Повернення з зірок

2

Ще з заплющеними очима я торкнувся пальцем грудей: я був у светрі. Якщо я спав одягнений, значить, була моя вахта. «Олаф!» — хотів покликати і сів. Це був готель, а не «Прометей». Я пригадав усе: лабіринти вокзалу, дівчину, втаємничення, її страх, блакитну гору Терміналю над чорним ставом, співачку, левів…

Шукаючи душову, я ненароком знайшов ліжко — в стіні. І висувалось воно звідти пухким перламутровим квадратом тоді, коли щось там натискалося. У душовій я не виявив навіть кранів, там не було нічого, крім блискучих плиток у стелі і невеличкого заглиблення на підлозі для ступнів, вистеленого губчастим пластиком. На душ це теж не скидалося. Я відчував себе неандертальцем. Швидко роздягнувшись, я зупинився з одежею в руках, бо тут не було й вішалок. Нарешті побачив невеличку шафку в стіні і запхав у неї речі. Поруч — три кнопки: блакитна, червона й біла. Натиснув білу — погасло світло, натиснув червону — щось зашуміло, але не вода, а якийсь потужний вихор, що пахнув озоном і ще чимось. Він огорнув мене всього, на шкірі осідали густі блискучі краплинки, які відразу ж зникали. Я не відчував навіть вологи; враження було таке, наче шкіру поколювала сила-силенна електричних голок, масажуючи тіло. Я натиснув блакитну кнопку, і вихор змінився, тепер він уже ніби прошивав мене наскрізь; дуже дивне відчуття. Я подумав, що до нього можна звикнути і навіть полюбити. В Адапті на Місяці цього не було; там звичайні душі і ванни. Не знаю чому.

Кров циркулювала швидше, ніж звичайно, я почував себе чудово, не знав тільки, чим і як почистити зуби. Кінець кінцем я відмовився від цієї думки. У стіні помітив ще одні дверцята з написом: «Купальні плащі». Зазирнув усередину. Ніяких плащів. Там стояли лише три металеві пляшки, що нагадували сифони. Але я й так був абсолютно сухий, і мені не обов’язково було витиратися.

Я відчинив шафку, до якої раніше сховав одяг, і остовпів: вона виявилась порожньою. Добре, що хоч труси поклав на неї зверху. Надівши їх, я повернувся до кімнати й почав шукати телефон, щоб довідатись, що сталося з моїм одягом. Телефон знайшовся нарешті коло вікна (як я охрестив телевізійний екран); він вискочив із стіни щойно тоді, коли я почав голосно сипати прокльонами; схоже, що він реагував на голос. Ото ще мені ідіотська манія ховати все в стінах. Одізвався хтось з відділу обслуговування. «Ви його поклали до чистки, — відповів м’який баритон. — Буде через п’ять хвилин».

«Коли так, то добре!» — подумав я. Сів коло столу, який підсунувся під мої лікті ледве я встиг нахилитись. Як це робилося? Не треба цікавитись такими речами. Більшість людей користається з технічних надбань своєї цивілізації, не цікавлячись подробицями.

Я сидів тільки в трусиках і міркував. Можна було відправитись до Адапту. Коли б ішлося лише про ознайомлення з технікою та звичаями, я б не роздумував, але вже на Місяці я звернув увагу, що вони намагаються навчити нас сприймати певні явища, ба, навіть давати оцінку цих явищ. Пропонували готову шкалу вартостей, і коли я з чимось не погоджувався, вони витлумачували це як консерватизм, своєрідний підсвідомий опір, рутину старих звичок і тому подібне. Але досвід ночі, що проминула, нічим не змінив моїх попередніх поглядів. Не хотів я ані їхніх щеплень, ані щоб вони мене визнали, у всякому разі, не з такою вже готовністю, не відразу я збирався відмовлятися від своїх давніх звичок, «опорів», аж поки не переконаюся, що те все, що вони пропонують, краще. Цікаво, чому вони не піддали мене отій своїй бетризації. Треба буде довідатись. Я міг би спробувати знайти когось із своїх, Олафа наприклад. Це б уже явно суперечило побажанням Адапту. О, вони ж нічого не наказували, а без кінця повторювали, що діють саме в моїх інтересах, що я можу робити все, що хочу, навіть скочити з Місяця просто на Землю (це все той дотепний доктор Абс), якщо мені вже аж так не терпиться. Щодо Адапту, то мені було байдуже, але, можливо, це не влаштовувало Олафа. На всякий випадок я йому напишу. Я маю його адресу.

Робота. Клопотання про роботу? Пілотом? І що ж? Курсувати по трасі Марс — Земля — Марс? На цьому я знався, але…

Несподівано я пригадав, що в мене мусять бути якісь гроші. Щоправда, тепер вони називаються інакше, та мені байдуже, оскільки за них, як і колись, можна все придбати. Я попросив з’єднати мене з містом. У трубці почувся далекий спів. Телефон без номерів, без диску. Може, слід було просто назвати банк? У мене він записаний, але все те лишилося в одязі. Я заглянув до душової. Усе лежало вже в шафці, ніби щойно випране. В кишенях — різні мої дрібні речі, серед них блокнот з потрібним записом.

Банк не був банком: він називався Омнілокс. Я сказав цю назву і одразу ж, ніби на мої слова вже чекали, озвався густий бас:

— Омнілокс слухає.

— Мене звуть Брег, — сказав я. — Халь Брег. Здається, на моє ім’я у вас відкрито рахунок… Я хотів би знати, скільки там є?

Щось клацнуло, й інший, тонший голос промовив:

— Халь Брег?

— Так.

— Хто відкрив рахунок?

— Космофлот. Космічний флот на клопотання Планетологічного інституту і Космічної комісії ООН, але це було сто двадцять сім років тому…

— У вас є якийсь документ?

— Ні, тільки посвідка з Адапту на Місяці від директора Освама…

— Усе гаразд. На вашому рахунку двадцять шість тисяч чотириста сім ітів.

— Ітів?

— Так. Чи є у вас ще якісь побажання?

— Я хотів би одержати трохи гро… тобто ітів.

— У якому вигляді? Може, ви бажаєте кальстер?

— Що це таке? Чекова книжка?

— Ні. Ви зможете одразу ж платити готівкою.

— Так? Гаразд.

— На яку суму відкрити вам кальстер?

— А хіба ж я знаю… П’ять тисяч…

— П’ять тисяч. Гаразд. Прислати вам до готелю?

— Так. Хвилиночку, я забув, як називається цей готель.

— Це не той, з якого ви дзвоните?

— Той.

— «Алькарон». Зараз пришлемо. Дозвольте одне запитання: ваша права рука не зазнала яких-небудь змін?

— Ні… А що?

— Нічого. Бо коли б це сталося, ми повинні були б змінити кальстер. Зараз ви його одержите.

— Дякую, — сказав я, кладучи трубку. Двадцять шість тисяч… Скільки це? Я поняття не мав. Щось замугикало. Радіо? Ні, це був телефон. Я зняв трубку.

— Брег?

— Так, — відповів я. Серце моє тьохнуло, але тільки раз. Я впізнав її голос. — Звідки ти довідалася, де я? — запитав я, бо вона раптом замовкла.

