Право на чари

Це — книга про чари, про те, куди вони зникають та (що, можливо, важливіше) звідки та як виникають. Хоча тут і нема відповідей на всі ці питання чи хоч на якесь із них.

Утім, не виключено, що ця книга могла би пояснити, чому Ґендальф ніколи не був одруженим, а Мерлін був чоловіком. Адже це також і книга про міжстатеві стосунки — хоча, мабуть, не про взаємини в акробатично-атлетичному сенсі на зразок «порахуй ноги й поділи на два» (хіба що персонажі геть вийдуть з-під контролю автора, а вони можуть).

Втім, у першу чергу це — історія про світ.

Почнімо. Дивіться уважно, бо спецефекти влетіли в копієчку.

Звучить басова нота. Глибока, вібруюча нота, яка натякає, що ось-ось вступить духова секція і всесвіт залунає фанфарами — адже сценою є темрява космосу, в якій мигтять кілька зірок, схожих на лупу на плечах Бога.

Потім над головою з’являється він — гігант із гігантів, важкоозброєний зоряний крейсер з уяви режисера космічних опер: черепаха завдовжки десять тисяч миль. Це — Великий А’Туїн, один із рідкісних космоплазунів зі всесвіту, де все не таке, як має бути, а скорше таке, яким його уявляють. На своєму пошкальованому метеоритами панцирі він несе чотирьох велетенських слонів, які тримають на титанічних спинах гігантське колесо Дискосвіту.

Віддаліться — і в полі зору з’являється весь Диск у світлі крихітного сонця, що обертається навколо нього. Тут є континенти, архіпелаги, моря, пустелі, гірські хребти й навіть маленька льодовикова шапка на Осерді світу. Цілком очевидно, що тутешнім мешканцям не знайомі наші теорії світобудови. Їхній світ, оточений океаном, що вічно ллється в космос нескінченним водоспадом — круглий і плаский, наче геологічна піца, тільки без анчоусів.

У подібному світі, створеному тільки тому, що боги полюбляють жартувати, не може не існувати чарів. І, звичайно, статевих відмінностей[1].

Він ішов крізь грозу, і в ньому одразу можна було впізнати чарівника — почасти через довгу мантію та різьблений костур, але головно тому, що дощові краплі спинялися і випаровувалися за кілька футів над його головою.

Це був грозовий край Вівцескельних гір[2], край зазубрених вершин, густих лісів та маленьких річкових долин, таких глибоких, що не встигало світло дістатися дна, як йому наставав час повертатися. Розтріпане клоччя туману липло до нижчих стрімчаків попід гірською стежкою, якою, послизаючись, пробирався чарівник. Кілька кіз спостерігали за ним із певним зацікавленням у щілястих зіницях. Кіз зацікавити нескладно.

Часом чарівник спинявся і підкидав у повітря свого важкого костура. Той завжди падав, вказуючи один і той же напрямок, а власник зітхав, підбирав його і продовжував свій вкритий грязюкою шлях.

Гроза крокувала пагорбами на ногах із блискавок, гуркоту й грому. Чарівник зник за поворотом, і кози повернулися до своєї мокрої трапези. Аж раптом щось змусило їх знову підвести морди. Вони напружились, їхні очі розширились, ніздрі роздулись. Це було дивно, бо на стежці не було нікого й нічого. Але кози все одно проводжали це «ніщо» поглядами, доки воно не зникло з поля зору.

У вузькій долині між крутими схилами ховалося село. Воно не було великим, і його важко було б знайти на мапі гір. Його було ледве помітно навіть на мапі самого села.

Власне, це було одне з тих місць, які існують лише для того, щоб звідти могли походити люди. У всесвіті їх повно: потаємних сіл, пронизаних вітром містечок під безкраїм небом, самотніх хиж у холодних горах. І вони залишаються в історії лише як неймовірно звичайні місця, де почалося щось незвичайне. Часто лише маленька табличка на стіні засвідчує, що ось тут, всупереч будь-якій гінекологічній імовірності, народився хтось дуже знаменитий.

Коли чарівник перетнув вузьким містком розбурханий струмок і рушив до сільської кузні, поміж будинками клубочився туман. Утім, ці два факти не мають між собою нічого спільного: туман клубочився б у будь-якому разі. Це був досвідчений туман, і клубочіння він звів у ранг високого мистецтва.

В кузні, звісно ж, яблуку було ніде впасти. Кузня — це таке місце, де точно можна добре погрітися й перекинутися з ким-небудь слівцем. Кілька поселян вільготно прилаштувалися в теплому напівмороці, але коли чарівник увійшов, очікувально випростались і без особливого успіху спробували набрати інтелігентного вигляду.

Коваль явно не відчував потреби в підлабузництві. Він кивнув чарівникові, але це було вітання рівного з рівним — принаймні, наскільки це можна було сказати про коваля. Кожен хоч трохи вартісний коваль більш-менш знайомий з чарами, або принаймні так думає.

Чарівник вклонився. Біла кішка, що спала біля горнила, прокинулась і стала пильно на нього дивитися.

— Як зветься це місце, добродію? — спитав чарівник.

Коваль знизав плечима.

— Міцні Горішки.

— Міцні...

— Горішки, — повторив коваль тоном, здатним змусити будь-кого відмовитися від будь-яких можливих жартів.

Чарівник поміркував над цим.

— Гадаю, за цією назвою приховується ціла історія[3], — нарешті сказав він. — І за інших обставин я б залюбки її вислухав. Але я хотів би поговорити з вами, ковалю, про вашого сина.

— Про котрого? — спитав коваль, і навколишні улесливо захихотіли. Чарівник усміхнувся.

— У вас же семеро синів, чи не так? А самі ви були восьмим сином?

Обличчя коваля застигло. Він обернувся до решти присутніх.

— Так, дощ майже скінчився. Вимітайтеся звідси, ви всі. Нам із паном... — він поглянув на чарівника, запитально звівши брови.

— Стукк Біллет, — сказав той.

— Нам з паном Біллетом треба дещо обговорити.

Він гойднув молотом, і присутні один по одному вийшли, озираючись на випадок, якщо чарівник утне щось цікаве.

Коваль витягнув з-під лави пару табуреток. З буфета біля металевої діжки з водою він дістав пляшку й наповнив дві малесенькі скляночки прозорою рідиною.

Обоє сиділи й споглядали дощ та туман, що стелився над мостом. Раптом коваль сказав:

— Я знаю, про котрого ви сина. Бабуня Дощевіск зараз нагорі, біля моєї дружини. Восьмий син восьмого сина, авжеж. Мені це спадало на думку, але, щиро кажучи, я не дуже над цим замислювався. Гм, гм. Чаклун у Міцних Горішках, га?

— Можливо, можливо, — сказав Біллет. — Звичайно, спершу йому доведеться вступити до Академії. Не маю сумніву, що його справи можуть піти дуже добре.

Коваль всебічно обдумав цю ідею і вирішив, що вона йому дуже до смаку. Раптом йому сяйнуло.

— Чекайте, — мовив він. — Пригадую, батько мені щось розповідав. Якщо чаклун знає, що скоро помре, він може, типу, передати своє чаклунство певному, типу, спадкоємцю?

— Так, хоча ніколи не чув цього в такій стислій формі, — сказав чарівник.

— То ви, типу, вмираєте?

— Саме так.

Чарівник почухав кішку за вухом, і та замуркотіла. На обличчі коваля відбилося збентеження.

— Коли?

Чарівник на мить замислився.

— Десь за шість хвилин.

— Ох.

— Не хвилюйтеся, — сказав чарівник. — Правду кажучи, я дуже цього чекаю. Я чув, це практично не боляче.

Коваль подумав.

— А хто вам сказав? — нарешті поцікавився він.

Чарівник удав, що не розчув. Він спостерігав за мостом, намагаючись роздивитися промовисте завихрення в тумані.

— Послухайте, — сказав коваль. — Ви б краще розповіли мені, як нам виховати чаклуна, бо, розумієте, в наших краях немає чаклунів, і...

— Все налагодиться саме собою, — люб’язно запевнив Біллет. — Чари привели мене сюди, чари подбають і про все інше. Як воно зазвичай і буває. Мені здається, чи я чув крик?

Коваль підняв погляд до стелі. Крізь плюскіт дощу він розрізнив звук пари новеньких легень, що працювали на повну потужність. Чарівник усміхнувся.

— Скажіть, нехай його принесуть сюди, — мовив він.

Кішка всілася і дуже зацікавлено подивилася на широкі двері кузні. Коли коваль підійшов до сходів і радісно гукнув нагору, вона зістрибнула на підлогу й неквапом пройшлася до протилежної стіни, муркочучи, як пилка в роботі.

На сходах з’явилася висока сива жінка, несучи в руках загорнутий у ковдру оберемок. Коваль поспіхом підвів її до чарівника.

— Але... — почала вона.

— Це дуже важливо, — з апломбом урвав коваль. — Що тепер, вельмишановний?

Чарівник підняв костур. Той був висотою в людський зріст, з чарівникове зап’ястя завтовшки, й укритий різьбленими візерунками, які, здавалося, змінювались, якщо на них поглянути — достоту ніби не хотіли, щоб їх можна було роздивитись.

— Дитина має взятися за нього, — сказав Стукк Біллет. Коваль кивнув, і, понишпоривши в згортку, віднайшов крихітне рожеве рученя. Він обережно скерував його до костура. Рука міцно схопилася за дерево.

— Але... — почала повитуха.

— Бабуню, все в порядку. Я знаю, що роблю. Вельмишановний, не звертайте уваги, просто вона відьма. Гаразд, — продовжив коваль. — Що тепер?

Чарівник мовчав.

— Що нам робити теп... — знову почав коваль і затнувся. Він нахилився і поглянув у обличчя старого. Біллет усміхався, але ніхто вже не зміг би сказати, чому.

Коваль сунув дитину назад до рук стурбованої повитухи. Потому, настільки обережно, наскільки міг, розігнув тонкі бліді пальчики. Костур на дотик виявився маслянистим, ніби зарядженим статичною електрикою. Саме дерево було майже чорним, але різьблення було дещо світлішим і різало око при спробі уважно його роздивитися.

— Задоволений? — спитала повитуха.

— Що? А. Так. По правді кажучи, так. Чому ж ні?

Вона відкинула ковдру. Коваль поглянув і сковтнув.

— О ні, — прошепотів він. — Він же сказав...

— А він що міг про це знати? — глузливо спитала Бабуня.

— Але він сказав, що це буде син!

— Хлопче, як на мене, це не схоже на сина.

Коваль гепнувся на табурет і обхопив голову руками.

— Що ж я накоїв? — простогнав він.

— Подарував світові першу жінку-чаклуна, — відповіла повитуха. — А хто се в нас такий холосий?

— Га?

— Я до дитини говорю.

Біла кішка замуркотіла й вигнула спину, ніби тручись об ноги давнього друга. Це було дивно, бо поряд нікого не було.

— Дурень я, дурень, — промовив голос, якого не міг почути жоден смертний. — Я ж гадав, чари самі знають, що робити.

— МОЖЛИВО, ТАК І Є.

— Якби я міг щось виправити...

— ШЛЯХУ НАЗАД НЕМАЄ. ШЛЯХУ НАЗАД НЕМАЄ, — сказав важкий, глибокий голос так, ніби зачинилися двері склепу.

Згусток порожнечі, що був раніше Стукком Біллетом, на мить замислився.

— Але в неї буде море проблем.

— ТАКЕ ЖИТТЯ. ПРИНАЙМНІ, НАСКІЛЬКИ Я ЧУВ — САМ БО, ЗВИЧАЙНО, НЕ ЗНАЮ.

— Як щодо реінкарнації?

Смерть завагався[4].

— ТОБІ ЦЕ НЕ СПОДОБАЄТЬСЯ, ЗАПЕВНЯЮ.

— Я чув, дехто це робить постійно.

— ПОТРІБНА ПРАКТИКА. МУСИШ ПОЧАТИ З МАЛОГО І РУХАТИСЯ ВГОРУ. ТИ Й УЯВЛЕННЯ НЕ МАЄШ, ЯК ЖАХЛИВО БУТИ МУРАХОЮ.

— Невже так погано?

— НЕ ПОВІРИШ. А З ТВОЄЮ КАРМОЮ Й НА МУРАХУ СПОДІВАТИСЯ НЕ ВАРТО.

Дитину віднесли назад до матері, а коваль лишився сидіти, невтішно спостерігаючи за дощем.

Стукк Біллет чухав кішку за вухом і думав про своє життя. Воно було довгим (одна з переваг чарівницького фаху), і він зробив чимало такого, про що йому неприємно було згадувати. Саме час...

— Я НЕ МОЖУ СТОВБИЧИТИ ТУТ ЦІЛИЙ ДЕНЬ, — із докором сказав Смерть.

Чарівник поглянув на кішку і вперше зауважив, який дивний вона тепер мала вигляд.

Живі часто нездатні оцінити, який складний на вигляд світ для небіжчиків. Адже коли смерть вивільняє ваш розум від гамівної сорочки трьох вимірів, вона відсікає його і від Часу, який є просто ще одним виміром. Тож хоча кішка, яка терлась об його невидимі ноги, поза всяким сумнівом була тією ж кішкою, яку він бачив кілька хвилин тому, вона також явно була крихітним кошеням і товстою напівсліпою старою кицькою, а ще — всіма проміжними стадіями.

І все це одночасно. Оскільки перша стадія була маленьких розмірів, тварина нагадувала білу котоподібну морквину — опис, яким доведеться задовольнитися, доки люди не винайдуть годящих чотиривимірних прикметників.

Кістлява рука Смерті м’яко торкнулася Біллетового плеча.

— ХОДІМО, СИНУ МІЙ.

— Я зовсім нічого не можу зробити?

— ЖИТТЯ — ДЛЯ ЖИВИХ. ДО ТОГО Ж ТИ ВІДДАВ ЇЙ СВІЙ КОСТУР.

— Це так. Що є, то є.

Повитуху звали Бабуня Дощевіск. Вона була відьмою. У Вівцескельних горах це було цілком прийнятним, і ніхто не говорив про відьом поганого слова. Принаймні, якщо хотів прокинутися вранці в тому ж тілі, в якому лягав спати.

Коваль продовжував похмуро вдивлятися в дощ, коли вона знову спустилася сходами й поплескала його по плечу рукою в бородавках. Він підняв погляд.

— Що ж мені робити, Бабуню? — спитав він, не в змозі приховати благання в голосі.

— Що ти зробив із тілом чаклуна?

— Поклав у повітці для дров. Це було правильно?

— Поки зійде, — жваво сказала вона. — А тепер ти повинен спалити костур.

Обоє обернулися й поглянули на важкий костур, що його коваль поставив у найтемнішому закутку кузні. Здавалося, він ось-ось погляне на них у відповідь.

— Але ж він чаклунський, — прошепотів коваль.

— І що?

— Він горітиме?

— Ніколи не бачила деревини, яка б не горіла.

— Мені здається, це неправильно!

