Повернення з зірок

5

Я постукав до кімнати Олафа.

— Коли свій, заходь, — почувся голос.

Він стояв голий посеред кімнати, тримаючи в руках флакон, і обприскував торс ясно-жовто рідиною, що одразу ж застигала.

— Це ота рідка білизна? — сказав я. — Як ти можеш це робити?

— Я не взяв другої сорочки, — буркнув він. — Тобі не подобається?

— Ні. А тобі?

— Моя сорочка подерлася.

На мій здивований погляд він додав з кислою міною:

— Той усміхнений тип, розумієш?

Я нічого не відповів. Він натягував свої старі штани, які я запам’ятав ще з «Прометея», і ми спустились униз. На столі стояло лише три прибори, але в їдальні не було нікого.

— Нас буде четверо, — звернувся я до білого робота.

— Ні, пробачте. Маргер виїхав. Його дружина, ви і Олаф Стів. Вже подавати чи зачекати на жінку?

— То можемо зачекати, — поспішив Олаф.

Добросердий хлопець. Дівчина якраз увійшла. На ній була та сама спідничка, що вчора, волосся трохи вологе, наче вона щойно вийшла з води. Я відрекомендував їй Олафа, він поводився спокійно, з гідністю. Я так ніколи не вмів.

Розмовляли ми мало. Вона сказала, що її чоловік мусить щотижня виїздити на три дні — така в нього робота, і що вода у басейні, незважаючи на сонце, не така вже й тепла. Але ця розмова швидко урвалася, і хоч я дуже старався, не міг нічого придумати; я мовчав і лише їв. Я помітив, що Олаф придивляється до неї, але тільки тоді, коли я розмовляв з нею і вона дивилася в мій бік. З його обличчя не сходив вираз байдужості. Наче він весь час думав про щось інше.

Під кінець обіду прийшов білий робот і сказав, що вода в басейні буде підігріта на вечір, як цього побажала Маргер. Вона подякувала й пішла до себе. Ми залишилися вдвох. Олаф дивився на мене, і я відчув, що знову червонію.

— Оце так, — промовив Олаф, запалюючи сигарету. — Чолов’яга, який спромігся залізти в оту смердючу дірку на Керенеї, старий кінь — ні, не кінь, скоріше старий стоп’ятдесятирічний носорог, починає…

— Кинь, прошу тебе, — буркнув я. — Коли хочеш знати, то я ще раз поліз би туди… Я не закінчив.

— Більше не буду. Даю слово. Але знаєш, Халь, я розумію тебе. Присягаюся, що ти навіть не знаєш, чому…

Я показав головою в той бік, куди вона пішла.

— Чому?…

— Сказати?

— Будь ласка. Але без дурниць.

— Ти й справді збожеволів! — обурився Олаф. — Це ж так просто. Ти завжди не бачив того, що в тебе під носом, а лише те, що далеко — всякі Кантори, Корбазилевси…

— Не задавайся.

— Я знаю, що вона жовторота, але ж мн затрималися в розвитку, поки тягнули за собою оті шістсот вісімдесят витків спіралі, розумієш?

— Розумію, а що далі?

— Вона зовсім, як дівчата наших часів! У неї нема цієї червоної гидоти в носі, отих тарілок на вухах або фосфоризуючих патлів на голові; таку дівчину ти міг зустріти в Кеберто чи Аппреноусі. Я пригадую зовсім схожих на неї. Оце й усе!

— Хай мене чорти візьмуть, — тихо сказав я. — Майже так. Так, тільки є деяка різниця.

— Ну?

— Те, що я вже тобі казав. З самого початку. Правду кажучи, я не уявляв собі… я вважав себе спокійним, як тиха вода.

— Справді? Шкода, що я не сфотографував тебе, коли ти вилізав із тієї дірки на Керенеї. Побачив би ти цю тиху воду! Чоловіче, я думав, що… ех!

— Хай згорить ця Керенея з усіма своїми печерами й усім іншим, — промовив я. — Знаєш, Олафе, перед тим, як сюди приїхати, я був у одного лікаря на ім’я Жюффон. Це дуже симпатичний суб’єкт. Йому вже за вісімдесят, але…

— Така вже наша доля, — спокійно зауважив Олаф. Видихнув дим і дивився, як він розпливається над купою блідо-лілових квітів, схожих на дуже великі гіацинти. — Найкраще нам серед таких стареньких, — заговорив він знову. — 3 отакенною бородою. Як подумаю про це, то мене аж трусить. Знаєш що? Давай купимо собі сотню курей і будемо їм шиї скручувати!

— Та годі вже тобі. Отже, той лікар, знаєш, сказав мені багато цікавого. Що ми не можемо мати друзів, тобто друзів-ровесників, — адже рідних у нас немає, — і залишаються нам тільки жінки, але тепер мати одну жінку важче, ніж багатьох. І він мав рацію. Я вже переконався.

— Халь, я знаю, що ти розумніший за мене. Ти завжди любив мудрувати. Щоб це було до біса важко, і щоб ти не міг одразу, і щоб тричі із шкури випнутися, і тільки тоді… Інакше тобі було б несмачно. Не дивись так на мене. Я тебе не боюся! Ти знаєш, що я тебе не боюся?…

— Слава богу. Лише цього бракувало.

— Отже… що це я хотів тобі сказати? Ага. Знаєш, я спочатку думав, що ти хочеш бути сам собі паном і тому таке виробляєш, що ти хочеш бути чимось більшим, ніж пілот, ніж такий тип, якому аби день до вечора. Я чекав тільки, коли ти почнеш задирати носа. І коли ти затикав за пояс Нормерса та Вентурі своїми рівняннями й нишком встрявав у їх вчені дискусії, знаєш, я думав, що ти вже починаєш. Ллє потім був той вибух, пам’ятаєш?

— Уночі?

— Так. І Керенея, і Арктур, і той місяць. Дорогий мій, отой місяць мені й досі часом сниться, а якось наснився так, що я упав з ліжка. Ого, той місяць. Так, але сам бачиш що. Видно, у мене вже склероз. Весь час забуваю… Але потім було те все, і я переконався, що ти думав не про те. Просто ти не вмієш інакше. Пам’ятаєш, як ти просив Вентурі дати його особистий примірник тієї книжки, такої червоної, що то було?

— Топологія гіперпростору.

— Саме це. І він сказав: «Це для вас важко, Брег. Вам бракує підготовки…»

Я засміявся: він вдало наслідував голос Вентурі.

— Вентурі мав рацію, Олафе. Це було дуже важко.

— Так, тоді, але потім ти впорався з цим, хіба ні?

— Так. Але… без задоволення. Знаєш чому? Бідолаха цей Вентурі…

— Не кажи нічого. Невідомо, хто кого має жаліти…

— Він уже не може нікого жаліти. Ти ж був тоді на верхній палубі?

— Я!? На верхній? Чоловіче, я стояв поруч з тобою!

— Правда. Якби він не випустив зразу все охолодження, може, відбувся б опіками. Як Арне. Та він, мабуть, розгубився.

— Мабуть. А ти чудило! Адже Арне загинув!

— На п’ять років пізніше. П’ять років — це завжди п’ять років.

— Таких років?

— От бачиш, тепер і ти так заговорив, а трохи раніше, біля води, накинувся на мене.

— Бо цього не можна було витримати. Ну погодься. Скажи сам. Зрештою, що ти скажеш. Як виліз з отієї діри на Ке…

— Та дай їй, зрештою, спокій, отій дірі!

— Не дам! Не дам, бо лише тоді я зрозумів, що в тобі сидить. Ми ще не знали один одного так, як потім. Коли Джімма сказав, що Ардер летітиме з тобою, то я подумав: ну, не знаю! Я пішов до нього, але нічого не сказав. Він, зрозуміло, схопив усе, як кажуть, на льоту. «Олафе, — сказав мені він, — не гнівайся. Ти мій найкращий друг, але зараз я полечу з ним, а не з тобою, бо…» Знаєш, як він сказав?

— Ні, — озвався я. До горла мені підкотив клубок.

— «Бо він один спустився вниз. Він один. Ніхто не вірив, що туди можна спуститися. Він сам не вірив». Ти вірив, що повернешся?

Я мовчав.

— Бачиш, негіднику! «Або ми повернемося разом з ним, — сказав Джімма, — або жоден з нас…»

— І я повернувся сам… — сказав я.

— І ти повернувся сам. Я тебе не впізнав. Як я тоді перелякався! Я був унизу, біля помп.

— Ти?

— Я. Дивлюся — хтось чужий. Зовсім чужа людина. Я подумав, що то галюцинація… у тебе скафандр був зовсім червоний.

— То була іржа. У мене тріснув шланг.

— Знаю. Ти мені про це кажеш! Адже це я латав потім твій шланг. А вигляд у тебе був… Так от, лише потім…

— Те, що з Джіммою?

— Так. Цього нема в протоколах. І стрічки вирізали через тиждень, сам Джімма, здається. Я тоді думав, що ти його вб’єш. Чорне небо!

— Не нагадуй мені про це, — сказав я. — Я відчував:

ще хвилина — і я почну тремтіти. — Не нагадуй мені, Олафе. Прошу тебе.

— Не нервуй. Ардер був мені ближчий, ніж тобі.

— Що значить — ближчий, дальший, яке це має значення! Якби Джімма дав мені запасний заряд, він сидів би тут із нами! Джімма економив усе, боявся, що в нього не буде напівпровідників, а того, що людей не буде, не боявся! — Я замовк. — Це справжнє божевілля, Олафе, — додав я після паузи. — Не треба про це.

— Халь, ми, видно, не можемо не говорити про це. Принаймні, поки ми разом. Джімма вже ніколи після цього не…

— Дай мені спокій з Джіммою, Олафе! Кінець. Крапка. Не хочу чути більше ані слова!

— А про себе мені теж tie можна говорити? Я знизав плечима. Білий робот хотів прибрати зі столу, але тільки зазирнув з холу й відійшов. Може, його збентежили наші схвильовані голоси?

— Халь, скажи. Чого ти, власне, так береш це до серця?

— Як це чого? Адже з Ардером сталося все через мене…

— Що-о?

