами й зацикленими записами битв із віймінтами на суворих пейзажах Нового Хоко. Фоновий риф-дайв тихенько бумкав з прихованих динаміків.

За високим прилавком коло входу суха з лиця жінка з волоссям чільниці коротко кивнула до нас і продовжила знімати зі стіни літній часткоплазмовий карабін для зеленого, котрий нібито збирався його придбати.

— Дивись, як потягти отут назад, можна загнати сюди резервний боєзапас. В перестрілках це дуже зручно. Як стоятимеш проти якогось рою каракурі в Новому Хоко, то будеш вдячний за те, що маєш таку підстраховку.

Зелений щось нерозбірливо пробурмотів. Я потинявся крамницею, шукаючи зброї, яку можна легко сховати на собі, а Сильва стояла й роздратовано чухала хустку на голові. Нарешті зелений розплатився й пішов собі, тримаючи придбане під рукою. Увага жінки перемкнулася на нас.

— Придивилися собі щось?

— Та якось ще ні, — я підійшов до прилавка. — Я не відпливаю. Шукаю щось для органічного ураження. Таке, щоб можна було носити на вечірки, розумієте?

— Ого. М’ясобою хочеш, гм. — Жінка підморгнула. — Ну, це не так вже й незвично, як можна подумати. Подивимося.

Вона зняла термінал зі стіни за касою і наклацала щось у котушку даних. Придивившись уважніше, я побачив, що в її волоссі не було центрального дроту і пов’язаних із ним товстіших пасем. Волосся нерухомо обвисло на її блідавій шкірі й не зовсім прикривало довгий звивистий шрам з одного боку чола. Тканина на шрамі виблискувала у світлі екрана. Вона рухалася скуто й геть не мала списантської грації, яку я бачив у Сильви й решти.

Вона відчула мій погляд і реготнула, не відриваючись від екрана.

— Нечасто таких побачиш, га? Як у тій пісні співають — «йде легенько, як списант». Або зовсім не йде, правильно? Штука в тому, що таким, як я, начебто не дуже подобається стирчати в Текіто, щоб воно нам нагадувало, як ми колись були цілими. Є родина — повертаєшся до неї, є рідне місто — повертаєшся туди. І якби я могла пригадати, чи є в мене родина і що то було за місто, я б теж туди подалася. — Знову її сміх, ніби вода забулькала в трубі. Її пальці працювали з котушкою. — М’ясобої. Ну от. Як тобі подрібнювачі? «Ронін-ММ86». Короткоствольний осколковий бластер, перетворює людину на кашу з двадцяти метрів.

— Я сказав, щось таке, щоб можна було носити.

— Справді казав. Справді. Ну, «Ронін» з мономолекулярного не випускає нічого меншого за вісімдесят шостий. Може, тобі хочеться стріляти кулями?

— Ні, подрібнювач підійде, але треба, щоб він був менший. Є щось інше?

Жінка втягнула верхню губу і стала схожа на стару бабцю.

— Ну, ще є кілька марок зі Старого Дому — «Хеклер і Кох», «Калашников», «Дженерал Системз». Здебільшого вживані. Спродані зеленню, що змінювала їх на гатилки проти віймінтів. Слухай. Є «Рапсодія» від «Дженерал Системз». Вбудований опір скануванню, дуже пласка, можна закріпити під одягом, а руків’я з автоформи. Реагує на температуру тіла, надувається так, як зручно твоїй руці. Як тобі?

— Дальність бою?

— Залежить від розльоту. Якщо звузити, то я б сказала, що можна поцілити мішень із сорока — п’ятдесяти метрів, якщо руки не тремтять. На широкому розльоті дальності як такої взагалі нема, але кімнату очистити можна.

Я кивнув.

— І скільки?

— О, я думаю, ми вже якось домовимося. — Жінка незграбно підморгнула. — А твоя подруга теж щось купує?

Сильва стояла на іншому боці закладу, десь за шість метрів. Вона почула й зиркнула звідти на котушку даних.

— Так, я візьму курковий «Сегед», що є в цьому списку. Це всі припаси, що у вас до нього є?

— А… так, — старша жінка блимнула на неї, а тоді на екран. — Але він приймає заряди від «Роніна СП-9», їх розробляли сумісними. Я можу докинути дві—три обойми, якщо…

— Так і зробіть, — Сильва зустріла мій погляд з виразом, якого я не зміг прочитати. — Я почекаю на вулиці.

— Хороша думка.

Ніхто не промовив ані слова, поки Сильва не пройшла крізь завіску з гільзами й не зникла. Ми обоє кілька секунд дивилися їй услід.

— Знається на інфокоді, — нарешті прощебетала жінка.

Я глянув на її зморшкувате обличчя й задумався, чи стояло щось за цими словами. Відверто демонструючи списантські штучки, які ми намагалися приховати хусткою на голові, Сильва зчитала такі подробиці з котушки даних із такої відстані, що просто криком кричала, звертаючи на себе увагу. Але мені не було відомо, які здатності ще мав мозок іншої жінки, і чи переймалася вона чимсь взагалі, крім як швидким продажем. Або навіть чи пам’ятатиме вона про нас за кілька годин.

— Це такий трюк, — промекав я. — То як, поговоримо про ціну?

На вулиці я побачив Сильву, що стояла на краю натовпу, який зібрався перед оповідачем голоісторій. То був старий дядько, але його руки спритно літали по кнопках управління екраном і синтосистемою, закріпленою на його шиї, що модулювала його голос, аби він підходив різним персонажам його байки. Голопроекція, напхана нерозбірливими фігурками, блідою кулею світилася біля його ніг. Потягнувши Сильву за рукав, я раптом почув ім’я Квелли.

— Господи, а ти не могла ще відвертіше видати себе в тій крамничці?

— Цить. Слухай.

— …Тоді Квелла вийшла з будинку купця бела-трави й побачила натовп, що зібрався на пристані, горлопанив і люто вимахував руками. Їй було не дуже видно, що там відбувалося. Пам’ятайте, друзі мої, що це було на Шарїї, де сонце — злий фотохімічний жар, а…

— І ніхто не знає, що таке бела-трава, — пробурмотів я Сильві на вухо.

— Тс-с-с.

— …тож вона примружувалася, щоб роздивитися, так. — Оповідач дав спокій пульту й подув на пальці. На голодисплеї фігурка його Квелли застигла, а вся сцена почала затухати. — Мабуть, я зупинюся на цьому місці. Сьогодні дуже холодно, а я вже не молодий парубок, і мої кістки…

Хор протестів із натовпу. Кредитні чипи полетіли до перевернутого решета для сіткомедуз біля ніг оповідача.

Він усміхнувся і знову поклав руки на пульт. Голограма стала яскравішою.

— Ви дуже щедрі. Ну, то слухайте ж — Квелла ввійшла в кричущий натовп, а посередині його побачила нікого іншого, як молоду повію, одяг на якій був геть подертий і пошматований, так що її бездоганні, набряклі, з вишневими сосками груди гордо випиналися у тепле повітря, а м’яке та темне волосся між довгими, гладенькими стегнами скидалося на налякане звірятко, на яке налітає дикий лисокрил.

Голограма змінилася, даючи обов’язковий великий план. Навколо нас люди повставали навшпиньки. Я зітхнув.

— А над нею, просто над нею стояли двоє з сумнозвісної чорновбраної релігійної поліції, двоє бородатих жерців із довгими ножами в руках. Їхні очі світилися від жаги крові, а зуби блищали в бородах, коли вони скалилися, радіючи владі, яку мали над юною плоттю безпорадної жінки.

— Але Квелла стала між вістрями тих ножів і оголеною шкірою молодої повії й спитала дзвінко: що це таке? І натовп замовк від їх голосу. Знову спитала вона: що це таке, за що ви переслідуєте цю жінку? — і знову всі мовчали, поки врешті один із жерців у чорному не сказав, що цю жінку було спіймано на блудному гріху, і що за законами Шарії вона мусить бути покарана на смерть, її кров слід виточити в пісок, а тіло викинути в море.

На секунду жаль і гнів спалахнули десь на околицях моїх думок. Я заблокував їх і різко видихнув. Слухачі навколо підступали ближче, нахилялися й витягали шиї, щоб краще бачити екран. Хтось мене штовхнув, і я люто штурхнув його ліктем у ребра. Зойк, гнівний прокльон і чиєсь «цить».

— Тож Квелла розвернулася до юрби та спитала: «Хто з вас ніколи не грішив із повією?» — і натовп став ще тихіший, і ніхто не зустрічався з нею поглядами. Але один із жерців сердито дорікнув їй за втручання у справи святого закону, тож вона спитала його прямо, чи він ніколи не бував із повією, і багато хто з юрби, що його знали, засміялися, і він мусив визнати, що бував, бо є мужем. Тоді, сказала Квелла, ти лицемір, і вона прострілила обидва коліна жерця з великокаліберного револьвера, якого витягла зі свого довгого сірого плаща. З криками упав він на землю.

В голограмі двічі легенько пахнуло, а тоді залунали тоненькі пронизливі зойки.

Оповідач кивнув і прокашлявся:

— Хто-небудь, заберіть його, звеліла Квелла, і двоє з юрби підняли жерця й понесли його геть, а він продовжував кричати. І, мабуть, вони були раді з нагоди забратися, бо опісля народ затих і злякався, як побачив зброю в руці Квелли. Коли крики затихли вдалині, запала тиша, яку зрушував тільки стогін морського вітру, що гуляв уздовж пристані, та скиглення миловидної повії, що лежала в ногах Квелли. А сама Квелла повернулася до другого жерця й наставила на нього свого револьвера. А тепер ти, сказала вона. Чи скажеш ти мені, що ніколи в житті не бував із повією? І тоді жрець випростався й пильно глянув їй в очі, і сказав, я жрець, і за все життя я жодного разу не був із жінкою, щоб не заплямувати святість свого тіла.

Оповідач застиг у драматичній позі й почекав.

— Із таким репертуаром він випробовує удачу, — пробурмотів я до Сильви. — Цитадель же просто на вершечку цього пагорба.

Але вона нічого не чула, а тільки не зводила очей з маленької кулі голограми. Я бачив, що вона легенько хитається.

От лайно.

Я схопив її за руку, але вона роздратовано скинула її.

— Квелла теж глянула чорновбраному жерцеві у колючі гагатові очі й побачила, що він говорив правду, що він був людиною свого слова. Тоді вона глянула на револьвер у руці, а потім знову на того чоловіка. І сказала, тоді ти фанатик, і вже нічого не навчишся — і вистрілила йому в обличчя.

Ще один постріл, і кульку голограми залило яскраво-червоним. Великий план рознесеного обличчя жерця. Оплески й вигуки в натовпі. Оповідач перечекав їх зі скромною усмішкою. Поруч зі мною Сильва стрепенулася, ніби щойно прокинулась. Оповідач усміхався.

— А тоді, друзі мої, ви, певно, можете уявити, що миловидна юна повія була щиро вдячна своїй рятівниці. І коли натовп забрав геть тіло другого жерця, вона запросила Квеллу додому, де… — Оповідач знову прибрав руки з пульта й обійняв себе руками. Він театрально здригнувся й потер плечі долонями. — Але боюся, що вже справді стало надто холодно, і хіба можна продовжувати…

Серед нових голосних протестів я взяв Сильву за руку й повів її геть. Вона кілька кроків нічого не казала, тоді розгублено глянула на оповідача, а тоді на мене.

— Я ніколи не бувала на Шарії, — сказала вона здивовано.

— Ні, і я закладаюся, що він теж не бував, — я пильно глянув їй у вічі. — І Квеллі точно ніколи не довелося. Але байка з цього виходить цікава, це точно.

Розділ п'ятнадцятий

Я приніс пачку одноразових телефонів, які дістав у вуличного продавця на пристані, і використав один з них, щоб подзвонити Ласло. Його голос пробивався крізь частоти разом із шурхотом глушилок і протиглушилок, що наповнював ефір над Новим Хоко, наче смог якихось земних міст початку тисячоліття. Портовий гамір теж не дуже мені допомагав. Я міцно притис телефон до вуха.

— Балакай голосніше, — сказав я йому.

— …сказав, що вона й досі не настільки одужала, щоб використовувати мережу?

— Каже, що ні, але тримається добре. Слухай, ми розставили сліди. Можеш уже готуватися зустріти дуже розлюченого Курумаю, що загрюкає в твої двері сьогодні ввечері. Починай продумувати алібі.

— Хто, я?

Я мимохіть усміхнувся.

— То як, того Ковача не видно?

Я не розчув його відповідь, бо шипіння й перешкоди раптом загусли й стали між нами, мов ліс.

— Повтори?

— …сьогодні вранці, сказав, що бачив учора «Черепків» коло Шопрона, а з ними якісь незнайомі морди, що скидал… дуже швидко на південь. Мабуть, будуть тут надвечір чи коли.

— Гаразд. Коли Ковач таки з’явиться, стережіться. Той гімнюк небезпечний. Сидіть тихенько. Очі на сканери.

— Буде зроблено, — довга, запорошена статикою пауза. — Слухай, Мікі, ти ж там добре про неї дбаєш?

Я пирхнув.

— Ні, я зараз зніму з неї скальп і продам усю пам’ять якомусь інфоскладу. А ти як думав?

— Я знаю, ти… Ще одна хвиля перешкод розчинила його голос. — …бо як ні, то краще доправ її до когось, хто зможе допомогти.

— Ага, ми працюємо над цим.

— …Міллспорт?

Я відповів, лиш здогадуючись, про що він спитав.

— Не знаю. Принаймні, поки що ні.

— Якщо буде треба, дядьку… — його голос затухав, забитий відстанню і спотворений глушилками. — …все, що зможеш.

— Ласе, ти пропадаєш. Мені пора йти.

— …канери, Мікі.

— Ти теж. Поговоримо згодом.

Я перервав зв’язок, прибрав телефон від вуха й зважив його в руці. Довго дивився у відкрите море. Тоді витягнув з кишені новий телефон і набрав інший номер, якому вже сповнилося кілька десятиліть.

Як і більшість міст на Світі Гарлана, Текітомура чіплялася до країв гірського масиву, що стояв по пояс в океані. Місця під забудову було обмаль. Десь у той час, як Земля налаштувалася увійти в плейстоценовий льодовиковий період, Світ Гарлана, здається, постраждав від різкої переміни клімату в протилежному напрямі. Полярні шапки розтанули до жалюгідних понівечених залишків, а океани піднялися й затопили всі континенти маленької планети, окрім двох. Далі були масові вимирання, серед яких і доволі перспективної раси ікластих жителів берегів, котрі, як на це вказують викопні докази, просунулися були до кам’яних знарядь, вогню й релігії, заснованої на заплутаному гравітаційному балеті трьох супутників Світу Гарлана.

Вочевидь, поклоніння цій вищій силі не допомогло їм урятуватися.

У марсіян-колонізаторів проблем з обмеженою площею суші нібито не виникло. Вони зводили виточені стрімкі гніздища просто в скелях найкрутіших гірських схилів і здебільшого не звертали уваги на крихітні клапті й карнизи землі, що були доступні на рівні моря. Через пів мільйона років марсіян не стало, але руїни їхніх гніздищ протрималися до нової хвилі колонізаторів-людей, які глипали на них і здебільшого не зачіпали. Астрогаційні карти, знайдені в покинутих містах на Марсі, завели нас аж сюди, але щойно прибувши, ми опинилися самі по собі. Безкрилі й позбавлені більшості наших звичайних небохідних технологій орбітальними супутниками, люди оселилися в традиційних містах на двох континентах — у розкинутому острівному мегаполісі в серці Міллспортського архіпелагу і в маленьких, стратегічно розташованих портах для підтримки загального зв’язку. Текітомура була десятикілометровою смугою густо забудованого портового району, що впирався спиною аж у насуплені гори, на межі яких різко сходив нанівець. На скелястому передгір’ї нависала над лінією обрію цитадель, можливо, прагнучи своєю висотою наблизитися до напівмістичного статусу марсіянських руїн. Ще далі вузенькі гірські дороги, порозривані людськими командами археологістів, тягнулися до справжніх гір.

На археологістичних майданчиках Текітомури більше ніхто не працював. Гранти на все, що не стосувалося підкорення військового потенціалу супутників, були обдерті до кістки, а ті магістри Гільдії, яких не понесло течією військових підрядів, уже давно переслали себе до системи Латімера гіперкидками. Острівці впертих і здебільшого самофінансованих диких талантів ще тримаються на кількох перспективних точках коло Міллспорта й південніше, але в горах над Текітомурою табори копачів стоять безлюдні й запустілі, такі ж покинуті, як і скелетасті марсіянські вежі, поруч з якими вони виросли.

— Звучить надто добре, щоб бути правдою, — сказав я, коли ми купували припаси в портовій крамничці. — Ти впевнена, що там ми не натрапимо на купку романтично стурбованих підлітків чи якихось недобитих дротників?

Замість відповіді вона виразно на мене глянула і потягнула за єдине пасмо волосся, що втекло з-під гніту хустки. Я знизав плечима.

— Ну тоді гаразд, — я підняв запаяну пачку амфетамінової коли. — 3 вишневим смаком питимеш?

— Ні. На смак як лайно. Бери звичайну.

Ми купили торби, щоб нести припаси, більш-менш навмання вибрали вулицю, що лізла вгору від портового району, і пішли нею. Менш ніж за годину гамір і будинки почали зникати, а схил дедалі крутішав. Я регулярно зиркав на Сильву, коли наш темп підупав і кроки стали більш обдуманими, але вона не виказувала жодних ознак вагання. Ба навіть навпаки, посвіжіле повітря й холодні промені сонця ніби йшли їй на користь. Напружена хмурість, що лежала на її обличчі від ранку, розгладилася, і вона навіть усміхнулася раз чи двічі. Ми дерлися вище, сонце блискало на оголених мінеральних висипах у придорожньому камінні, а краєвид став вартий того, щоб зупинитися. Ми кілька разів перепочивали, щоб випити води й роздивитися берегову лінію, вздовж якої витягнулася Текітомура, і море за нею.

— Мабуть, круто було бути марсіанином, — сказала вона в одну з таких хвилин.

— Можливо.

