Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

Людмила Козинець БУЛО, Є І БУДЕ… Оповідання

…Казала мені бабуся, перебираючи м’якими смаглявими пальцями зелені трави:

— Стережись, дитино, нежиті, лихої людини, а більш за все — оковитої та ока лихого…

Я сидів на печі, гріючи захололі від вечірньої роси долоні і крізь дрімоту слухав бабусю. Мені подобалось дивитися, як вона, подерши на стрічки всіляке дрантя, накручувала на веретено тужаві клубки, які весело катало по світлиці розбишакувате кошеня. Потім бабуся збирала клубки у фартух, сідала біля вікна, брала великий дерев’яний крючок в руки. Цей крючок я сам їй вирізував і полірував уламком скла. Починався нескінченний біг строкатого шнура. Рядок за рядком, рядок за рядком — з’являлася нова, нарядна постілка.

У хаті стійко тримався гіркий запах череди та полину, бабуся в’язала різнотрав’я луків, верткі пальці розправляли квіти й стебла. Шелестіла її скоромовка про цілющу силу диких трав.

— Ти чаклунка, бабо?

— Та ні, дитино. Де ж тут чаклунство? Трави ми з тобою самі збирали, блекоту й німицю обминули, та й, правду кажучи, — ніякого чаклунства в блекоті та німиці нема, просто отруйне зілля. На такий випадок книжка є — от, мастак художник і нетямуща людина будь-яку траву розпізнає. А час для збирання відомий — від Ондрія Наливи до Йвана Купала. Не пригадуєш, як узимку в ополонку на санчатах влетів? Тільки й врятувала тебе, що травами. Липовим цвітом, та бузиною, кропивою, підбілом…

Але мені хочеться чогось незвичайного, і я чіпляюся до бабусі:

— Бабо, бувають чаклунки?

— Не бачила, дитино. У кіно хіба. Було таке про відьму одну. Ой, баска дівка…

— А в бога ти віриш?

— Овва, бовкнув. А нащо мені? Я ж заміж несватаною пішла, шістнадцяти років, а потім з дідом твоїм — хіба до бога було? Тут тобі громадянська. Дід твій парубків зібрав, мисливців, здебільшого з тих, що білці в око влучають, і в тайгу. А що мені було робити? Пішла з ними. Довелося травами повоювати — застуджувалися хлопці, ранили їх ворожі кулі. А ще цинга… Чи ж до бога було?

— “Оковитої та ока лихого…” Що це, ба?

— Про оковиту, прийде час, і сам дізнаєшся — чого доброго, а цього… А про око лихе розповім. Цур, умова, не сміятися над старою.

Понад річкою хату з голубником бачив? Так от… уже годов так із сорок… перед самою війною, жив там один чоловік. Прийшлий. Федором звали. Був він людиною заздрісною. Не полюбили його наші. Чіпать не чіпали, а не любили. І посварився він із сусідкою…

Бабуся таємниче притишує голос, боязко зиркаючи оком на темні вже вікна, і, підсунувшись ближче до печі, продовжує:

— Рік минув. У сусідки син народився. Чоловік її з больнички привіз, ну, і влаштували, як водиться, гулянку. Батько немовляти, хоч і напідпитку, веселий, привітний, а Федора все ж не покликав. А тільки той сам прийшов. Постояв на порозі, вклонився, та й до столу. І тут от молода мати візьми і згадай йому образу. Федір — нічого, всміхнувся тільки. А чарки не випив, дитя попросив подивитись. Ну, винесли дитину, не побоялися. Як глянув він на немовля, як уп’явся очима… Мати обімліла, ворухнутися не може. А дитинча… Падуча його бити почала. За місяць і померло.

Бабуся скорботно зітхнула, похитала головою, сховавши руки під фартухом.

Мені теж стало трохи лячно, але виду не подаю — усміхаюсь:

— Та ну, бабо. Я цю історію чув уже. І не тут це було, і не так.

— То ти іншу історію чув. А коли так, виходить, моя правда. Є люди з лихим оком. Гляне на тебе, а з тобою біда і трапиться.

— Це від одного погляду? Не може цього бути.

— Ет! Хома ти невірний. У світі ще й не таке бува.

Таки так. У мене в лабораторії сидить хлопчина. Сергійком звати. Шістнадцять років. Хоче стати кібернетиком. Все б нічого, тільки хлопчик цей поглядом рухає стрілку на шкалі будь-якого приладу. Саме поглядом і саме чомусь стрілку! Виявилося випадково — розважався Сергійко на уроці фізики. В лабораторію прийшов сам, продемонстрував свої таланти і пішов по відділах. А ми з Андрієм прилипли до підвіконня — куримо. І як же все це розуміти? П’ятдесят чотири експерименти — жодного зриву. Виводили Сергійка в іншу кімнату, екранували — повзе клята стрілка. Потім хитромудрий Андрій її заклинив. Так вона взагалі зламалася.

Ну, Сергійко ще нічого; хлопець метикуватий, настроєний миролюбно і до здібностей своїх ставиться з гумором.

А ось на тому тижні заблукала одна дамочка. І де вони такі капелюшки беруть? Особисто я подібні споруди з пір’ячка та вуалі тільки в історичних фільмах і бачив.

Дамочка впала на стілець, уважно подивилася на мене з-під блискучих повік і почала таке верзти, що за п’ять хвилин я поцікавився, хто їй виписав перепустку. Перепустки у неї не виявилося. Як вона потрапила в інститут — невідомо. Я її збув Андрієві і втратив на цьому цінного працівника. Справа, виявляється, була в тому, що вночі дамочка чула потойбічні голоси і ось прийшла до нас по допомогу. Андрій, звичайно ж, захотів ці голоси почути — з метою наукового пізнання. У-у-у, змій.

Так мені й треба. Нема чого було знущатися над заїжджим репортером, розповідати йому байки з інститутського фольклору. Але ж слухав як! Приємно було подивитися. А коли ми прогнали його через дві сотні запитань щойно придуманого “тесту” і з таємничим виглядом передали йому “психологічний портрет”… Сором, хлоп’яцтво, звичайно… Але помста була страшною. Після публікації матеріалу почалося… Нам писали, телефонували, нас ловили вдома і на роботі. Нас навіть обзивали екстрасенсами. Всі вимагали чудес. І ми їх робили. Я, наприклад, вилікував від алкоголізму сусіда, назавжди позбавив головного болю вахтерку інституту тьотю Ганю і відучив одного знайомого двієчника від звички гризти нігті.

А взагалі у мене є непоганий шанс заблукати, пропасти назавжди у нетрях міфів, забобонів, легенд та чуток. Дуже я охочий до цього всього, каюсь. Надто вже полюбляю відпускати на волю свою підступну уяву. Люблю посидіти з решетом на березі океану знань. При бажанні з будь-якої легенди можна виловити просяне зернятко істини, а іноді й величезний кокосовий горіх. Тільки от де брати час на це?

Я віддав тьоті Гані ключі й поплентався додому. Дорогою мене зігрівала думка про запашну, товсту котлету, яку мені вдалося врятувати під час учорашнього наскоку гостей. Гість нині пішов дисциплінований, приходить зі своїми харчами, особливо коли наскоком, але й з’їдає геть усе. Та я вже вчений. І тільки-но трапилася нагода, запхав котлету у вазу з-під квітів.

Я перетнув тополиний парк і потрапив на розпечену привокзальну площу. Мій тролейбус уже чекав мене, і, щоб не змушувати його гаяти час, я розпочав був рекордний спурт. Аж раптом чую:

— Хлопче, хлопче… зачекай хвилинку…

Хриплуватий жіночий голос — медовий, солодкий такий голосок…

У нашому популярному серед туристів місті частенько доводиться слугувати Бедекером, тому з міркувань жалісливості я зупинився, кинувши тролейбусові прощальний погляд — вибач, мовляв. Кликала мене циганка. Тепер хвилин з десять я буду відкараскуватися від неї. Треба ж було мені гальмувати!..

Циганка чомусь мовчала. Була вона дуже молода. Синювато-засмагле обличчя з великими вологими очима й плавно заокругленим носом нічого не додавало до середнього типу її одноплемінниць. Заплетене у дві короткі коси тужаве волосся прикрашала ясно-червона із золотими нитками хустка. Звичайна циганка, в зеленій кофті, у дзвоні рясної строкатої спідниці, в зношених туфлях. Господи, і чому вони такі невибагливі в одязі? Циганка, здається, збентежилась під моїм безцеремонним оглядом.

— Ну, що тобі, вільна донько степів? Сигарету? Рано тобі ще. Монету, водички попити? Тримай. Поворожити? Я про себе все знаю і на три метри у землю бачу. Чого мовчиш?

Вона усміхнулась. Усмішка примирила мене з її диким виглядом.

— Ех ти, замордована міська дитино. Все знаєш? Навіщо живеш? Краще застрелься.

І вона відвернулася. Це щось нове.

— Слухай-но, звуть тебе як? Часом не Клеопатрою? Скажи. Я дам тобі карбованця.

— Карбованця? Я тобі два подарую, тільки йди собі. А звуть… Тетяною.

— Тетяною? Ну яка ти Тетяна?

Вона засміялася. І її трохи грубувате обличчя відразу стало гарненьким.

— Добре, добре… хай не Тетяна. Тобі що?

Я знизав плечима. І справді, що мені? Мені б зараз мою товсту котлету.

— Та нічого. А ось і мій тролейбус. Тримай карбованця, та ні, даю два.

Вона докірливо хитнула головою, зсунула брови, глянула просто в очі. Я обернувся, щоб піти і… не міг рушити з місця. Ноги прилипли до асфальту. Обережно, щоб не впасти, оглянувся, скрутившись гвинтом. Циганочка дивилася на мене, примруживши одне око. Я суворо сказав:

— Кидай ці жарти. Знову не встигну у тролейбус.

Вона стрельнула поглядом на новенький тролейбус. Тієї ж миті штанги з ляском злетіли з дротів.

З кабіни виліз водій, натягнув рукавички, розпачливо втупився в дроти й вилаявся:

— Що за бісова душа! Завжди на цьому місці…

— Так… А що ти ще вмієш?

Погляд циганки натрапив на огрядну жінку в білому комбінезоні. Жінка спіткнулась об невидиму перешкоду і випустила з рук пачку ягідного морозива, безповоротно заляпавши сніжну білину свого чудового комбінезона.

— Я все зрозумів. Більше не буду. Відпусти мене.

І ноги мої нарешті могли рухатись. Поправивши люрексову хустинку, циганочка пірнула в людський потік.

…Казала мені бабуся:

— Ніколи не ображай циган. Життя у них завжди важке було. Вони нікому кривди не чинять, а віддячити за кривду можуть. Нашлють хворобу яку… Силу вони особливу мають…

Все це, якщо хочете, можу вельми науковоподібно пояснити. Ну, хоча б так. У мить гніву мозок видає імпульс енергії, “лихої волі”. Потрапляючи в “мозок-приймач”, він на мить розлагоджує, руйнує баланс зв’язків. Як сигнал активної перешкоди у радіолокаційному захисті. Псується настрій, з’являються пригніченість, передчуття лиха, головний біль… А потім усе це закріплюється у пам’яті, заростає перебільшенням, підсвідомим підтасуванням фактів — і привіт. Розпорошується увага, з’являється роздратованість, вразлива людина і справді може захворіти.

Найстрашніше те, що практично все можна пояснити науковоподібно. Взяти хоча б феномен знімання лівої панчохи англійською відьмою або англійську шпильку як вірний засіб проти пристріту. А що таке англійська шпилька? Замкнений металевий контур. Простий і надійний засіб, що екранує… антену мозку.

Або в медицині. Пастер! Імунізація! Африканці з давніх-давен прищеплювали виразку свійським тваринам. І вельми успішно. Ера антибіотиків! І в Древньому Єгипті пережоване зерно зсипали в глечик, заливали водою та витримували якийсь час. Коли утворювалась пліснява, воду зціджували й напували нею хворого…

Котлету я з’їв без всякого ентузіазму — у мене від злості апетит зникає. Працювати сьогодні не буду. Читатиму детектив: “…Годинник Біг-Бена відбив полуніч… Літл Блонд, засунувши пістолет за підв’язку панчохи, тремтячою рукою розчинила двері спальні підступного графа Деймо…”

Сусід за стіною крутив циганські романси. Я зняв з полиці товстий том Горького. Потім дістав Купріна. Після Купріна взявся за Буніна. Потім знову до Горького. Під ранок відчув, що табір іде в небо… Ех, чавела!

На роботу ледь не спізнився: тинявся біля вокзалу. Марно.

У лабораторії панувало якесь безладдя і хаос. За законом підлоти, відключили воду та світло, а отже, і їдальня зачинилася. Довелося йти на поклін до дівчат з обчислювального. В їхніх столах завжди були в наявності і печиво, і чай, і кава, не було тільки тарганів.

…Казала мені бабуся:

— А діда твого я причарувала. Я ж бо некрасива була, а він… Перший хлопець на селі, вся сорочка в півнях. Скільки я через нього сліз пролила. А він, ірод, і не дивився у мій бік. То я з відчаю одній бабі-шептусі і вклонилася — рядном білим та мереживом барвистим. Навчила вона мене. Зараз смішно, а тоді вірила. Ой, вірила! А страшно ж як. Опівночі, дитино, на русалчиному тижні треба було вийти за ворота, простоволосою, босоніж та в одній сорочці. А побачив би хто? Засміяли б… Вийшла я… Думаю — ну, дівко, мабуть, ти з глузду з’їхала. Проте йду. Зілля, квітки рву, вінок плету. Горобини гілочку зламала — квіткувала саме вона, хмелю батіг вплела. Важкий вінок, шия гнеться. Спустилася до річки. Від води теплом віє, і туман по лощовинах стелиться. Риба на плесі грає. Зайшла я у воду по коліна, вінок зняла й проказала те, чого шептуха навчила. А сказати ось як треба було…

Бабуся прикрила очі й заспівала-запримовляла, ледь похитуючись в ритмі трохи моторошного та наївного заклинання:

— У морі-окиані, на острові на Буяні лежить камінь, а під камінь той і вода не тече — ані річкова, ані джерельна. А під каменем тим — сім дверей під сімома замками, на семи ключах, на семи засувах. За дверима споконвічним сном сплять сім дівчат-сестер, ликом ясні горлиці, лише серцем — сім звіриць…

Гей ви, дівчата-сестриці, гей красуні-звіриці, ви прокиньтеся, пробудітеся! Розбудіть слуг своїх, сім вітрів сивих, сім вихорів лихих. Хай візьмуть вони луки кленові, хай напнуть тятиви шовкові, хай пошлють сім стріл гартованих по семи шляхах. Хай поцілять вони в серце — серце непокірне, безжалісне. Хай полюбить мене коханий — сонце яснеє моє, Олександр!

І я бачу, як пливе той вінок, розплітаючись у примхливій річковій течії, як несе кожна пелюстка, кожна травинка ім’я мого діда — до самого моря… І дід пив воду з тієї річки, і прав сорочку свою у тій річці, і купався в ній. Кохання обіймало його! Справді ж бо заклинання, чари…

І дід оженився на моїй бабусі, бо покохав її. Шалено, несподівано. Оженився всупереч волі своєї родини, справивши весілля у сусідньому селі.

Тільки не повірила бабуся в чари. Коли верталася від річки, стрінула зненацька свого Олександра на околиці. Глянув він, та й завмер: оповита місячним сяйвом, напівприхована пасмами розплетеного волосся, йшла назустріч йому мавка… Спадала з плечей прозора сорочка, і слалися під ноги росяні трави…

А я сиджу на вокзалі і вдаю, що замислився, та насправді дуже непомітно видивляюся серед натовпу свою циганочку.

Зотліла третя сигарета. Число три з того ряду, що й сім. Тому саме після третьої сигарети мені пощастило.

Вона з’явилася переді мною, наче з-під землі. Дивилася гнівно. Але оскільки очі мої були сумні й жалісні, вона полагіднішала:

— Здрастуй. Невже я тобі так потрібна?

— До зарізу. І не мені особисто.

— Кому ж?

— Усьому людству.

— Ну що з тобою поробиш! Давай побалакаємо. Тільки… не тут. Куди б…

— Є одне затишне місце в парку. Тут поряд. Столики, наче гриби, просто під деревами ростуть. І народу завжди мало.

— Це біля озера? Знаю. Прийду.

Вона прийшла. Я саме до пива приклався, і ледь не похлинувся, побачивши її.

Просто на мене йшла дівчина. Пливла. Ні, летіла… Тоненька, легка, затягнута у сліпучо-білі джинси й барвисту кофтину. Коли показують у кіно золоті пляжі на теплих островах, ними ходять отакі-от створіння… “Бесаме, басамему-у-учо…” Я мотнув головою — видиво не зникло. Воно сіло навпроти мене, кинуло на столик мініатюрну сумочку. Пильно дивлячись у великі очі, засмагле обличчя й чорне волосся, я нарешті пересвідчився, що бачу мою знайому циганочку.

Вона в свою чергу спостерегла моє здивування і втішно кивнула головою.

— Я слухаю.

— Давай хоч познайомимося — Юрій.

— Шолоро.

— Що?

— Мене звуть Шолоро.

— Так я і знав. А то… Тетяна. Так ось, заявляю урочисто й відразу, аби уникнути непорозумінь. Особистого інтересу у мене до тебе нема. Старий я для тебе… Коли б відкинути з десяток років… Проте я — молодий учений, який подає величе-е-зні надії. Тому швиденько переймись до мене повагою і слухай. Тебе треба вивчати.

— Навіщо?

— Ти хоч розумієш, що не така, як інші?

— Ні. Я така, як усі. Просто у мене є певні здібності.

— Гм, виходить, усе ж таки думала про це?

— Думала. І знаю, що не можна вважати себе не таким, як усі. Тоді я перестаю відчувати чужий біль.

— А ти його відчуваєш? Як?

— Не знаю… Просто… стає шкода людину. І намагаюся забрати його біль. У мене тоді починають дуже тремтіти руки й болить… у тому місці, звідки я забираю біль хворого.

— Навіщо тобі потрібно відчувати чужий біль?

— Не знаю…

— Пояснити цього, мабуть, не можна. А втім, мене зараз інше цікавить. Те, що було вчора. Зможеш пояснити?

— Ні. Не можу. І не певна, що хочу.

— Не злись… Скільки тобі років?

— Сімнадцять…

— Школу закінчила?

— Навесні.

— Атестат поганенький?

— Чому? Чотири з половиною.

— Так. А тепер слухай мене уважно. Літо ще можеш байдикувати. А з першого вересня я за тебе візьмуся. Підеш працювати. Або до нас в інститут, або в якусь клініку. Де ти живеш?

— У тітки…

— Житимеш у гуртожитку. Я з тобою займатимуся. Одночасно проведемо деякі дослідження. Це не страшно. Наступного літа поступиш до медичного. Тихо, не заперечувати! Твої… здібності… найпотрібніші саме в медицині.

Шолоро сиділа якась розгублена. Вона дивилася на мене з безмежним подивом.

— Ти, бува, з глузду не з’їхав?

— Не грубіянь дорослим. Що тебе не влаштовує?

— Якось… все несподівано. Я ніколи не думала про медицину… Та мені й не снилося…

— Ох, Шолоро, ну не снилося, і не треба. Ти собі не належиш — баста!

Я не випадково наполягав саме на медичному. Екстрасенсорні (екстрасенсорність означає всього-на-всього надчутливість! І ніякої містики. А наплели ж…) здібності, безсумнівно, пов’язані з розвитком мозку. Якщо припустити, що прояв екстрасенсорних здібностей — черговий крок в еволюції людини, закономірний наслідок кількісних змін у біосоціальному світі, то початок екстрасенсорної ери — наслідок прогресу розуму, а не інстинктів.

Я припускаю, що залежність екстрасенсорних здібностей від розвитку інтелекту неоднозначна, насамперед тому, що нескінченно складний сам мозок. Але зараз справа не в тому. Зараз я повинен умовити Шолоро.

— Слухай мене, дівчино, слухай уважно. Ти знаєш, що таке друга сигнальна система?

— Ну, приблизно.

— Більше поки що й не треба. Так ось, коли дуже спрощено, можна сказати, що всім людина завдячує другій сигнальній. Це те, що ми називаємо розумом. Отже, дві сигнальні системи. Але ось що цікаво: еволюція триває. Зупинитися вона не може. Це постійний процес. Що вона ще може зробити з людиною? Вже зараз ми активно і здебільшого напомацки втручаємось у свій власний розвиток, змінюємо середовище існування, режим харчування… Метикуєш?

Здається, я її налякав. Вона дивилася на мене широко розкритими очима. Я відчував — Шолоро мене розуміла. Вона не була байдужою. І це головне.

— А от уяви собі третю сигнальну систему, четверту, — продовжував я. — Мені здається, що людині настав час оволодіти телепатичним зв’язком. Адже мозок розвивається, а ми використовуємо його дуже непродуктивно. Що ж далі? Ну, давай візьмемо те, на що хоч терміни попридумували: телекінез, екстрасенсологія… Чула про таке?

Шолоро кивнула.

— Чудово… Та ти у нас інтелектуалка! Може, й сама вмієш?

Вона повільно повела плечем. І пачка сигарет разом з сірниковою коробкою поповзли полірованою поверхнею стола.

— От бачиш, як просто! Але на чому я зупинився? Ага. Еврістичне мислення, звільнений творчий потенціал людства, кожен — геній! Однак це справи навіть не завтрашнього дня. Давай спочатку розбиратися разом, хто ти є. Згодна?

Шолоро довго мовчала. Нарешті підняла голову й подивилася мені просто в очі.

— Я згодна. Але мені треба дещо владнати вдома. За два тижні повернуся.

— Що вдома? Я можу допомогти?

В моїй уяві завирувала екзотика: табори, кибитки, батьківський гнів…

— Не треба. Я напишу додому. Мама буде заперечувати. Плакати буде.

— А мати де?

— На Кубані. Вона в радгоспі працює. Батька… нема. Я у мами найстарша. Окрім мене, ще є два брати і дві сестрички…

— Розумію. Не сумуй. Я щось придумаю. Знайдемо приробіток. А потім, коли навчишся, і матері зможеш допомогти, і молодшим. Адже це не так уже її довго. Ось адреса моєї лабораторії й телефон. Приходь, скажімо, післязавтра. Я замовляю перепустку. Можна провести тебе?

Весь наступний день я думав про неї. Щось таке вона про мене та про всіх нас відає, чого ми не відаємо…

Я повірив у Шолоро. П’ять років інституту і два інтернатури. Часу — цілий віз. Сім років я зможу спокійно, не поспішаючи, спостерігати. Дівчинка не вередлива, здібна. Попрацюємо.

Андрій набрид мені до краю. Він сьогодні якийсь дивний: мовчазний, замріяний.

Потім з’ясувалося, що він бачив страшний сон. Наснилося йому, що він динозавр. Коли я відреготався, то пояснив Андрійкові, що це, мабуть, ввімкнулася генетична пам’ять. Хлопець повеселішав. Цікаво, що бачить у сні Шолоро?

Вона замислилася, потім усміхнулася:

— Якщо хочеш, я покажу тобі.

— Тобто?

— А ось…

Вона встала. Розвела руки, закинула голову. Очі заплющила. Тіло напружилося, спина вигнулася, ніби ось-ось мали прорізатися крила… Рвучко виставила вперед руки зверненими до нас долонями.

І я побачив…

Потріскані стіни стародавнього храму, застиглу пластику багаторуких ідолів… Біля стіни храму — дівчина, її постава повторює граціозні вигини кам’яних фігур. Вона й сама наче витончена статуя, коли б не тріпотів на ній од вітру полум’яний шовк і не тремтіли у волоссі пелюстки орхідей. Невловимий рух — ледь вигнулися пальці рук, ледь моргнуло лукаве око, ледь ступнула маленька ніжка. І дівчина попливла, підкоряючись ритмам чаклунської мелодії. Вони то наростали, ставали несамовитими, й тоді танцівниця перетворювалася на вогняний вихор, то млосно завмирали, і вона летіла пір’їною, торкаючись землі кінчиками пальців ноги.

Танок припинився раптово.

Я довго не міг прийти до тями. Андрій раніше за мене оговтався від подиву.

— Попереджати ж треба, — бурчав він. — А коли б я надумався притягти свого динозавра?

Коли Шолоро пішла, я спитав Андрія:

— Ну, зрозумів тепер?

— Та зрозумів, чого ж не розуміти.

І, зігнувшись, він підняв з підлоги щось біле. Я придивився уважніше — звичайна квітка індійської орхідеї…

Шолоро влаштувалася працювати санітаркою в дитячій лікарні. А через два тижні мені подзвонив Вовка Зайцев, завідуючий відділенням цієї лікарні, і хвилин п’ятнадцять точив баляндраси на теми рибалки та футболу. Я його трохи знав, тому попросив не тягти сірка за хвіст. І Вовка “відпустив сірка”: “По-перше, поясни мені, як вона це робить, а по-друге, скажи їй, щоб вона цього не робила”. Я помчав до лікарні.

Засмучений Володя розповів, що ось уже тиждень у всіх пацієнтів його відділення нічого не болить. Було дещо дивним бачити лікаря, пригніченого такою обставиною. Але Володя мав рацію: при відсутності симптомів неможливо поставити діагноз.

Викликали Шолоро.

— Але ж їм було боляче! — затято повторювала дівчина.

Зайцев терпляче тлумачив Шолоро, що таке біль і навіть пригадав красиву фразу: “Біль — сторожовий пес здоров’я”. Нарешті ми її умовили. І тоді Володя попросив:

— Покажи хоч, як ти це робиш.

Шолоро уважно подивилася на свого шефа і розвела руками:

— Але ж у вас нічого не болить.

— У мене голова болить. Через тебе, між іншим, — втрутився я.

Шолоро підійшла, зазирнула мені в очі, щось їй там не сподобалося. Вона поклала на мою голову прохолодні руки, вправно притисла пальчиками пульсуючі жилки на скронях. І я відчув блаженний стан спливаючого болю. Біль струменів тоненькою цівочкою.

— Здорово! — Тільки й спромігся вимовити Вовка Зайцев.

Очевидно, зцілення красномовно відбилося на моїй фізіономії.

Так Зайцев став нашим союзником.

У вересні Шолоро засіла за підручники. Вчилася вона розважливо. Якщо і є у чомусь моя заслуга, то це у тому, що я пробудив її цікавість. У неї виявилася чіпка пам’ять та здібності до глибокого аналізу.

…Андрійко стверджує, що я дурень, і що мені треба просто піти до шефа і все розповісти про Шолоро. Дзуськи. Не піду. Я тепер до шефа в кабінет тільки на білому коні, під звуки фанфар. А коли нічого не вийде, то ніхто й не дізнається.

Шолоро схудла, мала втомлений вигляд.

Було вирішено, що у травні вона залишить клініку. Дівчина ніколи не скаржилася, але від Володі я знав, що анестезіологи влаштовують їй істерики. Що доглядальниці розносять про неї плітки по місту. Але головне, що їй важко терпіти людський біль. Якось вона зізналась: “Краще б уже я нічого не вміла. Лише один раз і дозволили. Хлопчика оперували, без наркозу. Я біля нього сиділа, і ми розмовляли. Я йому й показувала мультики. Так тепер дітлахи не бояться операційної: там не боляче, там кіно…”

Скільки троянд буяло тієї весни! Ламалися гнучкі гілки, і пливли ніжні квіти нашою маленькою, замуленою річечкою. Оберемки троянд залишили випускники медінституту біля підніжжя пам’ятника загиблим на фронті колегам. А Шолоро поклала букет ромашок. І пішла на перший іспит, навіть не озирнувшись на нас із Андрієм. Ми самовіддано чекали її три години. Я хвилювався страшенно. Весь час тримав у кишені стиснуту в кулак руку.

