Приречені на щастя

Частина третя БРОНЗА

— …І як усе відбулося просто! Так просто, що про цю Адамову знахідку можна сказати лише однією фразою: “Спускаючмсь з гір, адам наткнувся у старому річищі напіввисохлого гірського потічка на багаті поклади мідних руд”.

Щоправда, спершу, ще здалеку побачивши у долині суцільні озера червонувато-зеленого і зеленкувато-чорного кольорів, він подумав, що то звичайні зарості наскельного моху, який тут був не рідкістю. Та в наступну мить, якимось шостим почуттям здогадався: метал!.. Підійшов ближче, власне підбіг, і, не вірячи своїй здогадці, затамувавши подих, провів камінцем по застиглій поверхні одного з таких озерець. Одразу ж спалахнула червона лінія. Мідь!

Тут, у долині, біля підніжжя крутих схилів, були багатющі поклади окислених мідних руд, що виходили прямо на поверхню з підошви гір. А скільки — там і тут, з усіх боків! — лежало самородків, вимитих із схилів дощовими потоками. Розгубившись од такого везіння, Адам хапав то яскраво-зелений малахіт, то синьо-голубий лазурит, то червонуватий, із яскравим алмазним відблиском куприт, вигукуючи:

— Але ж повезло! Що повезло, то повезло!.. На Землі геологи про таке багатство і не мріють… І червона мідь є! І синя! І зелена! Пречудовий малахіт, ціни йому немає. А це хризокома — синьо-зелена мідь! Які скарби! Музей міді під відкритим небом! І ці скарби ще й пальцем ніхто не чіпав!

І дуже шкодував, що в цю мить поруч нікого не було, з ким би міг порадуватися своїй знахідці.

Посміхаючись, розмовляючи сам з собою, Адам відбирав найхимернішої форми самородки міді, поспіхом складав їх на розстелену куртку.

На правах першовідкривача охрестив цей хребет — Великий Мідний хребет. Головне — звучить! На Землі майже вичерпуються запаси мінералів, а тут… Стільки чудової міді, що залягає майже на поверхні, - бери, користуйся. А ще ж мідні жили в глибину йдуть. Яке багатство! Чим-чим, а дешевою міддю, майже дармовою, майбутні колоністи цієї планети будуть забезпечені на тисячі літ.

Плюс величезні поклади залізних руд, які виявив “Геліос” у північній півкулі, родовища золота, марганцю та інших металів, поклади яких вони знайшли за ті 27 днів, доки вивчали Леонію.

Від повноти щастя (а він уперше, одколи на Леонії, відчув себе щасливим, хоча щастя це було професійним), Адам ліг у високій сухій траві, розкинув руки і слухав безугавне сюрчання коників та дивився у небо. А небо над ним було високим, голубим, пречистим. Зрідка по ньому величаво пропливали білі хмарки, іноді затуляли сонце, і тоді на лице падала світла, негуста тінь — легка і приємна, як сон літнього ранку. Не хотілося ані вставати, ані ворушитися.

“Земля… Нарешті я вдома, — подумав Адам чи йому примарилось. Бо таким мирним і лагідним, по-весняному голубим небо буває тільки вдома, у рідному Придніпров’ї, куди він незмінно — хоч на день, тиждень чи й на місяць — повертався щоліта. Не їздив ніколи ні в Крим, ні до Середземного моря, а всі відпустки обов’язково проводив у рідному краї — у місті, що вже не одне сторіччя стояло на крутому березі Дніпра. Набравши з собою червонобоких яблук, поспішав за місто, до дніпрових круч, мимо яких у сиву минувшину пропливали лодії князя Святослава. Лягав у траву під високим і дзвінким придніпровським небом. А яка далечінь простилалась перед ним: і Задніпров’я, і Присамар’я, і далекі грози, що синіли потойбіч, і блискавиці, що безгучно шугали над половіючими хлібами.

Туди, на другий бік Дніпра, де зараз жовтіють пшениці, як жовтіли вони сотні літ тому, їх, школярів-восьмикласників, возила автобусом викладач історії, щоб подивилися на розкопки прадавньої скіфської могили. Жінка-археолог у великому брилі-сомбреро, у вилинялій кофтинці, у витертих джинсах, спираючись на древко лопатки, розповідала їм, що тут, на далекій околиці степового краю, переважно жили бідні скіфи, порівняно із царськими скіфами — саями, які там, на півдні, володіли незліченними стадами худоби й табунами коней. У цій могилі було поховано багатого скіфа, бо ж наконечники для стріл він мав не кам’яні, а металеві. А в ті часи не кожен-бо скіф міг дозволити собі таку розкіш…

І згадка про скіфську бронзову стрілу вмить повернула Адама до дійсності. Він поквапливо звівся і сів, кліпаючи повіками… Ні, він не на Землі, а на Леонії, і йому, Адамові, також доконче потрібна бронза. Адже бронза — це й справді наконечники для стріл. А наконечники — то ж полювання, їжа, то, зрештою, саме життя. Не говорячи вже про захист, бо ж невідомо ще, які тут є тварини і як вони поведуться при зустрічі з пришельцями.

Отже, потрібна бронза!..

Адам з любов’ю поглянув на самородки міді, що золотом (особливо куприт) виблискували під сонцем, і подумав, що для виплавлення бронзи ще потрібно знайти олово.

І став пригадувати, а що йому відомо з історії ливарного виробництва, технології. Незабаром перейшов до гірського потоку і, лігши на березі, ділив, малював якісь схеми…

Сонце вже високо піднялося над Великим Мідним хребтом, і Адам, спохопившись, заквапився. Час уже й додому (він посміхнувся, що подумки назвав печеру домом). Єва вже, мабуть, знудьгувалась без нього. Та й не варто лишати її саму — мало що може трапитись. Хоча планета й безпечна для біологічних організмів, але елементарна обережність не зашкодить.

Згадавши Єву, посміхнувся, потім зітхнув, замислився.

Він її кохав, кохав усі ці роки, ще з Паміру, і таїтися перед самим собою немає смислу. Кохає і зараз таку, якою вона є. І кохатиме все життя. Але чи має він моральне право на кохання? У неї загинув чоловік, вона у такому стані… Ні, доки вони на Леонії — жодного натяку про любов. Вирвати її з корінням. Зараз Єва для нього лише товариш по нещастю, товариш, якого Адам мусить врятувати будь-якою ціною.

А ось коли вони повернуться на Землю, тоді він скаже їй про свою любов. Та чи повернуться?

Зараз йому 32 роки, плюс чотирнадцять… Майже півстоліття стукне. Як для зізнання у коханні — явно пізнувато. А втім, чому пізно? Хто сказав, що пізно? Ще поет у сивій минувшині стверджував: “любви все возрасты покорны”. Треба тільки вміти чекати. Терпляче чекати свого часу.

Прихопивши куртку з самородками, Адам рушив з мідного ельдорадо “додому”, себто до печери. Куртка відтягувала руки, і тому часто доводилося їх міняти.

Припікало сонце, у небі кружляли орли чи інші, подібні до земних орлів, птахи. Один з них забрався високо-високо і білою цяткою ширяв у блакитній голубизні. Адам зупинився, замилувавшись літуном. Птах був дуже схожий на “Геліоса”. На далекій орбіті гігантський космічний корабель землян із поверхні планети теж здавався отаким маленьким сріблясто-білим птахом у голубому піднебессі. На мить Адамові здалося, що той птах у зеніті неба і є “Геліос”, який дивом уцілів, урятувався і зараз пришле за ними експедиційну ракету.

“Якщо то “Геліос”, - подумав Адам, — то він полетить у напрямку північних гір, зникне за ними й через 15 хвилин з’явиться позаду, над морем і бухтою…”

Але птах, що кружляв у зеніті неба, нікуди не думав летіти й зникати за північними горами, де були спекотні безводні пустелі. Адамові стало гірко й тяжко на душі. Так тяжко, що забракло повітря і він у відчаї хапав його ротом.

Аби не піддаватися відчаю, Адам швидко рушив, намагаючись не думати про “Геліос” і трагедію. Думав про Єву. І від того йому стало трохи легше. Що б там не було, а найдорожча людина з ним. І це вже радість. Бо тільки завдяки Єві він живе й досі. У той страшний день, коли в небі Леонії анігілював “Геліос”, Адам хотів покінчити з собою, кинувшись у прірву. Бо кому було потрібне його життя на безлюдній планеті? Та в останню мить згадав, що на планеті, крім нього, залишилась Єва. І зрозумів, що віднині його життя потрібне їй. Заради Єви він мусив жити, щоб зберегти її, - не просто вродливу жінку, а радість і муку своєї любові.

Того ранку Єва прокинулася пізно, як уже сонячні промені проникли в дальній куток печери і висвітили там золотаве кружало. Прокинулася з відчуттям, що виспалася та відпочила, як ніколи. Навіть боки не боліли від кам’яного лежака, як бувало щоранку.

Звелася, а Адама в печері нема.

Погукала: тихо. Тільки у відповідь долинув приглушений рокіт прибою та десь зовсім близько зареготав мартин.

— Весело ж тобі, - промовила вголос і посміхнулася. — А взагалі, добра в тебе робота, мартине: літати над морем і реготати. Я згодна помінятися з тобою ролями: перебирайся в печеру, чи то пак на віллу “Кам’яні пенати”, а я літатиму над морем і реготатиму.

Настрій у Єви був гарний. Чи не вперше вона прокинулась на Леонії з таким настроєм. Дивно.

— Адаме-е-е?!. - погукала голосніше й, не дочекавшися відповіді, подумала, що Адам, мабуть, знову подався за самородками міді.

Невже він і справді надумав виплавити бронзу? Ну й дивак!.. Без спеціальних електроплавильних печей? Без металургійного заводу, зрештою? От фанатик! Єва посміхнулась сама до себе і подумала: Адам такий. Якщо вже щось задумає, неодмінно доб’ється. Наполегливий. Із таким не пропадеш. Навіть на безлюдній планеті. Єві просто-таки повезло, що в хвилини випробування доля послала саме його. А ось сміливості у стосунках з жінками йому явно бракує. Коли б він був хоч трохи рішучіший отам, на Памірі, на Місяці чи на Марсі… А втім, чи не однаково, який він. У Єви сьогодні гарний настрій, і це вже радість.

Вона з насолодою потяглася, відчуваючи, як у пружному молодому тілі забриніла-заграла снага, і подумала, що вона таки й справді залежалась у цій печері. Два місяці, як у добровільному ув’язненні. Справді, як каже Адам, треба ворушитися. Схопилась і підстрибом вибігла з печери.

У морі — ані хвильки. Вся його безкрая широчінь була залита не то сріблом, не то оловом. Удалині здіймалися фонтани, ось вони з’явилися зовсім близько: кити забавлялися. Адам казав, що то кити-горбачі. Єва довго спостерігала за ними і дивувалася: вилітають з води, підстрибують високо, перевертаються у польоті і, розчепіривши плавці, падають, здіймаючи бризки.

Мружачись од сонця, вдихнула на повні груди повітря, звела руки над головою і зробила кілька вправ із спецкомплексу “Для жінок, яким за двадцять п’ять”. І відчула, як кров стрімко й тепло розлилася всередині, як спрагле за рухами тіло наливалося силою, ставало пругким і дужим. Їй захотілося бігати, пустувати — вперше після трагедії відчула, що вона ще молода, повна снаги, енергії. І їй ще жити й жити.

“Прилетять земляни, неодмінно прилетять, — подумала Єва. — Треба набратися терпіння і чекати. Не нидіти і не сидіти склавши руки. А обов’язково чимось зайнятись. Що трапилося, того не повернеш, а живим жити треба”.

Перед стартом у Єви брали інтерв’ю.

Це було перше у її житті інтерв’ю, і вона придбала цілу пачку номерів газети з її інтерв’ю, читала і перечитувала по кілька разів, доки й не вивчила напам’ять.

Симпатичне дівча, кореспондентка молодіжної газети, задала їй кілька запитань.

І запитання, і свої відповіді Єва пам’ятає дослівно, хоча минуло відтоді дев’ять років.

ЗАПИТАННЯ: В чому, по-вашому, полягає смисл життя?

ВІДПОВІДЬ: Я ніколи над цим не задумувалася. Я людина не видатна і на героїчні вчинки, мабуть, не здатна. Просто жила і в міру своїх сил, знань та здібностей робила свою справу. Тобто була на своєму місці. А бути на своєму місці — це, як мені здається, треба перемагати буденність, інерцію, жити так і працювати так, щоб кожний день був дарунком долі.

ЗАПИТАННЯ: Що таке, по-вашому, щастя?

ВІДПОВІДЬ: Це коли ти любиш і тебе люблять. Це коли ти комусь потрібний і хтось тобі потрібний. Тоді вранці хочеться йти на роботу, а ввечері — повертатися додому.

