Право на чари

Це був Тритл. Він усміхнувся, як збентежена змія.

— О! Та це ж та панянка, яка вважає, що жінки можуть чаклувати?

— Так, — відповіла Еск, цілком ігноруючи Бабуню, яка заздалегідь копнула її по литці.

— Комедія. І ти прийшла приєднатися до нас?

— Так, — сказала Еск, і, оскільки щось у поведінці Тригла просто-таки вимагало цього, додала: — Пане. Тільки ми не можемо увійти.

— «Ми»? — перепитав Тритл, після чого поглянув на Бабуню. — А, звісно. Це ваша тітонька?

— Це моя бабуня. Тільки насправді не моя бабуня, а, типу, всім бабуня.

Бабуня незграбно вклонилася.

— Так не годиться, — сказав Тритл голосом, солодким, як сливовий пиріг. — У жодному разі. Перша в світі жінка-чарівник стоїть на ґанку? Яка неповага. Чи можу я вас супроводити?

Бабуня міцно вхопила Еск за плече.

— Якщо ти не проти... — почала вона. Але Еск вивернулася з-під її руки й підбігла до фургона.

— Ви справді можете провести мене всередину? — сяючи, спитала вона.

— Звичайно. Не сумніваюся, що глави орденів вважатимуть за приємність привітати тебе. За велику приємність і диво, — сказав він, усміхнувшись.

— Ескарино Ковальчук... — почала Бабуня й замовкла. Вона поглянула на Тритла. — Не знаю, що ви там собі надумали, пане чарівник, але я не в захваті. Еск, ти знаєш, де ми живемо. Якщо хочеш клеїти дурня — вперед, але не дозволяй склеїти дурня з тебе.

Вона крутнулася на каблуках і рішуче покрокувала через площу.

— Унікальна дама, — неуважно промовив Тритл. — А ти, я бачу, ніяк не розлучишся зі своєю мітлою? Прекрасно.

Він на мить випустив віжки й обома руками промалював у повітрі якийсь складний знак.

Величезні ворота прочинилися, і стало видно оточене газонами широке подвір’я. За ним розкинувся масивний будинок — чи будинки; зрозуміти було складно, бо споруда мала такий вигляд, ніби архітектори не брали в будівництві жодної участі. Складалося враження, що всі ці вежі, куполи, контрфорси, містки та шпилі просто зібралися докупи, щоб зігрітися.

— Це вона і є? — спитала Еск. — Якась вона... нерівна.

— Так, це вона, — підтвердив Тритл. — Альма матер, гей, онде аґрус і шампур[19] і таке інше. Звісно, зсередини вона значно більша, як буває з айсбергами, чи як їх там; принаймні, мені так казали — сам я айсбергів не бачив.

Це ж Невидна академія, тож більшу частину її й не видно. Залізь-но до фургона й гукни Саймона, гаразд?

Еск відкинула важку завісу й зазирнула всередину фургона. Саймон лежав на купі ганчір’я, читав величезну книгу й раз по раз робив якісь помітки на шматках паперу.

Він підвів погляд, стурбовано всміхнувся і спитав:

— Це ти?

— Так, — упевнено відповіла вона.

— А ми гадали, що ти нас покинула. Кожен думав, що ти в якомусь іншому фургоні, й коли ми с-с-спинилися...

— Ну, я вас наздогнала. По-моєму, пан Тритл хотів би, щоб ти виліз і подивився на Академію.

— Ми вже на місці? — Він дивно поглянув на неї. — І ти з нами?

— Так.

— Але чому?

— Мене покликав пан Тритл, і він сказав, що всі вважатимуть мене за велику приємність.

Невпевненість ворухнула плавцем у її погляді:

— Він правду сказав?

Саймон подивився в книгу і протер носовичком очі, що не припиняли сльозитися.

— Він час-с-с-ом дивний, — пробурмотів хлопець. — Але непогана людина.

Збентежена, Еск зазирнула в пожовклі сторінки хлопцевої книги. Там було повно хитромудрих червоних та чорних символів, які невідь-чому мали неприємно-загрозливий вигляд, як пакунок із годинниковим механізмом — і все ж привертали увагу, як привертає її кривава ДТП. Так і хотілося зрозуміти їхнє значення — і водночас відчувалося, що коли ти його зрозумієш, то зрозумієш також, що краще б тобі було його не розуміти.

Саймон зауважив її вираз обличчя й поспіхом згорнув книгу.

— Це всього лише про чародійство, — пояснив він. — Я тут дещо хочу з-з-з...

— З’ясувати, — автоматично сказала Еск.

— Дякую.

— Мабуть, читати книжки — це цікаво, — припустила Еск.

— У принципі, так. А ти не вмієш читати?

Його подив образив її.

— Напевне, вмію, — виклично сказала вона. — Просто ніколи не намагалася.

Еск не розпізнала б збірного іменника, навіть якби він плюнув їй в око. Але вона знала, що у кіз є стадо, а у відьом — шабаш. А от як назвати збори чарівників? Орденом? Змовою? Колом? Хай там як, але це було по всій Академії. Чарівники ходили серед лабораторій та сиділи на лавках під деревами. Студенти за покликом дзвінка поспішали доріжками зі стосами книг у руках — або, у випадку старшокурсників, зі стосами книг, що левітували слідом. Повітря було масним від чарів і відгонило жерстю.

Еск крокувала слідом за Тритлом та Саймоном і впивалася всім навколо. Річ була не просто в чарах, а в тому, що ці чари були приручені й приставлені до праці, як от потік під водяним млином. Це була сила — контрольована.

Саймон був не в меншому захваті, але виявлялося це лише в тому, що його очі стали сльозитися ще більше, і він ще сильніше почав затинатися. Він постійно спинявся, вказуючи на різні коледжі та лабораторії.

Один будинок, з вузькими високими вікнами, був досить низьким і похмурим.

— Ц-ц-це бібліотека, — сказав Саймон із благоговінням. — Можна з-з-зазирнути?

— Ще буде досить часу, — відповів Тритл. Саймон тужно поглянув на будинок.

— Вс-с-сі книжки про чари всіх час-с-сів і народів, — прошепотів він.

— А чому вікна за ґратами? — спитала Еск.

Саймон ковтнув.

— Бо книги з-з-з чародійс-с-ства не такі, як інші, й вони ведуть...

— Досить, — урвав його Тритл. Він зиркнув на Еск, ніби вперше помітив її, й спохмурнів.

— А ти що тут робиш?

— Ви ж мене запросили.

— Я? А, так. Звісно. Вибач. Задумався. Дівчинка, яка хоче стати чарівником. Подивимось, подивимось.

Він провів їх широкими сходами до дверей, що вражали. Принаймні, зробили їх так, щоб вони таки вражали. Той, хто їх робив, достатньо вклався у важкі замки, химерні петлі та вишукану різьбу одвірка, щоб відвідувачі миттю розуміли, що вони — аж ніяк не важливі персони.

А ще він був чарівником — і забув про дверний молоток.

Тритл постукав у двері костуром. Ті трохи повагалися, але нарешті засуви повільно відсунулися, й двері відчинилися.

У залі було повно чарівників та хлопчиків. І батьків цих хлопчиків.

Потрапити до Невидної академії можна двома шляхами (точніше, трьома, але на той час чарівники цього ще не знали).

Перший спосіб — здійснити значне досягнення в царині чародійства, наприклад, віднайти якийсь старовинний та потужний артефакт чи винайти цілком нове заклинання; та нині це буває рідко. В минулому існували могутні чарівники, здатні творити нові заклинання з хаотичних сирих чарів, чарівники, від яких пішли всі сучасні заклинання — та ці дні минули.

Тож типовіший спосіб — домогтися, після відповідного навчання, підтримки якогось поважного старшого чарівника.

Конкуренція за місце в Академії — та за ті почесті й привілеї, що їх давав Невидний ступінь — була дуже високою. Багатьом хлопцям, що юрмилися в залі, пускаючи один в одного незначні заклинання, судилося провалити іспити й провести життя нижчими чаклунами, фактично — простими технарями від чародійства, тими, хто з виклично відпущеними бородами та шкіряними латками на ліктях збираються на вечірках невеликими заздрісними групами.

Не для них омріяний гостроверхий капелюх, який любителі прикрашають астрологічними символами, чи солідна мантія, чи чарівний костур. Але вони принаймні можуть зверхньо дивитися на фокусників, зазвичай — опасистих і життєрадісних, зі звичкою ковтати слова, розпивати пиво, ходити в супроводі сумних худих жінок і носити всипані блискітками трико. Такі персонажі доводять чарівників до сказу тим, що, не усвідомлюючи свого становища, постійно намагаються з ними жартувати.

Нижче за всіх — не рахуючи відьом, звичайно — стоять заклиначі, яких узагалі не навчають. Заклиначеві можна довірити хіба що миття перегінного куба. Чимало заклинань потребують таких інгредієнтів, як пліснява з трупа людини, загиблої під лавиною, чи сперма живого тигра, чи корінь рослини, яка, коли її викопують, кричить ультразвуком. Кого по все це посилають? Так отож.

Поширена помилка — називати нижчих за рангом чародіїв знахарями. Але насправді це — почесний та високоспеціалізований вид чародійства, що приваблює мовчазних задумливих людей з друїдичними переконаннями та садівницькими нахилами. Якщо ви покличете такого чарівника в гості, половину часу він проведе щось розповідаючи вашим кімнатним рослинам. А другу половину часу він їх слухатиме.

Еск зауважила в залі й жінок — адже навіть у молодих чарівників є матері й сестри. З любими синами прощалися цілими сім’ями. Шморгали носи, витиралися сльози й дзвеніли монети — горді батьки вручали нащадкам невеликі суми на кишенькові витрати.

Найстарші чарівники походжали в натовпі, розмовляючи з чарівниками-поручителями та перевіряючи знання перспективних студентів. Кілька таких чарівників протиснулися через юрбу до Тритла, як облямовані золотом галеони під усіма вітрилами. Вони поважно вклонилися йому та схвально поглянули на Саймона.

— То це і є юний Саймон? — спитав найтовщий, сяючи хлопцеві усмішкою. — Ми чули про тебе прекрасні відгуки. Га? Що?

— Саймоне, вклонися Архіректорові Прямокуту, главі Ордену Срібної Зірки,— сказав Тритл.

Саймон боязко вклонився.

Прямокут обдарував його доброзичливим поглядом.

— Ми чули про тебе дивовижні речі, — сказав він. — Те гірське повітря, мабуть, добре впливає на мізки, га?

Він засміявся. Чарівники навколо нього засміялися. Тритл засміявся.

Еск усе це видалося кумедним, бо нічого веселого в цьому вона не побачила.

— Не з-з-знаю, ваш-ша п-п...

— Судячи з того, що ми чули, це єдине, чого ти не знаєш, — заявив Прямокут, чиї щоки тремтіли від мовчазного реготу.

Пролунав ще один вибух сміху точно відміряної тривалості.

Прямокут поплескав Саймона по плечу.

— Цей парубок буде відмінником, — прорік він. — Видатні результати, ніколи такого не бачив. Ще й самородок. Вражає, га? Як гадаєте, Тритле?

— Неймовірно, Архіректоре.

Прямокут окинув поглядом чарівників зі свого почту.

— Може, щось нам покажеш? — поцікавився він. — Невеличка демонстрація майстерності?

Саймон подивився на нього з тваринним жахом.

— Вз-з-загалі я не дуж-ж-же...

— Ну годі, годі, — сказав Прямокут тоном, який він, можливо, і справді вважав підбадьорливим. — Не бійся, не поспішай. Підготуйся.

Саймон облизав пошерхлі губи й кинув на Тритла погляд німого благання.

— Ну, — почав він. — Ваша превелебнос-с-с... — Він затнувся і важко ковтнув. — С-с-с-права в...

Його очі вирячилися, з них ринули сльози. Плечі зіщулилися.

Тритл підбадьорливо поплескав його по спині.

— Сінна лихоманка, — пояснив він. — Ніяк не можу вилікувати. Вже все спробував.

Саймон сковтнув і кивнув. Потому помахом довгих білих долонь відсторонив Тритла й заплющив очі.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Він стояв і безгучно ворушив губами — а потім тиша розлилася навколо нього, як світло смолоскипа. Кола мовчання омивали заюрмлену залу, билися об стіни з усією силою повітряного поцілунку й хвилями відкочувалися назад. Люди дивилися, як їхні співрозмовники без жодного звуку розтуляють роти — й раптом їхні обличчя наливалися кров’ю, бо їхній власний сміх виявлявся не гучнішим за пищання комара.

Над хлопцевою головою з’явилися крихітні цяточки світла. Вони крутилися та оберталися в складному тривимірному танці, а тоді утворили зображення.

Власне, Еск видалося, що це зображення було там завжди і чекало, щоб дівчинка його побачила; так цілком безневинна хмара, нітрохи не міняючись, може раптом набути вигляду кита чи корабля, чи обличчя.

Зображення навколо Саймонової голови було Дискосвітом.

Картина була цілком чіткою, хоча відблиски та мерехтіння вогників розмивало деякі деталі. Видно було й Великого А’Туїна — небесну черепаху з чотирма Слонами на спині — й сам Дискосвіт на них. Навколо країв Диска відблискував величний Краєпад, а в самісінькому центрі видніла крихітна кам’яна голка — велика гора Серце Небес, де мешкають боги.

Зображення збільшилося, й у фокусі опинилося Округле море, а там і сам Анк-Морпорк. Вогники розліталися від Саймона і зникали за кілька футів від його голови. Тепер вони показували місто згори, й воно летіло на глядачів. Ось Академія — дедалі більша — ось Велика зала...

...а ось і люди всередині, що мовчки дивляться на Саймона, роззявивши роти, й сам Саймон, окреслений цятками сріблястого світла. І крихітне іскристе зображення в повітрі навколо нього, а в ньому — ще одне, а в тому — ще...

Здавалося, всесвіт вивернувся навиворіт в усіх вимірах одночасно. Дивне відчуття — ніби ваше тіло роздувається і набухає. Звук був такий, ніби весь світ сказав «Бах!».

Стіни розтанули. Підлога теж. Зникли портрети великих чарівників минулого, з усіма їхніми сувоями, бородами й бровами, дещо насупленими, як від легкого закрепу. Плитка під ногами — досить симпатичний чорно-білий візерунок — випарувалася, аби змінитися дрібним піском, сріблястим, як місячне світло, й холодним, як лід. Над головами засяяли дивні й незнайомі зірки; на обрії виднілися невисокі пагорби, згладжені у цьому краї, що не знав погоди, не вітром чи дощем, а м’яким шліфувальним папером самого Часу.

Втім, схоже, ніхто нічого не помітив. Власне, всі мали вигляд неживих. Еск оточували люди, нерухомі й безмовні, мов статуї.

