ПРИГОДИ

Петро Кравчук КРИТИЧНА МЕЖА Повість[1]

1

Командир підводного човна “Картель” капітан першого рангу Ентоні Крейслер, викликаний у військово-морський корпус генерального штабу на одинадцяту ранку вісімнадцятого лютого, неабияк здивувався, коли напередодні, переступивши поріг його розкішної вілли, посильний, офіцер для доручень, вручив йому перепустку в епсилон-сектор оперативного відділу. Молодий, франтуватий капітан-лейтенант берегової служби відрапортував як належало і пішов геть, лишивши по собі неприємний дух шкіргалантерейної крамниці, а Ентоні все ще стояв посеред вітальні на першому поверсі, розгублено тримаючи в одній руці акуратно розрізаного вузького конверта, а в другій — оранжеву картку перепустки; літера епсилон грецького алфавіту у лівому верхньому кутку й чітка синя лінія по діагоналі бланка, власне, і збентежили його — у цей сектор мали доступ тільки члени кабінету міністра оборони та члени уряду. Сюди його викликали вперше, хоч за час своєї сімнадцятирічної служби Ентоні не раз доводилося бувати в оперативному відділі морського корпусу, де погоджувались і уточнювались особливості й напрямки маневрів, операцій, наближених до бойових, уявних ударів превентивно-запобіжного значення, а іноді й цілком реальних та руйнівних, як це було місяць тому на Бофосі.[2]

Зрештою, не йому гадати: запобіжного чи якого значення набував потужний удар пускових установок його підводного човна; він одержав наказ і виконав його, а все інше не мало значення.

Спочатку Ентоні спостерігав приречений порт крізь перископ з човна, який перебував на глибині поблизу берегової лінії Бофосу. У головному порту стояло з півдесятка суден під різними прапорами, біля окремого причалу височів пасажирський лайнер, а трохи далі ледь погойдувався на хвилях океанський танкер. По набережній, що вигиналась під горою, зрідка проповзали допотопні авто, плавно котили сучасні лімузини, об’їжджаючи відкриті кінні кабріолети з напнутими вигорілими тентами, а поміж усім тим жваво снували численні перехожі, кваплячись кожен у своїх справах.

Було в цій мирній картині щось образливе для Ентоні. Якась непевність не давала йому зосередитись. Не часто йому випадало брати на себе таку відповідальність: те, що за кілька хвилин він мав зробити, хоч з якого боку поглянь, хоч як поведи носом, — кепсько пахло. Не дуже заспокоювала й та обставина, що відповідальність, власне, перебирали на себе інші, він мав тільки виконати наказ. Що більше він думав про все це в останні хвилини, то більші сумніви його огортали. Потужність бойових установок човна була така, що в цьому зачаєному очікуванні він вбачав щось принизливе й ганебне; кого-кого, а себе Ентоні боягузом не вважав і завжди готовий був іти на ворога, рівного йому за силою.

Ентоні завжди пам’ятав, що його підводний човен має назву “Картель”, а це, крім усього, означає також лицарський виклик на двобій. Але кого викликати на Бофосі і яке в тому лицарство, для Ентоні було загадкою. Саме це дратувало й виводило його з рівноваги під час рекогносцирування порту. Проте наказ він мусить виконати будь-що, а свої сумніви сховати подалі.

Ентоні пошукав в окулярі більш-менш солідну ціль, зупинившись на групі будівель у протилежному від пасажирського лайнера кінці причалів, де стояв танкер і виблискувало в перспективі порту мереживо сріблястих трубопроводів. Усі вони бігли від причалу й від танкера до високих об’ємних циліндрів з пальним: то було ціле містечко резервуарів з насосною станцією, обладнане за останнім словом техніки. Він бачив такі в багатьох портах світу.

Минуло ще кілька хвилин, протягом яких Ентоні давав команди, і картина порту раптом потворно й страшно змінилася: стіна червоного вогню і чорної кіптяви знялася над берегом. Моторошно було спостерігати в окулярі перископа це шалене буйство вогню, пекельний жар якого, здавалося, досягав навіть сюди, крізь багатометрову товщу води.

Все. Решту довершить надводний флот. Ентоні покидав прибережні води, коли над островом з’явилися вертольоти, його удар був лише сигналом до початку операції. Ентоні свою місію виконав, йому дісталася найчистіша частка не дуже чистої роботи; кіптяву ковтатимуть інші, декого і обсмалить у тій операції, а жоден із членів команди “Картеля” навіть не спітнів.

Ентоні викликав покоївку і наказав відчинити вікно. У вітальні все ще стояв терпкий галантерейний дух, залишений посильним. Такі випещені жевжики, думав Ентоні, ніколи не взнають смертельної задухи тісних відсіків — від свого народження вони запрограмовані на інше. І ця берегова служба при генеральному штабі їм потрібна як додатковий пакет акцій до тих, що має високопоставлений тато в тій чи іншій компанії.


Покоївка, молода гарненька провінціалка, ніяк не могла впоратись із шпінгалетами. Розсунула золотисто-оранжеві штори, нижній замок відкрила швидко, дістати ж верхній заважало широке підвіконня. Якийсь час Ентоні мовчки спостерігав, як виокруглювались її молоді груди, хвилювалося вище колін шовковисте коротке платтячко, оголюючи пружні ноги, а далі не витримав — згріб дівча попід груди й поставив на підвіконня. Дівчина зойкнула й засміялася, змовницьки зиркнувши на Ентоні.

Міріам найняла покоївку, коли він був у плаванні. З попередньою, яка протрималась у них кілька років, мовчкуватою, кістлявою мегерою, давно вже треба було розрахуватись. Утримувало те, що мегера добре робила свою справу. Міріам мирилася з нею, а Ентоні особливості її характеру не цікавили, бо він бував удома не більше трьох місяців на рік.

Зараз дружина з дітьми відпочивала у фешенебельному пансіонаті на західному узбережжі. Ентоні збирався поїхати до них, проте втіхи на думку про це не відчував: досі стояла перед очима ота кіптява в окулярі, безголосо кричали на викривленій набережній люди, розпачливо здіймали руки вгору й показували на червоне полум’я й димових зміюк, що звивалися, ширяли над низькими одноповерховими будівлями в полоні пальмового листя. Чимскоріш хотів позбутися нав’язливої картини, а вона все з’являлася в уяві, не даючи спокою навіть у короткі години сну.

— Так добре, пане Ентоні?

— Добре, пташко.

— А як я звідси злізу?

— Я допоможу, синичко…

Йому дали черговий ОЗДІ — орден Захисту Державних Інтересів, четвертого, найвищого ступеня. Перші три він одержував разом із підвищеннями по службі. І ось тепер його нагороджено вчетверте, а це вже велика честь, таке траплялося серед його колег не дуже часто, принаймні до відставки розраховувати на четвертий ступінь не доводилось.

— Ой, пане Ентоні, а що скаже пані Міріам?

— А ми їй нічого не скажемо, пташко…

Його рука вільно блукала по оголеному тілу юної жінки, а погляд був звернений до вікна.

Збоку глянути — це, мабуть, смішно: він, командир підводного човна-супермисливця, і покоївка. Але кому смішно? Хіба що отому галантерейному капітан-лейтенантові, який, сидячи на березі, ніколи не знатиме, що таке сексуальний голод. Бо ті, хто, як і він, місяцями не бачить суші, гибіючи в залізному череві підводного човна, навряд чи будуть сміятися…

— Скільки тобі років, дівчинко?

— Скоро сімнадцять.

— Що?! — Ентоні рвучко повернувся до покоївки. — Тобі ще немає сімнадцяти?

— А тебе це непокоїть?

Він здивовано дивився на дівчину. Його старша донька, Ненсі, мала шістнадцять. Що тепер робить Ненсі, яка виросла без нього, які в неї турботи? Він навіть не уявляв. Бував удома як гість, а дітей бачив лиш по кілька днів на рік.

Він раптом нестримно засміявся:

— Аж ніяк, пташко.

Принаймні якщо ця дівчинка увечері побіжить, підстрибуючи, до свого хлопця, йому від того не буде ні жарко ні холодно.

— Хто твої батьки, Кет?

— Вони працюють на винограднику. А я зовсім не хочу працювати на винограднику. Я довго шукала роботу тут, поблизу міста. Бо в місті неможливо знайти.

— Ти хотіла б мати гарну сукню, Кет? Чи навіть дві? — Ентоні зіскочив з тахти на ворсистий килим.

І, як був, подався з вітальні у глиб кімнат, поволі переставляючи ноги-колони.

Дівчина раптом стривожилась і почала квапливо одягатися, ховаючи в коротку сукенку своє смагляве тіло. Її великі темні очі збуджено заблищали, заметалися по кімнаті.

За хвилю Ентоні з’явився вже у домашньому халаті й капцях. Недбало кинув на стіл кілька асигнацій.

— Це тобі на сукню, Кет, і будь розумницею, пані Міріам ні про що не здогадається… На сьогодні ти вільна, можеш іти. — Він підійшов до розчиненого вікна, на ходу прикурюючи сигарету.

Усе дужче маяла од вітру прозора гардина, свіжий повів частіше проникав у відчинене вікно вілли, що стояла на згірку серед гострих кам’яних уламків. За поблизьким молом глухо гупали у бетон тугі водяні вали.

Збиралося на шторм.

2

Другу добу не було спокою на воді. Не було його для тих, хто вперше у великому плаванні, хто море бачив, стоячи на березі десь у Криму чи на Кавказі, — блакитне й лагідне, зрідка похмуре. А тут — на тобі! Крижане Баренцове, а ось уже й Норвезьке, холодна чорна й непривітна глибина і простір, невидимий за колючими спалахами полярної ночі. І це лише початок, а ще йти і йти просторами Атлантики, поки, нарешті, великий морозильний траулер зупиниться й кине перший трал. Невситимі баклани і чайки кигичуть над Гольфстрімом, кружляють за кормою над збуреними водами, ширяють над палубою у світлі прожекторів, на мить химерно висвітлюються у стрімкому розмахові крил і знову ніби відпливають у темінь, чути тільки жалібний скрик.


Другу добу з перервами на відпочинок матрос Віктор Гаркуша стоїть вахту біля стерна, куди призначений на превеликий його подив і захоплення, незважаючи на те, що він іще новачок — салага, як кажуть на березі.

Вахта на переході — чотири години вдень і чотири вночі. Стерновому робити тепер нічого, погоду хоч і закрутило, та курс поки що тримає автостерновий. Гаркуша наче прикипів до палуби, вперся спиною в перебірку, щоб не ганяло по палубі щоразу, коли судно заривається носом у воду або злітає вгору на хвилі.

