Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

Володимир Савченко ПЕРЕПЛУТАНИЙ

Коли входиш в антени — удар плюс блаженство, радість повернення мандрівника, помножені на швидкість повернення, швидкість світла. Та й не тільки ж повернення додому, — у власне тіло. У ВЛАСНЕ ТІЛО!

Досі я запевняв себе, що в радіохвильовому стані я, власне, такий самий, як і в молекулярному: розумна істота з самосвідомістю, пам’яттю, нормальною поведінкою, Максим Колотилін, тридцятидвохрічний землянин. Але запевняв я себе задля користі справи. Насправді ж я був наче на резинці прив’язаний: що далі відлітав, то дужче зтягувало назад.

І зараз, після чотирьох місяців польоту, я повертаюся сам у себе. Дарма що я знову буду крихітний: зріст — метр дев’яносто, вага — дев’яносто два кілограми, покірний тяжінню, — але я буду ЧУТИ, БАЧИТИ, відчувати запахи, відчувати увесь цей світ, мій світ. Дихатиму! Землю відчуватиму ногами! Наїдки там всілякі… Стоп, Максе! Допомагай машині!

Для мене і для автомата-приймача, який за програмою розподіляє в певній послідовності мої біоструми, процес входження — це шмат неабиякої роботи, час, насичений максимально.

…І ось нарешті для мене все стало повільним, вагомим, звичним. Я лежу долілиць на столі в барокамері, відчуваю поштовхи серця… Гей, могло б і частіше задля такого випадку! Ось це — Я. У мене м’язисте тіло, трохи сутуле (це спадкове, від предків-трударів, які схилялись над плугом чи верстатом), темно-руде волосся, довгасте вилицювате обличчя, гострий ніс, тонкі губи, залисини обабіч крутого лоба, плечі могли б бути й ширші… Словом, зовнішність не вельми, але й така; мене влаштовує цілком, як розношені черевики, в яких нозі добре, не мулько.

Легкі доторки до тіла вздовж хребта, потім доторки до плечей: виймають уже непотрібні електроди. Хто це: Патрік Янович чи Юлія? Мабуть, вона. Патрік працює повільніше. Зараз я сяду, побачу друзів у сутінках барокамери… Будуть тиснути руку, обнімати й запитувати: “Ну, як воно?”

Тіло слухається мене: руки, пальці, ноги… Скорочуються всі м’язи. Обличчя слухається: губи, щоки, язик, повіки, очі…

А от вище — кепсько. В голові щось негаразд. Важко і водночас порожньо, мов з похмілля. Щось не вдалося, га?

Піднімаю голову із заглибини в столі, від’єднавшись від систем життєзабезпечення. І зразу — яка там пітьма, яка там тиша!? Жахливе ревисько, яскраві спалахи світла. Де я? Що тут відбувається? Пожежа? Ні, не схоже… Мене штурхають, гладять, хтось обіймає. Зачекайте, не треба цього зараз. Треба розібратися…

Підводжусь на ноги — стояти не можу, втрачаю рівновагу. Мене підхоплюють. Пізнаю на доторк могутні м’язи Борюні, мого напарника, — Гераклів син, нащадок осетинських князів.

Та що за дідько! Вони всі тут, а я їх не бачу, не чую. Якась вогненна феєрія перед очима, скреготіння, голоси джунглів. Може, я не повністю ввійшов? Дурниці! Машина не відключилась би…

В голові щось негаразд… Що? Якби сталися серйозні порушення, я був би вже мертвий. Певне, якась дрібниця… Ну ж бо, спробую сам… Знову лягаю обличчям у заглибину, закриваються вуха й очі. Тихо, темно. Зосереджуюсь: освітлюю думкою-волею мозок від мозочка до гіпоталамуса. Ну? Побачити, почути! Побачити, почути! Десь там за тонкою перетинкою — світ! Побачити, почути! Молодці, зрозуміли, не турбують мене… Я повинен сам… Побачити, почути! Побачити, почути!

О, біль і порожнеча в голові минають. Ніби прояснюється… А що ж було? Підводжуся, розплющую очі — і знову світлова маячня і завивання хурделиці! Та що ж це таке?!

Цього разу легко стаю на ноги. Відновив відчуття рівноваги, — і то хліб. А загалом — некомунікабельний.

— Дайте мій одяг…

Голос ніби не мій… Якийсь внутрішній, утробний голос. І спалахи в очах. Тицьнули пластиковий пакет до рук. У ньому моя піжама. Ні, я не в джунглях. Сідаю, одягаюсь.

Мабуть, вони питають мене, не можуть не питати: “Що з тобою? Як ти себе почуваєш? Іти можеш?..” Що ж зі мною сталося? Де ти, світе, до якого я так прагнув?!

— Можу йти… Відведіть мене до кімнати… (Ну й голосок!)

Ведуть. Борюня веде, Гераклів син: лівою рукою тримає за плечі, правою — під лікоть. Спалахи, відблиски, завивання… Вже краще нічого не бачити й не чути, ніж отак… Пульс у Борюні майже вдвічі частіший за мій… Ай-ай…

Моя кімната (передстартова і водночас кабінет) на цьому ж поверсі. Нарешті добралися. Намацую крісло, сідаю.

— Залиште мене… Дуже прошу… Я мушу розібратися… Я покличу, якщо буде треба…

Здається, зрозуміли, послухались: тиша й пітьма. Ось тобі і “вдома”.

Мені тут, як звіряткові в норі, ні очі, ні вуха не потрібні. І так знаю-де і що. Ліворуч від крісла на відстані простягнутої руки — широке підвіконня (точно, ось воно — цікаво, що зараз за вікном? Якщо я вклався у графік польоту, мусить бути глупа ніч, година друга. Якщо вклався…) Переді мною — письмовий стіл, праворуч вздовж стіни — дві шафи з книжками, мікрофільмами, магнітними касетами, обоймами платівок-дисків, нагорі — стереопрогравач, магнітофон, електрична друкарська машинка “Іпсилон”, портативна обчислювальна машина… Все, що мені потрібно для роботи й відпочинку. На протилежній стіні (уявляю) — мої акварелі, так собі, просто для душі. На одному малюнку — Каміла, на другому — діброва біля Волги, на третьому-схід сонця, який видно з мого вікна. Під акварелями — широка тахта, білизна в ящику біля узголів’я. Праворуч двері до передпокою, через них мене завели. Там же всі інші служби.

Чого немає і не передбачається в моїй кімнаті, — це телевізора. Найперше зчитування “радіосуті” намагалися виконати методом телевізійної розкладки по рядках і кадрах: штука випробувана, земна (а ми ж патріоти всього земного). Мені випало йти на зчитування третім. А двоє перших — Патерсон і Гуменюк — загинули. Дослід зупинили. Відтоді не терплю телевізорів.

Моя кімната на дванадцятому поверсі. Вдень видно чудову панораму Волги з жовтими — де глинистими, а де піщаними — берегами, білими теплоходами, луки і хвойні бори, інститутське містечко, синє небо з білими хмарами… Все те, за чим я нудьгував і до чого так прагнув.

Я — психонавт, космопілот без космокорабля. Ми виконуємо програму обмінних переміщень (точніше: обмінного псі-транспортування розумних істот) з кристалоїдами Проксіми та кремнійорганічними гоміноїдами з двох планет швидкої зірки Барнарда. Людство, власне, бере в цьому участь на учнівському рівні. Космопілоти є, а космокораблів немає. Не витанцювалось із кораблями. Людські екстраполяції часто дуже прямолінійні. Перші джерела світла живилися від хімічних батарей — ага, електростанції майбутнього для освітлення міст будуть величезними батареями. При першій-ліпшій нагоді хочемо зігнорувати хрестоматійний закон переходу кількості в якість. І в даному разі теж: не знайшли матеріалу, який би відповідав ядерним енергіям та температурам, надпроникним випромінюванням при розгоні до світлових швидкостей. Чи варто було? Тягнути свою протоплазму, свій мікроклімат, їжу і виділення — крізь парсеки в безмежно чужий світ. Альтернативний шлях завжди був поряд, саме ним людство віддавна проникло у всесвіт значно далі, ніж механічним переміщенням: радіосигнали, радіотехніка… Проте і тут є гандж: каменюка і за мільйон кілометрів від місця старту залишиться каменюкою, а радіопромінь (як і світло), навіть вузько спрямований, все одно розширюється, розпливається… Віднайти б спосіб самоущільнення таких променів.

І, мабуть, якби вклали у ці пошуки стільки ж сил і коштів, як у нерозв’язну задачу про космокораблі, то й віднайшли б. Але на той час панувала ідея міжцивілізаційних таксі, факторій, де наші вимінюють у жукооких іносвітян шило на мило і риб’яче хутро, утверджуючи водночас людські уявлення про добро і зло, моральність і справедливість — як універсальні у всесвіті.

Одне слово, нам утерли носа. Втерли його “радіопакети” міліметрового діапазону з величезною кількістю нової для нас інформації. Було на що подивитись і було що послухати в міліметрових діапазонах, коли “радіопакети” почали з ґрунтовністю і методичністю, що виключали будь-яку думку про зухвалий жарт, видавати спочатку відеоінформацію про себе, найдоступнішу, а потім кодовану смислову. То була діяльність з розмахом. На П’ять Днів усі земні справи відклались: сотні мільйонів телеглядачів і, що важливіше, сотні тисяч учених спостерігали, порівнювали, розгадували, радились… Дуже плідним був День Третій, коли стало зрозуміло, що з пакетами може бути діалог: можна запитати й дістати відповідь.

То було п’ятеро істот, що прилетіли для перевірки розумності електромагнітного випромінювання Сонячної системи з Тризір’я Альфа-Центавра. Не було потреби уточнювати, від якої саме із трьох зірок, від яких планет, бо там давно вже не було планет — рої кристалічних істот довкруг світил, довкруг джерел їхнього розвеселого життя. Ці п’ятеро не могли втілитися в кристалічні форми, оскільки не лише технічних можливостей для зчитування радіосуті, а й уявлення про ці штуки ми не мали. Усі П’ять Днів вони ретранслювали себе то поміж супутниками зв’язку, то на місячних та марсіанських радіотелескопах — сновигали по всій Сонячній, щоб нас просвітити, відповісти на всі можливі запитання. (Троє з них, як ми дізналися згодом, витратили на це частину своєї основної “енергії існування” і на зворотному шляху до Тризір’я розсіялись).

Але просвітили вони нас добряче. Це був переворот-поворот. Щодо того, яку інформацію краще передавати, аби сигнали не розсіювались, усе виявилось доволі простим: треба передавати себе. Виражену у псі-потенціалах цільність своєї натури, індивідуальну виразність, цілеспрямованість, глибину сприйняття світу, життєву активність — усе те, що зробило (і робить) людину розумною істотою. Саме завдяки підвищеному псі-заряду (а не посиленому харчуванню: корови і тигри їдять набагато більше) люди ходять на двох кінцівках, звільнивши руки для складної праці, з піднятою головою для спостережень. У космосі ці якості (безумовно, в поєднанні з електромагнітним підживленням) дають можливість стабілізувати поле.

Кристалоїди тоді висловили не вельми приємну думку, що для псі-транспортування люди “дозріли” хіба що тільки якоюсь мірою, далеко не кожному індивіду це може вдатися.

Це було дванадцять років тому.

Нас називали божевільними, самогубцями, смертниками. Відверто кажучи, спершу так воно й було. І головне — не можна було заховатися за піддослідних тварин, собак чи навіть мавп: зчитування можливе тільки для високорозвинених істот. Треба не лише не боятися переходу в радіохвильовий стан, а й прагнути до цього всім своїм єством. І ризикувати. Кристалоїди лише ствердили, що для нас це можливо, а за втілення ідеї в життя треба було платити: методика і режим зчитування— втрати, оптимальне зберігання напівживих тіл — втрати, входження, ретрансляції, розсіювання — втрати, втрати, втрати…

Власне, свого часу авіація починалась не краще.

Отож чотири місяці тому я стартував з вихороподібної антени Інституту в напрямку Медіани — ланцюга ретрансляторів, що з’єднують Тризір’я Альфа-Центавра і зірку Барнарда, саме з цієї траси звернули до нас радіопакети кристалоїдів. Нині, враховуючи наші інтереси, траса відхиляється до Сонця. Кристалоїдам та кремнійорганікам роботи там ще чимало, та коли вона завершиться, від Землі до перехрестя з поворотами на інші світи буде палицею докинути-півтора світлових роки.

Від нас по Медіані рухаються вже чотири ретранслятори, спарені: одна вихороподібна антена спрямована до Сонця, друга — вперед. Рухаються вони з швидкістю п’ятнадцять тисяч кілометрів на секунду. Відстань між ними — місяць польоту зі світловою швидкістю.

Я мав досягнути першого ретранслятора, підживитися, досягнути другого, підживитися, самостійно переключитися на зворотну трансляцію — до Сонця. Якби мені це не вдалося, третій ретранслятор зробив би все автоматично.

До мене таку “штуку” з найближчим ретранслятором проробив Борис, Гераклів син.

Це був мій шостий радіополіт. У попередніх все було гаразд. Тіло в стані мінімальної життєдіяльності, летаргічної депресії (“трошечки ідіот”, як каже Борюня) лежало в камері, дихало, діяльність усіх органів контролювалася, регулювалася… Все як завжди… Але що ж сталося?

Чи, може, вже все нормалізувалось? Зараз тихо й темно. Так і має бути, тихо й темно.

Простягаю ліву руку до настільної лампи, намацую кнопку. Вмикаю — і здригаюся від голосного сплеску. Світла немає. Перегоріла лампа?

Але що це за звуки? Щось сичить, клацає… Тут є ще хтось?

— Хто тут?

Спалах рожевого світла. А мій голос — ніби й не голос, а просто думка. Відповіді немає. Що за чорт! Підводжуся, знаходжу на стіні вимикач…

Бабах!.. Ніби з гармати. І знову ж таки світла немає. Клацання, шуми, шелест довкола. Цікаво. Заплющую очі — звуки затихають. Розплющую — ніби хтось відкорковує під самим носом дві пляшки шампанського.

Здогад скував усе тіло холодом. Сильно сплескую долонями — раз, вдруге, втретє. Ось тепер я бачу світло, жовто-зелене: спалах, спалах, спалах. Руки безсило опускаються. Кволість.

Вимикаю верхнє світло. Хай буде тиша. Намацую крісло, сідаю. Невже? Ну й вскочив же я!

При входженні в тіло у мене переплутались (як же це?) шляхи зорових та слухових нервів. І тепер я БАЧУ ЗВУК І ЧУЮ СВІТЛО.

Однакові блакитні спалахи по праву руку — тривалість півсекунди, паузи такі ж. Це телефон? Хтось не витримав? Намацую трубку, підношу до вуха. Нерівномірне миготіння: спробуй здогадатися, хто говорить. Що ж, хай слухають мене.

— Алло! Якщо це не Патрік Янович, хай трубку візьме він… (Часті спалахи. Мабуть, це таки він…) Не кажіть нічого, я все одно не зрозумію. Слухайте мене…

Повідомляю про те, що зі мною сталось. Усе інше в нормі, допомоги не потребую. Дивуюсь, як це вийшло. Прошу принести мені вранці посібник для вивчення мови сліпих. І хай виділять… когось, аби допомагав мені спілкуватися зі світом. А зараз буду відпочивати. Все! Кладу трубку. Спалахи не повторюються: зрозуміли.

Веселеньке судилося мені життя. Я бачу, я чую — але я глухіший за глухого, сліпіший за сліпого. Треба зосередитись і пригадати все (а пригадувати, власне, і немає чого) відоме мені, що може допомогти в розшифруванні “почутого” очима і “побаченого” вухами. Дожився, сто чортів! Я сиджу і тихо лаюсь, але, на жаль, арсенал мовних засобів моїх предків, який використовувався за поганого настрою в кепську погоду, не допомагає, і мої очі й вуха, як і раніше, сприймають зовнішні сигнали звично — електромагнітні коливання від 0,76 до 0,4 мікрона і звукові від ЗО до 20 000 герц. Низькі звуки я бачитиму в червоних кольорах, високі — в голубих. Голосне — буде яскравим, тихе — тьмяним. Кажани завдяки ультразвуковій локації ловлять на льоту комах. Мені було гірше: найкоротші звукові хвилі, які зможу відчути, мають довжину близько сантиметра — і мухи не “побачиш”. (Треба буде завести якийсь пискотливий “ліхтарик”… Проте дідька лисого я щось побачу. Можливо, хоч на стовпи не буду наштовхуватись).

А світло… Для мене це вже просто електромагнітні коливання… Яскраво — голосно, блідо — тихо. Червоне — низький тон, фіолетове — найвищий… А що за клацання я чую, “роздивляючись” нерухомі предмети? Це, мабуть, від того, що очі рухаються не плавно, а стрибками, затримуються на контрастних, виразних місцях, а потім перестрибують на інше. (Експеримент: зупиняю невидющий погляд… на чомусь. Звуки затихають до шелесту. Переводжу погляд — сплеск. Отже, все правильно).

Якщо світло стає яскравішим, джерело звуку наближається… І коли опинюсь під колесами, зрозумію, що то був автомобіль.

На одні прояви зовнішнього світу виробились одні реакції та органи, на другі-інші. Ця специфіка — мов наша згода вважати життя саме таким, яким ми його відчуваємо. І от з’явився хтось із особливою точкою зору. Це — я. І що ж буде?

Чекай, це навіть цікаво (треба ж себе якось утішити): тридцять два роки ти бачив і чув, як і всі, а віднині сприйматимеш світ по-новому. А розуміння довколишнього не в очах же і не у вухах, а в аналізаторних ділянках мозку. І навіть ще глибше. У древньоіндійській філософії є твердження: “Ти не можеш побачити своє видіння зсередини, ти не можеш чути почуте зсередини”.

А ось я повинен цього навчитися.

Якесь незвичне шарудіння наростає ліворуч від вікна. Світанок? Вимикаю лампу, після недолугих рухів прочиняю вікно, вдихаю холодне, аж ніби терпке повітря. Вересень. Пора золотої осені. Прощального свята пора. Цікаво, як я відчую схід сонця? Ось воно… Так, це сонце… Далекий, низький звук… Ніби зойки струн контрабаса. Сонце сходить. А чи не небесна блакить озивається переливами скрипок? Там сьогодні білі легкі хмарини? А цей бентежний звук, якщо провести “поглядом” праворуч, чи не правий берег Волги — сосни з мідяними стовбурами, жовті берези й осики? Цей берег першим освітлюється сонцем. А це переможне, оглушливе гоготіння?..

Я відчуваю, як усе в мені терпне, а тіло починає тремтіти, мов у лихоманці.

— А зараз “д”.

Три штирки доторкнулося до пучки вказівного пальця: Два згори, один внизу праворуч.

— Натискайте багато разів, хай вібрують. Тепер “є”.

Два штирки по діагоналі.

— “Ж”.

Два штирки знизу, один праворуч угорі.

…Опановую азбуку сліпих — за системою Луї Брайля, хлопчика, що осліпнув у три роки, музиканта і педагога. Рука на підставці, пальці в заглибинах: знизу електромагніти виштовхують комбінації штирків, від одного до шести — букви, цифри, розділові знаки і навіть математичні та нотні знаки. І, до речі, набагато все простіше за звичну грамоту. Спасибі, месьє Брайль, спасибі, колего!

— Тепер наберіть коротеньку фразу… Скажімо, “мама Милу милом мила”. Не поспішаючи… Ще раз… Ще! Хай повібрує… І скажіть уголос цю фразу. (Гойдливі зеленаві спалахи з проміжками темряви). Ще раз. Трохи чіткіше. Ви знаєте, що у вас голос зеленого кольору? Надрукуйте, будь ласка, цю фразу. Спасибі.

Відчуваю аркуш цупкого паперу в лівій руці. Тримаю на звичній відстані, дивлюся на нього невидющими очима. Ага, ось той надрукований рядок. Рівномірне сичання стає уривчастим. Оце воно — “мама Милу милом мила”? Ну й ну! Спокій! Головне — зберігати спокій! Освоїмо! Ковінька йому в диференціал! Головне— аби виробилась взаємно-однозначна відповідність.

— Наберіть, будь ласка, своє ім’я, вимовте його голосно і надрукуйте…

По той бік прірви, що пролягла поміж мною і світом, за телетайпом сидить Юля, Юлія Василівна, шефова асистентка. Яка вона? Відверто кажучи, я її погано пам’ятаю. І не тому, що ми мало спілкувалися, ні, просто не звертав на неї уваги: вона була непримітна, завжди трималась у тіні, безвідмовна в роботі, нічого яскравого у зовнішності. Здається, у неї жовтувате волосся з коротким чубком на високому чолі, гостре підборіддя, передчасні зморшки (їй і тридцяти немає), які вона й не намагається приховувати. А ще в неї гарні іронічні губи, вони часто складалися в скептичній посмішці. Очі… сірі? Не пам’ятаю. Голос… тихий і чистий, без тих обертонів, що западають хвилюванням у чоловічу душу… Струнка, гарно скроєна, мініатюрна…

Тепер вона тут у формі м’яких, плавних звуків. У неї голос зеленого кольору. Ледь відчутний запах парфумів. Доки не відчув під пальцями її ім’я, не був певен, що це вона, знав лише, що не Патрік і не Гераклович.

— Знаєте, Юлю, вам треба негайно закохатися в мене. Тоді я почую блиск ваших очей, рум’янець… мабуть, дзюркотінням струмка? Чи муркотанням? Га?

Ніякої відповіді по телетайпу. Тільки якесь сичання. Вона, мабуть, засоромилась. Вона ж стара панна. Чи розгнівалась на мене? Мені й самому стало ніяково.

“…Консультувалися з багатьма біологами, нейрофізіологами. Випадок унікальний, ніхто не наважується пояснити однозначно, що саме з тобою сталося…”

“Це ми взнаємо після розтину… кхе-гм!”

“Облиште, Борисе, як вам не соромно!”

— Пусте, Патріку Яновичу, хай… йому можна…

Порухи уст утворюють звуки: у того, що сидить ліворуч, чіткіші, у того, що праворуч, розмазані. Голоси— ліворуч жовто-зелений, праворуч оранжевий. Але все це — акомпанемент, супровід. Слова я сприймаю кінчиками пальців. Уже досить вільно, обома руками, від двох апаратів для сліпого читання. А від них слова вже струмують без телетайпа: поставили приставку, яка перетворює мову на дискретні сигнали-імпульси для штиркових електромагнітів. Добре їм!

З моєю правою рукою зв’язаний мікрофон Патріка Яновича, з лівою-Борюні, це він висловився щодо розтину. Але я його розумію: він анітрохи не схильний вважати мене нещасним, калікою, тож і не хоче входити в моє становище. Повернувся живим — уже добре. Борюня — єдиний — окрім мене — хто вцілів з нашої групи.

“Найпереконливішою мені видається гіпотеза Чуня, ти повинен його пам’ятати, він впроваджував у нас акупунктуру для зчитування псі-потенціалів, — семафорить Патрік Янович жовтими і зеленими спалахами під колотнечу штирків у мої пальці. — Чунь вважає, що вся справа в тривалості радіопольоту. Тіло не може так довго залишатися без псі-основи, яка формує нашу складну поведінку. Власне, тіло ще й нічого — мозок не може: починається спрощення структур, роздиференціація, як каже Чунь. Мабуть, у тебе… в твоєму тілі за час зберігання порушилися зв’язки очей із зоровими ділянками кори і вух із слуховими…”

“Мозок поплив, як медуза на сонці”, — видає Борис у ліву руку. І потім уже без штирків угадую його розкотистий сміх: “Го-го-го!” Яскраві багряні спалахи.

“А коли ти повернувся, увійшов у тіло, то під натиском твого псі-потенціалу зв’язки утворилися вже якось інакше… Мабуть, спершу зорові шляхи пройшли найкоротшою дорогою до найближчих аналізаторів, а слухові витіснились до потиличної ділянки… Ми прокрутили ситуацію на персептронній моделі мозку: при різкій зміні силового поля можлива така зміна структур…”

Ось воно що. Певно ж, так і вийшло. І навіть розумію, що сам трохи винен. А все тому, що кортіло швидше побачити рідний світ. Закріпив ту перебудову своїми “побачити, почути!”. Бовдур!

— А зворотну перебудову на персептроні не прокручували?

— Було… На персептронній моделі вдається… Але ж ти не персептрон…

Патрік замовкає: ні світла, ні звуку, ні доторків. Та й що тут говорити?! Сам дідько не втне, який куліш зварився у моїй голові. Дивина, що взагалі живий і кебета варить.

Темно, тихо. І лише коли порухаю очима-з’являються шуми. Складні шуми. Це я так бачу. Бачу людей, риси яких до болю знайомі…

Патрік Янович — тренер і керівник, йому вже під п’ятдесят, кремезний, велика широкочола голова, лисина лямована світлим волоссям, суворий погляд синіх очей, великий рівний ніс, спокійний голос… Права рука у нього паралізована і всихає — пам’ять про перші зчитування і радіопольоти.

Борюню я знаю не лише зовні, а й зсередини: ми обмінювались тілами. Я був у його тілі на Місяці, а він у моєму тут, на Землі — сенсаційний дослід. До речі, побувавши в його шкурі, я дізнався, що його доймають ревматичні болі в лівому плечі. Правда, Борюня потім агресивно заперечував: “Не ревматичні, а подагричні! Мої предки, осетинські князі, зловживали марочними винами. Це все від них!”

Як би я зараз хотів побачити його фізіономію! Як би хотів почути його гортанний голос!

— А що ж ті харцизяки з Барнарда і з Проксіми не попередили нас? Це з їхнім досвідом!

“Дорогий мій, вони такої штуки могли й не знати. Барнардинці — кремнійорганіки: уповільнені процеси обміну, стійкі структури. Згадай тільки про тривалість їхнього життя. Для них кілька років-дрібниця. А з Проксіми взагалі кристалоїди. У них роздиференціації не буває”.

“Це тільки у таких, як ти!” І знову багряні спалахи: “Го-го-го!”

Ох, Борюня, Борюня!

