ПОДОРОЖІ
Олег Гусєв
ШІСТЬ ГОДИН НА СХІД
З японського щоденника
Тривога в порту Наріта
— Переведіть, будь ласка, свої годинники на шість годин уперед, — сказала стюардеса нашого Іл-62, що летів за маршрутом Москва — Токіо. — За кілька хвилин ми приземляємось у новому токійському аеропорту — Наріта.
Радянська делегація — двадцять п’ять посланців столиці України, — їхала в Японію з почесною і водночас відповідальною місією — провести традиційні Дні Києва в місті Кіото. На аеродромі нас зустрів представник Аерофлоту, запросив усіх пройти до автобуса.
— Від Наріти до Токіо, — сказав він, — близько сімдесяти кілометрів. Отже, зустріч із столицею Японії, якщо не буде автомобільних пробок у дорозі, відбудеться через півтори-дві години.
По завершенні митних формальностей, які тривали досить довго, ми рушили до стоянки машин. В аеропорту — сила-силенна поліцейських: стоять майже на кожному кроці — білий ремінь, гумова палиця, рація, широко розставлені ноги, суворий, недовірливий погляд. Про причину такої пильності ми скоро довідалися.
Річ у тім, що напередодні відкриття аеропорту відбулися масові демонстрації протесту селян, які проживають у селах поблизу Наріти. Їхнє невдоволення було викликане тим, що для будівництва великого аеронавігаційного комплексу уряд за безцінь вилучив у місцевих жителів чималі земельні ділянки, які в Японії ціняться буквально на вагу золота. Боротьба селян не мала успіху: аеропорт, який нині приймає найсучасніші повітряні лайнери з усіх куточків планети, з кожним роком розбудовується.
Однак протести мешканців Наріти не вщухають. У жорстоких сутичках між населенням і поліцією не раз лилася кров, палали машини представників влади, горіли бульдозери будівельників. П’ятеро вбитих, кілька тисяч поранених — такий результат багатолітньої боротьби в Наріті.
Майже зразу ж після відкриття Наріти, восени 1978 року, тобто в час нашого перебування в Японії, довкола аеропорту знову створилася грозова обстановка. Тисячі поліцейських на бронетранспортерах водою з брандспойтів розганяли демонстрантів, що продовжували боротися за свої знехтувані права.
Місцеві жителі, що виступають за закриття аеропорту, об’єднуються в товариство захисту навколишнього середовища, залучають до своїх лав усіх, хто підтримує їхні інтереси.
Тому так неспокійно у колись патріархальній Наріті, тому так радісно зітхаєш, подолавши перший кордон поліцейських на трасі аеропорт — Токіо. Проте, виявляється, радіти стрімкому бігу автобуса, що вирвався на автостраду, рано. Минає кілька хвилин, і машина знову скрегоче гальмами: цього разу її зупиняють уже не поліцейські, а “грошові” кордони. Шосе належить приватним підприємцям, за проїзд треба платити, машину через кожні тридцять-сорок кілометрів зупиняють. Плата на різних дорогах різна, але скрізь досить висока, тому кожна подорож по дорогах Японії обходиться недешево.
…Під’їжджаємо до Токіо. За вікнами автобуса миготять маленькі будиночки, що туляться один до одного вздовж траси.
Для житла рядового японця характерна сувора раціональність: воно здебільшого вважається лише нічним притулком господаря, який працює з раннього ранку до пізньої ночі. Бідняцькі халупи наскрізь просякли важкими затхлими випарами, запахами соєвої олії, на якій токійці смажать рибу. Тісні вулички сповнені галасом дітлахів, що ліктями відвойовують собі кожен метр, аби пограти у м’яча чи пострибати із скакалкою.
Це передмістя Токіо, одного з найбільших міст світу, міста-велетня, де дивно поєднуються хмарочоси наймодернішої архітектури і злиденні халупи.
Столиця Японії сяє по-східному яскравими барвами, вирує потоками машин, що мчать то на рівні третього-п’ятого поверхів, то в підземеллях — по вузлах переїздів, що обвивають, мов гігантські гадюки, багатоповерхові або приземкуваті квартали міста, головними повітряними воротами якого стала сповнена тривоги і неспокою гавань велетенських повітряних кораблів — Наріта.
Квіти до обеліска Рамзая
Дощ лив мов з відра, але підступна токійська спека, що не спадає навіть уночі, стала немовби ще дужча. Крізь рухому плівку, яка налипала на лобову шибку мікроавтобуса, що віз нас до одного з найвіддаленіших куточків японської столиці, було видно лише білі стрілки поворотів на асфальті та вогники легкових автомашин.
…З незвички стає моторошно, коли мчиш по токійських трасах. Транспортні естакади, які перетинають місто в усіх напрямках, давно вже не примха тих, хто прокладає нові магістралі Токіо. Це наполеглива вимога часу, породжена дедалі більшою дорожнечею на землю, на кожен клаптик поверхні столиці острівної держави, десятків її великих і малих міст.
Надзвичайна інтенсифікація руху, спричинена жорстокою конкуренцією, характерною для капіталістичного світу, а надто для країни, що в повному розумінні страждає від тісноти, породила тут багатоповерхові автошляхи і залізниці. Мільйони машин не тільки вкрай забруднюють атмосферу, але й насичують її такою какофонією звуків, що людина не може довго витримати цей жах цивілізації.
У поїздах, автобусах, метро часто-густо можна побачити пасажирів, які, щоб хоч якось захиститися від вуличного шуму, мерехтіння різнотонових звукових “барв”, надівають на очі своєрідні шори — темні пов’язки, затуляють вуха спеціальними пробками. У такий спосіб японці хоч захищаються від впливу середовища. А от як жити і працювати за таких умов тим, у кого під і над вікнами вдень і вночі гуркоче безупинна транспортна річка?
Токіо, цей велетень кам’яних джунглів, де сам тільки шум може стати причиною непоправних захворювань кожного, хто прибуває з більш-менш “тихих” куточків Японії, вражає районами найрізноманітнішої забудови — від легких старовинних дерев’яних будиночків до сучасних хмарочосів на сорок-п’ятдесят поверхів. Місто весь час будується. Однак це цілком природне явище аж ніяк не поліпшує комфорту його жителів. Діловий, магістральний і малоповерховий житловий типи забудови переплітаються тут у такі непропорційні клубки, що важко охопити поглядом усе це нагромадження бетону, сталі, дерева. Райдуга різнобарвних ієрогліфів на рекламних щитах, автомобільні переїзди через залізничні магістралі, містки й місточки — через річки, метро, високовольтні лінії, світлові вивіски, підсилені електронікою запрошення до кіно, театрів, барів — усе це, звичайно, впливає на нервову систему токійця, і тому він намагається в міру своїх сил захиститися від впливу кам’яного хижака.
Словом, бути токійцем нелегко: місто з кожним роком росте і вгору, і вшир, встановлюючи своєрідні рекорди по насиченості мешканцями, по кількості автокатастроф, по всяких відхиленнях від норми. Один із таких рекордів— рекорд забруднення повітря — не раз обговорювався на різних урядових рівнях, проте користі від нього поки що мало.
В одному з районів Токіо, через який ми проїжджали, впало в око-табло, встановлене перед залізничною станцією. Воно фіксує наявність у повітрі різних хімічних сполук. Жахливі то цифри. Але й без табло відчуваєш, наскільки отруйним може стати для людини тривале перебування у такій “атмосфері”. За даними токійського муніципалітету, наприклад, наприкінці літа 1978 року в місті було зареєстровано понад двадцять випадків захворювань, пов’язаних із шкідливим впли: вом довколишнього середовища.
У незвичній для нас насиченості лівобічного руху транспорту здавалося, що перший же поворот чи в’їзд на естакаду неминуче скінчиться катастрофою. Але водій— наш земляк, що працює в одній із радянських установ у Токіо, — не просто майстер своєї справи, а справжній ас найвищого рівня. І тому набагато швидше, ніж ми розраховували, машина вирвалася на дорогу до кладовища, де поховано уславленого радянського розвідника Героя Радянського Союзу Ріхарда Зорге — Рамзая.
…Чим ближче виїзд з міста, тим швидше рухається наш автобус. Ось промайнули на трасі кубічні нагромадження збудованих в останні кілька років хмарочосів, розцяцькованих чорною плиткою, циліндричні вежі багатоповерхових банків, строкаті дахи з черепиці, зроблені на зразок покрівлі старовинних крихітних хатинок. Усе це після одного з перших дощів, що “закривав” найгарячіше за останнє сторіччя японське літо 1978 року, після перетоптаного на порох засохлого листя дихало важким смородом. Пил і бруд, накопичений за літо, лишались на стінах навіть висотних будинків. Дощові потоки, потрапляючи під колеса нашої і ще тисяч машин, що мчали зверху, знизу і з обох боків переплетінь естакади, додавали “пари” до своєрідної лазні, на яку враз стала схожа атмосфера Токіо.
У такі хвилини виникає бажання якнайшвидше вирватися з обійм кам’яних спрутів-шляхів, вдихнути свіжого повітря.
Але що це? Куди поділися будівлі, що, мов зернята у кукурудзяному качані, тіснилися обіч шляху? Чому раптом у місті виявилося стільки вільної площі, правда, вільної не зовсім — її обнесено колючим дротом. Бетонні стовпи з написами англійською і японською мовами не лишають сумніву у тому, що хазяями цього величезного “клаптя” японської столиці є американські вояки. Військова база США. Їх у Японії багато десятків. Американські вояки зухвало поводяться на вулицях японських населених пунктів, окуповують кафе, бари, ресторани, вивішуючи на них власноручно зроблені написи: “Стороннім вхід заборонено”. І майже нікого не хвилює, що цими “сторонніми” виявляються саме ті, по чиїй землі сьогодні ходять непрошені гості з-за океану.
…Ряди колючого дроту, що виблискують під дощем міріадами крапель, білий дах чергової американської машини, з якої стежать за кожним автомобілем, що прямує трасою повз вхід до військової бази, лишаються позаду, і ось ми вже в’їжджаємо на територію кладовища, де поховано Ріхарда Зорге.
Теплий дощовий ранок. Могила Зорге наче сховалася в тіні дерев старовинного, майже безлюдного тієї вранішньої години кладовища. Ось і скромний гранітний обеліск; поряд з японськими ієрогліфами й німецькими літерами — напис російською, мовою: “Герой Радянського Союзу Ріхард Зорге”, Золота Зірка. І живі квіти.
— Вони тут завжди, — сказав служитель, який підійшов до нас.
Друзі Радянського Союзу в Японії з великою повагою говорять про людину, яка так багато зробила для того, щоб швидше згинула коричнева чума фашизму, щоб ніколи не повторилися ті жахи, які несла світові гітлерівська Німеччина та її союзники.
Не випадково на сірій гранітній плиті на могилі Зорге викарбувано слова: “Тут поховано героя, який віддав життя в боротьбі проти війни, за мир у всьому світі. Народився в Баку 1895 року. Приїхав до Японії 1933 року. Був заарештований в 1941 році. Страчений 7 листопада 1944 року”.
Як засвідчили очевидці, останніми словами, вимовленими патріотом перед стратою, були:
“Хай живе Комуністична партія, Радянський Союз, Червона Армія!”
…Дощ, який наче на замовлення вщух саме тоді, коли кияни покладали квіти до обеліска Рамзая, знову зашурхотів по нейлону парасольок, тільки-но посланці столиці України попрямували до машини. Повертались у Токіо мовчки.
Кожен із нас, захоплений героїчним подвигом мужнього патріота, думав про те, що тяжка, смертельно небезпечна робота Ріхарда Зорге наближала наш день, коли Радянська країна, міцно стоячи на принципових позиціях ленінської зовнішньої політики, впевнено прямує до все тіснішого зближення з усіма миролюбними народами світу, в тому числі і з народом Японії.
— Автобус біля готелю зупиняється об одинадцятій, через півгодини вирушаємо до Кіото, — пролунав голос водія, коли ми знову опинилися на гомінкій токійській вулиці, по якій кілька десятиліть тому, можливо, ходив і наш співвітчизник Ріхард Зорге.
Етюди Кіото
Засноване у 792–794 роках, місто Кіото кількасот років підряд було столицею Японії. Спочатку воно називалося Хейан і понад тисячу років було резиденцією імператора і важливим торговельним центром країни. Оточене невисокими, вкритими лісом горами, це півторамільйонне нині місто чудове за будь-якої пори року. Але особливо прекрасне воно осінніми вечорами, коли останнє проміння сонця забарвлює його в ніжний, рожевий колір, у якому поступово вимальовується мозаїка з численних вогнів реклами, освітлених вікон будинків, кафе й ресторанів, червоних цяток стоп-сигналів автомашин, що відбиваються в нешироких, мілководних річечках, закутих у бетон і схожих швидше на канали.
У вечірні години це типово східне місто — з великим розмаїттям барв, яскравим освітленням, пахощами страв і тихою, спокійною музикою, що ллється крізь нещільно причинені двері ресторанів. Та раптом цю ідилічну картину порушує сирена поліцейської машини, — десь викрито чергове пограбування, може, вбивство…
Одна, друга, п’ята поліцейські машини враз перекреслюють надії на відпочинок, і в кожного, хто опинився в ці хвилини там, куди примчали охоронці порядку, геть зникає бажання пройтися по вулицях міста.
А вранці газети, випереджаючи одна одну, у деталях описуватимуть вечірню пригоду; група хуліганів, розважаючись, кинула клапоть підпаленого паперу у відчинене вікно полишеної хазяїном машини. Місцева газета “Кіото сімбун” вмістила фото: палаючий автомобіль і люди, що в усі боки розбігаються від нього.
І такі пригоди у Кіото, у десятках інших міст Японії найчастіше припадають на вечірні години, коли, як нас попереджали працівники готелю, краще посидіти біля телевізора в номері, ніж іти милуватися екзотикою вечірнього міста. Та хіба всидиш у спеку біля телевізора! Відчиняєш вікна, двері, щоб протяг хоч трохи освіжив приміщення, й одразу біля порога виростає постать поліцейського з кийком на боці: “Зачиняйте, будь ласка, щільніше двері, замикайтеся, бо й у нашому готелі, хоча він охороняється, можуть статися крадіжки. А втім, дивіться самі — наше діло попередити…”
Що ж, попередження — річ добра… Залишається ввімкнути кондиціонер, замкнути двері, клацнути вимикачем телевізора, де по одній із кількох програм вам покажуть, як грабують, убивають, калічать людей, крадуть автомобілі, човни й літаки, як воюють у наш час і як билися у минулі століття самураї, а через кожні півтори-дві хвилини перервуть ці “захоплюючі” кінорозповіді не менш “захоплюючими”, на думку їхніх авторів, сюжетами про “найкраще пиво “Кірін”, “добру горілку — саке”, “прекрасний ананасовий сік”, які продаються там-то і там-то. І так — кілька годин підряд, до пізньої ночі, коли всі телекорпорації припиняють свою роботу, залишаючи очманілій від десятка переглянутих програм людині кілька годин сну перед напруженим робочим днем. “Телеперегляд до пізньої ночі — справа добровільна, — виголошують диктори, — кому треба дуже рано вставати — вимикайте апарат, якщо не хочете подивитись найголовніше в сьогоднішній програмі-виступ співачки…”
“Ну хто ж після такого запрошення вимкне апарат? — казали нам працівники готелю, водії. — Дивимося! Діти довго не засинають, не спить далеко за північ майже вся Японія. Це вже входить у звичку”. Так, входить — статистика, зокрема, відзначає й різке зниження продуктивності праці японців після кожної “зіркової” телепередачі.
Передачі багатьох заходів різноманітної програми Днів Києва у Кіото транслювалися не тільки у давній столиці Японії. Їх можна було побачити і по токійському телебаченню: транслювалися виступи солістів Київського театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка В. Ковтуна і Т. Таякіної, з екрана розповідали про досягнення Радянської України у сім’ї братніх республік Союзу РСР, з українськими піснями й танцями ознайомив глядачів ансамбль народного хору імені Г. Верьовки “Троїсті музики”. Ми бачили, як службовці готелю “Фудзіта”, котрі, здавалося, вже звикли до гостей з усіх куточків світу, збиралися біля телевізора, коли йшла програма, присвячена перебуванню в Японії киян — учасників традиційного свята дружби народів.
Взагалі прості трудівники на відміну від офіційних осіб, які часто явно стримували свої почуття, дуже сердечно вітали кожен виступ посланців Радянської країни. “Надзвичайним” називала місцева преса інтерес мешканців Кіото до кожного заходу Днів Києва. На виставці майстрів художньої творчості України в універмазі “Даймару”, наприклад, побували десятки тисяч кіотців.
Ущерть були заповнені концертні зали, шкільні кімнати, балетні класи, де відбувалися зустрічі з робітниками, студентами, вченими, представниками мистецтва.
За давньою доброю традицією громадськість префектури і міста Кіото підтримує не тільки на словах, а й на ділі, дружні відносини з Радянським Союзом. Її представники роблять чимало практичних кроків до того, щоб населення Кіото, трудівники інших міст Японії могли особисто зустрітися з посланцями Радянської країни,’ побачити, як живуть і працюють люди однієї з рівноправних республік-сестер — Української Радянської Соціалістичної Республіки. З 1971 року, коли були офіційно проголошені побратимські зв’язки Києва й Кіото, в обох містах побували не тільки делегації цих міст, а й спеціалізовані групи. Старша медична сестра лікарні “Мінамі” Еміко Хосой захоплено розповідала про те, як тепло приймав медичний персонал Київської лікарні імені Калініна гостей з Японії, оточивши їх сердечною увагою.
А про атмосферу зустрічі представників столиці нашої республіки з жителями Кіото дає уявлення лист мера Кіото, якого він надіслав на адресу Київського міськвиконкому.
“Мені дуже приємно, — писав мер, — повідомити про великий успіх Днів Києва у Кіото… Ми урочисто відсвяткували сьому річницю поріднення наших здружених міст.
Делегація Києва і муніципалітет Кіото спільними зусиллями успішно організували й провели вечір дружби наших міст, вечір майстрів мистецтв столиці республіки, а також виставку “Київ — столиця Радянської України”. Завдяки цьому жителі міста Кіото змогли ближче ознайомитися з трудовим життям киян. Зустрічі, які відбувалися за програмою Днів, допомогли поглибити дружні контакти між населенням обох міст. Я певен, що завдяки приїзду до нас делегації киян добросусідські взаємини, які налагодилися між нашими містами, матимуть дальший розвиток у дружбі народів СРСР і Японії”.
Про прагнення знайти шляхи дальшого зміцнення контактів у всіх галузях суспільного і економічного життя між нашими країнами у Японії доводилося чути не раз. У русі за зближення народів обох країн з японського боку дедалі активнішу участь беруть діячі комуністичної і соціалістичної партій країни, інших громадських організацій, профспілкові активісти, депутати парламенту, губернатори префектур, мери міст, учені, ділові люди. Цей рух набуває нині воістину загальнонаціонального характеру саме тому, що відіграє значну роль у стриманні антирадянських кампаній, протидіє спробам сил реакції зіпсувати радянсько-японські відносини.
Десятки великих центрів обох країн, які налічують мільйони жителів: Москва і Токіо, Ленінград і Осака, Сахалінська область і острів Хоккайдо, Хабаровський край і префектура Хього взаємовигідними справами доводять плодотворність розвитку контактів між обома країнами, реальну можливість іти далі в їх продовженні та поглибленні. Нині, крім Києва, постійні зв’язки з містами Японії підтримують ще 17 міст нашої країни. Далекосхідний порт Находка перший поріднився з японським містом Майдзуру ще в 1961 році.
У Кіото працюють два магазини радянської книги. З продавцем одного з них — тендітною молодою жінкою, яку звуть Марія, — довелося зустрітися не біля прилавка, а в автобусі з екскурсантами, де продавець виступала у не зовсім звичній для неї ролі перекладача. Старанно добираючи слова і раз у раз затинаючись, Марія пояснювала назву кожної вулиці й площі міста.
Коли туристи побігли фотографуватися на фоні храму, Марія сіла в затінку пальми і розповіла про себе.
Бажання вивчити російську мову у неї з’явилося давно. Марія цікавиться життям Радянської країни, читає видані в СРСР твори російських класиків, радянських авторів. Багато її подруг охоче користуються книгами, які пропонують своїм читачам представники товариства “Японія — СРСР”, що має найбільшу в країні бібліотеку російської і радянської літератури. Поширенню лінгвістичних знань сприяє також інститут російської мови.
— А от мені особисто знання російської, — з жалем промовила Марія, — вдається використовувати не часто. З радянськими людьми випадає поговорити далеко не кожного дня: багато роботи в книгарні, вдома — двоє дітей, а незабаром чекаємо ще поповнення. Отож доводиться з ранку до вечора крутитися мов муха в окропі, щоб заробити на життя, яке нестримно, місяць у місяць, дорожчає.
Одержавши інститутський диплом учителя, Марія довго шукала роботу за фахом. Так і не знайшовши її, пішла працювати до готелю, та й то лише на період масових туристських заїздів. Минуло літо, зменшився потік екскурсантів, і Марія знову лишилась без роботи. Вранці їй не було куди поспішати.
Врешті була змушена піти продавати морозиво. А незабаром пішла й звідти. Лише через кілька тижнів знайшла те місце, де працювати набагато цікавіше. Книги про радянську дійсність Марія читає з величезною увагою і по-доброму заздрить радянським мамам, діти яких оточені у нашій державі такою увагою.
І подумалось у цю хвилину: ми вже настільки звикли до всіх переваг, які гарантує громадянам СРСР соціалістичний лад, що інколи забуваємо про них. Справді, порівняймо долі двох жінок — представниць діаметрально протилежних світів — Марії з Кіото і Віри Василівни Шатілової, монтажниці київського виробничого об’єднання “Комуніст”.
Випускниця японського інституту, не знайшовши роботи за спеціальністю, погоджується на будь-яку, а монтажниця з “Комуніста” і не думає міняти своє робоче місце, на якому працює ось уже понад 25 років: вона звикла до свого заводу, не може жити поза колективом, де знайшла справжнє щастя, стала визнаним майстром своєї справи, передовою виробничницею. Понад десять років тому Шатілова удостоїлася високого звання Героя Соціалістичної Праці. Вона закінчила технікум радіоелектроніки, виховала двох синів. Як депутат Верховної Ради Української РСР В. В. Шатілова вже багато разів виїздила за кордон і, буваючи в країнах капіталу, завжди пересвідчувалась, у якому невигідному становищі порівняно з представниками “сильної” статі перебувають там рядові трудівниці.
Такі жінки, як Марія, що хоч зрідка мають можливість працювати, живуть більш-менш пристойно. Гірше безробітним, армія яких зростає рік у рік. Так, за даними статистичного бюро при канцелярії прем’єр-міністра Японії, влітку 1978 року, наприклад, число повністю безробітних становило 1 мільйон 150 тисяч чоловік. І тепер, на початку вісімдесятих років — їх понад мільйон чоловік. А за свідченням японських профспілок ці цифри ще вищі, як мінімум, утричі. И вони залишаються приблизно на цьому ж рівні вже кілька останніх років.
…Туристи, відкладавши десятки кадрів, повернулися до автобуса, і стомлений голос перекладачки, підсилений мікрофоном, знову запросив пасажирів подивитися праворуч, потім — ліворуч, ось на той міст, де неподалік височіє наш готель.
— Спасибі! — сказала Марія. — До побачення, дорогі гості.
“Дорогі гості, шановні друзі” — ці або подібні слова нам не раз доводилося чути у Кіото. Щиросерде ставлення кіотців до радянських людей проявлялось то в лагідній усмішці вчителя молодіжного навчального центру, то в букеті квітів, які з’являлися після того, як з номера виходила чергова-прибиральниця, то у привітних поглядах хлопчаків, які постійно оточували наш автобус і просили який-небудь радянський значок.
…Кожний ранок у чорно-білій висотній будівлі кіотського відділення “Бенк оф Токіо”, що розмістилася на одній з гомінких вулиць міста, починається з однакової процедури: струнка чорнява дівчина у службовому вбранні підходить до чорної дошки, яку прибито біля входу й, стрельнувши очима на поліцейського, починає працювати. На перший погляд, її обов’язки дуже прості — треба позначити на цьому фінансовому “дзеркалі” дня зміни, що сталися у курсах валюти минулої ночі, тобто наочно, у цифрах показати, наскільки змінилася порівняно з японською грошовою одиницею — ієною вартість американського долара чи англійського фунта, що можна отримати сьогодні за італійську ліру чи західнонімецьку марку.
Безпосередньо на очах перед відвідувачами банку розгортається своєрідна незапрограмована вистава — скільки сьогодні у відділенні “гостей”, стільки й здивованих облич. Коливання валютного курсу особливо боляче б’є по інтересах тих, у кого валюти обмаль. Чи не найважчим тягарем для трудівників залишається інфляція, що зростає у країні рік у рік. Вона доводить мільйони людей до відчаю, а багатьох навіть до самогубства.
Зовні все в приміщенні банку нібито тихо й мирно: спалахують цифри, хтось “горить”, хтось набиває на цьому кишеню — біржа діє цілодобово, фінансовий океан теж не знає штилю. А те, що десь ллються сльози й навіть кров, — нікого не дивує, що шалене прискорення коцвейєризації щодня збільшує армію безробітних у країні, — нікого не турбує. В японських містах часто-густо відбуваються мітинги під лозунгом: “Протестуємо проти звільнення робітників і службовців!”, на них нерідко виступає і молодь — представники двадцятирічних японців, які, згідно з законом, досягаючи цього віку, мають право брати участь у виборах. Знайти малокваліфікованій молоді роботу на японських фірмах надзвичайно важко — на одне робоче місце державного підприємства претендують по 10–12 чоловік. Чи варто говорити, як б’є — морально й матеріально — такий, з дозволу сказати, “конкурс” на стан людини, яка бажає почати самостійне життя?
..Коли кіотці призначають ділову зустріч, скажімо, біля нового міжнародного конференц-залу чи місцевого ресторану “Київ”, названого так на честь українського міста-побратима, вони, звичайно, попереджають співрозмовника: якщо не хочете запізнитись, то неодмінно виїздіть з запасом тридцять-сорок хвилин — автомобільний рух настільки “задавив” місто, що вчасно дістатись за тією чи іншою адресою дуже важко. І справді, “автопробки” стали справжнім лихом у транспортному житті міста, загальна довжина вулиць якого — кілька тисяч кілометрів. Особливо у скрутному становищі Кіото опинився у зв’язку з будівництвом першої у місті дванадцятикілометрової лінії метро.
Знявши з центральних вулиць трамвай, господарі міста вирішили прокладати підземну магістраль відкритим способом. Це, природно, на тривалий час створило перепони майже для всіх міських комунікацій, бо на багатьох вулицях автомобілі могли рухатися тільки в один бік, причому дуже повільно.
Метробудівці, які працювали на дуже обмежених площах, іноді буквально торкаючись спинами один одного, не встигали виконати намічене. І зовсім не тому, що їм бракувало знань і майстерності — про працелюбство рядового японця йде добра слава далеко за межами країни. Причина значно простіша — місту, як відзначали працівники муніципалітету, не вистачало коштів для прискорення будівництва метро. Через це воно стало до ладу значно пізніше, ніж планувалося. Про це кіотці не раз із занепокоєнням говорили своїм гостям.
А гостей у місті-пам’ятці класичної японської архітектури, живопису, театру, старовинного ручного виробництва, художнього карбування — безліч. Іноді навіть здається, що населення міста весь час бере участь в екскурсіях — то як гіди, то як… екскурсанти. Де б не побував — у старовинному Храмі тисячі будд чи в прекрасному парку, посадженому кілька сторіч тому для “коронованих осіб”, у холах палацу міжнародних конгресів чи на вуличці ремісників — скрізь бачиш людей, які фотографуються на фоні екзотичних споруд, малюють лабіринти вузьких вуличок, занотовують до блокноту дані про ту чи іншу архітектурну пам’ятку.
Тільки за один рік у Кіото буває близько сорока мільйонів туристів. Ті, хто мріяв відвідати понад 1700 буддійських та синтоїстських храмів міста, хто бажав зробити захоплюючі прогулянки по околицях, піднятися на мальовничі гори, що оточують Кіото, дістали всі ці послуги, природно, залишивши в місті багато мільярдів ієн: японський туризм коштує недешево.
Гомінкий потік туристів враз замовкає і тулиться до узбіччя вулиць, коли по магістралях Кіото мчать, включивши сирени, поліцейські автомобілі, а з динаміків, що встановлені на дахах автобусів, лунають вигуки протесту. Демонстранти не можуть погодитися з так званою “свободою” слова за японським зразком: масові виступи на вулицях, у парках завжди, як ми не раз мали змогу пересвідчитися, надійно контролюються поліцією, яка постійно обліковує всіх, на кого треба завести досьє неблагонадійності…
Традиційний “весняний наступ” трудящих з періодичністю зміни пір року переходить в осінній, не менш багатий на кількість демонстрацій протесту. Під час нашого перебування в Японії вони мали особливо високу напругу у зв’язку з дипломатичними акціями уряду країни, які привели до загострення міжнародного становища в усьому світі. Насамперед: ідеться про так званий японо-американський “договір безпеки” і договір з Пекіном. Ці документи викликали масу протестів широкої японської громадськості, вилились у багатолюдні демонстрації. Хвилі народного гніву зрештою допомогли повалити уряд Т. Фукуди…
Однак і нове керівництво країни продовжує у зовнішній політиці курс на співробітництво із Сполученими Штатами на базі японо-американського “договору безпеки”, хоч це партнерство інколи виходить японцям, як кажуть, боком. Внаслідок надзвичайного загострення суперечностей між Японією та її основними конкурентами — США і країнами Західної Європи — економіка країни не має стабільності в можливостях дальшого розширення зовнішньої торгівлі. Традиційні торговельні партнери країни все частіше погрожують закрити свої ринки для японських товарів, вимагаючи від неї “добровільного” обмеження експорту. А це, звичайно ж, не може сприяти швидкому покриттю державних боргів Японії, які досягли величезної суми. Вже тепер за темпами зростання видатків на озброєння Японія посідає одне з перших місць у світі.
Піддаючи гострій критиці антинародну фінансову політику свого уряду, демократична громадськість водночас висловлює впевненість, що японське керівництво зуміє зберегти самостійний, реалістичний курс у своїй політиці, не піддаючись впливу іззовні, який штовхає Японію на небезпечний шлях мілітаризації й ворожих Радянському Союзу дій.
Люди доброї волі Японії від щирого серця виступали й виступають за розвиток співробітництва й добросусідства з Радянським Союзом. У країні, як повідомляла преса, схвально були зустрінуті слова з доповіді на XXVI з’їзді КПРС товариша Л. І. Брежнєва про те, що “СРСР, як і раніше, за міцні, по-справжньому добросусідські відносини з Японією”.
…У Токіо й Кіото, Хіросімі й Осаці, у всіх інших малих і великих містах, де побували учасники Днів Києва, не раз доводилося чути про плодотворність дальшого розвитку контактів між обома нашими країнами. “Ми хочемо дружби з Радянським Союзом”, — пишуть японці у листах до Київського міськвиконкому, які надійшли до столиці УРСР у зв’язку з організацією “Днів Кіото у Києві” восени 1981 року. Одним із проявів реальних кроків у цьому напрямку є активна робота кіотського відділення товариства “Японія — СРСР”, члени якого на ділі доводять, що такі зв’язки варто розширювати з кожним роком. Про це свідчить не одна сторінка літопису дружби споріднених міст.
Київський інженер І. К. Волковинський, повернувшись із Країни Сходу Сонця, розповідав, якими корисними були для нього зустрічі з японськими колегами-автомобілістами. Водії й механіки Японії, які побували у Києві, де знайомилися з організацією роботи транспортного конвейєра столиці України, радо зустрічали киян у себе вдома. Люди праці й без перекладачів швидко знайшли спільну мову, коли, засукавши рукави, стали до машин.
У столиці Японії нам розповідали про “токійську третьяковську галерею”. Так називають створену тут постійну експозицію російського й радянського живопису. Президент популярної в країні картинної галереї “Гекоссо” пані Йоко Накамура, активний пропагандист радянського мистецтва в Японії, щороку організовує у різних містах виставки картин радянських майстрів. Крім того, пані Йоко написала кілька книжок про ро< сійських художників-класиків і радянських художників.
“Радість однієї людини стає більшою, коли вона передається багатьом людям”, — каже японське прислів’я. В цьому ще раз пересвідчуєшся, коли на далеких мери? Діанах зустрічаєшся з друзями нашої країни.
Візерунки на кімоно
Тільки-но поїзд Токіо — Кіото підійшов до перону гомінкого міста, як до пасажирів підбігли носії, серед яких своєю вправністю вирізнявся один — невисокий, у форменому кашкеті.
Підійшовши до візка, куди транспортувальник уже вмостив наші валізи, ми побачили під кашкетом носія туго заплетені коси. Не хотілося вірити очам: це була немолода жінка. Вже згорблена нелегкою працею, вона залишалася швидкою, чемною, добре обізнаною з головним своїм обов’язком — полегшувати працю пасажирам, які щойно прибули до міста. Жінка з табличкою носія на грудях швидко повезла свій триколісний транспорт до стоянки таксі, з такою ж вправністю кинула з візка у багажник автомобіля валізи і, дякуючи за кілька монет, покладених у її долоню, схилилась майже до землі в традиційному японському поклоні, водночас шукаючи очима чергового клієнта.
У Японії, як повідомляє статистика, жінки працюють не менше, а, як правило, більше від чоловіків не тільки вдома, а й на роботі. Заробітна платня у них різко відрізняється від представників “сильної половини” людства. На основному робочому місці чоловікам платять більше, ніж жінкам: береться до уваги те, що “сильна стать” рідше хворіє, отже, у чоловіків, як правило, більша фактична трудова віддача. Заради ж того, щоб збільшити віддачу рядового працівника, максимально взяти від нього все, на що той здатен, на Японських островах не зупиняються ні перед чим.
Зате й знайти роботу в Японії, а надто у таких великих містах, як Кіото, рік у рік усе важче: при постійному дефіциті робочих місць людина щосили тримається за будь-яку роботу.
Робітник з фабрики “Кавасіма”, перш ніж відповісти на запитання, скільки він заробляє на місяць, звернувся поглядом до свого шефа: мовляв, чи можна відірватись на хвильку від роботи? І коли тою ж малопомітною для стороннього ока мовою жестів дістав дозвіл, швидко подивився на годинник, а потім на співрозмовницю: “Щоб купити барвистий килим, над виготовленням якого я працюю в цьому цеху два дні, мені потрібно внести тримісячний заробіток. А що ж тоді їстиме моя сім’я — дружина, діти? Де вони житимуть?”
Пізніше нам переклали на мову цифр ці риторичні запитання: робітник з “Кавасіми” сорок процентів свого місячного заробітку має віддати за житло, левову частку-на харчування, медичне обслуговування, транспорт.
Розповіли нам і таку історію. На одному з робочих місць, де за зміну ткаля виготовляє всього два-три сантиметри особливо вишуканої тканини, треба весь час користуватися дещо дивним для сучасного виробництва “інструментом” — нігтем правиці. Тонюсінькі ниточки підвладні лише йому, лише тендітний дотик ткалі забезпечує надійність візерунку, неповторність малюнка.
Ткаля, у якої щойно народилася дитина, через кілька днів прийшла на зміну вся в сльозах: вона зламала ніготь, коли мила вдома підлогу: їй нічим працювати. Жінка мусила піти з цеху, знаючи, що допомоги їй чекати нема від кого.
Культ “сильної статі”, який чітко окреслюється у постійній покорі, що її проявляє японська жінка до свого чоловіка вже не перше тисячоліття, і сьогодні дає себе знати на архіпелазі. Його нерідко видно у сотнях зовнішніх ознак, що виявляються в стосунках японської родини. Традиційне виховання аж ніяк не сприяє прискоренню емансипації японських жінок. Рух жінок за право одержувати за однакову роботу таку ж платню, як одержують і чоловіки, за ширшу участь у громадському житті з кожним роком стає активнішим, проте розповсюджене у всьому світі поняття “тихі японки” наприкінці другої половини XX століття все ще живе.
Цілковита готовність жінки у всьому коритися своєму чоловікові, не перечити йому жодним словом, культивована в родинних стосунках, переноситься й на більшість інших відносин у суспільстві.
Запросивши вас у гості, кожен господар неодмінно покаже вам свій будинок, затишний садок з кам’яними скульптурами, але далеко не кожен познайомить із своєю дружиною чи дочкою: мовляв, жінка порається на кухні, потім її відрекомендую. Проте закінчується обід, прогулянка по садку, милування коропами, які показують свої жирні спини у воді маленького приватного озерця, а господині дому так і не вистачає, як правило, часу, щоб узяти участь у розмові з гостем. Тільки як уже гість прощається десь біля хвіртки, з дверей може визирнути зацікавлене обличчя “вічної подруги життя” чи її доньки, одягнених у скромні кімоно. Звичаї лишаються звичаями.
До речі, про кімоно, без якого ще кілька десятиліть тому не можна було уявити японську жінку. В цьому традиційному національному вбранні її все рідше побачиш на вулиці, а тим паче на робочому місці. Одна з причин цього, крім досить поширеного копіювання японцями європейського стилю в одязі, музиці, поведінці, полягає в тому, що кімоно сьогодні не тільки незручний для пересування, скажімо, велосипедом, вид одягу, а й досить дорогий.
На трикотажній фабриці у Кіото нам показали зразки продукції, що виробляється тут уже не перше десятиріччя. Серед вишуканих краваток, портьєр, килимів, які створюють золоті руки трудівниць — справжніх майстрів своєї справи, одне з найбільших за обсягом випуску місць займають широкі пояси для кімоно — найпривабливіший в усьому одязі елемент, що прикрашає вбрання. І найдорожчий.
Щоб придбати, наприклад, пояс для весільного кімоно, який теж виробляють на тутешній фабриці, майбутня наречена повинна працювати кілька років, щомісяця відкладаючи на покупку немалу суму. І це не тільки примха дівчини, яка збирається вийти заміж. Пояс на кімоно — своєрідна візитна картка суспільного стану його власниці. Особливо вишуканий, яскраво оздоблений пояс із дорогої тканини — ознака того, що наречена належить до заможної сім’ї. А вже простіший і вартістю всього кілька тисяч ієн свідчить про те, що майбутня супутниця життя — людина не вельми працьовита і може “підвести” на бурхливому життєвому шляху.
Цей досить своєрідний критерій оцінки особистих властивостей жінки змушує її не тільки вибиватися з сил, кілька років до шлюбу готуючи пристойне з її точки зору вбрання. Він, природно, дуже до вподоби фабрикантам, які виробляють ці “дрібнички” за цінами, що не можуть не здивувати, а потім і опечалити навіть найпрацьовитіших покупців. І все ж кімоно з яскравими поясами, виконаними на рівні витворів мистецтва, залишається традиційною мрією будь-якої японської школярки, яка, відвідуючи заняття в офіційному одязі, що складається з білої кофтинки й темної спідниці, снить тими солодкими хвилинами, коли вона почне складати гроші на своє весільне вбрання.
Вище йшлося про те, що носити кімоно у наш час не зовсім зручно, якщо маєш потребу скористатися таким поширеним у Японії транспортом, як велосипед. І це так — нині на вулицях країни, до краю насичених автомобільним транспортом, стає дедалі більше мотоциклістів і велосипедистів. Зі сходом сонця на вулицях великих міст з’являються сотні прихильників двоколісного транспорту. І це зовсім не данина моді, а суто життєва необхідність, викликана дорожнечею бензину й підвищенням платні за рух по приватних дорогах.
От і мчать вулицями японських міст і містечок велосипеди і легкі мопеди, за кермом яких найчастіше можна побачити заклопотаних домогосподарок з одним-двома малолітніми пасажирами й великою металевою сіткою-кошиком. Кожна іде в своїй справі, а найчастіше туди, де нібито щось продається трохи дешевше, ніж в іншому кварталі.
Поліцейський, побачивши такі велосипедні кортежі, звичним рухом дає їм “зелений” сигнал — адже не виключено, що, може, саме в цьому потоці “велодомогосподарок” котить і його дружина.
Очі такого “стража безпеки” мимоволі зазирають у кошики велосипедисток — цікаво, що везуть з його району жінки, які надаремно нізащо не витратять зайвої півсотні ієн.
Про “півсотні ієн” пишу не випадково, бо ця японська грошова одиниця, як правило, найменша з суми, за яку можна щось купити: скажімо, жувальну гумку. За одну ієну в Японії нічого не продають, ця невеличка алюмінієва монета може бути хіба що сувеніром для іноземного туриста. І все ж зекономити три-п’ять гривеників на черговій покупці — золоте правило домогосподарки. Життя простого трудівника Японії дорожчає з кожним днем, до того ж ціни на товари народного вжитку “стрибають” з такою шаленою швидкістю, що їх не наздогнати на жодному з велосипедів.
Серед домогосподарок, які будь-що стараються звести кінці з кінцями, шукаючи дешевших продуктів, певно, була й тридцятирічна Кеко Куроса, мати двох дітей. Як повідомлялося в японських газетах наприкінці літа 1978 року, ця жінка живцем спалила себе й своїх дітей у власному будинку. Її чоловік за кілька днів до трагедії сказав, що він не може повернути лихвареві взяту в нього під великі проценти позичку, й покинув сім’ю напризволяще. Кількість таких самогубств, пов’язаних із заборгованістю лихварям, останнім часом дуже зросла.
Опинитися в лабетах лихварів звичайному трудівнику Японії можна дуже легко. Кожен може звернутись до банківської контори і позичити кількасот тисяч ієн, зобов’язуючись письмовою розпискою повернути борг у точно зазначений строк. Часто-густо цього строку боржникові дотриматися не вдається: витрати на платне лікування, внесення значних сум за куплені в кредит телевізор, холодильник, кондиціонер швидко з’їдають гроші, відкладені на покриття боргу. Людина нервує, починає гірше працювати, захворює — це потребує нових витрат, нових грошей. А тим часом зростають проценти за невиплату давнього боргу, і через кілька місяців вчорашній “щасливий володар позики” змушений продавати все своє нажите важкою працею майно, щоб сплатити проценти за борг. Вихід з цього скрутного становища часто-густо буває один — самогубство.
Слід сказати, що становище жінок у Японії внаслідок активної боротьби трудящих країни за свої законні права поступово змінюється. Різні види громадського руху, в яких рядові трудівниці Японії теж беруть усе активнішу участь, безумовно, розковують їхню свідомість, зміцнюють прагнення добитися таких же прав, як і в чоловіків. Певних зрушень у цьому напрямку, звісно, вдається досягти — закон, наприклад, дає японським жінкам право на працю, але практично ці права використовуються далеко не повною мірою.
В залах ресторану “Київ” (названого так на честь столиці Української РСР), де відбувалася зустріч з учасниками Днів Києва у Кіото — членами офіційної делегації Київського міськвиконкому, ми побачили велику групу представниць ряду громадських організацій країни, які виступають за підтримання добросусідських відносин з СРСР. Про це йшлося у розмові з директором кіотського ресторану “Київ” паном Като, з його працівниками, про це вели мову й інші учасники зустрічі, запрошені кіотським відділенням товариства “Японія — СРСР”.
Характерна деталь — тільки за право входу до ресторану “Київ” кожен японський гість повинен був внести немалу суму. Чималі гроші коштує й обід. Проте зал був переповнений: учасники зустрічі з великим інтересом розглядали фотографії і картини, розвішані на стінах головного залу, висловлюючи захоплення широкими вулицями і проспектами столиці України, чудовими зеленими парками міста-героя. Хоча Кіото і вважається містом, багатим на зелені насадження, воно, проте, не може конкурувати у цьому з Києвом. У Кіото на кожного мешканця припадає значно менше зелених насаджень, ніж у столиці України.
Із загазованістю повітря в Кіото намагаються боротися: сині хмари диму від автомашин бачиш на вулицях порівняно рідко — за цим ретельно стежить поліція, проте ніякі фільтри поки що не можуть зменшити вихід в атмосферу невидимих, але теж дуже шкідливих газів. Очищення повітря міста, особливо в “години пік” — проблема проблем захисту довколишнього середовища, якою займаються вчені всієї країни. І трудівниці Японії, об’єднуючись у товариства, що намагаються організувати широку боротьбу проти забруднення атмосфери, землі й води, своїми виступами на захист середовища подають науковій громадськості посильну допомогу. Це прагнення цілком зрозуміле — хто як не матері всього світу одними з перших мають піклуватися про умови, в яких живуть не тільки вони самі, а і їхні діти. І тому не вітати таких починань сьогодні не може жодна людина доброї волі.
Ідеї ваші — гроші наші
Соціологи підрахували: один японець працює повільніше за американця, але десятеро японців виконують ту саму роботу швидше, аніж таке ж число американців. Наскільки точними були ці підрахунки, важко сказати, проте безперечним є факт максимальної організованості японських будівельників чи, скажімо, робітниць, які обслуговують конвейєри на підприємствах “Соні” — всесвітньовідомої фірми, яка випускає радіоприймачі, магнітофони, телевізори. Тому й не дивно, що порівняно дешеві японські вироби заповнюють магазини Сполучених Штатів Америки, країн Європи, Азії, Австралії. А це, в свою чергу, звичайно, не може подобатися місцевим фірмам тих країн, яких конкуренти з Японських островів, не соромлячись, виштовхують на манівці, незважаючи на великі відстані й митні кордони. Так з кожним роком посилюється конкуренція, скажімо, між країнами “спільного ринку” і Японією. Острівна країна дедалі швидшими темпами завойовує західноєвропейські ринки. Так, на початку 1979 року Японія контролювала сорок процентів західноєвропейського збуту радіо, магнітофонів, телевізорів, а така досить розвинена країна як Бельгія імпортує з Японії чотири п’ятих усієї побутової радіотехніки, майже четверту частину автомашин.
Спеціальна комісія Європейського економічного співтовариства назвала разючу цифру: сто європейських робітників залишаються без заробітку, коли країни, що входять до Європейського економічного співтовариства, купують кожну чергову тисячу японських автомобілів. Конкуренція між “спільним ринком” та Японією підриває життєвий рівень не лише європейських робітників, а і японських, яких теж нещадно експлуатують заради збагачення жменьки людей. Експансія на світових ринках, різке збільшення експорту деякий час допомагали компенсувати зниження попиту на товари у самій країні, але вже навесні 1980 року воно стало дуже помітне. А восени того ж року знизилися виробничі показники країни, зменшилася кількість замовлень з-за кордону. Це — тривожний симптом, і в найближчі роки, на думку спеціалістів, він прогресуватиме досить високими темпами.
Можна сказати, що тут проявляються кращі організаторські здібності однієї країни і гірші — іншої. Важко стати на той чи той бік торговельного бар’єру, який розділяє таких партнерів-конкурентів. Але факт лишається фактом: країна, в найкоротші строки перекупивши найкращі у світі ідеї, патенти й сировину, поступово йде до уповільнення темпів економічного росту. І одна з причин цього — мілітаристський ухил у її політиці.
