Принцеса і королева, або Чорні та Зелені

Принц Даемон став на бік королеви у її сумнівах. Коли пробачаєш бунтівників та зрадників, то сієш у землю зерна нових бунтів та зрад — такі були його слова.

— Війна скінчиться, коли голови зрадників опиняться на шпичках над Король-Брамою. І не раніше.

Колись Аегон II має знайтися — «не буде ж він довіку ховатися, мов змія під колодою» — але Аемондові та Даеронові треба нагально оголосити нищівну війну. Заразом незле було б вибити до ноги Ланістерів і Баратеонів, а їхні землі та замки роздати вірним людям. Наприклад, Штормолам міг би відійти Ульфові Білому, а Кастерлі-на-Скелі — Грізному Гуго Громобоєві. Такий був задум принца… що нажахав Морського Змія мало не до смерті.

— Половина панства Вестеросу оберне на нас свій гнів, якщо ми свавільно вигубимо два такі старі та поважні доми! — заперечував князь Корліс.

Королева сама мусила обирати між наполяганнями свого Правиці та свого чоловіка, і зрештою обрала щось середнє: надіслати гінців до Штормоламу та Кастерлі-на-Скелі, обіцяти м’які умови пробачення… але перед тим покласти край братам узурпатора, які вели проти неї війну в полі.

— Щойно їх не стане, як решта схилить коліна. Треба вбити їхніх драконів і почепити драконячі голови на стіни моєї престольної палати. Хай на них дивляться люди майбутніх століть і згадують, якою буває ціна зради!

Але ж і Король-Берег не міг лишатися беззахисним. Королева Раеніра мусила зостатися у місті з Сиракс, а разом з нею — її сини Аегон та Джофрі, чиї особи не можна було піддавати небезпеці. Джофрі, якому не виповнилося ще й тринадцяти, прагнув понад усе показати себе у битві, але почувши, що Тираксес потрібен, щоб у разі нападу допомогти матері обороняти Червоний Дитинець, урочисто присягнувся виконувати її волю. У місті також мав лишитися Аддам Веларіон, спадкоємець Морського Змія, разом зі своїм драконом Серпанком. Три вогнедишні змії разом складали достатній захист для Король-Берега; решта вирушала на війну.

Принц Даемон власною особою вилетів до Тризуба на Караксесі разом з дівчиною Кропивкою на Вівцекраді, щоб розшукати там Аемонда з Вхагар і покласти їм край. Ульф Білий та Грізний Гуго Громобій полетіли до Гуркотня. Це містечко за дві з половиною сотні верст на південний захід від Король-Берега лишалося останньою вірною Раенірі твердинею між князем Вишестражем та столицею. Драконоїздці мали стати на захист міста і знищити принца Даерона з його Тессаріоною.

Принц Даемон Таргарієн та мале темнаве дівча Кропивка довго нишпорили у пошуках Аемонда Кривого без жодного зиску. Самі вони оселилися у Дівоставі на запрошення князя Манфрида Мутона, якого жахала можлива поява Вхагар над його містом. Але натомість принц Аемонд вдарив на Верхокамінь у передгір’ях Місячних гір, на Миловербу, що на Зеленозубі, та на Вихватку, що на Червонозубі. Поприщ-Міст він спалив до голої землі, винищив Старий Пором та Старицький Млин, зруйнував божий дім святих сестер у Бикромі, незмінно зникаючи у небі, перш ніж до місця нападу встигали захисники та мисливці на драконів. Вхагар ніде не зупинялася надовго, і нечасто ті, хто вцілів після нападу, хоча б погоджувалися між собою, у який бік вона зникла.

Щодня Караксес та Вівцекрад вилітали з Дівоставу, шугали у небо над річковим краєм і виписували дедалі ширші кола, сподіваючись помітити десь під собою велетенські обриси Вхагар… та коли сонце стояло на вечірньому прузі, щоразу поверталися з невдачею. Князь Мутон порадив був драконоїздцям розділитися, щоб охопити розвідкою вдвічі ширші терени, але принц Даемон рішуче заперечив. Він нагадав князеві, що Вхагар — остання з драконів, які прийшли на Вестерос разом з Аегоном Завойовником та його сестрами. За минуле століття вона трохи сповільнилася, зате мало не доросла величини Чорного Жаху за старих часів. Від жару її вогню м’якшав та плавився камінь. Ані Караксес, ані Вівцекрад не могли сподіватися нарізно встояти перед її люттю — лише разом вони мали бодай якусь надію. Тому принц Даемон тримав дівчину Кропивку при собі вдень і вночі, не відпускаючи далеко ані у небі, ані у замку.

XVI. Гуркотень

Тим часом на півдні у Гуркотні — заможному базарному містечку на річці Мандер — розгорталися нові події війни. Замок, що панував над містом, був міцний, але невеличкий, залогу мав не більшу за сорок людей, але угору річкою стікалося багато тисяч з Лихомостя, Довгостолу та дальших країв на півдні. Число захисників збільшилося, а їхня рішучість зміцніла, коли прибуло чимале військо річкового панства. Разом під корогвами королеви Раеніри у Гуркотні стояло більше як дев’ять тисяч вояків. Але сили королеви далеко поступалися числом війську князя Вишестража. Тому, певно, прибуття драконів Вермітора та Срібнокрилки під своїми вершниками гаряче вітали усі, хто готувався боронити Гуркотень. На жаль, вітальники не відали, яке жахіття чекає на них попереду.

Ще й досі тривають суперечки, як, коли і чому сталася та зрада, яку згодом стали кликати «Гіркотою в Гуркотні». Мабуть, достеменно ми цього вже ніколи не знатимемо. Проте є підстава гадати, що немало з тих, хто заполонив місто, начебто тікаючи від війська князя Вишестража, насправді були вислані ним наперед, щоб просочитися до лав захисників. Та навіть їхній підступ не мав би значних наслідків, якби пан Ульф Білий та пан Гуго Громобій не обрали ту саму мить, щоб змінити вірність чорній королеві на вірність зеленому королю.

Жоден з них не умів ані читати, ані писати, а тому ми вже не дізнаємося, що спонукало Двох Зрадників (відомих нині у історії під цим прізвиськом) до їхнього вчинку. Але про саму битву при Гуркотні ми знаємо більше ніж досить. Шість тисяч вояків королеви стали до бою в поле проти князя Вишестража і скількись часу трималися хоробро та відчайдушно, але нищівний град стріл від лучників князя Ормунда змішав їхні лави, а важкий удар панцирної кінноти зламав їх та погнав уцілілих назад до мурів міста, де більшості вдалося заховатися у безпеці за брамою. Услід за тим із замку крізь потерну вийшов Родек Руїна зі своїми «Зимововками» і під жахливі північанські бойові кличі вдарив на лівий край війська нападників. Зчинився безлад, посеред якого північани прорубали собі дорогу крізь удесятеро численнішого ворога до самого князя Ормунда Вишестража, що височів на бойовому огирі під золотим драконом короля Аегона та прапорами Вишестражів на Старограді. Співці оповідають, що князь Родерік наскочив на ворога, вкритий кров’ю від п’ят до голови, з порубаним щитом, у розколотому шоломі, але такий п’яний від битви, що не відчував жодної рани. Пан Бріндон Вишестраж, брат у перших князеві Ормунду, став між північником та своїм володарем і відрубав Руїні щитову руку аж до плеча одним страшним ударом сокири… але шалений князь Курганища не вгамувався, доки не вбив пана Бріндона та князя Ормунда, а вже тоді впав сам. Прапори князя Вишестража захиталися і повалилися, а люд з містечка радісно заволав, бо гадав, що доля битви обернулася на їхню користь. Навіть поява Тессаріони вдалині над полем не налякала міщан та вояків, бо люди знали, що для свого захисту мають двох драконів… та коли Вермітор і Срібнокрилка злетіли у небо і зронили вогонь на Гуркотень, радісний галас перетворився на вереск болю.

Увесь Гуркотень поглинуло полум’я: крамниці, будинки, майстерні, септи, людей, геть усе. Палаючі люди падали з брамної башти та мурів, шкутильгали вулицями, наче живі смолоскипи, і верещали у муках. Двоє Зрадників обшмагали місто вогняними батогами від одного кінця до іншого, а слідом розпочався погром та грабунок, яких ще не бачила історія Вестеросу. Гуркотень, колись квітуче ярмаркове місто, перетворився на попіл і жар. Мешканці не відбудували його вже ніколи. Згоріло багато тисяч люду, а ще стільки ж потонуло в намаганнях перетнути річку. Пізніше казали, що загиблим навіть пощастило, бо ті, хто вцілів, не побачили від переможців ані крихти жалю. Вояки пана Пішака кинули мечі та здалися, але зиску з того не мали, бо їх зв’язали і позбавили голів на плечах. Тих міщанок, які пережили пожежу, зґвалтували безліч разів — навіть дівчаток десяти і восьми років. Старих і малих різали, не розбираючи віку та звання, а дракони тим часом бенкетували на покручених, обпалених трупах своїх жертв.

XVII. Дракон-Камінь

Приблизно в той самий час до гавані під Дракон-Каменем увійшов, ледве шкандибаючи хвилями, напівживий купецький коч, що звався «Нессарія» і мав потребу полагодитися та взяти харчів. Корабель повертався з Пентосу до Старого Волантиса, проте зі шляху його збила буря — так розповідали жеглярі. Але до звичайної оповідки про поневіряння на морі волантинці додали дивного присмаку. Коли «Нессарія» йшла на захід, перед нею вивищувалася Драконощовба, затуляючи своїми велетенськими обрисами низьке сонце… аж раптом мореплавці побачили бійку двох драконів і почули луну їхнього ревища, яке відбивалося від стрімких чорних скель східного боку димної гори. У кожній корчмі, винному льосі та бурдеї вздовж берега розказували, переказували і прикрашали цю оповідь, доки її не почули усі на Дракон-Камені.

Драконів мешканці Старого Волантиса вважали за неймовірне диво, а видовисько зразу двох, що зчепилися у битві, жеглярі з «Нессарії» запам’ятали назавжди. Ті, хто вродився та виріс на Дракон-Камені, з малих років звикли бачити чудовиськ неподалік від себе… та навіть їм було цікаво почути оповідки корабельників. Наступного ранку кілька місцевих рибалок вирушили своїми байдаками навколо Драконощовби, а коли повернулися, то розповіли про знайдені ними згорілі та понівечені рештки мертвого дракона при підніжжі гори. Колір крил та луски підказував, що тіло належало Сірому Привидові. Дракона було розірвано навпіл, пошматовано на клапті й частково з’їдено.

Почувши новину, пан Роберт Гуня — лицар, відомий незлим веселим норовом та величезним черевом, що був поставлений королевою при її відбутті за каштеляна Дракон-Каменя — недовго думаючи, назвав убивцею Драконожера. Більшість люду погодилася з паном Робертом, бо за Драконожером знали чимало нападів на менших драконів, хоча таку шалену хижість він виявляв нечасто. Дехто з рибалок, побоюючись стати наступною здобиччю свавільника, закликав пана Гуню надіслати до лігва чудовиська кількох лицарів і покласти йому край. Але пан каштелян відмовився.

— Не чіпаймо Драконожера — то й він нас не зачепить, — оголосив лицар королеви.

А щоб мати певність, заборонив рибалити у водах під східним схилом Драконощовби, де лежало і зогнивало тіло мертвого дракона.

XVIII. Король-Берег

Тим часом на західному березі затоки Чорноводи звістки про битву та зраду в Гуркотні досягли Король-Берега. За чутками, королеву-вдовицю Алісенту вони змусили зареготати.

— Що посіяли, те зараз і жнуть! — вигукнула вона.

Королева Раеніра на Залізному Престолі зблідла з лиця і зомліла, а тоді наказала зачинити й засунути міські брами. Від тієї миті нікому не дозволялося входити до Король-Берега чи виходити з нього.

— Я не дозволю, щоб до мого міста потай пробралися перевертні, аби відчинити браму бунтівникам! — оголосила вона.

Військо князя Вишестража могло стати під мурами вже назавтра або на післязавтра. А ще швидше могли примчати вершники на драконах, які вчинили зраду. Але принц Джофрі тільки зрадів такій нагоді.

— Хай лишень з’являться сюди! — проголошував він. — Я сам зустріну їх на Тираксесі!

Та матір його войовничі вихваляння не тішили.

— Не зустрінеш! — заперечувала Раеніра. — Ти ще замолодий для битви верхи на драконі.

Але принаймні дозволила малому сидіти у чорній раді, де обговорювалося, як упоратися з ворогом, що неухильно наближався.

У Король-Березі лишилося шість драконів, але з них всередині мурів Червоного Дитинця — тільки один, тобто власна дракониця королеви Сиракс. Стайні у зовнішньому дворищі звільнили від коней та віддали їй за помешкання. До землі драконицю припинали важкі ланцюги — якраз такі, щоб дозволити гуляти зі стайні на двір, але завадити злітати без вершниці. Сиракс давно звикла до ланцюгів, надзвичайно добре харчувалася і вже багато років тому забула, що таке полювати.

Решту драконів тримали у Драконосхроні — велетенській будівлі, яку навмисне для утримання і навчання драконів колись наказав вимурувати король Маегор Лютий. Під велетенською банею в пагорбі Раеніс було прорізано сорок чималих підвалів, розташованих колом. З кожного боку ті рукотворні печери замикалися товстими залізними дверима: внутрішні виходили на піщане драконове поле, а зовнішні відчинялися на схил пагорба. Саме тут облаштували собі лігва Караксес, Вермітор, Срібнокрилка та Вівцекрад, перш ніж вилетіти на війну. Лишилося ще п’ятеро: Тираксес принца Джофрі, світло-сірий Морський Серпанок, приборканий Аддамом Веларіоном, юні Моргул та Шрикос, прив’язані до принцеси Джаяхаери (дотоді вже зниклої з міста) і її близнюка принца Джаяхаериса (дотоді вже загиблого)… а також Вогнемрія, улюблениця королеви Гелаени. Давно вже стало звичаєм, щоб котрийсь із драконоїздців жив при схроні й міг у разі потреби нагально стати до оборони міста. А оскільки королева Раеніра не бажала відпускати від себе синів, обов’язок цей ліг на плечі Аддама Веларіона.