— Безперечно. Якби я наполягав іще до того, як ми стартували, Джімма дав би…

— Ну, це вже ти занадто! Звідки ти міг знати, що в нього забарахлить саме радіо? А якби щось інше?

— Якби, якби! Але ж не було жодного «якби». Це було радіо.

— Стривай. Так ти ходив з цим цілих шість років і навіть не писнув?!

— Що я міг сказати? Я гадав, що все ясно, хіба не так?

— Ясно! Чорне небо! Що ти верзеш, чоловіче! Схаменися. Якби ти це сказав, то кожен теж почав би бити себе в груди. А коли в Енессона відфокалізувався жмут, теж ти був винен, га?

— Ні. Він… адже деконцентрація трапляється…

— Я знаю. Знаю все. Так само, як і ти. Не бійся, Халь. Я не дам тобі спокою, поки ти мені не скажеш, що це нісенітниця! Ардер сам сказав би це тобі, якби міг.

— Дякую.

— Халь, от я тобі як дам…

— Обережно. Я важчий.

— Але я зліший, розумієш? От дивак!

— Олафе, не кричи так. Ми тут не самі.

— Гаразд. Ну, так то була дурниця чи ні?

— Ні.

Олаф глибоко зітхнув, аж ніздрі побіліли.

— Чому ні?

— Бо я вже тоді, раніше, помітив оту… оту стиснуту в кулак руку Джімми. Моїм обов’язком було передбачити це й дати Джіммі в пику одразу ж, а не тоді, коли я повернувся з клепсидрою Ардера. Я був занадто м’який. Ось чому.

— Ну, гаразд, гаразд. Ти був зам’який… Так? Ні!

— Я… Халь! Я не можу. Поїду звідси! Слухати твої вигадки? І не подумаю. Ардер не відповідав. Так?

— Дай спокій.

— Не відповідав, га?

— Не відповідав.

— Міг у нього бути витік? Я мовчав.

— Могло бути ще тисячу інших варіантів аварій? А може, він потрапив у мертву зону? Може, йому погасили сигнал, коли він втратив космічну швидкість у турбуленціях? Може, у нього розмагнітилися передавачі над тією плямою, і…

— Досить.

— Не хочеш визнати, що я маю рацію? Посоромився б.

— Але ж я нічого не казав. Адже могло статися щось інше. То чого ти упираєшся, що це було радіо, радіо і більше ніщо, тільки радіо?

— Може, ти й маєш рацію… — сказав я, почуваючи страшенну втому. І мені стало зовсім байдуже. — Може, і твоя правда… — повторив я. — Радіо… це найімовірніше, знаєш… Ні. Нічого більше не кажи. І так ми говорили про це в десять разів більше, ніж треба. Краще не говорити нічого.

Олаф підійшов до мене.

— Ех! Кінь… — сказав він, — кінь ти нещасний… досить вже з тебе цієї халепи, правда?

— Якої ще халепи?

— Почуття відповідальності. В усьому треба знати міру. Що ти збираєшся робити?

— Не знаю.

— Погано тобі, га?

— Гірше не може бути.

— Чи не поїхав би ти зі мною? Або кудись — сам. Якби ти схотів, я допоміг би тобі це влаштувати. Речі можу забрати або залишити їх тут.

— Не хочу я звідси їхати. Знаєш, що я тобі скажу? Я й не рипнуся звідси. Хіба що…

— Що?

— Нічого. Отой, у майстерні, що він сказав? Коли буде готова машина? Завтра чи вже сьогодні? Бо я забув.

— Завтра вранці.

— Добре. Дивися — вже смеркає. До вечора пробалакали…

— Хай їм грець, тим розмовам!

— Я пожартував. У басейн не хочеш?

— Ні. Я б краще почитав. Даси мені що-небудь?

— Бери все, що хочеш. Ти вмієш орудувати цим скляним насінням?

— Так. Сподіваюся, що в тебе немає того… апаратика із солоденьким голоском?

— Ні, у мене тільки оптон.

— Добре. Це я візьму. Помокнеш у басейні?

— Так. Але зараз ходімо разом нагору, мені треба переодягтися.

Я дав йому кілька книжок — головним чином історичних і одну — про стабілізацію динаміки народонаселення, бо це його цікавило. І біологію з великим розділом про бетризацію. А сам роздягнувся і почав шукати плавки. Я їх так і не знайшов. Довелося взяти чорні Олафові. Я накинув купальний халат і вийшов з будинку.

Сонце зайшло. Від обрію, заступаючи чисте небо, пливли хмари. Я кинув плащ на пісок — уже не гарячий, і сів, торкаючись води кінчиками пальців. Розмова таки схвилювала мене, я мусив це визнати. Смерть Ардера сиділа в мені, як скалка. Мабуть, Олаф мав рацію. Мож:е, це лише право пам’яті, що ніколи не примиряється…

Я підвівся і стрибнув з місця, без розгону, головою вниз. Вода була тепла, це мене трохи спантеличило, бо я приготувався до холодної. Я виринув. Вода була надто тепла, як чай. Я вилазив з протилежного боку, лишаючи на стартовій тумбі вологі сліди рук, коли щось кольнуло мене в серце.

Історія Ардера перенесла мене в зовсім інший світ, а зараз, може, через те, що вода була тепла, я пригадав дівчину, і мені здалося, ніби насувається щось жахливе, якесь нещастя, якого я не можу подолати, а повинен.

Може, це теж мені тільки вбилося в голову? Я, скоцюрбившись, розгублено обмірковував це. Швидко сутеніло. Я вже ледве бачив власне тіло, загар зливався з темрявою, хмари закривали все небо, і якось несподівано, надто несподівано запала ніч. Від будинку наближалося щось біле. Це була її шапочка. Мене охопила паніка… Я повільно підвівся, хотів утекти, але вона помітила мене.

— Брег, це ви? — тихо окликнула вона.

— Я. Ви хочете купатися? Я не… заважатиму. Я піду…

— Чому? Ви мені не заважаєте… Вода тепла?

— Так. Як на мене, навіть занадто, — сказав я. Вона підійшла до краю і легко стрибнула. Я бачив лише її силует. Костюм був темний. Вона виринула майже поруч, біля моїх ніг.

— Жахливо! — вигукнула вона, пирхаючи. — Що він наробив… треба холодної. Ви не знаєте, як це робиться?

— Ні. Але зараз довідаюся.

Я стрибнув над її головою. Пірнув униз, іще нижче, аж поки не торкнувся дна витягнутими руками, і поплив понад ним, торкаючись бетону. Під водою, як завжди, було трохи світліше, ніж на поверхні, і я скоро знайшов отвори труб. Вони були в стіні навпроти будинку. Я виплив, уже майже без повітря в легенях, бо довго був під водою.

— Брег!!! — почув я її голос.

— Я тут. Що сталося?

— Я так злякалася… — вже тихше сказала вона.

— Чого?

— Вас не було так довго…

— Я вже знаю де, зараз ми це зробимо! — вигукнув я у відповідь і побіг до будинку. Я міг би обійтися без цього героїчного пірнання, бо крани були на виду, в колонці недалеко від веранди. Я пустив холодну воду й повернувся до басейну.

— Вже. Але мине якийсь час…

— Так.

Вона стояла під вишкою, а я — на певній відстані, наче боявся наблизитися до неї. Потім підійшов до неї поволі, немов знехотя. Я вже звикав до темряви і міг розрізнити риси її обличчя. Вона дивилась у воду. їй була дуже до лиця біла купальна шапочка. І виглядала вона вищою, ніж у звичайному вбранні.

Я стовбичив поруч з нею, аж мені стало незручно. Може, тому й поспішив сісти. «Бовдур», — вилаяв я себе. Але нічого не надумав. Хмари густішали, ставало дедалі темніше, проте мені здавалося, що дощу не буде.

— Вам не холодно?

— Ні. Знаєте, Брег…

— Що?

— Щось не прибуває…

— Бо я відкрив злив… зараз закрию.

Коли я йшов до будинку, мені спало на думку, що я міг би покликати Олафа. Мало не зареготав: оце дожився! Я боявся її…

Я стрибнув у воду й одразу ж виринув.

— Здається, добре. Може, я перестарався, тоді скажіть, я додам теплої…

Тепер видно було, як спадає вода, бо злив лишався відкритим. Дівчина — я бачив її струнку тінь на тлі хмар — наче вагалася. Може, їй уже не до мене, може, вона піде додому, майнула думка, і я відчув полегкість. У цю мить вона стрибнула ногами вниз і неголосно скрикнула, бо там було вже зовсім мілко — я не встиг її попередити. Вона вдарилася ногами об дно, заточилася, але не впала. Я кинувся до неї.

— Вам боляче?

— Ні.

— Це через мене. Я дурень.

Ми стояли по пояс у воді. Вона попливла. Я виліз на берег, побіг до будинку, закрив злив і повернувся, її я ніде не бачив. Я тихо зайшов у воду, переплив басейн, перевернувся горілиць і, легко рухаючи руками, пірнув на дно. Там я розплющив очі й побачив поверхню води, вкриту маленькими хвильками; вона виблискувала, мов темне скло. Мене повільно винесло на поверхню, і я побачив дівчину. Вона стояла під стіною басейну. Я поплив. Вишка залишилася на протилежному боці, тут було так мілко, що я відразу став на дно і пішов до неї. Шумно хлюпотіла вода. Я бачив її обличчя, вона дивилася на мене; чи то по інерції останніх кроків — бо у воді важко йти, але нелегко й одразу зупинитися, — сам уже не знаю як, але я опинився зовсім близько від неї. Може, нічого б не сталося, коли б вона відступила, але вона залишилася на місці, тримаючись рукою за перший з надводних щаблів драбинки, а я був уже надто близько, щоб що-небудь сказати — прикритися розмовою…

Я міцно обняв її, вона була холодна, слизька, як риба, як дивне, невідоме створіння, і раптом у цьому дотику, такому холодному, наче мертвому — бо вона навіть не ворухнулася, — я знайшов гарячу пляму — її уста, і цілував її, цілував, цілував — це було справжнє безумство. Вона не боронилася. Зовсім не опиралася, була як мертва. Я тримав її за плечі, підняв її обличчя вгору, хотів її бачити, зазирнути в очі, але було вже так темно, що я скоріше уявив собі їх. Вона не тремтіла. Тільки щось пульсувало — не знаю, моє серце чи її. Так ми стояли, аж поки вона не почала потроху визволятися з моїх рук. Я одразу ж пустив її. Вона піднялася по драбині на берег. Я за нею, і знову обняв її, якось боком; вона тремтіла. Тепер тремтіла. Я хотів сказати щось, але голосу в мене не було. Я лише тримав її, притискав до себе, і ми стояли, аж поки вона вдруге не визволилася, — не відштовхуючи мене, а тільки так, ніби мене взагалі не було. Руки в мене опустилися. Вона відійшла. З мого вікна падало світло, я бачив, як вона взяла халат і, не накидаючи його, ступила на сходи. У дверях, у холі, теж було світло. Краплі води блищали на її спині та ногах. Двері зачинилися. Вона зникла.