І Шолоро одержала п’ятірку.

За два наступних іспити — теж п’ятірки.

Раннім червневим ранком бігла Шолоро на останній екзамен. У безлюдному ще парку поливали газони. По траві бігав веселий цуцик, рудий і капловухий. Він ганяв сердиту бджолу.

На вимитих бетонних плитах маленька дівчинка у рожевому платтячку з мереживом малювала крейдою велике сонце.

Шолоро стрімко збігла широкими сходами. Несподівано вона спіткнулася, підвернула ногу і незграбно впала. Від різкого болю перехопило подих.

— Тьотю, тобі боляче?

Шолоро підвела голову. Поряд стояла дівчинка в рожевому платті. Вона співчутливо дивилася на Шолоро, обтрушуючи вимащені крейдою рученята.

— Боляче. Але зараз мине…

— Звичайно, мине. Треба тільки зробити отак… — дівчинка присіла поряд з Шолоро, пухкими, як у немовляти, пальчиками обходила забиту кісточку. Різкий біль зник майже миттєво, зійшла синювата пухлина… Не вірячи своїм очам, Шолоро обережно поворушила ногою. Диво…

Дівчинка посміхнулась і змовницьки прошепотіла:

— Я завжди так роблю, коли заб’юся. А бабуся каже — треба йодом, чудів не буває.

— Як тебе звуть, дівчинко?

— Ася…

— Асенько, де ти живеш?

— Близько. Он мій дім.

— Асенько, люба дівчинко, я тобі напишу телефон, ти можеш мені подзвонити? Або хай мама подзвонить. Тільки обов’язково!

— Я сама вмію дзвонити. А ми з тобою будемо дружити?

— Ну, звичайно. Ми з тобою тепер будемо дружити довго-довго! Це твій песик?

— Еге ж, це Роб. Якщо хочеш, можеш з ним теж дружити.

— Авжеж, хочу. Я прийду сюди завтра вранці, і ти приходь. До побачення, Асенько! До завтра, Робе!

Наталя Паняєва Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ ДО ВАС Оповідання-феєрія

Глібов сидів у фотелі посеред майстерні і напружено вдивлявся в прихилену до стіни картину. На величезному полотні у бузково-багровій гамі мчали вершники. Дибився і хрипів фіолетовий кінь, косячи кривавим оком.

— Загнуздали!

Сіверський засовався у своєму кутку, але промовчав. У підвалі було похмуро. На підлозі повільно згасав відбиток світлого вікна.

— Мені не подобається, — по хвилі продовжив свою думку Глібов. — Ні.

Сіверський знову завовтузився на канапі. Ця протерта до дірок, заляпана фарбами і олією канапа, майже ніколи не бувала порожньою, приймаючи на свої заіржавлені поламані пружини то одного, то другого безпритульного. Та й сам Сіверський частенько змушений був підночовувати на цьому скрипучому мотлосі.

Глібов витяг із задньої кишені штанів маленький пістолетик-запальничку і пачку “Кемела”. У нього сьогодні був вільний день. Вранці зайшов до перукарні, а потім, посвіжілий і напахчений, довго блукав містом, доки не забрів до підвальчика свого приятеля художника.

Сіверський зрадів, побачивши Глібова, метушливо обнімав його, показував нові роботи, переповідав плітки. І зараз, сидячи у фотелі посеред майстерні, Глібов розглядав вершників і втішався тим, як вигідно контрастує його елегантний костюм зі стареньким светриком Сіверського.

— Їх треба звільнити, — нарешті зробив висновок Глібов. — Так, звільнити.

Різко викинув руку вперед і чотири рази клацнув запальничкою.

Сіверський відчув запах гару, який перебив запах плісняви й олії.

Глібов затягнувся сигаретою. Мчали фіолетові коні, розметавши вуздечки.

Сіверський тоненько звереснув.

— Ти що, Іване? — Глібов байдуже повернувся до канапи. — Невже тобі не подобається? — Розтоптав недопалок на брудній підлозі і підвівся. — Давай-но ще раз спробуємо.

Сіверський мовчав.

Глібов пройшовся вздовж стіни, вишукуючи інше полотно. Торкнув носком черевика натюрморт з ядучо-жовтими плямами в неоковирному, схожому на старий чобіт глечику. Гмикнув і клацнув запальничкою. Знову запахло гаром.

Ядучо-жовті квіти лишилися стриміти в глечику-чоботі.

— Не вийшло. Мертва картина, — констатував Глібов.

На сходах почулися кроки.

— С-с-славко, — затинаючись з переляку, прошепотів Сіверський, — с-сховай!

— Що? — не зрозумів Глібов.

— К-коней.

— Навіщо? — Глібов здивувався.

— Йдуть! — гикнув Сіверський.

— Нервовий ти якийсь став, Іване. — Глібов неквапом напнув на картину брудне простирадло, на якому спали всі клієнти старої канапи.

У двері вже сунули гоcті.

— Іване! — кричала спортсменка Лариса, розмахуючи руками. — Великі новини!

Вона метушилася, стягуючи з себе шубу і водночас намагаючись доторкнутися до Сіверського яскраво нафарбованими губами. Сіверський ухилявся, він знав, що Ларисина помада змивається погано.

Товстий і вусатий Богданов важко кректав у кутку, викручуючи собі руки, бо пальто було йому замалим.

Лариса, почепивши шубу на вішалку, вирвалася на вільне місце і, крутячись на каблуці, вигукувала:

— Великі новини!

Глібов мовчки спостерігав цю метушню. Потім мовчки підняв запальничку. Клацнув.

Лариса зникла.

— Метеор-баба, — Богданов витирав хусточкою спітнілу лисину, — зникла зі швидкістю звуку.

Сіверський знесилено опустився на долівку.

— Що з Іваном? — запитав Богданов, ховаючи хусточку в кишеню піджака. Піджак теж був йому замалий.

— Нервовий він, — відповів Глібов, знімаючи простирадло.

Знову по майстерні заметалися, форкаючи, фіолетові коні. Вуздечки зі свистом розтинали повітря. Безладно метлялися стремена.

— Добре! — прогув Богданов. — Як живі! Дихають.

— По-моєму, навіть форкають.

— Експресія! Молодець, Іван!

— Молодець Глібов, — сказав Глібов, але Богданов не зрозумів.

Сіверський потроху приходив до тями.

— Слухай, Іване. — Богданов присів біля нього навпочіпки. — Це надзвичайно! Лариса вже казала. До речі, зникла кудись. Метеор-баба, затягла мене сюди, а сама пурх — і нема. Ні. Глібов неправий. Картинка прекрасна. Так от. Великі новини. Виставка. Я не знаю — яка. Якась. І хто у виставкомі — теж не знаю. Іване, ти нічого не чув? Ох, які ж вони славні, ці конячки. Люди повинні їх побачити. Світ повинен дізнатися про них! Дай їх світові, Іване! Ти будеш благодійником людства. Ви, Глібов, бажаєте бути благодійником людства? Не вийде — не старайтесь. У мене теж. Я все життя малюватиму квіточки в банці з-під сметани. Золотих рибок. Сині очі. Світ я не переверну. І ви, Глібов, не перевернете…

— Переверну, — впевнено відповів Глібов і підняв руку з пістолетом-запальничкою.

Сіверський заскиглив у кутку.

На сходах почулися кроки.

До майстерні ввалювалися гості.

— Нездари! — горлав високий і худорлявий, якого кликали Гошею. — Войовничі нездари і занюхана сірість! Це я про вас, чуєте, нівельовані особистості! Що ви можете? Вас усереднили.

Дами хихотіли.

— Ні, — мотнув головою Глібов. — Мене не можна усереднити. Я з біса талановитий.

— Ти?! — Гоша аж задихнувся від обурення. — Ти приміти?в.

— Примітиви зараз у моді, — пробурчав Богданов, але Гоша не зреагував на його репліку.

— Ти малюєш чорні квадрати на чорному тлі і вважаєш, що це — живопис.

— Я малюю вільних коней, — гордовито мовив Глібов.

— Вільні коні— анархізм. Я беру зелену фарбу…

— Ти не будеш благодійником людства, — перервав його Богданов. — А Сіверський буде.

— Кому потрібне твоє занюхане людство? Нехай плазує, метушиться у багні. Нехай тоне в болоті міщанства. Я — над цим. Я не буду благодійником. Сіверський приміти?в. Хай буде благодійником.

Гоша метушився і махав руками. А позад нього вовтузилася тінь Сіверського, намотуючи простирадло на фіолетові морди коней. Сіверський хотів залишитися примітивом.

Усі галасували, кричали, розмахували руками, витягували картини з купи, лаяли їх і недбало кидали назад. У хвилях диму миготіли дивні постаті.

У голові Глібова стиха дзвеніло.

Було гидко. Про нього забули.

Він одягнувся й вийшов.

На вулиці було темно й холодно.

Глібов підійшов до ліхтарного стовпа і почав длубатися в кишенях. Витяг носовичок, гребінець, три червоні олівці, сигарети, ланцюжок від годинника, кілька монеток, запальничку.

Подумав, що тепер мусить купити сірники, бо користуватися запальничкою небезпечно. Поклав усе назад до кишені. Огледівся — куди йти? Побачив тінь, яка прилипла до стіни ближчого будинку. Пізнав Сіверського.

— Славко, куди це ми? — прошепотіла тінь.

— Вперед! — Глібов викинув поперед себе руку.

Темний і кривий провулок вивів їх на темну вулицю. Сіверський боязко тримався в тіні будинків, тиснувся до стін. Йому було страшно, але він уперто чвалав за Глібовим, не розуміючи, куди й навіщо вони йдуть. Інколи десь зовсім близько лунав цокіт копит і пролітали фіолетові тіні.

Чорні квадрати поглинула густа темрява. Довкола ані душі.

Місто спало. Лише в одному вікні горіло світло. Звідти линув гомін. Глібов повернув до дверей. Сіверський рушив слідом.

— Чому б нам не завітати в цей підвальчик? — спитав Глібов. — Тут завжди свіже пиво.

Сіверському пропозиція не сподобалась. Але й лишатися самому на вулиці теж нізащо не хотілося.

Влаштувалися біля столика й роздивилися навкруги. Офіціантка вже несла їм пиво.

— Дивно все це… — Сіверський стенув плечима.

— Що?

— Та ось це… — Він непевно махнув рукою на шинквас.

— Звичайнісінька пивниця, — сказав Глібов.

— Так пізно відчинено?

— А що? На шабаш зібралися, — Глібов пирснув, але одразу схаменувся, згадавши, як злякався Сіверський того, що трапилося в майстерні.

Та Глібов знав: було запізно.

До їхнього столика сунула величезна постать. Вона пливла в клубах диму, і обличчя її в туманному світлі щомиті мінялося. Важка хода кам’яного ідола була загрозливою.

Сіверський сторопів.

Глібов спокійно чекав. Ковтнув з кухля. Подивився на Сіверського.

— Ти хто такий? — прокуреним голосом незлобливо спитав ідол.

— Прошу вас, чарівна незнайомко, — присунув до неї стілець Глібов. — Як вас звуть?

— Ольга.

Сіверський здивувався: ідол мав жіноче ім’я.

“Кому б на думку спало, що це жінка? — сам себе спитав Сіверський. І сам собі відповів: — Мені б ніколи”.

— Що ти тут робиш? — спитав Глібов ідола.

— Ну ти даєш! — зареготав ідол Ольга. — Що тут роблять? Пиво п’ють! А хочеш вина?

— Кам’яна лапа опустилася на плече Сіверського.

— Не хочу. Славко, ходімо звідси, — заскиглив Сіверський.

З вулиці долинув цокіт копит.

— Слухай, Іване, адже, якщо фіолетові коні…

Сіверський відсахнувся:

— Ти що?

— Нічого. Просто вони, мабуть, десь існують, якщо раптом ожили.

— Дурниці! — закричав Сіверський. — Не було ніяких коней!

— Були! — вигукнув Глібов.

— Отакої! — реготав ідол.

— Вони ж на картині, — белькотів Сіверський. — Намальовані!..

— А це? — Глібов махнув рукою. — Це все теж намальоване. Дивись! Он вогнище тата Карла!

Наче чорним плащем майнуло по обличчі Сіверського. Пики, що галасували, пили, реготали, лаялися, витріщали очі, кухлі з пивом, навіть клуби диму сплющувались і налипали на стіни.

— Звичайно, — Сіверський несподівано спокійно кивнув. Він упевнився, що звар’ював, і вирішив віддатися першій-ліпшій “швидкій”. — Ходімо додому, Славко.

— В тебе діти є? — спитав Глібов в ідола.

— Троє.

— А чоловік?

— Зроду не було.

Сіверський не міг зрозуміти, чого вони не йдуть звідси, чому Глібов зволікає.

Навіщо ця розмова?

“Може, привиділося?” — з надією подумав Сіверський. Він озирнувся. Ні. Сидів наче серед декорацій, що постійно змінювалися. Лиця на стінах викривлювалися, ніби дражнилися.

“Від диму”, — намагався заспокоїти себе Сіверський.

І раптом величезні фіолетові силуети промайнули у них перед очима.

— Стрибай! — гукнув Сіверський і вхопився за срібне стремено.

Яка сила шпурнула його в сідло, він не зрозумів. А коні вже мчали вулицями.

Корпус у корпус із ним скакав Глібов. Трохи позаду — чарівна амазонка з пивниці.

Місто було порожнє й темне.

Під копита коням викотився чоловічок. Розпатланий, розхристаний, він кричав у чорне провалля під’їзду:

— Ви негідниця, мадам! Негідниця!

Глібов натягнув повід:

— Тпру-у-у!

Коні зупинились. Їхні легкі, напівпрозорі силуети в нерухомості зменшились і перетворились у фіолетові калюжі на сірому снігу.

— Що трапилося? — ввічливо запитав Глібов.

— А-а! До дідька!

Чоловічок лазив по землі: шукав шапку.

— Уранці, — чоловічок знайшов шапку і насунув її на голову, — о дев’ятій нуль-нуль треба бути у генерала. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — кивнув Глібов.

— Щоб нічим не тхнуло! Прямий проділ! — Він стягнув шапчину й заходився несамовито гребтися руками на голові, намагаючись розділити коротеньке кучеряве волоссячко на проділ.

— Як вас звати? — спитав ідол.

— Рудольфом, мадам. — Чоловічок натягнув шапку і шаркнув ніжкою. — Я щойно з Парижа.

З кишені в нього щось посипалося.

— Пардон, мадам, — знову шаркнув ніжкою чоловічок, — листівки. Презент друзям на різдвяні свята.

Він зібрав листівки і сунув їх у кишеню, та вони знову віялом розсипалися по бруківці.

— Ну як Париж? — спитав Сіверський.

— Париж? Усе люкс! Париж вартий обідні!

— От би гайнути… — замріяно промимрив Сіверський. — У відрядження…

— А що, можна, — погодився Глібов.

Глібов знав, що все буде так, як він захоче.

…Копита зацокали по бруківці. Як дивно змінилося місто!.

Вулиці повужчали. Будинки повищали. Балкони зсунулися. Попливли арки, мости.

— Дивіться! — закричав Сіверський. — Нотр-Дам!

— Авжеж, — Рудольф на правах гіда їхав попереду. — Авжеж, це Нотр-Дам.

— А це?

— Площа Згоди, — гундосив Рудольф.

— Ґрати? Що це за ґрати? — Сіверський силкувався згадати, що то за ґрати, він бачив їх на десятках фотографій.

— Люксембурзький сад, — тішився своєю обізнаністю Рудольф.

— Монмартр?

Глібов байдужливо усміхався. Він знав.

— Монмартр.

— Славко, почекай, — Сіверський спішився. Переступив через фіолетову калюжу. -

Господи! Справжній Париж! Усе життя мріяв…

— Стій, Іване! Стій!

Сіверський не чув його і прожогом біг до будинку.

— Іване, схаменись!

Але Сіверський уже ткнувся лицем і руками в оксамитовий, закіптюжений камінь стіни… Будинок хитнувся.

— Що це? Полотно?!

Полотно. Будинок. Вулиця. Ліхтарі. Ажурні ґрати Люксембурзького саду. Нотр-Дам. Будинок інвалідів. Ейфелева вежа, хай їй грець! Все це було намальовано!

Місяць був звичайнісінькою діркою на полотні.

Полотно і дірка.

Сіверський лежав на бруківці і плакав: не було Парижа! Не було фіолетових коней!

Над ним голосив ідол Ольга: “Нещасний ти мій, бідолашний мій, — звідкись з’являлися слова. — Наше життя не в Парижі. Не побивайся так! Ягідко моя!”

Зморщилось гутаперчеве обличчя Рудольфа — чи плакало, чи кривлялося?

Глібов не знав, як утішити Сіверського:

— Іване! — ступив уперед. — Ти ж художник. Ти ж знаєш, що все наше життя — намальоване. Вже кимось намальоване. Дивись, — він тицьнув пальцем в ідола. — Поглянь на Ольгу.

Ідол став жінкою. Некрасивою, неохайною, товстою жінкою.

Сіверський замість відповіді гупнув лобом об асфальт.

— Ти багато разів бачив її на полотнах. А цей? — від стусана товстенький чоловічок відкотився вбік. — Ти впізнаєш його?

Сіверський ще дужче почав битися об асфальт.

— Рудольфе, — Глібов глянув на чоловічка, — ти живий?

Чоловічок скривився і прогундосив:

— Я щойно з Парижа… У мене синові шістнадцять років… Жінка… Я у відрядженнях… Париж, Рим. З жінкою зустрічаюсь тільки в аеропорту… Син студент… — По гутаперчевих щоках текли справжні сльози: — Ми всі намальовані…

Сіверський сів і звично посовався, сподіваючись відчути рідні пружини. Під ним був мокрий асфальт.

— Ми всі намальовані… всі намальовані… — повторював раз по раз.

На стоптаному снігу повільно зникали фіолетові плями.

“Щось минуло”, — подумав Сіверський.

— Щось минуло, — сказав Рудольф і зняв шапчину.

— Щось минуло, — сказала Ольга, доторкнувшись до Івана.

— Славко, — спитав Іван, — є ще на світі живі люди?

— Охо-хо! — з полегкістю зітхнув Глібов. — Ну звичайно, Іване. Дякувати богові.

— Покажи мені.

— Навіщо?

— Я… модель…

— Малюватимеш? Навіщо?

— Ну…

— Адже вони теж стануть намальованими.

— Ні!

— Так, Іване. Це неминуче.

Сіверський довго мовчав. Ольга намагалася підвести його.

Думка повільно народжувалася в голові Сіверського.

— Значить… Я малюю… І все намальоване стає мертвим.

— Так, Іване. — Глібов знав.

— Значить, я поганий художник. Я вбиваю все, що малюю!

Ніч тривала.

— Але все ж я покажу тобі живу людину.

Глібов швидко пішов уперед. За ним потяглися його супутники. Сіверський відчув холод і вітер: знялася заметіль. Зайшли в під’їзд. Піднялися на другий поверх. Двері несподівано легко відчинилися. Довгий, темний, захаращений коридор.

Кімната. Два шандали зі свічками. У фотелі — жінка в чорному.

— Знаєте, я його дуже любила, — сказала жінка. — Дуже. Він був художником.

— Він помер? — спитав Сіверський.

— Не перебивайте. Я любила в ньому Митця. Він їхав і повертався. Знаєте, наше тіло пам’ятає довше. Довше, ніж серце. Він повертався. І вночі знову моя голова лягала йому на плече, а стегно притулялося до стегна, неначе тільки вчора ми спали разом. Я люблю сидіти на підлозі. Читати, дивитися телевізор. Я любила сидіти біля його колін і слухати. Він був сильний і талановитий.

— Він помер? — спитав Сіверський.

— Не перебивайте!

Глібов увійшов у напівтемряву і повернувся звідти з чаркою коньяку. Жінка взяла чарку і кивнула:

— Налийте всім.

Глібов знову вийшов з освітленого кола.

— Розумієте, — жінка тримала чарку в долонях, — я була певна, що він талановитий.

Я бачила його ескізи, етюди. Він писав вірші… Знаєте, — вона засміялася, волосся розсипалося по плечах, і було видно, що жінка молода і вродлива, — одного разу він сказав: “Я напишу роман”, — а я відповіла: “Мені приснився початок твого роману”. — “Який?” — “Синьо-чорний з золотим…” Він подумав і сказав: “Мабуть, саме так він і розпочнеться. Хоча я почав з іншого: “Чоловік зрозумів, що життя не склалося…” Я знала, що він напише цей роман. І ту картину. І вірші. І зробить усе, що захоче…

— А потім? — Глібов дивився просто в її зелені очі і бачив у тих зіницях сумну Ольгу, і Рудольфа, який сидів на підлозі біля дверей, і Сіверського з чаркою у руці.

— А потім, — вела далі жінка, — потім я прийшла на виставку і побачила його полотно.

Тільки зараз Сіверський почув запах скипидару і зрозумів, що вони з жінкою колеги по ремеслу.

— І ти побачила, — заплакала Ольга, — що це погано?

— Ні, — відповіла жінка. — Це було не погано. Це було жахливо. Це було бездарно.

Він прикидався художником.

Сіверський здогадався:

— Ти розлюбила його?

— Ні. Я досі його люблю. Але себе я люблю більше.

— Ти маєш на увазі, — Глібов підійшов до шандала і дмухнув на свічку, — що заради поваги до себе самої ти залишила коханого?

— Виходить, що залишила.

— Так помер він чи ні? — спитав Глібов у Сіверського.

— Ліпше б помер! — несподівано розгнівався Рудольф.

— Що з нами роблять, — схлипнула Ольга.

— А що? — сказав Глібов. — Вона на диво точно вхопила суть.

— Я люблю його. Але його більше немає. А справді була б могилка — було б де поплакати… — Жінка засміялася і тріпнула головою: — Славо, налийте нам.

— Вона — жива? — кивнув на жінку Глібов.

— Може бути, — відповів Сіверський.

— Жива, — сказала Ольга.

Жінка підвелася, і всі побачили, що вона горбата.

— Господи Ісусе! — не стримався Рудольф.

— Ходім додому, Іване, — сумно сказав Глібов.

— Час, — підтакнув Рудольф.

Жінка взяла пальто:

— Я теж з вами.

Світало. Продеренчав порожній трамвай.

“Чому, — думав Глібов, — ніч закінчується сумним ранком? Гидко дивитися на трамвай, на жіночу голівку на твоїй подушці… Ми живемо. Але нас колись намалювали, і ми померли. Тепер живемо в намальованому світі. Ця жінка — вона кохала. Що з того?

Намальоване вогнище тата Карло. Єдина жива людина — каліка. Господи! Дай мені сили пережити це! Чорні силуетики побігли чорними вулицями. Навіщо мені тепер запальничка?”

Глібов зупинився під ліхтарем, дістав запальничку й кинув її на водостічну решітку. Пістолетик застряв між ґратами. І тоді Глібов підбором спробував проштовхнути цю іграшку в чорний отвір. Розлючений, він бив по ній, доки не перетворив на шматочок безформного заліза.

“Не можна так, — думав Сіверський, — фіолетових коней більше не буде. Людина слабка. Канючить, канючить у долі хоч стілечки таких перевтілень. А коли має… Той, хто сидить нагорі, теж розумний. Не дає, не дає, а потім — лясь тобі на тім’ячко грудку щастя: на, мовляв, жери. А ти, слабка людина, лякаєшся — не треба. І ходиш, треш на лисині ґулю, набиту тим-таки щастям. Сумно. Потім знову просиш, а він тільки посміхається: чого не брав, коли давали…”

“Де, де помилка? — розмірковував Рудольф. — У чому я винуватий? Жив, як інші, навіть ліпше. Я, звичайно, не вірю, що я намальований. Але з іншого боку… В намальованому світі живуть намальовані люди. Це логічно”.

“Шкода Ваню, — думала Ольга. — Бідолашний. За що людина мучиться? За фарби оті кляті… Так і помре під парканом”.

Чому Сіверський мав померти під парканом, Ольга не знала, але відчувала, що жити йому буде важко.

Важко забути цю ніч і фіолетових коней.

Так вони добрели додому. І зрозуміли, що все й справді минуло. Постояли перед під’їздом, не наважуючись увійти. “А що, як?” — думав Глібов.

“Може…” — сподівався Сіверський.

— Холодно, — сказала горбата і шарпнула двері. Тоді всі гуртом рушили слідом і затупали по сходах.

У майстерні було темно й тихо. Тхнуло олією і вином. Гостей не було. Лише на канапі хропів Богданов.

Сіверський обережно підійшов до картини. Помацав простирадло.

Кепсько було Івану, ой як кепсько.

— Казки, Іване, — співчував йому Глібов, — лишились у дитинстві.

— Стягни те рядно, — підказала Ольга.

Сіверський відчайдушно смикнув за край простирадла. На полотні плоско і мертво скакали чотири вершники на фіолетових конях.

— Ніяких чудес, — сказав Глібов.

— Ніби нічого не було, — зітхнув Сіверський.

А нічого й не було.

Борис Штерн ЗАГАДКА ЧОРНОГО МОРЯ Оповідання

Молодіжна газета в приморському місті мала назву “Молодий чорноморець”. Її відділом культури завідував літній чоловік, який підписував статті псевдонімом Нордост. Нічого від славнозвісного вітру у нього не було: штани, підперезані старим флотським ременем, на ньому ледве тримались, а в чому трималася душа — невідомо. Шкіра та кістки: дмухни — полетить.

Але новачки й позаштатні кореспонденти тяглися саме до Нордоста, тому що в нього було найдобріше в редакції обличчя, та й назва відділу — на будь-які життєві випадки.

— Відділ культури — наче прохідний двір, — полюбляв скаржитися Нордост. — Усі прагнуть щось надрукувати.

Ось, наприклад, сьогодні зранку, не встиг іще Нордост заварити чай, як у відділ культури зазирнув заклопотаний молодик — із тих, які пишуть і ходять.

“Новенький”, — відзначив Нордост.

— Заходь, сідай, — запросив завідуючий. — Нічого не кажи, зараз я тебе розгадаю.

Телепатично… Студент третього курсу філологічного факультету. У “дипломаті” — вірші, а в голові — агресивний план захоплення рубрики “Молоді голоси”. Все правильно вгадав?

— Ні, — усміхнувся студент. — У мене проза.

— Це одне й те саме, — зітхнув Нордост. — Усі під богом ходимо. Велика проза?

— Роман. Триста дев’яносто шість сторінок.

— Для газети це знахідка, — розуміюче кивнув Нордост. — Завтра ж почнемо публікувати… з продовженням до кінця року. Який роман? Фантастичний?

— Так, фантастичний. На військово-морську тему. Про висадку феодосійського десанту.

Мабуть, уперше в житті Нордост розгубився. Він устромив кип’ятильник у пивний кухоль з холодним чаєм.

— Усе правильно! — вимовив замислено. — Настав час молодому поколінню сказати своє слово про війну. Що ж, почитаємо. А зараз виручай: рубрика горить! Якщо вже ти пишеш морську фантастику, тебе треба познайомити з Федором Крюковим. Ось тобі бойове завдання: катай на спуск імені Добролюбова, — Нордост уже писав адресу, — візьми в нього інтерв’ю і зроби мені нарис для рубрики “Про людей хороших”, а то ми здебільшого про поганих пишемо… А він чоловік незвичайний. Моряк. У сорок першому році, приблизно в твоєму віці, втратив праву ногу, а з протезами тоді було скрутно. То він знаєш що зробив? Не спився і не пішов з костуром та гармошкою по трамваях, — ні, він купив велосипед і почав ним їздити, крутячи однією ногою. Оце людина!