І вони були не самі. За їхніми спинами були інші — Потвори — і їх ставало дедалі більше. Вони не мали форми — чи, швидше, навмання набирали форм різних створінь; здавалося, вони щось чули про руки, ноги, кігті, щелепи та нутрощі, але не дуже уявляли, як з’єднати все це докупи. Або їм було все одно. Або вони були такі голодні, що не хотіли гаяти часу.

Вони дзижчали, як рій мух.

Це були створіння зі снів Еск, і вони з’явилися поласувати чарами. Дівчинка розуміла, що наразі їх не цікавить — хіба що в ролі жуйки по обіді. Всю свою увагу вони зосередили на Саймонові, який навіть не підозрював про їхню присутність.

Еск копнула його ногою точнісінько по гомілці.

Крижана пустеля зникла. Реальний світ ринув назад. Саймон розплющив очі, кволо всміхнувся і плавно впав на руки Еск.

Чарівники загомоніли, дехто з них почав аплодувати. Схоже, ніхто не помітив нічого дивного, окрім хіба сріблястих вогників. Прямокут отямився і здійняв руку, вгамовуючи натовп.

— Це... дивовижно, — звернувся він до Тритла. — Кажете, він дійшов до цього самотужки?

— Саме так, пане.

— І зовсім ніхто йому не допомагав?

— У нього немає нікого, хто міг би, — відповів Тритл. — Він просто ходив від села до села та творив дрібне чародійство. За умови оплати книгами чи папером.

Прямокут кивнув.

— Це була не ілюзія, — сказав він. — Одначе хлопець не користався руками. Що він там бурмотів сам до себе? Ви знаєте?

— Він каже, що це просто слова, які допомагають його свідомості працювати правильно, — знизав плечима Тритл. — Факт у тому, що я не розумію й половини того, що він говорить. Він стверджує, що мусить вигадувати нові слова, бо для того, що він робить, слів не існує.

Прямокут скоса поглянув на колег. Ті кивнули.

— Прийняти його до Академії буде для нас честю, — оголосив він. — Пропоную повідомити йому про це, коли він отямиться.

Раптом чарівник відчув, що його смикають за мантію, й опустив погляд.

— Перепрошую, — сказала Еск.

— Добридень, панночко, — солодким голосом промовив Прямокут. — Прийшла подивитися на вступ твого брата?

— Він мені не брат, — відповіла Еск. Бували моменти, коли світ видавався їй повним братів, але це явно був не той момент. — Ви тут важлива особа?

Архіректор подивився на колег і широко всміхнувся. В чародійстві, як і будь-де, існують свої закони моди; в одну епоху чарівники мають худий, виснажений вигляд і розмовляють із тваринами (ті не слухають, але ж головне тут — намір), а в іншу вони смагляві, похмурі, з маленькими гострими чорними борідками. В цю епоху модно було бути тлустим. Прямокут просто-таки роздувся від скромності.

— Досить важлива, — відповів він. — Кожен повинен робити все можливе для служіння ближнім своїм. Так, я сказав би, я досить важлива особа.

— Я хочу бути чарівником, — заявила Еск.

Молодші за рангом чарівники за спиною Прямокута вирячилися на неї так, ніби вона була новим і незвичайним видом жука. Обличчя ж Архіректора побуряковіло, очі вилізли з орбіт. Він дивився на Еск згори вниз і, здавалося, намагався не дихати. Нарешті він розреготався. Сміх зароджувався десь у його чималому череві й пробирався вгору, відлунюючи між ребрами та спричиняючи невеликі чарівникоструси в огрудді, доки нарешті не виривався назовні чергою здавлених форкань. Він був просто чарівний, цей сміх. Він мав неповторну індивідуальність.

Але чарівник спинився, коли побачив погляд Еск. Якби його сміх був цирковим клоуном, то її прижмур був би тим відром фарби, що виливається клоуну просто на маківку.

— Чарівником? — перепитав він. — Ти хочеш бути чарівником?

— Так, — підтвердила Еск, зіштовхуючи непритомного Саймона в неохоче підставлені руки Тритла. — Я восьмий син восьмого сина. Тобто дочка.

Чарівники навколо переглядалися й перешіптувалися. Еск намагалася не звертати уваги.

— Що вона сказала?

— Вона серйозно?

— Я завжди вважав, що діти в цьому віці такі милі, ви згодні?

— Ти — восьмий син восьмої дочки? — уточнив Архіректор. — Справді?

— Навпаки, але не зовсім, — пояснила Еск.

Прямокут промокнув очі носовичком.

— Це просто чарівно, — сказав він. — Я, мабуть, у житті нічого подібного не чув. Га?

Він озирнувся на публіку, що швидко збиралася навколо. Ті, хто стояв позаду, не бачили Еск і витягували шиї, щоб дізнатися, чи не творяться тут якісь цікаві чари.

Прямокут був розгублений.

— Отже, — сказав він, — хочеш бути чарівником.

— Я постійно це повторюю, але ніхто мене, схоже, не слухає, — сказала Еск.

— Дитино, скільки тобі років?

— Майже дев’ять.

— І коли ти виростеш, ти хочеш бути чарівником.

— Я хочу зараз, — твердо відповіла дівчинка. — Це ж тут робиться, правильно?

Прямокут поглянув на Тритла і підморгнув.

— Я все помітила, — заявила Еск.

— Не думаю, що жінки коли-небудь ставали чарівниками, — сказав Прямокут. — Власне, я припустив би, що це суперечить звичаям. Чого б тобі натомість не стати відьмою? Наскільки я розумію, це чудова кар’єра для дівчини.

У Архіректора за спиною засміявся один з чарівників невисокого рангу. Еск зміряла його поглядом.

— Бути відьмою непогано, — визнала вона. — Але чарівником, гадаю, бути веселіше. А ви як гадаєте?

— Гадаю, що ти унікум, — відповів чарівник.

— А що це означає?

— Це означає, — пояснив Тритл, — що таких, як ти, більше не існує.

— Так і є, — підтвердила Еск. — І я все ще хочу бути чарівником.

Прямокут намагався добрати слів — і не міг.

— Ти не можеш, — нарешті відповів він. — Це годі й уявити!

Він випростався на всю свою товщину й повернувся, збираючись іти. Але щось смикнуло його за мантію.

— Чому ні? — спитав чийсь голос.

Він обернувся.

— Тому що, — підкреслено-повільно промовив він, — тому що... тому що саму думку про це годі й уявити, ось чому. І це абсолютно суперечить звичаям!

— Але я можу чаклувати! — заперечила Еск із ледь помітним натяком на тремтіння в голосі.

Прямокут нахилився так, щоб його обличчя було на одній висоті з її.

— Ні, не можеш, — просичав він. — Бо ти — не чарівник. Жінки не бувають чарівниками, я ясно висловлююся?

— Дивіться, — промовила Еск.

Вона простягнула вперед праву руку з розчепіреними пальцями й ніби прицілювалася, поки не «навелася» на статую засновника Академії Маліча Мудрого. Чарівники, що стояли між Еск та статуєю, інстинктивно сахнулися, від чого негайно відчули себе по-дурному.

— Я це зроблю, — застерегла вона.

— Дитино, забирайся звідси, — сказав Прямокут.

— Ну що ж, — відреагувала Еск. Пильно дивлячись на статую, вона звузила очі і зосередилася...

Браму Невидної академії зроблено з октирону, металу настільки нестабільного, що він може існувати тільки у всесвіті, насиченому сирими чарами. Вони невразливі для будь-чого, крім чарів: пробити їх не можуть ні вогонь, ні таран, ні ціла армія.

Ось чому більшість звичайних відвідувачів Академії користуються чорним ходом, двері якого зроблені з абсолютно звичайного дерева й не залякують мирних мешканців, розгулюючи околицями — або навіть лишаючись на місці. Ці двері обладнано нормальним дверним молотком і всім таким.

Бабуня уважно вивчила одвірок і задоволено всміхнулася, коли знайшла те, що шукала. Вона не сумнівалася, що це тут і буде, хитромудро замасковане природною структурою дерева.

Вона взялася за дверний молоток у формі драконячої голови й упевнено стукнула тричі. Незабаром двері відчинила молода жінка з прищіпками в зубах.

— Ч’г в’м т’р’б’? — поцікавилася вона.

Бабуня вклонилася, даючи дівчині можливість побачити гостроверхого капелюха зі шпильками у вигляді крил кажанів. Це справило враження: дівчина зачервонілася і, швидко визирнувши в тихий провулок, квапливо зробила Бабуні знак заходити.

По той бік стіни виявилося широке, вкрите мохом подвір’я, навхрест перетягнуте мотузками для сушіння білизни. Бабуня отримала можливість стати однією з украй небагатьох жінок, які знають, що насправді носять чарівники під мантіями — але скромно відвела погляд і пройшла за дівчиною бруківкою та далі, широкими сходами, вниз.

Сходи вели до довгої, високої галереї, що мала арки обабіч і наразі була повна пари. У великих приміщеннях по боках стара відьма зауважила довгі шереги ночов; повітря було сповнене гарячого, щільного запаху прасування. Зграйка дівчат із кошиками, повними одягу, проштовхалися повз неї й поквапилися було вгору сходами — але на півдорозі спинилися й повільно обернулися, роздивляючись Бабуню.

Бабуня розправила плечі й постаралася мати якомога загадковіший вигляд.

Її провідниця, що так і не позбулася своїх прищіпок, провела її до кімнати, яка була лабіринтом полиць, завалених випраною білизною.

В самісінькому центрі лабіринту сиділа за столом дуже гладка жінка в рудій перуці. Очевидно, щойно вона писала у величезній книзі обліку білизни — та ще лежала перед нею розгорнутою — але наразі пильно роздивлялася велику брудну сорочку.

— Відбілювати пробувала? — спитала вона.

— Так, пані, — відповіла служниця, що стояла поруч.

— А як щодо розчину мірриту[20]?

— Від нього вона тільки посиніла, пані.

— Ніколи такого не виділа, — зізналася праля. — А я ж виділа і сірку, і сажу, і драконячу кров, і демонячу кров, і всьо, шо хочеш, — вона вивернула сорочку і прочитала ім’я, акуратно нашите всередині. — Гм. Зернокорж Білий. Якщо він не буде краще дбати про свою білизну, то бути йому Зернокоржем Сірим. Знаєш, дівчино, білий чарівник — це насправді просто чорний чарівник, у якого тямуща економка. Візьми...

Вона помітила Бабуню і замовкла.

— Вон’ стук’л в дв’р, — повідомила Бабунина супутниця, роблячи поспішний реверанс. — Скз’л, що...

— Так, так, дякую, Ксандро, можеш іти, — урвала гладка. Вона підвелася, улесливо всміхнулася Бабуні і з майже чутним клацанням переключила свій тон кількома соціальними верствами вище.

— Прошу нас звиняти, — промовила вона. — У нас тут таке робиться — сьогодні якраз пральний день. Ви прибули з візитом ввічливості, чи, якшо мона спитати, — вона понизила голос, — є якісь новини з Того Світу?

Бабуня подивилася на співрозмовницю з подивом, але цей подив затримався в її погляді лише на частку секунди. Відьомські знаки на одвірку повідомляли, що домоправителька добре ставиться до відьом і особливо прагне дізнатися що-небудь про своїх чотирьох колишніх чоловіків. Також вона шукала п’ятого — ось звідки руда перука, а також, якщо Бабунині вуха не зраджували, рипіння в корсеті такої кількості китового вусу, що це могло б розлютити будь-який рух захисників довкілля. Легковірна й невеликого розуму, інформували знаки. Бабуня, втім, утрималася від суджень, бо міські відьми, схоже, теж були не генії.

Домоправителька, певно, неправильно зрозуміла вираз її обличчя.

— Не бійтеся, — сказала вона. — Мої дівчата мають чіткий наказ приймати відьом гостинно, хоча, ясно, ті нагорі не в захваті. Звичайно, ви не відмовитесь від чашечки чаю і чогось перекусити?

Бабуня зробила гордовитий уклін.

— І ще я гляну, чи буде в нас для вас вузлик старого одягу, — просяяла домоправителька.

— Старого одягу? А. Авжеж. Дякую, шановна.

Домоправителька вийшла з-за столу з рипінням, яке міг би видавати старовинний чайний кліпер під час шторму, й дала Бабуні знак іти за нею.

— Я накажу принести чай в моє помешкання. Чай з багатьма-багатьма чайними листками.

Бабуня рушила слідом. Старий одяг? Ця жирна серйозно? Яке нахабство! Хоча, звісно, якщо цей одяг цілий і з доброї тканини...

Під Академією, схоже, існував цілий світ. Це був лабіринт підвалів, льодяних льохів, комор, кухонь та посудомиєнь, і кожен з мешканців цього світу або щось ніс, або щось качав, або щось штовхав, або просто стояв і кричав на інших. Бабуня зауважувала приміщення, заповнені льодом, та приміщення, червонясто освітлені розпеченими печами розміром з усю стіну. З пекарень долинав запах свіжого хліба, а з пивниць — старого пива. І все пахнуло потом та дров’яним димом.

Домоправителька провела її вгору старими гвинтовими сходами й відчинила двері ключем з величезної зв’язки, що висіла в неї на поясі.

Кімната, в яку вони зайшли, була вся рожева і в оборочках. Оборочки були навіть на речах, які жодна притомна людина не стала би прикрашати оборочками. Здавалося, ви потрапили всередину цукрової вати.

— Дуже мило, — сказала Бабуня, і, відчуваючи, що від неї цього чекають, додала: — Видно смак.

Вона роззирнулась у пошуках місця без оборочок, аби присісти, і зрозуміла, що це безнадійно.

— Ох, про шо я тіки думаю? — защебетала домоправителька. — Мене звуть пані Герпесюк, та це ви знаєте, звичайно. А я маю честь говорити з?..

— Що? А, Бабуня Дощевіск, — відповіла Бабуня. Оборочки діяли їй на нерви. Вони псували все враження від рожевого кольору.

— Я, звичайно, й сама ясновидиця, — додала пані Герпесюк.

Бабуня нічого не мала проти передбачень майбутнього — за умови, що за це бралися люди без відповідного дару, тобто насправді передбачень не робилося. Одначе інша справа, коли це робили ті, хто мав би розуміти можливі наслідки. Вона вважала, що навіть найкраще майбутнє — дуже крихка штука, і якщо в нього вдивлятися надто сильно, воно зміниться. Бабуня мала досить складні теорії щодо часу й простору та того, чому до них слід ставитися з повагою; на щастя, хороші ясновидці були рідкістю, і в кожному разі клієнти віддавали перевагу поганим ясновидцям, на яких завжди можна покластися, якщо вам потрібна та чи інша доза бадьорості та оптимізму.

Про те, як передбачати майбутнє неправильно, Бабуня знала все. Це важче, ніж передбачати правильно: тут потрібна неабияка уява.