Перше гніздище навернулося на очі з іншого боку широкого кам’яного виступу гори. Воно височіло вертикально вгору майже на кілометр, а на всі його викрути й набряки було важко спокійно дивитися. Посадкові гребені витягувалися в боки, наче язики з вирізаними шматками, шпилі широко розходилися, отвори в дахів’ї були оздоблені сідалами й іншими, менш упізнаваними виступами. Зяяли входи, такі анархічні різновиди похідних від овалу форм, від довгастих, тонких, вагінальних до роздутих до обрисів серця, а також усіх форм, що лежали між ними. Скрізь гойдалися дроти. Виникало невловиме, але настирне відчуття, що вся будівля співала б на сильному вітрі, а ще, можливо, хиталася б, наче гаргантюанські дзвоники на дверях.

На підході до гніздища скупчені людські будівлі стояли маленькі й опецькуваті, як гидкі щенята під ногами казкової принцеси. П’ять хатин у стилі, не набагато новішому за пережитки Нового Хоко, усі з тим тьмяним блакитним світлом всередині, що означає автоматизовані системи в режимі очікування. Ми зупинилися перед першою, до якої дійшли, і поскидали рюкзаки на землю. Я прикинув кути обстрілів, намітив собі потенційні точки прикриття для будь-яких нападників і подумав про варіанти ударів, якими зможу видовбати їх звідти. То був більш-менш автоматичний процес, посланська обробка просто вбивала час, як інші люди могли б сидіти й посвистувати.

Сильва зірвала з голови хустку й труснула волоссям з очевидним полегшенням.

— Дай мені хвилинку, — сказала вона.

Я задумався над своєю напівінстинктивною оцінкою обороноздатності цього місця розкопок. На будь-якій іншій планеті, де можна легко знятися в повітря, ми були б відкритою мішенню. Але на Світі Гарлана звичні правила не застосовуються. Найважча дозволена летюча машина — це шестимісний гелікоптер на антикварному роторному двигуні, без розумних систем і без встановленого променевого озброєння. Все решта перетворюється на попіл, що випадає з повітря. Як і одинокі літуни в антигравітаційних ранцях чи нанокоптерах. Обмеження, накладені ангельським вогнем, як виявилося, так само стосуються рівня технології, як і фізичної маси. Додати до цього обмеження висоти у чотириста метрів над рівнем моря, вище яких ми вже добряче піднялися, і можна спокійно припустити, що єдиний спосіб, у який до нас можна буде підібратися — це пішечки стежечкою. Або видертися крутим обривом вгору, чого я їм щиро побажав би.

Позаду мене Сильва вдоволено буркнула. Я розвернувся й побачив, як двері хатини прочиняються. Вона іронічно змахнула рукою.

— Після вас, професоре.

Коли ми занесли рюкзаки всередину, блакитний пілотний вогник замигтів і переблимнувся на білий, і я почув, як десь зашепотіла, стартуючи, система кондиціонування. Котушка даних в одному з кутків розкрутилася й ожила на столі. Повітря тхнуло бактерицидами, але системи вловили присутність людей, і тепер запах швидко слабшав. Я запхав свого рюкзака в куток, здер із себе куртку й ухопив стілець.

— Кухонне начиння в одній з інших хатин, — сказала Сильва, ходячи туди й сюди через внутрішні двері. — Але більшість того, що ми накупили, все одно самонагрівне. А решту з того, що нам треба, ми й так маємо. Ванна отам. Ліжка там, там і там. Вибач, автоформи нема. Параметри, на які я натрапила, коли розбиралася з замками, вказують, що тут місця на шістьох. Інфосистеми проведені й підключені в глобальну мережу через Міллспортський університет.

Я кивнув і ліниво провів рукою крізь котушку даних. Навпроти мене раптом заблимала проекція суворо одягнутої жінки. Вона вклонилася з химерною формальністю.

— Професоре Передчутливий.

Я зиркнув на Сильву.

— Дуже смішно.

— Я Розкопка-301. Чим можу вам прислужитися?

Я позіхнув і оглянув кімнату.

— Тут є якісь робочі захисні системи, Розкопко?

— Якщо ви маєте на думці зброю, — делікатно сказав конструкт, — то боюся, що ні. Постріли снарядами чи неконтрольованими енергіями так близько до місця найвищої ксенологічної важливості були б неприпустимими. Однак усі будівлі захищені системою кодування, яку дуже важко зламати.

Я знову зиркнув на Сильву. Вона усміхнулася. Я кахикнув.

— Гаразд. Як щодо нагляду? Як далеко вниз схилом бачать твої сенсори?

— Зона моєї чутливості покриває лиш сам майданчик і підсобні будівлі. Однак через глобальний канал я можу отримати доступ до всієї повноти…

— Ага, дякую. Це все.

Конструкт блимнув і щез, а кімната після нього здалася на якусь мить похмурою й застиглою. Сильва перейшла до головних дверей і причинила їх. Вона показала рукою навкруг.

— Гадаєш, тут буде безпечно?

Я знизав плечима, пригадавши погрозу Танаседи. Глобальний ордер на взяття у полон.

— Так само безпечно, як і в будь-якому іншому місці, що спадає мені на думку. Особисто я б сьогодні гайнув до Міллспорта, але саме тому…

Я замовк. Вона допитливо глянула на мене.

— Що «саме тому»?

Саме тому ми керуємося тим, що спало на думку тобі, а не мені. Тому що все, що я міг би надумати, він теж надумає з високою імовірністю.

— Це саме те, чого вони від нас чекатимуть, — виправився я. — Якщо пощастить, вони проскочать повз нас на південь на найшвидшому виді транспорту, який тільки зможуть знайти.

Вона пішла до стільця навпроти мене й осідлала його.

— Ага. А ми тим часом що робитимемо?

— Це пропозиція?

Воно вискочило раніше, ніж я усвідомив, що сказав. Її очі розширилися.

— Ти…

— Пробач. Справді, пробач. Це жарт.

За таку брехню мене б викинули з посланців під глузливе завивання. Я майже бачив Вірджинію Відауру, що критично хитає головою. Цим не переконаєш і ченця з Лойко, наколотого субстанціями віри для їхнього двотижневого Прийняття. І це точно не переконало Сильву Ошіму.

— Слухай, Мікі, — повільно сказала вона. — Я знаю, що ще винна тобі за ту ніч з бородатими. І ти мені подобаєшся. Дуже. Але…

— Слухай, я серйозно. То був жарт, добре? Поганий жарт.

— Не можу сказати, що не думала про це. Здається, воно мені навіть наснилося кілька ночей тому. — Вона усміхнулася, а в мене щось трапилося в животі. — Уявляєш?

Я спромігся знову знизати плечима.

— Буває.

— Просто… — вона похитала головою. — Я не знаю тебе, Мікі. Тобто, знаю тебе не краще, ніж знала шість тижнів тому, і це трохи лячно.

— Аякже — чохли змінив. Буває, що…

— Ні. Не в тім річ. Ти замкнений, Мікі. Закритіший за будь-кого з моїх знайомих, і вже повір, що в нашій справі мені траплялися дуже бахнуті кадри. Ти увійшов до того бару, «Токійської ворони», із самим лише ножем, і убив їх так, ніби то була звична річ. І весь час ти отак легенько всміхався. — Вона торкнулася волосся, як на мене, то трохи незграбно. — 3 оцим я можу згадати все до найдрібніших деталей, коли мені треба. Я бачила твоє обличчя, і я досі бачу його зараз. Ти усміхався, Мікі.

Я мовчав.

— Не думаю, що захочу лягти в ліжко з кимось таким. Ну, — вона всміхнулася сама до себе. — Насправді це брехня. Якась частина мене хоче, якась частина справді хоче цього. Але цій частині я навчилася не довірятися.

— Певно, це дуже мудро.

— Ага. Певно. — Вона змахнула волосся з чола й спробувала усміхнутися твердіше. Її очі знову стрельнули в мої. — Тож ти пішов до цитаделі й забрав їхні пам’яті. Навіщо, Мікі?

Я усміхнувся у відповідь. Підвівся зі стільця.

— Знаєш, Сильво, якась частина в мені справді хоче тобі розказати. Але…

— Гаразд, гаразд…

— …цій частині я навчився не довіряти.

— Дуже дотепно.

— Стараюся як можу. Слухай, я піду перевірю кілька штук на вулиці, поки не смеркло. Невдовзі повернуся. Якщо тобі здається, що ти щось мені винна за бородатих, то зроби мені тим часом маленьку послугу. Спробуй забути, що я колись отак тупо підкотив, як оце зараз. Я був би тобі дуже вдячний.

Вона відвернулася, глянула на котушку даних. Голос прозвучав дуже тихо.

— Аякже. Нема проблем.

Ні, є проблема. Я прикусив язика, ідучи до дверей. Драна проблема справді є. І я досі гадки не маю, що з нею робити.

На другий дзвінок відповідають майже одразу. Різкий чоловічий голос, що не бажає говорити ні з ким.

— Ну?

— Ярославе?

— Так, — роздратовано. — Хто це там?

— Блакитний жучок.

За цими словами тиша відкрилася, як ножова рана. Навіть статика до неї не домішувалася. На відміну від того зв’язку, що я мав із Ласло, ця лінія була чиста, як сльоза. Я почув шок по той бік.

— Хто це? — його голос абсолютно змінився. Затвердів, як розпилений вічнобетон. — Увімкни відео, я хочу бачити обличчя.

— Воно тобі не дуже допоможе. Те, що я ношу, ти навряд чи впізнаєш.

— Я тебе знаю?

— Скажу так — ти не дуже вірив у мене, коли я летів на Латімер, і я повною мірою виправдав твою нестачу віри.

— Ти! Повернувся на Світ?

— Ні, дзвоню з орбіти. А ти як думав, чорт забирай?

Довга пауза. Дихання. Я оглянув пристань Компчо справа наліво з рефлекторною обачністю.

— Чого ти хочеш?

— Ти знаєш.

Знову вагання.

— Її тут нема.

— Ага, точно. Переведи дзвінок на неї.

— Я правду кажу. Вона пішла. — Коли він вимовляє ці слова, його горло стискається — цього досить, щоб йому повірити. — Коли ти повернувся?

— Трохи раніше. А куди вона пішла?

— Не знаю. Якби мені треба було вгадати… — Його голос затухає у шиплячому видиху через розслаблені губи. Я зиркаю на годинника, якого виніс із бункера в Нечищеному. Він бездоганно вимірював час три сотні років, байдужий до людської відсутності. Після багатьох років екранчиків з годинником просто перед очима, він і досі здається трохи дивним, трохи архаїчним.

— Таки треба. Це важливо.

— Ти нікому не сказав, що повертаєшся. Ми думали…

— Так, я не дуже люблю святкові зустрічі. Здогадуйся вже. Куди вона пішла?

Я почув, як стислися його губи.

— Пошукай на Вчирі.

— На пляжі Вчира? Та облиш.

— Думай собі що хочеш. Я сказав, ти почув.

— Після стількох років? Я думав…

— Ага, я теж. Але перед тим, як вона пішла, я спробував… — Він замовкає. Щось клацає в його горлі, коли він ковтає. — У нас тоді ще був спільний рахунок. Вона сплатила за незручний загальний салон кошутського швидкісного вантажника, що прямував на південь, і, коли туди дісталася, купила собі нового чохла. Серферські параметри. Вичистила свій рахунок, щоб вистачило. Усе спалила. Я знаю, вона там із тим засраним…

Мова вривається. Густа тиша. Якісь іржаві залишки пристойності смикають мою щоку і пом’якшують голос.

— Тож ти думаєш, що Бразил і досі десь поруч, га?

— А що мало змінитися на Вчирі? — гірко питає він.

— Добре, Ярку. Це те, що мені треба. Дякую, друже. — При цих словах моя брова повзе вгору. — Не дуже там надривайся, чув?

Він бурчить. Коли я вже збираюся урвати зв’язок, він прочищає горло й знову говорить.

— Слухай, якщо побачиш її. Скажи…

Я чекаю.

— Ох, та до сраки, — і він закінчує дзвінок.

Денне світло затухало.

Внизу з моря навівало ніч, і по всій Текітомурі почали з’являтися вогники. Хотей грузно всівся на західному обрії, малюючи до берега строкату помаранчеву доріжку на воді. Мідний і надкушений з одного боку Маріканон висів над головою. Ген у морі ходові вогні тральників уже всипали загуслий морок. До мене долинав приглушений гамір портової колотнечі. Списанти не спали.

Я кинув погляд назад, на археологістську хатину, і куточком ока захопив також і марсіянське гніздище. Велетенське й скелетасте, воно здіймалося в затемнене небо праворуч, наче кістяк давно померлого створіння. Мідно-помаранчева суміш сяйва супутників пробивалася крізь отвори в будівлі й часом вискакувала з неї під дивними кутами. Ніч принесла холодний вітерець, який ліниво розхитував провислі дроти.

Ми уникаємо їх, тому що на цій планеті вони не дадуть нам користі, але хотів би я знати, чи це вся правда. Якось я знав археологістку, яка розповіла мені, що схеми людського розселення уникають отак пережитків марсіянської цивілізації на кожній планеті Протекторату. Це інстинктивне, сказала вона. Атавістичний страх. Навіть поселення розкопувачів вимирають, щойно самі розкопки припиняються. Ніхто не залишається в них, якщо має інший вибір.

Я дивився в лабіринт розщепленого місячного світла й тіней, утворений гніздищем, і відчував, як той атавістичний страх наливає і мене самого. Надто легко було уявити в тому затухлому світлі повільні помахи широких крил і спіралі, що виписували б на нічному небі хижі силуети, більші й кутастіші за будь-що з того, що літало в земних небесах на людській пам’яті.

Я роздратовано струсив ці думки.

Нумо, зосередьмося на справжніх наших проблемах, га, Мікі? Наче тобі їх самих не досить.

Двері хатини склалися, і назовні пролилося світло, що зненацька змусило мене усвідомити, як вихололо повітря.

— Зайдеш щось із’їсти? — спитала вона.

Розділ шістнадцятий

Час, проведений на горі, мало чим допоміг.

Першого ранку я проспав допізна, але коли врешті таки вибрався зі спальні, в голові мені боліло й каламутилося. Здається, «Ейшундо Орґанікс» не передбачали, що їхні чохли поринатимуть у декадентство. Сильви десь не було, але стіл був заставлений причандаллям для сніданку, здебільшого вживаним. Я потикався серед тих уламків, знайшов цілу банку з кавою, відкрив її й вихилив усю, стоячи біля вікна. В голові пробігали напівзгадані сни — здебільшого клітинного рівня сюжети про те, як я тону. Це спадок від задовженого перебування чохла в баку — таке саме було зі мною на початку пригод у Нечищеному. Сутички з віймінтами й стрімка течія життя з Сильвиними «Пролазами» вичистили їх із мене, принісши натомість більш традиційні сценарії про бої та втечі і відновлену в правах маячню зі спогадів моєї власної привитої свідомості.

— Ви прокинулися, — сказала Розкопка-301, замиготівши на краю мого поля зору.

Я глянув на неї й підняв баночку кави.

— Вже скоро.

— Ваша колега залишила повідомлення. Прослухаєте його зараз?

— Мабуть.

— «Мікі, я прогуляюся до міста. — Із губ конструкта пролунав Сильвин голос, але відповідної зміни в зовнішності не сталося. У моєму тендітному післясонному стані це вразило мене сильніше, ніж повинно було. Загострено-недоречне й небажане нагадування про мою корінну проблему. — Поплаваю в інфопотоках. Подивлюся, чи зможу підняти свою мережу, може, спробую догукатися до Орра й решти. Подивлюся, що там робиться. Чогось принесу». Кінець повідомлення.

Я здригнувся від раптового повернення власного голосу конструкта. Тоді кивнув і переніс каву до столу, трохи відгріб сміття, що лишилось від сніданку, геть від котушки даних і хвилинку на неї посупився. Розкопка-301 висіла в повітрі за спиною.

— То я через цю штуку можу залізти до Міллспортського університету, га? Пошукати щось у їхньому глобальному стеку?

— Буде швидше, якщо ви питатимете мене, — скромно зазначив конструкт.

— Добре. Пошукай-но мені загальні відомості про… — Я зітхнув. — Квеллкри…

— Запускаю пошук, — чи то з нудьги після багатьох років бездіяльності, чи просто через погане розпізнавання інтонацій, конструкт уже метнув свій запит. Котушка даних освітилася й набухла. Згори з’явилася мініатюрна копія голови й плечей Розкопки-301 і зачитала знайдене. Ілюстративні матеріали замерехтіли трохи нижче. Я дивився, позіхав і не перебивав. — Знайдено, перше. Квеллкрист, також Кволґрист, аборигенна земноводна рослина Світу Гарлана. Квеллкрист є видом мілководних морських рослин, вохряного кольору, що здебільшого поширений у помірному поясі. Незважаючи на певний вміст поживних речовин, не може замістити похідні з Землі або націлено виведені гібридні види, а отже, не вважається достатньо економічно придатною для культивації культурою.

Я кивнув. Не з цього я хотів почати, але…

— З пагонів дорослих рослин квеллкриста можна видобути деякі медичні сполуки, але така практика не поширена за межами невеликих громад на півдні Міллспортського архіпелагу. Квеллкрист по-справжньому примітний лише своїм незвичним життєвим циклом. Потрапивши в посушливі безводні умови на тривалий період часу, коробочки рослини пересихають на чорний порошок, який розноситься вітром на сотні кілометрів. Решта рослини гине й розкладається, але порошок квеллкриста, натрапивши на воду, випускає мікролисточки, з яких за кілька тижнів може вирости нова рослина.

— Знайдено, друге. Квеллкриста Сокільнича — псевдо політичної мислительки й очільниці повстання часів Заселення Наді Макіти. Народилася в Міллспорті 18 квітня 47 року (за колоніальним літочисленням), померла 33 жовтня 105 року. Єдина дитина міллспортського журналіста Штефана Макіти й флотського інженера Фусако Кімури. Макіта вивчала демодинаміку в Міллспортському університеті й опублікувала контроверсійну дипломну роботу, «Розмиття тендерної ролі та нова міфологія», а також три збірки поезії стрип’япською, котрі швидко набули культового статусу серед літераторів Міллспорта. В пізніший період життя…

— А можна трохи детальніше про цей, Розкопко?