Але у чорній раді раптом залунали голоси сумніву в чесності пана Аддама. «Драконові насінини» Ульф Білий та Гуго Громобій перебігли до ворога. Чи останні то зрадники серед начебто вірних слуг престолу? Адже є ще Аддам з Короба та дівчина Кропивка, які теж уродилися байстрюками — чи можна їм тепер вірити?

Князь Бартімос Кельтигар вважав, що аж ніяк.

— Байстрюки від природи — зрадницькі душі! — казав він. — Така вже кров тече в їхніх жилах. Зрада для байстрюка така ж природна, як вірність присязі для воїнів чесного роду.

Він закликав її милість негайно схопити двох підло вроджених драконоїздців, доки вони теж не перебігли до ворога разом з драконами. Заклик підхопили інші, а надто пан Лютор Довгаль, тисяцький міської варти королеви, і пан Лорент Марбранд, Регіментар Королевогвардії. Навіть двоє лицарів з Білої Гавані — грізний пан Медрік Мандерлі та його меткий, хоч і тілистий брат, пан Торген — радили королеві виявити пильність.

— Не варто спокушати долю, — казав пан Торген. — Якщо ворог здобуде ще двох драконів, ми пропали.

Лише князь Корліс виступив на захист «драконового насіння». Він наполягав, що пан Аддам та його брат Алин є «правдивими Веларіонами», гідними спадкоємцями Плавня. Щодо дівчини — хай брудна, неоковирна і погано прийнята панством, все ж вона хоробро билася у Гирлі.

— Двоє Зрадників теж не пасли там задніх, то й що з того? — заперечив князь Кельтигар.

Вся пристрасть Правиці виявилася даремною — страхи та підозри королеви перемогли. Вона пережила стільки тяжких зрад, що ладна була повірити найгіршому про будь-кого, і вже не здивувалася б жодному підступові навіть від людей, яких сама любила найбільше.

Королева Раеніра наказала панові Лютору Довгалю узяти два десятки золотих кирей, рушити до Драконосхрону і схопити пана Аддама Веларіона. Так одна зрада породила іншу — на згубу королеві. Коли пан Лютор Довгаль з золотокирейниками їхав угору пагорбом Раеніс з наказом королеви, високо над ними розчахнулася брама Драконосхрону, Серпанок розгорнув світло-сірі крила і пустив дим з ніздрів. То пан Аддам Веларіон отримав своєчасне попередження і встиг улаштувати собі втечу.

Розлючений невдачею, пан Лютор негайно повернувся до Червоного Дитинця, вдерся до Башти Правиці й вельми брутально доклав рук до старого князя Корліса, звинувативши того у зраді. Старий нічого не заперечував — зв’язаний та відлупцьований, він не промовив ані слова і потрапив до кам’яного мішка у підземеллі, де мав чекати на суд і страту.

Тим часом містом розповсюдилися чутки про вогненно-криваве страхіття у Гуркотні… а з ними разом — нелюдський жах. Далі настане черга Король-Берега — так казали люди один одному. Дракони візьмуться нищити один одного полум’ям, і цього разу місто вже конче напевно згорить дощенту. Злякавшись ворога, кількасот людей спробували були втекти, але при брамі їх завернули назад золотокирейники. Замкнені всередині міських мурів, одні люди почали шукати прихистку від майбутньої вогняної бурі у глибоких льохах, а інші вдалися до молитви, питва і тих задоволень, які знаходять між жіночих стегон. Щовечора міські шинки, доми розпусти і септи повнилися чоловіками та жінками, які тамували свій страх усіма можливими способами, шукали порятунку чи заспокоєння, переповідали один одному найстрашніші плітки.

XIX. Гуркотень

А в Гуркотні, за триста верст на південний захід, панував безлад зовсім іншого роду. Поки Король-Берег скиглив з жаху, їхній страшний ворог ще й на вершок не просунувся до міста — адже вірні королю Аегону вояки раптом лишилися без ватажків, зате під владою сумнівів, незгоди та розбрату. Ормунд Вишестраж лежав мертвий, а з ним і його брат у перших пан Бріндон, перший лицар Старограду. Сини князя — зелені хлопчаки — лишилися у Вишестражі за тисячу верст звідти. Даерон Таргарієн, якого князь Ормунд нарік «Даероном Даруй-Вогонь» і вихваляв за відвагу, теж був лише юним хлопчиськом; наймолодший з синів короля Візериса виріс у тіні своїх старших братів і звик радше виконувати накази, ніж віддавати їх. А найстарший з Вишестражів, що залишився при війську, був пан Гоберт, ще один брат у перших князеві Ормунду. Дотоді тлустий пан Гоберт урядував лише за обозного, і військова старшина вважала його надто неповоротким не лише тілом, але й думкою. Серед свого сімейства він за прожиті на світі шістдесят років не показав себе геть нічим, але наразі зухвало пнувся очолити все військо, бо, мовляв, лишився найближчим родичем королеви Алісенти.

Рідко траплялося в історії Семицарства мале чи велике місто, яке б піддали такому довгому та жорстокому погромові, як Гуркотень після Гіркоти. Принца Даерона від побаченого аж знудило, і він наказав панові Гоберту Вишестражу припинити жахіття, та зусилля Вишестража виявилися такими ж нікчемними, як він сам.

Найгірші злочини з-поміж усіх було вчинено Двома Зрадниками — підло уродженими драконоїздцями Гуго Громобоєм та Ульфом Білим. Пан Ульф цілком віддався гультяйству і потопав у вині та втіхах плоті. Усіх, хто йому не припав до смаку або не задовольняв його примхи, він віддавав своєму драконові. Лицарське звання, подароване Ульфові королевою Раенірою, виявилося для нього замалим, і навіть титул князя Лихомостя, жалуваний принцом Даемоном, не втамував його марнославства. Білий мав на думці жирніший кусень — ніщо інше, як Вирій. Він оголосив, що оскільки Тирели не взяли участі у подіях «Танку», їх слід наректи зрадниками і позбавити дідицтва на його користь.

Та навіть пан Ульф з його зазіханнями на Вирій видасться невибагливим порівняно з замірами свого приятеля-перевертня — Грізного Гуго. Громобій уродився сином простого коваля, але виріс велетенським на зріст і з такою силою в руках, що скручував сталеві прутки у кільця. Він не знав геть нічого про військову науку і вояцьке мистецтво, але завдяки силі й статурі був страшним супротивником у бою. За зброю Гуго обрав собі величезний келеп, яким завдавав жахливих, убивчих ударів. У битву він літав на Верміторі, який колись носив Старого Короля; з усіх драконів Вестеросу лише Вхагар переважала його зростом та віком. Зі згаданих причин князь Грізний (як відтепер він величав себе) почав мріяти про корону.

— Нащо животіти у дрібних панах, коли можна стати королем? — питав він людей, яких збирав навколо себе.

Жоден з Двох Зрадників не палав бажанням допомагати принцові Даерону в нападі на Король-Берег. Військо в них було велике, ще й при трьох драконах, але ж королева теж мала трьох драконів (наскільки вони знали), а коли б повернулися принц Даемон з Кропивкою, то мала б і п’ятеро. Князь Пик волів затримати просування війська, доки князь Баратеон не вийде з власною силою зі Штормоламу і не приєднається до них. Пан Гоберт бажав відступити до Обширу та відновити запаси, які швидко танули. Жоден не звертав уваги, що і військо теж тане з кожним днем, наче ранкова роса — з нього тікало дедалі більше вояків, які поверталися до рідних домівок на збір врожаю і тягли з собою стільки здобичі, скільки могли унести.

XX. Дівостав

За багато довгих верст на північ, у замку, що вивищувався над Крабовою затокою, ще один вельможний володар намагався утриматися на слизькому лезі меча і не скотитися у прірву. З Король-Берега прилетів крук і приніс послання королеви до Манфрида Мутона, князя Дівоставу: той мав відіслати королеві голову дівчини-байстрючки Кропивки. За плітками, вона зробилася коханкою принца Даемона, і королеві Раенірі того вистачило, щоб винести Кропивці вирок про державну зраду.

— Але хай нашому чоловікові, принцові Даемону з дому Таргарієн, не заподіють жодної шкоди, — застерігала її милість. — Відішліть його до нас, коли наказ буде виконано, бо ми маємо у ньому нагальну потребу.

Маестер Норен, писар і хранитель при «Дівоставському Літописці», повідомляє, що коли його вельможність прочитав листа королеви, то затрусився так, що втратив голос і ледве повернув його трьома келихами вина. Після вагань князь Мутон послав по сотника своєї сторожі, свого рідного брата і свого поборника, пана Флоріана Сірокричного. Також він запросив лишитися і маестра. Коли усі зібралися, князь прочитав уголос листа і попрохав поради.

— Це зробити нескладно, — відповів сотник сторожі. — Дівка не розлучається з принцом, і в ліжку вони теж разом, але що їй з того? Принц уже немолодий, і якщо раптом надумає опиратися, то три стражники легко його угамують. Але задля певності я б узяв шістьох. Чи бажають пан князь упорати справу сьогодні вночі?

— Шістьох? Та хоч шість десятків! Не забувайте, що ми маємо справу з Даемоном Таргарієном! — заперечив брат князя Мутона. — Розумніше кинути йому в вечірнє вино трохи сонного трунку. Хай прокинеться і знайде свою хвойду вже мертвою.

— Дівчина — ще дитина, хай і вчинила ницу зраду, — зауважив пан Флоріан, старий, суворий, сивочолий лицар. — Старий Король ніколи б не просив про таке свавілля жодну людину честі.

— Нині настали ниці часи, — заперечив князь Мутон. — І вибір, що мені лишила королева, інакшим не назвеш. Адже дівчина гостює під моїм дахом. Якщо я підкорюся, Дівостав спіткає вічне прокляття. А якщо відмовлюся, нас оголосять зрадниками і винищать до ноги.

На це його брат відповів:

— Хай що ми оберемо, небезпеки не минути. Принц надто вже припався душею до своєї темнавки, а дракона тримає завжди напохваті. Розумний правитель убив би їх обох зразу, щоб принц з люті не спалив Дівостав до голої землі.

— Але королева заборонила чинити йому шкоду, — нагадав князь Мутон. — До того ж замордувати двох гостей під своїм дахом — удвічі підліше, ніж одного. На мене впаде подвійне прокляття.

Сказавши це, він зітхнув і додав:

— Аби ж я ніколи не читав цього клятого листа.

Тут подав голос маестер Норен:

— То вважаймо, що й не читали.

Що говорили на раді опісля, про те нам невідомо. Зате відомо, що маестер, молодий чоловік двадцяти і двох років, тієї ж ночі знайшов принца Даемона та дівчину Кропивку за вечерею і показав їм листа королеви. Прочитавши його, принц Даемон мовив:

— Слова королеви, а вчинок — хвойди.

По тому він дістав меча і спитав, чи не стоять за дверима стражники князя Мутона, готові узяти його в полон. Але дізнавшись, що маестер прийшов сам і потай від господаря, принц Даемон вклав меча до піхв і мовив:

— Ви невірний маестер, але добра душа.

І наказав маестрові піти, заборонивши казати про їхню справу до ранку будь-кому «ані з доброти серця, ані зі страху смерті».

Як минула остання ніч принца та його коханки-байстрючки під дахом князя Мутона — про те не написано у жодних книгах. Та коли зайнявся світанок, вони обоє з’явилися у дворі разом, і принц Даемон востаннє допоміг Кропивці засідлати Вівцекрада. За своїм звичаєм вона годувала дракона щодня, перш ніж вилетіти — дракони-бо легше схиляються під волею хазяїна, коли мають повне черево. Того ранку Кропивка згодувала драконові найбільшого у всьому Дівоставі чорного барана, якому сама перетнула горлянку. Коли дівчина сідала на дракона, її шкіряний подорожній одяг блищав од свіжої крові, «а щоки блищали від сліз», як пише маестер Норен. Між чоловіком та дівчиною не сказано було жодного слова прощання, та коли Вівцекрад заплескав бурими крилами і злетів у вранішнє небо, Караксес задер голову і видав вереск, від якого у Башті Жонкіль вилетіли усі шибки. Високо над містечком Кропивка розвернула дракона понад Крабовою затокою і зникла у вранішньому тумані. Більше її не бачили при жодному дворі й у жодному замку, скільки їх є на світі.

Даемон Таргарієн повернувся до замку лише заради того, щоб поснідати з князем Мутоном.

— Більше ви мене не побачите, — мовив він до його вельможності. — Красно дякую вам за гостину і прошу розповсюдити у ваших землях звістку, що я лечу до Гаренголу. Якщо мій небіж Аемонд насмілиться стати проти мене сам на сам, то хай шукає мене там.

По тому Даемон Таргарієн залишив Дівостав назавжди. Коли він зник удалині, маестер Норен пішов до князя і мовив:

— Зніміть у мене з шиї ланцюга і зв’яжіть ним руки. Ви мусите віддати мене королеві, бо я попередив зрадницю і дозволив їй утекти, а відтак сам став зрадником.

Але князь Мутон відмовився.

— Лишіть ланцюга собі, — відповів вельможний володар. — Доля розсудила перетворити на зрадників усіх нас.

Того ж вечора розділені начетверо прапори королеви Раеніри скинули з брами Дівоставу, і на їхньому місці заплескали по вітрі золоті дракони короля Аегона II.