Мимоволі вона роздумувала, чи не була пані Герпесюк природженою відьмою, яка чомусь не пройшла відповідного навчання. Домоправителька явно сподівалася взяти майбутнє облогою. У неї були: кришталева куля, накрита чимось на кшталт рожевого чохла з оборочками; кілька колод гадальних карт; рожевий оксамитовий мішечок з камінцями для гадання на рунах; один із тих столиків на коліщатках, якого обачна відьма не торкнеться й десятифутовою мітлою; і, нарешті, висушені екскременти чи то мами з ламастиря, чи то лами з монастиря (тут Бабуня була не зовсім упевнена), які можна було навмання кинути на будь-яку поверхню й таким чином здобути все знання та всю мудрість усесвіту. Все це навіювало досить сумні думки.

— Звичайно, годяться і чайні листки, — сказала пані Герпесюк, вказуючи на великий коричневий чайник, що стояв на столику між ними. — Я знаю, що відьми часто таке-о роблять, але мені це завжди видавалося таким, ну, банальним. Не сприйміть за образу.

«Може, вона й справді не хотіла мене образити», — подумала Бабуня. Пані Герпесюк мала той вигляд, що його зазвичай мають цуценята, які не знають, чого чекати, й починають побоюватися, що це буде згорнута в трубку газета.

Вона взяла чашку пані Герпесюк і почала вдивлятися в чайні листки, але раптом помітила вираз розчарування, що промайнув обличчям домоправительки, ніби тінь засніженим полем. Тут Бабуня згадала, що має робити, тричі покрутила чашку проти сонця, зробила над нею кілька невизначених рухів долонями і пробурмотіла заклинання (за допомогою якого зазвичай лікувала старих кіз від маститу, ну та менше з тим). Пані Герпесюк такі очевидні прояви таланту до чародійства, схоже, безмежно втішили.

Зазвичай Бабуня не дуже давала собі раду з чайними листками, та зараз вона примружилася на вкриту цукровою кіркою масу на дні чашки й відпустила свою свідомість. Що їй потрібно було насправді, то це — знайти годящого щура чи навіть таргана, який перебував би десь поблизу Еск, і запозичити. А в результаті вона виявила, що Академія теж має свідомість.

Те, що мінерали можуть мислити, ні для кого не секрет — на цьому заснована вся електроніка — але в деяких всесвітах люди століттями видивляються інший розум у небесах, ні разу не подивившись собі під ноги. Це тому, що вони неправильно оцінюють плин часу. З точки зору каменя, всесвіт створено практично щойно, і гірські хребти стрибають вгору-вниз, як клапани органа, а материки життєрадісно скачуть то вперед, то назад, просто заради задоволення врізаючись один в одного та гублячи скелі, які сиплються з них від ударів. Мине добрий шмат часу, перш ніж камінь помітить, як його поверхню стала псувати маленька шкірна хвороба, і почне чухатися — та й це мало що змінює.

Проте каміння, з якого будували Невидну академію, кілька тисяч років вбирало в себе чари, і вся ця невпорядкована Сила мала кудись подітися.

Словом, у Академії з’явилася власна особистість.

Бабуня сприймала будівлю як велику й досить приязну тварину, яка чекала лише нагоди, аби перекинутися на дах, щоб їй почухали фундамент. Втім, саме зараз Академія не звертала на відьму уваги: вона спостерігала за Еск.

Бабуня знайшла малу за нитками уваги Академії й зачаровано задивилася на події, що розгортались у Великій залі...

— ...там?

Голос долинув звідкись дуже здалеку.

— М?

— Я спитала, що ви бачите там, — повторила пані Герпесюк.

— Га?

— Я спитала, що...

— Ох, — Бабуня, добряче розгублена, втягнула свою свідомість на місце.

Уся біда із запозиченням у тому, що, повертаючись, ви завжди почуваєтеся не в своїй тарілці. А Бабуня була першою людиною, що занурилася в свідомість будівлі. Тепер вона почувалася великою, запиленою й повною коридорів.

— З вами все гаразд?

Бабуня кивнула і розплющила свої вікна. Простягнувши вперед західне та східне крила, вона спробувала зосередитися на крихітній чашці, яку тримала в колонах.

На щастя, пані Герпесюк приписала блідий, як штукатурка, колір обличчя Бабуні та її кам’яне мовчання дії окультних сил. Тим часом сама Бабуня виявила, що навіть стисла презентація неозорої кремнієвої пам’яті Академії добряче простимулювала її власну уяву.

Голосом, схожим на звук від протягу в коридорі — що справило на домоправительку неабияке враження — відьма змалювала тій майбутнє, сповнене метких молодиків, зайнятих боротьбою за розкоші пані Герпесюк. При цьому Бабуня говорила дуже швидко, бо побачене нею у Великій залі щосили штовхало її повернутися до головної брами.

— Є ще дещо, — додала вона.

— Ну? Ну?

— Я бачу, як ви наймаєте нову служницю — ви ж наймаєте сюди служниць? Так ось, ця нова служниця буде юна особа, дуже бережлива, дуже працелюбна, вміє робити все.

— І що з того буде? — спитала пані Герпесюк, смакуючи навдивовижу барвисто описане Бабунею майбутнє і сп’янівши від цікавості.

— Щодо цього духи висловлюються не дуже ясно, — відповіла Бабуня. — Але дуже важливо, щоб ви її найняли.

— Нема питань, — сказала пані Герпесюк. — У нас велика плинність кадрів, надовго не затримуються. Це все через чари. Вони, розумієте, протікають сюди згори.

Особливо з бібліотеки, де лежать усі ті чародійські книжки. От учора якраз звільнилися дві покоївки з верхнього поверху — сказали, що їм набридло лягати спати, не знаючи, в якому тілі прокинуться вранці. Бо ж старші чарівники завжди перетворювали їх назад. Але це не те ж саме.

— Ну, духи кажуть, що ця юна панна не спричинить клопоту, якщо вас це турбує, — похмуро сказала Бабуня.

— Якщо вона вміє замітати й витирати пил, то ласкаво просимо, — спантеличено сказала пані Герпесюк.

— Вона навіть власну мітлу принесе. Так духи кажуть.

— Це радує. А коли ця юна панна тут з’явиться?

— О, духи кажуть, що дуже скоро.

В погляді домоправительки відбилася тінь сумніву.

— Зазвичай духи говорять не так. Де саме вони це сказали?

— А ось, — пояснила Бабуня. — Погляньте на цю купку чайних листків між цукром і ось цією тріщинкою. Хіба я не права?

Їхні погляди схрестилися. Пані Герпесюк могла мати недоліки, але була достатньо сильною особистістю, щоб керувати світом обслуги Академії. Проте Бабуня могла перегледіти й змію; за кілька секунд очі домоправительки почали сльозитися.

— Так, гадаю, так, — покірно сказала вона і витягла з таємничих глибин свого декольте носовичка.

— Чудово, — сказала Бабуня, відкидаючись у кріслі та ставлячи чашку назад на блюдечко.

— Тут широкі можливості для дівчат, які готові добре попрацювати, — сказала пані Герпесюк. — Я сама, скажу вам, починала покоївкою.

— Всі ми так починаємо, — неуважно відповіла Бабуня. — А тепер мушу йти.

Вона підвелася й узяла капелюха.

— Але...

— Маю поспішати. Термінова зустріч, — кинула Бабуня через плече, рушаючи сходами вниз.

— Вузлик зі старим одягом для вас...

Бабуня спинилася; два її інстинкти зійшлися в герці.

— Там є чорний оксамит?

— Так, і шовк є.

Бабуня була не в захваті від шовку — їй доводилося чути, що його витягають із дупи в гусениць — але чорний оксамит приваблював її непереборно.

Перемогла відданість.

— Відкладіть, можливо, я ще зайду, — гукнула вона й поквапилася коридором.

Кухарі та посудомийки розбігалися перед старою, що прогупала по слизькій плитці, злетіла сходами на подвір’я і вилетіла на алею; шаль майоріла за її плечима, черевики кресали іскри з каменів бруківки. На відкритому просторі вона підібрала спідниці і перейшла на повний галоп. Врешті вона вилетіла з-за рогу на головну площу, гальмуючи обома черевиками, після чого на бруківці лишилася довга біла подряпина.

Вона примчала саме вчасно, щоб побачити Еск, яка вибігла з брами в сльозах.

— Чари не подіяли! Я відчувала їх, але вони просто не схотіли проявитися!

— Може, ти доклала завеликих зусиль, — сказала Бабуня. — Чародійство ж схоже на риболовлю. Якщо стрибати на березі чи плюскатись у воді, нічого не зловиш; треба сидіти тихо, й тоді все станеться саме собою.

— Із мене просто посміялися! Хтось навіть дав мені цукерку!

— Значить, день минув недарма, — сказала, усміхаючись, Бабуня.

— Бабуню! — з докором вигукнула Еск.

— Ну а чого ж ти чекала? — спитала та. — Добре, що з тебе лише посміялися. Сміх не калічить. Ти причепилася до головного чаклуна, висмикувалась у всіх на очах, а з тебе всього лише посміялися? Та тобі неабияк щастить. Цукерку хоч з’їла?

— Так, — похмуро сказала Еск.

— А яка саме то була цукерка?

— Іриска.

— Терпіти не можу ірис.

— Гм, мені наступного разу попрохати м’ятну?

— Тільки не треба сарказму, малечо. Не бачу в м’ятних нічого поганого. Передай чашку.

Бабуня відкрила для себе ще одну перевагу міського життя — скляний посуд. Деякі з її найскладніших трунків потребували обладнання, яке вона або купувала за божевільними цінами у гномів, або замовляла у найближчого склодува-людини — й тоді воно, як правило, прибувало у вигляді загорнутої в солому купи осколків. Бабуня намагалася видувати скляне приладдя самотужки, але це викликало в неї кашель, який, у свою чергу, часом викликав дуже несподівані наслідки. А от процвітання в місті професії алхіміка означало, що тут існували цілі крамниці, заповнені скляним посудом — а відьма завжди виторгує знижку.

Бабуня уважно спостерігала за жовтою хмаркою, яка, поблукавши лабіринтом переплутаних між собою трубочок, врешті-решт сконденсувалася в одну велику липку краплю. Відьма спритно спіймала краплю кінчиком скляної ложки й дуже обережно струсила її в крихітний скляний флакон. Еск крізь сльози спостерігала за її діями.

— Як це називається? — спитала вона.

— Це називається «не-твоє-діло», — відповіла Бабуня, скріплюючи корка воском.

— Якісь ліки?

— В певному сенсі.

Бабуня підсунула до себе пенал і вибрала перо. Потому вона якнайретельніше підписала наклейку, часто закреслюючи слова та подовгу думаючи над орфографією, так що аж висолопила кінчик язика.

— А для кого це?

— Для пані Герапат[21], дружини склодува.

Еск шморгнула носом.

— Він небагато скла видуває, еге ж?

Бабуня поглянула на неї через стіл.

— Тобто?

— Вчора в розмові з тобою вона назвала його «Старий-Двічі-На-Місяць».

— М-м-м, — відреагувала Бабуня. Вона старанно дописувала речення: «Росчинити в одній пінті води і влити каплю йому в чай і одяхти лехкий одяг і щоб неприйшли якінебудь гості».

Колись, вирішила вона, я муситиму-таки поговорити з Еск про це.

У дечому дівчинка була на диво нетямущою. Вона допомагала при багатьох пологах і не раз водила кіз до цапа старої Аннапель, але так і не зробила очевидних висновків. Бабуня не знала, як тут бути — вона ніяк не могла вибрати момент для розмови на цю тему. Часом вона замислювалася, чи не надто сором’язлива в цьому питанні; тоді вона почувалася конярем, який знає, як правильно підковувати, лікувати, вирощувати та вибирати коней, але тільки дуже приблизно уявляє, як їздити верхи.

Вона прилаштувала наклейку на флакончика і акуратно загорнула його у товстий папір.

Ну ось.

— Є ще один спосіб потрапити до Академії, — вимовила вона, скоса зиркнувши на Еск, що з сердитим обличчям товкла в ступці висушені трави. — «Відьомський» спосіб.

Еск підняла очі. Бабуня змусила себе розтягти вуста в усмішці й узялася до наступної наклейки; підписування наклейок вона завжди вважала найскладнішою частиною відьомського ремесла — принаймні, для себе.

— От тільки я не думаю, що він тебе привабить, — продовжила вона. — Цей спосіб не обіцяє миттєвої слави.

— З мене посміялися, — пробурмотала Еск.

— Атож. Ти вже казала. Тому ти більше не хочеш навіть намагатися. Чудово тебе розумію.

Запала тиша, яку порушувало лише шкрябання Бабуниного пера. Та врешті Еск сказала:

— Цей твій спосіб...

— М-м-м?

— Він допоможе мені вступити до Академії?

— Звичайно, — згорда сказала Бабуня. — Я ж обіцяла, що знайду спосіб, правда ж? І дуже добрий спосіб, між іншим. Ти могла б не ходити на лекції, та при цьому ходити скрізь, і ніхто не звернув би на тебе уваги — ти би стала просто невидимою — і таки мала б можливість усе порозставляти на свої місця. Але, звісно, після того, як із тебе посміялися, тобі це більше не цікаво. Правда ж?

— Я вас прошу, візьміть іще чашечку чаю, пані Дощевіск, — промовила пані Герпесюк.

— Панно, — виправила Бабуня.

— Даруйте?

— Панна Дощевіск, — пояснила Бабуня. — Три ложечки цукру, будь ласка.

Пані Герпесюк підсунула до неї цукерницю. Кожного візиту Бабуні вона чекала з нетерпінням, але, по правді, це щоразу бувало дорогувато в плані цукру. Жоден шматочок цукру, що опинявся поруч із Бабунею, на цьому світі чомусь не затримувався.

— Цукор — то недобре для фігури, — сказала вона. — І для зубів, кажуть, тиж.

— Фігури, вартої згадки, я ніколи не мала, а мої зуби самі про себе подбають, — відмахнулася Бабуня.

На жаль, це була таки правда. Бабуня страждала через свої відмінно здорові зуби, мати які вважала великим недоліком для будь-якої відьми. Вона щиро заздрила Аннапель, відьмі по сусідству там, удома, яка примудрилася втратити всі зуби до двадцяти років і воістину мати вигляд старої карги. Звісно, втрата зубів означала перехід на супову дієту — але й глибоку повагу навколишніх. А бородавки? Аннапель без жодних зусиль дісталося обличчя, схоже на напхану гравієм шкарпетку; Бабуня ж спробувала всі визнані засоби для вирощування бородавок — і не зуміла виростити навіть обов’язкову для пристойної відьми бородавку на носі. Деяким відьмам дістається все.

— М-м-м? — спитала вона, коли почула, що пані Герпесюк прощебетала ще щось.

— Я кажу, — повторила та, — що юна Ескарина — справжній скарб. Правдиво, маленьке відкриття. Підлоги в неї без жодної плямочки, без жоднісінької. Їй усе до снаги. Я вчора з нею розмовляла. Я сказала, що її мітла з тим же успіхом могла би бути живою, і знаєте, що вона відповіла?