Бабуня Дощевіск ляснула великими дверима кузні й сердито обернулася до нього.

— Послухай-но, Ґордо Ковалю! — сказала вона. — Жінки-чаклуни — це теж неправильно! Цей тип чарів не для жінок, це — чаклунські чари, книги, зірки й гемеметрія. Вона ніколи це не опанує. Хто чув про жінку-чаклуна?

— Ну, є ж відьми, — невпевнено сказав він. — І, я чув, заклинательки.

— Відьми — то геть інша справа, — відрубала Бабуня. — Це — чари від землі, а не від неба, і чоловік нізащо ними не оволодіє. А заклинательки взагалі не варті згадки. Послухай моєї поради: спали костур, поховай тіло й нікому не зізнавайся, що щось подібне взагалі відбулось.

Коваль неохоче кивнув, підійшов до горнила і качав міхи, доки не посипалися іскри. Потому він повернувся до костура. Той не вдалося навіть поворухнути.

— Я не можу його зрушити!

Він смикав дрючка, аж доки на лобі не виступив піт. Дрючок уперто відмовлявся ворушитись.

— Дай-но я спробую, — запропонувала Бабуня, сягаючи повз нього до костура.

Щось затріщало і в повітрі війнуло розпеченою жерстю. Коваль із тихим скавулінням кинувся через усю кузню до протилежної стіни, під якою раптом опинилася догори дриґом Бабуня Дощевіск.

— З тобою все гаразд?

Вона розплющила очі, схожі на два розлючені діаманти, й промовила:

— Ах, так? То он воно як?

— Що воно «як»? — перепитав геть збитий з пантелику Коваль.

— Допоможи мені, телепню. І принеси колун.

Її тон ясно давав зрозуміти, що краще послухатися. Коваль відчайдушно розкидав купу старого мотлоху в глибині кузні й видобув стару двогостру сокиру.

— Чудово. Тепер знімай фартуха.

— Навіщо? Що ти збираєшся робити? — здивувався коваль, явно перестаючи розуміти, що відбувається.

Бабуня роздратовано зітхнула.

— Бо це шкіра, бовдуре. Я обгорну її навколо руків’я. Вдруге на той самий трюк я не попадуся!

Коваль вибрався з важкого шкіряного фартуха і боязко передав його старій.

Вона обгорнула ним сокиру і на пробу помахала нею в повітрі. Потому Дощевіск, схожа у світлі розпеченого ковадла на павука, перетнула приміщення і, тріумфально хекнувши, із силою опустила лезо точно на центр костура.

Щось луснуло. Щось закричало, як куріпка. Щось гримнуло. Запала тиша.

Коваль, не ворухнувши головою, повільно простягнув руку й торкнувся леза. На руків’ї його вже не було. Воно увіп’ялося в двері, прихопивши шматочок ковалевого вуха.

Бабуня, з дещо невпевненим виглядом після такого удару по цілком нерухомій цілі, втупилася в уламок дерева в своїх руках.

— Н-н-ну, — затинаючись, промовила вона. — В т-т-таком-му р-разі...

— Ну ні, — твердо сказав Коваль, потираючи вухо. — Що б ти не запропонувала — ні. Забудь. Я сховаю його серед мотлоху. Ніхто й не помітить. Кинь це. Це ж просто дрючок.

— Просто дрючок?

— Маєш кращі ідеї? Такі, щоб я не залишився без голови?

Вона пильно подивилася на костур, який, схоже, не звернув на це ані найменшої уваги.

— Поки що ні, — зізналася вона. — Але дай мені трохи часу...

— Гаразд, гаразд. Але зараз маю купу справ — непоховані чаклуни, знаєш, усяке таке...

Коваль витягнув з-за задніх дверей лопату й завагався.

— Бабуню...

— Що?

— Ти не знаєш, як саме слід ховати чаклунів, щоб їм це подобалось?

— Знаю!

— І як же?

Бабуня Дощевіск на мить затрималася біля початку сходів.

— Неохоче.

Пізніше, коли останній промінь повільного світла полишив долину, на землю м’яко опустилася ніч, а у всіяному зірками небі засяяв блідий, умитий дощами місяць, у темному садку за кузнею можна було почути то брязкіт лопати об випадковий камінь, то приглушену лайку.

Перша у цьому світі жінка-чарівник спала в колисці на другому поверсі, і їй не снилося нічого особливого.

Біла кішка куняла на персональному лежаку поблизу горнила. Єдиним звуком у кузні було потріскування жарин, що хололи під шаром попелу.

Костур, як і хотів, лишався в кутку, огорнутий темрявою, яка видавалася дещо темнішою, ніж звичайна темрява.

Час минав — у чому, загалом, і полягає його робота.

Щось тихо задзвеніло, кузнею пролетів вітерець. Незабаром кішка сіла і почала з цікавістю спостерігати.

Настав світанок. Тут, у Вівцескельних горах, світанки завжди вражали, особливо після того, як буря прочистить повітря. З долини, де розташувалися Міцні Горішки, можна було бачити нижчі гори та передгір’я, забарвлені в пурпурове й оранжеве ранковим світлом, що повільно стікало по них (адже у надпотужному чародійському полі Дискосвіту світло рухається саме повільно), а над безкраїми рівнинами вдалині все ще каламутилася тінь. Ще далі вряди-годи поблискувало море. Власне кажучи, звідси можна було бачити аж до краю світу. Це не поетичне перебільшення, а залізобетонний факт: адже цей світ однозначно плаский, і, як відомо, його несуть через космос чотири слони, які й самі стоять на панцирі Великого А’Туїна, гігантської Небесної Черепахи.

Мешканці Міцних Горішків прокидаються. Коваль щойно прийшов до кузні і виявив, що вона така охайна, якою не була вже років сто: всі інструменти на своїх місцях, підлогу заметено, а горнило готове до роботи, як новеньке. Ось він сидить на ковадлі, яке чомусь опинилося під стіною навпроти, дивиться на костур і щосили намагається думати.

Протягом подальших семи років не відбувалося нічого цікавого, коли не рахувати того, що в садку біля кузні одна яблуня виросла значно вищою за решту, й саме на цю яблуню постійно видиралася дівчинка — шатенка з діркою між передніми зубами та з рисами обличчя, які обіцяли стати в майбутньому якщо не красивими, то, щонайменше, привабливими.

Ім’я їй було Ескарина, для чого не було особливих підстав, хіба що крім того, що її матері подобалося звучання цього слова. І хоча Бабуня Дощевіск уважно стежила за нею, вона так і не помітила аніякісінького сліду чародійства. Авжеж, дівчинка значно більше, ніж інші дівчатка, лазила по деревах та з галасом гасала двором — але дівчинці, яка живе поруч із чотирма старшими братами, багато чого можна пробачити. Врешті-решт відьма почала заспокоюватися, дедалі більше запевняючи себе, що чародійство до малої не приклеїлося.

От тільки чародійство — воно як граблі, що лежать у високій траві.

Настала чергова зима, й вона була суворою. Хмари купчилися довкола Вівцескель, як величезні вгодовані вівці, наповнюючи ущелини снігом і перетворюючи діброви на безмовні та темні печери. Перевали завалило, і нові каравани могли прийти лише навесні. Міцні Горішки перетворилися на острівець тепла та світла.

Якось за сніданком мама Еск сказала:

— Я непокоюся через Бабуню Дощевіск. Щось давно її не видно...

Коваль зиркнув на неї поверх ложки з вівсянкою.

— А я ні, — сказав він. — Вона...

— Вона носата! — втрутилася Еск.

Обоє батьків втупились у неї.

— Немає жодних підстав так висловлюватися! — строго заявила матір.

— Але тато каже, що вона вічно пхає свого...

— Ескарино!

— Але він...

— Тобі що сказано?

— Але ж він справді казав, що вона...

Коваль нахилився і ляснув її по сідниці. Не дуже сильно — але негайно про це пошкодував. Авжеж, сини отримували від нього й ляща, і навіть ременя (коли на нього заслуговували).

Проблема з донькою полягала в тому, що вона мала дратівливу звичку сперечатися навіть тоді, коли суперечку слід було давно завершити. Це завжди збивало його з пантелику.

Мала розревілася. Коваль, сердитий сам на себе, встав і, важко ступаючи, рушив до кузні. Раптом звідти почувся гучний тріск, а потім — глухий удар.

Його знайшли непритомним на підлозі. Потім він завжди стверджував, що вдарився головою об одвірок — але це було б досить дивно, враховуючи те, що на зріст коваль був невисокий, і раніше завжди проходив до кузні без перешкод. Хай там як, він був упевнений, що ця прикрість не мала жодного зв’язку з майже непомітним порухом у найтемнішому закутку кузні.

Невідь-чому ці події визначили весь той день. Того дня скрізь бився посуд, усі плутались одне в одного під ногами і безпричинно дратувалися. Есчина мама розбила кухля, що належав ще її бабусі, а на горищі попрів цілий ящик яблук.

Горнило в кузні згасло, і його ніяк не вдавалося роздмухати. Старший син Джаймс Ковальчук послизнувся на втоптаному снігу й сильно забив собі руку. Біла кішка — чи хтось із її нащадків, адже кішки вели власне, окреме та багатогранне життя на сіннику поряд із кузнею — видряпалася на буфет і нізащо не хотіла спускатися. Навіть небо тиснуло, наче старезний матрац, а повітря, попри снігопад, видавалося задушливим.

Через перенапружені нерви, нудьгу та кепський настрій сама атмосфера, здавалося, гула, ніби перед грозою.

— Так! З мене годі! — вигукнула мама Еск. — Церне, підіть-но з Ґальтою й Еск до Бабуні, та... А де Еск?!

Двоє молодших синів, що без особливого захвату борюкалися під столом, підняли голови.

— Пішла в садок, — сказав Ґальта. — Знову.

— То заберіть її та йдіть уже!

— Але ж мороз!

— І знову сніг починається!

— Вам іти тільки милю, дорога чиста, і взагалі, хто це в нас одразу помчав надвір, щойно випав перший сніг? Забирайтесь і не повертайтеся, доки у вас не покращає настрій.

Еск, як виявилося, сиділа на розвилці великої яблуні. Хлопці не дуже любили це дерево. По-перше, воно так обросло омелою, що здавалося вкритим листям навіть серед зими. По-друге, його плоди були дрібними, кислючими й за одну ніч перетворювалися на гниляки, в яких роїлися оси. Нарешті, хоча видряпатися на нього було наче й неважко, у найнесподіваніший момент на ньому ламалися гілки чи воно просто вислизало з-під ніг. Церн запевняв, що якось одна гілка зламалася саме для того, щоб його скинути. Але дерево цілком толерувало Еск, і та мала звичку сидіти на ньому, коли її що-небудь стомлювало, або діставало, або їй просто хотілося побути на самоті. Хлопці відчували, що природне право кожного старшого брата трохи помордувати сестричку закінчувалося біля коренів цієї яблуні. Тому вони кинули в Еск сніжкою. Сніжка не влучила.

— Ми тут йдемо до бабці Дощевіск...

— Але тобі не обов’язково з нами...

— Бо через тебе ми йтимемо довше, і, швидше за все, ти будеш нюняти дорогою.

Еск пильно подивилася на братів. Насправді вона плакала дуже нечасто, бо цим нічого не добитися.

— Коли не хочете, аби я йшла — то я піду, — сказала вона. (Між близькими родичами такі речі правлять за логіку).

— Та ні, ми дуже хочемо! — негайно мовив Ґальта.

— Страшенно рада це чути, — відповіла Еск, зістрибуючи на втоптаний сніг.

Вони взяли з собою кошика, в якому лежали копчені сосиски, варені яйця та — оскільки їхня матір була завбачливою не менш, аніж щедрою — велика банка персикового варення. Його ніхто в родині не любив, але матір уперто робила його кожного року, коли достигали крихітні дикі персики.

Мешканці Міцних Горішків навчилися співіснувати з тривалими зимовими снігами, тож дороги за межами села були огороджені дошками — по-перше, щоб їх поменше заносило снігом, а головно — щоб перехожі не губилися. Утім, останнє для місцевих не було великою проблемою, бо якийсь неоспіваний геній із сільради ще кілька поколінь тому подав ідею зробити зарубки на кожному десятому дереві в лісах навколо села в радіусі двох миль. Це забрало силу-силенну часу, а оновлення зарубок відтоді було обов’язком кожного селянина, який мав вільний час — але взимку, коли людина могла загубитися в заметілі за кілька кроків від власної хати, не одне життя було врятоване візерунком із зарубок, намацаним через налиплий сніг допитливими пальцями.

Коли знову засніжило, вони саме звернули зі шляху й рушили стежкою вгору, туди, де влітку будиночок відьми потопав у буянні малини та загадкових відьомських трав.

— Жодних слідів навколо, — сказав Церн.

— Крім лисячих, — уточнив Ґальта. — Кажуть, вона вміє ставати лисицею. Або ким хочеш. Навіть птахом. Ось чому вона завжди все про всіх знає.

Вони обережно роззирнулися. Дійсно, з далекого пенька за ними спостерігала якась неохайна ворона.

— Кажуть, за шляхом на Тріснуту Вершину є ціла сім’я, що вміє перетворюватися на вовків, — продовжив Ґальта, який був не тим хлопцем, що легко полишає таку цікаву тему для розмови. — Бо якось уночі хтось підстрелив вовчицю, а наступного ранку їхня тітка кульгала, і на нозі в неї була рана від стріли, і...

— Не думаю, що люди можуть перетворюватися на звірів, — повільно сказала Еск.

— Та що ви, пані Всезнайко?

— Бабуня досить велика. Якби вона перетворилася на лисицю, що стало б із тими її частинами, які не помістилися б?

— Вона вчаклувала б їх усередину, — сказав Церн.

— Не думаю, — сказала Еск, — що чаклунство працює саме так. Не можна просто взяти і змусити щось трапитись. Тут, як би його сказати... Ну, це як дошка-гойданка: якщо опустити один кінець, протилежний піднімається...

Її голос затих. Брати зміряли її поглядами.

— Уявляю собі Бабуню на гойданці, — сказав Ґальта. Церн хихикнув.

— Та ні, я просто хотіла сказати, що кожного разу, коли щось трапляється, неодмінно трапляється і щось інше, — невпевнено мовила Еск, огинаючи особливо великий замет. — Тільки... в протилежному напрямку.

— Дурниці, — заперечив Ґальта. — Пам’ятаєш, влітку був ярмарок, і там був справжній чаклун, то він робив так, що всякі птахи та інші штуки з’являлися зовсім з нічого. Тобто це просто ставалося: він говорив оті слова, змахував руками, і це ставалося. Без жодних дошок.

— Зате була справжня гойданка, — сказав Церн. — І така штука, де треба було поцілити одними штуками в інші штуки, щоб виграти якісь штуки.

— І ти, Церне, ні разу не влучив.

— Ти теж ні разу не влучив, і сказав, що ті штуки приклеєні, щоб їх не можна було збити, а ще сказав...

