Принцеса і королева, або Чорні та Зелені

Принцеса і королева, або Чорні та зелені

Розвідка про причини, походження, битви та підступи вельми скорботного кровопролиття, знаного нині як «Танок драконів».

Писана архімаестром Гільдайном у Цитаделі Старограду.

Передмова

«Танок драконів» — таке барвисте ім’я носить жорстокий, убивчий розбрат, що точився між двома непримиренними гілками дому Таргарієн у роки зі 129-го до 131-го по Аегоновому завоюванні (А.З.) за оволодіння Залізним Престолом Вестеросу. Непристойне блюзнірство ввижається нам у тому, що темні, свавільні та криваві діяння тих лихих часів названі «танком». Вірогідно, і саме слівце «танок» пішло гуляти світом з легкої руки якогось віршомаза. Сама за себе проказувала б назва «Нищення драконів», та час і звичай вже врізав у літописи кривавими літерами інші, недоречно грайливі, слова, тож і нам тепер мимоволі доведеться танцювати з усіма під ту саму музику.

По смерті короля Візериса I Таргарієна лишилося двоє головних пошукачів Залізного Престолу: донька Раеніра, єдине живе дитя від першого шлюбу короля, та Аегон, старший син від його другої дружини. Посеред безладу і різанини, викликаних їхніми чварами, не забарилися заявити про себе інші самозвані королі — вони вигулькували, наче мартопляси з-за лаштунків, на якісь два тижні чи поворот місяця, а тоді гинули так само миттєво, як з’явилися.

Злішого розбрату, ніж «Танок драконів», королівства Семицарства доти ще не знали. Люди усіх станів — вельможне панство, лицарство і простолюддя — розкололися на два табори і заходилися завзято нищити один одного. Розділився у собі навіть дім Таргарієн — адже до міжусобної боротьби стали родичі й діти кожного з шукачів престолу. Безліч війська згинуло у лютих битвах на суходолі, на морі теж пролилося чимало крові… та найнесамовитіші сутички сталися у повітрі, де одні дракони нівечили інших зубами, пазурами і вогняним подихом. Чи не охочіше, ніж до вогню і заліза, поборники сторін вдавалися до лукавства і брехні, облуди і отрути, а відтак чимало таємних змов і підлих зрад скоїлося під тінню мурів, на сходах башт, у палатах князівських рад і у дворищах замків.

За два роки чвар неймовірно тяжку данину мусили заплатити навіть найвельможніші роди Вестеросу, не кажучи вже про їхніх значкових підданих, лицарів та посполитих. Самі Таргарієни, хоч і втримали свій рід на престолі, та по закінченні війни вельми підупали силою, а число останніх у світі драконів мало не зійшло нанівець.

I. Король-Берег

Незгода у вінценосному сімействі здавна тліла десь на глибині, але неприхована ворожнеча спалахнула на третій день третього місяця року 129-го по А.З., коли хворий, прикутий до ліжка у Червоному Дитинці Король-Берега король Візерис I Таргарієн заплющив очі перепочити і помер, не прокинувшись віді сну. Тіло його було знайдене слугою при королівській опочивальні в годину кажана, коли король мав звичку випивати кухоль трав’яного узвару. Челядин прожогом кинувся повідомити сумну звістку королеві Алісенті, чиї покої розташувалися поверхом нижче від королівських — і нікому, окрім неї, щоб не здіймати загального галасу. На смерть короля чекали вже давно, тому королева Алісента зі своїми прибічниками, яких при дворі та в державі кликали «зеленими», заздалегідь навчила усю сторожу і челядь Візериса, що їм робити, коли сумний день нарешті настане.

Примітка: Року 111-го по А.З., на п’яту річницю шлюбу короля з королевою Алісентою, в Король-Березі вчинили великий турнір. На бенкеті, що відзначав його початок, королева мала на собі зелену сукню, а принцеса пишно вбралася у кольори Таргарієнів — чорний та червоний — і справила у них неабияке враження. Лихоманка протистояння охопила усіх присутніх; відтоді виник звичай величати прибічників королеви «зеленими», а почет принцеси — «чорними». На турнірному полі «чорні» спочатку зазнавали самих поразок, доки пан Крістон Колій, маючи на собі знак прихильності принцеси Раеніри, не вибив з сідла усіх поборників королеви, серед яких були і двоє її братів у перших та наймолодший рідний брат, пан Гвейн Вишестраж.

Королева Алісента хутко поспішила до опочивальні короля у супроводі пана Крістона Колія, Регіментаря Королегвардії. Щойно вони упевнилися у смерті Візериса, як її милість наказала замкнути опочивальню, докласти до неї королівську печатку і поставити сторожу. Челядина, що знайшов тіло короля, теж замкнули, щоб він не розповсюдив новину передчасно. Пан Крістон повернувся до Башти Білого Меча і надіслав братчиків Королегвардії по радників малої ради короля. Настала година сови.

За тодішніх часів так само, як і нині, присяжне братство Королегвардії складалося з семи лицарів, непохитно вірних і уславлених вояцьким умінням. Вони складали священні обітниці віддати своє життя до останньої краплі на захист особи короля та його кревних родичів. У ніч смерті Візериса в Король-Березі перебувало лише п’ятеро братчиків білого корзна: сам пан Крістон, пан Арик Каргил, пан Рікард Терен, пан Стефон Морочник та пан Віліс Зруб. Пан Ерик Каргил (близнюк пана Арика) і пан Лорент Марбранд, що знаходилися з принцесою Раенірою на Дракон-Камені, про смерть короля нічого не відали і безтурботно спочивали тієї ночі, коли їхні брати по зброї поспіхом піднімали радників з ліжок.

У покоях королеви просто під опочивальнею, де вистигало тіло її ясновельможного чоловіка, зібралося таке товариство:

— її власний батько, пан Отто Вишестраж, Правиця Короля;

— пан Крістон Колій, Регіментар Королегвардії;

— великий маестер Орвил;

— князь Лиман Чмелик, вісімдесятирічний коронний підскарбій;

— пан Тайлан Ланістер, коронний корабельник, брат князя Кастерлі-на-Скелі;

— князь Ларис Моц на прізвисько Кутельнога, господар на Гаренголі, коронний шепотинник;

— князь Яспер Вильд на прізвисько Залізне Берло, коронний правник.

На початку наради великий маестер Орвил нагадав, які обряди за звичаєм та законом мусять супроводжувати смерть короля:

— До двору для здійснення належних відправ та піднесення молитов про душу його милості слід прикликати септона Євстахія. До принцеси Раеніри на Дракон-Камінь має негайно вилетіти крук зі звісткою про смерть її батька. Можливо, їхня милість пані королева зізволять написати листа власноруч, щоб пом’якшити тяжкий удар словами співчуття? Але найперше треба наказати, як ведеться здавна, щоб про смерть короля оголосили калатанням дзвонів. І звісно, ми мусимо почати приготування до вінчання королеви Раеніри на царство…

Але пан Отто Вишестраж зненацька обірвав маестра.

— Усе це зачекає, — оголосив він, — доки ми не вирішимо, хто успадкує престол.

Як Правиця, він єдиний міг говорити голосом короля і сидіти на Залізному Престолі за відсутності його милості. Візерис дав йому до рук владу над усім Семицарством, і пан Отто мав лишатися при ній, «доки не увінчають короною нашого нового короля».

— Ні, доки не увінчають нашу нову королеву! — різко заперечив князь Чмелик.

— Короля! — наполягала королева Алісента. — За всіма правами Залізний Престол мусить перейти до найстаршого законного сина його милості.

Розпочалася суперечка, і тривала вона мало не до світанку. Князь Чмелик рішуче стояв за принцесу Раеніру. Старий підскарбій, який служив королю Візерису усі роки, що той сидів на престолі, а почав службу ще за його діда Джаяхаериса Старого, нагадав раді, що Раеніра старша від свого брата і має у жилах більше крові Таргарієнів, що покійний король обрав саме її за свою наступницю і кілька разів відмовлявся переглянути своє рішення, незважаючи на потуги королеви Алісенти та її «зелених», і що багато сотень вельмож та лицарів уже склали принцесі присягу на вірність 105-го року по А.З., пообіцявши перед лицем богів захищати її права.

Але його палку промову слухали вуха, різьблені з каменю. Пан Тайлан завважив, що з панства, яке свого часу заприсяглося підтримати спадкові права принцеси Раеніри на престол, багатьох вже не лишилося серед живих.

— Відтоді минуло аж двадцять чотири роки, — казав він. — Що до мене, то сам я був дитиною, і присяги тієї не складав.

Залізне Берло, коронний правник, спершу згадав Велику Раду 101-го року, тоді обрання Баелона замість Раеніс покійним Старим Королем у 92-му, а далі довго просторікував про Аегона Завойовника, його сестер і святий андальський звичай, що згідно нього усякий законний син має вищі права, ніж якась там дочка.

Пан Отто зі свого боку нагадав радникам, що чоловіком Раеніри є ніхто інший, як принц Даемон.

— Ми усі знаємо його норов та звичай! Будьте певні: якщо Раеніра таки сяде на Залізний Престол, то правити над нами насправді буде її чоловік — важкою рукою і безжальними карами, як свого часу Маегор Лютий! Першою злетить з плечей моя голова — годі й сумніватися. Але ваша королева, моя рідна донька, теж недовго заживеться на світі.

Королева Алісента відгукнулася луною:

— Жоден із тих двох не зглянеться і на моїх дітей! Аегон з братами — законні сини короля, вони мають на престол більші права, ніж її байстрюцький понос. Даемон знайде нагоду, аби загнати нас усіх у могилу, ба навіть Гелаену з її малими діточками! Не забувайте — це ж один з її Моциків вийняв Аемондові око. Хай він тоді був ще хлопчаком, але ж з хлопчаків виростають чоловіки, а усі байстрюки від народження — зрадливі покручі!

Слово узяв пан Крістон Колій. Він нагадав усім: якщо принцеса здобуде престол, то успадкує його після неї Джакаерис Веларіон.

— Врятуй, Седмице, державу, де на Залізний Престол пускають байстрюцьку кров!

Лицар згадав про хтиві звичаї Раеніри та безчесність її чоловіка.

— Вони удвох перетворять Червоний Дитинець на дім розпусти, де не почуватиметься безпечно жодна цнотлива дочка чесних батьків, жодна гожа дружина порядного чоловіка! Та й хлопчики муситимуть стерегтися… бо ми добре пам’ятаємо, що за один був її Лаенор.

Літописи не кажуть, чи промовив князь Ларис Моц хоча б слово у тій суперечці. Утім, його мовчанню ніхто б не здивувався. В разі потреби коронний шепотинник виявляв чимале красномовство, але зазвичай беріг слова, як скнара береже найдрібнішу монету, і радше слухав, ніж говорив.

— Якщо позбавити принцесу її спадку, — попередив раду великий маестер Орвил, — то напевне спалахне війна. Раеніра ніколи не скориться долі, яку їй готують. Адже вона має драконів.

— І друзів теж! — виголосив князь Чмелик. — Людей честі, які не забули обітниць, проказаних перед нею та її батьком! Я вже старий, та ще не досить, щоб сидіти і покірно слухати, як мерзенні людці змовляються вкрасти престол в законної володарки!

Сказавши своє слово, князь підвівся і хотів піти геть. Але пан Крістон Колій штовхнув старого назад у крісло і перетнув йому горлянку кинджалом. Так першою кров’ю, пролитою в «Танку драконів», стала кров князя Лимана Чмелика — коронного підскарбія Семицарства, який багато десятиліть поспіль урядував над скарбницею та монетною справою держави.

Смерть князя Чмелика припинила усі незгоди. Решту ночі рада міркувала над тим, щоб якнайскоріше повінчати нового короля на царство (ніхто не заперечував, що зволікати не можна), і складала списки можливих спільників та ворогів на випадок, якщо принцеса Раеніра не визнає короля Аегона.

Принцеса тоді саме готувалася на Дракон-Камені до пологів. «Зелені» королеви Алісенти розсудили, що перемога вже в них у кишені: якщо вдасться щонайдовше не пустити до Раеніри звістку про смерть короля, то коли вона почне діяти, буде вже запізно.

— А якщо нам пощастить, хвойда не підведеться живою з породільського ложа! — мовила тоді королева Алісента.

Тієї ночі не вилетів жоден крук, не закалатав жоден дзвін. Челядь, що знала про смерть короля, сиділа у підземеллі. Панові Крістонові Колію доручили схопити тих «чорних», що лишилися при дворі — тобто усе панство та лицарство, прихильне до принцеси Раеніри.

— Не чиніть насильства, якщо вони не опиратимуться, — наказав пан Отто Вишестраж. — Хай не завдадуть шкоди жодному з тих, хто схилить коліно і присягне на вірність королю Аегону!

— А хто не схилить і не присягне? — спитав великий маестер Орвил.

— Ті з власної волі зробляться зрадниками, — відповів Залізне Берло, — і мають померти зрадницькою смертю.

Тоді вперше розтулив рота князь Ларис Моц, коронний шепотинник. Єдині його слова були такі:

— То присягнімося першими, щоб серед нас не лишилося жодного зрадника. — Кутельнога дістав кинджала і накреслив червону риску поперек долоні. — Складемо присягу на крові, що зв’яже нас у одне братство до самої смерті.

Кожен зі змовників порізав собі долоню, зчепив її з долонями інших і присягнувся бути їм довіку побратимом у житті та смерті. Єдину лише королеву Алісенту звільнили від кривавої присяги, бо зглянулися на її жіночу стать.

Над містом займався світанок, коли королева Алісента надіслала Королегвардію по своїх синів. Принц Даерон, найласкавіший і найсумирніший з її дітей, гірко плакав про смерть батька. Одноокий дев’ятнадцятирічний принц Аемонд знайшовся у зброярні, де вдягав кольчужно-панцирний обладунок для ранкового навчання у замковому дворі.

— То королем став Аегон? — спитав він пана Віліса Зруба. — Чи ми тепер мусимо цілувати стару курву в її смердючу піхву?

Принцеса Гелаена саме снідала з дітьми, коли по неї прийшла Королегвардія… але на питання, де знайти принца Аегона, її брата і чоловіка, відповіла лише:

— Не у моєму ліжку, це вже напевне. Пошукайте під ковдрами, не соромтеся.

Нарешті принца Аегона знайшли коло його коханки. Спершу принц відмовлявся брати участь у заколоті своєї матері.

— Спадкоємицею престолу є моя сестра, — казав він. — Що я буду за брат, якщо захочу вкрасти першоріддя у власної сестри?

Та пан Крістон почав переконувати принца, що Раеніра напевне стратить і його самого, і його братів, щойно отримає корону.

— Поки живий на світі хоч один законно уроджений Таргарієн, жоден Моц не має надії сісти на Залізний Престол, — казав Колій. — Раеніра муситиме стяти вам усім голови, якщо хоче, щоб після неї правили її байстрюки.

