Поріг безсмертя

II

У селі Пунто-де-Віста, що розкинулося на схилі невисокого узгір'я, мешкали здебільшого безземельні селяни, які працювали на плантаціях, та орендарі вбогих ділянок. Біленькі хатки, власне, мазанки, абияк стулені з каміння й дерева, лише здалеку видавалися мальовничими на тлі соковитої зелені; зблизька ж вони були просто жалюгідні. Тільки стара церква, що височіла на вершині пагорба і, напевно, пам'ятала ще часи португальської влади, пом'якшувала розчарування, її фасад у стилі барокко, хоч і вищерблений від часу, вабив око гармонією архітектурних ліній, а сад, що підступався до церкви з півночі, дихав прохолодою, обіцяючи спочинок після спеки й курного шляху.

Я зупинив машину біля довгих крутих сходів, що вели до церкви, і, спитавши дороги в літньої жінки, котра сиділа на приступцях, пішов нагору до бічного входу в сад.

Хвіртка була не замкнена. Тіниста алея вела в глиб саду, де «біліла якась будівля. Одначе виявилося, що то тільки обгорілі стіни двоповерхового будинку. Попівство ж містилося в невеличкому будиночку ще далі, майже коло муру, що відгороджував сад од поближнього цвинтаря.

Я ступив на ґанок і постукав. За мить почулися стишені кроки. Двері рипнули, і на порозі з'явився священик. Невисокий, з худорлявим, ніби трохи дитячим обличчям, хоч посивілі скроні свідчили — молодість його минула вже давненько, — він і трохи не був схожий на сільського парафіяльного священика. Стоячи в дверях, він запитливо дивився на мене, скоріше здивовано, як із цікавістю.

— Чи можу я бачити панотця Альберді? — спитав я, хоч мені здалося, що в його обличчі є якісь невловимі риси схожості з Долорес де Ліма.

— Це я, — тихо і ніби боязко відмовив священик. — Слухаю вас.

— Я адвокат сеньйори де Ліма, — відрекомендувався я, скидаючи капелюха.

— Ах, Долорес! Давно вже я її не бачив… — священик пожвавішав і чемно усміхнувся. — Прошу, прошу, заходьте. Я дуже радий…

Він широко розчинив двері й жестом запросив мене до господи.

Через невеликі сіни й кухоньку ми пройшли до кімнати, яка, певне, правила за кабінет, бібліотеку і спальню водночас.

Стіни від підлоги до стелі затулені полицями з книжками. Під вікном — старомодний письмовий стіл із кріслом, обіч нього — вузький тапчан, засланий сірим пледом. Посередині — простий стіл і два стільці, в кутку — фігурка мадонни з дитиною.

— У вас чудова бібліотека, — мовив я, з цікавістю оглядаючи кімнату.

Священик кволо всміхнувся.

— Ніхто не вільний від пристрастей… — одказав він сентенційно.

Я підійшов до стіни і пробіг очима по корінцях найближчих книжок. Кант, Ламетрі, Лейбніц, Мах, Марітен…

— Але це щось більше, ніж звичайна пристрасть бібліофіла, — сказав я, показуючи на книжки. — Самі філософи?

— Авжеж. Вас, напевно, дивує, — повів далі трохи збентежено, — що я, сільський священик… Власне… Це всього-на-всього спомин про молодість.

— Але я бачу тут чимало нових видань…

— То й що? Я захоплююсь і досі… Сідайте отут! — він показав на крісло, а сам умостився скраю тапчана. — Що чувати в моєї сестри? Як там Маріо?

— Мені здається… нічого нового. Я вже казав, що я адвокат сеньйори де Ліма…

Альберді споважнів.

— Я вас слухаю.

— Очевидно, сеньйора де Ліма писала…

— Не писала, — урвав він тихим, наче й лагідним тоном, в якому, проте, вчувалося роздратування. — Ми не листуємося майже десять років.

— Йдеться про могилу Хосе Браго.

На мить в очах священика майнув ніби подив, потім він перевів погляд на вікно і, не дивлячись на мене, сказав:

— Он як… згадала. Можете її запевнити, могила не заросла бур'яном. У перші роки після смерті Хосе, коли всі забули про могилу, я доглядав за нею. Тепер мій догляд не потрібний. Щодалі частіше приїздять люди… Привозять квіти… Посмертна слава — найкращий охоронець могил… — він на мить замовк. — Отже, і Долорес згадала, — повторив він, не приховуючи глузування.

