Позначена блискавицею

Частина перша Лице грізного бога

Віта розплющила очі. Кам’яна стіна, змурована з грубо тесаних брил, поступово вималювалась перед нею в напівтемряві. По ній сповзали тьмяні краплини води. Тхнуло, мов у льосі.

Дівчина безтямно втупилась у цю стіну. Якусь мить тому вона стояла в гамірливому вокзальному юрмиську й радість переповнювала її так, що, здавалось, от-от поллється через вінця і хлюпне веселковими бризками на всіх, хто поряд. У скляній стінці кіоска відбивалося струнке, миле, впевнене в собі дівча у новому синьому платтячку, зі спортивною сумкою через плече, котре рішуче стріпнуло коротко стриженим світлим волоссям і лукаво підморгнуло їй. Такого привітного липневого дня які ще могли бути сумніви! Іспити вона складе якнайкраще, стане студенткою, житиме в гуртожитку, знайде нових друзів!..

Нічого не скажеш, привітно зустріли! Що це, злочинна зграя, яка полює серед білого дня за симпатичними приїжджими дівчатками? Чи такий собі тест на витривалість та винахідливість для абітурієнтів із провінції? Чортівня якась! Здогади немовби змагалися між собою в безглуздості. Нічого, зараз вона все з’ясує.

Віта спробувала поворухнутися. Ого, довгенько, мабуть, спочивала, бо ліва рука геть затерпла, всі м’язи стали чужими — і ціла вічність минула, поки вона повернулася на правий бік.

Важка краплина зірвалась зі стелі і впала Віті на щоку. Дівчина здригнулася. Мов крізь товстий шар вати, долинули до неї невиразні звуки: брязкіт металу, глухі удари, уривчасті вигуки.

Вона лежала у вузькому коридорі, що кінчався тупиком. Під низьким склепінням мигтіло полум’я — в розколині між камінням стримів смолоскип. Дивні звуки ставали дедалі гучнішими. Віта посунулась уперед, і її коліно торкнулося холодної вологої підлоги. Дівчина лише тепер помітила, що лежить на цупкому зеленому покривалі. А воно ще звідкіля взялося?

Очі врешті призвичаїлися до тремтливого світла, і Віта аж рота розкрила: у підземеллі точився бій, дзвеніла криця! Ураз відчуття нереальності того, що відбувається, вичавило з неї останні краплини бадьорості й оптимізму. Що за мара? Пригадала підземний перехід, широкі двері з написом “Вихід у місто”, цифрове табло на фасаді вокзалу — і раптом підземелля, де б’ються на мечах!

Віта намацала долі свою сумку — єдину знайому й зрозумілу їй тут річ, обома руками вчепилася в неї і почала спостерігати за боєм.

Невдовзі вона зрозуміла: напасників було троє, усі в жовтих сорочках, із блискучими шоломами на голові. А захищав вузький прохід, що вів до неї, лише один. У нього не було шолома. В одній руці він тримав короткий меч, в другій — овальний щит. Раптом Віта зловила себе на тому, що вболіває за нього: один проти трьох! До того ж їй страшенно не сподобались обличчя нападаючих. Шоломи мали невеличкі щитки, які захищали ніс та очі, і це надавало воїнам зловісного вигляду. “Де й познаходили таких…” — дівчина подумала про них, як про акторів, що знімаються в фільмі. Та ось воїн, який весь час стояв до неї спиною, озирнувся, і вона побачила обличчя, вкрите густою чорною бородою, широко поставлені великі очі, їхні погляди зустрілися, і враз Віта із жорстокою ясністю збагнула: бій — справжній, і чорнобородий захищає її! Він знає, що там, у кутку, за його спиною, щулиться розгублена дівчина…

Приголомшена таким відкриттям, схопилась на рівні ноги. Бій кипів просто під смолоскипом. Ось чорнобородий зробив різкий випад — і один з напасників, немов підтятий, упав. Воїни в шоломах відступили, а потім, розлючені невдачею, із подвоєною силою кинулись уперед. Чорнобородий несподівано відскочив убік, той, що був найближче до нього, за інерцією ступнув зо два кроки й опинився так близько від дівчини, аж вона сахнулася, та меч чорнобородого впав на нього ззаду — і ще один ворог покотився їй просто під ноги. Вона скрикнула, її захисник знову озирнувся, й чужий клинок здійнявся над його головою, однак він відчув небезпеку, пригнувся і встиг відбити удар. Віті хотілося надавати собі ляпасів. Треба ж було заверещати! В розпачі вхопила щит убитого й щосили пожбурила його в останнього з ворогів. Той заточився. Зблиснув меч. Дівчина міцно заплющила очі, припала обличчям до стіни. Почувся глухий звук падіння тіла. Стало тихо, лише потріскував смолоскип.

Холодний дотик каменю допоміг їй отямитись. Вона повільно повернула голову. Троє воїнів у золотистих шоломах непорушно лежали долі. І одного з них допомогла вбити вона! Моторошне підземелля, кров на камінні, порубані тіла… Як вона опинилася тут, серед цього страхіття? І де ж той, кого вона вважала своїм рятівником?..

Він сидів під стіною, відкинувши назад голову. Меча так і не випустив. Віта бачила, як важко здіймаються від частого дихання його плечі під мокрою від поту одежиною. Скільки ж тривав цей бій? Адже вона бачила лише його кінець… Страх, співчуття, захоплення — усе змішалось, ніби в коловороті, і на поверхню зринало то одне, то інше. Врешті дівчина наважилась — опустилась навколішки і обережно торкнулася вільної від зброї руни чорнобородого — так, немовби торкалася сплячого лева.

Коли він розтулив повіки, побачила в його очах застиглий полиск оголених мечів.

Чорнобородий підвівся. Поки йшов бій, він здавався Віті мало не велетнем, певно, через те, що спершу дивилась на нього знизу вгору, насправді ж виявився не набагато вищим за неї. Випроставшись, він застромив меч у піхви, позирнув на вбитих, тоді на Віту, підняв із підлоги зелене покривало, струснув його й накинув дівчині на плечі. Це був довгий плащ із широкою відлогою, що вкрив її нижче колін. Віта лише тепер відчула, що встигла добряче змерзнути.

Собі ж незнайомець узяв плащ та шолом одного з убитих, і вона зрозуміла, що чорнобородий віддав свій плащ їй. Потім він зняв зі стіни смолоскип, підняв його над головою і промовистим жестом запросив Віту йти за ним.

“Вітко-квітко, — пригадалися їй мамині слова. — Вітко-квітко, ох і вдача в тебе! Де б ти не йшла, за тобою золоті верби ростуть. Обов’язково в якусь халепу вскочиш…”

Справді, оце вже халепа так халепа! Як тільки з неї вибратися… Віта вирішила цілком звіритися на чорнобородого: якщо хтось і може їй допомогти в цьому божевільному світі, то тільки він.

Вони довго брели у лабіринті вузьких коридорів, кудись повертали, дерлись угору, спускалися вниз, інколи майже повзли; пісок осипався їм на голови, ліз у очі, рипів на зубах. Частину шляху довелося пройти по кісточки в воді. Чорнобородий узяв Віту за руку, та вона все одно послизнулася і боляче забила ногу об каміння на дні. Знову почався крутий підйом. Перепочити хоча б хвильку! Та її рятівник не зупинявся. Нарешті він стишив ходу й загасив смолоскип об землю — попереду засіріло.

Вихід із підземелля ховався серед колючих чагарів. Чорнобородий притримував гілки, щоб ті не шмагали її по обличчю. Вони продерлися крізь кущі і опинились на задвірках напівзруйнованого покинутого будинку.

Незнайомець уважно оглянув Віту, обтрусив пилюку із її плаща, накинув відлогу їй на голову так, щоб вона прикривала обличчя, дав зрозуміти, що сандалі доведеться скинути. Дівчина бачила: він поспішає, а тому квапливо розстебнула пряжки, сяк-так оббила бруд із підошов, увіпхнула взуття в невелику, але напрочуд укладисту сумку і знову почепила її на плече під плащ.

Вони обійшли руїну й опинилися на вулиці, з обох боків якої стояли досить високі — на три й чотири поверхи — будинки, пофарбовані в яскраві кольори: синій, зелений, червоний, бузковий… Яке барвисте селище, подумала Віта. Тільки чому ж людей не видно?

Дівчина ступала босими ногами по втоптаному, гладенькому грунту й роздивлялася навкруги. Жодного дерева, жодної квітки, лише блякла травиця під стінами будинків. Віконниці причинені. І тиша, мертва тиша.

Вітині очі спинилися на товстому стовпі, окутому обручами із золотавого металу. Щось велике й кругле було почеплене на ньому трохи вище рівня людського зросту. Вона мимоволі вжахнулася, коли підійшла ближче: потворна маска — обличчя демона, втілення жорстокості, свавілля, сліпої люті. Такою, певно, уявлялася древнім голова Медузи Горгони, погляд котрої усе живе обертав на камінь.

Несподівано ізгори долинуло рівне гудіння, і лице Вітиного супутника скам’яніло. Він зробив різкий досадливий рух рукою: не встигли!

Гудіння наростало. Двері будинків, немов за командою, одразу відчинилися, і сила-силенна люду в синіх, зелених, червоних, фіолетових, брунатних плащах висипала з них. Віта, в чужому плащі та босоніж, не вирізнялася в цьому натовпі. Вона повернула голову в той бік, куди дивилися всі, і помітила, як удалині над дахами пливе щось блискуче, схоже на великий човен.

При наближенні того летючого човна люди падали на коліна й простягали руки до неба, тіла їхні конвульсійно здригалися, набуваючи єдиного ритму, а вигуки десятків вуст поступово злилися в голосне скандування: “Бі-се-хо! Бі-се-хо!” Відчуття невідомої небезпеки, мов цівка крижаної води, поповзло по спині дівчини. Ніхто вже не звертав на них уваги, і чорнобородий підштовхнув її до найближчого будинку. Вони заскочили досередини, притулились до стіни й завмерли. Проте Вітині очі наче магнітом притягав до себе золотий човен. Його видно було крізь кругле віконечко над дверима. Дівчина навіть зіп’ялася навшпиньки, аби краще бачити. Ніс та корма круто вигнуті догори, а на щоглі, що стриміла посередині, замість вітрила — великий жовтий диск. На тлі його виднілася чиясь постать. Човен повільно плив над головами юрби, і Віта встигла добре роздивитись обличчя того, хто в ньому стояв. Вона впізнала зловісну маску, яку щойно бачила на стовпі. Отже, то була не просто витворена уявою химера. Це страховисько існує насправді. Майнула думка, що все це — лише гнітючий сон, що насправді такого не може бути, варто прокинутись — і все минеться… Але безтямні вигуки натовпу знову торкнулися її вух, і вона відчула, що ось-ось не втримається, вискочить на вулицю, зведе руки до неба й закричить разом з усіма. Та на її плече лягла вже знайома тверда долоня, і неймовірна напруга, що зводила судомою все тіло, відразу зникла.

Рівне гудіння, що супроводжувало політ осяйного човна, помалу віддалялося, аж поки не змовкло зовсім. Віта слідом за чорнобородим вийшла на вулицю. Люди почали розходитися. Нараз їй захотілося лише одного: впасти де стоїш — і спати, спати, спати… Але її супутник прямував далі, і вона примушувала себе з останніх сил переставляти ноги. Вузький покручений завулок, в який вони повернули, вивів на захаращене подвір’я, де панували безлад і запустіння. Під ноги траплявся різний мотлох. Занедбані будинки, два з яких зазнали пожежі, непривітно зирили на них порожніми чорними вікнами.

Чорнобородий нарешті спинився. Зупинилась і Віта. Тільки впертість допомагала їй триматися на ногах. Вона була не в змозі зробити ще бодай крок, і її супутник, мабуть, зрозумів це. Повернувся до неї, підбадьорливо плеснув по плечу, а потім підхопив на руки й поніс. Віта заперечливо захитала головою й зробила слабку спробу звільнитися. їй стало соромно: адже він втомлений не менше за неї! Та його очі втратили блиск криці і дивилися так співчутливо, так заспокійливо… Вона поклала обважнілу голову на груди цього й досі незрозумілого, однак уже не чужого їй чоловіка, притулилася щокою до шорсткої тканини жовтого плаща і провалилася в сон, як у прірву.

Так солодко Віта спала, мабуть, тільки в дитинстві. Іще не виборсавшись із обіймів сну, напівпритомно глипнула на стелю чужого дому — і її охопило знайоме з дитинства відчуття: прокинешся вранці на новому місці і в перші хвилини ніяк не можеш збагнути, де ти. А тоді подив змінюється бурхливою радістю: попереду ціле літо, таке багате на тепло, на нові враження та знайомства і, певна річ, на пригоди!..

Віта поринула в напівдрімоту, і згадався їй чомусь просторий бабусин дім, де вона найчастіше проводила канікули… Кімнати, просяклі запахом яблук, старезна розлога вишня, що тривалий час правила для неї за найкращий гімнастичний снаряд. А що вже казати про малинник — то були справжнісінькі джунглі, і в них навіть вужі водилися, бо ставок близько. А подорожі до лісу, купання в ставку до посиніння, нескінченні битви стратегічного значення із місцевими хлопчаками!.. Були ще й вечори: над головою мерехтіли великі зорі, у траві дружним хором сюрчали цвіркуни-невидимки, а в хаті таємниче бринів голос маленької сивої бабусі Віри, що сплітав нескінченне мереживо казок. Коли Віта навчилася читати, то сама вже переповідала прочитані книжки своїм подругам та сусідським малюкам, що ходили за нею, як курчата за квочкою. Часто вона захоплювалася і починала вигадувати для своїх улюблених героїв нові нечувані пригоди. Одну з них спробувала навіть у п’ятому класі записати, просиділа всеньке літо — та так і не закінчила. В уяві складалося невимовно гарно, а рядки на папері чомусь лягали нудні й невиразні, як у вправах із підручника. Зато того ж таки літа вона влаштувала у дворі справжнісінькі вистави — про Морозка, Царівну-жабу, Попелюшку. А от прем’єра “Алі-баби” так і не відбулася — не знайшлося сорока розбійників.

А далі — далі вона підросла, і на зміну казкам прийшли історичні романи. То був дивовижний світ глибоких пристрастей та героїчних вчинків, світ, де все — до кінця, і любов, і ненависть, де чоловіки мужні й, несхитні, а жінки — невимовно гарні й вірні. Вона почала із “Спартака” й “Айвенго”, не проминувши, звичайно ж, і “Трьох мушкетерів”, а закінчила науковими монографіями. Після восьмого класу Віта твердо вирішила, що стане істориком — як тато.

Її вабили загадки давнини, таємниці віків, зниклі цивілізації. За останні два роки вона ковтнула чималу купу книжок та журналів, що стосувалися історії, не пропустила й жодного фільму на історичну тему. Батьків тішив не лише її вибір, але й наполегливість. Віта мала чудову пам’ять на події, факти, а от дати були її найвразливішим місцем. Тому всі гуртом та разом розробили цілу систему їх запам’ятовування, не останню роль у якій відіграли товсті зошити із паралельними хронологічними таблицями, — спосіб, підказаний батьком. Досить було лише погортати їх, щоб пригадати, що ж діялося у тій чи іншій країні в певному сторіччі. Ті таблиці зайняли чимало місця в її валізі. Тепер Віта вже просто не уявляла собі, що в своєму житті займатиметься чимось Іншим, окрім історії. Звичайно, можна було б і не їхати світ за очі, як казала мама, а подати документи у вуз десь поближче — так зробило чимало її однокласників. Та вона прагнула самостійності (подалі від турботливих батьків!), прагнула дії (де ж і простір для неї, як не у великому місті!), прагнула новизни (а хто в сімнадцять років не хоче чогось нового). Тож мама позітхала, як і годиться матері, в якої вже дорослі діти, порадилась із батьком і згодилася.

В дорогу збирали її всією сім’єю. Мама сама пошила для Віти нове синє плаття, а батько подарував сумку на довгому ремінці. Проводжали її лагідного літнього вечора. Батько, як завжди, набрав незворушно-мужнього вигляду, брат невдало жартував, мама тихо журилася, а Віта намагалась не виказувати своєї радості (“мандрівочка пахне!”), та це їй погано вдавалося.

Віта знала, коли саме вони прибувають на кінцеву зупинку, але незручно було часто питати сусідів по купе, котра година. Свого ж годинника, коли пакувала речі, примудрилася впустити додолу, а через те лишила вдома — батько віддасть у ремонт. Втім, можна було й не питати. Вона й сама здогадалася, що подорож закінчується: поїзд уповільнив хід, обабіч почали з’являтись нові й нові колії, перші висотні будинки, а головне, у вагоні запанував уже знайомий Віті особливий, піднесено-метушливий настрій.

Дівчина винесла валізу у вузький коридорчик і стала коло вікна, всім єством жадібно вбираючи новий світ, що плив їй назустріч.

День був сонячний. Прегарний день! Їй пригадалося, що доброю ознакою, навпаки, вважається, коли приїздиш кудись у дощ. Та що їй до того! Подумаєш, прикмети. Теплий вітер, що влетів крізь прочинене вікно і куйовдив їй волосся, ніс із собою передчуття чогось незвичайного й хвилюючого.

Поїзд зупинився. Пасажири посунули до виходу, людський потік підхопив її. Легко вискочила з вагона, і оставила валізу долі й огледілася.

Довкола вирував великий вокзал, люди сиділи, стояли, йшли, бігли, несли речі, їли на ходу, питали, де потрібна колія, заспокоювали дітлахів, давали останні доручення; хтось радів зустрічі, хтось прощався, може, й назавжди… А вона застигла в гущі цього людського рою і не могла стримати усмішки, хоча й розуміла, як дивно то виглядає: стоїть на пероні тоненька дівчина із важкою валізою й усміхається невідомо до кого. Недаремно ж оглядаються на неї. Віта хутенько підхопила речі й рушила на пошуки камери схову. Іще вдома вона вирішила одразу здати валізу на збереження, а собі залишити спортивну сумку, в яку завбачливо поклала все найнеобхідніше. Забрати речі можна буде пізніше, коли знатиме, куди її поселять на час іспитів.