— Взимку 67 року Макіта покинула вчене товариство, нібито відмовившись і від щедрої пропозиції посісти дослідницьку посаду серед викладачів суспільних наук, і від літературного гранта провідного члена Перших родин. Між жовтнем 67 року і травнем 71 вона активно подорожувала Світом Гарлана, частково за підтримки батьків, частково за рахунок дрібних підробітків, наприклад, різальницею бела-трави й збирачкою карнизного яблука. Вважається, що враження Макіти від середовища таких робітників допомогли загартувати її політичні переконання. Платня й умови праці обох груп були однаково незадовільними, на фермах бела-трави звичною справою були виснажливі хвороби, а серед збирачів карнизних яблук — смертельні нещасні випадки восени.

— Та попри все, на початок 69 року Макіта публікувала статті в радикальних журналах «Нова Зірка» і «Море змін», в яких можна чітко простежити відхід від ліберальних реформістських нахилів, які вона виявляла студенткою (і які поділяли обоє її батьків). Натомість вона запропонувала нову революційну етику, що була запозичена у відомих екстремістських течій, але відзначалася дошкульністю, з якою вона безжально критикувала ті самі згадані течії нарівні з політикою панівного класу. Цей підхід ніяк не допоміг їй зблизитися з радикальною інтелігенцією того періоду, і, попри свою репутацію прекрасної мислительки, Макіта опинилася в глухій ізоляції від революційного мейнстриму. Її новій політичній теорії бракувало описового терміна, тож вона нарекла його квеллізмом у статті «Принагідна революція», в котрій наполягала на тому, що сучасні революціонери, «позбавлені живильного гніту владних сил, повинні пролетіти над суходолом, як повсюдний і невловимий пил квеллкриста, і перенести в собі силу революційного відродження у той час і простір, де може знайтися новий придатний ґрунт». За загальним визнанням, вона сама прийняла ім’я Квеллкристи невдовзі по тому і з того ж таки джерела натхнення. Однак походження прізвища «Сокольнича» обговорюється і досі.

— Із розпалом Кошутського бела-бунту, котрий був придушений у травні 71 року, Макіта вперше виступила партизанкою в…

— Стривай, — кава з банки була така собі, а розмірений парад приємно знайомих фактів ледве не загіпнотизував мене на стільці. Я знов позіхнув і підвівся, щоб викинути банку. — Гаразд, може, давай усе-таки не так мікроскопічно. Перескочимо трохи вперед.

— Революція, — слухняно промовила Розкопка-301, — яку новопосталі квеллісти не могли довести до перемоги за умов внутрішньої опозиції з боку…

— Ще далі. Одразу до другого фронту.

— Повних двадцять п’ять років по тому, той спершу схожий на риторичний заклик врешті дав плоди і став дієвою аксіомою. Використовуючи образи з метафори Макіти, порох квеллкриста, котрий страхітливим ураганом правосуддя (за власним визначенням його ініціатора Конрада Гарлана) роздуло навкруг після поразки квеллістів, піднявся новою паростю в десятку інших місць. Другий фронт Макіти відкрився саме так, як вона передбачила, але цього разу динаміка повстання змінилася до невпізнання. У контексті…

Я дозволив розповіді текти повз мене, а сам тим часом намагався накопати собі ще кави. Це я теж знав. На час другого фронту квеллізм уже не був новенькою рибиною на рифі. Покоління тихої інкубації під п’ятою Гарланітів зробило його єдиною радикальною силою, що залишилася на планеті. Інші течії вимахували зброєю або продавали душі, і всіх їх абсолютно однаково позбувалися — урядові сили за підтримки Протекторату повертали їх до стану засмучених і позбавлених ілюзій недобитків. Квеллісти ж тим часом просто вислизали, зникали, залишали боротьбу й продовжували жити своїм життям, готовності до чого завжди вимагала від них Надя Макіта. «Технології дали нам доступ до такої тривалості життя, про яку наші пращури могли тільки мріяти — і ми мусимо бути готові використати цю тривалість, жити у відповідності до неї, якщо ми хочемо втілити власні мрії». А за двадцять п’ять років вони любісінько повернулися, збудувавши кар’єри, утворивши родини, виростивши дітей. Повернулися до боротьби не постарілі, а обтертіші, мудріші, жорсткіші, сильніші й у душі своїй нагодовані тим шепотом, що жив собі в серці кожного окремого повстання; шепотом про те, що сама Квеллкриста Сокольнича теж повернулася.

Якщо силам державної безпеки було важко осягнути напівміфічну природу її двадцятип’ятирічного існування у вигнанні, то повернення Наді Макіти було ще гірше. Їй виповнилося п’ятдесят три роки, але вона була зачохлена в нове тіло, в якому навіть найближчі та найінтимніші знайомці не змогли б її упізнати. Вона бродила руїнами попередньої революції, наче мстивий привид, а її першими жертвами стали наклепники й дезертири з рядів її старого альянсу. Цього разу не було жодних заворушень між таборами, які розмили б фокус, жодної ахіллової п’яти в проводі квеллістів, яку Гарланіти могли б підкупити. Неомаоісти, комунітаристи, Стежка нового сонця, парламентарні градуалісти й соціолібертаріанці — вона вишукала їх там, де вони сиділи в своєму слабоумстві й бурмотіли кожен про свою незграбну спробу захопити владу, і вибила їх усіх до ноги.

На той час, коли вона повстала проти Перших родин і їхньої ручної ради, то вже була не революція.

То було Виселення.

То була війна.

Три роки й вирішальний наступ на Міллспорт.

Я розкрив другу каву й пив її, поки Розкопка-301 дочитувала свою доповідь. Дитиною я чув цю історію незліченну кількість разів, і завжди, за кожним разом сподівався на зміну в останню мить, на відвернення неминучої трагедії.

— Оскільки Міллспорт надійно утримували урядові сили, наступ квеллістів було відбито, і на спеціальних зборах було погоджено компромісну угоду. Макіта, певно, вважала, що в її ворогів знайдуться більш нагальні проблеми за полювання на неї саму. Вона понад усе вірила в їхнє почуття доцільності, але через хибну інформацію від розвідки вона неправильно оцінила ту життєво важливу роль її затримання або ліквідації в прийдешній мирній угоді. На той час, як вона усвідомила цю помилку, втеча була вже майже неможлива…

До біса те «майже». Гарлан послав на оточення кратера Алабардос більше бойових кораблів, ніж було залучено до будь-якої іншої морської операції за всю війну. Найвправніші пілоти гелікоптерів направляли свої машини під саму стелю обмеження в чотириста метрів, залишаючи собі майже самогубний мінімальний запас. Ті гелікоптери набили снайперами загонів спецпризначення, і озброїли їх аж до гаданої межі, за якою робочі параметри орбітальних супутників наказували їм відкинути терплячість. Було наказано збивати будь-яке повітряне судно, що намагатиметься втекти. Будь-якими засобами, аж до повітряного тарану, якщо доведеться.

— В останній відчайдушній спробі врятувати Макіту її послідовники наважилися на політ над визначеною межею, знявши з джеткоптера все, що можна — вважалося, що такий апарат супутники могли пропустити. Однак…

— Ну добре, Розкопко. Годі. — Я вихилив каву. Однак вони налажали. І в їхньому плані була фатальна помилка (або свідома зрада). Однак спис ангельського вогню вдарив з неба над Алабардосом і вирізав на його темному тлі підсвічений спалахом силует джеткоптера. Однак Надя Макіта легенько опустилася до моря у вигляді розпорошених серед металевого пилу органічних молекул. Мені не хотілося слухати це знову. — Як щодо легенд про її порятунок?

— Як трапляється з усіма героїчними діячами, існують численні легенди про таємну втечу Квеллкристи Сокольничої від справжньої смерті. — Здавалося, в голосі Розкопки-301 мелькнув осуд, але то могли бути ігри моєї хиткої уяви. — Є такі, хто вірить, що вона навіть не сідала в джеткоптер, а пізніше вислизнула з Алабардоса, замаскувавшись під учасника наземної операції. Більш імовірні теорії виводяться зі здогаду, що в якийсь момент перед смертю Сокольничої її свідомість була зарезервована, і що її оживили, щойно затихла післявоєнна істерія.

Я кивнув.

— І де ж її могли б зберігати?

— Думки різняться, — конструкт елегантно підняла одну руку й по черзі розгинала тонкі пальці. — Хтось заявляє, що її передали голкокидком або до інфосховища в глибокому космосі…

— Ну точно, дуже ймовірно.

— …або до іншої з Заселених Планет, де вона мала друзів. Адорасьйон і Земля Нкруми — фаворити в потенційному списку. Інша теорія припускає, що її було збережено після бойового поранення на Новому Хоккайдо, від якого вона мусила б померти. Коли вона видужала, її послідовники свідомо залишили або просто забули одну копію…

— Ага. Так буває, коли йдеться про свідомість обожнюваного героя-вожака.

Розкопка-301 насупилася, коли я її урвав.

— Ця теорія базується на передумові поширених і хаотичних бойових сутичок, масових раптових смертях і загальному порушенні зв’язку. Описані обставини дійсно були характерні для різних етапів кампанії на Новому Хоккайдо.

— Гм.

— Інше гіпотетичне місце сховку — Міллспорт. Історики тієї доби стверджували, що родина Макіти мала досить повноважень у середньому класі, щоб мати доступ до приватного збереження. Багато компаній, що володіють інфоскладами, успішно проводили юридичні битви й захищали анонімність таких стеків. Загальна місткість таємних сховищ у Міллспорті й прилеглій агломерації оцінюється в понад…

— А в яку теорію більше віриш ти?

Конструкт замовк так різко, що її рот так і не закрився. Проекцією пробігли брижі. Коло її правого боку, лівої груді й на обох очах заблимали крихітні символи машинного коду. Її голос зазвучав так, ніби вона читала зазубрене.

— Я — службовий конструкт від «Цифрових систем Гаркани», налаштований на базовий комунікаційний рівень. Я не можу відповісти на це запитання.

— Значить, ніяких власних думок, га?

— Я сприймаю тільки інформацію і допустимі градієнти її вірогідності.

— Мені підходить. Порахуй все. Де найбільша ймовірність?

— За наявною інформацією, найімовірніший сценарій той, в якому Надя Макіта була на борту джеткоптера квеллістів на Алабардосі, потрапила під вогонь супутника, була ним випарувана і відтоді перестала існувати.

Я знову кивнув і зітхнув.

— Ясно.

Сильва повернулася за кілька годин, принісши свіжих фруктів і повну термокоробку пряних пирогів з креветками. Ми поїли, майже не розмовляючи.

— Змогла пробитися до них? — спитав я її десь посеред їжі.

— Ні, — вона жувала й хитала головою. — Щось не так. Я все відчуваю. І їх теж відчуваю, але не можу нормально звузити сигнал, щоб встановити канал передачі.

Вона опустила очі, й наморщила чоло, ніби від болю.

— Щось не так, — тихо повторила вона.

— Ти ж не знімала хустку?

Вона глянула на мене.

— Ні, не знімала. Хустка не впливає на мою функціональність, Мікі. Тільки бісить.

Я знизав плечима.

— Нас обох.

Вона перевела очі на кишеню, в якій я зазвичай тримав вирізані кортикальні пам’яті, але нічого на сказала.

Решту дня ми не лізли одне одному під ноги. Сильва більшу частину часу сиділа за котушкою даних, коли-не-коли змінюючи зображення на кольоровому екрані, не торкаючись його. Раз вона була пішла до спальні й пролежала там з годину, дивлячись у стелю. Зазирнувши туди по дорозі до власної спальні, я побачив, що її губи нечутно ворушилися. Я освіжився в душовій, постояв біля вікна, випив кави і з’їв фруктів, яких не хотів. Нарешті я пішов надвір і потинявся біля підніжжя гніздища, уривчасто балакаючи до Розкопки-301, що з якоїсь причини взялася тягатися за мною слідом. Можливо, вона хотіла пересвідчитися, що я нічого не розвандалю.

В холодному гірському повітрі засіла якась невизначена напруга. Наче секс, якого не сталося, наче переміна на гидку погоду.

Ми не зможемо сидіти тут довіку, розумів я. Десь воно мусить урватися.

Але натомість смеркло, і після ще однієї односкладової спільної трапези ми рано розійшлися по ліжках. Я лежав у змертвілій тиші шумотривкої хатини, уявляючи нічні звуки, яким здебільшого було місце в південнішому кліматі. Мене раптом угріло тим, що я мусив бути там десь два місяці тому. Посланське навчання — зосередься на безпосередньому середовищі й розберися — утримувало мене від думок про це в минулі кілька тижнів, але коли з’являлося трохи часу, думки знову зіскакували на Новопешт і Трав’яний Обшир. Не сказати, що без мене б сумували, але певні укладені угоди тепер загули, і Радул Шегешвар задумається, чи не означає моє мовчазне зникнення того, що мене розкрито і впіймано, з усіма супутніми мороками, що могли дотягтися до нього на Обширі. Шегешвар був мені винен, але то був борг неоднозначної вартості, а з південними мафіями краще цю палицю не перегинати. У гайдуків нема етичної дисципліни якудзи. А промовчавши на кілька місяців більше, ніж погоджено, я наблизився до останньої межі.

Долоні мені знову свербіли. Генетична сверблячка від палкого бажання вхопитися за добрий камінь і рвонути вгору, геть звідси.

Зізнайся собі, Мікі. Час від цього відірватися. Твої списантські деньки закінчилися. Було весело, і ти здобув собі нове обличчя й долоні гекона, але треба знати міру. Пора вертатися на свою стежку. До своєї роботи.

Я перевернувся на бік і вирячився в стіну. З іншого боку, Сильва, безперечно, лежала в такій самій тиші, в такій самій ізоляції автоформи. Можливо, в такій самій портовій хитавиці порушеного сну.

І що мені робити? Покинути її?

Ти чинив і гірше.

Я побачив осудливий погляд Орра. До чортової сраки ти торкнешся, а не до неї.

Почув голос Ласло. Я довіряю тобі, Мікі.

Ага, — знущався мій власний голос. — Він довіряє Мікі. З Такеші Ковачем він ще не знайомий.

А що як вона та, ким себе називає?

Ой, та годі. Квеллкриста Сокольнича? Ти чув, що сказав автомат. Квеллкриста Сокольнича перетворилася на летючий порох за сім сотень метрів над Алабардосом.

Тоді хто вона така? Привид зі стека. Може, вона не Надя Макіта, але вона точно вважає себе нею. І вона вже точно ніяка в біса не Сильва Ошіма. То хто вона?

Чортзна. Хіба це має бути твій клопіт?

Не знаю, а ти?

Твоя проблема в тому, що якудза витягла тебе саменького із якогось архівного стеку і підписала на те, щоб тебе винести. Трясця, як поетично. І знаєш, він же, певно, і непогано впорається. Ресурси він точно матиме — глобальний ордер, пам’ятаєш? І можеш закластися, що його мотивація загострена, як та бісова бритва. Ти ж знаєш, як закон дивиться на подвійне зачохлення.

І просто зараз єдине, що прив’язує все до чохла, що на тобі — це жінка в сусідній кімнаті та її низькоштибні дружки-найманці. Тож що скоріше ти від них відріжешся, рвонеш на південь і повернешся до своєї роботи, то краще для всіх учасників.

До своєї роботи. Ага, оце точно вирішить всі твої проблеми, Мікі.

І годі вже мене так називати, чорт тебе бери.

Я дратівливо відкинув ковдру і виліз із ліжка. Прочинив двері на щілину й побачив, що кімната стояла порожня. Стіл із переливчастою і яскравою в темряві котушкою даних, купа з наших двох рюкзаків, що сперлися один на один у кутку. Світло Хотея намалювало на підлозі блідо-помаранчеві фігури у формі вікон. Я голий пішов крізь місячне світло і схилився до рюкзаків, вишукуючи в них банку амфетамінової коли.

До сраки сон.

Я почув її позаду себе й розвернувся, і незвична холодна тривога пройшлася пір’їною по моїх кістках. Я не знав, у чиє обличчя зараз дивитимусь.

— І з тобою те саме, га?

То був голос Сильви Ошіми й трохи насмішкуватий вовчий погляд Сильви Ошіми. Вона стояла до мене лицем, обійнявши себе руками. Вона теж була гола, а притиснуті груди зібралися під букву V її рук, наче дарунок, що вона збиралася мені піднести. Боки вихилялися на ходу, одне фігурне стегно трохи заходило за інше. Переплутане хаотичне волосся обрамляло заспане обличчя. У світлі Хотея її бліда шкіра набула теплих тонів міді й світла вогнища.

Вона непевно всміхнулася.

— Я весь час прокидалася. Голова наче застрягла на верхній передачі.

Вона кивнула на колу в моїй руці.

— Ти ж знаєш, що з нею не легше засинати?

— Мені й не хочеться, — мій голос звучав трохи хрипко.

— Так, — усмішка раптом померхла. — Мені теж не дуже хочеться. Більше хочеться того, про що ти раніше говорив.

Вона розгорнула руки, і її груди звільнилися. Вона трохи соромливо підняла долоні й відкинула назад копу волосся, а тоді приклала долоні до потилиці. Переставила ноги так, що стегна торкнулися одне одного. Вона уважно дивилася на мене, обрамивши голову піднятими ліктями.

— Я тобі так подобаюсь?

— Я, — в цій позі її груди піднялися вище. Я відчув, як до мого прутня ринула кров. Прочистив горло. — Ти мені так дуже подобаєшся.

— Добре.

Вона стояла нерухомо і дивилася на мене. Я впустив банку коли на пачку, з якої її дістав, і ступив до неї. Її руки розчепилися й обгорнули мої плечі, притисшись до спини. Одну долоню я наповнив м’якою вагою її груді, а іншою потягнувся донизу, до місця поєднання її стегон і знайомої вологості, котра…

— Ні, стривай, — вона відкинула мою опущену руку. — Не туди, ще ні.

Мене збило з курсу, наміченого в булькобуді за два дні до того. Я знизав плечима й з’єднав руки на її груді, витис сосок уперед і всмоктав його в рота. Вона потяглася вниз і взяла мою ерекцію в свої руки, почала водити ними вперед і назад, а її дотик був такий, що ніби увесь час тримався за волосину від того, щоб відірватися. Я насупився, згадавши раніший набагато впевненіший захват, і трохи здавив її руку своєю. Вона захихотіла.

— Ой, пробач.