ЗАПИТАННЯ: Як ви вибрали свою професію? Чи задоволені вибором?

ВІДПОВІДЬ: Я її не вибирала, вона мене вибрала. Для мене лікувати людей — внутрішня потреба, бажання робити іншим добро. Здоров’я — найдорожче. Щоправда, як лікар, я не дуже досвідчена, але досвід приходить з часом і в праці. Процес лікування — не просто мій професійний обов’язок, це моя особиста радість.

ЗАПИТАННЯ: Любите ризикувати чи відда’єте перевагу спокійному життю?

ВІДПОВІДЬ: Раніше здавалося, що люблю спокійне життя, а тепер, коли я стала членом екіпажу “Геліоса”, який невдовзі стартує у невідомі далі, виходить, люблю ризикувати. Від думки, що попереду тебе чекає Невідоме, Риск, відчуваєш у собі енергію, отой смисл життя, про який ви питали.

ЗАПИТАННЯ: Чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?

ВІДПОВІДЬ: Ні, але все ще попереду.

ЗАПИТАННЯ: Ваша улюблена поговірка?

ВІДПОВІДЬ: Головне — здоров’я, все інше — перемелеться.

ЗАПИТАННЯ: Ваша мета?

ВІДПОВІДЬ: Відкрити (разом з екіпажем “Геліоса”) нову планету для людей, а ще краще вступити в контакт із позаземним Розумом. І, звичайно ж, повернутися на рідну Землю.

ЗАПИТАННЯ: Чи є людина, на яку б ви хотіли бути схожою?

ВІДПОВІДЬ: Мені завжди хотілося бути самою собою. І не тому, що я — ідеальна, ні. У мене є свої плюси, але, на жаль, є і мінуси. Останніх, може, й забагато. Так ось я хочу бути сама собою з усіма плюсами і мінусами. А когось копіювати — для чого? Копія — найжахливіша річ.

ЗАПИТАННЯ: Що ви чекаєте від свого чоловіка?

ВІДПОВІДЬ: З чоловіком ми колеги і друзі. Від заміжжя чекаю чогось нового у своєму житті, того, чого я ще не пізнала. Дуже хочу мати дітей, але… На сімнадцять років лечу в Космос — які вже тут діти?

ЗАПИТАННЯ: Про що ви мрієте?

ВІДПОВІДЬ: Багато про що. Але — не розповім. У кожного мусить бути своя таємниця. Скажу — і вона перестане бути моєю.

Єва зупинилась.

— Про що я тоді мріяла?

Вона довго думала і, зрештою, махнула рукою.

Усі її тодішні мрії стали тепер такими дріб’язковими, несуттєвими, що й згадувати не варто. Нині у неї одна мрія: повернутися до людей.

Єва зупинилась і повторила вголос:

— Повернутися до людей. Не хочу ні слави, ні знаменитості, нічого, нічого. Лише б повернутися до людей.

Єва оглянула спортивний костюм, у якому спала і який уже не знімала більше двох місяців. Подумала про те і жахнулась: як вона могла так опуститись? Адже вона не сама на безлюдній планеті, поруч неї Адам… І він усе це бачить. Жах! Від сорому паленіли щоки.

Стрибаючи з каменя на камінь, спустилась у бухту і пішла понад прибоєм. Її обдавало бризками, лице обвівало вітерцем, і від того ставало легше — наче хто провітрював її нутро. На прибережному піску лежали черепашки найдивніших форм та кольорів. “Треба випрати свій одяг”, - вирішила Єва. Стягнула із себе костюм і на якусь мить розгубилася — до того незвично було стояти в самих лише трусиках. Здалося, ніби за нею підглядають. Не втрималась, озирнулася навсібіч — у бухті було тихо і порожньо. Та й хто може підглядати? Адам десь у горах, а більше на цій планеті нікому за нею підглядати. Заклала руки за гололову (не підозрюючи, що за нею усе ж таки спостерігають двоє очей) і підставила тіло морському вітру. Він збивав їй волосся, приємно лоскотав щоки, обвівав груди, стегна, і їй було приємно так стояти й відчувати своє тіло — молоде, сильне, повне снаги та здоров’я.

А двоє холодних очей пильно спостерігали за нею із-за каменя…

“Взагалі, не завадило б мати дитину, — зненацька подумала Єва і, здіймаючи бризки, з вереском кинулась у воду. Триматися на воді було легко — лежи, розкинувши руки й ноги, дивись у небо, і здавалось їй, що вона на Землі, що ще зовсім маленька і вперше приїхала з мамою на Чорноморське узбережжя, вперше відчула, як хороше ніжитись у морській воді.

“Усе-таки жити гарно, — думала Єва. — А я, дурна, ниділа в печері. Слізьми ж горю не допоможеш. Якщо доля поставилась до мене милостиво і подарувала життя, то чого ж скаржитись на неї? Наперекір усьому треба жити!”

Зненацька попереду неї щось мигнуло, наче зелені товсті і в’юнкі водорості порскнули навсібіч, Єва не встигла нічого збагнути, як ті сіро-зелені липкі водорості з двох боків обхопили її, прилипаючи до тіла… Вона здригнулась і шарпнулася, але залишилась на місці.

Тільки тут збагнула, що то не водорості, а щупальці. Бридкі, жахливі і сильні шупальці.

У ту ж мить зовсім поруч хтось сказав:

— Спокійно. Беремо інтерв’ю. Запитання перше: чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?..

Адамові того дня дуже повезло.

У Мідних горах, в однім із розпадків, він негадано знайшов каситерит — олов’яну руду. Справжню олов’яну руду!

Тримаючи в руках шматок важкого, коричнюватого, з темними підпалинами по краях мінералу, Адам думав, що до бронзи тепер уже залишилося небагато. А бронза — то і ніж, і сокира, і, зрештою, наконечник для списа. Не кажучи вже про наконечники для стріл. Залізо він зараз навряд чи виплавить — потрібна значно більша, аніж для бронзи, температура плавлення. А з бронзою якось упорається. Принаймні мусить, інакше не вважатиме себе за справжнього чоловіка.

Прихопивши дві чималі грудки каситериту, рушив далі, вкотре міркуючи: як і з чого спорудити сумку? Як йому необхідна міцна і простора сумка, яку б він міг носити через плече. Бажання, звісно, скромне, але спробуй навіть його задовольнити.

Вирішив більше в розпадки не заглядати (хай якось іншим разом), а повернув до бухти, до вілли “Кам’яні пенати”, бо сонце вже піднялося й так високо, а Єва “вдома” сама. “Надалі, - подумав Адам, — треба в походи брати і її. Чому вона нидітиме в печері одна?”

Адам ішов і думав про те, як плавитиме бронзу, бачив у тих мріях бронзовий ніж, який щойно виплавив, бронзову сокиру, наконечники для стріл, ще й рибальські гачки. Ось тоді можна буде зайнятися рибальством, полюванням…

Спустившись по крутому схилу хребта в долину, де між камінням клекотів гірський потік, Адам спинився, щоб напитися. Поклав куртку з рудою, а сам підійшов до потоку, опустився на коліна. Вода була чиста й прозора і така холодна, аж зуби заломило. Адам із задоволеням напився і застиг, задивившись у чисте дно. Там видно було кожен камінчик, навіть піщинки. Іноді пропливали якісь рибинки і зникали за каменями. Зліва по дну розсіювалось голубувате сяйво. Адам пройшов берегом кілька кроків до того місця і знову став навколішки. Його увагу привернули блакитні краплинки, яких було аж рясно, а далі вони зливалися у суцільну синяву. Наче шмат неба впав у потік і залишився на дні. Заінтригований, Адам дістав одну голубу краплину і скрикнув: бірюза! Автоматично, як добросовісний студент, відзначив про себе, що бірюза — мінерал із класу фосфатів, колір голубий, блиск восковий…

Місцями голубі намистини лежали рідко, а деінде дна від них не було видно, аж вода сяяла голубизною.

“Назовемо цей потік Бірюзовим”, - подумки відзначив Адам і повторив уголос:

— Потік Бірюзовий. Непогано звучить.

Опустив руку в воду і, зачерпнувши повну жменю круглих бусинок, став роздивлятися їх, сидячи на березі та міркуючи: як практично використати цей мінерал у даному становищі? Адже, крім краси, Адамові потрібний і практичний зміст. Мідь, приміром, та каситерит дадуть бронзу. А бірюза?

“Принесу Єві, - зрештою, вирішив він, — хай порадується”.

І спало Адамові на думку, що з цих небесно-голубих бірюзинок може вийти чудове намисто для Єви. Лише треба просвердлити дірочки в камінцях — і готове. Єва, безперечно, зрадіє! Ще б пак, від бірюзового намиста жодна жінка не відмовиться. От і буде дарунок Єві. Може, він хоч трохи розвіє її постійний смуток і тугу?.. Пригадалась минула ніч, коли Адам до ранку просидів біля неї, тримаючи руку на її грудях.

Він хлюпнув собі на щоки холодної води і, назбиравши на дні пригорщ зо дві бірюзи, вже на березі переглянув знахідку, старанно відібрав бусинки, гарні, круглі, однакового розміру.

Скільки треба на намисто, Адам не знав, тому вибрав жменю і висипав до кишені. Правда, просвердлити дірочки в намистинах не просто, та й нічим, але. він про те поки що не сушив собі голови. Коли виплавить бронзу, щось придумає.

Простягнувши руку до куртки з мінералами, Адам відчув, що хтось пильно на нього дивиться. А відчувши, закляк з простягненою рукою.

Потім повільно повернув голову і знову завмер.

Над травою здіймалася голова.

Вона була завбільшки з людську (чи, може, трохи менша). Тільки пласка. Двоє зеленкуватих очей, не блимаючи, дивились на нього.

Адам глянув у ті круглі смарагдові очі і в глибині їх побачив себе, напруженого, напівзігнутого, з простягненою до куртки рукою.

Голова була на довгій шиї, яка чомусь почала довшати й довшати. Ось вона витягнулася над травою, а голова піднімалась усе вище й вище.

І тільки тоді Адам збагнув, що то — удав.

Тієї ж миті зелене страховисько зі смарагдовими очима підстрибнуло вгору…

Сіро-зелені липкі щупальці стисли груди і боки так, що й не дихнути. Гострий біль оперезав усе тіло. Потім почалося повільне але невблаганне стискування. І Єва збагнула, що єдиний шанс на порятунок — це будь-що вибратися на берег.

Над силу загрібаючи воду, зробила спробу підпливти до мілини, щоб упертися ногами в дно, але з води вихопилось іще кілька бридких щупалець. Вони повисли на її лівій руці, потягли у воду і наче прив’язали руку до бока.

Лишалася вільною лише права рука.

— А-а-а!.. — Єва хотіла закричати, але не змогла, бо від спроби кричати біль ще гостріше пронизав її груди.

У відчаї вона вільною рукою хапалася за товсті сіро-зелені канати, що обвили її, намагалася відірвати їх- та де там! Вони були слизькими і впивались у тіло до крові.

Бовтаючи ногами, щоб утриматись на поверхні, Єві величезним зусиллям вдалося трохи просунутись уперед, і невдовзі вона відчула під собою піщане дно. Але хтось невидимий стиснув її у своїх жахливих обіймах з такою силою, що перед очима враз за пурхали чорні метелики. Від нестерпного болю перед очима пливли то жовті, то чорні кола.

Вона викидала подалі од себе праву руку, щоб вберегти її від щупалець, і підгрібала під себе воду, то намацуючи ногами дно, то втрачаючи його.

Та величезний спрут (а Єві чомусь здалося, що це не відомий їй місцевий спрут) тягнув її усе далі й далі од берега. Кричати вона не мала ні сил, ні можливості, бо груди були стиснені, наче металевими обручами. Та й хто почує її крик? А дам подався у гори за мідною рудою, а на власні сили Єва вже не розраховувала. Від спрутових обіймів тіло перетворилося в суцільний біль.

Ось вода забурлила, і крізь туман, що застилав очі, Єва побачила величезний чорний дзьоб, непорушно застиглі, наче скляні, очі… Спрут надимався, як мішок, збільшувався (розміром він уже був майже таким, як вона) і тягнув її на глибоке. Вона почала втрачати під ногами дно. Сили вже полишали її, і Єва збагнула, що зможе протриматись не більше хвилини.

І їй захотілося побачити Адама.

Хоч один-єдиний раз.

Згадалося, як місяців два тому вона сама кинулась у море, щоб покінчити з собою. Так, тоді Єва багла смерті. А дам врятував її. А нині, як спрут тягнув її на дно, коли смерть заглянула в очі, Єві захотілося жити.

Зібравши останні сили, закричала що було духу:

— Ада-а-ме-е!!!