“Віднині тіла відлітаючих будемо максимально охолоджувати для уповільнення всіх процесів. Анабіоз. Не додумались раніше: ні я, ні ти… Ніхто…”

Так воно завжди — доки не прогримить… Спочатку практикували короткочасні радіопольоти: на хвилини, години, на десятки годин. Тіло треба було зберігати в постійній готовності до прийому, в стані нормальної життєдіяльності. Ця ж методика й надалі залишилась. Зараз в Інституті, мабуть, багато хто руками розводить.

— Але мені… Як мені бути?

Певно, питання прозвучало занадто драматично, бо знову запанувала довга пауза тиші-темряви.

“Тобі… ну, насамперед, диктуй свій звіт… Звикай. Радити не беруся, але… на твоєму місці я намагався б усе одно максимально… бути корисним… боротися… Хай навіть як унікальний клінічний випадок. Медики битимуться за право досліджувати тебе, бо ти тепер — той виняток, який допомагає зрозуміти правила. Закони переробки інформації в мозку досі ще туманні…”

— Дуже вдячний… Хочете віддати мене на розтерзання?

“Ну… Власне, це залежить лише від тебе. А щодо нас — ми зробимо все, аби відновити твою комунікабельність”.

“Я зроблю. Маю ідею. Ти ще цілуватимеш мої волосаті руки!” — багряно-оранжево запевняє Борюня.

“І останнє: прийшла Каміла. Пустити ЇЇ до тебе?”

— Вона знає?

“Не більше за інших”.

— А що інші знають?

“Офіційне повідомлення: психонавт доктор фізико-математичних наук М. О. Колотилін завершив найтриваліший в історії людства радіополіт до Медіани. Повернення відбулося задовільно. Психонавт проходить обстеження”.

Безумовно: якщо живий — уже задовільно. На трієчку.

— Ні, не треба Камілу…

Вони підводяться — рокотіння їхнього переміщення, зміна освітленості. Я почуваю себе дуже втомленим.

Темно. Тихо. Самотньо. Дуже самотньо.

У школі, а потім і в інституті мені важко давалась англійська мова. Ну хоч плач. Особливо той страхітливий звук “th”. Ледве складав іспити. І так було доти, доки в англо-американських журналах не з’явилися статті про мене. Не тільки про мене — про Бориса, про покійних Олафа Патерсона, Арджуна, Гуменюка — про нашу команду психонавтів. Ну, а про мене — де абзац, а де й два. Яка відразу запопадливість до “інгліша” з’явилася. Треба ж було прочитати, перевірити, чи не спотворили мій образ, фактичні дані. Особистий інтерес — велике діло.

А нині прорізалась така ж цікавість до нейрофізіології, фізіологічної психології, психокібернетики, до теорії сприйняття-до всіх наук, які досліджують і пояснюють, чому ми бачимо і чуємо саме так, як бачимо і чуємо… Погляд фотоелемента повзає по рядках — а штирки квапно переказують мені все. Найцікавіше я диктую на магнітофон, аби потім побачити в кольорі. Читаю, як детектив, до пізньої ночі.

Але цей детектив, на жаль, ще не закінчений. Добре відома будова очей і вух, достатньо точно встановлено напрямки нервових шляхів, їхні розгалуження, перехрестя… власне, те, що, за висловом Борюні, можна побачити на розтині. А от щодо взаємодії живого ока і вуха з живим мозком, пізнавання образів і звуків, орієнтування, пошуку потрібної інформації — основи розумної поведінки — ой, кепсько! “Незважаючи на те, що процес пізнавання певних предметів по зоровому зображенню поки що незрозумілий, варто припустити, що…” “Експерименти в цій галузі поки що нечисленні і подробиць ми ще не знаємо…” “Що діється з акустичною інформацією на шляху від вуха до мозку? Відповідь на це запитання може тільки розчарувати…”

Так пишуть найпорядніші автори. Декотрі ж інші з викладацьким апломбом просто замовчують усе, чого самі не знають, ніби його взагалі не існує. І справді, як вимагати знань від студента, коли признатися, що в даній галузі сам — ні бум-бум?

Досліди з кролями, жабами, котами (“Навіщо коту нейрони-детектори зміни частоти? Ми цього не знаємо”, — П. Ліндсей, Д. Норман. “І я теж не знаю”, — М. Колотилін), рідше з мавпами. Переважно вони зводяться до того, шо в бідолах щось руйнують, видаляють, перехрещують, перетинають і вже цим лише нагадують, хай пробачить мене Велика Наука, відомий дослід, який переконливо доводить — тарган чує ногами: якщо постукати по столу, то неушкоджений тарган зразу тікає, а той, у котрого експериментально відірвані ноги, спокійно лишається на тому ж місці.

Ні, не піду я до лікарів. Не той випадок.

Але читання “детективів” навіювало мені часом і бадьорість духу. Скажімо, одне місце під назвою “Тимчасове кодування в нейронах”. Ось про що там писалося: ми сприймаємо звуки з частотою до 20 000 коливань на секунду (а кажани, скажімо, набагато вище). Але волокна слухових нервів, так звані волоскові клітини, можуть посилати імпульси з частотою набагато меншою — сотні в секунду, та ще й треба зберігати певний запас частоти для відтворення інтенсивності (чим сильніший звук, тим частіші імпульси). Але ж як вони умудряються передавати високі ноти? Виявляється, просто: десятки нейронів розподіляють цю роботу поміж собою.

Перше коливання передає одне волокно і на кілька мілісекунд “видихається”, але друге коливання передається другим волокном, третє — третім, і так доти, доки перші не оклигають. Все враховано.

Можна запідозрити, що в мене поганий смак, але це місце я перечитував безліч разів з неабиякою насолодою.

Саме в тому і складність досліджень, що мозок — дуже складна, гнучка, чутлива система, яка не терпить грубих втручань. І чесніша система, ніж наші органи чуття, органи зовнішнього спостереження. Світ єдиний, і всі його прояви, які нам видаються якісно відмінними, насправді різняться швидше кількісно (скажімо: різниця частот червоного і блакитного кольорів), хоча і у величезному діапазоні величин. А мозок усі ті зовнішні якості перетворює знов у щось єдине, універсальне — в імпульси. Мабуть, саме завдяки цьому ми й можемо виділяти з розмаїття вражень та переживань СУТЬ, зміст, головне.

А якщо так, то кому я мушу довіряти більше: собі (власному сприйняттю світу) чи враженням інших?

…Мозок — живий гомеостат, невтомний у своєму прагненні до рівноваги, з якої його постійно виводить життя: враження, проблеми, процеси в тілі… Проте звичні подразники не надто виводять його з рівноваги, часом для компенсації досить простих реакцій: поїсти, поспати, збліднути, почервоніти, сказати: “Зайдіть завтра”… Але ж моє порушення рівноваги — набагато серйозніше. Мусить пройти глибинна перебудова в інформаційній роботі мозку. Мабуть, вона вже йде у мені. Але як? Перекодування? Нова інтерпретація всіх цих імпульсних шквалів?

В будь-якому разі цікаво, чим це усе закінчиться.

І є в мене одна велика перевага над “непереплутаними” загалом і експериментаторами з кицьками зокрема: я літав у радіосутях і при цьому сприймав світ зовсім не так, як звично.

— …Зчитування-процес свідомий. Я відчуваю власну СУТЬ, цільність натури і безперервність буття, усвідомлюю власну відмінність від інших. В одних, скажімо, характер зосереджується в шлунку, в других — взагалі у п’ятах, в третіх-у голові, хоча нерідко в тих частинах мозку, які відповідають за діяльність шлунково-кишкового тракту. Таких ми, безумовно, не пускаємо на контакт ні з барнардинцями, ні з проксімцями.

“Ви відволікаєтесь”, — зрозумів я жовто-зелену фразу, хоча мої пальці в ту мить не торкалися штирків. Можливо, слова були й інші; “не відволікайтесь” чи навіть “не пустуйте”, — але зміст саме такий, я був певен.

— Ні, Юліє, чому ж! Щодо радіообміну — тут може бути багато несподіванок. Адже ти знаєш, що багато в чому ми й наші напарники звідти вкладаємо різний, часом протилежний зміст у певні якості характеру. Скажімо, у кремнійорганіків вважається вкрай аморально бути наодинці з представником протилежної статі і… Там щодо цього дуже суворо.

Хочу додати: “А ось ми з вами тут наодинці — і нічогісінько”, — але відчуваю, що й цього достатньо.

“Ви неможливі, Максиме. Я вимкнула магнітофон”.

Добре, що я стримався. Люблю я накрутити співбесідника, а зараз мені це просто необхідно — пробуджувати в людей емоції. Будь-які! Така інформація ніколи не зводилась до звичних “побачити-почути”, бо чому ж тоді ми відчуваємо сторонній погляд?

— Добре, звітую далі… Тож, самоконтроль, відокремлення думки від усього земного — після цього я дозволяю машині знімати в певній послідовності мої псі-потенціали для передачі їх на вихорову антену. Так, я стартував у вигляді радіопакета з перетином вісімсот метрів, завдовжки дві секунди (або шістсот тисяч кілометрів), з частотою 2Х1010 гц і власною енергією 5,5 гігоджоуля. Це помітна енергія, потужна ДРЕС виробляє її за рік. Ви бачили, Юлю, як це виглядає: стовп іонізованого повітря пронизує всю атмосферу…

“Бачила, чула, знаю, не відволікайтесь”, — просемафорила зеленим асистентка.

— Період обертання мого вихору становив дві секунди, як його формувала антена… Мушу сказати, що жодної миті я не відчував себе поза матерією. Я просто перейшов з одного стану в інший — і в електромагнітному відчував простір, мабуть, як риба воду.

Основною турботою було ущільнювати і закручувати свій вихор, не дати йому розтектися. Щодо інших відчуттів — гадаю, ми зараз на стадії древніх молюсків, якщо переносити критерії земної еволюції на космічні масштаби. Взаємодія з іншими випромінюваннями нагадувала доторки, відчуття чогось аморфного, відчуття тепла і холоду, інколи страху і болю — не більше. Сонце, Земля і Юпітер гріли мене радіопроменями, як три зірки, від них я навіть підживлювався. Проте дуже скоро вони лишилися далеко позаду.

Розтікання моєї енергії — а до першого ретранслятора долетіла тільки невелика частина мене — народжувало відчуття кволості, втоми, голоду, страху розчинитися повністю. Тільки імпульси радіомаяка від ретранслятора додавали надії. А коли досягнув приймальної антени, енергетичної установки, це була бурхлива радість, тамування голоду, поновлення сил і виразності… І вилетів далі могутнім вихором вперед, як нова копійка.

Ні, безумовно, були не тільки такі хвилювання. Відчуття власної величезності, нестримності, співмірності з масштабами Галактики, злиття з часом-простором… До того ж я добре пам’ятав свій колишній стан: дрібнотілесний, з ілюзорною самостійністю, незалежністю від середовища (хоча насправді залежиш від нього цілком), але такий багатий на відчуття і переживання. Пам’ятав я і те, як трансформувався, куди прагну і яка в мене мета… Не словами пам’ятав, а суттю, своєю готовністю виконати. І, безумовно, була радість перемоги, коли САМ свідомо перемкнув другий ретранслятор і І вирушив у зворотну дорогу. Я пізнавав довколишній Ірадіопейзаж. Галактика в радіопроменях, Юліє, має зовсім не такий вигляд, як у світлі зірок. Скільки я там пробув? Важко сказати. Колись радіопольоти стануть масовими, і тоді виробиться якесь власне відчуття часу… А поки що — відмірюємо час за земними мірками.

“До речі… — Я спершу зрозумів спалахи, а потім відчув, як Юля бере мою руку і прилаштовує пальці в заглибини апарата. — За теорією відносності власний час об’єкта, що летить з швидкістю світла, дорівнює нулю. У вас, та й в інших психонавтів, це явно не так. У чому річ?”

— М-м-м… мабуть, твердження Ейнштейна — теоретична абстракція, зручна для певного уявлення про час, але відмінна від реальності. Час — це послідовність подій, тож хоча б тому він не може дорівнювати нулю. Навіть для звичних радіосигналів. Адже є певна послідовність подій: народження сигналу, долання перешкод, нашарування інших випромінювань, розсіювання, відбиття, прийом… Та що там радіосигнали: у всесвіті є об’єкти, відносно яких і ми мчимо із швидкістю світла… Але ж хіба зупинився наш час?

Я підводжуся з крісла.

— Все, Каміло… тобто Юліє… пробачте. На сьогодні досить. Споряджайте мене, і ходімо до лісу.

(Незручно… І як це я обмовився! Забитий цвящок у підсвідомості — Каміла тут і чекає зустрічі. А я вже другий тиждень її уникаю. Боюсь… Психонавт…)

Ми, психонавти, все ще “диво” для місцевого населення, та й навіть для багатьох працівників Інституту: збігаються подивитися, напрошуються на зайві розмови. Доводиться вдаватись до хитрощів. Ось і зараз з допомогою Юлії Василівни надягаю надувний жилет, рудувату перуку (під колір борідки і вусів, що виросли за чотири місяці), окуляри в золотій оправі, в зубах люлька без тютюну… Мабуть, і сам би себе не впізнав. Ми опускаємось ліфтом, виходимо з Інституту і простуємо вздовж набережної до лісу.

— Юліє, притримуйте мене хіба що за півметра від перешкоди, і не раніше. Мені треба звикати до самостійності.

Зараз початок жовтня. Повітря виповнене гіркуватістю опалого листя. День сонячний (гріється права щока) і тихий — для мене темний і дуже шумний. Машини, що проносяться дорогою, “освітлюють” усе так, ніби у них фари і спереду і ззаду.

Човгаю ногами, навмисне усією підошвою — це створює сіро-жовте освітлення, спалахи вихоплюють якісь лінії, смуги: парапет? стовпи? Я безліч разів ходив цією набережною, але зараз ні в чому не впевнений. Кілька разів Юлії доводиться мене затримувати перед самісіньким стовпом. Я запам’ятовую картину наростання світла-шуму — і надалі обходжу їх самостійно.

Праворуч, де Волга, шум віддалений і реверберуючий, мовби від стрімких реактивних літаків, що летять за обрій. Якщо підвести погляд — піццикато осіннього неба. Але якщо провести поглядом праворуч і догори — починає оглушливо кричати сонце.

Ліворуч — від будинків, дерев, стовпів — шум уривчастий і різноманітний. Найлегше я розпізнаю дерева при легкому подиху вітру…

Я відразу відчув, коли ми увійшли в мій улюблений гайок за містечком: стало світліше й шумніше. Спалахи від моїх кроків — хоча я вже не човгав ногами — зробилися набагато яскравішими: черевики розворушували опале листя. Доволі швидко я почав розрізняти не тільки стовбури беріз, а й кленів — по-різному дзвеніла крона.

— Це пень?

“Так”.

— Х-ху… — Я сів.

Серце калатало, спина змокріла, коліна тремтіли — ніби після центрифуги з максимальним навантаженням. Але нічого… Це наче вивчення іноземної мови: спершу важко, гортань протестує проти незвичної вимови, розум — проти невідповідності між величезними зусиллями і мізерністю здобутків… Але в пам’яті накопичується все нове, засвоюється… І потім уже легше… Мабуть, не бачити мені ніколи ні сонця, ні неба, ні людських облич, не чути голосів, пташиного співу — але пізнавати образи, орієнтуватися в навколишньому середовищі я БУДУ. Скрута примусить, життя навчить.

— Юліє, а тепер читайте мені, будь ласка, вірші. Хрестоматійні. Або такі, що відповідають цій обстановці. І виразно.

…Була у нас в юності гра з дівчатами-однокласницями: читати вірші без слів, на “та-та-та”, але з належним ритмом і з інтонаціями — хто швидше вгадає. Ну ж бо, спробуємо зараз.

Мабуть, Юлія Василівна теж любила вірші, бо моє прохання її не здивувало. Вона, як мені видавалось, стояла, прихилившись до золотоголової берези, дивилась удалечінь — і почала читати, мов сама до себе. Пушкін, Блок, Єсенін, Тютчев… “Скидає ліс багряний свій убір” я впізнав з другої строфи. “Є в осені красивій, ранній” — з третього рядка. Виявилось, що наші поетичні смаки збігаються.

І що було цікаво: як тільки я впізнавав вірш, у такт із жовто-зеленавими спалахами Юлиного голосу (збігаючися з ним, а потім і випереджаючи) починав звучати в мені ГОЛОС ПАМ’ЯТІ. І той голос разом із кольоровими спалахами набагато глибше, чіткіше виражав поетичний зміст кожної речі. Наймайстерніший актор не вплинув би так на мої емоції. Я навіть поринув у якийсь дивний транс, наче відключився.

А як чітко сприймав по спалахах Юлину мову!

…А ще ми розклали з Юлею багаття — і воно звучало, як музика. Потім ми спустилися до Волги, до того місця, де в неї впадав струмок з такою смачною водою, — і щебетання джерела чимось було схоже на багаття.

Ця прогулянка стала для мене новим відкриттям світу. Точніше, світ відкривався мені. А я вже вважав його втраченим для себе.

Увечері, повернувшись додому, я вирішив перевірити: а як же мені бачитиметься нині музика?

Музика… Вона завжди багато для мене важила. Більше, ніж книги. Навіть дивно для такого “технаря”, як я — відводив музиці таку ж роль поміж інших мистецтв, як математиці серед інших наук. У нашій родині не було меломанів, мене не навчили грати ні на фортепіано, ні на скрипці. Проте якби давали дипломи слухачам, то мій, я певен, був би з відзнакою. Фонотека в мене — прекрасна, принаймні маю у ній все, чого прагне моя душа.

Ось тільки вибирати мені зараз не доведеться, взяв першу-ліпшу платівку.

Я й раніше любив слухати в сутінках… Поставив голку на диск — і пішло палахкотіти! Мій мозок, видно, знудьгувався за чіткими образами, і вони почали виникати: спершу напівпрозорі, але чіткі, з мінливими контурами, взаємопроникні — чи хвилі, чи змії, чи висока трава під вітром. Щось схоже — на картинах Чюрльоніса. Це був ніби абстрактний фільм за чюрльонісівськими мотивами. Але який твір звучить? Симфонія? Яка?

Вгадати не міг. Поставив іншу платівку. Треба навчитися вгадувати-пізнавати.

Уривчасті миготливі спалахи — жовті, фіалкові, блакитні. Дуже чисті кольори. Яскраво-червоні вкраплення акомпанементу. Фортепіано? Ритм — вальс. Вальс Шопена? Так, інших вальсів у мене немає у супроводі фортепіано. Почав підбирати по пам’яті мелодію — збіглося. І тільки-но усвідомив, що збіглося, все виповнилось якимось вищим розумінням, — ефект збагаченого сприйняття. Сама душа трепетала в тріумфі розуміння іншої душі, чужих думок і відчуттів.

Потім був Бетховен. Я впізнав. Я відразу впізнав! Стрімкими скелями, стогоном лісу під ударами урагану, морськими хвилями громадились видіння. А з пам’яті зринали звуки, не звуки симфонічного оркестру, ні, самого музичного змісту. Сила, піднесення, відвага, грозові веселощі переповнювали мене.

Але що ж на тій першій платівці, яку я відклав? Міняться фіалкові відблиски — партія скрипок? Напливають жовтуваті, потім зелені пейзажі — соло фагота? Яскравий вибух, злет світлових бризок… Вони поволі опадають… Потім спокійний маршовий ритм… Темрява… Кінець частини. Далі напівпрозоре миготіння в іншому ритмі. Це симфонія… Але чия? Особливих емоцій немає. Чи, може, витрачаю забагато зусиль на пізнавання інструментів?

Знову темрява. Щось дуже довго… Зупинилась платівка. Перевернув диск. І знову не впізнаю. Блакить води, ластівки кружляють над прірвою… Знову пауза темряви перед останньою частиною.

І раптом — що це? — ніби зірвало пов’язку з моїх очей… Вздовж берега річки — верби, вільхи, осики, вище по косогору — дуби й клени, вітер полоще їхнє листя, хвилює трави і квіти, погойдує підвісний місток через річку. Де це? Я тут колись був, бачив усе це з протилежного берега і тоді перебував у стані… дивному стані… Вчувалася музика (хоча музика не звучала), аж сльози наверталися… Де це було, коли?

А-а, он воно що! Я слухаю-бачу Четверту симфонію Чайковськсго, фінал.

…Це було трохи більше року тому. Опинившись у місті Клин, я знехтував екскурсійним сервісом і рушив через усе місто — звичайнісіньке, зі стандартними будівлями, курявою на вулицях — до будинку Чайковського. Якийсь добродій показав мені найкоротший шлях: через річку Сестру підвісним місточком. От саме тоді, вийшовши на лівий берег, поглянувши довкола, я відчув у собі звучання фіналу Четвертої. Мабуть, вітер винен, своїми поривами він нагадував заметільний початок фіналу. І було байдуже, що Петро Ілліч (я це знав) написав Четверту набагато раніше, ніж поселився в будинку, до якого я йшов, і взагалі не тут, вона написана в Італії…

Платівка відзвучала. Я сидів у тиші-темряві, приходив до тями. Тож коли я був у Клині, картини народили звуки, музику, а зараз — музика зродила в мені зорову пам’ять. Замкнулась рефлекторна дуга — пояснили б усезнаючі потрошителі кицьок. Але і я дещо знаю. І вірю собі.

Виходить, що у своїй переплутаності я найкраще сприймаю те, що має великий, глибинний зміст. Мабуть, і людські слова я сприйматиму саме так… І в природі — гармонійне, величне, красиве… А все дрібне, незначиме, порожнє, нице — залишиться нерозбірливим шумом і світловим сміттям. Так це ж прекрасно! Я чую і бачу, але не звуки і світло, а те, що стоїть за ним. Тож збіднів я чи збагатився?!

Ранком — спалахи-дзвінки. Взяв трубку:

— Так, слухаю.

“Чому мене досі не пускають? Що сталося?” Я пізнав цей голос з першого слова, навіть по телефону. Відчув і самолюбиву образу.

— Не можна було… А зараз… приходь.

Чекаю з нетерпінням і тривогою. І нетерпіння моє зовсім не таке, як перед зустріччю з коханою. Мені ніби хочеться, щоб якнайшвидше лишилось позаду… Що? Може, не варто ще зустрічатися з Камілою?

Раніше вона вривалася без дзвінків, завмирала в обіймах. Я заборонив їй приходити без попередження, це після того досліду, коли ми з Геракличем обмінялися сутями на дистанції Земля-Місяць. Він мені сам розповів скрушно, що нічого не зміг із собою зробити… Каміла прийшла (у неї з’явилося “вікно” між кінозйомками) до нього (в моєму тілі), розцілувала… Власне, нічого особливого не сталось… Але яким приниженим, ображеним я себе відчував. Каміла не зрозуміла, що я — то не я, отже вона любить і розуміє тільки моє тіло… Ось чому я відчував себе ображеним. Проте Каміла про це нічого не дізналася, хіба просто відчула — щось змінилося в наших стосунках.

Ось і зараз: прибігла до мене, лиш почула звістку про повернення, кинула студію і зйомки (для молодої актриси немала жертва) — а я, бачте, “не приймаю”. Я не хотів, аби вона бачила мене безпорадним, неповноцінним. І зараз-напружений, як перед іспитом… І намагаюсь якомога чіткіше уявити її зовнішність: двадцятитрьохрічна шатенка, великі темні очі, біла шкіра, родимка на правій щоці, волосся зібране “хвостиком”, співуче сопрано, легка недбалість у вимові… Я все пам’ятаю, кожен рух, інтонацію… Але як я зараз сприйму її голос, її руки, губи?.. Якби ж і з Камілою вийшло так, як з музикою… Іспит. І не від мене лиш усе залежить.:. Як ВОНА сприйме мене?

Двері відчинились, і мов пробігло полум’я. Звуки її тіла. Не треба зору, слуху, навіть слів. Теплі лагідні, долоні на моїй шиї. Запах її парфумів… Поцілунок, щемкий і бентежний… Я підхоплюю її на руки, її волосся лоскоче моє обличчя…

“Чому тебе так довго обстежували цього разу? Щось сталося? Але ж усе добре, все гаразд? Правда?”

— А яким я тобі видаюсь? Нормальним? “Цілком. Погляд тільки… неуважний, якийсь розмазаний… Втомився?”

— Це тому, що сліпий… І до того ж я глухий… — І я розповідаю їй усе.

Тихо. Темно. Вона завмерла біля мене. Розгубленість, переляк, ошелешеність, відчуження і — який жах! — відраза, і навіть не жалість, а гидливість. Я каліка. Щоправда, вона швидко похопилася, навіть розгнівалася сама на себе:

“Бідненький ти мій… І нічим не можна зарадити?”

— Нічим. Чим тут зарадиш?

“Це жахливо! (Репліка з багатьох п’єс). Послухай… А це може позначитись на дітях?”

— Можливо… Не знаю…

…Ні, не хочу навіть пригадувати все наступне. Далі буде суцільна кваліфікована гра. Щирим був тільки отой перший спалах відрази й гидливості. Одна справа — знаменитий психонавт, достойна пара молодої зірки екрана, але зовсім інша — інвалід з унікальним каліцтвом, якому не можна довірити навіть конверти клеїти. Та й справді — діти. Тут крити нічим. Святая святих майбутньої матері. Не потрібен я їй, хоч як дивись.

Та й вона мені тепер… Я навіть подивувався відчуттю полегкості й спокою, коли Каміла пішла. Пішла жінка, яку я так боявся втратити…

“Послухай, а це добре, що в тебе переплутались очі й вуха, а не, скажімо, очі і язик чи ніс. Вай! Уяви тільки, скільки б довелось нанюхатись та наїстися… І лишитись голодним, го-го-го!”

Я поглинаю обід, який принесла Юля. Їжа в тюбиках, тільки хліб шматочками та молоко в склянці. Вже, мабуть, можна переходити на звичні наїдки. Але перший час сприйняття їжі було для мене гидким до нудоти. Зір і слух — інформатори, але смак — Великий Споживач. Тож Борюня правий, мені ще й поталанило.

Я їм, а Борис поважно швендяє від вікна до шафи і назад. Я сприймаю його, мов шум прибою. Гераклович у чудовому настрої, власне, я його не пам’ятаю в поганому настрої, проте сьогодні, відчуваю, він просто розривається від внутрішнього вдоволення самим собою і дружніх почуттів до мене. Зрозуміло, що він прийшов, аби вчинити якесь благодіяння, але ще не ясно, яке саме. Навіть голос його полискує райдужними переливами.

