Приречені на щастя

Частина п’ята А ЗОРІ СВІТЛІ, ЯК НАДІЯ

І ходять по вічних своїх орбітах навколо Сонця дев’ять планет, дев’ять сестер і братів. А називаються вони… Хі-і, забула. Це ж треба, га? Забула, як називаються дев’ять планет Сонячної системи. Ай-ай-ай!..

— А я знаю, я знаю, ага!

— Ану ж бо скажи, синочку.

- І скажу, і скажу!.. Венера, Марс, Меркурій, Сатурн…

— Молодець. А далі?

— Зараз, мамо, зараз. Я вчора знав, ще й татові розказував. Чесне-пречесне, вчора знав… Ага, згадав: Нептун, Юпітер, Уран і Плутон. Всі, мамо!

— Отакої! А рідну планету нашу ти й пропустив. Як називається голуба планета людей?

— Земля! Земля! Земля!.. Найголовніша планета.

— Для людей — так, а для Всесвіту Земля — піщинка, пилинка в безмежному Космосі. Колись людська уява про світ викристалізувалася спершу в формі геоцентризму: Земля в центрі світу. Потім — геліоцентризму — Сонце в центрі світу. Потім — галактизму і нарешті — метагалактизму. Але для людей Земля була і буде центром життя. Колискою людства.

— Мамо, а чого ти?.. У тебе сльози в очах. Ти плачеш?

— То дим, синочку, зайшов мені в очі. Ах, який поганий дим! Ану геть іди звідсіля! Йди, йди, ти нехороший. Тікай з печери та в небо краще лети. Там тебе чекає привілля.

— А чому дим по очах ходить? Йому ходити більше ніде, еге?

— Так, так…

- І неправда, неправда! Ти завжди плачеш, коли згадуєш Землю. І ховаєш свої сльози од тата. Тобі дуже-дуже хочеться на Землю?

— Ох ти ж мій зіркоокий хлопчику!.. Але урок ще не закінчився, і тому не будемо відхилятися. Скажи мені, синочку, чому Земля називається планетою людей?

— Тому, що… На Землі люди живуть!

— Вона єдина планета людей у Сонячній системі.

— А за Сонцем є люди?

— Земляни вже друге сторіччя шукають у Космосі братів по розуму. Проте ні зоряні кораблі землян ще не зустрічали людей у Космосі, ні радіосигнали не принесли нам нічого втішного. Але в одній лише нашій Галактиці сто мільярдів планет — хоч на деяких, а мусить же бути життя. Бо не може людина змиритися з думкою, що вона єдина у Всесвіті. Це було б жахливо.

— Ма, а хто такі люди?

— Та я ж тобі вже не перший раз розповідаю, що ми з тобою — ти, я і тато — люди. А про людину сказано, що вона — істота, яка стоїть на найвищому щаблі розвитку живих організмів на Землі. Як біологічна істота вона належить до роду людей (гомо). А рід гомо на Землі представлений лише одним видом — Людина розумна, гомо сапіенс. Ми з тобою вивчали це на минулих уроках, Хіба вже забув?

- І не забув, і не забув. То я і є — люди?

— Ну звичайно ж.

- І ти людина, і я людина. І тато, бо він дуже добрий, — навчив мене стріляти з лука, кидати спис, тримати ніж у руках, розбиратися в слідах на землі і плавати мене навчив… Вогонь добувати мене тато теж навчив. А люди всі такі, як ти, я і наш тато?

— Звичайно.

— Такі-такісінькі?

— Такі-такісінькі, синочку. Тільки одні високі, другі низькі, одні біляві, інші чорняві, одні веселі, другі сумні, одні тихі, інші гамірні, одні добрі, другі, на жаль…

— А другі злі?

— На жаль, ще й такі люди зустрічаються на Землі. Недобрі. І навіть жорстокі… Але колись усі люди будуть тільки добрі.

— А погані до якого роду та виду належать?

— Теж до гомо сапіенс.

— Ні, вони належать до гомо нехороших.

— Можливо, ти й маєш рацію, хлопчику. Але будемо вірити в краще. Будемо вірити, що гомо погані зникнуть із Землі, а залишаться тільки гомо сапіенс. Багато людей на Землі, більш як десять мільярдів.

— А на нашій планеті скільки людей?

— На Леонії, на планеті нашій, лише троє людей. Тато, ти і я — от і вся наша сім’я. Дружна і хороша.

— А чому тут немає людей?

— Тому, що тут… немає тат і мам.

— А такі люди, як я, на Землі є?

— Такі люди, як ти, синочку, на Землі називаються дітьми. Їх багато-багато на Землі.

— А коли ми повернемося на Землю, я людей побачу?

— Ну звичайно ж.

— От здорово! Хочу на Землю, щоб подивитися на людей, які називаються діти. З ними можна гратися?

— Скільки завгодно.

— Хочу на Землю! Хочу на Землю!

— Ох, синочку, я теж хочу на Землю.

— Тобі знову дим зайшов ув очі?

— Зайшов, синку…

— Я вижену дим, щоб він не ходив по твоїх очах. І тоді ми підемо на Землю. Тата заберемо також.

— Не дійдемо, бо дуже далеко. Ніжки у тебе потомляться. Та й дороги ми не знаємо на рідну Землю.

— А ти ж розповідала мені… і показувала ввечері сузір’я Кассіопеї. І там наше Сонце. Ти казала, що до Землі від Сонця уже близько. От і ходімо до Сонця, а потім до Землі…

— Будемо тут чекати людей, синку.

— А довго нам ще чекати людей?

— Уже недовго. Тобі скільки років?

— Сьогодні чи… завтра?

— Сьогодні.

— Сьогодні мені… років, років… Аж сім років.

— Та два роки ми без тебе з татком жили. Всього дев’ять. Виходить, що людей нам ще треба чекати п’ять років. Або й шість, як корабель затримається.

— А це багато — шість років?

— Як тобі сказати, синочку… Коли є любов, то шість років як одна мить пролетять. А без любові шість років — немов вічність.

— А я знаю, а я знаю!.. У тебе є любов.

— Звичайно. Я ж тебе люблю.

- І тата також.

— Синку, у нас зараз має бути урок математики.

— А ти мені раніше скажи, хто такий братик?

— Ну це… такий хлопчик, як ти.

— А чого в нас немає такого хлопчика, як я? Мені он тато казав… “Тобі, каже, Адамчику, ще братика треба, от вам би весело було на Леонії бігати…”

І Адамчик схопився на ноги.

— Ану зачекай, урок ще не закінчився. Зараз займемося відніманням. Ось тобі приклад. Нас троє: ти, я і тато. Якщо одного відняти, скільки нас лишиться?

— Я не буду цей приклад вирішувати. Бо він поганий. Хочу, щоб нас завжди було троє. А додавати до нас можна.

— Кого ж ти до нас додаси?

— Братика! І тоді нас буде… буде четверо. От як я хочу рахувати!

І з цими словами з печери вискочив жвавий та меткий хлопчина семи літ від роду, засмаглий, прудкий, непосидючий, у коротеньких шкіряних штаненятах-шортах та в шкіряній безрукавці. Підстрибуючи то на одній нозі, то на другій, хлопчик вигукував:

— Гуляти! Гуляти!.. Цілий день буду гуляти де захочу!

— Ти ж куди, Адамчику? — вибігла за ним Єва. — Урок арифметики ще не закінчився. А потім ще урок історії нас чекає.

— Ми вже вивчили з тобою історію первісного суспільства Землі. А я — первісний.

— Ти не первісний, ти, — мати засміялась, розкуйовдивши синові чубчик, — уже зовсім цивілізований. Ну, майже зовсім.

— А тато казав, що я ще первісний.

— Тато жартував… Ти належиш до людей епохи Космосу, до цивілізації першої групи, яка вже завоювала Сонячну систему і відрядила зоряні кораблі до інших сузір’їв.

— Так я ж не на Землі народився.

— Ох ти ж мій леоніець маленький! Єва м’яко посміхнулася.