XXI. Гаренгол

Коли принц Даемон спустився з неба, щоб знову забрати замок Гаренгол собі, над його зчорнілими баштами і зруйнованими палатами не майоріло жодного прапора. Кілька самозваних мешканців знайшло притулок у глибоких льохах замку, але зачувши плескіт крил Караксеса, вони кинулися врозтіч. Коли зник останній, Даемон Таргарієн увійшов під подібні до велетенської печери склепіння престольної палати Гаренголу сам-один — усе його товариство складав дракон. Щовечора над захід сонця принц лишав мечем риску на серце-дереві у божегаї, щоб позначити ще один минулий день. Відтоді й донині на білій корі оберіг-дерева видно тринадцять рисок — і донині усі володарі Гаренголу розповідають, що старі рани, глибокі й темні, починають кривавити, мов свіжі, з настанням кожної нової весни.

На тринадцятий день принцового самотнього бдіння над замком промайнула тінь, чорніша за грозову хмару. Наполохані птахи у божегаї всі, як один, злетіли у повітря, а впале листя у дворі вимів геть гарячий вітер. То нарешті прибула Вхагар, а на її спині — одноокий принц Аемонд Таргарієн, вбраний у чорну, як ніч, броню, прикрашену золотим карбом.

Він був не один — разом із принцом прилетіла Алиса Водограй. Вона розвівала по вітрі довгим волоссям і несла у опуклому череві принцову дитину. Двічі принц Аемонд облетів по колу башти Гаренголу, а тоді посадив Вхагар у зовнішньому дворищі за п’ятдесят сажнів від Караксеса. Дракони вибалушили один на одного розлючені очиська. Караксес розкинув крила і засичав, а між зубів у нього затанцювало полум’я.

Принц допоміг своїй коханій злізти зі спини Вхагар і обернувся до власного дядька.

— Я чув, дядьо, що ви нас шукаєте.

— Тебе, а не вас, — відповів Даемон. — Хто сказав тобі, де мене знайти?

— Моя ласкава пані, — відповів Аемонд. — Вона бачила вас у буремній хмарі, у гірському озері в сутінках дня, у вогні, який ми розкладали, щоб повечеряти. Вона бачить багато, моя Алиса — незрівнянно більше за інших. Ви вчинили дурницю, коли прийшли сюди сам-один.

— Якби я не був один, то не дочекався б тебе, — мовив Даемон.

— Але ви один, і ось дочекалися. Вважаю, ви надто зажилися на світі, любий дядьо.

— Тут я маю з тобою погодитися, — відповів Даемон.

На цьому старий принц наказав Караксесові зігнути шию і важко видерся йому на спину, а молодий принц поцілував жінку, легко скочив на Вхагар і пристебнув чотири короткі ланцюги від паса до сідла. Даемон лишив власні ланцюги теліпатися вільно. Караксес знову засичав, пирхнув у повітря вогнем, Вхагар відповіла страшним ревінням, і двоє драконів стрибнули у небо, як один.

Принц Даемон хутко спрямував Караксеса угору, нещадно шмагаючи його нагайкою зі сталевим вістрям, аж доки дракон з наїзником не зникли у нагромадженні хмар. Вхагар, старша і набагато більша, з-за ваги не зуміла набрати рівної швидкості і злітала поволі, дедалі ширшими колами, які винесли її аж понад води Божого Ока. Година була пізня, сонце майже сіло, озеро стояло тихе, і води його блищали, наче лист битої міді. Вище й вище кружляла Вхагар, вистежуючи Караксеса, а за ними знизу, з вершини гаренгольскої Башти Гори-Король, спостерігала Алиса Водограй.

Напад стався блискавично, наче удар грому. Караксес пірнув униз на спину Вхагар з пронизливим вереском, який чули за півтора десятки верст звідти. Він падав зі сліпого боку принца Аемонда, до того ж укритий блиском західного сонця. Кривавий Черв урізався у стару драконицю з жахливою силою. Ревище їхнє понеслося над Божим Оком; двоє чудовиськ, темні проти криваво-червоного неба, вчепилися один у одного і заходилися дерти кігтями та зубами. Так ясно палало їхнє полум’я, що рибалки перелякалися, чи не зайнялося пекельним жаром саме небо. Зчеплені разом, дракони сторчма полетіли у озеро. Щелепи Кривавого Черва зімкнулися на шиї Вхагар, чорні зуби його глибоко занурилися у плоть старшої дракониці. Навіть коли пазурами Вхагар навпіл розпанахала Караксесові черево, а зубами відірвала крило, він не розтулив щелепи й не припинив люто ятрити ворожу рану. А під драконами дедалі швидше виростало озеро.

Саме тоді, як оповідають нам у переказах, принц Даемон Таргарієн перекинув ногу через сідло і зіскочив з одного дракона на іншого. В руці він тримав Темну Сестру, меч королеви Візеньї. Аемонд Кривий зиркнув угору з жахом і почав хапатися за ланцюги, які тримали його у сідлі. Але Даемон зірвав з небожа шолом і встромив йому меча у сліпе око з такою силою, що вістря вийшло з потилиці молодшого принца. За пів-удару серця по тому дракони впали у озеро, здійнявши, як казали люди, виплеск вищий за Башту Гори-Король.

Ані людина, ані дракон не могли пережити такого удару — про те розповідали рибалки, що бачили все на власні очі. Караксес прожив ще стільки, щоб так-сяк виповзти на суходіл. Випатраний, з відірваним від тіла крилом, паруючи водою з озера, Кривавий Черв знайшов сили витягти себе на берег і померти аж під стінами Гаренголу. Тіло Вхагар опустилося на дно озера, і гаряча кров з розірваної зубами рани на шиї закип’ятила воду навколо місця її останнього спочинку. Коли її знайшли за кілька років по закінченні «Танку драконів», кістки принца Аемонда, вдягнені у броню, ще й доти лишалися прикуті до сідла, а у очниці черепа аж до руків’я стирчала Темна Сестра.

Немає жодних сумнівів, що принц Даемон теж загинув. Рештки його земної плоті не знайшли, бо озеро Боже Око відоме своїми зрадливими течіями та безліччю ненажерливої риби. Співці переповідають, що старий принц пережив падіння, а згодом розшукав свою Кропивку і щасливо прожив з нею решту життя. Та на жаль, правдива історія не схожа на вигадки співців, хай навіть найгарніші.

Нищівний танок драконів над Божим Оком стався двадцять другого дня п’ятого місяця року 130-го по А.З. У день своєї смерті Даемон Таргарієн мав сорок і дев’ять років від народження, а принцові Аемонду нещодавно виповнилося двадцять. Вхагар, найбільша з таргарієнівських драконів після смерті Балеріона Чорного Жаху, налічила на цьому світі сто вісімдесят один земний рік. Того дня пішла з життя остання істота, яка пам’ятала дні Аегона Завойовника. За кілька хвилин по її смерті сонце сіло, і оповитий прокляттями стіл Чорного Гарена поглинула пітьма. Небагато людей бачило ті події на власні очі, й минуло ще чимало часу, перш ніж звістка про останню битву принца Даемона облетіла Семицарство.

XXII. Король-Берег

А у Король-Березі королева Раеніра з кожною новою зрадою дедалі глибше ховалася від світу і людей. Аддам Веларіон, підозрюваний у перевертництві, утік з міста, перш ніж його встигли допитати. Раеніра, наказавши схопити пана Аддама, втратила не лише дракона з вершником, але й Правицю Королеви… до того ж більше як половина війська, що випливло з Дракон-Каменя на захоплення Залізного Престолу, складалася зі служивих людей дому Веларіон. Коли стало відомо, що князь Корліс скніє у підземеллі під Червоним Дитинцем, веларіонівці почали кидати королевину службу сотнями. Хтось тікав до Шевської площі й приєднувався там до посполитого натовпу, що дедалі більшав, інші вислизали крізь потерни або перелазили через мури, сподіваючись знайти шлях назад до Плавня. Але й ті, що лишилися, були вже не варті довіри.

Того самого дня, невдовзі після заходу сонця, Раенірин двір спізнав нове жахіття: Гелаена Таргарієн, сестра, дружина та королева Аегона II, мати його дітей, викинулася з вікна Маегорового Острогу просто на залізні шпички у сухому рові. Смерть прийшла до неї у віці двадцяти і одного року.

А коли спустилася ніч, стогнами Король-Берега, шинками, бурдеями та харчівнями, ба навіть святими септами пішла гуляти чорніша оповідка. Королеву Гелаену вбили — так шепотілися люди — як перед нею вбили її синів. Адже принц Даерон з драконами скоро постане перед брамою, і на тому панування Раеніри дійде кінця. Стара королева, мовляв, рішуче налаштувалася завадити молодшій зведеній сестрі пережити її падіння, а тому надіслала пана Лютора Довгаля схопити Гелаену і безжальною рукою скинути на залізні вістря під вікном. Плітка про вбивство Гелаени хутко розлетілася усім Король-Берегом, і люди миттю в неї повірили. Вже саме це свідчить, як рішуче та одностайно місто налаштувалося проти колись улюбленої ним королеви. Раеніру проклинали, а за Гелаеною побивалися; простолюддя Король-Берега хутко пригадало і жорстоке вбивство принца Джаяхаериса зарізяками Бриндзею та Крівцею.

Принаймні, кінець Гелаени виявився милосердно швидким: одна зі шпичок влучила у горло, і королева померла, не видавши й крику. В мить її смерті на іншому кінці міста, нагорі пагорба Раеніс, дракониця Вогнемрія раптом заревла та сіпнулася у повітря; весь Драконосхрон здригнувся, а два з ланцюгів, що припинали тварину до стін, розірвалися. Коли королеві Алісенті повідомили про смерть дочки, вона роздерла на собі вбрання і проказала найлихіші прокляття на голову своєї суперниці.

Тієї ж ночі весь Король-Берег піднявся на кривавий бунт.

Заворушення почалися у вузьких та звивистих провулках Блошиного Подолу. Чоловіки та жінки кількасотенними хвилями вихлюпували з винних льохів, бійцівських ям та шинків — усі люті, п’яні та налякані. Звідти бунтівники почали розтікатися містом, волаючи про відплату за мертвих принців та їхню вбиту матір. Переверталися вози, громилися крамниці, грабувалися та підпалювалися будинки. На золотокирейників, що намагалися вгамувати безлад, напосілися з усіх боків і жорстоко відлупцювали. Не жаліли вже нікого — ані чесного, ані підлого. Панів та вельмож закидали камінням і сміттям, лицарів витягали з сідел. Пані Дарла Дідин мусила дивитися, як її брата Давоса штрикнули ножем у око, коли той намагався захистити сестру від наруги трьома п’яними стайнярами. Жеглярі, неспроможні повернутися до своїх кораблів, напали на Річкову браму і зчинили там справжню битву з міською вартою. Знадобилося чотири сотні списників під проводом самого пана Лютора Довгаля, щоб розігнати їх. Але до того часу ворота вже рознесли на півсотні шматків. Не менше сотні людей лежало навколо мертвими або при смерті; чверть від них складали золотокирейники.

На Шевській площі звуки бунту чулися звідусіль, від кожного кінця міста. Міська варта прибула туди великим загоном — п’ять сотень вояків, озброєних тесаками, списами та шпичастими кийками, у чорних кольчугах, сталевих мисюрках і довгих золотих киреях. Вони стали стіною списів та щитів на південному краю площі. На їхньому чолі височів пан Лютор Довгаль верхи на забраному в броню огирі, з мечем у руці. Від самого його вигляду кількасот бунтівників повтікало у криві провулки, а ще кількасот — коли пан Лютор наказав золотокирейникам наступати.

Але ще десять тисяч лишилося стояти там, де стояло. Натовп був такий щільний, що найбоязкіші, ладні вже накивати п’ятами, мусили стояти, неспроможні поворухнутися — а їх штовхали, несли, збивали додолу і топтали ногами. Інші просувалися уперед, зімкнувши лікті, й волали прокляття назустріч списам, що наближалися під повільний перестук тулумбасів.

— Звільніть дорогу, кляті йолопи! — ревів пан Лютор. — Розходьтеся по домівках, і ніхто вас не зачепить! Тікайте додому!

Одні кажуть, що першим загинув якийсь хлібопік. Коли вістря списа проштрикнуло йому груди, він лише забурчав здивовано і очима проводив струмок крові, що потік його фартухом. Інші твердять, що першою вмерла дівчинка, збита й затоптана бойовим конем пана Лютора. З натовпу прилетів камінь і вдарив у чоло одного зі списників. Звідусіль чулися прокляття і вереск, з даху летіли дощем палиці, камені та нічні горщики, а лучник з іншого кінця майдану почав пускати стріли. Одного вартового пхнули смолоскипом, і за миг ока золота кирея запалала ясним вогнем.

Міська варта складалася з дебелих чолов’яг — молодих, міцних, добре навчених, озброєних та вкритих бронею. Їхня стіна щитів трималася на протязі десяти сажнів, або й більше; варта проклала криваву стежку крізь натовп, лишаючи по собі мертвих та скалічених. Проте числом вони не переважали п’яти сотень, а бунтівників зібралося кількадесят тисяч. Ось упав один вартовий, тоді другий, і скоро простолюд уже вдирався до дірок у лаві захисників, бив ножами та камінням, гриз зубами, перекидав вартових на землю спереду і з боків, накидався ззаду, жбурляв черепицю з дахів та балконів.

Битва перетворилася на бійню. Золотокирейників оточили, стиснули, затопили зусібіч, не лишивши їм місця навіть змахнути зброєю. Багато вартових померли від власних мечів, а інших розірвали на шматки, забили ногами, затоптали чоботями, порубали сапками та різницькими тесаками. Свавілля не уникнув навіть грізний пан Лютор Довгаль: меча йому вирвали з рук, а самого витягли з сідла, штрикнули у живіт і забили на смерть каменями з бруківки. Голову та шолом лицаря понівечили так, що коли наступного дня по тіла приїхали труповози, його змогли упізнати лише за зростом і статурою.