Схоже, що в моєму мозкові триває перебудова — я все чіткіше сприймаю світ. Коли Борюня говорить, я відчуваю його просторові обриси, його рухи, тьмяно відчуваю, розмито, як на екрані локатора — але… Мабуть, це і є ехолокація, і не лише вухами, а всім тілом, чутливими ділянками шкіри, всім, що здатне відчувати звук.

…Складні стосунки у нас з Борюнею. В команду психонавтів беруть тільки людей з великим надлишком життєвого заряду, і в нього це є. Але ми дуже різні. Я — вчений, він — спортсмен-десятиборець найвищого класу. Коли ми обмінялися (хоч і лише на дві доби) тілами, між нами виникло якесь інтимне (як між родичами) взаєморозуміння. У Леоніда Леонова є фраза про двох давніх товаришів, які “знали один одного до ненависті щільно”. Щось схоже і в нас з Борюнею: ми відокремлюємось один від одного, самостверджуємось ділами, твердженнями, взаємними кпинами — але ми пов’язані навіки.

“А все від нетерплячки. — Борис переходить на повчальний тон. — Я тебе розумію: швидше додому, швидше в тіло! Це ще добре, що вскочив не так, як спросоння у свій комбінезон. Уявляєш: руки в ноги, плечі в таз, а вже де б твоя мудра голова опинилась — і уявити не можу… Го-го-го!”

Він сідає на тахту, регоче. В кімнаті пожежа від його сміху. Такий він Борюня, завжди не витримує і сміється першим з власних дотепів. Але цікаво, що Борюня, як завжди, каже правду: все сталося від нетерплячки,

— Що ти хотів? — запитую я його. — Чого ти прийшов?

“Повертати тебе до людей. Приводити до спільного знаменника. Для початку буду тебе градуювати”.

— Що ж, спробуй. Давай.

Він зашторює вікно (затихає сонячний полудень), ставить на стіл якийсь прилад, вмикає його. “Що бачиш?”

— Червоне… Це в тебе “зе-ге”?

“Точно. І як ти про все здогадуєшся? Зараз повільно збільшую частоту. Скажеш, коли перейде в оранжеве…”

Хіба важко здогадатися: ЗГ-10, звуковий генератор. Борюня шукає граничні частоти одного кольору. Все грамотно.

— Вже.

“Тисяча сто герц. Поїхали далі”.

Перехід від жовтого до зеленого виявився на двох з половиною тисячах герц, від зеленого до синього — на чотирьох, а після десяти кілогерц сприйняття фіолетового переходило в темряву.

“Так. Переходимо до другого питання. Що чуєш?”

— Ля-бемоль першої октави…

“Вах-вах, яка музична освіченість. Я вже ладен звертатись до тебе на “ви”. А це?”

— Сі-мінор… — Це він мені показує пластинки різного кольору. Щодо тональності я прибрехав, бо мені стає весело. — Борюнь, кидай ці дурниці. Не потрібно це все.

“Як це? Чому не потрібно?”

— Тому. Ви ж, бачу, хочете мене якоюсь технікою озброїти?

“Безумовно. Я вже лабораторію на громадських засадах організував. Спочатку створимо “інвертор слуху”, він перетворюватиме звуки на спалахи, ти бачитимеш їх-і чутимеш звуки. Мій голос будеш чути! А потім щось зметикуємо і з “інвертором зору”. Хоча це й складніше. Але на рівні примітивного телевізора будеш бачити. Електроніка нині наука багата”.

— Ні… Ви трудіться задля слави науки, це прекрасно, але інвертори чіплятимете на себе, аби побачити й почути світ по-моєму…

На мить Борюня остовпів (з фіолетовим полиском).

“Отакої! Ні, другого такого розумника я, мабуть, уже не зустріну. Ти хочеш, щоб ми всі переплутались задля спілкування з тобою. А тебе Максимом звати чи, може, Наполеоном? Зізнайся, я не викажу”.

— Це було б цікаво й корисно для вас самих. А щодо спілкування зі мною, то ми, здається, і так обходимось, без інверторів…

“Так, це ж ми з тобою… Ми розуміємо один одного взагалі без слів. Не мороч мені голови. Давай далі! Що зараз чуєш?”

— Не буду я градуюватися. Цими цяцьками грайтесь без мене.

“Ну, тоді… пробач, але я змушений… — Борюня піднімає трубку, набирає номер і проказує зовсім по-школярськи: — Патріку Яковичу, він не хоче градуюватись… І взагалі… Побалакайте краще ви з ним. У мене немає сил і немає слів, одні вирази…”

Наступна ява: приходить Патрік. Він не Борюня, з ним не пожартуєш. До того ж ми відірвали шефа від справ — гнівається.

“Ну, що тут у вас?”

…Я нагадую про те, що не люблю телевізорів, що коли мене поселяють у готелі в номері з телеком, то часом я розважаюся, поставивши його догори дригом. Цікаво дивитися, як смикається співачка донизу головою, як джаз “наярює” на стелі, як люди, підвішені за ноги, з’ясовують складні драматичні стосунки… Але ось що цікаво: коли показують СПРАВЖНЮ драму або просто коли йдеться про щось СПРАВЖНЄ і значиме — химерне положення телевізора перестаєш помічати. Мабуть, природа справжнього мистецтва, як і фізичних законів, справедлива за будь-яких змін координат.

Щось схоже і зараз: я перестав помічати кольори голосів Патріка Яновича і Борюні — тільки зміст.

“Чому ти не хочеш проградуювати своє сприйняття? Люди хочуть допомогти тобі…”

— Бо це нерозумно… Безумовно, дуже вдячний за гуманні прагнення допомогти, але… Я бачу і я чую, в мене такі ж органи чуття, як і у вас, а яке враження утворюється у мене всередині — це, врешті, мій власний клопіт.

“Твій клопіт. Он як! (Порух руки). Ану, склади ці сірники хрестиком”.

Я їх і не побачив взагалі, тих сірників.

— Ну… зараз ще не можу… Колись навчусь…

“Колись… Товариші готові витрачати свої сили і час на тебе: по-перше — хочуть допомогти, по-друге — не хочуть втратити. Знайдемо тобі місце консультанта — і твій досвід, твоя неординарність… Ти будеш потрібен людям… Але ж для цього маєш бути комунікабельним. Придумають тобі ці інвертори для початку… У вигляді якихось окулярів, навушників, у боковій кишені — блок, батарейки — в нагрудній кишені. Звісно, не дуже зручно, обтяжливо, але ж усе буде гаразд. А там займуться тобою психокібернетики, нейрологи — дивись, і придумають щось краще. І будеш людиною. А так — куди тебе?”

— Даруйте, Патріку Яновичу, зачекайте трохи щодо практичної користі від мене. (Обурило мене ставлення, наче до інваліда, якого треба десь прилаштувати). Давайте спершу обмізкуємо саму цю розпрекрасну ідею інверторів… Скажімо, створили ми прилад, який перетворює звуки в світлові спалахи… Спалахами тут не обійдетесь, самі повинні розуміти… З вашим інвертором я нічого до ладу не побачу й не почую — нісенітниця буде, десяток років удосконалюватимете моделі… Та й, скажу відверто, навіть якби була можливість відновити звичний зір і слух, я завагався б нині… А ще мучити себе вашим інвертуванням…

“Ну, Максиме!” — Вони обидва були шоковані.

— З вашими бажаннями прилаштувати мене на якусь інвалідську посаду може бути проґавлена єдина, унікальна можливість вивчити цей світ з іншого боку, пізнати його глибше…

“Го-го-го! Він хоче, щоб ми всі стали переплутаними”.

Патрік Янович не сміявся, але я відчув, що він теж не зрозумів моєї думки, навіть сумнівається, чи тільки очі з вухами в мене переплутались.

Так ми ні про що й не домовились. Патрік нарешті ягадав про експеримент, на якому він повинен бути присутнім, і пішов. Талановитий обмежений чоловік… І Борюня пішов слідом. “Прилад, дорогий мій, я все-таки залишу… кхе-гм!”

Я нічого не відповів. Навіщо слова. Як я сам вирішу, так і буде. І я вже знав, як воно буде. Треба тільки добре виспатись.

Уві сні я роздивлявся себе в дзеркалі, дзижчав електробритвою, бачив свої жилаві руки, бачив Камілу, потім Вітьку Стрижа — приятеля із студентських років, бачив листя на асфальті — вогненне кленове, бачив газетний кіоск, що неподалік від Інституту, і стару кіоскершу в окулярах, бачив людну вулицю і чув, як повискують автомобільні гальма…

Коли я прокинувся, подушка була мокра. Я спав і плакав. Людина уві сні слабне.

За вікном тихо — вже темно. Інститут безлюдний. Для “освітлення” кімнати поставив на програвач платівку… Сприймав уже не лише обриси предметів (зачекайте, Патріку Яновичу, я вам не тільки сірники хрестиком складу!), сприймав конкретний рух чюрльонісівських образів — море, шторм, скелястий берег, гарматні удари хвиль, фейєрверк бризок… Дев’ята симфонія Бетховена, її початок… Безсумнівно, це вона…

— Та-дім-м… Та-дам-м-та-дім-м-да-дам!

Збирався недовго: надувний жилет, перука, портфель з усім необхідним, пластиковий мішок (ледь не забув), шнур… Тепер записка: “Патріку Яновичу, Борисе, Юліє, всі! Дуже прошу не розшукувати мене і не здіймати галасу. Якщо буде щось потрібно — прийду сам. До зустрічі. Обіймаю!”

Ліфтом вниз у блакитній тиші. Вестибюль. Праворуч вахтер дрімає в шкіряному кріслі, прикрившись газетою…

Ось я й на волі. Для всіх ніч, а мені видно: вітер шастає серед голого віття, поміж дротів, над опалим листям. Праворуч — Волга. Я йду вздовж набережної до свого березово-кленового гаю. Ліхтарі шумлять до мене. Перехожі помітні спершу знизу, від квапливого човгання ніг.

Закінчились ліхтарі й асфальт. Мої ноги прокладають світлову доріжку серед листя, освітлюють стовбури дерев. А якщо зупинитися, підвести погляд — зорі співають голосами скрипок. Там, де голоси звучніші, численніші, — Чумацький Шлях.

Вийшов до джерела… Напився… Глинистий берег… Роздягаюся, всі речі впаковую в пластиковий мішок, зав’язую одним кінцем шнура, на іншому роблю петлю, через плече — ну?!

Ох, і холодна вода у жовтні, обпалює шкіру! Не біда, психонавте, і не таке бачили! Пливу. На цьому березі мене швидко знайдуть. Кілометрів за тридцять звідси — пристань, до ранку дійду до неї тим берегом. А потім-теплохід чи просто баржа — і вниз по матінці, Волзі.

Почну із чогось найпростішого: кругле котити, пласке волочити. Мабуть, спершу матиму досить кумедний вигляд. “Гей, ти часом не родич Максимові Колотиліну, ну, відомому психонавтові? Схожий…” — “А я і є він самий!” — “Го-го-го!” Найпевнішнй спосіб заховатися… І повернуся в Інститут “нормальним” для спілкування, не гіршим за інших, а може, й кращим. Можливо, з цього випадку почнеться новий розділ в історії людського пізнання. І в цьому розділі, можливо, звичні “зір-смак-слух-дотик-нюх” будуть лише частиною чогось більшого, значимішого. Ще, може, й ті, з Тризір’я Альфа-Центавра та від зірки Барнарда, прилетять до нас переймати досвід.

Світлий вітер гуляє понад водою, над яскравими берегами. Хвилі освітлюють мої руки. Пливу. Співають зорі. Тече Волга. Земля летить у космічному просторі. Гей, психонавте, жвавіше! Так і змерзнути можна.

— Та-дім-м… Та-дам-м-та-дім-м-та-дам! Ми ще поборемось!

Михайло Слабошпицький ПРИГОДА З ФАРАОНОМ

Фараон плакав, і йому здавалося, що на нього співчутливо дивляться всі тисячоліття зі знаменитих єгипетських пірамід.

Відколи себе пам’ятав, плакав уперше.

В його по-старечому вже осклілі очі заглянуло високе небо і не побачило там нічого, крім осиротілості.

Він почувався як кожен, хто все своє життя ішов пліч-о-пліч зі славою, сприймав її як звичне й невіддільне від себе, ніби своє ім’я, і раптом якогось дня слава нагло відвернулась од нього, він сам собі став осоружний, лишився з виснаженою душею, як буває з тими, хто, сам того не помітивши, пережив свою славу. Порожня і німа душа його ставала безживною пустелею, і здавалося, вже ніколи не проросте в ній навіть кволий пагінець радості.

Досі Фараон був переконаним і послідовним оптимістом. Він навіть і гадки не мав, що його підстерігає отака безрадісна старість на давно зів’ялих лаврах. Так можна дожити й до того, що в усіх викликатимеш почуття жалю — нижче за це впасти вже нікуди.

…А все починалося того бляклого ранку, коли Фараон, ясна річ, нічого не підозрюючи, вийшов на зв’язок з координаційним центром, щоб, як було заведено, одержати цінні вказівки. Та цього разу незмінний ось уже стільки років церемоніал спілкування з центром таїв у собі непередбачене. Ніяких вказівок він не почув, зате від нього категорично зажадали якнайшвидше з’явитися в центр, де приголомшеного Фараона повідомили про оту новину: його призначено комендантом старої, всіма давно покинутої бази, що розташована невідомо де й невідомо кому потрібна, бо давно вже втратила будь-яке значення.

“Яким там комендантом, — з відчаєм подумав Фараон, — сторожем!”

І це він, жива легенда століття, стане ходячим анахронізмом?! Ну й вимудрували ж йому заняття!

— У мене показник інтелекту — тисяча з тисячі! Я зробив сто сорок чотири міжпланетних рейси, їх усі вивчають в історії космічної навігації, — ці дві фрази Фараон повторював у кожній інстанції, куди приходив, шукаючи справедливості. Та справедливість, бува, не тільки запізнюється, а й, мов вередлива жінка, вибирає, до кого їй приходити, а до кого ні.

В одній приймальні незворушна, як логарифмічна лінійка, секретарка суворо сказала йому:

— Не ходіть і не набридайте нам. У вас же вік… як колись казали, глибоко пенсійний. Вам час на заслужений відпочинок.

Він тоді мовчки проковтнув образу. Намагаючись надати своєму обличчю виразу олімпійського спокою і величавої погорди, вийшов з тієї вельми серйозної установи, болісно розмірковуючи над тим, як достойно стерпіти підступний удар долі.

Дні на базі спливали нудні й невиразні, як роботи першого покоління. Піщані дюни виглядали довкруж одна з-за одної, громадилися гори металу, що був колись технікою, і більше ні на чому було спинити знуджений погляд. Фараон сушив голову, намагаючись придумати собі хоч якесь заняття, бо ж був натурою діяльною і енергійною, сидіти склавши руки просто не міг. Та придумати йому нічого не щастило. У марудні, стомливі години неробства його дедалі частіше навідувала невесела думка про те, що тут він катастрофічно деградує, що скоро від колишнього Фараона не залишиться нічого, хіба що спогад про нього тих, кому пощастило бачити його замолоду в ореолі слави.

Як же порятуватись, як, зрештою, нагадати всім про себе, як довести, що його передчасно списали в архів?

Одної ночі йому довго снилися космічні кораблі й невідкриті планети, а коли він прокинувся, то до нього несподівано прийшло рішення: треба відремонтувати старий корабель, яким прилетіли на цю планету перші хоробрі. Погосподарювали тут, вибрали поклади дорогоцінних руд і полетіли далі відкривати нові світи, лишивши тут стару, віджилу техніку, що здавалася нині такою кумедною і зворушливо недосконалою.

Корабель, що самотньо бовванів серед металевого хаосу, скидався на сучасні кораблі не більше, ніж консервна бляшанка на комп’ютер. Потемнілий од вітру і спеки, він видавався скромним пам’ятником минулому і ще раз нагадував Фараонові про зрадливість долі.

Довго чи недовго трудився Фараон — то тільки йому відомо, і він ні за яку ціну сьогодні вже нікому про те не розказував, але сталося справді дивовижне: самотужки, без усіх необхідних механізмів, Фараон відродив корабель, і той стояв перед ним, будь-якої хвилини готовий до польоту. Коли це диво постало з металевого хаосу, він відчув глибоку повагу до себе. Вже навіть і не вірилося, що міг так ганебно занепасти духом.

Тепер його важко було впізнати. Це був не той зсутулений і з погаслим поглядом Фараон, схожий на маріонетку лялькового театру, — таким він запам’ятався тим, хто його бачив на фініші затяжного марафону по інстанціях, коли клопотався, аби його не відсилали на цю планету. В самій поставі Фараона знову з’явилося щось величаве, навіть погордливе.

Фараон замислив іще раз нагадати про себе всьому світові.

Потяглися напружені дні визрівання плану його авантюристичної акції. Ще з молодості він добре затямив: у будь-якому ділі багато важить конструктивна програма. Хоч завжди програми він одержував з рук інших, бо складання їх йому ніколи ніхто не довіряв, усе ж клопотів тут виявилося небагато. Він не гибів ні над якими розрахунками, не мордувався ніякими гіпотезами, а в один прекрасний момент раптом подумав: а чому б — таємно від координаційного центру — не розпочати дослідження групи планет із сектора Сигма, куди ще не літав жоден корабель? Так і народилася його конструктивна програма. Перший її пункт передбачав: перевірити, чи є розумне життя на цих планетах. Другий: чи є взагалі яке-небудь життя? Третій: чи є перспективи для виникнення розумного життя або взагалі життя?

Єдине, що муляло душу космічному волонтерові, — почуття обов’язку. Люди з координаційного центру послали його сюди, отже, і тут хтось потрібен. Як же йому бути? Та відомо, що з усякого становища завжди можна знайти вихід. Цю аксіому він ще раз відкрив для себе, лежачи в нічному безгомінні наодинці зі своїми прожектами. Вихід був дуже простий: треба сконструювати робота. Звичайного робота. Найпростішої конструкції. Він стерегтиме базу і, як заведено, інформуватиме центр, що тут усе гаразд. Дійшовши такого висновку, Фараон похвалив себе за мудрість і з благодатною полегкістю поринув в обійми лагідного Морфея.

Наступного дня взявся конструювати робота, і незагайно це рукотворне створіння постало перед ним, поблискуючи розумними лампами очей.

— Хто я? — запитало це диво, прочищаючи голос.

Фараон довго мовчав, даючи зрозуміти роботові всю врочистість цієї історичної миті, а потім сказав, піднісши догори вказівного пальця:

— І наречу я тебе Адамом, і житимеш ти чесно й правильно, якщо засвоїш основний для себе закон: завжди й повсюдно служити людям і любити людей…

— А тебе? — не зовсім ввічливо спитав робот.

— І мене можна теж, — великодушно дозволив Фараон, — але запам’ятай: перебивати мене ніколи не можна. Ти мусиш мовчати, коли я говорю. Затямив?

— Затямив: коли говориш ти, всі мовчать.

— Коли я говорю, всі мовчать, — задоволено підтвердив Фараон.

Адам виявився просто дивовижно кмітливим створінням. Він швидко навів порядок у занехаяному металевому господарстві, розсортувавши все причандалля за тільки йому відомою системою. Одне слово, Фараон пишався Адамом, а ще більше самим собою. Такий стан переживав, мабуть, лише Праксітель, витворивши славнозвісного Гермеса, або ж Пігмаліон, подарувавши світові Галатею.

І ось настав той судний день. Фараон підійшов до корабля, освітленого ласкавим сонцем, і врочистим, як звук фанфари, голосом спитав:

— Пілот Фараон до польоту готовий?

А відтак, змінивши голос, ще врочистіше відповів:

— Пілот Фараон до польоту готовий.

Випнувши груди, покректав і ступив на трап, а там завченим порухом руки — мовби він позував перед юрмиськом фоторепортерів — помахав на прощання Адамові, що поодаль зображав урочистий натовп проводжаючих. В Адама зрадливо миготіли лампи очей і тремтіли металеві пальці.

— Запам’ятай цю мить і розкажеш про неї всім. Тобі пощастило, — мовив Фараон, — тисячі хотіли б нині бути на твоєму місці!

Він зайшов у корабель, сів за пульт і натиснув стартову кнопку.

З-під корабля шугнуло полум’я, відбилося мерехтливим зблиском на Адамовому обличчі, і корабель зник у високому небі.

Адам довго дивився йому вслід, з насолодою вдихаючи запах газів і роздумливо кліпаючи одразу всіма лампами, йому теж хотілося туди, в космос, але він глибоко затямив, що його обов’язок бути тут і допильновувати металеве господарство. Тож з усією серйозністю взявся’ за виконання своїх обов’язків, які в його розумінні були надзвичайно важливими, бо неважливих, як вважав наївний Адам, роботам просто не доручають.

…А Фараон співав у відкритому космосі. Він почувався молодим і всеможним, його тіло аж гуло од бадьорості й нерозтрачених сил. У бортовому журналі поряд із службовими записами, що могли б стати шедеврами лаконічності, вже рясніли його глибокі афоризми: “Космосу не боїться тільки той, хто не боїться нічого”, “Ентропія душі — не супутник у космосі”, “Космічні штурмани — поштові коні цивілізації”…

Вимережуючи цими невмирущими висловами напівзотлілий бортовий журнал, Фараон, цілком природно, подумав, що, сам того не відаючи, поховав у собі літературний талант, але відразу ж утішив себе думкою, що обов’язково відкопає його, тільки-но повернеться з цього безприкладного польоту. Настане час, і всі зачудуються блиском Фараонового пера.

В ілюмінаторі пропливали метеоритні річки, між якими віртуозно проводив корабель бувалий у бувальцях навігатор, клично заглядали сюди оповиті тремтливим серпанком таїни близькі й далекі зорі. І їх проводжав по-батьківськи турботливим поглядом Фараон, розмірковуючи про непросту будову всесвіту, про те, як можна було б використати енергію квазарів, про ще до кінця не розгадані загадки пульсарів, про білі плями космічної приматології, зрештою, про все те, що може збігти на думку в космосі, де скрізь підстерігає невідомість, де зусібіч обступають усякі дивовижі й загадки.

Зрідка перед його поглядом пропливали фешенебельні пасажирські кораблі з Землі, яку давно всі називали колискою людства, що, видорослівши, рушило з неї в зоряні світи. Фараон урочисто салютував кораблям, неодмінно почуваючи в душі свою незмірну перевагу над капітанами цих літаючих котеджів. Ваше діло — спокій, комфорт і постулати техніки безпеки, думав він, а моє — ризик, подвиг, а отже, і слава, бо не лишуся одним із вас, багатьох і безіменних, звичайних, нездатних на виняткове.

Отак і минав час польоту: Фараон то тішив свою амбіцію, то народжував епохальні афоризми, то починав доскіпливо ревізувати все те спорядження, з яким збирався висаджуватися на невідомі планети, вже наперед уявляючи високий пілотаж посадок, а також історичні сліди на тих планетах своїх стоптаних черевиків, розмір і вік яких незмінно викликав у всіх глибоку повагу до Фараона.

…А на далекій, усіма забутій планеті, яку нині лиш подеколи згадував націлений на подвиги Фараон, Адам теж спокусився космосом і вже виношував замір створити до Фараонового повернення робота Адама Другого. Йому можна буде передати всі свої обов’язки, щоб наступного разу полетіти з Фараоном. Кожному прагнеться прилучитись до найважливіших діянь своєї епохи. Навіть якщо він — просто робот.

Майструючи спадкоємця своїх обов’язків, Адам геть занехаяв базу і вже забував нагадувати про себе координаційному центру, де люди врешті сполошилися: може, на базі щось негаразд?

На планету вилетіла ревізійна інспекція.

Її зустрів Адам, який уперше бачив людей.

Люди йому надзвичайно сподобались, і він розповів їм про все з дня своєї появи на світ.

Людей занепокоїла звістка про Фараонів політ, і в різні кінці всесвіту полетіли сигнали, зміст яких Адам не годен був зрозуміти, бо не знався на цій системі зв’язку.

Йдучи на посадку, Фараон уже й неозброєним оком бачив крізь ілюмінатор корабля загадковий рух на планеті, яку він вирішив наректи своїм іменем. Отже, там життя. Виходить, його відкриття буде вдвічі важливішим для науки.

Корабель востаннє здригнувся й завмер.

Фараон вимкнув усі механізми й ступив на трап.

До корабля йшли люди. Він придивився до них пильніше і став упізнавати…

По коридору інституту проблем робототехніки прогулювалися два аспіранти.

— Ти все встиг прочитати з теорії роботознавства? — запитав один з них, у голосі якого зразу вчулась уся незамаскована нелюбов до цієї дисципліни.

— Не люблю риторичних запитань.

— А як же складатимем кандмінімум? Екзамени вже на носі.

— А так і складатимем. До речі, цей курс уже треба називати не теорія, а історія роботознавства, бо він — такий дрімучий анахронізм, як у давні часи була латина. О, я й забув запитати тебе: ти не слухав учора космічні новини?

— Ні, я вчора майже весь день товкся в інсектарії. Там з’явилося десятків два реліктових видів… Та й нічого нового в новинах давно вже не передавали.

— Вчора розповідали про один курйоз. Уяви собі: робот на старість здурів!

— Як?

— А так… Ну, не здурів, але щось подібне сталося. Стривай, як же це його ім’я?.. Чи то Імператор, чи Цезар… Щось таке гучне. А, згадав, Фараон!

— То й що з ним сталося?

— Сам без дозволу сів у корабель і полетів куди очі бачать.

— Ну й ну… Це що, так званий бунт роботів?

— Ніякий не бунт. Щось, мабуть, з програмою сталося, я до кінця не дослухав…

— І що з ним?

— Ясно що, мабуть, переслали на переробку.

— Дивна історія. Роботи ж такі надійні…

А в цей час відомий біокібернетик Тарас Волопас пив каву й роздумував про нове покоління роботів, що днями мали піти масовим потоком з конвейєра. Скільком він уже дав життя — сьогодні й не злічити. На різних ділянках науки й техніки надійно несуть вони службу, допомагаючи людям.

Тарас Волопас, мабуть, і не пам’ятав той перший свій, ще юнацький експеримент, коли він пустив у світ біоробота Фараона, трансплантувавши йому — а що з цього вийде? — мізинний ніготь прославленого космічного аса. Він довго спостерігав складні транспозиції Фараонової психіки.