Розмова побігла в інший бік, ніби пара цуценят. Еск слухала упіввуха. «Я знаю, що я мала на увазі, — сказала вона собі. — Чаклувати неважко, треба тільки знайти місце, де все в рівновазі, й зробити поштовх. Будь-хто так може, і немає тут ніякого чаклунства. А різні чудернацькі слова й розмахування руками — це... це просто для...»

Вона раптом спинилася, здивувавшись із самої себе. Вона таки знала, що мала на увазі! В голові вона прекрасно все розуміла. От тільки не знала, як це пояснити на словах — навіть самій собі. Як же це жахливо — знайти у власній голові якісь речі й не знати, як скласти їх докупи. Це...

— Ворушися, бо весь день ходитимемо.

Вона струсонула головою й поквапилася за братами.

Будиночок відьми мав стільки добудов та прибудов, що годі було зрозуміти, який вигляд мала найперша будівля, і чи вона взагалі коли-небудь існувала. Влітку його оточували грядки, густо порослі тим, що Бабуня, без уточнень, називала «зіллям». Дивні то були рослини: одні були волохаті, другі притискалися до землі, треті перепліталися між собою; з чудернацькими квітами, яскравими плодами та неприємно випнутими стручками. Для чого вони, знала тільки Бабуня, і будь-який лісовий птах, що з голоду наважувався вчинити на них замах, повертався із заростей з дурнуватим смішком, натикаючись на все підряд (а часом не повертався зовсім).

Зараз город лежав під глибоким снігом. На жердині самотньо тріпотів ганчір’яний флюгер: сама Бабуня не була прихильницею польотів, але декотрі її приятельки досі користувалися мітлами.

— Дім на вигляд порожній, — сказав Церн.

— Диму немає, — погодився Ґальта.

«Ці вікна — як очі, що дивляться на нас», — подумала Еск, але лишила цю думку при собі.

— Це ж усього лише хата Бабуні, — промовила вона натомість. — Усе гаразд.

Дім просто-таки випромінював порожнечу. Вони це відчували. Вікна й справді скидалися на очі, чорні й зловісні на сніговому тлі. До того ж узимку у Вівцескельних горах ніхто ніколи не дозволяв печі згаснути — це було питання престижу.

Еск хотіла сказати: «Ходімо додому», але зрозуміла: як тільки вона це зробить, хлопці не те що підуть, а чкурнуть щодуху. Тож натомість вона мовила:

— Мама казала, що в туалеті на гвіздку завжди висить ключ.

Це було не набагато краще. Навіть у звичайному чужому туалеті можна натрапити на халепу у вигляді осиного гнізда, гігантських павуків чи загадкових істот, що шарудять на даху. А однієї особливо суворої зими такий туалет обрав за місце сплячки невеликий ведмідь, і вся родина потерпала на гострий закреп, доки тваринку не переконали перебратися на сінник. В туалеті ж відьми могло бути що завгодно.

— Я піду погляну? — додала вона.

— Іди, коли хочеш, — швидко відгукнувся Ґальта, майже вдало приховавши полегшення.

Насправді, коли Еск нарешті відчинила привалені снігом двері, за ними все було чистенько й охайно, і не містилося нічого, зловіснішого за старий журнал під назвою «Альманак» — чи то пак, десь половини старого журналу, дбайливо причепленої на цвях. Бабуня Дощевіск мала певні філософські заперечення проти читва, але в жодному разі не стверджувала, що преса не приносить користі — особливо преса з такими чудовими тонкими сторінками.

Ключ лежав на поличці одразу за дверима, ділячи її з лялечкою якогось метелика та недопалком свічки. Намагаючись не потривожити лялечку, Еск обережно взяла ключ і поквапилася назад до хлопців.

Іти до передніх дверей не мало сенсу. Передні двері в Міцних Горішках використовували лише для введення молодят та виносу небіжчиків, а Бабуня завжди намагалася не опинитися ні серед перших, ні серед других.

Перед дверима чорного ходу лежали кучугури снігу, а в діжці з водою, що стояла поруч, давно не розбивали лід.

Доки вони прокопалися до дверей та умовили ключ повернутися в замку, небо вже починало світлішати.

У просторій кухні було темно і холодно, і пахнуло тільки снігом. Власне, темно там було завжди, але вони звикли бачити яскраве полум’я у великому каміні та вдихати густі випари чогось, що Бабуня там варила, й від чого іноді боліла голова чи починалися видіння.

Вони невпевнено обходили перший поверх, гукаючи Бабуню, доки Еск не вирішила, що відтягувати мандрівку нагору більше не можна. Клямка на дверях до вузеньких сходів клацнула значно гучніше, ніж слід би.

Бабуня лежала на ліжку з руками хрест-навхрест на грудях. Вітер розчахнув невеличке віконце, і підлогу та ліжко засіяв занесений ним сніжний пил.

Еск дивилася на клаптикову ковдру, на якій лежала старенька: часом незначна деталь розростається й заповнює цілий світ. Вона ледь чула, як заплакав Церн: їй пригадалося, як її батько зшив цю ковдру дві зими тому, коли снігу було майже стільки, як зараз, і в кузні було мало справ. І як він використав неймовірну кількість найрізноманітніших тканин, що потрапляли до Міцних Горішків з усіх кінців світу — шовк, шкіру перевертня, бавовну, шерсть тарґи[5]... І, звісно, позаяк він не був вправним кравцем, результатом стала дивна грудкувата штукенція, більше схожа на пласку черепаху, ніж на ковдру — тож мама Еск щедро вирішила подарувати штукенцію Бабуні на минулу Ніч Гуляння Кабанів, і...

— Вона померла? — спитав Ґальта, ніби Еск була експертом у таких речах.

Еск втупилася у Бабуню Дощевіск. Обличчя старенької було схудлим і посірілим. Чи саме такі на вигляд померлі? Чи мають підніматися й опускатися її груди?

Ґальта опанував себе.

— Треба піти когось покликати. І йти треба зараз, бо ось-ось споночіє, — рішуче сказав він. — Але Церн лишиться тут.

Брат нажахано подивився на нього.

— Навіщо? — спитав він.

— При мертвих має хтось лишатися, — пояснив Ґальта. — Пам’ятаєш, коли помер старий Дергарт, то батькові довелося йти й сидіти над ним цілу ніч, зі свічками й усім таким? Інакше прийде яка-небудь гидота і забере твою душу... куди-небудь, — незграбно завершив він. — І тоді ці померлі повертаються і починають повсюди тебе переслідувати.

Церн приготувався заплакати знову. Еск швидко сказала:

— Я лишуся. Я не проти. Це ж усього лише Бабуня.

Ґальта з відвертим полегшенням перевів подих.

— Запали свічки чи щось таке, — сказав він. — Гадаю, все робиться саме так. І ще...

Щось зашкреблось об підвіконня. На ньому сиділа ворона і з підозрою кліпала на дітей. Ґальта зарепетував і кинув у неї шапкою. Ворона злетіла з докірливим «кар», і він зачинив вікно.

— Я її вже бачив у цих місцях, — сказав хлопець. — Мабуть, Бабуня її підгодовує... Підгодовувала, — виправився він. — Хай там як, ми швидко повернемося з ким-небудь. Ходім, Церне.

Вони з тупотом скотилися по сходах. Еск провела їх і зачинила двері на засув.

Сонце над горами перетворилося на червонясту кулю, і вже з’явилися перші зірки.

Еск понишпорила по кухні й нарешті знайшла огризка сальної свічки та кресало. Вона добряче поморочилася, перш ніж таки запалила свічку й поставила її на стіл — хоча насправді свічка аж ніяк не освітлювала кімнату, а лише населяла напівморок тінями. Потім дівчинка знайшла біля схололого каміна крісло-гойданку Бабуні й усілася в нього чекати.

Ішов час. Нічого не траплялося.

Раптом пролунав стукіт у вікно. Еск підняла майже догорілу свічку і поглянула крізь товсте кругле скло. На неї вирячилося кулясте жовте око.

Гніт догорів, і свічка згасла.

Еск завмерла, майже не дихаючи. Стукіт повторився. На кілька митей запала тиша, а тоді забрязкотів засув на дверях. Хлопці сказали: прийде яка-небудь гидота...

Дівчинка навпомацки повернулася до крісла, ледь не спіткнувшись об нього, підтягла його до дверей і, як могла, підперла ним двері. Засув брязнув іще раз, і запала тиша.

Еск вичікувала аж до дзвону у вухах. Раптом хтось тихо, але наполегливо забарабанив у віконце літньої кухні. По хвилі це припинилося — а за мить почалося в спальні в неї над головою: тихе шкрябання, таке, що буває від кігтів.

Еск відчувала, що має бути відважною, але подібної ночі відвага тримається лише доки не згасне свічка. Вона зрозуміла, що йде назад, через темну кухню, щосили замруживши очі.

В камін з глухим ударом звалився великий шматок сажі, й Еск почула з димоходу відчайдушне дряпання. Вона відкинула засув, розчахнула двері й стрімголов вилетіла в ніч. Холод ударив її, як ножем. Мороз укрив сніг корою насту. Вона не знала, куди біжить, але мовчазний жах вселив у неї палку рішучість дістатись туди якомога скоріше.

В будинку з роздратованим бурмотінням гепнулася в камін вимазана сажею ворона. Вона важко застрибала в темряву, а за мить ляснула клямка дверей нагору, й на східцях почулося тріпотіння крил.

Еск потяглася, наскільки діставала, вгору і стала обмацувати дерево в пошуках зарубки-дороговказу. Цього разу їй пощастило, але візерунок ямочок та канавок вказував, що вона — десь за милю від села і бігла геть не в той бік.

На небі висів місяць, схожий на круглий сир, і розсипалися зірки — маленькі, яскраві й безжальні. Навколишній ліс був мішаниною тіней на блідому снігу, і, як помітила Еск, не всі з цих тіней були нерухомими.

Усі знали, що в горах є вовки, бо іноді ночами їхнє виття долинало з верховіть. Але вони нечасто наближалися до села: ці вовки походили від тих предків, які вижили, бо зрозуміли, що людська плоть проти гострих зубів має гостре залізо. Проте погода стояла сувора, і ця зграя зголодніла достатньо, щоб забути про природний добір.

Еск пригадала те, чого навчали всіх дітей. Залізь на дерево. Розпали багаття. Якщо вже нічого не вийшло, схопи дрючка і спробуй хоч би поранити звіра. Але ніколи, ніколи не намагайся тікати.

Дерево, до якого вона притискалася спиною, було буком — із рівною гладенькою корою.

Еск побачила, як від моря пітьми перед нею відокремилась і почала потроху наближатися довгаста тінь. Змучена, перелякана, не тямлячи себе, вона впала на коліна в пекучий сніг, відчайдушно намагаючись намацати якого-небудь дрючка.

Бабуня Дощевіск розплющила очі й побачила потріскану стелю, що провисала, наче дах намету.

Вона сфокусувалася на тому, що має руки замість крил і більше не мусить стрибати, а може ходити. Після запозичення завжди варто трохи полежати, щоб розум звик до тіла — та наразі вона не мала часу.

— Хай їй грець, тій дитині, — пробурмотіла вона і спробувала злетіти на бильце ліжка. За нею з помірним інтересом спостерігала ворона, яка виконувала цей фокус десятки разів. Ця ворона вважала (наскільки птахи на це здатні), що стабільне харчування шматочками шинки та добірними об’їдками плюс тепле сідало по ночах — то цілком пристойна плата за клопіт час від часу пускати Бабуню собі в голову.

Бабуня відшукала свої черевики й загупала східцями вниз, щосили опираючись внутрішньому поклику просто спланерувати.

Двері були прочинені навстіж, і на підлогу вже встигло намести купку дрібного сніжку.

— Щоб тебе, — вилаялася Бабуня, роздумуючи, чи не спробувати розшукати свідомість Еск. Але людський розум — далеко не такий меткий та чистий, як тваринний; до того ж ліс був настільки щільно заповнений мислячими істотами, що шукати когось конкретно було справою настільки ж безнадійною, як дослухатись до плюскотіння водоспаду під час грози. Проте Бабуня одразу відчула об’єднану свідомість вовчої зграї — гострий сморід, що, здавалося, сповнював рот смаком крові.

Тут вона вгледіла на кірці насту напівзаметені снігом маленькі сліди. З бурмотінням та лайкою Бабуня Дощевіск загорнулася в шаль і поквапилася по цих слідах.

Біла кішка на свої лежанці в кузні прокинулася від якогось звуку, що почувся з найтемнішого закутка. Коваль, до якого хлопчики прибігли майже в істериці, старанно зачинив за собою двері, тож кішка з цікавістю спостерігала, як довга тонка тінь ткнулася в замок і перевірила петлі.

Двері були дубові, загартовані теплом від горнила та часом — але це не завадило їм вилетіти аж на протилежний бік вулиці.

Коваль, що хутко крокував дорогою, почув у небі дивний звук. Почула його й Бабуня Дощевіск. Неначе кудись мчав надзвичайно цілеспрямований вихор — чи зграя гусей — і снігові хмари довкола скипали й скручувались.

Коли звук просвердлив повітря над самісінькими верхівками дерев і вискочив на галявину, його почули й вовки. Але вони почули його запізно.

Бабуні Дощевіск більше не треба було йти по маленьких слідах. Вона орієнтувалася на віддалені спалахи примарного полум’я, дивний свист, глухі удари й сповнені жаху та болю завивання. Повз неї, притиснувши вуха, чимдуж промчала пара вовків: вони явно прагнули опинитися подалі звідси, хай там що постане в них на шляху.

Затріщало гілля; щось велике й важке вдарилось об ялину неподалік від Бабуні й зі скавчанням звалилося в сніг. Ще один вовк пролетів по прямій майже на висоті людського зросту і врізався в стовбур.

Потім стало тихо.

Бабуня проштовхалася крізь укриті снігом гілки.

Вона побачила широке коло втоптаного снігу. На межі кола в різних місцях лежали кілька вовків — чи то мертвих, чи то достатньо тямущих, аби не ворушитися.

Костур стирчав зі снігу просто в центрі, і Бабуні, що сторожко обходила його по колу, видавалося, що він обертається, постійно лишаючись до неї «лицем».

Також у центрі кола виднілося щось на кшталт згортка. Бабуня важко опустилася на коліна і обережно простягла до нього руку.

Костур ворухнувся. Порух був майже непомітним, але її рука зупинилася біля самісінького плеча Ескарини. Бабуня пильно поглянула на різьблене дерево і ризикнула ще раз.

Повітря згустилося. Але раптом костур, хоч і стояв на місці, здавалося, відступив. Водночас щось незбагненне ясно дало зрозуміти старій відьмі, що костур аж ніяк не вважає це поразкою: так собі, просто тактичний маневр. І він, костур, не хотів би, щоби вона вважала його переможеним — бо це не так.

Еск здригнулася. Бабуня неуважно її погладила.

— Це я, крихітко. Всього лише стара бабуня.

Згорток розгортатися не побажав.

