Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

В’ячеслав Сахно ПІДКИДЬОК[11] Оповідання

Сонячні промені раз у раз пробивалися крізь лапчасте візерункове листя папайї і світлими плямами накладалися на бліде, поросле кількаденною щетиною обличчя. Це миготіння, певне, докучало навіть через стулені повіки. Застогнавши, чоловік схилив голову до лівого плеча.

Аж тут до набридливого ряботіння долучилось якесь дзижчання. Спершу видалося, що звук той іде з жорсткої трави, яка впиналася йому в хребет. Проте ні… Звук долинав згори. Він зробив спробу відігнати настирливу комаху рукою, одначе вона, попри команду мозку, ані ворухнулась, бо була підвернута за спину. Чоловік сіпнувся, підсвідомо намагаючись вивільнити правицю, й знову провалився в млосну безодню.

Але пронизливе дзижчання, здавалося, вбигалося в його праве, повернуте до неба вухо, перетворюючись на гуркіт, що роздирав мозок, кам’яними жорнами перемелював йому череп. Через силу чоловік підняв повіки й, побачивши якогось величезного страхітливого джмеля, рештками свідомості зрозумів, що це прийшла смерть. З полегкістю заплющивши очі, він приготувався віддати себе їй у лабети й відлетіти назавжди в далеке небуття. Гуркіт усе дужчав. Згарячене тіло огортав приємний холодок. Ще трошки, й можна буде, змахнувши “рилами, злетіти вгору, до хмар, поза хмари, до сонця і розчинитися в блакиті, й так ширяти над землею в чарівній круговерті…

Потужна комаха, на диво граційно сівши на галявину, вповільнювала широкий змах своїх крил. Крізь овальне вічко з правого її боку випав якийсь зелено-брунаткий клубок, за ним — другий. Коли вони випросталися, виявилось, шо то двоє командос у польовій камуфляжній уніформі. Перший, петляючи, бігцем подався в напрямку самотньої папайї. Його голоза то зникала, то виринала над високою травою савани. Другий брів за кілька кроків позаду, сторожко роззираючись довкола. У дверцятах вертольота чиїсь невидимі руки нервово поводили коротким дулом кулемета.

Перший вояк зрештою здолав якісь півсотні футів і схилився над непорушним тілом виснаженого смаглявого чоловіка. У нього були гострі вилиці й запалі щоки, а чорна скуйовджена чуприна й кількаденна, трохи світліша, борода припали порохом. У вицвілому рам’ї вгадувався військовий стрій однієї з південноафриканських країн. Черевиків не було. Порепані чорні ступні стирчали вгору збитими до крові пальцями.

— Ходи сюди! — буркнув сержант до товариша.

Той не розчув. Учепившись обіруч в автомат, він зацьковано нишпорив очима по чагарях. Сьогодні в нього була перша справжня операція — бойове хрещення, як казав хвацький капрал, що лежить у вертольоті на ношах, марячи і згадуючи свою матусю. А от його навіть не подряпало. Досі не віриться! І тепер йому дрижать жижки й підгинаються коліна: чи ж годиться вдруге в один день спокушати долю? Який сенс наражатися на небезпеку, щоб підібрати труп якогось бевзя! А смерть може чигати за кожним кущем. Головне — зреагувати на перший постріл, випередити кулю, скеровану тобі в голову, впасти на землю й повзти, повзти до вертольота. Свої не покинуть напризволяще…

Йому аж легше стало на душі, ніби й справді врятувався від неминучої смерті. Та нараз усе перевернула інша думка. Повзеш серед цієї густої трави, а зони бачать, як за тобою ворушаться довгі стебла. Повзеш, і раптом відчуваєш у себе на потилиці чийсь погляд. Повертаєш голову, а над тобою, широко розставивши ноги у’високих шнурованих черевиках, стоїть чорнопикий із націленим тобі межи очі автоматом і зловтішно шкіриться…

— Чи тобі заклало, чорти б тебе вхопили! — гаркнув сержант. — Ходи сюди! Швидко!

Солдат підбіг і, нахилившись, почав з острахом вдивлятися в обличчя невідомого: невже живий? Але, знітившись під важким поглядом сержанта, нараз виструнчився.

— Бери його попідруч! — Проте, глянувши на брудні ступні, гидливо скривився й виправився: — Ні, за ноги!

Тіло виявилось легке, хоча на вигляд чоловік був доволі кремезний. Незграбно бокуючи, вони рушили до вертольота. Автомат у новака теліпався на шиї. Він боявся перечепитись і впасти, через те ще дужче збивався з ноги. Сержант лише сердито сопів.

Діставшись до вертольота, вони, підтримуючи, поставили непритомного на ноги, а двоє солдатів, вхопивши його за зап’ястки, ривком втягли досередини. Вільного місця не було, тож поклали його на ноші в проході.

Тієї ж миті заревів двигун, і вертоліт плавно пішов угору. До міста було з півгодини лету. На чужака ніхто не звертав жодної уваги. Лише лікар, майор Стерн, на кілька хвиль сів біля нього навпочіпки, помацав пульс і щось мугикнув собі під носа. Певне, вирішив, що до міста той дотягне.

У кутку знову застогнав тяжко поранений капрал. “Навряд чи виживе”, — подумав Стерн. Подумав без жалю, як, на його думку, й належало військовому лікареві. Серед кільканадцяти поранених двоє-троє роковані на смерть — не сьогодні, то завтра. Що ж, вони солдати, й їхня професія — вбивати, а іноді вмирати самим…

У салоні панувала гнітюча мовчанка. Хоча лібераціоністів[12] сьогодні поклали чимало, це не тішило — надто дорогою ціною. Крім поранених, було багато вбитих. Їх доставить інший вертоліт.

Стерн зиркнув у ілюмінатор. Починалося передмістя, де розташований їхній шпиталь. Обличчя у всіх досі були незворушні й не виказували жодної радості. Це професійна звичка. Доки машина в повітрі, статися може будь-що.

Та ось вертоліт, ледь гойднувшись, став на майданчику за шпитальним муром. Тепер можна було почуватися вільніше, можна й чарку віскі перехилити. Але лікареві сьогодні зась — роботи з пораненими дуже багато. Власне, склянка джину з тоніком не завадить, але не більше. А Крістіана нині зробить свою першу самостійну операцію.

На згадку про молоду колегу він несамохіть усміхнувся. Проте відразу поквапився стерти з вуст недоречну посмішку. Стерн волів не піддаватись емоціям і за найвищу чоловічу чесноту мав стриманість та незворушність за будь-яких обставин. Оця його сувора вимогливість до себе уже не раз зашкоджувала йому в приватному житті, відштовхуючи від нього жінок. А дехто з колег вбачав у поведінці майора зарозумілість і погордливість, котрі, на їхню думку, Стерн успадкував від своїх англійських предків, намагання вирізнитися поміж нащадків войовничих бурів.

Крістіана вже зустрічала прибулих. Вродлива блакитноока білявка, вона видавалася схожою відразу на кількох кінозірок. Статурою теж відповідала світовим стандартам. Проте чомусь і досі дівувала. З такими даними! Може, не могла зважитись на вибір? Адже претендентів на її серце й руку, певне, чимало. Хоча ні, ця жінка, як зін встиг помітити за кілька місяців її роботи в шпиталі, відзначалася врівноваженістю й твердою вдачею.

Вона стримано й лаконічно давала вказівки. Спершу витягли ноші з невідомим, щоб не заважав. Ніхто не квапився заносити його до приміщення — спершу своїх. Він лежаз на осонні, важко дихаючи. Свідомість до нього не повернулась. Зрештою, настала і його черга. На мить завагавшись, Крістіана звеліла помістити непритомного в окрему палату й передоручила його старшій медсестрі.

Наступного ранку Стерн дозволив собі прийти на працю трохи пізніше. Ретельно виголений, після крижаного душу, почувався бадьоро, хоча й поспав якихось три години. Це його тішило: адже сорок років — не двадцять, коли випадало зовсім не спати по дві доби поспіль.

Вбразшись у сніжнобілий халат, він зайшов до старшої медсестри, щоб довідатись про стан вояків, надто ж бойового капрала, пораненого в живіт. За всіма ознаками, він навряд чи мав дожити до ранку, але інтуїція підказувала, що той хлопець видряпається.

Старша медсестра сиділа на високому ослоні за металевим столом з дерев’яною стільницею. Зручний шкіряний фотель відсунуто вбік. Вона завжди так робила, коли доводилось залишатись у шпиталі на ніч. На такому ослоні нізащо не заснеш.

Хутко підвівшись, сестра чітко відзвітувала. На превеликий подив і на потвердження його інтуїції, капрал не квапився на той світ. Двоє померло. Решта в задовільному стані. Занепокоєння у сестри викликав тільки один пацієнт— той невідомий. Він прийшов до тями і навіть трохи попоїв. Зовсім мало, бо більше йому, либонь, не можна, надто вже виснажений. Занепокоєння викликало те, ще він мовчить і, схоже, анічогісінько не розуміє.

Усе це старша медсестра проказала, мов радіодижтор останні новини, повідомляючи факти, з яких слухач сам може зробити очікувані висновки. В даному разі — діагноз.

Обхід забрав небагато часу. Стерн лишився вдоволеним накладеними пов’язками; він підбадьорив кожного пораненого завченими словами й оптимістичним тоном. Один лише капрал не вбачав підстав для оптимізму, та вдалось і його заспокоїти, адже він справді народився із срібною ложкою в роті.

Нарешті дійшли до чужака. Щось йому підказувало, шо то чужий, підкидьок. Майор гмикнув і ще раз повторив про себе — “підкидьок”. Його їм немов підкинули, хіба що не на поріг оселі…

Двері палати тихенько прочинились, і зазирнула Крістіана. Стримано відповівши на її вітання, Стерн повернувся до пацієнта, котрий після купелі — старша медсестра не могла допустити, щоб цей брудний чужак валявся в стерильно чистій постелі — спав, мов немовля. На його вустах блукала щаслива усмішка. Під прискіпливими поглядами трьох пар очей він і не думав прокидатися.

— То, кажете, він вас не розуміє? Англійської теж? — сухо перепитав Стерн старшу медсестру.

— Так. Але… Мені здається, він не зрозумів би жодної з існуючих мов світу!

— Чи не хочете ви сказати, що це чужопланетянин? — без сліду гумору зауважив Стерн.

— Перепрошую. Ви не так мене… Тобто, я не так висловилась. Думаю, в нього щось із мовним апаратом або… Перепрошую, це тільки моє припущення, — знітилася старша медсестра.

Стерн збагнув, що припустився нетактовності своїм недоречним дотепом. Певне, присутність Крістіани так подіяла на нього. Ні, це вже нікуди не годиться!

— Даруйте, Сесіл, я вами дуже задоволений…

Те, що її названо на ім’я, так вразило старшу медсестру, що годі було сподіватись од неї ще якихось міркувань.

— Що ж, почекаємо, коли він прокинеться. — І до Крістіани: — Гадаю, це цікавий випадок. Чи не хотіли б ви зайнятися ним?

— Я саме збиралася просити у вас про це, докторе, — чемно відказала молода лікарка.

Десь перед полуднем, попивши міцної кави і викуривши запашну сигару, Стерн сидів у глибокому фотелі в себе у кабінеті й неуважливо гортав нові спеціальні часописи. Щось не давало йому зосередитись. У тому, що це не щось, а хтось, він не хотів собі зізнаватися.

У двері постукали.

— Прошу! — відразу ж озвався Стерн, поправивши краватку.

Зайшла Крістіана. Сівши на запрошення шефа, вона очікувально поглянула на нього. Той кивнув: мовляв, уважно вас слухаю.

— Я хотіла порадитися з вами, докторе. Щодо мого пацієнта…

— Це ви про підкидька? — усміхнувся Стерн. — Ви ж знаєте, як він потрапив до нас?

— Так, так. Загадкова історія. Проте мене більше непокоїть його теперішній стан. — І, на мить замислившись, додала: — Втім, аби ми знали, що з ним сталося… було б легше поставити діагноз.

— Маєте слушність, Крістіано. Якщо ваша ласка, викладіть свої спостереження й міркування.

— Гаразд. Загальний стан — тобто пульс, тиск, температура— задовільний. Хоча наявна психологічна демобілізація, відчуття й сприймання уповільнені, увага розсіяна. По-моєму, у нього психічна криза. От тільки якого походження — ендогенного чи екзогенного? Ви якось зауважили, що хворий був без документів? А як він опинився так далеко від міста? Сам-один!

— Важко сказати. Але думаю, що він був не сам. Ми натрапили на нього далеко від міста, проте неподалік од кордону. А там “коридор” терористів, не наших, а тогобічних. Тепер ні для кого не є таємницею, що “тери” часто-густо порушують кордон, тікаючи від переслідування своїх урядових військ… Хоча нас це не обходить… — Стерн мав ще один принцип: бути подалі від політики. — Так от, я гадаю, його кинули там оті чорні горлорізи. Навряд чи це їхній інструктор, скоріше за все він був їхнім полоненим чи заручником. З того боку кордону, звичайно… До речі, я мушу повідомляти про. подібні випадки у відповідні служби. Що я й зробив сьогодні вранці. Думаю, служба безпеки не забариться.

— То вони можуть забрати його?

— Цілком імовірно. Адже наш шпиталь не відповідає влмогам утримання таких, як то кажуть, непевних осіб…

— Але ж у них немає психіатрів, а він потребує спеціального догляду!

— А в нас хіба є такі фахівці?

— То правда, — зніяковіла Крістіана. — Та все-таки у нас би він швидше прийшов до тями. До того ж… — вона затнулась. — Я свого часу дуже цікавилася психіатрією. Мені здається, я поставила б його на ноги, а тоді вже нехай ним опікується безпека…

— Особисто я не заперечував би. На жаль, усе залежить, як ви розумієте, не тільки від мене. — І, щоб підбадьорити її, додав: — Я спробую вмовити представника безпеки. Адже поки що той підкидьок безпеці держави не загрожує.

Крістіана вдячно усміхнулася й підвелась.

Стерн мав рацію — служба безпеки не забарилася. Недбало одягнений молодик із згаслою люлькою в зубах, у жовтих грубих черевиках, виник на порозі кабінету, навіть не постукавши. Втім, його кругле хлоп’яче обличчя викликало якусь симпатію. Певне, до цієї служби добирають не тільки за фізичними та інтелектуальними, а й зовнішніми даними. Щоб легше було входити в контакт із безжурними громадянами, які й у голови собі не покладають безпечності держави.

Тому Стерн вирішив утриматись від зауваження про необхідність дотримання елементарних правил чемності. Тим паче йому самому треба було зіграти роль симпатичного молодика, щоб дійти з ним згоди і зробити тим самим приємність Крістіані. Бо його особисто доля підкидька непокоїла менше, а якщо відверто, то анітрохи.

Рекомендуючись, капітан Пастоор приязно всміхнувся. Стерн відповів тим же. Запросивши його сідати, він дістав із холодника дві бляшанки крижаного пива. Виявилося, що капітан віддавав йому перевагу над міцнішими напоями, до чого схвально поставився Стерн як лікар. Щоправда, на цьому їхні спільні уподобання скінчилися: капітан запалив люльку, а Стерн — сигару. На знак поваги до британського походження співрозмовника капітан зробив кілька глибокодумних зауважень про погоду, а Стерн чемно відказав, що спека ще більша, ніж напередодні.

— Так, так, повернімося до вчорашнього дня! — з ентузіазмом підхопив капітан. — Коли ваша ласка, я хотів би почути, як і де це сталося. Події до виявлення підозрілого можете опустити. Я ознайомився з вашим маршрутом. — Він витяг із бічної кишені жовтий записник, точнісінько такого кольору, як черевики, і розгорнув детальну карту округи. — Тут позначено всі орієнтири, навіть окремі дерева, — мовив він і багатозначно додав: — Ви ж розумієте, прикордонна зона…

Орієнтирів виявилось небагато — саме стільки, скільки треба для ймовірного театру воєнних дій, і за якусь хвилину Стерн впеннеко тицьнув незаструганим кінцем слівця в ту точку савани, де знайшли підкидька.

— Ви сказали “підкидька”?

— Це я його так охрестив. Умовне ім’я, так би мовити. Адже жодних документів…

Підійшовши до скляних дверей палати, Стерн ввічливо пропустив уперед одвідувача. В світлій кімнаті, крім ліжка й скромного вмеблювання, звичного для таких закладів, більше нічого не було. Майже нечутно гув кондиціонер. Офіцер лиш кинув оком на пацієнта й попрямував до вікна. Глянувши крізь жалюзі, він невдоволено скривився, і Стерн зрозумів — утекти звідси не складно. Але змовчав.

Нарешті капітан підступив до ліжка. Табличка, на якій звичайно зазначається прізвище пацієнта, була чистісінька. Ставши в ногах невідомого, він утупився в нього довгим вивчаючим поглядом. Той досі спав глибоким сном.

Аж тут до палати ввійшла Крістіана. Стерн став ще незворушнішим, натомість капітан розглядав її з відвертою цікавістю. Вона йому явно подобалась. Потім перевів очі на Стерна, немов нагадуючи йому про обов’язки джентльмена. Той, спохопившись, відрекомендував Крістіану як лікаря, що подає великі надії й піклується оцим невідомим. Капітан, уклонившись, теж назвав себе.

— І що ви можете сказати про вашого пацієнта? — ввічливо спитав офіцер безпеки.

Крістіана на диво менторським тоном, яким дорослі розмовляють з нетямущими дітьми, заходилася докладно ьдтізувати стан хворого, так рясно пересипаючи свій монолог латиною, що навіть Стерн не встигав за її словами. Тут тобі й регресивний, ретроспективний, афазія, анемія, амнезія…

Стерн покосував на капітана і ледь стримав посмішку. Тому, здавалося, заціпило. Він, певне, ніколи вжитті ще не чув стільки незнайомих слів. Наче до нього промовляла якась жриця з племені тамбу-мамбу. Та, зрештою, Крістіана почала трохи розбавляти свою тарабарщину зрозумілою мовою. Тепер вона викладала методи лікування порушень пам’яті й мовлення. Капітанове обличчя знову прибрало звичайного зосередженого виразу. Та ось вій, певне, побоюючись, що вона знову зіб’ється на свій клятий сленг, вирішив узяти ініціативу в свої руки.

— То ви можете ідентифікувати його особу?

— Я ж пояснила, що в його теперішньому стані це просто неможливо, — лагідно відказала Крістіана.

— А коли це буде можливо?

— Усе залежить…

— Від чого?

— Від перебігу захворювання, від різноманітних чинників, а надто від обставин, тобто умов лікування. Таїсій стан іноді триває кілька днів, а то й місяців, навіть років. Подеколи, за несприятливих умов, — наголосила ка цих словах Крістіана, — захворювання може набути необоротного характеру.

— Тобто, ви вважаєте, що тут йому буде краще, ніж у нас? Я вас правильно зрозумів? Проте ви забуваєте, що ми маємо свій маленький шпиталь і медперсонал для догляду за хворими. Ї можу зас аапевнити, у нас працюють висококваліфіковані фахівці!

— Не сумніваюся, пане капітан. Але ж ваші фахівці, я певна, ніколи не мали справи з подібними захворюваннями. Крім того, ми маємо відповідне устаткування для поновлення діяльності клітин кори головного мозку.

На її останні слова Стерн здивовано звів брови. Та коли капітан, уже починаючи вагатись, запитально поглянув на нього, він ствердно кизнув: мовляв, ця жінка знає, що каже.

Втім, офіцер безпеки не квапився приймати остаточне рішення. Тож він уклонився чарівній лікарці і з почуттям неабиякої відповідальності, покладеної на нього, мовив:

— Я подумаю над вашою пропозицією.

Це “я” свідчило, що він таки прийняв рішення, але вважає негожим одразу його висловлювати. Крістіана кинула розпачливо-благальнай погляд на Стерва і, вдавши заклопотаність, вийшла з палати.

— Продовжимо розмову, докторе? — І капітан у свшо чергу пропустив поперед себе Стерна.

У кабінеті вони змову запалили, а гість не відмовився від ще однієї бляшанки пива. Трохи відсьорбнувши і вдоволено прицмокнувши, він повернувся до справи:

— Ваша думка, докторе?

Той уже мав готову відповідь, котра далась йому не без вагань. Сам він вважав цей експеримент за авантюру, але задля Крістіани ладен був поступитися.

— Гадаю, лікар Крістіана має всі підстави, щоб узяти на себе… лікування хворого.

Співрозмовник помітив, як він затнувся, й одразу перепитав:

— Відповідальність теж?

— Відповідальність поділяю з нею я. Але відповідальність обмежену. Адже жоден психіатр не дасть вам гарантій неодмінного одужання свого пацієнта.

Капітан виважував усі “за” і “проти”.

— Гаразд, докторе. Ось мої телефони — службові й домашній. У разі потреби телефонуйте. Сьогодні ж я пришлю когось заґратувати вікно в палаті, а на дверях відтепер стоятиме варта. Але… — він хвилину помовчав, — даю вам два тижні. На довше відволікати людей від їхніх безпосередніх обов’язків я не можу. Все! — поставивши на стіл порожню бляшанку, він підвівся й енергійно потиснув Стернові руку.

Крістіна не змусила довго на себе чекати.

— Ви його зачарували. Боюсь, у мене з’явився суперник, — несподівано для себе бовкнув Стерн і відчув, що починає червоніти.

Але Крістіана, опустивши очі, зашарілася ще дужче за нього.

Переборовши збентеження, Стерн змінив тему:

— Ви маєте лише два тижні. Після цього його заберуть до “компанії”. Здається, так вони називають поміж себе свою установу. Тож часу обмаль.

Переклавши навіщось папери на столі, Стерн вів далі:

— До речі, працювати вам доведеться в заґратованій палаті. Певне, бояться, щоб він у вікно не скочив. Тепер щодо діагнозу. Коли ви викладали його капітанові, я мало що второпав. Мені здалося, ви поставили їх кілька і навіть геть протилежних, чи не так?

— То правда. Я просто хотіла збити його з пантелику. Психологічна атака, так би мовити, — лукаво всміхнулася Крістіана. — А діагноз справді не один. Їх два. Це афазія та амнезія водночас. Йому відібрало і мову, і пам’ять. Амнезія — ретроградна, він геть забув, що з ним було. Травми черепа не виявлено. Тому, гадаю, причиною є нервовий стрес і граничне виснаження організму.

— Отепер ясно. І які ваші подальші дії?

— Для відновлення функціонального стану клітин кори головного мозку застосувати штучний електросон. Перевірити мозкові центри Верніке і Брока. Потім…

— Досить, досить! Бажаю вам успіху!

Другого дня вранці Стерн завернув у праве крило будівлі, до палати за ґратами. При дверях розсівся на стільці, випроставши ноги, якийсь здоровань. Він одразу ж підхопився й рішуче заступив Стерну шлях. Але, помітивши на вилозі його халата нластиковий жетон із званням та прізвищем, недбало виструнчився і, не перестаючи жувати гумку, процідив:

— Служба безпеки. Сержант… (прізвище годі було розібрати). На посту спостереження до дев’ятої ранку.

І знову сів, ураз втративши всякий інтерес до Стерна.

Його зухвала поведінка анітрохи не здивувала. Адже навіть нижчі чини зі служби безпеки почувалися вищими перед армійськими офіцерами, що вже казати про якихось медиків.

Переступивши поріг палати, Стерн обережно причинив за собою двері. Підкидьок лежав обплутаний різнобарвними дротами, з манжетами на руках і ногах, дводюймовим гофрованим шлангом довкола грудей. На столику при ліжку стояли два чорні ящики з датчиками й циферблатами. Там щось миготіло, ледь коливалися стрілки, висотувалися вузенькі паперові стрічки з позначками.

Крістіана сиділа на стільці в головах у хворого і, здавалося, замовляла його. Завваживши Стерна, вона підвелась і привіталася. Зрозумівши, що потрібні пояснення, коротко розповіла, що тут діється:

— Щоб ідентифікувати особу потерпілого — і для нас, і для нього самого — мені принаймні треба знати його рідну мову. Адже, скоріше за все, це чужинець. За антропологічними ознаками він належить до південної чи індо-середземноморської гілки європеоїдної раси — м’яке хвилясте волосся, порівняно світле забарвлення шкіри, карі очі, різко виступаючий ніс із високим переніссям, губи середньої товщини, монголоїдна складка повіки— епікантус-відсутній, кров групи А.

Я звертаюсь до нього різними мовами і фіксую його реакцію на це. У нього затьмарена свідомість, але можна розбудити підсвідомість. Для цього я вирішила застосувати світлопроменевий осцилограф.

— Тобто, осцилограф як “детектор брехні”? Геніально! — захоплено вигукнув Стерн.

— Власне, на цю думку мене наштовхнув візит капітана з безпеки. А вам ніколи не доводилося давати таке ось “технічне інтерв’ю”? Може, щось би мені порадили…

— На жаль, не доводилося. Тобто, на щастя… — Він знову покрутив головою на знак схвалення її винахідливості.

Тепер Крістіана допізна затримувалась у шпиталі, а вранці приходила найпершою. В її кабінеті письмовий стіл був захаращений стосами різних словників і розмовників. Вона вже досить добре орієнтувалася в мовознавчих нетрах. Її цікавили процеси забування й відновлення мови. Під очима в неї з’явилися синці, й її шеф став уже потерпати за здоров’я колеги.

Минув тиждень. Під дверима палати змінювались охоронці. А невідомий уперто мовчав. Мовчав і байдужісінько споглядав метушню Крістіани.

Стерн ладен був ревнувати її до того нікчемного підкидька і вдавано обурювався:

— Коли б я був ним, то, мавши таку опікунку, давно заговорив би хоч китайською.

Крістіана лише зніяковіло всміхалася.

Двічі навідувався капітан із безпеки, наміри котрого не викликали сумніву. Але, ображений неувагою Крістіани, яку він витлумачив як зневагу, швидко ретирувався.

На дев’ятий день вона з’явилася на працю трохи пізніше, притягши якийсь старезний програвач. Певне, роздобула його в антиквара.

Коли Стерн перед обідом зайшов до “камери”, де вона самоув’язнилася, то застав дивну картину. З динаміка програвана линула щемка тужлива мелодія, якийсь середньовічний хор. Пісня була розлога, як безкраї простори савани. Повіяло чимось далеким, знайомим, рідним, немов то була пісня дитинства, але не його, а дитинства далеких пращурів…

Він перевів погляд на підкидька. Той лежав, широко розплющивши очі, в котрих цілком виразно проглядала туга. На осцилографі шалено стрибали стрілки.

— Що це? — спитав приголомшений Стерн.

— Розумієте, докторе, — схвильовано заговорила Крістіна. — Я перепробувала всі основні європейські мови, але без особливих наслідків. Якщо припустити, що він потрапив сюди від наших сусідів, то це міг бути кубинець, болгарин, росіянин. Адже іноземні спеціалісти там здебільшого з комуністичних країн. І мені здалося, що на слов’янські мови він реагує якось інакше, що вони йому знайомі. Бракувало перевірити його реакцію на українську.

— Українську? — наморщив чоло Стерн.

— Так, українську. Це в Радянському Союзі. Там, де Чорнобиль… Пригадуєте, докторе?

— Так, так, Крістіано. Як це я міг забути!