Якось Тарас Волопас, нічого не пояснюючи — для жарту, продемонстрував Фараона знайомому психіатрові, і той поставив категоричний діагноз: у Фараона — манія величі. Волопас на те тільки загадково всміхнувся і нічого психіатрові не відповів.

Звідки було знати відомому вченому, що саме в той момент, коли він ковтнув запахущої кави, на далекій планеті Аральті, про яку він лиш чув, не стало Фараона. Того Фараона, яким він колись так пишався, з яким разом провів стільки містифікацій…

Він віддав Фараона в науково-дослідний інститут роботознавства, де наполегливі аспіранти, вивчаючи його загадковий феномен, стругали одну за одною дисертації, передаючи цей вдячний об’єкт дослідження новим і новим поколінням неофітів роботознавства.

Згодом Фараон, вивчений і увічнений у цілій бібліотеці дисертацій, завдяки невідомому збігові обставин потрапив в обслуговуючий персонал космослужб, де на біороботів покладалися найпростіші обов’язки. Вже звідти його перевели на планету з нікому не потрібною старою базою. Хай, мовляв, про всяк випадок за нею наглядає чиєсь око.

Якби знав Тарас Волопас, що в цю мить на Аральті, як реквієм по Фараонові, прозвучала фраза “Хто я?”, фраза того, хто завдяки цьому своєрідному мінорату серед біороботів появився на світ, успадкувавши Фараонову плоть, але нічого не знав про нього і, ясна річ, не міг його пам’ятати, якби Тарас Волопас хоча б почув про це, йому, звичайно, стало б дуже шкода Фараона. Шкода, як своєї молодості, як того, що вже не повториться. Бо справді, ніщо на світі, ніщо в житті не повторюється.

Хоч і був Фараон через легковажність Тараса Волопаса уражений ідеєю-фікс, усе ж його шкода. Без нього плем’я біороботів, саме того не відаючи, дуже збідніло. Бо Фараон серед них був істотою незвичайною. Недарма ж він і сам втокмачував це на кожному кроці слухняному тугодумові Адаму…

Сотні Адамів ніколи не замінять одного-єдиного Фараона, хоч як би вони того прагнули.

Василь Головачов МІРА РЕЧЕЙ

Модуль повільно дрейфував у струмені кристалічного аміаку, викинутому зовсім недавно з безмежних глибин атмосфери Юпітера. Під ним уривалася сяйлива жовтогаряча безодня, в якій прозирали таємничі громаддя, величезні провалини, нагромадження хмар і кипіння атмосферних потоків. З висоти в сорок тисяч кілометрів Юпітер не був ні смугастим, ані плямистим — фантастичний за розмірами вируючий казан, з якого час від часу злітали вгору сліпучо-жовті султани аміаку, жовтогарячі протуберанці гелію та сріблясті волокна водню; казан, що вражав уяву і змушував людину жадібно вдивлятися в його нуртовище, відчуваючи забобонний страх і не менш забобонне захоплення, і з особливою гостротою сприймати масштаби космічних явищ, одним з яких був Юпітер — друга, ненароджена зірка сонячної системи.

Модуль поклало на бік, і Пановський отямився. Подумки віддав наказ, і тонка голка літаючої лабораторії поповзла вгору, на безпечнішу орбіту, супроводжувана перламутровим струмком “тихого” електричного розряду…

— Старий сьогодні спокійний, — зауважив Ізотов, відриваючись від окулярів перископа. — Радіус Ю-поля вдвічі коротший, ніж учора, ми навіть не дійшли до верхньої геліопаузи. Може, ризикнемо?

Пановський заперечливо хитнув головою.

— Час повертатися. Ми й так провешталися майже п’ять годин. Пастки заповнені вщерть, записів стане на місяць детального розбору.

Ізотов зітхнув, спідлоба подивився на смаглявого від вакуум-загару, худорлявого Ю-фізика, який сидів зараз у кріслі пілота. Пановському минав сорок другий рік, був він високий, жилавий, спокій і готовність до дії — наслідок багаторічних випробувань у ризикованих експедиціях до Юпітера — переважали в його характері. Він починав працювати над гігантською планетою ще тоді, коли тільки закладалися перші Ю-станції на супутниках Юпітера; природно, це був один з найдосвідченіших Ю-вчених, який досконально знав усі зовнішні прояви велета.

— Шкода… — пробурмотів Ізотов, думаючи про своє.

— Чого шкода? — не зрозумів Пановський, поправляючи на голові шолом. Модуль чимдалі угвинчувався в згасаючу заграву розрідженої водневої атмосфери Юпітера, беручи курс на Амальтею, найближчий з його заселених супутників, на якому розташувалася перша Ю-станція “Корона-2”.

— Шкода, кажу, що старий сьогодні спокійний. Вчора хлопцям більше поталанило. Сабіров знову бачив над великою хмарною спіраллю КУ-об’єкт.

Пановський спіймав у візирні мітки пульсуючий радіовогник маяка станції, перемкнув керування на автоматику і повернувся до напарника.

Ізотов з’явився на Ю-станції недавно. Молодий, настирливий, самолюбивий, він ще не встиг розгубити всі ілюзії щодо існування на Юпітері стародавньої цивілізації, яке то бралося під сумнів, то спалахувало ненадовго сенсацією в наукових та ненаукових колах.

— КУ-об’єкт — це фікція, — сказав Пановський, нишком вивчаючи обличчя Ю-інженера. — Я літаю над Юпітером дванадцять років і жодного разу не бачив нічого схожого. Химера! — переконано повторив він.

— Виходить, тобі просто не пощастило. Адже багато хто бачив… Сабіров, Вульф, Генрі Лісов…

— І ніхто з них не привіз жодної голографії!

Ізотов сумно зітхнув. Що правда, то правда: жоден з учених, і таких, як він, зелених новачків, і досвідчених “зубрів”, не спромігся зафіксувати КУ-об’єкт і доставити знімки на базу. Точніше, на голографічних знімках проявлялися тільки звичайні структури верхньої газової оболонки Юпітера — і нічого схожого на КУ-об’єкт.

— Що ж, хто шукає, той знайде, — приязно усміхнувся Пановський, побачивши, що інженер засмутився. — Поталанить іншим разом, не зі мною. Мабуть, я й справді невдаха. Хоча, мені здається, все це — фата-моргана, галюцинації, породжені Ю-полем. Є така гіпотеза, чув?

Ізотов уперто стиснув губи, але заперечувати не став.

“З характером, — подумав Пановський. — Далеко піде, якщо не перегорить. Генрі розповідав, що він і в космос подався через упертість, романтична історія в дусі Гріна… Можливо, що й так. Романтики і впертюхи — друга лінія переднього краю науки, на першій лінії — одержимі…”

Себе Пановський ставив на першу лінію. Одержимими для нього були всі, для кого наука надовго й міцно витісняла особисте життя.

— “Сотий”, “Сотий”, — пролунав у рубці знайомий голос диспетчера станції. — У вас лишився резерв у реєструючій апаратурі?

— Так, — коротко відгукнувся Пановський, швидко переглянувши записи бортового координатора. — Три стрічки у відеосканері й півдюжини касет у приймачі “Омеги”. А що таке?

— Негайно повертайтеся до південної тропічної зони, координати: сто сімдесят три південної і п’ятдесят сім східної. Генрі щойно на головному оптичному виявив КУ-об’єкт. Ви найближчі в цьому районі…

Диспетчер ще не встиг закінчити, а Пановський уже перехопив керування на себе й кинув модуль у розворот.

— Я ж казав! — вигукнув Ізотов, скоріше здивований, ніж зраділий.

Пановський не відповів, лише похмура зморшка з’явилася в нього над переніссям. В існування КУ-об’єкта він не вірив, так само, як і в цивілізацію на Юпітері, однак собі міг зізнатися, що надія на чудо не згасла в ньому й дотепер. Втім, людина лишається дослідником доти, доки в ній живе очікування казки…

Модуль вийшов точно за координатами над великою хмарною спіраллю. Голосу диспетчера вже не було чути: складна система радіаційних поясів Юпітера повністю глушила ефір. Пановський обережно спрямував модуль до південного полюса планети, побоюючись наближатися до внутрішнього кометно-метеоритного кільця, де густина метеорної речовини сягала критичних величин. І тут вони справді побачили загадковий КУ-об’єкт. З жовтогарячої каламуті аміачно-водневих хмар виткнулася сліпучо-біла “квітка” на тонкому стеблі: за формою КУ-об’єкт скидався на земну гвоздику. Стебло “гвоздики” дедалі росло, збільшувалось і нарешті стало ясно, що це цілком реальне явище, зовсім не галюцинація і не радіолокаційний “привид”.

Пановський увімкнув апаратуру фото— і кінозйомки і скоса глянув на товариша. Ізотов зараз був схожий на беркута перед падінням на здобич: спина згорблена, м’язи напружені, обличчя стало незвично твердим, гострим, пронизливо-блакитні очі від напруги неначе вицвіли до повної прозорості…

— Спритний ти хлопець, — хмикнув Пановський. — У вільному пошуку без року тиждень — і ось маєш! Відверто кажучи, я ще й дотепер не вірю в його існування. Загіпнотизував ти мене своїми міркуваннями, до того ж і Ю-поле діє, потенціал вже вищий від бар’єра безпеки…

— Ю-поле тут ні до чого. До речі, чому цю штуку назвали КУ-об’єктом?

— Першим його побачив і описав два місяці тому Костянтин Уткін, невиправний фантазер і вигадник, звідси і скорочення… Він пропав безвісти після другої зустрічі зі своїм “відкриттям”…

Ізотов повернув голову, якусь мить дивився в сірі непроникні очі Пановського, немов намагаючись прочитати його думки, потім розслабився і знизав плечима.

— Одна з тих випадковостей, які чигають на будь-кого з нас. Подивися на аналізатори: КУ-об’єкт складається з безневинної водяної пари, точніше, з хмари крижаних кристалів. Щоправда, магнітне поле завелике для звичайної хмари… Давай підійдемо ближче.

Пановський у відповідь лише присвиснув.

Модуль проходив уже понад краєм “гвоздики”, яка досягла розмірів Євроазіатського материка Землі, і цієї миті щось сталося.

Пановському здалося, наче з центра КУ-об’єкта вдарив яскравий синій спалах, він водночас і осліп, і оглух. Модуль болісно струснуло, він вигнувся, наче гумовий олівець, урвався спів приладів, замовкли й почорніли екрани, запала глибока тиша. І в цьому зловісному мовчанні люди “почули” голос! Глибокий, нелюдський голос-зойк, він пронизав оболонку модуля, пройшов крізь усі захисні зони і крізь тіла космонавтів і полинув у безмежну далеч космосу-безтілесна блискавка, згусток мислі невідомого велетня. Це було останнє, про що встиг подумати Пановський. Потім біль погасив свідомість…

Зал зв’язку Ю-станції “Корона-2” тонув у тьмяному сіро-жовтому сяйві юпітеріанського серпа: станція проходила над нічною стороною планети. Гомін переговорів відбивався від стіни залу, змішувався з гудками і свистінням працюючої апаратури і повертався таємничим шепотом і тихим сміхом, хоча ніхто в залі не сміявся. В чотирьох відеомах відбивалися чотири схожих на цей зали і групи людей біля пультів зв’язку і керування.

До залу ввійшов високий блідий чоловік з вузьким, немов лезо гільйотини, обличчям. На рукаві його куртки червонів шеврон наукового директора станції. Це був Зимін. Біля головного відеома розступилися працівники станції, даючи йому змогу пройти.

— Які новини? — запитав він, майже не розтуляючи вуст.

— Другий КУ-об’єкт ми проґавили, — сказав засмаглий до чорноти Генрі Лісов. — Ми чекали на нього саме в тому місці, де він виповз уперше, а він з’явився біля північного полюса. Зате третій встигли захопити майже на початку утворення. А потому — як відрізало, ніяких слідів! Певно, є якісь періоди активності КУ-об’єктів, коли вони з’являються досить часто. Але яка тривалість такого періоду — невідомо.

— Найцікавіше, що третій КУ-об’єкт нічого не випромінював, на відміну від перших двох, — сказав напівсивий Сабіров. — Проте прилади виявили в просторі слабку хвильову луну зразу ж після його виходу.

— Ви думаєте, що це був…

— Приймач, точніше, приймальна антена, якщо користуватися земними поняттями. А перші два були передавачами. Після їх виходу в ефір станції стеження за орбітами Нептуна і Цербера спіймали сліди імпульсів, спрямованих у бік кульового зоряного скупчення Омега Центавра. Щойно з Землі повідомили, що ці імпульси — очевидно, одномоментні передачі величезних масивів інформації.

— Отже, КУ-об’єкти — це апарати юпітеріан, — повільно проказав Зимін. — Цивілізація на Юпітері — не міф!.. Це означає, що ми на порозі найвизначніших відкрить за всю історію людства! Що?

Сабіров відкашлявся.

— В мене інший погляд. Вже понад сто років людство вивчає Юпітер, з них близько піввіку — активно, з допомогою автоматичних зондів та орбітальних станцій. Безліч ескпедицій в атмосферу і на дно, тисячі втрачених зондів, загибель дослідників… Навряд чи юпітеріани не помічають нас, — мені здається, це неможливо, але тоді їхня мовчанка свідчить лише про одне — про відсутність інтересу до нас! Про їхню байдужість до контакту. Та й про який контакт може йтися? Якщо вони нас просто не помічають, значить, відрізняються від нас за всіма параметрами життя і мислення. Я взагалі досі не можу собі уявити, як на цій газо-рідинній кулі могло виникнути життя! А вже про розумне життя!..

— До чого тут твій скептицизм, Баграте? — посміхнувся стрункий і вродливий Вульф. — Факти — вперта річ. От щодо контакту я з тобою згоден. Проте поки що йдеться тільки про нагромадження матеріалу. Взаєморозуміння — справа далекого майбутнього.

— Питання до мене є? — звернувся до присутніх Зимін. — О п’ятнадцятій тридцять я вирушаю на Землю.

— Є, — промовив Сабіров. — Що з Пановським і Ізотовим?

Зимін спохмурнів.

— На думку експертів, їхній модуль попав у крайову зону випроміненого імпульсу. В обох шок, загальний параліч… Їх відправлено в медцентр на Курилах. Ще питання?

Питань більше не було.

— Тоді прошу всіх повернутися до своїх обов’язків. Пам’ятайте, ми всі несемо величезну відповідальність. Хоч би яким далеким був контакт з цивілізацією Юпітера, розпочинати його доведеться нам.

Зимін підійшов до головного оглядового відеома впритул і кілька хвилин дивився на згасаюче димне світіння юпітеріанського серпа. Коли ж від нього лишилася тільки тонка бліда смужка, в глибині нічної атмосфери планети стало помітне тьмяне багрове мерехтіння — відблиски небувалих гроз, а можливо, й результат титанічної праці її невідомих мешканців.

— Геніально, хоч би що ви там казали! — промовив Старченко. — Це ж по-справжньому сенсаційна подія, навіщо ж применшувати її значення?

Наумов мовчки розглядав перенісся заступника, дивуючись його недалекоглядності або… небажанню дійти суті справи. Сенсація… Невже для нього це тільки сенсація? Що це, максималізм дослідника чи недосвідченість? А може, байдужість? Бо ж для тих двох…

Він перевів погляд на молочно-білі куби реаніматорів, що ховали в своїх надрах учених з Юпітера, вражених невідомим випромінюванням. Ось уже місяць, як найвидатніші медики Землі: невропатологи, нейрохірурги, психотроніки, спеціалісти в галузі біоенергетики та фізики випромінювань — намагаються врятувати цих людей. Але все, що вдалося зробити, — це відвернути колапс і параліч нервової системи обох космонавтів, їхні тіла з допомогою спеціальної апаратури жили, а мозок не хотів пробуджуватися, вражений величезною дозою невідомого випромінювання.

Гіпотеза Наумова, висловлена ним на консиліумі, викликала сенсацію, що саме про неї так яскраво й барвисто розумував Старченко. Гіпотеза полягала в тому, що передача юпітеріан, призначена для невідомого людям абонента в зоряному скупченні Омега Центавра, була… сприйнята Ізотовим і Пановським на всіх рівнях свідомості! Мозок обох “захлинувся” зливою чужорідної інформації, сфера свідомості виявилася переповненою, через що й настав загальний шок, а основна інформація осіла в глибинах неусвідомленої психіки і призвела до паралічу всіх рухових центрів. Це не давало можливості вивільнити пам’ять потерпілих звичайними методами і майже не залишало надії’ на їхнє одужання.

— Сенсація… — пробурмотів Наумов. — Це насамперед біль і горе їхніх рідних та близьких, ось що це таке…

Головлікарем Симуширського медичного центру нервових захворювань Наумов став у двадцять сім років. Невисокий, тендітний, нервовий і легко вразливий у звичайному житті, поза роботою, і холодно-спокійний у діловій обстановці, він не був красенем: обличчя трохи псували похмура складка губ і несподівано ніжне, “дівоче” підборіддя. Та коли він усміхався, — а траплялося це нечасто, — ставало зрозуміло, чому Наумов обрав полем своєї діяльності медицину.

— І все ж, по суті справи, в наших руках скарб із таємницями Юпітера, — наполягав Старченко. — Тільки уяви, які знання ми добудемо, розшифрувавши “записану” в їхніх головах інформацію!

— Не знаю. — Наумов відвернувся і підійшов до пульта медичного комплексу. Автомати й далі стежили за станом людей, і червоно-зелена гама на панелі пульта вказувала на те, що потерпілі перебувають на межі життя і смерті.

— Раджу не висловлювати свого захоплення вголос, — вів далі Наумов, спохмурнівши; лише тепер він почав розуміти, до яких наслідків може призвести його відкриття. — Гіпотезу ще не доведено, і може статися, що проблема набагато простіша… або нещадніша.

На панелі замерехтів синій вогник, і на триметрові куби реаніматорів опустилися пласкі багатосегментні дзеркала систем стеження. Водночас ожив відеом над пультом і перед спостерігачами з’явилися тіла космонавтів, підтримувані магнітним полем.

Голови космонавтів ховалися в складних ажурних конструкціях енцефаловізорів, однак Наумову здалося, ніби він бачить страдницькі гримаси на білих, мов крейда, обличчях, і йому стало дуже незатишно.

Тихе дзеленчання відеовиклику змусило Старченка замовкнути і відійти до протилежної стіни залу — за перегородку технічних систем. Невдовзі він повернувся.

— Знову ця жінка, Ізотова. Просить пропустити до залу. Я сказав, що зараз час процедур і тобі ніколи.

— Нехай увійде. — Наумов насупив тонкі чорні брови. — Це не просто жінка, це його дружина.

— Дружина!.. — гмукнув Старченко. — Вони ж давно не… — Він наштовхнувся на скрижанілий погляд головного і поспішив зникнути за перегородкою.

Білявий, високий, плечистий, балакучий, він являв собою повну протилежність Наумову, і той часом дивувався в глибині душі, як це вони змогли працювати поруч два роки. Цього дня Старченко був особливо неприємний Наумову. Можливо, через те, що в його міркуваннях було раціональне зерно, а Наумов не хотів цього визнавати? А можливо, тому, що емоційна поведінка заступника відкривала його навдивовижу холодний розрахунок, коли йшлося про інших?

“Ні, — не погодився з самим собою Наумов. — Він же лікар! І непоганий, до речі, лікар. Не можна судити про його світогляд на підставі однієї необережної фрази. І все ж таки…”

Наумов виростив з стіни двоє крісел і сів, спостерігаючи, як змінюються апарати над тілами хворих.

Звідки ж з’явилося гостре відчуття жалю? Чи ж мало пройшло перед ним пацієнтів? Скалічених вибухами, після аварій, катастроф… Хіба мало він бачив смертей? У тих випадках його охоплювали відчай і гнів — надто часто медицина виявлялася безсилою, і люди вмирали, незважаючи на всі хитромудрощі її багатовікового досвіду. Лікарі навчились перемагати хвороби, які раніше вважалися невиліковними, вирощувати нові Органи тіла замість тих, що втратили життєздатність. Проте мозок — мозок виявився занадто тендітним і складним, і навіть найтонші і найточніші методи його лікування часом перетворювалися на грізну косу смерті. Мозок багато в чому залишався таємницею, відкриття нових, його можливостей відбувалося дуже повільно…

З-за перегородки до залу ввійшла молода жінка, висока, гнучка, з суворим, настороженим обличчям, на якому вирізнялися тверді, владні губи.

“Така ні плакатиме, ні жалітиметься…” — з похмурим задоволенням відзначив Наумов.

— Здрастуйте, Валентине.

Її грудний голос був так само гарний і впевнений, як і вся її зовнішність.

— Здрастуйте, Лідіє, — відповів він, встаючи назустріч. — Сідайте, прошу вас.

Ізотова глянула на відеом, губи її сіпнулися.

— Він?

— Так, — кивнув Наумов, — ліворуч.

Лідія ледь помітно всміхнулася. Наумов чутливо вловив нюанс її настрою: кому, як не їй, впізнати, з якого’ боку лежить її чоловік.

Вони сіли. Лідія ще якусь хвилину дивилася на відеом, відтак обернулася до головлікаря.

— Я знаю, — ви один з найкращих нейрохірургів Землі…

Наумов зробив заперечливий жест, проте Лідія його не помітила.

— Не треба мене заспокоювати, прошу відповісти прямо: є надія? Чи є надія, що Сергій житиме?

Наумов з трудом витримав пряме влучання синього погляду.

— Дозвольте, перш ніж відповісти, поставити вам у свою чергу кілька запитань? Перше: як давно ви… не живете з Сергієм?

Вона здивувалась і тут-таки спохмурніла, прикусила губу.

— Це необхідно для лікування?

Іронію ледь помітно, але вона є.

— Так, — якомога твердіше відповів він.

— Я не живу з Серьожею майже три роки.

— І…

— Я люблю його.

Сказано це було так просто і невимушено, що Наумов не міг не повірити їй. Але… любов — і три роки далеко одне від одного?

— Що ж спричинило вашу сварку?

— Він спортсмен… — Ізотова заквапилася, помітивши подив в очах Наумова. — Він спортсмен в усьому: в роботі, у захопленні… в житті. Він ні в чому не хотів бути другим… і в сім’ї теж.

— Зрозуміло. І ви не зустрічалися з ним… потім?

Лідія неначе згасла на мить.

— Зустрічалися. Потім він вирушив до Юпітера… Послухайте, ну це ж не має значення, розумієте?! — її очі зблиснули болем і гнівом. — Ми були потрібні одне одному, незалежно від… І я люблю його, невже цього мало? І хочу знати, він житиме?! Саме таким, яким я його знала? Іншого мені не треба…

Наумов мимохіть глянув на відеом, але той уже меркнув: програма процедур скінчилась, і автомати очікували на рішення людини.

— Розумієте, Лідо, ситуація ускладнилася. Річ у тім, що Ізотов і Пановський попали не під звичайний променевий удар, а під удар інформаційний. Їхній мозок тепер заблоковано чужорідною інформацією, і розблокувати його ми… поки що не в змозі. Складність у тому, що ми ще самі не розібрались, які з центрів і рівнів пам’яті слід звільнити від непотрібних знань. Може трапитися, що внаслідок операції будуть пошкоджені ті ділянки, які керують механізмами спадкової пам’яті… зітреться “я” Сергія Ізотова. Або ще жахливіше: оживе той монстр, якого ми коли-небудь зустрінемо на Юпітері.

— Ні, — похитала головою Лідія. — Що може бути жахливішим за його смерть?

“Твоя правда, — подумав Наумов, — але що я можу сказати тобі у відповідь? Хтось зауважив: “Якщо не знаєш, що сказати, кажи правду”. Часом жорстокість — єдиний вияв доброти”.

— Пробачте, що я так… одразу. Адже все може скінчитися добре.

— Дякую. — Лідія підвелася. — І прошу вас зробити все, щоб урятувати його.

Вона вийшла не прощаючись.

“Його!.. Егоїзм у найчистішому вигляді! Про товариша її чоловіка вона не обмовилася й словом, все заступив коханий… Найбільш сліпий — егоїзм кохання. Хай йому чорт, мені ж від цього не легше! Як лікар, спеціаліст я не вірю в можливість їхнього одужання, але як людина-сподіваюся. Та чи багато зробиш, маючи надію і не маючи впевненості?”

— Нас викликає Ленінград, — сказав, підходячи, Старченко. — Експертний відділ Академії медицини.

Наумов кивнув, не відриваючи погляду від пульта. Червоні вогники індикаторів викликали відчуття шипів, що вп’ялися в незахищене тіло.

Південний циклон приніс на Симушир туман і теплий дощ, який тривав із перервами три години.

Наумов з’єднався з Бюро погоди в Південно-Сахалінську, і йому пояснили, що циклон пропущено на материк з глобальних міркувань Тихоокеанського центру зміни погоди.

— Потерпіть години три-чотири, — винувато промовив диспетчер. — Ми розуміємо: медцентр і все таке інше, але…

— Це не інше, — холодно зупинив його Наумов. — Це здоров’я пацієнтів, у медцентрі їх п’ятсот шість, і для них будь-яка неконтрольована зміна погоди в зоні Симушира несе додаткове і найчастіше негативне нервове навантаження. Ясно?

Диспетчер почервонів, відвернувся. Наумов розумів, що той не винен, але залишати цю справу без уваги було не можна.

— Хоча б попередили, — сказав він, стримуючись. — Ми б спланували мікроклімат. Дайте мені телекс головного метеоролога, я поговорю з ним.

Вимкнувши відеом, він кілька хвилин походжав кабінетом, позираючи крізь прозору стіну на густе покривало туману, під яким сховалися бухта Броутона з її прозорою блакитною водою, протока Діани, сопки на північному краю острова. Лише карбований конус вулкана Прево плавав над туманом, ніби в невагомості, підкреслюючи тишу і спокій.

Симуширський центр нервових захворювань являв собою комплекс ажурних розгалужених веж, зібраних з окремих модульних блоків лікувальних і процедурних палат. Кожна палата центру виходила стінами на всі сторони світу і купалася в чистому морському повітрі. Кабінет головного лікаря вивершував одну з веж і нічим не вирізнявся серед інших блоків, крім внутрішнього інженерно-медичного обладнання.