— Уявлення не маю, — слабким голосом відповіла Бабуня.

— Вона сказала, що пилюка боїться цієї мітли! Можете собі уявити?

— Можу, — сказала Бабуня.

Пані Герпесюк підсунула їй чашку і знічено всміхнулася.

Бабуня подумки зітхнула і стала вдивлятися в не такі вже й ясні глибини майбутнього. Вона відчувала, що в неї ось-ось скінчиться запас фантазії.

Мітла простувала коридором, здіймаючи велику хмару пилу, який, коли придивитися, неначе всотувався в неї. Якщо придивитися ще уважніше, можна було помітити, що ручка мітли вкрита дивними позначками, не так вирізьбленими, як ніби наліпленими; вони дивним чином мінилися під поглядом.

Втім, придивлятися було нікому.

Еск сиділа на підвіконні в глибокій ніші одного з високих вікон і дивилася на місто. Вона була сердитіша, ніж зазвичай, тож мітла атакувала пил як ніколи жваво. Павутиння зникало в небутті, й павуки розбігалися в пошуках порятунку восьмилапими блискавками. Миші в стінах чіплялися одна за одну та впиралися лапками у внутрішню поверхню своїх нір. У балках стелі шурхотіли хробаки-деревоточці, яких невблаганно витягувало з їхніх ходів.

— Ти там усе порозставляєш на місця, — гмикнула Еск. — Ха!

Вона не могла не визнати, що ситуація мала свої плюси. Їжа була простою, зате її було багато. І Еск мала власну кімнату під дахом. Це було просто розкішно, бо можна було валятися в ліжку до п’ятої ранку, що з Бабуниного погляду практично дорівнювало полудню. Працювати, ясна річ, виявилося неважко. Еск починала замітати, поки костур не усвідомлював, чого від нього хочуть, а тоді була вільна, поки він не закінчить. Якщо хто-небудь з’являвся, костур непорушно спирався на стіну.

Але вона так і не дізналася нічого нового про чародійство. Можна було заходити в пусті аудиторії й роздивлятися діаграми, намальовані на дошках, а в найпросунутіших випадках — і на підлозі, але ці діаграми лишалися незрозумілими. І неприємними.

Еск вони нагадували малюнки з Саймонової книжки. Вони видавалися живими.

Вона споглядала дахи Анк-Морпорка й роздумувала ось про що. Письмо — це просто слова, сказані певними людьми. Ці слова затискають між аркушами паперу, і там вони кам’яніють (у Дискосвіті добре знали про скам’янілості — великі закручені мушлі та недбало сконструйованих істот, які лишилися відтоді, як Творець ще не вирішив остаточно, чого саме хотів, і знічев’я бавився у плейстоцен). Слова ж, сказані людьми — це тільки тіні реальних речей. Але деякі речі завеликі, аби вмістити їх у слова, і навіть самі слова — надто могутні, аби підкорити їх за допомогою письма.

Звідси випливало, що деякі тексти намагатимуться перетворитися на речі. Далі думки Еск плуталися, але вона не сумнівалася, що дійсно чарівні слова — це ті, які гнівно пульсують у спробах звільнитися й стати реальністю.

Вони були не дуже добрими на вигляд.

Тут вона пригадала події попереднього дня.

Той день був досить дивним. Аудиторії в Академії були збудовані амфітеатрами; ряди сидінь, відполірованих сідницями найвидатніших чарівників Дискосвіту, ярусами спускалися до центрального майданчика, де стояли стіл та кілька грифельних дощок, а на підлозі було досить місця для навчальної октограми годящого розміру. Під ярусами було чимало вільного простору, і Еск зрозуміла, що це — зручний спостережний пост, звідки між гостроносими черевиками студентів можна добре бачити викладача. Там їй було дуже затишно, і бубоніння викладачів долинало до неї неголосно, як гудіння трохи очманілих бджіл у заростях Бабуниного відьомського зілля. Скидалося на те, що безпосередньо чародійства тут ніхто не практикував — самі лише балачки. Чарівники, схоже, страшенно любили слова.

Але вчора все було інакше. Еск сиділа в запиленому напівмороці, намагаючись творити хоч якісь простенькі чари, коли раптом почула рипіння дверей і кроки по підлозі. Це дивувало само собою. Вона знала розклад: другокурсники, які зазвичай навчалися в цій аудиторії, зараз усі були з Джео фалом Моторним внизу, в спортзалі, на заняттях з основ дематеріалізації. (Студентам-чарівникам не дуже потрібні фізичні вправи, тож спортзалом було велике приміщення, екрановане свинцем та деревиною горобини, де початківці могли працювати з високим чародійством, не дуже розбалансовуючи всесвіт — хоча іноді серйозно розбалансовувалися самі. Чари безжальні до незграб. Деяким невмілим студентам щастило, й вони покидали заняття самотужки; інших виносили в пляшках).

Еск позирнула через щілини між перекладин. Це були не студенти, а чарівники. Судячи з убрання — досить високого рангу. І неможливо було не впізнати постать, що, наче погано керована маріонетка, піднялася на узвишшя для лектора, добряче вдарилася об кафедру і неуважно попросила в неї вибачення. Це був Саймон. Ніхто більше не міг мати очей, схожих на два сирі яйця в каструлі теплої води, та носа, яскраво-червоного від постійного шмаркання. З точки зору Саймонового організму, кількість алергенного пилку в повітрі завжди наближалася до нескінченності.

Еск спало на думку, що якби ліквідувати його алергію на Світ як такий, зробити нормальну зачіску та дати кілька уроків хороших манер, хлопець міг би мати цілком симпатичний вигляд. Ідея була дивною, й вона вирішила відкласти її, щоб обмізкувати пізніше.

Чарівники посідали, і Саймон почав говорити. Він читав з папірців, і щоразу, коли він затинався, чарівники, не в змозі стриматися, хором договорювали слово за нього.

Незабаром з кафедри піднявся в повітря шматочок крейди й почав писати по дошці за хлопцевою спиною. Еск нахапалася знань про чари достатньо, щоб зрозуміти, що це було неймовірне досягнення: Саймон був в Академії лише кілька тижнів, а більшість студентів не могли опанувати основ левітації навіть до кінця другого курсу.

Маленький білий уламочок із рипінням ковзав по чорноті дошки під супровід Саймонового голосу. Навіть якби не затинання, він був не найкращим оратором. Він упускав з рук папірці. Постійно виправлявся. Бекав і мекав. І, наскільки розуміла Еск, не говорив нічого путнього. До неї долинали фрази на кшталт «сама основа матерії всесвіту», і вона не зрозуміла, про що мова — про бавовняну матерію, чи, може, про фланель. А що таке «варіабельність імовірнісної матриці», вона й не намагалася зрозуміти.

Часом, схоже, він доводив, що нічого не існує, поки люди не вирішать, що це існує, і що світ навколо нас існує лише тому, що ми постійно його уявляємо. Але потім, здавалося, починав запевняти, що є багато майже однакових світів, і всі вони наче займають одне й те ж місце, але відділені один від одного на товщину тіні, і тому все, що може відбутися, має де відбуватися.

(Це Еск могла сприйняти. Така ж підозра зародилася в ній під час прибирання в туалеті для старших чарівників. Точніше, під час того, як костур прибирав, а вона роздивилася пісуари і, за допомогою напівзабутих спогадів про деякі особливості тілобудови її братів, які вона помітила, коли братів мили в бляшаній ванні перед вогнищем, сформулювала свою неофіційну Загальну Теорію порівняльної анатомії. Туалет для старших чарівників був таки чарівним місцем, зі справжніми зливними бачками та оригінальними кахлями, а найголовніше — з двома великими срібними дзеркалами одне навпроти іншого, так що той, хто дивився в одне з них, міг бачити цілу чергу своїх відображень, аж до такого маленького, що вже було й не роздивитися. Так Еск уперше наочно познайомилася з ідеєю нескінченності. Понад те, їй видалося, що найменше, ледь помітне відображення помахало їй рукою).

У словах, що їх використовував Саймон, було щось тривожне. Половину часу він, схоже, стверджував, що світ майже такий самий реальний, як бульбашка чи сон.

Крейда продовжувала шкрябати дошку за його спиною. Іноді Саймон припиняв промову і пояснював чарівникам значення символів. Чарівники, здалося Еск, були в захваті від деяких найнезрозуміліших заяв. Потім крейда знову бралася до справи, перетинаючи чорноту, ніби комета з хвостом із крейдяного пилу.

На вулиці сутеніло. Відповідно до того, як в аудиторії ставало темніше, слова на дошці почали світитися, а сама дошка стала видаватися Еск не так чорною, як просто зниклою — така собі вирізана в світобудові прямокутна дірка.

Саймон продовжував говорити, що світ складається з крихітних штучок, наявність яких можна встановити лише за тим фактом, що їх не існує. Що це — маленькі кульки порожнечі, які обертаються і які за допомогою чарів з’єднуються в зірки, метеликів чи діаманти. Все зроблено з порожнечі.

Дивно, але, здається, що ця думка викликала в ньому справжнє благоговіння.

Еск раптом зауважила, що стіни аудиторії зробилися напівпрозорими й хисткими, мов дим, ніби порожнеча в них почала розширюватися, готова поглинути те, що робить їх стінами. Замість цих стін з’явилися знайомі холод, блискуча пустка з вивітреними пагорбами на обрії та істоти, що непорушно, мов статуї, дивилися вниз.

Істот помітно побільшало. Вони нагадували комашню, що позліталася на світло. Одна з суттєвих відмінностей полягала в тому, що «обличчя» комахи, навіть збільшене, видалось би мордочкою ласкавого кролика порівняно з тими, що споглядали зараз Саймона.

Потім зайшла служниця запалити лампи, й істоти зникли, перетворившись на цілком безпечні тіні по кутках аудиторії.

Десь у нещодавньому минулому хтось вирішив прикрасити старовинні коридори Академії за допомогою фарби — очевидно, під непевним враженням, що «навчатись має бути весело». Це не спрацювало. В усіх всесвітах відомо, що як не підбирай фарби, інтер’єр будь-якого вищого навчального закладу все одно виявиться або блювотно-зеленим, або коричневим, як самі знаєте що, або нікотиново-жовтим, або рожевим, як деякі елементи вбрання хірурга. Через якісь малодосліджені процеси резонансу пофарбовані в такі кольори коридори завжди трохи пахнуть вареною капустою — навіть якщо капусти тут ніколи не варили.

Десь у коридорах задзеленчав дзвоник. Еск легко зістрибнула зі свого підвіконня, підхопила костур і взялася старанно замітати. Двері аудиторій прочинилися, і коридор заюрмили студенти. Вони обтікали її обабіч, як річка скелю серед річища. Кілька хвилин навколо коїлося казна-що. Потім двері позачинялися, десь почулися, віддаляючись, чиїсь спізнілі кроки, й Еск знову лишилася сама.

Вона вкотре пошкодувала, що костур не вміє розмовляти. Інші служниці ставилися до неї добре, але поговорити з ними було неможливо — принаймні, про чари.

Вона також вирішила, що їй слід почати вчитися читати. Мистецтво читання на вигляд було ключем до чарівницького мистецтва, яке складалося з самих лише слів. Скидалося на те, що чарівники вважали назви тим самим, що й речі, й думали, що коли змінити назву, зміниться й річ. Ну чи щось на кшталт того.

Читання — отже, бібліотека. Саймон казав, там тисячі книжок. Серед усіх тих слів не могло не знайтися двох-трьох, які вона змогла б прочитати. Еск закинула костур на плече і рішуче вирушила до кабінету пані Герпесюк.

Вона майже прийшла, коли стіна прошепотіла:

— Агов!

Коли Еск придивилася, це виявилася Бабуня. Не те щоб стара відьма вміла ставати невидимою — просто вона мала хист розчинятися в довкіллі так, що ніхто її не помічав.

— Як справи? — спитала Бабуня. — Що там із чарами?

— Що ти тут робиш, Бабуню? — здивувалася Еск.

— Заходила передбачити майбутнє для пані Герпесюк, — пояснила відьма, із певним задоволенням демонструючи вузла зі старим одягом. Але під осудливим поглядом дівчинки її усмішка поблякла.

— Ну так, у місті все не як у нас, — сказала вона. — Городяни завжди переймаються своїм майбутнім — це тому, що вони не їдять натуральних продуктів. І взагалі, — додала вона, зауваживши, що її голос затремтів, — чому це я не можу передбачити майбутнє?

— Ти ж сама казала, що Гільта користається з дурості своєї статі, — сказала Еск. — І ти сама казала, що тим, хто пророкує майбутнє, має бути соромно. І, врешті-решт, тобі не потрібен старий одяг.

— Гріш долар береже, — манірно відповіла Бабуня. Вона все життя прожила за цим принципом і не збиралася піддатися впливові тимчасового процвітання. — Тебе добре годують?

— Так, — сказала Еск. — Бабуню, слухай, чарівницьке чародійство — це самі лише слова...

— Завжди це казала.

— Та ні, я маю на увазі... — почала Еск, але Бабуня роздратовано здійняла руку.

— Не маю на це зараз часу, — заявила вона. — До ночі мені ще треба виконати кілька великих замовлень; якщо так піде далі, муситиму взяти когось у навчання. Можеш зайти до мене, коли матимеш вихідний чи що тут у них?

— Взяти когось у навчання? — нажахано перепитала Еск. — Тобто вчити на відьму?

— Ні, — відповіла Бабуня. — Тобто можливо.

— А як же я?

— Ну, в тебе свій шлях. Куди б він не вів.

— М-м-м, — вимовила Еск.

Бабуня дивилася на неї.

— Гаразд, маю йти, — нарешті сказала вона, розвернулася і покрокувала до входу на кухню. При цьому її плащ сколихнувся, і Еск помітила червону підкладку. Відтінок був темним, але колір — безумовно червоним. Для Бабуні, чий верхній одяг ніколи не мав іншого кольору, ніж практичний чорний, це було разючою зміною.

— Бібліотека? — перепитала пані Герпесюк. — Здається, бібліотеку ніхто не прибирає!

Вона мала цілком розгублений вигляд.

— А чому? — спитала Еск. — Хіба там не збирається пил?

— Гм, — сказала пані Герпесюк. Вона на хвилю замислилася. — Тепер, коли ти питаєш, я собі думаю, шо має збиратися. Але раніше шось про це не думала.

— Розумієте, в усіх інших місцях я вже прибрала, — медовим голоском повідомила Еск.

— Так, — погодилася пані Герпесюк. — Це правда, атож.

— Отже?

— Просто ми... ніколи цього не робили, — сказала пані Герпесюк. — Принаймні, на моїй пам’яті. Уявлення не маю, чому.

— Тоді... — сказала Еск.

— Ук? — сказав завідувач бібліотеки й позадкував від Еск. Але вона вже чула про нього і прийшла у всеозброєнні: вона запропонувала йому банан.