Замкнула автоматичну кабінку. За шифр, аби не сушити голову, взяла рік свого народження. Звичним рухом голови відкинула з очей волосся, почепила на плече сумку і так само весело й рішуче, як вона все сьогодні робила, рушила підземним переходом до виходу в місто.

Велике табло на фасаді вокзалу показувало час, число та день тижня, і Віта, озирнувшись, чи ніхто не чує, урочисто проказала: дев’ять сорок вісім, двадцять шосте липня, вівторок. Історичний момент: починається нове життя!..

Враз дівчина пригадала все, що було далі, і залишки сну швиденько гайнули геть від неї… Куди ж він щез, отой щасливий сонячний день? І з якої це речі не на омріяному гуртожитському ліжку прокинулась вона зараз, а на сіннику в якійсь напівтемній комірчині? Ні, годі вилежуватися! Треба щось робити. Принаймні дізнатися, де вона і що з нею.

Віта рішуче скочила із: сінника і штовхнула хиткі двері. Чорнобородого вона побачила одразу. Він сидів на широкій лаві й дивився на неї так, ніби давно чекав, коли ж вона прокинеться. Віта мимоволі почала пригладжувати обома руками розкуйовджене під час сну волосся та обсмикувати нову сукню — добре, що вона хоч із немнучкої тканини! Інше плаття давно б уже мало чортзна-який вигляд після такої колотнечі.

Нарешті вона могла як слід роздивитись свого рятівника. Напруга й неспокій зійшли з його обличчя, великі виразні риси якого були немов витесані з каменю, і тепер воно здалося дівчині навіть веселим. При тьмяному світлі видно було сиві нитки, що прозирали в смолянистому волоссі, а в очах застиг отой самий сталевий полиск, тільки якийсь м’якішій, розмитий, неначе лезо меча занурили в воду. Чорнобородий підвівся й приязно запитав:

— Ке рето вайон?

— Віта.

Мабуть, у неї був такий спантеличений вигляд, що чорнобородий не витримав і засміявся. Вразило дівчину не те, що він заговорив — що ж тут дивного? — незбагненним було інше: вона розуміла кожне його слово! Він запитав: “Як твоє ім’я?”, вона машинально відповіла — і лише потім здивувалася. Як він це зробив? Дівчина анітрохи не сумнівалася, що здійснити це чудо міг лише її рятівник.

— Це пояснюється просто, — відказав на її німе питання чорнобородий. — Певен, що ти чула про навчання уві сні.

— Ке рето вайон? — в свою чергу спитала Віта, і їй здалося, що не вона, а хтось інший вимовив ці слова.

— Моє ім’я Ратас. Ти скоро будеш удома. Не бійся.

— А я й не боюся, — задерикувато відповіла вона, і власний голос перестав видаватися їй чужим.

— От і добре.

Ратас вказав на низенький столик.

— Тут ти знайдеш усе потрібне для вмивання. Он лежать твої речі. Я зараз принесу їжу.

Із цими словами він вийшов, і Віта лишилася сама. Обвела поглядом кімнату. Грубі дерев’яні меблі. Земляна долівка, притрушена травою. Тісно й незатишно, до того ж оцей напівморок… Сдабке світло падає звідкілясь ізгори. Вона зітхнула, дістала,із сумки гребінець, маленьке люстерко, розчесалася, довго, із насолодою вмивалась, ніби хотіла змити із себе сліди недавніх пригод, потім витерла обличчя й руки м’якою полотнинкою.

Ратас повернувся із великою дерев’яною тацею.

— Сніданок, обід чи вечеря? — засміялася Віта. — Втім, для смертельно голодної людини це не має значення.

Гострий сир, який нагадував бринзу, круглі коржі, схожі на ті, що пекла Вітина бабуся, яблука… Поки дівчина мовчки поглинала все, що стояло перед нею, увійшла жінка під синім покривалом. Вона простягла Віті глек і мовила:

— Тут вода із цілющого джерела. Випий, і відчуєш, як вертається до тебе сила.

Голос чомусь видався дівчині знайомим. Кого він їй нагадував?

— Це — Ерліс, Віто, — сказав Ратас. — Вона поки що буде із тобою.

— А ти?

— Я більше не можу залишатися тут. Треба діяти, і то якнайшвидше. На довгі розмови не маємо часу. Однак головне спробую тобі пояснити.

— Сідай коло мене, — Ерліс вмостилася на лаві коло стіни. — Тобі доведеться почути багато несподіваного.

Покривало ховало нижню частину її лиця, і Віта бачила тільки очі.

— Уяви собі, — почав Ратас, — що існує множина світів, які утворилися в одній вихідній точці і розвиваються паралельно. Можна сказати, це варіанти одного й того самого світу — в них багато спільного. Та в процесі розвитку нагромаджувалися відмінності, тому ці світи не повторюють один одного. Кожен з них має свої особливості, вони не близнята, але рідні брати. На якійсь стадії відбулося відхилення — і події в тому чи іншому місці починають складатися інакше, хоча загальний напрямок розвитку лишається тим самим — все одно як ріка, що неодмінно знайде собі якесь русло, але в сталому напрямі — до моря. І зараз ти опинилася в одному з таких паралельних світів, котрий відносно твого рідного світу є одним із варіантів його минулого.

Віта закліпала очима. Оце-то пригода! Неймовірно! Вона в минулому… Ось тобі нагода, дівчинко, що схибнулася на історії, поглянути на минуле зблизька. Як не дивно, така приваблива перспектива чомусь не викликала в неї бурхливого захоплення. Незатишно й самотньо в цьому світі їй, нагло відірваній якоюсь безжальною силою від усього рідного, близького, теплого…

Ерліс обійняла її за плечі.

— Вище носа, сестричко! Все буде гаразд.

— Якщо тобі все зрозуміло, Віто, слухай далі, — продовжував Ратас. — Світ, в якому ти опинилася зараз, ми називатимемо Грестор, бо саме так зветься країна, в якій ти опинилася, та її головне місто, вулицями якого ти мала нагоду прогулятися вчора. А той, кого ти бачила в золотому човні, той, хто прибрав собі ім’я й подобу Бісехо — Грізного бога із давніх місцевих легенд, потрапив сюди, в Грестор, зі світу, який можна вважати майбутнім не лише відносно Грестора, але й відносно твоєї Землі. Річ у тім, що мешканці світу, який випередив вас у часі — назвемо його Ерітея, — з давніх-давен навчилися розвивати й удосконалювати в собі властивості, які дрімають у більшості землян або мешканців Грестора, Не думай, що Бісехо й справді таке страховисько, яким з’являється на люди. Ні, він — звичайнісінька людина, і справжнє ім’я його — Сутар. Під цим іменем він виконує роль намісника Грізного бога і правителя Грестора. Втім, я висловився не зовсім точно. Звичайним він був у себе вдома, в Ерітеї. А тут, завдяки своїй здатності впливати на психіку місцевих людей, він зумів і легко захопити владу й перетворити їх на слухняних виконавців своєї волі. Із Ерітеї він узяв із собою гвінар для пересування в просторі та евер — синтезатор і з їхньою допомогою творив тут чудеса. Гвінар переобладнав на золотий човен Грізного бога і спустився в ньому з неба у нажаханий таким чудом Грестор, підкорив собі колишнього його правителя, а згодом зробив так, що того забили власні слуги. Потім він відновив давно забутий культ Бісехо. В руках Сутара — ще один винахід, що прийшов із ним з Ерітеї, це — атерон, прилад, який дає змогу переходити з одного паралельного світу в інший. Певно, Грестор і ті скромні розваги, що тут до послуг новоявленого божества, почали видаватись йому замалими, і він вирішив продовжити свої подорожі. Так побував він у вас, а можливо, і не лише у вас. Чи то схотілося йому загарбати ще одну країну, чи то просто скучив за благами цивілізації… Я ще не знаю, навіщо, повертаючись із такої подорожі, він прихопив у цей світ тебе, Віто. Можливо — не ображайся — як піддослідну тварину. Якусь роль у його планах ти, безумовно, відігравала, от лише не можу ще напевне сказати, яку саме. Та ми йому перешкодили, бо дізналися від вірних людей, котрі є і в замку Грізного бога, де саме він зараз тримає атерон. Давно вже ми полюємо за цим приладом. Нам неодмінно треба вийти на зв’язок з Ерітеєю, бо коли навіть вдасться подолати Грізного бога і скинути його владу, ми не зможемо без сторонньої допомоги повернути все в Гресторі до стану, який був тут до втручання: Сутара. Однак ми пробились до атерона саме в той час, коли Сутар повернувся разом із тобою. Побачивши, що непереливки, він залишив тебе під охороною своїх воїнів, а сам утік на летючому човні, прихопивши дорогоцінний прилад. На жаль, атерон можна досить легко переносити з місця на місце, а тому Сутар його часто переховує. Інакше ми давно вже захопили б його в свої руки і звернулися по допомогу до Ерітеї. Тепер треба заново розпочинати його пошуки. Нам не залишалося нічого іншого, як вступити в бій і відбити тебе.

— Ти сказав: ми відбили. Але ж ти був сам! Один проти трьох.

— Всі інші загинули в бою.

— Всі?

— Так.

— Скільки ж їх було?

— Дванадцятеро — разом зі мною.

— І тільки ти лишився?

— Тільки я. Нас мало, Віто, дуже мало, і з кожним днем стає дедалі менше — тих, хто уник влади Сутара і здатен із ним боротися. Зломлені ним люди приречені до смерті лишатися тільки бездумними виконавцями чужої волі. Нам невідомі засоби, що повернули б їх до повноцінного життя. Сутар мусить відповісти за це. Він поставив себе поза законом. Проте в нього надійна охорона, а коли хто й зуміє дістатися до нього, Грізний бог одразу ж розгадає його наміри і не дозволить їм здійснитися.

— А я не можу вам чимось допомогти?

— Якби ти могла щось змінити, дівчинко, я не відмовився б від твоєї допомоги. Однак тобі доведеться лише набратися терпіння й чекати, поки ми одержимо можливість повернути тебе на Землю. Саме для того, щоб прискорити цей час, я мушу негайно йти.

— Ти ще прийдеш сюди?

— Тут чи деінде, але ми ще неодмінно побачимось. Пам’ятай, я пообіцяв, що ти знову будеш вдома, а моє слово чогось та варте. Чи не так, Ерліс?

Ерліс кивнула на знак згоди, покривало одхилилося, і Віта помітила, що праву її щоку перетинає товстий нерівний рубець, який починається від вилиці й губиться» десь на шиї. Ерліс перехопила погляд дівчини і швидко повернула покривало на місце.

— Це — позначка Грізного бога, — в її очах блимнуло похмуре полум’я. — Поки є час, я розповім тобі про це.

Частина друга Позначена блискавицею

Своїх батьків Ерліс не знала. Чи то вони підкинули її в притулок, бо не мали чим годувати, чи то померли під час однієї з пошестей, що періодично спустошували Грестор, чи щось інше із ними скоїлося, — про це не судилося взнати ані Ерліс, ані більшості дітей із Мишатника — так називали притулок городяни.

Про ті пречудові давні часи, коли ще жива була засновниця притулку, благочестива Брієта, одна із можновладних жінок Грестора, серед “мишви” ходили перекази, схожі на казки. Може, тоді й справді будинок, де містився притулок, був міцнішим, а сніданки, обіди й вечері — не такими пісними та мізерними, і тому сама Брієта здавалася своїм вихованцям мало не доброю феєю. А може, то було лише втілення заповітної мрії багатьох поколінь “мишенят” — за однаковий сірий одяг чи за вічно голодні очі прозвано їх так? — мрії про тепло, ситість і ласку.

Одного разу в притулку сталося диво: знайшлися батьки маленького Юго. Що з того, що Юго загубився під час недавнього ярмарку і пробув у Мишатнику лише кілька днів? Диво залишалося дивом. Минуло зовсім небагато часу, і цей випадок, що передавався із вуст у вуста, обріс неймовірними, химерними подробицями і перетворився на одну з тих чудових казок зі щасливим кінцем, що їх так полюбляли “мишенята”.

Проте були й страшні перекази — приміром, про те, як на позаторішньому ярмарку одного хлопця жадібні крамарі й перекупки забили до смерті за поцуплений пиріг.

Так, у середовищі, де зростала маленька Ерліс, були свої уявлення про світ: він поділявся на дві нерівні частини. Перша і більша частина — ненависний світ ситих та вдоволених. Другу, значно меншу, складали мешканці Мишатника, крім сестер-наставниць, звичайно. Цей світ був незатишним, але принаймні знайомим, в ньому цінувалися сила, спритність, винахідливість у добуванні їжі і вміння обдурити представників першого світу. Тут зневажали слабких та безпорадних, тих, хто не вмів мовчки зносити голод і холод, штурхани й запотиличники старших і сильніших, хто жалівся сестрам-наставницям, хто не вмів постояти за себе.

Єдині руки, які пестили маленьку Ерліс у Мишатнику, — руки Ліко, старшенької дівчинки, що доглядала за нею. Ерліс була тоді такою малою, що навіть обличчя її не змогла запам’ятати, а лиш вузькі теплі долоньки. Потім Ліко кудись зникла. Ерліс не знала куди; коли вона підросла настільки, що змогла розпитувати, виявилось, що про Ліко ніхто навіть не чув. У тому не було нічого дивного. Діти в притулку мінялися часто: одні тікали, інші гинули від хвороб або тих страшних випадків, про які потім складали перекази, а нові надходили й надходили. Мабуть, сестри-наставниці просто доручили Ліко доглядати за Ерліс, котра спала поряд із нею, як потім доручали й самій Ерліс дивитись за кимось із малечі. Та для себе вона вирішила, що то була її сестра. Так добре було думати, що десь — невідомо де, — але все-таки є сестра.

Батьки залишили Ерліс тільки один надійний спадок — міцне здоров’я. Навіть життя в Мишатнику не змогло його занапастити. До того ж дитиною вона була напрочуд гарненька: великі ясні очі, світлі кучері… І сестри-наставниці прозвали її щасливицею.

їй і справді пощастило: коли шалена буря пронеслася над Грестором і завалився старезний будинок, в якому був притулок, з-під його руїн живими витягли лише двох: пораненого в голову хлопчика і Ерліс, що не мала на собі навіть подряпини, тільки товстий шар пилюки. Хлопчик того ж дня помер. А Ерліс жила, і про це в місті заговорили як про чудо.

Так вирішилась доля дівчинки. Марновірні городяни вважали, що вона приносить щастя, і чомусь не замислювалися над тим, що присутність Ерліс не врятувала Мишатник від загибелі. Подітись їй не було куди, і от почалися мандри з дому в дім, із сім’ї в сім’ю. Ніхто в Гресторі не тримав би її лише за гарні очі, хоч вона ж “щасливиця”, тож Ерліс стала служницею за їжу і за одяг, прибирала, мила посуд, гляділа дітей. її звичний світ був зруйнований, і вона мусила пристосовуватись до нового — чужого. Проте минуле — минуле завжди голодного, зневіреного в усьому “мишеняти” мстилося їй за цю мимовільну зраду. Серед “мишви” не мали ціни ані старанність, ані охайність, такі потрібні їй зараз. Метка і жвава у звичному оточенні, Ерліс раптом зробилася такою незграбною, що аж сама злякалась. Глиняний і особливо скляний посуд викликав у неї жах, вона постійно щось била, ламала, весь час щось випадало в неї з рук або потрапляло під ноги. Дівчинка остаточно втратила впевненість у собі. Якщо вона й досі ще не опинилась на вулиці, то лише завдяки своїй славі “щасливиці”, адже кожна нова господиня була чомусь переконана, що саме в її дім Ерліс принесе щастя. Іноді поява дівчинки і справді збігалася з якоюсь радісною подією в сім’ї. Вона стільки господарів змінила, що нічого неймовірного в такому збігові обставин не було. У Гресторі не залишилося жодної вулиці, на якій би дівчина не жила принаймні один раз. Так тривало до того часу, поки Ерліс не потрапила до тітоньки Йєли.

Йєла була вдовою Гладкого Котьєра, багатого крамаря, сумнозвісного лихослова й забіяки. Ерліс бачила його лише один раз — і встигла зненавидіти на все життя: коли її витягли з-під руїн Мишатника, вона почула голосно вимовлену фразу: “Добре, що хоч буря нарешті знищила це кубло злодюжок”, повернула голову і запам’ятала того, хто це сказав. Невдовзі під час чергової п’яної бійки хтось розчерепив Котьєру голову. Ерліс нічого не знала про його дружину, але в дім цей ішла з важким серцем. Втім, їй не було з чого вибирати.

Тітонька Йєла почала з того, що довго й терпляче навчала Ерліс хатньої роботи. За весь цей час вона жодного разу не підвищила голосу на дівчинку, не вдарила її (Ерліс знала господинь, які ніколи не кричали, зате били немилосердно). Так само — без крику та ляпасів — тітонька Йєла поводилась зі своїми власними дітьми, а їх у неї було четверо — троє синів та маленька донька, усі, як і мати, гарячоокі, смагляві та непосидючі.