Наумов згадав обличчя диспетчера і зморщився. Почуття невдоволення собою не зникало, але робочий день тільки починався і розбиратися в причинах було ніколи. Він сів за стіл і викликав по селектору завідуючих відділеннями.

О другій годині дня кабінет заповнили світила земної медицини і представники Академії наук, причому більшість були присутні з допомогою відеомів, хоча за зовнішнім виглядом неможливо було відрізнити “відеопривид” від живої людини.

Кілька хвилин було витрачено на знайомство, після чого Старченко повідомив усіх про стан Пановського та Ізотова. Дивлячись на його впевнене вродливе обличчя, Наумов знову відчув приплив роздратування, проте зразу ж постарався думати тільки про справу і дав собі слово пройти курс йога-тренінгу: підвищена емоційна збудливість уже починала турбувати його.

Перше запитання поставив академік Зимін, науковий директор однієї із станцій, які досліджували Юпітер, безпосередній керівник потерпілих від випромінювання вчених. На подив Наумова, він прибув на Землю і з’явився в медцентр “матеріально”, а не візуально, і цей не зовсім звичайний вчинок викликав у головлікаря невиразну тривогу.

— Чи підтверджується припущення про “перезапис” інформації імпульсу з Юпітера в мозок обох космонавтів?

В голосі Зиміна чітко лунали брязкіт металу і тверда вимова професійного організатора.

— Так, — після короткого вагання відповів Наумов.

— І наскільки великий інформаційний запас?

— У бітах? — з іронією запитав Старченко. — Чи вам потрібен наочний приклад?

Наумов, що не чекав від заступника такого випаду, з цікавістю подивився на Старченка.

— Мозок людини здатен вмістити всі знання, накопичені досвідом нашої цивілізації, — вів далі молодий лікар. — А у Пановського й Ізотова заблоковано мало не всі рівні пам’яті, свідомість і підсвідомість. Отже, запас чужої інформації, яка заглушила навіть інстинкти, величезний.

Серед загального пожвавлення Зимін лишився незворушним і холодним, вивчаючи Старченка, немов вишукуючи місце для удару.

— Чи є можливість “зчитування” цієї інформації?

Старченко знітився й озирнувся на головного.

“Тепер хоч зрозуміло, куди він хилить, — подумав Наумов. — Що йому відповісти? Викласти власну позицію? А є вона в мене?”

— Теоретично є, — відповів він. — Але на практиці за останні сто років з цим ніхто не зустрічався. — Він помовчав: — Існує метод так званої психо-інтелектуальної генерації, побудований на перекачуванні криптогнози, тобто інформації, що осіла в глибинах неусвідомленої психіки, зі сфери підсвідомості в сферу свідомості. Але, по-перше, цей метод застосовували тільки один раз, майже сто років тому, і немає доказів, що він себе виправдав, а по-друге, може виявитися, що ми зітремо психо-матрицю суб’єкта. Для моїх пацієнтів це рівнозначно смерті.

— Я розумію. — Зимін теж деякий час мовчав. — Однак зрозумійте і ви: відкрито цивілізацію на Юпітері! Чужий розум! Це подія просто колосального значення для всієї земної науки, для всього людства! І є можливість стільки дізнатися про цю цивілізацію!.. Історії відомі приклади, коли люди ризикували життям в ім’я набагато менш значущих цілей.

— Так, але вони йшли на це самі, — неголосно сказав академік Чернишов, — і в цьому їхня перевага. Ніхто за них не вирішував, не розпоряджався їхнім життям. На мою думку, Наумов має рацію: ми не повинні вирішувати цю проблему, не спитавши тих, хто ризикує життям. І взагалі ми відхилилися від головного — як лікувати цих людей. Давайте облишимо правовий бік справи і вернемося до медицини.

Зимін хотів щось заперечити, але роздумав.

Розмова увійшла в русло медицини. Наумов більше не втручався в обговорення методів лікування, що їх пропонували присутні тут авторитети в галузі вивчення людського мозку. Він лише командував технікою кабінету, демонструючи палати, записи, документи, а в голові бриніла думка: “Не все ще закінчено в цій суперечці, не всі аргументи вичерпано. Зимін не зупиниться перед крихкою, на його думку, перешкодою етики. І, на жаль, так вважає не тільки він… Але найстрашніше те, що я не відчуваю себе противником Зиміна! До того ж у будь-якому випадку засоби лікування космонавтів небезпечні, і це огидно! Це головне, на що спиратимуться Зимін і його прибічники, апелюючи до високих інстанцій. А де знайти контраргументи, я не знаю…”

В тому, що Зимін звернеться в арбітраж вищого рангу, в Академію медицини, а може, навіть у ВКР — Вищу Координаційну Раду, — Наумов не мав ні найменшого сумніву.

— На вас чекає важка розмова в методраді Академії, — сказав Чернишов, коли нарада скінчилась і кабінет спорожнів. Але я з вами, Валентине, можете розраховувати на мою підтримку.

— Ви не зі мною, — пробурмотів Наумов. — Ви з ними, — він кивнув головою в бік відеома із зображенням реанімаційної.

— А я розумію Зиміна, — сказав Старченко, вимикаючи апаратуру кабінету. — Юпітер вивчають понад півтора століття, і скільки там загинуло дослідників — напевно що не одиниці. Порівняйте: за сто п’ятдесят років з гріхом пополам визначили наявність на Юпітері цивілізації, а тут з’явилася можливість за кілька хвилин розкрити її суть!

— Я його теж розумію, — з гіркотою сказав Наумов і пригадав обличчя Лідії Ізотової. — Стрибок уперед, до нових вершин знань, до великих відкрить… Якби при цьому не треба було переступати через таку “дрібничку”, як життя товаришів…

Здаля споруда технічного центру Управління аварійно-рятувальної служби була схожа на гігантську ялинову шишку, що росла просто із землі.

“Кілометр заввишки! — прикинув Наумов, підлітаючи до лускатої гори. — І метрів двісті в діаметрі. Що ж, розміри центру організації, відповідальної за безпеку і нормальну роботу всієї цивілізації, повинні дорівнювати розмахові її діяльності…”

З найближчої багатометрової “лусочки” до швидкольота раптом метнулася металева лапа, підхопила двомісний апарат і втягла його в глибину будинку.

Вистрибнувши з кабіни на підлогу ангара малих машин, Наумов деякий час розбирався в покажчиках, знайшов потрібний ліфт і за хвилину стрімкого падіння вже стояв перед дверима відділу безпеки космічних досліджень. Двері розчинилися, і він увійшов.

Праворуч по коридору тяглася анфілада прозорих кубів — майже всі кабінети відділу в цей час були порожні, ліворуч крізь теж абсолютно прозору стіну з півкілометрової висоти відкривалася безмежна зелена рівнина Прикаспію, навпіл розрізана блакитним лезом Волги.

У кабінеті начальника відділу було двоє: сам Молчанов, невисокий, худорлявий, спокійний, з уважним поглядом сірих очей, і Зимін. Присутність академіка неприємно вплинула на Наумова, він стримано привітався і сів у запропоноване крісло.

— Ну, я, мабуть, більше не потрібен, — сказав Зимін, завершуючи розмову, і підвівся. — На все добре.

У погляді вченого Наумов побачив дивний жаль, і в душі його ворухнулася приспана було тривога.

Молчанов доторкнувся до сенсорної пластини перемикача на панелі відеоселектора і сказав диспетчеру, що виник у відеомі:

— Я буду зайнятий ще двадцять хвилин, усі питання перемкніть поки що на Морозова.

Після цього начальник відділу звернув неусмішливе своє обличчя до гостя.

Вони були знайомі здавна, проте якусь хвилину придивлялися один до одного, немов зустрічаючись уперше.

— Ну, що там, Валю? — спитав нарешті Молчанов. — Що маємо робити?

— А що треба робити? — здивувався Наумов. — Якщо ти в курсі проблеми, повторюватися не буду.

— Загалом ознайомлений. — Молчанов кинув погляд на двері, за якими зник Зимін. — Що й казати, відкриття цивілізації на Юпітері — виняткова подія!.. А що, Валю, справді Ізотов і Пановський сприйняли інформацію юпітеріан?

— В тому-то й проблема! Щоб вилікувати космонавтів, треба “стерти” чужу для них інформацію, іншого виходу просто немає. Не існує, розумієш?

— Розумію. Ну, а якщо, “стираючи” цю інформацію, одночасно записувати її в пам’ять машини?

— “Стирати” і “стирати й записувати” — це два різних методи, причому останній майже зовсім не гарантує збереження людського життя.

— ?…

— Застосувавши другий метод, ми ризикуємо стерти людське “я”, особистість, що для обох космонавтів рівнозначно смертному вироку.

“Повторюю втретє! — тужливо подумав Наумов. — А чи востаннє? Кожному слід доводити… і собі в тому числі…”

— Зимін казав, що й звичайне “стирання” може дати негативні наслідки.

Наумов зціпив зуби так, що вони занили.

— Може… І все-таки ризик зменшується.

— Ризик однаково лишається. — Молчанов застережливо підніс руку. — Зачекай, не поспішай доводити протилежне, прибережи докази і красномовність для ВКР.

Наумов недовірливо подивився в очі начальника відділу.

— Настільки серйозно?

Молчанов почухав носа, ствердно кивнув.

— Розумієш, Валю, після того несподіваного відкриття цивілізації на Юпітері над ним уже загинули двоє дослідників.

Наумов зблід.

— Так що проблема трохи ширша й серйозніша, ніж ти собі уявляєш. Відкриття збурило всю систему станцій навколо Юпітера, вчені марять контактом… Подальше вивчення планети спричинить нові жертви… і, можливо, та інформація, якою володіють Пановський і Ізотов, врятує не одне життя. Я розумію, — Молчанов підвівся і повільно пройшовся по кабінету, зупинився біля вікна. — Етико-моральний бік будь-якої дії ні для кого з нас не є абстрактним поняттям, однак він “не повинен ставати й самоціллю.

— Але я відповідаю за їхнє життя. — Наумов теж підвівся і підійшов до вікна. — Я лікар і зобов’язаний думати про своїх пацієнтів.

— А я зобов’язаний думати про живих, — тихо сказав Молчанов.

Вони кілька хвилин дивилися на масиви лісів, на хмари останнього місяця літа, які неквапно пливли у височині. В душі Наумова накопичувалися порожнеча, й холод, і дивне відчуття провини. За що? Перед ким? Нібито й рішення свого він не змінював, і аргументи не всі вичерпано… А от чи певен у своєму рішенні? Ні, не певен, інакше звідки б узялися ці біль і туга?.. І водночас… Як це виходить у Зиміна: життя одних за рахунок життя інших?! Молчанов, з усього видно, теж стоїть на його позиції… Але ж не егоїзм рухає ним, не холодний розрахунок, — найкращі наміри… Якою ж ціною іноді доводиться розплачуватися за очевидне, найпростіше і найправильніше на перший погляд рішення! Хто ж здатен вирішити, що цінніше: людське життя чи знання, які здобуто ціною смерті?! Ні, не так, страшніше: вбити, щоб урятувати!..

Наумов змокрів від зусиль вилізти з тієї трясовини міркувань, в яку він потрапив, намагаючись виправдати зразу обох: себе й опонента. Витер спітніле обличчя долонею.

— А ти як думав? — скоса глянув на нього Молчанов, наче бачив, що діється в душі товариша. — Часом прийняти рішення важче, ніж пожертвувати собою, можеш мені повірити.

Наумов раптом знову, вже вкотре, згадав Лідію Ізотову. Вона вірила в нього. І ті, інші, що приходили потім, друзі й рідні вчених, теж вірили в нього. В кого вірить він сам? У себе?

— На кого мені вийти у ВКР?

Молчанов повернувся за свій стіл і торкнув сенсор.

— На Бангліна, певне. На кого ж іще? Тільки не гарячкуй, на твоєму обличчі написано все, що ти думаєш. Таких, як Зимін, багато, і у ВКР вони теж є. Він тут наказав стільки, що я майже погодився з ним, але май на увазі-багато в чому він усе ж таки має слушність. І ризиковані польоти до Юпітера — це ого-го який аргумент! Ти не був над Юпітером? Жодного разу? Я так і думав.

— А ти не зустрічався з родичами моїх пацієнтів… — заперечив Наумов. — У тебе не було такого, щоб від твого рішення залежало життя найдорожчої тобі людини?

Молчанов застиг, потім повільно розігнувся, спираючись кулаками на панель пульта, і, мабуть, на мить втратив самоконтроль — обличчя в нього стало нещасним і старим.

Наумов пожалкував, що сказав це, пробурмотів слова прощання і попрямував до дверей.

Юпітер кипів і ставав щораз більший. Ось він заповнив собою бокові екрани, потім кормові, в рубці забринів рівний глухий шум — фон радіоперешкод. Усі предмети забарвилися в чистий жовтий колір — настільки інтенсивним було світіння верхньої розрідженої атмосфери планети.

Бам-м!

Модуль здригнувся, і під ним загуло й загуркотіло хвилями, і на носовому екрані випнувся з сяйливої клочкуватої безодні дивний золотий горб, розгорнувся мереживним зонтом і повільно поповз угору, розсипаючись білими волокнами завтовшки в половину “нормальної” планети. Одне з волокон наздогнало модуль, зображення вкрилося чорною сіткою тріщин.

— Падаю! — пролунав слабкий, спотворений радіоперешкодами голос. — Не можу… Прощайте!

Екран згас.

Наумов заплющив очі.

— Це їхня остання передача, — долинув неначе з-під землі голос Старченка. — Загинули всі троє: Сабіров, Вульф і Гурський. Показувати далі?

Наумов похитав головою.

— Не треба, на сьогодні досить. Якщо в тебе немає справ, ти вільний. Лиши записи, я передивлюся їх пізніше.

Старченко вимкнув проектор, довго комусь телефонував, домовляючись про зустріч, нарешті пішов. Наумов подивився на годинник: була восьма вечора. “Десята ранку за середньосонячним, — порахував він подумки. — Де в них консультативний відділ? Здається, в Ленінграді, а там теж ранок”.

Він з’єднався з центральною комутаційною станцією і з її допомогою — з консультативним відділом ВКР. Довідався про адресу і телекс Бангліна й відразу хотів подзвонити йому. Проте ще з півгодини сидів у кабінеті, де поступово сутеніло, і крізь прозору стіну дивився на далекий чорний конус піка Прево, неначе вкарбований у вишневий тьмяніючий захід.

Над далеким Юпітером, у марних намаганнях осягнути його суть, таємниці буття і мовчазну зневагу до роду людського, до спроб налагодження контакту із знайденими братами по сонцю, й далі гинули люди, першокласні дослідники і сильні натури, і не було цьому альтернативи, як нема її на передньому краї, а була тільки одна можливість вибору — вперед! Крізь біль власних помилок, крізь пекло тяжких сумнівів у власній правоті, крізь сліпу віру в досконалість розуму і крізь власну недосконалість! Вперед! Бо шлях назад — то шлях у минуле, а минулому немає вороття, так-бо вже створена ця штука — час! Хіба що в пам’яті людській осідає гіркота колишніх поразок, але й вона безсила перед законом: прогрес не обернути! Обернути можна тільки совість-зворотний зв’язок людини і природи, і тільки вона здатна оцінити поразку, яка робить людину людянішою…

Юпітер — лише мільйонна частка проблем, що хвилюють людство. Яку ж ціну сплачує воно за прогрес у цілому, коли одна-єдина проблема потребує загибелі багатьох?! І як зробити так, щоб не платити людським життям задля розв’язання будь-яких, навіть найвеличніших завдань? Чи немає іншої міри речей?..

На пульті слабо писнув сигнал виклику. Наумов повернув голову, зачекав. Сигнал повторився. Він увімкнув відеом. Це була дружина.

— Я тебе заждалася, Валю, — докірливо промовила вона. — Вже дев’ята!

— Вибач, Енн, — пробурмотів Наумов. — Я скоро прийду, тільки закінчу одну не дуже приємну розмову.

— У тебе поганий вигляд. Що сталося?

— Нічого. Напевне, ефект освітлення. В нас тут сутінки.

— Ні, сталося, я ж бачу. Це через твоїх нових пацієнтів — Пановкіна та Ізотова?

— Пановського, — поправив він машинально. — Розумієш, Енн… Їх слід терміново оперувати, а я… я боюся.

Вона уважно подивилася йому в очі й сказала рішуче:

— Приїзди скоріше, чуєш? Наумов ствердно кивнув.

Він сидів довго, втупивши погляд у куток, потім отямився і без дальших вагань викликав постійну комісію моралі та етики Вищої Координаційної Ради.

Руслан Банглін був дуже й дуже старий, десь під сто сорок — сто п’ятдесят років. Шкіра на його обличчі нагадувала макет гірської складчастості, з якої озерами виглядали холодні, прозорі, уважні очі. Волосся на довгій, огірком, голові майже не було, шию приховував глухий комір. Він не здивувався, побачивши перед собою завідуючого Симуширським медцентром.

Наумов не раз вів розмову з головою комісії моралі та етики, і завжди в нього складалося враження, ніби він турбує цю страшенно зайняту і владну людину через дрібниці. Втім, не він один був такої думки, хоча Банглін зажив слави точної до педантизму людини.

— Я до вас у питанні… — обережно почав Наумов, не знаючи, як сформулювати це своє кляте питання.

— Пановський та Ізотов, — сказав Банглін.

— Так! — кивнув трохи ошелешений Наумов, хоча тієї ж миті згадав про всюдисущого Зиміна. — Виникла проблема…

І знов Банглін випередив його:

— Вибір методу оперування, так?

— Так. — Наумов вирішив більше не дивуватися і спробувати бути таким же впевненим, як співрозмовник.

Щоправда, йому зразу ж стало смішно: якби він був упевнений, розмова просто не відбулася б.

— Охарактеризуйте, будь ласка, кожного з потерпілих, — коротко сказав Банглін.

Наумов збентежено потер підборіддя.

— Власне, я до цього випадку їх не знав, можу розповісти тільки зі слів…

— Цього досить.

— Тоді… Пановський. Йому сорок один рік, за фахом — Ю-фізик. Починав працювати над Юпітером серед перших дослідників на стаціонарних комплексах. Три експедиції глибинного зондування планети, остання мало не закінчилася трагічно, їх врятували вже під час падіння… Спокійний, неговіркий, некомпанійський, однак завжди готовий допомогти товаришеві… Вибачте за плутану мову, я хвилююся, а остання характеристика є універсальною, напевне, для всіх космонавтів. Ось, мабуть, усе, що я про нього знаю… Ізотов… дуже молодий, конструктор молектронної апаратури. Гарний спортсмен— майстер спорту з гірських лиж. (“Він спортсмен у всьому, — згадав лікар, — в роботі, у захопленні… в житті”). Честолюбний, упертий, полюбляє ризик, надміру самовпевнений…

В очах Бангліна засвітилися насмішкуваті вогники, але Наумов удав, що не помітив цього.

— З дружиною Лідією не живе три роки, — провадив він далі. — Але в мене склалося враження, що до деякої міри це влаштовувало обох, хоч вони й кохають одне одного.

— Цікавий висновок, — серйозно зауважив Банглін.

Він на мить замислився, думка його полинула далеко в нетрі пам’яті, в минуле. Наумов визначив це інтуїцією досвідченого психолога.

— Мені здається… — Банглін знову зупинив погляд на співрозмовникові, — ви перебільшуєте розміри проблеми. І недооцінюєте себе. Я не відчуваю у вас впевненості, професійної впевненості лікаря, не кажучи вже про впевненість психологічну, громадянську. Навіть не знаючи всіх подій, можу припустити, що ви замислилися над шкалою суспільних цінностей, так? Проте, й не маючи уявлення про існування певних моральних норм, притаманних суспільству на даному етапі розвитку, норм лікарської етики, права лікаря вирішувати, який метод використати для лікування хворого, — можна прийняти рішення, виходячи з єдиного простого принципу: міра всіх речей — людина! Людина, і ні що інше! Так, було б цікаво розкрити таємниці Юпітера, таємниці його цивілізації, і таку цікавість можна зрозуміти: ким би ми були без пристрасті до пізнання? Допитливості? І водночас нехай вас не бентежать докази і приклади минулого. На жаль, дехто має рацію: як і сотні років тому, людина іноді ризикує життям в ім’я невиправданих цілей, а тут — пізнання відкритої цивілізації, випадок безпрецедентний в історії людства! Додати до цього можливість запобігти загибелі дослідників. Мимохіть замислишся, я вас цілком розумію. Ось і поміркуйте, розберіться в собі, і коли до вас прийде впевненість, коли ви пересвідчитесь у своїй правоті — зателефонуйте мені, і ми повернемося до цієї теми. Тільки часу в нас обмаль. Засідання ВКР післязавтра, і до цього терміну ви повинні бути готові.

Він кивнув і відключився.

“Адже він уже вирішив! — раптом зрозумів Наумов. — Він вирішив, це ясно. І Зимін вирішив — по-своєму, Молчанов-теж по-своєму… А я? Я — лікар?! Що мене лякає більше: прийняти неправильне рішення чи погубити людей? Не знаю… не знаю! Але в одному дорікнути мені не можна: добре ім’я я втратити не боюся, є дещо вище за це…”

Наумов прибрав одну з прозорих стін кабінету і підійшов до вікна, що утворилося перед ним.

Над протилежним берегом бухти виплив вузький серп місяця. Ліниво зітхав прибій, десь у невидимих заростях кричав птах: не сплю, не сплю, не сплю…

Наумов підставив обличчя примарному світлу, а у вухах раптом залунав басовитий гул юпітеріанських надр, свисти і хрипи радіоперешкод, писк маяків і над усім цим — розпачливий людський голос:

— Падаю… не можу… Прощайте!..

“Врятувати тих, хто йде зараз на штурм Юпітера і хто піде завтра… І врятувати двох, перевантажених чужим знанням… Але якщо врятувати їх, якщо поставити завдання — будь-що врятувати двох космонавтів, то хтось знову падатиме в Юпітер?..”

— Падаю… не можу… Прощайте!..

“А я можу?!” — вигукнув Наумов в обличчя ночі. Вигукнув мовчки, серцем. І прийшло до нього раптом передчуття удачі, немовби він перестрибнув безодню і готовий перескочити ще одну, і лють прокинулася в ньому, і тихий смуток, тому що тієї ж миті втратив він щось у душі, можливо — право на помилку…

А з лісової гущавини, як ножем по горлу, вдарив крик проклятого птаха:

— Не сплю… не сплю… не сплю…

І крик пам’яті у відповідь:

— Падаю… не можу… Прощайте!

Міра речей…

Наумов подзвонив додому і сказав, що залишається готуватись до операції.

Віктор Положій ЧОВЕН У ТУМАНІ

Ключ був старий, і замок був старий. Таких уже не роблять. Але ключ повернувся легко, замок клацнув м’яко, хоч у ньому і відчувалась якась таємнича монументальність, і Головчак подумав, що доведеться поморочитись, міняючи цей брухт на замок англійський, більше схожий на іграшку.

— Вміли колись люди робити, — буркнув, проте вголос, відчиняючи двері.

— То, може, хай залишається? — невпевнено озвалася позаду Валентина.

— Побачимо…

— А поряд і англійський можна врізати.

— Побачимо… Тут ще он і вічко свердлити доведеться. А деревина міцна, дай боже… — Головчак поставив у куток важку авоську (фарби, пляшечки з розчинниками, інструменти, замазка…) і, не обертаючись, гукнув до дружини: — Чого стала на порозі? Заходь, хазяйка ж наче.

— Нарешті… — мало не схлипнула з радості Валентина. — Аж не віриться. Самі собі господарі, Павлушо…

Головчак тільки гмукнув іронічно, та все ж і в його душі схлюпнула пругка хвиля радості: квартира — це таки незалежність; не буде більше гуртожитського гамору, отих довгих коридорів, захаращених дитячими колясками, сірих душових з вічними виставками випраної білизни, тісних кухонь, щотижневих комісій по перевірці чистоти, вивчаючих поглядів відставників-вахтерів, — не буде вже всього того, що тяглося стільки років і що спізнали вони обоє: і коли холостякували, і коли побрались. А відтепер — власна квартира. Можна видихнути з себе минуле, як перероблене легенями повітря, і починати жити по-справжньому.

А з квартирою — не було б щастя, так нещастя помогло. Вони давно стояли на черзі й десь за півроку мали б отримати свою однокімнатну в новому будинку на Оболоні. Аж почалися розмови, що в їхньому відомстві звільнилося — померла якась самотня бабуся — мешкання у будинку старому, тут же, на Подолі. Хлопці знайомі — а в Головчака як водія продуктової машини було їх багато — почали радити, що, мовляв, Павле, ти на черзі перший, а те, що будинок старий, — дурниці, навіть ліпше: квартира така ж однокімнатна, але площа набагато більша, стеля вища, стіни товщі, вікна ширші, ну, підремонтуєш, поможемо, не лови гав. Слово за слово, дійшло до місцевкому, де без зайвого клопоту, зважаючи на Вальчині грамоти, зароблені на посту продавця овочевого магазину, й вирішилася справа.

Одного разу вони вже були тут — коли отримали ордер, а з ним і ключі в жеку. Зайшли просто глянути. В квартирі ще стояли старі меблі покійної, було якось похмуро й сумно, але Головчак тоді ж відзначив, що метраж і справді немалий, кімнату можна перегородити на дві, ванна й кухня просторі, отож…

Він і тепер згадав, про що тоді подумав. Отож у разі розлучення можна спокійнісінько обмінятися на дві однокімнатні. Валентина вже зайшла, хоч дверей і не зачинила, і стояла в нього за спиною, певно, ніяк не могла відійти від хвилювання, і він не поспішав обернутися, ніби застиг на мить. Не хотілося йому бачити її обличчя, що розпливалося від радості: очі розширені, губи розтулені, ніби вицвілі, бо ніколи не користується помадою, обличчя бліднувате, як завжди, та ще й невиразне при коротко стриженому рідкому русявому волоссі. У Головчака мимоволі вирвалося коротке зітхання. І ще отой запах злежаних овочів який не перебивається й духами. Бо не знає Валька, які підібрати, — як була селючкою, так і лишилася. Та на самій картоплі за день на французькі чи арабські можна спокійно заробити!.. А то тільки грамоти, подяки… Грамоти не пахнуть. Головчак відчув, що в ньому починає вирувати злість. І те, що досі неясно сполохувалося в ньому, в чому він не хотів зізнаватися собі відверто, тепер розросталося в ту нав’язливу думку, яка, хоч і намагаєшся певний час її приховувати, точить тебе, мов шашіль: хату відремонтувати так, щоб можна було пристойно обміняти, від Вальки піти й жити спокійно.