Скоро, мабуть, доведеться переходити на ручне управління. Стрілка автостернового стрибає по шкалі, неначе сумнівається у визначеному напрямку. Світиться компас, блимає шкала автостернового, а саме стерно — ось воно, як і сотні років тому, — дерев’яне колесо з відполірованими держаками. Це вже як море зовсім почне захлинатися люттю — хапайся за них і тримай судно носом на хвилю. Автостерновий тоді ні до чого. Тільки штурман стане збоку, підстраховуватиме, щоб ти не помилився…

— Гаркушо! — лунає з темряви.

— На місці.

— Курс? — коротко кидає вахтовий штурман Георгій Гуртовий, припадаючи до локатора.

— Двісті двадцять шість градусів!

— А тепер? — запитує через хвилину.

— Двісті двадцять чотири!

— Добре, поїхали далі.

Ніч. Навальна хвиля раз у раз заходить збоку, гупає в борт, судно здригається, вода летить на палубу, шкварчить і піниться, бризки облизують скло ілюмінаторів. Матрос Валерій Бородін — ще один дозорний, що стоїть з Гаркушею на вахті, заворушився й заходився щільніше задраювати лобові ілюмінатори.

Другий помічник капітана, вахта якого тепер на капітанському містку, вимкнув локатор і зник за дверима штурманського відсіку. Він уже встиг узяти пеленг найближчого маяка і тепер зробить розрахунки, щоб визначити координати риболовного траулера в цьому хаосі. У стерновій рубці темно: тільки так можна побачити щось зовні, не проґавити чужі вогні, якщо трапляться по курсу. Потріскує пара в батареях опалення, стиха погуркує, відсвічує гірокомпас на окремій підставці.

— Ти не заснув? Бородін! — Це знову Гуртовий.

— Ображаєте!..

— Біжи годинники підкрути. Тільки ж не у зворотному напрямку, анкер зламаєш. Переведеш стрілки на годину назад. У кают-компанії й салоні особового складу. Годинник маєш? Звіримось…

— Чверть на третю.

— Гаразд, крути.

Це вже вдруге відтоді, як вирушили, вирівнюють час. Траулер проминув черговий часовий пояс.

— Вогонь попереду!

Гуртовий зводиться на рівні, швидко ступає кілька кроків, стає поруч із Гаркушею. Вогник в океані за кілька діб самотини — то вже подія.

— Ліворуч…

— Від твого носа, чи як?

— Ліворуч по курсу, — уточнює Віктор, і Гуртовий нетерпляче простягає руку:

— Бінокль. — Якийсь час він пильно вдивляється в ніч, потім передає бінокль дозорному. — Що можеш сказати?

Гаркуші дивно, він ще ні разу не дивився в бінокль уночі, що там можна побачити — збільшену темряву? Він мовчить, напружено дивиться в морок, щоразу міняючи сектор огляду, і, може, тому нічого не бачить, та нарешті вловлює дві світлі цятки попереду.

— Розрізняю два вогні близько один від одного. Той, що праворуч, — трохи вище від лівого… Думаю, що судно.

— Так, топові вогні судна… У якому напрямку рухається?

— Перетинає наш курс зліва направо.

— Молодець, будеш морським вовком… На якій відстані від нас?

— Не можу сказати, — знічується Віктор.

— Еге ж, на око вгадати важко, — погоджується вахтовий штурман. — А приблизно — від нас миль за сім-вісім. Розминемось.

3

За шість хвилин до одинадцятої Ентоні стояв у біломармуровому вестибюлі морського корпусу перед вахтовим офіцером, який уважно вивчав його посвідчення й перепустку в спецсектор оперативного відділу. Щоразу, коли Ентоні опинявся в цьому вестибюлі, на нього віяло холодом від білого полірованого каменю, яким було оздоблено все довкола: високі стіни з вікнами-ілюмінаторами у глибоких нішах, кілька сходових маршів на відкриту галерею другого поверху, масивні кам’яні поручні, сама підлога округлого великого приміщення.

Біля одного з виходів на галерею, у невеличкому басейні з червоно-рудого плямистого граніту, стиха плюскотів фонтан, в’юнке зелене пагілля обвивало його, зазирало в гранітну чашу, купалося в ній.

Вахтовий повернув посвідчення і козирнув.

Ентоні рушив до входу на галерею, не зупиняючись, кинув погляд в ілюмінатор — за вікном-ілюмінатором брижився океан, хилились од вітру в один бік фінікові пальми, гостро стовбурчились непорушні кактуси й хитали побіля них химерними головами бліді орхідеї. Там, надворі, було по-тропічному жарко, а в цьому мармуровому вестибюлі аж морозило. Може, від передчуття нової роботи, яка завжди вносить якісь переміни в його неусталене життя й невідомо який слід і запах полишить по собі? Тут Ентоні діставав завдання, котрі надовго відривали його від берега, змушували напружувати мозок і нерви, а іноді обливатися потом, часто холодним, у задушливих відсіках підводного човна.

— Вас чекають у п’ятсот сімнадцятій кімнаті. — Другий вахтовий у біло-голубій формі ВМС відчинив перед ним двері у довгий вузький коридор, в якому він ще ні разу не бував.

На галереї півколом, перед Ентоні й за спиною в нього, у протилежній напівсфері вестибюля, на однаковій відстані одні від одних височіли масивні горіхові двері із щоразу іншою літерою старогрецького алфавіту у правому верхньому кутку, хоч, ясна річ, ні до стародавніх, ні до сучасних греків люди, що таїлись у щільниках численних кімнат, не мали ніякого відношення. Коридори-сектори розходилися в радіальних напрямах у цьому корпусі, ніби сонячні промені, певно, визначаючи напрями інтересів і сфери впливу по всій тверді та водній поверхні Землі.

— Ми вас викликали, Ентоні, щоб розпорядитися вами, не питаючи вашої згоди, лиш розраховуючи на вашу відданість інтересам держави.

Той, хто почав розмову, спинився, погляд його налитих важким оловом тьмавих очей ні на секунду не змигнув, вбираючи у себе вираз обличчя Ентоні Крейслера, намагаючись прочитати на ньому прихований настрій, потаємні емоції, порух думки. Бо від Ентоні і тільки від нього тепер залежав успіх задуманого. І після паузи повів далі:

— Власне, від початку цієї розмови вибору у вас немає, як нема його у нас, і рішення може бути однозначним — ви й цього разу виконаєте все, як виконували завжди.

— Можете не сумніватись, пане адмірал…

Крейслер стояв незрушно в цьому великому кабінеті, обшитому темним деревом, з безліччю вмонтованих у стіни шаф і відкритих полиць з пристроями теле— і радіозв’язку, сувоями паперів і службовими фоліантами, кількома моделями військових кораблів, великим глобусом у широкій ніші, приладами, що стосувалися навігації і судноводіння і мали тут, у цьому приміщенні, лиш декоративне призначення. Господар кабінету адмірал Менсіл все ще важко дивився перед собою з-за широкого масивного столу, схожого на більярдний. Щоправда, гра тут, безумовно, йшла куди серйозніша, у глобальному вимірі, й ставки робилися незмірно вищі.

Ентоні подивував і насторожив отой загальний вступ, яким зустрів його адмірал; досі за ним цього не водилося. Адмірал був похмурий, повільний у рухах, одне слово — незвичний. Колишнім лишився тільки погляд його очей кольору тьмавого олова, яким він втупився в Ентоні Крейслера.

Неподалік від столу, в кріслі під глобусом, сидів незнайомець у цивільному, риси обличчя якого когось нагадували Ентоні. Крейслер насторожено повів оком у той бік, і тоді незнайомець штучно усміхнувся, повільно встаючи назустріч:

— Пол Венгард, другий помічник прем’єр-міністра…

Якби Ентоні більше крутився в різних офіційних установах, а не гибів під водою, він мав би знати цього опецькуватого діяча з ніби приклеєною усмішкою, який сам, власне, нічого не вирішував, хоч у його присутності й з його участю вирішувалось надзвичайно багато. Ім’я Пола Венгарда вряди-годи згадувалось у переліку осіб у коротких повідомленнях про офіційні зустрічі прем’єр-міністра, іноді обличчя його з’являлося на екранах телевізорів. Ентоні потис руку помічникові прем’єра, і його грубувате квадратне обличчя з попелястими віями й рудими бровами наскільки змогло висвітлило привітливість до цього представника урядової коаліції.

Справа, як зрозумів Крейслер, була серйознішою, ніж він очікував.

— Адмірал мав би зустріти нас гостинніше, — усміхаючись, повернувся Венгард до адмірала Менсіла, який одразу встав з-за свого “більярдного” столу.

— О, так, прошу… — в одній з потаємних ніш відчинились дверцята.

— Коньяк, віскі, мартіні?

— Все одно, адмірале… — Венгард узяв приземкувату пляшку, налив у маленькі чарочки темно-золотистий напій.


— У вас гарний послужний список, Ентоні, і я певен, що й цього разу ви зробите все як треба. До речі, ви славно попрацювали на Бофосі й одержали заслужену нагороду. На острові встановлено справжній демократичний порядок в інтересах миру й на прохання законного уряду республіки, який знайшов у нас тимчасовий притулок після комуністичного перевороту. Тепер усе стало на свої місця, і в тому є частка ваших героїчних зусиль, Ентоні. За вас… — Йод Венгард ковтнув з чарки й, показавши очима на крісло біля низенького столика, сів сам. Видно, був настроєний на біль-менш тривалий зовнішньополітичний огляд міжнародних подій. Справді, ще ніколи Ентоні не діставав наказу в такий спосіб, з такою довгою прелюдією. — Ми й надалі робитимемо все, щоб відстоювати демократію і справедливість. Ядерне роззброєння — це небезпечний міф ворожої пропаганди, який загрожує нашим національним інтересам.

— Цілком згоден з вами, пане Венгард…

В очах помічника прем’єр-міністра майнуло ледь помітне невдоволення тим, що його перебили, він мовчки пожував м’ясистими губами, певно, шукаючи продовження вдало розпочатої тези, і повів далі:

— Важливо не тільки бути згодним, а й практично підтверджувати. Що стосується вас, Ентоні, то ви, безумовно, вже довели на ділі свою відданість нашим ідеям. На жаль, не всі у нас можуть цим похвалитися. Ворожа сфера впливу поширилась на колишні наші регіони в Старому й Новому світі, на території, де наші підприємці вклали чимало коштів і зусиль у відродження й розквіт слаборозвинутих країн. Ми не можемо бездіяльно спостерігати, як порядкують там, навчені кимось, безголові аборигени, які вчора ще ходили мало не голими, а тепер позаймали наші фабрики, заводи й шахти…

Другий помічник прем’єр-міністра раптом замовк, потім несподівано запитав:

— Скільки вам платять, Ентоні?