Якусь мить мені хотілося кинутись у воду і вже не випливати. Ні, справді. Ніколи ще не було в мене такого безглуздого й неможливого випадку. А найгірше — я не знав, що все це значило і що мені тепер робити. І чому вона була така… така… Може, боялася мене? Отже, лише страх? Ні, це було щось інше. Що? Звідки я міг знати? Або Олаф. Зрештою, хіба я п’ятнадцятирічне хлоп’я, щоб, поцілувавши дівчину, бігти до нього шукати поради?!

«Так, — подумав я. — Побіжу». Я пішов у бік будинку, підняв свій халат і струсив з нього пісок. Хол був освітлений. Я підійшов до її дверей. «Може, вона мене впустить», — подумав я. Якби впустила, то стала б мені байдужою. Може. Або я дістану ляпаса. Ні. Вони добрі, вони бетризовані, вони не можуть. Вона дасть мені трохи молочка, зробить мені дуже приємно! Я стояв хвилин п’ять і згадував печери Керенеї, ту горезвісну діру, про яку говорив Олаф. Благословенна діра! То був, здається, старий вулкан. Ардер заклинився там між брилами і не міг вибратись, а лава підіймалася. Власне, ніяка не лава, Вентурі казав пізніше, що то було щось подібне до гейзера. Ардер… ми чули його голос… По радіо. Я спустився й витягнув його… Боже! Я повторив це слово разів десять і перед цими дверима. Тиша. Наче там абсолютно нікого нема.

Якби хоч двері мали клямку. Ні, там була гладенька плитка. У мене нагорі теж не було клямки. Я не знав, чи вони якось замикаються, чи досить просто штовхнути, бо був ще дикуном з Керенеї.

Я підняв руку й завагався. А що, як двері не відчиняться? Отоді вже матиму матеріал для роздумів. 1 я відчував, що чим довше стою, тим менше в мене сили. Я доторкнувся до плитки. Вона не піддалася. Я натиснув сильніше.

— Це ви? — почув я її голос. Вона, мабуть, стояла зразу ж за дверима.

— Так.

Тиша. Півхвилини. Хвилина.

Двері відчинилися. Вона стояла на порозі. На ній був пухнастий ранковий халат. Волосся розсипалося по коміру. Важко повірити, але лише зараз я побачив, що воно капітанове.

Двері були тільки прочинені. Вона їх притримувала. Коли я зробив крок, вона відступила. Двері самі, без жодного звуку, зачинилися за мною.

І раптом я зрозумів, як це все виглядає. Наче якась полуда спала мені з очей. Вона дивилася на мене — непорушна, бліда, стискаючи.руками поли халата, а я стояв навпроти, голий, у самих лише чорних Олафових тавках, з халатом у руці, втупившись у неї…

І раптом я всміхнувся. Я стріпнув халат, одягнув його, зав’язав пояс і сів. Помітив дві мокрі плями там, де щойно стояв. Але нічогісінько не міг сказати. Що я міг сказати? Раптом надумав. Це було як натхнення.

— Ви знаєте, хто я?

— Знаю.

— Чи бач! Це добре. З Бюро подорожей?

— Ні.

— Все одно. Я — дикий, знаєте?

— Хіба?

— Так. Страшенно дикий. Як вас звуть?

— Ері.

— Я тебе заберу звідси.

— Що?

— Так. Заберу тебе звідси. Не хочеш?

— Ні.

— Це не має значення. Заберу тебе. Знаєш чому?

— Мабуть, знаю.

— Ні, не знаєш. Я й сам не знаю. Вона мовчала.

— Яз цим нічого не можу вдіяти, — вів я далі. — Це сталося одразу, як я тебе побачив. Позавчора. За обідом. Ти знаєш.

— Знаю.

— Стривай. Ти, може, думаєш, що я жартую?

— Ні.

— Звідки ти можеш… Але все одно… А ти не спробуєш утекти? Вона мовчала.

— Не роби цього, — попрохав я. — Це нічого не допоможе, розумієш? Я все одно не дам тобі спокою. Я б хотів… ти мені віриш?

Вона мовчала.

— Це не лише тому, що я не бетризований. Мене ніщо не зупинить, розумієш, мені все байдуже. Крім тебе. Я мушу тебе бачити. Дивитися на тебе. Чути твій голос. Мушу, і край. Я ще не знаю, що буде з нами. Можливо, це погано закінчиться. Але мені однаково. Ось я звертаюсь до тебе, а ти слухаєш… Розумієш? Ні. Ти не можеш цього зрозуміти. Ви позбулися драм, щоб спокійно жити. Я так не вмію. Мені це не потрібно.

Вона мовчала. Я набрав повітря в груди.

— Ері, — сказав я, — слухай… спочатку сядь. Вона не ворухнулася.

— Прошу тебе. Сядь.

Вона не ворухнулася.

Раптом я зрозумів. Щелепи в мене стиснулися.

— Якщо не хочеш, то навіщо мене впустила?

Мовчання.

Я підвівся. Взяв її за плечі. Вона не опиралася. Посадив її в крісло. Підсунув своє, так що наші коліна майже торкалися.

— Можеш робити, що схочеш. Але слухай. Я в цьому не винен. А тим більше ти. Ніхто. Я цього не хотів. Але так сталося. Це, розумієш, не безвихідна ситуація. Я знаю, що поводжуся, як божевільний. Знаю про це. Але зараз я скажу тобі, чому саме. Чи ти взагалі вже до мене не озвешся?

— Не знаю, — сказала вона.

— Спасибі за це. Так. Я знаю. Я не маю ані найменших прав і так далі. Отже, я хотів тобі сказати: мільйони років тому були такі ящури, бронтозаври, атлантозаври… Може, чула про них?

— Так.

— То були велетні завбільшки з будинок. У них були надзвичайно довгі хвости, втроє довші за тулуб. І тому вони не могли рухатися так, як хотіли б: легко й спритно. У мене теж такий хвіст. Десять років, невідомо навіщо, я вештався по зірках. Може, не треба було. Але це нічого. Цього вже не зміниш. Це мій хвіст. Розумієш? Я не можу поводитися так, ніби цього не було, ніби цього ніколи не було. Я не думаю, щоб ти була в захопленні від цього. Від того, що я тобі сказав, що кажу і що скажу потім. Але я не бачу виходу. Я мушу тебе мати, якомога довше, і це, власне, все. Скажеш що-небудь?…

Вона дивилася на мене. Мені здалося, що вона ще більше зблідла, але це могло бути від освітлення. Вона сиділа, загорнувшись у пухнастий халатик, наче Їй було холодно. Я хотів спитати, чи їй холодно, але знову не міг вимовити ані слова. Мені — о, мені не було холодно!

— Що ви… зробили б… на моєму місці?

— Дуже добре! — похвалився. — Припускаю, що я боровся б.

— Я не можу.

— Знаю. Гадаєш, мені від цього легше? Присягаюся тобі, ні. Хочеш, щоб я пішов, чи, може, ще щось скажеш? Чому ти так дивишся? Адже ти вже знаєш, що я зроблю для тебе все. Ні? Не дивись так, прошу тебе. Все, що ти від мене чуєш, означає щось зовсім не те, що в інших людей. І ти знаєш що?

Мені було дуже важко дихати, немов після тривалого бігу. Я тримав обидві її руки — не знаю відколи — може, з самого початку? Не знаю. Вони були такі маленькі.

— Ері. Знаєш, я ніколи ще не відчував того, що зараз. У цю мить. Подумай. Та страшна порожнеча там. Невимовна. Я не вірив, що повернуся. Ніхто не вірив. Ми про це говорили, але тільки так. Вони там залишилися — Том, Арне, Вентурі, і тепер вони, як каміння, знаєш, таке заморожене каміння, у темряві. І я теж мав там залишитися, але якщо вже я тут і тримаю твою руку, і можу говорити з тобою, і ти мене слухаєш, то це, мабуть, не так уже й погано. Не так уже й підло. Ері! Тільки не дивись отак. Благаю тебе! Дай мені надію. Не думай, що це — лише кохання. Не думай так. Це щось більше. Більше. Ти мені не віриш… чому не віриш? Адже я казав правду. Справді не віриш?…

Вона мовчала, її руки були холодні як лід.

— Не можеш? Так, я знаю, що це неможливо. Знав з першої хвилини. Я належу іншому світові. Це не моя вина, що я повернувся. Так. Не знаю, навіщо я тобі все це кажу? Цього не існує. Не існує, га? Ти думала, що я зможу з тобою зробити все, що схочу? Не це для мене головне, розумієш? Ти не зірка…

Запала тиша. Весь будинок мовчав. Я схилив голову до її рук, що безладно лежали в моїх, і почав говорити:

— Ері. Ері. Тепер ти вже знаєш, що не повинна боятися, правда? Знаєш, що тобі ніщо не загрожує. Але це — дуже велике, Ері. Я не знав, що може бути щось подібне. Не знав. Присягаюся тобі. Чому вони летять до зірок? Я не можу цього зрозуміти. Адже все — тут. А може, треба спочатку побувати там, щоб лише тоді це зрозуміти? Можливо. Зараз піду. Вже йду. Забудь про це все. Забудеш?

Вона кивнула.

— Нікому не скажеш?

Вона хитала головою.

— Справді?

— Справді, — це був шепіт.

— Дякую тобі.