— Глянь, Павлушо, — озвалася першою Валентина, — тут наче хто був.

“Жила ж…” — мало не гиркнув Головчак, але голос дружини змусив його насторожитись: Валентина й сама знала, що тут жили до них, зараз її здивувало щось інше.

Він навмисне нехотячи обернувся, вдавано неуважно ковзнув поглядом у глиб квартири. Всі двері з коридора — в кімнату, кухню, ванну— відчинені навстіж. Може, тому помешкання одразу видалося великим і світлим. Квартира зовсім порожня, меблі кудись щезли. Головчак починав потроху розуміти, що здивувало дружину. Чисто було скрізь, не так, як у квартирах, з яких щойно вибрались. Ніяких тобі дірок від видертих цвяхів, поколупаних стін, обірваних шпалер, подзьобаної підлоги.

— Може, це з жеку ремонт зробили? — невпевнено спитала Валентина.

— Діждешся… Щоб так швидко? Хоч це і їхній обов’язок. Тут не те. Хіба не бачиш? — заговорив, щоб не виказувати свого здивування, Головчак. — Певно, ремонт робився місяців два тому. Стара збиралася довго жити. Ще й фарба на підлозі не вичовгалась.

Скрізь було чисто, справно працювала електромережа, не капало з кранів. Хоч одразу вселяйся й живи. Хіба що вікна пофарбувати та стіни у ванній.

Головчак і не помітив, коли дружина встигла надіти фартушок і запнутися білою косинкою. І одразу ніби помолодшала, стала схожою на дівчинку-підлітка. Стояла в дверях освітленої ванної, позад неї з обох кранів била тугими струменями вода, — усміхалась, і обличчя вже не розтікалось безбарвними хвилями. Майже така, як була колись…

— Павле, глянь, — діловим тоном озвалася Валентина, показуючи через коридор у жилу кімнату, — все винесли, а картину забули.

— Я бачив, — кивнув Павло, — мазня базарна. Те саме, що й лебеді на клейонці. Кому вона потрібна? Викинемо. В який колір ванну фарбуватимемо?

— У світло-голубий, мабуть, еге?

Над головою Головчака по-старечому кашлянув дзвоник.

— О, не встигли поселитись, а вже гості, — всміхнувся Павло і відчинив двері.

— Можна до вас? — На порозі стояла літня повна жінка у ситцевому халаті й домашніх капцях. Уста її всміхались, а очі дивилися насторожено-вивчаюче. — Сусідка я, Ганна Василівна.

— Заходьте, заходьте, прошу, — ширше розчинив двері Павло і відступив убік. — Через поріг, кажуть, не вітаються.

— А так, так, — радо погодилася жінка, і Головчак помітив, що настороженості в її очах поменшало.

Він обережно потис руку Ганни Василівни і назвав себе.

— Валю! — гукнув вимогливо-весело. — А йди-но сюди! Сусідка ось наша, Ганна Василівна.

— Ой, та в нас же тут… — вискочила з ванної Валентина і ніяково розвела руками.

— Нічого, нічого! — підбадьорила їх сусідка. — Молоді — обживетеся.

— Аби злагода була, — з натяком мовив Головчак.

— Квартира добра, — сказала Ганна Василівна. — Дуже добра. Тепла. Суха. Простора. Небіжчиця в порядку хату тримала. Душевна людина була Марія Григорівна.

Головчак зітхнув, а Валентина, опустивши очі долу, похитала сумно головою.

Павло витримав пильний погляд сусідки, а вона, ніби цим було прокладено легенький місток довір’я, мовила далі:

— Справа у мене до вас є.

“Починається…” — з досадою подумав Головчак і приготувався слухати.

— Ви оцю картину бачили? — Жінка пройшла вперед і стала на порозі кімнати.

— Бачили, бачили, — ожила Валька, — якщо хочете, ми…

Павло стис їй лікоть і не дав закінчити: не лізь поперед батька в пекло.

— Наївно, але щиро, — сказав він. — Хоч я в малярстві нічого й не розумію, ми люди прості. Але й картину, видно, простий чоловік малював, — несподівано закінчив Головчак.

Всі троє мовчки дивилися на картину. Головчак ще й думав: “Для чого їй та картина? Забула забрати? То нехай бере. Але не одразу оддам. І мені вона дорога як пам’ять про того, хто тут жив. А то наче на тобі, небоже, що мені негоже”.

Картина була намальована на фанері і висіла нахилена, — так колись у селах портрети вішали, — майже під самою стелею. Невідомий самодіяльний художник зобразив тиху й прозору ніч у серпанку просвіченого місячним сяйвом туману. В тумані купаються якісь кучеряві дерева над річкою чи каналом, а по воді пливе човен з двома чоловічими постатями на борту.

— Нормальна картина, — ще раз сказав Головчак.

— З тою картиною ціла історія, — наче в задумі похитала головою сусідка. — Малював її Володя, син Марії Григорівни. Ні, почну ще з давнішого. Володя, син’ хазяйчин, як я казала, був маляром. Паркани фарбував, підлоги, дахи. Ну, хлопець він був не дурний. Маляр маляром, а книжки читав, з людьми розумними стрічався, і вони ним не гребували. Казав один професор… — Ганна Василівна пильно глянула на Головчаків, — професор казав, що далеко пішов би Володя. Він дошукався до секрету, як фарби з рослин виготовляти. Такі, що ними й художники малювати можуть. Та от і картина ними мальована.

— Тепер я розумію… — кашлянув у кулак Головчак.

— Це ще не все, — немов пропустила його слова повз вуха Ганна Василівна. — Десь на старому горищі знайшов Володя з десяток отаких шматків фанери, як оцей, що на ньому картина намальована. Воно наче й не фанера, а так ніби аркуші паперу, тільки дерев’яні, Пропали у війну. Оце один лишився. Дерево це Володі якимсь дивним видалося, і він пішов до знайомого професора ботаніки. І що ж ви думаєте? І професор, і інші вчені потім сказали, що це дерево невідоме, не знає такого дерева наука. Взялися досліджувати, аж тут і німці напали. І Володя швиденько намалював оцю картину, на якій нібито він з батьком пливе у тумані. Так удвох і на фронт пішли. А звідти вже й не повернулись… — Сусідка зітхнула і після паузи повела далі: — Це така історія, а справа у мене ось яка. Марія Григорівна перед смертю просила, щоб цю картину не викидали, хто б тут не жив. Оце я й переказую. Вам, звичайно, видніше, ви люди їй чужі, а я тільки кажу, що просили.

— Гм, — невпевнено озвався Павло, — а чого вона родичам чи сусідам її не віддала?

— Не знаю. Так і сказала: щоб у цій квартирі картина висіла.

— Дивачать люди, — мовив Головчак, ще раз оглянувши картину, коли сусідка пішла. — Не встигли переїхати, вже спадок маємо.

— То ж пам’ять бабусі, — несміливо підказала Валентина.

— Ясна річ. Тільки ми тут до чого? Незнайомі люди…

— Ти пам’ятаєш, Ганна Василівна сказала, що такого дерева немає на Землі?

— Може, вимерли такі дерева…

— От-от. І бабуся та не хотіла, щоб загубився останній, ну… зразок, чи що?

— Може, й так.

— А знаєш, можна понести показати знавцям.

— Понеси. Ще й у газеті про тебе напишуть: “У світі цікавого”.

— Чого ж добру пропадать. Певно, старенька так і хотіла.

— Однаково картина ця тут не на місці, явно не на місці. Аж під стелею. Як меблі не розстав — звідусіль видно. Несиметрично. На кухню поки що перенесемо. Але спробуй її ще звжти… Ну, та не горить.

Спати полягали у кімнаті на підлозі — спеціально для цього і матрац брали з собою і легеньку ковдру. Бо знали, що працюватимуть допізна — не їхати ж у гуртожиток опівночі. У квартирі тонко пахло фарбою, змішаною з вологим нічним повітрям, що лилося крізь навстіж розчинені вікна.

— Павлушо, тобі не страшно? — шепнула Валентина до чоловіка.

— Страшно? Чого? — не зрозумів Головчак; він, по правді сказати, вже засинав.

— Ну от, ми самі в порожній квартирі. Тут ще жили недавно…

— Спи. Таким будинкам зносу нема. І після нас житимуть, будь здоров. А люди не вічні.

— Глянь, а та картина ніби світиться в темряві…

— Дурниці. Ліхтарі на вулиці, машини, видно майже як удень, от і верзеться. Та ти, врешті, заснеш сьогодні? Я намахався так, що руки відвалюються.

— А вони пливуть на тому човні, пливуть у тумані, уже сорок літ пливуть, уявляєш, Павлушо?

— Ну, полилася лірика — не спиниш, — незлобливо буркнув Головчак, перевернувся на живіт і сховав обличчя у зігнуту в лікті руку.

Човен хитнувся на повороті й мало не зачерпнув бортом води, і здалося, ніби вода сама не захотіла литися: ввігнулася, відійшла без плюскоту. Це був перший і останній поворот; що було до нього — не лишилося в пам’яті— так ніби з темряви, з небуття випливали; попереду аж за опукле видноколо слалася відполірована гладінь річки чи каналу в геометрично рівних берегах, обсаджених невідомими деревами. І не туман навкруги, а коли й туман, то якийсь неземний: не висів завісою, а був прозорий, наче повітря. Сказати б, повітря з туману, але Павло ще не спромігся на таке порівняння, воно тільки зав’язувалося в ньому, як таємничий пуп’янок. Упіймав себе на тому, що з’явився в ньому ще якийсь запобіжник; і стиснув той запобіжник горло, коли хотів вилаятись: “Чортовиння якесь! Заснути не встиг, уже кошмари…” Терпко було в горлі, наче літа з нього облущувалися й на душі свіжішало, ніби молодим він ставав і безгрішним. “Гарно як, нехай воно поспиться” — несподівано, аж на мить незручно стало, проспівало в ньому, і Павло глибоко занурив весла у воду. Вода прийняла їх без плюскоту, ніби відштовхнулася від них, і човен безшумно й плавно ковзнув уперед. І така тиша лилася з-за темного повороту аж ген за обрій і далі, що, здавалося, вся ця незнайома земля зменшилася до світу, першовідкритого в дитинстві, а небо, висвітлене вглиб соковитим, мов яблуко, місяцем, зовсім низько опустилося, ніби долоні, оберігаючи тремкий вогник од вітру, і відкрило увесь космос аж до його останньої чорної межі.

“Гарно як, — подумав Павло. — Це мені картина та навіяла… І я молодець. Не став викидати фанерку, догодив старій. Може, навіть на кухню не виноситиму картину, хоч їй ціна — копійка в базарний день. Отак би пливти й пливти, і ніяка втома не здолає”.

— Гарно як, — ніби здалеку долинув до нього голос Валентини. — Скільки пливемо, а ні кінця ні краю, так би пливти і пливти… Який туман ніжний, Павлушо! 1 видно, наче вдень…

“Зараз почнеться… — тоскно знялося в ньому, і той пуп’янок таємниці почав набухати, набухати, так що в грудях стало тісно й незручно. — “Ах, ох, ой…” Сиділа б і мовчала, не лізла в душу”.

— Яка м’яка вода! Наче й пальців не торкає. А пахне, пахне як… — Валентина сховала обличчя в долонях і щасливо засміялася.

“Все зіпсує, — вже з розпачем подумав Павло. — Навіть уві сні не відв’яжеться, не дасть побути на самоті. Бож-же ж мій, отак ускочити. А не дратувала ж колись, любив наче… Ех, сиділа б тут Алка з універмагу — та знає, коли говорити, а коли й змовчати…”

— Ти не втомився, коханий? — Давно вже вона так не називала його, і це розлютило до краю. — Я згодна пливти отак з тобою на край світу по срібній доріжці. А річка ніби в саме небо впадає…

“Втомився! — мовчки крикнув Павло. — Втомився! Сідай на весла й пливи хоч за край світу!.. Тебе тільки тут і не вистачало! Зіпсує, знівечить…”

— Давай до берега пристанемо, хочеш? Там, за деревами, певно, луки, там квіти незнані ростуть…

— Заткнись! — нарешті крикнув Павло, підхопився і сів, дико поводячи очима в темряві.

— Я сплету собі вінок і тобі вінок, будемо наче квіти великі і поховаємося в траві, — вголос докінчила уві сні Валентина.

— Приверзеться ж, — зітхнув Головчак, ще не тямлячи, де він і що з ним. — Намахався веслами, аж упрів… Який вінок, які квіти? Що за мара?..

— Коханий мій… — шепотіла Валентина, і Головчаку здалося, ніби обличчя її світиться в темряві. — Дожени мене…

“Це вже занадто… — розсердився Головчак і, аби спекатися цього кошмару, мацнув рукою довкола себе. Під руки втрапила якась баночка, і Головчак пожбурив її в напрямку картини. Певне, влучив, бо лунко відізвалося дерево.

Головчака розбудила Валентина. Стояла перед ним навколішках і торсала за плече. А він насилу очі продер, підводячи важку голову — все-таки вчадів од фарби.

— Горимо, чи що? — байдуже спитав Головчак.

— Ти глянь, що тут за ніч поробилось, — злякано дивилася на нього дружина.

Головчак чомусь зразу кинув погляд на картину. На стіні тільки мотузочок теліпався. Сама ж картина, власне, її рештки, валялася на підлозі під стіною.

— Струхлявіла і впала, то й розбилася. Диво знайшла…

— Ні, ти подивися, що в квартирі робиться!

А на що там було дивитися? Ну, цвіль зелена, аж чорна місцями, повиступала в усіх кутках, ну, стеля засиджена мухами, ну, фарба на дереві скрізь облупилася?..

— А ти іншого чекала? — буркнув Головчак. — Що тобі хороми царські подадуть?

— Таж учора тут чисто було!..

— Учора. В радості очі великі. На що ти сподівалася? Тут ще роботи й роботи…

Він ще трохи потинявся з кутка в куток.

— Розбудила, то не стій стовпом, — сказав згодом. — Отут записано, що треба ще купити, бери гроші і марш у магазин.

Валентина мовчки вийшла з квартири. Біля під’їзду на лавочці сиділо кілька літніх жінок. Серед них і Ганна Василівна.

— Доброго ранку, — привіталася Валентина.

— Доброго ранку, — відповіли жінки, а Ганна Василівна спитала:

— Ви не чули, як посеред ночі щось гримнуло?

— Ні, не чули.

Згодом, у трамваї, Валентина підслухала, як молодий хлопець казав своєму товаришеві:

— Сплю собі, а воно як гупне серед ночі. Думав, землетрус. Мало в трусах на вулицю не вискочив.

І ще багато людей чули гуркіт серед ночі. Але жоден прилад на сейсмічних станціях землетрусу не зареєстрував. А кожен, хто почув гуркіт, подумав на сусідів: мабуть, щось у них упало.

Невдовзі забули про цю історію і Головчаки.

Марк Дерезен КАЗКИ

Ось уже двадцять земних діб кружляв зореліт навколо голубої планети. Далеке і рідне для зоряних пілотів сонце — Еліолу — вже давно не реєстрували навіть найчутливіші прилади корабля. Інші прилади збирали дані про голубу планету, і навіть пластикові доріжки в напівкруглих та еліпсоїдних коридорах були завалені мотками магнітних записів із розшифрованою і нерозшифрованою інформацією. Нарешті в кают-компанії корабля зібралися всі члени експедиції.

Командир сказав:

— Інформації маємо достатньо, але розшифровується вона важко, повільно. Ми лише частково вивчили одну з численних мов аборигенів, причому поки що не змогли проникнути в суть основних понять. Які будуть пропозиції?

Члени екіпажу мовчали. Командир з надією подивився на Астронавігатора:

— Що скажеш ти?

— Ми про планету знаємо надто мало, щоб уявити життя її мешканців, — сказав Астронавігатор. — Потрібне безпосереднє вивчення. Але його важко буде вести, якщо з’явимося в своєму природному вигляді. Я пропоную послати робота, який зовні не відрізнятиметься від мешканців планети. Він збере дані, яких не вистачає для розшифровки інформації.

— Ну що ж, — мовив Командир. — Думаю, що пропозиція заслуговує на увагу. Проголосуємо?

На табло засвітились лампочки червоного кольору: більшість відгукнулися схвально.

Невдовзі розсунулись вихідні двері шлюзової камери зорельота, і робот у маленькій космічній шлюпці полетів до Землі. Він приземлився в міському лісопарку. Замаскувавши свій літальний апарат, рушив туди, де рідшали дерева і виднілись асфальтові доріжки.

Незабаром робот-розвідник опинився у великому місті, так не схожому на маленькі тихі міста, освітлені променями Еліоли. Він ішов по просторих вулицях, переходив площі, на яких бабусі годували голубів. Повз нього мчали автобуси, вантажні та легкові автомобілі, але не машини, а люди найбільше цікавили його. Люди були різні — веселі й сумні, швидкі й повільні. Робот підійшов до яскраво розмальованого кіоска з табличкою “Газована вода”. Біля кіоска стояло багато людей. Робот подумав: “Мабуть, даремно їх так багато не стояло б. Отже, цей продукт їм дуже потрібний”. Він теж став у чергу й одержав склянку з рідиною, вкритою бульбашками. Випивши її, робот-розвідник зробив аналіз рідини. Одночасно ввімкнув органи рентгенозору і дослідив людину, яка стояла поруч. Через частки секунди він уже знав, що не помилився в своїх припущеннях: вода справді необхідна цій істоті, організм якої майже повністю складається з неї.

Потім робот рушив далі. Вийшов до торгового центру. На одній з крамниць побачив вивіску “Книжки”. З дверей крамниці на вулицю тяглася черга ще довша, ніж до кіоска з газованою водою. “Виходить, тут дають ще потрібніший предмет”, — подумав робот і став у чергу. Підійшовши до прилавка, він узяв книжку, яку брало більшість людей. На її обкладинці було написано “Казки”. Увімкнувши органи рентгенозору й аналізу і одержавши дані, робот розгубився. Йому нічого не лишалось, як просити поради в команди зорельота. Звідти йому звеліли негайно доставити предмет, який мав назву “Казки”.

— Так ось в якому вигляді вони здавна мріяли побачити пришельця! — сказав Командир, потрясаючи в повітрі прочитаною книжкою. — Ну що ж, славні молодці, як мовиться в цій книзі, будемо готуватися до зустрічі. Прошу розбирати ролі. У восьмий блок відтворювача закладіть зазначену програму, перевтільтесь і одержите необхідний реквізит.

— Чого задумався, чому зажурився, Іване-царевичу? — спитав Астронавігатора Бортфізик.

— А як же мені, братику, не журитись? Адже нема у мене коня золотогривого, — відповів Астронавігатор, увійшовши в роль.

— Не журися, буде і в нас килим-самоліт реактивний, — усміхнувся Бортфізик і трохи зіп’явся на щупальцях, щоб дотягнутися до потрібної клавіші на пульті.

Від зорельота відокремився рейсовий корабель незвичайної форми. З усіх боків звисали декоративні торочки, які ховали гравітаційні двигуни. Килим-самоліт приземлився на широкій тінистій алеї парку. Біля нього виріс натовп.

Командир — він з’явився у вигляді чарівника з широкою білою бородою — сказав:

— Здоровенькі були, люди добрі! Б’ємо вам чолом! Ми — космопілоти з далекої планети. Наші вчені перед прльотом нас напучували: “Щасливої дороги вам по всесвіту до славної планети Земля…”

Бабуся, яка підійшла із своїм онуком послухати, напівжартома-напівсерйозно сказала хлопчикові, показуючи на командирову бороду:

— Якщо вчасно не будеш митися і стригтися, то й у тебе виросте така борода.

Тим часом Командир утворив у повітрі зоряний глобус і показав на ньому пульсуючу яскраву зірочку:

— Оце наша зірка Еліола.

Дівчинка з іншою бабусею, на всякий випадок тримаючись за бабусину руку, виступила вперед і спитала:

— Ви артист цирку? Фокусник? Командир ласкаво всміхнувся і відповів:

— Ні… Швидше я добрий чарівник з далекої планети.

— У житті чарівників не буває, — розсудливо і серйозно сказала дівчинка. — Дітей дурити не можна.

Бабуся погладила її по голівці і вибачливо подивилася на Командира.

— Ви граєте чарівника у виставі для дітей “Казка оживає”? Адже з вами і фея, і Іван-царевич. Але ніяк не можу пригадати, з якого ви театру?

— Ми не артисти, а космопілоти, — відповів Командир і сердито смикнув себе за бороду.

— Тепер я впізнала вас! — радісно закричала якась дівчинка. — Ви виступаєте на естраді.

— Та ні ж бо, це театр “Малюк”, — заперечили їй.

— Центральний цирк, — впевнено сказав чоловік у спецівці.

— Дядю, дядю, — потягнувся до Командира якийсь малюк, — покажи фокус-мокус!

Командир важко зітхнув і віддав малюкові блискучі камінці із своєї рідної планети.

Поступово натовп почав розходитись, і зоряні пілоти лишилися самі. Командир скрушно знизав плечима:

— Мабуть, люди перестали вірити в свої ж мрії…

— А може, ми обрали невдалий час для контакту? — спитав Астронавігатор.

Але тут до них підбігли малюки. І вів їх той малюк, якому Командир подарував камінчики.

— Мерщій ходімо до нас на свято! — закричав він, і всі діти дружно підхопили: — Ходімо! Ходімо!

Зоряних пілотів привели до дитячого садочка. Малюки відразу ж потягли їх у коло, навчили співати, плескати в долоні, танцювати. Інопланетяни так розвеселилися, що до пізньої ночі катали дітей на килимі-самольоті.

— Ось і відбувся контакт, — сказав з набитим солодощами ротом Астрофізик.

— Правда, не такий, як ми чекали, — промовив Бортфізик. Його очі лукаво блищали.

В цей час до них підійшла молоденька вихователька і, ніяковіючи, попросила:

— Чи не погодитесь ви працювати у нас витівниками?..

Артур Ч. Кларк СОНЯЧНІ ВІТРИЛА

Величезний диск вітрила, вже наповнений вітром, що гуляв у світовому безмежжі, напнув оснастку. За три хвилини почнуться перегони, одначе Джон Мертон почувався вільніше, спокійніше, ніж будь-коли за весь минулий рік. Хай хоч що станеться після того, як Командор дасть стартовий сигнал, хай навіть “Діана” й не приведе до перемоги, — його заповітна мрія здійснилась. Присвятивши життя конструюванню кораблів для інших, зараз він сам поведе свій корабель.

— До старту лишилося дві хвилини, — оголосило радіо. — Прошу підтвердити готовність.

Один за одним озвалися всі капітани. Мертон упізнавав їх з голосу: одні бриніли напружено, інші спокійно — голоси його друзів і суперників. У всіх чотирьох населених світах не набереться й двадцяти чоловік, котрі вміють керувати сонячною яхтою, і всі вони були тут, на старті чи на борту кораблів супроводу, рухаючись по орбіті на відстані тридцяти п’яти тисяч кілометрів від екватора.

— Номер сьомий, “Діана”, до старту готовий.

— Відповіли всі, від першого до сьомого. — Голос, який долинав з суддівського катера, звучав незворушно. — Лишилась одна хвилина.

Мертон ледве розчув ці слова: востаннє перевіряв, чи добре напнуто оснастку. Стрілки всіх динамометрів нерухомі; величезне вітрило туго напнуте, його дзеркальна поверхня казково виблискує і міниться на сонці.

Не відчуваючи своєї ваги, Мертон підплив до перископа: йому здавалося, що вітрило застилає все небо. Нічого дивного — вітрило розкинулося на 4,6 мільйона квадратних метрів, з’єднуючись із капсулою тросами завдовжки близько 160 кілометрів. Величезне полотно, зшите з усіх вітрил усіх кліперів, які перевозили чай по китайських морях, линучи, мов хмари, не могло б зрівнятися з єдиним вітрилом, що його підставила Сонцю “Діана”. Одначе міцністю воно ненабагато переважало мильну бульбашку: ці майже п’ять квадратних кілометрів алюмінованого пластику мали завтовшки всього лише кілька мільйонних сантиметра.

— До старту — десять секунд. Увімкнути всі системи телезапису.

Така величезна і водночас така делікатна річ здавалася просто неймовірною. Ще важче було уявити, як це крихке дзеркало лише завдяки тиску світла, що на нього падало, здатне відбуксирувати їх за межі земного тяжіння.

— …П’ять, чотири, три, два, одия, віддати кінці!

Сім лез перетяли сім тонких тросів, які з’єднували яхти з кораблем-базою, де їх зібрали і спорядили в плавання.

До цієї миті всі вони разом кружляли над Землею, рівно тримаючи стрій, а тепер яхти кинуться врозсип, немов гнане вітром насіння кульбаби. Перемога дістанеться тому, хто першим пройде повз Місяць.

Здавалось, ніби на борту “Діани” нічого не змінилось. Проте Мертон знав, що це” не так, і хоч тіло не відчувало руху, пульт управління показував, що зараз він рухається з прискоренням приблизно в одну тисячну сили ваги. Для ракети така цифра була б сміховинною, але на сонячній яхті це було досягнуто вперше. Конструкція “Діани” надійна, її гігантське вітрило підтверджувало його розрахунки. При такому прискоренні досить двох витків навколо Землі, щоб розвинути другу космічну швидкість — після цього він може взяти курс на Місяць, використовуючи всю потужність залишеного позаду Сонця.

Всю потужність Сонця… Він криво всміхнувся, пригадавши свої спроби пояснити відвідувачам його лекцій там, на Землі, що таке сонячне плавання. У ті далекі дні це був єдиний спосіб, в який він міг добути кошти. Хоч він, бувши Головним конструктором Космодинамічної корпорації, і мав на своєму рахунку цілу серію вдалих космічних кораблів, його фірма, треба сказати, особливого захвату до його хобі не відчувала.