Бабуня закусила губу. Вона не дуже зналася на дітях і думала про них — коли взагалі про них думала — як про щось середнє між людьми та тваринами. З немовлятами було легше: з одного краю вводиш молоко, а інший чистиш, наскільки це можливо. Ще легше було з дорослими: вони самі себе й годували, й чистили. А от між першими та другими лежав цілий світ почуттів, яким вона ніколи всерйоз не цікавилася. Наскільки вона чула, з дітьми головне — не дати їм підчепити яку-небудь смертельну хворобу, та ще сподіватися, що все буде гаразд.

Словом, Бабуня була геть розгублена. Але вона розуміла, що треба щось робити.

— Вовчики-братики нас налякали? — навмання кинула вона.

Попри помилковий план, по-своєму це спрацювало.

— Мені, взагалі, вже вісім, — пролунав приглушений голос зісередини згортка.

— Люди, яким уже вісім, не лежать на снігу, згорнувшись клубочком, — заперечила Бабуня, буквально шкірою відчуваючи, як намагається продертися крізь тонкощі розмови дорослого з дитиною.

Згорток не відповідав.

— Може, у мене вдома знайдеться печиво з молоком, — ризикнула Бабуня.

Це не дало жодних хоч трохи помітних наслідків.

— Ескарино Ковальчук, якщо ти негайно не почнеш поводитися як слід, я тебе так відшмагаю!

Еск обережно вистромила голову.

— Зовсім не обов’язково так казати, — пробурмотіла вона.

Коли коваль дістався до будиночка відьми, та саме підходила, ведучи Еск за руку. Хлопчаки визирали з-за батькової спини.

— Кхм, — сказав Коваль, не дуже розуміючи, як би його почати розмову з людиною, що мала бути мертвою. — Бабуню, вони сказали мені, що ти, гм... прихворіла.

— Я просто лягла перепочити і, мабуть, закуняла. Я дуже міцно сплю.

— Буває, — невпевнено протягнув Коваль. — Тоді добре. А що з Еск?

— Трохи злякалася, — відповіла Бабуня, стиснувши руку дівчинки. — Тіні й усяке таке... Їй треба зігрітися як слід. Вона трохи перехвилювалася, то я оце хотіла покласти її у своє ліжко. Якщо ти не проти.

Коваль дещо сумнівався, що він не проти. Але він твердо знав, що його дружина, як і решта жінок у селі, ставиться до Бабуні Дощевіск із урочистою повагою, якщо не зі священним трепетом — тож побоювався, що опір вилізе йому боком.

— Звісно, звісно, — сказав він. — Нема питань. То я пошлю по неї завтра вранці, гаразд?

— Так і зробимо, — сказала Бабця. — Я б запросила тебе всередину, але камін погас...

— Ні-ні, все гаразд, — поспішно сказав Коваль. — У мене там вечеря... підгоріти може, — додав він і кинув погляд на Ґальту, який розтулив був рота щось сказати, але передумав.

Коли вони пішли під протести хлопців, чиї голоси лунко віддавались між дерев, Бабуня відчинила двері, заштовхнула Еск усередину і замкнула за ними засув. З запасів над комодом вона дістала дві свічки й запалила їх. А зі старої скрині видобула кілька старих, але цілком придатних вовняних ковдр, від яких усе ще пахнуло зіллям проти молі, загорнула Еск у них і всадовила її в крісло-гойданку.

Потому відьма з крекотом і рипінням суглобів опустилася на коліна і заходилася розпалювати камін. Це був непростий процес, який передбачав залучення сушених грибів-трутовиків, дерев’яної стружки, шматочків розколотих прутиків та купу спроб і прокльонів.

Еск сказала:

— Не обов’язково так мучитися, Бабуню.

Бабуня скам’яніла, дивлячись на задню загородку каміна. Це була доволі гарна загородка, яку Коваль викував для неї хтозна-коли і прикрасив зображеннями сов та кажанів. Утім, наразі відьму цікавило не оформлення її каміна.

— Он як? — неймовірно байдужим голосом сказала вона. — А ти, звісно, знаєш кращий спосіб?

— Можна підпалити по-чаклунськи.

Здавалося, Бабуня всю свою увагу приділяє акуратному підкладанню прутиків у слабесенький вогонь.

— І як же це робиться, скажи, будь добра? — поцікавилася вона, звертаючись, схоже, до задньої загородки каміна.

— Ну... — промимрила Еск. — Я... Я не можу згадати. Але ж ти точно маєш знати! Всім відомо, що ти вмієш чаклувати.

— Бувають чари, — відповіла Бабуня, — а бувають чари. Що важливо, дівчинко, то це — знати, на що вони годяться, а на що — ні. І, повір мені, чари не призначені для розпалювання вогню, можеш бути в цьому абсолютно впевнена. Якби Творець хотів, щоб ми розпалювали вогонь чарами, він не дав би нам... е-е-е... сірників.

— Але ти могла б розпалити вогонь чарами? — поцікавилась Еск, доки Бабуня вішала на гак над вогнем старого закіптюженого чайника. — Тобто, якби ти хотіла. Якби це дозволялося.

— Можливо, — сказала Бабуня.

Насправді вона не могла б: вогонь не має розуму, він неживий — і це тільки дві з трьох причин.

— Такий спосіб розпалювати був би значно легшим.

— Коли вже варто щось робити, це варто робити й у не найкращий спосіб, — прорекла Бабуня, шукаючи порятунку в афоризмах, цьому останньому прихистку від дитячої облоги.

— Так, але...

— Жодних «але».

Бабуня попорпалася в потемнілій дерев’яній коробці на шафі. Вона пишалася своїми неперевершеними пізнаннями щодо властивостей вівцескельних трав — ніхто краще за неї не знався на численних способах використання вухостою, бажанки чи любавниці — але, бувало, для досягнення потрібного ефекту їй доводилося вдаватися до маленького запасу прискіпливо виміняних і старанно збережених ліків з Далеких Країв (такими краями, на її думку, було все на відстані більше ніж одноденної подорожі).

Вона покришила в кухля трохи сухого пожовклого листя, полила його медом і гарячою водою з чайника й тицьнула Еск до рук. Потому вона поклала під решітку каміна великого круглого каменя — пізніше, загорнутий у ковдру, він стане грілкою — і, суворо заборонивши дівчинці навіть соватися в кріслі, вийшла до літньої кухні.

Еск, барабанячи п’ятками по ніжках крісла, сьорбала напій. Той мав дивний перчений присмак. Дівчинка дивувалася, що б це таке могло бути. Звісно, вона й раніше куштувала Бабунині відвари з більшою чи меншою кількістю меду — це залежало від того, чи багато галасу, на думку Бабуні, ви здіймали. Еск знала навіть, що Бабуня славилася на всі Вівцескелі своїми мікстурами від хвороб, про які її мама — а часом і молоді жінки — говорили, стишивши голоси та здійнявши брови...

Коли відьма повернулася, мала спала. Як її вклали до ліжка, і як Бабуня зачинила вікна на засуви, вона не пам’ятала.

Бабуня Дощевіск спустилася вниз і підсунула крісло-гойданку поближче до вогню.

«В голові цієї дитини щось причаїлося», сказала вона собі. Їй не хотілося думати, що це таке, але вона пам’ятала, що сталося з вовками. І ці балачки про розпалювання вогню за допомогою чарів... Так роблять чарівники. Це — одна з перших речей, яких їх навчають.

Бабуня зітхнула. Був тільки один шлях усе з’ясувати, а вона вже трохи застара для таких фокусів.

Бабуня взяла свічку і пройшла через літню кухню в одну з прибудов, де жили її кози. Вони спокійно позирали на неї зі своїх стійл, сидячи там, ніби хутряні мішки; три пащеки ритмічно опрацьовували денну норму сіна. Тепле повітря трохи пахнуло кишковими газами.

Між балок під стріхою сиділа невеличка сова: одне з численних створінь, які вирішили, що життя у Бабуні варте того, аби вряди-годи потерпіти. За першим покликом вона спурхнула Бабуні на руку; відьма, задумливо погладжуючи кулеподібну голову птаха, роззиралася в пошуках місця, де можна було б зручно лягти. Напевне, ось ця купа сіна підійде.

Вона задмухала свічку й лягла навзнак, із совою на пальці. Кози розжовували, відригували й ковтали шматки своєї затишної ночі. Це був єдиний звук в усьому будинку.

Тіло Бабуні знерухоміло. Сова відчула, як відьма входить в її свідомість, і ввічливо посунулася. Бабуня знала, що ще пошкодує про це: після двох запозичень поспіль на ранок вона буде як кисіль, та ще й страшенно хотітиме мишатини. Звісно, замолоду їй було на все те начхати: вона бігала з оленями, полювала з лисицями, вивчала темні та несповідимі шляхи кротів й мало коли ночувала у власному тілі. Але тепер справа йшла куди важче — особливо в плані повернення. Можливо, одного разу вона так і не повернеться, можливо, залишене тіло справді перетвориться на мертву плоть — і, можливо, це було б не так уже й погано.

Цього ніколи не усвідомив би жоден чарівник. Якщо комусь із них спадало на думку ввійти у розум іншої істоти, він робив це як злодій — і не через підступні наміри, а тому, що не уявляв собі іншого способу, недоумок. Але який сенс у тому, щоб захопити владу над тілом сови? Ти ж не вмієш літати, й тобі доведеться вчитися цього все совине життя. А от м’який спосіб полягає в тому, щоб осідлати пташину свідомість, скеровуючи її так само ніжно, як легкий вітерець кружляє осінній листок.

Сова стрепенулася, злетіла на маленьке підвіконня і безгучно ковзнула в ніч.

Хмари вже розійшлися, й блідий місяць вкривав гори полиском. Бабуня безгучно мчала між рядами дерев, споглядаючи світ через совині очі. Коли вже навчишся, то тільки так і варто мандрувати! Запозичення птахів вона любила найбільше: з ними вона досліджувала високі полонини, де не бувало людей; потаємні озера серед чорних скель; крихітні, оточені стінами поля на клаптиках рівної землі, що притулилися до кам’янистих урвищ — володіння загадкових потайних істот.

Якось вона приєдналася до зграї гусей, що пролітали над горами щовесни та щоосені, й пережила найбільший у житті переляк, ледь не проминувши точку повернення.

Сова вилетіла з лісу, ковзнула над дахами села і, здійнявши хмару снігу, сіла на гілку найбільшої яблуні на подвір’ї Коваля. Дерево було щільно вкрите омелою.

Щойно її кігті торкнулися кори, як вона зрозуміла, що не помилилася. Дерево відторгало її, вона фізично відчувала, як воно намагається її відштовхнути.

«Я лишуся», — подумала вона.

У нічній тиші дерево подумало: «Що ж, муч мене, раз я вже дерево. Такі вже ви, жінки».

«Принаймні, тепер від тебе є хоч якась користь. Краще вже бути деревом, аніж чарівником, еге ж?»

«Насправді не так уже й погано, — погодилося дерево. — Сонце. Свіже повітря. Купа часу для роздумів. І ще — бджоли навесні».

У слово «бджоли» дерево вклало щось настільки хтиве, що Бабуня, яка тримала кілька вуликів, вирішила назавжди відмовитись від уживання меду. Це було ніби згадати, що яйця — то ненароджені курчата.

«Я тут з приводу тієї дівчинки, Еск», — просичала вона.

«Перспективна дитина, — подумало дерево. — З цікавістю за нею спостерігаю. До того ж вона любить яблука».

«Ну ти й тварюка», — вражено подумала Бабуня.

«А що я такого сказав? Може, ще попросити вибачення за те, що я не дихаю?»

Бабуня переступила ближче до стовбура.

«Ти маєш відпустити її, — подумала вона. — Чародійство починає прориватися назовні».

«Уже? Я вражений», — відповіло дерево.

«Це не те чародійство!, — верескнула Бабуня. — Це — чари чаклунів, не жіночі! Вона ще не знає, що це, але сьогодні її чари вбили з десяток вовків!»

«Грандіозно», — подумало дерево.

Бабуня загукала від люті.

«Грандіозно? А якщо вона посвариться з братами і знавісніє, що тоді?»

Дерево знизало гілками. З гілок посипався каскад сніжинок.

«Ну то навчи її», — подумало воно.

«Навчити? Що я знаю про навчання чарівників?!»

«То відправ її до Академії».

«Вона дівчина!» — загукала Бабуня, стрибаючи на гілці вгору-вниз.

«І що? Хто сказав, що дівчина не може стати чарівником?»

Бабуня завагалася. З тим же успіхом дерево могло б спитати, чому риби не можуть стати птахами. Вона глибоко вдихнула, почала говорити... і спинилася. Вона знала: існує гостра, дошкульна, спопеляюча, а головне — самоочевидна відповідь. От тільки, на її безмежне роздратування, ця відповідь ніяк не спадала їй на думку.

«Жінки ніколи не ставали чарівниками, — подумала вона. — Це неприродно. Це все одно, що чоловік став би відьмою».

«Якщо ти визначаєш відьму як особу, що поклоняється всемогутньому творцю, цебто вшановує основоположне...», — почало дерево і розводилося кілька хвилин. Бабуня Дощевіск нетерпляче-роздратовано слухала про «Богинь-Матерів» та «примітивні місячні культи», говорячи собі, що хто-хто, а вона знає, що означає бути відьмою. Це означало знатися на зіллі, закляттях, нічних польотах і більш-менш дотримуватись традицій. І це точно не мало нічого спільного з богинями, матерями чи будь-ким іншим, здатним, схоже, на вельми сумнівні фортелі. А коли дерево почало торочити про танці голяка під місяцем, Бабуня намагалася не слухати взагалі: хоча десь під складним нашаруванням її сорочок та спідниць і була дещиця шкіри, важко було б сказати, що вона від цього в захваті.

Дерево завершило свій монолог. Бабуня почекала, чи не надумається воно додати ще щось, і поцікавилася: «То оце і є відьомство?»

«Так, це його теоретична база».

«У вас, чарівників, таки трапляються чудернацькі ідеї».

«Я більше не чарівник, я просто дерево».

Бабуня настовбурчила пір’я: «А тепер послухай-но мене, пане Дерево-Теоретична-Базо! Якби жінки могли ставати чарівниками, вони відрощували б довгі сиві бороди! Вона не буде чарівником, ясно чи ні?! Чарівництво — це неправильний спосіб використовувати чари, чуєш мене ти чи ні?! Це лише спалахи, іскри та вплутування в справи Сил, і вона не торкнеться всього цього навіть пальцем, на добраніч!»

Сова зірвалася з гілки. Бабуню не тіпало від люті лише тому, що це заважало б летіти. Чарівники! Забагато говорять і пришпилюють заклинання до книг, як метеликів, але найгірше — думають, що лише їхні чари й варті того, щоб їх практикувати.

Бабуня була абсолютно впевнена в одному: жінки ніколи не ставали чарівниками, і це не почнеться тепер.

Додому вона повернулася вже при блідому завершенні ночі. Що ж, принаймні, її тіло перепочило під час сну на сіні, тож Бабуня сподівалася провести кілька годин у кріслі-гойданці, збираючися з думками. Це був час, коли ніч іще не зовсім скінчилась, а день ще не зовсім почався, коли думки — яскраві та чіткі, без плутанини та туману. Вона...