Єдине це, і ніщо інше, змогло переконати Аегона прийняти корону від малої ради престолу Семицарства.

Коронним підскарбієм замість убитого князя Чмелика став пан Тайлан Ланістер. Він негайно ж наклав руку на королівську скарбницю. Все золото корони розділили на чотири частини. Одну з них довірили на безпечне зберігання Залізному Банкові Браавосу, іншу надіслали під міцною вартою до Кастерлі-на-Скелі, а третю — до Старограду. Решту грошей мали вжити на хабарі та подарунки, на винаймання охочепіхотних та охочекомонних полків. Щоб заповнити колишню посаду пана Тайлана, коронного корабельника, пан Отто звернувся до Залізних островів. Він надіслав крука шістнадцятирічному князеві Далтону Грейджою — зухвалому та кровожерливому Рудому Кракену, Великому Женцеві Пайку — і пообіцяв йому за вірність звання адмірала та місце у раді.

Минув день, потім другий. Ані септонів, ані сестер-мовчальниць не кликали до опочивальні, де набрякав та гнив король Візерис. У місті не калатали дзвони. Круки, щоправда, вилітали, але не на Дракон-Камінь, а до Старограду, Кастерлі-на-Скелі, Водоплину, Вирію, до багатьох вельмож та лицарів, підтримки яких королева Алісента сподівалася для свого сина.

На білий світ видобули та ретельно вивчили літописи Великої Ради 101-го року. Було помічено, хто з панства висловився за Візериса, а хто за Раеніс, Лаену або Лаенора. Серед зібраних тоді на раду вельмож двадцятеро проти одного надавали перевагу чоловікові-пошукачеві престолу перед жінкою. Але були й незгодні, доми яких майже напевне стали б за принцесу Раеніру вже зараз, якби справа дійшла до війни. Пан Отто розсудив, що принцеса матиме за себе Морського Змія та його кораблі, а з ним інше панство східного узбережжя: напевне князів Бар-Емона, Масея, Кельтигара та Крабба, а може, навіть Вечерницю, господаря на Тарфі. Утім, якщо не рахувати Веларіонів, то все були не надто значні доми. Про північан рада непокоїлася більше: у Гаренголі за Раеніс рішуче висловлювався князь Старк, а з ним і значкові пани Зимосічі: Турстани з Курганища та Мандерлі з Білої Гавані. Дім Арин теж не викликав довіри, бо наразі у Соколиному Гнізді правила жінка — панна Джейна, Діва Долини, чиї власні права могли бути піддані сумніву, якщо принцеса Раеніра не отримає престолу.

Найбільшою ж небезпекою видавався Штормолам, бо дім Баратеон завжди непохитно стояв на варті прав принцеси Раеніс та її дітей. Старий князь Боремунд вже помер, але його син Боррос лишився ще непримиреннішим, ніж батько. Штормове панство дарувало йому цілковиту підтримку і ладне було піти за своїм володарем хоч куди.

— То зробімо так, щоб він привів їх не аби куди, а до нашого короля, — розсудила королева Алісента.

І послала по свого другого сина. Того дня до Штормоламу вилетів не крук, а Вхагар — найстаріша і найбільша дракониця Вестеросу. На її спині летів принц Аемонд Таргарієн з сафіром у очниці вибитого ока.

— Твоя мета — завоювати руку однієї з доньок князя Баратеона, — казав йому дід, пан Отто, перед відбуттям. — Будь-якої з чотирьох. Схили її до шлюбу, відгуляй весілля, і князь Боррос віддасть штормовий край під прапор твого брата. Але якщо тебе спіткає поразка…

— Не спіткає! — заперечив принц Аемонд. — Аегон матиме на своєму боці штормовий край, а я в себе при боці — штормову панну.

Доки принц Аемонд вирушив до Штормоламу, сморід з опочивальні покійного короля вже розповсюдився Маегоровим Острогом, а разом зі смородом замком та двором пішли гуляти найдикіші плітки і побрехеньки. Підземелля під Червоним Дитинцем проковтнули стільки людей, підозрюваних у зраді, що навіть верховний септон почав дивуватися, куди це вони зникають, і спитав про декого в листі, надісланому з Зоряного Септу Старограду. Пан Отто, найприскіпливіший та найретельніший Правиця в історії Семицарства, бажав мати більше часу для приготувань, але королева Алісента розуміла, що далі зволікати не можна, бо принцові Аегону вже в печінках сиділа потаємність змови.

— То я король чи ні?! — вимагав він відповіді від матері. — А якщо я король, то хочу мати корону! Вінчайте мене!

Дзвони закалатали на десятий день третього місяця року 129-го по А.З., оголошуючи кінець попереднього царювання. Нарешті великому маестрові Орвилу дозволили вислати круків, і чорні птахи сотнями злетіли у небо, розносячи до кожного кутка держави звістку про сходження Аегона на престол. Послали по сестер-мовчальниць, щоб ті підготували тіло до спалення, і на блідих конях у всі кінці Король-Берега рушили ражаки, вигукуючи до людей столиці:

— Король Візерис помер! Хай живе король Аегон!

Чуючи оповісників, одні люди плакали, інші раділи, та більшість простолюддя застигла мовчки, збентежена і нашорошена. Подекуди чулися голоси:

— Хай живе наша королева!

Тим часом при дворі поспіхом готувалися до вінчання короля на царство. За місце для нього обрали Драконосхрон — там на лавах під могутнім склепінням могло сісти вісімдесят тисяч людей, а товсті стіни, міцний дах та велетенські спижеві двері утворювали твердиню, яку легко було захистити у разі, якби зрадники спробували втрутитися.

У призначений день пан Крістон Колій поклав рубінового вінця Аегона Завойовника на чоло старшого сина короля Візериса та королеви Алісенти і проголосив початок царювання Аегона з дому Таргарієн, Другого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя і на державі господаря. Мати короля, королева Алісента, улюблениця простолюддя, поклала власну корону на голову своєї дочки Гелаени, сестри і дружини Аегона. Поцілувавши доньку в щоки, мати стала перед нею на коліна і промовила:

— Вітаю вас, моя королево!

Верховний септон у Старограді був надто старий та слабкий, щоб їхати до Король-Берега власною особою. Помазати чоло короля Аегона святими єлеями та благословити сімома іменами бога всевишнього випало септонові Євстахію. Зблизька помазання бачило небагато очей, але особливо гострі з них помітили, що при новому королі знаходиться четверо білих лицарів, хоча зовсім нещодавно було п’ятеро. Аегон II зазнав своєї першої втрати попередньої ночі: пан Стефон Морочник, лицар Королегвардії, утік з міста разом зі зброєносцем, двома пахолками та чотирма стражниками. Під покровом ночі вони вийшли з потерни до берега, де на них чекав рибальський байдак, готуючись відвезти до Дракон-Каменя. З собою вони несли вкрадену корону: обруч жовтого золота, прикрашений сімома каменями різних кольорів. То була корона, яку носив король Візерис, а перед ним — Старий Король Джаяхаерис. Коли принц Аегон вирішив вдягти залізного з рубінами вінця свого тезка Аегона Завойовника, королева Алісента наказала зачинити корону Візериса у скарбниці. Але підкоморій, якому вона доручила справу, накивав п’ятами і забрав корону з собою.

Після вінчання на царство ті лицарі Королегвардії, що лишилися при дворі, супроводили Аегона до його дракона — пречудово гарної істоти з золотою лускою та блідо-рожевими перетинками на крилах. Сонцежаром звався той дракон, подібний до золотого вранішнього сонця. Мункун пише, що король тричі облетів місто, перш ніж сісти всередині мурів Червоного Дитинця. Пан Арик Каргил супроводив його милість до освітленої смолоскипами престольної палати, Аегон II зійшов угору сходами Залізного Престолу перед натовпом вельмож та лицарів, і шана їхня загриміла палатою на тисячу голосів.

II. Дракон-Камінь

Але на Дракон-Камені тих привітних кличів не чули. Замість них палатами та сходовими колодязями Змій-Башти з покоїв королеви розносився болісний вереск — там Раеніра Таргарієн третій день судомилася у породільних переймах. Дитині лишалося до народження ще з поворот місяця, та звістки з Король-Берега нагнали на принцесу чорну лють, і в неї почалися передчасні пологи — так, наче дитя у череві теж розгнівалося і тепер прагнуло вирватися назовні. Виснажена мукою принцеса волала найлютіші прокльони, прикликала гнів богів на своїх зведених братів та їхню матір-королеву, малювала у найменших подробицях, які тортури вона вчинить над ними, перш ніж скарати на смерть. Заразом проклинала вона і дитину в своєму череві.

— Вилазь вже! — верещала вона і дерла нігтями напухлий живіт, поки маестер та повитуха намагалися її втримати. — Чудовисько, почваро, вилазь звідти, вилазь негайно!

Коли нарешті дитина з’явилася на світ, то й справді виявилася почварою. Мертва дівчинка, спотворена і скоцюблена, мала дірку в грудях замість серця і короткий опецькуватий хвіст, укритий лускою. Наступного дня, коли гостроту болю принцеси Раеніри трохи пом’якшили маковим молоком, вона оголосила, що нарікає мертву дівчинку ім’ям Візенья.

— Єдину мою донечку підло вбили, замордували ті, хто вкрав мою корону, і я змушу їх заплатити за все!

Принцеса скликала свою власну раду, і з тієї миті «Танок» можна вважати розпочатим. «Чорною радою» кликали її, супроти «зеленої ради» у Король-Березі. Очолювала раду сама принцеса Раеніра зі своїм дядьком та чоловіком, принцом Даемоном. Разом з ними у раді сиділи троє їхніх синів, хоча жоден ще не досяг чоловічого віку: Джак мав п’ятнадцять років від народження, Люцек — чотирнадцять, Джофрі — дванадцять. Поруч стояли двоє Королегвардійців: близнюк пана Арика, Ерик Каргил, і лицар з західного краю, пан Лорент Марбранд. Тридцять лицарів, сотня арбалетників, три сотні важких щитників складали решту залоги на Дракон-Камені — стільки здавна вважалося достатнім для захисту міцної валірійської твердині.

— Але для вторгнення на землю Вестеросу я б волів мати дещо більше, — кисло зазначив принц Даемон.

До чорної ради увійшло також із тузінь різних князьків, значкових та присяжних слуг Дракон-Каменя, серед них Кельтигар з острову Клішня, Стаунтон з Граківні, Масей з Камінь-Танку, Бар-Емон з Гостряка, Морочник з Сутіндолу. Найзначнішим з панства присягнув принцесі й привів на її бік чималу силу князь Корліс Веларіон на прізвисько «Морський Змій», господар острова Плавень. Уже немолодий роками, він полюбляв казати, що чіпляється за життя, «як жегляр чіпляється за уламки розбитого корабля в намаганні не потонути. А може, то сама Седмиця береже мене для останньої битви.» З князем Корлісом прибула і його дружина — принцеса Раеніс. Вона мала різьблене, змережане зморшками обличчя, сріблясте волосся, добряче всипане білою сивиною, проте дух її лишився таким самим люто-безстрашним у п’ятдесят і п’ять років, яким він був у двадцять і два. Простий люд нерідко величав цю неабияку жінку «Королевою-без-Корони».

Ті, хто сидів у чорній раді, вважали себе вірними законній владі, але добре розуміли, що король Аегон II знеславить їх усіх як зрадників. Кожен із них уже отримав заклик з Король-Берега з’явитися до Червоного Дитинця і скласти присягу на вірність новому королю. Всі сили, що їх вони здатні були виставити разом, не могли рівнятися в полі з військом самих лише Вишестражів. А на додачу Аегонові «зелені» мали й інші переваги. Староград, Король-Берег та Ланіспорт — три найбільші та найбагатші міста у державі — знаходилися під рукою «зелених». Усі ознаки та клейноди законної влади вже належали Аегонові: він сидів на Залізному Престолі, жив у Червоному Дитинці, носив на голові корону Завойовника, при боці — меча Завойовника, і був помазаний септоном Святої Віри перед очима десятків тисяч людей. У його раді сидів великий маестер Орвил, а вінця на ясновельможну голову поклав Регіментар Королегвардії. Нарешті, статтю Аегон був чоловік, і в очах багатьох саме це робило його законним королем, а його зведену сестру — загарбницею престолу.

Проти усього згаданого Раеніра майже не мала чим похвалитися. Дехто зі старого панства ще пам’ятав обітниці, складені тоді, коли Раеніру оголосили принцесою Дракон-Каменя і спадкоємицею батька. Бували часи, коли її любили однаково і чесні, й підлі, гаряче вітали на вулицях та кликали «Втіхою королівств». За минулої пори прихильності юної принцеси шукало багато молодих вельмож і хоробрих лицарів… та скільки з тих колишніх залицяльників ладні були стати до бою за жінку в заміжжі, підстаркувату тілом, виснажену народженням шести дітей — про те ніхто не відав. Її зведений брат загарбав собі батькову скарбницю, але принцеса мала на свої потреби чималі статки дому Веларіон, а кораблі Морського Змія створили їй перевагу на морі. Чоловік її, принц Даемон, загартований битвами на Порогах, знався на військовій справі краще, ніж усі їхні вороги, разом узяті. І останнє — але найважливіше — Раеніра мала драконів.

— Аегон теж має драконів, — зауважив князь Стаунтон.

— Але наші численніші, — заперечила принцеса Раеніс, «Королева-без-Корони», що літала драконами довше за усіх живих людей. — До того ж більші та міцніші — за винятком хіба що Вхагар. Адже тут, на Дракон-Камені, драконам ведеться найкраще.

Принцеса вчинила раді докладний звіт. Король Аегон мав Сонцежара — чудового, хоча і молодого дракона. Аемонд Кривий володів Вхагар; годі й казати, яку небезпеку становила велетенська потвора, котрою літала колись сама королева Візенья. Королеві Гелаені дісталася Вогнемрія — дракониця, що за минулих часів якось понесла Раену, сестру Старого Короля, аж за хмари. Драконицю принца Даерона звали Тессаріона; вона мала темні кобальтово-сині крила, а пазурі, гребінь та луску на череві — яскраву, як бита мідь.

— Отже, наші вороги мають чотири дракони, дорослі до бою, — підсумувала Раеніс.

Близнюки королеви Гелаени теж мали власних драконів, але ті щойно налупилися. Молодший син узурпатора, Маелор, володів лише яйцем.