— Простягніть руки до сонця, — казав він. — Що ви відчуваєте? Тепло, звичайно. Та, крім того, є ще й тиск, хоча його неможливо відчути, настільки він мізерний.

На всій долоні він дорівнює всього лиш одній мільйонній частці грама. Але в космосі навіть такий малий тиск може мати значення: адже він діє постійно, година по годині, день по дню. І, на відміну від ракетного пального, надається він безкоштовно і в необмеженій кількості. Якщо ми захочемо, то можемо скористатися цим, можемо створити вітрила, здатні вловлювати сонячне світіння.

Тут він, бувало, витягав кілька квадратних метрів призначеного для вітрил матеріалу і кидав його в зал. Срібляста плівка в’юнилась, немов клуби диму, затим, підхоплена потоками теплого повітря, повільно здіймалася до стелі.

— Бачите, яка вона легенька? — провадив він далі. — Два і шість десятих кілометра такої плівки важать лише тонну, витримуючи до трьох кілограмів світлового тиску. Під тиском вона починає рухатись, і, приєднавши до неї троси, ми можемо примусити її тягти нас за собою.

Прискорення, ясна річ, буде мізерним — близько однієї тисячної сили ваги. Це ніби небагато, та давайте подивимось, що це означає.

Це означає, що першої секунди ми пройдемо половину сантиметра. Я гадаю, равлик, коли він при повному здоров’ї, може досягти більшого. Але за хвилину пройдений нами шлях складе вже вісімнадцять метрів, і ми рухатимемось із швидкістю трохи більше одного і шести десятих кілометра на годину. Не так уже й погано для апарата, якого рухає сонячне світло! Через годину ми перебуватимемо за шістдесят чотири кілометри від старту, рухаючись із швидкістю 128 кілометрів на годину. Пригадайте, будь ласка, що в космосі немає тертя. Досить надати предметові руху, і він рухатиметься вічно. Ви будете вражені, коли я скажу вам, скільки проходитиме наш вітрильник у кінці першого дня подорожі, почавши з прискорення в одну тисячну сили ваги. Близько трьох тисяч кілометрів на годину! Якщо його вивести на орбіту, — а це, звісно, неодмінна умова, — через кілька днів він може досягти другої космічної швидкості. І все це без жодної краплини пального!

Що ж, він переконав їх. Врешті він переконав навіть Космодинамічну корпорацію. І в останні двадцять років з’явився новий вид спорту, він уже почав окупати себе завдяки рекламі й телерепортажам. У нинішніх гонках мова йшла про престиж чотирьох континентів, і вони зібрали найбільшу кількість глядачів.

Старт “Діана” взяла добре — пора подивитись, як ідуть справи у суперників. Тільки рухатися треба надзвичайно обережно. Хоча між капсулою керування і тонкою оснасткою були встановлені амортизатори, він твердо вирішив не ризикувати. Мертон зайняв позицію біля перископа.

Ось вони всі, немов дивні сріблясті квіти, що розпустилися на темних полях космосу. Найближча до нього “Санта Марія”, яка виступала за Південну Америку, йшла всього за 80 кілометрів від “Діани”. Вона була схожа на дитячий повітряний змій, тільки з ребром понад кілометр завдовжки. Трохи далі — “Лебедєв” від університету Астрограда, схожий на мальтійський хрест; очевидно, його розташовані хрестом вітрила для підсилення маневреності можна було ставити під різними кутами. На відміну від нього, вітрильник “Вумера”, що виступав за Федерацію Австралазії, являв собою простий парашут окружністю 6,4 кілометра. “Арахна”, яка представляла “Дженерал Спейскрофт”, — у цілковитій відповідності із своєю назвою — скидалась на павутину; цей же принцип було покладено і в основу її конструкції: з центра висувались, розбігаючись по спіралі, човники автоматичної дії. Таку ж конструкцію, тільки трохи меншого розміру, мала “Павутинка”, яка виступала за корпорацію “Єврокосмос”. “Сонячний промінь” від Республіки Марс являв собою плоске кільце з отвором у центрі діаметром з кілометр, і те кільце повільно оберталося навколо своєї осі: відцентрові сили надавали йому остійності. Ідея була давня, проте поки що нікому не щастило здійснити її. Мертон був твердо переконаний, що при поворотах це завдасть марсіанам немало турбот.

Та до цього ще шість годин ходу; за цей час яхти пройдуть першу чверть свого повільного і величного двадцятичотирьохгодинного шляху по орбіті. Тут, на початку пробігу, всі вони рухаються просто від Сонця, так би мовити, випереджаючи сонячний вітер. Треба витиснути все можливе з цього початкового відрізка дистанції, перш ніж яхти опиняться на протилежному боці Землі, коли вони підуть назустріч Сонцю.

Пора провести першу перевірку, сказав собі Мертон, поки плавання не становило ніяких труднощів. З допомогою перископа він ретельно оглянув вітрило, приділивши особливу увагу місцям кріплення снасті. Якби троси, вузенькі смужки непосрібленої плівки, не були вкриті флюоресцентною фарбою, роздивитись їх було б неможливо. Зараз ці світні кольорові стрічки, що простяглися на сотні метрів до гігантського вітрила, були напнуті рівно, як стріли. Кожна приєднувалась до власного електробрашпиля, трохи більшого за котушку від спінінга. Ці малесенькі брашпилі невпинно обертались, подаючи й вибираючи троси у відповідності до показань автопілота, що встановлював кут нахилу вітрила залежно від положення Сонця.

Гра сонячних відблисків на цьому величезному, гнучкому вітрилі захоплювала своєю красою. Повільні, величні хвилі перекочувались по ньому, посилаючи в небо міріади сонячних зайчиків, які губилися край вітрила. У цих розмірених коливаннях такої велетенської і неміцної конструкції немає нічого несподіваного; здебільшого вони зовсім нешкідливі, проте Мертон уважно стежив за ними. Іноді вони викликають хвилювання, так звані брижі, наслідки якого можуть бути катастрофічними — вітрило розшарпає на клапті.

Мертон застебнув еластичні паси навколо пояса і ніг, потім приклав до лоба електроди збудника сну. Встановив регулятор часу на три години і розслабився.

Дуже повільно, гіпнотично відбивались у лобних долях його мозку удари електронного пульсу. Кольорові, світні стрічки спіраллю знялися під його повіками, тікаючи в безконечність. Потім — провал…

Тепер Земля майже зникла, перетворившись на тоненький, блискучий серпик, що невблаганно насувався на Сонце. Всередині цього яскравого серпика тьмяно вирізнився нічний бік планети з фосфоричною загравою великих міст, яка де-не-де прозирала поміж хмар. Темний диск уже затулив величезну частину Чумацького Шляху; ще кілька хвилин, і він почне наповзати на Сонце.

Сутеніло. Коли “Діана” ковзнула в тінь Землі, пурпуровий колір сутінок — відсвіт безлічі заходів сонця за тисячі кілометрів звідси-забарвив її вітрило. Сонце сховалося за невидимим обрієм. За лічені хвилини настала ніч.

Мертон оглянувся на орбіту, по якій він пройшов уже чверть шляху навколо Землі. Він побачив, як одна за одною погасли сяючі зорі яхт, коли вони, як і він, поринали в коротку ніч. Мине певний час, перш ніж Сонце визирне з-за величезного чорного щита. В цей період вони будуть зовсім безпомічні, рухаючись по інерції, позбавлені будь-якої енергії.

Він увімкнув зовнішній прожектор і став оглядати потемніле тепер вітрило. Тисячі акрів плівки вже взялися брижами і обвисли, троси ослабли — треба вибрати їх, а то заплутаються. Але всього цього він чекав, усе йшло за наміченим планом.

За шістдесят чотири кілометри позад нього “Санта Марії” і “Арахні” щастило менше. Про їхню біду Мертон дізнався, коли раптом заговорило радіо аварійної мережі.

— Номер другий, номер другий, говорить Контрольний пункт. По ваших траєкторіях неминуче зіткнення. Ваші орбіти перетнуться через шістдесят п’ять хвилин! Чи не потрібна вам допомога?

Настала тривала пауза, поки обидва капітани переварювали лиху звістку. Цікаво, хто винен, подумав Мертон; можливо, одна яхта намагалася затінити другу й не встигла завершити маневр — обидві опинились у темряві. А тепер жодна нічого не могла зробити. Повільно, але неухильно вони зближувались, нездатні змінити курс навіть на найменшу часточку градуса.

І все-таки — шістдесят п’ять хвилин! Це означає, що вони тільки-тільки вийдуть на сонячний бік, виринувши з тіні Землі. Якщо їхні вітрила зможуть набрати достатньо сили, щоб уникнути зіткнення, у них ще є один слабенький шанс. Очевидно, зараз на борту “Арахни” і “Санта Марії” гарячково підраховують.

Першою озвалась “Арахна”, відповівши те, що й сподівався почути Мертон.

— Номер шостий викликає Контрольний пункт. Дякуємо, але допомоги не потребуємо. Впораємося самі.

“Чи так? — подумав Мертон. — Та принаймні видовище буде цікавим”.

“Арахна” і “Санта Марія” йшли під повними вітрилами у відчайдушній спробі зберегти дистанцію. Тепер, коли між ними лишалося менше чотирьох кілометрів, відчувши перші легкі доторки сонячного проміння, над ними нестерпно повільно розпускалися сяючі хмари плівки. Майже всі телеекрани Землі передадуть цю затяжну драму, та навіть і зараз, цієї останньої миті, неможливо було передбачити, чим усе скінчиться.

Обидва капітани — вперті люди. Кожен з них міг обрубати вітрило і зійти з дистанції, поступившись місцем другому, але жоден цього не зробить. Надто великий престиж, надто багато мільйонів і надто багато репутацій поставлено тут на карту. І ось безшумно і м’яко, ніби сніжинки зимової ночі, “Санта Марія” і “Арахна” зіткнулись.

Майже непомітно вповз квадратний змій у кільце павутини; повільно, мов у сні, переплелися і заплутались довгі стрічки тросів. Навіть зайнятий власною оснасткою Мертон насилу міг відірвати очі від безмовної, давно передбаченої катастрофи.

Понад десять хвилин кружляли, здимаючись клубами, ці сяючі хмари, перетворюючись на суцільну, нероздільну масу. Потім капсули з екіпажами відділились і помчали кожна своїм шляхом на відстані кількох сотень метрів. Під спалахи ракет до них поспішили рятувальні кораблі.

“Виходить, нас лишається п’ятеро”, — подумав Мертон. Йому стало шкода капітанів, які доклали стільки зусиль, щоб усунути один одного всього через кілька годин після старту. Але вони молоді, вони ще встигнуть надолужити своє.

За кілька хвилин їхнє число скоротилось до чотирьох. Мертон з самого початку сумнівався у можливостях “Сонячного променя”, який обертався надто повільно. Тепер він пересвідчився, що його сумніви підтвердились.

Марсіанський корабель не зміг повернути на другий галс; обертання надало йому надмірної остійності. Замість того щоб стати ребром до Сонця, величезне кільце його вітрила розвернулося до нього всією своєю шириною. Тепер з майже граничним прискоренням корабель відносило назад.

Певне, це найприкріша річ, яка може статися з капітаном, навіть гірша від зіткнення, бо тут нікого звинувачувати, крім себе. Але нещасливому екіпажу, який повільно зникав оддалік, нема звідки чекати співчуття. Перед початком перегонів вони зробили масу зухвалих заяв, і те, що сталося з ними, — не що інше, як поетична справедливість.

І все-таки рано ігнорувати “Сонячний промінь”. Адже треба пройти 800 000 кілометрів, він ще може підтягтися. А якщо станеться ще кілька аварій, може бути, йому одному доведеться завершувати перегони. Так уже бувало.

Ще одна аварія сталася, коли яхти перетинали вертикаль від Землі до Сонця, вступаючи на ту частину дистанції, де вони рухалися за рахунок сонячної енергії. З борту “Діани” Мертон побачив, як напнулося величезне вітрило, розвернувшись до Сонця, що гнало яхту вперед. Вона стала набирати швидкість, почавши з прискорення в мільйонні частки сили ваги, хоча максимальних розмірів воно досягне лише через багато годин.

Проте “Павутинці” не досягти його ніколи. Повернення енергії — завжди критичний момент, і “Павутинка” не витримала.

Цю тривожну новину Мертон взнав від радіокоментатора Блера-він приглушив, але не вимкнув радіо: “Алло, на “Павутинці” брижі!” Мертой поквапився до периспока, та спершу не міг угледіти на величезному диску вітрила ніяких неполадок. Роздивитись було важко, тому що вітрило розвернулось до нього майже ребром, набувши вигляду вузького еліпса; однак нарешті він побачив, що туди й сюди по ньому пробігають повільні, непереборні хвилі. Якщо екіпаж не зможе погасити цих коливань, своєчасно, але дуже обережно натягнувши троси, вітрило розірветься на клапті.

Екіпаж зробив усе, що міг, і через двадцять хвилин здавалося, що коливання переможені. Потім плівка тріснула десь неподалік від центру вітрила. Під тиском світла його повільно тягло в різні боки, наче клуби диму вилися над полум’ям. За чверть години не лишилося нічого, крім тоненьких радіальних рейок, на яких трималася гігантська павутина. І знову під спалахи ракет корабель-рятівник кинувся підбирати капсулу “Павутинки” разом з її засмученим екіпажем.

— Тут у нас нагорі стає досить самотньо, правда? — промовив невимушений голос по внутрішньому зв’язку.

— Але не вам, Дмитре, — парирував Мертон. — У вас там у хвості ще велика компанія. От мені попереду справді самотньо.

Це не було пустим вихвалянням. Досі “Діана” випереджала найближчого суперника на 480 кілометрів і в подальші години розрив мав зрости ще швидше.

На борту “Лебедєва” Дмитро Марков добродушно розсміявся. І Мертон подумав, що він зовсім не схожий на людину, яка змирилася з поразкою.

— Пригадайте казку про зайця і черепаху, — відповів росіянин. — На подальших чотирьохстах тисячах кілометрів усе може статися.

Але сталося набагато раніше: коли вони, завершуючи перший виток, знову перетнули лінію старту, тільки на багато тисяч кілометрів вище завдяки тій додатковій енергії, яку вони взяли від сонячного проміння. Ретельно перевіривши положення решти яхт, Мертон заклав дані в комп’ютер. Одержана ним відносно “Вумера” відповідь була настільки безглуздою, що він тут-таки зробив повторну перевірку.

Сумнівів не лишалось: австралазійці з фантастичною швидкістю наздоганяли його. Жодна сонячна яхта не могла розвинути такого прискорення, якщо тільки не…

Швидкий погляд у перископ — і все стає ясно. Зведена до мінімальної ваги оснастка “Вумери” не витримала, його наздоганяло тільки одне її вітрило, яке поки що зберігало свою форму і летіло, немов підхоплена вітром хустина. Через дві години воно пропливло повз “Діану” менше як за 35 кілометрів. Та задовго до цього екіпаж Австралазії поповнив дедалі зростаюче число тих, хто осідав на борту корабля Командора.

Отож тепер це була дуель тільки між “Діаною” і “Лебедєвим”: хоча марсіани ще не відмовилися від боротьби, вони відстали на 1600 кілометрів і більше не становили серйозної загрози. Якщо вже на те пішло, важко уявити, що міг би зробити “Лебедєв”, щоб перехопити першість у “Діани”. Але протягом усього другого витка — знову затемнення, знову довгий і повільний шлях проти Сонця — Мертон відчував чимраз більше занепокоєння.

Він знав російських космонавтів і конструкторів. Ось уже двадцять п’ять років намагались вони виграти ці гонки. Зрештою, це було б тільки справедливо: хто, як не Петро Миколайович Лебедєв, уперше, ще на самому початку двадцятого століття відкрив тиск світла? А от у змаганнях вони жодного разу не перемагали.

І вони не припинять спроб. Дмитро явно щось задумав — це буде щось грандіозне.

За 1600 кілометрів від яхт — учасників гонок, на суддівському кораблі командор ван Стреттен з люттю і досадою дивився на одержану радіограму. Вона пройшла понад 200 мільйонів кілометрів — від ланцюга сонячних обсерваторій, які кружляли над розпеченою поверхнею Сонця, — і принесла найстрашнішу звістку, котру тільки можна придумати.

Командор — його титул був, звісно, суто почесний — передчував це. Ніколи раніше перегони не проводились у такий пізній час; термін неодноразово відкладали, пішли на ризик, і ось тепер, здається, програти можуть усі.

У глибинах Сонця накопичувались величезні сили. В будь-який момент міг статися жахливий вибух — їх називають “спалахами Сонця”, — вивільнивши енергію потужністю в мільйони водневих бомб. Від поверхні Сонця відірветься невидима вогненна куля, яка в багато разів перевершує своїми розмірами Землю, і вилетить у космос, рухаючись із швидкістю мільйони кілометрів за годину.

Можливо, ця хмара заряджених електрикою газів зовсім не зачепить Землі. Якщо ж ні, то вона досягне її через добу. Космічні кораблі з товстою бронею і потужним протимагнітним екраном могли б її витримати. А легенькі сонячні яхти з тонкими, мов папір, стінками були беззахисні перед такою небезпекою. Доведеться зняти екіпажі й припинити перегони.

Завершуючи другий обліт навколо Землі, Мертон усе ще нічого не знав про це. Якщо все піде добре, і для нього, і для росіян це буде останній виток. Використовуючи енергію сонячного проміння, вони піднялися по спіралі на тисячі кілометрів. На цьому відрізку вони повинні остаточно розпрощатися з Землею і почати довгу подорож до Місяця. Тепер гонка була тільки між ними. Екіпаж “Сонячного променя” нарешті зійшов з дистанції, знесилившись у героїчній боротьбі, яку він вів понад 200 тисяч кілометрів, приборкуючи своє вітрило, що весь час оберталося.

І ось, завершуючи другий виток навколо Землі, на п’ятдесятій годині перегонів, Марков підніс свій маленький сюрприз.

— Алло, Джоне, — сказав він недбало по внутрішньому зв’язку. — Я хочу, щоб ти подивився. Тебе це напевне зацікавить.

Мертон припав до перископа і дав граничне збільшення. Перед очима постало небачене видовище: на тлі зірок, зовсім малесенький, але з незвичайно чіткими обрисами, виблискував мальтійський хрест “Лебедєва”. І саме тієї миті, коли Мертон дивився на нього, хрестовина повільно відділилась від центрального квадрата і разом з рангоутом і оснасткою попливла в космічний простір.

Зараз, наближаючись до другої космічної швидкості, коли йому більше не треба терпляче долати космічний простір навколо Землі, нарощуючи швидкість з кожним витком, Марков скинув усю непотрібну вагу. З цього моменту “Лебедев” ставав майже некерованим, та це вже не мало значення. Всі хитрощі навігації лишалися позаду. Так у давнину яхтсмени викидали за борт стерно і важкий кіль, знаючи, що наприкінці перегони йтимуть по прямій, за вітром і по спокійному морю.

— Вітаю, Дмитре, — сказав по радіо Мертон. — Хитро придумано. Та не зовсім. Тепер ти вже не можеш мене дістати.

— Я ще не скінчив, — відповів росіянин. — У нас є одна давня зимова казка. Про те, як за саньми гналися вовки і, щоб урятуватись, возієві довелося викинути всіх, хто був у санях, одного за одним. Відчуваєш аналогію?

Мертон відчував, навіть надто ясно. На останній прямій Дмитрові більше не потрібен другий пілот. “Лебедев” і справді збирався дати бій.

— Це не дуже потішить Олексія, — сказав Мертон. — А крім того, це порушення правил.

— Олексій не радий, але капітан тут я. Йому доведеться побути тут ще хвилин десять, поки його не підбере Командор. А в правилах нічого не сказано про чисельність екіпажу, ти мав би знати це.

Мертон не відповів. Надто був поглинутий гарячковими підрахунками на основі всього, що він знав про “Лебедєва”. Коли підрахунки підходили до кінця, він бачив, що наслідки перегонів усе ще неясні. “Лебедев” дожене його саме в той час, коли він збирався пройти біля Місяця.

Але наслідки перегонів були за 148 мільйонів кілометрів від них.

Автоматичні прилади третьої сонячної обсерваторії, розташованої набагато ближче до Сонця, ніж проходить орбіта Меркурія, зафіксували всю історію спалаху. 260 мільйонів квадратних кілометрів сонячної поверхні зненацька вибухнули таким пекельно-білим шаленством, що в порівнянні з ними решта диска потьмяніла, перетворившись на бліде мерехтіння. З цього бурхливого пекла, звиваючись, мов жива істота, в створених нею ж самою магнітних полях, вирвалася наелектризована плазма. Попереду неї із швидкістю світла застережним сигналом мчав потік ультрафіолетового і рентгенівського проміння, яке через вісім хвилин досягне Землі. Воно було відносно нешкідливим. Зате шкідливими були заряджені атоми, які рухалися слідом за ним із швидкістю 6,4 мільйона кілометрів на годину, — рівно через добу вони вдарять по “Лебедєву”, “Діані” і маленькій флотилії, що їх супроводжує, хмарою смертоносної радіації.

Командор зволікав з рішенням до останньої миті. Навіть коли прилади показали, що потік плазми перетнув орбіту Венери, лишався шанс, що він може не захопити Землю. Та коли потік перебував від неї на відстані менше чотирьох годин і був зареєстрований мережею радіолокаційних станцій на Місяці, Командор знав, що надії нема ніякої. На найближчі п’ять-шість років сонячне плавання відміняється, поки Сонце знову не стане спокійним.

Глибоке зітхання розчарованості пролетіло по всій Сонячній системі. “Діана” і “Лебедев” перебували на півдорозі між Місяцем та Землею, вони йшли поряд, і тепер ніхто не дізнається, який з човнів кращий. Ентузіасти роками сперечатимуться про наслідки, а історія просто відзначить: гонки припинено тільки з сонячним вибухом.

Одержавши наказ, Джон Мертон відчув гіркоту, якої не зазнавав з дитинства. Крізь роки сплив чіткий і ясний спогад про день народження, коли йому сповнилося десять років. Тоді йому пообіцяли точну зменшену модель знаменитого космічного корабля “Вранішня зоря”, і багато тижнів він провів, мріючи про те, як він буде її збирати і куди почепить у себе в спальні. Потім, у найостанніший момент, батько сказав: “Пробач, Джоне, — надто дорого. Може, наступного року…”

Минуло піввіку життя, яке склалося досить щасливо, і він знову перетворився на того бідолашного хлопчика.

На мить майнула думка: що як не скоритися наказу Командора? Припустимо, він полетить далі, не звертаючи уваги на попередження? Навіть якщо перегони припинено, він може долетіти до Місяця, і його політ на багато поколінь буде занесено до книги рекордів. Але вчинити так було безглуздо, навіть більше ніж безглуздо. Це — самогубство, до того ж вельми неприємної властивості. Він бачив людей, які вмирали від опромінювання тоді, коли далеко в космосі виявлялися дефекти в протимагнітній обшивці їхніх кораблів. Ні, на світі немає нічого, що варте такої ціни…

Не менше співчував він і Дмитрові Маркову. Обидва вони заслуговували на перемогу, а тепер вона не дістанеться нікому. Жодна людина не сміє сперечатися з розлюченим Сонцем, хоча його проміння доставить її хоч на край всесвіту.

Корабель Командора, який перебував всього за 80 кілометрів від нього, підходив до борту “Лебедєва”, щоб зняти капітана. Он пропливло срібне вітрило, коли Дмитро — Мертон розумів і поділяв його почуття — перерізав снасті. Малесеньку капсулу заберуть назад, на Землю, можливо, навіть використають знову, але вітрило піднімалось на одне плавання.

Тепер він міг би натиснути кнопку катапульти, заощадивши своїм рятівникам кілька хвилин. Проте він не зробить цього, йому хотілося до кінця лишитися на борту яхти, маленької яхти, яка так довго була мрією, часткою його життя. Величезне вітрило тепер так повернулось до Сонця, що його тиск досяг максимальної межі. Воно давно вже вивело його за межі земного тяжіння, а “Діана” й далі набирала швидкість.

Потім невідомо звідки з’явилася непідвладна сумнівам і ваганням свідомість того, що треба робити. Востаннє він сів перед комп’ютером, який півшляху вів його до Місяця.

Закінчивши, він спакував судновий журнал і кілька особистих речей, що були з ним. Незграбно — позначався брак практики, та й робити самому це було незручно — натягнув рятувальний костюм.

Мертон саме був зайнятий герметизацією шолома, коли його покликав по радіо голос Командора:

— Капітане, ми підійдемо на п’ять хвилин. Обріжте, будь ласка, вітрило, щоб нам у ньому не заплутчтись.

На мить Джон Мертон, перший і останній капітан сонячної яхти “Діана”, завагався. Востаннє оглянув він свою мініатюрну кабіну з блискучими приладами і акуратним щитком керування, де ручки настроювання були поставлені в кінцеве положення. Потім промовив у мікрофон:

— Я покидаю човен. Затримайтесь, щоб забрати мене. “Діана” сама подбає про себе.

Командор не відповів, і Мертон був вдячний йому за це. Очевидно, професор ван Среттен знав, що відбувається, — певне, розумів, що цієї останньої миті йому хочеться побути самому.

Мертон не став спускати повітря з першого відсіку, і струмінь газу м’яко виштовхнув його в космічний простір. Повтовх, який він тим самим надав їй, був його останнім подарунком “Діані”. Яхта повільно віддалялась, її вітрило виблискувало в сонячному промінні, яке служитиме їй багато століть. Через два дні вона промчить повз Місяць, але, як і Земля, Місяць ніколи не зможе заволодіти нею. Звільнившись від його ваги, що гальмувала її хід, “Діана” з кожним днем своєї подорожі нарощуватиме швидкість, долаючи по 3200 кілометрів за годину. Через місяць вона рухатиметься швидше від будь-якого корабля, створеного руками людини.

З відстанню енергія сонячного проміння слабшає, отож і її прискорення почне падати. Але, навіть досягнувши орбіти Марса, яхта долатиме щодня 1600 кілометрів за годину. Найближчим часом вона мчатиме так стрімко, що її не втримає навіть саме Сонце. Спрямована в безконечність, вона полетить швидше від будь-якої занесеної із зірок комети.

