Позначена блискавицею

Реанімація — XXI

…Вона завмерла в палкому пориві до неба, у напрузі подолання й злету, але піднесена вгору права рука вже ледь помітно заломилася назад, а ліва приречено впала на плече, стиснувши схожу на зірку похилену квітку. Ще одна мить — і почнеться нестримне падіння назустріч загибелі… Ні в постаті, ні в обличчі не було жаху чи відчаю — лише незмірний жаль за тим, чого не судилося здійснити. Таким був пам’ятник екіпажу “Айстри”.

Ольга поклала важкий букет червоних квітів на білу мармурову плиту, прохолодну навіть у спеку, і повільно випросталася. Щороку, вісімнадцятого червня, вона приходила сюди, на Зоряну площу…

На “Айстрі” були й Ольжині батьки, Тетяна та Іларіон Воронови. Здійснювався експериментальний політ із так званим подружнім екіпажем, котрий мав підтвердити чи заперечити доцільність подібного добору учасників далеких експедицій. Сімейні пари, відфільтровані за найсуворішим конкурсом із чималої кількості претендентів, упродовж кількох років проходили складну програму підготовки, живучи поряд, в одному будинку, щоб краще познайомитись та призвичаїтись одне до одного.

Коли стартувала “Айстра”, Ользі якраз виповнилось дванадцять років. Вона добре знала всіх учасників польоту, бо мало не щодня бачила їх. На борту десять чоловік. Програма передбачала проведення досліджень на околицях Сонячної системи, за орбітою Сатурна. На час експедиції “космонята” — так жартома прозивали дітей космічних мандрівників — переселилися до шкільного санаторію; щовечора збирались вони у холі, щоб побачити на величезному екрані своїх рідних, сказати їм кілька слів під час сеансу прямого зв’язку. Та одного тихого зимового вечора телестіна раптом сліпуче спалахнула — і на екрані замерехтіло рівне блакитне світло. Ольга й досі пам’ятає, як те світло облило її моторошним холодком тривоги, хоча вона й твердила собі: нічого страшного не могло, ніяк не могло статися…

Усі спроби розшукати корабель та відновити зв’язок із ним були марні: “Айстра” немовби випарувалась у космічному просторі. Висловили чимало гіпотез про причини трагедії, від вибуху двигунів аж до зіткнення з антиречовиною, однак нічого певного встановити так і не вдалося. А Ольга ще довго вірила: тато й мама живі, вони обов’язково знайдуться, може, не зараз, але через місяць, рік, два роки…

Щоліта, вісімнадцятого червня, вона приносила квіти до підніжжя пам’ятника. Червоні квіти, тільки червоні… Це не була річниця катастрофи — корабель зник у лютому — ні, цього літнього дня одружилися Ольжині батьки. Вона не могла пояснити, чому обрала саме цю дату для вшанування їхньої пам’яті, певно, давалася взнаки її дитяча віра у неминучість щасливого кінця, невідворотність повернення.

Їх було семеро, синів і дочок загиблих: Алла й Валерій Космиліни, Костик та Олег Заярні, Ярослав Чепіль, Іра Юркевич і вона, Ольга Воронова. Діти “Айстри” — так їх почали називати — не росли сиротами. І ті, хто жив поряд із ними, і навіть далекі, зовсім незнайомі люди намагалися якось полегшити тягар, що впав на ще незміцнілі плечі.

А Ольжина мати, Тетяна Воронова, гарна, весела, запальна, про яку хтось із друзів сказав, що вона вже сама по собі — людям свято, постала в скульптурі на Зоряній площі. Напевне, цей пам’ятник був би зовсім іншим, принаймні величнішим та урочистішим:, якби створював його професійний скульптор, а не той, хто добре знав усіх загиблих, бо входив до дублюючого складу, — біолог Андрій Волошин. Що він послав свій проект на конкурс, знали тільки його дружина та Ольга з Ярославом — після загибелі батьків Волошини взяли їх до себе. Однак усі зберігали таємницю, аж поки не оголосили результати конкурсу.

Ескізи Андрія Волошина вражали своєю нетрадиційністю — це, власне, був не пам’ятник екіпажу одного, конкретного корабля, а кам’яний реквієм по всіх тих, хто загинув на шляхах до незвіданого.

У центрі композиції — жінка, що лине до неба. Таня Воронова стала для всього світу втіленням краси й могутності людини — і водночас трагічного безсилля перед невідомим. Ольгу завжди дивувало, як вдалося її названому батькові поєднати це в одному зображенні, зупинити ту невловну мить, що відділяє політ від падіння. Біль давньої втрати, що його не змогли погасити роки, і палке бажання боротись із усім тим, що завдає болю, нівечить і руйнує тіло людини, одбирає життя — нехай то буде тяжка недуга, катастрофа чи стихія, — привели Ольгу спочатку в медичний інститут, а далі — в Реанімаційний центр, де вона працює восьмий рік.

У неї самої вже зовсім доросла донька-студентка, Яна, така схожа на свою бабусю… Та ні, просто неможливо прикласти це слово до Ольжиної матері. Вона назавжди зосталася молодою. Ольга тепер старша від неї. Мамо, пісне моя, мій смутку…!

Цього літа вона вперше приїхала до пам’ятника сама. Чоловік у далекому польоті, а в Яни — сесія. Сьогодні вона складає останній іспит. Перший курс факультету журналістики…

Донька її і вроду, і вдачу успадкувала від Тані Воронової. Так само співати любить. От тільки пісні в неї інші. Більшість із них вона склала сама. І зараз, коли Ольга вдивлялася у рідні риси тієї, що застигла в одвічному стремлінні до неба, пригадалися їй написані торік Янині рядки:

— Тобі не холодно, Янко?

— Ні, Саню. Дощ такий теплий. Гроза віддаляється, чуєш? Ти просто обійми мене міцно-міцно і не відпускай і від себе…

— Завтра мені їхати, Янко…

— Але ж ти ще повернешся? Скажи, повернешся?

— Я вернуся. Я приїздитиму часто.

— Ти такий рідний… Мені здається, що я знаю тебе тисячу років… А насправді — два оті дні. І півроку чекання. І листи твої — скупі й нечасті…

— Я не вмію писати таких листів, як ти. Та й говорити теж не вмію. Я боявся, що тобі зі мною нудно…

— Гадаєш, мене треба розважати? Можеш не казати нічого — я просто дивитимусь в очі твої…

— Уже стемніло. Мама тебе не сваритиме?