Проти них у володінні принцеси Раеніри знаходилася Сиракс, а в принца Даемона — Караксес. Обоє були велетенські страхолюдні чудовиська, а надто Караксес — вже знайомий з кров’ю та вогнем після війн на Порогах. Усі троє синів Раеніри від Лаенора Веларіона літали на драконах; Вермакс, Арракс і Тираксес перебували у доброму здоров’ї та з кожним роком додавали зросту і ваги. Аегон Молодший, більший з двох синів Раеніри від принца Даемона, владарював над молодим драконом Штормохмарою, хоча і не сів ще доти на нього верхи; менший його брат Візерис ніколи не розлучався з драконячим яйцем. Дракониця принцеси Раеніс, Мелеїс Червона Королева, вже трохи розледащіла, та все ж лишалася жорстоким і грізним бійцем, якщо її розлютити. Близнючки принца Даемона від Лаени Веларіон теж могли ще стати драконоїзницями. Дракониця Баели, струнка блідо-зелена Місячна Танцівниця, скоро мала вже вирости достатньо, щоб нести дівчину на спині. На жаль, яйце її сестри Раени нещодавно вилупило жалюгідного покруча, який помер за кілька годин. Але Сиракс по тому відклала ще одну кладку яєць, одне з яких подарували Раені. Казали, що дівчинка спить з ним щоночі й молиться про дракона не гіршого, ніж в її сестри.

На додаток до згаданих, ще шість драконів облаштували собі лігва у димних печерах Драконощовби — гори, яка вивищувалася над замком. Троє з них були: Срібнокрилка, колишня тварина Ласкавої Королеви Алісанни; Морський Серпанок, блідо-сірий дракон, свого часу гордість та пристрасть пана Лаенора Веларіона; старий сивий Вермітор, що лишився без наїзника по смерті короля Джаяхаериса. Позаду гори жили троє диких драконів, якими ніколи не володіли й не літали люди — ані живі, ані померлі. Посполиті величали їх Вівцекрадом, Сірим Привидом та Драконожером.

— Знайдіть наїзників для Срібнокрилки, Вермітора та Серпанку, і тоді ми матимемо дев’ятеро драконів проти Аегонових чотирьох. Засідлайте для польоту їхніх диких родичів, і ми матимемо дванадцятьох, навіть не рахуючи Штормохмари, — мовила принцеса Раеніс. — Ось наш шлях до перемоги у війні.

Князі Веларіон та Стаунтон погодилися. Адже Аегон Завойовник довів разом із сестрами, що лицарі та піхота неспроможні встояти проти драконового вогню. Кельтигар умовляв принцесу негайно вилетіти проти Король-Берега і перетворити місто на попіл з кістками.

— І що ми з того матимемо, ласкавий пане? — спитав Морський Змій. — Ми хочемо правити державою з цього міста, а не випалити його до голої землі.

— А випалювати і не доведеться! — наполягав Кельтигар. — Узурпатор не матиме іншого вибору, крім виступити проти нас зі своїми власними драконами. А тоді наші дев’ятеро напевно подолають його чотирьох.

— Може, й подолають, але за яку ціну? — спитала принцеса Раеніра. — Згадайте, що на трьох із тих драконів летітимуть мої сини. До того ж їх і не буде дев’ятеро проти чотирьох. Я ще не в змозі літати, і хтозна, коли зможу. А хто полетить на Срібнокрилці, Верміторі та Морському Серпанку? Ви, мосьпане? Оце вже навряд. Виходить, їх буде п’ятеро проти чотирьох, а серед тих чотирьох є Вхагар. Ось вам і наша перевага у драконах.

На диво, принц Даемон погодився з дружиною.

— На Порогах мої вороги швидко навчилися тікати і ховатися, забачивши крила Караксеса чи зачувши його ревіння… та вони не мали власних драконів, а людині славу драконовбивці заслужити нелегко. Але дракони здатні вбивати драконів, і вже вбивали. Про це вам розповість кожен маестер, який вивчав історію Валірії. Наших драконів я кину в бій проти драконів узурпатора тільки тоді, коли нам не лишиться геть нічого іншого. А доти є інші способи їх застосувати, і далеко кращі.

Принц розказав свої задуми чорній раді. Раеніра мала влаштувати власне вінчання на царство у відповідь на Аегонове. Опісля вони вишлють круків і покличуть панство Семицарства стати за законну королеву.

— Війну треба розпочинати листами і привілеями, а вже потім рушати на битву, — мовив принц.

Він наполягав, що ключі до перемоги тримають у своїх руках князі великих домів — адже їхнє значкове і служиве панство муситиме піти за ними. Наразі Аегон Узурпатор мав прихильність Ланістерів з Кастерлі-на-Скелі. Князь Тирел на Вирії був іще немовлям у пелюшках, чия мати-намісниця найвірогідніше мала підкорити Обшир волі своїх занадто могутніх значкових — Вишестражів. Проте інші голови великих домів ще не оголосили підтримки жодному з двох пошукачів престолу.

— Штормолам стане за нас, — запевнила принцеса Раеніс.

Вона мала кров штормових володарів з материного боку, і покійний князь Боремунд був їй непохитним другом.

Щодо Діви Долини принц Даемон мав усі підстави сподіватися, що вона приведе Соколине Гніздо на їхній бік. Про володаря Пайку принц доречно припустив, що Аегон шукатиме з ним союзу, бо лише Залізні острови мали силу протистояти домові Веларіон на морі. Але залізняки відомі своєю зрадливістю та мінливістю, гадав принц, а Далтон Грейджой любить на всьому світі лише кровопролиття та битви — можливо, і його вдасться переконати стати за принцесу. Північ, за розсудом ради, знаходилася надто далеко, щоб вирішити долю престолу — доки Старки зберуть своїх значкових та рушать на південь, війна вже може дійти кінця. Лишалося ще річкове панство, яке понад усе полюбляло чубитися одне з одним. Річковим краєм правив, принаймні на пергамені, дім Таллі — родина володарів замку Водоплин.

— Ми маємо друзів серед річкового панства, — казав принц, — хоча не всі з них уже зважилися підняти корогви. Що нам конче потрібно, то це місце, де річкові князі зможуть скупчитися на нашу підтримку — твердиня на суходолі, здатна вмістити велике військо і не беззахисна проти навали узурпатора.

Даемон показав це місце князям на мапі.

— Ось. Гаренгол.

На тім і ухвалили. Принц Даемон вирушав на приступ Гаренголу верхи на Караксесі. Принцеса Раеніра мусила залишатися на Дракон-Камені, доки не відновить сили. Флот Веларіона мав вийти з Дракон-Каменя та Плавня, зачинити Гирло і тим придушити усе мореплавство затокою Чорноводою.

— Ми не маємо досить війська, щоб здобути Король-Берег приступом, — казав принц Даемон. — Так само і вороги наші не мають надії захопити Дракон-Камінь. Але Аегон — зелене хлопчисько; в його віці легко ковтають облудні принади. Може, нам вдасться звабити його на похапливий напад.

Морський Змій збирався очолити кораблі, а принцеса Раеніс — летіти над ними у небі, щоб запобігти ударові ворога з повітря. Тим часом до Водоплину, Соколиного Гнізда, Пайку та Штормоламу мали вилетіти круки з листами до тамтешніх князів.

Слово узяв старший син королеви, Джакаерис.

— Листи мусимо повезти ми, — мовив він. — Дракони швидше зваблять князів на наш бік, ніж круки.

Його брат Люцерис погодився, наполягаючи, що вони з Джаком — вже дорослі чоловіки. Принаймні, майже дорослі.

— Наш дядечко кличе нас Моцами і торочить, що ми байстрюки. Коли князі побачать нас на спині драконів, то знатимуть, що він бреше. Адже драконами літають лише Таргарієни.

Їхній пісні підспівав і юний Джофрі, який сам просився осідлати власного дракона Тираксеса і приєднатися до братів. Але принцеса Раеніра йому заборонила — адже Джофрі мав усього дванадцять років віку. Зате Джакаерисові вже виповнилося п’ятнадцять, а Люцерисові — чотирнадцять; обоє були сильні, спритні, хоробрі, вправні зі зброєю юнаки, що вже довгенько служили зброєносцями.

— Але якщо ви полетите, то як гінці, а не як лицарі, — мовила до них мати. — Ви мусите уникати битв — така є моя воля.

Її милість погодилася відпустити своїх синів як послів тільки тоді, коли вони склали священні обітниці на книзі «Семикутної Зірки». Було вирішено, що Джак, старший з двох, візьме на себе подорож довшу та складнішу — спершу полетить до Соколиного Гнізда по прихильність володарки Долини, тоді до Білої Гавані за ласкою князя Мандерлі, й нарешті до Зимосічі, щоб домовитися про союз із князем Старком. Люцек отримав коротше та безпечніше доручення — його шлях лежав до Штормоламу, де Боррос Баратеон мав привітати його з родинною гостинністю.

Похапливе вінчання принцеси на царство відбулося наступного дня. Прибуття пана Стефона Морочника, щойно перебіглого з Королегвардії Аегона, викликало на Дракон-Камені чимале пожвавлення, а надто коли стало відомо, що він та його вірні товариші («перевертні», як назвав їх пізніше пан Отто Вишестраж, призначаючи нагороду за їхнє піймання) привезли вкраденого вінця короля Джаяхаериса Миротворця. Три сотні пар очей дивилися, як принц Даемон Таргарієн покладає корону Старого Короля на голову своєї дружини і проголошує початок царювання Раеніри з дому Таргарієн, Першої тако нареченої, королеви андалів, ройнарів та першолюдей. Принц лишив собі титул Господаря на Державі, а Раеніра нарекла свого старшого сина Джакаериса принцом Дракон-Каменя та спадкоємцем Залізного Престолу.

Перший її королівський наказ проголошував пана Отто Вишестража та королеву Алісенту зрадниками і бунтівниками.

— Щодо моїх зведених братів та любої сестри Гелаени, — промовляла вона у наказі, — то їх ввели у оману поради ницих та зловмисних людців. Якщо вони прибудуть на Дракон-Камінь, схилять коліна і попрохають мене про змилування, то я радо подарую їм життя і сердешно притисну до власних грудей, бо вони суть плоть від моєї плоті й кров від моєї крові, а найгірше прокляття на світі падає на голову вбивці родичів.

III. Королівські двори

Звістка про коронацію Раеніри досягла Червоного Дитинця вже наступного дня і збурила великий гнів Аегона II.

— Моя зведена сестра та дядько винні у зраді корони й держави! — оголосив молодий король. — Я хочу, щоб їх позбавили усіх статків та титулів, схопили і скарали на смерть.

Але холодніші голови у зеленій раді стояли за перемови.

— Принцесі треба показати, що її справа безнадійна, — переконував великий маестер Орвил. — Брат не повинен іти війною на сестру. Надішліть мене до неї! Ми ще можемо досягти дружньої угоди, вигідної для всіх.

Але Аегон не хотів нічого чути. Септон Євстахій розповідає, що його милість звинуватив великого маестра у зраді й хотів кинути до чорного кам’яного мішка, «гнити разом із вашими чорними друзями». Та коли дві королеви — королева-матір Алісента і дружина короля, королева Гелаена — гаряче схвалили Орвилову думку, тоді й король неохоче погодився. Великий маестер Орвил поїхав через затоку Чорноводу під прапором миру в супроводі пана Арика Каргила з Королегвардії та пана Гвейна Вишестража з золотокирейників, а також двох десятків книжників, писарів та септонів.

Король висунув м’які та щедрі умови. Якщо принцеса визнає його королем і покаже свою покірність перед Залізним Престолом, Аегон II віддасть Дракон-Камінь їй у довічне володіння та дозволить успадкувати острів і замок її синові Джакаерисові. Другий син Раеніри, Люцерис, буде визнаний законним спадкоємцем Плавня, земель та володінь дому Веларіон. Сини принцеси від принца Даемона — Аегон Молодший та Візерис — отримають почесні посади при дворі. Перший стане зброєносцем короля, а другий — його чашником. Зрадницькі вельможі та лицарі, що змовлялися з принцесою проти законного короля, отримають від корони пробачення.

Раеніра вислухала умови у кам’яній тиші, а тоді спитала Орвила, чи той пам’ятає її батька, короля Візериса.

— Звісно ж, пам’ятаю, ваша милосте, — відповів маестер.

— Тоді ви зможете нам сказати, кого покійний король назвав своїм спадкоємцем та наступником, — правила далі королева, гордовито піднявши голову в короні Старого Короля.

— Певно ж, вас, ваша милосте, — відповів Орвил.

Раеніра кивнула і мовила:

— Ви щойно власним язиком визнали, що саме я є вашою законною королевою. То навіщо ви служите моєму зведеному братові-самозванцеві? Перекажіть йому, що я отримаю або свій престол, або його голову.

З цим королева і відпустила послів.

Аегон II був молодиком двадцяти двох років, швидким на гнів і повільним на прощення. Відмова Раеніри скоритися його владі розпалила в ньому лють.

— Я обіцяв тій шльондрі почесний мир, а вона плюнула мені в очі! — оголосив король. — Те, що станеться далі, ляже виною на її власну голову!

З цих слів розпочався справжній «Танок драконів». Кораблі Морського Змія вийшли у море з Короба та Прянища на острові Плавень, зачинили Гирло і придушили усю торгівлю з Король-Берегом. Скоро по тому Джакаерис Веларіон вилетів на північ верхи на своєму драконі Вермаксі, а його брат — на південь верхи на Арраксі. Принц Даемон рушив Караксесом на Тризуб.

Гаренгол вже одного разу показав себе вразливим з неба — коли його сплюндрував і захопив сам Аегон Дракон. Старий каштелян, пан Сімон Моц, поспіхом схилив прапори, щойно Караксес сів на верхівку Башти Гори-Король. На додачу до замку принц Даемон захопив чималу скарбницю дому Моц і з десяток важливих заручників, серед них самого пана Сімона з синами.

Тим часом принц Джакаерис летів своїм драконом на північ до панни Арин у Долині, князя Мандерлі у Білій Гавані, князів Борела та Розставця на Сестринові, а насамкінець до Крегана Старка, володаря Зимосічі. Юний чарівний принц умів схиляти до себе людей, його дракон умів тих людей лякати, і зрештою кожен з відвіданих князів присягнувся у підтримці його матері-королеви.

Якби ж то «коротша та безпечніша» подорож його брата виправдала покладені на неї сподівання… багато лиха і кровопролиття вдалося б тоді відвернути. Та цьому статися не судилося.

IV. Штормолам

Якщо наші джерела про щось погоджуються, то це про те, що жахливе нещастя, яке спіткало Люцериса Веларіона у Штормоламі, сталося не внаслідок чийогось лихого задуму. Перші битви «Танку драконів» велися пергаменами та круками, погрозами та обіцянками, наказами та привілеями. Вбивство князя Чмелика на зеленій раді ще не отримало широкого розголосу; більшість людей вважала, що його вельможність скніє десь у підземеллі. Багато знайомих місту й замку облич більше не з’являлося при дворі, але над брамою не виставили жодних голів, і чимало значних людей ще й доти сподівалися, що суперечка про спадкоємність престолу вирішиться без кровопролиття.

