ПОДОРОЖІ

Анатолій Михайленко ЯК ВАМ ЖИВЕТЬСЯ ЗА ОКЕАНОМ? Нарис

До редакцій наших газет і журналів часто надходять просьби: більше розповідайте про українців за кордоном. Цей інтерес закономірний: ми хочемо знати, як живуть за кордоном нащадки наших земляків. Чи здійснились їхні мрії, тих, хто рушив колись у далеку незвідану дорогу.

Незабаром мине сто років, як перший українець у пошуках щастя-долі перетнув на кораблі океан і ступив на землю Канади. До цієї дати канадці українського походження активно готуються. Якось під час останньої поїздки до Канади я необачно зауважив голові одного з провінційних комітетів ТОУК,[1] що сторіччя початку еміграції — ніби не зовсім такий ювілей, який слід святкувати, адже не від добра почали кидати рідні оселі. Він погодився:

— Атож, як у вас співають, це свято зі сльозами на очах. Але ж треба пам’ятати про той величезний вклад української еміграції в розбудову Канади. Саме це ми й збираємося відзначити.

Як живуть за океаном канадці українського походження? Однозначно не відповісти. По-різному живуть. Є серед них мільйонери й напівмільйонери, безробітні є і міністри, робітники є і фермери, алкоголіки і наркомани. Є войовничі буржуазні націоналісти, особливо ж з другої — повоєнної еміграційної хвилі. До Канади після минулої війни перебралось багато воєнних злочинців. Батьки-запроданці передають у спадок дітям люту ненависть до всього радянського, проливають крокодилячі сльози за “самостійною і соборною”, не бачивши тієї України, яка нині живе без них. Коли чесно казати, не дуже й прагнуть бачити її: хто їх тут жде? Вигідніш-бо вважати себе зобидженим Радянською владою, таких у Канаді жаліють багаті дядечки, підгодовують доларами.

Розказувати про життя українських канадців можна багато, в мене блокноти розпухли. Ось, наприклад, родина, як тут тактовно називають — літніх громадян, з Вернона Стефанії та Йосипа Бабіїв, в яких я жив кілька днів, їхня садиба — під горою, з подвір’я все місто й озеро — мов на долоні. Будинок на два поверхи, на першому — простора вітальня з більярдом: старий Бабій з однолітками забавляються. Перед будинком палахкотять троянди — забава баби Стефанії: лиш на пенсії змогли і дім придбати до смаку, і квітів насадити. Біля порога — стара черешня. Ягоди великі, мов голуб’яче яйце. Я зірвав кілька — і раптом відчув на собі докірливий погляд господарки. Ягоди ніби загірчили в роті. Все життя Бабії складали цент до цента, відмовляли собі багато в чому, звичка залишилась на все життя: не чіпати, якщо не дають. Ось коли поставлять на стіл — пригощайтеся, та однак міру знайте.

Стефанія показувала покручені правцем руки, кордубаті й темні, мов коріння дерев:

— Сорок років працювала у дві зміни. З досвітку до п’ятої дня, і знову від сьомої до пізньої ночі.

Робота в неї була така: пакувала яблука з чужих садів у папір та ящики. Одноманітна марудна робота. Йосип усе життя трудився на залізниці. Он за дорогою — хатиночка, то їхнє колишнє житло. Не ремствували, збирали на нову хату, відкладали на старість. Ту хатину продали, нову, поряд, купили. Простору — престижну. Отак і живуть. Все є, що треба, не бідують. Благають бога, щоб яка хвороба не приключилась. Вицмулить усі гроші, а заробляти вже пізно — і сил, і часу немає.

— Тут, у Вернені, гарно, — казав Йосип Бабій. — Природа он яка, клімат здоровий, туристи влітку наїжджають… Що ще треба на старість?

Доля Вернона багато в чому схожа на долю багатьох інших міст: його чекає занепад. Тут кожен п’ятий працездатний не має роботи. Фабрика скла, пилорама — от і вся промисловість. Та ще туризм, але то — сезонний заробіток. Ми з Іваном Пахотою, шістдесяти років, керівником місцевого відділення ТОУК, проїхали майже по всіх вулицях цього справді гарного містечка, привільно розкинутого на берегах озера, і хоч де проїжджали, скрізь надибували знайомі оголошення: “Продається будинок”. Деякі об’яви вицвіли, ледь розібрати: роками висять, але бажаючих купити немає. Вернонці хочуть полишити обжиті місця й оселі, бо надій знайти роботу — ніяких, та хто ж купить дім там, де нема роботи? Але ціни на житло, незважаючи на відсутність попиту, не зменшуються. Адже в багатьох дім — єдиний скарб, єдине рухоме й нерухоме майно і надія. Роками збирали гроші, виплачували численні проценти — і продати дешево? А де ж потім жити? Краще почекати. Може, когось звабить краса цих місць, пощастить отримати пристойну ціну. Ось що розповів Іван Петрович Пахота:

— У п’ятдесят вісім років я важко занедужав, переніс операцію на серці. Коли маєш тридцять п’ять років, то є сили й надії, а які надії у мій вік? Щомісяця шість процентів заробітку на пенсію відкладав, тепер стільки ж провінційний уряд додає, то маю на життя. А ще невеличкий городець, вирощую сяку-таку городину.

Є в Івана Пахоти і неодмінна зелена галявина навколо будиночка — хто ж цуратиметься звичаїв? Гарно впорана галявина — то вірна ознака, що господарі не бідують. На чомусь іншому можна заощадити, тільки не на зеленій галявині. Бо й сусіди відвернуться, і ніхто не буде тебе поважати.

— Та головне, — підкреслював Іван Пахота, — щоб мир був на землі.

Він керує Вернонським комітетом конгресу за мир, який об’єднує людей різного віросповідання і атеїстів, різних національностей. Донька Маріам, юна білява красуня, закінчує дванадцятий клас. Мріє стати медиком, але для навчання потрібно багато грошей, то ще хтозна, як буде. Вона керує шкільним комітетом борців за мир. Брала участь у дводенному страйку вчителів та учнів. Мені Маріам вручила листівку, видрукувану на ксероксі. Це — лист главі провінційного уряду, в якому вчителі й учні виступають проти законопроекту, що урізує права вчителів. “Я вважаю, — читаю в листівці, — що викладачі мають право бути вільними людьми. Якщо ж законопроект буде прийнято, то це позбавить учителів свободи вибору і належності до тієї чи тієї організації…”

Маріам пояснила, що йдеться про законопроект, на основі якого вчителям забороняється вступати до будь-яких організацій. Учні дружно виступили на захист своїх вчителів.

— Ми з донькою — однодумці, — гордо казав Іван Пахота. — А в нас так заявити може далеко не кожен батько.

Дім Пахоти — повна чаша.

— Однак візьміть до уваги, — господар охолоджує наш захват, — що за стару хату я виплачував кредит двадцять сім років. Купував хату за шістнадцять тисяч доларів, а з процентами вона мені обійшлася в шістдесят тисяч. Згодом той дім продали за 75 тисяч, а два роки тому придбав за 95 тисяч оцю оселю. Як правило, доводиться платити за кредит на купівлю будинку шість процентів, насправді ж було втричі більше. Це доступно далеко не кожному. Навіть хто все життя каторжно трудиться. Комусь щастить, комусь — ні. Люди в нас не такі добромисні, як може здатися. У Верноні більше церков, ніж у будь-якому іншому місті. Але це не свідчить про нашу моральність, зовсім ні. Мій батько любить казати: “Тут у кожному кварталі — церква, в кожній хаті — злодій”. А батько знає, що казати, має дев’яносто років.

Наступного дня ми їхали з Іваном Петровичем у Келовну, це кілометрів за тридцять од Вернона. Дорогою Пахота розказував про свого батька.

— На старість у письменники захотів вибитись, — жартував він, — хоч сам ледве писати навчився. Бачу, засів мій старий за папери. День пише, два, три. Поцікавився: чи, бува, не книжку? Книжку, каже, хочу своє життя описати. Щоб ти не забував, як нам велося на чужині, а головне — щоб Маріам пам’ятала, щоб її діти знали.

Я спитав, чи не можна познайомитися із записками старого Пахоти.

— Чому ж, можна, — пообіцяв Іван Петрович.

Пізно ввечері він знову приїхав у Вернон, де ми зупинились. Подав тугенького пакета.

— Батькова сповідь.

Прочитав на першій сторінці:

— “Що я пережив за 89 років?” — Почерк старомодний, загогулистий, з усього видно — не довелося старому Пахоті багато вчитися грамоти.

Життєпис Пахоти кінчався… грошовим рахунком.

“З нагоди мого 89 року життя я жертвую тисячу доларів на добрі цілі, котрі піддержував через довгі роки і далі люблю:

музей Івана Франка у Вінніпегу — 100 доларів; музей Тараса Шевченка у Палермо — 100; пресовий фонд газети “Життя і слово” — 200; пресовий фонд журналу “Юкрейніан Кенейдіан” — 100; організаційний фонд ТОУК — 200; Канадський конгрес миру — 200; Комуністичній партії Канади — 100 доларів.

На цьому поздоровляю всіх наших товаришів, знайомих в наших сім’ях, в багатьох околицях в Канаді і на Україні”.

— Заповіт? — спитав я.

— І сповідь, і заповіт, — відказав Іван Петрович. — Батько живий-здоровий, він міцний у нас.

У Києві я уважно прочитав життєпис старого Пахоти. З його дозволу пропоную уривки. Вони також — відповідь на запитання, як жилося українцям за океаном.

СПОВІДЬ СТАРОГО ПАХОТИ

…Я народився 1897 року в селі Бешів Сокольського району Львівської області на Україні. Мої родичі були безземельними, служили в пана і жили у панських бараках. Батько був річним наймитом, і його зарплата була така: ячменю і жита на хліб, дві фіри гиляк на паливо і 10 ринських грошима — це все за один рік праці. Мати моя працювала денною робітницею і заробляла, як ми тепер уважаємо, по 20 центів на день. Батько і мати працювали за харчі, а робочий день був від сходу до заходу сонця.

Мої родичі так працювали 14 років від дня свого одруження. Вони заощаджували кожний цент, щоб заплатити за подорож до Канади.

Навесні 1903 року ми залишили рідний край в пошуках кращого життя і прибули до Галіфаксу (Канада). Щоб продовжити подорож по Канаді, батько виміняв гроші на канадські 35 доларів, і ми виїхали поїздом до Ростерна.

Мені, п’ятирічному хлопцеві, ця подорож була цікавою. Я добре пам’ятаю, як ми виїжджали з рідного села: було дуже тепло, люди працювали на полях і в городах. Зовсім інша погода зустріла нас у Ростерні — була зима, метелиця: не було видно світу кругом! Мої родичі зустріли, погану погоду в чужій країні зі сльозами, каялись, що залишили рідну землю!

“Ой боже, що то за країна? Одного дня сонце світить, а на другий день така сніговиця, що ні сонця, ні світу не бачиш!” — так говорила мама крізь сльози…

Чоловік, що привів нас до бараків у цьому містечку, відійшов, залишивши нас з дровами і вугіллям, та сказав, щоб ми топили і грілись. Ні журба, ні сльози не помагали. Батько пішов до крамниці і питався крамаря, де можна тут дістати гомстед. Крамар відповів російською мовою, був сам духоборець: “Тут близько гомстедів немає — треба їхати якихось 50 миль на схід, там є їх багато”. До батькової журби ще додав: “Як завірюха перейде, трохи потепліє і люди з тої околиці приїдуть дещо купити в крамниці, тоді поговоримо. Я певний, що вони тут будуть, бо уже довго їх не було”.

Справді — сніг стопився, потепліло, і при кінці квітня прийшов чоловік до нашого бараку. Яка це була радість, коли ми дізнались, що він походить із села Стоянова! Майже наш односельчанин — Петро Середа.

Пізно вночі ми приїхали до його дому — коні ледь дійшли туди, були худі і не виглядали на добре годованих. Петро розказував нам про життя в Канаді: “Коні добрі, хоч худі, бо овес не дійшов до зерна через морози. Таке саме з житом і пшеницею. Пшеницю мусимо купувати”.

Батько просив краяна: “Порадь мене, брате, де я тут недалеко зможу купити землю, гомстед? Тільки, щоб недалеко, бо ми не маємо можливості далеко їхати”.

“Треба їхати не менше тридцяти миль на схід, там є гомстеди. Не журіться, там є люди з сусіднього села Корчина, коли вони будуть їхати додому з Ростерна, то заберуть вас до себе”, — так порадив краян Середа.

Краянка з Корчина відповіла, що риби в досить, ліса багато і є де накосити трави на сіно. Тільки тяжко обробляти землю, всюди ліс і каміння, а канадські комарі то просто виїдають очі.

То їхали ми, то ішли пішки — конята бідні, негодовані. Дорога погана, тільки знак по камінні, багато пеньків і каміння. Застрягли в болоті, даємо коням поміч виїхати з болота і далі їдем… Де ніч нас захопить — там і ночуємо. Зносимо сухі ломаки, розводим багаття і гріємось. Вовки і койоти виють серед ночі, жаби під ногами райкають по своєму — ніби концерт дикої філармонії звучить почерез кожну ніч. Так ми пробули три дні і три ночі і врешті приїхали до дому краяна.

Вони мали кілька акрів землі за три роки праці. Найбільша трудність і перешкода — великі морози у зимові місяці. Картопля дрібна, бо що зійде, то паморозь приб’є молоденьке листя і припинить ріст. Пшениці теж мали небагато — мороз і тут залишив свій знак, зерно сухе і легеньке, як порох. Але всі вірили на божу ласку, що в майбутньому буде краще.

Прожили ми в краянів один тиждень, другий і все думали, коли ж підем в ліси шукати гомстед? Краян був грамотним, бо в краю був дяком і поназначував для своїх рідних землі, щоб купили, коли приїдуть до Канади. Батько наш мусив тепер іти далеко від краяна в пошуках гомстеду, кілька миль лісами. Нарешті прийшов день іти в ліс! Здибали добру землю в доброму місці. “Ні, тут не можна купити гомстед, бо це компанійна земля”, — каже краян, коли прочитав “палику”, яку інженери залишили і позначили.

Краян і батько знову пішли через ліс. Знову найшли гарне місце, але і тут не можна, бо ця земля належала до Гадсонс Бей компанії. Третє місце належало до шкільної агенції, і вони пішли далі, комарі виїдали їм очі…

Нарешті прийшли до місця, де земля була вільна, для гомстедів, тільки біда була в одному — всюди ліс, каміння, мочари, і так миля за милею, бідненька земля.

От накінець здибали гомстед, котрий виглядав не зле. Батько каже: “Тут є горбок, гарне озеро, котре може бути близько хати”.

Мама розпитувала батька про землю, про місцевість, ліс і все інше, питала з ентузіазмом, а батько, будучи реалістом, відповідав просто, без захоплення. Мама все-таки не губила надії, запевняла батька з піднесенням, що все буде добре, будуть вони працювати, мати свою хатину, а не панський чворак, як було в краю. За рік-два буде їм набагато краще, запевняла мама.

Батько розпочав будову, передбачав майбутність, прагнув щасливого життя. Щодня ходив у ліс і прорубував ширшу “лайну”, щоб можна заїхати на гомстед. Потім, другі люди казали йому, треба збудувати землянку, а батько мав намір видовбати печеру в горбку. Казав: “Це буде ліпше від землянки, і мама з дітьми буде тут мешкати, а я з краянами піду шукати роботи”.

У батька були добрі плани: справді, треба було викінчити печеру і скоро іти на заробітки, зима уже наближалась, а гроші на харчі, зимовий одяг і інші речі були дуже потрібні. За 30 доларів батько купив у француза корову, і наш краян відвіз нас і наші речі до нашого гомстеду, до нового дому — до печери. Нарешті ми вдома… Який же був той дім? Яка господарка? Яке життя?

Мама нажала трави, настелила нам, і спимо, як пани! Корову пасем — маємо молоко, ой яке воно було смачне! Краяни дали нам змерзлої пшениці, ми її варимо з молоком — їмо як пани! Коли уже ми устаткувались і було видно, що мама дадуть собі раду з дітьми, батько пішов шукати заробітку…

Не було у нас часу скучати за ним, мама корчувала ліс на город, а я зносив ріща на купу, щоб його палити, робити дим і відганяти комарів. Мені уже ішов шостий рік, а сестрі третій, так що треба було мамі помагати. Правда, не все проходило з успіхом. Батько повернувся з пошуків заробітку без цента. Роботи ніде не знайшов, вернувся додому проголодавший і у прикрому настрою. Ціле щастя, що зміг вернутись до своєї сім’ї! Вернувшись додому, він запропонував нарубати кругляків і збудувати хату, бо зима була уже майже тут. Так і зробили, будова почалась, звели крокви, побив лати і зробив усе, залишилось лише покриття даху. Дав мамі обов’язок: “Ти нажни трави, такої довгої, а як я вернусь з роботи, то накриємо дах”, — і з тими словами пішов знову шукати роботу. Ми ніколи не знали, які труднощі він переживав у час пошуків за роботою…

Тим часом мама косила косою траву для корови, а серпом жала довгу траву на пошиття даху на хату. Вона наносила рядном порядну копицю сіна. З довгої трави робила снопики і накривала хату, говорячи мені: “Подавай, синку, снопики мені, і ми накриєм дах, будем мати гарну хату. Взимку буде нам тепліше, ніж в печері”. Мама чулась щасливою і говорила позитивно, мала позитивні думки і наміри. Такі думки і наміри приохочували її, і вона черпала від них величезну енергію. Вона місила глину, ліпила хату сама і закінчила її. Десь мама знайшла велику камінну плиту і з неї зробила примітивну піч і кухню, на якій можна було варити і пекти їжу. Така була моя мама. Усе нібито було готове в хаті. Ми чекали, виглядали батька, коли ж то він уже повернеться із заробітків?

Батько повернувся з заробітків і приніс 45 доларів, які заробив на залізниці — по 10 центів на годину. Працював він по 12 год. на день. Батько дуже радів, яку роботу ми зробили коло хати, а ми раділи, що він заробив такі гроші! З тими заробітками прийшли думки, що буде у нас хліб на зиму і так, як каже наша приповідка: коли є хліб і вода — не буде голода!

В наших початках життя на гомстеді ми познайомились, із Романом Михайлицею і його сім’єю, які поселились недалеко від нас один рік раніше. Сусід Роман мав сина Петра, з котрим я скоро стоваришувався. Він навчив мене ловити малі звірята — щурі, ласиці й інші. Я став “експертом” у ловлі таких звірят і продавав їх крамареві, а він відсилав їх до фабрики, де виробляли делікатне убрання зі шкір. Мені вдавалось продавати багато тих шкір, і я заощадив певну суму грошей з такої “індустрії” близько дому. Біда була лише в тому, що я не мав теплого взуття, щоб доставляти шкірки до купця. Мама мені пошила полотняні патинки, але як далеко в них можна зайти лютою зимою? Так, зими були немилосердно холодні, і людям було дуже сумно взимку. Вони не могли нікуди піти, і ніде було їм розвеселитись. Сиділи вдома і сумували та каялись, що приїхали сюди, що залишили рідний край, — в такі місяці Канада була для нас сумною, непривітною країною. Як людям було весело в старім краю, хоч жили бідно. Семен Шилема колись писав в листах до краю з Канади: — “Ліса є, хоч повісся, води є — хоч втопись, а хліба нема — хоч сказись!” Правда, ніхто йому не вірив, а він писав правду. Тепер люди в Західній Канаді переконались самі. Найгірше було тим, хто не мав ні коней, ні волів. Вони взимку сиділи вдома і журились. В такому положенні була наша сім’я, бо і коні, і воли були дуже дорогі.

Прийшла весна, батько викорчував кусок лісу, перекопав землю на город, а потім ходив на роботи. Так було щороку. Город зростав кожного року, і батько заробляв щороку більше грошей. І так-то гомстедовці працювали, жили. Треба було пішки ходити сто миль або й більше в південний Саскечеван, де були роботи для працівників із Східної Європи, зокрема з Галичини.

Тутешнє суспільство не робило жодного прогресу — соціальних послуг не було, наука була недоступною, медична послуга не існувала — взагалі ніякої помочі не було. Тільки самі люди робили свій прогрес: вирубували ліс на городи, а потім на поля. Навіть погода нам не сприяла. Городина вимерзала весною, навіть літом були приморозки. Мама і я розводили багаття близько городу, щоб дим накривав його і хоронив від холоду і морозу вночі ті рослини, які зійшли і починали рости. В цей спосіб не треба було садити бараболю і сіяти насіння по два або і три рази кожної весни — ми вкінці мали гарні городи.

Соціальних зв’язків з сусідами майже не було, бо не було ні доріг, ні шкіл, ні церков. Праця примушувала наших піонерів бути близько їхніх домів. Тільки трагедії і похорони приносили спеціальні зв’язки між сім’ями, котрі мешкали не дуже далеко одні від других.

Така трагедія постигла нашу сім’ю — сестра впала в криницю і втопилась. Батько викопав криницю, але за браком часу (бо треба було ходити на заробітки), не зміг закінчити її, покрити отвір. Велика яма видніла, як рот якоїсь великої звірини — і там пішла наша дитинка, моя сестричка на вічний спочинок… Я залишився самий. Як мені було скучно, тужно без неї! Як я сумував за нею!..

Минали дні, місяці, роки… Я виріс і вже помагаю у роботі вдома і пізніше на заробітках. Зимою, осінню і під весну я ловив малі звірята і продавав їхні шкурки, а на зарібках у багатих фермерів, далеко від дому, я діставав по одному долару на день за 12–14 годин праці. Іншого виходу не було, але була у мене надія, що батько і мама мені допоможуть. Пізніше, коли мені було 14 років, я ходив на заробітки з трьома биками, це називалось “брикувати” — підготовляти нову землю, щоб збільшити поле. Це була дуже тяжка робота для 14-літнього хлопця.

1918 року я одружився з Катериною Дубик. Мої і її родичі дали і позичили воли і коні, різну машинерію, і ми виробили гарний кусок поля. Врожай пшениці почали продавати по два долари за бушель, а пізніше ціни почали падати — нова журба!

В 1920-м році у нас народився наш перший синок — Джан. От вже буде у нас три робітники!.. Хотілося, щоб якнайскорше виплатити землю. Купили ми вживану машинерію, далі корчували ліс і робили більше поля. Почали будувати хату і другі будинки на господарці. А тим часом ціна на збіжжя падала все нижче і нижче — упала до 68 центів за бушель. Коли ми уже продали усе збіжжя, то ціни чомусь пішли вгору. Фермери не мали ніякої контролі над цінами. Перша економічна криза була уже в нас за плечима. Була дивна ситуація, бо польська католицька газета писала, що “всевишній усім керує і ми повинні бути потішені і вдоволені тим”.

Далекий сусід мені запропонував, щоб я передплатив газету “Фермерське життя”, казав, що то є фермерська газета. Я так і зробив, почав навчатись читати по-українськи і читав ту газету. Це була прогресивна фермерська газета.

Навчання і читання на українській мові про соціальні справи, економіку і політичні справи забирали багато часу, а на фермі роботи не бракувало, і залишалось мало часу чигати після заходу сонця. Тоді уже треба було лягати на відпочинок. Але читаємо і навчаємось. І тоді я став пізнавати, чому нас забрало 9 довгих років тяжкої праці, щоб виплатити наш перший моргедж за землю!..

В 1926 році наша родина збільшилась ще одним сином. Треба було думати, щоб купити більше землі для наших дітей у майбутньому. Мої плани, що банк позичить гроші, пішли на ніщо, бо так писала моя фермерська газета: буде незадовго велика економічна криза!

Прийшов 30-й рік, врожай був гарний, але ціни на пшеницю знизились до 18 центів за бушель. Ціна на інші продукти теж знизилась: за корову я дістав 7, за бика 10, за безрогу 2 долари і так бальше… Криза стояла перед нами, і ми тепер знали, як вона виглядає. Десь-колись я думав про банкрутство, але тим не журився, бо я не раз казав своїй дружині: “Будем мати у цьому багато партнерів!”