Мені стало ніяково.

— Сеньйора де Ліма мала на гадці не це, прохаючи мене з'їздити сюди, — почав я обережно, але священик не дав мені скінчити.

— Не захищайте її, сеньйоре адвокате. Можливо, вас дивує, що я не приховую від вас, людини, яку бачу вперше, мого ставлення до сестри. Але я гадаю: ви, як її адвокат, повинні знати все. До того… я не люблю брехати. Такий вже я є і, напевно, таким лишуся…

— Мова йде про ексгумацію, — промовив я.

— Ексгумацію?! Хто це додумався! — скипів священик, — Хосе жадав, щоб Пунто-де-Віста стало місцем його вічного спочинку, і я не погоджусь заради нікчемності мирської слави переносити кудись його кістки. Навіть на кладовище для обраних…

— Ніхто не має наміру переносити останки. Ексгумацію слід провести з метою судовомедичної експертизи.

Священик якийсь час здивовано дивився на мене; врешті пробурмотів:

— Не розумію… Експертиза? Навіщо?

— Зараз я все поясню. Скажіть, ви знайомі із заповітом Браго?

Він кивнув головою.

— Авжеж. І, кажучи відверто, я не дивуюсь Долорес, що вона не віддала Боннардові Маріо. Адже все-таки це її син… Ніхто не може замінити матері…

— Все це не так просто, — обережно почав я. — Хосе Браго, певно, складав заповіт під впливом глибокої образи на свою колишню дружину. Зараз мені не хочеться вникати, чи були в нього на те підстави. Важливо, що Маріо скривджено. Тим-то ми й хочемо опротестувати заповіт.

— Навіщо? За півтора року Маріо досягне повноліття, і буде розпечатано другого конверта. Я певен: Хосе не міг позбавити свого сина спадщини.

— Інститут Бурта має право розпоряджатися сумами, які нині надходять на його рахунок.

— Отже, сестру знову цікавлять тільки гроші! — вибухнув гнівом священик. — Виходить, вона нітрохи не змінилась! А може, це ви її підмовили? Адже ви, як її адвокат, напевно, зацікавлені в цьому… Ну, скажіть щиро!

Він неприязно дивився на мене. Розмова повертала в небажане для мене русло. Хоч-не-хоч, я мусив прийняти виклик.

— Хоч вірте мені, хоч ні, але я справді один із тих, хто відраджував сеньйору де Ліма порушувати справу проти інституту. Зрештою, є куди більше причин, через які я б не хотів вести справи, зв'язаної з заповітом Хосе Браго. Взагалі у мене від самого початку не лежало до неї серце, — признався я, хоч відчував, що, всупереч намірові, це прозвучало роблено й наївно.

— То чому ж все-таки взялися?

— Я взявся за цю справу з чемності, за дорученням іншого клієнта; до того, мені здавалося, що я зумію її розв'язати в якийсь розумний спосіб. Але виявилося: обидві сторони анітрохи не прагнуть до переговорів. Тут одне з двох: або Хосе Браго був при повному розумі; тоді заповіту, складеного нотаріусом за всіма вимогами закону, опротестувати неможливо; або ж він був психічно хворий. Суд, визнаючи право на спадщину за інститутом Бурта, дотримувався першої версії, як обгрунтованої. А що можна протиставити цій версії? Звичайно, я міг би домогтися накладення судового арешту на гонорари, виплачувані видавництвами й театрами. Проте сеньйора де Ліма відкидає цю пропозицію. Вона побоюється, що в професора Боннарда не вдасться забрати решти неопублікованих рукописів.

— Зрозуміло. Отже, ви добрих кілька років чекали, поки «джерело» висохне?

— Власне…

— А тим часом твори виходять і далі та ще й ростуть у ціні…

— Ото ж то й ба! І невідомо, що ще має Боннард. Правда, враховуючи працездатність Браго напередодні розлучення з сеньйорою Долорес, гадаю, що лишилося вже небагато… «Джерело», либонь, уже «висохло». Та цілковитої певності в нас немає.

— Але для чого тут ексгумація?

— У сеньйори де Ліма є підозра, що Хосе Браго помер не своєю смертю. Можливо, вдасться щось виявити…

— Через шість років?! Та й взагалі — вкрай непорядно підозрювати Боннарда у вбивстві. Що-що, але на це він не здатний.