Коли подив минув і Ерліс зрозуміла, що все це не примха нової хазяйки, що так буде завжди, у її руках почали з’являтися вправність та впевненість, вона вперше відчула задоволення від своєї роботи. І — так само вперше — полюбила Йєлиних дітей. Досі малюки здавалися їй лише нестерпними вередами. Тітонька Йєла часто розповідала їй про себе: заміж вона вийшла молоденькою дівчиною, щоб урятувати родину, яка зав’язла в боргах. Ця жертва виявилася марною, бо коли невдовзі буря зруйнувала місто й залишила рідних Йєли без даху над головою та без шматка хліба, Котьєр спокійнісінько дозволив їм померти з голоду. Йєла не виправдовувала свого безсердечного чоловіка, проте твердо була переконана: він став таким тому, що з ним теж поводились жорстоко. Хоч як це дивно, роки, прожиті в домі Котьєра, не змусили саму Йєлу зневіритись у людях. “У дитинстві батьки вклали у мене багато добра. Його мусить надовго вистачити”, — казала вона. Тепер тітонька Йєла виховувала своїх дітей, намагаючись розв’язати нерозв’язне: зростити їх “людьми, а не крамарями” (в її вустах це слово було найгіршою лайкою), і водночас зробити їхню долю щасливою. Мати хотіла бачити їх добрими і чесними, а добрим і чесним велося скрутно.

На почесному місці в домі стояли книги в тиснених шкіряних палітурках. Сусіди знизували плечима: знайшла-бо куди вгатити силу-силенну грошей! Іще й на вчителів витрачається… Бач, хоче дати дітям освіту, та хаіі би вже власним, а то ще й цю приблуду Ерліс за свій кошт навчає! Однак Йєла не переймалася насмішкуватими поглядами чи презирливим пирханням у себе за спиною. Знала, що й навіщо робить.

Дітлахи Йєлині іноді хворіли, і тоді в домі з’являвся лікар Крейон. Ерліс багато чула про нього й раніше, а зблизька побачила, коли її витягли з-під руїн притулку. Сухорлявий спокійний чоловік із невеличкою борідкою і пильними, чимось засмученими очима оглянув її і сказав: “Пощастило дівчаті. Тепер житиме довго”.

Що й казати, у місті лікаря мало не всі вважали диваком, проте до його дивацтв ставилися поблажливо. Всі знали: якщо вже хворому не допоможе Крейон, то не допоможе ніхто. Його запрошували навіть у замок. Багаті крамарі пробачали йому те, чого не пробачили б нікому іншому, — невміння поводитись із грішми. Вони давали йому доброзичливі поради, пропонували свої послуги, але Крейон чемно відмовлявся. Він жив удвох із матір’ю в невеличкому будинку на околиці, вдягався скромно, завжди ходив пішки і вочевидь не збирався міняти свій спосіб життя.

Тітонька Йєла одного разу сказала Ерліс: “Не подумай, що я закохана в Крейона. Та він — єдиний, кого б я хотіла бачити своїм чоловіком”.

Йєла була іще молодою, і її вроди не знищили ні роки життя з нелюбом, ні постійні клопоти про дітей, однак після смерті чоловіка вона відкинула чимало спокусливих шлюбних пропозицій і врешті-решт продала крамницю. Ніщо не заважало їй тепер жити так, як вона вважала потрібним. Багата спадщина Гладкого Котьєра дала його вдові незалежність.

Йєла і Крейон змусили дівчину поглянути на світ іншими очима. Але “щасливиця” Ерліс не принесла в дім тітоньки Йєли щастя, хоч як цього хотіла. Несподіване лихо, що впало на всю країну, не обминуло і цю сім’ю.

У Гресторі почалася чорна пошесть, страшна, безжальна хвороба, яка невдовзі охопила й інші міста.

Спочатку захворіла донечка Йєли, крихітна Вєйя. І коли вона палала в гарячці, коли захлиналась від нападів хрипкого кашлю, а на тільці проступали синювато-чорні плями, що невблаганно збільшувались, Ерліс уперше в житті зрозуміла, як пече серце від болю за іншого, від неможливості допомогти тому, кого любиш. Та що вона — навіть Крейон опустив руки. Із подібною хворобою він раніше не стикався, хоча й чув про неї. “Я мушу взнати, як боротись із цим лихом! — казав він Йєлі. — Я знайду ліки! Але ж час — мені потрібен час”. А часу якраз і не було. Вейя вмирала. Та й мало не в кожному домі вже з’явилися хворі. Чорна пошесть поширювалась швидко.

За наказом Крейона мертвих не ховали, а спалювали. Коли виносили Вейю, тітонька Йела не голосила, це плакала, лише стогнала так, що Ерліс зробилося моторошно.

Недобрі передчуття справдилися: через кілька днів занедужали один за одним усі три сини Йєли, а потім і вона сама. Ерліс протрималася найдовше. Вона майже не спала й втратила лік часу, розриваючись поміж чотирма хворими, що не мали сили навіть підвести голову. Крейон не приходив. Шукав ліки чи зліг сам? Останнє було набагато ймовірніше, та дівчина не хотіла в це вірити. Вона опиралась недузі, як тільки могла, аж поки не зрозуміла: її допомога вже не потрібна ні тітоньці Йєлі, ні Йєлиним синам.

У короткі хвилини просвітління Ерліс бачила біля себе Крейона, але вона так багато думала про нього і так довго чекала його, що сприйняла це як марення.

І коли дівчина вперше надовго прийшла до пам’яті, коли переконалася, що лікар справді коло неї, то спитала, насилу ворушачи потрісканими сухими губами: “Ти… знайшов ліки?” — “Знайшов”, — відповів він.

Чудодійні ліки виявились навдивовижу простими. Відвар ірубеї, рослини, яку вважали бур’яном, значно полегшував перебіг хвороби. Ірубея росла скрізь, досить було руку простягти, щоб нарвати чималий жмуток. Тільки-но дізналися про її цілющі властивості, смерть почала відступати. Проте ні сім’ї тітоньки Йєли, ні матері самого Крейона це зілля було вже ні до чого.

…Молодість брала своє, і сили швидко поверталися до Ерліс. Коли вона достатньо зміцніла, то з радістю перебрала на себе частину хатньої роботи. Чим тільки могла, намагалась дівчина; віддячити Крейопу за його турботу. Ось коли згодилися їй уроки тітоньки Йєли! Усе в домі виблискувало чистотою. Лікар байдуже ставився до вишуканих страв, зате все, що він їв, було найсвіжішим, найкращим із того, що можна придбати на ринку. Крейон був напрочуд невибагливим, і вона легко справлялася зі своїми нескладними обов’язками.

Дні минали, Ерліс уже цілком одужала і щодня чекала, коли ж її виженуть із цього раю. Звичайно, тепер вона вміє все робити як треба і ніде не пропаде, але…

Та якось уранці Крейон запросив її зайти до кімнати, в якій вона ще жодного разу не була. їй не дозволялося навіть прибирати в ній. Ця кімната із стіпами, пофарбованими блакитною фарбою, викликала в дівчини шанобливий страх: саме там Крейон готував ліки і провадив досліди. Ерліс застигла на порозі, захоплено роздивляючись довгі полиці із чудернацьким посудом, незрозуміле приладдя, широкий стіл, теж пофарбований у блакитне…

— Я довго придивлявся до тебе, дівчинко, — мовив Крейон. — Тепер я знаю: у тебе вправні руки і швидкий розум. Самому мені важко: потрібен іще хтось, хто допомагав би і в домі, і тут… — Він обвів поглядом білі стіни. — Якщо хочеш, залишайся. Я навчатиму тебе того, що знаю сам. Можливо, з часом ти й сама зможеш лікувати інших. У будь-якому разі ці знання тобі згодяться, і ти завжди заробиш собі на шматок хліба. Попереджаю: це буде нелегко.

Такого Ерліс не чекала. Жнти в цьому домі, допомагати Крейону, вчитись у нього!..

— Я згодна, — сказала вона за мить.

— Не поспішай, дівчинко.

— Залишаюсь у тебе!

Спочатку Ерліс заходила до блакитної кімнати, як до чарівного палацу. Все тут було загадковим і незрозумілим. Коли Крейон зливав у високій вузькій склянці дві прозорі рідини і вони раптом набували молочно-білого або ж яскраво-червоного кольору, в неї усередині все завмирало.

З кожним днем невідомого ставало менше й менше. Ерліс уміла вже сама приготувати й розважити на порції найпростіші ліки. От коли згодилося їй уміння писати й рахувати. Не все давалося однаково легко, але вона давно вже вміла бути впертою і наполегливою. І як же тепер дякувала за все покійній тітоньці Йєлі!

Ерліс уже знала назву та властивості мало не кожної рослини в Гресторі та навколо нього. Лише тепер вона зрозуміла, чому Крейон так швидко знайшов ліки від чорної пошесті: він шукав не навмання, а саме те, що йому потрібно! На думку використати ірубею Крейона наштовхнуло те, що в селах її листям годували при деяких хворобах худобу. Спершу лікар спробував пити відвар ірубеї сам, а коли переконався, що ліки допомагають, почав давати іншим.

Скрізь, де раніше Ерліс вбачала чудо, була лише нескінченна праця Крейона, праця його думки і його рук.

Він недаремно попереджав її про труднощі. Дівчина навчилася перев’язувати рани, доглядати за тяжкохворими. Вона проймалася іще більшою повагою до Крежь на за його мужність та витримку навіть у найскладніших ситуаціях і намагалася в усьому наслідувати його.

Ось коли Ерліс і справді ладна була повірити, що вона щасливиця!

Проте й цього разу її щастя тривало недовго. До влади прийшов Сутар, і настали інші часи.

“Крейона поважають навіть крамарі”, — казала тітонька Йела. Тих, кому лікар допоміг і кого врятував, у місті було багато. Городяни, вдячні Крейону, охоче пробачали йому те, що вважали слабкостями й дивацтвами, в тому числі й присутність в його домі Ерліс, яка була вже не дитиною, а дівчиною, однак досі не почула жодного дурного натяку або брудного слова.

Усі думки і турботи Ерліс зосередились на Крейоні, її найпершим обов’язком було допомагати йому і вчитись у нього. Все інше не мало значення. Тому вона не помічала змін у житті Грестора, але відразу завважила зміни в поведінці лікаря.

Крейон став мовчазним і похмурим. Може, це тому, що останнім часом у них поменшало відвідувачів? — запитувала себе Ерліс. Та ні, не схоже, навпаки, він завжди радів, коли люди менше хворіли.

Чи не з’явились у нього вороги? — міркувала далі Ерліс. Перевагу над іншими лікарями він мав безумовну, і це давно визнали мешканці Грестора, проте заздрісників у Крейона нібито не було — він ніколи не відмовляв своїм колегам у пораді, а коли та порада приносила успіх, не заважав їм привласнювати славу та винагороду.

Якби невдачі в лікуванні чи в дослідженнях не давали йому спокою, вона знала б про це. Ні, його дивовижна пригніченість, переконувалась Ерліс, могла бути пов’язана лише з одним — із новим правителем Грестора Сутаром, який відновив древній культ Бісехо — Грізного бога. Ці два імені дедалі частіше виникали на вустах у городян. Ерліс чула їх на ринку, чула від хворих, що приходили до Крейона, і завжди вони вимовлялися з острахом та повагою. Звідкілясь узялися забуті зображення Грізного бога, тепер вони були в кожному домі, а на вулицях поставили стовпи, з яких дивилося на перехожих люте обличчя суворого божества.

Улюбленим кольором Сутара був жовтий колір, який він вважав кольором радості і достатку. Прибічники Сутара носили тепер жовті плащі — він сам видавав їх за особисті заслуги. Все населення тепер розділили на “щаблі”. Найвищий щабель — жовтий. Той, хто досяг його, одержував від Сутара жовтий плащ із червоною облямівкою та золотий шолом і мав право пофарбувати свій дім у жовтий колір. Стати на цей щабель міг кожен, незалежно від походження й становища в суспільстві, аби лише ділом довів свою відданість Грізному богу. Жовтогарячий та рожевий кольори теж означали прихильність правителя, багатство й почесті. Далі йшов фіолетовий колір, потім — синій і зелений. Кожен мав право носити плащ лише певного кольору. За особливі заслуги Сутар від імені Грізного бога міг перевести людину на вищий щабель. Найбіднішим роздавали одяг та їжу, а коли наставали холоди, то й паливо теж тільки від імені володаря. Але неодмінно треба було скласти присягу на вірність новій владі й визнати Грізного бога найвищим божеством. Вулиці Грестора тепер яскріли всіма барвами веселки, однак це не додавало його мешканцям веселощів. Перед Бісехо тремтіли, а про Сутара розповідали неймовірні речі: нібито, вперше побачивши людину, він міг розповісти про неї все, нібито чув кожне слово, мовлене про нього або про Грізного бога, хоч би як далеко від нього воно пролунало, і воїни в блискучих шоломах забирали до замку всіх, хто так чи інакше насмілився висловити своє невдоволення. Деякі з них не повернулися взагалі, і про їхнє зникнення ширились чутки, одна за одну страшніші. Тих же, кого згодом відпускали додому, наче хтось підмінив. Тепер це були до всього байдужі люди, що знали тільки роботу, їжу й сон. У Гресторі не стало чутно сміху й пісень. Матері перестали розповідати дітям казки, аби випадково не мовити чогось недоречного: важко було вгадати, що вважатиметься таким завтра. Були й сміливці, які наважилися кинути все і податися куди очі світять, аби лиш подалі від Грестора — як склалася їхня доля, не знав ніхто. Місто завмерло в чеканні чогось страшного. Жах оповив його, мов густий туман, він був таким відчутним, що, здавалося, простягни руку — й доторкнешся до нього. Поклонитися Грізному богу, який раз на місяць шугав над містом у своєму летючому золотому човні, виходили попервах лише найбоязкіші та найдалекоглядніші, затим потяглися й інші — а що як заберуть у замок за те, що не падав навколішки перед Бісехо? Однак Крейон не ходив туди жодного разу, а Ерліо робила все так, як він.

Та якось ізранку в двері Крейона постукав високий чоловік у жовтому плащі із червоною смугою. Він передав лікареві запрошення до замку. Втім, це швидше був наказ негайно з’явитися.

Ерліс відчинила двері непроханому посланцю, і від першого ж погляду на його сухе безживне обличчя з гачкуватим носом та тонкими губами серце її чомусь стислось у передчутті недоброго. Вона заспокоювала себе як могла. Якщо навіть Сутар і справді здатен бачити людину наскрізь, то Крейону нічого боятися: за все своє життя він нікому не заподіяв лиха! А проте, коли він рушив у замок, дівчина не знаходила собі місця; як у давні часи, все падало в неї з рук, і вона навіть розбила чашку — в цьому домі з нею таке трапилось уперше! Чашка була не така вже й гарна, однак Ерліс чомусь стало страшенно шкода її, і вона гірко заплакала.

Дівчина просто уявити собі не могла, як вона житиме без Крейона. Однак увечері він повернувся й невимовно здивував її тим, що був спокійний, задоволений, навіть усміхнений. Ерліс засяяла: недаремно ж вона так вірила в нього!

Хоча Крейон нічого не розповів їй, а навпаки, відразу ж пішов до блакитної кімнати і попросив його не турбувати, Ерліс заснула заспокоєна.

Дівчина прокинулася рано, хутенько зібралась і побігла на ринок: саме був базарний день, час уже поновити запас харчів. Ерліс вдало скупилася і, якби не важкенький кошик, бігла б додому підстрибом. Знову Крейон такий, як раніше! Знов усе піде добре!

У Ерліс був чудовий настрій, тож і не помітила вона, що їхня вулиця чомусь сіала геть безлюдною. Коли ж побачила біля дверей Крейона золотошоломників, ховатися чи тікати було вже пізно. Та, власне, тікати вона й не збиралася, адже там, у будинку, Крейон… Серед воїнів дівчина впізнала того, гачконосого, що приходив запрошувати лікаря в замок, і застигла, охоплена жахом. Він зміряв Ерліс важким поглядом і повільно рушив до неї.

Давно забуте відчуття охопило дівчину. Вона знову стала “мишеням”, маленьким нашорошеним створінням, і світ знову розпався на дві частини. Жорстокий, невблаганний ворог стояв перед нею, — не розумом, а всією своєю істотою Ерліс збагнула це, — але тепер уже не страх, а злість охопила дівчину, бо то був насамперед ворог Крейона, він загрожував усьому доброму та ясному, у що вона тепер так вірила. І Ерліс приготувалась дати відсіч.

— Де лікар? — запитав високий. — Я знаю, ти його служниця. Відповідай, де він?

— Немає вдома, — впевнено збрехала Ерліс (як давно їй не доводилось брехати!). — Коли я прокинулась, його вже не було. Мабуть, уночі покликали до хворого.

— Тоді ти відчиниш нам двері, — тоном, що не припускав заперечень, мовив високий — Ерліс зрозуміла, що він тут головний, — Нам треба оглянути будинок.

Такого дівчина не чекала. Вона сподівалася, що люди Сутара підуть геть, готова була до того, що й її заберуть із собою, але залишать у спокої дім і самого Крейона. Тепер Ерліс робила вигляд, що шукає у кошику ключ, якого там не було й не могло бути. Видно, лікар помітив здалеку жовті плащі і встиг замкнутись ізсередини.

— Довго, — невдоволено скривив тонкі губи високий. — Допоможіть-но їй.

Хтось грубо вихопив у Ерліс кошика й перекинув його. Усе, що вона зовсім недавно так старанно вибирала на ринку, потрапило під важкі черевики. Розчавлені ягоди червоніли на бруківці, наче кров. Ерліс спалахнула і кинулася на воїнів, але її схопили і скрутили за спиною руки.

— Дівчисько бреше, Турс, — звернувся до високого старий воїн із червоним рубцем над бровою. — В неї нема ключа. Лікар удома.

— Оце вже гірше, — мружачись, ніби від сонця, відказав Турс. — Тепер не вдасться захопити його зненацька. А він потрібен нам тільки живим. — Він говорив спроквола, ніби зважував кожне слово. Ерліс двічі ловила на собі його недобрий погляд. Вона мимоволі відступила назад. Турс завважив цей рух і посміхнувся — посміхнувся дивно й страшно.