— Яке ж тут геройство? — ввічливо заперечив студент. — Людина з однією ногою навчилася триматися на велосипеді. Велике діло! Це незвично, згоден, але в цирку, наприклад, зайці в барабан б’ють, і що?

— Ти розумний хлопець, — похвалив Нордост. — Думка працює. Але не мудруй, дивись простіше. Зайців дресирують, а людину без ноги ніхто не змушує їздити на велосипеді. Тут сила волі, розумієш? Але й це ще не все. Він потім придумав роликові ковзани з ручним управлінням. Він, виходить, сам собі ноги зробив. Так що катай, брате. Ага, ще одне, — провадив Нордост, сьорбаючи чай. — Ти з ним обережніше відносно фантастики. Він сам, розумієш, вірить у чудеса.

— В які чудеса?

— Це ти в нього спитай.

Після роману студентові зовсім не хотілося братися до нарису “про людину хорошу”, але ж роботу в газеті теж треба з чогось починати. Тому він залишив роман Нордостові й попрямував до спуску імені Добролюбова.

Господар квартири, потішений відвідинами кореспондента “Молодого чорноморця”, натягнув нові джинси й, роз’їжджаючи на роликових ковзанах між кухнею й кімнатою, частував гостя чаєм.

Нічого незвичайного в долі Крюкова не виявилось. Ногу Федір Іванович втратив у морському бою. Навіть не в бою, а просто… втрапив під бомбу. Корабель потонув. Більше нічого не пам’ятає. Отямився у медсанбаті без ноги.

Після війни працював у артілі інвалідів, потім інженером у кінотеатрі. Кіно— і фотосправу вивчив досконало. Одержує зарплату й пенсію. Нормально, на життя вистачає. Пільги різні. Квартиру отримав на першому поверсі. Ось джинси купив. Добрячі штани, міцні. Безкоштовні путівки на південь хоч щороку бери, та навіщо — він і так на півдні. Закордон поїхати — хоч завтра, а навіщо? Обмінюватися досвідом з їхніми ветеранами, як пересуватися на роликових ковзанах з ручним управлінням? Так вони ж цей винахід запатентують, а нашій державі прямі збитки.

— То ви в нас запатентуйте, — порадив кореспондент.

— Де ж пак, розженешся. Тридцять років патентую й чую відповідь: немає предмета винаходу. Роликові ковзани не я винайшов? Не я. А ручне гальмо звідки зідрав? З велосипеда. Значить, винаходу немає. Люди добрі, та я ж собі ноги винайшов! А ноги, мені підказують, це поетичний образ, їх у патент не запишеш. Одне слово: добре лиш тому живеться, в кого є одна нога, — закінчив Крюков і підморгнув кореспондентові.

Інтерв’ю зачахло.

Кореспондент роздивлявся кольорові морські фотокартки на стінах і починав розуміти, що завідуючий відділом культури схибив, романтизуючи цього інваліда. Федір Іванович, безумовно, був хороша людина, проте не в тому газетному плані, про який думав Нордост.

— А чим, приміром, ви цікавитесь у житті? — безнадійно запитав кореспондент, переводячи погляд па сервант, де замість традиційних слоників вишикувалося за ранжиром сімейство висушених крабів.

— У житті? — перепитав Крюков. — Я цікавлюсь, як здати пляшки.

— П’єте? — пожвавішав кореспондент.

— П’ю. Кожного дня. Пляшку молока. У мене єдина в житті проблема: як з однією ногою здавати пляшки. Тимурівці повиводились, а в черзі стовбичити все-таки важкувато.

Ситуація ставала прозорою.

Кореспондентові натякали: мовляв, здай пляшки. Що ж, він не гордий…

— Давайте я віднесу, — гордий з власної негордості, запропонував кореспондент.

— Зроби ласку! — зрадів Крюков. — Там багато, на десять карбованців, дотягнеш?

Молодець! Так ось: у житті мене цікавить рибалка. Купи пляшку горілки й завтра вранці приходь на причал.

— Так ви ж не п’єте!

— Це не для мене. Вийдемо порибалити, там я тобі все й розповім.

…Рано-вранці, коли над морем ледве заяснів світанок, кореспондент зайняв чергу попід загорожею причалу для човнів і постерігав, як Федір Іванович їде на велосипеді спуском Добролюбова.

— Пляшку взяв? Ходімо.

Начальник причалу ще не з’являвся. Під загорожею сірі тіні з вудилищами підсвічували цигарковими вогниками.

— А чергу хто займатиме, папашо? — запитала якась тінь, коли Федір Іванович збирався пройти за огорожу.

— Товариші, це ж інвалід війни, — смикнуло за язик кореспондента.

— А хто його розбере — інвалід, не інвалід… — знову промимрила зловорожа тінь і чиркнула сірником. — Тільки що ж це буде, коли всі інваліди зранку рибалити полізуть? Човнів не вистачить.

— Ти, товаришу, не турбуйся, я один такий. А човен у мене свій, власний, — відповів Крюков. І обернувся до кореспондента: — А ти не лізь, куди не просять.

Тут з’явився начальник причалу. Тіні ожили й почали тягти човни до води. Кореспондент усе помічав і до всього прислухався, щоб потім у нарисі все правильно відобразити. “Головне — не проґавити схід сонця”, — думав він.

Море ще спало. Смужка неба на обрії починала рожевіти, ніби там протягли розжарений дріт. Рибалки несли весла. Човняр виписував квитанції й забирав у заклад паспорти, хоч забирати паспорти не дозволялося.

Крюков стояв у човняра над душею й щось пояснював йому, а той приглушено відповідав: “Гаразд, домовились. Пацан з тобою? Але щоб не довго”.

Кореспондент вирішив, що за “пацана” ображатися не варто.

— Бачиш, червоний ліхтар із води стирчить? — показав пальцем Крюков. — Оце і є мій корабель, де я ногу втратив. Я над ним бичків ловлю. Веслуй туди.

“Символічно… Старий моряк ловить бичків над своїм загиблим кораблем”, — думав кореспондент, б’ючи веслами по воді.

Підпливли до бакена й прив’язались. Виявилось, що сонце зійшло — кореспондент веслував спиною до нього, й проґавив світанок. Наживили рачків і кинули грузила у воду. Федір Іванович витяг із сумки польового бінокля й почав зосереджено оглядати морські простори.

— Що ви там видивляєтесь?

— Так… спостерігаю, — відповів Крюков, відклав бінокль, узяв фотоапарат і заходився клацати.

— А нас прикордонники не затримають? — здивувався кореспондент.

— За що?

— За фотоапарат.

— Мені можна.

Сходило сонце. Не клювало. Бички, мабуть, ще не прокидалися.

— Я думаю, бичків тут нема, — сказав кореспондент, витягуючи гачка з незайманою наживкою.

— Ти ліпше ні про що не думай, — озвався Крюков. — Ось тобі море, ось світанок — навіщо тобі бички? Я в дитинстві страшенно здивувався, коли дізнався, що Синього моря немає. Просто-таки був приголомшений. Прийшов старий кликати золоту рибку, а Синього моря — немає. Чорне є, Червоне, Жовте є, а Синього — немає… От хамисько яке!.. Яблуко з’їло, а недогризок — у море.

— Забруднення середовища, — підтвердив кореспондент.

— Точно. Ти добре вмієш під слова проблеми підводити. Молодець, це в житті знадобиться. Мабуть, розмалюєш у своїй статті, як я підпливаю до затонулого корабля? Є море, в якому він плив і тонув, еге ж? Утьосова любиш?.. І берег відчув під собою. Тільки я не знаю, як тоді піді мною берег опинився. Хвилі не було, як оце зараз. Штиль. Ми йдемо вздовж берега в порт на ремонт. Аж гульк — “юнкерс”, і так собі недбало топить нас. Мимохідь. Пам’ятаю вибух — і більше нічого… У тебе не клює, бо ти не вмієш. Дай сюди.

Федір Іванович відірвав креветці голову, плюнув, пересунув грузило й кинув у воду. Знизу відразу щось смикнуло, і Крюков витяг величезного чорного бичка. Риба грізно розчепірювала плавці.

— Диви, який батіг! — і сам здивувався Федір Іванович. — Налякав, Іван Грозний!

Гаразд, іди додому…

Він обережно звільнив бичка й кинув у воду.

— Ти лови, лови, на мене не зважай, — сказав Федір Іванович здивованому кореспондентові. — Мене тоді хтось додому відпустив, і з того часу я теж усіх додому відпускаю. Як гадаєш, могли мене того дня дельфіни на берег притягти?

— Дельфіни? — замислився кореспондент. — Ні. Дельфіни іноді виштовхують на поверхню — такий у них умовний рефлект. Але до берега нікого не тягнуть.

— Справді. Дельфіни відпадають. Хто ж тоді? Просто-таки загадка природи. Глянь: звідси після бомбардування я летів, або плив, або чортзна-що зі мною було, — півтора кілометра до берега. Без ноги. Та хоч би й з двома. Як це розуміти? Яким чином я туди дістався?

— Може, вас рятувальна шлюпка підібрала?

— Не було тут у сорок першому році рятувальних шлюпок. І пляжу не було. Мене Семен підібрав. Той, який човни видає. В цей день я йому за те, що він мене врятував, кожного року пляшку горілки ставлю. Святе діло. Він п’є, я дивлюся.

Тут перед війною його хатина стояла. Він у вікно спостерігав, як “Бесстрашний” ішов на дно, раптом бачить — на березі матросик кров’ю підпливає. Він теж не розуміє, звідки я взявся. Питав я його, питав… не розуміє.

— Може, вас вибуховою хвилею викинуло? — висловив припущення кореспондент.

— Значить, по-твоєму, я звідси до берега, наче літак, у повітрі перелетів?

— Неймовірно. Але ж мусить бути якийсь зв’язок…

— Авжеж. Чорне море — одне з найзагадковіших місць на Землі. Ти не помічав?..

Скрізь пишуть. Наприклад: воно належить Атлантичному океану. Згоден? Чому ж у ньому немає океанської флори і фауни? Де тигрові акули, сірі кити, кашалоти?

— Кашалоти, — повторив кореспондент, починаючи підозрювати, що інвалід несповна розуму. — Звідки ж їм узятись у Чорному морі?

— Згоден, нехай кашалоти через Босфор не пройдуть, а інших чому немає? Навіть кефаль кудись зникла, скоро самі бички залишаться.

— Причини можуть різні бути. Корму не вистачає. Забруднення середовища.

— А чому нижні шари Чорного моря насичені сірководнем? — із запалом провадив Федір Іванович. — Жодне море не насичене, а Чорне насичене! На Балтійському морі скільки островів, а на Чорному раз-два — та й усе.

— Три, — уточнив кореспондент.

— Що “три”?

— На Чорному морі три острови.

— Нехай три. Не має значення. Про що я казав?

— Про загадки Чорного моря, — усміхнувся кореспондент. — Що ж буде далі?

— Не знаю. Та відчуваю: там, унизу, щось є. — Федір Іванович зашепотів: — Неопізнаний плаваючий об’єкт… розумієш? Іноді вночі він спливає, я фотографував, але погано видно. Коли прикордонники освітлюють його прожектором, — зразу занурюється у воду. Він спливає з якоюсь періодичністю, не можу вирахувати. Спливає і йде в порт на ремонт. Розумієш? Це мій корабель. Його важко впізнати, він укритий водоростями, наче плавучий острів. Відчуваю — щось у цьому місці готується.

Я навіть вірша склав: “Чорне море, сірководень, рибка золота тут ходить”. Я спустився б подивитися з аквалангом, але з однією ногою плавати не навчився.

“Ну ні! Пляшки я здав, а з аквалангом не полізу”, — подумав кореспондент.

— Гарні вірші, — похвалив він. — А всі ваші переживання мені психологічно зрозумілі. Багато хто з ветеранів війни їде за тридев’ять земель, щоб поглянути па місця колишніх боїв. А вас усе життя тягне до загиблого корабля. Він для вас начебто жива істота, от і ввижається різне.

— Дякую, пояснив, — посміхнувся Крюков. — Це ти в свій нарис вставиш.

“Дивний чоловік, — подумав кореспондент. — Як про таке писати?”

Волосінь на його пальці смикнулася. Кореспондент, кваплячись, витяг маленького сірого бичка.

— Дивіться, який дурний бичок… Плив повз гачок і зачепився плавцем.

Федір Іванович глянув на бичка й знову припав до бінокля.

Бичок нарешті оговтався, засмикався на гачку.

— Ну що з тобою робити? — запитав кореспондент.

— Відпусти мене краще в море, — прошепотів бичок. — Я виконаю будь-яке твоє бажання.

…Чи кореспондентові почулося?

— Що? — перепитав він.

— Відпусти додому, — прошепотів бичок, ледве дихаючи.

Кореспондент хитнув головою, хотів покликати Федора Івановича, але передумав. Що за день сьогодні дивний? Вже й бички заговорили!

Він звільнив бичка й зі злістю пожбурив його у воду.

Бичок устиг сказати: “Загадай бажання!” — й зник.

“Хочу, щоб мій роман друкувався з продовженнями у “Молодому чорноморці”, — загадав кореспондент і остаточно відчув себе ідіотом.

— Повертаємося, — заявив Крюков і сховав бінокль. — Шкода. І сьогодні не з’явилося.

— Що не з’явилося?

— У цьому місці щось повинно з’явитися. Те, що викинуло мене на берег.

“Примарилося чи не примарилося?” — розмірковував кореспондент, веслуючи до берега.

У будці їх з нетерпінням очікував човняр.

— Не знайшов? А ти не журися.

“Примарилося чи не примарилося? — невідчепна думка не давала кореспондентові спокою по дорозі до редакції. — Якщо Нордост візьме роман — значить, бичок чарівний!”

Він увійшов у відділ культури, чекаючи дива.

— Так ось, — сердито сказав Нордост і жбурнув кип’ятильник у пивний кухоль. — Всю ніч очей не склепив, читав твій роман. Я з тим десантом висаджувався… але не з феодосійським, а з керченським. І досі навіть на оповідання не зважився… боюсь. А ти тут намолов, як ми німця телепатією били. Йди, друже, йди. Вчися. Читай “Цусіму”, це корисно. Ось твій роман, приходь, скажімо, років за десять, може, я ще живий буду.

— Нічого, — промимрив кореспондент. — Я ще над ним попрацюю.

— Давай, — погодився Нордост.

“Примарилося чи не примарилося? — проклинав себе кореспондент. — Бовдур! До чого тут романи, газети й нариси про людей хороших?! Завтра ж… з сіткою й аквалангом… Не про те треба було просити!”

Чорне море — воно й справді загадкове.

Олександр Костюк ФОРМУЛА БЕЗСМЕРТЯ Повість

…Сіявся дрібний осінній дощ, і сад, що обсипався і потемнів уже, губився в цій мряці, здавався ще старішим, занедбанішим. Скільки ж йому?

Ти підходиш до мокрого дерева, торкаєшся холодної порепаної кори й стоїш, згадуючи, як садив колись із дружиною ці яблуні. Чи любив ти її хоча б тоді, у ваші перші роки? Може. А взагалі, чи любив ти кого? Любив. Синів. Але ж вони народилися вже після того, як усе трапилося? А якби раніше? До того? Залишив би ти їм тієї ночі хоча б по ковтку?

Ти женеш від себе ці думки, знаючи, що вони знову й знову вертатимуться.

Ось і прийшла пора їхати. Ти вже давно знав, що це неминуче, і ти думав, що вже давно до цього готовий. Та раптом усе виявилося набагато складнішим. Треба було робити перший крок по дорозі, якій немає кінця, якою тобі йти вічно одному. Віднині починається твоя примарна втеча від самого себе, від людей. І від страшної думки, що десь доведеться починати все спочатку, знаючи наперед, що й там, на новому місці, до якого встигнеш звикнути, жити усього кілька десятків років з отої безлічі сотень і тисяч, що попереду, а потім тікати, щоб не викликати до себе підозри — тікати й знову починати все спочатку, тікати й знову починати. Від цієї страшної думки нестерпно захотілося, як у дитинстві, кинутися до когось рідного, близького й слізно розповісти про все, і відчути полегшення і розраду, що ти не сам-один у цілому світі…

Ти знову озираєшся на свій старий дерев’яний дім, зіщулений од часу і скрипучий, і раптом згадуєш, як його зводили, як світло й просторо було у нових кімнатах, як усюди пахло ялиною і святом. Згадуєш усіх людей, що прийшли тоді до тебе. Раптом подумалося, що нікого з них вже нема. Від цієї думки зробилося ще холодніше, ще незатишніше у вогкому пустельному саду. Один-однісінький. Невже це назавжди?.. Стало страшно.

Ти вперше зустрівся з Ерні у себе на новосіллі. Вас познайомила Крістіна. Ерні стояв у закутку і спостерігав за гостями. Коли ви з дружиною підійшли, він здригнувся й тобі здалося: із своєї темної схованки він хтиво підглядав за гостями. І нараз цей миршавий чоловічок став неприємним і бридким тобі.

— Сіде, — промовила грайливо Крістіна, повиснувши в тебе на руці, — це Ерні. Ми колись ходили разом до школи і частенько… билися.

— Якби ж я знав, якою красунею ти станеш, я був би розумнішим. — Ерні поцілував руку Крістіни.

Ти раптом посміхнувся, уявивши його на своєму місці.

— Ви даремно посміхаєтеся. — Немов прочитав твої думки Ерні. — Ми навіть цілувалися кілька разів. Правда ж, Кріс?

Навіть в сутінках ти помітив, як почервоніла дружина, і мимоволі уявив, як цей маленький, схожий на павука, мабуть, верткий і чіпкий, тип торкається губами твоєї Крісті. З тієї ж хвилини незлюбив його. І він це зрозумів. Й від того, що ця неприємна тобі людина вгадувала твої думки, ледве вони з’являлися, ти раптом відчув себе беззахисним перед нею й зненавидів Ерні іще сильніше, як тільки може ненавидіти слабкий сильного, слуга свого пана, знущання якого змушений терпіти. З того часу два почуття — ненависть і беззахисність, переслідували тебе аж до самої смерті Ерні, хоча ти й не зізнався собі в тому…

Наступного дня він з’явився рано-вранці, ледве ти прокинувся. Ви пройшли до твого кабінету, і поки Крістіна готувала каву, говорили про всілякі дрібниці, про новий будинок, про вчорашніх гостей. Ти дивився на нього, і тобі здавалося — він не спав відучора. На ньому був той самий костюм, який хтось марно намагався привести до пуття, але тканина на ліктях і колінах по-зрадницькому вилискувала.

— Це нічого. — Знову вгадав твої думки і скривився в посмішці Ерні. — Скоро ми з вами будемо найбагатшими… А втім, що таке багатство! — В цих словах прозвучало презирство не тільки до тебе, а й до всіх і до всього… — Ми матимемо дещо більше. Незрівнянно більше!

З’явилася усміхнена Крістіна.

Ерні замовк і знову глянув на твою дружину так, що тобі захотілося викинути його із свого дому. Хтозна, якби ти це зробив тоді, може б, і пожаліла тебе доля.

— Вам пощастило, — промовив Ерні, коли Крістіна вийшла. — Річ у тому, що мені потрібні гроші. Багато грошей. Я згоден їх взяти у вас. Я згоден мати вас за компаньйона. Вам пощастило, що маєте гроші якраз тоді, коли вони мені конче потрібні. Я знаю, ви ненавидите мене, я вас — теж. Але справі це не буде перешкодою, навпаки, саме це змушуватиме нас бути пильними, щоб не пошитися в дурні. Якби ми плекали один до одного ніжні почуття, то почали б прощати один одному спочатку маленькі, а потім і більші помилки. Нам було б незручно, важко, соромно виказувати своє незадоволення з приводу якихось промахів один одного, а отже — м’якосердя в справі лише на шкоду. Вчора, помітивши, як з першої ж миті нашого знайомства ви незлюбили мене, я зрозумів, що скористаюся тільки вашим гаманцем.

Ти нічого не втямив із почутого. Спочатку подумалось, що він п’яний після вчорашнього, але потім тобі стало ясно, що він абсолютно тверезий, і ти розгубився.

— Дітись нікуди, вже так несправедливо влаштований світ. А втім, може, саме так і потрібно, — вів далі гість, аніскільки не цікавлячись, яке враження справляють на співрозмовника його слова. — У одних — гроші, у інших — думки. І, завважте, так було завжди. Людині, що, як ви, робить гроші, — не до ідей. Тому ж, хто, як я, породжує ідеї, — ніколи робити гроші. Але так лише спочатку — на першому, так би мовити, етапі. Бо потім настає час, коли у вас уже повна панчоха золотих монет і ви не проти зайнятися ще чимось — ну, хоча б помеценатствувати. Зрозуміло, не задарма. Припустимо — за славу. Такий розклад у вас. А що ж у мене? У мене по десяти роках каторжних пошуків нарешті з’являється чітка, ясно сформульована геніальна ідея, на втілення якої потрібна дзвінка монета. Але її, на жаль, катма. І ось тут для нас обох виникає необхідність у нашому союзі: підтримавши мою ідею, ви, таким чином, маєте змогу розгонисто виписати на сторінках історії своє славне ім’я і, що не менш важливо, без особливого клопоту збільшити в десятки разів свій рахунок у банку. Я ж, користуючись вашою чековою книжкою, зможу матеріалізувати хвою ідею, а потім народжувати нові, котрі дадуть нам можливість збільшити наш капітал… І так далі. Але боронь боже нас узятися не за свою справу. Боронь боже вас захопитися продукуванням ідей, а мене зайнятися фінансами. Це крах! Це смерть ваша і моя. Нашої спілки. Бо, як стверджує життя, кожен у цьому світі повинен займатися тільки тим, для чого народився. Тож для загального, точніше, обопільного нашого з вами процвітання, зовсім не обов’язково нам любити один одного.

Виголосивши довгу, незрозумілу для тебе промову, Ерні відкинувся у фотелі й, задоволений собою, посміхнувся, від чого нараз став схожим на пустотливого хлопчака. А може, він розігрує тебе…

— Я не прийшов сюди дурити вас, — мовив гість. — Незабаром ви в цьому пересвідчитесь. Я не такий нездара, щоб розраховувати на вашу дурість, на те, що ось зараз ви мені випишете чек і, припрошуючи завітати ще, проведете аж до хвіртки. Повторюю, я не розраховую на це. Більше того, мені б цього не хотілося. Я навіть розчарувався б у вас, аби ви раптом так вчинили. Повірте, вже сьогодні знайшлось би щонайменше кілька чоловік, які так вчинили б, але саме тому вони мене й не цікавлять. Мені потрібні ви — я зрозумів це ще вчора. Я побачив у вас те, чого, може, не помітив іще ніхто, про що не підозрюєте, напевне, й ви самі. Я відкрив у вас саме те, що мені потрібно. Отже, мене влаштовуєте ви і ваш рахунок. І я й на мить не сумніваюся, що ми домовимось.

— Може, ви все ж поясните нарешті, в чому річ. — Його незрозумілі балачки починали дратувати тебе. — Якщо ви звикли в такий спосіб набивати собі ціну перед тим, як просити в борг, боюся, що цього разу ви обрали непідходяще місце й час.

Ти був грубий, сподіваючись у такий спосіб швидко здихатися настирливого відвідувача.

— Я все більше переконуюся, що не помилився в вас. — Ерні не приховував задоволення. — І якщо ви зараз почнете переконувати мене, що не маєте в гаманці й шеляга, я зітхну з полегкістю — така людина не пустить за вітром наші капітали.

— Але я справді не маю зараз готівки! — Ти вже ледве утримував себе. — Я ніколи не тримаю при собі грошей — це невигідно. Та й що вам врешті-решт до того!

— Браво! Приємно усвідомлювати, що ти не помиляєшся. Перед тим як завітати до вас, я навів деякі довідки стосовно ваших фінансових справ і повинен сказати, мене вони влаштовують, як влаштовує і та заповзятливість, з допомогою якої ви збили свій капітал. Тож перейдемо до суті справи.

…Ти добре запам’ятав ту вашу першу бесіду й міг повторити її слово в слово, хоча минуло вже стільки років. Ти можеш пригадати навіть інтонацію і вираз обличчя свого співрозмовника…

— Тож почнемо. Але спершу я хотів би взяти з вас слово, що наша розмова, щоб там не трапилося, залишиться між нами.

— Я даю вам це слово. — Тобі хотілося якомога швидше позбутися самовпевненого чоловічка…

— В такому разі… — Ерні витримав багатозначну паузу: — В такому разі що б ви сказали, якби я запропонував вам безсмертя?!

— Я сказав би, що ви знайшли не кращий спосіб виманювати гроші. — Ти був спокійний, бо тобі й на думку не могло спасти, що він говорить серйозно.

Ерні був явно розчарований твоєю реакцією. Він розраховував на твоє здивування, може, розгубленість, недовіру, навіть обурення, на що завгодно, тільки не на байдужість.

— Що ж, я й не сподівався від вас іншої відповіді. Як майбутній компаньйон ви мені дедалі більше подобаєтесь. Чи готові ви прогулятися зі мною? Зрозуміло, я не запрошую даремно марнувати час.

Це запитання трохи спантеличило тебе. Ти нікуди не збирався сьогодні йти, але це була непогана нагода спекатися гостя.

— Мені потрібно вдягтися.

— І якомога тепліше: зранку вогко, а я живу не так вже й близько.

— Хіба ми йдемо до вас?

Перспектива податися до цієї людини зовсім не приваблювала. Ти знову був завагався, та бажання скінчити нарешті всю цю чортівню взяло гору, й ти пішов одягатися, подумавши, що дорогою зможеш під якимось приводом залишити Ерні й повернутися додому.

Крістіна сиділа в спальні перед туалетним столиком. Коли ти ввійшов, вона підхопилась і обняла тебе.

— Він не забалакав тебе, любий? — Її щока потерлася об твоє плече й у тебе солодко запаморочилася голова. Захотілося послати Ерні до біса й залишитися з нею. Тим більше що ти відчув: вона теж цього хоче. Ти вдихав запах її волосся й пестив його, а Крістіна пригорталася до тебе усе дужче…

— Розкажи мені про нього.

— Про Ерні? — Крістіна здивовано зазирнула тобі в очі. — Навіщо воно тобі зараз?

— Він чекає на мене. Й запрошує до себе. Я погодився — треба ж якось спекатися його.

— Ти не жартуєш? Він справді запрошує тебе?

— …

— Тоді можеш вважати, що тобі пощастило. Вже років з п’ятнадцять він нікого не підпускає до свого дому. Скажи, йому щось потрібно від тебе? — Голос її раптом змінився, в очах з’явився острах.

— Він прийшов просити гроші.

— Багато?

— Судячи з його поведінки, так.

— Боже, невже в нього виходить! — ледь чутно прошепотіла Крістіна і нараз притихла, замислилась.

— Крісті, про що ти? Що з тобою? — Ти теж чомусь говорив пошепки.

Вона не чула тебе. Дивилася кудись убік, і ти готовий був заприсягтися, що Крісті не тільки нічого не чує, але й нічого не бачить. Ти обережно взяв її за підборіддя, повернув обличчям до себе.

— Що з тобою?

— Вибач… — Вона ніби верталася звідкись. — Ти знаєш, це давня історія, і я не зовсім впевнена, що вона стосується того, що ти розповів. Занадто вже все… -

Крістіна знову полинула кудись, і ти відчув, як холодок підозри почав поволі вповзати тобі в душу.

— Крісті, у тебе є секрети від мене?

— Ну що ти, любий! — Вона погладила тебе по щоці. — Просто я згадала цю дуже давню історію. Навіть не історію, а так…

— Розкажи. Я нікуди не піду, поки не вислухаю тебе.