Ми вирішили на початку кризи не виплачувати довгів. Перші наші наміри були, щоб було що їсти і у що одягнутись і нам, і дітям. Рішили виплачувати проценти, коли зможемо, а довгу — ні. І так нам вдалось зробити.

Наша газета навчала нас цьому, і хоч ми тоді так добре не розуміли ні соціальних, ні політичних справ, але все ж таки було цікаво дізнаватись про хід змін у нашому житті. Час від часу прогресивні провідники приїжджали до нас і говорили на публічних вічах, і ми та наші сусіди ставали більше і більше класово свідомі. Одним таким провідником був Юрій Кренц, який поміг нам зорганізувати відділ ТУРФ-дім.

“Фермерське життя” інформувало нас про економічну кризу і чому в нашій системі є такі кризи, а чому в Радянському Союзі такого явища немає. Там суспільство служить усім трудящим, а тут тільки тим, хто нас експлуатує. Тут робітники бідують, а в Радянському Союзі всі разом бідують, коли є недостатки з різних обставин, і всі разом радіють, коли є справжні успіхи. Там будують країну для себе, для усіх робітників, а тут всі вигоди і багатства для визискувачів.

Коли ми зорганізували наш відділ ТУРФдім, то націоналістичні провідники говорили своїм членам, що наші відділи “приведуть до соціалізму — так, як є в Росії, все наше майно пропаде”. Правда, воно пропадало, але це тяжко запрацьоване майно перебирала Нейшонал трест компані!

Люди різних поглядів визнавали, що наша газета, наш відділ і ми особисто мали справедливі погляди, що наша газета писала правду. Люди вибрали мене до Шкільної ради, і я був у ній довгі роки.

Криза продовжувалась. Колектори від Трост і інших компаній приїжджали до фермерів і домагались, щоб ми виплачували довги. Я завжди пропонував їм пшеницю. Казав: “Беріть пшеницю, я її багато маю і ще буду продукувати більше!” Колектор відповідав, що моїх 100 бушлів вартує тільки 18 доларів, а я йому казав, що він помиляється, що вона мені вартує 100! Хай він бере пшеницю. Він відповів, що ми цю справу на тепер залишим, бо я певно жартую з ним. Я йому сказав, що виплату довгу ми залишим на пізніше, коли у мене будуть гроші… І так це продовжилось до кінця кризи. Таким чином, я завжди купував харчі і вбрання за готівку у малих крамарів, які майже так само бідували, як ми на фермах. Реакціонери не розуміли цієї справи і говорили, що Пахота “дістає гроші з Москви” і йому усього є достатком. Оце був гумор! Самі ходячи в подертих штанах, хвалили систему, яка голодом морила їхніх дітей і не давала їм задовільняючої науки, не піклувалась за їхнє здоров’я тощо. Навіть і “монтаки” (кінна поліція) пробували страхати мене на пікніках і других публічних підприємствах. Питали мене: “Куди ті гроші підуть, що ви збираєте на цім пікніку?” Я їм відповідав, що підуть туди, де їх найбільше потрібно.

У 1932 році жорстока несправедливість постигла двох наших задовжених фермерів: їх викинули з їхньої господарки, бо вони були неспроможні заплатити свої довги! Прийшов шериф і вигнав їх із власних домів. Прийшов час до боротьби! Ніхто не знав, хто буде слідуючою жертвою видворення — усі були задовжені по вуха! Наші “пани з подертими колінами” молились до всевишнього, хоч він не поміг багато, бо коли мужі молились, шериф прийшов, вигнав дітей і їхніх жінок з хат, замкнув хати на колодки. Коли ми почули про те, нас шість прогресивних фермерів зійшлося на пораду: що робити? Рішення ми прийняли таке: скличемо фермерський протестний мітинг. Навіть коли лише 25 фермерів прийде, щось зробимо.

Але рішити — це одне, а виконати — це друге діло. Всі бояться розношувати оголошення про мітинг, бо якби хтось побачив і доніс, то крамарі кредиту не дадуть. Все це упало на мої плечі. Я вирентував міську “голю” (зал), написав оголошення і порозношував їх. Запросив бесідника-фермера (прогресивного), щоб говорив на мітингу. Прийшов день мітингу. Що то був за день! Я його ніколи не забуду. Як ми журились перед ним, але це було марно! Все склалось знаменито, прийшло 400 фермерів, адвокат, лікар і малі бізнесмени та один реакційний багатий фермер. Ми вибрали багатого фермера на голову зібрання, і він питає: “Хто скликав цей мітинг?” Я вийшов на сцену і сказав, що нас кілька рішили скликати зібрання тому, що вже двох фермерів викинуто з господарки за незаплачені довги. Це спричинили Трост компанії. А хто буде наступними жертвами? Реакційний фермер залишився головою зібрання…


Встав до слова адвокат, містер Кравс, став потішати присутніх, що їм немає чим журитись, бо добробут є уже “за рогом”. Він теж уважає себе фермером і справді має землю, котру відібрав від одної вдовиці-фермерки, коли був її оборонцем у одній легальній справі. Коли я його питав, чому він себе вважає фермером, коли ми всі знаємо, що він адвокат? Ми знаємо, яким способом він дістав ту землю, то хай не забуває тої “гуски”, яка йому знесла золоте яйце!.. Він сів і більше не перешкоджав, бо люди сміялися з нього.

Лікар теж пробував нас тішити тим “добробутом, що чекає на нас за рогом”, але я нагадав йому, що зібрання було скликане для фермерів, і він сів та мовчав. Бізнесмени уже не намагались говорити, висловлювались тільки фермери і наш гість — фермерський провідник.

Гість-бесідник помаленьку пояснив наші обов’язки, які ми повинні відчувати один до другого. Він сказав: “Якщо ви не будете підтримувати один одного, то Трост компанії повиганяють вас із ваших домів, заберуть ваші господарки за несплачені довги! Це є несправедливо, бо ніхто не платить вам за вашу працю. Як ви будете обороняти себе колективно, то ніхто не зможе вас з землі вигнати”.

В нашій околиці компанії пробували виганяти фермерів за довги, але усі разом боролись проти таких заходів. Такі зібрання, яке ми скликали у Вакав, були зорганізовані і по других околицях. Перед закриттям зібрання ми ухвалили декілька резолюцій до урядів Саскечевану і в Оттаві і розійшлись задоволені додому.

Після цього ні один фермер не був вигнаний із свого дому через довги. Так проходила фермерська боротьба у тих тяжких роках.

…Вибухла друга світова війна. Гітлерівська Німеччина загарбовувала країну за країною і людське майно. Це була війна з задумом нападу на Радянський Союз.

Наш найстарший син записався до армії один місяць перед початком війни. Він навчався на офіцера, але як закінчив тренування, його поїздку до Європи на фронт відкликано. Він продовжував науку в університеті і знову записався у збройні сили. Знову бюрократи в Оттаві відмовили йому виїзд до Європи на фронт, і до сьогоднішнього дня ми не знаємо, чому вони так поступили. Син був у доброму здоров’ї, але був активістом між студентами…

У 1946 році я продав свою господарку в Бон Мадон, перебрався до Кіністино, там продав господарку і переїхав до Прінс-Альберта, де купив і вів два роки таксі.

Ми мріяли поїхати на Україну, відвідати нашу рідну землю, куточок, де ми родились. Ми поїхали, і нас гарно приймали. Я відвідав свою родину в селі Лешатів, Сокальський район, а дружина відвідала рідних на Буковині. Ми чулись вільно і не мали ніяких проблем. Наші рідні в Радянськім Союзі живуть щасливо, працюють для добробуту всього народу. Ми винесли гарні враження…

Василь Гайдаш — також українського походження. Живе він у Келовні, керує місцевим відділенням прогресивної організації РЗТ — Робітничого запомогового товариства.

Пропрацювавши на фермі майже все життя, вісім років тому Гайдаш кинув политу своїм потом землю в провінції Альберта: фермерство вже не могло прогодувати родину, а запаси на старість ще рано було чіпати. Прибутки від ферми весь час падали, податки ж — навпаки: зростали. Вирощений хліб нікуди було дівати — ніхто не купував або платив зовсім дешево. Отож 40–50 тисяч доларів річного прибутку вже не приносили радості фермерській родині. Частину ділянки Гайдаш продав, решту, небагато, здав в оренду: не хотілось зовсім поривати із землею. Та й… забув про неї. Два останні роки не знайшов часу (бажання теж) відвідати свою ферму, хоч вона всього за кілька сот кілометрів од Келовни.

— Позаторік, — ділився думками Василь Гайдаш, — від ферми мав прибутку аж… вісім тисяч: доларів. З них три тисячі довелося сплатити як податок. У нас так: чим менші прибутки, тим більші податки. Ну а торік і зовсім сміховина — три тисячі доларів прибутку. Мізерія. Продати ж землю вже не можу. Ніхто не купує…

Василь Гайдаш недавно відвідав землю предків — здійснив багатоденну екскурсію туру “Спадщина”, організовану товариством “Україна”. Був вражений тим, що побачив. Відзняв сотні слайдів. Про побачене на прабатьківщині хотілося поділитися враженням, особливо ж з канадцями українського походження, яких немало живе в Келовні. Гайдаш навіть через газету об’явив, що всі, хто хоче побачити слайди про Україну, її міста і села, як там живуть люди, можуть приходити до нього додому в зручний час.

Бажаючих було багато.

Про поїздку Гайдаш якомога докладніше розповів у місцевій газеті “Дейлі курір”: де був, що бачив, про що вели мову.

Гадав, що зробив добре діло для тих, хто не може з якихось причин все побачити на власні очі.

Яке ж було здивування, коли одна за одною в газеті появились статті, з кожного слова яких текла жовч.

Першу підписав якийсь В. Федейко.

Дорогий сер, — за звичкою звертався автор до редактора газети, — це був дивний лист, що написав містер Гайдаш. “Українські господарі хочуть миру”, — твердить він. — Звичайно, простий народ України хоче миру, як і ми. Але чи керівництво СРСР в Москві також хоче миру? Після другої світової війни російські війська рушили на Східну Німеччину, Польщу, Угорщину, Чехословаччину, в 1979 році окупували Афганістан. Він пише, що діти з України часто повторюють вірш “Я хочу миру, я хочу жити”. Та схаменіться, містере Гайдаш, пам’ятайте, діти Афганістану також хочуть миру, також хочуть жити. Далі містер Гайдаш захоплюється, що він бачив поля, де збирали високі врожаї. Якщо врожаї на Україні такі високі, чому ж тоді уряд СРСР купує у Канади і США зерно, щоб утримати свій народ від голодування. Містер Гайдаш пише, що не було міста, села чи колгоспу, яке б не зазнало розрухи, знущань і вбивств з боку Гітлера. Він міг би також додати, що гітлерівський терор мав початок і кінець, а російський терор на Україні триває…”

Ну і далі в такому ж дусі.

Другий лист був підписаний відділенням української організації відродження.

Дорогий сер! Хто був у тій подорожі і розумів слов’янську мову, той може сказати, що стаття Гайдаша — фальсифікована картина. Гайдаш зупинявся там, де йому дозволялося. А гіди “Інтуриста” допомагали йому “побачити” і привезти до Канади факти, вони “промили” його мозок. Інші теж бачили землі, села, подібні нашим, але спроба сфотографувати білих гусей наштовхнулась на “нєт”. Туристи живуть в готелях і завжди бувають під наглядом. Міліція не дозволяє нікого возити до своїх родичів у села, часто грубо поводять себе маленькі чиновники. Одержує дозвіл відвідати села лиш той турист, який сповідує комунізм. Багато сіл, включаючи дороги й вулиці, не можна було відвідувати.

СРСР — країна безробіття. Бачили жінок, які тягають відра з вапном на будівництві, копають траншею на львівському вокзалі. Одягнуті дешево, без рукавиць. Дитячі ясла звільнили жінок для важкої роботи. Ясла і дитсадки служать для обробки умів дітей. В шестимісячному віці веди дітей у ясла, у вісімнадцять місяців — у садок, в три роки — в старшу групу. Там дітей навчають повторяти гасла, марширувати чіткими колонами, без жартів. Містер Гайдаш не згадує, чи бачив він тюрми і психлікарні для здорових людей. Особиста свобода дозволена лише в певних рамках. Один хлопчик запропонував п’ять карбованців за пакет жувальної гумки. Яйця з магазинів несуть в руках, нема пластикових кульків у цій країні XX століття”.

Збоку статті хтось зауважив англійською олівцем: “Дивуюсь, хто написав це паскудство? Божевільна людина”. Знизу ще приписка: “А хтось з іноземних туристів бачив тюрми в США чи Канаді?”

Невдовзі газета опублікувала відгук іншого змісту:

Шановний сер, прочитав статтю Вільяма Гайдаша. Будь ласка, надрукуйте цей мій коротенький лист у своїй газеті. Нехай ваші читачі познайомляться з моїми враженнями й думками від перебування на Україні. Я також брав участь у поїздці “Спадщина”. Тоді я приїхав на Україну вдруге. Мені сподобалася моя перша поїздка, і я вирішив приїхати ще раз, щоб краще познайомитися з життям українського народу. Я цілком згоден з Гайдашем, який нічого не вигадав, а написав про те, що бачив і пережив, подорожуючи по Україні. І за це його слід похвалити.

У своєму листі я хочу відповісти на деякі питання організації українського відродження. Як вони можуть знати, говоримо ми правду чи ні про те, що побачили на Україні, якщо вони самі там не були вже 40 років. Ми їздили по Україні і поїздом, і автобусом. Ми зробили сотні знімків різних об’єктів: мостів, залізничних поїздів, кораблів, шкіл, доріг, власних будинків, музеїв, концертних залів, лікарень, суднобудівельних заводів тощо. Я відвідав село, де народився мій тато. Це була незабутня поїздка.

Кожен з нас міг окремо від групи ходити по місту, їздити в метро, на автобусі, таксі або трамваї (що ми й робили). Нам охоче допомагали знайти дорогу, коли ми зверталися до пішоходів. Ніхто за нами не стежив.

Що стосується жінок-робітниць… Я не бачу різниці між українкою, яка працює на будівельному майданчику, і канадійкою, яка працює на фермі, розкидає добрива по полю. Ми не були у тюрмах і лікарнях для божевільних. Нас це не цікавило. У себе вдома я теж не повів би туди своїх гостей, бо певен, що їм це також не сподобалося б. Організація українського відродження твердить, що українці мають гроші, але не мають що на них купити. Яке безглуздя. Їхні магазини мають все, що треба людині: одяг, електричні бритви, стереоапаратуру, харчові продукти, фрукти, овочі тощо.

У відповідь на зауваження Федейка про врожайність можу сказати. Федейко сам фермер і повинен знати, що і в Канаді є землі, які дають високі й низькі врожаї. Те поле, яке бачили ми, дає гарний врожай. У мене є його фотографія.

Я раджу кожному поїхати і подивитися все самому. І ви будете приємно вражені.

Майк Осташ”.

Василь Гайдаш поставив крапку:

Шановний сер! Мене здивував і навіть трохи збентежив лист м-ра Федейка, а також відгук організації українського відродження, які поставили під сумнів мою чесність й щирість, прочитавши враження про “Спадщину”. Мені хотілося розповісти вашим читачам про Україну та її людей. Я народився в селі недалеко від Львова, і тут, в Канаді, все своє життя займаюсь сільським господарством. У мене є 700 акрів землі (один, акр — 0,405 гектара). Подорожуючи по Україні, я не міг залишитися байдужим до всього того, що відбувалося навколо мене.

Я був у Львові, Тернополі, Києві, Каневі, Кременчуку, Черкасах, Запоріжжі, Херсоні та Одесі.

Наша група відвідала село Моринці та Кирилівку, де народився і жив великий український поет і художник Тарас Григорович Шевченко. Ми їхали туди автобусом майже дев’ять годин і милувалися українськими краєвидами. Ми бачили хату, де жив маленький Тарас.

Ми також відвідали три колгоспи. Так що нам вдалося чимало побачити, як живуть і працюють сільські трударі.


Повинен сказати, що нас не примушували їхати в те чи те місто, вибирати той чи той туристський маршрут. Ми вільно ходили по магазинах, гуляли по місту.

Я пропоную тим, хто не вірить мені, придбати візу й поїхати і подивитися самому.

Ви будете приємно вражені, запевняю вас.

Вільям Гайдаш”.

Ці вирізки з газет Гайдаш прислав мені в Київ разом з коротеньким листом:

Сердечний привіт і найкращі побажання всім нашим друзям від Анни та Василя Гайдашів з Келовни. Хочемо ще раз подякувати, що відвідали наше місто з дуже гарним концертом. Люди, які на ньому були, досі згадують вас, ваші пісні та музику. А хто не був на концерті, той шкодує й тепер.

Посилаю фотознімки, дописи в газеті, а також чек на шістнадцять доларів на передплату журналу “Юкрейн”, який будемо читати самі і передавати іншим.

Ми тепер готуємося до весілля, віддається наша дочка. Вже зібрали абрикоси, потроху достигають персики, помідори і огірки. Погода була 39–40 градусів, а тепер 30…”

Звичайний лист. Про доччине заміжжя, погоду і збирання врожаю. Але чомусь він для мене такий дорогий…

Коли ми опівночі їхали автобусом з Монреаля до Торонто, я раптом побачив у темному чотирикутнику вікна п’ять характерно розташованих зірок: буква “М” на півнеба. Сузір’я Кассіопея… Звідкіля воно взялося так далеко?.. На зупинці я вийшов з автобуса й уважно розгледів сузір’я. Таки ж вона — Кассіопея. Легко розшукав Велику та Малу Ведмедицю, Полярну зірку. Потім щовечора видивлявся їх у небі, і вже не відчував себе так далеко від дому. Моя Кассіопея зазирнула на другий бік Землі, посилає до мене своє світло-сигнал.

Ми всі в одному домі, ім’я якому — Земля…

І знову тихого безхмарного вечора, коли рясно висипали зорі на небі, я розшукав знайоме сузір’я, і до мене повернулось те саме почуття спільного людського дому.

У Прінс-Джорджі Женя та Верн Джонсони влаштували в себе на фермі прощальну вечерю. Палало багаття на узліссі, наречений доньки Джонсонів патетично читав свої вірші, а вгорі на весь видимий обшир стояло тихе і вічне зоряне небо.

Було і смутно і печально…

Я відшукав у небі Кассіопею, Воза і Возенятко, Північну зірку, показав їх Жені Джонсон.

— Вони точнісінько, як і в нас, — сказав милій жінці з тендітною і вразливою душею.

У неї в очах блищало по маленькій зірочці — супутники розлуки.

— Ви не забудете наші зустрічі, і як ми разом співали, і як я не могла стримати сліз, слухаючи ваші тужливі пісні, і як ви мене навчили шукати в небі Кассіопею. Адже я досі не знала жодної зіроньки в небі, замріяно сказала Женя.

— Не забуду. А ви?

— Я також. Може, колись у Києві, в таку ж зоряну ніч, ми разом згадаємо про це.

— Неодмінно…

Недавно я одержав листівку:

Коли тепер ми дивимося на небо, то згадуємо всіх вас, і ту зоряну ніч з багаттям. Ви, залюблені в природу, і ми також. Тому ви близькі до нашої душі. Вашого візиту ми ніколи не забудемо, ви будете тут, з нами, завжди. Бажаємо вам любові і миру на землі.

Женя і Верн Джонсони”.

Ми всі — з одного дому, ім’я якому — Земля, господарі в якому — любов і мир.


Олександр Ємченко ЗЕЛЕНІ ПАМ’ЯТНИКИ ВАВИЛОВА Нарис

За рішенням ЮНЕСКО, у листопаді 1987 року

вся світова громадськість відзначила 100-річчя від дня народження

великого російського радянського вченого Миколи Івановича Вавилова.

Його ім’я стоїть в одному шерегу з іменами

Менделя, Дарвіна, Моргана та інших геніїв біології.

Він здійснив титанічний подвиг — бувши біологом, генетиком, селекціонером і географом-мандрівником, зібрав найбільшу у світі колекцію культурних рослин, заснував світовий фонд флори. У пошуках ресурсів рослинного світу, побував у Західній Європі і Середній Азії, Китаї і Африці, Північній і Південній Америці. Він працював у московських і петроградських, саратовських і полтавських, харківських і лондонських, паризьких і нью-йоркських лабораторіях. Його улюбленим афоризмом були слова: “Життя коротке. Треба поспішати”. Він ніби знав, яким справді коротким буде його життя. Він поспішав не просто жити — поспішав творити, немов здогадувався про підступні дії недругів, які урвали його невпинний поступ у розквіті творчих сил.

Творець “періодичного закону” флори народився в Москві. Його батько був сином кріпака. Вибившись у люди, став комерсантом і хотів, щоб його стежкою пішли діти. Та сталося так, що з семи синів і дочок троє ще малими померли, а решта, повироставши, обрала своїм берегом науку.

Вавилов-старший, маючи широку й поступливу вдачу, не дуже журився з цього. Молодший брат Миколи Івановича, Сергій, вже бувши видатним фізиком, академіком, писав про батька: “Він був людиною розумною, кмітливою, багато читав, писав і, безумовно, був чудовим організатором, справи його йшли чудово, він був вельми сміливим, не боявся нових починань. Громадський діяч, ліберал, справжній патріот… Його любили н поважали”.

Таким був і старший син Микола. З однією тільки різницею — він жив за іншого, ніж батько, часу, і мета в нього була інша. Згодом, ставши президентом ВАСГНІЛ, всесвітньовідомим ученим, він скаже: “Батько дуже хотів, щоб я став комерсантом. І я справдив його сподівання. Тільки комерцію, спрямовану на задовольнення власних потреб, я перетворив на діяльність, націлену на благо людей”.

Так, він обрав чи не найблагородніше у світі заняття, визначив перед собою чи не найгуманнішу мету — мобілізувавши рослинні арсенали планети, поставити їх на службу людям, зробити багатшим обідній стіл мешканців Землі. Він думав про людей, він працював для людей.

1908 рік. Кавказ. Перша дослідницька експедиція. Миколі Вавилову — за двадцять. Позаду були Московське комерційне училище (батько таки наполіг), вступні іспити до столичного сільськогосподарського інституту (це вже власне рішення). Що він привіз із Кавказьких гір? Багаті враження, нові думки, перспективні ідеї і… 158 екземплярів ботанічної колекції. Це був початок, перший крок по планеті Земля у пошуках невикористаних резервів флори.

Кавказька професура пропонувала залишитись на практику. Московський студент ґречно відмовився.

— Спасибі, — сказав він. — Але ж є Україна, наша одвічна житниця. Там не тільки думають про хліб — там роблять хліб…

На все життя запали в душу Миколи Івановича мальовничі місця України. Він побував у Полтаві, Катеринославі (нині Дніпропетровськ), Харкові. Там він утвердився у власному виборі. Пізніше, коли його обрали академіком АН УРСР, він з нагоди ювілею Полтавської дослідної станції, де колись проходив практику, писав, що тут, на дослідному полі, він дістав імпульс для всієї подальшої роботи, повірив в агрономію, генетику й селекцію.

Саме тут, серед степового, ще подекуди дикого й неосвоєного роздолля України, він остаточно вирішив присвятити себе науці. Але це була поки що мрія, і молодий Вавилов про неї скромно мовчав. Звірився одній тільки Каті Сахаровій, з якою проходив на Полтавщині практику і яка потім стала його дружиною. “Не приховаю від вас і того, — писав їй, — що прагну, маю нескромне бажання присвятити себе Erforschung Weg, тобто дорозі пошуків”.

Краще б він не освідчувався їй у цьому, так само, як і в коханні. Пов’язавши з мандрівним біологом свою долю, Катерина Миколаївна згодом відчула, що не зможе витримати шаленого ритму його життя і, народивши йому сина, відступилась, дала повну волю його діям.

Не знав Микола Іванович, що саме тут, на Україні, де він зустрів свою любов, де визначилась його глобальна “дорога пошуків”, і обірветься його дорога. Точніше, її обірвуть, а його назвуть “ворогом народу” і на тривалі роки пустять ім’я великого подвижника науки, який прагнув подарувати людству “гори хліба”, в непам’ять.