Орангутан повільно потягнувся до неї, а потім швидко вихопив банан і тріумфально вишкірився.

Можливо, в певних всесвітах робота бібліотекаря вважається цілком мирною, а найбільшою загрозою є падіння важких фоліантів з полиць на голову. Але порядкувати в чарівній бібліотеці — завдання не для легковажних. Заклинання мають силу, і те, що їх записують та пхають у палітурки, анітрохи не позбавляє їх цієї сили. Вміст книг витікає назовні. Ці книги схильні взаємодіяти, створюючи випадкові чари, наділені власною свідомістю. Чаклунські книги зазвичай приковують до полиць ланцюгами — але зовсім не від злодіїв...

Один такий випадок перетворив завбібліотеки на мавпу, і він категорично заперечував проти будь-яких спроб розчаклувати його, за допомогою жестів пояснюючи, що бути мавпою значно краще, ніж людиною, бо всі великі філософські питання зводяться до пошуків ще одного банана. До того ж довгі руки та чіпкі ступні ідеально годяться для роботи з високими стелажами.

Еск вручила йому ціле гроно бананів і зникла між стелажами перш, ніж він устиг заперечити.

Вона ніколи не бачила більше однієї книги водночас, тож вирішила, що всі бібліотеки мають такий вигляд, як ця. Щоправда, підлога на віддалі дещо дивно переходила в стіну; не дуже нормальним здавалося, що полиці обманюють очі, ніби перебуваючи в значно більшій кількості вимірів, ніж нормальні три; і добряче дивувало, що на стелі теж є стелажі, серед яких безтурботно походжають студенти.

Істина полягала в тому, що наявність такої кількості чарів спотворювала навколишній простір. Саму бавовну чи то фланель всесвіту скручувало між стелажами в найчудернацькіші форми. Мільйони ув’язнених слів, не в змозі вирватися, викривляли реальність круг себе.

Еск здавалося логічним, що серед стількох книжок має бути й така, яка вчить читати всі інші. Дівчинка не знала, як її знайти, але десь у глибині душі мала відчуття, що на обкладинці цієї книги мають бути зображені життєрадісні кролики та веселі кошенята.

Звісно ж, у бібліотеці не панувала тиша. Раз у раз лунало шипіння й шкварчання розряду чарів, і між полицями проскакувала октаринова блискавка. Стиха брязкотіли ланцюги. І звідусіль чути було шурхотіння тисяч сторінок у їхніх обтягнутих шкірою в’язницях.

Еск переконалася, що ніхто її не помічає, і потягла найближчий фоліант. Він розчахнувся в її руках, і вона похмуро впізнала ті самі, неприємні з вигляду, діаграми, що бачила у Саймоновій книжці. Літери були абсолютно незнайомі, і це її потішило — їй не хотілося б розуміти ці значки, схожі на зображення якихось тварюк, що вчиняли одна з одною якісь складні дії. Вона з зусиллям згорнула книгу, хоча слова неначе відчайдушно опиралися. На обкладинці було намальовано створіння, підозріло схоже на одну з Потвор з крижаної пустелі. На веселе кошеня воно не скидалося жодним чином.

— Привіт! Ес-с-ск, це ти? Як ти с-с-сюди потрапила?

Поряд стояв Саймон, тримаючи під кожною пахвою по книжці. Еск зашарілася.

— Бабуня мені так нічого і не пояснила, — сказала вона. — Про чоловіків і жінок.

Саймон нерозуміюче подивився на неї. Потім всміхнувся. Еск ще раз обдумала його запитання.

— Я тут працюю. Підмітаю, — на підтвердження вона помахала костуром-мітлою.

— Тут?

Еск закліпала на нього. Вона почувалася самотньою, розгубленою і більше ніж трішечки зрадженою. Здається, у всіх було своє власне життя, лише не в неї. Решту свого життя вона має провести, прибираючи за чарівниками. Це було нечесно, і з неї було досить.

— Насправді ні. Насправді я вчуся читати, щоб стати чарівником.

Декілька секунд хлопець роздивлявся її своїми вічно мокрими очима. Потім акуратно взяв книгу з рук Еск і прочитав назву.

— «Демонологія Маліфикорум Генчеса Непутяш-Чого». І як ти збираєшс-с-ся навчитис-с-ся читати отаке?

— Гм, — сказала Еск. — Ну, треба просто робити спроби, поки не почне виходити, еге ж? Це як доїти чи в’язати, чи... — Її голос згас.

— Про ці речі нічого сказати не можу. А от ці книги можуть бути трохи, гм, агресивними. Якщо не бути обережним, вони починають читати тебе.

— Тобто?

— Роз-з-з...

— ...повідають, — несвідомо завершила Еск.

— ...що був один ч-ч-ч...

— ...чарівник...

— ...який поч-чав ч-читати «Некротелекомнікон» і роз-с-с-с...

— ...розслабився...

— ...і нас-ступного ранку його одяг знайшли на кріс-слі, а капелюха — на с-спинці, а в книзі с-стало...

Еск заткнула вуха пальцями — але не дуже щільно, щоб нічого не пропустити.

— Якщо це щось страшне, не хочу про це знати.

— ...набагато більше с-сторінок.

Еск витягла пальці з вух.

— А на цих сторінках щось було?

Саймон урочисто кивнув.

— Так. На кожній міс-с-стилос-ся...

— Ні, — сказала Еск. — Не хочу цього навіть уявляти. Я думала, читання — значно безпечніша річ. От Бабуня щодня читає свій «Альманак», і нічого їй від того не стається.

— Гадаю, з-звичайні, ручні с-с-с...

— ...слова...

— ...цілком безпечні, — великодушно визнав Саймон.

— Ти повністю впевнений? — спитала Еск.

— Справа в тому, що слова можуть мати силу, — сказав Саймон, рішуче ставлячи книгу на місце, звідки вона загримала на нього ланцюгами. — Кажуть же, що перо с-с-сильніше з-з-з...

— ...за меча, — завершила Еск. — Можливо, але чим ти хотів би, щоб тебе вдарили — пером чи мечем?

— Гм, пос-с-слухай, мені ж немає с-с-сенс-су каз-зати, що тобі с-сюди не можна?

Еск як слід подумала.

— Так, — підтвердила вона. — Гадаю, немає.

— Я міг би покликати охорону, щ-щоб вони тебе звідс-с-си забрали.

— Міг би, але не покличеш.

— Я прос-с-с...

— ...просто...

— ...не хочу, щоб з тобою щос-сь с-с-с-талос-ся. Правда. Тут може бути небез-зпеч...

Краєм зору Еск вловила над його головою легкий вихор. На мить вона побачила їх — величезні сірі постаті з того холодного світу. Вони спостерігали. А в спокої бібліотеки, де вага зібраних докупи чарів особливо сильно прогинала всесвіт, вони вирішили Діяти.

Приглушений шурхіт сторінок навколо Еск раптом посилився до відчайдушного тріску. Деякі з наймогутніших книг зуміли зістрибнути з полиць і звисали на своїх ланцюгах, нестямно б’ючи сторінками. Величезний гримуар вистрибнув зі свого недосяжного прихистку на найвищій полиці, в процесі зірвавшись із ланцюга, і пострибав геть, немов налякане курча, лишаючи шматки паперу.

Чаклунський вітер зірвав з голови Еск хустку і затріпотів її волоссям. Вона побачила, як Саймон, у спробах встояти на ногах, спирається на книжкову шафу, а навколо нього вибухають книги. Густе повітря відгонило жерстю. Воно гуло.

— Вони намагаються прорватися сюди! — щосили крикнула вона.

Саймон повернув до неї змучене обличчя. Цієї ж миті знетямлена від страху інкунабула важко вдарила його в поперек, повалила на тремтячу підлогу і, високо злетівши, застрибнула за стелажі. Еск кинулася на підлогу за мить до того, як над нею промчала зграйка словників, за якими летіла на ланцюгах їхня полиця, і швидко порачкувала до Саймона.

— Ось чому книги так перелякалися! — прокричала вона йому на вухо. — Невже ти не бачиш їх там, угорі?

Саймон мовчки похитав головою. Над ними вибухнула чергова книга, і їх обсипало дощем сторінок.

Жах може вразити ваш мозок через будь-які органи чуттів. Тихий звук багатозначного хихотіння в зачиненій темній кімнаті, половинка гусені на вашій виделці з салатом, дивний запах із кімнати пожильця, смак слизня в сирі з цвітною капустою. Та дотик зазвичай не бере в цьому участі.

Але з підлогою під долонями Еск відбувалося щось не те. З гримасою жаху на обличчі вона опустила очі, бо запилені дошки раптом стали сипкими на дотик. І сухими. І дуже, дуже холодними.

Її пальці занурилися в дрібний сріблястий пісок.

Вона схопила костур і, прикриваючи очі від вітру, змахнула ним у напрямку постатей, що бовваніли над нею. Приємно було б повідомити, що маслянисте повітря негайно очистив пекучий спалах сліпучо-білого вогню. Та цього не сталося...

Костур вигнувся в її руці, немов змія, і вдарив Саймона в скроню.

Сірі Потвори заколихалися і зникли.

Реальність повернулася і спробувала вдати, що нікуди й не зникала. Навколо, хвиля за хвилею, товстим оксамитом накочувалася тиша. Важка, лунка тиша. З повітря важко впали кілька книг, почуваючись доволі по-дурному.

Підлога під ногами Еск, безумовно, була дерев’яною. Вона добряче копнула її, аби переконатися остаточно.

По підлозі розтікалася калюжа крові, а в її центрі нерухомо лежав Саймон. Еск подивилася на нього, тоді — вгору, а тоді — на костур. Той мав цілком задоволений собою вигляд.

Раптом вона почула наближення голосів та поспішних кроків.

У її руку обережно ковзнула інша рука, на дотик схожа на маленьку шкіряну рукавичку, і тихий голос сказав:

— Ук.

Вона обернулася і побачила перед собою добродушне, схоже на піддуту зісередини гумову маску обличчя бібліотекаря. Жестом, у значенні якого було неможливо помилитися, він притулив пальця до губ і м’яко потягнув її за руку.

— Я вбила його! — прошепотіла вона.

Бібліотекар заперечливо хитнув головою і потягнув її за руку наполегливіше.

— Ук, — пояснив він. — Ук.

Попри її слабкий опір, він втягнув Еск у боковий прохід до лабіринту старовинних стелажів лише за кілька секунд до того, як з-за рогу з’явилася група старших чарівників, що поспішили на гармидер.

— Знову книги влаштували бійку...

— О ні! Щоб переловити всі заклинання, знадобляться віки — ви ж знаєте, як вони вміють ховатися...

— Хто це лежить?

Усі замовкли.

— Він непритомний. Схоже, на нього впала полиця.

— Хто це такий?

— Той новенький. Про якого говорять, що в нього унікальний мозок.

— Ох, лихо; якби та полиця була ближче, ми мали б нагоду в цьому пересвідчитись наочно.

— Ви двоє, віднесіть його до лазарету. Всім іншим краще зайнятися виловлюванням книг. Де той клятий бібліотекар? Він мав би знати, що треба уникати накопичення Критичної Маси.

Еск скоса позирнула на орангутана, який у відповідь здійняв брови, зняв з полиці в себе за спиною збірку садівницьких заклинань, витягнув зі сховку всередині м’який коричневий банан і з’їв його з тихою радістю того, хто твердо знає: що б тут не коїлося — це стосується лише людей.

Вона подивилася в інший бік — на костур у своїй руці — і її вуста стиснулися в ниточку. Вона знала, що йшлося не про її незграбність. Костур сам напав на Саймона, ховаючи в самісінькій серцевині смерть.

Хлопець лежав на твердому ліжку у вузькій кімнаті, з мокрим рушником на чолі. Тритл та Прямокут уважно дивилися на нього.

— Давно він тут? — поцікавився Прямокут.

Тритл знизав плечима:

— Три дні.

— Й жодного разу не приходив до тями?

— Ні.

Прямокут важко опустився на край ліжка і стомлено потер перенісся.

Саймон ніколи не вирізнявся міцним здоров’ям, але зараз він так змарнів на лиці, що мав просто жахливий вигляд.

— Цей хлопець — золота голова, — промовив він. — Його пояснення фундаментальних принципів чарів та матерії... вражає.

Тритл кивнув.

— І як він вбирає знання, — продовжував Прямокут. — Я все життя був чарівником-практиком, а все ж, виявляється, не розумів до пуття чародійства, поки він усе не пояснив. І все стало таким зрозумілим. Таким, я би сказав, очевидним.

— Всі так кажуть, — сумно погодився Тритл. — Кажуть, це так, ніби в тебе були зав’язані очі, і раптом ти вперше побачив денне світло.

— Саме так, — сказав Прямокут. — Він — прекрасна сировина для справжнього майстра чародійства. Ви правильно вчинили, що привезли його.

— Тільки... — почав Тритл.

— Що «тільки»? — спитав Прямокут.

— Тільки що саме ми зрозуміли? Ось що мене турбує. Тобто от ви, скажімо, можете це пояснити?

— Що значить «пояснити»? — занепокоєно уточнив Прямокут.

— Те, про що він постійно говорить, — із відтінком відчаю в голосі розтлумачив Тритл. — Авжеж, я знаю, все так і є. Але що воно таке?

Прямокут дивився на нього, роззявивши рота. Нарешті він мовив:

— Це ж просто. Бачте, чари сповнюють усесвіт, і щоразу, як усесвіт змінюється — тобто ні, щоразу, як ми вдаємося до чарів, усесвіт змінюється, тільки, розумієте, одразу в усіх напрямках, і... — він зробив невпевнений жест, намагаючись роздивитися хоч іскру розуміння в очах Тритла. — Інакше кажучи, будь-який матеріальний об’єкт, скажімо, помаранч, або світ, або, або...

— ...крокодил? — підказав Тритл.

— Так, крокодил, або... та що завгодно — в основі має форму морквини.

— Щось я такого не пригадую, — сказав Тритл.

— Упевнений, він саме так і сказав, — заперечив Прямокут. Він уже спітнів.

— А я пригадую, він припускав, що коли досить далеко зайти в будь-якому напрямку, то побачиш власну потилицю, — не відступав Тритл.

— Він точно не говорив про потилицю когось іншого?

Тритл трохи подумав.

— Та ні. Цілком упевнений, що він говорив про власну потилицю того, хто її й бачить, — сказав він. — По-моєму, він стверджував, що може це довести.

Обоє замислилися.

Нарешті Прямокут дуже повільно й обережно сказав:

— Я дивлюся на це так. Перш ніж я його почув, я був як усі інші. Ви розумієте, про що я? Я був розгублений і невпевнений у різних дрібницях життя. Але зараз, — він посвітлішав, — хоча я й лишаюся розгубленим і невпевненим, це відбувається на значно вищому рівні. І, ну, я хоча б знаю, що тепер мене бентежать дійсно фундаментальні й важливі питання буття.

Тритл кивнув.