Костур стояв біля кухонної шафи, спертий на стіну.

Бабуня застигла.

— Ясно, — сказала вона. — Отак-от, значить? Уже і в моїй власній хаті?

Дуже повільно вона підійшла до каміна, кинула на жар кілька полін і роздмухувала вогонь, доки полум’я з ревінням не здійнялося аж до димаря.

Коли розбурханість вогню досягла рівня, що її задовольнив, Бабуня повернулася, про всяк випадок тихо промимрила кілька охоронних заклять і схопила костур. Він не опирався; вона ледь не впала. Нарешті він у її руках, вона відчуває характерне поколювання й чує потріскування чарів, що вирують у ньому; вона розреготалась. Отже, тепер усе просто. Войовничість костура вичерпано!

Проклинаючи чарівників і всі їхні витвори, вона здійняла костур над головою і з глухим «бух» опустила його у найгарячішу ділянку між язиків полум’я.

Еск закричала. Звук пролетів крізь підлогу спальні й розітнув темний будинок, мов коса.

Бабуня була стара, стомлена й не дуже ясно мислила після такого важкого дня — але у відьмах не втримаєшся, не вміючи реагувати на події швидко і водночас правильно. Вона ще дивилася на охоплений полум’ям костур і чула крик, а руки вже тяглися до почорнілого чайника. Вона вихлюпнула воду у вогонь, вихопила костур із клубів пари й кинулася нагору, з жахом уявляючи, що там побачить.

Еск сиділа на вузькому ліжку. Вона була цілісінька, але пронизливо кричала. Бабуня обійняла дівчинку і спробувала її заспокоїти. Вона не знала точно, як це робиться, але погладжування по спині, що відволікало, та невизначені підбадьорливі звуки, схоже, спрацювали: крик перейшов у плач, а потім, поступово, — у схлипування. Раз у раз Бабуня розбирала слова «вогонь» і «пече», і її губи стискалися в тонку, сповнену гіркоти риску. Врешті-решт вона вклала дівчинку, підіткнула ковдру й навшпиньки спустилася сходами.

Костур знову стояв під стіною. Без жодного подиву Бабуня побачила, що вогонь не лишив на ньому ані найменшої позначки.

Вона поставила крісло навпроти й сіла, спершись підборіддям на кулак, з виразом похмурої рішучості на обличчі.

Незабаром крісло саме собою почало погойдуватися. Його рипіння було єдиним звуком у тиші, яка густішала, ширилася й заливала кімнату, ніби моторошна імла.

Вранці, поки Еск не прокинулася, Бабуня сховала костура в стрісі — від гріха подалі.

Еск поснідала й випила пінту козячого молока. Події останньої доби не лишили на ній жоднісінького сліду. Вона вперше була в будиночку Бабуні довше, ніж передбачають слова «зазирнути в гості», тож доки стара мила посуд та доїла кіз, Еск скористалася автоматичним, як вона воліла вважати, дозволом розвідати місцевість.

Як виявилося, життя будиночка було не таким уже й простецьким. Взяти, приміром, питання козячих імен.

— Але ж вони мусять якось зватися! — вигукнула Еск. — Все на світі мусить якось зватися!

Бабуня поглянула на неї з-за грушоподібного боку найголовнішої в хліву кози; молоко дзюрчало у мілке відро.

— Гадаю, вони мають імена козячою мовою, — неуважно промовила вона. — Але навіщо їм імена людською?

— Ну... — почала Еск і затнулася. Подумала хвильку і спитала: — А як тоді ти змушуєш їх робити те, що тобі від них треба?

— Вони просто роблять це, та й годі. А коли їм потрібна я, вони мекають.

Еск із серйозним виглядом простягла найголовнішій козі жмут сіна. Бабуня замислено спостерігала за нею. Вона чудово знала, що кози таки мають імена — для власного вжитку: «Коза-моя-дитина», «Коза-моя-мама», «Коза-головна-у-стаді» й чи не десяток інших, не останнім із яких було «Оця-коза». Також вони мали складну ієрархічну організацію стада, чотирикамерні шлунки та травні системи, діловиту роботу яких було добре чути тихими ночами, і Бабуня завжди вважала, що давати їм оті імена на кшталт Волошки означало б образити шляхетних тварин.

— Еск, — нарешті зважившись, покликала вона.

— Так?

— Ким ти хочеш стати, коли виростеш?

Еск розгубилася.

— Не знаю.

— Добре, — сказала Бабуня, не припиняючи доїти, — як ти гадаєш, що ти робитимеш, коли виростеш?

— Не знаю. Мабуть, вийду заміж.

— А ти хочеш?

Губи Еск почали формувати «Не...», але вона спіймала погляд Бабуні й спинилася трішки подумати.

— Всі дорослі, яких я знаю, одружені, — нарешті сказала вона, подумала ще й обережно додала: — Крім тебе, звичайно.

— Це правда, — погодилася Бабуня.

— А ти не хотіла вийти заміж?

Тепер настала черга задуматися Бабуні.

— Не до того було, — нарешті вимовила вона. — Знаєш, забагато інших справ.

— Тато каже, ти — відьма, — ризикнула Еск.

— Так і є.

Еск кивнула. У Вівцескельних горах відьми мали статус, подібний до того, яким в інших землях користувались черниці, збирачі податків та чистильники вигрібних ям.

Тобто до них ставилися з повагою, інколи навіть із шаною, їм, як правило, аплодували за те, що вони робили справи, які, за логікою, мали бути зроблені — але ніхто не почувався зручно в їхній компанії.

Бабуня спитала:

— А ти хотіла б навчитися відьомства?

Очі Еск спалахнули.

— Тобто чародійства? — перепитала вона.

— Так, чародійства. Тільки не того, яке для феєрверків. Справжнього.

— А ти вмієш літати?

— Є речі, кращі за польоти.

— І я їх можу опанувати?

— Якщо твої батьки погодяться.

Еск зітхнула.

— Тато буде проти.

— Тоді я сама з ним поговорю, — сказала Бабуня.

— А тепер, Ґордо Ковалю, послухай мене!

Коваль позадкував через кузню, здійнявши перед собою руки на захист від гніву старої. Вона наступала на нього, раз у раз обурено прошиваючи пальцем повітря.

— Я приймала тебе, коли ти народився, бовдуре, але в тобі й сьогодні не більше розуму, ніж тоді!

— Але... — спробував заперечити коваль, відступаючи за ковадло.

— Її знайшли чари! Чаклунські чари! Неправильні чари, розумієш ти чи ні? Вони для неї не годяться!

— Так, але...

— Ти хоч уявляєш, що вона може накоїти?

Коваль осів.

— Ні.

Бабуня помовчала й дещо розслабилася.

— Ні, — вже спокійніше повторила вона. — Звичайно, ні.

Вона присіла на ковадло, намагаючись остаточно взяти себе в руки.

— Дивися, чари мають щось... на кшталт власного життя. Ну та це неважливо, бо... В кожному разі, чари чаклунів... — вона поглянула на його спантеличене обличчя і спробувала підійти інакше: — Гаразд. Ти ж знаєш, що таке сидр?

Коваль кивнув. У цьому питанні він почувався впевненіше, але слабко уявляв, що ж воно має бути далі.

— А є міцна випивка. Яблунівка, наприклад, — продовжила відьма.

Коваль знову кивнув. Узимку всі в Міцних Горішках гнали яблунівку, виставляючи діжки з сидром на вулицю та поступово виймаючи лід, доки на дні не лишалася невелика калюжка спиртного.

— Ну ось: ти можеш випити чимало сидру, і це тобі буде тільки на користь, еге ж?

Коваль кивнув іще раз.

— Але яблунівку ти п’єш з маленьких кухликів, потроху і нечасто, бо вона шибає тобі просто по мізках?

Коваль кивнув і, зауваживши, що бере не надто активну участь у розмові, додав:

— Це правда.

— Отут і криється різниця, — заявила Бабуня.

— Між чим?

Бабуня зітхнула.

— Різниця між відьомством і чаклунством, — пояснила вона. — Чаклунство знайшло Еск, і якщо вона не оволодіє ним, знайдуться Ті, хто оволодіє нею. Чари можуть бути чимось на кшталт дверей, по інший бік яких перебувають дуже неприємні Істоти. Ти мене розумієш?

Коваль кивнув. По правді кажучи, він не розумів, але справедливо припустив, що, зізнайся він у цьому, Бабуня почне занурюватися в моторошні подробиці.

— Вона сильна духом і може протриматися певний час, — повідомила Бабуня. — Але рано чи пізно вони кинуть їй виклик.

Коваль узяв із лави молот, подивився на нього ніби вперше в житті й поклав на місце.

— Але, — сказав він, — якщо їй дісталися чаклунські чари, то навчання відьомських чарів усе одно нічого не дасть? Ти ж сама сказала, що це різні речі.

— І те, й те — чародійство. Якщо не можеш вчитися їздити на слоні, можеш хоча б навчитися їздити на коні.

— Що таке слон?

— Щось на кшталт борсука, — сказала Бабуня. Не тому вона вже сорок років вважалася знавцем тварин, що зізнавалася в невігластві.

Коваль зітхнув. Він знав, що його переможено. Дружина ясно дала йому зрозуміти, що схвалює Бабунину ідею, а зараз, по роздумах, він і сам угледів певні вигоди.

Врешті-решт, Бабуня не вічна, а виявитися батьком єдиної на всю округу відьми, можливо, було б не так і погано. — Гаразд, — сказав він.

І ось, коли минула середина зими й рік почав довгий та неохочий підйом до весни, Еск стала проводити цілі дні в Бабуні Дощевіск, вивчаючи відьомство. Навчання, схоже, складалося головно із запам’ятовування сили-силенної різних речей.

Уроки включали чимало практики. Наприклад, з основами травовідання поєднувалося прибирання кухонного столу, прибирання козячих стійл — із грибокористуванням, прання — із прикликанням Дрібних Божеств, і ніколи не обходилося без чищення великого мідного перегінного куба в літній кухні разом із теорією й практикою перегону.

На той час, коли з Крайгір’я повіяли теплі вітри і сніг лишився хіба що у вигляді смужечок сльоти з серцесвітного боку дерев, Еск уже знала, як приготувати цілу низку мазей, кілька видів спиртових мікстур, зо два десятки спеціальних настоянок — і кілька загадкових рецептів, призначення яких, як сказала Бабуня, вона дізнається у свій час.

Чого вона геть не практикувала — то це чародійства.

— На все свій час, — невизначено повторювала Бабуня.

— Але ж я маю бути відьмою!

— Ти ще не відьма. Назви-но мені три рослини, корисні для кишківника.

Еск заклала руки за спину, заплющила очі й перелічила:

— Цвіт із верхівок горошника, серцевина кореня трусятника, стебла лілії-кривавки, стручки...

— Добре. Де росте водяний корнішон?

— На торф’яних болотах та в застійних ставках, у пору року від...

— Чудово. Ти робиш успіхи.

— Але це не чародійство!

Бабуня присіла за кухонний стіл.

— Як і більша частина чародійства, — сказала вона. — Як правило, справа просто в знанні потрібних трав та вмінні спостерігати за погодою й тваринами. І за людьми.

— І все?! — нажахано скрикнула Еск.

— «І все»? Це таки чималеньке «і все», — промовила Бабуня. — Втім, ні, це не все. Є ще дещо.

— Можеш мене навчити?

— На все свій час. Поки що тобі не варто показуватися.

— Показуватися? Де?

Бабуня кинула швидкий погляд на тіні в кутку кухні.

— Неважливо.

Незабаром зникли й останні з найвитриваліших клаптиків снігу, а в горах загуркотіли весняні грози. Повітря в лісі запахло перепрілим листям і скипидаром. Кілька ранніх квітів не побоялися нічних приморозків, і в повітрі з’явилися бджоли.

— От взяти бджіл, — сказала Бабуня Дощевіск, — оце справді чарівно.

Вона обережно підняла кришку першого вулика.

— Коли маєш бджіл, — продовжила Бабуня, — то маєш і мед, і віск, і бджолиний клей, і медовуху. Воістину, бджоли — це диво. До речі, в них є королеви, — зі схваленням у голосі додала вона.

— А вони тебе не жалять? — поцікавилась Еск, помалу задкуючи. Рій виплеснувся з чарунок і затопив грубі дерев’яні стінки вулика.

— Вкрай нечасто, — відповіла Бабуня. — Ти хотіла чародійства. Дивись.

Вона встромила руку в рухливу гущавину комах і видала горлом тихе високе гудіння. Рух у купі бджіл пожвавився, і на руку відьми виповзла велика, довша й товща за інших, бджола. За нею слідували кілька робочих бджіл, які її гладили та всіляко опікали.

— Як ти це зробила? — здивувалась Еск.

— Ага, тобі цікаво! — сказала Бабуня.

— Так, цікаво. Тому я й спитала, — серйозно відповіла Еск.

— Як гадаєш, я використовувала чари?

Еск подивилася на матку — бджолину королеву — а потім підняла погляд на відьму.

— Ні, — сказала вона. — Думаю, ти просто багато знаєш про бджіл.

Бабуня вишкірила зуби.

— Саме так. І, звісно ж, це теж — один із видів чародійства.

— Знати?

— Знати те, чого не знають інші, — уточнила Бабуня. Вона обережно струсила матку до її підданих, закрила кришку вулика й додала: — Гадаю, саме час тобі дізнатися кілька секретів.

«Нарешті», — подумала Еск.

— Але спершу ми повинні висловити пошану до Вулика, — заявила Бабуня. Вона примудрилася виділити інтонацією велике «В» в останньому слові.

Еск, не замислюючись, зробила реверанс.

Бабуня дала їй ляща.

— Вклонися, — незлостиво сказала вона. — Я ж тобі говорила. Відьми кланяються.

Вона показала, як.

— Але чому? — пропхинькала Еск.

— Бо відьми мають відрізнятися від інших людей, і це — частина наших таємниць.

Вони сіли на випалену сонцем лаву з крайгірнього боку будиночка. Зілля перед ними досягало вже фута у висоту — зловісні зарості блідо-зеленого листя.

— Гаразд, — сказала Бабуня, вмощуючись зручніше. — Пам’ятаєш того капелюха, що висить на гачку при дверях? Принеси-но його.

Еск слухняно пішла до будиночка і зняла капелюха з гачка. Він був високим, гостроверхим і, ясна річ, чорного кольору.

Бабуня покрутила капелюха в руках, уважно його оглядаючи.

— Цей капелюх, — урочисто промовила відьма, — приховує в собі одну з таємниць відьомства. Якщо ти не зумієш сказати мені, в чому вона полягає, можемо припиняти навчання. Але коли ти дізнаєшся цю таємницю, шляху назад уже не буде. Що ти можеш сказати про цей капелюх?

— Можна його потримати?

— Ласкаво прошу.

Еск зазирнула всередину капелюха. Там були дротяна конструкція, що підтримувала його форму, та кілька шпильок — і все.