Традиційна любов до праці, акуратність, досить висока внутрішня культура, притаманні в цілому японському народові, безперечно, сприяють подоланню таких труднощів, як спорудження сучасних висотних будинків на вкрай тісних майданчиках, в умовах перевантаженості шляхів, нестачі простору для розширення зеленої зони.
На вузькій смузі посеред вулиці, де будується метро, водночас працюють представники десятків професій. Нелегка, виснажлива тут праця. Це яскрава наочна ілюстрація безплановості забудови, характерна для всієї капіталістичної системи.
Все це, безперечно, не поліпшує життя рядового мешканця японських міст, який буквально задихається у тісноті, бруді, переплетінні транспортних естакад кам’яних джунглів. Навіть восени, коли спека трохи спадає, в атмосфері будь-якого більш-менш великого японського міста почуваєш себе не дуже добре: велика скупченість людей, автомобілів, гуркіт залізниць, звуки численних поліцейських сирен створюють дуже важку атмосферу.
Щоб пройти пішки у тому ж таки Кіото, скажімо, три-п’ять кілометрів, треба перед прогулянкою або після неї неодмінно прийняти холодний душ, кілька разів під час екскурсії завітати до магазину, де є кондиціонер, і випити не одну склянку холодної води, яка, до речі, продається тут у невеличких пляшечках і коштує недешево.
Водій таксі, який віз нас вузенькими вуличками передмістя Кіото, сказав, що, приїхавши на роботу, вже не залишає, як це робив кілька років тому, напризволяще свого мотоцикла, бо нічні злодії у нього вже вкрали один. Тепер він купив найдешевшу модель і щоразу тягне двоколісну машину на п’ятий поверх до своєї квартири, аби мати гарантію наступного ранку вчасно дістатися до стоянки свого таксі у протилежному кінці Кіото.
Своєрідним коментарем до розповіді водія стало зведення поліцейського управління Японії, яке потрапило 1978 року на сторінки світової преси: один мільйон двісті тисяч злочинів було вчинено в країні за одинадцять місяців року. Третину з них вчинили люди, які вже не раз вдавалися саме до такого способу, аби не вмерти з голоду. А решта сімдесят процентів? Статистика країни не наводить точних даних, але зазначає, що в Японії, за неповними підрахунками, налічується щонайменше сто вісім тисяч бандитів, об’єднаних у 2 502 гангстерських синдикати.
На великому стенді біля фешенебельного кіотського готелю “Фудзіта” я бачив члена одного з таких синдикатів. Сфотографований анфас і в профіль молодик по-звірячому вирячив очі просто в об’єктив фотокамери. А поруч на знімку — його скривавлена жертва. Гід, який прокоментував знімки, сказав, що тільки минулої ночі у районі готелю було вбито трьох жінок і чотирьох юнаків. Фотографію одного з тих, на кого впала підозра, вивісили на стенді. “Та чи впіймають його колись взагалі, ніхто не знає. У нас щодо цього є вже сумний особистий досвід”, — додав перекладач.
Чого-чого, а такого досвіду кіотцям та мешканцям десятків інших міст і сіл Японії не позичати. Загальне “безрадісне й напружене становище в країні”, як зазначалося у зверненні голови Генеральної ради профспілок Японії до трудящих, зумовлене “структурною економічною кризою”. Один із шляхів зміни існуючого становища, як підкреслювалось у зверненні, — активізація боротьби трудящих країни проти масових звільнень з роботи, низької заробітної платні й, що також важливо, проти “раціоналізації виробництва”. Цей процес капіталістичні магнати використовують як могутній засіб боротьби з тими трудящими, яким уже за сорок. Він дуже хвилює представників середнього віку і найбільше — жінок.
Виснажлива, багатогодинна праця, яка висмоктує всі сили, не залишає майже ніяких світлих перспектив на майбутнє. Тому сьогодні, коли відходить у минуле горезвісне японське харакірі — прилюдне самогубство за допомогою меча, яким самураї розпорювали собі живіт, — все частіше повідомляється про випадки добровільного отруєння вихлопними газами в автомобілі, який було куплено в кредит і за який нічим платити.
Кількість самогубств у Японії з кожним роком збільшується. Одна з причин цього полягає в тому, що, згідно з віковим цензом, заведеним на більшості підприємств, п’ятдесят п’ять років — це вік, який дає підстави автоматично звільнити людину з роботи, і вона у розпачі часто-густо накладає на себе руки. І це вже для країни не є дивиною.
Дзвін Хіросіми
Перебуваючи в Японії, хочеться неодмінно відвідати місто, про трагедію якого знає весь світ. Воно, наче міфічний Фенікс, постало буквально з попелу і промовляє до розуму цивілізованого світу: “Люди, не повторіть страшного злочину минулого!”
У Хіросімі волає навіть каміння: “Народи, захистіть мир!”, “Хіросіма не повинна повторитись”. Багато хіросімців і тепер, через 37 років після атомного опромінення, переживають його жахливі наслідки: хворіють і вмирають, народжують дітей, хворих на невиліковні виразки, спричинені впливом радіації.Ось чому дзвін Хіросіми, що нагадує світові про жах ядерної війни, гуде, не стихаючи, цілу добу, ось чому тисячі й тисячі юних японців щодня навішують на пам’ятник маленькій дівчинці Садако, яка загинула від променевої хвороби через кілька років після атомного бомбардування, паперових журавликів, сподіваючись, що ці символи безтурботного дитинства зможуть якось захистити у майбутньому таких, як вона, малюків, бо закриють своїми крилами жахливе й всепоглинаюче світло ядерного вибуху.
Різномовний гомін, що відлунює з ранку до вечора перед входом до музею у парку Миру, вмить замовкає, коли відвідувачі переступають поріг, мабуть, найтрагічнішого в світі меморіалу.
Дівчина-гід вручає кожному портативний магнітофон і пропонує натиснути відповідну рідній мові іноземця клавішу. На плівці записано розповідь про те, що сталося на цьому місці 6 серпня 1945 року. В напруженій тиші, порушуваній лише клацанням магнітофонів, повільно посуваєшся від стенда до стенда, де виставлено те, що лишилось після американського атомного нападу. “У небі над Хіросімою, — чути в навушниках, — з’явилося три американських літаки…”
У добре виданому проспекті, який складається із фотографій і кількох карт, що розповідають про вулиці й площі міста — жертви першого в світі атомного бомбардування, — тільки на одному знімку зображено “атомний будинок”: над річкою здіймається кістяк багатоповерхової споруди колишньої промислової виставки, зруйнованої смертоносним вибухом.
У тексті проспекту наводяться цікаві відомості про Хіросіму, її історію. Мигтять зображення пагод, храмів, широких оновлених вулиць, багатоповерхових готелів, струнких пальм і яскравих квітів у парках вдруге народженого міста. А ось і згадка про трагедію, що приголомшила світ. “У серпні 1945 року над Хіросімою вибухнула (зверніть увагу — яка делікатна термінологія!) атомна бомба”. І жодних подробиць!
Годі шукати їх у проспекті, де всупереч традиції не зазначено ні друкарні, ні фірми, що його видала. І читач може собі думати що завгодно, навіть те, що атомна бомба, яка принесла смерть Хіросімі, вибухнула зовсім випадково.
Цей “тонкий” викрутас видавців — данина славнозвісним східним хитрощам, до них, досить охочі деякі японські редактори, котрі прагнуть будь-що вигородити американських вандалів XX століття в очах нових поколінь, а то й взагалі приховати адресу конкретних винуватців трагедії двох японських міст — Хіросіми й Нагасакі.
Дивним усе це здається тут, на багатостраждальній, обпаленій атомним полум’ям землі Хіросіми, на землі, де нетактовне, необережне слово, гучний сміх звучать як образа святої пам’яті двохсот тисяч хіросімців, що згоріли у пекельному полум’ї, як приниження людської гідності багатьох десятків тисяч тих, хто й сьогодні відчуває на собі невигойні наслідки ядерної катастрофи. Видно, декому дуже не хочеться зберегти у звичайної людини пам’ять про жахливе минуле, натомість примусити її не помічати того небезпечного становища, у яке поставила себе тепер країна. На її території, де розміщено велику кількість військових баз США, багато і тих, що мають на озброєнні ядерні ракети. Японія, яка зазнала жахливої атомної катастрофи, країна, де люди постійно вимагають ліквідації японо-американського військового союзу, збільшує витрати на війну, виділяє “для оборони” велетенські суми.
“Хитрощі” японських політиків, їхні намагання примусити молоде покоління забути гірке минуле країни, часто-густо разюче очевидні.
Не можна у зв’язку з цим забути один випадок, що вразив нас під час екскурсії по музею. В одному з меморіальних залів кілька школярів весело стрибали довкола манекенів, обвішаних рештками одягу. Зблід, побачивши це, ветеран війни, що був у складі групи радянських екскурсантів, однак екскурсовод сприйняв дитячі витівки як належне…
Не хочеться думати, що цей випадок у хіросімському меморіалі характерний для юного покоління японців. Буквально за кілька хвилин, пройшовши вузеньким місточком на протилежний берег річки, де зловісною химерою здіймаються руїни “атомного будинку”, ми побачили біля потрісканих стін таку сценку: школяр-підліток, міцно тримаючи за руку дівчинку й хлопчика років семи, докладно щось їм пояснював, показуючи рукою то на підперті металевою арматурою руїни колишньої промислової палати, то на фотографію сходів банку “Сумімото”, де відбився силует людини, перетвореної атомним вибухом на пару, то на меморіальний камінь, на якому викарбувано скорботні рядки.
Широко розплющивши очі, діти слухали, а потім хлопчик підійшов до каменя й поклав біля нього гвоздику. Вона була червона і ясна, немов сонце, під промінням якого хіросімці зуміли не лише відбудувати місто, але й зробити його гарним, просторим, проклавши саме там, де пронісся атомний смерч, широкий проспект Миру.
Щогодини в свята і в будні тут проходять десятки екскурсійних автобусів з тисячами людей. Магістраль вирує стривоженими голосами представників різних народів, які, ступаючи обпаленою атомним вогнем землею, мимоволі уповільнюють ходу і з особливою увагою вслухаються в слова, що звучать з портативних магнітофонів: “Після вибуху над містом близько двох годин, мжичив чорний дощ, потоки якого залишили темні незмивні смуги на світлому бетоні будівель — зверніть іувагу на цю навіки заплямовану стіну… Ще й тепер |витягають з тіла хіросімців, тих, що вижили після атомної катастрофи, уламки скла, розсіяні вибухом на багато тисяч метрів… Подивіться знімки цієї операції… Після заходу сонця, коли все місто Хіросіма догорало, небо ще довго багряніло загравами пожеж… Це була геєна вогненна двадцятого століття”, — коментує кожен крок по музею голос, записаний на стрічці. І, здається, навіть цей механічний екскурсовод жахається — так багато тут обгорілих облич, так багато нош, на яких поранених доставляли у госпіталі. Сплющені монети, годинник з однією стрілкою, що зупинилася в мить атомного удару…
А диктор веде далі: “Того дня було так багато загиблих, що не вистачало навіть пального, щоб спалити трупи, які почали швидко розкладатися…”
Такого не забути ніколи, й це дає відчути голос магнітофонного екскурсовода, який, на відміну від авторів райдужного проспекту, все ж називає нам точну адресу винуватців атомного страхіття.
Навіть вологої японської осені дуже спекотно на площі біля музею Миру, де високо в небо злітають схожі на низки перлів струмені водограїв. Чорняві малюки годують у холодку пальм голубів, вітер колише паперові журавлики. Закохані, не помічаючи нікого, горнуться одне до одного, продавець запрошує купувати морозиво, на річці біля “атомного будинку” катаються у човні любителі прогулянок. І над цією тишею, в якій ледь чути потріскування полум’я Вічного вогню, раптом лунає низький звук. Це до темного, масивного дзвону в парку напроти споруди, що пережила атомне бомбардування, знову підбігли діти. Раз-другий шарпонули за мотузку, прив’язану до колоди, що править за язик дзвона, і над площею звучить реквієм.
Нікому з відвідувачів цих священних місць не забороняється вдарити у великий дзвін Хіросіми. Навколо темної бронзи — білі, жовті, чорні руки. Великі, мозолясті, й зовсім маленькі, дитячі, до яких, доки є життя на планеті, тягнеться кожна мати, кожен батько, щоб захистити їх від біди, й на хвилину не замовкає дзвін Хіросіми, тривожно нагадуючи всьому світові, що в багатьох куточках планети все ще є сили, які намагаються знову розпалити смертоносний атомний вогонь. Саме проти цих сил, відзначали під час зустрічі з членами нашої делегації звичайні японці й прогресивно настроєні керівники міст, заводів, фабрик, виступають миролюбні кола в усьому світі, провідне місце серед яких займає Радянський Союз. І тому подальше зміцнення дружніх відносин з такою країною, як СРСР, незважаючи на часом зовсім протилежний для обох країн підхід до розв’язання тих чи інших питань, є життєво необхідним для Японії, бо воно дає можливість ще більше зміцнювати лави тих, хто разом веде боротьбу за мир у всьому світі, за роззброєння.
…У центрі відродженого міста під склепінням пам’ятника жертвам Хіросіми стоїть гранітна урна з прізвищами загиблих в атомному полум’ї. “Спіть спокійно, — написано в ній, — ми ніколи не допустимо повторення атомної війни”. Як урочиста присяга живих звучать ці прості слова, бо в них — близьке й зрозуміле кожній людині прагнення до загального миру на землі.
З особливою силою це прагнення виявилося у дні 35-річчя від дня американських атомних бомбардувань, коли Хіросіма приймала делегатів Всесвітньої конференції руху проти ядерної загрози. Ця зустріч відбувалася під лозунгами, які вимагали припинення гонки ядерних озброєнь, повної заборони ядерної зброї й надання допомоги всім, хто постраждав від американських ядерних “грибів”.
Штрихи до портрета
Що не кажіть, а три фотоапарати через плече плюс сумка з об’єктивами — все ж таки забагато для однієї людини, коли стовпчик кіотського термометра піднявся за цифру 35 за Цельсієм, а вологість досягла майже максимального рівня. Проте забуваєш навіть про спеку й важку ношу, коли потрапляєш до того чи іншого “екзоту” — парку чи пагоди, про які вже не раз читав напередодні поїздки до Японії, які бачив на численних фотографіях. Бажання не тільки побачити, а й неодмінно зафіксувати на плівці найцікавіше примушує забувати про втому.
Фотоштрихи до портрета Японії ніби переносять на знайомі площі й вулиці, мости й міста, відроджують у пам’яті обличчя тих, з ким звела доля під час подорожі.
Ось перекладач пан Фудзіта або, як усі його називають, Фудзіта-сан. Уже не раз він побував у Москві, Ленінграді, в інших містах Радянського Союзу. Завжди діяльний, рухливий Фудзіта-сан встигає буквально скрізь: допомогти директорові Українського художнього фонду А. Морозу швидше впоратися з розташуванням експонатів виставки “Київ — столиця Радянської України”, яку було підготовлено для експонування у великому універмазі Кіото “Даймару”, встигнути з членами нашої делегації взяти участь у традиційній чайній церемонії — випити склянку зеленого духмяного напою і при цьому показати кожному з гостей, як треба вмоститися на татамі — світлому маті з рисової соломи, щоб зручно тримати у долонях чашку чаю.
Фудзіта-сан завжди з’являється перед нами наче з-під землі, коли раптом треба було внести якісь зміни в програму огляду місцевого зоопарку чи зробити подорож по Внутрішньому Японському морю на поромі, який незабаром має відходити від одного з приміських причалів Хіросіми. Завжди заклопотаний і разом з тим надзвичайно пунктуальний, він ніколи й нікуди не запізнюється, хоча й не має власного автомобіля: “Тойота” коштує дуже дорого — раз, — загинає він пальці, — бензин недешевий — два, стоянка — теж — три, гараж — чотири і т. д.”
Працюючи вже не перший десяток років, Фудзіта-сан, звичайно, зібрав деяку суму “на чорний день”. Він, як і мільйони його співвітчизників, відкладає гроші і “на останній похід”. При цих словах Фудзіта-сан підняв пальця до неба й усміхнувся: “В Японії треба намагатись померти красиво. Так, так, хоча й неприємна ця тема для кожного з нас, — сказав Фудзіта-сан, — але ми звертаємось до неї без тіні смутку, бо знаємо, як дорого коштує місце на кладовищі. Тому й заощаджуємо ієни заздалегідь, щоб бути, як то кажуть, на висоті свого становища навіть тоді, коли нам це вже, м’яко кажучи, ні до чого. Така вже у нас традиція, а з традиціями в Японії не жартують”.
І справді, багата на традиції — на добрі й на лихі — ця країна. Якщо одні — на зразок горезвісного харакірі — поступово зникають, то інші, навпаки, щороку набирають все більшої популярності. Згадаймо хоча б захоплення пішим і автомобільним туризмом, яке, зрештою, мало не кожного японця приводить до підніжжя славнозвісної Фудзіями — застиглого вулкана витонченої форми, який не так просто побачити, наприклад, восени, коли він ховається за небесні хмари й земну пилюку, на яку дуже щедрою стала місцевість, де здіймається цей красень-велетень.
Або захоплення всієї нації велосипедами, мотоциклами, автомобілями. Починаючи з двох-трьох років, японські діти зручно вмощуються у сідлі дво— чи триколісних велосипедів, не полишаючи їх уже до школи, розвивають свій потяг в учнівські роки й потім — далі. Цікаво, що малюки-велосипедисти сміливо вливаються в транспортні потоки міста. “Хто спритніший, дужчий, хто постійно дотримується правил вуличного руху — той залишиться у безпеці”, — промовляють рекламні щити, пропагуючи нові моделі важких мотоциклів і зовсім крихітних міні-візків. Але статистика дорожніх пригод з трагічними наслідками фіксує випадки, від яких буквально холоне кров, бо за цифрами вбитих і поранених, які щодня з’являються на електрофікованих табло в центрі Токіо та інших великих містах — прізвища загиблих, серед яких багато дітей.
Прислів’я: “Хоч бачить око, та зуб не йме” мимоволі згадуєш, коли бачиш на вітрині невеличкого ресторанчика просто неба пишнобокі яблука поряд з великим, апетитним на вигляд омаром чи підсмаженими креветками: ці та багато інших складових ресторанного меню, як правило, ніколи не демонструються потенціальному покупцеві у природному вигляді — їх зроблено з пластмаси, і на вигляд ці страви з обіду японського трудівника дуже апетитні.
Тут до речі буде згадати про таку практичну рису національного характеру японців, як виняткова бережливість, повага до всього того, що вирощено з великою сумлінністю на малесеньких клаптиках землі японського селянина. “Ні крихти на смітник, все подане до столу треба використати тільки за призначенням”, — цього правила суворо дотримуються у кафе і фешенебельних ресторанах, у вагоні-ресторані швидкого поїзда Токіо-Хіросіма й на борту міжконтинентального літака. Й така схильність до економії у всьому — не чергова кампанія по зберіганню національного добра, а традиція, яка підтримується і закликами до заощадження кожної зернини чи краплі молока, і високими цінами на продукти харчування. І робиться це явно не для того, щоб дотримуватися науково обгрунтованої дієти, а все з тією ж метою: взяти найбільшу ціну саме на тих виробах чи продуктах, які користуються попитом. Тому, наприклад, у вагоні-ресторані швидкого поїзда вам запропонують “європейський біфштекс”, який тільки за назвою відповідає своєму далекому родичеві, бо вартість його у шість-сім разів вища за ціну звичайного обіду, що для японця складається з невеличкої чашки рису й томатного чи якогось іншого соку. Тому м’ясо тут часто-густо продають у магазинах не кілограмами, а порціями по 100–200 грамів, загорнутими у целофан. А коштує воно вдвічі, а то й утричі дорожче, ніж у нас. Таке ж становище й з молоком, маслом. Про розміри порційних страв годі й казати. Вони за нашими нормами надто малі.
…Побувати в “країні храмів”, як називають Японію, й не завітати хоча б до кількох з них, було б непростимою помилкою. І от ми, вихопивши якусь часинку з нашої вкрай насиченої програми, простуємо під склепіння однієї з найбільших у Кіото культових споруд — храму “Сандзюсан гендо”. На відміну від, скажімо, слов’янських храмів, японські вражають насамперед своїми досить скромними розмірами. Це, як правило, дерев’яні споруди, покриті розлогими дахами з загнутими краями, спочатку вони навіть дещо розчаровують, бо ми уявляли їх зовсім іншими. Проте зблизька бачиш, який талант мали будівничі, що, використовуючи місцеві матеріали, в основному японську сосну-криптомерію, досягли великої виразності у кожній деталі чи картині храму. Особливо витончені дерев’яні скульптури древніх божеств. Зроблені з єдиного шматка стовбура, вони вражають чималими розмірами. Довгі ряди скульптур, настільки однакових, що здається, ніби вони зійшли з одного конвейєра.
Великий потяг до прекрасного, помножений на неабияку майстерність, зробили своє — наче живі, виструнчилися один біля одного дерев’яні будди, на які відвідувачі понавішували амулетів, щоб запобігти хворобі чи фінансовому краху. Безліч амулетів, безліч свічок і свічечок, які наповнюють димом усе приміщення, але щось ніхто ще не бачив, щоб їх священною дією мов рукою зняло ті біди, з якими приходять люди до цього та інших храмів.
Парки й сади Кіото — це особливо складне, виняткове мистецтво. Філософський сад, наприклад, не має на своїй території жодного дерева, замість дерев тут у пісок посаджено каміння. Багата фантазія авторів цього саду шістсот років тому розставила кам’яні брили так, що людина, спостерігаючи цей, на перший погляд, хаотичний малюнок, мимоволі починає думати про сенс життя, в якому тільки хіба що ось це каміння має право на вічність.
Побували ми і в імператорському саду біля старого палацу, де восени дерева різних порід ніби вбираються у веселкове вбрання. Не можна не захоплюватися талантом роботящих рук, які створили ці чудеса на островах Японського архіпелагу, як не можна не думати про те, що протягом століть цими унікальними пам’ятками милувалися виключно панівні кола.
Упізнати представників їх у строкатому натовпі вулиць за одягом, манерою поведінки важко — як то кажуть, не той тепер пішов пан, щоб хизуватися своїм багатством на людях. Справжнє своє обличчя вони намагаються сховати якомога далі від людського ока. Той, хто володіє капіталом у сучасній Японії, тільки тоді знімає маску “демократа”, коли, залишаючись віч-на-віч із такими ж, як і сам, майже повністю розкриває свої справжні наміри.
Так було, наприклад, восени 1978 року, коли, обговорюючи деталі “договору про мир і дружбу” між Китаєм і Японією, представники японських панівних кіл схвально кивали головами на пропозиції пекінських лідерів про те, щоб “Японія була під прикриттям ядерних сил США”. Ще б пак: хто-хто, а японські підприємці, зацікавлені в налагодженні у країні воєнного бізнесу, безсумнівно, добряче нагріють на цьому руки. Адже ще 1975 року їм було передано списки китайських замовлень на воєнну техніку. Такі факти — не виняток. Вони не можуть не переконувати кожного, кому дорогий мир, у тому, що, сприяючи переозброєнню Китаю, японська панівна верхівка знову повторює помилки минулих років, не звертаючи уваги на дуже важкі для всієї нації уроки історії, і активно штовхає Японію на небезпечний шлях конфронтації з міжнародними прогресивними силами.
Газета “Акахата”, коментуючи заяви Китаю про переговори японських і китайських воєначальників, про спільні для обох країн точки зору, підкреслювала, що ними “підтверджуються побоювання, що японо-китайський “договір про мир і дружбу” неодмінно веде до створення напіввоєнного союзу між США, Японією і Китаєм”.
Проте миролюбні прогресивні кола японської громадськості з кожним роком усе більше загострюють боротьбу з реакційними силами, провідну роль в якій відіграє Комуністична партія Японії.
Як відомо, у грудні 1979 року у Кремлі відбулася зустріч делегації КПРС на чолі з Генеральним секретарем ЦК КПРС, Головою Президії Верховної Ради СРСР товаришем Л. І. Брежнєвим і делегації Комуністичної партії Японії, очолюваної Головою Президії ЦК КПЯ К. Міямото.
Сторони, як відзначалось у пресі, висловились за тісне співробітництво КПРС та КПЯ в боротьбі за мир, демократію і соціальний прогрес.
У спільній Заяві про переговори делегацій КПРС і КПЯ, зокрема, вказано на небезпеку гонки озброєнь, особливо ядерної. Сторони знову підтвердили необхідність і невідкладність дальшого розвитку боротьби за розрядку міжнародного напруження, загальне роззброєння, передусім за повну заборону ядерної зброї, укладення міжнародної угоди про заборону застосування ядерної зброї.
Поліпшення відносин між двома країнами, підкреслюється у спільній Заяві, відповідає корінним інтересам народів Радянського Союзу і Японії, інтересам миру й безпеки в Азії й в усьому світі.
Ростуть поруч
Уявити Японію без сакури неможливо: хоча був і не сезон цвітіння цього екзотичного дерева, ніжні квіти його зустрічали нас на плакатах, панно, на щитах реклами, які прикрашають вітрини магазинів, концертні зали. Люблять цю ніжну японську вишню не тільки на далеких Японських островах. З сакурою, як з доброю знайомою, зустрічаєшся й у Києві. В центрі столиці республіки, біля Київського університету, поряд мирно ростуть українська вишня і японська сакура. Щовесни їхні гілки, тісно сплітаючись, ніжно рожевіють неповторним цвітом. Нашим країнам можна і треба жити в мирі й дружбі, думається щоразу, коли бачиш це сусідство.
“Ми, радянські люди, — казав на одній із зустрічей у Японії Герой Соціалістичної Праці письменник Михайло Стельмах, — робимо й будемо робити все від нас залежне, щоб, як коріння цих двох дерев, все тісніше перепліталося добре, мирне коріння дружби всіх країн світу, в тому числі і Японії”.
Ці слова пригадуються мені щоразу, коли йду повз червоні стіни Київського університету або чую мелодію пісні “Знову цвітуть каштани”, яку так тепло, задушевно виконували під час наших зустрічей у Японії артистки народного ансамблю Кіото в супроводі своїх золотозвучних струнних інструментів…
У столиці України нещодавно з’явився новий сквер — Японський. Він виріс на вулиці Кіото, яка названа так на честь порідненого з Києвом давнього японського міста. На найвиднішому місці сквера, де стоїть тепер пам’ятний знак у формі японської пагоди — дарунок киянам від муніципалітету Кіото — посаджено дерево дружби — київський каштан. Його садили разом з киянами і кіотці, вбачаючи в цій символічній акції ще одне підтвердження думки про те, що справжня дружба не знає відстаней.
Тривога в порту Наріта
— Переведіть, будь ласка, свої годинники на шість годин уперед, — сказала стюардеса нашого Іл-62, що летів за маршрутом Москва — Токіо. — За кілька хвилин ми приземляємось у новому токійському аеропорту — Наріта.
Радянська делегація — двадцять п’ять посланців столиці України, — їхала в Японію з почесною і водночас відповідальною місією — провести традиційні Дні Києва в місті Кіото. На аеродромі нас зустрів представник Аерофлоту, запросив усіх пройти до автобуса.
— Від Наріти до Токіо, — сказав він, — близько сімдесяти кілометрів. Отже, зустріч із столицею Японії, якщо не буде автомобільних пробок у дорозі, відбудеться через півтори-дві години.
По завершенні митних формальностей, які тривали досить довго, ми рушили до стоянки машин. В аеропорту — сила-силенна поліцейських: стоять майже на кожному кроці — білий ремінь, гумова палиця, рація, широко розставлені ноги, суворий, недовірливий погляд. Про причину такої пильності ми скоро довідалися.
Річ у тім, що напередодні відкриття аеропорту відбулися масові демонстрації протесту селян, які проживають у селах поблизу Наріти. Їхнє невдоволення було викликане тим, що для будівництва великого аеронавігаційного комплексу уряд за безцінь вилучив у місцевих жителів чималі земельні ділянки, які в Японії ціняться буквально на вагу золота. Боротьба селян не мала успіху: аеропорт, який нині приймає найсучасніші повітряні лайнери з усіх куточків планети, з кожним роком розбудовується.
Однак протести мешканців Наріти не вщухають. У жорстоких сутичках між населенням і поліцією не раз лилася кров, палали машини представників влади, горіли бульдозери будівельників. П’ятеро вбитих, кілька тисяч поранених — такий результат багатолітньої боротьби в Наріті.
Майже зразу ж після відкриття Наріти, восени 1978 року, тобто в час нашого перебування в Японії, довкола аеропорту знову створилася грозова обстановка. Тисячі поліцейських на бронетранспортерах водою з брандспойтів розганяли демонстрантів, що продовжували боротися за свої знехтувані права.
Місцеві жителі, що виступають за закриття аеропорту, об’єднуються в товариство захисту навколишнього середовища, залучають до своїх лав усіх, хто підтримує їхні інтереси.
Тому так неспокійно у колись патріархальній Наріті, тому так радісно зітхаєш, подолавши перший кордон поліцейських на трасі аеропорт — Токіо. Проте, виявляється, радіти стрімкому бігу автобуса, що вирвався на автостраду, рано. Минає кілька хвилин, і машина знову скрегоче гальмами: цього разу її зупиняють уже не поліцейські, а “грошові” кордони. Шосе належить приватним підприємцям, за проїзд треба платити, машину через кожні тридцять-сорок кілометрів зупиняють. Плата на різних дорогах різна, але скрізь досить висока, тому кожна подорож по дорогах Японії обходиться недешево.
…Під’їжджаємо до Токіо. За вікнами автобуса миготять маленькі будиночки, що туляться один до одного вздовж траси.
Для житла рядового японця характерна сувора раціональність: воно здебільшого вважається лише нічним притулком господаря, який працює з раннього ранку до пізньої ночі. Бідняцькі халупи наскрізь просякли важкими затхлими випарами, запахами соєвої олії, на якій токійці смажать рибу. Тісні вулички сповнені галасом дітлахів, що ліктями відвойовують собі кожен метр, аби пограти у м’яча чи пострибати із скакалкою.
Це передмістя Токіо, одного з найбільших міст світу, міста-велетня, де дивно поєднуються хмарочоси наймодернішої архітектури і злиденні халупи.
Столиця Японії сяє по-східному яскравими барвами, вирує потоками машин, що мчать то на рівні третього-п’ятого поверхів, то в підземеллях — по вузлах переїздів, що обвивають, мов гігантські гадюки, багатоповерхові або приземкуваті квартали міста, головними повітряними воротами якого стала сповнена тривоги і неспокою гавань велетенських повітряних кораблів — Наріта.
Квіти до обеліска Рамзая
Дощ лив мов з відра, але підступна токійська спека, що не спадає навіть уночі, стала немовби ще дужча. Крізь рухому плівку, яка налипала на лобову шибку мікроавтобуса, що віз нас до одного з найвіддаленіших куточків японської столиці, було видно лише білі стрілки поворотів на асфальті та вогники легкових автомашин.
…З незвички стає моторошно, коли мчиш по токійських трасах. Транспортні естакади, які перетинають місто в усіх напрямках, давно вже не примха тих, хто прокладає нові магістралі Токіо. Це наполеглива вимога часу, породжена дедалі більшою дорожнечею на землю, на кожен клаптик поверхні столиці острівної держави, десятків її великих і малих міст.
Надзвичайна інтенсифікація руху, спричинена жорстокою конкуренцією, характерною для капіталістичного світу, а надто для країни, що в повному розумінні страждає від тісноти, породила тут багатоповерхові автошляхи і залізниці. Мільйони машин не тільки вкрай забруднюють атмосферу, але й насичують її такою какофонією звуків, що людина не може довго витримати цей жах цивілізації.
У поїздах, автобусах, метро часто-густо можна побачити пасажирів, які, щоб хоч якось захиститися від вуличного шуму, мерехтіння різнотонових звукових “барв”, надівають на очі своєрідні шори — темні пов’язки, затуляють вуха спеціальними пробками. У такий спосіб японці хоч захищаються від впливу середовища. А от як жити і працювати за таких умов тим, у кого під і над вікнами вдень і вночі гуркоче безупинна транспортна річка?
Токіо, цей велетень кам’яних джунглів, де сам тільки шум може стати причиною непоправних захворювань кожного, хто прибуває з більш-менш “тихих” куточків Японії, вражає районами найрізноманітнішої забудови — від легких старовинних дерев’яних будиночків до сучасних хмарочосів на сорок-п’ятдесят поверхів. Місто весь час будується. Однак це цілком природне явище аж ніяк не поліпшує комфорту його жителів. Діловий, магістральний і малоповерховий житловий типи забудови переплітаються тут у такі непропорційні клубки, що важко охопити поглядом усе це нагромадження бетону, сталі, дерева. Райдуга різнобарвних ієрогліфів на рекламних щитах, автомобільні переїзди через залізничні магістралі, містки й місточки — через річки, метро, високовольтні лінії, світлові вивіски, підсилені електронікою запрошення до кіно, театрів, барів — усе це, звичайно, впливає на нервову систему токійця, і тому він намагається в міру своїх сил захиститися від впливу кам’яного хижака.
Словом, бути токійцем нелегко: місто з кожним роком росте і вгору, і вшир, встановлюючи своєрідні рекорди по насиченості мешканцями, по кількості автокатастроф, по всяких відхиленнях від норми. Один із таких рекордів— рекорд забруднення повітря — не раз обговорювався на різних урядових рівнях, проте користі від нього поки що мало.
В одному з районів Токіо, через який ми проїжджали, впало в око-табло, встановлене перед залізничною станцією. Воно фіксує наявність у повітрі різних хімічних сполук. Жахливі то цифри. Але й без табло відчуваєш, наскільки отруйним може стати для людини тривале перебування у такій “атмосфері”. За даними токійського муніципалітету, наприклад, наприкінці літа 1978 року в місті було зареєстровано понад двадцять випадків захворювань, пов’язаних із шкідливим впли: вом довколишнього середовища.
У незвичній для нас насиченості лівобічного руху транспорту здавалося, що перший же поворот чи в’їзд на естакаду неминуче скінчиться катастрофою. Але водій— наш земляк, що працює в одній із радянських установ у Токіо, — не просто майстер своєї справи, а справжній ас найвищого рівня. І тому набагато швидше, ніж ми розраховували, машина вирвалася на дорогу до кладовища, де поховано уславленого радянського розвідника Героя Радянського Союзу Ріхарда Зорге — Рамзая.
…Чим ближче виїзд з міста, тим швидше рухається наш автобус. Ось промайнули на трасі кубічні нагромадження збудованих в останні кілька років хмарочосів, розцяцькованих чорною плиткою, циліндричні вежі багатоповерхових банків, строкаті дахи з черепиці, зроблені на зразок покрівлі старовинних крихітних хатинок. Усе це після одного з перших дощів, що “закривав” найгарячіше за останнє сторіччя японське літо 1978 року, після перетоптаного на порох засохлого листя дихало важким смородом. Пил і бруд, накопичений за літо, лишались на стінах навіть висотних будинків. Дощові потоки, потрапляючи під колеса нашої і ще тисяч машин, що мчали зверху, знизу і з обох боків переплетінь естакади, додавали “пари” до своєрідної лазні, на яку враз стала схожа атмосфера Токіо.
У такі хвилини виникає бажання якнайшвидше вирватися з обійм кам’яних спрутів-шляхів, вдихнути свіжого повітря.
Але що це? Куди поділися будівлі, що, мов зернята у кукурудзяному качані, тіснилися обіч шляху? Чому раптом у місті виявилося стільки вільної площі, правда, вільної не зовсім — її обнесено колючим дротом. Бетонні стовпи з написами англійською і японською мовами не лишають сумніву у тому, що хазяями цього величезного “клаптя” японської столиці є американські вояки. Військова база США. Їх у Японії багато десятків. Американські вояки зухвало поводяться на вулицях японських населених пунктів, окуповують кафе, бари, ресторани, вивішуючи на них власноручно зроблені написи: “Стороннім вхід заборонено”. І майже нікого не хвилює, що цими “сторонніми” виявляються саме ті, по чиїй землі сьогодні ходять непрошені гості з-за океану.
…Ряди колючого дроту, що виблискують під дощем міріадами крапель, білий дах чергової американської машини, з якої стежать за кожним автомобілем, що прямує трасою повз вхід до військової бази, лишаються позаду, і ось ми вже в’їжджаємо на територію кладовища, де поховано Ріхарда Зорге.
Теплий дощовий ранок. Могила Зорге наче сховалася в тіні дерев старовинного, майже безлюдного тієї вранішньої години кладовища. Ось і скромний гранітний обеліск; поряд з японськими ієрогліфами й німецькими літерами — напис російською, мовою: “Герой Радянського Союзу Ріхард Зорге”, Золота Зірка. І живі квіти.
— Вони тут завжди, — сказав служитель, який підійшов до нас.
Друзі Радянського Союзу в Японії з великою повагою говорять про людину, яка так багато зробила для того, щоб швидше згинула коричнева чума фашизму, щоб ніколи не повторилися ті жахи, які несла світові гітлерівська Німеччина та її союзники.
Не випадково на сірій гранітній плиті на могилі Зорге викарбувано слова: “Тут поховано героя, який віддав життя в боротьбі проти війни, за мир у всьому світі. Народився в Баку 1895 року. Приїхав до Японії 1933 року. Був заарештований в 1941 році. Страчений 7 листопада 1944 року”.
Як засвідчили очевидці, останніми словами, вимовленими патріотом перед стратою, були:
“Хай живе Комуністична партія, Радянський Союз, Червона Армія!”
…Дощ, який наче на замовлення вщух саме тоді, коли кияни покладали квіти до обеліска Рамзая, знову зашурхотів по нейлону парасольок, тільки-но посланці столиці України попрямували до машини. Повертались у Токіо мовчки.
Кожен із нас, захоплений героїчним подвигом мужнього патріота, думав про те, що тяжка, смертельно небезпечна робота Ріхарда Зорге наближала наш день, коли Радянська країна, міцно стоячи на принципових позиціях ленінської зовнішньої політики, впевнено прямує до все тіснішого зближення з усіма миролюбними народами світу, в тому числі і з народом Японії.
— Автобус біля готелю зупиняється об одинадцятій, через півгодини вирушаємо до Кіото, — пролунав голос водія, коли ми знову опинилися на гомінкій токійській вулиці, по якій кілька десятиліть тому, можливо, ходив і наш співвітчизник Ріхард Зорге.
Етюди Кіото
Засноване у 792–794 роках, місто Кіото кількасот років підряд було столицею Японії. Спочатку воно називалося Хейан і понад тисячу років було резиденцією імператора і важливим торговельним центром країни. Оточене невисокими, вкритими лісом горами, це півторамільйонне нині місто чудове за будь-якої пори року. Але особливо прекрасне воно осінніми вечорами, коли останнє проміння сонця забарвлює його в ніжний, рожевий колір, у якому поступово вимальовується мозаїка з численних вогнів реклами, освітлених вікон будинків, кафе й ресторанів, червоних цяток стоп-сигналів автомашин, що відбиваються в нешироких, мілководних річечках, закутих у бетон і схожих швидше на канали.
У вечірні години це типово східне місто — з великим розмаїттям барв, яскравим освітленням, пахощами страв і тихою, спокійною музикою, що ллється крізь нещільно причинені двері ресторанів. Та раптом цю ідилічну картину порушує сирена поліцейської машини, — десь викрито чергове пограбування, може, вбивство…
Одна, друга, п’ята поліцейські машини враз перекреслюють надії на відпочинок, і в кожного, хто опинився в ці хвилини там, куди примчали охоронці порядку, геть зникає бажання пройтися по вулицях міста.
А вранці газети, випереджаючи одна одну, у деталях описуватимуть вечірню пригоду; група хуліганів, розважаючись, кинула клапоть підпаленого паперу у відчинене вікно полишеної хазяїном машини. Місцева газета “Кіото сімбун” вмістила фото: палаючий автомобіль і люди, що в усі боки розбігаються від нього.
І такі пригоди у Кіото, у десятках інших міст Японії найчастіше припадають на вечірні години, коли, як нас попереджали працівники готелю, краще посидіти біля телевізора в номері, ніж іти милуватися екзотикою вечірнього міста. Та хіба всидиш у спеку біля телевізора! Відчиняєш вікна, двері, щоб протяг хоч трохи освіжив приміщення, й одразу біля порога виростає постать поліцейського з кийком на боці: “Зачиняйте, будь ласка, щільніше двері, замикайтеся, бо й у нашому готелі, хоча він охороняється, можуть статися крадіжки. А втім, дивіться самі — наше діло попередити…”
Що ж, попередження — річ добра… Залишається ввімкнути кондиціонер, замкнути двері, клацнути вимикачем телевізора, де по одній із кількох програм вам покажуть, як грабують, убивають, калічать людей, крадуть автомобілі, човни й літаки, як воюють у наш час і як билися у минулі століття самураї, а через кожні півтори-дві хвилини перервуть ці “захоплюючі” кінорозповіді не менш “захоплюючими”, на думку їхніх авторів, сюжетами про “найкраще пиво “Кірін”, “добру горілку — саке”, “прекрасний ананасовий сік”, які продаються там-то і там-то. І так — кілька годин підряд, до пізньої ночі, коли всі телекорпорації припиняють свою роботу, залишаючи очманілій від десятка переглянутих програм людині кілька годин сну перед напруженим робочим днем. “Телеперегляд до пізньої ночі — справа добровільна, — виголошують диктори, — кому треба дуже рано вставати — вимикайте апарат, якщо не хочете подивитись найголовніше в сьогоднішній програмі-виступ співачки…”
“Ну хто ж після такого запрошення вимкне апарат? — казали нам працівники готелю, водії. — Дивимося! Діти довго не засинають, не спить далеко за північ майже вся Японія. Це вже входить у звичку”. Так, входить — статистика, зокрема, відзначає й різке зниження продуктивності праці японців після кожної “зіркової” телепередачі.
Передачі багатьох заходів різноманітної програми Днів Києва у Кіото транслювалися не тільки у давній столиці Японії. Їх можна було побачити і по токійському телебаченню: транслювалися виступи солістів Київського театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка В. Ковтуна і Т. Таякіної, з екрана розповідали про досягнення Радянської України у сім’ї братніх республік Союзу РСР, з українськими піснями й танцями ознайомив глядачів ансамбль народного хору імені Г. Верьовки “Троїсті музики”. Ми бачили, як службовці готелю “Фудзіта”, котрі, здавалося, вже звикли до гостей з усіх куточків світу, збиралися біля телевізора, коли йшла програма, присвячена перебуванню в Японії киян — учасників традиційного свята дружби народів.
Взагалі прості трудівники на відміну від офіційних осіб, які часто явно стримували свої почуття, дуже сердечно вітали кожен виступ посланців Радянської країни. “Надзвичайним” називала місцева преса інтерес мешканців Кіото до кожного заходу Днів Києва. На виставці майстрів художньої творчості України в універмазі “Даймару”, наприклад, побували десятки тисяч кіотців.
Ущерть були заповнені концертні зали, шкільні кімнати, балетні класи, де відбувалися зустрічі з робітниками, студентами, вченими, представниками мистецтва.
За давньою доброю традицією громадськість префектури і міста Кіото підтримує не тільки на словах, а й на ділі, дружні відносини з Радянським Союзом. Її представники роблять чимало практичних кроків до того, щоб населення Кіото, трудівники інших міст Японії могли особисто зустрітися з посланцями Радянської країни,’ побачити, як живуть і працюють люди однієї з рівноправних республік-сестер — Української Радянської Соціалістичної Республіки. З 1971 року, коли були офіційно проголошені побратимські зв’язки Києва й Кіото, в обох містах побували не тільки делегації цих міст, а й спеціалізовані групи. Старша медична сестра лікарні “Мінамі” Еміко Хосой захоплено розповідала про те, як тепло приймав медичний персонал Київської лікарні імені Калініна гостей з Японії, оточивши їх сердечною увагою.
А про атмосферу зустрічі представників столиці нашої республіки з жителями Кіото дає уявлення лист мера Кіото, якого він надіслав на адресу Київського міськвиконкому.
“Мені дуже приємно, — писав мер, — повідомити про великий успіх Днів Києва у Кіото… Ми урочисто відсвяткували сьому річницю поріднення наших здружених міст.
Делегація Києва і муніципалітет Кіото спільними зусиллями успішно організували й провели вечір дружби наших міст, вечір майстрів мистецтв столиці республіки, а також виставку “Київ — столиця Радянської України”. Завдяки цьому жителі міста Кіото змогли ближче ознайомитися з трудовим життям киян. Зустрічі, які відбувалися за програмою Днів, допомогли поглибити дружні контакти між населенням обох міст. Я певен, що завдяки приїзду до нас делегації киян добросусідські взаємини, які налагодилися між нашими містами, матимуть дальший розвиток у дружбі народів СРСР і Японії”.
Про прагнення знайти шляхи дальшого зміцнення контактів у всіх галузях суспільного і економічного життя між нашими країнами у Японії доводилося чути не раз. У русі за зближення народів обох країн з японського боку дедалі активнішу участь беруть діячі комуністичної і соціалістичної партій країни, інших громадських організацій, профспілкові активісти, депутати парламенту, губернатори префектур, мери міст, учені, ділові люди. Цей рух набуває нині воістину загальнонаціонального характеру саме тому, що відіграє значну роль у стриманні антирадянських кампаній, протидіє спробам сил реакції зіпсувати радянсько-японські відносини.
Десятки великих центрів обох країн, які налічують мільйони жителів: Москва і Токіо, Ленінград і Осака, Сахалінська область і острів Хоккайдо, Хабаровський край і префектура Хього взаємовигідними справами доводять плодотворність розвитку контактів між обома країнами, реальну можливість іти далі в їх продовженні та поглибленні. Нині, крім Києва, постійні зв’язки з містами Японії підтримують ще 17 міст нашої країни. Далекосхідний порт Находка перший поріднився з японським містом Майдзуру ще в 1961 році.
У Кіото працюють два магазини радянської книги. З продавцем одного з них — тендітною молодою жінкою, яку звуть Марія, — довелося зустрітися не біля прилавка, а в автобусі з екскурсантами, де продавець виступала у не зовсім звичній для неї ролі перекладача. Старанно добираючи слова і раз у раз затинаючись, Марія пояснювала назву кожної вулиці й площі міста.
Коли туристи побігли фотографуватися на фоні храму, Марія сіла в затінку пальми і розповіла про себе.
Бажання вивчити російську мову у неї з’явилося давно. Марія цікавиться життям Радянської країни, читає видані в СРСР твори російських класиків, радянських авторів. Багато її подруг охоче користуються книгами, які пропонують своїм читачам представники товариства “Японія — СРСР”, що має найбільшу в країні бібліотеку російської і радянської літератури. Поширенню лінгвістичних знань сприяє також інститут російської мови.