— 3 Інфору. Брег… Халь… слухай, я хотіла тобі пояснити…

— Не треба нічого пояснювати, Наїс.

— Ти гніваєшся? Але ж зрозумій.

— Я не гніваюсь.

— Халь, справді? Прийди до мене обов’язково сьогодні. Прийдеш?

— Ні, Наїс. Скажи, будь ласка, скільки це — двадцять з чимось тисяч ітів?

— Як то — скільки? Халь… ти повинен прийти.

— Ну… скільки на них можна жити?

— Скільки схочеш, адже життя нічого не коштує. Але облишимо це. Халь, коли б ти схотів…

— Зачекай. Скільки ітів ти витрачаєш на місяць?

— Різно буває. Іноді двадцять, іноді п’ять або й нічого.

— Ага. Дякую.

— Халь! Послухай-но!

— Слухаю.

— Не треба забувати того…

— Нема чого забувати, — відповів я, — бо нічого не було. Дякую тобі за все, Наїс.

Я поклав трубку. Життя нічого не коштує? Це мене зараз найбільше цікавило. Чи це означає, що є ще якісь речі, якісь послуги — задарма?

Знову телефон.

— Брег слухає.

— Говорять з відділу обслуговування. На ваше ім’я Омнілокс прислав кальстер. Посилаю його нагору.

— Дякую. Алло!

— Слухаю.

— Чи за номер треба платити?

— Ні.

— Нічого?

— Нічого.

— А чи… в готелі є ресторан?

— Так, є чотири. А може, ви бажаєте поснідати в номері?

— Добре, а чи… за їжу треба платити?

— Ні. Кальстер уже у вас. Сніданок зараз буде.

Робот відключився, і я не встиг його запитати, де маю шукати той кальстер. Я навіть не уявляв, як він виглядає. Підвівшись з-за письмового столу, який одразу ж склався і зник, я побачив щось на зразок пюпітра, що виростав поряд з дверима просто зі стіни: на ньому лежав загорнутий у прозорий пластик плоский предмет, схожий на невеличкий портсигар. З одного боку на ньому були віконечка через які виднілися цифри 1100, 1000. Внизу я помітив дві малесенькі кнопки: одиниця і нуль. Я здивовано розглядав цю річ, аж поки не зрозумів, що сума 5000 зашифрована двійковою системою. Я натиснув на одиницю, і на долоню мені випав маленький пластиковий трикутник з відбитою на ньому цифрою «1». Іак, значить, це була своєрідна машинка для карбування грошей до суми, позначеної у віконцях. Число вгорі зменшилося на одиницю.

Я одягся і зібрався вже вийти, коли згадав про Адапт. Подзвонив туди й розповів, що не міг знайти їхньої людини в Терміналі.

— Ми вже непокоїлися, — відповів жіночий голос, — але вранці довідалися, що ви зупинилися в «Алькароні»…

Вони знали, де я. Чому ж не розшукали мене на вокзалі? Хіба що навмисне: я мусив блукати, щоб зрозуміти, яким недоречним був мій «бунт» на Місяці.

— У вас чудово організована інформація, — люб’язно відповів я, — Поки що я оглядатиму місто. Завітаю до вас пізніше.

Я вийшов з номера; срібні рухомі коридори пливли разом із стінами — це було для мене новиною. Я поїхав ескалатором униз, минаючи один за одним поверхи, на кожному з яких були бари — один з них зелений, ніби занурений у воду; кожен ярус мав свій домінуючий колір — срібло, золото, що мене стомлювало дедалі більше. Це після одного лише дня! Цікаво, що їм це подобається. Дивні смаки. Але я згадав і нічний вигляд Термінали.

«Треба б трохи екіпіруватися», — подумав я і вийшов на вулицю. День був похмурий, але хмари — білі; вони пливли високо, крізь них часом проглядало сонце. Лише тепер з бульвару, серединою якого тягнувся подвійний ряд велетенських пальм з рожевим, мов язики, листям, я побачив панораму міста. Будинки стояли окремими островами, зрідка здіймався в небо хмарочос, як застиглий неймовірно високий струмінь. Напевно, висота цих споруд вимірювалася кілометрами. Я знав (хтось казав мені про це ще на Місяці), що тепер їх уже не будують: висотна гарячка припинилася відразу ж після спорудження перших таких будинків. Ці конструкції залишилися як пам’ятки певної архітектурної епохи. Вони скидалися на темно-буро-золоті, чорно-білі з поперечними смугами, або й просто срібні труби, що служили для підпирання чи вловлювання хмар; а посадочні майданчики з трубчастими підпорами, які виступали з них на тлі неба, нагадували етажерки.

Незрівнянно красивішими були нові безвіконні будинки з художньо оздобленими стінами. Усе місто поставало перед очима як гігантська виставка мистецтва, демонстрація робіт майстрів кольору й форми. Не можу сказати, щоб мені подобалось усе, що прикрашало ці двадцяти- і тридцятиповерхові фасади, але, мабуть, за минулі майже сто п’ятдесят років я трохи відстав від моди. Найкращими видалися мені будинки, розділені навпіл садами (можливо, то пальмарії). Тому що стіни цих висотних садів були зі скла, здавалося, ніби верхня половина споруди висить у повітрі. Це створювало ефект легкості, а приємно несиметричні стрічки кучерявої зелені служили своєрідною оздобою будинку.

Бульварами, вздовж тих м’ясистих пальм, які мені зовсім не подобалися, пливли дві річки чорних автомобілів. Я вже знав, що вони називаються глідерами. Над будинками з’явилися інші машини, літаючі, але це не були ні гелікоптери, ані літаки. Формою вони нагадували застругані з обох кінців олівці.

Людей на тротуарах було значно менше, ніж у цьому ж місті понад сто років тому. Значно розвантажено рух, особливо пішохідний, можливо, завдяки цьому збільшенню кількості рівнів, бо й під містом, на яке я зараз дивився, розташувалися його нижчі, підземні яруси з вулицями, площами, крамницями. Наріжний Інфор, наприклад, повідомив мене, що покупки найкраще зробити на рівні Сереан. То був якийсь геніальний Інфор, а може, і я вже зробив успіхи; в усякому разі, я одержав пластикову книжечку, яка мала чотири розкладні сторінки з картами міського сполучення. Досить торкнутися пальцем видрукуваної сріблом назви — вулиці, рівня, площі — і одразу ж на плані спалахували лінії усіх потрібних маршрутів. Можна також їхати глідером. Або растом. І нарешті — йти пішки: саме тому й було тут чотири карти. Проте я вже переконався, що пішохідні мандрівки (навіть рухомими тротуарами і ескалаторами) забирали іноді не одну годину.

Сереан — це був десь третій рівень. І знову мене вразив вигляд міста: вийшовши з тунелю, я опинився просто неба на вулиці, осяяній сонцем, хоч чекав зустріти підземелля. Посеред майдану росли великі пінії, вдалині голубіли смугасті хмарочоси, а на протилежному боці, за невеликим басейном, де хлюпалися у воді діти, катаючись на кольорових велосипедах, стояла облямована рядами пальм біла багатоповерхова будівля з дивовижним куполом, що виблискував, як скло. Я пошкодував, що нема кого запитати про цю споруду, але раптом згадав, а вірніше мені дав знати про це шлунок, що й досі не снідав, зовсім забув про сніданок, який мав одержати в номері, і, не дочекавшись його, вийшов. Можливо, у робота з відділу обслуговування щось заїло.