Крейслер від несподіванки поставив на місце пляшку з мінеральною водою, яку узяв був, щоб наповнити бокал. Адмірал і Пол Венгард мовчки дивилися на нього.

— Тридцять тисяч доларів на рік, пане Венгард…

— А скільки коштує ваша вілла на кипарисному згірку?

— Сто п’ятнадцять тисяч… — відповів Крейслер, спантеличений запитанням.

Пол Венгард мовчки пожував губами.

— Сьогодні ви одержите п’ятсот сімдесят п’ять тисяч доларів. Це п’ять ваших вілл. А рівно о двадцять третій годині вийдете в океан. Деталі обговорите з адміралом.

Крейслерові, при всій його незворушності й витримці, перехопило подих. Було схоже, що його купували, як кінозірку або професійного боксера. Але це не мало значення. Мав значення чек, поданий Венгардом.

Адмірал Менсіл, встаючи з крісла, запросив Ентоні до свого робочого столу, розгорнув службову карту з чорнильною позначкою-штампом “Цілком таємно” і озвався глухим голосом:

— Ваш човен повинен дійти під водою до точки з координатами зет-ікс, там ляжете на грунт не пізніше шостого березня цього року. Про мету походу дізнаєтесь на місці. Наказ вручать вам на борту за чверть години до виходу в океан. Пакет відкриєте у точці зет-ікс. Все ясно?

— Пане адмірале, ми готувались до загального регістру, крім того, сім членів екіпажу, середній комсклад, у відпустках у зв’язку з успішним виконанням попереднього завдання.

— Знаю. Технічної інспекції не буде. Без кого ви не зможете обійтись?

— Без електромеханіка й радиста-навігатора.

— Вони вже на борту. Ваш відпочинок теж закінчується. — Адмірал замовк, подумав і сказав: — Відпочинете пізніше.

— Ви знаєте, де ваша дружина, Ентоні? — несподівано запитав Пол Венгард.

— Вона в “Голубому дельфіні”, на західному узбережжі.

— Ні, Ентоні, вашої дружини там немає, ми їй запропонували інший пансіонат.

— Як це розуміти, пане Венгард?

— А ніяк, Ентоні, — безневинно і приязно усміхнувся другий помічник прем’єр-міністра. — Просто там їй буде зручніше.

— Вона з дітьми?

— Так.

Крейслер дістав хустинку й витер лоба, на якому раптом виступив піт.

— Ви повинні усвідомити, Ентоні, — погасив усмішку помічник прем’єра, — про ваше завдання знає тільки вузьке коло довірених осіб. Я вважаю, ми однодумці, Ентоні, і ви це не раз доводили за час своєї бездоганної служби. Тепер, коли всі тільки й балакають про спільні державні інтереси, дуже багато важать наші практичні дії. Ми з вами, Ентоні, люди слова і дії. Ці безконечні мирні ініціативи супротивного нам режиму — всього лиш балаканина, за якою криється небезпека… Ніякого примирення бути не може. На жаль, дехто з наших політиків, що належать до вищого кола, перестає це розуміти. Ні для кого не таємниця, Ентоні, і для вас також, що наш президент як політичний діяч доживає останні місяці і на переобрання йому сподіватися нічого. Це розуміють усі. Президент зробив ряд поступок у напрямку розрядки, але ми з вами розуміємо небезпеку такого шляху. Хвалити бога, в країні є сили, які стоять на захисті справжніх інтересів держави. Мине кілька місяців, Ентоні, й біля керма стане сильний керівник, і ми не забудемо, що ви не лише поділяли нашу точку зору, а й допомагали нам практичними діями.

4

Вранці, тільки-но великий гарячий диск сонця зайнявся над водою, розганяючи холодну зволожену імлу над непривітними водами північної Атлантики, Гаркуша вже стояв на шлюпковій палубі. Він скучив за сонцем. Траулер ішов на південь, і сонце щоранку все вище здіймалося над хвилями, даруючи людям скупе весняне проміння.

Берег — скелястий, порізаний бухточками-шхерами, ніби малюнок у підручнику географії, чорно-білий од снігу й каміння. Прямо по курсу в територіальних водах суденце: чи то рибалки, чи прикордонники — чужі. Гаркуша збуджено вдивляється у вологий ранок: нарешті він вийшов у море, ось воно у нього перед очима, поки що похмуре й холодне, та не мине й десяти днів, як почнуться жаркі тропічні води. Він з Бородіним уперше перетне екватор. Одначе Бородін вважає себе вже старим морським вовком, бо вже плавав на каботажних рейсах.

Гаркуша згадує, як, проходячи медкомісію, зустрівся з Бородіним. Тоді й думки не мав, що опиняться на одному траулері. Там, у поліклініці, у стовпиську перед дверима одного з кабінетів, Бородін приказував, зупинивши якогось спритного й нетерплячого:

— Тихше, браток, тихше… каніфоль будеш нюхати, ясно? Здай назад…

Вакцину для чергового щеплення Гаркуші й Бородіну брали з однієї ампули, треба було заходити по двоє, одна ампула на двох, і з одного шприца, лиш голки поміняли.

А ось і він власною персоною. Обіцяв зробити екскурсію на рибофабрику.

— Ходімо, Валеро, — каже Гаркуша, й вони з Бородіним ідуть довгими порожніми коридорами повз безліч дверей.

О цій порі майже весь екіпаж траулера ще відпочиває. Не спить вахта на капітанському містку, та, звісно, вахта машинної команди: другий механік, мотористи й котельні машиністи, електрик — час од часу то один із них, то другий встромить голову у двері стернової рубки, перекинеться словом, ковтне прохолодного повітря й щезне, перебігши палубу, у нетрях машинного відділення. Звідти долинає стишений гуркіт. На фабриці порожньо, тепло, чисто і, незважаючи на те, що траулер був на ремонті, ще чутно стійкий запах риби, що встоявся тут із попереднього промислу.

Бородін розгонисто простує між вузлів, конвейєрів рибофабрики й кличе Гаркушу.

— Отут, хлопче, будеш упиратися рогом, — киває на рибоділ — довгий верстак із гладенько обструганих букових дощок червоно-рудого кольору. — Як прийдемо на місце й почнеться риба, тут буде такий пейзаж, що й мамі твоїй не снився… Груди в кишках, живіт в тавоті. Де працюєш? У тралфлоті… Чув?

— Ні, не чув.

— То почуєш.

— А ти де будеш “упиратися”? — сміється Гаркуша.

— Що я?.. Хто куди наймався.

Гаркуша знав, що теперішні його вахти — це тимчасово. На промислі, де автостернового вимкнуть, бо доведеться крутитися серед інших траулерів, це вручну робитиме штатний стерновий Валерій Бородін. А він буде, як каже Бородін, “упиратися рогом” на рибофабриці. Стерно йому доручать лише на зворотному переході, коли кінчатиметься практика і почнеться атестація. Зате коли поїде у відпустку, купить собі повну штурманську форму і кашкета з золотистим крабом і в такому вигляді вийде на вулицю рідного містечка. А потім завітає до своєї… дуже гарної знайомої і скаже, що в Ріо-де-Жанейро… Що саме?.. Що в Ріо-де-Жанейро дуже смачна кава…

5

— Ми когось обстріляли, Фредді?

— І я так думаю, Джо. То не міг бути навчальний пуск.

— Інакше б нас не пошкодили, як ти вважаєш?

— Ми випустили дві торпеди, Джо.

— Дві, Фредді.

— Після чого нас пригостили глибинними бомбами.

— Авжеж, Фредді, і один вибух зачепив нас, і ми мало не перекинулись догори черевом.

— Ти помітив, Джо, дихати стало важче?

— Душно…

— Але чому ми напали?

— Я чув переговори про якийсь вантаж у надводному транспорті. Але навіщо його було топити, скажи на милість?

— Це погано пахне, Джо.

— Скільки ми вже тут, Фредді?

— Близько тижня.

— А командир мовчить.

— От саме це мені й не подобається.

— У тебе хто на березі, Фредді?

— Дружина й син у Зеленому Каньйоні.

— Маєте будинок?

— Ще не виплачений. Що з ними буде, Джо?

— Що буде з нами, Фредді?

Підводний човен “Картель” ліг на грунт посеред океану, затиснутий, немов у лещатах, у глухій безвісті, ліг на критичній глибині, не подаючи ніяких ознак життя ось уже цілих шість днів. У тісних відсіках стояла задуха, більшість регенераторів кисню було пошкоджено глибинними бомбами. Головний механік разом із кількома помічниками й мотористами робив усе можливе, щоб підтримати їхнє функціонування, а водночас і життя тих, хто опинився замкнутий за сталевими стінами кількох відсіків. Зал машинного відділення було затоплено, помпи вийшли з ладу, і вхід до нього встигли задраїти наглухо ще на початку катастрофи.

Головмех доповідав Крейслеру: кілька непошкоджених регенераторів працюють на межі можливого і можуть вийти з ладу будь-якої миті. Ентоні мовчки вислуховував рапорт головного механіка, й щоразу кволо кивав (мовляв, усе почув і бере до уваги), і відпускав його, а головмех, неголений, у мокрій від поту сорочці на округлих плечах і опасистому животі, через кілька годин з’являвся знову.


В очах головного механіка стояв ляк, головний щоразу протирав їх ребром брудної долоні, а з надбрів’я знову струменів піт, і він квапливо зводив руки до очей. Головмех був одягнений не за формою, але Ентоні не зважав на те, він і сам сидів у тьмавому колі аварійного освітлення за своїм столом біля погаслого пульта управління в розхристаній сорочці — мовчки вислуховував і мовчки кивав, або коротко кидав:

— До апаратів… — І головний повертався до вцілілих регенераторів.

Ентоні привів сюди “Картель” після шістнадцятидобового переходу й зачаївся на грунті в точно визначеній точці. Лише після цього видобув із сейфа пакет, який вручили йому на рейді. Поклав перед собою, якусь хвилину зволікаючи. Тихо здригалася пластикова поверхня командирського столу, ще працював на холостих обертах головний двигун, у яскравому світлі настільної лампи лежав глянсувато-білий чотирикутник з грифом військово-морських сил, а всередині його — зміст таємничої операції, заради якої він, Ентоні, плуганився сюди шістнадцять діб.

І в день перед відходом, і всі шістнадцять діб підводного переходу він думав про те, чому деталі таємничої операції не були з’ясовані одразу, а мали таку інтригуючу форму. Дивувала сама розмова і обмежене коло її учасників. Ось чому тепер він з таким нетерпінням розірвав пакет.

“Командирові підводного човна “Картель” Ентоні Крейслеру. Цілком таємно.