Але людям — мудрувати, а Морокові — урядувати. Нема сумніву, що саме його страшна рука звела разом двох принців у Штормоламі, саме вона спонукала Люцериса Веларіона підганяти дракона Арракса поперед бурі, щоб устигнути сховатися у безпеці замкового двору — того самого, де трохи раніше з’явився Аемонд Таргарієн.

Могутня дракониця принца Аемонда, Вхагар, почула їхнє наближення першою. Стражники, що ходили верхівкою могутнього замкового муру, стиснули списи у раптовому нападі жаху, коли вона прокинулася і заревла, струшуючи підвалини Дурранової твердині — зухвалого виклику богам. Навіть Арракс, як нам розповідають, зіщулився від того ревища, і Люцекові довелося добряче прикластися до нього батогом, аби змусити звіра сісти у дворі.

Коли Люцерис зіскакував з дракона, затиснувши у руці листа від матері, на сході вдарила блискавка, і почалася злива. Він мусив розуміти, що означає присутність Вхагар, і, мабуть, не здивувався, коли Аемонд Таргарієн визвірився на нього у Круглій Палаті перед очима князя Борроса, його чотирьох доньок, септона, маестра, двох десятків лицарів, стражників та челядників.

— Лишень подивіться на цю жалюгідну істоту, пане князю! — кепкував принц Аемонд. — Крихітка Люцик-Моцик, недолуге байстрюченя!

А до самого Люцека мовив:

— Та ти увесь змокрів, байстрюче. Це ти під дощ втрапив чи, може, обісцявся зі страху?

Але Люцерис Веларіон вирішив на нього не зважати, а звертатися лише до князя Баратеона.

— Ясновельможний пане Борросе, я привіз вам листа від моєї матінки-королеви.

— Тобто від хвойди Дракон-Каменя!

Принц Аемонд зробив кілька швидких кроків і спробував вихопити листа з руки Люцериса, та князь Боррос заревів наказ, і його лицарі розділили принциків. Один приніс листа Раеніри до помосту, де його вельможність сидів на прадавньому престолі штормових королів.

Ніхто насправді не знає, що тієї миті думав собі Боррос Баратеон. Свідчення тих, хто там стояв, вельми відрізняються одне від одного. Хтось каже, що його вельможність зачервонівся лицем і збентежився, наче законна дружина заскочила його у ліжку з іншою жінкою. Інші твердять, що Боррос мав вигляд вдоволений і пихатий, бо марнославству князя лестило, коли підтримки його дому шукали відразу і король, і королева.

Та щодо слів і вчинків князя Борроса серед свідків незгоди нема. Не надто знаючись на літерах, він віддав листа королеви маестрові, а той зламав печатку і прошепотів зміст послання у вухо його вельможності. Обличчя князя Борроса похмуро скривилося. Він попестив бороду, насупив брови на Люцериса Веларіона і мовив:

— А якщо я виконаю прохання твоєї матері, то котру мою дочку ти візьмеш собі за дружину? Га, хлопче? — І махнув рукою на чотирьох своїх доньок. — Осьде вони, обирай!

Принц Люцерис зашарівся.

— Ясний пане князю, сам я не вільний одружуватися, — відповів він. — Мене заручено з сестрою в перших, Раеною.

— Ти ба! Чомусь я так і гадав, — мовив князь Боррос. — То лети додому, щеня, і перекажи своїй сучці-матері, що князя Штормоламу не прикликають до себе, наче собаку, аби з власної примхи напускати на ворогів!

Принц Люцерис вислухав, обернувся і хотів був вийти з Круглої Палати. Але принц Аемонд вийняв меча і гукнув до нього:

— Ану стій, Моцику!

Принц Люцерис згадав обітницю, яку він дав своїй матері, й відповів:

— Я не битимуся з тобою. Я прибув сюди послом, а не воїном.

— Ти прибув сюди боягузом та зрадником! — лютував принц Аемонд. — І за це ти, Моце, віддаси мені своє життя!

Почувши таке, князь Боррос занепокоївся.

— Ні, не тут! — загарчав він. — Це посол. Під моїм дахом я не дозволю проливати кров посла.

Його сторожа стала між принцами і супроводила Люцериса Веларіона геть із Круглої Палати до замкового дворища, де дракон Арракс сидів навпочіпки під дощем і чекав на повернення наїзника.

Аемонд Таргарієн скривив вуста з люті й обернувся до князя Борроса, прохаючи дозволу піти. Володар Штормоламу знизав плечима і відповів:

— Іди собі. Що ти робитимеш не під моїм дахом — до того мені байдуже.

Його лицарі розступилися, і принц Аемонд кинувся до дверей.

Знадвору вирувала буря. Замком котився грім, злива спадала згори суцільним полотном, сліпила очі; час від часу яскравіше за день спалахували велетенські біло-блакитні блискавки. Навіть драконові незатишно у польоті за такої страшної негоди. Арракс саме намагався якось утриматися в повітрі, коли принц Аемонд видерся на Вхагар і кинувся за ним. У ясному небі принц Люцерис, напевне, зумів би втекти від погоні, бо Арракс був молодший та жвавіший… але ж небо вкрила пітьма, і сталося так, що дракони перестріли один одного над затокою Човнозгубою. Глядачі на мурах замку бачили віддалені спалахи полум’я і чули вереск, гучніший за грім. Потім двоє чудовиськ зчепилися у обіймах, а навколо них зміїлися блискавки. Вхагар уп’ятеро переважала розмірами свого ворога і була загартована у сотні битв. Надто нерівна сутичка, навряд чи гідна зватися битвою, не тривала довго.

Скоро Арракс упав з неба зламаний та скалічений, і його ковтнули буремні води затоки. Голову з шиєю викинуло на скелі попід Штормоламом за три дні по тому на жирну тризну крабам та мартинам. Туди ж вимило і мертве тіло принца Люцериса.

З його смертю війна круків, посольств та шлюбних угод скінчилася. І розпочалася війна вогнем та кров’ю.

V. Король-Берег

Коли королева Раеніра на Дракон-Камені дізналася про смерть Люцека, то впала додолу і зомліла. Молодший брат Люцека, Джофрі (Джак тоді ще не повернувся зі своєї подорожі на північ), дав страшну клятву помститися принцові Аемонду та князеві Борросу. Якби не втручання Морського Змія та принцеси Раеніс, малий тоді ж таки скочив би на свого дракона і ринув у небо.

Поки чорна рада сиділа і мудрувала, як ударити у відповідь, з Гаренголу прилетів крук.

— Око за око, сина за сина, — писав принц Даемон. — Люцерис не залишиться без відплати.

Замолоду обличчя та сміх Даемона Таргарієна знав кожен гаманоріз, кожна хвойда і кожен шахраюватий гравець у кості з Блошиного Подолу. Принц і досі мав друзів у найбридкіших кишлах Король-Берега та чимало прихильників серед золотокирейників. При дворі їх теж було декілька, невідомих ані королю Аегону, ані Правиці, ані королеві-удовиці. Таємні союзники принца сиділи навіть у зеленій раді… а ще був один спритний посередник, один любий друг, якому він особливо довіряв — той знав усі шинки та щурячі нори у тіні Червоного Дитинця незгірш від самого Даемона за колишніх часів і умів ходити найтемнішими тінями міста всюди, де бажав. Саме до нього, схожого видом на бліду смерть, звернувся принц відомими лише йому таємними шляхами, щоб привести у дію жахливу помсту.

Належних людей повірник принца Даемона знайшов у гидких харчівнях Блошиного Подолу. Один колись був десятником у міській варті; величезний з себе, брутальний стражник втратив золоту кирею за побиття повії на смерть у п’яному сказі. Інший був щуроловом Червоного Дитинця. Справжні імена тих поганців для історії втрачені, а нам вони відомі під прізвиськами Крівця та Бриндзя.

Приховані двері та потаємні проходи, набудовані Маегором Лютим у його дитинці, були відомі щуроловові не гірше, ніж тим щурам, яких він ловив у найдальших кутках замку. Крізь давно забутий хід Бриндзя провів Крівцю невидимим для варти до самого серця твердині. Дехто вважає, що вони замірялися на самого короля, але кожен Аегонів крок супроводжувала Королегвардія, і навіть Бриндзя не знав іншого шляху до Маегорового Острогу або з нього, крім підйомного мосту над сухим ровом зі страшними залізними шпичками.

Але Башта Правиці була гірше убезпечена від таємного нападу. Двоє найманців пролізли крізь стіни, непомічені списниками, що вартували коло дверей башти. Покої пана Отто їх не цікавили; натомість вони прослизнули до опочивальні його дочки поверхом нижче. Тут оселилася королева Алісента після смерті короля Візериса, коли син її Аегон перебрався до Маегорового Острогу з власною королевою. Опинившись усередині, Бриндзя зв’язав королеву-вдовицю і заткнув їй рота, поки Крівця душив на смерть покоївку. Опісля вони сіли й стали чекати, бо знали, що королева Гелаена має звичай щовечора приводити своїх дітей до їхньої бабусі побажати доброї ночі.

Не відаючи про небезпеку, королева з’явилася у супроводі трьох дітей, коли над замком густішали сутінки. Близнюкам Джаяхаерисові та Джаяхаері було шість років, Маелорові — два. Входячи до покоїв, Гелаена тримала меншенького за малу ручку і гукала ім’я своєї матусі. Крівця засунув двері й миттю зарізав охоронця королеви, а Бриндзя зненацька вихопив Маелора з її рук.

— Заверещиш — помруть усі, — мовив Крівця до її милості.

Кажуть, що королева Гелаена зберегла витримку і не заверещала.

— Хто ви такі? — завимагала вона від двійка харцизяк.

— Збирачі боргів, — мовив Бриндзя. — Око за око, сина за сина. Ми візьмемо життя лише одного, аби чесно зрівняти рахунок. А решті не зачепимо навіть волоса на голові. То котрого синочка бажають втратити ваша милість?

Коли королева Гелаена усвідомила, чого вони хочуть, то почала вмовляти вбити її, але зглянутися на дітей.

— Нє, діла не буде. Дружина — то не син, — відповів Крівця. — Віддавай одного шмаркача.

Бриндзя попередив, щоб королева обирала швидше, поки Крівця не знудився і не зґвалтував мале дівчисько задля розваги.

— Ви мусите обрати, — наполягав він, — бо заріжемо усіх.

Стоячи навколішки і проливаючи сльози, Гелаена назвала молодшого, Маелора. Можливо, королева думала, що він малий і не зрозуміє. Або ж розсудила, що старший хлопчик Джаяхаерис, першачок і спадкоємець короля Аегона, є важливішим для Залізного Престолу.

— Чув, малий? — прошепотів Бриндзя до Маелора. — Твоя мамця бажає тобі смерті.

Він вишкірився до Крівці, і здоровезний найманець одним ударом відтяв голову принцові Джаяхаерису. Королева заверещала.

Дивина, але щуролов та зарізяка дотрималися обіцянки і не завдали жодної шкоди ані Гелаені, ані решті її дітей, а просто втекли з головою принца в руках.

Крівця і Бриндзя не позбавили Гелаену життя, та однак воно скінчилося у тих страшних сутінках. Королева припинила їсти і вмиватися, не виходила зі своїх покоїв і не могла більше бачити другого сина Маелора, знаючи, що сама прирекла його на смерть. Король не мав іншого вибору, як забрати малого від неї та віддати на виховання королеві-матері Алісенті. Відтоді Аегон з дружиною спали нарізно; королева Гелаена дедалі глибше занурювалася у горе та безумство, а король лютував, пив і знову лютував.

Тепер кривавий розбрат було вже нічим не спинити.

VI. Граківня

Падіння Гаренголу до рук принца Даемона стало для короля тяжким ударом. Перед ним Аегон II вважав, що справа його зведеної сестри конче безнадійна. Та після Гаренголу його милість король уперше відчув себе вразливим перед небезпекою. Наступними тяжкими ударами стали швидкі поразки при Вогонь-Млині й Камінному Заплоті. Аегон раптом усвідомив, що його влада хиткіша, ніж він гадав.

Страхи його ще поглибилися, коли прибули круки з Обширу, де «зелені» вважали себе найсильнішими. Дім Вишестраж та місто Староград непохитно стояли за короля Аегона, і острів Вертоград також підтримував його милість… але в інших дідицтвах півдня князі та пани один за одним ставали за Раеніру, серед них князь Костян на Трибашті, князь Мулендор на Висотах, князь Тарлі на Рогошпилі, князь Рябин на Золотогаї та князь Хмур на Сірощиті.

Далі удари посипалися один за одним: Долина, Біла Гавань, Зимосіч. Під прапори принца Даемона до Гаренголу поспішали Чорноліси та інше річкове панство. Кораблі Морського Змія обложили затоку Чорноводу, і король Аегон щоранку мусив вислуховувати скигління купців, та не міг нічого вдіяти, хіба що перехилити ще один кухоль міцної наливки.

— Робіть щось! — вимагав він від пана Отто.

Правиця запевняв короля, що дещо вже робиться — наприклад, обмірковано заходи з прориву морської облоги Веларіона. Одним із головних стовпів влади Раеніри був її чоловік; але водночас принц Даемон являв із себе і найбільшу її слабкість, бо за роки своїх пригод та оборудок нажив більше ворогів, ніж друзів. І тепер пан Отто Вишестраж, один з найзапекліших принцових ворогів, простягав руку дружби іншому — Королівству Трьох Доньок, сподіваючись переконати його володарів разом виступити проти Морського Змія.

Та затримки й чекання не надто тішили молодого короля. Від розважливості та обережності свого діда Аегон II шаленів і втрачав терпець. Його мати, королева-удовиця Алісента, кілька разів підносила голос на захист пана Отто, але його милість лишився глухим до її прохань. Прикликавши пана Отто до престольної палати, він зірвав з його шиї урядовий ланцюг, якого і жбурнув панові Крістону Колію.

— Хай за нову Правицю мені править залізний кулак! — хвалькувато оголосив він. — Годі вже марнувати чорнило, час братися до справи!

Заклики короля якнайкраще пасували до вдачі пана Крістона.

— Не личить вам просити підтримки в панства, наче ви жебрак і канючите в них милостиню, — казав він Аегонові. — Ви є законним королем Вестеросу, а ті, хто сміє замірятися на ваш престол, є зрадниками. Час їм дізнатися, яку ціну платять за невірність.

Коронний шепотинник при королі Аегоні, Ларис Моц-Кутельнога, склав список усіх князів, які зібралися на Дракон-Камені, щоб вітати вінчання королеви Раеніри на царство або сісти у її чорній раді. Князі Кельтигар та Веларіон тримали столи на морських островах, куди гнів Аегона II не досягав, бо король наразі не мав сили на морі. Але «чорне» панство, яке сиділо у дідицтвах на суходолі, було позбавлене захисту морських хвиль.