До сина, до світу білого, до самої себе, до своїх думок, до свого щастя. Вона змінилася за сім років материнства. Форми тіла м’яко заокруглились, налилися зрілою снагою, отією незбагненною жіночністю, яка так зваблює чоловіків. І вся вона зробилась якась м’якша, ніжніша, рухи стали неквапливі, плавні. У світлих очах — світла радість. І ще щось з’явилося на обличчі таке, ніби вона нарешті відкрила те, що мусить відкрити для себе кожна жінка.

На обличчі, у всій поставі, в кожній клітинці її дозрілого тіла відчувалося, що вона вже мати, що, як жінка, повна принад і снаги і що вона щаслива. Приречена на щастя і те щастя сприймає як належне. Щаслива собою, чоловіком, сином, життям. Може, тому її світлі, променисті очі випромінювали тиху, світлу радість, радість любові, материнства, жіночності.

Свою щоденну радість, своє щастя Єва відчувала й боялася. Часом їй ставало моторошно. Надто вона була вже щасливою. А той, хто вельми щасливий, мусить відчути і нещастя. Для всесвітньої рівноваги. Бо все у світі має свою рівновагу і ніхто й ніщо не може довго триматися на самому щасті.

Єва лякалася своїх думок, але ніяк не могла їх позбутися. А втім, вона вже спізнала горе, трагедію, відчай, коли загинув “Геліос”. Для рівноваги світ послав їй любов, щастя. І коромисло вирівнялось.

Адам-старший добродушно посміювався з її, як він м’яко казав, доморощеної теорії, що все у світі ходить у парі. “Людина сама коваль свого щастя, — любив повторювати він слова свого предка-коваля. — А власними руками викуване щастя — то надійне щастя. Адже нам, — запевняв він, — ніхто не дав щастя. Ні згори, ні знизу, ні з боків. Космос послав нам біду, безвихідь. Загнав у тупик, з якого, здавалось, не було вже виходу. А ми знайшли вихід. Більше того, викували власне щастя. А коли щастя у наших руках, то його вже ніхто не відбере…”

— Мамо, мамо, а он і тато йде! Наш тато йде! — загукав Адам-молодший і замелькав п’ятами до річки.

Провівши сина поглядом, Єва справді побачила батька. (Вона вже років із п’ять як стала звати Адама батьком, а він її — матір’ю). Ішов він неквапливо, міцним, упевненим та розміреним кроком, та його впевненість вселяла впевненість і в неї. Простував з виглядом хазяїна, який після трудів праведних повертається додому, до сім’ї. Був убраний у все “мисливське”: міцні шкіряні шорти з кишенями спереду та з боків, підперезаний широким шкіряним поясом із бронзовою пряжкою (сам відлив), шкіряна безрукавка, теж з кишенями на грудях і трьома бронзовими ґудзиками; але безрукавки він ніколи не застібає, тож груди — завжди відкриті сонцю. На ногах — щось схоже на м’які капці, у них можна безшумно підкрадатися до здобичі. За останні роки і він зміцнів, змужнів, покремезнішав — силою і здоров’ям налився. Чи й упізнаєш тепер у ньому того м’якотілого Адама, який летів на “Геліосі”.

Раніше він не терпів ніякої рослинності на обличчі, а це років зо два тому раптом відпустив бороду. І вона — еспаньйолка — йому таки пасувала. Борідка зробила Адама соліднішим і… гарнішим. Справжній мужчина — сильний, надійний, упевнений у собі. А з таким чоловіком і дружина квітне на осонні. На голові в Адама щось схоже на сомбреро, також із шкіри і власного крою та шиття. І, до речі, фантазії. Через плече висить торба, пошита із лап того першого ведмедя, котрий колись необачно завітав до них у гості. Із торби виглядає лук і пучечок оперених стріл. У правій руці тримає спис із блискучим наконечником. З одного кидка той спис наскрізь пронизує звіра чи птаха — сильний Адам! Біля пояса висять шкіряні тороки з петлями-удавками на кінці. На тороках висять два фазани — сяють райдужним пір’ям.

Усе це Єва побачила в одну мить, а в наступну вже рушила батькові навстріч. Йшла неквапливо, м’яким скрадливим кроком, несучи йому на губах і в очах посмішку радості, а у всьому тілі — сильному і пружному — розливалася хвиля снаги.

Адам підхопив сина на руки, підкинув над головою, упіймав і, знявши свого бриля-сомбреро, надів хлопцеві на голову і посадив собі на плечі.

Останні кроки до чоловіка Єва кинулася підбігцем і вдарилась грудьми об його груди. Однією рукою притримуючи сина, другою Адам пригорнув її до себе.

— Ну, батьку, ми тебе зачекалися.

— А полювання, мамочко, не просте діло, вимагає часу й терпіння. Доводиться довго вистежувати й підкрадатися до птиці.

— Але ж вони людей не знають.

— Людей, може, й не знають, але мене вже встигли пізнати, — показав він міцні білі зуби.

— Купатися, купатися! — задзвенів угорі синів голос, і він босими ноженятами загамселив батька по грудях.

Купалися у річці Єві.

Вода була світла, прозора, чиста й приємно-прохолодна. Роздягнувшись, пострибали з кручі: плавали, галасували, як діти, бризкали одне на одного. Потім батько з матір’ю сплели руки, а син вилазив на них, його піднімали високо, і він стрибав у воду, мов із трампліна. Накупавшись, полягали на прибережному піску, ніжились на сонці.

Адам лежав на спині і, заклавши міцні руки за голову, дивився у небо. Мати лягла біля нього, поклала йому голову на груди і теж дивилася в небо.

Цієї ночі їй снився Руслан, перший її чоловік, радіоастроном “Геліоса” Руслан Булат-Бек.

Перший рік перебування на Леонії Єва раділа, коли вірі їй снився, а цієї ночі вві сні сказала йому невдоволено:

“Чому ти мені снишся, Руслане?..”

“Як — чому? — здивувався він. — Адже я твій чоловік. Законний до того ж”.

“Був, — зітхнула вона. — А тепер ти — мертвий”.

“Але ж я живий! — обурився він. — Я стою перед тобою і розмовляю”.

“Ні, ти мертвий, — надто жорстоко говорила вона. — Я оплакала тебе. Я хотіла піти за тобою на той світ, у небуття, але Адам мене врятував… А потім життя є життя. Через два роки після твоєї загибелі я вийшла заміж за Адама Весну-Другого”.

“Вийшла?.. Ти просто стала з ним жити”.

“Брутальність тобі не пасує. Я завжди знала тебе елегантним і ввічливим. Адам мій чоловік, ми з ним розписалися на тотемі. Чоловік, а не коханець. А шлюб ми з ним оформимо після повернення на Землю…”

“Коли я відкривав планету Леонія, то не знав, що відкриваю планету своїй дружині для любові”.

“Любов завжди свята і завжди права, якщо вона — любов, У мене є син, — з гордістю сказала Єва. — Поглянь, який гарний у мене хлопчик”.

“А зі мною ти не хотіла мати дітей, — поскаржився Руслан. — Пригадуєш, я пропонував, а ти…”

“Діти з’являються від великої любові”.

“Ти хочеш сказати, що не любила мене?”

“Нічого я не хочу сказати, бо… нічого не знаю. А можливо, тому, що у нас з тобою було якесь… сонне життя. А втім, для чого все це? Тепер уже пізно, та й не треба ворушити старе. Я не хочу, щоб ти мені снився”.

“Боїшся, що дізнається Адам?”

Вона засміялась.

“Звідки він дізнається, що ти мені снишся? Я не хочу, бо в мене вже інше життя. Розумієш, інше. На цей раз — справжнє”.

“На необжитій планеті?”

“Уяви собі, так. На необжитій планеті, а життя справжнє. І я вже зовсім не та, що колись була. Не та!..”

Дивно, чому він їй приснився?

Єва схопилась, сіла, подивилась на Адама, очима запитуючи його: “Ти тут? Ти зі мною?..” І, нахилившись над ним, припала губами до його вуст.

— Ти… чого? На мене так подивилася, ніби я мав кудись щезнути? — запитав Адам, коли вона нарешті звільнила його з обіймів.

— Для того, щоб порахувати, скільки разів я тебе цілувала, потрібна ЕОМ. - Єва мружила очі, й ті очі були повні палкої любові.