— Отож, я спитала в букініста українського словника чи щось таке, а він запропонував мені платівку з українським хором. У нас, виявляється, є невеличка громада емігрантів з України. То чийсь онук одніс до букініста цю платівку. Щоб прослухати її, мені довелося придбати й програвача. І схоже… Ні! Я навіть певна, що він українець. Погляньте лишень, як він реагує на пісню! Це подіяло на нього як шок!

Стерн перевів погляд на пацієнта. Той лежав, прикусивши нижню губу, а щоками текли рясні сльози. Вочевидь, пам’ять повернулася до нього.

Пролунали останні акорди, і платівка зупинилась. Крістіана вимкнула осцилограф і, обернувшись до шефа, замислено мовила:

— Я прагнула розбудити пам’ять, розум, а зачепила душу. Пісня його народу повернула його до життя. Він згадав, хто він є. Отже, наостанок лишається пісня. Вона, певне, і є мовою душі. І пам’яттю душі…

Стерн розгублено мовчав.

Хвилюючись, Крістіана підійшла ближче до ліжка і з якоюсь урочистістю запитала:

— Are you Ukrainian?

Підкидьок підвів на неї сумні очі й чітко відповів:

— Yes, I am.

І, помовчавши, повторив те саме своєю мовою:

— Так, я українець…

Того ж дня в шпиталі об’явився капітан з безпеки. І підкидька посадили до закритого авто, спершу надівши йому на зап’ястки кайданки.

Що вдієш, такі правила конвоювання…

Віктор Савченко ПОСТУЛАТ ГАУТАМИ[13] Оповідання

По ефективності виконання найскладніших замовлень кооператив “Експарка” не мав собі рівних. Ядро його складали відомі всьому світу спортсмени — парашутисти, планеристи, володарі призів найнеймовірніших раллі, аквалангісти з унікальними здібностями. Уже в перші роки його заснування всяк, хто бажав скористатися з послуг кооперативу, мусив був записуватися на чергу.

Тим-то нікого не здивувало, що саме цей кооператив, а не хто інший, став брати замовлення на транспортування вантажів до космічних об’єктів. Ну, там станцію на Місяць доправлять, в сузір’я Кассіопея — гірниче устаткування, а назад — вантаж церія та лантанових металів. Однак нові види послуг спричинили й нові проблеми. Якщо раніше рухоме й нерухоме складалося з транспортних засобів і аеродромів, то нині до нього долучилися міжпланетні кораблі, космодроми, а також скафандри, вартість яких перевищувала вартість великого транспортного літака. І колосальні амортизаційні відрахування. До того ж майно, як і життя співробітників, не наважувалося страхувати жодне агентство.

Зовні кооператив процвітав, але Віталій Тищенко — його ідейний батько відчував наближення занепаду. І справа була не в зубожінні банківського рахунку — траплялося й гірше, а в старінні ідеї. “Експарка” від моменту її заснування трималася не так на технічному оснащенні і навіть не так на високому професіоналізмі виконавців, як на ентузіазмі. А ентузіазм живлять свіжі ідеї. Свого часу такою ідеєю була космічна діяльність, що вивела кооператив на новий, вищий виток… Та минув час, і на зміну тим, хто загинув або вийшов на пенсію, пропонують свої послуги вже не ентузіасти, а авантюристи; в кращому випадку заробітчани… Тищенко вже бачив майбутнє свого дитяти — в розпродажі майна.

За такими невеселими думками батька “Експарки” і застали двоє відвідувачів, які зайшли до кабінету після ввічливого стуку в двері. Обидва були невисокого зросту — один десь пенсійного віку, другий — молодив чоловік років близько двадцяти п’яти. Одягнені просто — картаті сорочки, штани, що не прасуються, кросівки, в руках по в’язці рибальських снастей. З усього видно, вудили на річці і зайшли в “Експарку” по дорозі додому. “Заслужений батько наважився довірити нам єдиного сина”, — подумав господар контори, окинувши їх досвідченим поглядом.

Відвідувачі опустилися в запропоновані їм крісла, залишивши біля дверей снасті. “Скромні люди, — відзначив подумки Тищенко, — інший спішить розсістися, закидає ногу на ногу… А ці почуваються в гостях”.

Голос подав літній:

— Незвично якось… Така могутня організація, а тулиться в підвалі.

“Так… Зараз я відіб’ю вам бажання найматися в “Експарку”, — подумав Тищенко і сказав:

— Кошти на будівництво офіса були. Але ми на раді директорів ухвалили передати їх дітям і вдовам наших загиблих товаришів… А чим погане це приміщення?

Літній чоловік ледь помітно посміхнувся. В світло-сірих очах його з’явилася поблажливість. Він, мабуть, розкусив маневр господаря.

— Та я нічого, — відказав. — Приміщення як приміщення… Просто в очі впадає невідповідність низької стелі високим діянням організації.

В нього був тихий, але виразний голос, голос людини, яка не звикла кидати слів на вітер. До того ж у словах його не було лестощів. Господар відчував це інтуїтивно. Тим часом літній вів далі:

— Ми прийшли до вас не найматись на роботу, а навпаки, — як замовники. Нам треба розшукати одну особу.

Тищенко, який приготувався слухати, після останніх слів відвідувача раптом знову розслабився. Він витягнув із шухляди столу карточку й подав літньому.

— Це візитка кооперативу “Детектив”, — пояснив. — Там спеціалісти найвищого класу. Добудуть вашу особу хоч із того світу.

— З того світу? — В очах відвідувача з’явився холодок. Такий самий холодок Тищенко завважив і в чорних, з дивним блиском, очах молодого чоловіка. Повагавшись, літній сказав: — Ні, з того світу там не добудуть.

Бажання спекатись відвідувачів стало танути. Господар раптом помітив, що в обличчях обох чоловіків не вгадувалося жодної спільної риси. Зате їх поєднувало щось значно більше… Він зауважив, тамуючи посмішку:

— Але ж “Експарка” не має досвіду проникнення в потойбічний світ.

— Нас не цікавить весь кооператив, — мовив літній чоловік. — Нас цікавить лише один із йото членів, а саме — ви.

— Я-а!? — здивувався Тищенко. — Але ж мені пізно вже займатись оперативною роботою. Вік… А чому, власне, я?

Відвідувач мить повагався.

— Чому ви?.. З усіх, кого ми знаємо, ви єдиний, хто розробляв і особисто здійснював ризикові операції на землі, під водою й у космосі. Ви пройшли апробацію ризиком, а головне — незвичайністю ситуацій. Ми вивчили всю пресу про “Експарку”, включаючи й відео. Ви наділені талантом не втрачати самовладання за будь-яких обставин.

Тищенко не був про себе такої високої думки. Він добре пам’ятав, як похололо всередині, коли він, услід за всюдиходами, скинутими на парашутах, і сам стрибнув у білу безодню. Це був перший експорт в Арктику, який і дав назву кооперативу. Тим часом слова відвідувача, що прозвучали не як лестощі, а як формальна констатація, зняли офіціоз.

— Не знаю, на що ви мене сватаєте, — мовив господар, — але судячи з суворого добору, це мас бути щось над…

— Надзідповідальне, — підказав літній.

— Але ж для виконання серйозних операцій самото тільки досвіду мало. Потрібні ще особливі якості, що їх природа дарує людині лише в молодості. Це і зір, і слух, і реакція… В “Експарці” пенсійний вік-тридцять п’ять років. А мені, як вам, мабуть, відомо, тридцять сім.

Відвідувач по-доброму посміхнувся. Мовляв, мені б твій клопіт.

— Для справи, на яку ми вас запрошуємо, ці якості зовсім не обов’язкові… Ну, то як — по руках?

Тищенка не бентежило те, що чоловік не поспішав розкривати карти. Він давно завважив, що замовник має особливість зволікати, коли наставав час втаємничувати в справу. Чи фаталізмом, а чи потайливістю якоюсь те можна було пояснити…

— Але ж я не знаю, про що йдеться… — нагадав господар.

Літній збентежено посміхнувся:

— Авжеж, авжеж… Але перед тим, як розказати вам, про що йдеться, нам потрібні гарантії, шо у випадку, коли ми з вами не дійдемо згоди, таємницю замовлення не буде розголошено.

“І таке вже було”, — подумав Тищенко, а вголос сказав:

— У цьому немає потреби. Збереження таємниці замовника — одне з основних правил “Експарки”.

— Але ж ми наймаємо не всю “Експарку”, а вас, — наполягав літній. Він витяг із нагрудної кишені згорнутий вчетверо аркуш і, розрівнявши, простягнув його Тищенкові. — Ось…

На папері було витиснуто друкарським способом, що він — Тищенко (прізвище надруковане на машинці) зобов’язується зберігати таємницю, яку йому довірили працівники асоціації “Порядок”. Гарантія нерозголошення — життя.

“А ось такого ще не було”, — знову подумав господар контори, тамуючи в собі почуття протесту.

Тим часом старший відвідувач, напевне, вловивши зміну в настрої Тищенка, поспішив зауважити:

— Природна річ, документ цей ви підпишете після узгодження суми винагороди за проведену роботу.

— Дивний діалог у нас з вами виходить, — усміхнувся господар. — Ви збираєтесь узгоджувати зі мною суму винагороди за роботу, про яку повідомите пізніше…

— Дивний, — погодився представник “Порядку”, — але тільки на перший погляд. До того ж дивність компенсується тим, що суму винагороди називатимете ви, а не ми.

— Хотів би я знати, як це можна-назвати розмір винагороди, не знаючи ні обсягу, ні виду роботи. Та я вам заломлю таку ціну!

— Оті заломіть, — заохотив відвідувач.

— Скажіть хоч де виконуватиметься робота: на землі, під водою, в космосі? — став благати; Тищенко і тієї ж миті відчув, як “представник замовника” відмежувався від нього невидимою стіною. Опустив очі й молодий чоловік. Вони перезирнулися. — Не треба мені вашої таємниці, — вів своєї господар. — Але про навколишнє середовище, в якому виконуватиметься завдання, я знати зобов’язаний. Інакше пошукайте іншого.

— Гаразд. Ви працюватимете не в матеріальному, в нашому розумінні слова матерія, а в іншому, скажемо умовно, голографічному світі.

— Туманно якось, — зауважив Тищенко.

— Іншими словами — вам належить здійснити відрядження у світ, де мешкають людські душі.

Лідера “Експарки” при цих словах пройняло легке тремтіння; це була хвиля страху, що прокотилася по тілу. Він вимушено посміхнувсь і якомога природніше поклав руку на висунуту шухляду столу, де лежав газовий пістолет.

— Чи не збираєтесь ви запроторити мене на той світ? — поцікавився.

— Саме так, — підтвердив “представник замовника”. — Ви вирушите у світ Вселенського Духу, розшукаєте там одну особу і допоможете їй повернутися в наш світ.

— Поступившись їй своєю плоттю? — зауважив Тищенко не без іронії в голосі.

— Ні, — сказав серйозно відвідувач. — Вона скористається тілом цього молодого чоловіка.

— Он як… — Тищенко подивився на хлопця. — А як вони збираються здійснити це технічно, га, синку? Ну, відправити нас з тобою в світ Вселенського Духу? Чи не звичайним робом?

Молодика, вочевидь, збентежив тон засновника “Експарки”. Він звернувся поглядом за допомогою до старшого товариша.

— Ні, — відказав літній. — Традиційний спосіб тут не підходить. Нам потрібен двосторонній зв’язок.

І тут у Тищенка сяйнула думка. Адже це і є та ідея, що надасть “Експарці” нового дихання. Він не знав, що таке світ Вселенського Духу, але будучи за освітою фізиком, не мав сумніву, що все живе “збирається” за невидимими програмами, котрі існують у вигляді гравітаційних, електромагнітних, акустичних, світлових та інших коливань. І оскільки кожна жива істота виказує дивовижну схожість із такими в безлічі поколінь, то напрошується думка, що вони — істоти “монтуються” за тими самими польовими програмами — “матрицями”. “Матриця” — вічна, її матеріальне вираження-тлінне. “Матриця” може перебувати як в об’єкті, що є матеріальним її вираженням, так і за його межами. І отже, існує світ, куди вони відлітають після зупинки чергової “біологічної машини”. Представники “Порядку” і пропонують йому проникнути в середовище, де перебувають “матриці”, а по-людському — душі, відшукати одну і в особі скромного молодого чоловіка з чорними очима повернути її в матеріальний світ. Тищенко ковзнув поглядом по портретах загиблих товаришів, що суцільною смугою опоясували всі чотири стіни. На мить йому здалося, що він побачив там і своє фото. “А що, брати, скористуємося відрядженням “Порядку” для зустрічі на тому березі?” — запитав він подумки своїх товаришів.

В непоказному триповерховому будинку на околиці міста, куди привезли Тищенка “представники замовника”, про наслідки переговорів уже знали. Один із півтора десятка чоловіків, які сиділи за великим столом, з порога поцікавився, чи пам’ятає керівник “Експарки” номер телефону свого банку і, почувши ствердну відповідь, запропонував потелефонувати туди.

…Голос директора банку зривався від розгубленості:

— Астрономічна сума!.. Якась асоціація “Порядок”… — белькотав той. — На твій особистий рахунок. Не маю жодного уявлення, що це за “Порядок”…

“Телепати вони, чи що?” — подумав Тищенко, кладучи трубку. — Інакше чим пояснити таку оперативність?” Та раптом, пригадавши дві в’язки рибальських снастей, що стояли біля дверей його кабінету, усе збагнув.

— Ну, то як, переконалися в надійності нашої асоціації? — подав голос чоловік, що очолював зібрання за великим, літерою “п” столом.

Тищенко лише посміхнувся, мовляв, а далі що?

Йому вказали на стілець усередині пе-подібного столу. Він почувався ніби на іспиті. “Комісія” складалася з людей різного віку. “Рада директорів, — подумав Тищенко. — Бажають знати, у що вкладають кошти”. Тим часом головуючий почав дещо незвично, як для ділової бесіди. Він з прикрістю казав про занепад моралі, деградацію суспільства. Тищенко слухав уважно, боячись проґавити зерно. Але далі викриття вад і змалювання прірви, на краю якої опинилося людство, той не йшов. Вряди-годи він поглядав на колег, шукаючи в них підтримки. А ті, попри різний вік, антропологічні особливості (серед них було двоє з азіатськими обличчями і один з негроїдним), колір очей і волосся, чимось дивовижно були схожими між собою. На мить Тищенкові приверзлося, що голови й торси таких різних і водночас таких однакових у своїй одностайності людей — тільки частки єдиного, великого, схованого за пе-подібною спорудою, тіла. “Хай вам біс з такими асоціаціями!” — подумав батько “Експарки”. Тим часом головуючий замовк і втупився в нього ясними світло-сірими очима.

— Як батате, — підсумував він після паузи, — вам довірене надзвичайно відповідальне завдання.

Всі чотирнадцять закивали згідливо головами; в їхніх поглядах угадувалося благословення і ще якась трепетна, майже дитяча, надія.

Автомобіль, яким “представники замовника” доставили Тищенка в офіс “Порядка”, а звідти везли в Центр, був обшарпаний, як зовні, так і всередині. Похитуючись на задньому сидінні, “виконавець” — а тепер Тищенко був уже виконавцем, — марно силкувався виявити зв’язок між змістом сказаного “толовою” і останньою його фразою. Поряд на сидінні лежали в’язки снастей, попереду здригалися на вибоїнах дві ретельно підстрижені голови. Одна біла, як іней, друга — чорна, з синюватим полиском. “І що тебе ото штовхнуло поступитися власною плоттю? — звертався подумки Тищенко до чорнявого, який сидів за кермом. — Гроші? Але ж у світ Вселенського Духу їх не забереш…” Вочевидь, у молодого чоловіка був стимул сильніший від грошей. Тищенко раптом відчув якусь незручність. Адже в акції, де інші віддавали життя, йому відводилася лише роль найманця.

Машина, попетлявши вулицями, переїхала міст через річку і скоро опинилася на головному проспекті. А там підкотила до литої брами біофаку, яка зразу ж відчинилася. Будинок біофаку виявився Дволиким Янусом — його фасад був корпусом Університету (старовинний п’ятиповерховий будинок з широкими дубовими дверима), проте подвір’я, кожен куток якого “прострілювався” телеоб’єктивами, свідчило, що це — режимний заклад. І тут Тищенкові спало на думку: події розгорталися так стрімко, що він не встиг не те щоб осмислити їх, а навіть озирнутись. І це при повній відсутності інформації про особу, яку йому належало повернути.

— Послухайте-но, — сказав він, виходячи з машини, — затія ваша все більше скидається на казку “Піди туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що”.

— Не зовсім так, — заперечив “представник замовника”. — Куди йти ви вже знаєте, а що принести — довідаєтесь на місці.

— На місці, це де?

— В потойбічному світі.

Всупереч сподіванням, Тищенка повели не в глухе підземелля, а на п’ятий поверх, в кімнату, що нагадувала рентгенологічну лабораторію. Чоловік у халаті, який сидів біля вікна, чимось був схожий на людей з офісу “Порядка” — не рисами, а виразом обличчя — серйозним і вимогливим.

— Іван Іванович, — відрекомендував його літній. — Керівник Центру.

Господар підвівся від столу і простягнув руку.

— Ну, а мені вас представляти не треба, — сказав, стримано посміхаючись.

В правдивості цих слів Тищенко незабаром переконався.

— Почнемо з того, що вашу кандидатуру запропонував я, — подав голос керівник Центру, коли за обома “представниками замовника” зачинилися двері. — Мотиви? Зараз покажу.

Він розсунув ширми із сріблястої, схожої на фольгу, тканини, відкривши сховану частину приміщення. В глибині було встановлено великий телеекран, а з боків стояли арки, схожі на ті, що встановлюють в місцях огляду в аеропортах. Господар непомітно торкнувся пульта на стіні, й екран спалахнув. З’явились якісь люди, схоже, вихоплені оператором із вуличної юрби — чоловіки, жінки, діти. То була нічим не примітна хроніка вулиці. Та ось зображення зникло. Іван Іванович натис на щось на пульті й ті ж кадри з’явилися знову, але цього разу перехожі були в дивних світних ореолах. Здавалося, на них накинули прозорі скафандри у вигляді вертикальних еліпсоїдів, зітканих із проміння. Відеопоказ знову урвався, господар повторив ту ж операцію, і Тищенко побачив знайомих уже людей, але цього разу постаті їхні були вгорнені чи то у випари якісь, чи то в газ. Вони, здавалося, перебували в гніздах у просторі, й ці гнізда рухалися разом із ними… Той же запис проганявся ще двічі. Тищенко спостерігав людей відповідно в ореолах, що світилися довкола тіл, із кольоровими, як на іконах, оболонками навколо голів.

— Те, що ви побачили, — нарешті подав голос керівник Центру, — в сумі зветься душею. Її складові: ефірне тіло — другий показ, астральна аура — третій показ, фізична аура — четвертий показ і ментальна аура — п’ятий показ. Це те, що відокремлюється від тіла після фізичної смерті людини… Є ще астральне тіло. Але, як і матеріальне, воно смертне — спочатку відлітає з душею, та потім душа відкидає його і воно певертається до місця поховання трупа й там розкладається. Власне, цю астральну оболонку в нічній пітьмі на цвинтарі сприймають за привид. А втім, облишмо астральне тіло — воно нам не знадобиться… Так от, аура-душа утримується плоттю з різною силою. Зразу ж зауважу, що в переважної більшості людей душа з тілом пов’язана дуже міцно. — Іван Іванович ковзнув поглядом по батареї відеокасет ка стелажі і, вибравшії одну, встазив у гніздо на місце вийнятої. — Ось приклад.

Тищенко на мить сторопів. Він знову опинився перед “комісією”. Оператор, либонь, знімав з того місця, де годину тому сидів батько “Експарки”. Видиво зникало і поновлювалося ще тричі, демонструючи щоразу новий вид духовної аури. Впадало в око, що всі види аури в осіб з “комісії” були густими і при самому тілі; кольорова ж — і ментальна аура довкола голів світила живим пурпуром в червоно-чорній облямівці. Здавалося, художник, створюючи лики святих, намалював їм усім той самий ореол… Тищенко завважив подумки, що енергетичні оболонки його замовників відрізнялися від таких у людей на вулиці цільністю і більшою спорідненістю з тілом. Раптом зображення зникло. Керівник Центру змінив касету, і на екрані виник бетон злітного поля, потім гігантський літак, у череві якого один за одним зникли три восьмиосні тягачі; за навантаженням спостерігала група людей… Оператор перевів об’єктив на обличчя і Тищенко і відчув, як замлоїло в грудях. То були організатори І “Експарки” — він і вісім його товаришів. Живим лишився тільки він. Тим часом око об’єктива зупинилося, на ньому — керівникові новоутвореного кооперативу. З екрану дивився широколиций, міцної статури молодий чолов’яга. В очі впадала могутня шия борця (хоча боротьбою він ніколи не займався) і такі ж плечі, на яких, здавалося, тільки дивом не розлізалася сорочка, його збентежив колір очей. В житті вони були чи то гірчичні, а чи кольору хакі, а на екрані — жива зелень… Відеозапис тривав стільки ж хвилин, скільки й тоді, багато років тому, коли його, озвучений, показували по телебаченню.

— Відома вам картина, — прокоментував Іван Іванович. — Цей матеріал відзняв для телестудії наш оператор… Спеціальною апаратурою.

Тим часом на екрані з’явилися ті ж самі кадри, але люди на них були вже в променевому “одязі”. Тищенко звернув увагу, що його еліпсоїд був на нього ніби завеликий — він не зростався з тілом, як у тих з “комісії”, та і в його друзів. Здавалося, дмухне вітрець — і ефірна оболонка зразу ж відлетить…

— Сподіваюся, ви вже збагнули, чому вибір упав саме на вас? — озвався керівник Центру, вимикаючи апаратуру. — Ваша духовна оболонка не надто тісно пов’язана з матеріальною, і отже відокремити її від тіла буде не так уже й важко.

— А ці… духовні оболонки… Вони не розлетяться врізнобіч, щойно відокремляться від тіла? — поцікавився Тищенко.

— Ні, — запевнив Іван Іванович. — Вони являють собою щось на зразок матрьошок: одна в одній. Тільки уявити собі такий вибір важко, бо там менша матрьошка ховає в собі більшу… Власне, це складно зрозуміти тут, у нашому вимірі. Там же, де вам доведеться працювати, це здаватиметься природним. — У низькому хрипкуватому голосі керівника Центру відчувалися впевненість і спокій професора, який пояснює студентові відомі наукові істини.

— Гаразд, припустімо, що моє Я опинилося в тому — іншому світі… — озвався “виконавець”. — Але ж він безмежний. Як у безмежжі можливо відшукати одну-єдину душу?

— Ось ми й підійшли до деталей… — усміхнувся Іван Іванович. — Ви чули коли-небудь про постулат Гаутами? Не чули… Відповідно до цього постулату кожна точка простору-часу знає абсолютно все про інші точки простору-часу, тільки в послабленому вигляді. Що далі точки одна від одної, то слабкіше вони знають, але знають все… Проникнувши в той світ, ваше Я вмить стане його складовою, воно буцімто підключиться до пам’яті Вселенського комп’ютера.

— Ну, от і добре, — сказав Тищенко, імітуючи в голосі легковажність. — Залишається тільки отримати путівку.

— Мабуть, що… А тільки путівку ви отримаєте не тут, а по той бік дзеркала.

Обличчя господаря, яке на час втратило стандартний для представників “Порядку” вираз, знову стало вимогливим. Надто це впало в око по тому, як він сів до столу, котрий був ніби фрагментом баченого Тищенком в офісі. Його, здавалося, відпиляли від тієї споруди і разом з головою, торсом та невидимою, схованою за поліровкою, частиною тіла, перенесли сюди. Тільки великий ніс між повних пещених щік вносив якусь невідповідність у “стандарт”. Він здавався випадковою деталлю, позиченою з чужого обличчя.

Кімната, куди Іван Іванович завів Тищенка, була вмебльована двома кріслами з високими бильцями. Звичайні крісла, в яких при бажанні можна було б і покуняти, але тільки стояли вони під арками, подібними до тих, крізь які проходять авіапасажири в пунктах огляду. В одному кріслі вже сидів чорнявий молодий чоловік, котрий доставив Тищенка в офіс “Порядку”, а потім — до Центру.

— Познайомтеся ближче, — сказав керівник. — Я з’явлюся за півгодини.

З вулиці долинав якийсь гомін, чулися голоси й тупіт.

— Все мітингують, — зауважив осудливо Іван Іванович перед тим, як причинити за собою двері.

Ввічливий вираз, що його Тищенко завважував раніше на обличчі молодика, кудись зник; зараз воно було відчуженим і холодним. Тільки чорні очі, якими він окинув свого майбутнього супутника, виблискували неначе неземним вогнем; вони здавалися двома вікнами в пекло. “Авжеж, — подумав Тищенко, — мало радості поступатися комусь своєю чергою жити…” А вголос сказав:

— Послухай-но, друже, чому це твоїй конторі прикрутило викидати такі шалені гроші? Чи не простіше дочекатись, поки та особа сама нас відвідає? Адже рано чи пізно вона з’явиться…

— Вся справа в тому, — сказав серйозно чорнявий, — що коли ми кажемо рано чи пізно, то маємо на увазі не дні, не місяці і навіть не роки, а покоління. Якщо припустити, що душа тієї особи втілиться в народжене цієї миті немовля, то заявить вона про себе в кращому випадку років через тридцять. Я вже не кажу про те. шо з’явились вона може де завгодно — в Австралії, Африці або багатомільярдній, багатоликій Азії. А нам вона потрібна зараз і тут.

— Але ж незамінних немає, — вихопилось у Тищенка. — Хіба не можна відшукати серед живих?

— Щодо немає незамінних — це казка для тих, — молодий чоловік кивнув на відкрите вікно, звідки долинав усе голосніший гомін. — Незамінні особи є, бони приходять у цеп світ тоді, коли в них виникає потреба.

Попри молодий вік, чорнявий виявляв переконаність людини, яка бувала в бувальцях. У свідомість Тищенка закрався сумнів: чи насправді тіло, що сидить у кріслі навпроти, належить молодому чоловікові? А якщо його підозра слушна, то яким чином сталася заміна душ — з обопільної згоди чи насильницьким шляхом? Уперше подумав, що “Порядок”, витягнувши з нього общянку про нерозголошення таємниці, сам жодних гарантій про його повернення не дав. В уяві виникли обличчя дружини і двох їхніх синів; вони постаааяи щораз, як він ішов на ризиковану акцію, і були нагадуванням тога яку велику ціну йому доведеться сплатити за необачність… Він подивився на годинник. З хвилини на хвилину мав прийти керівник Центру.