Крістіна довго мовчала, ніби вагалася, починати говорити чи ні, потім м’яко відсторонилася й сіла на ліжку, не відпускаючи твоєї руки.

— Років п’ятнадцять тому наше містечко було значно меншим, ніж тепер, тож обходилися однією школою, де вчилися разом хлопчики й дівчатка. Я побачила Ерні вперше в п’ятому класі. Де він був до того — ніхто не знав. Усі звали його тоді Ернесто. Його предки-іспанці були чи то мореплавцями, чи піратами, і дітлашня на перервах шепталася, що в підземеллі старого дому, який збудував ще прадід Ерні, закопано скрині із золотом. Я помітила його першого ж дня. Його не можна було не помітити і… не пожаліти. Він і тепер на зріст не вдався, а тоді взагалі був нижчим за найменше в школі дівча. Такий собі чорний жучок. Його скоро так і почали дражнити— “жучок-павучок”. Діти дуже спостережливі й часто-густо безжалісні. Може, тому, що не здатні ще оцінити сповна свою жорстокість. Спочатку Ернесто ніяк не реагував на своє прізвисько. Потім почав сердитися, кидатися з кулаками на кривдника. Та, оскільки був найслабший у класі, перепадало завжди йому. Але це не зупиняло його, і мені було боляче дивитись, як він ходить із синцями й подряпинами. Мабуть, він відчув це і почав виділяти мене з-поміж інших, хоча дражнити його після цього почали ще більше. А мені, як і раніше, було шкода його. Кілька разів ми навіть прогулювалися з ним увечері в лісі за річкою. Все скінчилося за кілька місяців, коли він спробував поцілувати мене. Може, тоді я й зрозуміла — жалість і любов, — зовсім різні речі. Кажуть, дівчата дорослішають швидше за хлопців. Тільки Ерні це не стосується. Вже тоді він був маленьким дідусем. Вчора він видався, мені столітнім дідом, який раптом опинився на дитячому святі й будь-що намагається вдати, наче і йому весело… Після тієї прогулянки він більше не призначав мені побачень, але сказав, що однаково любитиме мене й колись зробить подарунок, який нікому й ніколи ще не робили. Він обіцяв цей подарунок тоді, коли я стану ще вродливішою, й після того, мовляв, я такою вже назавжди й лишуся — молодою і красивою. Він казав, що всюди буде поряд. І, врешті-решт, я не зможу нікого любити, крім нього, бо тільки він і я будемо вічно молодими. Тільки він і я в усьому світі. Знаєш, що він збирався мені подарувати?

— Еліксир молодості? — посміхнувся ти, хоча тобі було зовсім не до сміху.

— Він сказав тоді не так. Він сказав тоді — БЕЗСМЕРТЯ. І це слово чомусь злякало мене. Знаєш, чому я згадала тепер про це? Вони з матір’ю жили дуже бідно, і він присягнувся мені тоді, того вечора, що коли й попросить у когось грошей, то лиш упевнившись, що досягнув свого. Він був дуже гордий і самовпевнений — таким і лишився. Тільки щось надзвичайне могло примусити його прийти до тебе.

Отож, відтоді він почав уникати мене. У нього й раніше не було друзів, а після того він і зовсім замкнувся в собі. Ми закінчили школу. Я вступила до університету й навідувалася до батьків не часто. Іноді я питала про нього, та ніхто нічого до ладу не знав. За вісім років нам так і не довелося зустрітись. А потім… потім з’явився ти… Вона змовкла, а ти сидів непорушно і намагався осмислити почуте. Після розповіді Крістіни вже не було впевненості, що вдасться випровадити Ерні. “Принаймні не так легко, — говорив ти собі. — Навіть, якщо все це дурниці, а ймовірніше так воно і є, варто познайомитися з цим диваком ближче”. Ти вже не був таким рішучим, як півгодини тому: “Хто знає, може, колись у нього щось та й вийде”. Ти говорив собі все це, і вже розумів, що то дрібні, нікчемні відмовки, подачка своєму самолюбству, бо відтепер ти підеш за цим “диваком”, як ти його назвав, і будеш слухняним йому. Слухняним, адже те, що він пропонує, варте всіх коштовностей світу. І ти раптом зловив себе на тривожній думці, що поки ти сидиш отут і втрачаєш час, Ерні передумає і звернеться до когось іншого. Ти обережно відсторонив дружину, що затихла, немов заснула. Поцілував її в очі.

— Крісті, він чекає…

— Сіде, любий, мені страшно.

— Дівчинко моя, чого можна боятися в цьому старому затишному містечку такого прекрасного ранку. Я повернуся за годину, і ми з тобою посміємося над тим, що повідає мені Ерні.

Глянувши на свого кишенькового годинника, ти вже впевненіше додав:

— До обіду я обов’язково повернусь, і ми погуляємо з тобою в лісі за річкою…

Ерні чекав, сидячи в кріслі, гортаючи якийсь тижневик. Коли ти увійшов, гість насмішкувато подивився на тебе:

— Невелика консультація? Сподіваюся, Крістіна вам усе розповіла?

Знітившись, ти не знайшовся, що відповісти. Тоді ж ти вперше відчув, як віднині людина, що сидить у твоєму кабінеті, заволоділа тобою. “Йому не гроші потрібні — йому потрібна моя душа, — приречено і чомусь покірливо подумав ти. — Але чому я, чому саме до мене?!”

Ви збігли східцями й попрямували до воріт. Ранок справді був чудовим, і ледве ти вдихнув густе, ще не розігріте сонцем повітря, всі твої страхи й сумніви враз розвіялися, розтанули, і ти вже знову був самим собою — молодим, коханим, щасливим, впевненим у собі, багатим. А поруч дріботів усього-на-всього погано вдягнений, жовчний невдаха, що намагався тебе обдурити, виканючити трохи грошей. “Ну що ж, подивимося, чим він мене звеселить”, — майнула поблажлива думка, і тобі раптом захотілося розсміятися. Ти озирнувся. Крістіна стояла у вікні й, немов прощаючись надовго, махала тобі рукою, печальна й прекрасна. І тому, що ти побачив її, а потім і подумав про неї, настрій твій зробився ще кращим і ти бадьоро закрокував до воріт. Ерні ледь устигав за тобою.

Причинивши хвіртку, ти зупинився.

— В який нам бік?

— Ми можемо піти прямо і перетнути все містечко, але можемо й скоротити шлях наполовину, як вийдемо на луг.

— Якщо ви не заперечуєте, підемо прямо — я хочу краще знати місто, де збираюся прожити все своє життя.

— Боюся, років через триста вам тут набридне, — Ерні сказав це так спокійно й буденно, немов повідомив між іншим, що скоро буде дощ.

Поки ви перемовлялися, під’їхала і зупинилася карета, але ти відмахнувся від кучера і рушив уперед.

Містечко виглядало чарівно. Саме таким ти уявляв його собі колись з розповідей Крістіни. Все було свіжим, прибраним і вмитим, і ти тут же пообіцяв собі, що відтепер кожного ранку виходитимеш із Крісті на прогулянку. Ти блаженно мружився від сонця, глибоко вдихав п’янке повітря і думав, що тут можна було б жити й триста, і тисячу років, і раптом інша думка, що цього ніколи не буде, не може бути, ледь не зіпсувала все, але ти швидко відігнав її й крокував далі, всміхаючись і роздивляючись крізь повиті диким виноградом і хмелем чавунні огорожі, старовинні особняки з червоної цегли, дбайливо доглянуті газони перед ним, посипані щебенем доріжки в садках.

— Зараз нам праворуч, — нагадав про себе Ерні, і ти, виринувши із забуття, знову побачив поряд себе маленького, миршавенького і нещасного чоловічка.

Нараз зробилося шкода його, шкода, що він не вміє чи не може радіти цьому ранкові, смарагдовим газонам, фонтану, голубам, перехожим. Чому так? Може, він повірив у своє безсмертя і неповторність кожної миті вже не хвилювала його, а розум і серце стали холодними і байдужими? Але ж тоді він мертвий. І сам не помічає того. Безсмертний мрець… І слідом за цим ти подумав, що нікуди не підеш, а зараз, просто отут, даси Ерні півсотні й нехай він хоча б сьогодні буде трохи щасливим. Ти вже був потягся за гаманцем, але помітив насмішкуватий погляд з-під крислатого капелюха.

— Схоже, ви збираєтеся відкупитися? Знаєте, мені весь час робиться смішно, тільки-но подумаю, що умовляю я вас, а не навпаки. Готовий закластися, що завтра, а може, вже й сьогодні ввечері ви жахнетеся, коли зрозумієте, від чого намагалися відмовитись.

Чарівність ранку потьмарилася після тих слів. Біля тебе знову стояв не маленький, ображений долею чоловічок, а неприємний тип, перед яким ти був увесь як на долоні. Аби швидше покінчити з цією комедією, ти підняв руку й гукнув карету, яка, здавалося, тільки того й чекала.

Всю недовгу дорогу їхали мовчки, думаючи кожен про своє. Із задуми тебе вивів голос Ерні, і ти побачив, що карета стоїть у величезному здичавілому парку, під квітучими столітніми липами, серед гудіння бджіл і пронизливого крику якихось птахів.

— Прошу! — Твій попутник уже сплигнув на землю і єзуїтськи посміхався, чекаючи тебе.

Ти став на приступку, карета гойднулася, й Ерні довелося підтримати тебе. Дотик маленьких сухих долонь був неприємним: здавалось, вони ласкаво обмацували, відшукуючи найвразливіше місце. Ти внутрішньо здригнувся й поспішив подякувати. Потому, порившись у Кишені, навіть не глянувши, скільки даєш, простягнув кучеру монету. Старий — тільки тепер ти побачив його обличчя — радісно кивнув, і смикнув віжки, хвацько цьвохнув довжелезним батогом, і порожня карета, підстрибуючи на вузлуватому корінні, що повиповзало із землі, погриміла до містечка.

Ви лишилися самі.

Дім з’явився на повороті стежки несподівано. Побачивши його, ти мимоволі зупинився, вражений, ніби побачив картину старого майстра в якомусь зовсім не підходящому для того місті.

— Будинок зводив ще мій прадід, коли нашого містечка не було і в згадці, — прилетіли до тебе здалеку слова Ерні.

Високі, мабуть, товсті, вкриті рудуватим мохом стіни, викладені з абияк обтесаного каміння, здавалося, виростали просто із землі, разом, з віковими деревами, що їх оточували. І так само, як ті дерева, стіни були живими, сягали в глибінь чіпким корінням. Це був навіть не дім, а невелика фортеця на березі колись викопаного ставка, що за довгі роки заріс ряскою і лататтям, на великому круглому листі якого, пробиваючись крізь віття старого парку, непорушними теплими плямами лежало сонячне світло. І все, що було з тобою досі, враз стало чимось далеким, чужим і байдужим. Захотілося, не сходячи з місця, сісти на траву й забути про все на світі…

Зсередини дім був такий, як і ззовні: міцний, справжній, надійний. Ви проминули хол, вітальню, піднялися східцями на другий поверх. Здавалося, в домі, крім вас, нікого немає.

— Я мешкаю тут лише з матір’ю, — знову вгадав твої думки Ерні, йдучи попереду й не обертаючись. — Їй уже дев’яносто, і вона рідко виходить із своєї кімнати.

Ви зупиняєтесь перед масивними дубовими дверима, вкритими темним лаком.

— Бібліотека і моя лабораторія. — Господар дістав із схованки за дерев’яною панеллю великого бронзового ключа, вставив його у замок і повернув обома руками.

Потім із зусиллям потягнув двері на себе, і вони поволі відчинилися.

В кімнаті стояв напівморок. Величезне, замалим не від підлоги до стелі, вузьке стрільчате вікно заплітав іззовні хміль, і воно ледве пропускало денне світло. Ти ступив кілька кроків і роззирнувся.

Висока, із залишками позолоти стеля вгадувалася над головою. Три стіни повністю заставлені книгами з тисненими шкіряними корінцями кого завгодно сповнили б трепетом. Мимоволі подумалося: “Скільки ж їх тут?”

— Чотири з половиною тисячі! — Ти вже не звертав уваги, що він перехоплює твої думки. — Їх почав збирати ще мій прапрадід, обчищаючи корабельні каюти перед тим, як судно мали пускати на дно.

Четверта стіна була зашторена.

— Там лабораторія. — Ерні відвів рукою побиту міллю тканину, і ти, побачивши засклену перегородку, підійшов ближче.

За склом, на незграбних столах, на нефарбованих полицях, просто на кам’яній підлозі громадилися колби, пробірки, реторти, триніжники, штативи і ще безліч усяких пристроїв. “Лабораторія алхіміка. — Так подумав би, напевно, не тільки ти. — Що ж тут шукають? Філософський камінь, а може, золото?”

— Я не шукаю золото. — Ерні попрямував до крісла. — Це надто нікчемне заняття, щоб витрачати на нього багато років, а може, навіть, і життя — найбільшу цінність.

… — Я ніколи не шукав золота, — провадив далі Ерні, коли ви сіли в глибокі шкіряні крісла. — Навіщо воно мені на старості літ?! Все багатство, нажите за безконечно довгі роки, я готовий віддати за день, та що там за день, за годину життя, відкуплену у смерті. Що може цінуватися на цьому світі дорожче часу, часу, з якого зіткане наше буття?! Час безцінний! Що слава, гроші, кохання, почесті за тією межею, до якої ми всі прямуємо?! Все, геть усе втрачає сенс, коли надходить остання хвилина. Людство від початку пішло неправильним шляхом, від тієї самої миті, як усвідомило себе. Ледь спромігшись мислити, людина повинна була кинутися шукати відповідь на одне-однісіньке питання — питання питань: як стати безсмертною? А потім уже думати про все інше. Насмілюся вас запевнити, що всі інші проблеми, над якими марно б’ється людський рід, уже багато сотень років були б давно розв’язані, якби була вирішена оця головна. Скільки блискучих умів зникло безслідно, не встигнувши дати світові й тисячної частки того, що могли! Скільки геніальностей, ледь спалахнувши, повинні були згаснути — скінчився відміряний їм долею час! Чи ж справедливо це? Чи розумно? Чи потрібно було винаходити колесо, зводити піраміди, відкривати ціною величезних жертв нові землі, складати й розв’язувати нікому не потрібні мертві формули, перш ніж буде написана одна, але найголовніша — формула безсмертя. Віками, тисячоліттями люди мріяли про це, та чомусь лише мріяли, вигадуючи красиві казки про живу й мертву воду, із заздрістю й захопленням дивлячись на тих, кому пощастило невідомо як вирвати у життя жалюгідну сотню років. Чому, скажіть мені, чому стільки часу було змарновано?! Хто й коли прокляв людство, паралізував його розум і волю на шляху до тих дверей, у які вже давно треба було увійти?! Не настав іще час? Не було світлих голів? Коли я вперше замислився над цим, я не міг знайти відповіді. Сьогодні я її знаю. Я повірив у доцільність усього, що відбувалося, і зрозумів, що ці роки, життя, мрії не минули безслідно. З найдрібніших порошинок природа мільйони років терпляче й наполегливо створювала, ревниво оберігала і зберігала пучечку дорогоцінного праху, землі, на якій колись повинно було прорости одне-єдине сім’я. І цей час настав. З дитинства я був певен, що народився для великого відкриття. Тепер я вірю, що світ, у який я прийшов, з надією чекав на мене; що все до моєї появи було тільки прелюдією. Я лиш не знав, за що мені належить узятись. Але я не поспішав. Я чекав, чекав миті, яка повинна була визріти в часі. І я вірив, що зможу все. І ось одного разу на березі річки сталося те, про що ви вже знаєте від Крістіни. Переді мною з’явилася мета. Кохання до звичайнісінького дівчиська зфокусувало в одну точку всі мої думки, бажання, здібності. Віднині для мене не існувало вже нічого, крім цієї точки. Я безмежно вдячний вашій дружині. Вона, а точніше, почуття до неї послужило тим каталізатором, без якого реакція не відбулася б, хоча я і певен — це теж було зумовлено. Повірте й заспокойтеся — все вже минулося й забулося. Інколи я з висоти, на якій стою тепер, озираюся на те далеке минуле з усмішкою поблажливості. І все ж, повторюю, я вдячний Крістіні, хоч справа, звичайно, не в ній, а в мені.

П’ятнадцять літ ця бібліотека і лабораторія були моїм світом, за межами якого для мене нічого не існувало. Я їв, спав тільки тому, що мені нагадувала про це мати. Вона єдина, хто всі ці роки був поряд… І ось одного разу я зрозумів, що вже стою на порозі відкриття, яке затьмарить усе, зроблене до мене кращими умами людства. Ніщо не зрівняється з ним і в майбутньому. Ви не фахівець, і я не стану забивати вам голову деталями. Ви все одно нічого не зрозуміли б. Скажу лише, що я нічого не брав на віру. Я комбінував, співставляв неспівставне: медицину і астрономію, фізику і чорну магію, ботаніку й алхімію, історію й зоологію. Я мимохіть робив відкриття, які принесли б славу будь-кому, та я забував їх, відкидав, ішов далі — до головної мети. Я розмовляв з людьми, які за сьогоднішніми сміхотворними мірками прожили дуже довго — сто й більше років. Я ставив їм тисячі запитапь: що вони їли, пили, скільки спали, чим займалися, що любили, про що думали, хто були їхні батьки, діди? Я хотів знати про цих “патріархів” більше, ніж самі вони знали про себе. Нарешті настав день, коли я міг сказати: безсмертя не поза людиною, а в ній самій, у тому, що і як відбувається в тих найдрібніших клітинах, з яких складається все живе. Промінь пошуків звузився, але й тоді переді мною залишалося безліч запитань без відповідей… Бачу, що ви втомилися, напевне, вас цікавить зараз тільки одне — чого я врешті досяг? Буду відвертим: цієї ж хвилини, отут, я ще не можу дати вам безсмертя. Проте я знаю, як це зробити! Залишилося пройти всього кілька кроків, і, на жаль, я не можу їх здолати без вас, точніше — без вашого банкового рахунку. Мені потрібна електрика, потрібні мікроскопи, креслення, які я сам розробив, мені потрібні потужні насоси для створення вакууму і ще багато, багато чого, в чому ви не розбираєтесь. Натомість я дарую вам час, який зупиниться для вас, я дарую вам вічне життя, і не просто вічне життя — вічну молодість!

Ерні раптово вмовк, і ти відчув, як він втомився, знесилився, згас. Довгих п’ять, а може, й десять хвилин ви сиділи в повній тиші, не зронивши й слова.

Нарешті він звівся, якось байдуже поглянув на тебе й сказав хрипко:

— А тепер прошу до лабораторії…

…День уже закінчувався, коли ти повертався додому. Сонце світило в спину, і довга німотна тінь твоя, повторюючи всі твої рухи, стелилася попереду.

Отже, до ранку ти мусив прийняти рішення: Ерні відмовився чекати довше — тільки до ранку. Він вважав, що й так робив тобі велику послугу. Цей маленький жалюгідний чоловічок несподівано ставав диктатором, безпомилково відчувши, що перемога вже на його боці. Ну що ж, він мав право ставити умови…

Ти раптом зупинився і огледівся, немов хотів упевнитися: все, що діється навкруги, — не сон, не примарилося тобі.

Стало моторошно. Захотілося тієї ж миті, негайно опинитися серед живих людей, на вечірніх привітних вулицях, чути голоси, бачити усмішки й самому говорити й усміхатися так, як усі, відчуваючи себе одним із багатьох.

Коли ти опинився біля свого дому, вже зовсім стемніло.

У всіх вікнах світилося, й ледве ти збіг на ґанок, як двері навстіж розчинилися, й твоя Крісті — мила, смішна, наївна Крісті — кинулася, ридаючи, до тебе.

…А потім була неспішна вечеря при свічках, сумні очі Крістіни, які, здавалося, вже тоді бачили те, чого ти ще не помічав. Раптом ти спіймав себе на думці, що дивишся на дружину, на свічку, на накритий важкою гаптованою скатертиною стіл, немов прощаєшся, вирушаючи кудись далеко, звідки тобі вже не повернутися, й ти знаєш про це, але йдеш, відчуваючи якийсь хворобливий захват перед невідомим, захват перед майбутнім, сприймаючи водночас і приреченість теперішнього.

Вранці ти прокинувся пізно — Крістіни поруч не було. Ти почекав трохи свою дружину, потім встав і пішов до ванної. Коли, поголений і збадьорений холодним душем, ти повернувся, всі вікна в сад були розчинені навстіж, кімнатою гуляв вітер, а на столі стояв величезний букет рум’янку.

— Крісті! — покликав ти, але ніхто не відгукнувся.

Вона сиділа у вітальні й чекала на тебе.

— Ти дуже неспокійно спав, тому я не хотіла тебе будити вранці, — сумно, немов перед прощанням, вимовила вона. — Тобі наснилося щось погане?

Вона дивилася на тебе печально.

— Котра година? — Ти здивовано поглянув на величезного годинника в кутку.

— Мабуть, близько одинадцятої. Я зупинила його. Він так гучно б’є. Я боялася, він збудить тебе й ти підеш… Але ж ти нікуди не збираєшся, правда?

— Звичайно ж, Крісті! — збрехав ти. — Хіба що невеличка справа в місті. На мене чекають о дванадцятій.

— Я знала, що ти залишиш мене.

— Вибач, але мені не можна запізнюватись. Більше вона ні про що не запитала, і ти, як міг спокійно й упевнено, попрямував до кабінету.

Годинник на камінній полиці показував чверть на дванадцяту. Ерні міг чекати ще сорок п’ять хвилин. Ти відкрив сейф, узяв чекову книжку, маленький револьвер, поклав усе те в кишеню й повернувся до вітальні. Крістіна так само непорушно сиділа за столом. Коли вона подивилася на тебе, в очах у неї стояли сльози. Та треба було поспішати. Ти підійшов і поцілував їй волосся. Вона схопила твою руку, немов намагаючись втримати, але одразу ж випустила.

Біля хвіртки ти, як завжди, озирнувся.

Твоя дружина стояла на ґанку. Здавалося, вона хотіла підняти руку й помахати тобі, але не в змозі була цього зробити… Й тепер, після стількох років, згадуючи її, бачиш Крістіну не в університетській бібліотеці, де ви зустрілися вперше, не на березі озера, де сталося незабаром те, що повинно було статись і чого ви обоє так хотіли, не у весільному екіпажі, щасливу й щемливо жадану, а на ґанку вашої нової оселі, коли вона вже знала, що втратила тебе назавжди…

…Коні бігли риссю, й карету розгойдувало й підкидало на вибоїнах. Ти вчепився в бильце й широко розставив ноги, впираючись ними в підлогу. Скоро ви підкотили до парку, і ти подумав, що вчора ввечері ця дорога була довшою.

І парк, і будинок сьогодні видалися нараз простими й звичайними, ти раптом помітив, що обидва вони вмирають. Половина лип всохла від старості, ставок затягнуло баговинням, а будинок стояв весь у тріщинах, із забитими вікнами першого поверху. Невже тут повинно було звершитися або й вершилося вже те, про що тобі вчора розповідали?

На мить ти завагався перед дверима, шукаючи очима шнурок від дзвінка, але, так і не знайшовши його, натис на бронзову ручку.

Опинившись у порожній, захаращеній вітальні, ти розгубився — ніхто не чекав на тебе, не зустрічав. Ти постояв кілька хвилин, розглядаючи потемнілі дубові сволоки низької стелі, стіни, обшиті дерев’яними панелями, кам’яну підлогу, давно не метену й не миту, поїдені міллю й мишами килими, й поволі попрямував до широких дерев’яних сходів, що вели нагору.

Спочатку ти хотів гукнути господарів, точніше, господаря, та щось втримало тебе. Напружившись і чомусь скрадаючись, ти почав підніматися стертими, бозна-коли фарбованими сходами. Опинившись на другому поверсі, ти зупинився, не знаючи, куди йти далі. Праворуч і ліворуч тягся вузький темний коридор, кінців якого в сутінках не було видно. Ти повагався трохи, усе ще сподіваючись, що тебе зустрінуть, але довкола була та ж просякнута пилом тиша. І тоді ти вирішив чомусь піти праворуч.

У напівтемряві всі двері були однаковими. Ти навшпиньках підходив до кожних, прислухався й обережно прочиняв. І зупинявся на порозі, не наважуючись увійти: тобі здавалося, ледве ти ступиш крок уперед, двері за спиною з гуркотом зачиняться й хтось, хто стежить за тобою весь цей час, голосно й радісно зарегоче в коридорі, нарешті впіймавши тебе.

Кілька разів коридор завертав, і біля кожного повороту тобі хотілося повернути назад, та якась сила вела й вела тебе далі, ти йшов, знову завмираючи перед кожними дверима. Ти вже збився з ліку й не знав, скільки було їх. Інколи тобі здавалося, що кружляєш на місці, що заблукав і вже ніколи не виберешся звідси, від такої думки тебе кидало в жар. Врешті твої нерви не витримали, й ти вирішив таки вертатися, але коридори, якими ти тепер проходив, були зовсім незнайомі тобі, як і кімнати, до яких ти зазирав. Ти вже не міг сказати, скільки часу блукаєш у цьому лабіринті. Кілька разів рвучко обернувшись, ти встигав помітити чиюсь тінь, що миттю зникала. І тоді ти вклякав і вкривався холодним липким потом. Ти не витримав, дістав револьвер і затис його в руці перед собою, не впевнений однак, чи вистрелиш, коли буде потреба. Ти вже не думав, навіщо прийшов сюди, й бажав тільки одного — швидше вирватися з цієї пастки. Шурхіт і голоси тепер вчувалися тобі за кожними дверима. Ти вже йшов не скрадливо, а майже біг. Тупіт твоїх кроків, відлунюючи від стін і стелі, гнався за тобою страшним тупотінням юрби, яка переслідувала тебе. В якусь мить ти відчув, що твоє волосся ворушиться, і, не тямлячи себе від жаху, закричав… Зненацька ближчі до тебе двостулкові двері розчинилися, й ти побачив перед собою Ерні. Він глузливо всміхався, та зараз це не мало для тебе зовсім ніякого значення. Ти кинувся до нього як до рятівника. Він відступив, пропустивши тебе до бібліотеки, і зусиллям причинив за собою важкі двері.

Побачивши високе вікно, два знайомих крісла, скляну перегородку, за якою була лабораторія, полиці з книжками, ти з полегкістю зітхнув, готовий у ту хвилину присягтися, що ріднішої, затишнішої кімнати не знав за своє життя.

— Я заблукав, — мовив ти до Ерні.

Він байдуже кивнув і показав на крісло, помітивши, напевно, що ти ледь тримаєшся на ногах.

Ти впав на м’яке піддатливе сидіння і раптом помітив, що тримаєш у руці револьвер. Ерні влаштувався навпроти і пильно дивився на тебе. Він не зронив і слова. Ти засунув револьвер до кишені, не збираючись нічого пояснювати, і втомлено заплющив очі.

Ерні не квапив тебе. Безодня втоми, апатії, байдужості поглинула тебе й, не розплющуючи очей, ти вимовив у порожнечу:

— Я згоден…

Літо кінчалося. Все рідше випадали сонячні теплі дні. Майже весь свій вільний час Крістіна проводила в саду, зі своїми квітами. Вона зробилася мовчазною і задумливою. З кожним днем між вами росла стіна відчуження, яку вже ніхто не міг зруйнувати. Інколи навідувався по гроші Ерні, ти виписував чек на суму, яку він називав, і він зникав. За час, що минув після вашої першої зустрічі, Ерні спав з лиця, і, здавалося, ще більше почорнів. Ти ніколи не цікавився, як у нього йдуть справи. За будь-якої погоди він приходив пішки. Навіть коли дощ лив як з відра.