— Ні. Вона повернеться ще нескоро. А я залишила їй запис, щоб вона не хвилювалася. Мені зовсім не хочеться йти звідси. Для мене цей гайок особливий.

— Чим же?

— Тут моя берізка росте. Батько й мати посадили її того року, коли я народилась. Якщо мені важко, або треба зважитись на щось, або хочеться побути самій, я приходжу сюди, до неї… Знаєш, іноді мені здається, що я й сама колись — ну, ще до народження, — була таким деревцем…

— А в мене думки геть прозаїчні. Я згадав, що блискавка практично ніколи не б’є в березу, ну хіба що та стоятиме одна серед поля, на відкритій місцевості.

— Справді?

— Справді.

— І ти все, все про блискавку знаєш?

— Всього про неї ніхто не знає.

— А хотів би знати?

— Хотів би.

— А що б зробив, коли б усе про неї взнав?

— Що зробив? А взяв би та й приручив її, як дику тварину. Поки що це лиш смішна дитяча мрія. Бач, у певному віці майже всі хлопчаки мріють про те, що винайдуть щось надзвичайне, зроблять відкриття, котре змінить світ… А потім виростають і починають розуміти, як це складно.

— Що складно — здійснити відкриття чи змінити світ?

— А ти сама як вважаєш?

— Зхмінити світ для всіх важко. А для однієї людини — для однієї легко. Треба просто любити.

— Янко… Коли б я вмів сказати…

— Не треба слів. Я починаю розуміти тебе навіть тоді, коли ти мовчиш. Мені так добре з тобою і так спокійно… Я цілу вічність могла б простояти, поклавши голову тобі на плече. Стояти і не думати ні про що, просто знати, що ти — поряд. Мені ще й досі не віриться, що ти — тут…

— Не міг я раніше.

— Завтра ти знову поїдеш. І знову на півроку?

— Ні. Тепер уже точно — ні.

— Напишеш?

— Напишу. Обіцяю тобі. Хоч я й звик до більш досконалих засобів зв’язку…

— А я по відеону можу лише про справи говорити. Над листом я думаю, а тут усе так швидко відбувається, що не встигаєш знайти потрібного слова. Тато підсміюється з мене і називає консерватором. Каже, що я принципово ігнорую сучасну техніку. А я звикла записувати все — думки, вірші — ручкою в блокноті і нічого не можу з собою вдіяти. Ти теж будеш із мене сміятися?

— Не буду.

— До тебе легко йдуть діти і маленькі тварини. Вгадала?

— Вгадала. Але як?..

— У тебе руки такі добрі… Добрі й сильні. їм одразу віриш… Я відчуваю це, коли ти мене обіймаєш. Такими руками ти обов’язково приручиш свої примхливі блискавки…

Яна підвела голову.

— Чому ти так дивишся? — спитав Сашко.

— Хочу тебе запам’ятати.

Вона лагідно провела долонею по його щоці і раптом відчула, що Сашкові руки немов заклякли. Погляд його став чужим і напруженим.

— Стій так, — вимовив він самими губами. — Не ворушись.

— Що сталося? — так само пошепки спитала здивована Яна.

— Не оглядайся.

Та вона вже озирнулася. І побачила невелику, завбільшки з тенісний м’яч, блакитно-білу кулю, що із тихим сичанням зависла на висоті людського зросту метрів за три від них. Минуло кілька неймовірно довгих хвилин. Яна не зводила заворожених очей із сліпучої кулі. А та раптом гойднулася і повільно, дуже повільно попливла до них…

Ольга прокинулася раптово, ніби хтось її штовхнув, і відчула, що їй не вистачає повітря. Невиразна, незрозуміла тривога стисла серце м’якою котячою лапою із прихованими пазурами. Поглянула на годинник: іще хвилин сорок — і вона вдома. Майже весь зворотний шлях проспала, зручно вмостившись у розкладному кріслі експреса. Треба було відпочити, завтра робочий день. Ольга випросталася в кріслі і роззирнулася навкруги. її сусіди дрімали або переглядали газети, дехто вдягнув навушники — слухав музику. Раптом за вікном щось блимнуло, долинув глухий гуркіт. Так це ж гроза, мабуть, її збудила, і через те так тисне в грудях.

Дощові краплини залишали косі доріжки на віконному склі. Ольга торкнулась його рукою, і їй згадався інший дощ — холодний дощ навпіл зі снігом, що йшов непривітного березневого дня, коли вшанували пам’ять космонавтів з “Айстри”. Траурна церемонія мала символічний характер, тому що їхні могили лишились у Всесвіті, як сказав на мітингу-прощанні один із промовців. Минуло вже достатньо часу, щоб переконатися в марності пошуків. І під скорботно-урочисті звуки фіналу “Галактичної сонати” було закладено на площі, згодом названій Зоряною, майбутній пам’ятник загиблим.

…Не вщухав дощ, дув пронизливий вітер. Оля закам’яніла, заціпеніла, та не сльота була причиною, а внутрішній холод, що охопив її ще тоді, біля мертвого екрана, на якому за мить до цього всміхалась її мати, і вже не полишав дівчину. Вона не здатна була вповні осягнути лихо, що впало на неї, — та й чи можливо це в дванадцять років? — із ним змиритись. Усе в ній кричало: неправда! Це просто страшний сон. Усе ще буде гаразд, усе повернеться на свої місця. У доброму, ясному світі, в якому жила вона досі, такого просто не могло статися, не могло, щоб одночасно — і тато, і мама, одночасно — і в неї, і в Алли з Валериком, в Олега й Костика, і в Славка Чепеля, і в маленької Іринки… Не могло!

…Ось уже кілька років при самій лише згадці про той День її знову притискає до землі похмуре небо, з якого падали важкі й холодні краплини дощу, а в груди знову б’є напоєна тугою мелодія з “Галактичної сонати”, несе її з хвилі на хвилю, то жбурляючи в безодню відчаю, то здіймаючи на високому гребені, щоб показати: світ безмежний і прекрасний, треба лише вистояти, не піддатись біді, не зломитись у горі, хоч би яким безмірним воно було…

Оля не плакала. її мовби заморозила одна думка: заплакати — значить повірити в те, що батька й мами ніколи вже не буде, згодитись із цим…

А поруч ридала Алла, Ольжина ровесниця, дочка командира “Айстри” Сергія Космиліна. її очі зчорніли від сліз. Рука Валерія лежала на плечі сестри, і Оля раптом подумала: якби ж і її зараз узяла за руку близька й рідна людина! Якби ж… Несподівано хтось міцно стис її долоньку. Дівчинка повернула голову й побачила Славка Чепеля.