Отже, до Інфору. Я тепер завжди про все довідувався наперед. Зрештою, Інфор міг би навіть замовити глідер, але про це я ще не наважувався просити, бо не знав, як у ту машину сісти та й що потім робити. Але для цього у мене був іще час.

У ресторані, ледве кинувши оком на меню, я переконався, що це для мене справжня китайська грамота, проте я твердо вирішив поснідати. Нормально поснідати.

— Озот, кресс чи герма?

Коли б офіціант був людиною, я сказав би, щоб він приніс те, що йому самому подобається, але переді мною стояв робот. Він був байдужий до їжі.

— А кави нема?… — не дуже впевнено запитав я.

— Є. Крес, озот чи герма?

— Каву, і те… ну, що найсмачніше до кави, той, е-е…

— Озот, — сказав робот, відходячи.

Номер пройшов.

Усе це в нього було, мабуть, приготоване наперед, бо він одразу ж повернувся з так густо заставленою тацею, що я ладен був думати, що це якийсь підступ чи жарт. Але, розглядаючи повну тацю, я гостро відчув, що, крім бонса, який з’їв учора, і кухля горезвісного бриту, від самого приїзду нічого не мав у роті.

З усього, що було на таці, тільки кава, схожа на добре перегнаний дьоготь, нагадувала мені щось знайоме; за вершки правили дрібнесенькі голубі краплі, які, напевно, не мали нічого спільного з коровою. Я шкодував, що не можу підглядіти за кимось, хто може усе це їсти, бо пора сніданку вже минула, і я був один. Переді мною стояли тарілочки серпоподібної форми з паруючою масою, з якої стриміло щось схоже на кінці сірників, а середина її нагадувала печене яблуко. Звичайно, це були не сірники і не яблука. Інша страва, яку я прийняв був за вівсяні млинці, почала раптом, коли я торкнувся її ложечкою, рости просто на очах. Я з’їв усе. Як виявилося, я був страшенно голодний, і коли з’явився робот і, очікуючи, зупинився на певній відстані, я мало не попросив його принести печива.

— Скільки заплатити? — запитав я.

— Дякую, ніскільки, — відповів він. Робот був схожий швидше на якийсь прилад, ніж на ляльку. У нього було одне кругле кришталеве око. Щось ворушилося всередині тулуба, але я не наважився заглядати йому в живіт. Навіть чайових не було кому дати. Я не знав, чи він зрозуміє мене, якщо я попрошу в нього газету. А може, їх уже взагалі не було. Мені не лишалося нічого іншого, як піти за покупками. Але перше, на що я натрапив, коли вийшов з ресторану — це Бюро подорожей. Воно було дуже до речі. Я зайшов туди.

Великий срібний зал із смарагдовими консолями (мені вже починали набридати усі ці кольори) виявився майже порожнім.

Матові шибки, величезні кольорові фото Великого колорадського каньйону, кратера Архімеда, урвищ Деймоса, Палм-Біча, Флоріди зроблені так, що видно було перспективу. Навіть море хвилювалося, ніби це зовсім не фото, а вікна, за якими насправді відкривалися усі ці краєвиди. Я підійшов до віконця з написом ЗЕМЛЯ.

Ну, звичайно ж, там сидів робот. Цього разу золотий. Або швидше позолочений.

— Чим можемо вам служити? — запитав він. Голос у нього був басовитий. Заплющивши очі, я б заприсягнувся, що зі мною розмовляє дебелий чорнявий чолов’яга.

— Мене цікавить що-небудь примітивне, — відповів я. — Саме повернувся я з далекої подорожі. Дуже далекої. Не хочу надмірного комфорту. Хочу, щоб була тиша, вода, дерева, може, й гори. Щоб було просто і так, як раніше. Як сто років тому. У вас є щось подібне?

— Коли ви цього бажаєте, то мусимо мати. Скелясті гори, Форт Пламм, Майорка, Антільські острови.

— Ближче, — сказав я. — Так… у радіусі тисячі кілометрів. Га?

— Клавестра.

— Де це?

Я вже звернув увагу на те, що розмовляти з роботами мені було якось особливо легко, бо вони ніколи й ні з чого не дивувалися. Не могли. Це дуже розумно придумано.

— Старе гірниче селище поблизу Тихого океану. Шахти, покинуті майже чотириста років тому. Цікаві екскурсії ескалатором під землею. Зручне сполучення — ульдери і глідери. Будинки відпочинку з лікарським наглядом, вілли внайми з садами, купальними басейнами, клімат помірний. Місцеве відділення нашого бюро організовує різні розваги, екскурсії, ігри, вечори. На місці — реаль, мум і стереон.

— Так, це могло б мені підійти, — сказав я. — Вілла з садом. І щоб була вода. Басейн, добре?

— Звичайно, будь ласка. Басейн з трампліном, крім того, там є штучні озера з підводними гротами, чудова бухта для аквалангістів, підводні феєрії…

— Краще без феєрій. Скільки це коштує?

— Сто двадцять ітів на місяць. Але якщо разом з кимось, то всього сорок.

— Разом?

— Вілли дуже просторі. Від дванадцяти до вісімнадцяти кімнат, автоматичне обслуговування, кухня на місці, наша чи тубільна, на вибір.

— Так, може, справді… Гаразд. Моє прізвище Брег. Я згоден. Як називається ця місцевість? Клавестра? Платити одразу?

— Як ви бажаєте.

Я подав йому кальстер.

Виявилося (про що я не знав), що лише я можу ним користуватися, але робота, звичайно, і це моє невідання анітрішечки не здивувало. Роботи подобались мені все більше. Він показав, як треба зробити, щоб зсередини випав тільки один жетон з вибитою на ньому потрібною цифрою. На таку ж цифру зменшилося число у віконцях вгорі, вказуючи суму, що залишилася.

— Коли можна туди поїхати?

— Коли схочете. У будь-який час.

— Але… з ким я ділитиму цю віллу?

— Подружжя Маргер. Він і вона.

— Можна поцікавитися, хто вони?

— Можу вам лише сказати, що це молоде подружжя.

— Гм. А я їм не заважатиму?

— Ні, оскільки ви зніматимете піввілли. Цілий поверх належатиме виключно вам.

— Добре. А як туди дістатися?

— Найкраще ульдером.

— Як це зробити?

— Я подам вам ульдер на день і годину, призначені вами.

— Я подзвоню із свого готелю. Можна?

— Будь ласка. Плата нараховуватиметься з моменту, коли ви прибудете до вілли.

Коли я вийшов, у мене вже вимальовувався приблизний план. Накуплю книжок і трохи спортприладдя. Найважливіше — це все-таки книжки. Треба виписати і деякі спеціальні журнали. Соціологія, фізика. Встигли, мабуть, ой-ой скільки за ці більш як сто років. Ага, треба ще купити й щось з одягу.