Тієї довгої ночі над половиною міста панував цілковитий безлад, а над рештою чубилися вельми дивні пани та самозвані королі, що вигулькнули нізвідки і невідомо як. Заплотний лицар на ймення Перкин Блощичка коронував власного зброєносця Тристана, підлітка шістнадцяти років, якого оголосив тілесним нащадком покійного короля Візериса. Будь-який лицар може висвятити у лицарі іншу людину, і пан Перкин заходився висвячувати кожного сердюка, злодія та різника, що виявляв бажання стати під подерте Тристанове знамено. Чоловіки та хлопці, бачачи таку справу, сотнями стікалися присягати йому на вірність.

На світанку все місто палало пожежами, Шевською площею валялися трупи, а Блошиним Подолом блукали зграї погромників, які вдиралися до крамниць і домівок та накладали руки на всіх чесних людей, що траплялися назустріч. Вцілілі золотокирейники відступили до казарм, і на вулицях встановилася влада помийних лицарів, блазенських королів та навіжених пророків. Наче таргани, яких той набрід нагадував найбільше, вони тікали від світла, ховалися у льохи та схрони, щоб проспатися від пияцтва, поділити здобич та змити кров з рук. Золотокирейники зі Старої та Драконової брам зробили вилазку за наказом своїх сотників — пана Балона Березняка та пана Гарта Заячої Губи — і до полудня дещо відновили лад на вулицях північніше та східніше від пагорба Раеніс. Пан Медрік Мандерлі на чолі сотні вояків з Білої Гавані зробив те саме на північний схід від Аегонового пагорба аж до Залізної брами.

У решті ж Король-Берега, як і раніше, панував цілковитий безлад. Коли пан Торген Мандерлі повів північан униз Гаком, то побачив, що Рибницький Майдан та Річковий Ряд юрмляться помийними лицарями пана Перкина. Коло Річкової брами над мурами плескав блазенський прапор «короля» Тристана, а тіла сотника та трьох десятників висіли на брамній башті. Решта залоги при «Грязючній» брамі перебігла до пана Перкина. Пан Торген втратив чверть свого загону, коли намагався пробитися назад до Червоного Дитинця… але ще легко відбувся порівняно з паном Лорентом Марбрандом. Останній повів до Блошиного Подолу сотню лицарів та щитників, а повернулося звідти шістнадцятеро, і пана Лорента, Регіментаря Королевогвардії, серед них вже не було.

До вечора Раеніра Таргарієн опинилася у скрутній облозі з усіх боків, а правління її зійшло на цілковиту руїну. Королева шаленіла, дізнавшись, що Дівостав перейшов на бік ворога, що Кропивка зникла, а власний коханий чоловік її зрадив. Коли ж пані Мисарія попередила, що найгірше почнеться з темрявою, і що нова ніч може виявитися гіршою за попередню, Раеніра затремтіла. На світанку при ній у престольній палаті перебувало з сотню двірських панів та різних слуг, але один за одним вони вислизали геть.

Настрій її милості хилитався того дня від люті до відчаю і знову до люті. Королева так відчайдушно хапалася за престол, що на заході сонця її руки спливали кров’ю. Вона віддала провід над золотокирейниками панові Балону Березняку, сотникові при Залізній брамі, надіслала ще круків до Зимосічі та Соколиного Гнізда, благаючи про нову допомогу, оголосила наказ про засудження зрадників Мутонів з Дівоставу на ганьбу та смерть, і поставила молодого пана Глендона Добряна Регіментарем Королевогвардії. (Хоча пан Добрян мав від народження якихось двадцять років, а Білим Мечем став лише на попередній поворот місяця, та він уже того самого дня встиг відзначитися у бою в Блошиному Подолі. Саме він привіз назад до замку тіло пана Лорента, не дозволивши бунтівникам спаплюжити його.)

Аегон Молодший не залишав матері ані на хвилину, проте рідко казав хоч слово. Тринадцятирічний принц Джофрі вдяг свій обладунок зброєносця і молив королеву дозволити йому поїхати до Драконосхрону та сісти на Тираксеса.

— Я хочу воювати за вас, пані матінко, як воювали мої брати! Дозвольте мені довести, що хоробрістю я не поступаюся їм!

Але його слова лише зміцнили рішучість Раеніри.

— Так, вони були хоробрі. А тепер вони мертві. Мої милі, любі хлопчики — вони обоє мертві.

І знову її милість своїм наказом заборонила принцові залишати замок.

На заході сонця щуряче плем’я Король-Берега повилазило зі своїх бридких нір та льохів ще в більшому числі, ніж попередньої ночі.

Коло Річкової брами пан Перкин учинив зі своїм помийним лицарством бенкет з награбованих наїдків та напоїв, а тоді повів посіпак уздовж берега річки, плюндруючи корабельні майстерні, склади та усі кораблі, які не встигли вийти у море. Король-Берег міг похвалитися товстими мурами та грізними баштами, але їх будували на те, щоб відбивати напад ззовні, а не зсередини міста. Залога при Божій брамі була особливо слабка, бо її сотник і третина вояків загинули разом з паном Лютором Довгалем на Шевській площі. А тих, хто лишився (і серед них — багато поранених), легко здолала кровожерлива юрба пана Перкина.

Не минуло й години, як відчинилися також Король-Брама та Левова брама. Золотокирейники при першій відступили та втекли, а «леви» на другій перебігли до юрби. Тепер три з семи брам Король-Берега були відчинені перед ворогами королеви Раеніри.

Проте найстрашніша загроза правлінню королеви виникла всередині міста. Коли впала ніч, на Шевській площі зібрався ще один натовп, удвічі більший та втричі лютіший, ніж попередньої ночі. Наче королева, яку вони так зневажали, цей натовп видивлявся у небо з жахом, лякаючись ще вдосвіта побачити там драконів короля Аегона, а слідом — вороже військо. Вони більше не вірили, що королева здатна їх захистити.

Коли навіжений однорукий пророк, якого звали Пастирем, почав відчайдушно шпетити драконів — не лише тих, які загрожували нападом ззовні міста, а всіх, які є — навіжена юрба раптом уважно дослухалася до нього.

— Коли прийдуть дракони, — верещав він, — то плоть ваша запалає, шкіра лусне, а кістки розсиплються на порох! Дружини ваші танцюватимуть голі під вогненними шатами і хтиво кричатимуть з пекельної пристрасті! Малі діти ваші литимуть сльози, аж доки очі їхні не стечуть струмками, а рожева плоть не зчорніє та не одскочить од кісток! Морок іде, Морок насувається! За гріхи він прийшов карати, і гнів його не втамуєш молитвою, яко сльозою не загасиш драконового полум’я! Крові прагне він, крові й лише крові — вашої, моєї та їхньої!

Він здійняв кікоть своєї правиці й тицьнув ним на пагорб Раеніс, що височів позаду, та на Драконосхрон, похмуро-чорний проти неба.

— Онде мешкають гемони, онде мають собі лігво! Місто загарбала нечиста сила! Коли хочете повернути його собі, то спершу мусите знищити грішну мерзоту! Коли бажаєте од гріха ся очистити, спершу маєте ся омити у крові драконів! Бо сказано, що вогонь пекла загасити може єдина лише кров!

З десятків тисяч горлянок у небо злетів клич.

— Кров! Смерть драконам!

Наче велетенський звір о десятках тисяч ніг, паства Пастиря рушила — спочатку повільно та безладно, вимахуючи смолоскипами, мечами та грубішою зброєю — вулицями і провулками у напрямі Драконосхрону. Дехто виявився розумнішим і потай здимів додому, але на місце кожного втікача ставало ще троє охочих драконоборців. Доки натовп досяг пагорба Раеніс, число людей в ньому подвоїлося.

Високо на Аегоновому пагорбі, на іншому кінці міста, королева спостерігала натовп з даху Маегорового Острогу вкупі з синами та радниками. Ніч була чорна і хмарна, але смолоскипів палало стільки, наче всі зірки зійшли з неба і рухалися тепер на приступ Драконосхрону. Щойно Раеніри досягла звістка про те, що навіжена юрба рушила містом, як вона надіслала гінців до пана Балона при Старій брамі й пана Гарта при Драконовій, наказуючи розігнати натовп і захистити королівських драконів… але зважаючи на безлад у місті, ніхто не міг обіцяти, що гінцям вдасться довезти ті накази до потрібних осіб. Та навіть у разі їхнього успіху вірних престолові золотокирейників лишилося надто мало, щоб сподіватися на перемогу. Коли принц Джофрі попрохав дозволу виїхати разом з двірськими лицарями та воїнами Білої Гавані, королева йому заборонила.

— Якщо вони захоплять той пагорб, то наступним буде цей, — відрізала вона. — Ми потребуватимемо кожного меча для захисту замку.

— Але вони повбивають наших драконів! — залементував розбурханий принц Джофрі.

— Або дракони повбивають їх, — холодно відповіла йому мати. — Хай згорять там хоч усі. Держава недовго за ними сумуватиме.

— Але ж, пані матінко, раптом вони вб’ють Тираксеса?! — занепокоївся юний принц.

У це королева вірити відмовлялася.

— То лише нікчемний набрід. Помийні щури, йолопи та п’яндиголови. Скуштують драконового полум’я і порснуть на всі боки.

Їй раптом відповів двірський блазень Грибочок:

— Може, вони і п’яндиголови, зате п’яний не знає страху. Йолопи — так, йолопи, але останній йолоп може вбити короля. Щури? Так, і щури теж, але тисяча щурів здатна загризти ведмедя. Колись я сам бачив таке просто он там, у Блошиному Подолі.

Її милість нічого не сказала і мовчки обернулася назад до поручнів. Тільки коли спостерігачі на даху почули ревіння Сиракс, то помітили, що принц тишком зник з даху.

— Ні! — почувся крик королеви. — Я забороняю, забороняю!

Але саме у цю мить її дракониця скочила, плескаючи крилами, з двору на мур, присіла на нього на пів-удару серця, і пустилася у ніч з сином королеви на спині, що однією рукою відчайдушно чіплявся за звіра, а в іншій тримав меча.

— За ним, хутко! — заволала Раеніра. — Усі за ним, усі до одного, малі й великі! На кінь, на кінь, хутко за ним! Приведіть його назад, схопіть і приведіть, адже він не знає, що коїть, нічого не знає! Сину мій, любий мій синочку!..

Але було вже запізно.

Ми не будемо прикидатися, мовби хоч скількись розуміємося на природі зв’язку між драконом та драконоїздцем. Мудріші від наших голови билися над цим таїнством протягом довгих століть. Але нам відомо достеменно, що дракони не схожі на коней, якими може їздити кожен, хто кине їм сідло на спину. Сиракс була драконом королеви і ніколи не знала іншого наїзника. Так, велика жовта дракониця упізнавала принца Джофрі на вид та запах і не стривожилася, коли він почав вовтузитися з її ланцюгами, але верхи на собі його терпіти не збиралася. У гарячковому поспіху, не бажаючи, щоб його зупинили, принц скочив на спину Сиракс, не подбавши ані про сідло, ані про нагайку. Мусимо припустити, що він мав намір або ринути на Сиракс просто у битву, або, більш вірогідно, перелетіти на ній через місто до Драконосхрону, до свого власного Тираксеса. Можливо, він бажав звільнити і решту драконів з їхніх ям.

Але пагорба Раеніс Джофрі не дістався. Злетівши у повітря, Сиракс вигнулася і скрутилася під ним, щосили прагнучи позбутися незнайомого вершника. А знизу вже летіли камені, списи та стріли з рук бунтівників, дедалі розпалюючи лють дракониці. Досягнувши висоти у тридцять сажнів над Блошиним Подолом, принц Джофрі не втримався на драконовій спині й зірвався на землю.

Падіння принца добігло страшного кінця коло перехрестя, де сходилося разом п’ять провулків. Спершу малий звалився на крутий дах, а тоді прокотився ще шість сажнів униз посеред граду побитої черепиці. Розповідають, що при падінні він зламав собі хребта, і що навколо нього дощем падали гострі, наче ножі, черепичні друзки, і що власний меч принца не втримався у нього в руці, а встромився йому ж у живіт. А ще у Блошиному Подолі досі переказують про доньку свічаря на ймення Вільшанка, яка тримала понівеченого принца у обіймах і намагалася втамувати його муки аж до смерті. Втім, у тих переказах годі шукати й сліду правди. Начебто Джофрі з останнім своїм подихом прошепотів «Матінко ясна, пробачте мені»… і відтоді не згасають суперечки, чи звертався він до своєї матері-королеви, а чи молився до Вишньої Матері у небесах.

Так загинув Джофрі Веларіон, принц Дракон-Каменя, спадкоємець Залізного Престолу, останній з синів королеви Раеніри від Лаенора Веларіона… або ж останній з її байстрюків від пана Гарвіна Моца — залежно від того, чию правду обирати.

А тим часом ще не припинилося кровопролиття у провулках Блошиного Подолу, як у Драконосхроні на пагорбі Раеніс вже починалася нова битва.

Грибочок не збрехав: юрмище голодних щурів справді здатне звалити хоч бика, хоч лева, хоч ведмедя, аби їх зібралося достатнє число. Адже скільки б не убив лев чи ведмідь, замість мертвих постають нові. Вони кусають ноги великого звіра, чіпляються йому до черева, збігають спиною. Саме так і сталося тієї ночі, от тільки щури в людській подобі мали при собі списи, сокири, шпичасті буздугани та з півсотні інших різновидів зброї, серед яких траплялися і довгі луки, і арбалети.

Золотокирейники з Драконової брами, покірні наказові королеви, виступили з казарм на захист пагорбу, проте виявилися неспроможні відрізати натовп і відступили. А гінці, надіслані до Старої брами, навіть не дісталися місця. Драконосхрон мав власну залогу сторожі, але надто нечисленну. Коли натовп нарешті пробився крізь двері або вдерся крізь вікна, її подолали й вирізали до останньої людини.