Вони навчалися в одному класі, колись навіть сиділи разом, до того ж були сусідами, і Оля добре його знала, проте не вбачала в ньому того, на кого можна покластись у важку хвилину. Хлопець як хлопець, не гірший і не кращий за інших… Вона так і не спитала потім у нього, чи то він перехопив її погляд, кинутий на Космиліних, чи то якимось дивом відчув, що найбільше потрібне їй було в ту мить (у розмовах — не в думках — вони ніколи не поверталися у той недобрий час), та відтоді щось змінилося в їхніх стосунках, і Оля вже не заздрила Аллі, що та мала брата.

Увечері Олю й Славка забрали до себе Волошини. Андрієва дружина Ніна розсудила так: гуртом їм буде легше, ніж поодинці між далекими, часом майже незнайомими родичами, що з’їхались на похорони.

Змореній нелегким днем Олі хотілося тільки одного: швидше лягти, зігрітись і заснути. Але сон не йшов до неї. Вона довго лежала непорушно, прислухаючись до теплого тихого дихання малої Вірусі Волошиної, а за стіною спали всі інші: Андрій, Ніна, їхній син Ігор, на рік менший від Олі. Там же поклали й Славка. І Олі враз так схотілося поговорити з ним, хоча б просто побачити його! Він усе зрозуміє з півслова, як зрозумів сьогодні на площі, і їй відразу стане легше… Чомусь була певна, що він зараз теж не спить.

Наступного дня Ніна торкнулася долонею Олиного лоба і занепокоїлася: “Та ти ж уся гориш! От лишенько…” В Олі й справді підвищилася температура. Лікар сказав, що дівчинка, мабуть, застудилася під час похорону, та Ніна гадала інакше. “Хіба я не знаю Ольги! — казала вона чоловікові. — Коли це вона хворіла? Просто в інших сльози з очей течуть, а в неї вони невиплакані всередині лишилися, от і палять її тепер…” Вона не погодилася, щоб Олю забрали в лікарню, поклала її в окремій кімнаті й сама за нею доглядала.

Більше ніхто в дітей не захворів. Ніна таки вгадала: далося взнаки нервове виснаження. Оля видужувала довго, повільно. Славко приносив їй цікаві книжки і розважав як тільки міг.

Надворі була вже справжня весна, прозора й лагідна. Загорнувшись у теплу мамину шаль, Оля грілась на сонечку. До неї часто долинав дзвінкий сміх Вірусі, що гралася з дітьми. її енергії вистачило б на трьох — такий собі невеличкий живий вулканчик. Дивлячись на Вірусю, Оля теж починала всміхатися, хоча спочатку губи ніяк не складалися в посмішку. Та поступово вона навчилась сміятися знову. А от плакати — більше не плакала. Дала собі слово: якщо вже стримала сльози тоді, то просто не має права рюмсати через якісь там дурниці тепер.

Одного разу Славко сказав їй, що з вересня збирається повернутися до шкільного санаторію і жити там. Оля здивувалася. Що трапилось? Хіба йому тут погано?..

— Важко їм, Олю. Адже нас тепер у них четверо. От коли ми з тобою житимемо при школі, а сюди приходити будемо на вихідні та свята… Розумієш, Ніна Василівна через нас відмовилася від цікавої роботи.

Олі стало соромно. Вона раділа, що знайшлися люди, які турбуються про неї, і мало переймалася їхніми клопотами… А Славко вирішив усе справді як дорослий.

Проте Ніна її не відпустила. Переконала, що Олі зараз треба зміцніти. Нехай іще з півроку поживе в них, а далі буде видно. Славкові ж сказала:

— Я не стану тебе відмовляти. Ти весь у батька вдався, Славчику: якщо вже прийняв рішення, то не відступиш від нього. Та запам’ятай одне: у цьому домі тебе завше чекатимуть. Із бідою чи з радістю можеш прийти сюди в будь-яку пору дня або ночі. Де б ти не був, знай, що ти — і наш син теж, що в тебе є мати, батько, брат і сестри.

Волошини й справді стали їм ріднею. Саме в їхній привітний дім через кілька років Ольга й Славко запросили друзів на своє весілля. Мудра й лагідна мама Ніна, як вони її називали, сказала їй на прощання: “Важко тобі буде, Олю. Він рветься услід за батьками, мріє про космос… Він обрав уже свій шлях і не зупиниться. А в тобі назавжди лишився острах перед чорною безоднею, що поглинула ваших рідних. Чи зумієш ти його перемогти? Або хоча б заховати так далеко, щоб не труїти йому радість від свого захоплення, від улюбленої роботи? Ти розумієш, що Ярослав не з тих, із ким можна шити спокійно та безтурботно? Чи вистачить у тебе сили, доброти і терпіння?” Ольга лише всміхнулася: “Мого терпіння вистачить на десятьох”. Тоді вона не знала ще місяців виснажливого чекання, самотніх ночей, коли здається, що холод космічних глибин проникає в твоє тіло, — вдень не так страшно, вдень ти серед людей, а от уночі… Вона розлюбила дивитися в небо. Навіть безхмарна блакить видавалась їй хитрою пасткою, чимось підступним і ворожим. Так, звичайно, хтось мусить літати і прокладати нові шляхи… Все правильно. “Стелиться путь тобі — доля моя чекати”, — писала Янка. Робота і Янка розраджували її…

Коли Ольга повернулася додому, Янки не було. Увімкнула домашній відеон. Дочка повідомляла, що іспит складено успішно. Все добре, сесія позаду, і вона сьогодні, мабуть, затримається, ти, мамочко, не хвилюйся. На письмовому столі Янка залишила для неї якийсь сюрприз. Чи не нові вірші?

Другий запис був із роботи. Микола Матвійович Терненко, головний лікар, просив її з’явитися негайно. Ольга стрепенулася. Що могло статись? Перша думка — Ярослав. Чи не трапилось із ним біди? Постійна тривога настільки всоталася в її єство, що навіть донька казала: “Мамо, ну чому ти весь час чекаєш чогось поганого?” Поки Ольга переодягалася, вона встигла заспокоїти себе. Ні, якби справді це стосувалося Ярослава, Микола Матвійович, який знає її багато років, не обмежився б таким коротким повідомленням… Напевно, це пов’язано із її дослідницькою роботою, адже вона очолює лабораторію мнемокорекції…

На столі Ольга побачила товстий зошит, списаний Яниною рукою. Щоденник? Отже, доня нарешті вирішила довірити їй таємниці, що, вочевидь, з’явилися в неї останнім часом. Серед густо списаних сторінок були й; стовпчики віршів.