За будь-яких умов, не розкриваючи своєї приналежності й місцеперебування, перешкодити рухові каравану суден напрямком зюйд-зюйд-ост на межі координатів зет-ікс…”

Ентоні уп’явся очима в цифри координатів, на яких зачаївся тепер підводний човен, і за мить читав далі:

“Караван складається з п’яти військових кораблів типу есмінець під різними прапорами й одного цивільного судна водотоннажністю сорок тисяч тонн. Суховантаж під прикриттям згаданих кораблів слід чекати у визначених координатах орієнтовно сьомого березня о дев’ятій тридцять.

Спосіб дії: суховантаж торпедувати”.

Караван запізнився на дві з половиною години й відхилився від курсу всього на якихось дві-три милі до сходу. Та не це стурбувало Ентоні. У потужні пристрої візуального спостереження він ще здалеку помітив: у каравані п’ять військових кораблів, чотири з яких — есмінці, а п’ятий — протичовновий найновішого зразка; вони йшли тісно, кутастим ромбом, усередині якого, мов горіхове зерно у шкаралупі, йшло цивільне судно.

Як його дістати? Часу на роздуми немає, караван ось-ось пройде мимо, а тут іще одна несподіванка: на суховантажі, який за розмірами не поступався жодному з кораблів супроводу, майоріли п’ять прапорів різних держав й один із них повторювався на одному з кораблів конвою. Такого “карнавалу” Ентоні не спостерігав за всю свою службу. За міжнародними правилами, в територіальних водах іншої держави належало піднімати, крім свого, прапор цієї країни, а тут їх було півдесятка і води нейтральні на тисячі миль довкруг.

Можливо, в нього ще буде час розібратись у всьому цьому, а зараз треба виконувати наказ. Ентоні скомандував пуск.

Те, що сталося потім, протягом кількох секунд від сплеску торпеди й появи пінистої доріжки за нею, вразило Ентоні. Один з есмінців різко порушив стрій і підставив борт торпеді. Перед такою мужністю треба було схилитися, але сентименти потім, друга торпеда мусить будь-що влучити в ціль. І вона влучила: форштевень суховантажу схитнувся од вибуху, вгору здійнявся стовп вогню і води. Більшого Ентоні не встиг зробити: ані помилуватися картиною, ані поставити крапку ще одним точним влучанням — загородивши суховантаж, просто на нього фарватером останньої торпеди мчав протичовновий корабель під прапором вітчизняного військово-морського флоту. Крейслер, може, вперше за багато років служби розгубився.

Протичовновий корабель з таким самим прапором, як і у Крейслера, дійшов до місця виходу торпеди й, не зупиняючись, густо сипонув глибинними бомбами. Ентоні нарахував з десяток вибухів і після кожного, зціпивши зуби, чекав наступного. І ось тепер він сидить безпомічно за своїм столом у тьмавому світлі від аварійних акумуляторів.

Чому свій протичовновик атакував його?

Що було на суховантажі?

Чому на ньому прапори різних держав, серед яких і той, що його піднімають на супермисливці, коли він спливає на поверхню, входячи в свої територіальні води?

Чи знає про це адмірал?

Що все це має означати?

У примарному світлі аварійних плафонів перед згаслим пультом управління Ентоні Крейслер шукав відповіді на ці запитання й не знаходив їх.

У задушливому кубрику, поскидавши сорочки, лежали матроси. Вони часто й хрипко дихали, намагаючись не розмовляти, щоб хоч трохи зекономити кисень.

Мовчали, ковтнувши океанської води, й ті, хто залишився у зруйнованому й затопленому машинному залі — вахтовий механік, два мотористи, черговий електрик…

Нараз у каюті радиста-навігатора Джо Паркера й електромеханіка Фредді Бердсея прозвучав слабкий сигнал.

— Джо Паркер прибув, пане командир.

— Як почуваєтесь?

— Тримаюся. Дозвольте запитати… Чому ми не даємо сигналу SOS, пане Ентоні?

— То не ваш клопіт, Паркер.

— Тоді… чого ми не рятуємось?


— Для цього я вас і покликав. Ви мені потрібні. Підете з нами. Візьміть автомат. Збір за три хвилини у шлюзовому відсіку.

6

Це нагадувало з’яву привида: поблизу напружених, мов струни, двох тросів-ваєрів на гладеньку поверхню океану випірнула сфероподібна примара.

Судно, зачепившись тралом за якусь невидиму підводну перепону, тремтіло від натуги.

Уже вісім годин підряд траулер шарпався то вперед, то назад, намагаючись звільнитися, проте всі спроби були марні. Першим побачив дивний, схожий на батискаф апарат з трьома ілюмінаторами на куполі капітан траулера Іван Михайлович Черевко.

Разом з ним на капітанському містку стояли Бородін і Гуртовий. Вони повернулись у той бік, куди дивився капітан, і завмерли. Апарат швидко наблизився впритул до борту в районі шлюпкової палуби, його сферичний купол розкрився, і з люка висунувся якийсь здоровань у сіро-блакитному комбінезоні й чорній пілотці. Не звертаючи уваги на моряків, він кинув гаки мотузяного трапа на борт риболовного траулера.

— Ну це вже свинство! — обурився капітан.

Бородін зрозумів ці слова як команду. З’їжджаючи з містка вниз по поручнях, він, мабуть, обдер долоні, але вже наступної миті чужий штормтрап полетів у воду. І тут з відкритого люка сфероподібного апарата пролунала коротка автоматна черга.

— Усім від борту! — крикнув Черевко, але ця його команда запізнилася.

Бородіна кинуло на палубу, палючим вогнем обпекло груди. Той вогонь далі не повз, і, хоч боліло нестерпно, Бородін сів, приголомшено дивлячись на криваву пляму, що швидко розповзалась на сорочці. На палубі тим часом уже застигли дві сіро-блакитні тіні, виставивши вперед стволи коротких автоматів. А по штормтрапу один по одному мовчки піднімалися люди в таких же сіро-блакитних комбінезонах, так само озброєні, з байдужими масками на обличчях. Прибульці мовби й не дивилися на рибалок, проте нікого не випускали з поля зору, тримаючи зброю напоготові.

Лише один із них, рудий кремезний чоловік, був без зброї, в правій руці тримав валізу-дипломат. Він з цікавістю розглядав рибалок, що вибігли на палубу, нарешті його погляд заспокоївся на непоказному Черевкові, який опинився в центрі подій разом із пораненим стерновим.

Черевко повернувся до рудого спиною і коротко кивнув двом рибалкам, ті підхопили пораненого Бородіна й понесли до лікаря.

Капітан зрозумів: цей зухвалий напад на його траулер— не що інше, як піратство; таке траплялося іноді і в наш цивілізований вік. Не міг він збагнути тільки, що могло бути цікавого на риболовному траулері для цих з автоматами? Хіба що триста тонн мороженої риби в трюмі? Злочинці захоплювали літаки цивільної авіації, тероризуючи членів екіпажу, змушували змінювати курс. Там ясно. А яка користь може бути тут?

Рудий з валізою, не зводячи очей з Черевка, голосно промовив:

— Хто з вас розмовляє англійською, іспанською або італійською?

— Я… — озвався до рудого англійською мовою Гуртовий.

Другий штурман як стояв на крилі капітанського містка, так і лишився там, тільки перейшов ближче до трапа.

— Скажіть своїм, — задер голову рудий, — усі повинні розійтися по каютах і…

— Михайловичу, — звернувся Гуртовий до капітана, — цей тип хоче, щоб усі розійшлися по каютах, сиділи тихо й не виходили в коридор, інакше вони стрілятимуть, а ще він наказує… — перекладав далі другий штурман, — стравити ваєри в море й кинути їх. Судно піде туди, куди він скаже.

— Розійдіться по каютах… — наказав Черевко. — Головному механікові з вахтою — в машину.

— Михайловичу, а стернового?..

— Візьміть когось, з ким ви стояли на переході.

За кілька хвилин ваєри були змотані з барабанів тралової лебідки, на промисловій палубі, у порожніх коридорах верхньої й головної палуб лишилося стовбичити по автоматнику в сіро-блакитному.

7

Коли траулер, поминувши тропіки й екватор, прийшов на місце промислу, Гаркуша ще перебував у полоні феєрії переходу, але безтурботне життя скінчилось, починалися важкі трудові будні. Його не поставили за рибоділ, де мав відкритися, як грозився Бородін, такий пейзаж, що й мамі не снився, — вказали місце за пакувальним столом. Але й тут робота була така, що під кінець вахти сил вистачало лише на те, щоб скинути комбінезон.

Йшла пеламіда.

До Гаркуші на стіл вона потрапляла після морозильної камери льодяним бруском, і він кидав і кидав ті бруски, кожні три спаковуючи разом у тридцятикілограмові ящики, поки від утоми не починало мерехтіти перед очима.

Того ранку після вахти Гаркуша тільки встиг вилізти з комбінезона і вмитися, коли почув автоматну чергу. Разом з усіма кинувся на відкриту палубу й побачив те, що побачили всі. Він допоміг віднести пораненого Бородіна в судновий лазарет, а потім його покликав Гуртовий.

8

Радист Джо Паркер дрімав у кутку стернової рубки біля виходу на палубу, скидаючись при найменшому сторонньому звуку. І який дурень це придумав — наглядати за цими людьми, що роблять свою буденну роботу і, судячи з усього, не збираються чинити опір.

Ні, це ідіотизм — вісьмом підводникам “найнятися” в охоронники й година за годиною пильнувати чужих рибалок на чужому судні.

Зовні між прибульцями і господарями було спокійно, вісім автоматних цівок — аргумент неабиякий, але спробуй-но відгадай, як оті рибалки поведуться наступної хвилини. Тому Джо Паркер, тримаючи автомат напоготові, будь-що старався не заснути, насилу роздираючи повіки, що раз по раз злипалися.

Що надумав Ентоні Крейслер? І чи довго вони так протримаються? Тиждень, два? Куди він прямує? Усе це якась дивовижа, схожа на авантюру, а найбільше — на злочин. Він зібрав їх, вісьмох чоловік, і сказав ще там, під водою, у шлюзовій камері пошкодженого супермисливця, що має наказ не розкривати приналежності й місцеперебування човна, але мусить за всяку ціну дістатися до якого-небудь міжнародного аеропорту. Трапився випадок: за них зачепився незнайомий риболовний траулер, отже, вони й скористаються ним та аварійним батискафом.

І ось вони на борту чужого судна, де Крейслер пішов з ним у рубку радиста й поцікавився:

— Ви знаєте, як це влаштовано, Паркер? — і показав на передавач.

Джо Паркер скептично всміхнувся:

— Нема нічого простішого.

— Будете пильнувати, щоб ніхто не міг звідси вийти на зв’язок. Відповідаєте головою. Ефір час від часу прослуховуйте й доповідайте, що робиться довкола.