Легенько спотикаючись, я підштовхнув її до краю столу, вислизнув з її рук і опустився на коліна на підлогу перед нею. Вона пробурмотіла щось із глибин горла й трохи розсунула ноги, відхилилась назад і обіруч ухопилася за стіл.

— Я хочу відчути на собі твої губи, — глухо сказала вона.

Я провів долонями вгору по її стегнах і натиснув подушечками великих пальців з обох боків її статі. Вона затремтіла, губи її розтулилися. Я схилив голову й проникнув у неї язиком. Вона напружено коротко видихнула, а я усміхнувся. Вона якось відчула ту усмішку, і долонею ляпнула мене по плечу.

— От падлюка. Тільки зупинись мені, гад такий.

Я розсунув її ноги ширше і взявся до справи серйозно. Її рука і далі стискалася на моєму плечі й шиї, а сама вона невпинно рухалася на краю столу, стегна гойдалися вперед і назад із кожним рухом мого язика. Пальці занурилися у моє волосся. Я спромігся знову розтягнути губи в усмішку, але цього разу вона вже була надто далеко, щоб сказати будь-що зв’язне. Вона почала щось бурмотіти, чи то до мене, чи то до себе самої. Спочатку то була череда коротких схвальних слів, але дужче напружуючись перед кульмінацією, вона змінила їх на дещо інше. Захопившись своїм, я не зразу впізнав, що воно було. В судомах оргазму Сильва Ошіма виголошувала рядки програмного коду.

Вона кінчила, різко струснувшись, і дві руки втиснули мою голову в місце поєднання стегон. Я потягнувся руками, обережно розчепив її долоні та з усмішкою звівся на ноги.

І опинився лице в лице з іншою жінкою.

Описати переміну в ній було неможливо, але посланське чуття прочитало все за мене, і абсолютна впевненість у цьому скидалася на ліфт, що пролітає моїми нутрощами вниз.

Надя Макіта повернулася.

То була вона — у тих звужених очах, у прихованій усмішці в куточку губів, яка не належала до жодного з виразів обличчя Сильви Ошіми. У тому голоді, що мерехтів на її обличчі, наче полум’я, у коротких, уривчастих видихах — ніби оргазм, який щойно розрядився, тепер відкотився назад у якомусь реверсивному прокрученому вигляді.

— Здоров, Мікі Передчутливий, — прохрипіла вона.

Її дихання сповільнилося, а губи вигнулися в усмішці, яка змінила ту, що сповзла з мого обличчя. Вона сповзла зі столу, потяглася вниз і торкнулася мене між ногами. Я пам’ятав ту впевнену руку, але вся моя ерекція кудись втекла через шок.

— Щось не так? — промуркотіла вона.

— Я… — вона взялася за мене обіруч, наче обережно вибирала мотузку. Я відчув, що знову набухаю. Вона стежила за моїм обличчям.

— Щось не так?

— Усе так, — швидко мовив я.

— Добре.

Вона елегантно опустилася на одне коліно, не зводячи очей з моїх, і взяла голівку мого члена губами. Одна рука ходила по стрижню, а інша знайшла дорогу до правого стегна, обвилася навколо нього і міцно вхопилася.

Це якесь усране божевілля, — оголосив холодний бойовий уламок моєї посланської сутності. — Це треба припинити просто зараз.

Ті очі й далі дивилися на мене, коли язик, зуби й рука довели мене до вибуху.

Розділ сімнадцятий

Пізніше ми лежали вкупі під вологими простирадлами, так і не роз’єднавши повністю рук після останніх несамовитих обіймів. Наша шкіра липнула в тих місцях, де розлилися перемішані рідини, а кількаразові кульмінації виморили наші м’язи до стану в’ялої покірності. Спалахи картин того, що ми робили разом та одне одному, повторювалися перед моїми очима. Я бачив, як вона схилялася до мене згори, різко притискала долоні до моїх грудей за кожним рухом. Я бачив, як вганяюся в неї ззаду. Бачив, як опускається на моє обличчя її вульва. Бачив, як вона звивалася піді мною, дико смокчучи центральний дріт власного волосся, коли я пхався в неї, затиснутий в стегнах її ногами, наче кліщами. Бачив, як сам брав той дріт, мокрий від її слини, до власного рота, а вона сміялася мені в обличчя й кінчала з такими потужними скороченнями, що й мене тягло вслід за нею.

Але коли вона заговорила до мене, то від зміненого ритму її аманглійської по спині в мене майнув дрож.

— Що таке? — певно, вона відчула, як я здригнувся.

— Нічого.

Вона перекотила голову, щоб подивитися на мене. Я відчував її погляд з того боку обличчя, наче жар.

— Я поставила тобі запитання. Що з тобою?

Я коротко заплющив очі.

— Ти Надя, так?

— Так.

— Надя Макіта.

— Так.

Я глянув у її бік.

— Яким бісом ти тут опинилася, Надю?

— Це що, метафізичне питання?

— Ні, технологічне, — я сперся на одну руку, а іншою провів над її тілом. Навіть знаючи про посланську обробку, більша частина мене дивувалася тому відстороненому спокою, з яким я тримався.

— Ти не можеш не усвідомлювати того, що відбувається. Ти живеш у чільницькому софті, іноді виходиш назовні. З того, що я бачив, мені здається, що ти пробиваєшся через канали основних інстинктів, вилітаєш нагору на їхніх хвилях. Секс, може, страх чи гнів. Такі речі затіняють більшу частину свідомих функцій мозку, і це дає тобі простір. Але…

— А ти якийсь фахівець чи що?

— Був колись, — я стежив за її реакцією. — Раніше я був посланцем.

— Ким?

— Неважливо. Я хочу знати таке — коли ти тут, що трапляється з Сильвою Ошімою?

— З ким?

— Трясця, ти носиш її тіло, Надю. Не прикидайся мені тупою.

Вона перекотилася на спину й глипнула в стелю.

— Я не дуже хочу про це говорити.

— Та певно, що ні. І знаєш, я теж не дуже цього хочу. Та рано чи пізно нам доведеться. Ти й сама це знаєш.

Довга тиша. Вона відсунула ногу й замислено потерла діляночку шкіри з внутрішнього боку стегна. Тоді потяглася до мене й стисла в долоні мій здутий хрін. Я взяв її руку й легенько відсунув геть.

— Забудь, Надю. Я висушений. Навіть Мітці Гарлан не змогла б тепер видобути з мене ще одну стійку. Настав час поговорити. То де Сильва Ошіма?

Вона знову відкотилася від мене.

— То я мушу стерегти тобі ту жінку? — гірко спитала вона. — Думаєш, я все контролюю?

— Може й ні. Але ти мусиш приблизно розуміти, що робиться.

Знову тиша, але цього разу вона бриніла від напруги. Я чекав.

Нарешті вона перевернулася до мене обличчям і глянула на мене з відчаєм.

— Мені ця драна Ошіма сниться, розумієш? — прошипіла вона. — Вона просто довбаний сон, звідки мені знати, куди вона дівається, коли я прокидаюсь?

— Здається, ти їй теж снишся.

— І мені від цього мало полегшати?

Я зітхнув.

— Розкажи, що тобі сниться.

— Нащо?

— Бо я, Надю, намагаюся тобі допомогти, чорт забирай.

Вона блиснула очима.

— Добре, — рубонула вона. — Мені сниться, що ти її лякаєш. Як тобі таке? Мені сниться, як вона роздумує, в яку сраку ти несеш душі стількох мертвих жерців. Вона думає, хто насправді цей довбаний Мікі Передчутливий, і чи безпечно бути з ним поруч. Чи не підісре він її за найближчої нагоди. Чи може, виграє, а тоді покине. Якщо ти подумував увігнати свого прутня в цю жінку, Мікі, чи як тебе в біса насправді звуть, то я б забула про це. Тут тобі вигідніше мати справу зі мною.

Я дав цим словам розчинитися в тиші. Вона усміхнулася до мене.

— Таке ти хотів почути?

Я знизав плечима.

— Хоч якийсь початок. Це ти підштовхнула її до сексу? Щоб забрати управління?

— Ото тобі цікаво знати.

— Певно, я зможу дізнатися це і від неї.

— Ти виходиш із того, що вона має повернутися, — ще одна усмішка, цього разу зубастіша. — Я б на твоєму місці на це не сподівалася.

І так далі. Ми ще трохи гризлися й гарчали одне на одного, але, пригнічені вагою післякоїтальної хімії, так ні до чого й не дійшли. Врешті я здався і сів на дальньому краї ліжка, дивлячись у бік вітальні й висвітлених Хотеєм фігур на підлозі. За кілька хвилин я відчув на плечі її руку.

— Пробач, — тихо сказала вона.

— Невже? За що?

— Я щойно усвідомила, що сама напросилася. Тобто, я спитала тебе, про що ти думаєш. Якщо не хочеться знати, то нащо питати, правда?

— Є таке.

— Просто… — вона вагалася. — Слухай, Мікі, мене хилить до сну. І я збрехала раніше — я геть не знаю, чи повернеться Сильва Ошіма, і якщо так, то коли. Я не знаю, прокинуся я завтра вранці чи ні. Від цього будь-хто став би сіпаним, правда?

Я дивився на забарвлену помаранчевим підлогу в сусідній кімнаті. На секунду мені закрутилося в голові. Я кахикнув.

— На це є амфетамінова кола, — різко сказав я.

— Ні. Раніше чи пізніше, а мені доведеться заснути. Тому можна й зараз. Я втомилася, і, що ще гірше — я щаслива й розслаблена. Відчуття таке, що коли вже треба йти, то зараз. Усе це хімія, я знаю, але я не можу стримувати її вічно. І мені здається, що я повернуся. Щось мені так підказує. Але саме зараз мені невідомо ані коли я повернусь, ані куди я зникну. І від цього страшно. Ти не міг би… — Знову пауза. Я почув у запалій тиші, як клацнуло, коли вона ковтнула. — Ти не міг би потримати мою руку, поки мене не затягне?

Помаранчеве світло місяця на потертій та потемнілій підлозі.

Я знову потягнувся по її руку.

Як і більшість бойових моделей, які я носив, ейшундівський чохол мав внутрішній будильник. У той час, який я собі задумав, усі сни, які я міг бачити, перетопилися на півколо східного тропічного сонця, що здіймалося над тихими водами. Запах фруктів і кави, що долинав із невидимого місця поблизу і бадьоре перегукування голосів десь оддалік. Прохолода вранішнього піску під босими ногами і легенький, але наполегливий бриз на обличчі. Хвилі розбиваються…

Пляж Вчира? Уже?

Мої долоні стиснуті в кишенях линялих серферських штанів, у тканину яких набилося піску, який…

Сенсорні відчуття різко зникли, коли я прокинувся. Ні тобі кави, ні пляжу, на якому її пити. Ніякого піску під ногами та між пальцями. Сонячне світло таки було, але значно скупіше за те, що я бачив до пробудження. Воно безбарвно пробивалося крізь вікна іншої кімнати й налітало на сіру важку тишу.

Я сторожко перевернувся й подивився на обличчя жінки, що спала поруч зі мною. Вона не рухалася. Я пригадав страх в очах Наді Макіти, який побачив минулого вечора, перш ніж вона дозволила собі потрошечки сповзти у сон. Порції свідомості вислизали з її рук, як натягнута мотузка, а тоді повернулись, коли вона сіпнулася, блимнула і знову повністю пробудилась. А тоді настала мить, різка й неочікувана, коли вона махом перестала триматися і більше не поверталася. Опісля я лежав і дивився на її мирне обличчя, поки вона спала. Це не допомагало.

Я вислизнув з ліжка й тихенько вдягнувся в іншій кімнаті. Мені не хотілося бути коло неї, коли вона прокинеться.

І я точно не збирався будити її сам.

Розкопка-301 поступово виникла навпроти мене й розкрила рота. Бойова нейрохімія випередила її. Я різонув повітря коло горла долонею і вказав пальцем через плече на спальню.

Зняв куртку зі спинки стільця, увіпхав у неї плечі й кивнув до дверей.

— Надвір, — пробурмотів я.

На вулиці новий день починав виправляти мої перші враження про себе.

Сонце було зимне, але й від нього можна було зігрітися, якщо постояти під прямими променями, коли хмари розступалися. Дайкоку висів на південному заході, наче привид ятагана, а над океаном повільно кружляла ціла колонна цяток, яка могла бути або не бути лисокрилами. Під ними мій незагострений зір показав кілька суден. Десь на фоні, в нерухомому повітрі, гуділа Текітомура. Я позіхнув і глянув на амфетамінову колу в руці, а тоді запхав її до кишені. Наразі я прокинувся саме настільки, наскільки треба було.

— То чого ти хотіла? — спитав я конструкта.

— Я подумала, що ви захочете знати про гостей на території.

Нейрохімія врубилася на повну. Час навколо мене перетворився на желе, коли ейшундівський чохол перейшов до бойової готовності. Коли перша хвиля минула, я недовірливо зиркнув на Розкопку-301. Я побачив хвилі потривоженого повітря в тому місці, де постріл пройшов крізь проекцію постаті конструкта, а тоді покотився вбік, коли моя куртка загорілася.

— Драний…

Ані пістоля, ані ножа. Я залишив їх у будинку. Часу бігти до дверей не було, а посланський інстинкт все одно попер мене геть від них.

Пізніше я й сам усвідомив те, що одразу вхопила ситуативна інтуїція — повертатися всередину було б самогубством у глухому куті. Я заповз під прикриття стіни хатини, а куртка й досі горіла. Промінь з бластера знову блиснув, і близько не влучивши. Вони знову стріляли в Розкопку-301, помилково побачивши в ній матеріальну мішень.

Не схоже на бойові навички ніндзя, — проскочило в моїй голові. — Ці хлопці були підмогою, найнятою з місцевих.

Так, але в них є зброя, а в тебе нема.

Пора змінити арену.

Вогнетривкий матеріал куртки придушив полум’я, звівши його до диму й тепла коло ребер. На обсмаленій тканині виступив розтоплений полімер. Я різко набрав повітря і кинувся бігти.

Крики позаду миттєво розжарилися від недовіри до гніву.

Можливо, вони подумали, що винесли мене першим пострілом, або просто були не дуже кмітливі. Їм знадобилося кілька секунд, щоб почати стріляти. На той час я вже майже дістався наступної хатини.

Бластерні розряди тріскотіли повз мої вуха. Одного разу жар пролетів так близько до мого стегна, що аж шкіру стягнуло. Я смикнувся вбік, прикрив спину хатиною і просканував місцевість переді мною.

Ще три хатини утворювали на подовбаній першими археологістами землі грубу дугу. Між ними просто в небо стриміло з масивних консольних опор гніздище — наче якась гігантська ракета попереднього тисячоліття, наготована до запуску. Попереднього дня я не заходив усередину, бо там було забагато місць, де під ногами раптом траплялася порожнеча, а до найближчої землі на похилому гірському схилі було п’ятсот метрів прямо вниз. Але з попереднього досвіду я знав, що чужинська перспектива може зробити з людськими органами чуття, і знав, що посланське навчання витримує цей ефект.

Місцева найнята підмога. Подивимося.

Вони йтимуть за мною щонайменше нерішуче, їх збиватиме з пантелику запаморочлива різкість інтер’єру, а як пощастить, то сюди ще домішається трошки марновірного страху. Їх розтеліпає, вони боятимуться.

Вони припускатимуться помилок.

Що зробить гніздище бездоганним убивчим полігоном.

Я прогнав залишком відкритої місцевості, проскочив між двома хатинами й попрямував до найближчого прояву марсіянського сплаву, що здіймався зі скелі, наче корінь дерева завтовшки п’ять метрів.

Археологісти залишили по собі ряд металевих сходів, забитий у землю коло нього. Я перескакував через три зразу, а тоді став на марсіянську конструкцію, і чоботи ковзнули на сплаві кольору свіжих синців. Я схопився за вкриту техногліфами барельєфну поверхню на боці найближчої консольної опори, що витягнулася далеко в повітря. Опора була щонайменше десять метрів заввишки, але за кілька метрів ліворуч була драбина, приклеєна епоксидом до барельєфної поверхні. Я вхопився за першу скобу й подерся вгору.

Знову крики з-поміж хатин позаду. Ніхто не стріляв. Скидалося на те, що вони перевіряли за кожним кутком, але я не мав часу накручувати нейрохімію і дослухатися. З долонь зривався піт, а драбина скрипіла й рухалася під моєю вагою.

Епоксид не дуже добре взявся до марсіянського сплаву. Я подвоїв швидкість, виліз нагору і скочив з драбини, тихенько крекнувши від полегшення.

Тоді я розлігся горілиць на консольній опорі, дихав і слухав. Нейрохімія видала мені звуки погано організованого пошуку, що гримів унизу. Хтось намагався відстрелити замок на дверях однієї з хатин. Я глянув у небо й подумав хвильку.

— Розкопко? Ти тут? — пробурмотів.

— Так, я в межах комунікативного радіусу. — Голос конструкта ніби долинав із самого повітря коло мого вуха. — Нема потреби говорити гучніше. Із ситуативного контексту я роблю висновок, що ви не бажаєте, щоб я показувалася видимою поблизу вашого положення.

— Правильний висновок. Ще я хочу, щоб за моєю командою ти стала видимою всередині однієї з тих замкнених хатин. А ще краще буде, якщо ти зможеш показатися там у кількох місцях. Зможеш?

— Я створена спроможною повсякчас вести розмову з кожним членом першої команди Розкопки-301 плюс до семи потенційних гостей. — За такої гучності було важко сказати, але мені в голосі конструкта почулася весела нотка. — Таким чином, я здатна одночасно утримувати до шістдесяти двох окремих проявів.

— Ну, зараз досить буде трьох або чотирьох. — Я з ретельною обережністю перекотився на живіт. — І ще одне — ти можеш показатися мною?

— Ні. Я можу вибирати з готового набору осіб для проекцій, але не здатна їх змінювати.

— А чоловіки там є?

— Так, хоч і менше, ніж…

— Добре, згодиться. Вибери зі свого списку таких, що найбільше на мене схожі. Чоловіки десь моєї статури.

— Коли ви бажаєте почати проекцію?

Я підклав руки під тіло.

— Зараз.

— Починаю.

Минуло кілька секунд, а тоді серед хатин унизу вивергнувся хаос. Тут і там затріщали бластерні розряди, розділені застережливими криками й тупотом ніг. За п’ятнадцять метрів над ними я різко відштовхнувся від підлоги руками і рвонув бігти, зігнувшись у три погибелі.