Раптом Тищенко відчув, що арка над ним начебто ожила. В ній не видно було ні індикаторних вічок, ані якихось інших прикмет, що свідчили б про те, що її ввімкнули, але від неї линуло щось таке, чого не вловлювали органи чуття. Він кинув погляд на супутника: той, попри зовнішнє відчуження, чогось очікував. “А де ж Іван Іванович?” — подумав Тищенко і раптом побачив його — у своєму кабінеті (передпокої відеозалу) з напруженим серйозним обличчям. На ньому був сталевого кольору кітель — не військовий, а цивільний. У такому ж кітелі Тищенко бачив колись на фото свого діда. “Коли він устиг убратись!?? — подумав здивовано. — І з якої нагоди?” Раптом зрозумів — керівник Центру приготувався до зустрічі тієї поважної особи. Тищенко хоч і бачив Івана Івановича, але водночас перебував у кріслі і відчував на собі дію якогось поля. Воно позбавляло тіло ваги і занурювало в сон, але то був дивний стан, коли сон не заважав яві. Те ж саме відбувалося і з супутником; він швидко-швидко кліпав очима, конвульсійно здригався в кріслі; його аурі, мабуть, важко було покидати тіло. Тищенко ще встиг подумати: якщо мені судилося повернутися в цей світ, то навряд чн я зустріну те, що так важко відділяється зараз від илоті чорнявого. Тієї ж миті аобачяш себе, сидячого нерухомо під аркою. Він начебто дивився в дзеркало. Ні, із задзеркалля на своє матеріальне відображення, котре здавалося йому таким же уявиш, як і тоді, коли він дивився з матеріального світу. Раптом побачив (хоча це поняття лише умовно відбивало значення слова “бачити”) ще одну пару по обидва боки “дзеркала”. То був чорнявий молодий чоловік, що тепер уже нерухомо сидів у кріслі дід аркою, і те, що недавно в ньому ховалося. Але в всій парі вгадувалося щось дивне — з задзеркалля на тіло молодика дивилася якась інша сутність, начебто хтось бачив у люстрі не своє, а чуже лице.

Вони віддалялися від своїх матеріальних задзеркаль. Тищенко сприймав усе довкруж: будинки, людей, які з вулиць потоками стікалися на площу, п’ятнадцять чоловіків у офісі “Порядку” — всі в сталевого кольору кітелях і з однаковим урочистим виразом на обличчях. “Але ж вони теж приготувалися до зустрічі, — подумав він. — Отже в них немає сумніву, що вона відбудеться”. Скоро Тищенко збагнув, що все, про що б він не згадав, тієї ж миті поставало в його свідомості, немов живе. Його духовна сутність мала ті ж органи чуття, що й матеріальна. Тільки не могла впливати на матеріальний світ. Власне, його тіло донедавна було лише скафандром, у якому дух перебував у світі матерії. “А де гарантія, що особа, котру так очікують, не скористається моїм скафандром?” — подумав батько “Експарки”.

— Забагато честі, — почув він.

Це був не голос, а думка, що прийшла до нього з зовні.

— Ти що, підслуховуєш? — запитав він.

— Зосередьтеся, — долинуло до нього. — Ми наближаємося до світу, де немає таємниць.

— Але ж ми йдемо до нього з таємницею.

— Це таємниця для тих, хто перебуває в матеріальному задзеркаллі. До речі, не забувай про тіло.

Нагадування про тіло на мить перемкнуло щось у свідомості, і Тищенко знову опинився над чоловіком, що нерухомо сидів у кріслі.

— А чого не треба забувати про тіло? — запитав він.

— Бо заблукаєш на зворотній дорозі, — почув у відповідь. — А це буде катастрофа для всіх.

Досі він начебто ширяв, як уві сні, та раптом відчув, що наближається до невидимого бар’єру, подолавши який можна й не повернутись. Він приріс думкою до постаті і; кріслі, відчуваючи, як майже непомітно слабшає зв’язок між ним і людиною в матеріальному задзеркаллі. Раптом побачив темну пляму; то була тінь, котра входила (точніше, втискалася) в невідомий простір. Вона дуже швидко заглиблювалась, утворюючи щось на зразок тунелю у формі людської постаті. Це був тунель, окреслений суттю чорнявого, власне, слід, в якому рухався Тищенко.

— Увага, — долинуло до нього. — Зараз тебе зустрінуть твої друзі по “Експарці”. Вони допоможуть нам виконати завдання.

— Для цього потрібна їхня згода.

— А хіба ти ще не знаєш, що всі згодні? — Хоч це була гола думка чорнявого, але в ній відчувалась іронія.

І тут їх оточили кілька променистих силуетів, почулись голоси:

— Боже мій, хто до нас прийшов!

— Привіт, Тищо!

— Як бачиш, братухо, цей світ не гірший того. Принаймні не треба носити важкого одягу, що зветься тілом.

Всі почуття були такими ж, як і в земному світі: його начебто обіймали, плескали по плечах, йому раділи. Це були друзі й однодумці — чисті душею й намірами. З тією різницею, що там ці якості ховалися в матеріальному тілі і, щоб їх виявити, з людиною інколи треба було не один пуд солі з’їсти. А тут вони бачилися в оголеному вигляді й від цього радість зустрічі була глибокою й світлою.

“А світ цей таки відкритий…” — подумав Тищенко й одразу ж почув:

— Не зовсім так, брате. Темних, закритих сутей тут не менше, ніж на землі. До речі, одну з них ти привів з собою. — Це був голос друга дитинства — Хоми Булиги, з яким він продибав від дитячого садка до пожежі в лісі. Там їхні дороги й розійшлися. Труп Булиги, скільки не шукали, так і не знайшли серед обгорілих дерез.

“Як я цього відразу не помітив… — майнула думка. — Він безперешкодно проникає в мою свідомість. Я ж нічого не знаю, про що він думає”.

— Сподіваюсь, ця обставина не стане причиною розриву контракту? — почув він тієї ж миті.

— Ні, — відповів. — Душа того чоловіка буде доставлена в людське суспільство. “Експарка” ще нікого не підводила.

Від збудження Тищенко мало не забув про постать, що нерухомо сиділа під аркою. А схаменувшись, зрозумів: усе, чого б не торкалась думка, миттю витягувалося в часі. Так, арка над його тілом виявилася лише тінню — проекцією на площину всього складного процесу її створення. Це, власне, була голографічна картина, з якої Тищенко зрозумів не тільки ідею відокремлення аури від тіла, а й побачив обличчя вчених, які створили прилад. Те ж саме сталося, і з будинком біофаку; як тільки до нього доторкнулась думка, він враз розклався в часі від сучасного стану до того моменту, коли в землю увіткнулась перша лопата при закладанні фундаменту. Будь-який матеріальний предмет, що виникав у пам’яті, був лише картинкою (об’ємною), за якою тягнувся в задзеркалля весь процес його створення. Це був світ оголених причин і наслідків. “Та я ж можу подорожувати в минуле…” — подумав він.

— У нас обмаль часу, — нагадав представник “Порядку”. -Тіло не може довго залишитися без духу.

— Темний має рацію, — підтвердив Хома Булига. — Поквапимось, Тищо, якщо не хочеш залишитися тут аж до наступного втілення.

В дорогу вирушили втрьох — Тищенко, Булига й чорнявий. Інші суті зникли. “А чи рухаємося ми взагалі?” — засумнівався батько “Експарки”, не випускаючи з виду пурпурово-оранжеву сферу, котра вінчала променистий еліпсоїд представника “Порядку”. Вони перебували в позапросторовому вимірі — не видно було жодного орієнтира. Та ось опинилися в якійсь сітці. Пропливали крізь неї, немов крізь туман. Скоро Тищенко збагнув, що це не сітка, а світ об’ємних зображень. Власне, це був земний світ, з тією різницею, що предмети — хай то людина, рослина, машина чи будинок, крім звичайного просторового стану, мали ще один — часовий: від кожного зображення, неначе т.інь, тягнулася в глибину минулого еся його історія. “Та я ж те саме бачу, коли відтворюю в пам’яті земні предмети, — подумав Тищенко. — Отже, це властивість не цього світу, а моєї відірваної від тіла суті”.

— Ні, брате, — долинула до нього думка Хоми, — те, що ти бачиш, властивість цього світу, а ти лише його складова. Світ людей, а точніше втілених сутей, — світ обмеженого простору й дуже нетривалого часу. Світ же, в якому ми перебуваємо, — безмежний у просторі, а час — не абстрактний вектор, а надпростір, зітканий з причин і наслідків. Це пам’ять Вселенського Розуму. А ми пливемо по ній. І оскільки рухаємось поки що в часі, то й обриси предметів здаються нам розмитими.

…Жовта пляма від ліхтаря вихоплювала з темряви частину бруківки й хідник із заметом під деревом. Вулиця спала. Світилося тільки у вікнах великого будинку з панелями, біля якого опинилася група. Предмети якось раптом втратили “часові тіні” й обросли контурами. І вони — безтілесні стали точнісінько такими, як і в матеріальному світі: чорнявий перетворився на скромного молодика у картатій сорочці й джинсах, Хома Булига — в дистрофічного з вигляду чолов’ягу, на худих плечах якого, наче на опудалі, висіла шкуратянка (таким Тищенко бачив його востаннє біля трапу літака). І все ж вони не мали ні тіл, ні одягу. Це були міражі, згустки інформації.

— Трохи поквапились, — сказав чорнявий. — Доведеться почекати до ранку.

Він попрямував до великих дубових дверей. Військовий, який куняв за столом у коридорі, ніяк на них не зідреагував. Вони були для нього сутями з іншого виміру… Одні з численних дверей на третьому поверсі, куди вони піднялися широкими мармуровими сходами, були прочинені. Виконавець акції від “Порядку” штовхнув їх і, як до себе додому, зайшов у невелику кімнату, де за столом секретаря сидів молодий чоловік в гімнастерці без погон. З нещільно причиненого тамбура долинали голоси. Господар приймальні дивився їм просто в очі, і Тищенко сказав:

— Добридень.

Чорнявий хихотнув і подався до тамбура.

— Тищо, це тільки кіно-відеозапис, — нагадав Хома.

Вони пішли слідом за представником “Порядку” і опинилися в великій кімнаті, де за пе-подібним столом сиділо з десяток чоловіків різного віку й жінка. Учасники зібрання потопали в сизому цигарковому чаді. Говорила жінка:

— …Доки можна терпіти!? Це останнє попередження! Ще одне порушення графіка, і ми тебе розстріляємо! — Вона мала низький, прокурений голос. — Хто за?

Всі, крім одного, підвели руки. А той, про кого йшла мова, сидів ні живий ні мертвий. Він був підстрижений під бокс, і його великі червоні вуха, не прикриті волоссям, палали на тлі нездорового жовтого обличчя. Тищенко завважив, що, попри відмінність у віці, кольорі воласся, одягу і навіть статі, лоди, які сиділи в цьому кабінеті, були навдивовижу схожі. Йому на мить здалася, що він — уее ще в офісі “Порядку”. А тільки хтось замінив за великим столом одну багатоголову істоту на іншу. І ще він подумав, що там — в асоціації “Порядок” та істота була якоюсь парадною, а тут — робочою. Несподівано пролунав скрик болю й відчаю, що долинав звідкілясь із низу. Обличчя жінки, яка сиділа на вільному місці, поморщилося, вона покликала:

— Петре Іллічу! — Коли в дверях з’явився секретар, сказала: — Накажи отим, — вона тицьнула пальцем униз, — нехай припиняють… Нам працювати треба… Що за народ!

Від моторошного крику й напруги, що панувала в кабінеті, у Тищенка виникло відчуття, близьке до запаморочення.

— Заспокойся, брате, — підтримав його Хома. — Це лише фантом жаху. Той, чий крик ми чули, давно — у світі сутей.

Тищенко вже розумів, що інформація про особу, заради якої вони проникли в пам’ять Вселенського Розуму, схована в закритій суті супутника. Спробуй-но вгадай, хто вона.

— Ці завжди туману напускають, — підтвердив його думку Хома. — Навіть там, де й не слід.

— Послухай-но, — звернувся він подумки до друга дитинства. — А чому саме в и мене зустріли? У вас що, домовленість з “Порядком”?

— Ні, батьку, — долинуло до нього; він навіть відчув: іронію в слові “батько”, — тут такий закон — кожну людську суть, що залишила в матеріальному світі свій, скафандр, зустрічають усі, хто колись був йому близьким і хто пішов раніше — рідні, друзі…

На вулиці лежав брудний сніг. Ранок ще не зовсім звільнився від ночі. Люди у вушанках і напівпальтах квапились до станції метро. Чорнявий з компанією направились туди ж. На них ніхто не звертав уваги. Їх просто не бачили… На станції вокзальній, де вони вийшли з підземки, панувала розгубленість. Широкими сходами, що вели до електричок, рухалися в протилежних напрямках два людських потоки — потоки страху й паніки. Люди боялись запізнитись на електричку або до метро.

…Потоки висіли над полустанком з мініатюрним будиночком-касою. Проторохтіла, віддаляючись, порожня електричка… Йшли добре асфальтованою сільською вулицею. Старі хати були прикрашені різьбленими віконницями. Скоро село закінчилось, а шосейка потяглася до невеликого гаю, в якому за бетонним парканом ховався двоповерховий кам’яний маєток.

Ворота виявилися зачиненими, довкруж — нікого. Хома, вхопившись за край паркану, підтягнувся на руках і зазирнув у двір.

— Там вовкодави, — повідомив.

— Ну, й хай собі, — відказав чорнявий.

Тищенкові дивно було дивитись, як поряд із вівчаркою завбільшки з теля приземлився Булига, а слідом і чорнявий. Собака й вухом не повів у їхній бік.

— Послухай-но, Хомо, цей світ… Але ж усе таке справжнє…

— Це не світ. Це лише інформаційний дубль того, що було колись. Фрагмент пам’яті Вселенського Розуму. Звикни до цього.

Двері особняка відчинились, і на ґанок вийшов чоловік у військовій формі. В руках у нього була каструля з якимсь варивом. Чоловік попрямував до вовкодавів, що лежали обабіч воріт. Тим часом представник “Порядку”, Хома й Тищенко прослизнули в прочинені двері й опинилися в невеликій казармі. І хоч молоді люди у формі військ внутрішньої безпеки були лише відбитками колись реального життя, група чорнявого рушила до високих білих дверей навшпиньках. Сходами, вкритими м’яким персидським килимом, вони зійшли на другий поверх… На підлозі корчився в судомі чоловік. Це були останні хвилини його життя. В кімнаті стояв гострий запах горілчаного перегару. Чорнявий схилився над лежачим. На нього дивилися чорні, але вже без блиску, якісь матові, очі. Чоловік на підлозі востаннє сіпнувся і заціпенів.

— Все, — сказав ватажок акції, втрачаючи форму і знову обертаючись на променистий еліпсоїд, — за мною!

Уже в безпросторовому вимірі, куди вони полинули вслід за темним, Тищенко почув думку Хоми:

— Ти ба, погнав по сліду… Наче гончак.

— А навіщо нам треба було заглиблюватись в пам’ять Вселенського Розуму? — поцікавився Тищенко. — Чи не простіше було одразу направитись до місця перебування тієї особи?

Ведучий акції проігнорував запитання. Відповів Булига:

— Простіше… Якби особа, по яку ми прибули, не була закритою. Вони-бо — закриті не лишають відкритого сліду. Хоча від них, як і від будь-якого живого або неживого предмета, відходить часова інформація, але вона така ж, як і вони, закрита. І збагнути її може тільки такий самий — закритий.

— Як я зрозумів — усі закриті погані? — подав думку Тищенко.

— Ні. Це можна сформулювати так: не всі закриті погані, але всі погані — закриті. А ще точніше: темна особа ховається тільки в закритій суті.

— Хомо, ось ми зараз пересуваємося в цьому світі… Що нами рухає? Яка енергія?

— Думка. В даному випадку — думка чорнявого. Ми добровільно дозволили йому нас вести.

Досі вони рухались у якомусь бєзиросторовому вимірі — довкруг тільки світло і єдина темна тінь. Та ось стали з’являтися й інші тіні. Начебто в ясний день запрацювали дивні антипрожектори, лінзи яких випромінювали потоки мороку… Раптом вони опинилися поряд із джерелом антисвітлового потоку. Ним був променистий силует, який нічим не відрізнявся від силуету чорнявого. Він здавався порошинкою в безмежжі океану. “Порошинка” швидко-швидко коливалась, і тінь від неї падала кудись на межі “океану”. І тут Тищенко помітив міріади таких самих “гідрозолей”. Вони відрізнялися одна від одної тільки частотою коливань: у одних вона була надзвичайно висока, в інших — менша. Це були людські суті. Від них відходили закриті й відкриті інформаційні тіні (біографії). Об’єкт, до якого наблизилась експедиція “Порядку”, вирізнявся між міріадами вібруючих часток надзвичайно низькою частотою світлових коливань. Він і такі, як він(а їх було немало на різних рівнях Безмежжя Вселенського Духу), здавалося, не випромінювали, а поглинали енергію, що її генерували потужні суті сусідів. Незважаючи на те, що об’єкт був безтілесний, Тищенко впізнав у ньому чоловіка, що помер у маєтку з охороною. Тільки чоловіка. Біографія ж його була темним слідом у минуле.

— Увага, — долинула інформація від представника “Порядку”. — Зараз відбудеться заміна сутей. Ти доставиш особу і провідника до тунелю. — Команда призначалась Булизі. — А ти проведеш її крізь тунель між двома вимірами і покажеш постать для втілення. — Ця команда адресувалась Тищенкові.

Тон наказу неприємно шпигнув самолюбство батька “Експарки”. На його почуття відгукнувся Хома:

— Ти ба, командир знайшовся… А нічого не вдієш. Ти в них, Тищо, заложник. Воістину сказано: не може бути угоди з темним; може бути тільки рабство у темного.

Чорнявий проігнорував зауваження Булиги; суть його метнулась до духовної суті особи; дві хмарки, що відливали темним перламутром, на мить злилися, злилися й часові тіні біографій. Від накладання темного на темне довкола стало смеркати. Невідомо звідки прибуло багато закритих. Простір у тому місці нагадував каламутну товщу океану в сонячний день.

— Судячи з того, як вільно орієнтується тут твій супутник, подібні оборудки йому доводиться проробляти не вперше, — подав думку Хома. — Можна тільки здогадуватися, кого вони втілюють…

У думці друга не було й натяку на причетність до цього Тищенка, але він усе-таки відчував докір. А може, Хома йому просто розкрив очі. Але ж “Експарка” — тільки технічний виконавець, — подумав він, забувши на мить, що його свідомість відкрита.

— Утішся тим, що ці ще й не таких, як ти, обдурювали, — зауважив Булига. — Вчені, що розробили метод тимчасового обездушення людини і створили “арку”, також пошилися в дурні, як діти… Вони сподівалися втілити достроково Вернадського, Оствальда, Максвелла… Дідька лисого! Як тільки “Порядок” отримав від них технічну документацію й “арку”, яйцеголових просто розігнали.

— Послухай-но, Хомо, а чи не розірвати мені контракт?

— Ні, Тищо, Твоє тіло в їхніх руках. Перед тим, як пропонувати тобі оборудку, вони все прорахували: і те, що тут вас зустріну я, і що я нічого не зроблю такого, що завдало б тобі шкоди. Це їхній метод. Будь-яка акція розрахована на повну непоінформованість виконавця. Нам не залишається нічого, як довести діло до кінця… і сподіватися, що в сучасному суспільстві це дерево не принесе тих плодів, котрих від нього очікують.

Тим часом вібруюча темна хмара і. тінь, що від неї відходила, роздвоїлась і одна частина вмить, опинилася біля провідників. Це була душа людини, смерть якої вони спостерігали в пам’яті Вселенського Розуму. Далі цього моменту біографії інформацію про душу, неможливо було розібрати.

— Переміщувана особа… — кинув, шпильку Хома.

…Переміщувана особа, Тищенко й Булига; знову опинилися біля невидимої щільної субстанції, па той. бік. якої був матеріальний світ. Прощалися по-земному. Тільки при обіймах не було чути ні стукоту сердець, ні дихання. Але почуття смутку було в стократ сильнішим.

— Чого на світі не буває, — долинула до Тищенка думка друга, — може, нашій “Експарці” судилося в майбутньому… — Але раптом Хома затнувся, згадавши, мабуть, про стороннього, додав: — Квапся. Тілу потрібна душа.

Тієї ж миті виконавець акції залишився наодинці з переміщуваною особою біля “нічийного шару”. Перед тим, як зануритися в нього, Тищенко поцікавився:

— Послухай-но, а що ти забув у земному світі?

— Я там потрібен, — долинула відповідь.

— Навіщо?

— Щоб навести порядок.

— Вочевидь, ти, й справді, велике цабе, якщо світ гомо сапіенс не може без тебе впоратися зі своїми проблемами.

— Проблеми — функція порядку. Зміни порядок — відпадуть проблеми.

— Але ж зміна порядку неможлива без порушення причинно-наслідкової логіки еволюції. Чи ти, може, збираєшся ламати життєвий устрій земного суспільства?

— Авжеж.

Від цього впевнено вимовленого слова темного суть Тищенка аж ніби вибухнула, але часу на з’ясування вже не лишилося. І він із закликом “за мною!” першим занурився в невидиме поле. Особа майнула в “тунель”, утворений енергетичним силуетом батька “Експарки”.

Тищенко міцно тримав у пам’яті обидва тіла під арками; він послав темному ще одну думку:

— Але ж руйнування устрою пов’язане з великими стражданнями для всіх.

Відповіді він не почув. У цьому шарі його, Тищенка, суть уже була закрита. І тут йому спало на думку: “Якщо “Порядок” володіє засобами заміни людських душ, то де гарантія, що процес не пустять на конвейєр. А це означатиме підміну суспільства… Буде створено такі собі Шамбали (а точніше — їхні протилежності), крізь які суті людей, що не відповідають стандарту “Порядку”, підмінятимуться потрібними, взятими з безмежного океану тих, що пішли. Похмура перспектива…” — подумав батька “Експарки”… Лишалися частки секунди. Виконавець акції не те що бачив — він відчував своє тіло з кріслі. Раптом його ефірну суть немов блискавкою протнуло: “Цей месія зараз опиниться біля керма монолітної й багатої структури, котрій бракує лише ідейного натхненника!”

Те, що він скоїв наступної миті, не можна було пояснити ні логікою, ні інстинктом, його душа раптом змінила напрямок і ввійшла в тіло чорнявого молодика… Перше, що він відчув, — тепло. Здавалося, він убрався в одяг, попередньо нагрітий чиїмсь тілом. Розплющив очі. Він перебував у кімнаті, вмебльованій двома кріслами й арками над ними. Це були не відбитки пам’яті, а матеріальний світ. У кріслі навпроти сидів широколиций лобатий здоровань з короткою зачіскою і добродушним слов’янським обличчям. Вії його сіпнулись, і в Тищенка втупились зачмелені зеленкувато-жовті очі. Йому стало не по собі. На нього дивився він сам. Але не із задзеркалля і навіть не з того світу… Поволі полуда спала з очей, зіниці звузились, стали чорними. В них з’явилося щось схоже на допитливість.

Тим часом Тищенкова суть швидко призвичаювалася в тілі чорнявого. Вона, немов пілот, що зайшов у кабіну літака невідомої моделі, перевіряла різноманітні датчики, “зазирнула” в пам’ять “комп’ютера” і тієї ж миті отримала біографічну довідку про колишнього власника тіла. Але це була тільки інформація про людину, а не її суть; позичений порожній скафандр і технічна документація до нього.

Відчинились двері. В кімнату зайшов керівник Центру. Мить повагавшись біля входу, він попростував до чорнявого. З кожним кроком радість на його обличчі поступалась місцем страхові. Він немов би зменшувався в розмірі; коли ж опинився поряд з кріслом, то й зовсім знітився. На обличчі з’явився вираз запобігання і бажання виконувати. Іван Іванович стояв біля крісла під аркою, як біля трону, схиливши улесливо голову.

— Щиро просимо! — пробелькотів. — Ми давно очікуємо…

В цей час у дверях виросли двоє здорованів у мішкуватих сірих костюмах. Їх маківки з рідким білявим волоссям майже торкалися верху одвірка, а під лівим боком у кожного щось стовбурчилося.

— Прошу, — ще нижче вклонився керівник Центру.

Тищенко в тілі чорнявого підвівся з крісла… І тут на нього обрушилося його ж тіло. Лише реакція і дух першої людини “Експарки” врятували “месію” від нищівного удару в голову, котрий для його теперішньої, недолугої постаті був би останнім. Від другого удару, в якому було сконцентровано вселенську лють і міць Тищенкової плоті, його уберіг один із дужанів, який ребром долоні, немов сокирою, рубонув по шиї ні в чому не винне тіло, яке ще недавно належало батькові “Експарки”.

На глухому подвір’ї біофаку, куди чорнявий вийшов у супроводі Івана Івановича та двох охоронців, стояв той самий пошарпаний автомобіль, а біля нього — літній чоловік, “представник замовника”. Він віддано посміхнувся і відчинив дверцята.

— Взагалі-то вам би годився броньований лімузин і ескорт мотоциклістів, — схазаз вибачливо. — Але з міркувань конспірації скористаємося поки що з цього точила.

Опинившись за брамою біофаку, зони дозго не могли вклинитися в проїжджу частину, котра виявилася запрудженою людьми й машинами, які рухалися зі швидкістю пішохода. В потилиці чорнявому й літньому, що сидів за кермом, сито й спокійно дихали дзое здорованів.

— Ви саме вчасно, — зауважив водій, киваючи на демонстрацію.

— Гм-гм… Проблеми, — озвався задумливо Тищенко-чорнявий. Повагавшись, додав упевненіше: — Проблеми — функції порядку. Зміниш порядок — відпадуть проблеми.

Літній подивився на нього побожно.

“Я вам покажу порядок! — подумав батько “Експарки”. — Розтаку вашу перетаку!..”

Анджей Сапковський ВІДЬМАК Оповідання

Згодом оповідали, начебто він прийшов з півночі, від Ланцюгової брами. Йшов пішки, ведучи нав’юченого коня за повід. Було вже далеко пополудні, крамниці поворозників та римарів позамикалися, вулички спорожніли. Хоч стало жарко, чоловік накинувся чорним плащем, привертаючи до себе загальну увагу.

Зупинився він під корчмою “Старий Наракорт”, хвильку постояв, дослухаючись до гомону всередині. Корчма, як і завше о цій порі, була повна людей. Незнайомець подався вуличкою вниз. Неподалік стояла ще одна, менша корчма, називалась вона “Лис”. Людей тут було негусто. Корчма зажила не найкращої слави.

Хазяїн звів голову з-над діжки квашених огірків і зміряв прибульця поглядом. Той, усе ще в плащі, стояв непорушно перед шинквасом і мовчав.

— Вам чого?

— Пива, — сказав незнайомець.

Голос мав неприємний.

Корчмар обтер об фартуха руки й наповнив череп’яний кухоль з надщербленими вінцями.

Незнайомець не здавався старим, однак був геть сивий. З-під його плаща виглядала потерта шкірянка, зашнурована на шиї й плечах. Коли скинув плаща, всі помітили за плечима в прибульця меч. В тому не було нічого дивного: у Визимі майже всі мали зброю, а проте ніхто не носив меча за плечима, наче лук ачи сагайдак.

Незнайомець не сів до столу, де гомоніли нечисленні гості, лишився біля шинквасу й, свердлячи корчмаря проникливим поглядом, навстояки сьорбав пиво.

— Мені треба десь переночувати, — сказав він.

— Тут нема де, — буркнув корчмар, позираючи на його брудні чоботи. — В “Старому Наракорті” спитайте.

— Я б хотів тут.

— Нема місця. — Корчмар нарешті розпізнав акцент зайди — то був ривієць.

— Я заплачу, — сказав гість тихо, мовби вагаючись.

І тоді, власне, й сталась ота дурна пригода. Віспуватий ломовик, що не спускав із прибульця погляду, підвівся й ступив до шинквасу. Двоє його приятелів стали кроків за два позаду.