А сама з острахом думала:

“Ой, я щаслива! Ой, я надто щаслива!.. Моє щастя — то великий скарб, от і тремчу над тим скарбом, аби не втратити його…

Уже два роки, як до них, в систему зірок А і Б сузір’я Центавра, летів рятувальний корабель Землі.

Принаймні Адам так переконливо запевняв, що Єва йому вірила. Інакше бути не могло. Коли минуло сім років, протягом яких “Геліос” мав повернутися назад і Станція Далекого Зв’язку, розташована на околиці Сонячної системи, на Плутоні, не запеленгувала його, на Землю полетіла тривожна депеша: “Геліос” зник.

За існуючими правилами відразу ж мала зібратися на своє надзвичайне засідання Вища Рада Космофлоту Землі і занести “Геліос” у реєстр кораблів, що зникли безвісти. На великій карті зоряного неба, що займала всю стіну в залі засідань, у сузір’ї Центавра спалахнув червоний пульсуючий індикатор — це означало, що там зник або терпить біду зоряний корабель Землі.

Тепер усе буде залежати від того, яке рішення прийме Вища Рада. На орбітальній Станції Далекого Зв’язку щоденно знаходиться в готовності Нуль потужний рятувальний зореліт з досвідченим екіпажем на борту, головне завдання якого, знаходячись на орбіті Плутона, чекати сигналу тривоги.

Так вечорами, коли вони сиділи на каменях біля печери і дивилися за звичкою на сузір’я Кассіопеї, на шосту її зірку, говорив Адам. І Єві навіть починало здаватися, що вона сама була присутня на засіданні Вищої Ради і бачила той тривожний індикатор, що пульсує на зоряній карті в залі засідань.

— А раптом спецкорабель, що чергує на Плутоні, вже встиг кудись полетіти, де хтось теж терпить біду? — нараз з тривогою запитала Єва. — Що тоді? Що, Адаме?

І завмирала, боячись дихнути, — чекала од нього заспокійливої, утішливої відповіді.

— Рятувальний Космічний Флот Землі має кілька спецкораблів. Зрозумій, ми прилетіли сюди не просто подивитися, що та як у системі зірок А і Б сузір’я Центавра. Адже ми не космічні мандрівники, які літають заради цікавості, - таких взагалі немає. Ми прилетіли сюди за планом Гендопралола, щоб знайти планету, придатну для життя людей, для майбутньої її колонізації людьми Сонця. І ми знайшли її, планету Леонія, і про те “Геліос” встиг передати на Землю по каналу О. І що б з нами не трапилося, а Земля вже не відступиться од сузір’я Центавра, де є така зручна для життя людей планета. Отже, сюди прилетить не просто рятувальний корабель, він заодно привезе і експедицію для дослідження Леонії. Через п’ять років тут висадяться спеціалісти різних галузей і займуться Леонією, а рятувальники тим часом будуть дошукуватися причин загибелі “Геліоса”. Експедиція збудує тут кілька станцій різного профілю, автоматичні маяки тощо. І тільки спеціалісти підтвердять, що Леонія справді придатна для колонізації її землянами, як сюди почнуть один за одним прибувати кораблі з обладнанням, технікою, людьми. Очевидно, першими колоністами стануть учені та спеціалісти, а вже потім, як вони обживуться, почнуть прибувати і перші космічні переселенці… Звичайно, все це триватиме не так швидко, як я розказую, але так буде. В недалекому майбутньому. І нам з тобою просто треба набратися терпіння й чекати, чекати, чекати…

Адам вимальовував перед Свою таку вражаючу картину майбутньої колонізації Леонії, що у неї дух захоплювало. Залишалося чекати. Лише п’ять років чекання і — тоді все зміниться.

У такі вечори їм здавалося, що в чорному небі яскравіше од звичайного сяє сузір’я Кассіопеї, особливо його шоста зірка. І здавалось, що вони відчувають на своїх обличчях навіть тепло проміння, що, долаючи морок Космосу, йде до них від рідного Сонця. Недарма ж земляни гордо називають себе Людьми Сонця!

Схвильована і збуджена, Єва тулилась до Адама, лащилась, шепочучи:

— Може, хоч одну Людину Сонця обнімеш, га? Май на увазі, вона не така й погана порівняно з іншими представниками Людей Сонця. До того ж любить тебе!..

— А… син? — озивався Адам і рвучко притягував її до себе.

— А я і не сплю, а я і не сплю! — зненацька лунало дзвінко, і до них із сміхом біг Адамчик. — Я все чув, що ви говорили.

— Ось я тобі зараз!.. — удавано сварилася Єва. — Де моя лозина? Кому давно вже пора спати?

Адамчик верещав од захоплення. Батько схоплювався і піднімав сина високо на руках, а мати, вдаючи, що не може дістати малого, підстрибувала, ганялась за ними, і всі троє здіймали такий веселий гармидер, що навіть сонні чайки на прибережних скелях починали обурливо галасувати…

Набігавшись, навеселившись, всідалися на каменях під зоряним блиском і дивилися на темне море, у якому спалахували різнобарвні світлячки. Адамчик починав дрімати у матері на руках, а вона, схилившись над сином, стиха наспівувала улюблену пісеньку про соловейка, яку колись співала на далекому Памірі його батькові:

Пісню підхоплював батько, і вони вдвох, посхилявшись одне до одного, співали теж одне для одного.

— А на Землі люди вміють так співати, як ви? — запитував син, і сон утікав від нього геть.

— Так, як я, уміють, — неквапливо озивався батько. — А ось так, як твоя мама… так нікому не дано співати. Так співає у всьому Всесвіті тільки вона одна.

Єва щасливо посміхалась.

Тоді вона і гадки не мала, що її чекає попереду…

Після сніданку Адам лаштувався у Мідні гори, а мати з сином бралися за навчання. Хоч Адамчика тягло з батьком у гори (там було цікавіше, аніж займатися математикою чи на скелі виводити малахітом літери), але мати наполягала:

— Я не хочу, щоб мій син повернувся на Землю первіснообщинним дикуном печерного віку! Доки прилетять земляни, ти будеш знати все те, що знала я у твоєму віці. І навіть ще трохи більше!

Через кожні три дні мати робила вихідний од навчання. Для сина то було святом — батько брав його тоді з собою у гори, вчив володіти луком, вистежувати здобич, збирати мінерали. О, які то були незвичайні походи!

У такі дні Єва лишалася “вдома”, тобто в печері. Й тоді до неї приходила меланхолія, що переростала в ностальгію. Вона металась у печері, не знаходячи собі місця (постарілий Нявкунчик прожогом вилітав з печери й ховався у скелях, і тільки чути було, як він там жалібно нявкав). У відчаї Єва гамселила кулаками в стіни печери, вибігала на майданчик, а знесилившись, падала й непорушно годинами лежала, тільки зрідка стогнала крізь стиснені зуби.

Там її і заставали батько з сином, які поверталися з Мідних гір, поверталися веселі, збуджені, задоволені — з мінералами та дичиною. Адам ніжно піднімав Єву, заносив до печери і вкладав на лежаку. Розмовляли вони з сином пошепки, ходили навшпиньки, аби не потривожити матір.

Але одне для Адама було добре: приступи ностальгії в Єви швидко минали. І неодмінно закінчувалися приступами любові, тоді вони обоє бували неймовірно щасливими…

І настав час, коли батько з матір’ю вже змушені були ховатися від сина зі своєю любов’ю. А любов ще була такою молодою і так багла усамітненості. І хоч планета безлюдна, та, як невдовзі з’ясувалося, сховатися від Адамчика бодай на годину було не так легко.

А печера була одна на трьох.

Іноді вдень, коли вдавалося Адамчика на годину приспати, хутчій бігли з печери і падали у високі густі трави.

Якось після отакої втечі в густі трави і трапилося… Повернулися до печери, а сина немає.

Оббігали всю бухту, кликали, гукали, кричали — тільки чайки у відповідь жалібно кигичуть та мартини регочуть.

Адам збігав до річки, там метався і кричав до хрипоти, у відповідь — ні звуку.

І тоді він одчув неспокій.

Єва заголосила:

— Ой, чуло ж моє серце! Ой, біда ж прийшла!.. Ой, немає ж мого синочка!..