Але тут трапилося таке, що я одразу ж забув про всі свої плани. За рогом, не вірячи власним очам, я побачив автомобіль. Справжній автомобіль. Можливо, не зовсім такий, які були за моєї пам’яті (кузов сконструйований з самих гострих кутів). І все-таки це був справжній автомобіль: з пневматичними щитами, дверцятами, кермом, за ним стояли інші. Все це за широким вікном, на якому великими літерами виведено напис: АНТИКВАРІЙ.

Я зайшов. Власник, чи то продавець, виявився людиною. «Шкода», — подумав я.

— Чи можна купити автомобіль?

— Звичайно. Який ви бажаєте?

— А скільки вони коштують?

— Від чотирьох до восьмисот ітів.

«Нівроку, — подумав я. — Але нічого не поробиш, за пам’ятки старовини треба платити».

— А чи можна на ньому їздити?

— Авжеж. Щоправда, не скрізь для цього відведені спеціальні місця; але взагалі це можливо.

— А як з пальним?

— З цим не буде клопоту. Одного заряду вистачить вам на весь вік автомобіля. Рахуючи, звичайно, й парастати.

— Гаразд, — погодився я. — Мені хотілося б якусь сильну, витривалу машину. Мусить бути невеличка, але швидка.

— У такому разі я міг би порадити вам цього «Гябіля» або он ту модель…

Він повів мене в глиб великого залу, вздовж машин, що блищали так, ніби й справді були новісінькі.

— Звичайно, — вів далі продавець, — з глідерами їм не рівнятися, але ж автомобілі нині й не є засобом пересування…

«А чим же вони є?» — хотів запитати я, але промовчав.

— Добре… — сказав я. — Скільки коштує ця машина? — Я вказав на блідо-голубий лімузин із срібними глибоко схованими фарами.

— Чотириста вісімдесят ітів.

— Але мені хотілося б мати його у Клавестрі, — сказав я. — Я там зняв віллу. Точну адресу може дати Бюро подорожей. Це тут, на цій вулиці…

— Чудово. Його можна переслати ульдером. Це нічого не коштуватиме.

— Он як. Я повинен їхати туди ульдером…

— Досить буде повідомити лише дату, ми приставимо автомобіль до вашого ульдера. Це буде найпростіше. Хіба що ви побажаєте…

— Ні, ні. Хай буде так, як ви кажете.

— Гаразд.

Я заплатив за автомобіль (у мене вже не було ніякого клопоту з кальстером) і залишив антикварій, сповнений запахами лаків і гуми. То були чудесні пахощі!

Зате з одягом справи обернулися якнайгірше. Майже нічого з того, що я знав, не існувало. З’ясувалася кінець кінцем таємниця загадкової шафки в готелі. Тієї з пляшками і написом «Купальні плащі». Не тільки такі плащі, але й костюми, панчохи, светри, білизна — все з’являлося на білий світ з допомогою пульверизаторів.

Я зрозумів, що це мусить подобатися жінкам, бо, оперуючи кількома чи навіть кільканадцятьма пляшками з рідиною, що моментально застигала, перетворюючись на тканини гладкої чи шорсткої фактури (типу оксамиту, хутра чи пружного металу), можна було кожного разу створювати новий фасон одягу спеціально для того чи іншого випадку. Не кожна жінка, звичайно, робила це сама; були спеціальні салони пластування (в одному з них і працювала Наїс), але мода на вбрання, яке щільно облягало, не дуже мені подобалася. Сам процес одягання шляхом оперування пляшками-сифонами здавався мені надто морочливим. Виявилося тут дещо і з одягу, але це мені знов-таки не підходило: все було замале. Кінець кінцем я наважився купити білизну в пляшках, бо бачив, що моя сорочка вже довго не протягне. Звичайно, я міг би виписати решту речей з «Прометея», але ж і на ньому не було ні гарнітурів, ні білих сорочок: вони навряд чи придалися б у зоні сузір’я Фомальгаут. Довелося взяти ще кілька пар схожих на парусинові штанів для роботи в саду. Вони мали відносно широкі холоші, і можна було їх подовжити, доточивши внизу. За все гамузом я заплатив один іт. Стільки коштували ті штани. Решта даром. Я сказав, щоб речі, які я вибрав, прислали до готелю, і дав себе умовити, просто з цікавості, відвідати салон моди. Мене прийняв суб’єкт з фізіономією художника, спочатку оглянув мене, погодився, що мені підходить просторе вбрання. Як я помітив, він не був від мене в захопленні. Я від нього — теж. Справа скінчилася кількома светрами, які він зробив на місці. Я стояв, піднявши вгору руки, а він крутився навколо мене, оперуючи одразу чотирма пляшками. Біла, як піна, рідина в повітрі застигала майже моментально. Вийшли з цього светри різних кольорів. Один — зі смугою на грудях — червоною на чорному полі. Як я помітив, найважче викінчувати комір і рукави. Цього справді треба було вчитися.

Збагатившись знаннями, які, до речі, мені нічого не коштували, я знову опинився на вулиці під яскравим полудневим сонцем. Глідерів було трохи менше, зате над дахами — сила-силенна тих сигароподібних машин. Люди спускалися ескалаторами на нижчі рівні, всі поспішали, і лише я не поспішав, якийсь час я грівся на сонці, під рододендроном із задерев’янілою лускою на місці відмерлих листків, а потім повернувся до готелю. У холі, внизу, я дістав апаратик для гоління; коли пізніше у ванній зайнявся цією процедурою, то помітив, що мені доводиться трохи нахилятися до дзеркала, хоч я і пам’ятав, що вранці дивився в нього не пригинаючись. Тоді згадав: якось, скидаючи сорочку, я помітив, що вона стала коротшою. Немовби збіглася. Придивився до неї уважніше. Рукави й комір не змінилися. Я розстелив її на столі. Вона не змінилася; і все-таки, коли я її надів, сягала мені трохи нижче пояса. Це я змінився, а не вона. Я виріс.

Хоч думка ця й здалася мені абсурдною, проте це мене стурбувало. Я з’єднався з готельним Інфором і попросив адресу лікаря, спеціаліста в галузі космічної медицини. До Адапту я волів не йти доти, доки це буде можливо. Після короткої мовчанки (немовби автомат, що відповідав мені, завагався) я почув адресу. Лікар мешкав на тій самій вулиці, що і я, через якихось кілька будинків. Я пішов до нього. Робот завів мене до великої кімнати, де панувала півтемрява. Крім мене, у ній нікого не було.

За хвилину з’явився лікар. Дивлячись на нього, я подумав, що він зійшов з сімейної фотографії, яка висіла колись у кабінеті мого батька. Він був невеликий на зріст, але міцний, сивий, з маленькою борідкою і золотими окулярами (це перші окуляри, які я побачив на людському обличчі з моменту приземлення). Його звали лікар Жюффон.

— Халь Брег? — запитав він. — Це ви?

— Я.

Якийсь час він мовчки розглядав мене.

— На що ви скаржитеся?

— Власне, ні на що, але… — і я розповів йому про свої дивні спостереження.

Не кажучи й слова, він відчинив переді мною двері. Я зайшов до невеликого кабінету.

— Прошу роздягтися.