— Тобі ж кажуть: немає місць, дурню, гультіпако ривійський! — прохрипів ломовик, наближаючись до незнайомця. — Нам тут, у Визимі, такі, як ти, ні до чого. Це порядне місто!

Незнайомець узяв свого кухля й відступив трохи назад. Кинув погляд на корчмаря, але той одвертав очі: не мав жодного наміру заступатися. Зрештою, хто тих ривійців любить?

— Усі ривійці — бандюги! — не вгавав ломовик, дихаючи пивом, часником і люттю. — Чуєш, поганцю, що я кажу?!

— Не чує. Йому вуха лайном позакладало, — докинув один із тих, що стояли позаду.

Другий зареготав.

— Плати й вимітайся! — гаркнув віспуватий.

Незнайомець щойно тепер глянув на нього:

— Доп’ю пиво й піду.

— Ми тобі допоможемо! — ревнув ломовик, вибив ривійцеві з руки кухля і вчепився за ремінь у нього на грудях.

Один з напарників ломовика вже замахнувся був кулаком іззаду, коли чужинець раптом вирвався. Свиснув меч, видобутий із піхов, і стрімко зблиснув під каганцями. Знявся рейвах. Хтось із гостей кинувся до виходу. З тріском упало крісло, брязнув об діл череп’яний посуд. Корчмар — губи йому тремтіли — дивився на перерубане навпіл обличчя віспуватого, котрий, учепившись пальцями за край шинквасу, сповзав додолу, мовби тонув. Ті двоє вже лежали на підлозі — один непорушно, другий судомився в кривавій калюжі. Повітря розітнув істеричний жіночий крик. Корчмар затрясся, спазматично ковтнув повітря й почав блювати.

Незнайомець відступив до стіни, насторожений і напружений. Меча стискав обома руками, водячи вістрям у повітрі. Ніхто не рухався. Жах, мов холодне багно, обліпив людям обличчя, скував руки-ноги, заціпив горлянки.

Сторожа ввалилась до корчми з гуком і брязкотом. Було їх троє, очевидно, проходили поблизу. Вони тримали напоготові обмотані реміняччям палиці, проте, загледівши трупи, повихоплювали мечі. Ривієць, притулившись спиною до стіни, видобув лівою рукою з халяви кинджал.

— Кинь! — зарепетував один із сторожів тремтячим голосом. — Кинь, розбійнику! Підеш з нами!

Другий сторож штурхнув ногою стіл, який перешкоджав підступити до ривійця з другого боку.

— Гукай людей, Трешку! — скомандував він третьому, що тримався ближче до дверей.

— Не треба, — сказав незнайомець, опускаючи меча. — Я сам піду.

— Підеш на налигачі, собачий виродку! — верескнув перший. — Кинь меча, бо макітру тобі розчереплю!

Ривієць випростався. Затисши меча під пахвою, він підніс догори правицю й швидко накреслив у повітрі якийсь химерний знак. Зблиснули заклепки, якими густо, до самих ліктів були обшиті манжети його кафтана.

Сторожі миттю сахнулися, затуляючи обличчя руками. Хтось із гостей підхопився, хтось кинувся до дверей. Знову дико й пронизливо завищала жінка.

— Я сам піду, — повторив незнайомець твердим, металевим голосом. — А ви втрьох рушайте попереду. Ведіть до бургомістра. Я дороги не знаю.

— Авжеж, пане, — пробелькотів перший сторож і ступив до виходу, боязко озираючись.

Другий і третій рушили за ним, задкуючи й кваплячись. Незнайомець подався слідом, сховавши меча до піхов, а кинджал — за халяву. Коли проминав столи, гості поквапно затуляли обличчя полами свиток.

Велерад, бургомістр Визими, потер підборіддя й задумався. Він не був забобонний, ані полохливий, проте лишатися з сивоволосим сам на сам не зважувався. Зрештою, наказав сторожам:

— Вийдіть. А ти сідай. Ні, не тут. Он там, трохи далі.

Незнайомець сів. Не мав уже ні меча, ні чорного плаща.

— Слухаю, — сказав Велерад, бавлячись важкою чорнильницею на столі. — Я Велерад, бургомістр Визими. Що хочеш мені сказати, пане розбійнику, перш ніж запроторю тебе до буцегарні? Три душогубства і спроба зурочити всіх присутніх відьмацькими чарами — незле, їй-право, незле. За такі речі в нас у Визимі садять на палю. Але я чоловік справедливий, отож спершу вислухаю тебе. Кажи.

Ривієць розстебнув шкірянку і видобув із-під неї сувій білої козячої шкіри.

— На всіх роздоріжжях, по корчмах висить, — сказав він тихо. — Це правда — що в ньому написано?

— А, — кивнув Велерад, ковзнувши поглядом по змережаній письменами шкірі. — Он воно що. А я й не дотумкав одразу. Авжеж, правда, щонайправдивіша. Он і підпис — Фолтест, король, володар Темерії, Понтару та Магакаму. Значить, правда. Але грамота грамотою, а право правом. Я тут, у Визимі, пильную право й порядок. Мордувати людей не дозволю! Затямив? — Велерад од гніву сопів.

Ривієць кивнув головою на знак згоди.

— Відьмацький знак маєш?

Ривієць знову сягнув рукою за виріз кафтана й видобув звідтіля круглястий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні був зображений вовк із вишкіреними іклами.

— А звуть тебе як? Мені то байдуже — просто мушу якось звертатись…

— Геральт.

— Хай буде Геральт. За вимовою ти ніби з Ривії?

— Так.

— Ага. То знаєш що, Геральте? Облиш цю затію. — Велерад поплескав долонею по королівській грамоті. — Це справа повалена. Не один уже пробував. Це тобі, голубе, не кількох гультіпак укоськати.

— Я знаю. Але це моє ремесло, бургомістре. В грамоті написано: винагорода — три тисячі золотих.

— Три тисячі, — кивнув Велерад. — І королівна за дружину, як люди подейкують, хоч у грамоті милостивий Фолтест цього не дописав.

— Королівна мене не цікавить, — сказав Геральт. Він сидів непорушно, поклавши руки на коліна. — Там написано: три тисячі.

— Що за часи! — зітхнув бургомістр. — Пришелепуваті часи! Чи міг хто подумати, хоч би й зоп’яну, років двадцять тому, що буде таке ремесло: відьмаки! Мандрівні мисливці на василісків! Переїзні виловлювачі перелесників і драконів!.. Геральте, ваше ремесло дозволяє вам пити пиво?

— Аякже.

Велерад плеснув долонями й гукнув:

— Пива!.. А ти, Геральте, підсовуйся ближче. Без церемоній.

Пиво було пінне й холодне.

— Нікудишні часи, — ремствував Велерад, сьорбаючи з кухля. — Стільки всякої погані наплодилося! У Магакамі, в горах, аж кишить чортівнею. По лісах колись тільки вовки водились, а тепер — упирі, вовкулаки, ще якісь лисі дідьки; де не плюнь — вовкулаки чи інша погань! А по селах русалки та мавки дітей крадуть — уже добру сотню викрали. Та ще й болячки завелися, яких світ не чув. Ну, і це — до гурту! — Він посунув шкіряний сувій по стільниці. — Не диво, що й попит тепер такий на ваші послуги!..

— Це королівське послання, бургомістре. — Геральт підвів голову. — Знаєте якісь подробиці?

Велерад відкинувся на спинку крісла і склав руки на череві.

— Подробиці, кажеш? Авжеж, знаю. Не те, щоб із перших рук, але джерело, можна сказати, надійне.

— Мене все цікавить!

— Упертий ти. Ну, та як хочеш. Отже, слухай. — Велерад ще сьорбнув пива і стишив голос. — Наш милостивий Фолтест, ще як був королевичем, за старого Меделія, свого батька, не раз показував нам, на що здатен, а здатен він був, скажу я тобі, багато на що. Ми все сподівалися, що з віком це в нього минеться. Але після коронації, невдовзі по батьковій смерті, він перевершив самого себе. Всі аж роти пороззявляли. Словом — змайстрував дитя своїй рідній сестрі Адді. Адда була молодша за нього, завжди трималися разом, та ніхто нічого не підозрював, ну, хіба що королева… Словом, дивимось — Адда вже з ось таким черевом, Фолтест уже й про шлюб поговорює. Брат і сестра, уявляєш, Геральте?! Нівроку! Це ж якраз під той час Візимир з Новограда надумав видати за Фолтеста свою Дальку, спорядив послів, а тут доводилося тримати короля за руки-ноги, аби не прогнав тих послів у потилицю. Якось минулося, слава Богу, бо ображений Візимир повипускав би з нас усі бебехи. Потім не без сприяння самої Адди, що вплинула на священика, виклопотали тому шмаркачеві швидкий шлюб. Тоді, як і має бути, Адда розродилась. А тепер слухай, бо починається найголовніше. Оте, що вродилося, мало хто й бачив: одна повитуха вискочила у вікно вежі й розбилась насмерть, друга з’їхала з глузду. Видно, те немовля особливою вродою не відзначалось. Була то дівчинка. Зрештою, незабаром померла, бо ніхто, я так думаю, не поспішив перев’язати їй пуповину. На своє щастя й Адда не пережила пологів. А Фолтест знову пошився в дурні. Замість того, щоб те немовля спалити або, я знаю, закопати десь на пустирі, наказав поховати його в саркофазі у підземеллях палацу.

— Пізно тепер мудрувати, — озвався Геральт. — У кожнім разі, слід було запросити когось із Відунів.

— Маєш на увазі тих здирників із зірками на ковпаках? Гай-гай! їх збіглося, може, цілий десяток, але вже потім, коли з’ясувалося, що лежить у тому саркофазі. І що з нього ночами вилазить! А почало воно звідти вилазити не одразу, о ні! Сім років по похоронах був чистий спокій. Аж раптом якоїсь ночі, саме у розповінь, крик у палаці, метушня, вереск! Та що там казати, сам знаєш, та й грамоту королівську читав… Немовля підросло у труні, і то неабияк, а зуби йому повиростали — ой леле! Одне слово — упириця! Шкода, що ти не бачив замордованих нею. Як я. Оминав би Визиму десятою дорогою.

Геральт мовчав.

— І от, — провадив Велерад, — як я вже казав, поскликав Фолтест до себе цілу купу чаклунів та ворожбитів. Джерготіли щось один споперед одного, ледь не побились отими своїми палицями, з якими ходять, щоб, очевидно, собак відганяти, коли хтось напустить. А напускають, я думаю, на них собак часто. Вибач, Геральте, може, ти про чаклунів іншої думки — при твоєму ремеслі це не дивно, але для мене усі вони — дармоїди й дурні. Вам, відьмакам, люди вірять усе-таки більше. Ви принаймні — як би це краще сказати — дієте напрямки.

Геральт усміхнувся, але знову змовчав.

— А втім, — бургомістр зазирнув до кухля й долив іще пива собі та гостеві, — поради деяких чарівників були не такі-то й безглузді. Один радив спалити упирицю разом з палацом і саркофагом, інші воліли забити осикового кілка у різні частини тіла — зрозуміло, вдень, коли чортиця спить у труні, натомившись нічними забавами. Та знайшовся, на жаль, один телепень, горбатий пустельник із блазенською шапчиною на лисому черепі. Він оголосив, що це — чари, і що Фолтестову доньку можна від чаклувати, тобто зробити з потворної упириці королівну, гарну, як писанка. Треба, мовляв, лише пересидіти цілу ніч у склепі, та й по всьому. Й уяви собі, Геральте: цей недоумок подався на ніч у підземелля! Ну, звісно, лишилась від нього лише ота гостроверха шапчина та палиця. Але Фолтест учепився за цю божевільну думку, як реп’ях — за собачий хвіст. Не дозволив чіпати упирицю, натомість почав звідусіль згукувати шарлатанів, які взялися б обернути потвору на королівну. Ото, скажу тобі, була компанія! Якісь кривобокі баби, горбані, кульгавці, брудні і вошиві, кара Божа! Ну, й давай чаклувати — головним чином над мисками та кухлями. Ясна річ, не одного шахрая викрили, кількох навіть посадили на палю, хоч, як на мене, то їх усіх треба на палю, всіх! Упириця тим часом, сам розумієш, загризала людей, не звертаючи на чаклунів та їхні закляття ніякісінької уваги. Фолтест, звичайно, вже не мешкав у тому палаці. Та й ніхто в ньому не мешкав.

Велерад сьорбнув пива. Відьмак мовчав.

— І тягнеться все це, Геральте, ось уже шість років, бо ця почвара вродилася літ чотирнадцять тому. Мали ми тим часом і інші клопоти — побились, наприклад, із Візимиром з Новограда, але все це, як ти сам розумієш, цілком природно й по-людськи — за прикордонні стовпи, а не за чиюсь там ясновельможну доньку. Фолтест, до речі, вже кілька разів обмовлявся про нове одруження, та й до жіночих парсун, що йому звідусіль надсилають, почав приглядатись уважніше, в кожнім разі, вже не викидає їх, як раніше, до нужника. Та, на жаль, раз у раз обсідає його стара манія, шле комонних гінців по усіх-усюдах, аби шукали йому нових і нових чаклунів. Навіть нагороду постановив — три тисячі. Збіглися на цю приманку якісь шаленці, мандрівні лицарі, навіть один пастушок, сільський дурник, царство йому небесне. А упириці хоч би що. Та й ми призвичаїлись. Ото тільки загризе когось час від часу. Від чаклунів принаймні є користь: потвора насититься котримось із них і не швендяє поза палацом. А Фолтест собі новий палац спорудив, нітрохи не гірший.

— За шість років, — вигукнув Геральт, — ніхто нічого не зміг зробити?!

— Як бачиш, — кивнув Велерад. — Очевидно, нічого й неможливо зробити, мусимо змиритися. І Фолтест мусить, хоч поки що він і вивішує на роздоріжжях свої королівські грамоти. Охочих, здається, поменшало. Недавно, щоправда, з’явився був один, але три тисячі конче хотів отримати наперед. То його запхали в мішок і кинули в озеро.

— Шахраїв не бракує.

— Авжеж. По-моєму, їх навіть забагато, — погодився бургомістр, не спускаючи з гостя погляду. — Отож, як підеш до палацу, не вимагай золота наперед. Якщо, звісно, підеш.

— Піду.

— Що ж, діло твоє. Пам’ятай, однак, моє застереження. Що ж до винагороди, то останнім часом справді подейкують про ще одну — пригадуєш, я казав тобі? Королівну за дружину. Не знаю, чия це вигадка, але якщо упириця справді така з виду, як кажуть, то жарт цей доволі похмурий. Хоча й не забракло дурнів, які стрімголов кинулись до палацу, аби лишень породичатися з самим королем. Скажімо, двоє шевців. І чого ті шевці такі дурні, Геральте?

— Не знаю. А відьмаки приходили?

— Аякже, було кількоро. Та, зачувши, що упирицю треба відчарувати, а не забити, здебільшого лише знизували плечима і їхали геть. Тому так і зросла моя повага до відьмаків, Геральте. Був, правда, один, молодший за тебе, не пам’ятаю, як звати, — здається, він і не називав свого імені. То він таки спробував.

— І що?

— Ох, не питай. Зубата принцеса порозкидала його рештки довкола палацу. На добрих півпострілу з лука.

Геральт кивнув головою:

— Більше не приходили?

— Ні, був ще один.

Велерад хвилину помовчав. Відьмак не квапив його.

— Атож, — озвався нарешті бургомістр. — Був ще один. Фолтест пригрозив йому шибеницею, якщо він, замість відчаклувати, заб’є королівну чи покалічить. Але той лише засміявся й почав пакуватися. Однак…

Велерад знову стишив голос майже до шепоту, схилившись над самий стіл:

— …Однак передумав. Розумієш, Геральте, тут, у Визимі, є кілька розумних людей, декотрі навіть обіймають поважні посади. Отож уся ця історія їм обридла. Подейкують, ніби вони тихцем переконали відьмака не розводити церемоній і не бавитись ні в які відчакловування, а забити потвору і сказати королю, що чари не подіяли, принцеса впала зі сходів, ну, словом, трапився нещасний випадок. Король, звісно, розлютиться, але закінчиться все тим, що він просто не дасть ні гроша з обіцяних трьох тисяч. Клятий відьмак відповів нам на це, щоб ми самі задарма ходили на упирів. Отож, нічого не вдієш, довелося скинутись та поторгу-ватися… Шкода тільки, що нічого з того не вийшло.

Геральт звів брови.

— Нічого, — повторив Велерад. — Відьмак не схотів іти туди зразу, першої ж ночі. Тинявсь околицею, чатував. Урешті, кажуть, побачив потвору, очевидно, при ділі, бо та просто так зі склепу не вилазить — аби лиш розім’яти ноги. Отож, побачив її і тієї ж ночі здимів. Навіть не попрощався.

Геральт скривив губи, що, скорше за все, мало означати посмішку.

— А ті розумні люди, — мовив він, — звичайно ж, не віддали йому гроші? Відьмаки платню наперед не беруть.

— Не віддали, — кивнув Велерад.

— А що кажуть: скільки тих грошей?

Велерад вишкірив зуби.

— Одні подейкують — вісімсот…

Геральт покрутив головою.

— Інші, — сказав бургомістр, — подейкують про тисячу…

— Негусто, надто коли врахувати, що плітка завжди трохи перебільшує… Як не кажи, король дає три тисячі…

— Не забудь ще й про наречену, — глузливо додав Велерад. — Власне, про що ми тут сперечаємось? Адже ясно, що все одно не дістанеш тих трьох тисяч.

— Це ж чому?

Велерад ляснув долонею по столі:

— Геральте, не псуй моєї доброї думки про відьмаків! Уся ця халепа триває вже понад шість років, бісова упириця щороку вколошкує по півсотні люду. Тепер, правда, трохи менше, бо всі тримаються від палацу подалі… Ні, голубе, я вірю в чари, чимало їх бачивша власні очі; я вірю — до певної міри, звісно, — у відьмаків і чаклунів, у ваші здібності… Але відчакловувати королівну — справжнісінька нісенітниця, дурниця, вигадана горбатим зашмарканим дідом, що здурів на своїх пустельницьких харчах. Дурниця, в яку не вірить ніхто, крім самого Фолтеса. Ні, Геральте! Адда вродила потвору, бо спала з власним братом. Ось тобі вся правда, і ніякими чарами тут не зарадиш. Упириця нищить людей, як і належить упириці, отож треба її просто й без мудрування забити. Знаєш, два роки тому селюки у якійсь глушині під Магакамом пішли гуртом на дракона, що пожирав їхніх овець, затовкли його дрюччям і не вважали навіть за потрібне похвалятись. А ми у Визимі одно чекаємо дива, якомога щільніш замикаємо двері, коли місяць уповні, та ще ставимо злочинців перед палацом, сподіваючись, що потвора наїсться й дасть нам спокій.

— Гарний спосіб, — засміявся відьмак. — І що — злочинність зменшилась?

— Аніскілечки!

— Що ж, пора мені до палацу. — До того, новішого…

— Я проведу тебе. А як щодо пропозиції розумних людей?

— Бургомістре, — мовив Геральт, — ну, навіщо поспішати? Адже нещасливий випадок під час роботи справді можливий, незалежно від моїх намірів. Розумним людям годилося б поміркувати, як захистити мене від королівського гніву, а заразом приготувати тих півтори тисячі золотих, про які подейкують…

— Подейкують про тисячу.

— Ні, пане Велераде, — твердо сказав відьмак. — Той, кому ви пропонували тисячу, втік від самого лиш вигляду потвори навіть не торгуючись. Це означає, що ризику тут більш, ніж на тисячу. А може, більше, ніж на півтори, — побачимо. Я, зрозуміло, ще зайду попрощатись.

Велерад почухав потилицю.

— Геральте! Давай за тисячу двісті?

— Ні, бургомістре. Це не легка робота. Король дає три, а мушу вам сказати, відчарувати часом буває легше, аніж забити. Зрештою, хтось із моїх попередників забив би вже ту упирицю, коли б це було так просто. Чи, гадаєте, вони дали себе загризти тільки тому, що боялися короля?

— Гаразд, друже, — Велерад сумно кивнув головою. — Хай буде по-твоєму. ТіЛьки перед королем ні мур-мур про якийсь там нещасливий випадок під час роботи. Щиро тобі раджу.

Фолтест був худорлявий і мав гарне, навіть занадто гарне обличчя. Нема йому й сорока, як відзначив про себе відьмак. Фолтест сидів у різьбленому з чорного дерева кріслі, витягши ноги до каміна, біля якого грілося двоє псів. Поруч, на скрині, сидів кремезний немолодий уже чолов’яга з бородою. За королем стояв другий, з гордою поставою і в пишних шатах. Вельможа.

— Відьмак із Ривії? — мовив король по хвилинній паузі, яка запала після Велерадових слів.

— Так, пане! — Геральт схилив голову.

— Чого тобі так посивіла чуприна? Від чарувань? Бачу, ти не старий… Ну, гаразд, гаразд. Це жарт, не кажи нічого. Досвід, я думаю, якийсь маєш?

— Так, пане.

— Я б охоче послухав.

Геральт уклонився ще нижче.

— На жаль, пане, кодекс забороняє нам розповідати про те, що робимо.

— Зручний кодекс, пане відьмаку, вельми, вельми зручний! Ну, гаразд, без подробиць. Із лісовиками ти мав справу?

— Так.

— Аз чортами, відьмами?

— Теж.

Фолтест хвильку повагався.

— А з упирями?

Геральт підвів голову й глянув королю в очі.

— Теж.

Фолтест відвів погляд.

— Велераде!

— Слухаю, милостивий пане.

— Ти все йому пояснив?

— Так, милостивий пане. Він так само вважає, що королівну можна відчаклувати.

— Це і я знаю. Але як, пане відьмаку?.. Ах, справді, забув! Кодекс!.. Ну, гаразд. Одне лише застереження. Тут уже побувало у мене кілька відьмаків. Ти сказав йому про це, Велераде?.. Гаразд. Отже, знаю від них, що ваше ремесло — то радше вбивання, ніж відчакловування. Це мені не підходить. Якщо бодай волосина спаде з доньчиної голови, накладеш своєю. Ото й усе. Ти, Остріте, й ви, пане Сегеліне, зостаньтеся. Розкажіть йому все, що його цікавить. Відьмаки завжди надзвичайно допитливі. Нагодуйте його, і хай живе в палаці. По шинках щоб не тинявся.

Король устав, свиснув до собак і подався з кімнати, шарудячи ногами по соломі, що вкривала долівку. У дверях обернувся:

— Зробиш усе як слід, відьмаку, — й нагорода твоя. Може, навіть іще щось докину, якщо гарно цю справу залагодиш. Ясна річ, балачки про шлюб із королівною — то все дурниця. Не думаєш же ти, що я віддам доньку за якогось приблуду?

— Ні, пане. Не думаю.

— Отож-бо. Виходить, ти справді розумний чоловік.

Фолтест вийшов і зачинив по собі двері. Велерад і вельможі, що досі стояли, відразу ж усілись за стіл. Бургомістр першим ділом допив королівський кубок, зазирнув у дзбан і міцно вилаявся. Остріт, що всівсь у Фолтестове крісло, позирав на відьмака з-під лоба й погладжував різьблені бильця. Сегелін, бородань, кивнув Геральтові:

— Сідайте, пане відьмаку, сідайте. Незабаром принесуть вечерю. Про що б ви хотіли ще побалакати? Бургомістр Велерад, сподіваюся, розповів вам усе. Знаю його давно і не сумніваюся, що сказав радше забагато, аніж замало.

— Маю ще кілька запитань.

— Давайте.

— Пан бургомістр казав, що тільки-но упириця об’явилася, король наскликав юрбу відунів.

— Атож. Тільки не кажіть “упириця”, а кажіть “королівна”. Легше буде уникнути подібної помилки при королі — й пов’язаних із цим прикростей.

— Чи був серед відунів справді славетний?

— Були. Не пам’ятаю, щоправда, імен… А ви, пане Остріте?

— Не пам’ятаю, — сказав вельможа. — Але знаю, що декотрі справді славилися своїми вчинками. Про це була мова.

— І вони згоджувалися, що закляття можна зняти?

— О ні, — всміхнувся Сегелін. — Вони між собою мало в чому згоджувались. Але думка така була. По суті, не вимагалося ніяких магічних здібностей — досить, як я зрозумів, лише перебути ніч від заходу сонця до третіх півнів у підземеллі біля саркофага.

— Куди вже простіше! — пирхнув Велерад.

— А яка вона… королівна?

Велерад підхопився з крісла.

— Як упириця! — заволав він. — Як найупиристіша з-поміж усіх упириць! її світлість королівська донька, чортова потвора, має чотири лікті зросту, схожа на пивну діжку, має пащеку від вуха до вуха з зубиськами, як стилети, червонясті баньки й руді патли! Руки в неї, з пазурами, мов у дикої кішки, звисають аж до землі! Просто дивно, як це ми ще не почали розсилати її мініатюрні зображення по дружніх дворах! Королівна — бодай дідько побрав таку королівну — має вже чотирнадцять років. Саме час посватати її за якогось королевича!

— Вгамуйся, бургомістре, — скрививсь Остріт, позираючи на двері до королівських покоїв.

Сегелін ледь усміхнувсь:

— Опис не лише мальовничий, а й досить докладний. Ви, пане відьмаку, маєте бути задоволений, еге ж? Велерад, правда, забув сказати, що королівна рухається з неймовірною швидкістю і має силу набагато більшу, ніж людина з її зростом та будовою. А що має чотирнадцять років — це факт. Якщо він тільки істотний.

— Істотний, — кивнув відьмак. — А на людей вона нападає лише за повного місяця?

— Так, — відповів Сегелін. — За мурами старого палацу. Але в самому палаці люди гинуть незалежно від фази місяця.

— А чи нападала вона хоч раз удень?

— Ніколи.

— А жертви свої вона завжди поглинає? Велерад соковито сплюнув на солому.

— Облиш, Геральте. Зараз буде вечеря. Тьху, хай їй грець! Поглинає, надкушує, залишає, робить по-всякому, залежно від настрою. Одному, бува, відгризе тільки голову, іншому випустить тельбухи, а ще іншого обгризе до кісток, догола, як то кажуть. Сучий виплодок!

— Обережніше, Велераде, — цитьнув на нього Остріт. — Про упирицю кажи що хочеш, але Адду не зачіпай. У присутності короля ти не такий хоробрий.

— Чи пощастило комусь урятуватися від неї? — спитав відьмак, не звертаючи особливої уваги на слова вельможі.

Сегелін і Остріт перезирнулися.

— Так, — сказав бородань Сегелін. — На самому початку, років шість тому, вона кинулася була на двох солдатів, що вартували біля гробниці. Одному пощастило втекти.

— І ще був один, — утрутився Велерад. — Мельник, на якого вона напала за містом. Пригадуєте?

Мельника привели наступного вечора до кімнатки над кордегардією, де оселили відьмака. Допровадив його туди солдат у плащі з каптуром.

Розмова, однак, не дала нових відомостей. Мельник був переляканий, щось белькотів і затинався. Куди промовистішими виявилися рубці на його тілі — упириця мала особливі пазурі й надзвичайно гострі зуби, передусім ікла — по два з кожного боку. Пазуриська у неї були значно гостріші від котячих, хоча й не такі загнуті. Власне, лише завдяки цьому мельникові пощастило вирватись.