І побачила чорний косинець, що мигнув біля неї. Тієї ж миті занурилась у воду з головою, але від чийогось поштовху знизу вискочила на поверхню. Широко розкритим ротом хапнула повітря. А чорний плавець носився біля неї по колу, чулися удари: один, другий, третій… І враз легше стало дихати. Єва збагнула, що з грудей її нарешті відпали сіро-зелені шупальці. Невже врятована?…

Але вже не було сили утриматись на поверхні, і вона, ковтаючи воду, почала повільно занурюватися, не відчуваючи, що це кінець. А вода така м’яка, ніжна, як постіль…

Нараз хтось різко штовхнув Єву у спину, і вена мовби пробудилася зі сну. Рятівний поштовх підкинув її на метр уперед.

До берега!..

А поштовхи продовжувалися. Зрештою, Єва, пропливши ще кілька метрів, відчула під ногами дно і ледве стала на нього затерплими ногами. Це вже було спасіння.

І тут вона побачила дельфіна.

Він проплив понад берегом, вистрибнув із води, свиснув, як здалося Єві, привітно й весело: “Тепер не пропадеш!..” І зник під водою.

Хитаючись, вона вийшла на прибережний пісок і Епала. Світ завертівся перед нею, бухта попливла швидко-швидко, але коли хвилі лизнули їй п’яти, Єва з жахом подумала, що спрут може стягнути її назад у море… І вона поповзла подалі від води, бурмочучи: “Не дістанеш… Тепер уже не дістанеш…”

Туманіло в очах, на губах виступила кривава піна, а Єва все повзла і повзла. Потім голова впала на руки, і вона втратила свідомість…

Спрут виявився не таким уже й бридким та страшним, як при першому знайомстві, коли він хотів затягнути її у воду.

“Чому ти злякалась, двонога істото? — грайливо водив він перед нею своїми витонченими щупальцями. — Я ж лише хотів познайомитись із тобою”.

“Для цього треба було мене тягти у воду?” — сердито одказала Єва.

“Хто тебе тягнув? — вкрай здивувався спрут. — Я лише обняв ніжно-ніжно і ввічливо запрошував. Але ти, на жаль, не зрозуміла мене. Ось тоді я вирішив показати тебе нашим”.

“Кому це — “нашим”?”

“Спрутам. Адже вони ще ніколи не бачили такої істоти, як ти, — з двома щупальцями”.

“У мене не щупальці, а руки, — обурилася Єва. — Я людина!”

“Наші премудрі спрути…” — почав було він. Та Єва перебила його:

“Ви що, розумні істоти?”

“Так, на дні моря найрозумніші — спрути. І я дуже хотів, щоб ти побувала у нас в гостях”.

“Але ж я могла втопитися!”

“Як це — втопитися?” — не збагнув спрут.

“Ну… загинути від води”.

“Ти дивна істота, і мова твоя теж дивна. Як це можна загинути у воді? — страшенно здивувався елегантний спрут. — Вода — єдине середовище, у якому може існувати життя. А поза водою — смерть. Загибель розуму і життя”.

“Для нас вода небезпечна, бо наше життя розвивається у кисневому середовищі. У повітряному морі”.

“Коли я скажу про це премудрим спрутам, вони реготатимуться цілих три дні і три ночі!..”

І ввічливий спрут так зареготав, що Єва враз опам’яталась.

— Де я?.. — злякано запитала вона.

Звела голову, відчуваючи тупий біль у всьому тілі, - вона лежала у печері, на кам’яній постелі, а над нею схилився Адам.

— Як гадаєш, може бути розум у спрутів?

— Цілком можливо. За певних умов розум може розвинутися і в воді, на дні морів та океанів. А що?

— Приснилось мені чи примарилось, що в цьому морі живуть розумні спрути. Один із них і хотів зі мною “познайомитись”.

— Ти вся у кривавих смугах. Як тобі вдалося врятуватися?

— Дельфін виручив. — Єва вмовкла. По хвилі озвалася знову: — Я тебе гукала…

— Я був у Мідних горах, — винувато сказав він. — Але більше я тебе не залишу саму.

— В останню мить… Тобто коли мені здалося, що це моя остання мить, мені захотілося побачити тебе. — Адам ворухнувся, і Єва злякано попросила: — Не відходь од мене. Я хочу, щоб ти завжди був зі мною.

— Твоє бажання легко виконати, адже, крім мене, на планеті більше нікого немає.

— Ти знову кепкуєш, а я серйозно. Я боюся залишатися одна…

І зробила рух, щоб звестися.

— Лежи, лежи, — попередив він. — Тобі не можна рухатись.

— Пити, — попросила Єва, й Адам, діставши черепашку, напоїв свою супутницю. — Як добре, що я вдома. Чуєш, уже печеру домом називаю. До всього людина звикає… А ти де був?

— Я на бірюзу наткнувся, тому й забарився. За другим хребтом, на дні потоку. Бірюза — мов намальована. Голуба-голуба, як весняне небо. — Адам дістав із кишені жменю яскравих бусинок, і в Євиних очах заголубіло. — Це тобі на намисто.

— Ой! — тільки й мовила вона у захваті. А по хвилі: — Що ти ще бачив у горах?

— Познайомився з удавом. Дуже милий удав. І такий цікавий! Витріщився на мене, як на диво, а коли я ворухнувся, то він як підстрибнув. Метрів на два. У траву впав — і тільки його бачили.

— Тобі повезло, а ось мені… - І вона сумно зітхнула.

Єва лежала перед Адамом напівоголеною і тому почувалася ніяково. З тим почуттям соромливості вона й заснула. І знову їй приснився елегантний спрут. Він обмацував її витонченими щупальцями і голосом Адама наказував: “Лежи, лежи, у тебе жар. І рани горять…” Потім раптом сказав, що хоче взяти у неї інтерв’ю.

“У мене лише одне запитання: чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?”

І заходився обмацувати її своїми щупальцями, Єва боронилась, як могла, і все кричала: “Я зараз Адама покличу. Ада-аме-е!..”

Прокинувшись, відчула, що чимось обліплена.

— Що це? — запитала злякано, бо здалося їй, що то — щупальці.

— Лежи, лежи, — заспокоїв її Адам. — У тебе жар, то я нарвав листя подорожника і поприкладав до твоїх ран. Листя подорожника знімає жар і допомагає швидкому заживленню.

Жар у Єви тримався три дні.

Адам не відходив од неї, напував кокосовим молоком, міняв листя подорожника, а воно від жару швидко висихало і скручувалось. На ніч розводив у печері багаття (дим від нього піднімався під високе склепіння і через тріщини у камінні десь зникав), укривав Єву на ніч морською травою. Коли б вона не погукала його — вдень чи вночі, - він завжди був поруч і, дбайливо схиляючись над нею, запитував:

— Я тут, чого тобі?

На четвертий день жар почав потроху спадати, і Єва вже могла сидіти. Багряно-сині смуги на її тілі — сліди від спрутових обіймів — уже позасихали і почали заживати. Лише тоді вона змогла одягти свій спортивний костюм.

Одного разу, повернувшись до печери, Адам побачив Єву на березі моря: вона бродила по коліна у воді.

— Що ти робиш? — закричав він, спускаючись у бухту. — Зараз же вийди з води! Раптом — спрут?

— У цьому морі спрути мудрі, - засміялась вона.

Зненацька почувся свист — і вони завмерли, повернувшись до моря. Понад берегом мигнув чорний плавець, і з води вистрибнув дельфін.

— Він! — крикнула Єва. — Рятівник мій!

— Дельфіни всі схожі один на одного, — висловив сумнів Адам.

— Ні, ні, це мій рятівник, я його впізнаю серед тисячі дельфінів! — І Єва кинулась у воду.

— Обережно, Єво!..

Вона забрела у воду по пояс, простягла руки; дельфін ткнувся їй у долоні — спершу в одну, потім у другу — і легенько свиснув.

— Він запитує мене… як я почуваюсь, — збуджено говорила Єва. — Рятівнику мій, я ніби заново на світ народилася. І ніколи-ніколи не забуду тебе, найкращий у всьому морі дельфінчику!

Дельфін описав коло, ще раз ткнувся у Євині руки, весело свиснув, підстрибнув і зник.

— Спасибі тобі, рятівнику! — гукнула йому вслід. Хай тобі щасливо живеться у цьому морі. Припливай до нас у гості! — Й обернулась до Адама: — Давай якось назовемо це море.

Адам мить подумав і мовив:

- Є назва. Море Спасіння. Хай віднині воно так і називається — море Спасіння!..

— А тепер слухай мій наказ! — тоном, що не допускає заперечень, сказала Єва. — В море Спасіння віднині без зброї в руках — ані кроку! Я не хочу, щоб якась… метка спрутиха тебе обнімала. Отож без зброї ані-ні!

— Але ж у мене немає зброї.

— Чим хочеш озброюйся — хоч палицею, хоч каменюкою, хоч ще чим, — а тільки з голими руками у море зась! Ясно?

— Ясно, — покірно мовив Адам.

Таким чином на безлюдній планеті Леонія в один день і в одну годину відбулися аж дві видатні події: було названо море і вперше за всю мільярднолітню історію Леонії на її поверхні пролунав наказ. Скільки їх буде ще попереду, скільки сотень тисяч жінок скільком чоловікам даватимуть накази — автор того поки що не відає. Але свято вірить, що наказ Єви, адресований Адамові, хоч і перший, але не останній. Думаю, всі спадкоємці Адама підтвердять, що автор тут анітрохи не помиляється.

Із подій, вартих згадки у третій частині нашої… майже не вигаданої історії про двох землян та їхнє поневіряння на безлюдній Леонії, уваги заслуговує та, яку Адам згодом назвав так: “Ніч, коли трудився Робітник”.

Отже, про ту ніч. А втім, нічого особливого в ту ніч не трапилося (а любителі пригод ніяких пригод у цій главі не знайдуть), але вона прискорила рішення Адама стати учнем… бога.

Якого бога? Адже планета безлюдна, а де немає людей, там, як відомо, немає і богів, бо останні завжди є тільки супутниками людей.

Але на ці та інші запитання автор відповість трохи згодом, а зараз вдасться до дуже популярної в романістиці фрази: “Минуло кілька днів”.

Отже, й справді минуло кілька днів, а однієї ночі Адам з Євою прокинулися одночасно, схопилися на своїх кам’яних лежаках.

Якусь хвилю вони сторожко прислухалися.

Знадвору долинав незрозумілий, але тривожний гул” Він то затихав, то знову посилювався.

У пітьмі печери ледь-ледь тлів жар багаття, вкриваючись сірим попелом.

— Адаме, що то? — В голосі Єви відчувалася тривога. — Гуде… Ніби під землею.

— Гуде й справді під землею, — дослухавшись, підтвердив Адам. — Але далеко, і нам той гул поки що не загрожує.

— Землетрус? — зойкнула Єва. — То нас ще завалить камінням у цій печері?..

— Ні, не землетрус, — заспокоїв її Адам і додав по хвилі: — Десь, напевно, прокинувся вулкан.

— Хіба і тут є вулкани?

— Чому б їм не бути? Хіба Леонія гірша од Землі? Навпаки, вона молодша за Землю, тож і діючих вулканів на ній може бути більше. Ми просто з ними ще не встигли познайомитись.

— Хто тобі сказав, що я згораю від нетерплячки швидше познайомитись з леонійськими вулканами? — Єва запитала це з посмішкою, й Адамові її поведінка сподобалась. — Про мене… аби мене вулкан не зачепив, а я його і пальцем не торкну.

На якусь мить гул стих (вони обоє вмовкли, сторожко прислухаючись), а тоді раптом почувся приглушений відстанню вибух.

— Точно! Вулкан! — підсумував Адам, і його наче вітром здуло з печери.

Слідом за ним вибігла і Єва.

Ніч була чорна, вітряна, повна блискавок, що там і тут краяли небо. Але вітер був гарячий, на дощ не клалося. Та й грому не було чути. А на півночі, де Великі Рівнини кінчалися зубчастими горами, на півнеба вставала червона заграва. Час од часу долинав гул, чулися струси, і тоді земля глухо дрижала.

— Почалося виверження вулкана! Буде на що подивитися.

Єва зітхнула.

— Я не розумію, чого ти радієш? — Вона щулилась від неприємної ночі, від тоскного завивання вітру, від німих блискавок, від червоної заграви, що висвітлювала півнеба.

— На Землі я лише раз спостерігав виверження. Це було на Курилах. Та й то з літака. Проте видовисько, скажу тобі, було з тих, що на все життя запам’ятовуються.

Єва тремтіла. Позад неї нуртувало море Спасіння, і його бризки долітали аж сюди, на майданчик. А попереду в чорній пітьмі, що наче кров’ю була облита на десятки й сотні кілометрів, вставало щось загрозливо-незбагненне.