— А от мені особисто знання російської, — з жалем промовила Марія, — вдається використовувати не часто. З радянськими людьми випадає поговорити далеко не кожного дня: багато роботи в книгарні, вдома — двоє дітей, а незабаром чекаємо ще поповнення. Отож доводиться з ранку до вечора крутитися мов муха в окропі, щоб заробити на життя, яке нестримно, місяць у місяць, дорожчає.
Одержавши інститутський диплом учителя, Марія довго шукала роботу за фахом. Так і не знайшовши її, пішла працювати до готелю, та й то лише на період масових туристських заїздів. Минуло літо, зменшився потік екскурсантів, і Марія знову лишилась без роботи. Вранці їй не було куди поспішати.
Врешті була змушена піти продавати морозиво. А незабаром пішла й звідти. Лише через кілька тижнів знайшла те місце, де працювати набагато цікавіше. Книги про радянську дійсність Марія читає з величезною увагою і по-доброму заздрить радянським мамам, діти яких оточені у нашій державі такою увагою.
І подумалось у цю хвилину: ми вже настільки звикли до всіх переваг, які гарантує громадянам СРСР соціалістичний лад, що інколи забуваємо про них. Справді, порівняймо долі двох жінок — представниць діаметрально протилежних світів — Марії з Кіото і Віри Василівни Шатілової, монтажниці київського виробничого об’єднання “Комуніст”.
Випускниця японського інституту, не знайшовши роботи за спеціальністю, погоджується на будь-яку, а монтажниця з “Комуніста” і не думає міняти своє робоче місце, на якому працює ось уже понад 25 років: вона звикла до свого заводу, не може жити поза колективом, де знайшла справжнє щастя, стала визнаним майстром своєї справи, передовою виробничницею. Понад десять років тому Шатілова удостоїлася високого звання Героя Соціалістичної Праці. Вона закінчила технікум радіоелектроніки, виховала двох синів. Як депутат Верховної Ради Української РСР В. В. Шатілова вже багато разів виїздила за кордон і, буваючи в країнах капіталу, завжди пересвідчувалась, у якому невигідному становищі порівняно з представниками “сильної” статі перебувають там рядові трудівниці.
Такі жінки, як Марія, що хоч зрідка мають можливість працювати, живуть більш-менш пристойно. Гірше безробітним, армія яких зростає рік у рік. Так, за даними статистичного бюро при канцелярії прем’єр-міністра Японії, влітку 1978 року, наприклад, число повністю безробітних становило 1 мільйон 150 тисяч чоловік. І тепер, на початку вісімдесятих років — їх понад мільйон чоловік. А за свідченням японських профспілок ці цифри ще вищі, як мінімум, утричі. И вони залишаються приблизно на цьому ж рівні вже кілька останніх років.
…Туристи, відкладавши десятки кадрів, повернулися до автобуса, і стомлений голос перекладачки, підсилений мікрофоном, знову запросив пасажирів подивитися праворуч, потім — ліворуч, ось на той міст, де неподалік височіє наш готель.
— Спасибі! — сказала Марія. — До побачення, дорогі гості.
“Дорогі гості, шановні друзі” — ці або подібні слова нам не раз доводилося чути у Кіото. Щиросерде ставлення кіотців до радянських людей проявлялось то в лагідній усмішці вчителя молодіжного навчального центру, то в букеті квітів, які з’являлися після того, як з номера виходила чергова-прибиральниця, то у привітних поглядах хлопчаків, які постійно оточували наш автобус і просили який-небудь радянський значок.
…Кожний ранок у чорно-білій висотній будівлі кіотського відділення “Бенк оф Токіо”, що розмістилася на одній з гомінких вулиць міста, починається з однакової процедури: струнка чорнява дівчина у службовому вбранні підходить до чорної дошки, яку прибито біля входу й, стрельнувши очима на поліцейського, починає працювати. На перший погляд, її обов’язки дуже прості — треба позначити на цьому фінансовому “дзеркалі” дня зміни, що сталися у курсах валюти минулої ночі, тобто наочно, у цифрах показати, наскільки змінилася порівняно з японською грошовою одиницею — ієною вартість американського долара чи англійського фунта, що можна отримати сьогодні за італійську ліру чи західнонімецьку марку.
Безпосередньо на очах перед відвідувачами банку розгортається своєрідна незапрограмована вистава — скільки сьогодні у відділенні “гостей”, стільки й здивованих облич. Коливання валютного курсу особливо боляче б’є по інтересах тих, у кого валюти обмаль. Чи не найважчим тягарем для трудівників залишається інфляція, що зростає у країні рік у рік. Вона доводить мільйони людей до відчаю, а багатьох навіть до самогубства.
Зовні все в приміщенні банку нібито тихо й мирно: спалахують цифри, хтось “горить”, хтось набиває на цьому кишеню — біржа діє цілодобово, фінансовий океан теж не знає штилю. А те, що десь ллються сльози й навіть кров, — нікого не дивує, що шалене прискорення коцвейєризації щодня збільшує армію безробітних у країні, — нікого не турбує. В японських містах часто-густо відбуваються мітинги під лозунгом: “Протестуємо проти звільнення робітників і службовців!”, на них нерідко виступає і молодь — представники двадцятирічних японців, які, згідно з законом, досягаючи цього віку, мають право брати участь у виборах. Знайти малокваліфікованій молоді роботу на японських фірмах надзвичайно важко — на одне робоче місце державного підприємства претендують по 10–12 чоловік. Чи варто говорити, як б’є — морально й матеріально — такий, з дозволу сказати, “конкурс” на стан людини, яка бажає почати самостійне життя?
..Коли кіотці призначають ділову зустріч, скажімо, біля нового міжнародного конференц-залу чи місцевого ресторану “Київ”, названого так на честь українського міста-побратима, вони, звичайно, попереджають співрозмовника: якщо не хочете запізнитись, то неодмінно виїздіть з запасом тридцять-сорок хвилин — автомобільний рух настільки “задавив” місто, що вчасно дістатись за тією чи іншою адресою дуже важко. І справді, “автопробки” стали справжнім лихом у транспортному житті міста, загальна довжина вулиць якого — кілька тисяч кілометрів. Особливо у скрутному становищі Кіото опинився у зв’язку з будівництвом першої у місті дванадцятикілометрової лінії метро.
Знявши з центральних вулиць трамвай, господарі міста вирішили прокладати підземну магістраль відкритим способом. Це, природно, на тривалий час створило перепони майже для всіх міських комунікацій, бо на багатьох вулицях автомобілі могли рухатися тільки в один бік, причому дуже повільно.
Метробудівці, які працювали на дуже обмежених площах, іноді буквально торкаючись спинами один одного, не встигали виконати намічене. І зовсім не тому, що їм бракувало знань і майстерності — про працелюбство рядового японця йде добра слава далеко за межами країни. Причина значно простіша — місту, як відзначали працівники муніципалітету, не вистачало коштів для прискорення будівництва метро. Через це воно стало до ладу значно пізніше, ніж планувалося. Про це кіотці не раз із занепокоєнням говорили своїм гостям.
А гостей у місті-пам’ятці класичної японської архітектури, живопису, театру, старовинного ручного виробництва, художнього карбування — безліч. Іноді навіть здається, що населення міста весь час бере участь в екскурсіях — то як гіди, то як… екскурсанти. Де б не побував — у старовинному Храмі тисячі будд чи в прекрасному парку, посадженому кілька сторіч тому для “коронованих осіб”, у холах палацу міжнародних конгресів чи на вуличці ремісників — скрізь бачиш людей, які фотографуються на фоні екзотичних споруд, малюють лабіринти вузьких вуличок, занотовують до блокноту дані про ту чи іншу архітектурну пам’ятку.
Тільки за один рік у Кіото буває близько сорока мільйонів туристів. Ті, хто мріяв відвідати понад 1700 буддійських та синтоїстських храмів міста, хто бажав зробити захоплюючі прогулянки по околицях, піднятися на мальовничі гори, що оточують Кіото, дістали всі ці послуги, природно, залишивши в місті багато мільярдів ієн: японський туризм коштує недешево.
Гомінкий потік туристів враз замовкає і тулиться до узбіччя вулиць, коли по магістралях Кіото мчать, включивши сирени, поліцейські автомобілі, а з динаміків, що встановлені на дахах автобусів, лунають вигуки протесту. Демонстранти не можуть погодитися з так званою “свободою” слова за японським зразком: масові виступи на вулицях, у парках завжди, як ми не раз мали змогу пересвідчитися, надійно контролюються поліцією, яка постійно обліковує всіх, на кого треба завести досьє неблагонадійності…
Традиційний “весняний наступ” трудящих з періодичністю зміни пір року переходить в осінній, не менш багатий на кількість демонстрацій протесту. Під час нашого перебування в Японії вони мали особливо високу напругу у зв’язку з дипломатичними акціями уряду країни, які привели до загострення міжнародного становища в усьому світі. Насамперед: ідеться про так званий японо-американський “договір безпеки” і договір з Пекіном. Ці документи викликали масу протестів широкої японської громадськості, вилились у багатолюдні демонстрації. Хвилі народного гніву зрештою допомогли повалити уряд Т. Фукуди…
Однак і нове керівництво країни продовжує у зовнішній політиці курс на співробітництво із Сполученими Штатами на базі японо-американського “договору безпеки”, хоч це партнерство інколи виходить японцям, як кажуть, боком. Внаслідок надзвичайного загострення суперечностей між Японією та її основними конкурентами — США і країнами Західної Європи — економіка країни не має стабільності в можливостях дальшого розширення зовнішньої торгівлі. Традиційні торговельні партнери країни все частіше погрожують закрити свої ринки для японських товарів, вимагаючи від неї “добровільного” обмеження експорту. А це, звичайно ж, не може сприяти швидкому покриттю державних боргів Японії, які досягли величезної суми. Вже тепер за темпами зростання видатків на озброєння Японія посідає одне з перших місць у світі.
Піддаючи гострій критиці антинародну фінансову політику свого уряду, демократична громадськість водночас висловлює впевненість, що японське керівництво зуміє зберегти самостійний, реалістичний курс у своїй політиці, не піддаючись впливу іззовні, який штовхає Японію на небезпечний шлях мілітаризації й ворожих Радянському Союзу дій.
Люди доброї волі Японії від щирого серця виступали й виступають за розвиток співробітництва й добросусідства з Радянським Союзом. У країні, як повідомляла преса, схвально були зустрінуті слова з доповіді на XXVI з’їзді КПРС товариша Л. І. Брежнєва про те, що “СРСР, як і раніше, за міцні, по-справжньому добросусідські відносини з Японією”.
…У Токіо й Кіото, Хіросімі й Осаці, у всіх інших малих і великих містах, де побували учасники Днів Києва, не раз доводилося чути про плодотворність дальшого розвитку контактів між обома нашими країнами. “Ми хочемо дружби з Радянським Союзом”, — пишуть японці у листах до Київського міськвиконкому, які надійшли до столиці УРСР у зв’язку з організацією “Днів Кіото у Києві” восени 1981 року. Одним із проявів реальних кроків у цьому напрямку є активна робота кіотського відділення товариства “Японія — СРСР”, члени якого на ділі доводять, що такі зв’язки варто розширювати з кожним роком. Про це свідчить не одна сторінка літопису дружби споріднених міст.
Київський інженер І. К. Волковинський, повернувшись із Країни Сходу Сонця, розповідав, якими корисними були для нього зустрічі з японськими колегами-автомобілістами. Водії й механіки Японії, які побували у Києві, де знайомилися з організацією роботи транспортного конвейєра столиці України, радо зустрічали киян у себе вдома. Люди праці й без перекладачів швидко знайшли спільну мову, коли, засукавши рукави, стали до машин.
У столиці Японії нам розповідали про “токійську третьяковську галерею”. Так називають створену тут постійну експозицію російського й радянського живопису. Президент популярної в країні картинної галереї “Гекоссо” пані Йоко Накамура, активний пропагандист радянського мистецтва в Японії, щороку організовує у різних містах виставки картин радянських майстрів. Крім того, пані Йоко написала кілька книжок про ро< сійських художників-класиків і радянських художників.
“Радість однієї людини стає більшою, коли вона передається багатьом людям”, — каже японське прислів’я. В цьому ще раз пересвідчуєшся, коли на далеких мери? Діанах зустрічаєшся з друзями нашої країни.
Візерунки на кімоно
Тільки-но поїзд Токіо — Кіото підійшов до перону гомінкого міста, як до пасажирів підбігли носії, серед яких своєю вправністю вирізнявся один — невисокий, у форменому кашкеті.
Підійшовши до візка, куди транспортувальник уже вмостив наші валізи, ми побачили під кашкетом носія туго заплетені коси. Не хотілося вірити очам: це була немолода жінка. Вже згорблена нелегкою працею, вона залишалася швидкою, чемною, добре обізнаною з головним своїм обов’язком — полегшувати працю пасажирам, які щойно прибули до міста. Жінка з табличкою носія на грудях швидко повезла свій триколісний транспорт до стоянки таксі, з такою ж вправністю кинула з візка у багажник автомобіля валізи і, дякуючи за кілька монет, покладених у її долоню, схилилась майже до землі в традиційному японському поклоні, водночас шукаючи очима чергового клієнта.
У Японії, як повідомляє статистика, жінки працюють не менше, а, як правило, більше від чоловіків не тільки вдома, а й на роботі. Заробітна платня у них різко відрізняється від представників “сильної половини” людства. На основному робочому місці чоловікам платять більше, ніж жінкам: береться до уваги те, що “сильна стать” рідше хворіє, отже, у чоловіків, як правило, більша фактична трудова віддача. Заради ж того, щоб збільшити віддачу рядового працівника, максимально взяти від нього все, на що той здатен, на Японських островах не зупиняються ні перед чим.
Зате й знайти роботу в Японії, а надто у таких великих містах, як Кіото, рік у рік усе важче: при постійному дефіциті робочих місць людина щосили тримається за будь-яку роботу.
Робітник з фабрики “Кавасіма”, перш ніж відповісти на запитання, скільки він заробляє на місяць, звернувся поглядом до свого шефа: мовляв, чи можна відірватись на хвильку від роботи? І коли тою ж малопомітною для стороннього ока мовою жестів дістав дозвіл, швидко подивився на годинник, а потім на співрозмовницю: “Щоб купити барвистий килим, над виготовленням якого я працюю в цьому цеху два дні, мені потрібно внести тримісячний заробіток. А що ж тоді їстиме моя сім’я — дружина, діти? Де вони житимуть?”
Пізніше нам переклали на мову цифр ці риторичні запитання: робітник з “Кавасіми” сорок процентів свого місячного заробітку має віддати за житло, левову частку-на харчування, медичне обслуговування, транспорт.
Розповіли нам і таку історію. На одному з робочих місць, де за зміну ткаля виготовляє всього два-три сантиметри особливо вишуканої тканини, треба весь час користуватися дещо дивним для сучасного виробництва “інструментом” — нігтем правиці. Тонюсінькі ниточки підвладні лише йому, лише тендітний дотик ткалі забезпечує надійність візерунку, неповторність малюнка.
Ткаля, у якої щойно народилася дитина, через кілька днів прийшла на зміну вся в сльозах: вона зламала ніготь, коли мила вдома підлогу: їй нічим працювати. Жінка мусила піти з цеху, знаючи, що допомоги їй чекати нема від кого.
Культ “сильної статі”, який чітко окреслюється у постійній покорі, що її проявляє японська жінка до свого чоловіка вже не перше тисячоліття, і сьогодні дає себе знати на архіпелазі. Його нерідко видно у сотнях зовнішніх ознак, що виявляються в стосунках японської родини. Традиційне виховання аж ніяк не сприяє прискоренню емансипації японських жінок. Рух жінок за право одержувати за однакову роботу таку ж платню, як одержують і чоловіки, за ширшу участь у громадському житті з кожним роком стає активнішим, проте розповсюджене у всьому світі поняття “тихі японки” наприкінці другої половини XX століття все ще живе.
Цілковита готовність жінки у всьому коритися своєму чоловікові, не перечити йому жодним словом, культивована в родинних стосунках, переноситься й на більшість інших відносин у суспільстві.
Запросивши вас у гості, кожен господар неодмінно покаже вам свій будинок, затишний садок з кам’яними скульптурами, але далеко не кожен познайомить із своєю дружиною чи дочкою: мовляв, жінка порається на кухні, потім її відрекомендую. Проте закінчується обід, прогулянка по садку, милування коропами, які показують свої жирні спини у воді маленького приватного озерця, а господині дому так і не вистачає, як правило, часу, щоб узяти участь у розмові з гостем. Тільки як уже гість прощається десь біля хвіртки, з дверей може визирнути зацікавлене обличчя “вічної подруги життя” чи її доньки, одягнених у скромні кімоно. Звичаї лишаються звичаями.
До речі, про кімоно, без якого ще кілька десятиліть тому не можна було уявити японську жінку. В цьому традиційному національному вбранні її все рідше побачиш на вулиці, а тим паче на робочому місці. Одна з причин цього, крім досить поширеного копіювання японцями європейського стилю в одязі, музиці, поведінці, полягає в тому, що кімоно сьогодні не тільки незручний для пересування, скажімо, велосипедом, вид одягу, а й досить дорогий.
На трикотажній фабриці у Кіото нам показали зразки продукції, що виробляється тут уже не перше десятиріччя. Серед вишуканих краваток, портьєр, килимів, які створюють золоті руки трудівниць — справжніх майстрів своєї справи, одне з найбільших за обсягом випуску місць займають широкі пояси для кімоно — найпривабливіший в усьому одязі елемент, що прикрашає вбрання. І найдорожчий.
Щоб придбати, наприклад, пояс для весільного кімоно, який теж виробляють на тутешній фабриці, майбутня наречена повинна працювати кілька років, щомісяця відкладаючи на покупку немалу суму. І це не тільки примха дівчини, яка збирається вийти заміж. Пояс на кімоно — своєрідна візитна картка суспільного стану його власниці. Особливо вишуканий, яскраво оздоблений пояс із дорогої тканини — ознака того, що наречена належить до заможної сім’ї. А вже простіший і вартістю всього кілька тисяч ієн свідчить про те, що майбутня супутниця життя — людина не вельми працьовита і може “підвести” на бурхливому життєвому шляху.
Цей досить своєрідний критерій оцінки особистих властивостей жінки змушує її не тільки вибиватися з сил, кілька років до шлюбу готуючи пристойне з її точки зору вбрання. Він, природно, дуже до вподоби фабрикантам, які виробляють ці “дрібнички” за цінами, що не можуть не здивувати, а потім і опечалити навіть найпрацьовитіших покупців. І все ж кімоно з яскравими поясами, виконаними на рівні витворів мистецтва, залишається традиційною мрією будь-якої японської школярки, яка, відвідуючи заняття в офіційному одязі, що складається з білої кофтинки й темної спідниці, снить тими солодкими хвилинами, коли вона почне складати гроші на своє весільне вбрання.
Вище йшлося про те, що носити кімоно у наш час не зовсім зручно, якщо маєш потребу скористатися таким поширеним у Японії транспортом, як велосипед. І це так — нині на вулицях країни, до краю насичених автомобільним транспортом, стає дедалі більше мотоциклістів і велосипедистів. Зі сходом сонця на вулицях великих міст з’являються сотні прихильників двоколісного транспорту. І це зовсім не данина моді, а суто життєва необхідність, викликана дорожнечею бензину й підвищенням платні за рух по приватних дорогах.
От і мчать вулицями японських міст і містечок велосипеди і легкі мопеди, за кермом яких найчастіше можна побачити заклопотаних домогосподарок з одним-двома малолітніми пасажирами й великою металевою сіткою-кошиком. Кожна іде в своїй справі, а найчастіше туди, де нібито щось продається трохи дешевше, ніж в іншому кварталі.
Поліцейський, побачивши такі велосипедні кортежі, звичним рухом дає їм “зелений” сигнал — адже не виключено, що, може, саме в цьому потоці “велодомогосподарок” котить і його дружина.
Очі такого “стража безпеки” мимоволі зазирають у кошики велосипедисток — цікаво, що везуть з його району жінки, які надаремно нізащо не витратять зайвої півсотні ієн.
Про “півсотні ієн” пишу не випадково, бо ця японська грошова одиниця, як правило, найменша з суми, за яку можна щось купити: скажімо, жувальну гумку. За одну ієну в Японії нічого не продають, ця невеличка алюмінієва монета може бути хіба що сувеніром для іноземного туриста. І все ж зекономити три-п’ять гривеників на черговій покупці — золоте правило домогосподарки. Життя простого трудівника Японії дорожчає з кожним днем, до того ж ціни на товари народного вжитку “стрибають” з такою шаленою швидкістю, що їх не наздогнати на жодному з велосипедів.
Серед домогосподарок, які будь-що стараються звести кінці з кінцями, шукаючи дешевших продуктів, певно, була й тридцятирічна Кеко Куроса, мати двох дітей. Як повідомлялося в японських газетах наприкінці літа 1978 року, ця жінка живцем спалила себе й своїх дітей у власному будинку. Її чоловік за кілька днів до трагедії сказав, що він не може повернути лихвареві взяту в нього під великі проценти позичку, й покинув сім’ю напризволяще. Кількість таких самогубств, пов’язаних із заборгованістю лихварям, останнім часом дуже зросла.
Опинитися в лабетах лихварів звичайному трудівнику Японії можна дуже легко. Кожен може звернутись до банківської контори і позичити кількасот тисяч ієн, зобов’язуючись письмовою розпискою повернути борг у точно зазначений строк. Часто-густо цього строку боржникові дотриматися не вдається: витрати на платне лікування, внесення значних сум за куплені в кредит телевізор, холодильник, кондиціонер швидко з’їдають гроші, відкладені на покриття боргу. Людина нервує, починає гірше працювати, захворює — це потребує нових витрат, нових грошей. А тим часом зростають проценти за невиплату давнього боргу, і через кілька місяців вчорашній “щасливий володар позики” змушений продавати все своє нажите важкою працею майно, щоб сплатити проценти за борг. Вихід з цього скрутного становища часто-густо буває один — самогубство.
Слід сказати, що становище жінок у Японії внаслідок активної боротьби трудящих країни за свої законні права поступово змінюється. Різні види громадського руху, в яких рядові трудівниці Японії теж беруть усе активнішу участь, безумовно, розковують їхню свідомість, зміцнюють прагнення добитися таких же прав, як і в чоловіків. Певних зрушень у цьому напрямку, звісно, вдається досягти — закон, наприклад, дає японським жінкам право на працю, але практично ці права використовуються далеко не повною мірою.
В залах ресторану “Київ” (названого так на честь столиці Української РСР), де відбувалася зустріч з учасниками Днів Києва у Кіото — членами офіційної делегації Київського міськвиконкому, ми побачили велику групу представниць ряду громадських організацій країни, які виступають за підтримання добросусідських відносин з СРСР. Про це йшлося у розмові з директором кіотського ресторану “Київ” паном Като, з його працівниками, про це вели мову й інші учасники зустрічі, запрошені кіотським відділенням товариства “Японія — СРСР”.
Характерна деталь — тільки за право входу до ресторану “Київ” кожен японський гість повинен був внести немалу суму. Чималі гроші коштує й обід. Проте зал був переповнений: учасники зустрічі з великим інтересом розглядали фотографії і картини, розвішані на стінах головного залу, висловлюючи захоплення широкими вулицями і проспектами столиці України, чудовими зеленими парками міста-героя. Хоча Кіото і вважається містом, багатим на зелені насадження, воно, проте, не може конкурувати у цьому з Києвом. У Кіото на кожного мешканця припадає значно менше зелених насаджень, ніж у столиці України.
Із загазованістю повітря в Кіото намагаються боротися: сині хмари диму від автомашин бачиш на вулицях порівняно рідко — за цим ретельно стежить поліція, проте ніякі фільтри поки що не можуть зменшити вихід в атмосферу невидимих, але теж дуже шкідливих газів. Очищення повітря міста, особливо в “години пік” — проблема проблем захисту довколишнього середовища, якою займаються вчені всієї країни. І трудівниці Японії, об’єднуючись у товариства, що намагаються організувати широку боротьбу проти забруднення атмосфери, землі й води, своїми виступами на захист середовища подають науковій громадськості посильну допомогу. Це прагнення цілком зрозуміле — хто як не матері всього світу одними з перших мають піклуватися про умови, в яких живуть не тільки вони самі, а і їхні діти. І тому не вітати таких починань сьогодні не може жодна людина доброї волі.
Ідеї ваші — гроші наші
Соціологи підрахували: один японець працює повільніше за американця, але десятеро японців виконують ту саму роботу швидше, аніж таке ж число американців. Наскільки точними були ці підрахунки, важко сказати, проте безперечним є факт максимальної організованості японських будівельників чи, скажімо, робітниць, які обслуговують конвейєри на підприємствах “Соні” — всесвітньовідомої фірми, яка випускає радіоприймачі, магнітофони, телевізори. Тому й не дивно, що порівняно дешеві японські вироби заповнюють магазини Сполучених Штатів Америки, країн Європи, Азії, Австралії. А це, в свою чергу, звичайно, не може подобатися місцевим фірмам тих країн, яких конкуренти з Японських островів, не соромлячись, виштовхують на манівці, незважаючи на великі відстані й митні кордони. Так з кожним роком посилюється конкуренція, скажімо, між країнами “спільного ринку” і Японією. Острівна країна дедалі швидшими темпами завойовує західноєвропейські ринки. Так, на початку 1979 року Японія контролювала сорок процентів західноєвропейського збуту радіо, магнітофонів, телевізорів, а така досить розвинена країна як Бельгія імпортує з Японії чотири п’ятих усієї побутової радіотехніки, майже четверту частину автомашин.
Спеціальна комісія Європейського економічного співтовариства назвала разючу цифру: сто європейських робітників залишаються без заробітку, коли країни, що входять до Європейського економічного співтовариства, купують кожну чергову тисячу японських автомобілів. Конкуренція між “спільним ринком” та Японією підриває життєвий рівень не лише європейських робітників, а і японських, яких теж нещадно експлуатують заради збагачення жменьки людей. Експансія на світових ринках, різке збільшення експорту деякий час допомагали компенсувати зниження попиту на товари у самій країні, але вже навесні 1980 року воно стало дуже помітне. А восени того ж року знизилися виробничі показники країни, зменшилася кількість замовлень з-за кордону. Це — тривожний симптом, і в найближчі роки, на думку спеціалістів, він прогресуватиме досить високими темпами.
Можна сказати, що тут проявляються кращі організаторські здібності однієї країни і гірші — іншої. Важко стати на той чи той бік торговельного бар’єру, який розділяє таких партнерів-конкурентів. Але факт лишається фактом: країна, в найкоротші строки перекупивши найкращі у світі ідеї, патенти й сировину, поступово йде до уповільнення темпів економічного росту. І одна з причин цього — мілітаристський ухил у її політиці.
Традиційна любов до праці, акуратність, досить висока внутрішня культура, притаманні в цілому японському народові, безперечно, сприяють подоланню таких труднощів, як спорудження сучасних висотних будинків на вкрай тісних майданчиках, в умовах перевантаженості шляхів, нестачі простору для розширення зеленої зони.
На вузькій смузі посеред вулиці, де будується метро, водночас працюють представники десятків професій. Нелегка, виснажлива тут праця. Це яскрава наочна ілюстрація безплановості забудови, характерна для всієї капіталістичної системи.
Все це, безперечно, не поліпшує життя рядового мешканця японських міст, який буквально задихається у тісноті, бруді, переплетінні транспортних естакад кам’яних джунглів. Навіть восени, коли спека трохи спадає, в атмосфері будь-якого більш-менш великого японського міста почуваєш себе не дуже добре: велика скупченість людей, автомобілів, гуркіт залізниць, звуки численних поліцейських сирен створюють дуже важку атмосферу.
Щоб пройти пішки у тому ж таки Кіото, скажімо, три-п’ять кілометрів, треба перед прогулянкою або після неї неодмінно прийняти холодний душ, кілька разів під час екскурсії завітати до магазину, де є кондиціонер, і випити не одну склянку холодної води, яка, до речі, продається тут у невеличких пляшечках і коштує недешево.
Водій таксі, який віз нас вузенькими вуличками передмістя Кіото, сказав, що, приїхавши на роботу, вже не залишає, як це робив кілька років тому, напризволяще свого мотоцикла, бо нічні злодії у нього вже вкрали один. Тепер він купив найдешевшу модель і щоразу тягне двоколісну машину на п’ятий поверх до своєї квартири, аби мати гарантію наступного ранку вчасно дістатися до стоянки свого таксі у протилежному кінці Кіото.
Своєрідним коментарем до розповіді водія стало зведення поліцейського управління Японії, яке потрапило 1978 року на сторінки світової преси: один мільйон двісті тисяч злочинів було вчинено в країні за одинадцять місяців року. Третину з них вчинили люди, які вже не раз вдавалися саме до такого способу, аби не вмерти з голоду. А решта сімдесят процентів? Статистика країни не наводить точних даних, але зазначає, що в Японії, за неповними підрахунками, налічується щонайменше сто вісім тисяч бандитів, об’єднаних у 2 502 гангстерських синдикати.
На великому стенді біля фешенебельного кіотського готелю “Фудзіта” я бачив члена одного з таких синдикатів. Сфотографований анфас і в профіль молодик по-звірячому вирячив очі просто в об’єктив фотокамери. А поруч на знімку — його скривавлена жертва. Гід, який прокоментував знімки, сказав, що тільки минулої ночі у районі готелю було вбито трьох жінок і чотирьох юнаків. Фотографію одного з тих, на кого впала підозра, вивісили на стенді. “Та чи впіймають його колись взагалі, ніхто не знає. У нас щодо цього є вже сумний особистий досвід”, — додав перекладач.
Чого-чого, а такого досвіду кіотцям та мешканцям десятків інших міст і сіл Японії не позичати. Загальне “безрадісне й напружене становище в країні”, як зазначалося у зверненні голови Генеральної ради профспілок Японії до трудящих, зумовлене “структурною економічною кризою”. Один із шляхів зміни існуючого становища, як підкреслювалось у зверненні, — активізація боротьби трудящих країни проти масових звільнень з роботи, низької заробітної платні й, що також важливо, проти “раціоналізації виробництва”. Цей процес капіталістичні магнати використовують як могутній засіб боротьби з тими трудящими, яким уже за сорок. Він дуже хвилює представників середнього віку і найбільше — жінок.
Виснажлива, багатогодинна праця, яка висмоктує всі сили, не залишає майже ніяких світлих перспектив на майбутнє. Тому сьогодні, коли відходить у минуле горезвісне японське харакірі — прилюдне самогубство за допомогою меча, яким самураї розпорювали собі живіт, — все частіше повідомляється про випадки добровільного отруєння вихлопними газами в автомобілі, який було куплено в кредит і за який нічим платити.
Кількість самогубств у Японії з кожним роком збільшується. Одна з причин цього полягає в тому, що, згідно з віковим цензом, заведеним на більшості підприємств, п’ятдесят п’ять років — це вік, який дає підстави автоматично звільнити людину з роботи, і вона у розпачі часто-густо накладає на себе руки. І це вже для країни не є дивиною.
Дзвін Хіросіми
Перебуваючи в Японії, хочеться неодмінно відвідати місто, про трагедію якого знає весь світ. Воно, наче міфічний Фенікс, постало буквально з попелу і промовляє до розуму цивілізованого світу: “Люди, не повторіть страшного злочину минулого!”
У Хіросімі волає навіть каміння: “Народи, захистіть мир!”, “Хіросіма не повинна повторитись”. Багато хіросімців і тепер, через 37 років після атомного опромінення, переживають його жахливі наслідки: хворіють і вмирають, народжують дітей, хворих на невиліковні виразки, спричинені впливом радіації.Ось чому дзвін Хіросіми, що нагадує світові про жах ядерної війни, гуде, не стихаючи, цілу добу, ось чому тисячі й тисячі юних японців щодня навішують на пам’ятник маленькій дівчинці Садако, яка загинула від променевої хвороби через кілька років після атомного бомбардування, паперових журавликів, сподіваючись, що ці символи безтурботного дитинства зможуть якось захистити у майбутньому таких, як вона, малюків, бо закриють своїми крилами жахливе й всепоглинаюче світло ядерного вибуху.
Різномовний гомін, що відлунює з ранку до вечора перед входом до музею у парку Миру, вмить замовкає, коли відвідувачі переступають поріг, мабуть, найтрагічнішого в світі меморіалу.
Дівчина-гід вручає кожному портативний магнітофон і пропонує натиснути відповідну рідній мові іноземця клавішу. На плівці записано розповідь про те, що сталося на цьому місці 6 серпня 1945 року. В напруженій тиші, порушуваній лише клацанням магнітофонів, повільно посуваєшся від стенда до стенда, де виставлено те, що лишилось після американського атомного нападу. “У небі над Хіросімою, — чути в навушниках, — з’явилося три американських літаки…”
У добре виданому проспекті, який складається із фотографій і кількох карт, що розповідають про вулиці й площі міста — жертви першого в світі атомного бомбардування, — тільки на одному знімку зображено “атомний будинок”: над річкою здіймається кістяк багатоповерхової споруди колишньої промислової виставки, зруйнованої смертоносним вибухом.
У тексті проспекту наводяться цікаві відомості про Хіросіму, її історію. Мигтять зображення пагод, храмів, широких оновлених вулиць, багатоповерхових готелів, струнких пальм і яскравих квітів у парках вдруге народженого міста. А ось і згадка про трагедію, що приголомшила світ. “У серпні 1945 року над Хіросімою вибухнула (зверніть увагу — яка делікатна термінологія!) атомна бомба”. І жодних подробиць!
Годі шукати їх у проспекті, де всупереч традиції не зазначено ні друкарні, ні фірми, що його видала. І читач може собі думати що завгодно, навіть те, що атомна бомба, яка принесла смерть Хіросімі, вибухнула зовсім випадково.
Цей “тонкий” викрутас видавців — данина славнозвісним східним хитрощам, до них, досить охочі деякі японські редактори, котрі прагнуть будь-що вигородити американських вандалів XX століття в очах нових поколінь, а то й взагалі приховати адресу конкретних винуватців трагедії двох японських міст — Хіросіми й Нагасакі.
Дивним усе це здається тут, на багатостраждальній, обпаленій атомним полум’ям землі Хіросіми, на землі, де нетактовне, необережне слово, гучний сміх звучать як образа святої пам’яті двохсот тисяч хіросімців, що згоріли у пекельному полум’ї, як приниження людської гідності багатьох десятків тисяч тих, хто й сьогодні відчуває на собі невигойні наслідки ядерної катастрофи. Видно, декому дуже не хочеться зберегти у звичайної людини пам’ять про жахливе минуле, натомість примусити її не помічати того небезпечного становища, у яке поставила себе тепер країна. На її території, де розміщено велику кількість військових баз США, багато і тих, що мають на озброєнні ядерні ракети. Японія, яка зазнала жахливої атомної катастрофи, країна, де люди постійно вимагають ліквідації японо-американського військового союзу, збільшує витрати на війну, виділяє “для оборони” велетенські суми.
“Хитрощі” японських політиків, їхні намагання примусити молоде покоління забути гірке минуле країни, часто-густо разюче очевидні.
Не можна у зв’язку з цим забути один випадок, що вразив нас під час екскурсії по музею. В одному з меморіальних залів кілька школярів весело стрибали довкола манекенів, обвішаних рештками одягу. Зблід, побачивши це, ветеран війни, що був у складі групи радянських екскурсантів, однак екскурсовод сприйняв дитячі витівки як належне…
Не хочеться думати, що цей випадок у хіросімському меморіалі характерний для юного покоління японців. Буквально за кілька хвилин, пройшовши вузеньким місточком на протилежний берег річки, де зловісною химерою здіймаються руїни “атомного будинку”, ми побачили біля потрісканих стін таку сценку: школяр-підліток, міцно тримаючи за руку дівчинку й хлопчика років семи, докладно щось їм пояснював, показуючи рукою то на підперті металевою арматурою руїни колишньої промислової палати, то на фотографію сходів банку “Сумімото”, де відбився силует людини, перетвореної атомним вибухом на пару, то на меморіальний камінь, на якому викарбувано скорботні рядки.
Широко розплющивши очі, діти слухали, а потім хлопчик підійшов до каменя й поклав біля нього гвоздику. Вона була червона і ясна, немов сонце, під промінням якого хіросімці зуміли не лише відбудувати місто, але й зробити його гарним, просторим, проклавши саме там, де пронісся атомний смерч, широкий проспект Миру.
Щогодини в свята і в будні тут проходять десятки екскурсійних автобусів з тисячами людей. Магістраль вирує стривоженими голосами представників різних народів, які, ступаючи обпаленою атомним вогнем землею, мимоволі уповільнюють ходу і з особливою увагою вслухаються в слова, що звучать з портативних магнітофонів: “Після вибуху над містом близько двох годин, мжичив чорний дощ, потоки якого залишили темні незмивні смуги на світлому бетоні будівель — зверніть іувагу на цю навіки заплямовану стіну… Ще й тепер |витягають з тіла хіросімців, тих, що вижили після атомної катастрофи, уламки скла, розсіяні вибухом на багато тисяч метрів… Подивіться знімки цієї операції… Після заходу сонця, коли все місто Хіросіма догорало, небо ще довго багряніло загравами пожеж… Це була геєна вогненна двадцятого століття”, — коментує кожен крок по музею голос, записаний на стрічці. І, здається, навіть цей механічний екскурсовод жахається — так багато тут обгорілих облич, так багато нош, на яких поранених доставляли у госпіталі. Сплющені монети, годинник з однією стрілкою, що зупинилася в мить атомного удару…
А диктор веде далі: “Того дня було так багато загиблих, що не вистачало навіть пального, щоб спалити трупи, які почали швидко розкладатися…”
Такого не забути ніколи, й це дає відчути голос магнітофонного екскурсовода, який, на відміну від авторів райдужного проспекту, все ж називає нам точну адресу винуватців атомного страхіття.
Навіть вологої японської осені дуже спекотно на площі біля музею Миру, де високо в небо злітають схожі на низки перлів струмені водограїв. Чорняві малюки годують у холодку пальм голубів, вітер колише паперові журавлики. Закохані, не помічаючи нікого, горнуться одне до одного, продавець запрошує купувати морозиво, на річці біля “атомного будинку” катаються у човні любителі прогулянок. І над цією тишею, в якій ледь чути потріскування полум’я Вічного вогню, раптом лунає низький звук. Це до темного, масивного дзвону в парку напроти споруди, що пережила атомне бомбардування, знову підбігли діти. Раз-другий шарпонули за мотузку, прив’язану до колоди, що править за язик дзвона, і над площею звучить реквієм.
Нікому з відвідувачів цих священних місць не забороняється вдарити у великий дзвін Хіросіми. Навколо темної бронзи — білі, жовті, чорні руки. Великі, мозолясті, й зовсім маленькі, дитячі, до яких, доки є життя на планеті, тягнеться кожна мати, кожен батько, щоб захистити їх від біди, й на хвилину не замовкає дзвін Хіросіми, тривожно нагадуючи всьому світові, що в багатьох куточках планети все ще є сили, які намагаються знову розпалити смертоносний атомний вогонь. Саме проти цих сил, відзначали під час зустрічі з членами нашої делегації звичайні японці й прогресивно настроєні керівники міст, заводів, фабрик, виступають миролюбні кола в усьому світі, провідне місце серед яких займає Радянський Союз. І тому подальше зміцнення дружніх відносин з такою країною, як СРСР, незважаючи на часом зовсім протилежний для обох країн підхід до розв’язання тих чи інших питань, є життєво необхідним для Японії, бо воно дає можливість ще більше зміцнювати лави тих, хто разом веде боротьбу за мир у всьому світі, за роззброєння.
…У центрі відродженого міста під склепінням пам’ятника жертвам Хіросіми стоїть гранітна урна з прізвищами загиблих в атомному полум’ї. “Спіть спокійно, — написано в ній, — ми ніколи не допустимо повторення атомної війни”. Як урочиста присяга живих звучать ці прості слова, бо в них — близьке й зрозуміле кожній людині прагнення до загального миру на землі.
З особливою силою це прагнення виявилося у дні 35-річчя від дня американських атомних бомбардувань, коли Хіросіма приймала делегатів Всесвітньої конференції руху проти ядерної загрози. Ця зустріч відбувалася під лозунгами, які вимагали припинення гонки ядерних озброєнь, повної заборони ядерної зброї й надання допомоги всім, хто постраждав від американських ядерних “грибів”.
Штрихи до портрета
Що не кажіть, а три фотоапарати через плече плюс сумка з об’єктивами — все ж таки забагато для однієї людини, коли стовпчик кіотського термометра піднявся за цифру 35 за Цельсієм, а вологість досягла майже максимального рівня. Проте забуваєш навіть про спеку й важку ношу, коли потрапляєш до того чи іншого “екзоту” — парку чи пагоди, про які вже не раз читав напередодні поїздки до Японії, які бачив на численних фотографіях. Бажання не тільки побачити, а й неодмінно зафіксувати на плівці найцікавіше примушує забувати про втому.
Фотоштрихи до портрета Японії ніби переносять на знайомі площі й вулиці, мости й міста, відроджують у пам’яті обличчя тих, з ким звела доля під час подорожі.
Ось перекладач пан Фудзіта або, як усі його називають, Фудзіта-сан. Уже не раз він побував у Москві, Ленінграді, в інших містах Радянського Союзу. Завжди діяльний, рухливий Фудзіта-сан встигає буквально скрізь: допомогти директорові Українського художнього фонду А. Морозу швидше впоратися з розташуванням експонатів виставки “Київ — столиця Радянської України”, яку було підготовлено для експонування у великому універмазі Кіото “Даймару”, встигнути з членами нашої делегації взяти участь у традиційній чайній церемонії — випити склянку зеленого духмяного напою і при цьому показати кожному з гостей, як треба вмоститися на татамі — світлому маті з рисової соломи, щоб зручно тримати у долонях чашку чаю.
Фудзіта-сан завжди з’являється перед нами наче з-під землі, коли раптом треба було внести якісь зміни в програму огляду місцевого зоопарку чи зробити подорож по Внутрішньому Японському морю на поромі, який незабаром має відходити від одного з приміських причалів Хіросіми. Завжди заклопотаний і разом з тим надзвичайно пунктуальний, він ніколи й нікуди не запізнюється, хоча й не має власного автомобіля: “Тойота” коштує дуже дорого — раз, — загинає він пальці, — бензин недешевий — два, стоянка — теж — три, гараж — чотири і т. д.”
Працюючи вже не перший десяток років, Фудзіта-сан, звичайно, зібрав деяку суму “на чорний день”. Він, як і мільйони його співвітчизників, відкладає гроші і “на останній похід”. При цих словах Фудзіта-сан підняв пальця до неба й усміхнувся: “В Японії треба намагатись померти красиво. Так, так, хоча й неприємна ця тема для кожного з нас, — сказав Фудзіта-сан, — але ми звертаємось до неї без тіні смутку, бо знаємо, як дорого коштує місце на кладовищі. Тому й заощаджуємо ієни заздалегідь, щоб бути, як то кажуть, на висоті свого становища навіть тоді, коли нам це вже, м’яко кажучи, ні до чого. Така вже у нас традиція, а з традиціями в Японії не жартують”.
І справді, багата на традиції — на добрі й на лихі — ця країна. Якщо одні — на зразок горезвісного харакірі — поступово зникають, то інші, навпаки, щороку набирають все більшої популярності. Згадаймо хоча б захоплення пішим і автомобільним туризмом, яке, зрештою, мало не кожного японця приводить до підніжжя славнозвісної Фудзіями — застиглого вулкана витонченої форми, який не так просто побачити, наприклад, восени, коли він ховається за небесні хмари й земну пилюку, на яку дуже щедрою стала місцевість, де здіймається цей красень-велетень.
Або захоплення всієї нації велосипедами, мотоциклами, автомобілями. Починаючи з двох-трьох років, японські діти зручно вмощуються у сідлі дво— чи триколісних велосипедів, не полишаючи їх уже до школи, розвивають свій потяг в учнівські роки й потім — далі. Цікаво, що малюки-велосипедисти сміливо вливаються в транспортні потоки міста. “Хто спритніший, дужчий, хто постійно дотримується правил вуличного руху — той залишиться у безпеці”, — промовляють рекламні щити, пропагуючи нові моделі важких мотоциклів і зовсім крихітних міні-візків. Але статистика дорожніх пригод з трагічними наслідками фіксує випадки, від яких буквально холоне кров, бо за цифрами вбитих і поранених, які щодня з’являються на електрофікованих табло в центрі Токіо та інших великих містах — прізвища загиблих, серед яких багато дітей.
Прислів’я: “Хоч бачить око, та зуб не йме” мимоволі згадуєш, коли бачиш на вітрині невеличкого ресторанчика просто неба пишнобокі яблука поряд з великим, апетитним на вигляд омаром чи підсмаженими креветками: ці та багато інших складових ресторанного меню, як правило, ніколи не демонструються потенціальному покупцеві у природному вигляді — їх зроблено з пластмаси, і на вигляд ці страви з обіду японського трудівника дуже апетитні.
Тут до речі буде згадати про таку практичну рису національного характеру японців, як виняткова бережливість, повага до всього того, що вирощено з великою сумлінністю на малесеньких клаптиках землі японського селянина. “Ні крихти на смітник, все подане до столу треба використати тільки за призначенням”, — цього правила суворо дотримуються у кафе і фешенебельних ресторанах, у вагоні-ресторані швидкого поїзда Токіо-Хіросіма й на борту міжконтинентального літака. Й така схильність до економії у всьому — не чергова кампанія по зберіганню національного добра, а традиція, яка підтримується і закликами до заощадження кожної зернини чи краплі молока, і високими цінами на продукти харчування. І робиться це явно не для того, щоб дотримуватися науково обгрунтованої дієти, а все з тією ж метою: взяти найбільшу ціну саме на тих виробах чи продуктах, які користуються попитом. Тому, наприклад, у вагоні-ресторані швидкого поїзда вам запропонують “європейський біфштекс”, який тільки за назвою відповідає своєму далекому родичеві, бо вартість його у шість-сім разів вища за ціну звичайного обіду, що для японця складається з невеличкої чашки рису й томатного чи якогось іншого соку. Тому м’ясо тут часто-густо продають у магазинах не кілограмами, а порціями по 100–200 грамів, загорнутими у целофан. А коштує воно вдвічі, а то й утричі дорожче, ніж у нас. Таке ж становище й з молоком, маслом. Про розміри порційних страв годі й казати. Вони за нашими нормами надто малі.