Я вийшов. Сходи. Стіни — одна кремова, друга зелена. Двері моєї кімнати. Я широко відчинив вікно і дихав на повні груди. Яке свіже було повітря. З тієї хвилини, коли я вийшов від неї, я був зовсім спокійний. Я навіть посміхнувся, але не устами і не обличчям. Посміх був у мені — поблажливий, я сміявся з власної глупоти, адже я не знав, що все могло бути так просто. Нахилившись, я перебирав речі у спортивному чемоданчику. Серед мотуззя? Ні. А це що? Ні. Зараз…

Ось він. Я випростався. Раптом мені стало соромно. Світло. Я так не міг. Пішов, щоб вимкнути його, аж раптом на порозі виріс Олаф. Він був одягнений. Не лягав?

— Що ти робиш?

— Нічого.

— Нічого? Що там у тебе? Не ховай!

— Та нічого…

— Покажи!

— Не хочу. Вийди.

— Покажи!

— Ні.

— Так я й знав. Мерзотник!

Я не сподівався такого удару. Пальці мої розімкнулися, він вислизнув, ударився об підлогу, і за мить ми вже зчепилися, я підім’яв його під себе, перекинувся, столик упав, потягнувши за собою лампу, яка грюкнула об стіну, аж загримів увесь будинок. Він був уже переможений. Не міг вирватися й лише звивався; я почув зойк, її зойк, пустив Олафа і відскочив назад.

Вона стояла в дверях.

Олаф підвівся на коліна.

— Він хотів себе вбити. Через тебе! — прохрипів він. Він тримався за горло. Я відвернувся. Притулився до стіни, ноги піді мною тремтіли. Мені було так соромно, так страшенно соромно. Вона дивилася на нас, то на одного, то на другого. Олаф весь час тримався за горло.

— Ідіть звідси, — сказав я тихо.

— Спочатку ти мусиш мене прикінчити.

— Змилосердься!

— Ні.

— Прошу вас, вийдіть, — озвалась вона. Я замовк з розкритим ротом. Олаф дивився на неї, приголомшений.

— Дівчино, він…

Вона похитала головою.

Не спускаючи з нас очей, він боком вийшов з кімнати.

Вона дивилася на мене.

— Це треба?… — спитала вона.

— Ері… — простогнав я.

— Це правда?… — спитала вона.

Я кивнув головою: так. Вона заперечила. Я підійшов до неї і побачив, що Ері зіщулилась, а руки, якими вона притримувала полу пухнастого халата, тремтять.

— Чому? Чому ти так мене боїшся? Вона заперечливо похитала головою.

— Ні.

— Але ти тремтиш?

— Це просто так.

— І… підеш зі мною?

Вона кивнула головою — двічі, як дитина. Я обійняв її, обережно, як тільки міг. Вона наче вся була із скла.

— Не бійся… — сказав я. — Поглянь…

У мене самого тремтіли руки. Чому вони не тремтіли, коли я поступово сивів, чекаючи на Ардера? Яких глибин, яких закутків почуття сягнув я нарешті, щоб довідатися, чого я вартий?

— Сідай, — сказав я, — адже ти ще тремтиш? Та ні, стривай.

Я поклав її на своєму ліжку. Укрив її.

— Так краще?

Вона кивнула. Я не знав, чи тільки зі мною вона така мовчазна, чи взагалі така. Я став навколішки біля ліжка.

— Говори мені що-небудь, — прошепотів я.

— Що?

— Про себе. Хто ти. Чим займаєшся. Чого хочеш. Але — не те, чого хотіла раніше, поки я не звалився тобі на голову.

Вона злегка знизала плечима, наче даючи зрозуміти, що їй нема чого сказати.

— Не хочеш говорити? Чому, чи…

— Це не має значення… — сказала, ніби вдарила мене цими словами. Я відсахнувся.

— Що це означає, Ері… що це, — белькотів я. Але вже розумів. Добре розумів.

Я скочив на ноги й почав ходити по кімнаті.

— Я так не хочу. Не можу так. Не можу. Так не можна, я…

Я остовпів. Знову. Бо вона усміхнулася. Невиразно, ледь помітно.

— Ері, що ти…

— Він має рацію, — сказала вона.

— Хто?

— Той… ваш приятель.

— В чому?

Їй важко було це вимовити. Вона відвела очі.

— В тому, що ви — нерозумний.

— Звідки ти знаєш, що він це сказав?

— Я чула.

— Нашу розмову? По обіді?

Вона кивнула головою. Почервоніла. Навіть губи її порожевіли.

— Я не могла не чути. Ви розмовляли страшенно голосно. Я б вийшла, але…

Я зрозумів. Двері її кімнати виходили до холу. «Який кретин», — подумав я про себе. Я був приголомшений.

— Ти чула… все? Вона знову кивнула.

— І знала, що це я про тебе?…

— Угу.

— Звідки? Адже я не назвав…

— Я знала ще перед тим.

— Як!?

Вона повернула голову.

— Не знаю. Знала. Тобто спочатку я подумала, що це мені здається.

— Ти дуже боялася? — спитав я похмуро.

— Ні.

— Ні? Чому — ні?

Вона ледь помітно посміхнулася.

— Ви зовсім, зовсім, як…

— Як що?!!

— Як у казці. Я не знала, що можна… таким… бути… і якби не те, що… ви знаєте… я б подумала, що це мені сниться…

— Запевняю тебе, що ні.

— Ох, я знаю. Я тільки так сказала. Ви знаєте, про що я?

— Не дуже. Мабуть, я тупий, Ері. Олаф мав рацію. Я дурень. Дурень. А тому ти мені розтлумач — добре?

— Добре. Ви думаєте, що ви страшний, а ви зовсім не такий… Ви лише…

Вона замовкла, ніби не могла підшукати слів. Я слухав її з напіввідкритим ротом.

— Ері, дитинко, я… я взагалі не думав, що я страшний. Безглуздя. Присягаюсь тобі. Тільки коли я прилетів і наслухався, надивився й дізнався про всяку всячину… Але годі. Я вже досить говорив. Значно більше, ніж треба. Ніколи в житті я не був таким балакучим. Говори, Ері, говори. — Я присів на ліжко.

— Немає чого, справді. Тільки… я не знаю…

— Чого ти не знаєш?

— Що буде?…

Я схилився над нею. Вона дивилася мені в очі, не кліпаючи. Наше дихання злилося.

— Чому ти дозволила себе цілувати?

— Не знаю.

Я доторкнувся губами до її скроні. До шиї. Я лежав так, з усіх сил стискаючи зуби. Такого зі мною не було ніколи. Я не знав, що таке може бути. Мені дуже хотілося плакати.

— Ері, — прошепотів я самими устами. — Ері. Рятуй мене.

Вона лежала непорушне. Я чув, наче десь далеко-далеко, полохливі удари її серця. Я сів.

— Ти… — почав я, але не наважився закінчити. Я підвівся, підняв лампу, поставив на стіл, щось зачепив — це був туристський ніж. Він лежав на підлозі. Я кинув його в чемодан. І обернувся до неї.

— Я погашу світло, — сказав я, — добре? Вона не відповіла. Я натиснув кнопку. Морок. У широко розчиненому вікні не було видно жодних, навіть далеких, вогнів. Нічого. Чорно. Так чорно, як там. Я заплющив очі. Тиша бриніла.

— Ері, — шепнув я. Вона не відізвалася. Я відчував її страх. Навпомацки підійшов до ліжка. Намагався почути її подих. Але тільки тиша дзвеніла, огортаючи все навколо, і наче матеріалізувалася в цій темряві… «Я мушу вийти», — подумав я. Так. Зараз вийду. Але нахилився і наче в якомусь ясновидінні відшукав її обличчя. Вона затамувала подих.

— Hi, — видихнув я. — Нічого. Справді нічого…

Я доторкнувся до її волосся. Я гладив його кінчиками пальців і пізнавав ще чуже, ще незвідане. Я так хотів це все зрозуміти. А може, не було чого розуміти? Яка тиша. Чи Олаф спить? Напевно ні. Сидить, прислухається. Чекає. Отже, піду до нього. Але я не міг. Все було надто вже неправдоподібне, напевне. Я не міг. Не міг! Я поклав голову на її плече. Один рух, і я вже поруч із нею. Я відчув, що все її тіло заклякло. Вона відсунулася. Я прошепотів:

— Не бійся.

— Ні.

— Ти тремтиш.

— Це просто так.

Я обняв її. її голова, що була на моєму плечі, пересунулася в згин ліктя. Ми лежали так поруч, а навколо — мовчазна пітьма.

— Пізно вже, — шепнув я. — Дуже пізно. Можеш спати. Прошу тебе. Спи…

Я заколисував її повільним напруженням м’язів плеча. Вона лежала тихо, але я відчував тепло її тіла й подиху. Дихала часто. І серце в неї калатало швидко-швидко. Повільно, дуже повільно заспокоювалося воно. Мабуть, була дуже втомлена. Я прислухався спочатку з відкритими, потім із заплющеними очима, бо мені здавалося, що так я краще чую. Чи вона вже спить? Хто вона? Чому вона стільки для мене значить? Я лежав у темряві, з-за вікна тягло легким вітерцем, він ворушив фіранку, яка слабо шелестіла, мов пісок. Я ніяк не міг отямитися. Енессон, Томас, Вентурі, Ардер. Отже, все це було для цього? Для цього? Купка пороху. Там, де ніколи не віє вітер. Де немає ні хмар, ні сонця, ні дощу, де немає нічого. І я був там? Справді був? Заради чого? Я вже нічого не знав, усе зливалося в безформну темряву — я завмер. Ері здригнулася. Повільно повернулася на бік. Але голова її лишилася на моєму плечі. Вона іцось тихенько пробурмотіла. І спала далі. Я намагався уявити собі хромосферу Арктура. Безмежність, безмірність, над якою я летів і летів, обертаючись, як на химерній невидимій каруселі вогню, із сльозами на опухлих очах, і повторював самими губами: «Сонда, Нуль, Сім. Сонда, Нуль, Сім. Сонда, Нуль, Сім» — тисячі, тисячі разів, так що потім від самої лише думки про ці слова щось у мені здригалося, наче вони були випалені в мені, наче вони були раною; а у відповідь чувся лише тріск у навушниках і глузливий півнячий крик, на який моя апаратура перетворювала полум’я протуберанців, і там був Ардер, його обличчя, його тіло й ракета, перетворені на променистий газ. А Томас? Томас загинув, і ніхто не знав, що з ним сталося… А Енессон? Ми з ним були в поганих стосунках — я не терпів його. Але в камері тиснення я сперечався з Олафом, який не хотів мене випускати, бо було вже надто пізно: який я був благородний, великі небеса, чорні й блакитні… Але це не було благородством, це була справа людської ціни. Так. Бо кожен з нас був чимось дорогоцінним, людське життя мало надзвичайну вагу там, де не могло важити ніщо, де лише така тонесенька, майже неіснуюча плівка відділяла його від кінця. Той дротик чи контакт у радіо Ардера. Або той шов у реакторі Вентурі, якого Фосс не доглядів (а може, він одразу розійшовся, адже це буває, втома металу), і Вентурі протягом, ну, я знаю, п’яти секунд перестав існувати. А повернення Турбера? А чудесний порятунок Олафа, який розгубився, коли була перебита спрямовуюча антена? Яким чином? Ніхто цього не знав. Олаф повернувся чудом. Так, один на мільйон. А яке щастя мав я! Яке незвичайне, неможливе щастя… Плече в мене терпло, і мені було від цього нсвимовно хороше. «Ері, — сказав я в думці, — Ері». Як пташиний голос. Таке ім’я. Пташиний голос… Як ми просили Енессона, щоб він покричав по-пташиному… Він це вмів. Умів, а коли загинув, то разом з ним — усі птахи…