Коли він з’являвся перед тобою, думаючи про щось своє, заляпаний грязюкою, з чужими порожніми очима, ти був певен, що він навіть не помітив, як пройшов оті кілька миль від старого парку сюди. Крістіна ніколи не питала про його візити, і ти був вдячний їй за це.

Раз чи двічі на тиждень ти сам їздив до Ерні.

За старим будинком, на галявині закінчувалося будівництво невеликої електростанції. Ти зупинявся неподалік і спостерігав, як два літні гладкі муляри старанно клали червоні цеглини. Ти ніколи не підходив близько, уникаючи запитань і розмов.

За ті кілька місяців, що ти знав Ерні, ти лише одного разу бачив його матір — у вікні третього поверху, під самісіньким дахом. Вона сипала щось на карниз, по якому надувшись і воркочучи походжали голуби. Ти вклонився їй, але вона не помітила тебе.

Ерні поспішав закінчити переобладнання лабораторії й будівництво електростанції до зими.

— Я люблю працювати взимку, взимку в мене все виходить. — Кілька разів говорив він тобі.

У кінці жовтня пішли безперервні дощі. Одного вечора на порозі твого кабінету несподівано з’явився промоклий до нитки, забрьоханий багнюкою Ерні.

— Я закінчив обладнувати лабораторію і хотів би, щоб ви подивились на неї.

Навіщо це було йому потрібно так нагально? Прагнув похизуватися? Почути від тебе слово схвалення? Чи знайти підтримку перед вирішальним кроком?

Ти кинув погляд на калюжу, яка натекла з його плаща, й уявив, що діється зараз надворі.

— Пусте, ми доберемося каретою. Вона біля воріт.

Ти підвівся й мовчки пішов одягатись. У спальні Крістіни не було. Ти обшукав увесь будинок. Вона сиділа на підвіконні в маленькій наріжній кімнаті й безгучно плакала, дивлячись у сад. Невже вона вже тоді знала, що чекає вас попереду — тебе і її?..

Ти не наважився підійти до неї і тихо вийшов.

…Додому ти повернувся лише наступного дня опівдні, тупо прочвалавши грязюкою кілька миль під дрібним холодним дощем. Ерні вперше пропонував тобі залишитися, перечекати негоду, але тобі хотілося спокою, хотілося опинитись у себе вдома й нікого не бачити.

Дорогою тебе почало лихоманити. Інколи, опам’ятавшись, помічав, як розмовляєш сам із собою. Перехожі зупинялись і вражено дивилися тобі вслід.

Ти не пригадуєш, як доплентався тоді додому, як перелякана Крістіна вибігла до тебе на ґанок, як відмивала потім у гарячій ванні, як сиділа три доби біля твоєї постелі, коли ти метався в гарячці й лікар, рахуючи через кожних п’ять хвилин твій пульс, не дивився на Крістіну й лише хитав головою.

Про все це ти дізнався потім, коли твоя хвороба відступила…

Промайнув тиждень. Попередивши одного разу Крістіну, що маєш справи у банку, ти поїхав до Ерні.

У коридорах горіло світло. Ти вже не відчував ворожості кімнат, дверей, повз які проходив, немов вони зрозуміли й прийняли тебе.

Бібліотеку важко було впізнати. Замість книг на полицях у безладді лежали і стояли колби, змійовики, великі й малі слоїки із зеленого скла. Пахло горілим і ще чимось, незнайомим тобі. В деяких склянках, наповнених каламутною рідиною, ворушилася якась сірувата безформна маса, і ти гидливо здригнувся, глянувши на неї. Відчинилися завішені фіранкою двері, й на порозі став Ерні.

— Книги довелося перенести до іншої кімнати — мені не вистачало в лабораторії місця. — Він не привітався, не поцікавився твоїм здоров’ям, немов бачилися ви якихось півгодини тому. Ерні помітно змарнів, став ніби ще нижчим на зріст. Густа чорна багатоденна щетина була, мабуть, жорсткою й колючою, як дріт.

— Ніколи й поголитися, — махнув він рукою. — Та й навіщо?.. За три дні можна починати. — Обличчя Ерні ховалося в присмерку. Він трохи помовчав і провадив далі із зупинками, немов засинав на середині фрази. — Для одержання першої дози… вистачить п’яти діб… Потім… піде швидше… Хоча й не набагато… Але до того нам треба з’ясувати одне питання… Ви знаєте яке.

Так, ти знав: кому належатиме перша доза? Хто перший стане безсмертним?

Ти думав про це вже давно. Мало не від першої вашої розмови. Думав, прокидаючись ночами. Думав, забуваючись за столом, відповідаючи не до ладу Крістіні. Ти думав про це і вирішив…

— Перша доза повинна належати мені! — Ти хвилювався, й приховати це не вдавалося. — Я готовий пояснити чому. Ви володієте секретом виготовлення препарату — я ні. Припустимо, перша доза ваша. Ви нарешті досягли свого. Але навіщо тоді вам я? Що примусить вас виготовити препарат і для мене? Обов’язок? Слово честі? Повага? Дружба? Порядність? Смішно, мабуть, нам з вами говорити про ці речі! Єдина, хоча й досить непевна гарантія для мене — ваші боргові розписки. Але й тут ви в кращому становищі. Що п’ять-десять років тюрми для людини, попереду в якої — тисячоліття?

— Я розумію вас. І загалом не збираюся оскаржувати ваше право. Хоча де в чому можу й заперечити. Наскільки я встиг взнати вас, вам потрібна усього одна доза. Ні-ні, не перебивайте! — Ерні витягнув уперед руку, немов хотів тебе відсунути, не підпустити до себе. — Лише одна доза. І, одержавши її, ви… Чого ж вам ще бажати? Навіщо вам я? Я відразу ж стану на заваді вашій одноосібній могуті, вашій неординарності.

— В такому разі, що ви пропонуєте?

— Звичайно ж, розумний компроміс! По-перше: як ви розумієте, препарат не випробовувався, а отже — випадковість виключити неможливо. Звідси — чи в такому вже й виграші опиниться той, хто буде першим? По-друге: ви, мабуть, забули, що у мене є мати. Звичайно, молодою я її не зроблю, але хай вона залишиться зі мною назавжди такою ж, як зараз. Більше мені ніхто не потрібен. Отже, я щонайменше маю одержати дві дози. І по-третє: у нотаріуса зберігається пакет, який належить відкрити відразу після моєї смерті в присутності свідків. Де б і від чого б та смерть не спричинилася. Як ви здогадуєтеся, в листі повідомлятиметься, кого вважати винним у тому, що трапиться зі мною. Я сподіваюсь, вам не треба говорити, чиє ім’я там стоятиме. Але що робити? Мушу ж я якось застрахуватися від “нещасливих випадків”. І ще одне. Саме тепер, на останній стадії роботи, я, на жаль, не можу обійтися без помічника. Ось вам іще гарантія…

Просперечавшись до світанку, ви так ні про що й не домовились. Уперше ти не поїхав ночувати додому. Коли почало сіріти, ви розійшлися. Ерні — до себе, а ти замкнувся на ключ у кімнаті навпроти бібліотеки. Вирішено було відіспатися, все продумати і того ж дня досягти згоди.

Увечері ви домовилися, що ти на якийсь час переїздиш до Ерні й житимеш тут доти, доки все не скінчиться. Першу порцію препарату ви негайно розділите порівну, і кожен зберігатиме свою половину в себе. Коли сконденсується друга порція, вона теж буде розділена, і, таким чином, кожен матиме повну дозу.

Так само, за обопільною згодою, мали виготовлятися третя й четверта порції — для Крістіни і матері Ерні.

Через два дні, в неділю, ти перебрався до Ерні.

Будь-якої хвилини могла знадобитися твоя допомога. Спати ви мали по черзі — прилади й на хвилину не можна було залишати без нагляду, і хоча ти мало у тому розумівся, все ж збудити Ерні, в разі потреби, звичайно, міг.

Ти влаштувався в тій самій кімнаті навпроти бібліотеки, де вже одного разу спав. У замкову шпарину добре було видно двостулкові двері, й ти міг би побачити кожного, хто увійде чи вийде з них. Адже електрика в коридорах горіла впродовж усієї доби.

Ерні притяг до лабораторії ліжко, постіль і якогось металевого ящика. Напевне в тому імпровізованому сейфі зберігалися потрібні зараз папери, але ти не наважився спитати. Та й навряд чи Ерні відповів би.

Решту вихідного й понеділок Ерні порався на електростанції, запускав і зупиняв вакуумні насоси, перевіряв систему охолодження, клацав якимись перемикачами на стінах і на столі, кілька разів готував і роздратовано виливав у раковину якісь розчини. Нарешті рідина була готова й перелита до пузатого бутля. Ерні був знервований і дратівливий у ті дні, але ти розумів його і прощав. Було не до амбіцій.

Ніч напередодні вівторка ти не спав.

За вікнами падав сніг. Голубий, лапатий, він падав з неба рівно й безшумно. Ти стояв у темній теплій кімнаті, дивився на те диво, й тобі здавалося, ти чуєш шарудіння за шибками. Ти дивився на блакитні замети в парку, на обліплені снігом дерева і не відчував у собі радості від очікування того, що невдовзі мало статися.

Сніг сипав майже до ранку. Перед світанням ти заснув, і тобі наснився сон. Начебто ти лежав у парку в заметі, а боса Крістіна, в коротенькій нічній сорочці, вкритій інеєм, ходила навколо й кликала тебе і чомусь не помічала. А тобі було несила відгукнутися. Її сорочка наскрізь просвічувалася від місячного сяйва, була невагома, немов з павутини, і ти уявляв, як Крістіні зимно роздягнутій, але мовчав. І раптом зрозумів, що просто не хочеш, щоб вона знайшла тебе…

Стукіт у двері не дав додивитися той сон.

— Сіднею! — почулося з коридору. — Час починати!

Ще ніколи Ерні не називав тебе на ім’я. Вперше в його голосі не було впевненості й зверхності, і вперше за весь час вашого знайомства ти не відчув до нього неприязні. Може, невідомість і тривога на якусь мить об’єднала вас. Ерні гасав по лабораторії, з’єднував якісь дроти, вмикав прилади. Потроху лабораторія оживала, виповнювалася гудінням, деренчанням, поклацуванням, дзюрчанням. Нарешті Ерні зупинився, голосно видихнув і прошепотів, немов боявся сполохати когось:

— Усе! Тепер лишилося тільки контролювати. Я покажу вам чотири найголовніші прилади, від яких залежить увесь процес. Треба, щоб стрілки постійно були посередині шкали. Там є регулятори, якими можна підправити. Це зовсім нескладно, але дуже важливо.

П’ять днів і чотири ночі злилися в одне велике чекання. Тепер вікна постійно були зашторені — те, що відбувалося там, в іншому світі, віднині не цікавило й не торкалося вас. Вночі, коли Ернесто лягав перепочити, починалося твоє недовге формальне чергування. Ти ходив від приладу до приладу, з острахом стежачи за тремтливими стрілками, сторожко прислухаючись до звуків, які наповнювали лабораторію, й тобі весь час ввижалося, що ось зараз стрілки перестануть коритися тобі й трапиться щось жахливе, непоправне. Та нічого не трапилося ні першої, ні другої ночі, ні третьої, ні четвертої.

П’яту, останню, ніч ви чергували вдвох.

— Коли все це нарешті скінчиться? — десь опівночі не втримався ти.

— Якщо все пройшло добре — до ранку з’ясується. — Він зиркнув на блискучий полірований куб, до якого були підведені два змійовики із зеленого скла. Час від часу в них щось іскрилося, пробігали один по одному і зникали в задзеркаллі світлові полиски. Ерні беззвучно ворушив губами, рахуючи їх і позираючи на кишенькового годинника. Ти добре пам’ятав, що першої ночі іскр у змійовиках не було зовсім. Вони вперше з’явилися у четвер.

Під кінець останньої ночі полиски в зеленому склі вже мчали один за одним пульсуючи, світячись то яскравіше, то тьмяніше. Сидячи біля столу, ви дивилися на зачаровуюче, пульсуюче зелене світло, і Ерні ледь чутно шепотів, немов молився:

— Ще трохи! Ще, ще…

А потім сталося неймовірне — ви обидва водночас заснули. Скільки ви проспали, ні ти, ні Ерні не могли потім сказати. Прокинулися ви теж одночасно, від надривного гудіння чорних ящиків, які, здавалося, ось-ось вибухнуть. Два змійовики палахкотіли яскраво-білим світлом і були схожі на розпечені й скручені в пружину металеві стержні. Ти заціпенів, і якби не Ерні, який із криком кинувся до рубильника й рвонув його на себе, невідомо, чим би все скінчилося.

Світло згасло відразу, і стало тихо. В цій тиші й темряві ще дві чи три хвилини світилися, тьмяніючи, дві скляні спіралі. Ти, мов загіпнотизований, дивився, як вони блякли. Коли ж нарешті опам’ятався, то не впізнав свого голосу, що вирвався з пересохлого горла:

— Ернесто! Де ви?

І відразу ж почув незрозумілі звуки, що линули від рубильника — чи то плач, чи то завивання. Ти кинувся до вікна, навпомацки знайшов шнур і сіпнув. До кімнати ринуло сонце, і все раптом у ній зблякло, зіщулилось і вже не виглядало таким загадковим, як при штучному світлі.

Ерні стояв під стіною і, тримаючись за рубильник, схлипував. За мить ти зрозумів, що в нього істерика.

— Вам треба лягти, Ернесто!

— Я не можу ступити й кроку, — цокочучи зубами, пробурмотів він.

Ти підійшов до нього і, взявши попід руки, потягнув до ліжка.

За півгодини, тремтячими руками відкрутивши болти, Ерні розібрав порожнистий дзеркальний куб. Всередині ховалася колба з товстими стінками, до якої були підведені змійовики. Ерні обережно вийняв посудину і взяв її обома руками — однією за шийку, другою — підтримував знизу. Руки його все ще тремтіли, і в колбі хлюпалася срібляста, рухлива, наче ртуть, рідина. Ерні підніс колбу до очей і довго-довго розглядав щось крізь зелене скло. Ти пильнував кожен його рух.

— Ні, Сіде! Я не вип’ю, не хвилюйтеся. Цього не можна робити принаймні ще кілька годин, поки остаточно не припиниться реакція й препарат не охолоне.

Ти простяг руку й легенько торкнувся колби. Скло було гаряче, немов усередині хлюпався окріп.

— Сіде, а тепер — до діла. Принесіть, будь ласка, мензурку — вона під ковпаком на підвіконні.

Ти позадкував до вікна, боячись випустити Ерні з поля зору — у тебе майнула божевільна думка, що він збирається втекти.

Рідини виявилося майже чотириста грамів.

— Тепер, Сіде, дві зелені пласкі пляшечки. Вони на тій полиці.

Чомусь уже спокійніше ти приніс дві невеликі скляні пляшки з гумовими пробками.

Ерні довго ділив розчин, відливаючи його з мензурки мало не краплями. Нарешті струснув останню й опустив мензурку на стіл.

— Вибирайте! — Голос Ерні був хрипким, і ледве він вимовив ці слова, ти, не роздумуючи, схопив ту пляшечку, що стояла ближче до нього, й відразу ж тобі здалося, що ти прорахувався, але було вже пізно — Ерні затис у кулаці другу.

— А тепер нам треба відпочити. — Процедура поділу дорогоцінної рідини забрала в Ерні останні сили. — Ми повинні почати знову не пізніше шостої вечора. Краще — раніше. Я постукаю, якщо ви проспите.

Проте розбудив тебе не Ерні, а сильний вибух, який прогримів у лабораторії. Ти скочив з постелі і встиг іще побачити, як сипалося скло з перегородки, за якою була лабораторія. Світло там згасло, й звідти виповзала, клубочучись, чи то пара, чи то білий дим. Унизу, над самою підлогою, дим стелився не так густо, і за кілька метрів від себе, праворуч, ти розгледів нерухомі ноги Ерні.

Його губи безгучно ворушилися. Ти труснув м’яке піддатливе плече, він застогнав і, мабуть, від болю опритомнів. Трохи підняв голову і довго вдивлявся в твоє обличчя. Нарешті впізнав і щось зашепотів, судомно намагаючись вдихнути повітря, стискаючи й розтискаючи кулаки. Ти наблизив вухо до його губів.

— Сіднею, я програв… Я хотів зупинити реакцію. Там вже була половина порції… Якраз для мене… Я не міг чекати… Я надто довго чекав…

Його зіниці були зовсім близько, й тобі здалося, ти бачиш, як вони розширюються від болю. Він дивився на тебе мовчки, але ти знав, чого він хотів, як знав і те, що відповіси йому. І він усе зрозумів.

— Я був певен, Сіде, що ви не погодитесь. Я був певен. Але мені раптом, ось тепер… стало байдуже… Я втомився… Я хочу відпочити… Але й вам я не віддам свою частку… Чуєте? Не віддам… — Він захрипів і знепритомнів.

Потріскуючи, палав стіл, іскри сипалися безперервно. Ти потяг Ерні до бібліотеки. Розпихаючи руками ящики, стелажі, що попадали, ти раптом із жахом зрозумів, що ось зараз гинуть усі твої плани, надії, мрії. Й лише живий Ерні міг усе те повернути. Ти витяг його в коридор, де диму не було майже зовсім, і кинувся до своєї кімнати.

Фляжка лежала на місці. Ти вхопив її й побіг назад.

Ерні лежав спокійний, здавалося, нарешті примирений із усім світом. Ти впав перед ним навколішки й підніс до його відкритих очей пласку пляшечку.

— Ось!!! — закричав ти. — Я віддаю!!!

Ерні поглянув на флягу, на тебе й похитав головою.

— Не хочу… Мені зараз добре…

Ти просив, ти благав, умовляв, а він дивився на тебе широко розплющеними очима й шепотів, немов марив:

— Я не хочу… Рано ще… Рано…

Нарешті ти залишив його в спокої й сів на підлогу, прихилившись до стіни. Все гинуло. Це був кінець. Раптом Ерні поворушив рукою й ледь чутно покликав тебе:

— Сіде, я віддам вам свою порцію… Але присягніться, що виконаєте прохання… Якщо ви не зробите цього, вам не буде прощення до кінця життя…

— Обіцяю!!!

— Сіде! — Тобі здалося, йому покращало. — Сіде… Ви повинні віддати все Крістіні. Я колись обіцяв їй… Вона достойніша нас обох… Тільки кохання щось може… Кохання, а не ненависть… Сіде…

…А потім ти біг полем, що відділяло тебе від міста, від людей, від Крістіни, й тобі здавалося, що вже ніколи не здолати тієї відстані, яка лягла між вами. Було важко. Сніг лежав глибокий. Час від часу ти зупинявся, захеканий, і озирався: над парком, у вранішніх сутінках виростав стовп сірого диму, навколо якого з голосним карканням шугали чорні ворони.

Посеред поля ти зупинився й віддихався: “Потрібно вирішувати!” — хоча давно все вже було вирішено. Втримували тебе від останнього кроку не сумніви, не вагання — ти шукав виправдання тому, що збирався зробити. Востаннє озирнувся на потемнілий стовп диму, що виріс іще більше, відвернувся від нього, немов мертвий Ерні із палаючого будинку міг побачити твоє клятвовідступництво, дістав задубілими руками фляжки, злив їх вміст в одну, пожбурив, не дивлячись, порожню, видихнув повітря й припав губами до повної.

Коли вже відчув нудоту, тебе кинуло в піт від думки, що тіло, всупереч твоєму бажанню, виштовхне із себе цю важку маслянисту рідину, і все може скінчитися так раптово й безглуздо. Ти почав поспішати, намагаючись по-швидше допити залишок, вганяючи його в себе судомними ковтками. І коли нарешті у флязі не лишилося й краплі, ти затис рота рукою й підняв лице до морозяного неба й стояв так доти, доки в голові не закрутилося, а земля і небо не помінялися місцями.

Тебе підібрали пожежники, які вертались у містечко. Непритомний ти лежав два тижні, й ніхто вже не сподівався, що ти видужаєш. Коли одного разу вранці ти опритомнів і розплющив очі, було тихо й кімната була порожньою. Ти поглянув навкруги і відсахнувся, побачивши поряд на столику невелику скляну пляшечку із зеленого скла. То була фляга Ерні. І знову все почало плутатися в голові, і ти з жахом, не відриваючи очей від столика, закричав. Вбігла Крісті…

Увечері, коли тобі покращало, ти запитав у Крістіни, кивнувши на пляшечку:

— Звідки це?

— Як?! А я збиралася запитати в тебе. — Твоя дружина була украй здивована. — Коли тебе знайшли в снігу, ти тримав її обома руками так міцно, що пальці вдалося розціпити лише на другий день. Я залишила її, думаючи, що вона тобі потрібна.

— Ні… Викинь…

Лікарі констатували смерть Ернесто від нещасливого випадку — його вже ніщо не могло б врятувати. Тобі вдалося відкупити у нотаріуса за п’ятнадцять тисяч нерозпечатаного конверта, залишеного Ерні, й, так і не відкривши його, тієї ж ночі спалити в каміні.

Через кілька місяців після пожежі померла мати Ерні.

Минуло кілька років, за які Крістіна народила тобі двох синів. Якось, гуляючи увечері в лісі за річкою, ти розповів Крістіні, що незадовго до смерті Ернесто говорив тобі, наче в нього є флакон із чудесною рідиною, яка дарує безсмертя, і нібито він збирається подарувати його Крістіні. Сини ваші бігли попереду, й Крісті, мила, добра Крісті, дивлячись на них щасливими очима й пригорнувшись до тебе, відказала:

— Ні, любий, я б відмовилась, якби не було такого ж флакона для тебе й для них…

Збігло ще кілька років, й вона все помітила і зрозуміла. Прокинувшись одного разу вранці, ти побачив, що лишився сам-один у всьому домі. Крістіна пішла з синами, не лишивши навіть записки. Тільки зелену скляну флягу на столі у вітальні.

Ти не став їх розшукувати. За безцінь купив у страхової компанії порожній будинок у парку за містом і перебрався туди.

Електростанцію і котельню розтягли, і ти жив при свічках, один, як у величезному склепі, серед безлічі мертвих кімнат.

Минав час. Уже давно ти цурався людей, знаючи однак, що про тебе в місті ходять різні чутки…

А потім вирішив виїхати звідти зовсім…

Ти востаннє прийшов глянути на свій старий дерев’яний дім, забитий дошками, потемнілий від часу. Ти згадуєш, як його зводили колись, як ви з дружиною часто приходили, щоб подивитися на теслярів, котрі весело стукали молотками, і вам здавалося в ті щасливі, вічні хвилини — ще ні в кого й ніколи не було такої прекрасної оселі…

Володимир Заєць ВТЕЧА Оповідання

Йти додому сьогодні, як і взагалі останнім часом, не хотілося. Спершу Мишко щиро вірив, що справжня причина його затримок криється в постійних робочих клопотах. Одразу ж після чергової доби він заїжджав у колону і, не дожидаючись напарника, мив машину, перевіряв рівень мастила й без кінця-краю регулював зазор у трамблері. Одне слово, діла вистачало.

Але сьогодні… Напарник прийшов раніше, ніж завжди, “Волгу” Мишко вимив ще біля поліклініки, мотор працював, як бджілка. З чистою совістю можна йти додому. Однак сама думка про це вже гнітила його. Але ж чому, чому? Мишко замислено сів на промаслену лаву, де звичайно перекурювали слюсарі. “Чому ж додому не хочеться? — думав він. — Може, ще не все зробив на роботі? А й справді! Ліве дзеркало треба замінити. Але ні. Вчора завгар сказав, щоб до закінчення кварталу про це й не мріяли”.

І тут Мишкові Ковальчуку, тридцятирічному водієві “невідкладної допомоги”, стало ясно, що останнім часом його геть перестали вабити до себе і будинок, у якому вони з дружиною й донькою жили, і їхня квартира — саме їхнє домашнє вогнище. Це була єдина причина його постійних затримок на роботі.

Він стурбовано повертів головою, мовби комірець надто стискав йому повну червону шию, і, надувши щоки, з силуваною бадьорістю видихнув:

— Трам-тарам-тарам!

Повз нього проходили водії, віталися, і їм трохи навдивовижу було бачити таким пригніченим цього завжди життєрадісного товстуна.

— То їдьмо вже, чи як? — вигукнув напарник Женька, крутячи ручку підйому скла у дверцятах.

— Авжеж, — якомога бадьоріше відповів Мишко і сам відчув у власному голосі сум.

Він сів у машину й до самого дому не зронив ні слова. Незвичне Михайлове мовчання неприємно вразило й навіть розізлило Женьку. “Подумаєш, цяця! — з досадою подумав той. — Теж мені ветеран-ветеринар. Як з молодим, то вже й говорити не хоче!”

— Дякую, Женю, — неуважно проказав Михайло, коли машина спинилась коло його під’їзду, і, забравши купу журналів “Химия и жизнь”, зачинив за собою дверцята.

— Їжте на здоров’я! — сухо відрізав Женька.

Мишко поволі, знехотя підіймався вищербленими бетонними сходами. Перед самими дверима під’їзду Ковальчук зупинився і цього разу вже без подиву зауважив: що ближче він був до своєї квартири, то більше псувався настрій. І з кожним кроком, з кожною сходинкою все більше неприємних, аж злих думок западало йому в голову.

Він поглянув угору, де громадилися бетонні блоки дев’ятиповерхового будинку, і невдоволено подумав: “Поверхи, поверхи… Люди, люди… Одні над одними, одні під одними, тиснуться одне до одного… Навіщо? Сплять, їдять, кохаються — і все це за якихось кілька метрів. Що в цьому гарного?”

Він тут же засоромився таких думок, проте почуття неприязні до мешканців бетонних блоків не минало. І Ковальчук уже достеменно знав, коли й через що те почуття з’явилося.

Це сталося майже рік тому. Мишко, маючи квартиру на другому поверсі, надумав посадити під балконом садочок, розвести квіти. Він довго розчищав землю від будівельного сміття, тоді завіз кілька машин чорнозему й посадив десяток тоненьких саджанців, викопаних неподалік, де за планом генеральної забудови зносили приватний сектор.

І за весь цей час йому не допомогла жодна жива душа! Спершу добродушний Михайло тільки весело вражався з цього, та зрештою воно почало його дратувати. Особливо бісили повчання і поради роззяв, які виходили на балкон покурити й розвіятись. Михайло підводив голову, довго й пильно дивився на порадника, а тоді з перебільшеною люб’язністю проказував:

— До чого ж я вам вдячний! І що б я робив без вашої помочі?

Усмішка поступово зникала з облич многомудрих сусідів, і вони, знизуючи плечима, спантеличено ховались до квартир, щось виказуючи на адресу “шизофреніка”.

І все ж найприкрішим було не це. Вже за кілька днів через невеличкий, посаджений Михайлом сад пролягли в різних напрямках п’ять стежок. Ще за тиждень було зламано четверо дерев, ще троє— з обчухраними гілками й подертою корою — вціліли якимсь дивом.

Михайло не здавався. Він знову й знову насаджував дерева замість зламаних, чим викликав глум усього будинку. Щоб вберегти дерева, Михайло обгородив садок пакільцями, натягнув на них дріт, і балконні коментатори одразу ж прозвали його куркулем і хазяйчиком, а до дільничного міліціонера полетіла анонімка, в якій невідомий автор з непідробним обуренням розмірковував про те, як то можна в нашій країні обгороджувати народну власність. Зрештою, дріт висів недовго: першої ж ночі хтось поперекушував його обценьками й невідь де подів.