Мертон помітив за кілька кілометрів спалахи ракет. Космічний корабель наближався, рухаючись із прискоренням, у тисячі разів більшим, ніж те, яке будь-коли вдасться досягти “Діані”. Але мотори можуть діяти лише кілька хвилин: на більше не вистачало пального, зате “Діана”, яку несе вічне полум’я Сонця, весь час нарощуватиме швидкість.

— Прощай, малятко, — промовив Джон Мертон. — Цікаво, коли людське око знову побачить тебе? Через скільки тисяч років?

Коли тупоноса торпеда космічного корабля обережно наблизилась до нього, він нарешті відчув себе спокійно, йому вже ніколи не виграти місячних перегонів, але його яхта перша із створених людиною кораблів вирушить у тривалу мандрівку до зірок.

Переклад з англійської.

Герберт Ціргібель ЕКСПЕРИМЕНТИ ПРОФЕСОРА ПУЛЕКСА

3

Непритомність минула швидко. Бруно отямився у шкіряному кріслі й побачив просто перед собою товсті скельця окулярів.

— Нарешті, мій друже, — почув він голос професора. — Що це за витівки, пане Плат? Аж не віриться, що ви були солдатом. От так собі, ні сіло ні впало, непритомнієте. Подивіться, яке свинство ви зробили. Ви розлили щонайменше вісім літрів крові.

Фон Пулекс одійшов трохи, сперся на письмовий стіл і втупився очима в Бруно. Той ще не зовсім отямився. Він завважив, що Карамаллум колінкуючи змивав підлогу в напівтемній залі. Чи це йому не ввижається? Може, він ще перебуває в Сталінграді, промайнуло в голові. Але, повернувши голову до професора, він зовсім спантеличився. Під розстебнутим халатом фон Пулекса Бруно виразно побачив чорну форму. На петлицях френча блищали срібні черепи.

Він пригадав портрет нагорі. І тепер йому все прояснилося. Цей будинок — таємний бастіон фанатиків, які продовжують воювати на свій страх і ризик. Їхнє пристановище ретельно замасковано, інакше його давно виявили б. Але в який спосіб воюють ці фанатики?

Карамаллум скінчив змивати підлогу.

— Готово! — доповів він. — Що маю ще робити, пане професор? Мені дуже кортить наточити з нього крові.

Бруно відчув, що коліна знову не слухаються його. Він пригадав передсмертні крики, що долинали з-за дверей.

— Пане професоре, — заїкаючись пробурмотів він, — у мене два поранення, я нагороджений Залізним хрестом… Я завжди виконував свій обов’язок… Я воював на всіх фронтах…

— Голосніше! — обірвав його фон Пулекс. — Що ви там бурмочете? Плат, друже, візьміть себе в руки! Мужчина, німець, голубоокий, русявий — і такий жалюгідний у вас вигляд! Отже, що ви там говорили про хрест?

Бруно жалісливо переповів усе.

— Постараємось врахувати ваші заслуги, — сказав професор. — А чому ви, єфрейторе, не дослужилися до вищого чину?

Бруно винувато знизав плечима.

— Я тримався до самого кінця, слово честі. Та коли прорвались американці і Берліном пройшов Іван…

Ураз він замовк. Підійшов Карамаллум і зупинився перед ним, широко розставивши ноги.

— Хто пройшов Берліном? Що ти белькотів про американців? — грізно перепитав він.

Нещасний перукар зібрав рештки мужності, подумав про Гінтергайсберг, свою здобич і сказав:

— Хіба ви не знаєте, що війна вже три тижні тому скінчилась? Ми програли. Гітлер, я хотів сказати фюрер, наклав на себе руки, звелівши спалити його в ковдрі чи килимі. Кривий… я маю на увазі Геббельса, теж отруївся. І Гіммлер пропав, а Герінга посадили…

йому не дали договорити, хоч усе, що він сказав, свідчило про наближення драматичних подій. Карамаллум розмахнувся і навідліг вдарив в обличчя Бруно. Той зойкнув, з носа ринула кров.

— Щоб це востаннє, — покартав професор сторожа. — Я не терплю жорстокості. Тепер з нього цебенить кров, а кожної ж краплини шкода.

Фон Пулекс, схрестивши руки на грудях, стояв перед Бруно Платом, який більше нічого не міг зрозуміти. Для заляканого безнадійного мрійника війна почалася в ці хвилини знову. Йому здалося, наче він щойно ввійшов у ворота пекла.

Асистент попросив у професора вибачення за свій вчинок:

— Я не міг стриматись, коли ця гайда так безсоромно заговорила про фюрера.

— Розумію тебе, Карамаллуме, однак це слід робити з розумом, без крові. Економія — найперша заповідь. Отже, Плат, що там сталося? Посланий нам долею фюрер мертвий, сказали ви? У ковдрі чи килимі? Так, так… Якась чудернацька мова. Мені подобаються ці інтелектуальні вигадки. Невже я недооцінював вас, Плат? Між слабодухістю та інтелігентністю часом надзвичайно мала межа. Ну й жартівник ви! Може, і я не обергрупенфюрер, а тільки єфрейтор, як ви? Ха-ха-ха-ха!… Виходить, американці, як ви сказали, прорвались. Дивно, що ми й досі не зустріли тих жувачів гумки! Може, вони сховались тут? Заглянь-но під стіл, Карамаллуме…

Сторож спритно нагнувся, по-ідіотському посміхаючись, доповів:

— Противника не виявлено!

Бруно долонею витер кров із губ. Йому з усією жорстокою очевидністю раптом стало ясно, що він під владою двох божевільних. “Мені не слід їх дражнити, а тільки погоджуватися з ними у всьому”, — спробував Бруно тверезо поміркувати. Поводивши язиком у роті, він намацав вибитого зуба. В ударі Карамаллума відчувалася сила слона.

Нестерпний допит припинили, коли в кінці зали рипнули двері. Почулися кроки. Бруно добре розрізняв цей однотонний гупіт чобіт, підбитих гвіздками.

— Що сталося, обершарфюрере? — спитав фон Пулекс. — Сподіваюсь, новини приємні?

Химерно одягнений обершарфюрер, карбуючи крок, підійшов до професора. Він був у військових чоботях, як і передбачав Бруно, і водночас у синій піжамі та якомусь незвичайному френчі поверх неї. Обличчя прибульця було невиразне. Він не звернув ніякої уваги на змордованого в’язня. Віддав честь і чітко доповів:

— Повідомлення з головної квартири, обергрупенфюрере. Наказ: вовк повинен негайно приготуватись до стрибка.

Фон Пулекс узяв паперову стрічку, підійшов до письмового стола і, перебираючи її між пальцями, почав уголос розшифровувати депешу:

— Тру… Тра-а-а… зруйновані. Переходимо в наступ. О годині “ікс” чекаємо на гострі кинджали. Терміново. Одержання підтвердіть усно. Телеграму знищіть…

При яскравому світлі лампи Бруно було добре видно шифр послання.

Фон Пулекс повернувся до зв’язкового.

— Обершарфюрере, передайте: півень заспіває на світанку.

— Півень заспіває на світанку, — повторив зв’язковий і, крутнувшись на каблуці, карбованим кроком вийшов із зали.

Професор потер руки.

— Чув, Карамаллуме, — радісно вигукнув він, — на світанку ми випустимо нашу зграю. Це остаточна перемога, тріумф надлюдини! А в стані ворога буде скрегіт зубовний! Однак до діла. Рохуса посади в пересувну клітку і налаштуй кіноапаратуру. Я хочу зняти швидкісною камерою все до найменших подробиць. Це слід зробити задля науки. Цікаво, як реагуватиме фюрер при перегляді стрічки?

Карамаллум тієї ж миті метнувся до книжкової полиці й заходився знімати книги.

— Єфрейторе Плат, — урочисто виголосив професор. — У житті бувають ситуації, коли навіть сама смерть приносить вигоду. Дезертирів ставлять до стінки або вішають. Але судіть самі: яка буде користь для справи, коли я накажу вас повісити? Я вже мовчу про те, що мене нудить від самої думки про шибеницю.

Захриплим від хвилювання голосом Бруно залепетав:

— Слово честі, професоре, я не дезертир. Я їхав до Гінтергайсберга. Там у мене сховані трофеї: чимало кави, цигарок і найкращого французького коньяку. Навіть португальські сардини в маслі й шкарпетки, запальнички, різне взуття і високоякісні тканини. Все це ви можете взяти собі…

— Не хвилюйтеся, Плат, — заспокоїв його професор. — Хвилювання розріджує кров. Крім того, я обіцяю вам, що вас не повісять. Навпаки, вам буде виявлена честь узяти участь у корисному експерименті. З Вампусом ви вже познайомились кілька днів тому. А сьогодні вам доведеться познайомитися з Рохусом, вершиною моїх досліджень. Але не бійтесь… Цього разу ви, Плат, будете не беззбройний. Я сподіваюся, що ви зможете захищатись. У цьому суть експерименту. Домовились?

Геть спантеличений перукар безпорадно замотав головою. При згадці про огидну звірину в нього лунко забилося серце. Тепер він нарешті зрозумів усе: його використовують як піддослідного кролика. Він у розпачі почав доводити свою невинність і покірність перед професором.

— Повірте мені, пане професор, я перукар, і ви можете пересвідчитись у цьому. Коли ваша ласка, я голитиму вас двічі на день. Я й підстригати вмію, і, як я вже казав, усі товари в Гінтергайсбурзі ваші. Там є і чимало прянощів…

Він замовк, помітивши, що професор його не слухає. “Я міг би порішити цього засушеного професора настільною лампою, якби не було в залі Карамаллума”, — промайнуло в нього в голові.

— У вас кров групи “А”, — недбало зауважив професор, гортаючи свій записник. — З печінкою у вас теж негаразд. Багато пили, напевно? До речі, ви цікавилися своїм родоводом?

Бруно ствердно закивав, запевняючи, що його батьки і предки чистокровні арійці.

— Романський тип. У ваших жилах тече південна кров. Ви не вікінг, друзяко, швидше Санчо Панса! Але для нашого експерименту це не має значення. Плат, я хотів би, щоб ви цілком усвідомили всю значимість цієї години. Ось чому я вирішив відкрити вам таємницю…

Професор трохи випростався, взявши руки в боки.

— Я вчений, доктор хімії і біології, почесний доктор чотирнадцяти університетів. Багато часу я віддав генетиці. У мене пішло десять років на те, щоб розгадати таємницю генетичного коду. Погляньте на цей записник, Плат. Його зміст дорожчий за золото, ця непримітна зовні книжечка містить ключ до найбільшої таємниці людства — як керувати расою, життям.

Він то вимахував пошарпаним записником перед обличчям Бруно, то гарячково гортав сторінки, заповнені цифрами й формулами.

— Тут написано чорним по білому: я створив штучні віруси Phi-174X і Phi-176X і одержав з нуклеотидів гігантську молекулу, що керує всіма життєвими процесами. В трьох чарівних літерах криється “Сезам, одчинись”: ДНК— дезоксирибонуклеїнова кислота. Хто володіє цим ключем, той володіє таємницею життя. Я створюю надлюдину в чашці Петрі. Ви розумієте мене, Плат? Дезоксирибонуклеїнова кислота — ДНК. Ясно?

Бідолаха побоявся сказати “ні”, щоб не роздратувати божевільного. З виразом зацікавлення на обличчі він кивнув і повторив складну формулу, назвавши її простіше — лимонною кислотою.

— Ви ідіот, фольксгеносе Плат! — гнівно сказав професор. — Нічого ви не второпали. Досить мені захотіти, і я оберну вас в павіана чи зморщеного карлика. Я надаю життю, як тісту, будь-яку форму, я створю істоту, яку захочу. Я ясновидець!

Фон Пулекс став порпатися в паперах на письмовому столі, знайшов фотографію і подав її Плату.

— Скажіть, що ви бачите на знімку?

Досі Бруно не розумів жодного слова божевільного фантазера. Роздивившись уважно зображення на фотографії, він нарешті збагнув, де міг бачити оту гидку звірину. На сірниковій коробці сиділа блоха. Ця сама блоха, тільки збільшена в тисячу разів, напала на нього в машині.

Коли Бруно покірно розказав, що зображено на фотографії, фон Пулекс забрав її в нього.

— Правильно, блоха, Плат, маленька шалапутка з шістьма парами хромосом. Шкідлива комаха, як нам здається, її бояться і ненавидять усі. А невдовзі її ще дужче боятимуться. Вже навіть звичайнісінька блоха дивує своєю неабиякою силою. Вона може нести тягар, який у стократ важчий за її власну вагу, і стрибати на чотири метри. Навіть слон цього не може.

Віками фокусники дресирували маленьких розбійників для кумедних трюків у блошиному цирку. З бліх я зробив страхітливу зброю. “Рінхопріон пенетранс”, — так називають учені піщану блоху, — завдяки моєму гормону набирає ваги близько двадцяти п’яти кілограмів і стрибає по рівній місцевості на вісімдесят метрів, а при попутному вітрі навіть на всі двісті, його укус смертельний, якщо жертві відразу не подати допомогу. Роговий панцир мого творіння неможливо розрубати, як і проколоти, а його очі кращі за найпотужніші телескопи, вони вночі бачать далі за кицьку. Але найцінніша їхня риса — безумовна покірність. Вони піддаються дресируванню, як собаки.

Професор замовк на мить. Він був у стані екстазу, враз щось гарячково пошукав у паперах на столі, розмовляючи сам із собою. Бруно перевів погляд на прес-пап’є і подумав, що цю річ можна використати як зброю. Потайки він стежив за Карамаллумом, який звільняв захаращене книжками вікно.

— Тепер ви знаєте мою таємницю Плат, — провадив далі професор. — На світанку я пошлю на фронт перші три роти — секретну зброю фюрера, програмовану варіацію Phi-174X. Рохус, Титус і Вампус очолять зграю. Уявіть собі, при попутному вітрі вони стрибають на двісті метрів. Неважко порахувати, коли браві стрибуни будуть у Парижі чи в Москві. Але це тільки скромний початок.

Фон Пулекс подав ошалілому від страху перукареві ще одну фотографію.

— А тут що бачите, Плат?

— Мураху, пане професоре. Божевільний переможно посміхнувся.

— Мураху, яку я виростив способом відбору, використавши для цього понад п’ять тисяч видів комах. Це — “ецитон дрепанофорум”, хоробра, войовнича й дисциплінована мураха, яка атакує тільки в похідному строю. Блоха за вдачею індивідуалістка, мураха ж — утілення людської стадності. Дванадцять моїх добірних екземплярів уже завбільшки з куницю. Завдяки моїй сироватці, яка стимулює ріст, вони досягнуть за півроку сімдесяти-вісімдесяти сантиметрів. Невдовзі мільйони таких мурах маршируватимуть по землі й під землею, командуватиме ними лише невеличкий передавач. Шкода, що я не можу ще показати цих милих створінь. Своїми кліщами, наприклад, вони можуть перерізати ствол гвинтівки. А тепер вони поки що не зовсім слухаються. Минулого тижня одна з цих малих комашок прокусила ногу своєму сторожеві — чирк! — як лезом. Наступні покоління будуть краще запрограмовані й застосовуватимуть свої кліщі тільки по команді.

Невдовзі Бруно, певно, вмер би зі страху. Гарячково, в розпачі він силкувався знайти такі слова, які б розчулили професора, але натомість спромігся пробурмотіти жалюгідне зауваження про те, що в нього група крові “Б”, а не “А”, однак блоховод не звернув на це ніякої уваги. Тим часом Карамаллум упорався з дорученою йому роботою. Він і справді налаштував кінокамеру.

— Нам довелося тримати кілька сотень кроликів, щоб прогодувати наших стрибунів, — заявив фон Пулекс. — Ерзац, як і все на війні. З вами, Плат, я хочу провести перший реальний експеримент. Ну перестаньте тремтіти. Ви одержите ніж із кращої високосортної сталі. Захищайтесь, друзяко, ви ж були на фронті, заслужили навіть Залізного хреста. Доведіть тепер, що ви справжній солдат.

Помахом руки він звелів йому встати. Бруно підводився з крісла довго, відчуваючи, ніби в нього чужі ноги. Похитуючись, підійшов до вікна й побачив за склом кімнату, викладену кахлями і перегороджену залізними ґратами, його занудило, коли він побачив за ґратами величезну тварину, вкриту панциром.

— Наш Рохус, — заявив захоплено професор. — Чом не красень? Ви повинні розправитися з ним. Признаюся, це нелегке завдання, але, може, вам пощастить. Цілком можливо, що ви йому сподобаєтесь. Кинджал ви знайдете на підлозі. Кров і честь, мій друже. Коли Рохус кинеться на вас, захищайтесь кинджалом — це ваш шанс, Плат.

— Я не хочу, — зашепотів Бруно, трясучись усім тілом. — Будь ласка, пане професоре, мені нездужається.

Карамеллум ухопив його за піджак і легко підніс аж до дверей. Потім Бруно відчув поштовх у спину. Він захитався і впав на кам’яну підлогу. Двері позаду нього зачинились.

— Візьміть кинджал, друже! — кричав йому професор.

Бруно побачив обох по той бік скла. Обличчя в них були зосереджені й дуже зацікавлені. Бруно вхопив кинджал, але стиснути руків’я йому забракло сили. Він подумав, що боротися з тією бестією марна річ. Звірина вже зачула кров і, втративши спокій, почала дертися по ґратах угору. Бруно, як і минулого разу, почув дивовижне сичання, в очах страхіття спалахнули два вогники. Брязкіт заліза змусив його здригнутися. Грата розкололася надвоє, щілина поступово більшала.

Заточуючись, Бруно опинився аж у кутку. Рохус, як назвав професор це диявольське створіння, протиснувся трохи в отвір решітки й зіп’явся на павучих ногах навпроти Бруно. Нестерпний сморід наповнив приміщення. Коли половинки решітки розійшлися і шлях для неї став вільний, гігантська блоха на якусь мить застигла. Бруно помітив, як вона підібрала під себе кошлаті ноги. Напружене тіло приготувалось до стрибка. Жовтий як віск Бруно притиснувсь до стіни і заціпенів, Наче миша, що чекає укусу змії.

Страхіття стрибнуло блискавично. Бруно підняв руки, щоб захистити обличчя, й відчув, як пазурі гостро вп’ялися в його ноги. Він упав на підлогу. Падаючи, він почув, що десь поряд загриміли постріли. Погасло світло, у клітці загупали черевики, підбиті гвіздками. Потім пролунало ще кілька пострілів. Тулуб звірини, яка все ще тримала в своїх пазурах Бруно, зсунувся убік.

Всі наступні події Бруно сприймав наче в півсні. Спалахнув ліхтар, промінь світла забігав по долівці й на мить зупинився на його обличчі. Бруно почув незнайому мову, хтось відтягнув від нього забиту тварину. Він застогнав, бо один пазур глибоко вп’явся в його стегно. Незнайомець пробурмотів:

— O’kay, o’kay, you are in safeti…[1]

Знову спалахнуло світло. Бруно віднесли до зали й посадили в шкіряне крісло. Поволі він повертався до тями, однак йому ще не вірилося у свій порятунок.? Дюжина американських солдатів обступила професора і Карамаллума. Фон Пулекс бідкався, шукаючи свої окуляри, що впали десь на підлогу, коли один із солдатів дав йому ляпаса. Професор згадав усі титули, домагався зустрічі з генералом і навіть щось торочив про Женевську конвенцію.

Санітар йодом змазав рани Бруно. Йому дуже боліло, але він з приємністю прислухався до чужих слів, які без угаву вилітали з уст санітара. У решти солдатів також невпинно рухалися щелепи, хоч жоден з них і слова не зронив. Тільки згодом Бруно зрозумів, що вони весь час жують гумку. Один з офіцерів поговорив з ним. Бруно доведеться ще кілька днів провести в замку, він буде потрібен як свідок. Крім цього, йому необхідно зробити щеплення проти правця.

Бруно зрадів, коли зустрів одного з американців, який говорив його мовою, і з гнівом розповів офіцерові про нелюдські плани професора. Але нічого нового він не повідомив: солдати цього спеціального загону вже давно розшукували притулок “невідомого” вченого і його піддослідних.

Через годину з моменту свого несподіваного порятунку Бруно лежав у своєму ліжку. Йому зробили протиправцевий укол, і після всього пережитого за цю ніч він і справді почував себе хворим і нещасним.

Дбайливий догляд швидко поставив його на ноги. Бруно дозволили оглянути замок, він навіть спускався в підвали, що кишіли кроликами. Постачальники крові тепер мали служити кориснішим цілям. Він міг подивитись і на нечисленні живі екземпляри гігантських бліх і мурах. Невдовзі їх мали посадити в надійні клітки й повезти за океан. Американські експерти зацікавилися дивовижними результатами досліджень професора.

Страх не полишав Бруно, коли він спостерігав ці гидкі істоти, що сичали й заповнювали все довкола смородом, проте він не переставав потай дивуватися з такої загадкової метаморфози. Хіба ж це не диво — крихітні створіння виросли в гігантські чудовиська? Істоти волею творця… Невже безумець і справді розгадав таємницю творення?

Перукар вирішив, що нема чого сушити собі голову над можливостями та наслідками вочевидь абсурдних експериментів. Фон Пулекс решту свого життя проведе тихо й сумирно в якомусь лікувальному закладі, якщо, певна річ, йому вдасться уникнути шибениці. Виявивши в гаражі свою цілком справну машину, Бруно відразу пригадав про мету повної пригод подорожі. Кінець кінцем у нього попереду ще все життя.

Був пізній ранок. Ніщо більше не заважало Бруно продовжити свою поїздку. Привітний офіцер, лейтенант, який говорив німецькою без акценту, вручив йому відібрані документи. Бруно одержав щедрий похідний пайок; йому запропонували навіть довезти його до Гінтергайсберга на військовій машині, від чого він, звичайно, відмовився, і зрозуміло чому.

Він здивувався, дізнавшись від лейтенанта, що професор і досі перебуває в замку. Біля нього психіатр, а також колеги за фахом із Штатів. Вони провели з ним ділову бесіду про його дослідження, аби з’ясувати, чи справді цей блоховод божевільна людина, і хоча в думках Бруно був далекий від помсти, він дуже розсердився, почувши цю звістку.

— Як, — вигукнув він гнівно, — з цим убивцею і ідіотом розводять дискусії про його блохи? Хіба ви забули, що цей підлотник хотів мене порішити? Він зовсім позбувся глузду, це бачу навіть я, не спеціаліст. Карамаллум теж іще тут? Може, ваші солдати беруть у нього уроки боксу?

Лейтенант заспокоїв його, повідомивши, що Карамаллум уже у військовій тюрмі. Його справжнє ім’я, між іншим, Вільгельм Шульте, за фахом — санітар. Він десять років працював у цьому замку, в якому донедавна була лікарня для психічнохворих. Професор узяв до себе Шульте після того, як усі пацієнти лікарні були відправлені в газову піч.

А от з професором — справа складніша. Звичайно, задуманий експеримент — це вбивство. Але, по-перше, справа до цього не дійшла, і, крім того, на думку психологів, учений перебуває в стані сильної душевної депресії.

Бруно був протилежної думки, але, зрештою, він не психіатр, а тільки перукар, і в нього було тільки одне бажання — чимшвидше повернутися спиною до цього гнізда смерті. Чи хромосоми, чи лимонна кислота — нехай американці хоч у фольгу сповивають цього дурня. Війна скінчилась, і він хоче нарешті закласти основи свого існування. Майбутнє, повне райдужних надій, лежало майже поряд.

Лейтенант провів Бруно до гаража, побажав йому щасливої дороги. Бруно подякував і сказав:

— Якби я не бачив на вас американської форми, то подумав би, що ви мій земляк. Ви говорите без акценту.

Лейтенант замислився на хвилину. Здавалося, що перукареві слова кинули на його обличчя тінь смутку. Потім він відповів, і голос його звучав майже грубо:

— Я ваш земляк. Десять років тому мені лише одному з сім’ї вдалося втекти з цієї країни. Батьки, брати й сестри, родичі потрапили в газові печі Освенціму.

Офіцер пішов, лишивши Бруно самого обмірковувати його зізнання. Той почувався так, немов щойно дістав ляпаса. Його поривало наздогнати лейтенанта й переконати його в своїй непричетності. Пани в Нюрнберзі і такі, як цей Пулекс, винні в усьому, а він, Бруно, не має ніякого відношення до них, зовсім ніякого. Хіба сам він мало не став жертвою тих убивць? Спантеличений Бруно стояв якийсь час перед гаражем. Ким би вія став, якби професор прийняв пропозицію і влаштував його в себе перукарем? І хоч як Бруно доводив самому собі свою непричетність, страшні слова офіцера тернинками впилися в його тіло.

Він вивів машину з гаража. Хоч він і квапився, та заходився лагодити несправне вікно. Усунувши дефект, він увімкнув двигун і поїхав поволі доріжкою, посипаною жорствою. Перед головним порталом замку його спинив солдат. Бруно мусив зачекати, бо “джип”, який стояв із заведеним мотором перед головними сходами, повинен був од’їхати перший. За кермом він помітив лейтенанта.

Минуло кілька хвилин, потім відчинились великі двері, і на вулицю вийшов гурт офіцерів і цивільних. Поміж них — Бруно його ледве пізнав — був професор. На ньому був темний костюм, у правій руці він тримав шкіряну валізу і жваво розмовляв з двома чоловіками в цивільному. Один з офіцерів відчинив дверцята “джипа”, професор і обидва чоловіки сіли в машину.

Лейтенантові довелося проїжджати мимо Бруно. Так і побачились востаннє професор і піддослідний кролик. Фон Пулекс не видав жодним жестом, що впізнав свою жертву.

Бруно кинуло в дрож, коли він поглянув на товсті скельця окулярів. Куди вони відпровадять Пулекса? У Нюрнберг чи до своїх колег — заокеанських спеціалістів?

“Істоти за моїм образом і подобою…” Бруно стріпнувся, ніби в такий спосіб можна було скинути весь вантаж минулого. “Більше, — думав він, — я не дамся запрягти себе. Ясновидець, володіння світом — без мене. Я буду скромніший. Через три-чотири тижні, якщо все піде добре, у мене буде салон. Це й стане моїм світом”. Багато скла, мармуру і шліфовані дзеркала; кілька симпатичних перукарок, два-три учні, а знадвору — напис з хромованих літер: “Дамський і чоловічий перукар Бруно Плат”.

Переклад з німецької.