Гул наростав-наростав, збільшувався, грізнішав і зрештою закінчився вибухом — ніби гахнула всегігантська гармата.

Єва кинулась до Адама.

— Боюсь, Адаме, я боюся!.. Ніч чорна, заграва червона. Чимось недобрим віє од вулкана.

Він погладив її по тремтячому плечу і подумки подякував вулканові (якби не він, Єва навряд чи дозволила б дати себе погладити).

— Це ж лише проснувся вулкан.

— Послухай, а чому ти мене… гладиш? — раптом насторожено запитала Єва.

— Ти ж боїшся, — знітився Адам.

— А хто тобі сказав, що я боюся?

— Мені так… здалося, — пробурмотів він винувато.

Єва помовчала і зненацька попросила:

— Я передумала. Гладь мене й далі, бо я таки й справді боюся. — Єва засміялась і несподівано притулилась до нього.

Адам аж задихнувся від теплої хвилі, що з ніг до голови огорнула його, і в тій хвилі млосно защеміло серце.

Пролунав третій вибух, ще гучніший за перші два, і далеко в горах у небо метнулась така яскрава, криваво-червона заграва, що вони обоє на якусь секунду заплющили очі. А коли розплющили, то побачили, як у червоному полум’ї злітали в небо якісь чорні предмети.

— Почалося основне виверження, — прокоментував Адам, насолоджуючись теплом Євиного тіла. — Зараз ідуть викидки рідкої лави — магми. А темні предмети, що злітають угору, та багатотонні глиби каміння. Це ж здорово, Єво! Перше виверження вулкана, відколи ми живемо на цій планеті.

— Я не проти, щоб це виверження було й останнім. І взагалі… - Єва підвела голову, і він близько-близько побачив її очі, в яких танцювали червоні відблиски розжареної магми. — І взагалі, - насмішкувато повторила вона, — чого це ти до мене притулився? Ще, чого доброго, й обніматися почнеш?

— Ну що ти, Єво! — Адам поспішно відійшов убік. Постояв ще трохи і, пробурмотівши: “Яка хвилююча ніч!”, зайшов до печери.

Єва лягла на своє місце, а він — на своє, заклавши руки за голову.

— А чому проснувся вулкан? — по хвилі озвалася Єва.

— Цього взагалі ніхто не знає. Вулкани сплять іноді тисячоліттями, а тоді раптово прокидаються і починається… музика. Принаймні так завжди було на Землі.

— А нам він не загрожує?

— Звідси до нього кілометрів із двадцять, якщо не більше. — Адам встав, підійшов до багаття, розворушив палицею жар, накидав паліччя і сказав, дивлячись у вогонь: — У дитинстві я мріяв стати вулканологом. Перечитав усе, що було написано про вогнеди-хаючі гори, й уявляв себе грізним приборкувачем вулканів. І хоч став геологом, але дитяча мрія ні-ні та й дає про себе знати. Хочеться заглянути вулканові в душу: що там?

Єва теж підійшла до вогню, сіла на камінь і, обхопивши коліна руками, поклала на них голову, повернувши лице до нього.

- І тебе в дитинстві тягло на такі жахи? — запитала, показуючи поглядом на криваві відблиски, що танцювали на стіні печери. — Знайшов про що мріяти!

— Тому, що кожен вулкан — це загадка. Неприступна таємниця. І разом з тим найтитанічніша з усіх титанічних сил Землі. А що відбувається у його надрах, того ніхто не знає. От я і мріяв стати вулканологом і відкрити його таємниці.

— Так зразу й усі?

— Ну, хоча б одну. — Він помовчав. — Одну-єдину, і це теж немало для людського життя.

Вони помовчали, прислухаючись до гулу, що долинав у печеру. Вулкан не затихав і на мить.

— Знаєш, про що я зараз подумала? — запитала Єва. — Коли б ти вивчився на вулканолога, а не на геолога, то ми б ніколи не зустрілися з тобою на Памірі. І тим більше, не сиділи б зараз у печері на Леонії.

Знадвору долинув вибух ще гучніший за попередні, і на протилежній від них стіні печери затанцювали криваво-червоні відблиски.

— То трудиться бог Вулкан, — і Адам пояснив їй, що слово “вулкан” прийшло до нас від стародавніх римлян, які вважали вулкани трубами печей, біля яких працює бог вогню і ковальського ремесла — Вулкан. — У грецькій міфології, - продовжував Адам, — богові Вулкану відповідає бог Гефест. На відміну од інших богів Олімпу, Гефест ніколи не марнував час у гульках та пиятиках, як то робили інші боги. Він любив фізичну працю. Стародавні греки вірили, що майстерні Гефеста знаходяться у жерлах вогнедихаючих гір, а сам він живе у кратері гори Етна, що на острові Сіцілія. Коли починався гул, греки казали: то працює бог Гефест.

Та ось гул закінчився вибухом, і Єва тільки головою похитала.

— Невгамовний бог. Але краще б було, аби він… байдики бив і нічого не робив.

— Друге ім’я Гефеста — робітник, — з повагою відзначив Адам. — Вслухайся, Єво, у боже ім’я — Робітник. Жоден бог жодної релігії не мав такого славетного імені — Робітник. А якщо сам бог не цурався праці, то нам і поготів треба трудитися. Я хочу на Леонії стати учнем Гефеста.

— Ковалем?

— Так. Але не тільки ковалем, а й металургом, У горах повно мідних руд, є олово. З них можна виплавити бронзу. А бронза — то життя.

— Ти збираєшся виплавити бронзу?

— У мене немає іншого виходу, — пробурмотів він, укладаючись на своєму лежаку. — Завтра на Леонії мусить розпочатися нова епоха — епоха бронзи.

— Виходить, я буду присутня при історичній події? — пирхнула Єва. — Хоч би не проспати таке негадане щастя.

Бог Робітник трудився з солідним гулом. Виверження вулкана тривало всю ніч, через кожні 2–3 хвилини. Працював бог у чіткому ритмі: спершу чувся гул, потім з’являвся спалах над конусом гори і в небо, ледве видиме звідси, в хмарі попелу вилітало каміння, наче корки із пляшок, а вже потім вихлюпувалась червона лава — магма. Здалеку, та ще вдень, вона видавалася звичайними патьоками рожевої фарби.

Наставала тиша на дві-три хвилини — тільки курілося над конусом гори, — потім знову повторювалося усе спочатку.

Випалюючи жаринками бороду (“голитися” він уже навчився вправно і швидко), Адам думав про Єву. Потім вони нашвидкуруч поснідали печеними яйцями, котрі вже обом добряче набридли, розпили кокосовий горіх і заходилися лаштуватися у дорогу аж на цілий день. У торбинку (щось схоже на торбинку Адам виплів із лика) поклали десяток печених яєць, солі. Адам прихопив своє огниво — лук з паличкою для свердління та палицю з ямкою, — і вийшли з бухти.

Із-за Східних Мідних гір вставало сонце Толіман зі своїм супутником. Море, як завжди вранці, було тихим та умиротвореним, навіть чайки кричали не так жалібно.

З півночі на захід, до Західних Мідних гір, тяглися густі й чорні хмари — попіл викинутий у небо при виверженні вулкана.

Вийшовши з бухти, вони попрямували срібними озерцями шовковистої тирси до безіменної річки, що, петляючи Великими Рівнинами, поспішала з Північних гір до Східних. Прорубавши в скелях вузький каньйон, у хмарах водяного пилу, в шумі й гуркоті річка спадала у море. Річка петляла, і вони петляли, йдучи проти течії високим правим берегом із глиняними схилами. Там, де річка круто кинулась до гір, ніби шарахнувшись від чогось на рівнині, був високий, відкритий усім вітрам мис. На тім мисі чорніла свіжовикопана яма глибиною з метр.

— Що це? — загледівши яму, жахнулась Єва. — То ж люди рили?

— Ти вгадала, Єво. Цю яму вирила людина на ймення Адам. Вишкребла черепашками молюсків.

Навколо ями і справді валялося чимало розкришених черепашок.

У Єви відлягло од серця — ніколи не думала, що можна злякатися, побачивши на безлюдній планеті сліди людської праці.

- І для чого тобі вона?

— Потерпи і сама все побачиш.

Адам поклав на камінь свою ликову торбу, огниво, і вони спустилися до берега, який у тому місці був захаращений поваленими деревами, висушеним і вибіленим на сонці гіллям, хмизом. Роззувшись, Єва бродила мілководдям, а Адам заходився збирати сухе паліччя і бив його каменем на цурпалки метрової довжини. Коли наламаних дров вивершилась чимала купа, вдвох переносили їх нагору, до ями. Єві сподобалась така робота; вона залюбки бігала від ями до річки і назад, носила дрова, сміялась і була, як ніколи, задоволеною. Навіть постійні вибухи вулкана більше не відвертали її уваги. Наносивши дров, Адам заходився, як він сказав, “завантажувати яму”. На її дно поклав сухого листя, моху та кори, далі дрібного хмизу, потім товстішого паліччя, а вже зверху — дров. Так він складав шар за шаром, аж доки не вивершив яму.

- І що це буде? — мружилась проти сонця Єва, і її волосося спалахувало золотом. На Адамове заняття вона дивилась, як на дитячу забаву. Зрештою, ця забава швидко їй набридла, і вона лягла на траву горілиць, підклала руки під голову й дивилась у небо. А на її губах блукала спрагла, хмільна посмішка.

— А знаєш, — озвалася згодом, — на цій планеті, виявляється, непогано жити. Лежу, дивлюся в небо, ні про що не думаю, і нічого мені не треба. І ніщо мене не хвилює. Таке враження, ніби приїхала у відпустку до моря. Ось тільки не знаю, коли ця відпустка скінчиться. Ти часом не підкажеш, Адаме?

— Ні, - Адам вовтузився біля лука, добуваючи вогонь.

Єва звелась і сперлася на лікоть. Адам тим часом, опустившись на коліно, роздмухував вогонь.

— А знаєш, я тебе ошукала.

— Ти-и? Мене?.. — Адам відірвався од вогню і здивовано глянув на Єву. — В чому?

— Я сказала, що лежу і ні про що не думаю. То неправда. Я все-таки думаю.

— Цікаво, про що?

— Що зараз на Землі роблять люди?

— За всіх не знаю, але, думаю, кожен робить свою справу.

— Отож-бо, кожний робить свою справу. А я так і не знаю, для чого тут лежу.

— Сама ж говорила, що в тебе відпустка.

— Послухай, — Єва схопилась і сіла, вигляд у неї був стурбований. — Я спіймала себе на думці, що… не знаю, який вигляд мають люди.

— Люди такі, як ми, — засміявся Адам.

— За тебе не скажу, а своє обличчя я вже давно втратила.

— Співчуваю, але на Леонії поки що немає бюро знахідок, куди б ти могла звернутися за загубленим обличчям.

— Ти, як завжди, вражаєш мене своїм тонким гумором.

— На ще тонший не здатний.

— Воно й видно.

Далі говорити було небезпечно — могла спалахнути сварка.

Роздмухавши багаття, Адам запалив кілька шматків березової кори, що займалися з тріском і шкварчанням, розсіюючи навколо приємний димок, і позапихав їх між шари дров.

Єва знову лягла горілиць і дивилася в небо. Адам — ні-ні та й кидав на неї скрадливі погляди. І що то за манера отак лежати, розкидавши руки й ноги? Ніякої скромності!..

— Адаме! — голос у неї чомусь став хриплуватим.

— Чого… тобі? — неохоче озвався він, займаючись своєю справою.

— Нічого… Тобто йди сюди.

Адам, зрештою, глянув на Єву, й завважив блукливу посмішку на її тремтливих губах і… подався до ями, буркнувши на ходу:

— Говори, я звідси чую.

Вона звелася і сіла.

— Мені щось перехотілося говорити.

У ямі вже розгорілися дрова, палахкотіло полум’я, і дим клубами здіймався угору. Адам заметушився навколо ями з вогнем, підкинув ще товстих дров, а тоді, ставши на коліна, черепашками почав нагортати землю у палаючу яму.

— Якщо на Леонії розпалити велике-велике вогнище, на Землі його не буде видно?

Зайнятий своїми думками, Адам не відповів. Він ще швидше загортав яму землею. Єва не втерпіла.

— Розпалив вогонь, а тепер засипаєш? Для чого?

— Для того, що горіння без доступу кисню обвуглює дерево. Простіше: при закритому способі горіння утворюється деревне вугілля.

— А для чого те вугілля?

— Я ж тобі не один день торочу про виплавку бронзи, а ти питаєш для чого? Без деревного вугілля неможливий процес плавлення металів. Не буде потрібної температури в плавильній печі.

Єва засміялась — весело, невимушено, по-дівочому.