— Зовсім? — запитав я його, коли залишився тільки в штанях.

— Так.

Він оглянув мене голого.

— Немає вже таких чоловіків, — буркнув він собі під ніс. Вислухав серце, прикладаючи до грудей холодний стетоскоп. «І через тисячі років буде так само», — подумав я з задоволенням. Він зміряв ріст, а потім наказав лягти. Уважно оглянув шрам під правою ключицею, проте нічого не сказав. Оглядав мене майже годину.

Рефлекси, місткість легенів, електрокардіограма — все. Коли я одягся, він сів за невеликий чорний письмовий стіл. Шухляда зарипіла, коли він висував її, чогось шукаючи. Після усіх тих меблів, що рухалися в присутності людини, цей старий письмовий стіл надзвичайно мені сподобався.

— Скільки вам років?

Я пояснив.

— У вас організм чоловіка тридцяти з лишком років, — сказав він, — Ви гібернували?

— Так.

— Довго?

— Рік.

— Чому?

— Ми поверталися з прискореною швидкістю. Треба було лягати у воду. Амортизація, розумієте, лікарю, ну й оскільки важко лежати рік у воді і вести спостереження…

— Звичайно. Я подумав, що ви довше гібернували. Цей рік ви можете спокійно відкинути. Не сорок років, а лише тридцять дев’ять.

— А… те?

— Це нічого, Брег. Скільки ви мали?

— Прискорення? Два «g».

— Ну от. Ви подумали, що ви знову почали рости, так? Ні. Це просто міжхребцеві диски. Ви знаєте, що це таке?

— Знаю, такі хрящики в хребті…

— Саме це. Тепер, коли ви вже вийшли з-під того тиску, вони розпружнюються. Який у вас ріст?

— Коли відлітав, було сто дев’яносто сім.

— А потім?

— Не знаю. Не міряв, якось не до того було.

— Зараз ви маєте два метри і два сантиметри.

— Весела історія, — сказав я, — і довго ще так?

— Ні. Мабуть, це вже все… Як ви себе почуваєте?

— Добре.

— Усе здається вам надто легким, га?

— Дедалі менше. В Адапті, на Місяці, мені давали вживати спеціальні таблетки для зменшення напруги м’язів.

— Дегравітували вас?

— Так. Протягом перших трьох днів. Казали, що цього мало після стількох років, але, з другого боку, не хотіли нас там замикати після того всього іще надовше…

— Ну а як самопочуття?

— Та — завагався я… — Бувають такі хвилини, коли я… здаюся собі неандертальцем, якого привезли до міста…

— Що ви маєте намір робити?

Я сказав йому про віллу.

— Можливо, що це й не найгірше, — промовив він, — але…

— В Адапті було б краще?…

— Я цього не кажу. Ви знаєте… я вас пам’ятаю.

— Як так? Адже ви не могли…

— Ні. Я чув про вас від батька. Мені було тоді дванадцять років.

— О, то вже тоді минуло, мабуть, чимало років після нашого старту, — сказав я, — і нас ще пам’ятали? Це дивно.

— Я так не вважаю. По-моєму, дивнішим є те, що вас забули. Адже ви знали, як виглядатиме ваше повернення, хоч і не могли, звичайно, уявити цього в деталях.

— Знав.

— Хто вас послав до мене?

— Ніхто… Тобто… Інфор у готелі. А що?…

— Дивно, — сказав він. — Я ж, власне, не лікар, знаєте?

— Як це…

— Я не практикую вже сорок років. Моя спеціальність — історія космічної медицини, бо це вже лише історія, Брег, і, крім Адапту, космічній медицині нема куди податися.

— Пробачте, я не знав.

— Дурниці. Я, навпаки, вам вдячний. Ви — живе спростування тез школи Мільмана про шкідливість підвищеного тиснення на організм. У вас навіть немає ні гіпертрофії лівого шлуночка, ані емфіземи… і чудове серце. Але ж ви, мабуть, про це знаєте?

— Знаю.

— Як лікар, Брег, я, власне, сказав вам усе, але крім цього…

Він завагався.

— Я слухаю.

— Як ви орієнтуєтесь у нашому… нинішньому житті?

— Слабо.

— Ви сивий, Брег.

— А хіба це має якесь значення?

— Так. Сивина означає старість. Ніхто тепер не сивіє, Брег, раніше як у вісімдесят років, та й це буває рідко.

Не можна було не погодитись з ним: я майже не бачив старих людей.

— Чому? — запитав я.

— Є відповідні препарати, ліки, що затримують сивіння. Можна також повернути собі колишній колір волосся, хоч це й морочлива річ.

— Добре… — погодився я. — Але навіщо ви мені це кажете?

Я бачив, що він вагається.

— Жінки, Брег, — відповів він коротко. Я здригнувся.

— Чи це має означати, що у мене вигляд… діда?

— Діда — ні, скоріше — атлета… але ви не ходите без одягу. Особливо коли сидите, у вас вигляд… я хочу сказати… пересічна людина вважатиме вас омолодженим стариком. Після операцій реювенільної, гормонної і так далі…

— Кепсько, — сказав я. Не знаю, чому я так незручно себе почував під його спокійним поглядом. Він зняв окуляри й поклав їх на письмовий стіл. У нього були голубі, трохи сльозаві очі.

— Ви не розумієте багатьох речей, Брег. Коли б вас приваблювало цілковите самозречення, то тоді ваше «кепсько», може, було б і доречним, але… суспільство, до якого ви повернулися, не захоплюється тим, чому ви віддали більш ніж життя.

— Не кажіть так, лікарю.

— Кажу, бо так думаю. Віддати одне життя? Що ж, люди робили це споконвіку… Але віддати всіх друзів, батьків, родичів, знайомих, жінок… Адже ви пожертвували ними, Брег!

— Лікарю…

Мені було важко говорити. Я сперся ліктем на старий письмовий стіл.

— Крім жменьки спеціалістів, це нікого не цікавить, Брег. Ви це знаєте?

— Так. Мені сказали на Місяці, в тамтешньому Адапті… тільки висловили це… не так різко.

Ми мовчали.

— Суспільство, до якого ви повернулись, стабілізувалося. Живе спокійно. Розумієте? Романтизм раннього періоду астронавтики минув. Тут можна провести аналогію з історією Колумба. Його експедиція була чимось надзвичайним, але хто через двісті років після неї цікавився капітанами парусників? Про ваше повернення було два рядки в реалі.

— Лікарю, але ж це не має ніякого значення, — сказав я. Його співчуття починало мене дратувати більше, ніж байдужість інших. Але я не міг йому про це сказати.

— Має, Брег, хоч ви й не хочете з цим погодитись. Коли б ви були кимось іншим, я б промовчав, але вам слід знати правду. Ви — самітні. Людина не може жити самітньо. Ваші знання, те, з чим ви повернулися, є острівцем у морі неуцтва. Сумніваюся, чи багато людей виявить бажання слухати те, що ви могли б розповісти. Я належу до таких людей, але мені вісімдесят дев’ять років…

— Я не маю про що розповідати, — відповів я сердито — У всякому разі — нічого сенсаційного. Ми не відкрили жодної галактичної цивілізації. До того ж, я був лише пілотом. Вів корабель. Мусив же хтось це робити.