Велетенські головні ворота, оббиті спижем та залізом, були надто міцні для юрби, але будівля мала ще два десятки менших входів та виходів. Вірогідно, нападники хотіли застукати драконів уві сні, але ж самі й зчинили гармидер, який унеможливив їхній намір. Ті, хто дожив, щоб розповісти нам про події тієї ночі, казали про вереск та галас, про сморід крові, тріск дубових дверей під ударами грубих стіноламів та незліченних сокир.

«Рідко бувало, щоб стільки людей зразу і так охоче поспішало до свого поховального вогнища» — пізніше напише великий маестер Мункун, — «але ж натовпом тоді заволоділо шалене, раніше не бачене безумство».

У Драконосхроні мешкало чотири дракони. До часу, коли перші нападники вискочили на пісок драконового поля посередині схрону, всі четверо прокинулися і розбурхали свою лють.

Жодні два літописи не погоджуються між собою, скільки саме чоловіків та жінок полягло тієї ночі під великою банею Драконосхрону: може, дві сотні, може, дві тисячі, а може, й більше. Мабуть, цього нам вже не судилося взнати. На кожного загиблого ще десятеро отримало тяжкі опіки, але зуміло вижити. Спіймані у пастку в схроні, оточені стінами та дахом, скуті важкими ланцюгами, дракони не могли ані полетіти геть, ані задіяти крила, щоб уникнути нападу і вдарити у відповідь. Вони мусили боротися рогами, пазурами та зубами, викручуючись на всі боки, наче бійцівські бики у щурячих ямах Блошиного Подолу… наче бики, які уміли дихати вогнем. Скоро Драконосхрон перетворився на вогняне пекло, де крізь дим з вереском пробиралися палаючі люди, а з їхніх чорних кісток відвалювалася плоть. Але на місце кожного загиблого ставало ще десятеро, і ті десятеро волали невпинно, що дракони мусять померти. І один за одним дракони помирали.

Першою знайшла свою долю Шрикос. Дроворуб, відомий як Гоб Рубайло, скочив їй на шию і глибоко занурив сокиру в череп. Шрикос вигнулася і заревла, намагаючись його скинути, але Гоб завдав сім ударів, щосили стиснувши їй шию ногами і при кожному ударі вигукуючи ім’я когось зі святої Седмиці. Сьомий удар на честь Морока став для дракониці останнім — він пробив їй луску разом з кістками і влучив у мозок.

Писано в літописах, що Моргул загинув від руки Палаючого Лицаря — велетня у важкій броні, який ринув на дракона просто крізь полум’я зі списом у руках і кілька разів устромив вістря в око звірові, поки драконів вогонь плавив на ньому сталевого панцира і нищив живу плоть.

Переказують, що Тираксес принца Джофрі відступив до свого лігва і завалив вхід до нього засмаженими трупами відчайдушних драконоборців, які один поперед одного поспішали увірватися досередини. Але ж згадаймо, що кожна з тих рукотворних печер має два виходи: один на пісок драконового поля, а інший — на схил пагорба. Скоро погромники, страшно виючи, вломилися крізь задні двері з мечами, списами та сокирами. Тираксес спробував обернутися, але ланцюги його заплуталися і утворили сталеву сітку; вона скувала рухи дракона і призвела до біди. З півдесятка чоловіків (і одна жінка) пізніше приписували собі честь останнього смертельного удару.

Остання з чотирьох драконів у схроні найдовше не бажала приймати свою долю. Переказують, що Вогнемрія розірвала два зі своїх ланцюгів ще у мить смерті королеви Гелаени, а решту подолала вже при нападі юрби, вирвавши зі стін сталеве пруття. Дракониця без страху пірнула у натовп і заходилася роздирати людей навпіл кігтями та зубами, відривати руки та ноги, а на додачу пихкати навколо нищівним вогнем. Поки юрба намагалася скупчитися навколо неї, вона злетіла у повітря, зробила коло печерою Драконосхрону і знову кинулася на людей згори. Достеменно відомо, що Тираксес, Шрикос та Моргул перед смертю вбили по кілька десятків людей, але так само певно Вогнемрія знищила більше, ніж усі троє разом.

Люди почали сотнями тікати геть від її полум’я… але багато сотень інших — хтозна, п’яних, навіжених чи натхненних священною мужністю Вишнього Воїна — замість відступу кинулися у напад. Навіть під вершиною бані дракони лишалися у межах досяжності стрільців з лука і арбалета. Стріли сипали дощем на Вогнемрію, куди б вона не намагалася сховатися, і деякі зблизька навіть пробивали їй луску. Щойно дракониця намагалася сісти на землю, як юрба нападників знову змушувала її злітати. Двічі вона спробувала пробитися крізь величезну спижеву браму Драконосхрону, але та була зачинена, засунута і загороджена лісом списів.

Нездатна відступити, Вогнемрія повернулася до бою і узялася мордувати своїх мучителів, доки пісок драконового поля не всіявся смаленими трупами, а повітря геть не засмерділося димом та паленою плоттю. І все ж стріли та списи продовжували летіти. Кінець настав, коли стріла з арбалета поцілила одне з очей дракониці. Напівсліпа, розбурхана болем від десятку менших ран, Вогнемрія розкинула крила і ринула вгору просто на велику баню в останній відчайдушній спробі виламати собі вихід у відкрите небо. Вже послаблене жаром драконового полум’я, склепіння луснуло під силою удару, і наступної миті половина його впала додолу, поховавши і драконів, і драконоборців під тисячами пудів великого та дрібного каменю.

Так скінчився Приступ Драконосхрону. Четверо таргарієнівських драконів лежали мертві, знищені за ціну страшенних людських втрат. Лишилася неушкодженою лише власна дракониця королеви… і коли обпалені та скривавлені, проте якимось дивом ще живі люди вибиралися з димних руїн, Сиракс зронила на них згори усю силу свого гніву.

Містом рознісся вереск тисяч голосів, змішаний з драконовим ревищем. На пагорбі Раеніс над Драконосхроном з’явився вінець жовтого вогню, що палав так яскраво, наче там сходило сонце. Навіть королева тремтіла, вдивляючись удалину, і на її щоках блищали сльози. Дехто з королевиного почту поспіхом утік з даху, злякавшись, що вогонь скоро охопить усе місто, ба навіть Червоний Дитинець на Аегоновому пагорбі. Інші подалися до замкового септу молитися про порятунок від біди. Сама ж Раеніра схопила у обійми останнього живого сина, Аегона Молодшого, відчайдушно притиснула до себе і не бажала відпускати аж до тієї миті, коли Сиракс впала з неба.

Без ланцюгів та вершниці Сиракс могла б легко втекти щонайдалі від безумства. Адже небо належало їй. Вона могла б повернутися до Червоного Дитинця, залишити місто, навіть полетіти до Дракон-Каменя. Невже її прикликав до пагорба Раеніс галас та вогонь, ревіння та передсмертний вереск драконів, сморід палаючої плоті? Цього ми знати не можемо — так само, як і того, чому Сиракс вирішила сама кинутися на юрбу, дерти людей пазурами та зубами, жерти їх десятками, замість зронити вогнеспад згори, де ніхто з натовпу не зміг би їй зашкодити. Ми можемо тільки переказувати те, що сталося.

Багато незгодних між собою розповідей ходить про смерть королевиної дракониці. Хтось приписує діяння Гобові Рубайлу з його сокирою, хоча в це нам повірити найважче. Невже одній і тій самій людині по силі протягом однієї ночі вбити двох драконів одним і тим самим способом? Хтось розповідає про безіменного списника, «червоного від крові велетня», який зістрибнув з розбитої бані Драконосхрону просто на спину драконові. Інший сам бачив, як лицар на ім’я Варік Пшеничка відрубав Сиракс крило мечем валірійського булату. Був і такий собі арбалетник Біб, який хвалився по усіх шинках та харчівнях, наче то він завдав дракониці смертельної рани, доки один з людей, вірних королеві Раенірі, не втомився слухати патякання його брудного язика і не вирізав його стрільцеві з рота. Правди тепер вже ніхто не дізнається; єдине, що ми знаємо напевно — тієї ночі Сиракс закінчила свій земний шлях.

Втрата разом і сина, і дракона лишила Раеніру Таргарієн душевно зруйнованою та довіку невтішною. Вона сховалася у своїх покоях і нікого до себе не пускала. А тим часом засідала рада. Усі погодилися, що Король-Берег втрачено, і місто треба залишити. Неохоче її милість дала згоду вирушити наступного дня на світанку. Грязючна брама знаходилася у руках ворогів, усі кораблі на річці згоріли або потонули, тому Раеніра з невеликим почтом вислизнула Драконовою брамою, маючи намір рушити угору берегом до Сутіндолу. Разом з королевою поїхали брати Мандерлі, четверо вцілілих воїнів Королевогвардії, пан Балон Березняк з двадцятьма золотокирейниками, чотири з королевиних двірських панн і останній її живий син — Аегон Молодший.

XXIII. Гуркотень

Тим часом у Гуркотні сталося чимало подій не меншої ваги, і наш пильний погляд звертає тепер туди. Коли звістка про заворушення у Король-Березі досягла війська принца Даерона, чимало молодшого панства запрагнуло негайно рушати в наступ на місто. Серед них вирізнялися пан Джон Розстан, пан Рогер Пшінка і князь Унвин Пик… але пан Гоберт Вишестраж наполягав на поміркованості дій, до того ж Двоє Зрадників відмовлялися брати участь у нападі на столицю, доки не задовольнять їхні примхи. Згадаймо, що Ульф Білий вимагав віддати йому в володіння великий замок Вирій з усіма землями та статками, а Грізний Гуго Громобій не погоджувався на щось менше, ніж королівська корона.

Чвари скипіли, наче у казані, щойно Гуркотень із запізненням дізнався про смерть Аемонда Таргарієна у Гаренголі. Короля Аегона II ніхто не бачив і не чув, відколи Король-Берег потрапив до рук його зведеної сестри Раеніри, і багато хто вже боявся, що королева наказала його таємно стратити і сховати тіло, аби не уславитися як убивця родичів. А тепер загинув ще й брат короля Аемонд. «Зелені» раптом опинилися і без короля, і без гідного ватажка. Наступним у черзі до престолу стояв принц Даерон. Князь Пик наполягав, що юнака треба негайно проголосити принцом Дракон-Каменя, а інші, вважаючи Аегона II мертвим, хотіли вже вінчати Даерона на царство.

Двоє Зрадників погоджувалися, що без короля не можна… та мали на думці зовсім не Даерона Таргарієна.

— За ватажка мусить правити сильний муж, а не зелений хлопчак! — оголосив Грізний Гуго Громобій. — Престол має належати мені!

Коли Зухвалий Джон Розстан завимагав від нього відповіді, за яким правом той сміє зазіхати на королівський титул, пан Громобій відповів:

— За тим самим, що й Завойовник. Бо я маю дракона.

І справді, після того, як Вхагар нарешті знайшла свою смерть, останнім і найбільшим живим драконом на усьому Вестеросі лишився Вермітор, яким колись літав Старий Король, а тепер — Грізний Гуго, байстрюк-ковальчук. Вермітор був утричі більший від дракониці принца Даерона, Тессаріони, і жоден, хто бачив їх поруч, не мав сумнівів, котре з чудовиськ здатне нагнати на ворога більше страху.

Певно ж, марнославство Громобоя не личило особі підлого роду, але байстрюк таки напевне мав у собі дещицю таргарієнівської крові. До того ж у битві рука його виявилася важкою, а з прибічниками — щедрою. Останнє, як це часто ведеться, привабило до нього ницих людців різного штибу, як труп смородом вабить до себе мушву. Наразі навколо колишнього коваля гуртувався найгірший набрід: сердюки, лицарі-розбійники, безрідні харцизяки найбруднішої крові, які полюбляли війну заради різанини, ґвалту і багатої здобичі.

Однак вельможне панство та лицарство Старограду і Обширу неабияк образилося, коли дізналося про зазіхання Зрадника, а надто сам принц Даерон Таргарієн, який у гніві жбурнув келих вина просто в обличчя Грізному Гуго. Князь Білий лише знизав плечима і поскаржився на марну витрату доброго напою, але князь Громобій мовив:

— Хлопчики мали б чемненько мовчати, коли говорять чоловіки. Мало тебе лупцював твій батечко. Дивися, щоб я не виправив за ним його помилку.

Двоє Зрадників вийшли разом і поспіхом почали готуватися до Громобоєвого вінчання на царство. Наступного дня Грізний Гуго показався вже у короні чорного заліза, і це конче розлютило принца Даерона разом із чесно уродженими князями та лицарями. Один з таких — пан Рогер Пшінка — наважився навіть збити корону з голови Гуго.

— Бидло в короні — ще не король! — вигукнув він. — Тобі, ковальчуку, підкову на голові носити, а не корону!

На жаль, вчинок його виявився стільки ж нерозумним, скільки і зухвалим. Ясновельможний Гуго не схвалив дотепність пана Рогера; за його наказом лицаря притиснули до землі, й байстрюк-ковальчук власноруч прибив йому гвіздками до черепа аж три підкови замість однієї. Коли ж друзі пана Пшінки спробували втрутитися, то свиснули мечі, зблиснули кинджали, і троє людей лишилося лежати мертвими, а ще з десяток — пораненими.