…Побувати в “країні храмів”, як називають Японію, й не завітати хоча б до кількох з них, було б непростимою помилкою. І от ми, вихопивши якусь часинку з нашої вкрай насиченої програми, простуємо під склепіння однієї з найбільших у Кіото культових споруд — храму “Сандзюсан гендо”. На відміну від, скажімо, слов’янських храмів, японські вражають насамперед своїми досить скромними розмірами. Це, як правило, дерев’яні споруди, покриті розлогими дахами з загнутими краями, спочатку вони навіть дещо розчаровують, бо ми уявляли їх зовсім іншими. Проте зблизька бачиш, який талант мали будівничі, що, використовуючи місцеві матеріали, в основному японську сосну-криптомерію, досягли великої виразності у кожній деталі чи картині храму. Особливо витончені дерев’яні скульптури древніх божеств. Зроблені з єдиного шматка стовбура, вони вражають чималими розмірами. Довгі ряди скульптур, настільки однакових, що здається, ніби вони зійшли з одного конвейєра.
Великий потяг до прекрасного, помножений на неабияку майстерність, зробили своє — наче живі, виструнчилися один біля одного дерев’яні будди, на які відвідувачі понавішували амулетів, щоб запобігти хворобі чи фінансовому краху. Безліч амулетів, безліч свічок і свічечок, які наповнюють димом усе приміщення, але щось ніхто ще не бачив, щоб їх священною дією мов рукою зняло ті біди, з якими приходять люди до цього та інших храмів.
Парки й сади Кіото — це особливо складне, виняткове мистецтво. Філософський сад, наприклад, не має на своїй території жодного дерева, замість дерев тут у пісок посаджено каміння. Багата фантазія авторів цього саду шістсот років тому розставила кам’яні брили так, що людина, спостерігаючи цей, на перший погляд, хаотичний малюнок, мимоволі починає думати про сенс життя, в якому тільки хіба що ось це каміння має право на вічність.
Побували ми і в імператорському саду біля старого палацу, де восени дерева різних порід ніби вбираються у веселкове вбрання. Не можна не захоплюватися талантом роботящих рук, які створили ці чудеса на островах Японського архіпелагу, як не можна не думати про те, що протягом століть цими унікальними пам’ятками милувалися виключно панівні кола.
Упізнати представників їх у строкатому натовпі вулиць за одягом, манерою поведінки важко — як то кажуть, не той тепер пішов пан, щоб хизуватися своїм багатством на людях. Справжнє своє обличчя вони намагаються сховати якомога далі від людського ока. Той, хто володіє капіталом у сучасній Японії, тільки тоді знімає маску “демократа”, коли, залишаючись віч-на-віч із такими ж, як і сам, майже повністю розкриває свої справжні наміри.
Так було, наприклад, восени 1978 року, коли, обговорюючи деталі “договору про мир і дружбу” між Китаєм і Японією, представники японських панівних кіл схвально кивали головами на пропозиції пекінських лідерів про те, щоб “Японія була під прикриттям ядерних сил США”. Ще б пак: хто-хто, а японські підприємці, зацікавлені в налагодженні у країні воєнного бізнесу, безсумнівно, добряче нагріють на цьому руки. Адже ще 1975 року їм було передано списки китайських замовлень на воєнну техніку. Такі факти — не виняток. Вони не можуть не переконувати кожного, кому дорогий мир, у тому, що, сприяючи переозброєнню Китаю, японська панівна верхівка знову повторює помилки минулих років, не звертаючи уваги на дуже важкі для всієї нації уроки історії, і активно штовхає Японію на небезпечний шлях конфронтації з міжнародними прогресивними силами.
Газета “Акахата”, коментуючи заяви Китаю про переговори японських і китайських воєначальників, про спільні для обох країн точки зору, підкреслювала, що ними “підтверджуються побоювання, що японо-китайський “договір про мир і дружбу” неодмінно веде до створення напіввоєнного союзу між США, Японією і Китаєм”.
Проте миролюбні прогресивні кола японської громадськості з кожним роком усе більше загострюють боротьбу з реакційними силами, провідну роль в якій відіграє Комуністична партія Японії.
Як відомо, у грудні 1979 року у Кремлі відбулася зустріч делегації КПРС на чолі з Генеральним секретарем ЦК КПРС, Головою Президії Верховної Ради СРСР товаришем Л. І. Брежнєвим і делегації Комуністичної партії Японії, очолюваної Головою Президії ЦК КПЯ К. Міямото.
Сторони, як відзначалось у пресі, висловились за тісне співробітництво КПРС та КПЯ в боротьбі за мир, демократію і соціальний прогрес.
У спільній Заяві про переговори делегацій КПРС і КПЯ, зокрема, вказано на небезпеку гонки озброєнь, особливо ядерної. Сторони знову підтвердили необхідність і невідкладність дальшого розвитку боротьби за розрядку міжнародного напруження, загальне роззброєння, передусім за повну заборону ядерної зброї, укладення міжнародної угоди про заборону застосування ядерної зброї.
Поліпшення відносин між двома країнами, підкреслюється у спільній Заяві, відповідає корінним інтересам народів Радянського Союзу і Японії, інтересам миру й безпеки в Азії й в усьому світі.
Ростуть поруч
Уявити Японію без сакури неможливо: хоча був і не сезон цвітіння цього екзотичного дерева, ніжні квіти його зустрічали нас на плакатах, панно, на щитах реклами, які прикрашають вітрини магазинів, концертні зали. Люблять цю ніжну японську вишню не тільки на далеких Японських островах. З сакурою, як з доброю знайомою, зустрічаєшся й у Києві. В центрі столиці республіки, біля Київського університету, поряд мирно ростуть українська вишня і японська сакура. Щовесни їхні гілки, тісно сплітаючись, ніжно рожевіють неповторним цвітом. Нашим країнам можна і треба жити в мирі й дружбі, думається щоразу, коли бачиш це сусідство.
“Ми, радянські люди, — казав на одній із зустрічей у Японії Герой Соціалістичної Праці письменник Михайло Стельмах, — робимо й будемо робити все від нас залежне, щоб, як коріння цих двох дерев, все тісніше перепліталося добре, мирне коріння дружби всіх країн світу, в тому числі і Японії”.
Ці слова пригадуються мені щоразу, коли йду повз червоні стіни Київського університету або чую мелодію пісні “Знову цвітуть каштани”, яку так тепло, задушевно виконували під час наших зустрічей у Японії артистки народного ансамблю Кіото в супроводі своїх золотозвучних струнних інструментів…
У столиці України нещодавно з’явився новий сквер — Японський. Він виріс на вулиці Кіото, яка названа так на честь порідненого з Києвом давнього японського міста. На найвиднішому місці сквера, де стоїть тепер пам’ятний знак у формі японської пагоди — дарунок киянам від муніципалітету Кіото — посаджено дерево дружби — київський каштан. Його садили разом з киянами і кіотці, вбачаючи в цій символічній акції ще одне підтвердження думки про те, що справжня дружба не знає відстаней.
Анатолій Сиротенко
ЗНАЙОМТЕСЬ — КОНГО
Дорожні нотатки
Обабіч екватора, в західній частині африканського континенту, розташована територія молодої незалежної держави — Народної Республіки Конго.
НРК відносно мало відома радянському читачеві. Вона привертала до себе увагу, як і багато інших країн цього регіону, тільки загадковістю екзотичної землі, що лежить у нетрях екваторіальних африканських джунглів.
Довгі колоніальні роки передували тому часу, коли ця країна завоювала незалежність і стала на шлях революційних перетворень і прогресивного розвитку. На червоному полотнищі державного прапора Народної Республіки Конго в облямуванні з пальмового листя зображено мотику і молот, що символізують єдність селянства і молодого робітничого класу в боротьбі за нове життя. І в цій боротьбі народ Конго дістає широку підтримку і безкорисливу допомогу Радянського Союзу.
Населяють НРК численні племена й етнічні групи, що належать здебільшого до мовної сім’ї банту. Із строкатого розмаїття мов, традицій, звичаїв народжується конголезька нація.
Цікава і своєрідна природа Конго. Вона увібрала в себе все багатство і контрасти африканських ландшафтів: вічнозелені екваторіальні ліси, що займають 65 процентів території країни, просторі плато, вкриті рослинністю саван, невисокі порізані ерозією гірські хребти Майомбе, Ашанго і Шайю, багаті на різноманітну тропічну флору та фауну, чудові бурштинові пляжі Атлантики, численні повноводні екваторіальні річки, які щедро живлять найбільшу водну артерію Африки — Конго, що несе таку кількість води в Атлантичний океан, якої не мають усі інші річки африканського континенту разом.
Автор цих рядків тривалий час жив і працював у Конго, тож мав можливість побувати у найвіддаленіших його куточках і ознайомитися з тими змінами, які відбулися там за останні роки, з природними умовами цієї країни, із звичаями й традиціями її народу. Своїми враженнями від побаченого і почутого він і хотів би поділитися з читачами.
Браззавіль
Сто років тому на місці нинішньої столиці Конго — Браззавіля було маленьке село Мфуа, яке має типово конголезьке звучання. 1880 року сюди прийшли французи. Невеличкий загін солдатів на чолі з морським офіцером Саворньяном де Бразза мав завдання розширити французькі володіння в Африці. Пришельці не скупилися на дрібні подарунки. Місцевий правитель, якого звали Макоко, дістав багато прикрас, кілька рушниць, одяг, а французи натомість одержали велику територію від узбережжя Атлантики до місця, де зливаються річки Конго та Убанга. Ця оборудка між французьким офіцером і вождем племені батеке відбулася 10 вересня 1880 року. Так почалася французька колонізація Конго. Незабаром село Мфуа стало називатися Браззавіль, тобто місто Браззи. Звідти потекли в метрополію награбовані в Конго багатства. В обмін на слонову кістку, золото, каучук, арахіс, пальмисту французи давали населенню нічого не варті дрібнички. Скрізь у країні почали виникати вогнища опору, які жорстоко придушувалися з допомогою зброї. Тривала експлуатація і грабіж перетворили країну у відсталий голодний край.
Але французи не були першими європейцями, що відвідали цю землю. Ще в 1482 році тут побували португальські мореплавці. Вони висадилися в гирлі річки Конго, яка в той час називалася Заїр. Невдовзі прибулі місіонери охрестили правителя Конго і членів його двору. Так з допомогою меча і біблії почалася португальська колонізація.
У цей час Конго була вже досить сильною державою. До її складу входили васальні території Теке, Вілі, Донго (остання більш відома як Ангола). Значного розвитку зазнала матеріальна культура. Тут уміли виготовляти залізні мотики, сокири й ножі: селяни добре зналися на перелогово-вирубному землеробстві, вирощували такі культури, як просо, сорго, бобові, маїс, батат, маніок, арахіс, розводили кіз і курей, а також тримали собак — сторожових і мисливських. В районі Міндулі добували залізо й мідь, з яких виготовляли залізні знаряддя праці, зброю, прикраси.
Португальські місіонери стверджували, що в Конго їх гостинно зустрічали. Насправді ж усе було інакше. Незабаром правитель Конго відрікся від католицизму і вернувся до традиційних африканських вірувань. Відомо також, що в 1495 році він випровадив із своєї столиці португальців. Так було п’ятсот років тому…
А ще раніше, приблизно в першому тисячолітті до нової ери, територію Конго заселяли низькорослі племена (пігмеї), що займалися полюванням та збиранням трав і коріння. В цей час їх починають витісняти предки баконго. Згідно з легендою, пігмеї, переслідувані банту, переходили з одних лісів в інші, піднімалися в гори, ховалися в болотах, але “негри-гіганти” весь час гналися за ними. Поява банту в басейні Конго супроводжувалась поневоленням пігмеїв і утворенням своєрідного класового суспільства.
Та вернімось до наших днів. 1960 року закінчилась французька колонізація Конго, однак повної політичної незалежності його народ досяг тільки після повалення в серпні 1963 року проколонізаторського режиму Абба-та Юлу.
В перші роки незалежності НРК була відсталою аграрною країною з дуже низьким рівнем життя. Не було такої галузі, в якій би молода держава не зазнавала, здавалося, нездоланних труднощів. Засилля іноземців у торгівлі й промисловості, слабка інфраструктура, брак національних кадрів, крайня обмеженість фінансових ресурсів і численні борги — таку тяжку спадщину дістав народ Конго.
З приходом народної влади в країні починаються важливі соціально-економічні перетворення, спрямовані на створення національної промисловості, на розвиток сільського господарства, на організацію системи охорони здоров’я та освіти. Особливо великих успіхів досягла країна у розвитку освіти й підготовці національних кадрів.
Успадкована від колоніального режиму система освіти не відповідала ні національним особливостям, ні інтересам соціально-економічного розвитку країни і мала яскраво виражений профранцузький характер.
У колоніальних школах Конго здебільшого готували кадри чиновників апарату управління. Поряд з підготовкою цих кадрів система приватної і державної освіти мала на меті прищеплення “тубільному населенню” почуття своєї неповноцінності при одночасному возвеличуванні колонізаторів і вихвалянні їхньої “цивілізаторської місії”. По закінченні таких шкіл випускники повинні були “пансе є парле франсе” (думати і говорити французькою мовою).
У серпні 1965 року Національні збори НРК прийняли постанову про націоналізацію навчальних закладів і про відокремлення школи від церкви. Навчання дітей віком від 6 до 16 років стало обов’язковим і безплатним.
У відповідь на прийняті урядом заходи близько 300 європейських викладачів-місіонерів відмовились працювати в навчальних закладах республіки і залишили країну. Щоб не зірвати навчальний рік, уряд НРК звернувся до інших країн, і зокрема до Радянського Союзу, з проханням направити працювати до НРК своїх учителів. І ось уже друге десятиріччя разом з лікарями, геологами, фахівцями сільського господарства в Конго успішно працюють і радянські викладачі.
Тепер понад дев’яносто п’ять процентів дітей шкільного віку відвідують школу. Небагато країн Африки і Азії можуть похвалитися такими успіхами. 1973 року Народну Республіку Конго нагороджено медаллю імені Н. К. Крупської, встановленою ЮНЕСКО за успіхи з розвитку освіти. Потяг до знань у конголезької молоді величезний. Часто у Браззавілі можна спостерігати таку картину: ввечері під вуличними ліхтарями просто на бруківці сидять групами і поодинці школярі з підручниками в руках. У багатьох будинках ще нема електричного освітлення, тому й доводиться користуватися світлом вуличних ліхтарів.
У національному університеті імені Маріана Нгуабі на чотирьох факультетах навчається близько трьох з половиною тисяч студентів. Великою популярністю користується браззавільський університет і серед молоді сусідніх з Конго країн — Камеруну, Габону, Центральноафриканської Республіки.
Браззавіль — місто талановитих майстрів. Тут працюють скульптори, різьбярі по кості, каменю, дереву, ювеліри. Маски, виготовлені майстрами по дереву школи Массенго, користуються великим попитом і відомі далеко за межами Конго. Не менш популярні і малюнки в стилі “Пото-Пото”, які відзначаються яскравим національним колоритом, простотою форм, своєрідним сприйняттям навколишнього світу.
Художники-початківці торгують своїми виробами просто на вулиці. Тут можна придбати плетені з тонких гілочок і трав килимки, капелюхи, прикраси, що вражають витонченістю і яскравими кольорами.
Починають розвиватися конголезька література, балет і театр, що базуються на багатому національному фольклорі.
У Браззавілі люблять спорт. Не буває порожнім просторий стадіон “Революція”. Тут можна подивитися змагання з різних видів спорту. Але особливо популярний— футбол, у який грають і чоловіки й жінки. Стадіон “Революція” був свідком гри багатьох всесвітньовідомих футбольних команд, в тому числі і бразільців із знаменитим Пеле, виступав тут і радянський спортивний клуб СКА з Ростова-на-Дону.
У дні свят місто вбирається в кумачевий наряд. Звідусіль лине музика, співи, звучать тамтами, під які самозабутньо танцюють і старий і малий.
Зовсім іншим стає Браззавіль у дні національного трауру. 18 березня 1977 року був підло вбитий президент країни Маріан Нгуабі. Виходець із бідної селянської родини, він добре знав потреби і сподівання свого народу і все своє коротке життя присвятив боротьбі за його щастя. Він мріяв про соціалізм у своїй країні, добре розуміючи, що це єдиний шлях людства до прогресу і щастя. Нгуабі вчив свій народ і вчився сам. Його часто бачили в школах, він вивчав праці Маркса, Енгельса, Леніна, відвідував лекції з філософії в університеті, підготував і блискуче захистив кандидатську дисертацію. Життя Нгуабі обірвалося в тридцять дев’ять років. У країні було оголошено національний траур. З усіх кінців республіки, із найвіддаленіших її куточків, ішли в столицю люди, щоб попрощатись із своїм президентом. У ніч перед похороном на центральній площі міста зібрались десятки тисяч чоловік. Тут були представники найрізноманітніших племен Конго: санга й бакота, баконго й бавілі, йомбі і пігмеї, батеке й бабембе. Запалало безліч вогнищ, глухо й жалібно зазвучали тамтами, людське море сколихнулося в жалобному ритуальному танці. В ту ніч Браззавіль не спав.
Нгуабі поховали з військовими почестями перед палацом, де він жив і працював. На траурному мітингу його друг і соратник Д. Сассу-Нгессо, нинішній президент Конго, звертаючись до матері покійного, сказав:.”Мамо Мбіале, ви дали світові прекрасну людину, революціонера, борця, вченого. Пам’ять про нього навіки збережеться в наших серцях”.
“Шато Бле”
На околицях Браззавіля багато красивих неповторних куточків природи, де можна відпочити, скупатись чи просто походити з фотоапаратом, шукаючи екзотичних кадрів.
У найпривабливіших місцях практичні ділки ще при французах спорудили безліч ресторанчиків, кафе, закусочних. Більшість із них доволі примітивні, нашвидкуруч збиті з дощок чи зліплені з глини і швидше скидаються на будку сторожа або тимчасовий вагончик на будівництві. Зате вивіски у них явно запозичені у кращих ресторанів І кафе Парижа: “Блакитний замок”, “Ресторан-шик”, “У покійного татуся”, “Кинь смуток” тощо.
Найбільшою популярністю користується у столичних жителів “Блакитний замок” (“Шато Бле”). Він стоїть за 27 кілометрів від міста, в пальмовому гаю, на березі невеличкої, але швидкої річечки з коричневою водою і безліччю дрібної риби.
У маленьких африканських хатинах з конічними дахами з пальмового листя і слонової трави стоять застелені білосніжними скатертинами столики, кожен на чотирьох відвідувачів. У центрі зеленого двору — одноповерховий кам’яний будинок з “великою залою”, стіни якої розмальовані місцевими художниками в африканському стилі. Тут зображено сцени полювання і рибної ловлі (правда, в річкових хвилях замість риб — чорношкірі русалки), весільний танець молодих конголезців у європейському одязі, дівчата, що обробляють маніокове поле. Це — минуле і сучасне народу Конго.
Вибравши місце, ви можете замовити собі смажених курей, приготованих не гірше від курчат табака, або запечену в пальмовому листі рибу з гострою приправою — соусом “пілі-пілі”. З напоїв вам запропонують холодного, що аж зводить зуби, місцевого пива “Кроненбург” і “Прімюс” або імпортні напої — віскі, джин, горілку.
Крім цього, якщо гість — з Радянського Союзу, то його перебування тут буде супроводжуватися “Підмосковними вечорами” чи “Волзькими наспівами”. А над вечір, коли господареві захочеться зробити вам ще більшу приємність, він поставить платівку “Вздовж по Пітерській”.
Відвідувачів французької національності потужні динаміки вітають голосом Мірей Матьє або Сальваторе Адамо. Словом, господар добре знається на своїй справі.
Лиш одного разу він трохи розгубився. Це сталося в одну з неділь грудня, коли до його закладу одночасно під’їхали наша “Волга” і французький “Рено”. З музикою вийшла заминка. Яку платівку поставити? Та вже за хвилину господар зорієнтувався: з динаміків полилася мелодія “Конголезького танго”. Ми розмістилися за одним столиком із французами.
— Цікаво, якою буде наступна мелодія, — усміхаючись, спитав я у моїх нових знайомих, — російська чи французька?
— А ви ще сумніваєтесь? Звичайно, російська, — відповів власник “Рено”. — Ми зараз тут не у великій шані. Тепер інші часи…
Француз вгадав. Він посміхнувся:
— От бачите, що я казав!
З динаміків уже линула мелодія “Підмосковних вечорів”.
Додому вертались у гарному настрої. Вечоріло. Небо швидко втрачало денну блакить, набувало сірого кольору.
На вулицях Браззавіля вже засвітились перші ліхтарі, світло від яких ледве пробивалось крізь хмари мошви, метеликів і сарани, що кружляли навколо них і, обпікаючись, падали чорно-зеленим дощем на землю. А внизу меткі хлопчаки збирали сарану в консервні бляшанки, каструлі й кружки, а найкрупніші екземпляри тут-таки з’їдали, спершу обірвавши їм крильця.
Насувалась гроза. Рідко в який день обходилось без неї о цій порі року. Дихалось важко.
Ми виїхали на авеню Патріса Лумумби. До нашого будинку було вже зовсім близько — якихось триста-чотириста метрів. Раптом небо, яке вже стало чорним, прорізала гігантська блискавка, супроводжувана страшним гуркотом, і зразу ж майже суцільним потоком полилась вода.
Ось вона, справжня тропічна злива! Здавалося, що небосхил упав на землю. Ураганний вітер, розхитуючи могутні дерева, ламав верхівки і з тріском кидав їх на землю.
Машина зупинилась, мотор затих. “Двірники” на склі не встигали впоратися з такою масою води. А за мить вулицею вже мчали бурхливі річки, схожі на гірські потоки. Машину хитало. Колеса сховались у воді. Ще трохи, і ми попливемо.
Але злива вщухла так само раптово, як і почалася. Десь за річкою Конго, над Заїром, ще гуркотіло, і вогненні язики блискавок лизали чорне небо, а тут повітря вже наповнилось іншими звуками: стрекотом жуків, сюрчанням цвіркунів і рохканням величезних жаб. Запалали сотні ліхтариків — світлячків, що хаотично літали над зеленими газонами. Із-за хмар виринув сріблястий серп місяця. Стало трохи ясніше. Злива тривала всього двадцять-тридцять хвилин, але такої кількості опадів у багатьох районах Північної Африки не буває за цілий рік.
Трохи почмихавши, машина завелась, і ми на малій швидкості “попливли” вулицею. Промінь фар виривав з пітьми поодиноких перехожих, що вимокли до нитки і квапилися до свого вогнища, силуети струнких пальм з опущеним під вагою води листям, окремі будинки — мокрі й похмурі. Звідусіль до річки Конго ще неслись каламутні водяні потоки. Під’їхали до нашого будинку, який стоїть на одному з небагатьох браззавільських пагорбів. Тут уже не було води, тільки легенька пара, піднімаючись над асфальтом, нагадувала про недавню зливу.
Пуент-Нуар
Поїздці до Пуент-Нуара я радів особливо. Мені давно хотілося побачити цю економічну столицю країни, морські ворота Конго. Крім того, з’явилась нагода побачити океан і, можливо, навіть покупатися в його хвилях.
Старенький “дуглас”, пілотований конголезьким екіпажем, здавалось, не витримає бовтанки і розсиплеться в могутніх купчастих хмарах. Пасажири раз у раз ойкали, попадаючи в чергову повітряну яму.
Мій сусід по кріслу старався триматися мужньо, одначе великі краплі поту на блідому обличчі по-зрадницькому виказували його хвилювання. Мені хотілося якось вивести сусіда з такого стану, і я вирішив розповісти йому одну кумедну історію, вичитану з польського журналу “Шпильки”.
— Схоже, що тільки ми з вами, — звернувся я до сусіда, — спокійно витримуємо цей політ. Мені як колишньому льотчикові незручно хвилюватись, а ви, очевидно, дуже багато літаєте і звикли до всіляких несподіванок. Ви чули смішну історію про пасажира, який уперше летів у літаку? Він дуже потерпав, що з літаком щось станеться, і раз у раз позирав у вікно. “Ви не хвилюйтесь, — сказав йому чоловік, що сидів поруч. — Літаки тепер надійні. Набагато частіше катастрофи трапляються на автомобільних шляхах. Ось мій приятель недавно їхав у власному автомобілі, і раптом на його машину впав літак. Природно, що всі в машині загинули”.
Мій сусід довго сміявся. Ми познайомились. Він виявився вчителем історії ліцею імені Карла Маркса в Пуент-Нуарі.
— А ви знаєте історію міста, до якого летите? — в свою чергу спитав мене Жан Біні, мій новий знайомий. — Щоправда, це не історія, а легенда. Адже родовід нашої країни короткий. Писати його стали порівняно недавно. А минуле народу губиться в легендах і міфах, що передаються з покоління в покоління. Так от, слухайте легенду міста Пуент-Нуара.
…Багато води спливло відтоді… Біля входу до бухти, на березі якої розкинулось зараз місто, стояла чорна скеля, схожа на спис. Вдень вона звичайно занурювалася в океан, та коли в бухті з’являвся ворожий корабель, скеля миттю спливала, розбивала і топила непроханого гостя. Вночі, при появі ворогів, вона загорялась, як смолоскип, і сильним вогнем спалювала їхні кораблі. Але одного разу ворогам вдалося перехитрити скелю, вони обминули її і висадились на конголезькій землі. Обдурена скеля опустилась на дно океану. Та марно сподіваються завойовники, що вона лишиться там навіки. Вона знову спливе і займе своє місце в бухті, коли Конго і вся Африка стануть вільними.
Ця красива легенда знайшла своє відображення в гербі міста: серед блакитних океанських хвиль стоїть скеля, схожа на спис.
Ну, а якщо вдатися до історії, то було так. У XV столітті люди Конго вперше побачили європейців. Це були португальські моряки. Вони висадились у королівстві Лоанго, трохи північніше від Пуент-Нуара. Племена, які населяли Лоанго, відзначались неабиякою силою і спритністю. Але основним їхнім заняттям було не полювання на звірів, а полювання на своїх сусідів.
Королівство Лоанго процвітало за рахунок работоргівлі. Португальці виявились надійними партнерами в цьому ділі, купуючи рабів великими партіями. Місце, куди зганяли рабів перед відправкою, назвали “Чорним місцем” або “Чорною цяткою”, що французькою мовою звучало як Пуент-Нуар. Тут “живий товар” тримали до відправки в Новий світ.
Часто-густо африканці, попадаючи на борт, зразу ж кидались у воду і пливли до берега, не лякаючись переслідувачів. Багато з тих, кому не пощастило втекти, відмовлялись їсти, накладали на себе руки.
Перевозили невільників у жахливих умовах. Работорговці були зацікавлені в тому, щоб максимально використати місткість трюмів, вщерть забиваючи їх невільниками. На невеликих вітрильниках, що могли перевезти вісімдесят-сто чоловік, часом пливло близько п’ятисот рабів. Нелюдське ставлення до невільників, їхня скупченість, голод і хвороби призводили до високої смертності. Нерідко спалахували бунти, під час яких закуті в кайдани раби не на життя, а на смерть боролись із судновими командами. Перемогти було майже неможливо, та все ж іноді доходили чутки, що раби захопили якийсь корабель. Як правило, вони гинули в безмежному океані, не вміючи управляти вітрилами, не знаючи законів навігації.
Бельгійський дослідник Реншон підрахував, що за чотири століття тільки з басейну річки Конго в Новий світ було вивезено понад тринадцять мільйонів чоловік. А вся Африка, за підрахунками американського вченого Дюбуа, втратила близько ста мільйонів чоловік. Значна частина з них загинула у міжплемінних війнах, спровокованих рабовласниками, багато знайшло свою смерть на невільницьких кораблях.
Згодом знекровлений і знесилений “чорний континент” став легкою здобиччю колонізаторів.
— Але тепер з цим покінчено, — сказав Жан Біні. — Наша батьківщина вільна. Вона обрала єдино правильний шлях — соціалістичний розвиток. У цьому велику допомогу і підтримку подає нам батьківщина Леніна. Ми пишаємось тим, що ваш народ вважає нас вірним і випробуваним другом. Саме так про нас говорив товариш Л. І. Брежнєв.
Зараз Пуент-Нуар — це великий промисловий, адміністративний і культурний центр з населенням понад 150 тисяч чоловік.
Розмовляючи, ми не помітили, як швидко минув час. Літак ішов на посадку. Під його крилами вже було видно Пуент-Нуар, — не чорне, а красиве біло-зелене місто, вмите блакитними хвилями Атлантики, вільне місто вільного Конго.
Літак знизився над океаном і, здавалось, ось-ось зачепить колесами білі гребені хвиль. Та врешті показався берег, і наш “дуглас” зразу ж побіг бетонованою посадочною смугою.
Від аеродрому до центру міста добиратись десять хвилин автомобілем. Ми під’їхали до готелю “Атлантік Палас”, розташованого на авеню Де Голля. Це одна з найкрасивіших вулиць міста. Вона бере початок від залізничного вокзалу, звідки добре видно океан і чути шум його хвиль, і рівною лінією тягнеться до базарної площі. Вулиця особливо гарна вночі. Безліч ресторанів, кафе, нічних клубів приваблюють барвистою електрорекламою. Кінотеатри і магазини зупиняють перехожих яскраво оформленими вітринами.
По обидва боки від авеню Де Голля під прямим кутом розходяться вулиці, що ділять місто на численні рівні квартали. Заблукати тут важко навіть тому, хто потрапляє до міста вперше. Це так звані “європейські квартали”, впорядковані й затишні. Їх будували для себе колонізатори, розраховуючи лишитись тут навічно.
Кинувши в номері валізу, спішу до океану. Він зовсім поряд, за триста метрів від готелю. Вже загорілись вогні в порту. Спала денна спека. Лише асфальт вулиць дихав теплом, зібраним за день. У проміння фар зустрічних машин щоразу попадали якісь рухомі створіння.
— Краби вийшли в місто на прогулянку, — пояснив викладач біології ліцею Пуент-Нуара, мій співвітчизник Віктор Безуглов, що супроводжував мене.
І справді, краби! Скільки їх, живих і розчавлених, на дорозі! Дурні, вони ж не знають, що ходити треба тротуарами, як це роблять люди, а не проїжджою частиною вулиці.
Поминувши пальмову алею, вийшли до океану. Ось він, грізний, котить вал за валом свої увінчані білою піною здиблені хвилі на піщаний берег, лишаючи на ньому різноколірні маленькі й великі черепашки, водорості, ювелірно обточені камінці, коричнево-жовті гілочки коралів, панцирі лангуст і крабів, а також різноманітні предмети, кинуті у воду людиною. Неприступність океану, його грізність підкреслювались дуже низьким куполом неба, всипаного узорами сузір’їв південної півкулі, і невпинним клекотом та гуркотом води, що не стихали ні на секунду.
І все-таки втриматись від спокуси важко. Хвилина — і я у воді.
— Обережно, — кричить Віктор, — з ним жартувати не можна, занесе бозна-куди!
На щастя, океан не заніс, він обрушився величезною хвилею, збив з ніг і викотив мене на берег. Більше я не став випробовувати долю.
— Завтра викупаємося, — заспокоїв Віктор, — вдень він куди спокійніший, та й засмагнути можна.
Дихалось легко, повітря було насичене морськими іонами, контакт (хоч і невдалий) з морською водою трохи зняв утому, додав бадьорості.
— Ну як, — сміється Віктор, — океан не розчарував?
— Ну що ти! Правда, мало не лишив у чім мати народила, але це пусте.
— Місця тут неповторні, — веде далі Віктор, — тепла і прозора вода в океані, прекрасний піщаний пляж з пальмами, щедре сонце — все це принесло Пуент-Нуару заслужену славу міста-курорту. Недарма сюди приїжджали відпочивати чиновники французької колоніальної адміністрації з багатьох районів Африки.
Другий день мого перебування в Пуент-Нуарі виявився неробочим. Про це я довідався вранці, подавшись до океану. На піщаному, охололому за ніч березі кілька хлопців шкільного віку ловили рибу. Один з них, років сімнадцяти, готувався пірнати — ловити устриць. Він прив’язав до пояса невелику полотняну торбинку, взяв у праву руку півметровий, загнутий на кінці залізний прут завтовшки в палець, засунув у сумку ніж і побрів у воду. За ніч океан утихомирився і вже був не такий грізний, як учора. Тільки легенький вітерець, народжений ним, віяв на берег, несучи запах риби і морських водоростей. Ранок був напрочуд ясний, сонячний.
— Що, клює? — спитав я у хлопчаків.
— Поки що ні, — відповів наймолодший з них, — але без риби не залишимось, у нас сьогодні цілий день вільний, у школі відмінили заняття, так що встигнемо наловити.
— А чому немає занять? — поцікавився я. — Що, сьогодні свято?
— Так, велике свято, — ствердно кивнув рибалка, — якийсь король в Єгипті помер.
— Не король, — уточнив його товариш, намагаючись вкласти в інтонацію свого голосу якнайбільше смутку, — а президент Єгипту Гамаль Абдель Насер-
Тим часом із піняви океанських хвиль показалась кучерява голова шукача устриць. Він спритно виліз на берег, глибоко вдихнув і з шумом видихнув повітря, постукав рукою по випнутій сумці і розплився в широкій усмішці, показуючи, що під водою був не даремно. Рибалка (назвемо його так, хоч це слово не зовсім відповідає його промислові) підійшов до нас і висипав на пісок дюжину безформних слизьких камінців, оброслих зеленими водоростями.
— Це і є устриці? — здивувався я.
— Еге ж, — хлопчик простягнув мені одну, — можете відкрити і з’їсти.
Відкрити стулки черепашки виявилось не так просто. Я бив по ній камінцем, з силою шпурляв її на шматок іржавої рейки, яка лежала поряд, намагався розколупати ножем, але все було марно. Мої маніпуляції викликали такий нестримний сміх у хлоп’ят, що вони попадали на пісок і, тримаючись за животи, несамовито метляли босими ногами. Врешті я залишив спробу добути устрицю з її житла і повернув черепашку господареві. Він дістав із сумки невеличкий ножик, просунув лезо у невидиму щілину, ледь-ледь щось підрізав, і черепашка розкрилась, оголивши схожу на желе масу.
— Їжте, месьє, — запропонував один із хлопчиків.
Я зажмурився і з відразою втягнув у рот все, що було в черепашці. Чомусь згадалося “пищить, а лізе”, хоч устриця зовсім не пищала, а миттю щезла у моєму шлунку.
— Ну як, смачно? — поцікавилися хлопці.
— Їжа богів, — прицмокнувши, сказав я, зобразивши вдоволення на обличчі.
— Тоді я відкрию вам ще парочку.
Довелося спішно відмовитись, пославшись на брак часу. Тим часом до юних рибалок під’їхав “ягуар”, розмальований драконами з відкритими вогнедишними пащами. Двоє юнаків у шортах і напіввійськових сорочках вийшли з машини і попрямували до нас.
— Сподіваємось, ми не запізнились? — звернувся один з них до хлопців. — Дещо ще лишилось після російського месьє?
— О так, звичайно, — підтвердив я, — в цьому ділі я вам не конкурент.
Французи розсміялись і попросили відкрити їм по п’ять устриць.
Поки рибалка відкривав черепашки, один з французів дістав з машини пляшку червоного вина і лимон. Лимон він розрізав навпіл і вручив половину своєму приятелеві, потім спритно відкоркував пляшку і з великим задоволенням хильнув звідти. Після цього вичавив лимонний сік у розкриту черепашку, проковтнув устрицю і знову відпив вина з пляшки. Те ж саме зробив і його приятель.
“Вік живи, вік учись, — подумав я, — тепер хоч знатиму, з чим їх їдять”.
Побажавши хлопчакам доброго вилову, а французам приємної учти, я пішов до готелю. У вестибюлі на мене вже чекав Віктор Безуглов. Він підтвердив, що день сьогодні справді неробочий.
— Є можливість подивитись місто, — сказав Віктор. — І почнемо, мабуть, з африканських кварталів. Вони ще не втратили свого традиційного колориту, саме там можна побачити справжню Африку.
Через двадцять хвилин ми вже йшли гомінкою, заповненою потоком машин, вулицею Де Голля в напрямку базарної площі. Безліч таксі найрізноманітніших марок раз у раз зупинялись біля нас або настирливо сигналили, пропонуючи свої послуги. Ми відмовлялись, і водії щиро дивувалися: “Білі люди, а йдуть пішки”, — потім давали газ і мчали на своїх “пежо”, “сітроєнах”, “фордах”, “тойотах” у пошуках вигідних клієнтів.
Поминаємо будівлю найбільшого магазину Пуент-Нуара “Прінтанія”, гараж і авторемонтні майстерні “Барньє”, готель “Плато”, оптовий магазин “Офнаком”, будинок торговельних фірм і страхових компаній і вливаємось у людське море, що безперервним потоком рухається до базарної площі. Статечно йдуть літні люди, величною і м’якою ходою пливуть дівчата у яскравому африканському вбранні, з кісками-антенами, поспішають, випереджаючи один одного, босоногі хлопчаки. А ось поважно ступає, засунувши руки в кишені рожевих штанів, господар великої сім’ї. Три його дружини з величезними клунками на головах і чималими корзинами в руках дріботять у своїх дуже вузьких спідницях, стараючись не відставати від чоловіка.
У наймолодшої жінки за спиною солодко спить однорічне маля. Його відкинута вбік кучерява голівка з кожним материним кроком підскакує. Позаду сімейної процесії чимчикують четверо дітлахів від п’яти до десяти років, святково одягнених, з захопленими обличчями.
— Базар — одне із найцікавіших місць Пуент-Нуара, — каже Віктор, — тут не тільки купують і продають, а й зустрічаються з друзями, взнають останні новини, обмінюються думками про міжнародні проблеми, критикують уряд сусіднього Заїру, говорять про урожай рису десь у Кінкалі чи маїсу в Мадінго. А втім, африканський базар треба бачити, словами важко передати його колорит.
Незважаючи на ранню пору, на базарі вже досить людно. Починається базар рибними рядами. Дари моря великими купами лежать просто на землі. Тут і акули, схожі на гігантський молот, і червоний морський окунь, і здоровенні скати, і риба-капітан, лангусти й краби, устриці й креветки, морські черепахи вагою близько двох центнерів і навіть дельфіни. Є на чому зупинити погляд і любителеві колекціонувати морські мушлі чи корали.
З незвички мимоволі затуляю ніс руками. Ну й сморід! Стає млосно, ще трохи — і можна знепритомніти. Хоч як цікаво спостерігати жваву торгівлю мешканцями океану, ми квапимося покинути рибні ряди, йдемо туди, де легше дихати.
Далі торгують тропічними фруктами і овочами. Тут зовсім інший аромат. На прилавках лежать банани, ананаси, плоди манго, авокадо, лимони, мандарини. Невеликими купками, по п’ять штук, розкладено горіхи-кола, палички хінного дерева і схожі на великі сливи плоди сафу. У великій кількості продається загорнутий у пальмове листя маніок — основна їжа конголезців.
Але, напевне, найцікавішими є м’ясні ряди. Поряд із звичними для європейця свининою та яловичиною лежать тушки копчених мавп, розпотрошені щури, крокодили, змії, антилопи і багато інших мешканців конголезьких джунглів та саван. Є й живий товар. Покупець показує, який шматок йому відрубати від живого крокодила чи змії, і тут-таки одержує своє замовлення. Продавцеві так зручніше. “Живе” м’ясо не псується, йому не страшні ні волога, ні тропічне сонце.
За м’ясними рядами починається сектор промтоварів. Тут торгують усім: від дорогих заморських тканин до різного роду дрібничок кустарного виробництва, доволі оригінальних і зроблених зі смаком. Як правило, покупців тут мало. Торговці сидять годинами, чекаючи їх. Багато з них сплять, розімлілі на безжалісному сонці. Дехто смакує пальмове вино просто з калебаса (жбан, виготовлений із висушеної оболонки плода, схожого на гарбуз).
— Досить хмільна рідина, — пояснює Віктор, — але з різким неприємним запахом. Виготовляється чи, точніше, добувається це вино таким способом, як у нас березовий сік. Потім воно бродить 3–5 днів і після цього стає готовим до вживання.
— Може, покуштуємо? — спитав я. — Так би мовити, з пізнавальною метою.
Підійшли до прилавка. Обличчя продавця зразу ж засвітилось усмішкою.
— Що бажаєте, месьє товаришу? — безпомилково визначивши, що ми із Радянського Союзу, люб’язно питає продавець.
Віктор очима показує на калебас. Продавець миттю наповнює дві склянки так щедро, що вино хлюпає через вінця. Раз ковтнувши, я зрозумів, що для пізнавальних цілей цього цілком досить, і повернув склянку господареві. Продавець, дивлячись на моє скривлене обличчя, не став уточнювати, чи сподобався мені напій, а почав пропонувати свої товари:
— Може, месьє товариш хоче тканину на штани чи дружині на сукню? Кращої, ніж у мене, нема на всьому базарі. Може, вас цікавить жіноча сумочка або чоловічий ремінь, — будь ласка.
Прицінюємось до гаманця, вигаптуваного бісером. Ціна фантастична. Бачачи наше здивування, продавець збавляє її наполовину, потім ще і нарешті називає більш-менш пристойну ціну. Покупку зроблено. Продавець дякує, ми йдемо далі.
Трохи попереду прилаштувалась “музична” торгова точка. Молодий чоловік років двадцяти з мікрофоном у руках піснею рекламує свій крам: “Поспішайте, модниці-красуні, до мене, — доволі приємним голосом співає він, — тільки сьогодні можна купити французькі бюстгальтери всіх розмірів і кольорів, поспішайте, їх лишилось зовсім мало, ну що ви зволікаєте, купіть французький бюстгальтер, і ви будете найвродливішою жінкою в світі!” Здається, торгує юнак не без успіху. В усякому разі біля нього зібралось багато бажаючих стати “найвродливішими жінками в світі”.
А ось у тіні під манговим деревом розташувались торговці талісманами і засобами для заклинань. Тут за невелику плату вам дадуть пораду, як позбутися будь-якої недуги, вберегти себе від лихого ока, як зробити кар’єру чи вдало оженитись, як помститися зрадливій дружині чи своєму ворогові. Вибір талісманів і “медикаментів” досить багатий: щурячі хвости, засушені жаб’ячі лапки, торбинки з попелом, шматочки козячої вовни, крокодилячі очі, обвуглені кістки якоїсь тварини, шматочки глини, невеличкі камінці в сірниковій коробці, порошок із запахом дусту і ще безліч речей, незрозумілих для простого смертного. Продавець з надією дивиться на нас: може, раптом пощастить і вдасться щось продати.
Але і Віктор і я не мали підстав мститись дружинам, тому й купувати талісмани ми не стали, чим неабияк розчарували місцевого знахаря.
Наближалась обідня пора. Ми підійшли до зупинки таксі. Від базарної площі віялом розходяться численні вулиці й провулки, де тісняться невеличкі, оточені купами сміття, глиняні будиночки, дрібні крамнички й кафе. Це “африканські квартали”. Зовсім інший світ. Вдень тут тихо й безлюдно. Життя починається з настанням темряви… Відкриються безліч ресторанчиків, зазвучить музика, на столиках з’являться пляшки з дешевим вином “Пале Рояль” чи “Савінко”, і затрясеться молодь у танці, та так темпераментно, шалено й заразливо, що, спостерігаючи це, сам починаєш мимоволі смикатись, а потім, схаменувшись, оглядаєшся, чи ніхто, бува, не помітив.
Таксі зупинилось біля триповерхового будиночка, де живуть радянські й французькі викладачі.
— Обідаємо у Святних, — сказав Віктор. — Краще за Віталія Васильовича ніхто не готує солянку. Ну, а дружина його, Тетяна, неперевершена майстриня по пиріжках.
— Стривай, стривай, — здивувався я, — який це Святний, звідки він?
— Як звідки? З Москви. А що тебе бентежить?
— Учився я в школі з Віталієм Святним, але це було не в Москві, а в Ружині, на Житомирщині.
— Та ось і він сам, — показав Віктор на чоловіка, що спускався сходами.
Сумніву не було. Переді мною стояв Віталій, мій шкільний товариш, якого я не бачив з часу закінчення десятирічки — понад двадцять років. І ось де зустрілись, — в Африці, за екватором, за вісім тисяч кілометрів від рідних місць!
Після обіду, за пропозицією Віталія; ми побували в порту. Це морські ворота Конго, які мають для країни велике економічне значення. Саме морським транспортом експортуються масові вантажі: тропічна деревина, марганцева руда, калійні солі, нафта. Десятки суден з різних країн стояли біля причалів під розвантаженням. Серед них — і наш радянський сухогруз “Сигулда”, що прийшов із Талліна, танкер “Генерал Кравцов” з Одеси, наукове судно “Боровичи” з Ленінграда. Багато суден стояло на рейді, чекаючи своєї черги. Порт працював на повну потужність.
Раптом ми звернули увагу на те, що люди навколо нас усі дивляться в один бік і щось захоплено вигукують.
— Глянь, — гукнув Віталій, — глянь, яке чудо!
В порт якось особливо елегантно й урочисто входив білосніжний, казково красивий пароплав.
— “Космонавт Юрий Гагарин”, — хором прочитали моряки різних національностей і портові службовці, що стояли поряд.
Так, це був він, “Космонавт Юрий Гагарин”, чиє ім’я з однаковим захопленням вимовляють на всіх мовах, на всіх континентах.
А в порту творилось щось незвичайне. З усіх кінців до причалу, де швартувався наш красень пароплав, бігли люди. Припинились вантажні роботи, знерухоміли крани, лісонавантажувальні машини, голосно брязнувши гальмами, зупинився тепловоз з трьома вагонами. Навіть бувалі “морські вовки”, яких уже нічим не здивуєш, квапилися зайняти місця ближче до радянського судна. А в моїй пам’яті зринули перефразовані рядки Володимира Маяковського: “Здравствуй, Юрий, как я рад, что ты живой дымной жизнью труб, канатов и крюков”.
Джамбала
— Серіль! — звернувся я до шофера-конголезця. — Перевір добре газик, завтра вранці їдемо до Джамбали.
— Все буде зроблено в найкращому вигляді, камараде Анатоль, і, якщо нам пощастить, годин за десять доберемось на місце.
— Як за десять? — не зрозумів я. — Адже до Джамбали всього двісті кілометрів по карті.
— Так це ж по карті, — засміявся Серіль. — По землі, тобто по савані, усі чотириста буде, та й дорога — одна назва. Непогано б захопити з собою бензину літрів сто, кілька запасних коліс і продуктів днів на три-чотири.
Наступного дня, о четвертій годині ранку, ми були вже в дорозі. Від Браззавіля ідуть дві основні магістралі. Північна веде в район просторих екваторіальних лісів і далі до кордону з Камеруном. Південна — напівкільцем через плато Бабембе і гори Майомбе — до Атлантичного океану. Ми їхали на північ.
У цей ранковий час північна дорога була ще безлюдною. Лише зрідка нам попадались завантажені дарами конголезьких полів і садів старенькі машини, які поспішали на ринки столиці, залишаючи позад себе “димову завісу”.