Ольга вирішила прихопити Янчині записи із собою. Може, знайде час прочитати. Хтозна, яка робота чекає на неї сьогодні. Залишила доньці прохання неодмінно зв’язатися з клінікою, тільки-но прийде додому, зачинила двері і швиденько збігла сходами донизу — жили вони на третьому поверсі, тож ліфтом Ольга ніколи не користувалася.

Так, цей терміновий виклик може означати лише одне: виникла необхідність мнемокорекції. Адже Микола Матвійович знає, що вона сьогодні повернулася з подорожі, тож навряд чи потурбував би без доконечної потреби.

Дослідження з так званої корекції пам’яті, або мнемокорекції, — сам термін, до речі, виник тут, у їхньому центрі, — розпочалися кілька років тому. Йшлося про те, Щоб із допомогою різних чинників — хімічних, біологічних, фізичних — впливати на певні ділянки мозку живої істоти і, таким чином, на її пам’ять. Можна, наприклад, назавжди викреслити з голови якісь події, можна змусити людину вважати, що ці події розгорталися зовсім інакше…

За цей час їхній невеличкий колектив створив прилади, з допомогою яких можна було немовби зазирнути в пам’ять і зробити необхідні зміни. Проте таким тонким та небезпечним інструментом потрібно було користуватися дуже обережно, до корекції пам’яті вдавалися лише у виняткових випадках і під найсуворішим контролем спеціальної Ради охорони пам’яті. При цьому обов’язково враховувалася думка рідних пацієнта, а іноді навіть його самого, в залежності від конкретної ситуації. Уперше мнемокорекцію було проведено рік тому п’ятирічній дитині. В повідомленнях у пресі вона фігурувала як Крістіна А. (справжнє її прізвище, із цілком зрозумілих причин, знали тільки лікарі). Це був класичний приклад так званої чистої мнемокорекції. Дівчинка стала свідком автомобільної аварії, і в неї на очах від важких травм загинуло кілька людей. Чи треба пояснювати, яке враження це справило на маля? Дитина не зазнала жодного фізичного пошкодження, а от її нервова система постраждала. Батьки погодились на мнемокорекцію, і цей страшний епізод вилучили з пам’яті їхньої доньки, наче нічого й не було. Минулого тижня Крістіну привозили на чергове контрольне обстеження, яке показало, що вона абсолютно здорова.

На перший погляд мнемокорекція не мала безпосереднього відношення до профілю реанімаційної лікарні (це взагалі була цілком нова галузь медицини), проте пацієнти потрапляли сюди, як правило, саме внаслідок ситуацій екстремальних, нерідко катастрофічних, і через те в першу чергу могли потребувати певного втручання в пам’ять — безумовно, лише у виняткових випадках. Викреслити окремий епізод, нічим не пов’язаний із усім життям людини, як це було із Крістіною, порівняно просто. Набагато частіше спеціалісти мали справу із складнішими випадками. Зокрема, дійшли висновку, що з допомогою мнемокорекції можна буде ліквідувати на початкових стадіях деякі психічні захворювання. Ніхто не повинен страждати, не повинен лишатися калікою чи бути морально зломленим через сліпу й жорстоку примху долі. Реанімація означає оживлення. Повернути людину до повноцінного, нормального життя…

У просторому холі лікарні нікого ще не було, отже, ніч, мабуть, минула відносно спокійно. Ольга чомусь згадала, яким порожнім, непривітним був цей хол спочатку, адже працювала в Реанімаційному центрі мало не бід дня його заснування. Це з ініціативи Миколи Матвійовича тут поставили м’які меблі, розмістили вазони з квітами й настінні акваріуми, і хоч дехто вважав, що це зовсім не обов’язково, Терненко твердив своє: “Сюди приходитимуть люди, із рідними яких сталося лихо, іноді — непоправне. їм повинно бути принаймні зручно, нехай вони навіть і не помітять цих зручностей, не оцінять їх. Ми не завжди можемо полегшити їхнє горе, то мусимо його хоча б не збільшувати”.

Микола Матвійович займався раніше космічного медициною, він був одним із тих, хто готував до польоту екіпаж “Айстри”, і Ольгу знав змалечку. Саме від нього багато років тому вона почула про організацію нової спеціалізованої лікарні і попросилася сюди на роботу. “Ти гарний спеціаліст, Олю, — казав він їй тоді, — я хотів би працювати з тобою. Та усвідом одне; це — робота. Непроста, але справжня. І тому їй не можна віддавати лише часточку себе. Вона вимагає всієї людини, усіх нервів, мозку, вправності рук, швидкості реакції, рішучості й терпіння, обережності й сміливості водночас. Це важко, Олю. Думай”. Ольга вперто стисла губи, а тоді заявила, що труднощів не боїться, знає вже, на що здатна; кілька років працювала на станції швидкої допомоги (Янка була маленька, а система чергувань давала змогу частіше бувати з дочкою: добу на роботі, три дні вільна). Вона вважала, що має всі ті необхідні якості, про які говорив Микола Матвійович, і їй хотілося випробувати себе…

Ольга піднялася на другий поверх, до жабінки гардероба, й набрала потрібний код. Затим зайшла до сусідньої кімнати, вдягла чистий робочий одяг — блакитний комбінезон та беретик, поправила перед дзеркалом волосся. Тепер — до Миколи Матвійовича.

По дорозі перестріла Валю Шульгу, медсестру дитячого відділення. Та мовчки кивнула у відповідь на привітання й окинула її якимось дивним поглядом. Ольга вже піднімалася ліфтом нагору, а той несподіваний погляд, здавалося, прилип до неї.

Торкнулася дверей кабінету № 95, і вони безгучно прочинилися. Микола Матвійович підвівся їй назустріч — кремезний, трохи вайлуватий, він чимось нагадував великого доброго ведмедя. В очах його промайнув той самий дивний вираз, що й у Валі, і Ольга відчула, як у спину їй війнуло холодом.

— Викликали, Миколо Матвійовичу?

— Ти не хвилюйся, Олю. У нашій лікарні твоя донька…

— Яна?!