Такого свавілля вояки, вірні принцові Даерону, стерпіти вже не могли. Князь Унвин Пик та лінькуватий пан Гоберт Вишестраж зібрали одинадцять інших князів та земельних лицарів на таємну раду в льосі одного з заїздів Гуркотня, щоб вирішити, як зрештою вгамувати надмірну пиху підло уроджених драконоїздців. Змовники вирішили, що позбавитися Білого — то не штука, бо він не просихав од вина і ніколи не відзначався вояцькою вправністю. Але Громобій сам по собі був далеко небезпечніший, а останнім часом ще й оточував себе вдень та вночі підлабузниками, табірними дівками і найманцями, що прагнули його милостей. Князь Пик зазначив, що коли вбити лише Білого, а Грізного лишити живим, то зиску буде небагато; Грізний Гуго мусив померти першим. Довго і гаряче сперечалися того дня у корчмі під знаком «Кривавого Шпичака»: шляхетне панство судило і рядило на різні голоси, як краще облаштувати справу.

— Всі люди смертні, вбити можна кожного, — казав пан Гоберт Вишестраж, — але що далі робити з драконами?

Пан Тайлер Навхрест зауважив, що після заворушень у Король-Березі їм має вистачити Тессаріони, щоб відібрати в Раеніри Залізний Престол. Але князь Пик відповів на це, що перемозі не завадить підтримка Вермітора та Срібнокрилки. Марк Амброз хотів спершу взяти місто, а Білого та Громобоя позбавитися вже після перемоги. Але Ріхард Родин вважав такий задум за безчесний.

— Не можна спонукати людей проливати за тебе кров, а потім їх убивати! — рішуче мовив згодний з ним Зухвалий Джон Розстан. — Байстрюцька підлота має загинути зараз. А опісля хай найвідважніші з нас сядуть на їхніх драконів і полетять на них у бій.

Ніхто у тому льосі не сумнівався, що пан Розстан каже про себе.

Хоча принца Даерона на тій раді не було, «Шпичаки» (під таким прізвиськом пізніше стали відомі змовники) не бажали діяти без його згоди та благословіння. Овейн Фосовей, господар Сидрівця, під покровом темряви пішов до принца, розбудив його і привів до льоху, де змовники розповіли йому про свій задум. Свого часу добросердий та м’який, зараз принц не вагався ані миті — коли князь Унвин Пик поклав перед Даероном накази про страту Грізного Гуго Громобоя та Ульфа Білого, він притиснув до них свою печатку радо і рішуче.

Та коли плетеш змови, то мусиш ретельно молитися, бо жоден людський задум ще не встояв перед примхою вишніх богів. За два дні по тому, якраз тоді, коли «Шпичаки» збиралися завдати удару, Гуркотень прокинувся посеред ночі від шалених криків та вереску. За міськими стінами палали табори, валки панцирних лицарів вдиралися до становиська з півночі та заходу і різали усіх, хто траплявся під руку, зусібіч летіли хмари стріл, а згори падав жахливий у своєму гніві дракон. Так почалася друга битва при Гуркотні.

Той дракон був Морський Серпанок, а наїзник його — Аддам Веларіон, який прагнув довести, що не всі байстрюки є зрадниками та перевертнями. Хіба міг він знайти кращий спосіб, ніж відібрати Гуркотень у Двох Зрадників, які своїми ницими діяннями заплямували і його ім’я теж? Співці кажуть, що пан Аддам спершу полетів з Король-Берега до Божого Ока, де сів на священному Острові Ликів і радився з зеленими людьми. Та слуга вченості мусить обмежувати себе лише тим, що відомо напевно. А напевно відомо те, що пан Аддам літав далеко і швидко, сідав у замках великих та малих панів, вірних королеві Раенірі, й зрештою зібрав собі з клаптиків таке-сяке військо.

У землях, що їх омиває велика річка Тризуб, вже сталося чимало битв і сутичок, і не лишилося ані села, ані містечка, з якого б війна не зібрала криваву данину… але Аддам Веларіон не знав спочинку, мав спритного язика і непохитну рішучість, та й річкове панство добре пам’ятало, яка жахлива доля спіткала Гуркотень у руках ворога. Доки пан Аддам наготувався рушати, за його спиною стояло майже чотири тисячі вояків.

Велике військо, яке таборувало під мурами Гуркотня, переважало нападників числом, але надто довго засиділося на одному місці. Послух слабшав, табором повзли хвороби; смерть князя Ормунда Вишестража лишила військо без очільника, а пани, які прагнули його заступити, так захопилися чварами поміж себе, що геть забули про справжнього ворога. Нічний наскок пана Аддама застукав їх зненацька. Вояки принца Даерона ще й втямити не встигли, що почалася битва, як ворог вже опинився серед табору і заходився рубати усіх, хто спросоння вибирався з наметів, сідлав коней, намагався вдягти броню чи застібнути паса з мечем.

Найбільш руйнівної шкоди, певно ж, завдав дракон. Знову і знову Серпанок пірнав з-під хмар донизу і поливав вогнем усе, що бачив на землі. Скоро палало вже кількасот наметів, серед них розкішні шовкові шатра пана Гоберта Вишестража, князя Унвина Пика і самого принца Даерона. Не уникнуло вогню і містечко — ті крамниці, майстерні, будинки та септи Гуркотня, які вціліли від першого погрому, тепер потопали у хвилях драконового полум’я.

Коли почався напад, Даерон Таргарієн спав у своєму наметі. Ульф Білий відсипався після вечірнього гульбища у корчмі «Хтивий борсук», яку обрав собі за помешкання. Грізний Гуго Громобій теж перебував у місті — кажучи точніше, у ліжку вдовиці одного лицаря, загиблого у першій битві.

Ульфа Білого спробували розштовхати, але він був такий п’яний, що не зміг прийти до тями і зрештою, як розповідають, скотився під стіл та ганебно прохропів усю битву. Але Грізний Гуго Громобій виявився швидшим на підйом. Напіводягнений, він ринув сходами у двір, гучно вимагаючи свого келепа, обладунок та коня, щоб виїхати назовні й дістатися Вермітора. Його поплічники побігли виконувати наказ; Серпанок тим часом палив стайні, а у дворі з’явився Зухвалий Джон Розстан. Забачивши Грізного Гуго, Розстан зрозумів, що настала жадана хвилина, і промовив:

— Пане Гуго, я вам співчуваю.

Громобій обернувся і визвірився на нього:

— Що таке? З якого дива?

— Ви щойно загинули у битві, — відповів Зухвалий Джон, витяг Сиротинця і глибоко встромив його у черево Громобоєві, а тоді випатрав байстрюка від пупа до горлянки.

Тут набігло з тузінь людей Гуго — саме вчасно, щоб побачити смерть свого ватажка. Хай який в тебе клинок — хоч би й Сиротинець валірійського булату — але навіть він не допоможе, коли ти стоїш сам-один проти десяти. Зухвалий Джон Розстан устиг вбити трьох, перш ніж убили його. Кажуть, що смерть знайшла лицаря, коли нога під ним послизнулася на тельбухах Гуго Громобоя. Ми не знаємо достеменно, чи це вигадка, а чи боги й справді схильні до вишукано-хворобливих жартів.

Про смерть принца Даерона Таргарієна існує три свідоцтва, відмінних одне від іншого. Найбільш відоме стверджує, що принц вискочив з шатра у палаючому нічному вбранні й був убитий мирійським сердюком Чорним Тромбо — той начебто розтрощив принцові обличчя шпичастим телепнем. Власне, самому Чорному Тромбо ця оповідка і належить — він особисто розказував її на всі лади по усіх усюдах. Друге свідчення різниться у подробицях: в ньому принца вбили мечем, а не телепнем, і вбивцею називають не Чорного Тромбо, а невідомого нам щитника, який навіть не розумів, кого саме вбиває. У третьому хоробрий юнак, відомий нам як Даерон Даруй-Вогонь, не встиг навіть вибігти назовні, а загинув під палаючим шатром.

А у небі над головами Аддам Веларіон дивився, як під ним битва перетворюється на різанину. Двоє з трьох ворожих драконоїздців лежали мертві, але він не міг цього знати. Зате, поза сумнівом, пан Аддам добре бачив ворожих драконів. Їх тримали поза мурами міста без кайданів, дозволяючи вільно літати і полювати на їхній власний розсуд. Срібнокрилку та Вермітора часто бачили у полях на південь від Гуркотня, а Тессаріона спала та харчувалася у таборі принца Даерона західніше від міста, менше ніж за півсотні сажнів від його шатра.

Дракони є істотами, що живуть вогнем і кров’ю, і битва, яка буяла навколо, збудила і розбурхала їх. Розказують, що якийсь арбалетник випустив по Срібнокрилці стрілу, а на Вермітора накинулися чотири десятки кінних лицарів зі списами, мечами та сокирами. Лицарі сподівалися дати йому ради, поки він лишався на землі напівсонний, та за свою дурість заплатили життям. Десь далі у полі Тессаріона кинулася у повітря, з вереском випльовуючи полум’я, і Аддам Веларіон повернув Серпанка назустріч їй.

Драконяча луска майже (хоча не цілком) непроникна для полум’я і собою захищає більш вразливу плоть та м’язи, що лежать глибше. Коли дракон старіє, луска його стає товща та твердіша, чим додає захисту. Але й полум’я його теж із часом палить дедалі сильніше та гарячіше. Щойно вилуплений дракон підпалить хіба що солому, а Балеріон і Вхагар на вершині своєї могутності уміли плавити крицю та камінь. Відтак, коли двоє драконів стрічаються у смертельному двобої, то нерідко мусять користуватися іншою зброєю, бо самого вогню їм не досить: чорними, як чавун, довгими, як мечі, та гострими, як бритви, пазурами; могутніми щелепами, здатними прокушувати сталеві панцери; подібними до батогів хвостами, які можуть розтрощити великого воза на тріски, зламати спину важкому лицарському огиреві або відкинути людину в повітря стіп на п’ятдесят.

Але між Тессаріоною та Морським Серпанком сталася зовсім інша битва.

Історія назвала «Танком драконів» усю боротьбу між королем Аегоном II та його сестрою Раенірою, але справжній танок драконів люди бачили тільки при Гуркотні. Тессаріона та Серпанок були молоді істоти, легші та зграбніші у польоті, ніж їхні старші брати і сестри. Знову і знову вони кидалися один на одного, але в останню мить котрийсь відхилявся убік спритним вивертом. Дракони маяли угорі, наче беркути, стрімко падали униз соколами, виписували кола, клацали зубами, ревіли, пихкали вогнем, але не наближалися одне до одного. Якось Синя Королева зникла у хмарі, та за мить з’явилася позаду Серпанку і підпалила йому хвоста спалахом темно-блакитного полум’я. Серпанок крутився навколо себе, виписував чудернацькі візерунки, однієї миті з’являвся нижче від ворога, а іншої — рвучко вихилявся посеред неба і зненацька опинявся ззаду супротивниці. Двоє драконів злітали дедалі вище, а на них дивилися сотні очей з дахів Гуркотня. Один із тих спостерігачів потім розповідав, що політ Тессаріони та Серпанку скидався радше на шлюбний танок, ніж на бій. Може статися, то саме він і був.

Але танок скінчився, коли у повітря з ревінням піднявся Вермітор.

Майже сто років прожив він на світі й виріс більший за двох молодших драконів, разом узятих. Спижевого забарвлення дракон з великими темними крилами злітав неабияк розгніваний, бо кров текла в нього з десятку ран. Без вершника він не розбирав, де ворог, а де друг, тому зронив свою лють на усіх, плював вогнем наліво й направо, шалено кидався на кожного, хто смів жбурнути списа у його напрямку. Один з лицарів спробував був тікати просто перед драконом, але Вермітор схопив його з сідла щелепами, пустивши нажаханого коня летіти чвалом далі. Князі Дудар та Дідин, що сиділи поруч на невисокому пагорбі, згоріли разом зі зброєносцями, пахолками і панцирними слугами, щойно Спижевий Гемон їх помітив. Але вже за мить на нього кинувся Серпанок.

Єдиний з чотирьох драконів, що були на полі того дня, Морський Серпанок ніс на собі вершника. Пан Аддам Веларіон примчав зі столиці, щоб знищити Двох Зрадників з їхніми драконами і тим довести свою вірність престолові. Певно ж, коли один з тих драконів опинився просто під ним, ще й напав на людей, які стали за Веларіона до бою, лицарський обов’язок спонукав пана Аддама кинутися на їхній захист, хоча серцем він мусив відчувати, що його Серпанок не може рівнятися силою зі старим чудовиськом.

Скоро танок перетворився на смертний бій. Вермітор не піднявся над бойовиськом ще й на три сажні, коли Серпанок врізався у нього згори і з вереском скинув на землю. Молоді й старі кинулися навтіч з жаху або були розчавлені, коли двоє драконів почали качатися у багні й дерти один одного. Ляскали хвости, крила плескали у повітрі, але двоє чудовиськ так переплуталися, що жодне не змогло вирватися на волю. Бенджикот Чорноліс спостерігав за їхньою боротьбою, сидячи верхи на коні за двадцять сажнів звідти. Серпанок нічого не міг вдіяти проти величини та ваги Вермітора — так розповідав князь Чорноліс ще багато років по тому — і великий дракон напевне б розшматував срібно-сірого на клапті… якби Тессаріона не впала з небес тієї самої миті, щоб приєднатися до двобою.

Хто може знати, що живе в серці у дракона? Невже Синю Королеву спонукала до нападу проста кровожерливість? Кому з поборників прийшла на допомогу люта дракониця? Дехто сміє твердити, що між драконом та драконоїздцем утворюється такий глибокий зв’язок, що звір поділяє любов та ненависть свого господаря. Але хто з ким ворогував того дня, хто став на чий бік? І чи розрізняє дракон без вершника, де його друг, а де ворог?