Взагалі, в капелюсі не було нічого дивного, хіба що більше ніхто в селі не мав такого. Але ж це ще не робило його чарівним. Еск закусила губу; вона ніби насправді побачила, як її з ганьбою відправляють додому.

Обмацування нічого не дало, потайних кишень теж не виявилося. Це був звичайний відьомський капелюх; Бабуня завжди вдягала його, коли йшла в село, хоча в лісі носила лише шкіряного ковпака.

Еск спробувала пригадати ті уривки знань, якими Бабуня неохоче ділилася під час уроків. Справа не в тому, що знаєш ти, справа в тому, чого не знають інші. Чарами може бути просто щось підходяще в непідходящому місці, або щось непідходяще — в підходящому. Ними може бути...

Бабуня завжди вдягала капелюха, коли йшла в село. Як і широкого чорного плаща, який однозначно не був чарівним, бо більшу частину зими був покривалом для кіз, і Бабуня прала його навесні.

Еск відчула, що в її голові вимальовується відповідь, і ця відповідь їй не дуже сподобалася. Вона була схожа на чимало Бабуниних відповідей: просто гра словами. Бабуня говорила те, що ви завжди знали й самі, але говорила це по-іншому, так, що це звучало поважно.

— По-моєму, я зрозуміла, — нарешті вимовила Еск.

— Анумо?

— Ця таємниця... Вона, ну, ніби складається з двох частин.

— Так?

— Це — відьомський капелюх, бо ти його носиш. Але ти — відьма, бо носиш його. Гм.

— Отже? — підбадьорила Бабуня.

— Отже, побачивши тебе в капелюсі та плащі, всі розуміють, що ти відьма — і саме тому твоє чародійство й працює? — припустила Еск.

— Саме так, — підтвердила Бабуня. — Це називається головознавством.

Вона поплескала себе по сивих косах, стягнутих у такий тугий вузол, що ним можна було колоти камінь.

— Але ж це не насправді! — запротестувала Еск. — Це не чародійство, це... це...

— Слухай, — сказала Бабуня, — коли ти даєш кому-небудь червоний настій від газів, він, звичайно, може подіяти, але якщо ти хочеш, щоб він точно подіяв, зроби так, щоб його змусив діяти розум хворого. Скажи, що це — місячне сяйво, розчинене у вині фей, чи щось таке. Побурмочи над настоєм... Те саме і з зуроченням.

— Зуроченням? — слабким голосом перепитала Еск.

— Еге ж, зуроченням, дівчинко, і нема чого на мене так дивитись. Доведеться — проклянеш. Коли ти сама-одна, і нікому подати руку допомоги, і...

Вона завагалася, і, почуваючись незручно під допитливим поглядом Еск, незграбно завершила:

— ...і тобі не виказуватимуть поваги. Зроби прокляття гучним, довгим, вигадливим, а якщо треба, то й вигадай — воно все одно спрацює! Назавтра, коли людина заб’є собі пальця чи впаде з драбини, чи в неї здохне собака, всі згадають тебе. І наступного разу поводитимуться краще.

— Але це все одно не схоже на чари, — сказала Еск, копаючи ногою пісок.

— Якось я врятувала життя одному чоловікові, — мовила Бабуня. — Спеціальні ліки, приймати двічі на день. Це була кип’ячена вода з дещицею ягідного соку. Я сказала, що купила її у гномів. Насправді лікування здебільшого має саме такий вигляд. Більшість людей здатні перебороти більшість хвороб, якщо вірять у таку можливість. Твоя справа — просто дати їм віру.

Відьма якомога ласкавіше погладила Еск по руці.

— Ти ще трохи замала для всього цього, але коли підростеш, зрозумієш, що більшість людей дуже рідко виходять за межі власних голів. І ти теж, — коротко додала вона.

— Не розумію.

— Я дуже здивувалася б, якби ти зрозуміла, — жваво відгукнулася Бабуня. — Зате ти можеш назвати п’ять трав, корисних від сухого кашлю.

Весна розбуяла щосили. Бабуня почала брати Еск у довгі, цілоденні прогулянки до потайних ставків та до кам’яних осипів вище в горах, збирати рідкісні трави. Еск подобалося на верховинах, де сонце припікало добряче, але повітря лишалося до дрижаків холодним. Трави тут були густі й притискалися до землі. З деяких найвищих вершин вона могла бачити аж до Крайокеану, що охоплював світ; у протилежному напрямку тяглися в безкінечність високі Вівцескельні гори, оповиті вічною зимою. Вони здіймалися всю дорогу до осердя, де, за загальноприйнятою думкою, на десятимильній вершині з криги та каменю мешкали боги.

— Боги зазвичай проблем не створюють, — сказала Бабуня, коли вони споживали свій похідний обід, споглядаючи краєвиди. — Не чіпай богів, і вони не зачеплять тебе.

— А ти багатьох богів знаєш?

— Кілька разів бачила богів грози, — відповіла Бабуня. — І, звісно, Гокі.

— Гокі?

Бабуня розжувала бутерброд зі зрізаною скоринкою.

— О, це бог природи, — пояснила вона. — Іноді він являє себе в подобі дуба, або напівлюдини-напівцапа, але я зазвичай зустрічаю його у вигляді однієї суцільної неприємності. Звісно, знайти його можна лише в найглухішій гущавині лісу. Він грає на флейті. Дуже кепсько грає, якщо хочеш знати.

Еск лежала долічерева й дивилася на долину внизу; поруч, у рамках самозайнятості, патрулювали зарості тим’яну кілька міцних загартованих джмелів. Сонце пригрівало їй спину, але тут, на верховині, з серцесвітного боку скель усе ще лежали пасемка снігу.

— Розкажи мені про ті землі внизу, — ліниво попрохала вона.

Бабуня несхвально позирнула на пейзаж розмахом у десять тисяч миль.

— Звичайні інші землі, — сказала вона. — Такі ж, як тут, тільки інші.

— І там є міста і все таке?

— Чому ж ні.

— А ти коли-небудь ходила туди подивитися?

Бабуня відкинулася назад і акуратно розправила спідницю, підставивши сонцю кілька дюймів пристойного фланелету та дозволяючи теплу проникнути в її старі кістки.

— Ні, — сказала вона. — Клопотів достатньо й тут, аби ще шукати їх по Далеких Краях.

— Мені одного разу наснилося місто, — сказала Еск. — Там були сотні людей, і такий будинок з великою брамою, і це була чарівна брама...

З-за спини до неї долетів звук, немовби рвалася тканина: Бабуня заснула.

— Бабуню?

— Х-р-р?

Еск хвильку подумала.

— А зараз — саме час? — винахідливо спитала вона.

— Х-р-р.

— Ти казала, що на все свій час, і що буде час, коли ти покажеш мені справжні чари, — сказала Еск. — А зараз саме час.

— Х-р-р.

Бабуня Дощевіск розплющила очі й подивилася просто в небо; тут, на верховині, воно було темніше — швидше пурпурове, ніж голубе. «Чом би й ні?, — подумала вона. — Еск швидко вчиться. Про трави вона знає більше за мене. Коли я була в її віці й навчалася у Жмолоти Безладюк, то цілими днями тільки запозичувала, переміщувалась і передавала. Може, я аж занадто обережна з нею».

— Ну хоч трішечки, — благально промовила Еск.

Бабуня помізкувала і вирішила, що не може вигадати більше ніяких відмовок. «Ох, я ще про це пошкодую», — подумала вона, виявляючи тим самим неабиякий хист до передбачення.

— Добре, — коротко сказала вона.

— Справжнє чародійство? — спиталася Еск. — Не трави чи головознавство?

— Так, справжнє чародійство, як ти це називаєш.

— Закляття?

— Ні. Запозичення.

Обличчя Еск було самим очікуванням. Бабуні вона цієї миті здалася такою жвавою, як ніколи.

Бабуня роздивлялася розпростерті під ними долини, доки не знайшла те, що шукала: над далеким, оповитим блакитним серпанком клаптем лісу кружляв сірий орел. Його свідомість наразі перебувала у розслабленому стані. Ідеальний варіант.

Вона м’яко послала поклик, і птах почав розмотувати кола в їхньому напрямку.

— Перше, що слід запам’ятати про запозичення — це що ти маєш облаштуватися зручно й безпечно, — сказала вона. — Найкраще, в ліжку.

— Але що таке запозичення?

— Ляж і візьми мене за руку. Бачиш он того орла?

Еск примружилася на темне, гаряче небо. Вона побачила... дві лялькові фігурки на траві, які пропливали під нею, доки вона розверталася в повітряних потоках...

Вона відчувала, як вітер хльоскає її й пружинить у її пір’ї. Оскільки орел не полював, а просто насолоджувався променями сонця на своїх крилах, земля внизу була невизначеним і нецікавим тлом. Але повітря — повітря було складним тривимірним всесвітом зі спіралей та кривих, що взаємно перепліталися й зникали вдалині, відображаючи повітряні течії навколо теплих висхідних потоків. Вона...

...відчула легкий стримувальний тиск.

— Наступне, що слід запам’ятати, — почувся зовсім поруч голос Бабуні, — це не збивати носія з пантелику. Якщо ти дозволиш йому здогадатися про твою присутність, він або почне боротися з тобою, або запанікує. В обох випадках у тебе немає жодного шансу. Він був орлом усе життя, а ти — ні.

Еск промовчала.

— Тобі ж не страшно, га? — спитала Бабуня. — Попервах це може налякати, і...

— Не страшно, — відповіла Еск, і додала: — Як мені ним керувати?

— Ніяк. Поки що. Та й узагалі, керуванню дійсно диким створінням навчитися не так просто. Ти повинна... ніби підказати йому, що він сам має намір зробити оте й оте. Але нікого не змусиш робити щось, цілком супротивне його природі. А тепер спробуй-но знайти свідомість орла.

Еск сприймала Бабуню як розмиту срібну хмарку в закапелках власного розуму. Трохи понишпоривши, вона знайшла й орла. Вона ледь його не прогледіла: свідомість птаха була маленькою, гострою, пурпуровою і схожою на наконечник стріли. Орел всю увагу приділяв польоту, анітрохи не зважаючи на неї.

— Добре, — схвально сказала Бабуня. — Далеко ми не збираємося. Якщо хочеш, щоб він повернув, маєш...

— Так, так, — урвала Еск. Вона ворухнула пальцями — де б ці пальці зараз не перебували — і птах, спершись на вітер, почав робити поворот.

— Чудово, — вражено промовила Бабуня. — Як ти це зробила?

— Не знаю... Це саме напрошувалося.

— Гм.

Бабуня акуратно перевірила крихітну птахову свідомість. Орел лишався у цілковитому невіданні про своїх пасажирів. Це справило на неї велике враження, що траплялося дуже нечасто.

Доки вони ширяли над горою, Еск із захватом досліджувала відчуття орла. Бабунин голос зумерив у її свідомості, інструктуючи, скеровуючи, застерігаючи. Еск слухала упіввуха. Все це було так заплутано... Чому б їй просто не захопити владу над орлом? Птахові шкоди не буде.

Вона ясно бачила, як це зробити: це було як клацнути пальцями — чого, щоправда, вона так і не навчилася — і тоді вона могла б пізнати політ сама, а не через посередника. Тоді вона могла б...

— Ні, — спокійно сказала Бабуня. — Нічого доброго з того не вийде.

— З чого?

— Невже ти думаєш, що ти перша така? Невже ти думаєш, що всі ми свого часу не замислювалися над тим, як чудово було б переселитися в інше тіло і ходити повітрям чи дихати водою? І невже ти думаєш, що це так просто?

Еск люто на неї зиркнула.

— Нема чого на мене зиркати, — сказала Бабуня. — Колись ти мені ще подякуєш. Не починай гру, поки не вивчиш правил. Перш ніж за щось братися, з’ясуй, як діяти, коли що-небудь піде не так. Не намагайся ходити раніше, ніж почнеш бігати... Тобто навпаки.

— Бабуню, я відчуваю, як це зробити.

— Цілком можливо. Але запозичення — це складніше, ніж здається, хоча, безумовно, ти маєш здібності. Втім, на сьогодні досить. Приведи нас до наших тіл, покажу тобі, як повертатися.

Орел забив крилами, зависаючи над двома тілами, що лежали на траві, й Еск побачила внутрішнім зором два відкриті канали. Свідомість Бабуні зникла. Анумо...

Бабуня помилялася. Мозок орла майже не опирався, й геть не мав часу на паніку. Еск умить охопила його власного свідомістю. Секунду попручавшись, свідомість птаха розчинилася в ній.

Бабуня розплющила очі саме вчасно, щоб побачити, як орел із тріумфальним клекотом закладає віраж над порослим травою осипом і ковзає геть уздовж гірського схилу. За мить він був крапкою в небесах, а ще за мить зник з очей, лишивши по собі лише відлуння свого клекоту.

Бабуня поглянула на непорушне тіло Еск. Дівчинка важила досить мало, але ж до домівки було далеченько, а час був уже пообідній.

— А нехай тобі, — беземоційно сказала відьма.

Вона підвелася, струсила з себе траву і, хекнувши, закинула безвільне тіло Еск на плече.

В кришталевому надвечірньому небі орел-Еск набирав висоту, п’яніючи від чистої енергії польоту.

Дорогою додому Бабуні зустрівся голодний ведмідь. Їй зводило спину, й вона була не в тому настрої, щоб дозволяти на себе гарчати. Вона пробурмотіла кілька слів — і ведмідь, на свій превеликий подив, з розгону налетів на дерево і прийшов до тями лише за кілька годин.

Діставшись будиночка, Бабуня вклала тіло Еск у ліжко і розпалила камін. Тоді загнала кіз у хлів, подоїла їх і завершила решту вечірніх справ.

Вона перевірила, чи всі вікна відчинено, а коли почало смеркати, запалила лампу й поставила її на підвіконня.

Як правило, Бабуня Дощевіск спала не більше кількох годин, тож опівночі вона прокинулася. В кімнаті нічого не змінилося, хіба що навколо лампи виникла власна міні-сонячна система з найнетямущіших нічних комах.

Коли вона знову прокинулася на світанку, свічка в лампі давно догоріла, а Еск усе ще спала непробудним сном запозичення.

Виводячи кіз у загін, Бабуня пильно вдивлялась у синє небо.

Настав полудень, і поступово почало згасати світло ще одного дня. Відьма безцільно міряла кроками кухню. Раз по раз вона гарячково кидалася робити що-небудь по господарству: з тріщин у викладеній каменем підлозі було безцеремонно видлубано старезну засохлу грязюку, а задню загородку каміна очищено від осілої за зиму сажі й ледь не до дір натерто графітом. Сімейство мишей, що кублилися в кухонній шафі, ввічливою, але твердою рукою було відселено до козячого хліва.

Звечоріло.

Світло Дискосвіту було старим, повільним і важким. З ґанку свого будиночка Бабуня спостерігала, як воно неквапом стікає з гір, золотими річками плинучи через ліси. То тут, то там воно збиралося в калюжі, які поступово бліднули й зникали.