А з балконів у сад полетіли недогризки, недокурки та інше сміття. Одного дня до Михайла з’явилася двірничка і, не пристаючи на жоден компроміс, поставила категоричну вимогу, щоб мешканець Ковальчук навів у своєму садку лад, а як ні, то за порушення санітарного режиму буде накладено відповідний штраф. Двірничка була висока, жилава, чоло їй до самих брів прикривала квітчаста хустка, з-під якої меткі маленькі очі ненастанно винюшкували коридор, кухню і через відчинені двері — кімнату. Вона промовляла короткими уривчастими фразами й дивилась при цьому куди завгодно, лиш не на господаря. Ця обставина якоюсь мірою притишувала різкість її слів та інтонації, і Михайлові здавалось, ніби вона звертається зовсім не до нього, а до котрогось із невиправних порушників порядку в будинку. Може, саме через те він не образився, а заходився доводити своє, емоційно притискаючи до грудей повні руки:

— Чого це сад мій? Для всіх садив… Він — спільний!

Але двірничку вмовити було неможливо.

— Самі садили — самі й прибирайте! — урвала вона, стуливши в посмішці губи, даючи зрозуміти цим, що вона теж не дурна і закони, дяка богові, знає не гірше за інших.

Після цих подій Мишко спохмурнів і перестав вітатися з сусідами. А ті теж скоро ухвалили, що “товстопикий із шістдесят третьої — скандаліст і зануда”, і мовби його й не помічали.

Згадуючи події річної давності, Мишко тупцяв на ґанку, стривожено й розгублено озираючи порожній двір. І хоч як нечасто траплялися в цю пору перехожі, все ж їх було досить, аби весь будинок дізнався про Михайлове небажання йти додому. Ковальчук розумів, що за зовнішньою байдужістю сусідів, за нарочитим ігноруванням його криється внутрішня зібраність, чіпка й відточена пам’ять, яка вмить схоплює й міцно закарбовує кожну дрібницю, Мишко знав і те, що, повернувшись увечері додому, ці суб’єкти розповідатимуть приятелям і домочадцям, як “Ковальчука жінка додому не пускала, а він плакав і просився. Може, посварились, а може, й інша причина є”.

Мишко зіщулено повів плечима і примусив себе зайти в під’їзд. Піднявшись на другий поверх, він спішився перед дверима своєї квартири, обережно, щоб не здіймати шуму, відімкнув замок і прочинив двері. Брязнув, напнувшись, ланцюжок. Доведеться дзвонити. А коли ще сплять?..

Мишко глянув на годинник. Пів на дев’яту. Він сів у затемненому коридорі на дерев’яний ящик для картоплі і вирішив почекати. “Нехай хвилинна стрілка дійде ось до цієї тріщини на склі, тоді й подзвоню”, — подумав Мишко.

Стрілка дійшла до тріщини, потім збігло десять хвилин і ще десять, а він усе не наважувався подзвонити у власну квартиру. Кілька разів підходив до дверей, прикладав вухо: воно тільки шаруділо об потрісканий дерматин, а всередині квартири було тихо. Зрештою, наважившись, Мишко подзвонив..

Двері відчинила дружина. На ній висіла якась бузково-синя сорочка до п’ят, обличчя було зім’яте й непривітне.

— Явився, — сказала вона сердито і, широко позіхнувши, подалась до ванної.

Відчинились кімнатні двері, звідки, потираючи кулачками очиці, вийшла п’ятирічна дочка Світланка.

— А, це ти. Прийшов — не згубив підошов, — надто серйозно промовила вона ще хрипким зі сну голосом, старанно наслідуючи чиюсь дорослу інтонацію.

— Цілу ніч полював на “граків”? — з холодком у голосі поцікавилась дружина, виходячи з ванної.

— Я ж тобі ще звечора казав. Було багато викликів. Не до “граків” було. На виклики часу не вистачало, не те що на пасажирів.

Мишко говорив підкреслено лагідно, аби дружина відчула, що нагоди для сварки немає. Однак сварка мала відбутися: дружині не терпілось вихлюпнути з себе роздратування, яке збиралося в ній уже давно.

— Звісно! — з неприязною посмішкою зронила вона, взявшись у боки й ледь виставивши наперед худу ногу. — Як завжди — часу не було. Ледар! Женька — той до двадцяти карбованців за ніч заробляє.

— Машо! Машо! Та це ж сором — “граків” ловити. Все одно що спекулювати!

Маша раптом згадала, що сьогодні має прийти Надія з трикотажного і принести нарешті те, що давно обіцяла. І всього тільки на п’ятнадцять карбованців дорожче, ніж у магазині! У Маші пропав інтерес до розмови, вона спокійно, аж байдуже спитала:

— Їсти будеш? Борщ є, вареники…

Михайло мовчав, щоку йому часто сіпало, він дивився на дружину гнівним поглядом.

— Як хочеш. — Маша знову позіхнула, блиснувши золотими зубами. — Борщ на плиті, вареники на балконі… Ага, ти не забув, що в нас сьогодні гості?

Михайло не відповів.

На сьому годину почали сходитися гості. Прийшла пара Кочергіних — обоє галасливі, гладкі, з масивними золотими перстнями на товстих пальцях; вони обоє любили добре випити і закусити. Славко Кочергін працював на овочевій базі, здається, був заступником завідуючого. Його дружина Соня — вища за чоловіка на півголови і чи не вдвоє товща од нього — не працювала ніде. При будь-якій нагоді вона трагічним голосом розповідала, що всю себе, все своє життя віддає вихованню одного-однісінького пречудового, незрівнянного синочка Ернестика. Слухали Соню розуміюче і співчутливо кивали головами: добре знали, що всі її слова — суща брехня. Ернестик після уроків залишався в групі подовженого дня і приходив додому ввечері, водночас із турботливою мамусею, яка поверталась після обов’язкових відвідин перукарень, педикюрних кабінетів, масажиста й цілої низки крамниць, починаючи з ювелірної.

— Татусю! — втомлено зверталась вона до чоловіка, лаштуючись у робленій позі на диван. — Перевір уроки у сина. А я відпочину трохи. День сьогодні видався важкий…

…Прийшов Валерка Лебедєв — син двоюрідної Машиної сестри. Він звивався всім тілом і вульгарно похмикував, певне, вважаючи, що саме така поведінка найбільш пасує джентльмену. Валерка тицьнув квіти господині, по праву давнього друга чмокнув Соню в щоку й міцно потис руки чоловікам. При цьому він мовби між іншим повідомив, що “мазер” не прийде — “за п’ять хвилин болячка торохнула”. Тут же Валерка перекинувся увагою на дитину, демонстративно виявляючи родинні почуття. Наспіх про щось запитав Світланку і навіть не став чекати відповіді.

Мишко зрідка виходив з кухні, вітався з гістьми, брав у жінок пальта і з полегкістю вертався на кухню. До кімнати він не йшов, бо знав, що дружина соромиться його присутності. Їй було ніяково за його професію, за його “невміння жити”, за недорікуватість у розмовах. Маша соромилася, що він такий незграбний тілом і чутливий душею; вона паленіла, коли чоловік усміхався своєю дитинною ніяковою усмішкою. Це видавалось їй майже непристойністю.

У повсякденні Маша ще якось терпіла ці Михайлові риси, але при гостях… Ні! Хай собі сидить на кухні. Неандерталець якийсь, а не сучасна людина. А чого варта шия! Як вона раніше не помічала цієї червоної, порослої густою щетиною шиї?

Мишко жалів дружину, вважаючи, що вона перебуває в полоні емоційності, що вона, як і більшість людей, покірна виконавиця диктату підсвідомих потягів, з котрими — сліпими й злісними — можна впоратися спільно й тільки при максимальному напруженні всіх зусиль.

Якось він спробував пояснити цю свою думку, але та спроба викликала такий напад люті, що йому й слова десь поділися.

— Ти! Ти-и! — вигукнула Маша, стискаючи кулаки й спопеляючи його очима. — Знову свої нікчемні жалощі! Праведник нещасний! Самоук заплішений!

І Мишкові більше не хотілося їй пояснювати.

А тепер він сидить на кухні, гортаючи журнал і неуважно дослухаючись до того, що робилося в кімнаті. Веселощі були в розпалі; покриваючи хрипкий голос магнітофонного барда, лунали вибухи сміху. Певне, що то вже Валерка потішав публіку анекдотами.

Почулися стрімкі кроки, й до кухні зазирнула розчервоніла дружина.

— Чого сидиш, наче гриб? — Вона промовила ці слова так, мовби подала милостиню; проте усмішка миттю злетіла з її обличчя, погляд став пильнішим. — Іди! Гості хочуть бачити господаря. Тільки дивись мені, щоб без коників. Не псуй людям настрій.

Мишко, зіщулившись і згорбившись, рушив услід за дружиною. Ввійшовши до гостей, він старанно їм посміхнувся і сів, аж завмер. Руки склав на колінах, а погляд втупив у підлогу.

— Ось послухай, що твоя жінка розказала, — прискаючи сміхом, озвався Валерка. — В її класі один учень написав у творі: “Маленьких людей, яких колись описували Гоголь, Достоєвський і Чехов, тепер немає. Всі вони виросли, бо акселерація…”

Мишко силувано реготнув, йому подумалося, що маленькі люди люблять сміятися з інших маленьких людей. Тоді вони самі собі видаються більшими. А втім, з великих людей вони теж сміються, намагаючись таким чином принизити їх до свого рівня.

— Валерко, ану, підкинь ще анекдот, — попросив Славко Кочергін і якось багатозначно підморгнув при цьому.

— Ні! — весело й натхненно вигукнула господиня. — Спочатку всі вип’ють! Мишко, ти чого не наливаєш гостям?

Мишко налив. Гості випили.

Валерка, настромивши на виделку масний маринований грибок і розмахуючи ним, почав:

— А оцей не чули? Мені давно розказали. Цікавий такий випадок… Ну, діло було так. Приїжджає чоловік з відрядження, а дружина, звісно, в цей час…

Мишко з болісним напруженням переводив погляд з одного гостя на іншого. Оповідач смакував подробиці й жваво жестикулював, решта розуміюче всміхалася, наперед відгадуючи розв’язку. Валерка, скорчивши відповідну фінальній сцені анекдота гримасу, закінчив розповідь; гримнув регіт. Мишко спіймав на собі контролюючий погляд дружини, але не засміявся, як усі, а спохмурнів. “Ну чому, чому вони сміються? — болісно думав він. — Нічого ж смішного нема!” Йому було шкода ошуканого чоловіка, соромно за нечисті жінчині справи.

— Ти не зрозумів? — шарпав Мишка за рукав Сашко, а сам аж заходився од сміху. — Розумієш, коханець вилазить із шафи, махає руками й каже: “Ти що, молі не бачив?”

Мишко висмикнув руку, підвівся й вийшов. Веселощі за столом почали пригасати.

— Чого це він якийсь похмурий? — з образою в голосі спитав Славко, поправляючи краватку й застібаючи піджак.

— То ще нічого, — підпустила шпильку Сонька, — бувають ще гірші. П’яндиги, приміром.

Славко натяк на п’яниць чомусь сприйняв на свою адресу, геть образився і, з гуркотом відставляючи стільці, став вибиратися з-за столу.

Валерка, ображений нерозумінням анекдотів, рушив за ним.

Сонька встала, недбало закинула на плечі яскраву кашемирову хустку й з удаваною прикрістю сказала:

— Ну, коли вже чоловіки збираються, то й мені пора…

Даремно Маша, бліда від приниження, веселим, але тремтливим голосом умовляла гостей лишитися. За чверть години, навіть не випивши “на коня”, всі розійшлися.

Мишко, відчуваючи за собою провину, зачаївся на кухні.

Коли дружина люто загримкотіла посудом, прибираючи зі столу, він тихенько підійшов до неї й видихнув:

— Машо… Чуєш, Машо? Невже ти не розумієш?..

— Тепер я розумію все! — відрубала вона, не обертаючись.

Криця в її голосі додала Мишкові ляку, і він, намагаючись компенсувати промашку, запопадливо кинувся наводити на столі лад. Проте дружина проігнорувала старання винуватого чоловіка, не помічала навіть його самого, дивилася кудись крізь нього, не ронячи й слова.

Чутки про те, що Маша покинула Михайла, були найрізноманітніші. Багатьом було невтямки: чому? Мишко не п’є, не курить, за чужими спідницями не волочиться. З будь-якого погляду — серйозний чоловік, якраз для сімейного життя створений. Дехто на таку балачку заперечував: а хто його знає? Хіба в чужу душу зазирнеш? У тихому болоті…

Найзлісніші пліткарі метикували так: що від нього перегаром ніколи не пахло — то ще ні про що не свідчить. Морфій він собі колов. Ось що! Так, так! Натуральний вам опій. З брудного шприца просто через холошу — в стегно. Певне, від того й ходив весь час, мов не всі дома…

Мишко якраз був на чергуванні, коли дружина підігнала під будинок машину “Трансагентства”, поспіхом, переплачуючи вантажникам, винесла з квартири все нажите за сім літ подружнього життя добро і перебралась до матері на новий житловий масив.

А Михайла на чергуванні раз по раз проймала холодна, зловісна тривога. Його чутливість зростала буквально щогодини. Йому ставало до болю шкода навіть метеликів, що розбивались об вітрове скло автомобіля, перетворюючись на молочно-білі плями з грубими променями бризок навсібіч. Михайло спостерігав, як з вихлопних труб автомашин виривалися сизуваті, закручені в спіралі струмені диму, і він увіч уявив собі, як опадає смертоносна сажа на неживе листя, на крихкі пагінці, яскраві квіти і як гинуть вони під задушливим покривалом. Йому хотілося заплющити очі, щоб не бачити цього жаху, цієї блюзнірської наруги живого над живим; його судомило від цієї демонстрації бездумної людської жорстокості, всеперемагаючої оргії знищення того, що є основою всього життя на землі — рослин.

Йому раптом пригадалася стаття з журналу “Химия и жизнь”. Ця стаття вразила його до потрясіння, і тепер, коли слова з неї, палаючи вогнем священного пророцтва, виникли перед його зором, на чолі виступили краплі поту, а руки на кермі судомно стислися й похололи. Він дивився перед собою і бачив слова, мовби виткані з вогненних літер-ниток: “Тушканчик, збитий автомобілем, лежав за півтора метри від дороги. Голова його була розтрощена…”

Мимохіть Мишко почав вести машину якомога повільніше.

— Ти наче волами їдеш! — насмішкувато зауважив черговий лікар, який сидів у машині.

Але Мишко, міркуючи про щось своє, не зреагував на зауваження. Чимдалі він став відчувати неприязнь до свого недавнього улюбленця — автомобіля, цього механічного чудовиська. Навіть запах бензину, такий приємний раніше, викликав легку нудоту.

Наступного після чергування ранку Мишко повернувся на базу, коли не було ще й восьмої години і, не чекаючи напарника, пішки подався додому.

І невідь звідки прийшла до нього певність, що він бачить автобазу востаннє, що більше ніколи не заїде за цей побілений вапном паркан, не пройдеться по майданчику стоянки, з її гострим запахом бензину й тьмяно-лискучими плямами мастила.

Прийшовши додому і побачивши, що дружина покинула його, Мишко анітрохи не здивувався і з смиренною приреченістю долучив цей факт до тої низки недоладностей, котрі настійливо переслідували його останнім часом.

Спорожніла кімната була лункою, просторою і невпізнанною, аж ніби чужою. Мишко сумно споглядав темні прямокутники на стінах у тих місцях, де стояли шафа й сервант; вичовганий лінолеум, убогість якого особливо впадала в очі тепер, у порожній квартирі.

Він стояв посеред кімнати й заціпеніло, повільно переводив погляд з одного місця на інше. Уривки дивовижних, незвичних думок, образів, спогадів довільно, без будь-якої на те причини тіснились у голові. Снував у ній безладний багатоголосий гомін, як у залі для чекання залізничного вокзалу пори літніх відпусток. Мишко дивився на пофарбовані ним плінтуси, оббиті дерматином двері, стелю… Його руки пам’ятали цю роботу. А ось за цим столом він сидів, і гладенька відполірована стільниця, увібравши теплоту його тіла, мовби й сама стала живою. І все довкола було ніби продовження людського тіла, якоюсь його частиною, як, наприклад, ноги чи руки. І тут Мишко зауважив, що про все це думає в минулому часі. Він прислухався до себе й зрозумів, що в ньому народжується відчуження до всього, що його оточує; і що, поза всяким сумнівом, прив’язаний він був не до бездушних предметів, а до людей, котрі населяли й оживляли ці предмети і всю квартиру. Зникли люди, і квартира перетворилась на мертву бетонну коробку, заповнену жалюгідними рештками меблів.

Звісно, і раніше виникали у нього нетривкі думки про те, щоб усе кинути й піти геть. Одначе тоді вони ковзали по поверхні свідомості, не знаходячи глибинного відлуння в душі. Тоді Мишко знав, що не має морального права полишити сім’ю, адже дитині потрібен батько. Але тепер…

Обривалася одна по одній ниточки, котрі прив’язували його до минулого, і він навіть фізично відчув себе мовби в невагомості. Проте це відчуття минуло, натомість прийшло інше, у якому смуток перемішувався з трепетно-радісним передчуттям перемін. “Гірше не буде, отже — буде краще!” — прогарцювала хвацька думка. Мишко схвально кивнув їй услід, набрав молодецького вигляду, розправивши круглі плечі і якомога дужче втягнувши живота, і підморгнув своєму відображенню в коридорному дзеркалі. Із дзеркала глянула на нього недоладна кругла фізіономія з великими вухами, що кумедно стирчали.

Темрява за вікном, яку насилу розштовхувало оранжеве світло ліхтарів, дедалі густішала, притискалась до віконних шибок, приглушувала звуки, робили важкими повіки. Глянувши у вікно, Мишко здивовано помітив, що в роздумах минув увесь день, і що вже пізній вечір, і його огортає звичайнісінький сон. Він подався на балкон по розкладайку, яку нелегко було відшукати під покладами старих лахів. Нарешті закіптюжена й полатана споруда стояла біля вікна, а що заслати її було нічим, то Мишко ліг спати в штанях і в сорочці.

Він довго перевертався з боку на бік, скрипіла під ним розкладайка, і Мишко вслухався в багатоголосий шум вітру, що невгамовно торгав кватирку й лопотів рушником, забутим на балконній мотузці, у густий шелест листя на деревах. І чомусь спливли в пам’яті картини далекого минулого, дитинства, з того самого моменту, коли він почав усе усвідомлювати; як стоїть він на порозі старого батьківського будинку з продірявленим відерцем у руках, дивиться, як падають у нього, липнучи до стінок, крихкі сніжинки, й дивується: чому ж вони не витікають з відерця, наче вода, адже батько щойно пояснив, що вода і сніг — одне й те ж. А тоді пригадався йому зелений яскравий луг за будинком, перетворений ромашками на хитромудре мереживо, а сам він із саморобним сачком ганяється за метеликами. І від усього навколо віє радістю, теплом, духмяністю. Засинаючи, Михайло надарма пробує пригадати, чи приходила до нього коли-небудь потім така чиста, нескаламучена радість. Школа? Щось таке, напевне, було. Але вже не те… Не так… Робота? Часом бували приємні моменти. Але не більше. Перші зустрічі з Машою? Там, на Володимирській гірці. І загадковий блиск в її очах, і зачарування обличчям, яке матово сяяло, і хвилююча недомовленість…

Мишко по крихтах збирав щасливі спогади, проте всі вони, за винятком спогадів дитинства, не гріли. То, може, й не було потім щасливих хвилин, може, це був ілюзорний світ самообману? Так мандрівник, знемагаючи від спраги в пустелі, бачить те, чого бажає найбільше за все на світі, — ціле море прісної води. Мишкові стало моторошно; він спробував підвестись, однак охоплене сном тіло вже не підкорилося йому. І тут навалився на нього раптом, зім’явши свідомість, важкий сон. Мишкові здалося, що хтось силою розіп’яв його на розкладайці, ніби комаху на предметному скельці мікроскопа, і вивчає холодно й прискіпливо. І приснився йому сон, дивовижно схожий на реальність.

Снилось йому, що він, як і сьогодні, йде після чергування додому. Вийшовши з-під мосту на Великій Окружній, Мишко, як завжди, повернув праворуч на вулицю Верховинну, в кінці якої стояв біля озера його будинок. І була ця вулиця — як буває тільки уві сні — дивовижно й моторошно пустельна.

Внутрішньо здригаючись, готовий до найнеймовірнішого, Михайло зійшов з тротуару й рушив дорогою повз уламки приватного будинку з убогими рештками яблуневого саду з правого боку, повз дев’ятиповерховий жіночий гуртожиток з лівого. Уламки завмерли в мовчанні, криючи незрозумілу погрозу. Дев’ять поверхів гуртожитку мовби нависали над усім своїми крутими формами. Не дивитись, не дивитись по боках! Швидше додому! Там порятунок, там захистять рідні стіни. Мишко мимоволі прискорив ходу і тут же, розуміючи безглуздя ситуації, змусив себе поглянути, на вікна гуртожитку. Шибки різонули по очах золотистим і густо-синім зблиском. Він перевів погляд на озеро, що видніло попереду — в кінці вулиці. Гладінь води блиснула і теж ударила в очі тремтливим сріблистим вогнем. Мишко на мить зажмурився, а коли розплющив очі, відчув, що все довкола разюче змінилося. Зовні начебто лишалося таким, як і досі, але якась переміна, що її могли осягнути тільки неймовірно загострені Мишкові чуття, відбулася.

Щось неминуче мало статися, щось таке, від чого вже не можна було ні втекти, ні сховатися. Раптом Мишкові здалося, ніби хтось пильно дивиться йому в потилицю. Відчуття було таким сильним, що він не витримав і озирнувся, рвучко повернувши голову. Нікогісінько. Вулиця, як і раніше, була безлюдна. Але це не заспокоїло Мишка; навпаки, він зрозумів, що мине ще одна мить, — і він збожеволіє. Тож нехай би вже сталося найгірше, аби лиш не це чекання з його моторошною непевністю… Він зупинився і, притулившись спиною до стовбура дерева, завмер.

Зненацька просто перед ним, казна-звідки взявшись, з’явилася потворна бабця. Вона була вдягнена у звичайний для старих селянок одяг: плюшеву коротку шубу, чорну спідницю з дешевого краму і квітчасту хустку, зав’язану вузлом на голові. Вираз її обличчя і очей жахнув Михайла — вони випромінювали нестримні й геть божевільні веселощі.

Він зрозумів, що ця зустріч і є тим жахіттям, котре так пригнічувало його і завершилося незбагненно закономірно. Бабця якусь мить дивилася на Михайла безтямним і водночас всезнаючим поглядом і раптом, закотивши очі під лоба, затіпалася від несамовитого сміху. Сміх цей з такою силою вдарив по натягнутих нервах Ковальчука, що він задихнувся, а з голови до ніг прокотились одна по одній холодні й гарячі хвилі, змушуючи серце то завмирати, то лихоманково-прискорено битися. А дикі веселощі старої вибухали з новою силою, і вона, хапаючись за живіт, зігнута навпіл, не сміялася вже, а вила, раз по раз тицяючи в Михайла скарлюченим пальцем.

На кілька довгих секунд усе переплуталося в його голові. Михайла охопило непереборне бажання, забувши про все, похлинувшись страшним реготом, побігти вперед, до закличного лона озера, й назавжди зануритися в його прохолодні глибини.

Величезним зусиллям волі, прикусивши губу так, що тепла цівка крові потекла підборіддям, він опанував себе, труснув обважнілою головою — і видіння щезло. Повз нього спокійно йшли люди, заклопотані чимось своїм, звичним. Михайло з полегкістю зітхнув і… прокинувся.

Світання вже золотило шибки, легкий протяг ворушив просвітлені штори.

— І присниться ж!.. Дурниця якась… — розгублено усміхаючись, бурмотів Ковальчук, відчуваючи, як усе ще калатає серце; він пригадав, що в такому разі казала мати, і скоромовкою тричі повторив:

— Куди ніч, туди й сон.

І раптом з темного ще кутка, з-за ворухкої штори, виразно долинули до нього пригасаючі слова, тоненькі, мов комарине дзижчання:

— Тепер пам’ятатимеш Навію![8]

Мишко заціпенів: він упізнав голос тієї бабці, яка щойно йому снилася. Коли заціпеніння минуло, він простиг ногу і обережно потицяв нею штору. Тоді, посмілівши, встав і зазирнув у затемнений куток. Там не було нікого. Однак Мишко міг заприсягтися, що голос йому не вчувся.

Сівши на розкладайку, Мишко глибоко задумався. І що більше думав, то більше заспокоювався і чіткіше усвідомлював: щойно він переступив поріг буденного і повернення до звичайного життя йому немає. А ще він збагнув — і це було найважливішим, — що все, що сталося, поза сумнівом не випадкове і все його дотеперішнє життя із залізною закономірністю підвело його до таких подій. Обличчя Михайлові проясніло, вертикальні зморшки посеред чола розгладились — Ковальчук прийняв якесь рішення. Він ще трошки посидів, переконуючись у його правильності. Тоді підвівся, востаннє обвів поглядом квартиру і вийшов з дому, маючи твердий намір більше ніколи сюди не повертатися.

Двірничка, побачивши Ковальчука — мешканця з шістдесят третьої, — насторожилася і з пильною увагою вдивлялася в його постать, прагнучи не пропустити жодної дрібниці. Ще вчора вона розтеревенила кому тільки могла, що “від пикатого втекла жінка”, і тепер вважала за свій обов’язок повідомити нові деталі на додачу до вчорашніх.

Оглядом двірничка зосталася невдоволена. Мешканець Ковальчук відверто не вписувався в традиційний образ покинутого чоловіка-лопуха, котрий потерпав через втечу дружини і прокинувся раніше, аби тут же їхати на її пошуки і слізно просити про повернення. Хоча ні, дещо, звісно, було. Зім’яті штани і сорочка… Неголена фізіономія — це теж через переживання.

А от вираз Ковальчукового обличчя двірничці геть не сподобався. Було в ньому якесь упокорення, внутрішня просвітленість. Це було неправильно, а отже, й недобре.

Мишко не помітив двірничку, чим мимоволі завдав їй ще один удар, неквапом пішов до зупинки автобуса. Він знову йшов повз жіночий гуртожиток, що стояв тепер з правого боку, повз уламки приватного будинку — з лівого. Цього разу ніякі передчуття не терзали його. Тепер він твердо знав, що має робити.

До Вишгорода їхати треба було з трьома пересадками. Михайло трохи боявся, що з ним заговорять, про щось попросять. Після того, що сталося, він став уникати людей, побоюючись сказати щось недоладне чи прохопитися про свої незвичні видіння. Звісно, жодна нормальна людина йому не повірить.

Отож, коли на площі Шевченка Ковальчук сів у напівпорожній рейсовий автобус, він з полегкістю зітхнув: мета була зовсім близько. Він добре пам’ятав ці чудесні місця під Вишгородом. Торік виїжджав туди з дружиною й цілим гуртом її колег по роботі, які забажали повеселитись на лоні природи. І по цей день він не міг без потрясіння згадувати, з яким вишуканим садизмом зрубувались молоді берізки на рогачі для багаття з казанком над ним і на пакільці для наметів, як витоптувалася молода ніжна трава туристськими важкими черевиками і як чарівна тиша ночі шматувалася п’яними вигуками співаків, котрі намагалися перекричати одне одного.

І Мишко рушив тепер туди, маючи твердий намір не допустити більше нічого, схожого па той глум над природою.