— Ну ти й фантазер!.. Як же без металургійного заводу можна плавити метал?

— Вся стародавня металургія якраз починалася з отаких ям, у яких випалювали деревне вугілля. А вже потім будували плавильні печі.

Єва встала, обійшла яму, що була засипана (крізь землю де-не-де пробивався дим), і винесла резюме:

— Чим би дитя не забавлялось, аби не плакало.

— Побачимо, що ти скажеш завтра чи післязавтра!

Засипавши палаючі дрова, Адам залишив кілька отворів, у які густо бив дим і шугали іскри. Кілька разів обійшов яму і, переконавшись, що в ямі триває процес горіння без доступу кисню, подумав про вечерю. Виламавши палицю метрів зо два завдовжки, розколов її, загострив кам’яним шкребком, для міцності обсмалив у вогні й подався “на рибалку”.

Коли він повернувся до ями, Єва перебирала дикий часник, який вона насмикала у степу. Адам похвалився своїм уловом, потім оглянув яму і в тих місцях, де вихоплювався вогонь, підкидав землі й заходився колупати поруч заглибину для багаття. Наносив хмизу, розвів вогонь. А коли він розгорівся, випотрошив риб гострим краєм черепашки, обмазав їх глиною і загорнув у жар. Все це робив мовчки, мовчала і Єва.

Вечеряли запеченою у глині рибою, заїдаючи її диким часником. Єва навіть похвалила Адама, бо після набридливих мідій риба, та ще з диким часником, справді була смачною.

Увечері Адам запропонував назвати вулкан іменем грецького бога вогнедихаючих гір — Гефеста. Єва погодилась.

Адам довго не міг заснути, хоч і вдавав, що міцно та безтурботно спить. Зрештою, встав і буркнув:

— Піду подивлюся, як там вулкан Гефеста, — і вийшов з печери.

— Я теж піду та подивлюся, як там вулкан Гефеста, — несподівано сказала Єва і подалася за ним.

Вона підійшла до нього надто близько. І Адам раптом відчув легке запаморочення. Тому на всяк випадок відійшов подалі, вдавши, що так йому зручніше дивитися на виверження вулкана.

— Адаме, я прошу тебе, — враз заговорила Єва. — Стався до мене… гірше.

— Дозволь поцікавитись: з якого дива чи в честь якої видатної дати я мушу до тебе ставитися гірше?

— Я прошу… ні, вимагаю, щоб ти ставився гірше. Так, як казали колись на Землі: між ними пробігла чорна кішка.

Адам знизав плечима.

— Чому між нами мусить бігати якась кішка? Та ще й чорна! У нас, як розібратися, кішки немає.

- Інакше я можу… закохатися в тебе. Ні, ні, я ще не закохалася, але можу. А цього б я не хотіла. Ми мусимо залишатися товаришами по нещастю, і тільки. Чуєш?

— Хіба це так погано, коли ти закохаєшся у мене? — Він уже широко посміхався.

— У нашому становищі?! — жахнулась вона.

— Ти що, справді збираєшся у мене закохатися? — уточнив Адам.

— У мене немає іншого виходу!

— Я дуже радий, що в тебе немає іншого виходу, і волів би, щоб його у тебе ніколи не було.

Адам зробив крок до неї.

— Не підходь до мене! — закричала Єва. — Чуєш, не підходь, бо я за себе не ручаюсь! У нашому становищі краще чвари, аніж любов. Тому ближче, як на три метри, до мене не підходь.

— Мені що, кожний раз метром виміряти відстань, чи як?

Але Єва не слухала його. Вона повторювала й повторювала:

— Запам’ятай на все життя: три метри і ні сантиметра більше! Ні сантиметра більше!!!

Вранці вони говорили між собою так, ніби й не було вчора між ними ніякої розмови.

Єва трималася по-дружньому, і по всьому було видно, що йому вона просто товариш по нещастю, і тільки.

Адам теж усім своїм виглядом підкреслював, що вони випадково зустрілися на планеті Леонія…

А тепер перейдемо до досить скучнуватого, як на перший погляд, діла. Доки у ямі, засипаній землею, тривав повільний процес горіння без доступу кисню і утворювалося деревне вугілля, Адам зайнявся спорудженням плавильної печі.

Першої плавильної печі на Леонії!

А втім, це тільки заради красного слівця сказано так звучно — плавильна, піч! Насправді ж Адам збудував щось на зразок кабиці, щоправда, із стінами підвищеної міцності, бо збирався варити у ній, ясна річ, не борщ.

І хоча наближався історичний, можна б сказати, момент — будівництво першої плавильної печі на Леонії, - Єва, прийшовши вранці до ями із деревним вугіллям, прозаїчно позіхнула і байдуже сказала:

— Ну ти… забавляйся, товаришу по нещастю, а я подрімаю та позагораю.

— Вільному, як кажуть, воля, товаришу по нещастю, — буркнув Адам ображено.

Ігноруючи цю майже історичну мить, Єва стягнула з себе спортивний костюм, простелила його на зеленій траві, лягла і розкинула руки так, як роблять купальники на пляжах, аби сонячні промені опромінили якнайбільшу площу їхніх тіл. Ще й сказала, потягуючись та ніжачись у ласкавому промінні леонійського сонця:

— Коли мій Руслан увечері сідав працювати, я лягала спати в його кабінеті. Він говорив, що моя присутність надихає його на творчість.

— Сподіваюсь, що твоя присутність надихне і мене на творчість, — стримано відказав Адам.

— Я рада допомагати тобі таким чином хоч ціле життя, — засміялася Єва і дивно поглянула на Адама. — Тільки, будь ласка, стеж, щоб не згоріла.

— Піч? — не второпав Адам.

— Ні, я. — Єва зірвала листочок якоїсь трави, лизнула його язиком і притулила собі до носа. — Якщо засну, буди, щоб перевернулася на другий бік і рівномірно загоряла. Та гляди не забудь.

— З превеликим задоволенням.

Отож, споруджуючи піч, Адам раз по раз кидав заклопотані погляди на Єву, що біліла у зеленій траві: чи не горить, бува? Можливо, тому і піч вийшла дещо… кривобокою. Воно й зрозуміло: сюди дивись, туди поглядай.

А втім, не звертатимемо увагу на роздвоєність Адама, а краще розповімо, як же він будував піч.

Спершу міцною стулкою черепашки вигріб нешироку і неглибоку ямку, якраз на ширину і глибину майбутньої печі-кабиці, й розколотив у ній глину (глину носив від річки грудками, воду — стулкою черепашки). Нижче миса по течії, де йічка підходила до підніжжя Східних гір, назбирав каміння і почав викладати стіни навколо ями. Розчин тепер був під руками, тільки нахиляйся та зачерпуй долонею. Стіни клав висотою у півметра, але подвійні — проміжок між ними засипав землею вперещшку з річковою галькою та глиною. Піч вийшла чотирикутна, вгорі була відкрита. На висоті сантиметрів із тридцять від грунту лишив отвір для дуття та випуску шлаків. Коли ж вибрав глиняний розчин на кладку стін, то вниз, на дно, поклав плескатий камінь із заглибиною, дещо схожий на тарілку. На самому дні залишив ще один отвір, так звану льотку, від неї, але вже назовні, провів жолобок. У кінці каменя-жолобка поклав ще один камінь із заглибиною посередині, наче ковшик. Із льотки по жолобку в камінь-виливницю і мав стікати розплавлений метал (якщо він, звісно, взагалі потече).

Ось таку, неоковирну, звісно, піч спорудив Адам. Досвіду в спорудженні плавильних печей він, звичайно, не мав, а користувався в роботі тими знаннями, що залишилися в його голові після інституту, коли вони проходили “Історію первісної металургії”. Але, як на біду, якраз у ті дні Адам захопився однокурсницею, вельми вітряним дівчиськом, тому на лекціях був неуважним і писав не конспекти, а записки тому дівчиську. Із того захоплення, ясна річ, нічого путнього не вийшло, коли не враховувати, що “Історію первісної металургії” Адам склав на благеньку трійку. От і спробуй тепер на такій нетвердій основі збудувати плавильну піч і виплавити метал!

Окрім того, як уже було сказано вище, Адам раз по раз бігав дивитися на Єву, чи вона “не горить” під сліпучим сонцем, котре ще нікого з жінок не освітлювало на цій планеті, тому не мало досвіду.

Єва спала, посміхаючись уві сні. Правда, спала якось дивно, бо коли Адам надто вже задивлявся на неї (боявся, звісно, щоб не згоріла), Єва зненацька, не розплющуючи очей, казала спокійно:

— Ну, надивився — і досить. Іди до своєї печі та не заважай мені… спати.

Адам схоплювався, наче його застукали на гарячому.

— Та я дивився… чи не гориш ти від сонця. І квапливо повертався до своєї печі.

А втім, піч він уже збудував. Вийшла вона з невеликим обсягом поду, алех й металу йому для першого разу потрібно було небагато.

Забігаючи наперед, скажімо, що згодом (через сотню, здається, літ) земляни, які повністю заселять на той час Леонію, про першу плавильну піч Адама (власне, про оту кабичку) напишуть десятки різних досліджень, статей, розвідок. І вся леонійська металургія буде пишатися тим, що свій родовід вона веде від першої плавильної печі Адама Весни.

А скільки про ту історичну кабичку буде написано в молодій леонійській літературі поем, кантат, балад, верлібрів, газелей, гекзаметрів, дум, елегій, етюдів, мадригалів, пасторалей, рапсодій, ронделей, рубаїв, рун, серенад, навіть акростихів, не кажучи вже про центнери звичайнісіньких віршів, які на Леонії писали всі, хто лиш не лінувався.

А скільки згодом буде написано кандидатських і докторських дисертацій про ту піч! Скільки десятків щасливців завдяки тій кабичці потраплять в леонійську науку. Навіть в академіки вивезе декого Адамова піч.

А скільки буде виліплено і викарбувано в мармурі, вилито з металу монументальних скульптур “Адам біля плавильної печі”!

А скільки напишуть картин: “Адам випалює першу бронзу”, “Епоха бронзи на Леонії почалася!..” і т. д., і т. п. На тих картинах буде відтворено мить, коли з льотки потече метал, а сам Адам із натхненним обличчям велично й захоплено дивитиметься у далечінь віків, уявляючи потужні, обладнані за останнім словом науки і техніки, металургійні гіганти на цій планеті.

Взагалі, цей сюжет стане дуже популярним у новітній літературі Леонії. Навіть гумористи і ті не сидітимуть склавши руки, а гостритимуть пера й розум: “Адам збудував піч, а його нащадки спочивають на печі”.

Варто також додати, що макети тієї печі (разів у п’ять більші за натуру) експонуватимуться у двох найбільших музеях Леонії — металургійному та історичному. Варто ще додати, що…

Проте буде так чи ні, автор достеменно не відає. Як не відає того, чи прилетять на Леонію коли-небудь земляни і чи виручать його героїв із біди.

Але йому здається, що так може бути.

Впоравшись із піччю, Адам навіть не передихнувши, заходився готувати сировину. На великому камені побив (також каменем) на дрібні шматки самородки міді, промив їх у великій черепашці, щоб відділити руду од породи. Потім подрібнив каситерит (олов’яну руду) і перемішав, дотримуючись такої пропорції: олова має бути десять відсотків до загальної маси міді.

Приготувавши сировину і паливо, помив руки і підійшов до Єви.

— Я так чудово виспалась на свіжому повітрі, - Єва млосно потяглася і, вставши, одяглась. — Здається, я трохи пригоріла, але то не біда. Ах, які мені сни снилися!..

— Звичайно ж, Руслан? — запитав Адам, вдаючи байдужого.

— Так. І йому, уяви собі, дуже сподобалась твоя піч.

— Ти що, йому розповідала?

— Звичайно, — весело й безтурботно торохтіла Єва. — Питає він: як ти, мовляв, живеш? Нічого, одказую, вже звиклася із самотністю. Обживаємо з Адамом планету, яку ти відкрив і назвав Леонією. А зараз, розказую йому, Адам будує плавильну піч. Взагалі, скажу тобі, Адам виявився непоганим хлопцем. Жити з ним можна. Навіть на необжитій планеті…

І враз Єва заплакала.

Скоряючись якомусь невідомому досі почуттю, що враз охопило його, Адам рвучко подався вперед і поцілував Єву в щоку, у мокру від сліз щоку.

Й відчув на своїх губах солоний поцілунок…

Кожний день починався з того, що Адам, тільки-но прокинувшись, простягав руку, брав на долівці камінець і клав його на приступці, вище свого лежака: буденний день — маленький камінець, неділя — більший. Так і викладав їх: шість малих, сьомий більший і знову — шість малих, сьомий більший. Приступка була хоч і вузькою, але довгою, аж до кутка печери, й Адам гадав, що місця вистачить місяців на п’ять-сім. А там щось придумає надійніше та зручніше.