— Я не дивився на це з такої точки зору, — сказав він. — Але ви цілком маєте рацію. Воістину, він розширив межі невігластва. Ми стільки всього не знаємо про буття...

Обоє смакували дивне тепле відчуття того, що вони набагато більші невігласи, ніж пересічні люди, які є невігласами лише в пересічних питаннях.

Потому Тритл сказав:

— Сподіваюся, він не має ще якихось ушкоджень. Гарячка минула, але таке враження, що він просто не хоче приходити до тями.

Зайшли двійко служниць із мискою води та свіжими рушниками. Одна з них також несла досить обшарпану мітлу. Коли вони почали міняти під хворим просяклі потом простирадла, обидва чарівники вийшли, продовжуючи обговорювати неймовірні перспективи незнання, що їх явив світові Саймонів геній.

Бабуня почекала, доки їхні кроки не віддалилися достатньо, і зняла хустку.

— Клята ганчірка, — сказала вона. — Еск, повартуй під дверима.

Вона зняла рушника з Саймонового лоба і долонею перевірила температуру.

— Дякую, що прийшла, — сказала Еск. — У тебе ж стільки роботи й усе таке...

— М-м-м, — Бабуня скривила губи. Вона підняла повіки Саймона і помацала його пульс. Потім приклала вухо до схожих на ксилофон грудей і послухала серцебиття. Присіла, завмерла і деякий час перевіряла стан його свідомості.

Після цього Бабуня спохмурніла.

— З ним усе гаразд? — стривожено спитала Еск.

Бабуня подивилася на кам’яні стіни.

— Хай йому грець, цьому місцю, — сказала вона. — Воно не годиться для хворих.

— Так, але чи з ним усе гаразд?

— Га? — Стара відьма виринула зі своїх думок. — А. Так. Мабуть. Де б він не був.

Еск подивилася на неї й перевела погляд на Саймонове тіло.

— Нікого немає вдома, — коротко кинула Бабуня.

— Що це значить?

— Тільки послухайте цю дитину, — пробурмотіла стара. — Наче я нічого її не вчила! Це значить, що його свідомість мандрує. Він сам не свій.

Вона поглянула на Саймонове тіло з виразом, який наближався до поваги.

— Дивовижно, справді, — додала вона. — Ніколи ще не зустрічала чарівника, що вмів би запозичувати.

Вона обернулася до Еск, вуста якої склалися в повну жаху літеру «О».

— Пригадую, коли я була ще малою, стара Аннапель вирушила мандрувати. Наскільки пригадую, надто захопилася перебуванням у тілі лисиці. Ми кілька днів її шукали. Та й із тобою схоже було. Ні за що тебе не знайшла б, якби не той костур, і... До речі, дівчино, куди ти його поділа?

— Це він напав на Саймона, — пояснила Еск. — Хотів його вбити. Я викинула його в річку.

— Не найкращий вчинок після того, як він тебе врятував, — сказала Бабуня.

— Врятував мене тим, що напав на Саймона?

— Невже ти не зрозуміла? Саймон викликав тих... Потвор.

— Неправда!

Бабуня подивилася в обурені очі Еск і подумала: я її втратила. Стільки зусиль зійшло на пси. Їй не стати чарівником, а от відьма з неї вийшла б.

— І чому ж це неправда, панно Всезнайко? — поцікавилася вона.

— Він би ніколи такого не зробив! — Еск ледь не плакала. — Я чула, як він говорить, він... Він не злий, він чудова людина, він майже з’ясував, як влаштовано всесвіт, він...

— Я вірю, що він дуже хороший хлопець, — кисло сказала Бабуня. — Я ж ніколи не казала, ніби він темний чарівник!

— Ці Потвори жахливі! — схлипнула Еск. — Він ні за що їх не викликав би, все, чого він хоче — це те, чого не хочуть Вони, а ти стара вредна...

Ляпас пролунав, як дзвін. Еск відсахнулася, бліда від шоку. Бабуня стояла з занесеною рукою, її трясло.

Досі вона ляснула Еск лише один раз: це був той самий ляпас, якого дають новонародженим, аби ввести їх у світ і в загальних рисах змалювати, чого від світу слід очікувати. Але відтоді нічого подібного не повторювалося. Протягом року, який вони прожили під одним дахом, приводів було достатньо — скажімо, коли у Еск збігало забуте на плиті молоко чи коли вона легковажно лишала кіз без води — але різке слово чи ще різкіше мовчання діяли краще, ніж діяла б сила, а до того ж не залишали синців.

Бабуня міцно стиснула плечі Еск і зазирнула їй в обличчя.

— Слухай уважно, — з притиском сказала вона. — Хіба я завжди не казала тобі, що з допомогою чародійства ти маєш проходити крізь цей світ, як ніж крізь воду? Га?

Еск кивнула, паралізована страхом, як кролик.

— А ти собі думала, що це просто вигадки старої Бабуні, еге ж? Але правда в тому, що, використовуючи чари, ти привертаєш до себе увагу. Увагу з боку Тих. Вони постійно спостерігають за нашим світом. Свідомість звичайних людей для Них майже непомітна, Вони цим і не переймаються — але свідомість, здатна до чародійства, просто-таки випромінює світло, вона для Них як маяк. Не темрява кличе їх, а світло, світло, яке створює тіні!

— Але... але... чому? Що їм п-потрібно?

— Життя й тіла.

Бабуня зм’якла й відпустила Еск.

— Насправді Вони жалюгідні, — промовила вона. — У Них немає ні власного життя, ні власних тіл, а тільки те, що Вони можуть вкрасти. У цьому світі Вони мали б не більше шансів вціліти, аніж риба — жити в багатті, та це їх не спиняє. І Вони мають якраз достатньо розуму, аби ненавидіти нас за те, що ми живі.

Еск здригнулася. Вона згадала доторк до сипкого холодного піску.

— Що Вони таке? Я завжди думала, це просто щось типу... типу демонів.

— Ніхто насправді не знає. Просто Потвори з Підземельних Вимірів за межами нашого всесвіту, та й усе. Створіння тіней.

Вона обернулася до розпростертого тіла Саймона.

— Маєш якісь ідеї, де він міг би бути? — спитала вона, проникливо дивлячись на Еск. — Сподіваюся, не подався літати з чайками?

Еск заперечно похитала головою.

— Авжеж, навряд чи, — погодилася Бабуня. — Його забрали Вони, чи не так.

Це не було запитанням. Еск кивнула; на її обличчі відбивалося страждання.

— Ти не винна, — сказала стара відьма. — Його свідомість відчинила їм двері, і коли він знепритомнів, Вони забрали цю свідомість із собою. От тільки...

Вона побарабанила пальцями по бильцю ліжка і, схоже, дійшла якогось рішення.

— Хто тут найголовніший чарівник? — спитала вона тоном, що передбачав швидку і точну відповідь.

— Е-е-е, високоповажний пан Прямокут, — відповіла Еск. — Він — Архіректор. Один із тих двох, що були тут, коли ми прийшли.

— Це гладкий, чи той, який схожий на цівочку оцту?

Еск із зусиллям вигнала з голови думку про Саймона в холодній пустелі й почула власні слова:

— Насправді він — чарівник восьмого рівня і тридцять третього щабля.

— То він ще й по щаблях бігає[22]? — спитала Бабуня. — Дівчинко моя, все це спілкування з чарівниками призводить до того, що ти починаєш сприймати їх серйозно. Вони постійно називають себе Високоповажний той та Превелебний цей — такі правила гри. Чарівники ж мали б бути розумнішими, але навіть вони це роблять, і на кожному розі заявляють, що от вони — Най-Най-Най... Менше з тим: де той Високоповажний Як-там-його?

— Вони всі мають зараз обідати у Великій залі, — відповіла Еск. — То він може повернути Саймона?

— Оце вже питання питань, — зізналася Бабуня. — Не сумніваюся, що ми можемо досить легко повернути щось, що говоритиме та ходитиме, як і всі люди. Але чи буде це Саймон...

Вона підвелася.

— Не гаймо часу. Ходімо пошукаймо ту Велику залу.

— Ем-м-м, туди не пускають жінок, — сказала Еск.

Бабуня завмерла в дверях. Її плечі піднялися. Вона дуже повільно обернулася.

— Що ти сказала? — спитала вона. — Може, мене підвели мої старі вуха? Та не кажи, що підвели, бо це не так.

— Вибач, — сказала Еск. — Сила традицій.

— Я бачу, ти тут підчепила комплекс меншовартості, — холодно мовила Бабуня. — Піди-но знайди когось посидіти з хлопцем, а тоді подивимось, що в тій залі такого великого, що мені туди й носа не можна поткнути.

Отак і вийшло, що в ту мить, коли студенти та викладачі всіх факультетів Академії обідали в славетній залі, двері туди драматично розчахнулися.

Ефект, щоправда, зіпсувало те, що одна половина дверей відскочила від офіціанта і вдарила Бабуню по гомілці. Відтак, замість гордовито пройти шахівницею підлоги, відьмі довелося наполовину стрибати, наполовину кульгати. Вона могла лише сподіватися, що кульгає гордовито.

Еск дріботіла слідом і просто фізично відчувала сотні спрямованих на них пар очей.

Гудіння голосів і брязкіт столових приборів затихли. Впали кілька стільців. В дальньому кінці зали Еск побачила найвищих за званням чарівників, які сиділи за найвищим столом — власне, цей стіл висів у повітрі за кілька футів від підлоги. Чарівники здивовано дивилися на новоприбулих.

Один з чарівників середнього рангу — Еск впізнала в ньому викладача прикладної астрології — кинувся до них, розмахуючи руками.

— Ні-ні-ні, — закричав він. — Ви помилилися дверима! Ви мусите піти!

— Не звертайте на мене уваги, — спокійно відказала Бабуня, оминаючи його.

— Ні-ні-ні, це суперечить звичаям, ви повинні негайно піти. Дамам сюди не можна!

— Я не дама, я відьма, — відповіла Бабуня. Вона обернулася до Еск: — Він — з найголовніших?

— Не думаю, — сказала Еск.

— Гаразд. — Бабуня знову обернулася до викладача. — Знайдіть мені якого-небудь головного чарівника, будь ласка. Чимшвидше.

Еск поплескала її по спині. Кілька чарівників, які, на відміну від решти, зберегли присутність духу, встигли спритно вислизнути за двері, й зараз, під смішки та посвистування студентів, у дверях з’явилися загрозливі постаті кількох швейцарів. Еск ніколи не мала надмірної любові до швейцарів, які провадили власне приватне життя у своїх прибудовах, але зараз відчула до них сплеск співчуття.

Двоє з них простягли волохаті руки і вхопили Бабуню за плечі. Її рука на мить зникла за спиною, потім зробила кілька блискавичних рухів — і швейцари відступили, лаючись та затискаючи подряпини.

— Шпилька для капелюха, — пояснила Бабуня. Вона підхопила Еск вільною рукою й попрямувала до летючого стола, застережно зиркаючи на кожного, хто був хоча б на вигляд здатним перепинити їй шлях. Молодші студенти, швидко зметикувавши, що мають безкоштовне видовище, тупали ногами, били в долоні та гриміли тарілками по довгих столах. Стіл старших чарівників зі стукотом опустився на плитку, а самі вони поспішно вишикувалися за спиною Прямокута, який тим часом намагався зібрати докупи всі запаси своєї поважності. Його зусилля не досягли ефекту; дуже непросто мати поважний вигляд, коли в тебе за коміром стирчить серветка.

Він здійняв руки, вимагаючи тиші, і зала замовкла, вичікувально спостерігаючи, як Бабуня та Еск ідуть до нього. Відьма з цікавістю поглядала на старовинні портрети та статуї давно спочилих чарівників.

— Це що за фізії? — куточком вуст спитала вона.

— Колишні головні чарівники, — прошепотіла Еск.

— Вони мають такий вигляд, ніби всі мають закреп. Ніколи не бачила чарівника без подібних проблем, — сказала Бабуня.

— Можу тільки сказати, що прибирати за ними — добряча морока, — відповіла Еск.

Прямокут стояв, широко розставивши ноги та схрестивши руки на грудях, а черево його скидалося на схил для лижників-початківців. В цілому його комплекція викликала в пам’яті Генріха Восьмого, хоча з тим же успіхом це міг би бути й Генріх Дев’ятий чи Генріх Десятий[23].

— Ну? — поцікавився він. — Що означає цей рейвах?

— Він — найголовніший? — спитала Бабуня в Еск.

— Я, шановна, Архіректор! І мені випало керувати цією Академією! А ви, шановна, ступили на вкрай небезпечну територію! Попереджаю вас, що... Припиніть так на мене дивитися!

Прямокут похитнувся назад, здійнявши руки, аби затулитися від Бабуниного погляду. Чарівники за його спиною сипонули навсібіч, перекидаючи столи в поспішній спробі сховатися від погляду відьми. Бабунині очі змінилися.

Еск ніколи не бачила їх такими. Вони стали повністю срібними, ніби маленькі круглі дзеркальця, які відображали все, що бачили. Прямокут зробився ледве помітною цяткою в їхній глибині — роззявлений рот, відчайдушно розмахують тоненькі, як сірники, руки.

Архіректор вперся спиною в колону, і це зіткнення повернуло його до тями. Він роздратовано струсонув головою, склав долоню чашкою й послав у напрямку відьми струмінь білого вогню.

Не відводячи райдужних очей, та здійняла руку й відбила полум’я вгору. Пролунав вибух, і зі стелі посипався дощ уламків.

Очі Бабуні розширилися.

Прямокут зник. Там, де він щойно стояв, згорнула кільця величезна, готова напасти змія.

Бабуня зникла. Там, де вона щойно стояла, з’явився великий плетений кошик.

Змія перетворилася на гігантського плазуна з глибини епох.

Кошик став сніговієм Крижаних Велетнів і вкрив чудовисько кригою.

Плазун став готовим до стрибка шаблезубим тигром.

Віхола перетворилася на яму киплячої смоли.

Тигр зумів обернутися орлом, що вже розправив крила.

Яма смоли стала ковпаком із китичкою.

Нові й нові форми миготіли все швидше. По залі танцювали кольорові тіні. Зриваючи з борід і пальців октаринові іскри, здійнявся густий і маслянистий чародійський вітер. Очі Еск засльозилися: все, що вона могла розібрати — це постаті Бабуні та Прямокута, блискучі статуї в бурі мінливих картин.

І тут вона почула пронизливий звук майже на межі людського слуху.

Вона вже чула його там, на холодній рівнині — часте цвірінькання, гудіння рою комах, шурхотіння мурашника...

— Вони йдуть! — верескнула вона, перекриваючи галас і шум. — Вони вже майже тут!

Вона видерлася з-за столу, де ховалася від чародійської дуелі, і спробувала дотягтися до Бабуні. Порив сирих чарів збив її з ніг і кинув на крісло.