— Що з ним могло трапитись? Гуляє десь…

— Він же нікуди раніше не ходив. Та й куди може піти на безлюдній планеті?

— За метеликом погнався, а там якусь пташку побачив чи жучка, а там… — невесело фантазував Адам. — Він зараз у такому віці, що все йому цікаво, все манить.

- І це говорить батько, у якого пропала… щезла дитина?

— Хто тобі сказав, що вона пропала та щезла?

— Але ж немає нашого синочка, нема-ає-є!..

— Зараз немає, а через півгодини прибіжить…

Та Адамчик не повернувся ні через півгодини, ні через годину.

В одну мить Єва зів’яла, постаріла, поникла, як підрубане під корінь дерево. І голосила, не бачачи світу білого. Такого голосіння Адам ще не чув за своє життя.

Час од часу Адам з’являвся біля печери, питав на ходу “Немає?..” і біг по ширшому колу, намагаючись утекти від Євиного голосіння. Але втекти від нього було неможливо.

— Помовч! — прохав він Єву. — Дай хоч хвилину подумати, прикинути, знайти якісь версії, перебрати варіанти…

— Що версії?! Що варіанти?! Його схопив печерний ведмідь.

— Печерні ведмеді живуть у Північних горах і сюди, до моря, приходять рідко. За дев’ять років було лише два випадки.

— А це третій…

— Не наговорюй!

— А раптом… він захотів скупатися в морі?

— З наших розповідей він знає історію про спрута, який колись на тебе напав. Ні, в море він сам не піде.

Не встигав Адам обдумати одну версію, як Єва миттю висувала іншу. І голосила, голосила, голосила…

— Та помо-овчи-и!!! — крикнув він, бо урвався терпець, і пригорнув її до себе.

Єва притулилась до чоловіка і, схлипуючи, знеможено затихла.

— Це нам кара за любов! За наше щастя! От і втратили сина, — знову забідкалася Єва. — Чує моє серце… Укра-али сино-очка, укра-али!..

— Та хто його міг украсти! Привиди, чи що?

І тільки-но вихопилось в Адама те слово “привиди”, як його наче струмом обдало.

— Стривай, стривай! Дай подумати!.. Ми водили Адамчика до чорних привидів на хребет? Водили, — відповів він сам собі. — Вони йому сподобались? Точніше, заінтригували. Так? Так. Просив він нас забрати ті привиди до печери, щоб нам усім разом було веселіше? Просив?

— Особливо маленького привида-хлопчика, тобто своє відображення, — пожвавішала Єва.

І обоє, не кажучи більше й слова, кинулись у Мідні гори. Не бігли, а наче летіли, не відчуваючи грунту під ногами.

Адамчик, живий і неушкоджений, стояв на гребені хребта і мирно “розмовляв” з таким же, як і він, маленьким хлопчиком, котрий стояв на протилежному хребті.

— Я з ним балакаю, балакаю, а він мовчить, — зустрів він батька з матір’ю скаргою на маленького чорного привида. — Я його до себе в печеру запрошую — не йде. Такий гарний хлопчик, а мовчить і мовчить. Я хочу з ним гратися…

Єва заголосила і накинулась на батька:

— Чув?.. Йому потрібні люди!

— Давайте заберемо чорного хлопчика до себе. Йому погано самому в горах. Він хоче з нами жити.

— Чому погано? — запитав Адам. — Адже у нього є тато і мама. Ось вони зараз з’являться.

Ледве Єва з Адамом ступили на хребет, як по той бік біля маленького привида з’явилися два дорослі.

— Прийшли!.. — заплескав у долоні Адамчик. — Тато й мама прийшли! Тепер він не сам! І він теж у долоні плеще, бо зрадів, що тато й мама прийшли.

Єва схопила сина на руки, обціловуючи його, промовляла:

— Синочку мій, я тебе більше не залишу самого ні на хвилину.

- І дарма, — озвався Адам. — Його треба привчати до самостійності. Бо самостійність теж іноді може знадобитися.

Тільки тепер Адам збагнув, що таке рідна дитина. І якими б важкими не були недоспані ночі, справжні труднощі тільки починаються. Синові потрібні Земля і люди. А якщо земляни не прилетять, що чекає їхнього сина? Йому стало страшно від цієї думки, і він поспішно прогнав її геть, переконуючи себе: ні, ні, земляни їх не залишать у біді!..

— Хлопчику! — гукнув Адамчик до своєї проекції на сусідньому хребті. — Приходь до нас у гості. Ми будемо вдвох гратися у бухті. Чуєш, хлопчику?

— Того хлопчика не відпустять тато з мамою, — крізь сльози сказала Єва. — Вони бояться його самого відпускати.

— То хай він бере з собою тата і маму.

І махав йому рукою.

А на протилежному хребті маленький чорний хлопчик на руках у мами теж махав йому рукою.

Після всього, що вони перенесли вдень, уночі було не до сну.

Та й сон не йшов до них тієї ночі. Вони лежали довго, терпеливо чекаючи сну, та згодом переконалися, що марна затія, — повставали. Адамчик, розкидавшись на шкурах, безтурботно посвистував носиком та іноді швидко-швидко смикав ніжками — певно, й уві сні кудись біг. А бігати він умів і любив. Єва прикрила його одіяльцем, зшитим із вим’ятих шкур, чмокнула в щоку, і вони вийшли з печери під шатро зоряного неба. Колись незнані їм зоряні сузір’я за ці роки стали близькими й рідними, і небо вже не видавалося чужим.

Сіли на теплому камені під скелею, зітхнули полегшено, що все скінчилося добре і ще один день на планеті минув благополучно й, отже, ще на один день стала ближчою Земля. Дув морський бриз, приємно обвівав лице, підхоплював Євине волосся і кидав його Адамові в обличчя. Адам ловив його губами, і гарно у нього було на душі: все скінчилося добре і Єва поруч. Море було відносно тихим, темним, лише зрідка зітхало. Але вони зникли, що море завжди важко зітхає у пітьмі ночі, зітхає навіть тоді, коли тихо. А ліворуч, на Великих Рівнинах, над землею носилися світлячки, то падаючи в трави, то іскрами шугаючи вгору. За далекими звідси Західними горами беззвучно спалахували бузкові блискавиці, іноді аж фіолетові, але грому не було чути.

— Дивно, — озвалась Єва. — Сиджу вночі біля печери на чужій планеті, а таке відчуття, ніби я вдома сиджу на порозі отчої хати. Чому це так?.. — І сама собі відповіла: — Мабуть, тому, що тут у мене народився син. Ця планета стала батьківщиною нашого сина, тому й нам вона рідніша.

— Колись на Землі нашому синові, як він уже стане дорослим, снитиметься планета його дитинства і у снах кликатиме його до себе, і в нього щемітиме серце.

— Ми також згадуватимемо цю планету із щемом у серці. Адже це планета нашої любові.

Єва поклала йому голову на плече, полегшено зітхнула, її тепле дихання лоскотало Адамові шию, і він мружився від задоволення.

“Треба було б сказати їй щось ласкаве, ніжне, приємне, — думав він. — А то ми, чоловіки, розучилися говорити своїм дружинам: “кохана”, “моя рідна”… Тільки чуємо ці слова у кіно, читаємо про це зрідка у книгах, а в житті рідко”.

— Скажи, тільки чесно: я постаріла?

— Чого це тобі спало на думку?

— Адже мені вже 36 років. Подумати тільки — 36 років!

— У порівнянні з середнім віком життя в 150 літ, твій вік — юнацький.

— А ще чотири роки чекати землян, сім піде на зворотну дорогу. Отже, коли я повернуся на Землю, мені буде під п’ятдесят. Жах!

- І все одно у тебе попереду — ще майже століття життя.

— Глянь! — раптом сполохано вигукнула Єва, показуючи рукою вперед. — Що то?

У чорній, аж смоляній, пітьмі моря почали спалахувати якісь іскорки чи крихітні світлячки. Вони густо сяяли, і тоді здавалося, що знизу, із дна моря, піднімається хвиля яскравого світла, затим гасли, розбившись на окремі плями.