Закінчивши оглядини, Геральт відпустив солдата й мельника. Солдат, однак, за мить повернувся й скинув каптура. То був король Фолтест власною особою.

— Сиди, сиди, — заспокоїв він Геральта. — Я до тебе неофіційно. Задоволений обстеженням? Я чув, ти ходив до старого палацу перед полуднем?

— Так, пане.

— Коли берешся до діла?

— До повного місяця ще чотири дні. Отож, після цього.

— Хочеш до неї попередньо приглянутись?

— Ні, це не обов’язково. Але… сита королівна… буде менш рухливою.

— Упириця, пане майстре, упириця! Не бавмося хоч би тут у дипломатію! Королівною вона ще тільки буде. Власне, про це я й прийшов із тобою балакати. Скажи мені неофіційно, коротко і ясно — буде чи не буде? Не прикривайся тільки своїми кодексами!

Геральт потер чоло:

— Чари можна зняти. Якщо не помиляюсь, для цього справді слід перебути ніч у палаці. Коли спів третіх півнів заскочить упирицю поза труною, зникнуть чари. Так з упирями звичайно й чинять.

— Так просто?

— О ні! По-перше, треба якось ту ніч пережити. Крім того, можуть виникнути різні ускладнення. Скажімо, потрібна буде не одна ніч, а три зряду! Ну, і бувають випадки… так би мовити… безнадійні.

— Так-так, — скрушно зітхнув Фолтест. — Я чув це від багатьох. Забити потвору, бо невиліковна. Майстре, я певен, з тобою про це вже розмовляли. Знищити людожерку без церемоній, на самому початку, а королю сказати, що не було іншої ради. Король не заплатить — то ми заплатимо. Дуже вигідний спосіб. І дешевий. Король відьмака повісить, золото лишиться.

— Король справді повісить відьмака? Фолтест мовчки поглянув ривійцеві в очі.

— Король і сам не знає, — мовив він нарешті. — Але враховувати й таку можливість, гадаю, варто.

Тепер примовк Геральт.

— Я зроблю все що зможу, — сказав він по паузі. — Та в разі чого, рятуватиму власне життя. Ви, пане, теж мусите враховувати таку можливість.

Фолтест підвівся.

— Ти мене не зрозумів. Не про те йдеться. Ясно само собою — вб’єш її, якщо зробиться надто жарко, інакше вона вб’є тебе — вибирати тут ні з чого. Не розголошую цього, а проте твердо вирішив не карати того, хто вб’є її захищаючись. Але хай Бог боронить того, хто вб’є її, навіть не спробувавши відчаклувати. Дехто вже й палац підпалював, і з лука в неї стріляв, і пастки ставив, аж я мусив урешті кількох повісити. Та не про те йдеться, майстре. Слухай!..

— Слухаю, пане!

— По третіх півнях, як я зрозумів, упириці не стане. А що буде?

— Коли все буде добре, то, очевидно, буде чотирнадцятилітня дівчина.

— Червоноока? З крокодилячими зубами?

— Ні, звичайна собі дівчина. Принаймні…

— Що?

— Фізично.

— От тобі й на! А психічно? Щодня на сніданок цеберку крові? Людське стегенце?

— Та ні! Як би це пояснити… Вона буде на рівні… ну, десь трирічної-чотирирічної дитини. Тривалий час потребуватиме піклування.

— Це ясно. А… чи не може все те до неї повернутися з часом? Відьмак мовчав.

— Ага, значить, може. І що тоді?

— Коли після тривалої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І то хутко.

Фолтест насупився.

— Не думаю, однак, що до того дійде, — мовив Геральт. — Для більшої певності дам вам кілька вказівок, як зменшити небезпеку.

— Саме тепер? Чи ж не заскоро, майстре? А якщо…

— Саме тепер, — перебив його ривієць. — Всяке буває. Може, вранці знайдете в гробниці відчакловану королівну і мого трупа.

— Навіть так? Попри мій дозвіл на будь-який самозахист? Попри те, що й без мого дозволу ти, здається, на все готовий?

— Справа дуже серйозна. Ризик справді великий. Так що послухайте: королівна постійно має носити на шиї сапфір, найкраще — інклюз, на срібному ланцюжку. Постійно. Вдень і вночі.

— Що то таке — інклюз?

— Сапфір з пухирцем повітря всередині. Крім того, в кімнаті, де вона спатиме, час від часу треба палити в каміні гілки ялівцю й ліщини.

Фолтест сидів у задумі.

— Дякую тобі, майстре. Я так і робитиму, якщо тільки… Але послухай і ти мене. Якщо допевнишся, що випадок безнадійний, забий її. Якщо подолаєш чари й дівчинка стане… нормальною… але потім виникнуть хоч якісь сумніви — забий її. Не бійся, нічого тобі не загрожує. Я справді на тебе кричатиму, привселюдно вижену тебе з палацу і з міста, але більш нічого. Нагороди тобі, зрозуміло, не дам. Може, виторгуєш її, сам знаєш, у кого.

Вони хвилю помовчали.

— Геральте! — Фолтест уперше звернувся до нього на ім’я. — Це правда, ніби дитина вродилася такою лишень через те, що Адда моя сестра?

— Дурниці. Жодне закляття саме собою не діє, треба наслати чари. То інша річ, що ваш зв’язок із сестрою став, очевидно, причиною такого наслання.

— Я так і думав. Декотрі відуни теж так казали, хоч і не всі. Але звідки усе це береться, Геральте? Чари, чаклунство…

— Не знаю, королю. Це відуни знають, відки воно все походить. А нам, відьмакам, досить лиш знати, що такі речі справді бувають — як наслідок чиєїсь могутньої волі й лихого умислу. І що всьому цьому можна-таки протидіяти.

— Убиваючи?

— Здебільшого. За це нам, зрештою, й платять. Мало хто вимагає просто зняти чари. Як правило, люди хочуть врятуватись від небезпеки. Та ще часом — помститись, якщо потвора встигла занапастити когось із їхніх близьких.

Король підвівся, зробив кілька кроків кімнатою, зупинився перед мечем, що висів на стіні.

— Ось цим? — запитав він, не дивлячись на Геральта.

— Ні. Цей — для людей.

— Чув, чув. Знаєш що, Геральте? Я таки піду з тобою до склепу.

— Виключено.

Фолтест обернувся, очі йому блищали.

— А знаєш, відьмаку, що я ніколи не бачив своєї доньки? Ані після народження, ані… пізніше. Боявся. Може, ніколи й не побачу. Невже я не маю права знати, як ти її мордуватимеш?

— Ще раз кажу: виключено. Це неминуча смерть. І для мене теж. Якщо хоч на мить послаблю увагу, волю… Ні, пане.

Фолтест обернувся й рушив до виходу. Геральтові якусь мить здавалося, що король так і вийде без прощального слова чи поруху, однак той зупинився і глянув на нього.

— Викликаєш довіру, — сказав він. — Хоч і знав, що ти за птиця. Чув про твою пригоду в корчмі. Не сумніваюсь, ти порішив тих гультіпак виключно задля розголосу — аби справити на людей і на мене враження. Міг би, гадаю, їх угамувати й без меча. Боюсь, так і не довідаюся напевне, чи ти йдеш рятувати мою доньку, чи просто — вбити. Але пристаю й на це. Мушу пристати. І знаєш, чому?

Геральт не відгукнувся.

— Бо вважаю, — сказав король, — що вона невимовно страждає… Правда?

Відьмак мовчки дивився на короля своїм проникливим поглядом. Не кивав на знак згоди й не заперечував. Не озвався ні словом, ні порухом, але Фолтест усе знав. Знав відповідь.

Геральт востаннє визирнув з вікна палацу. Швидко западали сутінки. За озером невиразно миготіли вогники. Довкола палацу лежав пустир — смуга нічиєї землі, якою місто Визим ось уже шість років відгороджувалось од небезпечного місця, не лишаючи поблизу нічого, окрім руїн, струхлявілих балок та щербатого частоколу, який, очевидно, не веліли розбирати й переносити на нове місце. Найдалі — на протилежний край міста — переніс свою резиденцію сам король; громаддя його нового палацу височіло на тлі вже стемнілого неба.

Відьмак повернувся до запорошеного столу в одній із покинутих напризволяще кімнат і повів далі свої неквапні приготування. Часу мав досить. Знав, до півночі упириця не вийде зі свого склепу.

На столі перед ним стояла невелика, обкута залізом скринька. Він одкрив її. Всередині, щільно одна при одній, у вимощених сухою травою гніздах, стояли; пляшечки з темнавого скла. Він вибрав з-поміж них три.

З підлоги підняв довгастий пакунок, грубо загорнений овечою шкурою і перев’язаний ременем, розгорнув його й видобув замашного меча з візерунчатим руків’ям, у чорних блискучих піхвах, оздоблених рунічними знаками й символами. Він оголив лезо, що зблисло чистим, дзеркальним сяйвом. Меч був із чистого срібла.

Геральт прошепотів магічні слова, вихилив уміст двох пляшчинок, за кожним ковтком кладучи ліву долоню на руків’я меча. Потім, закутавшись у свій чорний плащ, усівся долі. Жодного крісла в приміщенні не було. Як, зрештою, і в усьому палаці.

Геральт сидів непорушно з заплющеними очима. Подих, спочатку рівний, прискорився, став хрипкуватим і неспокійним. А потім мовби зовсім зник. Суміш трав, за допомогою яких відьмак міг контролювати всі органи свого тіла, могла виявитися смертельною для простої людини, не призвичаєної з дитинства до подібних трунків.

Відьмак різко повернув голову. Його слух, загострений понад усяку міру, чітко вловив тихі кроки на зарослому бур’янами подвір’ї. Для упириці було надто рано. Геральт закинув меча за плечі, сховав своє причандалля між головешок каміна і легко, мов нетопир, злетів униз сходами.

Надворі було ще так ясно, що прибулець — а то був Остріт — чітко розгледів обличчя відьмака. З несподіванки він аж сахнувся, гримаса подиву й огиди мимоволі скривила йому вуста. Відьмак тільки криво посміхнувся — добре знав свій теперішній вигляд. Після випитих трунків обличчя зробилось крейдяним, а зіниці розширились ледь не на все око. Завдяки цій мікстурі відьмак міг бачити й у найглибшій темряві — саме це було зараз для нього найголовнішим.

Остріт, щоправда, швидко отямився.

— Ти схожий зараз на справжнісінького мерця, чарівниче. Певно, зі страху? Не бійся. Я приніс тобі порятунок.

Відьмак не відгукувався.

— Чуєш, що я кажу, ривійський знахарю? Ти порятований. І багатий, — Остріт зважив у долоні торбину з грошима і кинув її до ніг Геральтові. — Тисяча золотих. Бери їх, сідай на коня і скачи щодуху.

Ривієць не озивався.

— Не вилуплюй на мене очі! — підніс голос Остріт. — І не марнуй мого часу! Я не збираюся стояти тут аж до півночі! Чи ти не дотямив? Я не хочу, щоб ти знімав ці чари. І не хочу, щоб ти її вбивав. Просто хочу, щоб забрався звідси. І щоб усе лишилося по-старому.

Відьмак не рухався. Не хотів, щоб вельможа помітив, якими швидкими зробилися його рухи, якою стрімкою — реакція. Темрява западала швидко, і це було вельми до речі, бо навіть сутінки здавались занадто яскравими для його розширених зіниць.

— А чому це, пане, все має лишатися по-старому? — спитав він нарешті, намагаючись вимовляти якомога повільніше кожне слово.

— А це вже, — Остріт виклично підніс голову, — хай тебе не обходить!

— А якщо я вже знаю?

— Цікаво.

— Легше буде усунути Фолтеста з трону, якщо та упириця набридне всім по саме нікуди? Якщо королівські примхи остогиднуть нарешті і вельможам, і простим людям? Я, між іншим, їхав до вас через Риданію й Новоград і чув не раз, що у Визимі начебто ждуть — не діждуться короля Візимира яко спасителя й істинного монарха… Але мене, пане Остріте, не цікавить ні політика, ні могуття тронів, ані двірцеві перевороти. Я роблю своє діло. Ви коли-небудь чували про почуття обов’язку та про звичайну порядність?

— Не забувай, волоцюго, з ким розмовляєш! — крикнув розлючено Остріт, кладучи долоню на руків’я меча. — Не люблю дискутувати з ким попало! Ви тільки його послухайте: мораль, етика, кодекси!.. І хто це говорить?! Розбійник, що й прибути не встиг, а вже помордував людей! Лицемір, що розкланювався перед Фолтестом, а за його спиною торгувався із Велерадом, як найманий головоріз! І ти смієш іще задирати кирпу, нікчемо?! Вдавати з себе відуна? Чарівника? Ти, шолудивий відьмаку! Геть звідсіля, поки я не розпанахав твою гидку пику!

Відьмак навіть не ворухнувся.

— Краще ви ідіть звідсіля, пане Остріте, — мовив він спокійно. — Темніє. Вельможа зробив крок назад і блискавично вихопив з піхов меча.

— Ти сам напросився, знахарю! Отримуй, що заробив! І не поможуть тобі твої штучки! Маю при собі черепашачий камінь!

Геральт лише усміхнувся. Поширені гадки про силу черепашачого каменю були безпідставні. Але тратити силу на чарівні закляття, як і щербити свій срібний меч об Острітове залізяччя, він не мав жодного наміру. Отож стрімко ухилився від Острітового меча і п’ястуком ударив вельможу в скроню.

Отямився Остріт доволі швидко. Він марно вдивлявся в темряву, відчував тільки, що зв’язаний. Геральта, який стояв поруч, не бачив, але, збагнувши своє становище, завив протягло й розпачливо.

— Мовчи краще, — мовив відьмак. — Бо прикличеш її передчасно.

— Ти, клятий убивцю! Де ти там?! Ану розв’яжи мене зараз же, собацюро! Висітимеш за це, сучий сину, на шибениці!

— Тихо.

Остріт важко дихав.

— Залишиш, аби вона мене зжерла? Зв’язаного? — озвався вже тихіше він, майже пошепки додаючи до запитання лайку.

— Ні, — мовив відьмак. — Відпущу тебе, але не зараз.

— Ти, душогубе! — просичав Остріт. — Хочеш мною затулитись од упириці?

— Хочу.

Остріт принишк, перестав борсатись.

— Відьмаку!

— Чого тобі?

— Знаєш, я справді хотів повалити Фолтеста. Багато хто цього хоче. Але ніхто так, як я, не бажає йому загибелі, не хоче, аби він сконав у муках, збожеволів од них, живцем згнив. І знаєш, чому?

Геральт мовчав.

— Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королівську дівку. Я кохав її… Відьмаку, ти тут?

— Тут.

— Я знаю, що ти собі думаєш. Але цього не було. Я не насилав жодних чар. Я взагалі не розуміюсь на чарах. Лише раз, один раз сказав зі злості… Чуєш, відьмаку?

— Чую.

— Це все його мати, стара королева. Напевно вона. Не могла бачити, як він і Адда… Відьмаку! Щось найшло на мене і я сказав… Це я винен, відьмаку?.. Я?

— Це вже не має значення.

— Північ близько, відьмаку?

— Близько.

— Відпусти мене раніше. Дай мені трохи часу.

— Ні.

Остріт не почув гуркоту кам’яної плити, що зсунулась із гробниці, але відьмак чув усе. Він нахилився над зв’язаним вельможею і кинджалом розрізав мотуззя. Остріт, не чекаючи нагадування, підхопився, пошкутильгав трохи на затерплих ногах, а далі побіг. Його зір уже так призвичаївся до темряви, що розрізняв дорогу до самого виходу.

Лунко вискочила з підлоги плита, що закривала доступ до склепу. Геральт, завбачливо заховавшись за балюстрадою сходів, помітив потворну, нелюдську постать упириці, що спритно, швидко й безгучно кинулася вслід Острітові.

Моторошний, несамовитий крик розітнув ніч, струснув старі мури й завис, вібруючи, під склепіннями покинутого палацу. Відьмак не міг достеменно оцінити відстані — загострений слух наближав усі звуки, — але знав, що упириця здогнала Остріта дуже швидко. Занадто швидко.

Геральт вийшов на середину залу і став поряд із входом до склепу. Відкинув плаща. Повів плечима, перевіряючи, як висить меч. Натяг рукавиці. Мав іще хвилю часу. Знав, що потвора, хоч і сита по зав’язку, не відразу покине труп Остріта. Серце і нутрощі були для неї коштовними ласощами, що живили її в летаргії.

Відьмак чекав. До світанку, за його підрахунками, лишалося ще зо три години. Хіба що крик півня міг його спантеличити. Та скорше всього тут на цілу округу не було жодного півня.

Нарешті він почув. Упириця ступала поволі, човгаючи по паркеті. А невдовзі й побачив.

Опис був достеменний. Непропорційно велика голова на короткій шиї була оточена кучмою рудого поплутаного волосся. Очі світились у темряві, як два червоні карбункули. Упириця завмерла, вдивляючись у Геральта. Раптом відкрила пащеку, мовби нахваляючись рядами білих гострющих зубів, і лунко її захряснула, наче віко металевої скрині. І в ту ж мить стрибнула — з місця, не розганяючись, націлившись у відьмака кривавими кігтями.

Геральт одскочив убік, крутнувшись у блискавичному піруеті, упириця майнула мимо і теж крутнулась, розтинаючи повітря кігтями. Вона не втратила рівноваги, кинулася знову, тим разом з півоберту, клацнувши зубиськами просто перед грудьми Геральта. Ривієць відскочив у другий бік, трикратно змінивши напрямок обертання в енергійному піруеті і тим самим дезорієнтувавши напасницю. Відскакуючи, сильно, хоч і без замаху, вдарив її в бік шипами, насадженими на тильний бік рукавиці.

Упириця по-звірячому загарчала, виповнюючи склепіння палацу грізним відлунням, припала до землі, завмерла і заходилася вити — глухо, погрозливо, люто.

Відьмак зловтішно всміхнувся. Перша спроба, як він і сподівався, була вдала. Срібло було смертельним для упириці, як і для іншої нечисті, зродженої чаклуванням. Потвора не відрізнялась від інших, а це давало шанс відчаклувати її, тимчасом як срібний меч — крайній засіб — давав шанс заціліти самому.

Упириця не квапилася з новим нападом. Наближалась повільно, вищиряючи ікла і пускаючи бридку слину. Геральт відступав, рухаючись півколом, обережно ставлячи ноги, то сповільнюючи, то прискорюючи свої рухи, чим спантеличував напасницю. Йдучи так, відьмак розмотував довгий тонкий ланцюг із тягарем на кінці. Ланцюг був теж срібний.

Саме в ту мить, коли упириця стрибнула, ланцюг засвистів у повітрі й, звиваючись, наче вуж, стрімко обплів їй голову, шию, плечі. Упириця з пронизливим вереском звалилася на льоту, борсалась на підлозі і дико гарчала — чи то від люті, чи від пекучого болю, що його завдавав ненависний їй метал. Геральт був задоволений — міг убити потвору хоч зараз, коли б тільки захотів. Але меча не виймав. Ніщо у її поведінці поки що не свідчило про невиліковність. Відьмак одступив на безпечну віддаль і, не зводячи погляду з потвори, що катулялася на паркеті, глибоко дихав зосереджуючись.

Ланцюг тріснув, срібні кільця, сипнули, мов дощ, на всі боки, дзеленькаючи об каміння. Засліплена люттю упириця з виттям кинулась на Геральта. Відьмак дожидався спокійно, піднесеною правицею креслячи перед собою знак “аард”.

Упириця відлетіла на кілька кроків назад, наче вдарена молотом, але втрималась на ногах, випустила пазурі й вищирила ікла. Волосся на ній настовбурчилось і замаяло, наче під різким вітром. Важко, з хрипінням, долаючи крок за кроком, вона наближалась. Усе-таки наближалась.

Геральт занепокоївся. Він, звісно, й не думав, що такий простий магічний зйак паралізує потвору, але й не сподівався, що вона подолає його дію так легко. Не міг утримувати знаку занадто довго — було це надміру виснажливо, отож, тільки-но упириця підступила кроків на десять, він зняв знак і відскочив. Як і очікував, з несподіванки упириця полетіла вперед, утратила рівновагу, беркицьнулась, ковзнула паркетом і покотилася сходами вниз у зяючий отвір склепу. З підземелля долинуло її розлючене виття.

Щоб виграти час, Геральт вибіг на сходи, що вели на галерею. Не досяг навіть середини, коли упириця вибралася зі склепу, сунучи, наче велетенський чорний павук. Відьмак почекав, поки вона підніметься за ним на сходи, після чого, перескочивши балюстраду, стрибнув додолу. Упириця крутнулась на сходах, відштовхнулась од них і в неймовірному, метрів на десять, стрибку полетіла за Геральтом. Його піруети збивали її з пантелику дедалі менше, гострі кігті вже двічі лишили слід на кафтані ривійця. Але новий, неймовірної сили удар рукавиці зі срібними шипами відкинув потвору і на якийсь час погамував її запал. Почуваючи невимовну лють, Геральт ударом ноги повалив упирицю на землю.

Вона загарчала так, як ніколи досі: але пересохлий тиньк посипався зі стелі.

Упириця знову звелась на ноги, тремтячи від жадоби помсти. Геральт чекав. Видобувши меча, описував ним у повітрі кола й поволі ступав навкруг упириці, пильнуючи, аби рухи меча не збігалися з ритмом і темпом кроків. Упириця не кидалась — наближалась поволі, не зводячи очей зі срібного леза.

Геральт раптом застиг із піднятим мечем. Упириця, збентежена, теж завмерла. Описавши неквапно вістрям півколо, він ступив крок до неї. Тоді ще один. Тоді рушив швидко, розкрутив меча над головою. Очі його зайнялися зловісним блиском, крізь зціплені зуби виривався звірячий крик. Упириця відступала зигзагом під натиском небувалої люті, ненависті, вбивчої сили, що випромінював цей чоловік. Вражена цим незнайомим їй відчуттям, вона зойкнула, крутнулась на місці і кинулась навтьоки темними лабіринтами палацових коридорів.

Геральт, усе ще відчуваючи в тілі дрож, стояв посеред залу. Довго ж це тривало, подумав він, перш ніж цей макабричний, шалений танок призвів до сподіваного, дав змогу психічно з’єднатися з супротивником і проникнути до найглибших шарів його волі. Лихої, підступної волі, з якої упириця, власне, й постала. Відьмак удруге здригнувся, згадавши мить, коли ввібрав був у себе той згусток зла, аби спрямувати його на супротивника. Ніколи ще не стикався з такою могутньою ненавистю й жадобою вбивства — навіть у василісків, що славились цим найдужче.

Ще краще, подумав він, простуючи до входу в підземелля, що чорнів на підлозі, немов калюжа. Ще краще, бо міцніший удар отримала упириця. Поки бестія отямиться після шоку, це дасть йому трохи часу на подальші приготування. Навряд чи він спромігся б на ще одне таке зусилля. Дія еліксирів слабшала, а ніч попереду довга. Упириця не повинна потрапити в склеп до світанку, інакше вся його дотеперішня праця піде намарне. Він зійшов сходами вниз. Склеп виявився невеликим — у ньому було лише три кам’яні саркофаги, плита на першому напіввідсунута. Геральт добув з-за пазухи третю плящину, хутко випив усе, підійшов до саркофага й заліз усередину. Як і сподівався, саркофаг був подвійний — для матері й доньки.

Насунувши плиту над собою, Геральт почув згори гаркіт потвори. Він ліг горілиць біля муміфікованих решток Адди й накреслив на плиті поруч знак “ірден”. На груди собі поклав меч і поставив маленьку клепсидру, виповнену фосфоричним піском. Схрестив руки. Не чув уже ревіння потвори, що нишпорила по палацу. Переставав чути будь-що, бо випитий щойно трунок починав діяти.

Коли розплющив очі, пісок у клепсидрі вже пересипався до кінця, а це означало, що його забуття тривало навіть довше, ніж слід. Геральт наставив вуха — і не почув нічого.

Взявши однією рукою меча, він другою провів по плиті саркофага, шепочучи заклинання, після чого легко, без особливих зусиль відсунув плиту. Кругом була тиша.

Він підвівся й, тримаючи зброю напоготові, визирнув із саркофага. У склепі панувала темрява, але відьмак знав, що надворі вже розвиднюється. Він викресав вогню, засвітив крихітний каганець і підніс його вгору, кидаючи на стіни склепу химерні тіні. Ні душі.

Геральт вибрався зі склепу затерплий і здерев’янілий од холоду. І побачив її. Вона лежала горілиць під саркофагом, гола і непритомна.

Вигляд мала доволі бридкий: худа, з невеличкими гоструватими груденятами, страшенно брудна. Рудувате волосся сягало їй майже до пояса. Поставивши каганця на плиті, Геральт похилився над нею. Вуста її були геть бліді, на скроні видніло криваве садно від його удару. Геральт зняв рукавицю, відклав меча і безцеремонно задер їй пальцем верхню губу. Зуби виявилися людськими. Спробував ще роздивитися її руки, сховані в поплутаному волоссі. Та поки намацав долоню, побачив розплющені очі. Запізно.

Упириця вдарила його пазурами, глибоко розітнувши шию, кров бризнула їй на обличчя. Вона завила, цілячись йому в очі другою рукою. Геральт кинувся на неї, хапаючи її за обидва лікті й притискаючи до підлоги. Вона клацнула зубами — тепер уже закороткими — перед його носом. Геральт ударив її лобом у лице й навалився всім тілом. Вона вже не мала колишньої сили, судомилась під ним і вила, випльовуючи кров, його кров, що заливала їй вуста. А кров цебеніла, часу лишалось дедалі менше. Відьмак з прокльоном уп’явся зубами в її шию — просто під вухом — і зціплював щелепи дедалі дужче, аж поки нелюдське виття перемінилось у тонкий, розпачливий крик, а тоді й у схлипування скривдженої чотирнадцятилітньої дитини.

Геральт відпустив її, коли вона перестала рухатись, звівся на коліна, відірвав клапоть сорочки й притиснув собі до шиї. Намацав поруч меча й приклав його вістря до горла знепритомнілій дівчинці. Схилився над її долонею. Нігті були брудні, пообламувані, закривавлені, але вже теж людські. Цілком людські!

Геральт насилу звівся. Крізь отвір до склепу вже сочилась липучо-волога сірість світанку. Він рушив до східців, але похитнувся й сів просто додолу. Крізь набряклу тканину кров стікала йому по руці, заливала рукав. Геральт розстебнув кафтан, роздер сорочку на стьожки й заходився чимскоріше замотувати собі шию, знаючи, що немає вже часу, що ось-ось зімліє…

Встиг. І таки знепритомнів.

У Визимі, за озером, півень, розкуйовдивши у ранковій вільготі пір’я, хрипко прокукурікав утретє.

Побачивши білені стіни і дерев’яну стелю, Геральт упізнав кімнатку над кордегардією, де мешкав, готуючись до поєдинку. Поворухнув головою і, скривившись од болю, застогнав. Шия виявилася забинтована — туго, щільно і вправно.

— Лежи, відьмаку, — сказав Велерад. — Лежи, не рухайся.

— Мій… меч… Велерад похитав головою.

— Очевидно, тебе цікавить срібний відьмацький меч? Він тут, не бійся. І меч, і скринька. І три тисячі золотих. Так, так, мовчи! То я старий дурень, а ти справді мудрий відьмак. Фолтест уже другий день це торочить.