— Ми не можемо більше помилятися, — розмірено продовжував він. — Правителю не потрібні трупи. Досить того, що цей боягуз Дарас устиг прийняти отруту. Треба діяти напевне. Ось хто нам допоможе, — довга рука Турса торкнулась плеча Ерліс— Виведіть цю дівку на середину вулиці і поверніть обличчям до будинку.

— Іще чого! Щоб я вам допомагала! — Ерліс пручалась і дряпалась. — Ніколи! Ніколи! Не дочекайтесь! Я нічого не буду робити для вас!

— А тобі нічого й не доведеться робити, — процідив крізь зуби Турс. — Ми все зробимо самі.

Із цими словами він підійшов до дівчини і став за її спиною.

— Якщо ти хочеш побалити свого лікаря живим, стій спокійно. — Лівою рукою Турс притиснув її до себе, а правицею витяг кинджал і приставив гострий кінчик до щоки Ерліс, але дівчина навіть не здригнулася.

Після його останніх слів вона заціпеніла.

— Гей, лікарю! — закричав Турс, і моторошно лунав його голос у тиші безлюдної вулиці. — Ти чуєш? Не жартуй із нами. Якщо не вийдеш, я розмалюю личко цієї красунечки так, що навіть останній жебрак не схоче па неї поглянути. Ну! Я чекаю тебе.

Ерліс стояла непорушно. З будинку не чути було жодного звуку. Час минав.

— Невже спізнились? — тихо мовив хтось іззаду.

— Цього не повинно бути, — відказав Турс, і в його голосі забриніло неприховане роздратування. — Досить з нас Дараса.

Вістря кинджала вкололо щоку Ерліс, воно було таким гострим, що їй майже не заболіло — відчула тільки, як тоненька цівка крові потекла по обличчю. Тупий жах, що скував її тіло, раптом минув, уривки розмов між воїнами склалися в одне ціле, і Ерліс враз чітко уявила собі, що трапилося: Дарас, молодий лікар, який часто приходив за порадою до Крейона, покінчив із собою, щоб не опинитись у руках воїнів Сутара. Значить, те, що чекало його в замку, було гірше смерті! Дарас мертвий, він недосяжний для Сутара, і тепер їм потрібен Крейон. Потрібен живим! І вони таки змусять його вийти — з її допомогою! Чому, ну чому вона не дочекалася вранці, поки прокинеться лікар! Все це за якусь мить промайнуло в голові Ерліс — за цей час цівка крові перетнула її щоку і потекла по шиї.

— Поклич його. Ну! — наказав Турс. — Подай голос. — Вістря пересунулось нижче, розріз подовшав, та Ерліс зціпила зуби й затято мовчала. Нехай вони живцем ріжуть її на шматки — не почують більше жодного слова. — Уперта тварюка! У мене ти закричиш!

У цю мить зарипіли віконниці — на другому поверсі прочинилося вікно.

— Відпустіть її, — голосно мовив Крейон. — Я йду!

Віконниці грюкнули й зачинилися, кроки лікаря залупали на сходах. Проте Турс усе ще тримав кинджал коло щоки дівчини. Але Ерліс, яка хвилину тому поклялася будь-що-будь мовчати, рвонулася вперед, роздираючи собі обличчя, і заволала:

— Не треба! Не виходь!

Вістря все глибше впиналося в її щоку, кров заливала одяг. Турс нарешті прибрав зброю — тепер вона була вже не потрібна, і гидливо відсторонився — видно, боявся, що кров забруднить його жовтий плащ. Ерліс заточилася і впала — відчайдушний порив забрав у неї забагато сил. Ніби у мареві бачила вона, як вийшов Крейон, як люди Турса ретельно обшукали його, як вишикувались довкола нього тісним півколом, а їхній ватажок став попереду.

— Дозвольте мені перев’язати дівчинку, — попросив Крейон.

— Ми й так затрималися, — Турс ізнов заговорив підкреслено спокійно. — Не можна гаяти час.

— Але ж вона стікає кров’ю!

— Щоб заспокоїти твоє сумління, я змушений буду просто вбити її. Тоді тебе ніщо тут не триматиме. То як?

— Ходімо, — сказав Крейон. Потім озирнувся і додав: — Пробач, Ерліс… — Це було мовлено тихо, але дівчина почула, може, тому, що зараз бачила й чула тільки його одного.

Тримаючись за стіни будинків, аби не впасти, вона вперто чалапала слідом. Крейон вийшов із дому в самій сорочці, вона яскраво біліла серед ненависних жовтих плащів, і Ерліс не спускала з неї очей, хоча все перед нею пливло. Якась жінка визирнула з вікна, побачила закривавлене обличчя дівчини й зі здушеним криком відсахнулась.

Ерліс не могла б пояснити, куди й навіщо йде, чому так боїться відстати від Крейона, якого золотошоломники відводили усе далі й далі… Та раптом біла пляма, за яку вперто тримались її очі, зупинилася. Це на якусь мить додало дівчині сил — вона пішла швидше, але за кілька кроків знову впала, встигнувши повернутися на лівий бік, щоб не вдаритись об брук пораненою щокою.

Ерліс відчула, що не зможе йти далі, а тому зібрала всі сили й, спираючись на руки, підвела голову, аби востаннє побачити Крейона. Може, тому, що вона лежала на землі, а не рухалась, предмети перестали розпливатись, і дівчина зрозуміла, чому зупинився загін Турса. Вони дійшли до перехрестя. Щоб далі рухатись до зам ку, треба було повернути праворуч. Але на розі, спершись однією рукою на стіну будинку, у недбалій позі стояв чоловік у жовтому плащі, проте без шолома. Він перепинив шлях загонові і зараз про щось розмовляв із Турсом.

А далі все закружляло в скаженій круговерті, немов на ярмарковій каруселі. Пролунав різкий свист, з-за рогу вискочило ще кілька чоловіків — і почалася сутичка. Ерліс не могла б докладно розповісти, що саме відбувалось, все сталося блискавично. Майже половину загону Турса перебили, а сам він із рештою воїнів відступив і змушений був утікати. Ерліс не встигла навіть зрадіти несподіваному визволенню, а Крейон уже був коло неї, і поряд з ним стояв чорнобородий чоловік — той самий, що розмовляв із Турсом і дав сигнал до нападу.

— Встань, Ерліс, — мовив їй чорнобородий, і вона слухняно звелась на ноги. Голова перестала паморочитись, тіло стало пружним, як струна, біль зник, а щока враз затерпла, мабуть, від засохлої крові, тому що з рани вона більше не текла. Ратас — звісно ж, то був він, — підбадьорливо їй усміхнувся.

— В тебе відважне й палке серце, дівчинко, — сказав він. — Ми визволили твого Крейона, проте вертатись додому вам не варто. Зараз треба якнайшвидше зникнути звідси. Не можна важити твоєю головою, лікарю, бо то — чи не найбільший скарб Грестора.

— Що? — не зрозумів Крейон.

Видно було, що він не встиг іще отямитись.

— Кажу, найцінніше, що є в Гресторі, — це твій розум та ще відданість цієї дівчинки. А тому я хочу врятувати вас обох. Ходімо!

— Куди?

— До тих, хто ненавидить Грізного бога так само, як і ти, до тих, хто бореться й гине за те, аби кожен мав право сам вирішувати свою долю. Твій хист і досвід, лікарю, нам дуже згодяться. Ерліс допомагатиме тобі, як і раніше. Згода?

— Я не знаю, хто ви, — відказав Крейон. — Та в мене нема вибору…

— Чому ж? Свій вибір ти вже зробив, інакше Сутару не довелось би посилати по тебе цілий загін.

— Але ж Ерліс… Вона поранена і не зможе йти з нами… А я не покину її саму.

— Зможе! Подивись на неї.

Крейон розгублено оглядав обличчя дівчини.

— Неймовірно! — бурмотів він. — Просто неможливо! Кров не могла так швидко спинитись!

— Як бачиш, я теж дещо вмію, лікарю. Дивуватимешся потім, а зараз не будемо гаяти часу. Поки Сутар не прислав новий загін, ми встигнемо взяти все, що тобі знадобиться, із твого дому і залишимо місто. Треба поспішати.

Того ж таки дня Ратас відвів їх у гори. їхньою оселею стала порожня хатина серед скель. Довелося добряче попрацювати, щоб зробити нове житло придатним, для роботи Крейона. Все, що можна було забрати із блакитної кімнати лікаря в Гресторі, перенесли туди. Коли ж дім у горах був як слід опоряджений і життя в пьому налагодилося, Ратас теж оселився в них. Він і Крейон почали працювати разом.

Коли Ерліс жила ще в тітоньки Йєли, у свята або вільними вечорами сама Йєла, її старший син, а згодом і Ерліс брали з полиці грубезну книжку в шкіряній палітурці із тисненням (книжки стояли в домі на почесному місці навіть за життя Гладкого Котьєра — Йелі вдалося це відвоювати) і читали вголос старовинні перекази й легенди. Саме тоді Ерліс уперше почула хвилюючу історію про дівчину з палаючим серцем. Тепер вона часто згадувала її, перечитувала, бо подібна книжка була і в Крейона, її перенесли в їхній новий дім разом із іншими книжками, що належали лікарю. Лише тепер дізналася вона, що оті легенди й перекази потрапили до заборонених Сутаром книжок і повинні бути знищені, та Крейон зберіг їх незважаючи ні на що. Із трепетом торкалася вона сторінок книги, що стала їй тепер удвічі дорожчою, — адже Крейон ризикував, ховаючи її!

Похмурі й грізні картини поставали перед її очима. Ось з’являється в країні могутній і страшний правитель Ворок, що так нагадує Грізного бога, — недаремно ж Сутар від його імені заборонив навіть згадувати цю легенду! І схиляються перед ним усі інші можновладці, і панує він неподільно над усіма… З допомогою злих чарів відбирає він у людей серця, а замість них вкладає в груди камінь, і не вміє людина більше ні любити, ні ненавидіти, а вміє лише їсти, спати та працювати. І згасають назавжди очі цих нещасних, і стають ті очі схожими на порожні вікна покинутих будинків…

Та жила в країні горда й смілива Імара. Саме вона найбільше вразила уяву Ерліс. Разом з Імарою Ерліс прокрадалась у похмурий замок Ворока, рятуючись від ворогів, стрибала з високої скелі в бурхливий потік, шукала в горах печеру чарівниці, щоб узнати від неї слова закляття… Ох як Ерліс заздрила Імарі, яка перемогла, лиховісного Ворока й ціною власного життя врятувала, свій народ. Дівчина уявляла себе на майдані, заповненому людьми, що прийшли поклонитися жорстокому правителеві, і вимовляла, як Імара, чарівні слова. Голос її дзвенів над майданом, нетямились від жаху Ворок та його почет, але вже не могли вони нічого змінити — серце в грудях її, що його вберегла обманом мати від всемогутнього правителя, спалахувало, як вогнище, тіло ставало затісним для цього вогню, і злітало те палаюче серце над мовчазним натовпом, розсипалося безліччю іскор, і спалахували ті іскри тисячами живих сердець у грудях приречених на покірне животіння, і знов оживали, їхні очі, а жорстокого Ворока та його прислужників ті іскри спалювали вщент… Ерліс бачила все те вже не очима Імари — Імара загинула тієї ж миті, коли полум’яне серце вирвалося з її грудей, наче птах на волю з клітки, ні, вона була ще й однією з тих, кого Імара врятувала, повернула до життя своєю самопожертвою. Пекучі сльози стояли в очах Ерліс, бо що могла вдіяти вона сама? Що могла змінити? Та губи її все одно шепотіли:

Ерліс здавалося, що всередині неї бурхає полум’я, що серце от-от вихопиться з грудей, що врешті станеться диво. Та не суджено було Ерліс повторити те, що колись зробила Імара, дочка Айти. Бо легенда — то лиш легенда, і чарівні закляття не діють на Грізного бога. Не діють!

Грізного бога Ерліс зненавиділа, бо той зазіхав на волю, а може, й на життя Крейона. Але тепер, коли почула від Ратаса, що відбувається в країні, то пройнялася болем за всіх окрадених і знедолених ним. Народ Грестора перетворився на слухняну череду Бісехо-Сутара. Так, ніхто тепер не голодував, не пропадав узимку від холоду. Найнеобхіднішою їжею та одягом їх забезпечував Грізний бог — звісно, тих, що вірили в нього, і люди все більше схилялись до цієї віри. Він перетворив їх на купу однаково злиденних істот, що навіть не прагнуть покращити свою долю. Одних залякав, інших зламав, а кого не вдалося ні залякати, ні зламати, просто знищив. Тепер було вже відомо, яку безмежну владу має Бісехо-Сутар над тим, хто потрапляє йому до рук. Йому непотрібні кати: нащо ламати людині кістки чи палити її вогнем, коли вона й так усе розповість сама, варто лише Грізному богові поглянути на неї пильно? Ратас і його побратими добре розуміли: той, хто прагне скинути владу Грізного бога, не повинен потрапляти до його рук живим. Усі вони про це знали і свідомо йшли на смертельний ризик, та не завжди вдавалося довести задумане до кінця. Несподіваний напад, миттєва затримка, невправний удар — і ти мимоволі стаєш зрадником, а потім перетворюєшся на істоту, яку не хвилюють уже ні зрада, ні вірність. Перетворюєшся на покірну худобину, а це вже гірше, ніж смерть. І найпершим завданням для Крейона, з того часу як він потрапив у гори, стало знайти отруту, яка діяла б миттєво, та спосіб застосування цієї отрути.

Потрібну речовину та її мінімальну дозу Крейон знайшов швидко. Набагато складніше було зробити маленьку, надійну і просту в користуванні голку з отрутою, яку можна було сховати в одязі. Роботу ускладнювало й те, що лікар із важким серцем узявся за цю справу. А ще Крейонові не давала спокою рана Ерліс. Вона загоїлася, однак нерівний рубець назавжди спотворив обличчя, і це щодня, щохвилини було для нього найтяжчим докором: дівчина довірилася йому, а він не зумів ні вберегти її, ні захистити…

Ерліс, звичайно ж, помітила сповнені болю погляди, які кидав на неї Крейон, й одразу збагнула: він себе вважає винним в усьому! І дівчина почала затуляти щоку покривалом чи просто пасмом волосся. Взагалі^її мало хвилювало, як вона виглядає, так ніби отой рубець був на руці або нозі, видивлятися ж у дзеркало не звикла, бо ніколи й не мала його. Та й звідки б узявся в неї час на себе милуватись? Роботи вистачало. Вона готувала їжу, прибирала в хатині, допомагала, коли треба було, Ратасу й Крейону під час дослідів. Дівчина привела до ладу занехаяний город коло хижки, навчилася в короткі хвилини дозвілля стріляти з лука, який полишив хтось із нічних гостей, що зрідка навідувалися до них, і вирушала іноді на полювання. В неї було несхибне око, і тому вона часто поверталася із здобиччю. Мисливство не приносило їй великої втіхи, просто вона хотіла якось урізноманітнити їхню їжу, оскільки друзі Ратаса постачали їх дуже скромними харчами.

Дівчина здогадувалася із розмов Ратаса з Крейоном, над чим вони зараз працюють. Голки, смертоносні голки… Та не лише де, розуміла вона, їх хвилює. Час від часу уночі їхній будиночок наповнювався дитячими голосами. Брдіс уже знала, чому вони тут лунали. Дітей, котрим ще не виповнилося десяти, Сутар не чіпав: якщо занадто рано втрутитися в їхню психіку, вони можуть збожеволіти або й померти. Грізний бог беріг свою “худобу”. Саме тому Ратас та його побратими намагалися будь-що вивести з Грестора хлопчиків і дівчаток, які наближалися до критичного віку. Тут, у їхній оселі, вони перепочинуть кілька годин, Ерліс їх помиє й нагодує, і вони вирушать далі, через гірський перевал, до Коміни, куди не сягнула ще влада Грізного бога. Ратас хотів із часом переправити туди ж Ерліс і Крейона, тим більше що лікар, як з’ясувалося, був звідти родом. “Тут сховок досить надійний, — казав Ратас. — Однак я зможу спокійно зітхнути лише тоді, коли ви будете подалі звідси”.

Приставити до їхнього дому охорону він не міг: бракувало людей. Проте було домовлено, що в селищі, розташованому нижче їхнього сховку, в разі небезпеки запалять сторожове вогнище — стовп диму сповістить, що треба тікати далі в гори, бо оборону тримати буде складно.

Найбільше сподівань було на те, що вороги не швидко дізнаються, що робиться у будиночку в горах.

Нарешті перша партія голок із отрутою була готова. Ратас сам відніс їх у місто і через кілька днів повернувся невеселий. “Твій винахід успішно склав іспит, — сказав він Крейону. — Але дивно було б нам радіти з цього приводу”. Лікар не відповів, та Ерліс бачила, як він спохмурнів. Так, тепер у них у всіх був засіб порятунку на випадок крайньої небезпеки, однак занадто дорога ціна цього порятунку. ї Ерліс зненавиділа ще дужче Бісехо, що змусив Крейона шукати для інших способу якнайшвидше піти з життя. Хто ж він, цей зловісний Грізний бог? Звідки взялася в нього ота таємнича сила, що дозволила йому легко поневолити мешканців Грестора, перетворити значну частину їх на рабів?.. Багато над чим думала Ерліс. Однак недаремно Ратас привчав їх не ставити зайвих питань: “Чим менше знає один, тим безпечніше для всіх”. Дівчина свято дотримувалась цього правила, бо вірила беззастережно: Ратас — друг.

І все ж одного разу, коли Ратаса довго не було, вона не втрималася й таки наважилась спитати Крейона, що йому відомо про нього. Лікар усміхнувся і задумливо похитав головою:

— Він чимало часу прожив коло нас, і я знаю тепер його, але мені майже нічого не відомо про нього: хто він, звідки прийшов, чому знає і вміє те, чого ніхто з нас не знає й не вміє? Я вже звик не питати зайвого, Ерліс.