На шістдесятому кілометрі закінчився асфальт. Наш газик затрясся по розбитій ґрунтовій дорозі, підстрибуючи на вибоїнах. Обабіч дороги стіною стояла висока — вища за людину — слонова трава. Зрідка траплялись яскраво-червоні зонтичні акації, типові представники савани.
Сонце вже піднялось досить високо, і думки навертались до того, що десь далеко-далеко тече чарівний Дніпро-як було б добре зануритися в його ласкаві води, не боячись ні змій, ні крокодилів…
Раптом Серіль різко газонув. Попереду, за десять метрів від нас, дорогу перетинала двометрова чорна стрічка. Вперше в житті я побачив так близько змію.
— Ех! Не встигли! — з досадою вирвалось у Серіля. — Це ж габонська гадюка, одна з найнебезпечніших у цих місцях.
— І багато їх тут? — поцікавився я.
— Вистачає. — Серіль збавив газ, звернув на узбіччя і зупинив машину. — Хочете послухати савану? — запропонував він.
Ми вийшли з машини і завмерли.
— Чуєте? — чомусь пошепки спитав Серіль.
— Так, — теж пошепки відповів я, — трава шелестить. Це що, все змії?
— Не тільки змії, це і птахи,і гризуни, і безліч комах.
— Кажуть, тут, у савані, є навіть леви? — вже голосніше спитав я.
— Є, але їх рідко можна побачити. Мало їх лишилось у нас. От на плато Кукує вони ще збереглись. У цих місцях, до речі, живе один з останніх нащадків королівської родини племені батеке, то він дружить із левами і навіть знає їхню мову. Щовечора він зустрічається біля Чорної скелі з великим левом, і вони довго розмовляють.
Я чув і раніше історії про людей, які мають незрозумілу владу над дикими тваринами. В устах африканців такі розповіді завжди звучали загадково, оточені ореолом містики й таємничості. А от учені, досліджуючи “чудеса” в житті Африки, пояснюють це дещо простіше.
В давнину люди часто змушені були ховатися в печерах, рятуючись від ворожого нашестя. Дуже часто траплялось, що в багатьох печерах жили дикі тварини, в тому числі змії, леви, леопарди. З незрозумілих причин звірі не чіпали людей і через деякий час навіть звикали до них, брали з рук їжу. Ішов час, небезпека минала. Люди залишали печери і повертались у поселення. Але час від часу приходили до своїх сховищ знову, годували тварин на очах одноплемінників, створюючи собі славу всемогутніх повелителів звірів.
— Раніше тут були навіть слони, — перебив мої роздуми Серіль, — а тепер вони пішли далеко на північ.
Попереду було ще багато годин нелегкої дороги, і я з задоволенням слухав одну за оддою легенди про “чарівників”, про древні святині, про духів померлих предків тощо. Оповідачеві подобалась моя зацікавленість, він пишався, що так багато знає.
Несподівано зірвався сильний вітер, і блакитне небо зразу ж затяглося червоною пеленою латеритного пилу. На зубах тріщав пісок, очі сльозились. Оксамитно-червона курява вкрила весь навколишній ландшафт.
Здавалось, дорозі не буде кінця. Ми їхали і їхали, а довкола — жодного населеного пункту, ніяких слідів перебування людини. Тільки зрідка на узбіччі траплялись покинуті автомобілі, можливо, закінчилось пальне, а може, щось поламалось. І бензин, і запчастини дістати тут однаково важко. Я вже почав був сумніватись, що ця дорога нас куди-небудь приведе. Відчутно давалася взнаки втома. Але в цей час Серіль збуджено промовив:
— Джамбала.
Селище появилось раптово. Воно притулилось на вершині плато Кукує і було закрите від дороги невеличким гайком. Всі хатини були схожі між собою. Зліплені з глини, з плоскими дахами, вони скидались на сірникові коробки. Лише місцева школа, будинок пошти і селищного управління були цегляні, і їхні цинкові дахи виднілися з будь-якої точки селища. Перед кожною хатиною, обрамленою живоплотом із пальм і фруктових дерев, лежить чисто виметений дворник. У дворі виривають усю траву, — так легше помітити, коли появиться змія. Саме в дворі сім’я проводить більшу частину доби. Тут, просто під відкритим небом, готують їжу, тут їдять, працюють, відпочивають. У дім сім’я заходить тільки вночі.
В Конго понад чотири тисячі сіл. З давніх-давен місце для них обирали, виходячи з двох вимог: безпеки і наявності питної води. Як правило, села розташовувались на вершинах пагорбів на лінії гребеня або на краю плато. Постачанням води з джерела і тепер займаються молоді жінки, іноді долаючи відстань близько десяти кілометрів, особливо тут, у Джамбалі, в засушливий сезон. Нині питання безпеки знято з порядку дня, тому селища виникають здебільшого поблизу доріг. Сучасні села мають вигляд прямокутника, або прямої лінії — вулиці. У селах першого типу житла розташовані з трьох боків літерою “П”. В народності теке житла замикають чотирикутник, утворюючи площу всередині села. Необхідний елемент села — спільна каза — приміщення, де можна погомоніти з односельцями, порадитись, почути останні новини.
Житла конголезців дуже скромні й прості за формою. Звичайно вони бувають чотирикутні, покриті плоским дахом. Трапляються житла і циліндричної форми з конусоподібними дахами. Будівельний матеріал для жител дуже різноманітний. Використовується все, що тільки можна використати: папірус, глина, з якої роблять навіть дахи. У народності теке ще і в наш час бувають житла, де стіни сплетено із слонової трави або з пальмових гілок. У гірських районах широко використовують граніт, у лісових — дерево. Всередині житла панує напівтемрява, бо інколи вони будуються без вікон, з одними дуже вузькими дверима. Кількість меблів обмежено до мінімуму: дерев’яний табурет і стіл, часто “ліжком” служать постелені на підлозі мати.
Довгий день ховався за зелені пагорби, небо наливалось важкою синявою. Де-не-де загорілись вогнища в дворах. Рівним килимом над землею стелився дим. Ми легко знайшли будиночок, де жили Лук’ян і Світлана Садикови — радянські вчителі, що працювали у місцевій школі. За годину вже все селище знало, що із Браззавіля приїхав ще один “мунделе” (біла людина).
Біля будиночка Садикових зібралось багато цікавих. Почалася жвава розмова. Було видно, що тут непогано знають нашу країну. В цьому безперечна заслуга радянських учителів, які ось уже кілька років у надзвичайно важких умовах працюють у Джамбалі.
Садикови раді гостеві. Коли живеш далеко від батьківщини, виникає якесь особливе почуття до співвітчизників, мені здається, воно сильніше родинного.
— Ну, що нового на батьківщині? — засипали мене запитаннями Садикови, готуючи вечерю.
Ми з Серілем умились після дороги, і всі посідали до столу. Їли м’ясо антилопи з приправою “пілі-пілі”.
— Обережно, — попередила Світлана, — ця конголезька приправа нагадує суміш товченого скла з отрутою змії.
Попередження дещо запізнилось. Сльози градом потекли по щоках. Здавило в грудях. Лук’ян швидко дістав з холодильника, що працює на гасі, холодної, з кристалами льоду води, налив у склянку і подав мені.
— Цікаво живете, навіть за обідом екзотика, — погасивши вогонь у роті ковтком води, сказав я.
— О, цього тут вистачає, — усміхається Світлана. — Ось кілька днів тому був у нас в гостях лікар з Югославії, він працює тут по контракту. Раптом до кімнати вбігає схвильований конголезець. “Месьє! — задихаючись вигукує він. — Ми зібрались поховати померлого вчора листоношу, вже все готове до похорону, але покійник нізащо не хоче йти на кладовище! Він зачарований. Може, ви, лікарю, зможете звільнити його від чарів”.
— Ми швидко зібрались, — включився в розмову Лук’ян, — і пішли на площу. Перше, що побачили, — натовп людей, що утворив коло. Всередині його шестеро чоловіків, піднявши над головами бамбукові ноші, на яких лежав покійник, тупцювали на місці, високо піднімаючи ноги.
— Ну й що ж ви зробили? — спитав я.
— Що зробили? Вмовили померлого йти на кладовище.
— Як це розуміти? — здивувався я.
— Дуже просто, взяли з лікарем ноші і самі віднесли його туди.
Після вечері Лук’ян демонстрував фільм “Ленін у Жовтні”. Кінотеатром правив шкільний двір, де зібрались майже всі жителі Джамбали. Глядачі перетворились на безпосередніх учасників революційних подій, бурхливо реагуючи на все, що відбувалося на екрані. Вони то плескали в долоні, то голосно висловлювали своє обурення, а ще голосніше — радість.
Спостерігаючи все це, я ще раз пересвідчився у дружніх почуттях і симпатіях конголезців до Радянського Союзу.
Лубомо
Того сонячного жовтневого ранку настрій у мене був чудовий: попереду цікаве відрядження до міста Лубомо, зустріч із земляками, що працюють там, ознайомлення з містом, про яке я багато чув і читав. Мандрівка у нові райони Конго, по незнайомих дорогах завжди сповнена несподіванок і маленьких відкриттів. Містечко, куди я мав поїхати, недавно знову віднайшло своє колишнє ім’я. Під час французької колонізації його називали Долізі, на честь одного з перших французів, що з’явився в цих місцях наприкінці вісімдесятих років минулого століття.
П’ятнадцять хвилин їзди на автомобілі по вулицях ранкового Браззавіля, і ось ми вже на вокзалі. Залізничний вокзал — майже в самому центрі міста. Це невелика двоповерхова споруда, збудована в тридцятих роках нашого століття, коли в країні вводили в експлуатацію залізничну лінію завдовжки п’ятсот п’ятнадцять кілометрів, що з’єднала столицю з портовим містом Пуент-Нуаром. Будівництво цієї залізниці дорого обійшлося народові Конго. Французькі колонізатори поспішали. Дорога їм потрібна була для того, щоб вивезти на ринки Європи цінні породи тропічної деревини, виявлені у великих кількостях в лісах Конго. Десятки тисяч конголезців загинули на будівництві від каторжної праці, голоду й хвороб. Нині залізницю націоналізовано, і вона дає значні прибутки державі.
Мій вагон був першим за тепловозом, але пробратися до нього виявилось не просто. Пасажирів, як мені здалося, було явно більше, ніж місць у вагонах. Вони штурмували вагони, проникаючи туди не тільки через двері, а й через вікна. Врешті і мене внесли у вагон, але я залишився без місця, хоч і мав квиток “першого класу”. Прозвучав протяжний свисток начальника поїзда, і ми рушили. До вагона зайшов провідник. Він швидко знайшов моє місце. Хлопець, який займав його, був без квитка, за що сплатив штраф.
Мимо нас уже проплив смарагдового кольору собор святої Анни, формою схожий на літак, будинок центрального госпіталю, стадіон. Містом їхали хвилин двадцять, і весь цей час лунали гудки нашого тепловоза. Машиніст ніби прощався з жителями столиці.
У вагоні велися звичайні дорожні розмови, що вирізнялись хіба що африканським темпераментом співбесідників. Я влаштувався біля вікна, сподіваючись побачити багато цікавого: Лубомо лежить за триста п’ятдесят кілометрів на південний захід від Браззавіля, і дорога до нього досить мальовнича. Стояв жовтень — другий місяць весни південної півкулі. Уже почались дощі, що оживили навколишній ландшафт. Колір савани, в залежності від пори року, змінюється. Зараз савана була залита соковитими зеленими барвами з острівцями червоного, синього, жовтого кольорів. Такої прекрасної і неповторної картини мені ще не доводилося бачити. Через відчинені вікна вагона долинав пряний запах квітів і трав. Цвіли величезними фіолетовими квітами бананові гаї.. Все здавалось яскравим і граціозним. У природну красу савани раз у раз вливається краса, створена руками людини, — поля з посівами маніоку, кукурудзи, рису, цукрової тростини. Години через три ліворуч за пагорбами показалося синьо-голубе плесо озера, вкрите, як пластівцями вати, білими птахами. Сонячні промені, торкаючись рівної гладіні озера, спалахували і розсипались тисячами зайчиків. У вагоні стало тихо. Поступово всі втихомирились, як це буває під час довгої подорожі. Почав дрімати і я.
Несподівано поїзд різко загальмував і зупинився. Вагон знову ожив. Найнетерплячіші пасажири поспішили до виходу. Я подивився у вікно. Поїзд стояв серед савани. З усього було видно, що зупинка ця непередбачена. Вийшов з вагона і я. Пасажири групками стояли біля вагонів, щось обговорюючи.
— Що сталося? — звернувся я до хлопчини років п’ятнадцяти. — Чому стоїмо?
— Кажуть, зустрічний поїзд зійшов з рейок, — з готовністю відповів він, — доведеться далі йти пішки по шпалах до найближчого населеного пункту, а там нас підберуть вантажні машини і довезуть до Лубомо.
Я подумав, що хлопчина жартує зі мною, але в цей час людський потік з валізами і клунками вже потягнувся до голови поїзда.
— І скільки ж кілометрів до цього населеного пункту? — якомога спокійніше спитав я.
— Та кажуть, кілометрів дванадцять-п’ятнадцять, години за три дійдемо.
Райдужного настрою як не бувало. До того ж і погода зіпсувалася: повітря стало важким, задушливим — насувалася гроза. Разом з іншими горе-пасажирами рушив по шпалах і я, лаючи себе за те, що не полетів літаком.
Нараз до мене долинула пісня, така знайома й рідна.
“Хай завжди буде сонце, хай завжди буде небо…” — наспівував упівголоса мій недавній співрозмовник.
— Звідки ти знаєш цю пісню? — звернувся я російською мовою до хлопчини.
— А ви з Радянського Союзу?! — зрадів він. — Знаєте, я мрію вчитися у вашій країні і ось уже другий рік вивчаю російську мову в ліцеї. Ви не знайомі з мадам Санниковою? О, це чудовий педагог! Вона так багато і так красиво розповідає учням про вашу країну, про Леніна, про космонавтів. У нас в ліцеї багато радянських викладачів. Ми дуже любимо фізика Боголюбова, викладача хімії Ларису Уросову, математиків Чукіна і Бублія.
Мені було дуже приєїмно почути таку високу оцінку праці моїх колег і ще приємніше бачити, якою плодотворною вона була.
Тим часом місцеві хлопчаки, побачивши, що їхній земляк розмовляє зі мною, наблизились до нас. А коли почули, що Фідель (так звали мого нового знайомого) говорить незнайомою мовою, оточили нас тісною юрбою, заздрісно і з повагою дивлячись на хлопця. Фідель тут же заявив усім, що я з Радянського Союзу. Хтось запитав: “А Радянський Союз такий же великий, як Франція?” Фідель розсміявся, його великі карі очі загорілись. “Що ви! — І впевнено пояснив: — Разів у тридцять п’ять більший від неї”.
Запитання, як тропічна злива, обрушились на нас. Тепер питали й дорослі: скільки у мене дружин, як живуть у Радянському Союзі, що їдять, чи у всіх є робота… І я з задоволенням розповідав про нашу країну й бачив, як зацікавлено і здивовано слухали мене конголезці. Бесіду перервав сигнал автомобіля — нас кликали. Прощання було теплим, хтось із хлопчаків дав мені на дорогу банан. Подорож тривала далі. Добрий настрій знову повернувся до мене.
У кузові самоскида ми в’їхали в місто. Сонце вже не так пекло. Воно стало великим, червоним і, торкнувшись своїм краєм обрію, тануло на очах. На північному сході вже темніло, на небі, серед поодиноких хмар, з’явилися перші зірки.
Голосно скрипнувши гальмами, машина зупинилась біля єдиного в місті готелю під гучною назвою “Гранд-отель”. Літня француженка — власниця готелю, широко усміхаючись, вийшла нам назустріч. Мої супутники по самоскиду швидко щезли, і лише я та молодий французький комерсант, обидва брудні й стомлені, увійшли до вестибюля. З усього було видно, що тут не так часто бувають гості, і, напевне, в готелі ніколи не користувалися табличкою “місць нема”. Африканцям номери готелю були явно не по кишені, оскільки ціна одного номера за добу становила рівно половину місячного заробітку кваліфікованого робітника, а європейців тут буває не так уже й багато.
Господиня готелю — сама люб’язність. Ніяких паспортів, ніяких формальностей!
— Ось ваші ключі від номерів, приводьте себе в порядок, і прошу до мене на вечерю, — усміхаючись, каже вона.
Крім мене і французького комерсанта, на вечері були ще двоє пожильців — молодий турист із ФРН, одягнений як хіпі (вкрай витерті джинси і брудно-жовта футболка), з довгим волоссям та рудою бородою, і болгарин Іван Бонєв, геолог з мужнім красивим обличчям. Француз і болгарин із задоволенням їли непросмажений біфштекс з кров’ю, ми з німцем віддали перевагу яєчні з шинкою.
Ми розговорились. Бонєв виявився прекрасним співбесідником, знав багато цікавих історій, розповідав про нелегку, але повну романтики працю геологів.
— Багата країна Конго, — замислившись, сказав він, — є і нафта, і газ, і золото, і поліметалеві руди. Північніше Лубомо, в районі селища Занала, знайдено значні запаси залізної руди, на захід від Лубомо, ближче до Пуент-Нуара, ведеться розробка калійних солей, у горах Майомбе і Шайю є алмази. А скільки ще не досліджених територій! Заболочені ліси, наповнені хмарами комарів і мух, серед яких дуже небезпечні цеце і філера, вологий клімат дуже перешкоджають роботам геологів.
Бонєв розповів про цікавий випадок, який стався з ним недалеко від цих місць.
— Ми проводили пробне буріння за тридцять кілометрів од міста. Вечоріло, робота наближалась до кінця. Раптом до нас донісся відчайдушний людський зойк. Я з двома товаришами кинувся на крик. Голос долинав з невеличкого гайка, неподалік від нас. Ми підбігли й оторопіли від побаченого. До пояса голий чоловік, дуже худий, з гострими ліктями і випнутими лопатками, був двічі обперезаний великим удавом. Голова змії гойдалась на рівні очей нещасного, а він з усіх сил двома руками відпихав її від свого сухого, в глибоких і густих зморшках, перекошеного страхом обличчя.
Я чомусь раптом ясно уявив собі, яке відчуття може бути, коли холодне слизьке тіло змії торкається до голого людського тіла.
— Тим часом мій товариш вихопив ніж і кілька разів ударив по змії, — розповідав Бонєв. — Удав зразу ж обм’як і звалився на землю. Його хвіст ще довго бився, чіпляючи босі ноги чоловіка, але той на це вже не реагував. Якусь мить усі мовчали, вражені тим, що сталось. І тут наш врятований потер чоло, нахмурився, губи його затремтіли, в очах з’явилися сльози. “Ви зіпсували мені полювання, — простогнав він, — хто тепе”р купить у мене шкуру цього удава з такими дірками? Я два тижні полював на нього, — скрушно хитав головою мисливець, — і от маєш! Така шкура пропала! Та їй ціна не менше десяти тисяч франків! Я подам на вас до суду, — раптом випалив він, — якщо ви мені не відшкодуєте збитки”.
Довелося дати недолугому мисливцеві сто франків на пиво, після чого “судову справу” швидко зам’яли, — закінчив свою розповідь Бонєв.
Після вечері господиня запропонувала подивитись фільм. Було ще не дуже пізно, і ми не відмовились від запрошення.
— У мене свій кінотеатр, — не без гордості заявила вона, — і фільми не гірші, ніж у найкращих кінотеатрах Браззавіля.
Ми ввійшли до великої кімнати, де було розставлено зо два десятки м’яких стільців. Засвітився екран, і на ньому з’явились молоді люди, що із шаленою швидкістю мчали на мотоциклах, порушуючи правила руху. Мотоцикл проскочив під гігантським грузовиком, помчав униз по сходах і різко загальмував біля лотка з морозивом. Миловидна дівчина і спортивного вигляду юнак покинули свій мотоцикл, взяли у лоточниці по батончику морозива і з великою насолодою почали їсти. В цей час диктор оголосив: “Купуйте морозиво “Жерве”. Кіноролик закінчився, в залі загорілося світло, і до нас підійшов хлопчина років чотирнадцяти з тацею в руках, на якій в красивій обгортці лежало морозиво “Жерве”. Господиня потім включить його в рахунок, а поки що ми були їй вдячні — морозиво справді було смачним.
Знову погасло світло, і на екрані появилась оголена жінка з дуже гарною стрункою фігурою і з довгим, розпущеним волоссям. Починався новий фільм — “Кохання в XXI столітті”.
Ми попрощалися з Бонєвим як давні друзі. Вранці він вилітав до Пуент-Нуара. Господиня готелю сама замовила йому квиток на літак і пообіцяла відвезти його на аеродром. Вона одна добре справлялася з обов’язками директора, адміністратора, офіціанта й шофера.
— А чому ви не їдете поїздом? — спитав я Бонєва. — Кажуть, дорога через Майомбе дуже мальовнича.
— Це так, — підтвердив він, — природа тут чудова, але ці місця я добре знаю — виходив їх пішки. А літаком всього двадцять хвилин, та й набагато безпечніше, ніж поїздом. Залізницю тут прокладено в горах, і поїзди частенько звалюються в прірву.
Згодом я пересвідчився у слушності слів Бонєва, коли проїхав сто сорок п’ять кілометрів від Лубомо до Пуент-Нуара за десять годин! Дорога справді виявилась небезпечною. Близько двох десятків тунелів, круті повороти, мости над глибокими каньйонами, а довкола — незайманий тропічний ліс. Поїзд то ніби ширяв над прірвою, то зникав у чорних отворах тунелів. Обабіч дороги щоразу траплялись перекинуті понівечені вагони, локомотиви, купи різного вантажу. Але це було пізніше. А поки що передбачався візит до ліцею імені В. І. Леніна, знайомство з його учнями і педагогічним колективом.
Двоповерховий цегляний будинок ліцею розташований у центрі міста. Це єдина середня школа не тільки Лубомо, а й великої області Наїрі, тому класи ліцею переповнені.
— Ще недавно національний учитель був рідкістю в середніх навчальних закладах Конго, — розповідає директор ліцею Б’єр Мавінгу, — провідні дисципліни читали викладачі з Франції. Були серед них і непогані педагоги, але основна маса — це так звані “мілітери”, тобто солдати, яким служба в армії замінювалась викладацькою діяльністю в африканських школах. “Мілітери” мали тільки загальну середню освіту, не маючи уявлення про педагогіку і методику викладання. Звичайно, про добру якість їхньої роботи говорити не доводилось. Тепер, картина змінилась. У наших школах дедалі більше з’являється вчителів-конголезців з вищою освітою. Більшість з них закінчили вузи в Радянському Союзі. Зараз у нас в ліцеї працюють і радянські викладачі. Ми вчимось у них. Нам подобаються їхні методи ведення уроків, уважне і доброзичливе ставлення до кожного учня, їхня система контролю і оцінок.
Доброзичливі очі мого співбесідника випромінювали тепло, коли він говорив про дітей. Приємно було розмовляти з представником молодої інтелігенції Конго, яка любить і знає свою справу. Взаємна симпатія виникла між нами з першого знайомства.
По обіді, коли трохи спала спека, директор ліцею запропонував зробити невелику прогулянку в околиці Лубомо. Через півгодини ми під’їхали до гігантського баобаба, з гілок якого звисали довгі, мов узбецькі дині, плоди. Могутнє дерево намертво вчепилося своїм розгалуженим вузлуватим корінням у латеритний грунт, його густа крона не пропускає сонячного проміння, створюючи просторе царство тіні й прохолоди. В діаметрі гігант мав щонайменше п’ять метрів!
— Це найдревніший наш житель, — пояснив П’єр. — Йому понад шість тисяч років. — На підтвердження своїх слів П’єр показав на гігантське дупло, де могло поміститися з десяток чоловік.
Стовбур баобаба був весь поораний написами французькою, німецькою, англійською мовами із звичним змістом “тут був я”, далі підпис і дата. З усього було видно, що баобаб добре знайомий з сучасною європейською цивілізацією. А для африканців це священне дерево. Воно дає їм їжу (їстівні не тільки плоди, а й листя) і одяг (з кори баобаба виготовляють волокно, з якого тчуть грубу тканину). Я сфотографував велетня, побажав йому прожити ще стільки ж на користь людям і рушив до машини.
П’єр був досвідченим водієм і пишався цим. Він хвацько об’їжджав вибоїни і каміння, витискаючи із своєї машини все, на що вона була здатна. Ми випередили групу учнів, які, впізнавши свого директора, голосно закричали “ойє”, що, певне, мало означати привітання, потім порівнялися з четвіркою сучасних амазонок, що хвацько мчали на мопедах.
— Це ж ваші, радянські дівчата, — зауважив П’єр, — вони викладають у педучилищі і зараз повертаються з роботи. До речі, он та, що попереду, — це Ольга Коробова, швидше від неї ніхто в Лубомо не їздить на мопеді — частіше від неї ніхто не ходить з бинтами і синцями. А недавно, — тут П’єр усміхнувся, — недавно вона завдала нам клопоту. Як завжди, о сьомій тридцять вивела Ольга свій мопед на вулицю, взялася за ручку газу і відчула під рукою щось холодне й м’яке. Мопед упав на землю, а з-під нього в траву поповзла невелика змія. Через хвилину, зрозумівши, що сталось, Ольга закричала. “Що таке?” — питаємо її, а вона кричить ще голосніше. Врешті хтось приніс їй склянку води, вона випила, цокаючи зубами і заїкаючись, сказала: “Мене вкусила за руку змія”. Я оглянув її руку і, не знайшовши ніяких слідів укусу, спитав: “Яка змія, якого вона кольору?” — “Золотистого, з узорами”, — вже спокійніше відповіла Ольга. “Ну й чого ж ти плачеш? Це не страшна змія. Після її укусу людина помирає тільки через добу”. Очі в Ольги розширились, і вона знесилено присіла. “Ну що ти знову розкисла, я хочу сказати, що за цей час лікарі встигнуть зробити все необхідне”. — “От якби тебе “хвилинка” вкусила, тоді інша річ”, — заспокоїв хтось.
Потім з’ясувалося, що ніякого укусу зовсім не було, просто дівчина доторкнулась до красивої золотистої змії з узорами. Однак тепер усі дівчата, перш ніж сісти на свого “коня”, уважно оглядають його, а з Ольги кепкують: “Золотиста з узорами більше не приходила?” Так, нелегко вашим товаришам. Але дивно, вони ніколи не втрачають бадьорості, — завершив свою розповідь П’єр.
Імпфондо
Селище Імпфондо притулилось на правому березі мальовничої і повноводної річки Убанги. На її лівому березі — територія Центральноафриканської Республіки, столиця якої, місто Банга, набагато ближче до Імпфондо, ніж Браззавіль. Невеликі річкові катери, пливучи з Банги, інколи причалюють в Імпфондо, доставляючи сюди продукти, одяг, пальне, шкільне приладдя. Незважаючи на скромні розміри і незначну кількість жителів (близько двох тисяч), на карті селище зображено доволі крупним пунсоном, що свідчить про його значення і перспективність. Тут, у північно-східній околиці Народної Республіки Конго, на багато сотень кілометрів вкритій непрохідними, заболоченими екваторіальними лісами, населені пункти трапляються дуже рідко, а середня густота населення цієї великої області становить 0,5 людини на один квадратний кілометр.
Хоч як це парадоксально, бездоріжжя і значна віддаленість від океану стали в пригоді північному району. Французькі колонізатори не наважувались освоювати його великі лісові простори. Їх приваблювали південно-західні райони країни з більш сприятливими умовами для лісорозробок і вивозу деревини. Це давало можливість французьким фірмам при порівняно незначних витратах одержувати колосальні прибутки. Водночас хижацькі лісорозробки стали причиною майже повного знищення лісів на південному заході країни. Збережено майже незайманими північні ліси Конго, і це неоціненне багатство молодої республіки. Тут ростуть цінні породи тропічної деревини, які мають великий попит на світовому ринку. До них насамперед належать: ебенове дерево, окуме, лімба, азобе — залізне дерево, яке тоне у воді. Народний уряд Конго докладає багатьох зусиль для економічного розвитку північних районів країни, приділяючи особливу увагу розвитку лісової і деревообробної промисловості. Прибуток від реалізації цінної деревини тепер надходить до державної казни. Імпфондо з його вигідним географічним положенням у перспективі може стати одним із центрів лісозаготовок і сплаву деревини в район столиці.
Стільки я знав про Імпфондо, коли одного січневого дня вилетів туди у відрядження. Літак ішов на посадку, швидко втрачаючи висоту. Я уважно дивився вниз, намагаючись відшукати цей населений пункт і його аеродром, але, крім зеленого моря джунглів, нічого не бачив.
Випущено шасі. Командир скинув газ. Попереду показалась блакитна стрічка Убанги з пологим піщаним лівим берегом, на якому пришвартувалось зо два десятки довгих пірог, і крутим, вкритим лісом — правим. А ось і селище. Його глиняні хатини тонули в розкішній зелені і скидались на туристські намети. Тінь від літака швидко мчала по дахах. Ось вона проскочила останній будиночок і ковзнула, випереджаючи крилату машину, по рівному трав’яному майданчику. Колеса покотилися по землі. Злітна смуга тут коротка, всього вісімсот метрів, і від екіпажу вимагається велика майстерність і точний розрахунок, щоб нормально посадити машину на цю прорубану в лісі просіку-смугу. Конголезький екіпаж добре справився з цим завданням. Літак підкотив до довгої одноповерхової споруди, що виконувала функції і аеровокзалу, і школи. Звідти вмить висипали діти і вчителі, щоб подивитись, хто прибув із столиці. Літак прилітав сюди рідко, і його поява завжди ставала неабиякою подією для місцевих жителів. Серед зустрічаючих я зразу ж помітив Валентину і Володимира Ухових, які вже третій рік працювали в місцевій школі, навчаючи дітей племен санга і пігмеїв. Подружжя. Ухових стояло трохи осторонь від юрби. Валентина — в сукні “гранд-бубу” з широкими, мов крила, рукавами, які щоразу злітали вгору від найменшого подиху вітерця, Володимир — у вузьких джинсах і в жовтій футболці з зображенням вершника в сомбреро.
Я вийшов з літака і зразу вдихнув гаряче, насичене вологою повітря тропіків. У січні в цих місцях особливо жарко. Сонце висить майже над головою і льє на землю щедрий потік тепла і світла.
— Знімайте свій піджак і краватку, — привітавшись, сказала Валя.: — Такий одяг не для цих місць. Шорти і яка-небудь легенька сорочка у вас знайдуться? Це буде те, що треба.
Будиночок Ухових стояв поряд, за кілька десятків метрів від школи. Я з цікавістю роздивлявся чисто підметений дворик, по якому ходило “підсобне господарство” Ухових — дві качки і півень. Біля однієї із стін будинку лежав стовбур гігантської пальми, очевидно, зламаної грозою, за ним дві доглянуті грядки, на яких росли цибуля і квітки, а трохи далі, метрів за сто, починався ліс, африканські джунглі, завжди небезпечні для людей, які не знають їх законів, для людей недбалих, необережних і неуважних.
Мої роздуми були перервані голосним криком Валентини. Вона відскочила вбік і зляканими очима дивилась на те місце, де щойно стояла. Здоровенний павук завбільшки з півлітрову банку, вкритий рудою шерстю, грівся на сонці за метр від дверей.
Володя схопив камінь, що лежав поряд, і кинув у нього, але не влучив. Павук високо підскочив вертикально вгору і, опустившись на землю, задріботів геть. Другий кидок Володя зробив точно. Павук перекинувся і, випустивши буро-зелену рідину, став ще мерзеннішим. У цей час до будинку підійшли кілька конголезців і білий священик, як потім з’ясувалось, місіонер із Сполучених Штатів.
— Що ви наробили? — вирвалось у одного із конголезців. — Адже ви вбили душу сорсьє (чарівника), тепер на наше селище звалиться нещастя.
— Так, — приєднався до конголезця пастор, — прекрасний екземпляр! Ви, сер, могли б зробити непоганий бізнес, живий він коштує не менше п’ятисот доларів, його отрута набагато сильніша від зміїної.
Ми ввійшли в скромно вмебльоване житло Ухових. У центрі кімнати стояв великий, червоного дерева стіл (у Конго це не розкіш) і чотири стільці, спинки і сидіння яких були сплетені з ліан. У невеличкій кімнаті-спальні стояло широке, теж червоного дерева, ліжко, над яким шатром звисала капронова сітка, що оберігає від укусів малярійних комарів. У маленькій кухні стояв холодильник, що працює на гасі (електричного струму в селищі нема), балон з газом і плита. Ось тут вони й жили, Володимир і Валентина, в ‘цій казі серед джунглів, відірвані від світу, від друзів, рідних і близьких, без усього, до чого звикли в рідній Москві.
За годину Володя вже показував мені місцеву школу, знайомив з колегами й учнями. В мою програму входило відвідання кількох уроків як радянських, так і конголезьких викладачів.
Для початку я обрав урок географії у четвертому класі (що приблизно відповідає нашому сьомому). Перше, що впало мені у вічі, коли ми зайшли з учителем до класу, — це неймовірна тіснота. В невеликому приміщенні сиділо не менше вісімдесяти учнів — від тринадцятилітніх дітей до двадцятилітніх юнаків і дівчат.
Три учениці, років 14–15, явно перебували в школі останні дні: незабаром вони мали стати матерями. В Африці жінки рано дорослішають. Вчитель, молодий чоловік років двадцяти п’яти, об’явив, хто я, і почав опитувати учнів. Ті досить жваво розповідали про природні умови Великобританії і Нідерландів. Відповіді їхні були абсолютно ідентичні. Згодом я довідався, що в школі нема підручників, і учні змушені конспектувати суть уроку, або, як тут кажуть, “резюме”. Потім це “резюме” завчають напам’ять і, як вірш, читають на наступному уроці.
Я порадив учителеві трохи по-іншому сформулювати питання, щоб учні могли думати, міркувати. Наприклад, “порівняльна характеристика природних умов Великобританії і Нідерландів, що в них спільного і чим вони відрізняються”. Мій конголезький колега кивнув на знак згоди і поставив запропоноване мною питання. Перші відповіді показали, що учні не вміли аналізувати, порівнювати. Вони, як і раніше, розповідали спочатку про природні умови Великобританії, а потім — Нідерландів. І раптом — виняток із правила! Підвівся юнак років сімнадцяти, що сидів поряд зі мною, і сказав таке: “Велика частина території Великобританії вкрита горами, тоді як Нідерланди експортують багато сиру. Ось чому ці країни значно відрізняються одна від одної”.
Ну ось, нарешті: порівняння і висновки. І хай на перший раз вони смішні й; позбавлені логіки, зате власні. Після уроків ми довго говорили з Полем Мавунгу — учителем географії — про методику викладання, про педагогіку, про психологію школярів.
Увечері, коли стемніло, всі жителі Імпфондо зібралися біля школи, щоб уперше в своєму житті подивитись кінофільм. За кінотеатр правив аеродром, а за екран — біла стіна шкільного будинку. Перед початком сеансу Володя Ухов розповів глядачам, що таке кіно, якого змісту зараз буде показано фільм. А я привіз із собою кінокартину “Олександр Пархоменко”. І ось перші кадри. Кавалерійський полк з криком “Ура!” з шаблями наголо атакує противника. Мить — і в “кінозалі” не лишилось глядачів. Вони з жахом розбігались від “навальної кінноти”. У метушні хтось загубив взуття, когось вкусила змія. Ми не чекали такої реакції глядачів і теж розгубились. Тільки через день, після копіткої роз’яснювальної розмови про те, що таке кіно, що це — приємне видовище, зовсім безпечне, бо ніхто не може стрибнути з екрана і кинутись на публіку, нам усе-таки вдалося показати фільм. Він так сподобався глядачам Імпфондо, що вони просили потім показувати його майже щодня, а Володю Ухова називали не інакше як месьє сінема (пан кіно).
На другий день мого перебування в Імпфондо випала неділя. Валя з Володею склали програму відпочинку, яку я з задоволенням прийняв. Уранці, на кілька годин — на риболовлю, потім — обід (Валя обіцяла приготувати качку з яблуками, яблука я привіз із столиці), а після обіду був запланований візит у селище пігмеїв, за кілька кілометрів від Імпфондо. Риболовля була вдалою, якщо не зважати на невелику пригоду.
Ми розташувались у неглибокій котловині, схожій на вирву. Клювало так, що всі любителі рибної ловлі, котрі сиділи в цей час десь на берегах Дніпра чи Волги, вмерли б від заздрощів. За годину штук двадцять п’ять різноколірних і різнокаліберних тропічних риб хлюпалось у моєму відрі. Не менше було і у Володі. Валі не так щастило, і вона почала сердитись. Але раптом волосінь її вудочки туго напнулась. “Тягни!” — закричав Володя. І тут же в повітрі блиснула сріблом куля, збільшуючись на очах. Риба-куля, зірвавшись із гачка, впала на землю і видала звук, схожий на свист. “А кажуть, що риби мовчать, — здивувалась Валя. — Он вона як свистить”. Тим часом риба й далі роздувалась, її свист перейшов у сичання. Боячись доторкнутись до неї руками, Володя ногою відкинув її у воду.
— Годі, — усміхнувся він, — а то ще щось страшніше витягнемо, якогось водяника.
Тільки ми зібрались іти, як раптом Володя завмер.
— Чуєте, — підняв він палець угору, — дивний шелест, вітру нема, а ніби трава шелестить.
Повз нас пробігла козуля, пролетіла зграйка пташок, просто під ноги з дерева звалився удав метрів зо два завдовжки. Ми навіть не встигли злякатись, як пришелець заспішив геть. Усе живе панічно покидало це місце. За дві-три хвилини все стало ясно. З’явились перші терміти-розвідники, боляче вжаливши мене.
— Терміти мігрують, — сказав Володя, — втекти не встигнемо, доведеться перечекати у воді.
Наступні дві виснажливі години ми простояли по коліна у воді, поглядаючи то на рухому чорну стрічку термітів, то на річку, серед мешканців якої напевне були такі, що не відмовились би поласувати шматком-другим людського м’яса. Інколи невеличкі рибки наштовхувались на наші ноги, після чого кожен з нас підскакував (а що як крокодил!), оббризкуючи водою одне одного. Нарешті ми вирвалися з полону термітів і повернулись додому. По обіді за нами зайшов один з учнів Володимира, який згодився провести нас до селища пігмеїв.
Коли ми ввійшли до лісу і опинилися серед густої, в декілька ярусів, рослинності, мені згадалось висловлювання одного мандрівника про те, що в джунглях пізнаєш радість двічі: вперше, коли, засліплений величчю і різноманітністю природи, думаєш, що потрапив у чудовий і казковий світ, і вдруге, коли на межі божевілля нарешті покидаєш це “зелене диво”. Як точно підмічено!
Ми йшли ледь помітною стежкою червоного кольору, вологою і слизькою. А довкола нас — джунглі, непрохідні хащі. Тут панували сутінки, сонячне світло ледь пробивалося крізь густе листя. Повітря вологе, наповнене різким незнайомим ароматом, від якого паморочиться голова.
На деревах — безліч комах, ще більше їх — у повітрі. Хмари москітів нападали на нас, і рятунку від них не було. Все навкруги повзало, бігало, літало, все тут пожирало одне одного, існувало за рахунок іншого. Яка немилосердна і нескінченна боротьба за життя! І серед цієї жорстокої природи живуть люди — негріли, чи, як їх ще називають, — пігмеї. Вони добре пристосувались до лісових умов — ліс дає їм житло, їжу й одяг: У лісах Конго лишилось понад п’ятнадцять тисяч пігмеїв.
— Дивіться уважно на стежку, — попередив Володя, — можна наступити на змію, а я дивитимусь угору, — на гілках дерев вони теж часто відпочивають, чекаючи на антилопу чи іншу живність.
Я дивився під ноги до болю в очах. Кожна гілочка, що лежала на стежці, здавалась мені змією, кожен шерех викликав дрож у тілі, кожен шелест змушував зупинятись. Провідник почав сердитись: “Так ми й за добу не дійдемо”.
Нарешті вийшли на невелику галявину.
— Ми на місці, — сказав провідник.
Я огледів усе навколо, але нічого, що могло б підтвердити близькість житла, не побачив. Та ось з-за ебенового дерева з корінням, схожим на дошки, визирнула кучерява хлоп’яча голівка.
— Ну, раз появились діти, значить, селище справді поряд, — сказав я.
— Де ви бачите дітей? — здивувався Володя. — Цьому “хлопчикові” добрих сорок п’ять років, і напевне у нього вже є онуки.
Володя не помилився. “Хлопчик” відповів на привітання провідника і, блиснувши білозубою усмішкою, вийшов нам назустріч. Він був у потертих шортах кольору хакі і явно пишався своїм європейським одягом.
На перший погляд йому можна було дати не більше дванадцяти-тринадцяти років. Його гарні очі із жовтими білками допитливо дивилися на нас. Невдовзі з’явилися справжні діти, зовсім голі, вони обступили нас, з цікавістю розглядаючи “білих велетнів”. Підійшли дві жінки, одна років тридцяти п’яти, а друга — зовсім юна, років шістнадцяти. Їхній туалет складався з чотирьох пальмових листків, прикріплених до талії за допомогою ремінця з ліани. Старша жінка тримала в роті дерев’яну шпичку, очевидно, шматочок хінного дерева, раз у раз голосно плямкаючи. Друга, молодша, підступила впритул до Валі, помацала її спортивну куртку, кинула погляд на її штани і кеди, потім несподівано провела рукою по її волоссі, понюхала його і щось сказала своїй товаришці. Валя усміхнулась і подала їй свою руку. На мить дівчина збентежилась, усмішка зійшла з її обличчя, але тут-таки, зрозумівши, що з нею вітаються, вона знову усміхнулась і взяла двома руками Валину руку.
— Ну от і познайомилися, — сказав Володя. — Тепер вона подумає, що ти запрошуєш її в наш дім другою дружиною.
Тепер настала черга збентежитись Валі, у неї округлились очі, але за мить вона вже голосно сміялася з Володиного жарту.
Наш провідник пояснив, що ми хотіли б подивитися житло цієї сім’ї. Господар згідливо кивнув головою і попрямував до лісу. Його хатина, точніше, курінь з пальмових гілок і листя був зовсім поряд, вміло замаскований серед зелені. Неподалік стояло ще кілька схожих куренів, біля входу в які сиділи жінки, попахкуючи довгими люльками. Господар не запрошував зайти всередину, очевидно, боявся, що його дім не для нашого зросту. Але сам “впірнув” у відкритий отвір і зразу ж повернувся, тримаючи в руках лук і стрілу — незаміниму зброю мисливця. Пігмеї досі займаються полюванням, риболовлею, збиранням трав і коріння. Він передав нам своє багатство і знову зник у хатині. На цей раз він повернувся з новою зброєю, що скидалась на арбалет. “Можна вбити навіть слона, — похвалився господар, — якщо, звичайно, стрілу обробити отрутою”.
Ніби на підтвердження своїх слів, Молеле, — так звали господаря, — показав на кілька необроблених слонових бивнів, що лежали поряд, і поцікавився, чи ми їх не купимо. Я із задоволенням прийняв його пропозицію, але поставив умову: розповісти про секрет полювання на слонів. Малеле хитро примружився, трохи подумав і кивнув на знак згоди.
— Треба, — сказав, — вистежити слона, коли той спить, а спить він звичайно навстоячки. В цей час один або два мисливці підкрадаються до слона під черево і втикають списа просто в серце, а коли нема списа, ножем перерізають йому сухожилля на ногах. Треба встигнути вчасно вискочити і відбігти вбік, щоб слон, падаючи, не задушив мисливців своєю масою. Ну, а далі вже все просто. З’являються помічники, добивають тварину і обробляють її.
Зараз удома, в моїй київській квартирі, я зберігаю добре оброблений браззавільськими майстрами слоновий бивень — пам’ять про Конго, про дивовижних жителів конголезьких джунглів — сміливих, спритних і безмежно добрих.
Маква
Єдиний літак, що двічі на тиждень літав до Макви, поламався, перервавши зв’язок північного району із столицею. Правда, добратися в це невеличке містечко на екваторі можна й сухопутним шляхом, по ґрунтовій дорозі, але в цю пору тропічні зливи перетворили її в низку доволі глибоких озер, наповнених червоно-бурою водою.
Десять радянських викладачів, що працюють у ліцеї Макви, лишились без продуктів харчування, листів і газет. У містечку немає ніяких магазинів, тому все потрібне наші товариші одержували періодично з Браззавіля. Крім продуктів харчування, їм пересилали балони з газом і гас, мило і пральний порошок, папір і конверти для листів та ще багато чого іншого, необхідного для більш-менш нормального існування людини. Що ж робити? Як їм допомогти? І раптом дзвінок з аеропорту. “Через три години до Макви вилітає невеликий літак, ви зможете передати трохи продуктів своїм товаришам”, — повідомив черговий по аеродрому, конголезький льотчик Роже. Він учився в Радянському Союзі і був моїм хорошим другом. За годину я вже був на аеродромі Майя-Майя, а ще за годину на зарослому слоновою травою полі, що гучно називалось аеропортом Маква, мене радісно вітали збуджені співвітчизники.
Переді мною стояли дев’ятеро схудлих, змарнілих моїх колег, які в дуже важких побутових та кліматичних умовах вели нелегку роботу, навчаючи дітей племені батеке. З літака вивантажили картоплю, капусту, цибулю, борошно, м’ясо.
Ввечері в будинку “сов’єтіків” зібралось багато людей. Тут були партійні керівники району, директор місцевого ліцею, конголезькі і французькі викладачі. Перший тост було проголошено за розвиток радянсько-конголезької дружби, за радянських людей, що подають різносторонню й безкорисливу допомогу народові Конго.
— Іноді ми просто дивуємось мужності і витримці радянських товаришів: хоч би як їм було важко, вони не сумують, — сказав директор ліцею.
— Так, — втрутився в розмову викладач фізики Владислав Нестеров, — останній тиждень був справді важким. Кінець триместру, контрольні роботи, підсумки, а тут ще зразу троє з нас захворіли на тропічну малярію. На додаток до всього вичерпались наші продовольчі запаси, а з Браззавіля як на те три тижні нема літака. На “сімейній раді” групи постановили відрядити мене до найближчого села по провізію. А це двадцять з гаком кілометрів від Макви. Якщо пощастить, то вдасться купити у місцевих селян кілька курей або трохи дичини. Трапляється, мисливці продають м’ясо антилопи, газелі, мавпи або крокодила.
Наші земляки перезирнулися — м’ясо останніх двох тварин вони навіть у найважчі часи не наважувались їсти.
