Пробуджені фурії

Пролог

Приміщення, в якому мене збудили, було ретельно підготоване.

Як і кімната для аудієнцій, де вони виклали свою угоду. Гарлани нічого не роблять наполовину, і будь-хто з прийнятих там підтвердить, що вони люблять справляти належне враження. Чорний із золотом декор пасує до родинних гербів на стінах, фоновий інфразвук породжує сльозливе відчуття дотичності до шляхетного. Якийсь марсіянський артефакт у кутку натякав на передачу світового владарювання від наших давно зниклих нелюдських благодійників до твердих і сучасних рук олігархії Перших родин. Неминуча голоскульптура старого Конрада Гарлана в тріумфальному режимі дослідника невідомих планет. Лівиця високо піднята, правиця прикриває обличчя від сяйва іншосвітного сонця. Щось таке.

І тут з’являється Такеші Ковач, зринає з ванни, вщерть заповненої гелем, зачохлений у хтозна-яку нову плоть, бовваніє у м’якому пастельному світлі. Стримані придворні слуги у відкритих плавальних костюмах допомагають йому підвестися. Неймовірно пухнасті рушники стирають з нього більшу частину гелю, а халат з подібної тканини огортає його на час короткого переходу до наступного приміщення.

Душ, дзеркало — починай звикати до цього обличчя, солдате — набір нового одягу до нового чохла, а тоді до кімнати аудієнцій на співбесіду із членом Родини. Звісно, з жінкою. Вони нізащо б не покликали чоловіка, знаючи моє походження. Покинутий батьком-алкоголіком у віці десяти років, вирощений разом із двома молодшими сестрами, з довічною випадково-психотичною реакцією на владні патріархальні постаті. Це таки жінка. Світська ділова тітонька, що потай дбає про непублічні справи родини Гарланів. Некриклива краса вирощеного на замовлення клонованого чохла, мабуть, десь на початку п’ятого десятка за стандартним ліком.

— Вітаємо з поверненням на Світ Гарлана, Ковачу-сан. Ви затишно почуваєтеся?

— Так. А ви?

Самовдоволена зухвалість. Посланське навчання тренує здатність вбирати й обробляти подробиці оточення зі швидкістю, про яку звичайні люди можуть хіба що мріяти.

Озирнувшись, посланець Такеші Ковач за лічені секунди розуміє, зрозумів одразу після пробудження у ванні, що на нього тут високий попит.

— Я? Можете звати мене Аюрою. — Це аманглійська мова, а не японська, але прекрасно обставлене неправильне тлумачення мого питання, елегантність, з якою вона ухилилася від нападу і не вдалася до образ, чіткою лінією поєднує її з культурними коренями Перших родин. Жінка робить такий само елегантний жест. — Але в цій справі неважливо, хто я така. Гадаю, вам зрозуміло, кого я представляю.

— Так, зрозуміло, — може, справа в інфразвуку, а може, це її тверда відповідь на мою легковажність глушить нахабність мого тону. Посланці вбирають те, що їх оточує, а це, до певної міри, інвазивний процес.

Часто буває, що переймаєш поведінку інших інстинктивно, особливо коли посланська інтуїція визнає таку поведінку виграшною в даних умовах.

— Тож мене підпорядковано вам.

Аюра легенько кахикає.

— Певною мірою.

— Сольна місія? — не дуже дивно, але й не надто весело.

Бути частиною команди посланців — значить відчувати таку впевненість, якої годі чекати, коли працюєш зі звичайними людськими істотами.

— Так. Тобто, ви будете єдиним залученим до справи посланцем. Ви зможете користуватися чималою кількістю більш традиційних ресурсів.

— Звучить непогано.

— Ми сподіваємося на це.

— І що від мене потрібно?

Знову делікатне кахикання.

— Всьому свій час. Дозвольте впевнитися, що вам зручно у вашому чохлі.

— Здається, дуже зручно, — раптове усвідомлення. Неймовірний, дуже плавний відгук навіть для того, хто звик до чохлів, підігнаних під потреби Корпусу. Прекрасне тіло, принаймні зсередини. — Це щось новеньке від Накамури?

— Ні, — її погляд ковзнув трохи вліво і вгору. Вона працює у службі безпеки, мабуть, їй в рогівку вживлений інфодисплей. — «Нейросистеми Гаркани, вирощені за ліцензією для Хумало-Кейп».

Посланці не повинні виявляти подиву. Зведення догори брів мало відбутися лишень у моїй свідомості.

— «Хумало»? Ніколи про них не чув.

— І не могли чути.

— Тобто?

— Досить буде сказати, що ми спорядили вас найкращими біотехнологіями з доступних. Гадаю, мені не потрібно перелічувати різні можливості цього чохла людині з вашим досвідом. Коли захочете дізнатися подробиці, в лівому верхньому полі вашого зору є довідник. — Легенька усмішка, можливо, натяк на втому. — Гаркани не вирощені спеціально для використання посланцями, але часу на персоналізацію замовлення не було.