— Ти сказав, що знаєш його. То скажи мені, який же він?

— Який? Він — вірний, дівчинко. Ні труднощі, ні небезпеки не зупинять його, коли треба виручати з біди друзів. Ніщо не змусить його тоді звернути з дороги, відступити від своєї мети. Слово його тверде, мов криця, з якої викувано меч. А ще він сильний. Не лише в сутичці з ворогом. Справді, ти лиш подумай, яку силу треба мати, щоб узяти на свої плечі відповідальність за долю всього Грестора? Хто б іще здолав підняти такий тягар? Питаєш, який він? Він — добрий. Він ненавидить усе, що завдає людям страждань. Усі болі світу зійшлися в серці у нього…

Ерліс заворожено слухала. Як гарно він говорить! Сама вона ніколи не добрала б потрібних слів, хоча я відчувала в Ратасі все те, про що казав Крейон. На світі було зараз двоє людей, заради яких Ерліс ладна була вмерти: Крейон Ратас…

Після тривалої відсутності Ратас знову оселився у них, щоб продовжувати дослідження, і вони знову з головою поринули в роботу. Все було, як завжди, та дівчина несподівано відчула себе скривдженою. Якомога менше намагалася вона тепер бувати вдома. Приготувавши зранку їжу ва цілий день, вирушала на полювання і бродила серед скель до ночі. Іноді дивна туга охоплювала її з такою силою, що сльози виступали на очах. Вона ж бо знала: Крейон не забув про неї, ні, вона йому потрібна, як і раніше, просто він зараз поглинутий роботою. Вона все розуміє, чому ж тоді їй так гірко, так; нестерпно важко? Клятий посуд, чому він знову почав’’ вислизати із рук?

Якось надвечір її покликав Ратас.

— Сьогодні в мене було трохи вільного часу, і я встиг дещо зробити. Хочу тобі показати.

Ратас провів дівчину повз кімнату, де він і Крейон так багато працювали останнім часом, і одчинив двері в іншу, маленьку кутову кімнатку, до якої Ерліс уже давно не заглядала. Перше, що кинулося їй в очі, — це дитячі личка: серйозні й кумедні, усміхнені й насуплені, насторожені й довірливі… Всі вони були окреслені скупими виразними рисками вугіллям на білій гладіні стіни.

Ерліс переводила широко розплющені очі з малюнка на малюнок.

— Ратас, — прошепотіла вражено, — це ж ті дітлахи, яких ви забирали з Грестора… Я пам’ятаю їх… Але хто ж це… — її осяяв несподіваний здогад: — Невже ти?..

Ратас всміхнувся, і вона зрозуміла, що не помилилася.

— Сподобалось, дівчинко?

— Дуже! І всі вони — такі різні, цікаві… А Грізний бог зробив би їх однаковими… коли б залишились у Гресторі…

— Поглянь іще туди, Ерліс.

У віконному проміжку дівчина побачила велике кольорове зображення. Підступила ближче, щоб роздивитись, і тихо зойкнула.

На тлі тривожно-сивого передгрозового неба — жінка в блакитній сукні. Все її тіло напружилось, чинячи відчайдушний опір шаленому вітрові, що розмаяв довге світле волосся. В ясно-зелених прозорих очах застигла; невимовна туга й щемлива ніжність, затята впертість і дитинна беззахисність… Де взяла вона сили витримати удар вогню, що впав із неба, до якого звела своє прекрасне обличчя? Палаючий зигзаг блискавиці, повторюючи обриси шраму, перетинав праву щоку і нижнім кінцем впирався в серце.

Ерліс несміливо простягла руку, пальці її торкнулие стіни, і на них залишився слабкий відбиток фарби. Вона розгублено відсмикнула руку й поглянула на Ратаса:

— Що це?..

— Хіба не впізнаєш?

— Ні, ні… — дівчина захитала головою. — Не може бути… Та я ж… В мене й плаття такого ніколи не було…

Розуміла, що говорить якісь безглузді, непотрібні слова, проте нічого не могла із собою вдіяти: вона вперше побачила себе збоку і розгубилася від того напливу суперечливих почуттів, що завирував у її душі. Невже вона й справді така вродлива? Як тільки Ерліс подумала про це, гострий біль обпік щоку, хоч ніхто не чіпав шраму. Блискавка на малюнку перекреслювала лице, але не спотворювала його. А от справжній рубець… ї рука мимоволі потяглася затулити його.

— Ти вже тут, Ерліс? — пролунав із порога схвильований голос Крейона. — Чудово, просто чудово! Я дещо тямлю в живописі, але це зовсім не схоже на те, що мені доводилось зустрічати. Хто б міг подумати, що Ратас… Я сам сьогодні вперше побачив. Справжнє диво!

— Там, на стіні, ще не диво, — перервав його Ратас. — Придивись-но пильніше до Ерліс, друже. Нема на світі такої грози, щоб змусила б її відступити, ані блискавиці такої, що спопелила б їй душу. Ось де справжнє, живе диво!

При останніх його словах Ерліс спалахнула — і кинулася геть із кімнати, геть із дому, туди, між скелі, де знала кожну шпаринку й де хотіла заховатися зараз від усього світу.

Чого ж вона плакала? Ратас не сказав нічого такого, що могло б її вразити, навпаки, так гарно про неї ще ніхто не говорив… Хіба що тітонька Йєла… Чому ж вона не зраділа, а знітилася, чому їй захотілось утекти?

— Ось ти куди забігла, — почулося за її спиною, і дівчина впізнала голос Ратаса. — Я знав, де тебе шукати.

Ерліс похапцем витерла сльози. Вдруге за цей день вона відчула гострий, пронизливий біль у щоці, немовби знову її краяв кинджал. Дівчина щосили притислась обличчям до скелі, ніби хотіла знищити, стерти рубець…

— Знав, де шукати… — глухо повторила вона, а тоді враз стрепенулася і палко заговорила, ковтаючи слова: — Ти все знаєш і все вмієш… Поможи мені! Я так більше не можу… Що зі мною сталося?..

Ратас поклав плащ на виступ скелі й сів. Завмираючи, вона чекала, що ж він відповість.

— Нічого страшного, Ерліс, повір мені. Просто ти °тала дорослою. Ти народжуєшся вдруге. А це завжди болісно. Нема в тебе ні матері, ні сестри, ні навіть подруги — вони краще за мене все тобі пояснили б, розрадили… Я ж більше звик до меча, ніж до подібних розмов. Єдине, що я зміг зробити для тебе, — ота картина. Я назвав її “Позначена блискавицею”. Мені давно хотілося, щоб ти побачила себе очима інших, щоб ти сама склала собі ціну, Ерліс. Мишатник, з-під руїн якого тебе колись витягли, встиг накласти на тебе свій відбиток. Він не зумів приглушити ні твого розуму, ні твоїх почуттів, але чому ти боїшся повірити у власну силу? От ніби розбіжишся — і раптом зупиняєшся, чимось налякана. Те крихітне сіре мишеня, що сховалось у тобі, час від часу підводить голову й починає нашіптувати, що ти не здатна ні на що велике і гарне. Ерліс, не вір мишеняті! Коли воно знову озветься, поглянь на “Позначену блискавицею”. Там ти — справжня, запам’ятай.

— Я хотіла б себе побачити зараз не лише на малюнку. Востаннє я заглядала в дзеркало ще в Гресторі…

— Я знав і про це.

Ратас мовчки простягнув їй маленьке люстерко, і дівчина довго із якимось гірким здивуванням роздивлялася своє відображення, то одсуваючи руку зі скельцем далі, то наближаючи мало не до самих очей.

Врешті Ратас не витримав.

— Та годі вже! Це просто скло — воно всього показати не в змозі.

Ерліс зітхнула й повернула йому люстерко.

— Зараз у Гресторі час ненависті, дівчинко, але ненавистю ми ніколи не перетворимо світ. Ненависть лише руйнує. Щоб творити, потрібна любов. Іще в той день, коли я вперше тебе побачив, здалося мені, що не лише відданість Крейонові повела тебе за ним і штовхнула на кинджал Турса. То було інше почуття. Здогадалась, як воно зветься?

Дівчина мовчала.

— Ніхто з нас не знає, що чекає на нього завтра. Я хотів би, щоб ти і Крейон були щасливими, доки ще є час. Сподіваюсь, моя картина допоможе вам краще зрозуміти одне одного. А тепер — ходімо назад. Крейон, напевне, хвилюється…

— Ходімо, — втомлено погодилася Ерліс.

Так, “Позначена блискавицею” справді щось у ній змінила. Вона відчувала в собі незбагненну лагідність до всього світу. Сонце ніколи ще не було таким щедрим, а трави — такими буйними, і навіть холодні сірі скелі стали привітнішими. Дівчині хотілося обійняти весь цей широкий світ, знайти найніжніші слова для кожної пташки, деревця, хмаринки… Вона заховала подалі лук та стріли: все ж таки жінці не личить полювати.

Ратас знову вирушив у місто, і Крейон уперше дозволив собі після напруженої праці кілька днів відпочинку.

Таким Ерліс його ще не бачила. Було щось майже дитяче в тому, як він радів кришталево чистій воді гірського джерела, метелику, що кружляв над квіткою, чи дивній скелі, обриси якої нагадували кінську голову.

— Досі в мене не було часу навіть роззирнутися навкруги. Дивно, як це я ще не втратив здатність дивуватися красі… — сказав він їй.

І Ерліс подумала, що, відколи вони разом, не пригадає жодного дня, ба навіть години, коли б лікар сидів склавши руки. Він спочивав лише уві сні. Скільки ж років Крейон працював отак? А тепер він мало не весь день пролежав у траві, дивився в небо й дослухався до чогось ледь чутного, зрозумілого лише йому.

Наступного дня він розбудив її ні світ ні зоря.

— Хочеш зустріти схід сонця, Ерліс?

Вони сиділи на порозі будиночка і мовчки спостерігали, як темрява ночі змінюється яскравими й чистими барвами світанку.

— Яка краса… — задумливо мовив Крейон. — От і народився новий день. Але що він нам принесе?.. — лікар замовк. Ерліс похилила голову, охоплена тривогою: невже так швидко випарувався його вчорашній безтурботний настрій?

— Що сталося, Крейон?

— Все це дуже складно, дівчинко, — зітхнув він. — Убивчі голки, вибухові пристрої… так, усе це зараз нам потрібно, без цього не обійтися в війні проти Грізного бога. Але ж хіба це вихід?.. Одні воліють умерти, щоб не зрадити друзів, другі тікають, рятуючи себе та своїх дітей від його влади, треті вдягають на себе золоті шоломи і несуть смерть та горе своїм співвітчизникам, четверті — четверті втрачають волю й розум і поповнюють отару Бісехо… Чотири шляхи, та жоден із них не виводить із глухого кута, в який ми зайшли. Невже ми настільки ослабли, отупіли, звиродніли, що не можемо чинити опору сваволі і маємо лише коритися або гинути? Здається мені, що повинен бути іще один шлях — хай довгий та тернистий, — що приведе до перемоги: знайти в самому собі сили для захисту й опору. Ми навчимося так гартувати свою думку, свою волю, щоб жоден загарбник, подібний Сутару, не міг їх зламати. Мені навряд чи доведеться вийти на цей шлях… Та хоча б стежку я мушу протоптати. Для тебе, для дітей, яких виводять із Грестора Ратас і його друзі… Нехай ніколи вже не буде знайдено способу повернути розум і почуття тим, кого скалічив Бісехо. Але наших дітей, наше майбутнє ми мусимо не просто сховати від нього — рано чи пізно він може на них натрапити, — а навчити їх перемагати Грізного бога в своїх душах… Навчити їх не просто тікати — протистояти йому, дати їм зброю для боротьби з ним… Здається, я вже бачу початок цього шляху…

Ерліс не все зрозуміла із сказаного, та надія прокинулася в її серці. Крейон і Ратас знайдуть цей шлях!

Надвечір наступного дня дівчина попросила Крейона допомогти їй перенести на горище хмиз, який зібрала в ближньому гайочку — погода зіпсувалася, насунули хмари, а вона хотіла встигнути до дощу. Проте дощ таки застав їх по дорозі додому. Крейон скинув хмиз на землю і вкрив її своїм плащем. Ерліс стояла, поклавши голову йому на груди, і думала: от якби цей дощ не кінчався ніколи!

Але дощ скінчився, залишивши після себе холод. Вони затопили в хаті і сіли біля вогню.

— Отак колись вечорами коло домашнього вогнища мати розповідала мені казки… — сказав Крейон.

— Казки! — задумливо мовила Ерліс. — Востаннє я їх чула ще в тітоньки Йєли…

— Хочеш, я розповім? — несподівано спитав Крейон.

— А ти хіба їх знаєш?

— Дещо пам’ятаю. Тільки казки мої, дівчинко, здебільшого невеселі…

Ерліс слухала уважно, намагаючись не пропустити жодного слова. Спочатку вона й справді сприймала це як казку, та потім у неї виникла несмілива думка, яка дедалі міцніла й міцніла: ніяка це не казка! Крейон розповідає про своє життя… Ніколи раніше не згадував він, де жив до того, як перебрався в Грестор. І зараз він ніби бачив перед собою ті далекі роки.

Починалося все і справді по-казковому: жили собі чоловік та жінка й не мали вони дітей… Тобто діти в них народжувались, але всі вони прийшли на світ передчасно і померли малими. Коли ж поховали Й четверту дитину, то наважились піти до старого чародія, що жив високо в горах… І сказав чародій, що народиться в них син і виросте він міцним та здоровим, якщо віддадуть вони хлопця йому в науку. Народився п’ятий син, і старий забрав його у гори… От виріс той хлопець і сам почав зціляти людей від хвороб. Пішла про нього слава поміж людьми. Дружиною його стала дівчина-красуня. Доля, здавалося, була до нього ласкавою. А потім — потім усе в один рік змінилось. Помер батько молодого лікаря — загинув під час повені. Невдовзі помер і старий, який навчав його лікарського мистецтва і якого вважав другим батьком. А далі зрозумів він, що вродлива його дружина кохає іншого, бо одружувалася не з ним — із його славою. І тоді кинув усе — рідне місто, гори, де пройшло його дитинство, дружину свою, дорогі серцю могили обох батьків — рідного й названого — і пішов світ за очі разом із старенькою матінкою, яка одна ще любила його. А люди потім казали, що не було йому добра, бо змалечку обдурив свою долю, бо врятовано його з допомогою чаклунства, от доля йому й помстилася…

Цілий рік мандрував він по країні, ніде надовго не зупиняючись, і, лише коли рік минув і дружина його, не маючи про нього звістки, мала право вийти заміж за іншого, він змінив ім’я й оселився в Гресторі, подалі від рідної Коміни і жінки, яку довго не міг забути…

Поки Крейон розповідав, стало темно. Він уже не міг бачити обличчя Ерліс, але почув, як вона тихо схлипує.

— Ти плачеш, маленька? — спитав він, і його велика долоня ковзнула по обличчю дівчини, намагаючись витерти її сльози.

Колюча крижина, що скувала серце Ерліс, поки вона слухала розповідь Крейона, раптом розтанула, тепло ринуло в її душу, і вперше в житті сльози не здалися їй гіркими.

— Я ніколи, ніколи не лишила б тебе! — прошепотіла вона, прихилилася до Крейона і сама незчулася, як опинилася в його обіймах…

Світ сповнився любові. Ерліс, змалечку обділена добром і ласкою, сама не розуміла, звідки в неї стільки ніжності. Хоч як то дивно, вона зовсім забула про шрам, наче його й зовсім не було.

Вона чекала від коханого якихось гарних незвичайних слів, та Крейон мовчав, хоча вмів бути красномовним і переконливим. Те, чим обоє володіли зараз, було поза словами, і коли вони починали говорити, то говорили про буденні речі, але кожен погляд, кожен рух набували значення події, здатної змінити ціле життя, кожен день вміщав у себе рік.

Проте щасливих днів було всього три, і Ерліс запам’ятала їх до найменших подробиць.

А вже четвертого дня Ерліс прокинулася і відчула, що Крейон не спить, більше того, якимось чином вона зрозуміла: він не спить давно. У химерному блідому світлі видно було, яким відчуженим і зосередженим став його погляд. Дівчина знала, що то означає, вона чекала, що це станеться, та не мала й гадки, що так швидко…

— Недаремно називали тебе щасливицею, Ерліс, — сказав він. — Ти й справді приносиш щастя. Знаєш, я раптом прокинувся серед ночі — мабуть, від того, що ти заворушилася, — і вже не зміг заснути. Та за той час, що лежав без сну, я розв’язав одну дуже складну задачу… Вона давно вже мене мучила, та я не знав навіть, як до неї підступитися. І раптом я так виразно побачив розв’язок, ніби він був написаний на стіні. Це було щось неймовірне… Стільки над цим бився, а шлях до мети виявився простим і коротким. Тепер ми значно наблизимо падіння Сутара. Хіба треба пояснювати, наскільки це важливо!

— Навіть не віриться… — тихо сказала Ерліс. — Невже все це коли-небудь скінчиться?

— Скінчиться, маленька моя! І знаєш, що буде потім? — Крейон заговорив швидше, неначе хтось міг його перервати: — Я повезу тебе в Коміну. І ми завжди, завжди будемо разом. Ти народиш мені сина й дочку… Я мрію про це, як про найбільше щастя.

Він притулив руку Ерліс до своїх очей, немов соромлячись раптового пориву, а їй стало і хороше, і сумно. Безтурботні дні скінчились, Крейон повертався до своєї роботи…

Ерліс безгучно зітхнула.

— Моя допомога тобі буде потрібна? — спитала вона.