— Другий день?

— Атож, другий. Нівроку вона тобі розпанахала шию — можна було крізь ту дірку всередину зазирнути. Усі твої нутрощі роздивитись. Один Бог знає, скільки з тебе крові витекло. Щастя, що ми зразу по третіх півнях туди побігли. У Визимі ніхто не спав тої ночі. Не випадало. Добряче ви там галасували! Моя балачка тебе не стомлює?

— А коро… лівна?

— Королівна як королівна. Худа, правда. І недорікувата якась. Рюмсає безперестанку. Під себе сюсяє. Але Фолтест каже, що то минеться. Має надію. А ти як гадаєш, Геральте?

Відьмак заплющив очі.

— Гаразд, я вже йду, — сказав Велерад підводячись. — Відпочивай. Але слухай, Геральте, поки я не пішов, скажи мені — навіщо ти хотів її загризти? Чуєш, Геральте?!..

Відьмак спав.

Роберт Шеклі ЖЕРТВА З КОСМОСУ[15] Оповідання

Хедвел дивився на планету згори і аж тремтів із захвату. То був прекрасний світ зелених рівнин, червоних гір і неспокійних блакитно-сірих морів. Корабельні прилади швидко зробили заміри й видали інформацію про те, що планета повинна мати якнайліпші умови для розвитку розумного життя. Хедвел вивів корабель на посадкову траєкторію й відкрив щоденника.

Він був письменником, автором “Білих тіней у Поясі астероїдів”, “Саги найглибшого космосу” і “Теріри — планети таємниць”.

“Нова планета, приваблива й загадкова, — почав писати він, — манячить унизу, немов виклик моїй уяві. Що тут на мене, міжзоряного блукальця, чекає? Чи стомлений мандрівник знайде тут собі відпочинок?”

Річард Хедвел — високий худорлявий рудоволосий молодик — одержав після батькової смерті досить значну спадщину й усі гроші вклав у космічну шхуну класу СС. На тому старезному зорельоті він і мандрував останні шість років, створюючи сповнені несамовитих пристрастей книжки про відвідані місця. Та найчастіше то були лише витвори його уяви, бо нічого, крім розчарування, від інших світів він не відчував.

Аборигени, як з’ясував Хедвел, щоразу виявлялися навдивовижу обмежені та невимовно потворні. Одначе він писав захоплюючі романи й сподівався, що колись і сам зазнає одного з них.

“Може, тут мені щось трапиться”, — промовив сам до себе Хедвел, коли шхуна почала різко гальмувати.

Рано-вранці Катага разом із своєю дочкою Меле перейшли сплетеним із ліан містком до Лахмітної гори, щоб назбирати фрегового цвіту. Ніде по всій Ігаті фрег не квітнув так рясно, як тут. А втім, так і мало бути, бо гора та була святинею усміхненого бога Тангукарі.

Пізніше до них приєднався Брог, похмурий підліток, з яким ніхто, крім хіба що нього самого, не рахувався.

Меле не полишало відчуття, наче ось-ось має трапитися щось дуже важливе. Ця висока тендітна дівчина працювала, немов у трансі, рухи її були повільні, довге чорне волосся куйовдив вітер. Вона поглянула на селище— зграйку малесеньких хаток за річкою, потім зачудовано озирнулася на Вершину, де відбувалися всі ігатійські весілля, і далі на ніжно-сіру блакить моря.

Меле була найвродливішою дівчиною в Ігаті, то відзначав навіть старий священик. Їй праглося відігравати в житті драматичну роль, але минали дні без змін, і ось знову вона збирає фреговий цвіт під двома палаючими сонцями. Це здавалось їй несправедливим.

Батько працював енергійно, муркотячи щось собі під ніс. Він знав, що цвіт скоро зашумує в селищанських чанах. Священик Лаг пробурмоче над молодим пивом потрібні слова, а тоді буде вилито жертовну чашу перед зображенням Тангукарі. По тих формальностях усе село, включаючи й собак, добряче нап’ється.

Від таких думок він почав працювати ще швидше. До того ж Катага розробив тонкий, хоча й небезпечний план, як піднести свою репутацію. Це також спонукало до приємних роздумів.

Брог випростався, витер долонею обличчя, задер голову, вдивляючись, чи не збирається на дощ.

— Погляньте лишень! — раптом скрикнув він…

Катага та Меле попідводили голови.

— Он там! — вигикнув Брог. — Там, угорі!

Високо в небі повільно спускалася срібна цятка, огорнена червоним і зеленим полум’ям. Вона збільшувалась на їхніх очах, перетворюючись на блискучу сферу.

— Справджується пророцтво! — побожно прошепотів Катага. — Після стількох століть чекання!

— Треба сповістити село! — вигукнула Меле,

— Заждіть, — урвав її Брог. Обличчя його розпашіло, він зніяковіло колупав землю ногою. — Я перший її побачив, так?

— Авжеж, — погодилася Меле.

— І саме тому, що я її перший помітив, а отже зробив велику послугу всьому селу, чи не здається вам, що слід було б…

Брог хотів того, чого прагне кожен ігатієць, задля чого працює й молиться і для досягнення чого розумні, такі як Катага, люди вигадують хитромудрі плани. Меле з батьком умить зрозуміли, куди хилить хлопець.

— Ти як вважаєш? — поцікавився Катага в Меле.

— Гадаю, на щось він таки заслуговує.

Брог задоволено потер руки:

— А може, ти, Меле? Може, сама все зробиш?

— Вирішувати має священик, — зауважила дівчина.

— Ну, будь ласка, — заскиглив Брог. — А якщо Лаг вважатиме, що я не готовий? Будь ласка, Катаго! Зроби це ти!

Той поглянув на незворушне доччине обличчя й зітхнув:

— Даруй, Брогу. Якби ми були вдвох… Але Меле надто набожна. Нехай вирішує священик.

Брог, цілковито знічений, кивнув.

Тим часом у них над головою блискуча сфера опускалася на рівнину неподалік села. Троє ігатійців побрали свої мішки з фреговим цвітом і зібралися додому.

Вони досягли містка з ліан, перекинутого над бурхливим потоком. Першим Катага послав Брога, тоді Меле. Потім пішов сам, на ходу видобуваючи захованого під пов’язкою на стегнах невеличкого ножа.

Як він і передбачав, Меле з Брогом не озиралися. Були надто заклопотані собою, намагаючись зберегти рівновагу на хисткому містку, що гойдався під їхньою вагою. Досягши середини, Катага просунув пальці під найтовщу ліану, на якій тримався місток. І зразу намацав давно помічене місце, де вона вже почала перетиратися. Став похапцем чикрижити її ножем і відчув, як піддаються лезу волокна. Ще кілька надрізів — . і під вагою людини ліана розірветься.

Однак поки що цього досить. Дуже задоволений собою, Катага сховав ножа під пов’язку й заквапився слідом за Брогом і Меле.

Звістка про прибульця розбурхала все село. Чоловіки та жінки ні про що інше й розмовляти не могли. Перед Храмом Знаряддя розпочався імпровізований танок, який припинився, щойно з храму Тангукарі вийшов накульгуючи старий священик Лаг.

То був довготелесий виснажений дід. Роки жрецтва позначилися на його обличчі: воно набуло майже такого ж усміхненого й милосердного виразу, як і в бога, якому він служив. Лаг спирався на священну чорну патерицю.

Перед ним з’юрмились люди. Брог стояв осторонь, з надією вдивляючись в обличчя старого.

— Мій народе! — промовив священик. — Справджується давнє ігатійське пророцтво. Величезна сяюча куля впала з неба, як і провіщали легенди. В цій кулі прилетіла схожа на нас істота, яка є посланцем Тангукарі.

Люди захоплено закивали.

— Посланець здійснить безліч діянь, велич яких ми навіть не можемо уявити. Він нестиме нам добро. А коли закінчить свою роботу, то захоче відпочити й чекатиме на нагороду, — Лаг навмисне стишив голос і далі казав уже майже пошепки. — Нагородою йому буде те, чого кожен ігатієць прагне, про що мріє й чого молить у Бога. То останній подарунок, яким Тангукарі наділяє тих, хто добре послужив йому й громаді.

Священик обернувся до Брога:

— Ти, Брогу, — проголосив він, — був першим свідком появи посланця. Ти добре прислужився всім нам. — Лаг здійняв руки. — Друзі! Чи вважаєте ви, що Брога слід нагородити, як він того жадає?

Багато хто гадав, що хлопця варто нагородити. Але виступив уперед похмурий Вассі, заможний торговець:

— Це несправедливо, — заперечив він. — Усі інші задля цього роками працюють і вшановують храм дорогими дарунками. Брог не зробив нічогісінько, аби заслужити навіть звичайної винагороди. Крім того, він простолюдець.

— Де в чому ти маєш рацію, — визнав священик (від того Брог аж застогнав). — Але Тангукарі щедрий не лише для високородних. Хіба ж не втратять надії інші, якщо Брога не буде нагороджено так, як він на те заслуговує?

Почувся схвальний гомін.

— На коліна, Брогу! — наказав свящедик, обличчю якого, здавалося, випромінювало саму доброту й любові.

Той став навколішки. Селяни затамували подих?

Лаг підніс важку патерицю й з усієї сили опустив її на голову Брога. То був добрячий удар. Хлопець повалився на землю, кілька разів сіпнувся й віддав Богові душу. На обличчі його застиг чудовий вираз радості.

— Як гарно, — заздрісно пробурмотів Катага.

— Не турбуйся, тату, — вхопила його за руку Меле. — Колись і ти одержиш свою нагороду.

— Сподіваюся. Та як можна мати певність? От хоча б Райя. Зроду-віку не бачив побожнішого чоловіка. Бідний старий все життя працював як віл і молив у Бога насильницької смерті. Будь-якої! І що сталося? Він помер уві сні! Що то за смерть для чоловіка?

— Завжди бувають винятки з правил. Спробуй цро. це не думати, батьку. Я знаю, ти помреш чудовою смертю, як Брог.

— Так, так… Однак якщо поміркувати, його кінець був такий простий. — В Катаги аж очі заблищали. — Я волів би чогось і справді великого, болісного, складного й чудового, такого, що чекає посланця.

Меле відвела очі:

— Але ж твоє становище не дозволяє тобі піднестись так високо, батьку.

— Справді, — погодився Катага. — І по хвилі додав: — Дарма, колись… — Він подумки посміхнувся: “Одного дня!.. Розумний та хоробрий чоловік усе бере в свої руки й сам заподіює собі болісної смерті, замість покірно чекати, поки недоумкуватий священик надумається щось зробити”.

Він відчув задоволення, згадавши про підтяту ліану. Як добре, що він так і не навчився плавати!

— Ходімо, — мовила Меле. — Привітаймо посланця.

Слідом за іншими селянами вони вирушили на рівнину, де впала куля.

Річард Хедвел відкинувся в м’якому кріслі й витер спітніле чоло. Щойно корабель залишили останні тубільці, їхні співи та сміх ще досі линули з вечірнього присмерку.

Згадавши відвідувачів, він посміхнувся й потягся по щоденник. Узявши ручку, заходився писати:

“Ігаті — чудовий край величних гір, бурхливих гірських потоків, чорних піщаних пляжів, недоторканої зелені джунглів і велетенських квітучих дерев у лісах”.

Як на його думку, вийшло непогано. Отож Хедвел, прикусивши губу, писав далі:

“Населяють його миловидні гуманоїди із золотавою шкірою, які радо йдуть на контакт. Вони зустріли мене квітами й танцями, повсякчас виявляючи захоплення й радість. Вивчити їхню мову в гіпносні було зовсім неважко, і незабаром я почувався серед них, як удома. Вони веселі, сміхотливі, лагідні та ввічливі люди; безтурботно живуть серед первісної природи. Яким взірцем вони могли б бути для цивілізованої людини!

Я щиро полюбив їх і Тангукарі, їхнє милосердне божество. Можна лише сподіватися, що цивілізована людина з її свавіллям і здатністю все руйнувати ніколи тут не з’явиться й не зіб’є їх зі шляху веселої помірності”.

Він узяв ручку з тоншим стрижнем і написав:

“Є тут дівчина на ім’я Меле, яка…” Закреслив рядок і почав знову: “Чорнява дівчина незрівнянної вроди на ім’я Меле підійшла впритул до мене й зазирнула у вічі…” І ще раз закреслив фразу.

Насупившись, знову спробував:

“Її ясні карі очі обіцяють невимовну насолоду…”

Хедвел зіжмакав сторінку. П’ять місяців вимушеного стримування даються взнаки, вирішив він. Краще повернутися до найважливіших подій.

“Співчутливий спостерігач багато чим міг би допомогти цим людям. Але я відчуваю необорну спокусу не робити нічого, щоб не зруйнувати їхньої культури”.

Закриваючи щоденник, Хедвел поглянув крізь ілюмінатор на селище, осяяне смолоскипами. І знову відкрив зошита.

“Проте їхня культура видається досить розвиненою й гнучкою. Певна допомога їм нічого, крім користі, не принесе. І я їм залюбки допоможу”.

Після цього закрив щоденника й поклав ручку.

Наступного ж дня Хедвел розпочав свої добрі діяння. Як виявилося, багато хто з ігатійців страждав на хвороби, переносниками яких були комарі. Завдяки ретельному добору антибіотиків йому вдалося ліквідувати всі випадки захворювань, крім надто задавнених. Відтак вій організував спеціальні загони по осушенню ставків, у стоячій воді яких розмножувалися комаха.

Коли б не обходив він недужих, його завжди супроводжувала Меле. Красуня-ігатійка швидко засвоїла елементарні навички догляду за хворим.

Незабаром з усіма більш-менш небезпечними хворобами в селищі було покінчено. Тепер він цілими днями грівся на осонні в гайку, що неподалік села, й працював над книгою.

Священик Лаг негайно скликав усіх громадян на раду, щоб обговорити значення цих подій.

— Друзі, — почав старий, — посланець Хедвел зробив для села надзвичайно багато. Він вилікував хворих, і вони також зможуть жити й сподіватися на подарунок Тангукарі. Тепер наш друг стомився й відпочиває. Він чекає на винагороду, заради якої сюди прибув.

— Нема про що й говорити, — втрутився торговець Вассі. — Він її одержить. Гадаю, Лагові слід узяти патерицю й вирушити до нього…

— Навіщо скупитися? — заперечив Жуель, що сам готувався стати священиком. — Хіба посланець Тангукарі не заслуговує на кращу смерть? Хедвел гідний більшого, ніж патериця! Значно більшого!

— Ти маєш рацію, — по паузі мовив Вассі. — Тоді я пропоную позаганяти йому під нігті отруйні колючки легениці.

— Ні, такого, може, й досить для торговця, — втрутився каменяр Тгара, — але не для Хедвела. Він заслуговує на смерть, якою ми вшановуємо найвищих. Вважаю, його треба зв’язати й розпалити в нього під ногами невеличке вогнище, щоб поступово…

— Стривайте, — заперечив Лаг. — Посланець заслужив на смерть Посвяченого. Отож нехай його обережно, але так, щоб він не випручався, віднесуть до найближчого великого мурашника й закопають там по шию.

Почулися схвальні вигуки.

— І поки він кричатиме, — сказав Тгара, — за старовинним звичаєм не змовкатимуть тамтами.

Усі погодилися, що то має бути чудова смерть.

Отож обговорили деталі й визначили час. Усе селище билося в релігійнім екстазі. Занепала духом лише Меле, хоча й сама не розуміла чому. Похнюпивши голову, вона пройшла селищем і піднялася схилом до Хедвела.

Той, роздягшись до пояса, грівся під двома сонцями.

— Добридень, Меле, — привітався він. — Я чув барабанний бій. Щось готується?

— Святкування, — відповіла дівчина, сідаючи біля нього.

— Чудово! А мені туди можна?

Не зводячи з нього очей, Меле повільно кивнула. В неї аж серце мліло від такої хоробрості. Посланець суворо дотримувався давнього ритуалу, за яким чоловік мав удавати, що святкування власної смерті анітрохи його не бентежить. Сучасні чоловіки його віку нездатні зберегти необхідного в такому випадку самовладання. Та, звісно, посланець Тангукарі дотримуватиметься правил краще за будь-кого іншого.

— Скоро почнеться?

— За годину, — відповіла Меле.

Раніше вона не приховувала від нього своїх думок і почувалася невимушено. Тепер їй щось наче за серце хапає. Вона не знала чому. Ніяковіючи, дівчина поглянула на Хедвелове чужинське вбрання, на руде волосся.

— Має бути весело, — промовив він. — Справді, дуже весело… — і вмовк.

З-під опущених повік він дивився на прекрасну ігатійку, на чудові лінії її плеча, шиї, на пряме чорне волосся і, навіть не вдихаючи, відчував ніжні пахощі її тіла. Нервуючи, зірвав травинку.

— Меле, — почав він. — Я…

Слова застигли в нього на вустах. Невідомо як, дівчина опинилася в його обіймах.

— О Меле!

— Хедвеле! — пригорнулась вона до нього.

Та раптом вивільнилася, дивлячись стривоженими очима.

— Що трапилось, радість моя?

— Хедвеле, ти можеш щось іще зробити для нашого селища? Хоч що-небудь? Мій народ буде тобі вдячний.

— Звісно. Не хвилюйся. Та я думав спочатку відпочити.

— Ні! Будь ласка! — благала вона. — Ти можеш одразу ж зайнятись отими іригаційними каналами, про які розповідав?

— Якщо ти так хочеш, — відповів він. — Але…

— О любий! — скочила вона на ноги.

Хедвел потягся до неї, та Меле відступила назад:

— Часу обмаль! Треба швидше повідомити селище!

І подалася геть. А Хедвел лишився розмірковувати над дивною поведінкою тубільців, особливо жінок.

Прибігши до села, Меле застала священика в храмі, де він молив у Бога мудрості й поради. Сквапно переповила вона Лагові нові посланцеві плани.

Старий поважно кивнув:

— Тоді церемонію доведеться відстрочити. Але скажи мені, дочко, тобі яке діло?

Меле зашарілась і не відповіла.

Священик посміхнувся. Та враз його обличчя посуворішало:

— Розумію. Однак послухай мене, дочко. Не дозволяй коханню відвернути тебе від ревного поклоніння Тангукарі й дотримання давніх звичаїв нашого селища.

— Та ж ні! — вигукнула Меле. — Я тільки відчуваю, що для Хедвела не досить смерті Посвяченого. Він заслуговує на більше. Він гідний… Найвищої!

— Ніхто протягом останніх шестисот років не удостоювався такої смерті. З часів В’ктата, героя і напівбога, який врятував ігатійський народ від жахливих Гуельвських звірів.

— Але ж і Хедвел мало не герой! Дайте йому час, нехай спробує. Він доведе, що гідний її!

— Може, й так, — розмірковував священик. — Для селища це стало б великою подією. Однак зваж, Меле! Хедвелу, можливо, все життя доведеться витратити, аби це довести.

— Хіба він не вартий нашого чекання?

Лаг узявся за патерицю й задумливо наморщив чоло. Зненацька випростався й уп’явся в дівчину очима:

— Скажи мені правду, Меле. Чи й справді ти хочеш зберегти його для Найвищої? Або просто намагаєшся залишити посланця для себе.

— Він повинен померти так, як на це заслуговує, — відповіла вона. Але очі її уникали погляду священика.

— Цікаво… — сказав старий. — Цікаво, що ти думаєш насправді. Гадаю, ти надто близька до єресі, Меле. Ти, яка завжди виступала за чистоту віри.

Дівчина саме зібралася відповісти, як до храму заскочив торговець Вассі.

— Ходімо швидше! — заволав він. — Городник Іглаї! Він порушив табу!

Огрядний веселий городник помер жахливою смертю. Як завжди, дорогою від своєї хати до майдану він проходив повз старе колюче дерево. Ні з того ні з сього воно впало на Іглаї. Колючки прохромили його тіло наскрізь. Очевидці розповідали, що перш ніж спустити дух, він більше години карлючився й стогнав.

Але помер з усмішкою на вустах.

Священик оглянув юрбу, що скупчилася навколо тіла. Дехто з селян затуляв обличчя руками, ховаючи глузливі посмішки. Наблизившись до дерева, Лаг уважно оглянув його й побачив ледь помітні сліди від пилки, які, щоб не дуже вирізнялися, були позамазувані глеєм. Старий обернувся до натовпу:

— Часто Іглаї бував біля цього дерева?

— Авжеж. Він завжди під ним обідав.

Тепер, уже не криючись, люди глузливо посміхалися з витівки Іглаї. Почулися вигуки:

— А я дивувався, чого це він завжди тут обідає!

— Повсякчас уникав компанії. Казав, що любить їсти на самоті.

— Ха! Мабуть, весь той час пиляв.

— І не кажи! Якийсь городник, ще й не дуже набожний, а от запопав собі до біса гарної смерті..

— Слухайте, люди добрі! — вигукнув Лаг. — Іглаї вчинив святотатство. Болісною смертю може нагородити лише священик.

— Нехай священиків не обходить те, чого вони не бачили, — буркнув хтось із натовпу.

— Атож, святотатство, — насміхався інший. — Іглаї помер чудовою смертю. І це головне.

Старий спохмурнів. Тут він нічим не міг зарадити. Якби свого часу він спіймав Іглаї на гарячому, то суворо покарав би його за це, так, що той уже ніколи б не наважився зробити повторну спробу і, певне, тихо йіспо1 кійно помер би в похилому віці. Однак зараз було надто пізно. Марно просити Бога покарати Іглаї на тому світі, бо городникові, який уже там опинився, нічого не варто буде самому виправдатись перед ним.

— Бачив хто, як він пиляв дерево? — запитав Лагг.

Коли б хтось і бачив, однаково не зізнався б. Усі вони заодно. Незважаючи на релігійні заборони, які втовкмачувались в їхні голови змалку, селяни затято намагалися перехитрувати священиків.

Коли вже вони усвідомлять, що недозволена смерть ніколи не дасть тієї насолоди, яку одержуєш, дотримавшись ритуалу, і заради якої працюєш усе життя!

Він зітхнув. Іноді життя стає справжнім тягарем.

А через місяць Хедвел записував у щоденнику: “Зроду не зустрічав такої раси, як ці ігатійці. Я серед них живу, їм і п’ю разом із ними, спостерігаю їхні звичаї. Я знаю й розумію їх. І от що мене страшенно вразило.

Річ у тім, що ігатійці не знають війни! Поміркуй над цим, цивілізована людино! Ніколи протягом усієї їхньої історії ні в легендах, ні в літописах не було жодної згадки про війну. Вони просто нездатні збагнути, що воно таке. Можу навести такий приклад.

Я намагався пояснити, що таке війна, Катазі, батькові незрівнянної Меле. Старий почухав потилицю й поцікавився: “Ти кажеш, багато людей убивають одне одного? І це зветься “війна”?”

“То лише один її бік, — відповів я. — Тисячі знищують тисячі”.

“У такому разі, — зауважив Катага, — багато помирають водночас в один і той самий спосіб?”

“Правильно”.

Він довго міркував, а тоді, обернувшись до мене, промовив: “Погано, коли багато вмирає одночасно однаковою смертю. Таке нікого не задовольнить. Кожна людина повинна помирати своєю власною смертю”.

Ігатійці ніколи не сваряться між собою, в них немає родової ворожнечі, злочинів, убивств через ревнощі.

І от якого висновку я дійшов: цим людям невідома насильницька смерть, за винятком, звісно, нещасних випадків. На жаль, вони трапляються тут надто часто. Та це я приписую примітивному способу життя тубільців і їхній веселій відчайдушній вдачі. Одначе навіть нещасні випадки не лишаються поза увагою й розслідуються. Такий високий рівень смертності засмучує священика, з яким ми заприятелювали, і він щоразу закликає людей до обережності.

Він гарна людина.

А тепер остання, найголовніша, новина. Меле погодилася стати моєю дружиною! Я — найщасливіша людина в світі, бо Меле прекрасна жінка. І найнезвичайніша також.

У неї дуже розвинене почуття відповідальності перед своїм народом. Може, навіть трохи надміру. Вона постійно примушувала мене робити щось для селища. І я таки багато зробив. Закінчив спорудження іригаційної системи, запровадив вирощування кількох швидкоростучих зернових культур, навчив, ігатійців обробляти метали. А вона вимагала від мене іде більшого.

Але тут уже я затявся. Маю я право відпочити чи ні? Я мрію про довгий сповнений любовної знемоги медовий місяць, а тоді десь із рік хочу побайдикувати, завершуючи роботу над книгою.

А Меле не може цього зрозуміти. Вона все намагається мені пояснити, що я повинен і далі працювати. І постійно згадує якусь церемонію “Найвищої” (якщо я правильно її переклав).

Та годі, я вже напрацювався. І більше нічого не робитиму, принаймні протягом одного чи двох років.

“Найвища” має відбутися зразу після нашого одруження. Сподіваюсь, то має бути якась велика, честь, котрої ці прості люди хочуть мене удостоїти. Я дав зрозуміти, що з радістю прийму її.

Мабуть, буде цікаво”.

На весілля все село на чолі зі старим сдящеником вирушило до Вершини, де укладалися всі ігатіиські шлюби. Чоловіки повдягали ритуальне пір’я, жінки поначіплювали прикраси з черепашок та різнобарвних камінців. Четверо кремезних селян у середині процесії несли якесь дивне з вигляду приладдя. Хедвел устиг лише скинути на нього оком, але знав напевне, що його було врочисто винесено з однієї вкритої чорним очеретом хати — начебто якогось храму.

Однією шеренгою вони перейшли хисткий місток із ліан. Катага, замикаючи процесію, посміхнувся сам до себе, ще раз тихцем надітнувши ліану там, де вона перетиралася.

Вершина виявилася невеличкою вузькою чорною кам’яною площиною, що нависала над морем. Хедвел із Меле зупинилися над прірвою, обличчям до священика. Люди замовкли, коли Лаг здійняв руки.

— О великий Тангукарі! — вигукнув він. — Ощаслив цього чоловіка Хедвела, твого посланця, що спустився до нас із неба в сяючій кулі й зробив для Ігаті те, чого ніхто ніколи не робив. Ощаслив і свою дочку Меле. Навчи її кохати й берегти пам’ять про свого чоловіка… й не зраджувати віру свого племені.

Говорячи, священик суворо дивився на дівчину. Та вона, гордо піднісши голову, хоробро зустріла його погляд.

— Однині ви чоловік і дружина, — промовив Лаг.

Хедвел ухопив наречену в обійми й поцілував. Почулися схвальні вигуки. Катага лукаво всміхнувся.

— А тепер, — якнайщиріше вів далі священик, — у мене для тебе новини, Хедвеле. Великі новини.

— Он як? — неохоче випустив Меле з обіймів той.

— Порадившись, ми вирішили, що ти гідний… Найвищої!

— Що ж, дякую.

Старий змахнув рукою. Четверо чоловіків наблизились, тягнучи за собою приладдя, яке Хедвел уже помітив раніше. Тепер він побачив, що то було якесь ложе розміром десь із велике ліжко, виготовлене з старого чорного дерева. По боках стирчали різноманітні зубці, загострені мушлі й тонкі, як голки, шпичаки. Була тут і чаша, поки що порожня. І ще інші — дивні на вигляд речі, призначення яких Хедвелові не вдалося збагнути.