Але все це вже мішалося у мене в голові, я поринав і плив крізь темряву. В останню мить, перед тим, як заснути, мені здалося, що я там, на своєму місці, на підвісній койці, глибоко, біля самого залізного дна, а поруч зі мною лежить малий Арне — і я на мить пробудився. Ні. Арне мертвий, я на Землі. Дівчина тихо дихає.

«Будь благословенна, Ері», — сказав я в думці, вдихаючи запах її волосся, і заснув.

Я розплющив очі, не знаючи, де я і хто я. Темне волосся, розсипане на моєму плечі, — я не відчував його, бо плече заніміло, — здивувало мене. Це тривало якусь мить. А потім я знав уже все. Сонце ще не зійшло, світанок був молочно-білий, чистий; він був у вікнах, і від нього віяло холодом. Я дивився в її обличчя, наче бачив його вперше. Вона спала міцно, дихаючи із стуленими губами, їй, мабуть, було не дуже зручно на моєму плечі, бо підклала собі під голову долоню і часом легенько ворушила бровами, ніби дивувалася знову й знову. Цей рух був ледь помітний, але я дивився уважно, немов на її обличчі була написана моя доля.

Я подумав про Олафа. Надзвичайно обережно почав визволяти плече. Та вона спала глибоким сном, їй щось снилося — я застиг, намагаючись відгадати… Не її сон, тільки те, чи він не поганий. Обличчя в неї було майже дитяче. Сон не був поганий. Я відсунувся від неї, встав. Я був у купальному халаті, так, як ліг. Босоніж вийшов у коридор, тихо, дуже повільно причинив двері і так само обережно зазирнув до Олафової кімнати. Ліжко стояло незайманим. Він сидів за столом і спав, поклавши голову на руки. Він не роздягався, як я і гадав. Не знаю, що його збудило — мій погляд? Він одразу ж прокинувся, глянув на мене ясними очима, випростався й почав потягатися, розминаючи кістки.

— Олафе, — сказав я, — якби через сто років…

— Заткни рота, — запропонував він. — Халь, ти завжди мав погані нахили…

— Вже починаєш? Я лише хотів тобі сказати…

— Знаю, що ти хотів сказати. Я завжди знаю, що ти хочеш сказати, за тиждень до того, як почнеш говорити. Якби па «Прометеї» потрібен був бортовий капелан, ти б придався. Чому я, до дідька, раніше про це не подумав. Ти б у мене мав роботу. Халь, ніяких проповідей! Ніяких клятв, присяг і тому подібного. Як справи? Добре?

— Не знаю. Начебто. Не знаю. Якщо ти думаєш про… то між нами нічого.

— Ні, ти спочатку стань на коліна, — сказав він. — Лише на колінах можеш говорити. Дурню, хіба я тебе про це питаю? Невже не розумієш?… Я маю на увазі перспективи і таке інше.

— Не знаю. І ось що я тобі скажу: думаю, вона сама не знає. Я звалився їй на голову, як грім з ясного неба.

— Так. Це прикро, — зауважив Олаф. Він роздягався. Шукав плавки. — Скільки ти важиш? Сто десять?

— Щось близько цього. Не шукай, твої плавки на мені.

— Святий-святий, а завжди щось поцупить, — пробурчав він, однак коли я почав їх стягати з себе, додав: — Та ти з глузду з’їхав, облиш. У мене в чемодані друг…

— Як оформляється розлучення? Не знаєш часом? — спитав я.

Олаф спідлоба зиркнув на мене — він нахилився над чемоданом — і закліпав очима.

— Ні. Не знаю. Та й звідки мені це знати? Я чув, що це як чхнути. І навіть не треба казати «на здоров’я». Чи нема тут людської ванни, з водою?

— Не знаю. Мабуть, ні. Є лише така, знаєш.

— Авжеж. Освіжаючий вихор, що пахне зубною пастою. Жах. Ходімо до басейну. Без води я не почуваю себе вмитим. Бона спить?

— Спить.

— Ну то побігли.

Вода була холодна й чудова. Я зробив сальто спиною гвинтом; вийшло. Ніколи ще воно в мене не виходило. Я виринув, пирхаючи й кашляючи, бо набрав у ніс води.

— Май на увазі, — кинув мені з берега Олаф, — тепер ти мусиш бути обережним. Пам’ятаєш Маркля?

— Так. Ну і що?

— Він бував на аміачних місцях Юпітера, а коли повернувся, сів на тренувальному ракетодромі і виліз із ракети, обвішаний трофеями, немов ялинка, то спіткнувся і зламав собі ногу. Май на увазі. Я тобі кажу.

— Постараюся. Страшенно холодна вода. Я вилажу.

— Слушно. Ти міг би схопити нежить. У мене не було його десять років. А тільки-но прилетів на Місяць, почав кашляти.

— Бо там було сухо, ось чому, — сказав я з серйозною міною. Олаф засміявся й оббризкав мене всього, стрибнувши у воду за метр від мене.

— Там було справді сухо, — сказав він, випливаючи. — Це вдале визначення — правда? Сухо, але не дуже затишно.

— Оль, я вже побіг.

— Гаразд. Побачимося на сніданку, коли ти не проти.

— Звичайно.

Я побіг нагору, обтираючись по дорозі. Перед дверима я затамував подих. Обережно зазирнув. Вона ще спала. Я скористався з цього й швидко переодягся. Встиг ще й поголитися у душовій.

Я зазирнув до кімнати — мені здалося, що вона озвалась. Коли я навшпиньки наблизився до ліжка, вона розплющила очі.

— Я спала… тут?

— Так. Так, Ері…

— Мені здавалося, що хтось…

— Так, Ері, це був… я.

Вона дивилася на мене, немовби силкуючись щось згадати. Спочатку очі її трохи розширилися — від здивування? Потім вона заплющила їх, відкрила знову; крадькома, дуже швидко, проте не настільки, щоб я не помітив, зазирнула під ковдру; обличчя її зашарілося.

Я відкашлявся.

— Ти хочеш, мабуть, піти до себе, га? Може, мені краще вийти, або…

— Ні, — сказала вона, — адже в мене є халат. Вона загорнула його поли, сівши в ліжку.

— Це… вже… справді так?… — сказала вона тихо, таким тоном,наче з чимось розлучалася.

Я мовчав.

Вона підвелася, пройшла по кімнаті, повернулась.

Потім підняла на мене очі — в них було запитання, непевність і щось іще, чого я не міг відгадати.

— Чи ви, Брег…

— Моє ім’я Халь. Так мене звуть.

— Чи ви… Халь…

— Що?

— Але… він…

Не хотіла чи не могла сказати «мій чоловік»?

— Післязавтра він повернеться.

— Так?

— Що буде?

Я проковтнув клубок у горлі.

— Чи мені треба з ним поговорити? — спитав я.

— Як це поговорити? Ви хочете самі?

— А хто?

— Це вже буде… кінець?

Мені стало душно; я знову проковтнув клубок.

— Адже… нема іншого виходу.

— Я думала, що це… меск.

— Що це?…

— Ви… не знаєте?

— Нічого не розумію. Ні. Не знаю. Що це таке? — промовив я, відчуваючи, як у мене по тілу побігли мурашки. Знову я потрапив у одну з цих несподіваних ям, у грузьке непорозуміння.

— Це такий… якщо хтось когось зустрічає… якщо хоче, на якийсь час… Ви справді нічого про це не знаєте?

— Стривай, Ері, не знаю, але мені здається, що починаю… це, мабуть, щось тимчасове, така відпустка, така скороминуча пригода?

— Ні, — сказала вона, і очі її округлилися. — Ви не знаєте… Не знаю сама докладно, як це робиться, — призналася вона. — Я лише чула про це. І думала, що ви хотіли так…

— Ері. Нічого я не знаю. І хай мене чорти заберуть, коли я щось розумію. Скажи мені, чи це… має щось спільного з шлюбом?

— Авжеж. Ідуть до установи й там, докладно не знаю що, в усякому разі, потім це вже… це вже…

— Але що?

— Незалежність. Так, що вже нічого не можна сказати. Ніхто не скаже. А значить, і він…

— Отже, це значить… це, так би мовити, узаконення… — та до біса! — узаконення подружньої зради? Так?

— Ні. Так. Це значить, що це вже не зрада, зрештою — так про це не кажуть. Я знаю, що це значить; нас цього вчили. Немає зради, бо, бо ж я з Сеоном тільки на рік.

— Що-о?… — сказав я, бо мені здалося, ніби я недочуваю. — А що це значить? Як це на рік? Шлюб на рік? На один рік? Навіщо?

— Це випробування…

— Великі небеса, блакитні і чорні! Випробування. А що то за меск? Може, аванс на наступний рік?