Консольне плече простягалося на п’ятдесят чи скільки метрів у повітрі, а тоді без жодного шва переходило в основну будівлю гніздища. Там, де вони зрослися, відкривалося кілька овальних отворів. Археологісти намагалися приліпити згори плеча поручень для безпеки, але минув час, і тепер їхній епоксид тримався так само недобре, як і на драбині. В деяких місцях троси повідривалися й звисали з боків, а в інших їх узагалі давно не стало. Я скривився й звузив свій фокус до широкого гребеня в кінці, де плече поєднувалося з головною конструкцією. Не знижував швидкість.

Нейрохімія донесла до мене голос, що перекрикував решту.

— …тупі гімнюки, не стріляйте! Не стріляти! Не стріляти, щоб вас розірвало! Угорі, він угорі!

Зловісна тиша. Я відчайдушно намагався додати швидкості. А тоді повітря розірвало променями з бластерів. Я загальмував, ледь не зірвавшись у провалля збоку. Тоді знову кинувся вперед.

Голос Розкопки-301 коло вуха, громоподібний від нейрохімічного підсилення.

— Деякі ділянки зараз вважаються небезпечними…

Я безсловесно загарчав.

У спину вдарило жаром, почувся сморід іонізованого повітря.

Знову той новий голос, наближений нейрохімією.

— Дай сюди, йолопе. Зараз я покажу, як треба…

Я кинувся гребенем убік. Очікуваний розряд продер жаром спину й плече.

Доволі влучна стрільба, як на таку відстань і незугарну зброю. Я впав, контрольовано перекотився, підскочив і кинувся щупаком у найближчий овальний отвір.

Разом зі мною до нього залетіли бластерні розряди.

Їм знадобилося майже пів години, щоб увійти за мною.

Засівши посеред стрімкої марсіянської архітектури, я напружував нейрохімію і щосили намагався слідкувати за їхньою суперечкою. Я не зміг знайти точку огляду так близько до землі, з якої було б видно назовні — драні марсіянські будівельники — але чудернацькі лійкові ефекти у внутрішній будові гніздища доносили до мене пориви голосів. Суть сказаного було неважко зрозуміти. Наймані підручні хотіли зібратися й рушити додому, а їхній ватажок прагнув насадити мою голову на палю.

Його можна було зрозуміти. На його місці я поводився б так само. Не можна повертатися до якудзи, виконавши половину угоди. І вже точно не можна повертатися спиною до посланця. Він знав це краще за будь-кого з них.

Голос він мав молодший, ніж я очікував.

— …не можу, що ви боїтеся цього всраного місця. Господи, та ви ж усі виросли під ним. Це ж просто засрана руїна.

Я роззирнувся на круті виступи й западини, відчув легенький, але настирний потяг, що штовхав фокус зору догори, аж поки очі не починали боліти. Різке ранкове світло падало донизу через невидимі отвори десь над головою, але по дорозі якось м’якшало і змінювалося. Туманно-сині поверхні сплаву ніби всмоктували його в себе, а те світло, що відбивалося від них, було дивно приглушене. Нижче рівня антресолі, на яку я видряпався, клапті мороку чергувалися з розривами й діромахами в підлозі, де їх не розташував би жоден здоровий головою людський архітектор. Далеко внизу крізь них виднілися гірські пейзажі з сірого каміння й ріденької рослинності.

Просто руїна. Аякже.

Він був молодший, ніж я очікував.

Я вперше конструктивно замислився над тим, наскільки саме він молодший. Якщо брати абсолютний мінімум, то йому точно бракувало кількох моїх світоглядних зустрічей з марсіянськими артефактами.

— Слухайте, в нього ж навіть довбаної зброї нема.

Я підняв голос так, щоб його винесло назовні.

— Агой, Ковачу! Якщо ти такий до всирачки впевнений, то може сам по мене прийдеш?

Раптова тиша. Якесь бурмотіння. Мені здалося, що я вловив придушений регіт когось із місцевих. Тоді почувся його голос, підвищений до рівня мого.

— Непогана в тебе підслухачка.

— І мені подобається.

— Ти збираєшся дати нам битву, чи просто послухаєш та повикрикуєш дешеві образи?

Я вискалився.

— Просто хотів допомогти. Але битву я можу дати — бери та заходь. Можеш і наймитів узяти, якщо вже так треба.

— Я маю кращу думку. Що скажеш, якщо ці наймити проведуть тренування з відкриття усіх отворів на твоїй попутниці, поки ти не вийдеш? Можеш використати нейрохімію, щоб усе послухати, якщо захочеш. Втім, якщо чесно, то думаю, що ти й без того все почуєш. Ці хлопці страх які охочі.

Гнів наріс у мені надто швидко для раціональної думки.

М’язи обличчя сіпнулися й затрусились, а весь корпус ейшундівського чохла натягнувся, наче трос. Він упіймав мене на цілих два непевні удари серця. Тоді посланські механізми обдали мої емоції холодом і розібрали ситуацію на кісточки.

Він цього не зробить. Якщо Танаседа вистежив тебе через Ошіму й «Пролаз», то це тому, що він знає, як вона замішана в смерті Юкіо Хіраясу. А коли він це знає, то захоче отримати її неушкодженою. Танаседа зі старої школи, і він пообіцяв страту як у старій школі. Йому зіпсований товар не згодиться.

Крім того, тут же йдеться про тебе. Ти знаєш, на що здатен, а на що ні.

Я тоді був молодший. Тепер. Зараз. — Я намагався осягнути цю концепцію. — Там. Молодший я там. Хіба можна знати…

Можна. Це посланський блеф, і ти це знаєш, бо сам його використовував багато разів.

— Нема чого на це сказати?

— Ми обидва знаємо, що ти цього не зробиш, Ковачу. Ми обидва знаємо, на кого ти працюєш.

Цього разу пауза перед його відповіддю була майже непомітною.

Хороша реакція, вражає.

— Здається, ти дуже непогано поінформований, як на втікача.

— Так навчили.

— Вбираєш місцевий колорит, га?

Слова Вірджинії Відаури на посвяті в посланці, суб’єктивне століття тому. Я задумався, скільки минуло з того часу, як ці слова почув він.

— Щось таке.

— Скажи мені дещо, дядьку, бо справді цікаво. З усією твоєю підготовкою — як ти став заробляти дешевими вбивствами? Дивний кар’єрний поворот, як на мене.

Поки я слухав, на мене набігло холодне усвідомлення. Я скривився й трохи пересунувся. Нічого не сказав.

— Передчутливий, так? Ти Передчутливий?

— Ну, є в мене інше ім’я, — гукнув я у відповідь. — Але якесь гімнидло вкрало його. Поки не поверну його, згодиться і Передчутливий.

— А як не зможеш його повернути?

— Приємно, що ти хвилюєшся, але ж я знаю того гімнидла. Він недовго буде мені проблемою.

Зміна в голосі була крихітна, а пауза майже непомітна. Тільки посланське відчуття могло вловити той гнів, що був придушений так само швидко, як і розгорівся.

— Та невже?

— Кажу тобі. Справжній кизяк. Такі довго не живуть.

— Схоже, ти надміру впевнений у собі, — його голос на дрібку змінився. Я таки вжалив його кудись глибоко. — Може, ти не знаєш того хлопця аж так добре, як тобі здається?

Я гаркнув від сміху.

— Жартуєш? Я навчив його всього, що той серун знає. Без мене…

Ось воно. Я знав, що хтось іде по мене. Той, кого я не міг почути за допомогою нейрохімії, поки обмінювався прикритими образами з голосом назовні. Приземкувата, замотана в чорне фігура, що проскочила крізь отвір за п’ять метрів піді мною, з якимось зоровим і сенсорним обладнанням для спецоперацій, що надавала його голові комашиного, нелюдського вигляду.

Термографіка, звукова локація і детектор руху як мінімум… Я вже падав. Зіскочив зі свого карнизу й виставив п’яти чобіт так, щоб ударити в шию нижче потилиці й зламати її.

Щось у тому шоломі попередило його. Він відскочив убік, зиркнувши вгору й наводячи на мене бластер. Його рот під маскою розкрився для крику. Розряд розітнув повітря, крізь яке я щойно пролетів. Я приземлився й зігнувся десь за долоню збоку від нього. Заблокував удар дулом бластера, що летів на мене. З його горла вирвався тремтячий від несподіванки крик. Я вдарив його знизу в горло ребром долоні, і крик здушило від судомних позивів. Він заточився. Я випростався, подався за ним і рубонув знову.

Тоді було ще двоє.

Увійшли в рамку отвору пліч-о-пліч. Мене врятувала тільки їхня некомпетентність. Коли перший боєць душився на смерть у моїх руках, будь-хто з них міг мене встрелити — а вони натомість спробували зробити це вдвох одночасно й завадили одне одному. Я кинувся просто до них.

Я бував на планетах, де можна встрелити людину з ножем за десять метрів від себе й назвати це самозахистом. Юридичне обґрунтування таке: на те, щоб покрити цю відстань і пирнути, потрібно геть небагато часу.

І це правда.

Якщо справді знати, що й до чого, то навіть і ніж не потрібен.

Тут же було метрів п’ять або й менше. Я ступив під зливу ударів, тупнув по гомілці й підйому, заблокував зброю і з розмаху ввігнав ліктя в обличчя. Він випустив бластер, а я підхопив його. І вистрілив променем зблизька.

Заглушений вереск і короткочасний вибух крові, коли плоть луснула від жару, а тоді припеклася. Зашипіла пара, і їхні тіла полетіли вниз. Мені випало трохи часу на те, щоб коротко вдихнути й глянути на зброю в руці — гімняний «Сегед-Жар» — а тоді інший промінь бластера відбився від поверхні сплаву біля моєї голови.

Вони сунули купою.

З усією твоєю підготовкою — як ти став заробляти дешевими убивствами?

Мабуть, ти просто некомпетентний серун.

Я відступив. Хтось просунув голову крізь овальний отвір, і я відлякав його ледь націленим виверженням вогню.

Ще й до всирачки захоплений самим собою.

Однією рукою я вхопився за виступ і підтягнувся вгору, зачепився ногами за широку спіральну рампу, що вела до мого першого сховку на антресолі. Геконівська хватка чохла «Ейшундо» не спрацювала на сплаві. Я ковзнув, знову марно зачепився рукою і впав. Двоє нових бійців увірвалися крізь отвір ліворуч від того, який я закривав.

Я навмання низько пальнув з «Сегеда», намагаючись зачепити тих, хто страхував їх іззаду. Промінь відрізав ступню бійцеві справа. Вона закричала й спотикнулася, схопилася за поранену ногу й без усякої грації повалилася вниз і випала крізь дірку в підлозі. Через цей же отвір ізнизу долетів її другий крик.

Я підвівся з підлоги й кинувся на її напарника.

То була незграбна бійка, нам обом заважала зброя, що ми її мали в руках. Я кинувся вперед, махнувши руків’ям «Сегеда», він зблокував і спробував підняти свій бластер. Я відбив зброю вбік і копнув бійця в коліно. Він відбив напад власним ударом гомілкою. Я запхнув руків’я «Сегеда» під його підборіддя і наліг на нього знизу. Він випустив зброю й одночасно гупнув мене кулаками в шию збоку і в пахвину. Я хитнувся назад, якось утримав у руці «Сегед» і раптом отримав корисну дистанцію. Відчуття близької небезпеки крізь біль прокричало своє попередження. Боєць вихопив збоку зброю і навів її. Я смикнувся вбік, начхавши на біль і попередження про небезпеку в голові, і вирівняв бластер.

Різкий сплеск тканин від пострілу в голову бійця. Холодний полон станерного шоку.

Моя долоня спазматично розтиснулася, і «Сегед» потарабанив кудись униз.

Я заточився, і в мене з-під ніг зникла підлога.

…драні марсіянські будівельники…

Я вилетів із гніздища, наче бомба, і безкрило падав, полетівши геть від різко звуженої зіниці моєї свідомості.

Розділ вісімнадцятий

Не розкривати очі, не розтискати ліву руку, не рухатися.

Слова звучали наче мантра, наче заклинання, і, здавалося, хтось кілька годин співав мені цю пісню. Не впевнений, що зміг би вчинити якось інакше — вся моя ліва рука була крижаною задубілою гілкою від зап’ястя до плеча, а очі ніби глиною заліпило.

Плече здавалося викрученим або вивихнутим. В усіх інших місцях тіло пульсувало більш загальним болем від станерного похмілля. Було холодно в усе.

— Не розкривати очі, не розтискати ліву руку, не…

— Я почув і з першого разу, Розкопко. — Горло ніби забилося. Я кашлянув і відчув лячне запаморочення. — Де це я?

Коротке вагання.

— Професоре Передчутливий, мабуть, із цією інформацією було б легше розібратися пізніше. Не розтискайте ліву руку.

— Ага, зрозумів. Ліву руку не розтискати. Як вона там, подовбана?

— Ні, — мимохіть сказав конструкт. — Виходить, що ні. Але ви тримаєтеся тільки на ній.

Шок увійшов, наче кілок у груди. Тоді приливна хвиля штучного спокою, яку нагнала обробка. Посланці мають бути в цьому майстрами — прокидатися в несподіваних місцях є базовою умовою задачі. Не панікуєш, а просто збираєш дані й розбираєшся з ситуацією. Я важко ковтнув.

— Ясно.

— Тепер можете розкрити очі.

Я поборов біль від станерного ураження й таки зміг розтулити повіки. Кліпнув кілька разів, щоб стало ясніше в очах, а тоді пожалкував. Моя голова звисала на праве плече, і єдине, що я бачив нижче нього — п’ять сотень метрів порожнього повітря, а тоді підніжжя гори. Холод і запаморочлива хитавиця миттєво знайшли логічне пояснення. Я теліпався, ніби повішений за ліву руку.

Мене знов обпекло шоком. Я насилу зміг запхнути його десь інде й незграбно повернув голову, щоб подивитися вгору. Я затиснув у кулаку зеленуватий трос, що з обох боків безшовно зникав у димно-сірій поверхні сплаву. Опори й шпилі з того ж сплаву стирчали під дивними кутами й оточували мене з усіх боків. Я й досі збирав фокус докупи після станера, тож мені знадобилася хвилинка, щоб упізнати нижню частину гніздища. Вочевидь, я падав не дуже довго.

— Що це робиться, Розкопко? — прохрипів я.

— Падаючи, ви вхопилися за марсіянський службовий трос, який, підтверджуючи наші припущення про його функцію, втягнувся й підняв вас угору, до безпечної зони.

— Безпечної зони? — я зиркав на виступи навколо мене, вишукуючи надійної опори для ніг. — І як воно працює?

— Ми не впевнені. Схоже на те, що з позиції, в якій ви опинилися зараз, марсіянин, принаймні дорослий марсіянин, міг би без особливих зусиль використати конструкцію, яку ви бачите навколо, і досягти отворів знизу гніздища. Кілька з них…

— Гаразд, — я хмуро глянув угору на свій стиснутий кулак. — Скільки я отак провисів?

— Сорок сім хвилин. Скидається на те, що ваше тіло чудово опирається нейрочастотній зброї. Крім того, що створене для виживання у висотних і небезпечних умовах.

І не кажи.

Як взагалі могло статися, що «Ейшундо Орґанікс» не втрималися на ринку? Я був би ладен платити стільки, скільки б вони зажадали. Я раніше бачив приклади підсвідомих програм виживання для бойових чохлів, але це просто був зразок чистої геніальності біотехніків.

Розмазана згадка про те, що трапилося, заворушилася в моїй загуслій підглушеній пам’яті. Відчайдушний страх висоти, шалене запаморочення й усвідомлення падіння. Вхопився за щось побачене краєм ока, коли оглушливий ефект станера обгорнув мене холоднючим чорним плащем. А потім щось рвонуло плече і свідомість затухла. Врятований якоюсь повною ботанів лабораторією та їхнім захопленням власним проектом трьохсотлітньої давнини.

Слабенька усмішка зникла, коли я спробував прикинути, що могло зробити з жилами й суглобами руки заклякле напруження впродовж години й статичне розтяжне навантаження. Я намагався вгадати, чи не залишиться від цього перманентних ушкоджень. Або чи зможу я взагалі знову рухати тією кінцівкою.

— А де решта?

— Пішли. Зараз вони вже вийшли з мого радіусу.

— Тож вони думають, що я полетів донизу.

— Схоже, що так. Чоловік, якого ви називали Ковачем, призначив кількох зі своїх підручних на пошуки коло підніжжя гори. Як я розумію, вони спробують витягнути звідти ваше, а також тіло жінки, яку ви скалічили в перестрілці.

— А Сильва? Моя колега?

— Вони забрали її з собою. Я маю запис…

— Не тепер, — я прочистив горло, вперше відчувши, як сильно мене висушило. — Слухай, ти казала про отвори. І те, як їх можна дістатися звідси. Де найближчий?

— Позаду вигнутого в трьох місцях перевернутого шпилю ліворуч від вас є отвір діаметром дев’яносто три сантиметри.

Я витягнув шию і помітив те, про що начебто говорила Розкопка-301. Шпиль дуже сильно скидався на перекинутий двометровий капелюх відьми, який велетенські руки сильно зіжмакали в трьох різних місцях. Він був укритий неправильними синюватими гранями, які в притіненому світлі під гніздищем блищали, як мокрі. Найнижче місце деформації вигнуло вершечок капелюха майже горизонтально й утворювало таке собі сіделко, за яке, здавалося мені, можна було вхопитися. Від нього до місця, де я висів, було десь із два метри.

Легко. Нічого складного.

Якщо ти впораєшся з таким стрибком з однією неробочою рукою, звісно.

Якщо твоя чудо-рука краще вчепиться за марсіянський сплав, ніж годину тому нагорі.

Якщо…

Я потягнувся вгору правою рукою і взявся за трос біля іншої руки. Дуже обережно я переніс вагу й почав підтягуватися на іншій руці. Коли вага перестала тягти за ліву руку, в ній кольнуло, а тоді через задубіння по ній проскочив рваний спалах жару. В плечі скрипнуло. Жар поширився поруганими тканинами й почав переростати в якусь подобу болю. Я спробував зігнути лівицю, але не відчув нічого, крім іскорок у пальцях. Біль у плечі наростав і почав проникати у м’язи в бік ліктя. З усього виходило, що коли рука нарешті зрушить з місця, вона дуже болітиме.