— Уже шістсот років, — промовив Лаг, — Знаряддя не полишало Храму. Із часів В’ктата — героя й бога, який сам-один врятував народ Ігаті від знищення! І ось його винесли для тебе, Хедвеле!

— Та я й справді не гідний такої честі.

Від такої скромності натовпом прокотився гомін.

— Повір мені, — поважно сказав священик, — гідний. Чи приймаєш ти Найвищу, Хедвеле?

Той поглянув на Меле. Але її прекрасне обличчя нічого не промовляло, важко було здогадатися, про що вона думає. Тоді подивився на священика. Лагове обличчя теж лишалося незворушним. Натовп завмер. Хедвел зиркнув на Знаряддя. В нього почав зароджуватись сумнів.

Може, він переоцінив цих людей? У давні часи це Знаряддя мали використовувати для катування. Оці зубці й гачки… А оті штуки для чого? Поміркувавши, він, начебто, збагнув, яке може бути їхнє призначення, й аж здригнувся. Перед ним скупчилася щільна маса людей. Позаду лишалася вузенька кам’яна смужка, а за нею — прірва. Хедвел знову поглянув на Меле. Але обличчя її випромінювало лише кохання та відданість.

Дивлячись на селян, він зрозумів, що вони стурбовані його поведінкою. Чому вони за нього хвилюються? Ніколи селяни не заподіювали йому нічого лихого, тим паче тепер, після всього, що він для них зробив.

— Я приймаю Найвищу, — відповів він.

Почулися поодинокі схвальні вигуки, а тоді натовп заревів, аж горами покотилася луна. Люди оточили його з усіх боків, усміхалися, тисли йому руки.

— Церемонію зараз же і проведемо, — сказав священик. — Вона відбудеться в селищі, перед зображенням Тангукарі.

Очолювані старим, усі негайно вирушили назад. Хедвел із нареченою тепер опинилися в середині процесії. Меле від початку церемонії не вимовила слова.

Так само мовчки вони перетнули місток із ліан. На тому боці селяни оточили Хедвела ще щільнішим кільцем, від чого він відчув легкий напад клаустрофобії. “Якби я не був певен їхньої природної неагресивності, — вмовляв він сам себе, — то почав би побоюватись”.

Зненацька пролунав крик. Усі кинулися назад, до містка.

З височенної кручі Хедвел побачив, що сталося. Катага, батько Меле, замикав процесію. Коли він досяг середини містка, найтовща ліана невідомо чому розірвалася під ним. Катага встиг ухопитися за котрусь тоншу, але то тривало лише якусь хвилю. На очах селян його напружені пальці слабшали, він поволі випустив ліану й полетів униз.

Хедвел, скам’янівши з несподіванки, лише спостерігав за цим. Він наче уві сні виразно бачив усе, що сталося: Катажине падіння, чудову відважну посмішку на його обличчі, вируючу річку, щербате каміння внизу.

То була неминуча смерть.

— Плавати він уміє? — запитав у Меле.

— Ні. Відмовлявся вчитися… О батьку! Як ти міг!

Бурхливий пінистий потік лякав Хедвела більше від будь-чого, знаного досі, навіть більше від порожнечі космосу. Та ж небезпека зогрожувала батькові його дружини! Доводилося діяти.

І він стрибнув просто в крижану воду.

Коли Хедвел доплив до Катаги, той уже втрачав свідомість, що було дуже доречно, бо ігатієць не опирався, коли його вхопили за чуприну й щосили потягли до берега. Але справа виявилася складною. Течія підхопила їх і понесла, то занурюючи під воду, то виштовхуючи на поверхню. Енергійним зусиллям Хедвел обминув перший поріг. Але попереду вже бовваніли інші.

Берегом бігли селяни й щось йому кричали. Втрачаючи сили, Хедвел ще раз спробував досягти берега. Ігатієць, що потроху очунював, намагався вивільнитись.

— Не здавайся, старий, — важко дихаючи, підбадьорив його Хедвел.

Він уже був у десяти футах від берега, коли течія знову почала відносити їх на середину.

Останнім зусиллям Хедвел примудрився вчепилися за гілку, що звисала над водою, і тримався так, поки течія вирувала навколо них, шарпаючи на всі боки. А за мить селяни за наказом священика вже витягали обох на безпечний берег.

Їх принесли в селище. Коли Хедвел нарешті відсапався, то, спроквола посміхаючісь, повернувся до Катаги й сказав:

— Мало не впав, старий?

— Паскуда! — плюнув той Хедвелу в вічі й, гордо ступаючи, пішов геть.

Хедвел, чухаючи потилицю, дивився йому вслід.

— Мабуть, із головою в нього щось сталося, — промовив він. — Гаразд, то як там із Найвищою?

Селяни зловісно насувалися на нього.

— Ха! Найвищої захотів!

— Після того, як він витяг із води нещасного Катагу, в нього ще вистачає совісті…

— Така людина не гідна Найвищої.

— Така людина, — підсумував торговець Вассі, — взагалі не заслуговує на смерть.

Хедвел подумав: чи вони всі часом не збожеволіли? Похитуючись, він підвівся й звернувся до священика:

— Що то все означає?

Лаг, обличчя якого зблідло й прибрало скорботного виразу, дивився на нього, міцно стиснувши губи.

— То удостоюсь я церемонії Найвищої чи ні? — якось жалібно запитав Хедвел.

— Ти на неї заслуговуєш, — відповів священик. — Серцем я розумію, що тебе слід нагородити. Але існують принципи милосердя й гуманного співчуття, притаманні Тангукарі. За цими принципами, Хедвеле, ти скоїв жахливу й немилосердну річ, витягши Катагу з річки. Боюся, тобі цього ніколи не подарують.

Хедвел не знав, що й казати. Вочевидь, існувало якесь табу, що забороняло рятувати потопаючих. Але ж як така незначна подія могла переважити все те, що він для них зробив?

— Однак хоч якусь церемонію ви для мене влаштуєте? — благально промовив він.

В очах священика світилося співчуття. Схопивши патерицю, він став її піднімати…

Проте зловісне ревіння натовпу примусило Лага зупинитися.

— Я нічого не можу вдіяти. Залиш нас, самозваний посланцю. Залиш нас, о, Хедвеле, — той, хто не заслуговує на смерть!

— Гаразд! — вигукнув Хедвел, якому раптом урвався терпець. — А йдіть ви разом із вашою отарою брудних дикунів!.. Навіть якщо ви мене благатимете, я не залишуся з вами! Ти зі мною, Меле?

Дівчина судомно змигнула, поглянула на Хедвела, тоді на священика. Запала тиша. Потім почувся тихий голос Лага:

— Згадай про батька, Меле. Згадай про свою віру. Меле гордовито підвела підборіддя:

— Я знаю, в чому полягають мої обов’язки. Ходімо, Річарде, любий.

— Авжеж, — відказав Хедвел і гордо попрямував до свого корабля, Меле — за ним.

Священик розпачливо дивився їм услід.

— Меле! — лише раз гукнув навздогін убитий горем Лаг.

Але дівчина не озиралася. Він бачив, як вона ввійшла до корабля і як зачинився люк.

За кілька хвилин навколо срібної сфери виникло червоно-синє полум’я. Вона знялася в повітря, набираючи швидкість, потім перетворилася на цятку й зникла.

Сльози котилися по Лагових щоках, коли він за цим спостерігав.

Кількома годинами пізніше Хедвел сказав:

— Люба, ми летимо на Землю, мою рідну планету. Вона тобі сподобається.

— Я знаю, — прошепотіла Меле, роздивляючись в ілюмінатор сяючі цятки зірок.

Десь серед них був її дім, який вона втратила назавжди. Дівчина вже почала сумувати за домівкою. Але вибору не було. Принаймні для неї. Жінка має йти за коханим чоловіком. А коли вона вірно любить, то не повинна втрачати віри в свого обранця.

Меле вірила в Хедвела.

Вона намацала захований невеличкий кинджал. На кінці його була надзвичайно болісна й сильнодіюча отрута. Цією родинною реліквією користувалися, коли поруч не було священика, кинджал призначався лише для тих, кого дуже любили.

— Я більше не марнуватиму часу, — сказав Хедвел. — Коли ти поруч, я здатен на великі звершення. Ти ще риш.ітимешся мною, серденько.

Меле знала, що то не лише слова. Одного дня, думала вона, Хедвел спокутує свій гріх перед її батьком. Він ще зробить якесь добре діло, не сьогодні, то завтра, а може, й через рік. І тоді вона подарує йому найдорожче, що спроможна дати чоловікові жінка.

Болісну смерть.

Зенна Гендерсон ПІДКОМІСІЯ[16] Оповідання

Спершу з неба розраховано безладно посипалися лискучі чорні кораблі, що немов насіння падали на відведене для них поле, сіючи страх. Далі, наче барвисті метелики, з’явилися яскраво розфарбовані кораблі — вони знижувалися, ніби вагаючись, а тоді застигали, розкидані поміж грізними чорними ракетами.

— Чудово! — зітхнула Сіріна, відвертаючись од вікна зали засідань. — До цього б іще музику.

— Похоронний марш, — відгукнувся Торн. — Чи реквієм. Або сумні флейти. Щиро кажучи, я боюся, Ріно. Якщо переговори зазнають невдачі, знову почнеться суцільне пекло. Уяви собі, що ми переживемо ще один такий рік, як минулий.

— Провалу не буде! — запротестувала Сіріна. — Якщо вони погодилися на проведення конференції, то, певно, хочуть домовитися з нами про встановлення миру.

— Нашого миру чи їхнього? — Торн похмуро глянув крізь вікно. — Боюся, що ми дуже примітивно підходимо до цієї справи. Навіть зараз не певні — може, то якийсь трюк, щоб зібрати разом наше головне командування і знищити його з одного маху.

— О, ні! — Сіріна пригорнулася до чоловіка, і він обійняв її за плечі. — Вони не можуть порушити…

— Хіба? — Торн притиснувся щокою до її волосся. — Ми цього не знаємо, Ріно. Просто не знаємо. У нає так мало відомостей про них. Практично, ми не маємо жодної уяви про їхні звичаї, тим паче про чесноти чи про те, з чого вони виходили, коли погодилися на перемир’я.

— Звісно, вони мають бути щирими. Адже прибули сюди разом із родинами. Ти сам сказав, що ті яскраві кораблі — не бойові, а сімейні, правда?

— Так, чужинці запропонували, щоб ми прийшли на переговори з нашими родинами, а вони — зі своїми, але це мало заспокоює. Вони завжди беруть із собою сім’ї — навіть у бій.

— У бій?

— Так. Під час битви вони розташовують родинні кораблі поза полем бою, та щоразу, коли ми влучимо у бойовий корабель, один чи кілька жилих кораблів утрачають рівновагу і виходять з-під контролю або ж спалахують і зникають без сліду. Схоже, що то просто своєрідні розмальовані причепи, а бойові кораблі постачають їм енергію та все інше. — Глибокі зморшки відчаю прорізали Торнове обличчя. — Саме це змусило нас запропонувати переговори. Хіба ми спроможні й надалі знищувати їхній бойовий флот, коли разом із кожною чорною ракетою падають і ці летючі розцяцьковані будиночки, дідько б їх ухопив, немов пелюстки облітають. А кожен пелюсток — то життя жінок і дітей.

Сіріна затремтіла і міцніше притислася до Торна.

— Переговори повинні досягти мети. Ми просто не можемо воювати далі. Їм треба якось пояснити. Звичайно ж, коли бажаємо миру і вони теж…

— Ми не знаємо, чого вони хочуть, — похмуро урвав її Торн. — Вони агресори, загарбники, прибульці з ворожих світів — такі чужі нам — як можна сподіватися знайти спільну мову?

Обидва мовчки вийшли із зали засідань і, натиснувши кнопку на дверній ручці, зачинили за собою двері.

— Агов, мамо, подивись! Тут мур! — Рученята п’ятирічного Крихітки з розчепіреними пальцями, немов замурзані морські зірки, випростали свої промені на зеленкуватій шорсткій поверхні склобетону, притислись до триметрового муру, що тягся через ліс, повторюючи пологий схил пагорба. — Де його початок? Для чого він? Як ми потрапимо на ставок із золотими рибками?

Сіріна торкнулася муру долонею.

— Людям, які прилетіли в тих гарних кораблях, теж потрібен простір для ігор і прогулянок. Тож інженерний корпус огородив його.

— Чому мені не дозволяють піти пограти біля ставка? — насупив брови Крихітка.

— Вони не знають, що тобі хочеться.

— Тоді я скажу їм, — мовив Крихітка, високо підвівши голову, вигукнув: — Агов! Ви там!

Сіріна засміялася:

— Тихіше, Крихітко. Навіть якщо тебе почують, однаково не зрозуміють. Вони прибули здалеку, дуже здалеку. І говорять зовсім інакше.

— То, може, ми пограли б, — мовив Крихітка.

— Так, — зітхнула Сіріна, — може, й пограли б, якби не цей мур. Та послухай, Крихітко, ми не знаємо, що вони за… люди. Чи захочуть гратися. Чи будуть… доброзичливими.

— Гаразд, а як ми довідаємося про це через оту огорожу?

— Ми не можемо, Крихітко. Принаймні поки тут стоїть мур.

Вони рушили далі схилом пагорба. Крихітка вів рукою по муру.

— Може, вони злі, — врешті мовив він. — Може, вони такі лихі, що інженерний корпус змушений був побудувати для них клітку — велику-превелику? — Він випростав рученята вгору по огорожі, наскільки міг сягнути. — Як ти гадаєш, у них є хвости?

— Хвости? — засміялася Сіріна. — Звідки ти це взяв?

— Не знаю. Вони ж прилетіли дуже здалеку. Мені хотілося б мати хвоста — довгого, гнучкого, пухнастого. — Крихітка енергійно покрутив тим місцем, де мав бути хвіст.

— Навіщо тобі?

— Було б дуже зручно, — серйозно мовив Крихітка. — Лазити по деревах і… зігрівати шию!

Вони зійшли з пагорба.

— Чому тут немає інших дітей? — спитав він. — Я хочу гратися хоч з ким-небудь.

— Ну, це важко пояснити, — почала Сіріна, стаючи на вузький карниз понад сухим руслом струмка.

— А ти не пояснюй. Просто скажи.

— Гаразд. Лінженійські генерали прилетіли на великих чорних кораблях поговорити з генералом Воршемом і ще декількома нашими генералами. Вони прихопили з собою свої родини, які перебувають в отих череватих гарних кораблях. Тож наші генерали і собі привезли своїх рідних, але в усіх них дорослі діти, і твій батько — єдиний генерал, який має маленького синка. Ось чому тобі немає з ким гратися.

— Еге-ге, — задумливо промовив Крихітка. — Виходить, по той бік муру повинні бути діти, так?

— Так, мабуть, там є маленькі лінженійці. Гадаю, що їх можна назвати дітьми.

Крихітка ковзнув на дно висохлого струмка і розтягся на животі. Він притис щоку до піску і зазирнув крізь шпарину там, де огорожа перетинала русло потоку.

— Нікого не видно, — розчаровано мовив Крихітка, Вони рушили додому, до вершини пагорба.

— Мамо? — проказав Крихітка, підходячи до їхнього будиночка.

— Що, дитино?

— Ця огорожа для того, щоб утримати їх там, еге ж?

— Правильно.

— Мені так не здається. Схоже, не їх відгородили, а мене.

Кілька наступних днів Сіріна дуже непокоїлась за Торна. Лежала поруч нього з розплющеними очима в темряві їхньої спальні й молилася. Спав він неспокійно, певне, навіть уві сні боровся — шукав виходу.

Зціпивши зуби, вона прибирала недоторкану їжу й знов варила каву. З надією летіла подумки за ним, коли, сповнений нових сподівань і рішучості, він вирушав із дому, і сумувала, коли повертався — виснажений, приносячи з собою дух відчаю і безвиході. В проміжках намагался розважити сина, дозволяла йому цілими днями бігати по жилій зоні військового містечка, а ввечері якомога довше гралася з ним.

Якось Сіріна укладала волосся у високу зачіску, стежачи краєм ока за сином, який бавився у ванні. Він набирав повні пригорщі мильної піни і обліплював нею щоки і підборіддя.

— Голюся, як тато, — примовляв він. — Голюся, голюся. — Вказівним пальцем змахнув піну. Знову набрав повні жмені і розмазав її по обличчю. — Тепер я — Дуві. Пухнастий, як Дуві. Дивись, мамо, я весь…

Він розплющив очі, бажаючи пересвідчитись, чи вона дивиться. Внаслідок цього Сіріні довелося згаяти кілька наступних хвилин, промиваючи йому очі. Коли врешті сльози змили геть сліди нещастя, Сіріна сіла поруч сина й почала утирати його обличчя рушником.

— Б’юся об заклад, Дуві також заплакав би, коли б йому мило потрапило в очі, — зітхнув Крихітка. — Правда ж, неню?

— Дуві? Мабуть заплакав би. І будь-хто на моєму місці. А хто такий Дуві?

Вона відчула, як син напружився, відвів очі.

— Мамо, а тато буде завтра грати зі мною?

— Цілком можливо, — вона вхопила його за мокру ручку. — Хто цей Дуві?

— У нас сьогодні на солодке будуть рожеві тістечка? Мені подобаються рожеві…

— Хто такий Дуві? — твердо мовила Сіріна.

Крихітка якийсь час уважно вивчав ніготь на великому пальці, а тоді скоса зиркнув на матір.

— Дуві… Дуві — це маленький хлопчик.

— Отакої! Іграшковий хлопчик?

— Ні, — прошепотів Крихітка і опустив очі. — Справжній. Маленький лінженієць.

У Сіріни від здивування перехопило подих, і Крихітка заквапився пояснити.

— Він хороший, неню, чесне слово! Він не лається, не говорить неправду чи грубощі своїй матусі. А бігає так само швидко, як і я, навіть швидше, коли я спіткнуся. Він… він… — Крихітка знову потупив очі. — Він мені подобається.

— Де ви… як же… адже там мур… — Сіріна вжахнулась, і їй раптом забракло слів.

— Я прокопав нору, — зізнався хлопчик. — Під огорожею — там, де пісок. Ти ж не казала, що не можна! Дуві прийшов грати. Його мама теж прийшла. Вона гарна. У неї рожева вовна, а в Дуві — зелена, але теж гарна. По всьому тілі, — збуджено вів далі Крихітка. — Скрізь-скрізь, навіть під одягом! Лише на носі немає вовни, а ще на очах, вухах і долонях!

— Крихітко, та як же ти міг! А коли б тобі зробили боляче? Вони могли…

Сіріна міцно пригорнула до себе синочка. Крихітка випручався з її обійм.

— Дуві нікому не зробить боляче. Знаєш, мамо, він може закривати ніс. Так, може! У нього ніс сам собі затуляється і вуха складаються. Я теж так хочу. Дуже зручно. Та я більший від нього і вмію співати, а Дуві — ні. Але він може свистіти носом, а коли я спробував, то лише висякався. Дуві добрий!

Думки Сіріни плуталися, поки вона допомагала Крихітці одягати піжаму. Від страху її проймав дрож Що робити? Заборонити Крихітці лазити попід муром? Авжеж, треба тримати його подалі від небезпеки, яка, можливо, вже чатує на нього. А що скаже Торн? Розповісти йому? А раптом це тільки прискорить сутичку, яка…

— Крихітко, скільки разів ти грався з Дуві?

— Скільки? — Крихітка замислився. — Зараз порахую, — поважно мовив він і хвилину чи дві щось бурмотів і рахував на пальцях, а тоді переможно виголосив: — Один, два, три, цілих чотири рази!

— І ти не боявся?

— Ні-ні! — І швидко додав: — Ну хіба що трішечки, попервах. Я гадав, може, у них є хвости, щоб обгортати шию. Але виявилось, що хвостів у них немає… Лише одяг… такий як у нас, а під одягом вовна.

— Ти казав, що бачив також маму Дуві?

— Еге ж, — мовив Крихітка. — Вона була там першого дня. Саме вона випровадила решту геть, коли вони обступили мене. Всі дорослі. Жодної дитини, за винятком Дуві. Вони трохи штовхалися, хотіли доторкнутися до мене, але мама Дуві наказала їм піти, і вони пішли, залишилася тільки вона з Дуві.

— Ох, Крихітко, — вихопилось у Сіріни; вона перелякалася, уявивши малюка, якого обступили лінженійці, штовхаючись і намагаючись “доторкнутися” до нього.

— Що з тобою, неню?

— Нічого, любий, — вона облизнула пересохлі губи. — Можна я піду з тобою наступного разу і подивлюся на Дуві? Я хотіла б познайомитися з його мамою.

— Звичайно! — вигукнув Крихітка. — Ходімо.

— Ні, не тепер, — мовила СірІна, відчуваючи, як од страху ноги в неї стали ватяними. — Вже запізно. Підемо взавтра. І, Крихітко, не кажи поки що нічого таткові. Нехай це буде для нього несподіванкою.

— Гаразд, мамо. Це буде чудовий сюрприз, правда? Ти ж була страшенно здивована, еге ж?

— Так, я дуже здивувалася. Наступного дня Крихітка, сівши навпочіпки перед норою під муром, обстежив її.

— Трохи завузька, — вирішив він. — Ти можеш не пролізти.

Сіріна засміялася, хоча серце в неї стугоніло від хвилювання.

— Було б дуже ніяково прийти в гості і застрягти в дверях.

— Було б смішно, — розвеселився Крихітка. — Може, підемо пошукаємо для тебе справжні двері?

— Ні, — поквапилася заперечити Сіріна. — Ми розширимо цю діру.

— Гаразд, піду приведу Дуві — він допоможе копати, — сказав Крихітка.

— Чудово, — відповіла Сіріна і клубок підступив їй до горла.

Кріхітка ліг на пісок і ковзнув під огорожу.

— Починай копати. Я скоро повернуся, — гукнув він.

Сіріна опустилася навколішки і взялася до роботи: пісок був такий пухкий, так легко піддавався, що вона загребала його зігнутими руками.

Враз почула скрик Крихітки.

На мить знерухоміла. Далі скрик повторився, вже ближче, і Сіріна кинулась, як навіжена, відгрібати пісок. Коли протискалася попід муром, пісок насипався їй за комір і вона обідрала спину.

Раптом із кущів вихопився Крихітка. Він скиглив і вигукував:

— Дуві! Дуві тоне! Він у ставку із золотими рибками! Увесь під водою! Я не можу його дістати! Неню!

Сіріна взяла його за руку і потягла за собою до ставка. Хлопчик спотикався і не встигав за нею. Підбігши до води, вона перехилилася через невисокий парапет і крізь збурену каламуть побачила зелене пухнасте хутро й розплющені очі. Майже не вагаючись, пірнула у ставок. Навпомацки, в каламутній темряві, шукала Дуві, знову й знову відчуваючи поштовхи маленьких кінцівок, що зникали перш ніж вона встигла схопити їх.

Потім випірнула. Хапаючи ротом повітря і відпльовуючись, виштовхала на сухе Дуві, який все ще борсався. Крихітка потяг його до себе, Сіріна ж, перевалюючись через край водойми, оступилась і впала на Дуві.

Раптом вона почула ще різкіший, пронизливіший крик; її грубо зіштовхнули з Дуві, і маленьке створіння опинилося на рожевих руках. Сіріна відкинула з рчей довге мокре волося і зустрілася з ворожим поглядом рожевих очей матері Дуві.

Тоді Сіріна схилилася над Крихіткою і притисла його до себе, насторожено стежачи за лінженійкою.

Рожева мати занепокоєно обмацувала своє дитя; тут Сіріна помітила, що у Дуві на ногах були перетинки і очі такого ж кольору, як хутро. Перетинчасті ноги! Святий Боже! Не дивно, що мати Дуві так перелякалася.

— Ти можеш розмовляти з Дуві? — спитала Сіріна Крихітку, що й далі рюмсав.

— Ні! Грати можна і без слів.

— Не плач, Крихітко. Дай мені зосередитись. Мати Дуві гадає, що ми хотіли завдати йому болю. Він не може потонути. Як нам пояснити його мамі, що ми не хотіли зробити нічого лихого?

— Ну, — Крихітка потер щоки долонею, — ми могли б обійнятися…

— Це не годиться, — мовила Сіріна майже у розпачі, помітивши в кущах яскраві постаті, які рухались, наближаючись до них. — Боюся, вона не дозволить і торкнути його.

На якусь мить вона піддалася паніці й хотіла втекти, та зробила глибокий вдих і спробувала заспокоїтись.

— Давай гратися, Крихітко, — мовила вона. — Покажемо, як ми гадали, що він тоне. Ти впадеш у ставок, а я витягну тебе. Вдаватимеш, що тонеш, а я — що плачу.

— Ой, неню, ти вже плачеш! — сказав Крихітка.

— Я лише вправляюся, — Сіріна спробувала втамувати дрож у голосі. — Ну, давай.

Край ставка Крихітка завагався, вода завжди вабила його, але тут рішучість йому зрадила. Сіріна раптом зойкнула — Крихітка злякавшись, втратив рівновагу і почав падати. Сіріна хутко підхопила його, не давши піти під воду, витягла на берег, усім своїм виглядом і вчинками показуючи, як вона боїться і хвилюється.

— Завмри, — прошепотіла вона. — Не ворушися, ніби ти вмер!

І Крихітка так природно обвис у неї на руках, що її зойки і голосіння лише наполовину виглядали вдаваними. Вона схилилася над нерухомум тільцем і в розпачі стала розхитуватися взад і вперед.

Чиясь рука лягла їй на плече, жінка підвела голову і зустрілася поглядом з яскравими очима лінженійки. Вони довго дивилися в очі одна одній, а тоді лінженійка всміхнулася, показуючі рівні білі зуби, і погладила Крихітку по плечі волохатою рукою.

Він розплющив очі й сів. Дуві визирав з-за спини своєї матері, потім вони з Крихіткою заходилися обійматися, а тоді весело борюкатись і перекочуватись попід ногами завмерлих у нерішучості дорослих.

Сіріна знайшла у собі сили розсміятися хрипким сміхом, а мати Дуві тихо засвистіла носом…

Тієї ночі Торн кричав уві сні й розбудив Сіріну. Вона лежала в пітьмі, а в думках у неї, наче вогник свічки, мерехтіла одна й та сама молитва…

Затим тихесенько ковзнула з ліжка і пішла до дитячої кімнати глянути, як Крихітка спить. Дбайливо підіткнула ковдру. Постояла над сином. Далі, опустившись навколішки, висунула нижню шухляду комоду. Провела рукою по блискучих складках схованої там лінженійської тканини — подарунок лінженійки, яка дала її, щоб Сіріна могла загорнутися, поки висохне одяг. В обмін вона запропонувала свою мереживну блузку.

У темряві на дотик відчувала візерунок на тканині; згадала, якою чудовою вона видалась їй у промінні призахідного сонця. Потім яскраве видиво зникло, і їй примарилося: вибухнув чорний зореліт, а слідом за ним, у вогняній круговерті почав гинути й пасажирський корабель — з потріскуванням обвуглювались яскраві — жовті, зелені, рожеві хутра, зморщувалися, перед тим як зникнути в останньому спалаху вогню, візерунчасті тканини. Вона зронила голову на руки і затремтіла.

Коли повернулась у спальню, Торн уже прокинувсь і лежав на спині, заклавши руки за голову.

