Принцеса і королева, або Чорні та Зелені

XIII. Боже Око

Поки у столиці чинилася така веремія, принц Аемонд разом з паном Крістоном Колієм просувався крізь річковий край. За дев’ятнадцять діб походу вони досягли Гаренголу… і побачили, що брама замку стоїть відчинена, а принц Даемон зник разом з усіма людьми.

Принц Аемонд тримав Вхагар при собі у головній валці війська впродовж усього походу, бо вважав, що його дядько може спробувати напасти верхи на Караксесі. А коли нарешті дістався Гаренголу — на день пізніше за Колія — то на радощах тієї самої ночі відсвяткував велику перемогу: мовляв, Даемон та його «річковий набрід» утік, боячись відчути на собі його, Аемондів, гнів. Не диво, що коли принца досягла звістка про падіння Король-Берега, він відчув себе тричі дурнем, і од страшної його люті люди ховалися хто куди.

На захід від Гаренголу в річковому краї тривала війна. Туди поволі сунуло шляхом ланістерівське військо, яке його воєвода, старий князь Листобрід, з-за своєї хвороби змусив мало не топтатися на місці. Коли ж ланістерівці нарешті дісталися західного берега Божого Ока, то побачили, що на них там вже чекає чимала ворожа рать. То Родек Руїна зі своїми «Зимововками» з’єднався з Поростом Фреєм, князем Переїзду, та Рудим Роббом Водограєм, відомим як Лучник з Крукоберегу. Північан було дві тисячі, Фрей очолював дві сотні лицарів та втричі більше піхоти, а Водограй привів у битву три сотні стрільців з лука. Та не встиг князь Листобрід ще й спинитися, щоб стати проти них до бою, як на півдні з’явився новий ворог — то Довголист Леворіз та різнобарвна зграя вцілілих після попередніх битв вояків з’єдналися з панами Гончаком, Опокоєм та Перином.

Затиснутий між двома ворогами, Листобрід вагався виступити проти котрогось із них — з остраху, що інший вдарить у спину. Натомість він поставив військо спиною до озера, обкопався і вислав круків до принца Аемонда у Гаренголі, благаючи про допомогу. З тузінь птахів злетіло у небо, але жоден принца не досяг — Рудий Робб Водограй, що вважався кращим лучником на Вестеросі, збив усіх у польоті.

Наступного дня з’явилися нові річкові рушення; на чолі їх стояли пан Гарібальд Герей, князь Джон Карлтон і новий господар на Крукоберезі — одинадцятирічний Бенджикот Чорноліс. Посилені новоприбульцями, королевині люди погодилися між собою, що настав час для нападу.

— Не гаймо часу: знищимо левів, доки не з’явилися дракони! — так казав Родек Руїна.

І ось наступного дня зі сходом сонця почалася найкривавіша битва «Танку драконів» з тих, що сталися на суходолі. У літописах Цитаделі вона відома як Озерна Битва, але кожен, хто пережив її сам і доніс до нас оповіді, незмінно кликав той день «Годівлею раків».

Підперті з трьох боків, західняки крок за кроком відступали у води Божого Ока. Там поміж очерету було порубано багато сотень вояків, а ще кількасот потонуло, намагаючись утекти. До ночі дві тисячі лежали мертвими, і серед них чимало шляхетного панства: князь Фрей, князь Листобрід, князь Гончак, князь Карлтон, князь Звихт, князь Рин, пан Кларент Кракегол та пан Тайлер Схил, Байстрюк Ланіспортський. Силу Ланістерів було зламано і вирізано, але за таку ціну, що молодий Бен Чорноліс, новий князь Крукоберега, плакав, дивлячись на гори загиблих. Найтяжчі втрати понесли північани, бо «Зимововки» самі попрохали для себе честі йти у бій першими і п’ять разів чинили відчайдушну навалу на лави ланістерівських списників. Більше як дві третини вояків, що пішли на південь з князем Турстаном, загинули або тяжко скалічилися.

У Гаренголі ж Аемонд Таргарієн та Крістон Колій гаряче сперечалися, як найкраще відповісти на удари королеви. Стіл Чорного Гарена був, певна річ, надто міцний, щоб брати його приступом. Навіть чинити облогу річкове панство не насмілилося б з-за страху перед Вхагар. Але люди короля вже відчували нестачу харчів для себе та коней; голод та хвороби косили військо незгірш мечів. Скільки б не дивилося людське око з велетенських мурів замку, навколо аж до обрію воно бачило самі лише зчорнілі поля та випалені до землі села. Загони заготівлі, що насмілювалися відійти далеко від замку, не поверталися. Пан Крістон закликав принца відступити на південь, де Аегон мав найвірніших прибічників, але той відмовився, сказавши:

— Лише боягуз тікає від зрадників!

Його гнів роздмухувала втрата Король-Берега та Залізного Престолу. Коли ж Гаренголу досягла ще й звістка про «Годівлю раків», принц-намісник трохи не придушив власноруч зброєносця, який її привіз. Хлопця врятувало тільки втручання коханки принца — Алиси Водограй. Тоді принц Аемонд почав наполягати на негайному ударі проти Король-Берега, бо жоден з драконів королеви, мовляв, не може мірятися силою з Вхагар.

Пан Крістон вважав, що принц не при своєму розумі.

— Один дракон проти шести — то безумство, мій пане принце, — стверджував він.

Треба відступати на південь, закликав він знову, і з’єднатися з князем Вишестражем. Там принц Аемонд знову побачить брата Даерона та його дракона. Вже відомо, що король Аегон уникнув полону Раеніри; з часом він зможе знову сісти на Сонцежара на поміч обом своїм братам. Можливо, їхні друзі всередині мурів міста знайдуть якийсь спосіб звільнити і королеву Гелаену, щоб вона змогла кинути у бій Вогнемрію. Четверо драконів супроти шести — це вже не примарна надія на перемогу, а надто коли однією з чотирьох буде Вхагар.

Але принц Аемонд відмовився піти «шляхом боягузів», і вони з паном Крістоном вирішили розлучитися. Колій мав очолити військо і повести його на південь на з’єднання з Отто Вишестражем і принцом Даероном, але без принца-намісника. Останній хотів розпочати власну війну — вдарити вогнем з неба по бунтівниках та зрадниках. Рано чи пізно «та сука-королева» муситиме вислати одного чи двох драконів навперейми, і тоді Вхагар їх знищить.

— Усіх вона не вишле, не насмілиться! — твердив Аемонд. — Бо тоді Король-Берег лишиться голим і вразливим. Авжеж вона не пожене на бій ані Сиракс, ані свого останнього любого синочка. Хай Раеніра кличе себе королевою, але між ніг має те, що і всі жінки, у грудях — слабке жіноче серце, а в серці — материнські страхи.

Так лицар на прізвисько Коронувач і принц на прізвисько Бий-Родичів рушили кожен своїм шляхом і кожен до своєї долі.