— Сьогодні — навряд. Хіба що завтра…

Можна було й не питати про це. Вона вже знала, що в перші дні, коли нова ідея заволодіє його розумом, Крейон прагне залишитись на самоті. Що ж, їй час вирушити на полювання. Потрібні свіжі харчі. Свято скінчилося, настали будні…

На порозі вона поцілувала Крейона, а дійшовши до повороту, обернулася й змахнула на прощання рукою. Чи гадала вона тоді, що востаннє бачить його живим? Що ніхто так і не взнає, в чому ж полягало його відкриття…

Кохання зробило їх необачними і змусило забути про ненависть, що чигала на кожному кроці. Крейон так захопився роботою, що не помітив наближення воїнів Сутара, а Ерліс, полюючи, забилася в гущавину й запізно помітила дим сигнального вогнища. Як вона бігла назад! Та на їхньому подвір’ї вже господарювали золотошоломники. З-за скелі добре було видно, як вони виносили приладдя лікаря, його записи, для чогось тягли навіть стільці. Самого Крейона не було видно.

Ерліс відчула, як вогнем запалав рубець на щоці. її очі були сухі, сухо стало в горлі, і серце, здавалося, зупинилося, вона не чула його биття. Рухи зробилися точними й виваженими. Ерліс відклала вбік свою здобич, зручно вмостилася поміж скель, перелічила стріли. Спершу поцілити ватажка… Вона не має права схибити. Визначити, хто він, було неважко. На всіх у неї однаково не стачило б стріл, та Ерліс знала, що подібні загони складаються переважно з тих, що втратили власну волю і виконають будь-який наказ. Вони розгубляться й розбредуться, якщо не буде кому командувати ними. Для певності вона витягла зі складок одягу свою голку, волосиною прикрутила її до вістря першої стріли і прицілилася. Вперше їй довелося цілитись у людину.

її розрахунки виявилися правильними. Коли впав ватажок, а потім кілька воїнів із тих, що несли речі, всі інші в паніці кинулися врозтіч, навіть не намагаючись встановити, звідки ж летять стріли. Ерліс почекала, чи не повернеться хтось із воїнів, і повільно, немов на страту, рушила в дім.

Вона не хотіла думати, що побачить там. Крихітна, як пташеня, надія іще озивалася до неї ледь чутним голосом: “А може?.. Може, вони зв’язали Крейона, але не встигли вивести з дому, може, він ще не торкнувся голки?”

…Крейон непорушно лежав долі, у тій кімнаті, де була картина, і “Позначена блискавицею” дивилася на нього зі стіни. Ерліс опустилась навколішки. Очі її бачили тільки смертоносну голку, що стриміла в зап’ясті коханого. Вона не знала, скільки часу просиділа так, мов нежива. Ненависть — чорна, дика, тяжка, люта — розгорялася в її душі непогамовним полум’ям, знищуючи всі інші почуття. Крихкий попіл заповнив її всю, вона стала легкою і дзвінкою, немов стріла, націлена в ворога. Ратас казав: “Нема блискавиці такої, що випалила б їй душу…” А вона відчувала себе зараз обпаленою руїною, в яку ніколи не повернуться ті, хто жив тут раніше… Якби в неї була ще одна голка, вона не завагалась би скористатися нею. Та голки не було.

Рипнули двері, за спиною в неї почулися кроки. Вона обернулася. На порозі стояв Ратас.

— Якби я вмів літати, Ерліс, я не спізнився б, — сказав він. — Ми забули, що час ненависті іще не скінчився.

Частина третя Час ненависті

Було тихо й темно, і десь у кутку шаруділа миша. Віта не наважувалася порушити мовчання. Ця дивна жінка з чужого світу, вранці ще така далека від неї, стала зараз рідною, наче сестра. Позначена блискавицею — це ж не про обличчя, це про долю… їй страшенно хотілося сказати Ерліс щось тепле й щире, та потрібні слова не приходили, а вона боялася образити її гордість недоречним співчуттям.

Раптом щось застукотіло й покотилося по підлозі. Ерліс рвучко скочила й нахилилася.

— Сигнал тривоги, — вона відшукала долі й показала Віті камінець, обвитий червоною ниткою. — Його вкинули знадвору в димохід. Ратас шле нам знак — сам або через когось із своїх посланців. Треба негайно забиратися звідси!

Віта звичним рухом почепила через плече сумку й накинула плащ так, як її учив Ратас.

— Йтимеш за мною, — сказала Ерліс, — на певній віддалі, але так, щоб не губити мене з очей. Рухайся не дуже швидко, але й не дуже повільно, аби не привертати до себе уваги. І не бійся нічого. Ратас та його побратими знають, що ми полишаємо схованку, і мають нас прикрити…

— Я не з лякливих, — спалахнула Віта.

— Страх може відчути кожен, в цьому нема нічого ганебного. Далі ж усе залежить від тебе: або ти здолаєш страх, або страх здолає тебе.

Вони піднялися по хиткій драбині на поверхню (їхня оселя виявилась чимось на зразок землянки, виритої серед руїн), пройшли повз напіврозвалені будинки. “Це після чорної пошесті лишилось їх стільки”, — прошепотіла Ерліс. Біля останнього з них Віта спинилася, а Ерліс, як вони й домовлялися, рушила вперед. Через кілька хвилин Віта ступила на бруківку. Серце калатало, та поступово вона заспокоїлася. Ерліс-бо йшла попереду такою недбалою, рівною ходою, мовби й гадки не мала про небезпеку. Жодного разу вона не озирнулася. Поодинокі перехожі байдуже їх обминали. Це була інша вулиця, не та, якою вів її сюди Ратас. Замість землі — бруківка, будинки вищі й пишніші. Одначе й тут панував той самий барвистий безлад, що різав око.

Ерліс дійшла до перехрестя й завернула за ріг червоного будинку. Віта прискорила крок, та за рогом наштовхнулась на воїнів у знайомих їй золотих шоломах і жовтих плащах. Вони не робили спроб перейняти її, просто стали в неї на шляху і оточили дівчину щільним півколом. Як Крейона, майнула думка. Що робити? Крізь кільце воїнів не прорватися, а коли б навіть це вдалося, Віта все одно не знає, куди тікати. Вона потрапила в пастку. Певно, Грізний бог перехопив посланця Ратаса, а той не встиг скористатися голкою. Воїни крок за кроком наступали на Віту, одтісняли П від вулиці, якою пішла Ерліс.

Дівчина позадкувала — і наштовхнулася на високого чоловіка, що непомітно виріс у неї за спиною. Владним рухом він одкинув відлогу із голови Віти, грубо сіпнувши її коротке волосся. Очі його так і вчепилися в дівчину, здавалося, вони просвердлять її наскрізь, тонкі губи кривила недобра усмішка. Жовтий плащ із червоною облямівкою, гачкуватий ніс… Нараз Віта здогадалася, хто перед нею, і в неї аж ноги потерпли від жаху — Турс, жорстокий Турс, той, хто спотворив обличчя Ерліс!

Турс побачив її переляк і коротко реготнув. Це допомогло Віті оволодіти собою. Страх її поступився місцем такій запеклій ненависті, якої вона жодного разу в житті ще не відчувала, і це додало дівчині сил. Вона витримала погляд Турса і спокійною ходою рушила за ним, супроводжувана золотошоломниками.

Хоча ніхто їм, здавалося, не загрожував, Турс, скоса позираючи на Віту, навіщось витягнув меча із піхов. Надвечірнє сонце кинуло промінь на цей меч, і Віті пригадалися очі Ратаса, в яких зринав відблиск сталевого леза. Де він зараз? Як хотілося повірити в те, що він знову її визволить. Але хтозна, коли Ратасу стане відомо, що вона потрапила в пастку. Куди ведуть її зараз? Напевно, у замок Грізного бога. Он на тлі вечірнього неба здіймаються чотири вежі. Мабуть, то він і є.

“Вітко-квітко”, — пригадалося їй. Ох, що ж із нею буде?

Вартові біля брами привітали їх, тричі вдаривши мечами об щити. Коли ж зарипіла, зачиняючись, важка брама, Віта мимоволі здригнулася. В глибині душі вона сподівалася, що по дорозі до замку її можуть відбити, як отоді, в підземеллі… Важко буде проникнути за ці міцні ворота, муровані стіни! Ні, вона мусить покладатися на власні сили. Що казав Крейон в останній свій день? Знайти сили в собі самому, зміцнити свою душу так, щоб Грізний бог не мав над нею влади… Невже отой недолюдок направду зможе зробити з нею, що схоче? Невже він такий нездоланний? Вона ще постоїть за себе, вона не здасться так просто на його ласку!

Воїни лишилися на подвір’ї замку, а Віту Турс повів через довжелезну анфіладу покоїв, що вражали пишнотою. У перших залах не було нікого, крім варти коло дверей, в останніх же дівчина побачила цілий гурт людей, що змовкли при їхній появі. В одязі тут переважали улюблені кольори Грізного бога — жовтий, помаранчевий, червоний. На головах, шиях, руках чоловіків та жінок сяяли численні прикраси, і Віті кинулося в очі, що вони були чомусь неприродно великі, це нагадувало зроблені навмисне задовгими клоунські черевики або приставлені задля сміху величезні носи. Дивна в них мода, подумала. Зла й рішуча, вона простувала за Турсом, якому вклонялися ці поважні пани — придворні Сутара. Зараз вона нарешті дізнається, навіщо знадобилася Грізному богу…

Слідом за Турсом Віта піднялася високими сходами з білого каменю у величезний затемнений зал. На підлозі лежав вузький килимок. Пухнастий ворс глушив кроки. Яскраве світло хлюпнуло їй в очі. Дівчина аж примружилася, проте бічним зором устигла помітити, як довга постать Турса шаснула кудись убік і немов розчинилася в стіні. Прямо перед собою вона побачила підвищення на зразок східчастої піраміди, а на ньому на осяйному троні сидів чоловік, вбраний у яскраво-жовті шати з нашитими на них золотими прикрасами. Голову його оперізував вузький блискучий обруч з червоними каменями. Кругле обличчя із плескатим носом, таке непримітне обличчя, і нічого жахливого в ньому нема, хоча й привабливого теж… Так от як насправді виглядає Грізний бог!

Сутар величним порухом простер до неї руку і гучно промовив:

— Вітаю тебе в Гресторі, дочко Землі!

Він говорив її рідною мовою! У Віти мимоволі сіпнулися губи.

— Пробач мені це хвилювання, правителю, — відповіла вона. — Я так давно не чула звуків своєї мови.

— Як твоє ім’я, дівчино?

— Вікторія, — їй не хотілося, щоб Сутар називав її Вітою.

— Гарне ім’я, хоч і незвичне для нашого слуху. Я — Сутар, правитель Грестора. Могутність моя не має меж, Вікторіє, і якщо ти будеш прихильною до мене і покірливою, тебе чекатиме небачена нагорода.

“Треба спитати, що то за нагорода, — подумала Віта. — Він гадає, що це повинно мене зацікавити. І підтримувати цей пишномовний тон. Добре, що змалечку начиталася історичних романів… Мені ж бо ще не доводилось спілкуватись із такими високими особами”.

— Яка ж це нагорода? — вимовила вона вголос.

— Ти зможеш сама її вибрати. Але то буде згодом. А зараз, люба госте, скажи мені, чи не поставилися до тебе жорстоко ті негідники, що тебе полонили?

— Ні. Ніхто з твоїх воїнів не образив мене нічим. Вона навмисне вдала, що не розуміє питання. Звісно ж, не золотошоломників мав на увазі Сутар.

— Я кажу не про них, — правитель поблажливо всміхнувся, — а про тих, що тримали тебе в себе. Де вони ховали тебе?

— У якомусь льоху чи то землянці серед руїн.

— Чи не могла б ти вказати, де саме?

— Навряд. Я, власне, зовсім не знаю вашого міста.

— Хто був там із тобою?

— Зі мною була жінка.

— А більше нікого з тобою не було?

— Здається, ні. Я погано пам’ятаю. Все немов уві сні…

— Ти розкажеш мені те, що зможеш пригадати, Вікторіє. Це дуже важливо! Злочинці мусять бути покарані!

— Але ж вони не заподіяли мені лиха!

— Не заподіяли чи не встигли заподіяти?

— Цього я знати не можу.

— Зате я знаю. І не дозволю так поводитися зі своїми гостями!

— Ти кажеш, що я твоя гостя, правителю. Проте ніхто не кликав мене в гостину!

— Так, визнаю, це сталось випадково. Тепер я зроблю все, аби ти забула про це непорозуміння. Перша зі своїх співплемінників ти матимеш можливість поглянути на інший, відмінний од Землі світ. О ні, ти ще не знаєш його, адже ти встигла побачити лише смітники Грестора, а я хотів би показати тобі найкраще з того, чим я володію. Це благодатний, щедрий край, і люди тут добрі й сумирні. Народ Грестора заслужив те щастя, яке я дарував йому. Але спершу я проситиму тебе, дівчино, допомогти мені. Лише ти одна можеш це зробити…

Щось м’яке почало огортати Віту. “Ти втомилася, бідолашна дитино. Скоро ти спочинеш, і тобі насняться чудові, мирні сни… Але зараз — допоможи мені. Ти добра, ти щира, — бриніло щось усередині неї самої, — ти допоможеш, адже так проста… Ти одна здатна допомогти. Лише ти одна!”

Дівчина труснула головою, відганяючи ману.

— Чого ти хочеш від мене? Кажи!

— Згадай ту жінку! Думай про неї! Про неї! Ти дуже хочеш побачити її ще раз! Ти не можеш обійтися без неї! Думай про неї! Про неї думай! Уяви її собі! Де вона зараз? Де? Дивись! Стань моїми очима!

Вона відчувала на собі владний, чіпкий погляд Сутара, і перед нею, мов марево, промайнули сірі скелі, низькі покручені дерева поміж ними… І раптом вона зрозуміла якимось дивом, що це Ерліс бреде поміж скель, що вона, Віта, в цю мить бачить світ її очима, і навіть відчував, як гостре каміння впинається в її ноги… Усі думки і почуття Віти линули до Ерліс, але щось незрозуміле і лихе було в тій настирливості, із якою Сутар вимагав, щоб вона згадала її. Дівчина не могла збагнути, що саме, але серце підказувало: щось тут не так, це може чимось зашкодити їх друзям…

— Ти не там шукаєш друзів, Вікторіє! — перервав її думки Сутар. — Ти чиста душею і вся прозора. Не відаєш, що таке підступ та зрада. Я хочу відкрити тобі щ правду!

Його вкрадливий голос тік навколо неї, туманив, сповивав, заколисував.

— Чого ти боїшся? Звільнися від непокою! Відпочинь! Тебе хотіли обдурити, обплутати мерзенними вигадками. Але я не дозволю цього зробити!

Вона не помітила навіть, коли Сутар спустився зі Щ свого трону й опинився біля неї.

— Ти не віриш мені… О, бачу, твоє чуле, вразливе серце встигли отруїти ненавистю та зневірою. Я покараю тих, хто це зробив!

Раптом Сутар змінив тон, заговорив спокійно та діловито:

— Скажи, Вікторіє, що тобі відомо про ту жінку?

— Нічого.

— Навіть імені її не знаєш?

— Ні.

— А як вона зверталася до тебе?

— Вона називала мене: сестро…

Очі Сутара блиснули зловтіхою, і Віта зрозуміла, що припустила помилки. Та було вже пізно. Вона не помітила, що Грізний бог перейшов на мову Грестора.

— Ти ще не навчилася брехати, — докірливо похитав головою він. — То що ж розповіла тобі ота нещасна?

— Нічого.

— Щось у ній самій і в її поведінці не здалося тобі дивним?

— Ні.

— А рубець на щоці?

— Вона весь час затуляла обличчя покривалом.

— Отже, ти не бачила її лиця?

— Ні.

— А чоловік? Чорнобородий чоловік туди не приходив?

— Нікого більше я там не бачила.

Раптом вона відчула різкий біль у нозі, на місці торішнього перелому. Влітку вона стрибала із саморобної вишки на ставку, але одного разу там, куди вона збиралася пірнути, виринув якийсь хлопчак, вона змінила напрям, потрапила на мілке і зламала собі ногу. Півтора місяця довелося пролежати… І от той самий біль знову пройняв її так, що аж у в очах потемніло. Дівчина несамохіть поглянула вниз.

— Кістка ціла, і з ногою нічого не сталося, Вікторіє. Але твоє тіло, твої нерви пам’ятають той випадок і той біль, — бачиш, я й це про тебе знаю, — і вони згадають його стільки разів, скільки захочу цього я. Однак я не полюбляю ні крові, ні страждань і не збираюся тебе катувати. Запам’ятай: кожного разу, коли ти скажеш мені неправду, ти відчуєш цей біль. Усе залежить від тебе самої.

Віта мовчала. Він зазирнув їй в очі.

— Чи не занадто ти покладаєшся на себе, дівчино з Землі? — Грізний бог знову всівся на трон і височів тепер над Вітою. — Людина — жалюгідна комашка. Так легко знищити її. І ще легше — зламати! Вона боїться голоду, холоду, спеки, болю… Зрештою, її можна просто залякати, і тоді вже не треба силувати. Певен, що твоєї впертості вистачить ненадовго…

Віта закусила губу. Жалюгідна комашка… Страх перед болем… Невже Сутар має рацію і людину справді так легко зламати?

— Чого ти хочеш від мене? — спитала, аби не мовчати.

— Отак краще, люба госте. Слухняних чекає нагорода. Я не пропонуватиму тобі те, чим задовольниться більшість із мешканців Грестора, бо їм досить ситної їжі, яскравого вбрання, теплої хати, можливості віддавати накази іншим. Ні, я розумію, з ким маю справу. Я дам тобі незрівнянно більше, Вікторіє. Ти на власні очі побачиш древні світи, вдихатимеш повітря і вбиратимеш барви минулих століть, я проведу тебе ними, немов велетенським музеєм, а потім — потім ти полинеш у світи прийдешності, ти подорожуватимеш ними так само легко, як подорожують із країни в країну, з міста в місто… Ти побачиш те, чого ніхто з твоїх співвітчизників не зможе побачити ніколи… Це королівський дарунок, дівчино. Він — для тебе, для твоєї палкої та відважної душі. Я вмію цінувати вірність та відданість. Я дам твоєму допитливому розумові небачені можливості…

— Не треба, — сказала Віта. — Нічого я не хочу.