— Сідай, Олю. Безпосередньої загрози її життю вже нема…

— Прошу вас, кажіть усе як ві

— Я підозрюю електротравму. Ураження блискавкою. Після грози Яну знайшли непритомною.

— Де?

— У парку за містом, де березовий гайок…

— Вона була там… сама?

— Очевидно. Її знайшли випадкові перехожі. Я перевів на свій екран усі дані про стан Яни. Зараз увімкну.

— Де вона лежить?

— Сьомий поверх, четвертий бокс.

Різноколірні цифри на дисплеї вишикувались у стрункі стовпчики. Треба зосередитись… Вихідні дані: температура тіла, тиск, пульс, частота дихання, лінія кардіограми, експрес-аналізи… Стан на двадцять четверту годину… На першу годину ночі… Другу… Антропометричні виміри… Супутні дані… Комплекс реанімаційних заходів… Призначення на наступний день… Прогноз… Усе.

— Я хочу побачити її…

— Олю, ти зовсім біла. Може, дати тобі щось із ліків?

— Нерви, Миколо Матвійовичу. Чи й ви, як усі, гадаєте, що в мене їх нема? Обійдусь без ліків, мене не так легко збити з ніг…

— Навіщо ж так, Олю…

— Пробачте. Сама вже не тямлю, що кажу… Сьомий поверх, четвертий бокс… Янко, донечко!

На тлі білого простирадла іще темнішим здається її волосся. На високому чолі болісно зламалися тонкі брови, немов чаїні крила, загострились вилиці. Зараз Янка ще дужче схожа на Таню Воронову, там, на пам’ятнику, може, тому, що так само застигла, непорушна… Ольга знала — її ніхто не потурбує, а тому дозволила собі обхопити голову руками й міцно заплющити очі. Для неї, незмінно врівноваженої та доброзичливої, закутої роками звички у стриманість, як у панцир, це було те саме, що для іншої — розридатись уголос, затужити у розпачі… Криком небо розтинати, за словами Янки.

Ольга міряла кроками довгий лікарняний коридор.

Янко, дівчинко синьоока!

Чи всі матері в такі хвилини згадують, якими були їхні діти змалку? Мабуть, що всі…

І знову лунає дзвінкий голосочок, сяють величезні очі, з яких аж вихлюпується захоплення й здивування. Для Яни все шило своїм особливим життям, немов вона дивилась на світ крізь чарівне скельце. їй шкода було дощу: він стукотів у шибку, просився погрітись у затишну кімнату, а його не пускали туди, і ображений дощик ішов собі геть. Світанок скрадався по хребтах будинків, як великий рудий кіт, а ялина під вікном була, звичайно ж, зачарованою царівною. Яна з усього вміла зробити для себе казку.

Вірші вона почала складати, коли ще й читати не вміла. Тому відразу кидалася до тата чи до мами, щоб вони записали те, що їй придумалося. Часто кликала їх навіть після того, як її вже вклали в ліжечко. Ольга вже добре знала отой її, як казав Ярослав, “натхненний” вираз обличчя! “А що я зараз скажу!”

Навіть коли підросла, в глибині її очей лишилося постійне замилування красою та щедрістю світу. Але вірші для Яни тепер були вже не радісним відкриттям, про яке всі повинні якомога швидше дізнатися, а заповітною таємницею, і ділитись нею вона не спішила. Рідше н рідше показувала Янка свої вірші батькам. Ольга іноді починала хвилюватись! їй здавалося, що донька живе в якомусь замкненому, штучному світі своїх мрій. Ярослав заспокоював її: “Нічого страшного. Янка розумниця, сама в усьому розбереться, а трохи синців при неминучому зіткненні з дійсністю не завадить”. Янка дуже любила батька, хоч іноді не бачила його місяцями. Зате що починалося, коли він повертався!..

А Ярослав іще не знав, яке з донькою нещастя. Що робить він зараз, про що думає? Якби ж то він був тут… прихилилась би до нього, і горе перестало б бути таким страшним і неосяжним…

Ярославе, Славцю, Ярчику! Де ти зараз?..

…Лише тоді, коли після школи вони почали бачитись рідше, бо вчитись довелося в різних містах, зрозуміла Ольга, ким він став для неї. Раптом виявилося, що Славко кращий за всіх, кого вона знає. На курсі, щоправда, були непогані хлопці, але… не вистачало їм чогось. Не вистачало Славкової прямоти. Не вистачало його вміння перейматись чужим болем. Його рішучості і навіть його запальності, яку раніше вважала страшенним недоліком, може, тому, що сама вміла ховати свої почуття. І нарешті — його надійності.

Із глибин пам’яті виплив щемкий і дорогий для Ольги спогад: останній мамин день народження. Тоді ще всі вони були разом. Мама чомусь весь час доброзичливо підштрикувала батька, розповідала друзям, як він замучив своїх бідолашних співробітників нечуваними вимогами щодо пунктуальності, точності й чистоти в лабораторії. А розповідати вона вміла чудово, до того ж зображала все “в особах”, точно схоплюючи інтонації та міміку. Такі “наукові сюжети” були невід’ємною частиною всіх сімейних свят, сам батько сприймав їх напрочуд спокійно, лише всміхався поважно й трохи іронічно, ніби й не про нього мова, але Ольга раптом чомусь образилась за нього і, коли гості вже розійшлися, сказала про це матері.

Мама поглянула на неї здивовано й пильно: “Доню, невже ти гадаєш, що я хочу його принизити? У кожного з нас є свої вади. Просто одні вади можна пробачати, а інші — не можна. У нашого батька нелегка робота, і саме зараз він проводить дослідження, від яких, можливо, залежить успіх нашої експедиції. Хоч він такий стриманий зовні, та я ж знаю його добре і помічаю, як він нервує. От і кличу гумор на допомогу, перебільшую, доводжу до абсурду татову вимогливість… Мені здається, що після цього він стає спокійнішим і впевненішим у собі. Він-бо знає, що в моїх жартах нема ані краплини зла, що все це — з любові до нього. Але ти, очевидно, маєш рацію, Олю, — додала вона замислено. — Обіцяю цього не робити — принаймні до відльоту “Айстри”. Більше жартів візьму із собою…”

Вони саме стояли на балконі, а наприкінці серпня вечори бувають уже прохолодні. Оля принесла улюблену мамину білу шаль із вигадливим візерунком, теплу й пухнасту, і накинула їй на плечі.