Складні й тернисті, драматичні й часом трагічні життєві шляхи людей, які обрали незвідану “дорогу пошуків”!

Та повернемось до початку цієї “дороги”. Що ж конкретно задумав Вавилов, проходячи практику па родючих полтавських землях? Яку мету поставив перед собою молодий учений, в жилах якого текла правічна кров оратаїв? Намір сина московського комерсанта був грандіозний — у найкоротший час опанувати рослинні багатства планети, вивчити поля цілого світу і навподіб періодичній системі хімічних елементів Менделєєва створити “гомологічний закон” зеленого царства. Він часто повторював слова великого хіміка про те, що “без тісного союзу з природознавством сільське господарство приречене на цілковитий застій”. Потрібне “планомірне втручання людини у творчість природи”, потрібен “агрономічний вплив на сільськогосподарські культури”. Чіткої наукової теорії, яка слугувала б основою для селекційної роботи, ще не було. Її необхідно створити!

Закінчивши сільськогосподарський інститут, здійснивши широкомасштабну поїздку за кордон — Лондон, Париж, Берлін, Микола Іванович розпочинає справу, яка зробить його “Менделєєвим у біології”.

Виступаючи на кафедрі приватного землеробства рідного інституту, він говорив:

— Віками наші селяни засівали поля чим завгодно: сіяли бур’яни разом з хлібом, заражене насіння — разом із здоровим, щупле — разом з дужим, придатне для одного ґрунту — разом з тим, що було придатне для іншого. На одному й тому ж полі росло по п’ятнадцять сортів жита або пшениці, і нікому не було діла до того, що один сорт боїться спеки, а другий — холоду, що одному потрібна довга весна, а іншому — коротка. Сіяли навмання, і хліб виростав такий собі — заморений, щуплий, миршавий. Треба наші поля оновити, заселити новими племенами рослин, племенами дужими, здоровими, пристосованими до ґрунту й клімату. Для цього потрібно вивчити, зібрати і завезти на наші поля рослини всієї земної кулі, щоб вони сповна слугували людям.

— Навіщо відкривати Америку, коли вона вже відкрита, — заперечили йому опоненти. — Світову мобілізацію рослин уже провели ті ж таки американці. Тепер на їхніх полях ростуть пшениця з України, ячмінь з Малої Азії, рис із острова Формози, суданська трава з Африки…

— Правильно, — відповів Вавилов. — Але як шукали американці? Наосліп, навмання. Вони побували всюди, де могли, і взяли все, що бачили. Багато з того, що вони зібрали, у них не прижилося. Ми маємо шукати інакше. У нас обмаль часу і коштів. Тому ми заздалегідь повинні знати, що шукати й де шукати. Для цього й потрібна точна карта світового землеробства. В загальних рисах її вже складено. Думаю, що першу закордонну пошукову мандрівку слід здійснити до Ірану…

Звичайно, організувати в той час, а це був неспокійний 1916 рік, велику експедицію було важко. Допоміг, як визнавав сам Вавилов, випадок і… ентузіазм самого Вавилова. Тоді царська Росія вела війну з Туреччиною. Серед військ, які квартирували в північних провінціях Ірану, поширилась невідома хвороба, яка на очах знесилювала армію. Підозра впала на місцевий хліб, який споживали солдати. Своє слово мали сказати вчені.

Прибувши до сусідньої країни, Микола Іванович швидко встановив причини хвороби. Виявилось, що іранська пшениця була заражена отруйними плевелами і для споживання не годилася. Корінні жителі до неї звикли, а ось для інородців вона була протипоказаною.

Убезпечивши своїх співвітчизників від лиха, молодий вчений міг повертатися назад. Та на цьому місія Вавилова не закінчилась — його експедиція тільки розпочиналася. “Ми задумали, — писав пізніше Микола Іванович, — складний маршрут, який дав би змогу охопити найголовніші землеробські райони Ірану”. Цей маршрут для російського вченого виявився надзвичайно плідним — стала цілком очевидною вражаюча концентрація багатств різновидностей пшениці з наближенням до стародавніх осередків землеробської культури. “Культура поля завжди йде рука в руку з культурою людини”, — скаже згодом учений.

Окрилений першим успіхом, Вавилов повертається до Тегерана, але на батьківщину не поспішає — навіть не перепочивши, вирушає на… Памір. Там, високо в горах, на нього чекає унікальна знахідка — абсолютно новий, невідомий досі різновид жита.

— Цей непримітний зовні колосок вартий усіх п’ятдесяти двох різновидностей пшениці, знайдених в Ірані, — сказав Микола Іванович своїм супутникам. — Він переконливо потверджує нашу теорію світових центрів походження культурних рослин. Заради цього треба було побувати на Памірі.

Одначе памірська знахідка, якій так радів учений, мало не коштувала йому життя.

…Гірська стежка над рікою Пяндж. Як змія, вона круто в’ється поміж скелястими узвишшями. В окремих місцях, на крутих поворотах, її заміняє штучний настил — забиті у щілини палі, прикриті довгими жердинами. Праворуч — стрімкий бескид, ліворуч — кілометрова, така, що й шуму річки не чути, безодня. Завширшки цей карниз — метр-півтора. Овринг — стежка без опори, повітряний перехід.

Одного разу на такому хисткому переході понесли налякані орлами коні. Вавилов їхав попереду. Він ледве встиг притиснутись до шиї коня, уникаючи смертельного зіткнення з камінним виступом, що низько нависав над головою. Ще й крикнув своїм супутникам, і ті вмить попригиналися до схарапуджених коней.

Коли овринг залишився позаду, начальник експедиції зліз з коня, витер спітніле чоло і, дивлячись, як плавно ширяли над прірвою орли, вимушено всміхнувся:

— Так ніхто б і не дізнався про нашу загибель. Хіба що ці птахи… Та що їм до нас? Вони тут царі, боги!

А поряд стояли киргизи-провідники і молилися на самого Вавилова, як на бога, що врятував їхнє життя.

Нелегко давався світовий перепис культурної флори!

Повернувшись з памірської експедиції, Микола Іванович з головою поринув у вир революційних подій. Він усім серцем сприйняв оновлюючі вітри Жовтня і з новим запалом узявся за оновлення рідної землі.

У червні 1920 року на III Всеросійському з’їзді селекціонерів він обнародував свій “Закон гомологічних рядів у спадковій мінливості”, який був розцінений як видатне досягнення молодої радянської науки.

Через рік тридцятитрирічного професора слухали учасники Міжнародного конгресу з сільського господарства, який відбувся у США. Виступ Вавилова став сенсацією. “Якщо всі росіяни такі, як Вавилов, — писали газети, — нам треба дружити з Росією. У біології з’явився свій Менделєєв”.

А “Менделєєв біології” вже поривався в нову експедицію. Його вабив Афганістан. Протягом віків доступ туди європейцям був закритий. Англійський мандрівник Фер’є писав наприкінці минулого століття: “Іноземцю, якому випаде побувати в Афганістані, вийти звідти здоровим, неушкодженим і з головою на плечах зможуть допомогти тільки сили небесні”.

Лише 1919 року, коли Радянська Росія визнала незалежний Афганістан, кордони цієї країни були відкриті для європейців. І тільки 1924 року радянські вчені вирушили туди шукати батьківщину пшениці. Тижнями вони йшли навмання — не було шляхів, не було карт, провідники відмовлялися вести “білих прибульців”. Ось уривки з щоденника Вавилова:

20 жовтня.

Шлях через перевал Парун… Віддалік видно вічні сніги. Караван ледве посувається перевалом. Люди й коні загрузають у снігу. Ніяких слідів дороги не видно… Точка перевалу — 4760 метрів.

21 жовтня.

Зупиняємось надвечір у лісі біля струмка. Розпалюємо величезне вогнище, щоб відігнати звірів…

22 жовтня.

Йдемо на Ваму… Дорога важка, простуємо стрімкими високосхідними кам’яними підйомами. Раз у раз на самій дорозі виступають прямовисні скелі, величезні купи кам’яних завалів. Ще важчими стають спуски… Кілька разів розвантажуємо в’юк і переносимо його на руках, а коней з великими зусиллями проводимо по кручах… Щогодини то одне, то інше нещастя: ось кінь повис над кручею, ноги в розколині; ось ягтани (в’юки) котяться з кручі до річки. Починаючи від самого перевалу Парун, коні без підків. Усі наші думки — аби коні вціліли… Що ближче до Вами, то важча дорога. Зупиняємося щопівгодини й міркуємо, як перебратися з каменя на камінь…

23 жовтня.

Виїжджаємо з Вами. Ніхто не погоджується вести караван, кажучи, що в Гуссаліку багато розбійників. Ледве вдається умовити чотирьох кафірів, видавши їм наперед по п’ять рупій, довести нас хоча б за кілька кілометрів до Гуссаліка, не входячи в нього. Дорога жахлива… Наче хтось навмисне вигадав перешкоди на кожному кроці, — то круча, то кам’яні уступи з метр заввишки. Переходимо напівзруйнованим мостом. Перший кінь провалився в плетиво мосту з гілок. Будуємо міст, носимо Дерева, каміння…”

Сам Вавилов, мандруючи по афганських долинах і горах, не раз ставав лікарем. Якось його зупинила група схвильованих вершників. Хтось стріляв і тяжко поранив їхнього “губернатора”. Російський доктор має допомогти.

Вавилов не став переконувати їх, що ніякий він не лікар, а негайно взявся до справи. При світлі численних смолоскипів він промив теплою водою рану, змазав йодом і ретельно забинтував.

Коли вавиловський караван був уже в дорозі, його знову наздогнали вершники. Зіскочивши з коней, впали перед начальником експедиції навколішки й гаряче дякували за зцілення їхнього вождя.

— Хоч ми й не ескулапи, — говорив опісля Микола Іванович своїм супутникам, — але подати руку допомоги стражденним — обов’язок кожної людини. Хоча, по правді, це ми повинні дякувати афганцям. Це ж на їхній території ми виявили “головний хліб землі”…

Тритікум вульгаре Кабулікум Вав.

Тритікум вульгаре Гератикум Вав. ет. Коб.

Тритікум вульгаре Бадахшанікум Вав. ет. Коб.

У цих назвах поєдналися слова трьох народів і трьох епох.

Тритікум вульгаре — це назва м’якої пшениці мовою стародавніх римлян.

Кабул, Герат, Бадахшан — назви афганських міст і областей.

Вав. і Коб. — імена радянських учених Вавилова і Кобелєва.

Повернувшись з експедиції, Вавилов писав: “Подорож була вдалою, розвідали весь Афганістан, дісталися до Індії, Белуджістану, були за Гіндукушем. Поблизу Індії дійшли до фінікових пальм, знайшли пражито, бачив дикі кавуни, дині, коноплі, ячмінь, моркву. Чотири рази переходили Гіндукуш, один раз шляхом Александра Македонського.

Зібрав силу-силенну лікарських рослин. Ніде в світі не бачив стільки аптек, аптекарів, як на півдні в Афганістані, цілий цех табидів-аптекарів. Так і назвав Кандагар “містом аптекарів і гранатів”. Гранати незрівнянні”.

Ще незрівняннішою була праця, що вийшла відразу після афганської експедиції, — “Центри походження культурних рослин”. Її автор був удостоєний щойно заснованої премії імені В. І. Леніна. Йому тоді ще не виповнилося й сорок років…

Що далі? Можна заспокоїтись, огледітись, спочити на лаврах. Ні, життя коротке, треба поспішати. І знову пошук, знову подорож по “глобусу”, бо ж лабораторією Вавилова, в якій він створював літопис зелених пам’ятників земної кулі, була вся земна куля.


Цього разу об’єктом уваги радянського вченого стали країни Середземномор’я. Франція, Алжір, Марокко, Туніс, Греція, Кріт, Кіпр, Сірія, Ліван, Палестина, Італія — цілий калейдоскоп країн і міст, зустрічей і вражень, пошуків і знахідок. І щоразу — “вибивання” в’їзних віз, банківські операції, перехід з мови на мову (вже тоді він знав близько двадцяти європейських, східних і стародавніх мов). І все це лежало на одних плечах, все доводилося робити самому. 9 липня 1926 року Микола Іванович писав на Батьківщину: “Нарешті я в Алжірі. Очі розбігаються. Не можу впоратись. Навкіл і дикі буряки, і дикий льон, і сила-силенна нових культур. Щоб охопити все, що треба, потрібно було б у 10 разів більше часу і бути в кількох особах зразу. Що можу, роблю. В усякому разі, Африку ми почали опановувати”.

Багато часу забирали безпереревні виступи, лекції. Професора Вавилова знав уже весь науковий світ. Хоч як він удавав із себе звичайного туриста, принаймні рядового ботаніка, його відразу впізнавали. Після одного з виступів він повідомив у Ленінград: “Тут тепер мені не стало життя після лекції. Треба тікати. У всіх є якесь діло. Всім треба знати думку Вавилова. Із скромного туриста, досі нікому не знаному, тут мене зробили відомим. Три номери газет присвячені викладу наших праць. Один с. — г. журнал друкує статтю на 20 сторінок про мою персону. Мені це зовсім не потрібно і тільки заважає”.

Микола Іванович перебував за кордоном не тільки як учений, а й як повноважний представник Країни Рад, приїзд якого не всім був до вподоби. Ось що писала тоді одна алжірська газета: “Більшовики… знову заворушилися. Заявляються якісь професори, цікавляться Марокко і проникають туди нібито з науковою метою. Цікаво, що ці “вчені” якось випадково знаходять в Алжірі невідомих російській колонії російських провідників з Марокко. Цікаво ще й те, що папери цих добродіїв зроблені ще в Парижі так, що причепитися абсолютно ні до чого”.

Він виконував благородну, гуманну місію, а в ньому дехто вбачав “агента революції”. Микола Іванович мало зважав на те. Він несхибно йшов до мети. На шостому місяці своєї середземноморської одіссеї писав: “Підсумовую Середзем’я. Ще рано. Але взагалі поїздка вдала. Зібрано величезний матеріал. І дещо зроблено для філософії. Все ще мало, так далеко до опанування світу, але опанувати його треба. Це завдання життя. І зробити це нікому”.

Якщо не я, то хто? Таким було подвижницьке кредо професора Вавилова, людини з чистими і гуманними помислами, людини, яка жила думами про хліб і людей, мріяла заквітчати дорідним колоссям усю планету. Ця мрія вела вченого у найглухіші закутні великого дому людства.

— Професоре, вас ждуть не діждуться на берегах Неви, — сказали Миколі Івановичу в римському повпредстві, куди він прибув після відвідин країн Близького Сходу.

— На мене чекає Африка, — сказав учений. — Потрібна віза на подорож до Ефіопії.

— Спочиньте, товаришу Вавилов. Ви ж в Італії! Мілан, Венеція, Флоренція, Неаполь, Помпея… А Рим? Чого вартий сам Рим?!

— Мені потрібно ближче до екватора, туди, звідки, як гадають антропологи, пішов рід людський, а разом з людиною, як дні за сонцем, йшли й культурні рослини.

— Ми розмовляємо різними мовами, — сказали дипломати. — Та ми вас зрозуміли, професоре. Отже, Ефіопія, країна “обпалених облич”… До речі, ви знаєте, напевне ж знаєте, що писав про цю країну перший історик світу Геродот?

— Так, батько історії писав, що в Ефіопії багато золота, водяться величезні слони, ростуть найрізноманітніші дерева, живуть гігантського зросту люди, найкрасивіші і найдовговічніші…

— Віза буде…

Через місяць радянський вчений був в Аддіс-Абебі. Його прийняв сам наслідник престолу Таффарі, майбутній імператор Ефіопії Хайле Селасіє. Про що вони говорили? Про… Жовтневу революцію, життя Країни Рад, Радянську Конституцію. Тон розмови задавав Таффарі. Вавилов охоче підтримував бесіду.

А що ж його експедиція, омріяна подорож до верхів’їв Голубого Нілу, мандрівка до легендарного озера Тана?

— Будь ласка! — благодушно розпростер руки Таффарі. — Немає ніяких проблем. Ось вам лист, у якому вам, як гостеві Ефіопії, гарантовано всіляку підтримку і допомогу…

З цим листом Вавилов звернувся до губернатора Аддіс-Абеби.

— Лист листом, — сказав той, — але хто вас убезпечить від примх дикої природи?

Знаєте, мертві піски, тропічні хащі, хижі звірі…

— Природу ми беремо на себе, — відповів Микола Іванович. — А ось чи можна покластися на виділених караванників? Чи слухатимуться вони? Я вимагатиму залізної дисципліни.

— А ви запасіться кайданами. Це найкраща дисципліна. У разі чого… Так роблять англійці, французи, німці…

— Кайдани? Ні, це не для нас. Я ліпше візьму партію сандалій.

— А це для чого?

— Щоб взути людей. Не брести ж їм босоніж по пісках та нетрях.

І караванники гідно оцінили цей, здавалося б, скромний прояв уваги до них. Коли на озері Тана начальник експедиції захворів на тифозну пропасницю, чорношкірі супутники оточили його зворушливою людською турботою. На гуманність білого прибульця з невідомої далекої країни ефіопи відповіли не меншою гуманністю. “Ось як іноді важливо, — писав згодом Микола Іванович, — міняти кайдани на взуття, так само, як зброю — на шматок хліба”.

Від озера Тана, ледь ставши на ноги після хвороби, Вавилов вирушив до Ерітреї. Звідти по Червоному морю він повернувся до Середземномор’я. Його чекали у Марселі. Він повернув до Іспанії.

— Гріх не відвідати Піренеї, — каже він капітанові пасажирського судна. — Від берегів цього півострова відпливали Христофор Колумб і Амеріго Веспуччі, Бартоломеу Діані і Васко да Гама… Вони йшли відкривати нові землі.

Він же, ступивши на землю Сервантеса і Гойї, відкрив для себе Іспанію: “Що більше ми вивчали Іспанію, то більше вона уявлялась нам чудовим історичним музеєм, де ще можна простежити різні етапи землеробської культури, мистецтва”.

Хліб і мистецтво… Для Вавилова ці поняття були невіддільними. Інтелігент-інтелектуал, високоосвічена людина, він, маючи діалектичний склад розуму, чудово розумів, що чим багатша культурна спадщина тієї чи іншої країни, тим більше там слідів культурного землеробства. Він шукав ці сліди і знаходив.

…А на берегах Неви його справді заждалися. На часі було створення задуманої В. І. Леніним Академії сільськогосподарських наук. Очолити її мав щойно обраний академіком АН СРСР і АН УРСР Микола Іванович Вавилов.

Це не входило до планів самого Вавилова. Повернувшись з країн Середземномор’я, він поривався в нову експедицію — до Китаю і Японії. Йому запропонували відкласти поїздку. Микола Іванович пише листа в Раднарком Миколі Петровичу Горбунову, з яким його єднало давнє співробітництво: “Я не можу пристати на Вашу пропозицію затримати поїздку на рік, бо насамперед основною своєю роботою вважаю дослідницьку і думаю, що інституція тільки виграє, якщо її керівник буде на належній висоті, це визначає загальний рівень роботи закладу. Трагедія багатьох закладів полягає в тому, що керівний персонал, завантажений адміністративною роботою, не в змозі бути на належній висоті щодо наукового орієнтування, і тим самим знижується рівень роботи всього колективу…

Я відмовився від поїздки на Міжнародний з’їзд асоціації селекціонерів, де я є членом президії, відмовився від запрошення (платного) по Німеччині для читання лекцій у червні — липні, відмовився від вельми спокусливої поїздки заради важкої, але, на моє переконання, важливішої справи — дослідження значущих для нас районів, — тієї справи, яка висуне наш заклад, як я гадаю, на більшу висоту…

Я сподіваюся, Миколо Петровичу, що Ви врахуєте психологію наукового працівника, наша робота і так іде в обстановці виняткової напруги, на межі норм…

Я дуже прошу Вас, Миколо Петровичу, приділити дещицю уваги порушуваному мною питанню, яке для мене є питанням виняткової важливості. Думаю, що воно відповідає і загальним директивам всебічної концентрації наукового працівника саме на науковій роботі”.

Яка виняткова скромність і водночас яка фанатична відданість обраній справі!

Микола Петрович Горбунов, боєць ленінської гвардії, член КПРС з 1917 року, вчений-хімік, у майбутньому академік АН СРСР, правильно зрозумів “наукову політику” Вавилова. Дозвіл на далекосхідну експедицію було дано. Очолив її сам президент ВАСГНІЛ Микола Іванович Вавилов. Йому минав тоді сорок другий рік…

У цій експедиції вчений-мандрівник, майбутній президент Географічного товариства СРСР, здійснив давній намір — відвідав могилу славетного Пржевальського, свого кумира, який був для нього взірцем подвижництва і самовідданого служіння науці. Стоячи на високому березі озера Іссик-Куль, де зустрів свій смертний час легендарний мандрівник і де йому встановлено надгробний пам’ятник, Микола Іванович пригадував свої мандри по Афганістану, нагородою за які йому стала медаль імені цієї відважної людини. А ще він пригадав слова мужнього підкорювача центру Азії про дослідника, який вирушає в пустелі й гори: “Не килимом там йому буде встелено шлях, не з привітною усмішкою зустріне його дика пустеля і не самі підуть йому в руки наукові відкриття. Ні! Ціною тяжкої праці й різноманітних випробувань — і фізичних, і моральних, доведеться заплатити навіть за перші крихти відкриттів. Тому для людини, що стала на чолі такої справи, безумовно, необхідні і міцність фізична, і сила моральна”.

Західний Китай, Японія, Тайвань, Корея… Щоб здійснити таку наддалеку подорож, треба було справді мати й силу фізичну, і силу моральну. А ще ж була мандрівка за океан. Північна Америка, Мексика, Куба, Перу, Болівія, Чілі, Аргентина, Бразілія, Еквадор, Панама… Там, на високогірних плато Анд, він зустрів своє сорокап’ятиріччя. Наближалась осінь життя. Що вона несла вченому? Сонячні дні благодатного ужинку чи холодну похмурість неба? На жаль, останнє…

Микола Іванович ще перебував на іншому кінці земної кулі, а на Батьківщині над його доробком збиралися свинцеві хмари, вже готувалося розпечене залізо, яким будуть випікати його благородні ідеї. Він ще збирав до обіднього столу планети зернину до зернини, а над його “хлібом” уже піднявся ніж, ім’я якому “лисенківщина”.

Вперше Микола Іванович почув про Трохима Лисенка у 1927 році, коли повернувся з середземноморської експедиції. Про цього вченого говорили й писали, як про нову “зірку” біологічної науки.

— Що це за один? — запитав Вавилов у своїх співробітників.

— Босоногий професор, який умудряється удобрювати землю без добрив, — відповіли ті не без іронії.

— Я серйозно запитую.

— Молодий і, безумовно, талановитий. Але малоосвічений і страшенно самолюбивий.

— Талановитий і самолюбивий? — перепитав добродушний Вавилов. — Це нічого. Пиха мине, а талант залишиться…

На жаль, не минула. Навпаки, з часом переросла в нічим не стримувану саморекламу, завуальоване показною скромністю нахабство, приховану руїнницьку заздрість до талантів і успіхів інших, нетерпимість до вищості чужого розуму.

Доброзичливий Вавилов не помічав цього або вдавав, що не помічає. Беззастережно вірячи в таланти, плекаючи й підтримуючи все нове й оригінальне, він запрошує Лисенка на роботу до Всесоюзного інституту рослинництва.

— Я не потребую менторів, — відповідає на це почесне запрошення скоростиглий професор.

— Дарма, — зауважує Микола Іванович. — Я теж такий був. Поживе, побачить, де зерно, а де полова…

Не побачив. Більше того, пригрітий вінценосною особою, невдячний старатель-улесник повів приховану війну проти свого благодійника.

Тим часом Микола Іванович, стоячи вище дрібних чвар і ставлячи загальні інтереси понад власними, продовжував і морально, і матеріально підтримувати “народного професора”. Він рекомендував обрати Лисенка академіком АН УРСР, включає його до складу радянської делегації на VI Міжнародний генетичний конгрес. За його пропозицією Лисенка обирають членом-кореспондентом АН СРСР, двічі вручають грошові премії.