— Не спиш? — спитала, сідаючи на край ліжка.

— Ні, — його голос бринів, мов напнута струна. — Ми не бачимо виходу. Обидві сторони тримаються своєї думки, і ніхто не хоче поступатися. Ми прагнемо миру, але, здається, нічого не можемо запропонувати їм. Лінженійцям теж щось потрібно, та вони не кажуть, що саме, ніби, сказавши, потраплять у залежність, а не отримавши це, вони не підпишуть миру. Як бути?

— Коли б вони пішли… — Ріна закинула ноги на ліжко й обхопила коліна руками.

— Це єдине, що ми встановили точно, — Торнів голос виповнився гіркотою. — Вони не підуть. Вони залишаться, подобається це нам, чи ні.

— Торне… — схвильовано заговорила Ріна. — Чому ми не можемо запросити їх? Сказати: “Ласкаво просимо!” Вони примандрували здалеку. Чи не краще бути просто гостинними?..

— Ти говориш так, наче “здалеку” — це десь у сусідньому штаті або державі! — Торн неспокійно звівся на подушці.

— Не кажи, що ми повернулися до старого рівняння: чужинець означає ворог, — різко відказала Ріна. — Хіба не можна припустити, що у них дружні наміри?

— Бути гостинними! — Торн аж підскочив. Йому забракло повітря. Перечекавши хвилину, вже спокійніше повів далі: — Чи наважишся ти відвідати вдів наших людей, які ходили в гості до приязних лінженійців? Людей, чиї кораблі було збито без попередження?

— Їхні кораблі також збивають без попередження, — тихо, але твердо мовила Сіріна. — Так само, як і наші. Хто стріляв першим? Мусиш визнати, що ніхто не знає цього напевне.

Запала напружена мовчанка; Торн неквапом ліг, повернувся до дружини спиною і не зронив більше й слова.

“Тепер я вже мовчатиму, — подумала Сіріна. — Він помре, якщо довідається про діру під огорожею”.

У наступні дні Сіріна виходила з дому разом із Крихіткою, і нора під стіною ширшала з кожним разом.

Мати Дуві — Крихітка називав її місіс Рожинка — вчила Сіріну вишивати по чудовим тканинам, схожим на ту, яку вона подарувала. Тим часом Сіріна навчала місіс Рожинку плетінню. Принаймні почала навчати. Показала, як пров’язуються лицеві та виворітні петлі, як треба їх набавляти і спускати, але тут місіс Рожинка взяла у неї плетіння — і Сіріна аж рота роззявила, дивуючись швидкості та спритності вкритих рожевою вовною пальців. От дурепа, і чого це вона вирішила, що лінженійка ніколи не чула про плетіння.

Проте інші лінженійки оточили їх — обмацували плетіння і щось вигукували м’якими флейтовими голосами, наче вперше бачили подібне. Маленький клубок шерсті, що його прихопила з собою Сіріна, навдовзі скінчився, та місіс Рожинка принесла мотки товстих ниток, які лінженійці використовували для вишивання, і Сіріна почала плести із тієї сяючої пряжі.

…Незабаром усмішок, жестів, сміху і посвистування вже не було досить. Сіріна розшукала магнітні стрічки — нужденні уривки — із записами лінженійської мови і стала вивчати. Допомагало це мало, бо словник не дуже підходив до проблем, які б вона хотіла обговорити з місіс Рожинкою та іншими. Але того дня, коли вона вимовила і просвистіла до місіс Рожинки свої перші лінженійські слова, та, затинаючись, відповіла їй мовою землян. Вони наввипередки сміялися й свистіли і навіть почали показувати на мигах, перекриваючи здогадами прірву непорозуміння.

Наприкінці тижня Сіріна відчула себе злочинницею, їм з Крихіткою жилося досить весело, а Торн з кожного засідання повертався все більше й більше виснажений.

— З ними неможливо мати справу, — з гіркотою в голосі проказав Торн одного вечора; він сидів, зіщулившись, на краю невеличкого крісла. — Ми не здатні схилити їх до чого-небудь.

— Що вони хочуть? — спитала Сіріна. — Ще й досі не повідомили?

— Я не повинен тобі розповідати… — Торн відкинувся на бильце крісла. — Врешті, яка різниця? — втомлено мовив він. — Усе летить шкереберть!

— Ой, ні, Торне! Вони розумні люд… — Вона затнулася на півслові, помітивши здивований Торнів погляд. І додала, ніяковіючи: — Хіба не так? Хіба не так?

— Люди?! Це потайні, ворожі чужинці. Ми говоримо до хрипоти в голосі, а вони пересвистуються і відповідають лише “так” чи “ні”. Ото й усе…

— А вони розуміють…

— У нас, як і в них, є перекладачі. Не дуже вправні, але інших немає.

— А все-таки, що їм треба?

Торн коротко засміявся.

— Як ми їх зрозуміли, вони усього-лише хочуть отримати наші моря й океани з прибрежними землями.

— Торне, вони не можуть бути такими нерозумними!

— Ну, відверто кажучи, ми не зовсім певні, що прибульці мають на увазі саме це, та вони раз по раз повертаються до питання про океани, а коли прямо питаємо, чи потрібні їм наші океани, висвистують заперечення. Ми не здатні зрозуміти одне одного…

Наступного дня разом із своїм неспокоєм, Крихіткою і кошиком з наїдками вона знову спустилася схилом пагорба до діри. Напередодні місіс Рожинка пригощала їх обідом, а тепер настала черга Сіріни. Вони посідали на траву, і Сіріна приязно посміялася з місіс Рожинки, коли та покуштувала оливку, так само, як і місіс Рожинка— з неї, коли Сіріна вперше відкусила пірвіт — проковтнути страшно, а виплюнути соромно.

Крихітка і Дуві заходилися коло лимонного торту із збитими вершками, що призначався на десерт.

— Не чіпайте торт, Крихітко, — сказала Сіріна. — Він до чаю.

— Ми тільки покуштуємо крем, — мовив Крихітка.

— Ласуватимеш потім. Дістань краще яйця. Мабуть, Дуві їх ніколи не їв.

Крихітка порпавсь у кошику, а Сіріна видобула велику дорожню сільницю.

— Ага, ось вони, мамо! — вигукнув хлопчик. — Дивись, Дуві, спершу треба розбити шкаралупку…

Сіріна стала відкривати місіс Рожинці таємницю круто зварених яєць; усе йшло тихо і спокійно, доки вона не посипала очищені яйця сіллю. Місіс Рожинка підставила руку човником і Сіріна натрусила їй трохи солі. Місіс Рожинка покуштувала її. Вона тихо вражено просвистіла і знову лизнула сіль. Тоді несміливо потяглася до сільниці. Здивована Сіріна віддала сільницю. Місіс Рожинка насипала на долоню ще трохи і зазирнула в дірочки на кришці. Сіріна відкрутила ковпачок і показала сіль усередині.

Довгу хвилину місіс Рожинка дивилася на білі кристали, а тоді голосно, пронизливо засвистіла. Сіріна розгублено відсахнулася — здавалося, що з кожного куща вистрибнуло по лінженійці. Вони оточили місіс Рожинку, дивилися в сільницю, підштовхували одна одну, тихесенько пересвистувались. Одна з них зникла і хутко принесла високий глек із водою.

Місіс Рожинка обережно висипала сіль із долоні у воду, а потім перевернула догори дном сільницю. Перемішала воду гілочкою. Коли сіль розчинилася, всі лінженійки вишикувалися в чергу, тримаючи долоні човником. Кожна, немов причащалася, отримуючи повні пригорщі солоної води. І всі вони швидко, щоб не зронити жодної краплі, підносили руки до обличчя і глибоко вдихали, всмоктували солоний розчин.

Місіс Рожинка була останньою, і коли вона підвела обличчя, Сіріна ледве стримала сльози, побачивши в її очах глибоку вдячність. Десятки лінженійок товклися довкола, намагаючись торкнутися вказівним пальцем її щоки — Сіріна вже знала, цей жест означає подяку.

Коли натовп розтанув у тіні кущів, місіс Рожинка сіла навпочіпки і з ніжністю погладила сільницю.

— Сіль, — мовила Сіріна, вказуючи на сільницю.

— Шріпріл, — сказала місіс Рожинка.

— Шріпріл? — перепитала Сіріна, стараючись правильно вимовити незнайоме слово.

Місіс Рожинка кивнула.

— Шріпріл добре? — спитала Сіріна, намагаючись збагнути, що сталося.

— Шріпріл добре, — відповіла місіс Рожинка. — Немає шріпріл — немає маленький лінженієць. Дуві… Дуві… — Вона затнулася в пошуках потрібного слова. — Тільки Дуві — більше немає. — І похитала головою не в змозі перекрити це провалля у взаєморозумінні.

Сіріні здалося, що вона зрозуміла місіс Рожинку.

— Ох, — проказала Сіріна. — Дуві — остання лінженійська дитина? Більше немає?

Місіс Рожинка подумки розібрала кожне слово і ствердно кивнула.

— Більше немає. Немає шріпріл, немає діти.

Сіріна раптом стрепенулася від передчуття. Може, може, саме через це точиться війна? Може, їм потрібна лише сіль? Для них вона — найдорожчий скарб. Може…

— Сіль, шріпріл, — сказала вона. — Більше, більше шріпріл, і лінженійці відлетять додому?

— Більше, більше, більше шріпріл, так, — заговорила місіс Рожинка. — Рушати додому — ні. Дім немає. Дім недобре. Немає води, немає шріпріл.

Он воно що. Сіріна замислилась.

Місіс Рожинка подивилася на Сіріну й у тиші, що запала, в кожної блискавкою сяйнула думка — інша належить до ворожого табору. Місіс Рожинка поглянула на Крихітку та Дуві, які радісно копирсались, у кошику, й сказала:

— Нема більше лінженійці. — повела рукою в бік поля з кораблями. — Ні більше лінженійці.

Сіріна сиділа приголомшена; обмірковувала, яке значення це може мати для Вищого Командування Землі. Немає більше лікженійців з їхньою жахливою, руйнівною зброєю. Немає більше, окрім тих, хто приземлився; не треба боятися, що чужий світ надішле підкріплення взамін загиблих кораблів. Коли зникнуть ці, зникнуть і лінженійці. Земляни мусять знищити лише цей флот — звісно, без важких втрат не обійтися — і вони виграють війну… і знищать цілий народ.

Лінженійці, мабуть, прибули шукати притулку, або ж вимагати його. Сусіди, які побоялися просити, а, може, їм не дали часу попросити. Як вибухнула війна? Хто вистрілив першим? Чи знає це хтось напевне?..

Сіріна повернулася додому з порожнім кошиком і непевністю. Скажи, скажи, скажи, — шепотіла трава, відгукуючись на її кроки, коли йшла пагорбом. — Скажи, і війна скінчиться. “Але як? — . волала вона подумки. — їх зітруть на порох чи дадуть прихисток? Який?”

Убий, убий, убий, — вимагав гравій під ногами, йоли ступила на всипане дрібними камінцями подвір’я. — Убий чужих… немає нічого спільного… не люди… скільки наших почиває в славі.

“А скільки їхніх почиває в славі? Скільки їх загинуло в падаючих, палаючих кораблях?”

Сіріна дала Крихітці книжку з картинками і вийшла в спальню. Сіла на ліжко, втупивши погляд у своє відображення в дзеркалі. Що буде, коли їм дадуть солону воду, а вони вимагатимуть більше — всі наші океани, навіть якщо зараз запевнятимуть, що вони їм не потрібні. Множитимуться, множитимуться, і заберуть наш світ… витіснять нас… загарбають…

А їхні чоловіки… та й наші. Вони засідають вже кілька тижнів і ніяк не дійдуть згоди. Кожна сторона боїться програти, бо ніхто нічого не знає про свого супротивника. Мабуть ніхто з наших людей не знає, щр лінженійці можуть складати вуха і затуляти носа. І жоден лінженієць не уявляє, що ми приправляємо їжу тим, без чого вони вироджуються.

Сіріна не знала, скільки часу отак просиділа; врешті, її розшукав Крихітка і став вимагати вечерю, а потім вона заходилася вкладати його спати.

Ледве не збожеволіла від сумнівів, поки не повернувся Торн.

— Ну от, — мовив він, втомлено сідаючи у крісло. — Вже майже кінець.

— Кінець! — В Сіріні зажевріла надія. — Отже ви досягли…

— Ми досягли глухого кута, безвиході, — понуро промовив Торн. — Завтра наша остання зустріч. Ще одне остаточне “ні” з кожного боку, і крапка. Знову поллється кров.

— Ні, Торне! Ні! — Сіріна затиснула рота долонею. — Ми не можемо більше вбивати їх! Це негуманно…

— Це самозахист, — різко, роздратовано урвав її Торн. — Будь ласка, Ріно, не треба сьогодні. Позбав мене своїх ідеалістичних міркувань. Бачить Бог, ми і так досить недосвідчені в переговорах із ворогом, щоб ставитися до них, як до дітей нерозумних. Ми на війні, і мусимо перемогти. Дай лінженійцям шпаринку, і вони обсядуть Землю, наче мухи!

— Ні, ні! — прошепотіла Сіріна, її потаємні страхи пролилися сльозами по щоках.

Торн уже давно рівно дихав уві сні, а Сіріна все ще лежала з розплющеними очима й напружено думала: “Розповісти — і війна скінчиться… Або ми допоможемо лінженійцям… або знищимо їх… Промовчати. Переговори перервуться. Знову запалає війна… Ми зазнаємо важких втрат, але знищимо лінженійців… Місіс Рожинка вірить мені… Крихітка любить Дуві. І Дуві любить Крихітку…”

Наступного ранку вона послала Крихітку пограти з Дуві.

— Пограйте біля ставка із золотими рибками. Я незабаром прийду теж.

— Гаразд, мамо. А ти принесеш нам тістечка? — І додав хитро: — Дуві не знає, що таке тістечка.

— Але такий собі маленький Крихітка добре знайомий із ними! Ну біжи вже, ласунчику!

І вона виштовхнула його за двері, лагідно поплескавши по плечах.

Доки було видно, Сіріна стежила, як він спускається схилом пагорба, потім пригладила волосся й облизала губи. Рушила в напрямку спальні, але раптом обернулася й підійшла до вхідних дверей. Якщо вона подивиться бодай собі в очі, її рішучість розвіється як дим. Стояла, тримаючись за дверну ручку, і слідкувала, як повільно повзе стрілка годинника, аж поки не сплинуло п’ятнадцять нескінченних хвилин — Крихітка вже, певно, добіг. Тоді шарпнула двері й вийшла.

Усмішка правила їй за перепустку з жилої зони в адміністративний корпус. Вираз діловитої впевненості дозволив без перепон дістатися до крила будинку, де відбувалися засідання. Але тут сміливість зрадила їй. Вона в нерішучості тупцювала поза полем зору вартових. Нарешті наважилась: обсмикнула спідницю, і, знайшовши в собі сили всміхнутись, ввійшла до холу.

Сіріна здалася собі метеликом, пришпиленим до стіни миттєвим уважним поглядом вартових. Вона приклала палець до вуст і тихо підійшла до них.

— Привіт, Тернере. Привіт, Франівері, — прошепотіла вона.

Вартові перезирнулися, і Тернер хрипко проказав:

— Вам не можна тут бути, мем. Ви б краще пішли.

— Я знаю, що не можна, — вона, навіть не стараючись, прибрала винуватого вигляду. — Але, Тернере, я… я тільки хотіла поглянути на лінженійців.

Сіріна пройшла повз них ще до того, як розтулений рот Тернера зміг сформувати слово.

— О, звичайно, я бачила їх на знімках, але мені страшенно кортить побачити хоча б одного живого. Можна я гляну бодай одним оком?

Вона підкралася ближче до дверей.

— Дивіться! — тихо промовила Сіріна. — Вони навіть трохи прочинені!

— Так треба, — одрубав Тернер. — Наказ. Але; мем, ви не можете…

— Одним оком… — попросила вона, водночас просуваючи палець у щілину. — Тихесенько.

Обережно розширила щілину, рука крадькома пробралася всередину, намацала кнопку автоматичного замка на дверній ручці.

— Але, мем, звідси їх однаково не видно.

Сіріна блискавично рвонула на себе двері, кинулася всередину і, натискаючи на кнопку, із силою хряпнула дверима — грюкіт, як їй здалося, розлігся по всьому будинку. Пробігла через приймальню до конференц-залу. І раптом завмерла, обома руками міцно вхопившись за бильце стільця: всі, хто був у залі, дивилися на неї. Торн, якого не можна було впізнати-так змінив його владний і суворий вираз — рвучхо підвівся.

— Сіріно! — хрипко вигукнув він, не ймучи віри своїм очам.

І знову швидко сів.

Сіріна обходила стіл, уникаючи зустрічатися з пронизливими поглядами спрямованих на неї блакитних, карих, чорних, жовтих, зелених, лілових очей. Дійшла до торця, повернулась і злякано глянула на довжелезну сяючу стільницю.

— Панове, — промовила майже нечутно. Відкашлялася. — Панове…

Побачила: генерал Воршем підводиться і от-от щось скаже — обличчя в нього було чуже, жорстке від усвідомлення своєї відповідальності. Сіріна швидко нахилилася вперед, руками спершись на поверхню столу.

— Ви збираєтеся припинити переговори, чи не так? Ви здаєтесь! — Перекладачі наблизились до мікрофонів, їхні губи заворушилися у такт до її. — Що ви тут обговорювали весь час? Гармати? Битви? Рахували втрати? — вона мотнула головою, її пересмикнуло. — Не знаю, про що йдеться на вищому рівні, знаю тільки, що я вчила місіс Рожинку плести і показала як нарізати лимоний пиріг… — помітила, як збиті з пантелику перекладачі гортають свої записники. — І я вже знаю, чому вони тут, і що їм треба!

Сіріна закопилила губу і наполовину просвистіла, наполовину видихнула на ламаній лінженійській мові:

— Дуві — дитина. Немає більше лінженійських дітей!

Почувши ім’я Дуві, один із лінженійців здригнувся й підвівся — його великий ліловий торс запанував над столом. Перекладачі знову, наче в лихоманці, стали гортати словники. Знала, що вони шукають переклад лінженійського слова “дитина”. Дітям немав місця на військовій нараді.

Лінженієць повільно заговорив, але Сіріна похитала головою:

— Я погано володію лінжені.

За спиною хтось прошепотів:

— Що вам відомо про Дуві?

Їй сунули до рук пару навушників. Тремтячими пальцями вона прилаштувала їх на голові. Чому їй дозволяють говорити? Чому генерал Воршем дозволив їй отак перервати засідання?

— Я знаю Дуві, — швидко мовила вона. — І матір Дуві також. Дуві грається з Крихіткою — моїм синочком…

За столом пробіг тихий гомін. Той самий лінженієць заговорив знову; цього разу з металевих мембран навушників долинув переклад.

— Якого кольору мати Дуві?

— Рожевого, — відповіла Сіріна.

Знову гарячково гортаються словники в пошуках потрібного слова… рожева… рожева… Врешті Сіріна трохи підняла спідницю і показала край рожевої спідньої сорочки. Лінженієць кивнув і сів.

— Сіріно, — генерал Воршем мовив так спокійно, наче вони сиділи у неї на веранді. — Що ви хочете?

Сіріна рішуче підвела голову.

— Торн сказав, що сьогодні останій день. Що сьогодні має пролунати останнє “ні” з обох сторін. Що у нас з лінженійцями немає нічого спільного, що ми ніколи не дійдемо згоди.

— А ви гадаєте, дійдемо? — м’який голос генерала Воршема враз урвав гамір, що зчинився, коли так необачно були виставлені напоказ їхні потаємні думки.

— Точно знаю: ми можемо домовитись. Схожість між нами переважує розбіжності настільки, що просто безглуздо сидіти отут стільки часу і не знайти в нас нічого спільного. По суті ми однакові… однакові… — Вона затнулася. — Перед долею ми всі рівні. — Вже напевне знала: перекладачам не знайти в словниках слова “доля”. — Гадаю, ми повинні дати їм шматок хліба з сіллю і гостинно прийняти! — Сіріна всміхнулася самими куточками вуст. — Сіль їхньою мовою буде: шріпріл.

Серед лінженійців прокотилася хвиля пересвистуі вання. Ліловий лінженієць ледь звівся зі евого крісла, але знову сів.

Генерал Воршем міцно стулив губи.

— Але ж є розбіжності… — почав він.

— Розбіжності! — спалахнула Сіріна. — Не існує таких розбіжностей, які б не стерлися, коли два народи по-справжньому пізнають один одного.

Вона роззирнулася на присутніх і з полегкістю відзначила, що Торнове обличчя пом’якшало.

— Ходімо! — вимогливо проказала Сіріна. — І ви побачите, як Дуві та Крихітка граються разом… Подивитесь на двох малюків — лінженійця і землянина, які ще не знають, що таке страх і підозра, ненависть і забобони. Коли ви побачите дітей, тоді ми обговоримо наші проблеми, як члени однієї родини… ну а якщо і після цього вирішите воювати далі, тоді… — Вона розвела руками.

Коли вони спускалися з пагорба, коліна в неї так тремтіли, що Торн мусив допомогти їй.

— Ох, Торне, — мало не плакала вона. — Я не думала, що вони підуть.

— Ми не хочемо війни, — мурмотів він. — Ми, як потопаючі, хапаємося за соломинку, навіть коли вона з’являється в подобі гарненької жіночки, що вривається на серйозну нараду й демонструє свою білизну! — І додав уже лагідніше: — Як довго це триває?

— Для Крихітки близько двох тижнів, для мене трохи більше тижня.

— Чому ти мені не сказала?

— Я намагалася… двічі. Ти не слухав. А наполягати боялась. Знаєш-бо, як ти реагував би на це.

Торн не знайшов, що відповісти, і вони мовчки попрямували до підніжжя пагорба.

— Як тобі вдалося довідатися про все це? — спитав він тоді. — На підставі чого ти дійшла думки, що можеш розв’язати…

Сіріна переборола істеричний сміх.

— Я принесла яйця на пікнік!

Вони зупинилися, дивлячись на діру під огорожею.

— Крихітка знайшов лазівку, — мовила Сіріна. — А я розширила її, та все одно треба лягти…

Вона лягла на пісок і проповзла попід муром. По той бік огорожі сіла навпочіпки, чекала. Довгу хвилину стояла тиша, тоді долинули тріскіт і кректання — з-під огорожі з’явилася голова генерала Воршема. Сіріна закусила губу, щоб не розсміятися, коли він застряг на півдорозі й смикався, намагаючись вивільнитись. Але за мить вона вже в захваті завважила, що навіть запрошений пилом він не втратив гідності й імпозантності: яке щастя, що в таку лиху для людей годину він має говорити від імені всієї планети!

Один по одному з’являється решта — люди і лінженійці впереміш, останім проліз Торн. Сіріна знаком показала, щоб вони мовчали, і повела до густих чагарів, які з одного боку закривали ставок із рибками.

Дуві і Крихітка схилились над краєм ставка.

— Ось вона! — вигукує Крихітка і мало не падає в ставок, показуючи пальцем. — Отам, на дні, це моя найкраща кулька. Твоя мама не сердитиметься, якщо ти дістанеш її для мене?

Дуві вдивляється.

— Кулька пішла у воду.

— Саме про це я і кажу, — нетерпляче кричить Крихітка. — А в тебе ніс затуляється… — прикладає палець до чорного лискучого “ґудзика” — …і вуха складаються, — вказівним пальцем проводить по вуху, зацікавлено спостерігаючи, як вони складаються. — Ой! — захоплено вигукує Крихітка. — Мені б таке!

— Дуві пішов у воду? — питає Дуві.

— Так, — киває головою Крихітка. — Це моя краща бита, а тобі навіть плавок не треба, на тобі вовна.

Дуві скинув свій нехитрий одяг і ковзнув у ставок. Невдовзі випірнув, стискаючи щось у руці.

— Дякую!

Крихітка простягнув руку, і Дуві обережно поклав йому щось на долоню. Крихітка стиснув кулак, але тієї ж миті заверещав і пожбурив здобич.

— Віддай мою кульку! Це слизька огидна риба!

Він перехилився, вовтузячи Дуві, намагаючись дотягтися до його другої руки. Крихітка послизнувся, почувся сплеск, і обидва малюки зникли під водою.

Сіріні перехопило подих, вона рвонулась уперед, але тут над водою знову виникло схвильоване обличчя Дуві. Він поштовхами тягнув Крихітку на сухе, а той відпльовував і кашляв. Потім Дуві сів поряд із Крихіткою на траву і став гладить його по спині, тужно посвистуючи носом і щось винувато говорячи на лінжені

Крихітка кахикав і тер кулаками очі.

— Оце так-так! — сказав Крихітка, поплескуючи себе по мокрій майці. — Ну й розсердиться моя мамаї. На мені було усе чисте, а тепер змокло наскрізь. Де моя кулька, Дуві?

Дуві підвівся і знову рушив до води. Крихітка подався слідом за ним, але раптом закричав:

— Ох, Дуві, а де ж та маленька рибка?! Вона загине без води. У мене так померла одна рибка гуппі.

— Рнбка? — перепитав Дуві.

— Так, — сказав Крихітка і показав порожню руку, водночас пильно вдивляючись у траву. — Маленька слизька рибка, яку ти приніс замість кульки.

Обидва заходилися порпатись у траві, поки Дуві не вигукнув переможно:

— Рибка!

Підхопив знахідку в пригорщі й кинув до ставка.

— Ну от, — мовив Крихітка. — Тепер вона не загине. Поглянь, попливла!

Дуві знову пірнув у ставок і дістав кульку.

— А тепер дивись уважно. Я покажу, як кидати.

Кущі позаду двох поглинутих грою малюків розступились, і з них вийшла місіс Рожинка. Вона всміхнулася до дітей, а тоді помітила мовчазний гурт дорослих по той бік галявини. Широко розплющила очі, здивовано засвистіла. Хлопчики підвели очі, обернулися.

— Тату! — загукав Крихітка. — Ти прийшов грати?

І побіг з витягнутими руками до Торна, лише на кілька кроків випереджаючи Дуві, який схвильовано свистів, біжучи до високого лілового лінженійця.

Сіріна раптом відчула напад сміху — такими схожими були Торн і лінженіець у своїх спробах лагідно привітати малюків і водночас не втратити гідності.

Місіс Рожинка нерішуче підійшла і стала поруч Сіріни. Сіріна обійняла її.

Крихітка повис у Торна на шиї, палко обхопив його рученятами, і знову ковзнув на землю.

— Вітаю, генерале Воршем! — мовив він, дещо запізно згадавши про гарні манери, і простягнув замурзану ручку. — Чуєш, татку, я навчав Дуві гратися кульками, але у тебе виходить краще. Покажи йому ще й ти.

— Але… — Торн збентежено поглянув на генерала.

А той спостерігав за ліловим лінженійцем, якому Дуві висвистував, переливчасто, немов флейта, і показував пригорщу яскравих скляних кульок. Тоді підморгнув Торнові, а потім і решті.

— Пропоную оголосити перерву, — мовив він. — Слід вивчити нові обставини, які було запропоновано до нашої уваги.

Сіріна враз відчула себе спустошеною і відвернулася, щоб місіс Рожинка не побачила, як на очі їй навернулися сльози. Але місіс Рожинка з цікавістю розглядала кольорові кульки і не помітила її сліз, сліз надії.