На ці питання ми ніколи вже не отримаємо відповіді. Історія знає і пише сухими рядками лише про те, що посеред багнюки, крові та диму другої битви при Гуркотні сталася битва трьох драконів. Першим загинув Серпанок — Вермітор стиснув йому зуби на шиї та відірвав голову геть. Спижевий дракон спробував злетіти, затиснувши здобич у зубах, але пошматовані крила не втримали вагу тіла, і за мить він сам упав та загинув. Тессаріона, Синя Королева, прожила ще до заходу сонця, тричі намагалася піднятися у небо, і тричі зазнавала поразки. Наприкінці дня усі бачили, які вона терпить муки, тому князь Чорноліс прикликав свого найкращого стрільця на ймення Буркатий Біл, а той став за сорок сажнів від безпорадної дракониці, щоб не втрапити під вогонь, і поцілив їй око трьома стрілами з довгого лука.

Ще не почало розвиднюватися, а битва вже скінчилася. Річкове панство втратило менше сотні людей, а саме вирізало тисячу з гаком вояків Старограду та Обширу. Але друга битва при Гуркотні все ж не могла рахуватися за повну перемогу нападників, бо місто вони не здобули. Стіни Гуркотня стояли недоторканні; коли люди короля відступили всередину і зачинили браму, військо королеви не змогло до них допастися, бо не мало ані обложних пристроїв, ані драконів. Зате у підсумку Веларіонові річняки зчинили страшну різанину серед оборонців, що гасали туди-сюди зляканим і безладним натовпом, підпалили намети, знищили або захопили майже увесь обоз, запаси хуражу та харчів, забрали з собою три чверті бойових коней, вбили принца і поклали край двом королівським драконам.

На ранок після битви загарбники Гуркотня подивилися з замкових мурів і побачили, що ворога вже немає. Попід містом були розкидані мертві людські тіла, а серед них — туші трьох драконів. Живою лишилася сама Срібнокрилка, якою за старих часів літала Ласкава Королева Алісанна. Дракониця злетіла у небо, коли почалася бійня, і годинами кружляла над полем у потоках гарячого вітру, що здіймався від пожеж унизу. Тільки після заходу сонця вона спустилася додолу і сіла поруч зі своїми замордованими родичами. Співці пізніше оповідали, що тричі вона піднімала крило Вермітора носом, наче закликала його злетіти разом з нею. Та це, певніше за все, просто казка. Коли сонце знову зійшло, Срібнокрилка мляво і байдуже ляпала крилами над полем, харчуючись спаленими рештками людей, коней та волів.

Восьмеро з тринадцяти «Шпичаків» лежали мертві, серед них князь Овейн Фосовей, Марк Амброз і Зухвалий Джон Розстан. Ріхарда Родина поцілили стрілою в шию, і життя його скінчилося наступного дня. Грізний Гуго Громобій помер разом зі своїми мріями про корону, але залишався живим ще один Зрадник. Коли Ульф Білий проспався від п’яного сну, то взнав, що тепер він останній драконоїздець на останньому драконі.

— Громобій врізав дуба, і твій малий теж, — твердив він князеві Пику, як переказували люди. — Тобі не лишилося нікого, крім мене.

Коли князь Пик поцікавився намірами самозванця, Білий відповів:

— Рушати на столицю! Ти ж сам цього хотів. Бери собі місто, а я візьму той клятий престол. Непогано, еге ж?

Наступного ранку пан Гоберт Вишестраж з’явився до нього, щоб обговорити подробиці майбутнього нападу на Король-Берег. За частування він приніс із собою два барильця вина — одне дорнійське червоне, інше вертоградське золоте. Не було в світі такого вина, від якого б відмовився Ульф Пияк, та все ж солодкому він надавав перевагу перед кислим. Напевне, пан Гоберт сподівався сьорбнути червоного кислого, поки князь Ульф заливається золотим вертоградським. Але, як розповідав опісля зброєносець, що служив їм при столі, дещо у поведінці Вишестража збудило підозри Білого князя: пан Гоберт пітнів, запинався і зображав неприродну приязнь. Ульф нашорошився, наказав відставити дорнійське червоне і наполіг, щоб пан Гоберт випив з ним вертоградського золотого.

Хай там що кажуть літописці про норов і розум пана Гоберта Вишестража, та ніхто не сміє піддати сумніву його мужність у смертну годину. Не бажаючи зрадити «Шпичаків», він дозволив зброєносцеві наповнити чару, перехилив її та попрохав ще. Побачивши, що Вишестраж п’є і не вагається, Ульф Пияк не зганьбив свого прізвиська і хутко дмухнув три келихи, перш ніж почав позіхати, мовби до сну. Отрута у вині була легка й не болюча — князь Ульф просто заснув і не прокинувся. Тоді пан Гоберт скочив на ноги і спробував виблювати, але запізно — серце його зупинилося за годину.

Опісля князь Унвин Пик пообіцяв тисячу золотих драконів будь-якому шляхетно уродженому лицареві, що зможе приборкати Срібнокрилку. Бажання виявили троє, та коли одному відірвали руку з плеча, а іншого обпалили до смерті, третій роздумався. До того часу військо Пика — рештки великих сил, що їх принц Даерон та князь Ормунд Вишестраж привели аж зі Старограду — вже розсипалося, наче пісок. Втікачі залишали Гуркотень десятками й сотнями з усім награбованим добром, на яке вистачало рук. Змирившись з поразкою, князь Унвин скликав своє панство, сотників, десятників і наказав відступати.

Аддам Веларіон, уроджений Аддам з Короба, якого королева засудила як перевертня, врятував Король-Берег від ворогів тієї самої королеви… і заплатив за цей порятунок власним життям.

XXIV. Дракон-Камінь

Але королева про мужність пана Аддама нічого не відала. Її втеча з Король-Берега обернулася суцільним лихом. В Росбі замкову браму зачинили при наближенні Раеніри просто на її очах. Каштелян молодого князя Стокварта пустив королеву під дах замку, та лише на одну ніч. Половина золотокирейників дорогою накивала п’ятами, а іншої ночі на табір напав набрід, що складався з вояків-утікачів. Лицарі королеви відігнали нападників, але пан Балон Березняк загинув від стріли, а пан Лионель Виліг, молодий лицар Королевогвардії, отримав по голові удар, що розколов йому шолом, і помер у безтямному маренні наступного дня. Королева ж мусила продовжити подорож до Сутіндолу.

Дім Морочник свого часу рахувався серед найвірніших прибічників Раеніри, але за свою вірність заплатив чималу ціну. Тільки втручання пана Гарольда Морочина переконало пані Мередиту Морочник пустити королеву всередину мурів (Морочини були далекими родичами Морочників, а сам пан Гарольд колись служив зброєносцем покійному панові Стефону), та й то за умови, що вона не лишиться надовго.

Наразі королева Раеніра не мала ані золота, ані кораблів. Кинувши князя Корліса до цюпи, вона втратила силу на морі, а коли тікала з Король-Берега зі страху за своє життя, не встигла прихопити ані монети. Зламана жахом і відчаєм, її милість не могла ані спати, ані їсти, марніла та сіріла обличчям з кожним новим днем. Принца Аегона, останнього живого сина, королева не дозволяла забрати від себе навіть на мить — удень та вночі хлопчик мусив знаходитися при боці матері, «наче мала бліда тінь».

Щоб сплатити за перевіз себе з почтом на браавоському купці «Віоланда», Раеніра змушена була продати власну корону. Пан Гарольд Морочин закликав королеву шукати притулку в панни Арин, у Долині, а пан Медрік Мандерлі зваблював поїхати з ним та його братом Торгеном до Білої Гавані. Але її милість відмовила обом. Раеніра твердо налаштувалася повернутися на Дракон-Камінь. Адже там є драконячі яйця — так казала вона вірним прибічникам. Королева мусить мати нового дракона, або все буде втрачено.

Проти бажання королеви сильні вітри пригнали «Віоланду» надто близько до берегів Плавня. Тричі з ними перегукувалися жеглярі з бойових кораблів Морського Змія, але Раеніра ретельно уникала зайвих очей. Нарешті браавосець увійшов до гавані під Драконощовбою з вечірнім припливом. Королева вислала крука оголосити про своє прибуття, і коли висаджувалася з корабля разом з сином Аегоном, двірськими паннами і трьома лицарями Королевогвардії — усіма, хто залишився з її почту — то побачила, що на неї чекає на березі почесний супровід.

У годину висадки королеви добряче дощило, і навколо пришибів не було ані душі. Навіть припортові будинки розпусти стояли темні та покинуті. Але її милість не звернула на те уваги. Хвора і виснажена душею та тілом, зламана чередою зрад, Раеніра нічого не бажала, крім повернення до свого столу, де гадала перебути разом із сином у безпеці. Та не відала королева, що попереду на неї чекає ще одна зрада — остання і найгіркіша з усіх.

Супровід у сорок вояків очолював пан Альфред Деркач — один з тих, кого Раеніра лишила в замку, коли пливла на завоювання Король-Берега і Залізного Престолу. Деркач серед лицарів на Дракон-Камені був найстарший віком, бо служив ще від часів Старого Короля, і сподівався, що Раеніра саме його поставить каштеляном… але похмурий норов і грубі звичаї пана Альфреда не викликали в людей замку ані приязні, ані довіри, тому королева надала перевагу веселішому та привітнішому панові Роберту Гуні.

Коли Раеніра спитала, чому пан Роберт не з’явився їй назустріч особисто, пан Альфред відповів, що королева побачить «нашого жирного друга» у замку. І справді, королева його побачила… хоча обсмалений труп пана Гуні, підвішений на брамній башті Дракон-Каменя, вже годі було упізнати — хіба що за обсягом, бо каштелян вирізнявся неймовірно товстим черевом. Поруч із паном Робертом висіли управитель, майстер-мечник та сотник сторожі замку.

Кажуть, що коли королева уздріла тіла, то зблідла з лиця, мов смерть; молодший принц Аегон першим зрозумів, що то означає, і загукав:

— Матінко, тікайте!

Але було запізно. Вояки пана Альфреда накинулися на останніх захисників королеви. Пан Гарольд Морочин не встиг і меча вийняти з піхв, як голову йому навпіл розвалила сокира. Пана Адріана Черленця пхнули у спину списом. Лише пан Лорет Ланоділ — останній з Королевогвардії — встиг завдати удару на захист королеви; він убив двох стражників, перш ніж загинув сам. Коли ж принц Аегон схопив до рук меча пана Гарольда, пан Альфред вибив його з рук малого, презирливо скривившись.

Хлопця, королеву та її панн повели під вістрями списів крізь браму Дракон-Каменя до замкового дворища. Там вони опинилися лицем до лиця з драконом, що помирав, і чоловіком, який мав би вже давно померти.

Сонцежарова луска ще і доти сяяла проти сонця, наче бите золото, але з одного погляду на дракона, простягнутого двором з чорного плавленого валірійського каменю, кожен би сказав, що йому, колись найпрекраснішому в небесах Вестеросу, недовго вже лишилося на світі. Крило, майже відірване Мелеїс, стирчало з тіла під неоковирним кутом. Свіжі рубці вздовж спини диміли та спливали кров’ю, щойно дракон пробував зрушити з місця. Коли королева з почтом побачила Сонцежара, він лежав, згорнутий у клубок, а коли поворухнувся і підняв голову, то на його шиї стали помітні страшні рани, де з тіла вирвали чималі шматки плоті. На череві подекуди замість луски лишилися самі рубці, а де було праве око, там зяяла порожня дірка, вкрита чорною засхлою кров’ю.

Читач, певно, запитає, як це могло статися. Те саме, мабуть, питала себе і королева Раеніра. Тепер нам відомо багато такого, чого вона тоді знати не могла. Коли над Король-Берегом у небі вперше з’явилися королевині дракони, короля Аегона разом з його дітьми урятував з міста князь Ларис Моц на прізвисько Кутельнога. Щоб не минати жодну з міських брам, де їх могли побачити і впізнати, князь Ларис вивів утікачів крізь таємний хід з-під Маегорового Острогу, про який знав лише він сам.

Саме князь Ларис і порадив загонові розділитися — тоді навіть якщо когось упіймають, інші зможуть лишитися на волі. Панові Рікарду Терену наказано було доправити дворічного принца Маелора до князя Вишестража. Принцесу Джаяхаеру, простодушну й лагідну дівчинку шести років, віддали під опіку пана Віліса Зруба, який присягнувся безпечно відвезти її до Штормоламу. Жодному з двох лицарів не казали, куди лежить шлях іншого, щоб вони не виказали таємниці навіть на тортурах.

І лише сам Ларис знав, що король, знявши багаті шати та вдягнувши побиту сіллю одежину простого рибалки, заховався під купою тріски у рибальському байдаку під охороною одного лицаря-байстрюка, що мав родичів на Дракон-Камені. Кутельнога розсудив, що коли Раеніра дізнається про зникнення короля, то надішле по нього своїх шукачів… але човен не лишає слідів на воді, а нишпоркам навряд чи спаде на думку шукати Аегона на острові його сестри, просто у тіні її твердині.

Схований від світу, Аегон ще довго просидів би там тишком-нишком, тамуючи біль вином і ховаючи рубці від опіків під важким рибальським кобеняком… якби Сонцежар не віднайшов дорогу до Дракон-Каменя. Ми питаємо себе, як питало безліч людей до нас: що привело його назад до Драконощовби? Невже якесь первісне відчуття зманило пораненого дракона з наполовину відірваним крилом до місця його народження — димної гори, де він налупився з яйця? Чи може, він невідомо як — через довгі версти та буремні моря — взнав про присутність на острові короля Аегона і полинув до свого наїзника? Люди твердять навіть, що Сонцежар здалеку почув, як відчайдушно потерпає без нього Аегон. Та хто сміє казати, що знає серце дракона?