В ефірі зрідка лунали переговори й виклики поблизьких суден, проте на горизонті їх не було видно, через якийсь час інтенсивно почали викликати на зв’язок великий морозильний риболовний траулер, а він не відповідав, і тоді Джо Паркер зрозумів: це викликають борт судна, яке вони так безцеремонно захопили. Минулої доби близько дев’ятої ранку неподалік заволав про допомогу транспорт з бавовною, на якому спалахнула пожежа, але вони не зійшли з курсу. А ввечері того ж дня крізь перешкоди в ефірі прорвалися позивні невідомого суховантажу, з якого на далеку материкову станцію доповідали про успішне завершення надзвичайної місії каравану Міжнародної Згоди, який ліквідував наслідки торпедного нападу, виконав завдання і ліг на зворотний курс.

— Треба побалакати, чіф… — нарешті порушує мовчанку Джо Паркер, звертаючись до Гуртового, що стояв на капітанському містку.

— Я не старпом.

— А хто ти?

— Другий помічник капітана Георгій Гуртовий.

— Джордж Гуртові? Твоє ім’я схоже на моє… Що там на курсі, Джордж?

— Як наказано: сто десять градусів на південний схід.

— Що таке караван Міжнародної Згоди, Джордж? Ви давно в морі?

Гуртовий насторожено повів оком у куток, де біля виходу на ліве крило капітанського містка, підперши спиною перебірку, сидів чужий радист. Певно ж, що радист, бо зайняв їхню радіорубку й не вилазив звідти. Синювато-смаглі губи його склалися в ледь помітну й навіть привітну усмішку, яка мала заохотити до розмови незнайомого суворо-стриманого моряка.

Паркер присів навпочіпки, поклавши автомат на коліна, певно, вже не тримався на ногах від утоми. Повільно блимаючи почервонілими очима, знизу вгору дивився на Гуртового.

— Вітю… — Гуртовий повернувся до Гаркуші, який стояв біля стерна, — ти зараз підеш у лазарет до Бородіна. Провідаєш, як він там. Я попрошу в цього типа, щоб відпустив тебе. Будь-що знайдеш спосіб…

— Про що ви балакаєте? — насторожився Паркер.

— Про караван Міжнародної Згоди, який тебе цікавить.

— То що воно таке? І взагалі, що зараз діється у світі?

— А хто ви?

— Це не має значення.

— У каравані п’ять кораблів супроводу і суховантаж з п’ятьма атомними бомбами на борту. Хтось напав на них… випустив дві торпеди, дуже пошкодили есмінець, є вбиті й поранені. Суховантаж, на щастя, зачепило лиш поверхово.

Джо Паркер поволі звівся у своєму кутку, обличчя його витягнулось.

— Що це означає? Суховантаж і атомні бомби?

— Джо, мій стерновий хоче провідати пораненого.

— Хай іде, — нетерпеливо відмахнувся охоронник.

— Хлопче… — Гуртовий говорив упівголоса, не дивлячись на Гаркушу. — Слухай мене уважно: в коридорчику біля каюти радиста, на перебірці, невелике засклене віконечко, за ним кнопка сигналу 503, який працює в автоматичному режимі…

— Я пам’ятаю, Георгію Дмитровичу.

— Треба натиснути кнопку, але так, щоб не розбивати скла. Викрутиш два шурупи, натиснеш кнопку і все поставиш на місце. Тільки… будь обережний.

— Я все зроблю, Георгію Дмитровичу.

Те, що він задумав, могло скінчитися погано — насамперед для нього й для цього хлопчини, моряка без року тиждень, що, власне, не тільки моря, життя ще не бачив, а змушений ризикувати. Але інтуїція підказувала Гуртовому: треба діяти. Невідомо, що затіяли ці новоявлені пірати і як вони поведуться далі.

Цілком очевидно поки що одне: без операції Бородін довго не протягне, не витримає подальшого переходу. І це буде перша жертва. Отже, зволікати не можна, зволікання — це смерть.

Гуртовий скосив очі на чорний автомат під руками охоронця, подумав: можна було б, звичайно, вибрати хвилину й прикласти каблук до цього довгобразого обличчя, забрати автомат. Але немає ніякої певності, що й далі все буде тихо. Їх тут іще семеро — зчиниться стрілянина. І тоді тонкі пластикові перебірки в каютах стануть мов решето, а його Ліда з дочкою Оксаною не дочекаються свого штурмана на причалі.

Він глянув на Паркера, який уже нетерпеливився, вимагав дальшої розповіді.

— Про це вже з півроку пишуть газети.

— Я не читаю газет, — байдуже відповів Джо Паркер. — Там усе брехня…

— Ну, це в яких газетах. — Гуртовий з цікавістю приглядався до охоронця, байдужість якого здавалася йому неприродною. — А про міжнародний рух про заборону ядерної зброї, знищення її запасів — ви знаєте?

— Про таке ніколи не домовляться.

— Схоже, починають домовлятися. Місяць тому сформувався караван Міжнародної Згоди. Ідея його проста: показати, що ми, люди, можемо домовитися. Для цієї мирної місії обрано цивільне судно, суховантаж, який узяв на борт п’ять ядерних зарядів, еквівалентних бомбам, скинутим на Хіросіму; не найновішого зразка, не найбільшої вбивчої сили, та головне — сам факт. Держави, що мають ядерну зброю, хоч і не всі, віддали їх для одночасного знешкодження. Суховантаж з інтернаціональною охороною військових кораблів мав доставити ці “іграшки” на безлюдний острів у високих південних широтах океану й там знешкодити їх. — Гуртовий помовчав і після паузи, вже з іншою інтонацією, у якій відбилася гіркота, проказав: — А якийсь негідник напав на них… Про дальшу долю каравану я не знаю.

— Його місія закінчилася успішно, Джордж, — мовив Паркер. — Я чув повідомлення.

Гуртовий рвучко ступив кілька кроків назустріч Паркерові, руки його здійнялись, мов для привітання, але тут же й опустились. Гуртовий лише сказав:

— Ти, здається, непоганий хлопець, Джо. Але чому ти тут?

Віктор Гаркуша піднявся на капітанський місток і стиха доповіз:

— Усе нормально, Георгію Дмитровичу.

Гуртовий зрозумів: Гаркуша зробив усе, що треба. І вже великий морозильний траулер не такий безпомічний, він дає про себе знати, тривожить ефір сигналом біди, ї його незабаром почують. Не можуть не почути й не запеленгувати.

9

Смажена пеламіда Ентоні не смакувала. Навіть така — з підрум’яненою картоплею, бо вона була сьогодні і на сніданок, і на обід, буде на вечерю й на ранок те ж саме. Його “шеф-кухар”, один із охоронників, на більше був неспроможний. Консервована яловичина з рибальської продовольчої комори скоро скінчилась, і Крейслер змушений був відрядити на камбуз одного із своїх підводників, аби той клопотався харчуванням. Але новопризначений кок умів тільки варити чай і смажити картоплю з пеламідою, якої було вдосталь на риболовному траулері.

Крейслер бридливо відсунув тацю із залишками обіду й крутнувся разом із стільцем до прямокутного ілюмінатора капітанської каюти. Її справжній господар сидів тепер у тісній і темній шкіперській на згорнутих сизалевих канатах і капроновому полотні, призначеному для ремонту снастей. Ентоні наказав замкнути капітана і зробив це у перші чверть години свого перебування на захопленому судні, після чого розпорядився перекласти стерно на зюйд-вест.

Радист уже доповів Крейслеру про останні події, прослухав він і повідомлення про напад у відкритому океані на суховантаж надзвичайної місії. У повідомленні скупо відтворювалася картина, що й досі стояла перед очима Ентоні чітко й наповнено.

Тепер у нього не було жодного сумніву в тому, що командуючий флотом адмірал Менсіл услід за наказом, призначеним для Ентоні, віддав інший: протичовновому кораблю знищити негайно будь-кого, хто вчинить напад на суховантаж. Отже, він, Ентоні Крейслер, мертвий. Мертвий і екіпаж “Картеля” — за всіма розрахунками, зробленими в обшитому темним деревом кабінеті морського корпусу. Інакше не могло бути, адже їх так старанно молотили глибинними зарядами, що сумніву не лишалось. Повинен був затонути й суховантаж. І кінці у воду.

Всі мертві… Він майже не сумнівався в цьому ще тоді, одразу після катастрофи, коли їх засипав глибинними бомбами свій же протичовновий корабель, але остаточно зрозумів згодом — це було розраховано заздалегідь. Не міг уявити лише масштабів і наслідків задуманого. Тому й діяв за інерцією, за звичкою будь-що дотримуватись букви наказу. У наказі не обумовлено, має він право рятувати своє життя чи не має. Чек майже на шістсот тисяч — це і є те право. Інакше навіщо ця комедія з винагородою… Справді, дешевий спектакль, якого він не зрозумів одразу. А як було зрозуміти? Лише тепер розкрилася вся ця грошова комедія. Кінці у воду — і ніхто б не пред’явив цього чека. Подібні справи лагодяться лише так — без свідків. А як же тоді було б з Міріам, з дітьми? Що на них чекало б?..

Ентоні стиснув щелепи так, що заворушилися, заходили жовна на квадратному грубому обличчі. Він, може, не дуже й цінував свою Міріам останнім часом, але прирікати її з дітьми на нужденне життя — цього собі дозволити не міг.

Тепер йому треба будь-що дістатися до якогось цивілізованого шматка суші. Чи міг підняти на поверхню весь екіпаж? їх запрограмували вбити, і не він у тому винен. Не знає також — й що робитиме з екіпажем чужого траулера. А ці восьмеро, яких узяв із собою, мовчатимуть, розповзуться по глухих кутках і нетрях великих міст — і мовчатимуть, якщо хочуть жити.

У простінку між каютою радиста й радіорубкою було вмонтовано маленьке віконечко, схоже на денце тонкої склянки у металевій оправі. За ним — яскрава, масивна кнопка сигналу біди. Розбити скло, натиснути — і оживе невидимий передавач, пошле в ефір дев’ять коротких імпульсів — три крапки, три тире, три крапки — SOS.

Здається, як просто — викрутити один чи два гвинти, а потім зсунути оправу вбік — але спробуй, нароблять дірок, як Бородіну, або й зовсім пришиють.