Що це — компроміс, тактика лавірування, задобрювання? Ні, це була боротьба, боротьба за талант Лисенка.

У відповідь — брутальні прояви неприязні, які згодом вилились в організоване цькування глави радянської біологічної науки, вченого зі світовим ім’ям. Дійшло до того, що лавроувінчаний Лисенко заявив:

— Вавилов — безплідний теоретик. Його ідеї шкідливі, їх треба випалювати розпеченим залізом. Або я, або Вавилов…

Востаннє вони бачилися наприкінці липня 1940 року. Микола Іванович готувався до поїздки на Західну Україну, яка щойно ввійшла до складу СРСР. Він уже не був президентом ВАСГНІЛ. Це крісло зайняв Лисенко. Вони зустрілися на засіданні Біологічного відділення Академії наук. Там і відбулась їхня остання розмова.

Очевидці розповідають, що Вавилов передчасно залишив зал, сильно грюкнувши дверима. Він був не на жарт розгніваний.

— Я все сказав, що про нього думаю, — кинув він переляканій секретарці.

27 липня Микола Іванович вирушив до Львова. Пшеничні лани, що пропливали обабіч дороги, невимовно радували його зір. Отже, недарма він щодня підводився о четвертій ранку, недарма працював усі ці роки на межі людських можливостей, недарма об’їздив мало не всю земну кулю…

Зі Львова прибув у Чернівці. Через кілька днів виїхав у гори. Пізно вночі його машину зупинили…

Подробиці останніх днів геніального вченого стали відомі лише через багато років.

Вавилова заарештували 6 серпня 1940 року. Одинадцять місяців, 328 днів, тривало слідство. Звинувачення було безглуздо страхітливим — зрада Батьківщині і шпигунство. Суд, що тривав кілька хвилин, виніс вирок — найвища міра покарання.

Микола Іванович, не втрачаючи присутності духу, згнітивши серце, змушений був звернутися до “вершителів” порядку. Ось його лист до Л. П. Берії, який був тоді заступником Голови Раднаркому:

“Вельмишановний Лаврентію Павловичу!

6 серпня 1940 року я був заарештований і направлений у внутрішню в’язницю НКВС в Москву. 9 липня 1941 року рішенням воєнної колегії Верховного суду СРСР мене присудили до найвищої міри покарання.

Як при підписанні протоколу слідства за день до суду, коли мені вперше були подані матеріали свідчень по звинуваченню мене в зраді Батьківщині й шпигунстві, так і на суді, що тривав кілька хвилин, в умовах воєнної обстановки, мною категорично було заявлено про те, що це звинувачення побудоване на вигадках, фальшивих фактах і наклепах, ніякою мірою не підтверджених слідством… Перед лицем смерті, як громадянин СРСР і як науковий працівник, вважаю своїм обов’язком перед Батьківщиною заявити, як уже писав Вам у серпні 1940 року, відразу після арешту, що я ніколи не зраджував своєї Батьківщини і ні в думках, ні ділом не причетний до будь-яких форм шпигунської роботи на користь інших держав. Я ніколи не займався контрреволюційною діяльністю, присвятивши себе цілком науковій роботі.

1 серпня 1941 року, тобто через три тижні після присуду, мене було повідомлено в Бутирській в’язниці Вашим уповноваженим від Вашого імені, що Вами порушено клопотання перед Президією Верховної Ради СРСР про скасування присуду по моїй справі, і що мені буде подароване життя.

2 жовтня 1941 року за Вашим розпорядженням мене перевели з Бутирської в’язниці до внутрішньої в’язниці НКВС і 1 й 15 жовтня я мав бесіду з Вашим уповноваженим про моє ставлення до війни, до фашизму, про використання мене як наукового працівника, що має великий досвід. Мені було заявлено 15 жовтня, що мені буде надано цілковиту можливість займатися науковою роботою як академікові і що це буде з’ясовано остаточно протягом 2–3 днів.

Того ж дня, 15-го жовтня 1941 року, через три години після бесіди у зв’язку з евакуацією, я був етапом направлений у Саратов, у в’язницю № 1, де, за відсутністю супровідних документів про скасування вироку й про порушення Вами клопотання про його скасування, я знову був ув’язнений у камеру смертників, де й перебуваю по цей день. Тяжкі умови ув’язнення смертників (відсутність прогулянки, рундука, передач, мила, більшої частини часу позбавлення читання книг тощо), незважаючи на велику витривалість, призвели вже до захворювання на цингу. Як заявив мені начальник Саратовської в’язниці, моя доля і становище залежать цілком від центру.

Всі мої помисли — продовжити й завершити гідним для радянського вченого чином великі незакінчені праці на користь радянського народу, моєї Батьківщини. Під час перебування у внутрішній в’язниці НКВС, під час слідства, коли я мав можливість одержувати папір і олівець, написано велику книгу “Історія розвитку світового землеробства (світові ресурси землеробства та їх використання)”, де головну увагу приділено СРСР. Перед арештом я закінчував велику багаторічну працю “Боротьба з хворобами рослин шляхом впровадження стійких сортів” (на Сталінську премію), незавершеними залишились “Польові культури СРСР”, “Світові ресурси сортів зернових культур і їх використання в радянській селекції”, “Рослинництво Кавказу (його минуле, сучасне і майбутнє)”, велика книга “Осередки землеробства 5 континентів” (результати моїх подорожей по Азії, Європі, Африці і Північній та Південній Америці за 25 років).

Мені 54 роки, маючи великий досвід і знання особливо в галузі рослинництва, вільно володіючи провідними європейськими мовами, я був би щасливий віддати себе повністю моїй Батьківщині, померти за корисною роботою для моєї країни. Бувши фізично й морально досить міцним, я був би радий у тяжку годину для моєї Батьківщини бути використаним для оборони країни за моїм фахом, як рослинознавець, у справі збільшення рослинної продовольчої і технічної сировини…

Прошу і благаю Вас про пом’якшення моєї долі, про з’ясування мого подальшого життя, про надання роботи за моїм фахом, бодай скромною мірою (як наукового працівника і педагога) і про дозвіл спілкуватися в тій чи іншій формі з моєю сім’єю (дружина, двоє синів — один комсомолець, певне, на військовій службі і брат академік — фізик), про яких я не маю відомостей більше півтора року.

Дуже прошу прискорити рішення по моїй справі.

М. Вавилов

м. Саратов,

в’язниця № 1, 25.ІV.42 р.”

Марно смертник апелював до вінценосного “куратора наук”. Марно. На його захист повстали інші, зокрема колишній наставник і вчитель Дмитро Миколайович Прянишников, який говорив, що “Микола Іванович — геній, і ми не усвідомлюємо цього тільки тому, що він наш сучасник”. Старійшина радянських агрохіміків був на прийомі в Берії, доводив абсурдність звинувачення, але його клопотання було відхилено. Не допомогло й висунення кандидатури М. І. Вавилова на Сталінську премію за створення світової колекції культурних рослин.

Втрутилася світова громадськість. Навесні 1942 року Миколу Івановича обирають іноземним членом Лондонського Королівського товариства. Це, певне, і вплинуло на перегляд вироку. У червні 1942 року смертна кара була замінена двадцятьма роками позбавлення волі.

Останні дні свого подвижницького життя академік провів у Саратовській в’язниці. Писав книги, читав лекції в’язням, хоча знав, що його кінець близький. Але працював, працював… 26 січня 1943 року помер від виснаження.

“Ми підемо на вогнище, ми згоримо, але від своїх переконань не відмовимось”, — це були його останні слова.

Так, у той час, коли процвітали брехливі доноси і трагічні непорозуміння, коли доля людей вершилася за закритими дверима чи ґратами, переміг всесильний Лисенко та його прибічники. Але це була перемога тимчасовиків, людей, що утверджували цинізм і наклепи, формули заздрощів і розбрату.

Коли ниці, підлі люди, дбаючи про власні інтереси, догоджаючи вершителям “залізного порядку”, бачили одне, думали друге, говорили трете, а робили четверте, мужні й чесні творили Правду. І правда лишалася за ними. Серед цих людей був і Вавилов…

У 1955 році вчений посмертно реабілітований. Повернуто до життя, до дії всю його багатющу й неоціниму наукову спадщину, по-ломоносовському універсальну, по-вернадському глобальну, по-корольовському практичну. Ідеї Миколи Івановича Вавилова дістали широке світове визнання і багато в чому визначають сьогодні прогрес знань про рослинні ресурси Землі, про їх мобілізацію для задоволення потреб сучасного і грядущого поколінь.

У пошуках найкращих сортів хліба він, носій кращих людських рис, проникав у найглухіші закутні планети, мандрував по найвіддаленіших провінціях земної кулі, але завжди був у центрі подій, у центрі боротьби за торжество праведних людських ідеалів.

Йому були притаманні риси істинного творця: простота, доброзичливість, єдність слова й діла, мудрість і масштабність думки. Тим-то й сяє золотими літерами його ім’я на фасадних фронтонах великого дому радянської науки.


ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ ПАВЛА ХАЛЕБСЬКОГО (АЛЕПСЬКОГО){1}

Наступного дня вранці, у суботу 10 червня (1654 р.), ми під’їхали до берега великої ріки Дністер, яка розмежовує країну молдавську з країною козаків{2}. Ми переправилися через річку на суднах. Наш владика патріарх був одягнений у мантію і тримав у правій руці хрест, бо ж, за існуючим у країнах козацькій і московській звичаєм, благословляти можна не інакше як лиш з хрестом. У лівій руці він тримав срібну патерицю. Напередодні, за прийнятим звичаєм, наш владика патріарх сповістив листом про своє прибуття. Зійшовши на берег, ми підняли дерев’яного позолоченого хреста, замовленого нами у Молдавії, на високій червоній жердині; його ніс один із священиків, за прийнятим у країні козаків звичаєм; тут тільки перед патріархом носять хрест на жердині. Навстріч йому вийшли тисячі люду, сила-силенна (нехай бог благословить і примножить їх!). То були жителі міста на ім’я Рашків. Це дуже велике місто, збудоване на березі згаданої річки; у ньому є фортеця і дерев’яний замок з гарматами. Серед тих, хто зустрічав нас, були: по-перше, сім священиків у фелонях з хрестами, бо в місті сім церков, затим диякони з багатьма корогвами й свічками, потім сотник, тобто начальник фортеці й міста, військовий отаман, військо й півчі, котрі ніби з одних уст, співали стихирі приємним наспівом. Усі впали ниць перед патріархом і стояли на колінах доти, доки не ввели його до церкви. В місті нікого не лишилося, навіть малих дітей: усі виходили йому назустріч. Нас розмістили в домі одного знатного чоловіка.

Напередодні четвертої неділі після п’ятидесятниці{3} ми відстояли у них вечірню, також утреню вранці, а потому обідню, яка затяглася до полудня. Отут уперше настав для нас час поту й труда, бо в усіх козацьких церквах до землі московитів зовсім немає сидінь, навіть для архиєреїв. Уяви собі, читачу: вони стоять від початку служби до кінця непорушно, мов каміння, безупину кладуть земні поклони і всі разом, ніби з одних уст, співають молитов; і найдивовижніше, що в усьому цьому беруть участь і маленькі діти. Ревність їхня нас просто-таки вражала. О боже, боже! Як довго тягнуться у них молитви, співи й літургія!

Та ніщо так не дивувало нас, як врода маленьких хлопчиків і їхній спів, що виконувався від усього серця, в гармонії зі старшими.

Починаючи з цього міста і по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що збудила наш подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і доньок, уміють читати й знають порядок служб та церковні наспіви; крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх вештатися вулицями невігласами.

Як ми помітили, у цій країні, тобто у козаків, безліч удів і сиріт, бо з часів появи гетьмана Хмеля{4} і до цієї пори не припинялися страшні війни. Протягом усього року, вечорами, починаючи із заходу сонця, ці сироти ходять по хатах просити милостиню, співаючи хором гімни пресвятій діві приємним наспівом, що бере за душу, їхній голосний спів чути на великій відстані. Закінчивши спів, вони отримують з того дому, де співали, милостиню грішми, хлібом, їжею або чимось подібним, придатним для підтримування їхнього існування, поки вони не закінчать навчання. Ось причина, чому більшість із них письменна. Кількість письменних особливо збільшилася з часу появи Хмеля (дай бог йому довго жити), котрий звільнив ці краї і визволив ці мільйони незліченних православних від іга ворогів віри, проклятих ляхів.

А чому я зву їх проклятими? Тому що вони виказали себе мерзенніше й зліше, ніж брехливі ідолопоклонники, завдаючи мук своїм християнам, щоб знищити саме ім’я православних. Хай увічнить бог царство турків навіки віків! Бо вони беруть харадж{5} і не втручаються у справи віри, чи буде вона християнська чи нусайрітська, єврейська чи самарянська{6}.

Але ці прокляті не задовольнялися хараджем і десятиною з братів Христа, котрих вони тримали в рабстві, а віддавали їх у володіння ворогів Христа, жорстоких євреїв, як ми згодом про це розповімо за вірогідними даними. Вони не лише забороняли їм будувати храми і вилучали священиків, які знали таємниці віри, але також чинили ґвалтування їхніх благочестивих і цнотливих дружин і доньок. Бог, бачачи їхню пиху, підступність і жорстокість до їхніх братів християн, послав на них свого вірного служителя і раба Хмеля, котрий помстився їм, завдав рішучого удару їхній чванькуватій гордості і їхнім нещастям потішив ворогів їхніх, піддав їх приниженню, презирству, як ми згодом розповімо про все, що їх стосується.

Повертаємося до оповіді. За їхніми розрахунками, нам належало проїхати від цього Рашкова, кордону держави козаків, до Путивля, початку меж московських, близько 80 великих козацьких миль. У цих країнах довжина доріг вимірюється милями, а миля у них тягнеться на відстань понад три години швидкої їзди верхи або в екіпажі зі швидкістю гінця. Так ми завжди і їздили, як у них і заведено. Польська, чи козацька, миля дорівнює п’яти малим милям нашої країни. Ці 80 миль складають відстань землі козаків від півдня до півночі, як ми це згодом пояснимо.

Ми виїхали з Рашкова у згадану неділю після полудня з десятьма козаками, призначеними нам у супровід. Зробивши понад дві великі милі, до вечора прибули в інше місто, на ймення Дмитрашівка. Ми спустилися схилом у велику долину, де зустріла нас чимала юрба людей з міста, котрі допомогли нашим екіпажам піднятися на гору, на якій розташовано місто. Тисячі тисяч його мешканців (хай благословить і примножить їх бог!) вийшли нам назустріч; тут були, по-перше, семеро священиків семи церков міста з корогвами і свічками, потім старійшина міста і військо. <…>

Коли процесія до нас підійшла, наш владика патріарх, з благоговінням до хрестів та ікон, вийшов з екіпажу. За звичаєм, ми надягли на нього мантію і зібралися всі довкола нього, підтримуючи його поли. По тому як він, приклавшись до ікон і хрестів, усіх благословив, вони рушили попереду нього, під гучний хоровий спів, який — а над усе спів хлопчиків — сколихнув гору й долину.

Коли ми піднялися на гору і, пройшовши через ворота міської стіни, пішли вулицями міста, то побачили не одну тисячу чоловіків, жінок і дітей у такій безлічі, що були приголомшені (бог нехай благословить і примножить їх!). У той час як наш владика патріарх проходив повз них, усі падали ниць перед ним на землю і вклякали, аж поки він пройшов, і тільки тоді підводилися. Голови наші йшли обертом від вигляду величезної кількості дітей різного віку, котрі сипались як пісок. Ми помітили у цьому благословенному народі побожність, богобоязність і благочестя просто-таки дивовижні. Так ми дійшли до церкви св. Дмитрія, куди нас завели. Протоієрей зайшов у вівтар і возгласив: “помилуй нас боже” та ін., пом’янувши ім’я христолюбивого царя Олексія, цариці Марії та дітей їхніх; потім ім’я патріарха антиохійського і свого митрополита Сильвестра. За кожним вигуком усі в церкві присутні співали хором тричі: “Господи помилуй!” Протоієрей закінчив молебство.

Нашому владиці патріарху піднесли святу воду, і він окропив нею церкву і передніх богомольців, а потім бризнув і на решту. Із співом і свічками вони рушили попереду нас і провели до дому протоієрея, де нас розмістили. Увечері діти-сироти, за звичаєм, ходили по домівках, співаючи гімни; наспів і приємні голоси їхні, що захоплювали й тішили душу, чарували нас. Що ж до згадки у молитвах в усіх цих землях русів, тобто козаків, московського царя Олексія, то причина цьому та, що нинішнього року козаки, у згоді з гетьманом Хмелем, присяглися цареві й підпорядкували йому свою землю{7}.

Досі хан і татари були в союзі з гетьманом Хмелем. Під час свят минулого Богоявлення у ляхів було до 200 000 війська, а у гетьмана понад 300 000, та хан мав понад 120 000. Союзники напали на ляхів і з божою поміччю перемогли{8}. Оточивши їх зусібіч і замкнувши посередині, вони відрізали підвезення до них харчів. Кажуть, що лише з голоду померло їх близько сорока тисяч. Затим козаки й татари з усіх боків ринули на них, зім’яли їх полчища і діяли мечем доти, доки не втомились і не набридло їм. Величезна здобич дісталась обом союзникам, а татари понад те захопили незліченну кількість у полон живими. Ніхто з ляхів не врятувався, крім тих, кому судилося довго жити, і ці разом зі своїм кралем, тобто государем, тікали у свою столицю, названу Краків, збудовану з каменю і оточену сімома мурами, де й укріпились. Хміль із ханом переслідував і обложив їх. Розповідають, що король і польські вельможі, бачачи, що становище їхнє безнадійне і що вони, вісім років воюючи з Хмелем, не мають сил і засобів його перемогти, наважились послати до хана й обіцяли йому і татарам 200 тисяч динарів, аби тільки він залишив Хмеля і, замість того, щоби бути з ним заодно, став проти нього. Хан, діставши таку пропозицію, згодився, і татари, відділившись від Хмеля, пішли в свою землю, забравши з собою в полон із землі козаків до 10 000 чоловік. Коли Хміль пересвідчився в тому, що сталося, то страшенно обурився і, не знаючи іншого притулку, крім московського царя, послав до нього декого із своїх вельмож, прохаючи і благаючи його, з любові до православної віри, прийняти його під свою руку і не дати ворогам знущатися над ними. Від самого початку своєї діяльності гетьман виявляв хоробрість і розум, мав чин сотника і у спадок від предків користувався для свого утримання доходами одного міста. Колишній польський король ставився до нього з великою любов’ю і, крім власного його імені Зіновій, назвав його ще Хмелем, що їхньою мовою означає завзятий{9}.

Уся ця країна, названа Малою Руссю, з давніх-давен і до нинішнього часу управлялась своїми царями. За свідченням історії, жителі її за правління грецького імператора Василія Македонянина були навернені через нього у християнство.

Царем їхнім у той час був Володимир, а столицею місто Київ, і вони складали незалежну державу. Та що жодному народові неможливо вічно зберігати свою незалежність, всеславний творець віддавав один свій народ у владу іншому для його викорінення, як це трапляється з древніх часів і донині.

Розповідають, що цей народ, тобто ляхи, вийшов із земель франкських і завоював усі ці країни; доказ цього ясний: лях латиною означає лев (а ім’я країни ляхів латинською мовою Полонія). З цієї причини печатка їхнього короля, а також і печатки їхньої країни мають зображення лева і, крім того, орла. Отож вони карбують монету “гріш собачий” із зображенням лева відповідно до свого ймення і свій злотий із зображенням двокрилого орла. Вони вихваляються цим, кажучи: “ми сини Александра і його нащадків”, і ще понині оздоблюють себе і своїх коней крилами великих птахів{10}. Усе це йде від їхньої бундючності, зарозумілості й гордості, бо немає на всій землі народу, рівного їм з гордості, пихи й зверхності, як у подальшому це стане ясно з того, що ми розповімо з їхньої історії, коли богові буде завгодно.

Завоювавши ці країни, ляхи з надмірної гордості не захотіли поставити їм царя, котрий би володарював над ними, але кожен з них, завоювавши і підкоривши ту чи іншу землю, ставав її правителем, і так ішло від батьків і дідів до цього часу. Над собою вони поставили чужоземця і назвали його кралем, тобто великим беєм, призначивши йому землі для прожиття. Становище його таке, що він не може вершити ніяких справ, ні важливих, ні малих, окрім як за їхньою радою і наказом. Коли захочуть, зміщують його і ставлять іншого своєю волею, але не зі свого народу, а чужоземця, щоб він не міг утвердити у них свій рід. Таке становище триває з того часу досі.

Потім ляхи оволоділи безліччю міст, збільшивши ними свою державу, бо всі околиці її відвойовані ними від чужих держав. Сталося це тому, що внаслідок своєї надмірної зарозумілості і своєї хоробрості вони перемогли усіх довколишніх правителів, настрахали їх і з їхньою допомогою заволоділи частиною земель германського імператора — він же государ Австрії, названий Цісарем, — з великим числом міст і фортець, оволоділи, як кажуть, п’ятнадцятьма містами держави шведської, що поблизу держав французької і німецької, частиною землі угорської і напали на володіння молдавські. Тридцять років тому вони захопили велике місто у володіннях московського царя на ім’я Смоленськ, околиці якого славляться своєю неприступністю, і підкорили його не мечем, а хитрістю. Сталося так: дід царя, котрого ієрусалимський патріарх Феофан свого часу посвятив патріархом над Москвою і котрий називався Федором і був перейменований Філаретом{11}, ще раніше поїхав до ляхів послом для укладення дружби від свого сина, царя Михайла; та що ляхи завжди були зрадниками і клятва для них нічого не означає, то вони тримали його у себе заложником доти, доки обидві сторони не дійшли згоди між собою, щоб місто це віддати їм, ляхам, і таким чином його звільнили від їхніх рук. Словом сказати, вони були ворогами всім довколишнім царям, з котрих жоден ніколи не нападав на них і не воював з ними.

Підкоривши всю країну козаків, вони не задовольнилися хараджем і десятиною з них, але почали віддавати їх у власність євреям і вірменам і врешті дійшли до насильства над їхніми дружинами і доньками, так що козаки, які були государями і володарями, зробились рабами клятих євреїв. Це перше. Другим було те, що здавна у ляхів існувала поведенція обертати 40 000 козаків у військо, аби вони стерегли їх від татар. Проте справа кінчилася тим, що ляхи геть відмінили цю поведенцію, щоб не лишати у козаків сили. Відтак вони дедалі збільшували своє тиранство, і нарешті козаки мусили слухати звернені до них промови священиків — єзуїтів, чи то пак єзидів{12}, котрі прагнули всіх православних винищити й зробити подібно їм, франкам, послідовниками папи. Сорок років тому вони дійшли до того, що зруйнували всі їхні церкви і припинили у них священство і довели своє безбожжя і тиранство до такого ступеню, що спалили митрополита землі козаків разом з одинадцятьма його єпископами і священиками, засмаживши їх у вогні на залізних прутах{13}, думаючи цим застрахати козаків, — безчестя і жахи, яких не творили свого часу ідолопоклонники.

О цій порі наші брати козаки терпіли великі страждання, і сміливці з них тікали з-під влади ляхів на острів у гирлі великої ріки Дніпро, яка впадає у Чорне море. Тут вони збудували велику неприступну фортецю, в якій почали селитися і хоробрі юнаки із чужоземців, але без жінок, і тепер їх зібралося близько 50 тисяч. Вони звуться по-турецьки тонун-козаки{14}. Своїм промислом вони чинили розбій і грабунки на Чорному морі.

Тим часом усі козаки терпляче зносили утиски й образи ляхів і зазнавали від них тиранство так само, як свого часу потерпали мученики, але не ремствували й не звертали на них уваги в терпінні скоряючись призначенню Всевишнього бога.