— Не знаю, що таке аванс. Це… це значить, що якщо через рік подружжя не розходиться, то тоді це стає серйозним. Як шлюб.

— Цей меск?

— Так.

— А як ні, тоді що?

— Тоді нічого. Тоді все це не має жодного значення.

— Ага. Ну от, тепер я вже знаю. Ні. Ніяких месків! Повік-віки. Знаєш, що це значить?

— Знаю. Слухайте, Брег…

— Так.

— Я цього року закінчую курс археології…

— Розумію. Ти хочеш сказати, що, вважаючи тебе ідіоткою, я по суті стаю ідіотом сам? Вона всміхнулася.

— Ви дуже круто висловилися.

— Так. Пробач. Отже, Ері, я можу з ним поговорити?

— Про що?

— Ох, як це важко… — я прикусив язика. — Про нас.

— Адже так не робиться.

— Ні? Ага. Будь ласка. А як робиться?

— Провадиться розділ. Але знаєте, Брег, правду кажучи… адже я… я так не можу…

— А як ти можеш?

Вона безпорадно знизала плечима.

— Чи це має значити, що між нами нічого не сталося? — запитав я. — Не сердься, Ері, що я так кажу, адже я в подвійно невигідному становищі, розумієш? Я ж не знаю всіх формальностей, звичаїв, того, що слід і чого не слід робити навіть щодня, а тим більше в таких…

— Я розумію. Знаю. Але я ж з ним… Сеон…

— Розумію, — сказав я. — Знаєш що? Може, сядемо?

— Мені легше, коли я стою.

— Будь ласка. Слухай, Ері. Я знаю, що мені треба робити. Я повинен забрати тебе так, як я казав, і виїхати кудись — я не знаю, звідки в мене таке переконання. Може, я просто страшний дурень. Але мені здається, що тобі було б зі мною добре. Проте я не хочу тебе примушувати. І тому вирішальне слово — назвемо це так — належить тобі… Принаймні, я вже не такий безнадійний свинтус. Так. Я добре це розумію. Ти тільки одне скажи — що ти волієш?

— Отого безнадійного свинтуса… Я засміявся. Може, трохи істерично.

— О боже. Так. Добре. То можна мені з ним поговорити? Згодом, звичайно. Тобто, я приїхав би сюди сам…

— Ні.

— Чи так не прийнято? Можливо. Але відчуваю, що я повинен, Ері…

— Ні. Я… дуже вас прошу. Справді. Ні! Ні! Раптом по її щоках покотилися сльози. Я схопив її в обійми.

— Ері! Ні. Та ні! Я зроблю, як ти хочеш, тільки не г.лач. Благаю тебе. Бо… не плач. Перестань, чуєш? А зрештою… плач… я… сам не знаю…

— Я… не знала, що це… може… так… — уривчасто вимовила вона, схлипуючи. Я носив її по кімнаті.

— Не плач, Ері… або знаєш що? Поїдемо на… Місяць. Хочеш? Якщо схочеш, потім повернешся…

— Будь ласка… — сказала вона, — прошу… Я поставив її на землю.

— Не можна так? Та я ж нічого не знаю. Я думав…

— Ах, який ви! Можна, не можна. Я не хочу так! Не хочу!

— Ну гаразд, Ері, — сказав я з несподіваною для себе сухістю. — Я вже не буду з тобою сперечатися. Одягнися. Поснідаємо і поїдемо.

Вона дивилася на мене, на очах у неї все ще стояли сльози. Вона була якось дивно зосереджена. Насупила брови. Мені здавалося, що вона хоче щось сказати і що це не буде для мене приємним. Але вона тільки зітхнула і вийшла. Я сів за стіл. Моє раптове рішення — зовсім як у якомусь романі про піратів. Насправді ж я був зараз не більш рішучий, ніж флюгер. Я почував себе телепнем. «Як я можу? Як я можу?» — запитував я себе. Ох, яка плутанина!

У прочинених дверях стояв Олаф.

— Синку, — сказав він, — мені прикро. Я розумію, що це вже зовсім нескромно, але я чув. Не міг не чути. Треба зачиняти двері, до того ж у тебе такий громовий голос. Халь, ти перевершуєш самого себе. Чого ти хочеш від дівчини — щоб вона тобі на шию кинулася лише тому, що ти колись заліз у дір…

— Олафе!! — гаркнув я.

— Лише спокій може нас урятувати. Археолог знайшов під час розкопок чудовий екземпляр. Сто шістдесят років — це вже старовина, чи не так?

— Твій гумор…

— Тобі не до смаку. Знаю. Мені теж. Але ж я пізнаю у тобі себе самого. Знайома картина, от і все. аль, Халь…

— Я знаю, як мене звуть!

— В чому справа, капелане, збирайся. Попоїмо і поїхали.

— Навіть не знаю куди.

— А я знаю. Над морем є ще маленькі котеджі, що здаються в оренду. Ви візьмете машину…

— Як це так — візьмете?…

— А як? Святою трійцею? Капелане…

— Коли ти не перестанеш, Олафе…

— Гаразд. Я знаю. Ти б хотів усіх ощасливити: мене, її, цього Сеола чи Сеона, — але цього не вийде. Халь, поїдемо разом. У крайньому разі, підвезеш мене до Хоула. Там я візьму ульдер.

— Ну й ну, — сказав я, — непогану я тобі влаштував відпустку!

— Я не скаржуся, то мовчи і ти. Може, щось із цього й вийде. А поки досить. Ходімо.

Сніданок пройшов не так, як раніше. Олаф говорив більше, ніж звичайно. Ері і я майже не озивалися. Потім білий робот подав глідер, і Олаф поїхав ним до Клавестри по машину. Так я надумав у останню хвилину. За годину машина була вже в садку, я склав до неї все своє майно, Ері теж забрала свої речі — мені здалося, що не всі, однак я ні про що не розпитував: ми, власне, майже зовсім не розмовляли. Був жаркий сонячний день, і ми поїхали спочатку до Хоула — це було трохи вбік — і Олаф висів там; про те, що він устиг найняти для нас котедж, він сказав мені вже в машині.

Прощання, власне, не було.

— Слухай, — сказав я, — якщо я дам тобі знати… приїдеш?

— Напевне. Я напишу, яка в мене буде адреса.

— Напиши до запитання в Хоул, — сказав я. Він подав мені тверду руку. Скільки ще було таких рук на всій Землі?

Я потиснув її, аж хруснули кістки, і, вже не оглядаючись, сів за кермо. Погнав одразу ж на сто. Ми їхали неповну годину. Олаф розповів, де шукати той котедж. Він був маленький: чотири кімнати, без басейну, але біля пляжу, над самою водою.

Минаючи ряди барвистих будиночків, розсипаних по узгір’ях, на якомусь схилі ми побачили з шосе океан. Далекий приглушений шум його ми чули раніше.

Час від часу я поглядав на Ері. Вона мовчала, сиділа прямо, лише зрідка повертаючи голову вбік, на пропливаючий краєвид. Котедж — наш котедж — мав бути блакитний, з помаранчевим дахом. Я облизав губи й відчув смак солі. Шосе робило дугу вздовж піщаного берега. Гудіння мотора зливалося з голосом океану, що з такої відстані здавався тихим і. спокійним.

Котедж був одним з останніх. У маленькому садочку з кущами, посірілими від нальоту солі, недавній шторм на всьому лишив сліди. Хвилі, мабуть, сягали низької огорожі — скрізь були розкидані порожні мушлі. Крутий дах був висунутий уперед, утворюючи щось схоже на хвацько заломлені криси плоского капелюха, які кидали густу тінь. Сусідній котедж визирав з-за високого живоплоту. До нього було кроків шістсот.

Нижче, на пляжі, в формі півмісяця видніли маленькі постаті людей.

Я відчинив дверцята.

— Ері…

Вона вийшла, не сказавши й слова. Якби я знав, що там, під цим злегка насупленим чолом. Вона йшла до дверей поруч зі мною.

— Ні, — сказав я. — Я не дам тобі переступати через поріг.

— Чому?

Я підняв її на руки.

— Відчини… — попросив я. Вона доторкнулася пальцями до плитки, двері відчинилися.

Я переніс її через поріг і поставив на підлогу.

— Це такий звичай. На щастя…

Вона перша пішла оглянути кімнати. Кухня була позаду, автоматична, і один робот, власне, не робот, а такий собі електричний дурник для прибирання кімнат. Він міг і на стіл подавати, виконував накази, але говорив лише кілька слів.

— Ері, — сказав я, — хочеш піти на пляж? Вона заперечливо похитала головою. Ми стояли посередині найбільшої, білої з золотом, кімнати.

— А що ти хочеш, може…

Я не встиг закінчити, як вона знову похитала головою.

Я вже бачив, що й далі буде щось подібне. Проте я кинув кості, гра мусила тривати.

— Занесу речі, — сказав я і почекав, чи не відповість вона щось, але Ері сіла в зелене, як трава, крісло, і я зрозумів, що вона нічого не скаже. Цей перший день був жахливий. Ері не робила нічого демонстративного, навмисне не уникала мене, а по обіді спробувала навіть трохи попрацювати над своїми книжками. Тоді я попросив дозволу побути в її кімнаті й дивитися на неї. Я обіцяв, що мовчатиму як німий і не заважатиму. Але вже за чверть години (який я був швидкий!) здогадався, що моя присутність гнітить її, мов невидимий тягар; це я зрозумів, дивлячись на її зігнуту спину, зрозумів з нерішучих, обережних рухів, і тоді, обливаючись потом, утік звідти й почав ходити по своїй кімнаті. Я ще не знав її. Але вже бачив, що вона дівчина кмітлива, а може, й більше. У ситуації, що створилася, це було водночас і добре, й погано. Добре, бо якщо вона не розуміла, то принаймні здогадувалася, хто я такий, і не бачила в мені ні потворного варвара, ні дикуна. Погано, бо якщо це було так, то порада, яку дав мені Олаф в останню мить, не мала ваги. Він процитував афоризм з книги Хон, який я знав і раніше: «Якщо жінка повинна бути полум’ям, то чоловік — кригою». Отже, єдиним моїм шансом він вважав ніч. Це мені було дуже неприємно, але я розумів, що за такий короткий час я не зможу знайти ключа до її душі за допомогою слів; я знав: що б я не говорив, усе лишатиметься тільки словами, бо ні в чому не похитне її впевненості у власній правоті, не пом’якшить її гніву, теж справедливого, який виявився лише один раз, коли вона почала кричати «не хочу, не хочу!» І те, що вона тоді так швидко опанувала себе, я теж вважав поганим знаком.