— Дитино! Та чи розумієш ти, кому намагаєшся чинити опір? Миша проти кота… Втім, це навіть добре, що ти така вперта, бо коли я наверну тебе на свою віру, твої переконання будуть непохитними.

— Я не хочу твоєї віри.

— А що тобі відомо про неї? Мої піддані мають усе необхідне. Ніхто з них не голодує, не хворіє, не працює понад силу. Вони не знають лиха!

— Протези щастя теж. Хіба той, хто весь час боїться чогось, може бути щасливим?

— А якщо для них це і є — щастя? їм не дошкуляють ні докори сумління, ні вагання, ні сумніви. їх ніколи не роздирають суперечливі почуття. Вони знають, що є їхнім обов’язком, — і виконують його. Я дав їм віру — хіба ж це мало? Віру в суворого, непохитного, але мудрого бога, який ніколи не карає даремно. Вони щасливі своєю вірою!

— Вони щасливі? Хіба тим, що нещасні однаково! Ніхто з них не сміє мати ні власної волі, ні думок, ні почуттів. Все це вони принесли в жертву Грізному богу, їхня віра — це страх!

— Нехай! Нехай спочатку в їхнє єство увійде страх — доки вони не збагнуть, що для них — добре і що — корисне. Страх утримає їх від помилок. Це люди темні, забобонні, їх треба силоміць навертати на шлях добра та істини…

— Добро — і силоміць?

— Вони ще дякуватимуть мені! У віках прославлятимуть моє ім’я!

— Яке ж саме?

Сутар аж похлинувся колючим та в’їдливим сміхом.

— О, я так і знав, що тобі й це відомо! І ти ще твердиш, що не зустрічала чорнобородого? Гадаєш, я не знаю, що це його люди відбили тебе в підземеллі, що де він навчив тебе так швидко тутешньої мови, що це він розповідав тобі про мене жахливі речі?

— Ні!

Біль знову обпік ногу дівчини, вона ледве стрималася, щоб не скрикнути.

— Дурненьке дівчатко! Кого ти захищаєш? Задля кого приймаєш муку? Ти захопилася ним, бо вважаєш його героєм, захисником знедолених та скривджених. Ось чому ти борониш його! Але ж усе, що він наплів тобі про мене, злісна брехня! Він — зовсім не той, за кого себе видає. Це, щоб ти знала, мій найзапекліший ворог! Єдина його мета — підступно скинути мене й самому посісти цей трон!

Сутар вочевидь розхвилювався і почав зовсім не по-королівськи швидко ходити взад і вперед, вимахувати руками.

— Він прикинувся моїм другом, а потім зрадив. Хіба можна вірити тому, хто зраджує друзів? Хто потай вистежує їх? Хто їх грабує і здіймає на них зброю? Він — шпигун, зрадник, мерзотник, твій Ратас!

— Не знаю ніякого Ратаса.

Губи стали зовсім дерев’яними, їй здавалося, що вона ось-ось втратить свідомість.

— А ти не замислювалася над тим, звідки відомо йому так багато про мене? Про Ерітею? Про подорожі іншими світами? Бачиш, він не все відкрив тобі, приховав, що сам — теж з Ерітеї, що ми з ним разом прийшли сюди, в Грестор! Він — убивця, безжальний убивця, руки його в крові жителів Грестора, і нема йому за це прощення! Я ні до кого тут і пальцем не торкнувся, а він порушив закон! Він прикинувся був моїм другом. Та згодом йому замало здалося ділити зі мною владу. І тоді він виступив проти мене, він підбурює на війну цих бідолах, важать їхніми життями… О так, він нічого не казав тобі нро це, я знаю. Кому ж охота зізнаватись у зраді! Кому…

Сутар не встиг закінчити фразу. Задзеленчало скло, і величезний вітраж за його спиною розсипався на друзки. Віта почула навіть не крик — розпачливий лемент того, хто називав себе Грізним богом Бісехо.

У розбитому вікні на тлі нічного неба завис золотий човен. У ньому стояв Ратас із піднятим мечем у правиці.

Він знову прийшов порятувати її! Проник крізь мури, подолав сторожу, доступився до золотого човна!

Та дівчина не встигла навіть зрадіти. Сутар щодуху дременув до маленьких дверей, захованих у стіні, через які перед цим вийшов Турс. Втече! І Віта — де й сили з’явилися, адже ще мить тому їй здавалося, що не в змозі бодай ворухнутися, — кинулася йому під ноги. Грізний бог розпластався на підлозі, а коли спробував підвестись, над ним уже стояв Ратас.

— Ти не можеш убити мене! — заволав Сутар. — Не маєш права! Якщо я завинив, нехай мене судять! Вимагаю суду!

Ратас трусонув його за блискучий комір так, що той затріщав, і приставив меч до горла. У вузькі двері, штовхаючись і заважаючи одне одному, пхалися золотошоломники.

— Віто, в човен! — гукнув Ратас.

Дівчина побігла до вікна. Почула, як раптом урвався крик Сутара й щось важко гупнуло на підлогу. “От і все, — подумала вона. — Кінець Грізному богові”. Але Віта помилилася. Ратас відкинув перших воїнів, що вже підскочили до нього, стрибнув у човен, жбурнувши на дно обважніле тіло Сутара, і натиснув на якийсь важіль. Човен почав набирати висоту. Із розбитого вікна вистромилося кілька воїнів, навздогін засвистіли стріли. Влучно кинутий спис ударив у корму, човен сильно гойднуло, він мало не перевернувся. Сутар заворушився на його дні, застогнав і розплющив очі.

— Мені не схотіла повірити, — прохрипів, побачивши Віту, — йому повірила… А ти спитай, хто він і звідки. Спитай! Нехай усе розкаже… Герой-визволитель!..

Ратас облишив важелі й повернувся до нього.

— Що ти хочеш, щоб я їй сказав? — втомлено мовив він. — Що я так само, як і ти, не належу до цього світу? Що я прийшов сюди з Ерітеї разом із тобою? Що через технічну несправність наша група випадково опинилась тут, у Гресторі, а не там, куди мала потрапити? Я ще тоді запідозрив, хто доклав рук до того.

— Ти в усьому винен! Ти зрадив друга…

— Кого я зрадив? Тебе? Та хіба ми були колись друзями? Краще розкажи цій дівчині, що ледве врятувалася в твоїх пазурів, як уперше з’явився в Гресторі на летючому човні. Ні, недаремно ти з самого початку взяв собі образ Бісехо — найпотворнішого ідола давнини, бога влади й покари. Нехай ненавидять, аби лиш боялися і підкорялися! Поясни, як ти знищив третього з нашої групи — обережного, розважливого Рона, хоч той і гадав, що треба просто сидіти й чекати, поки нас знайдуть з Ерітеї, і ні в що не втручатися? Ти радий був би знищити і мене, як небажаного свідка, та я виявився сильнішим, ніж Рон. І тоді ти злякався й запропонував мені розділити із тобою владу. Так воно було. А тепер настав час розплати.

— Кінець… — заквилив Сутар. — Кінець, усьому кінець…

— Ні, ще не кінець. Ти вимагав суду. Ось тобі суд, ось і присуд. Я сам виношу вирок. Ти, володарю скалічених душ, зазнаєш тієї ж долі, на яку прирік тисячі людей тут, у Гресторі! Віднині будеш ти не Грізним богом і навіть не Сутаром з Ерітеї, а порожньою шкаралупою, слухняною лялькою, що без заперечень виконає будь-який наказ.

— Це справедливо, — тихо сказала Віта.

— А тепер, — глухо наказав Ратас, — ставай до керма! Веди човна туди, де ховаєш атерон. Уперед, Грізний боже!

Ратас рубонув мечем по щоглі, і золотий диск, перевертаючись, шубовснув у річку, що виблискувала під ним у світлі місяця. Човен одразу полетів швидше. Сутар мовчки піднявся, перейшов на ніс човна і розвернув його ліворуч.

— Невже в гори? — спитав Ратас.

— В гори.

— Куди ж саме?

— До будинку, в якому переховувався лікар. Там, у кімнатці, де намальована оця…

— Годі, замовкни! — гримнув на нього Ратас. — А взагалі-то дотепно. В логіці тобі не відмовиш. Справді, після смерті нашого Крейона ми жодного разу не були там:..

Повний місяць освітлював шлях. Віта дивилася на ліси, що пропливали внизу, і з насолодою підставляла розпашіле обличчя вітру, який пахнув смолою та глицею.

— Що, гарно? — всміхнувся до неї Ратас. Проте усмішка в нього вийшла силуваною.

— Ніколи ще не була в нічному польоті. Здорово! Ратас узяв її руку в свої долоні.

— Дякую тобі, Віто…

— За що?

— За те, що повірила мені. Та я хотів би, аби ти не просто вірила, а й розуміла мене. То лиш Сутарові потрібна була сліпа віра.

— Так, зіра… Віра й послух… Виконувати накази… — пробубонів не озираючись Сутар, і Віту здивував якийсь млявий та безживний його голос.

— То ми летимо зараз туди, де “Позначена блискавицею”?

— Авжеж.

— Я таки побачу її! — аж підскочила Віта.

— Не перекинь човен, — усмішка Ратаса вже не здалася їй вимученою. — Ця картина мені таки вдалася. Як-не-як, я ж художник, Віто. Це — одна з моїх професій, до того ж найулюбленіша. Знала б ти, з яким задоволенням я покинув би все й узявся до пензлів. Мені ж здається, що я ніколи не відкладу меча. “Позначена блискавицею” — то був спалах. Я побачив Ерліс такою — і за лічені години намалював. Крейон допоміг мені із фарбами, адже він колись цікавився старовинним живописом — звісно ж, як дослідник — і мріяв розгадати таємницю древніх фарб, що не блякли довгі роки… А знаєш, Віто, є в мене ще один задум — зобразити падіння Грізного бога. У тих самих тонах, що й “Позначена блискавицею”. Я так давно про це думаю, що уявляю все до найменших деталей. Лишається тільки знайти час і намалювати. Уяви собі нічне небо — темно-синє, майже чорне, блакитне мерехтіння зірок, сріблясте павутиння туманностей, пломеніючий хвіст комети… І летить, прокреслюючи навскоси простір, золотий човен Грізного бога. Летить догори дном, тривожні криваві спалахи ковзають по його поверхні… А сам Бісехо, іще страшний навіть у своєму безсиллі, падає головою вниз. Я хочу показати його обличчя під незвичним кутом, дати викривлені, згротесковані, але впізнавані риси у незвичному ракурсі, аби показати і його ницість, і жалюгідність перед лицем неминучої розплати.

— А чи згодиться він позувати? — посміхнулася Віта.

— Ех, дівчино… Моя картина — в моїй уяві. А от реальність… Реальність — то кров, бруд, потворність. Багатьом укоротив віку мій меч…

— Дивно, — обурилась Віта. — А хіба ж ти міг боротися з Сутаром, не виймаючи меча із піхов?

— Не міг.

— То в чому річ? Твоя зброя служила чесній справі. Невже краще було зробити, як Рон: просто спостерігати збоку, чим усе скінчиться, аби лиш не заплямувати себе нічим, лишитись чистесеньким?

— Правильно, все правильно. Мій власний закон — назви його сумлінням чи якось інакше — велів мені зробити саме так. Та є ще й інші закони, і ніхто їх поки що не відміняв. Зрозумій, дівчинко, я не маю права зрушити навіть камінця на землі Грестора. А що роблю я? Вбиваю його жителів, розлучаю дітей із батьками. Таке не може минути безкарно… Людина, яка хоч раз здійняла зброю, знищила чуже життя, хай то навіть життя ворога, ніколи, чуєш, ніколи вже не буде такою, як раніше. Вбиваючи когось, убиваєш себе. Так, я обрав те єдине, чим міг допомогти жителям Грестора… І я діяв зброєю їхнього часу. Та все ж за законами Ерітеї я вчинив злочин. Сутар був мудріший: він нікого не вбив власними руками, навіть Рона прибрав руками Турса. На ньому немає крові. А на мені є. Сутара я сам засудив. Але й мені доведеться постати перед судом.

— Доведеться, — підтвердив Сутар.

— Та замовкни ти! — вигукнула Віта. — Мабуть, я дурна і нічогісінько не розумію, та я знаю одне: справжній злочинець тут — це він, Сутар. Якби ти не був змушений йому протистояти, то чи вхопився б за меч? Обоє ви — з Ерітеї, і саме тому ти, а не хтось інший, мав розпочати цю боротьбу. Якби не ти, хтозна, що цей негідник іще встиг би накоїти. Досить уже й тієї “отари” Сутара, яку маємо зараз у Гресторі: істот, що вже ніколи не стануть справжніми людьми. А це ж іще не все. Усі ті жертви, які ти вважаєш своїми, на його сумлінні, і в тому, що вони загинули, — його вина. Не було б Сутара, не було б і цих жертв… Він призвів до цієї війни, він і мусить за неї відповідати. А якщо подібного випадку іще не було, то повинен бути й новий закон. Адже не люди існують для законів, а закони для людей! Невже ви, ті, що мандруєте в інші світи, не розумієте таких простих речей? Я не можу повірити в те, що тебе засудять.

— Ти ще бачиш світ по-дитячому ясним, і я заздрю твоїй переконаності.

— Ти — і злочин! Та я не знаю нікого кращого за тебе!

— Отже, я можу вважати себе виправданим.

— Не жартуй так! Якщо треба, я можу посвідчити…

— Свідчити тобі не доведеться. Через кілька годин ти будеш удома, і все, що сталося тут, видаватиметься тобі поганим сном. А я… Я чинив так, як вважав за потрібне і єдино можливе. Нехай мої співвітчизники дадуть належну оцінку.

Раптом човен гойднуло сильно, аж він нахилився.

Сутар, що сидів за кермом, повернув до них розгублене обличчя — вираз у нього був, мов у хлопчака, спійманого на шкоді. Віта не повірила своїм очам: куди й поділися його бундючність та самовпевненість. Лише зараз з усією яскравістю вона уявила, що ж робив із людиною верховний правитель Грестора.

Ратас відштовхнув його і кинувся до пульта.

— Якраз цього я й боявся! Вправних вояків вимуштрував тобі Турс. Влучно кидають списи. Той удар таки дався нам взнаки. Доведеться сідати.

Човен стрімко йшов на зниження.

— Ех, іще б трохи! — в голосі Ратаса чулася досада. — Решту шляху доведеться долати пішки. Тепер я вже не певен, що ми встигнемо, поки Турс або ще хтось із його поплічників не приведе туди загін. Скажи-но, Сутаре, ти показував комусь із них, як діє атерон, як ним користуватися?

— Турс знає…

— Ти брав його із собою в подорожі?

— Брав.

— Отже, це він підказав тобі викрасти Віту?

— Він.

— Значить, упізнав…

— Кого впізнав? — здивувалася Віта.

— Тебе, дівчинко.

— Як — упізнав? Ми ж із ним раніше не зустрічалися!

— Власне, не тебе, а…

Човен трусонуло від зіткнення з землею, він проповз кілька метрів, трощачи кущі й дерева, і спинився.

— Що ж, приїхали. Доведеться виходити. Ворухнися, Грізний боже. Давно не ходив пішки? — звернувся до зніченого Сутара Ратас.

Похнюпившись, той переліз через високий борт. Як не в’язалися його розкішна одіж та корона на голові із цим винуватим виразом обличчя!

Ратас прихопив із човна кілька кристалів, схожих на зернята граната, тільки синього кольору.

— Що це? — спитала Віта.

— Те, що дає енергію цій машині. Ці кристали нам іще згодяться, коли доберемося до атерона.

— То ходімо швидше.

— Чекай, Віто. Я розраховував, що ми зможемо випередити золотошоломників, які неминуче кинуться до сховку, але тепер усе змінилося, і необхідно попередити моїх хлопців, щоб вони теж поспішили туди. Будь-що-будь ми повинні сьогодні дістатися до приладу і викликати Ерітею. Зроби тепер для мене те, чого не схотіла ти зробити для Грізного бога: думай про Ерліс, дівчинко! Думай про неї так, ніби від цього залежить твоє та моє життя! Власне, так воно і є.

Віта притулилася до дерева і заплющила очі. Намагалася зосередитись. Уявити собі Ерліс такою, якою бачила її востаннє. Синє покривало й сумні очі. Кого вони нагадували їй, оті очі? Сутар питав: як вона тебе називала? Називала по імені, а ще — сестро… Ерліс, сестро, озвися! Поможи! Серед сірих скель чи в лісах, у пустелі чи в людному місті, почуй мене, рідна, відгукнись, Позначена блискавицею!

І раптом, немовби й справді сяйнув небесний вогонь, Віта виразно побачила скелі, і темне небо над ними, і місяць угорі, і почула, як голос Ерліс, знайомий голос озвався до неї — так, ніби вона сама вимовила по думки ті слова, та все ж вона знала, що слова ті їй не належали: “Що, сестро?”

— Ратас, вона відповіла, — прошепотіла Віта, не наважуючись розплющити очі — раптом усе пропаде.

— Перекажи їй, нехай попередить наших, щоб негайно збирали загін і вирушали до того дому в горах, де вона жила з Крейоном.

Тільки-но Віта про це подумала, голос Ерліс знову сказав їй безгучно: “Добре, сестро. Допомога прийде». Вона звела очі на Ратаса.