— Так? — тихо промовив він, підводячи білі брови. Зовні я залишався спокійним, але мене охоплювала лють.

— Так! Тисячу разів так! І ця байдужість, якщо вже хочете знати, тим більше мене обурювала, чим сильніше я проймався болем за тих, що не повернулися…

— Хто не повернувся? — запитав він спокійно. Його спокій передався мені.

— Багато. Ардер, Вентурі, Енессон. Лікарю, навіщо…

— Я розпитую не просто з цікавості. То була (повірте мені, я теж не люблю красивих слів) ніби моя власна молодість. Ви спричинилися до того, що я обрав собі саме таку професію. Тепер вона ні до чого, так само, як і ваша. Звичайно, ви можете цього не визнавати. Я не наполягатиму. Але я хотів би знати. Що сталося з Ардером?

— Точно невідомо, — відповів я. Мені вже було все одно. Чому й справді не розповісти? Я дивився на чорну потріскану поверхню письмового стола. Ніколи не думав, що це буде саме так.

— Ми вели два зонди над Арктуром. Я втратив з ним зв’язок. Не міг його знайти. Це його радіо мовчало, не моє. Я повернувся, коли в мене закінчувався кисень.

— Ви чекали?

— Так. Це означає — кружляв навколо Арктура. Шість днів. Точніше, сто п’ятдесят шість годин.

— Самі?

— Так. Мені не поталанило, бо на Арктурі виникли нові плями, і я зовсім втратив зв’язок з «Прометеєм». З моїм кораблем. Завихрення. Не міг повернутися без радіо. Це я про Ардера. Бо в зондах напрямний телеран був з’єднаний з радіо. Він не міг повернутися без мене і не повернувся. Джімма кликав мене. Він мав рацію, бо це було просто марнуванням часу. Я підрахував потім, які в мене були шанси знайти його в полі дії мого радара. Вже не пам’ятаю точно, але співвідношення було щось один до трильйона. Я гадаю, він зробив те саме, що й Арне Енессон.

— А що зробив Арне Енессон?

— У нього відфокалізувався жмут. Почала падати швидкість. Він міг ще триматися на орбіті, ну, з добу кружляв би по спіралі, аж поки не впав би на Арктур. Але замість цього він влетів у протуберанець. Згорів майже в мене на очах.

— Скільки було пілотів крім вас?

— На «Прометеї» — п’ять.

— Скільки повернулося?

— Олаф Стів і я. Я знаю: ви думаєте, лікарю, що це, мовляв, героїзм. Я теж так думав колись, читаючи книжки про таких людей. Це неправда. Чуєте? Коли б я міг, я б залишив Арлера і повернувся б одразу, але я не міг. Він би теж не повернувся. Джімма — теж…

— Чому ви так… наголошуєте на цьому? — запитав він тихо.

— Бо героїзм і необхідність — різні речі. Я зробив те, що зробив би кожен. Лікарю, щоб це зрозуміти, треба там побувати. Людина — це така недовговічна бульбашка. Досить розфокалізованої віддачі чи розмагніченого поля, як виникає вібрація, і за кілька секунд витрушує з тебе кров. Звертаю вашу увагу на те, що я вже не кажу про зовнішні причини, такі, як метеори, а тільки про наслідки дефектів. Досить найменшого свинства, хоча б перегорілого дротика в апаратах зв’язку — і все. Якби люди почали ще й обманювати один одного в таких умовах, то подібні експедиції, розумієте, були б самогубством.

На секунду я заплющив очі.

— Лікарю, а хіба тепер не літають? Як це може бути?

— Ви полетіли б?

— Ні.

— Чому?

— Я вам скажу. Жоден з нас не полетів би, коли б знав, як там є. Цього ніхто не знає. Ніхто, хто там не побував. Ми були жменькою смертельно переляканих, розгублених звірят.

— Як же ви погоджуєте це з тим, про що запитували хвилину тому?

— Не погоджую. Так було. Ми боялися. Адже, лікарю, я, чекаючи Ардера, кружляючи навколо того сонця, повигадував собі різних осіб і розмовляв з ними, говорив за себе й за них і під кінець сам повірив, що вони разом зі мною. Кожен рятувався як міг. Ви тільки подумайте, лікарю. Я сиджу тут, перед вами, зняв собі віллу, купив старомодний автомобіль, хочу вчитися, читати, плавати, але те, що було, залишилось у мені. Це існує в мені, той простір, та тиша і як Вентурі кликав на допомогу, а я, замість того, щоб його рятувати, повернув назад.

— Чому?

— Я вів «Прометея», коли у Вентурі почалася пожежа. Міг статися вибух, ми б загинули усі. Довелося відлетіти. Може, ми і встигли б його витягти, але я не мав права рискувати. Тоді з Ардером було навпаки. Я хотів його рятувати, а Джімма кликав мене, бо боявся, що ми обидва загинемо.

— Брег… скажіть мені, чого ви сподівалися від нас? Від Землі?

— Не знаю. Ніколи про це не думав. Це було, як буває, коли розповідають про потойбічне життя чи про рай, що, мовляв, існує, але ніхто його як слід не може собі уявити. Лікарю, годі. Годі вже говорити про це. Я хотів запитати вас про одну річ. Як справи з тією… бетризацією?

— А що вам про неї відомо?

Я розповів йому.

Не сказав лише, при яких обставинах і від кого про це довідався.

— Так, — сказав він. — Більш-менш… це так.

— А як зі мною?

— Статут передбачає для вас виняток, оскільки бетризування дорослих не минає безслідно для їхнього здоров’я. Правильніше навіть сказати, воно небезпечне. Крім того, вважають, і, я гадаю, не без підстав, що ви витримали випробування… морального кодексу. До того ж вас… небагато.

— Лікарю, ще одне. Ви згадували про жінок… Навіщо ви мені це говорили? Пробачте, може, я забираю у вас час?

— Ні, нічого. Чому я так сказав? Яких близьких може мати людина, Брег? Батьків. Дітей. Друзів. Жінок. Ні батьків, ні дітей ви не маєте… Друзів не можете мати.

— Чому?

— Я не маю на думці ваших товаришів, хоч і не знаю, чи. хотіли б ви постійно бути в їхньому колі, згадувати…

— Боронь боже! Нізащо!

— Ну от. Ви знаєте дві епохи. У тій минала ваша молодість, а з цією незабаром познайомитеся. Коли додати ще й тих десять років, ваш досвід незрівнянно більший від досвіду ваших теперішніх ровесників. Значить, вони не можуть бути для вас рівноцінними партнерами. То що ж, вам серед дідів жити чи як? Залишаються жінки, Брег. Саме жінки.

— Може, жінка, — буркнув я.

— З однією нині важко.

— Тобто?

— Ми живемо в епоху добробуту. В перекладі на еротичні поняття це означає — жодних умовностей. Оскільки не можна здобути любові, ані жінок за… гроші. Матеріальні критерії втратили тут своє значення…

— І це ви називаєте зникненням умовностей? Лікарю!