— Якісь мікроорганізми піднімаються з дна моря, — висловив припущення Адам. — Чому ти так тремтиш? То так зване світіння моря.

— Але ж ми його раніше не спостерігали.

— Просто не помічали, — сказав він не зовсім переконливо. — Та й мікроорганізми не щоночі плодяться і тим більше не щоночі піднімаються з морської глибини. Можливо, то якісь черв’яки типу паоло, що водяться у південних морях Землі і в певні місяці ночами піднімаються на поверхню.

Світла пляма почала блякнути, рідшати, наче згасала.

— Мені щось моторошно, — зітхнула Єва. — Ходімо спати.

Коли вони зайшли до печери, Адамчик при світлі багаття посміхався уві сні. Єва поправила на ньому шкіряне одіяльце, чмокнула в щоку і, не роздягаючись, лягла на ведмеже хутро, яким було вистелено її лежак. Адам підклав паліччя у багаття і хотів було піти до свого лежака, але вона попросила, щоб він побув ще з нею.

Він ліг поруч і наче провалився у сон…

Довго не міг збагнути, чого Єва його термосить. У печері було напівтемно, тільки на долівці, у ямці, жевріло вугілля.

— Та проснись же, Адаме!

— Що?.. Га?.. — Він сів і стріпнув головою, звільняючись од міцного сну. — Чого ти мене трясеш?

— Запах. Чуєш?..

Він сапнув носом повітря.

— Нічого не второпаю.

— У печеру став проникати якийсь дивний запах, наче газ. Його ніколи раніше не було.

У печері і справді було чути якийсь запах. Різкуватий. І ніби гарячий.

— Зараз розберемося, — Адам устав, підклав у багаття хмизу, на всяк випадок взяв спис і вийшов з печери.

Єва стривожено його очікувала. По якомусь часі Адам повернувся.

— Ну, що? — нетерпляче запитала Єва.

— Запах іде з моря, від води.

— А ті плями світяться?

— Ні, море темне.

Але Єва по голосу відчула, що він щось недоговорює.

— Ну… трохи світиться, — зізнався нарешті. — Ніби вже згасає… Та ти спи, я посиджу біля багаття (насправді ж пляма світилася яскравіше і стала ширшою, і різкий незрозумілий запах ішов, як здавалося, від неї). — А запах… У багатьох мікроорганізмів запах — то своєрідна хімічна мова, по ній свої пізнають своїх. Так що хай ті світлячки справляють свій шлюбний танок, а ти спи.

Запах почав слабшати, і вона невдовзі заснула. Адам же дрімав сидячи. У мозку проносились уривки якихось химерних снів. То йому здавалося, що він на Памірі, провалився у тріщину льодовика, то ніби на Марсі вони з Євою під куполом спостерігають за бурею, то раптом примарилось, що заговорив Чорний привид, і Адам дуже здивувався, що мовчун нарешті озвався.

“Адаме, — раптом сказав привид, — чого ти спиш? Хіба не чуєш, як пахне чебрець?..”

“Дивно, — подумав Адам. — Чорний привид заговорив на Леонії, а чебрець пахнув на Землі, за околицею мого міста”.

“Адаме, проснися, — вимогливо сказав Чорний привид. — Знову пахне чебрець…”

І тільки тут до Адама дійшло, що його хтось термосить за плечі.

— Чуєш?.. Запах знову різко посилився, — говорила Єва. — Ніби десь щось горить.

— Це ті світлячки напахтіли на ціле море, — сказав Адам невдоволено, бо так і не вдалося йому цієї ночі виспатись. — Зараз піду подивлюся, чого вони розпахтілися. У них сьогодні, мабуть, шлюбна ніч.

Біля печери запах був ще різкішим, і йшов він од води.

Адам потягнувся, бо затерпло тіло, повільно повернувся до моря і завмер. У передранковій млі, у морі, де була світла пляма, здіймалось якесь неясне і нечітке підвищення. Він придивився, і йому здалося, щд то стоїть… пароплав. І що той пароплав горить.

— Який пароплав? — пробурмотів він. — На безлюдній планеті не може бути пароплавів.

З моря, з води стелився дим. Це вже він бачив чітко. “Єві поки що говорити не буду”, - подумав Адам і здригнувся від її пронизливого крику:

— Адаме-е-е! У морі горить паропла-ав!!!

Того ранку Адам збирався встати раніше і зайнятися спорудженням нової плавильної печі, вже третьої. “З урахуванням конструктивних недоробок перших двох, а також ливарницького досвіду, набутого на попередніх печах”, - так він пояснював Єві свою задумку.

Єва дивувалась:

- І навіщо тобі стільки бронзи, коли в нас уже все є?

— Хочу виділити ще кращу бронзу. Якіснішу. І посуд кращий вилити, бо той, що є, якийсь… неоковирний. Та й зайві наконечники для стріл не завадять, у нас же мисливець росте.

Так вони гомоніли того ранку, коли він мав заходжуватись біля плавильної печі.

Згадавши про піч, Адам нарешті збагнув, що ж то за дивний запах усю ніч чувся з моря. Тепер йому стало ясно, що то був запах гарячого шлаку, запах доменної печі, коли вона готова випустити розплавлений метал.

Сіріло.

Ранок народжувався тривожним і загадковим.

В каламутній передранковій млі вже видно було високий стовп диму, приблизно в півтора кілометра від берега.

Різко пахло свіжим шлаком, розплавленою сіркою і гарячим металом. Те, що в пітьмі їм видалось палаючим пароплавом, було всього лиш клубами багряного диму. Він здіймався угору, до рідких застиглих хмар, і вони знизу теж ставали багряними.

У морі панувала зловісна тиша. Та тиша, яка буває перед чимось невідворотним. І вона гнітюче впливала на нерви.

Єві чомусь було холодно, вона тремтіла, як у лихоманці.

— Це формується у морі вулкан, — заспокоював її Адам. — Планета молода, і вулканічна діяльність її ще не завершена. Взагалі, це здорово, що по сусідству з нами народжується вулкан.

— Не бачу ніякої радості від такого сусідства, — її зуби злегка цокотіли, і вона ніяк не могла збороти дрож у тілі. — Невже вулкан для своєї появи на світ білий не міг вибрати собі іншого місця, як наша затишна бухта?

— Бачиш, навколо бухти багато базальту. Зрозуміло, що вона виникла колись при виверженні рідкого базальту. Тепер процес повторився, і, очевидно, посеред бухти незабаром з’явиться вулкан.

— А для нас це небезпечно?

— Поки що ні. Підводний вулкан прокльовується не ближче, як півтора кілометра від берега. А коли раптом припече, — Адам говорив спокійно і безтурботно посміхався, — то ми встигнемо втекти в гори чи на Великі Рівнини. Зараз же нам ніщо не загрожує, а спостерігати за появою такого сусіда мені, як геологу, цікаво.

Гомонячи, вони спустилися в бухту, і Єва забрела у воду. Зойкнула:

— Адаме, вода набагато тепліша проти звичайного!

Зненацька почулися легкі поштовхи, і з кокосових пальм загупали горіхи. Але поштовхи відразу ж стихли.

— Вулкан струшує нам горіхи, — весело сказав Адам. — Давай зберемо, доки море не забрало їх собі.

Вони позбирали горіхи і переносили їх у печеру.

Час од часу чулися глухі поштовхи, наче хтось товкся під землею, шукав виходу на світ білий і ніяк не міг його знайти.

Коли, проснувшись, з печери вибіг Адамчик і глянув на море, то аж застрибав з радощів:

— Море горить, море горить!.. Я ще ніколи не бачив, як море горить!

Адам, посадивши сина на коліна, заходився йому розповідати про вулкани, як вони сплять та як пробуджуються, як народжуються нові, про внутрішню будову планети, про роль вулканізму в процесі формування планет.

І в цей час почувся сильний струс — стовп диму, попелу та каміння сягнув угору на кілька кілометрів. Каміння з виляском падало у воду і зовсім близько од берега. Від осередку виверження розходились кругові хвилі буро-зеленого кольору, тоді як море було небесно-голубим.

Усі троє завмерли.

— Чи не пора нам тікати звідси? — висловила пропозицію Єва.