Судновий лазарет містився неподалік, у кінці коридора, за поворотом, у глухому тупичку. Гаркуша нечутно відчинив двері й опинився всередині. Це вперше за кілька днів наглого полону він стрівся з кимось із своїх рибалок, якщо не брати до уваги Гуртового, з котрим стояв на вахті, та третього штурмана з його помічником, які приходили на зміну. У ранкових сутінках ще горіла настільна лампа в тісній приймальні, а за столом дрімав украй зморений судновий лікар, білявий литовець Леон Лепша. Праворуч угорі над його схиленою на руки патлатою головою у відкритому ілюмінаторі тліла ранкова зоря; важко й шумливо опадала хвиля від борту, порипувало крісло під Леоном, а в глибині приймальні на лівій перебірці чорно зяяв прямокутник розчинених дверей — там була палата для хворих.

Леон якусь хвилину знетямлено дивився на Гаркушу, потім чомусь пошепки поцікавився:

— Я сплю?

— Мабуть, спиш.

— Постривай-но, а тебе що — не стережуть?

— Потім, потім… Як тут Бородін?

— Погано, — Леон запалив горішній світильник у приймальні й зупинився з Гаркушею на порозі палати. Бородін лежав обмотаний навхрест і попід пахви бинтами, укритий до пояса тонким простирадлом. Гаркушу вразило смертельно бліде обличчя пораненого. — Сам я нічого не можу зробити, — Леон підійшов і взяв пораненого за руку, прислухаючись до биття пульсу. — Потрібна операція в стаціонарних умовах, і чим швидше, тим краще…

— У тебе якийсь інструмент є? Ніж, скальпель?

— Навіщо тобі? — скинувся Леон.

— Дивак, мені викрутка потрібна.

Леон відкрив шухляду і дістав звідти старий вищерблений скальпель.

— Я чув близький сигнал про допомогу, що це означає, Джордж?

— Не знаю.

— Я думаю — це ваша робота, Джордж, твоя і твого стернового.

— Я про це нічого не знаю.

— Сигнал близький і йде звідси, з вашого судна, а точніше — он з того коридора.

— Тобі краще знати, Паркер, ти радист.

— …І пломба на одному гвинті порушена в аварійному блоці. — Джо Паркер, хитро усміхаючись, світив очима на Гуртового: — Але я чомусь не заткнув йому пельку. Як ти гадаєш, чому?..

Сигнал SOS Паркер почув кілька годин тому, перед тим як іти спати. І ось тепер почув його знову так само чітко й голосно, як і раніше, наче посилали той поклик за милю звідси або із сусідньої каюти потужним передавачем. Паркер, уже догадуючись, у чім річ, усе-таки визирнув в ілюмінатор, щоб пересвідчитись, чи немає поблизу того здихляти, що так панічно репетує, не в змозі нічого більше пояснити з переляку.

По недовгих роздумах він поклав навушники й рушив у каюту до Крейслера.

— Просять допомогти, десь поблизу, у нашому квадраті.

Ентоні різко повернувся від прямокутного ілюмінатора, наче вирваний з глибокої задуми.

— Мене те не цікавить, Паркер. Можете йти.

Крейслера це не цікавить, тим краще. Його не цікавило й інше: живий чи вже загинув електромеханік Фредді Бердсай, який мешкав з Паркером в одній каюті, головний механік товстун Еллі, мотористи й механіки, спеціалісти бойової обслуги, десятки інших моряків, які лишилися там, на дні, у відсіках, позбавлених кисню.

— Де ми зараз, Джордж?

— В Індійському океані.

— Ти вважаєш, що вас незабаром знайдуть?

— Уже знайшли…

— Що ти маєш на увазі? — озирнувся на ілюмінатори Паркер.

— Ось глянь сюди. — Гуртовий відірвався від окуляра локатора: — 3 лівого борту і просто по курсу на нас ідуть чотири судна. Ми швидко зближаємося.

Джо Паркер закинув за плече автомат, запитав після тривалої паузи:

— Що чекає на мене й усіх тих, хто напав на ваше судно?

— Думаю, що ваш рудий орангутанг… — Гуртовий показав великим пальцем за спину, на перебірку капітанської каюти, — своє дістане. — І, відповідаючи на погляд співбесідника, додав: — Мені здається, Паркер, ти не з його компанії.



10

— Як справи, старина Фредді?

— Краще нікуди, Джо. Ти приніс сигарети?

— Я приніс пляшку, Фредді, а курити тобі не можна.

— Мені й пити заборонили.

— Ну й порядки у цьому госпіталі…

— А втім, трохи розігнати кров не зашкодить. Візьми ще одну скляночку поряд на столику.

— А твій сусіда від чого лікується?

— У нього прострелені груди й плече.

— Вип’ємо за тих, хто лишився в океані.

— …Поки нас розшукали й підняли, шестеро наших загинуло від асфіксії. Один повісився — Клод Марцеліні із сектора наведення. Головмех Еллі тримався до останнього. Якби не він…

— Якби не рибалки з російського траулера і їхній штурман, то не знаю, Фредді, чи й зустрілися б.

— Кажуть, сигнал SOS прийняв радянський супутник?

— Можливо. У них це гарно виходить. Згадай, як з його допомогою було врятовано екіпаж літака, що зазнав аварії в гірській ущелині.

— І розрахували курс траулера теж за його наведенням?

— Вони шукали своїх рибалок, коли ті пропали раптом ні з того ні з сього.

— Ми влипли в брудну історію, Джо.

— Інакше не скажеш, Фредді. Торпедувати цивільне судно з мирною місією?… Це була перша така угода — прецедент для наступної дії, і її намагалися торпедувати в буквальному розумінні цього слова.

— Ентоні Крейслер — негідник. Рятувати свою шкуру…

— Та вже ж — не цяця. Коли я зайшов до нього й повідомив, що довкруг нас звужується кільце чужих суден і що з борту траулера вже годин п’ять лунає SOS, він подивився на мене божевільними очима і наказав вийти. Тільки я за поріг, і зразу ж — постріл. Не витримав… Та й що йому ще лишалося? Коли я розповів хлопцям, ніхто жодного співчутливого слова не сказав, по-моєму, навіть зраділи, поскладали автомати.

— Кажуть, адмірал Менсіл подав у відставку, починається розслідування…

— Вони свині, Фредді.

— І я так думаю, Джо.

Юрій Константинов ТО ТІЛЬКИ ПОГОЛОС… Оповідання

Відомий оглядач Аллан Девіс на якусь мить завмер над друкарською машинкою, міркуючи, як найкраще закінчити статтю про важке становище кольорового населення, коли раптом до нього долинув приглушений, обережний стук у двері.

Девіс прислухався.

Тихий наполегливий стук повторився.

Журналіст вийшов до передпокою, дивуючись, чому невідомий візитер не може просто натиснути на кнопку дзвоника. Якусь мить він вагався, врешті відчинив двері.

Напружений сторожкий погляд відразу обмацав його з ніг до голови, ковзнув углиб кімнати. Незнайомий хотів упевнитись, що в помешканні немає сторонніх.

— Мене звуть Джеком Кроу, — озирнувшись, прошепотів незнайомець.

Перед Алланом Девісом стояв високий худорлявий чоловік — хворобливо запалі щоки, нервовий погляд, як після безсонних ночей, очі його сльозились, а тонкі пальці весь час рухались.

Одне слово, досвідчений журналіст відразу побачив у своєму несподіваному візитерові типового неврастеніка.

— Ви оглядач Девіс? — запитав Джек Кроу, свердлячи журналіста підозріливим і водночас безпорадним поглядом.

Девіс кивнув, здивовано спостерігаючи, як пальці незнайомця ніби намагаються звільнитися від невидимої павутини.

— Я читав ваші статті, — швидко заговорив Джек Кроу, — і мені здалося, що серед ваших колег ви людина найпорядніша. Він чесний хлопець, сказав я собі, і його знає вся країна; якщо він захоче допомогти, з’явиться шанс… Не відмовляйте мені, містере Девіс, повірте, що я зараз у набагато трагічнішому становищі ніж ті, про кого ви пишете останнім часом, хіба що вигляд у мене дещо респектабельніший. Але чи не все одно, в якому вигляді рушати на той світ — у лахмітті злидаря чи в елегантному смокінгу?

— Заспокойтесь, — мовив Девіс. — Чому ви стукали, а ке подзвонили?

— Чому я не подзвонив? — з гіркою усмішкою перепитав Кроу. — А чому я останні дні біжу й біжу, сам не знаючи куди? Чому міняю міста й готелі, ніде не затримуючись більше ніж на добу? Чому озираюся, як зацькований звір? Я всього і всіх боюся, містере Девіс. У моєму становищі дуже ризиковано привертати до себе будь-яку увагу. Вислухайте мене, це єдине, про що я вас прошу. І благаю, не зважайте на мою поведінку. Я не божевільний, хоча після всього, що сталося зі мною, легко з’їхати з глузду.

— Ну що ж, проходьте, — трохи повагавшись, мовив журналіст.

Він запросив Кроу до вітальні й посадив у крісло, запропонувавши чашечку запашної кави. Руки Джека Кроу тремтіли. Розхлюпуючи каву на килим, вибачливо і водночас вдячно дивлячись на господаря, він почав свою незвичайну розповідь.

— Кілька місяців тому я попав у автокатастрофу. Здоров’ям я ніколи не міг похвалитись, а після того геть розклеївся, почав часто хворіти. Керівництво фірми, де я працював страховим агентом, знайшло привід звільнити мене. Не розповідатиму вам про свої марні спроби десь влаштуватися. Довелося продати меблі, цінні речі, щоб заплатити за лікування. Мої батьки давно померли, з рідні не лишилось нікого, словом, не було жодної нитки, яка б зв’язувала мене з цим тричі проклятим світом.

Кілька вечорів я детально обдумував, у який спосіб краще накласти на себе руки. Лізти в зашморг не хотілось — я бачив повішених кілька разів — огидне видовище, фіолетові обличчя, розпухлі язики не вміщаються в роті. Втопитись видавалося страхітливо довгим знущанням. Для того щоб пустити кулю в лоб, потрібні гроші, а їх у мене не було. Врешті одного прекрасного дня (саме прекрасного, наголосив Кроу, оскільки той день обіцяв щастя звільнення) я виповнив ванну теплою водою і приготувався перетяти вени. Тут вони мене й заскочили, вдерлися, вибивши двері, витягнули мене з води, змусили випити віскі й почали переконувати заповісти душу цьому дияволу…

— Дияволу? — здивувався журналіст.

— Авжеж, дияволу, — ствердив Кроу. — Я маю на увазі Семюела Голдінга. То були його люди.