Сутіндол впав легко, заскочений коронним військом зненацька. Місто було пограбоване і сплюндроване, кораблі у гавані — спалені, а князь Морочник втратив голову.

За наступну ціль пан Крістон обрав собі Граківню. Попереджений про наближення війська, князь Стаунтон зачинив браму і наготувався до опору. З-за мурів його вельможність міг лише спостерігати, як палять його ниви, ліси та села, як вирізають до ноги овець, корів та селян. Коли запас харчів у замку почав доходити кінця, він надіслав крука на Дракон-Камінь, благаючи про порятунок.

За дев’ять днів по тому, як князь Стаунтон вислав прохального листа, від моря почувся шум шкірястих крил, і над Граківнею з’явилася дракониця Мелеїс. Її кликали Червоною Королевою, бо вкрита вона була лускою кольору крові, перетинки крил мала рожеві, а гребінь, роги та лапи — яскраві, мов налощена мідь. На її спині, виблискуючи під сонцем обладунком з криці та міді, сиділа Раеніс Таргарієн, Королева-без-Корони.

Та пана Крістона Колія вона не налякала. Правиця короля Аегона чекав її появи і навіть сподівався на неї. За його наказом загриміли тулумбаси, і наперед заспішили стрільці з довгими луками та арбалетами, наповнюючи повітря стрілами. Стугоніли скорпіони, викидаючи у небо товсті сталеві списи, подібні до тих, якими колись убили Мераксеса у Дорні. Мелеїс отримала зо два десятки поранень, але від того, здавалося, лише розлютилася і кинулася униз, пихкаючи вогнем направо й наліво. Лицарі горіли просто у сідлах; яскравим полум’ям спалахувало їхнє волосся, шкіряний одяг та кінська збруя. Списники зроняли ратища і тікали на всі боки; дехто намагався ховатися за щитами, але драконового подиху не стримував ані дуб, ані залізо. Пан Крістон сидів верхи на білому огирі й гукав крізь дим та полум’я:

— Цільте у наїзницю!

Мелеїс заревла, пирхнула димом з ніздрів, і в щелепах її зателіпався охоплений язиками полум’я кінь.

І тут у відповідь почулося інше ревище, і в небі з’явилося ще дві крилаті постаті: сам король на Сонцежарі Золотому та його брат Аемонд на Вхагар. Раеніс проковтнула принаду, Крістон Колій захряснув пастку, і ворожі зуби стулилися навколо принцеси. Але вона не зробила навіть спроби втекти — з радісним кличем та ляскотом батога принцеса Раеніс повернула Мелеїс на ворога. З самою Вхагар вона ще могла б упоратися, бо Червона Королева була стара, хитромудра і не чужа битви. Але проти Вхагар і Сонцежара вкупі на неї чекала неминуча поразка. Дракони зустрілися у відчайдушному бою за півтори сотні сажнів над полем, і в повітрі спалахнули та розквітнули вогненні кулі — такі яскраві, що люди потім божилися, що на небі з’явилося кілька сонць. Криваво-червоні щелепи Мелеїс на мить стиснулися навколо Сонцежарової шиї, але тут згори на неї впала Вхагар. Усі троє чудовиськ ринули, кружляючи, до землі й гепнули з такою силою, що з мурів Граківні за дві версти звідти порснули камені.

Найближчі до драконів люди на полі не дожили розповісти нам про те, що сталося. А ті, хто стояв далі, нічого не бачили з-за вогню та диму. Полум’я загасили за кілька годин, але з попелу неушкодженою підвелася лише Вхагар. Мелеїс загинула при падінні й була розірвана на безліч шматків вже на землі. Сонцежар, неймовірної краси золотий дракон, лишився калікою з наполовину відірваним від тіла крилом. Ясновельможний Сонцежарів наїзник зламав собі ребра і стегно, половину тіла йому вкрили опіки, а лівиці повелося найгірше — драконове полум’я пекло так гаряче, що обладунок короля вплавився у плоть.

Тіло, про яке вирішили, що воно належить Раеніс Таргарієн, пізніше знайшли коло трупа її дракониці, хоча воно так зчорніло, що напевне упізнати принцесу ніхто не брався. Улюблена донька пані Джоселин Баратеон та принца Аемона Таргарієна, вірна дружина князеві Корлісу Веларіону, мати й бабуся, Королева-без-Корони жила без краплі страху в серці й померла серед вогню та крові. Їй виповнилося п’ятдесят і п’ять років.

Того дня наклали головами вісім сотень лицарів, зброєносців та служивих людей. Ще сотня загинула пізніше, коли принц Аемонд і пан Крістон Колій узяли замок Граківня приступом і скарали його залогу на горло. Голову князя Стаунтона повезли до Король-Берега і поставили над Старою Брамою… та найбільше вразила юрбу столичного люду, і навіть змусила її поштиво замовкнути, голова дракониці Мелеїс, привезена до міста на возі. Опісля багато тисяч людей завважили за краще втекти з Король-Берега, поки королева-удовиця Алісента не наказала зачинити усі брами.

Король Аегон II не помер, хоча дехто казав, що в нестерпних муках він сам кликав смерть своїми молитвами. Привезений до Король-Берега у накривних ношах, щоб приховати тяжкість поранень, його милість не підвівся з ліжка до самого кінця року. Септони молилися за нього, маестри лікували трунками та поїли маковим молочком, і король Аегон спав дев’ять годин з кожних десяти, прокидаючись тільки заради того, щоб ковтнути якогось рідкого їдла та заснути знову. Нікому не дозволялося турбувати сон короля, окрім королеви-удовиці, його матері, та пана Крістона Колія, його Правиці. Дружина не зробила жодної спроби відвідати чоловіка — Гелаену сушило її власне горе та безумство.

Сонцежар, дракон короля, був занадто важкий та великий, щоб його перевозити, а літати не міг з-за пораненого крила, і тому лишився у полях коло Граківні — повзав там потроху попелом, наче велетенський золотий черв’як. Спершу дракон харчувався обгорілими трупами загиблих, а коли вони скінчилися, залишені при ньому стражники пана Крістона Колія почали приганяти телят та овець.

— Тепер ви мусите правити на державі, доки ваш брат не зміцніє достатньо, щоб повернутися на престол, — сказав Правиця Короля принцові Аемонду.

Панові Крістону не довелося повторювати двічі — одноокий Аемонд Бий-Родичів охоче прийняв залізного з рубінами вінця Аегона Завойовника.

— На мені він сидітиме краще, ніж на ньому, — зауважив принц Аемонд, проте королем себе не оголосив, а став величатися Господарем на Державі та Принцом-Намісником. Правицею Короля лишився пан Крістон Колій.

VII. Дракон-Камінь

Тим часом насіння, посіяне Джакаерисом Веларіоном у його польоті на північ, нарешті почало проростати. У Білій Гавані, Зимосічі, Курганищі, Сестринові, Мартинові та при Місячній Брамі збиралися рушення і наймані затяги. Пан Крістон попередив нового принца-намісника: якщо до річкового панства, що наразі сидить у Гаренголі з принцом Даемоном, приєднається нова сила, то об’єднане військо можуть не стримати і міцні мури Король-Берега.

Аемонд, непохитно упевнений у своїй вояцькій вправності та нездоланній силі дракониці Вхагар, понад усе прагнув дати битву ворогові на його полі.

— Хвойда Дракон-Каменя нам не загрожує, — казав він. — Авжеж не більше, ніж Рябин і ота зрадницька зграя з Обширу. Головну небезпеку становить мій дядько. Щойно Даемон помре, як усі телепні, що зараз вимахують прапорами моєї сестри, розбіжаться по своїх замках і більше носа звідти не покажуть.

А тим часом на сході затоки Чорноводи королеві Раенірі велося недобре. Смерть сина Люцериса впала руйнівним ударом на голову жінки, виснаженої вагітністю і тяжкими пологами мертвої дитини. Коли звістка про загибель принцеси Раеніс досягла Дракон-Каменя, королева Раеніра та князь Веларіон перекинулися вельми гнівними словами. Останній винуватив королеву в смерті своєї дружини.

— Замість неї мали б летіти ви! — розпачливо горлав Морський Змій до її милості. — Адже Стаунтон посилав по вас, а ви звалили тягар битви на спину моєї жінки! Ще й заборонили своїм дорогеньким синочкам їй допомагати!

Усі в замку знали, що принци Джак та Джоф понад усе прагнули полетіти з принцесою Раеніс до Граківні на власних драконах. Саме Джак тепер, наприкінці року 129-го, зайняв чільне місце при «чорному» дворі. Найперше він замирився з Володарем Припливів і поставив його Правицею Королеви. Разом з князем Корлісом вони почали мудрувати, як напасти на Король-Берег та захопити його.

Пам’ятаючи про свою обіцянку Діві Долини, Джак наказав принцові Джофрі вилетіти до Мартинова на Тираксесі. Мункун вважає, що головним чином рішення Джака було викликане бажанням утримати молодшого брата якнайдалі від пекла війни. Та Джофрі не надто з того радів, бо прагнув довести свої чесноти у бою, і буркотливо погодився лише тоді, коли почув, що його надсилають для захисту Долини від драконів короля Аегона. Раена, тринадцятирічна донька принца Даемона від Лаени Веларіон, була обрана йому за супровід. Її знали під іменем Раена Пентоська, бо народилася вона у згаданому вільному місті за морем. Літати драконом дівчина не вміла, вилуплений з її яйця дракон помер кілька років тому, але з собою вона привезла у Долину ще три яйця і щоночі молилася, щоб вони налупилися.

Принц Дракон-Каменя мусив подбати і про безпеку своїх одноутробних братів: дев’ятирічного Аегона Молодшого та семирічного Візериса. Батько їхній, принц Даемон, нажив чимало друзів у Вільному Місті Пентосі, коли їздив туди замолоду. Джакаерис звернувся до князя, що правив у Пентосі, з проханням узяти двох хлопчиків до себе на виховання, доки Раеніра не утвердить себе на Залізному Престолі. У останні дні року 129-го по Аегоновому завоюванні юні принци сіли на думбас «Незнайбіда» — Аегон разом зі Штормохмарою, Візерис із незмінним яйцем у руках — і вирушили ним до Есосу. Морський Змій дав їм за супровід сім бойових кораблів, щоб уникнути зайвих пригод у дорозі.

Оскільки Сонцежар був поранений і нездатний залишити околиці Граківні, а Тессаріона знаходилася з принцом Даероном у Старограді, для оборони Король-Берега лишилося тільки двоє дорослих драконів. До того ж наїзниця Вогнемрії, королева Гелаена, днями та ночами лила сльози у душевному мороці й не могла тепер вважатися силою в битві. Отже, на варті столиці стояла сама тільки Вхагар. Жоден з живих драконів не міг рівнятися з Вхагар ані величиною, ані люттю, але Джак сподівався, що коли Вермакс, Сиракс і Караксес налетять на Король-Берег одночасно, то навіть «те старе сивопике стерво» не зможе їм протистояти. І все ж про Вхагар котилася така гучна слава, що принц ніяк не міг зважитися і міркував, як йому задіяти для нападу ще якихось драконів.

Дім Таргарієн правив на Дракон-Камені вже більше як два століття, відколи князь Аенар Таргарієн прибув туди з Валірії зі своїми драконами. У роду завжди трималися звичаю одружувати братів з сестрами — хоч рідних, хоч у перших — але чоловіки дому Таргарієн подеколи не цуралися шукати втіхи в дочок (і навіть дружин) своїх підданих, що мешкали у селах біля підніжжя Драконощовби, рільників та риболовів вузького моря. Ніде правди діти — до самого правління короля Джаяхаериса та Ласкавої Королеви Алісанни на Дракон-Камені царювало старовинне право першої ночі. Власне, те саме робилося і на решті Вестеросу, де князь або пан міг узяти до ліжка будь-яку дівчину зі своїх володінь у її шлюбну ніч.

Загалом у Семицарстві цей звичай зневажали — а надто ревниві людці, що не тямили честі, якою шанували їх власні володарі. Але на Дракон-Камені ті ниці почуття були майже невідомі, бо Таргарієнів сприймали там ближчими до богів, ніж до підлої людської породи. Тут нареченим, яких благословили Таргарієни у їхню шлюбну ніч, заздрили інші дівчата. Діти, народжені від права першої ночі, мали шану понад усіма іншими — ще й тому, що господарі Дракон-Каменя нерідко святкували з’яву таких дітей на світ щедрими дарунками золота, шовку та землі їхнім матерям. Про щасливих байстрюків казали «виткнувся з драконового насіння», а згодом стали кликати просто «насінням». Навіть після заборони права першої ночі деякі з Таргарієнів не кинули звичаю бавитися з дочками корчмарів та дружинами рибалок. А відтак «насіння» на Дракон-Камені не переводилося.

Принц Джакаерис конче потребував більше драконоїздців і драконів, тому звернувся до людей, уроджених з «драконового насіння», і заприсягся, що коли хтось опанує дракона, той отримає землю та статки, висвятиться у лицарі, сини його вродяться шляхетними панами, дочки підуть заміж за княжих дітей, а сам новий наїзник битиметься пліч-о-пліч з принцом Дракон-Каменя проти самозванця Аегона II Таргарієна та його зрадницького кубла.

Не усі, хто з’явився на принців заклик, були «насінням» або хоча б дітьми чи онуками «насіння». Драконоїздцями забажали зробитися кількоро лицарів з чаді королеви, серед них Регіментар її Королевогвардії — пан Стефон Морочник, а з ними безліч зброєносців, кухарчуків, жеглярів, стражників, мартоплясів, і навіть дві покоївки.

Але дракони — то не коні. Вони не надто охоче пускають людину до себе на спину, а відчувши загрозу, люто нападають у відповідь. Намагаючись стати драконоїздцями, шістнадцятеро людей наклали головами, а утричі більше скалічилося або обпеклося. Стефон Морочник спробував засідлати дракона Морського Серпанка і згорів на смерть. Князя Гормона Масея спіткала та сама доля при спробі опанувати Вермітора. Чоловікові на ім’я Сріблястий Денис, який стверджував, що є байстрюком Маегора Лютого, і чиє волосся та очі додавали його побрехеньці певної вірогідності, Вівцекрад відірвав руку від плеча. Поки Денисові сини намагалися щось вдіяти зі страшною раною, на них напав Драконожер, відігнав Вівцекрада і строщив батька разом з усіма синами.

Та принаймні Серпанок, Вермітор і Срібнокрилка були звичні до людей і якось уміли терпіти їх коло себе. На них свого часу літали верхи, і при дворі плекали надію, що три дракони ще зможуть прийняти нових наїзників. Зрештою ця надія справдилася. Вермітор, власний дракон Старого Короля, зігнув шию перед ковальським байстрюком, велетнем на прізвисько Гуго Громобій, а також Грізний Гуго. Улюбленицю Ласкавої Королеви Алісанни, Срібнокрилку, засідлав стражник Ульф Білий, або ж Ульф Пияк. Перше своє прізвисько він отримав за дуже світле волосся, а друге навряд чи потребує пояснень.