Років тридцять тому серед козаків з’явилися троє братів водночас{15} і, піднявшись на ляхів, воювали з ними и розбили їх ущент, хоча проти братів зібралася сила війська. Вони оселились у місті Києві й збудували монастир. Коли покійний патріарх ієрусалимський Феофан намірився їхати в цю країну, вони вислали до 5000 козаків, щоб провести його з Молдавії, і привели до себе з великою шаною і повагою. Він висвятив тоді для них митрополита, єпископів{16} і безліч священиків, після чого вони відправили його в Московію. Ляхи, не маючи сили подолати цих трьох братів, стали вести з ними дружбу з хитрістю і підступом, поки не підіслали отруїти усіх трьох отрутою, і, умертвивши їх, прийшли і заволоділи тим, що захопили у них брати, винищивши їхнє військо всілякими мерзенними вбивствами. Вони перебрали міру в тиранстві і насильстві над своїми підданими і пригноблювали їх до краю. На покійного Феофана, який перебував у Москві, вони палали гнівом, і тому він, дізнавшись про це, рушив шляхом через країну татар і цим врятувався від ляхів.

Невдовзі по тому султан Осман з’явився з понад семистами тисячами, щоб відвоювати у ляхів фортецю Хотин, котру споруджено в стороні Молдавії, та відому фортецю Кам’янець, що лежить навпроти. Тоді ляхи змирилися перед козаками і просили їх, обіцяючи платню, допомогти їм і дати відсіч султанові. Козаки охоче почали воювати з ним, бо вони були міцні у битвах, примусили його повернути назад{17} з невеликим числом людей, як це добре відомо. Врешті військо умертвило його. Між ляхами і турками встановилася дружба, і останні віддали їм фортецю Хотин, котрою мусить володіти господар Молдавії, проте наклали па них щорічну данину в 70 000 грошей і в 30 000 голів великої і дрібної худоби. Одначе ляхи цього не виконали.

За добро, вчинене їм козаками, ляхи відплатили ще більшими утисками, розраховуючи цим порушити їхню єдність. Бог, побачивши їхню пихатість, погорду і порушення клятви, розгнівався на них і воздвиг вірного раба свого Хмеля для помсти їм і визволення обраного свого народу від рабства й неволі ляхам, дарував йому міць і допоміг знищити їх усіх мечем і полоном, як сказано: “коли народ превозноситься, бог дасть над ним владу іншому, аби викоренити його”.

Коли Зіновій, котрого король ляхів назвав Хмелем, з’явився і ревно поставився до віри, але не мав ні сили, ні помічника, ні опори, то спершу послав просити Василія, господаря молдавського, і Матвія, господаря волоського, допомогти йому визволити православних козаків від поневолення євреями і проклятими вірменами.

Замість того щоб підсобити і прислужитися йому в ім’я віри, вони відплатили йому злом, бо Василій відіслав його власного листа до своїх друзів ляхів на доказ вірності своєї дружби і ворожнечі до них Хмеля; а Матвій негайно надіслав до своїх друзів турків звістку про зміст його листа. Хміль, ошуканий у своїх сподіваннях, неодноразово посилав прохати допомоги у царя московського Олексія{18}, та останній не захотів зважити на його прохання, бо ж Хміль був бунтарем. Такий звичай царів. Коли його сподівання на всіх не справдилися, творець облагодив його справу дивовижним чином.

А саме його друг король домовився з ним потай, що Хміль підніме повстання, і він, король, допомагатиме йому військом, щоб знищити всіх вельмож ляської землі і йому стати царем самодержавним, правити самому, а не бути під ними. Як ми казали, вельмож було багато і кожен володів великою областю у спадок від батьків і предків. Були серед них такі, котрі мали понад сто тисяч війська і менше — до десяти тисяч. Але у своїх прагненнях вони не мали згоди між собою і кожен діяв самостійно, отож вони й загинули один за одним.

Що ж зробив Хміль? Узявши із собою свого сина Тимофія, він, років вісім тому, подався до козаків, які жили на острові{19}, і змовився з ними. Вони зраділи і відіслали його до хана татарського, щоб також вступити з ним у змову. Прибувши до татар, він обіцяв їм багато здобичі, але вони йому не вірили і побоювались його. Тоді він залишив у них свого сина заложником і вони уклали з ними клятвену угоду і, ставши заодно, послали з ним близько двадцяти тисяч чоловік; та козаків з острова до нього приєдналось близько п’ятисот, бо решта ще боялася. Союзники вчинили напад на межі ляської землі. Правитель тієї області, дізнавшись про це, вислав проти них близько сорока тисяч війська. З божою поміччю козаки напали на них і здобули перемогу, причому взяли в полон більшу частину й захопили багато здобичі. Побачивши це, татари страшенно зраділи, відіслали полонених у свою країну і пішли воювати з цим же правителем, котрий ставився до них зневажливо. І бог дарував козакам перемогу над ним. Вони заволоділи усією його землею за попередньою угодою між ними і татарами: “землі і здобич нам, а полонені вам”. Оскільки всі піддані були козаками, які страждали під гнітом тиранії і рабства, то вони повстали разом із Хмелем і захопили безліч міст. У Хмеля стало до п’яти тисяч чоловік. До нього приєдналось багато тисяч татар, коли вони побачили велику здобич. Вони підкоряли все нові й нові міста, мордуючи їхніх правителів, аж поки не виступив проти них великий гетьман, або візир, що їхньою мовою називають комісар, тобто мирахор короля, з понад 200 тисячами війська, сповнений зарозумілістю, пихою і гординею.

Розповідають, що ляхи покинули всі свої житла і вирушили на війну з Хмелем. Розкинувши табір і намети, вони поводились так, ніби вийшли на веселу прогулянку, пославши сказати Хмелеві: “Ось ми вийшли тобі назустріч зі своїми дружинами й дітьми і з усією пишнотою, золотом, сріблом, екіпажами, кіньми, з усіма нашими скарбами і з тими, хто є в наших оселях”. Це було справедливо, тому що вони сиділи у своїх наметах, їли, пили, пиячили і сміялись і реготали над своїм холопом Хмелем, кажучи: “Ми всі з’явились перед тобою, просимо до нас і забери скрині із золотом: ось вони всі тут”. Бог, бачачи їхню гординю і марнославство, навіяв Хмелеві хитрість, котру він і здійснив. А саме, в одну ніч козаки рушили туди, де паслися польські коні, і, перебивши слуг, захопили всіх коней. Потім відійшли і наробили стягів по числу своїх коней, тобто у кожного вершника в руці було знамено, а всього до 5000 знамен і ще до 50 000 маленьких барабанів. Так вони пішли й напали на ворогів удосвіта, коли ті спали, вважаючи себе у безпеці. Козаки гукнули серед них і вдарили в усі барабани; ляхи прокинулися, побачили, що з усіх боків їх оточують знамена, кинулися шукати коней, але слуги сповістили їх про те, що сталося. Тоді вони втратили будь-яку надію на порятунок, і гнів божий покарав їх, бо вони почали лупцювати один одного. Козаки докінчили винищення, всіх добили і захопили їхнє майно і скарби. Воєначальник польський сховався під воза, і слуги прикрили його гноєм. Проте він не уникнув кари козаків: вони відкопали його і розрубали на шматки, глузуючи над ним віршами і говорячи: “Вчора ти сміявся над нами і прохав нас заволодіти твоїм майном і багатством, а нині ти закопаний у гною, сіромахо! Устань, піднімися на трон, великий наш царю! І не журися!”

Таким чином, козаки заволоділи всією країною і повернули її собі, викоренивши весь рід ляхів, вірмен та євреїв{20}, і Хміль по відношенню до них виявив такі зразки хоробрості і воїнської хитрості, яких ніхто не здійснив, крім нього. Бог дарував йому силу і допоміг його справі від початку до кінця його діяльності і своїм мечем завдав нищівного удару їхній великій гордині і впертості.

Як ми згадали, кожен вельможа був самостійним і боронив свою землю сам по собі, не бажаючи, щоб хто-небудь з інших володарів допомагав йому своїми військами: у їхніх очах це вважалося ганьбою, і ніхто на це не погоджувався. За таких обставин вони вдалися до обману і були залишені без допомоги; інакше, якби всі вони заодно об’єдналися зі своїм королем, як це робиться у царів і як вони зробили раніше під час нападу турків на Кам’янець, зібравши всі свої сили, ніхто б не зрівнявся з ними у силі й могутності, окрім самого бога.

Король їхній був таємно другом Хмеля{21}, посилав до нього, схвалював і зміцнював його наміри, маючи на меті знищити всіх своїх вельмож. Дізнавшись нарешті про це, вони перехитрили його, напоїли отрутою, і він помер. Гай-гай! Як жаль його! На його місце посадовили його брата. Коли ляхи врешті впевнилися, що безсилі подужати Хмеля, то уклали з ним дружню угоду, з метою обдурити його і отруїти; проте не могли. Пробували всілякі хитрощі, щоб умертвити його, але марно, тому що бог був з ним.

У таких стосунках він перебуває до них по сей час. Коли татари захопилися жадібністю і відділились від Хмеля, останній послав виявити свою покору цареві московському. Нарешті справу було владнано за посередництвом патріарха і з причини ревності московитів до православної віри. Цар надіслав Хмелеві й усім його вельможам царські каптани і зробив його князем за важливістю його держави. Потім він відіслав двох воєвод, тобто міністрів, з 60 тисячами війська в місто Київ. Вони звели довкола нього фортецю, озброїли й утвердилися в ній, щоб відбивати від козаків ворогів їхніх ляхів. Цар записав на службу 40 000 козаків{22} із щорічною платнею від скарбниці, приєднавши їх до свого війська. Між царем і ляхами і їхнім королем була велика дружба, отож він відіслав свого посла сказати їм так: “Хай буде вам відомо, що я вимагаю від вас три речі, якщо бажаєте, щоб давня дружба збереглась між нами: по-перше, оскільки земля русів, тобто козаків, стала моєю, то ви більше не ходіть на них війною і не завдавайте їм ніякої кривди, і як у вас є татари і — мають мечеті, євреї — і мають молитовні, вірмени — і мають церкви, то нарівні з ними вважайте і братів Христа козаків, котрі, подібно мені, православні; по-друге, ви повинні іменувати мене царем Великої і Малої Росії; по-третє, ви повинні повернути мені місто моїх предків Смоленськ з усіма гарматами, воєнним спорядженням і зброєю. Якщо ви згодні на це, колишня дружба між нами і вами залишиться; в іншому випадку знайте, що я піду на вас війною”.

Розповідають, що ляхи, вислухавши це, обурились, особливо один, на ім’я Радзивілл, зять Василя, господаря Молдавії{23}, котрий був великим гетьманом і незалежним у тій країні, а також і багато інших. Кажуть, що король дав свою згоду, та ті не захотіли.

Дивись же, що зробили ці негідники, не маючи над собою голови. Нинішнього року на Великдень, саме в ніч на велику п’ятницю у чисту суботу й на Великдень, вони прийшли і вчинили напад несподівано на 70–80 містечок у країні козаків, знаючи, що мешканці їх зайняті молитвами у своїх церквах і що козаки ніколи не беруться до зброї у великий піст. Ляхи зробили це головним чином з метою досадити цареві, до якого козаки вдалися під захист. Під час нападу вони перебили мечем усіх, кого захопили, навіть немовлят, розпорювали животи вагітним жінкам і втекли. Почувши про це, Хміль послав за ними військо, але їх не наздогнали, а розбили їхній ар’єргард, котрий був винищений до ноги разом з одним із єзуїтів, який їх підбурював. Потім козаки напали на деякі ляські міста, перебили всіх, кого там знайшли, і спалили у помсту за те, що ті з ними вчинили.

Розповідають, що цар, дізнавшись згодом про це, страшенно розгнівався і спорядився в похід проти ляхів, бо кров мучеників, ними змордованих, змішана з кров’ю Христа, їхнього господа, напередодні його чесного розп’яття, кричала про них до бога. Христолюбивому цареві було навіяно іти на ляхів війною з понад 600 тисячами. Він вийшов із своєї столиці, міста Москви, у понеділок, коли був початок Петрового посту, саме того дня, в який ми виїхали з Валахії, як ми в цьому впевнилися згодом. Він рушив на Смоленськ і обложив його, послав Хмелю 90 000 ратників, а одного із своїх візирів зі 100 000 вершників відіслав до кордонів татарської землі, щоб стерегти тамтешні місця і не допустити татар вийти на допомогу ляхам. Але хан татарський, розтративши великі багатства, взяті у ляхів, послав до них з вибаченням: “Я не маю змоги виступити із своєї землі до вас на допомогу з причини сили-силенної московитів, котрі стоять насторожі”. Незабаром він помер, і на місці його став ханом інший{24}. Ось що сталося.

Повертаємося до оповіді. Ми виїхали із згаданого Дмитрашкова через його славнозвісну дерев’яну фортецю і мости. Проїхавши півтори милі, прибули в інше містечко, на ім’я Гарячківка. <…>

Проїхавши ще дві милі, ми прибули в інше містечко на ім’я М’ясківка, котре має дерев’яну стіну і фортецю. Тепер копають рови навколо цих міст з обави на те, що зробили ляхи в ніч перед Великоднем. Назустріч нам також вийшли всі мешканці цього міста, священики в облаченнях з корогвами і свічками, під спів дітей, і полковник Михайло, котрий стояв за межами міста з 12 000 війська для нагляду за кордоном країни ляхів, Молдавії і країни татар. Нас завели до церкви в ім’я Владичиці. У місті є ще інша церква в ім’я св. Миколи. У ньому ми заночували. Рано-вранці всі вийшли нас проводжати і спорядили з нами кількох ратників.

Проїхавши дві милі, ми прибули в інше містечко, оточене укріпленнями і з дерев’яною фортецею усередині; ім’я його Жабокрич. <…>

Наш шлях цього дня і далі йшов лісом. Ляхи в час свого володарювання мали в ньому свою силу, користуючись ним для будівництва фортець, міст і осель. Козаки, заволодівши країною, розподілили землі між собою, і тепер цей ліс рубають, випалюють коріння і засівають землю зерном.

Усяке місто й містечко в землях козаків повні люду, особливо маленьких дітей. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні дуже багато, їхні чоловіки були вбиті в безперервних війнах.

Але у них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей юними і з цієї причини вони численніші зірок небесних і піску морського.

Поблизу кожного міста чи поселення неодмінно буває великий ставок, утворюваний дощовою водою чи річками, для риби. Посередині він має дерев’яну греблю, на якій лежать в’язанки хмизу, покриті гноєм і соломою; під нею течуть протоки, які крутять млини, отож люди мають разом і воду, і рибу, і млинам нічого не потрібно. Все це є неодмінно в кожному місті й маленькому поселенні.

Пристрої, що їх вони застосовують для обертання млинів, дивовижні, бо ми бачили млин, який починав рухатися пригоршнею води.

Знай, що, починаючи з Валахії і Молдавії, у країні козаків і землі московській усі шляхи проходять через середину міст і сіл, причому подорожній вступає в одні ворота і виїздить через другі, а потайних доріг повз міста взагалі немає. Так їм безпечніше їздити.

Ми виїхали з Жабокрича, після того як священики в облаченнях з корогвами провели нас за місто, як у них це заведено. Дорогою ми переїжджали через велику річку, на якій у кожній загаті зроблено шлюз для збирання риби і для млинів, так що ми чудувалися; у своїй країні друзи називаються ті, що затримують землю{25}, а ці козаки затримують воду. Проїхавши дві милі, ми прибули в базар, або точніше місто, велике й краще пройдених нами; ім’я його Ободівка. В ньому є чимале високе укріплення. Ми в’їхали таким же чином, як вже розповідали, — по мосту, що над ставком посеред міста. Назустріч нам вийшли, за звичаєм, священики в облаченнях, з хрестами і корогвами, а також правителі міста і все його населення, не виключаючи дітей та жінок. У місті дві дерев’яні церкви: в ім’я Успення Богородиці і св. Михайла, величні й високі, з банями і відкритими дзвіницями, що їх ми бачили здаля. Нам траплялось відвідувати величні церкви зимові й літні, з численними скляними вікнами, які тішать серце; всі вони збудовані нещодавно, за часу правління гетьмана Зіновія Хмеля (хай продовжить господь життя його!). Імена у козаків, чоловіків і жінок, всі даються на честь найшанованіших святих.

Священики їхні мають особливий знак: вони носять ковпаки з чорного сукна з чорною опушкою, які не відрізняються від оксамитових. У багатих з них ковпаки з чорного оксамиту і з соболиним хутром. Протопоп носить суконий капелюх з хрестом; багаті — чорний оксамитовий. Перед архієреями вони стоять з непокритою головою, так само і в церкві.

Ми вирушили звідси у середу вранці 14 червня і їхали між численними садами, котрим нема ліку, і річками і праворуч і ліворуч. Бовваніли різноманітні посіви заввишки у зріст людини, наче величезне море у довжину і ширину. Проїхавши одну милю, ми прибули в досить велике місто з дерев’яною просторою фортецею, з мурами навколо, з ровами і гарматами; ім’я його Баланівка. Довкруж кожного міста, тобто за околицею, буває дерев’яна стіна, а всередині ще одна. Понад кріпосною брамою стоїть високий дерев’яний брус із зображенням розп’ятого Христа (нехай прославиться ім’я його) та знарядь його розп’яття, тобто молотка, кліщів, цвяхів, драбини тощо. Розп’яття існує з часів ляхів. І тут теж вийшли нам назустріч. За годину ми виїхали звідси і, проїхавши ще милю, дісталися трьох інших містечок, які лежать поряд на березі ріки, з трьома дерев’яними укріпленнями і трьома ровами; ім’я їхнє Сумівка. Нас повели до церкви на честь святої Параскеви.

Знай, що на дверях кожної з церков козацьких буває залізний ланцюг, на зразок того ланцюга, який накладають на шию полоненим. Ми запитали про нього, і нам розповіли, що кожному, хто не приходить до церкви на світанку після дзвону, чіпляють цей ланцюг на шию на весь день, і він лишається розп’ятим на дверній стулці, не маючи змоги поворухнутися. Це його епітимія.

За годину ми виїхали і переправились на суднах поблизу цього міста через згадану широку річку, яку називають Буг. Потім ми проїхали ще дві милі і надвечір дісталися двох містечок з укріпленнями, ровами, і високими фортецями всередині. Вони називаються Соболівка. В одній з фортець є церква в ім’я господа Христа, в другій — дві величні церкви в ім’я св. Миколи і св. Михайла. Поблизу два великих озера. Заради нас влаштували великий хресний похід з корогвами. Вранці в четвер ми встали рано. Проїхавши менше двох миль, ми прибули в інше містечко. Воно на узгір’ї, з укріпленнями і ставками навкруги і зветься Мочулка. У ньому дві високі церкви в ім’я Успіння і св. Миколи. Проїхали ще милю і дісталися трьох інших великих містечок, котрі мають укріплення, кожне окремо: їхня назва Степанівка; у кожному з них є гарна церква: одна — в ім’я Владичиці, інші — св. Михайла і св. Миколи. Але вони постраждали від вогню, бо ці містечка з числа тих, на які напали ляхи на Великдень, перебили мешканців і спалили. Слідом за цим ми прибули до другого містечка неподалік від тих, з добрим укріпленням, на ім’я Важна. Побіля згаданих містечок ставки, на витоках яких стоять млини. Тут є чудова церква в ім’я св. Миколи. Ще через милю ми прибули в друге містечко з укріпленням і церквою в ім’я св. Миколи. Воно зветься Янів. Тут ми ночували.

Усі ці містечка лежать на невеликій одне від одного відстані: і так по всій землі козаків. О, яка це благословенна країна! Не встигнеш пройти відстань, рівну відстані між Алеппо і ханом Туман{26}, як стрінеш по дорозі десять, вісім чи п’ять поселень. Так на великих дорогах, а що праворуч і ліворуч від них, то без ліку. Кожне місто неодмінно має три дерев’яні стіни, які добре утримуються: зовнішня зв’язана з окремих частин, щоб кіннота не могла увірватися; дві інші, з ровами між ними, споруджено всередині міста. Неодмінно буває фортеця з гарматами, отож на випадок, коли мешканці будуть переможені ворогом, котрий прорветься крізь усі три стіни, то вони можуть зайти до фортеці, і в ній оборонятися. Біля міської стіни велике озеро води, широченний рів і дорога проходить через нього по вузенькому мосту. Під час небезпеки міст руйнують і тому не бояться ворога.

Більша частина цих укріплень була збудована тільки із страху перед ворогами, татарами, котрі з’являються в цій країні несподівано. Звичайно, виступаючи із своєї країни, вони не сповіщають своїх ратників, куди йдуть, щоб звістка про це не поширилась. Вони проходять відстань п’яти, шести днів шляху за один день кінним загоном. Кожен вершник має чотири, п’ять заводних коней, і, коли котрийсь з них втомиться, він сідає на іншого. Пройшовши таким чином на відстань місячного шляху, вони ховаються в горах і степах, ночами несподівано нападають і тікають, бо зовсім не мають сили для війни. Такі їхні дії у цій країні. Коли вона перебувала в руках ляхів, то кожні двадцять, тридцять, сорок чи п’ятдесят селищ були під владою одного пана, а козаки були його підданими, тобто рабами: їх примушували працювати вдень і вночі над спорудженням цих укріплень, копанням ровів і ставків для води, очищенням земель тощо. Коли ж володарювати став гетьман Зіновій Хміль (дай бог йому довго жити!), то вони отримали всі права і владу над тим самим, над чим у роботі мучились і страждали: вороги ошукались у своїх розрахунках.

Уставши вранці у п’ятницю, ми проїхали одну милю й прибули в містечко на ім’я Обозівка. Воно оточене ставками води й млинами. У ньому є гарна церква. Фортеця ж і всі стіни згоріли, бо це містечко з тих, котрі були спалені безбожними ляхами у ніч перед Великоднем. Оскільки це містечко було добре укріплене, то мешканці сусідніх селищ тікали до нього. Невірні обложили їх, і що люди були не готові до оборони, то вороги перемогли, накинулись на них і всіх перебили мечем; таким чином, вони зробились співучасниками господа їхнього Христа у стражданнях. Їх було тисячі. Круг цього міста є ще чотири селища, з якими було вчинено так само.

Не зупиняючись, ми проїхали ще одну малу милю і прибули в містечко під назвою Талалаївка, яке зазнало тієї ж долі. Скоро ми добулися другого селища, поблизу першого, на ім’я Орадівка. Укріплення його спалено, але у ньому лишилось невелике число людей. Наші серця розривались за них і з причини того, що сталося. Одначе вони вийшли нас зустріти за звичаєм і привели нас до великої церкви в ім’я св. Михайла. Досі ми не бачили в землі козаків подібної за висотою і величчю її п’яти бань. Решітка галереї, яка оточує церкву, вся різьблена і дзвіниця над її брамою теж має решітку. Церква ця нова, але мешканцям не вдалось натішитися нею. Всі ми багато плакали за тими тисячами мучеників, котрих убили вороги віри і облудники в оцих сорока чи п’ятдесяти містечках, числом, можливо, сімдесяти чи вісімдесяти тисяч душ. О невірні! О нечисті люди! О жорстокі серця! Що вчинили жінки, діви, діти, немовлята, щоб їх убивати? Якщо ви маєте мужність, йдіть воювати зі старцем (нехай продовжиться його життя!), який зробив вас посміховиськом світу, перебив ваших вельмож і князів, винищив ваших сміливців і відважних мужів і перетворив вас на предмет презирства і глуму. Його ім’я Хміль. Яке це чудове ім’я: завзятий! Самі ляхи прозвали його Хмелем, а слово “хміль” у них означає: завзятий. Так його назвав король. Вони дали йому це прізвисько “Хміль” за ім’ям рослини, яка у них проростає; вона схожа на квасолю квітами і листям, але в’ється по деревах, її вони сіють по всій цій країні у своїх городах і садах, де вона в’ється по довгих жердинах, що їх вони ставлять для цієї мети. Її плоди збирають після того, як зів’януть квіти, поцятковані зеленими плямами і кладуть їх у киплячу рідину, яку вони перетворюють на спиртний напій, саме кладуть у відвар жита (сім’я, схоже на пшеницю), з якого женуть міцний спирт. Взимку хміль звичайно засихає і служить паливом, а коли настає весна на Великдень, він пускає паростки і піднімається. Тому вони й порівнювали з ним Хмеля, бо в час посту він припиняє війну і битви, знімає меч і веде мирне життя у себе вдома. Тоді з’являються ті, у кого немає ні голови, ні віри, палять, розорюють і вбивають геть аж до великодня, а він сидить спокійно. Та коли настає світлий великдень (з його квітами), він піднімається і до нього збирається 500 000 бійців{27}, воїнів за віру православну, йдуть на самопожертву з любові до господа їхнього, а не з бажання дістати утримання чи інші вигоди. Хміль тепер може пишатися цим перед царями всієї землі, бо у нього понад 500 000 ратників, котрі служать без будь-якого утримання. На його поклик вони з’являються до нього на допомогу зі своїми припасами харчів і всього, що їм необхідно. І вони всі, і він великодного свята до великого посту живуть у степах, у розлуці з дружинами й дітьми, у цноті й цілковитій чистоті. В такому стані вони перебувають з року в рік до цього часу, ось уже вісім років. Який це благословенний народ! Який він численний! Яка ревно православна віра! Яка вона велика! Скільки тисяч їх убито в боях чи під час несподіваного нападу, скільки тисяч татари забрали в полон, і все ж вони тепер нараховують таку величезну кількість війська (хай буде благословенний їхній творець!).