Цього ранку Адам мав покласти дев’яносто дев’ятий камінець. Прокинувшись, він за звичкою вигукнув бадьоро: “Доброго ранку! Ну, що чувати?..” І, взявши на долівці камінець, глянув на приступку, але не побачив там нічого.

— Оце так! — схопившись, Адам забігав попід стіною, мацаючи по приступці руками. — Та куди ж вони пощезали?

— Що ти шукаєш? — сонно озвалася Єва.

— Та десь дні зникли.

— Які дні? — стривожилася Єва. — Ти що, досі не прокинувся?

— Ось тут на приступці лежали наші прожиті на планеті дні, себто камінці. Їх мусило бути сьогодні вранці дев’яносто вісім, а дев’яносто дев’ятий я мав покласти. І немає жодного. Куди вони могли подітися?

— Я вчора прибирала у печері, пил із стін пообмітала, то якісь камінці з приступки й посипались. Я ще й подумала: невже ти грався, що понавикладав камінці рядком?

— Що ж ти наробила? То ж наш календар. Як день — так і камінець.

— Ой Адаме, який же ти смішний! — дзвінко розсміялася Єва. — Як день, так і камінець! — передражнила вона його. — А я ще подумала: і чого вони так дивно лежать? Шість маленьких, а сьомий більший. Хіба ж я знала, що то наш календар.

Вона сміялася так невимушено, що Адам і собі заусміхався. Потім вийшов з печери, назбирав камінців, і вони вдвох заходилися викладати їх на приступці рядочком: шість менших, сьомий більший. “Подай мені неділю”, - вигукувала Єва, і це означало, що Адам мав подати більший камінець. Так, зрештою, відновили на приступці всі прожиті ними дні.

— Отже, Єво, минуло дев’яносто вісім днів, а сьогодні пішов дев’яносто дев’ятий, як ми з тобою обживаємо Леонію. Дев’яносто дев’ятий день Нульового року. Можна сказати, подія!

— Виходить, що ми з тобою почали літочислення на цій планеті?

— А ти гадала, що ми просто так тут живемо? Ха! Я думаю, що майбутні колоністи, які з’являться на цій планеті, будуть вести літочислення від нас із тобою. Від Адама і Єви. Від того дня, коли ми залишилися удвох на Леонії і почали боротьбу за виживання. Отже, підсумовую: сьогодні має початися Епоха Бронзи. Або бронзовий вік Лебнії — глава перша майбутньої “Історії Леонії”.

Єва тільки руками сплеснула.

— Ах, який знаменний, історичний день! Шкода тільки, що, крім мене і^тебе, більш ніхто не дізнається, що на цій планеті сьогодні почнеться бронзовий вік!

— Тут будуть колись жити люди.

— Невже ти віриш у цю, даруй, казку?

— Якби не вірив, дорогий мій товаришу по нещастю, не жив би тут і дня. А я живу і сьогодні поклав на приступку дев’яносто дев’ятий камінець. І цей день стане поворотним днем в історії Леонії!

Сказано було трохи велемовно, але й справді (і це автор підтверджує з усією відповідальністю) 99-й день від Адама і Єви стане поворотним днем, коли почалася на планеті зірки А в сузір’ї Центавра епоха бронзи.

Але день цей, історичний і визначний, почався вельми прозаїчно. Вранці на традиційне запитання Адама “Що чувати?” Єва відповіла, що їй цієї ночі снилася Пріся — її домашній робот, механічна квартирна прислуга, у технічному паспорті якої було записано: “Робот біомеханічний, антропоморфний (себто людиноподібний, навіть покритий штучною шкірою, яка з вигляду нічим не відрізнялася од людської), для виконання побутових робіт у квартирі, серія МЛТ-148/25”. Хоча робот і був антропоморфний, все ж статі у нього не було, та й не потрібна вона йому була. Просто робот біомеханічний, серійний. Але Єва назвала його Прісею, таким чином самовільно зарахувавши робота до прекрасної половини роду людського, й одягала новоявлену Прісю у жіноче вбрання — рясне бабусине плаття, кофточку, а на голову натягла бабусин очіпок. І вийшла Пріся копією бабусі. Добродушної, неквапливої, але невтомної і працьовитої, як невтомними та працьовитими бувають бабусі.

Пріся робила в квартирі все, що належало було робити зразковій, майже ідеальній прислузі: прибирала, мила підлогу, прала, варила, натирала пастою меблі, мила посуд, відчиняла двері гостям і господарям, одне слово, була прачкою, кухаркою, швейцаром і т. д. і т. п. І всюди вона встигала, все робила бездоганно, тому в квартирі сяяла ідеальна чистота. Оскільки Пріся була біомеханічною, то втоми не знала і могла вертітися у квартирі хоч і двадцять чотири години на добу. Досить тільки погукати: “Прісю!” — як вона в будь-який час дня і ночі — вже тут, покірно блимає лампочками, чекаючи наказу. А яка вона була педантична, точна, акуратна і як любила у всьому порядок! Органічно не переносила, коли речі лежали не на своїх, відведених їм місцях.

— У квартирі мусить бути ідеальний порядок! — запевняла вона своїх господарів механічним голосом і так же механічно бурчала, коли Єва, збираючись уранці на роботу і, як завжди спізнюючись, розкидала речі по квартирі.

Коли у них були гості, то Єва розважала їх тим, що запитувала у Прісі:

— Прісю, а скажи-но нам, що таке людина?

Пріся складала руки поперед себе і добродушно одказувала:

— З позицій біомеханіки тіло людини являє собою шарнірно-стержневу систему величезної, безприкладної складності. Кожна із десятків кісток — самостійна кінематична ланка, стержень. Сустави в людини — це шарніри, які об’єднують усі ланки в єдиний ланцюг. Загальна кількість ступенів свободи рухомості величезна, близько двохсот!..

Єва сплескувала руками й вигукувала:

— Чули? Це я, наприклад, — вона демонструвала свою струнку постать, — по Прісі всього лише… шарнірно-стержнева система.

І Єва, і гості весело сміялися, а Пріся, подаючи їм до столу то те, то інше, добродушно блимала лампочками й зітхала:

— Коли б мені таку шарнірно-стержневу систему, як у вас, людей! — І додавала: — Кінематично людина влаштована в десятки і сотні разів складніше найскладнішої машини!..

— Прийду з роботи, а в квартирі ідеальний порядок, — розповідала Єва. — На кухні готова вечеря, ванна повна гарячої води, постіль заслана, всюди прибрано, все, що мені потрібно, лежить на своїх місцях, — мрійливо говорила Єва, потягуючись на морській траві. — Тільки що подумаю, а Прісенька вже тут як тут: лампочками блимає і чекає моєї нової забаганки. А коли в мене немає настрою і захочеться на кому-небудь зігнати злість чи роздратування — будь ласка, Пріся і тут готова до послуг. Скільки не каверзуй, вона все одно залишається спокійною. Правда, Пріся була дещо застарілого випуску і зовні не така елегантна, як біомеханічні роботи найновіших випусків, але я любила її і звикла до неї, як до живої істоти. О-ох!.. — потяглася Єва солодко. — Як мені зараз бракує Прісі. Бідолаха, її давно вже, напевне, здали на переплавку або ж викинули на звалище зіпсованих та застарілих механізмів.

— Розбалувало вас третє тисячоліття механічною прислугою так, що ви без неї і кроку не могли ступити. Навіть умиватися вранці розучилися. Усе вам роботи, все вам Прісі робили, — буркнув Адам, котрий скептично ставився до механічної прислуги, вважаючи, що людина на те й людина, аби вміла все сама робити і себе обслуговувала сама.

Та Єва сприйняла ту репліку не в історичному аспекті, а винятково, як шпильку проти себе особисто. Тому й спалахнула:

— Ах, це натяк, що я!..

— Ніякий це не натяк, — позадкував Адам, та було вже пізно.

— Я знаю… знаю!.. — не на жарт образилася Єва. — Знаю, що я тобі вже набридла! Ти… знайшов собі іншу! — вигукнула вона в запалі, не вдумуючись у зміст своїх слів.

— Де це я на Леонії можу знайти собі іншу? — зауважив Адам. — Чи, може, замовити собі іншу із Землі? Щоб прислали рекомендованою бандероллю?

— Ах, не чіпляйся до слів! — Єва аж зблідла. — Ти… просто знущаєшся з мене. — І так розійшлися, що Адам миттю вилетів із печери, як ото вистрибує з клітки приборкувач, коли у нього зіпсуються стосунки із дресированим левом.

Отож, вилетівши з печери, Адам подався далі від бухти, аби вберегти свою нервову систему від повного розладнання чи принаймні від короткого замикання…

Так почалася епоха бронзи на Леонії.

Очевидно згодом, десь через століття, майбутні історики опишуть цей день зовсім по-іншому… Наприклад, як Єва проводжала Адама до плавильної печі, як благословляла його на подвиг, як надихала його, створюючи таку творчу обстановку, у якій хотілося негайно творити, відкривати нові закони, винаходити ще не винайдене чи писати геніальні шедеври літератури і взагалі — покоряти світ.

Можливо, повторюємо, так згодом і писатимуть про ранній ранок 99-го дня Нульового року на планеті Леонія, але автор написав у себе так, як воно було насправді.

Хоча спав Адам тієї ночі мало, неспокійно, однак прийшов до річки як ніколи бадьорим, сповненим рішучості будь-що виплавити бронзу.

Присівши на камені біля печі, яка вже добре висохла, почав розмірковувати, з чого починати. Після деяких роздумів дійшов думки, що майбутній успіх залежатиме від того, як він завантажить плавильну піч та яка буде подача кисню.

День був ранній, із-за Східних Мідних гір тільки-но виткнулось краєчком кармінове Сонце. Невгамовно галасувало птаство на Великих Рівнинах, та у річці, на плесі, час од часу якась риба била хвостом по воді.

“Мабуть, жерех мальків глушить”, - відзначив Адам, думаючи про своє.

Повагавшись востаннє, Адам рішуче заходився завантажувати піч, тобто кабичку, трохи більшу за ту, у якій колись по всіх українських селах бабусі варили борщі. На розпал наклав на дно паліччя, хмизу та березової кори, а тоді заходився насипати шар деревного вугілля. Згори посипав подрібнену мідь та олово. Після того знову — шар деревного вугілля, а далі мідь з оловом та з домішками флюсів. І так шар за шаром.

Лучком викрутив вогонь і роздмухав невелике багаття з березової кори, хмизу і сухого галуззя. Підпалив піч. Напружено чекав, що буде далі. Та кора досить швидко згоріла, а деревне вугілля не зайнялося. Плавильна піч не хотіла оживати.

На якусь мить Адам розгубився і стояв над кабичкою, не знаючи, що робити. Раптом здогадався, ляснувши себе по лобі: “А дуття! Немає ж кисню!..” І гайнув до річки. Виламав очеретину, розім’яв кавалок глини і виліпив на кінці очеретини глиняне сопло. Вставив трубку у верхній отвір печі й заходився щосили у неї дути. І чим дужче дув, тим сильніше гоготів у кабичці вогонь.

- І довго ти отак будеш дути? — раптом пролунало позад нього, й Адам рвучко випростався. — Ти весь червоний, а очі, здається, ось-ось із орбіт вилізуть.

— Спробувала б ти подути стільки.

- І спробую. Ану давай свою трубку.

— Не жіноче це діло — ливарне виробництво.

— Ніякого виробництва я поки що не бачу. А дути в очеретяну трубку, гадаю, зумію не гірше за тебе.

Вона опустилась навколішки біля печі, взяла в рбт край трубки і так подула, що в печі зануртував вогонь, а вгору шугнули іскри. По якомусь часі (вони змінювали одне одного біля трубки) зайнялося деревне вугілля і до печі вже було не просто підступитися — вона пашіла жаром.

— Горить! — Адам ладен був затанцювати. — Тепер треба лише створити відповідну температуру, і почнеться процес плавлення.

— А ти розізли мене, то я створю тобі будь-яку температуру! — посміхалася Єва і, розчервоніла, весела, знову припадала губами до трубки й дула з азартом — і це приносило їй задоволення.

— Вважай, що піч роздмухала тобі я, — сказала Єва задоволено. — І взагалі я навіть не уявляю, що б ти робив на цій планеті без мене?

— Я теж не уявляю, — зізнався Адам, не спускаючи із неї захопленого погляду — яка вона була гарна в ту мить: на щоках грає рум’янець, очі так і випромінюють тепло, і вся вона сонячна, приваблива, вабить до себе білозубою посмішкою. Такою Адам волів би бачити її завжди і ніколи б не стомлювався милуватися нею.