— На світанку ми вдвох з провідником-конголезцем рушили в дорогу, — розповідав далі Нестеров. — Ішли довго, не зустрівши на лісовій дорозі жодної живої душі. Мій супутник без угаву розповідав різні історії про таємниче зникнення багатьох його одноплемінників, про те, що це явна справа рук секти Занзіба, яка звила собі гніздо у Макві. Щоб вступити до цієї секти, треба неодмінно вбити людину, спотворити її труп і підкинути родичам. Той, хто не послухається ватажків секти, змушений покінчити з собою. Зовсім недавно на очах у багатьох жителів Макви один юнак заліз на верхівку пальми, накинув зашморг на шию і, прив’язавши другий кінець за пальмову гілку, стрибнув униз. Гілка зламалась, і він гепнувся на землю, сильно забившись. Проте, незважаючи на біль, він знову виліз на пальму і повторив спробу. Цього разу вдало. Юнак віддався дияволові. Його тіло втратило гнучкість і захиталось на мотузці. І тут почалось незбагненне. Чоловіки, жінки, діти роздягли покійника і заходились бити його палицями, кидати в нього камінням. Божевілля охопило всіх.
Несподівано провідник замовк, швидко відскочив убік із стежки і сховався за дерево. Я зробив те саме.
Назустріч нам бігло четверо чоловіків, тримаючи на плечах дві товсті жердини, до яких було прив’язане щось схоже на мішок. Коли бігуни порівнялися з нами, я побачив у мішку напівсидячого покійника. Мені стало якось не по собі, а тут ще ця розповідь про секту Занзіба і ці непрохідні джунглі навкруги. Процесія пробігла мимо. Ніхто з чоловіків не звернув на нас уваги. Провідника знову прорвало, і він провадив далі: “А недавно в одному селі брат повісив брата. Налякані жителі покинули село. Вони нічого не взяли з собою, все лишилось на місці. Це село прокляте, і горе тому, хто побуває там. А недавно…”
“Ну годі, — перервав я оповідача, — ти, напевне, знаєш і веселіші історії?”
“Аякже, ось недавно у мого сусіди померла дружина…”
“Слухай, чоловіче, давай я тобі що-небудь розповім, а ти помовч. Ось, наприклад, ти вважаєш себе хорошим мисливцем? — Провідник ствердно кивнув. — А чи знаєш ти спосіб, як упіймати дев’ять живих слонів? — Мій супутник зацікавлено подивився на мене. — Треба спіймати десять, а одного зразу ж відпустити”. Якусь хвилину конголезець спантеличено мовчав, переварюючи почуте, а потім голосно зареготав.
Опівдні ми підійшли до невеличкого села, що тонуло в густій тропічній зелені. Село зустріло нас звуками тамтама. “Ну, нам пощастило, — каже провідник, — іде показ наречених”.
У тіні кокосових пальм і апельсинових дерев на голій землі півколом сиділи люди різного віку. В центрі півкола танцювали шестеро дівчат, оголених до пояса, в спідничках із слонової трави. Темп звуків тамтама був спочатку повільний, потім дедалі швидший і швидший… Раптом одна з дівчат, років чотирнадцяти, попрямувала до нас. Обвішана намистом, браслетами і сережками, із загадковою усмішкою, що підкреслювала сліпучо-білі зуби, з очима, що горіли як жарини, вона привертала до себе загальну увагу. В її танці були одержимість і самозабуття. Ноги, запорошені червонуватим пилом, весь час рухалися, тупотіли. На тугих дівочих грудях підскакувало, подзвонюючи, металеве намисто. Руки дівчини, весь її вигляд збуджував присутніх, які щось вигукували і теж тупотіли ногами.
“Вам пощастило, вона обрала вас”, — з жалем сказав провідник.
“Як це — мене? Я ж прийшов сюди не танцювати, а по провізію”.
“Тоді віддайте її мені! — з явним глузуванням промовив провідник тоном, яким звичайно говорять з людиною, коли в ній украй розчарувались. — А курей можна купити он у тій крайній хатині”.
Мій супутник почав танцювати разом з дівчиною, несамовито трясучись і поступово віддаляючись від загального кола, ну а я попрямував до вказаної хатини. Біля дверей, просто на землі, сидів чоловік і з задоволенням пив білу, як молоко, рідину, — пальмове вино.
Привітавшись, я виклав своє прохання.
“О, сьогодні це зовсім неможливо. Нема їх сьогодні”, — байдуже відповів господар. “Як нема? Адже кури он ходять”. — “А хто їх спіймає? Моїх жінок нема. Всі вони працюють далеко на полі”. — “А хіба ви не можете цього зробити?” — “Що ви, це ж жіноча робота!” — з почуттям власної гідності відповів господар. Довелося мені самому виконувати “жіночу роботу”. Це виявилось не простим ділом. І все-таки після години безперервної біганини дві курки попали в мій мішок. Я був задоволений, а господар від душі посміявся, спостерігаючи цей спектакль.
Отак і живемо на екваторі. І спимо не зовсім нормально, — голова в південній півкулі, а ноги у північній. Як тільки ноги змерзнуть, я зразу ж їх на південь. Змінив півкулю, і все гаразд.
З дедалі більшою цікавістю слухав я розповідь Владислава і думав про наших людей, про їхню нелегку працю. І, ніби вгадавши мої думки, директор ліцею сказав:
— Радянські викладачі відрізняються від своїх французьких і конголезьких колег високою професіональною підготовкою, сумлінним ставленням до своєї праці, високою трудовою дисципліною. Їхня система побудови і ведення уроку, додаткові заняття спрямовані на те, щоб передати учням усе, що вони знають, чим володіють.
Муйондзі
Селище Муйондзі розташоване за п’ятдесят кілометрів від найближчої залізничної станції Лебріз. Три години треба було мені, щоб подолати цю відстань у невеликому автобусі, вщерть набитому пасажирами, кошиками, клунками. Стояти можна було тільки на одній нозі. Автобус трясло так, ніби він їхав по гігантській пральній дошці. І ось у цій тисняві мені раптом запропонували місце.
— Сідайте, будь ласка, — всміхнулась молода жінка, посадивши собі на коліна хлопчика років чотирьох і вказуючи очима на звільнене місце.
Малий тримав у руках великий емальований кухоль, час від часу щось діставав звідти і з явною насолодою їв. На секунду він одірвався від свого заняття і з непідробним здивуванням втупився в мене чорними очима, ніби побачив перед собою бронтозавра. Потім нахилився до матері і щось прошепотів. Жінка голосно засміялась.
— Ви знаєте, про що він у мене спитав? Хто зідрав у цього дяді шкіру з обличчя? Це він про вас. йому ще не доводилось бачити білих людей, — ніяково закінчила вона.
— Ну ось ми з ним зараз і познайомимось, — разом з усіма засміявся я. — Як тебе звати, хлопчику?
Замість відповіді хлопчик подав мені свій кухоль.
— Пригощайтесь, — підтримала синову ініціативу мати. Я подивився в кухоль і здригнувся. Він був наполовину заповнений живою зеленою гусінню, що збилася в одну рухому грудку. На підтвердження того, що це справді смачно, кілька рук потяглося до кухля. Як бути? Як відмовитись від запропонованого “делікатесу”, не ображаючи цих чудових людей?
— А її що, їдять живою? — промовив я.
— В основному так, але сушена вона набагато солодша, — пояснив хтось.
— Дякую за частування, — нарешті знайшовся я, — але до обіду ще далеко, “наша релігія” дозволяє нам їсти тільки о дванадцятій годині. — Я з жалем підняв руку з годинником, стрілки якого наближались до цифри десять.
В автобусі розуміюче закивали.
— Так, бога треба слухати, — зітхнувши, промовив чоловік з худим, по-пташиному витягнутим обличчям. А ще треба шанувати дух померлих предків і пророків, — провадив він далі. — Від їхньої волі залежить, чи буде урожайний рік, вдале полювання, чи появляться в сім’ї діти. Є духи добрі, як дух нашої Беатріче, і духи злі, котрі приносять нам нещастя.
Я поцікавився, хто така Беатріче, і старий охоче розповів напівзабуту легенду.
— Давним-давно на нашій землі появилась пророчиця Беатріче. Вона була красива, як молода газель, від її лиця не можна було відірвати очей, а коли вона говорила, здавалось, ніби дзюрчить струмочок, щебечуть райські птахи. Вроду Беатріче помітили на небі, і скоро дух святого Антоніо вселився в неї. Він розказав їй, що білі люди перекручують святе письмо. Христос і апостоли зовсім не були білими людьми. Вони були чорношкірими і народились у Сан-Сальвадорі. Пророчиця розповіла людям те, що взнала від святого Антоніо. Це не сподобалось білошкірим священикам і розсердило їх. Вони спалили нашу Беатріче на великому вогнищі. Їй було всього двадцять років.
Я знав, що багато людей у Конго — типові політеїсти. Вони бачать божественне начало в силах природи, в духах предків. В їхньому уявленні духи можуть помститися кривдникові або віддячити тому, хто здобув їхню прихильність молитвами чи пожертвами.
— Дух нашої Беатріче лишився серед нас, і він допомагає людям покінчити із злиднями, а бідних у нас, ще дуже багато, — зітхнув оповідач.
— Той, у кого одна дружина, завжди буде бідним, — втрутився в розмову немолодий чоловік. — Посудіть самі, шановний, хто забезпечує прожиття сім’ї? Жінка, її праця і старанність, отож, щоб бути багатим, треба мати багато жінок, — зробив висновок чоловік.
Літня жінка, яка досі не брала участі у розмові, ствердно кивнула:
— Авжеж, хіба ж я одна повинна працювати на сім’ю? Як же це можна одній і вдома, і в полі, і на базарі?.. Ні, одній з цим не впоратись. Коли в сім’ї багато жінок, чоловік і діти завжди ситі.
Жінки самі виступають проти знищення полігамії, вони вважають, що це нормальне явище. Становище конголезької жінки, особливо в селі, все ще лишається важким. У селянській сім’ї жінка — основна трудова сила. Вона обробляє землю примітивними знаряддями праці, вирощує і збирає урожай, забезпечує сім’ю водою і дровами, займається вихованням дітей до їхнього повноліття. Чоловік зобов’язаний побудувати дім, ходити на полювання, оберігати своє вогнище. Звичаї забороняють йому виконувати жіночу роботу, він повновладний господар сім’ї, і слово його — закон. Не раз доводилось мені бачити, як працюють жінки в полі чи на грядках. Майже не розгинаючись багато годин підряд, вони руками спушують землю, полють бур’ян. І дуже часто з немовлям за спиною. Ще троє-четверо малюків перебувають під її наглядом.
Наш автобус уже котив по вулиці селища Муйондзі, піднімаючи густу хмару куряви. Ми проїхали по рівній пальмовій алеї, впірнули під дерев’яну арку і опинились на території педучилища.
Автобус зупинився. Я попрощався з моїми новими знайомими, по-своєму мудрими і розважливими. На зупинці мене чекали наші вчителі — Павло і Тамара Кузьмичови. Москвичі, звиклі до комфорту, до столичних умов життя, вони працювали тепер у глухому конголезькому селищі без світла і води, без звичних продуктів харчування.
— Вмитись хоча б у вас можна з дороги? — поцікавився я, заходячи в дім Кузьмичових.
— Вам пощастило, — засміявся Павло, — сьогодні якраз умитись можна. Ми принесли свіжу воду. Раз у три дні ми ходимо до річки, що за п’ять кілометрів від нас.
Тільки-но зібралися сісти до столу, як до Кузьмичових несподівано прийшли, гості — французькі священики, що живуть у Муйондзі вже багато років.
— Жак-великий і Жак-малий, — відрекомендував Павло гостей.
Порівняно молоді люди, обидва веселі й дотепні. Жак-великий — високий, статечний, з помітним черевцем і навдивовижу співучим, майже жіночим голосом. Жак-малий — нижчий середнього зросту, худорлявий, з таким густим басом, що, коли він говорив, бряжчали шибки у вікнах.
— По суті, ми з вами служимо одній справі, — взнавши, що я педагог, пробасив Жак-малий, — просвіщаємо людей, вчимо їх добра й гуманності. Скільки поєланців католицької церкви загинуло тут, в Африці, виконуючи свою святу місію! Це були воістину святі люди. Багатьох забрала тропічна малярія, багато загинуло від рук противників нової релігії.
— А ви певні, що католицька релігія, ради якої загинуло стільки, як ви кажете, святих людей, принесла африканцям полегкість? — спитав я.
— А хіба можна сумніватися в істині? — відповів запитанням на запитання Жак.
— В істині сумніватись не можна, якщо вона істина. Ось ви кажете, що ми з вами служимо одній справі — проповідуємо гуманність, просвіщаємо людей. А як ми це робимо і з якою метою? Ось у чім річ. Ми це робимо для щастя людей живих, ви ж готуєте їх до загробного життя, і ваш гуманізм — це необхідність, породжена страхом перед господом, страхом бути ним покараним на страшному суді. Наш гуманізм — це свідоме бажання зробити добро іншому. Ми вчимо людей розуміти закони природи, використовуючи при цьому досягнення науки. Ви, м’яко кажучи, говорите людям неправду, обдурюєте їх.
Жак-малий подивився на мене трохи розгублено і поспішив змінити тему розмови:
— Як вам, месьє Анатоль, подобаються наші місця?
— Я, признаюсь, іще не встиг їх роздивитись, але клімат тут явно кращий, ніж у Браззавілі, трохи прохолодніше, та й дихається легше, очевидно, менша вологість.
— Ну тоді розраховуйте на нашу допомогу, завтра ми зможемо вам дещо показати.
На другий день о десятій ранку до нашого будиночка підкотив старенький “рено”. За кермом сидів Жак-великий, ледве вміщаючись у маленькій кабіні. Він зустрів нас доброзичливою усмішкою і запросив у машину.
— Їдемо до водоспаду Макулулу, обіцяю неповторне видовище, — пропищав Жак, вмикаючи запалювання.
Від Муйондзі до водоспаду на річці Бвенза двадцять вісім кілометрів. Порівняно непоганою дорогою ми доїхали туди хвилин за сорок. Жак-великий розповів мені те, що знав про селище Муйондзі і його околиці.
Муйондзі — адміністративний центр області Ніарі-Бвензе. Живе тут приблизно три тисячі чоловік. Розташоване місто (конголезці називають містом населений пункт з числом жителів понад дві тисячі) на просторому плато, на висоті 580 метрів над рівнем моря. Його довжина зі сходу на захід — три кілометри, ширина з півночі на південь — півтора кілометра. На відміну від інших районів країни, тут ростуть великі сади цитрусових. Найцікавіші місця для туристів-де Тру дю Жандарм (Яма Жандармів), розташована за шість кілометрів від Муйондзі, і водоспад Макулулу, куди ми зараз їдемо. Тру дю Жандарм — це кам’яна чаша, заповнена водою з невеликого п’ятнадцятиметрового водоспадика. Утворене озеро багате на рибу. На прямовисних стінах чаші — гнізда диких голубів і кажанів. Місцеві жителі з допомогою сіток виловлюють їх, в такий спосіб значно поповнюючи своє меню. Туристи люблять цей куточок природи. Тут можна посидіти з вудочкою, поплавати, позагорати, скупатися під водоспадом.
А ось і мета нашої поїздки. Ми в’їхали до невеличкого села Лобото, звернули ліворуч, і наш автомобіль затрясся на дуже поганій кам’янистій дорозі, що стрімко збігала вниз. Десь через кілометр Жак зупинив машину: “Далі підемо пішки”. Водоспаду ще не було видно, але його грізний гуркіт ми вже чули. Ми спускались вузькою, ледве помітною стежкою серед справжніх джунглів, густих, переплетених безліччю ліан. Та ось дерева розступились, і ми побачили справді неповторне видовище. Два потоки води широкими полотнищами прямовисно падали з шістдесятиметрової висоти на величезний кам’яний стіл, утворюючи дві веселки. Гуркіт стояв такий, що нам доводилось кричати, щоб почути один одного. За хвилину наш одяг промок від дрібного водяного пилу, яким було наповнено навколишнє повітря. Затріщали кінокамери, заклацали затвори фотоапаратів. Не часто щастить побачити таку невимовну красу природи.
Додому вертались близько полудня. Жак розповідав про велику, дедалі зростаючу роль католицької церкви в Конго.
— У 1895 році, -казав він, — в конголезькій общині було тільки тисяча вісімсот п’ятдесят членів, а тепер вона об’єднує майже півмільйона чоловік. У країні сто п’ятдесят сім пасторів, з яких двадцять дев’ять конголезців. Вісімдесят п’ять монахів, у тому числі тридцять дев’ять конголезців.
— А я хочу вам, святий отче, навести інші цифри. В період панування Франції в Конго не було жодного інженера-конголезця — тепер їх сотні. На початку п’ятдесятих років тут не було жодного студента — тепер на кожні сто тисяч жителів припадає сто двадцять один студент. За колоніальних часів середня тривалість життя конголезців дорівнювала тридцять сім років. Кожні двісті дітей із тисячі помирали, не проживши й року. Деякі племена перебували під загрозою повного знищення внаслідок хронічного недоїдання. Зовсім інша картина тепер. Значно підвищився рівень життя людей, розвивається охорона здоров’я, зростає кількість шкіл, міцнішає національна економіка, завдяки чому тисячі людей дістали роботу.
Раптом наш “рено”, голосно завищавши гальмами, різко зупинився. Просто на нас бігла по пояс оголена, з розпущеним волоссям жінка. Вона так голосила, що ставало моторошно.
— Хтось помер, — сказав Жак. — Це не католик. Ховати будуть за давніми звичаями. Всі родичі жіночої статі поголять голови і будуть нестямно кричати. Дружина на знак жалоби сорок днів не митиметься. Зберуться всі рідні й близькі і проситимуть богів, щоб вони послали хорошу погоду на час похорону. Якщо вмер глава сім’ї, всі родичі назавжди покинуть його житло. Такий древній звичай.
Я подякував Жакові за цікаву екскурсію, за його розповіді і пояснення і подарував йому на згадку платівку із записами російських народних пісень. Натомість Жак пообіцяв відпустити всі мої гріхи.
Жако
Температурі повітря в Браззавілі не властиві особливо різкі коливання. Їх діапазон не так часто перевищує 3–4 °C. Немає тут і дуже високих температур. Тільки іноді в березні ртутний стовпчик піднімається до позначки 36°. Однак при постійній, майже стопроцентній вологості, витримувати навіть двадцятип’ятиградусну температуру набагато важче, ніж сорокап’ятиградусну там, де повітря значно сухіше.
Найважчий час доби — середина дня. Опівдні в столиці настає нестерпна задуха, яку навіть місцеві жителі ледве витримують. Голова наливається свинцем, людина робиться млявою, рухи її скуті. У цей час завмирає життя в місті. Зачиняються установи, крамниці, зникає з вулиць транспорт. Починається сієста (пообідній сон). Люди засинають просто на вулиці, примостившись на зелених газонах у тіні пальм.
Сієста триває з 12 до 16 години, після чого місто знову оживає, з кожною годиною прискорюючи свій темп, який досягає максимуму опівночі.
Якось під час сієсти до нас постукали. Молода конголезка з великим кошиком на голові, наповненим до країв бананами, помідорами, ананасами, плодами манго, чемно запропонувала нам купити ці дарунки природи. Я подякував і хотів був уже зачинити двері, коли жінка раптом сказала:
— Є піроке (папуга), купіть піроке.
Я давно мріяв придбати папугу, який уміє розмовляти, але це було не таким уже й простим ділом. І ось трапилась нагода. Жінка зайшла до кімнати, поставила на стіл свій кошик не менше двадцяти кілограмів вагою і витягла з неї невелику коробку, розсипавши при цьому плоди манго на підлогу. З’явилися дружина й син, з цікавістю спостерігаючи цю картину.
— Як же ви носите такий тягар? — співчутливо спитала дружина, показуючи очима на її ношу. — Та ще в таку спеку? Ви б чоловіка свого примусили (моя дружина ще не знала, що примушувати чоловіка в Африці не заведено).
Жінка здивовано глянула на неї і в свою чергу запитала:
— А ваш чоловік носить важкі речі?
— Іноді буває, — усміхнулася дружина. — Правда, не на голові.
Тим часом жінка відкрила коробку, перевернула її догори дном і на підлозі опинився брудний, з підрізаними крильми і настовбурченим пір’ям папуга. Він швидше скидався на обскубану ворону, аніж на благородного птаха.
— Де ви його взяли, такого нещасного? — гидливо спитала дружина.
— Чоловік щойно з джунглів приніс. А звуть піроке Жако.
Ми з дружиною вагались — брати чи не брати, але тут втрутився син: “Беремо”.
Конголезка неквапливо перелічила гроші, сховала їх у те місце, куди найчастіше ховають гроші жінки не тільки в Конго, поставила знову свій кошик на голову, сказала “о ревуар”, блиснувши своїми карими очима, і вийшла.
Посеред кімнати на одній нозі стояв і весь тремтів дуже жалюгідний папуга з красивим іменем Жако. А навколо стояли і мовчки дивились на нього ми-дружина, син і я.
Першим порушив мовчання Славко:
— Він, мабуть, їсти хоче, я його зараз чимось погодую.
Славко побіг на кухню і за хвилину вернувся з тарілкою, де лежали шматочки банана, яблука й печиво. Птах справді з жадібністю накинувся на їжу. Потім Славко дав йому цукерку в обгортці і обережно погладив Жако по голові. Папуга не прореагував на це. Він спритно вхопив цукерку правою лапкою і став дзьобом розривати обгортку.
— Ну, коли їсть, жити буде, — сказала дружина.
— І не менше, ніж сто років, — уточнив Славко. — Нам учителька говорила.
— А вчителька вам випадково не розповідала, як його відмити? Неси-но сюди теплу воду, — розпорядилась дружина.
Вона взяла марлеву серветку, намочила її в теплій воді і обережно почала протирати пір’я птаха. Ми побачили, що хвіст у нього яскраво-червоний, а пір’я — ясно-попелясте. Коли Жако обсох, він перестав тремтіти, пір’я його вляглось, вигляд у нього став зовсім інший. Трохи призвичаївшись, він підійшов до стільця, вхопився своїм міцнющим дзьобом-гачком за поперечину, підтягнувся і виліз на спинку. Потім зробив стойку, ніби збираючись летіти, і сильно замахав своїми куцими обрізаними крильми. Розім’явшись, папуга склав крила, витягнув голову і раптом голосно промовив: “Бонжур, Жако, са ва б’єн…” (“Привіт, Жако, все гаразд…”).
— Ну й ну, — сказала дружина, — якщо тільки-но з джунглів і так блискуче розмовляє по-французьки, то що буде, коли він поживе серед людей?
— Його джунглі, певне, в сусідній віллі, де живуть французи. Там його і спіймали, — висловив я свою підозру.
— Ми його навчимо по-нашому, — сказав Славко. — Це я беру на себе.
Славко дотримав свого слова. Через місяць Жако, копіюючи його інтонацию, говорив: “Жако — дурень… Жако — гарна пташка”. І раптом дуже грізно: “Жако — крокодил!”
Він виявився дуже здібним. “Толю, получку приніс? Гроші давай”, — вимагав він голосом дружини. “Славо! Пиши гарно, пиши А, Б”, — знову ж таки голосом дружини звертався він до Славка, який недавно почав ходити в перший клас і постійно вислуховував методичні материні вказівки, роблячи домашні завдання.
Згодом, коли ми були вже в Києві, репертуар Жако ще більше розширився. Жако досить точно насвистував “Підмосковні вечори”, говорив: “Доброго ранку, товариші!”, “З Новим роком, друзі!” і т. д.
Якось ми всією сім’єю виїхали в село і прихопили з собою Жако. Майже цілий день він провів на яблуневій гілці, насолоджуючись свободою. Раптом над садом пролетіла і голосно крякнула ворона. Жако змахнув крильми і полетів (на той час крила в нього відросли),
— Ну все, — вирвалось у дружини. — Тепер не знайдемо, десь пропаде або коти з’їдять. Він же зовсім не пристосований жити на волі.
Шукали довго, по всьому селу. Нараз мені здалося, що звідкись здаля долинає свист. Я відповів таким же свистом і почув відповідь. Визначивши напрямок, ми побігли до садиби з високим парканом. Хвіртку відчинила бабуся років сімдесяти.
— Бабусю, — звернувся я до неї, — до вас у двір папуга не залітав?
— А що воно таке, папуга? — спитала вона.
— Ну такий птах, що говорити вміє, — пояснив Славко.
— Ні, не було ніякого птаха.
У цей час звідкілясь згори почулися слова: “Доброго ранку, товариші. Сергію (це старший син), дай закурити”. Всі підняли голови і на превелику радість побачили на верхівці кучерявої груші нашого Жако.
— Оце чудасія, — перехрестилася старенька. — Скільки живу на світі, такого ще не бачила.
А Жако тим часом уже спускався вниз. Наляканий своєю мандрівкою, він квапився до нас, переходячи з гілки на гілку, то повисаючи вниз головою, хапаючись дзьобом за нижню гілку, то знову вертаючись у нормальне положення. Нарешті він опинився в мене на плечі, чим іще більше вразив стареньку.
Дводенне перебування в селі не минуло для Жако без сліду. Через день після повернення до Києва наша квартира наповнилася новими звуками: голосно кудкудакали кури, сердито бурмотіли індики, гавкали собаки, крякали ворони.
— Добре, що в наших родичів у селі немає корови, — сказала дружина.
Швидко спливає час. Минуло вже кілька років відтоді, як я вернувся з Браззавіля в Київ. За ці роки відбулася зміна тих радянських спеціалістів, які колись змінили мене і мою групу. Я ж устиг побувати ще в одній країні, цього разу азіатській, побачити там багато цікавого, самобутнього, проте й нині з великою симпатією згадую невелику африканську країну на екваторі.
Як би мені хотілось іще коли-небудь помотатись по вкритих курявою дорогах Конго, послухати шум його водоспадів, вдихнути пахощі джунглів, побувати в знайомих місцях, зустріти давніх друзів і послухати їхні ‘ цікаві розповіді!
А може, ці закушпелені дороги перетворяться тоді в широкі магістралі, а маленькі села в джунглях — у сучасні міста з театрами, школами, магазинами, і зустріну я там щасливих освічених людей. Напевне це буде саме так. Адже заради цього сумлінно трудились і трудяться в Конго радянські спеціалісти, витримуючи тропічну малярію, спеку і вологість, долаючи багато інших труднощів.
Конголезці знають і цінять нашу дружбу. Теплоту й щирість почуттів, які проявляють народи наших країн, продемонструвало перебування в СРСР у травні 1981 року президента НРК. Д. Сассу-Нгессо. Виступаючи на обіді в честь керівника Конго, товариш Л. І. Брежнєв підкреслив, що в радянсько-конголезьких відносинах міцна, надійна основа. Це — спільність наших ідеалів у боротьбі за мир і соціальний прогрес. Найважливіший їх елемент-успішний розвиток співробітництва між КПРС і Конголезькою партією праці, яка однією з перших у незалежній Африці проголосила своєю метою побудову нового суспільства на засадах наукового соціалізму.
Обабіч екватора, в західній частині африканського континенту, розташована територія молодої незалежної держави — Народної Республіки Конго.
НРК відносно мало відома радянському читачеві. Вона привертала до себе увагу, як і багато інших країн цього регіону, тільки загадковістю екзотичної землі, що лежить у нетрях екваторіальних африканських джунглів.
Довгі колоніальні роки передували тому часу, коли ця країна завоювала незалежність і стала на шлях революційних перетворень і прогресивного розвитку. На червоному полотнищі державного прапора Народної Республіки Конго в облямуванні з пальмового листя зображено мотику і молот, що символізують єдність селянства і молодого робітничого класу в боротьбі за нове життя. І в цій боротьбі народ Конго дістає широку підтримку і безкорисливу допомогу Радянського Союзу.
Населяють НРК численні племена й етнічні групи, що належать здебільшого до мовної сім’ї банту. Із строкатого розмаїття мов, традицій, звичаїв народжується конголезька нація.
Цікава і своєрідна природа Конго. Вона увібрала в себе все багатство і контрасти африканських ландшафтів: вічнозелені екваторіальні ліси, що займають 65 процентів території країни, просторі плато, вкриті рослинністю саван, невисокі порізані ерозією гірські хребти Майомбе, Ашанго і Шайю, багаті на різноманітну тропічну флору та фауну, чудові бурштинові пляжі Атлантики, численні повноводні екваторіальні річки, які щедро живлять найбільшу водну артерію Африки — Конго, що несе таку кількість води в Атлантичний океан, якої не мають усі інші річки африканського континенту разом.
Автор цих рядків тривалий час жив і працював у Конго, тож мав можливість побувати у найвіддаленіших його куточках і ознайомитися з тими змінами, які відбулися там за останні роки, з природними умовами цієї країни, із звичаями й традиціями її народу. Своїми враженнями від побаченого і почутого він і хотів би поділитися з читачами.
Браззавіль
Сто років тому на місці нинішньої столиці Конго — Браззавіля було маленьке село Мфуа, яке має типово конголезьке звучання. 1880 року сюди прийшли французи. Невеличкий загін солдатів на чолі з морським офіцером Саворньяном де Бразза мав завдання розширити французькі володіння в Африці. Пришельці не скупилися на дрібні подарунки. Місцевий правитель, якого звали Макоко, дістав багато прикрас, кілька рушниць, одяг, а французи натомість одержали велику територію від узбережжя Атлантики до місця, де зливаються річки Конго та Убанга. Ця оборудка між французьким офіцером і вождем племені батеке відбулася 10 вересня 1880 року. Так почалася французька колонізація Конго. Незабаром село Мфуа стало називатися Браззавіль, тобто місто Браззи. Звідти потекли в метрополію награбовані в Конго багатства. В обмін на слонову кістку, золото, каучук, арахіс, пальмисту французи давали населенню нічого не варті дрібнички. Скрізь у країні почали виникати вогнища опору, які жорстоко придушувалися з допомогою зброї. Тривала експлуатація і грабіж перетворили країну у відсталий голодний край.
Але французи не були першими європейцями, що відвідали цю землю. Ще в 1482 році тут побували португальські мореплавці. Вони висадилися в гирлі річки Конго, яка в той час називалася Заїр. Невдовзі прибулі місіонери охрестили правителя Конго і членів його двору. Так з допомогою меча і біблії почалася португальська колонізація.
У цей час Конго була вже досить сильною державою. До її складу входили васальні території Теке, Вілі, Донго (остання більш відома як Ангола). Значного розвитку зазнала матеріальна культура. Тут уміли виготовляти залізні мотики, сокири й ножі: селяни добре зналися на перелогово-вирубному землеробстві, вирощували такі культури, як просо, сорго, бобові, маїс, батат, маніок, арахіс, розводили кіз і курей, а також тримали собак — сторожових і мисливських. В районі Міндулі добували залізо й мідь, з яких виготовляли залізні знаряддя праці, зброю, прикраси.
Португальські місіонери стверджували, що в Конго їх гостинно зустрічали. Насправді ж усе було інакше. Незабаром правитель Конго відрікся від католицизму і вернувся до традиційних африканських вірувань. Відомо також, що в 1495 році він випровадив із своєї столиці португальців. Так було п’ятсот років тому…
А ще раніше, приблизно в першому тисячолітті до нової ери, територію Конго заселяли низькорослі племена (пігмеї), що займалися полюванням та збиранням трав і коріння. В цей час їх починають витісняти предки баконго. Згідно з легендою, пігмеї, переслідувані банту, переходили з одних лісів в інші, піднімалися в гори, ховалися в болотах, але “негри-гіганти” весь час гналися за ними. Поява банту в басейні Конго супроводжувалась поневоленням пігмеїв і утворенням своєрідного класового суспільства.
Та вернімось до наших днів. 1960 року закінчилась французька колонізація Конго, однак повної політичної незалежності його народ досяг тільки після повалення в серпні 1963 року проколонізаторського режиму Абба-та Юлу.
В перші роки незалежності НРК була відсталою аграрною країною з дуже низьким рівнем життя. Не було такої галузі, в якій би молода держава не зазнавала, здавалося, нездоланних труднощів. Засилля іноземців у торгівлі й промисловості, слабка інфраструктура, брак національних кадрів, крайня обмеженість фінансових ресурсів і численні борги — таку тяжку спадщину дістав народ Конго.
З приходом народної влади в країні починаються важливі соціально-економічні перетворення, спрямовані на створення національної промисловості, на розвиток сільського господарства, на організацію системи охорони здоров’я та освіти. Особливо великих успіхів досягла країна у розвитку освіти й підготовці національних кадрів.
Успадкована від колоніального режиму система освіти не відповідала ні національним особливостям, ні інтересам соціально-економічного розвитку країни і мала яскраво виражений профранцузький характер.
У колоніальних школах Конго здебільшого готували кадри чиновників апарату управління. Поряд з підготовкою цих кадрів система приватної і державної освіти мала на меті прищеплення “тубільному населенню” почуття своєї неповноцінності при одночасному возвеличуванні колонізаторів і вихвалянні їхньої “цивілізаторської місії”. По закінченні таких шкіл випускники повинні були “пансе є парле франсе” (думати і говорити французькою мовою).
У серпні 1965 року Національні збори НРК прийняли постанову про націоналізацію навчальних закладів і про відокремлення школи від церкви. Навчання дітей віком від 6 до 16 років стало обов’язковим і безплатним.
У відповідь на прийняті урядом заходи близько 300 європейських викладачів-місіонерів відмовились працювати в навчальних закладах республіки і залишили країну. Щоб не зірвати навчальний рік, уряд НРК звернувся до інших країн, і зокрема до Радянського Союзу, з проханням направити працювати до НРК своїх учителів. І ось уже друге десятиріччя разом з лікарями, геологами, фахівцями сільського господарства в Конго успішно працюють і радянські викладачі.
Тепер понад дев’яносто п’ять процентів дітей шкільного віку відвідують школу. Небагато країн Африки і Азії можуть похвалитися такими успіхами. 1973 року Народну Республіку Конго нагороджено медаллю імені Н. К. Крупської, встановленою ЮНЕСКО за успіхи з розвитку освіти. Потяг до знань у конголезької молоді величезний. Часто у Браззавілі можна спостерігати таку картину: ввечері під вуличними ліхтарями просто на бруківці сидять групами і поодинці школярі з підручниками в руках. У багатьох будинках ще нема електричного освітлення, тому й доводиться користуватися світлом вуличних ліхтарів.
У національному університеті імені Маріана Нгуабі на чотирьох факультетах навчається близько трьох з половиною тисяч студентів. Великою популярністю користується браззавільський університет і серед молоді сусідніх з Конго країн — Камеруну, Габону, Центральноафриканської Республіки.
Браззавіль — місто талановитих майстрів. Тут працюють скульптори, різьбярі по кості, каменю, дереву, ювеліри. Маски, виготовлені майстрами по дереву школи Массенго, користуються великим попитом і відомі далеко за межами Конго. Не менш популярні і малюнки в стилі “Пото-Пото”, які відзначаються яскравим національним колоритом, простотою форм, своєрідним сприйняттям навколишнього світу.
Художники-початківці торгують своїми виробами просто на вулиці. Тут можна придбати плетені з тонких гілочок і трав килимки, капелюхи, прикраси, що вражають витонченістю і яскравими кольорами.
Починають розвиватися конголезька література, балет і театр, що базуються на багатому національному фольклорі.
У Браззавілі люблять спорт. Не буває порожнім просторий стадіон “Революція”. Тут можна подивитися змагання з різних видів спорту. Але особливо популярний— футбол, у який грають і чоловіки й жінки. Стадіон “Революція” був свідком гри багатьох всесвітньовідомих футбольних команд, в тому числі і бразільців із знаменитим Пеле, виступав тут і радянський спортивний клуб СКА з Ростова-на-Дону.
У дні свят місто вбирається в кумачевий наряд. Звідусіль лине музика, співи, звучать тамтами, під які самозабутньо танцюють і старий і малий.
Зовсім іншим стає Браззавіль у дні національного трауру. 18 березня 1977 року був підло вбитий президент країни Маріан Нгуабі. Виходець із бідної селянської родини, він добре знав потреби і сподівання свого народу і все своє коротке життя присвятив боротьбі за його щастя. Він мріяв про соціалізм у своїй країні, добре розуміючи, що це єдиний шлях людства до прогресу і щастя. Нгуабі вчив свій народ і вчився сам. Його часто бачили в школах, він вивчав праці Маркса, Енгельса, Леніна, відвідував лекції з філософії в університеті, підготував і блискуче захистив кандидатську дисертацію. Життя Нгуабі обірвалося в тридцять дев’ять років. У країні було оголошено національний траур. З усіх кінців республіки, із найвіддаленіших її куточків, ішли в столицю люди, щоб попрощатись із своїм президентом. У ніч перед похороном на центральній площі міста зібрались десятки тисяч чоловік. Тут були представники найрізноманітніших племен Конго: санга й бакота, баконго й бавілі, йомбі і пігмеї, батеке й бабембе. Запалало безліч вогнищ, глухо й жалібно зазвучали тамтами, людське море сколихнулося в жалобному ритуальному танці. В ту ніч Браззавіль не спав.
Нгуабі поховали з військовими почестями перед палацом, де він жив і працював. На траурному мітингу його друг і соратник Д. Сассу-Нгессо, нинішній президент Конго, звертаючись до матері покійного, сказав:.”Мамо Мбіале, ви дали світові прекрасну людину, революціонера, борця, вченого. Пам’ять про нього навіки збережеться в наших серцях”.
“Шато Бле”
На околицях Браззавіля багато красивих неповторних куточків природи, де можна відпочити, скупатись чи просто походити з фотоапаратом, шукаючи екзотичних кадрів.
У найпривабливіших місцях практичні ділки ще при французах спорудили безліч ресторанчиків, кафе, закусочних. Більшість із них доволі примітивні, нашвидкуруч збиті з дощок чи зліплені з глини і швидше скидаються на будку сторожа або тимчасовий вагончик на будівництві. Зате вивіски у них явно запозичені у кращих ресторанів І кафе Парижа: “Блакитний замок”, “Ресторан-шик”, “У покійного татуся”, “Кинь смуток” тощо.
Найбільшою популярністю користується у столичних жителів “Блакитний замок” (“Шато Бле”). Він стоїть за 27 кілометрів від міста, в пальмовому гаю, на березі невеличкої, але швидкої річечки з коричневою водою і безліччю дрібної риби.
У маленьких африканських хатинах з конічними дахами з пальмового листя і слонової трави стоять застелені білосніжними скатертинами столики, кожен на чотирьох відвідувачів. У центрі зеленого двору — одноповерховий кам’яний будинок з “великою залою”, стіни якої розмальовані місцевими художниками в африканському стилі. Тут зображено сцени полювання і рибної ловлі (правда, в річкових хвилях замість риб — чорношкірі русалки), весільний танець молодих конголезців у європейському одязі, дівчата, що обробляють маніокове поле. Це — минуле і сучасне народу Конго.
Вибравши місце, ви можете замовити собі смажених курей, приготованих не гірше від курчат табака, або запечену в пальмовому листі рибу з гострою приправою — соусом “пілі-пілі”. З напоїв вам запропонують холодного, що аж зводить зуби, місцевого пива “Кроненбург” і “Прімюс” або імпортні напої — віскі, джин, горілку.
Крім цього, якщо гість — з Радянського Союзу, то його перебування тут буде супроводжуватися “Підмосковними вечорами” чи “Волзькими наспівами”. А над вечір, коли господареві захочеться зробити вам ще більшу приємність, він поставить платівку “Вздовж по Пітерській”.
Відвідувачів французької національності потужні динаміки вітають голосом Мірей Матьє або Сальваторе Адамо. Словом, господар добре знається на своїй справі.
Лиш одного разу він трохи розгубився. Це сталося в одну з неділь грудня, коли до його закладу одночасно під’їхали наша “Волга” і французький “Рено”. З музикою вийшла заминка. Яку платівку поставити? Та вже за хвилину господар зорієнтувався: з динаміків полилася мелодія “Конголезького танго”. Ми розмістилися за одним столиком із французами.
— Цікаво, якою буде наступна мелодія, — усміхаючись, спитав я у моїх нових знайомих, — російська чи французька?
— А ви ще сумніваєтесь? Звичайно, російська, — відповів власник “Рено”. — Ми зараз тут не у великій шані. Тепер інші часи…
Француз вгадав. Він посміхнувся:
— От бачите, що я казав!
З динаміків уже линула мелодія “Підмосковних вечорів”.
Додому вертались у гарному настрої. Вечоріло. Небо швидко втрачало денну блакить, набувало сірого кольору.
На вулицях Браззавіля вже засвітились перші ліхтарі, світло від яких ледве пробивалось крізь хмари мошви, метеликів і сарани, що кружляли навколо них і, обпікаючись, падали чорно-зеленим дощем на землю. А внизу меткі хлопчаки збирали сарану в консервні бляшанки, каструлі й кружки, а найкрупніші екземпляри тут-таки з’їдали, спершу обірвавши їм крильця.
Насувалась гроза. Рідко в який день обходилось без неї о цій порі року. Дихалось важко.
Ми виїхали на авеню Патріса Лумумби. До нашого будинку було вже зовсім близько — якихось триста-чотириста метрів. Раптом небо, яке вже стало чорним, прорізала гігантська блискавка, супроводжувана страшним гуркотом, і зразу ж майже суцільним потоком полилась вода.
Ось вона, справжня тропічна злива! Здавалося, що небосхил упав на землю. Ураганний вітер, розхитуючи могутні дерева, ламав верхівки і з тріском кидав їх на землю.
Машина зупинилась, мотор затих. “Двірники” на склі не встигали впоратися з такою масою води. А за мить вулицею вже мчали бурхливі річки, схожі на гірські потоки. Машину хитало. Колеса сховались у воді. Ще трохи, і ми попливемо.
Але злива вщухла так само раптово, як і почалася. Десь за річкою Конго, над Заїром, ще гуркотіло, і вогненні язики блискавок лизали чорне небо, а тут повітря вже наповнилось іншими звуками: стрекотом жуків, сюрчанням цвіркунів і рохканням величезних жаб. Запалали сотні ліхтариків — світлячків, що хаотично літали над зеленими газонами. Із-за хмар виринув сріблястий серп місяця. Стало трохи ясніше. Злива тривала всього двадцять-тридцять хвилин, але такої кількості опадів у багатьох районах Північної Африки не буває за цілий рік.
Трохи почмихавши, машина завелась, і ми на малій швидкості “попливли” вулицею. Промінь фар виривав з пітьми поодиноких перехожих, що вимокли до нитки і квапилися до свого вогнища, силуети струнких пальм з опущеним під вагою води листям, окремі будинки — мокрі й похмурі. Звідусіль до річки Конго ще неслись каламутні водяні потоки. Під’їхали до нашого будинку, який стоїть на одному з небагатьох браззавільських пагорбів. Тут уже не було води, тільки легенька пара, піднімаючись над асфальтом, нагадувала про недавню зливу.
Пуент-Нуар
Поїздці до Пуент-Нуара я радів особливо. Мені давно хотілося побачити цю економічну столицю країни, морські ворота Конго. Крім того, з’явилась нагода побачити океан і, можливо, навіть покупатися в його хвилях.
Старенький “дуглас”, пілотований конголезьким екіпажем, здавалось, не витримає бовтанки і розсиплеться в могутніх купчастих хмарах. Пасажири раз у раз ойкали, попадаючи в чергову повітряну яму.
Мій сусід по кріслу старався триматися мужньо, одначе великі краплі поту на блідому обличчі по-зрадницькому виказували його хвилювання. Мені хотілося якось вивести сусіда з такого стану, і я вирішив розповісти йому одну кумедну історію, вичитану з польського журналу “Шпильки”.
— Схоже, що тільки ми з вами, — звернувся я до сусіда, — спокійно витримуємо цей політ. Мені як колишньому льотчикові незручно хвилюватись, а ви, очевидно, дуже багато літаєте і звикли до всіляких несподіванок. Ви чули смішну історію про пасажира, який уперше летів у літаку? Він дуже потерпав, що з літаком щось станеться, і раз у раз позирав у вікно. “Ви не хвилюйтесь, — сказав йому чоловік, що сидів поруч. — Літаки тепер надійні. Набагато частіше катастрофи трапляються на автомобільних шляхах. Ось мій приятель недавно їхав у власному автомобілі, і раптом на його машину впав літак. Природно, що всі в машині загинули”.
Мій сусід довго сміявся. Ми познайомились. Він виявився вчителем історії ліцею імені Карла Маркса в Пуент-Нуарі.
— А ви знаєте історію міста, до якого летите? — в свою чергу спитав мене Жан Біні, мій новий знайомий. — Щоправда, це не історія, а легенда. Адже родовід нашої країни короткий. Писати його стали порівняно недавно. А минуле народу губиться в легендах і міфах, що передаються з покоління в покоління. Так от, слухайте легенду міста Пуент-Нуара.
…Багато води спливло відтоді… Біля входу до бухти, на березі якої розкинулось зараз місто, стояла чорна скеля, схожа на спис. Вдень вона звичайно занурювалася в океан, та коли в бухті з’являвся ворожий корабель, скеля миттю спливала, розбивала і топила непроханого гостя. Вночі, при появі ворогів, вона загорялась, як смолоскип, і сильним вогнем спалювала їхні кораблі. Але одного разу ворогам вдалося перехитрити скелю, вони обминули її і висадились на конголезькій землі. Обдурена скеля опустилась на дно океану. Та марно сподіваються завойовники, що вона лишиться там навіки. Вона знову спливе і займе своє місце в бухті, коли Конго і вся Африка стануть вільними.
Ця красива легенда знайшла своє відображення в гербі міста: серед блакитних океанських хвиль стоїть скеля, схожа на спис.
Ну, а якщо вдатися до історії, то було так. У XV столітті люди Конго вперше побачили європейців. Це були португальські моряки. Вони висадились у королівстві Лоанго, трохи північніше від Пуент-Нуара. Племена, які населяли Лоанго, відзначались неабиякою силою і спритністю. Але основним їхнім заняттям було не полювання на звірів, а полювання на своїх сусідів.
Королівство Лоанго процвітало за рахунок работоргівлі. Португальці виявились надійними партнерами в цьому ділі, купуючи рабів великими партіями. Місце, куди зганяли рабів перед відправкою, назвали “Чорним місцем” або “Чорною цяткою”, що французькою мовою звучало як Пуент-Нуар. Тут “живий товар” тримали до відправки в Новий світ.
Часто-густо африканці, попадаючи на борт, зразу ж кидались у воду і пливли до берега, не лякаючись переслідувачів. Багато з тих, кому не пощастило втекти, відмовлялись їсти, накладали на себе руки.
Перевозили невільників у жахливих умовах. Работорговці були зацікавлені в тому, щоб максимально використати місткість трюмів, вщерть забиваючи їх невільниками. На невеликих вітрильниках, що могли перевезти вісімдесят-сто чоловік, часом пливло близько п’ятисот рабів. Нелюдське ставлення до невільників, їхня скупченість, голод і хвороби призводили до високої смертності. Нерідко спалахували бунти, під час яких закуті в кайдани раби не на життя, а на смерть боролись із судновими командами. Перемогти було майже неможливо, та все ж іноді доходили чутки, що раби захопили якийсь корабель. Як правило, вони гинули в безмежному океані, не вміючи управляти вітрилами, не знаючи законів навігації.