— Це ще тільки увертюра, вступ, — уточнив Адам. — Цікавіше почнеться пізніше, може, вночі, а може, й завтра. А втекти ми завжди встигнемо.

Того дня стало ясно, що в морі, якраз напроти входу в бухту, народжується острів. Утворення суші відбувалося за рахунок виверження підводного вулкана. Через день новоявлений острів уже здіймався над хвилями метрів на десять, а стовпи диму і вогню над ним шугали аж за хмари.

Острів ріс буквально на очах, щогодини збільшуючись метра на півтора. Спершу він формувався навколо головного виверження, а далі почав витягуватися в криву лінію, паралельно входу до бухти, і вже на другий день перетворився на витягнений хребет. Три стовпи білого диму, що здіймалися над голубими водами, мали досить мальовничий вигляд. Особливо гарно вони віддзеркалювались у морі. Було тихо і спокійно, навіть чайки повернулися на скелі і галасували там, мовби нічого й не трапилось. Адам цілими днями просиджував на камені, спостерігаючи за народженням острова-вулкана, боячись проґавити послідовність у розвитку подій.

Єва почала заспокоюватись і теж всідалася біля чоловіка дивитися спектакль “Народження острова”. Голуба рамка моря і посередині три стовпи білого диму, що час од часу підсвітлювались загравою, і справді виглядали мальовничо.

— Картина-а, — хитала головою Єва. — Як у кіно…

Надзвичайної сили вибух підняв їх на ноги.

Була чорна ніч, і в морі творилося щось страшне, незбагненне. Не встиг відлунати перший вибух, як прогримів другий, третій, четвертий, і невдовзі вони вже збилися з ліку.

Базальт під ними глухо дрижав.

Складалося враження, що гігантські бомби вилітали із закупореної горловини і з неймовірною силою вибухали над островом. У перерві між вибухами було чути сичання і шкварчання, наче щось смажилося на велетенській розжареній сковороді, - то море кидалось у кратер.

При кожному вибухові, що закінчувався кривавим спалахом, Єва тремтіла й тулилась до Адама.

— Я боюсь, пішли в печеру, — прохала і тягла Адама за руку.

Але й у печері, схованій у скелях і захищеній скелями, не було спокою. Приглушені вибухи лунали грізно, і Єві здавалось, що ось-ось трісне каміння і завалиться печера. Вона схопила сонного сина на руки і вибігла з печери. Адам вибіг за нею. Вибухи почастішали і лунали з усіх трьох кратерів острова-хребта. Кривава заграва раз по раз освітлювала чорне море, в бухту пішли хвилі. З навіснілим реготом у пітьмі носився мартин. А один шугнув у них над головою, зловісно зашелестівши крилами, моторошно ухаючи та регочучи. Адамчик проснувся і злякано закричав.

— Пішли, Адаме, пішли звідси, — благала вона. — Я заберу сина, а ти зброю та посуд і пішли. На Великі Рівнини. Там вулкан не дістане. А тут я боюся…

— Почекай до ранку, — заспокоював її чоловік. — Адже нам поки що ніщо не загрожує, до вулкана не близько.

— Як це не загрожує, коли попіл вже на голову сиплеться! Я скоро оглухну від вибухів. Тобі цього мало?

А вранці зчинилося щось неймовірне.

Здавалось, що навколо новонародженого острова зчепилися між собою кілька ураганів, горою йшли хвилі, і в довершення раз по раз чулися грандіозні вибухи та підземні струси. У хмарі попелу сховалося Сонце.

І стало ясно, що море бореться з несподівано виниклою сушею у його володіннях. Тисячотонні маси води обрушувались на молодий, ще гарячий острів, заливали його кратери, дико й люто шипіли, наткнувшись на розплавлену магму, і тоді виникали гігантські стовпи білої пари. Проте море вже безсиле було загасити підземний вогонь, що через кратери виривався назовні. Як тільки море в хмарах пари відступало на мить, одкочувалось від острова, вогонь, що клекотів у надрах планети, вихоплювався з кратерів із новою силою. А з ним вихлюпувала оранжева лава і нарощувала острів.

Уся бухта була засипана попелом, велетенське каміння плюхалось у воду вже коло самого берега, і бризки, здійняті падінням, долинали до майданчика перед печерою.

Коли ж маси шлаку і попелу перегороджували шлях морю до кратерів, тоді виверження ставало зовсім іншим: у небо безперервно били пара і попіл, чулися оглушливі туркоти.

Вночі острів здавався вогняною кулею.

Численні спалахи, ніби гігантські блискавки, йшли один за одним з інтервалом у кілька секунд. Острів уперто боровся за своє існування. Та море не здавалося. Нові й нові тисячотонні вали води обрушувались на палаючий острів, на якусь мить гасили його всеспопеляючий вогонь, І здавалось, що море зруйнує, знищить і затопить його. Та розсіювалась пара, з острова знову било полум’я, і море відкочувалось назад. Тоді з кратерів вилітали тисячі тонн попелу та шлаку і нарощували схили острова, піднімали його вище й вище, щоб до кратерів уже не могла дістати вода.

Увертюра творення острова нарешті закінчилася.

Море програло битву.

Переміг вогонь. Бог підземного вогню Гефест здолав бога морів Посейдона. Переміг Адамів бог, бог вогню і ковальського ремесла, переміг невтомний бог-трудівник. Гостро пахтіло гарячим шлаком, розплавленим металом, і Адам з насолодою вдихав той запах — його ливарний запах.

Нарешті шлак повністю ізолював острів від води.

Після перемоги вогню море вже не могло заливати кратери, й острів почав швидко рости і невдовзі сягав із сотню метрів у довжину. Час від часу язики сліпучого полум’я шугали високо вгору.

Ще через день почалося виверження вогненних потоків лави. Вихлюпнувшись із кратера, жовто-червоні, оранжеві й апельсинові потоки мчали вниз по схилах і тільки досягали води, як угору били клуби гарячої пари…

Виверження лави тривало кілька днів, а тоді раптово припинилося.

Море заспокоїлось, знову стало голубим, аж синім, небо над ним висіло теж синє, і тиша, вперше після початку народження острова, прийшла в бухту. Під вечір на захололих схилах уже сиділи чайки.

Адам поглядав на острів, і той острів притягував його до себе, немов магнітом. Так хотілося походити по ньому, подивитись, які підземні скарби викинув на поверхню вулкан, хоч одним оком заглянути у жерло кратера: що там?

Та Єва не хотіла й слухати про якусь там екскурсію на щойнонароджений шматок суші в морі.

— Можна подумати, тобі мало місця на безлюдній планеті, що тягне ще й на острів!

— Але ж у кратерах ще клекоче лава, А заглянути в нього — все одно що заглянути в душу вулкана.

— Ти думаєш, що вулкани люблять, коли їм заглядають у душу? — посміхнулась Єва, і він вперше побачив, як вона змарніла за ці дні. — Я не геолог і то розумію, що вулкан на цьому не заспокоїться. Це лише передишка, затишшя перед новим виверженням лави. Острів ще буде рости й рости ї, можливо, сягне краєм до берега, а конусом своїм аж до хмар.

І все ж Адам залишився при своєму бажанні і тільки очікував зручної миті. Не скаже ж він потім на Землі, що не побував на острові-вулкані, не дослідив його тільки тому, що його… не пустила дружина. Колеги просто засміють. А він польовий геолог, і стихія природи — то його поле.

Єві снився сон.

Приснилося, що вона нарешті повертається на Землю, тому й посміхалася уві сні. А повернулися вони на рідну планету втрьох: вона, Адам і син Адам.

Корабель на далекій орбіті робив витки навколо планети, а вони спустилися на широке поле Космопорту на сріблястій ракеті.

А поле таке ж, як і було тоді, коли вони прощалися тут перед стартом: широке, безмежне і зелене-зелене. Тільки його чомусь ніяк не може впізнати Єва. І люди змінилися… Зовсім нові, невідомі їй, зустрічають їх… “Це майбутні покоління, — здогадується вона. — Адже доки ми літали та жили на Леонії, часу на Землі минуло втричі більше, аніж у “Геліосі”. І Єва уже не та. Хоч і не так їй багато літ, лише п’ятдесят, але ж вона геть сива-сива… Тільки син стоїть біля неї — молодий, стрункий, вродливий, вітер куйовдить його темно-русу парубоцьку чуприну, в мигдалевидні, батькові, очі світить Сонце… Все так на полі, як і тоді було і… щось не так. Придивилась Єва, аж то жовті кульбаби на зеленому полі стоять чорні, аж обвуглені.