— Так. Ви, напевне, думаєте, що оскільки я згадував про купівлю любові, то йдеться про проституцію, приховану чи відкриту. Ні. Це вже дуже давня історія. Раніше жінку вабив успіх. Чоловік імпонував їй високим заробітком, професією, суспільним становищем. В егалітарному суспільстві це неможливо. За небагатьма винятками. Коли б ви, наприклад, були реалістом…

— Я реаліст.

Він посміхнувся.

— Це слово зараз має інше значення. Так називається актор, що виступає в реалі. Ви вже побували в реалі?

— Ні.

— Ви все-таки подивіться кілька п’єс, тоді зрозумієте, які тепер діють критерії еротичного добору. Найважливішим з них є молодість. Тому всі так за нею побиваються. Зморшки, сивина, особливо передчасна, викликають майже такі самі почуття, як колись — проказа…

— Чому?

— Вам важко це зрозуміти. Але аргументи розуму безсилі проти пануючих звичаїв. Ви все ще не усвідомлюєте, як багато вирішальних колись стимулів зникло, тепер, в еротичній сфері. Візьмемо хоч би те, з чим ви так зжилися, що перестали вважати винятковим: риск. Нема його вже, Брег. Чоловік не може вразити жінку хоробрістю, відважним вчинком, а тимчасом ви знаєте, що література, мистецтво, уся культура віками живилися з цього джерела: любов перед лицем небезпеки. Орфей спустився за Еврідікою в підземне царство, Отелло вбиває з ревнощів. Трагедія Ромео і Джульєтти… Сьогодні вже нема трагедій і немає навіть умов для їх виникнення. Ми знищили пекло пристрастей, а тоді виявилося, що одночасно перестав існувати і рай. Усе тепер урівноважене, Брег.

— Урівноважене?…

— Так. Ви знаєте, що роблять тепер навіть найнещасливіші коханці? Не втрачають здорового глузду. Ніяких пристрастей, суперництва…

— Ви… хочете сказати, що все це… зникло?! — запитав я. Вперше я відчув якийсь забобонний страх перед цим світом. Старий лікар мовчав.

— Лікарю, це неможливо. Невже… це правда?

— Так. Правда. І ви мусите це прийняти, Брег, як повітря, як воду. Можливо, важко з однією жінкою. На все життя це майже неможливо. Пересічна тривалість шлюбного зв’язку — десь близько семи років. Це й так уже прогрес. Півсторіччя тому вони становили ледве чотири…

— Лікарю, я не хочу більше забирати вашого часу. Що ви мені порадите?

— Те, про що я вже згадував: відновлення колишнього кольору волосся… Це, мабуть, звучить тривіально, але це важливо. Мені не зовсім зручно радити вам таке. Але що ж я…

— Я вам вдячний. Справді. І останнє: скажіть мені, будь ласка… як виглядаю я на вулиці? В очах пішоходів. Що є в мені такого…

— Брег, ви вирізняєтесь. По-перше, ваш ріст. Щось із «Ілліади». Стародавні пропорції… ба, можливо, це навіть певний шанс, хоч ви й знаєте, яка доля тих, хто занадто вирізняється?

— Знаю.

— Ви надто великий… таких я не пам’ятаю навіть замолоду. Зараз у вас вигляд людини дуже високої і жахливо одягненої, хоч справа тут і не у вбранні, а просто ви надто мускулистий. Чи перед подорожжю ви теж мали такий вигляд?

— Ні, лікарю. Це ті два «g».

— Це можливо…

— Сім років. Сім років подвійного тиснення. М’язи у мене мусили збільшитись — грудні, на животі; я знаю, яка в мене шия. Але інакше я задихнувся б там, як щур. М’язи працювали навіть тоді, коли я спав. Навіть під час гібернації. Все важило вдвоє більше. Ось від цього.

— А інші теж?… Вибачте, що запитую, але це мене цікавить як лікаря… Такої тривалої експедиції, як ваша, ще не бувало. Ви ж знаєте.

— Знаю. Інші? Олаф майже такий, як я. Це залежить, мабуть, від кістяка. Я завжди був широкий. Ардер був вищий за мене. Понад два метри. Так, Ардер… Про що я говорив? Ага, що я був наймолодший і тому мав найкращі адапційні здібності. Так, принаймні, твердив Вентурі… Чи вам відома праця Янссена?

— Чи відома? Це для нас класика, Брег…

— Так? Смішно, то був такий жвавий чоловічок… Знаєте, я витримав у цього лікаря сімдесят дев’ять «g» за півтори секунди.

— Що ви кажете?

Я посміхнувся.

— У мене є довідка. Але це було сто тридцять років тому… Зараз і сорок для мене багато.

— Брег, нині й двадцяти ніхто не витримає!

— Але чому? Може, це через бетризацію?

Він мовчав. Мені здалося, що він знає щось таке, чого не. хоче мені сказати. Я підвівся.

— Брег, — сказав він, — якщо ми вже про це говоримо, то ви все-таки зважайте.

— На що?

— На себе і на інших. Прогрес ніколи не дається задарма. Ми позбулися тисяч небезпек, конфліктів, але за це довелося платити. Суспільство розм’якло, а ви… ви можете бути… твердим. Ви мене розумієте?

— Розумію, — сказав я, пригадавши того чоловіка, що сміявся в ресторані й замовк, коли я до нього підійшов.

— Лікарю, — вихопилося раптом у мене, — знаєте… я напоровся вночі на лева. Навіть на двох левів. Чому вони нічого мені не зробили?…

— Тепер уже немає хижаків, Брег… бетризація… Ви їх зустріли вночі? І що ви зробили?

— Я почухав їм підгорля, — відповів я й показав як. — Але з тією «Іліадою», лікарю, перебільшення. Я здорово злякався. Скільки я вам винен?

— Прошу навіть не думати про це. І якби ви коли-небудь забажали…

— Дякую.

— Але не відкладайте надовго, — додав він неначе сам до себе, коли я виходив. Вже на сходах я зрозумів, що це означало: йому було майже дев’яносто років…

Я повернувся до готелю. У холі був перукар. Ну звичайно ж, робот. Я сказав йому, щоб він мене підстриг. Я дуже-таки заріс, волосся стирчало над вухами. Найбільше сивини було на скронях. Коли він закінчив, мені здалося, що тепер у мене вже не такий дикий вигляд. Робот запитав мелодійним голосом, чи почорнити волосся.

— Ні, — відповів я.

— Апрекс?

— Що це таке?

— Проти зморщок.

Я завагався. Почував себе по-дурному, як ніколи, але, можливо, лікар мав рацію.

— Хай буде, — погодився я. Робот вкрив мені обличчя шаром желатину з гострим запахом. Потім я лежав під компресами, радий, що в мене закрите обличчя.

Поїхав нагору; у номері вже лежали пачки білизни, я скинув одяг і ввійшов до душової. Там було дзеркало.

Справді, можна було злякатися. Я й не знав, що виглядаю, наче ярмарковий силач. Взагалі я весь був якийсь бугристий. Коли я підніс руку і грудний м’яз напружився, на ньому виділився шрам завширшки з долоню. Я спробував побачити той, другий, біля лопатки, за який мене прозвали щасливцем, бо коли б уламок пройшов на три сантиметри лівіше, то розтрощив би мені хребет. Я вдарив себе кулаком по плоскому животі.