— Що це було? І як…

— Потерпи трохи, Віто. Тебе чекає ще одна несподіванка, остання і, сподіваюсь, приємна. Я міг би розповісти тобі, та краще, коли сама все побачиш на власні очі…

Віта закопилила губи, мов дитина, якій не дали обіцяного подарунка.

— Гаразд. Хай буде по-твоєму…

— Дорога важка, та нічого, здолаємо. Сутаре, а чи не скинув би ти свої цяцьки? Легше буде йти.

Правитель Грестора слухняно поклав на землю корону та інші прикраси, що були почеплені на грудях.

Спустилися в глибоке урвище, а потім довго підіймалися, чіпляючись за кущі й траву. М’який грунт вислизав з-під ніг, вони ковзали, підтримували одне одного. Віта пригадала, як удома лазила по ярах. Для неї це було діло звичне, а от Сутарові велося скрутно. Доводилося допомагати йому. Нарешті вони вилізли з урвища і пішли вузькою стежиною поміж горбів — Ратас попереду, за ним Віта, а в кінці — Сутар.

— Ратас, — нишком мовила Віта, коли Сутар трохи відстав, — чи не краще було б його залишити там, коло поламаного човна? Швидше б дійшли…

— Не можна. Він потрібен мені.

— Тобі видніше, — знизала плечима. Присутність Сутара — нового Сутара, що вже не був сповнений недоброї, руйнівної сили, а скорше сам скидався на руїну, гнітила дівчину. Вона не могла розмовляти в його присутності так, ніби його немає, а їй іще стільки хотілося розпитати!

— Та не журися, Віто! Ми повинні встигнути, бо випереджаємо Турса, навіть якщо він здогадався й відразу вирушив по наших слідах.

— А Турсові нащо атерон? Теж мандрувати захотілося?

— Та ні, не думаю. Швидше для нього й таких, як він, цей прилад став символом влади й могутності. Тому й спробують захопити його. Сутара, власне, вже нема, ти сама бачила, на що він перетворився, але бог влади й покари зостався. Ті, хто підтримував його, хто стояв за ним, кого він підніс та обдарував, — вони не віддадуть свого так просто. Тепер може початися вже не таємна, прихована, як досі, а відкрита війна. Знайдеться той, хто замінить Сутара на престолі, — певен, що це буде наш давній знайомий Турс. Треба відновити зв’язок з Ерітеєю — тільки спільними зусиллями можна буде відновити ті часи, коли тут іще не з’являвся Грізний бог…

— Скажи мені, як же це? Така розвинута цивілізація… Люди майбутнього… Звідки ж міг тоді взятися Сутар?

— Не ти одна над цим замислювалась. Справді, щось було в нас не так. Мабуть, ми занадто вже втішалися своєю могутністю, своєю владою над природою. Зробили все для того, щоб людину оточувало якомога більше зручностей. Але за зручностями та вигодами ми врешті-решт почали забувати про саму людину. Усе рідше заглядали одне одному в очі. Недаремно Сутар вважав, що приніс гресторцям щастя, коли нагодував і зодягнув їх, а тоді ще й думати за них став. Урок Грестора — суворий урок. Бо для нас головним було те, як людина виконує свою справу, а добра вона чи зла, весела чи сумна, жорстока чи лагідна — дуже мало важило. Захопились досконалістю техніки — і занедбали наші душі… Саме час зупинитись і озирнутись — куди ми прийшли. Можливо, підступний задум народився у Сутара лише тоді, коли ми випадково потрапили в Грестор, але цілком ймовірно, що вій спланував усе заздалегідь і лише чекав зручної нагоди. Сутар завжди був марнославним та самовпевненим, хоча мав дуже посередні здібності. Гадаю, що саме його сірість, пересічність і породили цю потворну жадобу влади, прагнення принижувати, нівелювати інших. Бо ж звідки взялося переконання, що найкраще для людини — бути як усі, не виділятися з-поміж інших нічим — ні кроєм одягу, ні виразом обличчя, ні думками? Сутар не міг охопити своїм впливом усіх, а тому прагнув насамперед зламати найкращих, найсміливіших, найрозумніших, а інших просто залякати, обдурити, вбити в голови тваринний жах та покірність. А для покірної маси він був ще й благодійником та чудотворцем. Адже він прихопив із собою синтезатор, тож йому неважко було від імені Грізного бога нагодувати голодних простою та невибагливою їжею і вдягнути голих у благенький, хоча й барвистий, немов у папуг, одяг. А на голови своїх воїнів він зодягнув шоломи — звісно, не золоті, а з особливого сплаву — не для того лише, щоб виділити їх серед інших та захистити від ударів мечем, — ні, Сутар хотів уберегти їх від мене в такий спосіб… Це був немов своєрідний щит, що відбивав психічну атаку. Він навіть гадки не мав, що я, на відміну від нього, орудував тут лише мечем і не використовував свою здатність впливати на інших. Лише тоді я вдався до цього, коли мусив рятувати тебе і коли покарав Сутара. Так, Сутар мав підстави побоюватися мене. Недаремне він запропонував мені розділити з ним владу. Навіть обіцяв допомогти згодом і для мене захопити невеличку державку — це його вислів. Знаєш, що він казав мені? “Тебе я пошанував своєю прихильністю. Своїх друзів я не збираюся принижувати. Ти гідний влади. Ти вищий за натовп і тому можеш ним керувати. Ми перетворимо цих нікчем-тубільців на слухняну отару, скинемо їхніх правителів їхніми ж руками. Вони все зроблять самі, ми ні в що не будемо втручатися, і хай тоді хтось доведе, що ми до цього причетні. Закону буде дотримано!” Марно я намагався пояснити йому, що закон невтручання не можна розуміти так примітивно. Він ніби сп’янів від можливості всеосяжної влади, що відкривалася тут перед ним. “Я володітиму не лише тілами, але й душами! Це буде справжня, непідробна покора — ніхто не посміє навіть помислити щось супроти правителя. В моїй державі не буде бунтівників. Всі будуть щасливі й задоволені. Хто покірний — той їсть досхочу, це вони швидко всі втямлять…”

— Що й казати, маска Бісехо йому дуже пасує, — скривилася Віта.

— Якби Сутар і не начепив маску Грізного бога, для мене він все одно зоставався б потворою. Я тоді навіть уявити не міг, як далеко зайде він. Йому давало насолоду панувати над душами, бабратися в них, як у мотлоху, відкидати геть усе, що вважав непотрібним, залишати і збільшувати те, що було корисним для нього… Він ліпив підвладних йому людей, якими хотів їх бачити, ще й вихвалявся своїми досягненнями. Сутар не був примітивним розбійником, що грабує і вбивав на великій дорозі, він нищив душу, волю, мозок… На жаль, я збагнув це пізно — надто надійну охорону він мав на той час. Як мені згодилися мої юнацькі захоплення фізичними вправами — всього хотілося спробувати, дізнатися, що ти можеш і чого вартий — коли я вчився володіти мечем!

Почався крутий підйом, і розмова урвалася. Небо засіріло. Стояла передсвітанкова тиша, тільки чути було, як осипаються з-під ніг камінці та важко сопе Сутар.

На вершечку гори вони вирішили трохи перепочити.

— І все ж таки ти виступив проти Грізного бога? — повернулася до незакінченої розмови Віта.

— Так, і на перших порах боротися з ним міг тільки я. Це тепер я не сам, у мене є надійні друзі. А тоді… Якби загинув я — все пропало б. Я не мав права на хибний крок, на найменшу помилку, на звичайну людську слабкість. А як хотілося струснути нарешті із себе постійне оглядання, вимушену обережність, не стискати себе весь час у кулаці… Дихати на повні груди, не думаючи, що ворог чигає на тебе в засідці. Лише тепер, коли до мети залишилося так мало, я можу зізнатися, бо досі не дозволяв собі навіть думати про таке, — я втомився, смертельно втомився…

Вони сиділи на великому камені, чекаючи Сутара, який ізнову відстав.

Віта поглянула на Ратаса.

“Він — як скеля посеред розбурханого моря, так само самотній, як і непохитний. Крейон сказав правильно: тримати на своїх плечах долю цілого світу… Уже рік він несе цей тягар”.

Вона несміливо провела рукою по його волоссю.

— Якби я могла, я перебрала б на себе твій біль і твою втому. Хоча б маленьку їх частину… Я певна, що витримала б усе, аби тобі хоч на мить стало легше.

Він притиснув її долоні до свого обличчя, затим повільно опустив їх донизу. Якусь хвилю вони трималися за руки. Під ясним ранковим небом очі Ратаса розквітли такою нестерпною блакиттю, що у Віти защеміло серце.

— Дівчино, не забувай: у Гресторі триває час ненависті…

Нарешті попереду забілів будинок. У ту ж мить праворуч від нього, серед сірих скель, Віта помітила жовті плащі й золоті шоломи. Ще і ще… Скільки ж їх! А попереду, в плащі з червоною облямівкою, Турс! Турс привів їх сюди, як і гадав Ратас!

— Золотошоломники! — гарячково зашепотіла Віта, вхопивши Ратаса за руку. — Он, поглянь…

— А онде — наші, — він кивнув ліворуч. — Майже одночасно підійшли… Не минути тепер сутички. Шкода хлопців. Вони ще не встигли навіть перепочити як слід після того, як захопили летючого човна… Біжімо туди!

Ну й ривок це був! Давно вже не доводилося Віті бігати так швидко. Вони досягли дверей будиночка одночасно із загоном, що його привела Ерліс. Сутар ледве встигав за ними.

— Сутар, до атерона! Перевір, чи вистачить енергії. Ось, тримай кристали, — Ратас сипонув йому в долоню гранатові зернята. — Ерліс, веди Віту в дім! Жінкам не місце на полі бою.

Він іще віддавав короткі чіткі команди своїм воїнам, а Ерліс вже потягла Віту всередину.

— Ходімо, сестро! Скоро ти нас залишиш, а мені ще хочеться сказати тобі дещо.

Слідом за Сутаром вони зайшли в кутову кімнату, де у простінку між двома “вікнами було намальовано картину, відому їй із розповіді Ерліс. Фарби аж кричали. Різкі, контрастні кольори від оксамитово-синього до вогненно-червоного змагалися між собою. Та не це вразило дівчину. Приголомшена, вдивлялася вона у знайомі, тисячу разів бачені нею в дзеркалі риси. “Позначена блискавицею”…

Так само, як колись Ерліс, Віта підійшла ближче й торкнулася стіни. Ось тільки відбитку фарби не лишилося на пальцях — вона давно вже висохла.

— Як же це? — прошепотіла вона.

— Тепер упізнала, сестро? — спитала Ерліс.

— Так.

І відразу зв’язалося докупи все те, що було незрозумілим учора: де вона могла чути цей голос, чому очі Ерліс видалися їй такими знайомими… Так, вона не впізнала її тоді, у напівмороці їхнього сховку, під покривалом, що затуляло обличчя… Але ж Ерліс — Ерліс ба чила її і мусила впізнати! Так от чому Ерліс казала ї “сестро”! Такий неймовірний збіг… Чи це не просто збіг?1

— Ти і я — одне й те саме, тільки ми розділені часом і простором, — вела далі Ерліс. — Ратас пояснив би тобі краще. Він казав мені, що це все одно, якби я мала сестру-близнючку, але не бачила б її ніколи й нічого неї знала про неї. Від народження в нас збігалося все. Але; зростали ми в різних умовах. В різних світах…

— Коли ти розповідала про себе, я весь час думала, що й сама могла б вчинити, як ти. Та все ж сумнівалася, чи вистачило б у мене на це сил і сміливості.

— Зате я в тобі була певна, як у собі самій. Ти гідно витримала двобій із Сутаром.

— Звідки це тобі відомо?

— Він переніс тебе сюди саме тому, що ми з тобою, хоч і виросли в різних світах, все одно лишилися двійниками. А тому — з його волі, звісно — ми легко, легше, ніж інші люди, навіть кревні родичі, могли встановити зв’язок між собою. Адже в нас усе однакове, якщо не рахувати рубця на моєму обличчі.

— То й що?

— Сутар тримав би тебе при собі і твоїми очима спостерігав би за всіма нашими діями. Адже він знав від Турса, що я пов’язана із Крейоном, Ратасом, із тими, хто йде проти нього, і хотів таким чином розвідати, де вони ховаються, захопити їх зненацька і знищити. Я не зумію пояснити тобі всього докладно. Ти розпитай краще Ратаса, якщо в нього є час. Бо він теж здогадався, навіщо знадобилася ти Грізному богові, й зробив навпаки: через мене він відшукав тебе і визволив із замку. Я чула всю вашу розмову із Сутаром. Я бачила його твоїми очима, та не могла нічим допомогти.

— Але ж ти, Ерліс… Грізний бог… хіба він знав тебе в лице?

— Ні, мене він ніколи не бачив. Усе вийшло абсолютно випадково. Сутарові, казав Ратас, набридло в Гресторі, от він і вирушив до вас у пошуках нових розваг. А з собою й Турса взяв, аби показати свою всемогутність і переконати в своїх надзвичайних можливостях. Ось там, на твоїй Землі, й наштовхнувся на тебе Турс. А він добре, дуже добре запам’ятав моє обличчя.

— І ти знала, знала від самого початку, що ми з тобою?..

— Так, Ратас мене попередив, коли приніс тебе, однак він попросив тобі нічого не казати, мовляв, буде забагато для тебе — стільки несподіванок одразу.

— І що ти відчула?

— Це було так дивно — бачити саму себе, тільки без шраму і з цим коротким волоссям. А ще мені страшенно хотілося розпитати, як ти жила там, у своєму світі, як склалася твоя доля… Чи була вона щасливішою за мою.

— Знаєш, я ніколи всерйоз і не замислювалася над цим. Як жила? Як усі мої ровесники. Щоправда, шибайголова була… Мама частенько мене сварила.

— Як би я хотіла побачити її… До кімнати стрімко зайшов Ратас.

— Треба поспішати, — стривожено мовив він. — Вояки Турса насідають.

— Що ж сказати тобі на прощання… — Ерліс пильно подивилася на Віту. — Тут, у Гресторі, ти взнала, на що здатна. І це добре, адже часто буває, що людина все життя проживе, так і не спізнавши справжньої своєї сили. Навряд чи там, удома в тебе, все так добре і так бездоганно, що ти не знайдеш, до чого прикласти рук, на що витрачати свій добрий розум і чуйне серце. Слід блискавиці лишився в твоїй душі — не на обличчі. Пронеси його, сестро, через усе життя. Хай зігріває він і тебе, і інших людей. То іскра, що не згасне ніколи.

Ерліс обняла Віту і вибігла з кімнати.

— Все готове? — спитав у Сутара Ратас.

— Усе, — відповів той запобігливо.

— Час додому, Віто.

Дівчина лише кивнула головою, бо говорити не могла — давкий клубок застряг у горлі. Нарешті спромоглася на слова.

— Ратас… Може, спершу ти… на Ерітею? Ти повинен покликати на допомогу.

— Ні, атерон уже налаштований на твою Землю. Я відправлю тебе, а потім пошлю Сутара в Ерітею.

— Чому його? Чому не сам?

— Він чудово зробить усе, що треба. Розповість, що сталося тут і яка допомога потрібна. Грізний бог у нас тепер дуже слухняний. А я мушу лишатися… Покинути своїх хлопців я не маю права, Віто. Адже вони прийшли сюди мені на виручку.

— Все я розумію. Тільки от що… ти все-таки бережи себе. Обіцяєш?

Він міцно пригорнув її до себе, а тоді наказав:

— Стань під картиною і не рухайся з місця.

У вікно гупнули чимось важким.

— Ратас! — вона вже не соромилася сліз. — Я хочу щоб ти жив, чуєш!

Одна по одній він натиснув кілька кнопок на пульті.

— Прощавай, Віто…

Потужний струмінь гарячого повітря підхопив дівчину, і їй здалося, що вона падає у вузький колодязь, затим її поглинув велетенський вир, вона розчинилася в: ньому, нестримна течія понесла її далі й далі…

І раптом усе обірвалося, Віта стояла знову перед знайомим будинком вокзалу. Людський потік обтікав її з усіх боків, а вона застигла, не маючи сили поворухнутися. Хтось наскочив на неї і, невдоволено буркнувши, пішов далі.

Дівчина машинально озирнулася, і погляд її впав на табло. Дев’ять сорок вісім, двадцять шосте липня, вівторок… Усе повернулося на свої місця. Наче й не було шаленої круговерті, бою в підземеллі, золотого човна із: Грізним богом та безтямного натовпу на вулицях, зловісного замку із чотирма вежами, лихої посмішки Турса, вкрадливого голосу Сутара… Не було польоту крізь; ніч, довгого шляху в горах, не було надії і розпачу… І Позначена блискавицею не дивилася на неї своїми прозорими сумними очима. Може, той бій у Гресторі давно вже скінчився, та для Віти він триватиме завжди, бо їй не судилось дізнатися, чим він завершиться і хто вийде з нього живим. Про це вона не довідається ніколи!

Дівчина вперто труснула головою. Ратас житиме. Він не загине в тому останньому бою, бо це було б жорстоко, несправедливо, безглуздо. Ні, він знову переможе, як перемагав не раз, він врятується сам і врятує інших, він іще поверне у Грестор життя! І Ерліс — її сестра із загадкового похмурого світу — знайде в собі сили відродити свою випалену душу. Час ненависті мине, настане час любові…

А поки триває бій — хай не схибить вірний меч, не здригнеться рука, не здолає втома тих, хто боронить свою честь та свободу! Вона стисла руки, немов хотіла всю свою силу передати отим далеким воїнам.

— Пробачте, дівчино!

Знайомий голос різонув її. До болю рідне обличчя, співчуття і тривога у сталево-сірих очах, тільки зморшки ще не встигли прокреслити чола та сиві нитки не вплелися в лискуче чорне волосся…

— Мені здалося, у вас якесь лихо. Чи можу я чимось допомогти вам?