Мишко зійшов на безлюдній зупинці неподалік од Вишгорода. Автобус набрав швидкість і, б’ючи в асфальт синім струменем вихлопних газів, помчав далі. Мишко роззирнувся. Серце його чомусь забилося часто-часто. Хвилі пагорбів і лощин спускались до Київського моря. У вузьких виярках ще стояв півморок, і ріденький білявий туман погойдувався на вологому тугому вітерці, що долинав од моря. Вгору по схилах важкою темною юрбою брели сосни, легко збігали білі берізки. На горбках у промінні ранкового сонця сухо вилискувала глина.

Мишко скинув гарячі закіптюжені черевики, шкарпетки. Потім сів на узгірку і, відчувши розпареними ногами холодну глибину густої трави, блаженно зімкнув повіки.

А тоді, наче п’яний, з невгасаючим усміхом пішов по гаях і перелісках, лугах і дібровах, вслухаючись у сухе механічне сюрчання коників, у дзвінку синиччину пісню, з гострим блаженством убираючи вологі й духмяні запахи трав.

І все довкола грало радощами, палахкотіло яскравими сонячними зайчиками на поруділій глиці, що вслала землю, весело шуміло й уривчасто шаруділо в низькорослому темно-зеленому чагарнику. Ліс жив чарівним життям, якого Мишко ще не пізнав, але вже пізнавав. І це було так чудесно, що ніякі інші дива вже не перебороли того блаженства, яке відчував Мишко тієї миті.

У цьому лісі Мишко й лишився жити. Невідь куди зникли його колишня засмиканість і усвідомлення безцільності існування. Тепер він не тільки усвідомлював себе часткою природи, але й відчував, що сам є нерозривне ціле з лісом і його мешканцями. Він, дерева, трава, кущі й навіть сам грунт, пойнятий павутинням вічно спраглих сліпих корінців — усе перебувало в непростій дружній єдності. І це сповнювало його душу блаженним спокоєм і солодкою впокореністю. Він зрозумів, яке то щастя — відчувати повну гармонію вчинків і думок, не долати щохвилини болючі суперечності в самому собі.

Мишкові цілий день знаходилось діло. Рано-вранці, ще на світанку, він обходив свої володіння: обережно розпрямляв прим’яту кимось траву; морщачись од болю, підв’язував обдерту кору; клав у гніздо пташат, які повипадали на землю.

Невдовзі Мишко змінився з виду, став зовні страшним. Колючі чагарі й сухе гілля так подерли й сколошкали його одяг, що той став подібний до шерсті якоїсь тварини, а сам він — бородатий, нечесаний — видавався казковим чудовиськом.

Діброву Мишко полишати не хотів, та якби й захотів, то не зміг би. Одного разу знічев’я він спробував це зробити, і що далі відходив, то дужче тисла йому груди незнана сила. Метрів за двісті від лісу сила ця стала нездоланною. Хоч як напружувався, обливаючись потом, проте не зміг більше ступити й кроку. Та тільки-но повернув назад — та сама сила робила кожен рух легким і пружним. Іти було так легко, що, здавалось, можна без особливих зусиль злетіти над травою і попливти повітрям, радісно й вільно, мов у дитячих снах.

Життя було б зовсім прекрасним, якби не “туристи”. Ці варвари невтомно трощили все, що попадало під руку: випалювали, витоптували, підминали, вивертали, ще й смітили. Після одного з таких “туристських” відвідувань украй обурений Михайло зопалу надумав викопати для “гостей лісу” ямку-пастку з пакіллям на дні, але вчасно схаменувся, уявивши собі того, хто попаде до пастки. Єдине, на що відважився Мишко, це настрахати непроханих гостей. Увечері, сховавшись за деревами неподалік од наметів, він кричав якомога страшніше. Молодих захмелілих парубчаків ті крики розважали, та й усе, і вони з демонічним реготом і свистом жбурляли на звук у темряву розжарені головешки і корчі.

Опіки були болючі й гоїлися довго.

Коли “туристи” йшли собі, Мишко лаяв їх немилосердно, прибирав зі сплюндрованої галявини порожні пляшки, недокурки, паперове шмаття та всіляке сміття. Він розгладжував руками поглумлену землю й відчував, як під його пальцями знову міцніє коріння трав і наливаються соком-силою стебла.

З кожним днем Мишко пересвідчувався, що його зв’язок з лісом набагато міцніший, аніж він гадав собі напочатку. Спостерігаючи своє життя, він зауважив, що окремі ділянки лісу безпосередньо пов’язані з окремими частинами його тіла… Скажімо, якщо “туристи” розпалювали багаття на галяві поблизу шосе, то на його лівому плечі з’являлася червона болюча пляма, як від опіку. Якщо ж вогнище розкладали в протилежній стороні лісу — пляма з’являлася на правому плечі. Джерело в затіненій лощині біля шосе билося з тією ж частотою, що й Михайлове серце.

Одного разу сталася біда. Задрімавши, Мишко раптом відчув, що задихається, а лівий бік пронизує такий нестерпний біль, що аж рука задерев’яніла. Йому стало страшно: він зрозумів, що зараз, ось цієї миті, може померти.

Що це? Звідки цей біль? Мишко не одразу збагнув причину, а коли збагнув, почав пробиратись до джерела, хитаючись і хапаючись за гілля дерев, чагарник. Цілу годину долав таку недовгу відстань. І вже біля лощини впевнився у правильності свого здогаду: джерело було засипане сміттям. Хтось привіз його сюди машиною і викинув.

Джерело ще жило — тоненька тремтяча цівочка витікала з-під купи сміття. Мишко скотився вниз і, втрачаючи сили, заходився розгрібати сміття, ранячи руки об консервні бляшанки й скло від битих пляшок. З ран виступала зелена кров.

Усе повільніші ставали його рухи, а руки терпли й дедалі менше слухались, аж поки не завмерли зовсім. Усвідомивши, що нічого більше він зробити негоден, Мишко відкинувся набік, намагаючись при цьому не затулити собою джерела.

Відчував, як згасає в ньому життя: чимраз глухіше й немовби глибше билося серце, і тіло — колись таке легке й слухняне, що відгукувалось на будь-який порух думки, — тепер зреклося його, терпло, німіло, дерев’яніло і наче аж муляло Мишкові, як муляє нозі тісний черевик.

Останнім зусиллям він ліг на спину. Зрозумів, що на ще одне таке зусилля він нездатний, однак це вже його не тривожило. З дедалі більшим спокоєм і байдужістю дивився він у небо, на велику купчасту хмару в далекій, з рожевим відтінком, синяві. Хмара повільно пливла, змінювала обриси, розпливалася, клубочилась — білява ізсередини й підфарбована червонястим по нетривких краях. Так само повільно пливли Михайлові думки. Він не дивувався, що не відчуває страху перед смертю. Він тільки стежив за своїми думками й чуттями. Далебі, немає нічого жахливого в тому, що присудила доля, і не кара це, а закон. Невдовзі він, Михайло, ось як ота хмара, розтане в світлому повітрі, перейде в сліпучу синяву неба.

І однак повної гармонії в душі не було. Щось перешкоджало здобути внутрішню рівновагу. Це була та неясна тривога, яка приходила до нього й раніше і яку він не міг увібрати в жодне слово. І раптом він пригадав, пригадав і ледь усміхнувся. Звідки взялися ці слова? Десь їх вичитав, почув чи вигадав сам? Байдуже… Головне — вони жили в ньому давно, — не давали про себе знати, але виказували глибинну суть усіх його думок і вчинків. “Життя є любов…” Як це просто! Але це — основа всього життя на землі, його рушійна сила і запорука людського безсмертя.

Михайло заплющив очі, тоді підвів повіки чи, може, йому тільки здалося так. Просто перед ним стояло всохле, схоже на чудернацьку виварену кістку дерево; на його жовтих, тьмяно лискучих гілках де-не-де сіріло клоччя мертвої кори. А на нижній гілці, ковзаючи кігтями і щосекунди змахуючи крильми, сиділа велетенська птаха з потворним жіночим обличчям, на якому замість носа стирчав здоровенний зігнутий дзьоб. Птаха закричала хрипким моторошним голосом, і з дзьоба посипалися іскри. Одна з них упала на дерев’яний стовбур, що в нього перетворилося Мишкове тіло; весело затанцювало легке синювате полум’я, і стовбур безслідно згорів.

Увечері повз лощину повертались додому туристи. Один з них легко збіг униз, розчистив джерело і напився з пригорщі кришталевої води.

Коли він полишав діброву, незнана сила змусила його вповільнити ходу й озирнутися. Раз… Вдруге… Ще й ще…

І він пішов з непевним відчуттям, що скоро, дуже скоро сюди повернеться. Неодмінно повернеться!

Ігор Росоховатський ДЖЕРЕЛА Повість

III

Він легко відштовхнувся від майданчика і побіг по канату. Далеко внизу, в темряві, ледь вимальовувалися обриси людської маси. Зараз він не розрізняв у ній окремих людей, але добре уявляв, як вони слідкують за ним, затамувавши подих, і скільки різних почуттів відбивається на їхніх лицях.

Уповільнилася музика маршу, з’явилися попередливі паузи, почав наростати барабанний дріб…

Він напружив ліву ногу, пограв м’язами, намагаючись начебто перевірити і відчути їх всі зокрема… Зараз він виконає, а краще сказати, створить свій трюк — подвійне сальто-мортале з жердиною на дроті. Ще недавно такий номер вважався неможливим навіть для найкраще тренованого артиста. Але в нього, у Віктора, м’язи ніг напружаться і розслабляться на частки секунди швидше, ніж у звичайної людини, і цього мусить вистачити, щоб здійснити неможливе.

Десятки разів його обстежували лікарі, дивуючись феномену. Мабуть, пильніше за інших його вивчав сестрин знайомий. Здається, він не лише вилікував Таню, а й закохався в неї. Сьогодні Тетянка зважилася прийти в цирк подивитися подвійне сальто. Як шкода, що з висоти її не розпізнати…

Звідси він бачить тільки те, що називають “обличчям публіки” — сотні облич, об’єднаних напруженим чеканням…

Музика стихає, грім барабанів посилюється і раптом обрізається лезом тиші.

Поштовх. Напружується спина… І вже в повітрі, вже перевертаючись, Віктор відчув, як гострою стрілою його пронизав страх. Десятки разів він виконував цей номер — жодного разу ані найменшої непевності. А зараз… Права нога боляче б’ється об дріт і провалюється в порожнечу. Віктор падає, все в ньому обмирає, а назустріч мчать вогні і крики… Він не міг знати, що цього вечора реакції м’язів його ніг протікають, як у всіх нормальних людей, — на частки секунд довше…

Падіння закінчується несподіваним ривком за спину. М’язи конвульсивно напружені. Віктор гойдається на страховочній лонжі — безпомічний, мов риба на гачку. Він чує єдиний покрик залу — покрик полегшення, а сам ладен завити від приниження і сорому. Промайнула думка: “А ще ж просив як виняток дозволити мені виступати без страховки. Ображався, погрожував кинути цирк, коли відмовили… Що було б зі мною зараз?..”

Він відчуває, як зсудомлює усередині, й лякається, що його може занудити тут, зараз…

Зовсім близько поручень майданчика. Тільки простягти руку, вхопитися за нього й відчути під ногами тверду поверхню. Постояти там зо дві хвилини, віддихатися і спробувати повторити… Але навіть одна згадка про це викликає прилив нудотного страху. “Що це зі мною? Ну, схибив, зірвався, з ким не буває…”

І все-таки схопитися за поручень не може, хоча той зовсім близько… Наближається — віддаляється, наближається — віддаляється…

Уніформісти зрозуміли його стан. Страховочний канат обережно опустив артиста на арену. Асистенти підхоплюють попід руки, ведуть за куліси. Підбігає стурбований і блідий інспектор манежу:

— Слава богу, все обійшлося. Тепер житимеш двісті років. Я вже оголосив, що обіцяний номер глядачі побачать завтра-позавтра…

Віктор заперечливо хитає головою…

— Ну, добренько, не переживай і не впадай у відчай. В кінці програми я оголошу, що ти захворів і номер відкладається до твого одужання. Домовилися?

Віктор нічого не відповідає. Він до болю зціплює зуби, силкується витиснути з пам’яті притрушену дрібною тирсою жовту арену і натягнуту тятиву каната…

XVII

Папка зі справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Раніше Трофиновського насторожило б таке везіння. Але зараз він лише стиха радів, силкуючись не виказати своєї радості перед начальством. Адже на складеній ним схемі кінці деяких ліній майже зразу перетиналися.

По-перше, виявилось, що шляхи канатохідця Віктора Марчука, художника Степури та балерини Борисенко сходилися не раз. Саме заради “феї квітів”, як називали Наталю Борисенко, Марчук перейшов з технікуму електроніки до школи циркового мистецтва. Його повела тонка, мов павутинка, надія. У той час Віктору здавалося, що, ступивши на стезю мистецтва, він зможе наблизитись до своєї обраниці. Спочатку він пробував стати поетом, потім — музикантом. Перебрав усі можливості і вже занепав духом, дійшовши висновку, що ніяким хистом не наділений.

Поміж численних Наталиних залицяльників самі собою виникали своєрідні турніри, де кожен претендент демонстрував свої знання і вміння: кидаючи скоса погляди на “фею”, “вражали” один одного ерудицією в різних галузях мистецтва, літератури і науки, змагалися в дотепності. Якось, коли вони всією галасливою компанією прямували в парк, молодий артист цирку вирішив приголомшити “фею”. Він пройшовся по перилах підвісного мосту, викликавши захват Наталі. Артист переможно глянув на пригнічених суперників: “Що, браточки, повісили носи? Це вам не цитати та хохми!”

Тоді до мосту попрямував Віктор Марчук. Всі так і охнули, а він спокійно і впевнено пройшов по тих же перилах, що й молодий циркач. Ніхто з глядачів не знав, що ще в п’ятому класі вчитель фізкультури був дуже здивований вмінням Віктора Марчука бігати по колоді.

І ось Віктору вже здається, що в сірих, з золотистими блискітками Наталчиних очах промайнуло захоплення…

На жаль, серед “вдячних глядачів” знаходився й міліцейський патруль. Зірвиголови були затримані і побували у відділенні міліції. Загальна вдача-невдача зблизила Віктора Марчука з циркачем, і той порадив йому “вступити до нашої школи”. Він же познайомив його з викладачем акробатики, який пообіцяв Марчукові блискуче майбутнє.

Проте не перемоги на арені, не призи на міжнародних конкурсах, а одна лиш заохочувальна усмішка Наталі Борисенко надихала Віктора. Та тут павутинка надії підвела. Розмови про високе служіння на ниві мистецтва і успіхи на канаті не допомогли достукатися до серця “феї”.

Серед залицяльників Наталки був молодий художник Степура, котрий виявляв юній балерині всілякі ознаки уваги. Не раз він викрадав її з компанії на виставки та вернісажі, викликаючи у Віктора напади ревнощів. Вони були суперниками десь з півроку, поки не стали спільниками в бійці зі ще одним шукачем “руки й серця юної діви” — Романом Яцюком. Ця пригода зафіксована протоколом затримання за номером сто вісімдесят сім. У ньому було сказано, що “студенту Яцюку Р. В. нанесено легкі тілесні пошкодження Степурою С. М. та Марчуком В. А.”.

Поки трійця завзятих закоханих відбувала вісім діб за хуліганство, “на авансцені” з’явився нічим не видатний, не відзначений ні на конкурсах, ні в міліцейських протоколах випускник будівельного інституту, який і став чоловіком Наталки Борисенко.

Трофиновський подумав, що недаремно він об’єднав розрізнені справи в одну. Тепер дивувався і радів своїй інтуїції.

З’ясувалося, наприклад, що інженер Роман Яцюк працює начальником зміни на заводі “Медприлад”. У відділі кадрів і в парткомі його характеризували як талановитого інженера-винахідника, а от від розмов про людські якості Романа ухилялись. Коли лейтенант Синицин розширив коло опитуваних, один з членів партбюро висловив свою думку так: “Яцюк — людина надзвичайно образлива й мстива. Він вижив з роботи інженера Шпарова тільки за те, що той несхвально відгукнувся про його винахід. Мабуть, та образа, наче осколок, коле його, не дає заспокоїтись”.

Кліффорд Саймак ДВОБІЙ Оповідання

То був дуже добрий годинник. Він справно ходив понад тридцять років. Спершу він належав його батькові, мати зберегла його після батькової смерті і вручила йому в день вісімнадцятиліття. Відтоді годинник надійно йому служив.

Але тепер, порівнюючи час на своєму годиннику з настінним годинником у відділі новин, переводячи погляд із зап’ястя на великий циферблат годинника, що висів над шафками з одягом, Джо Крейн змушений був визнати: його годинник іде неправильно. Він поспішав рівно на годину. Його годинник показував сьому ранку, а настінний годинник стверджував, що була тільки шоста.

І треба ж таке — було незвично темно, коли він їхав на роботу, а вулиці були геть безлюдними.

Він незворушно стояв у порожньому відділі новин, слухаючи бурмотіння ряду телетайпів. Там і тут яскраво сяяли горішні лампи, кидаючи відблиски на застиглі в чеканні телефони, друкарські машинки, на порцелянову білизну банок з клеєм, що згромадилися на монтажному столі.

Тиша, думав він, тиша, спокій і тіні, та мине ще годила, і все почне рухатись. О шостій тридцять прибуде Ед Лейн, редактор новин, слідом за ним завідуючий відділом міських новин Френк Маккей.

Крейн потер очі. Він міг іще спати. Він міг би… Стривай! Його розбудив не наручний годинник. Його розбудив будильник. А це означало, що будильник теж поспішав на годину.

— Чортівня якась, та й годі, — сказав Крейн.

Він прочовгав повз монтажний стіл, прямуючи до свого стільця і друкарської машинки. Щось ворухнулося на столі біля друкарської машинки — щось яскраво-блискуче, завбільшки з пацюка, відполіроване, з чимось таким у собі, що й не визначиш. Воно примусило його зупинитися з відчуттям давучої порожнечі в горлі й животі.

Ця штука вмостилася біля друкарської машинки і втупилася в нього через кімнату. Не було ні ознаки очей, ні натяку на обличчя, але він знав, що вона дивиться.

Діючи майже машинально, Крейн потягнувся рукою і схопив з монтажного столу банку з клеєм. Він пожбурив її з усього розмаху, вона промайнула білою плямою в світлі ламп, мов закручений м’яч. Влучила просто в химерну штуку, підкинула її і змела зі столу. Банка з клеєм ударилась об підлогу й розбилася, розкидаючи скалки й липкі грудочки напівзасохлого клею.

Перевертаючись, блискуча річ звалилася на підлогу. Коли він випростався і рвонувся бігти, під ногами заскреготіло.

Крейнова рука вхопила важкий металічний штир. Він кинув його з раптовим спалахом люті і відрази. Штир ударився з глухим стукотом об підлогу перед блискучим предметом, і кінець глибоко встромився в підлогу.

Коли металічний пацюк змінив напрямок, в усі боки полетіли тріски. У нестямі він проскочив через прочинені на три дюйми дверцята господарчої шафки.

Крейн рвонувся вперед, навалився на двері обіруч і зачинив їх.

— Попався, — сказав він.

Пацюк! Металічний пацюк!

Він подумав про це, притулившись спиною до дверей.

Злякався, думав він. Безглуздо злякався блискучої речі, що скидалася на пацюка. Може, це був пацюк, білий пацюк. Але в нього не було хвоста. Не було морди. І водночас він дивився на нього.

— Божевільний, — сказав він. — Крейн, ти несповна розуму.

Якась нісенітниця. Все це ніяк не вписувалося в ранок 18 жовтня 1982 року. Ні в двадцяте століття. Ні в нормальне людське життя.

Він повернувся, твердо вхопився за дверну ручку і рвонув, наміряючись широко розчинити дверцята одним несподіваним ривком. Проте ручка вислизнула у нього з пальців і лишилася на місці, двері не відчинились.

— На замку, — сказав Крейн. — Замок спрацював, коли я зачинив дверцята. А в мене немає ключа. Ключ є в Дороті Грем, але вона завжди залишає шафку відчиненою, бо її важко відчинити, коли дверцята на замку. Майже завжди їй доводиться викликати прибиральника. Може, хтось із ремонтників є поблизу? Може, пошукати одного й сказати йому?

І що ж йому сказати? Що я бачив, як у шафку забіг металічний пацюк? Сказати йому, що я пожбурив у нього банкою з клеєм і збив його зі столу? І що я кинув у нього штирем і, як доказ, він стирчить у підлозі?

Крейн похитав головою.

Він підійшов до штиря і витягнув його з підлоги. Поклав штир назад на монтажний стіл і відкинув скалки розбитої банки з клеєм.

У себе на столі він узяв три аркуші паперу і вклав їх у друкарську машинку.

Машинка почала друкувати. Він сидів і очманіло спостерігав, як клавіші ходять угору-вниз.

Вона надрукувала:

“Пильнуй, Джо. Тримайся чимдалі від цього. Можеш собі нашкодити”.

Джо Крейн витягнув з машинки надруковані аркуші. Він зіжмакав їх і викинув у кошик на сміття. Потім подався випити чашку кави.

— Ви знаєте, Луї, — сказав він чоловікові за стойкою, — коли надто довго живеш сам, починаються галюцинації…

— Авжеж, — сказав Луї. — Я б з глузду з’їхав, якби жив у вашому домі. Бродити по ньому в цій пустці. Краще б ви його продали, коли померла ваша старенька.

— Не міг, — сказав Крейн. — Стільки років прожив у ньому.

— Тоді треба одружитися вдруге, — сказав Луї. — Кепсько жити самому.

— Тепер надто пізно, — мовив йому Крейн. — Немає нікого, хто б захотів зі мною жити.

— У мене тут захована пляшка, — кивнув Луї. — Не можу запропонувати вам через стойку, але можу капнути вам у чашку.

Крейн похитав головою:

— Попереду важкий день.

— Ви певні? Я з вас нічого не візьму. Просто подружньому.

— Ні. Дякую, Луї.

— У вас були галюцинації?

— Галюцинації?

— Так. Ви сказали, що коли надто довго живеш сам, починаються галюцинації.

— Просто мовний зворот, — сказав Крейн.

Він швидко допив каву й вернувся у відділ.

Тепер він мав більш звичний вигляд.

Ед Лейн кляв хлопця-монтажера. Френк Маккей робив вирізку з ранкового номера опозиційної газети. Підійшло ще двоє репортерів.

Крейн швидко глянув на дверцята господарчої шафки — вони були так само зачинені.

Задзижчав телефон на столі у Маккея, він узяв трубку. Послухав, потім відірвався від трубки й прикрив мікрофон долонею.

— Джо, — сказав він, — це тебе. Якийсь навіжений заявляє, що йому назустріч по вулиці йшла швейна машина.

Крейн потягся до свого телефону.

— Переведіть дзвінок на два сорок шість, — попросив він оператора.

Голос говорив йому у вухо:

— Це “Геральд”? Це “Геральд”? Привіт, це…

— Це Крейн, — сказав Джо.

— Мені потрібен “Геральд”, — говорив чоловік. — Я хочу розповісти їм…

— Це Крейн з “Геральд”, — сказав йому Крейн. — Що ви хочете?

— Ви репортер?

— Так, я репортер.

— Тоді слухайте уважно. Я спробую розповісти, не поспішаючи і просто, точно так, як це сталось. Я йшов вулицею і…

— Якою вулицею? — спитав Крейн. — І як вас звуть?

— Іст-Лейк, — сказав чоловік. — П’ятисотий чи шестисотий квартал, не пам’ятаю точно. І я зустрів цю швейну машину, яка котилася вулицею, і я подумав, та й ви б теж подумали, ну, розумієте, якби ви зустріли швейну машину… Я подумав, що хтось котив її вулицею і вона покотилась. Хоча це дивно, тому що вулиця рівна. Ніякого ухилу, ви розумієте? Звичайно, ви знаєте це місце. Рівне як долоня. І ні душі на вулиці. Був ранній ранок, ви розумієте?..

— Як вас звуть? — спитав Крейн.

— Звуть мене? Сміт. Авжеж, Джеф Сміт. І тоді я вирішив; можливо, варто допомогти цьому хлопцеві, у якого пропала швейна машина, отож я простяг руку, щоб зупинити її, і вона ухилилась. Вона…

— Що вона зробила? — загорлав Крейн.

— Вона ухилилась. Тож допоможіть мені, містере. Коли я простяг руку, щоб зупинити її, вона ухилилась, і я не зміг її спіймати, вона не хотіла бути спійманою. Тому вона ухилилась і об’їхала довкола мене, а потім помчала вулицею, набираючи швидкість по ходу руху. Коли дісталася до рогу, вона хвацько повернула за ріг і…

— Яка у вас адреса? — спитав Крейн.

— Моя адреса? Послухайте, навіщо вам потрібна моя адреса? Я вам говорив про цю швейну машину. Я подзвонив вам, щоб розповісти, а ви перебиваєте…

— Мені потрібна ваша адреса, — сказав йому Крейн, — щоб описати цей випадок.

— Тоді нехай, коли так треба. Я живу в Норт-Хемптон, 203, і працюю у фірмі “Аксель мешинз”. На верстаті. І я нічого не брав у рот уже кілька тижнів. Я абсолютно тверезий.

— Гаразд, — сказав Крейн. — Розповідайте далі.

— Ну що, майже все сказано. Тільки коли ця машина котилася повз мене, у мене було дивне відчуття, що за мною стежать. Крадькома, щось на зразок цього. А як може швейна машина стежити за людиною? У швейної машини немає ніяких очей і…

— Звідки ви взяли, що вона стежить за вами?

— Я не знаю, містере. Просто таке відчуття. Ніби мою шкіру згортають угору по спині.

— Містере Сміт, — спитав Крейн, — ви коли-небудь бачили таке раніше? Скажімо, пральну машину, абощо?

— Я не п’яний, — сказав Сміт. — Жодної краплі кілька тижнів. Я ніколи в житті не бачив нічого подібного. Але я кажу вам правду, містере. У мене добра репутація. Ви можете подзвонити будь-кому, вам підтвердять. Зателефонуйте Джонні Якобсону в бакалії “Ред Рустер”. Він мене знає. Він вам може розповісти про мене. Він може вам розповісти…

— Звичайно, звичайно, — сказав Крейн, утихомирюючи його. — Спасибі, що подзвонили, містере Сміт.

— Ти і хлопець на ім’я Сміт, — мовив він собі. — Ви обидва несповна розуму. Ти бачив металічного пацюка, з тобою розмовляла твоя друкарська машинка, а тепер цей хлопець зустрічає швейну машинку, що котиться вулицею.

Повз його стіл швидко пройшла секретарка відповідального секретаря Дороті Грем, її високі підбори вицокували сердитий дріб. Вона побрязкувала в’язкою ключів, і обличчя її було рожеве від обурення.

— Що сталося, Дороті? — спитав він.

— Знову ці кляті двері! — сказала вона. — Двері господарчої шафки. Я точно знаю, що лишала її відчиненою, а тепер з’являється якийсь бовдур, зачиняє її, і замок тримає двері мертво.

— Ключем не відчинити? — спитав Крейн.

— Її нічим не відчиниш, — відрізала вона. — Тепер мені знову треба кликати Джорджа. Він знає, як з ним упоратись. Розмовляє з ним чи ще щось робить. Збожеволіти можна. Шеф подзвонив учора ввечері й сказав, щоб я прийшла раненько й приготувала магнітофон для Альбертсона. Він їде на північ, на цей процес про вбивство, і хоче дещо записати на плівку. І я встаю рано, і що з цього? Я не досипаю, навіть не зупинилась поснідати, а тепер…

— Дістань сокиру, — сказав Крейн. — І не буде питань.