— Я теж такої думки. Але в даному разі йдеться не про звинувачення в убивстві. Нам хотілося б дізнатися про єдине: чи не застосовували до Браго недозволені методи лікування. Зрештою, й це мені не здається надто переконливим, хоч тоді причину виявити легше. Проте справа буде довга, затяжна. Коли, звичайно, ми не знайдемо явних доказів. Але ж імовірно — таки не знайдемо! Щиро кажучи — я не люблю вести справ, які пахнуть криміналом, та ще й до того можуть скінчитися компрометацією. Але, на жаль, я не переконав сеньйору де Ліма…

Священик, здавалося, не чув моїх слів.

— Це вкрай непорядно, — повторив він, дивлячись у підлогу. — Я добре знаю Боннарда. Це неможливо. Я не згодний з ним багато з чому, але це людина кришталево чесна!

— Є підстави підозрювати, що він експериментував на Браго… Вашій сестрі казали люди, яким можна вірити.

Альберді глянув на мене.

— То часом не… Лопес да Сільва?

— Не знаю. Ім'я мені не знайоме. Хто це?

— Управитель тутешніх плантацій…

— Ви вважаєте — він може щось знати?..

— Не знаю.

— А йому можна вірити?

— Спитайте Долорес, — коротко й неприязно засміявся Альберді і раптом перейшов на інше — Я не даю згоди на ексгумацію. Це безглуздо. Хіба що судові власті зажадають… Або сам Боннард.

— Що мені сказати сеньйорі де Ліма?

— Те, що ви чули. Не більше.

Він підвівся з тапчана, даючи мені зрозуміти, що розмову скінчено.

Радий чи не радий, устав і я з крісла.

— То ви вважаєте, що я повинен відмовитися від цієї справи? — спробував я ще якось повести далі розмову.

— Як собі схочете, — байдуже відповів священик.

— А ви не радите мені поговорити з професором Боннардом?

— Я нічого вам не раджу, — урвав він не досить чемно.

— Ви неправильно мене зрозуміли. — Адже мушу щось вирішити. Я вже казав вам, що не лежить у мене серце до цієї справи. Проте навіть коли б я особисто наважився пред'явити звинувачення, то, гадаю — все одно слід би перше поговорити з Боннардом. Хоч би заради того, щоб переконатися, чи можна якось уникнути скандалу.

— Не сподівайтеся, що ця розмова вам багато дасть. Боннард людина важка…

— Скажу відверто: я намагаюся знайти для себе самого підстави, які дозволять мені… відмовитися від цієї справи.

— Спробуйте, — трохи лагідніше промовив священик.

— Як найближче проїхати до інституту?

— Я вам покажу.

Обійшовши будиночок, ми зупинилися біля низького цвинтарного муру. Звідсіля було видно схил пагорба і відкривався краєвид на долину.

— Доїдете до шосе. На четвертому кілометрі на північ звернете ліворуч. Он там! Бачите отой довгий білий будинок? — він показав на ясну цяту в долині під горою.

— Бачу.

— Ото й є інститут Бурта.

— Дякую. Як не втраплю, у когось спитаю.

— Не раджу… Вам можуть сказати неправду.

— Чому?

— Бачте… — священик ніби трохи збентежився. — Інститут не зажив у. нас надто доброї слави, тобто… поміж тутешніх селян. Особливо останнім часом…

— Не розумію.

— Хай це видасться вам смішним, але всі тут — люди бідні, обмежені. Здебільшого неписьменні. Тож останнім часом почали ширитися чутки, ніби в інституті… нечиста сила. Я пробував удаватися до розуму цих людей, але надаремне. Можливо, плітки розпускаються з певною метою… Хіба я знаю?

— І тому селяни можуть ввести мене з оману?

— Найкращий спосіб на дідька — це його ошукати, — осміхнувся Альберді.

— Я, здається, не схожий…

Священик оглянув мене з голови до ніг.

— Хто знає… Хто знає… — засміявся знову.

Ми пішли садом до хвіртки. Альберді якось ніби зів'яв. Я пробував ще заговорити до нього, але він відповідав лаконічно. Лише коли я попрощався й почав спускатися сходами, він гукнув мені навздогін:

— А Долорес скажіть, щоб приїздила! Я не дорікатиму їй. Нехай приїздять утрьох. Адже після смерті Хосе обставини змінилися… Хай приїздять… Неодмінно!

Він довго стояв коло хвіртки. Ще із шосе я бачив його темну постать на тлі білого муру.