Вона боялася мене — увечері це стало особливо помітно. Я намагався бути тихим і лагідним, як Був, маленький пілот, який умів (він був найбільшим мовчальником, якого я будь-коли знав), не кажучи нічого, сказати і зробити все, що хотів.

Після вечері (вона нічого не їла, що теж здалося мені поганою ознакою) я відчув, як у мені зростає гнів; інколи я ненавидів її за власні муки, а безмежна несправедливість цього почуття лише поглиблювала їх.

Наша перша, справжня ніч… Коли Ері заснула в мене на руках, уся ще гаряча, а уривчастий подих її потроху переходив поодинокими, дедалі тихшими віддихами в забуття, мене охопила певність, що я переміг. Довго, дуже довго вона чинила опір — не мені, а власному тілу, що його я пізнавав од тонких нігтів, од тендітних пальців, долоней, ступнів, кожну частину й згин яких я нібито відмикав і будив до життя поцілунками, диханням, украдаючись у неї — всупереч їй самій, повільно, з нескінченним терпінням, так що переходи були майже непомітні, а тільки-но вловлював посилення опору, підступно відступав, шепочучи їй божевільні, безглузді, дитячі слова, відтак знову мовчав і лише пестив її легкими дотиками, годину за годиною, й відчував, що вона поступово розкривається, а скутість її переходить у трепетання останнього опору, аж поки вона не затремтіла інакше — вже скорена; але я не квапився, очікував і тільки не мовив і слова, бо це було поза словами, вгадуючії в пітьмі її зіщулені на постелі стрункі плечі, її ніжні перса — ліву грудь, бо ж там билося серце, билося все полохливіше, а дихала вона дедалі швидше й розпачливіше, і ось це сталося; то було навіть не блаженство, а насолода самознищення й злиття, двобій тіл, що нагло й брутально зливаються на мить в одне ціле. Тоді наші збуджені подихи, наше полум’я перейшли в нестяму; Ері зойкнула один раз, слабо, високим дитячим голосом, і обійняла мене. А потім її руки відпустили мене — крадькома, ніби у великому соромі й смутку, ніби вона раптом збагнула, як підступно, як страшно обплутав і ошукав я її. А я знову розпочав усе — поцілунки в долоню, німі благання — цей ніжний і такий жорстокий наступ. І все повторилося з самого початку, неначе в чорному, жаркому сні, і в якусь мить я відчув, як рука. що поринула мені у волосся, притиснула моє обличчя до її голого плеча з силою, якої я навіть не сподівався від неї. А потім, смертельно знесилена, дихаючи уривчасто, ніби з бажанням позбутись пекучого жару й раптового жаху, вона заснула. А я лежав без руху, як мертвий, напружений вкрай, немов силувався збагнути, чи те, що сталося, значить усе, чи нічого. Вже перед тим, як поринути в сон, мені здалося, що ми врятовані; аж тоді прийшов спокій, великий і безмежний, як на Ксренеї, коли я лежав на розпечених брилах потрісканої лави з непритомним Ардером, бачив за склом скафандра його уста, що здригались у гарячковому подиху, і знав, що таки врятував його, але не мав більше сил відвернути кран його аварійного балона; я лежав як спаралізований, з почуттям, що найбільша справа мого життя вже позаду, і якщо я тепер загину, то вже нічого не зміниться, і заціпеніння моє було тоді як невимовне мовчання тріумфу.

А вранці все почалося спочатку. У перші години вона ще соромилась, а може, це була зневага до мене, або ж вона сама себе зневажала за те, що сталося; незадовго до обіду мені вдалося вмовити її трохи прогулятися. Ми їхали по шосе вздовж велетенських пляжів. Тихий океан лежав під сонцем, гомінливий велет у білій та золотій піні, а на ньому, аж до обрію — барвисті клаптики вітрил. Я зупинив машину там, де пляжі закінчувалися, несподівано переходячи у невисоку скелясту кручу. Шосе тут круто повертало і, зробивши крок від його краю, можна було бачити з гори бурхливий прибій. Потім ми повернулися на обід. Усе було знову, як напередодні, а в мені все завмирало від думки про ніч, бо я не хотів, не хотів так. Коли я не дивився на неї, то відчував на собі її погляд. Я намагався відгадати, що ховається за зморшками, які знову з’являлися на її чолі, за несподіваними поглядами, і не знаю, як і чому — за кілька хвилин до вечері, коли ми вже сідали за стіл, зненацька наче хтось одним ударом розчерепив мені голову, — я зрозумів усе. Мені хотілося бити себе кулаками за те, що я був таким егоїстичним дурнем, таким негідником, що сам себе ошукує, — і я сидів закам’янілий, тільки ця буря вирувала в мені, піт виступив на чолі, я відчув раптову слабість. Вона спитала:

— Що з тобою?…

— Ері, — прохрипів я, — я лише зараз… Присягаюсь тобі! Лише зараз я зрозумів, лише зараз, що ти пішла зі мною, бо боялася, що я… Так?

Очі її розширилися від подиву, вона дивилася на мене уважно, наче підозріваючи якесь шахрайство, комедію.

Вона кивнула головою.

Я скочив з місця.

— Поїхали!

— Куди?

— До Клавестри. Спакуй речі. Будемо там… — я глянув на годинник, — за три години. Вона стояла нерухомо.

— Справді?… — спитала вона.

— Справді, Ері! Я не знав. Так розумно. Цьому важко повірити. Однак є якісь межі. Так, є межі. Ері, я ще цього добре не розумію — як я міг так, адже я обманював себе самого! Та не знаю, все одно, тепер це вже байдуже.

Вона уклала речі — так швидко… Все в мені ламалося й руйнувалося, але зовні я був зовсім, майже зовсім спокійний. Сівши біля мене в машині, вона сказала:

— Халь, пробач мені.

— Що… ага! — зрозумів я. — Ти думала, що я знаю?

— Так.

— Добре. Не будемо про це говорити.

І знову я помчав із стокілометровою швидкістю; пробігали котеджі жовті, білі, сапфірові, дорога звивалася, я збільшував швидкість, рух на шосе спочатку був сильний, а потім не дуже, котеджі меркли, небо стало темно-блакитним, з’явилися зорі, а ми мчали вперед під пронизливий свист вітру.

Все навколо потемніло, узгір’я ставали силуетами, шеренгами сірих горбів, дорога звивалася в сутіні широкою фосфоризуючою стрічкою. Я впізнав перші будинки

Клавестри, знайомий поворот, живоплоти. Біля входу я зупинив маціиііу, виніс її речі в садок під веранду.

— Не хочу заходити туди… Розумієш?

— Розумію.

Я відвернувся, не міг з нею прощатися. Вона доторкнулась до моєї руки, я здригнувся мов опечений.

— Халь, дякую…

— Не кажи нічого. Будь ласка, нічого не кажи. Я втік. Стрибнув у машину, рушив, рівне гудіння мотора на якусь мить заспокоїло мене. Звичайно, вона боялася, що я його вб’ю! Вона ж бачила, що я намагався вбити ні в чому не винного Олафа лише через те, що він не дозволив мені… — а зрештою! — зрештою нічого. Я кричав у машині, я міг дозволити собі все, я був один, мотор заглушував моє безумство — і навіть не пам’ятаю, коли зорієнтувався, що мені робити. І знову, як і перед тим, прийшло заспокоєння. Вже не таке. Бо те, що я скористався такою жахливою ситуацією і таким способом змусив її піти зі мною і все робив заради цього — то було найгірше, що я міг собі уявити, оскільки в мене відняли навіть спогади, згадку про ту ніч — усе! Я сам власними руками знищив усе це і через свій безмежний егоїзм, засліплений, я не зміг побачити того, що було найважливішим, найочевиднішим: адже ж вона не обманювала, коли говорила, що не боїться мене. Напевне, боялася не за себе, а за нього.

За шибками летіли вогники, передмістя було невимовно гарне, а я, роз’ятрений, спустошений, переходив з одного віражу у другий, аж шини сичали; туди, до Тихого океану, до тих скель; в якусь мить, коли машину кинуло сильніше, ніж я цього сподівався, і вона вийшла правими колесами за край шосе, я злякався; це тривало якусь долю секунди, а потім я вибухнув шаленим реготом, що побоявся загинути тут, адже вирішив знайти смерть деінде; регіт, а потім схлипування. Я повинен зробити це швидко, бо зараз я вже не той. Те, що зі мною діється, не просто страшне, гірше — огидне. І ще щось я говорив сам собі — що я мушу соромитись. Слова, слова. Було вже зовсім темно, на шосе нікого, вночі мало хто їздив. І раптом я помітив недалеко за собою чорний глідер. Він легко йшов там, де мені доводилося весь час оперувати гальмами і газом. Бо глідери тримаються дороги магнетичним чи гравітаційним притяганням, біс його зкає. Він міг легко випередити мене, але тримався позаду, метрів за вісімдесят, часом трохи ближче, часом трохи далі. На крутих віражах, коли машину заносило поперек дороги і я зрізав кут зліва, він лишався позаду. Може, водій боявся? Правда, у тих машинах не було водіїв. Але що мені до того глідера!

Та ні, я відчував, що він висить у мене на хвості не випадково. І раптом мені спало на думку, що це Олаф. Олаф, який, не маючи до мене (і слушно!) ні на копійку довіри, лишався десь поблизу й чекав розвитку подій. І на думку, що там мій рятівник, мій дорогий старий Олаф, який знову не дасть мені зробити того, що я хочу, і буде мені старшим братом, розрадником, щось у мені перевернулось, і якусь мить я не бачив дороги через скажену лють, що охопила мене.

«Чому мені не дадуть спокою?» — подумав я і почав витискати з машини все, на що вона здатна, наче не знав, що глідер може йти вдвоє швидше, і ми мчали отак крізь ніч, а в пронизливому свисті повітря вже вчувався народжений у незбагненних глибинах могутній рев невидимого зараз Тихого океану, що розкинувся передо мною.