Морський Серпанок, що колись носив на спині Лаенора Веларіона, зрештою пустив на себе хлопця п’ятнадцяти років, відомого як Аддам з Короба. Про його походження літописці сперечаються й досі. Невдовзі після того, як Аддам з Короба довів свої чесноти — себто пролетів у небі на Морському Серпанку — князь Корліс наважився просити королеву Раеніру, щоб та вивела пляму байстрюцького народження з його імені, а заразом і з імені його брата. До прохання додав свій голос принц Джакаерис, королева погодилася, і Аддам з Короба — драконове насіння, байстрюцьке коріння — став Аддамом Веларіоном, спадкоємцем Плавня.

Три дикі дракони острова Дракон-Камінь не піддалися так легко, як ті, що раніше знали вершників. Утім, спроби опанувати їх не припинялися.

Вівцекрад, уславлений бридкою зовнішністю та кольором бурого намулу, налупився ще за молодості Старого Короля і мав велику пристрасть до баранини. Він налітав на отари по всіх околицях затоки від Плавня до Вендвиці, майже ніколи не шкодив вівчарям — хіба що ті намагалися йому завадити — але час від часу охоче ласував вівчарськими собаками.

Сірий Привид жив у димній печері високо на східному схилі Драконощовби, надавав перевагу рибі й частіше за все траплявся на очі над вузьким морем, де вправно вихоплював здобич з води. Забарвленням він був блідий, сіро-білий, у небі нагадував вранішній туман, а людей з їхніми справами сором’язливо цурався на протязі багатьох років.

Найбільший та найстаріший з диких драконів був Драконожер. Це ім’я він отримав за те, що по-перше, був помічений за поїданням трупів мертвих драконів, а по-друге, мав звичку налітати на гнізда Драконощовби і безсоромно жерти яйця та новоналуплених дракончиків. Зухвалі приборкувачі драконів пробували сісти на нього десяток разів, та лише прикрасили його печеру своїми розкиданими кістками.

Поміж «драконового насіння» не знайшлося жодного дурня, який схотів би потурбувати Драконожера (а якщо котрийсь і знайшовся, то живий він не повернувся, і нам про нього нічого не відомо). Деякі шукали нагоди засідлати Сірого Привида, та не могли його знайти, бо він вправно уникав людей. Виманити Вівцекрада виявилося трохи легше, але то був звір підлий та гнівний і згубив більше «насіння», ніж три «замкові» дракони разом. Одним із тих, хто сподівався його приборкати (після невдалих пошуків Сірого Привида) був Алин з Короба. Вівцекрад йому не скорився, і коли Алин викульгав з драконового лігва у палаючому одязі, лише поспіх брата урятував йому життя. Морський Серпанок відігнав дикого дракона геть, а Аддам збив полум’я власною киреєю. Алин Веларіон носив рубці від тієї спроби на спині та ногах решту свого довгого життя і вважав за щастя, що не втратив його зовсім. Багато інших «насінин»-пошукачів місця на спині Вівцекрада знайшли собі місце хіба що у його череві.

Зрештою брунатний дракон був скорений хитрістю та впертістю шістнадцятирічної «темнавки» на ім’я Кропивка. Дівчина щоранку приносила йому свіжозабиту вівцю, доки Вівцекрад не почав охоче її вітати і навіть чекати на зустріч. Вона була чорноволоса, кароока, брунатна шкірою, худорлява, лайлива, брутальна і безстрашна… ось якою запам’ятали люди першу і останню наїзницю дракона Вівцекрада.

Принц Джакаерис досяг своєї мети — у смерті та болю, серед залишених у скорботі вдовиць, між пошматованих та обпечених до кінця життя чоловіків постало четверо нових драконоїздців. Добіг кінця 129-й рік по Аегоновому завоюванні. Принц наготувався вилетіти проти Король-Берега. Для нападу було призначено день першого повного місяця нового року.

VIII. Вузьке море

Та недарма сказано: люди заміряються, а боги насміхаються. Поки Джак мудрував над нападом на столицю, зі сходу насунулася нова загроза. Оборудки Отто Вишестража нарешті дали плоди: у Тироші стрілася верховна рада Тріархії та схвалила його пропозицію про військовий союз. З Порогів вийшло дев’яносто бойових кораблів під прапорами Трьох Доньок. Сталося так — волею чи то випадку, чи то богів — що саме тоді, коли вони різали хвилі у напрямку Гирла затоки Чорноводи, пентоський думбас «Незнайбіда» з двома принцами Таргарієнами плив назустріч просто до їхніх пазурів.

Усі кораблі супроводу принців або потопили, або захопили, тому звістка досягла Дракон-Каменю лише тоді, коли до замку прилетів сам принц Аегон, відчайдушно чіпляючись за шию свого дракона Штормохмари. Хлопчина збілів від жаху, тремтів, наче листок на вітрі, й смердів власною сечею. У свої дев’ять років він літав драконом уперше… і востаннє, бо Штормохмара був жахливо поранений під час втечі: у череві його стирчало безліч стріл, а у шиї — спис, пущений з метавки-скорпіона. Дракон помер за годину з лютим сичанням; з ран його витікала чорна димна кров.

Молодший брат Аегона, принц Візерис, не мав способу втекти з думбаса. Але хлопець він був меткий, тому сховав драконяче яйце, перевдягнувся у просолене дрантя і спробував прикинутися простим хлопчаком-корабельником. Та його зрадив один зі справжніх жеглярчуків, і принц потрапив у полон. Першим зрозумів, кого він тримає у руках, один з тирошійських капітанів, але адмірал флоту, Шарако Логар з Лису, миттю позбавив його цінної здобичі.

Коли принц Джакаерис з’явився над вервечкою лисенійських галер верхи на Вермаксі, в повітря назустріч йому злетіла хмара стріл та списів. Жеглярі Тріархії вже стрічали драконів у битві, коли воювали з принцом Даемоном на Порогах. Ніхто не міг би звинуватити їх у боягузстві — адже вони ставали до бою проти драконового вогню, маючи в руках лише звичайну людську зброю.

— Вбийте наїзника — і дракон втече сам! — бадьорили їх керманичі та очільники.

Запалав один корабель, тоді інший, і все ж вояки з Вільних Міст стояли міцно… аж поки не залунав страшний крик, і всі не побачили навколо Драконощовби нові крилаті тіні, що повертали до бойовиська.

Одна річ — битися проти одного дракона, і зовсім інша — проти п’яти. Коли на кораблі налетіли Срібнокрилка, Вівцекрад, Морський Серпанок та Вермітор, вояків Тріархії зрадила мужність. Лава бойових кораблів розвалилася, одна галера за іншою силувалася утекти. Дракони падали згори, наче блискавки, випльовували кулі вогню: блакитного та жовтогарячого, червоного та золотого, щоразу яскравішого. Один корабель за іншим спалахував і розвалювався на шматки або тонув у вихорі полум’я. Люди з вереском падали у море, охоплені вогненними язиками. Високі стовпи чорного диму ставали над морем. Здавалося, надії нема, і для корабельників усе втрачено…

…аж тут Вермакс пірнув надто низько і звалився у море.

Чому і як саме дракон впав у воду того дня — про те нині оповідають різне. Дехто стверджує, що якийсь арбалетник примудрився влучити сталевою стрілою драконові у око, але це надто вже підозріло нагадує смерть Мераксеса у Дорні за багато років перед тим. Кажуть і про те, що один жегляр у воронячому гнізді на щоглі мирійської галери зачепив Вермакса гаком-кішкою на мотузці, коли той пролітав низько над кораблями, сіючи жах. Один із пазурів «кішки» знайшов щілину між двох лусочок, глибоко уп’явся в плоть, і тут драконові погано прислужилася його власна швидкість: жегляр завив інший кінець мотузки навколо щогли, і вага корабля разом з силою Вермаксових крил допомогла видерти у череві дракона довгу криву дірку. Болючо-гнівний вереск чудовиська було чути крізь галас битви аж у Прянищі. Політ дракона скінчився жахливо. Вермакс падав, пихкаючи димом, верещав і бив пазурами воду. Ті, хто вижив того дня, розповідали, що дракон намагався злетіти знову, але врізався у палаючу галеру. Дерево тріснуло, щогла впала, і дракон, судомлячись, заплутався у линвах. Корабель перекинувся і потонув, забравши Вермакса з собою на дно.

Розказували, що Джакаерис Веларіон зістрибнув зі спини свого звіра і на кілька ударів серця вчепився в якийсь уламок, що спливав димом на воді. Але його помітили арбалетники з найближчого мирійського корабля, почали пускати стріли і влучили спершу раз, а потім знову і знову. Стріл мирійці не шкодували; нарешті одна вдарила принца у шию, і Джакаериса проковтнуло море.

Битва у Гирлі на північ та південь від Дракон-Каменя вирувала цілісіньку ніч. Вона й досі лишається однією з найкривавіших сутичок на морі в усій відомій нам історії. Адмірал Тріархії Шарако Логар вивів у море з Порогів об’єднаний флот з дев’яноста мирійських, лисенійських та тирошійських бойових кораблів; хіба що двадцять вісім так-сяк дошкутильгали назад.

Нападники проминули Дракон-Камінь, вважаючи, напевне, старовинну твердиню Таргарієнів надто міцною для приступу, але зібрали тяжку данину з острова Плавень. Місто Прянище брутально сплюндрували — будинки палили, тіла чоловіків, жінок та дітей нівечили на вулицях і лишали на поталу мартинам, щурам і стерв’ятникам. Після погрому місто вже ніколи не відбудувалося знову. Інше містечко — Приплив — теж піддали вогню та грабунку. Всі скарби, які свого часу привіз зі сходу Морський Змій, зжер вогонь, а слуг його дому вирізали, коли ті намагалися уникнути пожежі. Флот Веларіонів втратив мало не третину своєї сили. Загинули тисячі людей. Але жодна з тих втрат не могла рівнятися з втратою Джакаериса Веларіона — принца Дракон-Каменя і спадкоємця Залізного Престолу.

IX. Медовуха

За два тижні по тому скрута спіткала у Обширі князя Ормунда Вишестража — він опинився між двох ворожих військ. Тадеуш Рябин, князь на Золотогаї, та Том Буйцвіт, байстрюк Лихомостя, насунулися на князя з північного сходу з силою-силенною кінного лицарства, тоді як пан Алан Чмелик, князь Алан Тарлі та князь Овейн Костян з’єднали свої затяги, щоб відрізати йому відступ до Старограду. Дві сили зімкнулися на березі річки Медовухи навколо війська Вишестража та напали водночас і спереду, і ззаду. Князь побачив, як лави його вояків ламаються, і поразка здавалася йому вже неминучою… аж тут над бойовиськом майнула величезна тінь, і над головами почулося жахливе ревище, в якому потонув брязкіт криці на криці. Над полем з’явилася Тессаріона, Синя Королева, забарвлена у кольори кобальту та міді. На її спині летів наймолодший з синів королеви Алісенти — п’ятнадцятирічний Даерон Таргарієн, зброєносець князя Ормунда.

Поява принца Даерона на драконі перевернула хід битви. Тепер нападали вояки князя Ормунда, горлаючи прокляття на ворогів, а люди королеви тікали з поля. До кінця дня князь Рябин відступив на північ з рештками свого війська, Том Буйцвіт лежав мертвий і обвуглений серед річкового очерету, двох Аланів узяли в полон, а князь Костян повільно помирав від рани, завданої Сиротинцем — чорним клинком Зухвалого Джона Розстана. Поки вовки та круки бенкетували на тілах загиблих, князь Вишестраж частував принца Даерона м’ясом зубра та добірними винами; він висвятив принца у лицарі овіяним казками валірійським мечем на ймення Пильний Сторож і нарік «Даероном Даруй-Вогонь». На це принц сумирно відповів:

— Пан князь надто добрі до мене. Адже честь перемоги належить Тессаріоні.

X. Двори принців

На Дракон-Камені після звістки про страшну поразку при Медовусі над чорним двором повисло пригнічення та відчай. Князь Бар-Емон навіть натякнув, чи не час уже поміркувати, щоб зігнути коліна перед Аегоном II. Та королева не хотіла про те й чути. Лише боги знають, що робиться у серцях людей, а тим паче жінок. Начебто вже зламана смертю одного сина, Раеніра Таргарієн, здавалося, віднайшла душевні сили після втрати другого. Смерть Джака загартувала її, випалила геть усі страхи, лишила в серці самий гнів та ненависть. Її милість усе ще мала більше драконів, ніж її зведений брат, і тепер плекала рішучість задіяти їх, не зважаючи на ціну та наслідки. Королева сказала чорній раді, що хоче потопити Аегона з усіма поплічниками у морі лютого вогню. Або вона викине його геть з Залізного Престолу, або загине сама.

Схожа рішучість визрівала на іншому березі затоки у грудях Аемонда Таргарієна — принца, котрий правив у ім’я свого брата Аегона, поки той лежав тяжко хворий. Щоправда, Аемонд Кривий відчував до своєї зведеної сестри Раеніри саму лише зневагу, а за головну загрозу вважав власного дядька, принца Даемона, та велике військо, яке той зібрав у Гаренголі. Скликавши значкових панів і раду, принц-намісник оголосив про свій намір дати битву дядькові, покарати та привести до покори бунтівне річкове панство.

Та не всім радникам з зеленої ради припала до смаку відчайдушність принца. Аемонд отримав підтримку пана Крістона Колія, Правиці Короля, і пана Тайлана Ланістера, але великий маестер Орвил закликав його надіслати листа до Штормоламу і додати силу дому Баратеон до своєї власної, перш ніж братися до справи. Залізне Берло, князь Яспер Вильд, твердив, що з півдня слід прикликати князя Вишестража та принца Даерона — бо, мовляв, «один дракон — добре, а два — краще». Королева-удовиця теж закликала сина до обережності — вмовляла почекати, доки його брат король та дракон Сонцежар Золотий зціляться і матимуть змогу приєднатися до нападу.

Але принц Аемонд не мав смаку довго чекати. Він оголосив, що ані у братах, ані в їхніх драконах потреби не має — Аегона, мовляв, надто тяжко поранено, а Даерон ще замолодий. Так, Караксес — страшний звір, завзятий, хитрий, випробуваний у бою… але Вхагар старіша, лютіша і вдвічі більша. Септон Євстахій розповідав, що Бий-Родичів понад усе хотів забрати всю честь перемоги собі, не бажаючи ділити славу ані з братами, ані з кимось іншим. А казати йому хоч слово поперек ніхто не смів, бо поки Аегон II не підвівся з ліжка і не узяв до рук меча, законне намісництво та уся влада на державі належали Аемондові. Вірний своєму намірові, принц виїхав з Божої брами за два тижні на чолі війська у чотири тисячі людей.