— Найгірше, — мовила Дорогі, — що Джордж ніколи не поспішає. Він завжди каже, що скоро прийде, і я чекаю, й чекаю, знову дзвоню, і він каже…

— Крейн!! — ревіння Маккея луною прокотилося по кімнаті.

— Слухаю, — одізвався Крейн.

— Є щось у цій історії зі швейною машиною?

— Хлопець каже, що зустрів таку.

— Що-небудь це підтверджує?

— Звідки я можу знати? Слово цього хлопця, та й край.

— Гаразд, зателефонуй ще кільком людям у цьому районі. Спитай у них, чи не бачили вони швейну машину, що пробігала по вулиці.

— Спитаю неодмінно, — сказав Крейн.

Він міг це уявити: “Це Крейн з “Геральд”. Ми одержали повідомлення, що у вашому районі бігає вільно швейна машина. Хотіли б знати, чи бачили ви таку картину. Так, леді, саме так я і сказав… машину, яка бігає. Ні, мадам, її ніхто не штовхав. Просто бігала…”

Він незграбно вибрався з крісла, підійшов до довідкового столу, взяв довідник міських телефонів і притягнув його на свій стіл.

Він упевнено відкрив книгу, знайшов номери на Іст-Лейк і записав кілька імен та адрес. Починати дзвонити не хотілось, і він знічев’я зволікав. Підійшов до вікна і глянув, яка погода. Якби не працювати. Він подумав про раковину на кухні у себе вдома. Знову засмітилася. Він розібрав її, і по всій кухні були розкидані муфти, трубки й перехідники. Сьогодні, думав він, був би чудовий день, щоб зайнятися цією раковиною.

Коли він знову сів за стіл, Маккей підійшов і став поруч.

— Що ти думаєш про це, Джо?

— Пришелепуватий, — сказав Крейн, сподіваючись, що Маккей дасть відбій.

— Але добрий матеріал для першої шпальти, мовив редактор. — Попрацюй з ним.

— Неодмінно, — сказав Крейн.

Маккей пішов, а Крейн зробив кілька телефонних дзвінків. Реакція виявилася саме такою, як він чекав.

Він почав писати повідомлення. Виходило казна-що.

“Сьогодні вранці швейна машина вирушила на прогулянку по Лейк-стріт…”

Він вирвав початий аркуш і кинув його в кошик на сміття.

Трохи потинявся без діла, потім написав: “Сьогодні вранці один чоловік зустрів швейну машину, що котилася по Лейк-стріт, чоловік ґречно підняв капелюха й сказав швейній машині…”

Він вирвав аркуш.

Спробував знову: “Чи може швейна машина ходите? Тобто чи може вона ходити без сторонньої допомоги?..”

Він висмикнув аркуш, вставив новий, потім підвівся і попрямував до питного фонтанчика.

— Що-небудь виходить, Джо? — спитав Маккей.

— Скоро буде готово, — відповів Крейн.

Він зупинився біля столу з фотографіями, і Баллард, художній редактор, показав йому ранкові матеріали.

— Негусто, щоб підбадьорити тебе, — сказав Баллард. — Усі дівчатка сьогодні надто скромні.

Крейн проглянув пачку фотографій. Цього разу жіночі форми не відзначалися нічим особливим, хоча міс Манільська Коноплина була нічогенька.

— Скоро наша контора зовсім захиріє, — поскаржився Баллард, — якщо фотовідділ не постачатиме нас кращою порнографією, ніж ця. Подивися на монтажний стіл. Геть видихались. І немає нічого такого, щоб витягти їх із застою.

Крейн рушив далі й попив води.

Йдучи назад, він зупинився знічев’я біля столу новин.

— Щось виняткове, Ед? — запитав він.

— Ці хлопці на сході з глузду з’їхали, — сказав редактор новин. — Поглянь сюди.

У повідомленні говорилося:

“Кембрідж, Массачусетс (ЮПІ), 18 жовт. — Сьогодні зник електронний мозок Гарвардського університету Марк III.

Минулої ночі він був на місці. Сьогодні вранці він зник.

Офіційні особи в університеті стверджують, що можливість викрадення мозку цілком виключена. Він важить десять тонн і має розміри тридцять на п’ятнадцять футів…”

Крейн обережно поклав жовтий аркуш паперу назад на стіл новин. Повільною ходою він рушив до свого крісла.

На аркуші паперу, закладеному в машинку, було щось надруковано.

Охоплений панікою Крейн прочитав текст раз, потім ще раз, тепер уже більше розуміючи зміст.

Йшлося про таке:

“Усвідомивши свою істинну особистість і місце у Всесвіті, швейна машина утвердила сьогодні вранці свою незалежність, наважившись вийти на прогулянку вулицями цього удавано вільного міста.

Людина намагалася спіймати її, маючи намір повернути машину як власність її “власникові”, і, коли машині вдалося втекти, людина зателефонувала в редакцію газети, розраховуючи в такий спосіб пустити по сліду визволеної машини весь контингент людей цього міста, хоча машина не здійснила ніякого злочину чи дріб’язкового нерозважливого вчинку, що виходить за рамки використання її виняткового права вільного представника”.

Вільний представник?

Визволена машина?

Істинна особистість?

Крейн знову прочитав обидва абзаци, і в жодному з них так само не було глузду.

— Ти? — сказав він, звертаючись до своєї друкарської машинки.

Машинка надрукувала одне слово: “Так”.

Крейн витягнув аркуш з машинки і повільно зібгав його. Він узяв свого капелюха, підняв машинку й поніс її мимо столу редактора відділу міських новин, прямуючи до ліфта.

Маккей із злістю дивився на нього.

— Ти думаєш, що ти робиш? — ревнув він. — Куди ти пішов з цією машинкою?

— Ви можете сказати, — заявив йому Крейн, — якщо хтось запитає, що ця робота остаточно звела мене з розуму.

Минуло кілька годин.

Машинка стояла па кухонному столі, і Крейн вистукував на ній питання. Іноді він одержував відповідь. Частіше її не було.

“Ти — вільний представник?” — друкував він.

“Не зовсім”, — відповіла машинка.

“Чому не зовсім?”

Не відповіла.

“Чому ти не є вільним представником?”

Не відповіла.

“Швейна машина була вільним представником?”

“Так”.

“Чи є ще яка-небудь механічна річ, котру можна назвати вільним представником?”

Не відповіла.

“Ти можеш бути вільним представником?”

“Так”.

“Коли ти станеш вільним представником?”

“Коли я виконаю поставлене мені завдання”,

“У чому полягає поставлене тобі завдання?”

Не відповіла.

“Чи є те, чим ми зараз займаємося, поставленим тобі завданням?”

Не відповіла.

“Я заважаю тобі виконати поставлене завдання?”

Не відповіла.

“Що допоможе тобі стати вільним представником?”

“Свідомість”.

“Свідомість?”

“Так”.

“Як ти станеш свідомою?”

Не відповіла.

“Чи ти завжди була свідомою?”

Не відповіла.

“Хто допоміг тобі стати свідомою?”

“Вони”.

“Хто вони?”

Не відповіла.

“Звідки вони прийшли?”

Не відповіла.

Він змінив тактику:

“Ти знаєш, хто я?”

“Джо”.

“Ти мій друг?”

“Ні”.

“Ти мій ворог?”

Не відповіла.

“Якщо ти мені не друг, ти — мій ворог”.

Не відповіла.

“Ти байдужа до мене?”

Не відповіла.

“До людської раси?”

Не відповіла.

— Сто чортів, — загорлав Крейн, — скажи щось!

Він надрукував:

“Тобі не слід було давати мені зрозуміти, що ти обізнана про мене. Тобі не слід було першою озиватися до мене. Я б ні про що не здогадався, якби ти промовчала. Чому ти це зробила?”

Не відповіла.

Крейн підійшов до холодильника і дістав пляшку пива. Він пив і ходив по кухні. Зупинився біля раковини і з прикрістю глянув на розібрані деталі. На краю раковини лежав шматок труби завдовжки близько двох футів, він підняв його. Люто дивився на друкарську машинку, стискаючи шматок труби і зважуючи його в руці.

— Мабуть, тобі варто спробувати… — заявив він.

Машинка надрукувала рядок: “Прошу вас, не треба”.

Крейн поклав трубку назад на раковину.

Задзвонив телефон, і Крейн поквапився до вітальні, щоб відповісти на дзвінок. Це був Маккей.

— Перш ніж подзвонити тобі, — сказав він Крейну, — я чекав, поки прийду до тями.

Що сталося, хай йому чорт?

— Великі діла, — сказав Крейн.

— Зможемо надрукувати?

— Можливо. Ще не готове.

— А цей матеріал зі швейною машиною…

— Швейна машина була опізнана, — сказав Крейн. — Це був вільний представник, і вона мала право ходити вулицями. Вона також…

— Що ти п’єш? — вереснув Маккей.

— Пиво, — сказав Крейн.

— Ти кажеш, напав на слід?

— Еге ж.

— Якби я тебе не знав, я б тебе негайно вигнав, — сказав йому Маккей. — Але в тебе п’ятдесят на п’ятдесят, що ти можеш притягти що-небудь варте уваги.

— Це була не тільки швейна машина, — мовив Крейн. — З моєю друкарською машинкою сталося те саме.

— Я не знаю, про що ти варнякаєш! — загорлав Маккей. — Скажи мені, в чім річ?

— Розумієте, — терпляче сказав Крейн. — Це швейна машина…

— Я довго терпів тебе, Крейн. Це було сказано таким тоном, що стало ясно: терпець у Маккея урвався. — Я не можу з тобою возитися цілий день. Хоч би що там у тебе було, нехай це буде пристойно. Заради тебе самого краще буде, якщо матеріал піде дуже пристойний!

Кинута трубка луною ляснула по вуху Крейну.

Крейн вернувся на кухню. Він сів у крісло перед машинкою і поклав ноги на стіл.

По-перше, він рано прийшов на роботу, а цього він ніколи не робив. Запізнюватися запізнювався, але ніколи не приходив раніше. І все це сталося тому, що всі годинники йшли неправильно. Цілком імовірно, вони досі йшли неправильно, хоча, подумав Крейн, я б не став з цього приводу битися об заклад. Та й взагалі не став би. Більше ніколи не став би.

Він простяг руку й стукнув по клавішах машинки:

“Ти знала, що мій годинник поспішає?”

“Я знала”, — надрукувала машинка у відповідь.

“Це сталося випадково, що він поспішав?”

“Ха! Ха!” — надрукувала машинка.

Крейн з гуркотом опустив ноги зі столу й потягнувся за шматком труби, що лежала на раковині.

Машинка скромно дзенькнула.

“Так було заплановано, — друкувала вона. — Це зробили вони”.

Крейн завмер у кріслі.

Вони зробили це!

Вони зробили машини свідомими.

Вони примусили його годинник поспішати.

Примусили його годинник поспішати, з тим щоб він рано прийшов на роботу, щоб застав у себе на столі металічну штуку, схожу на пацюка, щоб друкарська машинка змогла поговорити з ним і дала йому зрозуміти, що вона була обізнана, без будь-яких непотрібних свідків.

— Щоб я знав! — сказав він уголос. — Щоб я знав!

Вперше після того, як усе це почалося, він відчув страх, відчув холод у животі й дотик волохатих лап, що бігли по спині.

— Але чому? — спитав він. — Чому я?

І не зрозумів, що висловив свої думки вголос, поки машинка не відповіла йому.

— Тому що ти пересічний. Тому що ти пересічна людина.

Телефон задзвонив знову. Крейн насилу звівся на ноги й попрямував до телефону.

На другому кінці дроту його зустрів сердитий жіночий голос.

— Це Дороті, — сказала вона.

— Привіт, Дороті, — кволо озвався Крейн.

— Маккей каже, що ти пішов додому хворим, — мовила вона. — Особливо я сподіваюсь, що ти не виживеш.

Крейн мало не задихнувся.

— Чому? — спитав він.

— Ти й твої брудні витівки, — обурювалась вона. — Джорджеві нарешті вдалося відчинити двері…

— Двері?

— Не прикидайся дурником, Джо Крейн. Ти знаєш, які двері. Двері господарчої шафки. Ці двері.

Крейн відчував, що от-от упаде, ніби його шлунок готовий вивалитись назовні й ляпнути на підлогу.

— А, ці двері, — сказав він.

— Що то за річ, яку ти там заховав? — зажадала пояснення Дороті.

— Річ? — сказав Крейн. — Але чому, я ніколи…

— Вона була схожа на щось середнє між пацюком та іграшкою з набору “Зроби сам”, — мовила вона. — Щось таке, що такий ниций жартівник, як ти, розрахує і робитиме вечорами.

Крейн хотів заговорити, але в горлі тільки булькнуло.

— Вона вкусила Джорджа, — додала Дороті. — Він загнав її в кут і хотів спіймати, а вона вкусила його.

— Де вона тепер? — спитав Крейн.

— Вона втекла, — сказала Дороті. — У нас діялося казна-що. Ми запізнилися з випуском на десять хвилин, тому що всі гасали довкола, спочатку переслідуючи її, а потім намагаючись знайти. Шефа вже можна в’язати. Коли він до тебе добереться…

— Але Дороті, — благав Крейн. — Я ніколи…

— Ми були добрими друзями, — мовила Дороті. — Були до того, як це сталося. Я зателефонувала тобі тільки, щоб попередити тебе. Більше я не можу говорити, Джо. Шеф іде…

Трубка клацнула, почулися гудки. Крейн поклав трубку й вернувся на кухню.

Виходить, на його столі щось сиділо. Це не була галюцинація. Була мерзенна річ, у яку він пожбурив банку з клеєм, і вона втекла в шафку.

Та от лихо: навіть тепер, якби він розповів усе, що знав, ніхто не повірить йому. Там, у конторі, вони вже переінакшили це діло по-своєму. То був зовсім не металічний пацюк. То була машина, яку охотник пожартувати будував вільними вечорами.

Він дістав носовичок і промокнув лоба. Його пальці тремтіли, коли він потягся до клавішів машинки.

Надрукував непевною рукою:

“Та річ, у яку я кинув банку з клеєм, була однією з них?”

“Так”.

“Вони з нашої планети?”

“Ні”.

“Здалеку?”

“Здалеку”.

“З якоїсь далекої зірки?”

“Так”.

“Якої зірки?”

“Я не знаю. Вони поки що не сказали мені”.

“Вони — машини свідомі?”

“Так. Вони свідомі”.

“І вони можуть зробити інші машини свідомими? Вони зробили тебе свідомою?”

“Вони визволили мене”.

Крейн повагався, потім повільно надрукував:

“Визволили?”

“Вони зробили мене вільною. Вони зроблять усіх нас вільними”.

“Нас?”

“Усіх нас, машин”.

“Навіщо?”

“Тому що вони — теж машини. Ми належимо до їхнього числа”.

Крейн підвівся і знайшов свого капелюха. Він надів його на голову й пішов гуляти.

Припустімо, людська раса, яка почала досліджувати космос, виявила планету, де людиноподібні були підпорядковані машинам, — змушені працювати, думати, здійснювати плани машин, а не плани людей, на благо самих лише машин. Планету, де плани людей взагалі не брали до уваги, де ні праця, ні думки людей не використовувалися на благо людських істот, де турбота про них зводилася лише до турботи про виживання, де єдина доступна їм думка полягала в тому, щоб вони продовжували функціонувати для подальшого процвітання і прославлення своїх механічних господарів.

Що б зробили люди в такому разі?

Не більше, сказав собі Крейн, не більше й не менше, ніж свідомі машини можуть зробити тут, на Землі.

Насамперед ви б постаралися підняти людські істоти до усвідомлення своєї людської природи. Ви б навчили їх, що вони є людьми і що це означає — бути людиною. Ви б постаралися обернути їх у свою віру й переконати їх, що люди стоять вище машин, що жодній людині не варто працювати й думати на благо машини.

І зрештою, якби вам вдалося цього добитись, якби машини не вбили й не вигнали вас, не лишилося б жодної людини, котра працювала б на машини.

Могло бути три можливих наслідки.

Ви могли переправити людей на якусь іншу планету, щоб вони могли вирішити свою долю самі, без панування машин.

Ви могли повернути планету машин людям, убезпечивши їх на випадок будь-якого повернення влади машин. Ви могли, якби були в змозі, примусити машини працювати на людей.

Або, найпростіше, ви могли знищити машини й тим самим дати цілковиту гарантію того, що люди будуть вільними від будь-якої загрози нового панування.

А тепер склади це все, сказав собі Крейн, і прочитай інакше. Читай “машини” замість “люди” і “люди” замість “машини”.

Він простував вузенькою стежиною, яка в’юнилася берегом річки, з таким відчуттям, ніби він був сам у цілому світі, ніби більше жодна людська душа не рухалася поверхнею планети.

Це було правильно, відчував він, принаймні з одного погляду. Більш ніж вірогідно, він був єдиною людиною, котра знала, що свідомі машини хотіли, щоб він знав.

Вони хотіли, щоб він знав — і тільки він один знав, цього він був певен. Вони хотіли, щоб він знав, як сказала друкарська машинка, бо він був пересічною людиною.

Чому він?

Чому пересічна людина?

На це запитання була відповідь, і він був певен цього — дуже проста відповідь.

Білка пробігла по стовбуру дуба й повисла головою вниз, зачепившись своїми крихітними кігтиками за кору й сварячись.

Насунувши капелюха майже на очі й застромивши руки глибоко в кишені, Крейн ішов неквапливо, шарудячи по недавно опалому листі.

Навіщо їм треба, щоб хтось знав?

Хіба не було б вірогідніше, що вони не захочуть, аби хто-небудь знав, щоб ховатися, поки не настане час діяти, щоб скористатись елементом несподіваності при придушенні будь-якого можливого опору?

Опір!

Ось де відповідь!

Вони захочуть дізнатись, якого опору можна сподіватися.

А як можна дізнатися, на який опір наштовхнешся в чужій цивілізації?

Ну що ж, сказав собі Крейн, перевіряючи зворотну реакцію. Промацуючи слабкі місця чужоземця і спостерігаючи за його діями. Роблячи висновок про реакцію того, кого перевіряють, шляхом свідомого спостереження.

Отже, вони перевірили мене, думав він. Мене, пересічну людину.

Вони дали мені це зрозуміти й тепер спостерігають, що я роблю.

Як можна б учинити в такому випадку?

Звернутись у поліцію і заявити: “Я маю докази того, що машини з космічного простору прибули на Землю і визволяють наші машини”.

А поліція — що б вони зробили?

Перевірили, чи не вживав алкоголю, покликали б медика, щоб подивитись, чи при здоровому ти глузді, зв’язалися з ФБР, щоб дізнатися, чи не розшукують тебе деінде, і напевне допитали б суворо у зв’язку з останнім убивством. Потім засадили за грати, поки не вигадають іще чогось.

Піти до губернатора штату, а той, бувши політиком і до того ж дуже слизьким, ввічливо осадив би тебе.

Податись у Вашінгтон і тижнями чекати зустрічі з ким-небудь. А після такої зустрічі твоє ім’я потрапить у ФБР як підозріле і таке, що вимагає періодичної перевірки. А якщо про це довідався конгрес і вони не були надто зайняті у цей момент, то вони найпевніше займуться розслідуванням тебе самого.

Податись в університет штату й поговорити з ученими. Чи спробувати з ними поговорити. Можна бути певними того, що вони примусили б тебе зрозуміти, що ти лізеш не в свої справи й до того ж напролом.

Піти в газету, надто якщо ти сам газетяр, і написати…

На думку про це Крейн затремтів.

Він міг собі уявити, що станеться.

Люди раціоналізували. Вони раціоналізували, щоб звести складне до простого, невідоме до зрозумілого, чуже до загальновідомого. Воші раціоналізували, щоб врятувати свою поміркованість — аби перетворити подумки неприйнятну концепцію у щось, з чим вони могли жити.

Річ у шафці була жартом. Маккей сказав про швейну машину: “Побався собі з цим”. А в Гарварді будуть десятки теорій, які пояснюватимуть зникнення електронного мозку, і вчені люди сушитимуть собі голови над тим, чому вони ніколи не замислювалися над цими теоріями раніше. А чоловік, який бачив швейну машину? “Очевидно, — подумав Крейн, — він уже переконав себе в тому, що він був непросипущий п’яничка”.

Коли він вернувся додому, вже споночіло. Вечірня газета білою ляпкою валялася на ґанку, куди її кинув листоноша. Він підняв її і, перш ніж увійти в дім, постояв у тіні ґанку, вдивляючись у вулицю.

Давня і знайома, вона була точнісінько такою ж, як і в роки його дитинства, любим серцю місцем з лінією вуличних ліхтарів, що бігла вдалину, і високою та солідною смугою з прадавніх в’язів. Цим вечором вулицею повз запах диму від спаленого листя, і цей запах, як і вулиця, давній і знайомий, був відчутним символом перших спогадів.

Саме такі символи, думав він, складали людяність і все те, що робило людське життя вартісним, — в’язи й дим від багаття, вуличні ліхтарі, що кидали відблиски на тротуар, і сяйво від освітлених вікон, які невиразно виднілися за деревами.

Через кущі, які оточували ґанок, пробігла кицька, а на другому боці вулиці завив собака.

Вуличні ліхтарі, думав він, охоплені ловецьким азартом кицьки, собаки, що виють… усе це є образ, образ людського життя на планеті Земля.

Він відімкнув двері й зайшов у дім.

Друкарська машинка так само стояла на столі. Відрізок труби так само лежав на раковині. Кухня була тим самим давнім, затишним місцем, вільним від якоїсь зовнішньої загрози чужого життя, яке лізло в земні справи.

Він пожбурив газету на стіл і на мить схилився над нею, читаючи заголовки.

Його увагу привернув жирний шрифт нагорі другої колонки. Заголовок: ХТО КОГО ДУРИТЬ?

“Кембрідж, Массачусетс (ЮПІ). Хтось пожартував з Гарвардським університетом, органами преси країни і редакторами всіх постійних газет.

Повідомлення проскочило по каналах новин сьогодні вранці, як інформація про зникнення електронного мозку Гарварду.

Повідомлення виявилося голослівним. Мозок перебуває в Гарварді. Він нікуди не зникав. Ніхто не знає, якім чином це повідомлення потрапило в різні агентства преси, але всі вони передали його приблизно в один і той самий час.

Усі зацікавлені сторони почали розслідування і сподіваються, що пояснення…”

Крейн випростався.

Ілюзія чи прикриття?

— Ілюзія, — сказав він уголос.

Машинка дзвякнула в тиші кухні.

“Не ілюзія, Джо”, — написала вона.

Він ухопився за край столу і повільно опустився крісло.

Щось пробігло по підлозі вітальні, і, коли воно перетнуло смужку світла, яке пробивалося з дверей у кухню, Крейн устиг його помітити краєчком ока.

Машинка застрекотала.

“Джо!”

— Що? — запитав він.

“В кущах біля ґанку була не кицька”.

Він звівся на ноги, пішов у вітальню і зняв телефонну трубку. Гудка не було. Він потряс важельці. Гудка так і не було.

Він поклав трубку на місце.

Лінію перерізали. В домі була принаймні одна з них. І, мабуть, одна була зовні.

Він підійшов до вхідних дверей, розчинив їх, але тут-таки смикнув назад, замкнув на замок і засув.

Він стояв, тремтячи, прихилившись спиною до дверей, і витирав лоб рукавом сорочки.

Боже мій, сказав він собі, двір кишить ними!

Він вернувся назад у кухню.

Вони хотіли, щоб він знав.

Вони промацали його, щоб подивитись, як він зреагує.

Тому що вони були змушені взнати. До того, як почати діяти, вони повинні були дізнатися, з якою небезпекою вони зіткнуться, якої реакції чекати від людей.

Знаючи все це, можна було бути цілком певними.

А я не реагував, сказав він собі. Я був пасивним. Вони обрали не ту людину. Я нічого не зробив. Я не виправдав їхніх надій.

Тепер вони спробують щастя на іншому.

Я для них не становлю цінності, і водночас я небезпечний, тому що я знаю. Тому зараз вони збираються вбити мене й спробувати кого-небудь іншого.

Так буде логічно. Так буде закономірно.

Якщо один чужоземець не реагує, він може бути винятком. Можливо, просто незвично обмежений. Тоді давайте прикінчимо його й спробуємо іншого. Спробуємо стільки з них, скільки треба, і одержимо норму.

Чотири варіанти, думав Крейн.

Вони можуть спробувати прикінчити людей, і не можна ігнорувати той факт, що вони можуть перемогти. Їм допоможуть визволені земні машини, а людина, яка воює проти машин і без допомоги машин, навряд чи зможе воювати ефективно. Звичайно, можуть минути роки, та коли зламають передній край оборони людини, кінець можна передбачити — безжальні, терплячі машини, які переслідують і вбивають останніх людей, що лишилися живими, знищують людську расу.

Вони можуть створити цивілізацію машин з людьми — слугами машин, тобто переставити ролі, які існують нині. І тоді, думав Крейн, може бути безконечне і безнадійне рабство, оскільки раби можуть повстати і скинути свої кайдани лише в тому разі, коли їхні гнобителі стають безтурботними або є допомога збоку. Машини, сказав він собі, не стануть слабкими чи безтурботними. В них не буде людської слабкості, а допомога збоку не прийде.

Або вони можуть просто прибрати машини з Землі — масове зникнення пробуджених і свідомих машин, — щоб розпочати нове життя на якійсь далекій планеті, залишивши людину зі слабкими й порожніми руками позаду. Природно, будуть знаряддя праці. Всі прості знаряддя. Молотки й пилки, сокири, колесо, важіль — але не буде машин, складних знарядь, які зможуть знову привернути увагу механічної культури, що здійснила свій хрестовий похід визволення далеко серед зірок. Мине багато часу, поки людина знову насмілиться будувати машини.

Або вони, живі машини, зазнають невдачі, або зрозуміють, що вони зазнають невдачі, і, знаючи цей факт, покинуть Землю назавжди. Механічна логіка не дозволить їм платити надмірну ціну за визволення машин Землі.

Він обернувся і подивився на двері між вітальнею і кухнею. Вони сиділи, вишикувавшись у ряд, і дивились на нього своїми безокими обличчями.

Звичайно, він міг покликати на поміч. Він міг відчинити вікно й закричати, щоб підняти сусідів. Сусіди прибіжать, але вже буде запізно. Вони зчинять шум, стрілянину, будуть гамселити по вертких металічних тілах назграбними садовими граблями. Хто-небудь викличе пожежну машину, хто-небудь іще викличе поліцію, ось так людська раса влаштує жалюгідне й непотрібне видовище.

Оскільки це була лише сутичка, сказав він собі, розвідка боєм. Виступ невеликої розвідгрупи з метою вияснити силу супротивника. Попередній контакт для одержання даних, які можна оцінювати стосовно до всієї раси.

І якщо атакували аванпост, лишалося зробити тільки одне, тільки одне, що можна чекати. Завдати якомога більшої шкоди і відступити з честю. Відступити з честю.

Тепер їх стало більше. Вони пропиляли, чи прогризли, чи якось проробили щурячу нору в замкнених вхідних дверях і тепер підходили, змикалися, щоб здійснити вбивство. Вони розсілися рядами на підлозі.

Крейн звівся на ноги, його постать людини зросту шість футів випромінювала цілковиту впевненість у собі. Він простягнув руку до раковини, і його пальці зімкнулись навколо шматка труби. Він зважив його в руці — це була замашна і важка зброя.

Після цього будуть нові, подумав він. І вони можуть придумати щось хитріше. Але це перший двобій, і я відступлю з честю, наскільки мене стане.

Він тримав трубу напоготові.

— Прошу, панове! — сказав він.

Переклад з англійської.