Девіс задумався. Навряд чи знайшлася б людина в країні, яка б не чула імені Семюела Голдінга. Власник величезного капіталу, він зажив собі слави своїми екстравагантними дивацтвами, про які ходили найнеймовірніші чутки. Але тільки чутки, бо жоден з репортерів не міг похвалитися, що знає хоч якісь подробиці з життя Голдінга. Створивши в країні щось на кшталт власної імперії, він ретельно охороняв від стороннього ока все, що відбувалося за її невидимими кордонами. Кожен, хто носив на коричневій формі золотосяйний знак Голдінга, давав письмову обіцянку-гарантію ніколи не розголошувати того, що знає. Численна вишколена, спеціально створена Голдінгом поліція не просто охороняла його володіння, але й забезпечувала цілковите збереження будь-якої таємниці. Багато Девісових колег прагнули зазирнути за незриму голдінгівську завісу, проте цікавість коштувала їм дорого, синці та поламані ребра були найскромнішим гонораром.

Свого часу й Аллан Девіс хотів узяти інтерв’ю в Голдінга, але дістав ввічливу відмову від одного з численних секретарів мільярдера.

— Люди Голдінга стежили за кожним моїм кроком, — вів далі Джек Кроу. — Власне, потім я довідався, що вони стежать за багатьма, особливо Голдінга цікавили люди, котрі прагнуть піти з цього світу. Агенти почали вмовляти мене не квапитися накладати на себе руки.

“Хіба ви не можете піти до своїх славних пращурів трохи згодом? Скажімо, через два місяці. А ми гарантуємо, що ці місяці проминуть для вас у суцільній насолоді, виконуватимуться будь-які ваші забаганки… Розумієте? А натомість— дрібничка. Ви підете з життя, як цього й бажали, але саме тоді й таким чином, як це буде завгодно нам. Точніше, нашому могутньому патронові. Адже вам, Кроу, байдуже, у який спосіб вирушити на той світ. А ми даруємо два місяці суцільного блаженства. Цілих два місяці”. І я погодився. Справді, думалось, чому на прощання не пожити так, як хочеться?

Мої “рятівники” виявились людьми діловими, відразу дали мені підписати кілька паперів, де я обіцяв, що за будь-яких обставин не матиму ніяких претензій до Голдінга і зберігатиму таємницю нашої угоди. Як бачите, — гірка посмішка скривила тонкі губи Кроу, — свого слова я не дотримав… Ранок наступного дня я зустрів на розкішній гірській віллі. Дві юні істоти, дві казкові феї принесли мені каву в ліжко. Вперше за своє життя Джек Кроу відчув себе людиною. О, це справді були прекрасні дні п’янкого щастя. Але минав безжальний час, і серце розпачливо стискалося. Так, безумовно, я вже не хотів помирати. Жорстокий жарт Голдінга — відродити в людині любов до життя, щоб потім власноручно забрати його!.. Я почав помічати, що прислуга, яка перші тижні була дуже запопадлива, вже майже не звертає на мене уваги. Пазурі долі знову вп’ялися в мою горлянку. Мені заборонили вільно пересуватись, а незабаром літаком припровадили кудись на далекий екзотичний півострів, де були відтворені куточки всіх частин світу — і африканської савани, і південноамериканської сельви, і подоби скелястих Кордільєр. У величезних вольєрах на галявині перед резиденцією — дикі звірі. Тільки їх рідко випускали, хіба що задля дуже високих, шанованих гостей. А гостей Голдінг приймав дуже рідко, бо звик регулярно полірувати собі кров полюванням не на тварин…

— Ви хочете сказати?.. — починаючи здогадуватись, вигукнув Аллан.

— Так. Ця стара потвора полюбляє полювати на людей, — спокійно проказав Кроу. — І не просто вбивати. Жертва мусить ховатися, прагнути вижити, — лише це дає Голдінгові справжню насолоду. Нам судилося поповнити колекцію мисливських трофеїв…

— Ви сказали “нам”…

— Я був не один у ролі двоногої мішені. На той час на косі жили Пантера, Буйвол і я, Гепард.

— А Голдінг не шизофренік?

— Ви робите звичну помилку, містере Девіс, намагаючись оцінювати його вчинки з погляду звичайної людини. Голдінг керується власними законами, власною логікою. У нього свої мораль і права.

— Права? — сумно перепитав Девіс.

— Так. Гроші йому дають права і ще багато чого, але найстрашніше з того, що вони можуть дати, — безкарність, яка врешті розбещує людину так, що перетворює її на потвору. Голдінг полює на людей? — Кроу саркастично розсміявся. — А якщо це найневиниіша розвага людини, котра звикла до безкарності? Чи, може, ви знаєте, що він іще витворяє? І ніхто ж нічого не знає!

— Отже, вас було троє?

— І кожен мав своє прізвисько. Буйвол — професійний гангстер, двічі уникав довічного ув’язнення, врешті заробив електричне крісло, яке з радістю обміняв на двомісячний голдінгівський комфорт. Розмовляв Буйвол виключно злодійським жаргоном, набивав до нестями черево, наливався алкоголем і зовсім не задумувався, що на нього чекає.

Інша річ Лінда — Пантера. Мати її була індіанкою. Як більшість метисок, Лінда була вродливою, темпераментною, легко збуджувалась, але в хвилини спокою ставала втіленням святої покірності. Ми часто спілкувалися з Ліндою, хоч, треба сказати, тримали нас ізольовано, а з Буйволом розмовляти було просто неможливо. У Лінди був рак горла, жити їй лишалось максимум кілька місяців. Вона, як і я, хотіла накласти на себе руки, але хлопці Голдінга витягли дівчину із зашморгу. Гадаю, що череп Пантери прикрашає нині стіну над каміном у мисливському будиночку Голдінга.

— Що ви сказали?

— Саме те, що ви почули. Голдінг колекціонує свої трофеї. Череп кожної жертви знаходить своє місце на поличках над каміном. Одного разу під час прогулянки, коли охоронець на мить відвернувся, я зазирнув у вікно й побачив шереги страхітливих, мертво оскалених “сувенірів”. Голдінг прозвав мене Гепардом, якось дізнавшись, що свого часу я був чемпіоном коледжу з бігу у спринті. Якщо шукати назву витонченій жорстокості, то їй ім’я — ГОЛДІНГ! — з несподіваною люттю вигукнув Кроу і, ніби злякавшись власного крику, знову перейшов на хрипкий шепіт: — Якби ви знали, містере Девіс, яке хтиве очікування світилося в його очах, коли він розглядав нас. Ви хоч раз бачили цього монстра?

Журналіст заперечливо хитнув головою.

— Він невисокий, з черевцем, одягається під простого. Зовні — такий собі дрібний службовець. Його смішна метушливість, його любов і вміння просторікувати з будь-якого приводу, його готовність по-собачому розсміятися, коли цього потребує загал, — усе це гра. Таких, як він, не помічають у натовпі. Але річ у тім, що такі люди ніколи не опиняються серед натовпу. Може впасти в око хіба що його не за віком рум’яне обличчя та ще налиті свинцевою згубою зіниці, що, мов дві велетенські голодні блощиці, ладні висмоктати з тебе всю кров.

Голдінг роздивлявся нас із замилуванням справжнього колекціонера, розпитував про самопочуття, цікавився, чи достатньо комфортабельна наша тюрма. Буйволові він звелів видати іншу краватку, аби більше пасувала до сорочки, мені поміняв запонки. Цікаві подробиці, чи не так? Голдінг відчував себе благодійником.

“От і настала ваша година, дітки, — єлейним голосом просторікував старий, походжаючи величезною вітальнею. — Татусь Голдінг трохи відстрочив ваше побачення з усевишнім, я хотів, аби ви перейшли в інший світ щасливими людьми, котрі спізнали за життя блаженство. Віддячте ж мені, дітки, слухняністю — і ви помрете швидко й безболісно. Тебе, Буйволе, я пристрелю завтра в савані. Гепард віддасть богу душу в льодовиках моїх Кордільєрів наступного дня. Останньою покине цей світ Пантера, і буде це в джунглях, які досить великі, щоб я міг повтішатися пошуками. Будьте справжніми звірми, дітки, намагайтесь добре заховатися, похитріше, бо мої собачки вас легко знайдуть. — Голдінг поглядом показав на величезних німецьких вівчарок, що розляглися на килимі. — Повірте, краще милосердна куля татуся Голдінга, аніж зубки оцих собачок…

Він промовляв лагідно, м’яко, наче вдоволено муркотів у передчутті близької втіхи.

Буйвол на ті солодкі слова тільки благувато усміхався. Лише потім ми дізналися, що смертник мав інші плани.

Лінда, як і я, ледве стримувала нервову лихоманку.

Два бажання боролися в мені. Хотілося накинутись на Голдінга і душити, рвати зубами, топтати цю потвору. Водночас — огидна думка, що не пізно ще впасти на коліна перед Голдінгом і благати його, як бога, ще трохи продовжити життя, яке стало знову безконечно дорогим. Ще якась мить, і друге бажання перемогло б. Але Лінда випередила мене. Заламуючи руки, вона кинулася до старого. Якби не втрутилися охоронці, вівчарки розтерзали б дівчину. Лінді зробили укол, очі її заплющувались, але губи ще благали: “Я робитиму все, що накажете, все… Я буду вашою рабинею… Помилуйте…”

Нещасна Лінда. Досить було глянути на татуся Голдінга, щоб вгадати його відповідь. У погляді — азартне блаженство мисливця-єзуїта. Душевні тортури жертви тішили кожну його клітину. Чим гострішу жагу до життя відчувала підвладна йому істота, тим п’янкішим було для нього усвідомлення злочинного права забрати це життя. Його голос був умиротвореним і рівним, як у проповідника:

“Пантеро, ти не будеш моєю рабинею. Тут вистачає прислуги. Мені від вас потрібно зовсім інше. Я сам відібрав зерна, виростив плоди, і не знайдеться такої сили, яка б завадила мені пожнивувати. А мої хлопчики подбають, щоб ви не змахлювали…”

Несподівано для самого себе я перебив старого, ще не усвідомлюючи остаточно, що ж мене спонукало до цього.

“Містере Голдінг, дозвольте мені бути присутнім на завтрашньому полюванні…”

У погляді Голдінга блиснула настороженість:

“Навіщо це тобі, Гепарде?”

“Цікаво подивитися, як ви упораєтесь із Буйволом, — мовив я якомога спокійніше. — Хотів би врахувати його помилки, вас потішити, та й собі заробити зайві хвилини життя”.

Голдінг відповів не зразу. А коли заговорив, підозріливість не вгасла в його погляді.

“Браво, Гепарде! Ти хочеш сказати, що я тебе недооцінив? Добре… Ти будеш свідком полювання. Але май на увазі, якщо ти щось замислив…” — зіниці татуся звузились.

Тієї ночі я не міг заснути.

Лінда тихенько плакала в своєму кутку. Буйвол майже до ранку сидів у барі.

Відразу після сніданку охоронці увіпхнули мене й Буйвола в машину. Відкритий всюдихід з Голдінгом і охоронцями їхав попереду. Перед в’їздом у савану машини зупинилися.