— Дякую, доню, — зітхнула мама. — А тепер послухай, що я тобі ще скажу. Ніколи про це не заводила мови, вважала тебе малою, а ти вже встигла вирости. Мабуть, ти не одразу зрозумієш мої слова, та все одно постарайся запам’ятати їх. У всьому світі немає людини, кращої за твого батька. Якби треба було коротко сказати про нього все, я сказала б: він надійний. Ніколи не підведе ні мене, ні когось іншого. Я вірю йому і вірю в нього, розумієш? І коли ти станеш зовсім дорослою й захочеш із кимось пов’язати свою долю, спитай тоді себе: чи можеш ти на нього покластися в усьому?

Мама закарбувалася в пам’яті Ольги саме такою — у химерному місячному світлі, вгорнута в свою пухнасту шаль… і незвична тремка нота в голосі… До відльоту “Айстри” лишалось менш як півроку.

Згодом Ольга не раз дивувалася, як підходять оті мамині слова до Славка. Так, усе це вона з повним правом могла б сказати про нього. У похмурий весняний день, коли закладали пам’ятник на Зоряній площі, одним потиском руки Ярослав Чепїль узяв на себе відповідальність за Олину долю. І не лише за неї, а й за долю Ніни Волошиної — їхньої “мами Ніни”, котра свідомо відмовилась на довгий час від польотів, знехтувала найпривабливішими перспективами, аби лиш вони не почувалися самотніми і покинутими. “Якщо нб полечу я, полетить хтось інший, — сказала вона Ользі, коли про це зайшла мова. — Наука від цього нічого не втратить. А тут мене не замінить ніхто”.

У день весілля вони із Славком удвох прийшли до пам’ятника на Зоряній площі. “Благослови мене, рідна, — думала Ольга. — Благослови і ти, тату. Як би я хотіла, щоб ви побачили мене зараз! У мені — той сміх, яким ви не досміялися, і та радість, якою ви не дораділи, і ті слова, яких ви не доказали… Я завжди ішла до вас зі своїм лихом і зі своїм щастям. Сьогодні я прийшла до вас із своїм коханням…”

Ольга звикала до чекання, до невідомості, до того, що Янка ображено кривила губки: “І де це наш тато?” Вона ніколи не вимовила жодного слова докору, бо повинен же хтось літати і прокладати шляхи.

Ярчику, де ти?.. Не дотягтись до тебе, не дозватися…

— Як справи, Олечко?

Лише Микола Матвійович зве її Олечкою. Для всіх інших вона давно вже Ольга Іларіонівна. Лікар Чепіль. Врівноважена, витримана, коректна, завжди ввічлива і люб’язна… А які почуття іноді вирують у неї всередині, знає лише вона сама…

— Маю прохання до вас, Миколо Матвійовичу.

— Слухаю тебе.

— Я хочу провести зондування пам’яті.

— У Яни?

— Так.

— Гадаєш, це необхідно?

— Миколо Матвійовичу, я мушу з’ясувати всі обставини, пов’язані з травмою. Чому пізно увечері, в дощ вона була в березовому гайку? Що її туди привело? Уже встановлено, що там було двоє. Янка, перед тим як піти з дому, лишила мені свого щоденника, мені здається, я знаю, з ким вона була тоді. Я повинна розшукати його. Спитати, що йому відомо… Я маю передбачити все. Це ж моя дитина! Вірю, Янка все сама мені розказала б, якби могла. Але ж вона не моше зараз. З дня на день чекаю, що вона прийде до пам’яті…

— Якщо ти, Олю, вважаєш, що Яна неодмінно все розповіла б тобі сама, то чи варто поспішати? Ми вивели її з критичного стану, тепер треба просто продовжувати лікування. Сама розумієш, після такої травми повинен минути чималий час, поки все прийде в норму.

— Не можу я більше чекати! Мене весь час точить одна думка: якби я знала, що сталося в той вечір, я могла б більше зробити для неї. Хоча б Ярослав був тут!..

— Ти так його ні про що й не повідомила?

— Ні. Дізнається про все, коли повернеться на Землю. Так буде краще.

— Ти завжди прагнеш узяти на себе найважче, Олечко. Але ж недаремно кажуть: поділене горе — півгоря.

— Пізно вже мені перевиховуватись… То як щодо зондування пам’яті?

— Подумай над усім гарненько, Олю. Як лікар, як мати, як жінка, зрештою… Дивись, щоб лікар у тобі не переважив. Я консерватор, і ти знаєш моє ставлення до подібних методів дослідження.

— Так. Для мене й зараз лишається загадкою, як це ви дозволили, щоб у вашій клітці здійснили першу в світі мнемокорекцію, не заперечували проти дослідів, що їх проводить моя група…

— Було б безглуздям відкидати те, що вже народилося. Дослідження почалися б як не в нас, то в іншому місці. Очевидно, розумне, обережне, тисячу разів зважене та обмірковане втручання в пам’ять і має право на існування. Звісно, як виняток, а не як правило. Випадок із Крістіною це підтвердив. Бачиш, Олю, я певен, що мнемокорекція не набуде великого поширення, а галас довкола неї із часом стихне, та вона породить і породила вже безліч проблем — не так медичних, як етичних та психологічних. Я вірю в людину, Олечко. Якщо ж вона сама відмовляється від боротьби, то не допоможуть ні найкращі ліки, ні найновіші методи лікування.

— Але ж ідеться не про корекцію, а лиш про зондування. Мою згоду, як матері потерпілої, ви вже маєте.

— Гаразд, Олечко, якщо ти наполягаєш, я сьогодні ж скличу нашу Раду охорони пам’яті. Гадаю, ти одержиш дозвіл. Зважаючи на всі обставини… Але поміркуй іще раз гарненько над тим, що я тобі сказав. Тут не треба поспішати.

— Дякую за пораду, Миколо Матвійовичу. Я подумаю.

Ольга вимкнула прилади і знесилено відкинулася на спинку крісла.

Чому, ну чому ж це випало Янці? Веселій і щедрій, палкій та вразливій Янці, відкритій назустріч щастю та лиху… На самому злеті…

…Минулої весни Янці виповнилося сімнадцять, і друзі прийшли привітати її, а через те, що було їх чимало, у кімнатах видалося їм занадто тісно, і всі врешті-решт висипали на подвір’я, де квітував бузок. Янка, звичайно ж, прихопила гітару. Почала із пісень відомих, щоб усі могли підспівувати. Але потім хтось сказав: “Тепер давай своєї». Спершу вона просто награвала тремтливу мелодію, а потім у травневих сутінках знову залунав її голос, вплітаючись у передзвін струн.