Оглянулась. А на високій башті Космопорту горить чорний вогонь.

“Невже і справді вогонь буває чорним?” — запитала вона у когось, і хтось невидимий їй відповів:

“Якщо кораблі не повертаються із зоряних світів, Земля запалює тоді на високій башті чорний вогонь”.

А над нею лунав магнітофонний голос:

“Увага! Увага!.. На Башті Радісних Зустрічей чорний вогонь! У траурний реєстр загиблих кораблів навічно заноситься “Геліос”.

І полинули звуки полонезу “Прощання з Батьківщиною”.

Аж чує Єва — скорбний голос зачитує імена загиблих астронавтів “Геліоса”, і серед тих імен раптом лунає:

“Адам Весна-Другий…”

“Непра-авда-а!!! — закричала вона не своїм голосом. — Це жахлива помилка! Він не загинув, він живий!”

Закричала і — прокинулась…

Адам стояв із сином на прибережному піску, а понад берегом сюди й туди плавав дельфін і раз за разом вистрибував із води. Закручуючи на ходу волосся у вузол, Єва поспішно спустилася в бухту.

Дельфін то вистрибував із води, то носився по колу, то плив у напрямку вулканічного острова, то знову повертався до берега, до людей. Така поведінка дельфіна видалась Єві загадковою.

— Чому він такий неспокійний? — захекавшись від швидкого бігу, запитала Єва. — Він хоче привернути нашу увагу до себе, аби нам щось повідати.

— Мамо, — занепокоївся і Адамчик. — Тато каже, що він нас шукає. Людей. Він потребує допомоги.

— Дельфін і справді хоче привернути нашу увагу, — пояснив Адам-батько. — З самого ранку носиться по колу і вистрибує з води. А привернувши мою увагу, відразу ж пливе од берега до вулканічного острова, ніби кличе за собою.

Адам приклав долоню дашком до очей, щоб вранішнє Сонце не било в очі, і пильно щось розглядав на острові.

— Мені здається, — зрештою озвався він, — що хвилі викинули на острів дельфіна, бідолаха застряв у базальтовій тріщині і гине під промінням Сонця.

— Таке може запросто трапитись, і без нас того невдаху ніхто на цій планеті не порятує. Тільки ж як йому допомогти?

Єва забрела по коліна у воду. Вистрибнувши з води, дельфін її помітив і, урвавши коло, яке він снував, прямцем поплив до неї.

— А може, це той дельфін, що колись мене від спрута порятував? — занепокоїлась Єва. — І тепер він сподівається на нашу поміч?

— Не наділяй тварин своїми, себто людськими, почуттями.

— Дельфіни — не тварини. Дельфіни — великі й розумні діти моря.

Тим часом дельфін, збурюючи воду, швидко підплив до Єви, загальмував, як корабель на пристані, ткнувся мордою їй у коліна і, висунувши її з води, свиснув.

Посвист був дуже знайомим.

— Він!.. — вигукнула Єва. — Мій рятівник. Чуєш, як свистить? Я того посвисту ніколи не забуду. Але свист чимось стурбований, не веселий, як раніше.

Адам із сином теж забрели у воду. Дельфін зазирав їм в очі, наче хотів щось сказати і не міг. Бо між ним і людьми, далекими його родичами, була глуха стіна непорозуміння.

— Що з тобою, дитя моря? — Єва гладила дельфіна по шорсткій, як наждак, шкурі. — Скажи, чим я зможу тобі допомогти, рятівнику мій?

Дельфін відплив од неї і закрутився — він манив людей за собою, підстрибував, неспокійно свистів, показуючи, де біда і куди їм, людям, треба пливти.

— Він тебе врятував колись, і я мушу йому віддячити тим же, — сказав Адам. — За добро — добром. Інакше мені буде соромно навіть на море дивитись.

— Але ж небезпечно зараз плисти до острова! — жахнулася Єва. — Виверження тільки-но затихло, над кратерами ще куриться дим.

— Це море називається морем Спасіння, тож хай воно назавжди залишиться таким.

Адам, поцілувавши Єву, швидко роздягнувся і кинувся у воду.

— Не затримуйся довго! — крикнула Єва.

— А ти гляди, щоб син не потрапив на глибоке! — гукнув у відповідь Адам.

Дельфін, побачивши людину, що пливла, зробив коло і, манячи її за собою, попрямував до острова. Адам добре плавав, але змагатися з дельфіном усе ж не міг. Тоді він підплив до Адама впритул, повернувся спинним плавцем, що чорнів над водою, — здогадавшись, Адам ухопився за той плавець руками, і дельфін стрілою понісся до вулканічного острова.

Адам уже став на дно, бо над водою виросла його голова, потім з’явилася спина, й ось він, уже вийшовши з моря, ступив на застиглу лаву вогняного острова.

Ніби відчувши потилицею погляди дружини і сина, повернувся до них, посміхнувся і помахав їм рукою. І вони на березі бухти (яку він добре знав, але яку вперше бачив звідси, з боку моря) здалися йому маленькими і далекими-далекими, як ото коли глянути у бінокль з протилежного боку. І від того, що вони були такими далекими, Адамові стало лячно. “Більше ніколи не буду з ними розлучатися”, - подумав він і посміхнувся: яке розлучення? Відплив усього на якихось півтора кілометра.

І тієї ж миті Єва ясно відчула, усім тілом відчула швидкий, як блискавка, підземний струс…

Адам нахилився і випростався з чимось чорним у руках. Розмахнувшись, відкинув його од себе.

“Камінь, — здогадалась Єва. — Розчищає завал… Але чому так довго? І що там трапилось?”

Дельфін крутився навпроти того місця.

Адам знову нахилився над тріщиною. І ледве він це зробив, як із середнього кратера, що був якраз над ним угорі, вихопився дим, затанцював рій іскор. А тоді з-за краю кратера виглянуло щось палаюче. І враз з’явився яскраво-оранжевий язик, лизнув схил і, збільшуючись, стрімко понісся вниз…

— Вулкан проснувся! — зойкнула Єва, і це були останні слова, що вона мовила вголос того дня, які зірвалися з її заціпенілих, похололих і помертвілих уст…

Далі все відбулося швидко.

Надто швидко і невідворотно.

Адам випростався з чорним каменем у руці, кинув його подалі від себе і повернувся до оранжевого язика, що мчав схилом униз, подивився і знову схилився над тріщиною.

Задрижала земля, з кратера хлинув густий потік лави. Вулкан глибоко зітхнув: “Уа-ах!!!” І нові потоки сліпучої магми, од якої різало очі, ринулися до моря.

Нарешті Адам випростався з дельфінчиком на руках і кинувся до моря. Він біг, а кілька вогненних змійок вже метнулися йому під ноги, Адам підстрибнув, пропускаючи їх. Швидко опинився біля води. Нахилився і пустив дельфінчика. До нього відразу ж підплив дельфін.

І тільки Адам зробив рух, щоб кинутись у море, як із тріщини, з якої він щойно витяг дельфінчика, вихопилась криваво-червона і сліпуча магма. Її появи, збоку, поруч, Адам не чекав. І це його й згубило.

Син пронизливо закричав.

Єва рвонула його до себе і долонями затулила йому очі.

А сама дивилась…

І побачила Єва, як на далекій-далекій звідси Землі, на високій башті Радісних Зустрічей Космопорту спалахнув чорний вогонь…

На Великих Рівнинах, на весняних вітрах високі трави шуміли: шу-у-у-у, шу-у-у!.. А може, то вони гомоніли поміж собою? Чи вітрам щось розповідали? Чи до неї озивались мовою своєю незбагненною і втаємниченою, що для людини — за сімома замками? І що вони хотіли їй повідати?

— Трави, трави, благаю вас!.. Скажіть мені, зелені трави, де чоловік мій, Адам Весна?