Голдінг вийшов із машини, і тільки тоді я помітив його вбрання. Чорний мундир із Залізним хрестом біля нагрудної кишені, формений есесівський кашкет і почеплений через плече автомат часів другої світової війни.

“Хайль! — буркнув татусь, перехопивши мій погляд. — Дивуєтеся з мого вбрання, пане смертнику? Даремно, я люблю цю форму і дуже до неї звик. Хоч минуло вже понад сорок років, але, знаєте, давня любов… І звичка. Колись, до речі, я служив в одному з концентраційних таборів у центрі Європи. Прекрасні були часи, скажу вам, тоді життя мало для мене свої барви, запах, смак. Нині не те… Безумовно, було щось блюзнірське у тій легкості, з якою ми перетворювали тисячі малих і старих у тонни попелу…”

Джек Кроу замовк, бездумно сьорбнув давно вихололу каву:

— Коли Голдінг сказав таке, мені здалося, що він хоче критично оцінити своє минуле. Проте старий мав на увазі зовсім інше.


“Хіба не блюзнірство, — провадив він далі, — перетворювати високе мистецтво страти в звичайне, буденне ремесло? Хто з нас мав змогу зазирнути в очі кожному з тих тисяч, що безконечною низкою чвалали до крематорію? А мені дуже кортіло зазирнути в очі кожному. Я прагнув бачити відблиски вмираючих душ. Найвища влада, це влада не над тілами, а над душами. Інколи я мав можливість вибрати із черги до чистилища, так ми називали печі крематорію, кількох “щасливчиків”, повідомляли їх, що вони попали до табору помилково, що їм зараз видадуть речі й відпустять. Їх і справді вели до канцелярії, видавали одяг та документи. І коли “щасливчики” врешті приходили до тями, коли вони були вже ладні вдячно облизувати мої чоботи, я підводив їх не до воріт, а ставив у кінець тієї ж черги до чистилища. Неможливо забути, які в них були очі”.

“Кат!” — вихопилося в мене.

Голдінг лише незлобиво розсміявся, ніби з примітивного комплімента.

“Кат — професія не гірша за інші, — проказав він повчально. — Без неї людство ніколи не обходилось. А кожен фах народжує смаки і звички. Я звик і люблю вбивати. “Кожному — своє”, — було написано на воротах табору. “Кожному — своє”, — написано на вході до моєї резиденції”.

“Це вже минуле, містере Голдінг, — вигукнув я. — Це те минуле, яке ніколи не повернеться”.

“Я такий же містер Голдінг, як ти Гепард! — цього разу витримка зрадила старого, його слова прозвучали, як удари батога. — Я купив собі нове ім’я, і в мене вистачить грошей, щоб купити і своє минуле. А минуле житиме доти, доки зможуть жити такі, як я, доки ми зможемо оплачувати давні й нові гріхи. Але… — він поглянув на годинник, — я з тобою заговорився. Давно час покінчити з тим бовдуром”.

Голдінг узяв бінокль, приклав його до очей.

“Де він дівся?..” — буркнув старий.

“Він має бути десь поблизу, — мовив хтось із гурту охоронців. — Ми простежили, щоб Буйвол заглибився в савану”.

“Ви, Отто, сподіваюсь, не забули, що цей тип тікав із двох тюрем, — нагадав Голдінг. — Давайте проїдемося його слідами”.

Відбитки підошов на піску вели до невеликого озерця і там уривалися.

“Він десь поблизу”.

“Ні. Собаки поводяться дуже спокійно, — заперечив Голдінг. — Хоча…”

Він зняв з плеча автомат і дав коротку чергу, скосивши смугу високих стебел осоки.

Майже водночас заспівав телефонний зумер на всюдиході, і Голдінгові подали трубку. Він якусь мить уважно слухав, обличчя його наливалося свинцем.

“Везіть його сюди! — врешті крикнув Голдінг. — Хай Отто помилується!”

Голдінг вийшов з машини, сперся на капот, приставивши автомат до коліна, дістав сигарету і закурив, сердито випускаючи дим ніздрями.

Блідий мов крейда Отто довго не наважувався потурбувати його.

“Що сталося, патроне?” — нарешті насмілився спитати він.

“Тільки те, що ти виявився ідіотом! — роздратовано відповів старий. — Полювання зірвалося. Буйвол обвів усіх вас навколо пальця. Він дійшов до озера, а потім по власних слідах повернувся назад, опинившись біля пірса. Якби він знав, що в наших снайперів пристріляний кожен метр, то міг би знайти спосіб утекти…”

За кілька хвилин до озера привезли тіло Буйвола. Куля влучила в потилицю і вийшла з протилежного боку, вирвавши пів-обличчя.

“Що з ним робити?” — винувато запитав Отто.

“Коли надивишся, зашиєте в брезент — і в океан. Не тебе вчити. Сподіваюсь, у тебе вистачить глузду не дати Гепардові утнути щось подібне”.

Всюдихід Голдінга рушив з місця.

Джек Кроу урвав розповідь і прислухався.

— Там, за дверима, якийсь шум, — прошепотів гість.

— Це мій сусід, — пояснив журналіст. — Він завжди о цій порі повертається додому. Не нервуйте, Кроу.

— Ворогові не побажаєш усього, що я пережив…

— Що ж було далі?

— За кілька годин погода зіпсувалася. Пішов дощ. Вітер на всі голоси завивав у прибережних скелях. Лінда закам’яніло сиділа біля вікна, безтямно втупившись в одну точку, потім вона заснула. Я марно намагався заснути, відчуваючи, що насувається ураган.

Отто вирішив підняти свій тонус після ранкового конфузу, під вечір він був помітно напідпитку і голосно мугикав якусь німецьку пісеньку.

Я зважився грати на всі. Втрачати нічого. Покликав Отто мовби до Лінди і, коли він нахилився над дівчиною, вдарив його у скроню масивною попільницею. Я скористався його одягом, взяв документи, гроші, зброю, поклав охоронця на своєму ліжку і акуратно вкрив ковдрою.

У коридорі величезна вівчарка безшумно кинулася на мене, але я тримав пістолет напоготові. Серед диявольського завивання вітру та ревища океану кілька пострілів видалися тріском зламаних сірників.

Потім я сторожко дійшов до вхідних дверей і обережно прочинив їх. Надворі — суцільна сіра дощова пелена. За два кроки нічого не видно. Я вирішив, що можна не боятися снайперів, і побіг до пірса.

Велетенські хвилі накочувались на берег. Жодного човна не було біля причалу, в таку негоду їх не ризикнули залишити. Плаваю я загалом кепсько. Вибиратися сушею вздовж коси — безумство, я не сумнівався, що всі підходи до голдінгівської резиденції заміновані й надійно охороняються. Рука стискала руків’я пістолета. Я вже був готовий власноручно поставити крапку в цій страхітливій історії, коли раптом чудом помітив невеличкий надувний човник, який кидало хвилями за кілька метрів від мене. Доля посилала мені рятунок. Втікати на такій вутлій шкаралупці— теж безумство, але вибору я не мав, кинувся в штормові хвилі. Мені й надалі таланило. Течія і вітер врешті винесли човен подалі, й на третій день мене підібрав один пароплав. Я більш-менш вдало зіграв роль невдахи-рибалки, назвався чужим прізвищем, боявся, що хлопці Голдінга зустрінуть мене в порту. Ви перша людина, містере Девіс, до якої я ризикнув звернутися. Що мені робити? Порадьте. Я так не можу більше, я вже боюся власної тіні.

— Ви розповіли мені неймовірні речі, — мовив журналіст. — Голдінг — нацистський злочинець!

— Е-е, це що, теж ваш сусід? — завмер Кроу, прислухаючись до голосів за дверима.

— Ні-і… — здивовано почав Девіс, але двері раптом рвучко прочинились і четверо здорованів у коричневій формі з золотосяйним знаком Голдінга на грудях вдерлися в передпокій.

Професійним рухом один із них миттю вибив пістолет, який Кроу встиг видобути з кишені, потім без зайвого поспіху люди Голдінга підхопили жертву, злагоджено напружились і з розмаху кинули у вікно. Брязнуло скло. Джек Кроу полетів з тридцять п’ятого поверху. Він навіть не кричав.


Горили Голдінга відразу зникли, але в кріслі навпроти Девіса з’явився, ніби матеріалізувавшись із повітря, ділового вигляду худорлявий чоловік, старанно, з проділом зачесаний, в елегантних окулярах. На вилозі його костюма теж виблискував знак Голдінга.

Все відбулося так раптово, що Девіс на мить просто втратив здатність розмовляти, на відміну від свого несподіваного візитера, який, ніби нічого й не сталося, заговорив скрипучим голосом старого клерка:

— Два роки тому ви просили нашого патрона, вельмишановного містера Голдінга, дати вам інтерв’ю. Він уповноважив мене повідомити про свою згоду. Патрон зустрінеться з вами у своїй мисливській резиденції під час полювання. Патрон запрошує і вас взяти участь у полюванні.

Губи Девіса зрадливо затремтіли, і співбесідник уточнив:

— Ви полюватимете на екзотичних звірів. А потім докладно розповісте про полювання зі шпальт вашої газети. Останнім часом про нашого патрона ходять украй неправдоподібні чутки. Своїм виступом такий авторитетний оглядач легко доведе, що всі ті чутки безпідставні, що все те не більше ніж поголос. Поголос заздрісників! — повторив він, карбуючи кожне слово. — А вас інтерв’ю з Голдінгом прославить, ви це й самі розумієте. Патрон довірив мені передати вам попередній гонорар за майбутній матеріал, — на столі перед Девісом з’явився чек. — До речі, з вашого вікна, здається, викинувся якийсь божевільний? Якщо не помиляюсь, поліцію вже викликали. Я і мої колеги залюбки засвідчимо, що ви не маєте до цього ніякого відношення. Але якщо вигідна пропозиція містера Голдінга вам не до вподоби, то десяток свідків із бездоганною репутацією підтвердять, що на свої очі бачили, як ви власноручно викинули нещасного Джека Кроу…

У передпокої пролунав дзвінок і водночас різкий стук у двері та басовитий голос:

— Відчиніть! Поліція!

— Ну от, вони вже тут. Вибирайте, Девіс: або електричне крісло, або кілька приємних вечорів у резиденції Голдінга…

Аллан Девіс якийсь час мовчки дивився на чоловіка, що сидів перед ним, потім перевів погляд на чек на столі, глянув на вікно, що ошкірилось гострими уламками.

— Вам важко зробити вибір, містере Девіс? Не раджу баритися, — спокійно поквапив його співбесідник.

Стук у двері ставав дедалі настирливішим.

Загрузка...