— Отже, — весело підсумувала Єва, — будемо вважати, що епоха бронзи на Леонії почалася не без допомоги жінки. А конкретно — мене. Я, так би мовити, надихала і тебе, і твою піч.

— Як казали твої предки: шерше ля фам. У всьому шукайте жінку, — і галантно розкланявся. — Я тобі безмежно вдячний, Єво!

— Ах, на моєму місці так би вчинила кожна жінка, — скромно одказала вона, явно пародіюючи подібні висловлювання.

Можливо, читачі отут чекають якихось особливих розмов між героями, але їх, на жаль чи на щастя, не було. Просто Адам розмочив у воді глину, вим’яв її і зайнявся виготовленням ливарних форм. А форма в ливарництві — діло не просте. Як сказано в одній інструкції: “Форма — пристосування, куди виливають розплавлений метал, який зберігає після затвердіння обриси цього пристосування”. Отож, Адам і мав виготовити з глини оті пристосування.

Спершу він заходився видавлювати паличкою в глині вузьку і довгу смужку, що закінчувалася з одного боку гостряком, а з другого — тоненькою канавкою. Важко було впізнати у тій смужці майбутній ніж, але Адам запевняв, що ніж має вийти на славу.

Потім він виготовляв із глини форми для наконечників, стріл, шила і, головне, — для голки.

Коли з формами було покінчено, Адам, заглянувши в пашіючу жаром піч, вигукнув:

- Єво!

— Що? — злякалась вона.

— Здається, мідь почала… плавитись! — Адам обхопив Єву за плечі, закружляв з нею навколо кабички. — Піч живе! Буде бронза, буде! Не без твоєї допомоги, Єво! Шерше ля фам. У всьому шукайте жінку!

— Послухай, товаришу по нещастю, — Адам дивився на Єву збуджено і весело. — Мені щойно спало на думку… Одна з релігій, здається християнство, створила міф, що буцімто першими людьми на Землі були колись Адам і Єва.

— Ну й що? — здивувалася Єва.

— А те, що від Адама і Єви, як свідчить той же міф, пішов на Землі рід людський.

— Ти хочеш сказати… — вона чомусь почала червоніти, — що й на Леонії рід людський піде від Адама і Єви?

— А чому б і ні? — Він уникав її погляду. — Принаймні не кожній парі на Землі випадає така місія — започаткувати на новій планеті рід людський.

Засоромившись своїх слів, Адам кинувся до рятівної трубки і заходився щосили дути, хоч піч і так нуртувала жарким полум’ям.

Коли Адам видихся і сів подалі від печі, якусь мить приходив до тями. Потім запитав:

— Звідки у тебе таке ім’я?

— Мати назвала в честь моєї бабусі, знаменитої французької співачки, — мружачись і посміхаючись, заговорила Єва. — Мама гадала, що я, як і бабуся, колись стану зіркою естради. А я, ось бачиш, де “співаю”.

— А мої предки, далекі і близькі, були хліборобами з Придніпров’я. Наш рід Весен споконвіку вирощував хліб. Один лише батько з усього нашого роду подався у космічні капітани.

— А хто тебе назвав Адамом?

— Дід Артем. Коли в нього народився син, себто мій батько, дід сказав: у бога першим був Адам. Тож хай і в мене первісток буде Адамом… Ну, а мій батько Адам, коли я народився, повторив слова свого батька: син у мене перший, тож хай буде Адамом та хай наш рід Весен продовжує. Так я і став Адамом Весною-Другим. Бо Адамом Весною-Першим був мій батько, знаменитий…

— Ну, про зоряного капітана Адама Весну-Першого можеш не розповідати. Про нього вся Земля знає. Таких зоряних капітанів не багато в Космофлоті Землі. До речі, скільки йому зараз літ?

— П’ятдесят.

- І де він?

— Мабуть, як завжди, десь у польоті. Він вічний космічний блукач. За своє життя я бачив свого батька… разів, мабуть, аж три. Востаннє, коли ми зустрілись, він сказав мені, що водитиме зоряні кораблі до ста літ, а решту, півста, писатиме мемуари. Не знаю, так буде чи ні, але без Космосу, без вічних польотів на патрульних, пасажирських і науково-дослідних кораблях він себе не уявляє. Як не уявляє без вічного мороку Космосу, без зірок та Галактик. Взагалі, це представник майбутнього роду людського, який би я назвав: гомо сапіенс галактикос… Останній раз, коли ми з ним бачились (це було за рік чи за два до старту “Геліоса”, коли мій батько повернувся із дуже трудного патрульного рейду), він на моє дещо наївне запитання про смисл життя прочитав мені напам’ять вірш поета, який жив у далекому 1983 році. У тому вірші поет веде мову про Христофора Колумба, знаменитого мореплавця древності. Так ось там є такі рядки:

— Тепер я розумію, чого твій батько і в п’ятдесят водить космічні кораблі. Щоправда, зараз п’ятдесят — це те, що колись означало тридцять, та однаково — півстоліття солідний рубіж. А мій батько, Ренальд Ней, порівняно з твоїм не такий знаменитий. Скромний професор психології одного скромного університету. Як він радів, коли і я стала психологом. Та ще в Космічному Центрі Землі. А коли мене зарахували до складу “Геліоса”, батько був взагалі на вершині. “Це мій зоряний час — дочка стала зореплавателькою”, - так він казав знайомим. Бідний батько. Він ніколи не дізнається, як умирала його дочка-психолог на планеті Леонія. Який невдячний кінець для дипломованого психолога, кандидата наук.

— Про кінець ще рано говорити. Мій батько за тридцять літ космічних мандрів і не в такі ситуації потрапляв. Чотири рази про нього та про його екіпаж з’являлися некрологи, а батько водить собі кораблі і досі. Принаймні до старту “Геліоса” був ще живим.

— Він був радий, що й ти пішов у космічні вовки?

— Ну, до космічних вовків мені далеко. А ось чи радий?.. І так, і ні. Радий, що і в мені заговорила його кров, кров космічного зореплавця. Але й засмутився, що я подався в Космос, не лишивши на Землі продовжувача нашого роду. Ще й сказав мені перед стартом “Геліоса”: “Затям, сину. Чоловік мусить іти в Космос лише тоді, коли на Землі у нього є продовжувач його роду — син. Я пішов у Космос лише тоді, коли на світ з’явився ти”. Так говорив мені батько перед стартом “Геліоса”.

Єва запитала:

— Невже ти нікого не кохав?

— Одну жінку знав і… кохав. Та що там, і досі люблю.

— А вона?

— Вона іншого покохала, заміж вийшла.

Єва, прикусивши губу, насмішкувато кинула:

- І хто ж вона, цікаво знати, та принцеса, яку ти покохав?

Адам не встиг відповісти, бо зненацька в печі щось шугнуло, наче провалилося вниз, а вгору віялом ударили іскри.

— Ур-ра!!! — Адам аж підстрибнув од радості. — Бронза пішла! На планеті Леонія почалася епоха бронзи!

— Головне, не метушитися, не панікувати і не гарячкувати, щоб не зіпсувати такий важливий момент, як випуск металу і розливання його по формах.

Адам поставив розливницю під жолобок, по якому мав текти метал, ще раз заглянув у піч.

— Сплав уже рідкий і осів на дно, а шлаки піднялися вгору, — прокоментував сам собі. — Пора вже метал випускати на волю. А для цього треба… Що для цього треба?

— Яв ливарній справі — ні бум-бум, — зізналася Єва.

— Я теж! — самокритично мовив Адам і раптом ляснув себе по лобі. — Згадав! Треба пробити глиняну затичку в льотці і випустити метал в жолобок.

Він схопив каменюку, ткнув нею у глиняну затичку льотки і відскочив, бо затичка розпалася, а з льотки потік тоненький жовто-золотавий струмок, над яким спалахували іскорки, ніби народжувалися зорі.

— Бачила?.. Справжній метал! — торжествував Адам. — А ти казала: потрібний металургійний завод.

Єва, мов заворожена, дивилась, як метал тоненьким сліпучим струмочком неквапно потік жолобком, а далі заквапився, перетворившись на золотисту змійку, і зазміївся в розливницю.

Тільки-но кам’яна розливниця виповнилася металом, Адам схопив її за вузький край і переніс до форми ножа й обережно почав заливати в дірочку метал. Коли метал перестав текти, переніс розливницю до форми сокири, залив її.

Заповнивши всі форми, Адам випростався, рукавом куртки витер мокрого від поту і закіптюженого сажею лоба.

— Готово!

Єва сиділа і спостерігала за Адамом. У ту мить він здавався їй всесильним чарівником. Голими руками, маючи лише каміння і мідь з оловом, виплавив метал.

— Аж самому не віриться, — зізнався Адам. — Плавка вже закінчилась, але металу якраз вистачило. Як угадав.

І тільки тоді відчув, що руки в нього попечені.

— Бідний мій ливарник, — Єва взяла його руки в свої і легенько похукала на попечені місця. — Так легше?

— Коли ти дмухаєш, зовсім не болить.

Вони стояли одне проти одного, щасливі, усміхнені, як ніколи, задоволені тим, що сталося, і вітали одне одного:

— З перемогою!

— З початком епохи бронзи!

— Бронза вийшла, щоправда, низькосортна, так звана сира і не зовсім чиста, — самокритично відзначив Адам, тримаючи Євині руки у своїх. — Але для початку і це непогано.

— Ну що ти… то найкраща бронза! Така красива і жива, — не згоджувалась Єва і легенько хукала на його руки. — Коли бронза текла жолобком, я в своєму житті красивішого металу не бачила.

— Тепер давай подивимось, яка вона на ділі. Адам каменем розбив форму для ножа і з двох

половинок глини випала довга, вузька смужка металу — темнувато-зеленкуватого кольору. Адам підхопив її і, перекидаючи з руки на руку, бо гаряча була, заговорив:

— Ніж!.. Справжнісінький ніж!

— Так ось ти який!.. — Єва з повагою дивилась на Адама. — З тобою і на безлюдній планеті не пропадеш! А я спершу подумала, що ти… інтелігент. А ти — робітник! — останнє слово вона мовила шанобливо. — Тепер я і справді повірю, що ти став учнем Гефеста.

Хоч смужка металу, що нагадувала лезо, ще пекла руки, та нетерплячка якнайшвидше мати ніж підганяла Адама. І він заходився виклепувати на камені лезо майбутнього ножа, потім гострив його, шліфував і, нарешті, на очах у Єви щойно відлитим ножем перерізав паличку. Залишилося тільки вирізати ручку з дерева, набити її на стержень. Ось тоді Адам простягнув Єві справжній ніж. Їй сподобалося щойно народженим ножем стругати палички, а потім вона у захваті підкинула його вгору.

Впавши, ніж застряв лезом у грунті і захилитався. Адам зненацька затанцював. Єва не втерпіла і теж пішла у танець навколо ножа — легко, граційно. Вони танцювали зосередежено і врочисто (історики згодом назовуть цей танець — танцем першого ножа), а тоді зупинилися, глянули одне на одного і розсміялися.

- Єво!.. — раптом сказав Адам, зібравши всю свою мужність і сміливість. — А я тебе, уяви… люблю.

І ледве на планеті Леонія вперше за мільярди літ її існування пролунало слово “люблю”, як світ обом видався чарівним і прекрасним.

— Ти-и? — вражено перепитала Єва. — Ме-не?..

Адам розгубився, бо його сміливості вистачило ненадовго.

— Ти чудовий товариш, — забелькотів він, — і на тебе завжди можна покластися…

Та Єва вже отямилась.

— Спасибі. Ти теж… надійний товариш і друг. — І додала іронічно: — Як кажуть дипломати: обмінялися нотами…

Ще кілька днів трудився Адам над відлитими речами — зачищав нерівності, точив на камені лезо сокири та наконечник списа, мудрував над сокирищем і над древком для списа, гострив наконечники для стріл.

Зрештою, коли все було готове, зайнявся луком. Потім нарізав палички для стріл, понадівав бронзові наконечники, а з другого кінця волокнами поприв’язував чаїні пір’їни. Стріл вийшло п’ять — більше не було наконечників.

Другого дня вранці, коли ще й сонце не витикалося із-за Східних Мідних гір, Адам зібрався на полювання. Несподівано Єва теж пристала до нього (не хотілося самій сидіти в печері), і вони вдвох вирушили на перше полювання на Великі Рівнини.

Дичину побачили неподалік озера. Серед невисокої степової трави то там, то тут ходили невеликі стада дрохв, повиставлявши попелясто-сірі голови.

— Дрохви — найпрекрасніша дичина, — відзначив Адам, зняв з плеча лук і поклав на тятиву стрілу.