Я знову спробував поворушити пальцями на лівій руці Цього разу іскорки поступилися місцем глибокому бо в кістках, від якого з очей бризнули сльози. Пальці не відповідали. Долоня ніби прикипіла до троса.

— Бажаєте, щоб я сповістила аварійні служби?

Аварійні служби: поліція Текітомури, у них за спина ми — служба безпеки списантів, що принесе звістку про те, наскільки незадоволений Курумая, сповіщений місцевий осередок якудзи із новим мною за усміхненого ватажка і, хто знає, може, й Лицарі Нового Одкровення, якщо їхні кишені дозволяють давати хабарі поліції, і якщо вони стежили за недавніми подіями.

— Дякую, — кволо промовив я. — Гадаю, сам упораюся.

Я глянув угору на зсудомлену лівицю, тоді знову на тричі вигнутий шпиль, тоді вниз, у порожнечу. Протяжно й глибоко вдихнув. Тоді повільно пересунув праву руку по тросу, поки вона не торкнулася своєї зчепленої напарниці. Ще один вдих — і я гойднув тілом нижче пояса. Щойно реанімовані нервові закінчення в животі одразу запричитали. Я махнув правою ногою, щоб зачепитися, промазав, махнув ще раз і таки зачепився. Обкрутив ступню навколо троса. З лівої руки знялося ще трохи ваги. В ній почало серйозно стріляти — боляче вибухало в суглобах і м’язах.

Ще один вдих, ще один погляд ун…

Ні, біс тебе бери, не дивися вниз.

Ще один вдих, зціплені зуби.

Тоді вказівним і великим пальцем я почав по одному розгинати паралізовані пальці, що трималися за трос.

За пів години я покинув синюватий морок гніздища, не відступаючи далеко від межі настирного маніячного реготу. Адреналіновий настрій не полишав мене всю дорогу по плечу консолі, вниз хисткою драбиною археологістів — нелегкий шлях, коли одна рука ледве працює — а тоді сходами. Я ступив на тверду землю, й досі придуркувато всміхаючись, а тоді подався стежкою між хатинами з насадженою обережністю й тихенькими вибуховими розрядами смішливого пирхання. Навіть діставшись нашої хатини, навіть зайшовши всередину і глянувши на порожнє ліжко, в якому лишалася Сильва, однак я відчував ще незгаслу усмішку, що смикалася на моїх губах, і сміх, що тихо булькотів десь у животі.

Я ледве видряпався.

Розчіпляти пальці на тросі було не дуже весело, але якщо порівнювати це з рештою пригоди, то можна сказати, що то була чиста насолода. Щойно звільнившись, моя ліва рука впала й повисла на плечі, суглоб в якому болів, як гнилий зуб. Від неї було стільки ж користі, скільки було б від гирі на шиї. За тим послідувала добра хвилина матюків, перш ніж я змусив себе відчепити праву ногу, вільно хитнутися на правій руці й використати інерцію, щоб незграбно стрибнути вбік, до шпилю, що стримів донизу. Я вхопився рукою, вп’явся нігтями й побачив, що марсіяни бодай раз таки спромоглися використати матеріал, тертя на поверхні якого наближалося до пристойного, а тоді захекано бухнувся в сідло в його нижній частині. Я просидів отак добрих десять хвилин, притулившись щокою до холодного сплаву.

Обережно вихиляючись та виглядаючи, я побачив отвір у підлозі, який раніше пообіцяла Розкопка-301 — на відстані руки, якби я стояв на кінчику шпиля. Я зігнув ліву руку, відчув якийсь відгук над ліктем і подумав, що принаймні вона зможе послужити зачіпним гаком. А з тієї позиції я, можливо, міг би закинути ноги вгору й усередину отвору.

Ще за десять хвилин, спітнілий, я був готовий спробувати.

Через напружені півтори хвилини я лежав на підлозі гніздища, тихо гигикаючи й слухаючи дріботіння луни в інтер’єрах цієї чужинської архітектури, що врятувала мені життя.

Нічого особливого.

Нарешті я таки вибрався назовні.

В хатині вони повибивали всі внутрішні двері, за якими могла ховатися загроза, а в спальні, яку ми розділили з Сильвою, виднілися ознаки боротьби. Я озирнувся, масажуючи руку в плечі. Легенька тумба лежала перекинута біля ліжка, простирадла здерті й протягнуті від ліжка до дверей.

Більше нічого вони не торкнулися.

Крові не було. Не було настирного запаху розрядженої зброї.

На підлозі спальні я знайшов свого ножа й «Рапсодію». Грюкнулися на підлогу з тумби, коли та падала, розлетілися по різних кутках. Вони з ними не клопоталися.

Надто квапилися.

Що вони квапилися зробити? Спуститися з гори й підібрати мертвого Такеші Ковача?

Я трохи насупився, збираючи свою зброю. Дивно, що вони не вивернули цю хатину навиворіт. Як сказала Розкопка-301, вони відрядили когось піти забрати моє побите тіло, але ж не весь загін. Було б логічно провести принаймні побіжний огляд цього місця й околиць.

Я замислився, що і як вони там зараз шукають коло підніжжя гори. Замислився, що вони робитимуть, коли не знайдуть мого тіла, і чи довго взагалі шукатимуть.

Я міркував над тим, що він міг зробити.

Я пішов до центральної вітальні хатини й сів за стіл. Подивився в глибини котушки даних. Подумав, що біль у лівому лікті ніби трошки стухає.

— Розкопко?

Вона виринула, трохи померехтівши, з іншого боку столу. Як завжди, штучно-бездоганна, не зачеплена подіями минулих кількох годин.

— Професоре Передчутливий?

— Ти казала, що маєш запис того, що тут трапилося? На ньому можна подивитися всю територію розкопки?

— Так, вхідний і вихідний канал накладаються на одну візуальну систему. Мікрокамери на кожні вісім кубічних метрів комплексу. Всередині гніздища якість запису іноді…

— Байдуже. Я хочу побачити Ковача. Покажи мені запис усього, що він тут робив і казав. У котушці.

— Починаю.

Я дбайливо розклав «Рапсодію» і «Теббіт» на столі біля правиці.

— І ще одне, Розкопко. Як хтось ітиме стежкою — ти мені зразу кажи, щойно він увійде в поле зору.

Тіло він мав хороше.

Я покрутив запис, шукаючи найкращий ракурс, і впіймав один, коли ті зайди тільки ступили на стежку до хатини. Зупинив на ньому й трохи пороздивлявся. Кістяк, якого можна чекати від бойового чохла, але він мав такий ритм, так стояв і крокував, що викликав із пам’яті Театр абсолютного тіла, а не поле бою. Обличчя — охайна суміш більшої кількості расових варіацій, ніж зазвичай трапляється на Світі Гарлана. Значить, вирощене на замовлення. На генетичних кодах, придбаних на інших планетах. Засмага кольору потертого бурштину, очі разюче-блакитні. Широкі випнуті вилиці, великий повногубий рот і довге, витке чорне волосся, зав’язане ззаду в статичну косу. Дуже гарно.

І дуже дорого, навіть для якудзи.

Я придушив це тихеньке неспокійне шкрябання й попросив Розкопку-301 покрутити зображення між іншими зайдами. Моє око зачепилося за іншу фігуру.

Високий і потужний, веселковогривий. Мікрокамери вихопили близький план його сталевих зіниць і підшкірних дротів на суворому, блідому обличчі.

Антон.

Антон і принаймні пара струнких типів з прудкорибською статурою йшли перед ним стежкою. Розслаблена, але скоординована бойова формація списантів. Однією з них була та жінка, яку я встрелив у гніздищі. Ще двоє, ні, троє, ішли позаду чільника, чітко вирізняючись із-поміж решти загону, коли я спеціально пошукав ту примітну хаотичну, але переплетену схему.

Неясне сіре почуття втрати десь усередині наготувалося впізнати тих, кого я побачив.

Антон і «Черепки».

Ковач притягнув із собою своїх гончаків з Нового Хоко.

Я подумки повернувся до того замішання в перестрілці між хатинами та в гніздищі, і все більш-менш з’ясувалося. Повний човен бойовиків якудзи й бригада списантів перемішалися й заважали одне одному. Кепська логістика, як на посланця. Не могло бути, щоб я припустився такої помилки в його віці.

Про що ти балакаєш? Ти щойно припустився саме цієї помилки в його віці. То ж і є ти.

Холодний дрож по спині.

— Розкопко, переведи знову на спальню. Коли її забирали.

Котушка перескочила й замиготіла. Жінка з переплутаним гіпердротовим волоссям блимала спросонку в зібганій постелі. Її збудив тріск пострілів. Очі розширилися, коли вона втямила, що то за звук. Тоді двері влетіли всередину, і кімната заповнилася плечистими постатями, що махали залізом і щось горлали. Коли вони побачили, що потрапило їм до рук, їхні крики змінилися до смішків. Зброю попіднімали дулами догори, і хтось потягнувся до неї рукою. Вона зацідила йому в пику. Коротка боротьба спалахнула і вляглася, коли вага й кількість розчавили її швидкість і реакцію. Простирадла відкинули геть, ефективні гамівні удари влучили в стегно й сонячне сплетіння. Поки вона хрипіла на підлозі, один реготун вхопив її за груди, запустив долоню між ноги й показав над нею серію копулятивних рухів стегнами. Кілька його компаньйонів засміялися.

Я вже дивився це вдруге, але лють знову розпалила мене, наче вогнище. На долонях ожили спітнілі геконові шпичаки.

У дверях з’явилося друге здоровило, побачило, що відбувається й розлючено проревіло японською. Перший бугай відскочив від жінки на підлозі. Він знервовано вклонився й задріботів своє вибачення. Прибулий підступив ближче й тричі ляснув першого зворотним боком долоні так, що аж луна пішла. Бугай прихилився до стіни. Знову крики прибулого. Між кількома барвистими образами, яких я раніше ніколи не чув японською, він наказав комусь принести бранці одяг.

На той час, як Ковач повернувся з полювання, в якому я взяв особисту участь, вони вдягнули її й посадовили на стілець посеред вітальні. Її руки лежали на колінах, акуратно перемотані в зап’ястях стримувальною пов’язкою, якої не було видно. Якудза стояв на обережній відстані від неї, не ховаючи зброю. Стражденний романтик супився в кутку, роззброєний, з розпухлим з одного боку ротом, з репнутою верхньою губою. Очі Ковача пробіглися по цих ушкодженнях, і він повернувся до свого помічника, що стояв збоку. Приглушена балачка, вловити яку мікрокамери не були налаштовані. Він кивнув і знову глянув на жінку. Я прочитав у його позі цікаву нерішучість.

Тоді він розвернувся до дверей хатини.

— Антоне, не хочеш увійти?

До кімнати вступив чільник «Черепків». Коли жінка побачила його, її губи скривилися.

— Ах ти ж гімнючий запроданцю.

Антон сіпнув губою, але нічого не сказав.

— Здається, ви знайомі, — але в голосі Ковача звучав натяк на запитання, і він далі дивився на жінку.

Сильва звела на нього очі.

— Ага, я знаю це падло. То й що? Тобі якесь до того діло, га, срако ти з вухами?

Він довго дивився на неї, а я напружився на стільці. Цей відрізок я дивився вперше, і ще не знав, що він зробить. Що б я зробив у цьому віці? Ні, к бісу це. Що я от-от мав зробити в цьому віці? Пам’ять полетіла назад, крізь замулені десятиліття насильства й люті, намагаючись підготувати мене.

Але він тільки всміхнувся.

— Ні, пані Ошімо. Мені до цього більше діла немає. Ви товар, який я мушу доставити в задовільному стані, от і все.

Хтось пробурмотів, хтось реготнув. Мій і досі накручений нейрохімічний слух вловив грубий жарт про задовільний стан. Моє молодше «я» в котушці замовкло. Його очі перебігли до чоловіка з розбитою губою.

— Ти. Підійди.

Бугай не хотів. З його ходи це було видно. Але він був якудзою, а в них над усе важливо зберегти обличчя. Він випростався, зустрів погляд Ковача й ступив уперед, вискаливши чимало зубів. Ковач нейтрально глянув на нього й кивнув.

— Покажи свою праву руку.

Якудза схилив голову набік, не зводячи погляду з очей Ковача. То був жест чистої зухвалості. Він перевернув руку, й розігнув пальці, склавши долоню в трохи вигнутий клинок. Він знов нахилив голову, але в інший бік, і продовжив дивитися цьому тані глибоко в його всрані очі.

Ковач рухався, наче кінець траулерного троса, що луснув від натягу.

Він вхопив простягнуту руку в кисті й викрутив її вниз, блокуючи всі варіанти протиприйомів противника його власним тілом. Він витягнув захоплену руку вбік, а іншою рукою сягнув навколо обох притиснутих докупи тулубів і наставив бластера. Спалахнув і затріщав промінь.

Руку бугая охопило полум’я, і він заверещав. Потужність бластера, певно, була прикручена — у більшості випадків промінь зброї чисто зріже кінцівку, випарувавши її на всю ширину розряду. А цей же тільки випалив шкіру й м’язи до кісток і жил.

Ковач іще секунду потримав його, а тоді відпустив, на додачу зацідивши ліктем у скроню. Бугай повалився на підлогу, затиснувши обвуглену руку під пахвою й заплямувавши штани. Він невтримно скиглив.

Ковач опанував своє дихання й озирнувся.

Йому відповіли погляди з кам’яних облич. Сильва відвернулася. Я й сам майже відчував сморід горілого м’яса.

— Якщо вона не намагатиметься втекти, ви її не торкаєтеся й не балакаєте до неї. Усі. Зрозуміло? Ви не важливіші за бруд з-під мого нігтя. Поки ми не дістанемося Міллспорта, ця жінка для вас богиня. Зрозуміло?

Тиша. Капітан якудзи загорлав японською. Ледве слова прочухана затихли, всі забурмотіли на знак підтвердження. Ковач кивнув і повернувся до Сильви.

— Пані Ошімо. Будьте ласкаві йти за мною.

Вона хвильку дивилася на нього, а тоді звелася на ноги й пішла за ним геть із хатини. Якудза подалися слідом, залишивши тільки свого капітана й чоловіка на підлозі. Капітан трохи подивився на свого пораненого здоровила, тоді люто засадив йому чобота в ребра, плюнув зверху й теж вийшов.

Назовні вони навантажили трьох убитих мною в гніздищі на розкладні кількаярусні гравіноші. Капітан якудзи призначив їм водія, а тоді встав на своє місце в захисній фаланзі, що прикривала Ковача й Сильву. Антон і четверо вцілілих «Черепків» утворили розслаблений ар’єргард позаду гравіношів. Розкопчині вуличні мікрокамери стежили за цією маленькою процесією, поки вона не зникла з виду, направившись стежкою до Текітомури.

Спотикаючись за п’ятдесят метрів позаду них і досі несучи свою скалічену й поки що необроблену руку, йшов збезчещений бугай, котрий насмілився торкнутися Сильви Ошіми.

Я дивився, як він ішов, і намагався все осмислити.

Намагався припасувати одне до одного.

Я ще й досі припасовував, коли Розкопка-301 спитала, чи я вже все подивився і чи не хотів побачити щось іще. Я бездумно сказав, що ні. В моїй голові посланська інтуїція вже робила те, що треба було зробити.

Ходила з вогнем між моїми попередніми припущеннями й палила їх дотла.

Розділ дев'ятнадцятий

Коли я дістався Бела-Кохеї 9-26, світла там ніде не було, але в модулі за пів десятка входів далі праворуч вікна горішнього поверху конвульсивно миготіли, ніби там всередині зайнялося. Навіть з опущеними ролетними ворітьми на нічну вулицю рвалися несамовиті ритми рифдайву/неоджанку, а три присадкуваті постаті стояли на вулиці в темних плащах, хукали парою й плескали себе по плечах від холоду. У Плекса Кохеї, може, й вистачало площі влаштовувати великі дискотеки, але виходило, що роботизовану охорону на вході він собі дозволити не міг. Все мало бути легшим, ніж я очікував. Звісно, за умови, якщо Плекс і справді там був.

Ти жартуєш? — Коли я пізніше набрав Ісу, на тому кінці лінії почулася її притрушена міллспортським акцентом зневага. — Звісно, він там буде. Який сьогодні день?

Гм. — Я прикинув. — П’ятниця?

Точно, п’ятниця. А що місцеве село робить у п’ятницю?

Яким дідьком мені про це знати, Ісо? І не будь такою урбано-шовіністкою.

Тю, п’ятниця! Агов! Рибальська тусовка? На честь Ебісу? У нього буде вечірка.

Він помалу набирає популярність дешевою залою і непоганими постачальниками таке, от що він робить, протягнула вона. Оті склади. Оті його друзі родини з якудзи. Навряд чи ти знатимеш, в якому саме складі.

Дурне питання. Пробиратися крізь фрактальне планування вулиць між складами мені ніколи не подобалося, але щойно я ввійшов до району Бела-Кохеї, дорогу до вечірки стало неважко знайти — музику було чутно на пів десятка провулків у всіх напрямках.

Навряд чи. — Іса позіхнула по той бік дроту. Наскільки я зрозумів, вона прокинулася не набагато раніше. — Скажи, Ковачу — а ти часом там нікого не дратував?

Ні. Чого питаєш?

Гм, ну, можливо, мені не слід отак задарма тобі щось розповідати. Але зважаючи на те, як давно ми знайомі…

Я придушив усмішку. Ми з Ісою були знайомі півтора року. Мабуть, коли тобі п’ятнадцять, то це здається дуже давнім.

Та ну?

Ну. Тут багато про тебе розпитували. І багато платили за відповіді. Тож якщо ти ще не озираєшся через плече того нового чохла з низьким голосом, що ти його собі дістав, то починай зараз.

Я насупився й обдумав це.

Хто там про мене розпитував?

Якби я знала, то тобі довелося б заплатити за інфу. Але так сталося, що я не знаю. Єдині персонажі, що балакали зі мною, були з поліції Міллспорта, а вони продадуться дешевше, ніж платять за защічник на Ангельській пристані, їх міг послати будь-хто.

Гадаю, ти нічого їм про мене не розказала?

Гадаю, що не розказала. А ти ще довго плануєш висіти на цьому дроті, Ковачу? Просто я не така, як ти. У мене є соціальне життя.