Але скількох ляхів перебили козаки! Сотні тисяч з дружинами й дітьми, не лишаючи з них жодного.

Ми роздивлялися палаци їхніх вельмож і правителів, що всередині фортець, з великої відстані, з причини, що їх висота з банями і решітками величезна. Хто їх оглядає і заходить туди, захоплюється їхньою витонченістю і будовою, а також їхніми печами, котрі набагато вищі кипарисів; це місця для вогню, який розводять узимку. Тепер ці палаци в руїнах, безлюдні й служать притулом для собак і свиней. Що ж до породи євреїв і вірмен, то їх будинки, крамниці й заїжджі двори, які їм належали, тепер зробилися лігвищем для диких звірів, бо Хміль (хай буде довгим його життя!), заволодівши цими численними містами, винищив у них до ноги всі чужі народи, і тепер ця країна зайнята чисто православними козаками.

Повертаємося до оповіді. Мешканці згаданого міста просили нашого владику патріарха освятити їхню церкву, бо прокляті ляхи до неї заходили, понівечили образи й осквернили її. Від великодня до цієї пори у ній не правили, очікуючи проїзду через місто архієрея, котрий би освятив її для них. Наш владика патріарх учинив водосвяття і освятив церкву.

Відразу після цього ми рушили і, зробивши ще дві милі, прибули у велике місто, поділене на три фортеці, з них кожна на одній стороні. Третє з цих укріплень являє величезну дерев’яну цитадель на узвишші, яку нині будують заново: копають рови, укріплюють міцними вежами і ставлять гармати. Ім’я міста Умань. Усі за звичаєм вийшли зустрічати нас з корогвами і свічками, священики та диякони в облаченнях, разом з полковником Симеоном і його військом. Він стояв поза містом зі своїм численним військом для нагляду за кордоном татар і ляхів.

Нас привели у величну високу церкву із залізною банею гарного зеленого кольору. Вона дуже простора, вся розмальована і збудована з дерева. Її срібні лампади із свічками чудового зеленого кольору численні. Над притвором гарна дзвіниця. В ньому є висока решітка, обернена до хоросу; за нею стоять півчі й співають за своїми нотними книгами з органом; голоси їхні розносяться наче грім. Це місто є перше велике місто у країні козаків; його будинки високі й красиві, більша частина належала ляхам, євреям та вірменам; вони з багатьма круглими вікнами з різноколірного скла, над якими висять ікони. Городяни мають дуже гарне вбрання. У місті дев’ять чудових церков з високими банями: в ім’я Воскресіння, Вознесення, св. Тройці, Різдва Богородиці, Успення, св. Михайла, св. Миколи, Воздвиження Хреста, а також на честь великодня; бо це місто було центром округи при ляхах і має багато їхніх величних палаців. <…>

Ми виїхали з Умані. Полковник провів нас за місто і призначив нам загін, як раніше. Ми зробили одну милю і прибули в інше місто з укріпленнями і цитаделлю на ім’я Краснополка. За звичаєм, нам влаштували зустріч; бо щоразу, як ми виїжджали з того чи іншого міста, один із ратників, що нас супроводжував, випереджав нас, везучи листа від полковника до всіх його підлеглих із звісткою, щоб вони приготували приміщення, наїдки і напої у кількості, достатній для всіх наших супутників, — нас було близько сорока чоловік: ми і наші служителі, наші супутники, ігумени монастирів та їхні слуги, а також приготували б коней для наших екіпажів та накосили свіжої трави для коней, бо, як ми згадували, в цій країні все літо до жовтня буває зелень і квіти, і ми дуже дивувались весняним квітам у літню пору.

Нас завжди зустрічали за містом, за їхнім звичаєм, з хлібом заради його достатку; також, коли ми сідали до столу, передовсім клали хліб. Мешканці міста вийшли нам назустріч на деяку відстань від міста, як ми вже розповідали. Бувало, коли наближалися корогви та хрести, наш владика патріарх із благоговіння до них виходив з повозу, за своїм повсякчасним звичаєм, і йшов у мантії на велику відстань, поки не входили в церкву, звідки ми таким же чином ішли до приготованого нам приміщення, біля воріт якого піднімався хрест на жердині.

Відвідавши церкву св. Михайла, ми відразу поїхали і, зробивши ще милю, увечері на п’яту неділю по п’ятидесятниці прибули у велике місто з трьома лініями укріплень і трьома замками на ім’я Маньківка. Вона має чотири великих ставки; будинки його чудові, гарні; вони належали євреям і вірменам. У ньому чотири церкви: в ім’я Спаса господнього, св. Михайла, владичиці і св. Миколи. За містом є монастир, котрий тепер будують заново.

Нас зустріли за звичаєм за містом священики й диякони з корогвами, хрестами і численними свічками. Нас завели до церкви зі співом, який тривав, поки протопоп не сказав ектенію, поминаючи ім’я нашого владики патріарха антиохійського, їхнього митрополита Сильвестра, гетьмана Зіновія та царя Олексія, як це завжди було заведено. Вони вийшли попереду нас в облаченнях із свічками й співом, поки не розмістили нас у наготованому для нас домі. Наш владика патріарх благословив їх, і вони пішли.

Знай, що на цій землі козаків немає вина, але натомість п’ють відвар ячменю, дуже приємний на смак. Ми пили його замість вина: що ж було робити? Та цей ячмінний відвар прохолодний для шлунка, особливо в літню пору. Що стосується меду, який також варять, то він п’янить. Вариться ще горілка, яка робиться з жита, схожого на зерна пшеничної пажитниці; вона дешева і її вдосталь.

Уставши вранці цієї неділі, ми відстояли у них утреню, а потому обідню. Опісля я пішов оглянути палац правителя цього міста, якого звали Калиновський. Він був з числа можновладних правителів країни ляхів. Головних між ними було четверо: один звався Потоцький, другий — комісар; це той самий, про якого ми розповідали, як він був убитий на початку правління козаків; він мав 200 000 війська. Третій — цей Калиновський. Від міста Умані до Рашкова, включаючи цей останній, усе з іншими містами в значній кількості належало йому і складало його володіння. Він мав сорок голів кращих цінних турецьких коней і двадцять тисяч власних сміливців, зодягнених у дороге вбрання, та, окрім них, він мав багато тисяч війська. Коли прийшов Хміль і воював з ним і він був розбитий, татари узяли його бранцем у свою країну разом з Потоцьким. Тоді молдавський господар Василь поручився за них, поки вони не відкупились, кожен по вісімдесят тисяч золотих. Четвертий вельможа звався Вишневецький. Він був третім правителем по той бік ріки Дніпра.

Василь, визволяючи їх, мав на увазі зробити їм добре діло, щоби згодом вони воздали йому кращим. І справді, вони воздали, бо саме ляхи послали допомогу його ворогові Стефану-воєводі, коли той ішов війною під фортецю Сучаву, влучили, стріляючи з гармат, у Тимофія, сина Хмеля, його зятя і вбили його, як ми про те розповідали. Василь ошукався у своїх припущеннях, та й Хміль за це дуже розгнівався на нього, бо ті двоє, повернувшись до своєї країни, відновили війну з Хмелем і козаками, та хоробрий Тимофій виступив проти них, зіткнувся з ними і, убивши обох своїм мечем, стер пам’ять про них з лиця землі.

Що ж до палат Калиновського, то вони стоять на околиці міста і видко їх з великої відстані з причини своєї висоти. Між ними й містечками велика ріка і величезний ставок з мостом. Палати являють собою фортецю на вершині високого пагорба; круг них великий рів і дерев’яна стіна; зовнішня зв’язана із кілків проти нападу кінноти, а друга, внутрішня, суцільна.

Перед брамою стоять великі гармати, а над брамними стовпами з обох боків малі гармати. По окружності фортеці зведено міцні дерев’яні вежі. Посеред двору є просторий майдан, у передній стороні якого височить чудова будівля — палац, весь із міцного вогнетривкого дерева, гладенько обтесаного з чотирьох боків, відполірованого і геть суцільного, так що непомітні склейки, а подумаєш, що весь дім чи стіна з одного шматка в довжину і ширину. Довжина кожної дошки чи чотирикутного бруса п’ятдесят ліктів і більше за нашими вимірами, а заввишки чотири лікті. По всьому величезному палацу з кожного боку чотири таких бруси лежать уздовж один на одному до стелі. В цій будівлі багато приміщень, над якими ще є кімнати поверхами, один на другому. Що ж до вогнищ і печей, тобто місць для вогню у зимову пору, то вони величезні і заввишки набагато більші від кипарисів, сягають аж до верхнього поверху і вельми широкі. Поблизу цього палацу є величезні конюшні. Ми піднялися кількома сходинками аж на гору другого верхнього палацу, що над брамою фортеці. Це цілі палаци: один над одним, які мають безліч вікон з усіх боків. Вони схожі на будівлі гори св. Симеона у нас і округу Маарра; вельми красиві й оздоблені карбуванням. Тому, хто сидить на горішньому поверсі, видно, можливо, на відстань одного дня шляху і більше всіх, хто прямує сюди з різних місць і різними шляхами. Тепер ці палати в руїнах, ніким не обжиті і ніби плачуть по своїх колишніх господарях. <…>

Так само і всі будівлі цього міста красиві, і дерево їхнє гладенько обтесане й відполіроване, бо, як ми згадували, вони належали вірменам та євреям, яких козаки стерли з лиця землі, заволодівши їхнім добром і багатством, їхніми будинками, майном, садами і землями. Вони варті того, бо в дні ляхів вони були правителями і панами, завідували митницями і вкрай поневолили козаків. Коли творець дарував владу цим останнім, то вони стерли і саму пам’ять про них з лиця землі. О який це благословенний народ! І яка це благословенна країна!

Велике достоїнство її в тому, що немає в ній ані жодного чужого іншої віри, а лишень чисто православні, вірні та побожні. Яка ревність, властива святій душі і чистій вірі, воістину православній! Блаженні очі наші за те, що вони бачили, вуха наші за те, що вони чули, і серця наші за пережиту ними радість і захват.

Побувавши в полоні й під гнітом, козаки тепер живуть у радощах, веселощах і свободі; збудували соборні церкви, спорудили благоліпні ікони, чесні й божественні іконостаси. Як ми помітили, церкви одна одної благоліпніші, кращі, прекрасніші, вищі й більші, іконостаси та ікони одні одних красивіші й величніші, навіть сільські церкви одна краща іншої. Люди почали вголос сповідати свою віру з новою ревністю і віддалися з більшою пристрастю вченню, читанню і приємним церковним співам. І вони достойні цього, бо живуть, задовольняючись вельми малим, їдять що трапиться і вдягаються у що прийдеться.

Уставши вранці у понеділок 19 червня ми проїхали дві милі й прибули в інше, велике місто, яке лежить між горами, з укріпленнями і цитаделлю, влаштованою з кручі однієї з гір, з великим озером, яке розлилося в долині, на греблі якого стоять чотири млини з дивовижними рушійними пристроями, як і в усіх інших млинах цих країн: потік води падає згори й обертає зовнішні колеса, а їх вісь крутить млини для подрібнення пшениці. Є також пристрої, котрі рухають м’яла для жита і ячменю, причому товкачі то піднімаються, то опускаються у ступи. Жито вживають розтовченим й подрібненим для викурювання горілки, а ячмінь варять і добувають сік. Є ще м’яла для льону, який сіють, щоб виготовляти з нього сорочки. Між колесами іззовні прилаштовано великі дерев’яні чани, у яких в часи ляхів валяли сукна, після того як вода текла по них протягом багатьох днів. <…>

Відтоді як ми ступили на землю козаків і до нашого виїзду з неї ми, за їхнім звичаєм, безкоштовно користувалися возами і кіньми на підмогу для перевезення нашої поклажі з міста до міста, бо наші коні підупали на цьому довгому шляху.

Невзабарі ми виїхали з цього міста й зробили чотири милі. Увесь наш шлях лежав величезним лісом. Дерева рубали, випалювали коріння, зорювали землю і на тому місці засівали. Так чинили люди по всій цій країні; а в дні володарювання ляхів, як нам розповідали, подорожній не міг бачити сонця: такими були величезними і густими ліси, тому що ляхи дуже дбали про них і вирощували як сади (про що нами згадано), потребуючи дерево для будівництва міських стін, укріплень і будинків. Козаки ж, заволодівши лісом, поділили землю на ділянки, влаштували загорожі й рубають його вночі та вдень.

Увечері ми прибули до великого міста теж з укріпленнями, водами й садами, бо ця благословенна країна схожа на гранат за своєю величиною і квітучим станом. Ім’я міста Лисянка. У ньому чотири церкви. <…>

З цього міста ми надіслали до богом охороняємого Хмеля, гетьмана Зіновія, листа, в якому сповіщали його, за звичаєм, про своє прибуття, бо він з військом стояв на відстані чотирьох великих миль від цього міста.

У вівторок, виїхавши з міста, ми проїхали одну велику милю і прибули в інше місто з укріпленнями, новим ровом і ставком на ім’я Медвин. У ньому три церкви: в ім’я владичиці, св. Миколи і св. Георгія. Тут буває ярмарок для купівлі та продажу у свято різдва Іоанна Хрестителя 24 червня.

Вибравшись звідси, ми проїхали ще дві великі милі просторим лісом між двома містами, шляхом вузьким і важким, що йшов долиною. Через невеликі проміжки шлях перегороджений зв’язаними колодами для перешкоди нападу кінноти. Праворуч та ліворуч видно впорядковані будинки, числом близько трьохсот. На дні долини у них ідуть один за одним до десяти ставків для риби; вода тече з одного ставка в другий, тобто з протоки греблі першого до другого, від другого до третього… На ставках млини; греблі обсаджені численними вербами.

Завваж, що на озерах усіх цих країв росте звичайно багато жовтої квітки ненуфар, а також подвійної білої.

Ніщо так не дивувало нас, як видимо-невидимо у них запасів птиці, а саме: курей, гусей, качок, індичок, котрі без ліку гуляють в полях та лісах, годуючись оддалік від міст та сіл. Вони кладуть свої яйця серед лісу та в затишних місцях, тому що немає кому їх розшукувати з причини їхньої великої кількості. У цій країні немає і не знають ні тхорів, ні орлів, ні плазунів; а якщо зрідка й трапляються змії, як ми бачили одну на шляху з Валахії до столиці Московії і вбили її, то вони нешкідливі. Немає в них ні злодіїв, ні грабіжників.

Знай, що в будинках цієї країни ми бачили людей, тварин і птахів і вельми дивувались багатству у них усіляких благ. Ти побачиш, читачу, в домі кожної людини до десяти й більше дітей з білявою чуприною на голові, за велику білявість ми прозивали їх старцями. Вони погодки і йдуть драбинкою одне за одним, що ще більше додавало нам подиву. Діти виходили з домів подивитись на нас, але більше ми ними милувалися: ти побачив би, що більший стоїть скраю. Біля нього нижче його на п’ядь, і так усе нижче й нижче аж до найменшого з другого краю. Хай буде благословен їхній творець! Що нам сказати про цей благословенний народ. З них убиті в ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон тисячі; морової пошесті вони раніше не відали, але в ці роки вона з’явилася у них, забираючи сотні тисяч у сади блаженства. При всьому цьому вони численні, як мурахи, і незліченніші зірок. Можна б подумати, що жінка у них буває вагітна і народжує три, чотири рази на рік і щоразу по три, по чотири немовляти. Але правильніше те, як нам казали, що в цій країні немає жодної жінки безплідної. Це очевидно і для будь-кого безсумнівно.

Що ж до їхніх свійських тварин і худоби, то ти побачиш, читачу, в домі кожного господаря (хай благословиться творець!) десять видів тварин: по-перше, коні, по-друге, корови, по-третє, вівці, по-четверте, кози, схожі на газелей, по-п’яте, свині, по-шосте, кури, по-сьоме, гуси, по-восьме, качки, по-дев’яте, індички в безлічі у декотрих, по-десяте, голуби, для яких є місця над стелями будинків. Тримають також собак.

Найбільше нас дивували різноманітні породи свиней різного кольору й вигляду. Вони бувають чорні, білі, червоні, руді, жовті й сині; також чорні з білими плямами, сині з червоними плямами, червоні з жовтими плямами, білі з рудими плямами, декотрі з них рябі, а деякі смугасті. Як часто ми дивилися на їхніх дитинчат і сміялися! Нам жодного разу не вдавалося втримати хоч одного з них; безсумнівно, у них у череві дияволи: вони вислизають, як ртуть. Їхні голоси відлунюють на велику відстань. Самки їхні народжують тричі на рік: уперше в своєму житті приносять одинадцять поросят, вдруге — дев’ять, утретє — сім, учетверте — п’ять, уп’яте — три, у шостий раз у своєму житті лише одного, не більше; потім вони взагалі перестають пороситись і робляться безплідними, придатними тільки на забій. Ріжуть звичайно самців, а самок лишають. Для них є окремі пастухи! Що стосується курей, гусей і качок, то кожна порода утримується окремо.

Що ж до їхніх різнорідних посівів, то вони дивовижні і численні й бувають усіляких видів. Про них скажемо у своєму місці.

Повертаємося до опису трьох будинків. У мешканців дві церкви. Ім’я цього місця Ісайки. Кожен дім оточений садком, огорожа якого утворена з вишень, слив та інших дерев. Земля у них засаджена капустою, морквою, ріпою, петрушкою, латуком та іншою городиною.

Увесь згаданий ліс оточений огорожею, і кожен його бік належить комусь із мешканців. Вибравшись із лісу та вузької дороги, ми проїхали ще одну милю — а всього чотири цього дня — і наблизились до великого міста з укріпленнями і цитаделлю на ім’я Богуслав. Ми переїхали човнами велику річку, названу Рось. Усі шестеро священиків згаданого міста в цей час уже очікували нас в облаченнях з корогвами, а також півчі з іншим людом; з військом було знамено христолюбивого, войовничого гетьмана Зіновія з чорної та жовтої шовкової тканини смугами з вигаптуваним на ньому хрестом.

Всі вони чекали нас на березі річки. <…>

Що стосується гетьмана Хмеля, то він зі своїми полками стояв поза цим містом. Йому надіслали звістку про наше прибуття. У середу пізно вранці прийшла звістка, що гетьман їде вітати нашого владику патріарха. Ми вийшли зустрічати його поза наше житло, біля якого пролягає шлях у фортецю, де для гетьмана було приготоване приміщення. Він під’їхав від міської брами з великим почтом, серед якого ніхто не міг би його впізнати: всі були у чорному вбранні і з дорогою зброєю, а він був одягнений у просте коротке плаття і носив малоцінну зброю. Побачивши нашого патріарха здаля, він зійшов з коня, що зробили й інші, хто був з ним, наблизився до нього, вклонився і, двічі поцілувавши край його одіяння, приклався до хреста. Де очі ваші, господарі Молдавії та Валахії? Де ваша величність і пиха? Кожен з вас нижчий будь-кого з полковників, його підлеглих: господь з правосуддя і справедливості осипав його дарунками і наділив щастям мірою, недосяжною царям. Він тут-таки взяв під руку нашого владику патріарха і рушив з ним крок за кроком, доки не ввів його всередину фортеці, причому плакав. О читачу! Ти міг би бути свідком мудрості його промов, його лагідності, покірливості, смирення і сліз, бо він був вельми радий нашому владиці патріарху, надзвичайно його полюбив і казав:

“Вдячний богові, що удостоїв мене перед смертю побаченням з твоєю святістю”. Він багато розмовляв з ним про різні предмети, і все, про що просив його наш патріарх, він покірно виконав. Воно так, що господар Валахії кир Костянтин і вельможі волоські були у великому страху перед гетьманом, чекаючи, що він ненароком з’явиться у них зі своїм військом з причини катування, полону та іншого, вчиненого господарем Матвієм, коли військо його розбило козаків{28}, вони дуже просили нашого владику патріарха поклопотатися за них перед гетьманом і надіслати їм від нього листа, котрий заспокоїв би їх. Гетьман виконав його прохання і послав їм бажане. Також і новий господар Молдавії Стефан дуже його боявся з причини вбивства сина його Тимофія та інших мерзенних убивств, що їх молдавани вчинили над козаками. Він їх також простив і надіслав їм листа у відповідь на їхні листи до нього.

Потім гетьман розпитував нашого патріарха про багато речей. Затим ми піднесли йому дарунки на тацях, укритих за їхнім звичаєм хустками: уламок з каменю з кров’ю господа нашого Ісуса Христа зі святої Голгофи, дзбан із святим миром, коробку мускусного мила, духмяне мило, мило аллепське, коробку льодяників, ладан, фініки, абрикоси, коштовні, великий і малий, килими, рис, посудину з кавовими бобами, тобто з кавою, оскільки він полюбляє її, і касію.

Навпроти нього сидів його візир і верховні з його наближених: писар-канцлер і десятеро з його полковників. Усі вони, за їхнім звичаєм, з голеними бородами. Таке пояснення імені “козак”, тобто той, хто має голену бороду і пишається вусами, а значення імені “полковник” те саме, що паша чи емір.

Цей Хміль — муж похилого віку, але немало наділений дарунками щастя: щирий, спокійний, мовчазний, не цурається людей; всіма справами займається особисто, помірний у їжі, питві та одежі, наслідуючи спосіб життя великого з царів Василя Македонянина{29}, як про нього оповідає історія. Усякий, хто побачить його, подивиться на нього й мовить: “Так ось він, цей Хміль, чия слава та ім’я рознеслись по всьому світу”. Як нам переказували, у франкських землях складали у хвалу йому поеми та оди на його походи, війни з ворогами віри й завоювання. Нехай його зовнішність непоказна, але з ним бог, а це велика річ. Молдавський господар Василь був зросту високого, суворого, статечного вигляду, слово його виконувалось беззаперечно, він славився у всьому світі й володів великим іменем і скарбом, та все це не допомогло йому, і як у перший свій похід, так і вдруге і втретє і багато разів він повертав назад. Який контраст, Хмелю, між твоїм гучним іменем та діяннями і твоїм зовнішнім виглядом! Воістину бог з тобою, він, котрий поставив тебе, щоб визволити свій обраний народ від поневолення язи?кам, як у давнину Мойсей визволив ізраїльтян від гноблення фараона; той потопив єгиптян у Червоному морі, а ти знищив і вибив ляхів, котрі гірші за єгиптян, своїм гострим мечем. Хвала богу, який здійснив через тебе всі ці великі діла!