Звук посилився так, що повітря гуло, ніби над трупом тритижневої давності літнього дня. Вона знову спробувала дотягтися до Бабуні — й сахнулася від зеленого полум’я, що проревіло вздовж її руки та обпалило їй волосся.

Вона гарячково заозиралася в пошуках інших чарівників, але ті, повтікавши від чародійської бурі, налякано коцюрбилися за перекинутими меблями, доки ця буря шаленіла над їхніми головами.

Еск пробігла через усю залу й вибігла у темний коридор. Навколо клубочилися якісь тіні, а вона, схлипуючи, пробиралася вгору сходами й далі сповненими гудіння коридорами до кімнатки Саймона.

Бабуня сказала, що щось спробує захопити його тіло. Щось, що ходитиме й розмовлятиме, як Саймон, але буде чимось іншим...

Біля дверей товклася зграйка студентів. Вони повернули їй назустріч бліді обличчя; її рішучий поступ спантеличив їх достатньо, аби вони нервово розступилися.

— Там, усередині, щось є, — сказав один з них.

— Ми не можемо відчинити двері!

Вони вичікувально дивилися на неї. Потім хтось запитав:

— У тебе, бува, немає ключа?

Еск схопилася за ручку й повернула її. Ручка трохи зрушилася, але потім крутнулася назад із такою силою, що ледь не здерла шкіру з її долоні. Цвірінькання всередині досягло крещендо, і до нього додався ще один звук — ніби ляскання шматка шкіри.

— Ви ж чаклуни! — закричала вона. — То почаклуйте, нехай вам!

— Ми ще не проходили телекінез, — сказав один.

— Коли ми вивчали вогнеметання, я прихворів...

— Взагалі я не дуже вправний в дематеріалізації...

Еск рушила до дверей — і завмерла, не завершивши кроку. Вона згадала Бабунині слова про те, що навіть будинки мають свідомість, якщо вони досить старі. Академія була дуже старою.

Дівчинка обережно ступила вбік і пробігла пальцями по давніх каменях. Аби не злякати будівлю, слід було діяти обережно. І Еск відчула в каменях свідомість — повільну і просту, та все ж свідомість. Вона пульсувала навколо; Еск відчувала глибоко в стінах крихітні іскорки.

За дверима щось вило.

Трійко студентів із подивом дивилися на дівчинку, яка непорушно завмерла, притуливши до стіни долоні та лоба.

Їй уже майже вдалося. Вона відчувала свою вагу, свою незграбну масивність і туманні спогади про світанок часів, коли каміння було розплавленим і вільним. Вперше в житті вона зрозуміла, що таке мати балкони.

Вона м’яко пробиралася свідомістю Академії, відточуючи своє відчуття будівлі, зазираючи в приміщення та коридори настільки швидко, наскільки наважувалася.

Дуже обережно Еск простягнула руку. Студенти побачили, як вона дуже повільно розпрямила пальця.

Дверні петлі зарипіли.

Боротьба тривала одну мить. Потому цвяхи повилітали з петель і зі дзвоном осипалися під протилежною стіною. Дошки вигиналися в міру того, як двері намагалися відчинитися, долаючи опір того, що тримало їх зачиненими — що б це не було.

Деревина роздулася.

У коридор, танцюючи та переливаючись, вирвалися промені блакитного світла. В кімнаті, залитій сліпучим сяйвом, рухалися розмиті тіні. Світло було туманним і різким водночас; якби його побачив Стівен Спілберґ, то негайно помчав би до свого спеціаліста з авторського права.

Волосся Еск стало дибки, так що вона стала схожа на кульбабу. Вона ступила до кімнати, і її шкірою з потріскуванням пробігли вогняні змійки чарів.

Студенти нажахано дивилися, як вона зникає в сяйві.

З безгучним вибухом сяйво згасло.

Коли вони нарешті набралися відваги зазирнути до кімнати, то не знайшли там нічого, крім сплячого Саймона — та Еск, яка лежала на підлозі, мовчазна й холодна, і дихала дуже повільно. Підлога була вкрита тонким шаром сріблястого піску.

Еск пливла крізь імлу, що огорнула світ, і з ніби не своїм подивом зауважувала, що її тіло легко проходить крізь тверді об’єкти.

Але поруч був ще хтось. Вона чула їхнє цвірінькання.

Гнів піднявся в ній, ніби жовч. Вона розвернулася і рушила на звук, опираючись спокусливим силам, які повторювали їй, як добре було б зараз припинити чіплятися за власну свідомість і поринути в тепле море небуття. Вся справа була в тому, щоб лишатися розлюченою. Вона знала, що це — найважливіша умова розлюченості.

Дискосвіт віддалявся, розпростертий під нею, як того дня, коли вона була орлом. Але цього разу під нею було Округле море — дійсно округле, ніби Творцеві не вистачило ідей — а за ним лежала решта континенту з довгим хребтом Вівцескель, що тягнувся аж до Осердя світу. Було видно й інші континенти, про які вона ніколи не чула, та крихітні ланцюжки островів.

Її розташування змінювалося, і в полі зору з’явилося Узбіччя. Стояла ніч, і сонце, що оберталося навколо Диска, зараз перебувало під ним, а його промені підсвічували довжелезний водоспад, що оточував Край.

Сонце освітлювало і Великого А’Туїна, Небесну Черепаху. Еск часто замислювалася, чи А’Туїн і справді — міф. Здавалося, це завеликий клопіт — створювати щось подібне лише для того, аби рухати якийсь там світ. Але ось Він був, майже такий самий велетенський, як і Диск, що його Він ніс, вкритий памороззю міжзоряного пилу та пошкальований метеоритними кратерами.

Повз Еск пропливала Його голова, і вона зазирнула простісінько в око, достатньо велике, щоб на його поверхні розмістилися всі флоти всіх часів і народів. Колись вона чула, що десь далеко в тому напрямку, куди завжди дивиться Великий А’Туїн, розташовано кінець всесвіту. Втім, Великий А’Туїн — чи так лише видавалося через його дзьоб — дивився вперед неначе з надією, ба навіть із оптимізмом. Можливо, кінець усього сущого — це не так уже й погано.

Ніби уві сні, Еск потяглася і спробувала запозичити найбільшу свідомість у всесвіті.

Вона спинилася саме вчасно — як дитина з санчатами, яка очікувала побачити пологий схил, а раптом виявила, що перебуває на вкритих снігом вершинах величних гір, які зникають у крижаних полях нескінченності. Цю свідомість не зміг би запозичити ніхто й ніколи — це було б усе одно що випити море. Думки, які ворушилися в ній, були такі ж величезні та неспішні, як льодовики.

За Диском були зірки, і щось із ними було негаразд. Вони кружляли, мов сніжинки. Раз у раз вони вгамовувалися і ставали такими ж нерухомими, як завжди — але потім їм раптом знову спадало на думку затанцювати.

Справжні зірки так не поводяться, вирішила Еск. Із цього випливало, що вона бачить несправжні зірки. А з цього випливало, що вона перебуває не у справжньому світі. Але цвірінькання неподалік нагадало їй, що, загубивши цей звук, вона майже напевно помре. Вона розвернулася і рушила за джерелом звуку крізь зоряну заметіль.

А зірки то танцювали, то спинялися, то танцювали, то спинялися...

Ніби здіймаючись вгору, Еск намагалася зосередитися на буденних речах, бо якби вона дозволила собі всерйоз замислитися над тим, що ж саме вона переслідує, то — в цьому вона була певна — точно повернула б назад, а між тим, жодної впевненості в тому, як повернути назад, вона не мала. Вона спробувала перерахувати вісімнадцять трав, корисних від болю у вухах, і це на певний час відволікло її, бо їй ніколи не вдавалося запам’ятати останні чотири.

Повз неї промчала зірка, яку раптом щось смикнуло вбік; у поперечнику зірка мала футів двадцять.

Покінчивши з травами, Еск взялася за хвороби кіз — і це забрало чимало часу, бо кози можуть підхопити багато з того, на що хворіють корови, плюс багато з того, на що хворіють вівці, плюс повний набір власних жахливих недуг. Покінчивши зі списком, до якого входили здерев’яніння вимені, зів’ялі вуха та октариновий мастит, вона спробувала згадати всю «абетку» з ямочок і борозенок, що їх різьбили на деревах навколо Міцних Горішків, аби заблукалі селяни могли знайти дорогу додому сніжними ночами.

Вона дійшла лише до «крапка-крапка-крапка-тире-крапка-тире» (одна миля до села, за обертанням від Осердя світу), коли раптом усесвіт навколо зник із тихим «ляп!». Вона впала вперед, вдарилася об щось тверде та крихке, перекотилася та зупинилася.

Крихке було піском. Дрібним, сухим, холодним піском. Не було сумніву, що навіть на глибині кількох футів він лишався таким же холодним і таким же сухим.

Якусь мить Еск лежала в ньому долілиць, збираючись з духом перед тим, як підвести погляд. Зараз вона могла бачити лише край одягу якоїсь людини за кілька футів від себе. Якоїсь Потвори, виправила вона себе. Якщо це не було крило. Це могло би бути крило, дуже обдерте і шкірясте.

Вона повільно піднімала очі, доки не побачила обличчя, яке на тлі всіяного зірками неба, здавалося, було вище за дах будь-якої хати. Власник обличчя явно намагався мати жахливий вигляд, але передав куті меду. Загалом істота скидалася на здохле кілька місяців тому курча, але неприємний ефект добряче псували ікла бородавочника, вусики метелика, вовчі вуха і ріг, як у єдинорога. Вся Потвора на вигляд була ніби зібрана власноруч, причому складалося враження, що про анатомію вона чула, але так і не вловила ключових принципів.

Істота пильно спостерігала — але не за Еск. Всю увагу створіння прикувало щось за спиною дівчинки. Еск дуже повільно повернула голову.

Саймон сидів, схрестивши ноги, в центрі кола Потвор, їх були сотні, непорушних і мовчазних, мов статуї, й вони спостерігали за хлопцем із терпінням плазунів.

У його складених чашкою долонях лежало щось невеличке й кутасте. Це «щось» випромінювало непевне синє світло, від якого обличчя Саймона було ніби чужим.

Поруч із ним на землі лежали інші предмети, кожен у плямі приглушеного синього світла. Всі вони мали різну, але правильну форму, яку Бабуня панібратськи обзивала «гемеметрією»: куби, багатогранники, конуси, навіть одна сфера. Кожен предмет був прозорим і містив...

Еск підсунулася ближче. Ніхто не звертав на неї жодної уваги.

Всередині відкинутої на пісок кришталевої сфери плавала синьо-зелена кулька, покреслена крихітними білими візерунками хмар та тим, що мало би вигляд континентів, якби хтось виявився досить дурним, аби жити на такій кульці. Це могла би бути якась модель, от тільки щось у світінні навколо неї підказувало Еск, що кулька була цілком реальною, не виключено, дуже великою, і — що б це не означало — перебувала не зовсім усередині сфери.

Еск дуже акуратно поклала сферу на пісок і пересунулася до десятигранника, в якому плавав значно прийнятніший світ. Він мав нормальну дископодібну форму, тільки замість Краєпаду там була крижана стіна, а замість Осердя світу — гігантське дерево, таке величезне, що його корені занурилися в гірські хребти.

У призмі поруч був ще один оточений маленькими зірочками диск, який повільно обертався. Але навколо цього жодних крижаних стін не було, тільки червоно-золотава нитка, яка зблизька виявилася змією — змією досить великою, щоб влягтися навколо цілого світу. З причин, відомих тільки їй самій, змія вчепилася зубами у власного хвоста.

Еск із цікавістю крутила призму в руках, помітивши, що маленький диск у ній рішуче тримався паралельно до землі.

Саймон тихо захихотів. Еск поклала змієдиск на місце і обережно зазирнула через його плече.

Він тримав скляну пірамідку. У ній були зірки, й час від часу він трохи струшував її, від чого зірки починали кружляти, ніби сніжинки у вихорі, а потім знову застигали на місцях. Тоді Саймон хихотів.

А за зірками...

Це був Дискосвіт. Великий А’Туїн, не більший за блюдечко, грузько сунув уперед під вагою світу, схожого на виріб божевільного ювеліра.

Струс, вихор. Струс, вихор, смішок. На склі вже з’явилися тонкі, як волосина, тріщинки.

Еск поглянула в порожні очі Саймона, потім — угору, на жадібні морди найближчих Потвор, а потім простягла руку, вихопила пірамідку з його рук, розвернулася й побігла.

Потвори не поворухнулися, коли вона мчала повз них із міцно притиснутою до грудей пірамідкою, пригнувшись ледь не до землі. Та раптом її ноги відірвалися від піску, її підняло в нерухоме повітря, і Потвора з мордою кроля-потопельника повільно обернулася до неї й випустила пазура.

«Тебе тут насправді немає, — сказала Еск самій собі. — Це просто сон, який Бабуня називає „онологія“. Тобі ніхто не зашкодить, це тільки уява. Насправді з тобою геть нічого не може статися, усе це відбувається в твоїй свідомості.

Цікаво, а Потвора про це знає?»

Пазур підчепив її в повітрі, і кроляча морда усміхнулася так, як розповзається бананова шкірка. Потвора не мала рота, лише темну діру — ніби сама вона була отвором у ще гірший вимір, порівняно з яким крижаний пісок та місячне світло без місяця в небі видались би веселим пікніком на березі моря.

Тримаючи пірамідку з Дискосвітом, Еск замолотила вільною рукою по кігтях, які її обхопили. Та це було марно. Навколо неї згустилася пітьма — брама до цілковитого забуття.

Еск щосили копнула її ногою.

З огляду на обставини, «щосили» було не таким і сильним. Але звідти, куди влучила її нога, посипалися білі іскри та пролунало «бах», яке могло б бути куди вагомішим «БА-БАХ!», якби розріджене повітря не притлумлювало звук.

Потвора верескнула, ніби бензопилка, яка всередині нічим не примітного деревця здибалася зі хтозна-коли увігнаним туди цвяхом. Інші потвори навколо співчутливо загули.

Еск копнула знову, Потвора скрикнула і впустила її на пісок. Еск вистачило тями перекотитися, захищаючи малесенький світ своїм тілом — адже навіть уві сні зламана кісточка таки болить.

Потвора невпевнено схилялася над нею. Еск звузила очі. Ніби одним-єдиним рухом, вона дуже обережно поставила світ на пісок, щосили вдарила Потвору туди, де мали бути гомілки (якщо там взагалі були гомілки), і знову підібрала світ.

Істота завила, зігнулася навпіл і впала — повільно, наче торба з вішаками для одягу. При ударі від падіння вона перетворилася на гору нічим не з’єднаних кінцівок; голова відкотилася вбік, погойдалася на місці й завмерла.

«Ото і все? — подумала Еск. — Та вони ж ледве ходять! Досить їх вдарити — й вони розвалюються?»