Ні, я пішов. Дякую за випуск новин, Ісо.

Вона пирхнула.

Самій так приємно, що аж клітору лоскотно. Лишайся цілим, може, колись і зробимо з тобою діло, за яке я зможу взяти з тебе гроші.

Я притиснув клейкий шов свого новопридбаного плаща до коміра, позгинав пальці в чорних полісплавних рукавицях — коротка агонічна колька в лівій долоні — додав до ходи гангстерської аури, і вийшов з-за рогу провулка. Уявив собі Юкіо Хіраясу в його найзарозумілішій підлітковій подобі. Зігнорував той факт, що плащ не був пошитий кравцем — готовий фірмовий екземпляр з магазина був найкращим, що я міг дістати за короткий час. У такому наряді справжній Хіраясу й мертвим би застидався лежати, але він був шикарно-чорного матового кольору, якому пасували напилені рукавиці, і в такому освітленні мій одяг мусив пройти. Посланський обман зробить решту.

Я мимохідь подумав про те, щоб удертися до Плекса на вечірку в складний спосіб.

Увійшов би буром крізь двері, або вискочив би по задній стіні на дах та зламав би двері на горище. Але ліва рука й досі лишалася суцільним осередком болю від кінчиків пальців аж до шиї, і я не знав, наскільки можу довірити їй зробити те, що мені треба було б робити в критичній ситуації.

Охоронці на дверях побачили моє наближення й зібралися докупи. Нейрохімічний зір відкалібрував їх для мене ще здалеку — дешева портова мускульна сила, рухи вказують на можливість якихось найпростіших бойових покращень. В одного з них на щоці було тату морпіхоти, але то могла бути показуха, дяка якомусь салону з армійським софтом. Або, як і багато морпіхів, він просто міг переживати важкі часи після демобілізації. Скорочення. Універсальна приказка і катехізис на Світі Гарлана в ці часи. Не було нічого святішого за скорочення видатків, і навіть військові не були в абсолютній безпеці.

— Зажди-но, семе.

То був власник тату. Я зиркнув на нього палючим поглядом. Ледве зупинився.

— У мене зустріч із Плексом Кохеї. Я не терпітиму, щоб мене затримували.

— Зустріч? — його погляд полетів угору й ковзнув наліво, перевіряючи список гостей на рогівці. — Не сьогодні. Він заклопотаний.

Я дав очам розширитися, нагнав усередині гнівного вулканічного тиску, який бачив у капітана якудзи на записі Розкопки-301.

— Ти знаєш, хто я такий? — прогавкав я.

Татуйований охоронець знизав плечима.

— Я знаю, що твого обличчя нема в списку. А сьогодні це означає, що всередину тобі не можна.

Решта оглядала мене з голови до ніг із професійною цікавістю. Вишукували, що можна легко зламати. Я поборов порив стати в бойову стійку й натомість зміряв їх витончено зневажливим поглядом. Увімкнув блеф.

— Дуже добре. Тоді, будь ласка, повідом свого наймача, що ти розвернув з-перед його дверей Юкіо Хіраясу, і що завдяки твоїй ретельності у цій справі він тепер говоритиме зі мною завтра вранці в присутності семпая Танаседи, не отримавши повідомлення і через те не підготувавшись.

Вони троє перекинулися поглядами. То були імена й автентична владна аура якудзи. Речник завагався. Я розвернувся. Не встиг закінчити той рух, як він дійшов рішення і зламався.

— Гаразд, Хіраясу-сан. Заждіть секунду, будь ласка.

Що в організованій злочинності корисного, то це рівень страху, який вона любить підтримувати серед своїх посіпак і тих, хто з ними знається. Ієрархія бикоти. Такі самі порядки можна побачити на десятку різних планет — тріади Дому Хунь, дружинники фамілій на Адорасьйон, бригади Прово на Землі Нкруми. Регіональні відмінності, але всі вони сіють ті самі зерна поваги через страх відплати. І всі пожинають однаковий урожай придушеної ініціативи у своїх рядах. Ніхто не хоче приймати автономні рішення, коли незалежний учинок несе в собі ризик, бо може бути помилково витлумачене як недостатня повага. За таке лайно можна вмерти по-справжньому.

Набагато краще покластися на ієрархію. Охоронець вигріб із кишені телефон і набрав свого боса.

— Слухай, Плексе, у нас тут…

Тоді він сам хвильку послухав з нерухомим обличчям. З телефону чулося розлючене комашине дзижчання. Мені не потрібна була нейрохімія, щоб розібрати сказане.

— Ем, так, я знаю, що ти казав, дядьку. Але тут Юкіо Хіраясу хоче поговорити, і я…

Інша пауза, але цього разу охоронець здавався веселішим. Він кілька разів кивнув, описав мене й переказав мої недавні слова. Я чув, як бентежиться на тому кінці дроту Плекс. Я почекав кілька хвилин, а тоді нетерпляче клацнув пальцями й простягнув руку по телефон. Охоронець піддався й простягнув його мені. Я закликав розмовні звички Хіраясу зі спогадів кількамісячної давнини, замалювавши те, чого не знав, стандартними міллспортськими ідіомами гангстерів.

— Плексе, — сувора нетерплячість.

— Гм. Юкіо? Це справді ти?

Я закликав на допомогу Хіраясу.

— Ні, це драний торгівець карнизним порошком. А ти як думав? Нам треба обернути серйозну справу, Плексе. Знаєш, як твоя охорона наблизилася до подорожі в багажнику? Мене — і тримати на порозі!

— Гаразд, Юкіо, гаразд. Все окей. Просто. Дядьку, ми всі подумали, що тебе не стало.

— Ну, що сказати. Драні пліткарі. Я вернувся. Але Танаседа, певно, тобі про це не сказав, чи як?

— Тана… — було чутно, як Плекс ковтнув. — Танаседа тут?

— Годі про Танаседу. Гадаю, ми маємо десь чотири чи п’ять годин, перш ніж поліція Текіто накинеться на це.

— На що накинеться?

— На що, питаєш? — я знову зарепетував. — А ти як думаєш, трясця?

Якусь хвильку він просто дихав. Фоновий жіночий голос, приглушений. У мене в жилах тиск спочатку зріс, а тоді спав. То не була ані Сильва, ані Надя. Плекс роздратовано гаркнув на неї, ким би вона не була, а тоді повернувся до телефону.

— Я думав, вони…

— Трясця, та ти мене колись впустиш чи ні?

Блеф зачепився. Плекс попросив поговорити з охоронцем, і той, почувши три склади, відчинив вузькі двері, вирізані в металевій ролеті. Він увійшов усередину й дав знак іти за ним.

Зсередини Плексів клуб був приблизно такий, яким я його й уявляв.

Дешева луна міллспортських таке-закладів — прозорі сплавні переділки замість стін, галюциногенно-грибні голограми, виписані в повітрі над юрбою танцівників, убраних здебільшого в натільну фарбу й тіні. Звуки ф’южену затоплювали весь простір, забивали вуха й змушували прозорі стінні панелі видимо вібрувати в ритм. Я відчував, як він резонує в порожнинах тіла, наче бомбардування. Над натовпом одна пара намагалася скорчити з себе Театр абсолютного тіла й вигинала в повітрі бездоганно забарвлені тіла, в хореографічному оргазмі проводячи по них долонями з розведеними пальцями. Але коли придивитися уважніше, було видно, що їх тримали троси, а не антиграв. А глючні голограми явно були записами, а не прямою кортикальною пробою, яку показують в міллспортських таке-клубах. Мабуть, Ісу цим навряд чи можна було вразити.

Пара, що перевіряла відвідувачів, неохоче підвелася з побитих пластикових сидінь, приставлених до загородки.

Заклад був ущерть забитий, тож вони, вочевидь, вважали, що на сьогодні відпрацювали своє. Вони роздратовано мене обдивилися й обмахали детекторами. За їхніми спинами котрісь із танцівників побачили це й почали перекривляти їхні рухи з широкими обдовбаними усмішками. Мій провідник коротким кивком махнув обом сідати, і ми проминули їх, обійшли загородку й заглибились у гущу танців. Температура зрівнялася з тілесною. Музика стала ще гучнішою.

Ми без пригод пробилися крізь залюднений майданчик. Кілька разів мені доводилося добре штовхатися, щоб якось пройти вперед, але у відповідь я не отримував нічого, крім усмішок — примирливих або й просто блаженно-порожніх. Куди б ви не подалися на Світі Гарлана, ситуація з таке доволі розслаблена — дбайлива селекція надійно перевела найпопулярніші сорти до ейфоричної частини психотропного спектру, і найгірше, чого можна очікувати від народу в зміненому стані, це обійми й обслюнявлення під нерозбірливі зізнання в безсмертній любові. Бувають і паскудніші різновиди галюциногенів, але зазвичай вони не потрібні нікому, крім військових.

Через кілька ласкавих дотиків і сотню тривожно широких усмішок, ми дісталися низу металевої рампи й погупали нею вгору до пари портових контейнерів, що височіли на риштуванні, обшиті панелями з дзеркального дерева. Світло від голограм відбивалося й виламувалося на їхніх подовбаних і ввім’ятих поверхнях. Мій провідник повів мене до лівого контейнера, притиснув руку до сигнальної пластини й прочинив раніше непримітну дзеркальну панель. Справді відчинив, як і двері, які він відчинив на вулиці. Здавалося, що складних входів тут геть не було. Він відступив убік, щоб пропустити мене.

Я ступив уперед і оглянув сцену. На передньому плані Плекс, одягнутий до пояса, борсався, намагаючись влізти в бурхливо-психоделічну шовкову сорочку. Позаду нього дві жінки й чоловік качалися на велетенському автоформному ліжку. Усі були фізично дуже молоді й вродливі, всі мали порожні очі й усмішки, розмазану натільну фарбу і нічого крім того. Було неважко зрозуміти, звідки Плекс їх набрав. Монітори, що стояли рядком уздовж дальньої стіни контейнера, показували відео з летючих мікрокамер — мінливе зображення танцювального майданчика. Ритм ф’южену пробивався крізь стіни, приглушений, але достатньо розбірливий, щоб під нього танцювати. Чи робити щось інше.

— Здоров, Юкіо, брате. Дай на тебе подивитися. — Плекс виступив уперед, піднявши руки. Він непевно усміхався. — Гарний чохол, брате. Де дістав? Вирощений на замовлення?

Я кивнув на його партнерів.

— Здихайся їх.

— Гм, авжеж, — він розвернувся до автоформи й плеснув у долоні. — Гаразд, хлопчики й дівчатка. Годі бавитися. Нам з оцим семом треба поговорити про діло.

Вони побурчали й пішли, як малі діти, яким не дозволили лягти спати пізніше.

Виходячи, одна з жінок спробувала торкнутися мого обличчя. Я роздратовано сіпнувся геть, і вона викопилила на мене губу. Охоронець вивів їх геть, а тоді кинув запитальний погляд на Плекса. Плекс перенаправив погляд на мене.

— Так, він теж.

Охоронець пішов, і приглушив дверима частку музичного реву. Я знову глянув на Плекса, котрий переходив до тьмяно підсвіченої шафки з поличками, приставленої до бічної стіни. Його рухи були цікавою сумішшю млявості й нервовості, бо в кровотоці, певно, боролися таке й нагнані ситуацією дрижаки. Він потягнувся до світла на верхній поличці, руки незграбно блукали між оздобленими кришталевими пляшечками й стосиками делікатного паперу.

— Ем, люльку не хочеш, брате?

— Плексе, — я розіграв останній хід свого блефу, наскільки його могло вистачити. — Що за лайно тут коїться?

Він сіпнувся. Затнувся.

— Я, гм, я думав, що Танаседа…

— До сраки це, Плексе. Розкажи мені.

— Слухай, брате, це не моя провина, — його голос набув тону скривдженого. — Хіба я вам не казав із самого початку, що вона довбонута головою? З усіма тими ознаками кайкіо, що з неї перли. А хтось із вас, дурнів, мене послухав? Я знаю біотехніку, брате, і я знаю, коли вона геть пересрана. А та дротоголова курва була пересрана.

Он як.

Я метнувся розумом на два місяці назад, до першого вечора на складі, коли я, у синтетичному чохлі, з кров’ю жерців на руках і бластерним розрядом у ребрах, знічев’я підслухав Плекса і Юкію. Кайкіо — протока, перекупник краденого, фінансовий консультант, отвір каналізації.

І святий чоловік як оселя духів.

А може й жінка, в якій оселився привид революції трьохсотлітньої давнини. Сильва, що прихистила Надю. Прихистила Квеллу.

— Куди її забрали? — тихо спитав я.

То вже був не голос Юкіо, але я б усе одно не зміг би просунутися далі під його личиною. Я знав замало для того, щоб підтримувати обман, який утримався би проти Плекса, котрий знав Юкіо все життя.

— Мабуть, до Міллспорта, — він набивав собі люльку, певно, щоб розрідити муть від таке в голові. — Юкіо, я мав на увазі, що хіба Танаседа насправді не…

— Куди саме до Міллспорта?

Тоді він зрозумів. Я бачив, як усвідомлення проникає в нього, а тоді він раптом сягнув під верхню поличку. Можливо, десь у його блідому аристократичному тілі й ховалася якась нейрохімічна прошивка, але для нього вона була б не набагато більшою за простий аксесуар. А хімія сповільнила його настільки, що аж смішно стало.

Я дав йому взятися за зброю і навіть трохи витягти її з-під полички, до якої вона була примотана. Тоді я відбив його руку геть черевиком, ляснув його тильним боком долоні так, що він повалився на автоформу й копнув шафку. Оздоблене скло розкололося, стосики паперу злетіли в повітря, а шафка тріснула впоперек. Зброя впала на підлогу.

З виду вона скидалася на компактний осколковий бластер, старшого брата «Рапсодії» під моїм плащем. Я підібрав його й розвернувся саме вчасно, щоб упіймати Плекса, що силкувався намацати на стіні якусь сигналізацію.

— Облиш.

Він застиг, гіпнотично задивившись на зброю.

— Сядь. Он там.

Він повернувся до автоформи, тримаючись за руку в тому місці, де я вдарив. Його щастя, що не зламав, подумав я з жорстокістю, котра тут-таки здалася мені надмірною витратою енергії.

І не підпалив бластером чи що.

— Хто… — він заворушив губами. — Хто ти такий? Ти не Хіраясу.

Я приклав долоню до обличчя й театрально вдав, що знімаю маску театру но. Легенько вклонився.

— Молодець. Я не Юкіо. Хоч він і лежить в моїй кишені.

Його лоб наморщився.

— Що ти, в біса, верзеш?

Я сягнув до куртки й витягнув навмання одну з кортикальних пам’ятей. Це виявилася не дизайнерська штукенція Хіраясу з жовтою смужкою, але з виду Плексового обличчя я зрозумів, що до нього дійшло.

— Трясця. Ковачу?

— Добре вгадав, — я знову сховав пам’ять. — Оригінал. Остерігайтеся підробок. А тепер, якщо ти не хочеш потрапити до однієї кишені зі своїм кумпелем, я пропоную тобі продовжити відповідати на мої запитання так само, як тоді, коли ти думав, що я — це він.

— Але ти… — він похитав головою. — Тобі цього ніколи не подарують, Ковачу. Щоб знайти тебе, вони… найняли тебе самого, дядьку.

— Знаю. Хапаються вже за все підряд, га?

— Не смішно, дядьку. Він же якийсь довбаний псих. Мертві тіла, що він їх залишив у Драві, ще й досі рахують. Вони справді мертві. Пам’ятей не стало і все таке.

Я відчув миттєву кольку шоку, але вона була майже непомітною. За шоком з’явилася та похмура прохолода, що прийшла, коли я побачив на записі Розкопки-301 Антона й «Черепків». Ковач подався до Нового Хоко і провів операцію з посланською енергією. Він забрав те, що йому було потрібне. Головне. А що йому не було корисним, те він залишив позаду димною руїною.

— І кого він убив, Плексе?

— Я… Я не знаю, дядьку. — Він облизав губи. — Багато народу. Всю її бригаду, усіх, з ким вона…

Він замовк. Я кивнув, стиснувши губи. Прибив і запхав відсторонений жаль за Ядою, Кійокою та іншими туди, де він не заважатиме.

— Так. Вона. Наступне питання.

— Слухай, дядьку, я не можу тобі допомогти. Я навіть не повинен…

Я нетерпляче рушив до нього. Він палахкотів по краях, як підпалений папір. Знову сіпнувся, ще сильніше, ніж коли думав, що я Юкіо.

— Гаразд, гаразд. Я розкажу. Тільки дай мені спокій. Що ти хочеш знати?

Працюй. Вбирай усе.

— Спочатку — все, що ти знаєш, або думаєш, що знаєш, про Сильву Ошіму.

Він зітхнув.

— Дядьку, я просив тебе не лізти. У тому барі тральщиків. Я застерігав тебе.

— Ага, і мене, і Юкіо, здається. Дуже суспільно-відповідально з твого боку, скрізь усіх попереджати. Чого б ти її так злякався, Плексе?

— А ти не знаєш?

— Уяви, що не знаю, — я махнув рукою, спрямувавши у цей жест лють, що погрожувала безконтрольно виплеснутися. — І також уяви, що коли збрешеш мені, я відсмалю тобі голову.

Він ковтнув.

— Вона, вона каже, що вона Квеллкриста Сокольнича.

— Ага, — я кивнув. — І це так?

— Трясця, дядьку, та звідки мені знати?

— Твоя професійна думка — може таке бути?

— Не знаю, — голос звучав майже жалібно. — Чого ти від мене хочеш? Ти подався з нею до Нового Хоко, ти знаєш, як воно там. Гадаю, що так, може бути. Вона могла натрапити на схов особистих резервних копій. Якось підхопила одну з них.

— Але ти в це не віриш?

— Звучить не дуже вірогідно. Не розумію, нащо взагалі проектувати зберігання для особистості з можливістю вірусного витоку. Це нелогічно, навіть для купки гімнолобих квеллістів. В чому користь? І вже тим паче, що йдеться про резервну копію їхньої дорогоцінної ікони, їхньої революційної вологої мрії.

— Значить, ти не великий прихильник квеллістів? — спитав я без емоцій.

Уперше, за скільки я його пам’ятаю, Плекс ніби відкинув свій щит боязкої догідливості. Він здавлено пирхнув — хтось менш породистий, певно, плюнув би.