Бельгійський дослідник Реншон підрахував, що за чотири століття тільки з басейну річки Конго в Новий світ було вивезено понад тринадцять мільйонів чоловік. А вся Африка, за підрахунками американського вченого Дюбуа, втратила близько ста мільйонів чоловік. Значна частина з них загинула у міжплемінних війнах, спровокованих рабовласниками, багато знайшло свою смерть на невільницьких кораблях.
Згодом знекровлений і знесилений “чорний континент” став легкою здобиччю колонізаторів.
— Але тепер з цим покінчено, — сказав Жан Біні. — Наша батьківщина вільна. Вона обрала єдино правильний шлях — соціалістичний розвиток. У цьому велику допомогу і підтримку подає нам батьківщина Леніна. Ми пишаємось тим, що ваш народ вважає нас вірним і випробуваним другом. Саме так про нас говорив товариш Л. І. Брежнєв.
Зараз Пуент-Нуар — це великий промисловий, адміністративний і культурний центр з населенням понад 150 тисяч чоловік.
Розмовляючи, ми не помітили, як швидко минув час. Літак ішов на посадку. Під його крилами вже було видно Пуент-Нуар, — не чорне, а красиве біло-зелене місто, вмите блакитними хвилями Атлантики, вільне місто вільного Конго.
Літак знизився над океаном і, здавалось, ось-ось зачепить колесами білі гребені хвиль. Та врешті показався берег, і наш “дуглас” зразу ж побіг бетонованою посадочною смугою.
Від аеродрому до центру міста добиратись десять хвилин автомобілем. Ми під’їхали до готелю “Атлантік Палас”, розташованого на авеню Де Голля. Це одна з найкрасивіших вулиць міста. Вона бере початок від залізничного вокзалу, звідки добре видно океан і чути шум його хвиль, і рівною лінією тягнеться до базарної площі. Вулиця особливо гарна вночі. Безліч ресторанів, кафе, нічних клубів приваблюють барвистою електрорекламою. Кінотеатри і магазини зупиняють перехожих яскраво оформленими вітринами.
По обидва боки від авеню Де Голля під прямим кутом розходяться вулиці, що ділять місто на численні рівні квартали. Заблукати тут важко навіть тому, хто потрапляє до міста вперше. Це так звані “європейські квартали”, впорядковані й затишні. Їх будували для себе колонізатори, розраховуючи лишитись тут навічно.
Кинувши в номері валізу, спішу до океану. Він зовсім поряд, за триста метрів від готелю. Вже загорілись вогні в порту. Спала денна спека. Лише асфальт вулиць дихав теплом, зібраним за день. У проміння фар зустрічних машин щоразу попадали якісь рухомі створіння.
— Краби вийшли в місто на прогулянку, — пояснив викладач біології ліцею Пуент-Нуара, мій співвітчизник Віктор Безуглов, що супроводжував мене.
І справді, краби! Скільки їх, живих і розчавлених, на дорозі! Дурні, вони ж не знають, що ходити треба тротуарами, як це роблять люди, а не проїжджою частиною вулиці.
Поминувши пальмову алею, вийшли до океану. Ось він, грізний, котить вал за валом свої увінчані білою піною здиблені хвилі на піщаний берег, лишаючи на ньому різноколірні маленькі й великі черепашки, водорості, ювелірно обточені камінці, коричнево-жовті гілочки коралів, панцирі лангуст і крабів, а також різноманітні предмети, кинуті у воду людиною. Неприступність океану, його грізність підкреслювались дуже низьким куполом неба, всипаного узорами сузір’їв південної півкулі, і невпинним клекотом та гуркотом води, що не стихали ні на секунду.
І все-таки втриматись від спокуси важко. Хвилина — і я у воді.
— Обережно, — кричить Віктор, — з ним жартувати не можна, занесе бозна-куди!
На щастя, океан не заніс, він обрушився величезною хвилею, збив з ніг і викотив мене на берег. Більше я не став випробовувати долю.
— Завтра викупаємося, — заспокоїв Віктор, — вдень він куди спокійніший, та й засмагнути можна.
Дихалось легко, повітря було насичене морськими іонами, контакт (хоч і невдалий) з морською водою трохи зняв утому, додав бадьорості.
— Ну як, — сміється Віктор, — океан не розчарував?
— Ну що ти! Правда, мало не лишив у чім мати народила, але це пусте.
— Місця тут неповторні, — веде далі Віктор, — тепла і прозора вода в океані, прекрасний піщаний пляж з пальмами, щедре сонце — все це принесло Пуент-Нуару заслужену славу міста-курорту. Недарма сюди приїжджали відпочивати чиновники французької колоніальної адміністрації з багатьох районів Африки.
Другий день мого перебування в Пуент-Нуарі виявився неробочим. Про це я довідався вранці, подавшись до океану. На піщаному, охололому за ніч березі кілька хлопців шкільного віку ловили рибу. Один з них, років сімнадцяти, готувався пірнати — ловити устриць. Він прив’язав до пояса невелику полотняну торбинку, взяв у праву руку півметровий, загнутий на кінці залізний прут завтовшки в палець, засунув у сумку ніж і побрів у воду. За ніч океан утихомирився і вже був не такий грізний, як учора. Тільки легенький вітерець, народжений ним, віяв на берег, несучи запах риби і морських водоростей. Ранок був напрочуд ясний, сонячний.
— Що, клює? — спитав я у хлопчаків.
— Поки що ні, — відповів наймолодший з них, — але без риби не залишимось, у нас сьогодні цілий день вільний, у школі відмінили заняття, так що встигнемо наловити.
— А чому немає занять? — поцікавився я. — Що, сьогодні свято?
— Так, велике свято, — ствердно кивнув рибалка, — якийсь король в Єгипті помер.
— Не король, — уточнив його товариш, намагаючись вкласти в інтонацію свого голосу якнайбільше смутку, — а президент Єгипту Гамаль Абдель Насер-
Тим часом із піняви океанських хвиль показалась кучерява голова шукача устриць. Він спритно виліз на берег, глибоко вдихнув і з шумом видихнув повітря, постукав рукою по випнутій сумці і розплився в широкій усмішці, показуючи, що під водою був не даремно. Рибалка (назвемо його так, хоч це слово не зовсім відповідає його промислові) підійшов до нас і висипав на пісок дюжину безформних слизьких камінців, оброслих зеленими водоростями.
— Це і є устриці? — здивувався я.
— Еге ж, — хлопчик простягнув мені одну, — можете відкрити і з’їсти.
Відкрити стулки черепашки виявилось не так просто. Я бив по ній камінцем, з силою шпурляв її на шматок іржавої рейки, яка лежала поряд, намагався розколупати ножем, але все було марно. Мої маніпуляції викликали такий нестримний сміх у хлоп’ят, що вони попадали на пісок і, тримаючись за животи, несамовито метляли босими ногами. Врешті я залишив спробу добути устрицю з її житла і повернув черепашку господареві. Він дістав із сумки невеличкий ножик, просунув лезо у невидиму щілину, ледь-ледь щось підрізав, і черепашка розкрилась, оголивши схожу на желе масу.
— Їжте, месьє, — запропонував один із хлопчиків.
Я зажмурився і з відразою втягнув у рот все, що було в черепашці. Чомусь згадалося “пищить, а лізе”, хоч устриця зовсім не пищала, а миттю щезла у моєму шлунку.
— Ну як, смачно? — поцікавилися хлопці.
— Їжа богів, — прицмокнувши, сказав я, зобразивши вдоволення на обличчі.
— Тоді я відкрию вам ще парочку.
Довелося спішно відмовитись, пославшись на брак часу. Тим часом до юних рибалок під’їхав “ягуар”, розмальований драконами з відкритими вогнедишними пащами. Двоє юнаків у шортах і напіввійськових сорочках вийшли з машини і попрямували до нас.
— Сподіваємось, ми не запізнились? — звернувся один з них до хлопців. — Дещо ще лишилось після російського месьє?
— О так, звичайно, — підтвердив я, — в цьому ділі я вам не конкурент.
Французи розсміялись і попросили відкрити їм по п’ять устриць.
Поки рибалка відкривав черепашки, один з французів дістав з машини пляшку червоного вина і лимон. Лимон він розрізав навпіл і вручив половину своєму приятелеві, потім спритно відкоркував пляшку і з великим задоволенням хильнув звідти. Після цього вичавив лимонний сік у розкриту черепашку, проковтнув устрицю і знову відпив вина з пляшки. Те ж саме зробив і його приятель.
“Вік живи, вік учись, — подумав я, — тепер хоч знатиму, з чим їх їдять”.
Побажавши хлопчакам доброго вилову, а французам приємної учти, я пішов до готелю. У вестибюлі на мене вже чекав Віктор Безуглов. Він підтвердив, що день сьогодні справді неробочий.
— Є можливість подивитись місто, — сказав Віктор. — І почнемо, мабуть, з африканських кварталів. Вони ще не втратили свого традиційного колориту, саме там можна побачити справжню Африку.
Через двадцять хвилин ми вже йшли гомінкою, заповненою потоком машин, вулицею Де Голля в напрямку базарної площі. Безліч таксі найрізноманітніших марок раз у раз зупинялись біля нас або настирливо сигналили, пропонуючи свої послуги. Ми відмовлялись, і водії щиро дивувалися: “Білі люди, а йдуть пішки”, — потім давали газ і мчали на своїх “пежо”, “сітроєнах”, “фордах”, “тойотах” у пошуках вигідних клієнтів.
Поминаємо будівлю найбільшого магазину Пуент-Нуара “Прінтанія”, гараж і авторемонтні майстерні “Барньє”, готель “Плато”, оптовий магазин “Офнаком”, будинок торговельних фірм і страхових компаній і вливаємось у людське море, що безперервним потоком рухається до базарної площі. Статечно йдуть літні люди, величною і м’якою ходою пливуть дівчата у яскравому африканському вбранні, з кісками-антенами, поспішають, випереджаючи один одного, босоногі хлопчаки. А ось поважно ступає, засунувши руки в кишені рожевих штанів, господар великої сім’ї. Три його дружини з величезними клунками на головах і чималими корзинами в руках дріботять у своїх дуже вузьких спідницях, стараючись не відставати від чоловіка.
У наймолодшої жінки за спиною солодко спить однорічне маля. Його відкинута вбік кучерява голівка з кожним материним кроком підскакує. Позаду сімейної процесії чимчикують четверо дітлахів від п’яти до десяти років, святково одягнених, з захопленими обличчями.
— Базар — одне із найцікавіших місць Пуент-Нуара, — каже Віктор, — тут не тільки купують і продають, а й зустрічаються з друзями, взнають останні новини, обмінюються думками про міжнародні проблеми, критикують уряд сусіднього Заїру, говорять про урожай рису десь у Кінкалі чи маїсу в Мадінго. А втім, африканський базар треба бачити, словами важко передати його колорит.
Незважаючи на ранню пору, на базарі вже досить людно. Починається базар рибними рядами. Дари моря великими купами лежать просто на землі. Тут і акули, схожі на гігантський молот, і червоний морський окунь, і здоровенні скати, і риба-капітан, лангусти й краби, устриці й креветки, морські черепахи вагою близько двох центнерів і навіть дельфіни. Є на чому зупинити погляд і любителеві колекціонувати морські мушлі чи корали.
З незвички мимоволі затуляю ніс руками. Ну й сморід! Стає млосно, ще трохи — і можна знепритомніти. Хоч як цікаво спостерігати жваву торгівлю мешканцями океану, ми квапимося покинути рибні ряди, йдемо туди, де легше дихати.
Далі торгують тропічними фруктами і овочами. Тут зовсім інший аромат. На прилавках лежать банани, ананаси, плоди манго, авокадо, лимони, мандарини. Невеликими купками, по п’ять штук, розкладено горіхи-кола, палички хінного дерева і схожі на великі сливи плоди сафу. У великій кількості продається загорнутий у пальмове листя маніок — основна їжа конголезців.
Але, напевне, найцікавішими є м’ясні ряди. Поряд із звичними для європейця свининою та яловичиною лежать тушки копчених мавп, розпотрошені щури, крокодили, змії, антилопи і багато інших мешканців конголезьких джунглів та саван. Є й живий товар. Покупець показує, який шматок йому відрубати від живого крокодила чи змії, і тут-таки одержує своє замовлення. Продавцеві так зручніше. “Живе” м’ясо не псується, йому не страшні ні волога, ні тропічне сонце.
За м’ясними рядами починається сектор промтоварів. Тут торгують усім: від дорогих заморських тканин до різного роду дрібничок кустарного виробництва, доволі оригінальних і зроблених зі смаком. Як правило, покупців тут мало. Торговці сидять годинами, чекаючи їх. Багато з них сплять, розімлілі на безжалісному сонці. Дехто смакує пальмове вино просто з калебаса (жбан, виготовлений із висушеної оболонки плода, схожого на гарбуз).
— Досить хмільна рідина, — пояснює Віктор, — але з різким неприємним запахом. Виготовляється чи, точніше, добувається це вино таким способом, як у нас березовий сік. Потім воно бродить 3–5 днів і після цього стає готовим до вживання.
— Може, покуштуємо? — спитав я. — Так би мовити, з пізнавальною метою.
Підійшли до прилавка. Обличчя продавця зразу ж засвітилось усмішкою.
— Що бажаєте, месьє товаришу? — безпомилково визначивши, що ми із Радянського Союзу, люб’язно питає продавець.
Віктор очима показує на калебас. Продавець миттю наповнює дві склянки так щедро, що вино хлюпає через вінця. Раз ковтнувши, я зрозумів, що для пізнавальних цілей цього цілком досить, і повернув склянку господареві. Продавець, дивлячись на моє скривлене обличчя, не став уточнювати, чи сподобався мені напій, а почав пропонувати свої товари:
— Може, месьє товариш хоче тканину на штани чи дружині на сукню? Кращої, ніж у мене, нема на всьому базарі. Може, вас цікавить жіноча сумочка або чоловічий ремінь, — будь ласка.
Прицінюємось до гаманця, вигаптуваного бісером. Ціна фантастична. Бачачи наше здивування, продавець збавляє її наполовину, потім ще і нарешті називає більш-менш пристойну ціну. Покупку зроблено. Продавець дякує, ми йдемо далі.
Трохи попереду прилаштувалась “музична” торгова точка. Молодий чоловік років двадцяти з мікрофоном у руках піснею рекламує свій крам: “Поспішайте, модниці-красуні, до мене, — доволі приємним голосом співає він, — тільки сьогодні можна купити французькі бюстгальтери всіх розмірів і кольорів, поспішайте, їх лишилось зовсім мало, ну що ви зволікаєте, купіть французький бюстгальтер, і ви будете найвродливішою жінкою в світі!” Здається, торгує юнак не без успіху. В усякому разі біля нього зібралось багато бажаючих стати “найвродливішими жінками в світі”.
А ось у тіні під манговим деревом розташувались торговці талісманами і засобами для заклинань. Тут за невелику плату вам дадуть пораду, як позбутися будь-якої недуги, вберегти себе від лихого ока, як зробити кар’єру чи вдало оженитись, як помститися зрадливій дружині чи своєму ворогові. Вибір талісманів і “медикаментів” досить багатий: щурячі хвости, засушені жаб’ячі лапки, торбинки з попелом, шматочки козячої вовни, крокодилячі очі, обвуглені кістки якоїсь тварини, шматочки глини, невеличкі камінці в сірниковій коробці, порошок із запахом дусту і ще безліч речей, незрозумілих для простого смертного. Продавець з надією дивиться на нас: може, раптом пощастить і вдасться щось продати.
Але і Віктор і я не мали підстав мститись дружинам, тому й купувати талісмани ми не стали, чим неабияк розчарували місцевого знахаря.
Наближалась обідня пора. Ми підійшли до зупинки таксі. Від базарної площі віялом розходяться численні вулиці й провулки, де тісняться невеличкі, оточені купами сміття, глиняні будиночки, дрібні крамнички й кафе. Це “африканські квартали”. Зовсім інший світ. Вдень тут тихо й безлюдно. Життя починається з настанням темряви… Відкриються безліч ресторанчиків, зазвучить музика, на столиках з’являться пляшки з дешевим вином “Пале Рояль” чи “Савінко”, і затрясеться молодь у танці, та так темпераментно, шалено й заразливо, що, спостерігаючи це, сам починаєш мимоволі смикатись, а потім, схаменувшись, оглядаєшся, чи ніхто, бува, не помітив.
Таксі зупинилось біля триповерхового будиночка, де живуть радянські й французькі викладачі.
— Обідаємо у Святних, — сказав Віктор. — Краще за Віталія Васильовича ніхто не готує солянку. Ну, а дружина його, Тетяна, неперевершена майстриня по пиріжках.
— Стривай, стривай, — здивувався я, — який це Святний, звідки він?
— Як звідки? З Москви. А що тебе бентежить?
— Учився я в школі з Віталієм Святним, але це було не в Москві, а в Ружині, на Житомирщині.
— Та ось і він сам, — показав Віктор на чоловіка, що спускався сходами.
Сумніву не було. Переді мною стояв Віталій, мій шкільний товариш, якого я не бачив з часу закінчення десятирічки — понад двадцять років. І ось де зустрілись, — в Африці, за екватором, за вісім тисяч кілометрів від рідних місць!
Після обіду, за пропозицією Віталія; ми побували в порту. Це морські ворота Конго, які мають для країни велике економічне значення. Саме морським транспортом експортуються масові вантажі: тропічна деревина, марганцева руда, калійні солі, нафта. Десятки суден з різних країн стояли біля причалів під розвантаженням. Серед них — і наш радянський сухогруз “Сигулда”, що прийшов із Талліна, танкер “Генерал Кравцов” з Одеси, наукове судно “Боровичи” з Ленінграда. Багато суден стояло на рейді, чекаючи своєї черги. Порт працював на повну потужність.
Раптом ми звернули увагу на те, що люди навколо нас усі дивляться в один бік і щось захоплено вигукують.
— Глянь, — гукнув Віталій, — глянь, яке чудо!
В порт якось особливо елегантно й урочисто входив білосніжний, казково красивий пароплав.
— “Космонавт Юрий Гагарин”, — хором прочитали моряки різних національностей і портові службовці, що стояли поряд.
Так, це був він, “Космонавт Юрий Гагарин”, чиє ім’я з однаковим захопленням вимовляють на всіх мовах, на всіх континентах.
А в порту творилось щось незвичайне. З усіх кінців до причалу, де швартувався наш красень пароплав, бігли люди. Припинились вантажні роботи, знерухоміли крани, лісонавантажувальні машини, голосно брязнувши гальмами, зупинився тепловоз з трьома вагонами. Навіть бувалі “морські вовки”, яких уже нічим не здивуєш, квапилися зайняти місця ближче до радянського судна. А в моїй пам’яті зринули перефразовані рядки Володимира Маяковського: “Здравствуй, Юрий, как я рад, что ты живой дымной жизнью труб, канатов и крюков”.
Джамбала
— Серіль! — звернувся я до шофера-конголезця. — Перевір добре газик, завтра вранці їдемо до Джамбали.
— Все буде зроблено в найкращому вигляді, камараде Анатоль, і, якщо нам пощастить, годин за десять доберемось на місце.
— Як за десять? — не зрозумів я. — Адже до Джамбали всього двісті кілометрів по карті.
— Так це ж по карті, — засміявся Серіль. — По землі, тобто по савані, усі чотириста буде, та й дорога — одна назва. Непогано б захопити з собою бензину літрів сто, кілька запасних коліс і продуктів днів на три-чотири.
Наступного дня, о четвертій годині ранку, ми були вже в дорозі. Від Браззавіля ідуть дві основні магістралі. Північна веде в район просторих екваторіальних лісів і далі до кордону з Камеруном. Південна — напівкільцем через плато Бабембе і гори Майомбе — до Атлантичного океану. Ми їхали на північ.
У цей ранковий час північна дорога була ще безлюдною. Лише зрідка нам попадались завантажені дарами конголезьких полів і садів старенькі машини, які поспішали на ринки столиці, залишаючи позад себе “димову завісу”.
На шістдесятому кілометрі закінчився асфальт. Наш газик затрясся по розбитій ґрунтовій дорозі, підстрибуючи на вибоїнах. Обабіч дороги стіною стояла висока — вища за людину — слонова трава. Зрідка траплялись яскраво-червоні зонтичні акації, типові представники савани.
Сонце вже піднялось досить високо, і думки навертались до того, що десь далеко-далеко тече чарівний Дніпро-як було б добре зануритися в його ласкаві води, не боячись ні змій, ні крокодилів…
Раптом Серіль різко газонув. Попереду, за десять метрів від нас, дорогу перетинала двометрова чорна стрічка. Вперше в житті я побачив так близько змію.
— Ех! Не встигли! — з досадою вирвалось у Серіля. — Це ж габонська гадюка, одна з найнебезпечніших у цих місцях.
— І багато їх тут? — поцікавився я.
— Вистачає. — Серіль збавив газ, звернув на узбіччя і зупинив машину. — Хочете послухати савану? — запропонував він.
Ми вийшли з машини і завмерли.
— Чуєте? — чомусь пошепки спитав Серіль.
— Так, — теж пошепки відповів я, — трава шелестить. Це що, все змії?
— Не тільки змії, це і птахи,і гризуни, і безліч комах.
— Кажуть, тут, у савані, є навіть леви? — вже голосніше спитав я.
— Є, але їх рідко можна побачити. Мало їх лишилось у нас. От на плато Кукує вони ще збереглись. У цих місцях, до речі, живе один з останніх нащадків королівської родини племені батеке, то він дружить із левами і навіть знає їхню мову. Щовечора він зустрічається біля Чорної скелі з великим левом, і вони довго розмовляють.
Я чув і раніше історії про людей, які мають незрозумілу владу над дикими тваринами. В устах африканців такі розповіді завжди звучали загадково, оточені ореолом містики й таємничості. А от учені, досліджуючи “чудеса” в житті Африки, пояснюють це дещо простіше.
В давнину люди часто змушені були ховатися в печерах, рятуючись від ворожого нашестя. Дуже часто траплялось, що в багатьох печерах жили дикі тварини, в тому числі змії, леви, леопарди. З незрозумілих причин звірі не чіпали людей і через деякий час навіть звикали до них, брали з рук їжу. Ішов час, небезпека минала. Люди залишали печери і повертались у поселення. Але час від часу приходили до своїх сховищ знову, годували тварин на очах одноплемінників, створюючи собі славу всемогутніх повелителів звірів.
— Раніше тут були навіть слони, — перебив мої роздуми Серіль, — а тепер вони пішли далеко на північ.
Попереду було ще багато годин нелегкої дороги, і я з задоволенням слухав одну за оддою легенди про “чарівників”, про древні святині, про духів померлих предків тощо. Оповідачеві подобалась моя зацікавленість, він пишався, що так багато знає.
Несподівано зірвався сильний вітер, і блакитне небо зразу ж затяглося червоною пеленою латеритного пилу. На зубах тріщав пісок, очі сльозились. Оксамитно-червона курява вкрила весь навколишній ландшафт.
Здавалось, дорозі не буде кінця. Ми їхали і їхали, а довкола — жодного населеного пункту, ніяких слідів перебування людини. Тільки зрідка на узбіччі траплялись покинуті автомобілі, можливо, закінчилось пальне, а може, щось поламалось. І бензин, і запчастини дістати тут однаково важко. Я вже почав був сумніватись, що ця дорога нас куди-небудь приведе. Відчутно давалася взнаки втома. Але в цей час Серіль збуджено промовив:
— Джамбала.
Селище появилось раптово. Воно притулилось на вершині плато Кукує і було закрите від дороги невеличким гайком. Всі хатини були схожі між собою. Зліплені з глини, з плоскими дахами, вони скидались на сірникові коробки. Лише місцева школа, будинок пошти і селищного управління були цегляні, і їхні цинкові дахи виднілися з будь-якої точки селища. Перед кожною хатиною, обрамленою живоплотом із пальм і фруктових дерев, лежить чисто виметений дворник. У дворі виривають усю траву, — так легше помітити, коли появиться змія. Саме в дворі сім’я проводить більшу частину доби. Тут, просто під відкритим небом, готують їжу, тут їдять, працюють, відпочивають. У дім сім’я заходить тільки вночі.
В Конго понад чотири тисячі сіл. З давніх-давен місце для них обирали, виходячи з двох вимог: безпеки і наявності питної води. Як правило, села розташовувались на вершинах пагорбів на лінії гребеня або на краю плато. Постачанням води з джерела і тепер займаються молоді жінки, іноді долаючи відстань близько десяти кілометрів, особливо тут, у Джамбалі, в засушливий сезон. Нині питання безпеки знято з порядку дня, тому селища виникають здебільшого поблизу доріг. Сучасні села мають вигляд прямокутника, або прямої лінії — вулиці. У селах першого типу житла розташовані з трьох боків літерою “П”. В народності теке житла замикають чотирикутник, утворюючи площу всередині села. Необхідний елемент села — спільна каза — приміщення, де можна погомоніти з односельцями, порадитись, почути останні новини.
Житла конголезців дуже скромні й прості за формою. Звичайно вони бувають чотирикутні, покриті плоским дахом. Трапляються житла і циліндричної форми з конусоподібними дахами. Будівельний матеріал для жител дуже різноманітний. Використовується все, що тільки можна використати: папірус, глина, з якої роблять навіть дахи. У народності теке ще і в наш час бувають житла, де стіни сплетено із слонової трави або з пальмових гілок. У гірських районах широко використовують граніт, у лісових — дерево. Всередині житла панує напівтемрява, бо інколи вони будуються без вікон, з одними дуже вузькими дверима. Кількість меблів обмежено до мінімуму: дерев’яний табурет і стіл, часто “ліжком” служать постелені на підлозі мати.
Довгий день ховався за зелені пагорби, небо наливалось важкою синявою. Де-не-де загорілись вогнища в дворах. Рівним килимом над землею стелився дим. Ми легко знайшли будиночок, де жили Лук’ян і Світлана Садикови — радянські вчителі, що працювали у місцевій школі. За годину вже все селище знало, що із Браззавіля приїхав ще один “мунделе” (біла людина).
Біля будиночка Садикових зібралось багато цікавих. Почалася жвава розмова. Було видно, що тут непогано знають нашу країну. В цьому безперечна заслуга радянських учителів, які ось уже кілька років у надзвичайно важких умовах працюють у Джамбалі.
Садикови раді гостеві. Коли живеш далеко від батьківщини, виникає якесь особливе почуття до співвітчизників, мені здається, воно сильніше родинного.
— Ну, що нового на батьківщині? — засипали мене запитаннями Садикови, готуючи вечерю.
Ми з Серілем умились після дороги, і всі посідали до столу. Їли м’ясо антилопи з приправою “пілі-пілі”.
— Обережно, — попередила Світлана, — ця конголезька приправа нагадує суміш товченого скла з отрутою змії.
Попередження дещо запізнилось. Сльози градом потекли по щоках. Здавило в грудях. Лук’ян швидко дістав з холодильника, що працює на гасі, холодної, з кристалами льоду води, налив у склянку і подав мені.
— Цікаво живете, навіть за обідом екзотика, — погасивши вогонь у роті ковтком води, сказав я.
— О, цього тут вистачає, — усміхається Світлана. — Ось кілька днів тому був у нас в гостях лікар з Югославії, він працює тут по контракту. Раптом до кімнати вбігає схвильований конголезець. “Месьє! — задихаючись вигукує він. — Ми зібрались поховати померлого вчора листоношу, вже все готове до похорону, але покійник нізащо не хоче йти на кладовище! Він зачарований. Може, ви, лікарю, зможете звільнити його від чарів”.
— Ми швидко зібрались, — включився в розмову Лук’ян, — і пішли на площу. Перше, що побачили, — натовп людей, що утворив коло. Всередині його шестеро чоловіків, піднявши над головами бамбукові ноші, на яких лежав покійник, тупцювали на місці, високо піднімаючи ноги.
— Ну й що ж ви зробили? — спитав я.
— Що зробили? Вмовили померлого йти на кладовище.
— Як це розуміти? — здивувався я.
— Дуже просто, взяли з лікарем ноші і самі віднесли його туди.
Після вечері Лук’ян демонстрував фільм “Ленін у Жовтні”. Кінотеатром правив шкільний двір, де зібрались майже всі жителі Джамбали. Глядачі перетворились на безпосередніх учасників революційних подій, бурхливо реагуючи на все, що відбувалося на екрані. Вони то плескали в долоні, то голосно висловлювали своє обурення, а ще голосніше — радість.
Спостерігаючи все це, я ще раз пересвідчився у дружніх почуттях і симпатіях конголезців до Радянського Союзу.
Лубомо
Того сонячного жовтневого ранку настрій у мене був чудовий: попереду цікаве відрядження до міста Лубомо, зустріч із земляками, що працюють там, ознайомлення з містом, про яке я багато чув і читав. Мандрівка у нові райони Конго, по незнайомих дорогах завжди сповнена несподіванок і маленьких відкриттів. Містечко, куди я мав поїхати, недавно знову віднайшло своє колишнє ім’я. Під час французької колонізації його називали Долізі, на честь одного з перших французів, що з’явився в цих місцях наприкінці вісімдесятих років минулого століття.
П’ятнадцять хвилин їзди на автомобілі по вулицях ранкового Браззавіля, і ось ми вже на вокзалі. Залізничний вокзал — майже в самому центрі міста. Це невелика двоповерхова споруда, збудована в тридцятих роках нашого століття, коли в країні вводили в експлуатацію залізничну лінію завдовжки п’ятсот п’ятнадцять кілометрів, що з’єднала столицю з портовим містом Пуент-Нуаром. Будівництво цієї залізниці дорого обійшлося народові Конго. Французькі колонізатори поспішали. Дорога їм потрібна була для того, щоб вивезти на ринки Європи цінні породи тропічної деревини, виявлені у великих кількостях в лісах Конго. Десятки тисяч конголезців загинули на будівництві від каторжної праці, голоду й хвороб. Нині залізницю націоналізовано, і вона дає значні прибутки державі.
Мій вагон був першим за тепловозом, але пробратися до нього виявилось не просто. Пасажирів, як мені здалося, було явно більше, ніж місць у вагонах. Вони штурмували вагони, проникаючи туди не тільки через двері, а й через вікна. Врешті і мене внесли у вагон, але я залишився без місця, хоч і мав квиток “першого класу”. Прозвучав протяжний свисток начальника поїзда, і ми рушили. До вагона зайшов провідник. Він швидко знайшов моє місце. Хлопець, який займав його, був без квитка, за що сплатив штраф.
Мимо нас уже проплив смарагдового кольору собор святої Анни, формою схожий на літак, будинок центрального госпіталю, стадіон. Містом їхали хвилин двадцять, і весь цей час лунали гудки нашого тепловоза. Машиніст ніби прощався з жителями столиці.
У вагоні велися звичайні дорожні розмови, що вирізнялись хіба що африканським темпераментом співбесідників. Я влаштувався біля вікна, сподіваючись побачити багато цікавого: Лубомо лежить за триста п’ятдесят кілометрів на південний захід від Браззавіля, і дорога до нього досить мальовнича. Стояв жовтень — другий місяць весни південної півкулі. Уже почались дощі, що оживили навколишній ландшафт. Колір савани, в залежності від пори року, змінюється. Зараз савана була залита соковитими зеленими барвами з острівцями червоного, синього, жовтого кольорів. Такої прекрасної і неповторної картини мені ще не доводилося бачити. Через відчинені вікна вагона долинав пряний запах квітів і трав. Цвіли величезними фіолетовими квітами бананові гаї.. Все здавалось яскравим і граціозним. У природну красу савани раз у раз вливається краса, створена руками людини, — поля з посівами маніоку, кукурудзи, рису, цукрової тростини. Години через три ліворуч за пагорбами показалося синьо-голубе плесо озера, вкрите, як пластівцями вати, білими птахами. Сонячні промені, торкаючись рівної гладіні озера, спалахували і розсипались тисячами зайчиків. У вагоні стало тихо. Поступово всі втихомирились, як це буває під час довгої подорожі. Почав дрімати і я.
Несподівано поїзд різко загальмував і зупинився. Вагон знову ожив. Найнетерплячіші пасажири поспішили до виходу. Я подивився у вікно. Поїзд стояв серед савани. З усього було видно, що зупинка ця непередбачена. Вийшов з вагона і я. Пасажири групками стояли біля вагонів, щось обговорюючи.
— Що сталося? — звернувся я до хлопчини років п’ятнадцяти. — Чому стоїмо?
— Кажуть, зустрічний поїзд зійшов з рейок, — з готовністю відповів він, — доведеться далі йти пішки по шпалах до найближчого населеного пункту, а там нас підберуть вантажні машини і довезуть до Лубомо.
Я подумав, що хлопчина жартує зі мною, але в цей час людський потік з валізами і клунками вже потягнувся до голови поїзда.
— І скільки ж кілометрів до цього населеного пункту? — якомога спокійніше спитав я.
— Та кажуть, кілометрів дванадцять-п’ятнадцять, години за три дійдемо.
Райдужного настрою як не бувало. До того ж і погода зіпсувалася: повітря стало важким, задушливим — насувалася гроза. Разом з іншими горе-пасажирами рушив по шпалах і я, лаючи себе за те, що не полетів літаком.
Нараз до мене долинула пісня, така знайома й рідна.
“Хай завжди буде сонце, хай завжди буде небо…” — наспівував упівголоса мій недавній співрозмовник.
— Звідки ти знаєш цю пісню? — звернувся я російською мовою до хлопчини.
— А ви з Радянського Союзу?! — зрадів він. — Знаєте, я мрію вчитися у вашій країні і ось уже другий рік вивчаю російську мову в ліцеї. Ви не знайомі з мадам Санниковою? О, це чудовий педагог! Вона так багато і так красиво розповідає учням про вашу країну, про Леніна, про космонавтів. У нас в ліцеї багато радянських викладачів. Ми дуже любимо фізика Боголюбова, викладача хімії Ларису Уросову, математиків Чукіна і Бублія.
Мені було дуже приєїмно почути таку високу оцінку праці моїх колег і ще приємніше бачити, якою плодотворною вона була.
Тим часом місцеві хлопчаки, побачивши, що їхній земляк розмовляє зі мною, наблизились до нас. А коли почули, що Фідель (так звали мого нового знайомого) говорить незнайомою мовою, оточили нас тісною юрбою, заздрісно і з повагою дивлячись на хлопця. Фідель тут же заявив усім, що я з Радянського Союзу. Хтось запитав: “А Радянський Союз такий же великий, як Франція?” Фідель розсміявся, його великі карі очі загорілись. “Що ви! — І впевнено пояснив: — Разів у тридцять п’ять більший від неї”.
Запитання, як тропічна злива, обрушились на нас. Тепер питали й дорослі: скільки у мене дружин, як живуть у Радянському Союзі, що їдять, чи у всіх є робота… І я з задоволенням розповідав про нашу країну й бачив, як зацікавлено і здивовано слухали мене конголезці. Бесіду перервав сигнал автомобіля — нас кликали. Прощання було теплим, хтось із хлопчаків дав мені на дорогу банан. Подорож тривала далі. Добрий настрій знову повернувся до мене.
У кузові самоскида ми в’їхали в місто. Сонце вже не так пекло. Воно стало великим, червоним і, торкнувшись своїм краєм обрію, тануло на очах. На північному сході вже темніло, на небі, серед поодиноких хмар, з’явилися перші зірки.
Голосно скрипнувши гальмами, машина зупинилась біля єдиного в місті готелю під гучною назвою “Гранд-отель”. Літня француженка — власниця готелю, широко усміхаючись, вийшла нам назустріч. Мої супутники по самоскиду швидко щезли, і лише я та молодий французький комерсант, обидва брудні й стомлені, увійшли до вестибюля. З усього було видно, що тут не так часто бувають гості, і, напевне, в готелі ніколи не користувалися табличкою “місць нема”. Африканцям номери готелю були явно не по кишені, оскільки ціна одного номера за добу становила рівно половину місячного заробітку кваліфікованого робітника, а європейців тут буває не так уже й багато.
Господиня готелю — сама люб’язність. Ніяких паспортів, ніяких формальностей!
— Ось ваші ключі від номерів, приводьте себе в порядок, і прошу до мене на вечерю, — усміхаючись, каже вона.
Крім мене і французького комерсанта, на вечері були ще двоє пожильців — молодий турист із ФРН, одягнений як хіпі (вкрай витерті джинси і брудно-жовта футболка), з довгим волоссям та рудою бородою, і болгарин Іван Бонєв, геолог з мужнім красивим обличчям. Француз і болгарин із задоволенням їли непросмажений біфштекс з кров’ю, ми з німцем віддали перевагу яєчні з шинкою.
Ми розговорились. Бонєв виявився прекрасним співбесідником, знав багато цікавих історій, розповідав про нелегку, але повну романтики працю геологів.
— Багата країна Конго, — замислившись, сказав він, — є і нафта, і газ, і золото, і поліметалеві руди. Північніше Лубомо, в районі селища Занала, знайдено значні запаси залізної руди, на захід від Лубомо, ближче до Пуент-Нуара, ведеться розробка калійних солей, у горах Майомбе і Шайю є алмази. А скільки ще не досліджених територій! Заболочені ліси, наповнені хмарами комарів і мух, серед яких дуже небезпечні цеце і філера, вологий клімат дуже перешкоджають роботам геологів.
Бонєв розповів про цікавий випадок, який стався з ним недалеко від цих місць.
— Ми проводили пробне буріння за тридцять кілометрів од міста. Вечоріло, робота наближалась до кінця. Раптом до нас донісся відчайдушний людський зойк. Я з двома товаришами кинувся на крик. Голос долинав з невеличкого гайка, неподалік від нас. Ми підбігли й оторопіли від побаченого. До пояса голий чоловік, дуже худий, з гострими ліктями і випнутими лопатками, був двічі обперезаний великим удавом. Голова змії гойдалась на рівні очей нещасного, а він з усіх сил двома руками відпихав її від свого сухого, в глибоких і густих зморшках, перекошеного страхом обличчя.
Я чомусь раптом ясно уявив собі, яке відчуття може бути, коли холодне слизьке тіло змії торкається до голого людського тіла.
— Тим часом мій товариш вихопив ніж і кілька разів ударив по змії, — розповідав Бонєв. — Удав зразу ж обм’як і звалився на землю. Його хвіст ще довго бився, чіпляючи босі ноги чоловіка, але той на це вже не реагував. Якусь мить усі мовчали, вражені тим, що сталось. І тут наш врятований потер чоло, нахмурився, губи його затремтіли, в очах з’явилися сльози. “Ви зіпсували мені полювання, — простогнав він, — хто тепе”р купить у мене шкуру цього удава з такими дірками? Я два тижні полював на нього, — скрушно хитав головою мисливець, — і от маєш! Така шкура пропала! Та їй ціна не менше десяти тисяч франків! Я подам на вас до суду, — раптом випалив він, — якщо ви мені не відшкодуєте збитки”.
Довелося дати недолугому мисливцеві сто франків на пиво, після чого “судову справу” швидко зам’яли, — закінчив свою розповідь Бонєв.
Після вечері господиня запропонувала подивитись фільм. Було ще не дуже пізно, і ми не відмовились від запрошення.
— У мене свій кінотеатр, — не без гордості заявила вона, — і фільми не гірші, ніж у найкращих кінотеатрах Браззавіля.
Ми ввійшли до великої кімнати, де було розставлено зо два десятки м’яких стільців. Засвітився екран, і на ньому з’явились молоді люди, що із шаленою швидкістю мчали на мотоциклах, порушуючи правила руху. Мотоцикл проскочив під гігантським грузовиком, помчав униз по сходах і різко загальмував біля лотка з морозивом. Миловидна дівчина і спортивного вигляду юнак покинули свій мотоцикл, взяли у лоточниці по батончику морозива і з великою насолодою почали їсти. В цей час диктор оголосив: “Купуйте морозиво “Жерве”. Кіноролик закінчився, в залі загорілося світло, і до нас підійшов хлопчина років чотирнадцяти з тацею в руках, на якій в красивій обгортці лежало морозиво “Жерве”. Господиня потім включить його в рахунок, а поки що ми були їй вдячні — морозиво справді було смачним.
Знову погасло світло, і на екрані появилась оголена жінка з дуже гарною стрункою фігурою і з довгим, розпущеним волоссям. Починався новий фільм — “Кохання в XXI столітті”.
Ми попрощалися з Бонєвим як давні друзі. Вранці він вилітав до Пуент-Нуара. Господиня готелю сама замовила йому квиток на літак і пообіцяла відвезти його на аеродром. Вона одна добре справлялася з обов’язками директора, адміністратора, офіціанта й шофера.
— А чому ви не їдете поїздом? — спитав я Бонєва. — Кажуть, дорога через Майомбе дуже мальовнича.
— Це так, — підтвердив він, — природа тут чудова, але ці місця я добре знаю — виходив їх пішки. А літаком всього двадцять хвилин, та й набагато безпечніше, ніж поїздом. Залізницю тут прокладено в горах, і поїзди частенько звалюються в прірву.
Згодом я пересвідчився у слушності слів Бонєва, коли проїхав сто сорок п’ять кілометрів від Лубомо до Пуент-Нуара за десять годин! Дорога справді виявилась небезпечною. Близько двох десятків тунелів, круті повороти, мости над глибокими каньйонами, а довкола — незайманий тропічний ліс. Поїзд то ніби ширяв над прірвою, то зникав у чорних отворах тунелів. Обабіч дороги щоразу траплялись перекинуті понівечені вагони, локомотиви, купи різного вантажу. Але це було пізніше. А поки що передбачався візит до ліцею імені В. І. Леніна, знайомство з його учнями і педагогічним колективом.
Двоповерховий цегляний будинок ліцею розташований у центрі міста. Це єдина середня школа не тільки Лубомо, а й великої області Наїрі, тому класи ліцею переповнені.
— Ще недавно національний учитель був рідкістю в середніх навчальних закладах Конго, — розповідає директор ліцею Б’єр Мавінгу, — провідні дисципліни читали викладачі з Франції. Були серед них і непогані педагоги, але основна маса — це так звані “мілітери”, тобто солдати, яким служба в армії замінювалась викладацькою діяльністю в африканських школах. “Мілітери” мали тільки загальну середню освіту, не маючи уявлення про педагогіку і методику викладання. Звичайно, про добру якість їхньої роботи говорити не доводилось. Тепер, картина змінилась. У наших школах дедалі більше з’являється вчителів-конголезців з вищою освітою. Більшість з них закінчили вузи в Радянському Союзі. Зараз у нас в ліцеї працюють і радянські викладачі. Ми вчимось у них. Нам подобаються їхні методи ведення уроків, уважне і доброзичливе ставлення до кожного учня, їхня система контролю і оцінок.
Доброзичливі очі мого співбесідника випромінювали тепло, коли він говорив про дітей. Приємно було розмовляти з представником молодої інтелігенції Конго, яка любить і знає свою справу. Взаємна симпатія виникла між нами з першого знайомства.
По обіді, коли трохи спала спека, директор ліцею запропонував зробити невелику прогулянку в околиці Лубомо. Через півгодини ми під’їхали до гігантського баобаба, з гілок якого звисали довгі, мов узбецькі дині, плоди. Могутнє дерево намертво вчепилося своїм розгалуженим вузлуватим корінням у латеритний грунт, його густа крона не пропускає сонячного проміння, створюючи просторе царство тіні й прохолоди. В діаметрі гігант мав щонайменше п’ять метрів!
— Це найдревніший наш житель, — пояснив П’єр. — Йому понад шість тисяч років. — На підтвердження своїх слів П’єр показав на гігантське дупло, де могло поміститися з десяток чоловік.
Стовбур баобаба був весь поораний написами французькою, німецькою, англійською мовами із звичним змістом “тут був я”, далі підпис і дата. З усього було видно, що баобаб добре знайомий з сучасною європейською цивілізацією. А для африканців це священне дерево. Воно дає їм їжу (їстівні не тільки плоди, а й листя) і одяг (з кори баобаба виготовляють волокно, з якого тчуть грубу тканину). Я сфотографував велетня, побажав йому прожити ще стільки ж на користь людям і рушив до машини.
П’єр був досвідченим водієм і пишався цим. Він хвацько об’їжджав вибоїни і каміння, витискаючи із своєї машини все, на що вона була здатна. Ми випередили групу учнів, які, впізнавши свого директора, голосно закричали “ойє”, що, певне, мало означати привітання, потім порівнялися з четвіркою сучасних амазонок, що хвацько мчали на мопедах.
— Це ж ваші, радянські дівчата, — зауважив П’єр, — вони викладають у педучилищі і зараз повертаються з роботи. До речі, он та, що попереду, — це Ольга Коробова, швидше від неї ніхто в Лубомо не їздить на мопеді — частіше від неї ніхто не ходить з бинтами і синцями. А недавно, — тут П’єр усміхнувся, — недавно вона завдала нам клопоту. Як завжди, о сьомій тридцять вивела Ольга свій мопед на вулицю, взялася за ручку газу і відчула під рукою щось холодне й м’яке. Мопед упав на землю, а з-під нього в траву поповзла невелика змія. Через хвилину, зрозумівши, що сталось, Ольга закричала. “Що таке?” — питаємо її, а вона кричить ще голосніше. Врешті хтось приніс їй склянку води, вона випила, цокаючи зубами і заїкаючись, сказала: “Мене вкусила за руку змія”. Я оглянув її руку і, не знайшовши ніяких слідів укусу, спитав: “Яка змія, якого вона кольору?” — “Золотистого, з узорами”, — вже спокійніше відповіла Ольга. “Ну й чого ж ти плачеш? Це не страшна змія. Після її укусу людина помирає тільки через добу”. Очі в Ольги розширились, і вона знесилено присіла. “Ну що ти знову розкисла, я хочу сказати, що за цей час лікарі встигнуть зробити все необхідне”. — “От якби тебе “хвилинка” вкусила, тоді інша річ”, — заспокоїв хтось.
Потім з’ясувалося, що ніякого укусу зовсім не було, просто дівчина доторкнулась до красивої золотистої змії з узорами. Однак тепер усі дівчата, перш ніж сісти на свого “коня”, уважно оглядають його, а з Ольги кепкують: “Золотиста з узорами більше не приходила?” Так, нелегко вашим товаришам. Але дивно, вони ніколи не втрачають бадьорості, — завершив свою розповідь П’єр.
Імпфондо
Селище Імпфондо притулилось на правому березі мальовничої і повноводної річки Убанги. На її лівому березі — територія Центральноафриканської Республіки, столиця якої, місто Банга, набагато ближче до Імпфондо, ніж Браззавіль. Невеликі річкові катери, пливучи з Банги, інколи причалюють в Імпфондо, доставляючи сюди продукти, одяг, пальне, шкільне приладдя. Незважаючи на скромні розміри і незначну кількість жителів (близько двох тисяч), на карті селище зображено доволі крупним пунсоном, що свідчить про його значення і перспективність. Тут, у північно-східній околиці Народної Республіки Конго, на багато сотень кілометрів вкритій непрохідними, заболоченими екваторіальними лісами, населені пункти трапляються дуже рідко, а середня густота населення цієї великої області становить 0,5 людини на один квадратний кілометр.