Даемон Таргарієн був надто старий та гартований воїн, щоб байдикувати всередині замкових мурів — навіть таких могутніх, як гаренгольські. Принц досі мав друзів у Король-Березі, й звістки про задуми небожа досягли його раніше, ніж Аемонд виїхав з міста. Кажуть, що коли принцові Даемону доповіли про виступ Аемонда та пана Крістона Колія з Король-Берега, він зареготав і мовив:

— Давно вже на часі!

На цю мить він, схоже, чекав особливо, бо того ж дня зі спотворених башт Гаренголу знялася у повітря ціла зграя круків.

XI. Граківня

Тим часом не дрімало й інше панство держави. Князь Валис Мутон вивів з Дівоставу сотню лицарів, щоб з’єднатися з напівдикими Краббами та Брюнами з півострову Гостроклішня і Кельтигарами з острову Клішня. Вони заспішили крізь смерекові ліси та вкриті туманом гори до Граківні, де своєю раптовою появою заскочили залогу зненацька. Відібравши замок у ворога, князь Мутон повів найхоробріших з-поміж своїх людей полями попелу на захід від замку, щоб покласти край драконові Сонцежару.

Звитяжні драконоборці заіграшки розігнали чати сторожі, які лишив король, щоб годувати, захищати й порати свого дракона. Але сам Сонцежар виявився страшнішим ворогом, ніж їм гадалося. На землі дракони зазвичай незграбні, а з майже відірваним крилом величезний золотий змій був неспроможний злетіти у повітря. Нападники чекали знайти дракона при смерті, але він лише спав; брязкіт мечів та гуркіт копит збудили чудовисько, а перший удар списа викликав у нього нестримну лють. Звиваючись кільцями між кісток незліченних овець, укритий слизьким болотом Сонцежар ляскав хвостом на всі боки, плював золотим вогнем і намагався злетіти. Тричі він здіймався у повітря і тричі падав на землю. Мутонове військо кидалося на дракона з мечами, списами та сокирами, завдало звірові безліч тяжких ран… але кожен удар, здавалося, лише роздмухує його гнів. Коли загинуло вже з шість десятків люду, решта відступила.

Серед убитих був і сам Валис Мутон, господар на Дівоставі. Коли його тіло знайшов за два тижні рідний брат Манфрид, від того лишилася сама тільки спалена плоть у поплавленому обладунку, всередині якого кишіли трупні черви. Але ніде на тому полі приску, всіяному тілами хоробрих вояків та зчорнілими, напухлими трупами десятків коней, не зміг князь Манфрид знайти дракона короля Аегона. Сонцежар зник, не лишивши навіть слідів, які напевне мали б знайтися, якби дракон поповз кудись суходолом. Скидалося на те, що Сонцежар Золотий віднайшов у своїх крилах силу піднятися у повітря… але куди саме крила понесли його, ніхто з живих людей не відав.

XII. Король-Берег

Тим часом принц Даемон Таргарієн власною особою поспішав на південь верхи на своєму драконі Караксесі. Пролітаючи понад західним берегом Божого Ока, якнайдалі від шляху походу війська пана Крістона, він уникнув ворогів, перетнув Чорноводу, повернув на схід і рушив уздовж річки на Король-Берег. А на Дракон-Камені Раеніра Таргарієн вдягла обладунок з тьмяно-блискучої чорної луски, сіла на Сиракс і злетіла під буремною зливою, що батожила води затоки Чорноводи.

Високо над стольним містом Вестеросу королева та її чоловік-принц зустрілися у повітрі й закружляли над Аегоновим пагорбом. Від їхньої з’яви вулиці міста охопив жах — міщани усвідомили, що нарешті почалася та сама навала, якої вони так довго чекали і жахалися. Принц Аемонд і пан Крістон оголили оборону Король-Берега, коли пішли відбирати Гаренгол… а Бий-Родичів ще й забрав Вхагар, найстрашніше з чудовиськ, залишивши супроти драконів королеви тільки Вогнемрію та жменьку недорослих драконят. На молодих драконах доти ще ніхто не їздив, а вершниця Вогнемрії, королева Гелаена, була зламана розпачем. Отже, перед лицем нападу місто лишилося без жодного вогнедишного захисника.

Тисячі міщан вихлюпнули хвилею з міських брам, тягнучи на спині власних дітей та земне майно в пошуках безпечного прихистку в навколишніх полях, лісах або селах. Інші копали під своїми хатами темні й вогкі схрони, де сподівалися пересидіти, коли місто запалає. У Блошиному Подолі почалися погроми. Коли люд забачив вітрила Морського Змія у затоці на схід від Король-Берега і зрозумів, що кораблі пливуть до гирла річки, то у місті почали калатати усі дзвони, а вулиці затопила юрба, яка грабувала і плюндрувала все, що бачила. Кількадесят людей загинуло, доки золотокирейникам вдалося відновити спокій.

Оскільки Намісник на Державі та Правиця Короля були відсутні, а сам король Аегон — обпечений, прикутий до ліжка і загублений у маковому сновидді, про оборону міста довелося дбати його матері, королеві-удовиці. Королева Алісента не злякалася виклику, зачинила брами замку та міста, виставила золотокирейників на мури і послала найшвидших вершників відшукати принца Аемонда та повернути його назад. Водночас вона наказала великому маестрові Орвилу вислати круків «до вірного нам панства» і закликати з’явитися на захист їхнього законного короля. Та коли Орвил заспішив до своїх покоїв, там на нього вже чекали четверо золотокирейників. Один заткнув йому рота, а інші побили, зв’язали та наділи на голову торбу. Відтак великого маестра потягли та кинули до одного з глухих, темних кам’яних мішків у підземеллі.

Вершники королеви Алісенти змогли дістатися хіба що брам, де інші золотокирейники також схопили їх одного за одним. Сімох сотників, що обороняли сім брам і були обрані для служби за вірність королю Аегону, без відома її милості вбили або кинули до в’язниці тієї самої миті, коли Караксес з’явився у небі над Червоним Дитинцем… бо у лавах міської варти ще й доти любили Даемона Таргарієна, який свого часу очолював золотокирейників.

Брат королеви, пан Гвейн Вишестраж, заступник тисяцького при золотих киреях, заспішив до стайні, щоб здійняти тривогу. Але його схопили, знезброїли та притягли до самого тисяцького — Лютора Довгаля. Коли Вишестраж гнівно звинуватив його у перевертництві, пан Лютор лише засміявся.

— На наших плечах сяє золото, яке дав нам Даемон, — відповів він. — Як не крутися, як не перевертайся, а воно золотом і лишиться.

З цими словами він увігнав меча у живіт панові Гвейну, а тоді наказав відчинити брами міста перед вояками, що поспішали на берег з кораблів Морського Змія.

Хвалені мури Король-Берега не врятували місто — воно впало менше ніж за день. Хіба що коло Річкової брами стався відчайдушний і кривавий бій, де тринадцятеро вишестражівських лицарів та близько ста щитників відігнали золотокирейників і протрималися мало не вісім годин супроти навали одночасно ззовні та зсередини міста. Проте їхня звитяга виявилася марною, бо крізь інші шість брам вояки Раеніри вливалися до міста без найменших перешкод. Королевині дракони, що маяли у небі, позбавили спротив усякої сили; нечисленні вірні піддані короля Аегона поховалися, втекли або здалися на милість переможців.

І ось один за одним дракони спустилися з неба. Вівцекрад сів на вершині пагорба Візеньї, Срібнокрилка та Вермітор — на пагорбі Раеніс, коло Драконосхрону. Принц Даемон облетів колом башти Червоного Дитинця, перш ніж посадити Караксеса у зовнішньому дворищі. І лише тоді, коли принц упевнився, що захисники не спричинять їм жодної шкоди, він подав знак дружині-королеві спускатися верхи на Сиракс. Аддам Веларіон лишився нагорі — літав на Серпанку понад міськими мурами, попереджаючи биттям широких шкірястих крил усіх унизу, що будь-який опір буде стрінуто вогнем з неба.

Побачивши, що опиратися безглуздо, королева-удовиця Алісента вийшла з Маегорового Острогу разом з батьком, паном Отто Вишестражем, а також паном Тайланом Ланістером і князем Яспером Вильдом, Залізним Берлом. (Князя Лариса Моца з ними не було. Коронний шепотинник якимось дивом примудрився зникнути.) Королева Алісента спробувала була розпочати перемовини зі своєю пасербицею.

— Нумо ж зберемо велику раду вельмож королівств, як за давніх часів збирав Старий Король, — закликала королева-удовиця, — і викладемо справу про спадкоємність престолу перед князями держави.

Але королева Раеніра зневажливо пирхнула на її слова.

— Ми обидві знаємо, яким буде вирок тієї ради!

І у відповідь дала своїй мачусі вибір: або схилитися перед її владою, або згоріти у вогні.

Королева Алісента схилила голову, визнаючи поразку, передала переможниці ключі від замку і наказала своїм лицарям та стражникам скласти зброю.

— Місто тепер ваше, принцесо, — мовила вона, за переказами очевидців, — та недовго вам судилося його тримати. Хай миші шкребуть, поки кіт гуляє. Скоро мій син Аемонд повернеться серед вогню та крові.

Справді, Раенірі було ще зарано святкувати остаточну перемогу. Хоча її люди знайшли зачинену в опочивальні дружину короля-суперника — навіжену королеву Гелаену… та коли вибили двері покоїв самого короля, то здибали там лише «ліжко — порожнє, і нічний горщик — повний». Король Аегон II зник, а так само і його діти — шестирічна принцеса Джаяхаера і дворічний принц Маелор. З ними втекли лицарі Королегвардії Віліс Зруб та Рікард Терен. Навіть сама королева-удовиця не відала, куди вони могли податися, а Лютор Довгаль божився, що жоден із них не минав міських брам.

Утім, ніхто з утікачів не зміг би забрати з собою Залізний Престол, а королева Раеніра не бажала навіть лягти спати, доки не оголосить батьківський престол своїм. Тому в престольній палаті запалили смолоскипи, королева зійшла нагору залізними сходами і всілася на тому місці, де перед нею сидів король Візерис, а раніше — Старий Король, а за давніших часів — Маегор, Аеніс та Аегон Дракон. Сувора обличчям, у лицарському обладунку, вона сиділа високо і нерухомо, поки поперед неї приводили усіх чоловіків та жінок з Червоного Дитинця, примушували їх ставати на коліна, благати про милість і присягати життям, зброєю та честю на вірність новій володарці.

Цей нічний обхід тривав аж до світанку і не скінчився після нього. Нарешті Раеніра Таргарієн підвелася з місця і спустилася додолу. Ось що написано про ту мить: «Коли її ясновельможний чоловік, принц Даемон, виводив королеву з палати, на ногах та лівій долоні її милості усі помітили криваві порізи. Краплі крові падали на підлогу там, де вона ступала, і мудрі люди перезиралися, та ніхто не наважувався уголос вимовити правду: Залізний Престол не прийняв нової королеви, а відтак правити їй на ньому лишилося недовго.»

XIII. Боже Око

Поки у столиці чинилася така веремія, принц Аемонд разом з паном Крістоном Колієм просувався крізь річковий край. За дев’ятнадцять діб походу вони досягли Гаренголу… і побачили, що брама замку стоїть відчинена, а принц Даемон зник разом з усіма людьми.

Принц Аемонд тримав Вхагар при собі у головній валці війська впродовж усього походу, бо вважав, що його дядько може спробувати напасти верхи на Караксесі. А коли нарешті дістався Гаренголу — на день пізніше за Колія — то на радощах тієї самої ночі відсвяткував велику перемогу: мовляв, Даемон та його «річковий набрід» утік, боячись відчути на собі його, Аемондів, гнів. Не диво, що коли принца досягла звістка про падіння Король-Берега, він відчув себе тричі дурнем, і од страшної його люті люди ховалися хто куди.

На захід від Гаренголу в річковому краї тривала війна. Туди поволі сунуло шляхом ланістерівське військо, яке його воєвода, старий князь Листобрід, з-за своєї хвороби змусив мало не топтатися на місці. Коли ж ланістерівці нарешті дісталися західного берега Божого Ока, то побачили, що на них там вже чекає чимала ворожа рать. То Родек Руїна зі своїми «Зимововками» з’єднався з Поростом Фреєм, князем Переїзду, та Рудим Роббом Водограєм, відомим як Лучник з Крукоберегу. Північан було дві тисячі, Фрей очолював дві сотні лицарів та втричі більше піхоти, а Водограй привів у битву три сотні стрільців з лука. Та не встиг князь Листобрід ще й спинитися, щоб стати проти них до бою, як на півдні з’явився новий ворог — то Довголист Леворіз та різнобарвна зграя вцілілих після попередніх битв вояків з’єдналися з панами Гончаком, Опокоєм та Перином.

Затиснутий між двома ворогами, Листобрід вагався виступити проти котрогось із них — з остраху, що інший вдарить у спину. Натомість він поставив військо спиною до озера, обкопався і вислав круків до принца Аемонда у Гаренголі, благаючи про допомогу. З тузінь птахів злетіло у небо, але жоден принца не досяг — Рудий Робб Водограй, що вважався кращим лучником на Вестеросі, збив усіх у польоті.

Наступного дня з’явилися нові річкові рушення; на чолі їх стояли пан Гарібальд Герей, князь Джон Карлтон і новий господар на Крукоберезі — одинадцятирічний Бенджикот Чорноліс. Посилені новоприбульцями, королевині люди погодилися між собою, що настав час для нападу.

— Не гаймо часу: знищимо левів, доки не з’явилися дракони! — так казав Родек Руїна.

І ось наступного дня зі сходом сонця почалася найкривавіша битва «Танку драконів» з тих, що сталися на суходолі. У літописах Цитаделі вона відома як Озерна Битва, але кожен, хто пережив її сам і доніс до нас оповіді, незмінно кликав той день «Годівлею раків».

Підперті з трьох боків, західняки крок за кроком відступали у води Божого Ока. Там поміж очерету було порубано багато сотень вояків, а ще кількасот потонуло, намагаючись утекти. До ночі дві тисячі лежали мертвими, і серед них чимало шляхетного панства: князь Фрей, князь Листобрід, князь Гончак, князь Карлтон, князь Звихт, князь Рин, пан Кларент Кракегол та пан Тайлер Схил, Байстрюк Ланіспортський. Силу Ланістерів було зламано і вирізано, але за таку ціну, що молодий Бен Чорноліс, новий князь Крукоберега, плакав, дивлячись на гори загиблих. Найтяжчі втрати понесли північани, бо «Зимововки» самі попрохали для себе честі йти у бій першими і п’ять разів чинили відчайдушну навалу на лави ланістерівських списників. Більше як дві третини вояків, що пішли на південь з князем Турстаном, загинули або тяжко скалічилися.