— Озирнися, Ковачу. Думаєш, я жив би отак, якби Виселення не підрізало торгівлю травою з Новим Хоко? Кому мені, по-твоєму, за це дякувати?

— Це складне історичне питання…

— Складне, як срака.

— …на яке мені не вистачає компетенції відповісти. Але я розумію, чому ти лютуєш. Нестерпно, мабуть, виловлювати собі партнерів із другорядних танцювальних зал, як оця. Не могти дозволити собі дрес-код, щоб потрапити на вечірку з тусовки Перших родин. Дуже тобі співчуваю.

— Смішно до всирачки.

Я відчув, як від мого виразу обличчя повіяло холодом. Вочевидь, він теж це побачив, і раптовий гнів майже видимо покинув його знову. Я говорив, аби утриматися від того, щоб не побити його чи не скалічити.

— Я виріс у нетрях Новопешта, Плексе. Батько й мати працювали на бела-фабриці, як і всі. Тимчасові контракти, поденна платня, жодних бонусів. Бували часи, коли нам щастило їсти двічі на день. І то не була якась драна промислова криза, а нормальне ведення справи. Такі гімнидла, як ти й твоя родина, багатіли на цьому. — Я набрав повітря й повернув інтонацію в русло смертельної іронії. — Тому ти мусиш вибачити мені брак співчуття до трагічного зниження якості твого аристократичного життя, тому що мені самому її трохи не вистачає. Гаразд?

Він облизнув губи й кивнув.

— Гаразд. Окей, дядьку, я розумію.

— Ага, — я кивнув. — Отож. То ти кажеш, не було причин програмувати збережену копію Квелли на вірусну передачу?

— Так. Правильно, саме так. — Він аж перечіпався, так хотів повернутися на безпечну тему. — І це, слухай, вона, Ошіма, по зав’язку набита всіма видами захисту проти перетікання вірусного начиння через встановлений зв’язок. Її чільницьке обладнання досконале.

— Що приводить нас туди, звідки ми почали. Якщо вона насправді не Квелла, то чого ти так її боїшся?

Він блимнув на мене.

— Чого я?.. Трясця, дядьку, тому що Квелла вона чи ні, але вона думає, що таки так. Це серйозний психоз. Ти б дав психові в руки той софт?

Я знизав плечима.

— З того, що я бачив на Новому Хоко, половині списантів можна видати таку саму довідку. Вони професійно не дуже врівноважені.

— Так, але мені чогось не віриться, щоб багато з них вважали себе переродженими лідерами революції, що триста років як померли. Не віриться, що вони можуть цитувати…

Він замовк. Я глянув на нього.

— Що цитувати?

— Оте, ти знаєш, — він відвів очі. — Старі штуки часів війни, Виселення. Ти, певно, чув, як вона часом видає оті історичні сценки японською.

— Так, чув. Але ти не це хотів сказати, Плексе. Правда?

Він спробував підвестися з автоформи. Я підступив ближче, і він закляк. Я глянув на нього згори з тим самим виразом, коли розповідав про свою родину. Навіть не поворушив осколковим бластером.

— Що цитувати?

— Дядьку, Танаседа…

— Танаседи тут нема. А я є. Що цитувати?

Він зламався. Слабко махнув рукою.

— Я навіть не знаю, чи ти зрозумієш, що я маю на увазі, дядьку.

— Спробуй.

— Ну, це заплутано.

— Ні, це просто. Я поможу тобі почати. Того вечора, як я прийшов забрати свій чохол, ви з Юкіо говорили про неї. Я здогадуюся, що ви мали з нею якесь діло, а ще здогадуюся, що ти зустрів її в тому барлозі коло причалу тральників, до якого повів мене снідати, так?

Він неохоче кивнув.

— Добре. Єдине, чого я не можу вгадати, це те, чого ти так здивувався, коли побачив її там.

— Я не думав, що вона повернеться, — пробурмотів він.

Я згадав, як уперше побачив її тієї ночі, заворожений вираз на її обличчі, коли вона дивилася на себе в дзеркальному шинквасі. Посланська пам’ять видала уривок пізнішої розмови на квартирі в Компчо. Орр, озвучуючи походеньки Ласло:

…досі ганяє за тією збройною дівкою з вирізом, так?

І Сильва:

Ти про що?

Ти ж знаєш. Тасмина, Таміта чи як її там. З бару на Муко. Ти бачила її саме перед тим, як гайнула від нас. Господи, ти ж була там, Сильво. Не думав я, що такі буфери можливо забути.

І Яда:

У неї просто локатори не налаштовані на таке озброєння.

Я здригнувся. Ні, не налаштовані. Вона взагалі не налаштована пам’ятати бодай щось із нічних блукань Текітомурою, розриваючись між Сильвою Ошімою й Надею Макітою, також відомою під іменем Квеллкристи її душу Сокольничої. Не налаштована робити будь-що, хіба тільки знаходити якусь дорогу по нашкрябаних обривках спогадів і снів, і витягти з них якийсь ледве знайомий бар, якраз коли намагаєшся зібрати себе докупи, а якась банда тупопиких бородатих покидьків із божественною ліцензією на вбивства починає намагатися натовкти тебе носом у гадану нижчість твоєї статі.

Я згадав Юкіо, коли він увірвався до квартири в Компчо наступного ранку. Його розлючене обличчя.

Ковачу, якого всраного дідька ти тут забув…

І його слова до Сильви, коли він її побачив.

Ти знаєш, хто я.

Він не просто мимохідь натякнув на свою очевидну належність до якудзи. Він думав, що вона знала його.

І спокійна відповідь Сильви.

Я тебе не знаю, хоч ти всрися.

Тому що саме в ту мить вона не знала. Посланська пам’ять заморозила для мене недовірливий вираз на обличчі Юкіо. Виходить, то було не ображене марнославство.

Його справді вразило.

В ті лічені секунди протистояння, серед обсмаленої плоті й крові його наслідків, мені не спало на думку замислитися, чому він був такий лютий. Лють була сталою величиною. Постійною супутницею минулих двох чи більше років, гнів у мені самому й гнів, що відбивався від тих, хто був поруч. Я більше не задумувався над ним, він став просто способом буття. Юкіо був злий, тому що був злий. Тому що він був гімняним мужиком із манією статусу, таким самим, як мій батько, таким самим, як і решта, а я принизив його перед Плексом і Танаседою.

Тому що він був гімняним мужиком, як і решта, і насправді гнів був його основним режимом.

Або:

Тому що ти був ускочив усередину заплутаної справи з небезпечно нестабільною жінкою з головою, повною передового бойового софту й прямою лінією, що поєднувала її з…

Чим?

— Що вона продавала, Плексе?

Він витиснув із себе повітря. Ніби здувся.

— Не знаю, Таку. Справді не знаю. То була якась зброя, щось часів Виселення. Вона називала це «протоколом Кволґрист». Щось біологічне. Вони забрали справу з моїх рук, щойно я звів їх. Коли сказав, що попередні дані підтверджуються. — Він знову відвів очі, цього разу без ознак нервозності. Його голос набув невиразної гіркоти. — Сказали, що воно надто важливе, як на мене. Що не можуть довірити мені тримати язик за зубами. Привезли спеціалістів з Міллспорта. Довбаний Юкіо приїхав із ними. Вони викинули мене.

— Але ти був там. Ти бачив її тієї ночі.

— Так, вона передавала їм усе на очищених списантських чипах. Потроху за раз, розумієш, бо вона нам не довіряла. — Він кахикнув сміхом. — Не більше, ніж ми довіряли їй. Від мене хотіли, аби я щоразу ходив з ними й перевіряв попередні контрольні коди. Аби переконатися, що то справжня старовина. Усе, що я схвалював, Юкіо забирав і передавав своїй ручній МП-команді. Я ніколи нічого з того не бачив. А знаєш, трясця, хто її взагалі знайшов? Я. Вона спочатку прийшла до мене. А все, що я отримав — мене викинули геть із гонораром за знахідку в зубах.

— Як вона тебе знайшла?

Він пригнічено знизав плечима.

— Через звичайні ходи. Здається, вона кілька тижнів розпитувала про таке в Текітомурі. Шукала когось, хто міг би штовхнути такі речі.

— Але вона не казала, що воно таке?

Він насуплено сколупував пляму натільної фарби з автоформи.

— Ні.

— Плексе, годі. Вона достатньо вразила тебе, щоб ти покликав своїх дружбанів з якудзи, але так і не показала тобі, що мала?

— Я нікого не кликав. Трясця, вона сама попросилася до якудзи.

Я насупився.

— Справді?

— Так. Сказала, що їм було б цікаво, що вона має дещо корисне для них.

— Ох, та це ж лайно краб’яче, Плексе. Чого б це якудза зацікавилася біотехнологічною зброєю трьохсотлітньої давнини. Вони ж ні з ким не воюють.

— Може, вона думала, що вони зможуть продати її військовим замість неї. За відсоток.

— Але вона такого не казала. Ти щойно сказав мені, буцім вона говорила, що має дещо корисне для них.

Він глянув на мене.

— Так, мабуть. Не знаю. У мене не прошита ота твоя драна тотальна пам’ять посланця. Я не пам’ятаю точно, що вона сказала. І мені насрати. Як я вже сказав, воно мене більше не стосується.

Я відступив від нього. Сперся на стіну контейнера й замислено оглянув осколковий бластер. Периферійний зір показував, що він не рухався зі своєї автоформи. Я зітхнув, ніби якась вага знялася з моїх легень, а тоді знов осіла на них.

— Гаразд, Плексе. Ще кілька легеньких питань, і я злізу з твого горла. Та нова версія мене, що вони її здобули — вона переслідувала Ошіму, правильно? Не мене?

Він цокнув язиком, ледве чутно через зовнішній ритм ф’южену.

— Обох. Танаседа хоче бачити твою голову на палі за те, що ти зробив з Юкіо, але ти — не головна страва.

Я хмуро кивнув. Якийсь час я думав, що вчора Сильва мала якось видати себе в Тектомурі. Поговорила не з тим, потрапила на якусь камеру відеонагляду, зробила щось таке, що закликало ангельський вогонь команди переслідувачів на наші голови. Але річ була не в тому. Все було простіше і гірше — вони навелися на мою власну неприкриту пошукову мандрівку матеріалами про Квеллкристу Сокольничу.

Певно, вони увімкнули глобальне відстеження інформаційних потоків, відколи вся ця купа гімна вибухнула.

І ти вступив просто в сильце. От розумничок.

Я скривився.

— І цим керує Танаседа?

Плекс вагався.

— Ні? То хто тоді тягає його на шворці?

— Я не…

— Не відступай мені, Плексе.

— Слухай, я не знаю, трясця його греби. Але хтось вищий у харчовому ланцюжку, це точно. З того, що я чув — Перші родини, якась міллспортська придворна шпигунка.

Я відчув часткове полегшення. Значить, не якудза. Приємно знати, що моя ринкова ціна ще не впала так низько.

— А в тієї шпигунки є ім’я?

— Так, — він різко підвівся й пішов до шафки. Роздивився серед уламків розтрощеної меблі. — Зветься Аюрою. З усіх відгуків чутно, що вона — справжнє залізо.

— Ти з нею не зустрічався?

Він поколупався серед трощі, яка залишилася після мене, і видобув неушкоджену люльку.

— Ні. Я й Танаседу тепер не бачу. Вони ніколи не допустили б мене до рівня Перших родин. Але про цю Аюру ходять певні придворні чутки. Ціла репутація.

Я пирхнув.

— Точно, як і про кожного з них.

— Я серйозно кажу, Таку, — він розпалив люльку й осудливо глянув на мене крізь напахканий дим. — Я намагаюся тобі допомогти. Пам’ятаєш той гамір десь шістдесят років тому, коли Міці Гарлан якось опинилася в кошутській іммерсивній порнокартині?

— Туманно, — я тоді був заклопотаний — крав біологічну зброю й інфосклади на інших планетах у товаристві Вірджинії Відаури й «Блакитних Жучків». Високоприбутковий кримінал під маскою політичного акту. Ми дивилися новини тільки заради вістей про те, до яких заходів вдається поліція, аби нас половити, та й усе. Ми не мали часу хвилюватися через невпинні скандали й дрібні злочини аристократичної гниді Світу Гарлана.

— Ну, кажуть, що ця Аюра керувала мінімізацією наслідків і зачисткою для родини Гарланів. Радикально закрила студію, виловила всіх причетних. Я чув, що більшість із них полинула на небо. Вона забрала їх уночі на Рильські Скелі, прив’язала всіх до гравіранців і просто повмикала їх.

— Дуже елегантно.

Плекс набрав повні легені диму й махнув рукою. Його голос трохи пищав.

— Скидається на те, що це в неї такий метод. Стара школа, сам знаєш.

— Не здогадуєшся, звідки вона дістала мою копію?

Він похитав головою.

— Ні, але я б сказав, що з військових сховищ Протекторату. Він молодий, набагато молодший за тебе… теперішнього.

— Ти бачив його?

— Так, вони затягли мене на допит минулого місяця, коли він уперше прибув сюди з Міллспорта. Про людину багато можна сказати з того, як вона балакає. Він і досі називає себе посланцем.

Я знову скривився.

— Ще він такий енергійний, здається, що він не може дочекатися, щоб усе зробити, щоб за все взятися. Він упевнений, нічого не боїться, для нього все не проблема. Сміється з усього…

— Так, добре, він молодий. Зрозуміло. Він щось казав про мене?

— Не дуже, здебільшого питав і слухав відповіді. Тільки, — він знову затягнувся люлькою. — В мене склалося враження, що він, я не знаю, розчарований чи щось таке. Тим, чим ти зараз займаєшся.

Я відчув, як звузились мої очі.

— Він так сказав?

— Ні, ні, — помахав люлькою, й кахикнув димом з носа і рота. — Це в мене просто таке враження склалося.

Я кивнув.

— Добре, останнє питання. Ти сказав, що її забрали до Міллспорта. Куди?

Знову пауза. Я допитливо глянув на нього.

— Та годі, що тобі лишилося втрачати? Куди її забрали?

— Таку, забудь. Це все знову, як у тому барі тральщиків. Ти влазиш у таке, що тебе насправді не…

— Я вже вліз, Плексе. Танаседа про це подбав.

— Ні, послухай. Танаседа піде на угоду. У тебе ж пам’ять Юкіо, дядьку. Ти міг би торгуватися за його безпечне повернення. Він зробить це, я його знаю. Вони зі старим Хіраясу знаються більше століття. Він семпай Юкіо, практично його дядько. Він не може не пристати на таку угоду.

— І ти думаєш, що Аюра дозволить таке?

— Аякже, чого ж ні, — Плекс помахав люлькою. — Вона отримає те, чого хоче. Аби тільки ти тримався подалі від…

— Плексе, подумай. Я зачохлений двічі. Це фол проти ООН, серйозні покарання для всіх причетних. Не кажучи вже про такий казус як те, чи вони взагалі мають право утримувати збережену копію служивого посланця. Якщо Протекторат коли-небудь про це довідається, нашій шпигунці Аюрі світитиме некоротке зберігання, хоч з якими вона пов’язана Першими родинами. Коли її випустять, сонце вже стане драним червоним карликом.

Плекс пирхнув.

— Ти справді так думаєш? Справді вважаєш, що ООН прийде сюди й ризикуватиме переворотом місцевої олігархії через одне подвійне зачохлення?

— Якщо про це стане всім відомо, то так. Їм доведеться, їм не можна публічно діяти інакше. Повір, Плексе, я знаю, я таким заробляв на життя. Вся система з Протекторатом тримається на припущенні, що ніхто не сміє переступити межу. Щойно хтось перетинає її й робить щось за нею, вже не важливо, наскільки маленьким було перше порушення — це буде як перша тріщина в стіні дамби. Якщо про те, що було зроблено, дізнаються всі, Протекторату доведеться вимагати пам’ять Аюри на тарілці. І якщо Перші родини не підкоряться, ООН пришле посланців, тому що відмову місцевої олігархії підкоритися можна буде тлумачити тільки одним способом — як повстання. А повстання придушують усі до єдиного — байдуже, якою ціною.

Я стежив за ним, дивився, як мої слова доходять до нього, як вони дійшли до мене, коли я вперше почув новини з Драви. Усвідомлення того, що було вдіяно, зроблений крок і невідворотна послідовність, якою нас усіх понесло. Той факт, що від цієї ситуації немає жодної стежки, яка не веде до остаточної смерті когось на ім’я Такеші Ковач.

— Ця Аюра, — тихо сказав я, — загнала себе в кут. Я залюбки б дізнався навіщо, залюбки би послухав, про що таке до всирачки важливе вона дбала. Але врешті-решт це неважливо. Одному з нас доведеться зникнути, мені чи йому, і для виконання цієї умови їй буде найлегше посилати його по мене, поки він не вб’є мене або я не вб’ю його.

Він глянув на мене, а його зіниці рознесло по всьому оку від суміші порошку і грибів. Він забув про люльку, і та курилася легеньким димком у складеній чашею долоні. Наче всього цього було забагато, щоб прийняти. Наче я був частиною галюцинації від таке, яка не бажала перетворюватися на щось більш приємне або просто розвіятися геть.

Я похитав головою. Спробував ізолювати думки про Сильвиних «Пролаз».

— Отож, як я вже казав, Плексе, мені треба знати. Мені справді треба знати. Ошіма, Аюра і Ковач. Де мені знайти цих людей?

Він похитав головою.

— Не вийде, Таку. Тобто, я скажу тобі. Але це не допоможе. Ти нічого не вдієш. Ти ніяк не зможеш…

— Чого б тобі просто не сказати те, що мені треба, Плексе? Зніми тягар з душі. Залиш логістичні клопоти мені.

Тож він і сказав. А я подбав про логістику і добряче поклопотався.

Всю дорогу до виходу я клопотався нею, як вовк із лапою в лещатах. Всю дорогу. Повз задурманених і вихоплених стробоскопами танцівників, записані галюцинації й хімічні усмішки. Повз напівпрозорі панелі, де оголена до пояса жінка зустріла мій погляд і розмазалася по склу, щоб я роздивився. Повз дешеві м’язи й детектори на дверях, останні подуви клубного тепла й ритмів рифдайву, і геть у холодну ніч району складів, де саме починало сніжити.