Хоч як це парадоксально, бездоріжжя і значна віддаленість від океану стали в пригоді північному району. Французькі колонізатори не наважувались освоювати його великі лісові простори. Їх приваблювали південно-західні райони країни з більш сприятливими умовами для лісорозробок і вивозу деревини. Це давало можливість французьким фірмам при порівняно незначних витратах одержувати колосальні прибутки. Водночас хижацькі лісорозробки стали причиною майже повного знищення лісів на південному заході країни. Збережено майже незайманими північні ліси Конго, і це неоціненне багатство молодої республіки. Тут ростуть цінні породи тропічної деревини, які мають великий попит на світовому ринку. До них насамперед належать: ебенове дерево, окуме, лімба, азобе — залізне дерево, яке тоне у воді. Народний уряд Конго докладає багатьох зусиль для економічного розвитку північних районів країни, приділяючи особливу увагу розвитку лісової і деревообробної промисловості. Прибуток від реалізації цінної деревини тепер надходить до державної казни. Імпфондо з його вигідним географічним положенням у перспективі може стати одним із центрів лісозаготовок і сплаву деревини в район столиці.
Стільки я знав про Імпфондо, коли одного січневого дня вилетів туди у відрядження. Літак ішов на посадку, швидко втрачаючи висоту. Я уважно дивився вниз, намагаючись відшукати цей населений пункт і його аеродром, але, крім зеленого моря джунглів, нічого не бачив.
Випущено шасі. Командир скинув газ. Попереду показалась блакитна стрічка Убанги з пологим піщаним лівим берегом, на якому пришвартувалось зо два десятки довгих пірог, і крутим, вкритим лісом — правим. А ось і селище. Його глиняні хатини тонули в розкішній зелені і скидались на туристські намети. Тінь від літака швидко мчала по дахах. Ось вона проскочила останній будиночок і ковзнула, випереджаючи крилату машину, по рівному трав’яному майданчику. Колеса покотилися по землі. Злітна смуга тут коротка, всього вісімсот метрів, і від екіпажу вимагається велика майстерність і точний розрахунок, щоб нормально посадити машину на цю прорубану в лісі просіку-смугу. Конголезький екіпаж добре справився з цим завданням. Літак підкотив до довгої одноповерхової споруди, що виконувала функції і аеровокзалу, і школи. Звідти вмить висипали діти і вчителі, щоб подивитись, хто прибув із столиці. Літак прилітав сюди рідко, і його поява завжди ставала неабиякою подією для місцевих жителів. Серед зустрічаючих я зразу ж помітив Валентину і Володимира Ухових, які вже третій рік працювали в місцевій школі, навчаючи дітей племен санга і пігмеїв. Подружжя. Ухових стояло трохи осторонь від юрби. Валентина — в сукні “гранд-бубу” з широкими, мов крила, рукавами, які щоразу злітали вгору від найменшого подиху вітерця, Володимир — у вузьких джинсах і в жовтій футболці з зображенням вершника в сомбреро.
Я вийшов з літака і зразу вдихнув гаряче, насичене вологою повітря тропіків. У січні в цих місцях особливо жарко. Сонце висить майже над головою і льє на землю щедрий потік тепла і світла.
— Знімайте свій піджак і краватку, — привітавшись, сказала Валя.: — Такий одяг не для цих місць. Шорти і яка-небудь легенька сорочка у вас знайдуться? Це буде те, що треба.
Будиночок Ухових стояв поряд, за кілька десятків метрів від школи. Я з цікавістю роздивлявся чисто підметений дворик, по якому ходило “підсобне господарство” Ухових — дві качки і півень. Біля однієї із стін будинку лежав стовбур гігантської пальми, очевидно, зламаної грозою, за ним дві доглянуті грядки, на яких росли цибуля і квітки, а трохи далі, метрів за сто, починався ліс, африканські джунглі, завжди небезпечні для людей, які не знають їх законів, для людей недбалих, необережних і неуважних.
Мої роздуми були перервані голосним криком Валентини. Вона відскочила вбік і зляканими очима дивилась на те місце, де щойно стояла. Здоровенний павук завбільшки з півлітрову банку, вкритий рудою шерстю, грівся на сонці за метр від дверей.
Володя схопив камінь, що лежав поряд, і кинув у нього, але не влучив. Павук високо підскочив вертикально вгору і, опустившись на землю, задріботів геть. Другий кидок Володя зробив точно. Павук перекинувся і, випустивши буро-зелену рідину, став ще мерзеннішим. У цей час до будинку підійшли кілька конголезців і білий священик, як потім з’ясувалось, місіонер із Сполучених Штатів.
— Що ви наробили? — вирвалось у одного із конголезців. — Адже ви вбили душу сорсьє (чарівника), тепер на наше селище звалиться нещастя.
— Так, — приєднався до конголезця пастор, — прекрасний екземпляр! Ви, сер, могли б зробити непоганий бізнес, живий він коштує не менше п’ятисот доларів, його отрута набагато сильніша від зміїної.
Ми ввійшли в скромно вмебльоване житло Ухових. У центрі кімнати стояв великий, червоного дерева стіл (у Конго це не розкіш) і чотири стільці, спинки і сидіння яких були сплетені з ліан. У невеличкій кімнаті-спальні стояло широке, теж червоного дерева, ліжко, над яким шатром звисала капронова сітка, що оберігає від укусів малярійних комарів. У маленькій кухні стояв холодильник, що працює на гасі (електричного струму в селищі нема), балон з газом і плита. Ось тут вони й жили, Володимир і Валентина, в ‘цій казі серед джунглів, відірвані від світу, від друзів, рідних і близьких, без усього, до чого звикли в рідній Москві.
За годину Володя вже показував мені місцеву школу, знайомив з колегами й учнями. В мою програму входило відвідання кількох уроків як радянських, так і конголезьких викладачів.
Для початку я обрав урок географії у четвертому класі (що приблизно відповідає нашому сьомому). Перше, що впало мені у вічі, коли ми зайшли з учителем до класу, — це неймовірна тіснота. В невеликому приміщенні сиділо не менше вісімдесяти учнів — від тринадцятилітніх дітей до двадцятилітніх юнаків і дівчат.
Три учениці, років 14–15, явно перебували в школі останні дні: незабаром вони мали стати матерями. В Африці жінки рано дорослішають. Вчитель, молодий чоловік років двадцяти п’яти, об’явив, хто я, і почав опитувати учнів. Ті досить жваво розповідали про природні умови Великобританії і Нідерландів. Відповіді їхні були абсолютно ідентичні. Згодом я довідався, що в школі нема підручників, і учні змушені конспектувати суть уроку, або, як тут кажуть, “резюме”. Потім це “резюме” завчають напам’ять і, як вірш, читають на наступному уроці.
Я порадив учителеві трохи по-іншому сформулювати питання, щоб учні могли думати, міркувати. Наприклад, “порівняльна характеристика природних умов Великобританії і Нідерландів, що в них спільного і чим вони відрізняються”. Мій конголезький колега кивнув на знак згоди і поставив запропоноване мною питання. Перші відповіді показали, що учні не вміли аналізувати, порівнювати. Вони, як і раніше, розповідали спочатку про природні умови Великобританії, а потім — Нідерландів. І раптом — виняток із правила! Підвівся юнак років сімнадцяти, що сидів поряд зі мною, і сказав таке: “Велика частина території Великобританії вкрита горами, тоді як Нідерланди експортують багато сиру. Ось чому ці країни значно відрізняються одна від одної”.
Ну ось, нарешті: порівняння і висновки. І хай на перший раз вони смішні й; позбавлені логіки, зате власні. Після уроків ми довго говорили з Полем Мавунгу — учителем географії — про методику викладання, про педагогіку, про психологію школярів.
Увечері, коли стемніло, всі жителі Імпфондо зібралися біля школи, щоб уперше в своєму житті подивитись кінофільм. За кінотеатр правив аеродром, а за екран — біла стіна шкільного будинку. Перед початком сеансу Володя Ухов розповів глядачам, що таке кіно, якого змісту зараз буде показано фільм. А я привіз із собою кінокартину “Олександр Пархоменко”. І ось перші кадри. Кавалерійський полк з криком “Ура!” з шаблями наголо атакує противника. Мить — і в “кінозалі” не лишилось глядачів. Вони з жахом розбігались від “навальної кінноти”. У метушні хтось загубив взуття, когось вкусила змія. Ми не чекали такої реакції глядачів і теж розгубились. Тільки через день, після копіткої роз’яснювальної розмови про те, що таке кіно, що це — приємне видовище, зовсім безпечне, бо ніхто не може стрибнути з екрана і кинутись на публіку, нам усе-таки вдалося показати фільм. Він так сподобався глядачам Імпфондо, що вони просили потім показувати його майже щодня, а Володю Ухова називали не інакше як месьє сінема (пан кіно).
На другий день мого перебування в Імпфондо випала неділя. Валя з Володею склали програму відпочинку, яку я з задоволенням прийняв. Уранці, на кілька годин — на риболовлю, потім — обід (Валя обіцяла приготувати качку з яблуками, яблука я привіз із столиці), а після обіду був запланований візит у селище пігмеїв, за кілька кілометрів від Імпфондо. Риболовля була вдалою, якщо не зважати на невелику пригоду.
Ми розташувались у неглибокій котловині, схожій на вирву. Клювало так, що всі любителі рибної ловлі, котрі сиділи в цей час десь на берегах Дніпра чи Волги, вмерли б від заздрощів. За годину штук двадцять п’ять різноколірних і різнокаліберних тропічних риб хлюпалось у моєму відрі. Не менше було і у Володі. Валі не так щастило, і вона почала сердитись. Але раптом волосінь її вудочки туго напнулась. “Тягни!” — закричав Володя. І тут же в повітрі блиснула сріблом куля, збільшуючись на очах. Риба-куля, зірвавшись із гачка, впала на землю і видала звук, схожий на свист. “А кажуть, що риби мовчать, — здивувалась Валя. — Он вона як свистить”. Тим часом риба й далі роздувалась, її свист перейшов у сичання. Боячись доторкнутись до неї руками, Володя ногою відкинув її у воду.
— Годі, — усміхнувся він, — а то ще щось страшніше витягнемо, якогось водяника.
Тільки ми зібрались іти, як раптом Володя завмер.
— Чуєте, — підняв він палець угору, — дивний шелест, вітру нема, а ніби трава шелестить.
Повз нас пробігла козуля, пролетіла зграйка пташок, просто під ноги з дерева звалився удав метрів зо два завдовжки. Ми навіть не встигли злякатись, як пришелець заспішив геть. Усе живе панічно покидало це місце. За дві-три хвилини все стало ясно. З’явились перші терміти-розвідники, боляче вжаливши мене.
— Терміти мігрують, — сказав Володя, — втекти не встигнемо, доведеться перечекати у воді.
Наступні дві виснажливі години ми простояли по коліна у воді, поглядаючи то на рухому чорну стрічку термітів, то на річку, серед мешканців якої напевне були такі, що не відмовились би поласувати шматком-другим людського м’яса. Інколи невеличкі рибки наштовхувались на наші ноги, після чого кожен з нас підскакував (а що як крокодил!), оббризкуючи водою одне одного. Нарешті ми вирвалися з полону термітів і повернулись додому. По обіді за нами зайшов один з учнів Володимира, який згодився провести нас до селища пігмеїв.
Коли ми ввійшли до лісу і опинилися серед густої, в декілька ярусів, рослинності, мені згадалось висловлювання одного мандрівника про те, що в джунглях пізнаєш радість двічі: вперше, коли, засліплений величчю і різноманітністю природи, думаєш, що потрапив у чудовий і казковий світ, і вдруге, коли на межі божевілля нарешті покидаєш це “зелене диво”. Як точно підмічено!
Ми йшли ледь помітною стежкою червоного кольору, вологою і слизькою. А довкола нас — джунглі, непрохідні хащі. Тут панували сутінки, сонячне світло ледь пробивалося крізь густе листя. Повітря вологе, наповнене різким незнайомим ароматом, від якого паморочиться голова.
На деревах — безліч комах, ще більше їх — у повітрі. Хмари москітів нападали на нас, і рятунку від них не було. Все навкруги повзало, бігало, літало, все тут пожирало одне одного, існувало за рахунок іншого. Яка немилосердна і нескінченна боротьба за життя! І серед цієї жорстокої природи живуть люди — негріли, чи, як їх ще називають, — пігмеї. Вони добре пристосувались до лісових умов — ліс дає їм житло, їжу й одяг: У лісах Конго лишилось понад п’ятнадцять тисяч пігмеїв.
— Дивіться уважно на стежку, — попередив Володя, — можна наступити на змію, а я дивитимусь угору, — на гілках дерев вони теж часто відпочивають, чекаючи на антилопу чи іншу живність.
Я дивився під ноги до болю в очах. Кожна гілочка, що лежала на стежці, здавалась мені змією, кожен шерех викликав дрож у тілі, кожен шелест змушував зупинятись. Провідник почав сердитись: “Так ми й за добу не дійдемо”.
Нарешті вийшли на невелику галявину.
— Ми на місці, — сказав провідник.
Я огледів усе навколо, але нічого, що могло б підтвердити близькість житла, не побачив. Та ось з-за ебенового дерева з корінням, схожим на дошки, визирнула кучерява хлоп’яча голівка.
— Ну, раз появились діти, значить, селище справді поряд, — сказав я.
— Де ви бачите дітей? — здивувався Володя. — Цьому “хлопчикові” добрих сорок п’ять років, і напевне у нього вже є онуки.
Володя не помилився. “Хлопчик” відповів на привітання провідника і, блиснувши білозубою усмішкою, вийшов нам назустріч. Він був у потертих шортах кольору хакі і явно пишався своїм європейським одягом.
На перший погляд йому можна було дати не більше дванадцяти-тринадцяти років. Його гарні очі із жовтими білками допитливо дивилися на нас. Невдовзі з’явилися справжні діти, зовсім голі, вони обступили нас, з цікавістю розглядаючи “білих велетнів”. Підійшли дві жінки, одна років тридцяти п’яти, а друга — зовсім юна, років шістнадцяти. Їхній туалет складався з чотирьох пальмових листків, прикріплених до талії за допомогою ремінця з ліани. Старша жінка тримала в роті дерев’яну шпичку, очевидно, шматочок хінного дерева, раз у раз голосно плямкаючи. Друга, молодша, підступила впритул до Валі, помацала її спортивну куртку, кинула погляд на її штани і кеди, потім несподівано провела рукою по її волоссі, понюхала його і щось сказала своїй товаришці. Валя усміхнулась і подала їй свою руку. На мить дівчина збентежилась, усмішка зійшла з її обличчя, але тут-таки, зрозумівши, що з нею вітаються, вона знову усміхнулась і взяла двома руками Валину руку.
— Ну от і познайомилися, — сказав Володя. — Тепер вона подумає, що ти запрошуєш її в наш дім другою дружиною.
Тепер настала черга збентежитись Валі, у неї округлились очі, але за мить вона вже голосно сміялася з Володиного жарту.
Наш провідник пояснив, що ми хотіли б подивитися житло цієї сім’ї. Господар згідливо кивнув головою і попрямував до лісу. Його хатина, точніше, курінь з пальмових гілок і листя був зовсім поряд, вміло замаскований серед зелені. Неподалік стояло ще кілька схожих куренів, біля входу в які сиділи жінки, попахкуючи довгими люльками. Господар не запрошував зайти всередину, очевидно, боявся, що його дім не для нашого зросту. Але сам “впірнув” у відкритий отвір і зразу ж повернувся, тримаючи в руках лук і стрілу — незаміниму зброю мисливця. Пігмеї досі займаються полюванням, риболовлею, збиранням трав і коріння. Він передав нам своє багатство і знову зник у хатині. На цей раз він повернувся з новою зброєю, що скидалась на арбалет. “Можна вбити навіть слона, — похвалився господар, — якщо, звичайно, стрілу обробити отрутою”.
Ніби на підтвердження своїх слів, Молеле, — так звали господаря, — показав на кілька необроблених слонових бивнів, що лежали поряд, і поцікавився, чи ми їх не купимо. Я із задоволенням прийняв його пропозицію, але поставив умову: розповісти про секрет полювання на слонів. Малеле хитро примружився, трохи подумав і кивнув на знак згоди.
— Треба, — сказав, — вистежити слона, коли той спить, а спить він звичайно навстоячки. В цей час один або два мисливці підкрадаються до слона під черево і втикають списа просто в серце, а коли нема списа, ножем перерізають йому сухожилля на ногах. Треба встигнути вчасно вискочити і відбігти вбік, щоб слон, падаючи, не задушив мисливців своєю масою. Ну, а далі вже все просто. З’являються помічники, добивають тварину і обробляють її.
Зараз удома, в моїй київській квартирі, я зберігаю добре оброблений браззавільськими майстрами слоновий бивень — пам’ять про Конго, про дивовижних жителів конголезьких джунглів — сміливих, спритних і безмежно добрих.
Маква
Єдиний літак, що двічі на тиждень літав до Макви, поламався, перервавши зв’язок північного району із столицею. Правда, добратися в це невеличке містечко на екваторі можна й сухопутним шляхом, по ґрунтовій дорозі, але в цю пору тропічні зливи перетворили її в низку доволі глибоких озер, наповнених червоно-бурою водою.
Десять радянських викладачів, що працюють у ліцеї Макви, лишились без продуктів харчування, листів і газет. У містечку немає ніяких магазинів, тому все потрібне наші товариші одержували періодично з Браззавіля. Крім продуктів харчування, їм пересилали балони з газом і гас, мило і пральний порошок, папір і конверти для листів та ще багато чого іншого, необхідного для більш-менш нормального існування людини. Що ж робити? Як їм допомогти? І раптом дзвінок з аеропорту. “Через три години до Макви вилітає невеликий літак, ви зможете передати трохи продуктів своїм товаришам”, — повідомив черговий по аеродрому, конголезький льотчик Роже. Він учився в Радянському Союзі і був моїм хорошим другом. За годину я вже був на аеродромі Майя-Майя, а ще за годину на зарослому слоновою травою полі, що гучно називалось аеропортом Маква, мене радісно вітали збуджені співвітчизники.
Переді мною стояли дев’ятеро схудлих, змарнілих моїх колег, які в дуже важких побутових та кліматичних умовах вели нелегку роботу, навчаючи дітей племені батеке. З літака вивантажили картоплю, капусту, цибулю, борошно, м’ясо.
Ввечері в будинку “сов’єтіків” зібралось багато людей. Тут були партійні керівники району, директор місцевого ліцею, конголезькі і французькі викладачі. Перший тост було проголошено за розвиток радянсько-конголезької дружби, за радянських людей, що подають різносторонню й безкорисливу допомогу народові Конго.
— Іноді ми просто дивуємось мужності і витримці радянських товаришів: хоч би як їм було важко, вони не сумують, — сказав директор ліцею.
— Так, — втрутився в розмову викладач фізики Владислав Нестеров, — останній тиждень був справді важким. Кінець триместру, контрольні роботи, підсумки, а тут ще зразу троє з нас захворіли на тропічну малярію. На додаток до всього вичерпались наші продовольчі запаси, а з Браззавіля як на те три тижні нема літака. На “сімейній раді” групи постановили відрядити мене до найближчого села по провізію. А це двадцять з гаком кілометрів від Макви. Якщо пощастить, то вдасться купити у місцевих селян кілька курей або трохи дичини. Трапляється, мисливці продають м’ясо антилопи, газелі, мавпи або крокодила.
Наші земляки перезирнулися — м’ясо останніх двох тварин вони навіть у найважчі часи не наважувались їсти.
— На світанку ми вдвох з провідником-конголезцем рушили в дорогу, — розповідав далі Нестеров. — Ішли довго, не зустрівши на лісовій дорозі жодної живої душі. Мій супутник без угаву розповідав різні історії про таємниче зникнення багатьох його одноплемінників, про те, що це явна справа рук секти Занзіба, яка звила собі гніздо у Макві. Щоб вступити до цієї секти, треба неодмінно вбити людину, спотворити її труп і підкинути родичам. Той, хто не послухається ватажків секти, змушений покінчити з собою. Зовсім недавно на очах у багатьох жителів Макви один юнак заліз на верхівку пальми, накинув зашморг на шию і, прив’язавши другий кінець за пальмову гілку, стрибнув униз. Гілка зламалась, і він гепнувся на землю, сильно забившись. Проте, незважаючи на біль, він знову виліз на пальму і повторив спробу. Цього разу вдало. Юнак віддався дияволові. Його тіло втратило гнучкість і захиталось на мотузці. І тут почалось незбагненне. Чоловіки, жінки, діти роздягли покійника і заходились бити його палицями, кидати в нього камінням. Божевілля охопило всіх.
Несподівано провідник замовк, швидко відскочив убік із стежки і сховався за дерево. Я зробив те саме.
Назустріч нам бігло четверо чоловіків, тримаючи на плечах дві товсті жердини, до яких було прив’язане щось схоже на мішок. Коли бігуни порівнялися з нами, я побачив у мішку напівсидячого покійника. Мені стало якось не по собі, а тут ще ця розповідь про секту Занзіба і ці непрохідні джунглі навкруги. Процесія пробігла мимо. Ніхто з чоловіків не звернув на нас уваги. Провідника знову прорвало, і він провадив далі: “А недавно в одному селі брат повісив брата. Налякані жителі покинули село. Вони нічого не взяли з собою, все лишилось на місці. Це село прокляте, і горе тому, хто побуває там. А недавно…”
“Ну годі, — перервав я оповідача, — ти, напевне, знаєш і веселіші історії?”
“Аякже, ось недавно у мого сусіди померла дружина…”
“Слухай, чоловіче, давай я тобі що-небудь розповім, а ти помовч. Ось, наприклад, ти вважаєш себе хорошим мисливцем? — Провідник ствердно кивнув. — А чи знаєш ти спосіб, як упіймати дев’ять живих слонів? — Мій супутник зацікавлено подивився на мене. — Треба спіймати десять, а одного зразу ж відпустити”. Якусь хвилину конголезець спантеличено мовчав, переварюючи почуте, а потім голосно зареготав.
Опівдні ми підійшли до невеличкого села, що тонуло в густій тропічній зелені. Село зустріло нас звуками тамтама. “Ну, нам пощастило, — каже провідник, — іде показ наречених”.
У тіні кокосових пальм і апельсинових дерев на голій землі півколом сиділи люди різного віку. В центрі півкола танцювали шестеро дівчат, оголених до пояса, в спідничках із слонової трави. Темп звуків тамтама був спочатку повільний, потім дедалі швидший і швидший… Раптом одна з дівчат, років чотирнадцяти, попрямувала до нас. Обвішана намистом, браслетами і сережками, із загадковою усмішкою, що підкреслювала сліпучо-білі зуби, з очима, що горіли як жарини, вона привертала до себе загальну увагу. В її танці були одержимість і самозабуття. Ноги, запорошені червонуватим пилом, весь час рухалися, тупотіли. На тугих дівочих грудях підскакувало, подзвонюючи, металеве намисто. Руки дівчини, весь її вигляд збуджував присутніх, які щось вигукували і теж тупотіли ногами.
“Вам пощастило, вона обрала вас”, — з жалем сказав провідник.
“Як це — мене? Я ж прийшов сюди не танцювати, а по провізію”.
“Тоді віддайте її мені! — з явним глузуванням промовив провідник тоном, яким звичайно говорять з людиною, коли в ній украй розчарувались. — А курей можна купити он у тій крайній хатині”.
Мій супутник почав танцювати разом з дівчиною, несамовито трясучись і поступово віддаляючись від загального кола, ну а я попрямував до вказаної хатини. Біля дверей, просто на землі, сидів чоловік і з задоволенням пив білу, як молоко, рідину, — пальмове вино.
Привітавшись, я виклав своє прохання.
“О, сьогодні це зовсім неможливо. Нема їх сьогодні”, — байдуже відповів господар. “Як нема? Адже кури он ходять”. — “А хто їх спіймає? Моїх жінок нема. Всі вони працюють далеко на полі”. — “А хіба ви не можете цього зробити?” — “Що ви, це ж жіноча робота!” — з почуттям власної гідності відповів господар. Довелося мені самому виконувати “жіночу роботу”. Це виявилось не простим ділом. І все-таки після години безперервної біганини дві курки попали в мій мішок. Я був задоволений, а господар від душі посміявся, спостерігаючи цей спектакль.
Отак і живемо на екваторі. І спимо не зовсім нормально, — голова в південній півкулі, а ноги у північній. Як тільки ноги змерзнуть, я зразу ж їх на південь. Змінив півкулю, і все гаразд.
З дедалі більшою цікавістю слухав я розповідь Владислава і думав про наших людей, про їхню нелегку працю. І, ніби вгадавши мої думки, директор ліцею сказав:
— Радянські викладачі відрізняються від своїх французьких і конголезьких колег високою професіональною підготовкою, сумлінним ставленням до своєї праці, високою трудовою дисципліною. Їхня система побудови і ведення уроку, додаткові заняття спрямовані на те, щоб передати учням усе, що вони знають, чим володіють.
Муйондзі
Селище Муйондзі розташоване за п’ятдесят кілометрів від найближчої залізничної станції Лебріз. Три години треба було мені, щоб подолати цю відстань у невеликому автобусі, вщерть набитому пасажирами, кошиками, клунками. Стояти можна було тільки на одній нозі. Автобус трясло так, ніби він їхав по гігантській пральній дошці. І ось у цій тисняві мені раптом запропонували місце.
— Сідайте, будь ласка, — всміхнулась молода жінка, посадивши собі на коліна хлопчика років чотирьох і вказуючи очима на звільнене місце.
Малий тримав у руках великий емальований кухоль, час від часу щось діставав звідти і з явною насолодою їв. На секунду він одірвався від свого заняття і з непідробним здивуванням втупився в мене чорними очима, ніби побачив перед собою бронтозавра. Потім нахилився до матері і щось прошепотів. Жінка голосно засміялась.
— Ви знаєте, про що він у мене спитав? Хто зідрав у цього дяді шкіру з обличчя? Це він про вас. йому ще не доводилось бачити білих людей, — ніяково закінчила вона.
— Ну ось ми з ним зараз і познайомимось, — разом з усіма засміявся я. — Як тебе звати, хлопчику?
Замість відповіді хлопчик подав мені свій кухоль.
— Пригощайтесь, — підтримала синову ініціативу мати. Я подивився в кухоль і здригнувся. Він був наполовину заповнений живою зеленою гусінню, що збилася в одну рухому грудку. На підтвердження того, що це справді смачно, кілька рук потяглося до кухля. Як бути? Як відмовитись від запропонованого “делікатесу”, не ображаючи цих чудових людей?
— А її що, їдять живою? — промовив я.
— В основному так, але сушена вона набагато солодша, — пояснив хтось.
— Дякую за частування, — нарешті знайшовся я, — але до обіду ще далеко, “наша релігія” дозволяє нам їсти тільки о дванадцятій годині. — Я з жалем підняв руку з годинником, стрілки якого наближались до цифри десять.
В автобусі розуміюче закивали.
— Так, бога треба слухати, — зітхнувши, промовив чоловік з худим, по-пташиному витягнутим обличчям. А ще треба шанувати дух померлих предків і пророків, — провадив він далі. — Від їхньої волі залежить, чи буде урожайний рік, вдале полювання, чи появляться в сім’ї діти. Є духи добрі, як дух нашої Беатріче, і духи злі, котрі приносять нам нещастя.
Я поцікавився, хто така Беатріче, і старий охоче розповів напівзабуту легенду.
— Давним-давно на нашій землі появилась пророчиця Беатріче. Вона була красива, як молода газель, від її лиця не можна було відірвати очей, а коли вона говорила, здавалось, ніби дзюрчить струмочок, щебечуть райські птахи. Вроду Беатріче помітили на небі, і скоро дух святого Антоніо вселився в неї. Він розказав їй, що білі люди перекручують святе письмо. Христос і апостоли зовсім не були білими людьми. Вони були чорношкірими і народились у Сан-Сальвадорі. Пророчиця розповіла людям те, що взнала від святого Антоніо. Це не сподобалось білошкірим священикам і розсердило їх. Вони спалили нашу Беатріче на великому вогнищі. Їй було всього двадцять років.
Я знав, що багато людей у Конго — типові політеїсти. Вони бачать божественне начало в силах природи, в духах предків. В їхньому уявленні духи можуть помститися кривдникові або віддячити тому, хто здобув їхню прихильність молитвами чи пожертвами.
— Дух нашої Беатріче лишився серед нас, і він допомагає людям покінчити із злиднями, а бідних у нас, ще дуже багато, — зітхнув оповідач.
— Той, у кого одна дружина, завжди буде бідним, — втрутився в розмову немолодий чоловік. — Посудіть самі, шановний, хто забезпечує прожиття сім’ї? Жінка, її праця і старанність, отож, щоб бути багатим, треба мати багато жінок, — зробив висновок чоловік.
Літня жінка, яка досі не брала участі у розмові, ствердно кивнула:
— Авжеж, хіба ж я одна повинна працювати на сім’ю? Як же це можна одній і вдома, і в полі, і на базарі?.. Ні, одній з цим не впоратись. Коли в сім’ї багато жінок, чоловік і діти завжди ситі.
Жінки самі виступають проти знищення полігамії, вони вважають, що це нормальне явище. Становище конголезької жінки, особливо в селі, все ще лишається важким. У селянській сім’ї жінка — основна трудова сила. Вона обробляє землю примітивними знаряддями праці, вирощує і збирає урожай, забезпечує сім’ю водою і дровами, займається вихованням дітей до їхнього повноліття. Чоловік зобов’язаний побудувати дім, ходити на полювання, оберігати своє вогнище. Звичаї забороняють йому виконувати жіночу роботу, він повновладний господар сім’ї, і слово його — закон. Не раз доводилось мені бачити, як працюють жінки в полі чи на грядках. Майже не розгинаючись багато годин підряд, вони руками спушують землю, полють бур’ян. І дуже часто з немовлям за спиною. Ще троє-четверо малюків перебувають під її наглядом.
Наш автобус уже котив по вулиці селища Муйондзі, піднімаючи густу хмару куряви. Ми проїхали по рівній пальмовій алеї, впірнули під дерев’яну арку і опинились на території педучилища.
Автобус зупинився. Я попрощався з моїми новими знайомими, по-своєму мудрими і розважливими. На зупинці мене чекали наші вчителі — Павло і Тамара Кузьмичови. Москвичі, звиклі до комфорту, до столичних умов життя, вони працювали тепер у глухому конголезькому селищі без світла і води, без звичних продуктів харчування.
— Вмитись хоча б у вас можна з дороги? — поцікавився я, заходячи в дім Кузьмичових.
— Вам пощастило, — засміявся Павло, — сьогодні якраз умитись можна. Ми принесли свіжу воду. Раз у три дні ми ходимо до річки, що за п’ять кілометрів від нас.
Тільки-но зібралися сісти до столу, як до Кузьмичових несподівано прийшли, гості — французькі священики, що живуть у Муйондзі вже багато років.
— Жак-великий і Жак-малий, — відрекомендував Павло гостей.
Порівняно молоді люди, обидва веселі й дотепні. Жак-великий — високий, статечний, з помітним черевцем і навдивовижу співучим, майже жіночим голосом. Жак-малий — нижчий середнього зросту, худорлявий, з таким густим басом, що, коли він говорив, бряжчали шибки у вікнах.
— По суті, ми з вами служимо одній справі, — взнавши, що я педагог, пробасив Жак-малий, — просвіщаємо людей, вчимо їх добра й гуманності. Скільки поєланців католицької церкви загинуло тут, в Африці, виконуючи свою святу місію! Це були воістину святі люди. Багатьох забрала тропічна малярія, багато загинуло від рук противників нової релігії.
— А ви певні, що католицька релігія, ради якої загинуло стільки, як ви кажете, святих людей, принесла африканцям полегкість? — спитав я.
— А хіба можна сумніватися в істині? — відповів запитанням на запитання Жак.
— В істині сумніватись не можна, якщо вона істина. Ось ви кажете, що ми з вами служимо одній справі — проповідуємо гуманність, просвіщаємо людей. А як ми це робимо і з якою метою? Ось у чім річ. Ми це робимо для щастя людей живих, ви ж готуєте їх до загробного життя, і ваш гуманізм — це необхідність, породжена страхом перед господом, страхом бути ним покараним на страшному суді. Наш гуманізм — це свідоме бажання зробити добро іншому. Ми вчимо людей розуміти закони природи, використовуючи при цьому досягнення науки. Ви, м’яко кажучи, говорите людям неправду, обдурюєте їх.
Жак-малий подивився на мене трохи розгублено і поспішив змінити тему розмови:
— Як вам, месьє Анатоль, подобаються наші місця?
— Я, признаюсь, іще не встиг їх роздивитись, але клімат тут явно кращий, ніж у Браззавілі, трохи прохолодніше, та й дихається легше, очевидно, менша вологість.
— Ну тоді розраховуйте на нашу допомогу, завтра ми зможемо вам дещо показати.
На другий день о десятій ранку до нашого будиночка підкотив старенький “рено”. За кермом сидів Жак-великий, ледве вміщаючись у маленькій кабіні. Він зустрів нас доброзичливою усмішкою і запросив у машину.
— Їдемо до водоспаду Макулулу, обіцяю неповторне видовище, — пропищав Жак, вмикаючи запалювання.
Від Муйондзі до водоспаду на річці Бвенза двадцять вісім кілометрів. Порівняно непоганою дорогою ми доїхали туди хвилин за сорок. Жак-великий розповів мені те, що знав про селище Муйондзі і його околиці.
Муйондзі — адміністративний центр області Ніарі-Бвензе. Живе тут приблизно три тисячі чоловік. Розташоване місто (конголезці називають містом населений пункт з числом жителів понад дві тисячі) на просторому плато, на висоті 580 метрів над рівнем моря. Його довжина зі сходу на захід — три кілометри, ширина з півночі на південь — півтора кілометра. На відміну від інших районів країни, тут ростуть великі сади цитрусових. Найцікавіші місця для туристів-де Тру дю Жандарм (Яма Жандармів), розташована за шість кілометрів від Муйондзі, і водоспад Макулулу, куди ми зараз їдемо. Тру дю Жандарм — це кам’яна чаша, заповнена водою з невеликого п’ятнадцятиметрового водоспадика. Утворене озеро багате на рибу. На прямовисних стінах чаші — гнізда диких голубів і кажанів. Місцеві жителі з допомогою сіток виловлюють їх, в такий спосіб значно поповнюючи своє меню. Туристи люблять цей куточок природи. Тут можна посидіти з вудочкою, поплавати, позагорати, скупатися під водоспадом.
А ось і мета нашої поїздки. Ми в’їхали до невеличкого села Лобото, звернули ліворуч, і наш автомобіль затрясся на дуже поганій кам’янистій дорозі, що стрімко збігала вниз. Десь через кілометр Жак зупинив машину: “Далі підемо пішки”. Водоспаду ще не було видно, але його грізний гуркіт ми вже чули. Ми спускались вузькою, ледве помітною стежкою серед справжніх джунглів, густих, переплетених безліччю ліан. Та ось дерева розступились, і ми побачили справді неповторне видовище. Два потоки води широкими полотнищами прямовисно падали з шістдесятиметрової висоти на величезний кам’яний стіл, утворюючи дві веселки. Гуркіт стояв такий, що нам доводилось кричати, щоб почути один одного. За хвилину наш одяг промок від дрібного водяного пилу, яким було наповнено навколишнє повітря. Затріщали кінокамери, заклацали затвори фотоапаратів. Не часто щастить побачити таку невимовну красу природи.
Додому вертались близько полудня. Жак розповідав про велику, дедалі зростаючу роль католицької церкви в Конго.
— У 1895 році, -казав він, — в конголезькій общині було тільки тисяча вісімсот п’ятдесят членів, а тепер вона об’єднує майже півмільйона чоловік. У країні сто п’ятдесят сім пасторів, з яких двадцять дев’ять конголезців. Вісімдесят п’ять монахів, у тому числі тридцять дев’ять конголезців.
— А я хочу вам, святий отче, навести інші цифри. В період панування Франції в Конго не було жодного інженера-конголезця — тепер їх сотні. На початку п’ятдесятих років тут не було жодного студента — тепер на кожні сто тисяч жителів припадає сто двадцять один студент. За колоніальних часів середня тривалість життя конголезців дорівнювала тридцять сім років. Кожні двісті дітей із тисячі помирали, не проживши й року. Деякі племена перебували під загрозою повного знищення внаслідок хронічного недоїдання. Зовсім інша картина тепер. Значно підвищився рівень життя людей, розвивається охорона здоров’я, зростає кількість шкіл, міцнішає національна економіка, завдяки чому тисячі людей дістали роботу.
Раптом наш “рено”, голосно завищавши гальмами, різко зупинився. Просто на нас бігла по пояс оголена, з розпущеним волоссям жінка. Вона так голосила, що ставало моторошно.
— Хтось помер, — сказав Жак. — Це не католик. Ховати будуть за давніми звичаями. Всі родичі жіночої статі поголять голови і будуть нестямно кричати. Дружина на знак жалоби сорок днів не митиметься. Зберуться всі рідні й близькі і проситимуть богів, щоб вони послали хорошу погоду на час похорону. Якщо вмер глава сім’ї, всі родичі назавжди покинуть його житло. Такий древній звичай.
Я подякував Жакові за цікаву екскурсію, за його розповіді і пояснення і подарував йому на згадку платівку із записами російських народних пісень. Натомість Жак пообіцяв відпустити всі мої гріхи.
Жако
Температурі повітря в Браззавілі не властиві особливо різкі коливання. Їх діапазон не так часто перевищує 3–4 °C. Немає тут і дуже високих температур. Тільки іноді в березні ртутний стовпчик піднімається до позначки 36°. Однак при постійній, майже стопроцентній вологості, витримувати навіть двадцятип’ятиградусну температуру набагато важче, ніж сорокап’ятиградусну там, де повітря значно сухіше.
Найважчий час доби — середина дня. Опівдні в столиці настає нестерпна задуха, яку навіть місцеві жителі ледве витримують. Голова наливається свинцем, людина робиться млявою, рухи її скуті. У цей час завмирає життя в місті. Зачиняються установи, крамниці, зникає з вулиць транспорт. Починається сієста (пообідній сон). Люди засинають просто на вулиці, примостившись на зелених газонах у тіні пальм.
Сієста триває з 12 до 16 години, після чого місто знову оживає, з кожною годиною прискорюючи свій темп, який досягає максимуму опівночі.
Якось під час сієсти до нас постукали. Молода конголезка з великим кошиком на голові, наповненим до країв бананами, помідорами, ананасами, плодами манго, чемно запропонувала нам купити ці дарунки природи. Я подякував і хотів був уже зачинити двері, коли жінка раптом сказала:
— Є піроке (папуга), купіть піроке.
Я давно мріяв придбати папугу, який уміє розмовляти, але це було не таким уже й простим ділом. І ось трапилась нагода. Жінка зайшла до кімнати, поставила на стіл свій кошик не менше двадцяти кілограмів вагою і витягла з неї невелику коробку, розсипавши при цьому плоди манго на підлогу. З’явилися дружина й син, з цікавістю спостерігаючи цю картину.
— Як же ви носите такий тягар? — співчутливо спитала дружина, показуючи очима на її ношу. — Та ще в таку спеку? Ви б чоловіка свого примусили (моя дружина ще не знала, що примушувати чоловіка в Африці не заведено).
Жінка здивовано глянула на неї і в свою чергу запитала:
— А ваш чоловік носить важкі речі?
— Іноді буває, — усміхнулася дружина. — Правда, не на голові.
Тим часом жінка відкрила коробку, перевернула її догори дном і на підлозі опинився брудний, з підрізаними крильми і настовбурченим пір’ям папуга. Він швидше скидався на обскубану ворону, аніж на благородного птаха.
— Де ви його взяли, такого нещасного? — гидливо спитала дружина.
— Чоловік щойно з джунглів приніс. А звуть піроке Жако.
Ми з дружиною вагались — брати чи не брати, але тут втрутився син: “Беремо”.
Конголезка неквапливо перелічила гроші, сховала їх у те місце, куди найчастіше ховають гроші жінки не тільки в Конго, поставила знову свій кошик на голову, сказала “о ревуар”, блиснувши своїми карими очима, і вийшла.
Посеред кімнати на одній нозі стояв і весь тремтів дуже жалюгідний папуга з красивим іменем Жако. А навколо стояли і мовчки дивились на нього ми-дружина, син і я.
Першим порушив мовчання Славко:
— Він, мабуть, їсти хоче, я його зараз чимось погодую.
Славко побіг на кухню і за хвилину вернувся з тарілкою, де лежали шматочки банана, яблука й печиво. Птах справді з жадібністю накинувся на їжу. Потім Славко дав йому цукерку в обгортці і обережно погладив Жако по голові. Папуга не прореагував на це. Він спритно вхопив цукерку правою лапкою і став дзьобом розривати обгортку.
— Ну, коли їсть, жити буде, — сказала дружина.
— І не менше, ніж сто років, — уточнив Славко. — Нам учителька говорила.
— А вчителька вам випадково не розповідала, як його відмити? Неси-но сюди теплу воду, — розпорядилась дружина.
Вона взяла марлеву серветку, намочила її в теплій воді і обережно почала протирати пір’я птаха. Ми побачили, що хвіст у нього яскраво-червоний, а пір’я — ясно-попелясте. Коли Жако обсох, він перестав тремтіти, пір’я його вляглось, вигляд у нього став зовсім інший. Трохи призвичаївшись, він підійшов до стільця, вхопився своїм міцнющим дзьобом-гачком за поперечину, підтягнувся і виліз на спинку. Потім зробив стойку, ніби збираючись летіти, і сильно замахав своїми куцими обрізаними крильми. Розім’явшись, папуга склав крила, витягнув голову і раптом голосно промовив: “Бонжур, Жако, са ва б’єн…” (“Привіт, Жако, все гаразд…”).
— Ну й ну, — сказала дружина, — якщо тільки-но з джунглів і так блискуче розмовляє по-французьки, то що буде, коли він поживе серед людей?
— Його джунглі, певне, в сусідній віллі, де живуть французи. Там його і спіймали, — висловив я свою підозру.
— Ми його навчимо по-нашому, — сказав Славко. — Це я беру на себе.
Славко дотримав свого слова. Через місяць Жако, копіюючи його інтонацию, говорив: “Жако — дурень… Жако — гарна пташка”. І раптом дуже грізно: “Жако — крокодил!”
Він виявився дуже здібним. “Толю, получку приніс? Гроші давай”, — вимагав він голосом дружини. “Славо! Пиши гарно, пиши А, Б”, — знову ж таки голосом дружини звертався він до Славка, який недавно почав ходити в перший клас і постійно вислуховував методичні материні вказівки, роблячи домашні завдання.
Згодом, коли ми були вже в Києві, репертуар Жако ще більше розширився. Жако досить точно насвистував “Підмосковні вечори”, говорив: “Доброго ранку, товариші!”, “З Новим роком, друзі!” і т. д.
Якось ми всією сім’єю виїхали в село і прихопили з собою Жако. Майже цілий день він провів на яблуневій гілці, насолоджуючись свободою. Раптом над садом пролетіла і голосно крякнула ворона. Жако змахнув крильми і полетів (на той час крила в нього відросли),
— Ну все, — вирвалось у дружини. — Тепер не знайдемо, десь пропаде або коти з’їдять. Він же зовсім не пристосований жити на волі.
Шукали довго, по всьому селу. Нараз мені здалося, що звідкись здаля долинає свист. Я відповів таким же свистом і почув відповідь. Визначивши напрямок, ми побігли до садиби з високим парканом. Хвіртку відчинила бабуся років сімдесяти.
— Бабусю, — звернувся я до неї, — до вас у двір папуга не залітав?
— А що воно таке, папуга? — спитала вона.
— Ну такий птах, що говорити вміє, — пояснив Славко.
— Ні, не було ніякого птаха.
У цей час звідкілясь згори почулися слова: “Доброго ранку, товариші. Сергію (це старший син), дай закурити”. Всі підняли голови і на превелику радість побачили на верхівці кучерявої груші нашого Жако.
— Оце чудасія, — перехрестилася старенька. — Скільки живу на світі, такого ще не бачила.
А Жако тим часом уже спускався вниз. Наляканий своєю мандрівкою, він квапився до нас, переходячи з гілки на гілку, то повисаючи вниз головою, хапаючись дзьобом за нижню гілку, то знову вертаючись у нормальне положення. Нарешті він опинився в мене на плечі, чим іще більше вразив стареньку.
Дводенне перебування в селі не минуло для Жако без сліду. Через день після повернення до Києва наша квартира наповнилася новими звуками: голосно кудкудакали кури, сердито бурмотіли індики, гавкали собаки, крякали ворони.
— Добре, що в наших родичів у селі немає корови, — сказала дружина.
Швидко спливає час. Минуло вже кілька років відтоді, як я вернувся з Браззавіля в Київ. За ці роки відбулася зміна тих радянських спеціалістів, які колись змінили мене і мою групу. Я ж устиг побувати ще в одній країні, цього разу азіатській, побачити там багато цікавого, самобутнього, проте й нині з великою симпатією згадую невелику африканську країну на екваторі.
Як би мені хотілось іще коли-небудь помотатись по вкритих курявою дорогах Конго, послухати шум його водоспадів, вдихнути пахощі джунглів, побувати в знайомих місцях, зустріти давніх друзів і послухати їхні ‘ цікаві розповіді!
А може, ці закушпелені дороги перетворяться тоді в широкі магістралі, а маленькі села в джунглях — у сучасні міста з театрами, школами, магазинами, і зустріну я там щасливих освічених людей. Напевне це буде саме так. Адже заради цього сумлінно трудились і трудяться в Конго радянські спеціалісти, витримуючи тропічну малярію, спеку і вологість, долаючи багато інших труднощів.
Конголезці знають і цінять нашу дружбу. Теплоту й щирість почуттів, які проявляють народи наших країн, продемонструвало перебування в СРСР у травні 1981 року президента НРК. Д. Сассу-Нгессо. Виступаючи на обіді в честь керівника Конго, товариш Л. І. Брежнєв підкреслив, що в радянсько-конголезьких відносинах міцна, надійна основа. Це — спільність наших ідеалів у боротьбі за мир і соціальний прогрес. Найважливіший їх елемент-успішний розвиток співробітництва між КПРС і Конголезькою партією праці, яка однією з перших у незалежній Африці проголосила своєю метою побудову нового суспільства на засадах наукового соціалізму.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска и скачивания книг
Книжный Бот
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
ВКОНТАКТЕ