Вона різко барабанила пальцями по одвірку, мугикаючи якийсь простий сумний мотив.

Коли настав світанок, в будиночку не було нікого, крім непорушного тіла Еск на ліжку.

В той час, як золотаве світло повільно розтікалося Дискосвітом, ніби приплив, що несе свіжість своїм наступом на замулене узбережжя, орел колами здіймався все вище й вище під купол небес, відштовхуючись від повітря повільними й сильними змахами крил.

Під Еск розстелився весь світ — всі континенти, всі острови, всі річки та, зокрема, величне кільце Крайокеану.

Більше тут, нагорі, не було нічого — навіть звуків.

Еск насолоджувалася відчуттями, примушуючи стомлені м’язи напружуватись усе більше. Та щось було негаразд. Здавалося, її думки вислизають з-під її контролю і зникають невідомо де. Її розум сповнювали біль, перезбудження та втома, і водночас щось неначе витікало з нього. Пам’ять розвіювало вітром. Щойно їй вдавалося зачепитись за якусь думку, як та випаровувалася, не лишаючи по собі й сліду.

Вона втрачала себе по шматках — і не могла згадати, що саме втрачає. Еск запанікувала, намагаючись закріпитися у ґрунті речей, в яких була впевнена.

«Я — Еск, і я вкрала тіло орла, і відчуття вітру в пір’ї, голод, пошук в не-небі піді мною...»

Вона зробила ще одну спробу.

«Я — Еск, і я шукаю вітряний коридор, біль у м’язах, різке повітря, холод...»

«Я — Еск високо над повітря-вологе-мокре-біле надусім небо тонке...»

«Я... я...»

Бабуня була в садку, серед вуликів, і ранковий вітер хльоскав її спідниці. Вона переходила від вулика до вулика, поплескуючи долонею по кришках. Потому, ставши серед заростей бурячейки та бджолиної бальзамки, які вона посадила спеціально для бджіл, Бабуня витягла руки перед собою й проспівала щось таким високим голосом, що жодна звичайна людина нічого не почула б.

З вуликів загуло, і раптом повітря сповнилося важкими, окатими, басовитими трутнями. Вони закружляли над головою відьми, вплітаючи своє басовите дзижчання в її наспів. А потім — зникли, здійнявшись у світанок, що сходив над галявиною, й розлетілися межи дерев.

Добре відомо — принаймні, відьмам — що кожен вулик є, так би мовити, лише частиною єдиного створіння на ймення Рій, достоту як окремі бджоли є лише клітинами єдиного організму вулика. Бабуня нечасто з’єднувалася подумки з бджолами, почасти тому, що мислення комах є досить чудернацьким, але здебільшого — тому що, як вона підозрювала, Рій був значно інтелектуальніший за неї.

Вона знала, що трутні незабаром досягнуть колоній диких бджіл у лісовій гущавині, і за кілька годин кожен куточок кожної верховини й полонини опиниться під дійсно пильним спостереженням. Все, що їй лишалося — чекати.

Опівдні трутні повернулись, і в гострих ядучих думках вулика Бабуня прочитала, що ніде немає й сліду Еск. Відьма повернулася в прохолоду будиночка, всілася в крісло-гойданку і втупилась у вхідні двері.

Вона знала, яким має бути наступний крок. Їй вернуло на душі від самої думки про це. Проте вона принесла коротку драбину, з рипінням вилізла під дах і видобула зі сховку в стрісі костур.

Він був крижаний на дотик. І парував.

— Отже, вище лінії снігів, — подумала вголос Бабуня.

Вона злізла, встромила костур у клумбу і втупилася в нього лютим поглядом. Негайно виникло мерзенне відчуття, що він не менш люто втупився в неї.

— Не думай, що ти переміг, бо це не так, — прогарчала вона. — Просто не було часу з тобою морочитися. Ти маєш знати, де вона; велю тобі відвести мене до неї!

Реакція костура цілком дорівнювала реакції звичайної дровиняки.

— В ім’я... — Бабуня затнулася; належні формули в її пам’яті давно припали пилом. — В ім’я каміння та гілля — наказую!

Дія, рух, пожвавлення — жодне з цих слів жодним чином не підійшло б, щоб описати реакцію костура.

Бабуня почухала підборіддя. Вона згадала простенький урок, який завчають всі діти: «А чарівне слово?».

— Будь ласка? — припустила вона.

Костур затремтів, трохи піднявся в повітря і перевернувся так, що завис горизонтально на рівні талії.

Бабуня знала, що серед юних відьом знову в моді мітли, але сама вона цим не захоплювалася. Неможливо мати поважний вигляд, розсікаючи повітря верхи на господарському причандаллі. До того ж це явно загрожувало застудою.

Та зараз було не до поважності. Затримавшись лише на мить, аби зірвати з гачка за дверима свого капелюха, відьма поспіхом вилізла на костур і прилаштувалася на ньому по можливості зручно — звісно ж, боком, затиснувши спідниці між колін.

— Добре, — сказала вона. — А тепе-е-е-е-е...

Летюча тінь мчала через ліс із галасом і прокльонами, і звірі сахалися та кидалися навтьоки. Бабуня чіплялася за костур побілілими пальцями й розмахувала в повітрі худими ногами, осягаючи над верхівками дерев непрості закони дотримання центру тяжіння та руху повітряних потоків. Костур мчав уперед, байдужий до її викриків.

На той час, як він дістався полонини, Бабуня дещо опанувала ситуацію — тобто навчилася триматися руками та колінами й не нервуватися, коли її перевертало догори дриґом. На щастя, певну користь приносив капелюх — усе-таки він мав обтічну форму.

Костур пірнув між чорних скель і помчав уздовж голих гірських долин, де, за переказами, в часи Крижаних Велетнів протікали річки льоду. Повітря стало розрідженим і різало Бабуні горлянку.

Над одним із заметів вони раптом спинилися. Бабуня звалилася з костура і, хапаючи ротом повітря, деякий час лежала на снігу, намагаючись згадати, навіщо зазнала всього цього. Під скельним виступом за кілька футів від неї виднівся оберемок пір’я. Коли Бабуня наблизилася, назустріч їй ривком здійнялася пташина голова, й орел зиркнув на неї пронизливими зляканими очима. Він спробував злетіти, але звалився на спину. Коли вона простягла руку, він вирвав з її долоні акуратний трикутник плоті.

— Ясно, — спокійно вимовила Бабуня у простір. Вона роззирнулася, знайшла валун приблизно годящого розміру і на хвилю зникла за ним з міркувань пристойності. Вигулькнувши з-за валуна, вона тримала в руках одну з нижніх спідниць.

Птах виривався, руйнуючи вишивку хрестиком, на яку пішло кілька тижнів ретельної праці, та врешті-решт їй вдалося попеленати його так, щоб убезпечитися від спорадичних ударів дзьоба.

Потому Бабуня обернулася до костура, який тепер стирчав вертикально із замету.

— Назад я піду пішки, — холодно оголосила вона.

Але, як виявилося, вони перебували в гірській долині, що закінчувалася кількасотфутовим урвищем з гострими чорними скелями внизу.

— Ну гаразд, — поступилася Бабуня. — Але летітимеш повільно, ясно? І не злітай надто високо.

Втім, чи то вона вже мала певний досвід, чи то костур поводився обережніше, але зворотний шлях вони пролетіли майже статечно. Бабуня майже схилилася до думки, що з часом могла би перейти з ненависті до польотів на звичайну нелюбов до них. Для цього достатньо було б якось змусити себе не дивитися вниз.

Орел розпластався на ганчірці перед нерозпаленим каміном. Він попив води, над якою Бабуня пробурмотіла кілька заклинань — зазвичай вона вживала їх винятково задля психологічного ефекту, але хтозна, може, є в них і якась сила? — та проковтнув кілька шматочків сирого м’яса.

Чого він не робив — то це не виявляв ані найменших ознак інтелекту.

Бабуня почала сумніватися, чи це був саме той птах. Ризикуючи отримати зайвий удар дзьобом, вона пильно вглядалася в злі помаранчеві очі й намагалася переконати себе, що в їхній глибині поблискує майже непомітна дивна іскорка.

Вона понишпорила у птаха в голові. Свідомість орла була на місці, яскрава та гостра, але там було ще щось. Звичайно, свідомість не має кольору, та все ж волокна орлової свідомості видавалися пурпуровими. А навколо них та серед них закручувалися ледь помітні сріблясті ниточки.

Еск запізно дізналася, що свідомість формується тілом, і що запозичення — то одне, а от у мрію про істинне набуття іншого тіла вже зарання вмонтовано кару.

Бабуня сіла в крісло і стала гойдатися. Виходу не було, й вона це знала. Роз’єднати сплутані свідомості їй несила. Це несила нікому у Вівцескельних горах. Несила навіть...

Не пролунало ані звуку, але, можливо, змінилося щось у повітрі. Вона кинула погляд на костур, якому, після певної внутрішньої боротьби, дозволила повернутися в будинок.

— Ні, — твердо сказала вона.

Та по хвилі подумала: «А кому має бути добре від того, що я це сказала? Мені? В ньому є Сила, але ця Сила — не мого типу. З іншого боку, варіантів у мене немає. І взагалі, вже може бути пізно. Якщо пізно не було з самісінького початку».

Вона знову торкнулася свідомості орла, щоб заспокоїти його страхи й розвіяти паніку. Птах дозволив відьмі взяти себе і незграбно всівся в неї на зап’ясті, так учепившись кігтями, що на її шкірі виступила кров.

Бабуня взяла костур і потупцяла нагору, де в кімнаті з низькою потрісканою куполоподібною стелею на вузькому ліжку лежала Еск.

Вона посадила орла на бильце ліжка і стала дивитися на костур, візерунки якого під її поглядом знову почали мінитися, приховуючи свої істинні обриси.

Бабуня не була новачком у використанні чарівних сил, але знала, що її метод — м’який тиск, який непомітно керує ходом речей. Сама вона, звісно, висловилася б інакше: вона сказала б, що коли знаєш, де шукати, то завжди знайдеш потрібний важіль. Силу ж костурові давав грубий, жорсткий заряд сирих чарів, частини тих енергій, що рухають сам всесвіт.

За те, що вона збирається зробити, доведеться заплатити свою ціну. Бабуня знала про чародійство достатньо, щоб не сумніватися: ціна буде високою. Але якщо тебе турбує ціна, навіщо ти взагалі прийшов до крамниці?

Вона відкашлялася й подумала, що, в біса, має робити далі. Можливо, їй слід...

Сила вдарила її, як цеглина. Вона відчула, як її підхопило й підняло, і була вражена, коли поглянула вниз і побачила, що її ноги продовжують твердо впиратися в підлогу. Вона спробувала зробити крок, і в повітрі навколо затріскотіли розряди. Вона простягла руку, щоб спертися до стіни, і старезна дерев’яна балка під її рукою ворухнулася та почала випускати листя. Вихор чарів нуртував у кімнаті, здіймаючи хмари пилу та раз у раз надаючи їм підозрілих форм; глечик та миска на столику для умивання, прикрашені дуже привабливими візерунками з трояндових бутонів, розлетілися на друзки. Третій учасник традиційного порцелянового тріо, під ліжком, перетворився на щось жахливе і ковзнув геть.

Бабуня розтулила рота, щоб вилаятися, але миттєво передумала, коли її перші слова розквітли райдужними хмарками. Вона опустила погляд на Еск та орла, який, схоже, не звертав на події жодної уваги, і спробувала зосередитись. Прослизнувши в голову птаха, вона знову побачила прядиво свідомостей: срібні волокна були так тісно переплетені з пурпуровими, що набули такої ж форми. Але тепер вона бачила їхні закінчення, з яких можна було почати розплутування, якщо добре розрахувати, як і де потягти. Це було настільки очевидно, що вона почула власний сміх, відлуння якого заколивалося помаранчевим і червоним і зникло в стелі.

Час ішов. Навіть із тією Силою, що пульсувала в Бабуниній голові, це була до болю тяжка праця — ніби протягувати нитку в голку при місячному світлі — але врешті-решт в її руці опинилася жменя срібла. В повільному й важкому світі, в якому вона тепер опинилася, відьма зібгала моток срібних ниток і повільно кинула його в бік Еск. Моток перетворився на хмарку, закружляв маленьким вихором і зник.

Раптом вона почула різкий звук, щось на кшталт цвірінькання, і зауважила тіні на краю поля зору.

Що ж, рано чи пізно це трапляється з кожним. Як завжди, Вони прийшли, приваблені виплеском чарів. Треба просто вміти на Них не зважати.

Коли Бабуня прийшла до тями, у вічі їй било пронизливе сонячне світло. Вона сиділа, привалившись до дверей, і почувалася так, ніби у всього її тіла почався зубний біль.

Засліплена, вона навмання простягла руку, намацала край столика для умивання і, підтягнувшись, сіла прямо. Без особливого подиву вона побачила, що глечик та миска мають звичайний вигляд; лише чиста цікавість змусила її, на хвилю забувши про біль, зазирнути під ліжко — і переконатися, що й там, авжеж, усе як завжди.

Орел тулився на стовпчику ліжкового бильця. В самому ліжку спала Еск, і Бабуня бачила, що це — справжній сон, а не непорушність безтямного тіла.

Лишалося тільки сподіватися, що Еск не прокинеться з непереможним бажанням кидатись на кроликів.

Орла, який анітрохи не опирався, відьма віднесла вниз і випустила його з ґанку чорного ходу. Він важко злетів на найближче дерево і всівся на гілці перепочити. Птах відчував, що хтось вчинив з ним щось недобре — але до кінця життя так і не зміг згадати, хто і що саме.

Еск розплющила очі й довго дивилася в стелю. За останні місяці вона вивчила кожен наріст і кожну тріщинку, які утворювали на штукатурці фантастичний перевернутий ландшафт, що його вона населила високоорганізованою цивілізацією власного винайдення.

В її мозку купчилися видіння. Еск вистромила з-під ковдри руку і втупилася в неї, дивуючись, чому немає пір’я. Все це було дуже дивно.

Еск відкинула ковдру, закинула ноги на край ліжка, розправила крила назустріч вітру і ковзнула в світ...

Глухий звук удару тіла об підлогу змусив Бабуню кинутися нагору. Вона міцно притиснула до себе нажахану дівчинку й стала гойдатись на п’ятках, видаючи беззмістовні заспокійливі звуки. Еск підняла спотворене страхом обличчя.

— Я відчувала, що зникаю!

— Так, так. Та зараз усе добре, — шепотіла Бабуня.

— Ти не розумієш! — скрикнула Еск. — Я навіть забула, як мене звуть!

— Але ж тепер пам’ятаєш.

Еск завагалась, пригадуючи.

— Так, — нарешті вимовила вона. — Так, звісно. Тепер — так.

— Отже, нічого поганого не сталося.

— Але...

Бабуня зітхнула.