«То і їдь собі, — думав я. — їдь собі. Ти не знаєш того, що я знаю. Стежиш за мною, ходиш слідом, не даєш спокою, гаразд; але я від тебе втечу, я від тебе втечу, що б ти не робив; і хоч ставай на голову — ніщо тобі не допоможе, бо глідер не зійде з шосе. Так що навіть в останню мить я матиму чисту совість. Дуже добре».

Я саме проминув котедж, у якому ми жили. його три освітлених вікна болем озвалися в моїй душі, наче для того, щоб довести мені, що немає такого страждання, яке не можна ще збільшити, і я вийшов на останню ділянку шосе, що тягнулося вздовж океану. Тоді глідер несподівано збільшив швидкість і почав виходити вперед. Це здивувало мене. Я рішуче заступив йому шлях, з’їхавши на лівий бік. Він уповільнив хід, і ми так маневрували — час від часу він робив спробу вирватися вперед, і я щоразу займав машиною ліву смугу — разів п’ять. Раптом, хоч я й заступив йому шлях, він почав мене випереджати, кузов машини ледве не зачепив безвіконну блискучу чорну стінку; в цю мить я остаточно переконався, що це може бути лише Олаф, бо жодна людина не наважилася б на щось подібне. Але ж убити Олафа я не міг. Не міг. Тому я пропустив його. Він вийшов уперед, і я подумав, що зараз він у свою чергу намагатиметься загородити мені шлях, але він йшов лише метрів за п’ятнадцять перед моїм капотом. «Ну, — подумав я. — це не заважає». І я поїхав повільніше, сподіваючись, що він, може, вирветься вперед, але він теж загальмував. Лишалося щось близько милі до останнього повороту біля скель, коли глідер знову уповільнив хід: він ішов посередині так, що я не міг проскочити вперед. Я подумав, що, може, мені вдасться вже зараз, але не було ніяких скель, тільки піщаний пляж, і машина вгрузла б колесами в пісок, не дотягнувши навіть до океану, — такий ідіотський варіант не варто було й обмірковувати. Я не мав іншого виходу, треба було їхати далі. Глідер ішов зовсім повільно, я бачив, що зараз він зупиниться; його чорний корпус блищав, наче залитий палаючою кров’ю стоп-сигналів. Тоді я спробував раптом вирватися уперед, але він перегородив мені шлях. З ним важко було змагатися: зрештою, ним керував автомат, а в автомата завжди швидша реакція. Я натиснув ногою гальмо, але пізно; почувся огидний брязкіт, чорна маса виросла зразу ж перед лобовим склом, мене кинуло вперед, і я втратив свідомість.

Я немовби прокинувся, але сон тривав — мені снилося, що я плаваю. Щось холодне й мокре текло в мене по обличчю, я відчув чиїсь руки, вони термосили мене, і я почув голос.

— Олафе, — пробелькотів я, — навіщо? Навіщо?…

— Халь!!

Мене наче вдарило щось; я сперся на лікоть і побачив її обличчя зовсім близько, а коли сів, приголомшений, нездатний навіть думати, вона поволі опустилася на мої коліна, плечі її конвульсійне здригались — а я ще не вірив. Голова в мене гула й була ніби з вати.

— Ері, — промовив я задерев’янілими губами; вони були якісь великі, важкі і наче чужі.

— Ері, — це ти… чи мені тільки…

І раптом сили повернулися до мене, я схопив її за плечі, підняв, скочив на ноги, заточився разом з нею, і обоє ми впали на ще теплий, м’який пісок. Я цілував її солоне, мокре обличчя і плакав, уперше в житті, і вона плакала. Ми довго не говорили нічого; ми ніби боялися одне одного — не знаю чому; вона дивилась на мене, мов сновида.

— Ері, — повторював я, — Ері… Ері… Я не тямив уже нічого. Я ліг на пісок, а вона, перелякана, марно намагалася підвести мене.

— Ні, Ері, — прошепотів я, — ні, це нічого, це минеться…

— Халь! Говори! Говори!

— Що мені говорити… Ері…

. Мій голос трохи заспокоїв її. Вона кудись побігла й повернулася з плескатою пляшкою, знову поливала моє обличчя водою — вода була солона: з океану. «Треба було б чогось випити», — майнула думка; я закліпав повіками, приходячи до пам’яті, потім сів і обмацав голову. Жодної рани, була лише ґуля завбільшки з апельсин, трохи подряпана шкіра, ще добре-таки гуло в вухах, але тепер я почував себе майже добре. Принаймні поки сидів. Я спробував підвестися, але ноги мене не дуже слухалися.

Вона стояла на колінах передо мною, опустивши руки й не зводячи з мене очей.

— Це ти? Справді? — спитав я. Лише тепер я зрозумів; я відвернувся і, хоч у мене нудотно закрутилося в голові від цього руху, побачив у світлі молодого місяця за кільканадцять метрів далі, на краю шосе, чорні обриси глідера й автомобіля, злитих докупи. Голос зрадив мені, коли я перевів погляд на неї.

— Халь…

— Так.

— Спробуй підвестися, я тобі допоможу…

— Підвестись?

Видно, у мене все ще наморочилась голова. Я розумів, що сталося, і не розумів. Це Ері була в глідері? Неможливо.

— Де Олаф — спитав я.

— Олаф? Не знаю.

— Як це?… Його тут не було?

— Ні.

— Ти сама?

Вона кивнула.

І раптом я страшенно злякався.

— Як ти могла?! Як ти могла?!

Обличчя її тремтіло, губи сіпалися:

— Я му… сила…

Ері знову заплакала. Потроху вона затихла, заспокоїлася. Торкнулася мого обличчя. Чола. Легкими дотиками обмацувала мою голову, а я повторював майже нечутно:

— Ері… це ти?

Я марив. Потім я поволі підвівся, вона допомагала мені як могла; ми дійшли до шосе. І лише тоді я побачив, який вигляд мала машина: капот, радіатор — усе сплющилося в гармошку. Зате глідер був майже непошкоджений — лише зараз я помітив, наскільки вищий він за автомашину, — крім незначної вм’ятини на корпусі, там де об нього вдарилася машина, — нічого. Ері допомогла мені залізти в нього, трохи подала назад — уламки автомобіля з протяжним брязкотом покотилися вниз, і рушила. Ми поверталися. Я мовчав, вогні пропливали повз нас. Голова моя хиталась на плечах, ще й досі велика й важка. Ми вийшли з глідера перед котеджем. Вікна й зараз були освітлені, наче ми сиділи там. Вона допомогла мені зайти в кімнату. Я опустився на ліжко. Вона пішла до столу, обминула його і попрямувала до дверей. Я аж підскочив:

— Ти йдеш?!

Вона підбігла до мене, стала навколішки біля ліжка і заперечливо похитала головою.

— Ні?

— Ні.

— І ніколи не підеш від мене?

— Ніколи.

Я обняв її. Вона притулилася щокою до мого обличчя, і з мене почали виходити і ще дотліваючий попіл запеклості, гніву й безумства останніх годин, і страх, і розпач; я лежав спустошений, мов мертвий, і лише пригортав її до себе, дедалі сильніше, немов до мене поверталися сили, і була тиша, світло виблискувало на золотих шпалерах кімнати, а десь далеко, наче в іншому світі, за відкритими вікнами шумів Тихий океан.

Важко повірити, але ми зовсім не розмовляли ні того вечора, ні тієї ночі. Зовсім нічого, ані слова. І лише наступного дня, вже надвечір, я дізнався, як це було: тільки-но я від’їхав, вона здогадалася чого; її охопив розпач, вона не знала, що робити — спочатку хотіла покликати білого робота, але зрозуміла, що це не допоможе; так само й він — вона не називала його інакше — він би теж не допоміг. Хіба що Олаф. Олаф напевно, але вона не знала, де його шукати, та й, зрештою, не було коли. Отже, вона взяла домашній глідер і поїхала за мною. Вона швидко наздогнала мене і трималася позаду, поки ще була надія, що я просто повертаюся до котеджу. Я спитав:

— А ти б пішла зі мною? Вона завагалася.

— Сама не знаю. Мабуть, що так. Зараз я так думаю, але тоді не знала.

Згодом, коли Ері побачила, що я їду далі, вона злякалася ще дужче. Що було далі, я знав.

— Ні. Нічого не розумію, — сказав я. — Навіть тепер не розумію. Як ти могла це зробити?

— Я сказала собі, що… що нічого не станеться.

— Ти знала, що я надумав?

— Так.

— Звідки?…

Вона довго мовчала.

— Може, тому, що я тебе вже трохи знаю… Тепер мовчав я. Багато про що мені хотілось дізнатися, але я не насмілювався розпитувати. Ми стояли біля вікна. З заплющеними очима, відчуваючи простір океану, я сказав:

— Ну гаразд. Ері… але що тепер? Що… буде?

— Я вже тобі сказала.

— Але я так не хочу… — прошепотів я.

— Інакше не може бути, — відповіла вона по тривалій паузі, — хоч зрештою…

— Зрештою?

— Я теж не хочу так.

Того дня, коли звечоріло, знову стало немовби гірше. Бо це поверталося, посилювалося, а потім відходило. Чому? Не знаю. Вона теж, мабуть, не знала. Було так, наче ми лише перед лицем небезпеки ставали близькими і лише тоді впізнавали одне одного і могли по-справжньому порозумітися. І ніч. І ще один день.

А на четвертий я почув, що вона розмовляє по телефону, і мені стало страшно. Невимовне страшно. Потім вона плакала. Але за обідом уже посміхалася.

Це був і кінець, і початок. Бо наступного тижня ми поїхали до Має, окружного центру, і там, в якійсь установі, перед людиною в білому сказали слова, які зробили нас чоловіком і жінкою. Того ж самого дня я дав телеграму Олафові. Наступного ранку пішов на пошту, але від нього не було нічого. Я подумав, що, може, він кудись переїхав і тому не було відповіді. Але, правду кажучи, вже тоді, на пошті, я відчув неспокій, бо це не було схоже на Олафа — таке мовчання; тоді я думав про це лише хвилину і нічого не сказав їй. Наче забув