— То у вас тут якась криза?

— Дуже проникливо, Ковачу-сан. Так, ситуацію можна доволі влучно можна описати як кризову. Бажано, щоб ви взялися до роботи негайно.

— Ну, за це мені й платять.

— Так, — чи оголосить вона в цьому місці, хто саме мені платить? Певно, що ні. — Як ви вже, безперечно, здогадалися, ваше завдання буде таємне. Зовсім не таке, як на Шарії. Втім, здається, під кінець тієї кампанії ви мали справу з терористами, чи не так?

— Так, — після того, як ми рознесли їхній МП-флот, заглушили системи передачі, підірвали їхню економіку і значною мірою розтоптали їхню здатність кидати виклики світові, там все одно лишилося кілька твердолобів, до яких не дійшло послання Протекторату. Тож ми полювали на них. Приєднувалися, втиралися в довіру, підривали й зраджували. Убивали в глухих завулках. — Якийсь час саме цим я і займався.

— Добре. Тут буде дещо подібне.

— У вас проблеми з терористами? Квеллісти знову заворушилися?

Вона відмахнулася. Квеллізм уже ніхто не сприймає серйозно. Вже більш як пару століть. Ті кілька справжніх квеллістів, що залишилися на Світі, проміняли свої революційні принципи на високорентабельні злочини. Ризик той самий, але прибуток більший. Вони не загрожують ані цій жінці, ані олігархії, яку вона представляє. Це перший натяк на те, що справа не така, якою здається.

— Завдання полягає у розшуку певної особи, Ковачу-сан. Індивідуальна, а не політична проблема.

— І ви покликали на допомогу посланця, — навіть крізь личину контролю тут брова не може не здійнятися. Певно, що й голос прозвучав трохи вище. — Певно, це дуже особливий індивідуум.

— Так. Він такий. Колишній посланець, якщо точніше. Ковачу-сан, перш ніж ми продовжимо, гадаю, я мушу дещо прояснити, вказати на…

— Ви точно мусите дещо прояснити моєму командиру. Бо для мене все звучить так, ніби ви марнуєте час Посланського Корпусу. Ми такою роботою не займаємося.

— …що може вас трохи шокувати. Ви, гм, безперечно, вважаєте, що вас перечохлили невдовзі після кампанії на Шарії. Вам навіть може здаватися, що минуло лиш кілька днів після вашого голкокидка звідти.

Зітнув плечима. Посланський спокій.

— Днів чи місяців — мені нема великої різ…

— Двісті років.

— Що?

— Те, що сказала. Ви пробули на збереженні майже двісті років. Об’єктивно кажучи…

Посланський спокій з розгону вистрибнув у вікно.

— А що, в біса, сталося з…

— Ковачу-сан, вислухайте мене, будь ласка, — різка командна нотка. Потім, коли обробка вгамовує мене і повертає в режим «слухай і всотуй», чується тихе продовження: — Пізніше я надам усі деталі, які вас цікавитимуть. Наразі буде достатньо сказати, що ви більше не є частиною Посланського Корпусу. Можете вважати, що перебуваєте на приватному утриманні родини Гарланів.

Закинутий на кілька століть уперед від останніх спогадів життя. Втілений в іншому часі. Через покоління від усього й усіх, кого знаєш. Як якийсь драний злочинець. Ну, на цей час посланська техніка асиміляції мала вловити щось таке, але все одно…

— А як ви?..

— Родина придбала вашу оцифровану особистість трохи раніше. Як я вже сказала, деталі ви зможете дізнатися згодом. Наразі вам не варто надто на цьому зосереджуватися. Угода, яку я прийшла вам запропонувати, прибуткова і, як нам здається, вищою мірою вигідна. Зараз важливо, щоб ви зрозуміли, яке випробування стоїть перед вашими посланськими навичками. Це не той Світ Гарлана, який ви пам’ятаєте.

— Я переживу, — нетерпляче мовлю. — Це моя робота.

— Добре, тепер вам, звісно, хочеться знати…

— Так, — шок затиснуто, як затискають джгутом поранену кінцівку. Повернулися щити компетентності й розслабленої байдужості. Схопився за очевидне, за те, що турбувало найбільше. — І хто, в біса, той колишній посланець, якого вам так хочеться впіймати?

Можливо, якось так усе і пройшло.

А може й ні. Я роблю висновки з підозри й пізнішої фрагментарної інформації. Вибудовую з того, про що можу здогадатися, заповнюю прогалини посланською інтуїцією. Та можливо, я помиляюся.

Я не можу знати напевне.

Мене там не було.

І я так і не побачив його обличчя, коли йому сказали, де я. Коли йому сказали, що я є, і що йому доведеться з цим зробити.