Опісля злощасного нападу князя Валиса Мутона, який вигнав Сонцежара з поля кісток та попелу біля Граківні, слід золотого дракона губиться в історії більше як на рік. (У дідицтвах Краббів та Брюнів подейкують, що дракон знайшов собі недовгий прихисток у темних смерекових лісах та печерах півострова Гостроклішня.) Крило зцілилося достатньо, щоб він міг злетіти, але приросло криво і лишилося слабким. Сонцежар не міг вже маяти у небі чи надовго лишатися у повітрі; щоб подолати навіть невелику відстань, дракон мусив напружувати останні сили. Та все ж якось він спромігся перетнути води затоки Чорноводи… бо то саме Сонцежар напав на Сірого Привида, і саме їхній двобій бачили жеглярі з «Нессарії». Пан Роберт Гуня тоді звинуватив Драконожера. Але гикавий Том Язик-Ковтуном, який завжди чув більше, ніж міг розповісти, примітив, пригощаючи волантинців пивом, що вони кілька разів згадали про золоті лусочки нападника. Проте луска Драконожера, яку він добре знав, була чорна, мов вугілля. І ось Двоє Томів разом зі своїми «родичами» (поміж яких лише пан Марстон справді мав із ними спільну кров: старший Том Борода-Ковтуном мав сестру, а пан Марстон був її байстрюком від лицаря, якому вона подарувала вінця цноти) сіли у невеличкий човен і підняли вітрило — шукати вбивцю Сірого Привида.

Обпечений король та скалічений дракон знайшли один в одному нову наснагу до життя. Щодня на світанку Аегон намагався підняти дракона в небо з їхньої схованки на самотніх східних схилах Драконощовби — уперше з часів Граківні. А тим часом Двоє Томів з їхнім родичем Марстоном Буруном повернулися на інший бік острова, вишукуючи спільників, які б допомогли їм захопити замок. Навіть на Дракон-Камені, давньому столі та твердині королеви Раеніри, вони знайшли чимало людей, що не плекали до королеви любові, кожен зі своєї причини: хтось журився за братами, синами та батьками, загиблими під час Засівання або у битві в Гирлі, хтось сподівався здобичі або високих урядів, а інші вірили, що син іде попереду дочки, і тому Аегон має більші права на престол.

Королева забрала усіх кращих вояків до Король-Берега. Дракон-Камінь — замок на острові, захищений кораблями Морського Змія та високими валірійськими мурами — вважався неприступним. Тому її милість залишила по собі лише невеличку залогу з людей, яких завважила за непотріб для свого війська: одних побила сивина, в інших ще молоко на губах не висохло, хтось був недолугий, дурнуватий або скалічений, хтось видужував од поранень, ще якісь видавалися не надто вірними, а когось підозрювали у боягузтві. Над усіма ними Раеніра поставила пана Роберта Гуню — свого часу здібного та вправного лицаря, який на старість, проте, неабияк розжирів.

Усі погоджуються, що пан Гуня непохитно стояв за справу королеви. Але багато вояків у залозі не поділяли його вірності, а навпаки — плекали справжні чи уявні образи від минулих часів. Серед тих вирізнявся пан Альфред Деркач, який охоче зрадив королеву за обіцянку князівського титулу, земельних статків та золота від Аегона II, щойно той поверне собі престол. Завдяки довгій службі при залозі Дракон-Каменя він добре знав усі сильні та слабкі місця замку, котрих стражників можна підкупити чи вмовити, а котрих доведеться вбити або захопити у полон — про що і переповів людям короля.

Коли настав умовлений час, падіння Дракон-Каменя не відняло й години. Люди, зваблені Деркачем, відчинили потерну в годину привидів і непоміченими впустили до замку пана Марстона Буруна та Тома Язик-Ковтуном з вояками. Один загін захопив зброярню, інший ув’язнив вірних стражників Дракон-Каменя та майстра-мечника, а пан Марстон зненацька застукав маестра Гунімора у його крукарні, щоб жодна звістка про напад не залишила замку. Вояків, що вдерлися до каштелянових покоїв несподівано для пана Роберта Гуні, очолив сам пан Альфред. Поки пан Гуня намагався підвестися з ліжка, Деркач встромив йому списа у величезне біле черево з такою силою, що вістря вийшло зі спини пана Роберта, пробило перину та солом’яник і застрягло аж у підлозі.

Тільки одна помилка порушила задум змовників. Коли Том Язик-Ковтуном зі своїми поплічниками вибив двері до опочивальні панни Баели, щоб захопити її у полон, дівчина вислизнула з вікна, видерлася дахом та мурами і досягла дворища. Люди короля подбали поставити варту коло стайні, де сиділи замкові дракони, але Баела виросла на Дракон-Камені й знала входи та виходи, їм невідомі. Переслідувачі спізнилися рівно настільки, щоб панна Баела встигла звільнити Місячну Танцівницю від ланцюгів і причепити їй до спини сідло.

І сталося так, що коли король Аегон II перелетів на Сонцежарі через димну вершину Драконощовби та почав знижуватися, готуючись переможно увійти до замку, міцно захопленого його прибічниками, де всі вірні королеві Раенірі люди мали або лежати мертвими, або сидіти у підземеллі, назустріч йому ринула Баела Таргарієн, донька принца Даемона від пані Лаени. Вона, як і її батько, не знала ані краплі страху.

Місячна Танцівниця була зовсім молода, світло-зелена, а на рогах, гребені та кістках крил виблискувала перловим забарвленням. Якщо відкинути великі крила, вона не переважала величиною бойового коня, а вагою навіть поступалася, проте була швидка та спритна. Сонцежар, хоча значно більший, не міг належно упоратися з погано зрощеним крилом і до того ж нещодавно отримав свіжі поранення від Сірого Привида.

Вони зустрілися посеред глухої темряви, що передує світанку. Примарні тіні у небі осяяли ніч яскравим вогнем. Танцівниця уникла Сонцежарового полум’я та щелеп, пірнула під його розчепірені пазурі, а тоді обернулася і подерла великого дракона ззаду, лишивши йому на спині довгу димливу рану і пошматувавши поранене крило. Спостерігачі унизу казали, що Сонцежар хилитався у повітрі, мов п’яний, намагаючись не впасти, а Місячна Танцівниця знову розвернулася і кинулася на нього, струменями випльовуючи вогонь. Сонцежар відповів гарячим, як з ковальського горнила, спалахом золотого полум’я — такого яскравого, що двір знизу наче освітило друге сонце. Пекельний вогонь вдарив Танцівницю просто у очі. Певно, тієї миті молоду драконицю засліпило, але вона не уповільнила польоту і врізалася у Сонцежара, утворивши суцільну плутанину крил, лап та хвостів. Поки вони падали, Танцівниця видерла зубами в Сонцежара з шиї кілька великих шматків плоті, а старший дракон занурив кігті їй у живіт. Огорнута вогнем та димом, сліпа і скривавлена, Місячна Танцівниця відчайдушно плескала крилами, намагаючись якось викрутитися, але не змогла уповільнити падіння.

Спостерігачі у дворищі кинулися врозтіч на пошуки рятунку, коли дракони гепнулися на твердий камінь, не припиняючи борюкатися. На землі швидкість та спритність Місячної Танцівниці погано прислужилися їй проти ваги та зросту Сонцежара, і скоро зелена дракониця завмерла назавжди. Золотий дракон заверещав переможно і спробував підвестися, але впав додолу, спливаючи гарячою кров’ю з ран.

Король Аегон зістрибнув з сідла, коли дракони ще не долетіли трьох сажнів до землі, і зламав собі обидві ноги. Панна Баела залишилася з Місячною Танцівницею до кінця. Розбита і обпалена, дівчина знайшла у собі силу відстібнути сідельні ланцюги й відповзти убік, поки її дракониця судомилася у смертних корчах. Альфред Деркач витяг меча, щоб дорізати Баелу, але Марстон Бурун вибив йому клинка з рук, а Том Язик-Ковтуном відніс її до маестра.

Так король Аегон II відібрав собі давнє дідицтво дому Таргарієн, заплативши за нього тяжку ціну. Сонцежар не був уже здатний літати і лишився у дворі там, де і впав. Спершу він живився тушею Місячної Танцівниці, а потім вівцями, яких йому різали стражники залоги. Сам Аегон II решту життя прожив у муках болю… та на хвалу його милості слід сказати, що цього разу він відмовився від макового молока.

— То хибний шлях, — твердив він, — і ним я більше не піду.

Невдовзі, коли король лежав у великій трапезній Тулумбасу зі скріпленими та перев’язаними ногами, з Сутіндолу прилетів перший з круків королеви Раеніри. Коли Аегон дізнався, що його зведена сестра повертається на «Віоланді», то наказав панові Альфреду Деркачу приготувати «належну зустріч» до її повернення.

Ось що сталося на Дракон-Камені перед тим, як королева Раеніра ступила на берег просто до братової пастки. Проте на відміну від нас нинішніх, королева про те нічого не відала.

Побачивши руїну, що лишилася від Сонцежара Золотого, Раеніра зареготала.

— Чиїх це рук справа? — спитала вона. — Не забути б подякувати!

— Сестро! — покликав її король з балкону.

Неспроможний ходити, ба навіть стояти, він сидів у кріслі, в якому його туди принесли. Стегно, зламане при Граківні, лишило Аегона зігнутим та покрученим, колись вродливі риси обличчя набрякнули й спотворилися від макового молока, половину тіла вкривали опіки. Та все ж Раеніра одразу впізнала його і промовила:

— Любий братику! А я сподівалася, ти вже помер.

— Де ж пак! Не раніше від тебе, — відповів Аегон. — Все-таки ти між нас старша.

— Втішно чути, що ти про це не забув, — зауважила Раеніра. — Схоже, ми опинилися у тебе в полоні… та мабуть, ненадовго. Моє вірне панство мене знайде і звільнить.

— Хіба що шукатиме аж у сьомому пеклі, — відказав король, і його люди вирвали Раеніру з обіймів сина.

Хтось розповідає, що за руку її тоді тримав пан Альфред Деркач, а інші називають двох Томів-Ковтунів — Бороду-батька та Язика-сина. Пан Марстон Бурун також стояв і дивився, вбраний у біле корзно, бо король Аегон за хоробрість ввів його до своєї Королегвардії. Та ані Бурун, ані хто інший з лицарів і панства, присутніх у дворі, не мовив жодного слова проти, коли король Аегон II наказав віддати свою зведену сестру драконові. Кажуть, що Сонцежар спочатку лишився байдужим до дарунку, але потім Деркач вколов груди королеви кинджалом, і пахощі крові розбурхали дракона. Він принюхався до її милості й раптом оповив королеву пеленою полум’я — так зненацька, що пан Альфред поспіхом відстрибнув убік, і на ньому запалало біле корзно. Раеніра Таргарієн встигла ще підвести обличчя до неба і заверещати останнє прокляття на голову свого зведеного брата. А тоді щелепи Сонцежара стиснулися на ній і відірвали руку разом з плечем.

Золотий дракон зжер королеву за шість укусів, лишивши саму тільки ліву ступню з литкою «на пожертву Морокові». Син королеви дивився нажаханий, неспроможний ворухнутися. Раеніра Таргарієн, «Втіха королівств» і «Королева на півроку», залишила земний паділ смутку двадцять другого дня десятого місяця року 130-го по Аегоновому Завоюванні, маючи тридцять три роки від народження.

Пан Альфред Деркач стояв за те, щоб убити і принца Аегона теж, але король Аегон йому заборонив. Хлопцеві було всього десять років, і він ще міг прислужитися як цінний заручник — так розсудив король. Зведена сестра Аегона загинула, та у полі ще й доти стояли прибічники Раеніри, яким його милість мусив дати ради, щоб безпечно почуватися на Залізному Престолі. Тому принца Аегона кинули скутим за шию, зап’ястки та гомілки до підземелля під Дракон-Каменем. Панни з почту покійної королеви, які походили з вельможних родин, потрапили до келій у Змій-Башті — чекати на викупи.

— Годі вже ховатися. Час настав! — оголосив король Аегон II. — Хай державою летять круки, хай усі знають, що загарбниця мертва, і законний король повертається нині додому, на престол своїх пращурів.

Та навіть для законних королів оголосити про свої права — то одне, а утвердити їх — зовсім інше.

У найближчі дні по смерті своєї сестри король ще чіплявся за надію, що Сонцежар зможе видужати і відновити сили для польоту. Але дракон щодалі слабшав. Рани на його шиї скоро загнилися і засмерділися. Гидко тхнув навіть той дим, який дракон видихав. Незадовго до смерті Сонцежар зовсім відмовився від їжі. На дев’ятий день дванадцятого місяця року 130-го по А.З. прегарний золотий дракон, слава і гордість короля Аегона, помер у дворищі Дракон-Каменя, куди впав після свого останнього польоту. Його милість гірко плакав по своєму улюбленцеві.

Коли журба трохи минула, король Аегон II скликав вірних йому людей і почав радитися, як краще повернутися до Король-Берега, знову зайняти Залізний Престол і возз’єднатися з матір’ю. Королева-удовиця зрештою перемогла свою страшну суперницю — хай лише тим, що зуміла її пережити.

— Раеніра ніколи не була королевою! — так оголосив король.

Він наполіг, що відтоді й довіку в усіх літописах і двірських грамотах його зведену сестру мусять величати лише принцесою, а титул королеви зберегти для його матері Алісенти та покійної дружини-сестри Гелаени — «справжніх законних королев». З волі короля і було вчинено.

Післямова

Перемога короля Аегона виявилася такою ж короткою, як і гіркою. Раеніра померла, та справа її не загинула разом з нею. Тими самими днями, коли король повертався до Червоного Дитинця, у поле виступали нові збройні загони «чорних». Аегон II сів на Залізний Престол, але до кінця життя не видужав од поранень і каліцтв, не знав ані утіхи, ані спокою. Поновлене його царювання тривало ледве півроку.

Утім, повість про те, як скінчилося правління другого Аегона і розпочалося правління третього, ми залишимо до іншого разу. Війна за престол ще тривала, але ворожнеча, що розпочалася на святі при дворі, де принцеса вдяглася у чорне, а королева — у зелене, добігла свого кривавого кінця. На сьому і ми скінчимо ввірену нам частину цієї довгої історії.