— Ти бугай, — промовив я до дзеркала. Мені схотілося викупатись по-справжньому, а не в озоновому вихрі, і я зрадів, згадавши, що на тій віллі є басейн. Я хотів одягтися в щось нове, але мені шкода було розлучитися із штанами. З нового одягу я надів білий светр, хоч мій чорний, що протерся на ліктях, подобався мені значно більше, і пішов до ресторану.

Половина столиків була зайнята. Пройшовши через три зали, я опинився на терасі; звідти виднілися великі бульвари з нескінченними потоками глідерів; вдалині, як гірський масив, голубів, сягаючи аж до хмар, вокзал Терміналь.

Я замовив обід.

— Який? — запитав робот. Він хотів подати мені меню.

— Все одно, — відповів я. — Звичайний обід.

І лише почавши їсти, я звернув увагу на те, що столики навколо мене вільні. Підсвідоме я шукав самотності. Я навіть не знав про це, як не знав і того, що саме я їм. Я вже не був певний, чи добре те, що надумав. Канікули — ніби хотів сам себе винагородити, коли вже ніхто інший про це не подумав. Нечутне наблизився робот-офіціант.

— Ви Брег?

— Так.

— У номері вас чекає гостя.

— Гостя?

Одразу ж я подумав про Наі’с. Допив темну пінисту рідину і підвівся, спиною відчуваючи чужі погляди. Непогано було б підкоротити себе хоч сантиметрів на десять. У моєму номері сиділа молода жінка, якої я ніколи раніше не бачив. Сіра пухнаста сукня, червоний шарф навколо плечей.

— Я з Адапту, — сказала вона. — Це я сьогодні з вами розмовляла.

— А, то були ви?

Я насторожився. Чого вони знову від мене хочуть?

Вона сіла. Я теж.

— Як ви себе почуваєте?

— Чудово. Я був сьогодні в лікаря, він мене оглянув. Усе гаразд. Я зняв собі віллу, хочу трохи почитати.

— Дуже розумно. Для цього Клавестра — чудове місце. Там гори, спокій…

Вона вже знала, що йдеться саме про Клавестру! Слідкували вони за мною чи що? Я сидів, вичікуючи, що буде далі.

— Я вам принесла… дещо від нас.

Вона вказала на невеличкий пакет, що лежав на столі.

— Це, знаєте, наша новинка, — вела вона далі удавано жваво. — Лягаючи спати, ви вмикаєте апарат… і протягом кільканадцяти ночей без жодного зусилля дізнаєтеся про багато корисних речей.

— Так? Це добре, — сказав я. Вона посміхнулась мені. Я теж посміхнувся. Чемний учень.

— Ви психолог? — запитав я.

— Так. Ви вгадали…

Вона вагалась. Я бачив, що вона хоче щось сказати.

— Я слухаю…

— Ви на мене не розсердитеся?

— А чому б я мав на вас сердитися?

— Бачите, справа в тому… що ви одягаєтесь трохи…

— Знаю. Але я люблю ці штани. Можливо, згодом…

— Та ні. Я не про це. Ваш светр…

— Светр? — здивувався я. — Мені його сьогодні зробили. Здається, це останній крик моди. Хіба ні?

— Так. Але його зовсім не треба було надувати… Ви дозволите?

— Прошу, — зовсім тихо відповів я. Вона трохи підвелася в кріслі: випрямленими пальцями штрикнула мене в груди і аж зойкнула.

— Що це у вас таке?!

— Крім мене, нічого, — відповів я, посміхнувшись. Вона охопила лівою рукою пальці правої і підвелася. Раптом той мій спокій, за яким крилося лихе бажання вколоти її, став як лід.

— Відпочиньте, будь ласка.

— Але ж… пробачте, я…

— Дурниці. Ви давно працюєте в Адапті?

— Другий рік.

— Ага, і за весь час — перший пацієнт? — я ткнув пальцем себе в груди. Вона зашарілася.

— Можна вас про щось запитати?

У неї затремтіли повіки. Може, вона думала, що я хочу умовитися з нею про побачення?

— Звичайно…

— Як це зроблено, що на кожному рівні міста видно небо?…

Вона жваво відгукнулася:

— Дуже просто. Колись це називалося телебаченням. На перекриттях встановлено екрани, вони трансформують те, що є над землею: і небо, і хмари…

— Але ж ці рівні не такі вже, здається, й високі, — сказав я, — а стоять там і сорокаповерхові будинки…

— Це ілюзія, — посміхнулась вона, — лише частина будинків є справжньою, решта — зображення. Розумієте?

— Розумію, як це зроблено, але не розумію навіщо.

— Щоб мешканці будь-якого рівня не відчували себе обійденими. У будь-якому відношенні.

— Ага, — сказав я, — так, це дотепно… І ще одне. Я збираюся йти за книжками. Чи можете ви мені порекомендувати кілька праць із своєї галузі? Таких… компілятивних.

— Ви хочете вивчати психологію? — здивувалась вона.

— Ні, але я хочу знати, що ви встигли за цей час…

— Я радила б вам Мейссена.

— Що це таке?

— Шкільний підручник.

— Я волів би щось більше. Наукові праці, монографії… завжди краще черпати з першоджерела.

— Може, це буде надто… важко…

Я ввічливо посміхнувся.

— А може, ні. У чому полягають труднощі?

— Психологія дуже зматематизувалася…

— Я теж. Настільки, скільки це було можливим сто років тому. Чи цього недосить?

— Але ж ви не математик.

— За фахом — ні, проте я її вивчав. На «Прометеї». Там… як би вам сказати… часу було досить.

Здивована, збита з пантелику, вона не сказала більше нічого й залишила мені список книг. Коли вона вийшла, я підійшов до письмового столу й важко опустився в крісло. Навіть вона, працівник Адапту!… Математика? Звідки? Дивний суб’єкт. «Ненавиджу їх, — майнула думка. — Ненавиджу. Ненавиджу». Я не знав навіть до пуття, кого маю на увазі. Усіх. Так, усіх. Ошукали мене. Заслали мене, самі не знаючи, що роблять. Мабуть, було б краще, коли б я не повернувся, як Вентурі, Ардер, Томас, але я повернувся, щоб мене боялися, щоб я ходив, як живий докір сумління, яке нікому не потрібне. «Я — зайвий». Коли б я вмів плакати. Ардер умів. Він казав, що не треба соромитися сліз. Можливо, я був нещирий з лікарем. Не казав цього ніколи й нікому, але не був певен, чи зробив би це для будь-кого іншого. Можливо, що й так. Для Олафа пізніше. Але я не був певний цього. Ардер! Як вони нас ошукали і як ми вірили їм, і весь час відчували на відстані Землю, що незримо була разом з нами, що вірила в нас, що думала про нас. Ніхто не говорив про це — навіщо? Не говорять про те, що й так очевидне.

Я не міг сидіти, підвівся, почав ходити з кутка в куток.

Досить. Відчинив двері душової, але згадав, що там не було води, щоб хлюпнути в обличчя. Зрештою, що це мене вкусило? Справжнісінька істерика. До біса!

Я повернувся в кімнату і взявся складати речі.