Коли вона рішуче рушила на найближчих Потвор, ті зацвірінькали й спробували втекти — та оскільки їхні тіла, схоже, трималися купи лише зусиллям волі, великого успіху вони не досягли. Вона вдарила істоту з мордою, подібною до невеликої родини восьминогів — і та розсипалася купою кісток, шматочків хутра та мацаків різного розміру, дуже схожою на грецькі страви. Іншій істоті пощастило трохи більше, й вона уже непевно крокувала геть, коли Еск ударила її в одну з п’яти гомілок. Потвора відчайдушно замахала кінцівками, впала і повалила ще двох.

На цей момент решта істот, хитаючись, зуміли відбрести подалі й тепер спостерігали за всім на відстані. Еск зробила кілька кроків до найближчої. Потвора спробувала відійти і впала.

Вони могли бути потворними. Могли бути злими. Але коли доходило до поетики рухів, вони мали грацію та координацію пляжних лежаків.

Еск зиркнула на Потвор і перевела погляд на Диск у скляній пірамідці. Здається, вся катавасія анітрохи йому не зашкодила.

Вона змогла вийти назовні, якщо це і справді було «зовні» і якщо про Диск можна було сказати, що він «усередині». Але як повернутися?

Хтось засміявся. Це був такий сміх...

Власне, це був п’ч’царні’чіуков. На Диску мало хто використовує це горловивертальне слово, за винятком високооплачуваних фахівців з екзотичних мов та, звісно, крихітного племені к’турні, яке його й вигадало. Воно не має відповідників в інших мовах, хоча камхулійське слово «сквернт» («почуття, яке виникає, коли з’ясовується, що попередній відвідувач туалету використав весь папір») відображає відносно схожу глибину емоцій. Найадекватніший переклад к’турнійського слова — «мерзенний тихий звук меча, який витягають із піхов за вашою спиною в ту саму мить, коли ви вирішили, що позбулися всіх ворогів», хоча к’турнійські оратори стверджують, що він не передає всього значення оригіналу, який викликає холодний піт, зупинку серця та судоми в нутрощах.

Це був саме такий сміх.

Еск повільно обернулася. Саймон наближався до неї по піску, склавши долоні чашечкою перед собою. Його очі були міцно заплющені.

— Ти справді думала, що це буде так легко? — спитав він. Чи не він: голос не був схожий на Саймонів, і лунав як десятки голосів, що промовляли одночасно.

— Саймоне? — невпевнено сказала вона.

— Він нам уже не потрібен, — сказала Потвора в Саймоновому тілі. — Він вказав нам шлях, дитино. Тепер поверни нашу власність.

Еск позадкувала.

— Не думаю, що це належить вам, — сказала вона. — Ким би ви не були.

Обличчя перед нею розплющило очі. В них не було нічого, крім чорноти — і це був не колір, а діри в якийсь інший простір.

— Ми могли б сказати, що якщо ти віддаси це нам, ми будемо милосердними. Могли б сказати, що дозволимо тобі піти звідси у твоєму власному тілі. Але нам немає особливого сенсу все це говорити, чи не так?

— Я б вам не повірила, — сказала Еск.

— Ну що ж.

Потвора-Саймон посміхнулася.

— Ти тільки відтягуєш неминуче.

— Мене це влаштовує.

— Ми все одно це заберемо.

— То відберіть. Але не думаю, що ви зможете. Ви нічого не можете забрати, поки це не дадуть вам із власної волі, так?

Вони кружляли одне навпроти одного.

— Ти даси нам це, — сказала Потвора-Саймон.

Тепер до них наближалися декілька інших Потвор, крокуючи по пустелі з моторошними посмикуваннями.

— Ти стомишся, — продовжувала істота. — Ми почекаємо. Ми дуже добре вміємо чекати.

Потвора зробила обманний рух ліворуч, та Еск крутнулася на місці і знову опинилася до неї обличчям.

— Не має значення, — сказала дівчинка. — Усе це мені лише сниться, а уві сні з людиною нічого не може статися.

Потвора на хвилю спинилася і подивилася на Еск порожніми очима.

— А є в твоєму світі таке слово — якщо не помиляюся, «психосоматика»?

— В житті не чула.

— Воно означає, що уві сні з тобою таки може статися що завгодно. А найцікавіше те, що якщо ти помреш уві сні, то залишишся тут. Це було б чудо-о-ово.

Еск зиркнула на далекі гори, які розкинулися по холодному обрію, наче розвалені пасочки з піску. Ніде не було ані дерева, ані навіть скелі. Лише пісок, холодні зірки та...

Вона швидше відчула, аніж почула, якийсь рух, і повернулася, тримаючи пірамідку так, ніби це був кийок. Пірамідка з відчутним ударом зустріла Потвору-Саймона в стрибку, але, щойно впавши на землю, істота перевернулася і з неприємною легкістю зірвалася на ноги. Потвора почула, як Еск перехопило подих, і помітила страждання в її очах. Вона на хвилю зупинилася.

— А, тобі неприємно, чи не так? Не любиш, коли інша людина страждає, еге ж? Принаймні, ця людина.

Потвора-Саймон обернулася, зробила знак, і дві високі Потвори, наблизившись непевними кроками, міцно схопили її за руки. Очі хлопця змінилися. Чорнота зникла, і Еск зустріла Саймонів власний погляд. Він позирнув на Потвор і спробував вирватися, але одна з них обхопила його талію кількома парами мацаків, а інша тримала його руку найбільшою на світі клешнею.

Потім він побачив Еск, і його погляд упав на скляну пірамідку.

— Тікай! — просичав він. — Забери це звідси! Не дай їм отримати її!

Його обличчя скривилося, коли клешня стиснула його руку.

— Це фокус? — спитала Еск. — Хто ти насправді?

— Ти що, не впізнаєш мене? — скрушно сказав він. — Що ти робиш у моєму сні?

— Якщо це сон, то я б хотіла прокинутися, будь ласка, — сказала Еск.

— Послухай. Ти маєш негайно тікати, розумієш чи ні? А не стояти, роззявивши рота.

— ВІДДАЙ НАМ ЦЕ, — промовив холодний голос у голові Еск.

Еск поглянула на скляну пірамідку з безтурботним світом усередині й підняла здивований погляд на Саймона.

— Але що це?

— Подивись уважніше!

Еск вдивилася крізь скло. Коли вона примружувалася, Диск видавався зернистим, ніби складався з мільйонів крихітних цяточок. А коли вона уважно придивилася до цяточок...

— Це просто цифри! — вигукнула вона. — Цілий світ... Він весь зроблений з цифр!

— Це не світ, а ідея світу, — пояснив Саймон. — Я створив це для Них. Розумієш, Вони не можуть прорватися до нас, але тут ідеї стають речами. Ідеї реальні!

— ВІДДАЙ НАМ ЦЕ.

— Але ідеї не можуть нікому зашкодити!

— Я перетворив речі на цифри, щоб зрозуміти їх, але Потвор цікавить лише влада, — гірко сказав Саймон. — Вони занурилися в мої цифри, як...

Він закричав.

— ВІДДАЙ НАМ ЦЕ, ІНАКШЕ МИ РОЗІРВЕМО ЙОГО НА ШМАТКИ.

Еск подивилася в найближчий страхітливий писок.

— Звідки я знаю, що вам можна вірити? — спитала вона.

— ТИ НЕ МОЖЕШ НАМ ВІРИТИ. АЛЕ ТИ НЕ МАЄШ ВИБОРУ.

Еск оглянула кільце морд, які не міг би полюбити й некрофіл; морд, склеєних з відходів рибного ряду; морд, складених із випадково вибраних частин істот, що мешкають в глибоких норах на океанському дні та у сповнених привидів гротах; морд, недостатньо людиноподібних, аби зловтішно чи хижо посміхатися, але сповнених тієї ж загрози, що й підозрілий трикутний плавець у воді поряд із необережним відпочивальником.

Вона не могла їм вірити. Але не мала вибору.

Тим часом у місці, віддаленому на товщину тіні, відбувалося інше.

Студенти прибігли назад до Великої зали, де Прямокут та Бабуня Дощевіск зчепилися в чародійському еквіваленті індіанського армрестлінгу. Плитка під ногами Бабуні напіврозплавилася й тріщала, а стіл за спиною Прямокута пустив корені й уже встиг рясно вродити жолудями.

Один зі студентів заслужив одразу кілька медалей за відвагу, насмілившись потягти Прямокута за мантію...

І тепер усі з’юрмилися у вузенькій кімнатці, дивлячись на два непорушні тіла.

Прямокут скликав лікарів тіла й духу, і в кімнатці загуло від чарів, коли вони взялися до роботи.

Бабуня постукала чарівника по плечу.

— На два слова, юначе, — сказала вона.

— Який там юнак, — зітхнув Прямокут. — Який там юнак.

Він почувався витиснутим досуха. Йому вже десятки років не доводилося брати участь у чародійських дуелях, хоча серед студентів це було звичною справою. І він мав вкрай неприємне відчуття, що врешті-решт Бабуня перемогла б. Боротися з нею було все одно, що намагатися вбити муху на власному носі. Він не міг второпати, що за затьмарення штовхнуло його на цю спробу.

Вони з відьмою вийшли в коридор і завернули за ріг, до вікна зі зручним підвіконням. Бабуня всілася, сперши мітлу на стіну. Назовні по дахах важко барабанив дощ, і кілька зиґзаґів блискавки засвідчили, що на місто насувається буря, не гірша за ті, що траплялися у Вівцескелях.

— Це був таки дивовижний виступ, — сказала вона. — Кілька разів ви ледве не перемогли.

— О, — сказав Прямокут і пояснішав. — Ви справді так думаєте?

Бабуня кивнула.

Прямокут поплескав себе по різних місцях мантії й видобув просмолений кисет та рулончик цигаркового паперу. Коли він витрушував крихти не найсвіжішого тютюну та скручував напівпорожню самокрутку, його руки тремтіли. Він провів по триклятій цигарці язиком і ледве зволожив її. Тут у глибинах його свідомості сплив віддалений спогад про хороші манери.

— Ем-м, — сказав він. — Не заперечуєте, якщо я закурю?

Бабуня знизала плечима. Прямокут кресонув сірником по стіні й безуспішно спробував хоч би приблизно сумістити вогник та цигарку в одній точці простору. Бабуня акуратно взяла сірника з його тремтячої руки й допомогла прикурити.

Архіректор затягнувся, ритуально прокашлявся і прихилився до стіни; в присмерках коридору тліючий кінчик його цигарки був єдиним джерелом світла.

— Вони рушили в мандри, — сказала нарешті Бабуня.

— Я знаю, — сказав Прямокут.

— Ваші чарівники не зможуть повернути їх назад.

— Це я теж знаю.

— Але вони можуть повернути щось інше.

— Краще б ви цього не казали.

Вони замовкли, міркуючи над тим, що могло б повернутися щось, здатне вселятися в живі тіла й діяти майже як їхні справжні власники.

— Можливо, це моя провина... — одночасно почали вони й вражено спинилися.

— Ви перша, пані, — запропонував Прямокут.

— Ці ваші цигарки, — поцікавилася Бабуня. — Вони заспокоюють нерви?

Прямокут розтулив рота, щоб дуже чемно вказати, що тютюн — це звичка, зарезервована за чарівниками, але передумав. Він простягнув Бабуні кисет.

Вона розповіла йому про народження Еск і прихід старого чаклуна, і костур, і Есчині прориви в чародійстві. На час завершення розповіді відьма успішно скрутила тонкого щільного циліндрика, який горів блакитним вогником і змушував її очі сльозитися.

— Не знаю, чи не краще було б і далі нервувати, — прохрипіла вона.

Та Прямокут не слухав.

— Неймовірно, — сказав він. — То, кажете, дитина ніяк не постраждала?

— Принаймні, я нічого такого не помітила, — відповіла Бабуня. — Костур був... ну, на її стороні, якщо ви мене розумієте.

— А де цей костур зараз?

— Вона сказала, що кинула його в річку...

Старий чарівник і літня відьма подивилися одне на одного, і спалах блискавки за вікном освітив їхні обличчя.

Прямокут струснув головою.

— Річка розливається, — сказав він. — Один шанс на мільйон.

Бабуня похмуро посміхнулася. Це був той тип посмішки, від якої розбігаються вовки. Відьма рішуче підхопила свою мітлу.

— Один шанс на мільйон, — сказала вона, — спрацьовує дев’ять разів з десяти.

Грози бувають відверто театральними, самі лиш спалахи в небі та металевий гуркіт грому. Бувають тропічними й задушливими, з пристрастю до гарячого вітру та кульових блискавок. Але ця гроза прийшла з рівнин навколо Округлого моря, і головна її мета полягала в тому, щоб вилити на землю якомога більше дощу. Це була гроза з таких, які змушують припустити, що небо наковталося сечогінного засобу.

Грім і блискавки лишалися тлом, забезпечуючи щось на кшталт масовки, а зіркою шоу був дощ. Він відбивав чечітку по землі.

Територія Академії спускалася до самісінької річки. Вдень вона була чітко розпланованим комплексом гравієвих доріжок та живих огорож, але посеред сирої буремної ночі здавалося, що огорожі пересунулися, а доріжки просто забралися геть, щоб не мокнути.

Слабке чаклунське світло ледь жевріло серед листя, на яке лилася вода. Втім, більша частина води успішно пробивала собі шлях на землю.

— А ви не можете засвітити одну з отих чарівничих вогняних куль?

— Пані, я вас прошу.

— Ви впевнені, що вона йшла саме тут?

— Якщо я не заблукав, тут унизу є щось на кшталт причалу.

Почувся звук масивного тіла, що втрапило в кущі, а потім — сплеск.

— Принаймні, річку я знайшов.

Бабуня Дощевіск вдивилася у вогку темряву. Вона чула ревіння і нечітко розрізняла білі баранці піни на воді, що піднімалася. Крім того, вона гостро відчувала запах Анку, який змушував припустити, що кілька армій використали річку спершу як пісуар, а потім — як цвинтар.

До неї з плюскотінням наблизився пригнічений Прямокут.

— Дурість це все, — сказав він. — Без образ, пані, але в таку повінь костур знесе в море. А я помру від холоду.

— Більше, ніж зараз, ви вже не намокнете. Просто ви не вмієте ходити під дощем.

— Перепрошую?

— Ви горбитеся, ви опираєтеся; це неправильно. Треба... ну, проходити між краплями.

І справді, Бабуня мала не такий уже й мокрий вигляд.

— Я це врахую. Ходімте, пані. Я обираю ревіння вогню в каміні та скляночку чого-небудь гарячого й шкідливого для здоров’я.

Бабуня зітхнула.

— Навіть не знаю. Я якось чекала, що костур стирчатиме з мулу чи ще щось таке. А не саму всю цю воду навколо.

Прямокут лагідно поплескав її по плечу.

— Можливо, ми можемо зробити що-небудь ін... — почав він, але його перервали черговий спалах блискавки та удар грому.

— Я кажу, можливо, ми... — почав він знову.

— Що це там таке? — урвала Бабуня.