Єва залишилась на березі озера, а він, крадучись, почав наближатися до одного стада. Підкрадався, певно, не зовсім вдало, бо птиці його відразу ж помітили і, повитягувавши шиї, уважно за ним стежили. Та, не відчувши небезпеки, почали спокійно шукати поживу. Адам звів лук, вибираючи жертву. Ближче до нього знаходився чималий, метрової довжини, вусатий дрохвач. Голова і груди в нього були попелясто-сірі, на спині пір’я — іржаво-жовте, а знизу — бруднувато-біле. Самки були безбарвними. Дрохви тихо тріщали між собою і зовсім не звертали уваги на людину. Адам натягнув тятиву, але дрохвач, подивившись на нього темно-карим оком і не виявивши ознак тривоги чи хоча б неспокою, знічев’я щось шукав у траві. На Адама та його лук — найменшої уваги.

— Е-гей!.. — стиха мовив Адам і дрохвач, рвучко звівши голову, подивився на Адама одним оком, як на порожне місце, і знову опустив голову у траву.

— Та стріляй же! — прошепотіла позад нього Єва. — Хіба не бачиш, що вони тебе не бояться?

— Вони ніколи раніше не бачили людей, тому й не бояться, — пошепки одказав Адам. — Ми для них незрозумілі істоти, від яких їм ще ніколи не приходила біда.

— Чекаєш, доки вони самі себе прикінчать, ще й засмажаться на багатті?

— Вони підпустили нас, бо довіряють.

— Взагалі, шкода. Такі гарні й довірливі птиці, - зітхнула Єва.

Й Адам опустив лук.

— Я теж так думаю, — погодився він. — Вони й справді не чекають від нас біди. От якби вони од нас тікали, а ми їх переслідували, тоді інша річ. А при довір’ї — не можу.

— Пішли додому, — сказала Єва. — Все одно з тебе мисливець не вийде.

Вони вечеряли печеними мідіями.

Адам повернувся в полудень.

І приніс із собою дрохвача — великого, кілограмів на десять, птаха-велетня, птаха-красеня.

— Ось! — кинув трофей Єві до ніг. — Цей подвиг я присвячую тобі, дамі, так би мовити, мого серця.

Адам весело дивився на Єву.

— Ти, я бачу, на щось здатний. І як це ти його, га? Невже з лука?

— З оцього, — Адам потряс луком. — Р-раз — і готово! З першої стріли поклав. От що таке епоха бронзи!

— А він же тобі довіряв.

— Я його змусив тікати — налякав. А коли дичина втікала, то в мені прокинувся інстинкт первісного мисливця.

— Такий гарний птах, — скрушно мовила Єва, розглядаючи вусатого дрохвача. — І тобі не було його шкода?

— Шкода, — зізнався Адам. — Навіть дуже.

— Так навіщо ж ти його вбив, як шкода було? — здивувалась Єва. — Хто тебе просив такого гарного птаха губити?

— Як — хто? — вкрай здивувався Адам. — Ти.

— Я-а?.. — аж відступила од нього Єва. — Сам убив, а на мене звалюєш? Та після цього я тебе бачити не хочу!

Єва не дивилась на Адама хвилин сім. А може, й більше. На восьму хвилину буркнула:

— Адаме, я хочу їсти.

— Бери дрохвача і готуй, бо я теж хочу їсти.

— Що-о? — Єва різко повернулася до Адама. — Ти щось сказав чи мені вчулося?

— Я сказав: готуй птицю, яку я чесно добув на цій планеті, і будемо вечеряти.

Єва подумала якусь мить і сердито запитала:

— А чому це я?

— На Землі склалася така традиція, що чоловік добуває їжу, а жінка готує.

— То на Землі, а на Леонії складається своя традиція, яка звучатиме приблизно так: чоловік добуває дичину і готує вечерю. Крім того, я не твоя дружина, а лише товариш по нещастю. А товаришу по нещастю завжди треба допомагати. І взагалі, - Єва ще раз обійшла навколо дрохвача. — Взагалі, я не шеф-кухар. Не кулінар. І… Я не готувала вдома, за мене все робила Пріся. А коли вдома набридло, то ходила в ресторан.

— Але тут немає ані Прісі, ані ресторану. — Адам вирішив підійти до Єви з іншого боку. — Невже тобі ніколи не хотілося створити сімейний затишок своєму чоловікові?

— Хотілося.

- І ти йому, напевне, створювала той затишок?

— Звичайно. Я гукала Прісю, і вона…

— Пріся, Пріся! — не втримався Адам. — Далась тобі ця Пріся! А без Прісі ти могла створити сімейний затишок?

— Тобто затишок створював Руслан. Він, до речі, непогано вмів готувати. Доки я, бувало, сплю (це у вихідний, коли не треба йти на роботу), Руслан зготує сніданок, принесе мені в постіль. І це створювало йому сімейний затишок.

— Так у чому ж полягав для чоловіка затишок, коли він сам готує та ще й подає?

— У тому, що він готує і подає. Холостяку, наприклад, нікому подавати, тому в нього і немає сімейного затишку.

— О-о!.. — застогнав Адам, але взяв себе в руки.

Єва терпеливо продовжувала:

— Коли і йому набридало готувати, то ми йшли у ресторан.

Не кажучи більше й слова, Адам схопив дрохвача за ноги і побіг до річки. Там вичистив нутрощі, промив, наклав всередину дикого часнику і сколов колючками з дерева. Далі обмазав дрохвача глиною і на витягнених руках приніс назад.

— Що ти наробив? — жахнулась Єва. — Таку дичину вимазав у грязюку.

— Не в грязюку, а в глину.

— М’ясо з глиною? Це щось нове, я про таке не чула.

— А тепер не лише знатимеш, а й посмакуєш атакою стравою.

Коли через годину Адам розгріб жар, у багатті лежала грудомаха засохлої глини. Викотив ту грудомаху, ткнув у неї ножем, глиняна шкірка тріснула і розкололась. Із щілини вдарила така апетитна пара, що Єва аж слину ковтнула.

— Сьогодні у нас делікатес степових племен Землі, - з гордістю сказав Адам.

Того вечора вони поїли так смачно, як ніколи. Спечене м’ясо степової дрохви ні в яке порівняння не йшло із печеними мідіями.

— Я такої смакоти навіть у ресторані не пробувала, — зізналася Єва. — Якщо так смачно годуватимеш мене й далі, то я згодна жити тут усі чотирнадцять літ.

Вони сиділи біля багаття і гомоніли про те, про се. В отворі печери вже засвітилися зорі, а вони все не лягали спати.

Та ось Єва зробила рух, щоб іти до свого лежака, як, зненацька зойкнувши, застигла.

Адам рвучко повернувся.

Єва кивала головою на отвір, хотіла щось сказати, але не могла… На тлі зоряного неба в отворі печери хтось стояв — видно було голову та широкі плечі.

І через багато років Єва згадувала ту ніч не без внутрішнього холодку. Власне, не так усю ніч, як ту першу мить, коли вона побачила в отворі силует велетня. Він був разів у два більший за людину.

— Ви — людина?.. Розумна істота планети Леонії? — запитав Адам пришельця якомога привітніше, а в самого мигнула думка: хоч ця істота і схожа на людину, але вона не розуміє мови.

Адам у гарячці зробив якийсь недоладний жест, і тієї миті тишу печери розкололо грізне ревіння. Єва, як і раніше, стояла мов закам’яніла.

— Прошу дотримуватися правил гостинності, - застеріг Адам. — Ми помимо своєї волі опинилися на вашій планеті і чекаємо тут рятувальний корабель із Землі, що в системі Сонця. Коли б ви, наприклад, опинилися у такій ситуації на Землі, то ми б вас зустріли привітно і допомогли б, чим могли.

Знову почулося ревіння, ще гучніше за попереднє, і тільки тут до Адама дійшло, що перед ним… ведмідь. Печерний, очевидно, ведмідь. І стоїть він на задніх лапах, звівшись на свій зріст. А в сутінках, на тлі зоряного неба, ведмідь і справді скидався на силует людини-велетня.

Адам враз опинився в кутку, де стояв спис із бронзовим наконечником, схопив його і кинувся до ведмедя.

Ведмідь заревів моторошно, грізно.

Від того ревіння Єва заверещала. І Адам, загородивши собою Єву та потрясаючи списом, закричав до непрошеного гостя, невідомо чому звертаючись на “ви”:

— Я вас… востаннє застерігаю, що я… змушений буду застосувати зброю! І тоді вам не поздоровиться.

Ведмідь, не звернувши уваги на те застереження, кинувся на Адама. І тоді Адам, вигукнувши щось, зробив випад, розмахнувся і по саме древко загнав спис ведмедеві в груди.

— Я застерігав, чим це може скінчитися! — крикнув Адам збуджено, відчуваючи свою перемогу.

Але ведмідь якось жалібно схлипнув і, заревівши, махнув лапою, наче щось відганяв од себе. Почувся тріск. Адам відлетів аж у куток печери з шматком древка в руках.

— Ти… живий? — кинулась до нього Єва.

— Сокира! Де сокира?! — схопившись на ноги, благав Адам.

Тремтячими руками Єва подала йому сокиру, і Адам, потрясаючи нею, пішов на ведмедя, готовий розсікти йому череп. Та ведмідь крутнувся на місці зі списом у грудях і зник, наче провалився на місці.

Стискаючи в руці сокиру, загороджуючи собою Єву, Адам чекав нападу. Але його не було. Адам почекав ще якусь мить і лише тоді з шумом перевів дух.

— Але ж і сила у того ведмедя. Махнув лапою, наче комара відганяв, а древко навпіл… Жаль, поніс із собою наконечник.

— Я так злякалась, коли ти у куток відлетів.

— Я не відлетів, а… зайняв кращу позицію. Зі мною не пропадеш! — похоробрішав Адам і, занісши над головою сокиру, рушив до виходу. Але Єва загородила йому дорогу.

— Куди? — зойкнула вона. — Не смій!

— Я прикінчу того нахабу! — грізно вигукнув Адам, потрясаючи сокирою.

— Нікуди я тебе не пущу, хоч у тебе і грізний вигляд. Ти мені ще знадобишся.

Після тих слів Адам скорився і став покірливим, як дитина. Та й хто із чоловіків не скориться після таких слів?!

Ледь засіріло (Єва аж перед ранком задрімала), Адам, виставивши поперед себе сокиру, обережно виглянув з печери. Впевнившись, що ведмедя поруч немає, вийшов на майданчик. По темному сліду крові дійшов до кінця майданчика, глянув униз і на камінні побачив розпластаного ведмедя. Певно, кинувшись утікати з наконечником в грудях, він у пітьмі полетів униз, на гостре каміння.

- Єво-о-о!!! — закричав Адам так, що розгублена Єва кулею вилетіла з печери. — Мій спис зборов печерного велета! Он він лежить унизу!.. — І, потрясаючи в повітрі сокирою, додав: — Хай живе епоха бронзи на Леонії!

Тушу ведмедя Адам розбирав цілий день. Зняв шкуру, відніс до моря і придавив у воді каменюкою (лише тоді можна буде її вим’яти), а м’ясо знімав вузькими пасками і розкладав сушитися на сонці. День був спекотний, сонце немилосердно жарило. М’ясо швидко сохло, і Єва носила його в печеру.

Захопившись роботою, Адам не розгинався до полудня, доки Єва не покликала його обідати.

— Але ж я ще нічого не приготував, — здивувався він.

— Думаєш, я не вмію готувати? — І Єва елегантним жестом запросила до каменя. — Прошу до столу. Сьогодні у нас в меню смажене ведмеже м’ясо. Щось схоже на шашлики.

Вони пообідали, Адам похвалив Єву, шо вона нарешті приготувала такий смачний обід, і пішов до ведмежої туші. До вечора він таки розібрав тушу. Ще два дні вони сушили м’ясо про запас і складали у печері на приступці, вимостивши її корою…

Жили Адам порозрізував на тоненькі смужки — згодяться на тятиву для лука. А ще тонші підуть замість ниток. Коли вимокла шкура, Адам вим’яв її і заслав кам’яний Євин лежак. Усе ж на ведмежому хутрі спати м’якше. І Єва, не без іронії, зауважила що їхній “побут” потроху налагоджується.

Із ведмежих лап Адам зшив (а тепер він мав бронзову голку та шило) собі торбу. Припасував до неї два паски зі шкури, і торбу можна було чіпляти через плече. З вигляду, правда, вона була волохата (Адам зшив її хутром назовні), але, головне, міцна і зручна.

Залишається додати, що за кілька днів чайки обклювали ведмежий кістяк і відполірували його, мов наждаками. Не довго думаючи, Адам почепив ведмежий череп перед входом до печери.

— Щоб знали тутешні ведмеді, що на цій планеті віднині живуть люди бронзового віку і жартувати вони не люблять.

А під черепом шматком зеленого малахіту вивів: “Вхід до печери стороннім ведмедям суворо заборонений!”