І німіла, прислухаючись до мови трав, й іноді їй здавалося, що вона розуміє, про що шепочуться трави. Тоді вчувався їй у шумі трав голос його незабутній:

— Я тут, Єво! Я зеленою травою став.

Вона притискала руки до грудей, бо серце аж вискакувало.

— Чую… чую тебе, рідний… Іду…

А високі трави на весняних вітрах шумлять.

А високі трави поміж собою гомонять.

Невже людина, яка мріяла, сміялась, страждала і кохала, раділа і гнівалась, співала і творила, невже вона може перетворитися у ніщо? Життя має кінець. Білкова оболонка теж. А Розум?.. Ні, ні, Розум мусить бути вічним у Всесвіті! Бо Розум — це теж матерія, матерія у найдосконалішому вияві. А матерія вічна і невмируща. То хіба може матерія зникнути, в ніщо перетворитися? Без такої складної матерії, як Розум, Всесвіт не може існувати. Смертна людина, а Розум її вічний. Та, по суті, й людина вічна. Не так людина, як її атоми.

“Так, так, — гарячково думала Єва. — Адам не згорів, він лише перетворився на атоми і кванти світла на тому вогненному острові. Атоми ж нікуди не зникають із світу білого — просто вони переходять із одного життя в інше. Із однієї форми Існування в іншу. У природі вічний і нестримний вир, тому атоми теж вічні і вічно житимуть у природі цієї планети”.

Вона гладила траву.

— Це я, Адаме. Я, твоя Єва. А ти де? Озвися!..

В річку світлу заходила, мінливу воду гладила, у долоні її набирала, до води зверталася:

— Водо бистрая, скажи мені, де чоловік мій, Адам Весна?

А вода до ніг її лащилась, ніжила, хлюпотіла.

І здавалося їй, що Адам водою став.

— Озвися до мене, чоловіченьку мій… Чому ж ти мовчиш? Це я, Єва… Тебе шукаю на планеті Леонії. Коли б я знала мову води, то приходила б до річки і гомоніла б з тобою та й гомоніла. І легше було б мені. Але мови води я не знаю, тож голосу твого вчути не можу…

Шуміла вода, щось, певно, хотіла їй розповісти, та не могла Єва ту мову збагнути, і вода мчала до синього моря, бо всі ріки завжди до мерів поспішають…

Єва мовчазне каміння гладила. До німого каміння гомоніла:

— Чуєш, каменю твердий і важкий, може, в тобі атоми чоловіка мого, Адама Весни? Не міг же він зникнути безслідно із світу білого. Віддав він комусь атоми своєї любові і атоми мрій своїх.

Німий камінь мовчить.

А може, просто мову його не кожному дано почути й тим більше збагнути.

Щокою до теплого каміння тулилась, і здавалося їй, що відчуває вона його стримане дихання.

Дерево обнімала, до шорсткої кори щокою тулилась.

— Любе дерево, чи не в тобі мій чоловік, Адам Весна? Пожалій мене, дерево. Я всюди шукаю його, десь він на планеті у вічнім вирі природи…

А дерево шуміло собі та й шуміло кроною у височині. Чи до неба гомоніло, чи з іншими деревами спілкувалось, чи й до неї говорило. Та не знала вона мови дерев, то й збагнути нічого не могла.

— Але ж я щаслива була, тому й страждаю, — звірялася Єва деревам. — А за щастя треба платити. І платити дорогою ціною. От я і заплатила. Сповна…

До птахів у небо руки здіймала.

— Адаме, чоловіче мій, якщо атоми твої у птахах, то озвися до мене їхнім голосом!

І кричали птахи у небі високому.

Чи до Єви озивалися, чи між собою перемовлялися.

— Птахи, птахи, не літайте високо, не летіть далеко, хай хоч трохи побуде зі мною чоловік мій, Адам Весна…

— Мамо, мамо, з ким ти уві сні говорила?

— То я, синочку, татка шукала.

— Чому ж ти його не знайшла?

— У планеті він, сину. У Леонії нашій. Рідній нашій Леонії. Він у травах її високих, у водах її світлих, у землях її родючих і в небесах її дзвінких. Він у зоряних ночах, у сонячних днях Леонії…

А на Великих Рівнинах, на весняних вітрах високі трави шуміли, а в небі дзвінкому птахи кричали…

— Ти намисто наділа, мамо?.. Це тобі тато подарував, еге?

— Тато, сину, тато.

— Аяк воно називається?

— Бірюзове намисто.

У бронзове люстерко поглянула, а на неї звідтіля дивилась молода сива жінка із блакитним намистом на шиї.

— А коли до нас люди прилетять?

— Років, мабуть, через п’ять.

— А як же ми будемо жити аж п’ять років?

— Отак і будемо. Треба жити, щоб ти повернувся до людей, щоб на Землі знову був Адам Весна і щоб рід його хліборобів, ковалів і астронавтів ніколи не переводився.

— Розкажи мені про Землю.

Експедиційна ракета, що стартувала із зеленого поля Космопорту, стрімко йшла на далеку орбіту до “Геліоса”, що з поверхні планети видавався маленькою світлою цяткою.

Астронавти поприпадали до ілюмінаторів — минали останні хвилини прощання з рідною планетою перед далекою-далекою дорогою.

Разом з ними не відводила зволожених очей від ілюмінатора і Єва. Ковтаючи сльози радощів, вона невідривно дивилась на планету, на якій народилася і під лагідним сонцем якої босоногим, світлокосим дівчатком у ллянім платтячку бігали на подвір’ї отчого дому. І здавалось тоді те подвір’я як світ широким та великим. А скільки ще світу було за подвір’ям, за вишняком! Степи і степи слалися за околицею її тихого патріархального містечка, яких уже небагато лишилося на Землі в епоху міст-гігантів та висотних будинків з мільйонним населенням… А коли вперше піднялась у Космос, то жахнулась: яка ж бо Земля маленька і самотня, голубий диск сиротливо висить у чорному зоряному небі. І з усіх боків його оточує ворожий Космос, мертвий чорний морок. Лише атмосфера тоненьким простирадлом захищає життя голубої планети від згубного впливу Космосу. І тоді Єва вперше подумала: як треба берегти свою планету, маленьку крихітку в Космосі, острівець життя у Галактиці, мікроскопічну пилинку Розуму на галактичних просторах.

Над ними рясно сяяли зорі.

Забувшись, Єва шукає поглядом у небі голубий диск і не знаходить. Тільки тоді збагнула, що вона не біля ілюмінатора ракети, а на Леонії, планеті, яка стала їй уже теж близькою, адже це планета її світлої радості, любові, неймовірного щастя і чорної біди. Все тут спізнала Єва, тому й чужа планета стала їй уже рідною та близькою.

— А мені страшно, мамо.

— Чогд тобі, страшно, синочку? — пригорнула малого до себе, гладила його по голівці, зазирала в оченята: — Чого ж тобі страшно, крихітко моя? Не бійся, я тебе не кину. Ти ж ниточка мого життя, ниточка між минулим і майбутнім, ниточка між сьогоднішнім і завтрашнім днем. І я вбережу тебе, щоб було в мені майбутнє, і щоб вічність на Землі була, і щоб безсмертя роду людського було…

— У тебе очі невеселі.

— Хто тобі таке сказав, синочку?

— Я бачу… Ти смієшся, а очі не сміються.

— А ти придивися краще. Бачиш, які в мене веселі очі. І я вже сміюся зовсім-зовсім весело. Ну, майже весело…

Над ними рясно сяяли зорі.

Небо було чорне, як біда, а зорі — світлі, мов надія.

І сяяло над матір’ю з сином сузір’я Кассіопеї, і шоста його зірка — далеке, неймовірно далеке Сонце людей — прискіпливо і пильно задивлялась матері в очі, ніби кажучи: ану ж бо, яка ти, Людино? Не зігнешся? Витримаєш?..

А на Леонії, над морем Спасіння, чорна ніч спалахнула криваво-червоною загравою, пронісся гул, потім гахнуло, як із ста гармат. Темне море навколо острова враз засвітилося, з кратерів хлинули оранжеві потоки лави і страшними драконами помчали до води. На молодій планеті народжувалися вулкани…