Якщо, траплялося, хто-небудь приходив до нього із скаргою під час столу чи звертався до нього з промовою, то він говорив завжди тихенько, щоб ніхто не чув: такий повсякчасний їхній звичай. Що стосується того, як він сидів за столом, то він сів нижче, а нашого владику патріарха посадив на першому місці, відповідно шані, котра йому личить на зібраннях; не так, як господарі Валахії та Молдавії, котрі самі займали перші місця, а архієрея садили нижче себе.

Затим подали до столу миски з горілкою, котру пили ковшами ще гарячою. Гетьманові поставили вищого ґатунку горілку у срібному келиху. Він спочатку пропонував пити нашому владиці патріарху, а потім сам пив і частував кожного з нас так, як ми стояли перед ним. Воззри на цю душу з праху земного! Хай продовжить бог її існування! У нього немає виночерпіїв, ані особливих людей для подавання йому страв і питва, як це водиться у царів і правителів. Потому були подані до столу розписані череп’яні тарелі із солоною рибою у вареному вигляді та з іншим у малій кількості. Не було ні срібних таць і келихів, ні срібних ложок, ні чогось подібного, хоча в кожного із слуг його є подекілька скринь, наповнених тацями, келихами, ложками і скарбами ляхів із срібла та золота. Але всім цим нехтують, перебуваючи в поході; коли ж бувають удома, на батьківщині, тоді інша річ.

Перед заходом сонця гетьман розпрощався з нашим владикою патріархом, провівши його за фортечну браму, і сів у свій екіпаж, запряжений одним лише конем. Не було царських карет, оздоблених коштовними тканинами і запряжених великим числом чудових коней, хоча у гетьмана таких тисячі. Він тут-таки поїхав під зливою, подаючись до свого війська. На ньому був білий дощовий плащ. Він під’їхав, надіславши нам грошей на дорогу з вибаченням, а також дав листа в усі підвладні йому міста для одержання харчів і питва, дармових коней та повозів і ще листи до царя московського і до воєводи Путивля. Ось що сталося.

Знай, що держава ляхів складалась з трьох частин: одна частина — та, котру відібрав у них і захопив гетьман Зіновій; вона має протяжність на місяць шляху в довжину і стільки ж у ширину, вся наповнена мешканцями, фортецями й укріпленнями, як гранат зернами; друга частина — та, що лишається у їхніх руках тепер; третя частина — середня, котру гетьман геть спустошив: спалив її міста і поселення, перебив там чоловіків, причому більша частина мешканців стала бранцями татар, і перетворили її на безлюдний степ, кордон між ним і ляхами на протязі кількох днів.

Знай, що у Хмеля тепер вісімнадцять полковників, тобто паш, з яких кожен править багатьма містами і фортецями з силою-силенною мешканців. Між ними є четверо-п’ятеро, з котрих кожен має під своєю владою сорок, п’ятдесят і шістдесят міст; війська, зобов’язаного службою у них 60, 50, 40 тисяч, найменший серед них має під своєю владою тридцять, сорок міст, а війська — 20, 30 тисяч. Ті, що нижчі від них чином, мають під владою кожен по двадцять міст і менше, а війська — по 20 тисяч і менше. Всі ці тисячі війська збираються у Хмеля під час походу, складаючи 500 тисяч. Вони досконало навчені знань різних військових хитрощів. Нині у гетьмана близько ста тисяч хоробрих молодих людей, вправних у верховій їзді та джигітуванні. Раніше ці війська були просто селяни, не володіли ніяким досвідом у війні, але поступово навчились. Згадані ж молоді люди всі навчалися з малих літ наїзництву, хоробрості, стрільбі з рушниць і метанню стріл. Завваж, що всі ці воїни не одержують платні, але сіють хліб, скільки забажають, потім жнуть його і забирають його по своїх домівках. Ніхто не бере з них ні десятини, ані чогось подібного: вони від усього цього звільнені, і в такому становищі перебувають усі піддані країни козаків: не відають ні податків, ні хараджу, ні десятини{30}. Але Хміль віддає на відкуп увесь митний збір з купців на кордонах своєї держави, а також доходи з меду, пива й горілки за сто тисяч динарів утримувачам митниць. Цього вистачає йому на витрати на цілий рік. Окрім того, він нічого не бере.

Ці відомості про Хмеля й козаків, котрі ми передали докладно, старанно і в точному викладі, після багатьох розпитувань та перевірки я зібрав з трудом і зусиллями, пересвідчуючись у їхній правдивості. Скільки ночей я просиджував над записуванням, не дбаючи про відпочинок!

Що ж до згаданої фортеці Богуслава, то вона дуже сильна, оточена двома стінами, одна всередині другої, і двома ровами. Вежі її численні, і з південного боку вона тягнеться краєм гори. Під нею тече вищезгадана річка, з якої стирчать величезні скелі. У фортеці є високі й пишні палаци, що належали ляхам, і поблизу них церква, яка теж їм належала. Наш владика патріарх дав дозвіл освятити її і правити в ній, бо козаки раніше руйнували всі церкви ляхів і зрівняли їх із землею, думаючи цим викоренити саму пам’ять про ляхів; з тієї ж причини вони кинули напризволяще їхні будівлі та їхні величні житла (немає справжньої ворожнечі, окрім ворожнечі релігійної), зробивши їх навіть місцем для нечистот.

Ми виїхали з Богуслава у четвер 22 червня. Шлях наш випадав посеред табору війська козаків і Хмеля. Вони були вже виступили усі в похід, але гетьман послав запросити до себе нашого владику патріарха, відклавши з цієї причини свій виступ. Ми в’їхали у середину війська. Ти міг би бачити тоді, читачу, як тисячі й сотні тисяч їх, намагаючись випередити один одного поспішали юрбами, щоби прикластися до десниці й хреста нашого владики патріарха, кидались на землю, так що коні екіпажу зупинились, і ми були цим незадоволені й прикро вражені з причини їхньої численності, та врешті доїхали до намету гетьмана Хмеля, маленького і непоказного. Він вийшов назустріч нашому владиці патріарху і зробив йому земний уклін. Тоді наш владика патріарх прочитав над ним молитву про війну і перемогу, закликаючи благословення боже на нього та його військо. Гетьман, підтримуючи патріарха під руку, увів до свого намету, де не було дорогих килимів, а проста доріжка. Він перед цим сидів за столом, на якому стояла страва, і обідав: перед ним не було нічого, крім таці з вареним кропом, проте водночас ми бачили, що служителі з його війська і ратники ловили для себе рибу в поблизьких ставках. Ти бач, яка стриманість! Потому він почастував нас горілкою, ми підвелися, і він вийшов з нашим патріархом, щоб знову провести його. Ми вирушили.

Ратники не мають наметів, але ставлять кругом себе дерева чи гілляччя на зразок шатра, покриваючи їх своїми плащами для захисту себе від дощу; вони задовольняються надзвичайно малим. Хай буде над ними благословення боже!

Цього дня (четвер, 22 червня) ми проїхали ще 4 великих милі низиною, вкритою високою густою травою, і ввечері прибули в село на ім’я Кагарлик. Колись воно мало укріплення, але воно зруйноване під час воєн. У п’ятницю ми виїхали звідси, проїхали через два великих села і, зробивши три милі, прибули у велике місто, назване Трипілля, бо воно складається з трьох містечок з укріпленнями. Перш ніж під’їдеш до нього, бачиш табір, утворений з трьох земляних пагорбів з дуже вузькими проходами, куди можна заходити не інакше як поодинці. Мешканці вийшли нас зустріти. Місто являє велику неприступну фортецю на вершині гори, з двома стінами і двома ровами. <…>

Поблизу церкви стоїть друга фортеця, дуже простора, гарна й вищою мірою сильна, всередині неї є царський палац, який уже зовнішнім виглядом своїм веселить душу того, хто дивиться, ще перше, ніж зайдеш до нього. Висока банеподібна надбудова палацу над брамою фортеці дуже гарна і велична; над нею друга надбудова з банею — втіха для очей глядача! — з вишуканою решіткою навколо; хто стоїть там, бачить на відстані одного дня шляху. Палац цей набагато кращий від споруд Калиновського.

Перед ним розташовані будинки ляхів і євреїв, їхні крамниці та красиві заїжджі двори, нині занедбані. <…>

Нам розповідали, що в одному місті… козаки побили 70 тисяч євреїв, оскільки невірні не задовольнялись пригнобленням їх, але творили насильство над їхніми дружинами й доньками. З цієї причини прогнівився бог на них і на ляхів, що дали їм владу.

Ми запитували єврея Які (Янакі, котрий знайшов притулок у Молдавії), що зробив Хміль з євреями у країні ляхів, і той відповідав, що він більше завдав їм зла і більше мордував їх, ніж у давнину Веспасіан. На це ми розсміялися.

Перед змальованою церквою, усередині другої фортеці, є благоліпна церква в ім’я св. Миколи.

Що стосується великої ріки Дніпра, то вона протікає поблизу цього міста, і тут на ній будуються судна, які ходять до Чорного моря.

Виїхавши з цього міста в суботу 24 червня, ми проїхали одну милю і прибули у друге велике поселення, яке називається Обухів, теж з високим укріпленням. У ньому дві церкви; в одній з них ми відстояли літургію свята Хрестителя; милувались ярмарком, тобто купівлею і продажем, котрі бувають щороку в це свято. Церкви — одна на честь Воскресіння, друга — св. Михайла. Виїхавши з міста, зробили ще милю і прибули у зруйноване укріплення з церквою в ім’я святителя Миколи. Проїхавши третю милю, прибули в друге поселення, на ім’я Хомока (?), поблизу якого протікає велика широка річка. На нашому шляху цього дня зустрічалися рясно соснові дерева. Загорожі садів та полів усі з верби, бо її дуже багато в цій країні, так само як і грецької верби; вона переплетена скрізь гіллям інших рослин, які правлять загорожами. Ми проїхали четверту милю, і зустрінуті сотником з 50 вершниками прибули до міста, названому Васильків, якому справді личить таке ім’я, бо воно велике і міцне й складає не одне, а три великих міста з цитаделями й укріпленнями, одне всередині іншого, на вершині неприступної гори. Але всі вони безлюдні, бо два роки тому з’явилась морова пошесть і винищила їхніх мешканців. Нас зустріли за містом священики і люди з корогвами, піднялися з нами до найвищого місця і привели нас до благоліпної церкви усередині третьої фортеці в ім’я св. Антонія і Феодосія Великих, двох святих країни козаків{31}, ці двоє святих були першими, хто ввів у них чернече, ангельське життя, а саме, влаштували келії і печери для пустельників, чернецтво і монастирі, і тому вони у них у великій пошані.

Церква ця гарна, висока; іконостас її дуже великий, на зразок іконостасів грецьких, але образ владичиці там, великий, пишний, вражає подивом розум; подібного ми й раніше не бачили і згодом ніколи не бачили. Богоматір так чудово намальована, що наче промовляє; риза її ніби темно-червоний блискучий оксамит, — ми ніколи не бачили такого витвору — тло темне, а складки світлі, ніби складки справжнього оксамиту. Що ж до убруса, який покриває її чоло й спадає донизу, то тобі здається, ніби він міниться і коливається. Її лик і вуста напрочуд чарівні: нам не вистачає тільки слова. Мир божий над ними! Господь, що сидить на її лоні, прекрасний вищою мірою: він ніби промовляє. Як уже згадано, я багато бачив образів, починаючи з грецьких країн до сих місць і звідси до Москви, але ніде не бачив схожого чи рівного цьому. Козацькі живописці запозичили красоти живопису облич і кольору вбрання від франкських і ляських живописців — малярів і тепер малюють православні образи, бувши навченими і майстерними. Вони володіють великою вправністю в зображенні людських облич з досконалою схожістю, як ми бачили це на портретах Феофана, патріарха ієрусалимського та інших.

Нас розмістили на подвір’ї, що належить монастирю Печер, тобто монастирю на честь Пречистої Богородиці поза Києвом. Ім’я його відоме в усьому світі, він — слава землі козаків, як ми побачили це згодом. Усе це місто разом із сотнею таких самих є здавна володінням згаданого монастиря. Нам розповідав пізніше архімандрит цього великого монастиря, що його угіддя складають тепер тридцять великих багатолюдних міст, про які ми згадували, і чотириста упорядкованих селищ, навіть у країні ляхів до сього часу, бо ці останні вельми шанують обитель і мають до неї велику віру. Через цей монастир сталося те, що спостигло ляхів від лихих діянь єзуїтів, чи то пак, єзидів, котрі намагались забрати його у православних, і він став причиною їхньої загибелі й остаточного занепаду.

У цьому місті Василькові є ще дві церкви: в ім’я входу господнього до Храму і св. Миколи. У вищезгаданій церкві ми відстояли службу, увечері напередодні 6-ї неділі після п’ятидесятниці{32}, а рано-вранці утреню і потім обідню, після чого вийшли до близького саду цієї церкви, де росте безліч вишень, слив, горіхових дерев і виноградної лози, якої ми не бачили від самої Молдавії, а також рута і європейський темно-червоний левкой.

У понеділок, уставши рано-вранці, ми проїхали п’ять великих миль. Згаданий сотник і його загін супроводжували нас із знаменами. Ми проїжджали дорогами важкими й вузькими і через великий ліс і наблизились до ставка й до млинів, які складають угіддя згаданого монастиря. Ще не доїхавши до цього місця, ми здалеку бачили блискучі бані монастиря і церкви св. Софії. Коли ми піднялися на схил гори, нашого владику патріарха зустрів ігумен цього монастиря, званий у них архімандритом, бо такий звичай щодо настоятелів монастирів у цій країні до Московії, що звуть не інакше як архімандритами. З ним був єпископ, який жив у монастирі, і ченці, Патріарха посадили у монастирський екіпаж, який мав вигляд царського, покритий позолотою, а всередині весь оббитий червоним оксамитом, і нас повезли у напрямку до монастиря. Ми їхали серед численних садів, де було видимо-невидимо горіхових і шовковичних дерев і багато виноградних лоз. У кожному садку знаходиться житло його володаря; всього близько 4–5 тисяч будинків з 4–5 тисячами садів, і всі вони складають володіння згаданого монастиря. Затим ми прибули до великого міста з муром, ровом{33} і великою кількістю садів і, заїхавши у царську широку вулицю, проїздили спершу повз монастир для черниць зі шляхетних сімей, потім під’їхали до величезної, високої кам’яної вежі, вибіленої вапном, — то була брама монастиря; над нею ніби нависає церква з багатьма округлими віконцями і високою рубчастою банею; вона на честь св. Тройці, бо всередині її є зображення трапези ангелів і Авраама.

Тут висадили з екіпажу нашого владику патріарха, з поваги до святого монастиря, бо коли навіть цар приїде, то сходить і звідси йде пішки. Тут міцна залізна брама і стоять воротарі. У супроводі тих, хто нас зустрічав, ми вступили у великий монастир Пречистої Богоматері, відомий їхньою мовою під назвою Печорський, що означає “монастир печер”, бо святі Антоній і Феодосій, які збудували його, раніше мешкали в печерах і підземеллях, що служили притулком затворникам і келіями пустельникам. Ліворуч від тих, хто входить у цю браму, стоїть вищезгадана церква Тройці, куди піднімаються високими сходами. На одних дверях її зображено Іоанна Милостивого, патріарха александрійського: він стоїть вдягнений у мантію, з клобуком на голові (який звичайно носить у цій країні патріарх; і ми возили з собою клобук, зроблений з чорного оксамиту, але наш владика відмовився надягати його, хоча в цьому не було нічого поганого і він був, можливо, найзручнішим головним убором), святого оточують жебраки, бідняки й хворі, яким він кидає гроші правою рукою, а в лівій тримає порожній гаманець. На других дверях зображення багатого і Лазаря: багатий сидить за столом, оточений друзями і пишно вбраними жінками; вони п’ють вино; Лазар стоїть біля дверей, просячи милостиню, його відштовхують і проганяють; він іде і сідає унизу навпроти них у воротах, і собаки зализують його рани; тут же ангел смерті з жахливим виглядом. Між цими двома дверима стоїть порожній усередині дерев’яний стовп, оббитий залізом, із замком, щоб кожен, хто входить, у кого серце жорстоке, на вигляд цих двох зображень кинув туди милостиню для бідних.

Звідси йде далі широка прекрасна дорога до того місця, де стоїть церква; праворуч та ліворуч численні, гарні й чистенькі келії ченців з чудовими скляними вікнами, які дають багато світла з усіх чотирьох боків і виходять на дорогу, у палісадники й сади, де розміщені келії. Кожна келія має три кімнати з трьома дверима, котрі міцно замикаються дивовижними залізними замками. Келії розмальовані і розписані фарбами і прикрашені всілякими картинами і чудовими зображеннями, обставлені столами і довгими лавами, печами, тобто вогнищами, з гарно розмальованими кахлями. Біля них прекрасні кімнати з поважаними, дорогоцінними книгами. Кожна келія оздоблена усякого роду убранням, ошатна, гарна, чепурна, так що радує душу тим, хто входить до неї, і додає життя своїм мешканцям. Із зовнішньої сторони біля келій чудові палісадники з квітами, оточені витонченими решітками.

Два роки тому в цьому монастирі було близько п’ятисот ченців, але під час згаданої пошесті з них померло до трьохсот і лишилося тепер двісті. <…>

Нас повели до трапезної, де розміщуються прекрасні й благополучні келії ігумена. Спочатку подали солодощі й варення, саме: варення із зелених солодких волоських горіхів, цілих, в обгортці, варення з вишень та інші сорти з багатьма прянощами, яких ми не бачили у своїй країні; ще подавали хліб на меду з прянощами й горілку. Потім це прибрали й подали обід, до якого входили пісні страви, бо це було в понеділок, коли вони не їдять рибу, так само як і по середах та п’ятницях. Подавали пісні страви з шафраном і багатьма прянощами усякого ґатунку й виду, печені з тіста у маслі млинці, сушені гриби тощо. Для пиття подавали спочатку мед, потім пиво, затим чудове червоне вино із власних виноградників.

Спершу ставили на стіл по кілька таць різних страв, потім відсували їх потроху й приносили інші; так продовжували робити до кінця, за звичаєм турків, а не молдаван і волохів, котрі залишають таці одна на одній до вечора. Кожну тацю, яку подавали, ставили спочатку перед нашим владикою патріархом і залишали, доки він не поїсть з неї трохи, потім її сунули далі по столу аж до кінця столу, де її знімали. Щоразу, як піднесуть йому тацю, подають її потім другому, так що він їв з таці першим, раніше за всіх, а присутні опісля. Прибравши страви, подали різноманітні фрукти, царську вишню солодку й кислу, солодкі грона, схожі на лисячий виноград, ніби корали, схожі на квітневе насіння, та інший сорт, подібний недозрілому винограду, на ймення ікрист, та інше.

У такому порядку й вигляді буває у них трапеза. Все приладдя: тарелі, келихи, ложки, що їх клали перед нами і в цьому монастирі, так, і в інших, завжди було із срібла.

Ми встали з-за столу й повернулись у своє приміщення.

Знай, що навколо цього монастиря є двадцять три церкви, де служать ченці; з них ті, котрі знаходяться серед садів, призначені для мирян. <…>

Що ж до келій архімандрита, то вони являють собою великий чудовий будинок. Келії його на горішньому поверсі мають високу баню; навкруг неї гарна решітка, яка виходить на велику ріку Дніпро, що тече нижче монастирських садів.

Нас водили до садів архімандрита, куди ми спустилися з його келій сходами. Заходять до саду дверима у вигляді високої арки з банею. З боків вона вся ніби решітка, сплетена з тоненьких гілок усередині й зовні і має один лікоть завтовшки. Всередині неї якась рослина із зеленими гілками й численним терням, схожа на жовтий жасмин або віти жасмину Хами; піднімаючись із землі, вона проникає в цей дивовижний витвір і наповнює решітку. Всяку гілочку, тільки-но вона виступить назовні з решітки, обрізають ножицями. З тієї ж рослини зроблено загорожі розсадників цього саду.

Ти бачиш, що його стовбури, виходячи із землі, бувають заввишки в лікоть, піднімаються над землею не більше як на два лікті і в своїй сукупності утворюють ніби широку стіну. Рослина дає плоди. Ми їх їли: вони схожі на незрілий виноград, зелені й солодкі. Його називають ікрист. Така вигадлива річ є справою рук садівників, котрі підрізають і вирощують цю рослину, роблячи її такою красивою. У цьому саду є абрикосові дерева і дуже багато шовковиць. Кажуть, ніби колишній митрополит козаків{34} розводив на них шовкопрядів і мав чудовий шовк. Є безліч великих горіхових дерев і ще більше виноградних лоз; вино з них темно-червоне; його розносять з цього монастиря по всіх церквах землі козаків.

Знай, що тут в усякому великому монастирі, у митрополита козаків й у всіх його єпископів є служилі люди з поважних сановників; з них кожен чином рівняється полковникові. Їх називають монастирськими слугами. Коли митрополит, чи єпископ, чи архімандрит монастиря їде у своєму екіпажі, вони скачуть попереду й позаду нього на чудових дорогих конях, в пишному вбранні і при повному коштовному озброєнні. Такий у них звичай.

Знай, що в усіх келіях: у митрополита, єпископа, архімандрита, у диякона чи ченця — є сила-силенна дорогої зброї, а саме: малі алжірські й черкеські рушниці, шаблі, пістолети, луки із стрілами тощо.

За воротами великої церкви дві дзвіниці, одна навпроти одної із західного боку. Вони дерев’яні, високі, чотирикутні. Одна з них дуже висока, і підйом на неї дорівнює сходженню на мінарет Іси в Дамаску. Вона велетенська і має багато комірчин усередині; нагору ведуть великі кручені сходи. Нагорі висять на дерев’яних брусах п’ять великих і малих дзвонів; там же прихований у комірчині великий залізний дзиґар, бій якого чутно на великій відстані. Він сповіщає кожну чверть години одним ударом у малий дзвін, коли мине година, він вдаряє чотири рази тихо, потім б’є певне число годин у великий дзвін. В той час, 24 червня, вони били до вечора 24 години, таким чином, день мав 17 ? годин, а ніч 6 ?. У них є зовні, на стіні дзвіниці, круг для сонячного годинника. Ще один дзиґар висить зовні кам’яної дзвіниці церкви Тройці, про яку ми згадували. Коли великий дзиґар увечері проб’є 24 години, цей вдаряє багато разів у залізну дошку із сильним боєм, щоб чули всі, хто перебуває поза монастирем, увійшли й замкнули браму. Інша дзвіниця, навпроти, нижча за першу. На ній висить величезний дзвін, подібного якому ми ще не бачили: він завбільшки з невелике шатро і важить близько 50 алеппських кинтарів. <…>

У середу перед святом апостолів приїхала ігуменя жіночого монастиря на честь вознесіння й запросила нашого владику патріарха бути присутнім у них на літургії. <…>

Черниці співали й читали молитви приємним наспівом і ніжними голосами, які краяли серце й викликали сльози: це був спів зворушливий, він брав за душу, набагато кращий за спів чоловіків. Ми були захоплені приємністю голосів і співу, особливо ж дівиць дорослих і маленьких. Усі вони вміють читати, знайомі з філософією, логікою і займаються творчістю. <…>

Поблизу великої церкви є чудесний, славнозвісний друкарський дім{35}, який служить для цієї країни. З нього виходять усі їхні церковні книги дивовижним друком різного виду й кольору, а також рисунки на великих аркушах, пам’ятники, образи святих, учені дослідження тощо. За звичаєм патріархів, ми надрукували в ньому багато дозвільних грамот з іменем нашого патріарха їхньою мовою червоними літерами і з зображенням св. ап. Петра. Грамоти були трьох родів: на цілий аркуш для вельмож, середні — для народу й маленькі — для жінок.