У Гаренголі ж Аемонд Таргарієн та Крістон Колій гаряче сперечалися, як найкраще відповісти на удари королеви. Стіл Чорного Гарена був, певна річ, надто міцний, щоб брати його приступом. Навіть чинити облогу річкове панство не насмілилося б з-за страху перед Вхагар. Але люди короля вже відчували нестачу харчів для себе та коней; голод та хвороби косили військо незгірш мечів. Скільки б не дивилося людське око з велетенських мурів замку, навколо аж до обрію воно бачило самі лише зчорнілі поля та випалені до землі села. Загони заготівлі, що насмілювалися відійти далеко від замку, не поверталися. Пан Крістон закликав принца відступити на південь, де Аегон мав найвірніших прибічників, але той відмовився, сказавши:

— Лише боягуз тікає від зрадників!

Його гнів роздмухувала втрата Король-Берега та Залізного Престолу. Коли ж Гаренголу досягла ще й звістка про «Годівлю раків», принц-намісник трохи не придушив власноруч зброєносця, який її привіз. Хлопця врятувало тільки втручання коханки принца — Алиси Водограй. Тоді принц Аемонд почав наполягати на негайному ударі проти Король-Берега, бо жоден з драконів королеви, мовляв, не може мірятися силою з Вхагар.

Пан Крістон вважав, що принц не при своєму розумі.

— Один дракон проти шести — то безумство, мій пане принце, — стверджував він.

Треба відступати на південь, закликав він знову, і з’єднатися з князем Вишестражем. Там принц Аемонд знову побачить брата Даерона та його дракона. Вже відомо, що король Аегон уникнув полону Раеніри; з часом він зможе знову сісти на Сонцежара на поміч обом своїм братам. Можливо, їхні друзі всередині мурів міста знайдуть якийсь спосіб звільнити і королеву Гелаену, щоб вона змогла кинути у бій Вогнемрію. Четверо драконів супроти шести — це вже не примарна надія на перемогу, а надто коли однією з чотирьох буде Вхагар.

Але принц Аемонд відмовився піти «шляхом боягузів», і вони з паном Крістоном вирішили розлучитися. Колій мав очолити військо і повести його на південь на з’єднання з Отто Вишестражем і принцом Даероном, але без принца-намісника. Останній хотів розпочати власну війну — вдарити вогнем з неба по бунтівниках та зрадниках. Рано чи пізно «та сука-королева» муситиме вислати одного чи двох драконів навперейми, і тоді Вхагар їх знищить.

— Усіх вона не вишле, не насмілиться! — твердив Аемонд. — Бо тоді Король-Берег лишиться голим і вразливим. Авжеж вона не пожене на бій ані Сиракс, ані свого останнього любого синочка. Хай Раеніра кличе себе королевою, але між ніг має те, що і всі жінки, у грудях — слабке жіноче серце, а в серці — материнські страхи.

Так лицар на прізвисько Коронувач і принц на прізвисько Бий-Родичів рушили кожен своїм шляхом і кожен до своєї долі.

XIV. Король-Берег

Тим часом у Червоному Дитинці королева Раеніра Таргарієн заходилася винагороджувати своїх прибічників та чинити жорстокі кари над тими, хто служив її зведеному братові. Велетенські гроші були обіцяні за відомості, які б дозволили схопити «узурпатора, що сміє величати себе Аегоном II», його доньку Джаяхаеру, сина Маелора, «негідних лицарів» Віліса Зруба та Рікарда Терена, а також Лариса Моца-Кутельногу. Коли обіцянки нагород нічого не дали, її милість вислала загони нишпорок, званих «лицарями-спитниками», на пошуки «зрадників та негідників», що насмілилися втекти, і задля покарання кожного, хто виявиться винним у допомозі згаданим зрадникам.

Королеву Алісенту забили у золоті кайдани на ногах та руках, але пасербиця хоча б подарувала їй життя «заради пам’яті мого покійного батька, який колись кохав свою дружину». Батькові ж королеви пощастило менше. Пана Отто Вишестража, що служив Правицею трьом королям, першого скарали на горло як зрадника. Залізне Берло пішов до колоди слідом за ним, уперто наполягаючи, що син короля має більші за доньку права. Пана Тайлана Ланістера віддали катам на тортури, сподіваючись вивідати щось про коронну скарбницю.

Ані Аегона, ані брата його Аемонда люд Король-Берега не надто дарував любов’ю, і багато хто з бережан вітав повернення королеви… але любов та ненависть — два боки однієї монети, і коли на шпичках над міськими брамами почали щодня виростати свіжі голови, а з мешканців щодня здирати нові податки, монета перекинулася. Дівчина, яку юрба свого часу кликала «Втіхою королівств», перетворилася на жадібне та підозріливе бабисько, на свавільну правительку, що не поступалася жорстокістю жодному королю перед нею. Один гостроязикий дотепник назвав Раеніру «королем Маегором з цицьками», і ще сто років після того бережани залюбки лаяли один одного «Маегоровими цицьками».

Тримаючи місто, замок та престол у своїй владі, захищена аж шістьма драконами, Раеніра нарешті відчула себе досить безпечно, щоб послати по своїх синів. Скоро тузінь кораблів виплив з Дракон-Каменя, несучи на собі жіночий почет королеви та її сина Аегона Молодшого. Раеніра зробила хлопця своїм чашником, аби нікуди від себе не відпускати. Ще один флот вийшов із Мартинова з принцом Джофрі, останнім з синів королеви від Лаенора Веларіона, і його драконом Тираксесом. Її милість почала готувати пишне свято, на якому Джофрі мали оголосити принцом Дракон-Каменя та спадкоємцем Залізного Престолу.

Насолоджуючись повною перемогою, Раеніра Таргарієн ще не здогадувалася, як мало днів лишилося їй на світі та на престолі. Але щоразу, коли вона сідала на Залізний Престол, його жорстокі леза пили з її рук та ніг свіжу кров, і то був знак, який умів прочитати кожен.

XV. Річковий край

А за міськими мурами по всьому Семицарстві вирувала війна.

У річковому краї пан Крістон Колій залишив Гаренгол і рушив на південь уздовж західного берега Божого Ока, маючи при собі три тисячі й шістсот людей. Ворожа зброя, хвороби та втікацтво прорідили лави війська, що виступило свого часу під проводом лицаря з Король-Берега.

Принц Аемонд вже вилетів раніше верхи на Вхагар. Не прив’язаний нині ані до замку, ані до кінного чи пішого війська, одноокий принц мав волю летіти, куди йому заманеться. Саме у такій війні кохалися Аегон Завойовник та його сестри. І знову палало драконове полум’я, і знову Вхагар злітала з осіннього неба, плюндруючи ниви, села та замки річкового панства.

Дім Даррі першим спізнав на собі лють принца. Селяни, що саме збирали врожай, згоріли разом зі збіжжям або повтікали хто куди, а замок Даррі поглинуло полум’я. Пані Даррі та її молодші діти вціліли, бо знайшли прихисток у льосі під головною вежею свого замку, але її пан чоловік загинув на мурах разом зі спадкоємцем, а з ними чотири десятки панцирних слуг та лучників. За три дні по тому зійшли на дим Княж-Перевіз, Княж-Млин, Горбик, Чорногорбик, Глиностав, Свинобрід, Павучина… годі й злічити усі містечка, на які впала лють Вхагар. Скоро половина річкового краю палала вогнем.

Але пан Крістон Колій теж не уникнув вогню. Ведучи своє військо на південь крізь прирічкові землі, він бачив дими пожеж і попереду, і позаду себе. Усі села, що траплялися на дорозі, були випалені й залишені людом. Валка рухалася крізь ліси мертвих дерев, де лише за кілька днів перед тим буяла зелень — то річкове панство з власної волі палило геть усе на протязі його шляху. Смерть виглядала з кожного струмка, ставка чи сільського колодязя: мертві коні, мертві корови, мертві люди, напухлі та смердючі, труїли собою колись чисті води. Подекуди розвідники знаходили вздовж доріг під деревами моторошні «бенкети»: вдягнені у броню та зогнилу одежу вояки сиділи колом у блюзнірській подобі дружньої учти. То були загиблі у битвах; їхні черепи шкірили зуби з-під іржавих шоломів, а гнила зелена плоть відпадала з кісток.

За чотири дні після Гаренголу почалися напади ворогів. Поміж дерев ховалися стрільці, видивляючись чати розвідників та поодиноких загубленців, а коли помічали, то несли їм смерть з довгих луків. Хто відстав від позаднього загону — ті вже до війська не поверталися. Поки одні гинули, інші кидали щити та списи і зникали у лісах самі, а хтось перебігав і до ворога. На сільському пасовиську в Хрест-В’язах знайшовся ще один бенкет мерців. Розвідники пана Крістона вже вдосталь надивилися на гнилі трупи, тому рушили мимо, не кинувши на них і зайвого погляду… аж тут трупи скочили на ноги і завдали удару. Непомічена пастка коштувала життя більше як десяткові вояків.

Але то були ще квіточки, бо панство Тризуба тим часом збирало головні сили. Коли пан Крістон залишив озеро позаду себе, щоб рушити суходолом до Чорноводи, на нього вже чекали на кам’янистому гребені три сотні кінних лицарів у броні, стільки ж стрільців з довгого лука, три тисячі різних лучників та метальників, три тисячі набраних звідусіль річняків зі списами, кількасот північан з сокирами, довбнями, шпичастими булавами, стародавніми залізними мечами. Над пістрявим військом майоріла корогва королеви Раеніри.

І сталася битва — чи радше різанина, досить звична у «Танку драконів». Князь Родерік Турстан підняв бойовий ріг до вуст і засурмив напад. Вояки королеви з вереском вдарили з гребеня; на чолі їх мчали «Зимововки» на кошлатих північних кониках біч-обіч з лицарями на величезних броньованих огирях. Пана Крістона Колія було збито на землю та вбито; з його смертю гаренгольське військо втратило мужність, зламалося і почало тікати, кидаючи щити та зброю. Вороги мчали слідом, вирізаючи втікачів сотню за сотнею.

У Дівин День року 130-го від Аегонового Завоювання Цитадель Старограду вислала навсібіч триста білих круків, проголошуючи прихід зими. Але для королеви Раеніри Таргарієн саме настав розпал літа: незважаючи на нелюбов король-бережан, місто разом із престолом належало їй. За вузьким морем Тріархію роздирали на шматки усобні чвари. Над хвилями моря панував дім Веларіон. Хоча сніги закрили пересуви крізь Місячні гори, Діва Долини дотримала свого слова і вислала морем військо на допомогу королевиному. Інші кораблі везли вояків з Білої Гавані під проводом синів князя Мандерлі — Медріка та Торгена. З усіх сторін світу прибувала сила королеви Раеніри, а сила короля Аегона щодня танула.

Та не варто вважати війну виграною, поки ще лишаються на світі непереможені вороги. Так, сам Коронувач, пан Крістон Колій, лежав мертвий, але ж десь на теренах держави переховувався, живий та вільний, той самий король Аегон II, якого він коронував. Не впіймали і дочку Аегона — Джаяхаеру. Зник найзагадковіший та найхитромудріший радник зеленої ради — Ларис Моц-Кутельнога. Нездоланний Штормолам, як і раніше, тримав у руках князь Боррос Баратеон, котрий аж ніяк не рахувався серед друзів королеви. За ворогів Раеніра мала і Ланістерів, хоча сила Кастерлі-на-Скелі значно підупала після смерті князя Язона та загибелі або втечі більшості лицарства заходу.

Принц Аемонд між тим зажив моторошної слави на обох берегах Тризубу. Він злітав з неба, сіяв вогонь та смерть і зникав знову, щоб вдарити наступного дня вже за двісті верст. Полум’я Вхагар перетворило на попіл Стару Вербу та Білу Вербу, а з Сокольця лишило зчорнілу купу каміння. У Черешневій Падині від драконового вогню загинуло тридцятеро людей та три сотні овець. Потім Бий-Родичів несподівано повернувся до Гаренголу і спалив усе дерев’яне, що було в замку. В намаганнях убити його дракона загинуло шестеро лицарів та чотири десятки стражників. Звістки про напади поширювалися краєм, і панство з острахом вдивлялося у небо, питаючи себе, хто буде наступним. Князь Мутон з Дівоставу, княгиня Морочник з Сутіндолу, князь Чорноліс з Крукоберега вислали до королеви нагальні листи, в яких умовляли надіслати драконів для захисту їхніх дідицтв.

Але найбільшу загрозу престолові Раеніри становив не Аемонд Кривий, а його молодший брат — принц Даерон Даруй-Вогонь, а з ним величезне південське військо на чолі з князем Ормундом Вишестражем.

Вишестраж з військом перетнув Мандер і потроху насувався на Король-Берег. Він нищив вірних королеві людей усюди, де їх знаходив, а кожного пана, що схилявся перед владою короля Аегона, змушував віддавати до війська свої загони. Принц Даерон, що летів попереду на Тессаріоні, виявився безцінним розвідником і попереджав князя Ормунда про кожен рух ворога, про кожне укріплене місце. Та найчастіше вояки королеви не опиралися, а тікали якнайдалі, щойно бачили у небі крила Синьої Королеви, бо не було серед них зайвих охотників пробувати на собі драконів вогонь.

Розуміючи загрозливе становище престолу, Правиця королеви Раеніри — старий князь Корліс Веларіон — натякнув її милості, що буває час для війни, а буває час для перемовин. Він закликав королеву обіцяти помилування князям Баратеону, Вишестражу та Ланістеру, якщо вони схилять коліна, присягнуть на вірність і віддадуть Залізному Престолові заручників. Морський Змій вважав за доцільне ввірити королеву Алісенту та королеву Гелаену турботам святої Віри, щоб решта днів їхнього життя минула у молитві та послуханні. Дочка Гелаени, Джаяхаера, могла б стати його власною вихованкою, а з часом, як досягне віку, вийти заміж за принца Аегона Молодшого і тим знову пов’язати між собою дві гілки дому Таргарієн.

— Але як мені чинити з моїми зведенюками? — гнівно запитала Раеніра, коли Морський Змій виклав перед нею свій задум. — З негідним королем Аегоном та убивцею родичів Аемондом? Чи мушу я дарувати пробачення і тим, хто вкрав мій престол та повбивав моїх синів?

— Залиште їм життя, але відішліть на Стіну, — порадив князь Корліс. — Хай вдягнуть чорне і проживуть решту життя як воїни Нічної Варти, пов’язані священними обітницями.

— Та чи багато важитимуть ті обітниці для кривоприсяжців? — заперечувала Раеніра. — Вони вже колись складали присяги, та чи зважили на них, коли вирішили загарбати мій престол?