— Ти дечого навчилася, — сказала вона, й подумала, що не завадить додати своєму голосу трохи суворості. — Як то кажуть, хто мало знає, багато чим ризикує, але це й наполовину не так небезпечно, як не знати нічого.

— Але що сталося?

— Ти вирішила, що запозичення тобі замало. Що добре б захопити чуже тіло. Але тобі слід знати, що тіло схоже на... на формочку для желе. Воно дає форму тому, що в ньому міститься, розумієш? Не можна зберегти нормальну свідомість дівчинки в тілі орла. Принаймні, надовго.

— То я стала орлом?

— Так.

— А сама зникла?

Бабуня замислилась. Їй постійно доводилось замислюватися, коли розмова з Еск заводила її за межі словникового запасу пересічної людини.

— Ні, — нарешті сказала вона. — Не в тому сенсі, який ти маєш на увазі. Ти просто стала орлом, якому іноді снилося б дивне. От як тобі сниться, що ти літаєш, йому, мабуть, снилося б, що він ходить і розмовляє.

— Ох.

— Але все вже позаду, — сказала Бабуня, вимучуючи з себе бліду посмішку. — Ти знову стала собою, а орел отримав назад своє власне «я». Він сидить на великій березі біля туалету; добре б, якби ти винесла йому щось поїсти.

Еск сиділа навпочіпки й дивилася кудись повз Бабунину голову.

— Там був хтось дивний, — спокійно повідомила вона.

Бабуня рвучко обернулася.

— Здається, я часом бачила схожих уві сні, — додала Еск. Реакція старої відьми злякала її: Еск замовкла, з думкою, чи не бовкнула вона щось не те.

— Що саме ти бачила? — різко спитала Бабуня.

— Ну, великих істот, різних. Вони просто сиділи навколо.

— Було темно? Тобто, ці Істоти — вони сиділи в темряві?

— Здається, там були зірки... Бабуню?

Бабуня Дощевіск мовчки дивилась у стіну.

— Бабуню? — повторила Еск.

— Га? Що? А, — Бабуня струсонулася. — Так. Ясно. А тепер я таки хотіла б, аби ти спустилася вниз, взяла в коморі трохи шинки й винесла орлу, гаразд? Можливо, подякувати йому було б незайве. Наперед ніхто не знає, де знаходить, де втрачає.

Коли Еск повернулася, Бабуня намазувала маслом хліб. Дівчинка підтягла до столу свою табуретку, але відьма махнула на неї хлібним ножем:

— Спершу важливе. Встань. Повернися обличчям до мене.

Спантеличена, Еск підкорилася. Бабуня встромила ножа в дошку для нарізки хліба і похитала головою.

— Хай йому грець, — сказала вона у простір. — Уявлення не маю, як це робиться. Здається, є якась церемонія — наскільки я знаю чарівників, вічно їм треба все ускладнити...

— Про що ти?

Здавалося, Бабуня її не почула. Натомість відьма перетнула кімнату в напрямку темного кутка біля шафи.

— Можливо, тобі слід стати однією ногою у відро з холодною вівсянкою й одягти рукавичку на другу ногу, чи щось таке, — продовжила вона. — Не хотіла я цього, але ж Вони мене змушують.

— Про що ти, Бабуню?

Відьма висмикнула костура з тіней і невпевнено махнула ним у бік Еск.

— Ось. Це твоє. Візьми. Сподіваюся, я роблю те, що треба.

Насправді вручення костура молодому чарівникові — це зазвичай пишна церемонія, надто якщо костур успадковано від старшого чарівника; за стародавнім звичаєм, учень проходить довге, моторошне й важке випробування, в якому фігурують маски, каптури, мечі, страшні клятви про виривання язиків, розтерзання нутрощів дикими птахами та розвіювання попелу на восьми вітрах і тому подібне. Лише після кількох годин цієї справи учень може бути допущений до братства Мудрих та Просвітлених.

Церемонія передбачає також довгу промову. Зовсім випадково Бабуня виклала її суть кількома словами.

Еск узяла костур і придивилась до нього.

— Гарний, — невпевнено сказала вона. — Різьблення красиве. А для чого він?

— Сядь. І хоч раз у житті послухай мене уважно. В день, коли ти народилася...

— ...отак, загалом, усе було.

Еск поглянула на костур, а потім — на Бабуню.

— То я маю стати чарівником?

— Так. Ні. Не знаю.

— Це не відповідь, Бабуню, — із докором сказала Еск. — Маю чи ні?

— Жінки не можуть бути чарівниками. — відрізала відьма. — Це неприродно. З тим же успіхом жінка може стати ковалем.

— Насправді я ж бачила, як працює татко, і не розумію, чому б...

— Слухай, — поспішно урвала Бабуня, — жінка може стати чарівником не більше, ніж чоловік може стати відьмою, тому що...

— А я чула про чоловіків-відьмаків, — сумирно вставила Еск.

— Про чорнокнижників!

— Думаю, так.

— Не буває чоловіків-відьмаків, бувають чоловіки-телепні! — палко вигукнула Бабуня. — Якби чоловік був відьмаком, то насправді він був би чарівником. Вся справа, — вона поплескала себе по голові, — в головознавстві. В тому, як працює твій розум. Бач, чоловічий розум працює не так, як наш. Їхні чари — то самі числа, кути, фігури та спостереження за зірками, ніби це має якесь значення! Це все Сила. Це все, — Бабуня подумала і витягла на світ слово, яким любила описувати все те, що зневажала в чарівниках, — гемеметрія.

— Ну то чудово, — з полегшенням сказала Еск. — Я лишуся тут і вчитимуся відьомства.

— Ех, — похмуро відповіла Бабуня, — сказати це неважко. От тільки не думаю я, що так само легко буде зробити.

— Але ж ти сама казала, що чоловіки бувають чарівниками, жінки — відьмами, а навпаки не буває.

— Казала.

— Тоді, — тріумфально сказала Еск, — усе вирішено, правильно ж? Я просто не можу не стати відьмою.

Бабуня вказала на костур. Еск знизала плечима.

— Це просто стара палиця.

Бабуня заперечно похитала головою. Еск кліпнула.

— Ні?

— Ні.

— І мені не бути відьмою?

— Не знаю я, ким тобі бути. Візьми костур.

— Навіщо?

— Візьми костур. Тепер дивись: я вже поклала дрова в камін. Запали його.

— Кресало лежить на... — почала Еск.

— Якось ти сказала мені, що є кращий спосіб розвести вогонь. Покажи.

Бабуня підвелася. У напівмороці кухні здавалося, що вона виросла, заповнивши кімнату пронизаними загрозою хиткими рваними тінями. Її погляд увіп’явся в Еск.

— Покажи, — звеліла вона, і в голосі її був лід.

— Але... — розпачливо вимовила Еск, притискаючи до себе важкого костура і перекинувши табуретку в поспішній спробі відступити.

— Покажи!

Скрикнувши, Еск крутнулась на місці. З її пучок злетіло полум’я і дугою перетнуло кухню. Дрова вибухнули з такою силою, що меблі розлетілись навсібіч; у вогнищі зашипіла куля яскраво-зеленого вогню. По кулі побігли мерехтливі візерунки, вона зі шкварчанням закрутилася на каменях, які почали тріскатись, а потім і плавитись. Залізна задня загородка відважно протрималась аж кілька секунд, перш ніж розтанути, як віск. Востаннє вона показалася у вигляді багряної плями на поверхні вогненної кулі, після чого зникла остаточно. Ще за мить та ж доля спіткала чайник.

Коли здавалося, що вслід за ними ось-ось зникне й димар, старезна кладка провалилася, й вогненна куля зі шкварчанням зникла в отворі. Її мандрівка крізь землю вряди-годи позначалася потріскуванням та окремими хмарами пари. Крім цього навколо панувала тиша — та гучна тиша, що аж гуде після оглушливого шуму. Після неприродно сліпучого світла кухня видавалася темною, хоч в око стрель. Врешті-решт Бабуня вилізла з-під столу й, наскільки сміла, підповзла до отвору, оточеного кіркою застиглої лави. З отвору здійнялася чергова грибоподібна хмара перегрітої пари, й вона сахнулася назад.

— Кажуть, під Вівцескелями є гномові шахти, — зненацька сказала вона. — Ото подаруночок буде тим малим покидькам.

Носаком черевика відьма торкнулася калюжки заліза, що застигало в тому місці, де був чайник, і додала:

— Шкода загородки каміна. Ти ж знаєш, там сови були... — Тремтячою рукою вона обережно пригладила своє підпалене волосся. — Зараз згодився б добрий кухоль... добрий кухоль холодної води.

Еск сиділа, з подивом дивлячись на власну руку.

— Це були справжні чари, — нарешті сказала вона. — І їх створила я.

— Один з видів справжніх чарів. — уточнила Бабуня. — Не забувай про це. І ти не маєш постійно викидати такі коники. Якщо вже в тобі є ця Сила, навчися нею керувати.

— А ти можеш мене навчити?

— Я? Ні!

— Як же я навчуся, якщо мене ніхто не вчитиме?

— Ти повинна вирушити туди, де є ті, хто можуть. До школи чарівників.

— Але ж ти казала...

Бабуня на мить припинила наливати воду з відра у глечик.

— Так, так, — різко урвала вона. — Забудь про те, що я казала, про здоровий глузд і таке інше. Часом доводиться йти туди, куди тебе веде життя. Гадаю, ти так чи інакше потрапиш до школи чарівників.

Еск поміркувала над цим.

— Хочеш сказати, така моя доля? — нарешті спитала вона.

Бабуня знизала плечима.

— Щось таке. Можливо. Хто знає?

Тієї ночі, коли Еск уже давно було відправлено в ліжко, Бабуня вдягла капелюха, запалила нову свічку, розчистила стіл і дістала з потаємного місця в кухонній шафі маленьку дерев’яну скриньку. В ній містилися пляшечка чорнил, старезне гусяче перо та кілька аркушів паперу.

Бабуня ніколи не почувалася зручно, стикаючись зі світом літер. Вона вирячила очі, висолопила язика, на її лобі виступили краплини поту — але перо продовжувало з рипінням рухатися по сторінці під супровід тихих уривчастих «а щоб тебе» та «хай йому грець». Лист мав такий вигляд (хоча цьому варіантові бракує свічкового воску, виправлень і чорнильних та масних плям):

«Головному чарівникові

Не видна Академія

Вітаня, сподіваюся у вас вседобре, направлюю довас таку Ескаріну Ковальчук, вона має таланти чарівника, але шо знею робити далі я незнаю, вона хорошій робітник і чістюля і вміє різноманітні господарські діла, я пошлю з нею грошив, довгих вам років і спочити вмирі, щироваша, дівиця Есмєральда Дошчевіск, відьма».

Бабуня піднесла листа до свічки й критично його проглянула. Лист таки вдався. Слово «різномонітний» вона запозичила з «Альманаку», що його перечитувала щовечора. Він постійно пророкував «різномонітні пошесті» та «різномонітні невдачі». Бабуня не мала твердої впевненості в тому, що це значить, але все одно це було з біса гарне слово.

Вона скріпила листа свічковим воском і поклала на шафу. Завтра вона віддасть його листоноші — все одно йти в село по нового чайника.

Наступного дня Бабуня трохи посушила голову над вбранням. Врешті-решт вона спинилася на чорній сукні з вишитими кажанами й жабами, широкому оксамитовому плащі (чи, принаймні, плащі з тканини, що скидається на оксамит після тридцяти років посиленої експлуатації) та відьомському капелюсі, який закріпила на зачісці шпильками.

Найперше вони з Еск зайшли до муляра, домовитися про ремонт каміна. Потім рушили до коваля.

Це була довга й бурхлива зустріч. Еск вийшла з хати до садка й видряпалася на звичне місце у гіллі великої яблуні. З будинку тим часом долинали гнівні вигуки батька та лемент матері, що раз у раз переривалися довгими паузами, які означали, що Бабуня Дощевіск неголосно доводить щось тим своїм голосом, який Еск про себе називала «я-знаю-краще». Іноді стара відьма використовувала такий собі рівний, помірний тон, який, про що б не йшлося, ясно давав зрозуміти: діяти треба саме ось так, а не інакше. Можливо, саме такий тон свого часу використовував Творець. Були це чари чи головознавство — в кожному разі, можливість суперечки виключалася.

Дерево трохи хитнулося під легким вітерцем. Еск сиділа на гілці й знічев’я матляла ногами.

Вона думала про чарівників. Вони нечасто зазирали до Міцних Горішків, зате тут ходила сила-силенна історій про них. Наскільки Еск пригадувала ці історії, чарівники були мудрими, зазвичай дуже старими, й творили потужні, хитромудрі й загадкові чари. Крім того, майже всі вони мали бороди — і всі, без винятку, були чоловіками.

Відьми були їй зрозуміліші. Так, кілька разів вона супроводжувала Бабуню в гості до відьом у селах за пагорбами, і, в будь-якому разі, відьми широко фігурували у вівцескельному фольклорі. Відьми були хитрими, зазвичай дуже старими — чи, принаймні, намагалися мати такий вигляд — і творили дещо підозрілі, проте невибагливі й приземлені чари. Крім того, декотрі з них мали бороди — і всі, без винятку, були жінками.

Була в цьому якась глибинна загадка, яку вона ніяк не могла розгадати. Чому б не...

Церн і Ґальта щодуху промчали доріжкою і спинилися під деревом, не припиняючи штовхатися та пхатися. Вони поглянули на сестру знизу вгору із сумішшю захвату та зневаги: як чарівники, так і відьми були варті благоговіння — але ж не сестри! Й знання про те, що твоя сестра вчиться на відьму, ніби знецінювало професію в цілому.

— Насправді ти не вмієш творити чари, еге ж? — спитав Церн.

— Та куди їй, — втрутився Ґальта. — А це ще що за дрючок?

Костур лишився під деревом, спертий об стовбур. Церн боязко тицьнув у нього пальцем.

— Не треба його чіпати, — швидко сказала Еск. — Будь ласка. Він мій.

Зазвичай Церн реагував на її прохання на рівні пересічного кулькового підшипника. Але тут, на Цернин великий подив, його палець сам собою зупинився, не торкнувшись «дрючка».

— Та я й не збирався, — промимрив він, аби приховати розгубленість. — Дрючок як дрючок.

— То ти вмієш творити чари чи ні? — спитав Ґальта. — Ми чули, як Бабуня казала, що вмієш.

— Підслухали під дверима, — уточнив Церн.

— Ти ж сам ось тільки-но сказав, що куди мені, — весело відгукнулася Еск.

— Умієш чи ні?! — повторив Ґальта, буряковіючи.

— Можливо.

— Нічого ти не вмієш!

Еск поглянула згори вниз йому в очі. Зазвичай вона сприймала братів як скупчення галасу в штанях, проте, в цілому, любила їх — коли нагадувала собі, що має їх любити. Але в тому, як витріщався зараз на неї Ґальта, було щось жахливо поросяче й неприємне — так, ніби вона чимось образила його особисто.

Вона відчула поколювання по всьому тілу. Навколишній світ раптом видався їй надзвичайно чітким і яскравим.