Донька давно вже не співала при ній своїх пісень, не показувала нових віршів. І зараз Ольгу вразило те, які глибокі почуття, які дорослі пристрасті бриніли в них. Невже це їхня сміхотлива, метка Янка співала зараз про гіркоту розлуки, про зраджену мрію, про самозречення жінки, обпаленої коханням? Звідки це в неї? Оте саме бажання: “…як жінка у давнину, звести до неба з землі кільце заломлених рук: “Господи Боже мій, тільки його не руш! Мене карай, мене бий, все витримаю сама… Господи Боже мій, тільки його не займай!” І триватиме так, “поки живуть жінки, поки люблять жінки”.

Стемніло. Янині товариші почали розходитися, донька з батьком пішла провести їх, а Ольга усе ще сиділа в задумі й повторювала про себе слова останньої пісні, навіть не намагаючись осягнути їхній зміст, лише прислухаючись до музики, що й досі жила в ній, хоча давно вже змовкла гітара:

Повернулися Янка і Ярослав. Донька побігла нагору — прибирати, а вони лишились надворі. Ніч була тепла, і кетяги бузку немовби світились у темряві.

— Ти не боїшся за Янку? — раптом спитав Славко.

Ні, їй іще не було за Янку страшно. Звичайно, хвилювалася, як кожна мати за свою дитину. Розуміла, що не зможе завжди захищати її від великих і малих небезпек, відгородити від усього, що є в світі важкого й печального, — то була б погана послуга, — та все ж їй здавалося, що перед їхньою ясноокою дівчинкою простелиться щаслива доля. Все вона мала: юність, красу, талант… — Коли ж вона встигла вирости? — зітхнув Ярослав. — Сьогодні я довго спостерігав за нею, дивився, як вона танцює — не повторює завчені рухи, а імпровізує весь час, слухав, як співає свої пісні, і мені було не лише радісно за неї, а й тривожно. Мабуть, тривоги все-таки більше. У нашій дівчинці прихована така величезна сила і така жага любові, що коли вона покохає, це буде щось неймовірне… Явище космічного масштабу. Поки що вона живе чужими або вигаданими пристрастями, але вміє так перейматися ними, що вони переливаються в її вірші як свої, вистраждані. Вона ще сама себе не знає, не знає, що криється в ній. Складно буде їй жити, нашій маленькій Янці…

І от біда впала на Янку саме тоді, коли вона зустріла омріяне своє кохання, якого стільки чекала. Обранець її виявився справжнім. Із ним вона була б щасливою. Чи не тому вона відразу повірила Сашкові так беззастережно, що відчула в ньому близьку їй по духу людину, здатну, як і вона сама, захопитися мрією так, щоб віддати їй усе до останку? Адже, як Ольга зрозуміла із його листів, що довірила їй того фатального вечора дочка, він виношував ідею “приручити” блискавку. Розробив цілу теорію, достатньо, як то кажуть, божевільну, аби виявитись правильною. От тільки довести її не зміг. Чи не встиг… Жорстока іронія долі: саме блискавка обірвала його життя!

Тепер Ольга знала, що ж сталося того вечора. Захищаючи Янку, Сашко ступнув уперед, коли блакитна куля почала наближатись до них — і вона вразила його першого. Він лишився стояти в тій самій позі, в якій його застигла смерть. І коли Яна кинулась до Сашка, він на очах у неї розсипався на порох. Блискавка здатна і не на такі дива.

Уявити собі, що ця моторошна сцена все життя стоятиме в Янки перед очима… Побачити, як гине, рятуючи тебе, найдорожча людина, той, за кого ти сама не вагаючись віддала б життя… Чи зможеш ти підвестися після такого удару, доню, чи не пригне він тебе на все життя, не згасить назавжди радість?..

Є невблаганна якась закономірність у тому, що гинуть найкращі. Колись Ольга вичитала в Дарвіна: людське суспільство, на відміну від тваринного світу, тільки тоді життєздатне, коли в ньому є ті, що задля блага інших здатні жертвувати собою.

Сашко Крицький загинув для того, щоб його кохана жила. Щоб раділа сонцю й вітру, дощам і райдугам, щоб приходила, як і раніше, до своїх берізок, щоб складала нові пісні… Не повернеш його. Не відродиш із попелу. Але ж Янка — жива. Живе її кохання. І чим сильніше воно, тим дужчим буде біль… Чи ж витримає вона його? Скло, в якому з’явилася тріщина, ніколи вже не стане цілим. Можна бути цілком здоровим фізично, але втратити, як казала Янка, смак до життя. І вона, мати, не дасть страшному лиху зігнути дочку, — добре, що зараз навчилися лікувати не лише ті рани, що на тілі…

Кілька недовгих зустрічей та коротких листів… Півроку спогадів і мрій. От якби вони прожили разом роки, якби їхні долі переплелися так тісно, що вже не можна було б їх розділити… Сухою мовою медичних термінів це зветься: сприятливий прогноз мнемокорекції. Зробити нескладно. Недаремно ж вона, Ольга, оволоділа всіма тонкощами цієї процедури.

Викреслити з її пам’яті лише моторошну картину Сашкової смерті? Змусити забути найжахливіше? Янка не знатиме, як загинув її коханий… Але знатиме, що його вже нема. Чи стане їй від того набагато легше?

“Забуть усе, щоб не любить нічого…”? Ні, Янка любитиме. Вона ще зустріне того, хто лише для неї. Буде в неї теплий дім, будуть діти, не зостанеться душа її спустошеною назавжди. Нестерпні спогади не краятимуть їй серця. Вона знову дивитиметься на світ не затьмареними тугою очима. Сміятиметься дзвінко, радітиме, як радіють усі… Все в неї буде добре. Життя не скінчилося, воно тільки починається… Невблаганна доля мусить відступити. Мати порятує її, відверне біду. Не скликалася Рада охорони пам’яті, не дала їй дозволу? Але ж вона, найближча для Яни людина, має право вирішити це сама. Потім усе пояснить, невже не зрозуміють її? Скликання Ради — нова затримка, та Ольга й не сумнівається, що зуміла б усіх переконати… Микола Матвійович, безумовно, не схвалить її вчинку, але ж Янка… Адже вона може прийти до пам’яті сьогодні або завтра. Усе згадає. Так, мнемокорекцію можна провествг й пізніше, та навіщо їй жахливі спогади? Ну, не напише, не напише вона тих віршів, у яких могла б вихлюпнути свій біль. Та світ уже якось без цього стоятиме.