Цього дня Сильвестр, митрополит Києва{36} і всієї землі козаків, що є Мала Росія, прибув до нашого владики патріарха в екіпажі, оббитому червоним сукном. З ним було двоє єпископів та ігуменів. У всіх висіли на грудях золоті хрести на ланцюжках, і вони були зодягнені в свої повсякденні мантії. Його супроводжували зобов’язані до того служилі люди, попереду й позаду, на чудових конях, в дорогому вбранні і зброї. Коли вони привітали нашого владику патріарха, ми повісили йому на шию хреста за їхнім звичаєм. <…>

У монастирі наше перебування тривало з понеділка до суботи. Архімандрит посадив владику із собою до свого екіпажу, а служилі люди йшли попереду й позаду, поки ми не прибули до монастиря церкви Софії, яка є кафедрою митрополії Київської і всієї країни козаків і Малої Русі. Архімандрит попрощався з ним і повернувся до себе. Наш переїзд тривав з півгодини, бо відстань досить коротка.

Нас зустрів митрополит Сильвестр зі своїми єпископами та ігуменами. Ми зупинились у нього. На нас чекали, аби ми були присутні у них на літургії. В той час як ударяли у великий дзвін, ми вийшли подивитися на нього й побачили дещо гідне подиву. Він набагато більший за дзвін Печерського монастиря, у сім, вісім разів: мабуть, він буде як велике шатро. Залізний язик його важить близько 1? алеппського кинтару; дванадцять юнаків насилу могли його розгойдати, і без того, щоб хто-небудь не розгойдував його всередині, він не міг би дійти до країв дзвона з причини його широти. Коли вдаряли в нього, наші вуха були оглушені його сильним, громоподібним дзвоном: я говорив своєму супутникові голосно і він не чув. Міцна, висока, дерев’яна дзвіниця, більша за всі, які ми бачили, хиталась і тремтіла. Але звук дзвона монастиря Печерського розкішний і вищий, а звук цього дзвона м’якший і нижчий; очевидно, він із емесського сплаву. <…>

Знай, що древнє місто Київ було тут, і досі помітні сліди його воріт, земляних валів і ровів. Досі цілі в ньому великі ворота з кам’яною вежею, що їх називають Золотими{37}, бо вони були позолочені.

Останній раз вони горіли, коли напали на це місто татари й запалили його. Місто було чудове. Печерський монастир був поза його стінами, а ця церква св. Софії — посередині його разом з Михайлівським монастирем, що навпроти неї, баня якого вкрита позолотою, і навколо них обох було безліч благоліпних церков, оскільки це місто в древності було столицею царства тутешніх країн, як вони самі нам розповідали.

Коли засяяв промінь віри у Христа в дні згаданого царя Василя, за зчисленням, 651 рік тому, як це позначено на брамах тутешніх церков і монастирів, і Володимир, цар Русі, одружився із сестрою царя Василя, на ім’я Ольга{38}, після того як прибулі з нею митрополит і єпископи охрестили царя і всіх жителів його країни, котрі були величезним народом, як розповідають літописи, не належали ніякому закону і не сповідували ніякої віри, тоді цариця спорудила у них багато церков і монастирів, будівничими яких були майстри з Константинополя. З цієї причини всі написи зроблено грецькою мовою. В той час племена, які оточували область Київську, були язичники, невірні, а саме: ляхи, московити, татари та інші, і постійно воювали з царицею, але вона їх перемогла, доки через неї не засяяло на них світло віри в Христа, і вони увірували (за винятком татар). Митрополит Києва мав тоді під своєю духовною владою також країну московитів, але 60 років тому Ієремія Константинопольський, прибувши, зробив архієпископа московитів патріархом, щоб правити самостійно, ні від кого не залежачи, бо вся ця країна підпорядкована Константинопольському патріархові, і вони згадують ім’я його в певних випадках, говорячи: “З Константинополя засяяло до нас світло віри у Христа, звідти ми прийняли обряди”. Константинопольський патріарх завжди надсилає до них, тобто в країну козаків, екзарха, і вони дають йому милостиню. Він має точні свідчення про їхні монастирі, як нам розповідали.

Ми знайшли в архімандрита Печерського монастиря древні грамоти колишніх патріархів константинопольських, майже за 500 років, на пергаменті; зміст їхній у тому, що монастир незалежний. Ми знайшли також у нього грамоту покійного Феофана, патріарха Ієрусалимського, і пізнішу — теперішнього Паїсія. Була також написана для нього грамота їхньою мовою, до якої наш владика патріарх приклав свій підпис і печатку; зміст грамоти в тому, що архімандрит діє за законом, що монастир цей незалежний і т. ін.

Серед цих ігуменів є люди вчені: законознавці, оратори, які знають логіку і філософію і займаються глибокими питаннями. <…>

До нашого владики патріарха в цьому місті Києві, який ми змалюємо, з’явився священик, на якого покладено важливе завдання, грек родом, що живе в місті Парижі{39}, у Франції. Ми з великим задоволенням з ним зустрілись. Він у цей час прибув послом від цариці великого шведського народу{40}, діви, до гетьмана Хмеля. Вона ще раніше, давно відсилала до нього послів, крім цього, а що її країна межує з країною ляхів, то ці впізнали їх і схопили. Тоді вона послала цього священика в Константинополь, звідки він прибув у країну козаків до Хмеля з посланням від цариці до нього в похвалу його подвигів, уславлення його діянь і того, що він зробив її ворогам ляхам, бо як ми згадували раніше, вони завоювали багато з її міст і володінь. Вона писала йому: “Нехай буде тобі безсумнівно відомо, що я споряджу з прикордонних моїх областей 60 тисяч воїнів тобі в допомогу, щоб ти розбив моїх ворогів”.

Після того як той священик бачився з гетьманом, останній також відіслав з ним посла від себе з листом у відповідь їй. Тоді згаданий священик з послом Хмеля поїхав до московського царя також з листом до нього від неї, знову з тієї ж причини, що кордон її країни близький від кордону московитів і між нею і царем велика дружба. В її країні багато підданих з московитів.

Мимоволі мені доводиться сказати: “Хто ти, о Хмелю, взутий у личаки, як про тебе говорять твої вороги ляхи, що царі й цариці шлють до тебе послів і великі дарунки? Слава єдиному богові, котрий воздвиг тебе і покорив ворогів твоїх під ноги твої!” <…>

Повертаємося до того, на чому ми зупинились, — до відомостей про Київ. Церква Софія збудована за планом знаменитої константинопольської Софії: такі ж, як і в тої, арки, окружність і дах. Розуму людському важко осягнути її з причини різноманітності кольорів її мармуру і їх поєднань, симетричного розташування частин її будови, великого числа і висоти її колон, піднесеності її бань, її обшири, численності її портиків і притворів. То була св. Софія на ім’я і в дійсності, а ця на ім’я і на подобу.

Споруда її чотирикутна і все склепінчасте, з каменю, цегли і вапна всередині й зовні. Але з боку західного нартексу вона наполовину в руїнах. Розповідали, що татари у давні часи її зруйнували і спалили і вона лишалася зруйнованою близько ста років притулком для худоби і в’ючних тварин. Потім вона була відбудована, але її зруйнували уніати, тобто російські послідовники папи: вони виламали всі плити її підлоги і мозаїку і розмістили у своїх церквах. Нам розповідали, що церква з усіма своїми притворами і галереями вгорі і внизу була прикрашена мозаїкою. Кажуть, у ній було сімдесят вівтарів угорі і внизу. Коли її зруйнували згадані ляхи, вона лишалася в руїнах близько 70 років, доки не з’явився вічної пам’яті Петро, на прізвисько Могила, брат Мойсея, господаря Молдавії. Зробившись митрополитом Русі, він постарався по змозі реставрувати її і надати їй нинішній вигляд. Бог нехай помилує його! <…>

Стіна і рови фортеці проходять біля цього монастиря і воріт св. Софії. Її щойно відбудував богохранимий цар Олексій. Вона зміцнена дерев’яними стінами, ровами й міцними вежами. Московити володіють ясним розумом, як і франки, бо вони винайшли таке пристосування для укріплення цієї фортеці, яких ми не бачили у їхній країні. Вони поставили навкруги рову колоди схожі на довгі осі водяного колеса, дуже великі, і переплели їх жердинами, загостреними на зразок кинджалів і списів, які стирчать з чотирьох боків осі у вигляді хреста, як коловороти наших криниць. Колоди ці покладено в два яруси, бувши протягнуті над землею на висоті близько півтора зросту. Якщо супротивник нападе, то не знайде шляху ні по землі, ні згори, і якщо повисне на верхніх колодах, то від цього загине, бо впаде на загострені нижні кілки, які устромляться в його тіло і члени, і могила стане його оселею. Мости при брамах цього міста і фортеці піднімаються на ланцюгах.

Уся земля навколо них має підземні ходи, наповнені великою кількістю пороху. На кожній брамі висить великий дзвін: коли хто-небудь трапиться, то в нього калатають, щоб сповістити всіх, хто перебуває у фортеці. Те ж саме в усіх фортецях московитів. У цій фортеці багато гармат, одні над одними вгорі і внизу. У ній двоє воєвод, уповноважених від царя. У них 60 тисяч війська, з якого одна частина стоїть під рушницею вдень, а друга вночі.

Древній Київ доходить до цього місця. Коли його підкорили вороги, то з плином часу він зруйнувався, і його перенесли в долину на низину на березі великої ріки Дніпра. Шлях до нього такий: ти входиш в одні ворота фортеці і виходиш через інші, потім з трудом з’їжджаєш у місто крутим і вузьким схилом, де дорога досить важка і дає місце тільки одному коню з екіпажем. Фортеця ж, тепер знову відбудована, стоїть на горі, звідки видно все місто, яке розкинулося внизу біля її підніжжя. <…>

У вівторок 3 липня ми розпрощалися з митрополитом і з’їхали в місто Київ, після того як митрополит раніше послав звістку туди і нам приготували велике приміщення. За звичаєм, він послав перед нами своїх людей, вельмож і сановників, на конях і озброєних. Коли ми спустилися в місто, нас зустріли його численні священики і диякони в облаченнях, з корогвами і свічками. Нас увели до благоліпної кам’яної церкви, що посеред ринку, з п’ятьма банями, хрестоподібно розташованими, в ім’я Пречистої Богородиці{41}. Потім вони рушили попереду нас у просторе житло, де ми розмістилися.

У цьому місті Києві вельможі також носять в руках різноманітні товсті ціпки, бамбукові та інші. У місті багато людей знатних, поважаних панів та багачів. Нам привозили мед і пиво у великих бочках на возах. Горілки багато. Хліб привозили возами, а рибу кінтарами з причини великої кількості всього цього у них. Риба дешева і багато її, на диво, всяких ґатунків і видів, бо велика ріка Дніпро, як ми згадували тече поблизу них, і нею ходить багато кораблів.

Що ж до вигляду суден, які плавають цією рікою, то вони величезні, бо ми виміряли у довжину, від одного кінця до іншого, один шмат дерева у 150 п’ядей. На цій річці багато суден завдовжки в 10 ліктів, видовбаних з одного великого шматка; ними їздять до Чорного моря, як ми сказали вище.

Будинки в цьому місті чудові, високі і збудовані з колод, виструганих ізсередини і ззовні. При кожному домі, як при палацах, є великий сад з усіма плодовими деревами, які тільки у них ростуть: видимо-невидимо великих тутових дерев привозних з породи аль хаззаз, з білим і червоним листям; але їхніми ягодами нехтують; є також великі горіхові дерева; дуже багато в цих садах виноградних доз. Серед своїх чудесних грядок з огірками вони сіють дуже багато крокусів, рути й гвоздики різних кольорів.

Купці привозять сюди оливкову олію, мигдаль, оливки, рис, родзинки, смокви, тютюн, червоний сап’ян, шафран, прянощі, персидські матерії і бавовняні тканини — у великій кількості з турецьких земель, на відстань 40 днів шляху. Але все це дуже дорого. Жінки продають на гарних базарах і в чудових крамницях усе необхідне з матерії, соболів та ін.; вони причепурені, зайняті своєю справою, і ніхто не кидає на них нахабних поглядів.

Нам розповідали, що в цій країні козаків, коли захоплять у перелюбстві чоловіка чи жінку, негайно збираються на них, роздягають і ставлять мішенню для рушниць. Такий у них закон, якого ніхто не може уникнути.

У цьому місті між козацькими живописцями є багато вправних майстрів, котрі володіють великою винахідливістю розуму у зображенні людей, якими вони є, також у зображенні всіх страстей господніх з їхніми подробицями, як про це буде мовлено.

Скільки зітхань і скорботи, скільки стогону в серцях ляхів, вельмож і простолюдинів, про цей Київ, бо він був престольним містом їхнього монарха і великою столицею, було все зайняте оселями їхніх вельмож. Усі ці прекрасні палаци, чудові будинки і сади належали їм і багатим євреям. <…>

У цих двох церквах міста і на його околицях було кілька тисяч єзуїтів, точніше, єзидських священиків. Коли з’явився на цій землі Хміль і, обходячи у всіх напрямках країну, бив з них усіх, хто траплявся йому до рук, то ті, хто лишився живим, тікали сюди, кажучи: “Нам немає порятунку, окрім як тут”, бо це місто представляє обложникам труднощі і для стоянки, і для пересування і оточене фортецями й горами. Та Хміль і козаки проникли до них, зв’язали їх мотузками, якими вони були оперезані, і покидали в ріку Дніпро, щоб потопити, піддавши їх спершу великим тортурам; тіла їхні були з’їдені псами.

Єзуїти не задовольнялись тим, що вже мали ляхи, проте хотіли знищити увесь рід козаків, забрати Печерський монастир і Софію і обернути їх на свої церкви. Тоді Хміль возревнував, подібно пророкові Іллі, помстився їм, визволивши обраний народ божий з рук невірних і мерзенних людей, у яких багато голів, та немає глави, і врятував його від гноблення безбожними євреями і від влади лихих вірмен-єретиків. О невірні! О вороги істинної віри! Ви становите ворогів віри панами над християнами, правителями над обраними, божественним народом православним, щоби, пригнічуючи їх, силоміць навернути в свою віру, щоби поневолити їх і, терзаючи через їхніх ворогів, примусити прийняти вашу релігію. Чому ви не проповідуєте безбожним євреям і не хрестите їх у свою віру, щоб навернути їх на істинну путь і зробити їх християнами шляхом проповіді та вчення. Вірмен-єретиків ви приймаєте до себе у спілку. Ви примушуєте козаків, котрі християни, до молитви з вами у ваших церквах. Але апостоли у древності проповідували лише народам заблуканим і невірним та ізраїльтянам; ви ж чинили тоді всупереч проповіді святих апостолів і дали ворогам божим, єретикам вивищитись над православними, так що господь возревнував за них і винищив багато тисяч з вас, давши силу кожному з них примусити тікати, сотні вас, а сотням — тисячі, а вас, зарозумілих, піддав презирству і знищенню, як обіцяв устами древніх своїх пророків. Він визволив їх від рабства, і вони стали кращими, обраними синами. Через своє терпіння вони наостанку зробилися спадкоємцями його царствія; вас же він зробив наживою їхніх мечів, а в майбутньому житті народом заблуканих і лихих згідно з тим, як він обіцяв, що буде противитися погордливим і дарує свою благодать покірливим, лихі ж будуть клевретами проклятого сатани. <…>

Ми виїхали з міста Києва у понеділок і прибули на береги славнозвісного Дніпра біля самої околиці міста. Ми переїхали його на великому судні разом зі своїми екіпажами й кіньми, пливучи по ньому близько двох годин, доки не вийшли на землю на другому березі, бо він більший за Дунай. При цьому ми милувалися праворуч від себе монастирями й церквами, що на вершині гори, саме монастирі: Михайла, Миколи, Печерський з церквами, які його оточують, монастир, збудований тут молдавським господарем Василем, а також келії пустельників у печерах, що йшли одна за одною. Потім ми проїхали і дві великі милі вузькими дорогами, щедрими водами й пісками, і величезним лісом, де ростуть лише сосни, схожі на кипариси, які вражають розум. Увечері ми прибули в невеличке містечко, назване Бровари. В ньому гарна церква в ім’я Петра і Павла і є подвір’я, населене ченцями, належить воно Печерському монастирю, як його угіддя. Ми вирушили звідси у вівторок, проїхали дві великі милі й прибули до міста з укріпленням, палацом і двома ровами з протічною водою. Воно зветься Гоголів. У ньому дві церкви: одна — в ім’я Преображення, друга — різдва богородиці. Є також церква для ляхів, ще недобудована; наш владика патріарх наказав мешканцям освятити її, добудувати й провадити у ній службу, назвавши її в ім’я св. Георгія. Виїхавши звідси, ми зробили ще одну милю і прибули в поселення з церквою, на ім’я Русанів; поблизу нього величезне озеро і дуже великі млини та сукновальні. Проїхали ще півмилі і прибули у невелике селище з красивою фортецею на ім’я Ядлівка. <…>

Потім… прибули увечері у велике впорядковане місто Прилуки, з великим укріпленням. Цитадель усередині його дивовижна за своєю висотою, укріпленням, вежами та гарматами, за своїм облицюванням і глибиною рову з протічною водою. Вона має на південному боці прихований резервуар, куди збирається для неї вода з величезного озера та річок. До цитаделі ведуть потаємні підземні ходи. Всередині її величний і дуже високий палац, угорі і внизу дивовижний за обширом, висотою, громаддям колод і відполірованих у середині й зовні дощок, щільно підігнаних одна до одної, за величезними високими печами, які перевищують кипариси. Палац недобудований. Дату його написано на горі його горбоподібного даху, схожого на такі ж дахи будов Ханаана і області Маарри за різьбленими оздобами і обладнанням; ця дата, написана по-грецьки, є 1647 рік; отже, палац існує сім років з того часу, як його завоювали козаки, через рік після своєї появи, бо тепер 1654 рік від різдва Христового. Цей палац належав четвертому правителеві ляхів, на ім’я Вишневецький. <…> Його влада простягалась від ріки Дніпра до ріки Путивлю, кордону Московії. У нього було під рукою 60 тисяч відбірних ратників з молдаван, греків, арнаутів, німців та багатьох інших народів. Татари прозвали його кучук-шайтан, тобто маленький диявол, тому що він багато разів зненацька нападав на їхню країну, палив і розоряв, бо кордон його області близький від татарського. Коли з’явився Хміль і завоював землі по той бік Дніпра до Києва, цей правитель посилав до нього, намагаючись його обдурити, і виказував йому дружбу, тим часом як підступництво ховалось у засідці його серця. Його наміром було, коли Хміль вступить з військом у країну ляхів і заглибиться у неї, рушити за ним зі своїм військом і таким чином його захопити з обох боків. Та Хміль, володар неабиякого розуму, це зрозумів і послав до нього сказати: “Якщо ти бажаєш миру, встань, очисти свою країну і віддай мені її без війни, бо я не залишу тебе ворогом позаду себе”. Тоді виникла війна, і правитель послав своє численне військо назустріч Хмелеві. Старець Хміль рушив на нього з тисячами своїх ратників і всіх знищив мечем. Правителя сповістили про це, та ніхто не йняв віри звістці. Він сидів і пиячив усередині фортеці у своєму палаці із сорока наближеними, як раптом замайоріли знамена козаків. Тоді він опам’ятався, протверезів від оп’яніння, скочив на коня і тікав зі своєю пихою, скинувши з себе царський одяг і надівши простий; проте кінь викинув його із сідла, він упав і скрутив собі в’язи{42}, козаки наздогнали його і, відрубавши йому голову, принесли в подарунок Хмелеві, котрий насадив її на довгу палю і поставив на верхівці його високого палацу. Будівництво палацу так і лишилося незакінченим, бо за прислів’ям він з’їв його голову; тепер він занедбаний, служить місцем для нечистот, свиней і собак. Слідом за Вишневецьким тікав і послідовник його, в той час коли козаки вже оточили місто. Він спустився крізь потаємні двері, рушаючи до озера через міст. Помітивши його, козаки погналися за ним. Він мав при собі сакви із золотом та сріблом, і, коли вони його наздогнали, він одрізав сакви в надії, що вони почнуть збирати розсипані гроші і він устигне втекти, та козаки й гроші підібрали, і його наздогнали на своїх конях. Зі страху він заїхав конем у озеро, але вони захопили його з води списами, відрубали йому голову і, піднявши її на палі, поставили поряд з головою його начальника.

У цьому місті було багато євреїв і ляхів, котрим не пощастило втекти; ті серед них, що охрестилися, обрали добру долю, а хто відмовився, тих побили й відіслали у лоно Сатанаїла.

Повертаємося. З південного боку цієї фортеці лежить озеро, величезне наче море, у яке впадає багато річок. Тут багато росте білого та жовтого махрового латаття. На озері довгий міст з великою кількість млинів; на початку його приховане водоймище фортеці. Поблизу стоїть дерев’яний дім, що служить лазнею для загального користування. Перед ним є жолоб з довгої колоди, над яким стоїть чоловік і накачує до нього воду з ріки хитромудрим знаряддям для наповнення мідного казана, де вона гріється. Чоловіки й жінки миються в лазні разом без фартухів, але кожен з них бере зв’язане докупи гілля дерева і цією так званою мітлою вони приховують свою наготу, за їхнім звичаєм. О диво! В момент виходу з бані вони занурювались і плавали у холодній річці, що тече перед лазнею. <…>

Ми залишили це місто в понеділок уранці 17 липня і, зробивши півтори милі, проїхали через велике селище на ім’я Вільшана з плодовими садами та палісадниками, з проточним озером на зразок річки. Проїхавши ще одну милю, натрапили на інше квітуче селище з великим озером. Зробили ще одну милю і прибули до невеликого міста з маленьким гарним укріпленням і з дуже великим озером, названого Іванниця; в ньому вишукана церква в ім’я св. Георгія. Усі місцеві жителі на той час від краю до краю були зайняті жнивами. Ми піднялися звідси у вівторок вранці. Зробивши ще дві з половиною милі, проїхали через велике селище із садами на ім’я Кропивна; у ньому церква на честь Пречистої богородиці. Коли ми проїхали ще милю, нас зустрів сотник із знаменом і великим числом воїнів. Вони їхали попереду нас ще дві милі численними закрутами, горами й долинами, вузькими і важкими дорогами, через греблі, мости й застави. Скільки разів доводилося нам у цій країні козаків ламати застави на шляхах і дерев’яні засуви з причини великої широти наших екіпажів! Ми подовгу простоювали на мостах, які досить вузенькі, бо тутешні візки малі.

Місто, звідкіля прибув сотник, було дуже близько ліворуч від нас, але перед ним лежало велике, довге, широке озеро, все багнисте; тому дорога робила багато поворотів, милі у дві чи навіть більше. Потім нас привезли до міста під назвою Красне, з великим укріпленням і цитаделлю, що височить на схилі гори, більшої за ту, на вершині якої розташовано місто. <…>

Знай, що по всій країні козаків у кожному місті і в кожному селі збудовані для їхніх бідних та сиріт будинки, у кінці мостів чи в самому місті, що служать їм притулком; зовні на них безліч образів. Хто до них заходить, дає їм милостиню — не так, як у нашій країні молдаван і волохів, де вони ходять по церквах і з причини своєї численності заважають людям молитися, бо в цій країні козаків бідних настільки багато, що один усевишній бог знає їх; це здебільшого осиротілі діти, голі, при погляді на яких розривається найжорстокіше серце. Щоразу, як ми підходили до них, вони збиралися навколо нас тисячами за милостинею. Наш владика патріарх співчував їм. Нас дивувало, що вони перебувають у такому стані, живучи в дні Хмеля, коли панує правосуддя і справедливість: яким же було їхнє становище за часів ляхів, котрі брали з кожної душі по 10 грошей щомісяця!

А тепер і чужоземці надають їм допомогу — хай буде благословенний бог!

Знай, що місто Корибутів — остання межа землі козаків, а за ним немає населення: лише покинуті землі, руїни та необроблені поля. Звідси до Путивля шість великих миль. <…>.

Рано-вранці у четвер 20 липня, у свято пророка Іллі, рівно через два роки після нашого від’їзду з Алеппо, ми піднялися і проїхали п’ять миль безлюдними степами і просторими лісами, позбавленими води. Місто Путивль показувалось ясно здалеку.

Ми перетнули кордон землі козаків і прибули на берег глибокої ріки, названої Сейм, котра складає рубіж землі московської. <…>

Переклад з російської[3]

Коментарі Я. Д. ІСАЄВИЧ


Загрузка...