Хто візьме на себе відповідальність? Вона, Ольга Чепіль, мусить перебрати її на себе.

— Добрий день, Ольго Іларіонівно. Висока чорнява дівчина стояла на порозі.

— День добрий.

— Я — Ірина Крицька, Сашкова сестра.

— Прийміть моє співчуття, Ірино. Що привело вас сюди? Певно, хотіли взнати…

— Мені вже відомо, що сталося із Сашком. Була у лікарні, гадала, там вас застану… Микола Матвійович Дав вашу адресу. Від нього я й дізналася… про всі подробиці…

— Я не додам нічого нового, — Ольжині руки автоматично почали крутити пояс пухнастого халата.

— Можу я побачити, вашу дочку, Ольго Іларіонівно? Ольга опустила очі. Заговорила м’яко, проникливо, як із хворою дитиною, яку треба переконати в необхідності прийняти ліки:

— Іринко, — ви дозволите так звертатися до вас? — мені шкода, повірте, дуже шкода, що ви стільки часу й сил витратили на дорогу, але мушу вам відмовити.

— Чому? Якщо ваша дочка іще хворіє, я чекатиму, скільки ви вважатимете за потрібне. Повідомите мені пізніше, коли можна буде приїхати…

— Ні, Іро, ні.. Маю дещо пояснити вам… Ходімо в кімнату. Незручно якось розмовляти у передпокої.

У глибокому м’якому кріслі Ірина сиділа прямо, мов на твердій лаві, вся виструнчена, напружена…

— Яна вже одужала настільки, що я забрала її додому. Терненко вам, певно, сказав про це…

— Так.

— Вона почуває себе зараз добре. Та річ у тім, що Яна забула… Розумієте, вона забула все, що тоді сталося з нею…

— Забула? Як — забула? Це що, наслідок травми?

— Ні. Це — результат мнемокорекції. Гадаю, ви чули про неї.

— Чула.

— Усе, пов’язане із вашим братом, викреслено з її пам’яті. Для неї не було ні їхнього знайомства в новорічну ніч, ні розлуки, ні листів, ні останньої зустрічі, ні трагічного спіткання з блискавкою…

— І вона не знає навіть, хто врятував їй життя?

— Нічого не знає, Іро.

— Але ж це… страшно. Все одно, що вбити Сашка вдруге.

Ольга рвучко підняла голову.

— Іро, у вас є діти?

— Ще нема.

— Тоді вам справді важко зрозуміти мене… Я захищаю свою дитину!

— Як хочете, але в цьому є щось… несправедливе. Виходить, для того, щоб знову стати здоровою і щасливою, вона мусить забути все, що любила?

— “Забуть усе, щоб не любить нічого…” — прошепотіла Ольга.

— Це з її віршів?

— Так.

— Ольго Іларіонівно, а ви не замислювались над тим, що… обкрадаєте Яну? Саме так, обкрадаєте. Позбавляючи її страшного горя, водночас одбираєте в неї й велике щастя. Навіть спогади про це щастя…

— Іринко, вам шкода прекрасного почуття, хочеться, щоб Яна назавжди зберегла пам’ять про вашого брата… Але ж не забувайте: я — мати. Не хочу, щоб моя дочка впала під нестерпним тягарем, бо добре знаю силу її пристрастей, а тому можу передбачити й силу її болю…

— Ольго Іларіонівно, я щодня маю справу із надчутливими приладами, це мій фах. Але не створили — та й не створять — приладів таких, щоб вказали межу горя й відчаю, визначали силу кохання й дозували забуття. Все це може вирішити лише сама людина — співмірно із своєю душею. Вирішити — і не помилитись…

Ірина рішуче попрямувала до виходу — і в цей час двері розчинилися: Яна саме повернулася з прогулянки. Вона привітно кивнула гості.

— До побачення, Яно, — мовила Ірина. Зацокотіли по сходах підбори.

— Хто це був, мамо? Таке знайоме обличчя…

— Ох, татку, нарешті! Як я скучила за тобою! Скільки можна літати?

— Янко, донечко! Давно ми не бачилися… Дай-но гляну на тебе. Схудла, поблідла, самі очі світять… Як ти?

— Добре, тату. Не хвилюйся за мене.

— А мама на роботі?

— Як завжди. Ото вона зрадіє! Скажи, а ти надовго?

— Надовго, Янко.

— Мама саме скінчила чергування, скоро прийде. Ти вже знаєш, що вона не працює в лабораторії?

— Ні, вона нічого не казала, коли ми зустрілися після польоту. А що?

— Це через мене, тату.

— До чого тут ти?

— Знаєш, нехай у нас із тобою буде таємниця — як раніше, коли я була малою, добре? Я хочу сказати тобі, поки мама не повернулася…

— Що ж у тебе за таємниці з’явилися, Янко?

— Вона тобі про Сашка все розповіла?

— Про… якого Сашка, доню?

— Про Сашка Крицького, тату. Не роби такі здивовані очі. Я хочу тільки спитати: тобі відомо все чи я мушу пояснити сама? Хто він був для мене і чому його не стало…

— Не треба, Янко. Але звідки…

— Таточку, пригадай, ти любив жартувати, що я зневажаю навіть такий визначний здобуток техніки, як друкарська машинка, не кажучи вже про комп’ютер…

— А ти й досі записуєш вірші ручкою в зошиті?

— Бачиш, один раз я відступила від своїх звичок. Усі Сашкові листи, щоденник свій, останні вірші, перед тим як залишити їх мамі, продублювала на нашій старенькій еомці. Мама добре заховала, а може, й знищила їх, бо оберігала мене від занадто сильного потрясіння, вона навіть не здогадувалася про те, що існує ще один запис — у пам’яті комп’ютера… Я прочитала все, коли повернулася додому…

— Отже…

— Ти тільки мамі не кажи. Я не хочу, щоб вона знову нервувала. Годі з неї моєї хвороби… Я бачилася з Сашковою сестрою. Вона мені й розповіла про те, чого не було й не могло бути в щоденнику…

— І що ж тепер, доню?

— Ох, важко як, тату! Дуже важко… Але ти не бійся, я витримаю. Недаремне ж я ваша дочка.